Залишок дня

— Міс Кентон, я щойно докладно пояснив вам ситуацію. Його світлість прийняв таке рішення, і нам із вами нема про що сперечатися.

— А вам не здається, що звільняти Рут і Сару з такої причини просто не по-людськи? Я такого не підтримуватиму. І не збираюся працювати в домі, де таке виробляють.

— Прошу вас, міс Кентон, не нервуйтеся і поводьтеся так, як личить особі у вашому становищі. Справа дуже проста й зрозуміла. Якщо його світлість бажає, аби певних працівників було звільнено, тут нема про що сперечатися.

— Попереджаю вас, містере Стівенс, я в такому домі не працюватиму. Якщо моїх дівчат виженуть, я піду слідом за ними.

— Не чекав я від вас такої реакції, міс Кентон. Думав, вам не треба пояснювати, що ми служимо не власним примхам і сентиментам, а бажанням нашого господаря.

— Повторюю, містере Стівенсе: якщо ви завтра звільните моїх дівчат, то візьмете гріх на душу, а я тут же піду геть.

— Міс Кентон, хочу сказати, що вам навряд чи варто висловлюватись про такі важливі речі. Нинішній світ заплутаний і підступний. Нам із вами не під силу зрозуміти багато всього, природу євреїв зокрема. Тоді як його світлість, не побоюся цього сказати, обізнаніший у цій справі і знає, що для нас найкраще. А тепер я справді мушу йти. Ще раз дякую за какао. Завтра о пів на одинадцяту. Пришліть до мене, будь ласка, обидвох покоївок.

Як тільки покоївки переступили вранці поріг моєї комірчини, я відразу зрозумів, що міс Кентон уже про все їм розповіла, бо обидві плакали. Я пояснив їм ситуацію так коротко, як тільки міг, наголосивши, що вони добре працювали й отримають хороші рекомендації. Наскільки я пригадую, вони не промовили жодного слова за всю нашу зустріч, що тривала хвилини три або чотири, і пішли так само у сльозах.

Кілька днів після їхнього звільнення міс Кентон трималася зі мною вкрай прохолодно. А часом доволі грубо, навіть у присутності підлеглих. І хоч ми далі зустрічалися вечорами за какао, наші розмови стали короткі й неприязні. Коли за два тижні не з’явилося й знаку, що вона збирається вгамуватись, я, цілком природно, почав втрачати терпець. І під час однієї такої зустрічі іронічно зауважив:

— Я сподівався, міс Кентон, що ви до цього часу повідомите про свій намір звільнитися, — посміхнувся я.

У мене була надія, що вона таки подобрішає, скаже у відповідь щось примирливе — і ми забудемо про той епізод. Але міс Кентон тільки глянула суворо й мовила:

— Мій намір нікуди не зник, містере Стівенс. Просто я мала стільки справ, що не було на це часу.

Тоді я, чесно кажучи, трохи захвилювався, що вона справді доведе справу до кінця. Але минав тиждень за тижнем, а вона ні словом не прохопилася про звільнення з Дарлінґтон-Голлу. Коли наші стосунки поступово потеплішали, я час від часу кепкував із неї, нагадуючи про її погрози. Скажімо, одного разу ми розмовляли про великий прийом, що мав відбутися в маєтку, і я сказав: «Звісно, припускаючи, міс Кентон, що ви до того часу нас не покинете». Хоча після того інциденту минуло кілька місяців, мої слова змусили її замовкнути — та, мабуть, більше із сорому, ніж зі злості.

Зрештою той випадок відійшов у минуле. Втім, десь за рік після звільнення покоївок він знову виринув на поверхню — цього разу востаннє.

Розмову почав сам лорд Дарлінґтон одного пообіддя, коли я подавав чай у вітальні. Дні, коли місіс Керолін Барнеф мала вплив на його світлість, уже минули — леді взагалі перестала навідуватись до Дарлінґтон-Голлу. До того ж варто сказати, що на той час його світлість обірвав усілякі зв’язки з «чорносорочечниками» — після того як побачив справжню гидку сутність тієї організації.

— Стівенсе, — звернувся він до мене, — я вже давно збирався з вами поговорити. Про той випадок, що стався торік. З єврейськими покоївками. Пригадуєте?

— Звісно, сер.

— Мабуть, тепер їх уже не знайти, правда? Я погано з ними повівся і хотів би якось залагодити свою провину.

— Я подбаю про це, сер. Але маю сумнів, що нам вдасться з’ясувати, де вони тепер.

— Спробуйте, може, якраз вдасться. Бо я шкодую, що так сталося. Я подумав, що цей діалог із його світлістю може зацікавити міс Кентон, і тому вирішив переповісти його їй, хай навіть вона знову розсердиться. Так я і вчинив того туманного пообіддя, коли зустрів її в альтанці, і мій вчинок мав дивні наслідки.

Пригадую, що коли я переходив по обіді через моріжок, надворі почав западати туман. Я піднімався до альтанки, щоб прибрати посуд, бо вранці його світлість чаював там із гостями. Ще не дійшовши до сходів, на яких колись перечепився і впав мій батько, я звіддалік побачив міс Кентон, яка ходила туди-сюди всередині альтанки. Коли я увійшов, вона вже сиділа в одному з плетених крісел і щось шила. Придивившись, я побачив, що вона зашиває подушку. Я узявся збирати поміж вазонів і плетених меблів тарілки й горнята. Ми обмінялися кількома ввічливими фразами й обговорили одну чи дві робочі справи. Відверто кажучи, перебувати в альтанці після стількох днів, проведених в чотирьох стінах, було дуже приємно, і ми не квапилися якомога швидше завершити свої справи. Імла підступала все ближче, затуляючи довколишній краєвид, а день хилився до вечора — тож міс Кентон мусила підносити своє шиття дедалі ближче до вікна. Та ми раз у раз відривалися від праці, щоб помилуватися природою. Врешті-решт я завів мову про торішній випадок зі звільненнями — пам’ятаю, що якраз у той момент я споглядав, як між тополями, посадженими вздовж алеї, згущувався туман.

— Я от що собі згадав, міс Кентон. Дивно зараз про це говорити, але, знаєте, якраз рік тому ви стверджували, що звільнитеся. Трохи кумедно тепер про це думати.

Я засміявся, але міс Кентон позаду мене промовчала. Коли я врешті озирнувся і глянув на неї, вона дивилася крізь шибку на туман, що застилав усе довкола.

— Ви й не підозрюєте, містере Стівенс, — нарешті озвалася вона, — наскільки серйозно я була тоді налаштована. Мене дуже зачепило те, що сталося. Якби я хоч трохи поважала себе, то вже б давно звільнилася з Дарлінґтон-Голлу.

Вона замовкла, а я знов обернувся до вікна, за яким виднілися тополі. Тоді міс Кентон втомлено сказала:

— Мені забракло сміливості, містере Стівенс. От і все. Куди б я пішла? Родичів у мене нема. Тільки тітка. Я дуже її люблю, але не можу з нею жити, бо вже наступного дня мені здається, що я марную своє життя. Я переконувала себе, ясна річ, що знайду собі щось інше. Але я так боялася... Як тільки я думала про звільнення, відразу уявляла, як виходжу звідси — а мене ніхто не знає і нікому нема до мене діла. З моїх високих принципів лишився хіба пшик. Мені так соромно за себе... Я просто не змогла наважитися, містере Стівенс. Не змогла примусити себе піти.

Міс Кентон знову замовкла, поринувши в задуму. Тож я вирішив, що якраз випала добра нагода розповісти їй якомога докладніше про розмову, яку я мав того дня з лордом Дарлінґтоном. Я так і вчинив, а насамкінець додав:

— Того, що сталося, уже не змінити. Але дуже приємно чути, що його світлість визнав: то було жахливе непорозуміння. Я подумав, що ви б хотіли про це почути, міс Кентон, бо тоді, наскільки пам’ятаю, той випадок засмутив вас так само сильно, як і мене.

— Перепрошую, містере Стівенс, — озвалася міс Кентон за моєю спиною. Її голос зазвучав зовсім по-іншому, так наче вона щойно пробудилася зі сну. — Але я не розумію, про що ви.

А коли я обернувся, додала:

— Наскільки я пам’ятаю, ви вважали, що у звільненні Рут і Сари не було нічого поганого. Ви, навпаки, радісно підтримували це рішення.

— Постривайте, міс Кентон, це несправедливо. Неправда, той інцидент дуже мене стривожив. Дуже. Мені зовсім не подобається, коли в цьому домі таке відбувається.

— Тоді чому ви цього не сказали?

Я всміхнувся, але, розгубившись, не знав, що відповісти. Не встиг я бодай щось сказати, як міс Кентон, відклавши убік шиття, мовила:

— Ви розумієте, містере Стівенс, що якби ви поділилися зі мною своїми думками, усе склалося б зовсім інакше. Ви ж бачили, як я засмутилася через те, що моїх дівчат виганяють. Знаєте, як би ви мені тоді допомогли? Ну чому, чому, чому ви завжди мусите щось вдавати? Чому, містере Стівенс?

Я знову посміхнувся — якою безглуздою зненацька виявилася наша розмова!

— Зачекайте, міс Кентон, — мовив я. — Що ви таке кажете? Що значить «вдавати»? Ну справді...

— Мені було так важко, коли Рут і Сару звільнили. Я думала, ніби це тільки мене хвилює.

— Послухайте, міс Кентон... — я підняв тацю, на яку наставив тарілок і горнят. — Нема нічого дивного, що коли когось звільняють, це викликає в інших несхвалення. Це природно.

Вона промовчала. Дорогою до дверей я ще раз обернувся і глянув на неї. Вона знову дивилася у вікно, але на той час в альтанці стемніло, тож я бачив лиш її силует на блідому порожньому тлі. Я сказав «перепрошую» — і вийшов надвір.

Тепер, коли я пригадав собі випадок зі звільненням єврейок, мені згадалося й дивне завершення тієї справи, а саме поява покоївки на ім’я Ліза. Ми мусили знайти двох покоївок, які б замінили звільнених дівчат, і Ліза була однією з них.

Ця молода жінка надала дуже підозрілі рекомендаційні листи, з яких усякому досвідченому дворецькому відразу стало б зрозуміло, що вона покинула попереднє місце праці за неоднозначних обставин. Ба більше: коли ми з міс Кентон спілкувалися з нею, виявилося, що в кожному будинку вона працювала щонайдовше кілька тижнів. Одно слово, з її поведінки в мене склалося враження, що у Дарлінґтон-Голлі їй не місце. Але, на мій подив, після розмови з дівчиною міс Кентон почала наполягати, щоб ми взяли її на роботу.

— Дівчина подає великі надії, — переконувала вона мене. — Я наглядатиму за нею і подбаю про те, щоб вона працювала так, як треба.

Пам’ятаю, що ми довго про це сперечалися, і я не встояв проти міс Кентон, мабуть, тільки тому, що спогади про звільнених покоївок були надто вже свіжі. Хай там як, а я зрештою здався, зауваживши насамкінець:

— Сподіваюся, ви розумієте, міс Кентон, що відповідальність за дівчину лежить тільки на вас. Я, безперечно, вважаю, що вона дуже далека від того, аби долучитися до нашого персоналу. І дозволю їй це зробити тільки за умови, що ви особисто наглядатимете за її навчанням.

— Дівчина дасть раду, містере Стівенс. Ось побачите.

І справді: на мій превеликий подив, Ліза виявляла неабиякі успіхи. З кожним днем вона давала собі раду все вправніше, і навіть манера її ходьби й те, як вона виконувала ту чи ту справу, різко змінилися на краще.

Минав тиждень за тижнем, новенька у дивовижний спосіб перетворилася на бездоганну покоївку, а міс Кентон відверто тріумфувала. Особливо їй подобалося давати Лізі завдання, що вимагали трішки більше відповідальності, ніж решта, а якщо я у той час за нею спостерігав, вона завжди старалася перехопити мій погляд і насмішкувато на мене зиркала. Бесіда, що відбулася між нами одного вечора в її кімнаті, доволі точно передає, як зазвичай ми з нею розмовляли про Лізу.

— Думаю, містере Стівенс, ви дуже розчаруєтеся, коли почуєте, що Ліза досі не припустилася жодної вартої уваги помилки, — мовила вона.

— Я анітрохи не розчарований, міс Кентон. Навпаки, дуже радий за вас і за всіх нас. Мушу визнати, що та ваша дівчина досягнула досить непоганих успіхів.

— Непоганих успіхів! Ви бачили усмішку на своєму лиці, містере Стівенс? Вона завжди з’являється, як тільки я згадую про Лізу. Дуже цікаво. Дуже.

— Та невже, міс Кентон? І що ж тут такого цікаво?

— Багато чого. Дуже цікаво, чому ви були так скептично налаштовані щодо неї. Хоча я помітила, що ви чомусь проти, аби серед персоналу були гарні дівчата. А Ліза — дуже гарненька дівчина, нема що казати.

— Це якісь нісенітниці, міс Кентон, і ви самі прекрасно це знаєте.

— Але ж я це добре бачу, містере Стівенс. Вам не подобається, коли тут працюють гарні дівчата. Може, наш любий містер Стівенс боїться, що вони відволічуть його від роботи? Невже наш любий містер Стівенс — жива людина з плоті та крові й не може собі повністю довіряти?

— Ну досить уже, міс Кентон. Якби я вважав, що у ваших словах є хоч дрібка здорового глузду, то вступив би з вами в дискусію. А так краще подумаю собі про щось інше, поки ви виговоритеся.

— Гм, а чому тоді з вашого лиця так і не зійшла винувата посмішка?

— Ніяка це не винувата посмішка, міс Кентон. Мені просто смішно з того, які ви вмієте вигадувати дурниці.

— Та ні, містере Стівенс, винувата, і ще й яка. Я помітила, як ви стараєтесь не дивитися на Лізу. Тепер мені помалу стає ясно, чому ви так не хотіли, аби її взяли на роботу.

— Я мав на це поважні причини, і ви чудово про них знаєте. Вона спочатку взагалі ні на що не годилася.

Ви, звісно ж, розумієте, що ми б нізащо не вели таких розмов, якби нас міг почути хтось із працівників. Але оті вечори за горнятком какао — які мали, ясна річ, загалом професійний характер — давали трохи волі безневинним балачкам, які, варто зауважити, допомагали зняти напругу, що назбирувалась упродовж дня.

Ліза пропрацювала з нами вісім чи дев’ять місяців — до того часу я вже практично забув про неї, — коли одного дня втекла з маєтку разом із помічником лакея. Такі оказії, ясна річ, є неминучими для дворецького у будь-якому великому домі. Вони страшенно дратують, але з часом до такого звикаєш. Чесно кажучи, ця, так би мовити, втеча при місячному світлі була ще доволі цивілізованою. Коханці не прихопили нічого, крім харчів, та ще й обоє написали записки. Помічник лакея — не можу пригадати його ім’я — залишив для мене коротеньке повідомлення, щось на зразок: «Будь ласка, не судіть нас строго. Ми кохаємо одне одного і збираємося одружитись». Ліза написала значно довшого листа, адресованого «економці»: саме його міс Кентон принесла в мою комірчину вранці після того, як вони втекли. Там було багато незграбних, з помилками написаних речень про те, які вони закохані, який помічник лакея чудовий і яке захопливе майбутнє на них чекає. А один рядок звучав якось так: «У нас нима грошей але яка різниця, шо ше треба, коли ми двоє». Лист був аж на трьох сторінках, але в ньому — ані слова вдячності міс Кентон за її турботу, ані натяку про жаль за те, що його авторка підвела нас усіх.

Міс Кентон явно засмутилася. Поки я пробігав очима листа, вона сиділа за столом переді мною, втупившись у свої руки. Чесно кажучи, я не пригадую, щоб іще колись бачив її такою пригніченою, як того ранку. Мене це досі дивує. Коли я поклав листа на стіл, вона мовила:

— Що ж, містере Стівенс, виходить, що ви й справді мали рацію.

— Тут нема чим перейматися, міс Кентон, — відповів я. — Так буває. І ми з вами навряд чи можемо якось цьому запобігти.

— Це я в усьому винна. Визнаю свою помилку. Ви, як завжди, мали рацію, а я помилилася.

— Тут я не можу з вами погодитися, міс Кентон. Ви зробили справжнє диво. Те, кого ви з неї виховали, навпаки, доводить, що це я помилявся. Повірте мені: те, що сталося з Лізою, могло статися з будь-яким із працівників. Ви дали їй все, що могли. Вона вас підвела — це справді так, але вашої провини в цьому немає, тому перестаньте себе звинувачувати.

Міс Кентон геть зажурилася. Вона тихо відповіла:

— Ви маєте добре серце, містере Стівенс. Дякую вам...

А тоді, втомлено зітхнувши, додала:

— Ох і дурна та Ліза. Вона ж мала такі можливості! Така здібна дівчина. Стільки молодих дівчат марнують свій шанс, і задля чого?

Ми обоє глянули на листа, що лежав між нами на столі. Міс Кентон роздратовано відвела погляд.

— Правду кажете, — мовив я. — Ще й як марнують.

— Таку дурницю втнути! Вона точно про це пошкодує. А могла жити й горя не знати. Попрацювала б тут іще рік-другий і стала б економкою в якомусь невеликому домі. Може, я забігаю наперед, містере Стівенс, але подивіться, як багато я її навчила за тих кілька місяців. А вона взяла й пустила все коту під хвіст.

— Дуже нерозумний вчинок.

Я почав складати листа, вирішивши, що варто зберегти його з іншими паперами. Але тоді мені спало на думку, що, може, міс Кентон хотіла, аби лист залишився в неї, тож я знову поклав його на стіл. Та міс Кентон витала думками десь далеко.

— Вона точно про це пошкодує, — повторила вона. — Таку дурницю втнути!

Але бачу, що я надто вже заглибився у спогади про ті давні часи. Я не мав такого наміру, але, зрештою, вийшло на краще, бо так я принаймні уникнув активної участі у вечірніх подіях, які нарешті добігли кінця. Бо останні кілька годин, відверто кажучи, виявилися доволі виснажливими.

У цю хвилину я перебуваю в мансарді невеликого котеджу, що належить містерові й місіс Тейлор. Цей приватний покій, що його Тейлори так люб’язно надали мені сьогодні, раніше належав їхньому старшому синові, який уже давно виріс і живе тепер в Ексетері. Над головою тут нависають важкі балки, на підлозі немає килимка, але в кімнаті на диво затишно. Видно, що місіс Тейлор не тільки застелила для мене свіжу постіль, а й усюди поприбирала, бо, крім павутини довкола балок, ніщо не нагадує про те, що ця кімната вже багато років стоїть порожня. Що ж до містера й місіс Тейлор, то я з’ясував, що ще з двадцятих років вони тримали в цьому селі крамничку, аж поки три роки тому не вийшли на пенсію. Вони добрі люди й чути не хотіли ні про яку винагороду за їхню гостинність, хоч я кілька разів пропонував їм віддячитися.

Те, що я опинився тут і покладаюся тепер на щедрість містера й місіс Тейлор, — наслідок моєї прикрої необачності, такої елементарної, що аж злість бере. Річ у тім, що я недогледів, і у «форда» закінчився бензин. Зовсім не здивуюсь, якщо, почувши про це і згадавши мою вчорашню пригоду, коли в радіаторі закінчилася вода, хтось сторонній вирішить, що я — особа неорганізована. Мушу зауважити: я, чесно кажучи, новак у далеких автомобільних мандрівках, і таких простих огріхів варто сподіватися. Та з іншого боку, нагадуючи собі, що організованість і передбачливість — дві найважливіші якості для мого фаху, неминуче почуваюсь осоромленим.

Добру годину до того, як закінчився бензин, я — ніде правди діти — витав думками десь далеко. Я планував заночувати в Тавістоку, куди прибув перед восьмою. Однак у найбільшому готелі мені повідомили, що всі кімнати зайняті, бо в місті відбувається фермерський ярмарок. Мені порадили кілька інших закладів, але в кожному з них я почув те саме. Врешті-решт господиня пансіонату на околиці міста порадила мені проїхати ще кілька миль до придорожнього готелю, яким управляв її родич; вона запевнила мене, що там будуть вільні кімнати, бо готель далеко за містом і учасники ярмарку туди точно не поїхали б.

Вона дала мені детальні вказівки, які в ту хвилину здавалися доволі чіткими, тому я не розумію, з чиєї вини я так і не втрапив до того закладу. Проїхавши хвилин із п’ятнадцять, я опинився на дорозі, що звивалася вдалечінь похмурим, порослим вересом пустирем. Обабіч простягалися болотисті поля, а над дорогою попереду котився туман. Ліворуч ледь жевріло призахідне сонце. На тлі неба то тут, то там далеко за полями виднілися обриси сільських будинків і стаєнь. Ніде ні душі.

Пригадую, що я тоді розвернув автомобіль і поїхав назад, шукаючи поворот, що його, мабуть, пропустив. Поворот я знайшов, але дорога, на яку він мене вивів, була безлюдна. Якийсь час я їхав у сутінках між чагарниками, а потім натрапив на дорогу, що різко здіймалася вгору. До того часу я вже облишив надію знайти той придорожній готель і вирішив їхати далі, поки не натраплю на наступне місто чи село, і зупинитися на ночівлю там. А вранці, думав я, спокійнісінько повернуся на запланований маршрут. Саме тієї миті на середині підйому двигун закашлявся і я помітив, що закінчився бензин.

«Форд» проїхав ще трохи і зупинився. Я вийшов оцінити ситуацію і побачив, що сонце от-от сяде. Я стояв на крутій дорозі, оточеній деревами й чагарниками. Далеко попереду між кущами на тлі неба виднівся силует широкої заґратованої брами. Я рушив у той бік, бо подумав, що, зазирнувши між ґратки, зрозумію, де опинився. А може, навіть побачу за нею сільську хатину, де мені допоможуть. Видовище, яке постало в мене перед очима, збило мене з пантелику. По той бік брами стрімко спускалося поле — так стрімко, що за якихось двадцять ярдів його вже не було видно. За ним удалині — за добру милю, якщо дивитися навпростець — лежало невелике село. Крізь туман я розгледів церковний шпиль, а довкола нього скупчилися покриті темною черепицею дахи. То тут, то там із коминів вився білий димок. Мушу визнати, що в ту мить мене охопило розчарування. Ситуація була аж ніяк не безнадійна — «форд» був справний, просто бензин закінчився. До села я міг спуститися за якихось півгодини, а там, без сумніву, знайти житло й роздобути каністру з бензином. Та все ж мене огорнув смуток, коли я стояв отак, самотній, на пагорбі й дивився крізь браму на вогники, які загорялися в далекому селі, тоді як довкола западала темрява й густішав туман.

Але похмурий настрій був мені ні до чого. Та й навіщо марнувати останні хвилини дня? Я повернувся до «форда» і спакував у валізку найнеобхідніше. А потім, озброївшись ліхтариком для велосипеда, який світив на диво добре, пішов шукати стежку, аби спуститися до села. Та ніякої стежки не побачив, хоч, проминувши браму, доволі високо піднявся пагорбом. Коли я відчув, що дорога більше не спинається вгору, а починає помалу спускатися вниз, ще й подалі від села, що його вогники я раз по раз бачив крізь листву, мене знову охопило розчарування. На мить я замислився, чи не варто мені просто повернутися до автомобіля, сісти й чекати, поки хтось над’їде. Але надворі вже зовсім стемніло, і я розумів, що коли потемки намагатимуся когось зупинити, мене, чого доброго, приймуть за розбійника. Крім того, відколи я вийшов з «форда», повз мене не проїхала жодна автівка. І взагалі, я не міг згадати, чи бачив бодай одну після того, як виїхав з Тавістока. Отож я вирішив повернутися до брами, а звідти спуститися полем і якомога коротшим шляхом добратися до села — байдуже, чи є там нормальна стежка.

Спуск виявився не такий уже крутий: кілька пасовищ, які одне за одним вели до села. Можна було спокійно йти, тримаючись краю. Тільки раз, уже біля самого долу, я не міг розгледіти, як перейти від одного пасовища до іншого й мусив посвітити ліхтариком уздовж загорожі з кущів, яка перепиняла мені шлях. Врешті-решт я знайшов невеликий просвіт, через який зумів протиснутися, зачепивши рукав куртки й штанину. Останні ділянки поля виявилися дуже болотисті, і я навмисно старався не світити ліхтариком на свої черевики й штани, щоб не засмутитися ще дужче.

Незабаром я опинився на брукованій дорозі, що збігала до села. Спускаючись нею, я зустрів містера Тейлора, який люб’язно прийняв мене на ніч. Він випірнув із повороту за кілька кроків попереду, ввічливо зачекавши, поки я дійду до нього, а тоді припідняв капелюха й запитав, чи може чимось мені допомогти. Я в кількох словах описав те, що сталося, і додав, що буду вельми вдячний, якщо він покаже мені, де тут пристойний готель. Після цих слів містер Тейлор похитав головою і сказав: «На жаль, у нашому селі взагалі немає готелю, сер. Подорожніх зазвичай приймає Джон Гамфріс у своїх „Схрещених ключах“, але зараз він ремонтує дах». Та не встиг я сповна осягнути цю прикру новину, як містер Тейлор мовив: «Якщо ви, сер, готові обійтися без особливих зручностей, можете переночувати в нас. Нічого аж такого ми не маємо, але дружина подбає, щоб у вашій кімнаті було чисто й більш-менш затишно».

Наскільки пригадую, я пробурмотів щось у відповідь — мовляв, не хочу завдавати вам стільки клопотів. Містер Тейлор на це відповів: «Кажу вам, сер, для нас буде за честь вас прийняти. Через Моском нечасто проїжджають такі люди, як ви. Та й коли вже на те пішло, сер, не знаю, що вам ще робити о такій порі. Дружина нізащо не пробачить мені, якщо я відпущу вас отак проти ночі».

Словом, я прийняв люб’язну пропозицію містера й місіс Тейлор. Та я назвав події цього вечора «виснажливими» не тільки через свої прикрі пригоди, коли в автівці закінчився бензин і я мусив навмання пробиратися до села. Бо те, що було потім — вечеря з містером та місіс Тейлор та їхніми сусідами, — забрало в мене більше сил, аніж фізичні незручності, з якими я зіткнувся раніше. Запевняю вас: я відчув неабияку полегшу, коли нарешті піднявся до цієї кімнати і трохи полежав, перебираючи в думках спогади з давніх часів у Дарлінґтон-Голлі.

Щиро кажучи, останнім часом я не раз здійснював такі екскурси в минуле. А відколи кілька тижнів тому зажевріла надія знову побачити міс Кентон, я довго думав про те, чому наші взаємини так змінилися. Бо вони таки змінилися, десь 1935 чи 1936 року, хоча перед тим між нами багато років панувало професійне порозуміння. Дійшло до того, що ми навіть перестали зустрічатися вечорами за горнятком какао. Втім, я так і не збагнув, що спричинило ці зміни — який ланцюжок подій до цього призвів.

Коли я недавно про це розмірковував, мені спало на думку, що переломним моментом міг стати той дивний випадок, коли міс Кентон прийшла ввечері до моєї комірчини, хоч я її й не кликав. Не пам’ятаю, чому саме вона прийшла. Здається, принесла вазу з квітами, щоб «оживити» мою кімнату, але, можливо, я плутаю той епізод із тим, що трапився в перші дні нашого знайомства. Я точно пам’ятаю, що за всі ті роки міс Кентон щонайменше тричі намагалася заквітчати мою кімнату, але, напевно, того вечора вона прийшла з іншої причини. Хай там як, та, попри тривалі робочі стосунки, я жодного разу не дозволив, аби все скотилося до того, щоб економка вчащала по десять разів на день до моєї комірчини. Адже кімната дворецького — це найголовніший кабінет, осередок повсякденної діяльності, і тут — так само, як у генеральській штаб-квартирі, — мають звучати накази й панувати лад: усе мусить бути так, як я сказав. Я ніколи не належав до тієї когорти дворецьких, які дозволяють абикому надокучати їм цілий день своїми питаннями і скаргами. Робота повинна відбуватися чітко і злагоджено, а в комірчині дворецького має бути спокійно й тихо.

Сталося так, що коли міс Кентон увійшла того вечора до моєї кімнати, я не займався службовими справами. Тиждень видався на диво спокійний, день добігав кінця, і я насолоджувався рідкісною годиною відпочинку. Як я вже казав, я не впевнений, чи міс Кентон увійшла тоді з квітами, але виразно пам’ятаю, що вона сказала:

— Містере Стівенс, увечері ваша кімната виглядає ще незатишніше, ніж удень. Лампа так тьмяно світить, що при ній неможливо читати.

— Дякую, міс Кентон, але вона мене цілком влаштовує.

— Справді, містере Стівенс: ваша кімната схожа на в’язничну камеру. Треба тільки поставити ліжко в кутку — і можна буде легко уявити, що тут засуджені проводять свої останні години.

Напевно, я щось їй відповів — не пригадую. Але я так і не підняв голови від книжки, і в кімнаті хвилину-другу панувала тиша: я чекав, що міс Кентон вибачиться і піде. Але вона знову озвалася:

— Цікаво, що ви там читаєте, містере Стівенс.

— Книжку, міс Кентон.

— Та я бачу, що книжку. Мене цікавить, яку саме.

Я підняв голову й побачив, що міс Кентон іде до мене. Я згорнув книжку і, притиснувши її до грудей, підвівся.

— Ну вже досить, — мовив я. — Прошу вас поважати моє особисте життя.

— Але чому ви так соромитеся тієї книжки? Напевно, там ідеться про щось пікантне.

— Повірте, міс Кентон, на полицях його світлості не може бути нічого, як ви кажете, «пікантного».

— Я чула, що багато розумних книжок мають дуже навіть пікантні пасажі, але мені завжди бракувало сміливості перевірити, чи це дійсно так. Покажіть мені, що ви читаєте. Ну будь ласка!

— Міс Кентон, будь ласка, дайте мені спокій. Я не дозволю, щоб ви отак надокучали мені в ті кілька вільних хвилин, які мені випали.

Але вона не відступала, і я навіть трохи розгубився. Хотілося кинути книжку в шухляду й зачинити її на ключ, та це виглядало б награно й безглуздо. Я ступив кілька кроків назад, міцно притискаючи книжку до грудей.

— Будь ласка, покажіть, — сказала міс Кентон, підступаючи все ближче, — і я дам вам спокій, щоб ви далі насолоджувалися своєю книжкою. Що ж там таке може бути, що ви так її ховаєте?

— Міс Кентон, мені байдужісінько, прочитаєте ви назву цієї книжки чи ні. Але я не дозволю, щоб ви отак сюди вривалися й порушували мій спокій. Це справа принципу.

— Цікаво, пристойна ця книжка, містере Стівенс, чи ви просто захищаєте мене від її поганого впливу?

Вона стояла просто переді мною, і зненацька атмосфера в кімнаті змінилася: наче ми обоє опинилися в якомусь іншому вимірі. На жаль, я не можу ясніше пояснити, що маю на увазі. Довкола нас запала раптова тиша. Мені здалося, що навіть міс Кентон змінилася, — на її лиці несподівано з’явився насторожений, ледь не наляканий вираз.

— Будь ласка, містере Стівенс, покажіть.

Вона простягнула руку й почала легенько розтискати мою долоню. Я вирішив обернутися вбік, щоб не дивитися на неї, — вона стояла так близько, що мені довелося вивернути голову під якимось неприродним кутом. Міс Кентон тим часом обережно розгинала мої пальці, один за одним. Цей процес тривав дуже довго — і весь той час я мусив стояти, вивернувши шию, аж врешті почув, як вона сказала:

— О люди добрі, та ж тут нема нічого непристойного! Звичайна собі сентиментальна історія про кохання.

По-моєму, саме в ту мить я вирішив, що нема потреби терпіти далі. Докладно не пригадую, що я сказав, але пам’ятаю, що доволі рішуче випровадив міс Кентон зі своєї кімнати і на цьому все закінчилося.

Мабуть, варто сказати кілька слів про книжку, яка опинилася в центрі цього короткого епізоду. Її й справді можна назвати «сентиментальним романом» — це одна з книжок, що стоять у бібліотеці й кількох гостьових кімнатах задля розваги дам, які до нас приїжджають. Я почав ознайомлюватися з такими творами з однієї простої причини: це надзвичайно дієвий спосіб повправлятися у володінні англійською мовою. На мою думку (не знаю, погодитеся ви зі мною чи ні), наше покоління надавало забагато ваги правильному акценту й досконалому знанню мови: ці вміння часто цінувалися вище за інші, важливіші професійні навички. Водночас я ніколи не стверджував, нібито правильний акцент і добірне мовлення є чимось непотрібним, і повсякчас старався їх удосконалювати. А один із найпростіших способів — читати у вільні хвилини по кілька сторінок зграбно написаної прози. Я багато років дотримувався цього правила й зазвичай обирав книжки такого стилю, як та, за якою міс Кентон застала мене ввечері, — але тільки тому, що вони здебільшого написані добірною англійською і мають удосталь вишуканих діалогів, що становлять для мене велику практичну цінність. Поважніші книги — скажімо, наукові розвідки — сприяли б моєму загальному розвитку, але слова, якими їх пишуть, не стали б мені у пригоді під час повсякденного спілкування з леді та джентльменами.

Зазвичай я не мав часу й охоти читати романи від першої до останньої сторінки, але навіть так було очевидно, що їхні сюжети безглузді та, ясна річ, сентиментальні і що я не змарнував би на них навіть хвилини, якби не оті переваги, які я щойно перелічив. Проте визнаю відверто — і не бачу причин цього соромитися, — що інколи я дійсно отримував задоволення від тих історій. Може, у той час я цього не усвідомлював, але справді — чому я повинен відчувати за це сором? Невже читач не має права насолодитися легковажними оповідками про леді та джентльменів, які закохуються і висловлюють свої почуття, часом дуже вишуканими фразами?

Я аж ніяк не хочу сказати, що позиція, яку я зайняв того вечора, була необгрунтована. Ви ж розумієте, що це справа принципу. На той час, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати, моя служба вже закінчилася. А всякий дворецький, який пишається своїм покликанням і прагне, як висловилася спілка Гейза, до «гідності, що відповідає його статусу», у присутності сторонніх завжди мусить бути «на службі». Байдуже, хто зайшов би тоді в мою кімнату — міс Кентон чи якийсь незнайомець. Талановитий дворецький має вжитися у свою роль, цілком і сповна. Він не може однієї миті скинути із себе свій образ, наче театральний костюм, а наступної — знову його одягти. Дворецький, який дбає про власну гідність, може звільнитися від нього тільки за однієї-єдиної умови: коли опиняється сам. Гадаю, ви розумієте, що коли міс Кентон увірвалася до моєї кімнати в той момент, коли я думав — і не безпідставно, — що перебуваю наодинці, я мусив постати перед нею у належній ролі. Для мене це було справою принципу і, безперечно, гідності.

Утім, я не збирався аналізувати з усіх боків той коротенький епізод, що трапився багато років тому. Найголовніше, що він допоміг мені усвідомити: наші взаємини з міс Кентон набули — ясна річ, поступово, упродовж багатьох місяців — неналежного характеру. Мене стривожило, що вона дозволила собі так повестися, і пригадую, що, випровадивши її зі своєї комірчини й зібравшись із думками, я вирішив повернути наші робочі стосунки у правильне русло. Однак важко сказати, чи спричинився якось той випадок до серйозних змін, що їх невдовзі зазнали наші взаємини. Те, що сталося, могло мати інші, поважніші причини. Наприклад, інцидент із вихідними міс Кентон.

Відколи міс Кентон прибула до Дарлінґтон-Голлу й десь за місяць до того інциденту в моїй комірчині, вона брала вихідні за передбачуваним графіком. По два кожні шість тижнів, аби провідати тітку в Саутгемптоні. Окремих вихідних вона, як і я, не брала, хіба що в маєтку наставало затишшя й вона гуляла на подвір’ї або читала книжку у своїй кімнаті. Аж раптом графік змінився: вона зненацька почала сповна користати з передбачених угодою вихідних і раз за разом зникала з дому рано-вранці, повідомляючи хіба про те, коли її чекати ввечері. Міс Кентон, звісно, ніколи не відпочивала довше, ніж мала на це право, і тому я вважав, що не годиться розпитувати її про оті прогулянки. Та, мабуть, ця зміна трохи мене та й зачепила, бо я розповів про неї містерові Ґрему, камердинеру сера Джеймса Чемберса — моєму доброму колезі, з яким пізніше втратив зв’язок, — коли ми сиділи якось увечері біля каміна під час його візиту до Дарлінгтон-Голлу. Чесно кажучи, я нічого такого не сказав, хіба те, що «наша економка останнім часом трохи не в дусі», тому здивувався, коли містер Ґрем кивнув і, нахилившись до мене, з виглядом знавця промовив:

— Цікаво, чи довго ще чекати.

Я перепитав його, що він має на увазі, й містер Ґрем пояснив:

— Ну та ваша міс Кентон. Скільки їй? Тридцять три? Тридцять чотири? З дітьми вона вже трохи запізнилася, але нічого, час іще є.

— Міс Кентон віддана своїй службі, — запевнив я його. — Я точно знаю, що заміжжя її не цікавить.

Містер Ґрем усміхнувся і, похитавши головою, сказав:

— Ніколи не вірте економці, яка каже, що не хоче вийти заміж і народити дітей. Думаю, ми з вами, містере Стівенс, можемо легко нарахувати дюжину — якщо не більше — таких, які казали те саме, а потім вискочили заміж і покинули службу.

Пригадую, що того вечора я рішуче відкинув теорію містера Ґрема, але відтоді, визнаю чесно, мені не йшло з думки те, що під час загадкових прогулянок міс Кентон, цілком можливо, зустрічається з кавалером. Я, звісно, трохи розхвилювався, бо її звільнення стало б для нас серйозною професійною втратою, від якої було б непросто оговтатися. До того ж мені почали впадати у вічі інші, дрібніші знаки, що свідчили на користь теорії містера Ґрема. До прикладу, забираючи пошту (це був один із моїх обов’язків), я зауважив, що міс Кентон доволі регулярно — раз на тиждень, а то й частіше — отримує листи від того самого адресата і що на конвертах наліплена місцева марка. Мушу зауважити, що такого я просто не міг не помітити, адже за весь час, що міс Кентон пропрацювала в нашому домі, листів до неї надходило дуже мало.

Були й інші, менш виразні ознаки, що підтверджували слова містера Ґрема. Наприклад, настрій міс Кентон змінювався так різко, як ніколи, хоча службові обов’язки вона й далі виконувала сумлінно. Дні, коли вона з ранку до вечора перебувала в радісному настрої — і то без жодної очевидної причини, — бентежили мене так само, як затяжні періоди, коли вона ходила мов у воду опущена. Справді, увесь той час, як я вже казав, вона чудово давала раду своїм обов’язкам, але я мусив дбати не тільки про теперішній, а й про майбутній добробут маєтку. Отож, якщо ті зміни підтверджували теорію містера Ґрема про те, що міс Кентон має певні романтичні наміри і планує задля них покинути нас, я не мав іншого виходу, як ретельніше дослідити це питання. Тому одного вечора за горнятком какао наважився запитати її:

— То у четвер вас знову не буде, міс Кентон? Берете, як завжди, вихідний?

Я думав, що моє питання її розсердить, але сталося навпаки — таке враження, що вона давно чекала нагоди поговорити на цю тему. Бо з явною полегкістю відповіла:

— Просто я нещодавно зустріла свого знайомого з тих часів, коли працювала у Ґранчестер-Лодж. Він був там за дворецького, але тільки-но пішов звідти й працює в іншому місці неподалік. Він звідкись дізнався, що я тут, і почав писати мені. Хоче, щоб ми далі спілкувалися. Ото й усе, містере Стівенс.

— Зрозуміло. Приємно, мабуть, час від часу відпочивати собі поза маєтком.

— Так, справді приємно.

Запала коротка мовчанка. Міс Кентон, напевно, за той час щось обміркувала, бо далі сказала таке:

— Той мій знайомий... Пам’ятаю, що коли він працював дворецьким у Ґранчестер-Лодж, то мав стільки чудових мрій. Він мріяв стати дворецьким у такому маєтку, як цей. Але тепер, коли я згадую собі його манеру роботи, — ох!.. Уявляю собі ваш вираз обличчя, коли б ви побачили, як він працював. Не дивно, що його мрії не збулися.

Я усміхнувся.

— З власного досвіду скажу вам, — мовив я, — що дуже багато людей вважають, нібито їм під силу працювати на вищих щаблях, хоча не мають ані найменшого уявлення, які тут вимоги. З ними, безперечно, впорається далеко не кожен.

— Це правда... Уявляю собі, містере Стівенс, що б ви сказали, коли б поспостерігали за його роботою в ті часи!

— На такому високому рівні не кожен може працювати, міс Кентон. Честолюбні наміри легко плекати, але дворецький, у якого нема потрібних якостей, просто не підніметься вище за певний щабель.

Міс Кентон трохи поміркувала над моїми словами, а тоді мовила:

— Напевно, ви задоволені життям, містере Стівенс. Адже ви дійшли до вершини. Усе тримаєте під контролем. Не знаю, чого ще вам бажати...

Я думав, що на це відповісти. Запанувала ніякова мовчанка. Міс Кентон сиділа, втупившись у горнятко з какао, так наче побачила там щось незвичайне. Урешті-решт я сказав:

— Особисто я не сповню свого покликання, поки не зроблю все, що можу, аби допомогти його світлості досягнути важливих цілей, які він перед собою поставив. І тільки того дня, коли його світлість завершить свої справи, тільки того дня, коли лорд Дарлінґтон вирішить спочити на лаврах, знаючи, що зробив усе, що було йому під силу, тільки того дня, міс Кентон, я буду, як ви сказали, задоволений своїм життям.

Мої слова, мабуть, трохи її спантеличили або не припали їй до вподоби. Бо в ту хвилину настрій міс Кентон змінився, а наша розмова швидко втратила довірливий характер, якого тільки-но набула.

Незабаром після того випадку наші щовечірні зустрічі за какао припинилися. Мені дуже добре запам’ятався вечір, коли ми зустрілися востаннє. Я хотів обговорити з міс Кентон майбутню подію — зібрання поважного панства із Шотландії. Воно мало відбутися одного вікенду аж через місяць, але ж ми завжди планували такі події завчасно. Того вечора я розповідав міс Кентон про різні деталі, пов’язані з тим заходом, коли раптом збагнув, що вона майже весь час мовчить. Стало цілком очевидно, що думками вона десь далеко. Я кілька разів перепитував її: «Ви слухаєте, міс Кентон?» — особливо після того, як довго про щось розповідав, — і лише тоді вона починала уважніше дослухатися, та вже за кілька секунд знову відволікалася. Коли так минуло декілька хвилин — я тільки говорив, а вона лишень підтакувала: «Звичайно, містере Стівенс», «Правду кажете, містере Стівенс», — я врешті не витримав:

— Вибачте, міс Кентон, але я не бачу змісту продовжувати. Ви, я так розумію, не усвідомлюєте, наскільки наша розмова важлива.

— Перепрошую, — відповіла вона, випроставшись. — Просто я трохи втомлена.

— Ви тепер постійно втомлені. Раніше я не чув від вас таких відмовок.

На мій подив, міс Кентон у відповідь випалила:

— Містере Стівенс, у мене був дуже важкий тиждень! І я втомилася. Останні три чи чотири години я тільки й мрію про те, аби лягти нарешті спати. Я страшенно втомлена, — невже ви не можете цього зрозуміти?

Я, звісно, не чекав від неї вибачення, але те, якою різкою була її відповідь, збило мене з пантелику. Втім, я вирішив не вступати у неналежні суперечки і, витримавши коротку паузу, спокійно сказав:

— Якщо так, міс Кентон, то немає жодної потреби продовжувати наші вечірні зустрічі. Пробачте, що весь той час я й гадки не мав, яких незручностей вони вам завдають.

— Містере Стівенс, я просто сказала, що втомилася за сьогодні...

— Ні, ні, я все прекрасно розумію. У вас багато справ, і ці зустрічі хіба кладуть на ваші плечі зайвий тягар. Робоче спілкування не потребує таких систематичних зустрічей.

— Навіщо ви це говорите, містере Стівенс? Я просто сказала...

— Та ні, справді, міс Кентон. Я вже давно міркував над тим, чи не скасувати ці зустрічі, які тільки ускладнюють наші й без того заклопотані дні. Те, що ми тут роками з вами бачимося, не означає, що не варто пошукати зручнішого варіанту.

— Прошу вас, містере Стівенс, припиніть. Ці зустрічі справді дуже корисні...

— Але ж вони для вас незручні. Ви через них втомлюєтеся. Пропоную, щоб відтепер ми просто ділилися всім важливим упродовж робочого дня. А якщо хтось із нас не матиме вільної хвилини, щоб поговорити, рекомендую залишати одне одному записки під дверима. Як на мене, це ідеальне рішення. А тепер, міс Кентон, прошу пробачення, що затримую вас. Щиро дякую за какао.

Цілком природно — і не бачу причин цього приховувати, — я час від часу уявляв собі, як могло усе скластися, якби я так рішуче не поклав кінець нашим вечірнім зустрічам, себто якби м’якше відреагував ті кілька разів, коли міс Кентон пропонувала їх відновити. Якщо зважити на те, як далі розгорталися події, стає очевидно, що, припинивши наші зустрічі, я не до кінця усвідомлював усіх наслідків свого рішення. Не помилюся, коли скажу, що воно стало поворотним моментом і визначило подальший хід подій.

З іншого боку, коли озираєшся назад і вишуковуєш у минулому отакі «поворотні моменти», мимоволі помічаєш їх усюди. Якщо захотіти, «поворотним моментом» можна вважати не тільки моє рішення стосовно наших зустрічей, а й епізод у моїй комірчині. Як усе розвивалося б далі, якби я трохи інакше повівся того вечора, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати з квітами? Ще одним «поворотним моментом» можна, мабуть, вважати й пообідню розмову в їдальні, коли міс Кентон отримала звістку про смерть тітки.

Новина про тітчину смерть надійшла за кілька годин до того — я сам постукав уранці до її кімнати й передав того листа. Пам’ятаю, що зайшов на хвилю обговорити якесь робоче питання. Ми сиділи за столом, і десь на середині розмови міс Кентон відкрила конверт. Вона завмерла, перечитавши листа один раз, потім вдруге, але — тут варто віддати їй належне — самовладання не втратила. Акуратно заховала його в конверт і подивилася на мене.

— Це від тітчиної товаришки, місіс Джонсон. Вона пише, що моя тітка позавчора померла.

Міс Кентон трохи помовчала, а тоді сказала:

— Похорон завтра. Я можу взяти вихідний?

— Безперечно, міс Кентон.

— Дякую, містере Стівенс. Пробачте, але я хотіла б кілька хвилин побути на самоті.

— Звичайно, міс Кентон.

Я вже вийшов з її кімнати, коли раптом згадав, що не висловив свого співчуття. Я міг собі уявити, яким ударом стала для міс Кентон та звістка, адже тітка, по суті, була їй за матір, тому я зупинився в коридорі, міркуючи, чи не повернутися мені, постукати в її двері й виправити свою необачність. Але тоді мені спало на думку, що в такому разі я потурбую міс Кентон тієї миті, коли їй хочеться побути самій. Цілком можливо, що за якихось кілька кроків від мене вона сиділа й плакала. Думка про це викликала в мене дивне відчуття. Я постояв трохи в коридорі, та зрештою пішов геть, вирішивши зачекати до іншої нагоди висловити свій жаль.

Сталося так, що я знову побачив міс Кентон аж по обіді, коли зустрів її в їдальні: вона ставила посуд у шафу. Доти я весь час думав про горе, яке її спіткало, а надто про те, що мені зробити чи сказати, аби бодай трохи полегшити її тягар. Тож коли я почув, як вона заходить до їдальні, — я якраз мав справи в коридорі, — то зачекав хвилину-другу, а потім відклав свою роботу й увійшов.

— О, міс Кентон, — мовив я. — Як ви почуваєтесь?

— Усе добре. Дякую, містере Стівенс.

— Усе гаразд?

— Так, усе гаразд. Дякую.

— Хотів запитати, чи нема у вас якихось труднощів із новими працівниками, — я всміхнувся. — Коли одночасно прибуває багато новачків, часто виникають всілякі дрібні клопоти. У таку пору навіть найкращим із нас може знадобитися фахова порада.

— Дякую, містере Стівенс, але нові дівчата дуже добре працюють.

— То ви не бачите потреби змінити поточний розпис з огляду на новоприбулих?

— Ні, не бачу, містере Стівенс. Але я відразу вас повідомлю, якщо передумаю.

Вона обернулася до шафи, і я вже хотів піти геть і навіть ступив кілька кроків до дверей, коли все ж обернувся й мовив:

— То кажете, нові працівниці дають собі раду?

— Так, обидві працюють добре, можете не сумніватися.

— Що ж, радий про це чути, — я знов усміхнувся. — Просто вирішив перепитати, бо жодна з дівчат раніше не працювала в такому великому маєтку.

— Розумію, містере Стівенс.

Спостерігаючи за тим, як міс Кентон розкладає посуд у шафі, я чекав, що вона ще щось скаже. А коли за кілька хвилин стало зрозуміло, що казати вона нічого не збирається, я мовив:

— Якщо бути відвертим, міс Кентон, я ось що хотів вам сказати. Нещодавно я помітив, що певні обов’язки виконуються неналежно. І тому мені все ж здається, що ви надто поблажливо ставитеся до нових підлеглих.

— Що ви маєте на увазі, містере Стівенс?

— Коли прибувають нові працівники, особисто я двічі перевіряю, чи все гаразд. Уважно спостерігаю, як вони працюють і як спілкуються з колегами. Важливо скласти собі повноцінне уявлення про їхню роботу й про те, як вони впливають на моральний дух персоналу. Прикро таке казати, міс Кентон, але мені здається, що ви трохи недбало до цього підходите.

Вона збентежилась. А коли обернулася до мене, її лице помітно напружилось.

— Перепрошую, містере Стівенс?

— Ну от, скажімо, хоч посуд і помитий, як завжди, бездоганно, на кухонних полицях він стоїть так, що це може призвести до більших втрат, ніж ми можемо собі дозволити, дарма що наразі це не зовсім очевидно.

— Справді, містере Стівенс?

— Так, міс Кентон. Крім того, маленьку нішу за сніданковим покоєм уже давно не протирали. Я, звісно, перепрошую, але мушу згадати про ще один чи два огріхи...

— У цьому нема потреби, містере Стівенс, я зрозуміла. Я дослухаюся до вашої поради і простежу за роботою нових покоївок.

— Це зовсім не схоже на вас, — не помітити таких очевидних помилок.

Міс Кентон відвела погляд убік — її обличчям знову промайнув такий вираз, ніби вона намагалася розгадати загадку, що не давала їй спокою. Вона здавалася радше втомленою, аніж засмученою. Зачинивши дверцята шафи, міс Кентон мовила: «Перепрошую, містере Стівенс», — а тоді вийшла з їдальні.

Але який сенс без кінця уявляти, що було б, якби те чи те склалося по-іншому? Так і збожеволіти можна. Говорити про «поворотні моменти» дуже легко, але ж їх розпізнаєш тільки потім, коли озираєшся на своє минуле. Коли тепер згадуєш деякі хвилини, вони, цілком природно, здаються найголовнішими, найціннішими в житті, але ж свого часу вони такими не здавалися. Тоді думалося, що попереду безліч днів, місяців і років, щоб налагодити взаємини з міс Кентон, сила-силенна можливостей виправити наслідки непорозумінь. Свого часу ніщо не вказувало на те, що такі дрібні випадки назавжди перекреслять певні мрії та сподівання.

Але я бачу, що надто вже занурився в роздуми, ще й зовсім не веселі. У всьому винна, безперечно, пізня година і виснажливі події, що трапилися цього вечора. Та й на мій настрій, без сумніву, впливає те, що завтра — за умови, що я роздобуду в місцевій майстерні бензин, у чому мене запевнили Тейлори, — ще до обіду я прибуду в Літтл-Комптон і знову, через багато років, побачу міс Кентон. Наша зустріч буде, без сумніву, дружня — припускати щось інше нема причини. А взагалі я розраховую, що коли не брати до уваги кількох невимушених реплік, цілком доречних за таких обставин, наша розмова загалом матиме робочий характер. Мені слід буде визначити, чи міс Кентон — після того як її шлюб, на жаль, розпався і вона залишилася сама — захоче повернутися до колишнього місця праці в Дарлінґтон-Голлі. Щиро кажучи, вкотре перечитавши її листа сьогодні ввечері, я подумав, що таки побачив у певних уривках те, чого там насправді нема. Та все ж мені здається, що в деяких місцях приховано натяк на тугу, особливо коли вона пише: «Мені так подобався вигляд зі спалень на третьому поверсі: моріжок, а за ним удалині — пагорби».

Та нема потреби без кінця фантазувати, чого бажає міс Кентон, бо завтра я дізнаюся про це від неї самої. До того ж я надто далеко відійшов від розповіді про сьогоднішні події. Останні кілька годин виявилися вкрай виснажливими. Я сподівався, що, покинувши «форд» на пагорбі й спустившись у сутінках манівцями до села, я вже пережив достатньо незручностей як на один вечір. Та й мої люб’язні господарі, містер і місіс Тейлор, нізащо б не завдали мені навмисно таких випробувань, які випали мені сьогодні, — у цьому я не сумніваюся. Хай там як, та коли я сів вечеряти за їхнім столом і коли зійшлися сусіди, довкола мене почали розгортатися вкрай неприємні події.

Кімната на першому поверсі будинку, схоже, слугувала містерові та місіс Тейлор за їдальню і вітальню. Посеред цієї доволі затишної кімнати стояв великий, грубо витесаний стіл — такий, які зазвичай можна побачити в сільській кухні. На стільниці, не покритій лаком, виднілося багато дрібних порізів від ножа. Я бачив їх доволі чітко, хоча ми сиділи при тьмяному жовтуватому світлі від гасової лампи, що стояла на полиці в кутку.

— Не подумайте, що в нас нема електрики, сер, — сказав до мене містер Тейлор, махнувши головою у бік лампи. — Просто щось там сталося, і ми вже два місяці сидимо без світла. Але скажу вам чесно: без нього не так уже й погано. У нашому селі є кілька хат, в яких узагалі не проводили електрики. Гасові лампи дають тепліше світло.

Місіс Тейлор принесла смачного бульйону, а до нього — добре запеченого хліба, тож ніщо не вказувало на те, що ввечері на мене чекає щось страшніше за годину-півтори приємної розмови перед сном. Та тільки-но ми повечеряли й містер Тейлор налив мені кухоль пива, що його зварив хтось із його сусідів, як надворі, на посиланій гравієм доріжці, почулися чиїсь кроки. Мені здалося, що в цих звуках — хтось наближався в темряві до самотнього будинку — є щось зловісне, але ні господар, ні господиня ніякої загрози не відчули. Бо коли містер Тейлор сказав: «Цікаво, хто це може бути?» — у голосі його прозвучала сама лиш цікавість.

Він сказав це неголосно, мовби сам до себе, але знадвору, наче у відповідь, почувся чийсь голос:

— Це Джордж Ендрюс. Проходив мимо й вирішив зайти.

Місіс Тейлор відчинила двері. На порозі стояв дебелий чоловік, років за п’ятдесят, який — судячи з його одежі — провів цілий день, працюючи біля землі. З його невимушеної поведінки було зрозуміло, що він тут часто гостює. Сівши на ослінчик біля дверей, чоловік узявся стягувати гумові чоботи, перекинувшись кількома словами з місіс Тейлор. Знявши їх, він підійшов до стола й зупинився, ставши струнко, наче у війську.

— Мене звати Джордж Ендрюс, сер, — мовив він. — Добрий вечір! Дуже шкода, що з вами сталася така біда. Сподіваюся, ви не дуже повісили носа, коли почули, що вам тут доведеться заночувати.

Я здивувався, звідки той містер Ендрюс дізнався про мою, як він висловився, «біду». Усміхнувшись, я відповів, що «носа не вішав», а навпаки — дуже зрадів, що мене так гостинно прийняли, і що дуже за це вдячний. Я мав на увазі, звісно ж, містера й місіс Тейлор, але, схоже, містер Ендрюс вирішив, що я і йому вдячний, бо тут же, піднявши великі долоні, сказав:

— Е ні, сер, не кажіть такого. Для нас велика честь вас приймати. Тут нечасто бувають такі люди, як ви. Ми всі дуже раді, що ви до нас заїхали.

Він сказав це так, ніби все село знало про мою «біду» і появу в цьому будинку. Дуже скоро виявилося, що я був близький до істини. Напевно, за ті кілька хвилин, поки я був у своїй кімнаті — мив руки й намагався виправити шкоду, заподіяну моїй куртці й штанам, — містер і місіс Тейлор повідомили про мій приїзд комусь із перехожих. Не знаю, так воно було чи не так, а за кілька хвилин з’явився ще один гість, дуже подібний до містера Ендрюса — широкоплечий селянин у заляпаних болотом гумових чоботах, що їх він узявся стягувати точно так само, як щойно перед ним містер Ендрюс. Вони були такі схожі, аж я подумав, що вони брати, поки гість не представився: «Морґан, сер. Тревор Морґан».

Містер Морґан висловив свої співчуття стосовно «нещастя», яке мене спіткало, запевнивши, що вранці все буде гаразд, а потім сказав, що мені в селі дуже раді. Я, звісно, уже чув щось схоже кілька хвилин тому, але містер Морґан до всього ще й додав: «Для нас велика честь приймати тут, у Москомі, такого джентльмена, як ви, сер».

Не встиг я щось йому відповісти, як надворі знову почулися кроки. До кімнати увійшли чоловік і жінка середнього віку — їх представили мені як містера й місіс Гаррі Сміт. Вони були зовсім не схожі на селян: жінка була огрядна й нагадувала мені місіс Мортімер, яка у двадцятих і тридцятих працювала кухаркою в Дарлінґтон-Голлі. Містер Гаррі Сміт натомість був чоловік худорлявий, з насупленим чолом. Сідаючи за стіл, він запитав мене: «То ваш старий „форд“ стоїть там на пагорбі, сер?».

— Якщо ви маєте на увазі пагорб, з якого видно село, то мій, — відповів я. — Але мені дивно, що ви його бачили.

— Сам я не бачив, сер. Дейв Торнтон проїжджав повз нього на тракторі, коли вертався додому. Він очам своїм не повірив, коли його уздрів: аж мусив зупинитися й вийти.

Містер Гаррі Сміт обернувся до інших присутніх:

— Такий красунчик. Казав, що він такого ніколи не бачив. Навіть машина містера Ліндсея сховається!

За столом розсміялися, а містер Тейлор тим часом повернувся до мене й пояснив:

— Був такий один джентльмен. Жив у великому будинку недалеко звідси, сер. Потім він наробив дурниць і його перестали поважати в наших краях.

Усі схвально загули. А тоді хтось сказав: «Ваше здоров’я, сер!» — і підняв один із кухлів елю, що їх саме приніс містер Тейлор. Решта й собі підняли кухлі на мою честь.

Я усміхнувся й відповів:

— І ваше! Щиро вам вдячний.

— Маєте добре серце, сер, — мовила місіс Сміт. — Як і годиться справжньому джентльмену. А той містер Ліндсей ніяким джентльменом і близько не був. Грошей багато мав, а джентльменом не був.

Знову почулося схвальне бурмотіння. Місіс Тейлор прошепотіла щось місіс Сміт на вухо, а та вголос відповіла: «Він сказав, що прийде, як тільки зможе». Вони обидві повернулися до мене, і місіс Сміт, зніяковівши, промовила:

— Ми сказали лікареві Карлайлу, що ви тут, сер. Пан лікар буде дуже радий з вами познайомитися.

— Але, напевно, у нього пацієнти, — вибачливо додала місіс Тейлор. — На жаль, невідомо, чи він встигне прийти, поки ви не ляжете спати.

У ту мить містер Гаррі Сміт, худорлявий чоловік із насупленим чолом, нахилився вперед і сказав:

— Той містер Ліндсей не розумів, що робить. Думав, що він ліпший за нас і тримав нас усіх за дурнів. Що ж, скажу я вам, він дуже скоро змінив свою думку. Тут люди вміють думати і за словом у кишеню не лізуть. Люди не соромляться казати все, що в них на умі. Той ваш містер Ліндсей дуже скоро це зрозумів.

— Не був він джентльменом, той містер Ліндсей, — тихо мовив містер Тейлор. — Не був.

— Правду кажете, сер, — відповів містер Гаррі Сміт. — Відразу було видно, що джентльмен він ніякий. Будинок гарний, костюми дорогі — то все добре, але якось відчувалося, що з ним щось не так. А потім все стало ясно.

Товариство зашепотіло на знак згоди, і хвилину-другу здавалося, що всі присутні розмірковують, варто чи не варто переповідати мені історію цього місцевого героя. Врешті містер Тейлор порушив мовчанку, сказавши:

— Гаррі каже правду. Справжнього джентльмена відразу відрізниш від того, хто просто натягнув на себе дорогу одежу. Ось подивитися на вас, сер. Відразу видно, що ви джентльмен. І то не з того, як пошитий ваш одяг чи як гарно ви говорите. Є ще щось у вас таке... Що саме, не можу сказати, але це бачать всі, у кого є очі.

За столом знову схвально загули.

— Лікар Карлайл мав би вже скоро прийти, сер, — сказала місіс Тейлор. — Думаю, вам буде з ним цікаво порозмовляти.

— У лікаря Карлайла теж є оте щось, — мовив містер Тейлор. — Він із тих справжніх джентльменів.

Містер Морґан, який за весь час не сказав майже ні слова, подався вперед і мовив до мене:

— Що воно таке — як ви думаєте, сер? Може, той, у кого воно є, знає, як воно називається? Ми всі тут говоримо: у кого воно є, у кого нема... Але ми ж не знаємо, що воно таке. Може, ви нас просвітите, сер?

За столом запала тиша. Я відчував, що всі дивляться на мене. Кашлянувши, я сказав:

— Мені важко судити про риси, які в мене, можливо, є, а може, й нема. Проте коли йдеться про ваше запитання, я так здогадуюся, що ви маєте на увазі гідність.

Я не бачив змісту пояснювати їм щось докладніше. А всього лиш озвучив те, що спало мені на думку під час розмови, і сумніваюся, що сказав би таке, якби цього не вимагала ситуація. Однак моя відповідь їх начебто цілком задовольнила.

— Правду кажете, сер, — кивнув головою містер Ендрюс, і кілька гостей йому підтакнули.

— Містеру Ліндсею не завадило б мати трохи більше гідності, — сказала місіс Тейлор. — Біда таких, як він, що вони поводяться так, ніби схопили Бога за бороду, і думають, що то гідність.

— При всій повазі до вашої думки, сер, — озвався містер Гаррі Сміт, — мушу дещо сказати. Гідність є не тільки у джентльменів. Кожен чоловік і жінка в цій країні можуть її мати. Вибачте, сер, але, як я вже казав, ми тут не церемонимося, а говоримо прямо. То моя особиста думка. Гідність мають не тільки джентльмени.

Я, звісно, розумів, що ми з містером Гаррі Смітом маємо на увазі кожен своє, але йому довелося б дуже довго розтовкмачувати, про що мені йдеться. Тому я просто всміхнувся і сказав: «Звісно, ви маєте рацію».

Моя відповідь тут же зняла напругу, що повисла в кімнаті, поки говорив містер Гаррі Сміт.

Та й він сам став почуватися вільніше і, нахилившись уперед, повів мову далі:

— Ось ради чого ми воювали проти Гітлера. Якби вийшло по-його, ми б усі були зараз його рабами. У всьому світі було б кілька господарів і мільйони рабів. А в рабів ніякої гідності нема — думаю, про це не варто й казати. Ось за що ми воювали і що ми здобули. Ми здобули право бути вільними громадянами. І в тому один із привілеїв народитися англійцем: не важливо, хто і який ти, багатий чи бідний, — ти народився вільним і народився ти для того, щоб вільно висловлювати свою думку й голосувати за свого представника в парламенті чи потім вигнати його геть. Перепрошую, сер, але ось що таке гідність.

— Ну досить уже, Гаррі, — сказав містер Тейлор. — Бачу, ти зараз знову розведеш тут політику.

Усі розсміялися. Містер Гаррі Сміт засоромлено усміхнувся й відповів:

— Не розводжу я ніякої політики. Просто кажу свою думку — та й все. Якщо ти раб, не може в тебе бути ніякої гідності. Але кожен англієць може її мати, якщо захоче. Бо ми за це право воювали.

— Вам, напевно, здається, сер, що ми живемо в Богом забутому селі, — мовила його дружина, — але війна завдала нам великого лиха. Набагато більшого, ніж ми заслуговували.

Після її слів у повітрі повисла тиша, аж поки містер Тейлор не звернувся до мене:

— Гаррі помагає нашому представникові в парламенті. Дайте йому шанс — і він розкаже вам про все, що не так із нашою владою.

— Ет, я ж казав цього разу, що з нею так.

— А ви, сер, займалися політикою? — запитав містер Ендрюс.

— Не зовсім, — відповів я. — І не тепер. Радше до війни.

— Мені просто згадався один містер Стівенс, який рік чи два тому пройшов до парламенту. Чув його кілька разів по радіо. Він говорив дуже розумні речі про житло. Але ж то не ви, сер?

— О ні, — засміявся я.

Не знаю, чому я промовив наступну репліку. Мені чомусь здалося, що в тих обставинах, у яких я опинився, я просто мушу це сказати. А сказав я таке:

— Чесно кажучи, я частіше займався закордонними справами, аніж внутрішніми. Маю на увазі закордонну політику.

Я не сподівався, що мої слова справлять такий ефект: моїх слухачів охопив благоговійний трепет. Я квапливо додав:

— Але я ніколи не обіймав жодної посади. Мій вплив мав винятково неофіційний характер.

Однак тиша за столом тривала ще кілька секунд.

— Пробачте, сер, — врешті-решт озвалася місіс Тейлор, — то, може, ви знайомі з містером Черчиллем?

— З містером Черчиллем? Він декілька разів навідувався до нашого маєтку. Але, відверто кажучи, місіс Тейлор, у ті часи, коли я мав стосунок до великих справ, містер Черчилль не був такою важливою персоною і ніхто й не сподівався, що він нею стане. У ту пору до нас частіше навідувалися містер Ідей, лорд Галіфакс та інші особи.

— Але ви з ним знайомі особисто, сер? Яка велика честь!

— Я багато в чому не погоджуюся з містером Черчиллем, — сказав містер Гаррі Сміт. — Але він, певна річ, великий чоловік. Уявляю собі, сер, як воно: обговорювати різні справи з такою поважною людиною.

— Кажу ж вам, — мовив я, — що я не мав багато до діла з містером Черчиллем. Але, безперечно, спілкуватися з ним — неабияка честь. Ніде правди діти, мені дуже пощастило. Доля подарувала мені нагоду перебувати в товаристві не лише містера Черчилля, а й багатьох інших великих очільників і впливових людей з Америки та Європи. Мені пощастило почути їхні думки стосовно різних важливих питань, тому я почуваю вдячність, коли згадую ті дні. Адже це великий привілей: отримати нагоду зіграти роль, хай навіть незначну, на світовій арені.

— Пробачте, що питаю про таке, сер, — сказав містер Ендрюс, — але той містер Ідей — який він із себе? Що він за людина? Мені завжди здавалося, що він порядний чоловік. Такий, що з будь-ким заговорить: і з тим, хто сидить нагорі, і з тим, хто внизу, і з багатим, і з бідним... Чи я помиляюся, сер?

— Гадаю, загалом ви влучно його описали. Але я, певна річ, давно не зустрічав містера їдена. Може, він змінився за той час. Я не раз бачив на власні очі, як публічне життя за якихось кілька років змінює людей до невпізнання.

— Чиста правда, сер, — відповів містер Ендрюс. — Навіть наш Гаррі. Вліз у ту політику і став геть іншим чоловіком.

Усі знову розсміялися, а містер Гаррі Сміт тільки стенув плечима й зобразив на лиці усмішку. А тоді сказав:

— Я й справді займаюсь агітацією. Але ж це на місцевому рівні, і я не знайомий ні з ким бодай наполовину таким знаменитим, як ті, з ким спілкуєтеся ви, сер. Але я вважаю, що по-своєму роблю свій маленький внесок. Як на мене, Англія — країна демократична, і ми в цьому селі воювали за це на рівні з іншими. Ми повинні користати зі своїх прав — кожен із нас. Молоді хлопці з нашого села віддали свої життя за те, щоб ми мали такий привілей, і, як на мене, кожен зобов’язаний перед ними зробити свій внесок у спільну справу. Кожен із нас має свою думку, і ми мусимо діяти так, щоб ці думки почули. Так, ми далеко від усіх, село наше невелике, ніхто з нас не молодшає, а в селі все менше й менше людей. Але я вважаю, що ми в боргу перед тими хлопцями. Ось чому, сер, я стільки часу витрачаю на те, щоб наші голоси почули там, нагорі. І якщо я через це стану інакшим чи зляжу в могилу — добре, хай так і буде.

— Я вас попереджав, сер, — усміхнувся містер Тейлор. — Гаррі нізащо не випустить такого впливового джентльмена, як ви, з нашого села, поки не протуркоче вам усі вуха.

За столом знову здійнявся регіт, а я тут же сказав:

— Прекрасно розумію вашу позицію, містере Сміт. Немає нічого дивного в тому, що ви хочете, аби цей світ змінився на краще і щоб ви й ваші земляки могли до цього докластися. Ваші бажання заслуговують на похвалу. Правду кажучи, до участі у великих справах перед війною мене надихнули схожі поривання. Тоді, як і тепер, світовий мир здавався чимось майже невловимим, і мені хотілося зробити свій внесок.

— Вибачте, сер, — сказав містер Гаррі Сміт, — але я трохи не те мав на увазі. Таким, як ви, завжди було легко вимагати свого. Ви товаришуєте з наймогутнішими особами у країні. Але такі, як ми, сер, роками не бачимо жодного справжнього джентльмена, хіба одного лікаря Карлайла. Він першокласний фахівець, але, при всій повазі до нього, мушу сказати, що зв’язків у нього нема. Тому нам легко забути про свої громадянські обов’язки. Ось чому я так завзято всіх агітую. Мені без різниці, погоджуються зі мною чи ні — і я точно знаю, що в цій кімнаті нема нікого, хто б погодився зі всім, що я кажу, — але принаймні я змушую людей думати. Нагадую їм про їхній обов’язок. Ми живемо в демократичній країні. Ми воювали за неї. І тепер маємо зробити свій внесок.

— Цікаво, де подівся лікар Карлайл, — сказала місіс Сміт. — Думаю, наш гість хотів би нарешті поговорити про щось розумне.

За столом знову засміялися.

— Мені дуже приємно з вами розмовляти, — промовив я, — але, чесно кажучи, я вже трохи втомився...

— Ну звичайно, сер, — сказала місіс Тейлор, — звичайно, що ви втомилися. Зараз принесу вам іще одну ковдру. Ночі тепер холодні.

— Не треба, дякую, місіс Тейлор. Мені цілком вистачить одної.

Та не встиг я встати з-за столу, як містер Морґан сказав:

— Я тут згадав, сер, про одного чоловіка, якого ми часто слухаємо по радіо. Його звати Леслі Мандрейк. Цікаво, чи ви з ним часом не знайомі.

Я відповів, що ні, не знайомий, і хотів було підвестися, але мене знову затримали розпитуваннями, чи знаю я того або того. Тому я все ще сидів за столом, коли місіс Сміт сказала:

— О, хтось іде. Напевно, пан лікар нарешті прийшов.

— Мені справді треба йти, — мовив я. — Я дуже втомився.

— Але це вже точно пан лікар, — сказала місіс Сміт. — Будь ласка, затримайтеся ще на кілька хвилин.

Тільки вона це промовила, як у двері постукали і почувся чийсь голос:

— То я, місіс Тейлор.

До кімнати зайшов доволі молодий джентльмен, років сорока, стрункий і високий — такий високий, що аж мусив нагнутися, аби пройти через двері. Не встиг він привітатися, як місіс Тейлор мовила до нього:

— Ось наш гість, лікарю. Його автівка застрягла на пагорбі, і тепер він мусить терпіти балаканину нашого Гаррі.

Лікар підійшов до стола й простягнув руку.

— Річард Карлайл, — приязно усміхнувся він, коли я підвівся й потиснув її. — Шкода, що так сталося з вашою автівкою, сер. Але я впевнений, що про вас тут добре подбали. Може, навіть аж надто добре.

— Дякую, — відповів я. — Усі були зі мною дуже люб’язні.

— Що ж, я радий, що ви тут, — лікар Карлайл сів за стіл навпроти мене. — Звідки саме ви приїхали?

— З Оксфордширу, — відповів я. Мені так і кортіло додати наприкінці «сер», але я стримався.

— Гарний край. Мій дядько живе недалеко від Оксфорда. Дуже там гарно.

— Пан гість розповідав нам, лікарю, що він знайомий із містером Черчиллем, — озвалася місіс Сміт.

— Справді? Я колись знав його племінника, але втратив із ним контакт. А от із великим чоловіком ніколи не мав честі познайомитися.

— І не тільки з містером Черчиллем, — продовжувала місіс Сміт. — Пан знає і містера їдена, й лорда Галіфакса...

— Та невже?

Я відчував на собі пильний погляд пана лікаря. І хотів було щось відповісти, коли містер Ендрюс мовив до нього:

— Пан гість казав нам, що займався зовнішньою політикою в ті часи.

— Справді?

Лікар Карлайл дуже довго не зводив із мене серйозного погляду. А тоді, знову всміхнувшись, запитав:

— Мандруєте трохи?

— Можна й так сказати, — усміхнувся я.

— Тут гарна природа. О, до речі, містере Ендрюс, перепрошую, що досі не повернув вам пилки.

— Нічого страшного, лікарю.

На деякий час розмова перейшла на інші теми, і я зміг нарешті трохи помовчати. А тоді, скориставшись нагодою, підвівся і сказав:

— Дуже приємно отак з вами сидіти, але мені б уже хотілося трохи відпочити, тому прошу мене вибачити.

— Шкода, що ви вже йдете спати, — мовила місіс Сміт. — Пан лікар тільки-но прийшов.

Містер Гаррі Сміт перехилився через свою дружину й сказав до лікаря Карлайла:

— Я мав надію, що пан гість висловить свою думку про вашу ідею стосовно імперії, лікарю, — а тоді, обернувшись до мене, додав: — Наш пан лікар виступає за те, щоб маленькі країни стали незалежні. Я не такий вчений, аби йому заперечити, але точно знаю, що то недобра ідея. Було б цікаво почути, що такі люди, як ви, сер, про це думають.

Лікар Карлайл знову пильно вивчав моє обличчя. І врешті сказав:

— І мені дуже жаль, але ми не маємо права затримувати нашого гостя. День видався складний, я так розумію.

— Навіть дуже, — відповів я і почав вибиратися з-за столу. Мені стало незручно, коли всі присутні, зокрема й лікар Карлайл, теж підвелися.

— Щиро дякую за все, — усміхнувся я. — Вечеря була дуже смачна, місіс Тейлор. Бажаю всім доброї ночі.

Усі хором відповіли: «Добраніч, сер!». Я вже дійшов до дверей, коли позаду почувся голос лікаря, і я зупинився.

— Завтра рано-вранці я їду до хворого у Стенбері, — сказав він; озирнувшись, я побачив, що лікар так і стоїть коло стола. — З радістю підвезу вас, щоб ви знову не йшли пішки. А дорогою можемо заїхати до Теда Гардакра по каністру з бензином.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — відповів я. — Але не хочеться завдавати вам зайвого клопоту.

— Ніякий то не клопіт. О пів на восьму буде добре?

— Ну гаразд, буду дуже вдячний за допомогу.

— Тоді зустрічаємось о пів на восьму. Місіс Тейлор, подбайте, будь ласка, про те, щоб ваш гість прокинувся і поснідав до того часу, — сказав він і, знов обернувшись до мене, додав: — Тоді й поговоримо з вами. Шкода, що Гаррі не побачить, як я пошиюся в дурні.

Усі засміялися і знову побажали доброї ночі, дозволивши мені нарешті піднятися до своєї обителі.

Думаю, нема потреби зайвий раз наголошувати, яких незручностей я зазнав цього вечора через прикре непорозуміння щодо моєї персони. Можу тільки сказати, що справді не знаю, як би я міг запобігти такому розвитку подій, бо коли усвідомив, що відбувається, усе зайшло так далеко, що якби я сказав тим людям правду, ситуація вийшла б страшенно незручна. З іншого боку, хоч мені й прикро, що все так обернулося, ніякої шкоди я не заподіяв. Вранці я попрощаюся з ними і, скоріше за все, ніколи більше їх не побачу. Гадаю, не варто цим аж так перейматися.

Утім, попри прикре непорозуміння, над дечим усе ж варто замислитися, бо інакше воно кілька днів не даватиме мені спокою. Скажімо, над міркуваннями містера Гаррі Сміта про природу гідності. Мало що в його словах заслуговує на серйозну увагу. Коли він викладав свої думки про гідність, то мав на увазі не те саме, що й я. Проте навіть так його твердження надто ідеалістичні, надто теоретичні, щоб надавати їм ваги. Певною мірою, у його словах, звісно, є трохи істини: у такій країні, як наша, люди зобов’язані міркувати про великі справи і складати про них власну думку. Але життя є життя: хіба можна від простих людей сподіватися своєї думки про все на світі, хоча, як запевняє містер Гаррі Сміт, її тут має кожен селянин. Ці сподівання не тільки нереалістичні — я сумніваюся, що вони взагалі доречні. Адже, зрештою, прості люди не можуть усього навчитися і все знати, й тому нерозумно вимагати, аби кожен із них мав свою позицію щодо найважливіших для країни питань. Визначати людську гідність за такими критеріями просто безглуздо.

На гадку спадає один випадок, який чудово демонструє, наскільки погляди містера Гаррі Сміта далекі від правди. Випадок той стався зі мною ще до війни, 1935 року, якщо не помиляюся.

Пригадую, що пізно ввечері — було вже за північ — мене викликали до вітальні, де його світлість розважав після вечері трьох гостей. Мене, ясна річ, кликали не вперше: я вже приносив джентльменам закуски та напої й чув, що панство розмовляє на важливі теми. Та коли я зайшов до вітальні того разу, джентльмени замовкли і глянули на мене. Його світлість сказав:

— Ходіть сюди, Стівенсе. Містер Спенсер має до вас розмову.

Джентльмен, про якого йшлося, деякий час дивився на мене, розкинувшись у кріслі, а тоді мовив:

— Хочу вас дещо запитати, чоловіче добрий. Ми тут сперечалися на одну тему й потребуємо вашої допомоги. Скажіть мені: на вашу думку, борги перед Америкою відіграють велику роль у тому, що обсяги торгівлі так упали? Чи це хибний аргумент — і насправді коренем проблеми є відмова від золотого стандарту?

Його питання мене, звісно, трохи здивувало, але я одразу зрозумів, у чому річ. Панство явно сподівалося, що це запитання зіб’є мене з пантелику. Поки я це збагнув і сформулював належну відповідь, моє лице, мабуть, і справді мало такий вираз, начебто я намагаюся втямити, про що мене питають, бо джентльмени весело перезирнулися.

— Перепрошую, сер, — врешті сказав я, — але я не можу допомогти вам із цим питанням.

Я з гідністю вийшов із ситуації, але гості нишком захихотіли. Містер Спенсер продовжував:

— То, може, ви нам підкажете щось інше. Як гадаєте, якщо Франція й більшовики укладуть угоду про озброєння, ситуація з валютою в Європі зміниться на краще чи на гірше?

— Пробачте, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.

— От лихо, — відповів містер Спенсер, — і тут із вас помочі не буде.

Усі знову тишком захихотіли, а його світлість сказав:

— Дякую, Стівенсе. На цьому все.

— Стривайте, Дарлінґтоне. Я хочу спитати цього доброго чоловіка ще одне, — мовив містер Спенсер. — Мені дуже потрібна його допомога в одній справі, яка багатьом не дає спокою. Від неї залежить, як ми сформуємо свою зовнішню політику. Виручіть нас, друже. Що містер Лаваль мав на увазі, коли недавно говорив про ситуацію в Північній Африці? Ви теж гадаєте, що то був лише хитрий прийом, щоб знищити націоналістичне крило народної партії?

— Перепрошую, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.

— Бачите, джентльмени, — сказав містер Спенсер, обернувшись до решти товариства. — Наш добрий чоловік не може допомогти нам із цими питаннями.

Цього разу всі не стрималися і розсміялись.

— Та незважаючи на це, — продовжував містер Спенсер, — ми вперто наполягаємо на тому, щоб віддати долю держави в руки нашого доброго чоловіка і ще кількох мільйонів таких, як він. Тому хіба дивно, що ми знемагаємо з теперішньою парламентською системою і не можемо знайти рішення для проблем, які нас хвилюють. Ну а що — може, ще запропонуємо комітету матерів організувати військову кампанію?

Ця репліка викликала гучний щиросердний сміх. Його світлість пробурмотів: «Дякую, Стівенсе», — а тоді дозволив мені нарешті покинути кімнату.

Ситуація вийшла, звісно, ніякова, але за час служби зі мною траплялися набагато неприємніші, а то й узагалі незвичні оказії, та й ви, безперечно, погодитеся, що знавець своєї справи повинен уміти давати собі раду з такими інцидентами. За ніч я вже й забув той епізод, коли вранці до більярдної, де я стояв на драбині й протирав портрети від пилу, увійшов лорд Дарлінґтон і сказав:

— Послухайте, Стівенсе, то було жахливо. Дуже негарно ми з вами вчора повелися.

Я зупинився і, обернувшись до нього, мовив:

— Та ні, сер. Я, навпаки, дуже радий, що зміг вам прислужитися.

— Жахливо вийшло. Напевно, ми трохи перебрали за вечерею. Прошу нас пробачити.

— Нічого, сер. Запевняю вас: ви не завдали мені жодних незручностей.

Його світлість втомлено побрів до крісла і, зітхнувши, сів. З вершечка драбини мені було видно майже всю його високу постать, огорнуту променями зимового сонця, що лилися крізь французькі вікна. То був один із тих моментів, коли я виразно бачив, як сильно життєві турботи позначилися на його світлості за останні кілька років. Струнка постава набула надмірної худорлявості і якоїсь незграбності, волосся передчасно посивіло, а обличчя стало виснажене і змарніле. Він трохи посидів, милуючись далекими пагорбами за вікном, а тоді сказав:

— Так негарно вийшло. Просто містер Спенсер затявся будь-що довести свою позицію перед сером Леонардом. Навряд чи це вас потішить, але ви справді допомогли продемонструвати одну важливу річ. Сер Леонард любить городити старосвітські нісенітниці: про волю народу як наймудрішого судді і так далі. Можете собі таке уявити, Стівенсе?

— Так, сер.

— Наші люди ніяк не зрозуміють, що деякі погляди вже безнадійно застаріли. Інші великі нації добре усвідомлюють, що для того, аби гідно впоратися з викликами нової епохи, треба спочатку позбутися застарілих методів. Але британці — ні, вони цього не знають. Чимало людей повторюють те саме, про що вчора говорив сер Леонард. Ось чому містер Спенсер так хотів довести свою позицію. І скажу вам, Стівенсе, якщо такі особи, як сер Леонард, нарешті пробудяться зі сну й трохи подумають своїми головами, ваша прикра пригода буде немарна.

— Розумію, сер.

Лорд Дарлінґтон знову зітхнув.

— Ми завжди пасемо задніх, Стівенсе. Вічно чіпляємося за застарілі системи. Але рано чи пізно доведеться розплющити очі. Демократія — пережиток минулої епохи. Світ став заскладний для загального виборчого права й усього решта. Десятки парламентарів своєю балаканиною заводять ситуацію в глухий кут. Ще кілька років тому таке вважалося нормальним, але в сучасному світі?.. Як там містер Спенсер вчора сказав? Він дуже гарно висловився на цю тему.

— Якщо я не помиляюся, сер, він порівняв нинішню парламентську систему з комітетом матерів, які намагаються організувати військову кампанію.

— Саме так, Стівенсе. Наша країна пасе задніх. Усі ті, що дивляться вперед, у майбутнє, мусять нарешті це втовкмачити таким, як сер Леонард.

— Звичайно, сер.

— От я запитаю вас дещо, Стівенсе. Ми переживаємо кризу. Я бачив її на власні очі, коли їздив на північ із містером Віттекером. Люди страждають. Простий робочий люд ледве зводить кінці з кінцями. Німеччина й Італія не сиділи склавши руки, а навели в себе лад. І ті кляті більшовики теж, по-своєму. Навіть президент Рузвельт. Подивіться на нього: він не боїться сміливих кроків задля свого народу. А ми, Стівенсе? Рік за роком минає, а все лишається так, як і було. Ми тільки сваримося, дискутуємо і нічого не робимо. Будь-яка порядна ідея сходить нанівець, поки її розгляне хоча б половина усіх тих комітетів, які мають її розглянути. А ті кілька осіб, які знають, про що кажуть, мають зв’язані руки, бо навколо них — темний люд. Що ви на це скажете, Стівенсе?

— Здається, наша країна справді в жалюгідному стані, сер.

— Саме так. Подивіться на Німеччину й Італію. Бачите, чого можуть досягнути сильні лідери, якщо їм не заважати? Нема в них ніякого загального виборчого права чи інших дурниць. Якщо ваш дім горить, ви навряд чи будете скликати все сімейство у вітальню й обговорювати, через які двері втікати, правда? Колись таке ще годилося, але тепер світ став надто складним. Простий чолов’яга з вулиці не може орієнтуватися в політиці, економіці, торгівлі й усьому решта. Та й чому б він мав на цьому знатися? Ви дуже влучно вчора відповіли, Стівенсе. Як ви там сказали? Це не ваша справа чи як? Ну бо, зрештою, чому б мало бути інакше?

Коли я пригадую слова лорда Дарлінґтона, мені здається, що тепер вони, напевно, здалися б доволі дивними, ба навіть відразливими. Але, ніде правди діти, у тому, що він сказав мені у більярдній, усе ж була важлива частка правди. Звичайно, нерозумно було б сподіватися, що на питання, які поставив того вечора містер Спенсер, дворецький відповість як обізнана особа; і твердження таких людей, як містер Гаррі Сміт, нібито від уміння так відповідати залежить людська гідність, явно безглузді. Одне не викликає сумнівів: обов’язок дворецького — піклуватися про бездоганне обслуговування, а не втручатися у великі державні справи. Вони завжди виходитимуть за межі нашого з вами розуміння, а ті з нас, кому кортить залишити по собі слід, мусять усвідомити, що для цього найкраще зосередитися на власних обов’язках, себто всіляко дбати про те, щоб якнайкраще прислуговувати великим джентльменам, у чиїх руках доля людської цивілізації. Це нібито очевидні речі, але на думку відразу спадає ціла когорта дворецьких, які вважали інакше. Слова містера Гаррі Сміта нагадують мені про хибний ідеалізм, що охопив мало не все наше покоління у двадцятих і тридцятих. Я маю на увазі дворецьких, які вірили, начебто ті, що прагнуть досягнути вершин, мусять повсякчас оцінювати свого господаря: вивчати його мотиви й аналізувати вплив його поглядів. Мовляв, тільки так можна впевнитися, що виконуєш свої обов’язки недаремно. До певної міри, ідеалізм, що криється в таких аргументах, викликає схвалення, але він, без сумніву, є наслідком неправильного мислення, про що свідчить балаканина містера Сміта. Достатньо подивитися на дворецьких, які намагалися втілити ці ідеї на практиці, аби збагнути, що якраз через це їхні службові досягнення — часом дуже перспективні — зійшли нанівець. Я особисто знав щонайменше двох фахівців, і то доволі здібних, які переходили від одного господаря до іншого і вічно були чимось незадоволені, тож так ніде й не затрималися, зникнувши врешті-решт із поля зору. Тут нема нічого дивного. Бо ж дивитися на господаря критичним оком і водночас добре йому служити — просто неможливо. Річ не тільки в тім, що, відволікаючись на інші справи, важко відповідати всім вимогам бездоганної служби. Дворецькому, який постійно намагається сформувати власну думку про господареві справи, бракує лояльності — риси справжнього професіонала. Зрозумійте мене правильно: мені не йдеться про ту бездумну поблажливість, на брак якої так нарікають поганенькі господарі, не здатні заручитися послугами першокласних фахівців. Я й не збирався закликати легковажно обдаровувати своєю лояльністю леді чи джентльмена, що випали комусь за господарів. Але якщо дворецький хоче по-справжньому послужити комусь чи чомусь у своєму житті, у певний момент він мусить припинити пошуки і сказати собі: «Цей господар поєднує у собі все, що я вважаю благородним і вартим поваги. Віднині я йому служитиму». Ось що таке розумна лояльність. І нема тут нічого принизливого. Треба прийняти беззаперечну істину: такі, як ми з вами, ніколи не зрозуміють великих справ, що діються в нинішньому світі, і тому наймудріше, що ми можемо вчинити — це довіритися господареві, якого вважаємо мудрим та благородним, і покласти всі сили на те, щоб якомога краще йому прислуговувати. Подивіться на містера Маршалла або, скажімо, на містера Лейна — двох найталановитіших представників нашого фаху. Чи можна собі уявити, щоб містер Маршалл сперечався з лордом Кемберлі про його найсвіжішу доповідь перед Міністерством зовнішніх справ? Чи впаде містер Лейн у наших очах, коли ми дізнаємося, що він не має звички дискутувати із сером Леонардом Ґреєм напередодні його виступу в Палаті громад? Звісно, що ні. Хіба така поведінка принизлива чи осудлива? Як можна звинувачувати мене в усіх бідах тільки тому, що лорд Дарлінґтон — як виявилося лише з плином часу — діяв хибно, ба навіть не зовсім мудро? Я служив йому багато років. Він самотужки аналізував факти й вирішував діяти так чи інакше. А я — як і належить — обмежився справами, які не виходили за коло моїх професійних обов’язків. І старався сповняти їх якнайкраще, дотримуючись стандартів, що їх багато хто вважає «першокласними». Не моя вина, що зусилля й дії його світлості виявилися, м’яко кажучи, даремними. І було б доволі нелогічно, якби я відчував жаль чи сором за себе.

День четвертий • Пообіддя

Літтл-Комптон, Корнволл

Нарешті я прибув у Літтл-Комптон і зараз сиджу в готелі «Роуз-Ґарден», де щойно пообідав. За вікном періщить дощ.

Готель «Роуз-Ґарден» навряд чи можна назвати розкішним, проте він, безперечно, по-домашньому затишний, і я зовсім не жалію, що не пошкодував грошей і тут зупинився. Чарівна садиба, поросла плющем, у якій може замешкати близько тридцяти гостей, зручно розташована на розі сільської площі. Ресторанчик, де я зараз сиджу, тільки недавно прибудували до головної будівлі — це подовгаста зала з двома рядами великих вікон. З одного боку вона виходить вікнами на площу, а з другого — на трояндовий сад, завдяки якому, мабуть, готель має таку назву. У саду, добре захищеному від вітру, — декілька столиків. Уявляю собі, як приємно там снідати чи обідати в ясну погоду. Дехто з гостей сів там обідати і сьогодні, та раптом небо затягнули грозові хмари. Коли я спустився сюди десь із годину тому, кельнери квапливо знімали скатертини зі столиків, а ті, хто ще хвилину тому за ними сидів — зокрема джентльмен, який не встиг витягнути запхану за комір серветку, — стояли розгублено поряд. Невдовзі з неба ринула злива — і то така сильна, що гості аж перестали їсти і вражено спостерігали, що коїться надворі.

Я сиджу за столиком біля вікон, що виходять на село, і вже добру годину спостерігаю, як на площу, на мій «форд» і на сусідні автівки падає дощ. Злива трохи втихомирилась, однак надворі ще накрапає. Мені, звісно, спало на думку, що я міг би вже вирушити на зустріч із міс Кентон, але ж у листі я писав, що зайду о третій, тому вирішив не дивувати її своєю надто ранньою появою. Отож, найімовірніше, я так і сидітиму тут та питиму чай, доки не вщухне дощ і не настане час вирушати в дорогу. Розпитавши служницю, яка принесла мені обід, я з’ясував, що міс Кентон мешкає за чверть години ходи від готелю, а отже, чекати мені ще сорок хвилин.

Чесно кажучи, я не плекаю ілюзій і готовий до розчарування. Я ж бо не отримав листа від міс Кентон, у якому вона б потвердила, що з нетерпінням чекає нашої зустрічі. Утім, знаючи її, я вирішив сприйняти це як згоду: якби мій приїзд був з тієї чи іншої причини для неї незручний, вона без жодних вагань повідомила б мене про це. До того ж я писав, що забронював кімнату в цьому готелі і що вона може в разі потреби залишити для мене повідомлення. Але на мене не чекало жодної звістки, тож я подумав, що, очевидно, усе гаразд.

Злива застала мене зненацька, бо сьогоднішній ранок — як і кожен ранок, відколи я виїхав із Дарлінґтон-Голлу, — був залитий яскравим сонячним промінням. День узагалі почався чудово: сніданок зі свіжої яєчні з тостом, який приготувала для мене місіс Тейлор. Коли прибув лікар Карлайл — о пів на восьму, як і обіцяв, — я попрощався з подружжям Тейлорів, які не хотіли й слухати про жодну винагороду, і поїхав, поки не зав’язалася незручна розмова.

— Я роздобув для вас каністру бензину, — сказав лікар Карлайл, відчинивши мені двері до свого «ровера». Я подякував йому за турботу, а коли запитав, скільки я йому заборгував, то знову почув, що він не хоче про таке й слухати.

— То все дурниця, друже. Я знайшов каністру в гаражі. Мало б вистачити до Кросбі-Ґейта, а там зможете нормально заправитися.

У центрі Москома в сонячному світлі виднілися крамнички — вони стояли навколо церкви, що її шпиль я бачив з пагорба учора ввечері. Однак мені не випало нагоди добре роздивитися село, бо лікар Карлайл невдовзі звернув у бічну вуличку.

— Зріжемо дорогу, — мовив він, коли ми проїжджали повз стайні й трактори.

Довкола не було видно ні душі, а коли ми під’їхали до зачиненої брами, лікар сказав:

— Вибачте, друже, але якщо вам не важко...

Вийшовши з автівки, я підійшов до брами — з котроїсь із поблизьких стаєнь почувся лютий гавкіт кількох собацюр. Я полегшено зітхнув, коли повернувся до лікаря Карлайла, який стояв біля свого «ровера».

Ми рушили вузьким шляхом між високими деревами, обмінявшись дорогою кількома ввічливими фразами. Він поцікавився, як мені спалося в Тейлорів, а потім доволі несподівано сказав:

— Не подумайте, що я невихований, але хочу спитати: ви ж слуга, правда?

Скажу чесно: коли я почув його запитання, мені аж від серця відлягло.

— Так, справді, сер: я служу в Дарлінґтон-Голлі поблизу Оксфорда.

— Я так і гадав. Ті ваші історії про Вінстона Черчилля й усіх інших... Спочатку я подумав собі: е ні, та він бреше як шовком шиє; а потім зрозумів, що цьому є одне просте пояснення.

Кермуючи автомобілем, який піднімався крутою звивистою дорогою, лікар Карлайл глянув на мене, усміхнувшись. Я сказав:

— Я не мав наміру нікого обманювати, сер. Проте...

— Ви не мусите нічого пояснювати, друже. Я прекрасно розумію, як це сталося. Унікальний ви чоловік. Ясно, що наші люди прийняли вас за лорда чи герцога — інакше й бути не могло, — лікар щиросердно розсміявся. — Добре, певно, коли тебе інколи приймають за якогось лорда?

Ми деякий час їхали мовчки. А тоді лікар Карлайл сказав:

— Що ж, сподіваюся, вам було добре з нами.

— Так, дуже добре, сер. Дякую!

— А як вам жителі Москома? Люди ніби непогані, правда?

— Вельми цікаві, сер. Містер і місіс Тейлор мають надзвичайно добрі серця.

— Не кажіть до мене «сер», містере Стівенс. Так, люди в наших краях дуже навіть непогані. Особисто я не проти провести тут решту своїх днів.

У голосі лікаря Карлайла мені вчулося щось дивне. Я не міг зрозуміти, куди він хилить, бо він знову спитав те саме:

— То кажете, цікаві люди, еге ж?

— Так, пане лікарю. І надзвичайно приязні.

— То про що вони вам оповідали цілий вечір? Хоч не набридли вам до смерті своїми сільськими плітками?

— Анітрохи, пане лікарю. Навпаки, розмова вийшла доволі відверта, прозвучали деякі дуже цікаві думки.

— А, то ви про Гаррі Сміта, — засміявся лікар. — Не звертайте уваги. Слухати його весело, але в голові у нього каша. Часом думаєш, що він якийсь там комуніст, а потім як ляпне щось — викапаний торі, хоч стій хоч падай. Поплуталося в нього усе в голові.

— Гм, дуже цікаво.

— То чим він вам вчора баки забивав? Балачками про імперію? Чи про нашу медицину?

— Містер Сміт обмежився темами загального характеру.

— Он як? І якими ж?

Я кашлянув.

— Містер Сміт поділився своїми міркуваннями на тему гідності.

— Нічого собі. Дуже філософська тема як на Гаррі Сміта. З якого пальця він її висмоктав, цікаво?

— По-моєму, містер Сміт наголошував на тому, яка важлива його агітація в селі.

— Та невже?

— Він намагався переконати мене, що мешканці Москома мають власну думку з усіх важливих питань.

— А, ну так. Упізнаю Гаррі Сміта. Гадаю, ви й самі розумієте, що то все дурниці. Вічно той Гаррі старається понакручувати людей. А люди ж не хочуть, аби їх чіпали.

Ми знову трохи помовчали. Потім я сказав:

— Пробачте, що питаю про таке, сер. Але я правильно розумію, що містера Сміта вважають за блазня?

— Гм... Не сказав би. Наші люди дійсно трохи цікавляться політикою. Вони впевнені, що таки пасувало б мати свою думку про те і про се, як їх постійно повчає Гаррі. Але насправді ж вони такі самі, як і всі інші. Хочуть жити спокійно, щоб їх ніхто не чіпав. Гаррі знає все на світі — як те змінити, як се, — але в селі ніхто не хоче перевороту, хай навіть жити стане краще. Люди в цих краях воліють, щоб їм дали спокій, а не напосідалися з п’ятим-десятим.

Мене здивували нотки зневаги, які прокралися до лікаревого голосу. Але він тут же похопився і, усміхнувшись, зауважив:

— Гарний краєвид з вашого боку.

І справді — унизу виднілося село. У ранкових променях воно виглядало дещо інакше, але загалом краєвид був дуже подібний до того, який я вперше побачив у сутінках: мабуть, ми вже наблизилися до місця, де я залишив свого «форда».

— Містер Сміт вважає, що гідність особи якраз і залежить від власної думки.

— А, ну так, гідність. Я вже й забув. Значить, Генрі взявся за філософські поняття. Люди добрі... Уявляю собі, що він там намолов.

— Його висновки, сер, не завжди викликали одностайну згоду.

Лікар Карлайл кивнув, але видно було, що він поринув у роздуми.

— Знаєте, містере Стівенс, — промовив він урешті, — я був запеклим соціалістом, коли тільки сюди приїхав. Вірив у все найкраще для людей і таке інше. А приїхав я сюди сорок дев’ятого. Соціалізм дасть людям жити з гідністю — так я собі думав у той час... Але нащо вам здалися ті дурниці? — засміявшись, він обернувся до мене. — А ви, друже?

— Перепрошую, сер?

— Що таке гідність? Ви як гадаєте?

Щиро кажучи, мене заскочила його прямолінійність.

— Тяжко пояснити таке у двох словах, сер, — відповів я. — Але мені здається, усе зводиться до того, щоб не роздягатися на людях.

— Тобто? Що зводиться?

— Гідність, сер.

— А, — лікар спантеличено кивнув. — Ви вже, напевно, упізнали цю дорогу. Хоча вдень вона трохи по-іншому виглядає. О, що я бачу! Який красунчик!

Лікар Карлайл зупинився поряд із «фордом» і знову охнув: «Ото красунчик!». Він дістав лійку й каністру бензину і люб’язно допоміг мені наповнити бак. Коли я повернув ключ у замку, а двигун, лагідно замуркотівши, ожив, усі хвилювання про те, що з моїм «фордом» сталася справжня «біда», відступили. Я подякував лікареві Карлайлу, і ми попрощалися, хоч я ще добру милю їхав серпантином слідом за його «ровером», поки наші дороги врешті розійшлися.

У Корнволл я в’їхав близько дев’ятої. Дощ ринув допіру за три години, тож небо було вкрите сліпучо-білими хмарами. Того ранку я побачив найдивовижніші краєвиди, які коли-небудь мені траплялися. Прикро, що я не зміг присвятити їм стільки уваги, скільки вони заслуговували, бо мене хвилювала думка, що коли не станеться чогось непередбачуваного, уже до кінця дня я зустрінуся з міс Кентон. Коли я мчав повз широкі поля, де на багато миль довкруж не виднілося ані людей, ані машин, чи обережно проминав чарівні невеличкі села — або радше купки будиночків серед полів, — мої думки знову й знову поверталися до минулого. І тепер, коли я сиджу, нікуди не кваплячись, у Літтл-Комптоні, у ресторанчику цього милого готелю, спостерігаючи, як на сільську площу капотить дощ, думки мої блукають тими самими стежками, і мені ніяк не вдається їх стримати.

Цілий ранок мені не давав спокою один спогад — чи то пак фрагмент спогаду, — що з якоїсь причини не покидав мене всі ці роки. Це спогад про те, як я стояв сам у службовому коридорі перед зачиненими дверима до кімнати міс Кентон. Стояв не лицем до дверей, а напівобернувшись до них, завмерлий від нерішучості — стукати чи ні. Бо тієї миті, наскільки пригадую, мене вразила думка про те, що за тими дверми, за кілька кроків від мене міс Кентон сидить і плаче. Як я вже казав, цей епізод назавжди врізався в мою пам’ять, як і згадка про особливе почуття, що охопило мене, коли я стояв у коридорі. Однак я не впевнений, які саме обставини йому передували. Коли я раніше намагався зібрати спогади докупи, мені здавалося, що те почуття з’явилося відразу по тому, як міс Кентон отримала звістку про тітчину смерть; покинувши її сам на сам зі своїм горем, я вже на коридорі похопився, що не висловив їй свого співчуття. Але що більше я думаю про той випадок, то сильніше переконуюся, що помилився, що насправді той спогад залишився після подій, які відбулися увечері через кілька місяців після того, як у міс Кентон померла тітка, — того вечора, коли до Дарлінґтон-Голлу несподівано прибув молодий містер Кардинал.

Його батько — сер Девід Кардинал — багато років був найближчим другом і колегою його світлості, однак за три чи за чотири роки до того вечора, який я зараз пригадую, він трагічно загинув в автомобільній аварії. Молодий містер Кардинал тим часом створював собі ім’я публіциста, друкуючи в часописах дотепні колонки про міжнародні справи. Вони мало коли припадали лордові Дарлінґтону до вподоби, бо він не раз піднімав голову від журналу й казав: «Знов малий Реджі понаписував дурниць. Добре, що його батько не бачить тої писанини». Проте колонки не заважали містерові Кардиналу далі вчащати до маєтку; його світлість завжди пам’ятав, що то його хрещеник, і ставився до нього як до родича. Проте містер Кардинал не мав звички приходити на вечерю без попередження, тому я трохи здивувався, коли, відчинивши того вечора двері, побачив його на порозі: він стояв, тримаючи обіруч портфеля.

— О, вітаю, Стівенсе! Як справи? — запитав він. — Мої плани на вечір пішли шкереберть, і я хочу спитати, чи лорд Дарлінґтон міг би пустити мене переночувати.

— Дуже приємно знову вас бачити, сер. Я повідомлю його світлість, що ви тут.

— Я мав заночувати в містера Роланда, але, напевно, сталося якесь непорозуміння, бо він кудись поїхав. Мені трохи незручно, що я отак прийшов, але ж сьогодні у вас нічого особливо не відбувається, правда?

— Після вечері його світлість чекає на кількох джентльменів, сер.

— От не пощастило... Не зовсім вдалий час я вибрав. Але я сидітиму тихо й нікому не заважатиму, бо й так маю над чим працювати, — містер Кардинал кивнув на свій портфель.

— Я перекажу його світлості, що ви тут, сер. Якраз складете йому компанію за вечерею.

— О, це я з радістю, але місіс Мортімер навряд чи зрадіє моїй появі.

Я залишив містера Кардинала у вітальні, а сам пішов до кабінету — його світлість зосереджено переглядав якісь папери. Коли я повідомив про прихід містера Кардинала, обличчям лорда Дарлінґтона промайнув подив і водночас роздратування. Він відхилився на спинку крісла й замислився.

— Передайте містерові Кардиналу, що я скоро спущуся, — врешті сказав він. — Нічого не станеться, як він трохи почекає.

Повернувшись до вітальні, я побачив, що містер Кардинал ходить туди-сюди кімнатою, розглядаючи предмети, які вже бачив не один раз. Я передав йому слова його світлості й запитав, чи принести йому чогось.

— Хіба горнятко чаю, Стівенсе. А на кого лорд Дарлінґтон сьогодні чекає?

— Пробачте, сер, але я нічого не можу вам сказати з цього приводу.

— Зовсім нічого?

— Перепрошую, сер.

— Гм, дивно... Ну добре. Краще сидітиму тихо.

Невдовзі після цього я пішов до кімнати міс Кентон. Вона сиділа за столом, хоча ні на столі, ні в її руках нічого не було; щось у її поведінці свідчило про те, що вона вже довго отак сидить.

— Міс Кентон, прийшов містер Кардинал, — мовив я. — Треба приготувати для нього ту саму кімнату, що й завжди.

— Гаразд, містере Стівенс. Я подбаю про це, перш ніж піду.

— О, то ви кудись ідете сьогодні ввечері, міс Кентон?

— Так, іду.

Я, мабуть, виглядав трохи здивованим, бо вона додала:

— Ми говорили про це два тижні тому, містере Стівенс. Ви ж пам’ятаєте, правда?

— Так, звісно, міс Кентон. Перепрошую, мені просто вилетіло з голови.

— Щось сталося, містере Стівенс?

— Ні, нічого не сталося. Сьогодні ввечері мають прийти гості, але у вашій присутності немає потреби.

— Ми ще два тижні тому домовилися, що сьогодні ввечері я буду вільна.

— Ну так, звичайно, міс Кентон. Перепрошую.

Я рушив до дверей, але біля самого порога зупинився, почув позаду себе:

— Містере Стівенс, я хочу вам дещо сказати.

— Слухаю, міс Кентон.

— Це стосовно мого знайомого. Того, з яким я маю сьогодні зустрітися.

— Так, міс Кентон.

— Він покликав мене заміж. Я подумала, що ви маєте право про це знати.

— Звісно, міс Кентон. Дуже цікаво.

— Але я ще не вирішила.

— Зрозуміло.

Вона подивилася на свої долоні, а тоді знову глянула на мене.

— Мій знайомий через місяць приступає до роботи у Вест-Кантрі.

— Ясно.

— Як я вже казала, містере Стівенс, я ще не вирішила. Але подумала, що ви маєте знати про цю ситуацію.

— Щиро дякую, що повідомили мене, міс Кентон. Бажаю вам приємного вечора. А тепер я мушу йти.

Хвилин через двадцять я знову її перестрів — цього разу я був заклопотаний приготуваннями до вечері. Я саме піднімався сходами із заставленою тарілками тацею, коли почув чиїсь сердиті кроки. Обернувшись, я побачив міс Кентон: вона стояла внизу й розлючено на мене дивилася.

— Я так розумію, містере Стівенс, ви хочете, аби я залишилась цього вечора на роботі?

— Та ні, міс Кентон. Ви ж самі казали, що попереджали мене ще давніше.

— Але ж ви розсердилися через те, що я сьогодні йду. Я ж бачу.

— Навпаки, міс Кентон.

— Ви думаєте, що коли будете гриміти тарілками на кухні й тупотіти в коридорі туди-сюди перед моєю кімнатою, то я передумаю?

— У кухні здійнявся гармидер тільки тому, що в останню хвилину перед вечерею приїхав містер Кардинал. Нема жодної причини, через яку ви мали б сьогодні лишатися на службі.

— Я й так піду, містере Стівенс — з вашим благословенням чи без нього. Бо я вже давним-давно домовилася про зустріч.

— Певна річ, міс Кентон. Ще раз бажаю вам приємного вечора.

За вечерею панувала дивна атмосфера. Джентльмени тривалий час їли мовчки — його світлість явно витав думками десь далеко. Врешті містер Кардинал запитав:

— Хтось особливий сьогодні, сер?

— Що?

— Ну, ваші сьогоднішні гості. Є хтось особливий?

— На жаль, не можу тобі сказати, хлопче. Конфіденційна справа.

— Ого. Тоді, мабуть, я тут буду зайвий.

— Де?

— Ну, на тій зустрічі.

— Там і так нічого цікавого для тебе. Але, як я вже казав, конфіденційність на першому місці. Тебе тут не повинно бути.

— Ого, тоді це, гадаю, щось дуже особливе.

Містер Кардинал пильно дивився на його світлість, але той, не промовивши більше ні слова, знову взявся за їжу.

Обоє джентльменів перейшли до курильні — випити портвейну й викурити по сигарі. Поки я прибирав у їдальні й готував вітальню до приїзду вечірніх гостей, то кілька разів мусив пройти повз двері до курильні. І здивувався, почувши, що джентльмени вже не мовчать, як за вечерею, а про щось палко перемовляються. За чверть години голоси стали гучнішими.

Я, звісно, не підслуховував, але ж не почути, як його світлість кричить: «Але це не твоє діло, хлопче! Не твоє діло!» — було просто неможливо.

Я був у їдальні, коли джентльмени нарешті вийшли з курильні. Вони начебто заспокоїлися, бо, ідучи коридором, сказали один одному кілька слів. «Не забувай, хлопче: я тобі довіряю», — мовив його світлість, а містер Кардинал роздратовано відповів: «Та я ж пообіцяв!». На цьому вони розійшлися: лорд Дарлінґтон рушив до свого кабінету, а містер Кардинал — до бібліотеки.

О пів на дев’яту знадвору почувся шурхіт коліс. Я відчинив двері шоферові одного з автомобілів і з-поза його плеча побачив, як з іншого вийшли декілька поліцейських і розійшлися подвір’ям. А вже за мить я супроводжував до будинку двох дуже поважних джентльменів — його світлість зустрів їх у коридорі й квапливо провів до вітальні.

За хвилин десять під’їхав ще один автомобіль, і я відчинив двері герові Ріббентропу — німецькому послу, який уже не раз бував у Дарлінґтон-Голлі. Його світлість вийшов йому назустріч, і перш ніж зникнути за дверима вітальні, двоє джентльменів по-змовницьки перезирнулися. Коли за кілька хвилин мене попросили принести ще закусок і напоїв, четверо джентльменів обговорювали переваги різних сортів ковбас і атмосфера, на перший погляд, здавалася доволі дружньою.

Опісля того я зайняв своє місце в коридорі — біля вхідної арки, де зазвичай стояв під час важливих зустрічей, — і не зрушив з нього, аж поки через дві години хтось не подзвонив у задні двері.

Спустившись, я побачив міс Кентон і поліцейського, який попросив мене підтвердити, що це справді наша економка.

— Мусив перевірити — безпека, міс, нема чого ображатися, — пробурмотів поліцейський і відійшов назад у темряву.

Замикаючи двері, я помітив, що міс Кентон чекає на мене, і сказав:

— Впевнений, що ви гарно провели вечір.

Вона нічого на це відповіла, тому коли ми проходили через темну кухню, я повторив:

— Впевнений, що ви гарно провели вечір, міс Кентон.

— Дякую, містере Стівенс, дуже гарно.

— Радий це чути.

Кроки за моєю спиною раптом затихли, і я почув, як вона запитала:

— Невже вас зовсім не цікавить, що сталося сьогодні ввечері між мною і моїм знайомим, містере Стівенс?

— Не ображайтеся, будь ласка, міс Кентон, але я мушу негайно повертатися нагору. Цієї миті в нашому маєтку відбуваються події світового масштабу.

— А хіба вони колись не відбуваються, містере Стівенс? Що ж, якщо ви так поспішаєте, то я тільки скажу вам, що прийняла його пропозицію.

— Перепрошую, міс Кентон?

— Пропозицію вийти за нього заміж.

— Справді? Мої вітання!

— Дякую, містере Стівенс. Я, певна річ, відпрацюю той час, який зобов’язана відпрацювати, але якщо ви зможете відпустити мене скоріше, ми обоє будемо дуже вдячні. Мій знайомий через два тижні приступає до нової роботи у Вест-Кантрі.

— Я докладу всіх зусиль, щоб якомога швидше підшукати вам заміну, міс Кентон. А тепер перепрошую, але мушу повертатися нагору.

Я рушив з місця й уже майже дійшов до дверей у коридор, коли міс Кентон окликнула мене: «Містере Стівенс!» — і мені знову довелось обернутися. Вона стояла там, де й раніше, тож мусила трохи підвищити голос — у темній порожній кухні її слова розлетілися дивним ехом.

— Я півжиття віддала цьому будинку, і оце все, що ви спромоглися сказати, почувши про моє звільнення?

— Міс Кентон, прийміть мої найтепліші привітання. Але повторюю: нагорі вирішуються справи світової ваги, тож я мушу повертатися на свій пост.

— Ви знаєте, містере Стівенс, що ви — дуже важлива персона для мене й мого знайомого?

— Справді, міс Кентон?

— Так, містере Стівенс. Ми часто розважаємося байками про вас. Наприклад, мій знайомий просить мене показати, як ви затуляєте пальцями ніздрі, коли перчите собі їжу. Регоче потім, як дурний.

— Зрозуміло.

— А ще він обожнює ті ваші напутні промови для персоналу. Я вже навчилася бездоганно вас копіювати. Досить сказати кілька речень — і ми обоє падаємо на підлогу зі сміху.

— Ясно, міс Кентон. А тепер перепрошую, мушу йти.

Я піднявся сходами і знову зайняв своє місце. Та не минуло й п’яти хвилин, як у дверях бібліотеки з’явився містер Кардинал. Він кивнув, щоб я підійшов до нього.

— Не хочу вас турбувати, Стівенсе, — мовив він, — але ви б могли принести мені ще трохи бренді? Бо в моїй пляшці тільки на денці лишилося.

— З радістю принесу вам будь-які напої, яких ви забажаєте, сер. Проте чи справді це мудре рішення, коли зважити, що вам потрібно дописати колонку?

— З моєю колонкою все буде гаразд, Стівенсе. Будьте другом — принесіть ще трохи бренді.

Я повернувся за хвилину — містер Кардинал блукав поміж полицями, розглядаючи корінці. На столі лежали розкидані папери. Коли я підійшов, він щось пробурмотів і опустився у шкіряне крісло. Я підійшов до нього, наповнив келишок і передав йому.

— Ми з вами вже давно приятелюємо, правда, Стівенсе?

— Певна річ, сер.

— Я люблю з вами побалакати, коли сюди приїжджаю.

— Так, сер.

— Не хочете скласти мені компанію?

— Дуже мило з вашого боку, сер, але змушений відмовитися, дякую.

— Стівенсе, з вами точно все добре?

— Усе гаразд, дякую, сер, — відповів я, посміхнувшись.

— Добре почуваєтеся?

— Трохи втомлений, але загалом усе гаразд, дякую, сер.

— Може, ліпше сядете? Ну, як хочете. Словом, як я вже казав, ми вже давно з вами приятелюємо. Тому не буду вам брехати — ви вже й так здогадалися, що я тут не випадково. Мені підказали, що тут має відбутися. Он там, по другий бік коридору якраз у цю хвилину.

— Зрозуміло, сер.

— Та сядьте вже, Стівенсе. Я хочу поговорити з вами як з другом, а ви стоїте з тою клятою тацею так, ніби зараз утечете від мене.

— Перепрошую, сер.

Я поставив тацю і зайняв належну позу в кріслі, на яке показав рукою містер Кардинал.

— Уже краще, — мовив він. — А тепер спитаю вас, Стівенсе: у вітальні зараз прем’єр-міністр, правда?

— Прем’єр-міністр, сер?

— Ні-ні, я все розумію: ви не мусите нічого мені казати. Я знаю, що ви у непростому становищі, — містер Кардинал важко зітхнув і втомлено глянув на папери, розкидані на столі. А тоді сказав:

— Ви й так знаєте, Стівенсе, як я ставлюся до його світлості. Він для мене як другий батько. Нема сенсу знову це повторювати, еге ж?

— Так, сер.

— Він мені небайдужий.

— Так, сер.

— І вам теж до нього не байдуже, правда, Стівенсе?

— Правда, сер.

— Добре. Значить, ми обоє в курсі, яка ситуація. Але подивімося правді в очі. Його світлість утрапив у халепу. Я спостерігав за тим, як він грузне все глибше й глибше, і це мене неабияк хвилює. Він не дасть собі ради, Стівенсе.

— Гадаєте, сер?

— Ви взагалі знаєте, що там відбувається, поки ми з вами тут сидимо? За кілька кроків від нас? У тій кімнаті — я в цьому певен, нема змісту навіть вас перепитувати — зібралися британський прем’єр-міністр, міністр закордонних справ і німецький посол. Його світлість зі шкіри виліз, аби ця зустріч відбулася, і він вірить — і то дуже щиро! — нібито зробив щось добре й почесне. А ви знаєте, Стівенсе, навіщо його світлість зібрав тут цих джентльменів? Знаєте, що відбувається?

— Боюся, що ні, сер.

— Боїтеся, що ні... А скажіть-но, Стівенсе: вам що, узагалі на це начхати? Невже вам анітрохи не цікаво? Люди добрі, чоловіче, та в цьому домі відбувається щось страшенно важливе! Невже вам зовсім не цікаво, що саме?

— То не моя справа — цікавитися таким, сер.

— Але ж лорд Дарлінґтон вам не байдужий. Ви ж самі мені таке сказали. А якщо він вам не байдужий, то чому вас це не хвилює? Чи принаймні не цікавить? Ваш господар запросив на таємні нічні переговори британського прем’єр-міністра й німецького посла, а вам навіть не цікаво?

— Не можу сказати, що не цікаво, сер. Але мені не годиться цікавитися такими справами.

— Не годиться? Ага, ви, певно, думаєте, що в такий спосіб виявляєте лояльність. Так? Ви вважаєте себе лояльним? До кого? До його світлості? Чи, може, до корони, як на те пішло?

— Перепрошую, сер, але я не розумію, на що ви натякаєте.

Містер Кардинал знову зітхнув і похитав головою.

— Ні на що я не натякаю, Стівенсе. Чесно кажучи, я сам не знаю, як бути. Але ж вас це мало хоча б трохи цікавити.

Він замовк, втупившись у килим.

— Ви точно не хочете скласти мені компанію, Стівенсе? — врешті запитав він.

— Ні, дякую, сер.

— Ось що я вам скажу. Його світлість виставляють на посміховище. Я добре все дослідив, я знаю краще за всіх у цій країні, яка ситуація в Німеччині, тож можете бути певні, що з його світлості роблять посміховище.

Я промовчав, а містер Кардинал далі дивися на підлогу відсутнім поглядом. За якийсь час він продовжив:

— Його світлість має дуже добре серце. Але з цим він просто не дасть собі ради. Ним маніпулюють. Нацисти попихають ним, як пішаком. Ви помітили це, Стівенсе? Помітили, що відбувається останні три-чотири роки?

— Вибачте, сер, але я нічого такого не помітив.

— І навіть підозри у вас не виникло? Найменшої підозри, що через свого любого друга гера Ріббентропа гер Гітлер попихає його світлістю, як пішаком, — так легко, як своїми пішаками у Берліні?

— Вибачте, сер, але я нічого такого не помітив.

— Ну звісно, Стівенсе, бо вас таке не цікавить. Перед вашими очима діється невідомо що, а ви навіть не маєте коли зупинитися і з’ясувати, що й до чого?