Загадка однієї неділі

3. СКРИНЬКА ПАНДОРИ

Добре пригадую той літній вечір.

Спокійно спливав час. Ніщо в цьому задушливому повітрі не провіщало тривожної ночі. Ось тоді, попиваючи біля стойки бару «Пласа» свій третій дайкірі, я й побачив, як вона зупинилась біля входу, явно не наважуючись зайти всередину. Та її розгубленість була недовгою. Ось вона звернулась до одного з офіціантів, що обслуговували клієнтів, котрі сиділи за столиками. Не знаю, що там йому казала, в усякому разі, в мене не залишилось сумнівів, що йшлося саме про мене. Офіціант указав пальцем, і вона попрямувала крізь увесь зал, впевнено ступаючи по килимах, якими вистелено було підлогу. Вона була зовсім юна. Напевно, не так давно вийшла з підліткового віку. її ставна фігура, принади якої відкреслювала сукня, випромінювала чарівність. Своїм досвідченим оком я відзначив тільки одну ваду — зріст дещо зависокий, хоч таке враження, цілком імовірно, створювала сукня. Все інше окрім оцієї неістотної дисгармонії, було просто чудове.

Щоб оцінити її зовнішність, мені досить було одного погляду. Проте вона зашарілася, звертаючись до мене:

— Сеньйор Apec?

Я ствердно кивнув і всміхнувся їй:

— Сідайте, прошу вас.

Потім ляснув пальцями, щоб привернути увагу бармена.

— Обслужіть-но сеньйориту, Карлосе, — наказав я і звернувся до неї: — Що питимете?

— Нічого, дякую. Чи могла б я з вами побалакати? — промурмотіла вона.

Я не тішив себе ілюзіями щодо того, якого роду послуги їй потрібні від мене. Надто вже відома була моя репутація в той час. Напевне, якась брудна справа.

— Я не хотів би здатися нечемним, сеньйорито…

— Рамірес, — прошепотіла вона. — Гленда Рамірес.

— Чудово, сеньйорито Рамірес. Тоді я насмілюся зауважити, що маю контору, де звичайно й приймаю клієнтів. Крім того, сьогодні в мене вихідний день.

— Ой, даруйте! — спохопилася вона й зробила милу гримасу, показуючи дві ямочки на щоках. — Але справа така невідкладна… і я була вже у вашій конторі.

Я відчув дрож в її голосі, мою увагу привернуло і те, що час од часу вона кидала тривожні погляди на вхідні двері, намагаючись те робити непомітно. Я посміхнувся.

— І хто ж порадив вам, де мене шукати? — здивовано запитав я.

— Ваш шофер, тобто, — виправилася вона, — шофер, якого ви вже кілька разів наймали для себе. Він підказав мені, що, можливо, ви в цьому барі.

Я кивнув головою і спитав у неї:

— Що ж це за справа така невідкладна?

— А ми не могли б побалакати з вами… віч-на-віч? — спитала вона, вказуючи на столик, що стояв осторонь.

— Якщо таке ваше бажання, заперечень не маю, — мовив я і підвівся. Потім подав знак Карлосові, щоб приготував мені ще один дайкірі, і ми попрямували до столика в кутку. Вона сіла й кинула скрадливий погляд на двері. Я витяг пачку сигарет і запропонував їй запалити, але вона відмовилась. Запаливши сам, умостився позручніше, демонструючи готовність вислухати її.

— Ідеться про мого батька, — її губи тремтіли, коли вона вимовляла це, — про сенатора Грегоріо П. Раміреса. Може, ви чули про нього?

Я мало не спитав у неї, як розшифровується оте «П», але стримався і тільки сказав:

— Так. То що з ним?

— Одна жінка шантажує його, — пояснила вона, опустивши очі.

Діло ставало цікавим.

— Шантажує його… — повторив я, спонукаючи її продовжити розповідь.

Вона прикусила нижню губу і завагалася. Фраза, яку я байдуже кинув, щоби здолати її нерішучість, була ефективним прийомом, який завжди давав мені бажані наслідки.

— Ви ще цілком вільні відмовитись від бесіди зі мною, сеньйорито Рамірес, — промовив я.

Тоді вона, схлипуючи, зачала оповідати мені стару як світ історію.

Батько її мав позашлюбний зв'язок з якоюсь дамою, відомою під ім'ям Сусанни. Кульмінаційним моментом цього зв'язку було те, що сенатор Рамірес через свою необачність залишив їй письмове свідчення свого жагучого кохання у вигляді любовних листів. Як усьому колись неминуче приходить кінець, так і в цьому коханні настала фаза охолодження, а далі і цілковитої байдужості. Все це було б чудово, коли б оця дама, діставши відставку, заходилась просто оплакувати своє горе, напевно скрашуване чималою дещицею від тих шістдесяти тисяч песо, котрі одержували ці «батьки вітчизни». Та, на лихо, сталось не так. Так могло статися з іншою жінкою, тільки не з Сусанною.

Коли сенатор був переконаний, що Сусанна — це вже пройдений етап в його житті, він одержав листа, сповненого ласкавих докорів. У відповідь на його мовчання спершу надійшов лист, складений вже у загрозливому тоні, а за ним, оскільки сенатор уперто не відповідав, іще один лист — уже з недвозначним ультиматумом: або він сплачуватиме певну ренту, або його дружина одержить від Сусанни писані ним любовні листи, переповнені солодкими епітетами. Тоді сенатор, до планів якого аж ніяк не входило розлучення (хоча б через те, що найбільш сталою часткою родинного капіталу, як я дізнався пізніше, була саме жінчина спадщина), почав сплачувати красуні Сусанні щомісячне утримання. Здавалося, таке встановилося на хтозна-скільки. У всякому разі, покірливості велелюбного сенатора було досягнуто. Однак незадовго до того, як до цієї справи залучено мене, сталося так, що пани «батьки вітчизни», справедливо винагороджуючи себе за ті численні «жертви», які їм доводилось приносити в ім'я нації, ухвалили таємну постанову збільшити собі оплату.

Тоді невситима Сусанна, яка залишилась на висоті і за цих нових обставин, зажадала підвищення свого місячного утримання, причому в пропорції, яка незаперечно свідчила про її знайомство з математикою. Становище стало нестерпним. Вибух гніву, що пойняв сенатора, мало не спричинився до апоплексичного удару. Він так несамовито волав, проклинаючи Сусанну, що дочка про все здогадалась. І щастя сенатора, що сеньйори Рамірес під час приступу не було вдома.

Сеньйорита Рамірес закінчила свою розповідь і відверто попрохала мене негайно вилучити у Сусанни батькові листи. (Чесно кажучи, дівчисько, сором'язливо закривши руками обличчя, прошепотіло слово «вкрасти»). Наші переговори завершились, коли вона витягла з гаманця купюру в сто песо, твердо пообіцявши ще дві такі асигнації після того, як я передам їй листи.

— Невже ви не могли зачекати з цим до завтра? — поцікавився я.

— Ні! — така була її відповідь, — Завтра минає встановлений Сусанною термін відсилки листів моїй матері, а це вже напевне — розлучення.

Я розпитав її про те, яке розташування в Сусанниному особняку і де могли переховуватися листи, й порадив їй чекати вдома мого дзвінка.

Сеньйорита підвелась і несміливо потиснула мені руку. Відтак, лякливо озираючись, вийшла з бару.

Зізнаюсь, що якісь непояснимі внутрішні сигнали застерігали мене в ту мить проти небезпеки, яка загрожує мені. Та почуття це було якесь ніби побіжне, і я не надав йому особливого значення.

Затримавшись ще трохи в барі, вирішив піти поглянути на Сусаннине житло.

Була лише дев'ята година вечора, проте її особняк на Ведадо[2] здавався безлюдним. Однак, як мені довелося встановити потім, у цьому не було нічого дивного, бо для Сусанни, котра вела нічний спосіб життя, у таку пору було ще зарано.

Я обстежив обсаджений деревами патіо[3] який з усіх боків оточував будинок, і, впевнившись, що нікого немає, вибрав мить, коли на вулиці не було людей, і перескочив через огорожу.

Спробував відімкнути двері з допомогою своїх відмичок, та не вийшло. Тоді я обійшов навколо будинку. В ньому була безліч величезних вікон з внутрішніми засувками.

Я вирішив спробувати щастя через кімнату для служників і, звичайно, зайвий раз мав змогу впевнитись у справедливості закону, за яким міцність ланцюга визначається його найслабшою ланкою. Через ту кімнату я й забрався до будинку.

Увімкнувши ліхтарик, одразу ж попрямував до Сусанниної спальні.

В усьому будинку панувала мертва тиша. Коли не вважати вузенької смужечки світла, що протиналося з-під дверей спальні, ніщо не виказувало присутності людини в домі. Проте я помилявся… Сусанна перебувала вдома.

Це була жінка дивної краси. Її чорне, дуже рівне волосся було підстрижене, як цього вимагала усталена за два-три роки до того мода, яка одержала назву «Italian bоу»[4]. Майже ідеальний овал обличчя трохи порушувало тільки ледь-ледь випнуте підборіддя. Її ніс, хоч і не класичної форми, безперечно був бентежно чарівним і чудово гармонував зі звабливими вустами. Великі чорні очі, відтінені довгими віями, доповнювали чудові риси її обличчя, яке загалом створювало враження якоїсь незвичайної краси.Її оголене біле тіло нижче худорлявої шиї поблискувало якимось мертвотно-блідим світлом. І мені спало на думку, що в обрисах цієї жінки, як сказав би Бодлер, сяє велична краса смерті.

Ніж, що стирчав дещо нижче її округлого лівого перса, поблискував ручкою з полірованого дерева, на якій не лишилось видимих слідів. Біла перина була в плямах крові, як і махрова подушка у головах ліжка. Я перевів погляд на гарний туалетний столик. Він був уставлений флаконами різноманітних дорогих духів; лакованими коробочками з інкрустаціями, а то й без них, запашними пудрами, численними гребінцями різних форм і різного забарвлення. Довгаста шкатулка з чорної слонової кістки була вщерть напхана коштовностями. Я підійшов до гардероба. Там повно було суконь найрізноманітніших фасонів — від тих, які щільно облягають фігуру, умисно підкреслюючи всі жіночі принади, аж до рівних, як лантух, що ввійшли в моду під назвою сорочечок. На тумбочці при ліжку, обабіч якої стояло два м'яких крісла, я угледів срібну попільничку із залишками попелу в центрі та недокурками сигарет скраю. Там же, точно навпроти кожного крісла, стояли недопиті чарки з трунками. На килимі, що вкривав підлогу, розкидано різні інтимні речі жіночого туалету. Опріч цього дрібного та, можливо, умисного безладдя, все було на своїх місцях. Світло, що падало на небесно-блакитні стіни спальні, надавало усьому мертвотної блідості.

Я підійшов до ліжка і торкнувся тіла. Воно вже захололо, проте згустки крові ще не цілком засохли.

І тільки закляклі руки й ноги та снігова білість шкіри, що різко контрастували з чорнотою напівзакритих очей, правили за незаперечливий доказ того, що на цьому перламутровому тілі лежить печать смерті.

Чому ж умерла ця виняткової краси жінка?

— Ба! — мовив я до себе, стримуючи дрож. — Адже на кожного у свій час чекає смерть.

Не кваплячись, я взявся за обшук. Методично оглядав кожну річ, де, як мені здавалося, могли бути заховані сенаторові листи. Та дарма. Коли я вже хотів продовжувати пошуки в інших кімнатах будинку, мою увагу ще раз привернула довгаста шкатулка з коштовностями. Це була рідкісна річ — здавалось, їй уже тисяча років. На кришці, вирізьбленій із слонової кістки, зображено обличчя якоїсь жінки Сходу — певно, китаянки. З цікавістю я взяв шкатулку до рук і подивився в те обличчя. Потому зняв кришку. Ювелірні вироби, що містилися всередині, безперечно, були коштовні, хоч серед них траплялися і дешеві дрібнички. І все ж сама шкатулка навряд чи мала бути схованкою для коштовностей. Впадав у око разючий контраст між намірами митця, котрий вирізьбив це обличчя, і теперішнім її використанням. Підкоряючись інтуїції, яку годі пояснити тепер, я висипав умістиме шкатулки на туалетний столик і як слід потрусив її, а потім ще й постукав у дно. Почулося таке, що мій пульс одразу почастішав. Я спробував використати всі можливі засоби, щоб виявити пружинний механізм, який розчиняє таємничок у шкатулці, про існування якого запідозрив. Та все марно. Кінець кінцем, змучений, я вправив кришку знову в пази і замкнув шкатулку. На жіночому обличчі, я побачив ніби вираз цілковитої перемоги. Мені навіть здалося, що воно кидає мені виклик. Я вийняв з кишені лупу і заходився найретельніше оглядати всю шкатулку. Там, у китаянки на лобі, виявив малесеньку дірочку, котру для неозброєного ока складало різьблення. Узявши якусь брош з туалетного столика, я штрикнув її шпилькою в цей отвір. Характерний звук вивільненої пружини одізвався в моїх вухах. Я знову зняв кришку, і всередині шкатулки виявився потайник. Там були листи. Я засунув їх до кишені.

Те, що скоїлося зі мною далі, а стряслося тоді багато чого, можна пояснити лише неймовірною необачливістю, з якою я діяв того вечора. Притишені кроки, які почув позад себе, засвідчили мені, що я був не лише необачливий, а. й дурний. Тільки-но сунув руку під пахву, де тримав свій «люгер», як почув категоричний наказ: «Не ворушитись!» Тільки-но зібрався повернутися довкола себе, аби стати лицем до лиця з тим, у чиїй владі опинився, як той же голос промовив ще погрозливішим тоном: «Не обертатись!» Я стояв нерухомо. Одну помилку вже вчинив, тому аж ніяк не прагнув виправити її ціною іншої — ще грубішої. Увесь напружившись, гарячково розмірковував, яку роль найбезпечніше зіграти в даній ситуації, і тому чекав, коли ця людина заговорить. Та чекав я марно. У всякому разі, не пам'ятаю, щоб голос його пролунав ще раз, не чув я й будь-яких інших звуків. Проте помітив, як щось блиснуло. Неначе безліч зірочок замиготіло на фоні матового скла, після чого все оповив морок.

Який час я був у нетямі, не міг би точно сказати. Опритомнівши на килимі, я підвівся і зробив кілька непевних кроків, намагаючись зібратися з думками. Притулившись до стіни, крізь мутну полуду, що вступила мені в очі, нашвидку оглянув усе довкіл: та сама кімната, те саме оголене тіло жінки. А шкатулки вже не було, коштовностей — теж.

На довершення всього м'яку нічну тишу роздерла сирена. Я захолов од жаху. Помилки бути не могло — слід негайно залишити будинок. Цієї ж миті я глянув на підлогу: там валялися мої рукавички. Подивився на свої руки, і серце моє жахнулося: вони були буквально просочені кров'ю. Я голосно вилаявся. Не лишалось сумнівів — вечір був вельми вдалим для того негідника, котрий влаштував мені пастку. Стіни спальні також вимазані кров'ю. Я побачив там свої відбитки.

А жахливе виття сирени все наближалося. Я вискочив у патіо і затаївся серед дерев. Це було якнай-вчасніше: слідом за різким шурхотом шин, що гальмували на асфальті, почулися удари по вхідних дверях. Я перескочив через огорожу і похапцем покрокував геть.

Я поспішив до готелю і одразу ж прийняв душ. Відтак оглянув свою рану. На місці удару набігла ґуля, було боляче, хоч нічого серйозного, я вдягнувся, вихилив чарку баккарді і позручніше вмостився в кріслі, щоб помізкувати з приводу халепи, в яку вклепався.

Глянув на годинник: рівно пів на одинадцяту. Подумки відтворив усі події, що сталися зі мною за останні півтори години. Не став гаяти час на марне ремствування, адже добре усвідомлював характер ситуації, в якій опинився.

Не вагаючись, вийняв листи з конвертів і, розкинувшись у кріслі, заходився їх читати. Лише три листи виявились від сенатора. Решта від якихось інших осіб — либонь, не таких розтяпак, як він… чи, вірніше сказати, менших розтяпак. У всякому разі, ніхто з них не підписаний був своїм повним ім'ям. Відокремивши сенаторові листи, я сховав інші до кишені. Я вихилив іще одну чарку баккарді, поміркував і зняв телефонну трубку.

Осміхнувся: дівчина виявилась вельми слухняною. Вона сиділа при телефоні, нетерпляче чекаючи на мій дзвінок. Відчувалося, як вона хвилюється, коли запитала:

— Ви їх здобули?

— Так, — відповів, я, — і не тільки їх. Коли зайдете за ними?

Мої слова начебто збентежили її.

— Не розумію вас, — мовила вона, — може, ви поясните?

— По телефону цього аж ніяк не можна пояснити, сеньйорито Рамірес.

Спливла якась хвилька — вона обмірковувала відповідь. Потому сказала:

— Я прийду до вас у контору за півгодини, гаразд?

— Чекатиму на вас, — буркнув я і повісив трубку.

Глянув на годинник — пів на дванадцяту вечора.

За сорок хвилин, підійшовши до своєї контори, я побачив, що мене справді очікує, тільки не сеньйорита, а старий, лисий і дебелий Рамірес. На його пихатому обличчі вирізнялися маленькі, пронизливі й метушливі очі. Одягнутий він був у темно-сірий костюм 1 мав вигляд людини, котра все життя звикла віддавати накази. Цілком пасував до його вигляду і той зневажливий тон, яким він звернувся до мене:

— Гадаю, ви і є той самий Apec?

Я не відповів. Власне, це можна було і не вважати запитанням. Непевним жестом запросив його до контори.

Він втиснувся у стілець, і дерево зарипіло під його солідною вагою.

— Сеньйорита Рамірес не прийде? — поцікавився я.

— Я не вважаю за потрібне викладати вам причини, через які моя дочка не прийшла сюди. — Кажучи це, багатозначно поглянув на годинник. — Я знаю, що вона найняла вас, аби здобути певні… папери. Звісно, все це дочка робила поза моєю спиною. І оскільки, як я дізнався, ви успішно впоралися з цією справою, я прийшов за паперами; ось двісті песо, що вам належать за це, як було домовлено. — Він витяг з гаманця два сотенних банкноти і поклав їх на стіл.

— Ну-ну, сенаторе! — глузливо вигукнув я. — Це ж треба витратити стільки слів на те, щоб сказати, що ваша дочка найняла мене, аби я викрав кілька ваших листів до «палко коханої Сусанни».

У нього, здавалось, і за вухом не засвербіло, коли почув вислів, процитований по одному з його листів. На мене він дивився презирливо.

— Тільки через недосвідченість дівчини я міг потрапити до лап такого безсовісного пройди, як ви, — висловив він свій жаль. — Гадаю, тепер ви не обмежитесь тією сумою в триста песо, яка була обумовлена. Тепер ви зажадаєте більше, чи не так?

— Не знаю, сенаторе, — відповів я, погладжуючи підборіддя, — гроші мене справді приваблюють, але це ще не все. — Я осміхнувся до нього з відвертим нахабством. — Зізнаюсь вам, що, коли б я мав парламентську недоторканність, мене не надто хвилював би якийсь там небіжчик, але справа в тому, що я всього-на-всього звичайний смертний і…

Він різко обірвав мене, обличчя в нього налилося кров'ю.

— Що це ви там верзете! Про що патякаєте? — повторив. — Попереджаю, що не потерплю ніяких застережень з вашого боку. Де знаходяться листи?

— Ви, певно, не зрозуміли мене, сенаторе, — не поступався я, зухвало осміхаючись. — Ідеться про одного небіжчика… вірніше б сказати, про небіжчицю. Здогадуєтесь? Про вашу «палко кохану Сусанну». Коли прийшов до неї додому, вона була мертвіша за мамонта… Та навіщо оповідати вам те, що ви самі чудово знаєте?

Коли скінчив свою тираду, все ще нахабно осміхаючись, я второпав, як неймовірно безглуздо повівся протягом усього вечора.

Сидячи перевальцем у кріслі зі схрещеними на потилиці пальцями, я раптом побачив у сенаторовій руці пістолет.

— Тепер-то ви вже, либонь, збагнете: глузувати з себе я не дозволю, — люто просичав він. — Листи!

Я засунув руку в кишеню, витяг звідти два конверти і похмуро поклав їх на стіл.

— Не вистачає ще одного, давайте його сюди! — зажадав він.

— Як це не вистачає одного? — спитав я з удаваним подивом. — Я виявив тільки два.

Не відводячи од мене і далі свого пістолета, сенатор начебто замислився.

— Але ж я написав три! — за якусь мить вигукнув він.

— Шкодую, — сказав я, — але третього у мене немає.— Відтак, наче оце щойно мене осяяла догадка, додав: — Певно, вона знищила його, адже, щоб шантажувати, досить і одного.

— Саме тому мене й цікавить третій лист, — пояснив сенатор.

Він сунув листи в кишеню і попростував до виходу. Узявшись за ручку дверей, але ще не потягнувши її на себе, прошив мене поглядом.

— Я хочу, щоб ви як слід затямили одну річ, Аресе: не подумайте шантажувати мене цим листом.

«Лист! — промурмотів я, коли він вийшов. — А доля Сусанни його вже не обходила. — Я глянув на годинника: вже пів на першу. — Кому ж я підкину покійничка? — Я знизав плечима і взяв зі столика дві сотенні купюри. — Якось уже знайду кому», — кволо промимрив сам до себе і пішов з контори.

В готелі, перш ніж лягти, занотував у своєму записнику найважливіші події дня — так поклав собі ще відтоді, коли вирішив стати детективом. Потому ліг спати і… спав чудово.

4. ПРИТУЛОК УТІКАЧА

Світало. Я зіскочив з ліжка, нашвидкуруч зробив зарядку, прийняв душ, зодягнувся. Читаючи газету, надибав на таке: мотивом убивства Сусанни була крадіжка. Як заявила служниця, зникли коштовності на величеньку суму грошей. Опріч того, вкрадено картину Дега. Рама, полишена на стіні, правила за німе свідчення вишуканого смаку грабіжника. Адже серед багатьох полотен, які прикрашали вітальню Сусанни, вбивця віддав перевагу «Балерині за лаштунками» Едгара Дега.

Поліція обіцяла швидку розв'язку. Зараз вивчалися відбитки пальців, що лишилися у приміщенні, і арешт злочинця був справою кількох годин. В одному вони не мали сумніву: злодій і вбивця поєднувалися в одній особі.

Я глухо вилаявся: виходило, я не тільки злодій, а ще й убивця, — і все це через проклятуще дівчисько з янгольським личком.

Я стримано зітхнув, розкрив гаманець і помилувався пурпуровим кольором асигнацій. Ні, дівчисько не винне, — прикинув я, виходячи з готелю. Поснідавши, всупереч звичці не пішов до контори, а подзвонив з автомата до сенатора.

— Чого вам треба? — промовив низький голос. Зважаючи на його шанобливі модуляції, можна було подумати, що це якийсь служник.

— Будьте ласкаві, сеньйориту Рамірес.

— Даруйте, а хто її питає?

Я пирхнув. Мені ще треба було тільки цього питання.

— А вам яке діло? — підвищив я голос. — Якщо вона є, запросіть її до телефону.

Як не дивно, а така різкість дала кращі наслідки, ніж найдокладніші пояснення. Цей тип, либонь, вирішив, що я, певно, поважна персона, котру не можна ось так просто відшити.

— Сеньйорита в університеті, пане, — пояснив він лагідним тоном.

Я повісив трубку, закурив і задумливо зробив кілька глибоких затяжок. Потім шпурнув недопалок і попростував до університету. У довідковому бюро з'ясував, що Сенаторова дочка навчається на філософському. Поставив машину при вході до будинку факультету і став чекати. Десь об одинадцятій повз мене пробіг якийсь хлопчина, вигукуючи назву газети «Ата-ха», що виходила опівдні.

Я купив цей випуск. І насилу втримався од проклять. Справа вже припікала мене як слід: на чільному місці красувався мій портрет. Я закурив знову і заходився читати. За півгодини сеньйорита Рамірес вийшла з книжками під пахвою. Вона йшла, жартуючи з однокурсницями.

Я свиснув. Побачивши мене, підбігла до машини.

— Мені потрібно поговорити з вами, — мовив до неї,— сідайте!

Моя пропозиція, очевидно, була їй не до вподоби. Вираз обличчя в неї спершу був здивований, потім став розгубленим. Вона оглянулася і сіла в машину. На сидінні лежала газета з моїм зображенням; глянувши на газету, дівчина мало не зойкнула з переляку. Підпис під моєю фотографією, складений аршинними літерами, як годиться для сенсації номер один, провіщав: поліція розшукує небезпечного вбивцю.

— Ви… ви вбили її? — запинаючись, прошепотіла.

Запитувала вона нібито й простодушно, але обличчя її пройнялось тривогою.

— Учора ввечері чекав на вас, — промурмотів до неї.

— Я жалкую, я справді жалкую. Батько чув нашу розмову по іншому апарату і… Послухайте-но, ви ж так і не відповіли на моє запитання! Це ви її вбили?

Дівчисько починало подобатися мені. Взагалі мені до серця всі дівчата, котрі ставлять наївні запитання.

— Поліція, певно, вірить цьому, — відповів я, — але є принаймні двоє людей, котрі знають, як вона в цьому помиляється.

— Справді?.. А хто ж вони, ці люди?

Я осміхнувся.

— Убивця і я… природно.

— А ви здогадуєтесь, хто міг це зробити?

В її словах майже не відчувалося хвилювання, хоч очі виявляли стурбованість. Мені почувся в її запитанні якийсь прихований сенс. Озирнувшись на неї поглядом інквізитора, я відповів:

— Так. Ваш батько.

Усупереч моїм сподіванням, вона начебто була не дуже здивована моїми словами. Певне, готувалась до такої відповіді.

— Але ж це невідомо, — заперечила вона. — Ви ж знаєте, що невідомо, і кажете просто, щоб залякати мене.

В її зіницях причаївся острах; тон був невпевненим, і я трохи міцніше затягнув зашморг, щоб дізнатись, чи одержу від цього якусь користь.

— Це ви у згоді зі своїм батьком влаштували мені пустку. Я багато розмірковував з учорашнього вечора. Навіщо було так поспішати, аби вилучити листи? Ви не виявили мене в конторі й подалися нишпорити по барах. — Вона зробила заперечливий жест, але я вів далі: — Це мусив бути саме я, і ніхто інший. Ще б пак, кому не відома моя репутація детектива, котрий робить свою справу без зайвих церемоній? А вродливе личко і три сотенних папірці — надто ласа принада, щоб відмовитись від будь-якого доручення.

— Яка це огидна брехня! — обурливо прошипіла вона.

— Могло статися, що вас і не втаємничували в усі деталі задуму, — поволі провадив я далі,— можливо, ваш батько тільки попросив вас найняти мене, аби заволодіти листами цієї «палко коханої Сусанни…» — я підморгнув їй, осміхаючись, — як він її пестливо називав. Я ж проковтнув усе те разом із гачком, немов якийсь телепень. Хіба можна відмовити у проханні дівчинці з вашим личком і з трьома червоненькими на додачу? Ваш батько чекав на мене всередині будинку. Гупнув мене по голові, а потому перемазав усю спальню відбитками моїх пальців. Хитро зроблено!

Вона втупилася в мене, не відводячи погляду. В очах ії було все: і обурення, і зневага, і страх.

— Не знаю, чи слухати мені вас далі,— промурмотіла вона. — Якщо не ви й справді вірите в те, що сказали, то ви ще гидкіший од того, яким знає вас мій батько.

Коли виходила з машини, сльози залили їй очі. Я фиркнув. У мене з вуст вирвалося мимовільне прокляття. Однак позбутися покійничка, виходить, не так-то легко. Я лишався на місці ще хвилин п'ять, поринувши в роздуми: необхідно було скласти план дій. Покинувши машину, поспішив до зупинки автобуса. Коли зійшов у торговельному центрі міста, подзвонив до гаража, де час від часу залишав свою машину на зберігання. Я повідомив їм місце, де вони повинні забрати її, і почепив трубку. Потім, щоб розім'ятися, пройшовся пішки вулицею Королеви до вулиці Кампанаріо. Навіть коли котрийсь із тих багатьох-багатьох перехожих, з якими я зустрічався, і бачив моє фото в газеті, поліції буде від того мало користі. Я поки що зоставався одним із мешканців Гавани, що загубився серед мільйона інших.

Завітав до китайської перукарні на вулиці Санхи; там підстригся під бокс і збрив вуса. Потім покрокував до будинку Алісії в Старій Гавані. Постукав дверним кільцем і прислухався. Вона вийшла з сяючим обличчям. А в голосі у неї бриніла чимала доля іронії, коли вимовила:

— Заходь, серце моє. Я чекала на тебе.

Я ввійшов. Така вже вона — своїми м'якими рухами нагадувала мені грайливе котенятко… проте з гострими пазурцями.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала. — Тільки-но побачила твоє фото в газеті, одразу ж збагнула: тепер він прийде сюди, щоб переховатися. Змушений Це зробити: адже він у небезпеці, тож, напевне, згадає про Алісію. А пізніше, коли все буде позаду, поцілує мого носика і скаже: «До побачення, пустухо», — і зникне, щоб повернутися, коли знову вскочить у біду.

Я розумів, які справедливі були її докори. На якусь мить навіть відчув себе Вовком з дитячої казки. Щоб приховати хвилювання, підняв її на руки й поцілував у носик. По тому поклав на канапу. В голосі Алісії відчувалася гіркота, у погляді — докір. Я почувався винним і знову поцілував її. Вона обхопила мене за шию і жагуче відповіла тим самим.

— Ця мить спокутує все, — мовила, відпускаючи мене і кокетливо поправляючи зачіску. — Тепер побалакаємо про тебе.

— Але ж ми тільки й робили, що балакали про мене, відтоді як я зайшов, — усміхаючись, відказав я.

— Ти захопив мене в момент слабкості,— підводячись, зауважила вона. — Таке не часто буває зі мною. Хоч не це зараз головне. Скажи мені, чому поліція вважає, що саме ти вбив оту жінку? — Вона скривилася і тремтячим голосом продовжила: — Адже ти не вбивав її. Чи не так?

Я зиркнув на неї і трохи відсунувся по канапі. Так, мені були до вподоби дівчата, які ставлять наївні запитання… Втім, Алісію аж ніяк не назвеш наївною.

Я поцілував її у вуста й прошепотів:

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що ти цілком здатний на таке… і, здається, навіть не хотіла б у цьому помилитися.

— Що за погане дівчисько!

— Це ж бо єдина можливість мати тебе поруч себе, — пояснила вона.

— Це зветься егоїзм. Добром слід ділитися.

— Нахаба! Розпусник!

Я всміхнувся і стисло оповів їй про все, що зі мною скоїлось.

— Все це було підстроєно, аби почепити на мене покійничка, — висловився.

— Так тобі й треба, — пробуркотіла вона. — Адже такими справами ти давно не займаєшся, а цього разу вплутався тому, що хотів лиш догодити отій дівиці.

— Ну годі вже тобі, пустухо! — заперечив я. — Невже цілісінький день будемо товкти те саме? Не хочу більше й слухати.

Підвівся, насунув капелюха. Хоч це виглядало як чистісінький спектакль — я ж і гадки не мав іти від неї. Вона тим часом обхопила мене за шию, пригорнула до себе, і все владналося. Саме на те я й розраховував. З цієї хвилини справа повернулась так, як мною й планувалось. Я проінструктував її, як вона має діяти, щоби принести сюди Сусаннині листи, котрі залишились у сейфі в конторі.

— Поліція, — застерігав її,— напевне, чатує на мене і надворі, і в конторі. Тим-то, перш ніж зайти до приміщення контори, маєш упевнитись, що там нікого немає.

Навчив я її й того, як позбуватися «хвоста».

Дві години по тому, коли Алісія повернулась, я мав змогу переконатись, що науку вона засвоїла добре. Ніхто не слідкував за нею. Я розгорнув пакет. У ньому було сім листів. Один — від сенатора, інші від трьох різних осіб, які підписувалися тільки ініціалами. Мені стало чомусь ніяково. Я читав і перечитував ці листи, й жодне ім'я в них не згадувалося. І взагалі в них не було нічого, за що можна було б ухопитися. Самі тільки банальні дурниці, котрі чоловіки верзуть ланкам, у яких закохуються. Вилаявшись, я підвівся. Алісія спостерігала за мною. Вона мала щось таке, через що мені було приємно з нею. Чи то були її очі, чи, може, вуста або тіло. Та понад усе мені припадало до серця її красномовне мовчання. Розмовляла дуже рідко, і до того ж підкидала слова завжди доречно. Не заважала, коли я поринав у роздуми. Осміхнувся до неї, коли вона принесла мені з кухні прохолодне пиво. Не інакше — вгадала мої бажання. Така вже вона.

Настав вечір, ми поїли. Я проглянув вечірні газети, які вона принесла. Все лишалось, як і досі. Поліція, як і раніше, сподівалася, що вбивця ось-ось потрапить до її тенет. Я всміхнувся: повідомлення поліції було дещо не точним. Чи стосувалося воно мене?

Я дістав записник і записав до нього адресу Суса-нинного шофера. Хоч його свідчення були не вельми Цікаві, проте хто знає.

Десь о восьмій вечора, одразу після випуску останніх вістей по радіо, я вирішив піти. Перевірив набої свого «люгера» і глибше насунув капелюха. Тільки тоді заговорила Алісія:

— Ти хотів би, щоб я умовляла тебе залишитись?

Я всміхнувся, і вона зрозуміла мою відповідь.

— Звичайно ж, ні,— відповіла вона сама собі,-Я тебе знаю, це був би марно згаяний час. Бережись тільки, серце моє, пильнуй себе.

— Ти все ще співаєш у «Сьєррі»? — спитав я про всяк випадок.

— Так, але вистава починається не раніше одинадцятої. Прийдеш?

— Можливо, — відповів я.

Поцілувавши її у носик, я вийшов на вулицю. Весь час, поки чекав автобуса, перед моїми очима стояла Алісія з німим докором у погляді — ніби я завинив перед нею. Хоч воно й правда — я ніколи не церемонився, коли мав потребу скористатися нею в своїх інтересах, а вона ніколи не відмовляла мені.

5. ЛЮДИНА НА ПРІЗВИЩЕ МАКЕЙРА

Будиночок був уже не новий. Щоб до нього підійти, треба спуститися у невеличку лощину. Будинок стояв осторонь. Там же, де знову починався підйом, виструнчились інші будиночки, такі ж непоказні, як і цей. З пагорка, на якому я стояв, огледів місцевість. Півкварталом нижче, незважаючи на пізній час, кілька голодранців галалакали язиками при світлі вуличного ліхтаря. Протилежний бік вулиці був безлюдний.

Причаївшись за деревом, я кілька хвилин стояв нерухомо.

Ознак поліції не було ніяких. Я зійшов у лощину і наблизився до будинку. Постукав кілька разів у двері щиколотками пальців. Стукав я не гучно і не тихо; в усякому разі, так, щоб мене почули. Жінка, яка прочинила двері, тримала на руках немовля, а ще один малюк учепився їй за спідницю. На перший погляд вона мала років сорок — сорок п'ять, хоч насправді їй, певно, було менше. На її обличчі позначились скоріше сліди страждань, аніж старості. При-втомлені тьмяні очі ще більш підкреслювали враження цілковитої покори. Навіть коли б вона, бідолашна, мовчала, про те сказали б її очі. Запитально зиркнувши на мене, вона без особливої зацікавленості кинула:

— Чого вам треба?

Мені не лишилось часу для відповіді. За нею, в дверях передпокою, з'явилась руда чоловіча голова.

— Хто це, Анхело? — запитав він.

Я став так, щоби мене було краще видно, проте рудий не виявив ніяких ознак, що впізнав мене. Підійшовши ближче, він делікатно відсторонив свою дружину.

Та слухняно відійшла, тягнучи за собою маля, яке чіплялося за фалди її спідниці.

Чоловік допитливо глянув на мене.

— Проходьте, шановний, — промовив. — Я читав газети, але не в моєму звичаї осуджувати будь-кого, не вислухавши.

— Дякую, — промимрив я і присів на брудний табурет, який він мені підсунув.

— Кожен із нас має якісь причини діяти так, а не інакше, — виклав він своє кредо. — Бува, ми чинимо добре, бува — погано. Гадаю, що й ви мали якісь причини.

Непогано, як на початок. Він нікого ніколи не осуджував не вислухавши, проте, не давши мені й рота роззявити, вже припустив, що саме я вбив Сусанну.

Замислено втупившись у підлогу, він трохи помовчав, потім підвів погляд і, дивлячись мені просто у вічі, продовжив:

— Вам здасться дивним те, що я скажу. Вона заслуговувала на смерть, і не з якоїсь однієї причини: це була жінка деспотична і вкрай егоїстична. Зі мною вона поводилась дуже погано, хоч… А втім, у цьому я не був винятком. Вона зі всіма поводилась так само.

Я вдивлявся у риси його обличчя. Воно, без сумніву, належало чесній людині. Саме такої людини я потребував, тому й мусив переконати його. Тільки він спроможний витягти мене з цієї трясовини.

— Ви тепер без роботи, сеньйоре Макейра. Я можу найняти вас на кілька днів, — запропонував йому. — Мені потрібен водій.

— Ні, даруйте, — одразу ж відповів Макейра. — Певна річ, я потребую роботи. Але не такої: вона занадто небезпечна. До того ж…

Я дістав гаманець і витяг звідти одну червоненьку.

— За три дні,— сказав я, поклавши її йому на коліна.

— До того ж, — продовжував він, — машина, яку я водив, належала їй, а ваша, здається мені, буде під наглядом.

Я дістав іще сотенний банкнот, два по десять і один на п'ять песо.

— Візьміть в агентстві машину напрокат на тиждень, — наказав я йому. По тому глянув на годинник і продовжив: — Рівно о пів на одинадцяту їдьте повільно вулицею Інфанти. До речі, коли все буде як слід, прив'яжіть до антени білу хустинку.

Він провів мене до виходу, маючи, як мені здалося, переляканий вигляд.

— Не бентежтесь, сеньйоре Макейра, — мовив я, ляснувши його по долоні.— я не вбивав Сусанни.

Обличчя його виказало подив. Не надто великий, правда.

— Справді? А хто ж її вбив?

— Саме це і маємо з'ясувати. Ви і я. До побачення!

О десятій сорок я сів у автомобіль, що його найняв Макейра. Це був новенький чорний «шевроле». Знявши з антени хустинку, яка могла б привернути увагу поліції, загадав Макейрі звернути у перший же провулок. Якийсь час я вивчав машини, що йшли за нами. Нічого підозрілого не виявив, проте, не звертаючи уваги на лукаву посмішку Сусанниного шофера, змусив його ще разів п'ять змінювати курс.

— Дивна ви людина, — завважив він. — Того дня, коли… було вбито Сусанну, ви були дуже необережні… Сьогодні ж, навпаки, надто обачливі.

— Вам було нелегко втриматися, але ви все ж не сказали того, що хотіли сказати, — промимрив я.

— Як?

— «Того дня, коли ви вбили Сусанну».

— Еге ж, — зізнався він, — саме так я і хотів сказати, але виникла б пуста суперечка. Які ваші плани?

Я не став відповідати прямо на його запитання, натомість же дістав записник і заходився з'ясовувати:

— Скільки коханців мала Сусанна?

Він повернувся до мене і, сміючись, відповів:

— Ніколи не лічив їх, це була б нелегка праця.

— Серед них є один, чиє ім'я й чиє прізвище починаються на «Р». Знаєте ви, хто це такий?

— Звісно, — відповів Макейра не вагаючись, — вона називала його «сеньйор Р». Його зовуть Ремберто Рамераль. Іспанець, займається імпортом — переважно лікерів. Якщо не змінив адреси, то мешкає на вулиці Альмендарес.

— Завітаймо-но до нього з візитом, — сказав я і відкинувся на сидінні.

Зовні Рамералів будинок мав не такий уже й імпозантний вигляд, як годилося б, на мою думку, для Сусанниного коханця. На мій дзвінок відчинив сам Рамераль. Хоч я й не знав його, проте відразу зрозумів, що це саме він: по виразу обличчя, з яким він стрів мене, коли впевнився, що прийшов зовсім не той, на кого він чекав.

— Чого вам треба? — сухо запитав.

— Побалакати з вами, — відповів я і зайшов, не чекаючи запрошення.

— Яке зухвальство! Та як смієте заходити отак до мого будинку?

— Спокій, сеньйоре Рамераль! — наказав я. — Скандал завдасть шкоду саме вам. Сподіваюсь, ви не захочете, щоб ваша дружина прочитала ось це, — пригрозив я йому, показуючи один із листів.

Він простягнув руку, щоб забрати лист, але я сховав його в кишеню.

— Нам необхідно поговорити.

Із сусідньої кімнати почувся жіночий голос:

— Хто це там, Рембере?

— Та ніхто й… нічого особливого, — відповів Рамераль, тягнучи мене до виходу. — Швидше кажіть, чого вам треба. Я не маю наміру витрачати на вас багато часу.

Кажучи це, він дістав пачку сигарет «Партагас». Я відразу ж згадав сигаретні недопалки в попільничці, які виявив у Сусанни в спальні, і серце закалатало в моїх грудях. Коли він уже збирався сховати пачку, я сказав:

— Чи не запропонуєте і мені сигарету?

Я не став очікувати, поки він сам дасть мені,— вихопив пачку з його рук і сховав у себе; він спробував було накинутись на мене, та я так урізав йому хуком в живіт, що він зігнувся в три погибелі.

— Якщо відбитки пальців на цій пачці,— пригрозив я, — співпадуть з відбитками на келиху, що стояв учора ввечері в Сусанниній кімнаті, будьте готові давати пояснення поліції.

Рамераль зиркнув на мене. Очі його запалали ненавистю, але він промовчав.

— Коли я до вас зателефоную, а довго чекати цього вам не доведеться, будьте готові до пояснень, сеньйоре.

Сказавши це, я повернувся й пішов од нього до машини.

— Ну, як? — спитав Макейра з цікавістю.

— Не так уже й погано, — відповів я, — як для першого візиту.

— Ого!.. А хіба ще будуть візити?

— Усе можливо… все можливо.

— До кого поїдемо зараз?

— До «К. С. П.» Знаєте такого?

Макейра якусь мить щось розмірковував.

— Либонь, ідеться про сеньйора Падуа, — зрештою промовив. — Його ім'я Карлос. Вона дала йому прізвисько «золотий бичок». Такий собі дідуган, котрий ще дозволяє собі мати на утриманні кількох молоденьких краль. Певен: найпринадніше, що вони вбачають у ньому, — це його грошики. Як казала сеньйора Сусанна, він власник двох цукрових заводів.

— Твоя хазяйка вміла їх знаходити, га?

— Так, у цьому вона була неперевершена: найвищі державні чини, промислові магнати, плутяги-бан-ківпики…

— Стривай! Адже один із листів підписано ініціалами «С. В.» Чи це не власник казино Сегундо Вер-тьєнтес?

— Цей теж навідувався до неї.— Макейра посунувся на сидінні і кинув на мене проникливий погляд. — Гадаєте, саме котрийсь із цих той, кого розшукуєте? — спитав.

— У всякому разі, в кожного з них був мотив, — відповів йому я, подаючи йому знак, щоб рушив. — Мотив — ось перша підойма злочину… вона ж їх шантажувала.

— Ви ще не сказали мені, до котрого з них поїдемо зараз, — звернувся він, натискуючи на газ. — Хоч зараз, правда, не дуже слушний час для візитів… я хочу сказати, для візитів такого роду. Чи не краще б вам призначити їм по телефону зустріч в якомусь зручному місці? А що… настрахаєте їх листами, й вони поприбігають до вас.

Автомобіль вийшов на широкий проспект — Тридцять першу авеніду, але я цього не помічав, бо роздивлявся Макейрове обличчя. Одна половина його осміхалася, а друга — не виказувала будь-яких емоцій. Я вже не сумнівався, що Сусаннин шофер був людиною незвичайною. Ми проїхали тунель, машина йшла далі. За рестораном «Потін» Макейра запитливо глянув на мене, але я не дав ніякого розпорядження. Я курив, заглиблений у свої думки, й все ще не знав, що ж мені робити. Коли повернули на вулицю Ель, наказав зупинитись біля ресторану «Кармело». Зайшов до бару й замовив одне пиво. Попросив також телефонний довідник. Знайшов у ньому Карлоса Сото Падуа. Набираючи номер, попивав маленькими ковтками пиво. Дзвінки були уривчасті. Чекаючи відповіді, я розмірковував, у яку небезпечну гру встряв. Адже всі фаворити чарівної Сусанни були вельми впливові люди. Голос жінки урвав мої міркування. Відразливо поскімлюючи, вона допитувалася, хто говорить.

Я мало не втратив витримки і вже збирався бовкнути щось непристойне, як раптом пролунав чоловічий голос.

— Це сеньйор Падуа? — з полегшенням спитав я.

— Саме він, — відповіли на тому кінці проводу. — Чи не можна дізнатись, хто ви такий, чорт забери, і чого вам треба в таку пору?

Перед тим як відповісти, я сьорбнув іще пива. Якщо судити по голосу, цей Падуа був, мабуть, товстопузий і йому вже перейшло за п'ятдесят.

— Я маю дещо розповісти вам з приводу смерті Сусанни. Вас це цікавить?

— Як ви сказали? — Його тон відразу став конфіденціальним, а голос настільки змінився, що мене вже пройняв сумнів, чи справді він такии старии і товстопузий.

— Я не маю наміру повторювати, сеньйоре Падуа, — сказав я з відразою.

— А я вислухувати дурниці,— мовив той, не підвищуючи тону.

Після такої відповіді логічно було чекати, що він кине трубку, проте цього не сталося. І я відчув, що він уже в мене в руках.

— Очікую вас рівно за годину в кабаре «Сьєрра», сеньйоре Падуа. — Він запротестував, та я, незважаючи на це, нахабно провадив далі: — Вам не важко буде знайти мене. Я сидітиму за столиком, на якому не буде квітів.

Він усе ще протестував, коли я поклав трубку. Допивши пиво, я вийшов.

— У «Сьєрру», — наказав Макейрі.

— Куди? — Обличчя його набрало ніби здивованого вигляду, але я вже втратив охоту стежити за ним.

— У кабаре «Сьєрра», — повторив я.

— Добре, — сказав шофер, — але ж це те саме, що піти до Центрального парку опівдні. Втім, ви знаєте, що робите, — додав він, знизавши плечима.

— «Сьєрра» — чудове місце, — зауважив я, не маючи особливого бажання сперечатися, та Макейра мене вже не слухав.

Пославшись на те, що запах троянд викликає в мене, алергію, наказав прибрати з мого столу вазу з квітами. Від естради я перебував на достатній відстані й, сидячи у півтемряві, мав дуже зручну позицію: хотів споглядати на Алісію так, щоб вона мене не бачила. Я замовив один дайкірі, і в цей час заграв оркестр. У залі запанував веселий настрій, хоч сам я занепокоєно оглядався довкола себе. Ось музика скінчилася, і публіка, що танцювала, повернулась до своїх столиків. З'явилась Алісія. Вона проспівала пісеньку, яку я неодноразово чув з її вуст без зайвих свідків. Особливо гарно виходив у неї речитатив. Як то бувало й раніше, я відчув її ніжність і чутливість, немовби мені адресовані, хоч вона і не могла мене бачити. Після Алісії вийшов якийсь клоун, котрий потішав публіку каламбурами. Його змінили кілька мулаток, що виконали вихровий ритмічний танок.

Їхні тіла несамовито звивалися в такт ударам бонго[5].

О, що то були за мулатки! Коли за моїм столиком з'явився Падуа, публіка вже знов танцювала. Він і не намагався приховати своє здивування.

— Ви? То це ви? — пробурмотів. — Ви, либонь, відчайдушна людина!

Я всміхнувся, відчуваючи цілковите задоволення. Падуа справді-таки виявився товстопузим і мав десь під п'ятдесят. Втім, де в чому я помилився: всупереч моїм припущенням він виявився зовсім не похмурою людиною.

Майже весело Падуа звернувся до мене:

— Будь ласка, говоріть стисло. Я вигадав своїй дружині не дуже переконливий привід, щоб піти з дому.

Я пильно вивчав його бронзове обличчя. Він був із тих метисів, котрі розжилися на гроші; таких чимало порозводилося в нас… А втім, він нізащо не був схожий на метиса. Я почав без ніяких передмов:

— Продаю одного листа, сеньйоре Падуа. Листа, якого ви написали Сусанні.

Він закурив, злегка всміхаючись. А випустивши дим, вишкірив зуби, позирнув на мене. Пари, що танцювали, вже встигли повернутися на свої місця, а Падуа все ще дивився на мене. В його погляді годі було шукати якихось емоцій.

— Чи ти ба! То йдеться про це? Він і ламаного шеляга не вартий, сеньйоре Apec. Я ніколи не підписую своїх листів.

Він ані на йоту не змінив свого байдужого вигляду. Підсвідомо я відразу відчув себе вибитим із сідла. Як же, чекав, що мій гість — лякливий чоловічок, готовий на все, аби забрати в мене свого компрометуючого листа, а дідуган виявився холодно-кровнішим за будь-кого.

— Ви, безперечно, не здогадуєтеся, з якої причини я прийшов сюди; я зацікавлений придбати зовсім іншу річ.

Я з тих, хто вміє стримувати свої почуття, але в цю мить неспроможний був приховати свій подив. Падуа ж незворушно вів далі:

— Я згодний дати вам дві тисячі песо, якщо ви вручите мені цілою і неушкодженою картину «Балерина за лаштунками» Едгара Дега.

Так ось у чім заковика! Я йому пропоную лист, а він…

Тут я вилаявся крізь зуби: при вході до кабаре стояло аж четверо поліцаїв.

Важко дихаючи, я видивлявся на всі боки. До мого столу наближалося двоє агентів у цивільному. Кільце навколо мене почало стискуватись — ось-ось зімкнеться остаточно. В цю мить ввічливий голос вимовив над моїм вухом:

— Не треба вчиняти скандал, Аресе. Ми просимо вас іти за нами.

Я засопів ще дужче. Всі мої м'язи напружились до краю. Поривчасто схопився з місця. Того, що був праворуч од мене, стусонув ліктем у живіт, а того, що ліворуч, відштовхнув так, що він утратив рівновагу й, мальовничо хапаючи руками повітря, впав просто на сусідній столик. Заверещала якась жінка, за нею загаласували інші. Згодом зал перетворився на розбурханий бджолиний вулик.

Розкидаючи все, що траплялось на моєму шляху, я кинувся до естради, звідти — до артистичних убиралень. Мулатки саме роздягалися. Ох, які вони мали фігури! Та милуватися ними не було коли. Коли Алісія побачила мене, сум в очах її змінився виразом крайнього подиву.

— Шкодую, що не зможу дочекатися твого наступного номера, люба моя, — похапцем забурмотів я. — Де тут вихід?

Повторювати питання не було потреби — вона потягла мене коридором і розчахнула зовнішні двері. Я цьомкнув її в носик; Алісія завжди розуміла, коли мені не до жартів. І я ніколи не повторював їй що-небудь двічі. Я вийшов і прожогом кинувся на вулицю Крістіни — там стояв Макейра.

— Хтось, певно, впізнав мене, — захекано пояснив йому. — Вперед!

Макейра рушив тією ж вулицею, нарощуючи швидкість. Потім, спритно зманеврувавши, звернув на вулицю Карлоса Третього й нею доїхав до вулиці Інфанти. Там я вийшов з машини і наказав:

— Завтра о десятій ранку проїздіть набережною Малекон.

— Але ж Малекон дуже довга, — зауважив Макейра.

— Не має значення, — відказав я, — в якомусь місці набережної я підсяду до вас.

Я зачекав, доки автомобіль, віддаляючись вулицею Інфанти, зникне з очей, аж тоді покрокував до стоянки таксі.

— Стара Гавана, — мовив шоферу, що куняв. Проте до Алісії я не пішов, а перебув ніч в якомусь старенькому готелі.

6. ВЛАСНИК КАЗИНО

О восьмій ранку я залишив готель. Пройшовшись вулицею Емпедрадо до газетного кіоска на розі Мон-серрате, купив «Ель Паїс». Заходився читати її в чистильника взуття, де за кілька метрів містилася поліцейська дільниця. Поліцай, що проходив поблизу, побіжно глянув на мене; я скривився, зображуючи щось подібне до вітання, він також скривився у відповідь і пройшов далі.

Смерть Сусанни все ще лишалася в газеті сенсацією номер один, щоправда, вже без мого портрета. Нічого нового, опріч розповіді про мою чудову втечу зі «Сьєрри», поліція не спроможна була запропонувати ненажерливій зграї газетних репортерів. Дочитавши до цього місця, я вже хотів кинути газету, бо хто краще за мене міг знати деталі втечі, але мене щось припинило. Досить було побіжного погляду, щоб упевнитись, що там було ще щось. Так, у повідомленні згадувалось ім'я Алісії. її запідозрили в тому, ніби вона умисне перешкодила звершенню правосуддя. Я процідив крізь зуби:

— Ну й дурепа!

Коли хлопчина покінчив з моїми туфлями, я зайшов до кафе поснідати. Після сніданку поміркував, чи не подзвонити Вертьєнтесу. Потім роздумав — дзвонити не став.

Глянув на годинник: була дев'ята ранку. Згадавши про Макейру, взяв таксі. Вийшов з нього на вулиці Беласкоаїн. Коли сів на лаву в парку Масео, замилувався морем — цим велично-спокійним громаддям води, що губилося ген за обрієм. Не кваплячись, проїхав Макейра, але я не зупинив його. Кількома кварталами нижче він змінив напрям. Ніяких підозрілих автомашин, що йшли б слідом за ним, не було; я перетнув набережну й сів на парапет. Звідси видовище було ще грандіозніше: у бухті височіло кілька кораблів, а далі — лише величний спокій водяної гладіні, що спонукав мене до роздумів. Та коли Макейра загальмував біля мене, мої роздуми ще не вилились у щось певне.

— Господи, і ніхто ще й досі не впізнав вас?

— Вперед, Макейро, вперед! — наказав я, сівши в машину.

Макейра виявився досить запопадливим учнем. Він їхав кілька кварталів однією вулицею, потім звертав на іншу. На Конкордії зупинив машину під високою стіною і, лукаво всміхаючись, повернувся до мене:

— Гадаю, ви саме цього й хотіли, — мовив. — Куди ми тепер? Напевне, з візитом до Вертьєнтеса, — відповів сам собі.— Адже він один зостався в нас.

Я затримав на ньому свій погляд. Це була людина середнього віку, міцної статури. Обличчя мала повне, ретельно виголене. Та особливий інтерес у Сусанниному шофері викликали очі — дві малесенькі намистинки, що сипали багатозначними іскрами. Він узяв курс на китайський квартал, а я поринув у роздуми.

У ті роки всередині трикутника, один бік якого становила вулиця Гальяно, а два інших — вулиці Санхи та Драконів, котрі сходилися у його вершині, містився китайський квартал, брудні щупальці якого сягали самого серця Гавани. Там у ранковий час можна було спостерігати китайців, котрі, не кваплячись, походжали туди-сюди, зодягнуті в занадто просторе вбрання. В ці години тут нечасто, було, стрінеш справжніх кубинців, коли не брати до уваги переповнені автобуси, котрі їхали до торговельного центру. Аж опівдні вулиці китайського кварталу жвавішали, хоч тепер уже — дивний парадскс — рідко здибались люди з жовтою шкірою, наче земля поглинула. їх. Натомість цими вулицями сновигала барвиста юрба людей, виповнюючи численні заклади розваг. А пізнього вечора розсували фіранки на своїх вікнах повії, демонструючи свої перепочилі обличчя. Різного роду заборони, що приносили зиск можновладцям, знову ставали гранично гнучкими. Найгарячковішого ритму китайський квартал досягав одразу за північ. На будь-якому розі або в найближчій більярдній можна було натрапити на бевзів, завжди готових побитися об заклад, кому з них усміхнеться доля у вигляді виплюнутої автоматом монети — нехай і фальшивої; молодих гульвіс, що шукали любовних розваг; якогось моряка-американця, котрий жадав «пригод»; усякого роду посередників і сутенерів.

Потроху гармидер у китайському кварталі спадав, а пізніше, вже вранці, знову походжали туди-сюди азіати, тягаючи на собі мішкоподібні балахони.

Саме в цьому кварталі Вертьєнтес утримував казино, де грали в рулетку. Ми щось із півгодини очікували на нього. Макейра впізнав його чорний «кадиллак», що стояв біля входу, отже, ми знали, — він усередині. Вийшов він у супроводі кількох осіб. Шофер в уніформі, який стояв на протилежному тротуарі, перейшов дорогу і розчахнув перед ним дверцята машини. Вертьєнтесові співрозмовники порозходились. Він сів у машину, а я вийшов із своєї. Не встигла його машина рушити з місця, як я вже сидів поруч нього, і, певна річ, чорне дуло мого «люгера» втикалося йому між ребер. Переляканий шофер повернувся в наш бік.

— Скажіть йому, щоб рушив! — наказав я, ще міцніше натискуючи своїм пістолетом на ребра.

Він зробив шоферові знак, і машина полишила стоянку. Я обмацав його, по тому відкинувся на сидіння.

— Ніколи не ношу зброї,— оголосив він, і, певно. Це була чиста правда: я нічого не виявив.

— Гадаю, мені немає потреби відрекомендовуватись, — мовив я. Він заперечливо похитав головою.

— Я читаю газети, — пояснив, — і маю гарну пам'ять.

Світлофор зупинив нас перед вулицею Беласкоаїн. На розі стояв поліцай. Шофер кілька разів натиснув на клаксон, і я сховав своє обличчя за стояк поворотного віконця.

— Накажіть йому припинити ці дурниці, якщо не маєте бажання одержати порцію свинцю, — процідив я.

Він подав цьому типові знак, і клаксон перестав вити. Ми відразу ж рушили далі. Я обернувся на сидінні й подивився йому у вічі.

— Ваша гарна пам'ять мені до речі, сеньйоре Вертьєнтес, — сказав я.

Під його вузенькими вусиками промайнула усмішка. Він сунув руку у внутрішню кишеню піджака, але завмер, відчувши між ребер тиск «люгера». По тому повільно витяг руку і подав мені розгорнутий паспорт.

— Зверніть увагу на дати, — лаконічно промовив.

Я закусив губу і ледве стримав прокляття, що мало не вирвалося з моїх вуст: Вертьєнтес, виявляється, повернувся на Кубу з Мексіки наступного дня після смерті Сусанни.

— Сподіваюсь, це вам усе прояснює,— тихо сказав. — Як бачите, я не міг убити Сусанну.

— Але ви могли організувати її вбивство, — заперечив я.

Він загадково осміхнувся.

— Звісно, міг, — визнав з підкресленою байдужістю, — але я не зробив цього. Навіщо мені вбивати її? Вона ж гарна, ніжна, пестлива, — розпатякався він одверто. — Отже, я й досі не можу собі уявити, який міг у будь-кого виникнути мотив для її вбивства.

— Може, оце пояснить його вам, — мовив я, демонструючи листа.

— Цей папірець? — зневажливо процідив він крізь зуби. — Ви виявили тільки один? я написав їх декілька. Тепер я розумію, до чого схиляє вас цей лист, — провадив він далі, змінивши позу на сидінні.— Мовляв, Сусанна мене шантажувала, і тому я наказав її вбити.

В цю мить червоне світло на перехресті знов примусило нас зупинитись. Я щосили втиснувся у сидіння, доки ми не від'їхали.

— Вона шантажувала інших. Отже, могла шантажувати і вас.

— Шантажувала інших? Так, це ймовірно, — відповів він сам собі, —Така вже була Сусанна. Проте зі мною вона цього не робила, — і багатозначно зітхнув. — Не знаю чому, але вона цього не робила. — Він скоса позирнув на мене, покліпав очима і нерішуче спитав: — Цей лист продається?

— Я думав, що він вас не цікавить, — відказав я, ховаючи лист до внутрішньої кишені піджака. — Ні, в даний момент не продається, сеньйоре Вертьєнтес. А далі побачимо.

Я виглянув з машини й угледів, що ми їдемо вздовж засадженої деревами авеніди Президентів.

— Накажіть йому зупинитися.

Він смикнув шофера, але той не зреагував. Вертьєнтес знову смикнув його й наказав:

— Спиніться, Альберто.

— Нас переслідують, — сухо відказав той.

Вертьєнтес спритно обернувся і поглянув крізь заднє скло, я теж подивився і всміхнувся. То був Макейра, котрий, виконуючи мій наказ, їхав слідом за нами. Вертьєнтес допитливо вдивлявся в мене. Вся його удавана байдужість десь зникла, а в очах застиг переляк.

— Хто це? Ви його знаєте?

— Випустіть мене тут, — звелів я шоферу, полишивши Вертьєнтеса без відповіді,— і не затримуйтесь, коли я вийду.

— Ну, як? — поцікавився Макейра, тільки-но я сів до нього в машину.

— Та ніяк, — відповів я. — Вертьєнтес у неділю не був на Кубі.

— В такому разі… ви на тому ж місці, з якого починали.

— Майже… — промовив я пошепки, щоб не зізнаватися в своїй цілковитій поразці.— Либонь, нам слід було б перекусити трохи. Підшукайте безпечне місце.

— Чи до вподоби вам сніданок по-креольськи на околиці міста? — запропонував Макейра.

— Мене влаштовує будь-яке місце, де нас не потурбують, — відказав я, стенувши плечима.

— Я знаю таке… — запевнив він, — кафе «Оазис».

Під час сніданку ми з Макейрою багато про що побалакали. Він невимушено розмовляв на різні теми, хоч і давалися взнаки серйозні прогалини в його освіті. Як він сам пояснив, свою різноманітну обізнаність набув завдяки своїй професії і неабиякій допитливості. Може, саме допитливість і змусила його сказати мені:

— Я вже майже ладен повірити, що ви не вбили Сусанну. Але в такому разі яким вітром вас завіяло того вечора до її будинку?

— Уявіть собі, Макейро: службові справи!

Макейра щиро осміхнувся, виразно випнувши порожевілі вилиці.

— Ви багато чого досягнете, Аресе, — зауважив, — Такий вже ви потайний.

7. СТРАЖДАННЯ ОДНОГО З КОХАНЦІВ СУСАННИ

Поки Макейра очікував мене в машині, я кинув монетку в щілину телефону-автомата і подзвонив до Рамераля. Відповіла служниця. Сеньйора Рамераля не було вдома. Напевне, сказала, він у магазині. В якому магазині? «Арагонець», відповіла вона, що на вулиці Крістіни.

Коли ми добулися до «Арагонця», я мав нагоду ще раз оцінити смаки Сусанни. Магазин займав цілісінький квартал, і можна бути певним: коли вже й тут не було якихось рідкісних виробів, то їх не знайти й в усій Гавані.

Ліворуч од входу, відокремлена бильцями, містилась контора. Там, схилившись над друкарськими та лічильними машинками, працювало кілька службовців під наглядом сеньйора Рамераля, котрий спостерігав за ними із заскленого кабінету, розташованого на півповерха вище.

— Сеньйор Рамераль чекає на вас нагорі, сеньйоре, — прошепотів хлопчик, якого я посилав із запискою. — Підніміться цими сходами, — додав, показуючи, якими саме сходами можна дійти до кабінету.

Рамераль сидів мертвотно-блідий, проте був набагато люб'язніший, аніж під час нашої першої зустрічі. Він запросив мене сісти, і я жестом подякував йому за увагу. А вмостившись, нахабно збрехав:

— Отже, сеньйоре Рамераль, відбитки на пачці сигарет збіглися з відбитками на келиху, що стояв на столику у Сусанниній спальні. Що ви на те скажете?

Рамераль схопив олівець і заходився нервово малювати на папері якесь листя. Відтак підвів очі й, замислено кусаючи губи, свердлив мене поглядом наполоханого звіра.

— Ви маєте рацію, — зрештою визнав він, — це я перебув той день із Сусанною, — важко зітхнув він. — Але я не вбивав її!

Я вивчаюче дивився на нього — казав Рамераль правду чи надто майстерно брехав.

— О якій годині ви пішли з її будинку?

— Приблизно о шостій.

— Вона сказала вам, що чекає когось іншого… чи дала зрозуміти?..

— Не знаю, — відповів він, покусуючи борідку, — нелегко було дізнатися, про що думала Сусанна. Вона вміла маскувати свої справжні наміри.

— Хто залишався в будинку, коли ви пішли?

— Опріч Сусанни, тільки служниця.

— Ім'я служниці?

— Вона називала її Каїтою.

Я пригадав повідомлення газет і ще уважніше вглядався в його блакитнуваті очі.

— Ви стали на слизький шлях, Рамералю, — мовив я, обвинувачуюче піднісши палець угору. — В своїх, свідченнях представникам влади ця служниця твердить, що перед тим, як вона полишила будинок, Сусанна гостей не приймала.

Рамераль підвів полохливий погляд, судорожно поворушив губами, зціпив зуби.

— Це шантаж, — процідив.

— Хто шантажує вас? Служниця?

Він ствердно кивнув головою.

— Ну й публіка… Що ж, які господарі, такі й слуги.

— А про лист, якого ви мені показали… — Тут Рамераль раптом умовк і підвівся. Його розгублений погляд уже нишпорив десь поверх моєї голови. — Хто?.. — почав було він, і я також повернувся на своєму стільці, ховаючи за силуваною посмішкою панічний страх: сходами підіймалися до кабінету двоє поліцейських.

Сліп було діяти блискавично. Я враз усе зважив, забачивши, що здатний учинити єдино можливе: проломити скляну стіну кабінету — за нею ж був магазин. Так і зробив.

Скло виявилося не грубим, а вистрибнувши, я впав на лантухи із зерном. Це пом'якшило удар. Однак не встиг отямитись після падіння, як з усіх боків засвистіли поліцейські.

Стрибаючи з лантуха на лантух, дістався до центрального проходу, оглянувся. Од входу в моєму напрямку йшло двоє поліцейських, а з протилежного боку, біля виходу, поруч із вантажним авто, яке чимось завантажували кілька робітників, стояв патрульний автомобіль. Я поквапом вернувся назад тим же шляхом. Коли дійшов до великої купи лантухів, вискочив на дерев'яні ящики з пляшками. Відти відкрився інший прохід — вужчий од головного; там я, засапапий, зупинився, аби трохи перепочити. Повітря було насичене різними харчовими запахами, але хідник цей дуже допоміг мені; переступив через нього і пішов, ховаючись за високими дерев'яними стелажами, геть забитими сирами. Коли ж стелажі скінчились, уперся в стіну будинку. Гарячково шукав, куди б вислизнути, але нічого підходящого не бачив. Думав, що вже піймався. Ще раз оглянувся, а свистки все наближалися, і я прикинув, що єдиний мій порятунок — дахове вікно. Полиці стелажів стали мені за драбину. Добравшись до вікна, рукояткою «люгера» вибив шибку і вдихнув живодайне повітря, що увірвалося ззовні. Потім проліз крізь вікно і тільки тоді, вже на даху, вилаявся: сам винен, що потрапив у пастку. Звук мотора вивів мене з ніяковості. Я навмання підбіг до місця, де вантажили авто. Воно повільно віддалялося від патрульної машини. Це був мій єдиний шанс. Затамувавши подих, скочив у кузов. Коли ми завернули за ріг, я всміхнувся: патрульна машина вже маневрувала, щоби зблокувати ділянку, яка звільнилась після від'їзду грузовика. На вулиці Омоа грузовик зменшив швидкість, і я зіскочив з нього. Попрямував вулицею Ферпандіпи, перетнув Мопте і зайшов до якоїсь злиденної кав'ярні.

Тут тільки згадав про Макейру, але повертатися було вже пізно.

— Не інакше як билися з биками?

Я підвів голову і побачив перед собою офіціанта, котрий осміхався, позираючи на мій пошматований одяг.

— Ні,— заперечив я, — потрапив у автомобільну аварію, та, на щастя, відбувся тільки подряпинами.

— Тут десь, неподалік? Дивно! А я нічого не чув.

— Це сталося на Куатро-Камінос, — відказав я. — Принесіть мені пива!

Коли офіціант одійшов, я закурив і поринув у роздуми. Офіціант, поставивши бокал на столик, знову став придивлятися до мене.

— Я приїжджий, — пояснив йому. — Мені потрібні брюки і чиста сорочка.

— Я теж про це подумав.

Лисячі риси обличчя його викликали відразу, та й сам він був такий же неохайний, як і його заклад.

— Заждіть хвилинку, — попросив він, показуючи гнилі зуби. Відтак гукнув:

— Марсело! Марсело!

З внутрішнього приміщення кафе вийшов наполоханий хлоп'як.

— Слухаю, сеньйоре Рівас! Чого вам треба, сеньйоре Рівас?

— Ану лишень іди сюди, неробо! Сеньйор хоче дати тобі доручення.

Я надряпав олівцем на клаптику паперу із записника мої розміри брюк і сорочки; витяг з гаманця двадцять песо. Коли отой Рівас побачив мій щільно набитий гаманець, очі в нього спалахнули жадібним вогнем. Я вручив гроші й папірця хлоп'якові, і той Стрілою помчав на вулицю Монте.

Не чекаючи запрошення, Рівас сів за мій столик. З цієї хвилини він став мені нестерпним.

— То ви кажете, що потрапили в аварію, сеньйоре?..

— Альфаро, — промурмотів я, відсьорбуючи пива.

— І де ж ви залишили свою машину, сеньйоре Альфаро?

— Вона вже ні до чого не придатна, я її підігнав до вулиці Крістіни. Пізніше подзвоню до майстерні. Щоб забрали та відремонтували.

— Гм!.. Так, либонь, буде найкраще. — Очі Ріваса мало не повипадали з орбіт, — здавалось, вони витанцьовували якийсь хвацький танок. — То, кажете, приїжджий? Так, напевне, ви приїжджий. Жвавий рух у нашому місті, чи не так? Тут слід їхати надзвичайно обережно.

Базікав він без упину і нібито зовсім не звертав уваги на те, чи слухаю я його.

— А поліція?.. Що, не було поліцаїв на Куатро-Камінос? Там же їх завжди повно. Поліцаї! Яка з них користь? — ремствував він. — Якщо зіткнешся з простим смертним, — обох за грати; коли ж зіткнешся з якимось цабе, — тебе за грати, а його на волю. Поліцаї! Тьху! Вони завше несправедливі. І у вас що, не було сутички з поліцією? І протокол про аварію не складено?

Рівас уже в'ївся мені в печінки. Він був такий огидний, що від нього буквально тхнуло смородом. До того ж він мав відразливу звичку під час розмови розмахувати руками, немов веслами в бурхливому морі.

Я востаннє затягнувся і загасив сигарету. А Рівас провадив далі:

— Ось так-то… сеньйоре Альфаро.

— Заберіть геть свої лапи з-перед моїх очей, — промовив я.

Він шанобливо всміхнувся, знову показавши свої гнилі зуби. Потім обернувся до хлоп'яка, котрий уже вернувся:

— Ну, Марсело, нарешті ти прийшов! А то сеньйорові…— він зиркнув на мене, — сеньйорові Альфаро вже набридло моє базікання.

Я взяв у хлопця пакет і залишив йому одне песо; потім запитав:

— Де я міг би переодягнутися?

Рівас із хвилину мовчав, замислившись, а тоді глипнув на хлоп'яка й гарикнув:

— Чого стовбичиш тут, неробо? Ану геть звідси!

Хлоп'як затремтів і вибіг з кав'ярні. Певно, він ставився до Ріваса з острахом, бо Рівас, видно з усього, був людина небезпечна.

Рівас зиркнув на мене, удаючи розгубленість.

— Ви… Так, ви маєте бажання переодягнутися. — І вогник в очах його згас. Ідея, яка щойно народилася в його голові, нарешті оформилася. — Гаразд, ходімте зі мною. Я пішов.

— Ось у цій кімнаті можете переодягатися.

Кімната виявилася спальнею. Вона була такою ж смердючою, як і весь заклад разом із самим Рівасом. Я хотів було замкнутися зсередини, але довелось вдовольнитися тим, що приставив до дверей стілець. Виклавши пістолет, документи і гроші на маленький столик, почав роздягатись. Коли вже кінчав одягання, Рівас ударом ноги розчахнув двері. Я сікнувся було до свого «люгера», та Рівас перепинив мене сталевим голосом:

— Я б не став цього робити на вашому місці, сеньйоре Apec.

Я позирнув на його маленький пістолет і перепитав:

— Apec?

Очі його рішуче блищали.

— Так, — відказав він, — коли я бачу в газеті чиєсь обличчя, вже ніколи не забуваю його.

Я знизав плечима і одягався далі. Рівас підійшов до столика і взяв мій гаманець.

— Такий уже я нещасливий, — побідкався йому, — мене переслідують люди з чудовою пам'яттю.

— Щодо мене, я й миті не завагався, — зізнався Рівас. — Тільки побачив вас, одразу й здогадався — хто ви.

— Чудово, сеньйоре фізіономіст, — насмішкувато мовив я. — Ну, то що?

Він стенув плечима.

— Особисто мене цікавить тільки це, — промовив він, помахуючи гаманцем.

— Ну й добре. Заберіть його собі!

— Я й не думав просити у вас на нього дозволу, — кинув він оком на гаманець, — та, однак, мені приємно, що ви такий доброзичливий.

Я нахилився і пов'язав у клунок своє старе вбрання.

— Що робити з цим? — спитав я, показуючи йому клунок.

Він удруге стенув плечима.

— Мене цікавлять тільки грошики, — відповів, знову помахуючи перед моїми очима гаманцем, і в якусь мить, — надзвичайно щасливу для мене, — повторив ту саму дурницю, що й раніше: пожадливо зосередив погляд на гаманці.

Я шпурнув у Ріваса клунок з одягом і стрибнув на нього. Постріл похмурою луною відгукнувся в маленькій кімнатці. Я крутонув йому зап'ясток, змусивши випустити з рук зброю. Очі його одразу втратили блиск, а погляд виказував панічний страх. Я розрядив його пістолет, висипавши всю обойму йому на живіт, він зігнувся і, пойнятий жахом, тулив обличчя руками. Потім я садонув його в щелепу. Рівас знепритомнів. Я сунув «люгер» у кишеню і прихопив свій гаманець.

— Так чи інакше, треба ж заплатити вам за послуги, — мовив я, кинувши на брудне простирадло ліжка десять песо, і вийшов, полишивши Ріваса качатися у власній блювотині.

При вході стояв хлоп'як і стурбовано позирав на мене.

— Це твій батько? — спитав я.

Він заперечливо захитав головою.

— Тоді радій! Візьми ось ці двадцять песо і пошукай собі іншу роботу; тут тобі не личить працювати.

Він обдарував мене вдячним поглядом і повернувся до прилавка. Я вийшов на вулицю. Вже сутеніло.

8. АНТИКВАР

Китайський шиночок на вулиці Монте, куди я зайшов, був такий же брудний, як і Рівасова кав'ярня. Сьорбаючи якусь відразливу на смак бурду, яка йменувалася супом, проглянув газету, куплену по дорозі в кіоску. Одне повідомлення мене порадувало: Алісії вони вже дали спокій; але те, що я прочитав далі, мало не викликало в мене судому. Заголовок був такий: «Убивця Сусанни намагався позбутися коштовностей».

Далі було: «Сьогодні вранці невідомий намагався продати коштовності, вкрадені в будинку сеньйори Сусанни Діас де Арройо, торговцеві старожитностями сеньйору Віпьфредо Батлеру. Сеньйор Батлер, який відмовився придбати ці незаконно привласнені речі, дав поліції словесний опис, який збігся з портретом відомого авантюриста Хуглара Ареса, котрий, як гадають, і вбив сеньйору Діас».

У повідомленні було ще чимало дурниць, які дали нагоду посміятися, хоч мені було не- до сміху. Справа ставала все більше заплутаною. Зашморги змови все тугіше затягувалися навколо моєї шиї. Я згорнув газету і запитав себе, чого це Батлер узявся торочити поліції очевидну брехню. Які б не були його мотиви, Батлер, безперечно, заслуговує на мій візит до нього. Я взяв телефонний довідник і розшукав у комерційному відділі перелік магазинів, що займаються продажем старожитностей. Батлерів магазин містився на вулиці Сан-Ніколас, у китайському кварталі. Я занотував номер в своєму записнику і вийшов з цього жалюгідного шиночка.

Було вже близько десятої вечора, коли я простував тротуаром навпроти Батлерового магазину. На розі зупинився і непомітно озирнувся.

На цій частині вулиці містились заклади найрізноманітнішого гатунку, включаючи такі, де за товар правили жіночі ласки. Кілька разів пройшов вулицею. В цей час кількість перехожих, яких була сила-силенна в цьому кварталі, ще не дійшла свого апогею. Втім, збудженість, яка панувала навколо, все посилюючись, давала уяву, чому китайський квартал був найпринаднішим місцем Гавани у другій половині ночі.

В якомусь смердючому туалеті я перевірив набої у своєму «люгері».

Потім перетнув вулицю і натиснув на дзвоник Батлерового будинку.

Двері трохи прочинилися, і крізь щілину показалось якесь китайча.

— Чого базаєте? — запитало й відразу ж, нібито чекало на мене, запросило: — Плоходьте, сеньйоле Алес.

Я всміхнувся: моя популярність перевищила всі сподівання.

— Дякую, Чінь-лі,— відповів я цілком серйозно.

— Моя не є Чінь-лі,— запротестувало китайча, — моя є… моя є…

— Мені байдуже, як тебе звуть, — перебив я його, — Дай знати своєму господареві, що я прийшов.

Китайчик Чінь-лі, не відповівши, зник у широкому коридорі, що тягся крізь увесь будинок.

Я огледівся. Це був типовий антикварний магазин. Усі речі тут були рідкісні: статуетки, кришталь, кераміка, різні ювелірні вироби. На всьому саме той відбиток давнини, що так захоплює колекціонерів. Чінь-лі повернувся усміхнений.

— Сеньйол Батлел заплошує вас до себе, — мовив, церемонно вклоняючись.

Я зробив йому знак, який він чудово зрозумів. Крокував Чінь-лі шпарко і нечутно, я — слідом за ним. Мені цікаво було спостерігати, як по-котячому пружно ступає китайчик. Зупинившись перед якимись прочиненими дверима, він знову так само церемонно вклонився і жестом показав, щоб я проходив.

Я зробив крок уперед. Потім блискавичним порухом скрутив йому руку і, тримаючи його поперед себе, ніби щит, вихопив «люгер». Батлер сидів за величезним столом у кутку, його реакція була такою ж: і в його руці з'явився пістолет.

— Сказав би, що це нічия, Батлере, — мовив я, цілячись у нього.

Він поклав пістолет на стіл і осміхнувся. Я штовхнув Чінь-лі на долівку, хоч тримався напоготові.

Чінь-лі теж загадково осміхнувся, підводячись.

І всміхався він недарма — в усякому разі, крізь його усмішку прозирала східна мудрість.

— Моя піти звідси, — мовив він, обсмикуючи халат, і попрямував до дверей.

Батлер, поглянувши на свій пістолет, вигукнув:

— До дідька зброю, Аресе! — відчинивши шухляду свого столу, кинув у неї пістолет.

Пропустивши Чінь-лі, я причинив двері, у Батлера було чимало рис, які впадали в око. Та насамперед — його незаперечна латиноамериканська вимова. Не чекаючи, поки я щось запитаю, він пояснив:

— Вас, може, здивує, що так управно розмовляю іспанською мовою, але ж я північноамериканець лише за прізвищем.

— Ваш родовід мене не цікавить, — перебив я його. — Волів би знати, чорт забери, що означає ваша заява властям?

Батлер, розкинувшись у кріслі, щиро зареготав. Коли він сидів, то справляв враження людини карли-куватої, насправді ж мав міцну статуру і правильні риси обличчя. Було ясно — крокує він по землі твердо, не обтяжуючи себе ваганнями. Здогадавшись, нарешті, що я не поділяю його веселого настрою, він припинив регіт і випростався в кріслі.

— Даруйте, — вибачився він. — Якось я не подумав, що мій веселий настрій аж ніяк не пасує до вашого нинішнього становища, яке зовсім не схиляє до гумору.

Я, скривившись, процідив:

— Чекаю ваших пояснень, Батлере.

Він замислено вхопився за підборіддя.

— Гм! — промовив, пильно озираючись на мене. — Вас здивує те, що я скажу. — Зробив невеличку паузу і в один видух випалив: — Я хотів зробити вам послугу — тільки й усього.

Я неспокійно засовався на стільці. Батлер уже почав виводити мене з рівноваги.

— Мені такі послуги не до вподоби.

— Дозвольте пояснити вам, Аресе, — попросив він трохи насмішкувато. — Чи знаєте ви, хто вбив Сусанну?

— Чи знаю я?! — пробурмотів йому. — Хіба б я гасав отак, коли б знав?

— Так ось, це знаю я, Аресе, — проказав він, анітрохи не змінюючи при цьому насмішкуватого тону. — Але як міг би я вас повідомити про те, коли з вами не знайомий?

— Ви не мали ні про що мене повідомляти. Досить було сповістити про це поліцію.

— О, ця поліція! — вигукнув він. — Не маю бажання навіть і чути про неї, Аресе!

Ситуація ставала справді цікавою. Я осміхнувся. Потім розреготався.

— Ну й тип! Ви в мене перший претендент на добрячий ляпас, Батлере, — спокійно промовив я.

— Це було б неймовірним безглуздям з вашого боку… а ви ж бо зовсім не дурень.

— До діла, Батлере. Ближче до ділаї Хто вбив Сусанну?

— Те, що я не повідомив поліцію, хто вбив Сусанну, а скажу це вам, має своє пояснення. Але дозвольте мені розповісти все з самого початку, — попросив він, прибравши серйозного виразу.

Я жестом висловив згоду, і він почав.

— Уся ця гидотна плутанина, — Батлер зробив наголос на слові «гидотна», — почалася через Дега. Чи ви чули про ту картину раніше — до того, як уплутались у цей клубок?

Я заперечливо похитав головою.

— Це шедевр, Аресе. — Він широко розплющив очі.— Справжнісінький шедевр, і належить він мені. Заждіть хвилинку. — Він дістав із кишені низку ключів і вибрав із неї один. Тим часом я закурив. Батлер відімкнув шухляду і витяг звідти аркуш пергамента. Простягнувши його мені понад столом, вигукнув: — Подивіться!

Я кинув оком на пергамент. Це була грамота на володіння «Балериною за лаштунками», видана в Парижі на ім'я Батлера. Вона видавалась справжньою, хоч я, природно, був позбавлений можливості перевірити це.

Повернувши йому пергамент, прибрав позу пасивного слухача, котрий чекає пояснень.

— Як бачите, цей Дега — мій, — вів далі Батлер. — Я придбав його за нечувану суму під час однієї з моїх подорожей до Франції.

— А як ця картина опинилася в Сусанни? — поцікавився я.

Батлер зніяковіло похнюпив голову. Коли ж поглянув на мене — в очах його я зобачив сором.

— Чоловік буває слабодухим, Аресе, — прошепотів Батлер.

— Ви обміняли свою картину Сусанні за любощі? — допитувався я.

Він кивнув головою.

— Щоб збагнути це, вам треба було знати Сусанну, — спробував він виправдатись. — Ви її знали? Або… хоч раз бачили? За життя, маю на увазі?..

— Ні, коли я її побачив, вона була мертвіше за Рамзеса ΙΙ.

— Бачити її — означало жадати, а жадати — означало втратити розум, — Зіниці в Батлера розширилися. — Так, Сусанна — неперевершений витвір природи; досить побачити її на мить, щоб жадати потім ціле життя. Кожний, хто хоч раз побачив її, назавжди лишався зачарований нею.

Блиск в його зіницях зник. Почувся несміливий стукіт у двері. Батлер урвав свою розповідь. Витримавши паузу, він поновив гімн Сусанні, але стукіт повторився — знову такий же несміливий. Батлер важко зітхнув, але промовчав. Здавалось, чекав, аби той, хто стукав, одмовився від свого наміру, однак ми і втретє почули стукіт. Батлер скорчив гримасу невдоволення, голосно пирхнув і вилаявся.

— Увійдіть! — мовив.

Двері прочинились, і на порозі з'явилась чарівна китайська статуетка, проте наділена плоттю і кров'ю.

— Еге! — вигукнув я. — Тепер бачу, ви чудово приховуєте свій найцінніший скарб.

— Либонь, так, — мовив Батлер і вибухнув сміхом.

Заким китаяночка наближалась до нас, я добре розгледів її. Шовкове вбрання на ній пістрявіло яскравими, ба навіть крикливими квітами. Вона була невисока на зріст, але попри всю свою мініатюрність мала чудову статуру. Маленькі вустонька і величезні, не позбавлені певної підступності, очі виділялися на її обличчі. Він звав її Лю-мей. Вона звернулась до нього по-китайськи, і він тією ж мовою відповідав їй. Дівчину нібито не вдовольнила його відповідь; мені здалося, що вона кілька разів повторила те саме слово.

Батлер зробив нетерплячий жест і буквально спопелив її поглядом. По тому опанував себе і мовив їй уже по-англійському:

— Гаразд, Лю-мей. Зараз я туди прийду.

Вона вийшла з кабінету, залишивши в повітрі ледь чутний аромат духів.

— Так ось, повертаючись до розповіді, Аресе, — мовив Батлер, надаючи своєму обличчю якомога серйознішого виразу, — на лихо, Сусанна була жінкою, не здатною безкорисливо віддаватися коханню. Вона завжди вимагала чогось узамін: від одних коштовностей, від інших — грошей. І завжди доводилось платити високу ціну за її ласки. Щодо мене, то це був Дега. Я боровся зі своєю жагою — намагався втримати її в розумних межах, аби не віддавати «Балерину за лаштунками», та дарма. Жага, яку Сусанна збуджувала в чоловікові, не піддавалася контролю. Коли мені вже несила було далі триматися, я вручив їй картину взамін за ті хвилини кохання, яких Сусанна удостоїла мене. — Батлер трохи помовчав. У нього був вигляд людини, котра цілком поринула у спогади. — Сусанна як жінка була позбавлена вад. її краса не мала жодного дефекту, а пахощі, які видихало її тіло, затьмарили б навіть аромат троянд. Та натура в неї була пожадлива, в ній не було місця для докорів сумління. Тільки-но її право на володіння цією картиною було стверджено моєю мовчазною згодою на те, щоб вона демонструвала її в своїй вітальні, як акції мої відразу ж почали навально падати. Наші зустрічі все рідшали, аж поки вона їх не припинила зовсім. І все було даремно: мої благання, скарги, протести. Сусанна лишалася непохитною. — Батлер удруге замовк, пройнятий споминами. Потім повів далі: — Я дійшов висновку, що Сусанна глузує з мене і я мушу найдошкульніше покарати її. Сусанна не мала юридичних прав на володіння цією картиною, тож я вирішив повернути картину собі. Спершу мав намір порушити проти неї судову справу, грунтуючи свій позов на тому, що лише позичив картину, а не подарував, проте знайшлося б чимало свідків, котрі чули, як я прилюдно проголошував, що подарував картину Сусанні, і я побоювався, що, вигравши справу, вона ще дужче на-сміхатиметься наді мною. Саме тоді мені спала на думку безглузда ідея — викрасти картину. Звісно, я й гадки не мав зробити це особисто. Неважко, міркував я, найняти якогось професіонала, щоб зробив те за мене. — Батлер дивився засмученим поглядом. — Бачу, ви не схвалюєте моїх дій, — ремствував він. — Шкода! Втім, я й сам пожалкував про те, тільки-но цей чолов'яга попрямував до Сусанниного будинку.

— Кінець кінцем, Батлере: хто ця людина і звідкіль я маю знати, що ви мені не брешете?

— Цариця небесна! — вигукнув Батлер. — Щоб це я збрехав? Та якого дідька мені брехати? Я знаю: вбив її напевне він, більше не було кому… Ну ще хіба що ви.

— Ну-ну, Батлере, чи не тягне вас сісти на порохову бочку?

— Давайте порозуміємося, Аресе, — відказав Батлер. — Звичайно, я допомагаю вам не з доброчинних міркувань… і не тому, що так палко люблю правосуддя. Я не мав іншого способу зв'язатись з вами, ось я й удався до такого, досить незвичного — згоден, але дійового засобу, аби мати змогу стрітися з вами. Я пропоную вам укласти зі мною угоду, бо чолов'яга, котрого найняв, зрадив мене. Він передав мені деякі витребеньки, які мало чого варті, й зник, прихопивши із собою картину.

— Ви говорили про угоду. Про що йдеться? — поцікавився я.

— Я дам вам прикмети цього чоловіка, щоб ви розшукали його. Коли знайдете, утримайтесь від подальших дій, доки я не порозуміюся з ним про картину. Ніхто ж не наважиться придбати таку відому картину не у законного власника. Тепер, либонь, він і сам це второпав.

— Де тонко, там і рветься, Батлере. Як же, чорт забери, ця людина пояснить поліції всю історію?

У Батлерових очах блиснули лукаві вогники.

— Рано чи пізно, а з в'язниці виходять, — весело пояснив він, — і завше приємно усвідомлювати, що на волі чекає на тебе кілька тисяч, які скрасять твоє життя. — Він зробив виразний жест. — Втім, не журіться за нього, — вигукнув Батлер, — у мене знайдуться слова, щоб умовити його.

— Ви збиралися описати прикмети. То як же він виглядає?

Батлер потягнувся й солодко позіхнув.

— Це означає, що ви приймаєте мою пропозицію.

Я кивнув.

— Високий на зріст чоловік, смаглявий, привабливий, з тонкими вусиками, завжди вишукано зодягнений. Втім, такий опис мало чим допоможе вам; щоб легше його знайти, понишпоріть по всіх парках Старої Гавани, розшукайте бродячого фокусника, що зве себе Каліостро. Коли знайдете, спитайте в нього про Хуана на прізвисько Шестипалий. — Батлер підняв угору вказівний палець і додав: — Одне застереження, Аресе: Каліостро вельми небезпечна особа. І Шестипалий теж.

Через п'ять хвилин я вийшов з Батлерового кабінету. Поперед мене нечутною котячою ходою ступав Чінь-лі. З однієї із кімнат, що виходили в цей довгий коридор, показалась Лю-мей, уся загорнута в своє довге шовкове вбрання; вона зіткнулася зі мною і вибачилась китайською мовою. Я нічого не втямив, опріч одного: зіткнення було не випадкове. Чінь-лі повернувся і кинув на Лю-мей гнівний погляд. Дівчина поквапилась піти геть і зникла в якійсь кімнаті.

Коли я вийшов надвір, китайський квартал перебував в апогеї свого шаленого ритму.

9. БРОДЯЧИЙ ФОКУСНИК

Тільки-но я відійшов від Чінь-лі, одразу засунув руку в кишеню. Ніжний аромат записки, яку звідти витягнув, нагадав мені про Лю-мей. Записка складалася з якихось вертикально розташованих незрозумілих знаків. Я нічого не втямив. Це були китайські ієрогліфи. Зайшов до найближчого бару й сів. Замовив пиво і, безтурботно смакуючи його, піддав Батле-рову розповідь всебічному аналізу. Гра, яку він затіяв, була мені не до вподоби. Я кинув одне песо на столик і підвівся. Офіціант-китаєць узяв купюру, недовірливо зиркнув на неї й розплився в догідливій посмішці.

— Дузе вдячний, сеньйоле, — мовив, побачивши, що я попростував до виходу, не чекаючи решти.

Кожен мій рух був заздалегідь продуманий, але виглядав природно. Нараз я повернувся й запитав:

— Прочитай-но мені цю записку.

Він узяв папірця до рук і, шанобливо схиливши голову, повторював:

— Так, сеньйоле… так, сеньйоле.

Коли ж кинув погляд на записку, з його безбородого обличчя вмить зникла дитяча посмішка, яку заступила мертвотна блідість.

— Ну, то я можу дізнатися, про що там ідеться?

— О, сеньйоле! — вигукнув той, полохливо поводячи очима. — О, сеньйоле!

Я запитував себе, чи не з'їхав він з глузду.

— Облиш негайно! — підвищив я голос. — Що там написано?

Він нашкрябав щось на папірці й дав його мені. У мене поза спиною пройшов мороз. В записці було сказано: «Стережіться, смерть чатує на вас». Вживши застережних заходів, як звикле у надзвичайних ситуаціях, я знайшов готель, аби переспати. Звісно, готелем я назвав цю жалюгідну нічліжку лише тому, що треба було якось назвати. З не меншим успіхом її можна було б найменувати загоном для худоби. Та, зрештою, ось уже кілька днів, як я не надавав звичним вигодам найменшого значення. Спав я цієї ночі дуже погано: мучили страхіття. Вранці встав пізно. Зробивши зарядку, прийняв душ, по тому вирушив до кафе поснідати. Після сніданку переглянув газету.

Смерть Сусанни вже перестала бути сенсацією. Газета присвятила їй лише два рядки, які не містили нічого нового. Я склав газету і подзвонив до Алісії. Дзвінок, мабуть, стягнув її з ліжка, бо на моє «Вітаю, голубко моя» вона відповіла сонно:

— Ой, це ти?! Не уявляєш собі, в яку рань турбуєш мене…

— Годі тобі, воркотухо, — відказав я. — Невже в тебе завжди буває таке приємне пробудження?

— Ти нахаба, — заявила вона, вже остаточно прокинувшись. — Та коли б не…

Я перебив:

— Як ти почувалася, коли була в кігтях у правосуддя?

— О, вони були вельми люб'язні. Спочатку наполягали на тому, що це я сприяла твоїй втечі, потім пробачалися, казали, що це помилка, викликана загальною розгубленістю. Звичайно, — додала вона з лукавою посмішкою, тільки їй притаманною, — це зовсім не. завадило їм приставити до мене нишпорку, щоб стежив. Опріч того, вони тут все догори ногами по-перетрусили.

Я усміхнувся. Якщо поліція вбачала наївність в обличчі Алісії, так схожої на грайливе котеня, вона помилялась. Наївності в неї не було й краплини.

Я цмокнув її по телефону, і вона повісила трубку; я ж — ні: в цю мить вигадлива ідея осяяла мене.

І я не помилився: чітко почув удруге характерне клацання. Поліція підключила телефон Алісії до системи підслуховування. Я кинув трубку і вискочив на вулицю. Схопив перше ж таксі, що проїжджало мимо. Вже за хвилину тут буде повно поліцаїв. Вмостившись на задньому сидінні, я з хвилину мовчав, заглиблений у власні думки.

— Куди воліє їхати сеньйор?

Шофер був молодий, хоч голос мав грубий, майже такий, як мій. Ось він якраз розглядає мене через дзеркальце заднього огляду. Якщо й упізнав мене, то не виявив того.

— Сеньйор не сказав, куди їхати, — повторив він.

— Я приїжджий, — відказав я, намагаючись удати із себе провінціала з Ор'єнте. — Оглядаю місто. Сьогодні бажав би ознайомитись із Старою Гаваною.

Це була стара пісня. Я вдався до неї не для того, щоби повірили мені — водій, певно, й не повірив. Просто стенув плечима і звернув до найдавнішої частини міста. Години за дві ми об'їздили її всю уздовж і впоперек, але, як я і передбачав, не виявили ніякого фокусника.

У ті часи Стара Гавана була районом численних контрастів — дивовижне розмаїття старовинного і сучасного, розкошів і злиднів.

Десь о годині другій я й шофер разом пообідали. Як можна було судити з його реплік, він удавав, що має мене за дивака. Але я зметикував — упізнав мене. Коли я натякнув на те, водій, осміхаючись, відказав:

— Мені однаково, хто ви. Я водій таксі. Кожен, хто платить мені за проїзд, для мене — людина гідна.

— Чудова філософія, — зрадів я.

— Називайте це як вам заманеться, — провадив він далі.— Я напевне знаю тільки одне: що, коли до двух песо додати ще два, буде чотири песо. — Він підвів голову від полумиска і весело всміхнувся. — Знаєте, що я вам скажу? Коли б я вирішив добирати собі клієнтів, незабаром врізав би дуба з голоду.

Либонь, він мав рацію. Такий уже час був тоді — без цього не звікуєш. Годині о сьомій вечора ми втретє підкотили до парку Крісто. Досі доля була для нас явно несприятливою, хоч ми побачили вже не одного циркача в різних місцях Старої Гавани. Без особливого піднесення вийшов я з машини і наблизився до групи людей, що оточили статую поета Пла-сідо. Особливо виділялося двоє — досить кумедно виряджених. На високому був широчезний шовковий халат, низенький мав на голові щось на зразок східного тюрбана, а зодягнутий був на індійський манір. Якраз у цю мить коротун почав закликати публіку.

— Підходьте, сеньйори, підходьте, — вигукував, по-блазнівськи розтягуючи слова. — Підходьте, щоб побачити і захопитись Каліостро — видатним магом Сходу. — У мене прискорено закалатав пульс. — Подібного видовища ви не побачите за все своє життя.

Публіка усе щільніше збивалася навколо них. Ну й дойди ж були ці пройдисвіти — нічого не скажеш. Я пильно вдивлявся у Каліостро. Це був чоловік віком, либонь, від тридцяти п'яти до сорока років, високий на зріст і з певним нахилом до повноти, хоч, судячи з його бичачої шиї, мав досить міцну статуру. Як тільки коло людей зімкнулося, Каліостро театральним жестом наказав своєму напарникові замовкнути і заходився виконувати повний набір трюків, древніх, як Мафусаїл, і, певне, через те й ефектних. Щиро кажучи, чистота його маніпуляцій була бездоганна. Перед очима натовпу з'являлися і зникали найрізноманітніші предмети, причому все це відбувалося на запаморочливій швидкості. Тоді я зосередив увагу на його напарнику — той вартий був цього. Він також демонстрував спритність рук, хоч і не так блискуче. Я спробував непомітно протовпитись ближче до нього. Усі подібні типи, коли придивитись, мають безсоромні очі. Ба навіть порочні.

Вступна частина вистави тим часом скінчилася, і коротун заходився проголошувати наступний номер, який він називав «окрасою програми». Водночас натякнув про «карнавку по колу». Це одразу зашкодило справі, бо частина цікавих почала розходитись, вважаючи, певно, що вже досить надивились за сплачені гроші й не варто платити ще раз. Коротун з іронічною посмішкою, не позбавленою єхидства, ще довго гукав їм услід:

— Не тікайте, сеньйори, допоможіть кубинському артистові. Допоможіть, панове.

Може, коротун так переконливо умовляв, а може, публіка й справді зацікавилась, але пішло небагато людей, і «окраса програми» почалася.

Коротун став навшпиньки, щоб охопити поглядом аудиторію, зобразив свою найпростодушнішу посмішку і з веселою невимушеністю спитав:

— Чи немає серед присутніх людини, котра б забажала позичити нам купюру на п'ять песо?

Я осміхнувся. Шановна публіка недовірливо перезиралася. Коротун наполягав далі:

— Та бути цього не може, сеньйори! Ш, об серед стількох високоповажних панів не знайшовся хоч би один з п'ятьма песо, аби полегшити нам виконання номера? — Він осміхнувся. — Ясна річ, по закінченні номера гроші йому буде повернуто разом з нашою щирою подякою. — Він наполягав ще і ще, цинічно усміхаючись: —Ви? Чи, може, ви?.. — Його вказівний палець переходив від однієї особи на іншу. Та всі лишались байдужі.— Еге! — раптом вигукнув він із запалом. — Ось сеньйор, який довіряє нашим артистичним здібностям. Розступіться, будьте ласкаві! Дайте йому змогу пройти. Прошу вас!

Кидалось у вічі, що цей сеньйор був не інакше як підставною особою. Коли б оцей суб'єкт мав зайві п'ять песо, то, напевне, поквапився б до перукарні, аби позбутися щетини, що покривала вже навіть його потилицю.

Тип вручив купюру коротуну, і той показав її всім присутнім. По тому передав купюру Каліостро.

Той виконав ряд вступних пасів, за яких асигнація волохатого «сеньйора» послідовно з'являлася і зникала то в його рукаві, то в кишені, то в роті. По тому «маг Сходу» попередив глядачів, щоб стежили за найдрібнішими деталями. На маленькому столику серед іншого Каліострового інвентаря стояла невеличка кавомолка. У неї нібито й опустив він п'ятипесо-вий банкнот. Коротун одразу ж заходився крутити ручку. Ошелешена публіка недовірливо загомоніла.

Суб'єкт, котрий пожертвував п'ять песо, зробив було заперечливий жест, але відразу ж напустив на себе усмішку олімпійського спокою. Кавомолка тим часом продовжувала працювати. Ось тоді-то, нарешті, й мені стала до вподоби ця вистава. Біля коротуна стояв хлопчик-негреня, який уважно стежив за всіма рухами гаданого мага. Безперечно, він своїм дитячим розумом прагнув збагнути таємницю ілюзіоніста. Побачивши, що грошова купюра ось-ось перетвориться на кашу, він — точнісінько ніби дорослий здоровань напідпитку — вчепився коротунові в куртку, галасуючи:

— Гей! Що ви збираєтесь робити?

— Ти ж бачиш, хлопчику, перемолоти п'ять песо, — відказав той, люб'язно всміхаючись і водночас, непомітно для інших, відштовхуючи його ліктем.

— Та ви що, з глузду з'їхали? — запротестував хлопчик, ніби це саме він пожертвував гроші.— Перемолоти цілісінькі п'ять песо!

— Ану геть звідси, дурню! — процідив крізь зуби коротун. — Чи хочеш, щоб я тобі макітру проломив?

Коротун, буряковий од гніву, усе пхав і пхав хлопчиська під боки, але той не випускав його руки. А потім навіть почав чинити опір, чим викликав пожвавлення серед публіки. Цирковий номер став нагадувати справжнісінький водевіль. І тут коротун зробив свою вирішальну помилку. Прагнучи будь-що позбутися порушника, він щосили відштовхнув його саме в ту мить, коли хлопчисько запустив руку всередину кавомолки. Вже втрачаючи рівновагу, хлопчисько єдиним духом висмикнув звідти купюру і, впавши на землю, став переможно розмахувати нею. Сміх увірвався. Кілька хвилин публіка заціпеніло мовчала, а відтак вибухнула гомеричним реготом. Те, чим розмахував хлопчик, був усього-на-всього тільки клаптик газети. Каліостро підійшов до хлопчиська з наміром відлупцювати його, та втрутилось кілька чоловік із публіки, і він змушений був одмовитися від цього. Не тямлячи себе від люті, він зробив знак коротунові, який уже збирав їхнє спорядження, і вони вдвох пішли геть під тюкання натовпу.

Зупинились аж на розі біля церкви. Я перетнув дорогу і розплатився з Хасінто (так звали водія таксі). Бачив, як Каліостро віддав свій халат-балахон коротуну; потім він пішов вулицею Вільєгас, тоді коли його напарник вулицею Крісто, в бік молу. Я подякував Хасінто і чкурнув услід за Каліостро.

10. ШЕСТИПАЛИЙ

Каліостро ішов вулицею Віпьєгас аж до самої Обіс-по, а там завернув до центру міста. Йшов неквапно, несміло, тож беззастережно його можна було прийняти за цілком сумирного городянина. Біля книгарні «Культураль» він перетнув вулицю і зупинився у скверику Альбеар. Поки він закурював, я удавав, що роздивляюсь книги з вітрини видавництва «Мінерва». Потім він проминув вулицю Монсеррате і попрямував у бік багатолюдного Центрального парку. Я витер з чола піт і поглянув на годинник. Було чверть на дев'яту. Спекота страшенна, густе повітря провіщало дощ.

Дійшовши до вулиці Дувре, Каліостро оглянувся назад; я передбачав цей його порух і вчасно нахилився, поставивши ногу на буфер автомобіля, який стояв перед будинком Національного театру, начебто для того, щоб зав'язати шнурок. Він відшпурнув недопалок і пішов вулицею Сан-Рафаель. Красуні йшли цією вулицею суцільним потоком. Цей нескінченний парад міг би викликати вигуки захоплення навіть у найсуворіших цінителів. Був таким Каліостро чи ні, я так і не дізнався, проте він якусь часину постояв там, схвально чи несхвально похитуючи головою, а потім зайшов до кінотеатру. Я слідом за ним. У залі темно, світився тільки екран. Показував якийсь мультфільм про каченятка Дональда. Я був немов сліпий. Щоб позбавити Каліостро змоги втекти від мене, я сів у останньому ряду. За кілька хвилин, коли мої очі призвичаїлися до темряви, я став оглядати залу. Глядачів у залі небагато, й з-поміж них — нікого, хто був би схожий на Каліостро. Я повільно пройшовся вздовж рядів, удаючи, що вибираю краще місце. Та Каліостро не побачив; замислившись, я кусав собі губи. Невже я вкоїв якусь дурницю і він помітив, що слідкую за ним? Так чи інакше, але я проґавив його.

Я вилаявся. Мабуть, він використав ту мить і дременув, коли я нічого не бачив. Думаючи так, я зневажливо гмукнув. Ще б пак, зовсім не обов'язково мати високорозвинутий інтелект, щоб, зайшовши в одні двері, вийти крізь інші, тоді як я чекав, мов той бовдур, поки мої очі призвичаються до темряви. Ясна річ — я зіграв простака.

Я вже зібрався було йти з кінотеатру, коли побачив, що якийсь чоловік вийшов з туалету. То був не Каліостро, проте це навело мене на думку про всяк випадок заглянути ще й туди. Щось мугикаючи собі під ніс, прочинив двері. Там стояли, розмовляючи, двоє. Один із них — вуличний ілюзіоніст. Помітивши, мене, Каліостро урвав розмову і кинув на мене розлючений погляд, я байдуже підійшов до умивальника, а коли мив руки, непомітно зазирнув у дзеркало. Я побачив, як співбесідник ілюзіоніста вручив йому щось і вийшов; я посушив руки і, не обертаючись, теж вийшов. Зі свого місця я невідривно спостерігав за дверима. Люди заходили і виходили, лиш Каліостро зоставався всередині. Не було сумніву, що цей пройда займається перепродажем наркотиків. Хвилин за двадцять він вийшов з туалету, затиснувши в зубах щойно запалену сигарету.

Я зрозумів, що сидіти йому там більше нічого, і вирішив піти, щоб випередити його. Ідея виявилась вірною, адже мультиплікат для Каліостро і ламаного шеляга був не вартий. Прикритий стіною будинку, що стояв навпроти, я бачив, як він пішов у бік консульства. Дозволив йому відійти на достатню відстань і тоді пішов слідом за ним.

На вулиці Анімас він раптово повернувся, перевіряючи, чи за ним не стежать. Я завмер, і зачав розмову з чоловіком, який випадково виявився поруч. Задав йому якесь безглузде запитання, хоч про людське око це виглядало як вельми приємна бесіда. Коли Каліостро зник за рогом, я на півслові полишив свого співбесідника і кинувся навздогін. Проминувши Американський клуб, він зайшов до кафетерію. Причаївшись за однією з колон Палацу образотворчих мистецтв, я бачив, як за п'ять хвилин він вийшов звідти, уминаючи бутерброд. Каліостро йшов собі вулицею Емпедрадо, потім звернув на Агуакате. В мене вже терпець увірвався, і я навіть подумав у відчаї, що цей негідник уже давно викрив мене й тепер залюбки знущається з мене.

З неба впало кілька краплин — явних провісників зливи, принесеної сильним вітром, я тихо вилаявся. Якщо цей клятий пройдисвіт, нарешті, кудись не приткнеться, ми обоє приймемо добрячий душ. На вулиці Техадільйо, коли дощ уже линув ніби з відра, Каліостро ключем одімкнув двері якогось будинку і зайшов туди. За дві хвилини я, стоячи під дощем, уже підбирав зі свого набору ключів відмичку до дверей. Мені швидко пощастило. Відімкнувши двері, побачив сходи. Піднявшись на один проліт, я зупинився і прислухався. Потім зійшов ще на один проліт і побачив коридор, тьмяно освітлений ліхтарем, що висів попід самою стелею. Я навшпиньки пройшов коридором. В усіх кімнатах, що виходили в нього, було темно. Далі виявився ще один коридор, а в ньому ще кілька дверей. За одними з них чулися голоси. Я напружив слух, проте крізь стіни долунали тільки неясні звуки. Почав розмірковувати, як діяти далі. До якоїсь із кімнат мав зайти Каліостро, хоч тільки в оцій одній виявились ознаки життя. І я надумав ризикнути. Дістав «люгер», звів курок і прожогом удерся в кімнату. Там був Каліостро.

В його погляді прозирав переляк. Він був подібний до загнаного в клітку хижака. Його співбесідник, навпаки, зберігав байдужість, хоч я не мав сумніву, що вона удавана.

Я наказав їм покласти руки на стіл, але Каліостро, вивергаючи прокльони, кинувся на мене, мов бик. Я встиг відсторонитися і рукояткою пістолета щосили вдарив його в потилицю. Його тіло важко гухнуло на долівку.

Другий суб'єкт не гаяв часу — сунув руку в шухляду стола… Однак витягти її звідти не встиг — різким ударом коліна я прищемив її в шухляді, а потім теж хряпнув його пістолетом по обличчю. Пустивши очі під лоба, суб'єкт процідив крізь зуби щось непристойне і вийняв з шухляди поранену руку. На останній фаланзі його мізинця стирчав відросток. Це був Шестипалий.

Я вхопив його за барки і примусив стати обличчям до стіни для обшуку. Зброї при ньому не було, я витяг пістолет із шухляди і кинув його собі в кишеню. Потім сів сам і показав на стілець йому.

Шестипалий приголомшено сів. Сплюнувши кілька разів кров'ю, він пробурмотів:

— Хто… хто ви, в біса, за один?

Він щосили притис до себе руку, обличчя його кривилося від болю. Либонь, він не впізнав мене. Мій одяг був пошматований, а сам я виглядав так, ніби тільки що втік з пекла.

— Я Apec — пригадуєте? Той самий бевзь, котрий мав правити за козла відпущення замість вас.

— Чого ви хочете від мене? — спитав він. — Я вам нічого не заподіяв.

— Принесіть-но «Балерину», — наказав я. — А тоді підемо в поліцію.

— Тепер зрозумів, — відказав він. — Ви хочете заслонитися мною, але вам це не вдасться. Якщо зачепите мене, я втоплю вас, Аресе. Ви погрузнете в багнюці разом зі мною. Я всього тільки злодій, а ви — вбивця.

— Годі грати комедію. Шестипалий! Не на того натрапив. Зізнавайся, ти вбив красуню?

Він презирливо сплюнув.

— Мені начхати на ваші слова, — процідив він. — Я ж то знаю, що вбивця ви. Сам же бачив.

— Що бачив?

— Тобто… — затнувся він, — ви перебували в кімнаті разом з трупом, коли там опинився я.

В цю мить у мене сяйнула думка: цілком імовірно, що Шестипалий каже правду. Я ж пробрався до будинку о дев'ятій вечора, коли Сусанна вже більше години була мертвою. Якщо вбивцею був Шестипалий, то якого біса він зоставався б у будинку ще протягом години? Хтось явно прагне обвести мене довкола пальця. Але хто це? Сенатор? Падуа? Рамераль?

Я пильно глянув йому в очі.

— Коли ви не вбивали її, то чого ж торохнули мене по голові? — спитав я.

— Я вирішив, що це ви вбивця і непогано було б вам же пришити й крадіжку. Тоді мені легше було б продати картину і коштовності.

— Дурень! — вигукнув я. — Та хіба запідозрила б мене поліція в крадіжці, коли виявила б там без награбованих речей?

Він зневажливо осміхнувся.

— Тим-то я й позабруднював стіни відбитками ваших пальців і подзвонив нишпоркам, коли вирішив, що ви вже встигли ушитися звідти, Аресе. Я ж бо торохнув вас не надто сильно, — цинічно додав він.

Я ледь, було, не висловив йому свого захоплення. Ще б пак, коли цей мерзотник у подібній ситуації здатний на таку блискучу вигадку, фантазія в нього, певно, працює на славу.

На підлозі щось прохрипів Каліостро. Я кинув погляд на нього. Він заворушився, але підвестися ще не зміг.

— Чудово, Шестипалий, тоді ваша взяла. Тепер — моя. Давайте сюди «Балерину» й підемо.

Обличчя його скривилося від люті. Він закусив губу.

— Пропоную вам гендель, Аресе, — мовив, блиснувши очима на мене. — Я вручаю вам «Балерину», а ви даєте мені спокій. Добре поміркуйте, ви ж бо нічого не виграєте, коли здасте мене владі.

Я всміхнувся, потім закурив і ще раз поглянув на підлогу. Каліостро змінив позу; тепер він лежав горілиць, розкинувши ноги, я кинув сірника додолу й випустив дим.

— То де ж «Балерина»?

— Я знав, Аресе, що ви погодитесь, — вигукнув він, захоплено усміхаючись. — Ми ж бо з вами одного поля ягоди. — Ляснувши пальцями, ледь стримав гримасу болю. — Грошенята, ось на чому світ стоїть.

Він підвівся, підійшов до етажерки, прибитої до протилежної стіни, і заходився знімати все, що стояло на третій полиці.

Зі свого місця я побачив, як в руках у нього раптом опинилася велика квіткова ваза.

— Це буде остання дурниця, яку ти вчиниш у своєму житті. Шестипалий.

Він зиркнув на мене; моя репліка викликала у нього вибух сміху. Потім висунув і повернув задню стінку між полицями. «Балерина» виявилась на ній, прикріплена з допомогою клейкої стрічки. Він відклеїв картину і наблизився до мене. Очі в нього блищали якось особливо.

— Гляньте на неї! Ну, хоч одним оком!

— Згорніть її,— наказав я, не дивлячись.

— Обережність понад усе, Аресе.

На диво, він мовби не дуже й побивався, розлучаючись із картиною. Згорнув у дудочку і вручив її мені з посмішкою.

Я засунув картину в кишеню піджака, глянув на Каліостро, який мимрив щось незрозуміле, намагаючись підвестись. Я встав було, щоб удруге хряпнути його по маківці, але це виявилось зайвим: він знову плюхнувся на підлогу, здавалось, знепритомнівши від надмірних зусиль.

Шестипалий глянув на нього з презирством.

— Бовдур! — прошипів. Потім звів погляд на мене й осміхнувся: — До речі, Аресе, хто вам сказав, що, йдучи за ним, ви натрапите на мене?

— Скоро дізнаєтесь, — відказав я. — Ми підемо до нього разом.

— Я мав би це передбачити, — зітхнув він. — Це Батлерових рук діло.

— Затули рот і мерщій збирайся. Шестипалий. Занадто язиком ляпаєш.

Він стенув плечима й пішов до дверей.

— Батлер пошив вас у дурні так само, як і мене, Аресе, — мовив він не повертаючись. — «Балерина» його не цікавить. Він полює на священну урну.

— Ач ти! А що це за… — Фрази я не скінчив. Один меткий порух руки Шестипалого, і кімната поринула в цілковиту темряву.

Майже тієї ж миті я відчув, як у мої ноги міцно вчепились дві руки, я не в змозі був зберегти рівновагу і, падаючи, мимохіть натиснув на курок. Спалах пострілу на мить освітив кімнату. Пістолета я не випустив з рук.

Каліострові пальці уп'ялися в мене, наче ключки. І невдовзі перебралися з моїх ніг аж до самої шиї. Здавалось, він усе бачить у непрозірній імлі. Певне, поки він удавав, що знепритомнів, його зір пристосувався до темряви. Мені стало бракувати повітря. Я навпомацки знайшов його голову і, розмахнувшись «люгером», наче молотком, вдарив у скроню. Обценьки його пальців розціпилися, а слідом за цим тіло його обм'якло і хряпнулось на підлогу.

Мало не задихнувшись, я з хвилинку важко дихав. Потім підвівся і ввімкнув світло. Шестипалий зник.

Я й не думав розшукувати його. Засунувши ніжку стільця у дверну ручку, нахилився, щоб роздивитись, що діється з Каліостро.

З його лівого вуха тяглася тонка цівочка крові. В нього було розсічено шкіру, черепні ж кістки були не пошкоджені. Дихав він повільно і притишено, я подумав, що від цього Каліостро не помре.

Весь час, поки, не кваплячись, нишпорив по кімнаті, в мене з голови не виходила остання фраза, кинута Шестипалим. Я знайшов багато цікавого, і серед іншого кілька пачок сигарет, начинених маріхуаною, а також якусь дещицю білого порошку — кокаїну чи то героїну. Проте не виявив ніякої урни і нічого, схожого на неї.

11. ПАСТКА

Коли я вийшов з кімнати, в коридорі було тихо. Здавалось, ніби в оселі Шестипалого нічого не сталося. Чи то мешканці цього кубла були такі ж пройди, як і Шестипалий зі своїм компаньйоном (і тому боялися викликати поліцію), чи будинок узагалі не був заселений.

Глянув на годинник. Він висів під ліхтарем, над сходами. Стрілки показували дві хвилини на першу. Я зійшов униз і необережно потягнув за головку дверної ручки. На протилежному тротуарі, цілячись просто в мене, стояв Шестипалий. Сухий звук пострілу потонув у розкотах грому. Я побачив лише блакитне полум'я, що вихопилось із дула його пістолета, і відсахнувся назад, зіщулившись. Потім витягнув «люгер» і вистрелив зі своєї незручної позиції. Після його другого пострілу з дверей полетіли тріски, я замкнув двері і, піднявшись сходами, оббігав увесь будинок в пошуках іншого виходу, але його не було. В кінці коридора, що виходив на сходову клітку, було вікно. Я відчинив його. Дощ уже вщухав. Досить висока кам'яна огорожа відділяла перший поверх від під'їзду сусіднього будинку.

Зіскочити туди здавалось не дуже складно. Я прикинув, що легко дотягнуся ногами до огорожі, і єдине, що турбувало мене, це чи не втрачу рівноваги — як-не-як у темряві та ще й вологі стіни… Не роздумуючи довго, перехилився з підвіконня й. намацав ногами верх огорожі. Вона виявилась досить широкою. Я пішов по огорожі, тримаючись за стіну будинку. Потім, перехилившись з огорожі, глянув униз. Нічна імла перетворила для мене триметрову відстань до землі у неозору безодню. Дощ майже перестав. Руки мої заковзали по камінню, і в мене на якусь мить забило дух. Довелось віддати своє тіло на поталу вологій нічній порожнечі. Найважчий момент настав, коли я опинився на землі. Мої ступні й усе тіло захлеснула гаряча хвиля нестерпного болю. І все ж я всміхнувся: якщо Шестипалий і далі стоїть напроти дверей будинку, його чекатиме сюрприз.

Я пройшов під'їздом і опинився перед брамою, замкненою ззовні на висячий замок. Поставив ногу на один із поперечних брусів і видерся нагору. Там я, насамперед, обдивився все довкола: на вулиці нікого не було. Тоді зіскочив і обстежив місцевість. Шестипалого не виявив, але у півкварталі від мене вулицею крокував поліцейський патруль.

Я зрозумів, що сполошив Шестипалого, і вирішив забратися звідти. Знайшовши притулок в якомусь старенькому готелі, присвятив ранок і частину дня роздумам. Досі я був майже певний, що всією грою цією диригував сенатор, тепер же стало ясно — помилявся… якщо тільки між ним і Батлером не існувало якоїсь змови, поки що не ясної для мене. Десь о третій годині мені принесли одяг, який я віддав почистити. Вдягнувся і вийшов на вулицю. Загорнувши «Балерину» в газету, відіслав її рекомендованою бандероллю на адресу Алісії. Потім подзвонив на квартиру до сенатора і попросив сеньйориту Рамірес. Але до телефону підійшов сам сенатор. Своїм гучним голосом він попросив мене не вішати трубку.

— Мені необхідно поговорити з вами, — сказав. — Чи не зможете ви прийти сюди? Я маю обговорити з вами одну справу, життєво важливу для нас обох.

Я зареготав. Не інакше як сенаторові, заманулося обвести мене довкола пальця.

Він, мабуть, відчув мою осторогу й додав:

— Якщо мій дім здається вам не досить надійним, укажіть, де я міг би з вами побачитись.

— Чи не для того, щоб заволодіти третім листом, сенаторе?

— Обміркуємо і це, — відказав той, — але є дещо важливіше… набагато важливіше.

— Важливіше для кого? — глузливо поцікавився я.

— Аресе, справа серйозна, я вам це кажу відверто, тут не до жартів.

Я почав вірити у щирість сенаторових слів і обмірковувати доцільність своєї зустрічі з ним. Було малоймовірно, що він прагне обдурити мене, — адже в моєму розпорядженні лист, котрий може втягнути його у скандальну історію.

— Гаразд, сенаторе, — промимрив я, — я приїду до вас.

— Чекатиму на вас, Аресе, — відгукнувся той.

Розкішний особняк сенатора містився на П'ятій авеніді, в районі Мірамар. Раніш ніж вийти з таксі, що привезло мене туди, я оглянув місцевість, але нічого підозрілого не виявив, я вийшов з таксі, не доїхавши два квартали. Ішов насторожено. Натискуючи кнопку дзвоника біля вхідних дверей, ще раз уважно оглянув усе навкруги. Побачив якихось чотирьох типів, чиї фізіономії мені аж ніяк не припали до вподоби. Вони наближалися до мене по двоє з протилежних боків. Не було ніяких сумнівів щодо їхніх намірів. Я кинувся бігти щодуху, намагаючись дістатись назад на П'яту авеніду. Ці четверо рвонулися за мною, наче гончаки за наляканим зайцем. Шлях до хвіртки виявився перекритий, і мені довелось звернути на газони. Один із цих типів майже наздогнав мене. Я раптово зупинився і дав йому добрячого стусана в підборіддя. Удар був чудовий — він покотився по землі. Та сам я виявився у пастці. Інші троє накинулися на мене зверху. Останнє, що я запам'ятав перед тим, як знепритомнів, це усміхнене Сенаторове обличчя у дверях.

Перше, що я учув, коли опритомнів, це несвітський сморід навколо. Я лежав у якомусь звалищі сміття за містом, що видихало огидливу смердоту. Сплюнувши кров'ю, я підвівся в цьому смердючому лайні лаючись на всі заставки. Дехто дорого заплатить за це, вирішив я.

Глянув на годинник — близько шостої. Огледівся. Трясця його матері: і на одежу мою гидко глянути, і тіло моє в суцільних саднах і синцях. У цю мить я пригадав насмішкувату фізіономію сенатора і почав занепокоєно нишпорити по кишенях у пошуках листів. Я вилаявся, потім нервово засміявся і раптом змовк: ці гади не обмежились листами, вони прихопили ще й мій гаманець.

В кишені у мене зоставалася якась дрібнота — навіть на одне песо не набиралося. Так, непогано попрацювали сенаторові хлопці. У мене опустилися руки. Я знову сплюнув кров'ю, відчув, як замигтіли круги перед очима, — зомлів. Коли прийшов до тями, було вже темно. Насилу звівся, насилу видерся з цієї чортової клоаки. Неподалік гримотів по рейках поїзд. Ось він пройшов, стрясаючи землю, десь зовсім поруч. Виборсавшись з нечистот, я на повні груди вдихнув вологе вечірнє повітря.

Орієнтуючись на вогні міста, що сяяли вдалині, прикидав, у якому напрямку маю рухатись. Коли дістався до перших вогнів, мій годинник показував уже дев'яту.

З таксі вийшов за кілька кварталів до будинку Макейри. Уникаючи вуличних ліхтарів, дійшов до пагорбка, що здіймався над убогим кварталом Сусанниного шофера. Якусь хвильку постояв там, аби набратися духу. Прихилившись до стовбура дерева, побачив Макейру, який вів жваву бесіду з якимсь хлопчаком. Обоє бурхливо жестикулювали, і хоч мені не чути було їхніх слів, не мав сумніву: вони про щось сперечалися. Поступово пристрасті вгамувалися; Макейра вийняв щось із кишені і віддав хлопчикові. Жест, яким він це зробив, не лишав сумніву, що віддав він це — що б то воно не було — дуже неохоче. Хлопчик сховав річ у кишеню і швидко показав Ма-кейрові спину.

Макейра зайшов у дім. Тоді я спустився з горбка і теж попрямував до нього.

Побачивши мене в дверях, він аж підскочив з брудного стільця. Роззявивши рот, позирав на мої синці.

— Господи! — вигукнув. — Що з вами трапилось?

— Сенаторові хлопці трохи відлупцювали мене, — відповів я, сідаючи.

Макейра присвиснув.

— Оце-то віддубасили! — поспівчував шофер. — Та, хоч би там як, у вас немає підстав заперечувати, що людина ви щасна. Як же зуміли вибратися з магазину Рамераля? Зізнаюсь, був переконаний, що ви уклепались.

— І я так гадав, — погодився з ним, — але мені до вподоби випробовувати свою долю, Макейро.

— Розумію. Ви незвичайна людина, Аресе.

Я посмішкою подякував йому за комплімент.

— Чи не можна трохи причепуритись у вашому домі? — спитав я.

— Будь ласка. Розпоряджайтесь тим небагатим, що тут є, як своїм власним. — Відтак він повернувся і загорлав: — Анхело!.. Анхело!

Його дружина стала у дверях. В її спідницю вчепилася дитина.

— Чого тобі? — похмуро запитала вона. — Я ж просила — не горлай. — Потім, помітивши мене, промовила: — Добривечір, сеньйоре Apec.

— Даруй, дружино, — попросив Макейра, — ти ж знаєш, горлаю за звичкою. Он сеньйор Apec хоче трохи причепуритись. Приготуй-но йому ванну і чогось попоїсти.

— Чогось попоїсти? — перепитала вона з явним докором. — А чим же почастуємо сеньйора Ареса? Може, тією бурдою, яку їмо самі?

Макейра кинув на неї спопеляючий погляд. Я почувся ніяково і почав белькотіти якісь пробачення дружині Макейри. Коли вона вийшла, Макейра сказав:

— Анхелі слід дарувати. Вона працює над усяку міру. Коли ми одружилися, вона була не така, але злидні зробили її дратівливою.

— Нікому не треба чогось дарувати, — відказав я. — В усіх нас бувають хвилини роздратування. А причин завжди багато.

О пів на одинадцяту я з Макейрою вийшов з будинку, зодягнутий в один із його костюмів.

— Куди? — поцікавився Макейра.

— З візитом до сенатора, мабуть.

— Що? Вам не здається, що ви кидаєте виклик долі, Аресе?

— Можливо, — визнав я, — але я винен йому один візит.

Машина рушила, і до самісінького сенаторового особняка Макейра не мовив і слова.

— Будьте обережні,— порушивши мовчання, дав він мені пораду, коли ми приїхали. — У вас надто поривчаста вдача, Аресе.

Я всміхнувся. В цю мить уявив собі вираз обличчя сенатора, коли його повідомляють, що я чекаю біля дверей.

12. СУСАННИНА СЛУЖАНКА

— Сенатор чекає на мене, — мовив я служанці, яка вийшла на мій дзвінок. — Я Apec.

За п'ять хвилин сенатор зустрів мене у вітальні. На ньому був широчезний домашній халат і пантофлі.

— Шкодую, що спізнився, сенаторе, — сказав йому. — Маленький нещасливий випадок перешкодив мені прибути у призначений час.

Сенатор насупив брови. Мабуть, згадав у цю мить про своє селянське походження.

— Ви стаєте нестерпнішим од ґедзя, що присмоктався під конячим хвостом, — прошипів. Один спритний рух, і в його руці опинився невеличкий пістолетик.

— Через свою настирливість, — ще й пригрозив, знімаючи телефонну трубку, — вам доведеться перебути цю ніч у в'язниці.

Я презирливо усміхнувся.

— Ну-ну, — мовив, — дзвоніть до поліції. Скандал обіцяю вам величезний. Нехай мене відпровадять у пекло, але я таки заплутаю цю паскудну справу. Після того вам дуже надовго не пощастить знову стати сенатором.

Він поклав трубку на місце й сказав:

— Коротше, Аресе, які у вас пропозиції?

І він наблизився, свердлячи мене запитливим поглядом.

— Хочу, щоб ви облишили цілитися в мене цією іграшкою, — відказав я, завдаючи йому блискавичного удару.

Пістолетик, який він випустив з рук, упав на канапу. Сенатор спробував було нахилитися за ним, але я підставив йому ногу, і він кумедно гепнувся на килим, яким вистелена була підлога. Я взяв пістолетик і кинув собі в кишеню.

— Ваші посіпаки відібрали в мене «люгер», і тільки в обмін на нього я віддам ваш. — Я допоміг йому підвестись і посадив на канапу. — Ви мені винні п'ятсот сімдесят п'ять песо, що були в моєму гаманці, до того ж — листи.

— Листи належали мені,— осатаніло огризнувся він. — Ви не виконали нашої угоди, і мені довелось удатися до інших заходів. Я вас попереджав про це.

— З вами я ні про що не домовлявся. Я домовлявся з вашою дочкою. До речі, де вона?

— У селі з матір'ю. Але це не ваше діло, — додав сенатор, силуючись підвестися.

— Згоден — не моє. А ось листи і гроші—моє діло. Де вони?

— Я спалив їх, Аресе, — з єхидною посмішкою промимрив сенатор.

— Спалили листи, які вам не належали? — спитав я, трусячи його за поли халата.

— Як це не належали? Та ви що? Я ж заплатив вам за них.

— Давайте розберемося. Крім вашого листа, у мене в кишені були й інші. Їх також відібрано. Хіба ваші посіпаки не вручили вам усі ці листи, мій пістолет і гроші?

— Не називайте їх моїми посіпаками, — заперечив сенатор. — Я нікого з них не знаю. Їх найняла одна людина, вельми зобов'язана мені. Вони вручили мені тільки мій лист.

Я сердито пирхнув. Сенатор начебто й не брехав.

— Скільки вкрали у вас, Аресе?

— П'ятсот сімдесят п'ять песо, — буркнув я.

Сенатор пішов до спальні й за кілька секунд з'явився знову з шістьма банкнотами по сто песо в руці.

— Беріть. Ви мені надокучили. Сподіваюсь, тепер уже підете звідси, — промовив і показав мені спину.

— Стривайте, сенаторе, стривайте, я маю вас щось запитати.

Він обернувся до мене, роздратований.

— Ну коли ви вже підете од мене, Аресе?

— Де ви були в день убивства Сусанни від пів на восьму до пів на дев'яту вечора?

— Ет! — знизав плечима сенатор і пішов до спальні.— На добраніч, Аресе, — мовив він і зник за дверима.

Я також знизав плечима й осміхнувся. Відтак вийшов із будинку.

Наступного ранку, коли постукав у квартиру Сусанниної служанки, у дверях з'явилась розпатлана бабуся з похмурим обличчям.

— Чого вам треба? — спитала, стримуючи позіх.

Я м'яко відсторонив її і рішуче зайшов до квартири. Вона щось невиразно шамотіла. Різко наказав їй замовкнути. Потому жестом запросив сісти. Старенька шоковано стояла.

— Нащо ви збрехали поліції, матусю?

Вона важко зітхнула й знову прошамотіла:

— Ви помиляєтесь, сеньйоре.

Я всміхнувся.

— Гаразд, не збрехали, приховали частину правди. Хто того вечора зоставався останнім із Сусанною?

В неї затремтіли губи.

— Не збагну, про що ви говорите.

Я кинув на неї зневажливий погляд.

— Шантаж, матусю, надто паскудне заняття.

Вона ніби заспокоїлася. У всякому разі, вперто й нахабно повторила:

— Я не збагну, про що ви говорите.

Це вже почало мене дратувати. За віком вона годилася мені за бабуню. Навіть не вірилося, що в цій давно вже посивілій голові може вміщуватися стільки підступного. Я ледь стримував прокльони. В мені немовби закипала отрута. Я змінив тон.

— Зрозумійте, матусю. Я у відчайдушному становищі,— і зробив безпорадний жест. — Мені треба вашої допомоги.

— Ні до якого шантажу я не вдаюся, — ображено заговорила старенька. — Сюди прийшов сеньйор Рамераль на другий день після смерті сеньйори Сусанни і сказав мені: коли його ім'я з'явиться в газетах, — упаде й репутація. І вблагав мене не казати, що він був того вечора в Сусанни. За те залишив мені двісті песо. Що я мала робити? Гроші ж доконче потрібні, тому й узяла їх. Як же, у багатіїв завжди виходить усе по-їхньому. Дуже шкода, що й ви влізли в цю історію. Але кажу вам щиру правду: коли я пішла, в кімнаті сеньйори Сусанни зоставався сеньйор Рамераль.

Вона казала правду. І хотілось вірити, що казала правду, Я зітхнув. Справа ставала заплутанішою од славнозвісного крітського лабіринту.

— Дякую, матусю, — промовив я, попліскуючи її по плечу. — На все добре!

Спускаючись сходами, я все розмірковував про кашу, яка заварилася. Думав то про сенатора з його листами, то про Рамераля з його брехнею, то про Батлера з його брудними прийомами. Та ні до чого певного так і не дійшов.

З тим і доставився до місця, де Макейра поставив машину.

— У місто, Макейро, — наказав я.

І в цю ж мить нове диво:

— Тільки без дурниць, Аресе, — мовив поліцейський із заднього сидіння, наставивши на мене пістолет.

Я сів у машину й осміхнувся. На іншій людині, котра дивилась у дзеркало заднього огляду, були кепка і тужурка Макейри. Проте це був не Макейра.

Підійшовши до цього місця своєї оповіді, я зробив тривалу паузу, даючи зрозуміти, що ладен відповідати на всі запитання. Рене всміхнувся ще ширше:

— Дуже детальна розповідь, Аресе. У вас чудова пам'ять.

— Коли б я жив навіть тисячу років, — відповів йому, — ніколи не забуду такого із життя свого. Так, як і кожний день, пробутий у в'язниці, назавше залишив слід у моїй пам'яті.

— Продовжуйте, Аресе, — мовив лейтенант. — Ми підіб'ємо підсумки після того, як розповісте все до кінця.