Загадка дивного кохання - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора User (Начало книги) #1

Михайло Базар

ЗАГАДКА

ДИВНОГО КОХАННЯ

Роман, оповідання, есе

Дрогобич

По́світ

2017

УДК 821.161.2

Б 17

Базар М. Загадка дивного кохання. – Дрогобич:

Б 17 По́світ, 2017. – 184 с.

ISBN 978-617-7401-85-7

У романі «Загадка дивного кохання» простежується життя

молодих людей: Лесі, дівчини-ліліпутки з особливими потре-

бами, і Юрка, здорового хлопця, що в день свого весілля на грунті

ревнощів скоїв важкий злочин, за який був покараний тривалим

ув’язненням. Але покара здалася йому не співмірна злочину, і він,

порадившись із духівником, наклав на себе покуту – почав догля-

дати хвору дівчину.

Між молодими особами зав’язалось платонічне кохання, яке

тривало півтора року, аж до смерті дівчини, що настала через

кілька днів після її вісімнадцятиліття, а Юрко невдовзі одружу-

ється з її матір’ю.

М. Базар у романі звертається до розуму і совісті читачів,

надіючись викликати в них співчуття і співпереживання до знедо-

лених людей, яких так багато у наш час.

В оповіданні «Трагедія зимового вечора» автор показує, як

гірко карається батько загиблого хлопця-школяра за те, що не

признався йому про своє біологічне батьківство.

В есе автор торкається морально-етичних проблем.

УДК 821.161.2

ISBN 978-617-7401-85-7

ЗАГАДКА ДИВНОГО КОХАННЯ

Немає загадки таланту.

Є вічна загадка любові.

Григір Тютюнник

Леся дивилася з вікна на людну вулицю, а в обличчя їй

усміхалося сонце, що тільки-но викотилося з-за горизонту.

Вона теж усміхнулась, і на мить замружила очі. Хвилева

втіха враз переповнила душу жалем, через те, що сама не

може вийти до людей, і тут же витерла кулачком набіглі

сльози. Їй здалося, що із сльозами втікають од неї невтішні

думки. Зирить у вікно – така сама картина, як учора і поза-

вчора: автомобілі, люди кудись поспішають, наче їх хтось

невидимий підганяє. «І для чого так поспішати?» – поду-

мала дівчина й почала марудитися. У піднебессі побачила

маленьких пташок, які зграйками повільно літали в пові-

трі, наче зігрівалися від нічної прохолоди теплим раніш-

нім сонцем. Із відкритої кватирки відчула пахощі зацвілих

дерев, на яких уже з самісінького ранку гуділи працьовиті

бджілки, збираючи квітковий мед. Дивиться у вікно й від

швидкого руху автомобілів в її очах аж мерехтить. А троту-

аром поволі йдуть до школи маленькі хлопчики і дівчатка,

тримаючись за руки матерів.

Леся ніколи не ходила до школи. І не тому, що розумом

не вдалась, а через свою фізичну ваду. Уже після двох років,

які проминули від її народження, батьки зрозуміли, що їхня

дочка не така, як інші діти такого ж віку, відстає у фізичному

розвитку, але ще надіялись, що з часом щось зміниться на

краще, почне їхня донечка рости, збільшить свою вагу і не

треба буде її годувати з ложечки, а сама зможе тримати

в руках іграшки або хоч ту ж саму ложечку. Минуло ще

два роки після народження, а вона перестала зовсім рости

і залишилась маленькою крихіткою. Та головне, що не

могла не тільки ходити, а навіть довго сидіти, лише в руках

мала силу, але швидко стомлювалася і переважно лежала в

ліжечку. Батьки звертались до багатьох лікарів, щоб допо-

могли дочці, але ніхто з них не міг нічим зарадити. Лише в

чотири роки дівчина навчилась говорити, почала роздив-

лятися навколо себе і цікавитися, чому всі діти ходять, біга-

ють, а вона у візку лежить доти, поки хтось не візьме її на

руки, поставить на долівку і почне водити. З плином часу

почала розуміти, що вона не така, як усі інші діти, які часто

підходили до неї, заглядали у візок, де вона лежала мовчки,

а відтак йшли бавитися в пісочниці, гралися в жмурки, гой-

далися на гойдалках, а вона могла лише спостерігати за

ними здалека. Дехто з дітей, підходячи до неї, усміхався і

вона на їхній сміх теж усміхалася, але дуже-дуже тихенько,

ледь чутно, не усвідомлюючи чому вона не така, як інші

діти. Ото побуде кілька годин надворі й забирають її мама

або тато і везуть у візочку до квартири, щоб нагодувати.

За чотири роки лише трошки підросла, але не могла не

тільки стати на ноги, але й деколи самій годі було сидіти.

Багато хто радив молодому подружжю подбати про

ще одну дитину, але обоє не хотіли ризикувати, бо не мали

певності, що й друга дитина може народитися такою ж

самою нещасною.

Часто буває у таких прикрих випадках, що шлюбна

пара звинувачує одне одного в тому, що дитина такою

неповноцінною народилася. Обоє ще якийсь час надіялися,

що станеться чудо, і їхня донечка почне рости, розвиватися,

як і інші діти. Після кількох років зрозуміли, що нічого вді-

яти не можна. Лікарі стверджували, що це генетично обу-

мовлена хвороба і щось змінити не можна. Радили бать-

кам шляхом генетичного обстеження вияснити, хто із них

є носієм спадкової хвороби, але вони не хотіли обстежува-

тись, щоб вияснити істину; не докоряли одне одному, ніби

вважали, що обоє винні в цьому нещасті. Раз так сталося,

то, напевно, з волі Всевишнього на них має обірватися рід,

мабуть, за вчинений у минулому кимось із предків важкий

гріх, а тепер проявилося, наче родове прокляття. Щоб роз-

лучитись навіть гадки такої у них не виникало, бо добре

розуміли, що прийдеться звалити тяжку життєву ношу на

котрогось із них, а вони давали клятву на Біблії, що будуть

вірними одне одному. Лишень обоє таємно карались дум-

кою, що до одруження ніхто з них не поцікавився, якими

хворобами обоє перехворіли в минулому, а щоб завести

розмову про те, чим хворіли їхні предки, навіть їм і на

гадку не приходило. Пристрасне кохання затьмарило здо-

ровий глузд. Та хіба вони одні такі? А й справді, обоє гарні

собою, не мають видимої жодної фізичної вади, а після

одруження ніколи нічим серйозним не хворіли, хіба що

простудою, яка через день-два минала. Тож не мали щось

приховувати. Обоє закохалися в досить молодому віці.

Сніжана Павлівна тільки приступила до роботи медичною

сестрою в школі після закінчення медичного училища, а її

майбутній чоловік Іван Петрович прийшов у цю ж школу

вчителювати, здобувши в університеті професію вчителя

біології. Через кілька місяців після знайомства одружи-

лися. Багато хто заздрив молодому подружжю, що обоє

такими вродливими вдались, а зустрівши їх уперше на

вулиці, оглядалися, милуючись молодою чудовою парою.

І дійсно їхня зовнішня краса, фізична пристрасть поєдну-

вались із душевними почуттями, що так буває рідко. Спо-

чатку їм здавалося, що світ для них такий прекрасний, а

щаслива доля готує їм у майбутньому встелені квітами без-

хмарні роки. Та вона виявилась для них гірше злої мачухи.

Вже кілька літ у них панує в квартирі сум, нудьга і безнадія.

Нині генетики багато чого здатні заздалегідь розпізнати:

уже в ранній період вагітності можуть виявити в майбут-

ньої породіллі, що в її утробі розвивається плід з патоло-

гічними ознаками. І тоді подружжя вирішує чи виносити

його, чи позбутися шляхом проведення штучного пере-

ривання вагітності. А от після народження інколи мало

можна щось зарадити, коли народжується дитина з важ-

кою фізичною вадою.

Обоє зійшлись на тому, що доля обійшла їх боком,

омріяне щастя так швидко втекло від них, щезло, і вони

зрозуміли – воно вже ніколи не повернеться до них. А

скільки було прекрасних задумів і мрій!.. Ще якийсь час

жили минулим, а відтак настали для них чорні будні,

інколи бачили перед собою лише безпросвітне убоге спів-

існування. Що з того, що були такі прекрасні почуття в

минулому? Тепер вони пригасли й залишились лише в

спогадах, а кожній молодій людині хочеться мати багато

чогось доброго вже сьогодні. А коли не видно навіть обри-

сів щасливого майбутнього, то наступає в декого розпач,

і життя стає сповненим жахіть. Навіть в очах у них був

помітний затаєний сум, бо добре знали, що так триватиме

довго і виходу з цього лиха нема. Тяжко, сумно, але нічого

не вдіють, бо навіть відомі медичні світила, до яких вони

зверталися, тільки розводили руками, мовляв, не можемо

змінити те, що далось від природи.

***

Подружжя почало через Інтернет з’ясовувати, чи є ще

на світі діти з такою патологією, і дізналися, що така пато-

логія зустрічається в народжених дітей нечасто. Леся охоче

розмовляла з батьками, сусідами, які деколи приходили до

них, або хтось заговорить до неї на вулиці, і вона старалася

почути від присутніх щось цікаве. Коли їй минуло сім років,

батьки найняли вчительку для індивідуального навчання,

хоч і самі багато чого її вже до цього часу навчили. Вчителька

мала на той час певний досвід, як навчати таких дітей, що

не могли відвідувати школу. Тут була ще одна велика про-

блема з навчанням, бо Леся не могла довго тримати куль-

кову ручку в руці. Напише кілька коротких речень і швидко

стомлюється. Зате мала надзвичайно добру пам’ять, мит-

тєво схоплювала прочитані чи почуті слова, а потім їх

по декілька разів повторювала в думці, щоб запам’ятати

надовго. Хтось прочитає їй уривок цікавої казки, а Леся тут

же може дослівно повторити почуте і просить, аби про-

читали її до кінця. Особливо вдавалось їй запам’ятовувати

вірші. Прочитає вірша два-три рази, і вона вже може його

переповісти слово в слово. Згодом навчилася тримати куль-

кову ручку в зубах і користуватися Інтернетом. Тепер для

неї відкривався досі не знаний навколишній світ.

Природа наділила дівчину красивим обличчям і врів-

новаженим спокійним характером. Навіть дехто дивувався,

що Леся вродливіша за свою красуню матір. Дівчину не дуже

турбувало те, що вона не змінюється з роками, не росте, не

може ходити. Звикла до свого маленького росту. Батьки

старалися не сумувати в присутності дочки, хоч давно усві-

домили, що самі винні в тому, що народили хвору дитину.

О Боже, скільки є на світі нещасних людей, які рано

покидають цей світ, не зазнавши миттєвостей щастя, не зві-

дали блаженства в коханні, радостей материнства, задово-

лення в праці, а спізнали лише те, що вони інші, нещасні,

і життя в них буле коротке, як зимовий день. Що ж, не

всі спізнають радості в цьому світі. Дехто помирає ще в

утробі матері, навіть не побачивши, який то є красивий світ

навколо.

Леся осягала розумом навколишній світ, змирилась з

недолею, не нарікала на долю, ніхто не чув від неї проклять,

а були лише в неї мрії, яким так і не судилося збутись.

Нездійсненні мрії… А їй так деколи хотілося бути схожою

на інших, ходити, бігати, купатися в річці, збирати гриби,

співати, танцювати. Та всього цього вона була позбавлена з

раннього дитинства. З плином літ зовсім перестала хвилю-

ватися, що не вдалася ростом. Мабуть, вплинула на неї вчи-

телька, яка розповіла їй легенду, що в зоряних світах є кра-

їна таких маленьких дітей і їх доглядають пришельці-зем-

ляни. А ще прочитала їй фантастично-пригодницький

роман «Мандри Гуллівера в країну ліліпутів», який написав

у 17 столітті англійський письменник і священик Джона-

тан Свіфт. Дівчинка повірила, що десь у світах є насправді

країна, де живуть такі ж маленькі ростом люди, як і вона.

Це її заспокоїло і вона привикла до такого малорухливого

життя. Та чомусь ніколи не просила батьків, щоб повезли

її туди, де живуть такі маленькі люди, як вона, щоб з ними

порозмовляти, поділитись думками, мріями. Мабуть, не

хотіла завдавати батькам зайвого клопоту, бо й так бачила,

що вони горюють, тільки не подають вигляду, щоб їй не

стало боляче, що вона такою нещасною вродилася.

За кілька навчальних років багато чого навчилась, що

аж вчителька дивувалась із незвичайних здібностей своєї

учениці.

Хтось радив батькам віддати її на утримання в спеці-

альний дитячий заклад, і мати спокій, але вони й слухати

про це не хотіли, лише, залишившись наодинці, часто пла-

кали, але так, щоб дочка не чула їхнього тужливого голосу.

Після чотирирічного навчання однією вчителькою почали

дочку навчати індивідуально вчителі різних дисциплін.

І яка ж то радість була в дівчини, коли вона дізнавалась

так багато нового, досі їй не відомого. Та й батько багато

часу приділяв дочці. Завжди розповідав щось нове, згідно

шкільної програми.

У світі справді живе багато ліліпутів. Дехто з них ста-

ють відомими артистами, мандрують країною, виступаючи

на сцені, зворушують глядачів своїми витівками, але то

лише ті, що ходять, бігають, а вона не може навіть сама себе

обслужити.

Лікарі казали батькам відверто, що такі хворі діти довго

не живуть. І батьки, почувши такий страшний вирок, ста-

ралися, щоб вона, хоч і житиме недовго, мала все те, що

потрібно людині, нічим її не обмежували. Та, зрештою, що

може бажати дівчина, яка має ріст лише 98 сантиметрів і

важить 19 кілограмів. Словом, горювали батьки, добре зна-

ючи, що ніхто не зможе їм допомогти у їхньому нещасті або

хоча б втішити їх, що з часом може щось змінитися на ліпше.

Медицина поки що безсила в таких випадках виправити

те, що здійснила природа, хоча в цьому напрямі ведуться

вже багато років наукові експерименти, і в деяких випад-

ках генетики активно втручаються в хромосоми людини,

вилучаючи із них те, що є зайвим або може призвести до

хвороби. Та в лікарнях ще далеко до втілення таких експе-

риментів у практику.

Батьки плакали часто, ховаючи сльози від дівчини, а

вона деколи навіть сміялася, та так весело, що сторонні

дивувалися, як може вона в такому стані мати ще й без-

турботний настрій. Інколи доходило в неї аж до ейфо-

рії, маючи такий піднесений настрій, відчувала в душі

радість, яку годі було зрозуміти навколишнім. І тоді смі-

ялась не тільки вона, але й ті, що були поруч, а це – пере-

важно батьки або ще хтось із родичів чи сусідів. Правда,

діти неохоче вступали з нею в контакт, бо не могла під-

вестися до них, лише махала маленькими ручками. Та

вона цим не переймалася: є хтось із дітей – добре, нема –

теж не біда. Якщо хтось приходив, то завжди її співчував,

давав поради, обіцяв допомогу. Дехто приносив дитячі

іграшки, до яких вона була байдужою, бо тримати довго

їх у руках не могла, а лише споглядала на них здалека, не

маючи від цього ні втіхи, ні відрази.

***

Минали роки, а вона залишалась такою, як дитина

чотирирічного віку. Це, так би мовити, про її фізичний

стан, а розумом багато чого осягнула. Вміє читати, пише

правою рукою, правда, з великими труднощами, бо рука

швидко стомлюється. Дивлячись на її писання, як вона

втомлюється при цьому, мама інколи приговорює: «Наші

пальчики писали, наші пальчики втомились і тепер їм

треба трохи відпочити». Користуючись Інтернетом, Леся

познайомилася з багатьма своїми ровесниками, а також і

зі старшими від себе хлопцями і дівчатами. Знайомства…

знайомства…. Одні шукають серед собі подібних, щоб діз-

натися про щось нове, цікаве, показують свої і чужі світ-

лини, домовляються про зустрічі. Щодня поповнювала

свої знання про навколишній світ і цим жила. Батьки не

проявляли до її захоплень особливого інтересу, ледве в її

присутності душили сум, тримаючи свій біль у душевних

закамарках, щоб дочка не відчувала свого бідового стано-

вища. Одне заспокоювало батьків, що дочка змирилась із

своїм станом і ніколи не нарікає на батьків, що її такою

народили.

І ось вона досягла свого шістнадцятиліття, хоч з вигляду –

дитина. Якось влітку, лежачи у візку, почула музику і співи

на подвір’ї недалеких сусідів.

– Що то за подія в наших сусідів, що так весело співа-

ють, а хтось навіть горланить? – питає у матері.

– То твоя сусідка Марта виходить заміж.

– Куди виходить? – не зрозуміла Леся.

– То до неї прибув наречений, щоб поїхати до церкви

вінчатися й почнуть опісля жити разом, – сказала мати і

тут же набігла думка, що не варто було про це говорити, а

повісти щось інше, щоб не змушувати її до роздумів про те,

чого вона ніколи не зможе мати в житті.

– Тепер розумію, хлопець хоч і чужий, а тепер буде в неї

жити щодня.

Мати відчула, що в грудях наче обривається серце, і,

щоб дочка не помітила її хвилювання, мовила:

– Піду до хати і нап’юся води, я швидко…

Зайшла до кімнати і дала волю своїм емоціям – пла-

кала, поки вистачило сліз. Але швидко отямилась – і знову

біля дочки. Її гнітило ще й те, що не може працювати через

доччину хворобу. Лише два роки після закінчення медич-

ного училища працювала медичною сестрою в школі, а

після народження дочки і закінчення декретної відпустки

не могла навіть думати про колишню роботу, бо цілими

днями мусила бути поруч Лесі, яка потребувала особли-

вого догляду. Спочатку годі було змиритися з такою страш-

ною бідою, що випала на її і чоловікову долю, та що вдієш,

змирилась. Добре, що чоловік їй допомагав, підтримував

морально. Знала, що і йому нелегко дається такий вдава-

ний спокій, та старалась при ньому і дочці не проявляти

своїх негативних емоцій.

Леся після перегляду в Інтернеті своєї електронної

пошти трохи стомлювалася, а останнім часом батьки помі-

тили, що вона хоче щось особливе їм повісти чи спитати,

та чомусь не наважується, хоч вони часто вели з нею роз-

мови на різні житейські теми. Одне добре, що дочка майже

ніколи не скаржилась на здоров’я, хіба що після тривалого

перегляду Інтернету ставала сонливою, іноді вмить заси-

нала, а віднедавна наче завмирала, але такі стани тривали

недовго, і вона приходила до тями без стороннього втру-

чання.

Наступного дня після сніданку Леся усміхнулась і

мовила:

– Я познайомилась із хлопцем через Інтернет, і він зако-

хався в мене. Я запросила його до нас у гості.

– Хто він? Звідки? – дивується мати.

– Конкретно не знаю, але казав, що дорога до мене

неблизька і коли приїде, ще не відомо.

«То якийсь пустун, а може, й добродій, хоче дівчину

заспокоїти, щоб вона не думала про свою невтішну долю», –

міркувала мати, і сприйняла доччине повідомлення спо-

кійно.

– Він тебе бачив по скайпу чи ти показала йому свою

фотографію?

– Я багато разів розмовляла з ним. Хлопець такий кра-

сивий і приємний у розмові. Такого я ще ніколи не бачила

із тих, кого довелось мені зустрічати на вулиці нашого міста.

– Він знає, що ти дуже маленька, не можеш самостійно

ходити і хтось мусить тебе возити у візку?

– Так, ми про це говорили, і він казав, що для нього це

не перешкода, головне, що закохався в мене.

Мати хотіла щось їй заперечити, але стрималась, поду-

мавши, що їй вночі приснився приємний сон, і вона ділиться

своїми вигадками. Подібне щось бувало з нею і раніше, але

то були лише приємні сновидіння, а тепер говорила дочка

наче переказувала сюжет із десь прочитаної книжки чи

побаченого кінофільму.

– Ось мої ровесниці виходять заміж, інші водять наре-

чених, – продовжувала говорити дочка, – а хіба мені не

можна?

– Можна, але ти в такому стані, що тебе треба на руках

носити. Чи хтось здатний на таке, крім нас, батьків?

– Він казав, що здатний на все, лиш би я була згідна і мої

батьки.

– Ой, дитино, дитино, якби мені хотілося, щоб ти була

щасливою, хоч трохи могла ходити, а те, що ростом не вда-

лася, то в природі є різні люди, не кожен може похвали-

тися своєю статурою. – Вона навмисно почала говорити про

щось далеке від кохання, аби дочка не тішила себе дурни-

цями.

Ніби, вгадуючи материні думки, Леся призналась, що

теж закохалась у нього, незважаючи на те, що він старший

за неї на 12 літ.

– А чому він досі не одружився? – спитала мати.

– Казав, що був одружений, але дружина його зра-

дила, і він довго не міг отямитись од невдалого одру-

ження, а тепер, побачивши мене, сказав, що відразу зако-

хався, бо моє обличчя схоже на його колишню молоду

дружину.

«Морочить їй голову, вішає «локшини» на вуха, а

вона відразу повірила якомусь пройдосі, що хоче насміха-

тися над нещасною дівчиною», – подумала мати, але ска-

зати дочці про це не наважилася. Вона завжди вела з нею

розмови тактовно, наче із здоровою особистістю, яка має

лишень інші потреби, аніж її ровесниці.

Ввечері, коли дочка заснула, то мати розповіла чолові-

кові про ранішню розмову з дочкою.

Іван Петрович як вчитель біології не здивувався,

почувши жінчину розповідь. Він багато начитався медич-

ної літератури про генетично обумовлені хвороби і пер-

спективи їх лікування, але сам прийшов давно до вис-

новку, хоч про це й говорили йому лікарі, що медицина

сьогодні ще безсила допомоги таким хворим, як його

дочка.

– Нема тут чогось дивного. Інстинкт розмноження

властивий кожній особині живої природи, незалежно в

якому стані вона перебуває. Поглянь лише на рослини.

Навіть потовчені, об’їдені травоїдними тваринами намага-

ються дати плід, цвітуть, а відтак появляється зав’язь і зго-

дом достигає плід. Глянь на своєму клаптику огороду, що

біля нашого будинку: общипана цибуля, здається, засох-

нула, а ж ні, виростає цибух, з якого буде насіння. Яке те

насіння, то вже інше питання. Згадай, як кілька років тому

на нашій дачі буревій зламав стареньку яблуню. Здава-

лось, що вона всохла впродовж зими, а весною, на подив

усім, деякі гілки розцвіли, дали смачні плоди. Або коти

різного кольору, великі й малі – приходить березень, – і

вони шукають собі пару. Своїм нявканням, що нагадує

плач дитини, заманюють до себе кітку для розмноження.

Те саме відбувається у людей. Кожна людина хоче зали-

шити після себе якийсь добрий слід чи пам’ять. Хоча в

декого з потомків пам’ять буває така коротка, що аж страх

бере. Помирають дід, баба і вже ніхто з онуків навіть не

згадує про них, хоча вони виховували їх маленькими, та,

видно, чогось не догледіли, не вселили їм поваги до пред-

ків. Я так гадаю, що в нашої дочки прокинулось почуття

виконати свій біологічний обов’язок. Це закладено в люд-

ських генах і передається з покоління в покоління з неза-

пам’ятних часів. То лише ми з тобою свідомо стримуємо

себе від ще одного потомства, боячись, що може повтори-

тися попереднє нещастя.

– Все одно треба з нею якось делікатно поговорити на

цю тему, щоб вона не брала собі дурного в голову, – каже

мати.

– Для неї це не звичайне шалапутство і тут треба нам

бути дуже обережними у розмові, бо може статися в неї

нервовий припадок, а так хай собі мріє про кохання з хлоп-

цем, який їй щось обіцяє. Це не значить, що він завтра при-

їде до нас і скаже: я одружуюсь.

– А якщо приїде?

– Перестань заздалегідь переживати. Як приїде – так і

поїде. Хіба виявиться якимсь збоченцем, дурисвітом, тоді

розмова з ним буде інша, аніж по мобільному телефону чи

по скайпу.

Після того, як батьки дізналися, що ніхто не може їй

допомогти, і вона залишиться такою на все її коротке життя,

то старалися потурати всім її забаганкам. А вона наперекір

лихій недолі навчилася читати, користуватися комп’юте-

ром, мобільним телефоном, охоче дивилася кінофільми,

цікавилась кожного дня, що діється в країні. Лише одне її

дивувало, що люди високого росту, а нищать себе, посила-

ючи одні в одних такі страшні снаряди, що пробивають не

тільки бронежилети, але й товстезні мури. Для неї це була

загадка, таїна, і вона довго про це розмірковувала вголос.

Батьки і знайомі, що приходили до них, не могли логічно

пояснити дівчині, чому люди так ненавидять одне одного,

хоча ходять по одній і тій же землі, дихають одним пові-

трям, п’ють воду з тої самої річки чи джерела, гріються на

сонці, яке одне-однісіньке світить однаково для всіх, дують

вітри, падає дощ чи сніг, а вони готові один одного перед-

часно позбавити життя, кинути в землю, познущатися і

спокійно після цього всього спати. Хтось їй пояснював, що в

таких людей нема совісті, але вона не могла ніяк зрозуміти,

як то так, що не можна наказати совісті бути слухняною,

і робити тільки добро, а не карати когось смертю. Про те,

що людина живе на світі так недовго, вона дізналася кілька

років тому, коли почула від когось, що в сусідському дворі

померла літня жінка і щораз запитувала батьків, скільки їй

прийдеться ще жити на цьому світі? Спочатку навіть хотіла,

щоб скінчилось її лежаче життя, аби скоріше перебратись

у світ, де всі однаково щасливі: ходять, бігають або можуть

навіть літати, як Божі ангели в повітрі. У таких випадках

батьки відразу переводили розмову на щось інше, далеке

від нагадування про смерть.

Ні, вона не нарікала на те, що такою народилася, бо

для неї це було не щось незвичне, а таке, що сама не усві-

домлювала, а гадала, що то ж є світ великих людей і таких

маленьких, як вона, які просто не ходять, а можуть весь

свій вік лежати, як лежить каміння на землі, а в небі, ніби

причеплені до його купола яскраві зорі. Дивувалась, як

зорі можуть так спокійно триматися в куполі неба, бо не

вивчала астрономії і тому не знала, що всі небесні світила

рухаються. Їй ніхто чомусь не пояснив, що Земля крутиться

навколо своєї осі і навколо Сонця, тому й буває ніч і день,

різні пори року. Для неї це була зависока матерія, щоб усе

це зрозуміти, та й, власне, батьки не хотіли морочити дочці

голову, щоб вона не перевтомлювалась.

Дівчина знала, що люди виростають, навчаються, пра-

цюють, одружуються, народжують дітей. Про це все їй роз-

казали батьки, вчителі, що навчали її грамоти, а останніми

роками багато чого дізналася, користуючись Інтернетом.

О, який різноманітний світ живої природи! Є дерева

велетні: липи, дуби, груші, що ростуть і плодоносять сто-

літтями, а є карликові яблуні, що починають рано пло-

доносити і ніхто цьому не дивується. Або великі тварини:

корови, коні живуть трохи більше двох десятків літ і гинуть,

а птах – чорний ворон, часто голодний, літає у повітрі в

пошуках їжі і живе триста років. У рослинному світі теж

свої особливості: одні рослини наливаються важким колос-

сям, а інші мають одне-однісіньке зернятко і теж тягнуться

до сонця, залишаючи після себе плід. А що вже говорити

про розумних людей, які живуть не тільки інстинктами, а

насамперед керуються розумом, здоровим глуздом і всяке

відхилення від норми сприймають боляче, коли в сім’ї

появляються діти не такі, як інші. В людському суспільстві

одні живуть довго, зберігаючи високу працездатність, інші

з самого дитинства нидіють і вмирають молодими.

Природа і людина… Гармонія і протиріччя… Скрізь

можна спостерігати єдність і різноманітність усього живого

на благодатній землі. Для когось вона справді благодатна,

щедра, для інших – гірше злої мачухи, що байдужа до чужих

дітей, а своїх рідних не має і тому зганяє злість, вихлюпує

погану енергетику на тих, хто її щось скаже наперекір.

***

Леся вже кілька днів хвилювалася в очікуванні приїзду

до неї Юрка. Обіцяв, що невдовзі прибуде, але не сказав, у

який день це станеться. Уже третій день дзвонить до нього,

але абонемент не відзивається, перебуваючи «поза зоною

досяжності». Час від часу поглядала на годинника, а кожен

стукіт за вхідними дверима примушував її здригатися.

Переживала, що батько може зустріти хлопця надворі і не

дозволить йому зайти до неї. «Але ж тато в мене добрий і

цього не зробить», – подумала Леся.

І ось Юрко в пообідню пору, після довгого чекання нес-

міло переступив поріг її кімнати, в якій Леся була лише з

матір’ю. Замість привітання мовив:

– Я той, що обіцяв Лесі приїхати до неї, – звернувся

поглядом до матері, тримаючи в руках букет польових

ромашок і здавалося, що хвилюється перед тим, як підійти

до дівчини, а вона засяяла щасливою привітною усмішкою,

яку не завжди можна побачити навіть серед здорових, наді-

лених красою і грацією дівчат.

Юрко поклав на тумбочку квіти.

– О, які чудові квіти! Я бачила такі лише в телевізорі,

а так зблизька – вперше, – призналась Леся. – Як ти дога-

дався, що я їх найбільше люблю?

– Справді, я інтуїтивно догадався, що польові ромашки

тобі сподобаються.

– Піднеси їх мені до обличчя, нехай відчую їх запах.

Він тут же виконав її прохання, а вона вдихала приєм-

ний свіжий аромат лугових квітів і їй здалося, що вона не

лежить у ліжку, а перебуває на зеленому лузі, оскільки не

може ходити, то пташкою літає над ним і шепче до когось

із людей, щоб вирвав їй хоч одну таку квітку, а тут – цілий

букет, то як же не радіти!

А Юрко почав придивлятися до неї зблизька. Кину-

лись у вічі червоні, як тільки-но доспілі вишні, уста, білизна

зубів, рум’яне обличчя з двома ямочками на щоках, і почув

її тихий приємний голос, в якому можна було відчути всі

відтінки втіхи й ніжності. Леся була накрита легким покри-

вальцем, і відразу не було видно, що вона лежить на бочку

майже нерухома, а лише деколи витягує вперед тоненькі, як

палички, руки, але швидко чомусь їх ховає. Йому здалося,

що біля нього не справжня жива душа, а велика лялька, що

вміє розмовляти. Таку колись бачив у магазині серед бага-

тьох дитячих іграшок. Звернув увагу, що в неї густе, коротко

пострижене волосся, кольору ледь стиглої пшениці.

Леся довго тулилась обличчям до квітів, а хлопець у цей

час відчував якусь дивну приємну енергетику, що йшла від

неї. Дівчина щомиті усміхалася, щось говорила, і в її сло-

вах не було й натяку на те, що вона одна з небагатьох таких

нещасних юних дівчат, яких нечасто можна десь побачити.

Юрко мовчки споглядав, як вона нахиляє до квітів своє

обличчя і думав: «Чому така красива на обличчі дівчина

народилася такою нещасною? Що це – помилка природи,

родове прокляття чи гріхи батьків або далеких пращурів, за

які розплачується невинна маленька істота?»

– Мамо, – мовила дівчина по хвилі, – поклади мене у

візок, я хочу бути надворі, показати усім, що можу бути не

тільки з тобою і татом, але й зі своїм хлопцем.

У матері тут же на віях виступили сльози, але вона

мовчки, без прояву невдоволення, виконала її невеличку

забаганку. Вона мало що говорила до хлопця, а радше спо-

стерігала за його жестами, мімікою і хотіла розгадати, що

насправді в нього на думці.

«Напевно, волонтер, та чомусь не признається. Посидить,

подивиться на дівчину, порозмовляє з нею і поїде собі геть.

Це навіть добре, що чужий хлопець її відвідав, адже чомусь

так рідко хтось до них приходить, а всі, хто навідається, спів-

чувають і батькам, і дівчині, від чого їм стає ще прикріше на

душі», – подумала мати, і одне збагнула, що дочка казала

правду, коли призналась, що закохалась у хлопця.

На подвір’ї розмова між ними набрала довірливого

характеру. Леся почала задавати Юркові каверзні запи-

тання, ніби вгадуючи, що те саме хоче почути і її мама:

– Ти чому так довго не одружувався? Чекав поки я під-

росту?

– Ні, були інші причини, про які мені не хотілося б зга-

дувати.

– А ти не соромся, мені і моїй мамі можна все казати. Я

хочу багато чого знати, і ти мені в цьому допоможеш.

– Звичайно, що допоможу. Я й тому прибув до тебе,

щоб разом обговорювати те, що тебе цікавить.

Хлопець стояв біля візка, дивлячись на усміхнену дів-

чину, щораз брав пальчики її правої руки і гладив їх сво-

їми, відчуваючи немов із них виходить якась дивна енергія.

Отак розмовляють між собою і Юрко з кожною хвилиною

переконувався, що Леся така ж, як усі інші дівчата, тільки

не має м’язів, підшкірної жирової клітковини, а замість

цього – згорток кісток, що ледве тримаються під шкірою.

Зате розумом не відрізняється від здорових її ровесниць:

може логічно мислити, слухає і підтримує почату кимось

розмову. Він дивувався, що вона, не відвідуючи школу,

багато чого знає, а знати хоче ще більше.

Мати призналась хлопцеві, щоб цього досягнути треба

було і її, і вчителям багато прикласти зусиль. Але дівчина

відразу зрозуміла суть навчання і спрямувала свої зусилля

на одне: навчитися всього того, що знають інші, щоб не

тільки спостерігати за роботою навколишніх, але й самій

щось робити.

– Щоб чогось досягнути в цьому світі треба докласти

багато зусиль, – каже Юрко, – і в цьому я давно переконався.

– Як добре, що ти дотримав слова – приїхав, а то я вже

почала було сумніватись, що ти говорив правду, хоч в душі

надіялась…

– Оце й добре, що маєш надію, бо як же без надії жити.

Я розвію твою зажуру, що ти не така, як твої ровесниці й

буду з тобою стільки, скільки захочеш.

– Так довго, аж поки не помру? – спитала, тяжко зітх-

нувши Леся.

– Поки не станеш старою-старою.

Почувши такі слова, мати почала хитати головою і

тяжко зітхати. Мабуть, згадала розмову з лікарями, які

казали, що особи з такою вродженою патологією довго не

живуть.

– Треба думати про нинішній і завтрашні дні, а не про

старість. Про неї люди, як правило, в молодості не думають,

і це добре – вона сама прийде, лише не до всіх однаково

вчасно, – сказала журливим тоном мати.

– Я з вами цілком згідний, ніхто не знає, що кого чекає.

Треба просто жити і тішитися кожним прожитим днем, –

мовив переконливим голосом Юрко, і почав розповідати

різні пригоди, що нібито траплялися з ним, які були схожі

на дитячі казки, і Лесі було цікаво його слухати.

– Знаю, що це все, що ти розказуєш, неправда, це

вигадки, але я тобі вірю навіть тоді, коли ти говориш

неправду, вигадуєш, аби мене розворушити, – сказала

дівчина й голосно засміялась.

Матері чомусь не сподобались його розповіді, й вона

скривилась, закліпала очима, немов збиралась заплакати.

Дочці теж замерехтіло в очах. Їй здалося, що біля неї не

звичайний хлопець, а чарівник, що прийшов її оздоровити,

підняти на ноги, поцілувати в губи і втекти з квартири, поки

його не проженуть.

Мати запримітила, що Юрко має певний життєвий

досвід, цілком сформована особистість, не схожий на шала-

пута, говорить повільно, наче все заздалегідь обдумав, що

має казати в присутності батьків.

– Ти в батьків одна? – спитав по хвилі Юрко.

– Так, ні братів, ні сестер не маю.

– А тепер будеш мати мене, – сказав Юрко й усміхнувся.

І тут почала розпитувати мати:

– Маєш батьків, був одружений чи розлучився?

– Нікого в мене нема, я виховувався в дитячих будинках,

інтернаті від трьохрічного віку.

– І не одружувався? – спитала мати, пильно глянувши

йому в очі.

– Нині не хочу про це говорити, бо минуле мене не вті-

шило, а радше привело сюди, щоб хоч з вашою дочкою

порадіти, і цим давно живу.

У цю хвилю навинувся батько, прийшовши з роботи.

– О, в нас гість! – глянув на хлопця і відразу назвав себе:

Іван Петрович – і простягнув праву руку для привітання.

– А мене Юрком звуть із раннього дитинства, – мовив

хлопець, тиснучи правицю Лесиному батькові.

«Дужий хлопець», – подумав Іван Петрович, відчувши в

потиску його руки змужнілу силу.

– То не просто гість, а мій наречений, – заговорила Леся,

сміючись.

Батько на її слова ніяк не зреагував, а лише спитав:

– Прибув наречений, то кличте до хати, будемо обідати.

– А ми вже чекали, щоб відразу й повечеряти, – каже

дружина.

– На їжі не треба економити, вчасно харчуватися, – запо-

рука доброго здоров’я, – мовив повчальним голосом Іван

Петрович. – Що ж, ходімо до хати, бо й справді вже пізній час.

Мати швиденько кожному насипала в тарілки борщу,

поклала в глибокий полумисок салат із свіжих помідорів,

варене індиче м’ясо, покраяний на скибки житній хліб.

– Схочете добавки, то скажете, а я тим часом погодую

Лесю смачною гречаною кашею, – каже Сніжана Павлівна.

Юрко вмить піднявся з місця – і до Лесі.

– Дайте мені піднос, я хочу сам їй допомогти.

– Сиди і смакуй, хлопче, то не твоя турбота. Леся не зви-

кла, щоб її хтось чужий годував.

Юрко перестав їсти і каже:

– Але ми домовилися з Лесею, що я буду не тільки у вас,

як гість, а виконувати іншу роль.

– Ага, ага, – підтвердила Леся. – Ми одружимось і

будемо завжди разом так само, як ви, мої батьки.

Батько, почувши такі слова, аж закашлявся і двічі пчих-

нув. Від кашлю і пчихання побагровіло його обличчя. Він

почав глибоко дихати, а відтак питає Юрка:

– Признайся, ти щось приховуєш?

Юрко якусь хвилину мовчав, бо вже розказував у при-

сутності Лесиної матері, чого він тут і нема в цьому ділі яко-

гось криміналу.

– Покажіть мені юридичні перешкоди, де б заборо-

нялося дівчині з обмеженими фізичними можливостями

одружуватись? Такого закону нема, адже живемо в цивілі-

зованій країні.

– Розкажи про своє минуле, – питає батько і так пильно

дивиться йому в очі, наче хоче в них щось прочитати.

– Сирота, виховувався в інтернаті, закінчив училище,

працював на різних роботах, маю однокімнатну квартиру

в місті.

– Кому залишив своє житло?

– Нікому, я вирішив продати квартиру, щоб за виручені

гроші якийсь час безбідно проживати з Лесею, поки знайду

підходящу роботу.

– Ти чимось провинився, що хочеш покинути рідне

місто?

Юрко не чекав від Івана Петровича такого запитання і

знітився, почав метушитися, наче його спіймали на чомусь

недозволеному.

– Не перечу, мав і маю, як і кожна людина, гріхи, але

стараюсь їх позбутися, ходжу до церкви, сповідаюся і гадаю,

що не доведу вашу дочку до гріха,– сказав і на мить вмовк,

лише запитальним поглядом дивився на дівчину, що при-

слухалася до його слів, а відтак продовжив:

– Правда, Лесю, не станемо грішити, бо за гріхи треба

буде відповідати в пеклі, а мені й тобі хочеться, хоч крапе-

льку щастя зазнати, якщо не тут, на землі, то на тому світі.

Чи не так?

«Вміє говорити, переконувати. Треба розгадати його

справжні наміри, бо ніде ще не чув і не бачив, щоб здоро-

вий хлопець охоче брав собі за дружину дівчину-ліліпутку,

та ще й таку, яка не може сама себе обслужити. Це якесь

безглуздя», – подумав батько і сумнів, що хлопець каже

правду, не покидав його ні на мить. А Леся мовчала, не зна-

ючи, що на те казати.

– Чому саме до нас прийшов? – питає батько.

– Так мені наказано зверху, – відповів Юрко, піднявши

вказівний палець угору.

– Приснилось чи що?

– Ні, не приснилось, сам дійшов до такого розуміння,

що вона потребує мене, а я її.

«То якесь диво з див, нерозгадана таємниця», – подумав

батько й глянув на дочку, яка радіє, тішиться, що вона зна-

йшла собі пару і навіть не сумнівається, що може критися

в такому поступкові хлопця якась небезпека не тільки для

неї, але й для її батьків.

«О, не інакше, як схоче вкрасти її і продати на органи

лікарям, які таємно, без офіційного на те дозволу, роблять

пересадки органів хворим дітям і дорослим», – поду-

мала мати, але тут же засумнівалась, що в недорозвинутої

дівчини взяті органи можуть когось спасти.

– Ну, поговорили і тобі, хлопче, треба їхати додому,

а їй – відпочивати, бо вона стомлюється навіть тоді, коли

довго розмовляє.

– Але ж ми домовились про інше, – заперечила Леся.

– Про що «інше», що ти таке собі вигадала? – втрути-

лась у розмову мати.

– Гм…Ну що ж, ви мене проганяєте, не хочете, як я

розумію, добра своїй дочці. І чого дивуватись, що на світі

нині кояться такі страхіття, коли рідні батьки не хочуть

щастя своїй дочці.

Батько наче не чув його мови і каже:

– Дякуємо тобі, молодий чоловіче, що відвідав нашу

дочку, а тепер йди собі своєю дорогою. Вона не для тебе,

їй потрібен спокій, а тобі – працювати, а не задурювати

дівчину з обмеженою фізичною можливістю, бо це не що

інше, як займатися дурисвітством.

– Я не боюся жодної праці, навіть важкої, звик до неї,

але тут справа інша. Я прийшов, щоб жити з нею, а ви…

Леся нахмурилася, якийсь час мовчала, а відтак мовила

в сльозах:

– Чому ви такі не раді, щоб мені…нам…бути разом?

Я не винна, що такою народилася. Винні ви, обоє, що

привели таку нещасну на Божий світ. То хоч тепер, коли

мені усміхнулося щастя, не чиніть перешкод, бо гріх тяж-

кий будете мати, відібравши в мене останній шанс хоч

трошки бути щасливою, такою, як бувають інші, народ-

жені здоровими. Ех ви, батьки!.. Якщо я... – не доказала,

заридала.

У цю хвилю батьки не могли збагнути, що керує хлоп-

цем йти на такий, здавалось, непростий життєвий шлях.

Юрко підійшов до дівчини, взяв її на руки, почав носити

по кімнаті, тулився до її обличчя, тішився нею, як іграшкою.

Батьки дивилися на таку картину і не йняли віри, що

така жертовність можлива в наш тривожний час.

– Дивуюсь, чому ви сумніваєтесь у моїх доброзичливих

намірах присвятити себе вашій дочці?– спитав Юрко.

«Ага, – почала догадуватись мати, – мабуть, хоче одру-

житися з інвалідом І групи з дитинства і мати причину,

щоб не йти в АТО, бо таких не беруть.

– Ми про все домовились давно, тільки я не хотіла

передчасно хвалитись, що Юрко мій наречений.

– Ти думаєш, що кажеш? Адже ти в порівнянні з ним –

дитина, а йому потрібна жінка ходяча, щоб могла варити

їсти, прати, шити і дітей народжувати. Мені дуже жаль, що

доля не дала тобі такого шансу в цьому світі. Я не проти,

щоб ви деколи спілкувалися по телефону, Інтернету і не

більше, – говорив батько, дивлячись на Юрка, як він зреагує

на це, але хлопець мовчав лише раз у раз ковтав слину і від

цього у нього виступав на шиї гострий кадик.

– Можна горнятко води, щоб напитись, а то в горлі

пересохло, слухаючи вашу розмову.

– На, напийся, то джерельна, – сказала мати і тут же

поставила на стіл кухлик із водою.

– От спасибі, справді вода гасить спрагу в таку спеку.

Раптом заговорила Леся:

– Я відчуваю, як від нього пашить любов.

Батько похитав головою і каже:

– Звідки ти знаєш щось про любов?

– Знаю, бачу, як ви обоє з матір’ю кохаєтесь, але чомусь

від мене ховаєте свої почуття. А ще я багато надивилась

кінофільмів, дещо читала, хоч читати довго не можу,

швидко стомлююсь, та й тримати книжку в руках важко.

Признаюсь, що іноді мені сниться сон, в якому бачу себе

закоханою дівчиною саме з оцим хлопцем.

– Ти, можливо, хочеш розіграти цікаве шоу, а потім

викласти все це в Інтернеті на посміховисько, то знай – я

цього не допущу! – сказав переконливим голосом батько. –

Якщо ти прийшов до неї, щоб чимось допомогти, навіть

цікавими розповідями її заінтересувати, то я не перечу, а

навпаки, радий, що такий хлопець у наш час здатний жер-

твувати в ім’я нашої нещасної дочки.

– Оцього я страшенно не люблю, коли рідний батько

називає свою дочку нещасною в її присутності. Вона

щаслива, що живе серед людей, які хочуть їй добра, –

почав переконувати Юрко в своїх добрих намірах. – А

світ такий різноманітний і люди в ньому один на одного

не схожі. Леся має розум, з нею цікаво порозмовляти, а

все інше – то позолота, яка в багатьох людей фальшива. Я

ж не прийшов до неї, щоб лицемірити, а навпаки робити

добро і комусь, і собі в першу чергу. Я правду кажу… я

ненавмисне… повірте…

– А тобі яка користь із цього? – питає мати.

– От, коли я з вами побуду довго, то тоді і дізнаєтесь,

а поки що мені докоряти передчасно не слід. Даремно ви

мені не вірите, що кажу правду, нічого не приховую і ніяких

меркантильних інтересів не затіяв. Я буду добрим для неї

чоловіком і ніхто з вас не пошкодує, що таке трапилось.

Він не став далі доказувати на що він здатний і чому

хоче взяти на себе таку важку ношу, а почав докоряти

батькам, що не взялися за її лікування відразу, як тільки їй

виповнився рік. А причиною вважає, що вона така, бо хтось

із їхнього роду мав тяжкий гріх і передав своїм нащадкам,

як родове прокляття. На ній і перерветься ця патологічна

спадковість і цим не треба себе корити, а втішатися, що вже

ніхто не стане таким, як їхня дочка.

Вони відчули у його висловлюваннях, що не варто

йому щось перечити, бо він, виявляється, добре обізнаний

із спадковими хворобами, можливо дізнався в Інтернеті і

тому так логічно, спокійно веде розмову, наче розказує про

щось цікаве, досі незнане нещасному подружжю.

– Ти, мабуть, чимось провинився і хочеш розкаятися,

вчинивши такий незвичний жест щодо нашої дочки?

Юрко хвилину мовчав, не думав, що така підозра так

швидко закрадеться в Лесиній матері.

– Я таким вродився, моя місія в цьому світі робити

людям добро і хочу, щоб ви мене зрозуміли.

– Але ж це неможливо. Ти собі не уявляєш, що ти про-

понуєш, на що йдеш.

– Ходімо надвір і там поговоримо сам на сам, – запро-

понував батько.

– Не проганяйте його. Він у мене перший, хто захотів

мене, а ви… народили мене таку, та ще й перечите іншим,

які хочуть принести мені щастя.

– О, якби навинувся такий лікар, щоб поставив тебе на

ноги, то щастя більшого нам би не треба було, а так…

– Здається ми все переговорили і повторятись надворі

уже нема потреби. Я піду, не треба аж так сильно мене

вмовляти, але повернусь, а ви за ті дні добре подумайте –

хочете своїй дочці добра, чи тільки навмисне говорите те,

щоб прогнати мене, який має, як я вже казав, не корисливі

інтереси, а набагато щось більше? Мені здається, що вам

цього не зрозуміти і важко повірити, бо до такого розу-

міння, вибачте, ви ще не дозріли.

Отож, Лесю, бувай здорова, я незабаром приїду знову.

Не горюй, моя крихітко, батьки поки що не зрозуміли, що

на світі бувають ще не такі дива, є час на роздуми.

Юрко підійшов до Лесі і поцілував у заплакані очка, на

мить притулився до її гарячого обличчя, шептав якісь зако-

хані слова, а відтак пішов з кімнати, піднявши догори пра-

вицю. Вийшов Юрко надвір, а Леся кинулася в плач, який

переходив у розпач. Довго плакала, що аж їй стало погано,

не могла промовити й слово.

– Добре, що пішов. То, мабуть, якийсь шарлатан, який

хоче щось написати і закинути в Інтернет. Напевно, уже

фотографував скритою камерою і записував наші роз-

мови, – каже мати. – Добре, що тато був зі мною, а то я не

знала б як себе повести в такій незвичній обстановці.

Вона виглянула у вікно, щоб переконатися чи нема у

нього спільників, і переконалась, що він дійсно був сам, бо

пішов повільно, мляво опустивши руки, двічі оглянувшись

чи хтось за ним не стежить на вулиці.

«Ох, який тяжкий хрест мушу нести через свій тяжкий

злочин», – подумав Юрко, ступаючи крок за кроком вули-

цею, що вела до автобусної станції.

Леся довго плакала і нарешті заснула. Батьки сиділи в

глибокій задумі. «Головне, щоб він не мав злих намірів, аби

щось лихе вчинити з нашою дочкою. А може, він сатаніст,

знається з дияволом і хоче її принести йому в офіру, адже

такі сектанти іноді збираються і приносять когось у жертву?

Візьме під пахву і понесе на зборище сатаністів», – мізку-

вала мати після того, як Юрко пішов.

Батько теж сидів похнюплений. Що він може зробити

для своєї дочки? А нічого, хіба що створити належний

догляд. Не міг зрозуміти, що хлопець хоче безкорисливо

взяти на себе такий важкий тягар – стати її офіційним

чоловіком. Ніяк не міг зрозуміти робить він це свідомо чи

з чиєїсь намови або з примусу. Може, побився з кимось об

заклад, що одружиться з такою нещасною дівчиною і стане

відомим, сповістивши про таку подію в засобах масової

інформації.

Мати почала згадувати щось подібне, що бачила на свої

очі, коли вчилася в медичному училищі на медичну сестру.

Тоді одна з її однокурсниць на ім’я Єва, красива, молода,

закохалася в такого ж красеня хлопця, що працював пер-

ший рік на посаді лікаря. Та виявилося, що їхні батьки в

минулому ворогували і не дозволили дочці виходити за

нього заміж. Казали виходь хоч за глухого чи німого або

каліку, а цього красунчика забудь. Дочка довго переко-

нувала батьків, що в них любов, та батьки навіть хотіли

прогнати її з свого дому, і тоді вона сказала: вийду заміж

за такого, як ви хочете, раз ви не бажаєте мені добра. Так

і зробила: пішла в місцевий інтернат для інвалідів і пере-

старілих, та й запропонувала одному інвалідові з дитинства

одружитися з нею. Той спочатку не йняв віри, що така кра-

сива дівчина робить йому незвичну пропозицію. Та вона

його переконала в справжніх своїх почуттях, хоч пішла на

такий крок на зло своїм батькам. Оформили цивільний

шлюб і стали жити в квартирі разом з батьками. Батьки аж

тепер зрозуміли, що дочка має впертий характер і зробила

їм такий поступок на зло.

Прожила з ним кілька місяців і розлучилася, поїхавши

на роботу в інше місто, далеко від своїх батьків.

Чоловік теж згадав випадок, який показували по теле-

візору, як молода жінка, масивної статури, високого росту,

мабуть, вдова або розлучена, одружилася з хлопцем-ліліпу-

том. Але він був ходячий, міг навіть бігати. Всі насміхалися

з неї, бо це був нерівний шлюб, і вона не йшла з ним вули-

цею, взявшись за руки, а носила його скрізь на руках, хоч

він нагадував мініатюрного старика: мав руді вуса, бороду.

Такі особи – ліліпути чоловічої статі мають потяг до жінок,

але безплідні. Доля цього «нерівного шлюбу» невідома, бо

про них не мав пізніше ніякої інформації.

Прокинулась Леся зі сну й почала хникати, що батьки

прогнали її нареченого, як бродячого собаку, а Юрко для неї

навіть своїми розмовами по телефону приносив моральне

задоволення, а тепер – одна невизначеність і нудьга.

Що ж, інколи кохання не підпорядковується законам

логіки і психологічно не вмотивовано. Якщо хлопець й

справді надумав одружитися з нещасною дівчиною, посвя-

тити своє молоде життя, доглядаючи її, то це, на перший

погляд, заслуговує поваги. Але в очах багатьох людей, та й

в батьків Лесі – це уявляється божевільним вчинком. Невже

таку таємницю природи хтось осягне розумом, чи догада-

ється, що знайшов істину. Багато людей знає чимало таких

або подібних прикладів, але чомусь ніхто не може їх сис-

тематизувати, з’єднати в одне ціле. «А ти спробуй зроби, –

наче наказує хтось із висоти, – подумала мати, – і нехай зро-

зуміють суть цього явища не лише ті, що вміють читати і

комусь докоряти, але вміють думати».

***

Леся тяжко переживала, що Юрко вже ніколи не обі-

зветься до неї. Багато разів дзвонила йому, але завжди або-

немент був «поза зоною досяжності». Вона плакала, трем-

тіла, і батьки ніяк не могли її заспокоїти. Довго і боляче

мовчали вони, відвертаючи свій погляд вбік, бо не могли

спокійно дивитися на дочку, в очах якої бачили постійний

жаль і докір.

– А що робити? – питали тихо одне одного. – Хлопець

просив, можна сказати, благав нас, щоб дозволили йому

залишитися з нею, а ми так йому зневажливо відмовили.

Дружина жалісно кидала погляди то на дочку, то на

чоловіка і по хвилі мовила:

– Чує моє серце, що ми помилилися. Хлопець, напевно,

хотів принести радість нашій дочці, та ми його не зрозу-

міли, прийнявши за афериста, а тепер годі, щоб заспоко-

їлась дочка. Вона через таку психологічну травму може

захворіти і будемо мати на совісті, що так сталося.

Батько теж переживає, сидить нахмурившись і дов-

го-довго думає, відчуваючи як раз у раз ніби йому щось

стискує горло, годі слово промовити. Він не хотів перечити

дружині, бо давно дізнався, що причиною їхнього нещастя

винен саме він. Уже кілька років знає про це, бо пройшов

генетичне обстеження, яке хоч коштувало йому дорого, але

переконався, що в нього є патологічні відхилення в генах,

які привели до появи на світ хворої дочки. А ще від дале-

ких родичів дізнався, що в якомусь попередньому поко-

лінні народилася ліліпутка, яка померла молодою, хоч

деякі ліліпути живуть довгий вік. Не хотів признатися про

свою таємницю дружині, боячись, що вона може залишити

його, а це для нього був би справжній життєвий удар долі.

Він був вдячний дружині за її почуття до нього, бо з самого

початку їхніх сімейних відносин і донині не згасла, не зма-

ліла колишня пристрасть. Він гордився в думках, що така

красуня заполонила його душу, і між ними так довго три-

ває морально чиста ніжна любов, незважаючи на нещастя,

яке випало їм.

Він не здогадувався, що дружина теж знає справжню

причину появи хворої дочки, бо таємно від чоловіка про-

йшла медичне обстеження і жодних відхилень у її хромо-

сомах не виявили. Деколи навіть закрадалась думка при-

знатись про це чоловікові, але завжди щось стримувало.

Мабуть, ота перша закоханість, що не гасне з роками, а

може, щось інше, яке важко пояснити. Вона його кохала й

іншого чоловіка не хотіла шукати, але в ці дні, коли дочка

так сумує за нареченим, то трохи збайдужіла до свого бла-

говірного, якого тепер вважала винуватим і в тому, що став

причиною доччиної хвороби, і того, що так активно пере-

чив хлопцеві, щоб він залишився біля їхньої дочки.

«Мабуть, Юрко має якусь таємницю, що зв’язана з

коханням, та не хоче відразу відкрити її, а тримає глибоко

в закамарках душі і серця, щоб ніхто передчасно не діз-

нався», – подумала мати, але заговорити про це відкрито в

присутності чоловіка і дочки не сміла. Кілька днів усі були

в якісь дивній нетерплячці. Та найбільше непокоїлась Леся,

яка не тільки перебувала в очікуванні – вона страждала.

«Невже батьки казали правду, що він хоче вчинити

якусь аферу і мати з цього задоволення? – думала дівчина,

але внутрішнє почуття підказувало їй інше. – Він має най-

кращі мотиви, щоб бути зі мною разом».

Юрко усі ці дні теж був на розпутті, продумував, як

йому бути далі. Навіть закрадалася думка, що треба поки-

нути цю незвичну затію про бідолашну дівчину і податися

кудись далеко звідси, де його не знають або попроситися

послушником у монастир, а згодом прийняти чернечий

постриг. Нарешті вирішив ще раз випробувати долю і

подався під вечір до міста, в якому жила Леся.

Не було такого дня, щоб не повторялася вже в який раз

розмова між подружжям про Юрка. Такий незвичний крок

молодого здорового хлопця викликав у батьків не тільки

підозру, подив, навіть прояви якогось чуда-дива, але й три-

вогу, що може трапитися щось непоправне.

Цього надвечір’я мати хвилювалася, хоча не знала, що

ось-ось заявиться бажаний, очікуваний дочкою, хлопець.

Вона ходила по кімнаті з кутка в куток, зиркаючи у вікно,

і відчувала, що в такому русі виникають у неї розсудливі

думки. Але що з того? Дочка залишиться такою самою,

як і була раніше, хіба, коли прийде Юрко, то їй на душі

стане легше.

– Послухай, мамо, що я тобі скажу, бо бачу, що ти

дуже хвилюєшся за мене. Мені тебе шкода, бо не маєш

того, чого хотіла: здорових дітей, а тому все життя пішло

не тим шляхом, котрим йдуть по життю задоволені люди.

Словом, не пощастило тобі в житті зазнати щастя. Що ж,

таких, як я, в світі ой як багато. Всі однаково нещасні, хоч

нещастя у кожного склалося по-різному. Давай, про це не

будемо говорити, щоб не псувати собі настрою перед сном.

Ось я відтоді, як познайомилась із Юрком, відчула, що миті

щасливого життя цінніші, аніж роки буденності, сірості,

одноманітності.

– Розумію, донечко, що треба спішити насолоджува-

тись тим, що тобі належить, бо ти така сама істота, як і всі

інші, що живуть на землі, тільки не можеш себе проявити

між людьми через свою хворість і маленький ріст.

Леся дивиться на теплі материні карі очі й намагається

прочитати в них щось таке, про яке вона не говорить від-

критим текстом. Дівчина розуміє, що якби природа не

допустилась помилки, то хіба була б між ними теперішня

розмова на таку важливу життєву тему?

Сонце уже ховалося за обрій, а Юрко у цей надвечірній

час показався в дверях. О, яка радість охопила дівчину! Вона

трохи підняла голову, витягнула перед собою руки. Вмить

розвіялась втома триденного чекання. Він теж хвилюється.

Біля нього сміється, радіє його появі незвична дівчина, яка

насправді своїм тілом і на людину не схожа, одне лише

приваблює – ніжне обличчя, що ніби маком цвіте. Якби не

воно і її приємний тихий голос, то ніхто не подумав би, що

то жива істота, а якась велика іграшка, замотана в лахміття.

– Як добре, що ти приїхав, а то я всі ці дні не мала спо-

кою, а ночами навіть не спала.

– Я звик дотримувати слово, обіцяв, що навідаюсь – і

прибув до тебе, бо ти для мене єдине спасіння.

– Що-що? – в один голос промовили мати і дочка.

– Кажу, що ти для мене найкраща, – мовив тихо і тут

же подумав, що каже це навмисне, лукавить, бо жодного

потягу до неї не має, а лише виконує свій обов’язок, щоб

позбутися тяжкого гріха.

Батько пильно глянув на хлопця і ніби, вгадуючи його

думки, заговорив:

– Гріхи часто людину так мучать, що вона інколи робить

необдумані вчинки і тим ще більше грішить. А взагалі,

спершу нагодуймо молодого чоловіка, адже волонтер при-

був із далекої дороги, то, мабуть, проголодався, а вже потім

продовжимо нашу розмову.

– Якщо чесно, то я не голодний, але можу щось тро-

шки скуштувати, бо вважаю, що так прийнято вести себе в

доброзичливій сім’ї.

– А й справді, я чомусь не догадалась, думала, що Юрко

прийшов ненадовго, поговорить і поїде додому, а вихо-

дить… Але спочатку треба нагодувати нашу дюймовочку, –

сказала Лесина мати, кивнувши головою в бік дочки, яка

ворушилась у ліжку й тішилась, що прийшов Юрко до неї.

Леся побачила, що батьки трохи ведуть себе інакше,

аніж попереднього разу, і відганяла від себе сум. А Юрко в

тональності розмов із батьками зрозумів, що нині вони не

проти, щоб він залишився в них ночувати. Він дивився на

дівчину своїми голубими очима, з якими могли б зрівня-

тися хіба що тільки-но розцвілі блавати.

Сніжана Павлівна побачила в них якийсь дивний вогонь,

що загорівся в його очах. Вона пильно стежила за Юрко-

вою поведінкою і переконувалась, що він таки насправді

закохався в її дочку, а не лукавить. Але яке ж то кохання?

Адже обоє закохані перебувають, як кажуть у спорті, у різ-

них вагомих категоріях. Вона ні на мить не могла позбутися

невтішних думок. У душі неспокій, відчула сильніше биття

свого серця, а дочка радіє, тішиться, що хлопець такий при-

хильний до неї, взяв її за руку, обняв, прихилився чолом до

її обличчя і тихенько щось шептав. Вона не могла відповісти

йому адекватними рухами через свою фізичну ваду, і лише

то мружила, то розплющувала очі, посміхалася, а мати,

дивлячись на Лесю і молодого хлопця, лише зітхала, хита-

ючи головою. На очах у неї появилися крапельки сліз.

– Мамо, не плач. Мені з ним добре і я почуваю себе

щасливою вперше в житті.

Повечеряли усі разом. Мати годувала Лесю з десертної

ложки, а Юрко їв швиденько, наче кудись поспішав і хвалив

господиню за смачну вечерю.

Вечоріло. На небі то тут, то там стали появлятися яскраві

зорі, а повний Місяць ще на якийсь час залишався блідим,

мабуть, чекав, коли зовсім стемніє і небо засіється зорями.

– Ходімо надвір, бо шкода, щоб не помилуватися такою

літньою красою навколишньої природи.

– Дуже добре, – мовила радісно Леся. – А то я сьогодні

дуже довго лежала в кімнаті.

Юрко помив старанно руки після їди і хотів взяти дів-

чину, щоб винести надвір.

– Почекай, – каже мати. – Я сама це зроблю, а ти дивись,

щоб знав наступного разу, що маєш робити.

– Гаразд, я буду чемний і без вашого дозволу не стану

нічого зайвого чинити.

Батько спостерігав за рухами хлопця, його мімікою.

Запримітив, що Юрко з вигляду сумирний, нема в нього

задирикуватості, що часто характерне для молодих людей

такого ж віку. Одне насторожило, що на вказівному паль-

цеві – татуювання у вигляді широкого колечка з якимись

трьома літерами на ньому.

«Такі татуювання роблять у колоніях суворого режиму,

коли попадають туди вперше карні злочинці. Не інакше, як

звідав місць віддалених, – подумав батько. – Що ж не стану

його допитувати, можливо, колись і сам розкаже про це».

– А покажи-но, Юрку, свій паспорт, може ти якийсь

пройдисвіт, безхатько і захочеш нас обікрасти або вчинити

злочин, то мушу переконатись, що ти не такий.

– Прошу, дивіться, я завжди беру його з собою, коли

їду кудись у дорогу. А чогось кримінального не вчиню. Моя

місія інша – я маю бути поруч з вашою дочкою і в усьому їй

допомагати.

– Це твоя жертовність чи покара? – спитав батько.

Юрко хвильку подумав, що має відповісти, і тут в нього

закралась думка, що батько, можливо, за ці три дні щось

вияснив про його минуле, а це не на часі і мовив:

– Мені трудно вам пояснити. Якщо я покажусь вам

негідним, то відразу скажете, і я покину назавжди вашу

привітну квартиру й маленьку дівчину Лесю.

– Згідний на таку умову, але знай, що ми люди з певним

життєвим досвідом і скривдити дочку не дозволимо.

– Погоджуюсь із вами на всі сто, – сказав Юрко. – А

тепер Лесю будемо вивчати зоряне небо. Он дивись Велика

Ведмедиця причаїлась у небі, стоїть на місці, наче в чомусь

провинилася.

– Де вона? Покажи! – аж скрикнула з радості дівчина, бо

ніколи про Ведмедицю, що між зорями, ніхто їй не говорив.

– Глянь, куди я показую і лічи сім великих зірок. А он

там, трохи далі – Мала Ведмедиця і теж – сім зірок.

– Справді, бачу, – тішиться Леся і каже, що побачила

таке зоряне диво вперше.

– Селяни називають Велику Ведмедицю, що то Вели-

кий Віз.

– Чому? – питає Леся і аж заходиться сміхом.

– Оцього я вже не знаю. Мабуть, існує про це якась

легенда, треба буде колись при нагоді прочитати. Але то

ще не все, що я хочу тобі показати.

– Що іще?

– Поглянь на ось цю зірку, – то планета Венера. Так наз-

вали її в честь Афродіти, богині кохання.

– Звідки ти все це знаєш, наче бувалий астроном?

Юрко тяжко зітхнув і мовив:

– Довелось дивитися на зорі крізь вікно в стелі багато ночей

і мимоволі навчився читати, що діється в зоряному небі.

– Дивно, ще такого не чула, аби хтось мав вікно над

головою.

– Ти страдав безсонням, що навчився розпізнавати

зорі? – допитувалась дівчина.

– А, не питай. Інколи навіть тепер у снах бачу зоряне

небо крізь загратоване вікно, та ще маю інтуїтивне чуття.

– Щось не розумію на що ти натякаєш.

– От і добре. Нащо вдаватися у такі подробиці. Дивись

на небозвід і радій, яка краса у Всесвіті. Кажуть, що невдовзі

полетять астронавти на планету Марс, а летіти туди треба

кілька місяців. І всі, хто туди полетить, назад не вернуться.

– То нащо летіти, щоб не повернутися додому? – питає

Леся.

– Для слави, дорогенька, для слави! Усі, хто полетить пер-

шими, стануть астронавтами-смертниками, але залишаться

в пам’яті потомків, як першовідкривачі нових земель, нових

майбутніх поселень у Всесвіті, а власне, на одній з планет

сонячної системи. Я теж мріяв записатися в кандидати по

відбору в астронавти, але передумав, бо добре знаю, що не

подужаю конкурсу. Туди першими полетять сильні духом і

тілом особистості. Куди мені до них?

– От і добре, що не полетиш, будеш зі мною, – каже

Леся.

Отак за розмовою про зоряний світ швидко минав вечір

й насувалася коротка літня ніч.

– Пора йти спати, – сказала мати, вийшовши з кімнати.

– А нам тут так добре, – каже Леся. – Ми надворі й зано-

чували б.

– Іншим разом, а нині – швиденько до хати.

– Справді, на сьогодні досить. У нас ще багато літніх днів

попереду, – каже Юрко і котить візок з Лесею досередини

квартири.

Батько уже лежав у сусідній кімнаті, а для Юрка приго-

товили місце для сну в кімнаті, де спала завжди одинокою

Леся. Він не був впевнений, що хлопець хоче безкорисливо

допомогти дочці. Думав, що бажає просто потішити дів-

чину і піти геть, не міг збагнути, що керує таким його див-

ним поступком.

– Головне, щоб ти не заподіяв їй болю душевного і

фізичного, – повчально говорив хлопцеві Лесин батько. –

Ти ще собі не уявляєш, яка то допомога інколи їй потрібна,

адже вона не може себе обслужити. Не поспішай, поди-

вися, добре поміркуй чи правильно поступаєш, все зваж, на

який шлях йдеш. Якщо збаламутиш нашу дочку, то мати-

меш тяжкий гріх за це. Ми не дозволимо насміхатися з неї.

– Я все добре обміркував і даного слова Лесі не порушу,

повірте і всі будемо мати спокій. А гріха не буду мати, а

навпаки за свої гріхи заслужу прощення, – сказав перекон-

ливим голосом Юрко.

– Що?

Юрко не відповів, вдав, що не почув запитання, бо не

хотів передчасно розповідати про справжню причину того,

чого він тут, і добивається в батьків згоди бути разом з

їхньою дочкою, та ділити навпіл важке її життя. Таємницю

свого вчинку не розкривав, бо знав, що його не зрозуміють і

затулив обличчя обома долонями, щоб ніхто не запідозрив,

що таїть він насправді від присутніх, яка потреба привела

його до дівчини-інваліда. Він сів біля Лесі, поклавши свою

руку на її плече і спитав?

– Тяжка моя рука?

Леся заперечливо похитала головою і мовила:

– Мамо й тату! Не перечте йому, нехай залишається

в нас.

– Що ж, залишайся, Юрку, в нашій квартирі. При пер-

шій потребі, щоб їй допомогти вночі – клич нас.

– Мамо, я знала, що ви добрі й дбаєте, щоб я була задо-

волена, і мала, хоч крапельку щастя, – радісно заговорила

Леся.

Мати переживала, що може трапитися якась несподі-

ванка саме цієї ночі, все ще сумнівалась у щирості його слів

і радила хлопцеві робити лише те, що здатний виконати й

наостанку мовила:

– Ну що ж, дитино, я тобі не перечу, щоб ти залиша-

лися в одній кімнаті з Юрком ночувати. Ти доросла, лише

маленька, а розум добрий маєш. Ой, не такою хотіла

я бачити свою дочку, але вдіяти нічого не змогла. Моя

маленька дівчинка не захотіла рости, – сказала тихим жур-

ливим голосом мати і тут же з її очей потекли сльози.

– От спасибі, мамо. Як хороше, що ти мене розумієш.

Нарешті ти збагнула розумом, що в нас з Юрком – любов.

Юрко готувався до сну, почував себе впевнено, наче мав

досвід, як вести себе з такою людиною, яка не може себе

обслужити і його поведінка викликала у Лесиній матері

повагу до нього.

– Ну йдіть уже в свою кімнату, – сказала Леся, – а нам

дайте спокій своїми підозрами.

Пішли батьки у спальню, а Леся і Юрко ще довго про

щось розмовляли. Леся першою заснула. Мабуть, вдалось

взнаки хвилювання триденного очікування на повернення

до неї Юрка. Не засинали довго лише батьки, прислухаю-

чись, що діється в кімнаті, де спить їхня дочка і чужий хло-

пець. Вони переживали, щоб з дочкою чогось лихого не ста-

лося. Боялись, що вночі Юрко може вкрасти дочку і втекти

з нею, щоб продати її органи чорним трансплантологам.

У їх уяві поставала жахлива картина всього того, що може

статися. Вони ще сумнівалися у щирості намірів молодого

хлопця стати для їхньої дочки не тільки помічником, але й

чоловіком. Навіть закрадалась думка, що треба було ввечері

покликати поліцію, щоб вияснила справжні мотиви такого

незвичного поступку, але чомусь стримались. Напевно,

пожаліли дочку, добре знаючи, що вона почне плакати, а

це так боляче бачити її сльози.

Леся після опівночі прокинулася і прошепотіла:

– Хочу в туалет.

– Тихенько, хвилинну, я не сплю,– сказав Юрко і взяв її

на руки, щоб занести до туалету.

Тільки-но він зробив два кроки у кімнаті, тримаючи на

руках Лесю, як почув голос матері:

– Куди ти направився з нею?!

Спросоння їй здалося, що Юрко втікає з нею надвір.

Хоч ще звечора провірили його паспорт, який не викликав

жодної підозри про якусь підробку документа.

Юрко не відповів на запитання, а швиденько посадив

її в туалеті на унітаз, щоб Леся справила свої фізіологічні

потреби.

– Все, я вже…можеш нести мене до кімнати.

Мати заспокоїлась аж тоді, коли дочка знову опинилася

в ліжку. Пішла в спальню, щоб заспокоїти чоловіка, який

теж прокинувся від розмов у кімнаті. А Юрко поцілував дів-

чину в уста, доторкнувся до щічки, а вона кволими руками

пригорнула його до грудей.

– Будемо займатися сексом? – спитала.

Це дивне запитання дівчини стало для Юрка несподі-

ванкою, бо це не входило в його плани.

– Почекаймо до завтра, а то батьки подумають, що я

якийсь насильник, збоченець.

– А мені так хочеться спробувати з тобою. Ти ж мені

обіцяв колись, розмовляючи по телефону, що у нас буде все

так, як у здорових молодих людей.

– Почекай, не можна так відразу, мушу адаптуватися

у твоїй кімнаті, та й батьки можуть кожної хвилини загля-

нути, що тут діється між нами.

– Ну добре, я почекаю до завтра. Гадаю, ти привикнеш

до нашої кімнати і не станеш відмовляти мені в сексуальних

стосунках із тобою, адже всі мої ровесниці давно звідали

радості інтимного спілкування. А чим я гірша за них? Хіба

тим, що не можу ходити, а раз ти хочеш мені допомагати

і одружитися зі мною, то спробуй робити те, що роблять

інші молоді люди.

– Ти так говориш, ніби читаєш популярну брошуру

про те, як маємо вести себе, коли залишаємось удвох.

– Справді, не перечу, я прочитала книжку Г. Дейнеги

«Життя удвох: інтимність і самотність» про сексуальні

відносини дівчини і хлопця, а ще дивилась кінофільми,

й добре знаю, чим займаються молоді люди, тому я хоч і

ростом не вдалася, але розум маю, можу мислити не гірше,

аніж ті, що ходять, танцюють, співають. Усе, що властиве

людині, мені не чуже. Хочу бути схожою у своїх діях на

тих, хто ходить вулицею, тішиться життям, одружується,

народжує дітей.

– Звичайно ти маєш усі права, що мають інші члени

суспільства, – каже Юрко,– але десь в чомусь мусиш себе

обмежити і не тому, що так тобі хочеться, а з цілком реаль-

них причин. Ото поговорили, а тепер пора спати, бо так

швидко минає коротка літня ніч.

Минуло кілька хвилин – і вони вже спали міцним сном.

Батько теж спав, а лише мати ще якийсь час вовтузилася в

ліжку.

Вранці прокинулися майже всі одночасно. Юрко і Леся

усміхалися. Ще хвилина – і хлопець вкляк на коліна перед

іконою Богородиці, склавши руки і благоговійно тихо про-

читав молитву, а відтак впав у задуму. Хотів почути щось від

батьків, але вони вранці чомусь були неговіркі.

Юрко з вдаваною, як Сніжані Павлівні здалося, ніжні-

стю милувався дочкою, пестив її волосся й почав розпиту-

вати про її нічні сновиддя, але вона чомусь мовчала, наче

була чимось невдоволена.

Така ранішня картина повернула матір у дійсність:

хвора, нещасна її дочка, а поруч неї здоровий хлопець, а що

їх чекає в майбутньому?

Перша ніч наодинці з дівчиною не викликала в хлопця

якихось приємних почуттів, але обов’язок вимагав такої

жертовності від нього. А тим часом Леся розворушилася.

Появився чудовий настрій, сміялася природним сміхом,

розповідала, який чудний хлопець був вночі неподалік од

неї. А Юрко в задумі мовчав. Почався його відлік часу, коли

став робити перші кроки, щоб покаятися за вчинений гріх.

Кара, яку пережив у в’язниці, не може компенсувати запо-

діяну шкоду. З глибини пам’яті перед очима постає його

колишня дружина, молода, красива. При згадці про неї

настає якесь дивне почуття, ще до кінця неусвідомлене. Чи

те, що він затіяв жити з дівчиною-калічкою, спасе його від

небесної кари, чи нема іншого порятунку? Адже, якщо при-

знатися, то він усе це робить вимушено, бо мучить совість

за скоєний злочин. Він коханий для Лесі і каратель краси-

вої своєї дружини Люсі, повз якої, коли була ще дівчиною,

ніхто не проходив, щоб не зупинити на ній свій погляд.

«От, якби вона могла хоч на хвилину-дві появитись

тут, то впав би і благав, щоб простила йому гріх, – подумав

Юрко. – Але хіба можна простити тяжкий гріх? Що ж, треба

діяти так, як мені порадив на сповіді старенький священик».

За час перебування у криміналі мав можливість кілька

разів сповідатися. До ув’язнених час від часу приходили

євангелісти, адвентисти, Свідки Єгови і православні свя-

щеники. В неволі багато чого дізнався нового, невідомого.

Одні священнослужителі цитували слова, сказані Іваном

Золотоустим: «Немає гріха такого тяжкого, якого б сльо-

зами жалю не можна було б змити». Інші нагадували слова

апостола Якова, що треба не тільки вірити і молитися, але

й робити добрі діла, бо «віра без діла мертва». І він вибрав

для себе покуту: стати опорою для нещасної дівчини.

Ось і тепер, після багатьох років неволі, він розмовляє з

людьми, ходить поміж ними й ніхто навіть не здогадується,

що колишній злочинець нічим не відрізняється від інших

людей. Кажуть, що у давні часи лиходіям-злочинцям і

рабам робили на чолі мітку, випалюючи розжареним залі-

зом слова: «раб» або «злочинець». Особливо наносили на

чоло такі мітки тим, хто втікав із неволі.

Інколи йому хотілося признатися Лесі і її батькам про

свій злочин, розповісти всю правду, чому він тут, але завжди

набігала думка, що вони можуть його негайно прогнати зі

своєї оселі і тоді гріха свого не зможе спокутувати.

***

Уже минуло два тижні, як Юрко жив у чужій квартирі,

де опікувався дівчиною-ліліпуткою, яка ще крім маленького

росту не могла без сторонньої допомоги ходити. Робив усе,

аби вона була задоволеною. Радив її матері піти працювати,

бо він уже може самостійно надати всю необхідну допомогу

дівчині. Мати довго вагалась шукати роботу чи залишатися

домашньою господинею. Кілька днів подружжя роздуму-

вали над Юрковою пропозицією. Ніяких зауважень щодо

недбалого догляду у батьків не виникало, але все-таки

часами закрадався сумнів у щирості цього дивного хлопця,

який взяв на себе таку незвичну ношу і робить це зовсім

безкорисливо. Пройшов медичне обстеження і виявилося,

що він цілком здоровий, нема у нього жодних відхилень у

фізичному здоров’ї й психічному стані.

Дочка теж просила матір, щоб вона пішла працювати і

могла там розвіятись од щоденної одноманітності. Сніжана

почала шукати роботу – і аж дивно стало, що у такий важкий

час, коли панує безробіття, знайшла роботу медичної сестри

в міській організації Червоного Хреста. Їй доручили на вулиці

вимірювати людям артеріальний тиск, робити одиноким хво-

рим різні ін’єкції або просто навідуватися до них. Ця робота

була для неї цікавою, бо кожного дня зустрічалася з багатьма

людьми, слухала розповіді про їхні долі і це вселяло їй віру,

що в світі є так багато чогось такого, якого донедавна вона собі

не уявляла. Приходила додому бадьорою, розказуючи, що

бачила і чула цікавого впродовж робочого дня.

– А ми теж задоволені прожитим днем: були на вулиці,

розмовляли з сусідами, читали вірші улюбленої поетеси, –

каже Юрко, – а Леся сьогодні вивчила деякі вірші напам’ять.

Дівчина любила слухати вірші сучасних поетес і поетів.

Отак двічі почує прочитане і майже слово в слово може пов-

торити. У пам’яті довго тримає почуте, а потім роздумує про

зміст і сама щось шепче. Обоє любили дивитися, як сідає

сонечко за небокраєм, палає на заході небо, наче хтось його

навмисне підпалив, і вогняні язики тягнуться аж до неба.

Хлопець запримітив, що мати осяювала його вдячним

поглядом і навіть за хвильку підійшла до нього, пригорнула

його голову до своїх грудей, примовляючи:

– Я вдячна тобі за ті клопоти, що ти свідомо звалив на себе.

– То не клопоти, – почула голос дочки. – У нас з Юрком

любов і ти це добре знаєш.

Юрко усвідомлював, що нема між ними справжнього

кохання, бо вони обоє перебувають у різних фізичних і

фізіологічних умовах: у Лесі давно пробудився сексуальний

інстинкт, а це не що інше, як вплив на організм статевих

гормонів і вимагає, щоб між ними відбувалися інтимні сто-

сунки. Він у такій ситуації веде себе коректно, розказуючи

дівчині різні історії десь почуті чи прочитані. Деколи навіть

думав в усьому признатися їй чому він біля неї, але побо-

явся, що вона може неправильно його зрозуміти, впасти в

розпач, і тоді годі буде виконати місію, з якою прийшов до

неї, а власне, щоб спокутувати свій тяжкий гріх.

– Гадаю, ви вже переконалися, що я не маю жодних

злих намірів, щоб вчинити якусь пакість. Тепер я на це

нездатний, – сказав Юрко.

«А яким був колись?» – хотіла спитати мати, та відкрила

рот, щоб заговорити, але вмовкла на півслові.

Хоч минуло вже кілька тижнів, як Юрко живе у них,

але батькам було ще трудно усвідомити, чи робить він це з

благородних мотивів, чи спокутує якийсь гріх, хоче добрим

вчинком компенсувати заподіяну комусь шкоду. Сама пове-

дінка хлопця і їхня інтуїція підказували їм про це.

Батько радився з дружиною, як обом поступати надалі,

боячись, що залишивши дочку наодинці з ним, може тра-

питися непоправне, про яке вони часто говорили впівголоса

між собою. Швидко минали теплі дні, а батьки так і нічого

не могли придумати, що керує хлопцем у його безкори-

сливих діях. Та цього разу батько, не порадившись із дру-

жиною, рано-вранці вирушив у дорогу. Поїхав у те місто,

звідки прибув Юрко. На автобусній станції найняв таксі і

попросив водія завезти його по вказаній адресі. Дорогою

завів розмову про Юрка, але молодий водій такого чоловіка

не знав. Квартира, до якої прибув, була на замку. І він почав

шукати тих, хто мешкає в одному й тому ж під’їзді. Вийшла

відразу в коридор жінка середніх літ і охоче стала розпові-

дати про жильців зачиненої квартири.

– У ній вже кілька місяців ніхто не живе. Попередній

жилець поїхав із дружиною на заробітки за кордон, а

квартиру час від часу наглядає якийсь їхній родак. Не

знаю, ким він приходиться господарям, бо в розмови із

сусідами вступає неохоче, – каже жінка. – А я й не дуже

цікавлюсь – мені то треба?

– Ну, а раніше, хто тут жив? – допитувався чоловік.

– О то ціла трагедія трапилася в цій родині!

– Оце якраз мене і цікавить, – мовив задоволено при-

булець, зрадівши, що так відразу натрапив на людину, яка

може відкрити якусь таїну.

– Жив у цій квартирі після служби в армії Юрко Заруд-

ний, але недовго. Приводив на квартиру дівчину, красиву,

молоду, але вона виявилась розпусною дівахою.

– І що, залишив її?

– Власне, у день одруження сталася подія, яку ще й досі

дехто згадує.

Сусідка Юркової квартири, пані Люба, на хвильку заду-

малась, а потім спитала:

– А ви хто такий будете, що цікавитесь, наче слідчий чи

може, наш сусід Юрко ще накоїв якогось лиха?

– Я взяв його працювати у свою фірму і хочу довідатись

про нього дещо більше, щоб знати чи можна йому дору-

чати відповідальну роботу, – навмисне сказав неправду, аби

сусідка розговорилася.

– Ото що я вам скажу: він хлопець бідовий, ріс в дитя-

чих притулках з раннього дитячого віку, а потім уже дорос-

лим попав у тюрму.

– За що?

– Мало не до смерті побив свою дружину, з якою про-

жив лише один день після одруження.

– Може, знаєте як і чому це сталося?

– Ой, та це ж усі й досі пам’ятають. Можете, якщо мені

не вірите, то спитайте першого-ліпшого із нашого будинку.

– Та чого ж, я просто хочу знати правду, – мовив Іван

Петрович і почав метушитися.

– Отож, слухайте: кілька місяців після служби в армії

приводив до себе додому свою наречену. Відтак одного дня,

уже не пам’ятаю була це субота чи неділя, розписалися в

РАЦСі і гуляли одруження на подвір’ї Юркового родича,

що жив у передмісті.

– Ну й що? – не терпілося Іванові Петровичу.

– Отут і все почалося, – усміхнулась пані Люба і продов-

жила:

– Уже вечоріло, усі гості, а це були переважно молоді

люди, запримітили, що молодої дружини нема серед

них. Заметушився тільки-но одружений чоловік. Хтось із

присутніх шепнув йому, що його Люся поїхала кудись із

колишнім своїм нареченим. Юрко попросив свого друга,

дати йому мотоцикла в користування на півгодини, бо

виникла непередбачувана ситуація і мусить швидко її

вирішити.

– Бери, тільки не надовго, бо маю теж поїздку, – сказав

товариш, даючи Юркові ключі від мотоцикла. – Може, і

мені треба їхати з тобою, щоб чимось допомогти?

– Не треба, я сам справлюсь, – сказав Юрко і миттю

подався в дорогу.

Кажуть, що хтось підказав Юркові, в якому напрямі

вони поїхали. А поїхали вони за місто в пшеничне поле, де

на узбіччі польової доріжки цвіли червоні маки і сині воло-

шки. І треба ж було так статися, що застукав свою дружину

з чужим хлопцем «на гарячому». Та ще й в такий час – в

день свого одруження. Він так побив обох, що довго ліку-

валися в шпиталі, а його тут же арештували, і бідолашний,

зраджений чоловік за свою провину отримав кару перебу-

вати в колонії посиленого режиму впродовж восьми років.

Оце все, що я знаю. Звичайно, я на тому весіллі не була, бо

там були лише його знайомі, молоді хлопці, кілька дівчат і

розказую вам те, що сама почула від багатьох людей.

– І що з ним далі сталося? Одружився той хлопець із

тією своєю колишньою нареченою? – питає Іван Петрович.

– Ото страшно їх скарав, бо кілька місяців лікувалися, а

Люся ще довго накульгувала на ногу. Дітей у них не було і

вони подалися на заробітки аж в далеку Португалію. Обоє

з багатодітних сімей і ніхто уже про них не згадує. На заро-

бітках по закордонах повно наших людей. Отака-то прикра

історія сталася була давно з нинішнім вашим працівни-

ком. Якщо правду сказати, то мені жаль його, сироти, але

таких, як він, нині ой як багато. Нинішній світ став якийсь

не такий, як треба. Хочете, то ще когось спитайте про нього,

бо я вже й дещо призабула.

– І за це велике вам спасибі, пані Любо, – сказав Іван

Петрович.

– Найкраще розкаже про це він сам, то його й спи-

тайте, – мовила наостанку доброзичлива пані.

«Напевно, так треба зробити», – подумав Іван Петрович

і не став ще когось розпитувати, вважаючи, що розповідь

сусідки Люби достовірна і не потребує ще чийогось підтвер-

дження. Дорогою додому роздумував, як має себе повести

з Юрком: відразу накинутись на хлопця і прогнати його

зі своєї квартири чи ще якийсь час зачекати, підготовити

дочку, пояснивши, що не можна їй залишатись наодинці з

хлопцем, який уже раз вчинив жорстоке побиття молодої

жінки і хлопця, відсидівши за вчинений злочин в криміналі

тривалий строк ув’язнення. А Юркові так і скаже: «Ану геть,

каторжнику нещасний, хочеш нам заподіяти якусь шкоду,

так як зробив колись своїй дружині?!» Ще інші варіанти, як

має вчинити, продумував, їдучи додому з неблизького міста.

***

Перебуваючи з Лесею наодинці, Юрко не думав про

плотські стосунки з нею, хоч вона йому іноді нагадувала

його ж слова, сказані ним колись по телефону, що будуть

займатися сексом. І тепер вона запитувала:

– Ну, коли нарешті ми станемо займатися сексом?

– Але ж ми й так кохаємось, – переконував дівчину Юрко.

– А я хочу по-справжньому, щоб було як у всіх, – напо-

лягала на своєму Леся.

– Але ж це неможливо, – казав Юрко.

– Ага, аж тепер мені стало ясно – я для тебе замала. Тоді

ми можемо зайнятись сексом нетрадиційним способом.

– Наприклад, яким? – питає хлопець і дивується із її

обізнаності.

– Оральним, чув про такий?

– Чув, але ж це збочення, а ми з тобою нормальні люди

і не можемо собі позволити те, що не прийнято робити.

У нас романтична любов або, як її ще називають, плато-

нічна, – сказав Юрко і насторожився, дивуючись, звідки

вона знає про статеве збочення?

– Але ж ми вільні люди і можемо робити те, що нам

хочеться, – блиснула очима Леся і голосно усміхнулась.

– Де ти набралася таких знань? – питає Юрко.

– Багато читала книжок, дивилася кінофільми, коли не

хотілося спати і так довго чекала на тебе, відчуваючи сер-

цем, що радість мені принесеш, а ти…

– Я теж вірив, що знайду таку дівчину, яка буде моєю, –

сказав Юрко і в його очах зарясніли сльози.

– Ось ти кажеш, що оральний секс, то нетрадиційний

метод, але спробувати можемо, – сміється дівчина.

Цю розмову почула мати із сусідньої кімнати і при-

йшла до них, щоб продовжити розмову, притулилась до

хлопця, поцілувавши в щоку і каже:

– Будь з нею обережний, бачиш, яка вона крихітка.

– Розумію, я прийшов до неї не для того, щоб займатися

сексом, та ще й нетрадиційним методом, а щоб кохати, а

кохання має свої нюанси, видозміни. І ви, як жінка, що вже

багато чого бачила, маєте про це знати. Хочу не добавляти вам

горя, а щоб ваша дочка зазнала того, що в такому віці отриму-

ють її ровесниці. Тому не перечте їй в такому задоволенні. У

нас буде з нею не фізична близькість, а духовна, платонічна.

Юрко знав, що якийсь час він буде позбавлений мати

інтимні зв’язки, а з Лесею у нього можлива лише роман-

тична любов. Пристрасне кохання було в нього з дівчиною і

тривало недовго. Тепер йому здавалося, що воно пройшло

повз нього, лише торкнулося крилом і зникло, залишивши

тільки біль, розчарування і неспокій.

Лесина мати, ніби відчула його внутрішню тривогу, і так

ніжно стала куйовдити його жорсткий чуб і ще раз торкну-

лась губами його жорсткої щоки. А він шепнув їй на вушко:

– Осіб до сорокарічного віку, кажуть, треба цілувати

лише в губи, а ви…

Вона усміхнулася і хитнула головою на знак згоди, але

тут же віддалилася від нього.

З недавнього часу, а саме відтоді, коли почала працю-

вати, стала для нього наче матір’ю, якої він не пам’ятає.

Інколи йому так хотілося комусь сказати – «мамо». Тепер

Сніжана Павлівна і її хвора дочка наче злились в одній іпо-

стасі: наречена, мама, жінка.

– Ну то розкажи мені про того Платона, що вигадав

таку незвичну любов, – сказала Леся.

– Отож слухай, – почав розмову Юрко, коли мати пішла

на кухню готувати вечерю. – Платон – давньогрецький філо-

соф, що жив у четвертому столітті до нашої ери, у своїх

філософських трактатах пропагував духовну любов і через

це згодом її стали називати платонічною, тобто любов душі

і серця без фізичного контакту, а люди, що займаються

такою любов’ю, називаються асексуали, тобто такі, що не

займаються сексом і в той же час зазнають задоволення.

– То виходить, що в нас – платонічна любов?

– Так, – каже Юрко, – любов наша щира, чиста і лише

треба нам спрямувати свій розум в цьому напрямі, адже

таким коханням займаються дуже і дуже багато людей у

світі.

Леся здвигнула плечима і мовила стиха:

– Що ж, нехай буде по-твоєму. Мені, направду, й так

добре з тобою, одного боюсь, щоб ти не втік од нас, від мене.

– Я буду з вами стільки, скільки ви цього захочете, – ска-

зав голосно, аби його слова почула її мати, що поралася

уже на кухні.

***

Цього вечора вони довго очікували Івана Петровича.

Леся уже спала міцним сном, а Юрко і її мама про щось

розмовляли.

– Я так і досі не можу зрозуміти, що керує тобою, коли

ти доглядаєш нашу дочку, називаючи її своєю нареченою,

але мусиш зрозуміти народну мудрість, що «шила в мішку

не втаїш». Нас тут ніхто не чує, то признайся, чи робиш

це навмисне, щоб потім розказувати про свої пригоди, чи

дістав від когось завдання вкрасти дівчину на органи?

– Ні, я не такий, як вам здається. Судіть мене, карайте,

але я справді хочу добра вам і вашій дочці.

Прокинулась Леся, почувши голосну розмову й почала

плакати, примовляючи: він добрий, він мене кохає, тільки

наше кохання духовне, бо я не здатна на інше і це нас задо-

вольняє.

– Не плач, моя крихітко, – сказав Юрко, і Леся тут же

заспокоїлась.

Юрко вмовк, впавши у глибоку задуму.

– Про що ти думаєш? – спитала Лесина мати.

– Думаю про те саме, що й ви, але не хочете говорити

вголос.

– А тобі не здається, що це все міраж, марево?

– Зовсім ні, мені нічого не приснилось, не примарилось,

я повністю контролюю свої вчинки. У житті не завжди так

стається, як описується в романах чи новелах. Тут менше

вигадок, а більше правди.

Розмова перейшла на іншу тему. Сніжана Павлівна

почала хвилюватися, що вже пізній вечір, а чоловіка ще й

досі нема дома. «Мабуть, когось зустрів із знайомих і ведуть

довгу розмову про щось наболіле чи просто засиділись за

чаркою вина, – подумала і раптом почула шурхіт в кори-

дорі. То прийшов чоловік. Прошив своїм колючим погля-

дом Юрка і мовив до дружини:

– Ну що ж, нарешті все прояснилося, хто такий Юрко

Зарудний.

– Мені йти в іншу кімнату чи слухати вашу розмову? –

спитав Юрко.

– Слухай і розповідай, але кажи правду, бо я все діз-

нався про твої «подвиги». Бачиш, жінко, я тобі казав про

свою підозру, що він бувалий в’язень, а ти не вірила.

– Як ви здогадалися? – спитав Юрко.

– Татуювання на пальцеві і три літери на ньому говорили

самі за себе, що ти перебував у колонії суворого режиму.

Ну, а тепер розкажи сам, нехай моя дружина почує, хто в

нашій квартирі пригрів собі тепле місце.

– Не «пригрів», а прийшов з добрими намірами, щоб

спокутувати свій гріх і надіюся, що ви мені не станете пере-

шкоджати в цьому благородному ділі.

Юрко тут же догадався, що Лесині батьки хочуть пере-

конатися, чи скаже він правду, бо виявилося, що Іван Петро-

вич багато, мабуть, чого дізнався про нього, адже про його

негідний вчинок люди пам’ятають й донині.

– Що ж, розкажу правду, нічого таїти не стану, – ска-

зав Юрко. – Отож слухайте: після служби в армії знай-

шов собі дівчину чепурненьку. Водилися, кохалися і

нарешті вирішили одружитися. Вранці розписалися в

РАЦСі, а після обіду мої далекі родичі влаштували нам у

передмісті на своєму подвір’ї святковий бенкет. У батьків

вона – прийомна дочка і ніхто з них не прийшов, щоб

відсвяткувати таку важливу подію. Потім хтось пові-

дав, що названі батьки були проти нашого одруження.

Зібралися мої знайомі хлопці, кілька дівчат і почалося

весільне дійство. Усі веселі, чаркуються, співають, танцю-

ють. Уже почало смеркати і тут дивлюсь серед гостей не

бачу своєї судженої. Почав шукати. Хтось із колег сказав,

що вона кудись поїхала на автомобілі «Жигулі» з колиш-

нім своїм нареченим. Я тут же взяв мотоцикла у свого

родака і подався вслід за ними. За містом розкинулось

фермерське поле. «Напевно, вони туди втекли», – поду-

мав я і не помилився. Ще здалека на польовій дорозі

побачив легковий автомобіль. Швидко примчався до

них, а вони сховалися посеред пшеничного лану. Я зупи-

нився на певній віддалі від автомобіля і побачив, що моя

дружина, з якою одружився вранці, кохається з молодим

чоловіком. Обоє сміються голосно, радіють. І тут я підбі-

гаю до них – вони страшенно перелякалися, побачивши

мене в момент пристрасного кохання серед поля. Я кида-

юсь спершу до хлопця з кулакам і б’ю його по голові.

Він падає ниць на землю, прикидаючись непритомним.

Я згадав, що лежачих не б’ють і починаю гамселити дру-

жину. Копаю її, куди попало. Вона верещить так голосно,

що аж луна йде пшеничним полем і нарешті теж падає

обличчям до землі. Я злякався, подумавши, що когось

із них скарав на смерть. Тут же, не гаючи жодної хви-

лини, викликав «швидку» і міліцію. Прибули на місце

злочину майже одночасно карета швидкої допомоги і

наряд міліції. Постраждалих забрали до лікарні, а мене

в камеру тимчасового утримання. Чекав світанку, але

ніхто до мене не з’являвся, лише слідчий карного роз-

шуку десь біля одинадцятої години покликав до свого

кабінету і ознайомив мене з обвинувальним актом, де

було сказано, що я підозрююсь у вчиненні тяжкого зло-

чину, а відтак почав допитувати. Я попросив, щоб мені

дали державного адвоката, бо не маю грошей, аби най-

няти приватного юриста.

У СІЗО перебував недовго. Слідчий довів мій злочин

досить швидко. Я не став щось приховувати, щоб не затя-

гувати досудове перебування в слідчому ізоляторі, бо очі-

кування вироку вимотувало усі мої фізичні і душевні сили.

В останньому слові на суді не просив проявити до мене

пом’якшення кари, бо вважав, що заслуговую на суворе

покарання за вчинений злочин. І ось для мене відкрився

новий, досі не знаний світ за колючим дротом. І так у неволі

пробув вісім років.

Спочатку гнітила тюремна камера, перебуваючи

серед бандитів, злочинців, які тут гибіли роками. Швидко

звик і вже тюремна обстановка не була аж надто тяжким

тягарем для мене. Зголосився працювати муляром і став

заробляти гроші. У тюремному продовольчому магазині

міг придбати фрукти, яких так було мало у щоденному

меню для ув’язнених. Читав книжки, поповнював свої

знання, у неділю мав можливість відвідувати тюремну

капличку. Словом, вів себе як належить, не порушував

тюремного режиму, не мав конфліктів з адміністрацією

виправного закладу й зі співкамерниками. Мені навіть

адміністрація хотіла видати позитивну характеристику,

щоб достроково звільнити від покарання. Але я вважав,

що маю відбути повний термін покарання, бо заслужив

його справедливо.

Ще задовго до суду моя дружина написала письмове

прохання, що вона прощає мій поступок, бо й сама дала

привід до вчинення злочину і навіть хотіла забрати свою

попередню заяву. Можливо, вона так і зробила, але судили

мене по факту вчиненого злочину. Бо вона і її наречений

отримали важкі тілесні побої, з тривалими розладами здо-

ров’я. Дружина отримала перелом куприкової кістки, а в її

нареченого – закрита черепно-мозкова травма, струс голов-

ного мозку середнього ступеня.

Мої родаки і знайомі, що були тоді на святковому

обіді з нагоди мого одруження, зібрали гроші і віддали

постраждалим, щоб мали за що лікуватися, то на суді мені

не присудили відшкодувати кошти, витрачені потерпілим

за лікування.

– І як склалася їхня доля? – перервав розмову Іван

Петрович.

– Дружина зі мною заочно розлучилася й одружилася

зі своїм колишнім нареченим. Кажуть, що дітей у них не

знайшлося впродовж трьох років і вони подалися на заро-

бітки в Португалію. Теперішня їхня доля мені невідома.

– Шкодуєш, що так сталося? – спитала Сніжана Пав-

лівна.

– Мав час усвідомити, що міг тоді поступити інакше.

Треба було перед тим, аніж чинити розбій, добре подумати

про наслідки своїх дій. Дуже прикро, що така пригода ста-

лася саме в день одруження, скарав дружину, яка офіційно

лише півдня вважалася моєю. Навіть не міг собі перед тим

уявити, що станеться така драматична ситуація в моєму

житті.

– Маєш, мабуть, тепер відразу до красивих дівчат? –

питає Іван Петрович.

– Не всі красиві дівчата такі самі, як колись мені попа-

лася.

– То чому, вийшовши із тюрми, не став шукати собі

пару.

– А я і знайшов – вашу Лесю.

– Не розумію я тебе: здоровий хлопець, відбув пока-

рання і міг би створити нормальну сім’ю, ростити дітей

і тішитися світом, а то приблудився до нашої нещасної

дочки. Признайся, в чому тут справа? – питає Лесин батько.

– Що ж, раз така зайшла розмова, то нічого таїти не

стану: в колонії багато разів сповідався православному свя-

щеникові, каявся за свій гріх, але совість щораз мучила, що

кара моя не співмірна скоєному злочинові і щодня, а осо-

бливо в кінці терміну покарання, думав про це постійно.

Виношував думку піти в монастир і стати послушни-

ком, а відтак прийняти чернечий постриг. Звернувся до

духовного наставника і той порадив, щоб я знайшов таку

молоду нещасну дівчину і став для неї ангелом-хороните-

лем у повсякденному її житті. Казав наостанку, що зробиш

добрий вчинок, який і компенсує твою провину. І ще додав:

«Іншого виходу в твоїй ситуації не бачу». Виходячи з місця

позбавлення волі, де пробув на тюремних нарах, дивлячись

на світ Божий крізь вікно в стелі, та ще й загратоване масив-

ною арматурою, не з радістю, а з почуттям, що кара вияви-

лась надто легкою і тому-то я тут.

– Хтось про це знає? – спитала Сніжана Павлівна. – Ти

ще з ким-небудь радився, як тобі поступати?

– Відвідав кількох своїх родичів, але про свою затію

нікому не признався, подумавши, що стануть відраджу-

вати, аби я не чинив щось подібне.

Лесині батьки переглянулися і вмовкли. Аж тепер вони

усвідомили, що виявлене Юрком почуття до їхньої дочки

не є коханням, а чинить добру справу через муки совісті, які

не давали йому спокійно жити.

Леся навіть не підозрювала, що біля неї недавній в’я-

зень, який вчинив злочин, і тепер спокутує свій гріх біля неї.

– Здається, ти кажеш правду, – мовила в задумі Сніжана

Павлівна.

– А ще священик радив робити щось таке корисне не

тільки словами, зверненими в молитві до Бога, але й ділами,

бо тільки добрі справи можуть спасти грішну душу. Нага-

дав, що треба поспішати, щоб не спізнитись зробити добре

діло.

Юрко замовк. Усі зрозуміли, що ця розмова далась

йому нелегко, була наче ще одною сповіддю. Мовчали і

Лесині батьки.

– І як довго робитимеш добро? – спитав Іван Петрович з

помітним у голосі лукавством.

– До безконечності і безкорисливо.

– Не вигадуй нісенітниць. Ти молодий і довго в нас не

втримаєшся, краще йди собі деінде, а нас залиши в спокої.

Леся довго мовчала, проснувшись, але не подавала

жодних звуків, а лише прислухалась до їхніх розмов і чула

більшу половину того, про що говорилось у іншій кімнаті,

а коли почула голос батька, щоб Юрко йшов від них, то

голосно закричала:

– Не треба так, не проганяйте його! Він добрий чоловік,

я не переживу такої втрати, чуєте, тату і мамо!

– Спокійно, донечко, спокійно, – заговорила мати і до

чоловіка:

– Сам винен, а ще претензії хлопцеві ставиш, який не

має злих намірів і почав нам безкорисливо допомагати. За

той недовгий час, що він у нас, Леся стала активнішою, жит-

тєрадісною, я почала працювати, а ти…

– Ой, не знаєш тих людей, які побували так довго в

тюрмі, що в них на душі й на думці. Може, хоче прижитися

в нас, ввійти в довір’я, а потім вчинити непоправне. Я чув

про такі випадки і вони непоодинокі.

Юрко встав і пішов у кімнату до Лесі, почав про щось із

нею говорити пошепки. Він цілував її в губи, гладив куче-

ряву голівку і усміхався.

– Що на них напало? – питає Леся.

– Не знаю. Досі все було добре, а нині, коли я розка-

зав свою біографію чесно і до найменших подробиць, то

почалось те, що ти встигла почути. Чомусь не довіряють,

власне, твій тато сумнівається, що я роблю для тебе все без-

корисливо, та й, зрештою, ми домовились, що між нами –

романтична любов, а вони, бач, проти.

А в спальній кімнаті батьки притихли. Леся прислуха-

лась, чи не почнуть щось знову лукавити щодо Юрка, але не

почула жодного слова. Іван Петрович задумався над почу-

тим словами, що «сам винен», сказаними дружиною.

«Мабуть, таки дізналася дружина, що причиною

їхнього нещастя – народження дочки з хворобою, що

передається по спадковості, винен саме він – носій спад-

кової хвороби. Думка, що дружина могла теж пройти

генетичне обстеження і знає, що не вона, а саме він винен,

що дочка такою народилася, закралася в нього давно, і

він очікував, що не сьогодні, то завтра може настати той

день, коли вона покаже йому на двері, якщо він почне їй

щось перечити.

– Немає жодної підозри, щоб він хотів заподіяти нам

якесь зло, – каже Лесина мати. – Наша дочка вже й так пока-

рана, і ти чомусь перестав вірити людині, що прийшла до

нас із найкращими намірами. Юрко – наче подарунок долі

для нашої дочки. Хочеш, то проганяй мене, а його залиш

біля неї! – сказала переконливим голосом, що Іван Петро-

вич аж здивувався. Вона хотіла тут же сказати чоловікові

кілька дошкульних слів, але стрималася.

Юрко і Леся цього вечора теж ще довго розмовляли, аж

поки їх не зморив сон.

***

Стояла погідна, тепла і щедра осінь 2015 року. Сонце із

зеніту дихало теплом, а в небесній блакиті єдина хмаринка

біліла самотою, наче чекала, коли подує вітер і понесе її

вдаль, щоб злитися десь там з іншими хмарами і впасти на

землю дощем.

У такі осінні теплі дні Леся і Юрко, перебуваючи надворі,

тішилися навколишньою природою. Вони не тільки спогля-

дали осінню красу, але й вели розмови про цікаві природні

явища. Завжди розмову починав Юрко про щось цікаве, а

Леся тут же вставляла своє слово, іноді навіть сперечалася

про побачене чи почуте.

Вона роздивляється навколо і бачить усміхнені обличчя

людей, дехто заклопотаний чимось, поспішає, ступає широ-

кими кроками, оминаючи пішоходів. Леся колись мріяла,

що теж почне ходити, як інші люди, але роки минали, і мрія

про це давно пропала. Вона залишилась такою ж малень-

кою, якою була в дитячі роки, хоч розумово не відставала

від інших своїх ровесниць. Правда, не мала такої ґрунтов-

ної освіти, яку здобувають у середній школі, але й так усі

дивуються, що вона багато знає і може підтримати розмову

на будь-яку тему. Часто на вулиці до неї підбігали сусідські

дівчата-школярки, заглядали до візка і питали:

«Ну, коли ж ти нарешті почнеш ходити? Давай ми візь-

мемо тебе попід руки і підемо гуляти».

Леся тільки посміхалась, але це був засмучений усміх,

бо маленькі школярі не розуміли, що вона не може навіть

стояти без чиєїсь допомоги на ногах, а про ходьбу мрія вже

давно покинула її.

Кілька хвилин порозмовляли з нею дівчата, і побігли

кудись, а Леся затулила обличчя рукою, щоб заховати

сльози, що текли по її щоках.

Вона шептала: «Нащо мене батьки таку нещасну наро-

дили? Навіть діти сміються з мене, то нащо жити?» – але,

глянувши на Юрка, починала його про щось розпитувати,

аби відігнати від себе невтішні думки.

Юрко інколи ставав набурмосений, дивлячись на пере-

хожих, які йшли гуртом і про щось жваво розмовляли. Він

теж міг би бути серед них, але не може покинути самот-

ньою немічну дівчину. Не поталанило йому в житті. Та що

вдієш, мало хто із сиріт досягає чогось вагомого в житті.

При згадці про своє убоге сирітство почало млоїти в грудях.

Наче в кінострічці промайнули роки перебування в інтер-

наті, служба в армії, тюрма і…. Леся, яку доглядає уже дру-

гий рік. Збоку, мабуть, декому й дивно спостерігати, як він

котить перед собою візок. Багато хто вважає, що це батько

возить свою дитину. Глянув на дівчину і такий жаль напав

на нього, але то тривало лише мить. Йому не можна бути

біля неї сумним, бо той сум відразу передається дівчині, і

вона починає плакати. Звичайно, плаче тихо, ледь чутно,

але тоді обом стає жалісно і вони тут же вертаються додому,

аби ніхто не бачив їхніх сумних облич.

З кожним роком їй здавалося, що в світі нічого не змі-

нюється. Це, мабуть, від того, що вона залишалась такою

самою, як і кілька років раніше. Єдине тішило, що може

читати, слухати, розмовляти з людьми, а Юрко став для неї

найріднішою людиною в світі. Його прихильність до неї, як

їй здавалося, була такою доброзичливою, як батька і матері.

Вона давно усвідомила: батьки весь час переживають, що їм

випала в житті така нещасна доля.

Якось спитала у Юрка: «Скажи, тільки чесно, ти ще не

розчарувався в тому, що вибрав для себе такий нелегкий

шлях у житті?»

«Ніскілечки не жалкую, – сказав голосно, аби всі почули,

хто був неподалік. – Я свою місію виконаю до кінця».

«До кінця мого життя, чи маєш якийсь термін такий, як

присуджують судді за скоєний злочин?»

Він не знав, що відповісти, а лише притулився до її

обличчя, і кілька разів поцілував її заплакані очі.

***

Подружжя давно звикло, що в них є ще одна близька

людина – Юрко. Для них він став наче рідним сином. Пер-

шою довірилась йому Лесина мати. Це було так примітно,

що одного разу в розмові між ними Іван Петрович сказав:

– Якщо станеться щось незвичне, то винною будеш ти.

– Ні в якому разі, – заперечила дружина. – Твоя вина

у нашому нещастю видна неозброєним оком. Так що не

варто мені чимось докоряти.

– Що ти маєш на увазі?

– А те саме, про що ти тільки-но подумав.

Іван Петрович тяжко зітхнув, бо й справді подумав, що

через його патологічні гени у них народилася хвора дочка.

Але чи він хотів цього? Якби знав би перед тим, як одружу-

ватися, то ніколи б не заводив дітей, а взяв би жінку з дітьми,

щоб на ньому закінчився рід і ніхто не мав би такої проблеми,

яка спіткала його сім’ю. І тепер, коли в домі появився Юрко,

то став придивлятися до жінки, яка вже має дітей, але не

має чоловіка. Це була вчителька хімії, що цього навчального

року прибула з двома дітьми до школи, в якій він працю-

вав. Невдовзі виявилося, що вона мати-одиначка, а батьки до

своїх синів не признаються. Часто заводив із нею розмови на

інтимну тему, але робив це делікатно, щоб ніхто не запідоз-

рив у його таємничій затії. Він хотів забезпечити собі необ-

хідну допомогу в старості, хоч до неї ще ой як далеко. Свої

далекоглядні плани тримав глибоко в таїні не тільки від дру-

жини, але й від своїх товаришів по роботі. Однак дружина з

якогось часу почала догадуватися, що в нього хтось є, бо при-

ходив тепер із роботи пізніше, аніж ще донедавна. Починав

скаржитися на перевтому, хоча уроками не був обтяжений,

та й домашні клопоти тепер лягли на дружину і Юрка, який

став справжнім господарем у квартирі.

Щоранку після сніданку Юрко з Лесею направлялися в

міський скверик, що був неподалік їхньої квартири. Багато

хто із сусідів віталися з ними. Це радувало обох, але Юрко

ні з ким близько не сходився, бо не хотів розповідати щось

про себе, а головне, затаїв від навколишніх, чому він тут і

хто його сюди спровадив.

Інколи Леся на радостях, дивлячись на Юрка, казала:

«Ти такий смішний, у тебе таке настовбурчене на голові

волосся, як голки у їжака». Він відповідав їй усмішкою і

починав щось цікаве розказувати. За цей час, що він з нею,

лише деколи закрадалась думка, чи варто було слухати свя-

щеника, що має робити після звільнення з тюрми. Але таки

переконувався, що робить добру справу – і він на вірному

шляху. А Лесині батьки нарешті йому повірили у щиросер-

дечних його намірах і почали ставитися до нього, як до рів-

ноправного члена їхньої сім’ї.

З деякого часу почав придивлятися до Лесі, щоб знайти

якісь риси її батьків. Приглядався, та довго чогось особли-

вого не знаходив. Аж ось одного разу помітив, що і в Лесі, і

в її батька є ямочка на бороді. Тільки в батька вона глибока,

а в дочки ледь помітна. Та й то не дивно, бо вона маленька,

а батько кремезний мужчина.

Про свої спостереження сказав Лесиній матері. Якраз

випав такий час, коли Леся спала.

Вона здивувалась його спостережливості і мовила

тихим жалібним голосом:

– І ти без аналізів дійшов висновку, хто є винуватцем

нашого горя? То правда, саме він, але нині вже нічого змі-

нити не можна, От, коли б ми були знали, що народиться

дитина зі спадковою хворобою, і буде мучитися ціле життя,

то, напевно, поступили би інакше.

Вона не вдавалася в подробиці, що мала на увазі оте

«інакше», але й так було зрозуміло, що шкодує за тим,

що вже змінити не можна. Ніхто із них впродовж бага-

тьох років не дорікав один одному, що мають таке сімейне

нещастя. Юрко побачив у виразі її обличчя сум і вже не був

радий, що затіяв таку неприємну для неї розмову. А вона

продовжувала:

– Я цілком здорова, бо пройшла обстеження вже після

того, як дізналася, яка то в Лесі хвороба, і аналізи показали,

що генетичних відхилень у мене нема. Та й крім того вела і

веду здоровий спосіб життя.

– То чому не розлучилася? – питає Юрко.

– А дочці, що мали б сказати? Віддати в чужі руки не

К описанию Далее >

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги