Залишок дня

Annotation

Улітку 1956 року дворецький Стівенс, який усе життя прослужив у багатому маєтку під назвою Дарлінґтон-Голл, вирушає в автомобільну мандрівку південно-західною Англією. Коротка шестиденна виправа перетворюється на подорож у минуле, що виринає на тлі розкішних англійських пейзажів, у минуле, в якому особисті драми розгортаються разом із драмами світовими. Цей роман, за який Кадзуо Ішіґуро здобув Букерівську премію, — витончена історія про невисловлені почуття і прихований відчай, про жаль, що затьмарює залишок дня, коли з гіркотою розумієш, що все могло скластися інакше...

Кадзуо Ішігуро

Пролог • липень 1956

День перший • Вечір

День другий • Ранок

День другий • Пообіддя

День третій • Ранок

День третій • Вечір

День четвертий • Пообіддя

День шостий • Вечір

Кадзуо Ішігуро

Залишок дня

Пам’яті Ленори Маршалл

Пролог • липень 1956

Дарлінгтон-Голл

Схоже, усе веде до того, що я справді здійсню подорож, яка ось уже кілька днів займає мою уяву. Подорож, яку, варто зауважити, здійсню наодинці, у зручному «форді» містера Фаррадея. Виправу, що, за моїми передбаченнями, дасть мені змогу оглянути найгарніші краєвиди Англії аж до Вест-Кантрі й триватиме цілих п’ять чи шість днів, які я проведу за межами Дарлінґтон-Голлу. Мушу зазначити, що думка про цю мандрівку з’явилася тижнів зо два тому: одного пообіддя я протирав від пилу портрети у бібліотеці, коли містер Фаррадей власною персоною люб’язно подав мені таку ідею. Наскільки пригадую, я саме стояв на драбині й витирав портрет віконта Везербі, коли увійшов господар, тримаючи в руках кілька книжок, які він, вочевидь, збирався поставити на полицю. Побачивши мене, він скористався нагодою і повідомив, що остаточно вирішив повернутися на п’ять тижнів до Сполучених Штатів приблизно у серпні-вересні. Оголосивши про свої наміри, містер Фаррадей поклав книжки на стіл, влаштувався у шезлонгу й випростав ноги. А тоді, піднявши на мене погляд, сказав:

— Ти ж розумієш, Стівенсе, що я не хочу, аби ти нидів тут у чотирьох стінах цілий час, поки мене не буде. Може, візьмеш автівку і поїдеш кудись на кілька днів? Перепочинок, думаю, піде тобі на користь.

Я розгубився і не знав, що відповісти на його пропозицію, яка була мов грім з ясного неба. Пригадую, що подякував йому за люб’язність, але, мабуть, нічого конкретного не відповів, бо господар повів мову далі:

— Я серйозно, Стівенсе. Тобі треба відпочити. За бензин я заплачу зі своєї кишені. Ваша братія трудиться днями й ночами в цих палацах. Ви хоч колись маєте час подивитися на ту вашу країну, яка вона гарна?

Містер Фаррадей не вперше порушив це питання. Здається, воно по-справжньому його турбує. Проте лиш цього разу, коли я стояв на драбині, мені спала на думку сяка-така відповідь: хоч ми з колегами не бачимо своєї країни, себто не мандруємо околицями й не відвідуємо мальовничих місць, ми все ж «побачили» більше Англії, ніж інші, бо працювали в маєтках, де збиралося найдобірніше товариство. Втім, якби я висловив цю думку перед містером Фаррадеєм, це, ясна річ, було б зухвалістю з мого боку. Тому я вдовольнився простою відповіддю:

— За роки служби, сер, я мав велику честь побачити в цих стінах усе найкраще, що є в Англії.

Однак містер Фаррадей, схоже, не втямив того, про що я казав, бо продовжував далі:

— Ну справді, Стівенсе. Хіба це нормально, коли людина не має як подивитися на свою країну? Послухай мене, виберися на кілька днів з дому.

Як ви, напевно, здогадуєтесь, того пообіддя я не поставився до пропозиції містера Фаррадея серйозно, а сприйняв її за ще один приклад необізнаності американського джентльмена з тим, що прийнято в Англії, а що — ні. Те, що упродовж кількох наступних днів моє ставлення до цієї пропозиції змінилося і думка про поїздку до Вест-Кантрі міцно засіла в моїй голові, безперечно, пов’язано — і я не бачу змісту це приховувати — з листом міс Кентон, першим, якого я отримав від неї років за сім, не враховуючи різдвяних листівок. Відразу скажу, про що мені йдеться. Маю на увазі, що лист міс Кентон дав поштовх до певного ланцюжка міркувань, пов’язаних зі службовими справами тут, у Дарлінґтон-Голлі, і хочу наголосити, що саме стурбованість цими справами спонукала мене задуматись над люб’язною пропозицією мого господаря. Зараз поясню детальніше.

Річ у тім, що, виконуючи свої обов’зки, я за останні місяці припустився кількох невеликих помилок. Проте, думаю, ви розумієте, що особу, яка таких помилок припускатися не звикла, такі випадки до певної міри тривожать, тож я почав замислюватися над усілякими відчайдушними теоріями стосовно їх причини. Як часто трапляється в таких ситуаціях, я ігнорував очевидне, допоки роздуми над затаєним смислом листа міс Кентон врешті не відкрили мені очі на просту істину: дрібні помилки, що трапилися за останні місяці, були наслідком не зловісних каверзів, а всього лиш невдало розпланованої роботи персоналу.

Кожен дворецький, звісно, зобов’язаний якнайретельніше планувати роботу своїх працівників. Хіба ж порахуєш, скільки сварок, помилкових звинувачень, непотрібних звільнень, зруйнованих кар’єр стали наслідками недбальства, що його виявив дворецький, складаючи розпис? Я, певна річ, погоджуюся з тими, хто стверджує: вміння добре розпланувати роботу підлеглих — головне в арсеналі вправного дворецького. За роки праці я склав чимало планів і, мабуть, не перебільшу, коли скажу, що мало який із них потребував змін. І якщо тепер у всьому винен поганий план, звинувачувати варто тільки мене. Та задля справедливості мушу зауважити, що цього разу мені випало незвично складне завдання.

А трапилося ось що. Коли було завершено всі орудки, внаслідок яких родина Дарлінґтонів втратила маєток, що належав їй упродовж двох століть, містер Фаррадей повідомив, що не оселятиметься в ньому одразу, а проведе ще чотири місяці у Сполучених Штатах, закінчуючи свої справи. При цьому він наполіг, щоб персонал його попередника — персонал, про який він чув тільки схвальні відгуки, — залишився у Дарлінґтон-Голлі. Слово «персонал» означало не що більше як кістяк із шістьох осіб, яких утримували родичі лорда Дарлінґтона, аби ті дбали про маєток, поки він не перейде в чужі руки. Дуже прикро про таке казати, але щойно маєток купили, я ніяк не зміг допомогти містерові Фаррадею втримати працівників — усі, крім місіс Клементс, подалися до інших місць праці. Коли я написав новому господареві й висловив жаль, що так склалося, з Америки надійшла вказівка найняти новий персонал, «гідний давнього англійського маєтку». Я тут же заповзявся виконувати побажання містера Фаррадея, але, як ви знаєте, тепер не так легко підшукати найманців задовільного рівня, і хоч я за рекомендацією місіс Клементс з превеликою радістю найняв на роботу Розмарі й Аґнес, на момент моєї першої ділової зустрічі з містером Фаррадеєм — який торік навесні прибув із коротким оглядовим візитом у наші краї, — я більше нікого не зміг знайти. Під час тієї зустрічі у незвично порожньому кабінеті в Дарлінгтон-Голлі містер Фаррадей уперше потиснув мені руку, дарма що ми вже давно були знайомі. Крім того випадку з персоналом, трапилося ще кілька епізодів, коли новий господар скористав із якостей, якими мені пощастило володіти, і, насмілюсь зауважити, вони здалися йому вартими довіри. Саме тому, припускаю, він одразу зміг розмовляти зі мною по-діловому й довірливо, а наприкінці нашої зустрічі доручив мені розпорядитися немалою сумою, що мала покрити розмаїті витрати на підготовку до його майбутнього переїзду. Хай там як, а хочу сказати, що саме під час тієї зустрічі, коли я порушив питання про те, як складно в наші часи найняти гідних працівників, містер Фаррадей, не довго думаючи, звернувся до мене з проханням, аби я постарався і розпланував роботу персоналу — «розставив слуг по змінах», як він сказав — так, щоб у маєтку могли порядкувати четверо наявних працівників, себто місіс Клементс, двійко дівчат і я. Він розумів, що деякі приміщення доведеться «прикрити», але чи зможу я задіяти увесь свій досвід і знання й упевнитися, що втрат буде якнайменше? Я пам’ятав часи, коли керував персоналом із сімнадцяти осіб, і знав, що не так давно тут, у Дарлінґтон-Голлі, працювало двадцять вісім робітників, тож його ідея — скласти розпис так, аби про той самий будинок дбали четверо — здалася мені, м’яко кажучи, лячною. Я не хотів виказувати свого скептицизму, але чимось таки зрадив себе, бо містер Фаррадей, немов стараючись підбадьорити мене, додав, що за потреби можна найняти ще когось. Але при цьому повторив, що буде щиро вдячний, якщо я «дам раду з чотирма».

Цілком природно, що я — як і більшість людей — не маю охоти змінювати давні звички. Але чіплятися за старі звичаї, як дехто, тільки тому, що так повелося, теж нема змісту. В епоху електрики й модерних систем опалення немає жодної потреби наймати десятки працівників, без яких іще покоління тому не можна було обійтися. Чесно кажучи, я ще давніше дійшов висновку, що першою причиною занепаду професійних стандартів є утримання зайвого персоналу задля самої лиш традиції, яке закінчується тим, що перед працівниками з’являється прірва вільного часу. До того ж містер Фаррадей чітко дав мені зрозуміти, що такі велелюдні світські заходи, які колись відбувалися у Дарлінґтон-Голлі, він влаштовуватиме лише зрідка. Я віддано приступив до завдання, що його дав мені містер Фаррадей; багато годин провів над розписом і думав про нього стільки ж часу, скільки витрачав на інші обов’язки чи відпочивав після роботи. Щойно натрапивши на прийнятне, як мені здавалося, рішення, я ретельно перевіряв, чи не закрався туди якийсь недогляд, обмірковував його з усіх боків. Урешті-решт я таки склав план: може, не до кінця такий, як просив містер Фаррадей, зате найкращий з тих, що під силу людині, — у тому я сумніву не мав. Майже всі найгарніші частини маєтку збережуться; велике крило, де жили слуги — разом зі службовим коридором, двома комірчинами і старою пральнею, — а також коридор для гостей, що веде на другий поверх, позавішують простирадлами, тоді як основні кімнати на першому поверсі й більшість гостьових покоїв стоятимуть відчинені. Мушу визнати, що наша четвірка змогла б упоратися з таким планом лише за підмоги кількох поденних робітників. Отож мій розпис передбачав послуги садівника, який мав би приходити раз на тиждень (улітку — двічі), і двох прибиральниць — обидві мали б з’являтися двічі на тиждень. Ба більше: згідно з цим планом, звичні обов’язки кожного з чотирьох постійних працівників мали б докорінно змінитися. Я передбачав, що дівчата пристосуються доволі легко, а от коли мова зайшла про місіс Клементс, я зробив усе, що міг, аби зміни майже її не торкнулися — навіть перебрав на себе певні обов’язки, що їх виконують хіба найпоблажливіші дворецькі.

Попри все, я не готовий отак відразу згодитися, що мій розпис невдало складений. Зрештою, він дає змогу чотирьом працівникам охопити на диво велику територію. Проте ви, безперечно, погодитеся, що навіть найкращі розписи допускають можливі огріхи, як-от у ті дні, коли хтось із працівників захворіє або з тієї чи іншої причини не зможе належно сповнювати своїх обов’язків. Отож переді мною було, ясна річ, доволі незвичайне завдання, та все ж я сумлінно врахував допустимі огріхи всюди, де тільки можна. Я чудово усвідомлював, що коли місіс Клементс або дівчата не волітимуть брати на себе обов’язків, які виходитимуть за межі традиційного кола, думка про те, що обсяг роботи суттєво зросте, ще дужче посилюватиме їхній опір. Отож, мордуючись над розписом, я довго розмірковував, як упевнитися, що місіс Клементс і дівчата, поборовши нехіть до «багатогранних» ролей, сприйматимуть свої обов’язки за цікаві й необтяжливі.

Утім, через намагання заручитися підтримкою місіс Клементс і дівчат, я, на жаль, не зміг так само ретельно оцінити меж власних можливостей, і хоча завдяки досвіду та властивій мені обережності в таких справах я не завдав собі на спину більшого тягаря, ніж міг понести, проблемою власних огріхів я, схоже, таки знехтував. Тож немає нічого дивного, що за кілька місяців з’явилися незначні, але показові прояви мого недогляду. Словом, справа ця зводиться до простого: я взяв на себе забагато.

Мабуть, ви приголомшені, що я так довго не помічав очевидного ґанджу в розписі, але погодьтеся, що зі справами, над якими довго розмірковуєш, таке часто трапляється. Правду усвідомлюєш допіру тоді, коли до цього підштовхує якась випадкова оказія. Так сталося і тепер, коли я окинув розпис свіжим оком, отримавши від міс Кентон листа, що був наповнений не лише довгими, доволі стриманими пасажами, а й неприхованою ностальгією за Дарлінґтон-Голлом і — я певен — явними натяками на бажання його авторки повернутися сюди. Тільки тоді я збагнув, яку важливу роль міг би відіграти ще один працівник і що саме його відсутність породила всі мої недавні клопоти. І що більше я над цим міркував, то ясніше розумів: міс Кентон, з її глибокою любов’ю до цього будинку, з її взірцевою фаховістю, на яку сьогодні мало де натрапиш, була саме тією ланкою, що мала б довершити повноцінний план для Дарлінґтон-Голлу.

Обміркувавши отак ситуацію, я піймав себе на тому, що знову повернувся думками до люб’язної пропозиції містера Фаррадея, яку той висловив кілька днів тому. Бо мені здалося, що запропоновану подорож можна використати для ділових потреб. Себто я міг би поїхати до Вест-Кантрі й дорогою навідатися до міс Кентон, із першоджерела дізнавшись про її бажання повернутися до праці в Дарлінґтон-Голлі. Мушу зауважити, що я кілька разів перечитав того листа і не бачу жодних підстав вважати, що натяки у її посланні — це всього лиш моя фантазія.

Попри те, я кілька днів не міг наважитися знову заговорити про це з містером Фаррадеєм. Та й, крім того, у цій справі було кілька питань, які я мусив з’ясувати, перш ніж рухатися далі. Скажімо, вартість. Навіть враховуючи щедру пропозицію мого господаря — «заплатити за бензин з власної кишені», — моя виправа коштувала б на диво багато, якщо зважити на такі витрати як житло, харчі й перекуски, що я споживав би дорогою. А ще треба було поміркувати, який одяг пасує до такої мандрівки і чи варто було вкластися в купівлю нової одежі. У мене з десяток добірних костюмів, що їх упродовж років люб’язно віддали мені лорд Дарлінґтон власною персоною, а також численні гості, які зупинялися в цьому маєтку й мали всі причини бути задоволеними рівнем обслуговування. Багато з тих костюмів, мабуть, занадто строгі для запланованої подорожі або уже вийшли з моди. Втім, є в мене один повсякденний костюм, що його передав мені 1931 чи 1932 року сер Едвард Блер, — майже новісінький, ще й сидить на мені як влитий — він міг цілком згодитися для вечорів у вітальні чи в ресторанах готелів, де я зупинятимусь. А от чого мені бракує, то це хорошої одежі для дороги, тобто одягу, в якому мене бачитимуть за кермом автівки; хіба що я одягну костюм, що його віддав мені під час війни молодий лорд Чалмерс: він досконало пасуватиме для такої потреби, хоч і явно затісний для мене. Урешті-решт я підрахував, що моїх заощаджень вистачить, аби покрити всі можливі витрати й навіть придбати новий костюм. Сподіваюся, ви не вважаєте мене надміру марнославним у ставленні до цього питання — річ у тім, що ніколи не знаєш, коли доведеться сказати, що працюєш у Дарлінґтон-Голлі, а в таку хвилину важливо бути вбраним відповідно до статусу.

У ті дні я не раз сидів над атласами доріг і гортав томи «Дивовижної Англії» Джейн Саймонс. Якщо ви не чули про книжки місіс Саймонс — про серію із семи томів, кожен з яких розповідає про певний регіон Британських островів, — від щирого серця раджу з ними ознайомитися. Вони були написані у тридцятих, але більшість матеріалів актуальні й досі — зрештою, не думаю, що німецькі бомби могли аж так змінити наш ландшафт. Місіс Саймонс, до слова, була до війни частою гостею в цьому будинку, та ще й, безперечно, однією з улюблениць персоналу завдяки доброті й повазі, що їх вона, не вагаючись, виявляла. Захоплення тією пані й спонукало мене ходити до бібліотеки, як тільки випадала вільна хвилина, і читати її книжки. Пригадую, як невдовзі після від’їзду міс Кентон до Корнволла 1936 року — туди, де я ніколи не бував, — я часто гортав третій том праці місіс Саймонс, том, у якому авторка описує читачам приваби Девона й Корнволла, доповнюючи опис світлинами й розмаїтими — і, як на мене, дуже переконливими — художніми ескізами. Саме так я склав собі сяке-таке уявлення про місцину, куди міс Кентон вирушила після заміжжя. Але це було, як я вже казав, ще у тридцятих, коли, наскільки мені відомо, книжками місіс Саймонс захоплювалися по всій країні. Відтоді я багато років не зазирав до тих томів, аж поки найсвіжіші події не спонукали мене знову витягнути з полиці той із них, де йшлося про Девон і Корнволл. Я ще раз уважно переглянув чудесні описи й ілюстрації — гадаю, ви цілком можете уявити, яку радість я відчув при думці, що от-от, можливо, і сам вирушу в автомобільну мандрівку тими самими теренами.

Зрештою, мені не залишалося нічого іншого, як знову завести розмову про це з містером Фаррадеєм. Могло, звісно, виявитися, що його пропозиція двотижневої давності — всього лиш миттєва примха, і ця ідея більше йому не до шмиги. Проте мої спостереження за містером Фаррадеєм упродовж кількох місяців підказували, що він не з тих джентльменів, яким притаманна непослідовність — найдратівливіша риса, яка лиш може бути у працедавця. Не було жодної причини хвилюватися, що цього разу він поставиться до ідеї з автомобільною поїздкою не так захоплено, ніж раніше, і що не повторить своєї люб’язної пропозиції «заплатити за бензин із власної кишені». Втім, я поринув у роздуми про те, коли випаде найбільш вдалий момент поговорити з ним на цю тему, бо хоч, як я вже казав, послідовність містера Фаррадея ні на мить не викликала в мене сумнівів, починати розмову, коли він зайнятий чи замислений, не було змісту. Відмова за таких обставин не конче відображала б справжню позицію господаря щодо цього питання, проте, отримавши її, я вже не зміг би отак просто знову про це заговорити. Отож я мусив украй виважено обрати слушну мить.

Урешті-решт я вирішив, що найвідповідніший час для розмови — тоді, коли я подаю пообідний чай у вітальні. До тієї пори містер Фаррадей якраз повертається з короткої прогулянки пагорбами і ще не встигає поринути в читання чи писання, як зазвичай вечорами. Коли я приношу чай, містер Фаррадей згортає книжку чи газету, встає й потягується навпроти вікна, немовби в передчутті розмови зі мною.

Як на мене, час я вибрав справді вдало — усе сталося так, як сталося, тільки через прорахунок зовсім іншого характеру. Я не зважив на те, що в ту пору дня містер Фаррадей полюбляє легку, жартівливу розмову. Коли вчора по обіді я приніс чай, то знав, що він, скоріш за все, буде саме в такому настрої, як і те, що в такі моменти він зазвичай схильний добродушно балакати зі мною, а отже, я мав би вчинити мудріше й узагалі не згадувати про міс Кентон. Але ви, сподіваюся, зрозумієте, що, попросивши господаря про таку щедру послугу, я — такий уже в мене характер — мусив натякнути, що моє прохання вмотивоване і службовими міркуваннями. Отож, перелічуючи причини, чому для автомобільної виправи я обрав саме Вест-Кантрі, я — замість згадати кілька цікавих деталей із книжки місіс Саймонс і зупинитися — схибив, повідомивши, що там мешкає колишня економка з Дарлінґтон-Голлу. Напевно, я збирався пояснити містерові Фаррадею, як я в такий спосіб досліджу варіант, який, цілком можливо, стане досконалим вирішенням нинішніх дрібних клопотів у маєтку. І лише згадавши в розмові про міс Кентон, я раптово усвідомив, як недоречно далі про це говорити. Я не лише не знав, чи хоче міс Кентон знову долучитися до нашої команди, — ай, певна річ, взагалі не обговорював питання додаткового персоналу з містером Фаррадеєм з часу тієї торішньої зустрічі. Далі розповідати про свої міркування щодо майбутнього Дарлінґтон-Голлу було б, щонайменше, зухвало. Тієї миті я, мабуть, надто різко замовк і зніяковів. Бо містер Фаррадей вхопився за цю нагоду і, широко усміхнувшись, неквапом промовив:

— Ох, Стівенсе! Подружка. У твоєму віці!

Лорд Дарлінґтон нізащо б не поставив слугу в таке незручне становище. Та я не маю на думці нічого образливого щодо містера Фаррадея: він, зрештою, джентльмен із Америки й часто поводиться геть по-іншому, ніж прийнято у цих краях. Він не хотів завдати мені прикрощів, про це й мови нема, але ви, безперечно, розумієте, якою ніяковою ця ситуація виявилася для мене.

— Ніколи б не подумав, що ти такий ловелас, Стівенсе, — казав далі містер Фаррадей. — Певно, це помагає тобі почуватися молодим. От тільки не знаю, чи добре мені бути твоїм поплічником у таких сумнівних затіях.

Я, звісно, відчув спокусу негайно заперечити те, що господар отак мені приписав, але тут же похопився, що в такому разі хіба втраплю містерові Фаррадею на гачок і тільки погіршу своє становище. Тому я так і стояв зніяковіло й чекав, коли господар дасть мені дозвіл вирушити в автомобільну подорож.

Хоч я й пік раків у ту хвилину, мушу сказати, що жодним чином не звинувачую містера Фаррадея, доброго в усіх розуміннях чоловіка. Він, без сумніву, просто насолоджувався балачками, які у Сполучених Штатах є, безперечно, ознакою міцного дружнього порозуміння між господарем і працівником. Насолоджувався такою собі невинною забавою. Задля справедливості скажу, що здебільшого саме такі балачки визначали взаємини між нами ці кілька місяців, хоча, чесно кажучи, я досі не впевнений, як на них реагувати. У перші дні на службі в містера Фаррадея я раз чи двічі неабияк дивувався з того, що він мені казав. До прикладу, якось я запитав його, чи один джентльмен, якого ми чекали того дня в гості, прийде разом зі своєю дружиною.

— Борони Боже, як вона прийде! — відповів містер Фаррадей. — Тримай її подалі від нас, Стівенсе. Поведи її до конюшні на фермі містера Морґана чи ще там кудись. Порозважай її там на сіні. Може, з вас вийде добра пара.

Спершу я не міг втямити, про що господар говорить. А потім зрозумів, що він так жартує, і спробував зобразити усмішку, хоча, боюсь, на моєму лиці залишилися сліди якщо не потрясіння, то щонайменше подиву. Проте з часом я навчився не дивуватися таким реплікам і чемно усміхався щоразу, як відчував у голосі господаря жартівливі нотки. Втім, я ніколи не був до кінця певен, як саме я маю поводитись у таких випадках. Можливо, він чекав, що я від усієї душі розсміюсь або скажу щось дотепне у відповідь. Думка про це не давала мені спокою останні кілька місяців — я й досі не вирішив, як із цим бути. Цілком можливо, що в Америці працівник мусить підтримувати жартівливі розмови — тоді його вважають фахівцем своєї справи. Пригадую, як містер Сімпсон, власник шинку «Плауменс-Армс», сказав якось, що якби він був американським барменом, то не балакав би з нами ввічливо й по-дружньому, а нападав би, безцеремонно перераховуючи всі наші гріхи й вади та обзиваючи нас пияками і ще ким завгодно, аби лиш втілити той образ, у якому його хочуть бачити клієнти. А ще пам’ятаю, як кілька років тому містер Рейн, камердинер Реджиналда Мовіса, який супроводжував його до Америки, розповідав, що водій таксі у Нью-Йорку постійно звертався до пасажирів у такій манері, за яку в Лондоні його б добряче вишпетили, а то й узагалі скрутили б і затягнули у найближчий поліційний відділок.

Отож, цілком можливо, господар сподівається, що я й собі жартуватиму у відповідь на його дотепи, і думає, що я його зневажаю, коли так не роблю. Це питання, як я вже казав, не дає мені спокою. Але мушу зауважити, що балаканина — не той обов’язок, який я колись зможу сповнювати з ентузіазмом. Звикати до нових обов’язків — чудова ідея у нинішні мінливі часи, однак жартівливі балачки — то геть інший вимір. Скажімо, звідки знати напевне, що жартівлива відповідь — це саме те, чого від вас очікують у той чи той момент? Не кажучи вже про можливу катастрофу: бовкнути якийсь жарт — й одразу зрозуміти, що він був геть недоречний.

Проте не так давно я зібрався з духом і спробував належно відповісти. Я саме приніс містерові Фаррадею ранкову каву у сніданковий покій, коли він запитав мене:

— Сьогодні рано хтось каркав, як ворона. То ж не ти, Стівенсе, правда?

Я збагнув, що господар має на увазі двох циган, які проходили повз маєток уранці й, гукаючи, збирали непотрібне залізяччя. За збігом обставин, саме того ранку я міркував над дилемою, відповідати на господареві жарти чи ні, й неабияк перейнявся тим, як він розцінює мою незмінну мовчанку після його дотепів. Отож я задумався над жартівливою відповіддю, що не видалась би образливою у разі, якби я хибно оцінив ситуацію. За хвилю чи дві я мовив:

— Я б сказав, що радше як ластівка, а не як ворона, сер. Вона теж пташина перелітна.

Після цих слів я стримано усміхнувся, щоб було цілком зрозуміло, що це жарт, бо не хотів, аби містер Фаррадей з надмірної ввічливості здержував веселощі, якщо йому зненацька стане смішно від моєї ремарки.

Проте господар тільки глянув на мене і мовив: «Перепрошую, Стівенсе?».

Аж тоді я збагнув: той, хто не знає, що мимо проходили цигани, не зрозуміє мій дотеп отак відразу. Я не знав, як у такому разі продовжувати розмову, тому вирішив поставити крапку і, вдавши, ніби раптово згадав про якусь нагальну справу, попросив пробачення й вийшов з кімнати, остаточно збивши господаря з пантелику.

То був украй бентежний початок того, що могло стати для мене цілковито новим обов’язком, — такий бентежний, що я, мушу визнати, облишив будь-які подальші спроби. Водночас, не можу позбутися відчуття, що містер Фаррадей незадоволений моїми відповідями на його численні дотепи. Ба більше: останнім часом господар стільки жартує, аж мені здається, що він спонукає мене відповідати йому так само. Хай там як, а після того першого дотепу про циган я жодного разу не зміг вчасно вигадати жарт у відповідь.

Тепер такі труднощі завдають ще більше клопотів, ніж колись, бо вже не випадає нагоди порадитися з колегами. Ще не так давно, коли виникали суперечливі питання, я надто не переймався, бо знав, що той, чию думку я поважаю, рано чи пізно прийде до нашого маєтку разом зі своїм господарем і тоді у нас буде вдосталь часу, аби обміркувати певне питання. До того ж за часів лорда Дарлінґтона, коли леді й джентльмени гостювали багато днів, з’являлася нагода досягнути прекрасного порозуміння із прибулими колегами. У сповнені клопотів дні найдобірніші професіонали Англії збиралися в кімнаті для слуг, грілися коло каміна й допізна розмовляли. І, скажу я вам, якби ви зазирнули у ту кімнату в котрийсь із вечорів, то почули б не якісь там плітки, а обговорення поважних справ, які хвилювали господарів нагорі, або ж важливих питань, про які писали в газетах. А ще, ясна річ, ми говорили про всілякі тонкощі нашого фаху, як зазвичай розмовляють колеги з найрозмаїтіших царин, коли збираються разом.

Інколи, цілком природно, спалахували палкі суперечки, проте зазвичай у товаристві панувала атмосфера взаємоповаги. Можливо, я краще передам настрій тих вечорів, коли скажу, що серед постійних гостей були містер Гаррі Ґрем, камердинер і дворецький сера Джеймса Чемберса, а також містер Джон Доналдс, камердинер містера Сідні Дікенсона. Були там й інші особи — можливо, не такі поважні, проте їхня жвава присутність робила кожну зустріч незабутньою: як-от містер Вілкінсон, камердинер і дворецький містера Джона Кемпбелла, який умів знатно зображати відомих джентльменів; містер Девідсон з Істерлі-Гауз, який умів відлякувати незнайомців своїм запалом під час суперечок і водночас зачаровувати їх своєю безневинною лагідністю; містер Герман, камердинер містера Джона Генрі Пітерса, чиї сповнені крайнощів думки неможливо було спокійно слухати і якого, водночас, не можна було не любити за його особливий утробний сміх і йоркширський шарм. Можу продовжувати ще довго. Попри дрібні відмінності в підходах, серед представників нашого фаху в ті часи панував справжній дух товариськості. Ми всі були, так би мовити, з одного тіста. Не те, що тепер, коли слуга — якщо він узагалі супроводить сюди гостя — зазвичай виявляється новаком, який має що сказати хіба про футбол, а вечори проводить не перед каміном в кімнаті для слуг, а за чаркою у «Плауменс-Армс», а то й, дедалі частіше, у готелі «Стар-Інн».

Я щойно згадував про містера Ґрема, камердинера й дворецького сера Джеймса Чемберса. Місяці зо два тому я дуже зрадів, дізнавшись, що сер Джеймс збирається навідатись до Дарлінґтон-Голлу. Я з нетерпінням чекав його візиту не тільки тому, що гості з часів лорда Дарлінґтона сьогодні тут мало коли бувають, — у містера Фаррадея, природно, доволі інше коло спілкування, ніж у його світлості, — ай тому, що я припустив: сера Джеймса супроводжуватиме, як і колись, містер Ґрем, отож я матиму шанс почути його думку на тему жартівливих балачок. Тому я здивувався і розчарувався водночас, коли за день до візиту дізнався, що сер Джеймс прибуде сам-один. Крім того, поки сер Джеймс у нас гостював, я зрозумів, що містер Ґрем уже не працює в нього, ба більше: сер Джеймс узагалі не тримає постійного персоналу. Мені кортіло дізнатися, як далі склалися справи у містера Ґрема, бо хоч ми й не зналися дуже добре, під час зустрічей знаходили спільну мову. Втім, мені не випало нагоди запитати про це. Чесно кажучи, я доволі засмутився, бо залюбки поговорив би з ним про дотепні розмови.

Але повернуся до того, з чого почав. Як я вже казав, учора по обіді довелось мені пережити кілька незручних хвилин у вітальні, поки містер Фаррадей сипав дотепами. Я, як зазвичай, ледь помітно усміхався — аби показати, що бодай якось підтримую його жартівливий настрій, — і чекав, чи дасть господар добро на мою мандрівку. Як я й сподівався, він довго не барився і люб’язно дав свою згоду, та ще й повторив щедру пропозицію «заплатити за бензин зі своєї кишені».

Отож немає жодних причин, чому б мені не здійснити автомобільну виправу до Вест-Кантрі. Доведеться, звісно, написати міс Кентон і повідомити її, що я проїжджатиму мимо, а ще подбати про одежу. Також треба залагодити усілякі питання, щоб у маєтку все було гаразд, поки мене не буде. Але загалом я не бачу вагомої причини відмовитися від запланованої подорожі.

День перший • Вечір

Солсбері

Сьогодні ввечері я опинився в готелі у місті Солсбері. Перший день мандрівки завершився, і, чесно кажучи, назагал я досить задоволений. Моя виправа почалася вранці, майже на годину пізніше, ніж я собі планував, хоч на годиннику не було ще й восьмої, коли я склав усі речі й запакував їх у «форд». Місіс Клементс і дівчата теж поїхали на тиждень, тому я чудово усвідомлював, що після мого від’їзду Дарлінґтон-Голл стоятиме порожній — мабуть, уперше за це століття, а то й узагалі відколи його збудували. Дивне то було відчуття — напевно, саме через нього я так зволікав із від’їздом, обходячи маєток по кілька разів, щоб востаннє перевірити, чи все гаразд.

Важко пояснити, що я відчував, коли врешті вирушив у дорогу. Не можу сказати, що мене відразу охопило збудження чи радісне передчуття. Це, без сумніву, пов’язано з тим, що хоч я віддалявся й віддалявся від маєтку, довкола мене простягалися більш-менш знайомі краєвиди. Я завжди вважав, що дуже мало подорожую через домашні обов’язки, які на мені лежать, але, звісно, з часом вирушав то туди, то сюди у справах; і от, схоже, набагато краще ознайомився з сусідніми теренами, ніж собі гадав. Бо, як я вже казав, рухаючись залитою сонцем дорогою до графства Беркшир, я раз по раз дивувався, що все довкола здавалося таким знайомим.

Та зрештою краєвиди стали невпізнавані і я зрозумів, що виїхав за звичні межі. Я чув, як люди розповідали про мить, коли вирушаєш у плавання і з часом перестаєш бачити суходіл. Відчуття збентеження й водночас піднесення, про яке зазвичай згадують, описуючи той момент, напевно, дуже схоже на те, що я відчув у своєму «форді», коли опинився в незнайомих околицях. Це трапилося відразу по тому, як я звернув і виїхав на дорогу, що обгинала край пагорба. Я відчував, що ліворуч крутий схил, хоч за деревами й густими кущами на узбіччі його не було видно. На мене хвилею накотилось відчуття, що тепер я по-справжньому залишив Дарлінґтон-Голл позаду; а ще, скажу відверто, я трохи захвилювався, побоюючись, що звернув не на ту дорогу і лечу в хибному керунку в якісь хащі. Відчуття за секунду-другу минуло б, та все ж я став їхати повільніше. І навіть переконавши себе, що я на правильній дорозі, усе ж зупинив автомобіль, щоб оцінити своє становище.

Я вирішив вийти з автівки і трохи розім’ятися — надворі у мене склалося враження, що я й справді на високогір’ї. По один бік від дороги здіймався порослий кущами й деревцями схил, по другий за листвою відкривався краєвид.

Я трохи пройшов дорогою, зазираючи між листя і сподіваючись краще роздивитися місцевість, коли позаду мене почувся чийсь голос. До тієї хвилі я, звісно, був упевнений, що перебуваю на самоті, тож здивовано обернувся. Трохи далі на протилежному боці дороги починалася стежка, що різко бігла вгору й зникала в гущавині. На каменюці, що лежала на тому місці, сидів худорлявий сивий чоловік у кашкеті й потягував люльку. Він знову щось до мене гукнув — я не розібрав його слів, проте з жестів зрозумів, що він запрошує мене приєднатися до нього. Я спершу подумав, що він волоцюга, але потім побачив, що то простий собі чоловік із тутешніх, який насолоджується свіжим повітрям і літнім сонечком, тож вирішив, що нема жодної причини триматися осторонь.

— Цікаво, сер, — сказав він, коли я підійшов ближче, — наскільки міцні у вас ноги?

— Перепрошую?

Чоловік махнув рукою на стежку.

— Щоб піднятися туди, треба мати міцні ноги й добрі легені. У мене ні з тим, ні з тим не склалося, тому я сиджу внизу. А якби ліпше почувався, то сидів би он де. Там гарне місце, лавка стоїть і все решта. Ліпшого краєвиду в цілій Англії не знайдете.

— Якщо ви кажете правду, — відповів я, — то я волію посидіти тут. Річ у тім, що я вирушив у автомобільну мандрівку, під час якої сподіваюсь оглянути чимало чудесних краєвидів. Не хочеться відразу побачити найкращий, бо ж я тільки виїхав.

Чоловік, схоже, мене не зрозумів, бо тільки повторив:

— Ліпшого краєвиду в цілій Англії не знайдете. Але кажу вам: треба мати міцні ноги й добрі легені.

А тоді додав:

— Ви добре виглядаєте як на свій вік, сер. Думаю, ви спокійно туди виберетесь. Навіть мені таке під силу в ліпші дні.

Я глянув на стежку — крута, та ще й нерівна.

— Кажу вам, сер, ви пошкодуєте, якщо туди не підніметесь. Ніколи не знаєш. Кілька років — і вже може бути запізно, — усміхнувся він. — Піднімайтеся, поки можете.

Тепер мені здається, що той чоловік просто так пожартував — аби зав’язати балачку. Але того ранку його слова здалися мені досить образливими й, мабуть, саме бажання довести, який його натяк безглуздий, спонукало мене рушити вгору.

Хай там як, а я дуже радий, що це зробив. Прогулянка, звісно, видалася не з легких — стежка кружляла зиґзаґами метрів зі сто вгору, — проте якихось особливих труднощів мені не завдала. Зрештою я дійшов до невеликої галявини: саме її й мав на увазі той чоловік. Там на подорожнього чекала лавка — і, звісно, прегарний краєвид, скільки око сягало, на тамтешні околиці.

Удалечінь хвилями котилися поля. Оточені кущами й деревами, вони то м’яко підіймалася, то знову спадали. Ген-ген виднілися якісь цятки — мабуть, вівці. Праворуч, майже на самому обрії я розгледів щось схоже на квадратну церковну вежу.

Приємно було, звісно, отак стояти: звуки літа довкола й легенький вітерець на обличчі. І, здається, саме тоді, споглядаючи краєвид, я вперше відчув настрій, що пасував мандрівці, яка чекала на мене. У ту хвилину мене наповнило здорове, радісне передчуття, що попереду чимало цікавих пережиттів. Якраз тоді я вирішив не перейматися надміру єдиним службовим завданням, що поставив перед собою на час мандрівки: себто тим, що стосувалося міс Кентон і нагальних клопотів із персоналом.

Але то було вранці. А ввечері я опинився в затишному готелі неподалік від середмістя Солсбері. Це, схоже, доволі скромний заклад, але дуже чистий і цілком відповідає моїм потребам. Через «форд» містера Фаррадея і хороший крій мого костюма власниця, жінка років сорока, прийняла мене як поважного гостя. По обіді — а я прибув до Солсбері десь о пів на четверту — я написав у її журналі свою адресу, Дарлінґтон-Голл, і побачив, що вона дивиться на мене із якимось трепетом, припускаючи, певна річ, що я джентльмен, звиклий ночувати в «Рітці» чи «Дорчестері», й обурено вискочу геть із її готелю, щойно побачу свою кімнату. Вона повідомила, що має вільний двомісний номер з вікнами на вуличку і що залюбки запропонує його мені за ціною одномісного.

Потому мене провели до мого номера, де в ту пору дня сонце гарно освітлювало квіткові візерунки на шпалерах. У кімнаті стояло два ліжка; великі вікна виходили на вулицю. Коли я поцікавився, де лазничка, господиня зніяковіло відповіла, що хоч двері до неї якраз навпроти моїх, гаряча вода з’явиться допіру після вечері. Я попросив її принести мені чаю, а коли вона пішла, взявся оглядати кімнату. Ліжка були бездоганно чисті й акуратно застелені. Умивальниця в кутку теж стояла чиста-чистісінька. Визирнувши у вікно, я побачив по той бік вулиці пекарню з розмаїтими тістечками у вітрині, аптеку й перукарню. Трохи далі вуличка перетинала міст, що дугою здіймався над річкою, і губилася серед полів. Освіживши лице й руки холодною водою з умивальниці, я вмостився на стілець із твердою спинкою, що стояв ліворуч коло вікна, і так сидів, поки принесли чай.

Було, мабуть, по четвертій, коли я покинув готель і вийшов на вулиці Солсбері. Широкі, просторі, вони створювали в місті особливу атмосферу, і я кілька годин із задоволенням блукав ними у променях лагідного, теплого сонця. До того ж виявилось, що місто ховає в собі чимало приваб: на своєму шляху я проминув вервечки чарівних, оббитих деревом старих будинків, а тоді перетнув один із потічків, які протікають містом, через кам’яний пішохідний місток. І, ясна річ, відвідав чудесний собор, що його так вихваляла місіс Саймонс у своїй книжці. Знайти цю грандіозну споруду виявилося дуже просто — її шпиль видно з усіх куточків Солсбері. Повертаючись увечері до готелю, я кілька разів зиркав через плече і щоразу бачив позаду себе те саме: за величним шпилем сідало сонце.

Однак тепер, коли я сиджу собі отак у тиші кімнати, мені здається, що після першого дня мандрівки зі мною залишився не образ Солсберійського собору чи котроїсь із тутешніх дивовижних місцин, а той прегарний краєвид, на який я натрапив уранці, — хвилясті поля Англії. Певна річ, я охоче вірю, що інші країни можуть похвалитися мальовничішою природою. В енциклопедіях та журналах «Нешнл Джиоґрафік» я, звісно ж, бачив приголомшливі світлини різних місць із усіх куточків світу: величні каньйони й водоспади, прегарні гірські пасма. Мені, безперечно, не випала честь побачити їх на власні очі, проте я все ж насмілюся із сякою-такою упевненістю сказати, що найвишуканіший англійський ландшафт — як отой, що я побачив уранці, — має одну рису, якої бракує ландшафтам в інших країнах, хай навіть, на перший позір, набагато унікальнішим. На мою думку, саме завдяки цій рисі англійський ландшафт видасться будь-якому неупередженому спостерігачеві найприємнішим на світі, й рису цю найкраще описати словом «велич». Бо й справді: коли я стояв уранці високо на пагорбі й дивився на землі, що простягалися переді мною, то виразно пережив рідкісне, проте безпомильне відчуття — відчуття, що перебуваєш поряд із чимось величним. Ми називаємо свої землі Великою Британією, і дехто, мабуть, вважає це нескромністю. Але не побоюся сказати, що, як на мене, самі лиш краєвиди нашої країни виправдовують вживання цього пафосного прикметника.

І все ж, що воно таке — ота «велич»? У чому вона полягає? Я чудово розумію, що аби відповісти на таке запитання, потрібна у стократ мудріша голова, ніж моя, проте якби я міг висунути певну версію, то сказав би, що красу наших земель вирізняє не що інше, як брак драматизму чи помпезності. Їм властивий спокій і стриманість. Немовби земля усвідомлює власну красу, власну величність і не відчуває потреби кричати про них на весь світ. Натомість краєвиди в Африці чи Америці — хоч, ясна річ, дуже цікаві — програють в очах неупередженого спостерігача: надто вони вже крикливі.

Це питання дуже схоже на інше, що завжди викликало запеклі суперечки серед моїх колег: «великий» дворецький — який він? Ми провели не одну вечірню годину біля каміна в кімнаті для слуг за приємними дискусіями на цю тему. Ви, напевно, зауважили, що я сказав «який він» замість «хто це». Річ у тім, що питання про те, хто саме був авторитетом для нашого покоління, ніколи не спричиняло серйозних дебатів. З-поміж цих осіб, зокрема, містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда. Якщо вам колись випала честь познайомитися із цими панами, ви, безперечно, знаєте, про яку саме рису я говорю. І, звичайно, розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що дати визначення їй зовсім нелегко.

Хоча що більше я про це думаю, то більше розумію: усе ж не можна казати, що, мовляв, розмов про те, хто ж був великим дворецьким, зовсім не вели. Треба уточнити, що їх не вели в колі достойних фахівців своєї справи, які знаються на таких питаннях. У кімнаті для слуг у Дарлінґтон-Голлі — як у всякій кімнаті для слуг у будь-якому маєтку — мусили приймати працівників із різним рівнем інтелекту й розуміння, і я пам’ятаю, що не раз кусав губи, коли хтось із персоналу — часто, на жаль, з мого власного — захоплено розхвалював таких осіб як, скажімо, містер Джек Нейборс.

Нічого не маю проти містера Джека Нейборса, який, на жаль, наскільки мені відомо, загинув на війні. Я згадав про нього тільки тому, що він був типовим прикладом. У середині тридцятих на наших теренах ім’я містера Нейборса два чи три роки поспіль згадували чи не в кожній розмові у службових кімнатах. Навіть у Дарлінґтон-Голлі, як я вже казав, не один заїжджий слуга розповідав найсвіжіші байки про подвиги містера Нейборса, так що мені й таким як містер Ґрем доводилося з прикрістю вислуховувати побрехеньку за побрехенькою. А найприкріше було спостерігати, як наприкінці кожної байки начебто достойні працівники подивовано хитали головами й бурмотіли: «Той містер Нейборс — справді найліпший з усіх».

Ні, я ні на мить не сумніваюся, що містер Нейборс мав чудові організаційні вміння. Наскільки мені відомо, він блискуче організував багато великих прийомів. Але він так і не наблизився до статусу великого дворецького. Я сказав би вам те саме, коли він ще мав блискучу репутацію, — і точнісінько так само спрогнозував би його падіння через кілька скороминущих років слави.

Як часто ви чули, щоб дворецький, якого ще вчора усі вважали генієм свого покоління, за кілька років виявився нікчемою? А потім колеги, які засипали його похвалами, так завзято славили якусь іншу персону, що навіть не мали часу зупинитись і подумати, чи добре вони вміють оцінювати інших. Об’єктом балаканини в кімнаті для слуг є зазвичай якийсь дворецький, що раптом опинився у всіх на слуху, бо його призначили у відомий маєток, або тому, що він зумів непогано організувати два чи три багатолюдні прийоми. У службових покоях в усіх куточках країни тільки й пліткують про те, що до нього начебто підійшов той чи той джентльмен або що кілька найблагородніших маєтків змагаються за його послуги, навперебій пропонуючи шалену платню. Та що зазвичай трапляється за якихось кілька років? Особа, якій ще донедавна було море по коліна, дає маху чи з якоїсь іншої причини втрачає милість господарів, покидає маєток, у якому свого часу прославилася, і зникає безвісти. А пліткарі тим часом обирають собі когось іншого, ким захоплюються. Серед слуг, які до нас приїжджають, найгірше поводяться камердинери, які зазвичай мріють стати дворецькими, і то негайно. Саме вони вічно наполягають, що треба наслідувати того чи того, і повторюють те, що їхній герой сказав на певну фахову тему.

Мушу одразу зауважити, що багатьом камердинерам, ясна річ, ніколи б і на думку не спали такі дурниці — це і є фахівці найвищого рівня. Щоразу, як двійко чи трійко таких осіб збиралося в нашій кімнаті для слуг — я маю на увазі достойників на кшталт містера Ґрема, з яким я, на жаль, втратив зв’язок, — між нами точилися надзвичайно цікаві та глибокі дискусії про найрізноманітніші нюанси нашого покликання. Ті вечори, певна річ, належать до моїх найулюбленіших спогадів про минулі часи.

Та дозвольте мені повернутися до справді цікавого питання — питання, що його ми залюбки обговорювали, коли наших вечорів не псували балачки тих, кому бракувало елементарного розуміння нашої професії. Звучить воно так: великий дворецький — який він?

Наскільки мені відомо, попри палкі суперечки, що роками не вщухали довкола цього питання, наша спільнота хіба раз чи два намагалася сформулювати офіційну відповідь. На думку спадає тільки один випадок, коли спілка Гейза спробувала було окреслити критерії для вступу. Ви, мабуть, не чули про спілку Гейза, бо тепер про неї мало хто говорить. Однак у двадцятих і на початку тридцятих вона мала значний авторитет у Лондоні та у прилеглих графствах. Багато хто взагалі вважав, що спілка стала надто могутня, і радів, коли 1932 чи 1933 року вона мусила припинити свою діяльність.

Спілка Гейза начебто приймала до своїх лав дворецьких «лиш найвищого класу». Впливовою і славнозвісною спілка стала завдяки тому, що, на відміну від інших установ такого штибу, які, щойно з’явившись, тут же зникали, вона зуміла втримати дуже тісне коло учасників, що додавало її постулатам переконливості. Більш як тридцять осіб у спілці начебто ніколи не було — а зазвичай дев’ять чи десять. Ця особливість, а також те, що спілка Гейза була доволі закритим товариством, створила їй загадковий образ, так що міркування на фахові теми, які вона час від часу оприлюднювала, сприймали наче витесані на кам’яних скрижалях заповіді.

Однак було одне питання, про яке спілка довший час відмовлялася вести мову, — критерії до вступу. Їх вимагали оголосити, щораз наполегливіше і наполегливіше, і ось у відповідь на серію листів, надрукованих у «Щоквартальнику для камердинерів», спілка визнала, що «заявник мусить служити у знатному домі». «Хоча, безперечно, — було сказано далі, — сам по собі цей критерій далеко не задовольняє всіх вимог». До того ж стало очевидно, що маєтки комерсантів чи «скоробагатьків» спілка знатними не вважала, і мені здається, саме цей застарілий підхід підірвав авторитет, що давав спілці змогу встановлювати стандарти в нашій професії.

У відповідь на подальші листи до «Щоквартальника», спілка пояснила свою позицію так: її учасники погоджуються із думкою певних дописувачів про те, що в деяких будинках комерсантів справді працюють бездоганно вишколені дворецькі, та все ж вважають, що «послугами таких осіб не забаряться скористатися справжні леді та джентльмени». Потрібно дослухатися до думки «справжніх леді та джентльменів», заявляла спілка, інакше «можна просто запровадити пріоритети більшовицької Росії». Таке пояснення тільки підкинуло дров у багаття, і до редакції посипалося ще більше листів із закликами оприлюднити критерії вступу. Врешті-решт у короткому листі до «Щоквартальника» спілка пояснила — тут я спробую якомога точніше процитувати з пам’яті, — що «найголовніша вимога — аби заявник мав гідність, що відповідає його статусу. Якщо він цієї вимоги не задовольняє, його не приймуть, хоч якими досягненнями він може похвалитися».

Хоч я і не палкий прибічник спілки Гейза, та все ж упевнений, що ця вимога спирається на правдиві факти. Коли брати до уваги тих, кого вважають «великими» дворецькими — скажімо, містера Маршалла чи містера Лейна, — справді виглядає на те, що рису, яка вирізняє їх з-поміж інших дворецьких, котрі досягнули майстерності у своїй справі, можна назвати словом «гідність».

Звідси, ясна річ, випливає наступне питання: що ж таке гідність? Саме про це ми з містером Ґремом та іншими колегами вели найцікавіші дискусії. Містер Ґрем любив казати, що гідність — це щось на зразок жіночої краси, тому нема змісту навіть намагатись її витлумачити. Я натомість дотримувався думки, що проводити таку паралель — означає принижувати гідність таких осіб як містер Маршалл. Аналогія містера Ґрема не подобалася мені ще й тому, що вона натякала на те, нібито гідність дається або не дається за примхою природи, а якщо її не закладено від народження, то намагатися її набути так само марно, як негарній жінці намагатися стати красунею. Та все ж більшість дворецьких зрештою розуміють, що гідність у них — не вроджена риса, проте я щиро переконаний, що упродовж служби вони можуть докладати всіх зусиль, аби її набути. Певен, що великі дворецькі, які нею володіють — як-от містер Маршалл, — розвинули її через багато років самостійного вишколу й ретельного аналізу власного досвіду. Як на мене, той, хто дотримується такого погляду, як містер Ґрем, відразу капітулює на службовій стежці.

Та попри скептичну налаштованість містера Ґрема, ми з ним, пригадую, згаяли чимало вечорів, намагаючись збагнути, чим особлива ця «гідність». Згоди ми так і не дійшли, але за час наших суперечок я виробив доволі тверду позицію, якої більш-менш дотримуюсь і досі. І тепер хотів би, коли ваша ласка, спробувати описати, що, на мою думку, означає гідність.

Гадаю, ви погодитеся, що містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда — великі дворецькі нашого часу. Можливо, вас удасться переконати, що містер Гендерсон із замку Бренбері теж належить до цієї рідкісної когорти. Та ви подумаєте, що я упереджений, коли скажу, що мій рідний батько з багатьох причин може зрівнятись із цим панством і що я здавна шукав ознак тієї «гідності» саме в його роботі. Але я твердо переконаний у тому, що на той час, коли батько досяг найбільшого професійного успіху в маєтку Лафборо, він, безперечно, був живим утіленням гідності.

Я розумію, що коли на це подивитись об’єктивно, доведеться визнати: батькові таки бракувало кількох рис, якими б мали бути наділені великі дворецькі. Проте я вважаю, що саме ці риси є поверховими й несуттєвими; вони, певна річ, привабливі, мов крем на торті, однак справжньої ваги не мають. Ідеться про хороший акцент та володіння мовою чи загальні знання з розмаїтих тем, як-от соколині лови чи спарювання тритонів — те, чим мій батько похвалитися не міг. До того ж не варто забувати, що батько був дворецьким старшого покоління й починав службу в часи, коли такі риси не вважалися цінними, надто для дворецького. Одержимість красномовністю і знаннями загального характеру з’явилася допіру за нашого покоління, і початок їй поклав, мабуть, містер Маршалл — саме його послідовники, люди менш достойні, намагалися наслідувати його велич, хибно прийнявши другорядне за головне.

На мою думку, наше покоління забагато переймалося «декораціями»: хтозна скільки часу й сил ішло на те, аби виробити правильний акцент і навчитися красномовності, скільки годин було змарновано на перечитування енциклопедій і багатотомників «Перевір свої знання», тоді як варто було присвятити цей час опануванню основ.

Відповідальність за це, безперечно, лежить на наших плечах, проте я все ж мушу зауважити, що деякі господарі всіляко заохочували такі новаторства. Прикро про це казати, але останнім часом багато маєтків — зокрема й ті, що належать найблагороднішим родинам, — почали змагатися між собою і не соромляться вихвалятись перед гостями банальними досягненнями своїх дворецьких. Я чув чимало історій про те, як дворецького виставляли на показ, наче мавпу на вечірці. Та й сам я на власні очі бачив жалюгідну розвагу, що її частенько влаштовували в одному домі, коли гості кликали дворецького й діймали його довільними запитаннями — скажімо, хто виграв дербі того чи того року, — начебто вони були у мюзик-холлі й перед ними виступав чолов’яга з феноменальною пам’яттю.

Мій батько, як я вже казав, належав до покоління, яке, на щастя, добре розуміло, що по-справжньому цінується в нашій службі. І попри недосконале володіння англійською й не надто глибокі загальні знання, він не лише розумівся на тому, що треба для управління маєтком, а й набув — на вершині своєї кар’єри — тієї «гідності, що відповідає його статусу», як стверджувала спілка Гейза. Спробувавши описати, що саме, на мою думку, надало моєму батькові цієї особливої риси, я, цілком можливо, зможу висловити власні уявлення про гідність.

Батько все життя любив розповідати одну історію. Я ще змалку слухав, як він розказує її гостям, а потім знову чув її, коли став лакеєм і приступив до служби під його наглядом. Пригадую, як батько вкотре розповідав її, коли я навідався до нього після того, як обійняв свою першу посаду дворецького в доволі скромному домі містера й місіс Маґґеридж в Еллшоті, що в Оксфордширі. Та історія, безперечно, багато для нього важила. Покоління мого батька не звикло все обговорювати й аналізувати, як ото наше покоління, тож мені здається, що, оповідаючи й переповідаючи ту історію, батько критично обмірковував свою службу. А отже, це важливий ключ до його способу мислення.

Історія була, вочевидь, правдива і стосувалася одного дворецького, який, вирушивши разом із господарем до Індії, служив там багато років і утримував серед тамтешнього персоналу такі самі високі стандарти, до яких звик в Англії. Одного пообіддя дворецький увійшов до їдальні, щоб упевнитись, що все готово до вечері, коли раптом помітив тигра, який спокійнісінько лежав собі під столом. Дворецький вийшов навшпиньки з їдальні, обережно зачинивши двері, а тоді без поспіху рушив до вітальні, де господар чаював із гостями. Там він, стримано кашлянувши, привернув господареву увагу й шепнув йому на вухо: «Перепрошую, сер, але, схоже, в їдальні причаївся тигр. Чи дозволите скористатися гвинтівкою?».

Згідно з легендою, за кілька хвилин господар і його гості почули три постріли. Коли за якийсь час дворецький знову увійшов до вітальні зі свіжим чаєм, господар поцікавився, чи все гаразд.

«Усе чудово, дякую, сер! — почув він у відповідь. — Вечерю подадуть о звичній годині, а я маю за приємність повідомити, що до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії».

Оту останню фразу — «до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії» — батько повторював, схвально киваючи головою і сміючись. Він не казав, що знайомий із тим дворецьким чи з тим, хто його знав, проте завжди наголошував, що події відбувалися саме так, як він про них розповідав. Хай там як, а те, правдива та історія чи ні, не має великого значення; важить те, що вона свідчить про батькові ідеали. Бо тепер, озираючись на його службову стежку, я розумію, що упродовж усіх тих років він, мабуть, намагався стати дворецьким з тієї історії. І, як на мене, на вершині кар’єри батько таки досягнув бажаного. Бо хоч йому так ніколи й не випало нагоди натрапити на тигра під столом, тепер — коли я обмірковую все, що знаю або чув про батька, — на думку спадає щонайменше кілька випадків, коли він виявив саме ту рису, якою був наділений герой його оповідки і якою він так захоплювався.

Про один із них мені розповів містер Девід Чарлз із «Компанії Чарлза й Реддінґа», який іноді навідувався до Дарлінґтон-Голлу за часів його світлості. Якось увечері, коли я йому прислуговував, містер Чарлз пригадав, що зустрічав мого батька кілька років тому, коли гостював у маєтку Лафборо — в оселі містера Джона Сілверса, промисловця, де мій батько п’ятнадцять років служив у розквіті літ. Містер Чарлз сказав, що батько чудово йому запам’ятався, а все через випадок, що трапився під час його візиту.

Одного пообіддя містер Чарлз, на власний сором і прикрість, дозволив собі перебрати зайвого у товаристві ще двох гостей — нехай вони звуться містер Сміт і містер Джонс, бо, мабуть, про них ще досі пам’ятають у певних колах. Просидівши за пляшкою годину-другу, оті двоє джентльменів забажали проїхатися місцевими селами — автомобіль у ті часи вважався новинкою. Вони вмовили містера Чарлза скласти їм компанію, а що водій тоді був у відпустці, то кермувати автомобілем вони поручили моєму батькові.

Щойно вони рушили, як містер Сміт і містер Джонс, давно вже не хлопчаки, почали поводитись немов школярі: співали непристойних пісеньок і вигукували ще непристойніші репліки про все, що бачили з вікна. А потім джентльмени помітили на мапі три села в околиці: Морфі, Солташ і Бриґун. Не впевнений, чи саме так вони називалися, але суть у тому, що містерові Сміту й містерові Джонсу вони нагадали про виставу у мюзик-холлі під назвою «Мерфі, Солтмен і Кішка-Бриджит», про яку ви, можливо, чули. Помітивши цей цікавий збіг обставин, джентльмени забажали відвідати оті три села — так би мовити, на честь артистів з мюзик-холлу. За словами містера Чарлза, мій батько слухняно відвіз їх у перше село і вже в’їжджав у друге, коли містер Сміт чи то містер Джонс зауважив, що село те зветься Бриґун, а воно мало бути третім за чергою, а не другим. Вони обурено скомандували, щоб батько негайно розвертався, а то вони не відвідають села «у правильному порядку». Вертатись треба було далеко, майже всю дорогу, яку вони проїхали, проте — як запевнив мене містер Чарлз — батько їх послухав, так наче то було цілком розумне прохання, і далі поводився бездоганно ввічливо.

Однак уся увага містера Сміта й містера Джонса тепер перейшла на мого батька, і, знуджені краєвидами за вікном, вони задля розваги почали вигукувати неприємні зауваження щодо батькової «помилки». Містер Чарлз добре запам’ятав, що батько не виказав жодного зніяковіння чи злості, а далі кермував із виразом обличчя, який свідчив про ідеальну рівновагу між особистою гідністю й готовністю задовольняти бажання гостей. Утім, батькові недовго судилося залишатися незворушним. Бо, втомившись сипати образами йому в спину, двоє джентльменів узялися обговорювати господаря — тобто батькового працедавця, містера Джона Сілверса. Їхні висловлювання ставали все принизливішими й підлішими, так що містер Чарлз — принаймні так він стверджує — мусив втрутитися, зауваживши, що так говорити не годиться. Його зауваження наштовхнулося на такий запеклий опір, що містер Чарлз захвилювався, що стане жертвою не те що словесного, а фізичного нападу своїх супутників. Аж раптом, після нестерпно огидного закиду на адресу господаря, мій батько різко зупинив автомобіль. І саме те, що трапилося далі, справило незабутнє враження на містера Чарлза.

Задні двері відчинилися — батько стояв за кілька кроків від автомобіля, пильно вдивляючись у салон. За словами містера Чарлза, усі троє пасажирів були вражені поставою мого батька. Чолов’яга метр дев’яносто на зріст, з виразом лиця, який вселяв спокій, коли знати, що батько до ваших послуг, і наганяв неабиякого страху за інших обставин. За словами містера Чарлза, батько не виглядав сердитим. Здавалося, що він просто відчинив двері. Однак щось у тій постаті, яка над ними нависла, було настільки погрозливе й неприступне, що двоє сп’янілих компаньйонів містера Чарлза знітилися, як хлопчаки, яких фермер піймав на гарячому, коли ті крали яблука в його садку.

Батько так і стояв кілька хвилин мовчки, тримаючи двері відчиненими. Врешті чи то містер Сміт, чи то містер Джонс запитав: «Ну то ми їдемо далі?».

Батько нічого не відповів — стояв на місці, ані вимагаючи, щоб ті вийшли з автівки, ані пояснюючи своїх бажань чи намірів. Уявляю його у той день: похмура, грізна постать у дверях автомобіля, що затуляє собою лагідний пейзаж Гертфордширу. То були, як пригадує містер Чарлз, тривожні хвилини, коли і його охопило почуття провини, дарма що він не брав участі в тих розвагах. Мовчанка тривала далі, аж поки чи то містер Сміт, чи то містер Джонс не видушив із себе: «По-моєму, ми наговорили трохи не того, що треба. Більше такого не станеться».

Батько ще постояв з хвилину, а тоді акуратно зачинив двері, повернувся за кермо і продовжив мандрівку трьома селами — мандрівку, що, як запевняє містер Чарлз, тривала відтоді майже у повній мовчанці.

І ось коли я пригадую цей епізод, на думку спадає ще один випадок, який трапився десь у той самий час і який ще яскравіше підкреслює батькову особливу рису. Тут потрібно додати, що в мене був старший брат Леонард, який загинув під час англо-бурської війни, коли я ще був малий. Батько, певна річ, важко переживав утрату, але, на жаль, те, що зазвичай допомагає батькам упоратися в таких ситуаціях — усвідомлення, що їхній син героїчно віддав своє життя за корону і батьківщину, — затьмарив той факт, що мій брат загинув під час одного горезвісного маневру. Це не тільки був напад на мирні бурські поселення, який геть не відповідав британським звичаям і засадам, — з’явилася ціла гора доказів, що атакою командували невміло, грубо знехтувавши елементарними застережними заходами, так що загиблі вояки — і мій брат серед них — полягли намарно. Описувати цей маневр детальніше нема потреби, якщо зважити на те, що саме я хочу розповісти, але, думаю, ви самі здогадаєтеся, про що мова, коли я скажу, що свого часу це зчинило чималий галас і докинуло дров до палких дискусій, які розгорталися довкола того конфлікту. Лунали заклики звільнити генерала, який керував атакою, а то й узагалі поставити його перед польовим судом, проте військове командування захистило його і дозволило йому завершити кампанію. Однак мало хто знає, що наприкінці англо-бурської війни генерала тихцем відправили у відставку — і він подався в комерцію: почав возити вантажі з Південної Африки. Я розповідаю про все це, бо років за десять після конфлікту, себто коли батькові душевні рани ще до кінця не загоїлися, містер Джон Сілверс покликав батька у свій кабінет і повідомив, що той самий діяч — я називатиму його просто Генералом — гостюватиме у них кілька днів і ті відвідини мають покласти початок одній прибутковій діловій справі. При цьому містер Сілверс розумів, що той візит означає для мого батька, і тому покликав його до себе, сказавши, що залюбки відпустить його на кілька днів, поки Генерал буде у нього.

Батько, звісно, ненавидів Генерала усім серцем, проте усвідомлював, що для того, аби ділові наміри господаря втілилися, гостина має відбутися на якнайвищому рівні; а коли запрошено вісімнадцять гостей — це вже не забавка. Отож мій батько відповів так: він щиро вдячний містерові Сілверсу за те, що той зважає на його почуття, проте хай ні на мить не сумнівається: обслуговування буде, як завжди, бездоганне.

Але на батька чекали ще важчі випробування, ніж можна було сподіватися. Він, цілком можливо, мав надію, що, зустрівшись із Генералом віч-на-віч, відчує до нього повагу чи співчуття — і це дещо втамує його ненависть; однак ці сподівання виявилися безпідставними. Генерал був бридким товстуном, з грубими манерами й нестримною охотою застосовувати військові метафори геть до всього. Окрім того, виявилося, що він приїхав без камердинера, бо той захворів. Враховуючи те, що ще один гість теж приїхав без слуги, виникла делікатна проблема: кому приставити за камердинера дворецького, а кому — лакея. Мій батько, розуміючи господареве становище, тут же зголосився прислуговувати Генералові, тож мусив чотири дні терпіти близьку присутність чоловіка, якого він усією душею зневажав. Тим часом Генерал, і гадки не маючи про те, що почуває батько, сповна скористався нагодою похвалитися своїми воєнними досягненнями — панове військові полюбляють розповідати байки своїм камердинерам, коли опиняються з ними наодинці. Проте мій батько так уміло ховав свої почуття, так фахово сповнював свої обов’язки, що перед від’їздом Генерал висловив захоплення тим, який у містера Джона Сілверса бездоганний дворецький, і залишив великі чайові на знак подяки — батько, ні секунди не вагаючись, попросив господаря пожертвувати їх на благодійну справу.

Сподіваюсь, ви погодитеся, що у двох випадках, які я щойно описав — можу поручитися, що обидва правдиві, — мій батько наблизився до живого втілення того, що спілка Гейза називає «гідністю, яка відповідає статусу». Якщо порівняти батька й когось такого як містер Джек Нейборс — з його майстерними викрутасами, — відразу стане ясно, що відрізняє великого дворецького від звичайного знавця своєї справи. Так само зрозуміло й те, чому моєму батькові так полюбилася оповідка про дворецького, який зберігав спокій, виявивши під столом тигра: він інтуїтивно здогадувався, що в цій історії — суть справжньої гідності. А тепер хочу сказати ось що: гідність тісно пов’язана зі здатністю дворецького не облишати своєї фахової личини. Прості дворецькі за найменшого приводу відмовляються від неї на користь личини особистої. Для таких осіб бути дворецьким — наче грати роль у виставі: хтось штурхне легенько актора чи він сам спіткнеться — і маска злетить, відкривши його справжнє обличчя. Великі дворецькі вміють повсякчас перебувати в ролі — і перебувати в ній усім своїм єством. Їх не сколихнуть сторонні події, навіть украй неймовірні, тривожні чи прикрі. Вони «носять» свою фахову майстерність так, як порядний джентльмен носить костюм: він не дасть бешкетникам чи випадковим обставинам зірвати його з себе привселюдно; він зніме костюм тоді — і тільки тоді, — коли на те буде його воля, а це трапляється лише в той час, коли він залишається сам. Це, як я вже казав, справа гідності.

Дехто вважає, що справжні дворецькі живуть тільки в Англії. В інших країнах є лише слуги, хоч як їх там насправді величають. З тих, що живуть на континенті, дворецьких не вийде, бо їхній рід не спроможний на емоційну стриманість, яка під силу тільки англійському народу. Жителі континенту — і загалом кельти, як ви, безперечно, погодитеся, — зазвичай нездатні панувати над собою в емоційно напружені моменти, а отже, можуть фахово поводитися лиш у повсякденних обставинах. Вдавшись до попередньої метафори, скажу — перепрошую, що висловлююсь так грубо, — що вони — наче той чоловік, який з найпростішої причини зірве із себе костюм та сорочку і, репетуючи, побіжить куди очі бачать. Словом, для таких людей гідність недосяжна. Ми, англійці, маємо велику перевагу над іноземцями, і саме з цієї причини великий дворецький — це майже завжди англієць.

Ви, певна річ, можете сказати, як казав і містер Ґрем щоразу, коли я виголошував таке твердження під час наших приємних дискусій біля каміна: якщо мої слова правдиві, визначити, великий дворецький чи ні, можна тільки в тому разі, коли на власні очі побачиш, як він виконує свої обов’язки під час важкого випробування. Втім, ми ж визнаємо містера Маршалла й містера Лейна великими, хоч мало хто спостерігав за ними за скрутних обставин. Містер Ґрем справді має рацію — я можу сказати тільки те, що за довгі роки служби набуваєш уміння інтуїтивно, без жодних випробувань, оцінювати, наскільки людина фахова. Коли щастить зустріти великого дворецького, ви не те що не відчуваєте сповненого недовіри бажання дати йому якесь «випробування», а просто не можете уявити ситуацію, що змусила б його постати без фахової личини, яку він носить із таким знанням справи. Упевнений, що схоже враження виникло у батькових пасажирів, незважаючи на густу пелену сп’яніння, і вони присоромлено замовкли того недільного пообіддя багато років тому. З такою людиною виходить точнісінько так само, як із прегарним англійським краєвидом, що його я побачив сьогодні вранці: коли зустрічаєте її, відразу знаєте, що перед вами — велич.

Завжди знайдуться ті, хто стверджуватиме, що, мовляв, усяка спроба дослідити велич, як оце намагався я, — марна. «Відразу видно, у кого вона є, а в кого її немає, — любив повторювати містер Ґрем. — Поза тим мало що можна сказати». Але я вважаю, що ми не маємо права отак капітулювати. Служба зобов’язує кожного з нас ретельно міркувати над такими питаннями, щоб іще наполегливіше прагнути до гідності.

День другий • Ранок

Солсбері

У чужому ліжку мені здебільшого погано спиться, тож трохи подрімавши, раз у раз прокидаючись, я близько години тому остаточно пробудився. Надворі ще не розвиднілося. Знаючи, що попереду на мене чекає цілий день у дорозі, я спробував знову заснути, та марно. Коли я вирішив таки встати з ліжка, у кімнаті було темно, хоч в око стрель, аж я мусив увімкнути світло, щоб поголитися над умивальницею в кутку. Та поголившись і вимкнувши лампу, я побачив за краєм фіранок, що вже світає.

Я розсунув фіранки — ранкове світло було ще дуже бліде, а пекарня й аптека по той бік вулиці ховалися в імлі. Глянувши на другий кінець вулиці — туди, де вона перебігає через вигнутий аркою місток, — я побачив, що над річкою здіймається туман, у якому потопає одна з опор моста. Довкола не було видно ні душі, не чути ні звуку, якщо не зважати на гупання десь удалині й покашлювання у котрійсь із кімнат у другому крилі готелю. Господиня, мабуть, ще не прокинулася, а отже, навряд чи зможе подати сніданок раніше, ніж о пів на восьму.

У ці тихі хвилини, чекаючи, коли ж прокинеться світ, я ловлю себе на тому, що знову й знову подумки прокручую уривки з листа міс Кентон. До речі, мені уже давно годилося б пояснити, чому я називаю її саме так — міс Кентон. Міс Кентон насправді ось уже двадцять років місіс Бенн. Однак, зважаючи на те, що я знав її зблизька лише за її дівоцтва й жодного разу не бачився з нею, відколи вона вирушила до Вест-Кантрі, аби стати місіс Бенн, ви, сподіваюся, пробачите мені за те, що я називаю її так, як називав колись. Крім того, її лист дав мені ще одну причину думати про неї як про міс Кентон, бо схоже на те, що її шлюб, як не прикро, розпався. У листі немає конкретних деталей, та й було б дивно сподіватися їх там побачити, проте міс Кентон чітко написала, що перебралася з будинку містера Бенна у Гелстоні й мешкає зі знайомою у поблизькому селі Літтл-Комптон.

Нещасливий кінець її шлюбу — це, звісно, трагедія. Не сумніваюся, що в цю хвилину вона з жалем розмірковує над своїми рішеннями в далекому минулому, через які, далеко не молода, залишилася тепер такою самотньою та безутішною. Цілком природно, що в такому настрої її неабияк утішить думка про повернення до Дарлінґтон-Голлу. Чесно кажучи, у листі вона ніде відверто не говорить про своє бажання повернутися, але загальний настрій багатьох уривків, перейнятих глибокою ностальгією за днями, проведеними в Дарлінґтон-Голлі, свідчить, безперечно, саме про це. Та навіть поновившись на службі, міс Кентон, звісно ж, ніяк не зможе повернути собі втрачених років, нема що й сподіватися, тому під час нашої зустрічі я найперше муситиму її в цьому переконати. Муситиму пояснити, як усе змінилося: дні, коли в моєму розпорядженні був чималий персонал, уже, напевно, не вернуться до кінця мого життя. Проте міс Кентон — розумна жінка й сама вже, мабуть, усе зрозуміла. Та все ж я впевнений, що, повернувшись у Дарлінґтон-Голл і допрацювавши там до старості, вона знайде істинну розраду в житті, у якому наразі панує відчуття марноти.

Як фахівець своєї справи, я, звісно, розумію, що навіть після стількох років перерви міс Кентон стане ідеальним розв’язанням для проблеми, що не дає нам спокою в Дарлінґтон-Голлі. Втім, називаючи це питання «проблемою», я, напевно, роблю з мухи слона. Адже, зрештою, ідеться про низку дрібних помилок з мого боку, а план, що його я взяв на озброєння, — це всього лиш спосіб запобігти будь-яким «проблемам». Так, ці банальні помилки мене спочатку стривожили, але, переконавшись, що то ознаки звичайнісінького браку персоналу, я перестав цілими днями про них мізкувати. А прибуття міс Кентон, як я вже казав, поставить у цьому питанні тверду крапку.

Та повернімося до листа. Подекуди в ньому справді відчутно розпач стосовно її теперішнього становища. І це доволі тривожно. Ось як міс Кентон починає одне речення: «Хоч я й уявлення не маю, як із користю провести залишок свого життя...». А в іншому місці пише: «Решта мого життя простягається переді мною мов порожнеча». А загалом, як я вже згадував, її лист сповнений ностальгії. Скажімо, трохи далі вона пише:

«Цей випадок нагадав мені про Еліс Байт. Пам’ятаєте її? Хоча не уявляю собі, що ви могли б її забути. Мені досі не дає спокою її кумедна вимова й перекручені речення, які тільки вона могла вигадати! Не знаєте, як склалося її життя?»

Насправді я не знав, хоча, мушу визнати, мене доволі потішила згадка про ту нестерпну покоївку, яка зрештою виявилась однією з найвідданіших. Ще далі міс Кентон пише:

«Мені так подобався вигляд зі спалень на третьому поверсі: моріжок, а за ним удалині — пагорби. Чи так воно й досі? Літніми вечорами у тому пейзажі було щось магічне, і, чесно кажучи, я змарнувала не одну дорогоцінну хвилину, завмерши біля вікна, зачарована краєвидом».

І додає:

«Пробачте, якщо цей спогад завдасть вам болю. Але я ніколи не забуду, як ми удвох спостерігали, як ваш батько ходив одного разу туди-сюди перед альтанкою в саду, втупившись у землю так, наче сподівався знайти самоцвіт, що його там загубив».

Оце так відкриття: епізод, що трапився понад тридцять років тому, запам’ятався міс Кентон так само добре, як і мені. І справді, він стався в один із літніх вечорів, про які вона згадує, бо я виразно пам’ятаю, що піднявся на третій поверх і побачив, як помаранчеві промені призахідного сонця прорізають морок коридору там, де двері до спалень нещільно зачинені. Проходячи повз, я помітив крізь прочинені двері силует міс Кентон, що вимальовувався навпроти вікна, і почув, як вона, обернувшись, тихенько гукнула: «Містере Стівенс, зайдіть на хвилинку». Коли я увійшов, міс Кентон знову повернулася до вікна. Унизу на землю лягали тіні від тополь. Праворуч моріжок плавно підіймався на невеликий насип, де стояла альтанка — саме там виднілася постать мого батька, який походжав туди-сюди із заклопотаним виглядом, немовби й справді, як сказала міс Кентон, сподівався знайти самоцвіт, що його там загубив.

Цей випадок запам’ятався мені з кількох дуже вагомих причин, і зараз я їх поясню. Крім того, нема нічого дивного в тому, що він справив таке глибоке враження і на міс Кентон, надто якщо зважити на певні тонкощі її взаємин із моїм батьком у перші роки її служби в Дарлінґтон-Голлі.

Міс Кентон і мій батько прибули до маєтку майже в той самий час — навесні 1922 року: через те, що я в одну мить втратив економку й помічника дворецького. А сталося так тому, що ці дві особи вирішили одружитися й покинути службу. Я завжди вважав такі зв’язки загрозою для домашнього порядку. Відтоді через подібні обставини я втратив ще чимало працівників. Між служницями і слугами таке, звісно, трапляється постійно, і хороший дворецький завжди мусить враховувати це, складаючи плани, однак шлюб між працівниками вищого рангу має вкрай руйнівний вплив на роботу.

Коли трапляється так, що двоє працівників закохуються й вирішують побратися, звинувачувати їх у цьому, ясна річ, не годиться, однак мене страшенно дратують особи — найчастіше економки, — яких не можна назвати щиро відданими своїй справі, бо вони кочують з місця на місце в пошуках кохання. Такі люди шкодять фаховій роботі.

Проте мушу відразу сказати, що я не маю на думці міс Кентон. Так, вона теж зрештою покинула службу й вийшла заміж, однак можу поручитися, що, працюючи економкою під моїм керівництвом, вона увесь час виявляла цілковиту відданість і ніколи не дозволяла, щоб її фахові пріоритети відійшли на друге місце.

Однак я відхилився від теми. Я розповідав, що в нас виникла потреба знайти відразу двох людей — економку й помічника дворецького. Міс Кентон прибула — і то з чудесними рекомендаціями, наскільки я пам’ятаю, — щоб обійняти ту першу посаду. Сталося так, що якраз тоді помер містер Джон Сілверс із маєтку Лафборо, де служив мій батько, тож він завершив свою бездоганну службу і потребував нової роботи та житла. Він, звичайно, був фахівцем найвищого класу, однак йому вже давно виповнилося сімдесят і він страждав від артриту й інших недуг. Невідомо було, чи зможе він змагатися з молодшою когортою бездоганно вишколених дворецьких, які також шукали праці. Тож я подумав, що буде розумно запросити батька з його цінним досвідом і прекрасною репутацією до Дарлінґтон-Голлу.

Пам’ятаю, як одного ранку, невдовзі після того, як батько й міс Кентон почали в нас працювати, я сидів за столом у своїй комірчині й переглядав папери, аж у двері хтось постукав. Я трохи здивувався, коли міс Кентон відчинила двері й увійшла, не чекаючи, поки я відповім. Вона принесла велику вазу з квітами і, усміхаючись, сказала:

— Містере Стівенс, я подумала, що ці квіти оживлять вашу кімнату.

— Перепрошую, міс Кентон?

— Шкода, що у вашій кімнаті так темно й холодно, коли надворі яскраве сонечко. Я подумала, що квіти пожвавлять ваш настрій.

— Дуже мило, міс Кентон.

— Прикро, що сюди не потрапляє більше сонця. Навіть стіни змокріли, правда, містере Стівенс?

— Стіна лиш трохи спітніла, міс Кентон, — відповів я і повернувся до своїх розрахунків.

Вона поставила вазу на стіл переді мною і, роззирнувшись комірчиною, мовила:

— Якщо хочете, містере Стівенс, я можу зрізати для вас іще квітів.

— Ціную вашу доброту, міс Кентон. Однак це не кімната розваг. Я волію, щоб тут нічого не відвертало мою увагу.

— Але ж, містере Стівенс, навіщо тримати свою кімнату такою порожньою й безбарвною?

— Дякую за турботу, міс Кентон, однак досі вона прекрасно мені служила і так. До речі, раз ви вже тут, є одна справа, про яку я хотів би з вами поговорити.

— Слухаю, містере Стівенс.

— Це дрібниця, міс Кентон, та все ж... Вчора, минаючи кухню, я почув, як ви гукали когось на ім’я Вільям.

— Справді?

— Так, міс Кентон. Я чув, як ви кілька разів гукали якогось Вільяма. Чи можу я поцікавитись, до кого саме ви так зверталися?

— Звісно, містере Стівенс. Я зверталася до вашого батька. Більше Вільямів у цьому домі, наскільки я знаю, нема.

— Типова помилка, — сказав я, ледь усміхнувшись. — Чи можу я попросити вас, міс Кентон, щоб надалі ви зверталися до мого батька «містер Стівенс»? А в розмові зі сторонніми можете називати його «містер Стівенс-старший», аби було зрозуміло, що то не я. Буду щиро вдячний, міс Кентон.

Після цих слів я повернувся до своїх паперів. Але, на мій подив, міс Кентон так і не зрушила з місця.

— Пробачте, містере Стівенс, — сказала вона за мить.

— Так, міс Кентон.

— По-моєму, я не до кінця зрозуміла, що ви маєте на увазі. Я звикла називати нижчих за статусом слуг на ім’я і не бачу причини щось змінювати.

— Цілком зрозуміла помилка, міс Кентон. Однак подумайте трохи — і ви самі дійдете висновку, що таким людям як ви не годиться говорити отак звисока до таких осіб як мій батько.

— Усе одно не розумію, до чого ви хилите, містере Стівенс. Ви кажете «таким людям як ви», але ж я, наскільки розумію, у цьому домі економка, а ваш батько — помічник дворецького.

— За рангом він і справді, як ви кажете, помічник дворецького. Але я здивований, що ви такі спостережливі, а досі не помітили, що насправді він набагато вищий за статусом. Набагато.

— Я справді роззява, містере Стівенс. Бо помітила тільки те, що ваш батько — помічник дворецького, і відповідно до нього зверталася. Напевно, його дратувало, що така особа як я називає його на ім’я.

— З вашого тону, міс Кентон, зрозуміло, що ви не спостерігали за моїм батьком. Інакше ви б відразу збагнули, що особі вашого віку і статусу геть не годиться називати його «Вільям».

— Може, я й недовго працюю економкою, містере Стівенс, але навіть за той короткий час мої здібності не раз хвалили.

— Я ні на мить не сумніваюся у ваших уміннях, міс Кентон. Але сотні різних деталей мали б підказати вам, що мій батько — видатна людина, і ви могли б навчитися від нього багато корисного, якби лиш були трохи спостережливіші.

— Щиро вдячна вам за пораду, містере Стівенс. Скажіть же мені, прошу, яких це чудес я могла б навчитися, спостерігаючи за вашим батьком?

— Я гадав, що це очевидно кожному, хто має очі, міс Кентон.

— Але ж ми вже з’ясували, що з цим мені не пощастило, хіба ні?

— Якщо вам, міс Кентон, здається, що у своєму віці ви вже встигли стати бездоганною, ви ніколи не досягнете вершин, яких, звісно, вам під силу досягнути. Ось, скажімо, ви досі не знаєте, що де лежить, і плутаєте речі.

Цими словами я начебто вибив міс Кентон із сідла. Принаймні якусь мить вона виглядала спантеличеною. А тоді сказала:

— Я мала невеликий клопіт із цим, коли тільки приїхала, але ж тут немає нічого дивного.

— Ось бачите, міс Кентон. А якби ви спостерігали за моїм батьком, який прибув до цього дому за тиждень після вас, ви зауважили б, що він бездоганно орієнтується в маєтку — буквально з тієї миті, як переступив поріг Дарлінґтон-Голлу.

Міс Кентон замислилась, а тоді насуплено відповіла:

— Не сумніваюся, що містер Стівенс-старший чудово виконує свою роботу, але хочу запевнити вас, що й зі своєю я прекрасно даю раду. Я більше не забуватиму, як треба звертатися до вашого батька. А тепер перепрошую, але мені треба йти.

Після цієї розмови міс Кентон більше не намагалася заквітчати мою комірчину. Загалом мені було приємно спостерігати, як швидко вона входить у курс справ на новому місці. Було видно, що вона дуже серйозно ставиться до своїх обов’язків і, попри молодий вік, без жодних труднощів здобуває повагу персоналу.

Крім того, я помітив, що вона й справді почала звертатися до мого батька «містер Стівенс». Однак тижнів за два після нашої розмови міс Кентон увійшла до бібліотеки, коли я там порався, і сказала:

— Вибачте, містере Стівенс. Але якщо ви шукаєте шуфлю, вона у вестибюлі.

— Перепрошую, міс Кентон?

— Шуфлю, містере Стівенс. Ви її там залишили. Принести вам?

— Але я не користувався шуфлею, міс Кентон.

— Ох, он як... Тоді пробачте, містере Стівенс. Я подумала, що ви користувалися нею і залишили її у вестибюлі. Вибачте, що потурбувала.

Вона подалася геть, але у дверях зупинилась і сказала:

— Я б сама її принесла, містере Стівенс, але мушу йти нагору. Ви не забудете, що вона там?

— Звичайно, що ні, міс Кентон. Дякую, що звернули мою увагу.

— Будь ласка, містере Стівенс.

Вона перетнула вестибюль і рушила вгору сходами — коли її кроки затихли, я підійшов до порога.

З дверей бібліотеки видно було увесь вестибюль аж до парадного входу. І справді: на найпомітнішому місці, майже посередині проходу, на до блиску наполірованій підлозі лежала шуфля, про яку казала міс Кентон.

Дріб’язкова, але така прикра помилка: шуфлю помітно не лише з усіх п’яти дверей на першому поверсі, що виходять у вестибюль, а й зі сходів і балконів на другому поверсі. Я пройшов вестибюлем і вже нахилився було по ту річ, що псувала всю картину, коли раптом зрозумів, про що ж насправді йшлося: я згадав, що десь півгодини тому тут підмітав мій батько. Спочатку мені було важко уявити, що батько міг так помилитися. Та потім я нагадав собі, що дрібні огріхи час від часу трапляються в кожного, і моє роздратування перекинулося на міс Кентон — за те, що вона зчинила справжню бучу з такої дріб’язкової причини.

Згодом, не пізніше як за тиждень, я йшов із кухні службовим коридором, коли міс Кентон вийшла зі своєї кімнати й звернулася до мене зі словами, які явно перед тим завчила. Ішлося про те, що хоч їй і страшенно незручно звертати мою увагу на помилки моїх підлеглих, ми з нею маємо працювати як одна команда й тому вона сподівається, що я без вагань вказуватиму їй на огріхи її працівниць. Далі вона зауважила, що на кількох приборах, які мали класти на стіл у їдальні, залишилися помітні сліди від полірування. А одна з виделок мала геть чорний зубець. Я подякував їй, і вона повернулась у свою кімнату. Не було жодної потреби нагадувати, що догляд за сріблом був одним із головних обов’язків мого батька, яким той неабияк пишався.

Цілком можливо, що таких випадків було більше, але я про них не пам’ятаю. Хай там як, а критичний момент настав одного сірого дощового пообіддя, коли я порався біля мисливських трофеїв лорда Дарлінґтона у більярдній. Міс Кентон увійшла і з порога мовила:

— Містере Стівенс, я тут дещо помітила й не можу зрозуміти, у чому річ.

— Про що йдеться, міс Кентон?

— То це його світлість забажав, аби статуетку нагорі поміняли місцем з тією, що стояла за цими дверима?

— Яку статуетку, міс Кентон?

— Ту, що завжди стояла на коридорі за цими дверима, містере Стівенс.

— Ви, мабуть, щось плутаєте.

— Ні, я точно нічого не плутаю. Я намагаюсь ознайомитися з тим, де що стоїть у цьому домі. Схоже на те, що статуетки хтось полірував, а потім не туди поставив. Якщо ви мені не вірите, містере Стівенс, то вийдіть, будь ласка, в коридор і самі подивіться.

— Я зайнятий, міс Кентон.

— Але, містере Стівенс, по-моєму, ви не вірите в те, що я кажу. Тому прошу вас: вийдіть на коридор і переконайтеся на власні очі.

— Міс Кентон, наразі я зайнятий. Я займусь цим питанням через деякий час. Це навряд чи термінова справа.

— Отож ви, містере Стівенс, погоджуєтеся, що я маю рацію.

— Я ні з чим не погоджуся, міс Кентон, поки самотужки все не з’ясую. Однак поки що я не маю часу.

Я повернувся до своїх справ, однак міс Кентон далі стояла на порозі й спостерігала за мною. Врешті вона сказала:

— Я так бачу, ви скоро закінчите, містер Стівенс. Я чекатиму вас у коридорі, щоб ми залагодили це питання.

— Мені здається, міс Кентон, що ви надаєте цій справі надто великого значення.

Однак міс Кентон уже вийшла. Я повернувся до роботи, але звуки її кроків раз по раз нагадували мені, що вона так і стоїть за дверима. Отож я вирішив знайти собі нове заняття у більярдній, припустивши, що незабаром вона зрозуміє, наскільки її становище сміховинне, і піде собі. Проте минув час, я вже зробив усе, що міг, із тими інструментами, що мав при собі, а міс Кентон, судячи з усього, так і стояла в коридорі. Не воліючи марнувати ще більше часу через дитячу забаву, я подумав, чи не покинути мені більярдну крізь французькі вікна. Однак цей план був не зовсім вдалий: після дощу надворі зібралося багато багна й утворилися великі калюжі, та й до більярдної все одно довелося б повернутися, аби зачинити вікна зсередини. Урешті-решт я вирішив, що найкраще рішення — вискочити прожогом з кімнати. Отож я навшпиньки підійшов до місця, звідки було найзручніше здійснити такий випад, і, міцно стиснувши в руках інструменти, шмигнув через поріг, спантеличивши міс Кентон, навіть устиг пробігти кілька кроків коридором. Та вона швидко отямилась і вже за мить перегнала мене й спритно перегородила мені дорогу.

— Це не та статуетка, ви ж погоджуєтеся, містере Стівенс?

— У мене багато справ, міс Кентон. Дивно, що ви не маєте нічого ліпшого до роботи, ніж цілий день стояти в коридорі.

— Містере Стівенс, це та статуетка чи ні?

— Міс Кентон, попрошу вас не підвищувати голос.

— А я, містере Стівенс, попрошу вас обернутися і подивитися на статуетку.

— Говоріть, будь ласка, тихіше. Що подумають працівники внизу, коли почують, як ми репетуємо, та це статуетка чи не та?

— Річ у тім, містере Стівенс, що всі статуетки в цьому домі вже давно стоять непротерті! А тепер ще й не на своїх місцях!

— Ну, це вже зовсім безглуздо, міс Кентон. А тепер, будь ласка, дайте мені пройти.

— Прошу вас, містере Стівенс, подивіться на статуетку позаду вас.

— Якщо це для вас так важливо, міс Кентон, я визнаю, що статуетка позаду мене справді може бути не на тому місці. Але, чесно кажучи, я не зовсім розумію, чому ви переймаєтесь такою дріб’язковою помилкою.

— Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить.

— Не збагну, про що ви, міс Кентон. А тепер прошу вас: дозвольте мені пройти.

— Я про те, містере Стівенс, що ваш батько має набагато більше обов’язків, ніж під силу чоловікові у його віці.

— Міс Кентон, ви уявлення не маєте, про що говорите.

— Хоч ким ваш батько був колись, містере Стівенс, тепер його сили вже не ті. Саме про це й свідчать «дріб’язкові помилки», як ви їх називаєте, і якщо ви за ними не пильнуватимете, дуже скоро ваш батько скоїть щось набагато гірше.

— Не кажіть дурниць, міс Кентон.

— Перепрошую, містере Стівенс, але я мушу йти. Я вважаю, що вашого батька треба звільнити від багатьох обов’язків. Скажімо, він не має носити накладені до самого верху таці. Його руки дрижать, і коли він отак несе вечерю, мені стає страшно. Рано чи пізно таця випаде з його рук просто на коліна комусь із гостей. Крім того, мені дуже незручно про таке казати, але я звернула увагу на ніс вашого батька.

— Та невже, міс Кентон?

— Справді, містере Стівенс, хоч мені й ніяково про таке говорити. Позавчора ввечері я спостерігала, як ваш батько поволі дибав до їдальні з тацею, і, на жаль, помітила на кінчику його носа велику краплю, що погойдувалася просто над тарілками з супом. Я б не сказала, що такий стиль обслуговування дуже сприяє апетиту.

Тепер я вже сумніваюся, що того пообіддя міс Кентон розмовляла зі мною так виклично. Ми багато років працювали пліч-о-пліч і, звісно, мали не одну відверту розмову, однак той діалог відбувся невдовзі після того, як ми тільки-но познайомились, і якось не віриться, що міс Кентон могла повестися так нахабно. Не впевнений, що вона зайшла аж так далеко, аби сказати: «Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить». Чесно кажучи, що більше я про це думаю, то більше мені здається, що ці слова належать самому лордові Дарлінґтону, який покликав мене до свого кабінету місяців за два після тієї розмови з міс Кентон біля входу в більярдну. Незадовго до того мій батько впав і його стан різко погіршився.

Двері кабінету його світлості виходять на парадні сходи. Біля них на коридорі тепер стоїть шафка, де за склом виставлені численні нагороди містера Фаррадея, але за часів лорда Дарлінґтона на тому місці був книжковий стелаж із десятками енциклопедичних томів, зокрема повним комплектом «Британіки». Коли я спускався сходами, лорд Дарлінґтон міг стояти коло стелажа й розглядати корінці енциклопедій, а часом, щоб справити враження, ніби наша зустріч геть випадкова, він навіть витягав котрийсь із томів і, поки я доходив униз, вдавав, начебто захоплено читає. А коли я проходив мимо, казав: «О, Стівенсе, я хотів вам дещо сказати». І після цього йшов назад до свого кабінету, не відриваючись від розгорнутої книжки. Таку стратегію лорд Дарлінґтон обирав тільки тому, що почувався незручно через те, що мусив мені сказати, і навіть коли двері його кабінету зачинялися за нами, він часто стояв коло вікна й, розмовляючи зі мною, раз у раз зазирав до енциклопедії.

Я опишу тільки один із багатьох прикладів, які міг би навести, аби підкреслити, що лорд Дарлінґтон мав сором’язливу й скромну натуру. За останні роки про його світлість і про ту роль, яку йому довелося зіграти у важливих справах, понаговорювали й понаписували багато дурниць, а в деяких безглуздих статтях натякають, нібито ним керувало самолюбство чи пиха. Дозвольте мені зауважити, що це цілковита брехня. Лорд Дарлінґтон був за своєю природою не схильний займати таку публічну позицію, яку він зайняв, і я можу впевнено стверджувати, що лише глибоке усвідомлення морального обов’язку змусило його світлість перебороти власну сором’язливість. Хоч що там сьогодні говорять про лорда Дарлінґтона — а більшість із цього, як я вже казав, цілковиті нісенітниці, — я можу переконливо заявити, що в душі він був справді доброю людиною, джентльменом до останньої волосинки, чоловіком, якому я мав честь присвятити найкращі роки своєї служби.

Того пообіддя, про яке я згадую, його світлості ще й шістдесяти не було, проте його волосся уже взялося сивиною, а висока струнка постать виявляла ознаки сутулості, що стала такою помітною в останні роки його життя. Не відриваючи погляду від енциклопедії, він запитав:

— Вашому батькові вже поліпшало, Стівенсе?

— На щастя, він уже цілком одужав, сер.

— Дуже приємно таке чути. Дуже.

— Дякую, сер.

— Слухайте, Стівенсе, а ви, бува, не помічали якихось... знаків? Ну, які б підказували, чи не хоче ваш батько, аби його ношу трохи полегшили? Не беручи до уваги того випадку, коли він упав, звісно.

— Як я щойно казав, сер, батько повністю одужав, і, на мою думку, на нього далі можна цілковито покладатися. Так, нещодавно він справді припустився однієї чи двох помилок, виконуючи свої обов’язки, але вони зовсім дріб’язкові.

— Проте нікому з нас не хотілося б, аби щось таке повторилося, правда? Я маю на увазі, щоб ваш батько знову впав, скажімо...

— Звичайно, що ні, сер.

— До того ж, якщо це трапилося на моріжку, то, певна річ, може трапитися знову будь-де. І будь-коли.

— Так, сер.

— Наприклад, за вечерею, коли ваш батько обслуговуватиме гостей.

— Можливо, сер.

— Послухайте, Стівенсе: перший із делегатів прибуває сюди менш як за два тижні.

— Ми готові, сер.

— Те, що станеться у цьому домі, матиме згодом серйозні наслідки.

— Розумію, сер.

— Дуже серйозні. Для цілого курсу, що його взяла Європа. І я не перебільшую, якщо зважити, які люди тут зберуться.

— Так, сер.

— Це не той час, щоб ризикувати без потреби.

— Звісно, сер.

— Зрозумійте, Стівенсе: тут у жодному разі не йдеться про те, щоби ваш батько покинув маєток. Я всього лиш прошу вас переглянути його обов’язки.

І, здається, якраз у ту хвилину його світлість, опустивши погляд на енциклопедію і незграбно перегорнувши сторінку, сказав: «Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, Стівенсе, але ви й самі чудово розумієте, що воно все значить. Минули дні, коли на вашого батька можна було цілковито покластися. Більше не можна довіряти йому ті завдання, де найменша помилка поставить під загрозу успіх нашого майбутнього зібрання».

— Звісно, що ні, сер. Я прекрасно це розумію.

— Гаразд. На цьому все. Добре поміркуйте над цим, Стівенсе.

Лорд Дарлінґтон, мушу зауважити, на власні очі бачив, як мій батько впав близько тижня тому. Його світлість приймав двох гостей у садовій альтанці, молоду леді й джентльмена, і спостерігав, як батько йшов до них через моріжок, тримаючи таку бажану тацю з перекусками й напоями. За кілька метрів до альтанки треба піднятися на невеличкий пагорб, і в ті дні — як і сьогодні — у землю були вкопані чотири кам’яні плити, що слугували сходинками. Саме на тих сходах мій батько і впав, а все, що було на таці — чайничок, чашки, блюдця, сендвічі, тістечка, — розлетілося по траві на самому горбку. Поки мене сповістили про цей випадок і я вибіг надвір, його світлість разом із гостями поклали батька на бік, підклавши йому під голову подушку з альтанки й накривши його пледом. Батько лежав без тями, його лице набуло дивного сіруватого відтінку. За доктором Мередітом уже послали, однак його світлість вважав, що батька ще до приходу лікаря треба сховати від сонця. Привезли крісло на коліщатах, і батька перемістили до будинку. Коли прибув доктор Мередіт, батько вже отямився, і той невдовзі пішов, до ладу нічого так і не сказавши, хіба те, що батько, мабуть, «перепрацював».

Той випадок, вочевидь, завдав неабиякого сорому моєму батькові, бо він ще завзятіше взявся до роботи й працював у поті чола аж до часу, коли в кабінеті лорда Дарлінґтона відбулася ота розмова. Тож порушити питання про те, як звузити коло його обов’язків, було не так уже й легко. Моє становище ускладнювалося ще й тим, що ось уже кілька років, як ми з батьком — з причин, які я так до кінця і не збагнув, — спілкувалися все менше й менше. Так мало, що після його приїзду до Дарлінґтон-Голлу навіть короткі діалоги про робочі питання відбувалися в атмосфері взаємного зніяковіння.

Зрештою я вирішив порозмовляти з ним віч-на-віч у його кімнаті, щоб дати йому можливість поміркувати над усім після того, як я піду. Батька можна застати в кімнаті лише рано-вранці й пізно ввечері. Тому одного ранку я піднявся до його невеличкої мансарди на горішньому поверсі службового крила й тихенько постукав.

Досі мені нечасто траплялася нагода заходити у батькову кімнату, і я вже встиг забути, яка вона мала і вбога. Пригадую, що тоді мені здалося, ніби я увійшов до в’язничної камери, але таке враження могло виникнути через бліде вранішнє світло, тісноту кімнати чи голизну її стін. Батько розсунув штори й сидів, поголений і вбраний у повний однострій, на краю ліжка, звідки, мабуть, спостерігав, як надворі світає. Принаймні так би кожен припустив, бо з його віконця не було на що дивитися, окрім як на ринви й черепицю. Гасова лампа, що стояла коло ліжка, уже не горіла, і я теж, піймавши несхвальний батьків погляд, швидко скрутив ґніт на своїй лампі, яку прихопив, аби освітити собі шлях на розхитаних сходах. Тоді бліде світло, що падало до кімнати, стало виразніше, а гострі риси батькового зморшкуватого, досі вродливого лиця — різкіші.

— О, — сказав я, усміхнувшись, — я мав би знати, що ви в таку пору вже давно встали й готові до праці.

— Я вже три години як не сплю, — відповів він, змірявши мене холодним поглядом.

— Сподіваюся, то не біль у суглобах заважав вам спати.

— Я сплю стільки, скільки треба.

Батько сягнув рукою до єдиного крісла в кімнаті — невеликого дерев’яного кріселка — і, впершись обома руками у спинку, підвівся. Коли він став отак переді мною, важко було сказати, чому він горбиться: через недугу чи через похилу стелю в кімнаті.

— Я хочу дещо вам сказати, батьку.

— То кажи — коротко і чітко. Я не маю часу слухати цілий ранок твою балаканину.

— У такому разі я перейду відразу до справи.

— Переходь і закінчуй скоріше. Дехто має багато роботи.

— Гаразд. Спробую так, як ви просили — коротко і чітко. Річ у тім, що ви останнім часом стали немічні. І то настільки, що навіть обов’язки помічника дворецького вам уже не до снаги. Його світлість вважає — і тут я, безперечно, з ним погоджуюся, — що коли вам дозволити й надалі сповнювати ваші теперішні обов’язки, ви поставите під загрозу бездоганний робочий лад у домі, а надто важливу міжнародну зустріч, що відбудеться за тиждень.

У блідому ранковому світлі батькове обличчя не виказувало емоцій.

— Насамперед, — продовжував я, — було вирішено, що вам краще не прислуговувати за столом — байдуже, присутні гості чи ні.

— Я прислуговував за столом кожного дня упродовж останніх п’ятдесяти чотирьох років, — зауважив батько, розмірено й спокійно.

— Крім того, ви не повинні більше носити таці з їжею та напоями навіть на найкоротші відстані. З огляду на ці правила і зважаючи на те, як ви цінуєте лаконічність, я написав оновлений перелік обов’язків, що їх ви віднині маєте виконувати. Ось він.

Мені не хотілося вручати батькові аркуш паперу, який я тримав у руках, тож я поклав його на край ліжка. Батько глянув на нього, а тоді перевів погляд на мене. У виразі його лиця так і не з’явилося жодного натяку на якісь емоції, а руки на спинці крісла здавалися повністю розслабленими. Горбився він чи ні, його могутня постать вражала — та сама постать, що вмить протверезила двох п’яних джентльменів на задньому сидінні автівки. Зрештою він мовив:

— Я впав тоді через сходи. Вони криві. Треба сказати Сімасові, щоб полагодив їх, перш ніж хтось інший через них перечепиться.

— Безперечно. Хай там як, та чи можу я бути впевнений, що ви ознайомитеся з тим переліком?

— Треба сказати Сімасові, щоб полагодив сходи. І то до того, як з Європи прибудуть джентльмени.

— Звичайно. Гаразд, батьку, бувайте.

Літній вечір, що про нього міс Кентон згадує у своєму листі, настав невдовзі після тієї розмови — цілком можливо, того самого дня. Не можу тільки пригадати, навіщо я подався на горішній поверх маєтку, де уздовж коридору вишикувалися гостьові спальні. Але, як я вже казав, мені добре запам’яталися помаранчеві промені призахідного сонця, які проникали в коридор крізь прочинені двері. Проходячи повз порожні спальні, я помітив силует міс Кентон і почув, як вона гукнула мене.

Коли згадати, як міс Кентон розмовляла зі мною про мого батька у перші дні її служби в Дарлінґтон-Голлі, стає цілком зрозуміло, чому спогад про той вечір залишився у її пам’яті аж дотепер. Коли ми удвох спостерігали за батьковою постаттю внизу, вона, без сумнівів, почувалася до певної міри винною. На моріжку вже залягли тіні від тополь, однак сонце ще освітлювало дальній закуток, де починався горбик, що здіймався до альтанки. Батько, поринувши в задуму, стояв коло чотирьох кам’яних сходинок. Його волосся ворушив легенький вітерець. На наших очах він дуже повільно піднявся сходами. Нагорі розвернувся і рушив униз, уже трохи швидше. Знов обернувшись, батько на мить завмер, розглядаючи сходи. Після того без поспіху піднявся ними вдруге. Цього разу він попрямував далі по траві, аж поки не дійшов до альтанки, а тоді обернувся й повільно рушив назад, не підводячи очей від землі. Чесно кажучи, я не можу описати його ходу краще, ніж це зробила міс Кентон у своєму листі: він і справді йшов так, «наче сподівався знайти самоцвіт, що його там згубив».

Утім, я бачу, що поринаю надто глибоко у спогади, а це, мабуть, трохи нерозумно. Адже ця мандрівка є для мене рідкісною нагодою сповна насолодитися прекрасними англійськими краєвидами, і я знаю, що потім неабияк шкодуватиму, якщо дозволю собі надміру відволікатися. І взагалі, я помітив, що досі нічого не написав про подорож до цього міста, окрім короткої згадки про зупинку на гірській дорозі на самому її початку. А це, звісно, недогляд з мого боку, коли зважити, яку насолоду я отримав від учорашньої мандрівки.

Я ретельно спланував подорож до Солсбері так, щоб уникати головних доріг. Комусь могло б здатися, що я їду самими манівцями, але такий маршрут дав мені нагоду оглянути чимало краєвидів із тих, про які розповідає місіс Саймонс у своїй прекрасній книжці, і, мушу сказати, я дуже тим маршрутом задоволений. Здебільшого я мандрував полями, огорнутий приємними луговими пахощами, і не раз сповільнював «форд», щоб краще роздивитися потічок чи долину, повз які проїжджав. Проте, наскільки пам’ятаю, з автівки я знову вийшов аж біля самого Солсбері.

Того разу я їхав довгою прямою дорогою, обабіч якої простягалися широкі поля. Пагорби змінилися відкритою рівниною, звідки було видно, скільки око сягає, а на обрії майорів шпиль Солсберійського собору. Мене огорнув спокій, і, напевно, саме тому я знову почав їхати дуже повільно — п’ятнадцять миль за годину, не більше. І то на краще, бо я встиг помітити курку, що неквапливо переходила дорогу. Я зупинив «форд» за кілька кроків від пташини, яка теж призупинила свою мандрівку й завмерла посеред дороги. Коли за мить вона не зрушила з місця, я скористався автомобільним сигналом, але це нічого не дало — пташина почала дзьобати щось на землі. Мене це трохи роздратувало, і я вже хотів було вийти з автівки й поставив одну ногу на підніжку, коли почув, як якась жінка гукає до мене:

— Ой, пробачте, сер!

Зиркнувши через плече, я побачив, що тільки-но проїхав сільський будиночок на узбіччі, звідки вибігла молода жінка у фартуху — її увагу, без сумніву, привернув мій сигнал. Проминувши мене, вона схопила курку і, тримаючи її на руках, ще раз попросила пробачення. А коли я запевнив її, що нічого страшного не сталося, сказала:

— Дякую вам щиро, що ви зупинилися й не переїхали бідолашну Неллі. Нашу любу дівчинку, яка несе найбільші у світі яйця. Як добре, що ви зупинилися! А ви ж, мабуть, поспішали.

— Та ні, я нікуди не поспішав, — відповів я, усміхнувшись. — Уперше за багато років я маю змогу нікуди не квапитися, і, чесно кажучи, це дуже приємне відчуття. Просто мандрую у власне задоволення.

— Ой, це так мило, сер. То ви, певно, їдете у Солсбері?

— Звичайно. Це ж отам собор, правда? Я чув, що це дивовижна споруда.

— О так, сер, собор дуже гарний. Правду кажучи, я мало коли буваю у Солсбері, тому не можу вам сказати, який він зблизька. Але ми, сер, скажу я вам, кожного дня бачимо звідси його шпиль. Деколи його затуляє густий туман, але в ясну погоду, таку, як сьогодні, він дуже гарно виглядає, ви й самі бачите.

— Прекрасно.

— Я така вдячна вам, сер, що ви не переїхали нашу Неллі! Три роки тому на цьому ж місці загинула наша черепашка. Ми дуже сумували за нею.

— Яка трагедія, — похмуро відповів я.

— І не кажіть, сер. Дехто думає, мовляв, ми, селяни, звикаємо, що з тваринами постійно щось стається, але це неправда. Мій синочок цілий тиждень плакав. Як добре, що ви зупинилися й не переїхали Неллі, сер! Прошу, заходьте до нас випити чаю, раз ви вже й так вийшли з машини. Трохи перепочинете з дороги.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але я справді мушу їхати далі. Я б хотів завчасу прибути до Солсбері, щоб встигнути оглянути численні пам’ятки міста.

— Розумію, сер. Що ж, тоді ще раз вам дякую!

Я рушив далі, так само повільно, як і раніше — мабуть, очікував, що на моєму шляху можуть опинитися ще якісь сільські тварини. Мушу зауважити, що було в тій коротенькій зустрічі щось таке, що подарувало мені пречудовий настрій: проста доброта, за яку мені подякували, і проста доброта, яку запропонували навзаєм, наповнили мене вкрай приємним передчуттям стосовно затії, яка чекала на мене найближчими днями. Саме в такому настрої я й вирушив далі до Солсбері.

Проте варто повернутися на хвильку до тієї розмови з батьком, бо з моїх слів, напевно, склалося враження, що я повівся з ним доволі грубо. Річ у тім, що я не мав іншого вибору, як підійти до справи саме так, і впевнений, що ви погодитеся зі мною, коли я опишу детальніше всі тогочасні обставини. Попереду нас чекала важлива міжнародна зустріч, що мала відбутися у Дарлінґтон-Голлі, і залишалося не так багато часу на всілякі церемонії чи, як то кажуть, ходіння околяса. До того ж не треба забувати, що хоч за наступні років п’ятнадцять Дарлінґтон-Голл став свідком цілої вервечки подій не меншої ваги, конференція у березні 1923 року була першою з них, і мені, особі відносно недосвідченій, не хотілося покладатись лиш на долю. Взагалі, я часто згадую про ту зустріч і з багатьох причин вважаю її переломною для себе. Зокрема, я переконаний, що це був той час у моїй службі, коли я досягнув справжньої зрілості як дворецький. Я в жодному разі не стверджую, що став «великим» дворецьким, — не мені про таке судити. Та якщо хтось колись матиме бажання засвідчити, що я упродовж служби набув бодай дещицю отієї дорогоцінної «гідності», то нехай зверне увагу на конференцію у березні 1923 року, бо саме тоді я вперше виявив відповідні здібності. То була одна з тих подій, які, трапляючись у вирішальну мить, кидають виклик, спонукають пізнати межі власних можливостей і встановити для себе нові мірила успіху. Та конференція запам’яталася, звісно, і з багатьох інших причин, що їх я зараз опишу.

Конференція 1923 року увінчала тривалий процес планування, яким займався лорд Дарлінґтон. Озираючись, відразу бачиш, як його світлість наближався до цієї події щонайменше упродовж трьох років. Наскільки я пригадую, коли мирну угоду тільки-но підписали наприкінці Великої війни, лорд Дарлінгтон не надто нею цікавився, і, думаю, буде справедливо, якщо я скажу, що, зрештою, його увага до угоди була викликана не так її змістом, як дружбою з німецьким паном на ім’я Карл-Гайнц Бреманн.

Гер Бреманн уперше відвідав Дарлінгтон-Голл відразу після війни, ще не знявши офіцерського однострою, і комусь зі сторонніх відразу було б ясно, що вони з лордом Дарлінґтоном тісно заприятелювали. Мене це не здивувало, бо з першого погляду було видно, що гер Бреманн — дуже порядний джентльмен. Завершивши службу в німецькому війську, він доволі регулярно навідувався до маєтку упродовж двох років, і в око відразу впадало те, як від візиту до візиту його стан дедалі погіршувався, і це викликало певну тривогу. Гер Бреманн змарнів, одежа пошарпалась, погляд став загнаний, а під час останніх візитів він узагалі, бувало, завмирав і дивився кудись поперед себе, не зважаючи на його світлість, а часом і на те, що до нього звертаються. Я був би вирішив, що гер Бреманн страждає від якоїсь важкої недуги, якби не певні коментарі його світлості, які переконали мене, що це не так.

Десь наприкінці 1920 року лорд Дарлінґтон здійснив першу зі своїх численних поїздок до Берліна, і я пам’ятаю, яке глибоке враження вона на нього справила. Ще багато днів після його приїзду над ним немовби нависала важка хмара, і пригадую, як у відповідь на моє запитання, як минула його мандрівка, він відповів: «Неприємно, Стівенсе. Дуже неприємно. Ганьба нам за те, що ми так ставимося до переможеного ворога. Це геть суперечить традиціям цієї країни».

Із цим пов’язаний ще один епізод, який дуже виразно мені запам’ятався. Тепер у колишній бенкетній залі більше нема стола, і ця простора кімната з високою прекрасною стелею слугує містерові Фаррадею за таку собі галерею. Проте за часів його світлості залу постійно використовували, як і довгий стіл, що там стояв: за ним не раз вечеряло тридцять, а то й іще більше гостей. Узагалі бенкетна зала була така простора, що за потреби туди доставляли ще столи, за якими могло вміститися ледь не п’ятдесят персон. У звичайні дні лорд Дарлінгтон, — як і містер Фаррадей тепер — обідав і вечеряв, ясна річ, у затишній атмосфері їдальні, що чудово пасує для невеликого кола осіб. Однак того зимового вечора, що так врізався мені у пам’ять, їдальня чомусь стояла порожня, а лорд Дарлінґтон вечеряв у просторій бенкетній залі з єдиним гостем — по-моєму, то був сер Річард Фокс, колега його світлості з часів, коли той служив у Міністерстві зовнішніх справ. Ви, певна річ, погодитеся зі мною, коли я скажу, що найважче прислуговувати за столом тоді, коли за ним вечеряють тільки двоє. Особисто я залюбки обслуговував би лиш одну персону, навіть незнайомця. Коли присутні двоє — байдуже, що один із них ваш господар, — дуже важко досягнути тієї рівноваги між непомітною присутністю і виявом турботи, що є неодмінною ознакою вмілого обслуговування. У такій ситуації постійно хвилюєшся, що заважаєш розмові вільно плинути.

Того вечора зала майже цілком занурилася в темряву, тільки на столі мерехтіли свічки, а в каміні потріскував вогонь. Джентльмени сиділи один біля одного ближче до середини стола — той був такий широкий, що сидіти напроти було незручно. Я вирішив поводитися якомога непомітніше й відійшов у темряву — набагато далі від стола, ніж зазвичай. Ця стратегія, звісно, мала певний огріх: кожного разу, як я ішов до світла, щоб обслужити джентльменів, мої кроки гучно відлунювали в залі, повідомляючи про моє наближення задовго до того, як я підходив до стола. Зате в цьому була й перевага, бо коли я стояв на місці, мене майже не було видно. Саме тоді, коли я ховався отак у мороці, віддалік від двох джентльменів, які сиділи серед рядів порожніх крісел, я почув, як лорд Дарлінґтон говорить про гера Бреманна — спокійним і, як завжди, лагідним голосом, якому товсті стіни бенкетної зали надавали глибини.