Залишок дня

Містер Кардинал засовався у кріслі, сів рівніше, і якусь мить здавалося, що він розглядає розкидані папери. Зрештою він сказав:

— Його світлість — джентльмен. Ось чому все так вийшло. Він джентльмен, який воював із німцями, і тепер йому хочеться запропонувати переможеному ворогу свою дружбу й щедрість. Природне бажання, адже він джентльмен, справжній англійський джентльмен старого гарту. Ну ви ж мусили це помітити, Стівенсе! Як ви могли таке проґавити? Вони ж цим користалися, маніпулювали, перетворивши щось добре й благородне на те, що зможуть використати для своїх підлих намірів. Ви ж мусили це помітити, Стівенсе!

Містер Кардинал знову втупився в підлогу. Помовчав кілька секунд, а тоді сказав:

— Пам’ятаю, як я приїхав сюди кілька років тому й застав того американця. Тоді була якась велика конференція. Мій батько долучився до її організації. І я пригадую, як той американець — п’яний як чіп, ще більше, ніж я зараз — встав під час вечері й перед усіма гостями тицьнув на його світлість і обізвав його дилетантом. Невмілим дилетантом, який не розуміє, що робить. І знаєте що, Стівенсе? Той американець, як виявилося, мав рацію! Так воно і є. У теперішньому підлому світі нема місця для доброти і благородності. Ви й самі це бачите, правда, Стівенсе? Вони маніпулюють благородними добряками. Ви ж бачите, правда?

— Перепрошую, сер, але, мабуть, не бачу.

— Бачите, просто не хочете визнати. Ну добре, не знаю, як ви, а я не збираюся сидіти склавши руки. Якби батько був живий, він би точно це зупинив.

Містер Кардинал знову замовк і якусь мить здавався дуже зажуреним — напевно, тому, що згадав покійного батька.

— Вам подобається спостерігати, як його світлість іде краєм прірви? — запитав він нарешті.

— Пробачте, сер, але я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.

— Не розумієте, он як... Що ж, ми з вами друзі, то скажу відверто. Останні кілька років лорд Дарлінґтон був чи не єдиним пішаком гера Гітлера, якого той використовував під час пропагандистських ігрищ у цій країні. Ще б пак: лорд Дарлінґтон — чоловік щирий, благородний і наївний. За останні три роки його світлість мало не самотужки налагодив зв’язки між Берліном і більш як шістдесятьма найвпливовішими персонами в цій країні. Усе склалося чудово — гер Ріббентроп обійшов боком Міністерство закордонних справ. І якщо їхнього з’їзду й тих клятих Олімпійських ігор було замало, можете собі уявити, до чого вони тепер змусили його світлість? Ви хоч уявляєте, про що вони там зараз говорять?

— Боюся, що ні, сер.

— Його світлість намагається вмовити самого прем’єр-міністра прийняти запрошення й зустрітися з гером Гітлером. Він справді вірить у те, що прем’єр хибно тлумачить дії німецького режиму.

— Не розумію, чому б це мало викликати заперечення, сер. Його світлість завжди старався сприяти порозумінню між народами.

— Але то ще не все, Стівенсе. У цю хвилину — ну хіба що я дуже вже помиляюся, — у цю хвилину його світлість обговорює ідею візиту Його Величності до гера Гітлера. Наш новий король завжди підтримував нацистів — тут нема що приховувати. І от тепер він, схоже, зовсім не проти навідатися до гера Гітлера. А його світлість робить усе, що тільки може, аби міністерство перестало опиратися цій жахливій ідеї.

— Пробачте, сер, але я бачу в діях його світлості тільки найкращі, найблагородніші наміри. Зрештою, лорд Дарлінґтон робить усе, що може, аби забезпечити мир у Європі.

— Скажіть мені, Стівенсе: хіба вам не здається, що я все-таки хоч трохи, але маю рацію? Невже вас аніскілечки не цікавить те, про що я кажу?

— Перепрошую, сер, але мушу визнати, що я довіряю тверезим судженням його світлості.

— Після Райнленда всі, хто мислить тверезо, не вірять ані слову гера Гітлера. Його світлість не знає, що робить. Ох, ви на мене образилися?

— Та ні, сер, — сказав я; він, мабуть, так подумав, бо я підвівся, почувши, як у вітальні зателенькав дзвоник. — Мене кличуть джентльмени. Перепрошую.

У вітальні висіла пелена тютюнового диму. Поки його світлість пояснював мені, котру з пляшок вишуканого портвейну принести з погреба, поважні пани із серйозним виглядом мовчки потягували сигари.

У таку пізню пору добре чути, як хтось спускається службовими сходами, тож, напевно, мої кроки збудили міс Кентон. Бо коли я пробирався темним коридором, двері до її кімнати відчинилися і на порозі з’явилася постать, підсвічена світлом зі спальні.

— О, ви ще не спите, міс Кентон, — сказав я, підійшовши ближче.

— Мені соромно за свою сьогоднішню поведінку, містере Стівенс.

— Вибачте, міс Кентон, але я не маю часу розмовляти.

— Будь ласка, не беріть до серця того, що я наговорила. Так безглуздо вийшло...

— Я не взяв до серця нічого з того, що ви казали, міс Кентон. І взагалі я не пригадую, що ви мені говорили. Нагорі відбуваються дуже важливі події. Я не маю часу стояти і теревенити з вами. Раджу вам лягати спати.

Після цих слів я поквапився і вже дійшов до кухні, коли в коридорі запала темрява — міс Кентон зачинила двері до своєї спальні.

Я швидко знайшов у погребі потрібну пляшку й підготував усе, щоб її подати. Отож минуло якихось кілька хвилин після короткої зустрічі з міс Кентон, коли я знову рушив коридором назад, цього разу з тацею. Я побачив, що з-під її дверей усе ще пробивається світло, — вона не спала. Якраз та мить — тепер я в цьому певен — так надовго врізалася мені в пам’ять, мить, коли я зупинився в темному коридорі з тацею в руках, переконаний, що за кілька кроків від мене, по той бік дверей плаче міс Кентон. Цей здогад не мав реальних підстав, бо жодного схлипу я не почув; але я точно знав, що варто мені лиш постукати й зайти до її кімнати — і застану її в сльозах. Не знаю, скільки я там простояв. Тоді здавалося, що довго, але насправді, мабуть, не більше кількох секунд. Бо ж я поспішав нагору з вином для поважного панства й навряд чи дозволив би собі надовго затриматися.

Повернувшись до вітальні, я побачив, що джентльмени перебувають у серйозному настрої. Мені не випало нагоди краще оцінити атмосферу в кімнаті, бо як тільки я увійшов, його світлість узяв у мене тацю і сказав: «Дякую, Стівенсе, я сам усе зроблю. Наразі це все».

Перетнувши коридор, я знову зайняв свій пост біля арки. За той час, що я стояв — добру годину, поки джентльмени врешті не розійшлися, — не сталося нічого, що змусило б мене зрушити з місця. Однак та година, яку я там провів, назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Спочатку, ніде правди діти, у мене був доволі понурий настрій. Та потім відбулося щось дивне: мене огорнуло відчуття глибокого тріумфу. Не пам’ятаю, чи замислювався я над цим у той момент, але тепер можу легко його пояснити. Мені випав надзвичайно виснажливий вечір, та я зміг зберегти «гідність, що відповідає моєму статусу», — і зробив це так, що батько міг би мною пишатися. А там, по другий бік коридору, за дверима, на яких зупинився мій погляд, у тій кімнаті, де я щойно виконував свої обов’язки, найвпливовіші джентльмени Європи вирішували долю нашого континенту. Хто сумнівався в тому, що тієї миті я перебував так близько до гущі подій, як тільки міг бажати будь-який дворецький? Коли я стояв отак, міркуючи над подіями того вечора — тими, що вже сталися, і тими, що тільки розгорталися, — вони здалися мені своєрідним підсумком усього, що я досягнув у своєму житті. Тільки так я можу пояснити відчуття тріумфу, яке огорнуло мене того вечора.

День шостий • Вечір

Веймут

Я давно мріяв потрапити в це містечко на морському узбережжі. Чув, як багато людей розповідали, що вони гарно там відпочили, а місіс Саймонс у своїй «Дивовижній Англії» називає його «містом, що не дасть гостям занудьгувати». Вона згадує цю набережну, якою я прогулююсь ось уже півгодини, і радить побувати тут увечері, коли та підсвічується кольоровими ліхтарями. Хвилину тому мене запевнили, що світло от-от увімкнуть, тож я вирішив сісти на лавку й дочекатися. Звідси добре видно, як сонце сідає за морем і як уздовж берега вже почали загорятися ліхтарі, хоча надворі ще видно — день видався пречудовий. Набережною гуляє повно людей: на дощаному настилі позаду мене без упину барабанять кроки.

Я приїхав до цього міста вчора по обіді й вирішив тут заночувати, щоб нікуди не квапитися. Чесно кажучи, я радів, що більше не сиджу за кермом, бо хоч я й люблю мандрувати автомобілем, за якийсь час втомлююся від їзди. Я можу дозволити собі ще день побути тут — виїду завтра рано-вранці й устигну повернутися до Дарлінґтон-Голлу до того, як подаватимуть вечірній чай.

Минуло два дні, відколи я побачився з міс Кентон у чайному салоні «Роуз-Ґарден» у Літтл-Комптоні. Так, ми зустрілися в готелі, бо міс Кентон сама несподівано прийшла до мене. Я збавляв пообіддя у ресторані — сидів за столиком і дивився, як за вікном періщить дощ, — коли до мене підійшов працівник готелю і повідомив, що біля стійки портьє на мене чекає якась леді. Я підвівся й вийшов у вестибюль, але нікого знайомого не побачив. Жінка за стійкою помітила мене і сказала: «Леді чекає на вас у чайному салоні, сер».

Увійшовши у двері, на які вона показала, я опинився в кімнаті, де стояло кілька столиків і недбало дібраних м’яких крісел. У кімнаті не було нікого, крім міс Кентон; побачивши мене, вона усміхнулась і простягнула мені руку.

— О, містер Стівенс! Рада знову вас бачити.

— І я дуже радий, місіс Бенн.

Через дощ у кімнаті панував напівморок, тож ми підсунули два крісла до вікна. Там ми з міс Кентон і проговорили дві години в калюжці сірого світла під стукотіння дощу на площі.

Вона, звісно, трохи постаріла, але, як на мене, дуже достойно. Фігура її залишилася стрункою, а постава — рівною. Голову вона й далі тримала високо піднятою. У тьмяному світлі, що падало на її обличчя, я помітив зморшки, що з’явилися то тут, то там. Але загалом міс Кентон, яка сиділа переді мною, була на диво подібна до тієї особи, що всі ті роки жила в моїй пам’яті. Я був надзвичайно радий знову її бачити.

Перші двадцять хвилин ми обмінювалися загальними фразами, ніби незнайомці: вона ввічливо поцікавилася, чи дістався я до міста без пригод, чи сподобалося мені мандрувати, які визначні місця я побачив. Під час розмови я помітив й інші, делікатніші зміни, які сталися з нею. Скажімо, міс Кентон видалася мені трохи млявою. Можливо, вона просто стала спокійна, як буває з віком. Я старався зрозуміти, чи дійсно це так, але не міг позбутися відчуття, що насправді то життєва втома: моя давня знайома більше не мала ні краплини тієї енергії, що колись додавала їй жвавості, а іноді й безтурботності. Час від часу, коли міс Кентон замовкала і її лице ставало непорушне, мені здавалося, що на ньому застиг смуток. Але, звичайно, я міг і помилятися.

За якийсь час зніяковіння перших хвилин розвіялося і бесіда набула особистого характеру. Ми згадували різних знайомих і розповідали одне одному новини, які про них чули; щиро кажучи, це було дуже приємно. Те, про що ми говорили, а ще дужче усмішка, яка з’являлася на обличчі міс Кентон після певних реплік, її делікатні жарти, характерні порухи плечима й руками нагадали мені про наші розмови багато років тому.

Мені вдалося дещо з’ясувати про її теперішні обставини. До прикладу, я дізнався, що її шлюб був не в такому жалюгідному стані, як я вирішив, прочитавши листа, бо хоч вона й пішла з дому на чотири чи п’ять днів — лист був написаний саме тоді, — та незабаром повернулася, і містер Бенн дуже зрадів, коли її побачив.

— Добре, що хоч один із нас має голову на плечах, — сказала міс Кентон, усміхнувшись.

Я прекрасно розумів, що це не моя справа, і відразу хочу зауважити, що не мав жодного наміру розпитувати її про таке, якби не важливі причини професійного характеру, про які я вже згадував, тобто нестача персоналу в Дарлінґтон-Голлі. Хай там як, а міс Кентон, схоже, сама воліла про все мені розказати, і я сприйняв це як підтвердження того, наскільки міцні робочі стосунки у нас колись були.

Пригадую, міс Кентон ще деякий час розповідала про свого чоловіка, який от-от готувався вийти на пенсію — трохи раніше, ніж мав би, через клопоти зі здоров’ям, — і про доньку, яка вийшла заміж і восени мала народити дитину. Вона навіть дала мені адресу своєї доньки в Дорсеті, й мені було дуже приємно, коли вона сказала, щоб я неодмінно заїхав до неї дорогою назад. Я пояснив, що навряд чи проїжджатиму тією частиною Дорсета, проте міс Кентон не відступала: «Кетрін стільки про вас наслухалася, містере Стівенс. Вона буде на сьомому небі від щастя, коли познайомиться з вами».

Я, своєю чергою, спробував якнайдокладніше описати, чим тепер живе Дарлінґтон-Голл. Намагався передати, яким добрим господарем є містер Фаррадей, розповів про зміни в маєтку, про перепланування і простирадла, якими позавішували меблі, а ще про те, як працює персонал. Мені здалося, що міс Кентон зраділа, коли зайшла мова про маєток, і незабаром ми вже, сміючись, пригадували різні випадки з минулого.

Наскільки я пам’ятаю, про лорда Дарлінґтона мова зайшла тільки раз. Сталося це тоді, коли ми з усмішкою згадували одну пригоду з молодим містером Кардиналом, і я повідомив міс Кентон, що він загинув у Бельгії під час війни. І додав: «Його світлість, певна річ, дуже любив містера Кардинала й важко пережив цю звістку».

Мені не хотілося псувати радісної атмосфери поганими новинами, тому я відразу спробував змінити тему. Але, як я й остерігався, міс Кентон прочитала свого часу в газетах про безуспішний судовий позов за наклеп і скористалася нагодою, щоб детальніше мене про це розпитати. Я не дуже хотів починати розмову на цю тему, та зрештою таки сказав:

— Річ у тім, місіс Бенн, що під час війни про його світлість говорили й писали багато жахливої брехні, а найбільше — та газета, яку ви назвали. Доки країна була в небезпеці, лорд Дарлінґтон це ще якось терпів, та коли війна скінчилася, а на нього далі зводили наклепи, він не бачив змісту мовчки страждати. Тепер зрозуміло, що в той час і за тих обставин звертатися до суду було ризиковано. Але сталося так, як сталося. Його світлість щиро вірив у те, що справедливість візьме гору. Натомість газета збільшила тираж. І назавжди знищила добру репутацію його світлості. Після того — як би це краще сказати, місіс Бенн? — лорд Дарлінґтон був геть розбитий. У будинку стало тихо-тихо. Бувало, я принесу йому чай до вітальні, а він... Словом, дуже важко було на все це дивитися.

— Як прикро про таке чути, містере Стівенс. Я й подумати не могла, що все було так погано...

— Дуже погано, місіс Бенн. Але досить про це. Я знаю, що ви пам’ятаєте ті часи, коли в Дарлінґтон-Голлі відбувалися великі зібрання, на які заїжджалися поважні гості. Його світлість заслуговує, щоб про нього і про його маєток згадували саме так.

Як я вже казав, то був єдиний раз, коли ми заговорили про лорда Дарлінґтона. Решту часу ми присвятили гарним спогадам, і ті дві години, які ми просиділи в чайному салоні, видалися надзвичайно приємними. За той час до салону заходили й інші гості — пили чай і йшли геть, — але вони анітрохи нам не заважали. Чесно кажучи, коли міс Кентон глянула на годинник, що стояв на полиці над каміном, і сказала, що їй пора вертатися додому, я не повірив, що минуло аж дві години. Дізнавшись, що вона планує іти під дощем до автобусної зупинки на краю села, я наполіг, що підвезу її туди своїм «фордом». Ми позичили у портьє парасолю і разом вийшли надвір.

Там, де я залишив автівку, на землі зібралася велика калюжа, тож мені довелось допомогти міс Кентон дістатися до свого місця. Незабаром ми вже їхали головною вулицею села, а тоді крамниці закінчилися — і ми опинилися серед поля. Міс Кентон, яка досі мовчки спостерігала з вікна за краєвидами, повернулася до мене й запитала:

— Чому ви усміхаєтеся, містере Стівенс?

— Ой... Перепрошую, місіс Бенн, мені просто згадалися деякі уривки з вашого листа. Вони мене трохи стурбували, але тепер я розумію, що хвилюватися не було причини.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Та нічого особливого.

— Ну будь ласка, скажіть, я хочу знати.

— Ну добре, — засміявся я. — От ви, наприклад, писали у листі... зараз я згадаю, як там точно було: «Решта мого життя простягається переді мною мов порожнеча». Щось у цьому дусі.

— Та що ви таке кажете, містере Стівенс, — посміхнулася вона. — Я не могла такого написати.

— Та ні, ви справді таке написали, місіс Бенн. Я дуже добре запам’ятав те речення.

— Ох, ну, мабуть, деколи й бувають дні, коли я так думаю, але вони скоро минають. Повірте, містере Стівенс: моє життя не простягається переді мною як порожнеча. Справді. От зовсім скоро в нас народиться онук. А потім, може, ще один чи два.

— Безперечно. Матимете велику радість.

Ми кілька хвилин проїхали мовчки. Врешті міс Кентон запитала:

— А ви, містере Стівенс? Яке майбутнє чекає на вас у Дарлінґтон-Голлі?

— Не знаю, що саме на мене чекає, місіс Бенн, але точно не порожнеча. Якби ж то! Праця, праця і ще раз праця.

Ми обоє розсміялися. Міс Кентон показала рукою на зупинку вдалині. А коли ми під’їхали до неї, мовила:

— Почекаєте зі мною? Автобус буде за кілька хвилин.

Надворі далі падав дощ, коли ми вийшли з «форда» й поквапилися до зупинки. Кам’яна споруда з викладеним черепицею дахом здавалася дуже міцною, як і годилося, адже вона стояла серед порожніх полів, відкрита всім вітрам. Усередині було досить чисто, хоч зі стін пооблущувалася фарба. Міс Кентон сіла на лавку, а я став там, звідки було видно дорогу. По той бік простягалися поля, а ген-ген вдалину бігла шерега телеграфних стовпів.

Ми трохи помовчали, аж врешті я наважився сказати:

— Пробачте, місіс Бенн, але цілком можливо, що ми ще не скоро зустрінемося знову. Чи можу я запитати вас про одну річ особистого характеру? Вона вже давно не дає мені спокою.

— Звичайно, містере Стівенс. Ми ж із вами давні друзі.

— Давні друзі, правду кажете. Мені просто хотілося дещо вас запитати. Якщо не хочете, можете не відповідати. Але з листів, які я отримав від вас, а особливо з того останнього листа, мені здалося, що ви, як би це краще висловитися... нещасливі. Тому я хотів спитати, чи вас, бува, ніхто не ображає. Пробачте, що кажу про таке, але мене вже давно це турбує. Я потім картав би себе, якби приїхав сюди, побачився з вами і не запитав про це.

— Не виправдовуйтеся, містере Стівенс. Ми ж із вами давні друзі, хіба ні? Насправді мені дуже приємно, що ви так переживаєте за мене. Але можете не хвилюватися. Мій чоловік ніколи мене не ображає. Він дуже добра і спокійна людина.

— Дякую, що ви зняли камінь з моєї душі, місіс Бенн.

Я вистромив голову на дощ — подивитися, чи не їде автобус.

— Але ж я бачу, що ви не заспокоїлися, — мовила міс Кентон. — Ви мені не вірите?

— Та ні, що ви, місіс Бенн. Просто мені все одно здається, що ви нещасливі. Не ображайтеся, будь ласка, але чому б ви інакше кілька разів покидали свого чоловіка? Якщо він вас не ображає, тоді... тоді не зовсім зрозуміло, у чому ж причина вашого нещастя?

Я знову визирнув на дорогу. Міс Кентон позаду мене сказала:

— Не знаю, як вам пояснити, містере Стівенс... Я сама не до кінця розумію чому, але я вже тричі йшла від нього.

Вона замовкла. Я й далі дивився на поля по той бік дороги.

— Мабуть, ви хочете запитати, чи кохаю я свого чоловіка.

— Та ні, місіс Бенн, я б навряд чи насмілився...

— Я відповім на ваше питання. Адже ми справді ще не скоро зустрінемося знову. Так, я його люблю. Спочатку не любила. Багато років. Коли я пішла з Дарлінґтон-Голлу, то уявлення не мала, що йду звідти назавжди. Для мене то була просто чергова примха, аби тільки вас позлити. Я сама не могла повірити, як я так узяла та й вийшла заміж. Довго я була нещаслива, дуже нещаслива... Але минав рік за роком, рік за роком, а потім війна, а потім Кетрін виросла... і одного дня я зрозуміла, що люблю свого чоловіка. За стільки часу звикаєш до людини. Він добрий, надійний, і я його таки покохала...

Міс Кентон знову замовкла, а тоді продовжила:

— Але інколи, звісно, бувають моменти — і то дуже невтішні, — коли думаєш собі: «Яку ж помилку я зробила...». І починаєш мріяти про інше, ліпше життя, яке могло б скластися... Деколи я уявляла, як би мені жилося з вами, містере Стівенс. Напевно, якраз у такі миті я сердилася на чоловіка через якусь дурничку і йшла геть. Але щоразу, як таке ставалося, я дуже скоро усвідомлювала, що моє місце — поруч із ним. Час назад не повернеш... Не можна цілими днями гадати, а що б сталося, якби... Треба дякувати за те, що маєш, бо в декого й того нема.

Я не зміг відповісти відразу, бо лиш за хвилину-другу зрозумів, про що казала міс Кентон. Крім того, її слова засмутили мене. Тієї хвилини — чому б я мав це заперечувати? — моє серце краялося. Врешті я обернувся до неї і, усміхнувшись, мовив:

— Маєте рацію, місіс Бенн. Час назад не повернеш — правду кажете. Я б справді не знайшов собі місця, якби думав, що через такі фантазії ви нещасливі у шлюбі. Погоджуюся з вами: ми повинні дякувати за те, що маємо. І з ваших слів, місіс Бенн, виглядає, що вам нема на що скаржитися. Скоро містер Бенн вийде на пенсію, у вас з’являться внуки — я певен, що попереду вас чекають дуже щасливі роки. Не дозволяйте дурним думкам стати на заваді тому щастю, на яке ви заслуговуєте.

— Так, звичайно, маєте рацію, містере Стівенс. У вас дуже добре серце.

— О, по-моєму, автобус їде.

Я підійшов до дороги й махнув рукою. Міс Кентон підвелася і вийшла до краю зупинки. Я наважився глянути на неї допіру тоді, як під’їхав автобус: її очі наповнилися слізьми. Я усміхнувся і сказав:

— Що ж, місіс Бенн, мусите подбати про себе. Багато хто каже, що пенсія — найкраща пора для подружжя. Зробіть усе, що можете, аби ці роки були радісними для вас і вашого чоловіка. Можливо, ми вже ніколи не зустрінемося, тому прошу вас: прислухайтеся до моєї поради.

— Добре, містере Стівенс, прислухаюсь. І дякую, що підвезли мене. Дуже мило з вашого боку. Приємно було знову побачитися з вами.

— І мені теж дуже приємно, місіс Бенн.

На набережній загорілися вогні. Натовп людей позаду мене радісно загукав. Надворі ще досить світло, небо над морем стало блідо-червоне, але здається, що люди, які зібралися тут за останні півгодини, хочуть, аби якомога швидше настала ніч. Це, як на мене, дуже влучно підкреслює думку, що її висловив один чоловік, який донедавна сидів поруч зі мною на лавці та з яким у мене зав’язалася цікава розмова. Він стверджував, що для багатьох людей вечір — найкраща пора, якої вони нетерпляче чекають. І, мабуть, у його словах таки є трохи правди, бо чому б інакше юрба так голосно гукала, коли на набережній засвітилися ліхтарі?

Мій сусід, звісно, висловився метафорично, але, як не дивно, його слова тут же справдилися буквально. Він, напевно, довгенько просидів біля мене, а я й не помічав його, занурившись у спогади про зустріч із міс Кентон два дні тому. Я звернув увагу на нього аж тоді, коли він голосно сказав:

— Морське повітря дуже корисне.

Я підвів голову й побачив міцно збудованого чоловіка, років під сімдесят, у зношеному твідовому піджаку й сорочці без краватки. Він дивився на воду й на мартинів удалині, тому я не відразу зрозумів, до кого він звертається. Але йому ніхто не відповів, і навколо не було нікого, хто б міг відповісти, тому я врешті промовив:

— Так, дуже.

— Лікар сказав мені, що з нього велика користь. Тож коли не ллє дощ, я відразу йду сюди.

Чоловік почав розповідати мені про свої болячки — він лиш зрідка відводив погляд від заходу сонця й повертався до мене, киваючи головою і всміхаючись. Я слухав його краєм вуха і насторожився тільки тоді, коли він згадав, що перш ніж три роки тому піти на пенсію, служив дворецьким у будинку неподалік. Розпитавши його, я з’ясував, що будинок був дуже маленький, і, крім нього, там ніхто постійно не працював. Я запитав його, чи мав він колись підлеглих, можливо, до війни, на що він відповів:

— Та де там — у ті часи я був простим лакеєм. Тоді ніякого дворецького з мене не вийшло б. Ви уявити собі не можете, скільки всього треба було знати і вміти, щоб працювати в тих величезних будинках!

Після цих слів я вирішив, що варто представитися. Мій сусід був вражений, почувши про Дарлінґтон-Голл, хоч я сумніваюся, що ця назва йому щось прояснила.

— А я сиджу й оповідаю вам, що то за робота, — засміявся він. — Добре, що ви сказали мені про це, поки я остаточно не пошився в дурні. Це ще раз доводить, що коли говориш із незнайомцем, ніколи не знаєш, хто перед тобою. То у вас, певно, нічогенький персонал був — ну, перед війною.

Він був чоловік веселий і, здається, щиро зацікавився цією темою, тож я трохи розповів йому про Дарлінґтон-Голл у старі добрі часи. Загалом я намагався пояснити, що саме треба було знати і вміти, аби добре обслуговувати такі великі події, які в нас відбувалися. Я навіть розкрив йому кілька професійних «секретів», як змусити підлеглих працювати на повну, і поділився деякими «трюками» — як ото у фокусника, — які допомагали дворецькому залагодити ту чи іншу справу у правильний час і в правильному місці так, щоб гості не здогадалися про всі складні маневри, які треба було здійснити. Як я вже казав, мій сусід начебто слухав зі щирим зацікавленням, але за якийсь час я подумав, що вже розказав йому більш ніж досить, і завершив свою розповідь такими словами:

— З моїм нинішнім господарем, джентльменом з Америки, усе, звісно, по-іншому.

— З Америки, кажете? Тільки американці й можуть тепер собі таке дозволити. То ви перейшли до нього разом з будинком — як додаток до покупки, га?

Він обернувся до мене, усміхнувшись.

— Ага, — засміявся я. — Як додаток до покупки.

Чоловік знову повернувся до моря і, набравши у груди повітря, задоволено зітхнув. Ми якийсь час сиділи мовчки.

— Насправді я віддав лордові Дарлінґтону все найкраще, — зрештою сказав я. — Віддав йому все найкраще, що міг віддати, і тепер... що ж, тепер у мене мало що залишилося.

Чоловік кивнув, але нічого не відповів, тож я продовжив:

— Відколи приїхав новий господар, містер Фаррадей, я старався — з усіх сил старався — служити йому якнайліпше. Докладав усіх зусиль, кожного дня, але, по-моєму, так і не досягнув тієї планки, яку колись поставив для себе. Я припускаюся щораз більше й більше помилок. Так, вони дріб’язкові, але ж раніше такого ніколи не траплялося, і тому я чудово розумію, що все це означає. Бачить Бог, я старався, але все даремно. Я віддав усе, що мав. Усе віддав лордові Дарлінґтону.

— Ох, друже. Дати вам хустинку? У мене десь була. Ось, знайшов. Вона чиста — я тільки раз висякався в неї сьогодні вранці. Тримайте, друже.

— Ой ні, дякую, не треба. Вибачте. То дорога мене так втомила. Перепрошую.

— Ви, напевно, були дуже прив’язані до того лорда... як там його звати. Кажете, уже три роки, як він помер? Бачу, ви дуже до нього прив’язалися, друже.

— Лорд Дарлінґтон не був поганим чоловіком. Анітрохи. Принаймні в кінці свого життя він мав можливість визнати, що схибив. Він був дуже сміливий. Його світлість обрав певний шлях у житті, і хай навіть той виявився помилковим, він його обрав сам, от що справді важливо. А я навіть такого сказати не можу. Я вірив у його мудрість, розумієте? Вірив. Усі ті роки, коли служив йому, я вірив у те, що він займається достойною справою. А тепер я навіть не можу визнати, що схибив. Де ж тут гідність, скажіть мені?

— Послухайте, друже, я не зовсім розумію, про що ви. Але, по-моєму, ви неправильно ставитеся до життя. Навіщо весь час думати про минуле? Так ви себе заженете. Більше не можете? І що тут такого — хіба не з кожним так? Рано чи пізно кожен із нас мусить усе покинути й задерти ноги догори. Подивіться на мене. Та я тішуся, як дитя, відколи вийшов на пенсію! Ясно, що юність наша вже минула, але треба дивитися вперед.

А тоді він додав:

— Насолоджуйтеся життям, друже. Вечір — найкраща пора. Усю роботу ви вже переробили. Тепер можна задерти ноги й відпочивати. Така моя думка. Кого хочете спитайте — усі вам так скажуть! Вечір — найкраща пора.

— Не сумніваюся, що ви маєте рацію, — відповів я. — Вибачте, негарно якось вийшло. Я, напевно, перевтомився. Забагато часу в дорозі.

Минуло хвилин із двадцять, відколи той чоловік пішов, а я так і сидів на лавці: чекав на те, що тільки-но відбулося, чекати, доки засвітяться на набережній ліхтарі. Як я вже казав, радість, з якою юрба привітала цю скромну подію, підкреслює, наскільки слова мого сусіда правдиві: для багатьох людей вечір і справді — найкраща пора. То, може, його порада дійсно слушна: треба перестати весь час озиратися на минуле, а налаштуватися на оптимістичніший лад і старатися якнайліпше скористати із залишку свого дня. Адже що доброго ми здобудемо, коли повсякчас озиратимемося назад і звинувачуватимемо себе в тому, що життя склалося не зовсім так, як нам хотілося? Жорстока реальність у тому, що таким, як ми з вами, не залишається іншого вибору, аніж вручити свою долю в руки великих джентльменів, які перебувають у гущі світових подій і наймають нас собі на службу. Який сенс так сильно перейматися тим, що можна було вдіяти, аби скерувати своє життя в інше русло? Безперечно, досить і того, що такі люди, як ми з вами, принаймні намагаються зробити свій маленький внесок у щось велике й достойне. А якщо хтось із нас готовий пожертвувати задля цього своїм життям — це вже причина для гордості й утіхи, байдуже, чим це закінчиться.

Кілька хвилин тому, невдовзі після того, як засвітилися ліхтарі, я таки обернувся, щоб уважніше придивитися до юрбища, яке сміялося й гомоніло позаду мене. Набережною гуляють люди різного віку: сім’ї з дітьми, пари — молоді й літні — ідуть собі попідруч. Неподалік від моєї лавки зібралося шестеро чи семеро осіб, які пробудили мою цікавість. Спочатку я, цілком природно, припустив, що це друзі зібралися на вечірню прогулянку. Та прислухавшись до їхньої розмови, зрозумів, що вони одне одного не знають і просто випадково зустрілися на цьому місці позаду мене. Вони, мабуть, зупинилися там у той момент, коли мали запалити ліхтарі, й мимоволі зав’язали розмову. Стоять собі й весело сміються. Дивно, як люди так швидко вміють налагоджувати теплі взаємини. Може, їх просто об’єднує приємне передчуття вечора, який на них чекає. Та ні, напевно, причина в отому вмінні невимушено балакати. До мене одна за одною долинають їхні дотепні репліки. Скоріш за все, багатьом людям подобається така манера розмови. І мій сусід на лавці теж, вочевидь, сподівався, що я з ним невимушено побалакаю. Що ж, у такому разі я його прикро розчарував. Пора мені з більшим запалом взятися до тієї справи. Зрештою, це не така уже й дурничка — надто якщо зважити, що невимушені балачки сприяють теплим людським стосункам.

Ба більше: напевно, немає нічого дивного, що господар сподівається почути їх від свого дворецького. Я, певна річ, уже довший час відточую своє вміння невимушено балакати, та все ж, мабуть, не брався до цього завдання із належним завзяттям. Коли повернуся завтра до Дарлінґтон-Голлу — а містер Фаррадей приїде аж за тиждень, — візьмуся до справи з новими силами. І коли мій господар повернеться, мені, маю надію, удасться приємно його здивувати.