Загадка дивного кохання

тись або навіть позбутися якоїсь хвороби.

Тепер, у свої літні роки, як ніколи раніше, розумію, що

то значить для людини звичайне спілкування, а особливо,

коли тебе слухають і не тільки співчувають, а направляють

розмову в русло, де чисті помисли, так ніби можна в них

скупатися, наче в прудкій воді бурхливої річки, нирнути в

неї з головою і швидко вибігти на берег з припливом сили і

натхнення до праці, до життя. А життя так швидко спливає,

171

навіть миті не можна спинити, хоч деколи так хочеться, аби

вони продовжилися принаймні на декілька хвилин довше.

Та марно – все добре минає швидко, усе погане триває довго

і не хоче відійти від людини хоч би на крок, тримаючись як

воша кожуха. І так день за днем. І знову ранок, і знову день,

і знову ніч. А так хочеться, щоб світило завжди сонце, смія-

лися діти, онуки, та не завжди щасливі миті йдуть назустріч

бажанням, ніби кудись зникають і нема на то ради, бо так

влаштований світ. Не можна огульно розрізняти об’єктив-

ний навколишній світ і суб’єктивне мислення або судження

про нього. Треба добре орієнтуватися на логіку подій, явищ

природи і суспільства. Лише у такій єдності можна багато

чого зрозуміти, як діяти в тій чи іншій обстановці.

Мистецькі витвори мають не тільки вабити зір, сприяти

естетичному вихованню молодої людини, але й мати соці-

альний напрям, зміст. Можна насолоджуватись якимось

одним видом мистецтва, наприклад, творами скульпторів,

а нехтувати книгами і їхніми авторами. Це позиція надто

обмеженої людини і шкодить передусім їй самій. Чим

більше в людини є проявів позитивних якостей, тим вона

морально стійкіша до негативних явищ, не схибить, коли її

заманюють грішми чи позірними почестями. Вона стійка,

тобто має імунітет до кривди, зла, приниження особистості

і це її виділяє з решти інших живих істот нашої планети.

Жодна людина не зможе стати високоорганізованою істо-

тою, не перебуваючи в суспільному середовищі. Декому

здається, що можна самому або з невеличкою групою

людей жити на маленькому острові і мати щасливе життя

або створити якесь наукове відкриття. Тільки в контакті з

людьми можна мати моральне задоволення, тішитися пло-

дами своєї праці і, власне, життям. Навіть астронавти не

можуть тривалий час бути самотніми в космічному про-

сторі, а це – здорові і сильні духом люди, які проходять сер-

йозний відбір для такої подорожі. Для багатьох людей ізо-

ляція в закритому приміщенні веде їх до нервового зриву

або навіть до божевілля.

172

Це сказано для того, що в майбутньому людство може

опинитися в екстремальних умовах, внаслідок зміни клі-

матичних умов нашої планети й треба готуватися до цього

поступово, без панічних настроїв заздалегідь, щоб набуті

якості людини передалися майбутнім поколінням, яким

стане легше долати непередбачувані катаклізми і вижити в

інших умовах, аніж у тих, що були до цього часу.

***

Мушу відзначити, що людина обмежена в своїх мож-

ливостях. Якби існували безмежні шанси, то, за висловом

китайського філософа І. Цзіня «життя людини розчинилося

б у безмежному». По природі, людина агресивна істота. Ця

властивість передалася людині на генетичному рівні з дав-

номинулих часів, коли засоби для існування доводилося, а

головно їжу, здобувати, завдаючи болю тварині, щоб потім

харчуватися її м’ясом. І тепер, іноді виникає в людини

невмотивоване, непереборне прагнення завдати іншій

людині болю, фізичного, звичайно. Адже біль не тілесний,

а моральний, духовний, завдається ближньому постійно,

інколи непомітно, навіть з обуренням через невдячність, з

якою «жертва» сприймає чергове «благо». Йдеться про ті,

часом невловимі моменти, коли тіло нервово напружується

у передчутті фізичного конфлікту, а хвороблива уява мозку

малює криваві видива. І тільки зусиллям волі та культиво-

вана століттями суспільна мораль заледве стримують од

нерозважливих дій. Стримують, але не завжди надовго.

У час воєнних дій на фронтах у різних країнах, що точаться

сьогодні, питання жорстокості, агресії, насильства набирають

щораз більшої ваги. Багато хто навіть пишається тим, що в

нас створені школи снайперів, які прицільно і холоднокровно

вбиватимуть собі подібних людей. А ті, їхні жертви – це чиїсь

сини, дочки, наречені, батьки. Воюючі сторони збройного

конфлікту позбавляють життя тисячам молодих людей, а ще

більше їх – стають каліками, яких, навіть після тривалого ліку-

вання, трудно пристосувати до нових умов життя. Багатьом

173

здавалося, що після загибелі «Небесної сотні» більше жертв

не буде, та виявилося, що це тільки початок тих сумних доль,

що чекають на молодих людей.

Кожна людина незалежно від віку в певний період

свого життя задумується про його суть, і про смерть, як

щось неминуче, яку ще ніхто не зумів зупинити. Мільярди

людей нашої планети давно перетворилися в порох, не

залишивши після себе не тільки згадки, але навіть тіні

про своє життя на землі. І мимоволі закрадається думка,

що таке станеться із нині сущими. Знаю, що вже не можу

активно прилучитися до подій, що відбуваються навколо,

ні словом, ні ділом, бо до слова мало хто дослухається навіть

із найближчих рідних, а на діла не маю уже фізичних сил.

Отож, треба все робити вчасно, аби не спізнитися. І тому-то

так часто заглиблююся у внутрішній світ. В історії, як і в

літніх людей, уже не має значення слово «якби». Колишнє

так швидко проминуло, а майбутнього не бачу. Одне шко-

дую, що багато часу втратив на непотрібні заняття, без яких

можна було б обійтись. Заглиблюючись думками у свій

внутрішній світ, переконуюся, що не залишу після себе ні

доброго, ні злого – одна буденна сірість, нікчемність. А мрій

було так багато, та йшов до них, мабуть, не тією дорогою,

якою треба було б йти і зайшов у глухий кут, а далі, як у

всіх – чекає уявна вічність. А що там, у вічності, я вже напи-

сав свої думки і опублікував їх у вигляді есе на задану тему.

Кожного дня вмирають або гинуть у воєнних баталіях вій-

ськові і цивільні люди. Потерпають від страху невинні мирні

жителі, що можуть загинути випадково від дій терористів. Тут

треба розрізняти думки про смерть чужих людей і навіть близь-

ких, як щось закономірне явище природи, що не виходить за її

межі. За час, що минув, у світі померло природньою смертю і

загинуло уже більше людей, аніж живе сьогодні. І були це люди

достойні, щоб про них згадати, але знає нинішнє покоління

лише небагатьох із тих, хто жив, творив добрі діла, та більшість

померлих не удостоїлися людської пам’яті і покинули цей світ,

не залишивши про себе жодної згадки у нині сущих.

174

У літньої людини рідко коли настає задоволення від

того, що все зробив і можна за таке заплатити життям. Та

навіть у сильної духом людини виникає страх небуття, уява,

як це може трапитися, що її вже не буде, не залишиться

навіть тіні, що вона жила. Про це більшість людей навіть

не задумується. Спостерігаючи за близькими мені людьми,

переконався, що вони ніколи не згадують у розмовах про

своїх давно або й не так вже й давно померлих рідних.

«Герої не вмирають! – часто чуємо таке гасло на похоро-

нах загиблих воїнів, що захищали Україну від поневолення

чужинцями. Це гасло вказує на те, що загиблих будуть

пам’ятати вічно або принаймні довго їхні земляки і ті, хто

їх знав за життя. Але загиблі цих полум’яних слів не чують,

перебуваючи у вічності. Ці крилаті слова, що так часто мов-

лені, адресовано як дань, як аванс живим, хто бореться за

рідну землю.

На мою думку, треба кидати на передовій такий клич:

«Будемо боротися так, щоб ми жили, а наші вороги вми-

рали за свою батьківщину, яка їх послала воювати в наш

край, або за ті гроші, які їм заплатили, щоб вони чинили

злочини на нашій землі».

Якось у розмові син сказав, що хоч я і написав багато

романів, повістей, новел, оповідань, але мене ніхто не зга-

дає, усі швидко забудуть. Я не став йому перечити, бо й

сам про це добре знаю і можу прицитувати слова Тараса

Шевченка, що навіть «ніхто не гавкне, не лайне, наче не було

мене». Цим я не дуже переймаюся. І наостанок можу ска-

зати, що пам’ять потрібна не мертвим, пам’ять потрібна

живим. І якщо життя людини нічого не змінило в цьому

світі або хоч в навколишньому середовищі, то воно справді

не має жодної вартості і тому-то не залишила людина після

себе ні тіні, ні пам’яті тих, хто житиме в майбутньому. Тому

відкрито признаюсь, що майбутнього уже не бачу, а багато

з того, про що мріяв, не збулось. Але щастя своє вбачаю в

тому, що живу і можу на весь голос сказати: «Яке то щастя

жити!»

175

У ПОШУКАХ ІСТИНИ

Істина приходить надто пізно і дається

надто боляче, щоб радіти її відкриттю.

Григір Тютюнник

Кожна свідома людина хоче пізнати істину в житті,

та не кожному вдається осягнути її розумом. Що ж таке

істина? Уже в сиву давнину Арістотель (384-322 р. до н. е.)

стверджував, що «істина – однаковість змісту дійсному ста-

нові речей».

Істина – правда, справедливість, аксіома, реальність.

Іншими словами – це правильне відображення явищ об’єк-

тивної дійсності. Перевірка істини здійснюється шляхом

зіставлення її з логічним мисленням і практикою.

Завжди, коли хтось доказує правду, істину, то виника-

ють дискусії, але істина в дискусіях і суперечках не народжу-

ється, хоч схильність до таких дискусій про істину, правду

є у багатьох людей. Особливо розгоряються гарячі дискусії,

коли мова заходить про апокаліпсис, що провіщає, напи-

сане в 68-69 роках апостолом Іоанном Богословом, кінець

світу. Але чи потрібно свідомо осмислювати, пізнавати

непізнане і нарешті зрозуміти істину? Не пізнавши істини

впродовж життя, людина несвідомо морально обкрадає

свій вік, а виконує те, що їй кажуть і вважає що це і є та

істина, про яку говорять лише мудреці, або як казали

колись селяни, «мудрагелі». По-різному трактують вчені і

священнослужителі пошук істини. Так, Шрі Ауробіндо вва-

жав, що «логіка – найгірший ворог істини». А Тацит Публій

(55 – 120 рр. н. е.) писав, що «гнів заважає розуму бачити

істину». Згадаймо слова апостола Якова: «Не платіть нікому

злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми. Бог про-

тивиться гордим, а смиренним дає благодать».

Істиною є те, що кожна дорога приводить до мети, осо-

бливо не звичайна колія, шосе, а життєвий шлях. У одних

ця дорога довга, в інших – середня, а дехто йде дорогою

176

життя недовго і опиняється молодим уже в іншому вимірі

світу, де панує вічний спокій, або тиша, поки її хтось не

порушить. Сонце мусить зайти за небосхил, щоб з’явитись

уранці. Хтось повинен умерти, щоб народилось життя.

Щоб був сенс, потрібно в нього вірити. Істина – це спокій.

Камінь лежить при дорозі, для якого не існує метушні.

На нього сідають, копають ногами, штовхають убік, а він

залишається мертвотно спокійним: не плаче, не сміється,

не кохає і ненавидить нікого. Він вічний подорожній,

що прийшов із небуття і… прямує до нього. Цей камінь

можна розбити на друзки, розтерти на пісок і розвіяти над

водою. Він зникне, але залишиться спокій, бо в цьому –

істина спокою. Спокій – це розум, що змушує мудреця

благословити силу, це віра, заради якої блаженний під-

ставляє другу щоку, а святенник тікає від людей, це те, що

змушує дурня кидати камінь у пророка, який намагається

відкрити йому очі. Спокій – це Бог, що споглядає добро і

зло, війни, епідемії, що дозволяє людям розпинати свого

Сина і не карає їх за це.

Філософ ховається у діжку від глупоти, бо там нахо-

дить спокій, п’є чашу отрути без гіркоти, огиди, бо вона

приносить йому спочинок… і не спокушаючи своїх братів,

святість і блаженство яких противні його пошукам істини.

Отже, абсолютною істиною ніхто не володіє. Можна лише

наблизитись до неї. Її знає лише Всевишній. Інколи зда-

ється, що все написане вже давно, а тепер дехто з авторів

лише переспівує на папері десь прочитане у великих мис-

лителів минулого.

Кожен іде до істини своїм шляхом. Хтось молитовною

покорою, хтось – огнем жагучого розуму намагається розі-

рвати морок, хтось сидить на березі річки чи озера і чекає…

***

Блакитне небо стрімко віддаляється вгору й за якийсь

час, здається, наче тихо сміється з тих, хто зирить на нього.

Фрагменти сміху швидко падають униз, обіймають тіло

177

землі, тіло її плоті, віддаючи з поцілунками пошану єди-

ному їх короткому існуванні божеству – Радості Життя.

Земля вдячно поглинає часточки променів сонця, що

безперестанку линуть із неба на землю. Їх тепло прони-

кає углиб, несучи з собою мрію про недосяжність злиття.

Земля ледь здригається, невідчутно для людини, й настає

непомітне для всіх блаженство. Німа молитва до того, хто

силою своєї волі творить рух і наповнює сенсом життя.

Хтось бере землю, готову до народження насіння, у

пригорщі й підносить до очей, вдихає її п’янкий аромат, а

хтось товчеться в ній, наче в багнюці, і проклинає, що нема

поблизу сухої стежки.

***

Місто осінніх дощів… Воно спить, закутавшись у сіру-

ватий серпанок надрання, марить недоспаним спокоєм.

Навіть життя, що його щоднини своєю непередбачені-

стю й метушнею, поки що дрімає у півтемряві. Засмучене

небо ховає зірки, шаленіє за вікном вітер, що розносить

довкола оберемки сухого листя пізньої осені. Холод стри-

мує сутінки, заколисує їх паруючими подихами. Місто

спить…

Сірі облуплені будинки з готичними прикрасами

похмуро чекають зими, вгрузнувши у сиру землю кам’яним

корінням. Спить мертвий фонтан, лиш підземні химери

відбиваються у жовтіючій дощовій воді, в якій плаває бру-

натне листя. Воно розкидане щедрою рукою, уперемішку

з брудом, застеляючи одноманітну мозаїку бруківки, опу-

стілі до весни лавки, купчиться навколо погаслих ліхтарів.

Невеличка каплиця, що наче вросла у стіну церкви, заздро

споглядає трьома головами на золото хрестів, що зникають,

розпливаються у небі. Велика металева брама між двома

різьбленими колонами похмуро тисне на трагічні, звер-

нені одне до одного обличчя у підмурівку. Зверху склепіння

кам’яного орнаменту обіймає, наче рама картину, ряди ста-

рих написів…

178

Замкова бронза вайлуватого пам’ятника, зведеного

серед гранітної гладі, сіріє скрізь імлу, недовершеністю

форм тягнеться вгору, до ангела з золотавою гілкою оливи,

що виблискуватиме вдень під скупим світлом осіннього

сонця.

Може, цим ранком прийде сюди Агасфер*, кине погля-

дом на монумент, наморщить чоло, намагаючись при-

гадати щось; потупцює біля церковці у східному стилі,

вдивляючись у камінні плити, на яких рука невідомого

різьбяра вибила прокляття. Крізь рядки незнайомої мови

проб’ються паростки змісту і примружені підсліпуваті

очі спалахнуть холодним вогнем. Може, «Вічний жид» і

помре тут, притуливши сиву голову до холодного каменю.

Помре ще до того часу, призначеного провидінням, про

який мріяв увесь час і молив Бога, в якого так до кінця й не

повірив. В останню мить смак життя, втрачений тисячоліт-

тями тому, з’явиться у старечому тілі й змусить застогнати.

Омріяна мить затьмариться болем і зіпсує врочисту зустріч

із небуттям.

Широкий проспект розгалужується й утікає тісними

вуличками, стиснутими з обох боків навислими будівлями,

що зрослись у монолітну стіну, масивну, неповоротку й

водночас невловимо граційну у своїй незворушності. Скупі

прикраси, такі ж горді, як і самі споруди, надають довер-

шеності, позбавленої будь-яких зайвин. Навіть напівстерті

обличчя, на яких крізь шари пилу й часу жевріє велич,

властива древнім, є невід’ємними, майже рідними. Без них

втрачалась наче частина чогось неповторного, частина рід-

ного, немов інтимного…

Світанок заглядає у вікна, обминаючи тіні, пнеться до

оголених дерев. Показне натхнення дрімає над дрібно спи-

саними листками та недопитою філіжанкою кави. Місто

спить…

Саме над ранок приходить усвідомлення істини. Серед

загального спокою, коли сон міцний, а смерть нечутна. Від-

чуття власної переваги над світом перетворюється в тверде

* Агасфер – вічний жид.

179

переконання, що все, навіть порух гілки на облізлому кущі

за вікном, видається підвладним власній волі. Хочеться

кидати, лаятись, руйнувати, щоб довести сонному світові

своє існування, довести своє презирство того недоверше-

ного творіння, що повільно, але неухильно знищує себе, до

того, хто методично розпинає своїх пророків, йдучи боз-

на-куди, спокійно чекає обіцяного Армагедону.

За вікном потроху пробуджується життя. Зверхній

погляд хапає перших перехожих і зграйки птахів, що злі-

таються ближче до цегляних коробок у пошуках їжі. І ті, і

ті однаково самотні, нікому не потрібні, за винятком, зви-

чайно, їх самих. Мізерні дрібки життя, що рано чи пізно

зникнуть, звільняючи місце іншим.

Божевільна спокуса дмухнути на полохливий вогник

життя, що теплиться у кожному, спокуса відчути себе про-

видінням, обірвати ланцюг непотрібних мук, безцільного

існування, абсурдного поклоніння примарним ідеалам, від-

чуваючи в роті солоний присмак – присмак крові. А може,

то кровоточать покусані в екстазі губи? Колись у древніх був

звичай пити кров мертвого недруга. Може, то кров уявного

мертвого ворога?

Світ довкола втрачає реальність. Холодне скло, до якого

притислась моя щока, розчиняється, а тепле повітря уті-

кає назовні. Стужа сердито щипає тіло і штовхає його геть.

Неприємні відчуття висмоктують рештки сну. В свідомість

врізається шум, від якого паморочиться все у голові, пере-

ростає у дику музику, шалену, сповнену незнаних емоцій.

Вони переплітаються, наче змії, пожирають шматок за

шматком сірі звивини мозку, який, здається, ось-ось лусне

від напруги. Раптово музика обривається на високій ноті,

полишаючи розум на поталу пустоті. Втрата світу болісно

озивається у ньому, нагадуючи про себе, тягне кудись униз.

Кров важко пульсує у жилах. У неї огидний намір,

бридкий неповторний запах, коли вихлюпується назовні.

Слідом приходить біль, іноді й повзе, тягнучи напівзотліле

поховальне вбрання, смерть. Тепла цівочка сукровиці. Її

180

мрія – втекти, чвиркнути яскравим фонтаном, залити стіни,

підлогу, вмить перефарбувати в багряницю навіть пожма-

кані газети, улюблений стілець, картину на стіні.

Дерева за вікном монотонно хитаються і відволікають

від нав’язливих думок. Слина обмиває рот, звільняючи

його від солонуватого примарного присмаку. Уява більше

не малює крові та, позбавлена уваги, ображено розвівається

вітром, щоб завтра у феєричному сні з’явитись комусь

іншому чи може знову прийде сюди тихим ранком, услід за

божевільними бажаннями, пульсуватиме в голові; нашіпту-

ватиме потаємні бажання й солонуватий присмак на пере-

сохлих вустах, викличе новий приступ відрази не тільки до

крові, але й до самого себе.

***

Тиха хода в ритм серця заколисує навіть у натовпі, що

повільно засмоктує в себе, як трясовина, стискує з обох

боків. Істина ховається до кращих часів, залишаючи в душі

осад незавершеності. Хочеться втекти назад у ранок, коли

ніщо не заважає спілкуванню з собою, знову почути спо-

відь душі, хоч на мить позбутися реальності. Заради цього

й продовжується існування людини розумної, яка хоче

пізнати істину.

Звичайно, колись наступить ранок, коли обважні-

лий мозок пульсуватиме майже згаслими імпульсами, а

паруючий сніданок вважатиметься найвищою істиною.

Бажання жити перетвориться у страх смерті. Боротьба

стане непотрібною, смішною, уявний смак крові не

викличе жодних емоцій, врешті затреться серед таких же

безглуздих спогадів.

Інколи шлях до істини триває довго. Найближчий

шлях до пізнання істини настає тоді, коли по цьому шляху

її пізнання людина йде з Богом. Інколи істина відкривається

людині в глибокій старості, і тоді вона дивується, що жила

не так, як треба було, не придивлялась до людей, що йшли

дорогами правди, добра, до світла, а не манівцями. І добре,

181

що хоч у старості літ доходить до пізнання істини, а не до

самонавіювання брехні, зневаги до собі подібних, вважаючи

багатьох із них нижче свого рівня. При цьому кожному із

нині сущих треба зрозуміти, що в останню мить переходу в

інший світ усі стають рівними між собою по потребах, хоч

і потреб уже ніяких не потребують. Усе це буде – завтра,

через рік, десять, колись…

А поки що вітер дме у спину, змушує прискорювати

ходу. Щоденна метушня підхоплює і стрімко несе за собою

вперед.

182

ЗМІСТ

ЗАГАДКА ДИВНОГО КОХАННЯ .............................................3

ТРАГЕДІЯ В ПІТЬМІ ЗИМОВОГО ВЕЧОРА ........................115

ІНТУЇЦІЯ СМЕРТІ ......................................................................132

ВЕЧІРНІ РОЗДУМИ НА САМОТІ .........................................162

У ПОШУКАХ ІСТИНИ .............................................................176

183

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Михайло Базар

ЗАГАДКА

ДИВНОГО КОХАННЯ

Літературний редактор

Лариса Лесишин

Коректор

Марина Павелчак-Шуй

Макетування та верстка

Василь Герман

Дизайн обкладинки

Олег Лазебний

Здано до набору 06.06.2017 р. Підписано до друку 10.08.2017 р.

Гарнітура Palatino Linotype. Формат 60x84 1/16.

Друк офсетний. Папір офсетний.

Ум. друк. арк. 10,69. Зам. № 855

Наклад 100 примірників

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК № 2509 від 30.05.2006 р.

Друк ПП «ПО́СВІТ»

Адреса: вул. І. Мазепи, 7, м. Дрогобич, 82100 Україна

тел.: (03244) 2-23-35, 3-38-50.

E-mail: posvitdruk@gmail.com