Хто кохає, той завжди великодушний.
У загадковому нічному мороці, де похмурою білістю вирізнялися один від одного мармурові надгробки, мене оповили спокій і тиша. Лоб мій болів нестерпно. Аби якось послабити біль, зробив глибокий вдих і спробував, борсаючись у багнюці, стати на ноги. Злива вже вщухла, але вкрите хмарами небо обіцяло ще багато дощу.
Прихилившись до якогось фамільного склепу, що бундючно здіймався над навколишніми могилами («суєта суєт…»), я поглянув на стрілки годинника: було кілька хвилин до п'ятої ранку. Я вслухався у темряву — нічого не було ні видно, ні чути, лише завивання вітру порушували мовчазний спокій кладовища.
Я рушив у путь. За кілька кроків натрапив на якусь чашу з водою. І це було як дар божий. Я змив грязюку з обличчя, і асоціативно в мене перед очима постала брудна пика карлика. Я зітхнув. Адже так і моє тіло могло б у перший-ліпший день перетворитись на безформне криваве місиво.
Перед тим як перелізти через огорожу на вулицю Сапата, скинув із себе плащ. Він брудний, і я побоювався, що приверну ним увагу до себе… А мені ж, ось уже вдруге в цій нещасливій справі, необхідно було лишитись невпізнаним.
Буря вже втихла.
Крізь нещільно зачинене вікно моєї кімнати в третьорядному готелі з відразливим запахом я знову бачив чисте і блакитне небо. Та в душі в мене панував морок.
Я вернувся до ліжка і повалився на нього. Шпурнув сигаретний недопалок і ввімкнув радіо. Зведення останніх вістей прославляло мене. Я знову фігурував у сенсаційному повідомленні. Запалив ще одну сигарету й пригнічено спостерігав за кільцями диму, що зникали під стелею.
Полонений роздумами, заходився зводити докупи й зіставляти найзначиміші моменти з цієї огидної загадки.
Мої міркування виглядали приблизно так:
Перше. Сусанну вбито з метою вилучення в неї якоїсь речі, котру вона ховала разом з листами і дрібничками в шкатулці подовженої форми. Ш,о це була за річ?
Друге. Все в Сусанниній спальні свідчило про те, що удар кинджалом їй заподіяла якась близька людина, котра не викликала в неї підозри, — найпевніше, один з її коханців.
Хто ж саме?
Третє. Це міг бути лише той з її коханців, хто знав вартість цієї речі й місце, де її було заховано.
Четверте. За словами Лю-мей, вона з Батлером була присутня, коли Сусанна одержала повідомлення. Яке повідомлення? Повідомлення про те, що ця річ набула великої цінності?
П'яте. Вертьєнтес — Сусаннин коханець, перед своєю загибеллю від руки карлика написав у записочці: «Квитки». Ш,о за квитки? Може, грошові банкноти? Малоймовірно, бо, як казала Лю-мей, цією «річчю» не можна було б скористатися, якби вона чи Батлер перешкодили цьому.
Шосте. Карлик, убивця Вертьєнтеса, був продавцем лотерейних квитків.
І тоді несподівано в моїй голові народилася ідея: це Вертьєнтес, один із Сусанниних коханців, перед від'їздом до Мексіки подарував їй комплект квитків Національної лотереї, на який потім випав найбільший виграш.
Ця знаменита «річ» — не що інше, як той самий виграшний квиток. У кого ж придбав його Вертьєнтес? Природно, у карлика. А карлик після вбивства Сусанни став підозрювати, що саме в цьому полягає мотив її вбивства, бо газети зберігають з цього приводу мовчання. Оскільки ж цей квиток був поданий до сплати іншою особою, він вирішив, що саме ця особа і вчинила вбивство; відтак карлик у якийсь спосіб дійшов згоди з убивцею, й обидва згоджуються, що слід ліквідувати людину, котра може дати свідчення з приводу цих квитків. Така причина вбивства Вертьєнтеса, а також і спроби усунути мене. «Все це чудово, Аресе, — мовив я до себе, — але хто міг бути карликовим спільником?» Батлер? Ні. Батлер і тепер гадає, що виграшний квиток перебував в шкатулці. Та й коли б це був Батлер, навіщо йому був потрібен Шестипалий? Цього останнього також слід виключити, тому що він, як видно, навіть не знає про існування квитка. До того ж при цьому довелось би вважати, що він був Сусанниним коханцем, а це абсурд.
Ні, Шестипалий теж відпадає. Ш,одо сенатора, то це абсолютно неймовірно; та й алібі у нього бездоганне. Рамераль? Цей і мухи не вбив би. Та й що становить виграш для нього з його статком? Опріч того, тоді довелося б припустити, що він спершу пішов із Сусанниного будинку, а потім повернувся. Але в такому разі нез'ясовною була б нагота Сусанни. Сото Падуа? Навіщо? Він надто багатий… Хто ж тоді лишається? Стій-но, Аресе, заспокойся! Якщо Сусанна, одержавши комплект квитків од Вертьєнтеса, була з ним, то як міг бути присутнім при цьому інший коханець? Хоч це й можливо, але неймовірно, щоб такі жінки перебували з двома коханцями одночасно.
Так, але… а що, коли цей другий не сприймається іншими як коханець? Шофер Макейра. Чи ймовірно таке? Він привабливий для жінок… Еге ж, Макейра!
Але є в цьому таке, що не вкладається в оцю схему, бо тоді треба втратити останню віру в людей. Почнемо знову. Шестипалий? Ні, це безглуздо: Шестипалий — Сусаннин коханець! Вірно, що жінка вона була невситима, та навіть і в подібних жінок є свої межі. Є певні правила добору, яких, звичайно, дотримуються. Ні, коханцем він не міг бути. Проте повернемось до вихідних припущень. Основою всіх міркувань є те, що це ніяк не міг бути Шестипалий, враховуючи досить значний час, який минув після смерті Сусанни, до тієї миті, коли я одержав удар по голові.
Але… А що, коли Шестипалому з якоїсь причини, що досі вислизає від мене, довелось перебувати у блакитній спальні довше, ніж передбачалось? Припустімо, що хоч шкатулка й була перед очима. Шестипалий не збагнув, що це саме та, яку він шукав? А може, в нього надміру затягнувся пошук якихось інших речей у будинку? Чи, вже пішовши, він згадав, що полишив якийсь компрометуючий доказ, і повернувся, щоби прибрати його?
Я всміхнувся, в ці марудні хвилини мій мозок гарячково робив одне припущення за іншим. Я усвідомлював, що перебуваю наче на вулкані, який у першу-ліпшу мить може вивергнутись, перетворивши мене на камінь, як було з мешканцями стародавньої Помпеї.
Я підвівся з ліжка і пішов до умивальника. Досить довго стояв під краном, підставивши потилицю під струмінь води. Потім вернувся в ліжко і знову поринув у думки.
Все виглядало логічно, якщо прикинути ось такий перебіг подій. Шестипалий, оглянувши мене, тікає з річчю, яку вважає цінною, повіривши брехливим відомостям Батлера про товариство Лонг, хоч не відає, що по-справжньому цінна й жадана річ міститься всередині шкатулки. Тут уже дещо з логікою не в'яжеться: у Сусанниній спальні не було й найменших слідів боротьби. Не було безладдя, хоч цілком очевидно, що ніхто не дасть себе вбити, спокійнісінько лежачи в ліжку. А якщо вона спала? Еге ж, тоді зовсім інша справа! Сенатор, пішовши разом з Каїтою, полишив Сусанну в ліжку, і та засинає. З'являється Шестипалий і… Ой, цей Шестипалий, за всяку ціну треба побалакати з ним! Чи спромігся він, порпаючись у цій урні, вже відшукати другу пружину? Ні, коли б це сталося, він не потребував би Лю-мей. А коли вона збрехала й ніякої другої пружини не існує? Тоді що, кінець кінцем, лишається вірити Батлеровим вигадкам?..
Зізнаюсь, за ці години, що я перебував у добровільному ув'язненні в цій кімнатці, почав утрачати елементарну здатність до аналітичного мислення; а надвечір, зовсім знесилений, я впав у забуття. Та вже за кілька хвилин прокинувся, укритий холодним потом: адже коли мої міркування про Шестипалого вірні, то хто тоді вбив Бламбіно? Шестипалий? Але ж він і не здогадувався про виграшний квиток… У міру того, як спливав час, моє збудження наростало.
І моя розгубленість теж. О десятій вечора я прийняв душ і вийшов на вулицю.
О пів на одинадцяту вечора таксі, яке я найняв, минуло поворот, де вулиця Ехідо переходить у вулицю Десампарадос, потім поїхало по авеніді дель Пуер то, лишаючи позад себе таверни, бідні готелі. Я саме й шукав один із таких, під назвою «Ронда». Адже Карлос — бармен із «Пласи», зі слів Лю-мей, вимовлених на її жаргоні, тільки й спромігся зрозуміти: «Сонда», готель, одинадцята вечора». У правильності цих слів він начебто не мав сумніву, проте, перегорнувши телефонний довідник, я зміг упевнитись, що не існує ніякого готелю під наззою «Сонда». Є «Ронда», яка міститься на авеніді дель Пуерто. Це був досить віддалений район, цілком придатний для пастки, яку мені, напевне, збиралися влаштувати. Тому я попросив водія рухатись досить повільно, аби міг роздивитися на обидва боки.
Тільки ми проминули руїни церкви св. Паули, як я побачив неонову вивіску «Ронди». Це був триповерховий будинок, розташований на найбільш затемненій ділянці авеніди. Ми проїхали повз нього, і я допитливо вдивлявся в морок, що оповив його.
У будинку було тихо, а парадні двері з арковим склепінням своєю похмурістю нагадували вхід до печери.
Ми зробили ще одне коло, і я побачив якісь підмостки напроти готелю.
Попросивши таксиста зачекати мене на найближчому розі, рушив насторожено пішки, наче звір, який передчуває небезпеку.
Пройшов крізь вхідні двері, у будці праворуч сидів за віконцем адміністратор — чоловічок із зеленуватим кольором обличчя; відвівши погляд од газетки, яку читав, він запитливо глянув на мене.
— Що вам потрібно? — спитав.
— Деяка інформація.
— Тут готель з пансіоном, — сказав він. — Два песо за ніч.
— Я маю де ночувати, — відповів і просунув між прутами його хижки купюру в п'ять песо. — Я розшукую одну китаяночку. Молоду, мініатюрну китаянку, Лю-мей на ім'я.
— Я такої не знаю, — відказав той і удав, що хоче повернути купюру. — Тут немає ніякої китаянки.
Оскільки всі ознаки свідчили, що між Лю-мей і Шестипалим встановилося взаєморозуміння, я сказав:
— Можливо, тут мешкає такий елегантний суб'єкт, котрий має зайвого пальця на правиці. Його ви знаєте?
Осміхнувшись, він ошкірив два ряди жовтавих зубів.
— Можливо, — відповів і цілком недвозначно затарабанив пальцями.
Я сунув у віконце ще п'ять песо.
— Один суб'єкт, навіть вельми елегантний, мешкає тут уже кілька днів. Справді, в нього зайвий палець… Не так давно він перебував у своїй кімнаті. Другий поверх, п'ятий номер. — І силувано засміявся: — Він теж ваш друг?
— А коли ні, що тоді?
— Тоді я буду присутній на вашому похороні,— зареготав цього разу щиро.
Я піднявся на поверх і знайшов п'ятий номер. Звів курок свого пістолета, потім узявся вільною рукою за ручку дверей і повернув. Та двері лишились замкненими, хоч я і натиснув на них. Тоді постукав і став збоку з «люгером» у руці. У прорізі дверей з'явилася Лю-мей.
— Проходьте, Аресе, — посміхаючись, промовила вона. — Ми чекали на вас.
Зайшовши слідом за нею, я окинув поглядом кімнату.
На столику стояло кілька келихів і кілька банок із кока-колою, одна пляшка баккарді. Шестипалий налив трохи в келих, що стояв перед ним, і підтвердив:
— Так, Аресе, ми чекали на вас. Сідайте. Ось-ось має прийти наш близький друг Батлер, і тоді матимемо змогу трохи порозмовляти.
Я поставив свій стілець таким чином, щоб двері були переді мною. Лю-мей сіла на поруччя крісла Шестипалого і заходилась пустотливо куйовдити його волосся.
— Ми з Хуаном покохали одне одного, — простодушно пояснила вона цілком прийнятною іспанською мовою. Очі її якось незвичайно виблискували. — І Батлер змушений буде втямити це.
— Ш,е й як змушений буде, — підтвердив Шестипалий. — Без тебе — ніяких переговорів, — він пригорнув Лю-мей до себе. — Шкатулка в мене, і я ставитиму умови. Ш,о ви на це скажете, Аресе?
— Щоб здобути шкатулку, він ладен буде на будь-які поступки, — серйозним тоном відповів я.
— Лю-мей переконала мене в необхідності досягти дружнього взаєморозуміння з вами обома. Ми нічого не доб'ємося, вбиваючи один одного. Тож сховайте свій пістолет і вип'ємо за дружбу, Аресе.
Він налив у келих трохи баккарді й спитав:
— Чому ви віддаєте перевагу: чистому рому чи коктейлю «Вільна Куба»?
— Дякую, я не п'ю.
Очі Шестипалого сипали блискавки. Він повернувся до Лю-мей.
— Я казав тобі, що нічого путнього з цього не буде.
Вона всміхнулась. Потім підлила в його келих трохи, кока-коли, яка надала баккарді ледь помітного блідо-топазового забарвлення.
— За щасливе взаєморозуміння, — промовив він жахливою англійською мовою і випив уміст свого келиха.
— Все буде гаразд, любий. Apec вип'є з нами за дружбу.
Вона налила ще баккарді у келих і підійшла до мене.
— Випийте, — мовила вона з чарівливою ніжністю.
— Ні, дякую, — відповів їй, — я непитущий.
Шестипалий ударив кулаком об стіл і глянув на мене спопеляючим поглядом. Кров прилила йому до лиця, коли він підвівся і приклав руку до живота. У той же час по його обличчю раптово почала розтікатися мертвотна блідість.
Він спробував було витягнути пістолет, який висів під пахвою, та руки його звели корчі, а тіло в конвульсіях впало долі.
— Собака! — прохарчав він. — Ти мені заплатиш за це! Тобі не вдасться…
Хоч і я був насторожі у передбаченні такого повороту подій, все ж якусь мить розгублено позирав на Шестипалого. Потім схилився над ним і спробував викликати в нього блювоту. Та це був з мого боку марний учинок, навіть більше того — нерозумний. У цей момент щось тверде гупнуло мене по голові, і кімната розкололася на тисячу блискотливих скалок.
— Отже, Аресе, не вистачає тільки «Балерини за лаштунками». Де вона?
Я ледве розплющив повіки. Всі предмети в кімнаті мали гротескно деформований вигляд через туман, що застилав мені очі.
Згодом туман розвіявся.
На ліжку сидів Гастон. Трохи далі, в кріслі, влаштувався сержант Гонсалес; а в дверях стояв якийсь поліцейський у формі і встромив свою зелено-жовту фізіономію у дверний отвір чоловічок із будки.
Я помацав ґулю на голові й, віднявши руку, побачив, що вона в крові. Здавалося, що в мені хтось безупинно калатає молотом по ковадлу. Гастон повторив запитання:
— То де «Балерина», Аресе?
Переступивши через труп Шестипалого, що лежав з розкиданими ногами, я пішов до умивальника. Від прохолодної води голова в мене трохи прояснішала.
Я повернувся до стільця й сів. На столі знаходились майже всі речі, вкрадені в Сусанни, серед яких, справді, не вистачало тільки «Балерини». Лю-мей не спроможна була б упоратися краще. Я глянув на годинник: було вже за північ; а земля ж обертається швидко, і зараз Лю-мей з Батлером, цілком імовірно, підсміюються десь у затишному місці над тим, як удало вони облагодили справу.
— А китаянка?
Гастон зиркнув на Гонсалеса і вибухнув сміхом. Той, теж осміхнувшись, глянув на мене.
— Гаразд, Аресе, невже ви зовсім позбавлені уяви? Чи гадаєте, що знову приспите нас баєчками?
Я стомлено зітхнув:
— Його отруїла китаянка — Батлерова дружина; а коли я спробував був надати йому допомогу, вона тарахнула мене по голові.— Мені самому це пояснення здалося сміховинним.
— Для детектива ви надто наївний, — насмішкувато промовив Гастон.
— Ваше життя минає в побоях, які ви одержуєте в чужих кімнатах, — додав Гонсалес і звернувся до того кретина, який підглядав у дверях: — Тут була сьогодні ввечері якась китаянка?
— Він, коли прийшов, питав про якусь, — відповів тип. — Але я сказав йому цілком певно, що ніяка китаянка тут не мешкає. Тоді він спитав мене про цього, — і вказав на Шестипалого.
На поораному Гастоновому обличчі відбилася радість перемоги.
— На що ви розраховували, Аресе? Хотіли наштовхнути нас на фальшивий слід своєю китаянкою?
Я стенув плечима.
— Я отруїв його, а потім сам себе телепнув по голові.
— Або він телепнув вас якраз перед тим, як упав отруєний, — заперечив Гонсалес.
— Ат! Та ви в цій справі самі ж пошиєтеся в дурні.
— Ми поки що прощаємо вам ці дотепи, Аресе. Наше становище дозволяє нам це. Ви вбили Бламбіно, хоч украдені цінності зберігалися не в нього, а в його спільника Шестипалого; тому ви й пришли сюди за ними.
— Чому б вам, поки обмірковуємо це діло, не спробувати затримати Батлера і його дружину? Справа варта уваги. Та мерщій! Чого ви гаєтесь?
— Який ви кумедний, Аресе! Гаразд, коли ви вже так наполягаєте — ходім до відділка. Там оповісте все, що ми зажадаємо знати… Все, Аресе.
Я зітхнув. До кімнати зайшов ще один поліцей ський.
— Лейтенанте, вас просять до телефону, — сказав Гастону.
За п'ять хвилин Гастон вернувся з розсердженим виглядом.
— Ну, Аресе, викладайте все про ту вашу китаяночку.
Гонсалес здивовано підвів голову.
— Що скоїлось? — спитав.
Гастон повернувся до нього.
— Батлер і китаянка загинули у своєму будинку. Стався вибух, коли вони намагались відчинити якусь шкатулку, всередині котрої нібито була якась порцелянова річ…
— Помста Шестипалого, — проказав я.
Гастон заінтриговано зиркнув на мене.
— До речі, Аресе, у чім зав'язка всієї цієї драми? Що містилось у цій шкатулці, яка призвела до смерті Батлера і його дружину?
Я посміхнувся.
— Лотерея.
Гастон роздратовано грюкнув об стіл.
— Ви й далі глузуєте, Аресе? Тоді доведеться одвезти вас до іншого місця — придатнішого для жартів…
— Вам це здається жартом? Дотепності в цьому мало — я знаю. Але ще я знаю і те, що Батлер сподівався витягти із шкатулки виграшний лотерейний квиток, якого подарував Сусанні Вертьєнтес.
— Це виглядає надто загадково, — зауважив Гастон. — Краще б вам розповісти про все спочатку.
Я знизав плечима.
— Не так уже й загадково, — відповів я. — Слухайте…
Коли я скінчив розповідь, лейтенант і Рене багатозначно перезирнулися.
Настала довга тиша.
— Ось те, що могло вас зацікавити, — повторив я. — Дальшу історію ви, напевне, добре знаєте з матеріалів справи і з газет того часу. Про це ж писали чимало.
Лейтенант підвівся й вимкнув магнітофон.
— Більше інформації ми не потребуємо, — мовив. — Усе підтверджується, Аресе. Неймовірно, як у вашому мозку збереглася кожна деталь таких давніх подій.
Я гірко всміхнувся:
— Ви здивовані?
— Ні,—визнав він, — усвідомлюю, що в аналогічній ситуації, може б, і я зберіг усі подробиці з такою ж ретельністю. Зараз лейтенант, — він указав на Рене, — повідомить деякі дані, яких ви не знаєте. Це допоможе вам доповнити картину тих подій (хоч це вже, звичайно, й ні до чого), які так позначились на вашому житті. Після цього ви матимете змогу спокійно піти собі додому, забути про все це страхіття і розпочати нове життя. У нас перед кожним, хто бажає працювати, відкрито широкі можливості.
Виснажливе напруження, якого зазнали мої нерви, різко спало. Я відчув невимовну насолоду, коли усвідомив, що можу вільно піти додому. Моє зворушення було таке глибоке, що я навіть не добирав, про що балакає Рене, аж поки той, аби привернути мою увагу, не вигукнув: «Агов, Аресе! Що ви на це скажете?»
— Даруйте, я вас не слухав, — зізнався йому.
Він злегка всміхнувся.
— Розумію, розумію, — мовив Рене і продовжив: — я вас запитував, чи знаєте ви про те, що того негідника Гастона було розстріляно за контрреволюційну діяльність незадовго до вторгнення найманців на Плайя-Хірон.
— Уявлення не мав, — признався.
— Так ось, — вів далі Рене, — незадовго до страти Гастон написав заяву, в якій, серед інших злочинів, зізнався і в тому, що одержав од невідомої особи десять тисяч доларів на те, щоб збирати проти вас докази. Йому було обіцяно ще десять тисяч (він їх також одержав пізніше), якщо зможе запроторити вас до в'язниці. У своїй сповіді він визнав, що спочатку запідозрював, ніби відправник грошей — сенатор Рамірес, але пізніше зміг упевнитись, що це припущення було хибним, хоч так ніколи й не дізнався, хто саме був справжнім подавачем хабара. Проте особисто я переконаний, що він знав-таки про це або принаймні здогадувався, хоча й не захотів того розкрити нам.
— Це було для нас, — перебив його лейтенант, — першою вказівкою на те, що ви стали жертвою злочинної інтриги.
— Прагнучи доскіпатися до джерел цієї справи, — вів далі Рене, — ми дізналися ще про один факт, який мав винятковий вплив на наслідки процесу. Суддя, котрий вів вашу справу, Аресе, був у інтимних стосунках із Сусанною.
В мене на вустах заграла тоскна посмішка.
— Годі сумніватися — проти мене тоді повстали всі лихі духи долі,— прошепотів я.
Рене всміхнувся.
— Погано те, що ці лихі духи були зліплені з плоті та крові,— мовив він. — Проте спочатку дані були дуже непевні. Найвизначнішою подією стало те, що до наших рук потрапляли листи, які Мартін Макейра почав посилати вам у в'язницю. Навіщо цьому розбагатілому сеньйорові писати до вас? Які між вами були стосунки і чи були взагалі? Запитань у нас було багато, і, не маючи на них відповідей, ми заходились розкопувати все, що стосувалося Мартіна. Оскільки ми пересвідчились, що він жодного разу не відвідав вас, ми припустили, що, які б не були відносини між вами, їхні джерела мають припадати ще на дореволюційні роки. Поступово ми з'ясували ось такі факти. Перше: в 1951 році Мартін був нужденною людиною. Друге: тоді ж він працював шофером у знаменитої Сусанни. Третє: несподівано, після вашого засудження, він забагатів. Четверте: колишнє Управління в справах фінансового контролю провело ретельне розслідування, в результаті якого довело, що джерелом його збагачення став винятково великий лотерейний виграш. П'яте: на кінець 1961 року Мартінова діяльність почала ставати підозрілою. Шосте і вельми знаменне: під час ревізії справ у банку «Пешонал Сіті» було виявлено один рахунок на ім'я дружини Мартіна Макейри, з якого було знято двадцять тисяч доларів у серпні 1961 року. Сьоме: після бесіди з вашим адвокатом, чудовим товаришем, котрий захищав вас, ми дізналися про всі подробиці щодо того лотерейного квитка, про який ви нам раніше розповідали.
Лейтенант перебив Рене:
— Після цього ми майже не мали сумніву, що ви не винні. У всякому разі, зважаючи на вашу зразкову поведінку, ми рекомендували звільнити вас з метою цілковитого виправдання у подальшому, коли зберемо досить доказів. Ваша наступна діяльність підтвердила наші з лейтенантом Рене передбачення.
А як на вашу думку?
— Так виходить, — зітхнув я, — що з самого початку був я свого роду пішаком, з яким ви розігрували гамбіт на своїй шахівниці?
Обоє стали усміхатися.
— Ми були певні, Аресе, що ви нас не підведете. Ми мало не побилися об заклад з цього приводу, — пояснив лейтенант. — Але зважте, ви ж добровільно обрали свій шлях після звільнення. Це бажання було винятково вашим.
— Либонь, так, — визнав я, — тому вам ні за що и не дорікаю.
Насправді ж мріяв почути від них: «Це все, Аресе». Рене зрозумів мене з напруженого вигляду і, всміхаючись, промовив:
— Зараз закінчимо, Аресе. Та, з самої тільки цікавості, перед тим як підете, хотілося б дізнатись, коли визначили, що саме Мартіну зобов'язані тим, що вас запроторили до в'язниці. Бо з того, що ви тільки ось нам виклали, випливає, ніби в своєму аналізі ситуації помилково вважали винним Шестипалого. Звичайно, для вас було страхітливо так раптово дізнатися, що з гри випали не тільки Шестипалий, а й Батлер і Лю-мей.
— Це точно, — мовив я. — Хоч трохи й утомився, але можу детально пояснити вам, як це сталося. У дні, які передували процесу, я почав усвідомлювати, в якому становищі перебуваю: всі службові особи, що провадили розслідування, виявляли до мене неприховану ворожість. Тепер я знаю причини, але тоді мало про те думав, бо як мій адвокат, так і я вважали, що вони не матимуть достатніх доказів, щоб мене зробити винним, і це нас не дуже турбувало. Хоч я і спромігся переконати адвоката у справі з квитком, він вирішив не використовувати цього ні для захисту, ані для обвинувачення, бо, як він слушно зауважив, ішлося б про квитки, придбані, продані й одержані особами, яких уже не було в живих, — Вертьєнтесом, карликом і Сусанною, — а оскільки виграшний квиток — це чек на пред'явника, то будь-які міркування з цього приводу, не підкріплені незаперечними свідченнями, не мають юридичної ваги. Тому, маючи у своєму розпорядженні нечисленні дані, які нам пощастило зібрати разом, адвокат прийняв бій, але програв його. До того ж за обставин, які й так обтяжували моє становище: адже я викликав роздратування у багатьох високопоставлених осіб і тому одержав максимальну кару, яка передбачена законом за мої гадані злочини. Перші дні перебування у в'язниці я з гіркотою перебирав у думці всі свої помилки.
А потім поступово мій мозок почав працювати чітко, точно, логічно, — та нічого іншого мені й не лишалося, тільки міркувати… міркувати… міркувати. У мене був один незмінний пункт, до якого я постійно повертався в своїх міркуваннях: Макейра. Раніше я вважав себе за бовдура кожного разу, коли дозволяв цій думці виникнути в моїй голові. Але тепер на нього вказували вагомі аргументи, і я заходився аналізувати їх…
Перше: у трьох випадках, коли я тікав, поліція легко знаходила мене в тих місцях, про які знав тільки він.
Друге: у в'язниці я дійшов незаперечного висновку, що «хлопчиком», з яким Макейра сперечався увечері, коли я приходив до нього додому після того як мене побили сенаторові посіпаки, був не хто інший, як карлик Бламбіно.
Трете: Макейра подзвонив до мене в контору того вечора, коли під мої двері підкладено було бомбу, щоб повідомити мене про несправність автомобіля. Яка в нього була потреба дзвонити мені з цього приводу у такий пізній час? Очевидно, він подзвонив мені тільки для того, щоб упевнитися, чи я ще живий.
Четверте: враховуючи, що Бламбіно продавав лотерейні квитки на розі вулиць Дванадцятої та Лінеа, більш ніж вірогідно, що Вертьєнтес купив у нього квитки, щоб подарувати їх Сусанні, коли обоє їхали в машині, якою керував Макейра.
П'яте: однією з гидких рис тодішньої Гавани було те, що жінки, котрі дотримувалися такого способу життя, як Сусанна, мали звичку наймати шоферів із привабливою зовнішністю, з якими вступали в інтимні стосунки.
Всі ці аргументи в тій або іншій формі спадали мені на думку ще до тбго, як мене було заарештовано в «Ронді». Чому ж зобов'язаний я тією винятковою наївністю, яку виявив, не збагнувши зв'язку між Макейрою та подіями, що сталися? Я й тепер задаю собі це питання. Мабуть, у його образі я уявляв собі людину, котру так прагнув знайти в цьому світі вовків, людину, яка не була б такою брудною, як інші, в тому числі і я. Ця помилка коштувала мені дванадцяти років ув'язнення і смерті ще однієї ні в чому не винної жінки.
— Як це? — вигукнув лейтенант. — Кого ви маєте на увазі, Аресе?
Рене також виглядав здивованим, хоч лише допитливо позирав на мене.
— Цієї деталі ви, звичайно, не знаєте. Та ось послухайте. — Сунувши руку до кишені, я витяг вирізку з газети, яку зберігав уже років десять. — Це відноситься до 1952 року, — пояснив я і заходився читати: — «Прикрий інцидент в одному селі. Гуана-хай, З грудня. (Телеграфом). Учора ввечері було збито машиною стареньку Каталіну Герру, відому під ім'ям Каїти, коли вона перетинала вулицю Есперанса, направляючись додому. Сеньйору Герру негайно доставили до місцевого пункту медичної допомоги, де вона за кілька хвилин померла. Людина, котра її збила, їхала в чорному «кадиллаку», номер якого лишився невідомий, проте якийсь Оскар Техера, продавець кіоска, що міститься на розі, заявив, що чоловік, міцної статури, зі світло-блакитними очима і рудуватим хвилястим волоссям, зодягнутий в елегантний чорний костюм, незадовго до нещасного випадку купував у нього сигарети, після чого сів у свій чорний «кадиллак», який стояв навпроти. На жаль, продавець не запам'ятав номера автомобіля. Поліція вже почала розшук винуватця пригоди. Ісідро Трельес, ваш кореспондент». Опис, — як ви, певно, помітили, — не що інше, як словесний портрет Макейри.
— Опис напрочуд точний, — підтвердив Рене. — Але я так і не втямлю, які мотиви мав Макейра, щоб убивати Каїту. Ця смерть здається мені цілком безглуздою.
— Не зовсім так, — заперечив я. — Він прагнув знищити людину, котра могла засвідчити його інтимний зв'язок із Сусанною. Він знав мою версію вбивства, знав, що рано чи пізно я вийду на волю, і коли не зможу довести, що він був Сусанниним коханцем, то він зможе почуватися досить упевнено. І він-таки почувався впевнено. Тільки ось…
Лейтенант підвівся. Я теж, але, побачивши, що Рене пошкрябує ліву щоку, немовби сумніваючись у чомусь, зрозумів, що кінець іще не настав.
— Між іншим, Аресе, — мовив він, — а що сталося з «Балериною»?
Я сумно всміхнувся.
— На моє прохання Алісія зберігає картину у себе. Вас вона цікавить?
— Цікавить.
— Тоді я вам надішлю її. Для мене це було б надто тяжким нагадуванням.
Я вже втратив надію, що піду звідти, а все ж не міг утриматись від одного запитання. Це було якесь нездоланне і жагуче бажання, яке я, проте, прагнув висловити якомога природніше. Коли заговорив, відчув легкий дрож.
— А як Гленда? — промимрив я. — Що відомо про неї?
Вони блискавично перезирнулися. Легка усмішка немовби зародилася в куточках рота у Рене.
— Вона живе серед нас, Аресе. Вийшла заміж і працює викладачкою.
Лейтенант весело поплескав мене по плечу.
— Щоби повністю задовольнити вашу цікавість, Аресе, скажу вам, що й сенатор, і, певна річ. Сото Падуа втекли до Сполучених Штатів; Рамераль, навпаки, виїхав до себе на батьківщину, ліквідувавши свої справи на Кубі.
Вони провели мене до дверей, проте лейтенант усе ще, здавалось, був не цілком задоволений; в нього на обличчі відбивався ніби якийсь сумнів, що гриз його серце.
— Ще не все — так?
Він зареготав.
— Ви чудовий фізіономіст, Аресе, — зауважив. — Так, є одна дрібниця. Ви нам і досі не пояснили, чому злочин зроблено саме в ту неділю?
— А! — з полегшенням зітхнув я. — Ось у чім справа: не втаю, вираз вашого обличчя налякав мене. Все дуже просто, коли загадку розв'язано. Згадайте — Національна лотерея розігрувалася саме по суботах. Субота, проте, була днем, коли не проводили банківських операцій. Тому Сусанна мусила тримати виграшний квиток у себе вдома. А виграш був винятково великий — півмільйона песо. У понеділок же вона, поза всяким сумнівом, поклала б цей квиток до банку. Збагнули?
— Гаразд, більше ми вас не затримуємо, Аресе, — мовив Рене. — На суд ми вас викличемо свого часу.
Коли я вийшов на вулицю, вже залягла ніч. Чудова зоряна ніч. Прохолодний вітер ударив мені в обличчя. Я відчував себе в полоні суму й гіркоти. Хотілося побігти до будинку Алісії, але як прийняла б вона мене після всього, що сталося? Якщо хтось 1 додавав мені сил у недолі, що спіткала мене, то це була вона, з ії майже щоденними відвідинами. Коли вийшов із в'язниці, вона благала мене забути про помсту. І чим я відплатив їй? Я пішов од неї. Ось уже сім місяців, як я не бачив її. Чи втомилася вона, нарешті, просити і надіятися? Цілком можливо, і я не докоряв би їй за це.
Пройшовши півкварталу, я завернув за ріг і побачив Алісію. Ошелешено озирався довкола себе й у кількох метрах од неї побачив Рене. Вона, від сильного хвилювання, заридала. Я ніжно витер їй очі хустинкою. Потім вона взяла мене попідруч, і ми разом пішли додому.