За сестрою

VI

Хлопець за цi два днi освоївся iз степом i з татарами, а тепер не лякався нiчого. В нього ж була шабля й два пiстолi, то не те, як вiн утiкав iз Спасiвки. Тепер вiн вже мiж козаками бував у походi i бачив, як татарва б'ється…

Їхав так пiдтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь рiчку i напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам ззів кусок сухаря й поїхав дальше, держачись усе пiвденного заходу.

Коло пiвдня вiн дуже знемiгся, спати йому хотiлося. Муха страшенно кусала, їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балцi в найвужчiм її заглибленнi росли кущi, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої пори, аж трохи перестане палити спека. Вiн розсiдлав коня i припняв його на мотузi до куща. Кiнь напився води i почав над потiчком пастися. Павлусь ззів жменю смаженої в салi кашi, напився з джерела води i поклався в холодку на сiдлi спати. Якийсь час чув, як кiнь хрупав траву, як бринiли комахи в травi, перекликались пiльнi коники, а далi й заснув твердо.

Прокинувся вiд того, що сонце вихилилося з-поза високого берега i заглянуло йому в вiчi. Вiн вiдразу нагадав, де вiн. Вiд здорового сну йому весело стало на душi. Вiн почував у душi певнiсть, що сестру знайде й визволить. Загадав зараз їхати далi, поки нiч настане.

Тепер краще було їхати. I кiнь вiдпочив, i вiн почувався здоровий i ситий. Вже над вечором доїхав до якоїсь рiки. Вода плила мiж двома досить стрiмкими берегами. Тут i ночувати буде, аби лише пригоже мiсце знайти. Та як лиш з'явився над берегом, обсiла його хмара комарiв, що аж в очi лiзли. Вiд комарiв найкраще обiгнатися ватрою. Вона й вовка вiдстрашить, але зате татарина може звабити. Треба б десь так у захистi, щоб не видко. Вiн узяв коня за поводи, пiшов понад берiг i пильно розглядався. Тут натрапив на два високi каменi, що стоячи один коло одного, лишали мiж собою невеличку прогалину. Недалечке тих каменiв була вiдстань вiд води до берега, де можна було коня попасти. Перед тою прогалиною, що мiж каменями, рiс високий кущ верболозу. Павлусь аж усмiхнувся, побачивши таке гарне мiсце. Зараз завiв коня пiд берiг i припняв до куща.

Далi побiг на берiг i почав збирати цiлими оберемками суху траву й бадилля. Все те скинув з гори в прогалину мiж каменями. Тепер викресав вогню, запалив вiхоть сухої трави й пiшов поза верболоз у прогалину. Без того не зважився йти. Вiн знав, що в таких мiсцях, гадя буває. Гадюка вдень не страшна. Егеж! Кiлька їх сам Павлусь винищив у степу таки цiпком. Та вночi – то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, i треба їхати до знахаря. Павлусь не раз це бачив, а тут знахаря немає.

I справдi, коли Павлусь засвiтив у прогалинi, зашипiла гадюка, втiкаючи помiж кущi.

– Вибачай, панi-матко, – говорив стиха Павлусь, – що не дав виспатися. Цим разом поступись гостевi. За це вранцi спасибi тобi скажу.

Павлусь розвiв невеличку ватру. Комарiв прогнав. Оглядаючи своє леговище, вiн побачив пiд берегом печеру i подався туди з вiхтем горючої трави. На землi розлазилися малi гаденята. З печери вилетiла сова i трохи не скинула хлопцевi шапки з голови. Випаливши печеру, вiн принiс сюди своє сiдло i лагодився спати.

Тепер вiн нагадав, що йому хочеться їсти. Вiн не хотiв ззідати усiх своїх припасiв. Забавляючи себе, вiн збирав потоптанi гаденята i кидав в огонь. Вони на жару вертiлися, пухли, а вiдтак трiскали, аж вогонь розприскувався. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусевi нагадалося, чи не можна б їсти печену гадюку або… жабу. Таки жабу лiпше. В рiцi, мабуть, є жаби. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б i птицю вбити з пiстоля, та тепер нiч. Нiчого не поможе, треба пекти жабу. Вiн узяв жмуток трави, запалив i пiшов до рiки. Кiлька наляканих жаб справдi скочило у воду.

Хлопець полiз у воду i став собi свiтити, забуваючи на всю небезпеку. Такого дива вiн ще не бачив. Вода була йому вище колiн. Була чиста. На сподi видко було пiсок. Вiд свiтла вiдбивало бiле тiло його нiг.

Аж дивиться, а бiля нього щось плеснуло по водi. Вiн стояв, не рухаючися. Трава горiла ясно. З неї вiдпадали горiючi iскри на воду i тут гасли, шиплячи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на Павлусевi бiлi ноги i, повертаючи хвостом та порушуючи зябрами, почала наближатися до ноги. По дорозi проковтнула вуглик, та зараз i викинула його з рота. Павлусь стояв непорушне. Трава догоряла. Тодi Павлусь запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову i вп'ялив пальцi в її зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пiтьма. Лише бачив бiлу рибу у своїй руцi, що пручалась на всi боки.

– Це мабуть краще, як жаба, – подумав Павлусь. – Слава тобi, Господи!

Вилiз на берiг i пiшов у свою печеру, де вже вогонь став пригасати. Докинув бадилля, полум'я спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Вiн її зарiзав ножем, випотрошив i поклав на грань. Вiдтак обертав її на всi боки, поки не спеклася.

Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом i заснув безжурно.

Вiн прокинувся вранцi вiд того, що хтось сильно штовхнув його в бiк.

Розплющив очi й побачив над собою високого чоловiка з люлькою в зубах.

Чоловiк був одягнений в подерту, замазану одежу i в татарську шапку. На ногах у нього були постоли, пов'язанi мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нiчого, що нагадувало б козака. Вся зброя в нього – довгий нiж за поясом.

– Вставай, козаче, пора в дорогу! – гукнув i плюнув крiзь зуби…

Павлусь присiв на лежанцi й таки налякався. Таж: це напевно харциз, розбишака, про яких стiльки вiд дiдуся наслухався.

Одного разу у Спасiвцi зловили парубки такого самiського при конях. Вiн його бачив…

– А хто ви, дядьку, будете? – питає Павлусь i чує, як у ньому серце затривожилось.

– Не будь надто цiкавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.

– Куди ж ви мене?

– Побачиш, вiзьму тебе з собою.

Павлусь вхопив миттю пiстоль i натягнув курок…

Та заки вспiв стрiлити, харциз копнув його ногою по руцi, i пiстоль випав геть з руки.

– А диви, жаба! До пiстоля береться!

Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом руки.

– Дядечку, пустiть мене! – просився Павлусь, аж плакав. – Я так iз страху, ви мене страх налякали… я далебi нiчого… я за сестрою шукаю… її татари в ясир взяли. Пустiть, дядечку, пустiть; Бога за вас молитиму, а то я припiзнюся.

– Ну, заспокiйся! Я тобi дорогу до татарiв покажу, та вибач, що тебе трохи спутав, ти кусати любиш…

Розбишака осiдлав коня. Вiн зараз змiркував, що в сiдлi є грошi, бо усмiхнувся. Пiстолi заткнув собi за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.

Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.

Харциз скочив на коня i посадив Павлуся наперед себе.

– Ну, тепер поїдемо до татар!..

– Дядечку, менi болять руки; розв'яжiть, бо зiмлiю.

– Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби тобi забаглось втiкати або теє, то не прогнiвися, а головку тобi скручу, як горобцевi.

Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревiв. У нього свiтили очi, мов у вовкулаки.

– Куди ж ви мене везете?

– Тобi кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?

– Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари набiгли на нашу Спасiвку, багато людей пiймали й її теж.

– А ти?

– Я втiк на татарськiм конi та по дорозi козакiв здибав. Вони вiдтак розгромили татар i багато наших спасiвчан освободили.

– Далеко звiдсiля?

– Мабуть, далеко. Десь над рiкою Самарою, коли знаєте…

– Дядьку! – сказав по хвилi.

– А чого?

– Ви чоловiк бувалий, поможiть менi, будь ласка, сестру вiднайти i визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того я вам ще гарненько заплачу…

– А в тебе є грошi?

– Є, далебi, є i червiнцi i таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вiльна…

Харциз усмiхнувся злобно:

– Ну, заспокiйся, побачимо…

За грошi бiльше не питав. Вiн знав, де вони схованi.

Павлусь справдi заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, вiн собi мiркував, що за грошi все зробить. Тож то зрадiє, як сестру викупить i визволить та привезе додому! Харциз вiдгадав думку хлопця i був певний, що вiн не втече, а буде його держатися.

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купцiв, що вертались iз Киева в Крим.

Було їх не бiльше, як двадцять людей. Вони сидiли то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Волiклися поволi. Вони зараз спостерегли харциза i пристанули.

Харциз, в'їхавши мiж них, став щось по-татарськи розповiдати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня i стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою i дивились в зуби, достоту так, як роблять купцi iз скотом на базарi. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Вiн догадувався, що харциз продає його татарам.

Впевнився у своєму почуттi, коли татарин виймав, гаманець з грiшми i став їх числити на руку харцизовi, що не злазив з коня. Вiн сховав грошi в кишеню i, заговоривши ще кiлька слiв, завернув коня й подався в степ.

– Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? – кричав Павлусь. Вiн хотiв за ними бiгти.

Харциз оглянувся й каже:

– Шукай, дурню, сестри; вони тобi дорогу покажуть.

Павлуся придержав татарин за руку:

– Не втiкала, бо зв'язала тебе на мотузок; твiй тато спродав менi тебе…

– Який вiн менi у чорта тато! – кричав сердито Павлусь, а наздогiн харцизовi гукнув:

– Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!

Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сiдло з червiнцями, та ще й за хлопця грошi взяв. Тепер поїде де-небудь у город i загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Вiн почав спiвати, аж луна по степу пiшла.

Вiн був такий зайнятий собою та тим, як вiн загуляє, що не зважав нi на що. Кiлька разiв iз радощiв потягнув коня нагайкою i їхав так до вечора. Був голодний. Коли так де-небудь поживитися…

Аж ось побачив ватагу козакiв, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотiв харциз стрiнутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Українi. Його знали, як потурнака, харциза, що зарiзав би рiдного батька. Чимало було в нього грiхiв на душi. Вiн показував татарам дорогу в Україну, крав козацькi конi, хлопцiв та дiвчат, де трапилося, i перепродував татарам. Тепер наткнувся вiн на козакiв так неждано, що нiкуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушницi, а так, то може ще вибрехатися. В Українi не був уже кiлька рокiв, змiнився з лиця й може нiхто його не пiзнає.

Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:

– Пугу, пугу!

То була ватага Недолi.

Харциз пiд'їхав ближче.

– Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся…

– Ти звiдкiля?

– Я з татарської неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi мучили, та вдалось менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом їхав та хiба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братцi, що-небудь їсти.

– Ну, гарно, – каже Недоля, – будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.

– Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв? – питає Непорадний.

– Татариновi вкрав, прости Боже грiха, – каже харциз, усмiхаючись.

– Пане сотнику, – каже Непорадний, – вiн бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме.

Харциз поблiд.

– Про якого хлопця, – каже, – ви говорите? Я нiчого не знаю.

– Ось зараз будеш знати, чортiв сину, – крикнув Непорадний i вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв. Його стягнули з коня i зв'язали.

– А дивiть, хлопцi, – каже один, – i Петровi пiстолi має.

– Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв? – гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.

– Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його залiзом, поки не скаже правди.

До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.

Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.

Харциз мовчав.

– Я його знаю, – каже татарин до сотника. – Вiн потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.

Харциз поблiд ще бiльше, тепер йому амiнь.

– Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..

– Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? – питає Недоля. – Я з тебе шкуру зняти накажу.

– Я продав його татарським крамарям.

– Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.

– Панове товаришi, – питає Недоля, – зробiмо над цим безбожником суд. Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв своїх, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?

– Смерть! – гукали козаки.

Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.

– Чуєш, Гусейне, – каже Недоля до татарина, – вiзьми його i скарай на голову.

Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв Карого за ногу й поволiк у степ.

Проклiн Павлусiв здiйснився.