Загадка дивного кохання

ковим батьком свого шлюбного чоловіка. Та він і не думав

їй чимось докоряти. Сприйняв дитину, як свою рідну, і

тішився, що має два сини, дочку, онуків.

115

«Не стану чинити наругу, карати дружину, Сергійко не

винен, що на світ народився від позашлюбного батька, та й

красень який народився і до мене такий прихильний, він

мені в житті стане в пригоді», – подумав нерідний батько,

коли син почав ходити, і не став дорікати дружині за її зраду.

Сергійко народився третім у сім’ї, а через два роки

народилася ще одна дівчинка – Леся. Дивився батько на

дітей і тішився, що вони такі дружні між собою. Ніхто з

них не здогадувався, що Сергійко має лише рідну маму, а

свого біологічного батька не знає. Знали лише найближчі

сусіди, власне, догадувалися, що їхня сусідка завагітніла,

перебуваючи на заробітках в Польщі, хоч ніколи не наважу-

валися говорити про це відкритим текстом, а лише велись

розмови дома на кухні, та від своїх дітей годі було їм щось

приховати. Сусіди навіть заздрили, що Олексій має четверо

дітей, двоє онуків і всі такі здорові, охайні, гарно вчаться, до

всякої роботи охочі. Деякі з дітей у молодших класах драз-

нили Сергійка, називаючи його «знайдою». Інколи чув зда-

лека від сусідських дітей: «Он ще один найда пішов», але

ніколи не вдумувався в слова, що викрикували діти, навіть

не задумувався в їхній зміст, бо йому здавалося, що сказане

було не про нього, а про когось іншого.

У житті людини інколи таке стається, що годі навіть у

сні передбачити. Ніхто не знає, що чекає людину в недале-

кому майбутньому. Так, ще два роки тому нерідний батько

тішився сином, що росте такий жвавий, верткий і в свої юні

роки до всякої праці охочий. Олексій плекав велику надію

саме на нерідного сина.

Та не судилось – помер Олексій після короткочасної, але

важкої хвороби. Навіть і гадки не мав бідолашний, що покине

таким ще не старим цей прекрасний світ, бо походив з роду

довгожителів і до останку надіявся, що подолає хворобу.

Сергійко мріяв стати фермером, бо полюбив із дитячих

літ працювати в полі, допомагаючи батькам. Після смерті

батька став до роботи ще більше охочий. Тішився, що в

господарці є коні, віз із колесами, на яких ще не стерлися

116

обіддя. Цієї осені вже міцно тримав чепіги старенького

плуга, ступаючи твердим кроком по зораній ниві. А дужого

коня не треба було цьвохкати батогом, бо, наївшись вівса з

самого рану, мав силу тягнути плуга. Сергійко радо дивився

на зорану нивку, чорна рілля якої виблискувала наче антра-

цитне вугілля. А наступного дня уже разом із старшим бра-

том посіяли зимову пшеницю.

Мати тішилась своїми дітьми. Найстаршу дочку видала

заміж до міста, яка народила одне за одним двійко дітей.

Старший син, хоч до роботи не беручкий, але старається,

аби в хаті був хліб і до хліба. Мріє стати агрономом, а для

цього мусить повторно здавати цього навчального року

ЗНО, щоб вступити до вишу, бо попередні результати уже

не дійсні. І тепер увесь свій вільний час сидів за книжками,

щось шукав в Інтернеті. Разом із Сергійком планували в

недалекому майбутньому вирощувати екологічно цінні

овочі на власному полі.

Одна лиш біда: після смерті чоловіка Мальва при-

страстилась до алкоголю. Та нема тут чогось дивного –

жінки, що рано стають удовами або мають хворих чоло-

віків, заспокоюють свій душевний неспокій вживанням

алкоголю, а згодом стають п’яницями. І цієї хворобливої

пристрасті тяжко позбутися, навіть коли є таке бажання у

жінки. Та й, зрештою, вона не мала такого бажання, щоб

полікуватися. Без чарки «зеленого змія» не могла заснути.

Ночами мала тривожні сни, в яких бачила різні страхіття,

про які нікому не розказувала, аби не подумали слухачі, що

в неї щось сталося з головою або запідозрять, що допилася

вже до «чортиків». Так, попередньої ночі приснилась велика

сова, що мала випуклі очі і літала на її подвір’ї з одного

дерева на інше, видаючи з горла страшні звуки. Почувши

їх, пробудилась і глянула у вікно. Хоч надворі можна було

все розгледіти, але сови на дереві уже не було. Лише дво-

ровий собака бігав навколо буди і постійно скімлив, а рап-

том чомусь завив, дивлячись на місяць. За хвилю вмовк, а

Мальва продовжила додивлятись нічні мари.

117

***

Цього зимового вечора Сергійко разом з трьома хлоп-

цями йшли додому центральною дорогою з шкільної дис-

котеки. На морозяному повітрі відразу всі остигли від тан-

цювальних рухів, йшли повільно, бо під ногами – сніг, що

покривав промерзлу землю, і тому-то дорога була досить

слизькою. Ще здалека побачили світло легкового автомо-

біля, який рухався в їхньому напрямі. Хлопці зійшли на

обочину дороги, але автомобіль, що їхав на великій швид-

кості, порівнявшись із школярами, чомусь з’їхав теж на обо-

чину. Почувся глухий звук – автомобіль зупинився. Вияви-

лось, що на слизькій дорозі його занесло вбік, і він здійснив

наїзд на двох хлопців, що йшли обіч дороги. Один із них, а

це був Сергійко, не міг піднятися з місця, інший, якого теж

вдарило авто, встав, і почав скаржитися на біль голови.

Водій сказав, аби всі сідали в середину автомобіля, і він від-

везе їх додому. Сергійко не стогнав, не говорив, перебува-

ючи в безпам’ятті. Його посадили на заднє сидіння і через

кілька хвилин були біля його хати. Хлопці грюкали у вхідні

двері, але ніхто з середини не відзивався, то його занесли

в літню кухню, яка завжди була незачиненою. Хлопця

поклали на диван, трохи постояли над ним і подумали,

що він заснув, а водій тут же покинув школярів і поїхав,

наче нічого не сталося. Хлопці теж залишили його одного,

щоб проспався. Йшли мовчки, наче почувалися у чомусь

винуватими. Додому не йшли, а стояли на дорозі й про

щось розмовляли. Минула година і вони вернулись до літ-

ньої кухні, де лежав Сергійко, щоб переконатися, що йому

нічого не загрожує. Та, прийшовши до нього, побачили,

що він не реагує на їхню голосну розмову. Хтось засумні-

вався, що то сон і всі тут же вирішили, що треба негайно

викликати «швидку», бо він може померти. Спершу роз-

будили матір, яка довго очунювала зі сну і навіть дивува-

лась, чому її перервали сон. Щось із спросоння бурчала,

а коли побачила, що син не реагує на її слова, то почала

кричати: «Сергійку, Сергійку, що з тобою? Проснись!»

118

Та син не реагував на материн крик. А тим часом хлопці

викликали «швидку», яка, аж на диво, швидко появилась

біля хати.

Фельдшер швидкої допомоги і водій занесли Сергійка

в середину автомобіля і за хвилю сказали матері, що везуть

його не до лікарні, а в морг, бо він уже мертвий.

Мальва заголосила, розпитувала хлопців, як це ста-

лося, але спросоння не могла нічого втямити. Раз у раз зво-

дила руки вгору і в такій позі на якусь хвилю замовкала,

наче закам’яніла. Ледве дійшла до хати і до самісінького

ранку не спала, не могла заспокоїтися, хоч тут же випила

два келишки горілки. Біля опівночі прийшов старший син

і почав вияснювати, що сталося. Сергійкові колеги давно

пішли додому і не міг нічого зрозуміти з розповіді матері,

яка постійно щось белькотіла сама до себе, плачучи.

***

У морзі тіло довго не затримали. Судово-медичний екс-

перт встановив, що причиною смерті стала важка вроджена

вада серця. Травма, що отримав хлопець, впавши зі страху

на землю під час наїзду автомобіля, не могла спричинитися

до його загибелі. А ще сказав прозектор, що навіть якби

його відразу привезли до лікарні, то все одно він би доро-

гою помер.

– Але ж він ніколи на серце не скаржився, займався

спортом, влітку ганяв футбол, виконував фізичні роботи,

та й кожного року проходив перед початком навчального

року медичний огляд, – казала мати.

– То була в нього така серцева вада, що проявляється

раптово, іноді навіть без видимих підстав зупиняється

серце, – пояснював матері лікар причину смерті її сина.

При цій розмові був присутній слідчий, щось запису-

вав, задавав Мальві якісь запитання, але вона доказувала,

що син ще вчора був цілком здоровий.

– Всяке буває в житті. – сказав слідчий. – Глечик і той

до пори до часу воду носить, поки хтось не випустить його

119

із рук, і він розіб’ється. Так сталося із вашим сином, який,

мабуть, ще й добре злякався і це подіяло на його скриту

хворобу серця.

Взяла Мальва папірець із медичним висновком про

причину смерті, зблідла, в очах потемніло, і вона швидко

вийшла надвір. Слідчий, який тут же пішов слідом за нею і,

побачивши, що жінка хапається за серце, спитав:

– Може, дати вам валідолу?

– Маю свої ліки, – відповіла заплакана Мальва. Вона тут

же вийняла із сумки маленьку плоску пляшечку горілки

«Хлібний дар» і кілька разів ковтнула, щоб заспокоїтися.

Дорогою додому дрімала, прокидаючись хіба що коли

автобус попадав у вибоїну, і тоді водій раптово гальмував

його, щоб оминути перешкоду, а вона вдарялась у переднє

сидіння.

Потім люди шемрали між собою, що батьки, аби вряту-

вати сина від криміналу, дали лікареві, що проводив розтин

трупа і слідчому чималі хабарі, й вийшло так, ніби хлопець

помер від вродженої хвороби серця.

У день похорону батьки водія-мажора, що гасав селом

купленого за їхні гроші дорогою іномаркою і хизувався, що

він такий крутий, прийшли до Мальви і дуже просили, щоб

вона не здіймала галасу за сином, бо все одно його з того

світу не вернути, а вони будуть їй допомагати продуктами,

грішми. Тут же принесли кілька кілограмів цукру, муки,

дали трохи грошей на придбання труни, нового одягу для

небіжчика і допомогли організувати похорони.

– У нас є лише єдиний син і мусимо його рятувати від

криміналу, а в тебе є ще діти, маєш внуків і ми повік будемо

тобі допомагати, – вмовляли нещасну жінку, що так рап-

тово втратила сина, аби вона не затівала судової тяганини.

Мальва погодилась на таке прохання схвильованих батьків,

і тут же підписала якусь цидулку, що вона не має ніяких

претензій до водія, що вів авто, а син ненароком впав на

слизькій дорозі і вдарився до автомобіля, а відтак невдовзі

й помер, бо мав від народження хворе серце.

120

Потім багато хто дивувався, що вона так легко пішла на

вмовляння батьків і погодилася на їхнє прохання не дово-

дити справу до суду.

***

Із самого ранку прийшли сусіди, родичі, далекі й

близькі, висловлюючи співчуття матері, що так рано обірва-

лося життя молодого сина. Якась старенька жінка, щоб поті-

шити матір, казала, що душа таких чемних дітей, яким був

її Сергійко, йде прямісінько до ангелів, щоб разом із ними

славити живого Бога. А дехто з присутніх голосно крив

поганими словами отого мажора, що скоїв транспортну

пригоду, жертвою якої став чотирнадцятирічний школяр.

У хвилини тяжкого розпачу Мальва згадала, як за рік

до свого весілля зустріла на вулиці літню циганку, що веш-

талась по сільських дворах і просила милостиню, а взамін

пропонувала кожному своє ворожіння. Мальві було цікаво

знати, що скаже їй літня циганка, що мала заквітчану кар-

татою хусткою голову, а широка і довга спідниця сягала аж

до землі. За її ворожіння дала курку, що накульгувала на

ногу, бо недавно попала під колесо мотоцикла і з цього часу

перестала навіть їсти. Усміхнена циганка тут же скрутила

курці голову і кинула її в мішок, в якому були сирі овочі і

буханець чорного хліба, а відтак взяла Мальвину руку в свою

долоню і мовила: «Незабаром вийдеш заміж за хлопця, що

буде набагато старший за тебе, але матимеш на своєму віку

багато нещасть».

«Ой, я боюсь таке слухати», – мовила тоді Мальва.

«Не бійся, бо жити будеш довго, матимеш багато дітей,

але двоє з них підуть на той світ молодими. Чоловік теж не

доживе до старості, а ти довго будеш вдовувати в колі своїх

дітей і внуків, які житимуть щасливо».

«А може, можна ще чимось зарадити?» – спитала тоді

Мальва.

«Аякже, можна, лише треба тобі принести з хати

жменю золотих речей і я почну відвертати від тебе біду».

121

«Нема в мене і моїх рідних золотих речей», – сумно ска-

зала Мальва.

«Тоді йди собі і очікуй того, що я тобі повіла, а зреш-

тою не так легко щось змінити, бо справді від мене мало що

залежить. Усе стається від небесної сили, на яку я не маю

впливу, а повідаю тобі правду, що має статися в твоєму

житті, чого маєш очікувати», – сказала наостанку циганка

і пішла собі геть.

Мальва досі пам’ятає слова циганки-ворожки, які під-

твердилися: народила першу мертву дитину, ще не ста-

рим помер її чоловік, що був старшим за неї на десять літ,

і ось нарешті загинув Сергійко, на якого мала таку надію в

житті. Але, якщо вірити в те, про що говорила циганка, то

на цьому зупиняться її нещастя і цим себе заспокоювала.

Але спокій тривав лише кілька хвилин, і Мальва кину-

лася в плач. Сусідка говорила до неї якісь заспокійливі

слова, але Мальва її не слухала, наче розмова йшла не з нею,

а з кимось іншим. Час від часу, аби заспокоїтись, йшла в

іншу кімнату і випивала келишок горілки.

А за хвилю сусідка продовжувала:

– Маєш ще троє дітей, двох онуків, то є для кого жити.

Та ще й не стара. Може, якийсь вдівець навідається до тебе

і заживете щасливо».

Вступила до тихої розмови сусідська старенька жінка і

питає:

– А Сергійків батько знає, що його син помер?

– Я з ним давно жодних стосунків не маю, – відповіла

Мальва.

– Треба йому дати знати, – мовила сусідка, – бо він,

напевно, думає, що син лікується в лікарні.

– Знає, знає, – заперечила Мальва. – Про Сергійкову

смерть говорять усі в селі, бо то скінчив життя не якийсь

літній чоловік, що пішов на вічний спочинок, а мій син так

мало натішився життям.

І справді, хлопець любив бувати в лісі, заготовляючи

дрова на зиму для своєї сім’ї й для старенької самотньої

122

сусідки. У лісі смакував ягодами, спостерігав за деревами,

лісовими птахами, дивився, як у вітряну погоду лісові лис-

тяні дерева «цілуються» між собою. Запримітив, що дерева,

які ростуть у лісі, чимось схожі на людей, тільки не можуть

ходити і не тому, що мають якусь фізичну ваду, а стоять на

місці, бо так їх створив Всевишній. Ось велетень-дуб стоїть,

наче лісовий цар між деревами, і коли починається вітер,

то всі інші дерева наче з якоюсь пошаною гнуться або схи-

ляють свої віття перед лісовим велетнем, а дуб гордо висо-

чіє і ніби вдивляється на своїх підданих. А біла береза трі-

поче листям, манить до себе когось із лісових дерев, та вони

з місця – ані руш, а лише на знак згоди махають їй на вітрі

своїм гіллям. Про свої спостереження за природою хлопець

часто розказував приятелям у школі.

***

Після заупокійної Служби Божої в церкві труну на

подвір’ї закрили наглухо, щоб сніг не падав на тіло покій-

ного. За катафалком йшло багато людей. Велику світлину

загиблого Сергійка ніс попереду всіх його однокласник.

Дорогою на цвинтар людей щораз збільшувалось. Усі

переглядалися між собою, мабуть, шукали серед присутніх

Сергійкового батька, але його не було.

У безвітряну погоду падав сніг, але в повітрі було, як на

таку пору, досить тепло. Траурна процесія йшла поволі, бо

так прийнято не поспішати з покійником, адже проводжа-

ють його туди навіки, звідки ніхто не вертає.

На цвинтарі повно свіжих могил. Вмирають люди різ-

ного віку і територія цвинтаря щораз збільшується. Декого

навіть хоронити стали на початку старого цвинтаря, де

колись стояли дерев’яні хрести, а нині вже нема й сліду, що

там був хтось похоронений більше, аніж століття тому.

Прибулі обступили півколом глибоку могилу і свяще-

ник Павло виконував обряд поховання небіжчика. Сказав

багато повчальних слів, звертаючись переважно до моло-

дих людей, Сергійкових співучнів. Голос священика, плач

123

матері, шепіт людей зливалися в одну сумну мелодію, яка

тут же відносилась вдаль легким прохолодним вітром.

Мати зі своїми дітьми стояла на краєчку могили і пла-

кала. Плач перейшов у ридання, коли на мотуззях опу-

скали труну в домовину. Раптом вона оглянулася і поба-

чила Сергійкового батька, що стояв найдальше всіх присут-

ніх від домовини, затуливши обличчя руками, щоб люди не

бачили його сліз, хоч добре знав: ніхто не подивується, що

він плаче, бо так прийнято, де сплять вічним сном покій-

ники, можна плакати, молитися або мовчати. Не робив

навіть спроби, аби з кимось заговорити, наче на хвилю оглух

і осліп. Нарешті підійшов ближче до домовини, де стояла

згорьована мати, але не промовив до неї жодного слова.

Здалося йому, що в цю хвилину набрякнув язик у роті, й

він рукою почав рухати нижню щелепу, щоб відкрити рот

і сказати до Мальви якесь слово. Та це не помогло. Нудьга

здушила горло. Хоче відкрити рот, щоб дихнути не тільки

носом, але й ротом, та щось заважає це зробити. Дивиться

на Мальву, що ридає над домовиною, купаючи очі в сльо-

зах, і згадались йому короткі зустрічі з нею за кордоном,

після виснажливої денної праці. У пам’яті зринули, наче

в кіноплівці, проведені з нею короткі миті кохання. Одні

більш виразні, що запам’яталися, інші – поблідли, наче

просвітлені фотострічки.

Так, на якихось моментах життя рветься плівка пам’яті,

а життєвий ритм часто порушується незвичними поді-

ями. З миттєвостей життя або прожитих літ шлях кожної

людини веде у вічність. Це єдине, що об’єднує всіх людей,

незалежно від їхніх матеріальних статків чи моральних

переконань. Кажуть, якщо нема християнського горіння

до ближнього, то нема надії, що може трапитися чудо і

само собою прийде до людини омріяне щастя. Їхнє щастя

затьмарилось в одну мить, втративши сина, який подавав

матері такі надії. Мальва згадала, як Сергійко планував,

коли настане його повноліття, то піде добровольцем, щоб

захищати свою країну від нападників-ворогів.

124

…Жадібно лунало над могилою «Вічная пам’ять». Хтось

із родичів покійного сказав присутнім, що поминального

обіду влаштовувати не будуть через матеріальну скруту. Усі

відразу здогадалися, що то батьки водія, що вчинив наїзд

на хлопців, підказали Мальві не справляти поминки, боя-

чись, що хтось може напоумити її, щоб добивалася в право-

охоронних органах покари над водієм. Мальва подякувала

всім, хто прийшов віддати останню пошану її загиблому

синові.

Стах сам собі дивувався нащо критися від людей,

що він втратив свого рідного сина. Як тільки-но дізнався

про загибель Сергійка, то почав картати себе думками,

що не признався синові, що він є його біологічним

батьком. Спочатку не хотів, щоб син не мав проблем із

тим, кого називав татом, але було цілих два роки після

смерті Мальвиного шлюбного чоловіка, і міг це зробити

в любий час. Не наважився, а тепер шкодує. «Може, якби

був признався йому вчасно, то і не сталася б така траге-

дія», – подумав Стах, і ще більший жаль охопив його, що

годі було навіть дихати.

Присутні побожно хрестилися і, відспівавши «Вічную

пам’ять», поволі покидали цвинтар, і лише Стах підійшов

близько до могили й залишався стояти біля неї, яка тут же

вкрилась тоненьким шаром снігу. Коли поблизу не зали-

шилось нікого, то він став навколішки на краю могили, взяв

у долоні грудку землі й почав цілувати її. На якусь хвилю

ніби завмер. Почав глибоко дихати, бо відчув, що в грудях

щось забиває подих, паморочиться в голові. Звісив голову

на груди і ще маркітніше стало йому на душі. Здавалося,

що ось-ось він впаде на землю.

Раптом почув, як хтось промовляє до нього біля самого

вуха:

– Встань, небоже, бо закоцюбнеш на морозі.

Стах заворушився, піднявся на ноги, обтрусив сніг з

колін, і тут же ніби почув з-під землі чийсь голос, але не

міг розпізнати, про що йдеться. Враз над хрестом появився

125

привид мертвого сина. Здалося, мовби чує його слова:

дивись, дивись востаннє, батьку. Ще мить – привид зник,

а голосу не стало чути. Стах перехрестився, почав шептати

молитву, але це були лише якісь уривки слів, і він поволі

пішов поміж гробами на вулицю. Якби хтось дивився на

нього зблизька, то подумав би, що дорогою йде п’яний

чоловік. Правда, на шляху йому ніхто в цей час не зустрівся,

хіба що проїхало два легкові автомобілі.

***

Стах не вважав себе тюхтієм або плохим чи боягузом.

Жінка, дізнавшись, що Мальва народила сина від її чоло-

віка, почала щоденні сварки, влаштовувала скандали, боя-

чись, що він може залишити її й піти до тої, що народила

йому здорового сина. Вона проклинала свого чоловіка і

Сергійка, який тільки-но народився.

Через рік після народження Сергійка, Стахова дружина

народила дочку, але втіхи від цього подружжя не має, бо

дочка страждає дитячим церебральним паралічем і це три-

вожить подружжя. Та ще більше стривожилась дружина,

коли дізналась, що помер Мальвин чоловік і тепер її Стах

може спокійно піти і жити з вдовою і здоровим сином.

Але її чоловік навіть такої думки ніколи не виношував, від-

новлювати з Мальвою колишні стосунки, а ночі, проведені

з нею під час заробітків, видавалися йому, наче без назви

прочитана книжка, в якій не було літер, а лише якісь неви-

разні, злиті докупи закарлючки, які тільки він їх міг прочи-

тати. А ще боявся гріха, бо присягав на Біблії, що буде жити

зі своєю дружиною аж до смерті, та совість почала муляти

душу, що не признався до рідного сина за його життя. Від

часу його народження лише кілька разів бачив його – і то

здалека. А міг підійти до нього, привітатись, поговорити з

ним віч-на-віч, притулити його до своїх широких грудей,

відчути биття його серця, дати якусь пораду, ба навіть при-

вітати з днем народження. Тепер вечорами не може заснути,

а як і засне, то відразу починає бачити жахливі сновиддя.

126

Про них нікому не розповідав і не хотів когось питати, як

позбутися нічних страхів.

…Цього світанку Стах прокинувся, відчувши як щось

стукає у скронях, тремтить усе тіло, що вкрилось холодним

потом й болить душа, млоїть серце.

Почав щось говорити сам до себе. Збудилась дружина

й питає:

– Що з тобою? Що сталось? Ти маєш якийсь дивний

вигляд, наче тебе хтось налякав.

– Що ж, втішайся, твої прокльони подіяли! Нема мого

сина, нема. Ти його прокляла! – проказав чоловік одним

подихом, злостиво дивлячись на дружину. Він схопився

з ліжка, довго ходив по кімнаті і раз у раз стискав пальці

в кулаки, то розправляв їх, мінився на обличчі, на якому

постійно вигравали жовна.

– Я не винна у його загибелі, а кляла не його, а ту шльон-

дру, що тебе звабила, – сказала дружина переконливим

голосом. У цю мить із страху її обличчя аж видовжилось і

здалося, що воно немов закам’яніло, а повіки очей постійно

миготіли. За хвилю оговталась і мовила жалібним голосом:

– Вибач, прости, якщо можеш. Більше ніколи не стану

когось проклинати, бо переконалась, що мої прокльони

рикошетом повернулись до мене, до нас, бо після цього

народилася дочка з важкою фізичною вадою і обоє через

це нині страждаємо.

– Отож-бо пізно спохватилися і ти, і я. Що з того, що

нині каєшся. Нічим вже зарадити не можна: син на тому

світі, а дочка буде мучитися ціле життя і вина в цьому – нас

обох. Я своєї вини теж не приховую, бо міг вчасно розлучи-

тися з тобою і не народилася б дочка такою нещасною.

– А що маємо тепер робити? – спитала дружина.

– Просити Бога, щоб на цьому наші біди скінчилися. Та,

власне, наш рід уже не продовжиться, нема кому продов-

жувати, бо ти і я – єдині у батьків. Треба про свої прокльони

всім признатися.

– Признатися? – дивується дружина. – Для чого?

127

– А для того, щоб стало наукою для інших. Думаєш, що

Бог тебе послухав і послав кару? Ні, це диявольський дух

тоді заволодів був тобою і тепер тішиться з нас обох нещас-

них. Я, наприклад, ночами не сплю, щоразу бачу страшні

сновиддя. Прокидаюся вранці – болить душа і, здається,

поволі покидає тіло.

– Візьми себе в руки, заспокойся, – радить дружина.

– Ага, легко тобі сказати. Якась таємнича сила оволоділа

мною і доводить до божевілля. Навіть не можу втямити, що

діється навколо і зі мною.

***

Субота… Для когось це радісний, а для Мальви і її

челяді – скорботний день – дев’ятини. Церковні дзвони

скликали парафіяльний люд на Богослужіння за упокій,

що мало відбутися з самого ранку.

Стах почав швидко одягатися в святковий одяг, щоб

встигнути на Святу Літургію. Донедавна він лише деколи

відвідував церкву, а після смерті сина вирішив ходити туди

кожної неділі й свята. Якраз почала правитись Служба

Божа за померлих, коли він переступив поріг вхідних цер-

ковних дверей. Стах молився, затаївши дихання, і уважно

прислухався до слів священика, який вичитував імена тих,

хто недавно віддав Богові душу, а коли почув ім’я свого

сина, то мало не зомлів. Притулився до кам’яної стіни і за

хвилю трохи полегшало. Серед присутніх побачив Мальву,

яка стояла перед образом Святого Миколая і молилася.

А тим часом священик у короткому повчальному

казанні говорив про конечність людського життя, що

людина перебуває на цьому світі лише в гостях і треба про

це всім пам’ятати, робити добрі діяння для своїх ближніх

не заради вигоди, а щоб потім не мучила совість, що робив

щось не так, як треба було. За всі свої негідні вчинки людина

має дати одвіт. Треба так жити в цьому світі, щоб розум

людини, свідомість і інтуїція йшли в парі, й тоді не буде

гризти сумління.

128

Сумління… Совість… Саме совістю людина здійснює

самоконтроль над своїми вчинками, свідомо оцінює добро і

зло. Часто виникає почуття вини, переживання невідворот-

ності своєї негідної поведінки і навіть думок. Кажуть, що у

безсовісної людини, а такої, як правило нема, бо є чиста або

заплямована лихими вчинками совість, відсутня здатність

до самоосуду. Чиста совість не дозволяє людині бути бай-

дужою до чужого горя. Такій людині хочеться допомогти

тому, хто такої потреби потребує.

Стах слухав повчальні слова священика і йому здава-

лося, що все це він знає, та не завжди прислуховується до

внутрішнього єства. А ще почув слова духовного пастиря,

який нагадав слова Спасителя, що треба молитвою «визво-

литися від тягаря», звільнитися від самокатування, почуття

вини, страху, так само як звільняються від ланцюгів, що

зв’язали тіло, й змиритися зі самим собою.

Додому йшов разом з Мальвою. Розмова довго не наби-

рала довірливого логічного змісту. Коли дивився на неї, то

якесь дивне відчуття появлялося в його душі, наче чудодійна

аура окутувала його тіло. Біля неї почував себе безвольним,

слабким. Побачив у її зажурених очах настояні сльози і

самому стало нестерпно боляче, що сталося непоправне.

– Отак-то так, не догляділи ми нашого сина. Я собі не

можу простити, що замість негайно везти його в лікарню, спала

під впливом звечора випитої оковитої, і спочатку не почула, як

хлопці гримали в двері, а пробудилась, коли вже було пізно,

щоб йому допомогти, – в сльозах заговорила Мальва.

– Ти хоча потішилась ним трохи, а я, непутящий батько,

навіть ніколи не розмовляв із сином, лише декілька разів

бачив його здалека, і тепер не знаходжу собі місця, ночами

не сплю, якісь привиди ввижаються перед очима. У такі

хвилини здається, що божеволію.

– Ой, як тяжко стає на душі, що він таким молодим

покинув цей світ. Для мене він був наче вогник, що спалах-

нув і, не розгорівшись погас, а душа подалася в блакитну

безконечність, – говорила жалібним голосом Мальва.

129

Розмовляє Стах із Мальвою і не може втямити, що з

ним діється: наче вона говорить до нього, а самої її чомусь

не бачить і здається, що то біля нього безтілесний привид.

Страшно стає і починає роздивлятися навколо, щоб зорі-

єнтуватися, де він і з ким веде розмову. Торкнувся ліктем її

грудей і відчув упруге жіноче тіло. Враз наче опритомнів,

глянувши на неї, і згадав оту колишню Мальву, що кілька

місяців була його коханкою. Із їхнього таємного кохання

народився красень-син, якого вони не вберегли від загибелі.

Тепер Мальва здавалася йому іншою, змарнілою, постарі-

лою, лише посоловілі великі очі сяяли незвичним блиском,

з яких горошинками котилися сльози.

– Ти хоч маєш іще здорових дітей і внуків, а я з дру-

жиною мордуюся уже дванадцять літ через хворобу єдиної

дочки.

– Лікарі що кажуть? – питає Мальва.

– Не можуть нічим зарадити. Добре, що хоч навчилася

ходити і розмовляти, – скорботним голосом говорив Стах.

– Якби не Сергійкова смерть, то я була б щасливою, а

так… – не доказала, бо біля них появився гурт жінок, що

йшли додому з церкви і голосно про щось розмовляли.

Обоє дійшли того місця, де їй треба повертати до свого

дому, а йому йти ще далеко.

– Признаюсь, що попередніми днями я ходив зачумле-

ний і чекав на щось страшне, що має статися. Здавалося, що

смерть уже клепає на мене затуплену косу, а тепер, поба-

чивши тебе і порозмовлявши, відчуваю, що треба жити,

зрозумів, що лагідна розмова відвертає страшні думки.

– Ти, мабуть, чув, що про мене різне говорять, що я

алкоголічка, не дбаю про дітей, і донедавна люди мали

рацію. А після загибелі сина дала собі слово ніколи не вжи-

вати алкоголю. І тобі раджу заспокоїтися. Кажуть, що час

лікує і треба поспішати жити, бо ніхто не знає скільки йому

призначено літ тішитися таким прекрасним світом.

Слухаючи Мальву, Стах чомусь здригався усім тілом,

відвертав очі вбік, аби вона не бачила його хвилювання.

130

– Я не можу собі простити, що не признався до рідного

сина, але й ти могла хоч би натякнути йому, що в нього є

рідний батько, а не той, кого він кликав «тату».

– Не було такої нагоди, бо мій чоловік відразу полю-

бив його, як свого рідного, і ніколи мені за нього не доко-

ряв. Лише, здається, була така розмова з ним старшого

сина, який іноді насміхався над братом, що він в іншого

батька вдався, – сказала Мальва тихим голосом, який тут же

обірвався мовчанкою, наче язик заплівся між зубами.

– О, який жаль, яка втрата! От якби хтось був мене напо-

умив признатися до рідного сина, хоч кілька днів тому, то

може не сталося б нещастя. А так – одна гризота, вічний

біль, і гріх тяжкий, якого годі буде спокутувати.

– Поки не мине сорок днів, то буду щодня ходити на

цвинтар й оплакувати сина, а ти теж приходь, бо я сама

боюся бути серед цвинтарної тишини, можу навіть знепри-

томніти. Кажуть, що на деяких гробах товчеться якась нечи-

ста сила і може зашкодити тим, хто затримається там до

заходу сонця.

– Не бійся, то все чиїсь вигадки, – сказав Стах, але я буду

теж приходити оплакувати свого сина і каратися, що не ска-

зав йому правду і спізнився, чекаючи слушного моменту.

На роздоріжжі обоє розійшлися в різні сторони, навіть

не глянувши одне одному в заплакані очі. З самого ранку

дорогу засніжило, але це й не дивно, адже надворі зима.

Січень 2017 р.

131

ІНТУЇЦІЯ СМЕРТІ

Люди не хочуть жити вічно,

Люди просто не хочуть вмирати.

Станіслав Лем

Люди, що здатні передбачувати майбутні події, були

відомі з сивої давнини. Є вони і в наш час. Їх по-різному

називають: далекоглядні, провісники, пророки, ясновидці.

Ці особистості можуть сказати наперед, що відбудеться в

далекому чи близькому майбутньому. Так за багато століть

до нашої ери пророки віщували про прихід на землю Месії,

і їхнє пророцтво збулося. Нині ніхто цього не заперечує.

Пророки трохи пізнішого часу передбачали події масш-

табного характеру, які мали б статися. І дійсно, ставалися

події в цивілізації людського суспільства, про які задовго

до цього вказували ясновидці. Хоч про такі передбачення

пишуть або розказують десь прочитане чи почуте аж тоді,

коли подія, про яку йдеться, уже відбулася.

У релігійній літературі про таких людей кажуть, що

вони наділені Божим одкровенням, можуть віщувати, що

чекає людину в майбутньому і навіть вказують точну дату

цієї події.

Природний дар таких людей донині ще не повністю

вивчений. А є люди, які наділені високою здатністю логіч-

ного мислення, і це науково обґрунтовано. Можна приве-

сти багато передбачень таких, наділених надзвичайними

властивостями, людей в недалекому минулому: Вольф

Месінг (1899-1974) передбачив точну дату і навіть годину

смерті своєї дружини Аіди, яка передчасно померла з при-

воду онкологічної хвороби в 1960 році, завбачив катастрофу

літака, який повезе команду спортсменів на чергове зма-

гання в часи правління Сталіна, передбачив заздалегідь (за

двадцять років до цього) розпад Радянського Союзу і багато

чого іншого. Впродовж життя сам переніс чимало злигод-

нів: переслідування нацистами, а пізніше стежили за ним

132

кагебісти, хоч був удостоєний звання заслуженого артиста

Російської федерації. В останні роки життя страждав гли-

бокою депресією, постійно перебув у страху. Завбачив і

свою кончину. Очевидці згадували, що, йдучи на операцію

в лікарню, глянув на свою світлину, яка висіла на стіні його

квартири, і сказав: «Ну, все Вольфе, більше не повернешся

сюди». Так і сталося.

Сліпа Ванга, що жила в Болгарії, теж наперед знала, що

її батько помре в 1942 році, а про смерть брата Дмитра ска-

зала заздалегідь, що це станеться, коли йому виповниться

42 роки. Я навів лише кілька прикладів із їхнього передба-

чення. У нашій місцевості, а саме в селі Комарне Городоць-

кого району, що на Львівщині, ще недавно жив ясновидець

Гаврило, який теж багато чого передбачав у долях людей,

що до нього зверталися.

Його передбачення завжди підтверджувалися. Коли

людині, яка до нього зверталась, загрожувала небезпека, то

він пояснював про це в коректній формі, щоб заздалегідь

не налякати її. Принагідно скажу, що даром вбачати май-

бутнє володіють чимало молодих людей. Так, у 1961 році

молодий студент Львівського культосвітнього технікуму на

одній з вечірок з приводу вісімнадцятиліття своєї однокур-

сниці сказав, що через вісімнадцять років з нею станеться

страшна трагедія. Дівчина швидко про цю розмову забула,

вважаючи її неприємною вигадкою свого однокурсника.

Звичайно, розказала про це своїй родичці. І що ж? Якраз

через вісімнадцять років її перестріли в рідному селі лиходії

і, познущавшись над нею, вбили її, а мертве тіло кинули в

річку, щоб імітувати самогубство. Віщування хлопця перед-

часної її смерті підтвердилося з абсолютною точністю.

Про ворожіння на картах писати не стану, бо вважаю

це явище з розряду містики, шарлатанства, обману заради

отримання грошей у довірливих людей.

Мову поведу про те, як передбачали свою кончину осві-

чені люди задовго до того часу, що мало статися з ними, а це,

як звичайно, їхня передчасна смерть. Відразу відзначу, що

133

відчувають вони фізіологічну чи насильницьку смерть інту-

їтивно, тобто підсвідомо і раптово, задовго до своєї кончини.

Що ж таке інтуїція? Це підсвідомий здогад, чуття, перед-

чуття. У поясненні інтуїції, а отже, інтуїтивного передбачення,

існують різні погляди. Одні психологи розглядають інтуїцію,

як здатність мислення, інші – що це – мобілізація усіх про-

цесів у корі і підкірці головного мозку на певну пізнавальну

мету, підвищена здатність передбачення, творча уява.

Відомо всім, що кожна людина смертна, але більшість

людей не знає наперед свого останнього дня на цьому світі,

коли душа і тіло ще єдині, а отже, людина живе, хоч дехто

втрачає у старості не тільки здоровий глузд, але й цілковиту

пам’ять. У певний період життя людина раніше чи пізніше

задумується про свою кончину, особливо тоді, коли бачить

як на її очах один за одним відходять на той світ ровесники

і ровесниці. Але більшість людей не знає, коли настане

власна смерть. Дехто відчуває наближення смерті аж тоді,

коли стає фізично немічним або важкохворим. Багато хто

шкодує в такий час, що прожив життя не так, як треба було,

і думає, що якби вернулися попередні роки, то не повто-

рили б важких помилок і перед смертю могли б сказати,

що прожили життя не марно, і за нього не гріх заплатити

й смертю. Декому навіть не віриться, що світ може існу-

вати після їхнього відходу в засвіти. Виникає страх, що

їхня робота, навіть досить потрібна для людей, швидко

забудеться. Кажуть, що людина залишає після себе добру

пам’ять, слід на землі або лише тінь. Саме найстрашніше,

коли людина не залишає після себе навіть тіні. Деколи тінь

померлої людини зникає ще до того, як труну покійника

почнуть засипати землею.

ТОЙ, ХТО НЕ БОЯВСЯ СМЕРТІ

Вмирає людина – гине тіло, а її душа залишається

після кончини. Людина не повинна боятися фізіологіч-

ної смерті. На старості літ Григорій Сковорода казав:

«Смерть не повинна ніколи здаватися нам страшною».

134

Він мандрував у співочу капелу до Петербурга, бував в

Угорщині, Австрії, Словаччині, в Москві. Цілими днями

спілкувався з простими людьми, а відтак роздумував над

почутим, щоб пізнати істину життя, відвертав слухачів

від зла і на прикладі свого життя спонукував їх до вчи-

нення добросердя для своїх ближніх. Як повчально і сьо-

годні звучать його слова: «Не той дурний, хто не знає…

але той, хто знати не хоче».

У кінці життя казав, що життя дається людині для ман-

дрування, а «старість моя страждає, але страждає тільки

тіло, а не душа, дух бадьорий, а тіло немічне». Він знайшов

дорогу щастя, але сам, «тікаючи від світу, що за ним гнався,

та не спіймав», щасливим не був, ховався у своїй філософії

щастя, покинув у молодості кохану дівчину, зрікся церков-

них канонів, залишивши дім і жив безхатьком, зневажав

гроші, славу і багатство. Зазнав розчарування в коханні і це,

мабуть, відбилося на його долі. Усе життя жив скромно і

цим навіть пишався:

…І нічого не бажаю,

Окрім хліба і води.

Вбогість я за друга маю –

З нею ми давно свати.

Свою смерть передбачив незадовго до того, як душа

мала покинути тіло. Існують легенди його смерті в селі

Хотетове, що на Харківщині (нині Скороводинівка). Одні

кажуть, що мандрівний філософ сам викопав собі могилу

і спочив у ній вічним сном, перед тим написав епітафію

такого змісту: «Світ мене ловив, та не спіймав». Інші дослід-

ники притримуються іншої думки, що, передчуваючи свою

кончину, заповів поховати його тіло на узвишші біля гаю.

Легенди розповідають, що після його смерті 29 жовтня 1794

року на його могилі було багато провидінь. Додам, що з

1927 року село перейменоване на Сковородинівка, яке зна-

ходиться за 65 кілометрів від Харкова.

135

ЙОМУ ЦИГАНКА НАВОРОЖИЛА

ПЕРЕДЧАСНУ ЗАГИБЕЛЬ

Геніальний російський поет Олександр Пушкін перед-

бачив свою передчасну загибель. У молодості циганка

наворожила йому, що він загине від кулі білявого чоло-

віка. Спочатку він цим не переймався, бо вважав, що це

станеться нескоро. Незважаючи на міцну будову свого тіла,

він з раннього віку уявляв, що хворіє сухотами, а від серця

відходить аневризма аорти. Особливо відчув свою кончину

після смерті матері, Надії Осипівни в 1836 році. Її поховали

в Святогорському Успенському монастирі, що у Псковській

області. Поет навіть домовився заздалегідь із начальством

монастиря, щоб після його смерті, що настане невдовзі,

його тіло похоронили поруч труни його матері. Життя для

нього стало тягарем, а на душі мав постійну тривогу і муку.

Сучасники розповідали, що він навіть шукав причин для

смерті, не дорожив своїм молодим життям, сім’єю, в якій

було четверо його дітей.

На той час у Російській імперії модним було вирішу-

вати свої суперечки, образи, шляхом двобою, або як їх тоді

називали «дуелями». Пушкін уже давно був добре знайо-

мий і майже подружився з російським офіцером Федо-

ром Толстим, який вів розгульне баламутне життя. Відразу

скажу, що за все своє життя цей азартний офіцер вбив на

дуелях 11 чоловік, а ще багатьох важко поранив, і вони теж

невдовзі повмирали в тяжких муках. У 20 роках ХІХ століття

молодий Пушкін під час гри в карти посварився з одним із

гравців, що мав славу великого скандаліста. Пушкін викли-

кав його на дуель, що мала відбутися наступного дня і про

це признався Федорові Толстому. Офіцер знав, що на дуелі

противник Пушкіна, як вмілий стрілок, уб’є поета і пропаде

геній російської літератури. Він тут же навмисне посварився

з противником Пушкіна і вранці вбив його на дуелі. Трохи

пізніше між Пушкіним і Федором Толстим настала взаємна

неприязнь. Бувало, що Пушкін цілими днями очікував, що

Толстой викличе його на дуель, але заспокоювався тим, що

136

відьма-циганка напророчила йому, що його вб’є білявий

чоловік, а Федір Толстой був брюнет.

У 1836 році Пушкін написав вірш «Я памятник себе

воздвиг нерукотворный…» Це ніби заповіт поета тим, хто

залишиться жити після його смерті. Він знав ціну своїм тво-

рінням і тому так впевнено писав:

Нет, весь я не умру – душа в заветном мире

Мой прах переживет і тленья убежит….

И долго буду тем любезен я народу,

Что чувства добрые я лирой пробуждал,

Что в мой жестовий век восславил я Свободу

И милость к падшим призывал.

Такі пафосні слова написав поет, передчуваючи свою

близьку загибель. Він міг відмовитися від дуелі, але гордість

і страх бути висміяним взяли верх над здоровим глуздом. Та

й саме очікування своєї загибелі тривало впродовж більше

року, а загинув він від поранення черевної порожнини

27 січня 1837 року, яке привело до тяжких передсмертних

мук. 29 січня 1837 року поет помер, а його колишній рятів-

ник Федір Толстой ще прожив 9 років, втративши 11 своїх

дочок, які молодими вмирали одна за одною. Залишилася

жити лише дванадцята дочка. Хтось із тодішніх жителів

пустив чутку, що в смерті стількох дочок винен батько, який

вбив на дуелях так багато невинних людей.

Дехто з нинішніх лікарів-хірургів, вивчивши історію

поранення Олександра Пушкіна Дантесом, вважає, що

сьогодні можна було б його врятувати від загибелі, але на

той час хірурги не могли йому допомогти, вирвати поета з

пазурів невблаганної смерті.

ЗАМУЧЕНИЙ ТЯЖКОЮ НЕВОЛЕЮ

Тарас Шевченко – великий український поет, який

24 роки був кріпаком, 10 років відбував заслання й лише

13 років хоч був вільною людиною, але справжньої волі не

зазнав, бо навіть після відбуття солдатчини перебував під

пильним наглядом царської охранки.

137

25 березня 1845 року Тарас Шевченко, закінчивши

навчання в Академії мистецтв, виїхав на Україну від Київ-

ської археологічної комісії, щоб змальовувати археологічні

пам’ятки. У грудні 1845 року Шевченко гостював у маєтку

поміщика, декабриста Соловйова. Там і захворів на запа-

лення легенів. Тодішнє лікування цієї хвороби було при-

мітивне і малоефективне. У хворого поета виникали навіть

думки, що хвороба може привести його до кончини. Але

з часом сильний організм Тараса Шевченка став перебо-

рювати хворобу. Не хотілося умирати, бо тільки що почав

по-справжньому жити. Перемагаючи кволість, підвівся

з постелі й ослабленими руками запалив свічку. Написав

свій «Заповіт», щоб у випадку його смерті, поховали його

«На Вкраїні милій». Але це був заповіт не тільки, де його

поховати, а головне – це заклик до боротьби за волю:

Поховайте, та вставайте

Кайдани порвіте

І вражою, злою кров’ю

Волю окропіте.

Такі слова міг написати лише борець за звільнення про-

стого люду від ненависного кріпацького ярма.

Невдовзі поет поборов хворобу і поринув у працю,

яку почав у згаданій комісії, але писав твори, які будили

«приспаний» народ до боротьби за «волю вольную». А сам

«Заповіт» став ніби передчуттям, що не доживе до старості

літ.

Більшість його віршів пророкували ті події, що відбу-

лися згодом, але чимало із написаного ним у ті далекі роки

і сьогодні є актуальним в боротьбі за державність, рівні

права нашої країни в когорті держав світу. Як доречні нині

його слова:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає.

Шкода, не дожив поет до старості літ. Тривала крі-

пацька неволя, з якою не зміг змиритися юний Тарас, сол-

датчина з її щоденною муштрою, хвороби, яких нажив за

138

час перебування в Орській фортеці, постійний нагляд жан-

дармів, спричинилися до передчасної смерті українського

поета, пророка. А «Заповіт» Тараса Шевченка не змалів,

не втратив свого значення в житті і боротьбі українського

народу за незалежність, волю і свободу. Шевченкове слово

й сьогодні кличе людей до єднання, до боротьби зі злом не

тільки силою зброї, а й силою духу.

ЗАГАДКА СМЕРТІ ГОГОЛЯ

Читаючи твори Миколи Гоголя, відчуваю якийсь вну-

трішній трепет, неспокій, душевне напруження, почуття

невідомого, непізнаного. Наприклад, читати його повість

«Вій» не так легко, як здається на перший погляд. Треба

читачеві мати стійку нервову систему, щоб дочитати «Вій»

до останньої сторінки. А читати його «Тараса Бульбу»,

«Вечори на хуторі біля Диканьки, про українську природу,

про Дніпро – одне задоволення.

Гоголь жив у часи Тараса Шевченка, читав «Кобзар»,

виданий у друкарні Е. Фішера 1840 року. А дізнався Микола

Гоголь про Шевченка від поета Василя Жуковського і навіть

цитував напам’ять його уривки з віршів у компанії друзів:

«За думою дума роєм вилітає:

Одна давить серце, друга роздирає.

А третяя тихо, тихесенько плаче.

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я.

І хто тую мову

Привітає, угадає Великеє слово?

Всі оглухли – похилились

В кайданах…байдуже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже...»

Якось Осип Бодянський, професор Московського уні-

верситету, історик, письменник, який підтримував і попу-

ляризував твори Шевченка і був близьким другом Гоголя,

спитав у нього: «Яка у Вас душа? Хохлацька чи руська?» І

139

Гоголь відповів: «Правду ж кажучи, так я й сам до пуття не

знав…Знав тільки, що ніяк би не надав переваги українцю

перед росіянином, ні росіянину перед малоросом, – обидві

природи надто щедро обдаровані. І, як на те, кожна з них

по осібно вкрапила до своєї душі якраз те, чого бракувало

іншій…»

Гоголь переживав, що Тараса Шевченка закинула доля

у солдатчину через участь в Кирило-Мефодіївському брат-

стві. Високо цінував його творчість.

«Свій заповіт Гоголь написав ще в 1836 році, коли йому

виповнилося лише 27 років. У листі до Жуковського писав:

«Знаю, что мое имя после меня будет щастливее меня, и

потомки тех же земляков моих, может быть, с глазами,

влажными от слез, принесут примирение моей тени».

Гоголь багато подорожував по Європі, подовгу жив у

Петербурзі і Москві, але завжди його тягнуло в Україну, де

ріки тихі, то бурхливі, де степи дихають козацькою славою,

а люди, хоч і бідні, та такі щедрі, красиві. Розмовляючи з

поміщиками, їхніми кріпаками, різними чиновниками,

набирався натхнення, щоб писати свої нові твори. Він впро-

довж життя невтомно працював і в інтелектуальній праці

знаходив тимчасове задоволення. «Бути в світі й нічим не

позначити свого існування – це здається мені жахливим», –

писав у зрілому віці Гоголь.

Передчуття своєї передчасної смерті проявилось у

нього за сім років до його кончини. Своїм близьким і

знайомим повідав про це. Навіть казав їм, коли настане

остання година його земного життя. Незадовго до перед-

часної смерті спалив свої художні твори, написані остан-

нім часом. Дуже переживав, щоб його ненароком не похо-

ронили заживо.

Микола Васильович Гоголь був побожною людиною.

В години нервового неспокою, душевної тривоги завжди

шукав втіху в Богослужінні, відкриваючи в ньому для себе

глибину мудрості і душевної краси. Впродовж двадцяти

років з перервами працював над книжкою «Роздуми про

140

Божественну Літургію». Вперше «Роздуми» видано Панта-

леймоном Кулішем у 1857 році, а в радянський період про

неї ніхто не знав і лише в 1990 році ця книга побачила світ.

Прочитавши «Роздуми про Божественну Літургію», ми

починаємо пізнавати Гоголя справжнього, без прикрас і

зайвої критики. Своїми «Роздумами…» Гоголь полегшено

попрощався зі світом, в якому довелося прожити коротке,

але світле життя. Настільною книжкою у нього була Біблія,

яку він перечитував вже в який раз, щоб пізнати істинний

смисл буття людини на землі. За своє недовге життя Гоголь

перехворів багатьма хворобами. У 20-річному віці пережив

невдале кохання. Усе це його гнітило і врешті-решт при-

вело до передчасної смерті. Стан його здоров’я різко погір-

шився в кінці січня 1852 року. 11 лютого перестав їсти й цим

свідомо прискорював свою кончину. За його словами – «він

поститься», не міг уже ходити. Біля нього перебував лікар

Терещенко.

Своїх друзів письменник приймав неохоче. Просив тіло

не піддавати похованню до того часу, поки не появляться

ознаки його розпаду. В останні дні життя у нього трима-

лася висока температура тіла і лікарі запідозрили маля-

рію, якою міг захворіти, перебуваючи в Римі. Почали ліку-

вати препаратами ртуті, а саме «каломелю». Ртуть погано

виводиться з організму, сприяє розладу нервової системи,

серця, нирок, а відтак настає уремія, тобто самоотруєння

організму азотистими продуктами обміну речовин, внаслі-

док недостатності функції нирок. За півтора дня до смерті

Гоголь сказав, щоб його поклали в труну, а руки не склали

на грудях навхрест, як це прийнято для покійників, а про-

стягнути їх вздовж тіла і в труні через просвердлені дірки

вставити мідні трубки, щоб можна було дихати або покли-

кати когось на допомогу. Про стан здоров’я Миколи Гоголя

щоденно вів записи Василь Жуковський.

21 лютого 1852 року у Гоголя зупинилося дихання.

Відразу приклали дзеркало до обличчя – воно не запоті-

вало, вказуючи, що хворий помер. При житті ставили йому

141

різні діагнози: божевілля, невроз, депресія, шизофренія.

Поховали Миколу Гоголя на Новодєвічьєм цвинтарі.

З часом смерть Гоголя стала об’єктом чималих легенд,

які швидко забувалися, і лише в 1931 році при перепохо-

ванні останків покійного було виявлено, що череп у труні

був повернутий набік. Це наводило на думку, що Гоголь не

помер, а впав у летаргічний сон і був похоронений у такому

стані. А ще через кілька років після повторного огляду

останків не було серед них виявлено черепа.

БЕЗГЛУЗДА СМЕРТЬ ПОЕТА

Самогубство Володимира Маяковського стало для його

сучасників справжньою несподіванкою. Поет Володимир

Маяковський, як і його батько, Володимир Костянтинович,

був схильний до різких змін настрою навіть у незначних

життєвих ситуаціях. Сам поет іноді зізнавався своїм зна-

йомим, що в нього діється на душі щось незвичне, хоч це

було помітно для навколишніх навіть неозброєним оком.

Почав писати рано і відразу його запримітили як читачі,

так і чималі слухачі, бо Маяковський читав свої вірші в бага-

тьох аудиторіях і цим пишався, що його слухають, аплоду-

ють, часто хвалять, інколи ганьблять. З державним керів-

ництвом був у доброзичливих стосунках, а з Наркомом

освіти О. В. Луначарським часто обговорювали літературні

справи.

Як тільки-но встановилась радянська влада в Росії, Мая-

ковський сказав: «Нужно приветствовать новую власть и

войти с ней в контакт».

І це поетові легко вдалося. Йому дозволяли їздити в

європейські країни, США, де він теж збирав чималу публіку,

читаючи свої вірші. До речі, там народилася в нього позаш-

любна дочка, яка до старості літ пишалася своїм батьком.

До кінця життя залишився без партійного квитка, хоч,

як сам зізнавався, від партії себе не відділяв.

Всі, що його знали і слухали, помічали його психічну

неврівноваженість. Успіхи в літературі його окриляли, а

142

невдачі чи критика вводили в глибоку депресію. На висоті

таких психічних зривів розмірковував про самогубство не

тільки в приватних розмовах, але й писав у своїх віршах.

З цього приводу наведу уривки двох віршів:

«Стоит только руку протянуть –

Пуля мигом в жизнь загробную

Начертит гремящий путь» («Про Это»).

***

«Что ж, выходите

Ничего

Подкреплюсь

Видите – спокоен я!

Как пульс

Покойника» («Облако в штанах»).

У інших віршах прямо прорікав свою передчасну

смерть:

«Все чаще думаю – не поставить ли лучше точку жизни в

своем конце! Все равно я знаю, я скоро сдохну» («Флейта позво-

ночник»).

В іншому вірші читаємо:

«А серце рвется к выстрелу,

А горло бредит бритвою.

Петлю на шею луч накинь».

(«Человек»)

У буденному житті Володимир Маяковський з молодих

літ намагався піднестися над людьми, що його оточували,

вважаючи себе геніальним поетом.

І ось наближався кінець його земного життя. Поет три-

валий час жив разом із сім’єю Брик Лілії та Йосипа. У ці

злощасні дні вони перебували у відрядженні за кордоном.

Дехто припускає, що і вони причетні до прискорення заги-

белі поета. У їхній квартирі часто збиралися вбивці-чекісти.

Серед них бував комісар українського ГПУ Горожанін, який

причетний до масових арештів українських інтелігентів,

яких згодом тримали в тюрмах, а відтак розстріляли. Це він

подарував Маяковському пістолет, з якого поет застрелився.

143

У квітні 1930 року в театрі Мейерхольда була постав-

лена п’єса Володимира Маяковського «Баня», яку нега-

тивно сприйняли глядачі, а наступного дня в пресі появи-

лися негативні відгуки на неї. Дехто з істориків каже, що в

одному з персонажів «Бані» Сталін впізнав себе і наказав

ліквідувати поета, хоча це малоймовірно.

Усі неприємності, які одночасно нагрянули на психопа-

тичного поета, привели його до самогубства. 14 квітня 1930

року о 10 годині 15 хвилин після недружелюбної розмови з

актрисою Художнього театру, в своєму робочому кабінеті у

Москві вистрілом із пістолета Маяковський покінчив життя

самогубством. За два дні до цього написав прощальний лист

і залишив його на робочому столі, в якому було написано:

«В том, что умираю, не вините никого и пожалуйста не

сплетничайте. Покойник этого ужасно не любил…. Товарищ

правительство, моя семья – это Лиля Брик, мама, сестры и

Вероника Полонская.

Если ты устроишь им сносную жизнь – спасибо…

Как говорят –

«инцендент исчерпан,

Любовная лодка

разбилась об быт.

Я с жизнью в расчете

и не к чему перечь

Взаимных болей,

бед

и обид.

Счастливо оставаться».

Владимир Маяковский

12.04.1030

г.

Тіло поета піддали кремації і прах поховали на одному

з московських цвинтарів. Так закінчилось життя відомого

російського поета, який прожив лише 36 років.

Маяковський не був офіційно одруженим, але користу-

вався великою популярністю серед жінок і в деяких із них

закохувався. За своє коротке життя Володимир Маяковський

144

побував у десятках міст Радянського Союзу і в багатьох кра-

їнах світу. Так з 14 серпня по 25 жовтня 1825 року гастролю-

вав в США. Там він познайомився з російською емігранткою

Еллі Джонс (Єлезавета Зіберт). Поет навіть хотів одружитися

з нею, але завадили недавні почуття до Лілії Брик, і він зали-

шив Америку, а 15 липня 1926 року народилася дочка поета

Хелен -Патрісія Томсон. Прізвище їй дали чоловіка Джор-

джа Джонса. Свою дочку Маяковський побачив, коли їй

було три роки і перебувала вона з матір’ю в м. Ніцце (Фран-

ція). Дочці сказали правду про її батька в дев’ятирічному

віці. Вона успадкувала від батька творчий талант, закінчила

художній коледж, писала фантастичні романи, детективи. У

1954 році вийшла заміж за американця Уейна Томпсона.

Патрісія Томпсон померла 1 квітня 2016 року. Син Мая-

ковського Гліб-Микита мав четверо дітей (дві дочки і два

сини), які стали скульпторами, художниками. Рід Маяков-

ського продовжують п’ять внуків Гліба-Микити.

Вагітною від Маяковського була його остання кохана –

Вероніка Полонська. Будучи заміжньою жінкою, не хотіла

розлучатися з чоловіком і зробила аборт. Мабуть, цей випа-

док прискорив загибель Володимира Маяковського, але це

вже тема для детального дослідження біографів поета.

ПЕРЕДБАЧЕННЯ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ СМЕРТІ

Із своїх спостережень я переконався, що заповіти скла-

дають, як правило, люди похилого віку, передчуваючи,

що наближається кінець їхнього земного шляху, а перед-

бачення своєї дочасної смерті відчувають деякі молоді, або

уже досить зрілі особистості. До тих, хто передбачив свою

неприродну смерть, належав і Ярослав Галан.

Ярослав Галан – пролетарський письменник, борець

проти церкви, хоч присягав на Біблії в церкві села Ниж-

ній Березів, що бере собі за дружину молоденьку Анничку

Геник і буде вірний їй аж до смерті, але згодом повірив

більшовицькій брехні, що вона стала шпіонкою, фашист-

кою і навіть після її розстрілу в 1937 році нічого не зробив,

145

щоб відновити її чесне ім’я. Він до останку продовжував

віддано служити владі, яка на його очах принесла стільки

жертв для українського народу, продовжуючи ганьбити

українських націоналістів, Папу Римського, паплюжити їх

у своїх памфлетах, фейлетонах. І став нарешті, як пізніше

з’ясувалося, жертвою наперед спланованої акції КГБ. Це

сталося 24 жовтня 1949 року. Я. Галан міг здогадатися, що

на його життя планується замах. Так, за тиждень до вбив-

ства в нього відібрали зброю, яку давали журналістам після

війни для самозахисту, звільнили від улюбленої праці у

газеті, хтось отруїв собаку. Але він продовжував ідеологічну

роботу, ніби нічого не сталося.

Ось, що він писав про себе: «За фахом я – журналіст,

моя мета: захищати те, що я люблю, і долати скільки маю

сили, те, що ненавиджу; задумав опріч пера взятися трохи

за музику, вдатися до педагогіки, народився в 1902 році,

коли помру – не знаю; вмру може і не своєю смертю, бо ж

борня сил триватиме ще довго по війні».

Відразу після вбивства Ярослава Галана швидко були

спіймані студенти, яких звинуватили у вбивстві, і вони тут

же призналися в скоєному, що дістали такий наказ від

свого зверхника, бо так нібито звелів розквитатися з Гала-

ном Ватикан.

У ці дні до Львова прибув Лаврентій Берія і сказав, що

«дамо відповідь бандерівським терористам червоним теро-

ром». Так і сталося: почалися арешти серед молодих людей,

які невдовзі поплатилися життям або тривалим ув’язненням.

А про Анничку, молоденьку дружину Ярослава Галана,

яка стала жертвою сталінських репресій, ніхто не згадував.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

(8.01.1935 – 13.12.1963)

Коротке, як зимовий день, життя поета Василя Симо-

ненка. Але за цей відрізок часу, що судилося йому ходити

по білому світі, зробив багато, щоб утвердити себе в україн-

ській літературі.

146

Моє життя – розтрощене корито.

І світ для мене – каторга і кліть.

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Помилився поет лише на один рік до смерті, яка тоді

йому ввижалася, не доживши до тридцяти літ. А все-таки

інтуїція підказувала йому, що його чекає передчасна смерть.

І це тоді, коли йому виповнилось було лише 23 роки.

Не докоряю нікому і ніколи,

Хіба що на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять три в моєму серці втеча,

Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.

Але одночасно твердив, що «Смерть – не кінець

боротьби... праця людини – безсмертя її». А смерть діда,

героя його вірша, на цьому не закінчується: «його думи

нехитрі додумають внуки». А зрештою, пише поет, «хто

хоче жити, ніколи не помре». Симоненко з великою пова-

гою і любов’ ю ставився до матері і в той же час в умовах

більшовицької держави ставав безбожником. У своїх кіль-

кох віршах перевершив навіть Дмитра Павличка у його

нехтуванні вірою батьків, їхнім застереженням не хулити

Бога. Так Дмитро Павличко у віршах зневажливо ста-

вився до старовини, народних святинь. У вірші «В Дорозі»

кепкує, що біля доріг «стоять старі хрести», а, йдучи повз

них, «ми шапок не знімаємо, не кланяємось». І тут же,

наче на догоду старшому колезі по перу, Василь Симо-

ненко пише:

Іду, не хрестячись, в дорогу –

Я віру прадідів забув…

Але на цьому в богохульстві він не зупиняється, у вірші

«Прокляття» устами діда пише:

Ти слухав, Ісусе, промову діда?

Вона мені мозок на клапті рве –

століття тяжка обида

у серці моїм живе.

Ісусе!

147

Плакати годі,

не треба дощу з очей!

Давно ти зрадив народу –

будь проклят

ім’ям людей!

(вірш «Прокляття», у збірці

«Лебеді Материнства» 1981 р. ст. 133)

Страшно читати такі безбожні слова прокляття Спаси-

телю, що нібито виходять з уст народу. Доречно сказати, що

народ наш мудрий і тут же відсіває здорове зерно від полови

і куколю. Мабуть, прояви богохульства у деяких віршах про-

явилися через те, що виховувався без батьківської опіки, не

знайшов порозуміння з батьком, а ставши дорослим, вихо-

ваний у комуністичному дусі, забувши віру предків, став

комуністом-утопістом, хвалив комуністичну Росію у віршах:

«Завжди з Росією, з тобою», «Серце моє в комсомолі».

Згодом побачив у житті одне, а мусив писати інше і це

коробило його душевний стан. Особливо вразило поета,

побачені без могил, заховані від людського ока, жертви

тоталітарного режиму. Щоб заспокоїти себе почав багато

курити, вживав алкогольні напої, що привело до конфлікту

з простими міліціонерами, які не зважили на його посвід-

чення журналіста і керівника відділу літератури Обласної

молодіжної газети.

На мою думку, побої в міліцейському приміщенні не

привели його до хвороби, а просто прискорили її розвиток,

а отже, і його смерть, яку він передбачив.

Дмитро Павличко встиг покаятися прилюдно, напи-

савши «Покаяльні псалми», а Василь Симоненко не встиг,

але мало хто про це знає. Молодий поет любив життя, але

доля, наче не чула його, коли він карався в передсмертних

муках. Вона, мовби не помічала, кудись поспішаючи, не

чула його душевного болю, а пройшлась стороною. А йому

так хотілося жити, хоча б до п’ятдесяти літ. Не судилось.

Чомусь так стається на світі, що гинуть передчасно ті, «най-

мудріші, хто найдужче любить життя».

148

ЗАГИБЕЛЬ, ПОВИТА ТАЇНОЮ

Життя людини на цьому світі таке коротке, а щоразу

чуємо в засобах масової інформації, що то тут, то там хтось

покінчив життя самогубством у розквіті фізичних сил і

розумових здібностей. Мову поведу про талановитого буко-

винця родом із міста Кіцманя Чернівецькох області, про

якого рано дізналася вся Україна. Це Володимир Івасюк

(04. 03. 1949 – 18 05. 1979). Не стану переказувати його біо-

графію, а лише відзначу, що його талант до музики, скла-

дання віршів проявився в ранньому дитячому віці. Вчився

в медичному інституті і після 4 року навчання на Буковині

перевівся у Львівський медичний інститут, щоб одночасно

вчитися по індивідуальній програмі ще й в консерваторії.

Лікар, скрипаль, грав на фортепіано, віолончелі, гітарі,

виконував свої пісні, малював. Його пісні виконували і відомі

на той час співачки естрадного жанру. Про нього заговорив

інтелектуальний світ. Слава про молодого композитора

поширювалась з неймовірною швидкістю. Його пісні спі-

вали і на інших континентах. Кажуть, що дехто йому зави-

дував, бо скрізь він встигав, виконував громадську роботу і

навіть у 1974 році був делегатом ХХІІ з’їзду ЛКСМУ.

І ось 25 квітня 1979 року Володимир Івасюк пропав.

Пізніше хтось пригадав, що цього вечора до нього при-

їхали легковим автомобілем два чоловіки і він поїхав із

ними. Почалися тихі розмови, підозри чогось невідомого.

Одні казали, що хтось із його конкурентів викрав компо-

зитора, інші – що, можливо, затримали в КГБ. Кількаденні

пошуки не дали результату і лише 18 травня 1979 року його

випадково знайшов повішеним солдат, що виконував якесь

завдання командира військової частини, що розташовува-

лась неподалік цього місця, в Брюховицькому лісі. Відразу

взяли повішеного на медичну експертизу, яку проводив

Зілінгуров, доцент Львівського медичного інституту. Слід-

чим і медичною експертизою було доведено, що відомий

композитор покінчив життя самогубством через повішення

на дереві в лісі.

149

22 травня 1979 року труну з небіжчиком несли на Личаків-

ський цвинтар через усе місто, співаючи «Чуєш, брате мій…»

Серед людей, а особливо тих, хто його добре знали, поши-

рювалися різні версії причини смерті композитора. Щоб не

надавати надто великого розголосу цій події, в газеті «Вільна

Україна» виступив прокурор області і вніс ясність щодо при-

чини його самогубства. Основну увагу звернув на те, що компо-

зитор перед тим кілька тижнів лікувався у Львівській психлі-

карні і там виношував думки про самогубство. Це згодом під-

твердила його наречена Тетяна Жукова, з якою Володимира

Івасюка зв’язували впродовж п’яти років романтичні стосунки,

і якій він сказав про самогубство, перебуваючи в психлікарні.

Про це вона відкрито неодноразово говорила. Дехто припу-

скався думки, що красуня-блондинка Тетяна Жукова закру-

тила голову не тільки Володимирові, а й іншим молодим

хлопцям і хтось із її ревнивих кавалерів наважився знищити

суперника. Довго не вщухали розмови про його смерть. Навіть

рідні і близькі знайомі не вірили в те, що це було самогубство, а

думали, що хтось став до цього причетним. Дехто із викладачів

консерваторії вважав, що надто чутливий характер В. Івасюка

міг стати приводом самогубства, що йому не дали премії імені

Миколи Островського, на яку він претендував. Приводили ана-

логію долі талановитого письменника Григора Тютюнника,

лауреата премії імені Лесі Українки, який претендував на дер-

жавну Шевченківську премію, але вона дісталась іншому пись-

менникові і тоді Григір Тютюнник повісився.

Відзначу, що й донині існують різні версії смерті

Івасюка. Ніхто не вірить, що він здійснив акт суїциду через

повішення.

Його могилу тричі підпалювали. У 1994 році Президент

Леонід Кравчук підписав указ про присудження Володими-

рові Івасюку Шевченківської премії посмертно, а 1 березня

2004 року Президент Віктор Ющенко присвоїв йому звання

Героя України.

Композитор помер таким молодим, але пісні його зву-

чать усюди і пам’ять про нього житиме у віках.

150

ЇЙ ТАК ХОТІЛОСЯ ЖИТИ

Ти до останньої хвилини

Ти берегла надію –

Та смерть прийшла!

Лиха година

Розвіяла цю мрію…

Яків Бузинний

Мрія кожної людини – жити щасливо і довго на пре-

красній землі, що зветься Україною. Та багато хто покидає

цей благодатний край, проживши в ньому недовго.

Наталія Чайка-Бузинна – одна із таких, що пішла у

засвіти у 25-річному віці, залишивши напівсиротами двох

маленьких дітей. Про наближення смерті відчула за два

роки до скону, захворівши тяжкою невиліковною хворо-

бою. Не допомогли ні дорогі ліки, ні лікування в Німеччині.

Наталя народилася 1959 року в Києві, в побожній хрис-

тиянській родині, де на першому місці було духовне життя,

а потім усе інше. Батько Наталії, Яків Бузинний – відомий

поет, який написав і видав чимало прекрасних поетичних

книг, у яких переважає релігійна християнська тематика.

Такою поезією можна насолоджуватись, читати як вечірню

молитву до Бога за прожитий день, за здійснену працю, за

можливість спілкуватися з людьми, творити добро в ім’я

Отця, і Сина, і Духа Святого.

Тішилися батьки красунею-дочкою. А ще більше радо-

сті прийшло до рідної оселі, коли дочка в 21-річному віці

вийшла заміж і невдовзі народила двох діточок. Та тіши-

лися всі недовго, бо через два роки захворіла тяжкою хво-

робою, причиною якої стало опромінення молодої дівчини

в дні аварії на ЧАЕС.

Знаючи про свою неминучу загибель, вона до остан-

нього подиху не здавалась. Їй так хотілося жити заради сім’ї,

маленьких дітей. Лише впродовж п’яти років писала вірші, а

як багато в них є повчального, любові до Бога. Поетеса шкодує

перед самісінькою смертю, що так мало довелось пожити на

цьому світі, але вона не боїться, що її накриє могильна плита.

151

Пускай в лицо забвенье дышит

И сыростью могильная плита –

Ее я не боюсь – душою слышу

Я впереди идущего Христа!

Немилосердна смерть забрала її на той світ 7 червня

1994 року. За два роки до смерті поетеса написала вірша, в

якому є такі рядки:

Страшусь ли я смерти?

Страшусь – на земле я любовь оставляю,

Жаль, что вместе так мало пожить довелось,

Но печаль и тоску я с собой забираю…

Її збірка поезій «Страшусь ли я смерти?» двічі уже вида-

валась після її передчасної смерті. Її вірші спонукають заду-

матись тих, які їх прочитають, що життя може бути таке

коротке і треба вчасно зрозуміти суть перебування людини

на цьому світі, що залишить в ньому і з чим стане перед

Богом після смерті.

А батько в щоденній зажурі чекає на свою зоряну дорогу

і часто в думках звертається до своєї дочки, присвячує їй

вірші і молиться:

Творцю молюсь безперестану

І… вже від щастя плачу,

Бо вірю, що в той Рай дістанусь,

І там тебе побачу!..

Вірші Якова Бузинного і його передчасно вмерлої дочки

Наталії – справжня духовна скарбниця, з якої можна чер-

пати добро і натхнення.

ЯР ЧОРНОГОР (ПАВЛО ФЕДЮК)

ПОВЕРНУВСЯ В КАРПАТСЬКІ РУНГУРИ

Павло Федюк – поет, письменник за два тижні до своєї

загибелі передбачив її. Я познайомився з ним в кінці дев’яно-

стих років ХХ століття в приміщенні Львівського відділення

НСПУ на презентації якоїсь книжки. З цього часу часто

заходив до нього в редакцію газети «Літературний Львів», де

він працював редактором. У письменницькому часописі я

152

публікував свої новели і кожного разу відчував, що розмови,

дискусії з такою непересічною особистістю йдуть мені на

користь. Поруч із редакцією «Літературного Львова» знахо-

дилось видавництво «Кобзар». Там я видав кілька своїх кни-

жок, а до однієї із них – «Хмари над Гараєм» – Павло Федюк

написав передмову – «Повнота щастя і зрада».

Відвідування творчої спілки, знайомство з багатьма пись-

менниками і поетами надавали мені стимул до написання чер-

гових повістей, новел, оповідань. Кілька разів разом з письмен-

никами Львова зустрічав Новий рік, цікаво пройшло і відзна-

чення 50-ліття Павла Федюка, на якому мав честь бути. Напи-

савши п’ять книжок, а це повісті, оповідання, новели, нариси,

я подав заяву для вступу в Національну спілку письменників

України. Та моя заява і рекомендації письменників Євгенії

Божик, Надії Ковалик і Ярослава Павлюка довго лежали «уже

під верхом», як казав тодішній голова Львівського відділення

НСПУ Левко Різник, але не дав моїй заяві ходу, не представив

її перед приймальною комісією. Я не став роками чекати і без

усяких зволікань вступив в Українську асоціацію письменни-

ків Західного регіону, на засідання якої приходили і дехто з

членів НСПУ. Серед них завжди був Павло Федюк. Кожного

разу він брав активну участь у різних дискусіях, презентаціях

нових книг молодих і літніх авторів. Ніколи не чув від нього

повчань або дошкульної критики, а радше в його словах була

доброзичливість, побажання ретельніше працювати над сло-

вом, і автори завжди були вдячні йому за це.

Народився Павло Васильович Федюк 14 липня 1948 року

в селі Рунгури на Гуцульщині. Завжди пишався своїм селом,

родиною, якій довелося винести всі злигодні світових війн.

Село в часи Другої світової війни було майже вщент зруйно-

ване, але працьовиті односельчани не дали йому безслідно

зникнути. Про події, що відбувалися в селі, місцевих патріо-

тів, командира УПА «Заведію» Павло зібрав чималий мате-

ріал і писав трилогію під назвою «Рунгурська трагедія».

Після закінчення середньої школи вступив до Львів-

ського університету імені Івана Франка. Якраз у цей час про-

153

котилися масові арешти української інтелігенції, студентів.

Не оминула репресивна радянська система і Павла Федюка.

У 1973 році за націоналістичні висловлювання його виклю-

чили з третього курсу факультету журналістики. Два роки

прослужив в армії, а відтак багато років працював на лісо-

повалі в лісах Кіровської області Російської Федерації. Кращі

молоді роки минули поза рідним краєм на тяжких роботах.

Та молодий чоловік не втратив охоти до творчості, а навпаки

став ще більш активним і невдовзі після повернення на рідну

землю кидається у вир літературного процесу: пише вірші,

оповідання, новели, есе, публіцистичні статті, п’єси. Назву

лише кілька його книжок: «Нічна зозуля», «Самотня зір-

ниця», «Гуцульська мадонна у весільній сорочці», «Львівська

прописка, або Дівка з хатою», «Різдво в реанімації», п’єси

«Позичений чоловік», «Камінь над прірвою» та інші. Його

художні твори високо оцінювали Євген Гуцало, Микола

Холодний, Михайло Осадчий, Василь Куйбіда та інші літе-

ратори. Хочу процитувати один із кількох віршів, надруко-

ваних у журналі «Жовтень» у липні 1982 року.

Одна іскринка

Одна іскринка твого погляду

Розпалює в душі моїй пожежу.

Одна мить твоєї зневаги

Розбурхує в душі моїй бурю.

Один мент твоєї байдужості –

І я стану холодним згарищем.

Одна мить твоєї любові –

О, як я в життя закохався.

Але найбільш вагомою книжкою письменник вважав

«Нічну зозулу». У її виданні йому допоміг Євген Гуцало,

за яку в 1990 році його прийняли до Спілки письменників

України. Впродовж тринадцяти років працював редакто-

ром газети «Літературний Львів», яка на той час користу-

валася великою популярністю серед творчої інтелігенції і

багатьох любителів художнього слова.

154

Павло одружився, у подружжя народилося двоє дівчат.

Живи, радій, пишайся, твори і дій. Та сімейне життя не

склалося. Дружина залишила Павла і почала жити з його

товаришем по роботі, письменником Ярославом Павлю-

ком, що працював директором літературного фонду Львів-

ського відділення СПУ. Часто, буваючи у Львові, я навід-

увався до обох. Якось кажу Павлові: «Шкодуєш і, мабуть,

тримаєш злість на товариша, що відібрав у тебе дружину?»

«Аніскілечки, – відповів Павло і тут же зайшли обидві

доньки в його кабінет, щоб тато дав їм трохи грошей, бо

якраз у цей день була в нього зарплата. – Отак щоразу від-

відують мене діти, коли отримую зарплату, але я для них

нічого не шкодую».

У цей же день зустрічаю Ярослава Павлюка і розігрую

жалібну сцену: «Бідкається Павло, що ти забрав у нього

таку красиву дружину, а він самотній карається».

«То неправда, – каже Ярослав, – є у нього чудова жінка,

з якою давно перебуває в цивільному шлюбі – це пані Ліда,

що живе у Винниках».

«От і добре, а я й не знав, хотів навіть йому поспівчувати».

«То не той випадок, що треба співчувати. Павло завжди

мав успіх у красивих дівчат і жінок, – сказав Ярослав. – Та

й зрештою його перша дружина, з якою я думав звити

сімейне гніздо, залишила нас обох і подалася на заробітки

до Італії і не дає нам про себе знати».

Невдовзі я познайомився з дружиною Павла, Лідою, і

гостював у них дома, що на окраїні Винниківського лісу. «Щас-

лива сім’я», – подумав тоді, та доля розпорядилася інакше.

Павло приїжджав у місто Сокаль, на презентацію аль-

манаху «Сокальщина літературна», видання якого я запо-

чаткував у 1998 році. Павло виступав зі своїми віршами-па-

родіями на своїх колег-поетів зі Львова і його пародії, емо-

ційно ним прочитані, численні присутні зустрічали бурх-

ливими оплесками.

І ось остання травнева неділя 2007 року. Члени Україн-

ської асоціації письменників зібралися, як завжди, в при-

155

міщенні Будинку офіцерів Західного оперативного коман-

дування. Вів творчий захід Віталій Микульський, тодішній

голова творчої організації. Йшло жваве обговорення твор-

чості новоприйнятих в Асоціацію членів. Всі були підне-

сені, веселі, жваві, аж приходиться ведучому панові Віталію

вгамовувати творчий запал присутніх. Далі пішли розмови

про нещодавно написані вірші поетів і дехто з них читав їх

уголос. Ті, що слухали, давали свої критичні зауваження,

поради. Павло Федюк сидів поруч мене, і я вийняв з папки

книжку «Записки Старого доктора», а це два романи, опо-

відання, новели і власне, записки подій, що траплялися під

час моєї роботи. Книга вийшла у видавництві «Коло», що у

Дрогобичі. Пишу дарчий запис у книжці і віддаю Павлові.

– Отак, друже, – сказав Павло, – прочитаю твою книжку

і вже через два тижні мене не стане.

– Поїдеш кудись? – питаю.

– Ага, на той світ. Наступного разу не будеш мене

бачити серед присутніх.

– Схаменися, Павле, нащо таке кажеш? Ти житимеш

довго. Ось наступного року відзначимо твоє шістдесяти-

ліття. Згадай, як було весело в компанії творчих особисто-

стей, коли ми відмічали на вулиці Крушельницької твій

ювілей. Я тоді навіть вперше сів за рояль і щось награвав, а

всі думали, що то якась дивна мелодія невідомої пісні.

Павло тяжко зітхнув і каже:

– Шістдесятиліття буду відмічати десь там, у засвітах.

Ми вийшли на вулицю дружньою компанією: Віта-

лій Микульський, Василь Ткачик, Микола Негрич, Павло

Федюк, Лідія Йолтуховська -Скоропис і я. Усі разом пішли в

кафе, що на вулиці Богдана Хмельницького. Обідали, пили

каву і планували, як краще проводити наступні зібрання

письменників і поетів. Тут же мова зайшла про прозову

книжку Павла Федюка «Гуцульська мадонна у весільній

сорочці». Віталій Микульський радив Павлові зібрати від-

гуки, рецензії на цю книжку, щоб відіслати їх в Шевченків-

ський комітет на здобуття Державної премії.

156

На знак згоди Павло лише кивнув головою. Пообідавши,

вийшли на вулицю і розійшлися кожен хто куди. Я і Павло

йшли до трамвайної зупинки, що навпроти Оперного теа-

тру. І тут Павло дістає з кишені п’ять гривень і подає мені.

– Для чого? – питаю.

– Як для чого? Віддаю борг, не хочу йти на той світ з

боргами.

– Павле, схаменися, кинься тої розмови про загробний

світ, тобі ще жити і жити, – кажу. – А гроші візьми назад і

купи собі морозиво й охолонеш од духоти.

– Вибач, – мовив Павло, – я поспішаю ще на одну зустріч.

Пішов, а я подумав, що він пожартував і швидко забув

про нашу розмову. Минуло два тижні і 5 червня 2007 року

мені подзвонили зі Львова, що помер Павло Федюк. Я тут

же згадав його передбачення своєї передчасної загибелі,

про яку мені він повідав два тижні тому. Похоронили його

на Гуцульщині в рідному селі Рунгури. Існує кілька версій

його загибелі. Одна з них, що на вечірці в домі його першої

нареченої Оксани, після чаркування почалася дискусія, а

відтак перейшла в сварку і хтось із компанії вдарив Павла

фляшкою по голові. Павло, втративши свідомість, впав на

диван, а всі подумали, що він, сп’янівши заснув. Аж вранці

його колишня наречена Оксана зрозуміла, що то не сон, а

Павло уже не дихає. Викликала «швидку», якою відвезли

труп у морг.

Сама ж Оксана розповіла іншу версію його смерті.

Казала, що він у той день зустрів її на вулиці і запросив у

кафе, щоб поговорити з нею. Говорили переважно про дав-

номинуле, а ще просив, аби вона простила йому заподіяні

їй ним гріхи і казав, що від неї йде дуже позитивна енер-

гія. Говорив, що надто стомлений життям і скоро помре,

попросився до неї на нічліг. Уже, будучи на її квартирі,

повторив про свою передчасну смерть. Вона поклала його

спати, а вранці підійшла до нього, а він уже не дихав, під-

няла його голову і сльози бризнули на його обличчя. Викли-

кала «швидку» і труп забрали на експертизу.

157

Про все це Оксана Івасюк описала в своїй повісті «Сянка»,

що вийшла друком у видавництві «Сполом» у 2009 році. А в

серпні 2009 року помер у лікарні Віталій Микульський, який

був близьким товаришем і наставником багатьох львівських

літераторів, організатором і довголітнім головою Україн-

ської асоціації письменників Західного регіону.

Пам’ять про життя і творчість Павла Федюка житиме

довго серед тих, хто його знав особисто або читав його твори.

ВОНА СПІШИЛА ЖИТИ

Боюсь не смерті я, о ні!

Боюся щезнути навіки.

Хочу, щоб труд мій натхненний

Коли-небудь побачив світ.

М. Лермонтов

Весела, радісна, красива, в розквіті таланту і фізичних

сил – живи, радій, втішайся світом, даруй свою любов коха-

ному, народжуй дітей, твори поезію і гордо йди поміж

людьми, живи на повну! Здавалося, довго буде так тривати,

та раптом все зникає в одну зловісну мить, коли прожито

втішно на цім світі лише 27 літ. Невблаганна, страшна

смерть душить подих людини, і лише безсмертна душа спо-

кійно покидає тіло і мандрує туди, куди показує їй дорогу

Господь. Ніхто Йому й ніколи не зможе стати наперекір, бо

Він – Отець Всевишній, справедливий і знає, що кому нале-

жить мати і як довго на цім світі жити.

Українська поетеса Рута Вітер (Юлія Пігель) (08.11. 1981 –

14.09.2008) була наймолодшою на той час членкинею у

Львівському відділенні Національної спілки письменників

України. Народилася у Львові, закінчила Львівську ака-

демію мистецтв і аспірантуру при кафедрі моделювання

костюмів у цьому ж вузі.

Звідки ж таке незвичне ім’я і прізвище поетеси? Рута –

багаторічна трава, а вітер завжди любить свободу. Молода

дівчина любить дощ, бо:

Дощ – померлих людей тихі сльози.

Їхній гнів – блискавиці і грози.

158

Поетеса вірила в реінкарнацію людини і вважала, що «у

попередньому житті, мабуть, дощем я була, та час минув і

я про все забула».

Герої і героїні її творів незвичайні особистості і мають

космічне походження. Навіть кохання у поетеси – воістину

космічне.

Героїні її віршів – особистості з космічними якостями.

О як я люблю Вас, люблю бездоганно.

О як з Вами бути волію, бути безмірно –

Умерти навіть Вас готова заради,

Зірки в небесах запалити космічні.

Багато місця в її поезії відведено коханню, бо це і не

дивно, адже авторка – молода дівчина, яка в пориві при-

страстей каже:

П’янію до нестями від кохання,

Лечу за Вами безміром небес.

Треба відмітити таку деталь, що вона звертається до

коханого на «Ви», наче до батька чи старшої людини:

Я сотню літ чекала Вас, коханий.

Я смертю і життям любити Вас обрана,

У пеклі з Вами бути чи в раю.

На відміну від Василя Симоненка, який «віру праді-

дів забув», вона не сміє порушувати заповіти предків, бо

«згубити рід свій – зі смертей найгірше». Треба цінувати

свободу, бо «свобода вища за безсмертя», «багатство – у

свободі, свобода – у любові». Тут принагідно наведу слова

Любомира Медведя: «Якщо ми не зробимо висновків із

того, що отримали у спадок, ми й кроку не ступимо у май-

бутнє».

У поетеси що не вірш, то філософські роздуми про час,

істину. Так, час непідвладний героїні її віршів. Вона може

йти навіть проти часу, бо він не тяжіє над нею, бо «нема

часу – нема смерті, а є ті, хто достойний воскреснути».

Говорячи про істину, поетеса запитує:

У чому істина? В безмежності блукання?

У чому щастя? Може, у безумстві?..

159

Лиш слова не подолати смертю,

Коли слова здіймають вгору крила.

Я детально ознайомився з творами поетеси в більшому

обсязі уже після її загибелі, хоча читав деякі її вірші, що

друкувалися в газеті «Літературний Львів». Саме там, у

редакції, мене познайомив з нею письменник Павло Федюк.

Друга зустріч із нею була в приміщенні Будинку офіцерів

Західного оперативного командування під час чергового

засідання членів Української асоціації письменників. Туди

іноді приходила і Рута Вітер. Обидва рази ми розмовляли

про літературу, її значення на сучасному етапі становлення

незалежної держави. На мене вона кожного разу справляла

приємне враження незвичайної особистості, яка кількома

реченнями могла висказати так багато творчих ідей...

На думку поетеси:

Ми на землі для вічних вдосконалень,

Для руху вгору, для видобування суті.

Та тільки смерть є чистим абсолютом –

Людина помирає – не вмирає таїна.

Я навмисне навів багато цитат із її творчої спадщини,

аби читач підмітив, що в багатьох віршах йдеться про

смерть. Мабуть, поетеса відчувала передчасну свою заги-

бель, але конкретно не вказувала на трагічний випадок,

коли він обірве молоде життя, і поспішала сказати читачам

своє сокровенне слово. Вона не боялася смерті, бо відчувала,

що там, у небесах, є справжня свобода. Свободу порівнює зі

свободою польоту орла. А це:

Політ у спокій. Небо. Воля.

Лечу, лечу крізь час,

лечу до зір, лечу до сонця.

….І наш політ стрімкий неначе вітер

Такий політ – на дно самого серця!

То, може, смерть є тільки тінню світу?

О, тільки ангели уміють так любити.

Політ у той світ:

«…і смерті не спинити цей політ натхненно,

Коли достойні ми воскреснути навіки».

160

Кожен її вірш – не просто заримовані слова, а має гли-

бокий філософський зміст, якого нині так бракує у багатьох

сучасних поетів.

Її вірші треба не тільки читати, але роздумувати над

кожним словом.

Нерозділене кохання, важка хвороба, високі помисли і

мрії в житті, які не змогли зреалізуватися тут, на землі, при-

вели її до трагічної загибелі. А закохана вона була так сильно,

як ніхто інший із тих, хто її оточував. Кохання у Рути Вітер –

воістину космічне. За коханим вона готова податися в незві-

дані світи. Хіба без трепету в душі можна читати такі її слова:

П’янію до нестями від кохання,

Лечу за Вами безміром небес.

Неспокійна душа поетеси прагне чогось вищого в цьому

світі, вона прагне випробування, яке вважає Дарунком, бо

добре знає, що «так нічого не дається». Вона не може чекати

спокійного кохання, тихого життя – це не для неї, бо в душі

має вогонь, який рветься назовні, в космос:

Скільки можна мовчати отак вулканом,

Скільки можна дрімати….

Скільки можна тримати в собі шторми океанів.

Пора виступати уперше, немовби востаннє.

І вона покинула цей світ, як шторм океану, як вивер-

ження вулкану. Шкода лишень, що так рано обірвалося на

високому злеті її молоде життя. Вірю, що її душа перебуває

в астральному світі поміж ангелів-хоронителів.

Її віршами, творчими успіхами в мистецтві, вродже-

ною красою захоплювалися не тільки молоді люди, але й

поважні літні особистості. Дехто навіть підозрював, що

трагічна загибель Рути Вітер без злої сили не обійшлась, і

донині вона покрита таїною для багатьох її читачів і навіть

близьких знайомих.

161

ВЕЧІРНІ РОЗДУМИ НА САМОТІ

Подих останній веде в забуття тих,

хто жив для речей,

Лише повік залишається серед живих той,

хто жив для людей.

Вадим Шефнер

Роздуми… Роздуми… Давно запримітив, що завжди

у пізню вечірню годину на гадку приходить минуле. Див-

люсь у вечірнє зоряне небо, стишуюсь у задумі і ніби чую

місячний сміх. Згадую слова Нестора Чира: «Відколи світ –

крокують поруч тривога, радість і журба». Чомусь у світі в

людини так багато тривог і журби, а радості лише миттєві,

як і саме життя. Борюся з химерами старості і нічого не

можу вдіяти, бо вони підступні, настирливі і що хоч роби.

Та це й не дивно. Кожному вділено на цьому світі стільки

добра, радості, скільки він заслужив, а добро визначається

не зливою красивих слів, а ділами.

Відколи себе пам’ятаю (а свідомо почав пізнавати навко-

лишній світ з трирічного віку) завжди шукав, пізнавав щось

цікаве, невідоме. Та вже в дитячому віці виникло запитання

для чого людина живе на світі? При чому одна, здавалось,

розкошує, бо має хліб і до хліба, здорова, завжди усміхнена,

чимось втішена, а інша ледве животіє, бо мати рано померла,

а батько про дитину не дбає. Таким залишився в пам’яті мій

шкільний товариш Володя, який жив сам у старенькій хаті,

бо батько після смерті матері подався до міста і там одру-

жився з вдовою. Хлопець приходив до школи замурзаний,

неохайний, голодний і зніяковіло просив когось, щоб йому

позичили карбованця або дали кусень хліба. Звичайно,

таких, щоб позичали гроші, не було, бо добре знали, що

не поверне позичене, а хлібом деколи вгощали. Закінчив

Володя семирічку і поїхав з села до батька, який теж жив

бідно, бо друга дружина мала трьох дітей від першого чоло-

віка, який помер, залишивши її злиднювати. Мачуха свого

162

пасинка чомусь незлюбила, і він почав з ранніх літ працю-

вати на різних роботах, не боячись труднощів, що виникали

щодня. Згодом став шахтарем, а це робота не для слабосиль-

них, а фізично загартованих змалку. Зустрілись ми, коли нам

обом було понад 45 років. Побачив перед собою змужнілого

чоловіка, який був цілком задоволений життям.

Ще, навчаючись у медичному інституті, я приглядався,

як прозектор робив розтини трупів, і хотів побачити те

місце, де знаходиться в людини її душа. Згодом патолого-

анатом дозволяв мені робити під його контролем такі ж

розтини, і я мав більшу можливість шукати сховок, де за

життя людини перебуває її душа, про яку так часто згаду-

ють люди: і ті, що розкошують, і ті, що живуть у бідності,

обтяжені хворобами, убогі, нещасні, словом, позбавлені

радості в житті й втіхи в ньому, надіючись, що в майбут-

ньому станеться чудо, і вони заживуть по-людськи, але чуда

не ставалося; вони доживали свій вік так само, як і почи-

нали: хто сиротою чи напівсиротою, інші мали хворих бать-

ків або самі ціле життя хворіли. Деякі, а таких було най-

більше, нарікали на долю, заздрісним оком поглядали на

здорових і сильних людей, а інші вичікували, що ось-ось

щось зміниться на краще. Вони мали надію і це допома-

гало їм легше переносити життєві труднощі. Лише в ста-

рості зрозуміли, що надіятись на щось добре уже пізно, та

й нащо їм якісь статки, коли їх не було замолоду, не мали

чим втішатися. Інші в той же час мали всього вдосталь,

розважалися з красивими жінками чи чоловіками, а вони

могли тільки споглядати здалека або замикалися в своїх

чотирьох стінах, проклинаючи долю, недобру, гірку, і це

прискорювало їхню загибель. Деякі люди закінчували свій

земний шлях у глибокій депресії, а відтак суїцидом у різних

його різновидностях: повішення, стрибки з вікна висотного

будинку, втоплення в криниці чи в річці.

Я придивлявся до людей, що оточували мене. Спілку-

ючись із ними, вивчав їхні звички, здібності, схильність до

матеріального збагачення. Декому навіть заздрив, що мають

163

те, чого мені завжди бракувало, але це були лише миті, бо

усвідомив із молодих літ, що великі матеріальні статки на

цьому світі лише збіднюють людину духовно, ведуть її до

морального зубожіння, а пізніше навіть жалів їх, що вони

такими в житті вдалися, зосередившись на грошах, маєт-

ках, особливо тих, хто отримав у спадок майно чи гроші, які

дісталися їхнім предкам важкою фізичною або розумовою

працею, а спадкоємці ставали пихатими, жадібними, про-

являючи лінивство там, де треба було б працювати, щоб не

розтратити того, що вже надбали їхні пращурі, а не хизува-

тись добром, набутим легким шляхом, бо самі не приклали

до цього жодних зусиль. І як тут не згадати слова Григорія

Сковороди, який казав: «Чи не дивина, що один у багатстві

бідний, а інший у бідності багатий».

У світі вже давно ведеться, що одні працюють у поті

чола, а інші ведуть розкішне життя, з погордою дивлячись

на тих, хто приносить своєю працею їм великі прибутки.

Але це ще півбіди. Гірше тоді, коли син чи дочка зневажа-

ють матір, батька, які, мовляв, відстали від сьогодення, мало

обізнані з життям, яке треба вести по-іншому в нинішніх

умовах. І тоді, послухавши такі докори, здається, що вони

чимось провинилися перед своїми дорослими нащадками.

А ще буває й гірше: прояви злоби, гніву й ненависті, сло-

весні образи, які іноді вдаряють вразливіше, аніж удар пал-

кою по ногах чи по хребті.

Інколи злісний погляд такого злостивого нащадка

викликає у батька чи матері страх бути покараними за

нізащо.

Можна все спихати на спадковість чи байдуже став-

лення до виховання дітей у ранньому віці. У таких неприєм-

них випадках у батька чи матері появляються в очах насто-

яні сльози, а відтак з них ніби сиплються іскри, схожі на ті,

що яріють із розжареного вугілля в котлі, коли відкрити

чавунні дверцята.

Дивуються батьки, дід, баба, що в їхній сім’ї щось не те

діється, як в інших людей. А син дивиться на згорьовану

164

матір і в думках злиться, що вона навіть плакати інтелігентно

не навчилася, а скиглить, як голодний собака, дивлячись на

повний місяць або виє на чиюсь смерть чи вогонь. Тут варто

згадати слова письменника Григора Тютюнника, що «сер-

дяться слабкі душі, сильні – ненавидять або прощають».

Я давно запримітив, що людство почало на очах зміню-

ватися в гіршу сторону, ще скоріше, аніж змінюється клі-

мат на нашій планеті.

Бувають випадки, що близькі по крові діти, а тепер

дорослі люди готові одне одному горлянку перегризти за

якісь банальні речі чи поступки, які не сподобалися котро-

мусь із них. І вже де там до якоїсь спільноти, взаємовиручки,

поваги. А то ж рідна кров тече у їхніх жилах! І ніхто з них

навіть не здогадується, що наступні їхні покоління стануть

ще гіршими, аніж вони. А все через те, що не усвідомлюють,

що чинять негідні вчинки. А в природі так ведеться, що все

найгірше чомусь передається у спадок. Лише хтось, як писав

Василь Симоненко, що «він узяв у матері блакитну синь і

в очах своїх затаїв». Забувають і інші слова цього ж поета:

«Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні?» А не

якась жива істота, хижа тварина, що ігнорує і кусає тих, хто

навколо неї. Адже, як відомо, Всевишній створив людину

на свою подобу й кожна особистість варта поваги до себе і

до собі подібних. Нема в людському суспільстві того, що є в

дикому тваринному світі – постійна боротьба за виживання.

Яке було колись красиве гасло: «Людина людині – друг,

товариш і брат». На жаль, це був тільки влучний і гучний

лозунг, а насправді вже тоді, особливо, коли минуло багато

літ після Другої світової війни, люди стали менше допо-

магати і навіть співчувати ближнім у їхньому нещасті чи в

якійсь потребі. А в роки Другої світової війни безкорисливо

допомагали одне одному. Тут принагідно згадую своїх зем-

ляків, які так швидко відгукнулися на нашу сімейну біду.

Злодії, із недалекого села, однієї осінньої ночі 1943 року обі-

крали нас, залишивши мою маму і мене лише в натільній

білизні. Мій тато тоді був на фронті. Дізнались про це мої

165

земляки – і вже до вечора у хаті було повно одягу, взуття і

пачка німецьких марок. Хоч за ці марки нічого не можна

було купити, хіба що обміняти їх на якийсь продовольчий

чи промисловий товар. Така щира допомога моїх земля-

ків вселяла надію, що виживемо в таких тяжких умовах. І

вижили наперекір усім незгодам.

Донедавна навіть наша армія була у великій скруті.

Приклад подали патріоти-волонтери, допомагаючи вої-

нам втриматись на передовій. У багатьох інших випадках

проблеми, що виникають у ближнього, доводиться долати

йому самому, бо держава відмовилась надавати безплатні

послуги хворим людям, хоч у Конституції сказано, що

медицина у нас безкоштовна. Одні слова і ті неправдою

повиті, а люд нещасний ледве животіє, бо слухняний, а

горстка скоробагатьків, глитаїв ненаситних, збагачують свої

статки і тримають їх за кордоном – там надійніше сховати

від людського ока. І це в той час, коли країна, її найкращі

сини і дочки змагаються в нерівному двобої з жорстоким

ворогом на Сході нашої країни.

Добре, коли всі здорові, а якщо хвороба точить тіло, то

давай собі раду сам. Навіть є така партія, що зветься «Само-

поміч», але вона, на мій погляд, займається більш політикою,

а практичних результатів її діяльності поки що не видно.

***

Людство сьогодні стало ніби з роздвоєною душею:

добро і ненависть ідуть у парі, і це так страшно, бо не знати,

коли переважатиме ворожнеча і при яких обставинах вона

може проявитися. І що характерно, що ненависть наці-

лена не до чужих людей, а до своїх близьких, а це вказує на

шизофренічні прояви роздвоєння особистості. Збайдужіли

люди, збаламутився світ. І це дуже тривожний сигнал, що

треба діяти, щось змінювати уже сьогодні в свідомості не

тільки окремих людей, але й всього суспільства.

Прикро слухати, що десь там, далеко від нас, воюють

різноплемінні чи іншої релігії люди, а в своїй хаті не бачать

166

і не чують тої злоби, що проявляється на найближчих

людях: матері, батька, дочки, сина.

Дехто вважає, що кари на цьому світі за це не буде, а

чекати покарання на тому світі у вічності – ілюзія. Дивує, що

американський філософ Корліс Ламонт у 1934 році написав

книгу «Ілюзія безсмертя», в якій заперечує існування душі,

а відтак і її безсмертя. Так думають маловірні люди, що не

усвідомили чому і для чого вони появилися на світ Божий.

Кара для багатьох, на мою думку, настає тут, на землі ще

задовго до їхньої смерті. А рай і пекло, напевно, будуть теж

на землі, а не десь там у високості, де зорі блимають уночі.

Якщо рай був на землі, то я так гадаю, буде знову тут,

а пекло – десь поблизу нього, щоб грішники бачили, що

за свої гріхи втратили, живучи серед собі подібних, які

тішаться в раю.

Скільки негідних вчинків або дурних діянь робить

людина впродовж свідомого життя. Грішить і кається, а

невдовзі повторює ті самі негідні провини, а це вже викли-

кає на себе Божий гнів. І за вчинене зло невдовзі людина

може бути покараною або понесуть цю відповідальність

прямі нащадки, щоб зло не запанувало в майбутньому ще з

більшою силою. Тому-то і хворіють, позбавляються потом-

ства, щоб не розповсюджувалося зло на землі, як шкідли-

вий бур’ян серед культурних рослин.

Часто злочинці, замість каяття, нести покару, всякими

способами охаюють тих, кого позбавили життя, бо мертві

не заговорять, не стануть відстоювати свою правоту, і цим

вміло користуються вбивці, розбійники. Потім навіть хизу-

ються своїми негідними вчинками, що так вміло організу-

вали свій захист і навчають інших робити так само, як діяли

недавно самі.

Чого вартий твір «Моя боротьба», написаний суддею,

що сидів у криміналі за хабарництво, який ще й хизується

своєю творчістю, що написав книжку, давши їй назву, як

і біснуватий Гітлер, «Майн Кампф». Дивує, що наш спів-

вітчизник взяв для свого твору назву книги Гітлера – ката

167

народів і великого друга такого ж жорстокого радянського

диктатора, які обидва змагалися за світове панування.

***

Дехто з науковців вважає, що у Всесвіті можуть жити

люди, наділені ще більшими інтелектуальними здіб-

ностями, розумніші, ніж земляни, які мають інші обмінні

процеси або можуть харчуватися невідомими для нас про-

дуктами, чи зовсім не харчуватися і живуть довго, задо-

вольняючись лише духовними потребами, пересуваються

з одного місця в інше теж незвичними засобами, досі нам

не знаними. Вчені-астрономи останнім часом знайшли у

Всесвіті кілька планет, схожих на нашу Земну кулю і перед-

бачають, що на котрійсь із них можливе життя, але до цих

планет така віддаль, що дістатися до них можна через сотні

сонячних літ. Нині вчені висловлюють гіпотези, що в гли-

бині планети Земля існують високо розвинуті цивілізації.

У цьому напрямі в деяких країнах ведуться наукові дослі-

дження, щоб знайти контакт із людьми, що там живуть.

Але поки що це тільки їхні припущення, що не мають

реального підтвердження.

Люди створюють машини, літаки, зброю, комп’ютерну

техніку, яка щораз удосконалюється не сама по собі, а уміль-

цями. І ніхто не дивується, то чому ж так інколи ревно дехто

заперечує, що наш світ не має творця? Все, що є на світі,

має авторство, тобто того, хто це створив, а людина і все,

що є на Землі, створилося само собою, еволюційним шля-

хом. Чомусь лук сам по собі в процесі еволюції не перетво-

рився в автомат. Навіть ідеології різних мастей теж мають

своїх творців, які звуться ідеологами. А виходить, як дехто

думає і доказує, що творці творця не мають і цим себе ком-

прометують в очах свідомих людей. Все це відбувається в

людському суспільстві через те, що багато хто заспокоївся

придбаними статками і звужує своє перебування на цьому

світі до споживання, а не для творчого зростання. Не хочуть

бачити, як на наших очах змінюється навколишній світ і не

168

завжди на краще. Маючи чималі доходи, сучасні олігархи і

пальцем не поворухнуть, щоб посвятити себе не речам, не

комфортним розвагам, а людям, які ці багатства їм ство-

рили. Духовне збідніння тих, хто вершить долі людей, при-

зводить до черствості, відсутності співпереживання до зли-

денності навколишніх людей, а відтак у суспільстві виника-

ють хаос, бунти, які закінчуються страшними трагедіями,

втратою людських моральних цінностей і настає в більшо-

сті дисгармонія особистості. А щоб знову прийти від хаосу

до порядку, промине чимало літ. І як тут не згадати слова

Гете, що «життя, на жаль, коротке, а шлях до досконалості

далекий». Отож треба так жити, щоб не прийти до межі

життя з порожньою і чорною душею. А шлях у вічність

такий короткий, як і саме життя.

***

Ніхто нині не заперечує, що все у світі має причин-

но-наслідковий характер. Причина і наслідок – філософські

категорії, які лежать ніби на поверхні й ні в кого не виклика-

ють сумніву. Але є, на мій погляд, речі, які не вкладаються в

прості явища людської свідомості. Мені не раз доводилось

вступати в полеміку про причину того чи іншого явища,

виникнення хвороби. Колись навіть написав наукову статтю

про причину хвороб взагалі і доказував у ній, що етіологію

тої чи іншої хвороби можна звести до моноетіології, тобто,

що хвороба виникає або, власне, має лише одну причину.

У попередні кілька років нагромадилося стільки недо-

брого, прикрого, що веде або вже привело до депресії,

суму, нудьги, і я почав аналізувати крок за кроком причину

і наслідок того чи іншого неприємного явища, що гнітить

душу, знесилює і так стомлене серце. Згадую свого покій-

ного тата Миколу, який прожив довгий вік, покинувши цей

світ на 91 році життя. Причиною смерті у Свідоцтві про

смерть сільський лікар написав – «хронічний бронхіт». Не

перечив йому, бо ескулап мусив щось написати. Насправді

помер тато від старості. Людина народжена, щоб вмерти.

169

Добре, коли Бог дає людині довгий вік без хвороб і тяж-

ких життєвих потрясінь. У мого тата були важкі життєві

потрясіння, які тривали впродовж більшої половини його

свідомого життя. Але є безпосередній привід або поштовх,

що прискорює кончину людини. Таким поштовхом, що

прискорила смерть мого тата, стала травма грудної клітки

і руки, яка сталася на огороді, коли він зачепився за високе

густе бадилля, впав, а відтак – біль у грудях, застій у легенях,

серцево-судинна недостатність – і врешті смерть при корот-

кочасній втраті свідомості перед відходом на той світ.

Тут я привів приклад причини і наслідку такий, що

легко пояснити. Але є інші невидимі, на перший погляд,

причини і наслідки. Прочитає їх хтось і скаже: випадко-

вість, збіг обставин.

Мої тривалі роздуми, аналіз пережитого ведуть до розу-

міння, що ніщо в світі не минає безслідно. Отож, можна

щось призабути, не догледіти, не додуматись чи ігнорувати,

та не можна заперечити, що за гріх настане кара лише на

тому світі, але й іще за життя людини. Після смерті кожна

людина перетворюється в прах, і йде у вічне небуття, яке

трудно піддається розумінню живій людині. Тому треба

дбати за живих, допомагати їм у житті і пам’ятати про тих,

хто уже в засвітах, а перебуваючи в старості – не забувати

згадати дитинство.

Ось як про пам’ять сказав Анатоль Франс: «Мені зда-

ється, що пам’ять чарівна сила, що дар відтворювати

минуле такий же дивовижний і дорогоцінний, як і дар

передбачувати майбутнє». Іноді навіть тіні минулого спону-

кають багатьох глянути на світ широко відкритими очима,

бо як лаконічно про це сказала поетеса Марія Лозняк, що:

Тіні минулого інколи плачуть.

Тіні минулого завтрашнє бачать.

Перші роки незалежності нашої держави стали

поштовхом для багатьох, які до цього часу сиділи тихо,

вичікуючи, що станеться завтра і нарешті дістали таку

нагоду, щоб вихлюпнути із себе те, що так довго лежало на

170

душі, притлумлене тоталітарним режимом. Хто мав, хоч

невеличкий дар промовця, виходив на трибуну, бичував

недавню владу і знаходив вдячних слухачів, які вигукували

«Ганьба!». Проявлявся національний дух і стимул до праці.

Та скоро праці не стало, бо позакривалися колишні великі

підприємства, куплені чужинцями і своїми, що були при

владі. Уже впали з п’єдесталу камінні ідоли і знову чулися

бадьорі голоси, але це тривало недовго, бо колишні вожді

уже нікому не страшні, перебуваючи в іншому світі. Нові

скоробагатьки дбають лише про свої бариші, а колишній

трудяга – нині безробітний, йде додому з пустими кише-

нями, плює перед собою, оминаючи кав’ярню, бо там треба

платити, а в його гаманці гуляє вітер. Чуття безвихіддя опа-

новує внутрішнє єство, і недавній трудар позичає у роди-

чів і знайомих гроші, щоб податися за кордон на заробітки,

бо пропала надія, що знайде роботу тут, у своєму місті чи

селі. Але хіба можна стати щасливим на чужині? Напевно,

що ні. Про це так переконливо сказав колись Лев Толстой:

«Щасливий той, хто щасливий у себе вдома». Я спостері-

гав різні долі людські, й вони закарбувалися в моїй пам’яті,

нічого з їхнього життя не забув, і не тому, що ці особистості

були чимось особливі, неординарні чи відзначалися геро-

їкою. Просто мене цікавила доля людей мого покоління,

насамперед тих, хто мене оточував. Переважно спілкуючись

із ними, вони розкривали свою душу без жодних вагань,

переконавшись, що мені можна довіритися. Деколи здава-

лося, що вони навмисне розповідають про свої проблеми,

біди, аби за розмовою приховати свій біль, горе, очисти-