За сестрою

III

Навкруги царювала тишина. Здавалося, що тепер вiд променiв сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось увесь час в нiй бринiло, як це буває в лiтню спеку.

Непорадний, звернений головою в сторону Спасiвки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далi побачив татарина на конi. Татарин їхав поволi та все розглядався за слiдами, куди рано переїжджав Павлусь. Вiд того часу потоптана трава попiдносилася, роси не стало i слiд позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторiнь, яку Павлусь минув ще рано.

Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготовi рушницю…

Татарин приїхав аж над саму рiчку i злiз з коня…

«Тепер пора», подумав Непорадний i почав прицiлюватися… Татарин прив'язав коня до куща, а сам пiшов убрiд на цей бiк…

Але Непорадний вiдразу поклав рушницю бiля себе й почав мерщiй зсуватися з могили вниз…

«Дурень я, тай годi!» – думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. «Чи то штука на таку вiддаль татарина вбити та й товаришiв розбудити? Я його живого пiймаю».

Вiн вмить вiдв'язав вiд сiдла свiй аркан i скочив за могилу так, що татарин його не помiтив.

Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Нiхто з товаришiв не запам'ятав, щоб Непорадний не втрапив. I славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий i дуже мiцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усмiхнувся, беручи свiй струмент у руку. Затягнув петлю, вiдтак поскладав увесь аркан. Один кiнець держав цупко в лiвiй руцi, а в праву узяв петлю iз складками мотуза… Приладившися отак i криючись поза могилу, вiн стежив, що татарин робитиме.

Татарин пiдкрадався до обозу, як кiт. Вiн, ще як сидiв на конi, бачив, що козаки спали як мертвi, що сонце пекло їм голови, i знав добре, що чоловiк, сплячи на сонцi, має важкий сон, наче б зачадiв… Такий не легко прокинеться.

Йому майнуло в головi зайти сюди й вирiзати всiх, як баранiв, заки хто видасть iз себе голос.

Те, що вiн думав, можна було змiркувати з того, що вiн тепер робив.

Татарин, високий i плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув iз-за пояса довгого ножа. Нiж заблищав на сонцi, як срiбло. Татарин поправив ще щось на собi й узяв ножа в зуби…

Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги i махнув правою рукою.

Аркан фуркнув у повiтрi, став блискавкою розвиватися i впав на голову татарина в хвилину… коли вiн брав ножа в руку.

Петля вхопила його впоперек.

Коли перша труднiсть з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слiд, то ще бiльша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пiйманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пiйманий на бiгу; тодi вiн сам засиляється. А тут татарин стояв на мiсцi й треба було його засилити.

В Непорадного бiгали руки, як у ткача. Вiн великими куснями стягав аркан до себе, а вiдтак, сiпнув з усiєї сили, й татарин упав горiлиць на землю…

Миттю прискочив до нього Непорадний i вхопив лiвою рукою за горло.

Настала скажена боротьба. Татарин, пiйманий в петлю, випустив з руки ножа. Вiн став пручатися й звiльнився настiльки, що мав свобiднi руки. Непорадний змiркував, що татарин дужчий вiд нього… Гукнути б на товаришiв, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насмiялиси. Нi! Мусить собi сам помогти. Скрутив татарина з усiєї сили. Обом зайшли кров'ю очi. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабiгали, як мотузки.

Татарин придавив Непорадному руку костистим пiдборiддям до грудей так сильно, що йому аж заболiло. Хотiв її звiльнити, та не мiг. В цю хвилину вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий нiж, а Непорадний вирвав руку з-пiд татаринової бороди i вхопив його за руку, в якiй цей держав ножа. Ще хвилина, i Непорадний зацiлив з усiєї сили татарина кулаком меживiч.

З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а тодi заки отямився, вже був зв'язаний. Непорадний устав з землi i так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.

– Гей, козаки! Уставайте, – кричав захриплим голосом, – маємо гостя.

Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний i не мiг зараз очуняти. Ярке сонце освiтлювало їх. Протирали очi, та й лягали знову. Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi.

– Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав.

Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного.

– Гей, дiти, очуняйте, – гукав дiд. – Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути бiльше.

Непорадний поспiшив до татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усiєї сили.

– Хiба в нас ножа немає? – гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. – Чого з ним воловодитись?

– А не сором тобi пов'язаного рiзати? – каже дiд Панас. – Живий все бiльшу цiну має, як мертвий, не руш його!

Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.

– Як би воно помогти, щоб не околiв, – каже повагом Трiска, – його язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а ти, дiду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.

Принесли води. Дiд присiв до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами.

Дiд Панас знав татарську мову й каже:

– Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.

Татарин знову став злитися i страшно проклинати.

– Що вiн каже? – питали козаки.

– То ж то й бiда, що нiчого не каже… Ти менi кажи зараз, кiлько вас було цеї ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш буває?..

Татарин нi слова, лише вiдвернув голову набiк…

– Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! – говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: – Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так скаже, усе виспiває. Подержiть, хлопцi, ноги.

Козаки пiдняли татариновi ногу вгору…

– Не дай пекти ноги, – каже татарин до дiда, – я все скажу.

– Лишiть його, хлопцi! – каже дiд: – Ну, говори, а не дуже бреши!..

– Ми були цеї ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлет-гiрея[1]. Ми пiшли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось iз Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем.

– Чи варто було за хлопцем ганяти?

– Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти… Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю… Мабуть, додому вертається.

Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв її.

– Багато вас перебили в Спасiвцi? – питає.

– Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.

Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на їх кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi…

– Аллах! Аллах! Аллах! – заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла…

Козаки усi розскочились вiд татарина й кинулись до зброї…

Дивляться, а їх з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв…

– Чорт батька твого! – сердяться козаки: – От налякали!

– Ха! ха! ха! – смiялися тi, що тепер прийшли: – Правда, що налякали?..

Попереду виїхав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi.

– А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вiвцi над сiном, та й про свiт забули… А де вартовi, де сторожа?

– Якого бiса нам удень сторожi? – обiзвався Трiска. – Хiба ми послiпли?

– Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'їхали пiд самiський обоз, а ви нi чичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi! Татарина торгують.

Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу…

– Ти не гримай! – каже i вдарив рукою по шаблi.

– Звiдки Господь привiв? – спитав дiд Панас.

– Що тут у вас сталося? – питає Недоля.

Дiд Панас розповiв йому усе…

– Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть… Як тебе звуть?

– Я Остап Трiска, ватажок…

– Ось i добре, – каже Недоля.

– Пристаєте, панове козаки, пiд мою руку? – гукнув Недоля.

– Нема що говорити, а треба пристати! – каже дiд Панас: – Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак…

– Хай буде й вiн, аби добрий! – гукали козаки.

Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися.

Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись.

Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи.

Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти…

– Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?

– Ану, покажiт…

– Павлусю, ходи сюди!

Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi… Не хотiв iти…

– Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, – пiдбадьорювали його козаки.

Павлусь дивився заляканими очима на татарина.

Татарин махав до нього рукою й усмiхався.

– То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, – пояснював один козак. – Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.

Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.

– Ти налякався вчора? – питає татарин.

Павлусевi переклали цi слова на українську мову.

– Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, – каже Павлусь.

Татарин засмiявся…

– Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу…

– А де твiй кiнь?

– Пасеться.

– А сiдло є?

– Егеж!

– Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та побратимами будемо.

Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши останнi слова, не розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна?

– Мiняйся, хлопче, це можна, – кажуть козаки. – Як треба, то й з чортом покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, – дораджував йому хтось.

Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого вiддав би.

Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.

Павлусь уже йшов з сiдлом, та стрiнув Непорадного й розповiв йому про замiну сiдла. Непорадний його задержав.

– Так ти, татарине, сiдло мiняєш з хлопцем?

– Вже й замiняв…

– Егеж? А ти маєш своє сiдло? Вибачай, це моя воєнна добича, i ти i твiй кiнь i твоє сiдло…

Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного…

– Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?

Татарин мовчав.

– От хитрий поганець! – говорили козаки смiючись. – Якого побратима знайшов… Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi…

Татариновi не вдалося.

За той час обидва ватажки порадились зробити так:

Вони пiдiйдуть пiд татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i стануть зачiпати татар, щоб їх з коша заманити. Трiска iз своїми втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiтає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.