Залишок дня

— Він був моїм ворогом, — мовив він, — але завжди поводився як джентльмен. Півроку між нами тривали обстріли, але ми порядно ставились один до одного. Він був джентльменом, який виконував свою роботу, і я не тримав на нього зла. Казав йому: «Слухайте, тепер ми вороги і я воюватиму з вами, скільки матиму сил. Але коли ця клята затія скінчиться, ми більше не муситимемо ворогувати й перехилимо разом по чарці». Але тепер — от прокляття! — через ту угоду я вийшов брехуном. Я пообіцяв йому, що коли все завершиться, ми більше не будемо ворогами. То як тепер я маю подивитися йому в очі й сказати, що все обернулося навпаки?

Трохи пізніше того самого вечора його світлість промовив похмуро, хитаючи головою: «Я воював на війні, щоб зберегти справедливість у цьому світі. Не думав, що беру участь у кривавій помсті проти німецького народу».

І коли сьогодні я чую якісь нісенітниці про його світлість, безглузді припущення стосовно його мотивів, які тепер висувають мало не щодня, з приємністю згадую ту мить, коли він щиросердно вимовив оті слова в майже порожній бенкетній залі. Хоч які труднощі постали на шляху його світлості в подальші роки, особисто я ніколи не сумніватимусь, що у своїх діях він завжди керувався бажанням побачити «справедливість у цьому світі».

Невдовзі надійшла сумна звістка: гер Бреманн застрелився в потягу між Гамбургом та Берліном. Його світлість, певна річ, дуже засмутився й негайно розпорядився передати співчуття фрау Бреманн і надіслати їй гроші. Лорд Дарлінґтон кілька днів намагався дізнатися адресу бодай когось із родичів гера Бреманна — і я йому всіляко допомагав, — але нічого з того не вийшло. Схоже, гер Бреманн іще давніше втратив свою домівку, а його родичі роз’їхалися хто куди.

Я переконаний, що навіть якби цієї трагедії не сталося, лорд Дарлінґтон усе одно пішов би тим шляхом, який обрав. Бажання покласти край несправедливості та стражданням надто міцно вкоренилося в його натурі, й по-іншому він учинити не міг. Після смерті гера Бреманна його світлість почав присвячувати дедалі більше часу кризі в Німеччині. До маєтку стали приїжджали авторитетні, відомі персони — зокрема, наскільки я пригадую, лорд Деніелс, професор Майнард Кейнс і містер Г. Дж. Веллс, знаменитий письменник, а також інші особи, чиїх імен я тут не називатиму, бо навідувалися вони таємно — і їх разом із його світлістю можна було не раз застати за дискусіями, що тривали не одну годину.

Деякі гості були такі «таємні», що мені давали вказівку подбати, аби персонал не довідався, хто вони, а інколи — щоб узагалі їх не бачив. Проте — і я кажу це гордо та вдячно — лорд Дарлінґтон ніколи не намагався приховати щось або когось від моїх очей чи вух. Пригадую, як котрийсь із відвідувачів, бувало, замовкав на середині речення і сторожко зиркав у мій бік, а його світлість запевняв: «Усе гаразд. Перед Стівенсом можете казати все, що завгодно, не хвилюйтеся».

Упродовж двох років після смерті гера Бреманна лорд Дарлінґтон разом із сером Девідом Кардиналом, який став у ту пору його найближчим соратником, успішно зібрали немалу когорту осіб, які поділяли їхню думку про те, що тогочасній ситуації в Німеччині треба покласти край. Серед них були не лише британці й німці, а й бельгійці, французи, італійці та швейцарці; дипломати й високопоставлені політики; шановані релігійні діячі; офіцери у відставці; письменники й мислителі. Дехто з панства твердо вважав, як і його світлість, що у Версалі зіграли не за правилами і що карати народ за війну, яка вже закінчилася, — аморально. Інші не так сильно переймалися долею Німеччини та її жителів, однак побоювалися, що економічний хаос у тій країні, якщо його не зупинити, стрімко пошириться на цілий світ.

До кінця 1922 року його світлість працював з чіткою метою. Зібрати під дахом Дарлінґтон-Голлу найвпливовіших джентльменів, чиєю підтримкою вдалося заручитися, і провести неофіційну міжнародну конференцію, щоб обговорити, як можна переглянути найсуворіші вимоги Версальського договору. Аби з цього щось вийшло, подія мусила мати достатню вагу і справити вирішальний вплив на офіційні міжнародні конференції: кілька таких заходів з чіткою метою — переглянути умови договору — вже відбулося, однак, крім збентеження й образ, вони нічого не дали. Наш тогочасний прем’єр-міністр, містер Ллойд Джордж, закликав провести ще одну велику конференцію в Італії навесні 1922 року, і спочатку його світлість хотів влаштувати зібрання у Дарлінґтон-Голлі, щоб гарантувати успішний результат тієї події. Втім, попри всі зусилля, що їх докладали його світлість та сер Девід, термін виявився закороткий, тож коли конференція, що її ініціював містер Джордж, закінчилася, як і всі інші, нічим, його світлість націлився на наступне велике зібрання, що мало відбутися за рік у Швейцарії.

Пам’ятаю, як одного ранку я приніс лордові Дарлінґтону каву у сніданковий покій, а він, згортаючи «Таймс», із відразою пробурмотів:

— Ох ті французи. Ні, Стівенсе, ви тільки послухайте. Ох і французи!

— Слухаю, сер.

— Цілий світ бачив, як ми з ними ходимо попід ручку. Як тільки згадаю про це, хочеться вимитися з голови до ніг.

— Так, сер.

— Коли я востаннє був у Берліні, Стівенсе, до мене підійшов барон Оверат, давній приятель мого батька, і сказав: «Чому ви так поводитеся з нами? Невже ви не бачите, що ми так більше не можемо?». Мені так і кортіло сказати йому, що то все ті кляті французи. Англійці так не чинять, хотів сказати я. Але, мабуть, не годиться таке говорити. Про наших дорогеньких союзників можна казати тільки добре.

Французи були найнепохитніші, коли йшлося про визволення Німеччини з жорстоких лабет Версальської угоди, тому конче було запросити на зустріч у Дарлінґтон-Голлі бодай одного француза, який мав безсумнівний вплив на зовнішню політику своєї держави. Я чув кілька разів, як його світлість говорив, що без участі такої особи всякі дискусії на тему Німеччини будуть пустими балачками. Отож вони із сером Девідом почали останній, найважливіший етап підготовки, і мені було за честь спостерігати, з якою непохитною рішучістю вони рухалися вперед попри численні невдачі. Вони надіслали безліч листів і телеграм, а його світлість аж тричі за якихось два місяці їздив до Парижа. Урешті-решт, коли один дуже знаменитий француз — я називатиму його мосьє Дюпон — таки погодився долучитися до зустрічі на строго конфіденційних умовах, призначили дату конференції. На той пам’ятний березень 1923 року.

Із наближенням тієї дати на мої плечі лягав усе більший тягар, хоча, звісно, набагато легший, ніж у його світлості. Я чудово усвідомлював, що коли хтось із гостей зазнає якихось незручностей у Дарлінґтон-Голлі, годі буде уявити, які це матиме наслідки. Крім того, планування ускладнювалося ще й тим, що невідомо було, скільки точно прибуде гостей. Конференція мала відбутися на якнайвищому рівні, а отже, коло учасників обмежувалося вісімнадцятьма солідними джентльменами та двома леді — німецькою графинею і місіс Елеанор Остін, поважною пані, яка на той час ще мешкала в Берліні. Проте кожен із них міг, ясна річ, привезти зі собою секретарів, лакеїв і перекладачів, тож визначити, скільки ж осіб приїде, було неможливо. До того ж виявилося, що дехто з гостей прибуде раніше, щоб мати вдосталь часу підготуватися до триденної конференції й оцінити, як налаштовані їхні колеги. Однак точні дати їхнього приїзду, знову ж таки, були невідомі. Отож персонал мав не тільки тяжко працювати й повсякчас бути напоготові, а й виявляти незвичайну гнучкість. Певний час я взагалі думав, що цей колосальний виклик вдасться подолати, лише запросивши додаткових працівників. Втім, у такому разі мені б довелося покластися на незнайомців якраз у той момент, коли помилка коштувала б найдорожче, уже не кажучи про те, що його світлість побоювався би пліток. Тому я почав готуватися до майбутніх подій так, як генерал готується до битви: якнайретельніше склав особливий розпис, передбачивши всі можливі несподіванки; проаналізував найслабші місця й продумав план дій на випадок, якби ті не витримали тиску; і навіть звернувся до працівників із напутнім словом, як ото у війську, намагаючись пояснити, що хоч їм і доведеться виснажливо попрацювати, вони відчуватимуть велику гордість за те, що їм випаде нагода сповнювати свої обов’язки в ті дні. «Цілком можливо, що під цим дахом творитиметься історія», — сказав я. І вони — знаючи, що я не схильний до перебільшень, — добре усвідомили, що от-от відбудеться щось надзвичайне.

Тепер ви розумієте, яка атмосфера панувала в Дарлінґтон-Голлі тоді, коли мій батько впав перед альтанкою — а трапилося це за якихось два тижні до того, як мали прибути перші учасники конференції, — і що я мав на увазі, коли сказав, що в нас немає часу, так би мовити, ходити околяса. Однак батько швидко придумав, як обійти заборону носити заставлені посудом таці. У маєтку вже звикли бачити його постать, що штовхає візок зі швабрами, щітками та іншим мийним причандаллям, акуратно, хоч і не до ладу, розставленим довкола чайничків, чашок і блюдець, наче на візку вуличного торговця. Він, певна річ, мусив облишити свій обов’язок прислуговувати в їдальні, проте візок таки давав йому змогу виконувати на диво багато справ. Чесно кажучи, що ближчав наш колосальний виклик, то разючіше змінювався мій батько. У нього немовби вселилась якась надприродна сила, завдяки якій він помолодшав на двадцять років: з лиця практично зник уже звичний понурий вираз, а до роботи він брався з таким молодечим запалом, що хтось сторонній подумав би, наче то кілька слуг штовхають візки коридорами Дарлінґтон-Голлу.

Що ж до міс Кентон, то я пригадую, що сильна напруга справила на неї помітне враження. Пам’ятаю, як десь у той час перестрів її у службовому коридорі. Той довжелезний коридор — перехід до службового крила Дарлінгтон-Голлу — завжди був доволі похмурою місциною, бо туди майже не проникає світло знадвору. Навіть у сонячний день у коридорі так темно, що здається, ніби ви йдете тунелем. Якби я тоді не впізнав міс Кентон за її ходою, то зрозумів би, що це вона, хіба за силуетом. Я зупинився в одному з тих небагатьох місць, де на підлогу падало пасемце блідого світла, і, коли вона підійшла ближче, сказав:

— О, міс Кентон.

— Слухаю, містере Стівенс.

— Чи можу я звернути вашу увагу, міс Кентон, що постіль для кімнат на горішньому поверсі має бути готова не пізніше як післязавтра.

— Я вже подбала про це, містере Стівенс.

— Он як. Дуже радий це чути. Я просто згадав про це, ото й усе.

Я хотів було йти далі, але міс Кентон так і стояла на місці. А тоді ступила на крок ближче до мене, так що смужка світла впала на її лице, і я побачив його сердитий вираз.

— На жаль, містере Стівенс, я зараз страшенно зайнята і не маю ані вільної хвилинки. Якби в мене було стільки вільного часу, як, наскільки я бачу, у вас, я б і собі залюбки сновигала будинком і нагадувала вам про завдання, за які відповідаєте ви.

— Послухайте, міс Кентон, немає жодної потреби дратуватися. Я всього лиш відчув потребу переконатися, що це питання не оминуло вашої уваги...

— Містере Стівенс, це ви вже учетверте чи вп’яте за останні два дні відчуваєте таку потребу. Дуже дивно, що у вас так багато вільного часу, аби розгулювати будинком і дратувати інших своїми непроханими зауваженнями.

— Якщо ви, міс Кентон, вважаєте, що я маю вільний час, це ще ясніше вказує на вашу велику недосвідченість. Сподіваюся, що надалі ви матимете чіткіше уявлення про те, що відбувається в маєтку на зразок цього.

— Ви постійно говорите про мою «велику недосвідченість», містере Стівенс, і водночас не можете знайти жодної хиби в моїй роботі. Бо якби знайшли, то, без сумніву, вже давно прочитали б мені цілу лекцію. А тепер перепрошую: у мене багато справ, і я буду дуже вдячна, якщо ви перестанете ходити за мною назирці й заважати мені працювати. Якщо у вас стільки вільного часу, раджу вийти надвір і подихати свіжим повітрям — це корисніше для здоров’я.

Вона потупотіла далі коридором. Вирішивши, що краще на цьому зупинитися, я й собі пішов геть. І вже майже дійшов до кухні, коли почув розлючене гупання — міс Кентон знову наближалася до мене.

— А знаєте, містере Стівенс, — гукнула вона, — попрошу вас віднині взагалі до мене не говорити.

— Не розумію, про що ви, міс Кентон.

— Якщо потрібно буде передати для мене повідомлення, прошу робити це через посланця. Або пишіть записки й передавайте їх мені. Наші робочі стосунки точно стануть набагато простіші.

— Міс Кентон...

— Я маю цілу купу справ, містере Стівенс. Якщо передавати повідомлення надто складно, пишіть записки. Або звертайтеся до Марти чи Дороті, або до когось із чоловічого персоналу, кого ви вважаєте достатньо надійним. А тепер я мушу повертатися до праці, а ви можете гуляти собі далі.

Поведінка міс Кентон мене роздратувала, однак я не міг дозволити собі як слід над нею поміркувати, бо на той час уже прибули перші гості. Учасники з інших країн мали з’явитися через два чи три дні, а троє джентльменів, яких його світлість назвав «домашньою командою» — два представники Міністерства закордонних справ, що прибули, так би мовити, цілком таємно, і сер Девід Кардинал, — приїхали раніше, щоб якнайсумлінніше все підготувати. Я ходив туди-сюди поміж кімнатами, де сиділи заглиблені в розмову джентльмени. Від мене, як завжди, нічого не приховували, тож я мимоволі склав собі певне враження про загальну атмосферу, що панувала на цьому етапі. Лорд Дарлінґтон та його колеги, звісно ж, докладали всіх зусиль, щоб якомога докладніше описати один одному майбутніх учасників конференції, проте найдужче їх хвилювала одна персона — французький джентльмен мосьє Дюпон, а також те, що йому могло припасти до вподоби, а що — ні. Одного разу я ввійшов до курильні й почув, як котрийсь із джентльменів сказав: «Від того, чи зможемо ми переконати в цьому Дюпона, цілком можливо, залежить доля Європи».

У розпалі тих дискусій його світлість доручив мені одне завдання. Досить незвичне, воно залишилось у моїй пам’яті дотепер, разом з іншими по-справжньому незабутніми подіями, що відбулися того унікального тижня. Лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Я відразу помітив, що він схвильований. Сівши за стіл, він, як завжди, розкрив книжку — цього разу біографічний довідник — і взявся гортати її туди-сюди.

— Стівенсе, — почав було він удавано невимушеним голосом, а тоді замовк, немовби не знаючи, що казати далі. Я стояв, готовий за першої ж нагоди допомогти йому в незручний момент. Його світлість поводив пальцем по сторінці, нахилився вперед, уважно розглядаючи котресь із гасел, а тоді мовив:

— Стівенсе, я маю до вас одне прохання. Щоправда, трохи незвичне.

— Слухаю, сер.

— Просто моя голова переповнена всякими важливими справами.

— Охоче стану вам у пригоді, сер.

— Перепрошую, що починаю про таке розмову, Стівенсе. Я розумію, що ви теж страшенно зайняті. Але я вже не знаю, як того позбутися.

Лорд Дарлінґтон перегорнув кілька сторінок довідника. А тоді, не підводячи очей, сказав:

— Ви, мабуть, знаєтеся на життєвих реаліях.

— Перепрошую, сер?

— Життєві реалії, Стівенсе. Пташки, бджоли... Ви знайомі з ними, правда?

— Чесно кажучи, я не зовсім розумію, про що ви, сер.

— Гаразд, зараз я викладу всі карти на стіл. Сер Девід — мій давній приятель. Він зіграв безцінну роль в організації нашої конференції. Без нього ми б не вмовили мосьє Дюпона сюди приїхати — і я не перебільшую.

— Розумію, сер.

— Однак, Стівенсе, сер Девід має певні дивацтва. Може, ви й самі їх помітили. Він привіз зі собою свого сина Реджинальда, щоб той був йому за секретаря. Річ у тім, що він заручений і незабаром одружується. Юний Реджинальд, я маю на увазі.

— Так, сер.

— Останні п’ять років сер Девід намагався розповісти йому про життєві реалії. Хлопцеві виповнилося двадцять три.

— Розумію, сер.

— Зараз я дійду до головного, Стівенсе. Сталося так, що я — хрещений батько хлопця. Тому сер Девід попросив, аби про життєві реалії юному Реджинальду розповів я.

— Звісно, сер.

— Сера Девіда це питання трохи лякає, і він боїться, що не встигне його залагодити до Реджинальдового весілля.

— Розумію, сер.

— Річ у тім, Стівенсе, що я страшенно заклопотаний. Сер Девід мав би це розуміти, але він усе одно попросив мене про це.

Його світлість замовк і знову втупив погляд у сторінку.

— Я правильно розумію, сер, — сказав я, — що ви хочете, аби ту інформацію юному джентльменові передав я?

— Якщо ви не проти, Стівенсе. Ви знімете мені камінь із плечей. Сер Девід по кілька разів на день перепитує мене, чи я це зробив.

— Зрозуміло, сер. Напевно, це неабияк дратує за нинішніх напружених обставин.

— Це, звісно, виходить далеко за рамки ваших службових обов’язків, Стівенсе.

— Зроблю все, що в моїх силах, сер. Утім, мені може бути складно вибрати вдалий момент, щоб передати такі відомості.

— Я буду щиро вдячний, Стівенсе, якщо ви бодай спробуєте. Дуже достойно з вашого боку. Але послухайте: нема потреби робити з мухи слона. Просто перекажіть йому основні факти — та й по всьому. Простий підхід працює найкраще, ось що я вам раджу, Стівенсе.

— Зрозуміло, сер. Я докладу всіх зусиль.

— Дякую вам дуже, Стівенсе. Тримайте мене в курсі справи.

Як ви можете уявити, прохання його світлості трохи мене спантеличило, і за звичайних обставин я б довго міркував, як його виконати. Проте воно лягло на мої плечі в таку напружену пору, що я не міг дозволити йому займати мої думки довше, аніж треба, і вирішив покінчити з ним за першої ж нагоди. Наскільки я пригадую, не минуло й години, відколи мені доручили це завдання, коли я побачив юного містера Кардинала: він сидів за столом у бібліотеці, поринувши в якісь папери. Пильно придивившись до юного джентльмена, я відразу зрозумів, які труднощі спіткали його світлість — і, звісно, сера Девіда. Хрещеник мого господаря був серйозним і розумним молодим хлопцем, а в його зовнішності вгадувалося чимало витончених рис. Однак, зважаючи на тему, яку я мав порушити, я волів би бачити перед собою, ясна річ, безтурботного, ба навіть трохи легковажного юнака. Хай там як, а я вирішив якомога скоріше довести цю справу до успішного завершення. Увійшовши до бібліотеки, я зупинився неподалік від стола, за яким сидів містер Кардинал, і кашлянув.

— Пробачте, сер, але я маю передати вам одне повідомлення.

— Он як! — жваво озвався містер Кардинал, піднявши голову від паперів. — Від батька?

— Так, сер. У принципі, так.

— Хвилинку.

Юний джентльмен сягнув рукою у шкіряний портфель, що стояв біля його ніг, і витягнув звідти записника з олівцем.

— Кажіть, Стівенсе.

Я ще раз кашлянув і якомога невимушеніше промовив:

— Сер Девід хоче, аби ви, сер, знали, що леді й джентльмени відрізняються в кількох важливих аспектах.

Мабуть, я зробив невеличку паузу, готуючись до наступної фрази, бо містер Кардинал, зітхнувши, сказав:

— Я це прекрасно знаю, Стівенсе. Може, відразу перейдете до справи?

— Знаєте, сер?

— Батько постійно мене недооцінює. Я багато читав на цю тему і провів усі необхідні розвідки.

— Справді, сер?

— Останній місяць я тільки про це й думаю.

— Он як, сер... У такому разі моє повідомлення, напевно, буде зайвим.

— Можете запевнити батька, що я чудово ознайомлений із цим питанням. Оцей портфель, — він штурхнув його ногою, — напхом напханий нотатками про всі нюанси, які тільки можна уявити.

— Справді, сер?

— Мені здається, я обміркував усі комбінації, на які тільки здатен людський мозок. Буду вдячний, якщо ви запевните в цьому батька.

— Можете не сумніватися, сер.

Містер Кардинал, схоже, трохи заспокоївся. Він ще раз штурхнув свій портфель, на який я навмисно старався не дивитися, і сказав:

— Ви, напевно, дивувалися, чому я всюди ношу його зі собою. Що ж, тепер ви знаєте чому. Уявіть собі, якщо портфель відкриє хтось чужий.

— Дуже ніяково буде, сер.

— Хіба що, — юнак різко випростався, — хіба що батькові спало на думку якесь зовсім інше питання, яке я мав би обміркувати.

— Мені про це нічого не відомо, сер.

— Точно? То більш нічого про того Дюпона?

— Схоже, що нічого, сер...

Я доклав усіх зусиль, аби не видати свого роздратування через те, що завдання, яке — як я гадав — було вже позаду, і далі залишалося невиконане. Я збирався з думками, щоб спробувати ще раз, але юний джентльмен раптом схопився на ноги і, притиснувши до грудей портфель, сказав:

— Що ж, піду, мабуть, подихаю свіжим повітрям. Дякую за допомогу, Стівенсе.

Я мав намір якнайшвидше домовитися з містером Кардиналом про нову зустріч, але це виявилося неможливо, насамперед через те, що того ж пообіддя до маєтку прибув — на два дні раніше, ніж заплановано, — містер Льюїс, американський сенатор. Я перевіряв запаси харчів у коморі, коли почув угорі звуки, що їх ні з чим не сплутаєш: це шурхотіли колеса автівок, які заїжджали на подвір’я. Я поквапився нагору й перестрів у службовому коридорі міс Кентон — на тому самому місці, де ми востаннє з нею сперечалися, — і, мабуть, саме цей нещасливий збіг обставин спонукав її знову повестися так само по-дитячому, як і минулого разу. Бо коли я поцікавився, хто це приїхав, міс Кентон, не зупиняючись, випалила: «Пришліть записку, містере Стівенс». Її поведінка мене розлютила, проте я, певна річ, не мав іншого вибору, як поспішити нагору.

Містер Льюїс запам’ятався мені як огрядний джентльмен з добродушною усмішкою, що мало коли сходила з його лиця. Його передчасний приїзд явно завдав певних незручностей лорду Дарлінґтону та його колегам, які розраховували ще на день-другий підготовки в тісному колі. Але невимушені манери містера Льюїса і те, що він повідомив за вечерею, — мовляв, Сполучені Штати завжди стоятимуть на боці справедливості й охоче визнають помилки, скоєні у Версалі, — схоже, завоювали довіру «домашньої команди», тож незабаром розмова повільно, але впевнено перейшла від чарівних краєвидів Пенсильванії, рідного краю містера Льюїса, до майбутньої конференції. А коли джентльмени запалили сигари, деякі висловлювання знову набули конфіденційного характеру — як тоді, коли ще не з’явився американський гість. Зокрема, містер Льюїс сказав товариству таке:

— Справді, мосьє Дюпон може бути геть непередбачуваним. Тут я з вами погоджуюся, панове. Але хочу зауважити, що можете бути певні в одному. Навіть не сумнівайтеся, — подавшись уперед, він махнув сигарою, щоб підкреслити свої слова, — Дюпон ненавидить німців. Він терпіти їх не міг до війни й ненавидить тепер, і то так люто, що вам, панове, буде важко це зрозуміти.

Після цих слів містер Льюїс відхилився на спинку крісла, а на його обличчі знову заграла добродушна усмішка.

— Але скажіть, панове, — повів він мову далі, — француза навряд чи можна звинувачувати в тому, що він ненавидить німців, еге ж? Зрештою, він має на це поважну причину — хіба ні?

Містер Льюїс обвів поглядом стіл, за яким запала ніякова мовчанка. А тоді лорд Дарлінґтон сказав:

— Певного озлоблення, звісно, не уникнути. Однак і ми, англійці, довго й тяжко воювали з німцями.

— Але ви, англійці, відрізняєтеся від французів тим, — зауважив містер Льюїс, — що ви, як мені здається, перестали по-справжньому ненавидіти німців. А французи вважають, що німці зруйнували цивілізацію в Європі і їх за це треба покарати. Нам у Сполучених Штатах така позиція, звісно, здається непрактичною, але мене завжди дивувало, чому ви, англійці, не поділяєте поглядів французів. Адже, зрештою, як ви кажете, Британія теж чимало втратила через війну.

Знову настала ніякова пауза. Тоді сер Девід доволі нерішуче сказав:

— Ми, англійці, часто ставимося до такого інакше, ніж французи, містере Льюїс.

— Он як. Різниця темпераментів, так би мовити, — містер Льюїс усміхнувся ще ширше.

Він кивнув сам собі, ніби багато чого зрозумів, і затягнувся сигарою. Можливо, на мої спогади впливає те, що сталося пізніше, але мені здається, саме тієї миті я вперше відчув: доброзичливий, на перший погляд, американський джентльмен приховує в собі щось дивне, ба навіть лукаве. Однак лорд Дарлінгтон явно не відчував тієї підозри, що її в ту мить відчув я. Бо за кілька секунд ніякової мовчанки його світлість рішуче сказав:

— Містере Льюїс, буду відвертим. Більшість із нас, англійців, вважає нинішню позицію Франції негідною. Ви, звісно, маєте повне право називати це різницею темпераментів, проте я насмілюся стверджувати, що тут ідеться про щось більше. Не годиться так сильно ненавидіти свого ворога після того, як конфлікт завершився. Коли суперник упав на землю — усе, кінець. Лежачого не б’ють. Тому нам здається, що поведінка французів просто-таки варварська.

Його слова начебто припали до вподоби містерові Льюїсу. Той пробурмотів щось на знак згоди й задоволено всміхнувся товариству, огорнутому хмарами тютюнового диму, що важкою пеленою повиснув над столом.

На другий день уранці прибули нові гості, а саме дві леді з Німеччини, які вирушили в подорож разом, попри начебто чималу різницю в походженні та статусі. Вони привезли зі собою цілу юрбу покоївок і лакеїв, а також із десяток валіз. По обіді прибув джентльмен з Італії разом із камердинером, секретарем, «фахівцем» і двома охоронцями. Не знаю, яким той джентльмен мав уявляти наш маєток, якщо привіз охоронців, але мушу сказати, що мені було дуже дивно бачити в Дарлінґтон-Голлі тих двох кремезних мовчазних чоловіків, які насторожено зиркали в усі сторони від того місця, де в ту чи ту хвилину перебував їхній господар.

До речі, невдовзі виявилося, що охоронці по черзі лягали спати вдень, аби котрийсь із них міг стояти на сторожі цілу ніч. Коли я, вперше почувши про цей розпорядок, хотів повідомити про нього міс Кентон, вона вкотре відмовилася розмовляти зі мною, тож я мусив написати записку і встромити її під двері її кімнати.

Наступного дня прибуло ще кілька гостей, і хоч до початку конференції залишалося два дні, у Дарлінґтон-Голлі вже юрмилися люди різних національностей: вони розмовляли в кімнатах чи просто стояли у вестибюлі, у коридорах і на сходах, розглядаючи картини і предмети декору. Гості повсякчас трималися ввічливо одне з одним, та все ж у будинку панувала доволі напружена, просякнута недовірою атмосфера. Відчуваючи тривогу, прибулі камердинери й лакеї теж ставилися один до одного підкреслено прохолодно, і мої підлеглі до певної міри раділи, що заклопотані й не мають коли з ними спілкуватися.

Якраз у ту пору, намагаючись приділити увагу всім необхідним справам, я визирнув із вікна й побачив юного містера Кардинала, який дихав свіжим повітрям на подвір’ї. Міцно тримаючи, як завжди, свою валізку, він поволі походжав доріжкою, що облямовує моріжок, поринувши у глибоку задуму. Я, звичайно, пам’ятав про своє завдання, пов’язане з цим молодим джентльменом, і подумав, що добре було б передати довірене мені повідомлення просто неба — близько до природи і до гусок, які чалапали собі неподалік. До того ж я розумів, що коли швиденько вийду на вулицю й заховаюся за великим кущем рододендрона біля стежки, мені не доведеться довго чекати на містера Кардинала. Я вийду з-за куща й передам йому те, про що мене попросили. Не надто мудрований план, але ви й самі розумієте, що це завдання — хоч, ясна річ, по-своєму важливе — усе ж не мало на той час найвищого пріоритету.

Попри те, що земля і майже все листя покрилися легкою памороззю, день видався досить теплий. Я швидко перейшов через моріжок, став за кущем і вже за мить почув кроки містера Кардинала, який наближався в мій бік. На жаль, я трохи невдало розрахував час своєї появи. Я збирався вийти з-за куща, коли містер Кардинал буде на достатній відстані від мене — тоді б він завчасу мене помітив і подумав би, що я прямую в альтанку чи йду до садівника. Тоді я вдав би, наче щойно його зауважив, і почав би нібито спонтанну розмову. Але сталося так, що я випірнув з-за куща трохи запізно і, як не прикро, налякав юного джентльмена — той миттю шарпнув валізку до себе й обома руками притиснув її до грудей.

— Прошу пробачення, сер.

— О Господи, Стівенсе! Ну ви мене й налякали! А я думав, що там уже все в розпалі.

— Пробачте, сер, але я маю вам дещо передати.

— Ох, ну ви мене й настрашили!

— Дозвольте відразу перейти до справи, сер. Ви, мабуть, помітили неподалік від нас гусей.

— Гусей? — містер Кардинал спантеличено роззирнувся. — А й справді, гуси...

— А ще квіти та кущі. Зараз, звісно, не найкраща пора року, аби спостерігати за ними в усій красі, але ви, гадаю, погодитеся, сер, що з настанням весни ми побачимо тут певні, дуже особливі зміни.

— Так, я згідний з вами — подвір’я зараз виглядає не найліпше. Але, відверто кажучи, Стівенсе, я не особливо милувався пишнотами природи. Мені неспокійно на душі. Мосьє Дюпон приїхав у найгіршому настрої, який тільки може бути. А це найменше, чого б нам хотілося.

— Мосьє Дюпон уже приїхав сюди, у цей маєток, сер?

— Десь півгодини тому. Він просто в жахливому гуморі.

— Пробачте, сер, я мушу негайно йти до нього.

— Звісно, Стівенсе. Але було мило з вашого боку отак побалакати зі мною.

— Прошу пробачення, сер. Річ у тім, що я мав сказати трохи більше про пишноти природи, як ви самі висловилися. Буду щиро вдячний, якщо ви вчините таку ласку й вислухаєте мене за іншої нагоди.

— Що ж, чекатиму з нетерпінням, Стівенсе. Хоча я радше шанувальник риби. Про рибу, прісну воду та сіль я знаю все.

— Наша майбутня розмова стосуватиметься всіх живих істот, сер. Але наразі прошу мене пробачити. Я й не підозрював, що мосьє Дюпон уже приїхав.

Я поквапився назад до будинку, де мене перестрів старший лакей.

— Ми всюди шукаємо вас, сер, — сказав він. — Прибув джентльмен із Франції.

Мосьє Дюпон був високим та елегантним сивобородим паном із моноклем. Він приїхав у такій одежі, яку панство з Європи зазвичай вбирає на відпочинок, і це не дивно, бо він увесь час старанно демонстрував своїм виглядом, що приїхав у Дарлінґтон-Голл винятково задля розваги і дружніх балачок. Як зауважив містер Кардинал, мосьє Дюпон прибув у поганому гуморі. Я вже не пригадаю усього того, що псувало йому настрій, відколи він приїхав до Англії за кілька днів до нашої конференції, але пам’ятаю, що він сильно понатирав ноги, коли гуляв Лондоном, і боявся, що рани почнуть гнити. Я скерував його камердинера до міс Кентон, але це не ніяк не стримувало мосьє Дюпона від того, щоб кожні кілька годин клацати пальцями й гукати мені: «Дворецький! Принесіть ще бинтів!».

Коли він побачив американського сенатора, містера Льюїса, його настрій неабияк піднявся. Вони привіталися як давні друзі й решту часу, аж до вечора, провели разом, зі сміхом згадуючи минуле. Те, що містер Льюїс ні на крок не відходив від мосьє Дюпона, завдавало чималої незручності лордові Дарлінґтону, який, цілком природно, хотів до початку конференції налагодити тісний особистий контакт із поважним гостем. Кілька разів я бачив, як його світлість намагався відкликати мосьє Дюпона вбік, щоб поговорити з ним віч-на-віч, але містер Льюїс з’являвся як з-під землі і, усміхаючись, втручався в їхню розмову. «Вибачте, джентльмени, але мені ніяк не дає спокою одна річ», — казав він, і вже за мить його світлості доводилося слухати котрусь із веселих бувальщин містера Льюїса. Натомість інші гості, чи то зі страху, чи то через неприязнь, трималися подалі від мосьє Дюпона — це було помітно навіть у назагал стриманій атмосфері й тільки зміцнювало відчуття, що саме мосьє Дюпон має вплив на те, чим закінчаться наступні кілька днів. Конференція розпочалася дощового ранку в останній тиждень березня 1923 року. Вона відбувалася у вітальні — таке доволі незвичне місце вибрали для того, щоб підкреслити неофіційний характер зібрання. Як на мене, удавана невимушеність сягнула мало не сміховинних масштабів. У цій, так би мовити, жіночій кімнаті зібралося стільки серйозних джентльменів у темних костюмах, що яблуку не було де впасти. Вони сиділи на диванах по троє-четверо. Це вже само по собі було дивне видовище, проте деякі з них так старанно вдавали, начебто це звичайнісінький світський захід, що навіть порозгортали в себе на колінах журнали й газети.

Того першого ранку я мусив цілий час бігати туди-сюди, тож не міг добре простежити за перебігом конференції. Але пригадую, що лорд Дарлінґтон розпочав зустріч, офіційно привітавши гостей, а потім навів аргументи на користь того, чому з погляду моралі слід послабити різні пункти Версальської угоди, і наголосив на великих стражданнях, які на власні очі спостеріг у Німеччині. Я, звісно, уже чув, як його світлість і за інших обставин виявляв схожі сентименти, однак він звертався до цього поважного товариства з таким твердим переконанням, що я знову відчув глибоке зворушення. Далі слово взяв сер Девід Кардинал, і хоч я встиг почути лише частину його промови, мені вона видалась доволі прагматичною і, відверто кажучи, я майже нічого не втямив. Утім, говорив він загалом про те саме, що і його світлість, а на завершення закликав дозволити Німеччині призупинити виплату репарацій та вивести французькі війська з Руру. Після нього виступала німецька графиня, але в той час я мусив надовго покинути вітальню — не пам’ятаю, з якої причини. Коли я повернувся, уже почалася загальна дискусія, а розмови гостей про торгівлю, відсоткові ставки й таке інше були мені незрозумілі.

Наскільки я бачив, мосьє Дюпон не брав участі в дискусіях, і з його насупленого виразу лиця важко було сказати, чи він уважно дослухається до розмови, чи поринув у свої думки. Коли я виходив із кімнати посеред виступу одного джентльмена з Німеччини, мосьє Дюпон зненацька підвівся і вийшов слідом за мною.

— Дворецький! — звернувся він до мене, коли ми вийшли на коридор. — Я би хотів, щоб мені перебинтували ноги. Вони так болять, що я ледве слухаю, про що там говорять.

Наскільки я пам’ятаю, я попросив про допомогу міс Кентон — звісно ж, через посланця — і, залишивши мосьє Дюпона у більярдній чекати на свою рятівницю, вийшов у коридор, де побачив на сходах старшого лакея, який, збігши донизу, схвильовано повідомив, що моєму батькові стало зле нагорі.

Я квапливо піднявся на другий поверх, де на мене чекало химерне видовище. У протилежному кінці коридору, майже навпроти великого вікна, заповненого сірим світлом і дощем, завмер мій батько — у такій позі, начебто брав участь у якійсь церемонії. Став на одне коліно і, схиливши голову, штовхав візок, що з якоїсь причини вперто відмовлявся зрушити з місця. Неподалік стояли дві покоївки, зберігаючи ввічливу дистанцію, і налякано спостерігали за його натугами. Я підійшов до батька й, розтиснувши його руки, що міцно вчепилися за край візка, посадив його на килим. Його очі були заплющені, лице стало попелясто-сіре, а на чолі виступили краплини поту. Покликали на допомогу, хтось прикотив крісло на коліщатках, і мого батька завезли до кімнати.

Коли батько вже лежав у ліжку, я завагався, що маю робити далі. Покидати його самого в такому стані було небажано, але, з іншого боку, я не міг більше гаяти ні хвилини. Я стояв нерішуче на порозі, коли до мене підійшла міс Кентон і сказала:

— Містере Стівенс, я маю трохи більше вільного часу, ніж ви. Якщо хочете, я можу побути з вашим батьком. Я проведу доктора Мередіта нагору й повідомлю вам, якщо він скаже щось важливе.

— Дякую, міс Кентон, — відповів я і пішов.

Коли я повернувся до вітальні, пастор розповідав про муки, яких зазнають діти у Берліні. Я тут же взявся доливати гостям чай і каву. Кілька джентльменів, як я помітив, пили хмільні трунки, а один чи двоє, попри присутність двох леді, запалили цигарки. Я саме виходив із вітальні з порожнім чайником, коли мене перепинила міс Кентон.

— Містере Стівенс, доктор Мередіт уже йде, — сказала вона.

Я зазирнув у вестибюль і побачив лікаря: той саме одягав плаща й надівав капелюха. Я підійшов до нього, тримаючи в руці чайник. Лікар сердито глипнув на мене.

— Кепські справи з вашим батьком, — мовив він. — Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.

— Так, сер. Дякую, сер.

— Скільки років вашому батькові, Стівенсе?

— Сімдесят два, сер.

Доктор Мередіт задумався, а тоді повторив:

— Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.

Я подякував і провів його до дверей.

Того ж дня, незадовго до вечері, я мимоволі почув розмову між містером Льюїсом та мосьє Дюпоном. Я чомусь піднявся до кімнати мосьє Дюпона й уже збирався постукати, але перед тим, як завше, на мить завмер перед дверима і прислухався. Можливо, у вас немає такої звички — робити коротеньку паузу, щоб не постукати у невдалий момент, але я постійно так чиню і можу запевнити вас, що це звична практика для багатьох дворецьких. Тобто така поведінка не приховує жодних хитрощів: я, скажімо, зовсім не мав наміру стояти під дверима, підслуховуючи, як того вечора. Проте сталося так, що, приклавши вухо до дверей мосьє Дюпона, я почув голос містера Льюїса, і, хоч я вже докладно не пригадаю, що за слова я почув, його тон мене насторожив. Я чув той самий добродушний, неквапливий голос, що ним американський джентльмен зачарував багатьох присутніх, але тепер у ньому з’явилися підступні нотки. Саме це усвідомлення, а також те, що містер Льюїс був у кімнаті мосьє Дюпона і, вочевидь, звертався до нашого найголовнішого гостя, змусило мене опустити руку і стояти за дверима, наслухаючи.

У спальнях Дарлінґтон-Голлу досить масивні двері, тому я аж ніяк не міг почути всього, про що за ними розмовляли. Отож тепер мені важко достеменно пригадати, що я тоді підслухав, — так само важко, як і того вечора, коли я розповів про це його світлості. Але в мене все-таки склалося доволі чітке враження про те, що відбувалося у тій кімнаті. По суті, американський джентльмен висловлював своє переконання в тому, що його світлість та інші учасники конференції намагалися використати мосьє Дюпона для власних потреб; що мосьє Дюпона зумисне запросили пізніше, аби інші мали змогу обговорити важливі теми без нього; що навіть після його приїзду його світлість мав приватні розмови з найповажнішими делегатами, не запрошуючи до них мосьє Дюпона. А потім містер Льюїс почав переповідати мосьє Дюпонові дещо з того, про що його світлість та інші учасники говорили за столом першого вечора після його приїзду.

— Відверто кажучи, сер, — мовив містер Льюїс за дверима, — мене обурило їхнє ставлення до ваших земляків. Вони називали їх «варварами» та «нікчемами». Я пізніше занотував ці слова у щоденнику.

Мосьє Дюпон щось коротко відповів — я не почув, що саме, — а тоді містер Льюїс знову сказав:

— Кажу вам, сер, я був обурений. Чи ж годиться так називати тих, хто ще кілька років тому стояв з вами пліч-о-пліч?

Я вже забув, постукав я тоді у ті двері чи ні. Цілком можливо, що, зважаючи на тривожний характер розмови, яку я мимоволі підслухав, я вирішив за краще взагалі піти геть. Хай там як, а довго я не затримався і через це — як я невдовзі мусив пояснити його світлості — не почув, як мосьє Дюпон зреагував на слова містера Льюїса.

Наступного дня дискусії у вітальні сягнули нового рівня напруги, а до обіду стали доволі запальні. Усе сміливіші коментарі з нотками докору летіли у бік крісла, де мовчки сидів, перебираючи пальцями бороду, мосьє Дюпон. Мені, як і, без сумніву, його світлості, впало у вічі те, що тільки-но наставала перерва, містер Льюїс одразу відводив мосьє Дюпона в якийсь закуток, де вони стиха про щось радилися. Після обіду я застав обох джентльменів у бібліотеці — вони стояли біля порога і перешіптувалися, але, помітивши мене, відразу перервали розмову.

Батькові тим часом ані ліпшало, ані гіршало. Наскільки мені було відомо, він майже весь час спав, та я й сам бачив його в постелі ті кілька разів, коли у вільну хвилину зазирав до нього на мансарду. Нагода поговорити з ним випала мені допіру наступного вечора після того, як повернулась його недуга.

Коли я увійшов до кімнати, батько спав. Покоївка, яку міс Кентон прислала за ним наглядати, встала, побачивши мене, і потрусила батька за плече.

— Агов, дівчино! — вигукнув я. — Що це за дурниці?

— Містер Стівенс сказав розбудити його, коли ви повернетеся, сер.

— Нехай спить. Він захворів від перевтоми.

— Він сказав, щоб я його розбудила, — повторила дівчина і знову потрусила батька за плече.

Батько розплющив очі й, ледь ворухнувши головою на подушці, глянув на мене.

— Сподіваюся, вам уже краще, — мовив я.

Він якусь хвилину не зводив з мене погляду, а тоді запитав:

— Унизу все гаразд?

— Ситуація доволі мінлива. Щойно минула шоста, тож можете уявити, яка в цей час атмосфера на кухні.

Батьковим обличчям промайнув нетерплячий вираз.

— Але все добре? — знову запитав він.

— Так, гадаю, у цьому ви можете не сумніватися. Я дуже радий, що вам стало ліпше.

Він неквапливо витягнув руки з-під ковдри і втомлено на них подивився. Кілька хвилин пильно їх розглядав.

— Я радий, що вам уже набагато краще, — врешті промовив я. — А тепер мені треба йти. Як я вже казав, ситуація доволі мінлива.

Він не зводив очей зі своїх рук. А тоді повільно промовив:

— Сподіваюсь, я був для тебе добрим батьком.

Я, усміхнувшись, відповів:

— Я дуже радий, що вам уже поліпшало.

— Я пишаюся тобою. Ти добрий син. Сподіваюсь, я був для тебе добрим батьком. Хоча, напевно, це не так.

— На жаль, я зараз дуже зайнятий, але ми можемо повернутися до цієї розмови вранці.

Батько далі дивився на свої руки так, наче вони його трохи дратували.

— Я дуже радий, що вам поліпшало, — повторив я і пішов.

Спустившись до кухні, я побачив, що там панує справжній гармидер, а в повітрі повисла напруга. Та я з приємністю згадую, що десь за годину, коли настав час подавати вечерю, мої підлеглі продемонстрували бездоганний вишкіл і стриманість.

Розкішна бенкетна зала, заповнена гостями, — це завжди дивовижне видовище, і той вечір не став винятком. Шереги джентльменів у смокінгах, яких було набагато більше, ніж представниць прекрасної статі, створювали доволі гнітюче враження; та з іншого боку, у той час над столом висіли два великі гасові канделябри, наповнюючи залу лагідним, м’яким світлом, а не сліпучим блиском, як стало відтоді, коли провели електрику. Під час другої, останньої вечері — більшість гостей роз’їжджалися по обіді наступного дня — товариство вже не стримувало себе так, як у попередні дні. Розмови точилися вільніше й голосніше, а ми ледь встигали доливати вино. Наприкінці вечері, що, за професійними мірками, відбулася без суттєвих труднощів, його світлість підвівся і звернувся до гостей.

Лорд Дарлінґтон почав промову з того, що висловив вдячність усім присутнім: мовляв, дискусії за останні два дні — «часами приголомшливо відверті» — відбувалися у приязній атмосфері й були сповнені бажання побачити перемогу добра, а одностайність, яку він спостеріг, виявилася набагато сильнішою, ніж можна було сподіватися. Під час завершального ранкового засідання учасники, на його думку, неодмінно поговорять про те, що кожен із них обіцяє зробити напередодні важливої міжнародної конференції у Швейцарії. Саме в цю мить — не знаю тільки, планував він це заздалегідь чи ні, — його світлість згадав про свого покійного приятеля, гера Карла-Гайнца Бреманна. Мій господар вибрав трохи невдалий момент, бо то був близький для нього чоловік і розповідати про нього він міг дуже довго. Мабуть, варто сказати й те, що лорд Дарлінґтон ніколи не був, так би мовити, вродженим промовцем, і зовсім скоро кімнату наповнили поодинокі звуки, які свідчили про те, що слухачі втратили терплячість, а промовець — їхню увагу. Коли лорд Дарлінґтон нарешті завершив свій виступ і закликав гостей підвестися й випити за «мир і справедливість у Європі», гамір уже досяг такого рівня — напевно, завдяки щедрим рікам випитого вина, — що мені це вже здалося трохи непристойним.

Тільки-но гості знову посідали на свої місця й повернулися до розмови, як хтось голосно постукав кісточками пальців по дереву: підвівся мосьє Дюпон. У кімнаті враз запала тиша. Поважний джентльмен обвів суворим поглядом усіх присутніх. А тоді мовив:

— Сподіваюсь, я не відбираю обов’язок, що його поручили комусь із гостей, але наразі я ні від кого не чув пропозиції підняти келихи на знак подяки нашому господареві — вельмишановному і люб’язному лордові Дарлінґтону.

Почувся схвальний шепіт. Мосьє Дюпон продовжив:

— За останні кілька днів у цьому домі було сказано чимало цікавого. І чимало важливого.

Він замовк — у кімнаті було чутно, якби й муха пролетіла.

— Тут прозвучало багато коментарів, — сказав він, — у яких явно чи неявно критикували зовнішню політику моєї країни. Хоча «критикували» — це ще надто м’яко сказано.

Він на мить зупинився — його лице мало доволі суворий, ба навіть сердитий вираз.

— За ці два дні ми почули кілька виважених і розумних теорій щодо нинішнього складного становища в Європі. Але жодна з них, як на мене, не враховує причин, через які Франція ставиться до свого сусіда саме так, а не інакше. Проте, — мосьє Дюпон підняв пальця, — зараз не час вступати у дебати на цю тему. Чесно кажучи, я навмисне утримувався від участі в таких розмовах, бо приїхав сюди насамперед для того, аби слухати. І тепер хочу сказати, що мене вразили деякі з почутих аргументів. Вам, напевно, цікаво, які саме.

Мосьє Дюпон знову вмовк — його погляд блукав звернутими до нього обличчями. Урешті-решт він продовжив:

— Джентльмени — і леді, перепрошую! — я довго міркував над цими питаннями і хочу запевнити вас, що хоч я по-іншому, ніж багато хто з присутніх, сприймаю те, що зараз відбувається в Європі, усе ж я переконаний — твердо переконаний, — що основні твердження, які прозвучали в цій залі, виправдані й слушні.

За столом почувся радісний шепіт, але цього разу мосьє Дюпон не замовк, а сказав, трохи підвищивши голос:

— Маю приємність запевнити усіх вас, що я скористаю зі свого скромного впливу, аби посприяти певним змінам акцентів у політиці Франції згідно з тими принципами, які тут прозвучали. І старатимусь зробити це завчасу до швейцарської конференції.

Деякі гості зааплодували, а його світлість перезирнувся із сером Девідом. Мосьє Дюпон підняв руку — чи то аби подякувати за оплески, чи то щоб їх зупинити.

— Та перш ніж висловити подяку нашому господареві, лорду Дарлінґтону, хочу скинути з грудей один тягар. Дехто з вас, мабуть, подумав, що не годиться чинити так під час вечері, — за столом почувся сміх. — Однак я за те, щоб бути відвертим у таких справах. Так само, як ми зобов’язані офіційно й публічно подякувати лордові Дарлінгтону, який зібрав нас усіх тут в атмосфері єдності й доброзичливості, ми повинні відкрито засудити тих, хто прибув сюди, щоб, зловживаючи гостинністю господаря, витрачати сили тільки на те, аби сіяти невдоволення й підозри. Таким особам не тільки не місце у пристойному товаристві — у нинішніх умовах вони ще й надзвичайно небезпечні.

Він замовк. Товариство принишкло. Тоді мосьє Дюпон продовжив, спокійно й розмірено:

— Я маю лиш одне питання щодо містера Льюїса. Якою мірою його огидна поведінка відображає ставлення американського уряду? Дозвольте мені, леді та джентльмени, самому припустити, яка буде відповідь на це запитання, бо від джентльмена, здатного на такі хитрощі, які він тут продемонстрував, годі сподіватися правдивості. Тому ось вам моє припущення. Америка, безперечно, переймається тим, щоб ми покрили перед нею свої борги, якщо виплату німецьких репарацій заморозять. Проте за останні півроку я мав нагоду обговорити це питання з кількома високопоставленими американцями, і мені здалося, що вони мислять набагато далекоглядніше, аніж їхній земляк, що сидить серед нас. Усі ті, кому небайдуже майбутнє Європи, зрадіють, почувши, що сьогодні містер Льюїс — як би це правильно висловитися? — далеко не такий впливовий, як колись. Можливо, вам здається, що з мого боку надто жорстоко так відкрито про це говорити. Але, правду кажучи, леді та джентльмени, я, навпаки, виявляю велику поблажливість. Як бачите, я не розповідаю того, що цей джентльмен наговорив мені про всіх вас. І то так незграбно, нахабно й грубо, аж я не вірив власним вухам. Але досить на сьогодні критики. Настав час подяки. Отож піднімімо келихи, леді та джентльмени, на честь лорда Дарлінґтона!

Виголошуючи промову, мосьє Дюпон жодного разу не глянув на містера Льюїса. Гості також, випивши за здоров’я його світлості та знову посідавши на свої місця, зумисне старалися не дивитися у бік американського джентльмена. Якусь мить за столом панувала ніякова мовчанка, аж поки не підвівся сам містер Льюїс. Він, як завжди, приязно усміхався.

— Що ж, раз усі виступають, то тепер настала моя черга, — сказав він, і з його голосу відразу стало ясно, що випив він немало. — Я не маю що сказати у відповідь на ті нісенітниці, що їх нагородив наш колега-француз. Зазвичай я пропускаю таку балаканину повз вуха. За моє життя багато людей намагалося обвести мене навколо пальця, джентльмени, але мало кому це вдалося. Мало кому...

Містер Льюїс раптово замовк. Якусь мить здавалося, що він розгубився і не знає, що казати далі. Зрештою він знову посміхнувся і мовив:

— Як я вже говорив, я не збираюся марнувати час на нашого колегу-француза. Але я маю що сказати. Раз усі тут такі відверті, то і я буду відвертим. Пробачте мені, джентльмени, але всі ви — усього-на-всього наївні мрійники. А якби ви ще й не пхали свого носа у важливі справи, які зачіпають долю цілого світу, то взагалі були б красунчиками. Ось, наприклад, наш добрий господар. Хто він? Джентльмен. Думаю, усі присутні з цим погодяться. Класичний англійський джентльмен. Порядний, чесний, з добрими намірами. Але його світлість — дилетант.

Після цього слова він замовк і обвів поглядом присутніх.

— Він дилетант, а в сучасному світі міжнародні справи — не для джентльменів-дилетантів. І що скоріше ви тут, у Європі, це зрозумієте, то краще. Дозвольте поцікавитися, порядні джентльмени з добрими намірами, чи маєте ви бодай найменше уявлення, на що перетворюється світ довкола вас? Дні, коли можна було керуватися благородними пориваннями, уже минули. От тільки Європа цього ще не зрозуміла. Такі джентльмени, як наш добрий господар, досі вважають, що мають право втручатися у справи, яких не розуміють. За останні два дні тут намололи стільки нісенітниць! Наївних нісенітниць — з найкращими намірами. Тут, у Європі, вам потрібні фахівці, які керуватимуть вашими справами. І якщо до вас це скоро не дійде, вас чекає біда. А тепер тост, джентльмени. Дозвольте виголосити тост. За фаховість!

За столом усі приголомшено мовчали, ніхто ані ворухнувся. Містер Льюїс зітнув плечима, підніс свого келиха, випив і сів на місце. Ледь не відразу підвівся лорд Дарлінґтон.

— Не маю жодної охоти, — промовив його світлість, — починати сварку в останній вечір, який ми всі заслужили провести в радості й доброму гуморі. Але з поваги до вас, містере Льюїс, ми не маємо права відкинути ваших поглядів, начебто їх висловив якийсь вуличний дивак. Хочу сказати ось що. Те, що ви, сер, називаєте дилетантством, більшість із нас називає честю.

За столом почувся схвальний шепіт, хтось сказав: «Ви чули? Чули?» — дехто заплескав у долоні.

— Ба більше, сер, — продовжував його світлість, — мені здається, я чудово розумію, що ви маєте на думці, коли кажете «фаховість». По-моєму, це означає домагатися свого обманом і маніпуляціями. Діяти з жадібних і корисливих мотивів, а не з бажання чинити добро і сприяти торжеству справедливості у світі. Якщо це, на вашу думку, і є фаховість, то мені до неї байдуже — і в мене нема ані найменшого бажання її мати.

Його слова зустріли гучними схвальними вигуками й радісними оплесками, які довго не вщухали. Я бачив, що містер Льюїс посміхався, втупившись у келих з вином і втомлено хитаючи головою.

Якраз у той момент до мене підійшов старший лакей і шепнув мені на вухо: «Міс Кентон щось хоче сказати вам, сер. Вона чекає за дверима».

Я постарався якомога непомітніше вислизнути із зали, бо його світлість якраз перейшов до наступного пункту.

Міс Кентон мала засмучений вигляд.

— Вашому батькові дуже погано, містере Стівенс, — сказала вона. — Я послала по доктора Мередіта, але він може трохи затриматися.

Я, мабуть, дещо розгубився, бо міс Кентон додала:

— Містере Стівенс, йому справді дуже зле. Краще навідайтеся до нього.

— Хіба на хвилинку. Джентльмени у будь-яку мить можуть перейти до курильні.

— Звичайно. Але поспішіть, щоб потім не шкодувати.

Міс Кентон рушила першою. Ми поквапилися нагору до кімнатки, де лежав мій батько. Біля ліжка стояла, так і не скинувши фартуха, кухарка місіс Мортімер.

— Ох, містере Стівенс, — вигукнула вона, коли ми увійшли, — йому зовсім погано.

І справді — батькове лице побуряковіло. Я ніколи не бачив, щоб у когось було обличчя такого кольору. Міс Кентон позаду мене тихо сказала:

— У нього дуже слабкий пульс.

Я глянув на батька й легенько торкнувся його чола, тут же відсмикнувши долоню.

— По-моєму, у нього сердечний приступ, — сказала місіс Мортімер. — Я двічі таке бачила. Здається, це воно.

Вона розплакалася. Він неї тхнуло смальцем і чимось смаженим. Обернувшись, я сказав до міс Кентон:

— Мені дуже прикро, але я мушу повертатися вниз.

— Безперечно, містере Стівенс. Я повідомлю вас, коли прийде лікар. Або коли щось зміниться.

— Дякую, міс Кентон.

Я поквапився сходами вниз — джентльмени якраз переходили до курильні. Лакеї дуже зраділи, побачивши мене, і я тут же махнув рукою, щоб вони поверталися на свої місця.

Не знаю, що трапилося у бенкетній залі після того, як я звідти пішов, але тепер у товаристві панувала по-справжньому святкова атмосфера. Джентльмени стояли в курильні — по кілька осіб то тут, то там, — сміялися і плескали один одного по плечах. Містера Льюїса ніде не було видно. Я узявся прокладати собі шлях серед гостей, несучи на таці пляшку портвейну. Тільки-но я наповнив келих одному з джентльменів, як голос позаду мене промовив:

— О, Стівенсе, ви казали, що цікавитеся рибою.

Озирнувшись, я побачив молодого містера Кардинала — він стояв і широко всміхався. Я теж усміхнувся і перепитав:

— Рибою, сер?

— Змалку я тримав у акваріумі різних тропічних рибок. Тільки акваріум був зовсім невеличкий. З вами все добре, Стівенсе?

Я знову усміхнувся.

— Усе гаразд, дякую, сер.

— Ви маєте рацію: мені справді варто повернутися сюди навесні. У Дарлінґтон-Голлі, мабуть, дуже гарно в ту пору. Востаннє я тут бував узимку. Стівенсе, з вами точно все гаразд?

— Усе чудово, дякую, сер.

— Ви добре почуваєтесь?

— Звісно, сер. Перепрошую.

Я відійшов налити вина іншим гостям. Позаду мене вибухнув сміх, і я почув, як бельгійський пастор вигукнув:

— Оце так єресь! Справжня єресь! — і голосно розреготався.

Я відчув, як хтось торкнувся мого ліктя і, обернувшись, побачив лорда Дарлінґтона.

— Стівенсе, з вами все гаразд?

— Так, сер. Усе чудово.

— Мені здалося, що ви плачете.

Я засміявся і, витягнувши з кишені хустинку, швидко витер лице.

— Пробачте, сер. Важкий день сьогодні.

— Ну так, роботи багато.

Хтось гукнув його світлість, і він озирнувся. Я хотів було рушити далі, але помітив краєм ока міс Кентон — вона стояла у прочинених дверях і махала мені. Я почав пробиратися до дверей, але тут моєї руки торкнувся мосьє Дюпон.

— Дворецький, — сказав він, — знайдіть мені, будь ласка, свіжі бинти. Бо ноги знову не дають мені спокою.

— Звісно, сер.

Я рушив до дверей. Мосьє Дюпон пішов слідом за мною. Я повернувся до нього і сказав:

— Я прийду по вас, сер, коли ми все підготуємо.

— Покваптеся, дворецький. Мені страшенно болить.

— Гаразд, сер. Мені дуже шкода, сер.

Міс Кентон стояла на тому самому місці, де я її помітив. Коли я вийшов на коридор, вона мовчки рушила у бік сходів — цього разу чомусь без поспіху. А тоді, обернувшись, сказала:

— Мені дуже шкода, містере Стівенс... Ваш батько помер близько чотирьох хвилин тому.

— Зрозуміло.

Вона глянула на свої руки, а тоді на мене.

— Дуже шкода... — повторила вона. — Я не знаю, що ще вам сказати...

— У цьому нема потреби, міс Кентон.

— Доктор Мередіт ще не прийшов.

Вона схилила голову і мимоволі схлипнула. Але тут же опанувала себе й твердим голосом запитала:

— То ви підніметеся нагору?

— Я дуже зайнятий зараз, міс Кентон. Прийду трохи пізніше.

— То, може, містере Стівенс, ви дозволите мені закрити йому очі?

— Буду щиро вдячний, якщо ви це зробите.

Вона вже рушила вгору сходами, але я гукнув її і сказав:

— Міс Кентон, прошу вас: не подумайте, що я поводжуся неналежно, коли відмовляюся піднятися нагору й побачити батька у час його смерті. Розумієте, я знаю, що батько волів би, аби я далі виконував свої обов’язки, ніби нічого не сталося.

— Ну звісно, містере Стівенс.

— Мені здається, що коли я вчиню інакше, то підведу його.

— Ну звісно, містере Стівенс.

Так і тримаючи на таці пляшку портвейну, я повернувся до курильні. Невелика кімнатка стала схожа на ліс із чорних смокінгів, сивого волосся й диму. Я прокладав собі шлях між гостями, видивляючись, кому треба наповнити келих, коли мене поплескав по плечу мосьє Дюпон.

— Дворецький, ви подбали про те, що я просив?

— Дуже перепрошую, сер, але в цей момент я, на жаль, не можу забезпечити вам допомогу.

— Що ви таке кажете? У вас бинти закінчилися чи що?

— Річ у тім, сер, що лікар ще в дорозі.

— Ага, он як! То ви послали по лікаря?

— Так, сер.

— Ну то дуже добре.

Мосьє Дюпон повернувся до свого співрозмовника, а я ще кілька хвилин кружляв кімнатою.

У якусь мить з гурту джентльменів випірнула німецька графиня і, перш ніж я встиг її обслужити, узялась наливати собі вина з пляшки на моїй таці.

— Подякуйте кухареві від мого імені, Стівенсе, — мовила вона.

— Звісно, мадам. Дякую, мадам.

— Вам і вашому персоналу теж велика подяка!

— Щиро дякую, мадам.

— Під час вечері, Стівенсе, мені в якийсь момент здалося, що ви не один, а що вас троє, — засміялася вона.

Усміхнувшись, я відповів:

— Я щасливий, що прислуговую вам, мадам.

За хвилину я побачив неподалік молодого містера Кардинала: той стояв сам-один, і в мене склалося враження, що юний джентльмен почувається розгубленим у такому поважному товаристві. До того ж його келих спорожнів, тому я рушив у його бік. Він явно зрадів і простягнув мені келих.

— Це ж прекрасно, що ви любите природу, Стівенсе, — мовив він, поки я наливав йому вино. — І лордові Дарлінґтону неабияк пощастило мати когось, хто може як слід наглядати за роботою садівника.

— Перепрошую, сер?

— Я кажу при природу, Стівенсе. Ми недавно розмовляли про дивовижі світу природи. І я цілком з вами погоджуюся: ми не цінуємо чудеса довкола нас так, як годиться.

— Звичайно, сер.

— От згадайте про все, що ми тут обговорювали. Угоди, кордони, репарації, окупація... А матінка-природа тим часом і далі робить своє. Дивно, правда ж?

— Так, звісно, сер.

— Деколи мені здається, що було б краще, якби Всевишній створив усіх нас... гм... рослинами чи що. Міцно закоріненими в землю. Тоді не було б ніяких нісенітниць про всякі там війни й угоди.

Юного джентльмена, мабуть, потішила така думка, бо він засміявся, а тоді, трохи поміркувавши, розреготався ще голосніше. Я й собі засміявся. Він штурхнув мене ліктем і запитав:

— Можете собі таке уявити, Стівенсе?

І знов зареготав.

— Так, сер, — відповів я, сміючись. — Дуже цікавий варіант.

— Тільки аби в нас далі були такі чолов’яги як ви, щоб носили записки туди-сюди й подавали їжу. Інакше як би ми усе встигали? Уявляєте, Стівенсе? Усі трималися б корінням за землю. Уявіть собі!

Тієї миті позаду мене з’явився лакей.

— Міс Кентон хоче щось вам сказати, сер, — мовив він.

Я перепросив містера Кардинала і рушив до дверей. Мосьє Дюпон, мабуть, чатував там на мене, бо коли я підійшов, він запитав:

— Дворецький, лікар уже є?

— Якраз іду це з’ясувати, сер. Зараз повернуся.

— Мене дуже болить нога.

— Прикро про це чути, сер. Лікар мав би вже прийти.

Мосьє Дюпон вийшов із курильні слідом за мною. На коридорі знову стояла міс Кентон.

— Містере Стівенс, — сказала вона, — прибув доктор Мередіт. Він піднявся нагору.

Вона промовила це тихо, але мосьє Дюпон позаду мене нетерпляче вигукнув:

— О, нарешті!

Я обернувся до нього і сказав:

— Ходіть за мною, сер.

Я завів його у більярдну, де розпалив вогонь у каміні, а він сів у шкіряне крісло й узявся скидати взуття.

— Вибачте, що тут прохолодно, сер. Лікар зараз спуститься до вас.

— Дякую, дворецький. Ви добре впоралися із завданням.

Міс Кентон чекала на мене в коридорі — ми мовчки піднялися нагору. У батьковій кімнаті доктор Мередіт щось писав, а місіс Мортімер гірко плакала.

Вона так і не зняла свого фартуха, яким, вочевидь, витирала сльози, бо по всьому її лиці були масні плями — здавалося, вона з якогось гурту менестрелів. Я думав, що в кімнаті пахнутиме смертю, але через місіс Мортімер — чи радше через її фартух — там тхнуло смаженим.

Доктор Мередіт, підвівшись, сказав:

— Співчуваю, Стівенсе. У вашого батька стався важкий напад. Він недовго мучився, не хвилюйтеся. Ви б і так не змогли його врятувати.

— Дякую, сер.

— Я мушу йти. Ви подбаєте про решту?

— Так, сер. Пробачте, але внизу вашої уваги потребує один поважний пан.

— Щось критичне?

— Він дуже хотів вас побачити, сер.

Я провів містера Мередіта вниз, у більярдну, й одразу повернувся до курильні, де атмосфера пожвавішала ще більше.

Не мені, звісно, судити про те, чи достойний я місця поряд із великими дворецькими нашого покоління, як-от містером Маршаллом чи містером Лейном, хоча, зрештою, дехто — напевно, із надмірної доброти душевної — прирівнює мене до них. Буду відвертий: коли я кажу, що конференція 1923 року і особливо той пам’ятний вечір стали знаковими подіями в моїй службі, я керуюся насамперед власними скромними мірками. Та якщо ви врахуєте обставини, які тиснули на мене того вечора, то, мабуть, теж погодитеся, що, незважаючи на все, я таки виявив принаймні дещицю тієї гідності, що її достойний хтось такий як містер Маршалл чи — якщо вже на те пішло — мій батько. Чому б я мав це заперечувати? Попри сумні події, які сталися того вечора, коли я згадую про нього сьогодні, мене наповнює радість.

День другий • Пообіддя

Ставок Мортімера, Дорсет

Напевно, запитання «„Великий“ дворецький — який він?» має ще один важливий вимір. Досі я не надав йому належної уваги. А це, скажу я вам, неабияк бентежить, коли йдеться про близьку до серця справу, а надто ту, якій я присвятив стільки роздумів. Мені здається, я надто поспішив, коли відкинув певні вимоги до членства у спілці Гейза. Зрозумійте мене правильно: я не маю жодного наміру відмовлятися від своїх слів про гідність та її важливий зв’язок із величчю. Однак останнім часом я розмірковував над тією іншою заявою спілки: про те, що «кандидат мусить працювати у знатному домі». Як і раніше, я вважаю, що таким висловлюванням спілка демонструє нерозважливу пиху. Втім, мені здається, що найбільший спротив тут викликає не саме твердження, а застаріле розуміння того, що таке «знатний дім». Справді, добре поміркувавши, я погоджуюся, що «праця у знатному домі» таки є запорукою величі — за умови, що слово «знатний» тут має глибше значення, ніж йому надає спілка Гейза.

Коли порівняти моє розуміння вислову «знатний дім» із тим, що вкладає в нього спілка, відразу виявиться суттєва різниця між цінностями сучасного покоління дворецьких і цінностями покоління попереднього. Цими словами я не просто звертаю увагу на те, що наше покоління не так зверхньо розмежовує господарів-дворян і господарів-«комерсантів». Я хочу сказати — і думаю, моє зауваження цілком справедливе, — що ми були великими ідеалістами. Якщо наші попередники переймалися тим, чи титулований господар і чи належить він до давнього роду, нас хвилювала моральність нашого працедавця. І тут не йдеться про поведінку господаря. Я маю на увазі, що ми — на відміну від попереднього покоління, для якого це було б чимось незвичним, — прагнули служити джентльменам, котрі, так би мовити, сприяли поступу людства. Скажімо, прислуговувати містерові Джорджу Кеттериджу, який — попри усю скромність своїх починань — зробив беззаперечний внесок у добробут імперії, вважалося набагато достойнішим, аніж джентльмену, який, хоч і аристократичного роду, збавляв час у клубах і на полях для гольфу.

Насправді з нагальними проблемами боролося чимало джентльменів з найблагородніших родин, тому спершу могло здатися, що наше покоління мало чим відрізнялося від своїх попередників. Але можу запевнити вас, що наші переконання кардинально відрізнялися, і це виявлялося не тільки в переліку тем, які обговорювали між собою дворецькі, а й у тому, як найздібніші представники нашого покоління обирали собі місце праці. Рішення залежали не просто від оплати, підлеглого персоналу чи іменитості родини — на мою думку, буде цілком справедливо, коли я скажу, що престиж того чи того дому праці найдужче залежав від моральних чеснот господаря.

Щоб якнайвдаліше підкреслити різницю між поколіннями, спробую висловитись образно. Дворецькі, які належали до покоління мого батька, сприймали світ як драбину: на верхівці — маєтки королівської родини, герцогів і лордів із найдавніших родів, на кілька сходинок нижче — «скоробагатьки», і так аж донизу, де ієрархію визначали тільки гроші або, навпаки, безгрошів’я. Честолюбні дворецькі силкувалися вибратися драбиною якомога вище, і загалом що далі вони піднімалися, то більший здобували престиж. Саме такими цінностями, звісно ж, керувалася спілка Гейза, висловлюючись про «знатні маєтки»; і те, що вона аж до 1929 року впевнено оприлюднювала такі заяви, зайвий раз засвідчує, що наше суспільство наближалося до неминучого занепаду — дивно, що той не настав іще раніше. Бо на ту пору схожі критерії аж ніяк не пасували достойникам, що стали наймайстернішими представниками нашого фаху. Адже наше покоління — і я навряд чи помилюся, коли це скажу, — сприймало світ не як драбину, а як колесо. Зараз поясню докладніше.

Мені здається, наше покоління першим розпізнало те, що пройшло повз увагу попередників: історичні рішення ухвалюють не в державних палатах і не впродовж кількаденних міжнародних конференцій під пильним оком громадськості та преси. У цій країні проводять дискусії та приймають важливі рішення в затишку, за зачиненими дверима знатних маєтків. Те, що відбувається перед громадськістю і не раз супроводжується пишними церемоніями, — переважно підсумок того, що тижнями чи місяцями тривало у чотирьох стінах. Ми сприймали світ як колесо, що обертається: в його осерді — поважні маєтки, звідки важливі рішення по «шпицях» розходяться до всіх інших: багатих і бідних, які крутяться довкола них. Кожен, хто хотів чогось досягнути, прагнув працювати якнайближче до осердя — так близько, наскільки дозволяли здібності. Бо, як я вже казав, ми були поколінням ідеалістів і для нас важило не тільки те, як добре ми виявляли свої вміння, а й те, навіщо ми це робили. Кожен із нас таїв у серці бажання внести скромну лепту у творення досконалішого світу і вважав, як фахівець своєї справи, що найпевніший спосіб цього досягнути — служити великим джентльменам, у чиїх руках перебувала доля цивілізації.

Я, звісно ж, висловлююся дуже узагальнено й охоче визнаю, що серед представників мого покоління було багато тих, які не мали терпцю до таких тонких матерій. І навпаки: я певен, що серед ровесників мого батька було чимало тих, що інтуїтивно розуміли «моральний» вимір власної праці. Та в цілому я переконаний, що мої узагальнення правдиві і що такі «ідеалістичні» мотиви, які я щойно описав, зіграли велику роль у моїй службі. На початках я доволі швидко змінював господарів — усвідомлюючи, що служба в їхніх маєтках не довго приноситиме мені задоволення, — аж поки врешті доля не подарувала мені нагоду служити лордові Дарлінґтону.

Цікаво, що досі я ніколи не замислювався про це так. Коли ми з містером Ґремом та іншими годинами обговорювали природу величі біля каміна в службовій кімнаті, то жодного разу не звернули уваги на такий вимір цього питання. І хоч я не зміню жодного слова з тих, що досі сказав про ознаки величі, мушу визнати: мають рацію ті, які кажуть, що хай навіть дворецький досконало володіє цією прикметою, та якщо він не знайшов належного об’єкта для своїх звершень, колеги навряд чи вважатимуть його великим. Скажімо, містер Маршалл чи містер Лейн служили джентльменам з бездоганними моральними якостями — лордові Вейкелінґу, лордові Кемберлі, серу Леонардові Ґрею, — і майже не маю сумнівів, що вони ніколи б не запропонували своїх талантів джентльменам нижчого ґатунку. І справді: що більше про це думаєш, то очевиднішим це здається: зв’язок із по-справжньому знатним домом — таки необхідна умова величі. Великий дворецький, без сумніву, може з гордістю розповісти, скільки років присвятив службі і як скористав зі своїх талантів, прислуговуючи великому джентльменові, а через нього — цілому людству.

Як я вже згадував, за весь час я ніколи не думав про це в такому світлі, але, мабуть, мандрівки спонукають людину поглянути на нібито давно й ретельно обмірковані теми під новим, незвичним кутом. Крім того, до роздумів мене, безперечно, підштовхнула невеличка подія, що трапилася десь годину тому, — чесно кажучи, вона мене дещо збентежила.

Насолодившись ранковою їздою у прегарну погоду й усмак пообідавши у придорожньому готелі, я прибув у Дорсет. Саме тоді я відчув, що з двигуна автівки тхне смаленим. Думка про те, що я завдав шкоди господаревому «форду», неабияк мене стривожила, і я швидко загальмував.

Автівка зупинилася на вузькій дорозі, обабіч якої росли дерева й кущі, заступаючи довколишній краєвид. Що там попереду, я теж не бачив, бо за якихось двадцять ярдів дорога різко повертала вбік. Я зрозумів, що не можу стояти на місці, а то ще з-за рогу виїде зустрічна автівка й зіткнеться з «фордом» господаря. Отож я знову завів двигун і відчув деяку полегшу, бо сморід здавався вже не таким сильним, як раніше.

Найрозумніше було б пошукати майстерню чи бодай великий маєток, де мав би бути шофер, який міг визначити, у чому справа. Проте дорога із зарослими узбіччями ще довго петляла, затуляючи від мене околиці. Я проминув кілька брам, за якими, мабуть, починалися під’їзні алеї, проте самих будинків не побачив. Я проїхав ще з півмилі — бентежний запах щомиті гострішав, — аж урешті виїхав на ділянку відкритої дороги. Попереду ліворуч від мене височів вікторіанський маєток із просторим моріжком і алеєю для автомобілів, що колись слугувала дорогою для карет. Я під’їхав ближче і крізь відчинені двері прибудованого гаража помітив «бентлі».

Брама теж стояла відчинена, тож я заїхав на алею, вийшов з автівки й рушив до заднього входу в будинок. Двері відчинив чоловік у простому одязі, без краватки. Коли я попросив його покликати шофера, він, широко усміхнувшись, сказав, що я «зірвав джекпот з першого разу». Почувши про мій клопіт, чоловік тут же підійшов до «форда», підняв капот і, зазирнувши всередину, мовив: «Води нема, дядьку! Залийте води в радіатор». Моя халепа його, схоже, потішила, однак він повівся зі мною цілком люб’язно: повернувся до будинку й за хвилину вийшов із глечиком води та лійкою. Схилившись над двигуном і наливаючи в радіатор води, він почав зі мною дружню розмову, а почувши, що я здійснюю автомобільну мандрівку околицею, порадив відвідати місцеву принаду — один ставок за півмилі звідтіля.

За той час мені випала нагода уважніше придивитися до будинку. Високий, доволі вузький, чотири поверхи; фасад до самого даху порослий плющем. Однак щонайменше половина вікон затулені простирадлами. Я запитав про це свого знайомця, щойно той закінчив заливати воду й опустив капот.

— Шкода, дуже шкода, — відповів він. — Гарний будинок, старий. Але полковник продає його. Завеликий для нього.

Я не міг не поцікавитися, скільки робітників там працює, і не здивувався, почувши, що тільки він сам та ще кухар, який приходить щовечора. Той чоловік був, схоже, дворецьким, лакеєм, шофером і прибиральником в одній особі. Під час війни, за його словами, він служив ординарцем полковника. Вони були разом у Бельгії, коли туди ввійшли німці, а потім знову під час висадки союзників. Розповівши це, чоловік пильно подивився на мене і сказав:

— Усе ясно. Я спочатку не міг зрозуміти, що ви за один, а тепер до мене дійшло. Ви з тих дворецьких вищого класу. З великого шикарного будинку.

Я сказав, що він майже втрапив у яблучко, і він продовжив:

— Тепер мені все ясно. Не міг спочатку втямити, що ви за один, бо ви говорите як джентльмен — ну майже. Та й приїхали ви на такому старому красунчику, — він махнув рукою на «форд», — що я подумав: «Ого, а дядько не з простих». Так воно і є, дядьку. Не з простих ви. А я ніколи так не вмів. Так і не навчився. Я простий собі старий ординарець, який вже давно пішов зі служби.

Тоді він запитав мене, де я працюю, а коли я відповів, задумано схилив голову набік.

— Дарлінґтон-Голл... — пробурмотів він. — Дарлінґтон-Голл... Певно, шикарне місце, раз навіть такому дурню, як ото стоїть перед вами, звучить знайомо. Чекайте — ви що, з того самого Дарлінґтон-Голлу, де живе лорд Дарлінґтон?

— Лорд Дарлінгтон жив там до самої смерті, він помер три роки тому, — відповів я. — Тепер у маєтку мешкає містер Джон Фаррадей, джентльмен із Америки.

— То ви точно не з простих, якщо в такому місці працюєте. Небагато вас там лишилося, правда? — і додав, уже зовсім іншим тоном: — Ви що, справді служили тому лорду Дарлінґтону?

Він не зводив з мене прискіпливого погляду. Я відповів:

— О ні, мій господар — містер Джон Фаррадей, джентльмен із Америки, який придбав будинок в родини Дарлінґтонів.

— Ага, то з тим лордом Дарлінґтоном ви не знайомі... Просто цікаво, який він був. Що то за один.

Я зауважив, що вже мушу їхати далі, й увічливо подякував йому за допомогу. Зрештою, він був приязним чоловіком: допоміг мені розвернутися й виїхати через браму, а перш ніж я попрощався з ним, нахилився до мене і ще раз порадив відвідати місцевий став, повторивши вказівки про те, як туди доїхати.

— Гарне там місце, — мовив він. — Потім будете жаліти, що не поїхали. Полковник якраз там рибалить.

«Форд» знову був у доброму стані, а що для того, аби доїхати до ставка, треба було тільки трохи звернути з маршруту, я вирішив скористатися порадою ординарця. Його вказівки видавалися доволі зрозумілими, та, з’їхавши з головної дороги, я опинився у плетиві вузьких доріг, схожих на ту, де почув тривожний запах. Густі хащі на узбіччі подекуди затуляли сонце ледь не повністю — через різкі переходи від яскравого сонячного світла до глибокого затінку боліли очі. Зрештою, роззираючись навсібіч, я таки знайшов вказівник «Ставок Мортімера» і прибув сюди трохи більше як півгодини тому.

Тепер я у великому боргу перед тим ординарцем, бо він не лише допоміг мені з автівкою, а й скерував мене до чарівної місцини, яку б я нізащо не відшукав сам. Ставок невеликий — десь із чверть милі довкруж, так що, ступивши на будь-який виступ, бачиш його увесь.

Тут панує атмосфера цілковитого спокою. Дерева, посаджені довкола ставу, ростуть близько до води, створюючи на березі приємний затінок, а водну гладінь і застигле на ній відображення неба порушують хіба купки очерету. Моє взуття не дозволяє мені прогулятися навколо ставу — навіть звідти, де я сиджу, видно, що стежка пірнає у глибоке багно, — але мушу сказати, що ця місцина така дивовижна, що, приїхавши сюди, я відчув неабияку спокусу обійти її всю. І тільки думка про ймовірну катастрофу, що нею може закінчитися така виправа, і про шкоду, яку я завдав би своєму дорожньому костюму, переконала мене вдовольнитися посиденьками на лавці.

Так я і вчинив, спостерігаючи за досягненнями рибалок, що спокійно сиділи з вудками то тут, то там коло ставу. Їх тут добрий десяток, однак через різкий контраст світла й тіней, що його утворюють повислі над водою гілки, я не міг добре їх роздивитися й мусив облишити свою невеличку розвагу — спробувати вгадати, котрий із рибалок той полковник, у чиєму домі мені надали цінну допомогу.

Супокій, що панує в цій місцині, спонукав мене ретельніше обміркувати те, що спало мені на гадку за останні півгодини. Якби не цей затишок, я б навряд чи далі розважав над своєю поведінкою під час зустрічі з ординарцем. Тобто не думав би, чому я справив таке враження, начебто ніколи не служив у лорда Дарлінґтона. Адже так воно, без сумніву, і було. Він запитав: «Ви що, справді служили тому лорду Дарлінґтону?» — а я дав відповідь, що могла означати лиш те, що я йому не служив. Може, тієї миті я піддався на якусь безглузду примху, але це навряд чи переконливе пояснення такої дивної поведінки. Хай там як, а мушу визнати, що той випадок із ординарцем не заскочив мене зненацька: тут точно є певний зв’язок — який саме, я не знаю — із тим, що трапилося кілька місяців тому під час візиту Вейкфілдів.

Містер і місіс Вейкфілд — подружжя американців, які ось уже двадцять років мешкають в Англії (якщо не помиляюсь, у Кенті). Вони з містером Фаррадеєм мають кілька спільних знайомих у Бостоні й тому одного дня прибули з коротким візитом у Дарлінґтон-Голл — залишилися на обід і перед чаюванням поїхали. Це сталося за якихось кілька тижнів по тому, як містер Фаррадей оселився в маєтку, про час, коли він не міг натішитися своєю покупкою і влаштував гостям аж надміру детальну екскурсію будинком — зокрема кімнатами, де все було затулено простирадлами. Втім, містерові й місіс Вейкфілд не менше за містера Фаррадея кортіло оглянути маєток, і я, займаючись своїми обов’язками, раз по раз чув усякі американські вигуки захоплення, що лунали з тієї чи тієї частини будинку, де опинялися гості. Містер Фаррадей почав показувати будинок з горішнього поверху й допоки провів гостей униз, щоб ті помилувалися розкішними долішніми кімнатами, піднесеного настрою не втратив, а захоплено демонстрував деталі на карнизах і віконних рамах, красномовно описуючи, «чим англійські лорди колись займалися» в кожній кімнаті. Я, звичайно ж, навмисно не підслуховував, але суть сказаного мимоволі почув і здивувався, що в господаря такі глибокі знання, які, попри дрібні неточності, виказували його щире захоплення англійськими манерами. Крім того, було помітно, що гості — особливо місіс Вейкфілд — і самі добре зналися на традиціях нашої країни, а з їхніх численних зауваг ставало зрозуміло, що й вони володіють доволі розкішним англійським маєтком.

На певному етапі екскурсії — я йшов коридором, гадаючи, що товариство вийшло надвір оглянути довколишню територію, — я побачив, що місіс Вейкфілд залишилася позаду чоловіків і пильно розглядала кам’яну арку, що обрамлювала прохід до їдальні. Коли я проминув її, пробурмотівши: «Пробачте, мем», — вона обернулась і сказала:

— О, Стівенсе, може, ви мені підкажете. Ця арка виглядає так, ніби це сімнадцяте століття, але хіба її не встановили тут недавно? Може, за часів лорда Дарлінґтона?

— Цілком можливо, мем.

— Дуже гарна. Але, напевно, це просто копія під старовину, зроблена кілька років тому. Правда?

— Я не впевнений, мем, але це, звісно, можливо.

А тоді місіс Вейкфілд, стишивши голос, запитала:

— Скажіть-но мені, Стівенсе, а який той лорд Дарлінґтон був із себе? Ви ж начебто на нього працювали.

— Ні, мем, не працював.

— Он як, а я думала, що працювали. Цікаво, чому мені так здавалося...

Місіс Вейкфілд обернулася до арки й, поклавши на неї долоню, мовила:

— Тоді невідомо, так це чи не так. Але вона все одно схожа мені на копію. Дуже майстерно виконану, але все ж копію.

Та розмова дуже швидко вилетіла мені з голови, але коли після від’їзду Вейкфілдів я приніс містерові Фаррадею пообідній чай у вітальню, то помітив, що він досить стурбований. Трохи помовчавши, він сказав:

— Знаєш, Стівенсе, а цей будинок вразив місіс Вейкфілд не так сильно, як я сподівався.

— Ви так вважаєте, сер?

— По-моєму, вона подумала, що я вигадую небилиці про історію цього місця. Про всі ті речі, яким уже багато століть.

— Справді, сер?

— Цілий час повторювала: це «копія», се «копія». Вона навіть подумала, що й ти, Стівенсе, — «копія».

— Справді, сер?

— Справді, Стівенсе! Я сказав їй, що ти справжній. Справжній старий англійський дворецький. І що ти прожив у цьому домі тридцять років і служив справжньому англійському лордові. Але місіс Вейкфілд чомусь мені заперечила. І то дуже самовпевнено.

— Ви так гадаєте, сер?

— Місіс Вейкфілд, Стівенсе, була переконана, що ти ні дня тут не працював, поки я тебе не найняв. І взагалі вона сказала, що почула таке від тебе. Можеш собі уявити, яким дурнем я почувався!

— Дуже прикро таке чути, сер.

— Послухай, Стівенсе, це ж справжній давній англійський маєток, правда? Я ж за нього стільки заплатив... А ти — справжній старомодний англійський дворецький, а не просто кельнер, який вдає із себе такого. Ти ж не підробка, правда? Я ж дійсно отримав те, чого хотів?

— Насмілюся сказати, що отримали, сер.

— Тоді можеш пояснити мені, про що торочила місіс Вейкфілд? Бо для мене то велика загадка.

— Цілком можливо, що я змалював пані дещо оманливу картину своєї служби, сер. Прошу пробачення за незручність, яку я спричинив.

— О так, незручність ти спричинив, ще й яку! Тепер вони мають мене за хвалька і брехуна. Але стривай: що ти маєш на увазі — «дещо оманливу картину»?

— Мені дуже прикро, сер. Я й не думав, що поставлю вас у таке незручне становище.

— Але Стівенсе, якого дідька ти розказав їй байку?

Поміркувавши якийсь час над його запитанням, я відповів:

— Мені дуже прикро, сер. Але це пов’язано з тутешніми звичаями.

— Про що ти взагалі говориш, чоловіче?

— Я хотів сказати, сер, що в Англії не прийнято обговорювати колишніх господарів.

— Добре, Стівенсе, я розумію, що ти не хочеш розповідати якихось секретів із минулого. Але нащо заперечувати, що ти працював іще на когось, окрім мене?

— Воно й справді звучить трохи незрозуміло, коли так висловитися, сер. Але колись від персоналу вимагали справляти таке враження. Дозвольте порівняти це з одним звичаєм, що стосується шлюбу. Якщо в товаристві була присутня розлучена пані у супроводі свого другого чоловіка, згадувати про її перший шлюб вважалося непристойним. Такий самий звичай панує і в нашому колі, сер.

— Шкода, що я раніше про нього не чув, — сказав господар, відхилившись на спинку стільця. — Бо через це я виглядав повним телепнем.

Я розумів, що моє пояснення — в якому, звісно ж, була дещиця правди, — на превеликий жаль, нікуди не годилося. Та коли в голові роїться стільки думок, важко присвятити такій дрібниці багато уваги, тож я, цілком природно, забув на якийсь час про той епізод. Але тепер, згадуючи про нього в затишку біля ставка, я більше не сумніваюся, що моя поведінка з місіс Вейкфілд має очевидний зв’язок із тим, що відбулося сьогодні по обіді.

У наш час є багато охочих наговорити всіляких нісенітниць про лорда Дарлінґтона, і, можливо, у вас склалося враження, що я ніяковію або соромлюся через свої стосунки з його світлістю і що саме в цьому — причина моєї поведінки. Дозвольте відразу ж заперечити, що ніщо не може бути таким далеким від правди. Більшість того, що тепер говорять про його світлість, — повне безглуздя, зумовлене цілковитим незнанням фактів. Мабуть, мою дивну поведінку дуже легко витлумачити як небажання зайвий раз слухати дурниці про його світлість: мовляв, я в обох випадках вирішив вдатися до невинної брехні лишень для того, щоб не втрапити у неприємну ситуацію. Справді, що більше я про це міркую, то прийнятнішим мені видається таке пояснення, бо тепер мене дійсно дужче за все дратують побрехеньки, що їх переповідають знову і знову. Скажу тільки, що лорд Дарлінґтон був джентльменом високих моральних стандартів — таких високих, що біля них особи, які торочать нісенітниці про нього, здаватимуться карликами, — і можу поручитися, що він залишався ним до останнього. Важко уявити відвертішу брехню, аніж те, начебто я шкодую, що працював у такого джентльмена. Ви, без сумніву, розумієте, що служити його світлості в Дарлінґтон-Голлі в ті роки означало наблизитися до осердя колеса, що обертає світ, — і то так близько, як тільки можна було мріяти. Я присвятив лордові Дарлінґтону тридцять п’ять років служби — і коли скажу, що весь той час «працював у знатному домі», то навряд чи мої слова будуть безпідставні. Озираючись на свою кар’єру, я відчуваю велике задоволення від того, чого зумів досягнути, і тепер я надзвичайно гордий і вдячний за те, що мені випала така честь.

День третій • Ранок

Тонтон. Сомерсет

Учора я заночував у готелі «Карета й коні» біля самого містечка Тонтон, що в Сомерсеті. З вікна моєї автівки ця садиба із солом’яним дахом, що купалася на узбіччі у променях призахідного сонця, здавалася дуже привабливою. Господар провів мене дерев’яними сходами нагору до невеликої кімнатки — скромно вмебльованої, але цілком пристойної. Коли він поцікавився, чи я вечеряв, я попросив його принести мені сендвіч, який виявився бездоганним вибором на вечір. Та коли за вікном запала темрява, у кімнаті стало гнітюче і я зрештою вирішив спуститися до бару та скуштувати місцевого сидру.

Біля шинквасу зібралося п’ятеро чи шестеро відвідувачів — їхня зовнішність свідчила про те, що ці люди працюють на землі. Замовивши в господаря кухоль сидру, я вмостився за столом трохи далі від них, маючи намір перепочити й зібратися з думками. Та невдовзі стало очевидно, що моя присутність бентежить місцевих, які, здається, відчули потребу виявити гостинність. Як тільки у їхній розмові наставала пауза, хтось із них кидав погляд у мій бік, так наче хотів підійти до мене, та все ніяк не наважувався. Урешті-решт один із тих чоловіків, підвищивши голос, сказав:

— Бачу, ви тут ночувати зібралися, сер.

Коли я підтвердив, що це справді так, він похитав головою і зауважив:

— Вам тут навряд чи вийде виспатися, сер. Хіба будете слухати, як старий Боб, — він кивнув у бік господаря, — тарабанить тут цілу ніч, а потім його жінка репетує на нього з самого ранку.

Господар намагався йому заперечити, а весь гурт тим часом аж заходився від сміху.

— Це справді так? — запитав я. І в цю мить мені сяйнув здогад — та сама, що останнім часом багато разів спадала мені на думку у присутності містера Фаррадея: від мене хотіли почути якийсь дотеп. І справді — місцеві чемно мовчали, дожидаючись, що я скажу далі. Я задіяв усю фантазію і зрештою промовив:

— Тутешній різновид кукурікання, я так розумію.

Мовчанка тривала ще якийсь час — напевно, вони думали, що я продовжу свої міркування. Але, помітивши радісну гримасу на моєму лиці, вони збентежено загиготіли. Після цього повернулися до своєї балачки, а я більше не промовив до них ані слова, тільки трохи пізніше побажав доброї ночі.

Я був досить задоволений власним дотепом у той момент, коли він спав мені на думку, і, чесно кажучи, трохи засмутився, що його належно не сприйняли. А найдужче мене засмутило те, що впродовж останніх місяців я присвячував багато часу й зусиль, аби вдосконалити свої здібності в тій царині. Я намагався поповнити фаховий арсенал умінням приязно балакати, щоб виправдати сподівання містера Фаррадея.

Останнім часом, як тільки випадала вільна хвилина — наприклад, коли містер Фаррадей ішов кудись увечері, — я взяв собі за звичку слухати радіо у своїй кімнаті. Одна з програм, які я слухаю, називається «Двічі на тиждень або частіше», хоча виходить насправді тричі на тиждень. Двоє ведучих обмінюються жартівливими коментарями на різні теми, про які йдеться в листах від слухачів. Я уважно слухаю цю програму, бо дотепи, які в ній звучать, завжди зі смаком і, як на мене, цілком відповідають тону тих добродушних балачок, що їх він мене сподівається містер Фаррадей. Узявши приклад із ведучих, я навіть вигадав невеличку вправу, яку стараюся виконувати бодай раз на день: як тільки настає якийсь дивний момент, я намагаюся сформулювати три дотепи про те, що мене в ту мить безпосереднього оточує. Або — як варіант тієї самої вправи — вигадати три дотепи на основі подій, що трапилися за останню годину.

Мабуть, ви розумієте, чому я так засмутився через учорашній невдалий жарт. Спершу я подумав, що причина мого скромного успіху в тому, що я не висловився достатньо чітко. Однак потім, повернувшись до своєї кімнати, я припустив, що міг образити тих людей. Адже вони могли подумати, що я натякаю, нібито господарева дружина схожа на півня, — але я і близько не мав такого наміру. Я намагався заснути, але ця думка не давала мені спокою і я вирішив, що вранці попрошу господаря мені вибачити. Та він, як мені здалося, був у цілком веселому настрої, коли приніс мені сніданок, тож я вирішив дати собі спокій.

Проте цей незначний епізод яскраво демонструє, які небезпеки приховують у собі різні дотепи. Перш ніж пожартувати, варто сповна оцінити всі ймовірні наслідки свого жарту, але на це завжди бракує часу, тож якщо ви не володієте потрібним умінням і досвідом, то ризикуєте бовкнути щось непристойне. З часом, як слід повправлявшись, я стану майстерно жартувати — сумніватися немає жодної підстави, але з цим пов’язані такі ризики, що я вирішив принаймні деякий час не виконувати цього обов’язку у присутності містера Фаррадея, допоки не здобуду більше практики.

Хай там як, а мушу з прикрістю повідомити, що те, про що вчора ввечері мене застерігали в дотепній формі місцеві — начебто я не зможу виспатися через шум унизу, — таки справдилося. Дружина господаря хоч і не кричала, та все ж теревенила безперестанку — до пізньої ночі, поки вони з чоловіком поралися по господарству, а тоді знову рано-вранці. Втім, я охоче пробачив цьому подружжю, бо видно було, що вони звиклі до важкої праці, а той галас, звісно ж, це підтверджував. Та й, крім того, не варто забувати про мій злощасний дотеп. Отож я у жоден спосіб не виказав того, що вночі погано спав, а подякував господареві й вирушив на прогулянку ярмарковим містечком.

Мабуть, мені вартувало заночувати тут, у закладі, де я зараз сиджу, попиваючи смачний ранковий чай. Адже на вуличній табличці написано не тільки «Чай, закуски і тістечка», а й «Чисті, тихі, затишні кімнати». Той заклад — на головній вулиці Тонтона, майже коло самої ринкової площі, у трохи осілому будинку з важкими дерев’яними балками на фасаді. Я сиджу у просторій залі, оббитій дубовими панелями, у якій вдосталь столиків, аби два десятки гостей почувалися вільно. За вітриною, де лежать розмаїті тістечка та інші ласощі, відвідувачів обслуговують двоє веселих дівчат. Словом, чудова місцина, аби скуштувати вранішнього чаю, але чомусь дуже мало мешканців Тонтона бажають сюди завітати. Наразі мені складають компанію лише дві літні пані, які сидять під протилежною стіною, і якийсь чоловік — може, колишній фермер — за столиком біля великого заскленого виступу. Я не можу добре його роздивитися, бо яскраве ранкове сонце перетворило його на силует. Та я бачу, що він читає газету, раз у раз піднімаючи голову, щоб подивитися на перехожих за вікном. Я спершу подумав, що він на когось чекає, та, здається, він просто хоче не проминути нікого зі знайомих, якщо ті пройдуть повз.

Сам я примостився майже в кінці зали, та навіть звідси виразно бачу залиту сонцем вулицю, а на протилежному хіднику — дороговказ, на якому позначено кілька поблизьких місць. Одне з них — село Марсден. Можливо, ця назва — Марсден — видасться вам знайомою, як видалася вчора мені, коли я побачив її в дорожньому атласі. Відверто кажучи, я навіть відчув спокусу трохи відхилитися від запланованого маршруту, аби побачити те село. Марсден, що у графстві Сомерсет, — саме те місце, де колись була компанія «Ґіффен енд Ко», і саме до Марсдена слід було надсилати замовлення на фірмові темні бруски поліролю, щоб потім їх «подрібнити, змішати з воском і накладати руками». Певний час поліроль для срібла від «Ґіффен енд Ко» вважався найкращим, і лише поява на ринку нових хімічних речовин незадовго до війни знизила попит на цей неймовірний продукт.

Наскільки я пригадую, поліроль Ґіффена з’явився на початку двадцятих, і багато хто вбачає зв’язок між його появою і зміною пріоритетів серед представників нашого фаху — зміною, завдяки якій полірування набуло особливого значення, що його має донині. Як і низка інших важливих подій того часу, ця теж була пов’язана зі зміною поколінь: саме в ті роки «досягнуло зрілості» наше покоління дворецьких, а його представники — як-от містер Маршалл — відіграли чільну роль у тому, що полірування срібла стало настільки важливим. Я, звісно, не маю на увазі, що полірування срібла — а надто столового — раніше вважалося другорядним обов’язком. Але не помилюся, коли скажу, що багато дворецьких — зокрема сучасників мого батька — не вважали це заняття головним: у ті часи дворецькі лиш інколи безпосередньо наглядали за поліруванням срібла, віддаючи цю справу в руки своїх помічників. Вважається, що містер Маршалл першим усвідомив, наскільки важливе срібло: жоден інший предмет у домі не буває об’єктом такої пильної уваги гостей, як столове срібло під час вечері, а отже, саме його можна назвати публічним виявом стандартів, що їх дотримуються в маєтку. І якраз містер Маршалл уперше приголомшив леді та джентльменів, які навідалися до будинку Шарлевіллів, коли сервірував стіл сріблом, наполірованим до небаченого доти блиску. Немає нічого дивного, що зовсім скоро під тиском господарів дворецькі по цілій країні зосередили свої сили на поліруванні срібла. Пригадую, що тоді де не взялися дворецькі, кожен з яких запевняв, начебто винайшов спосіб перевершити містера Маршалла, — і способи ці вони старанно тримали в таємниці, наче французькі шеф-кухарі, які стережуть свої рецепти. Однак тепер — як і тоді — я не сумніваюся, що вигадливі й загадкові методи, до яких вдавалися такі особи як містер Джек Нейборс, практично не впливали на результат. У моєму випадку формула була проста: добротний поліроль і пильний нагляд. Усі досвідчені дворецькі замовляли поліроль Ґіффена, а якщо його застосовувати правильно, можна не хвилюватися, що ваше срібло виблискуватиме не так, як у сусіда.

З радістю згадую численні оказії, коли срібло в Дарлінґтон-Голлі справляло приємне враження на гостей. Наприклад, одного разу леді Астор зауважила, що наше срібло «просто неперевершене» — щоправда, прозвучало це не зовсім доброзичливо. Ще пам’ятаю, як містер Джордж Бернард Шоу, славетний драматург, уважно розглядав покладену перед ним десертну ложку: підніс її до світла й порівнював її поверхню з поверхнею сусідньої тарілки, забувши на мить, що перебуває серед товариства. Та з найбільшою приємністю пригадую той вечір, коли до маєтку із суворо конфіденційним візитом завітала одна дуже поважна персона — член уряду, який невдовзі став міністром закордонних справ. Зрештою, результати цих візитів добре задокументовані, тому я не бачу причини замовчувати, що мова йде про лорда Галіфакса.

Як виявилося, той візит був першим із цілої низки «неофіційних» зустрічей лорда Галіфакса й тодішнього німецького посла гера Ріббентропа. Того вечора лорд Галіфакс прибув дуже насторожений. Щойно переступивши поріг, відразу сказав: «Чесно, Дарлінґтоне, не знаю, що ви мені тут наготували. Я точно про це пошкодую».

Гер Ріббентроп мав прибути не раніш як за годину, тож його світлість запропонував гостеві оглянути маєток — ця стратегія заспокоїла свого часу не одного схвильованого відвідувача. Займаючись своїми справами, я певний час тільки й чув, як лорд Галіфакс у різних кімнатах нарікав на зустріч, що на нього чекала, а лорд Дарлінґтон даремно намагався його втішити. Аж раптом лорд Галіфакс вигукнув: «Ох, Дарлінгтоне, а яке срібло в цьому домі — приємно глянути!». Я, звісно ж, дуже зрадів, коли це почув, але справді радісним підсумком того епізоду стало те, що трапилося за два чи три дні, коли лорд Дарлінгтон мовив: «До речі, Стівенсе, недавно лорда Галіфакса неабияк вразило наше срібло. Йому аж настрій поліпшився». Я чітко пригадую, що його світлість висловився саме так, отож можу сміливо сказати, що стан срібла — то був скромний, але важливий внесок у налагодження взаємин між лордом Галіфаксом і гером Ріббентропом того вечора.

На цьому етапі варто сказати кілька слів про гера Ріббентропа. Сьогодні, звісно, усі вважають, що він був шахраєм: що Гітлер з самого початку планував якомога довше обманювати Англію, приховуючи свої наміри, а гер Ріббентроп мав тільки одне завдання в цій країні — підлаштувати той обман. Як я щойно сказав, це загальноприйнята думка, і я не маю наміру з нею сперечатися. Та все ж трохи дратує, коли чуєш, як тепер люди говорять так, ніби тоді ні секунди не довіряли герові Ріббентропу — так наче тільки лорд Дарлінґтон вірив, що він достойний джентльмен, і підтримував з ним робочі стосунки. Відверто кажучи, у тридцятих гер Ріббентроп був шанованим, навіть бажаним гостем у найзнаменитіших маєтках. Пригадую, що у 1936-1937 роках усі слуги, які приїжджали до нас, тільки й говорили про «німецького посла», і зі сказаного випливало, що чимало знатних леді та джентльменів у цій країні були ним зачаровані. Тому тепер, як я вже казав, дратує, коли чуєш, як ті самі люди розповідають про ті часи, а надто як вони висловлюються про його світлість. Якби ви побачили тогочасні списки їхніх гостей, то відразу б зрозуміли, які ті особи лицемірні, бо гер Ріббентроп не просто вечеряв за їхніми столами, а й часто сидів на чільному місці як почесний гість.

А потім ті самі особи стверджують, нібито лорд Дарлінґтон зробив невідомо що, прийнявши гостинні запрошення нацистів під час кількох поїздок до Німеччини. Думаю, вони б відразу позамовкали, коли б «Таймс» надрукував бодай один зі списків гостей, які відвідували бенкети, що їх влаштовували німці в Нюрнбергу. Річ у тім, що з гостинності німецьких очільників користали найповажніші, найшанованіші англійські леді та джентльмени, і я — як свідок — можу поручитися, що більшість із цих осіб поверталися захоплені і вдячні господарям. Той, хто натякає, нібито лорд Дарлінгтон підтримував таємний зв’язок із загальновідомим ворогом, просто забуває — задля власної вигоди — справжні обставини тих часів.

Мушу також визнати: заяви про те, що, мовляв, лорд Дарлінґтон був антисемітом і підтримував тісні зв’язки з такими організаціями як Британський союз фашистів, — це безсоромні нісенітниці. Таке вигадують тільки ті, хто уявлення не має, яким джентльменом був його світлість. Лорд Дарлінґтон терпіти не міг антисемітизму. Я кілька разів чув, з якою огидою він критикував антисемітські висловлювання. А звинувачення в тому, що його світлість начебто не пускав на поріг євреїв чи забороняв наймати єврейських слуг — це повне безглуздя; був, правда, один дріб’язковий епізод у тридцятих, з якого роздули невідомо що. А стосовно Британського союзу фашистів, можу сказати тільки те, що будь-які спроби знайти зв’язок між його світлістю й тими людьми — просто сміховинні. Сер Освальд Мослі — джентльмен, який очолював «чорносорочечників» — гостював у Дарлінґтон-Голлі разів три, не більше, і то ці візити відбулися ще до того, як його організація виказала свою справжню сутність. Як тільки її мерзенні наміри стали очевидні — і, відверто кажучи, його світлість розпізнав їх швидше за інших, — лорд Дарлінґтон обірвав усякі стосунки з тими людьми.

Хай там що, а згадані організації ніяк не стосувалися політичного життя в цій країні. Лорд Дарлінгтон, як ви згодом зрозумієте, належав до тих джентльменів, які переймаються тільки справді важливими питаннями, і особи, що їх він збирав за своїм столом, були дуже далекі від огидних маргіналів. Особи ці — політики, дипломати, військові, представники духівництва — не тільки були глибоко шанованими людьми, а й по-справжньому впливали на британське життя. Серед них, звісно ж, були і євреї — і цього досить, аби довести, наскільки безглузді закиди на адресу його світлості.

Але я відступив від теми. Я розповідав про срібло і про те, як приємно воно вразило лорда Галіфакса того вечора, коли він мав зустрітися у Дарлінгтон-Голлі з гером Ріббентропом. Хочу відразу наголосити, що я в жодному разі не хотів сказати, нібито вечір, який спочатку міг обернутися для мого господаря повним розчаруванням, закінчився тріумфом лише завдяки начищеному сріблу. Проте лорд Дарлінґтон сам сказав, що срібло бодай на дещицю, та все ж підняло гостеві настрій, тому, мабуть, недарма я згадую той випадок із гордістю.

Деякі представники нашого фаху вважають, що нема значення, на кого працювати, і що ідеалізм, який панує серед нашого покоління — віра в те, що ми, дворецькі, маємо служити великим джентльменам, які сприяють поступу людства, — це тільки пишномовні балачки, ніяк не пов’язані з реальністю. Такі скептично налаштовані особи, безперечно, виявляються найбільшими посередностями в нашому професійному колі. Вони розуміють, що їм бракує здібностей, аби досягнути найвищого щабля, і тому стараються стягнути до свого рівня якомога більше колег. Їхні думки навряд чи варто сприймати серйозно. Однак усе одно приємно, коли можеш назвати випадки у своїй кар’єрі, які свідчать про те, наскільки ці люди помиляються. Дворецький, звісно, мусить повсякчас старанно служити господареві, і службу цю не можна звести до переліку конкретних випадків на зразок того епізоду з лордом Галіфаксом. Але саме такі випадки, як на мене, підкреслюють беззаперечний факт: мені пощастило сповнювати професійні обов’язки в гущі непересічних подій. Тож я, мабуть, маю повне право відчувати задоволення, що його ніколи не пізнають ті, які служать посереднім господарям, — задоволення від того, що можу впевнено сказати: мої зусилля таки мали вплив — бодай і скромний — на хід історії.

Утім, не варто весь час озиратися на минуле. Адже переді мною ще багато років служби. А містер Фаррадей не тільки чудовий господар — він джентльмен з Америки, якому я зобов’язаний продемонструвати все, чим славляться британські дворецькі. Тому вкрай важливо зосередитися на теперішньому й пильнувати, щоб не втрапити в пастку самовдоволення, викликаного колишніми успіхами. Бо, мушу визнати, останні кілька місяців у Дарлінґтон-Голлі справи йдуть не так уже й бездоганно. Нещодавно на поверхню виринуло кілька дрібних огріхів, зокрема квітнева оказія зі сріблом. На щастя, того дня містер Фаррадей не приймав гостей, але мені той випадок все одно завдав великого сорому.

Це сталося вранці за сніданком, і містер Фаррадей — чи то з доброти сердечної, чи через те, що він американець і не зрозумів масштабу моєї помилки, — не сказав мені про це ні слова. Сівши за стіл, він просто взяв виделку, глянув на неї і, провівши кінчиком пальця по зубцях, узявся читати заголовки в ранішній газеті. Він явно не замислювався про те, що робить, а я ж бо відразу помітив, що сталося, й поквапився забрати геть осоружний предмет. І через збентеження зробив це, напевно, зашвидко, бо містер Фаррадей, здригнувшись, пробурмотів: «Ох, Стівенсе...».

Я квапливо вийшов з кімнати й за мить повернувся з такою виделкою, як годиться. Рушивши до стола — і до містера Фаррадея, який сидів, з головою занурившись у газету, — я подумав, що можу тихенько покласти виделку на скатертину, аби не відривати господаря від читання. Але відразу похопився, що містер Фаррадей, цілком можливо, тільки вдає байдужість, аби мене ще дужче не соромити; і що коли я крадькома поверну виделку на місце, він подумає, наче я легковажно поставився до своєї помилки, чи, ще гірше, намагаюся її приховати. Тому я вирішив покласти виделку на стіл з певним притиском, і цим удруге потривожив господаря, бо той глянув на мене і знову пробурмотів: «Ох, Стівенсе...». Цілком природно, що помилки, які трапилися за останні кілька місяців, підточили мою самоповагу, але, з іншого боку, не варто шукати тривожнішої причини, ніж брак персоналу. Ця проблема дуже важлива, і я впевнений, що якби принаймні міс Кентон повернулася до Дарлінґтон-Голлу, такі огріхи відійшли б у минуле. Звичайно, не варто забувати, що в листі міс Кентон — якого я перечитав перед сном у своєму номері — немає нічого, що б однозначно свідчило про її намір повернутися до колишньої роботи. Чесно кажучи, через міркування професійного характеру я, найімовірніше, перебільшив натяки, які, можливо, на нього і вказували. Бо вчора здивувався, як складно виявилося знайти хоч одне речення, яке б виразно засвідчувало, що вона хоче повернутися.

Навряд чи є сенс отак міркувати над цими питаннями, коли через сорок вісім годин я зможу віч-на-віч поспілкуватися з міс Кентон. Проте, лежачи вчора в темряві й дослухаючись, як господар готелю та його дружина наводять лад на кухні, я все ж довгенько перебирав у пам’яті уривки з її листа.

День третій • Вечір

Моском, поблизу Тавістот, графство Девон

Мабуть, варто повернутися на хвилю до того, як його світлість ставився до євреїв, бо я бачу, що питання антисемітизму стало тепер досить дражливе. Насамперед дозвольте мені прояснити ту справу з начебто забороною наймати євреїв на роботу в Дарлінґтон-Голл. Це звинувачення зачіпає безпосередньо мою царину діяльності, тож я маю повне право його спростувати. За ті роки, що я працював у його світлості, серед мого персоналу було багато працівників-євреїв, і хочу наголосити, що до них ніколи не ставилися інакше, ніж до решти, тільки через їхнє походження. Не розумію, у чому причина цих безглуздих закидів — хіба що вона криється, хоч як це смішно звучить, у тих кількох не вартих уваги тижнях на початку тридцятих, коли його світлість перебував під надмірним впливом місіс Керолін Барнет.

На ту пору місіс Барнет, вдові містера Чарлза Барнета — дуже вродливій, ба навіть чарівній, як дехто сказав би, леді — було за сорок. Вона славилася гострим розумом, і в ті дні часто можна було почути, як вона змушувала того чи того вченого джентльмена пекти раків, коли розмова за вечерею заходила про важливі тогочасні питання. Улітку 1932 року вона часто гостювала в Дарлінґтон-Голлі, де збавила не одну годину разом із його світлістю за дискусіями суспільного чи політичного характеру. Пригадую, що саме місіс Барнет запрошувала його світлість на «екскурсії» найубогішими районами лондонського Іст-Енду, де вони відвідували домівки родин, які страждали від крайньої скрути. Тому не можна сказати, начебто її вплив був геть шкідливий, адже так вона спонукала лорда Дарлінґтона ще дужче перейматися долею наших убогих земляків. Утім, ні для кого не секрет, що вона належала до організації «чорносорочечників» сера Освальда Мослі, і ті короткі розмови, що їх його світлість мав із сером Освальдом, відбулися якраз того літа. У той самий час у Дарлінґтон-Голлі сталося кілька незвичних інцидентів, які, швидше за все, і заклали хитку основу для абсурдних звинувачень.

Я називаю їх «інцидентами», хоча йдеться про зовсім дріб’язкові події. До прикладу, пам’ятаю, коли за вечерею хтось згадав про одну газету, і його світлість зауважив: «О, ви маєте на увазі ту газетку з єврейською пропагандою». А через кілька днів лорд Дарлінґтон сказав, щоб я більше не давав пожертв місцевій благодійній спілці, що регулярно стукала в наші двері, бо в її комітеті були «майже самі євреї». Я запам’ятав його слова, бо вони неабияк мене здивували: раніше його світлість ніколи не виявляв ані краплі ворожості до єврейського народу.

А потім настало те пообіддя, коли лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Спершу його світлість почав розмову на загальні теми, поцікавився, чи все гаразд по господарству і так далі. А потім сказав:

— Я останнім часом багато думав, Стівенсе. Дуже багато. І дещо для себе вирішив. Не можна наймати на роботу в Дарлінґтон-Голл євреїв.

— Перепрошую, сер?

— Це на благо цього дому, Стівенсе. В інтересах наших гостей. Я добре обміркував це питання, Стівенсе, і повідомляю вам своє рішення.

— Гаразд, сер.

— Скажіть-но, Стівенсе, серед нашого персоналу вони теж є, правда? Євреї, я маю на увазі.

— Двоє наших працівників, схоже, підпадають під цю категорію, сер.

— Он як, — його світлість замовк і подивився у вікно. — Доведеться їх відпустити.

— Прошу, сер?

— Мені дуже шкода, Стівенсе, але в нас немає вибору. Я мушу дбати про безпеку й комфорт своїх гостей. Запевняю вас: я ретельно обміркував це питання. Усе задля наших інтересів.

Його рішення стосувалося двох покоївок. Мені не годилося діяти, не повідомивши про цю ситуацію міс Кентон, і я вирішив зробити це того ж вечора, зустрівшись із нею за горнятком какао в її кімнаті. Варто, мабуть, сказати кілька слів про ті наші щовечірні зустрічі. Вони, хочу наголосити, були насамперед професійного характеру, хоча, звісно, час від часу ми обговорювали і звичайні теми. Ми взяли собі за звичку отак зустрічатися з простої причини: удень ми бували такі заклопотані, що інколи минав ледь не тиждень, поки нам випадала нагода поділитися бодай найважливішим. Ми розуміли, що така ситуація може зашкодити справному виконанню наших обов’язків, і вирішили, що найпростіший спосіб цьому запобігти — щовечора спілкуватися п’ятнадцять хвилин у кімнаті міс Кентон. Кажу ще раз: ці зустрічі мали насамперед діловий характер, тобто ми ділилися своїми планами щодо майбутніх подій або говорили про те, як дає собі раду той чи той новий працівник.

Повертаючись до попередньої розповіді, зазначу, що хай там як, а мене схвилювала думка про те, як я маю повідомити міс Кентон про звільнення двох її підлеглих. Обидві працювали бездоганно і — мушу це сказати, бо останнім часом єврейське питання постало дуже гостро, — я всім єством опирався наказові їх звільнити. Але мої обов’язки в тій ситуації були доволі однозначні і я нічого б не домігся, безвідповідально демонструючи свої сумніви. Завдання було непросте, і виконати його треба було з гідністю. Тому порушивши врешті це питання наприкінці нашої вечірньої розмови, я озвучив свої наміри дуже лаконічно, а на завершення сказав:

— Я поговорю з обома покоївками у своїй комірчині завтра вранці о пів на одинадцяту. Буду щиро вдячний, міс Кентон, якщо ви пошлете їх до мене. Повідомляти чи не повідомляти їх про те, що я скажу, — це рішення залишаю винятково на ваш розсуд.

Міс Кентон нічого не відповіла. Тож я повів мову далі:

— Що ж, дякую за какао. Мені вже пора лягати спати. Завтра знову багато роботи.

Після цих слів міс Кентон нарешті озвалася:

— Я не вірю своїм вухам, містере Стівенс. Рут і Сара працюють зі мною понад шість років. Я повністю довіряю їм, а вони мені. Їхня робота бездоганна.

— Я в цьому не сумніваюся, міс Кентон. Але не можна дозволяти почуттям впливати на ваші рішення. А тепер я справді мушу побажати вам доброї ночі...

— Містере Стівенс, повірити не можу, що ви собі отак сидите й повідомляєте мені цю новину таким голосом, ніби харчі замовляєте! Ви хочете сказати, що звільняєте Рут і Сару тільки тому, що вони єврейки?