Загадка однієї неділі

13. ПРОБЛЕМИ СЕНАТОРА

Тільки ми прибули до відділка, як почалася гра, якої мені протягом кількох днів щастило уникнути. Гра ця приносила мені дуже сумнівне задоволення, і почалася вона з обережного промацування мене. Напруженість гри поступово зростала. Багато разів мені повторювали ті самі запитання. Поліцейські схожі були на зграю вовків, які почергово клацають зубами.

— Ваше ім'я?

— Хуглар Apec.

— Вік?

— Тридцять років.

— Рід занять?

— Приватний детектив.

— Чому ви вбили Сусанну Діас?

— Я її не вбивав.

— Що ви робили в її будинку в неділю ввечері?

Я стиснув зуби, щоб не вилаятися. Яких зусиль мені коштував спокій! Уп'ятдесяте, немов папуги, повторювали вони це саме. І я детально повторював їм ту саму розповідь. Вона була лише часткою правди. Однак пропуски я не заповнював брехнею. В такий спосіб уникав можливих суперечностей. А мені будь-що потрібно було із самого початку непорушно дотримуватися своєї версії, бо інакше на мені поставили б хрест. Я не згадував ані Батлера, ані Падуа. Зате сенатор і Рамераль фігурували в мене на першому плані. Якщо вони жадали уникнути скандалу — нехай самі заладнують справу, як можуть. Моя турбота була саме про те.

Тим часом «вовки» не занепадали духом. Одні йшли спочивати, а згодом поверталися зі свіжими силами, щоб змінити інших. Запитання майже не змінювались. Спочатку мені було нудно. Потім — стомливо. Зрештою почало дратувати. А перед ранком, коли мої припухлі повіки важили вже по цілій тонні, я дійшов до відчаю. Я забувався, і мені здавалося, що всі запитання ставить той самий голос, хоч насправді знав — це не так: вони ж чергувались. Кожен сідав на однаковій відстані од мене, говорив однаковим тоном, і я вже їх усіх не розрізняв. Тоді вони трусили мене за плечі, примушували ходити. При цьому робили мені спокусливі пропозиції на зразок: «Чом би вам не зізнатися і не піти спати?»

Вони прагнули, щоб я зірвався. І я зірвався. Вибухнув брутальною лайкою і з останніх сил накинувся на них, аж доки мені добряче не затопили в щелепу. В мене підломилися ноги, і вперше за день я спочив.

Наступного ранку вони поводилися трохи пристойніше. Дали мені грінок з маслом і кави з молоком. Потім клацання зубів відновилося. Першим допитував той, хто видавав себе за старшого. Цей тип, Гастон на ім'я, мав більше віспин на обличчі, ніж є вибоїв на Центральній автостраді. До того ж він виконував роль поліцейського з пристойними манерами.

— Навіщо ви вбили Сусанну Діас, Аресе? З метою пограбування?

— Знов те таме. Господи! Та нікого я не вбивав. І не крав нічого.

— Чим же ви пояснюєте наявність ваших кривавих відбитків у квартирі вбитої?

— З мене зле пожартували. Я пішов туди, щоб вилучити листи свого клієнта, а там хряпнули мене по голові.

— Як ім'я вашого клієнта?

— Сенатор Грегоріо Рамірес.

— Послухайте, Аресе. Знов ті самі побрехеньки? Змініть пластинку. Сенатор вас і знати не знає.

— Це він так сказав?

— Аякже! Ми його допитували.

— Приведіть сенатора сюди. Нехай скаже це мені.

— Для детектива ви надто наївні, Аресе. Невже ви гадаєте, що сенатора республіки можна доставити до відділка лише тому, що вам так заманулося?

— Так, я вже втямив, що набагато корисніше лизати йому зад.

— Не заговорюйтесь, Аресе. — Тут я одержав першого ляпаса. — Досі ми з вами поводились добре.

Коли мене хто просто вдарить, я можу відповісти на той удар, а можу й стриматись. Але на ляпас я не можу не відповісти. І ніколи не міг. Я й не збирався діяти інакше в мої тридцять років. Розмахнувся і затопив кулаком у його пику, переорану віспою. Останнє, що я побачив, була тоненька цівочка крові — точилася з його рота. Зграя вовків накинулась на мене, і відразу ж усе огорнулось мороком.

Прийшов я до пам'яті в одиночній камері. Тут принаймні панував спокій. Кинув оком на годинник: він показував третю, мабуть, після полудня. Я закурив і влігся на тапчан, щоб поміркувати. Минув якийсь час, і раптом заходить сенаторова дочка, супроводжувана двома поліцаями. Одним із них був Гастон. Він вказав на мене пальцем і запитав:

— Це та людина, котру ви найняли, щоб одержати листи?

Вона, вся тремтячи від переляку, зробила ствердний жест. Я зрозумів її переляк: на моїй фізіономії було, либонь, більше синяків, аніж віспин на Гастоновому обличчі.

— Вас… вас били? — спитала вона.

Гастон промовчав. Лише взяв її попідруч і вивів з камери.

Минуло ще півгодини. До мене знову візитер. В супроводі поліцейських з'явився Батлер. Він непогано впорався зі своєю роллю. Розглянув мене — наказав підвестись, потім повернутися. По тому заявив, що я не той суб'єкт, який намагався збути йому коштовності. Я полегшено зітхнув. Зараз моя справа вимальовувалася не в таких уже темних фарбах, як я уявляв собі раніше.

Минуло ще з чверть години. Гастон привів Карлоса — бармена з «Пласи». Гастон усе робив, щоб хлопця збити з пантелику. Кілька разів запитував його про те саме, але хлопець тримався. Він підтвердив, що з «Пласи» я пішов близько дев'ятої години.

— Чого ви так упевнені? — допитувався Гастон. — Як ви знаєте, що це не сталося, скажімо, о восьмій?

— Річ у тому, що я… — запинаючись, белькотів Карлос, — працюю до дев'ятої, а коли сеньйор Apec пішов, мені лишилось працювати всього кілька хвилин.

Це був мій тріумф, і я ледве стримався, щоб не плеснути в долоні.

Тепер маю алібі. Адже Сусанну було вбито між пів на восьму і восьмою годиною, а я в цей час іще перебував у «Пласі».

О четвертій годині дня мене звільнили.

— Ми все ще можемо притягнути вас за вторгнення до чужого житла, Аресе, — пробурчав Гастон. — Тож поводьтеся розсудливо, — промовив він погрозливо, — і не виїздіть з міста.

— Зайва рекомендація, — відказав я. — У мене ще чимало справ лишилося тут.

— Діло ваше! Тільки вислухайте мене як слід, Аресе. — Перебивши мене на півслові, Гастон став розмахувати руками перед моїм носом, що занадто дратувало мене. — Не подумайте встрявати в цю історію! Попереджаю вас.

Я всміхнувся, забрав свої документи й пішов. Коли двері поліцейського участку лишилися позаду, набрав повні легені повітря. Вперше за багато днів я міг зробити це цілком вільно.

Закуривши, я зі сходинок споглядав потік машин. На протилежному боці вулиці в автомобілі зі зйом-ним верхом сиділа Гленда Рамірес. Вона натиснула на клаксон і енергійно замахала рукою, запрошуючи мене. Я спустився сходами й підійшов до неї. Вона здалася мені жінкою моїх мрій, а втім, може, й насправді була такою, бо одяг мала на собі не того школярського покрою, який робив її зовсім юним дівчиськом. Тепер це була жінка. Чарівна жінка з лукавою усмішкою на вустах.

— Підвезти вас куди-небудь?

— Ні,— відказав я. — В мене і без цього купа проблем.

— Чому ж ви гадаєте, що я стану для вас новою проблемою?

— Спитайте про це в дзеркала, — відповів я і пішов геть.

— Зачекайте, Аресе. Річ у тому, що я обіцяла батькові привезти вас до нас додому. Він чекає вас.

— Ваш батько? Це неможливо! Адже він не знає мене!

— Він здогадується, якої ви думки про нього. Ось чому він і послав мене. Вони всі вважають, що мої чари всепереможні. Навіть і я так подумала, — зізналась, сумно всміхаючись. Потім граціозно підібрала вуста і прошепотіла: — Чого ж ви бажаєте? Щоб я програла?

— Ні, цього не можна допустити, — мовив я, даруючи і їй усмішку. — Я вдячний вам за сьогоднішній учинок. Уявляю, яких зусиль вам, певне, коштувало здолати свої сумніви й посвідчити тут на мою користь!

Вона знову сумно всміхнулася.

— Я все ще заслуговую у вас на таку жахливу репутацію? — В її голосі вловлювався прихований докір. — Не стану заперечувати, де в чому ви маєте рацію. Але тільки не в цьому. Ви ж також поводилися нелояльно з моїм батьком. Коли я прочитала, що смерть Сусанни настала між пів на восьму і восьмою годиною, мала намір піти і зробити заяву, але він заборонив мені. Сказав, що ви втаїли один лист і намагались ним шантажувати його. Це правда, Аресе?

Я усміхнувся. Ну й дойда ж оцей сенатор — у вушко голки пролізе.

Я сів у машину.

— Подивимось, чого бажає сенатор, — сказав я, полишивши її запитання без відповіді.

Вона скоса поглянула на мене й неквапно повела машину вперед. Правила автомобілем вона непогано, ії погляд був спрямований на дорогу, і вона не відводила його від неї під час розмови. Я мав змогу вдосталь намилуватися ії профілем. У неї не було тієї досконалості старогрецької богині, якою, мабуть, відзначався профіль Сусанни. Але сенаторова дочка мала досить принад, щоб задовольнити найвишуканіший смак.

Зупинились ми напроти особняка. Вона вийшла і, не обертаючись, попрямувала до дверей. Хода в неї була легка, а граціозне погойдування стегнами компенсувало те, що лишалося ще в ній від дівчиська. Так, спритник цей сенатор, але й донька його теж не в тім'я бита.

Я рушив за нею широким коридором, з якого вийшли у засаджений деревами патіо. Чудово жилося сенаторові. Втім, не одному йому. їм усім варто було лиш руку простягнути, і ось вона, республіка, до їх послуг. Одного погляду було мені досить, щоби все зрозуміти. Під круглим навісом за столом сидів сенатор у шортах, розмовляючи з якимсь суб'єктом. Трохи далі бавився з породистим собакою, прив'язаним ланцюгом до дерева, один із тих мерзотників, котрі оце недавно влаштували мені побоїще. З іншого боку сиділо на краю басейну двоє дівчат, спустивши ноги і теліпаючи ними в нерухомій воді.

Той тип, що бесідував із сенатором, жестом звернув його увагу на мене, і сенатор обернувся.

— Глядіть-но, сеньйор Apec власною персоною! — з ентузіазмом вигукнув він. — Підходьте, Аресе, підходьте й сідайте.

— У вас є про що побалакати, а мене чекає басейн, — мовила Гленда. — Лишаю вас самих.

Подарувавши батькові на прощання милу гримасу, вона сховалася в будинку.

— Аресе, це сеньйор Контрерас, — промовив сенатор, рекомендуючи мені свого співбесідника. — Мій помічник по зв'язках з громадськістю, так би мовити, імпресаріо.

Я не зміг утриматись від посмішки. Сенатор живе на всю губу — все одно що голлівудський актор.

Я сів за стіл.

— А хто он той? — спитав я, вказуючи на суб'єкта, котрий бавився з собакою, — Ваш камердинер?

Він вибухнув реготом. Очиці в нього стали зовсім маленькими, а вилиці здулися.

— Ви не позбавлені почуття гумору, Аресе. Я не думав, що ви пізнаєте його.

Він знову залився сміхом. Мабуть, це в нього така була відповідь. Ясна річ, сенатор же мене зовсім не знав.

— Пийте, Аресе, — сказав він, указуючи на шейкер для коктейлю. — Цей коктейль — домашнього виготовлення. Вам сподобається. — Я взяв собі келих і налив трохи. Коктейль був охолоджений як годиться, але я кинув у келих іще кубик льоду. Перед тим, як вихилити, запитав:

— Що у нас на порядку денному, сенаторе?

Сенатор підніс свій келих і став задумливо розглядати його. Потім поставив келих на стіл, навіть не притулившись губами.

— Наші стосунки ніколи не були щиросердними, Аресе, — поскаржився він. — Проте, чорт забери, ви поводилися… Розтовкмач-но йому це ти, Контрерас, — закінчив він зі збентеженим виразом обличчя. — Я ніколи не був мастаком на промови.

Я ще ковтнув коктейлю і обернувся до сенаторового «імпресаріо». Це був вельми манірний молодик, чиї повіки неспокійно сіпалися. Ось він підвів свої несміливі очі на мене.

— Це справа досить делікатна, сеньйоре Apec. Ваші ризиковані заяви можуть завдати серйозної шкоди сенаторові у зв'язку з наступними виборами. — Тут молодик зробив паузу і став допитливо розглядати мене, безперервно моргаючи.

— Ти про що, хлопче? — іронічно спитав я.

— Карамба! Звісно ж, про… про стосунки сенатора з сеньйорою Сусанною Діас. Про листи!

— А-а! — вигукнув я, ніби оце тільки збагнув, про що йдеться. — Ну-ну! То що ж робити?

Молодик зашарівся. Він збентежився надто більше од сенатора.

— Коротше кажучи, — втрутився Рамірес, — до виборів лишилося кілька місяців, і будь-які ваші спілкування з газетярами можуть призвести до катастрофи.

У мене чимало виборців — жінок. А ви знаєте, які вони чутливі. Я не можу дозволити собі таку розкіш — утратити їхні голоси.

— Хіба! Та ви жартуєте, сенаторе. Ваша справа вирішується у верхах. Подейкують, що ви фаворит президента. Як же ви можете програти? Коли в президентському палаці кажуть, що ви проходите, то чи варто турбуватися про голоси виборців?

Сенатор зробив благальний жест.

— Ви не усвідомлюєте цього, Аресе. Можна займатися будь-якими фіглями-міглями і зберегти своє лице незаплямованим. Розумієте? Тут же справа пахне скандалом: адже проблему Сусанни, враховуючи зв'язки, які вона мала, і так уже обсмоктували на всі боки в моїй партії. Є чимало заздрісників, котрі не від того, щоб посісти моє місце. Коли б оцю справу почали асоціювати з моїм ім'ям, це було б для них чудовим приводом, аби підставити мені ногу… Тим, що нагорі, довелося б тоді пожертвувати мною. Ось чому мені необхідно, щоб ви мовчали. Доки не відбудуться вибори. Природно, ми щедро віддячимо вам. А ніколи не слід нехтувати могутнім другом, Аресе.

Я посміхнувся.

— І навіщо було стільки крутити околяса, щоб умовити мене дещо продати, — мовив я. — У мене все продається.

— Бачте, Аресе, я не хотів…

— То скільки ви заплатите за моє мовчання?

— Ми умовились, — втрутився молодик, — запропонувати вам п'ятсот песо.

— Чудово, хлопче; ця сума здається мені прийнятною. Де ж гроші?

Вони ледь помітно перезирнулись. Молодик намагався, було, щось висловити, але сенатор стиснув йому руку.

— Заплати йому! — наказав.

Молодик вийняв із свого портфеля конверт і вручив мені, я перелічив банкноти. Там було п'ять сотенних. Я допив свій коктейль і підвівся.

— Мушу вас повідомити, що я вже дещо набалакав у поліцейському участку, — попередив їх. — Хоч, ясна річ, поліція вас не турбує.

— Так, Аресе, — відповів сенатор, — нас справді запевнили у нерозголошенні справи поліцією. Найменша інформація може надійти тільки від вас. Слід би вам мати це на увазі.

Я всміхнувся і вказав на типа, що бавився з собакою.

— Чи не зробили б ви ласку наказати йому… як його ім'я?

— Це мій службовець, Аресе.

— Отож-то й є. Чи не запросите ви його підійти сюди?

Сенатор помахав рукою і гукнув:

— Томас!

— Накажіть йому повернути мені листи й пістолет, — мовив я.

Сенатор зробив відповідний жест, і Томас вручив мені «люгер». Потім поліз до іншої кишені і витягнув листи. Сховавши їх, я сказав:

— Сенаторе, ваш пістолетик у Гастона. Гадаю, вам досить просто попросити, щоб він повернув його вам.

А потім я вчинив зовсім несподіване для них. Затиснувши в долоні кубик льоду, я щосили затопив кулаком Томасові в пику, аж краплі крові з його носа бризнули на стіл. Томас закрутився по газону, немовби поранений звір. Тільки біля виходу я показав усім спину. А з трампліна на нас приголомшено позирала Гленда.

14. ЛЕГЕНДА ПРО ЛОНГ

Всю дорогу до центру міста я бився в роздумах. Все так уїлося мені в печінки, що аж викликало нудоту. Я змушений був копирсатися в брудних справах багатьох можних світу цього, і начебто тільки Рамераль з них усіх не мав алібі. Я вилаявся подум-ки і вийшов з омнібуса.

В готелі прийняв душ і відразу ж пішов звідти. Вода дещо пом'якшила біль у моєму зраненому тілі, а думка про смачний обід у маленькому ресторанчику Ісайаса навіть трохи підбадьорила мене.

Ісайас занепокоївся, побачивши синяки на моєму обличчі. Це був гладун з дитячим обличчям. Мене він дуже поважав відтоді, як одного разу я визволив його від особи, котра систематично грабувала його. На віддяку він завжди ладний був почастувати віене найкращими із своїх страв. Я був голодний, їв багато і зі смаком.

О сьомій вечора я вийшов з ресторану і сів до омнібуса, щоб під'їхати до Батлера. Дорогою перегорнув вечірнє видання газети «Ель Паїс». З моїм арештом справа про вбивство Сусанни знов набрала популярності. Газети, як завше, компенсували відсутність інформації найфантастичнішими вигадками.

Коли вийшов з омнібуса на вулиці Санхи, в китайському кварталі було спокійно. Я натиснув кнопку дзвінка; потім кинув оком на антикварні вироби, які Батлер виставляв у своїх вітринах.

— Каламба, плийсов сеньйол Алес!

Я зняв капелюха і зробив глузливий реверанс.

— Ола, Чінь-лі! — привітав я його. — Спитайте-но в свого господаря, чи не зволить він прийняти мене.

Чінь-лі церемонно вклонився і зник. Чекав я з хвилину. Він з'явився знову, і я попрямував слідом за ним довжелезним коридором. Батлер чекав мене в своєму кабінеті. На ньому був широкий китайський шовковий халат, а з-під столу виглядали його ноги в китайських пантофлях.

Наближаючись до нього, я помітив у його очах якийсь дивний блиск. Дрібна деталь, але мене вона насторожила. Підступна людина цей Батлер, і чекати від нього можна було всього. Люб'язно всіхнувшись, він радісно вигукнув:

— Я поздоровляю вас, Аресе! Виявились ви твердим горішком і до того стриманим на язик. Щиро поздоровляю вас. Не часто випадає стрічати людей з такими достоїнствами.

Потому з підкресленою ґречністю вказав мені на стілець, дістав пачку сигарет і запропонував мені. Я відмовився, але він полишив це без уваги і закурив сам.

— Сподіваюсь, ви принесли добрі вісті.

— Я побачився з Шестипалим, Батлере. Якщо це ви називаєте доброю звісткою…

Він зробив схвальний жест, але, як мені здалося, не виявив надмірної цікавості.

— Ви не дотримали умов нашої угоди, — забідкався він, — Ми ж домовились, що ви надасте мені можливість переговорити з ним.

— Він вислизнув з моїх рук.

— А «Балерина»? Пощастило забрати?

— Так, — лаконічно відказав я, — і я поверну її господареві.

— Господар я, віддайте її мені!

— Ви не зрозуміли мене, Батлере: я сказав, що віддам картину її власникові.

— Ви ж бачили грамоту на володіння! — вигукнув Батлер. — Хочете, щоб я показав її вам ще раз?

Він відчинив шухляду, витягнув пергамент і розгорнув його на столі.

— Прочитайте! Упевніться самі!

Я байдуже уп'явся в нього поглядом і повторив:

— «Балерина» вам не належить.

Батлер палив мене поглядом.

— Чорти б вас узяли! — прошипів. — Та ви, Аресе, зрадник, такий же клятий зрадник, як оцей пес — Шестипалий. Ми ж домовились…

— Грайте поросячу комедію перед кимось іншим, хто вас не знає, Батлере, — промовив я похмуро. — Вас картина аж ніяк не цікавила. Ви мене вирядили за Шестипалим під приводом цієї байки про картину просто для того, щоб я розшукав його. Він обдурив вас під час розподілу здобичі. Та зовсім не в картині справа…

— Ви для мене надто міцний горішок, Apec, — із жалем визнав Батлер. — Мені анізащо не слід, було лізти в цю справу. Так мені й треба. — Натиснув кнопку дзвінка і лаконічно попрощався зі мною. — Мій служник проведе вас до дверей.

Мені вже остогидла ця комедія. Проте я не мав наміру кінчати на цьому.

— Не турбуйтеся, — мовив, підводячись, — дорогу я знаю. — Зробивши кілька кроків, обернувся: — Дуже шкода, що ви такий короткозорий, Батлере. А ми могли б порозумітися відносно урни. От ця справа варта заходу.

Ефект — неймовірний. Батлер скочив з місця. Очі в нього мало не повилазили з орбіт, а зіниці випромінювали якусь нелюдську еманацію.

— Стійте, Аресе! — вигукнув він.

Я обернувся лицем на чорне дуло його пістолета. Настрій у мене був паскудний, проте спробував ще пожартувати.

— Я мав на увазі не такого роду справу, Батлере, — промовив похмуро.

— Вертайтесь і сідайте, Аресе. Будьте ласкаві!

Я втомлено опустився на стілець. Судячи з усього, Батлера пройняла якась нерішучість. Годі було сумніватися, що саме моя згадка про урну примусила його діяти експромтом. Для людини його складу це було дуже незвично. Та, зрештою, Батлер себе виказав. Він усвідомив це і, прагнучи вибратись із незручного становища, в яке потрапив, учинив ще більшу дурість. Після надзвичайної зацікавленості, яку виявив хвилину тому, раптом удав цілковиту байдужість.

У мене виникло передчуття, що я зачепив саме нутро його диявольської інтриги. І тут Батлер урвав мої роздуми:

— Ви сказали про якусь урну, Аресе. Що вам відомо про неї?

Ось у цьому-то й була заковика. Я не знав анічогісінько про цю кляту річ. Збрехати Батлерові означало виказати, наскільки я необізнаний. А визнати свою непоінформованість означало пошитися в дурні, особливо зважаючи на вдачу цього пройди Батлера. Та я зважився на останнє.

— Ви мене ошукали, Батлере. Мушу визнати, що, коли побачив вас уперше, вважав набагато розумнішим, аніж ви є насправді.

Він незлостиво посміхнувся.

— А чому ви думаєте, що зараз я не такий, як ви раніше думали про мене?

— Та все через ваші інтриги, Батлере. Ваші прокляті інтриги. Ну хоча б ота підступність навколо «Балерини за лаштунками». А тепер, напевне, нові підкопи навколо якоїсь казкової урни.

Батлер закусив губу і сховав пістолет. Нерішучість іще більше позначилась на його обличчі. Було парко, але не через те на його чолі заблищали краплини поту. Його мозок обтяжувало протиборство двох начал.

— Ваша правда, Аресе, — визнав він, витираючи хустинкою чоло, — З картиною я дозволив собі нечисту гру. Але що за чортівня, Аресе, ваша репутація…

— Моя репутація? Та ви свиня, Батлере! Я завжди з повагою ставився до тих, хто веде чесну гру.

— Припустився помилки, — жалісливо промовив він, — визнаю, припустився помилки.

— То виправте її! Доки не пізно.

Батлер начебто відкинув останні сумніви, котрі живили його вагання. Зручніше вмостившись у кріслі, він востаннє затягнувся сигаретою і пригасив її в попільничці.

— Це винятково цікава історія, Аресе. Коли дізнаєтесь про неї, будете вражені.— Тут він випустив дим і набрав пози, що настроює на спогади. — Хіба ви не чули про Лонг? — Він витримав ефектну паузу, в той час як я заперечливо похитав головою. — Лонг — це таємниче товариство китайців, коріння якого сягає у віки, до джерел династії Мінь. Ця організація виникла внаслідок ворожнечі серед наймогутніших китайських родин через Дай-цзи, який боровся за повалення династії Юань. То були казкові часи, Apec. І ще казковішим був імператорський сан, за який точилася боротьба. Природно, Дай-цзи, зі своїм авторитетом великого воїна, примусив коронувати себе імператором. Він був рішучою і честолюбною людиною. Видатною людиною. Все це історія, Apec. Вельми цікава історія. Та вам вона, либонь, здається нудною… — Батлер очікувально позирав на мене.

— Продовжуйте, — сказав я. — Вам це може здатися дивним, але я відчуваю інтерес до китайської історії.

— Мені це не здається дивним, Аресе, — усміхнувся він. — Все, що стосується Сходу, справляє на нас чарівний вплив. Ну, в усякому разі, на мене, — уточнив він. — Поїдьте на Схід, і ви відчуєте, як зачарує вас цей світ. І ви не забажаєте ніде більше жити далі, опріч Сходу. То на чому ми спинилися? — Кілька секунд він давав лад своїм думкам, а потім продовжив: — Так ось. Інтриги серед великоможних родин тривали, а помста з боку Дай-цзи тим, хто виступав проти нього, була жахливою: масова різанина ї заслання у далекі провінції. Та ніщо не спроможне подолати впертість жителів Сходу: вони продовжували боротьбу. Боротьбу героїчну і нерівну, яка змусила їх піти в підпілля. Так народилось товариство Лонг. — Батлер зітхнув; здавалось, занурився у власні спомини. — Мене надзвичайно зацікавили китайські звичаї, Apec, і я став чи не першою людиною із Заходу, хто дізнався про давне походження цього товариства. Навіть більшість китайців, котрі входять до нього тепер, не знають причин його створення; не знають вони і первісних обрядів цього товариства, які, напевне, дуже відрізнялись від сучасних. Вплив часу, ось, гадаю, в чому річ; час усе деформує і все знецінює. Не зрівнятися з чистотою тодішніх церемоній тому, що вони тепер помпезно іменують «ритуалом посвячених». — Він умовк, очі в нього натхненно горіли. Здавалося, сп'янів од власної розповіді.— Перш ніж продовжити, дозвольте дещо пояснити: було б непробачною помилкою плутати, з огляду на схожість назв, це товариство, в основі своїй альтруїстичне, із організацією, яка спровокувала війну банд у Сан-Франціско та в інших американських містах. У ній перебувають молодчики найгіршого гатунку. До нашої ж — кажу так, бо маю честь належати до неї,— приймаються тільки особи освічені, до того ж із кращих китайських родин. — Батлер зробив паузу. — За часів Дай-цзи, — провадив далі,— культ Лонг, природно, був під забороною; вони таємно поклонялися фігурці принцеси, вирізьбленій на кришці шкатулки з чорної слонової кістки, у таємній схованці цієї шкатулки за тих часів, коли зародилося товариство Лонг, зберігався прах юної принцеси, котра впала жертвою боротьби своєї родини проти всемогутнього імператора. Мушу зізнатися, Аресе, що я вже не знаю, де дійсність, а де легенда. Тому що всі мої зусилля, всі мої безсонні ночі, які присвятив тому, щоб відкрити ім'я цієї принцеси, виявились марними. Звісно, у боротьбу втягнуто було чимало родин, і це втішає мене, але в цьому є своя легенда, Аресе. Є своя легенда…

— Легенди — окраса історії,— зауважив я. — Заберіть легенду, і ваша розповідь буде позбавлена інтересу.

— Атож! Так я і знав, Аресе, так я і знав. Ви вже зачаровані. Така вже властивість Сходу. Спершу він тебе захоплює, а потім заворожує.— Батлерові очі світилися загадково. — Гадаю, ви своїм розважливим розумом уже оцінили вартість цієї реліквії: так, ціна її нечувана. І це ще не все, Аресе. Та дозвольте продовжити. Минав час, культ Лонг змінювався, але урни це не стосувалося. Вона, можна сказати, зберегла свою первозданність. Так було до останніх днів горезвісного гомінданівського уряду, коли внаслідок нещасного випадку фігурка втратила мочку лівого вуха. Я вже казав вам, що майже всі родини, які поклонялися культові Лонг, були знатного походження. І коли почав гинути режим Чан Кай-ші, вони усвідомили, що в новому Китаї для них не лишилося місця, й емігрували до Сполучених Штатів. Там ця організація стала свого роду товариством взаємодопомоги, та все одно з вибраним колом своїх членів, якими, як і раніше, були найосвіченіші й найзамож-ніші китайські родини. В той же час в останній період до організації міг бути прийнятий також іноземець, якщо він поєднував у собі певні, точно визначені достоїнства.

Я всміхнувся, бо сумнівався в добропорядності товариства, котре прийняло до своїх лав такого пройду, як Батлер. Однак жестом я заохотив його, щоби вів далі.

— Невдовзі після прибуття до Штатів родин, які поклонялися культу Лонг, — продовжив Батлер, — скоїлося лихо. Страшенне лихо. Священна реліквія зникла без сліду. її було викрадено! Ця звістка вкинула в глибокий сум усіх членів товариства. Вчинено наругу над реліквією їхніх предків. Усі заприсягайся помститися. Але їм не пощастило здійснити це, бо як урна, так і злодій мов крізь землю провалилися. З тієї пори в товаристві Лонг стало традицією щоразу під час ритуалу прийняття нових членів збільшувати на тисячу доларів з кожного прийнятого розмір винагороди людині, котра поверне на місце вкрадену урну. На сьогодні винагорода дорівнює ста тисячам доларів. Як ви можете судити з цієї цифри, принцип суворого відбору у товаристві Лонг лишається незмінним. Я маю багато підстав зараховувати себе до числа людей Сходу, Аресе. Робота не надто відбирає мій час, а терпінням я не поступився б навіть Иову. I я присвятив усю свою енергію і кожну вільну часинку свого життя пошукам грабіжника. Його я не виявив, зате знайшов урну. Нею володіла Сусанна. Ні, вона не була злодійкою. Це я встановив без особливих зусиль. Стара, як цей світ, історія, яку вона мені розповіла, мабуть, була цілком правдива, їй упала в око ця штучка, хоч, природно, вона й тями не мала ні про її вартість, ні про походження, і чоловік, чиє ім'я вона нізащо не схотіла мені відкрити, але який, либонь, і сам не знав ціни отій дрібничці, просто віддав її Сусанні — їй же ні в чому не можна було відмовити.

— Стривайте, Батлере, — перебив я його. — Ця урна являє собою довгасту шкатулку з чорної слонової кістки, на кришці якої різьблення, що зображує обличчя жінки Сходу?

— Саме так! Очевидно, ви бачили ії в Сусанниному будинку.

— Атож, — ствердив я. — Вона начебто використовувала ії для зберігання коштовностей та інтимних документів. У ній була схованка, яка відмикалася з допомогою хитромудрого механізму. Але тут дещо не узгоджується, Батлере. Хіба ви не сказали Сусанні про те, що існує викуп? Можу закластися, що за сто тисяч вона віддала б із десяток подібних реліквій.

— Тільки не за сто, Аресе. За п'ятдесят тисяч, — поправив Батлер. І всміхнувся. — Так чи інакше, — провадив він далі,— зробити їй таку пропозицію означало б не знати Сусанни. Коли б я її втаємничив у вартість цієї штучки, то змушений був би оповісти й історію, яку щойно виклав вам. І тоді Сусанна вже ніколи не розлучилась би з цією урною. Вона була завзята колекціонерка. Ви повинні розуміти, що це означає: хвороблива насолода від володіння річчю і споглядання її. Гроші, зрештою, мало чого варті за таких обставин, Аресе. Сусанна ні за які гроші не віддала б урну.

— Ну, а Шестипалий? Як він дізнався про її вартість? Гадаю, ви не розповіли йому цю історію, не вчинили такої дурниці.

— Звісно, ні. я розповів її тільки вам, Аресе. Проте через язикатість однієї з моїх довірених осіб він щось запідозрив, хоч, звичайно, не знав її справжньої цінності, і, втямивши, що це штуковина неабияка, відмовився передати її мені. Ото й уся історія, Аресе. Тепер я у ваших руках.

Якусь мить я мовчав, розмірковуючи.

— У вас є якісь документи на володіння урною? Тільки прошу вас, Батлере, не так, як на «Балерину»!

Батлер не хотів стримувати реготу.

— З вас вийшов би чудовий компаньйон, Аресе, — мовив він, прикладаючи носовичок до очей. — Але в даному разі ви поводитесь зі мною нечесно. Я виклав вам усю історію, а ви мені заявляєте таке. Цю річ було таємно вивезено з Китаю. Звідки ж, чорт забери, ви гадаєте, може взятися в будь-кого документ на право володіння нею?

Я роздумливо закусив губу.

— Гаразд, Батлере, сто тисяч навпіл буде п'ятдесят тисяч. Вас це влаштовує?

— Ви чудово опанували арифметику, Аресе, — заявив Батлер. — Коли почнете?

— Зараз же, — відказав я. — П'ятдесят тисяч доларів на дорозі не валяються.

Батлер провів мене до дверей свого кабінету. Він здавався стурбованим чимось. Це, либонь, не мало нічого спільного з історією, яку розповів. Уже в коридорі зупинив мене і спитав, ніби раптова здогадка осяяла його:

— А чи не був Шестипалий вашою людиною, Аресе?

Я взявся за підборіддя і задумливо глянув на нього.

— Ні,— відповів я, — мабуть, ні.

— То хто ж убив Сусанну, Аресе? Я хочу сказати, чи немає у вас ще ідеї: хто міг її вбити?

— Багато хто міг це зробити, Батлере. В тому числі й ви.

Диявольський блиск мигнув і зник в його очах.

— Ви маєте рацію, — визнав він, — навіть я міг її вбити. Вона на те заслуговувала.

15. ВЛАСНИК «БАЛЕРИНИ»

Будинок Батлера не можна було залишити без того, щоб Чінь-лі зі своєю незмінною посмішкою не провів тебе, майже наступаючи на п'яти, через весь коридор. Я запитав себе — які скарби так ревно охороняє Батлер? Легкий аромат парфумів, що витав у повітрі, був мені незаперечною відповіддю. Лю-мей була одним із тих створінь природи, якими всі ми прагнемо володіти. Ковзати пальцями по її оксамитовій шкірі, впадати в екстаз, споглядаючи казковий янтар її очей… У Лю-мей все було таке гармонійне, що епітет «вродлива» надто збіднив би ії зовнішній вигляд. Батлер мав рацію, ставлячись до Лю-мей з таким надмірним егоїзмом. Я розумів його.

Аж на вулиці глянув на годинник. Була дев'ята вечора. Китайський квартал уже жвавішав. Проклинаючи Батлера з його безсоромною брехливістю, попрямував до почтамту, щоб надіслати телеграми своїм північноамериканським колегам, котрим рік тому зробив одну послугу. В перекладі на іспанську мову моя телеграма мала приблизно такий зміст:

Прямуючи до своєї контори, я міркував над розповіддю Батлера. Годі було сумніватися — де в чому він був щирий. Але яка частина правди в тому, що він розповів? Шестипалий, певно, відповів би на це. Але як з ним зустрітися вдруге? Якщо в нього хоч посередні розумові здібності, а це безперечно, то свій барліг на вулиці Техадільйо він, напевне, залишив.

А Каліостро? Чи торгуватиме він знову маріхуаною, яку постачає йому Шестипалий? Навряд чи цей непроторенний негідник знову довірятиме йому. Але поки що Каліостро — єдина ланка, за яку можна вхопитися. Отже, завдання тепер полягало в тім, щоби розшукати Каліостро, а для цього треба запастися терпінням. Я завше діяв усупереч логіці, й це приносило мені успіхи, у всякому разі, я нічого не втрачу, коли й зараз так зроблю — доручу Макейрі пошукати його.

У маленькій приймальні моєї контори мене очікував Сото Падуа. Обличчя його аж засвітилося, коли побачив мене. Він був чимось схвильований.

— Я вже думав, що ви так ніколи й не прийдете, Аресе! — вигукнув. — Чекаю вас понад годину.

Я не відповів. Мій настрій чомусь почав псуватися. Відімкнувши двері, пропустив його вперед; жестом указав на крісло.

Він зручно вмостився. Задзвонив телефон. Я зняв трубку: це був Макейра.

Дуже зрадів, коли дізнався, що його відразу ж випустили, зробивши лише звичайний допит. Кому ж до вподоби, коли хтось страждає через нього? На думку Макейри, мене впізнав якийсь поліцейський, як виходив я з машини, щоб відвідати Сусаннину служницю. Той, очевидно, зв'язався зі своїм начальством, і поліцейські приїхали, поки я розмовляв з Каїтою. Все це було цілком логічно.

Перед тим як повісити трубку, я попросив Макейру приїхати до мене в контору.

Падуа нетерпляче крутився в кріслі. Не встиг я ще покласти трубку на важіль, як він уже почав свій допит:

— Ви про мене щось казали поліції, Аресе?

Я розкинувся в кріслі й закурив. Коли він поспішав, то я, навпаки, аніскільки не квапився. Давши зрозуміти йому про це, я поцікавився:

— А мені слід було щось казати їм?

Брунатна шкіра в нього на чолі зібгалася, утворивши кілька зморщок. Насмішкуватий вираз миттю зник з обличчя. Тепер у погляді відбивалась ніби якась тінь переляку. Він зобразив усмішку, але його жестам бракувало такої невимушеності, як тоді, у «Сьєррі».

— Ні,— мовив, — нічого не слід було казати. Але може, вас здивував мій інтерес до «Балерини»… Що ж, я був трохи балакучий. — Піднісши палець, він повчально промовив: — Поліція подекуди змушує нас казати таке, чого ми й не знаємо.

— Заспокойтеся! — відповів я. — За дві тисячі песо я вмію бути вкрай мовчазний. Сподіваюсь, ви не забаритеся зі своєю пропозицією…

— Про що ви говорите, Аресе. Вона з вами?

Я стенув плечима.

— Не я ж обкрадав Сусаннин будинок.

Падуа пирскнув.

— Я не казав, що ви вкрали щось, Аресе. Але ж… не можете ви торгуватися за річ, якою не володієте.

— Невдовзі володітиму нею, — запевнив я. — Гадаю, ви зможете довести, що картина належить вам.

Падуа подивився мені просто у вічі.

— Тільки облиште цю совісність, Аресе, — мовив він з уїдливою гримасою. — Це ж суперечить вашій репутації.

Я всміхнувся. Всі ці напхані грошима суб'єкти борсаються в гидотному багні, яким є життя їхнє. Вони брудні свині, проте вдаються до моїх послуг саме через той ореол цинізму, що створився навколо мого імені, я й оком не змигнув.

— Бачте, Падуа, навколо цієї картини виникли суперечки, — пояснив я. — Є людина, котра пропонує стільки ж, скільки й ви, але до того ж має грамоту на володіння картиною.

— Підробка, безумовна підробка! — вигукнув Падуа, збуджений до краю. — Ніхто не може мати грамоти на володіння цією картиною, бо «Балерина» належить мені.

— Даруйте, друже мій, — холодно промовив я. — Мені здавалось, що вона належала Сусанні.

— Я їй подарував «Балерину».

— Еге ж, — промимрив йому. — І через те, що особисто були до неї прихильні. Чи не так? Курйозно інше: та людина твердить те саме.

Падуа вибухнув якимсь хрипким, майже істеричним сміхом.

— Тепер уторопав, Аресе. Тепер уторопав. Ви жадаєте здерти з мене більше з допомогою цього, вами ж вигаданого, конкурента, так? Гарно придумано, Apec! Цілком гідно вашої репутації!

Я не розсердився, а просто схопив його за барки і виштовхнув за двері, незважаючи на його протести.

Узявши газету, став переглядати її. І в ту ж мить подзвонили. Коли я відчинив, у дверях стояв Макейра.

— Проходьте, Макейро. Сідайте!

— Я бачив сеньйора Падуа, він виходив з будинку, невдоволено щось буркочучи собі під ніс, — розповів Макейра. — Сподіваюсь, ви добре обійшлися з ним, Аресе. Адже Падуа — людина досить упливова.

— Не хвилюйтеся, Макейро, Падуа зараз не спроможний використати свою впливовість проти мене.

— Ви знаєте, Аресе, що робите, — зауважив він. — Та на вашому місці я б спокійно собі тішився життям, забувши про цю триклятущу справу. — Він пильно позирнув на мене і спитав: — Ну що ви з усього цього маєте, окрім побоїв?

— Нічого, Макейро, нічого, — з гіркотою визнав я. — Не терплю, коли з мене глузують, а якраз тепер дехто саме цим і займається.

— Гадаю, я вам уже не потрібний? — спитав шофер. — Ви маєте змогу користуватись власною машиною. Може, повернути ту машину, яку ми взяли напрокат?

— А який час ми ще можемо користуватися нею?

— О, у нас зосталося ще кілька днів. Строк спливає в понеділок.

— В такому разі яка рація повертати її? Ми ж бо заплатили, хіба не так?

— Так, але мені…

— Нічого, Макейро, підбадьортеся трохи! Я ж обіцяв вам, що від нас із вами йому не втекти, і ми таки знайдемо його.

— Та ви ж потрапили в замкнуте коло! — заперечив Макейра.

— Ет! Не будьте песимістом! Чи ви чули коли-не-будь про бродячого фокусника — Каліостро на прізвисько?

— Я бачив чимало фокусників, але не звертав уваги на їхні імена. А що?

Довелося замислитися. Неймовірно, що Шестипалий дозволить Каліостро знову займатися своїм старим ремеслом, але я не знав, де шукати його, і тому змушений був використовувати будь-яку можливість, якою б непевною вона не здавалась.

— Це дуже примітний тип, — пояснив я, — він часто виступає в парках Старої Гавани. Якої ви думки про те, щоб трохи порозважатися там?

Макейра стенув плечима без особливого ентузіазму.

— Коли наполягаєте, — сказав. — А що я маю робити?

— Повештайтесь трохи по цих парках. Тільки обережно, Макейро. Каліостро — стріляний птах, а я не хочу вас вплутувати в цю справу. Виявите — постарайтеся зв'язатися зі мною. Візьміть, — додав я, вручаючи йому візитну картку, — тут записано телефони моєї контори і мого номера в готелі «Паккард». Якщо не знайдете мене ні там, ні тут, залиште записку у Карлоса, бармена з «Пласи». Я туди дзвонитиму.

— Коли розпочинати? — запитав Макейра.

— Одразу ж. Навіщо гаяти час?

Макейра підвівся.

— Це тільки заради вас, — буркнув. — Мені не до вподоби гратися в детектив.

Я невесело всміхнувся. Мені теж було не до вподоби. Іноді це вигідно, але завжди брудно… надто брудно.

16. ТАЄМНИЦЯ ЦУКРОЗАВОДЧИКА

Хвилин п'ятнадцять чи двадцять по тому, як пішов Макейра, почулось якесь шарудіння, — воно долинало з вітальні. Я не надав був цьому значення, але шарудіння повторилось. Так, ніби кішка шкрябала пазурами об стінку. Я підвів очі, знизав плечима і став читати далі.

Шерех припинився. Я глянув на годинник: було дві хвилини на одинадцяту. Мене почало опановувати якесь неусвідомлене занепокоєння. Серце моє прискорено забилось, а шкіру щось почало пекти. Я згадав, що колись уже відчував щось подібне, і, либонь, це було не що інше, як острах. Зараз я не був певний цього — острах узагалі почуття дивне. Воно виникає з нічого і живиться невідомо чим, потім зникає і водночас лишається в нас. Опанувавши наших предків ще в темні ночі палеоліту, це почуття й досі не покинуло нас і навряд чи колись покине.

Погладжуючи рукоятку «люгера», я трохи заспокоївся. Потім розсміявся. Все це було надто безглуздо. Коли в людині виникає острах, то згодом з остраху народжується сміх, як захисна реакція організму.

Я вирішив було піти з контори. Але я впертий, коли йдеться про лихі передчуття, — тоді щосили прагну здолати їх. І якби я вибіг з приміщення, — почуття остраху цілком опанувало б мене, а в моїй роботі це вже казна-що. Тому й зостався сидіти в кріслі, намагаючись збагнути причину такого стану. Хоч гаяти час на це не варт було, бо острах буває і таким, котрий не пояснюється. Я змушений був визнати, що саме такий острах і відчуваю. Чого я боявся? Кого? Часом острах править за сигнал тривоги для наших органів чуття, попереджаючи про навислу, хоч і неясну загрозу.

— Аресе! Ви тут?

Полонений думками, я від несподіванки перелякався і не одразу заспокоївся. Скочивши, немов підкинутий пружиною, я зняв «люгер» із запобіжника.

— Не підходьте до дверей, Аресе! Не торкайтеся дверної ручки! Ви мене чуєте, Аресе?

— Ідіть під три чорти! Що за нахабство! Негайно припиніть горлати! — гукнув я, не рухаючися з місця.

Минули дві довгі хвилини. За дверима чути було владний голос, який давав розпорядження: «Обережно, Гонсалес! Еге ж! Тепер відокремлюй детонатор. Ось так».

Слово «детонатор» оживило мій мозок. Спина одразу спітніла, а холодок смерті пробіг по ній. Коли з того боку сказали: «Можете вже прочинити двері, Аресе», — у мене затремтіли коліна.

— Якого біса вам тут треба? — Зухвалим тоном я спробував приховати острах. — Чого розгаласувалися?

Лейтенант Гастон з бригади, котра розслідувала вбивство Сусанни, раптом втупив у мене насмішкуватий погляд. Поруч нього агент Гонсалес тримав в руках смертельний пристрій.

— Можна зайти? — спитав Гастон.

Не дочекавшись мого запрошення, в супроводі Гонсалеса він ступив усередину.

— Ми вам гостинця принесли, — мовив Гонсалес і поклав на стіл бомбу.

Удаючи байдужість, я кинув на неї швидкий погляд. Це був примітивно виготовлений вибуховий пристрій домашнього виробництва. Робив його якийсь халтурник. Але — примітивно чи не примітивно — ця машинка рознесла б мене на шматочки, аби тільки я відчинив двері. Жестом я подякував моїм відвідувачам і запросив сісти.

— Ой-йой, з якої ж халепи ви вискочили, Аресе! — заявив Гастон.

Я вже повністю оволодів собою. Виливати свої почуття я не полюбляв ніколи. Діставши пачку сигарет, запропонував їм, але вони відмовились. Я теж не бажав, але все ж запалив, хай бачать, що пальці мої аніскільки не тремтять.

— Аресе, у вас є добрі друзі,— зауважив Гонсалес. — Чи не здається вам, що розсудливіше було б не лізти більше в цю справу? Попри наші застереження, ви сьогодні відвідали сенатора… а це недобре, Аресе.

Хвилину тому я відчував до них удячність, а тіль-ки-но вони заговорили за сенатора, — мені стало ніяково.

— А чи не помиляємося ми, Гонсалесе? — замислено промовив Гастон. — Здається, сеньйор Apec має намір і надалі вести цю справу. Що ж, хай йому щастить! Де знайдемо ми кращу принаду? Отаке спало мені на думку! — Він сплеснув у долоні, підводячись. — Гонсалесе, залишмо сеньйора Ареса самого. Напевне, в нього є чимало проблем для роздумів, а ми йому заважаємо.

Вони пішли до дверей, і, вже тримаючись за ручку, Гастон нараз зупинився, потім вернувся до столу й забрав залишену бомбу.

— Тут ми зможемо ще виявити щось цікаве. До побачення, Аресе!

Коли вони вийшли, я штовхнув ногою корзинку для сміття: «Ну й свині».

Сів у крісло. Ось тепер мені справді потрібно було закурити. Цей негідник стає все зухваліший. Чи він знав, що я в конторі? Безумовно. Те, як він налаштував бомбу, не давало підстав для сумнівів. Адже вибух мав статися, як тільки б я прочинив двері. А дізнатися, чи в конторі я, — зовсім не важко. Кімната освітлена, а з боку Двадцять третьої вулиці вікна добре видно. До того ж він міг бачити, як я входив. А втім, навіщо йому було брати на себе стільки турбот? Набагато ж легше порішити мене одним пострілом. Явсміхнувся. Напевне, саме так і сталося б, якби з цікавості мені закортіло з'ясувати, хто шкрябає в двері. Позирнув на годинник: було близько півночі. Я вирішив піти з контори, в цю мить подзвонив телефон.

Це був Макейра. Він повідомив мене, що автомобіль несправний.

— Поверніть його, — наказав я, — завтра скористаємося моїм.

Він невиразно попросив пробачення і повісив трубку. Я теж поклав трубку і підійшов до вікна. Машини тепер уже йшли не так часто. Я кинув байдужий погляд на купку людей, котрі чекали на омнібус. Серед них стояв якийсь невеличкий чоловічок і не спускав очей з мого вікна. Я трохи відійшов і далі спостерігав уже крізь щілину у віконній рамі. Минуло двадцять, тридцять хвилин. Люди то заходили до омнібусів, то виходили, а чоловічок не зводив очей з мого вікна. Ще через десять хвилин я взяв піджак і капелюх. Поклав «люгер» у кобуру й, не загасивши світла, вийшов з контори.

Спустився ліфтом на перший поверх. Вислизнути крізь двері будинку «Атлантик» на Двадцять третю вулицю означало б викрити себе. Тому вирішив перестрибнути через стіну, що відокремлювала цей будинок од сусіднього. Потім піднявся сходами, які привели мене до якогось коридора. Зійшов іншими сходами й опинився, як і передбачав, на Дванадцятій вулиці. Минаючи квіткові магазини, добрався до Двадцять третьої. В цю ж мить світлофор відкрив рух, і я виявився між двома зустрічними потоками транспорту. Заревли клаксони, і це привернуло до мене загальну увагу. Я вилаявся, бо не міг зрушити з місця.

Чоловічок, забачивши мене, заквапився до рогу. Пробиваючись поміж машинами, я, нарешті, кинувся за ним навздогін. Він щодуху повернув на Десяту вулицю. Коли добіг туди, автомобіль, що підібрав його, вже перетинав Двадцять першу.

Незважаючи на невдачу, я усміхнувся. Надто вже розгубленою була фізіономія карлика, коли побачив мене на вулиці цілим і неушкодженим.

Наступного дня я прибув до контори дуже рано. Падуа вже чекав мене в приймальні. Він читав газету, а на обличчі його відчай. Життєрадісність поступилася місцем похмурості.

— Вище голову, Падуа! Чого ви такий сумний? Гадаю, поліція поки що вас не потурбувала.

— Ви читали газету, Аресе? Що скажете про Рамераля?

— Звісно, читав! Заспокойтеся. З вами ніщо подібне не станеться. Якийсь там лист, написаний дамі,— ну й що? Подумайте тільки: скільки людей можуть мати ініціали К. С. П.? Тут інша біда — в поліції сидять мерзотники-каліграфи. Якщо їм заманеться довести, що саме ви написали цього листа… Правду кажучи, не до вподоби мені ця публіка.

— З такими речами не жартують, Аресе. Я знаю, вчора поводився як дитина. Прошу дарувати мені. Але… чи не здається вам, що в приміщенні нам буде зручніше?

— Мабуть, — погодився я й, відкривши двері, пропустив його вперед.

— Мені потрібен цей лист, Аресе, — промовив Падуа, і в руці в нього з'явився пістолет калібру 22.

Я пильно подивився на зброю. Хоч вона була й мініатюрна, однак смертоносна, як будь-яка вогнепальна зброя. Я зітхнув. Від постійних погроз різних пройд мене вже занудило. Бідний Падуа, чорти б його взяли. На своїх цукрових заводах він, певно, вельми енергійний у вижиманні поту з робітників. Але тут зовсім інша гра. Гра не на його користь, незважаючи навіть на цей пістолетик, яким він погрожує. Він те усвідомлював. Про що яскраво свідчило тремтіння його рук.

— Заходьте, Аресе, — наказав він, — і не вдавайтесь до будь-яких дурниць.

Те, що я вчинив, аж ніяк не було дурницею. Я зробив два кроки в кімнату. Моя рука, знявши капелюх, описала в повітрі дугу ніби для того, щоби почепити його на вішалці. Та капелюх упав на підлогу, а мій кулак що було сили вгатив Падуа по фізіономії. Не встиг він і опам'ятатися, як уже був обеззброєний.

— А тепер сідайте отут, тільки тихенько, — наказав я йому, беручи телефонну трубку. — Гастон, ви і я докладно побесідуємо.

Він спробував було відібрати в мене трубку, але я поштовхом посадив його назад у крісло.

— Бога ради, Аресе! — почав благати він. — Вислухайте!

— Мене вже не цікавить те, що ви можете сказати, Падуа.

Я набрав кілька цифр, а краєчком ока стежив за ним.

— Коли вислухаєте, Аресе, не пошкодуєте, — мовив він, дістаючи пухлий шкіряний гаманець.

Я поклав трубку і розлігся в кріслі.

— Побачимо, чи багато цікавого є у вас для мене, Падуа, — промовив я байдуже.

— Не мав я наміру силою заволодіти листом, Аресе, — пояснив він. — Насправді ж прийшов за картиною.

— Вчора ви були не дуже відверті, Падуа, — мовив йому. На обличчі в нього знову проступала нерішучість.

— Ну що ж, — і я простягнув руку до телефону, — Гастонові цікаво буде дізнатися, чом ви так прагнете заволодіти картиною, яка вам не належить.

— Мені соромно цієї історії, Аресе, — вимовив він. — Ось чому я й досі не розповідав її. А все почалося з жарту, — засміявся він сухо. — З жарту, що дорого коштував, — мовив він придушеним голосом. — Ініціатор жарту я, я ж виявився і його жертвою. Apec, «Балерина» — підробка.

Я мимохіть заворушився в кріслі, але вигляд Падуа викликав співчуття.

— Не варто так побиватися, — сказав я. — Від жарту ще ніхто не вмер.

Він почав свою розповідь як людина, котра відчуває нагальну потребу сповідатися.

— Це сталося в Парижі, під час мого медового місяця, — пояснив він, — ось тоді я й придбав картину. У ті роки я ще не досяг у діловому світі того місця, яке посідаю тепер. Мене цінували як фахівця, я був досить освічений і надто честолюбний… І ніщо більше. Либонь, саме честолюбство допомогло мені в боротьбі з іншими претендентами на руку моєї нинішньої дружини — жінки вельми заможної, освіченої. По весіллі ми зголосились поїхати до Франції. Природно, я прагнув зробити їй якийсь пам'ятний подарунок, та, на жаль, мої прагнення набагато переважали мої можливості, і я не знаходив нічого з доступних мені за вартістю предметів, які могли б справити враження на неї. І тоді, як я вважав, мені усміхнулася доля. Блукаючи Латинським кварталом, познайомився з одним молодим митцем, і він запропонував мені Дега. Зважте: картину Дега! Єдина вада, яку мала картина, як він сам зізнався, була та, що Едгар Дега не був ії автором. Розумієте? З цікавості більше, ніж з інших міркувань, я йшов за ним кудись далеко, ліз на горище, де містилась його студія, і — хочете вірте, хочете ні, Аресе, — мене приголомшила краса цієї картини, перед якою я стояв, роззявивши рота. Я не дуяже розбирався в цих речах, але, як показав мій наступний досвід, навіть багато фахівців або тих, що вважалися фахівцями, не вагаючись, визнавали цю картину за оригінал. Я відразу ж придбав її. Незважаючи ні на що, заплатив за неї кругленьку суму. І не шкодував: бо, побачивши, яке враження справила ця картина на Софію, відчув пиху і задоволення. Дурну пиху, яка змусила мене перебільшити вартість картини і залишити дружину при хибній думці, ніби це справжній Дега. В цьому була моя помилка, бо насправді, хоч яка була їй ціна і яке прізвище мав її автор, «Балерина» є справжнім твором мистецтва. Спершу я заспокоював себе, що коли-небудь пізніше виправлю ту помилку, і сподівався, що дружина пробачить мені. Але так і не наважився. За моєю зовнішньою невимушеністю криється характер нерішучий і малодушний. Я поривався розповісти їй про все, Apec, Не раз поривався, але завжди мені бракувало сміливості. Так спливали роки. Гості, які відвідували нас, завше були впевнені, що бачили справжнього Дега. Та будь-яка брехня має довгі ноги. І ось два роки тому, а може, й три — я точно не пам'ятаю — релігійне кураторство, членом якого перебуває моя дружина, вирішило продати з аукціону якусь цінну річ, аби зробити внесок у фонд будівництва церкви. На мій подив, дружина захотіла пожертвувати для цього аукціону картину Дега. Я занепокоївся. Адже усвідомлював, що може статися, якщо покупець упевниться в підробці.

— Нічого собі ситуація! — вигукнув я.

— Ще б пак! — погодився Падуа. — Як ви, очевидно, здогадалися, я намагався розрадити дружину. Застосував усі можливі засоби, аби домогтися свого. Та мені не пощастило. Софія в подібних справах мала цілком своєрідні принципи. Картина символізувала для неї щось особливо дороге, якусь духовну цінність, і вона мала намір подарувати її чи не самому господу богу. Тільки так, твердила, вона буде певна, що не пожертвувала богові такої речі, якої сама мріяла позбутися. Можете собі уявити?! У розпачі, не знаючи, що робити, я розповів про все це Сусанні, з якою мене зв'язували певні узи дружби. — Падуа підвів голову і позирнув на мене; на вустах у нього заграла нерішуча усмішка. — Саме вона і запропонувала рішення, котре, зрештою, завдало мені стільки клопоту. Загалом-то її пропозиція здалася мені непоганою: дати їй гроші на купівлю «Балерини» з аукціону. Так ми й зробили — вона придбала картину за п'ятнадцять тисяч песо. Як бачите, заплатити мені довелось, за іронією долі, стільки, скільки коштував би справжній Дега. — Падуа зробив паузу і зітхнув. — Ось чому я хочу одержати назад картину, Аресе. Якщо вона потрапить до рук властей, вони, напевне, віддадуть картину експертизі, щоб довести її автентичність, і скандал, уникнути якого мені коштувало так багато, кінець кінцем вибухне.

Я кілька секунд споглядав його посмутніле обличчя і мало не зареготав. Скільки злигоднів через якусь фальшиву картину! Адже всього цього можна було уникнути, лише сказавши дружині: «Диви, стара, я купив тобі дорогу картину. Але коштувала вона мені дешево. Ось бачиш, унизу: «Дега», але насправді це картина Невідомого Художника. Тобі ж бо однаково — чи не так?» Ба ні, сеньйор Падуа не міг учинити так, як звичайний смертний. Сеньйор Падуа визнав за краще жити у постійній брехні, аби задоволити свою блазнівську пиху.

— Ото й уся історія, Аресе, — мовив Падуа, підкреслюючи цим, що тепер моя черга говорити. — То продасте ви її мені, Аресе? Продасте картину?

— Подивимось, коли вона опиниться в моїх руках, — відказав я. — Як ви самі слушно зауважили, я ж не можу продавати те, чим не володію.

Він хотів було заперечити, але втримався.

— Ви мені обіцяєте? — уточнив він.

— Я нічого не обіцяю. Сказав, що подивимось, то й подивимось.

— А лист? Що ви робитимете з листом?

— Поки що притримаю його в себе. Перевіримо, чи в усьому правдива ваша розповідь.

Падуа підвівся, обурений до краю.

— Та ви негідник! — прошипів. — Ви змусили мене повірити, що…

Я презирливо осміхнувся.

— Не хвилюйтесь, Падуа, — обірвав я його. — Не такий уже я цинічний, як це інколи здається. Коли ви непричетні до вбивства Сусанни, цього листа ніхто не прочитає. Ось це дійсно обіцяю вам.

Я висипав набої з його жалюгідного пістолетика і вклав зброю йому в руку. Потому провів до дверей.

— Коли «Балерина» буде в мене, я повідомлю вас. На все добре!

Я виштовхнув його за поріг і зачинив двері в нього перед носом.

17. АНОНІМНА ПОГРОЗА

Сівши знов у крісло, розгорнув газету: в омнібусі ж я встиг лише пробігти ії очима. Отож, нарешті, вибухнула бомба скандалу в Рамералевому будинку. Після того як я вислизнув з рук поліції завдяки алібі, підтвердженому дочкою сенатора і барменом з «Пласи», поліцейські агенти взяли в роботу Сусаннину служницю. І вона зробила їм таке ж зізнання, як і мені: Рамераль був останнім, хто бачив Сусанну живою.

Те, що я прочитав трохи далі, змусило мене присвиснути від несподіванки. Тривожний вітер почав віяти і в напрямі резиденції сенатора. Репортер дозволив собі таку фразу: «Чому не викликали одного впливового політика, щоб дав свідчення у справі вбивства відомої куртизанки з Нульової вулиці?» А потім іронічно продовжував: «Напевне, такий незмінний учасник інтимних вечірок у славетної Сусанни має бути в курсі вельми цікавих аспектів її життя, знання яких, без сумніву, дало б велику користь властям».

Я заплющив очі й спробував уявити собі, як сприйняли це сенатор та його імпресаріо. Мене взяв сміх. Не виключено, що вони навіть подумають, ніби це я — безсовісний детектив Хуглар Apec, після того як одержав свої п'ятсот песо за те, щоб тримав язик за зубами, зрадив їх.

Та в дійсності мені було найвищою мірою наплювати на те, що вони можуть подумати.

Перед одинадцятою подзвонив Макейра. Сказав, що відновляє свій пошук у парках Старої Гавани. Я побажав йому успіху. Як казав Батлер, найкращий спосіб зв'язатися з Шестипалим — це відшукати Каліостро. Мені більше до вподоби було б самому зайнятись цим, але я вирішив, що краще якомога довше зоставатися в конторі. Я усвідомлював, що справа дозріває, я потрібен багатьом, і ось-ось на мене сипонуть грошики.

Перед тим як зійти вниз попоїсти, подзвонив сенаторовій дочці. Уявив собі її посмішку, тендітні лінії тіла, тужаві опуклі перса й спокусливу ходу з плавким похитуванням стегнами. Привітавшись, одразу ж ухопив бика за роги.

— Мені необхідна від вас одна послуга, — мовив я.

Її відповідь припала мені до душі: «Якого роду послуга?» Безперечно, це була відповідь розсудливої людини.

— Я не можу говорити про це телефоном, — відказав я. — Ми могли б порозмовляти з вами сьогодні наодинці?

Вона прийняла моє прохання з задоволенням. Навіть більше того, сказати б, з ентузіазмом. Це мені теж було до вподоби. Бо що ж то за жінка, коли не має і краплини цікавості?

— Стрінемося в «Пласі» за годину, — мовив я.

Вдягнув піджак, наклав на голову капелюх і вийшов з контори. Певна річ, чекати мені довелося більше як годину. Та часу я не гаяв. Удаючи, що захоплений базіканням з Карлосом (щодо ймовірного вбивці Сусанни), обстежив телефонну книжку в пошуках яко-го-небудь мистецтвознавця. Та, не виявивши жодного, згорнув книжку і замислився. Необхідно було знайти людину, здатну засвідчити автентичність Дега. Я волів знати, чи не бреше Падуа. Але на живопису розумівся не краще, ніж на китайській мові.

За десять хвилин до другої з'явилася Гленда. Я вихилив свій дайкірі й попрямував до столика подалі від прилавка. Вона пішла туди ж. Відсунувши стільця, запросив її сісти. Потім сам сів поруч.

— Як відносно дайкірі? — запитав я.

Вона всміхнулась, дещо збентежена, і на щоках у неї з'явились ямочки. Саме цього я й домагався. Та ось усмішка щезла і натомість з'явився вираз гострої цікавості, тієї самої, яка, либонь, і змусила її прийти до «Пласи».

— Для цього ще зарано, — заперечила, вказуючи на мій келих. — Я віддала б перевагу морозиву.

Я покликав офіціанта — худорлявого, блідого хлопця, котрий захоплено витріщився на неї.

Вона замовила суничне морозиво. Відтак запитливо глянула на мене, але я мовчав, доки не звернула увагу, що милуюся нею. Виявивши це, Гленда трохи за-шарілась. Офіціант приніс морозиво і поставив його на столик. Коли він відійшов, я сказав:

— Ви, певно, чули балачки про картину під назвою «Балерина за лаштунками»?

Це питання захопило її зненацька. Від подиву рівна шкіра її лиця взялася зморшками. Вона, було, роззявила рот, але знову стулила його. Через кілька секунд схвильовано запитала:

— А вона у вас?

Я загадково посміхнувся.

— Гаразд, — мовив, — мені оповіли історію цієї картини, і я зацікавлений перевірити її правдивість. Ви могли б допомогти мені? Вам це не завдасть ніякого клопоту, — підкреслив з притиском, бо обличчя її із спантеличеного стало переляканим. — Ясна річ, розпо вім вам про це, тільки будучи цілком певний, що ви збережете все у суворій таємниці.

Гленда підвела очі й кинула на мене швидкий погляд. Потім знов опустила їх, уп'явшись у власні коліна і нервово перебираючи зборки на сукні.

— Не будьте надто впевнені, що я мовчатиму, — заявила. — Коли пішла до поліції, то вчинила так тому, що вірила у вашу невинуватість, — кахикнула і докірливо позирнула на мене. — А тепер уже цьому не дуже вірю.

— На чому ж грунтується ваш сумнів?

— Адже ви вкрали «Балерину». Хіба ні?

— Не можна судити так упереджено, — відказав усміхаючись. — Я ж не сказав, що «Балерина» в мене. Ба навіть вона й була б у мене, це зовсім не свідчило б, що я ії вкрав.

— Тоді… що ж виходить?

— Все з'ясується найкращим чином, Глендо. І ваша допомога може прискорити це з'ясування. То що ви мені відповісте?

Вона стенула плечима, і те можна було зрозуміти як майже ствердну відповідь, хоч обличчя її, як і раніше, виражало страх.

— Не знаю, чи слід мені долучатися до цієї справи, — мовила, але тон її свідчив, що вона таки жадає того. — Що скаже мій батько?

— Йому нема причини знати про це, — попередив я.

— Гаразд, — мовила. — Приймаю пропозицію!

— І обіцяєте зберігати таємницю, як я вас прохав?

— Обіцяю! — запевнила й для потвердження своїх слів енергійно кивнула головою.

— Ну що ж, — мовив я, усміхаючись (ії серйозність розсмішила мене), — вірю вашому слову.

І я розповів їй історію, яку повідав мені Падуа про Дега, проданого з торгів, вірніше, про підробку Дега. Вона була зачарована цією оповіддю і, коли я скінчив, сказала:

— Здається неймовірним, що трапляються подібні речі, правда? Чому цей чоловік не сказав правди своїй дружині? Переконана, що добра жінка зрозуміла б його.

— Так, — промовив я, — яких тільки безглуздих учинків не роблять чоловіки через жінок.

Вона всміхнулась, і на щоках у неї знов позначились ямочки.

— Деякі чоловіки, — поправила вона. — Ви б так не вчинили. Чи не правда? Мій батько має рацію, Аресе: ви цинік. — Вона вимовила цю фразу весело і невимушено.

Я нахилив голову, як людина, що приймає комплімент. Потім позручніше вмостився на стільці; та, кого я вважав за дівчисько, виявилась жінкою в повному розумінні цього слова.

Смокнувши крізь соломинку трохи дайкірі, знов уважно глянув на неї. Так, я не помилився. Вона була вже не дівчисько… і сама усвідомлювала це.

Трохи погомоніли. Вона спробувала викликати мене на відвертість. Але я терпіти не можу, коли намагаються змусити мене говорити на небажані теми. Перед тим як вона мала йти, я знову попросив її зберігати таємницю.

І ще десять хвилин після того, як вона пішла, ніжний аромат над столиком нагадував мені про ямочки на її щоках і спокусливу ходу з плавким погойдуванням стегон.

О четвертій годині пополудні я подзвонив до Алісії. Кілька тривалих дзвінків, що лишилися без відповіді, свідчили про те, що її нема вдома: в супротивному вона завше поспішає зняти трубку. За півгодини повторив дзвінок. Алісія сказала: «Слухаю, слухаю!» — але я мовчав. У неї терпець увірвався, і вона повісила трубку. Саме такою була моя мета. Я трохи зачекав, але не почув характерного звука підключеного зв'язку. Ще за півгодини подзвонив їй знову. Знявши трубку, Алісія, перед тим як спересердя кинути її на важіль, кілька секунд лаяла мене наивишуканішими виразами. Втретє Алісія відповідала мені вже у відвертій істериці.

— Заспокойтеся, сеньйоро! — мовив я. — Борони вас боже, що за лексикон!

— Ага, нарешті ти з'явився! — не змінюючи тону, відказала вона.

— Ти не в гуморі?

— Даруй, серце моє, але справа в тому, що якийсь бовдур ось уже півдня знущається з мене по телефону.

— I це причина, щоби образити мене?

— Бога ради, Хугларе! Хіба ти не розумієш, що я прийняла тебе за іншого?

— Так-так, то виходить, що в тебе є й інший!

Я ледь стримав сміх. Алісія знову вибухла добірною лайкою.

— Гаразд… ну досить уже, — перебив її.— Облиш образи і скажи, чи одержала від мене бандероль.

Вона зразу притишила голос і, кахикнувши, прошепотіла:

— Ти маєш на увазі… картину?

— Тепер розумію, що ти розпечатала її.

— А що я мала робити? — виправдувалась вона. — Я не знала, що там, і… Але як ти наважився, Хугларе? Щастя, що поліція зробила обшук перед тим.

— Саме тому я це й зробив, люба моя. Де вона в тебе?

— Тут, — майже пошепки відповіла вона. — Я її добре заховала.

— Чекай на мене, — мовив я. — Зайду по неї за годину.

Поглянув на годинник. Десять хвилин на сьому, але сонце ще високо.

Я підняв і опустив клямку.

Спека була нестерпна. Витер піт з чола і всміхнувся Алісії.

Вона зробила якусь гримасу, що, схоже, мала правити за вітання, і здивовано позирала на лист, який тримала в лівій руці. Я переступив поріг і замкнув двері.

— Що-небудь скоїлося?

Вона неуважливо глянула на мене і, затинаючись, проказала:

— Ні… ось лист. Дивно, коли принесли твою бандероль, його тут не було. А листоноша приходить опівдні.

— Мабуть, він спершу не помітив його, а повернувся вже по тому, як приніс бандероль.

— Можливо, — вимовила вона з тремтінням у голосі.— Від кого б цей лист?

— Не розумію, як ти дізнаєшся про це, не розпечатавши конверта, — відказав я. — Чого ти баришся?

Вона тремтячими руками надірвала край. Я посміхнувся: жінки завше здатні до перебільшень.

Вона побіжно глянула на папір, потім на мене. Я помітив у ії погляді страх і якесь одерев'яніння. Не вимовивши й слова, вона притиснулась до мене й заридала. Я завів її до кімнати і примусив лягти на канапу. Потім витер їй сльози і спробував якось заспокоїти. В неї тремтіли губи, коли вона вручила мені це послання.

На звичайному папері було надруковано: «Коли вам дороге ваше гарненьке личко, накажіть тому типові, щоб не стромляв більше свого носа у справу про смерть Сусанни».

Мені стало важко дихати. Це вже була погроза — примітивна, але безпосередня. Спершу вони намагались перетворити мене на купу уламків. Тепер же прагнули залякати репресаліями проти Алісії.

Я підвів очі на неї. В її погляді вже не прозирало притаманне їй одвічне лукавство; натомість у зіницях затаївся смертельний жах.

Аби розрадити її, я покривив душею. Промовив, показуючи на лист:

— Не слід надто зважати на це, серце моє. Це ж тільки погроза. — Мені здалося, що цим словам бракувало переконливості, яку хотів їм надати, проте я провадив далі: — Коли б у їхні наміри входило завдати тобі шкоди, вони не попереджали б тебе.

— Але… я боюся, — прошепотіла вона. — Невже ти не розумієш? Боюся. Я ж не можу не ходити вулицями. І мушу ж виступати в «Сьєррі».

— Мабуть, тобі краще на кілька днів забути про кабаре, — запропонував я. — У мене передчуття, що наближається час розплати з цим негідником. А поки що тобі краще б переховатися.

— Заховатися? А де? І як я можу бути певна, що він не знайде мене? Як він дізнався, де мешкаю?

— Та це ж зовсім не було таємницею, серце моє. В газетах повідомлялася твоя адреса. її знає тепер уся Куба.

— Не до вподоби мені це, Хугларе. Не до вподоби. Вони погрожують скалічити мені обличчя. Моє майбутнє,— тужно і не без докору всміхнулась вона. — Але це ж єдине, що маю, розумієш? — До остраху в її очах додався ще вираз цілковитої беззахисності,— Не думаєш щось зробити з цього приводу?

— Необхідно, щоб ти десь переховалася, — повторив я, — якщо можна, то у якихось далеких родичів. Напевне, в тебе знайдеться хто-небудь, у кого ти могла б перебути кілька днів.

Алісія замислилась.

— Так, — згадала вона, — моя тітонька Флора. Мені доводилось у неї зупинятися. Вона мешкає в Луйяно.

— Чудово! — вигукнув я. — Це саме те, чого ми потребуємо. Район відлюдний. Візьми картину. Ми зараз же поїдемо.

Вручаючи мені «Балерину», вона спробувала було опиратись, але я таки ніжно обійняв її. Виходячи, вона хотіла захопити з собою валізку, але я не дозволив, бо це те саме, що дати об'яву в газеті.

Щоб добратися до будинку її тітоньки, користалися трьома машинами таксі; коли приїхали до Луйяно, я був певний — нас ніхто не вистежив.

18. ТУРБОТИ КОМЕРСАНТА

Коли я прибув до готелю «Паккард», його вестибюль уже був безлюдний. Розбуркавши хлопчика, який спав, попросив ключ од свого номера. Він вручив його й при цьому показав мені за спину.

— Давно дожидає вас, — сонно промимрив він.

Я повернувся. На лаві горіхового дерева, що стояла в кутку, сидів чоловік, худорлявий і, певно, невисокий на зріст.

Я підійшов до нього. Чоловік кинув на мене погляд, гордовитий, але не агресивний. Він був кругловидий, з тонкими вусиками і маленькими заглибинами на широких вилицях. Це не віспини, як, приміром, у Гастона; скоріше — дрібні зморшки, що пролягли надто близько одна від одної.

— Ви чекаєте на мене? — запитав я.

Він схопив портфель, що стояв на стільці, й підвівся.

— Я дожидаю сеньйора Ареса. Це ви?

Я ствердно кивнув головою.

— Доктор Росалес, — відрекомендувався він, — адвокат сеньйора Рамераля. — Він зробив паузу. — Сподіваюсь, мені нема потреби пояснювати вам, про якого саме Рамераля йдеться.

— Вам доведеться це зробити, — заперечив я. — Терпіти не можу загадок.

— Це та сама людина, котру ви кілька днів тому відвідали й контору якої змушені були залишити занадто поспішно.

— А ви красномовні,— вколов його. — То що вчинилося із сеньйором Рамералем?

— З вами бажає балакати його дружина. Вона доручила мені запросити вас до неї. Можу підвезти вас.

Я посміхнувся.

— Отакої,— промовив, ляскаючи пальцями. — Я потрібен Рамералевій дружині та ще ж і маю бігти бігцем, щоб стати перед нею, — й знову осміхнувся. — А ви знаєте, яка година зараз? — спитав я, підносячи годинник до його очей.

Він і не поглянув на годинник, зате не зводив з мене очей, що хитро блищали.

— Прохання сеньйори Рамераль супроводжується дечим більш істотним, — пояснив він, осміхнувшись. — Ось завдаток. — Витяг з портфеля конверт і вручив його мені.

Нічого було церемонитись, я розірвав конверт і нарахував десять новеньких папірців по п'ятдесят песо.

— Таким проханням підкоряюсь наче раб, докторе Росалес. Чекаю ваших вказівок.

— Йдіть за мною! — лаконічно промовив той.

І я пішов за ним. Перед готелем стояв чорний блискучий «седан». Росалес повів машину вулицею Прадо. На набережній Малекон завернув ліворуч. Не повертаючи голови, заговорив:

— Сеньйор Рамераль потрапив у важке становище. Свідчення Сусанниної служниці виявились згубними, і, на лихо, він не має алібі.— Тут Росалес трохи повернувся в мій бік, кинувши на мене блискавичний погляд. — Чи гадаєте ви, що це він убив її?

Я непевно всміхнувся.

— А що каже він з цього приводу?

— Природно, заперечує, але…

— А хіба ви сумніваєтесь?

— Не знаю, — відказав адвокат, — буває, що ти певен — ніби знаєш чоловіка, а все ж помиляєшся. Я, наприклад, ніколи й уявити собі не міг, що сеньйор Рамераль здатний вплутатися в подібну авантюру. Хто-хто, а я хоч би за своєю професією мусив би розумітися на людях.

Автомобіль був комфортабельний і потужний. Ми якраз огинали пам'ятник «Мейну»[6], щоб заїхати на авеніду Вільсона. Я закурив і випустив дим через поворотне скло. Коли Росалес закінчив свій маневр, я зауважив:

— Людська природа — надто складна річ; ніколи не запевняйте, що досконало знаєте людину. Це річ неможлива.

Кілька секунд адвокат зосереджено мовчав.

— Так, — нарешті визнав він. — Либонь, ви маєте рацію. Я мав справи з безліччю людей, і кожний мав свої особливості… Та облудними були всі.

В'їхавши до тунелю, він зменшив швидкість. А ще за кілька хвилин зупинився.

Я озирнувся навкруги. Вулиця була безлюдна. Адвокат вийшов і відчинив ґратчасту хвіртку. Я пішов слідом. Він подзвонив у двері, і вони майже одразу прочинились.

— Проходьте, — запросив мене жестом руки, в якій ніс портфель. Коли я дійшов до середини приміщення, адвокат озвався:

— Повідомте сеньйору, що сеньйор Apec тут, — наказав служниці, яка відчинила двері.

Дівчина зійшла вже на кілька сходинок, коли нагорі з'явилася жінка.

— Можете бути вільні, Маріє,— мовила, проходячи повз служницю, — я прийму гостей.

Хазяйка жестом запросила нас сісти.

— Прошу пробачити мені затримку, сеньйоро, — промимрив Росалес. — Щоб стрітися з сеньйором Аресом, мені довелось досить довго чекати на нього в готелі.

Рамералева дружина сіла у м'яке крісло. Я сів у друге. Адвокат умостився на канапі ліворуч од мене.

Ми перебували у просторому і вишукано вмебльованому салоні. Тут було все, що багатії вважають за обов'язкове мати, включаючи великий рояль, на якому грали, певне, надзвичайно рідко.

Рамералева дружина була з того типу жінок, чий вік розпізнати буває досить важко. Шкіра в неї гладенька, але від куточків очей порозходилися зморщечки, які вона намагалась приховати з допомогою косметики. І все-таки можна було стверджувати, що коли вона й не молодша за свого чоловіка, то, в усякому разі, краще збереглася. Гарною на вроду вона не була, либонь, і замолоду, проте її форми дозволяли припустити, що колись була досить приваблива.

— Не тривожтесь, докторе Росалес, — відказала у відповідь на пробачення адвоката. — Найголовніше — що ви все-таки знайшли його, — і пронизала мене поглядом, який я спокійно витримав.

— Гадаю, ви, сеньйоре Аресе, знаєте, чому я наказала розшукати вас? — запитала рівним голосом.

Я заперечливо похитав головою.

— Навіть не уявляю, сеньйоро.

— Як? — вигукнула вона, повернувшись до адвоката. — Хіба ви йому не пояснили, докторе?

— Визнав за краще, щоб ви це зробили особисто, — відказав той. — Або, в крайньому разі, щоб це зробив я, але у вашій присутності. Ви ж бо знаєте, я проти цього. І роблю це тільки заради…

— Так, так, — перебила вона, — я знаю вашу думку, докторе, яка певною мірою збігається з моєю, — і прикусила губу. — Кінець кінцем, таке бажання Рембера.

І хто зна, може, воно принесе належні плоди. — Вона повернулась до мене, пропікши наскрізь ще гострішим поглядом, ніж раніше. — Мій чоловік, — мовила вона з презирливою усмішкою, — дуже переконаний у ваших здібностях детектива. Він доручив мені найняти вас, щоб знайшли справжнього вбивцю. — На вустах у неї знову заграла посмішка презирства. — Він навіть вважає, що ви, можливо, вже маєте підозру на когось. — Настала пауза. Сеньйора Рамераль не мала надто засмученого вигляду. Вона зиркнула на адвоката, на мене. — Це так?

— Так, — відповів я.

— І кого ж ви підозрюєте, якщо це не секрет?

Це був не час для жартів, але я не втримався:

— Вашого чоловіка.

Жінка холодно дивилася на мене.

— Ваша відповідь, сеньйоре Аресе, не надто порадує його.

— Не маю сумніву… А вас?

— Яка зухвалість! — обурилась вона, супроводжуючи ці слова різким жестом.

Я підвівся, всміхаючись. Добув із кишені конверт і витяг з нього банкнот в п'ятдесят песо.

— Це вартість того часу, який я згаяв через вас, — мовив, повертаючи адвокатові конверт.

Він його не взяв; усміхнена адвокатова фізіономія несподівано посерйознішала.

— Сідайте, будь ласка! — мовив він благальним тоном. — Ці події вивели сеньйору з рівноваги.

Я сів знову.

— І, крім того, — він багатозначно позирнув на жінку, — неприємний досвід минулого, який не має нічого спільного з нашою справою, породив у неї упередження проти осіб вашої професії. Ради бога, даруйте їй. — Адвокатова просьба викликала в мене посмішку. Важко знайти людину, котра була б прихильна до осіб моєї професії.

Я глянув на жінку. Вона була бліда, і ії губи, стулені ще під час обурливого вигуку, мовби заціпеніли. Судячи з усього, адвокат мав на неї великий вплив.

— Річ у тому, що я, сеньйоре Аресе, також не прибічник приватних детективів, а надто — у даному випадку… Адже й ви, попри своє чудове алібі, могли бути вбивцею Сусанни. Втім, сеньйор Рамераль переконаний, що ви не були вбивцею, і вважає вас за найбільш боєздатну зараз людину, яка може впоратись із завданням відшукати вбивцю. Чому він переконаний, сказати не можу. Сеньйор Рамераль відмовився обмірковувати зі мною це питання, але він має на те свої мотиви, а я звик, як адвокат, вважати розумними мотиви моїх клієнтів. Я лишень раджу або підказую, але ухвальний голос, як ви здогадуєтесь, належить не мені.

Адвокати полюбляють багато балакати. Я також міг би наговорити йому багато чого, хоча б про те, що не люблю адвокатів. Та я не став говорити.

— Оцю вашу промову, — зауважив тільки, — можна узагальнити в таких словах: ви бажаєте найняти мене з метою виявлення вбивці сеньйори Сусанни. Чи не так?

Він ствердно кивнув.

— Гаразд… мій гонорар дорівнює тридцять песо на день, не рахуючи витрат. Природно, — додав я, — це не включає компенсації, яку маю одержати від вас у разі, коли зазнаю шкоди.

— Згода, — відповів адвокат. — Сеньйор Рамераль наказав мені не торгуватися з цього приводу.

— В такому разі домовились. Тепер мені потрібні деякі додаткові відомості. Ви розмовляли з Каїтою — тією служницею, котра обвинуватила його?

— Намагався, та не зміг. Вона зникла.

— Зникла?

— Тобто, — виправився він, — вона не повернулася додому після того, як поліція звільнила її. Я це знаю, бо вже двічі був там. Ніхто з сусідів її з того часу не бачив.

— Як це сталося, що її так швидко звільнили?

Адвокат осміхнувся.

— Юридичні тонкощі,— промурмотів він. — Суддя дозволив випустити її під заклад… і якийсь невідомий одразу вніс необхідну суму.

Я замислено кусав собі губи.

— Яз нею розмовляв, — сказав йому, — і мені тоді здалося, що вона не бреше. Звісно, ніколи не знаєш напевне, коли людина бреше, а коли правду каже. Де в кого це добре виходить. Та в усьому цьому є щось дивне. Адже стара одержувала від сеньйора Рамераля певну винагороду… Навіщо ж убивати курку, яка несе золоті яйця?

— Можливо, вона спіймалася в тенета, розставлені поліцією. І тому змушена була так діяти, — зауважила Рамералева дружина, обличчя якої набрало вже спокійнішого вигляду. — Адже мій чоловік категорично стверджує, що ця жінка бреше.

— Можливо, — погодився я і підвівся.

Відвозячи мене на «седані» назад до готелю, адвокат зауважив:

— Сеньйора Рамераль шукала доказів, щоб домогтись розлучення, а детектив, якого вона найняла, видав ії чоловікові… Це на неї дуже вплинуло.

— Стривайте! То вона жадає розлучення? І, либонь, ревнує?

— Розумію, про що ви подумали, Аресе, — відказав Росалес. — Але ж у Хулії алібі — краще не вигадаєш. Увесь недільний вечір і половину ночі вона пробула в клубі на пляжі, граючи з кількома подругами у канасту.

Мене пройняло почуття жалю до Рамераля. Стільки мороки, щоби приховати від дружини нікчемну писульку, яку він надіслав ненажерливій Сусанні…

І все даремно. Як же — по його будинку нишпорить хитра лисиця.

— Гадаю, вона більше вже не потребує доказів? — промимрив я, вивчаючи його обличчя.

— Ні, вже ні. Цим скандалом сеньйор Рамераль подав їх сам, — осміхаючись, відповів адвокат.

Він під'їхав до мого готелю. Я прочинив дверцята і вийшов.

— Невдовзі чекайте відомостей, — мовив я.

Повернувшись до нього спиною, піднявся сходинками. у вестибюлі було безлюдно. Хлопчина спав. Я поглянув на годинник: без кількох хвилин дві години ночі.

19. КАНДИДАТ КАЇТИ

Я вив'язував краватку, коли дзвінок у двері урвав мої роздуми. Закінчивши з вузлом, я відсунув клямку. В дверях стояла Лю-мей. Для мене її поява стала приємною несподіванкою.

Вона була вдягнута у халат з китайського шовку, який щільно облягав її; волосся, заплетене в косички, спадало на спину.

Я запросив її. Вона пройшла до передпокою і сіла на канапі. Я поплівся за нею і примостився поруч. В її очах пробивався острах.

— Ви прочитали моє застереження? — запитала.

— Так. Мені переклав його один із ваших співвітчизників. Я вдячний вам, Лю-мей, за турботу, але не думаю, що наражаюсь на якусь небезпеку.

Вона присунулася ближче до мене і схвильовано потрусила мене за плече.

— Не кажіть цього, ради бога. — її хвилювання ще виразніше підкреслювало страх у погляді.— Ви не знаєте, що говорите. Він має намір убити вас. Мені це сказав Лі-вонг.

— Хто це Лі-вонг? Ваш служник?

— Так. Той, хто супроводив вас до дверей, коли я кинула до вашої кишені записку.

Я замислено спостерігав за Лю-мей. Вона нібито говорила щиро. Звичайно, могла й прикидатися. Деякі жінки роблять це дуже переконливо. Та коли маєш справу з жінкою такого типу, як вона, не хочеться вірити, що її турбота не відверта і викликана не просто ставленням до тебе самого, а чимось іншим. Втім, не виключено, що цей пройда Батлер підіслав її, аби порушити мої плани. Якщо так, то ліпше себе застрахувати.

— Все це надто заплутано, Лю-мей. Ми з Батлером склали угоду, і хоч хай там якою б не була моя репутація, я завжди, коли зі мною грають чесно, дотримую свого слова. Чого б це йому заманулося вбивати мене?

— Не знаю, — відповіла вона. — О, коли б знала! Я за вас боюся. Ви людина надто довірлива, а він — погана. Я його знаю. Знаю, він має намір зрадити вас.

Аромат, що виходив від її тіла, почав хвилювати мене.

— Ви — його дружина?

— Я належу йому, — тужно відказала Лю-мей.

Я так і не втямив, що це означало на її китайсько-американському жаргоні. Та в той час це, певно, було мені байдуже. У бездонній глибині променистих очей Лю-мей можна було прочитати таку саму жагу, як і в моїх. Якусь мить я милувався її личком. Вона була напрочуд гарна. Гарна тим особливим типом краси, про яку всі ми свого часу мріємо. Це була та сама врода, яку так вихваляють туристські проспекти, рекламуючи «екзотичні» країни. І ось вона тут, дивиться мені у вічі. У мене запаморочилося в голові. Одним посмиком я грубо притягнув її до себе і відчув на своїх грудях тріпотіння ії перс, маленьких і пружних. І тоді нам уже не потрібна була жодна мова, щоб зрозуміти одне одного.

О другій годині пополудні я зійшов сходинками готелю «Паккард». День був похмурий і невеселий, які рідко трапляються в Гавані. Чорні хмари, що застили сонце, ніби зодягли в жалобу високі будинки, а на обличчях у перехожих, котрі поспішали на роботу, відбивався легкий смуток довколишнього.

Заглибившись у думки про тендітне тіло Лю-мей, я попрямував до ресторанчика Ісайаса. Лю-мей гідна була того, щоб згадувати про леї. Вона була гарна, розумна. А я — бовдур або майже бовдур. Якоїсь миті я, певно, заснув. Глибоким сном заснув, бо, коли прокинувся, Лю-мей уже зникла, а моя кімната мала ледь помітні сліди обшуку.

Близько третьої я під'їхав до будинку Каїти. Сходи були такі ж брудні, як і тоді, коли я вперше піднімався ними. Стоячи перед дверима, я кілька разів постукав у них щиколотками пальців. Відповіді не було. Я озирнувся; у коридор виходило ще двоє дверей: одні напроти, а другі поруч, але мешканці тих кімнат також не реагували на мій стукіт. Спробував свою першу відмичку. Не вийшло. Спробував другу. Зі сходів почувся тихий звук кроків, я сховав свою в'язку і знову став стукати.

— Що вам потрібно? Чого шукаєте?

Я повернувся, дещо здивований. Голос у старої був різкий, мов у пилки по сухому дереву. В руці мала ключ, а піц пахвою згорток брудної білизни.

— Каїта поїхала… зникла. — Ті кілька зубів, які ще зостались у неї в роті, були у землисто-сірих плямах. — І не питайте мене, куди поїхала. Я не знаю і не цікавлюсь тим.

Вільною рукою вона відімкнула суміжні двері і, не обертаючись, грюкнула ними перед моїм носом. Я знову почав відмикати двері.

Маленька квартирка Каїти виявилась на диво охайною, коли порівняти із загальною занехаяністю будинку. Тут усе було на своєму місці. Порядок, який панував, свідчив про перевагу її професійних навиків над особистими звичками. Єдиним дисонансом звучав передвиборний плакат, що висів на стінці у вітальні і зображував погрудний портрет усміхненого сенатора Раміреса. Я терпляче обстежив усю обстановку, та не знайшов нічого, що привернуло б мою увагу. Тоді пройшов до спальні. У шафі було небагато одягу, а шухляда для взуття зовсім порожня.

Під ліжком стояла тільки пара пантофель. На нічному столику лежала пачка плакатів меншого розміру; на них також зображено сенатора зі своєю «відвертою усмішкою». Годі сумніватися, хто саме був кандидатом Каїти на виборах.

Я повернувся до вітальні, сів і закурив, щоб трохи помізкувати. Потім різко підвівся, вийшов у коридор і замкнув двері. Тепер я міг сміливо закластися, що саме сенатор уніс суму застави за Каїту.

20. ЛІТНІЙ БУДИНОЧОК СЕНАТОРА

Тільки-но виїхав на Центральну автостраду, пустився дощ. Позаду лишалася Гавана з її залізобетонним громаддям, гамором та кіптявою, зі злиднями й лихом на її дні.

Мій автомобіль пролітав кілометр за кілометром. Так само несподівано, як почався, дощ через півгодини вщух. У цей час сіреньке сільце Кайміто, розташоване біля самої автостради, перетворилося вже у маленьку цятку, від якої я віддалявся зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів на годину. З такою ж швидкістю, природно, наближався до району розташування виборчої штаб-квартири сенатора. Там передвиборна пропаганда була в розпалі; плакати, що зображували його щиру посмішку, муляли очі на всіх найпомітніших місцях: на деревах, напівзруйнованих стінах, парканах…

Я проїхав по селу головною вулицею; навколо бруд і злидні. Каїтин будинок стояв, як мене повідомили, майже в самісінькому кінці курної вулички. Його каркас із дощок з черепицею ще якимсь дивом не впав, а на фасаді — передвиборний плакат сенатора: Бажаєте мати вулицю, системука-налізації і школу? Голосуйте за сена-тора. Під цими словами великий портрет з усміхненим обличчям. А під портретом: Грегоріо П. Раміреса. Я двічі хряпнув великим дверним кільцем. З дверей вийшла якась стара. Я спитав її про Каїту, але вона не встигла відповісти мені. Сенаторові поплічники діяли чітко і вправно. Його посіпака Томас двічі просигналив мені клаксоном свого лімузина. «Сенатор бажає стрітися з вами», — гукнув. Стара зачинила двері в мене перед носом. Я обернувся й сів у його машину між двох гевалів.

За кілометр після виїзду з села Томас спрямував свій лімузин на бруковану ділянку шляху, що пролягала поміж двома рядами високих пальм. При в'їзді на неї стояло двоє селян, а там, де закінчувалася бруківка, видно було літній будиночок сенатора.

Збудовано його недавно, проте в стилі другої половини дев'ятнадцятого сторіччя. В селі, як і в місті, сенаторові жилося непогано.

Ми проминули кілька кімнат і коридор, звідки вийшли на свого роду терасу, вельми багатолюдну, яка виходила на північ.

Сенаторові друзі з насолодою проводили день на селі. Дехто грав у більярд на великому столі, оббитому оксамитом; інші палили гаванські сигари і бесідували на політичні теми; решта кружляли біля свого боса, наче рій мух навколо медяника.

Побачивши нас, сенатор кинув на Томаса промовистий погляд, подавши йому якийсь знак. Потому ми пройшли крізь двері ліворуч до просторого затишного кабінету, з кріслами, пообиваними шкірою, з великим письмовим столом у кутку, я швидко усеце оглянув. Кімната перевантажена тією розкішшю про людське око, яку, видно, так палко любив сенатор Рамірес. Я відкрив коробку гаванських сигар, узяв одну і запалив. Потім зручно вмостився в кріслі. Томас не заперечував. Після нашої останньої зустрічі в сенаторському особняку пихи в нього помітно поменшало.

Сенатор зайшов у супроводі нашого спільного друга — свого імпресаріо.

— Говоритиму коротко, Аресе, — мовив сенатор без передмов. Він стояв, спираючись на письмовий стіл. Я повільно випустив блакитнуватий дим сигари. — Досі виявляв терпимість, — провадив він далі,— та, либонь, не повинен був так поводитись. Ви забули, що першої-ліпшої хвилини можу вас розтерти в порох! — Ці слова він підкреслив красномовним помахом правиці. Насуплені брови і палаючі очі робили його дебелу постать майже сміховинною. Та сенатор не сміявся, навіть не посміхався. І, здавалося, був цілком переконаний у тому, що має досить сили, щоб розчавити мене самим тільки помахом руки.

Повернувшись до столу, він узяв сигару і, відкусивши її кінчик, запалив. Потім обійщов навколо столу і плюхнувся в крісло. Імпресаріо зробив те саме, сівши поруч. Лише Томас лишався на ногах. Я мовчав, очікуючи, що сенатор продовжить свою промову. Сигара начебто трохи заспокоїла його. Риси обличчя пом'якшали, погляд став не такий холодний.

— Проте, — підніс він угору вказівний палець, — я все ще ладен вести з вами переговори. Єдине, чого не потерплю, — найменшого скандалу навколо мого, імені, Аресе. Будьте певні.

Сенатор знову приклазся до сигари.

— Може, — втрутився його помічник, — ми зможемо порозумітися, коли сеньйор Apec звіриться нам, чим викликане його прагнення стрітися з Каїтою.

— Причина зовсім проста, молодче. Мені платять за це.

— Хто платить? — поцікавився сенатор.

— Родина Рамераль.

— Он воно як! Виходить, ви стягуєте данину з мене… і одночасно з родини Рамераль. Та ви ж розбишака, Аресе!

Я сприйняв цю тираду з задоволенням, як хвалу.

— А навіщо вам бачитися з нею? — втрутився молодик. — Адже все, що вона знає по цій справі, вже розповіла поліції.

— Ти так гадаєш, друже? То чого ж ви боїтеся, щоб я побалакав з нею?

— Хто сказав, що ми боїмося?

— Я бачу.

Молодик повернувся до сенатора, усім своїм виглядом виявляючи нетерпіння. Той позирнув на Томаса.

— Вийдіть-но звідси, — мовив він до нього і повернув до мене свою похмуру фізіономію. — Apec, ми не можемо цілісшькии день ось так товкти воду в етупі. Краще поговоримо відверто. Ви маєте рацію, — визнав він, — я справді побоююсь, хоч і не того, що ви маєте на увазі: я не вбивав Сусанни. Але вибори на носі, а становище моє не досить міцне. Просто кажучи, я не можу дозволити собі бути втягнутим у цей скандал. Ось чому Каїта збрехала: я попросив її про це. Вона… і вся її родина зобов'язані мені безліччю дрібних послуг. — Я згадав напівзруйновану хатинку, яку перед тим бачив, і зметикував, якими мізерними мали бути ці «дрібні послуги». А сенатор вів далі: — Каїта збрехала свідомо, але саме вона могла б ствердити моє алібі, бо ми з нею разом полишили Сусаннин будинок близько пів на восьму. Проте така її заява означала б уплутати мене в скандал, і з поваги до мене вона про це уперто мовчала.

Я замислився.

— Якщо ви вийшли з нею разом близько пів на восьму, тоді саме ви останніми бачили Сусанну живою. Чом же Каїта назвала Рамераля, котрий пішов о сьомій годині?

Сенатор якусь хвильку про щось розмірковував; потім тріпнув дзвоником. Тут-таки влетів Томас, тримаючи руки під пахвами. Я всміхнувся.

— Скажи Каїті, нехай зайде, — наказав сенатор. Відтак, звертаючись до мене, додав: — Вона сама вам усе пояснить.

За кілька хвилин до кімнати зайшла Каїта. Вона ледь стримала здивування, побачивши мене, проте рішуче наблизилася до письмового столу і запитала:

— Чого ви бажаєте, сенаторе?

Він, затопивши в неї ніжний, майже батьківський погляд, промовив:

— Сідай, Каїто.

Жінка сіла ближче до столу, поруч з імпресаріо. Сідала зі страхом, немовби побоюючись зім'яти свій щойно випрасуваний формений одяг. Зодягнута була охайно, а обличчя виказувало тривогу, яку намагалась приховати, чекаючи, щоб сенатор пояснив, чого її викликано.

Сєнаторова фізіономія виливала таку ж солоденьку ніжність, яка сяяла на його передвиборному портреті.

— Каїто, я бажаю, щоб ти розповіла сеньйорові Аресу все, що знаєш з приводу смерті Сусанни.

Каїта позирала на нього, ніби не розуміючи. Губи її наче ворушилися, але зовсім беззвучно. Нарешті вона втупила в сенатора багатозначно-запитливий погляд.

— Забудьте про те, що я казав вам раніше. Забудьте про свою клятву. Зараз я жадаю, щоб ви говорили, — наполегливо повторив сенатор.

Жінка трохи змінила позу на своєму стільці, не припиняючи стежити за зборками свого відпрасованого вбрання.

— Про що ви бажаєте дізнатись, молодче?

— Про все, що сталося того вечора, — мовив я. — Спробуйте також згадати, чи не траплялося раніше чогось такого, що мало б відношення до вбивства вашої господині.

Каїта повернулась обличчям до сенатора, шукаючи схвалення; той ствердно хитнув.

— О п'ятій вечора прийшов сеньйор Рамераль, — мовила вона, замислено підносячи два пальці до вуст. — Він не часто відвідував сеньйору Сусанну, та коли приходив, то завжди о п'ятій годині, і до сьомої неодмінно залишав її. Того дня він пішов о пів на сьому.

— Певне, Сусанна попросила його піти в цей час, — зауважив сенатор. — Я подзвонив їй і сказав, що збираюсь навідатися до неї, щоб обміркувати ряд питань в зв'язку з її останнім листом. Вона запропонувала мені прийти після сьомої, бо зайнята. Звісно, я розумів, про яке заняття йшлося, і, за її бажанням, чекав до сьомої.

— Що сталося пізніше? — запитав я Каїту.

— О сьомій прийшов сенатор.

— Ви вказуєте точний час. Звідкіля у вас такі дані? Хіба ви дивилися на годинник кожного разу, коли до Сусанни приходив відвідувач?

Жінка ледь помітно всміхнулась.

— Не кожного разу, — пояснила вона, — але в мене був єдиний вихідний день на тиждень, і, коли прийшов сенатор, мені вже час було піти, але я не змогла.

— Чому?

— Причиною був я, — втрутився сенатор, — Попросив ії зачекати мене. Мав обговорити з нею сякі-такі справи, пов'язані з передвиборною пропагандою моєї кандидатури в тому кварталі, де мешкає Каїта. Ось чому вона не пішла.

Я позирнув на Каїту.

— Дуже добре. Пішов Рамераль, і прийшов сенатор. Що сталося далі?

— Нічого.

— Як це нічого?

— Ну, за якийсь час сенатор вийшов і довіз мене в своєму автомобілі до мого будинку.

Я важко зітхнув.

— Давайте по порядку, бабусю, — промурмотів я. — Сенатор із Сусанною перебували в спальні…

— Так, — промимрила вона. — Вони розмовляли..

— Голосно?

Вона знову поглянула на сенатора.

— Так, — відповіла по якійсь хвилі.

— Потім сенатор вийшов сам, а Сусанна зосталась у спальні?

Вона кивнула. Сенатор нібито поривався втрутитися в розмову.

— Гаразд, гаразд… Я аж ніяк не маю наміру заглиблюватись у деталі. Хотів тільки знати, чи вийшли ви разом. А звідки — не так уже й важливо. Сусанну вбив той, хто був з нею в інтимних стосунках. Більше того, з усього видно, що вона очікувала цю людину… Ви знали інших ії коханців? — звернувся я до Каїти.

— В неї було їх чимало. Та додому до неї приходило кілька: Рамераль, Падуа, Батлер; один військовий — полковник, за прізвищем Салінас, котрий не з'являвся відтоді, як його перевели у провінцію Ор'єнте, і Сегундо Вертьєнтес — власник казино. Більше не було нікого.

— Сенатор залишив вас удома й поїхав?

— Ні, ми відвідали кількох моїх сусідок, котрі хотіли познайомитися з ним.

— О якій годині скінчились ці відвідування?

— Вже після дев'ятої.

— І весь цей час ви невідступно були при сенаторі?

— Так.

— Чому ж ви збрехали поліції — о якій годині Рамераль пішов із Сусанниного будинку?

— Я заплуталась.

Я усміхнувся.

— Дивно, вас начебто нелегко заплутати.

— Але так було, — категорично заявила вона. — Поліція своїми запитаннями зовсім запаморочила мені голову, і я не знала вже, що їм казати. Сенатор просив, щоб не згадувала про нього, бо це може пошкодити його політичній кар'єрі. Поліція хотіла знати, хто приходив до Сусанни, але ж, опріч сенатора, там був тільки сеньйор Рамераль. Чом же він не міг виявитись убивцем Сусанни? Може, десь заховався, а потім, коли ми пішли, вернувся. А якщо ні, тоді чому він дав мені двісті песо, аби я не казала, що бачила його в будинку?

— Либонь, з тієї ж причини, яка була в сенатора: побоювався скандалу.

— Так він і сказав.

— Але, оскільки він не був сенатором, ви йому не повірили.

— Аресе…

— Так, сенаторе, розумію, все розумію. Дякую, Каїто, все гаразд.

Вона поглядом попросила сенаторового дозволу піти й одразу ж зникла.

— Ви задоволені, Apec?

— Ні. До речі, чому вона працює тут?

— Це я порекомендував її Сусанні — та попросила мене знайти служницю, якій можна було б довіряти. А коли Каїта зосталася без роботи, влаштував її в себе. Це жінка виняткових якостей.

— Ви маєте підстави так стверджувати. Як на служницю, то вона занадто пронозлива. Ну, мені вже пора йти.

Сенатор подзвонив у свій дзвіночок. Разом із Томасом зайшли ще ті два гевали, котрі сиділи обабіч мене в машині.

— Ви звідси не підете, Аресе, доки ми не знатимемо ваших намірів. Як я вже вам казав, не можу дозволити, щоб моє ім'я було причетне до цього скандального вбивства. Я не маю наміру застосовувати силу до вас… якщо ви тільки не змусите мене до цього.

Я схрестив руки.

— Не радив би вам застосовувати силу, — процідив я.

Сенаторові очиці стали зовсім крихітними, а слова вилітали з нього, як стріли з натягнутого лука.

— Тож не спонукайте мене до цього, Аресе. Яке вам діло до Сусанни? Та ніякого! І гадаю, що коли гроші не фальшиві, то вам однаково, з чиїх рук ви їх одержите. Отож складемо угоду. Ви собі шукайте вбивцю. Мене це аж ніяк не обходить… за умови, що ви не вплутуватимете в цю справу моє ім'я. Ось, беріть.

І він простягнув мені п'ять сотенних, я сунув їх у кишеню.

— Ви нібито забули, — мовив я, — що в газетах уже були деякі натяки про вас.

— Про це ми вже потурбувалися, — відказав сенатор, цинічно оголюючи зуби.

— Як же, — промимрив я, — у нас все продається і купується. — я притишено зітхнув. — Нехай мені повернуть пістолет, я їду.

— А… я можу покластися на ваше слово?

— Коли ви її не вбивали, то можете. Але знайте, трупами я не спекулюю.

Сенатор потер руки і наказав:

— Віддайте йому пістолет.

Томас повернув мені «люгер», який раніше був забрав у мене, і я перевірив обойму.

— Одвезіть мене в село. Там зосталась моя машина.

— Ваша машина тут, — уточнив Томас.

— Чудове обслуговування, — зауважив я, — просто чудове…

Хотів парадними дверима вийти, але сенатор попередив:

— Сюди, Аресе, прошу вас.

Ми пройшли в сусідню кімнату. Це була бібліотека. Попереду мене йшов Томас, позаду двоє громил з похмурими фізіономіями. Звідти ми вийшли до коридора, відтак у передпокій, котрий виходив на веранду.

Біля воріт при виїзді на трасу трохи загальмував. Там стояло двоє селян — охоронці володінь сеньйора сенатора. Один із селян послужливо наблизився; мабуть, він прийняв мене за одного з тузів, які гостювали зараз у будинку.

— Сеньйорові щось потрібно? — спитав.

Я трохи помовчав, зображуючи невпевненість, — цього вимагало моє запитання:

— Ви не бачили, сеньйорита Рамірес уже виїхала?

— Сеньйор помиляється, — відказав той, — сеньйорита Рамірес сьогодні не приїздила.

Саме це мені й потрібно було знати. Подякувавши охоронцям, натиснув на газ.

За годину я вже стояв перед сенаторовим особняком на П'ятій авеніді. Молода служниця у форменому одязі попросила мене зачекати в просторому холі, доки піде за сеньйоритою.

Минуло кілька хвилин, і я почув радісний вигук Гленди:

— О, Apec! — Умисно скромне вбрання підкреслювало чарівні форми її тіла.

Я підвівся і відповів усмішкою на усмішку.

— Які аморальні міркування привели вас сюди? — її губи зобразили сміхотливу гримасу.

— Чому обов'язково аморальні? — вигукнув я.

— Не знаю. Просто у вас-бо така репутація!.. Сідайте.

Я сів проти неї й осміхнувся.

— Поміркуйте самі: я прийшов сюди тому, що лише тут зможу споглядати найчарівнішу дівчину Гавани.

— О, та ви не просто аморальний, ви розбещений тип!

— Непогана характеристика.

— Якраз для вас, дурисвіта. Очі виказують вас. Адже вам кортить дізнатися про наслідки мого розслідування.

— Даруйте, я забув, що ви вивчаєте психологію… або щось подібне. Сподіваюсь, не завдав вам утруднень…

— Ані найменших, — з піднесенням відказала вона. — Ваше запитання прозоре, як водичка, — довірчо прощебетала вона. — За винятком однієї деталі, яку я не мала змоги перевірити, все інше визначено точно. Звісно, я не знаю, чи справді Падуа давав Сусанні гроші для аукціону. Але те, що він придбав картину у Франції як весільний дарунок і що його дружина подарувала її церкві,— цілком ствердилось. Падре Ісмаель, один із організаторів торгів, категорично запевнив мене в цьому.

— А що ви мали на увазі під «неперевіреною деталлю»? Про що йдеться?

— Ніхто з тих, з ким я розмовляла, не вірить, що картина фальшива.

— Отже, можна вважати історію цієї картини правдивою?

— Я такої думки!

— Дякую, ви зробили мені величезну послугу.

Вона провела мене до дверей. А там уже не в змозі була утриматись ще від одного запитання:

— Аресе, а ви й справді не викрали картину?

— Ну звичайно ж, ні! — вигукнув я. — Хіба в мене обличчя грабіжника?

Вона пирснула сміхом.

— «Розбещений тип» — це для вас занадто м'яке визначення, — сказала.

Щоб перевірити Сенаторове алібі, я знову поїхав до кварталу, де мешкала Каїта. Розмовляв з багатьма її сусідами. І всі підтвердили: приблизно в той час, коли вбили Сусанну, сенатор розмовляв з ними про переваги, які обіцяє голосування за його кандидатуру на виборах, що мають відбутися. З усього виходило, що сенатора слід викреслювати зі списку підозрюваних.

21. КВИТКИ?

Близько десятої години вечора я приїхав у контору. Задзвонив телефон. Зняв трубку. «Коли не припините втручання в справу Сусанни, можете вважати себе мерцем; термін минає завтра». Голос був глухий — очевидно, викривлений за допомогою носовичка. Поклавши трубку, я розкинувся в кріслі й замислився. Нараз мої роздуми перебив різкий звук пострілу. Мабуть, стріляли з потужної зброї, бо в моєму кабінеті загуркотіло, як від артилерійської канонади. Здолавши миттєву розгубленість, спробував визначити, звідки стріляли. В цей момент майже водночас пролунало ще два постріли. Вони прозвучали в коридорі на моєму поверсі. Схопивши «лю-гер», я вибіг у тісний передпокій, що правив за приймальню для відвідувачів. Тієї самої миті двері з силою розчинилися. Переді мною постав Вертьєнтес. Він важко дихав і намагався щось вимовити. Очі від зусилля повилазили з орбіт. Обличчя стало біле, мов стіна, за яку він чіплявся, і в крові, що ринула з горла, захлинулись його слова. Потім в очах спалахнув невимовний жах, і він як підтятий упав на підлогу.

Перескочивши через його тіло, я визирнув за двері. Коридор був освітлений, але в ньому тихо й безлюдно, лише світловий сигнал ліфта свідчив, що вбивця втік; я прожогом кинувся слідом за ним.

Я мчав униз, перестрибуючи через кілька східців, і, засапаний, швидко досяг першого поверху. Та ліфта не було там. Добігши до підвалу, я, нарешті, втямив наміри вбивці: виходити через головний вхід небезпечно, тож він, певно, скористався тим же шляхом, що я тоді, коли прагнув захопити зненацька карлика, який стежив за моєю конторою. Хоч шансів у мене мало, все ж я спробував перекрити йому вихід із сусіднього будинку. Затиснувши в руці пістолет, я вибіг на тротуар і щодуху став оббігати будинок «Атлантик». Перехожі здивовано позирали на мене, але я не зважав на них. Ось уже й звернув до кладовища. Та пізно. Чоловічок з кумедними ніжками якраз зіткнувся з якоюсь жінкою на тротуарі; навіть не глянувши на неї, він стрімголов побіг далі, до автомобіля, що стояв на Двадцять п'ятій вулиці. Переслідувати вбивцю я вже не мав рації.

Повернувшись до контори, уважно оглянув Вертьєнтеса. Він лежав серед кімнати горілиць. Надто багато смертей довелось мені побачити, щоб відчути потребу у медичній допомозі для огляду трупа. Незважаючи на калейдоскоп вражень під час гонитви за карликом, я готовий був заприсягнути, що Вертьєнтес змінив свою позу на підлозі. Коли б я відразу звернув на це увагу, тоді, можливо… Та від того, що я побачив у наступну мить, мені перехопило дух. В одній руці у Вертьєнтеса затиснуто авторучку. Це могло означати тільки одне. Вже конаючи, Вертьєнтес силкувався написати мені, що мав розповісти, задля чого й прийшов. Пальці ж другої руки міцно скоцюрблені. Я розціпив їх і витяг аркушик паперу. Та прочитати не встиг: з коридора гучно застукали в двері. Я похапцем сховав аркушик. Не встиг підвестись, як пружина дверей зарипіла, і на порозі з'явився поліцейський агент.

Хвилин за тридцять прибув Гастон; на його поораному обличчі прозирала сардонічна посмішка, а погляд очей перестрибував з мене на Вертьєнтеса і навпаки. Потім він зайшов до кімнати, супроводжуваний незмінним сержантом Гонсалесом. Обоє схилились над мертвим. Ніхто не вимовив і слова. Чути було тільки легкий скрегіт пружин від двигтіння дверних стулок.

Гастон з професійним спокоєм обслідував труп. Витяг Вертьєнтесові документи і нібито лишився не-задоволений. Кінчиками пальців помацав тонку муслінову тканину піджака вбитого і зробив гримасу. Відтак звів погляд на мене і, суворо насупивши брови, запитав:

— Хто це?

Мене розбирав сміх. Лейтенант поліції удає, що буцімто не знає одного з найбільших пройд серед ділків грального бізнесу.

— Невже не впізнаєте? — відказав йому з єхидством. — Це ж Вертьєнтес, власник казино.

Він ухопив прихований сенс мого запитання. Я всміхнувся, нехтуючи його загрозливий погляд.

Всі знали, що гру в рулетку заборонено. Та нікого з них це не обходило. Кожен або майже кожен поліцейський чин одержував свій хабар, залежно від свого становища на ієрархічній скалі. Ніхто не лишався осторонь, рулетка працювала на всіх.

Протявши мене поглядом, знов зайнявся мерцем. Ось він повернув труп. На Гастоновому обличчі з'явилась нова гримаса: у Вертьєнтеса на спині зяяло три акуратненькі дірки.

— Непогана робота, Аресе, — оголосив він, весело осміхаючись. Потім підвів голову і позирнув на свого підлеглого, — Агов, Гонсалес! Як на ваш погляд? Хороша робота — хіба не так?

— Саме так, — визнав той, — Гадаю, що цього разу сеньйорові Аресу доведеться багато про що давати нам пояснення.

— Либонь, так, — згодився Гастон, допитливо вдивляючись у мене, — Але ліпше б нам пройти до кабінету, як ви гадаєте, Аресе?

Я стенув плечима. Ці поліцейські нишпорки стояли на хибному шляху, хоч вони це й знали. Однак чи то вони вважали мене за дурня, чи, може, — ще гірше… Я все ж розплився в посмішці.

— Як зволите, — мовив їм. Відчинив двері й пропустив їх поперед себе.

Гастон, увійшовши, присів на стільці біля письмового столу. Коло нього Гонсалес. Я плюхнувся в крісло і став чекати. Вони не зводили з мене очей. Я ж спокійненько закурив, продовжуючи вичікувати.

— Нам хочеться вислухати вашу розповідь, Аресе, — вимовив Гастон, не припиняючи свердлити мене поглядом. — Сподіваюсь, ви не вважаєте, що ми маємо намір цілісіньку ніч відбути тут у вашій конторі, га?

— Господи! — вигукнув я, невдоволено зморщуючись. — Та невже ви насправді гадаєте, що я вбив цього типа? — Я витяг свій пістолет і простяг їм. — Хіба тут є сліди, що з нього щойно стріляли? — Гастон понюхав дуло «люгера», потім поклав його на стіл.

— Це ні про що не свідчить, — промимрив він, — адже ви могли скористатися іншою зброєю.

— Звісно, міг! — погодився я. — Але ж не скористався. Обшукайте контору, якщо бажаєте. Ви знайдете ще зброю, але з неї я також не стріляв.

— І все-таки, що ж означає цей мрець біля ваших дверей, Аресе? — спитав Гонсалес.

— Він був одним із Сусанниних коханців, — пояснив я. — Коли мені пришили те вбивство, я допитував його; але він мав бездоганне алібі. Я вже й забув про нього і раптом побачив його в дверях, продірявленого, мов решето. Схоже на те, що він прагнув про щось повідомити мене, але так і не встиг. Я переслідував його вбивцю до самої Двадцять п'ятої вулиці, але там він вислизнув од мене: на нього чекав автомобіль.

Гонсалес сумнівно скривився.

— А який вигляд мав убивця? — запитав він. — Гадаю, ви зможете дати нам його опис…

— Обличчя я не бачив, — одповів їм. — Це мала на зріст людина, майже карлик.

— Ви казали про алібі,— втрутився Гастон. — В чому воно полягало?

— В день убивства Сусанни Вертьєнтес перебував у Мексіці.

Гастон у замисленні зсунув пальцем свого капелюха на потилицю. Відтак зняв трубку, подзвонив до управління і значливим тоном наказав викликати судово-медичного експерта і слідчого. Повідомив мою адресу і повісив трубку.

— Гаразд, Аресе, — мовив до мене. — Надіньте свій капелюх, і зробимо з вами прогулянку до відділка.

Вони мені вже добре-таки остогидли, і я ладен був послати їх під три чорти. Але стримався. Взяв капелюх і вийшов слідом за ним. Гонсалес зостався всередині, споглядаючи кільця диму, які випускав із цигарки.

У відділку Гастон недовго докучав мені. Мене відправили до лабораторії, щоб перевірити, чи немає на моїх руках слідів нітроз'єднань. Цю ніч я перебув за державний кошт на якомусь горбкуватому ліжку. А на ранок мене без зайвих церемоній відпустили на волю.

Вже опівдні, сидячи в конторі, я зрозумів, що в мене з'явився новий привід для турбот, у записці Вертьєнтеса було надряпано лише два слова: «Квитки, Аресе». Я мало не вивернув свій мозок, та однаково нічого не міг уторопати. «Нісенітниця, суцільна нісенітниця», — промурмотів я нарешті, згадавши доктора Фауста з його пошуками істини. Скачавши з папірця кульку, я шпурнув ії до кошика для сміття.

22. ЛЮ-МЕЙ РОЗКРИВАЄ КАРТИ

О четвертій годині я пригнав машину на Дванадцяту вулицю. Уже входив до ліфта, коли мені вручили телеграму. Розпечатавши конверт, пробіг її очима.

Телеграма була від Уессона і Даггена, приватних детективів із Сан-Франціско:

Я піднявся до себе в контору. На канапі в приймальні сиділа Лю-мей. Коли побачила мене, її чорні розкосі очі засвітилися веселими вогниками. Бона була, як завжди, у барвистому шовковому вбранні, яке щільно облягало фігуру.

Лю-мей підвелася і після миттєвого вагання підійшла до мене, простягнувши руку.

— Я вже давненько чекаю на вас, — прощебетала на своєму китайсько-американському жаргоні. Узявши її руку, я посміхнувся.

— Шкодую, що змусив вас чекати, — відповів я, відмикаючи двері.— Слід було попередити, що прийдете.

Замкнувши двері, спробував пригорнути її до себе.

— Прошу вас! — мовила вона холодно, але ґречно. — Тільки не це. Не зараз. — Бона попрямувала до канапи, а я за нею.

— Даруйте, — вибачився, — зовсім забув, що ви належите Батлерові. Хоч і не втямлю, що це, чорт забери, означає. Купив він вас, чи як?

— Ні,— відповіла вона, усміхаючись, — я зв'язана клятвою. Але не намагайтесь зрозуміти це. Наше товариство віддало йому мене як рабиню. Я й поводжусь відповідно. Серед наших це старовинний звичай, — пояснила вона, знов осміхаючись, але вже сумніше. — Традиції не старіють!

— Я вже чув про це товариство, — мовив їй, сідаючи поруч. — Воно зветься Лонг, чи не так?

Вона кивнула.

— Певно, сеньйор Батлер оповідав вам про нього.

— Так, дещо казав. При цьому Батлер, з усього видно, надто дбав про те, щоб розповісти мені лише таке, що його якоюсь мірою влаштовувало, — Я зазирнув їй у вічі, і вона заморгала. — Те, що він мені розповів, скидалося більше на китайську казочку для розваги немовлят… Може, ви маєте бажання доповнити розповідь.

Вона скочила наче ображена і якусь мить позирала на мене з докором. Потім дещо пом'якшила вираз свого обличчя.

— Мені не до вподоби ваш тон, Аресе, — докірливо мовила вона. — Я… я прийшла, щоб вибачитись, а ви ускладнюєте мої наміри.

— Вибачитись? За обшук в моєму номері?

Вона ствердно кивнула.

— Це він примусив мене.

— Хіба так просять пробачення?

— Я… хочу сказати… Ради бога, Аресе! Що ви жадаєте, щоб я сказала?

— Правду. Що ви вчинили обшук з власної ініціативи, на свій страх і риск.

— О господи! — Очі її розширилися, зображуючи великий подив. Вони виглядали, мов дві іскристі скалки яшми. — Як ви можете казати таке?

Я наблизився до неї і щосили притягнув до себе. Вона не опиралася. її серце затріпотіло в мене на грудях, її вологі вуста трохи розтулилися. Потому вогники в ії очах перетворились на язики полум'я — полум'я жаги. З такою ж силою, з якою пригорнув до себе, я відсторонив її.

— Так ми ні про що не домовимося, моє золотко. Побалакаємо краще про китайську казочку.

Вона знеможено зітхнула.

— Невже ви завжди такий дратівливий?

— Ні, тільки тоді, коли жадаю почути китайську казочку, — наполягав я далі.

Вона знову зітхнула, й на обличчі в неї позначилась легка посмішка.

— Але… як же він? — прощебетала вона. — Коли я розповім вам правду, я зраджу його, а я зобов'язана бути йому вірною.

— Овва! Чи варто хвилюватися? До того ж він і без цього підозрює вас у зрадництві, я певен цього.

— У чім він може мене запідозрювати? — Цього разу ії здивування було щирим. — Гаразд, не стану заперечувати — останнім часом він поводиться якось дивно. Але чому ось ви так переконані, що я зрадила його?

— Дійти такого висновку було не важко, — відказав я, знизуючи плечима. — Гадаю, що Батлер мало кому довіряє… або довіряв. І один із тих, кому він довіряв, викрив Шестипалому справжню цінність священної урни… Звичайно, якщо Батлер не обдурив мене і вона дійсно має ту цінність, яку їй приписують.

Вона опередила мене, схвильовано вигукнувши: «Безперечно, має».

Я вів далі:

— Чінь-лі, або точніше, Вонг-лі, я гадаю, поза всякою підозрою, а важко припустити, щоб такий тип, як Батлер, довірив свої таємниці більше, як двом особам. Навіть і така кількість здається мені надмірною. Виключивши Вонг-лі, я дійшов висновку, що зрадницею були ви, — закінчив, лукаво всміхаючись.

Вона знову наблизилась до мене впритул. її очі, якими вона вдивлялася в мої, випромінювали якийсь чаклунський блиск. Вона вп'ялася своїми вустами в мої, потім відійшла і стала скоса дивитись на мене.

— Я це вчинила не з метою вплинути на… на вашу душу, — прошепотіла вона. — Я лише підкорилася вибуху своєї плоті. Втім, хочу зробити вам пропозицію… Йдеться про діло, звичайнісіньке діло.

Я провів тильним боком руки по губах.

— Вплив? — мовив я. — я вже виключив його. — Подивимось тепер, що буде з ділом.

Вона замислено кусала губи. Потім прошепотіла:

— Дайте мені, будь ласка, сигарету.

Я вставив у її устонька «Прем'єр» і запалив сірник. Вона задумливо випустила дим, уникаючи мого погляду. Я вперше бачив, як вона курить.

— Насамперед хотіла б, щоб ви знали: урна коштує дуже багато. Певно, набагато більше тієї суми, яку вам назвав сеньйор Батлер… Скільки, з його слів, вона коштує?

— Сто тисяч, — не вагаючись відповів я. — Звісно, не враховуючи її цінності як історичної реліквії… хоч це і не має особливого значення, коли покупець — ваше товариство.

— Сто тисяч? Він вам так сказав? — вона всміхнулася, — Наше товариство, Аресе, дасть півмільйона тому, хто поверне її цілою і неушкодженою.

Я спробував осміхнутися, але спромігся тільки зобразити скептичну гримасу.

— Ви не вірите мені?

— Повірити важко, — зізнався я, — Зробити пропозицію неважко, але ж півмільйона — величезна купа грошей.

— Отже, не вірите? — повторила вона.

— Як же, як же. Я людина вельми довірлива. Але що ви, приміром, відповісте, коли доведу, що володію цією урною, і зажадаю одержати компенсацію? В такому випадку це перестане бути просто пропозицією, це вже півмільйона доларів. Чи існує якась легальна можливість одержати цю суму?

— Либонь, ні, адже Лонг — таємне товариство, що перебуває у вигнанні, в Сполучених Штатах. Та можу розвіяти ваші побоювання: закони товариства непорушні й своєї обіцянки воно ні за яких обставин не порушить… хіба що людина, котра поверне урну, виявиться замішаною в її крадіжці… як це маємо у випадку сеньйора Батлера.

Ця заява аж ніяк не здивувала мене. З певного часу я і сам це запідозрив.

— Розкажіть-но про це, — мовив я, не дивлячись на неї.

— Як я розумію, — почала Лю-мей, — ви вже маєте уявлення про походження цієї урни і про обставини, за яких вона опинилась у Північній Америці. Це я промину. До того ж не воно найголовніше. Справа в тому, що під Батлеровою машкарою байдужості ховається несамовитий колекціонер. Він неспроможний був вистояти перед спокусою заволодіти реліквією, навіть усвідомлюючи, в яку халепу може через те вскочити. Згодом, зокрема з метою відвести від себе підозру, він висунув ідею встановити «священну частку викупу», як назвали суму вступного внеску кожного новопосвяченого. Спочатку ці суми витрачались на таємних емісарів, котрі їздили повсюдно по білому світу, намагаючись виявити урну. Оскільки це не дало наслідків, кількість емісарів поступово скорочувалась, а гроші в скарбниці товариства нагромаджувались, і вже досягли неймовірної суми — у півмільйона доларів.

Лю-мей змовкла на хвильку, а я зручніше вмостився в кріслі.

— В мене складається враження, що вам нудно, — ображено промовила вона.

— Навпаки, золотко моє, продовжуйте, — відповів я, затоптуючи недопалок.

— Хоч крадіжку й було сплановано блискуче, — провадила вона далі,— все ж деякі дрібні деталі вказували на сеньйора Батлера, але не можна було, грунтуючись тільки на підозрах, обвинуватити члена товариства, а такого, як Батлер, і поготів. Адже він уходив до складу Вищої ради. Минав час. Сеньйор Батлер придбав мене як рабиню, бо товариство Лонг дотримується, хоч і потайки, цього тисячолітнього звичаю.

— Але… як же закон? — спитав я здивовано.

— Який закон?

— Той, що охороняє від подібних дій. Завжди ж бо знайдеться хто-небудь, хто збунтується.

Вона гірко всміхнулася.

— Де в чому ви, люди Заходу, занадто наївні. Всі члени товариства — поважні, заможні, впливові громадяни. Вони одружуються, ведуть цілком нормальне повсякденне життя, а крім того, мають одну або кількох рабинь. Вони купують їх, потім годують, одягають, дають освіту (аби ті спроможні були скрашувати господареві час дозвілля), а інколи ці рабині, як то сталося й зі мною, здобувають владу над господарем і кінець кінцем виходять за нього заміж… У цьому разі забобони відпадають, і колишня рабиня стає ще одним повноправним членом високошановного товариства Лонг.

Я глянув на неї. її яшмові очі випромінювали спокусу. Я підвівся і підійшов до свого стола. Удав, буцімто впорядкував якісь папери, потім наблизився до вікна. Вона стежила за мною весь час.

— Не дуже переконливо, сеньйоро. Та й чи може бути переконлива жінка, що називає свого чоловіка «сеньйором»?

— Це звичка, яку я зберегла ще відтоді, як була рабинею.

— Гаразд. Вони підозрювали Батлера, але нічого не змогли довести… Що було далі?

— Сеньйор Батлер, — вона одразу ж поправилась, — мій чоловік перевіз урну на Кубу. Усвідомлюючи, як небезпечно йому тримати ії при собі, продав Сусанні під виглядом речі середньої вартості… Я хочу сказати, за ціну не надто високу, щоб не викликати в неї підозру і не таку й низьку, щоб вона не лишилася байдужою. До того ж документ на володіння, який він показав їй, був фальшивкою. Щоправда, фальшивкою досить удало зробленою, в чому, слід віддати належне моєму вельмишановному чоловікові, на те він майстер неперевершений.

Я підійшов до неї й провів губами по її щоці, прошепотівши:

— Ти вже скінчила?

Легкий дрож пробіг по її тілу. Вона повернулася до мене. її яшмові очі стали ще спокусливіші.

— Ти мені не віриш? — Вона теж звернулася до мене на ти.

— Так, не вірю, — буркнув.

Я вдруге провів губами по її щоках.

— Поглянь на мене! — її слова, немов оповиті легким ароматом, повисли в повітрі.— Невже ти вважаєш, що я здатна збрехати тобі?

— Звичайно!

— В такому разі прощавай! Я мала намір дещо запропонувати тобі, але для цього потрібен мужчина, який довіряв би мені. Ти ж виявився не таким.

Вона спробувала було підвестись, але я притримав її, змусивши сидіти.

— Послухай-но, золотко моє, іншу казочку. Трохи переконливішу. — Я підійшов до стола і запалив сигарету. Випустивши дим, став різко кидати слова: — Батлер і ти знали, що у Сусанни в урні зберігається якась цінна річ. Що то за річ? Гаразд, поки що це не має значення. В усякому разі, цінність цієї речі компенсувала її викрадення. Проте у вирішальний момент Батлерові забракло рішучості на це, і він удався до послуг Шестипалого. Ось тут-то й заковика. Батлер не міг сказати йому відверто: мовляв, у Сусанниній квартирі знаходиться шкатулка, всередині якої ось те і те; украдіть її для мене! Цілком ясно, що сталося б при цьому. Як же було переконати його, що цінність урни полягає не в тому, що знаходиться всередині, а в ній самій? Ось так і виникла версія з товариством Лонг. Уява в Батлера незвичайна. Легенда про Лонг гідна його генія, вона полонила мене. Либонь, і Шестипалого теж. А чом би й ні? Адже ії сюжет блискуче розроблено, і він абсолютно ймовірний. — Я знову підсів до неї і погладив її вушко. — Ти заслуговуєш поздоровлень. Ти з Батлером — чудова пара.

— Були.

— Так, можливо. Я забув, що тепер він підозрює тебе. Хоч і не знаю, доки ви будете прикидатися.

— І ти вважаєш мене за таку ошуканку?

— Ще за більшу, — прошепотів я.

Вона трохи випросталась на канапі й глибоко зітхнула, ії погляд, до того підступний, набув тепер відтінку жартівливої наївності.

— Невіра ти невиправний, — мовила, цнотливо відводячи очі на квіточки своєї сукні. З хвилину ми обоє мовчали: я споглядав її, а вона нігтем указівного пальця обводила квітчасті візерунки на сукні. Не підводячи очей, запитала: — Чого ти такий впевнений, що я брешу?

Я дістав телеграму і підніс до ії очей.

— Ти маєш рацію, — визнала вона, безсоромно всміхаючись. — Я вже стільки разів повторювала ці вигадки, що й сама почала їм вірити. Та, скільки я тебе знаю, навряд чи це бентежить тебе. Ти ж бо аж ніяк не праведник, адже так?

— Звісно, ні,—відказав я. — Але скажи мені: чи є хоч дещиця правди в цих небилицях про товариство Лонг?

— Так, деякі історичні події… Опріч того, я певна, хоч сам Батлер мені й не казав про це, що він поцупив якусь культову річ в організації, до якої належав. Внески ж для викупу — його чистісінька вигадка.

— Скажи мені відверто: Батлер твій чоловік чи ні?

— Ні. Він натрапив на мене в Сан-Франціско на китайському базарі, намалював мені вельми райдужну картину, і я пішла за ним. Не тому, що вірила його словам, а тому, що там мені вже остогидло все.

Потім виявилось, що він гедоніст, який живе в атмосфері розкоші, й це мене зачарувало. До речі, я не була здивована, коли дізналася, що він шахрай. На мою думку, майже всі чоловіки такі. — Вона задерла голову, пильно вдивляючись у стелю. — Дай мені, будь ласка, сигарету.

Я вставив сигарету їй у губи й підніс запальничку. Вона з насолодою випустила дим.

— Тебе ж це не хвилює, правда? Я найгіршої думки про чоловіків. Тебе теж не вважаю винятком. Втім, ви з ним удвох поєднуєте риси мужчини, про якого я мрію. Ти рішучий, навіюєш страх і, маю підозру, відчуваєш задоволення від тих ризикувань, на які зважуєшся. Він освічений, витончений, але, безперечно, боягуз. Саме через його боягузтво ми й не володіємо реліквією. Навіть знаючи, що нам загрожує банкрутство, він не спромігся взяти на себе особисто риск, пов'язаний з крадіжкою. Я прохала його, благала, переконувала, що посилати за урною когось третього означає неймовірно ускладнити справу. А ді-ло-то простіше простого: ми знали, де Сусанна зберігала шкатулку, лишалось тільки прийти і привести в дію таємний механізм. Ми ж добре знали той механізм, бо Сусанна придбала урну в нашому магазині.— Вона відкинула недопалок і обернулась до мене. — Все було гранично просто. Ти не став би вагатися, правда? А він завагався. Хотіла піти я, та він і мене не пустив — невиправний боягуз. Який жаль!

— Можливо, він не так боягуз, як розсудливий. Я повитрушував усе вмістиме з цієї урни ще перед Шестипалим. Там не було нічого, опріч інтимних листів.

Вона знову відкинула голову на спинку канапи.

— Ні, саме там усе й лишилося, — прошепотіла вона. — Я була свідком, як Сусанна сховала те до шкатулки після того, як… одержала повідомлення. Просто ти привів у дію тільки першу пружину механізму. А її єдине призначення — заводити в оману… От коли б ти розчинив далі!

— З усього цього ти припускаєш, що Шестипалий володіє вмістимим шкатулки, навіть не підозрюючи про нього?

— Я певна того, а не припускаю. А може, ти нас усіх ошукав і сам володієш нею? Хоч така можливість здається мені майже неймовірною.

— Чому тобі так здається? Я тримав урну в руках і знаю її секрет.

— Ні, любий, у тебе ії нема. Коли б ти заволодів нею, то вже розпочав би з нами торги. Тому що неможливо, не вбивши нас, дістати хоч на шеляг користі з цієї «речі». Досить було Батлерові або мені тільки заїкнутись — і справа у тебе зійшла б нанівець.

— Гаразд, я цієї речі не маю. І що ж далі?

— Я гадаю, що зможу оволодіти нею. Я вже мала кілька зустрічей з Хуаном, і він начебто виявляє схильність до мене, — вона підступно всміхнулася. — Але я не можу покладатися тільки на це; я потребую підтримки людини сильної й рішучої. Така людина— ти.

— Не будь така впевнена в цьому.

— Невже переді мною ще один Батлер? — агресивним тоном запитала вона.

— Заспокойся, моя крихітко. Твої перевтілення завдають шкоди тобі ж. Чом я не можу вважати, що саме мене, а не Шестипалого чи Батлера ти прагнеш обдурити? Хто така справжня Лю-мей? Полохливе і беззахисне створіннячко, котре я вперше споглядав у Батлеровому кабінеті? Крутійка, що приходила до мене в готель? Чи та, хто спокійнісінько пропонує мені зараз відправити на той світ Шестипалого, аби відібрати в нього якусь річ, і при цьому не довіряє мені, не каже, про яку саме річ ідеться?

— Я не сказала тобі, що за річ зберігається всередині урни тому, що… тоді я вже була б не потрібна тобі.

— Не будемо більше теревені правити з цього приводу, золотко моє. Годі й сумніватися — ти вважаєш мене за дурня заплішеного і не помиляєшся, бо я згоден іти за тобою. Де перебуває Шестипалий?

— Не знаю. Він не ночує двічі на одному місці. Це він зв'язується зі мною, а не я з ним. — Вона підвелася. — Коли він це зробить, я тебе повідомлю. Мушу вже йти, любий. Батлер сказав мені, що виїжджає з міста, а до його повернення я маю бути вдома. Необхідно, щоб розвіялись підозри, які останнім часом виниьспи в нього, — Вона простягнула руку, — До скорого побачення, любий!

Я підвівся з канапи, щоб провести ії до дверей. Але те, що побачив у вікні, змусило мене підштовхнути її. Вона здивовано позирнула на мене.

— Що сталося?

— Щойно я побачив Батлера, люба.

23. ПАРФУМИ ЛЮ-МЕЙ

На вустах у Лю-мей застиг зойк подиву.

— Невже він? Ти впевнений, що це він?

— Заспокойся! Не думаю, що він заявиться сюди. Ймовірніше, що він просто шпигує за моєю конторою.

Лю-мей прикусила губу. Вона здавалася дуже збентеженою.

— Гадаю, ти вжила якихось застережних заходів, коли йшла з дому, — мовив я.

— Так… так, звичайно. Але він такий недовірливий! Запевнив мене, що поїде з міста і не повернеться аж до вечора. Гадаєш, він стежив за мною?

— Все можливо… Хоч, певно, він вистежує саме мене.

— Боже мій! Як же я виберуся звідси непомітно?

— Це я візьму на себе, коли настане час. А скажи-но мені, в зв'язку з тією пропозицією, яку ти мені щойно зробила, що ми робитимемо, коли стрінемося з Шестипалим? Адже в тебе, мабуть, є якийсь план, хіба не так?

— Ні… ні, прошу тебе! Полишимо це на інший раз. — Вона підвелась і навшпиньки підійшла до вікна. — Він усе ще там, — вигукнула вона, нервово змахнувши рукою. — Ти не можеш вивести мене звідси як-небудь… як-небудь так, щоб він не побачив мене?

— Звісно, можу, та я вирішив не робити цього, доки ти не розповіси до кінця, в чому суть цієї справи.

Вона повернулась до мене з виразом безпорадності на обличчі.

— Невже ти не усвідомлюєш, в якому я становищі? Коли Батлер застане мене тут — живою не випустить. Невже ти цього хочеш?

Полишивши крісло, я наблизився до неї.

— Та не такий уже він жорстокий, як ти його змальовуєш. До того ж він нібито й не думає підніматися сюди. Ми ще маємо змогу побалакати якусь часинку.

Але я помилявся. Визирнувши знову у вікно, побачив, як Батлер перетинає вулицю, прямуючи до будинку «Атлантик». Лю-мей пойняла паніка.

— Ступай за мною! — гукнув я.

Схопивши ії за руку, витяг у коридор.

— Заходь до жіночого туалету, — наказав я, — і чекай, доки покличу тебе.

Вона підкорилася, витріщивши очі з переляку. Тоді я повернувся, знову сів у крісло і закурив.

— Заходьте, — запросив я, почувши дзвоник.

Двері прочинились, і на порозі з'явився Батлер.

Ще до того, як зайти, він озирнувся навколо. Та в його погляді я не помітив ознак того, ніби він сподівався виявити тут когось. Скоріше це була звичайна обачність людини, що вперше потрапила в нову обстановку. Нарешті він спинив свій погляд на мені.

— Ола, Аресе! — попривітав він мене і мляво перетнув кімнату.

Я відповів йому нахилом голови.

— Сідайте, Батлер, і скажіть, чим зобов'язаний, що ви вшанували мене своїм візитом.

Він розкинувся у найближчому до столу кріслі й схрестив наманікюрені пальці своїх рук. Кидались у вічі його білі зуби і тонкі вусики, що облямовували рот. Потім він глибоко зітхнув, немов для того, щоб виповнити легені свіжим повітрям. Нараз увесь завмер. Обличчя стало похмурим, а погляд — холодним і твердим, ніби граніт.

— Де Лю-мей, Аресе?

Він вимовив це без навмисної афектації, але тоном таким же твердим, як і його погляд. Відзначив я також і деяку невпевненість, що прохопилася в голосі його. Я відкинувся на спинку крісла і повернувся з ним разом, аж доки не опинився віч-на-віч з Батлером.

— А чому ви в мене питаєте про це?

Стуливши губи, він став принюхуватися довкола.

— Я знаю, що вона була тут, — упевнено промовив він.

— Хіба цими духами користується сама тільки Лю-мей?

Батлерові очі звузилися ще більше.

— Я ненавиджу збіги, Аресе. Звісно, не виключено, що якась інша жінка, котра користується тими ж парфумами, щойно побувала у вас, але я волію думати, що було не так.

Раптом він зиркнув у протилежний бік і багатозначно закрутив головою: «Який же я бовдур!» — вигукнув і вибіг у коридор. Стрімкість рухів Батлера перешкодила мені затримати його. Він рушив до жіночого туалету, де сховалась Лю-мей.

Я зайшов туди ж, майже наступаючи йому на п'яти. Він обшукав усе; та дарма — Лю-мей зникла. Тільки ледь чутний аромат духів — слід ії перебування — ще витав у повітрі.

Батлер прошив мене поглядом.

— По-вашому не вийде, Аресе, — і показав мені спину.

Я повернувся до себе в контору й сів. Коли намірявся вже запалити третю сигарету, задзеленькав телефонний дзвінок. Голосок Лю-мей усе ще повнився жахом.

— Я чекав на твій дзвінок, — мовив я. — Не раджу тобі зараз повертатися додому. Батлер пішов звідси у вельми агресивному настрої.

— Я й не мала наміру повертатися, — відповіла вона. — Він, певно, вже про все здогадався.

— То як же з тим ділом, серце моє, яке ти запропонувала мені?

— Я не можу говорити про це зараз. Подзвоню то бі пізніше.

Я мало не вилаявся крізь зуби.

— Може статися, що я втрачу інтерес до нього, — відповів я.

— Я дуже шкодуватиму, — сказала вона, притишивши голос. — Та гадаю, ти все ж візьмеш участь.

— Не будь так переконана, — заперечив я. Вона почала було щось нашіптувати, але я перебив її: — Гаразд, гаразд, якщо ти мене тут не виявиш, залиш для мене повідомлення в «Пласі», — Я проказав їй номер телефону, додавши: — Спитаєш Карлоса.

24. КІНЕЦЬ ОДНОГО ГНОМА

Пролунав телефонний дзвінок. Трохи підвівшись у ліжку, я вилаявся крізь зуби — стрілки будильника, які світилися, показували пів на четверту ночі. Я простяг руку до телефону і підняв трубку.

— В чім річ?

— Наш приятель не в гуморі.— Це був голос сержанта Гонсалеса, але звертався він наче не до мене— скоріше перемовлявся з Гастоном. — Ми перебуваємо в моргу, Аресе. Приїздіть сюди. Хочемо вам дещо показати.

— Яку чортовину вигадали ви цього разу? — спитав я.

— За півгодини дізнаєтесь, — сказав він і почепив трубку.

Поклавши й собі трубку на важіль, став замислено визирати у вікно. Дощ шалено періщив у шибки. Надто паскудна була ніч, щоби відвідувати морг чи будь-яке інше місце.

Затягнувшись сигаретою, я, не кваплячись, випустив дим. Потім відвернувся од вікна й обвів поглядом кімнату, що поринула у зеленуватий півморок від миготливого світла якоїсь неонової реклами. Сівши на край ліжка, знов затягнувся, відтак загасив сигарету в попільничці.

«Знову мрець, — мовив до себе. — Хто на цей раз? Коли б тільки ці поліцейські нишпорки не були такі потайні…»

Захопивши плащ, вийшов у коридор. Продовжуючи чортихатися, я спустився сходами до вестибюля. За стойкою спав портьє. Нічний сторож, сидячи на дивані, спостерігав струмені дощу. А на іншому сиділи, посміхаючись, Гастон і Гонсалес.

— Ми знали, що ви підете через цей вихід, Аресе… аби вирушити до моргу, певна річ.

— Що скоїлося?.

— Самі побачите.

Я вдягнув плащ і вийшов слідом за ними на вулицю. У моргу пройшов за Гастоном крізь двері, які охороняв поліцейський. Гонсалес ішов за мною. У величезному холодному залі ми пройшли кілька кроків. Гастон зупинився перед одним із столів на колесиках і рвучко зняв простирадло з трупа. Я подивився. Якщо Гастон сподівався що-небудь вивідати з моєї реакції, то його спіткало серйозне розчарування. Жоден м'яз обличчя мого не здригнувся. Втім, фізіономія цього чоловічка ні про що не нагадувала мені: я ніколи його не бачив. Проте щось невловиме здавалося мені в ньому знайомим.

— Хто це? — спитав я, підвівши погляд.

Гонсалес зітхнув. Губи його скривилися в іронічній гримасі. Гастон же підозріло позирав на мене.

— Гаразд… гаразд, Аресе.

Я знову подивився на спотворене обличчя карлика. Його застиглі риси були забруднені. В різних місцях у його шкіру вкраплено щось подібне до суміші крові й багна — видовище зловісне й огидливе.

— Хто це? — повторив я.

Нікотрий із них не вимовив і слова, наче обидва оніміли.

Тільки глузливо та багатозначно обмінювалися поглядами й після кожного такого погляду осудливо позирали на мене. Я втомився від того.

— До бісового батька вас усіх! — загорлав, показуючи їм спину.

— Ви арештовані, Аресе, — промовив Гастон. — Ані кроку з місця!

Я оглянув цей зловісний холодний зал. На інших столах також лежали трупи померлих не своєю смертю…

Я обернувся до поліцейських.

— Ви вбили його, Аресе.

Я трохи відступився, щоб мати змогу дивитися їм просто у вічі.

— То, виходить, це я його вбив, еге?

Відповіді не було; вони не зводили з мене очей, мов закам'яніли.

— Навіщо ж я його вбив?

— Із-за поділу здобичі,— відповів Гастон.

Я показав їм одразу всі свої зуби — надто просто все в них виходило.

— Ось тобі й маєш, дивіться, як легко!

— Ваша іронія непереконлива, Аресе. — Гастон поставив пістолет на запобіжник і сховав його. — Попервах він збирався уколошкати вас і тільки через випадковий збіг обставин не здійснив цього. Потім ви його порішили. Цілком логічно, ми цього й чекали.

— А, то ви шукаєте козла відпущення!

— Помиляєтесь, Аресе, — утрутився Гонсалес. — Заперечення знайомства з карликом вас не врятує. Ми знаємо, як усе це сталося.

— Так? Ну, то повідайте мені. Тоді всі троє знатимемо це.

— Скоро вам доведеться облишити ці жарти, Аресе. Ми не заперечуємо, що спершу самі помилялись, проте — карамба! — хто ж не помиляється? Важливо те, що зараз ми на правильному шляху. Ви не вбивали Сусанни. Ми упевнились, що ви навіть не були знайомі з нею; однак у вечір її смерті ви побачили вбивцю або якийсь слід привів вас до нього пізніше. Після вашого арешту, а потім звільнення ви і далі уперто не відмовлялись від своїх намагань знайти вбивцю. Навіщо, Аресе? Ми ж бо попереджали, щоб ви припинили втручатися в цю справу, але ви ігнорували наші застереження. Було очевидно, що ви прагнете зібрати якомога більше доказів проти тієї людини, котру вже почали шантажувати. Тобто проти цієї людини, — пояснив він, указуючи на карлика. Потім зробив паузу. Я засміявся. Гонсалес поглянув на Гастона, немовби шукаючи схвалення. Потім провадив далі: — Цей суб'єкт утомився від вашого шантажу і вирішив ліквідувати вас. Того вечора, завдяки тому, що ми вчасно прибули до вашої контори, його пристрій не спрацював; тоді ви подумали, що настав час порішити його самого.

Я всміхнувся. Тож, виходить, це той самий карлик! Звичайно, спершу мені спало на думку, що це міг бути його труп, але ж міг бути і не його. Не єдиний же він карлик на все місто. А коли мені випадало побачити його, темрява й чимала відстань заважали розгледіти карликові риси. Я знову глянув на нього. Годі сумніватися, це той самий клятий карлик.

— Гаразд, — мовив я, — справа ясна. Він намагався вбити мене, і я вбив його. А Вертьєнтес? Кому ви його почепите на шию? Теж мені?

Гастон зробив якийсь жест, і Гонсалес поступився йому словом.

— Як ви самі сказали, тільки не жартома, а всерйоз, справа ясна, Аресе. Ось як приблизно відбувалися події. Вертьєнтес наймає карлика, щоб той убив Сусанну, сам же готує в цей час своє мексіканське алібі. Через випадковий збіг, саме в цей день ви приходите за сенаторовими листами, як визнала його дочка; там виявляєте мертву Сусанну. Карлик, який не встиг зникнути і змушений сховатися, завдає вам удару по голові й з метою скласти на вас вину за вчинене вбивство викликає нас, а сам тікає, полишивши, проте, якийсь слід, який дозволяє вам потім відшукати його. Тоді між вами двома розгортається двобій за здобич, яку карлик, мабуть, усупереч Вер-тьєнтесовим указівкам, поцупив у Сусанни. Аби остаточно загнати його на слизьке, ви наполегливо збираєте докази проти нього. Викликаєте Вертьєнтеса, щоб порозумітися з ним проти цього чоловічка. Той розгадує ваш план і нашпиговує тіло Вертьєнтеса свинцем… А то, може, дізнавшись про Верїьєнтесову таємницю, ви викликали його до себе з метою шантажу; звісно, певні прогалини ще є, але… що ж, ваше зізнання, сподіваємось, заповнить їх! — Він прикрив труп карлика дешевою полотниною, що лежала на столі, й сухо промовив: — Ходімо!

— Блискуче опрацьована версія, — зауважив я, не рушаючи з місця. — Вона має лише одну вразливу ланку: я карлика не вбивав. І навіть не знаю, від чого він помер.

Гастон засунув руку в кишеню піджака і витягнув якийсь предмет.

— Це вас наводить на якусь думку?

Я простягнув руку і взяв. Це був болт… вірніше, те, що лишилось од нього. Кидалось у вічі, що його було підтерто терпужком. Щоб установити це, аж ніяк не треба бути експертом.

— Що це? — байдуже поцікавився я.

— Болт, — відповів Гонсалес, — Не станете ж ви твердити, ніби не знаете, що таке болт, правда? — В його тоні відчувалися глузливі нотки.

— Звичайно, не стану, але яке він має відношення до цієї справи?

— Цей болт од гальма автомобіля, на якому їздив карлик, — пояснив Гастон. — Гадаю, це освіжить вашу пам'ять. Він улаштовував пастки для вас і зазнав невдачі. Ви поквиталися з ним, і ось результат. — Його вказівний палець тикав на стіл. — Ви, либонь, виявились спритнішим.

Тепер я зрозумів, звідкіля взялася грязюка на нерухомому обличчі карлика: під час влаштованої автомобільної аварії тіло його вивалялося в землі.

— Ходімо, — повторив Гастон.

Я не став заперечувати. Мій мозок запрацював блискавично. Все складалося проти мене. Вони шукали, кого б зробити козлом відпущення, а я був тут як тут.

Запаливши сигарету, рушив поперед них. Зробивши кілька кроків, зупинився: мені необхідно було поміркувати.

— А як ім'я цього карлика? — спитав я, водночас прикидаючи свої шанси першим вихопитись на вулицю.

— Сесар Бламбіно, — відповів Гастон. — Він мав прізвисько Спритник. Не знаю, чи то через його малі габарити, чи тому, що він робив у цирку. Останнім часом, правда, він продавав лотерейні квитки.

Мій мозок блискавкою пронизала згадка про записку Вертьєнтеса: «Квитки, Аресе». І я спитав себе, чи не має відношення до цього загиблий карлик — продавець квитків.

— Навіщо ви йому це оповідаєте, лейтенанте? — втрутився Гонсалес. — Він-бо знає справу не гірше за нас.

— Не має значення, — мовив Гастон. — Знаючи, що ми в курсі, він не робитиме спроб обдурити нас.

Я виразно чув їхні слова, хоч і далі робив відчайдушні спроби знайти правильний вихід. Шанс, якого я так наполегливо шукав, настав, коли ми підійшли до дверей. Ш,оправда, поганенький був шанс, але я, не вагаючись, скористався ним. Коли ми підійшли до дверей, через поріг якраз заходив службовець моргу, штовхаючи поперед себе візок, на якому лежав якийсь тип із застиглими рисами мумії. Зіщулившись, я просунувся повз нього, в той час як Гастон і сержант Гонсалес виявились на кілька секунд відокремлені од мене візком. Не гаючи часу, я щосили штовхнув візок на них і дав дьору. Від несподіванки вони завмерли.

Я тікав, не відчуваючи під собою ніг. Стрімголов перетнув дорогу і вибіг на територію цвинтаря, петляючи поміж хрестів і могильних склепів. Дощ уже вщухав. Лише голос Гастона, що гучно посилав прокльони, порушував цю гнітючу нічну тишу. Послизнувшись на глинястому грунті, я впав. Щось тверде вдарило мене по лобі — над правим оком. Безліч іскорок замигтіло перед очима. Потому в суцільній темряві я, здається, відчув, як приємно, коли по обличчю в тебе ллється вода.