Забути неможливо зберегти

Розділ 3 Шерше ля фам

Вся ця ахінея так вразила Олега, що він глибоко замислився, намагаючись перетравити почуте і збагнути, правда це чи побрехенька. Опам’ятався лише від стриманих смішків «мушкетерської» трійці. Негайно відчув, що не надто акуратно підстрижені нігті його пальців тарабанять по порожньому блюдечку. І разом з тим – кислий присмак на губах: виявляється, він непомітно для себе встиг зжувати всі скибочки лимона, що залишилися! Це ж треба…

– Нічого, нічого, це навіть добре, – підбадьорив Атос.

– Що саме? – наїжачився журналіст.

– Бачте, коли співрозмовники прибирають однакові пози й роблять однакові дії, це свідчить про взаєморозуміння між ними. Я почав їсти лимон, ви продовжили…

– Що-що?! – Олег навіть підскочив від несподіванки. Та за кого вони!.. він!.. Так як він сміє!.. Його й себе!..

– Ви тільки не хвилюйтеся, дорогий пане власкор.

– Що ви собі дозволяєте?! – розсердився Олег. При цьому нечисленні відвідувачі й весь персонал, що перебував у залі, обернулися до їхнього столика.

– Тихіше, будь ласка! Ви привертаєте до нашої скромної компанії занадто багато зовсім зайвої уваги.

– Ага-а-а, отже, злякалися! – журналіст всівся назад на своє місце. – Ну що ж, от ваш обман і розкрився.

– Який ще обман?

– Та щодо запланованих убивств.

– Чому ж обман, цікаво довідатися? – сіпнув бровами Араміс.

– А тому, що ви боїтеся. Боїтеся всього, у тому числі розголосу ваших потаємних планів нібито на вбивство.

– Не меліть дурниць. Ми про вашу ж безпеку турбуємося, – флегматично зауважив Портос.

– Про мою безпеку, отже?! – Олег готовий був скипіти, однак стримався. – А як щодо того, що я от просто зараз можу в міліцію податися й там усе про вас викласти?

– Дурниці, все це – дурниці, – тепер Портос дивився на нього з щиросердою поблажливістю. – До міліції ви не підете хоч би з двох причин.

– Це з яких же, цікаво довідатися?

– По-перше, ви втратите прекрасну можливість зробити серію сенсаційних ексклюзивних матеріалів. Ми ж схильні думати, що щирий журналіст такої дурості нізащо не утне.

– Звідки ви взяли?

– Із другої частини «Міцного горішка». Чи пам’ятаєте епізод наприкінці, коли герой Брюса Уїліса збирається зістрибнути з вертольота на крило літака? Отже, що пообіцяв поліцейський Джон Маклейн тій репортерці… як там її звали, не підкажете?

– Саманта Коулмен.

– От-от…

– Маклейн пообіцяв їй сенсаційний репортаж із сенсаційними кадрами.

– Саме так! А що ж Саманта?…

– Сказала, що за сенсаційний репортаж готова народити Маклейнові дитину.

– Отож-бо! – Портос повчально задер палець до стелі й нарешті розплився в посмішці. – Оце відповідь справжнього газетяра!

– Ну, припустімо, я не збираюся народити дитину ні для кого з вас, – Олег саркастично посміхнувся. – Та й не можу цього зробити фізично: на такі штуки здатен тільки Величезний Арні, та й то в кіно.[5]

– Ну, припустімо, щодо народження дитини я висловився фігурально… – Портос зніяковів, але ненадовго: – Я до того веду, що ви навряд чи донесете про нашу розмову в міліцію.

– А раптом!..

– Не смішіть, – махнув рукою Атос. – Як нас звуть насправді, хто ми й звідки, ви не знаєте. Що стосується наших планів… А ми от взяли та й пожартували! Наші слова до справи не пришиєш, хіба ж ні?

– А раптом я диктофон непомітно увімкнув і всі ваші жарти записав? Або в комір моєї сорочки «жучок» зашитий, наприклад…

– Дурниця, – констатував Араміс, після чого витягнув із сумки, що стояла поруч із його стільцем, і продемонстрував здивованому журналістові хитромудрий прилад розміром з долоню, прокоментувавши: – Якби тут працював диктофон або перебував «жучок», ми би про це неодмінно довідалися. До речі, от вам гарантія, що у свою чергу ми розмови з вами також не записуємо.

– Ви так серйозно до цього ставитеся…

– Шановний пане власкор «Кур’єрського експреса», ви ще не уявляєте, наскільки серйозно ми ставимося до нашої справи! По-іншому, до речі, й бути не може… Погодьтеся на нашу пропозицію, тоді зможете наочно переконатися в нашій обґрунтованості. Ну, що скажете?…

Олег мовчав.

– Отож-бо! Тому ні в яку міліцію ви не підете. Адже щоб роздобути докази нашої нібито злочинної діяльності, як ви напевно подумали, вам потрібно стати свідком хоча б одного нашого злочину. Тож хочете ви або не хочете, але змушені будете погодитися на нашу пропозицію.

Олег, як і раніше, зберігав мовчання.

– Якщо відмовитеся навіть після всього почутого, ми негайно ж мило розпрощаємося й підемо шукати іншого журналіста, який напевно не упустить настільки цінний подарунок долі, – вагомо пообіцяв Араміс. – А ви можете діяти, як вашій душі завгодно. Можете лікті гризти від досади, чекаючи сенсаційних репортажів, що їх зробить на наших матеріалах поблажливіший газетяр. Можете чимчикувати в міліцію і стверджувати, буцімто зустріли на вулиці трьох мушкетерів, які налякали вас вигадками про майбутню серію моторошних убивств.

– Щоправда, слави Іванушки Бездомного з божевільні ми вам не гарантуємо, – з удаваною скорботою зітхнув Портос. – Найшвидше, вас просто пошлють на хутір по метеликів.

«І все вони знають, і все передбачили! Психологи чортові…» – розсерджено подумав Олег. Й одразу здався:

– Добре, переконали! Принесіть і мені коньячку, хай вам абищо…

Зрештою, він почув усе, що хотів почути на тверезу голову. Далі не має значення, сп’яніти чи ні.

– Оце по-нашому! Давно б так! Правильно, правильно!.. – пожвавішали й навперебій загаласували «мушкетери».

– Вам п’ятдесят грамів? – спитав Атос.

– Не скупіться, несіть одразу сто, – буркнув Олег. «Мушкетерам» його відповідь припала до душі. Атос сходив за черговим замовленням, приніс сто грамів коньяку для журналіста, повторно по п’ятдесят для решти, ще блюдечко з лимоном і тарілочку з печивом. Випили за успішне укладання угоди, потім додали за майбутнє торжество справедливості у славетному місті Києві. Третій тост чомусь підняли за відсутнього д’Артаньяна – хоча за всіма правилами належало випити за жінок. Але оскільки краватки[6] ні на кому не було, справа усім на втіху завершилася веселим сміхом і загадковими переморгуваннями трійці «мушкетерів». Загалом, мав рацію Атос: взаєморозуміння між ними дійсно виникло.

Зустрітись домовилися через день.

– Тоді й завершиться перший акт операції під кодовою назвою ЧИСТИЛЬНИКИ, – округливши очі, загадково пообіцяв Портос. Араміс же, зненацька прибравши серйозного вигляду, витягнув із задньої кишені джинсів візитівку й простягнув її зі словами:

– У п’ятницю ближче до вечора подзвоніть за цим телефоном. Я скажу, куди приїхати.

Олег одразу ж заходився вивчати отриману візитівку, сподіваючись прочитати на ній ім’я власника. Однак, всупереч очікуванням, на клаптику цупкого паперу був позначений лише номер телефону і надрукований великий напис, зроблений витіюватим шрифтом:

– Я ж сказав, що про все довідаєтеся у п’ятницю! – самовдоволено посміхнувся Араміс. Олег лише лівим плечем смикнув. На тому й розпрощалися.

По дорозі в редакцію журналіст усе ще розмірковував над почутим. Але скільки не напружувався, так до жодного висновку й не дійшов. Випиті в піцерії сто грамів коньяку шуміли у вухах м’якою морською хвилею, заколисували. Поступово думки перекинулися на те, скільки вже часу він не був у відпустці, як він утомився, скільки можна лише вислуховувати мамині запрошення навідатися до Ічні… та інше в тому ж дусі. Насамкінець Олег ледь не проґавив свою зупинку. «Отож, пити таки не варто булп: у піцерії в коньяк могли намішати бозна-що, а зараз ясна голова на плечах потрібна», – зі злістю подумав він, ледь не спіткнувшись на виході з автобуса.

– Що, Маслаченко фуршет зорганізував задля кращого сприйняття себе красивого? – з Валеркою Мазайлом вони зіштовхнулися в коридорі.

– Та я всього лише коньячком остограмився, – безтурботно махнув рукою Олег.

– Петровичу, але ж ти у стололазах[7] ніколи не значився!

– Після години «клоунади» тільки коньячком і можна врятуватися.

– А що там відбувалося?

– Та так, власне… Сталося те, що й мало статися.

Він усіляко стримувався, щоб не розпатякати ні про подробиці прес-конференції, ані про те, як був видалений звідти і що відбулося по тому.

– Але матеріал хоч із цього лайна вийде?…

– Зрозуміло, ти ж мене знаєш!

– Ой, дивися, Петровичу…

– Я дивлюся, не переймайся.

Він відвернувся й побрів коридором у напрямку до редакційної кімнати відділу «Соціум».

– Коли матеріал очікувати?

– За півтори години одержиш, – кинув Олег через плече.

– Стривай, Петровичу, не квапся. Про що конкретно буде матеріал?

Щоб не галасувати на весь коридор, довелось повернутися й загалом викласти редакторові концепцію статті про журналістське сприйняття політичної клоунади.

– І до чого ми це прив’яжемо? – здивувався Валерка.

– Інформаційний привід до неподобства простий: завтра наше професійне свято – День журналіста,[8] от і поговоримо про тих, хто для читачів горбатиться, матеріали клепає.

– Петровичу, так ти геній!..

– Дякую, я в курсі.

Втім, вичавлював він текст на цілу годину довше запланованого. Валерка Мазайло навіть не втерпів і нагадав, що кращий власкор «Кур’єрського експреса» дещо заборгував його чудовому відділу напередодні Дня журналіста.

– Закінчую, вже закінчую, – огризнувся Олег і деякий час сидів мовчки, глибоко дихаючи й намагаючись викинути з голови нав’язливі думки про «убивства за планом». Кл-л-ляті «мушкетери»!..

Коли матеріал був нарешті дописаний, він з величезним полегшенням почав збиратися додому, пославшись на недобре самопочуття.

– Що, Петровичу, ковбаска на фуршетних бутербродах була несвіжа? – пожартував на прощання Валера. Олег не надто люб’язно промимрив:

– Ймовірно, – і пішов. Весь вечір нічим серйозним не займався, тільки лише перемив посуд, що залишився ще з ранку. Після холостяцької вечері (зрозуміло, злісно незбалансованої по калоріях та шкідливих і корисних інгредієнтах) зарився в нетрі Інтернету й до глибокої ночі дивився старі фільми за участю Грегорі Пека,[9] паралельно розмірковуючи про непримітних героїв, які живуть просто по сусідству з тобою.

Четвер пролетів непомітно: з нагоди Дня журналіста в редакції влаштували невеличку вечірню пиятику. У п’ятницю[10] через годину після обіду Олег витягнув із потайного відділення портмоне безіменну візитівку розробника сайтів, замислено підібгав губи, ще раз прискіпливо вивчив цупкий паперовий прямокутник. Не виявивши нічого нового, розчаровано зітхнув. Дістав із чохла на паску мобілку, набрав номер.

Вухо різонуло хвацьке «Пора-пора-порадуемся на своём веку» у виконанні Михайла Боярського. Тьху ти, чорт!!! Хоча чого ще можна було очікувати від новоявлених «мушкетерів»?…

Фраза «Пока-пока-покачивая перьями на шляпах» зненацька урвалася коротким запитанням Араміса:

– Так?

– Хто це? – вирішив схитрувати Олег.

– Перепрошую, але це вам не завадило би відрекомендуватися, – доволі стримано заперечив «мушкетер». – З мого боку на дроті, зрозуміло, господар телефону, на номер якого ви телефонуєте. А от ви хто такий?…

– Олег Нежданий, газета «Кур’єрський експрес», – знехотя здався журналіст.

– А-а-а, добридень! – голос Араміса негайно ж пом’якшав. – Чого так рано дзвоните, пане власкор? Я просив ближче до вечора.

– Пізніше я передзвонити не зможу, – про всякий випадок збрехав Олег.

– Он як? – Араміс явно посумнішав. – Зайняті будете? А до нас приїхати зможете?

– Так, але мій телефон буде поза зоною досяжності.

– Чому, якщо не секрет?

– У метро попрацювати треба. Про решту повідомляти не маю права: редакційна таємниця за сімома печатками.

– Ну що ж, подзвонили – то й подзвонили! Хвилинку, я дещо прикину.

І через якийсь час після паузи:

– Знаєте, де найближча до вас зупинка 231-ї маршрутки?

– Я не зобов’язаний знати таких дрібниць.

– Ну, тоді всезнаючий Інтернет розповість. Загалом, з вашого боку це поблизу однієї з вузлових станцій метро.

– Вибачте, але чому б вам прямо не розповісти мені…

– Ми хочемо ще раз переконатися у ваших журналістських навичках, однією із яких є вміння якнайшвидше знаходити потрібну інформацію.

– Ну, припустімо.

– Отже, з’ясуєте все про 231-й маршрут, сядете туди й поїдете убік міської околиці до кінцевої. Я на вас чекатиму, приміром, о пів на восьму. Встигнете?

– Вовка ноги годують, – огризнувся Олег. – Зрозуміло, що встигну, бо звик ворушитися швидко. А чому не раніше?

– Раніше ми не впораємося, тож немає сенсу.

– А-а-а, он як…

– Тоді до пів на восьму!

– До речі, змініть рінгбектон, бо…

Але телефон уже відповідав короткими гудками.

Особливих редакційних справ напередодні вихідних Олег не мав, однак оскільки він сам же набрехав про термінову роботу в метро, довелося досиджувати до шостої вечора. Роздовбана 231-ша маршрутка привезла його в один з окраїнних спальних мікрорайонів на вулицю, названу на честь Івана Пулюя – очевидно, якогось героїчного козарлюги або народного вождя. Загалом, такий же борець за правду, як і самі «мушкетери». Мешканці допасовують вулиці.

– Історію знати треба! Іван Пулюй – то був видатний фізик і електротехнік, віденський доцент і празький професор. Інтелігент, а не вояк, загалом, – заперечив Араміс, коли Олег висловив «мушкетерові», який очікував на його приїзд, свої припущення. І додав втішливо: – Ймовірно, ви Пулюя з Палієм[11] переплутали.

– Ах, звісно! «Палій та Мазепа», щось таке ми навіть у школі проходили… – від досади він ляснув себе по чолу.

– Нічого страшного, не ви перший, не ви й останній. А от щодо електротехніки… втім, істина, загалом-то, майже поруч.

– Тобто?

– Зараз самі побачите. Ходімо.

Вулиця імені Пулюя виявилася короткою – по суті, лише кілька багатоповерхівок. До під’їзду однієї з них «мушкетер» і привів журналіста.

– А ось і ми! – радісно вигукнув Араміс, відкриваючи двері квартири на шостому поверсі.

– Отже, шукач-газетяр таки вірно обчислив місце нашого базування? – задоволено потираючи руки, вайлуватий Портос вийшов у передпокій, перевалюючися з ноги на ногу.

– Google і «Яндекс-Карти» про все розповіли.

– Ну, от і прекрасно. Заходьте.

Увійшовши до ґрунтовно прокуреної кімнати, Олег зрозумів, на що натякав Араміс по дорозі сюди. Окрім продавленого дивана, в кутку якого примостився Атос, із меблів тут були платяна шафа, величезний стіл, два стільці й табурет. На шафі до самої стелі, на одному зі стільців і на табуреті досить хаотично нагромаджувалися деталі якихось приладів. Основний простір стільниці також займали прилади, що виблискували різнобарвними лампочками й індикаторами, а також значних розмірів настільний комп’ютер. Бічні панелі системного блоку були зняті, у розкрите металеве черево гнав повітря невеличкий вентилятор, а звідти до приладів на столі тягнулися різнобарвні дроти.

– Ага, то от завдяки кому нарощується парниковий ефект! – пожартував Олег. Хоча в кімнаті дійсно було спекотненько, що при надлишку працюючих електроприладів не дивно.

– Араміс – це мозковий центр нашої компанії! До речі, справжній учений, – підтвердив Портос, сідаючи на диван поряд з Атосом.

– Може, ще скажете, кандидат або доктор наук? – покепкував Олег і зміряв «мушкетера» оцінюючим поглядом. У принципі, виключати такого не можна: як-то кажуть, у хлопця на обличчі «десять класів і університет написані». Тільки, мабуть, молодий занадто… Хоча захищаються саме молоді – після тридцяти запопадливість поступово сходить нанівець.

– Кандидат. Технічних. Позаторік аспірантуру закінчив, торік захистився. А що, сумніваєтеся? – на обличчі Араміса заграла іронічна посмішка.

– Не думав, що нині кандидати технічних наук заробляють на життя дизайном і розробкою веб-сайтів.

– Сайти – це не стільки заробіток, скільки хобі. Спосіб розвіятися, дати мозку відпочинок.

– Чим же ви на життя заробляєте?

– А от цього не скажу.

– Чому ж?

– Тому, що фахівець він унікальний, – пояснив Атос.

– І якщо скаже, то «акулі пера» вашого рівня не важко буде вирахувати, де наш геній працює, – підтакнув Портос. Араміс лише красномовно розвів руками.

– Ну, як знаєте, – насправді Олег був розчарований, хоч і намагався не виказати своїх почуттів.

– Ви ж повинні розуміти нашу ситуацію…

– Все я розумію!

– Ну гаразд. Щоб не бути зовсім уже голослівним, скажу одне: заробленого на життя цілком вистачає. Оце все, – Араміс обвів широким жестом «залізяччя», що тихо стогнало, виблискуючи різнобарвними вогниками, – закуплене по дешевці, відновлене власноруч і працює на мою кишеню. Цим і живу. Я нічого не вкрав, щоб ви знали: жодного гвинтика, жодної мікросхеми! І за спожиту електрику плачу по повній програмі. Втім, інакше не можна: оскільки нашій чудовій державі наука не потрібна за визначенням, доводиться викручуватися.

– Давайте-но облишимо цю тему, – якомога м’якіше мовив Олег.

– Чому ж? Нецікаво розмовляти про технічні науки?

«Мушкетер» обернувся до товаришів і зробив красномовний жест. Ті співчутливо зітхнули.

– Бачте, День винахідника й раціоналізатора ще не скоро…[12]

– Ах, от у чім річ! – миттю відреагував Атос. – Ну так, перепрошуємо: ми забули привітати вас із учорашнім професійним святом, пане журналіст.

– Я би волів обійтися без ваших привітань. Але оскільки вже з’явився тут у п’ятницю ввечері, то хотілося б знати, якого дідька лисого?! Мені обіцяли передати якісь сенсаційні матеріали…

– Ну, зрозуміло! Тисячу вибачень, ми просто чекаємо на четвертого.

– Тобто?…

– Звісно ж, на д’Артаньяна! Який же сюжет без цього персонажа?

– Якщо ваш д’Артаньян відплив до Англії за підвісками…

– Не до Англії й не за підвісками королеви, але незабаром підійде, зовсім незабаром. А поки що пропоную випити кави.

– Знов!.. – поморщився Олег. – Хто в піцерію побіжить?

– Кавусю я сам зварю, – пробурмотів Портос, піднімаючись з дивана та прямуючи до виходу з кімнати. – Даруйте, мокачіно цього разу не буде, зате я зроблю за своїм фірмовим рецептом.

– Тобто?

– Кава по-портоськи, – голос «мушкетера» долинув вже з кухні, де загримів посуд.

– Я ж казав, що ми можемо не укластися за часом, тож вибачайте, – чемно мовив Араміс. – Але д’Артаньян вже на підході.

– Довго ще чекати?

– Продемонструй йому, – попросив Атос. Араміс кивнув, підійшов до комп’ютера, щось швидко набрав на клавіатурі. Екран монітора блимнув, на ньому виникла карта міста, по якій повільно повзла зелена цятка. У правому верхньому кутку нерухомо горіла інша цятка – лілова.

– Їде на автобусі. Година пік вже минула, серйозних пробок на дорогах не спостерігається, тож д’Артаньян прибуде хвилин за двадцять. Ми саме кави поп’ємо, ви з дороги відпочинете, а там веселіше буде.

Олег подивився на повільно повзучу зелену цятку. Цю київську окраїну він знав погано, та й назви вулиць на карті були відсутні, а прикинути щось наосліп складно. Немовби прочитавши його думки, Араміс запропонував:

– А давайте-но я вам часовий індикатор підключу, – після чого в правому нижньому кутку монітора засвітилися цифри «18:43», що змінилися на «18:42», потім на «18:41» і так далі в порядку зворотного обліку.

– Ну от, я не помилився, – весело підтвердив «мушкетер». Підійшовши до балконних дверей, розчахнув фіранку й пояснив: – Задушливо щось. Імовірно, вночі буде гроза.

– Я не намокну часом? – поцікавився Олег.

– Я ж сказав, що гроза буде вночі, а не ввечері, – знехотя пояснив Араміс. – Гляньте самі.

Він знов почаклував над клавіатурою, і карта міських вулиць змінилася картою столичної області, розцяцькованою різнобарвними плямами й стрілками.

– Оцей грозовий фронт бачите? Він рухається прямо на нас.

– Звідкіля у вас така карта? – здивувався Олег.

– А-а-а, облиште! Дістати динамічну карту погоди насправді не так уже й складно. Знаєте, скільки супутників крутится о-о-он там, у нас над головою? – «мушкетер» тицьнув пальцем у стелю.

– Багато, – погодився журналіст.

– Саме так…

У цей момент до кімнати перевальцем повернувся Портос, несучи на чорній пластиковій таці чотири невеличких горнятка. У кімнаті одразу приємно запахло кавою і ще чимось дуже смачним.

– Що за чудовий рецепт? – запитав Олег, одержуючи своє горнятко.

– Кава по-портоськи вариться з корицею й кардамоном, подається без цукру, – поблажливо кинув «мушкетер». Потім усі замовкли, неспішно присьорбуючи ароматний напій.

Саме коли каву було допито, пролунав дзвінок.

– Ну, ось і дочекалися! – зрадів Атос, прямуючи до виходу з кімнати. – Зараз познайомитеся.

Слідом за тим сталося таке, чого Олег очікував найменше: за хвилину «мушкетер» увів до кімнати… довговолосу й доволі опасисту блондинку! Виглядала вона вельми привабливо. Щоправда, не завадило б їй скинути півдюжини кілограмів з талії… та й щоки у дівиці були якісь припухлі, а верхня губа ледь відстовбурчена.

– Знайомтеся, оце і є наш д’Артаньян, – мовив Атос і одразу поспіхом додав: – Тобто, скоріше, НАША д’Артаньян. Загалом, четвертий і найпрекрасніший член мініатюрної команди «чистильників».

– Шерше ля фам,[13] – тільки й зміг зітхнути сторопілий журналіст.