За сестрою

VIII

Девлет-гiрей Iбрагiм мешкав у столицi кримського хана в Бахчiсараї. З Коджамбаку треба було їхати туди яких три днi. За час тої дороги обдумав собi Павлусь, що йому робити далi.

Спершу вiн дуже радiв, що викрутився вiд строгої кари, i тепер почувався зовсiм безпечний. Цю щасливу нагоду хотiв вiн використати на те, щоб вiдшукати й освободити сестру. Вiн уложив собi цiлий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника i що його знайдуть, як лиш покаже їм дорогу. За це вiдкриття може надiятися великої нагороди, а навiть свободи, а тодi вернеться разом iз сестрою в Україну. Вiн i не думав про те, щоб без сестри вертатися й вiрив, що йому Бог поможе сестру вiдшукати.

Коли наблизився до Бахчiсараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очi бачити. Здалека вiд сходу сонця яснiло щось високе з бiлими плямами на вершку.

– Що це таке? – спитав Павлусь у мулли.

– Це гори.

Павлусь не зрозумiв, бо такого татарського слова ще не чував. Вiн не допитувався бiльше. Це пояснив йому iнший татарин, що знав українську мову. Павлусь з роду гiр не бачив. Йому стало лячно.

– Хiба ж ми туди поїдемо?

– Нi, Бахчiсарай перед горами.

I справдi перед ними лежало мiсто, столиця татарського хана. Про нього вiн чув вiд дiдуся i рад був, що його побачить. Дворище Девлет-гiрея лежало по тiм боцi мiста. I випало їхати довгими вузькими вуличками. Домiвки великi, оточенi високим муром, вкритi червоним або зеленим череп'ям. Помiж дворищами густi садки, з яких пiд цю пору опадало листя.

По дорозi стрiчали пiших i кiнних татар. Вони кланялися муллi i вступалися з дороги.

Заїхали в дворище Девлет-гiрея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повiдомила Девлет-гiрея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, i вiн вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.

Служба забрала вiд них конi, i мулла повiв Павлуся нагору до свого пана.

– Хай буде прославлений Аллах! Мир тобi, могутнiй пане! Мулла, твiй вiрний слуга, чолом тобi б'є. Салем алейкум!

Мулла вклонився низько головою, вiдтак приложив руку до чола, загнув нею в повiтрю лук до грудей i звiдси зробив рукою низький поклiн.

– Вiтай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!

– Цей молодий джавр, невiльник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твiй достойний син Мустафа-ага.

– Приклич сюди українського перекладача! – заговорив Девлет-гiрей до чорного слуги.

За той час Павлусь мiг придивитись до Девлет-гiрея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.

– Не треба, пане, перекладача, – обiзвався смiло Павлусь i вклонився низько по-татарськи Девлет-гiреєвi: – Я сам вмiю по-татарськи розмовитись…

– Ти ж недавно мiж нами…

– Недавно, а ваша мова менi подобалась.

– Гарний з тебе хлопець… Тобi й вiра наша сподобається, як мiж нами лишишся, а тодi жде тебе гарна будучнiсть.

«Собача ваша вiра!» подумав Павлусь.

– Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдивi, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах…

– Я скажу правду, лише не доповiм усього, бо сам не знаю. Я бачив на вiчi Мустафу-агу в бою, але що вiдтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судакiвна.

Девлетовi це не подобалось. Вiн насупив брови i поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.

– Чи ти глузуєш з мене?

– Нi, нi, вона все бачила… Якби її лиш знайти. Вона в Криму мiж бранцями, Мустафа був у Спасiвцi, була битва з козаками… Мустафу пiймали живого. Де вiн тепер, це знає Ганнуся…

– Яка Ганнуся?

– Сестра моя, Ганнуся. Накажи її вiдшукати, вона знає.

Павлусь налякався грiзного погляду Девлет-гiрея i сказав усе, задержуючи собi одне, що могло спасти сестру.

Девлет-гiрей подобрiв. Вiн казав прикликати свого завiдувача.

– Слухай! – каже йому. – Випитай цього молодого джавра про його сестру i зараз менi її вишукай мiж бранцями. Якби її не було в Кримi, то спровадити її за всяку цiну, хоч би з кiнця свiту.

Завiдувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про її лiта, зрiст, волосся.

Павлусь розказав так, наче б образ малював.

– Мулло! – каже Девлет-гiрей, – вiзьми цього малого до гостиної, щоб йому нiчого не бракувало…

Павлусь влонився в пояс Девлет-гiреєвi i пiшов за муллою до гостиної.

– Чи вiдшукають її? – питає муллу.

Йому треба було до повного щастя ще й певностi, що сестра найдеться.

– Наказ мойого пана це закон, – каже мулла. – Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мiй пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що пiд таку сильну руку дiстався. Та як ти сказав неправду… знаєш? Тобi язик вiдiтнуть. Мiй пан усiх брехунiв i клеветникiв так карає.

– Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться.

Лишившися сам у свiтлицi, вистеленiй м'якими турецькими коврами, впав навколiшки i став молитися:

«Боже наш! Я бачу Твою руку в усiм. Я бiдний невiльник пустився навмання, бачачи у цiм цiле моє спасення. Ти вдержав мене й завернув, та це менi вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидiння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги менi! В Тобi цiла моя надiя!»

Павлусь заспiвав собi перший раз, як утiк iз Спасiвки, «Пiд Твою милость!»

Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотiв, до мiста, їздив на конi, стрiляв з лука та з рушницi. Був веселий, i за це його всi полюбили. Девлет-гiрей казав йому видати гарну одежу, i тепер годi було в ньому пiзнати того обiдраного невiльника, кiнського пастуха.

Девлет-гiрей повiрив словам Павлуся. Вiн знав вiд тих татар, що вернулись iз походу, що Мустафа справдi грабував Спасiвку, що вiдтак була битва з козаками i там пропав його син одинак. Бiльше татари не вмiли сказати.

Девлет-гiрей i Павлусь побоювалися тепер одного: а як дiвчини не знайдуть?

У такiй непевностi жили три тижнi. Аж одної п'ятницi рано, коли татари молилися в мечетi i з ними був сам Девлет-гiрей, появився в його дворищi на запiненому конi гонець iз вiсткою, що дiвчину знайшли й везуть на татарськiй арбi.

Молитви не вiльно було переривати, то ж ждали всi, поки Девлет-гiрей не вернеться.

Гонець розповiв, що дiвчину найшли в Анатолiї, в прибережнiм городi Криму, її мали вивезти до Царгороду для якогось турецького башi, та що її вже тодi захопили, як мала сiдати на турецьке судно з iншими бранцями.

– Слава нехай буде Аллаховi! – проговорив Девлет-гiрей, пiдносячи руки й очi вгору.

– Слава ж Тобi, Господи! – сказав Павлусь, зняв шапку i перехрестився.

Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-гiрея не посмiли йому нiчого казати.

– Вельможний пане! – заговорив Павлусь, низько кланяючись. – Дозволь менi поїхати назустрiч сестрi. Моє серце так стужилось за нею… Дозволь менi, прошу…

– Дати йому доброго коня! Ти вiзьми другого, – каже до гiнця, – проведи хлопця назустрiч.

Зараз вивели осiдланi конi. Павлусь скочив на коня, як птах i, вклонившись Девлет-гiреєвi, поїхав. В ньому серце скакало з радости.

А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собi: «Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцевi! Коли б його Аллах просвiтив та до нашої правовiрної вiри привернув, придбав би собi iслам славного лицаря й оборонця».

Павлусь так чвалував на конi, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.

Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.

– Це вони! – сказав гонець…

– Чи ця дiвчина знає, що я тут є!

– Я й сам не знаю, хто ти є? Велiв вельможний Девлет-гiрей вишукати й привезти таку дiвчину, то ми й зробили.

– Я тобi скажу: я її рiдний брат, – вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: «А може це не вона?» Та зараз вiдiгнав вiд себе цю думку i почвалав щосили.

Наблизились до ватаги.

Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. Її не було видко. Вона сидiла на возi в товариствi якоїсь татарської жiнки. Вiз був укритий плахтою.

Павлусь став бiля воза, задержав його i миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.

– Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?

На цей клич Ганна вiдхилила плахту. Вона пiзнала по голосi брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пiзнала, лиш очi вирячила.

– Ганнусю, сестричко! Хiба ж мене не пiзнаєш? Братка свого, Павлуся?

Ганна закричала не своїм голосом, i зомлiла.

Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза i поклала на травi. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.

– Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стiльки свiту обiйшов, заки тебе вiдшукав; отямся! – говорив Павлусь та, припавши бiля неї, став її пестити й цiлувати.

Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона вiдкрила очi.

– Ну, слава Богу! – закричав Павлусь. – Вставай, Ганнусю, поїдемо. Менi з тобою багато говорити…

Ганна пiдвелася й сiла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.

– Що тобi сталося?

– Утома, братку. В тiй будi так душно, що нiчим дихати. Та я не надiялась тебе або кого-небудь побачити… Звiдкiля ти взявся тут?..

– Ну, опiсля розкажу… Чи ти знаєш по-татарськи?

– Дуже не багато, хоч менi цiлий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, як не хотiла вчитися…

– Тепер не будуть… Слухай… Так чого ми ждемо? Їдьмо… Тобi може на конi було б краще…

– Ой, так, так, Павлусю! – закликала Ганна, аж у руки плеснула. – Я вже так давно на конi їздила…

– Дати їй коня! – наказав Павлусь!

Один татарин привiв їй гарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сiв миттю на свого.

Тепер їхали один поруч одного. Татарцi було це не по нутру. Їй здавалося, що везе значну особу, жiнку, що на неї не смiє вiтрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на конi гарцює.

– Давно ми, сестро, не були такi щасливi, як сьогоднi!

– Чи тато живi?

– Живi, i Петра знайшов мiж козаками.

– Де ж вони тепер?

– В степу, пiшли з козаками… Я втiк вiд них нiччю та й попав сюди, щоб тебе знайти…

– То ми вже свобiднi?

– Ще нi, та ось послухай: могутнiй Девлет-гiрей Iбрагiм шукає свого сина Мустафу. То знаєш… той самий харциз, що зруйнував нашу Спасiвку. Тодi над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велiв його вiдвести лубенському полковниковi. Пам'ятай, сестро! Ти показуй, що нiчого по-татарськи не знаєш. Тодi покличуть мене на перекладача. Я тобi лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось iншого, тодi знай, що казати, бо вiд цього залежить наша воля.

Заки доїхали до гiреєвого дворища, розказав їй Павлусь усе, що пережив вiд тої хвилини, як вони почули церковнi дзвони, як напали на село татари та її вхопили. Тепер буде все залежати вiд їхньої проворности.

Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганнi не сказав, щоб її не лякати.

Якби так лубенському полковниковi впало на думку втопити Мустафу або голову йому вiдрубати, тодi й їм було б амiнь.

Ганна хотiла розповiсти Павлусевi свої пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище i, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед.

Татари погнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нiчого не помогло. Мусила сама взяти вiжки в руки й поганяти.

Девлет-гiрей стояв на галерiї i вижидав гостей. Павлусь зняв шапку i став здалека до нього вимахувати.

– Невже ж то ця дiвчина так на конi сидить? Справдi лицарський народ тi козаки, – говорив гiрей до свого завiдувача. Молодi позiскакували з коней i пiшли до свiтлицi. Вклонилися, а Павлусь заговорив так:

– Могутнiй лицарю Девлет-гiрею! Приносимо тобi добру вiстку за твого славного сина Мустафу. Це моя рiдна сестра; вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповiсть.

Девлет-гiрей почав її випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нiчого не розумiє.

– Питай її ти! – каже до Павлуся. Павлусь став її питати по-українськи. Вона вiдповiла, як чула вiд нього, а Павлусь розповiв це по-татарськи.

– Добре! – каже Девлет-гiрей. – Я зараз посилаю послiв з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моїми гостями. Коли вашi вiстi справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж… – вiн не договорив, бо сам налякався слiв, якi мав сказати.

– Та тепер житимете трохи по-нашому. Дiвчина пiде мiж жiнок до гарему. Не годиться i закон не велить, щоб дiвчина в цьому вiцi ходила з вiдкритим лицем та й балакала хоч би з братом.

Павлусь i Ганна подивились одне на одного з жалем, що їх розлучали знову.

– Хiба ж не можна нам i слова промовити одне до одного хоч би через заслону? – заговорив Павлусь. Вiн чув, як його корч за горло хапає…

– Можна, але здалека…

Розiйшлися. Її повели мiж жiноцтво, Павлусь пiшов до своєї кiмнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити.