Забути неможливо зберегти

Розділ 1 Захід для дебілів

Яєчня під кришкою сковорідки шкварчала і плювалася надто вже оглушливо. Час виключати… Він смикнув мишкою, натиснув на «паузу», ледь на моніторі спливла панелька керування, і пішов до кухонної плити.

Вічний клопіт холостяка – одноманітне харчування. З іншого боку, той-таки Шерлок Холмс обожнював приготовлені місіс Хадсон бісквіти й омлет з беконом… та ще й курку, приправлену кері, здається? Хоча знаменитий детектив був саме запеклим холостяком, а місіс Хадсон – лише господаркою квартири на Бейкер-стріт, але ж ніяк не його дружиною! До того ж, судячи з оповідання «Морський договір», шотландки ніколи не урізноманітнювали меню. Авжеж!

Олег вимкнув вогонь під сковорідкою, зняв кришку й не без гордості оглянув результати свого кухарського мистецтва: дрібно настругані палички сала плюс порізана навскіс сосиска, залита трьома яйцями, прикритими кружальцями помідорів, посипаних чорним перцем і часниковим порошком, з еклектично накиданими поверх усього кущиками кропу і шматочками сиру, що розплавився й акуратно розтікся на всі боки. Цілком задовольнившись побаченим, вивантажив спечену масу на велику тарелю, рясно полив майонезом і кетчупом, переніс на кухонний столик.

Якщо подумати, вийшла гримуча суміш «прощавай, печінко». Але до чого смачно! До того ж красиво: мабуть, не тільки його мамі або колишній дружині, але й самому Араму Мнацаканову[1] до такого шедевра довіку не додуматися.

Олег гепнувся на табуретку, рухом мишки розбудив заснулий комп’ютер, натиснув «play» і заходився наминати «яєчню холостяка», попутно стежачи за сюжетом. На екрані монітора саме почався один із найулюбленіших епізодів фільму. На площі перед церквою полковник Уерта (у виконанні Стенлі Бейкера) в оточенні солдатів відбивався від повсталого народу, Зорро (у виконанні Алена Делона) спритно стрибнув з даху в напрямку флагштока, вчепившись у синю корогву, з’їхав на землю й мовив тоном грізного судді:

– «Ви були близькі до того, щоб вийти сухим із води, полковнику, але ви перестаралися в насильстві й перебрали в жорстокості. Так що приготуйтеся до розплати».

Ясна річ, народ миттєво розступився, звільняючи місце для двобою на шпагах… на рапірах… або на чому вони там збиралися битися? Тепер у кадрі – мертвий священик, брат Франциско. І нова репліка Зорро:

– «Убивство цього ченця звільняє мене від давньої присяги іншій людині. Святій людині! І його кров теж на вас, полковнику! Легко вбивати святих. Чи вийде це у вас із грішником? Спробуйте».

Вжик-вжик-вжик клинком у повітрі.

– «Готові? Захищайтеся…»

Тут, зрозуміло, відповідна репліка Уерти:

– «Цю маску я з тебе зірву, хоч би мені довелося гнати тебе до самого пекла. Почнемо!..»

І тверда обіцянка Зорро:

– «Ви не проллєте більше нічиєї крові».

Тривала й видовищна бійка на шпагах… або на рапірах?! А-а-а, яка, по суті, різниця! Головне, фехтують красиво, цього в них не віднімеш. А коли клинок вибитий з міцних рук, у хід ідуть алебарда (або як там називаються ці музейного вигляду піки на кінцях із лезом, що рубає), сокира, ба навіть смолоскип. Видовищно, чорт забирай! До того ж за час двобою можна спокійно доїсти чудову яєчню, відставити порожню тарелю, взяти горнятко підостиглої чорної кави й нарешті закурити сигарету. Бо як вирішили одного разу Масяня з Хрюнделем:[2] «Каву, між іншим, пити шкідливо, а без цигарки ще й огидно».

Тим часом, на екрані Зорро, який зірвався з-під купола церкви, вдалося на льоту вхопитися за мотузку від довгої штори, проте Уерта хоробро перерубав її, і шляхетний захисник незаможників вилетів у кругле слухове вікно, розсадивши ногами кольоровий вітраж. Оскільки до землі звідти зависоко, полковник негайно восторжествував:

– «Кінець йому, кінець! Розбився, немає його!!! Він ме-е-ертвий!!!»

– «Хто мертвий?»

Це вже запитує блазень гороховий, сержант Гарсія (втілений на екрані блискучим коміком Мусташем). Послати б його подалі за оте тупе запитання, але, перемігши ворога, Уерта відповів доволі прихильно:

– «Зорро мертвий!!! Наре-е-ешті!!! Зорро мертвий!!!»

Тут так і хочеться скрикнути: зарано радієш, кретине – позитивні герої швидко не вмирають. Адже інакше не вийде хеппі-енду… І точно, Зорро знов входить до храму зі словами:

– «Не зовсім, полковнику. Ось він, Зорро! Гру ще не скінчено».

Двобій спалахує з новою силою, гігантський дог Патрач лякає Гарсію, той із зойком «Вибач, вибач, вибач!..» перекидається через край колодязя. Отут саме час перенести використаний посуд у мийку, докурити й забичкувати сигарету. Тепер поєдинщики на даху. Слово за Уертою:

– «Ця хвилина для одного з нас є останньою».

Зорро погоджується:

– «Нехай так! Настав час правди».

І нарешті зриває маску. Полковник здивований несподіваним відродженням нібито загиблого раніше губернатора:

– «О-о-о, ваше превосходительство! Але як ви здогадуєтеся, це нічого не змінює».

Вірно, не змінює: один різкий випад – і Уерта гине ефектно й видовищно: повільно осідає, потім зривається з даху й під дружне скрикування юрби гепається на майдан перед церквою. Далі вже не надто цікаво: полум’яна промова волелюбної Ортенсії Пулідо де Олівідадес (у виконанні чарівної Оттавії Пікколо) та від’їзд визволителя пригноблених, котрий вже знов на коні й у чорній масці.

Що ж, гарне старе кіно! Можна навіть сказати, геніальна картина. Набагато краща найсвіжішої версії з Антоніо Бандерасом. Там на самому початку Зорро бере участь у всенародному голосуванні за входження Каліфорнії до складу США. Треба ж до такого додуматися! Адже це вже не пригодницьке кіно, а чистої води порнографія…

Загалом, неправдоподібно все це.

У реальності ж маємо брудний посуд у мийці. Хоча нічого страшного, почекає до вечора. От якби мама жила з ним, а не з татом в Ічні[3] – от вона б отакого «огидного бруду» не терпіла б!

До речі, ще одна перевага холостяцького способу життя: роби, що й коли завгодно! Хочеш гробити печінку смаженою жирною жрачкою з перцем, часником, майонезом і кетчупом? Жери, скільки влізе! Курити на кухні, причому не у кватирку? Без проблем! Притягти туди лаптопа, щоб насолоджуватися за сніданком улюбленим з дитинства фільмом? Будь ласка! Читати з ночі до ранку старі добрі детективи? Так скільки завгодно!

А захочеться дівку – приведе він і дівку. І не потрібно вже ні від кого ховатися, плутати сліди, перед виходом із потайки винайнятої квартири оглядати сорочку в пошуках можливих відбитків губної помади, принюхуватися, чи не тхне піджак чужими парфумами… Загалом – ніяких ревнощів, зате суцільний відпочинок нервовій системі.

От чого по-справжньому шкода, то це відсутності в будинку Вітальки. Щоправда, бачаться вони щонеділі, а іноді також по суботах – адже Вітальчина мамуня тепер цілком вільна емансипована жінка, зайнята пошуком нового дорослого об’єкта для дурнуватого перевиховання. Ну що ж, розлучення в цьому плані могло би скінчитися й гірше… Значно гірше.

Олег набурмосився. Якось по-дурному особисте життя в нього склалося! Усе починалося справжньою ейфоричною феєрією: красуня Оксана була до нестями закохана у нього, молодого випускника одного з провідних гуманітарних вишів Києва, перспективного кінорежисера… і все таке інше.

Але СРСР наказав довго жити, Україна стала незалежною, і почалася така круговерть!.. Кіномистецтво марніло на очах, тож усі амбітні перспективи Олега поступово розтанули. І якщо Остап Бендер перекваліфікувався в кербуди, то колишній режисер, не спромігшись утриматися навіть на телебаченні, насамкінець перетворився на «писучого» журналіста… не найгіршого, треба сказати. Але й зірок з неба не хапав.

Оксана ж, що називається, швиденько обігнала чоловіка на віражі: почавши з бухгалтерських курсів, завдяки заповзятості й діловій хватці поступово піднялася до директора невеличкої симпатичної фірмочки, що торгує «Церезитом», керамзитом, лаками, фарбами й іншими будматеріалами. Поки подружжя було молодим, замислюватися про дітей просто не наважувалися. Віталька народився у них аж в 2003 році.

Як і кожну пізню дитину, батьки його обожнювали. Але як це нерідко буває, стосунки останніх тепер остаточно зіпсувалися. Важко сказати, що стало причиною розриву. Можливо, те, що після Помаранчевої революції закрилася газета, у якій працював Олег, – оскільки підтримувала «регіоналів», які у підсумку програли. Тому Оксані довелося терміново завершити відпустку по догляду за дитиною, а безробітному газетяреві на два роки перетворитися на няньку. А можливо, зіграло роль щось інше… У всякому разі, в 2010 році вони офіційно оформили розлучення, а восени минулого року нарешті роз’їхалися. Така от смутна історія.

Щоб не псувати настрій з самого ранку, він розбудив комп’ютер рухом мишки, відкрив браузер і пройшовся новинними сайтами: для роботи згодиться… Однак брати й сестри по журналістському цеху, мабуть, ще не доповзли до робочих місць, огляди ж учорашніх подій і анонси сьогоднішніх він уже бачив. Справді, ще тільки 8:45 – для «свіжака» зарано.

Зазирнув на пошту. На жаль, «полковникові ніхто не пише…»

Ех!

Утім, настав час вибиратися в редакцію «Кур’єрського експреса», бо до 10:00 саме може приспіти якесь завданнячко. Тому годі баритися. Тим паче, однокімнатний «барліг», що дістався йому після сімейного розміну, розташований вже не так зручно, як колишнє сімейне гніздечко. Звідси до метро цілих три зупинки автобусом, а якщо зранку на проспекті пробки, то можуть виникнути проблеми…

Щодо ранкового завдання він, виявляється, мав рацію.

– Привіт, Петровичу, тут саме для тебе дільце припливло.

Доля «вільного» широкопрофільного власкора така, що при потребі його може заангажувати редактор будь-якого відділу газети. У даному випадку до нього звертався Валерка Мазайло з «Соціуму» – тут він працював найчастіше, тут же мав робоче місце. Ну що ж, хоч і не політика… однак проблеми суспільства не найнудніші.

– Що за дільце?

– Просто на планерці шеф на тебе розписав, – Валерка ніяково посміхнувся. Був він років на п’ятнадцять молодшим від Олега, а тому трохи соромився командувати «стариганом». Щоб якось компенсувати незручність, шанобливо називав власкора по батькові.

– Я розумію, що розписав шеф, а не особисто ти. Що там сталося?

– Якийсь недоумок хоче самоспалення влаштувати, із цього приводу в «Жовтому будиночку» прес-конференція збирається. Секретарка тебе вже акредитувала.

Щоб не застогнати від розчарування, Олег щосили замружився.

– Я розумію, Петровичу…

– Якщо людина справді бажає спалити себе, то без зайвих слів приймає бензиновий душ і чиркає запальничкою, а не скликає із цього приводу прес-конференцію.

– Розумію. Більше того, шеф це також розуміє.

– Але навіщо тоді нам захід для дебілів?!

– Петровичу, а я звідкіля знаю?! – Валерка приречено розвів руками.

– А прес-анонс до цього тухлого дільця є?

– Авжеж! Пішли до мене.

У відділі «Соціум» Олег нарешті одержав надіслану до редакції цидулку, переглянувши яку по діагоналі, зрозумів підґрунтя рішення головного редактора. Як і слід було очікувати, прес-конференцію збирав аж ніяк не майбутній самоспаленець, а депутат Ростислав Маслаченко – чи не найвідоміший базіка з усього нинішнього скликання. Отже, метою перебування там є аж ніяк не психічно неврівноважений кандидат у самогубці, а вельми ексцентричний політик…

– Наскільки я розумію, Маслаченко не входить до числа табуйованих для висміювання особистостей? – про всяк випадок уточнив Олег.

– Петровичу, які у нас можуть бути табу?! Які «темники»?! Ми – незалежне неупереджене видання…

– Гаразд, знаю, знаю. Зрозумів тебе, Валеро.

– А якщо зрозумів, то й добре.

Ні, насправді, ясна річ, було невеличке коло політиків, громадських діячів і потужних бізнесменів, над якими можна було лише беззлобно жартувати, але ніяк не насміхатися. Зрозуміло чому: ці люди спонсорували газету…

Але Ростислав Маслаченко був не з їхнього числа: перебуваючи в одвічній опозиції до будь-якої влади, він водночас далі гучних слів і феєричних вчинків жодного разу не зайшов. Максимум, на що був здатен «вічний клоун» – то це затіяти бійку з представниками чергової провладної фракції, зірвавши чергове сесійне засідання або телевізійне ток-шоу. Його витівки відверто потішали народ, а тому Маслаченко регулярно вигравав вибори. На тому і тримався.

Гріх не познущатися з «клоуна»! Загалом, хоч і без особливого ентузіазму, але розписане головредом завдання було прийняте. Потім вони з Валерою викурили по сигареті, побалакали про черговий етап пенсійної реформи і його «підводні камені», приховані від широкої громадськості. Нарешті, прихопивши редакційний диктофон, Олег почимчикував на пресуху.

Щоправда, по дорозі його настрій змінився. Причиною став безневинний епізод: за два квартали від редакції розжареним пропиленим тротуаром прогулювалася качиною ходою сухорлява бабулька, яка на всі заставки лаяла нинішні порядки і владу, ні до кого конкретно не звертаючись. Перехожі акуратно оминали її. За інших обставин Олег також залишився би байдужим: адже зрозуміло, що вона страждає на «словесний пронос»… Однак зараз дурнувате редакційне завдання зіграло з ним злий жарт: мимоволі на думку спало порівняння душевнохворої бабульки з паном Маслаченком.

Хоч як дивно, та в обох випадках дії людей, по суті, є ідентичними, водночас бабулька усім байдужа, зате послухати депутата поспішає купа журналістів – включно із ним самим за особистим наказом головреда! А для чого?! Щоб посидіти на прес-конференції, по достоїнству оцінити цю «клоунаду» і забратися в редакцію, щоб надряпати черговий злісний пасквіль на тему «до чого все навколо паскудно»?!

Не можна ж так, людоньки-братці…

Взяти от хоч би фільм «Зорро», переглянутий ним за сніданком. Виходить, у задрипаній іспанській колонії бозна-якого століття знайшовся сміливець, який поставив на вуха знахабнілих вояків і багатіїв, став прикладом для пригнобленого народу. У нашій же дійсності такого унікуму не відшукати! Хоча, якщо подумати, колись щось подібне спостерігалося й у цих широтах: Олекса Довбуш, Устим Кармалюк, Григорій Котовський… Ну так, при найближчому розгляді всі вони виявлялися бандитами – але чи був реальний Зорро або, скажімо, якийсь Робін Гуд кращим?! Напевно, за кожним «шляхетним» розбійником водилися грішки! Біда в іншому: навіть підходящих грішників зараз немає. І де їх шукати – ніхто не знає. Лишилися хвора на копрофагію… тьху ти!.. на копролалію[4] бабця та депутат Маслаченко…

Виродження – от як це зветься, людоньки-братці!

Не дивно, що до місця проведення прес-конференції – «Жовтого будиночка» – Олег дістався у геть пригніченому настрої. Всупереч отриманій від Валерки Мазайла ввідній, тепер його цікавив аж ніяк не скандальний політик, а насамперед майбутній самоспаленець, а вже потім – журналісти, які збіглися на подію.

Усе виявилося навіть гірше, ніж можна було припустити.

– Я – малий підприємець, звати мене Васьковським Дмитром Інокентійовичем, – заговорив ледь тремтячим голосом перший учасник прес-конференції (хоча його ПІБ і рід занять були написані як на табличці, виставленій попереду нього, так і в розданому учасникам прес-релізі). Було очевидно, що виступати перед широкою аудиторією й загалом перебувати в центрі уваги він не звик. – Отож, я вже геть дійшов до краю, аж ось до такого геть непереносимого розпачу. Саме так…

Сіромаха відсапався, нишком позирнув на народного обранця, який розвалився поруч у кріслі. Навіщось пригладив ріденьке волосся, наліг грудьми на стіл, за яким сидів, і випадково перекинув пару поставлених занадто близько мікрофонів. Поки майбутній самоспаленець сором’язливо перепрошував, а журналісти поправляли мікрофони, Ростислав Маслаченко поблажливо спостерігав за всією цією метушнею.

– Отже, ще раз вибачаюся… Це тому, що як я вже говорив, я дійшов до розпачливої межі… до розпачу. Коли в нас була криза, я ще якось викрутився… хоча дуже вже заїздили мене колектори від банку, де я взяв кредит… Тобто на мене наїжджали колектори, я хотів би так сказати…

Підприємець знов позирнув на депутата, той цього разу підбадьорив його:

– Сміливіше, сміливіше, не соромтеся розповідати широкій громадськості, як з вами повівся антинародний режим!..

– Ні, під час кризи мені ще потрафило: колекторів скасували, і з банком я ще сяк-так домовився, за що спасибі…

Але тут Маслаченко різко перервав бідолаху:

– Це з минулим антинародним режимом вам вдалося домовитися сепаратно, на відміну від інших підприємців! Розповідайте-но краще, як повівся з вами нинішній антинародний режим!!!

– Так, повівся… Оскільки зі старими… із цими, які з минулого ще банку та ще й із податковою, я домовився…

Новий запобігливий погляд на депутата.

– Отож нові податківці вирішили, що оскільки я ходив під старими, то й почали мене дружненько пресувати з…

Хвилин п’ять підприємець, який завинив перед владою, доволі непевно мимрив про нові лиха, після чого підсумував з несподіваною рішучістю:

– Загалом, я не маю сил уже терпіти всі ці митарства. Тому от твердо вирішив: найближчим часом вийду перед Кабінетом міністрів разом з усією своєю родиною, обіллю всіх нас бензином і одразу підпалю на знак протесту проти цієї ганебної влади! Все!

Ці слова подіяли на Олега, немов холодний душ. Він оглянув журналістську аудиторію. Найближче до столу, за яким зібралися учасники, сиділа зграйка молоденьких дівчат із крихітними яскравими нетбуками. Іззаду було видно, що в кожної на екрані чорніло всього по два-три рядки: отже, дівчата виклали вступну промову цього вилупка буквально парою фраз і тепер чекали на продовження. Іншу частину журналістської аудиторії становили «старі вовки», які слухали виступ без найменших емоцій. Телеоператори застигли за камерами. Загалом, усі були напрочуд спокійними.

– Отже, шановні колеги, ви бачите, до якого розпачу довели злочини нинішнього антинародного режиму цю нещасну людину. Тому сьогодні ми скажемо наше дружне рішуче «НІ!» аморальним розгнузданим діям офіціозних злочинців з високих кабінетів…

Наступні чверть години Ростислав Маслаченко патетично і докладно живописав, як саме варто говорити рішуче «НІ!» аморальним злочинцям від влади. Зграйка дівчат збудилася: кожна старанно виклацувала наманікюреними пальчиками на своєму нетбуці щось розлоге – хоча не зовсім зрозуміло, які свіжі геніальні думки можна відшукати у промові «вічного клоуна». Нехай його виступ гарно зрежисований, навіть перед дзеркалом відрепетируваний, однаково пан Маслаченко вже неодноразово повторював усе це із найрізноманітніших приводів, нічого нового ніколи не додаючи…

«Старі вовки» відверто нудьгували, вислуховуючи люту банальщину, і навіть потроху позіхали. Один взагалі пішов, на прощання махнувши рукою. Частина операторів заходилася знімати відеоряд – тобто дівчат, які зосереджено строчать на нетбуках.

Далі настала пора запитань-відповідей. Красуні з першого ряду по черзі уточнювали, якого саме віку і статі діти малого підприємця, як звуть його дружину, чим вона (дружина тобто) займається, якого конкретного чиновника бізнесмен-невдаха звинувачує у своїх нещастях, та інше в тому ж дусі. «Старі вовки» вже клювали носами. Відеоряд (тобто гарненьких дівчат, які щось запитували) тепер знімала інша частина телекамер. Депутат поблажливо кивав, з переможним виглядом роздивляючись довкола.

А перед очима Олега постала зовсім дика картина. До будинку Кабміну під’їжджає розкішний депутатський «майбах». З нього висаджується родина Васьковського Дмитра Інокентійовича, одягнена, немов на парад. Під прицілом телекамер вони прямують до урядового будинку. Тут відбувається короткий жалобний мітинг. Потім підприємець… вірніше, цей плюгавенький лисуватий придурок бере з рук пихатого від гордості депутата каністру з бензином, старанно обливає смердючою рідиною свою красуню-дружину, двох білявих хлоп’ят. В останню чергу – себе. Привезений у вантажівці оркестр починає грати похоронний марш, а лисуватий вилупок чиркає запальничкою. І на майданчику перед Кабміном спалахують чотири живі смолоскипи…

Уявивши все це, він ледь дочекався черги, щоб поставити запитання:

– Олег Нежданий, газета «Кур’єрський експрес». Скажіть будь ласка, пане підприємцю, чому ви вирішили спалити себе і свою родину, а не тих-таки податківців, які вас «пресують»?

– Га-а-а?… Як, тобто, податківців?!

Розгублений голос Васьковського Дмитра Інокентійовича пролунав у повній тиші. Олег відчув, що тепер саме на нього витріщилися усі: організатори прес-конференції, які сиділи за столом, дівчата, які відірвалися від нетбуків, «старі вовки», які миттю прокинулися, об’єктиви телекамер. Тому він пояснив якомога спокійніше:

– У ваших діях немає ніякої логіки. Вас «пресують» податківці, ваш бізнес на межі банкрутства. Однак замість того, щоб у критичній ситуації захистити родину, ви погрожуєте вбити дружину і двох малолітніх, ні в чому не винних синів – причому в найжорстокіший спосіб! Отже, відповідайте: чому ваша агресія спрямована не просто на себе самого, але також на ваших близьких? Чому б замість цього не спалити, приміром, податківців, які розорюють ваш бізнес?

– А-а-а… Як це – податківців спалити?! Їх же той… не можна!.. – промимрив ошелешений пан Васьковський і, немовби шукаючи підтримки, скоса позирнув на народного обранця. Втім, хоча обличчя депутата невдоволено перекосилося, пан Маслаченко не відреагував. Тому Олег продовжив упевнено гнути свою лінію:

– Ви сказали, що податківців спалити не можна – але чому?!

– Бо це ж злочин… убивство…

– А хіба спалювати живцем свою дружину й ні в чому не винних дітлахів – не злочин?! Ви чоловік і батько, то захистіть рідних, а не нищіть їх!!! Інакше який з вас мужик!..

Але тут нарешті луснув терпець у депутата. Різко викинувши вперед праву руку з відстовбурченим вказівним пальцем, він зойкнув у патетичній манері:

– Це провокатор!

– Я не провокатор, – спокійно заперечив Олег. – Я власкор «Кур’єрського експреса» Олег Нежданий.

Але заперечувати скандальному політикові не мало сенсу. З-за спини Маслаченка вигулькнув широко усміхнений прес-секретар:

– Шановні учасники, попрошу не звертати уваги на цю дурнувату провокацію! Ми ще перевіримо акредитацію людини, яка назвалася журналістом шановного видання. Поки що попрошу охорону виконати свою роботу, а ми тим часом продовжимо…

Побачивши, як піднялися, розправили плечі й пішли до нього два здоровані, які доти з нудьгуючим виглядом сиділи на бічних місцях, Олег уривчасто кинув:

– Добре, сам піду, – забрав зі столу диктофон і попрямував до виходу. Його душа кипіла від обурення. Ні, справді, що ж це коїться?! Тим, хто витріщається на «вічного клоуна» Маслаченка, втюхується такий собі жахлик про публічне вбивство дружини й малолітніх діточок невезучого бізнесмена – а всій журналістській братії на це плювати!!! Або мовчать у ганчірочку, або уточнюють несуттєві деталі.

– Шановний пане газетяре!..

Ясна річ, що без певного ступеня цинізму у вітчизняній журналістиці не вижити. Але ж не до такої ж межі бути циніками!.. Дебіли на заході для дебілів… І місце для пресухи підходяще вибрали – «Жовтий будиночок». Олег майже з ненавистю ковзнув поглядом по канаркового кольору стінах, які він тільки-но полишив, коли пролунав ще наполегливіший заклик:

– Агов, пане газетяре з «Кур’єрського експреса»! Не поспішайте немовби на пожежу, будь ласка.

– Га?…

Тільки зараз Олег зрозумів, що ці слова звернені саме до нього.

– Ви поводитеся, немовби справжній кур’єрський експрес. Але не кваптеся: сподіваюсь, на вокзал ви не спізнюєтеся?… Бо нам хотілося б серйозно поговорити.