Загадка дивного кохання

хотіла – маю совість, і несу свій хрест, хоча він для мене

заважкий, а тепер ти, що так багато взяв обов’язків на себе,

то став для мене найрідніший за всіх на світі.

– І навіть за чоловіка?

Вона нічого не відповіла, лише пригорнула його до

себе і скуйовдила його жорстке настовбурчене волосся, а по

хвилі мовила:

– Ти такий добрий, а я… ми тобі не вірили так довго.

Тепер собі навіть не уявляємо, щоб то сталося, якби ти в

один прекрасний день сказав, що покидаєш нас. Але щоб

там не сталося, я ніколи не залишу Лесю напризволяще.

– Але ж я є біля неї.

– На тебе не можна повністю надіятися, бо можеш, і

маєш на те право, покинути нашу квартиру, коли тобі захо-

четься. Чоловік тебе й досі називає добрим волонтером.

– А ви?

58

– Я так не вважаю. Ти для нас… для мене і Лесі – справж-

ній чародій, якому можна довіритися в усьому. А ще:

можеш називати мене лише по імені й на «ти».

Юрко не знав, що має казати, бо й справді він чинить

добро не з примусу, а з усвідомлення, що так треба.

– Напевно, я піддався твоїм чарам, бо який з мене чародій?

– Юрку, йди до мене, – прокинувшись, заговорила Леся.

– Я тут, уже йду.

Йде Юрко до Лесі й невтішно йому, й журно, що така в

неї тяжка доля.

– Ходімо на подвір’я, – каже до дівчини,– де повно

людей, а птахи літають попід небесами, збираючись відлі-

тати у теплі краї.

І ось вони знову у маленькому скверику. Надворі

дихається вільно, а приємні думки одна за одною в голові

снують.

Леся охоче погоджується з ним, ще трохи – і вони відда-

лилися далеко від квартири. Тут єдина розвага для неї, бо

може спостерігати за людьми, що ходять туди-сюди. Дехто

зустрічає її з Юрком і починає розпитувати Лесю, хто цей

молодий чоловік? Може, брат знайшовся?

Леся починає посміхатися і, набравши повні груди

повітря, голосно, щоб усі чули, мовить:

– Юрко – мій чоловік.

Почувши такі слова, присутні починають сміятися, але

це не є їхні насмішки, а радше радість, що дівчина жартує

і тим живе.

Кожної неділі і в свята, коли надворі гарна погода, то

всією сім’єю йдуть до храму. Юрко привозить її і слуха-

ють Святу Літургію біля церкви, бо досередини не можуть

проїхати, тому що до храму ведуть високі східці, а панду-

сів нема. Але це не перешкода, щоб помолитися, послу-

хати церковний спів, повчальне казання священика. А коли

починають дзвонити дзвони на високій дзвіниці, то Лесі

здається, що той звук аж біля неї затримується, і ще довго

оте «бам», «бам», «бам» у вухах відлунює.

59

***

Уже почалася календарна зима 2015 року, а надворі

наче бархатний сезон осені, яка не хоче зустрічати холодну

зиму. Надворі ні снігу, ні холодного вітру. Усі поговорюють,

що в усьому причина – різке потепління планети.

– Прийде зима, нікуди вона не дінеться, – тішить Лесю

Юрко. – Буду, як і торік, возити тебе санчатами по снігу,

поставимо біля хати снігову бабу, а в квартирі – ялинку.

Напевно, снігові завії десь навмисне затрималися, щоб поя-

витися тут якраз на твоє вісімнадцятиліття.

В кінці грудня 2015 року Лесі мине 18 років. Про це всім

вона казала при зустрічах і просила, щоб у той день наві-

далися до неї в гості. Це буде перший у її житті день, коли

вона відмітить своє таке нещасливе народження. Батьки

до цього часу ніколи навіть не згадували дату її нещасного

народження, бо не хотіли завдавати душевного болю і собі,

і дочці. Та цього разу наважились зробити для неї маленьке

свято, скликавши близьких знайомих і сусідів. І якраз у той

день, ще з самісінького ранку гасав морозяний вітер, кру-

тив сніговими метеликами навколо будівель, пхався у вікно

крізь шпаринку.

Для Лесі така раптова зміна погоди здавалася справж-

нім сюрпризом. Вона тішилась і по-дитячому махала

рукою, наче кликала сніжинки до своєї кімнати. Прибігли

з самого ранку сусідські дівчата, Лесині ровесниці, при-

несли плюшевого ведмедика, а одна з дівчат – квіти орхідеї.

Із сусідньої квартири прийшла молода сімейна пара з п’я-

тирічним хлопчиком. Хлопчик відразу почав заглядати до

Лесі, питаючи чого вона так довго спить. Леся нічого йому

не відповіла, а Юрко сказав жартома, що вона не спить, а

дрімає, чекаючи поки хлопчик заспіває їй пісеньку, і аж

тоді вона проснеться.

Леся мовчки дивилася на радісні обличчя присутніх і

ніби чогось соромилась, а в очах – не радість – сум. «Я не

винна, що такою народилася і живу на світі», – подумала і

мало не розплакалась.

60

Усі, що прийшли, бажали їй здоров’я. Про щастя ніхто

не згадував, аби не ятрити дівчині душу, бо якого можна

чекати щастя, коли вже нічого змінити в її житті не можна.

Вона й сама знала, а, власне, довідалась із Інтернету, що

такі, як вона, довго на світі не живуть і тому старалась, щоб

кожен день не змарнувати. Просила Юрка, аби він читав їй

книжки, особливо полюбляла слухати вірші, новели, опо-

відання. Про романи не йшлося, бо сама довго читати не

могла, а навіть як довго читали Юрко чи матір, то швидко

стомлювалася слухати, виникав головний біль, і вона після

цього надовго засинала.

Леся цікавилась відомими людьми, які померли моло-

дими, залишивши після себе добру нам’ять або, як кажуть,

слід на грішній землі. Дізналася з Інтернету, що багато хто з

таких молодих людей закінчували життя самогубством.

Ні, сказала собі, вона буде жити стільки, скільки їй

призначено з Божої ласки й написано на небесах уже при

народженні. Та все ж інколи закрадалась думка: «Навіщо

я живу така нещасна? Хіба що для мук тих, хто біля мене».

Мати вгощала прибулих солодким печивом, яке сама

спекла, чаєм із квітів, і в квартирі стояв гамір, веселі роз-

мови. Усі, хто як міг, потішали Лесю, а вона раділа, що

навколо неї так багато зичливих людей.

Іван Петрович сидів у гіркій задумі, і лише деколи кине

якесь слово та й вмовкає. Усі в душі співчували подружжю,

якому випала така невтішна доля. З Юрком чомусь ніхто

не починав розмови, а лише звертали на нього зацікавлені

погляди: хто він і що тут робить цілими днями уже так

давно, хоч деякі з присутніх уже знали, що він безкорисливо

доглядає нещасну дівчину, чесно несе свій хрест. Багато хто

із сусідів повірив Лесиному батькові, що Юрко – волонтер і

робить добру справу цілком із моральних міркувань.

Гості привітали Лесю, погомоніли з нею на різні теми,

але ніхто навіть не заїкнувся про її нещасну долю, щоб не

завдати їй болю в такий день. Тихенько заспівали «мно-

гії літа, многії літа…» і пішли кожен до своїх домівок. А в

61

Лесі після таких відвідин пробудилось дивне почуття надії,

що може трапитись якесь диво, і до неї прихилиться доля,

обділить її своєю увагою. Їй подали цукерку. Вона розгор-

нула її з паперу і почала смоктати, захлинаючись солодкою

слиною, а відтак сплюнула в хустинку, бо стало її чомусь

нудити.

***

Наступного вечора у Лесі появилася висока темпера-

тура тіла, боліла голова. Юрко взяв її за руку, а вона така

гаряча, що можна попектися.

– Вона вся горить, – каже Юрко. – Треба покликати

лікаря.

– То, мабуть, грип, – мовила мати, глянувши на дочку,

і відчула біль стривоженого серця. Вона раптом скрикнула

жалібним голосом і почала дзвонити в поліклініку.

– Нема вже нікого, нині субота, викликайте «швидку», –

почула голос чергової санітарки.

– Хтось із гостей заразив її грипом, – каже батько. – Чую,

що і я теж захворів.

І тут же згадали, що вчора було в них у гостях багато

людей і одна з сусідських дівчат кашляла, закриваючи

щоразу рота долонею. Недовго роздумували і тут же покли-

кали «швидку». Лікар надягнув марлеву маску і почав огля-

дати Лесю.

– Так, то – грип, – каже. – Нині ми вже мали кілька

викликів до таких хворих з високою температурою. Я раджу

госпіталізувати дівчину в інфекційне відділення, бо цьо-

горічний грип дає тяжкі ускладнення у вигляді запалення

легенів, яке трудно піддається лікуванню.

– Ой не треба до лікарні, я боюсь! – заперечила Леся.

– Не бійся, я буду з тобою, – мовив Юрко.

– Здоровому там нічого робити, тебе, молодий чоловіче,

ніхто не прийме в інфекційне відділення, бо сам захворієш.

– Не хочу до лікарні! – почала кричати не своїм голосом

Леся.

62

– Напевно, якийсь час стримаємось від госпіталізації,

бо бачите, як вона на це реагує. Я – медична сестра і зможу

їй робити все, що потрібно в таких випадках, – каже Сні-

жана Павлівна.

– Ну що ж, насильно її брати до лікарні не будемо, але

відразу застерігаю, що можуть бути всякі непередбачувані

ускладнення. Цього року вірус грипу якийсь особливий,

викликає різку інтоксикацію організму і важке запалення

легенів. А у вашої дочки делікатний організм, слабо роз-

винута грудна клітка і треба на це зважити, – радив лікар,

виписуючи медичні препарати, які негайно треба придбати

в аптеці. – А як виникне якась незвична ситуація, то тут же

викликайте «швидку» повторно.

– Розумію, – каже мати. – Будемо надіятись, що не буде

в неї ніяких ускладнень, адже вона за своє життя лише двічі

перехворіла гострим респіраторним захворюванням, і ми

навіть не зверталися до лікарів за допомогою.

Пішов лікар, а мати каже Юркові:

– Бери рецепти і біжи до аптеки, але дорогою не барись.

Леся мовчала, а лише на віях появилися сльози, і вона тут

же витерла їх рукавом.

Дорогою до аптеки Юрко згадав минуле: щастя в житті

не зазнав, одні клапті нелегких прожитих літ і нічого світ-

лого в них не було. Здавалося, що його доля десь бродить і

не може його знайти, а це ж так легко в наш час розшукати

людину, де б вона не перебувала.

Поки приніс ліки, мати вже напоїла дочку чаєм з липо-

вого цвіту, малини. Вона дивилася на Лесю крізь сльози і

пішла в іншу кімнату, щоб там ніхто не чув її плачу. Юрко

сидів біля Лесі і щось їй розказував, а вона не спускала з

нього очей. Їй здавалося, що ще ніколи він не був такий ніж-

ний і чарівний, як сьогодні. Юрко тримав її за руку і шеп-

тав якісь слова з недавно прочитаної поетичної книжки. Так

тривало півгодини і вона заснула.

– Надягни маску, бо ще й ти захворієш, – каже Лесина

мати.

63

– У мене імунітет до грипу, бо два роки тому перехворів.

Вона запримітила, що Юрко дуже засумував, замис-

лився і їй стало стидно дивитися йому в очі, бо так довго не

вірила у щирість його безкорисливої допомоги. Сіла біля

нього, але він ніяк не зреагував на неї, перебуваючи в жур-

ливій задумі, навіть не чув, що вона щось говорить до нього.

Враз ніби очуняв зі сну і, взявши її руку, притулив до своїх

грудей. Вона відчула биття його серця, і ніжно притулилась

до нього, щоб приховати набіглі сльози.

Прийшов чоловік, і приніс якісь ліки, що придбав у ще

одній аптеці. Поміряли температуру тіла. Гарячка втриму-

валась і під вечір Леся прокинулася й почала марити. Їй

здалося, що до неї прийшла фея з темного лісу і кличе туди,

а Юрко чомусь її не відпускає, боїться, бо там волохаті вед-

меді, зубасті вовки, хитрі лисиці можуть її з’їсти.

– То правда, Юрчику, що ти боїшся, аби я не пішла з

нею?

– З ким? – не зрозумів Юрко про кого вона питає.

– З лісовою чарівницею, яка кличе мене, щоб я йшла до

лісу, в який ти мене колись возив. Там добра чаклунка хоче

мене врятувати від смерті.

– Це тобі приснилось і дуже добре, що маєш приємні

сни, – каже Юрко, а сам аж тремтить, бо бачить, що Леся

згоряє на очах. Він так злякався, що велів матері, аби поста-

вила їй крапельницю, як то радив лікар.

– Зараз же поставлю крапельницю і ще раз викличемо

«швидку», – сказала мати і взялася до роботи.

Чоловік уже пізнім вечором покликав до хворої дочки

лікаря-інфекціоніста.

– Варто було б її госпіталізувати в інфекційне відді-

лення, бо поки що ускладнень нема, а є виражена інтокси-

кація організму і хвора потребує постійного нагляду лікаря.

– Не хочу до лікарні! – аж скрикнула дочка.

– Я буду з тобою, – каже Юрко.

– Там є навчений персонал і здоровим туди не можна, –

каже лікар.

64

– Без Юрка я можу там відразу померти, а він стоїть на

сторожі і не допустить до мене тої, що з косою приходить у

смертну годину до людини.

– Не бійся, дорогенька, я не допущу до тебе ніяких

лихих потвор.

– У такому разі ставте її двічі на день крапельниці, нехай

багато вживає рідини і ліки, які назначив мій попередник і

ті, що я рекомендую.

Після введених ліків крапельним методом до вени Лесі

трохи полегшало. Від їжі відмовилась, а лише пила соки і

приготовлений на травах чай.

Цілу ніч ніхто не спав. Леся аж по опівночі заснула, але

щоразу прокидалась і щось говорила, але зрозуміти її було

годі. Одне здогадалися, що її дуже болить голова і не має

сили, щоб навіть поворухнутись.

У сусідню кімнату пішли радитись батьки, як їм бути далі.

– Треба насильно взяти її й завести на стаціонарне ліку-

вання. Бачиш, що вона не усвідомлює свого важкого стану, –

розмірковував батько. – Грип, то не нежить, що минає

навіть без лікування. Обидва лікарі казали, що цьогорічний

грип не такий, як це було в попередні роки. Майже кожен

випадок приводить до тяжких ускладнень, а вона й так, як

пучка духу.

– Ходімо, будемо ще раз вмовляти, щоб лікуватися в

лікарні, – погодилась із чоловіком дружина. – Нехай ще

Юрко їй скаже те саме. Може, його послухає.

Не послухала, згасала на очах, ледве промовить слово і

впадає в забуття. У другій половині дня наче прокинулась

зі сну, почала розмовляти, і всім здалося, що їй стає краще.

– Юрчику, спасибі тобі, що допоміг мені легко пройти

впродовж цього півтора року, що був зі мною, тими вузь-

кими і небезпечними містками до вічності. Нині, коли я з

тобою і батьками, то мені легко покидати цей світ і піти

туди, де не буде різниці, хто якого росту, багатий чи бідний.

Юрко скинув з обличчя марлеву маску і почав цілувати

її вушко, а вона продовжувала, звертаючись до нього:

65

– Ти приніс мені щасливі миті у моє нещасне життя. Чи

боюсь я смерті? Звичайно, хотілось би трохи довше бути зі

своїми батьками, з тобою, мій коханий. Нагадай мені слова

поетеси Наталії Чайки-Бузинної, які я вже трохи призабула.

Юрко тут же взяв з полиці книжку і розгорнув її на 11

сторінці, почав читати:

Чи боюсь я смерті?

Боюсь – на землі я кохання залишаю,

Жаль, що разом так мало нам жити довелось,

Але журбу й нудьгу з собою забираю.

– Досить, я далі згадала, – мовила тихим голосом Леся і

продовжила читати вірша з пам’яті:

Чи боюсь я смерті?

Боюсь – але прийде час, я встану

І піду в інший край, де щезне нудьга,

Ніхто більше стомленому серцю не зробить рану.

Нарешті я побачу живого Христа.

Почувши такі слова, батьки заплакали, а Юрко сказав,

що цей вірш написала 25-літня поетеса, за кілька днів до

своєї смерті, залишивши напівсиротами двох маленьких

дітей.

– Не плачте, – каже Леся. – Я не стала поетесою, не

здійснилася тут, на землі, жодна з моїх мрій. Одну мала

втіху, але так швидко все проминуло, що був біля мене

коханий Юрчик, а тепер, рідні мої батьки, послухайте, що

вам наостанку скажу і це буде моїм заповітом: «Не прога-

няйте Юрка після моєї смерті. Нехай він залишиться тут.

Іншого бажання в мене нема. Прощайте, зустрінемось уже

в іншому світі й там продовжимо нашу розмову».

Батьки і Юрко слухали її останні слова мовчки, сто-

ячи біля неї, опустивши додолу очі. Юрко здригнувся

від таких слів, усвідомивши, що Леся вмирає. З самого

початку він не мав жодних примарних надій, що вона

зможе ходити, стати іншою, підрости. Усі давно зрозу-

міли, що її хвороба генетично обумовлена і зарадити

ніхто в цьому не може. Що ж, він старався допомогти

66

дівчині, як міг, і не відчував докорів совісті, що поступав

не так, як треба. А мати чомусь не могла йому дивитися

прямо в очі. Гляне на нього і, ніби як дівчина, що чимось

провинилася, ніяковіє.

Леся тяжко зітхнула і ще якийсь час щось шептали її

губи, але то тривало лише кілька хвилин, і вона перестала

дихати.

У матері враз потемніло навколо, а в очах раз у раз спа-

лахували іскри і здавалося, що разом із ними вискакують із

орбіт очі.

Батьки і Юрко довго біля мертвої Лесі в нудьзі душили

сльози.

Під вечір зійшлися близькі сусіди. Молилися за упокій

душі молодої дівчини. Батько стояв біля труни – блідий,

а вилиці судомно сіпалися, коли він відкривав рота і ніби

хотів щось сказати до присутніх. Йому здавалося, що навіки

обірвалася єдина струна, що з’єднувала його з дочкою.

Присутні мовчки стояли в кімнаті, чекаючи на священика,

який мав би вже прийти і відправити панахиду. Дивлячись

на згорьованих батьків, хотіли щось їм сказати, та де знайти

ті слова, які приглушили б їхнє горе? Дехто з тут присут-

ніх лише мовчки хитали головами і здавалося, що їхній сум

ось-ось вирветься назовні плачем.

***

Хоронили покійну Лесю наступного дня після обіду

на новому цвинтарі. У їхньому місті це вже третє приста-

новище для покійників. На попередніх двох уже не стало

місця для свіжих могил. На похорон зійшлися сусіди з

їхнього будинку, школярі, кілька вчителів, з якими працює

Іван Петрович, православний священик і церковні хористи.

Дехто ніс живі квіти, які можна придбати в квітниковому

магазині їхнього міста впродовж цілого року. Штучних кві-

тів і вінків не було, бо священик кожної неділі у церкві нага-

дував парафіянам, щоб не клали на гробах таких вінків, бо

спалювання їх забруднює атмосферу.

67

Земля вкрилася снігом, а на цвинтарі його було ледь

помітно, наче пронісся вітер, і відразу здув з могил падаючі

сніжинки.

Юрко приніс на могилу квіти орхідеї, пелюстки яких

опустились додолу, наче заплакані очі. Після закінчення

похоронної церемонії священик сказав батькам і присут-

нім кілька повчальних слів, суть яких зводилась до того,

що покійна покинула цей світ такою молодою, бо так зве-

лів Всевишній, щоб вона була рівною серед інших у вічно-

сті.

Батьки покійної Лесі стояли над могилою, схиливши

голови в глибокій зажурі, а Юрко не міг встояти на місці,

хитаючись і здавалося, що впаде навколішки і заплаче вго-

лос. Він щораз хрестився, шептав молитву і тяжко зітхав, а

на вилицях од хвилювання аж загравали жовна. У декого з

присутніх виривалось із грудей тремтяче зітхання. Сніжана

не могла навіть стояти, чулась знесиленою, то дві жінки під-

тримували її, аби вона не впала. На очах у неї щораз появ-

лялися сльози. У батька зачервонілись очі, а на чолі раз у

раз появлялися крапельки поту, які він стирав рукавом.

Юрко стискував пальці в кулаки і часто кліпав очима, аби

не випустити із них настояні солоні сльози.

Останні миті на поверхні рідної землі, по якій їй рідко

доводилось ступати ногами, бо переважно її возили у візку.

А скільки мрій було у батьків, коли народилася Леся! Та

невдовзі обоє зрозуміли, що їхні рожеві мрії стали чорніші

чорної землі.

Коли хористи і всі присутні заспівали «Вічная пам’ять»,

то повіяло холодом, і аж тоді Іван Петрович наче про-

кинувся зі сну, подякував присутнім за їхню підтримку в

такий для його сім’ї важкий час і сказав, що поминального

обіду влаштовувати не будуть, а гроші, що мали б витра-

тити на поминки, віддадуть дітям сиротам, батьки яких

загинули в АТО. Це Юрко порадив зробити такий добрий

жест, і всі схвально відгукнулися на таке сповіщення. Люди

почали розходитись поміж гробами. Хто молився за душі

68

своїх предків, а дехто з цікавості читав на надгробках епі-

тафії й написи, як довго небіжчик чи небіжчиця жили на

білому світі.

О, як страшно, коли батьки хоронять своїх дітей, а не

навпаки! У наш неспокійний жорстокий час – це не рід-

кісне явище, бо в умовах неоголошеної «гібридної» війни

на Сході таких випадків чимало. І хоч кажуть, що «герої не

вмирають», та що з того, коли насправді живуть у пам’яті

якийсь час, а потім всі, крім рідних, про них забувають, наче

вони не народжувалися, не жили, не кохали, а пішли в гор-

нило протистоянь, де православний вбиває собі подібного

одновірця. І все діється через те, що так багато в світі нагро-

мадилося зла, і вибухає воно у вигляді воєн, а де війни – там

каліцтво і смерть.

Герої… героїчна смерть… А в результаті – нещастя для

тих, хто втратив сина чи дочку. І, як писав Бертольд Брехт,

«нещасна та країна, яка потребує мати героїв». Леся була

звичайною дівчиною, що народилася з важкою вадою, але

все ж таки їй хотілося жити. Та невблаганна смерть забрала

її такою юною в потойбічний світ. Вона помирала при пов-

ній свідомості, і перед останніми подихами заповіла свою

останню волю, аби батьки не прогнали від себе Юрка, в

якого була так сильно закохана.

***

Опечалені горем Лесині батьки прийшли разом із

Юрком на квартиру. Сум і безнадія повисли навколо них. На

стіні у рамці висіла доччина світлина. Кожен думав про щось

своє, особисте. Подружжя мовчало, а Юрко став навпроти

Лесиної світлини, наче перед іконою і почав шептати:

«Нехай на тому світі у вічності хтось нашепче тобі, Лесю,

приємних снів. Ти пішла навіки у засвіти, про які ніхто не

знає, що насправді там відбувається: одні здогадки, гіпотези,

міфи. Вічність – це те, що було, є і буде. Нерозгадана вічність,

нерозгаданий світ, як і саме народження, життя і смерть.

Головне, впродовж життя позбутися енергії зла, ненависті, і

69

йти у вічність без злоби і тоді не буде в передсмертну годину

страху, що мусиш вічно каратися за це».

Подружжя слухало його монолог мовчки і лише хитало

головами на знак згоди з тим, про що говорив Юрко, наче

до живої їхньої дочки.

Він старався приховати свій душевний біль, щоб не зав-

дати ще більшого жалю нещасному подружжю. Змирився з

тим, що так раптово мусить покидати привітну оселю і почати

життя за новими правилами. І він почав збиратися в дорогу.

– Переночуй і поїдеш вранці, – каже жалібним голосом

Сніжана Павлівна.

– Не зможу ночувати в кімнаті, де тільки вчора померла

Леся. Кажуть, що душа померлої людини ще якийсь час

перебуває в тому місці, де вона жила впродовж багатьох

літ. Приїду на дев’ятини, щоб разом із вами помолитись за

її душу, – сказав тихим голосом Юрко і тяжко зітхнув. – А ви

не горюйте, бо уже змінити нічого не можна.

– А як же із Лесиним заповітом? – спитав Іван Петрович.

– От приїду наступного тижня і тоді про все погово-

римо. Нині не варто про це говорити, бо ми всі опечалені

горем важкої втрати, – сказав Юрко, виходячи надвір.

Вслід за ним вийшла Сніжана Павлівна і щиро, по-друж-

ньому, мовила:

– Юрчику, не забудь приїхати, ми… я…. буду тебе чекати,

прошу, молю… Ми не можемо знехтувати Лесин заповіт.

Вона якимось дивним поглядом глянула йому в очі,

наче гіпнотизувала його, що він відчув, як в ньому збурю-

ється якесь дивне почуття до чужої жінки. Її слова сприй-

няв з глибокою вдячністю, а серце сповнилося приємною

розрадою, якої давно не мав.

***

Кончина єдиної хворої дочки гострим болем відізва-

лася в душах ще не старого подружжя. Обоє стали мовчаз-

ними, похмурими, наче тільки-но посварились. У квартирі

тихо, як у могилі. Іван Петрович уже кілька днів не ходить

70

на роботу, бо цього року зимові канікули в школі почались

раніше, аніж завжди. Це так вирішила міська адміністра-

ція, щоб зекономити кошти, виділені на закупівлю газу для

опалення шкільних приміщень, і попередити захворювання

на грип у дітей, який досить швидко поширювався серед

населення їхнього міста, приводячи до тяжких ускладнень

у вигляді запалення легенів, загострення хронічних хвороб,

особливо у літніх людей.

Він цілими днями нудився в квартирі, чекаючи дру-

жину з роботи. Але приходить дружина додому і легше на

душі не стає. Обох охоплює сум і безнадія, хоч і коли жила

дочка, то ніякої надії на майбутнє не мали. Уже не пам’я-

тають тих днів, коли їхні очі світились яскравим полум’ям

кохання, а тепер – одне одному боялися глянути у вічі;

переживали душевну травму і не тільки тому, що померла

єдина хвора дочка, а через те, що нема в них жодної світлої

перспективи на майбутнє. Дружина не могла приховати

своє страждання і це відбивалося нестерпною мукою для

обох.

Іван Петрович подумував про розлучення з дружи-

ною, з якою прожив 19 років. Своїм поступком хотів зро-

бити добру справу не тільки для себе, але й для дружини.

Самому хотілося забезпечити надійну старість, а 38-річна

дружина могла б ще з іншим здоровим чоловіком наро-

дити повноцінних дітей. Він зійшовся близько з 46-річ-

ною вчителькою, матір’ю-одиначкою, яка уже не здатна

вагітніти, але мала двох синів-школярів, до яких батьки

не признавалися. Її батьки повмирали, а родичі роз’їха-

лися хто куди, переважно подалися на заробітки за кор-

дон. Вона влаштувалася вчителем географії у школі, де

працював Іван Петрович. Якраз з нового навчального року

звільнилося місце, бо попередній вчитель географії вий-

шов на пенсію, будучи вже в похилому віці. На перервах

Іван Петрович любив порозмовляти з колегами не тільки

в учительській кімнаті, але й в коридорі або на вулиці,

йдучи додому з роботи.

71

Якось недавно у розмові сказав до своєї колеги:

– Якби я мав таку дружину з дітьми, то тішився б до

старості літ, а так мушу гибіти без дітей, а це так страшно,

як подумаю…

– То що тебе стримує? – спитала Елла Артемівна. – Я

вся перед тобою. Хоч завтра приходь до мене, станемо обоє

втішатися собою і моїми безбатченками.

– Зробив би це із задоволенням, але боюсь, що дружина

мене не зрозуміє і може захворіти.

– Ну що ж, я нікуди не тікаю, схочеш, то матимеш мене

з синами. Звичайно, якщо ти зможеш стати для них добрим

вітчимом.

Іван Петрович при першому знайомстві признався

Еллі, чому не заводили з дружиною дітей після народ-

ження дочки, хворої спадковою хворобою. Сказав, що іще

й досі не признався дружині, що саме він є носієм патоло-

гічних генів.

–То признайся їй і нехай вона, поки ще перебуває в

дітородному віці, шукає чоловіка іншого, а тебе я візьму, бо

вагітніти уже не можу – вік не той.

– Поговорю зі своєю дружиною найближчим часом, –

сказав Іван Петрович, – і може дійдемо спільної згоди, а вже

тоді…

***

Якби хтось кілька днів тому сказав був Юркові і Сні-

жані Павлівні, що станеться в них такий життєвий пере-

лом, то обоє не повірили б. Юрко приїхав до міста, в якому

довелося прожити трохи більше, аніж півтора року, щоб

разом з батьками покійної Лесі помолитися в церкві на

дев’ятий день за її душу. Відразу подзвонив, що до квар-

тири не стане заходити, а відразу піде до церкви в назна-

чену годину. А за той час, що має у своєму розпорядженні,

піде на цвинтар.

Зранку на кладовищі не було жодної живої душі –

одні сумні хрести на могилах та чорний ворон кілька разів

72

пролетів над хрестами і за хвилю подався звідти, сів на

високе дерево, що росло за цвинтарною огорожею й почав

дзьобом шукати під корою поживу. Юрко в тихій задумі

стояв перед надмогильним горбиком з дерев’яним хрес-

том, вдивляючись у бляшану табличку, на якій були цифри

1997 – 2015 рр., ім’я та прізвище небіжчиці.

Він відмовив молитву, і пішов прямісінько до храму, де

вже почалася Свята Літургія за упокій. У церкві людей було

небагато, переважно – це літні жінки, одні стояли, а дехто

сидів у лавці, тримаючи в руках молитовника. Іван Петро-

вич і його дружина були одягнуті в чорні зимові пальта, а

на Юрковій куртці була нашита чорна стрічка. У церкві сто-

яла прохолода. Багато хто з присутніх кашляв і подружжя

відійшли трохи далі, мабуть, подумали, що хтось із тих, хто

кашляє, має простуду або грип, то не варто ризикувати,

стоячи біля них.

Священик з амвона говорив присутнім, що треба усім

заздалегідь подбати про вічне життя на тому світі, а насам-

перед любити ближнього, позбуватися навіть гріховних

думок, бо смерть приходить без попередження, часто так

невчасно, коли людина навіть, і не гадає про свою кончину,

що стане за порогом життя, подасться в царство вічності,

де душі померлих будуть з благоговінням чекати на Страш-

ний Суд.

Сніжана Павлівна опустилась навколішки і упокорено

шептала молитву, схрестивши руки на грудях. З її очей

котилися сльози. Вона щораз, щоб ніхто не бачив її згорьо-

ваного обличчя, закривала його долонею і мала вигляд,

наче вона перебуває в якісь задумі.

А чоловік молився і нагадував своїм виглядом покірного

жебрака, який благає Всевишнього, вимолює прощення,

що став мимоволі призвідцем сімейного нещастя.

Присутні парафіяни знали про їхнє сімейне горе і

сумно дивилися на них. Юрко смиренно стояв перед обра-

зом Спасителя, думаючи, чи все він зробив, що радив йому

колись на сповіді священик. Мав таке відчуття, що хоч і ста-

73

рався не схибити, допомагаючи хворій дівчині, але міг зро-

бити щось більше для неї.

При виході з церкви біля дверей сидів на фундамент-

ному виступі сліпий літний чоловік-циган і просив мило-

стиню. Він раз у раз шукав рукою в целофановому мішечку

подаяння і коли знаходив гривню, то відразу ховав її у гли-

боку кишеню засмальцьованих суконних ногавиць.

Юрко подав йому прямо в простягнуту руку гривневу

купюру, і тут же почув голос сліпого цигана: «Дай вам,

Боже, здоров’я і щастя в житті». Це для Юрка були такі

приємні слова, яких він давно не чув на свою адресу.

Усі троє йшли на квартиру, щоб пообідати. Юрко

навіть не здогадувався, що за обідом відбудеться незвична

розмова між подружжям, свідком якої він стане, і вона без-

посередньо буде стосуватися його подальшої долі. Згадав

недавній сон. Снилася Леся і казала, щоб він погодився на

пораду, яку підкаже йому її батько. Дорогою думав, що то

за порада, що стосуватиметься його долі?

«Може, якась небезпека чигає на мене, – подумав

Юрко. – Що ж, доведеться послухати, але я вільний і ніхто

не має мені щось перечити чи нав’язувати. Досить того,

що так довго карався в тюрмі, своє відбув покарання і маю

право жити так, як живуть вільні, нічим необтяжені люди».

Сиділи за столом, згадували покійну Лесю і були чомусь

усі троє в якомусь незвичному збудженому стані. Почне

щось говорити Лесина мати і тут же вмовкає, наче мову їй

відняло. Іван Петрович теж говорить невпопад про якісь

банальні, нецікаві речі, хмурить кошлаті брови, перестає

їсти і теж на півслові замовкає. Здається, хоче щось важливе

сказати, але продумує, як би то почати важливу розмову.

Юрко почав теж підтримувати бесіду, але тут же

осікся, наче сказав щось непристойне. Він щоразу відчував

на собі пильний погляд Сніжани, яка сиділа наче на гол-

ках. Її голос щомиті ставав іншим: то жалібним, благаль-

ним, то запальним, як блискавиця. «Мабуть, хочуть щось

сказати мені таке, що досі тримали в таємниці», – поду-

74

мав Юрко і не помилився. Раптом Іван Петрович встав з-за

столу, кашлянув у кулак, наче його щось здушило в горлі,

і він не може почати розмову, до якої так довго готувався.

Мовчки дивився на свою дружину, з якою звідав і радість

кохання, яке тривало так недовго, і печаль впродовж вісім-

надцяти років подружнього життя, відколи народилася

дочка. Тепер йому хотілося перепочити, щоб ніхто йому

не перечив і про це хотів сказати, але годі було наважитися

почати таку серйозну розмову.

– Ну, чого стоїш, кажи, що хотів нам повісти? – мовила

дружина, побачивши на його обличчі розгублений

погляд, здавалося, що його тіпає судома, і він не може

почати розмову.

У його грудях справді закалатало серце, зціпила нері-

шучість, щоб розкрити свою таємницю, та нарешті відва-

жився повісти все те, що так довго тримав у собі.

Сніжана Павлівна і сама почала хвилюватися, але хотіла

його заспокоїти і продовжила:

– Ти сядь і говори, що тебе так розхвилювало, не три-

май у собі, бо це дуже шкідливо для здоров’я.

Іван Петрович сів і почав тихим голосом казати:

– Я в усьому винен, що нас спіткало таке нещастя мати

хвору дочку. Нині мене гризе сумління, що не повів тобі

правди про свою патологічну спадковість відразу, як тіль-

ки-но зробив аналізи; боявся, що ти мене проженеш, а Леся

буде тримати на мене образу або ще більше стане сумувати,

що такою народилася через мої патологічні гени.

– Можеш не продовжувати оправдуватися, я давно про

це дізналася.

– Як?

– Теж зробила аналізи і виявилося, що я цілком здо-

рова, переконавшись, що ти став причиною хвороби нашої

дочки, бо іншого статевого партнера у мене не було.

– Виходить, що ми обоє навмисне тримали таїну, щоб

не завдати болю одне одному.

– Мабуть, так і сталося.

75

– Не вини мене в цьому, що я так довго мовчав про це.

А нині настав той час, що треба вирішувати, як нам далі

жити. Я передусім бажаю тобі добра, бо ти на це заслу-

говуєш. У свої тридцять вісім років ще можеш мати здо-

рових дітей. А мені випадає йти в монастир або до жінки,

що вже має дітей і стати її чоловіком, а для дітей добрим

вітчимом, щоб у старості мати надію на їхню допомогу. А

втім, хто його знає, чи дочекаюсь старості, бо все в руках

Божих.

– Роби як знаєш, тобі видніше….

Почувши такі слова від дружини, він ладен був прова-

литися крізь землю від сорому, що так довго не признавався

про свою ваду.

Юрко заметушився в кріслі, звів брови, злегка розкрив

рота, щоб промовити слово, але тут же чомусь стиснув губи

і продовжував слухати їхню розмову.

– Юрку, ти давно став членом нашої сім’ї, то скажи своє

слово.

– Отут я не можу бути вам порадником, слова за вами,

подружжям.

– Але ж маємо Лесин заповіт і його не можна ігнору-

вати, навіть враховуючи, що вона його сказала, перебува-

ючи в агонії. Її заповіт для нас повинен бути законом, доч-

чине останнє бажання маємо виконати. Юрко має залиша-

тися тут і це буде найкращий вихід для всіх.

– Що ти маєш на увазі? – спитала чоловіка Сніжана.

– Станеш для Юрка або матір’ю, або дружиною. Це

вже як у вас складеться, а я піду до жінки з дітьми. Ви обоє

достойні мати щастя. Ти можеш народити здорових дітей,

а Юрко, як виявилось, – справжній мужчина, справедли-

вий, має сильну волю, і ви будете добре жити-поживати і

дітей народжувати.

– Чому саме заговорив сьогодні? – питає Сніжана. – А

куди подінеться наша любов?

– Любов з часом згасне. Хтось інший її замінить. От

Юрко перший, хто має на це право. То нічого, що трохи

76

молодший за тебе, зате щирий, добрий і я схиляю перед

ним голову, каюсь, що раніше проявляв до нього недо-

віру. Хоча ця недовіра тривала недовго, але мені сьогодні

соромно дивитися йому в очі за це.

Юрко слухав їхню розмову і навіть спробував посміха-

тися з того, як йде, наче торг, між подружжям. Їх можна

зрозуміти. Кожен із них вартий того, щоб прожити другу

частину життя інакше, мати хоч крапельку щастя, бо до

цього часу була в них лише безнадія і смуток. І навіть жодна

робота не могла зменшити їхнє переживання, нещастя, що

випало на їхню долю.

А Сніжана тихо плакала, сльози горошинками стікали

по щоці. Одну з них вона зловила язиком. Сльоза була

солона, настояна на гіркій тривозі.

У кімнаті надовго запала мовчанка. Усі троє приниш-

кли. Нарешті, коли мовчання стало, як здалося Сніжані,

переходити у відчуженість, вона заговорила:

– То з чого почнемо? – спитала, дивлячись чоловікові

в очі.

– Маємо ще місяць часу на роздуми, бо це для всіх нас

не так просто зважитися на такий крок, – сказав Іван Петро-

вич, кинувши погляд на Юрка.

– Чому саме місяць, а не тиждень чи день-два? – спитала

Сніжана і ніжним поглядом обділила Юрка, що замис-

лився, чухав голову і сидів мовчки, слухаючи розмову між

подружжям, яке наважилося на такий незвичний вчинок у

своєму житті.

– Треба почекати до сороковин із часу смерті нашої

дочки. До цього часу не можна чогось такого собі позволити,

що суперечить християнській моралі, – сказав повчальним

голосом Іван Петрович і глянув на Юрка, як той зреагує на

його пропозицію.

– Аякже, і я такої ж думки, адже вирішується доля усіх

тих, хто тут сидять і розмовляють, – погодився Юрко.

– Ось бачиш, наш «волонтер» має цілком слушну думку.

Він давно переконався, що поспішність інколи приводить

77

до необачних вчинків, за які треба розплачуватися дорогою

ціною, – сказав Іван Петрович, маючи на увазі про Юркові

пригоди в день свого одруження.

Юрко тепер дивився на Сніжану іншими очима, аніж

іще кілька тижнів тому. Красива, молода, з приємним

голосом жінка, яка не зазнала в подружньому житті щастя

мати здорових дітей, і тепер, коли чоловік каже, що піде

до іншої, йому не хотілося покидати її зі своїми думками

наодинці, а чимось зарадити. Чи стане, як цього хоче

нинішній чоловік, жити з нею і ощасливити її здоровою

дитиною, він ще не уявляв. Спочатку уся ця розмова за

обідом здавалася міражем, маревом. Але такий стан три-

вав у нього недовго.

«А й справді, – подумав, – чому б мені з нею не створити

сім’ю? Тим більше, що я звик до неї, як до господині, а до дру-

жини звикнути – один крок: переспати з нею ніч – і вона моя

навіки. Чим я гірший за нинішнього її чоловіка? Можна ска-

зати, навіть кращий, бо не маю обтяженої спадковості, а те,

що бракує освіти – не біда. Не всім же бути «професорами».

Нині навіть підсобний робітник в пошані і його робота опла-

чується недешево. А я виконувати фізичну працю можу без

особливих зусиль, бо ж, прецінь, почуваю себе здоровим».

Обідали довго. Ніхто з чоловіків не похвалив госпо-

диню за смачний обід, бо здавалося, що вони не смакували

наїдками, а лише для форми тримали ложки і виделки в

руках, бо все зводилось до надто серйозної проблеми, про

яку почав говорити чоловік, що стосувалася усіх тут при-

сутніх.

Відтоді, як Іван Петрович почав дружині натякати, що

треба кардинально змінювати їхнє життя, Сніжана зрозу-

міла, що рано чи пізно це станеться: він піде до іншої, і вона

може залишитися самотньою, а це так жахливо, бо, пра-

цюючи на теперішній роботі, надивилася, як страждають

самотні люди, позбавлені родинного піклування.

Після смерті дочки подружжя мовби стало чужим, хоч

чоловік був, як і раніше, уважний до Сніжани, ніколи не

78

проявляв злості, але ця увага тепер здавалася дружині штуч-

ною, вимушеною. Лише на роботі приходило до неї якесь

осяяння, що не одна вона така нещасна, бо щодня бачила

таких людей, які залишилися одинокими і морально мучи-

лися в чотирьох стінах, радіючи, коли вона приходила їх

провідати або зробити ін’єкції. «Невже і мене чекає така

доля в майбутньому?» – часто набігала думка. І тепер, коли

чоловік затіяв розмову про своє бачення майбутнього, то

навіть на хвилину зраділа, що й справді може статися диво:

Юрко одружиться з нею, і вони подбають, щоб у них поя-

вилися діти, але для цього потрібно матеріалізувати таку

ідею. Глянула на Юрка – мовчить, але видно, що хвилю-

ється, щораз зиркає на неї, а вона розпливається у ніжній

посмішці, в якій можна угледіти, що вона згідна на те, що

пропонує чоловік, лиш би він не був проти. Одне зрозу-

міла, що має статися якась зміна в їхньому житті й треба

бути до неї готовою.

– Що ж, не станемо загадувати заздалегідь, яке завер-

шення матимуть наші плани на майбутнє, – сказала Сні-

жана, і таким лагідним поглядом подивилася Юркові в очі,

що він безмовно на знак згоди хитнув кілька разів головою.

– Ви йдіть на цвинтар, я вас не стану затримувати. Я був

там вранці, а зараз поїду додому.

– То коли тебе чекати? – спитав Іван Петрович.

– Ну, так як ви запропонували. Треба все зважити, обду-

мати, може, за цей час у вас визріє інша думка, то я не стану

вам на перешкоді.

– Гаразд, ти правий. У всякому ділі треба поспішати

поволі, – мовив наостанку господар дому і потиснув Юркові

руку.

Вийшов Юрко з квартири і надворі оглянувся, поба-

чивши Сніжану, яка стояла у вікні з піднятою правою

рукою і кілька разів зігнула пальчики. Юрко на мить заці-

пенів, але тут же отямився і пішов до автобусної зупинки,

не оглядаючись.

79

***

Закінчилися зимові канікули, Різдвяні свята, а відтак

проминуть через кілька днів сороковини після смерті Лесі.

Усі ці дні подружжя не переставало хвилюватися, а що їх

чекає? Іван Петрович уже добре пригледівся до колеги-вчи-

тельки, що давно запала йому в око, збаламутила душу.

Гарна, жвава, балакуча, завжди має щось сказати нове, десь

почуте і всі, хто її слухають, дивуються з її поінформовано-

сті з багатющих джерел. Хтось у розмові підмітив, що вона

має великий життєвий досвід і в неї можна багато чого

навчитися, як поступати в різних життєвих ситуаціях. Сама

виховує двох неповнолітніх синів, які вже встигли з нового

навчального року, відколи почали навчатися в цій школі,

проявити себе на шкільних олімпіадах з легкої атлетики.

Мати тішиться своїми дітьми, хоч усі вчителі вже знають,

що вона мати-одиначка.

Іван Петрович уже давно придивляється до неї, часто

заводить розмови на перервах, а віднедавна почав запрошу-

вати її на каву. Після того, як признався в присутності Юрка

про свою таїну, то вирішив діяти активніше. На днях напро-

сився прийти до неї після уроків. Погодилася відразу – і ось

він у неї на квартирі. Розповів про ті проблеми, що виникли

в його житті: і про смерть дочки, і про те, що буде розлуча-

тися з дружиною задля того, аби вона могла народити від

когось повноцінну дитину, бо він, хоч і фізично здоровий,

але є носієм спадкової хвороби.

– То чому заводив дітей? – питає Елла Артемівна.

– Не знав. Дізнався аж тоді, коли дочка перестала рости.

Таємно від дружини зробив генетичне обстеження і вияви-

лося, що в цьому нещасті винен сам. Не знав тоді, що так

само поступила, майже в один і той час, і моя дружина,

але мені не призналась про це. Обоє розкрили свою таїну

лише тоді, коли померла дочка. Тож вирішили розлучи-

тись полюбовно.

– Ну, а я тут при чім? – питає Елла Артемівна і усмі-

хається, згадавши недавню розмову з ним, що він хотів би

80

знайти таку жінку, що вже має дітей. Тоді вони ні про що

не домовилися.

– А при тім, що в твоєму віці дітей уже не народжують,

а я можу стати тобі чоловіком і добрим вітчимом для твоїх

синів.

– Я давно запримітила, що ти до мене приглядаєшся,

але чомусь так довго мовчав.

Іван Петрович знітився і, хвильку помовчавши, мовив:

– Та я сором’язливий в такому ділі.

– Оце я запримітила відразу, як тільки-но прийшла сюди

працювати і щось тьохнуло в грудях, що ти придивляєшся до

мене, а торкнутися не смієш. Коли залишалась ввечері сама в

кімнаті, то чомусь на гадку приходили не батьки моїх синів, а

саме ти, чужий, чийсь коханий чоловік. Я згідна на твою про-

позицію, бо мені вже набридло жити самотою, хоч і маю двох

прекрасних синів, але я ще в такому віці, що хочеться чолові-

чої ласки, мати підтримку не матеріальну, а моральну, бо ці

короткочасні захоплення, що були в мене, давно розвіялися,

як дим, – призналась відразу Елла. Вона продовжила гово-

рити:

– Глянь на мене зблизька, торкнись мене, не бійся. Усю

себе я зберегла для тебе, наче хтось мені наказував посту-

пати так, а не інакше. Могла б курити, вживати алкоголь,

наркотики, як це роблять самотні жінки, але я відчувала

в душі, що має щось змінитися в житті, і маю принести

комусь щастя, а хтось – мені.

– Справді, відчуваю, що ти така свіжа, наче щойно

зірване неспіле яблуко з дерева в саду, – сказав Іван

Петрович і почав сипати компліменти, що вона нагадує

йому тільки-но розцвілу троянду, а квітка ця – синонім

кохання.

– Іване, не старайся мене задобрювати, – сказала рішуче,

наче говорила з учнем. – Я й так себе добре знаю і надіюсь,

що будеш мною цілком задоволений.

Почувши такі слова, зніяковів, як хлопчисько, що чимось

провинився, і відвів очі. Він втішився, що так швидко знай-

81

шов собі красиву жінку, не гіршу за його Сніжану. «Видно,

природа створила її для кохання. Лишень дивуюся, що чоло-

віки її залишили. Хто в цьому винен, може, вона сама?» –

роздумував Іван Петрович, але не хотів її про це запитати.

– Вірю, що ти добра, але ще й до всього цього така кра-

сива.

– А вчора хіба була іншою?

– І вчора, і позавчора. Я давно спостерігаю за тобою.

– І що побачив?

– Що саме таку треба кохати.

Донедавна думала, що вона вже нікому не потрібна,

а виходить, у неї закохався ще не старий вчитель. У Елли

радісно сяйнули очі, і вона лиш зітхнула, а відтак мовила:

– Від долі не втечеш, вона завжди при добрій пам’яті й

за нікого не забуває. Життя минає в злетах і падіннях. Щось

знаходимо, щось втрачаємо – так побудований світ.

– То правда, я в цьому давно переконався. О доле моя,

доле!

– Знаєш, мені здається, що я не жила, як усі, а пливла

до берега і ніяк не могла пристати до нього, завжди хвиля

відносила щораз то далі від нього, а нині маю таке відчуття,

що вже пришвартувалась до узбіччя на тривалу стоянку, і

винен у цьому саме ти, Іване.

– Я згідний з тобою бути довго-довго. У тебе тут так

затишно: чистота, порядок, а меблі так розставлені, наче

вчора тут працював дизайнер, – сказав, дивлячись на її

добродушне обличчя. – Зігріла душу ароматним чаєм, та

мені пора йти…

– Ну, то залишайся вже сьогодні у мене ночувати, –

запропонувала Елла, дивлячись, як на його обличчі появи-

лась доброзичлива усмішка.

– Ні сьогодні, ні завтра ще не зможу, мушу почекати,

поки мине 40 днів після смерті дочки, а вже тоді…

Пішов Іван додому, а Елла ще довго сиділа в задумі,

щось згадувала, наче переглядала застарілу фотоплівку, на

якій ледве проглядалися чиїсь силуети.

82

***

Цієї ночі Юркові чомусь не спалось. Довго дивився на

нічне небо, яке, здавалося, дихало тремтливим космічним

безмежжям. Вранці вийшов надвір, коли сонце тільки-но

виглянуло з-за горизонту. Падав сніг, дув легкий морозя-

ний вітер, а в сусідському дворі, на воротях якого було

написано, що приватну власність охороняє злий пес, почув

скавуління собаки. Це скавуління переходило в жалібне

скиглення. У Юрка було таке відчуття, наче хтось плаче за

покійником на цвинтарі. Уже минуло кілька днів, як він

дома. За цей час відвідав своїх далеких родаків, одному

з них впродовж двох днів помагав лагодити автомобіль,

розмовляючи на різні теми, а нині зібрався до приятеля,

з яким колись служили в армії. Армійський приятель

давно одружився, має двох дочок. У розмові почав на пра-

вах знаючого сім’янина давати Юркові свої поради, як той

має поступати, щоб безбідно жити: «Шукай собі жінку,

бо роки минають так швидко, що не оглянешся, а старість

приблудиться. Важливо у житті не спізнитися і не робити

необдуманих вчинків, як ото ти тоді скоїв. Не дивись на

дівчину, чи вона красива, чи просто симпатична, головне,

щоб була розумна і добра, бо згадай, як деколи на весіллях

співають сороміцьку пісеньку: «Котра дівка файна, котра

дівка файна, скурвитися мусить». Отак воно то, друже

Юрку, буває в житті».

Тепер, після таких довгих років неволі, Юрко часто зга-

дує про свій необдуманий вчинок, і наче камінь лягає на

душу. Міг би за цей час мати дітей, працювати на волі, а

не за колючим дротом. Цей його злочин став йому наче

клеймо і всі, мабуть, вважають, що він жорстокий чоловік,

хоч сам себе таким не вважає. Напевно, таким суворим вва-

жає і його колишня наречена, що стала на півдня йому дру-

жиною, а він – злочинцем, що мало не звів її з цього світу.

А колишні колеги теж чомусь не навідуються до нього. Але

він не дивується, бо добре знає, що ніхто не схвалював його

безжалісний вчинок. Тепер він відчуває наглу спрагу до

83

співчуття. Що має робити? Шукати молоду дівчину і розпо-

вісти їй, як він у минулому розправився зі своєю молодень-

кою обраницею. Почує таку розповідь дівчина і оминатиме

його десятою дорогою, бо побутує у багатьох людей думка,

що тюрма нікого не виправляє: яким був, таким і зоста-

ється. І це в багатьох випадках так воно і є, хоча попервах

трудно розпізнати, бо всякий із них схожий на звичайну

людину, а що там у кожного в душі, які має наміри, годі

вчасно розкрити. Юрко намагався забути свій ганебний

вчинок, але після відбутої кари, залишаючись на самоті, не

може сам собі простити, що таку жорстокість вчинив тоді,

а міг би поступити інакше, і доля, можливо, усміхнулась би

йому, а так…

Він навмисне не дзвонив до Сніжани, бо те, що задумав

її чоловік, ще нічого не вирішує. Може, вона передумає, не

схоче піти на такий життєвий крок, що завідомо робиться

з корисливих міркувань. Звичайно, їй буде нелегко зали-

шатися самій у квартирі, коли чоловік піде до іншої. Юрко

ще недавно навіть не припускав думки, що така ситуація

може статися в його житті. Інколи здавалося, що все це

йому приснилося, бо невже так спокійно, виважено, проду-

мавши заздалегідь, Іван Петрович залишить свою дружину,

та ще й порадить йому стати її другим чоловіком? Такий

варіант можна лише десь прочитати в бульварних романах,

а насправді…

Юрко чекав, сподівався, що вона першою йому подзво-

нить. Він боявся її мовчання, одначе втішав себе тим, що

скоро настає сороковий день від того часу, як пішла у

засвіти її дочка, і тоді він навіть без дзвінка появиться біля

Сніжани. Міг би й сам подзвонити, та щось стримувало.

Мабуть, не хотів показати себе таким слухняним, що тут

же захопився заміжньою жінкою, та ще й з поради її чоло-

віка. Нехай обоє знають, що він теж чогось вартий, має

свою думку й може розпорядитися собою, як сам захоче, а

не з чиєгось напучення.

84

***

Елла відразу зрозуміла, що між нею і її черговим зако-

ханцем є так багато чогось спільного, а передусім мають

однакові погляди на сімейне життя. З досвіду знає, що

треба в такому випадку не гаяти часу, а чимскоріше зама-

нити його до себе, бо Іван не розлучений і може у будь-який

момент переінакшити свої попередні наміри.

Іван Петрович щодня після уроків йшов не додому, а до

Елли на розмову і часто засиджувався в неї аж до пізнього

вечора. Цього разу побачив, що вона чимось заклопотана.

– Ти щось згадала, мабуть, колишнє? – спитав Еллу, яка

сиділа біля нього в задумі.

– Я давно вже нічого не згадую і за нічим не шкодую. До

колишнього уже нема вороття. Назад тільки раки повзуть,

а я –людина. Одне хочу, щоб твоя дружина знайшла своє

щастя, бо якщо цього не станеться, то вона прокляне мене,

а я цього дуже боюсь.

Іван Петрович тут же згадав Юрка, який мовчить, не

дзвонить. Чомусь так довго роздумує, як має діяти.

– Сьогодні подзвоню і спитаю Юрка, що він надумав, –

каже Іван Петрович і сам почав хвилюватися, розмовляючи

з Еллою.

«Треба було спочатку вирішити питання з дружиною,

остаточно переконатися, що Юрко згоден бути з нею, а

вже тоді домовлятися з Еллою, – подумав і тут же відчув

себе винним у тому, що так спокійно покидає Сніжану, яка

стільки літ жила з ним і ніколи не скаржилась на нещасну

долю, що випала їй в подружньому житті через його спад-

ковість. Він міг би й сам передзвонити Юркові й дізнатися,

що в нього на умі: приїде чи передумав, та не наважився.

Згадав вчорашній сон. Приснилася дочка і запитує: «Чому

Юрка нема у вас, нащо ви його прогнали? Пошукайте його,

бо він сумує, а мені тут між ангелами стає незручно, що я не

змогла вас переконати».

Сніжана теж в такі вечори плуталася в догадках:

«Напевно, порадився з колегами, а ті відрадили його від

85

такого кроку». І знову появилися душевні муки, що він не

прийде до неї, адже виконав свій обов’язок: добросовісно

доглядав за її дочкою, а ще між ними – різниця в віці, на сім

років вона старша за нього, а кожний мужчина хоче мати

молодшу за себе дружину. І тут подумала: «Якщо я хочу

мати дітей, то треба поспішати, не приїде Юрко, то мушу

шукати когось іншого, адже тепер я вільна птаха». Вона з

надією щогодини чекала телефонного дзвінка, прислуха-

лася, чи не чути Юркових кроків біля її дверей. А телефон

мовчав. У такі хвилини самотності вона закопилювала губи

і терла пальчиком себе по носі й таким способом заспокою-

валась. «Напевно, своїм мовчанням випробовує мої почуття

до себе», – подумала. Глянула в дзеркало – ніби з хреста

знята, схудла за ці дні, поблідла, аж страшно самій стало.

Головне, щоб не захворіти, бо залишатися самій у квартирі,

то дуже страшно у її становищі, коли нема до кого слово

промовити. Потім сама навіть дивувалася, що не змогла

приборкати свої почуття до нього, адже Юрко сказав при

відході, що слів на вітер не кидає. Нарешті зрозуміла, що за

той час, коли він перебував у них, то вона так привикла до

нього, що вже тепер без нього себе не уявляла.

Юрко теж почав уже хвилюватися, що Сніжана мов-

чить, вичікує, а може, вже давно передумала, що не варто

зв’язуватись із карним злочинцем, бо інакше назвати його

не можна.

І тут же пролунав давноочікуваний телефонний дзві-

нок. Зрадів Юрко, почувши ніжний голос Сніжани:

– Щось ти довго думаєш. Скажи: «так» або «ні», не муч

мене, я втомилась чекати.

– Чекати, коли я приїду чи на мою відповідь: «так чи

ні?»

– Жду – не дождусь, коли ти знову будеш у моїй квар-

тирі.

– Можу приїхати хоч завтра вранці.

– Справді? – спитала Сніжана таким улесливим голо-

сом, що Юркові стало незручно від своїх запитань.

86

– Ну, ти ж знаєш, що я ніколи намарне слів не кидаю.

Вони у мене на вагу золота. Я небагатослівний, або як про

таких кажуть, маломовний.

– Приїжджай, мій дорогенький «маломовний», і зі

мною розговоришся, це я тобі обіцяю.

– Завтра, якраз буде сороковий день після смерті Лесі,

то я буду у тебе.

– Чекатиму з нетерпінням, – мовила Сніжана.

«Справді, не варто зволікати з рішенням, як їм бути

далі, бо таке надто важливе діло не терпить зволікань,

можна спізнитися і втратити те, що йому має нале-

жати», – подумав Юрко, хоч іще вагався, чи робить пра-

вильний крок на цей раз. Він згадав, що хоч і був так

довго з нею в одній квартирі, але до кінця не збагнув, яка

вона, хоч запала йому в очі з перших днів, коли почав

доглядати дочку: гнучка постать, легка пружна хода,

довгі тоненькі ноги, пишне каштанове волосся. Деколи

йому хотілося торкнутися її грудей, але завжди щось

стримувало. Щораз, коли набігала така думка, то відразу

починав щось говорити на банальну тему, аби вона

чогось не підозріла і не зрозуміла його неправильно. Та

інколи були такі моменти, коли вона сама тулилася до

нього, проявляючи ніжність, наче рідна мати, якої він не

пам’ятає.

І ось наступного ранку він появився у неї на квартирі.

Сніжана взяла його за руку і повела до вітальні, наче

людину, яка прибула сюди вперше.

– Роздягайся, будемо снідати, – каже Сніжана.

– А де Іван Петрович?

– Він уже кілька днів, як ночує в Елли, але вдень ще

приходить сюди.

– Обідати чи ще за чимось? – посміхнувся Юрко.

– Каже, що трудно привикати до чужої сім’ї, бо там,

як ти уже знаєш, є ще два неповнолітні її сини.

– Мені не прийдеться привикати, для мене твоя квар-

тира давно стала рідним домом, а його можна зрозуміти:

87

інша жінка, колишня чиясь кохана, присутність дітей, інша

поведінка другої дружини. До всього цього не так легко

привикнути. Нам буде простіше, – сказав Юрко, а Сніжана

вмить сіла йому на коліна, огорнула шию руками, думала,

що Юрко почне її цілувати, а він піднявся з крісла і почав

ходити по кімнаті.

Сніжана не могла зрозуміти такий його жест.

– Що з тобою? – дивується і ніяк не може зрозуміти, що

в нього на думці: байдужість до неї чи прояв патологічної

ненависті до заміжньої жінки, яка сама напросилася одру-

житися з ним?

Юрко відразу догадався, що вона не зрозуміла його

поведінки, а може, подумала, що він прийшов лиш би від-

дати пошану мертвій Лесі у сороковини від дня її переходу

в загробний вічний світ і, взявши її за руку, мовив:

– Сьогодні не на часі. У такий день не можна собі нічого

позволити. Над нами нині ще літає її дух, і ми не повинні

робити необдуманих вчинків, я в цьому переконаний, бо за

час перебування в тюрмі багато читав релігійної літератури

і слухав дискусії знаючих, бувалих людей, на подібну тему.

Почувши такі слова, Сніжані стало спокійно на серці,

а то в неї уже починали виникати різні сумнівні підозри

щодо її майбутнього чоловіка.

– Який ти в мене розумний, стриманий, а я така недо-

гадлива, – блиснула на нього великими очима і усміхну-

лась. – Ходімо снідати, а то спізнимось на Святу Літургію.

Дорогою до церкви зустріли Івана Петровича, який

привітався до них і чомусь був цього разу небагатослів-

ний. У церкві уже починалась літургія за померлих.

Хористів не було, а підспівував лише дяк. Коли священик

прочитав із папірця імена небіжчиків. і батьки почули

ім’я своєї дочки, то впали в глибоку задуму, опустивши

додолу голови, щемко стиснулося серце, скаламутилася

батькова душа. Навколишні теж мали сумний вигляд і

покірно стояли перед ликами святих в глибокій покорі.

Сумно, гірко, боляче стає всім, хто із рідних залишається

88

жити, а особливо тим, хто втратив когось із близьких у

молодому віці.

На цвинтар йшли повільно, щось говорили, згадуючи

покійну, що такою молодою і нещасною покинула цей світ.

Сніжана йшла мовчки і лише при вході на територію, де

покояться вічним сном померлі, мовила:

– Треба буде весною поставити на могилі пам’ятник із

граніту.

– Так, так, щоб не був гірший за інші, – погодився Іван

Петрович. – Я закажу сам, тільки ти, Сніжано, приготуй її

світлину, яку ми зробили, коли їздили з нею відпочивати в

Карпати.

– Поставити пам’ятник нині не проблема, аби були

гроші, – вступив у розмову Юрко. – Дехто з людей ставлять

собі кам’яні пам’ятники на цвинтарі заздалегідь до своєї

кончини, не надіючись, що це зроблять їхні нащадки.

– Світлини є в альбомі, то не треба десь шукати. При-

йдеш і виберемо котрусь із них, – мовила Сніжана.

Юрко згадав, що на могилі його батьків стоїть скром-

ний пам’ятник. Родичі по батьковій лінії поставили його,

коли ще він перебував в інтернаті. Особливого догляду він

не потребує, бо виготовлений із матеріалу, який покриває

всю могилу. Після виходу з тюрми двічі ходив на цвинтар,

де покояться його батьки, які загинули такими молодими.

– Тим, що в могилах, уже не має значення, який стоїть

над ними пам’ятник, – продовжував вголос роздумувати

Юрко, – бо які б пам’ятники не стояли, та це не має жод-

ного значення для тих, хто уже поза межею життя. Головне,

щоб пам’ятали про них. Ваша Леся не боялася смерті, як

це дехто навіть із літніх людей боїться вмирати, бо накоїв

стільки гріхів за ціле життя, що вимостив гріхами собі пря-

місіньку дорогу до пекла. Вона безгрішна і тому так спо-

кійно покидала цей світ.

– Ти так говориш, наче священик, – каже Сніжана, яка

закінчила молитися над могилою дочки. – Де ти набрався

таких знань про потойбічний світ?

89

– А я міг би й стати священиком або ченцем, якби

інакше склалося життя. Рання загибель батьків і перебу-

вання в тюрмі дало мені чимало життєвих випробувань, а

одночасно багато чого пізнав із розповідей співкамерників,

та й читав духовну літературу.

Іван Петрович перебував у полоні власних думок, але

вголос їх не висловлював.

– Що ж, помолилися і ходімо звідси, нехай Леся спо-

кійно спочиває, бо на цвинтарі треба молитися, плакати або

мовчати. Голосно говорити не слід, нехай померлі мають

хоч тут блаженний спокій, – каже Сніжана. – Подібні роз-

мови варто вести десь-інде. І щоб чули люди, бо й справді,

якби молоді люди частіше відвідували цвинтар, і дивилися

на безмовні хрести на могилах, то, напевно, ставали б добрі-

шими, не чинили би зла.

– Кого ти маєш на оці? – спитав Юрко, бо відразу поду-

мав про свій злочин, за який так довго довелося перебувати

в буцегарні.

– То я так кажу в загальному до нашої розмови.

Юрко інтуїтивно відчув, що в її словах криється заву-

альований натяк на його минуле. Прийшли додому всі

разом, щоб пообідати. Почалась невимушена розмова.

Сніжана зрозуміла, що чоловік прийшов, щоб узгодити

деякі питання, що виникнуть під час оформлення розлу-

чення. Вона в деталях продумала, які несподівані моменти

можуть поставати, коли чоловік піде від неї, а вона зали-

шиться з Юрком, і навіть зраділа, що чоловік хоче, аби їхнє

розлучення пройшло полюбовно і не завдало комусь із них

моральної кривди.

– Юрку, я хочу, щоб вам було добре, лише застерігаю:

ніколи не проявляй до неї жорстокості, бо вона цього не

заслуговує.

Юрко нічого не відповів на це, а лише здивовано здви-

гнув плечима.

На мить у кімнаті запала тиша. Було лише чути моно-

тонний стукіт годинника. Мовчанку порушила Сніжана.

90

– Мені хочеться, аби хтось був зі мною, бо самотності

я не переживу, – сказала таким тоном, наче вимолювала в

присутніх милостиню.

– Гадаю, що вдвох нам буде добре, – сказав Юрко. – Раз

ми вирішили здійснити те, що задумали.

І тут продовжив розмову Іван Петрович.

– Треба не гаючи часу, уже завтра, подати заяву про

розлучення, вказавши вагомі підстави для такого кроку.

Відносно нажитого майна, то я так думаю, в нас проблем

не буде, бо нічого цінного не придбали, а єдина дочка, що

народилася з важкою хворобою, померла. Тепер кожен

із нас має право поступати так, як йому підказує совість.

Єдине, що можемо зробити, якщо Юрко на те погодиться,

то обмінятися квартирами. У нашу трикімнатну перейдемо

жити з Еллою і її синами, а ви – у їхню двокімнатну. Гадаю,

що ніхто з нас не стане обділений.

Сніжана хвильку подумала, глянула на Юрка, побачила

його схвальний погляд і кивок голови на знак згоди.

– Ми згідні, – мовила по хвилі. – І це треба зробити,

не відкладаючи на невизначений час. Порадься з нотаріу-

сом, як правильно оформити документи, щоб ніхто не мав

пізніше претензій.

Юрко сприйняв цю сімейну розмову спокійно, без

жодних емоційних проявів. Та, власне, чому мав би хви-

люватися? Від долі, як мовиться, не втечеш. Хтось скаже:

«Хіба мало дівчат, що він до заміжньої жінки, яка розлуча-

ється, причепився?» Інколи і йому самому приходило на

гадку: чи справді він закохався в Сніжану, чи просто при-

вик до неї, як до господині дому? Але ж таки переконався,

що його, наче магнітом, тягне до неї. Кожного разу хоті-

лось щось таке сказати, щоб вона відчула серцем і душею,

що він закохався в неї, але ніяк не знаходив потрібних слів.

Сказати прямо: я кохаю тебе, не наважився, а може, був

невпевнений, що вимовить ці слова переконливо, щиро,

а просто, щоб вона не хвилювалася за свій поступок, хоч

добре знав, що іншого вибору у неї найближчим часом не

91

передбачалося. А їй так хотілося мати здорових дітей від

здорового мужчини.

Ще трохи посиділи за розмовами й Іван Петрович

направився до виходу. У такі хвилини з його відходом до

іншої жінки їй хотілося жбурнути із своєї душі колишнє

кохання. Він на Юркових очах поцілував її в губи. Юрко

кілька разів заперечливо хитнув вказівним пальцем правої

руки перед своїми очима, примовляючи:

– Роблю серйозне зауваження: наступного разу можна

буде поцілувати Сніжану хіба що в руку, бо так велять пра-

вила хорошого тону або, як кажуть, етикет. Знайте, що я

ревнивий і… – не доказав, але й так усім було ясно на що

він натякає.

***

Минала зима 2016 року, така погідна, без лютих моро-

зів, сніговіїв. Почав танути сніг, заворушились маленькі

птахи на деревах, шукаючи поживу. Ще кілька днів про-

мине – настане весна, а це – пора для закоханих. У вечірній

тиші загострюється відчуття навколишньої краси і це всіх

радує, збуджує приємні відчуття в тілі й душі.

Юрко із Сніжаною сидять біля вікна і милуються остан-

німи подихами зими, дивлячись манливо одне одному в очі

і, мабуть, мріють про щось приємне, щоб сталося у них в

майбутньому. Сніжана перебуває у такому віці, що потре-

бує чоловічої ласки, ніжності й тепла, а ще у неї – нездійс-

нена мрія, до якої вона так соромливо, але наполегливо

йде – мати здорових дітей. Переживає, чи розгориться в

них з Юрком вогонь кохання, адже все, що діється з ними, –

це не їхній задум, а її чоловіка Івана, який своїми діями при-

вів їх до такого продуманого важливого рішення.

«Але, якби не померла їхня дочка, то цього могло б і

не статися, – подумав Юрко. – Мабуть, так розпорядилася

доля, віддавши кожному належне, наче цінний подарунок».

Впустивши в свій дім Юрка і називаючи тепер його

своїм коханим, Сніжана сумнівалась, чи зможе він дати їй

92

те, про що вона мріє, і спопелити усе, що було до цього

часу: її тривале заміжжя і його невдале одруження з моло-

дою дівчиною, яка перевернула з ніг на голову усі його мрії

і сподівання, спровокувавши вчинити злочин, а відтак –

тривалі роки неволі і муки совісті, що привели Юрка у цю

оселю, де чекає на нього щось невідоме. У неї закрадалась

думка, що Елла може прогнати від себе її чоловіка, а це

було б тяжким ударом для всіх. «То ж треба поспішати, –

подумала Сніжана, – а то все може трапитися в наш неспо-

кійний час».

Юрко теж роздумував про майбутнє життя з жінкою,

яка була в заміжжі так довго і, може, в неї, під зовнішньою

гарною маскою, криється щось досі йому не відоме. А його

стосунки з нею – це не що інше, як покута за гріх, ще до

кінця не виконана. Він наче перебував у дивному сні, не

вірячи, що вона може ще по-справжньому його покохати.

– Про що ти думаєш? – питає Юрко, притулившись до

Сніжани.

– Про нас, наші відносини, чи здатні ми на палке

кохання? – сказала Сніжана, ховаючи голову на його

волохатих грудях, уникаючи прямого погляду, зір у

зір. Хотіла якимось способом розворушити його чоло-

вічу притлумлену пристрасть кохатися, але проявити

відкрито свої почуття до нього щось стримувало. Вона

знала, що треба для нього стати не тільки господинею,

як це було донедавна, а й дружиною, а це не тільки фор-

мальність, але й певні інтимні стосунки. Що ж, їй до них

не привикати, а Юрка вона розворушить, аби тільки він

цього хотів.

Юрко теж хвилювався, яким буде їхній перший інтим.

«Може, я боюся кохати жінку, яка так довго належала

іншому чоловікові? – подумав Юрко. – Чи не приведе мене

близькість із Сніжаною до ще одного провалля в житті?»

І тут, ніби вгадуючи його думки, Сніжана заговорила

таким ніжним голосом, наче жебрачка, що вимолює мило-

стиню в перехожих на вулиці:

93

– Ходімо до ліжка, а то я вже втомилась чекати, а ти

чомусь зі мною такий несміливий. Мене не соромся і не

бійся, я зможу бути такою, як ти схочеш.

– Я не боюсь нічого і нікого, давно мене покинув страх.

Просто нам треба почекати до опівночі.

– Чому? – дивується Сніжана.

– А тому, щоб минуло рівно 40 днів від передчасної

смерті твоєї дочки. – Маємо стриматися до того часу, якщо

хочемо жити по правді і свідомо не грішити, бо кохання це

не прогулянка у діброві чи лісових заростях, а щось вище,

властиве тільки розумним істотам, якими себе вважаємо.

– Бачиш, а я про це не подумала. Яка ж я недогадлива,

а ти сильний мужчина, стриманий до короткочасних утіх, з

тобою, здається, буде легко жити.

– І кохатися, – додав Юрко, хоч добре усвідомлював,

що вона хоче дістати не тільки сексуальне задоволення, але

й завагітніти, мати здорових дітей, тобто переслідує ще й

меркантильні інтереси.

Вони почекають, бо усвідомили, що хоч час летить

швидко і зупинити його не можна, але варто стриматись

самим і подивитися на світ іншими очима, побувавши якийсь

час у мрійливому стані, приготувати себе до чогось величного,

важливого для себе. І таким значущим у спільному житті має

стати їхній останній день журби і перша ніч кохання.

До опівночі залишалося півтора години і Сніжана

запропонувала прогулятися на свіжому повітрі. Юрко радо

погодився пройтися вечірнім містом перед сном. Верну-

лися на квартиру після опівночі. Обоє прийняли душ, а від-

так Сніжана розстелила ліжко.

– Ходімо туди, – каже і охоплює його шию руками.

Юрко тут же взяв її на руки і поніс на широке ліжко.

Її голе тіло навіть у темноті здавалося особливо красивим і

збуджувало його бажання.

– Я навіть не уявляв собі, що ти така… така… – не дока-

зав, бо вона в цю хвилю в поривах пристрасті потягнула

його до себе і почалось…

94

Обоє склали перший «екзамен» на «відмінно». Вранці,

проснувшись, Сніжана тихим голосом сказала:

– Хлопчику мій, я така рада, що ти собі не уявляєш.

Мені було так добре з тобою, як у казці. Ще недавно не

могла навіть собі уявити, що таке кохання в моєму віці мож-

ливе. І де ти навчився так жагуче кохати, начитався рома-

нів чи еротичних журналів? Мені здалося, що ти все життя

тільки й тим займався, що кохав дівчат і жінок. З твоїми

здібностями можна стати добрим вчителем для тих, хто в

коханні не обізнаний.

– В одній із пісень є такі слова: «Хто в коханні не зна-

ється, той горя не знає», але ця пісня не для нас, правда,

Сніжанко? Ми обоє, як я переконався, справді здатні на

бурхливе кохання, з якого народяться здорові діти. Шкода

лишень, що доля звела нас з деяким запізненням, але я й

цьому радий, ми своє надолужимо. Що ж, давай не будемо

хвалити одне одного, а просто кохатися і йти по життю

дорогою щастя і добра.

Вона дивилась на нього радісним поглядом великих

очей, і Юркові здавалося, що то не очі зачарованої жінки, а

яріють вечірні зорі.

Багатьом віриться, що все в житті розумно стається.

Ось пішов її чоловік до іншої жінки, а в неї тут же появився

Юрко, хоч його ще не сприймала, як чоловіка, а тимчасо-

вого закоханця, що до кінця виконає свою місію і покине

її оселю. Сніжана ще повністю не довірилась йому, бо не

так легко людину розпізнати. Інколи людина про одне

говорить, а про інше думає. Але підсвідомо відчувала, що

Юрко не такий, він акуратний не тільки в побуті, але в

своїх почуттях і тому-то в неї появився не тільки фізіоло-

гічний, але й духовний потяг до нього. Та ще й крім того

мала надію, що матимуть спільних дітей, а через те варто

обом поспішати.

Щоб щастя проявилося на повну силу і обоє дістали від

нього не тільки матеріальне, але й моральне задоволення, то

не можна стримувати в собі інстинктивний потяг до само-

95

відтворення, а навпаки, він має стати потребою, і тоді життя

проявиться в усіх його барвах. Та не годиться робити культу

із сексуальних відносин, не стати рабом статевого інстинкту,

а бути його господарем і диригентом. Треба пам’ятати, що

жінка не машинка, не резервуар для чоловічих гормонів,

а квітка, якою треба насолоджуватися, не зриваючи з неї

пелюстків, бо тоді вона стає менш привабливою. Хто живе

красиво і створює сімейні відносини, повинні пам’ятати,

що мають служити один одному. Про це так гарно сказано

в багатьох науково-популярних книжках.

***

Хоч Іван Петрович уже кілька днів ночує у Елли, але

сплять у різних кімнатах, теж вичікують, поки мине сорок

днів після смерті Лесі. Так відразу домовилися і ніхто з них

не хотів порушувати народного звичаю, що існує в їхній

місцевості з сивої давнини. Синам Елла у перший же день

призналася, що Іван Петрович – їхній вітчим і треба його

поважати.

– Може, ще скажеш звати його татом? – спитав стар-

ший син Сергій.

– Я вас, діти, до чогось поганого не примушую, лише

кажу, що беру його собі за чоловіка.

Хлопці засміялися, і Сергійко серйозним тоном мовив:

– Нарешті знайшовся для нашої мами чоловік. Мама

виходить заміж, ото приємна оказія, тепер нас буде ціла

трійця мужиків у хаті, а це вже – сила.

– Ой, які ж ви в мене, хлопці, гарні і мене розумієте.

Кожна жінка хоче мати хоч крапельку щастя в житті. Для

мене ви найцінніше, що маю, а все інше – другорядне.

– Признайся, – заговорив Сергійко, – ти прогнала наших

батьків, чи вони нас самі покинули?

– Кажу вам чесно, як на сповіді, хоч уже не раз про це

розповідала, що вони пішли від мене ще до вашого народ-

ження і ніколи не поцікавилися, хто у них народився. Я

навіть не знаю, де вони можуть перебувати сьогодні.

96

Така розмова велася між матір’ю і синами у відсутності

вітчима.

Хлопці не стали задавати матері більше запитань і

пішли гуляти на вулицю. Мати кожного разу нагадувала їм,

щоб вчасно поверталися додому.

Під вечір прийшов Іван Петрович і відразу почав роз-

повідати Еллі про те, кого бачив із своїх знайомих у місті.

Сказав, що вже всім своїм колегам признався, що неза-

баром матиме іншу дружину, а з першою розлучається

полюбовно.

Елла чомусь скривилась на обличчі, наче їй почав

боліти зуб. Такий її стан відразу запримітив Іван Петрович

і це його насторожило.

– Може тобі незручно перед синами чи колегами, що я

так раптово причепився до тебе?

– Зовсім ні, я навіть рада, що нарешті прийшов чоловік

і так відкрито признався, що його привело до мене. – Вона

засміялася і тут же її обличчя запроменіло, заграли ямочки

на щоках. – Мені так хочеться, щоб ти дарував мені щодня

безкоштовні радісні хвилини щастя.

– Що значить «безкоштовні?»

– А те, що знаю жінок мого віку, які користуються сек-

суальними послугами за гроші. Тепер можна в Інтернеті

знайти оголошення, що за таку-то плату здоровий чоло-

вік надає сексуальні послуги літнім жінкам незалежно від

їхнього зовнішнього вигляду і соціального статусу.

– Нині для декого секс став прибутковим бізнесом.

Напевно, люди, які жили в дев’ятнадцятому столітті, про-

кинувшись сьогодні з гробів, не впізнали б своїх нащадків,

а нащадки не захотіли б нікого з них навіть переночувати

в себе дома. Отак за століття світ змінився до невпізнанно-

сті, – сказав Іван Петрович.

– Так, кожна епоха не схожа на свою попередню.

Мабуть, у цьому і криється прогрес людства. Незмінною

залишається любов між чоловіком і жінкою, бо тут годі

щось змінити, – сказала Елла і ніжно глянула йому в очі,

97

а відтак почала роздягатися, насамперед, оголюючи свої

пишні груди. Зголодніла від того, що давно не мала стате-

вих контактів із чоловіками і тепер думала, що її Іван тут

же кинеться до неї, але він чомусь не поспішав. Уже в ліжку

лежали напівроздягнуті, почав ніжити її упруге тіло. Йому

здалося, що Елла така сама, як і його Сніжана: любить, щоб

він її довго ніжив, цілував, шептав якісь закохані слова, і він

не помилився. Зрозумів, що для обох ніжність почуттів –

головне в коханні.

«От як мені повезло з новою обраницею, з якою при-

йдеться тепер йти по життю»,– подумав Іван Петрович і

продовжував обсипати її тіло ніжними поцілунками, нала-

штувавши себе на нічну мелодію кохання.

***

…У наступні дні, як про це раніше домовлялися, обміня-

лися квартирами. Ні в кого не було заперечень, бо обидві квар-

тири були розташовані на одній вулиці. Юрко і Сніжана навіть

були цим вдоволені, хоч перебиралися в меншу квартиру, але

тут їм ніщо не буде щоденно нагадувати про нещасну Лесю.

Іван Петрович і радів, і одночасно сумував, бо шкода

було йому покидати колишнє житло. А Еллі було бай-

дуже, що змінює квартиру. За попередні роки кілька разів

змінювала не тільки квартири, але й місця роботи, а від-

так – і проживання. Вона радила Іванові не афішувати свого

розірвання шлюбу, вважаючи, що так їм обом буде краще.

Він з першого дня почав наводити близький контакт з її

синами: шістнадцятирічним Сергійком і чотирнадцяти-

річним Андрійком. Обидва сприйняли прихід вітчима без

особливих вражень, словом, проявили не зацікавленість, а

цілковиту байдужість. Переїзд жити в іншу квартиру теж

їх не здивував, а навпаки, їм тепер стало ближче ходити до

школи, ганяти м’яча на стадіоні після уроків.

«Добре, що хоч не проявляють до мене неприязні, –

подумав їхній вітчим. – З часом усе налагодиться. Адже

вони жили весь час лише з матір’ю і їх можна зрозуміти».

98

***

Після тої ночі Юрко відчув, що Сніжана і є та жінка,

яка його розуміє з півслова. Щоб не байдикувати, почав

шукати роботу. Обійшов усі місця з оголошеннями і знай-

шов в одному з них, що наймають працювати робітників,

які мають будівельний фах. Сніжана радила почекати до

весни, але Юрко не хотів сидіти дома без діла.

– То тільки нинішні альфонси можуть собі позволити

не працювати, а жити за рахунок своїх любовниць, а я чоло-

вік працелюбний, маю силу і повинен заробляти гроші для

себе і для сім’ї.

Уже через кілька днів почав працювати з іншими робіт-

никами в закритому приміщенні, поки надворі холодно.

Робота не з легких. Інколи приходив додому стомле-

ний, але ніколи не скаржився, що втомився. Зате Сні-

жана мала цікаву роботу, хоч діставала за неї невеличку

платню, але була задоволена, що працює по спеціальності

і своєю скромною працею надає хворим одиноким людям

посильну допомогу.

Працюючи, обоє забували про свої перенесені нещастя.

Кожного надвечір’я Сніжана зустрічала свого Юрка

посмішкою і пристрасними поцілунками. А «хто починає

з поцілунків, той опиняється в ліжку», – кажуть так здавна

знавці екстатичних сексуальних насолод.

Юрко, навіть кохаючись, був завжди небагатослівний.

– Я без усяких компліментів, як це говорять багато хто,

скажу: ти мені потрібна і віднедавна уже не уявляю себе без

тебе. Говорити про любов кожного разу не стану, вона має

прийти до нас повільно, але назавжди, і хочу, аби кожен

із нас приніс одне одному моральне і фізичне задоволення.

І дійсно, нащо потрібне багатослів’я, коли проявилися

в них чисті, благородні почуття, якими їх нагородила боже-

ственна природа. Кожного ранку Сніжана перебувала під

враженням минулої ночі, коли закоханий у неї Юрко пока-

зував себе так, ніби був не в ліжку з жінкою, а на спортив-

них змаганнях і старався перемогти суперника. Перебува-

99

ючи в його обіймах, задумалась, чи є межа тому, на що обоє

здатні. Він виявився палким коханцем, і це її почало триво-

жити, бо часто чула від своїх співробітниць, що такі при-

страсті можуть привести до передчасного виснаження, бо

в коханні теж має бути міра, певне дозування. Ще недавно

їй навіть не снилось, що Юрко здатний на таку шалену

любов. Почала хвилюватися, чи довго це триватиме, бо на

її думку, не можуть проявлятися такі бурхливі пристрасті

кожної ночі. Чула нагадування від деяких жінок, що треба

берегти чоловіка ще й на потім. Та найперше сподівалася

на те, що завагітніє. Надії… мрії… Чи здійсняться вони? Це

найбільше турбувало її.

Якось спитала Юрка: «Що тебе вабить у мені – душа чи

тіло?»

Він здивовано звів густі широкі брови. «Невже ще й досі

сумніваєшся, що мої почуття до тебе справжні, а не наду-

мані? – відповів тоді. – Я кохаю тебе і ніяких інших цілей не

переслідую».

Минуло лише два місяці, як вони почали жити разом, і

Сніжана відчула, що завагітніла. І тепер перебувала на вер-

шині блаженства, бо зрозуміла, що в її лоні зароджується

життя нової людини. Про свою вагітність ще довго не при-

знавалася Юркові, тримаючи в душі солодку таємницю,

але жіночу консультацію все-таки відвідала, стала на облік,

пройшла обстеження. Якихось відхилень у її здоров’ї лікарі

не виявили. І лише навмисне почала стримувати Юрків

запальний азарт, коли вони починали кохатися в ліжку.

Потай від чоловіка чекала тої миті, коли почує в своєму

лоні порухи дитини.

Недавно зустріла на вулиці свого колишнього чоло-

віка і згадка про минуле життя з ним щемом відізвалося

в грудях. Говорили про щось віддалене від нинішніх їхніх

сімейних відносин і, побажавши одне одному доброго здо-

ров’я, пішли до своїх домівок. Майже два десятка літ про-

жили разом, то лишилася зарубка в пам’яті колишнього

подружжя і ще довго час від часу буде проявлятися яки-

100

мись згадками. І все те відходить у минуле, в якому було

так багато трепетного, та ще більше сумного, що доводило

обох до страждань через доччину хворобу.

І ось ця благодатна мить настала – вона почула перші

порухи в своєму лоні. Втішилася і своєю радістю тут же

поділилася з Юрком.

– І ти так довго таїла від мене? – дивується Юрко,

тішиться, цілує дружину. Вона для нього стала ще більш

ріднішою, така красива, мила. Від хвилювання в нього аж

тьмяніло в очах, частіше билося серце. Здавалося, що щастю

немає меж. Тепер він ще більше став приділяти їй увагу,

старався, аби вона мала щохвилі тільки позитивні емоції. І

тепер все в ній здавалося чарівним, і він хвилями ніби п’я-

нів, перебуваючи в якомусь дивному солодкому мареві.

***

Червень 2016 року видався теплим, але з частими гро-

зовими дощами. Юрко щодня працював під палючим сон-

цем. Бували дні, що сонце пекло немилосердно, і тоді він

з іншими робітниками робили тривалу перерву в роботі –

йшли додому обідати, зате довше після обіду затримува-

лися на роботі. І ніхто не скаржився, бо всі отримували

заробітну плату від об’єму виконаної праці.

Цього надвечір’я йшов додому в доброму гуморі,

тішився, що нарешті живе в гармонії з собою і працює для

добра своєї сім’ї. І ось така неприємна зустріч. Біля самого

дому перестріває його колишній співкамерник Геннадій.

– Ну, нарешті ледве тебе знайшов. Ти що, втік зі свого

міста?

– Не втік, а тут знайшов собі дружину.

– Маєш дітей? – питає Геннадій, примруживши ліве

око.

– Дітей поки що не маю, але надіюсь, що буду мати.

– Мабуть, живете в скруті у нинішній кризовий час?

– А ти де тут узявся? Я гадав, що гибієш ще у криміналі,

а виходить…

101

– Сидів би ще кілька літ, але дякуючи «закону Надії Сав-

ченко», вийшов на волю достроково, бо довго перебував у

СІЗО і це мені зарахували, але то вже все позаду. Нині маю

до тебе справу.

– Яку ще справу? Ти так починаєш, наче слідчий кар-

ного розшуку.

– Не дивуйся, за ті роки, що я перебував у буцегарні,

багато чого навчився, отож відразу перейду до діла.

Юрко першої ж миті насторожився, бо знав, що Генна-

дій сидів у криміналі за навмисне вбивство і пограбування

вбитого.

– Я слухаю, кажи, яке маєш до мене діло?

– Треба піти на акцію.

– З ким? – вихопилося в Юрка.

– Сам зробиш те, що я тобі скажу і матимеш пачку

«зелених».

– Ні, я на ніяку акцію не піду. Не хочу знову опинитися

там, звідки прийшов. Я тоді вчинив лиходійство, перебу-

ваючи в стані афекту, своє відсидів від дзвінка до дзвінка,

і тепер каюсь, що вчинив мерзенний злочин, а відтак всю

свою молодість провів за колючим дротом.

– Колись казав, що маєш мене за друга.

– Так, за друга, але чесного, не такого, що хоче мені зла.

– Ти нічим не ризикуєш, можеш мені повірити. Твоя

справа поставити одному «добродію» пакет із вибухівкою

біля його вхідних дверей, а самому, насунувши шапку на

очі, зникнути в натовпі людей.

– Зроби таку акцію сам, а мене до такого діла не клич, –

каже Юрко. У його голосі відчувалася тривога, а до тих, хто

замишляє навмисне вбивство, появилася відраза. В роті

відчув гидкий присмак крові й сплюнув, облизавши язи-

ком губи.

– Сам не можу, мене можуть запідозрити, а ти тут

свій чоловік. Той негідник живе недалеко від твого дому

і декому став поперек дороги, то мусить зникнути з цього

світу, зрозумів? У колонії ми тебе всі поважали за твою

102

розправу над зрадницею, а нині ти чомусь так змінився,

пасуєш, що з тобою?

– Тоді була інша ситуація, я про це всім признався, а

нині хочу жити правильно, не порушувати встановлені

закони, мати те, що мають вільні люди. І відчепись од

мене, я сказав, що на «мокре» діло не піду, шукай когось

іншого, а ще краще кинься цієї затії – вбивати людину. Не

боїшся гріха?

– Після колонії я нічого вже не боюсь, а тобі раджу

послухати шефа, який послав мене до тебе на перемовини.

Хіба ти не знаєш, який він нарваний?

– Я в його шайці ніколи не числився. Свою кару відбув і

хочу жити чесно.

– Ну й дурень же ти, Юрку. Мав би такі «бабки». Остан-

ній раз питаю: зробиш послугу колишнім співкамерникам

чи ні?

– Ні, навіть слухати не хочу! Досить з мене тої кари, що

я мав, – черкнув Юрко собі долонею по шиї.

– Тоді про нашу розмову нікому не проговорися, бо за

це можеш мати тяжку кару від нашого брата.

– Розумію, – сказав Юрко і пішов своєю дорогою, навіть

не подавши Геннадію руки.

Йшов додому в роздумах і його думки щораз повер-

талися до розмови з Геннадієм, який тільки-но звільнився

достроково з тюрми і знову взявся за старе ремесло – вби-

вати людей заради грошей. «Який страшний настав нині

час, – подумав Юрко. – Як тепер знецінилося людське

життя! Зло взяло верх над добром і для багатьох насува-

ється щось страшне».

Розмова з Геннадієм в якусь мить почала здаватися

прикрим непорозумінням, страшним сном. Ось він живе

щасливий з жінкою, яка його кохає, та в душі запанував

неспокій. Підійшовши до свого будинку, він трохи постояв,

щоб заспокоїтися, бо розмова з Геннадієм зіпсувала йому

настрій, і Сніжана відразу здогадається, що в нього тра-

пилась якась неприємність. Почне хвилюватися, а їй у

103

такому стані потрібен спокій. Сам мав таке відчуття, наче

його хтось вишмагав батогом і йому ще й досі боляче. Але

то боліло не тіло – душа. Злочинці, що затіяли вчинити

злочин за гроші, уже не стримаються від цього замислу.

Їх не лякають тюремні мури, бо нічого іншого робити не

вміють, а жити хочуть комфортно в компаніях дешевих

повій, і жадоба заробити гроші на крові своїх жертв стає

для них буденним явищем. Хтось скаже чи подумає, а де ж

совість? Вона причаїлась, а може, вичікує, щоб сам лихо-

дій дійшов до пізнання істини, що треба лише працею, а

не розбоєм чи вбивством вистеляти собі дорогу в житті. У

таких людей притлумлена совість, зникає на певний час

самоусвідомлення своїх вад і морального падіння. Творячи

зло, зникає здатність до самоосуду, проявляється байду-

жість до навколишніх, а особливо до своєї жертви. І де вже

тут до якоїсь справедливості, співпереживання, співчуття

до чужої біди.

У гнітючих роздумах Юрко прийшов додому. Глянув у

жінчині сяючі очі і защеміло в душі.

– Ти чимось стривожений, – відразу запримітила Сні-

жана.

– Звідки ти знаєш?

– Відчуваю, бачила, як ти довго стояв біля будинку і про

щось роздумував, наче вагався йти на квартиру чи залиши-

тися надворі. Розкажи, що тебе хвилює? – в її очах зблис-

нули цікаві іскорки. – Ти щось приховуєш від мене?

Юрко відразу признався, що до нього приходив колиш-

ній співкамерник, що сидів за вбивство людини, запропо-

нувавши йти з ним і вчинити душогубство, пропонуючи

чималі гроші.

– І ти що на те?

– Звичайно, відмовився. Я ж за свій злочин відсидів

сповна і не хочу туди більше попадати. Та й, зрештою, маю

совість, яка не дозволить мені робити комусь зло, а тим

більше – вбивство.

Сніжана почала ходити по кімнаті, хвилюючись.

104

– Ось бачиш, розказав правду, а ти хвилюєшся. Тобі не

можна слухати погані вісті. Можеш бути за мене спокійна,

я не піддамся спокусі. Гроші мене не ваблять, не стану зло-

чинцем. Досить мені того, що я вчинив і за це так довго

мусив каратися в неволі.

– Йди помийся і будемо вечеряти, бо вже й так пізній час.

Цього вечора вони ще довго сиділи в задумі, хоч Юрко

час від часу старався говорити про щось приємне, але

Сніжана відчувала, як його удавана веселість танула, наче

мармеладний цукерок у роті.

Вранці Сніжана за сніданком продовжила вчорашню

розмову. Цієї ночі не мала тривкого сну, була лише дрі-

мота, якісь сонні видива. Боялася, що Юрка можуть затяг-

нути колишні співкамерники в свою компанію, і тоді їхнє

життя стане ще одним нещастям.

Юрко відразу вловив її настрій, і переконав дружину,

що він контролює свої вчинки, свій кожен крок, не стане

ніколи чинити чогось протиправного. Така відверта і щира

розмова заспокоїла Сніжану.

***

Середина серпня 2016 року. Сонце не гріє, а шква-

рить. У таку гарячу пору Андрійко і Сергійко тільки що

приїхали зі спортивного табору, що біля самого Чорного

моря, де впродовж двох тижнів купалися в морі. Там теж

було досить гаряче і доводилося школярам купатися

тільки вранці і в надвечірній час. Такий відпочинок вла-

штували школярам священики Церкви Святої Варвари за

кошти батьків. Вернулися додому загорілі, навіть здалося

матері, що за той час обидва підросли. Хлопці розказують

про свої мандрівки біля моря, про морські хвилі, радіють,

що вміють добре плавати, а ще хизуються тим, що можуть

довго перебувати під водою. Мама тішиться синами, що

такі ласкаві до неї і прихильні до вітчима. З перших днів

почали називати його татом. Може, з поваги до нього

або просто, щоб зробити вітчимові і матері приємність.

105

Щоб так зверталися до вітчима, їх ніхто не силував. Видно,

обидва змовились і почали з пошаною величати вітчима

таким ніжним для нього словом «тато». Іван Петрович

почує їхній голос і радість починає вирувати в його душі.

Він завоював у них таке довір’я не повчанням, як треба

себе поводити, а своїм прикладом у розмовах зі старшими

людьми у їхній присутності.

Елла почує розмову вітчима з синами, і тут же набіга-

ють спомини далекого минулого, від яких туманіє голова.

Згадує вона короткочасні насолоди з молодими чолові-

ками, які дали життя її синам. Іноді шкодує, що ні з одним

не змогла звити сімейне гніздечко. Діти росли безбатчен-

ками, напівсиротами і за це їх у початкових класах школярі

дразнили словами: «знайда», «найдюк». У старших класах

всі колишні кривдники вгамувалися і стали їхніми добрими

товаришами. Та пам’ятні слова «найда», «безбатченко» не

давали братам спокою. Часто запитували матір, якими

були їхні батьки? І мати тут же відповідала: гляньте у дзер-

кало і побачите не себе, а обличчя своїх батьків.

Хоч теперішній чоловік прихильний до неї, але як згадає

колишніх закоханців, від яких народилися сини, то почи-

нає сильніше битися серце, кліпають очі, щось незвичне,

нав’язливе, приємне на мить ворухнеться в її душі і тут же

зникає. Що ж, є перша любов, а їх у неї було аж дві, з яких

народилися діти, і цього не може забути. Тоді вона почи-

нає порівнювати обох колишніх чоловіків з Іваном, що став

і для неї, і для синів таким рідним, дбайливим вітчимом.

Через кілька днів сини знову почали попередню роз-

мову про своїх батьків. Особливо настирливо запитував про

свого біологічного батька Андрійко.

– Розкажи нам, мамо, про наших біологічних батьків, –

уперто вимагали сини.

Елла зітхнула, хвилину продумувала з чого почати і

каже:

– Отож слухайте: батьки у вас різні. Андріїв батько –

Вадим, а Сергійків – Матвій. Між собою обидва були

106

незнайомі. Ні один із них ніколи не бачив вас після народ-

ження, бо наші стосунки припинилися ще до вашої появи

на світ.

– І чого так сталося між вами, що ми стали напівсиро-

тами?

– Чого ж «напівсиротами?» Нині маєте вітчима, який

замінив вам рідних батьків.

– Так, але хочеться знати по батькові свій родовід, – каже

Сергійко, а Андрійко мовчки слухає, і теж щось мотає собі

на вус, аби кинути якесь слово.

– Краще б його не знати, – зітхнула мати, нахмуривши

брови. Мабуть, така розмова про біологічних батьків у цей

момент стала їй неприємною. – Вони не варті того, аби за

ними побиватися.

– А я дуже хочу знати свій батьківський родовід: діда,

прадіда, і аж до далеких минулих часів. Може, походимо з

козацького роду або наші предки були знаменитими особи-

стостями? – розмріявся Сергій. – Мамо, невже тобі ніколи

не спало на думку, що треба розшукати наших біологічних

батьків?

– Признаюсь, що хотіла, але вони кудись поділися, наче

у воду впали і втопилися. А коли хочете знати правду, то

гадала, що вони самі знайдуть вас, але минали роки і ні

один із них не поцікавився, хто в них народився і як живуть

їхні нащадки.

– Сумна історія, – мовив Сергійко. Що ж, почну шукати,

а ти, – звернувся до Андрійка,– будеш мені допомагати. У

нинішній час можна багато чого дізнатися. Ось недавно

дивився телепередачу, як син знайшов свого біологічного

батька аж на Чорному континенті і представляєш, яка то

радість була для обох, коли вони зустрілися! А в чорношкі-

рого батька було ще четверо дітей, а той, що його шукав –

наш майже недалекий земляк.

Хлопці ще довго говорили, розпитували матір, де при-

близно могли б проживати їхні батьки, ким працювали, чи

є десь у їхньому сімейному альбомі хоч якась світлина.

107

– Нічого не залишилося з того часу, хіба що терпкий

біль, що обидва батьки виявилися такими собі казановими,

дурисвітами, – сказала мати і тут же їхня розмова на цю

тему перервалася, бо прийшов знадвору вітчим і почав

щось розповідати.

– Нині світ так перемінився в гірший бік, що аж

страшно стає. Ось цієї ночі хтось кинув у вікно одному з

підприємців бойову гранату. Добре, що на той час у кім-

наті нікого не було, а могли б постраждати діти. Прийдеш

у неділю до церкви – яблуку нема де впасти. Здається, усі

такі сумирні, побожні, а ночами деякі із них творять свої

чорні справи.

– Кажуть, кожен повинен починати з себе, не тільки від-

значатися в красномовстві, а насамперед думати про свою

рідню, сусідів і старатися допомогти тим, хто такої допо-

моги вкрай потребує,– підсумувала розмову Елла. – Людей

треба добре знати, розуміти кожного, щоб не помилитися

у виборі, з ким маєш іти по життєвій стежині.

Сказала такі слова, дивлячись на синів, як вони зреагу-

ють на її повчання.

– Що ж, я так гадаю, що ти схвалюєш наше з Андрійком

рішення знайти своїх біологічних батьків, – сказав Сергійко.

– Хлопці, заспокойтеся. Не беріть собі ці пошуки так

близько до серця. Ваші біологічні батьки не варті того, щоб

їх шукати.

– Мені насправді нічого від свого батька не треба, просто

хочу подивитися йому в очі й зрозуміти що це за людина

така, що не хоче знати свого сина, – продовжив почату роз-

мову Сергійко. Він тримав у таїні свої давні пошуки батька,

але про це матері не признавався, щоб не ятрити їй душу,

не нагадувати про минуле, бо бачив, як віднедавна у неї

почалось нове життя з його вітчимом, з яким у нього скла-

лися добрі відносини.

– Елло, наші хлопці уже в такому віці, що з їхньою дум-

кою треба рахуватися і нічого не вдієш – такий закон при-

роди.

108

– Чуєш, мамо, тато нас розуміє і не перешкоджає

нашим пошукам, а ти…

І справді, Іван Петрович не перечив хлопцям у їхній

затії. Вважав, що це для них стане добрим повчальним уро-

ком, як мають вести себе розумні люди.

В кінці серпня 2016 року Сергійко почав збиратися в

дорогу. Уже минуло два тижні, як дізнався адресу свого біо-

логічного батька Матвія, що живе у місті Жовкві, а це лише

на віддалі якихось сто кілометрів від їхнього міста. Сказав

матері, що поїде туди сам і написав точну адресу, де про-

живає його батько. Мати відпустила його в таку поїздку,

але сказала, щоб там не загаявся і тут же вертався додому.

Їдучи до Жовкви, трохи хвилювався. А матір напередодні

його поїздки не мала спокою. Дивні почуття і тривога рої-

лися в її душі. Вранці її почало аж трясти від роздратування.

– Ти, бач до чого дійшло! Син шукає батька, а не

навпаки, – каже до чоловіка.

– Не переч йому, він уже не маленький і сам має визна-

читись, як йому поступати в житті.

– Хочу поговорити з батьком віч-на-віч.

– Їдь, тільки не забувай, що в тебе є мати, яка незабаром

стане старою жінкою, і сини мають їй допомагати, – ска-

зала Елла Артемівна, а про вітчима чомусь не згадала. У той

же час Сергійко сумно косував спідлоба то на матір, то на

вітчима, злегка кусаючи губи.

Подався Сергій у дорогу шукати рідного батька. Зазда-

легідь продумав, що має казати. Приїхав потягом до Львова,

а звідти автобусом – до Жовкви.

Поки розшукував батькову квартиру, розглядав старо-

винні будівлі, архітектурні пам’ятники. У місті на той час

велися археологічні розкопки і можна було зблизька гля-

діти, які старовинні речі знаходяться під землею. І ось він

опинився на вулиці Шевченка, яка починається неподалік

єврейської синагоги і тягнеться аж на околицю міста. Якраз

на цій вулиці знайшов старий будинок, в якому мав би про-

живати його батько.

109

Зупинився навпроти вікна, очікуючи може хтось вийде з

хати. Чекати довелось недовго. Він стояв мовчки і жестикулю-

вав, наче вимагав, щоб хтось вийшов надвір. За хвилю на ганку

показався літній чоловік. Андрій привітався до старого.

– Кого шукаєш, молодий чоловіче? – питає господар

дому.

– Уже знайшов, ваше ім’я і прізвище Матвій Залісний?

– Так.

– А я ваш син Сергій.

– Я, молодий чоловіче, такого не знаю. У мене дочка і та

за кордоном на заробітках. Там і заміж вийшла. Давно її не

бачив.

– І мене теж ніколи не бачив, – сказав єхидним голосом

Сергій. – А може, знаєте таку собі Еллу Артемівну?

– Ти бач, таки народила? – дивується Матвій, щось

мимрить крізь зуби, чухаючи потилицю, – а казала, що поз-

будеться…

– Моя мама не з таких, щоб губити людину, навіть іще

ненароджену.

– Що ти мій син, це треба ще доказати, зробити аналіз

на ДНК, який нині дорого коштує, а в мене нема грошей на

такі справи.

– Закотіть рукав на лівій руці, – каже Андрій.

– Ну, закотив і що?

– А тепер гляньте на мою руку в тому самому місці.

У вас і в мене однакові пігментні плями. Це що, звичайна

збіжність чи про щось вам каже? – виповів одним духом

Сергій.

– Тихіше, а то моя жінка почує, почне хвилюватися.

Вона недавно перенесла важку онкологічну операцію,

лежить дома в тяжкому стані і вже кілька тижнів приймає

наркотичні препарати, щоб вгамувати біль у тілі.

– Що ж, я вам співчуваю. Кличте із заробітків дочку і

нехай доглядає свою матір.

– Ой, не може вона приїхати, бо на заробітках в Італії

познайомилася з сірійцем і поїхала на його батьківщину,

110

а там вже багато літ неспокійно, точиться війна і чоловік

не дозволяє їй покидати країну. А недавно під час бомбар-

дування чоловіка поранило в хребет, і він не може ходити.

Дочка мусить його доглядати і сама почала скаржитися на

погане здоров’я, але залишити самого не може, бо рідні

його загинули під час бойових дій. Та, власне, вона не є

моєю рідною дочкою. Я пізно одружився на вдові, в якої

була дочка, і я її удочерив, бо своїх дітей із жінкою у нас не

знайшлося.

Андрій дивиться на свого батька, який передчасно поси-

вів, недоглянутий, з давно неголеним обличчям, коротко

нерівно обстриженими вусами і йому на мить стало жаль

чоловіка, який живе в нелегких життєвих умовах.

– А ти довго мене шукав?

– Ні, швидко знайшов. При нинішніх засобах масової

інформації легко знайти людину, навіть коли вона десь

перебуває далеко.

– Ходиш до школи, ким хочеш стати? – питає.

– Зараз маю канікули, а закінчу середню школу, то піду

вчитися на лікаря-психолога.

– Чому саме обираєш такий фах?

– Щоб краще розуміти поступки таких батьків, як ви,

допомагати людям із звихнутою психікою. Але це все в

майбутньому, а тепер розкажіть про моїх дідів і прадідів.

Ким вони працювали, чим хворіли, скільки років жили на

білому світові?

– Діди по батьковій і материній лініях, а також прадіди

і прабаби жили довго, працюючи на землі. До кінця своїх

днів виконували помірну фізичну працю і це їх, мабуть,

тримало в добрій фізичній формі до глибокої старості. То

лише я чомусь не такий, як вони. Працював інженером

на заводі, зловживав горілкою, курив, а тепер не курю і не

вживаю алкоголю, бо підупав на здоров’ї.

–Матвію, де ти забарився? Іди до мене, – почувся з кім-

нати жалібний голос дружини.

– Уже йду!

111

– То моя жінка чогось потребує, бо сама не може себе

обслужити, – сказав притишеним голосом Сергіїв батько

і вийняв з кишені кілька купюр номіналом по двісті гри-

вень. – Візьми, матимеш на дорогу.

– Не треба мені ваших грошей. Я ціню в людях дещо

інше, аніж гроші. Мені просто хотілося глянути вам в очі

і цього стало достатньо. Для мене вартують інші цінності

в житті, а гроші тримайте на лікування вашої хворої дру-

жини.

Батько поквапно сховав гроші назад до кишені і мовив

слізним тоном.

– То, може, обміняємося номерами мобільних теле-

фонів?

– Для чого? Обходились впродовж шістнадцяти років,

то й надалі обійдемось. Я вас знайшов, то якщо захочете –

знайдете і мене.

Пішов Сергій, покинувши на ганку батька. За кілька

кроків оглянувся – батько рукавом втирав з правого ока

набіглу сльозу.

Приїхав ввечері Сергій додому, і тут же почали всі

домочадці розпитувати про його поїздку до батька.

– Радий був тебе бачити? – питає мати.

– Особливої радості не було. Думав, що ти мене позбу-

лася, навіть здивувався, що я народився і живу.

– Про що йшла між вами розмова? – спитав настороже-

ним голосом вітчим.

– Мене цікавило, який мій рід, чим хворіли, скільки

років жили, яку виконували роботу.

– І що дізнався, ким були твої предки? – поцікавився

Андрійко.

– Жили довго, працювали хліборобами, нічим особли-

вим не хворіли, усі вмирали у досить похилому віці і дізна-

тися про це було для мене найголовніше. А батько опустився,

признався, що постарів передчасно, бо зловживав алкоголем,

працюючи інженером, багато курив. А тепер його дружину

спіткало тяжке горе, перенесла важку операцію з приводу

112

онкологічного захворювання і не може навіть сама себе обслу-

жити, то й розмова між нами велася надворі недовго.

– А дітей має? – спитала мати.

– Єдину дочку і то не рідну, бо одружився з вдовою.

Дочка поїхала була до Італії, щоб заробити грошей на ліку-

вання матері, там вийшла заміж за емігранта з Сирії. Обоє

поїхали на батьківщину чоловіка і там їх застала громадян-

ська війна. Під час бомбардування чоловік був тяжко пора-

нений, став калікою, і вона доглядає його, бо нікого з його

рідних немає в живих. Усі загинули під час бойових дій, що

тривають у країні вже кілька років.

– Тепер черга за мною, – каже Андрійко. – Я теж

хотів би знайти свого батька і поговорити не так, як ти, а

сказати кілька дошкульних слів, чому він мене залишив

напівсиротою?

– Я тобі в цьому допоможу, бо маю вже певний досвід,

як треба когось шукати, – сказав брат.

– Скажи, Сергійку, ти його простив? – спитала мати.

– Звичайно, я навчився прощати. Адже ти вчила нас

прощати кривди, заподіяні нашими ближніми, а тим

більше – батькові.

– А про мене щось розпитував? – спитала мати.

– Наша розмова була досить короткою, бо його хвора

дружина почала стогнати і він пішов до хати.

– Ой сину, сину, нащо було затівати зустріч? Що вона

тобі дала? Хіба що одне розчарування.

– Неправда, тепер я дещо знаю про свій рід, а це так

важливо знати в наш час, правда, тату? – звернувся Сергій

до вітчима.

– Маєш рацію, Сергійку, а ти, Елло, гордись своїми

синами, які зростають чесними хлопцями і не повторять

помилок своїх біологічних батьків.

У квартирі цього вечора ще довго велися розмови на

моральні теми. І всі зійшлися на тому, яке велике значення

має спілкування між людьми, тим більше, коли вони спо-

ріднені родовим корінням.

113

***

І ось настала середина осені 2016 року. Юрко перебу-

вав у щоденному очікуванні пологів у Сніжани. Хоч ніяких

відхилень під час вагітності у неї не спостерігалось, але все

ж при наближенні пологів починали обоє хвилюватися.

Юрко навіть взяв короткочасну відпустку на роботі і обері-

гав свою дружину від якихось непередбачуваних ситуацій.

О, як добре, коли в подружжя на першому місці сто-

їть кохання, а все інше – менш вагоме, бо тільки з любов’ю

можна досягнути багато чогось значущого і тому-то треба

бути з нею в покорі.

Юрко і Сніжана, хоч мали різницю у віці, знайшли

єдину мелодію почуттів і ні на мить не розлучалися з нею.

Своє невдале перше одруження і тривале ув’язнення Юрко

згадував подумки, як прикре непорозуміння, страшний сон,

які інколи долинають до нього, наче далекий, ледь чутний

гуркіт грому із-за дощових хмар. Обоє тепер із Сніжаною

живуть щасливо і в злагоді, ніколи не згадуючи минулого,

щоб не навіювати собі негативних емоцій.

27 жовтня 2016 року з самого ранку в Сніжани поча-

лися потуги. Біль у попереку щохвилі посилювався. Відразу

Юрко викликав «швидку» і теж поїхав із нею, щоб бути

при пологах. Невдовзі почалися перейми, і вона народила

здорового на вигляд хлопчика. Тішиться вже немолоде

подружжя сином і відразу назвали його Захаром.

Минуло кілька днів – і вони вже всі троє дома. Охрестили

сина в церкві святого Онуфрія. На хрестини запросили

Івана Петровича, Еллу Артемівну і її синів. Прийшли усі,

крім Івана Петровича, який несподівано захворів на гостре

респіраторне захворювання, а може, не хотів ятрити собі

душу, що він позбавлений такої радості в житті – мати здо-

рових рідних дітей.

114

ТРАГЕДІЯ В ПІТЬМІ ЗИМОВОГО ВЕЧОРА

Смерть вартує того, щоб жити,

А любов вартує того, щоб чекати.

Віктор Цой

Правду кажуть у народі, що «біда сама не ходить, а

сім бід за собою водить». Плаче згорьована мати, суму-

ють сусіди, схлипують дві сестри і старший син. Всі жалі-

ють, що так раптово, безглуздо обірвалося життя молодого

хлопця, який дуже любив життя, добре вчився, а у вільний

від навчання час працював фірманом. Рано навчився орати

в полі, заготовляв у лісі дрова і своєю працею, молодечим

запалом тішив батьків. Батько з самого раннього дитинства

полюбив Сергійка, хоч добре знав, що не він є його біоло-

гічним батьком. Дружина завагітніла, перебуваючи півроку

за кордоном на заробітках. Спочатку Олексій сердився на

невірну дружину Мальву, а над біологічним батьком хотів

навіть вчинити розправу. Якось пізнім вечором тихенько

пробрався до обійстя, де жив Стах, Сергійків біологічний

батько, і замислив викликати його на розмову, а відтак вда-

рити заздалегідь заготовленою ломакою по голові і втекти,

та тільки-но підійшов до подвір’я, як щось стримало від

покари. Мабуть, побоявся взяти гріх на душу і довго тер-

піти в криміналі, бо злочин буде слідчим легко розкрити.

І він лише кілька разів ударив дрюком по дерев’яній ого-

рожі, тричі сплюнув і вернувся додому. Не чіпав дружину,

не картав її за зраду, бо вважав, що вагітній може це зашко-

дити, а самого потім буде мучити совість, що вчинив него-

жий вчинок. Ні, він не був полохливим, а просто доброю

людиною вдався.

Невдовзі Мальва народила другого сина. Думала, що

чоловік стане їй докоряти, що назвала в метриці Сергій-