Замість крові

10. Томущоморе всеоднохворевер!

Чувак підкинув мене аж до Херсона - майже прямий борт, й відсипав сиґарет, хоч я не курив. Я трохи прохиляв пішки, протинявся кілька годин біля узбічних грушок-яблучок, від самого погляду на які зводило оскоминою щелепи, подудів блюза в губну гармошку. Тако-сяко доліз до Джанкою на вантажівці, водій якої, на щастя, не цікавився моєю персоною. Прошпацерував зашуганими запилюженими джанкойськими вуличками, й завис на засміченому вокзалі в очікуванні собаки, себто електрички. Ніколи не любив собак, але була вже глибока ніч, а ніч у Джанкої - це колодязь наглої смерті, принаймні наглих пиздюлів. Мені не було стрьомно попри те, що кожен другий людський манекен (зім’яті пики з нальотом незаможності та алкоголізму) був мусором. А ті, що не були явними мусорами у формі, являли собою дивовижну джанкойську мутацію гопніків-волонтерів на варті порядку. Жодних пригод - тільки недобрі навскісні погляди і двоє рогулів, які запропонували покурити шмалі. Одного з них звали Лоренцо (тато - дипломат, мама - італійка). Я відмовився. Мені дали спокій (чому не дали пиздюлів - не знаю). Жодних пригод у Сімферополі. Їбучий тролебус до Ялти (я показав довідку з дурки - мене пустили на шару, аби лиш відчепився). Марш брудного психопата (жартую, я мирний) повз злодійкувато відчужених охлялих кримських котів скіфської зовнішності та "знеробочений пролетаріят", що так разюче вирізняється з натовпу яскравих соковитих блядів та підтоптаних тіньовим бізнесом чуваків у шортах, з барсетками, не меншими за черево, тупими чорними окулярами на лисіючих головах (о, слава, ґлорія, масним потилицям і броньованим черепам!) До Сімеїза я попер пішки, навіть не зиркнувши на брутально курортне ялтинське море (тим більше, що від автовокзалу до нього треба добряче пиздячити переповненими глянцевим курортним москалем вулицями). Пхався до Сімеїза я довго, але цілеспрямовано й неухильно, як робот. Мене не пробирали кримські краєвиди - ніби від самого Києва я три доби невпинно пересувався у вакуумі, поверхнею чистого аркуша, порожній, мов зомбі. Ніби море для мене мало початися лише у Сімеїзі, а все, що цьому передувало, було просто абстрактним Шляхом. Хтось мене підкинув до в’їзду в місто, до автовокзалу я дочвалав сам. Маленький мій гастрономчику! Тут не змінилося нічого… Я знаю тут кожний кавальчик сміття на порепаному хіднику! Як добре жити в місті, де на хідниках - крабових клешень та стулок мідій, немов лайна! Все це хрумтить під ногами… Місто неляканих ідіотів. Остання Оселя Незґраби. Мушля мого спраглого за домашнім затишком "я". Мій чарівний казковий піонертабір. Сонячна оселя моєї безвідповідальності. Небо тремтить від торохкотіння цикад та спеки… Вірмени з гарячими балабухами та спеціями біля ринку… Випустіть нишком вночі з кліток всі кавуни та дині - нехай котяться на свободу й плодяться під кипарисами. На нижньому базарчику можна так само, як і раніше, на шару напхатися перестиглими фруктами, вигнаними під прилавки яко сміття (бачили б ви, яке сміття продається в сталіце в якості фруктів!), а в їдальні № 10 - ніштяками ("Ма-а-а-а- мо, я не хо-о-о-чу котле-е-е-е-ту! - Ну з’їж хоч салатик! - Я не хо-о-о-чу сала-а-атик! Я буду компо-о-о-тик!"). Кічок - найубогіший та найпопсовіший з усіх мною бачених. Сонячні плями на асфальті. Перукарня "Локон", ХА! Турецька кав’ярня, де тепер можна лежати на тапчані й пити каву (гіршу, ніж у Львові, але ліпшу, ніж у Києві). Сплюндрована всередині панками мечеть понад вулицею Совіцькою. Саманний бордюр уздовж дороги, де на розі паломницького шляху до пляжу, на розі у формі півмісяця, грузин торгує розливним масандрівським вином, а гіпі - фінічками. Вже років десять, як всі наглухо забули, що фінічки не продаються, нікого вже не шокує товарний вигляд бісеру й запроданська сутність ідей свободи, які виявилися звичайнісіньким пофіґізмом, цілком придатним до мімікрії. Платани й пальми в парку, що починається зі скульптурної тусівки бронзових їжачків. Льодяникова тінь Ксюші, обдовбаної тареном (чи назіпамом, чи каліпсолом, чи паркопаном, вже не згадаю), яка на "Палубі" розносить гопнікам пиво, а вночі сидить нахавана зернятками кримського дурману (або обпита молоком, хто зна) на вершині скелі Кішка, мукає на зорі й не може злізти… вдень разом з іншими піплами краде в гастрономі батони і згущонку… ввечері підробляє офіціанткою в барєвічі "Палуба", що приліпився чавунними східцями до псевдоґотично-татарської будівлі під нєпанятною, але прекрасною назвою "Вилла Ксенія" (й це - мотивація вибору місця роботи, а, може, й самого факту роботи). Привид хирлявого донецького панка-хічхайкера, який вписався до будиночка Булгакова на екскурсію, і це було його світлим прозрінням на все життя серед "Вавілону блядського", де побував уперше, як тебе не любити, Києве мій… Небачене відшкодування кондових міфів сучасній реальності: панки прибирають узбережжя від туристичного сміття! Власник "Палуби" ставить їм на шару дорогий портвейн - Ґрінпіс хворевер! На виході з "Палуби" мусори ґвинтять і зачиняють на даху відділка усіх п’ятьох ґрінпісівців (Punks not dead!) з цеберком фарби; панки спускають донеччанина на мотузці за горілкою; відпочивальники прутеніють: на даху мусарні п’ятеро панків бухають з гарла водку і фарбують дах… ті що приходять й не покидають пірнають у сни й виходять на волю ступають у повітря легко й босо прокволо до неба в подертих джинсах знімаються з якоря у лагідну прірву плечі дреди торочки зникають у хмарах від підвіконня розходиться гирло німої ріки позамежів’я кумару зворотності кайфу простору прострацій ті що з ріки виринають навічно сміються у снах поміж двох мастурбацій так просто прозоро так… праґматично показують сутність захоплення снами з яких вийшли фактично сухими воскурені діти чиказького лами нащадки огиди у Лас-Веґасі погляди з молока диму посмішки рухи ніжна розріджена плазма у їхніх кишенях обкурені духи забули про нас на вершині оргазму… Будинки, в кожному з яких хочеться зависнути до старості із перспективою погідно голодної смерті під Новий рік у засніженому курортному містечку. Я проплив центральною веною Сімеїза, не вдаючись до капілярного кровообігу серед халупок із саманної цегли, мертвих маєтків у дусі Ґауді, терас, сходів, переговорного пункту з панорамою на Всесвіт у вигляді Сімеїзької бухти - я нарешті вийшов на гірський серпантин, який круто огинає скелю Кішка. Кішка - це тотем-оберіг Сімеїза. Морський сфінкс, занадто легковажний, але достатньо загадковий, як на справжнього Сфінкса. Ідол охоронець найсинішого і найпрозорішого на всьому узбережжі моря та найпривітнішого магічного лісу з його чаклунськими закапелками гіпових стоянок, здатністю пестити й карати невтаємничених та зухвалих. Кішка - шаманська віха, завершення й початок найзагадковішого кримського міста. Розбився кишеньковий водяний годинник колючим дротом перетято межі океану… прозора стума оповила враз Кішку ввімкнувся автовідповідач надиктував перехнябленим голосом тезисні принципи філоембріоґенезу маніакально-депресивного кохання: білою крейдою Джанніс накреслила через закопчене скло прийдешнього літа слово з п’яти незамкнених літер, слово, яке прочиняє ногою броньовані двері буднів, слово НАМІР стався прийдешній день босі крила пестить хвиля літо цілує в коліно повітря напудрене пилюкою плаїв марення глибин морських прибоєм що гойдає на долоні рінь - примірюється до кидка легкого солоний регіт шумовиння слина хвилі лиже рінь поцілунок у коліно кольору фламінґо сонце стоїть на колінах поруч із колінами Джанніс в очікуванні затемнення - корони з перлів чорного диску сонця нашкрябати стулкою мідії знак Королів Наміру!… Наріжний камінь повороту з історичним написом "Панки, ХОЙ!" поповнився свіжим, наче кров: "Верните рюкзак, гады!!!" Далеко внизу лежать у воді на пласких каменях голі хайраті піпли андрогінної статі, всотують благословенну сонячну радіацію, збирають мідій, п’ють портвейн, заїдають його кавунами, зеленим краденим виноградом та пружними пипками юних гіпових грудей, занурюють найдовший, - середній, - палець між пухкими стулками у ніжний липкий слиз молюсків, за якими не треба далеко плавати й глибоко пірнати… З Лебединого Крила готується до карколомного стрибка чиясь гола фігурка, схожа на восковий вольт або пралюдську іграшку з тіста для доньки втомленого світом бога. Чувак, ти подумав про свої яйця?

Я видерся цементними сходами повз Кішку до джерельця під Платаном, стікаючи потом під нещадним полуденним сонцем й згадуючи всю рідну пісенну лайку, якої так ретельно уникав й яку так наполегливо забував протягом залипання на своїй кататонічній аскезі. Густий дух кипарисової та соснової смоли ходив у моїх легенях, немов поршень в олії. Сльози дитинства Чіка та керуаківський піт роз’їдали мені очі, - я навіть не здолав підсвідомого ритуалу споглядання моря згори. Лише пообіцяв собі, що на зворотному шляху зупинюся й повтикаю в краєвид з висоти польоту обкуреного альбатроса. У мене ніколи не було світлого буршти нового дитинства Фазіляіскандера; у мене ніколи не було світлої охайної юності Джекакеруака; у мене ніколи не буде світлої печально мудрої зрілості Леонардакоена, - все світло мого життя виявилося фальшивим сяйвом штучного смараґда, дешевого страза, сліпучою біжутерією силуваної ейфорії за межами фолу, навішаною на ґотично-похмурий кам’яний тотемічний манекен сутінкового мізантропа. Велетні та Феї померли, казкові дива відлетіли в космос. На голому Полі Розважальних міфологій лежав антропоморфний дендромутант, і над ним кружляла зграя ґрифів… Над седой равниной моря гордо реет птеродактиль, он крылом деревья валит - он привык так приземляться, это кожаная птица - ей не нужен лейкопластырь. Я тихо не вписався в суспільство, зрушував крилом стовбури й електричні стовпи незаперечних авторитетів, шинкував на тирсу всі обов’язки перед людством, посилав на хуй ближніх. І все це усього лише - буря в баяні води, мінімальна кубатура латентно-перманентного бунту заради Експерименту. Мене не цікавлять питання бібліотечної псевдовічності "хто дізнається про мене?", "хто мене пам’ятатиме?" - мене цікавить питання, чи дізнаюся про себе я сам і чи пам’ятатиму себе, якщо зграя дозволить мені стати її законним членом? Ні, не так. Ось так: на біса мені самоідентифікація, якщо я збираюся померти? Невідомо й неважливо коли. Я - ніщо. Ви - зграя, а я - оболонка, на мить засиджена Вічністю, як люстро мухами. З цієї позиції я нікому нічого не винен. Я мав повне й невід’ємне право чинити так, як чинив, робити те, що робив, діяти й не діяти так, як діяв і не діяв. Я жив, як хотів, але я не знаю, як хочу жити зараз. Як мені дожити до смерті без сяйва, без світла, без емоцій та настроїв - без СПРИЙНЯТТЯ!? Я більше не вмію сприймати й інтерпретувати, як усі нормальні люди, - я можу тільки констатувати, спливаючи повз, дрейфуючи наскрізно вперед, до крапки в умовному просторі наприкінці вашого світу, яка всмокче мене й зітре на пил небуття, перетворить на ніщо, бо крапка є Смерть. За кожною крапкою помирає речення. Страшно бути в будинку, коли він розвалюється: у міліметрі від скроні пролітають балки, зсипається цегла й потрощене шкло… Страшно через те, що не вбило одразу: тепер є час, щоб злякатися смерті. Злякатися свого небажання жити. Злякатися фізичного болю, каліцтва. Що є напівсмерть? - життя… Смерть - це щось остаточне. Життя - щось фізичне. Біологічне. У будь-якій формі страшне, безглузде. Страшно бути в епіцентрі будь- якої руйнації. Навіть якщо вискочиш неушкоджений звідтам - вартість життя так само сумнівна… Чому я не пручаюся? Чому замість мене плаче моя оболонка? Чому я ніколи не прагнув суїциду? Чому я не вмів любити Янку? О, Янко, просочена Ґамсуном, Кастанедою й давньобілоруською поезією! Які інґрадієнти, такий і продукт - натуральна поліська відьма з похмурим лицем язичницького тотема… Чому від мене втекла Леді Ві? Навіщо я трахав Расту, Ліку, Кота, Русалку, Мерилін, Доцю, Кицю, Ципу, Дзиґу, Фенікс, Алісу, Енн, Дюшу, Настю, Марго, Єву Браун, Муху, Тоху, Джанніс? Чи задовольняв я їх, чи подобалося їм зі мною? Чому я не любив їх, чому я не піклувався про них, чому для жодної не обдирав ночами конвалії на Європейській площі, жодній не розповідав на ніч казок, не пригощав морозивом, не катав у човні на Гідропарку, не водив у кіно й на каруселі? Чому я вважав своїм обов’язком і справою честі потрапляти на шару на всі сейшни, й узагалі - жити й користуватися вашим світом на шару? Чому я не зайшов до ванної, як збирався, коли там вішався Піночет? Чому я нічого не відчував, коли знайшов його повішеним? Чому я не навчився блювати? Чому я не шкодую про те, що в мене не було батька, про свій втрачений рай народного алхіміка й соціального вуайєриста? Де мій дім? Хто я? Навіщо мені все це знати?

Відповідь на всі ці запитання одна. Приблизно така: "апельсин". Або така: "сорок два". Або така: "тисяча йобаних кашалотів тобі в рот". Або: "Упс!"

Й раптом щось уривається в мені. Ніби мій внутрішній гучномовець, - брутальну смердючу пащу, яка невпинно все це проголошувала, - хтось м’яко затулив великою теплою долонею й ніжно прошепотів на вухо: "Ш-ш-ш-шш…" Склепіння велетенського Платана всмоктало мене у свій кокон, як лагідна Смерть, і змусило замовкнути. Моє Сприйняття видиралося з мого дворічної давності трупа мелодією гірського потічка, що жебонів між девонськими коренями неосяжного і незбагненного і нескінченного Дерева. Платан вивів мене у живий світ, неначе власну дитину з плідного міхура своєї крони, пронизаної розпорошеним сонячним сяйвом. Я опустився на шерхлу динозаврову спину кореня й притулився потилицею до могутнього стовбура. Я - сухопутний дельфін. Я - вакуоля Всесвіту. Я - прозора тінь повітря на платиновій корі деревної мудрості. Я - лушпайка Вічності, просякнута сонцем.

Я врешті знову відчув свою оболонку, але не як тару для суті, а як єство сутності, знову став людиною. Первісною істотою, яка не вміє сумніватися, коли бачить Бога. Жодної думки не було в прозорій плазмі мого усвідомлювання. Коли я звернув на це увагу, я знову почав думати. Внутрішній діалог брутально увірвався до мого мозку й оглушив мене. Здалося навіть, що зараз луснуть барабанні перетинки. Це була остання (не найприємніша) мить приголомшливого Життя поза склом. За хвилину я вже хлебтав у собачій позі воду просто з прозорої кринички між коренями й уповні відчував себе - такого, яким я завжди був. Щоправда, роздивляючись мозаїчну рінь та декілька крихітних мушель серед моху й ґрунту крізь тремку вологу (дві пригорщі завглибшки, й у три пригорщі заглиблення, де вода сочиться з- під каменя просто з гори), я ще деякий час не відчував своєї ваги. Гадаю, якби мені вдалося вчасно запобігти дефрагментації мозку, я злетів би. Я оселився на планеті Платан у вигляді божої корівки. Я опустив лице у воду, не заплющуючи очей. Мені хотілося й вуха так само занурити у звук маленького струменя, - нащадка густих туманів та чаклунських злив у високих горах, - й чути лише цю загадкову привітну вологу. Повільно просотуватися разом із нею в ґрунт, насичуючи Дерево Бога своєю прозорою невагомою й безособовою Любов’ю. Оселитися в капілярах Бога. Вихмаритися з теплої поверхні Його листя. Зникнути у Безмежності разом із останнім пелюстковим полиском заходу сонця на поверхні Моря.

Забагато пафосу. Забагато сліз. Напевно, накопичувалися аж від часів дитинства. Boys don’t cry! Такий великий хлопчик, і плачеш! Жінка пахне сирою рибою там, де за Кама- Сутрою, мала б запашіти лотосом, а молоко її водянисте й гіркувате, з присмаком чоловічого сімені. А кров, що видоюється природою на потреби магічного Ока - солодка, хоч, ніби й така ж сама, як у венах, але та, у венах, - солона, мабуть, від невиплаканих сліз та герметичності колообігу. Адже в усіх нас багато невиплаканих сліз, бо з дитинства чуємо: "Не рюмсай, ти вже дорослий(а)!", "Чоловіки не плачуть!", "Ой, тільки не треба мене брати на понт жіночими сльозами!", "Я все зроблю, тільки не плач!", "Чого це я реву, як дурний(а)…", - ніби найгірше, що може зробити в житті людина - заплакати! У долоньках внутрішньої дитини накопичується гіркота невиплаканих сліз, доки ми споруджуємо й споруджуємо довкола неї мури, в’язниці, броньовані двері, ґрати, божевільні, камінні мішки, бетоновані склепи, громіздкі захисні саркофаги - годі їй вирватися звідтам коли-небудь на волю! Боїмося себе-дитини гірше ніж Чорнобиля! Ґотичні сутінки незмінно перебудовують структуру ДНК в організмі дитини асфальта й бетону…

Забігаючи вперед: я ночував під Філософським (Скліфасофським?) Каменем, під склепінням бронзових коренів розлогої покарлюченої дикої фісташки, виснажений, знесилений відродженням минулого. Спогади душили мене в своїх материнських обіймах, сонце піддавало жару в запалену голову, наче у піч (бйоцца в тєсной пєчуркє Лазо!)

Леґенди про викошений нами у Кацивелі дербан досі ши ряться, обростаючи потроху фальшивим пафосом і шаблонними подробицями припущень та фантазій. Але, з іншого боку, ця історія, гадаю, зігріла надіями на благословенне диво не один безмазовий голодний день, у який нещасне дитя гіпового гербарію стрімалося дощу, не маючи намету й піни під спальник, або - мусорів на гіповому "пляжі" у спекотний день (надто - "рибної середи" - дня планової зачистки голих та патлатих); або лісників-лісунів-полісунів - зоряної кримської ночі, просяклої запахами ялівцю, кипариса та перлової каші з сусідньої стоянки. Ми стояли за Кацивелі, за Понизівкою, на дикому пляжі біля санаторію "Зорі Росії", який тепер логічно перетворився на "Зорі України", але ані кримські зорі, ані вгодовані пихаті москалі за цей час не зрушили зі своїх курортних койко-місць ані на міліметр. Ми жили біля самого прибою, влаштувавши собі під напнутим на валуни плащ наметом колективне індіанське лігво - на поцуплених вночі із санаторійного пляжу дерев’яних лежаках, на шматах тертону з тенісного корту та розібраних картонних паках зі смітника поза пляжним баром. Вночі багаття створювало з наших голих тіней велетенські наскельні малюнки - ними найкраще було милуватися з води, яка мерехтіла фосфоресцентними істотками і спадистими зірками. У світлі повного місяця Майк вилазив на скелю й грався там у тетріс. Вранці нас будив скреготом своїх кроків береговий патруль. Вдень ми валялися та милися-пралися разом зі своїми джинсами в прибої, готували хавчик, збирали на горах сухі дрова або вирушали до Сімеїза по харчі та нових індіанців, по пляшки й ніштяки, а іноді Джанніс із Янкою влаштовували хрестовий похід до санаторійних душових, озброєні повними торбами косметики. Приємно було все-таки хоч іноді зачинитися в цивільному даблі, замість ничкуватися по колючих кущиках. Для підтирання, для розпалювання ватри та заразом і для читання мали кілька книжечок-покетів якоїсь запаморочливо безглуздої фантастики (пам’ятаю, одне з творінь називалося "Замок лорда Валентина" - ми ржали над ним до спазмів) без початку й кінця: розподіливши те читво на кавалки, почитували його, сручи, підтиралися прочитаним, обмінювалися між собою тим, що залишилося і, повірте, сенс тексту від того аж ніяк не втрачався. Ввечері до нас приходили з розкішними гостинцями відвідувачі, схильні по п’яні до екзотики та екстріму, що його марно намагалися отримати від нас за свої бухло та хавку: місцеві, мешканці санаторію та розчулені охоронці з сусідніх держдач, які прагнули ледь не з ложечки нас нагодувати, хапаючись щоразу за серце, голову й інші органи: "Ой ви бєдниє! Ви что, прямо тут і живйотє?!" У ґвинтових стрімко випалюються з організму всі поживні та корисні речовини, а надто бракує їм глюкози: Янка поглинала цукор ложками. Звідтоді, власне, й пішла славнозвісна приказка: "Тобі цукру як завжди, чи як ми мріяли?". "Любиш кататися - люби й катайся", - відказувала на те Яна. Ось так. Раз у три дні зранку ми напихали впольованими пляшками свої наплечники, залишали когось із купами безпритульного шмаття й перлися до Кацивелієвського пункту прийому склотари. Після нас пункт одразу ж зачинявся, бо закінчувались і гроші й порожні ящики для тари. Майк таргав найбільшого "Єрмака", напханого щільно по нікуди, та мріяв стати мільйонером - здати мільйон пляшок. Здається, він обламався на вісімсот-якійсь- там пляшці, засмоктаний ґвинтовими марафонами похмурого Мінська, грибами й болотами цього лиховісного місця. Виснажений марафонами, тиждень неголений пітерський Слава Спонсор йде полем, тримаючи напоготові пластиковий пакет для речових доказів. Назустріч - старенький сухенький білоруський дідок, який пасе корів "Што, синочєк, грібочкі собіраєш?" "Ага, - похмуро-загрозливо сичить Спонсор. - Поганочки!" Того ж вечора, запивши ті "поганочки" водочкою, Спонсор валить на побачення з якоюсь мінською інтеліґенткою, яка мала повний хед оф майнд запросити цього вічно обдовбаного монстра до Оперного театру. Ясна річ, наш герой (сподіваюся, ти живий і на свободі, Спонсоре, ким би ти не був!) оббльовує весь партер і свою любительку культурного гаяння часу.

Інший не менш героїчний голуб законсервував грибочки в слоїку й поставив до холодильника, а родина - тато, мама, сестричка та бабуся, - відверто радіючи тому, що кохане чадо з’їбалося святкувати Новий рік до друзів, поставили ті грибочки на стіл разом з іншими консерваціями. Коли під ранок обдлубане амфетамінами кохане чадо завалило до рідної хати (відверто кажучи, саме по ті грибочки й дуже тихо, аби нікого не розбудити), воно ледь не вмерло - спочатку від шоку, а згодом, в’їхавши в тему, від розпачу. Картина флуоресцентною фарбою: сестричка обмальовує стіни передпокою психоделічними малюнками за допомогою маркера, тато з мамою висять (й зрозуміло, що всю ніч так провисіли) одне одному на мізках (Куля - це груз… квадрат - не груз. А куля - груз), а старенька бабуся в суцільній нірвані плете сведрика коханому онукові (також зрозуміло, що це було підвисалово на всю ніч й триває досі). Коли коханий онук подивився на той сведрик, він ледве втретє не опинився на дурці: сведрик мав чотири пари рукавів - по чотири рукави з кожного боку, й бабуся саме медитувала над горловиною, що була на ту мить вже завдовжки зі самий сведр. Це був сведр на всю родину! Насправді, це дуже добра казка - мені від неї хочеться плакати: хочеться мати й собі родину, що влізла б у кольоровий психоделічний светр, мов ті звірятка в казці про рукавичку!

Напевно, ми всі - блакитної крові, бо в наших жилах тече море. У трахеях кричать чайки. Навіть не сподівайтеся видобути ефедрин з кримської ефедри, а з кримського маку-дички зварити кокнар. Навіть якщо його запити спиртом, можна не лише втратити надію колись просратися (ячка з мідіями - їдло богів!), а й загубитися на цілий тиждень, на-приклад, у Кастрополі, як Фловер з Шурочкою. Мали з того в мусарні вирвані з м’ясом кульчики з вух, відбиті нирки, відходняки без приходу й маленьку герлу з кількома конволютами таренових коліс на штиб призу за всі поневіряння. Отак ми й модусвівенділи до тієї леґендарної миті наше життя у "Зорях Росії-України" з його походами (після вдалого полювання на пляшки) босоніж до напханого гопотою бару; детективними сутичками з амбалами - власниками станції прокату яхт, човнів та катамаранів; з ловлею риби та пляшок після вікендових компаній; збиранням мідій; посиденьками із заможними цивілами біля нашого багаття; поїданням столовими ложками зерняток дурману разом із благородною, наче спижева патина, алкалоїдною пліснявою; подальшим вар’юванням, після якого наші "сусіди" - студенти харківського медінституту (це вони ще Снейка не бачили!), - які просили нас "навчити їх курити траву", на ранок після жахливої всенощної серед шалено галюцинуючих обковбашених датурою потвор змогли вичавити з себе лише одне: "Ми думали, ви - аматори, а ви - професіонали!"…Аякже! Професіонал Майк якось професійно нагодував професійним дурманом дєвачку Анєчку, причому десь у районі центра Києва, садист! Після сеансу "трави Диявола" в умовах урбанізації, дєвочка назавжди й без вороття щільно підсіла на релігію. Майк, щоправда, тоді ж відбувся розкладанням на газовій плиті ватри з порубаних меблів у себе вдома… на ранок він помітив, що перерізано всі електричні дроти у квартирі, а з крісла стирчать ножиці, увігнані туди з нелюдською силою (кого Майк вбивав, він не пам’ятає)… знав я й тьолку, якої й дурман не розгальмує: навіть після ложки зернят її глючило на прання та борщ, й вона вперто до патоформності боялася, що ось-ось з’явиться її чоловік!… Після того, як із зубів виколупано останнє дурманове зернятко, себто, приблизно хвилин через п’ятнадцять двадцять, починає розтаскувати, ніби то поволі: спочатку від шаленого сушняка до крові тріскається піднебіння; потім потроху починає мрачно ковбасити, тіпати конвульсіями; і раптом - хуяк! - накриває, й ти губишся надовго. Стан - достоту те, що серед клінічних синдромів значиться як синдром Вестфаля-Лейдена (C. Westphal - E. Leyden). Найгірше у дурмані те, що доки тебе волочить, на кілька годин ти перетворюєшся на тупу слиняву тварину, на повного дауна: ти можеш лише повзати і щось гугнявити, тебе глючить так, що себе взагалі не усвідомлюєш. Коли нас вісім чоловік всю ніч, шо гібони, ломилося з гудінням і бубонінням, рачки, хто вгору, хто в море (а всі знають тєлєгу про Роні, якого дурман завів у море так, що й трупа не знайшли) - Ксюха, Яна і Рет ладні були просто позв’язувати нас і поскладати штабелями під скелею, так ми їх заїбали! Було з чого, відверто кажучи… Московський Вовка, який завжди був мовчазним, кумарним, а спілкувався переважно з власною ґітарою ("чт-то тібє сні-і-ітся, крейзєр Авро-о-ор-ра, в час, кагда у-у-ут-ро встайо-от над Нєво-о-ой… как ліст пєрєд травой!", "нє магу кончіть… н нікак нє магу кончіть… н нє м-магу кончіть… ето всьо водка гавно, ето всьо водка… спіт мая бебі давно…" etc), пішов "купувати портвейн". Кілька годин поспіль він, перегинаючись через великий валун неподалік від нашого стійбища, вмовляв офіціантку, яка йому глючилася, продати саме білого портвейну "з о-он тієї полички"… Оскільки він поводився мирно й нікуди не щемивсь, а довкола варнякали та розбрідалися набагато більш проблемні персонажі, його залишили без нагляду, а коли схаменулися, згадали, Вовки вже не було. Зник. Ми його всюди шукали, цілих три дні, облазили все від Сімеїза до Кастрополя, намагаючись не концентруватися на згадці про Роні… Сергій по коліно у воді з глухим бубонінням наполегливо пиздить "медуз" - всю ніч він бився з полчищами, зграями медуз, жодна з яких насправді й близько не підпливала до нашого берега вже десь із тиждень. Мітя сидить навпочіпки перед каменем - той світиться, як Мескаліто, Мітя занурює у нього руки, всю ніч спілкується із тим сяйвом - Мітя найпросвітленіший з усіх нас. Ден зустрічає дніпропетровську Русалку, яка сидить на гілочці кипариса, - ну прямо в натурє "русалка на вєтвях сідіт"! - й посилає Дена матом: той не лише сам намагається їсти глицю, бо для нього це - крихти хліба, цілу буханку якого розкришив якийсь кретин, а й пропонує глючній Русалці приєднатися до жебрацької учти, не гребувати ніштячками. На біса Джанніс тоді - єдина з нас - одразу ж, поки ще не розтягло, видряпалася вгору, я не знаю, але зносили її потім звідтам на ковдрі, наче труп. Я поліз за нею, й щось задвигтіло у мені, неначе від землетрусу, зсунулися та попливли, мандруючи тілом, внутрішні органи, пересохло у роті, коли я побачив Джанніс на початку приходу - в непередавано макабричному вигляді. Вона послала мене з останніх сил, і я поліз вниз, вже мало що усвідомлюючи, бо й мене починало гребти. Про свій "досвід" я говорити не хочу. Коли Джанніс трохи оклигала, то розповіла нам все, що з нею відбулося - їй було найгірше з усіх нас, бо її налякали. Рет з Яною. Теж мені, адепти срані! Ніби не знають, що ляпасами тільки з алкоголю продуплити можна! Джанніс намагалася втекти (тобто, уповзти) від них, й ледь не стрибнула (тобто, мало не беркицьнулася) зі скелі. Рет і Яна ввижалися їй двома наці в ґестапівських строях. Між сеансами тваринного жаху вона бачила театр живих тіней та скляні дерева, на прозорих, осяяних блакитним газовим полум’ям, гілочках яких росли мінливі очі, пензлики та мініатюрні палаци й мечеті. Єдиним спільним моментом для нас усіх став великий прогулянковий корабель далеко у нічному морі, себто ми лише на ранок дійшли згоди, що та мерехтлива штукенція, схожа під глюками на антикварну лампову апаратуру, не могла бути нічим іншим, окрім як прогулянковим кораблем. Майк ґавендить з "драйверами" - щось тре "за солярку", глючить його на трасу, на якісь вантажівки… рачкує берегом, ретельно збирає камінці… Ксюха панькається з ним, як з малою дитиною, що тягне до рота усіляку фіґню: "Майк! Ну шо ти робиш! Це ж голимі камінчики!" Майк трохи врубається: "М-м-м… справді камінчики… на, Ксюхо, візьми, сховай десь… дивись добре приникай…" За декілька годин тебе відпускає настільки, що ти здатен потихеньку врубатися в середовище, можеш ходити, пити воду, відповідати на запитання й навіть лягти спати. На ранок те скотиняцтво попускає остаточно, лише підглючує іноді, наприклад, на побутові предмети, й ти просто відчуваєш - крізь свою прозорість - світ на кілька кілометрів у діаметрі. Ти можеш чути "Гіпі нейшн" Ase of Base, що грає з авта на серпантині, до якого кілька кілометрів перти перпендикулярно вгору. Магія на ранок на сніданок: ти лежиш біля моря й водночас читаєш Сартра, спостерігаєш фіолетове смугасте небо над морем, бачиш та чуєш все, що робиться в таборі біля ватри та обмацуєш новий мідійний камінь, якого раніше не помічав. Повторюю: все це - водночас! Прочитавши сторінок десять "Летючих статуй", ти розплющуєш очі й бачиш, що: а) жодної книги у тебе в руках немає; б) що небо звичайного блакитного кольору; в) що з місця, де ти лежиш, стоянки не видно й не чути; г) принаймні, перевірку можна почати саме з каменя. Ти пірнаєш туди, де щойно "бачив" камінь - він справді там, та от біда: ти не впевнений, чи ці мідії глючні, чи справжні. Ти йдеш до своїх, скеровуєш їх на збирання мідій, заразом з’ясовуєш, що вони хвилин десять тому говорили й робили все, що ти бачив й чув… ти істерично порпаєшся в спальнику, знаходиш Сартра, відкриваєш… я це все вже читав… щойно. Ніколи раніше - до того, як лежав вранці на березі, й мене волочило дурмановими прозріннями! Пика, щоправда, - жахлива, червона, зіниці - як голівки декоративних цвяхів, і впритул ні фіґа не видно: щоби перевірити Сартра, мені довелося покласти книжку на камінь й відійти від неї ледь не на метр.

Отакі прозорі й обдурманені ми йдемо в Кацивелі… до Сімеїза… кавун серед каміння під Філософським, якісь донеччани з травою… Кайф! Навіть вагітна Настя щаслива! Навіть Ден, на якого я вночі ледь не насцяв, бо на місці його спальника мені примарився розкішний унітаз, - щасливий! У Вовчій Пащі - дві голені під нульку панкушки з відсутніми осклілими поглядами на похмурих, безвиразно застиглих обличчях - дівчатка на зістрибці. Холодні. Коли б не йшов повз них (а вони вже тижні зо два тут "зістрибують"), - лежать у тих же однакових позах, незворушно, втикають, на звертання не реагують. На Вертольотці, на одній зі стоянок сидить Русалка й помішує дерев’яним веслом вариво в казані. З-під ялівцю та кипарисів виринають якісь блюзмени у банданах і крислатих капелюхах та звертаються саме до Русалки: Хайюшкі! Слухай-но, а де дніпропетровці тут стоять? - Не знаю… а ви кого шукаєте? - Та друзів наших. Русалку, наприклад, знаєш? - А Русалка вчора на Мангуп звалила, - відповідає Русалка, й піпли пхаються вгору, ймовірно, теж на Мангуп… Незабаром із санаторію "Галубой залів" починає валигупати діскацєка: зачудованими улоговинами й замережаними густо зеленою хвойною сув’яззю срібними горами розлігся, знову-таки, тогорічний гіт Ейс-оф-Бейс про "Гіпі-нейшн". Е нє-є… Дорогою дослухаємо! Найприємніше - повертатися надвечір, коли спадає спека, назад - ніби й справді додому… Розімлілі, ми повільно виповзаємо на трасу під Кішкою. Раптом з-за рогу вирулює кортеж чорних БМВ та Джипів, всі тачки з антенами й затемненими шибами, з мусорилівськими блималками, ну Президента везуть, та й годі! Раптом уся ця "собача свадьба" гальмує поруч з нашою "маленькою зграєю, яка не встигла піти у небо". Неквапливо осувається шкло "аснавної" тачки. Звідтам повільно висовується голомоза бошка, змірює усіх нас - босих, обвішаних фіньками, подертих, строкатих, волохатих, - важким боксерським поглядом. Ледь розтуливши варґи, густим баритоном без жодних інтонацій запитує: "Рєбят, ви тіпа хіпі, да?" "А шо такоє?" - одразу наїжачуємося ми. "Да нічєго… Дочюрка мая, Маша, с хіпі сбєжала, вот іщу єйо. Із Маскви ана. Нє встрєчалі, нє знаєтє?" "Начебто ні. Ні, точно ні. Може вона на Мангуп звалила?" - відповідаємо, згадавши Русалчин досвід. "Ну, спасібо" - шкло піднімається, кортеж з гідністю суне повз нас. Пречудово я ту Машу пам’ятаю. Маленька істеричка-"недавалка" у модельній червоній сукні, з купою бабла і здатністю невпинно плести кострубаті фінічки в будь-яких умовах довколишнього середовища… Й раптом… казкове завершення казкового дня: назустріч нам, навперейми йде Вовка! "Живий…" - видихнули ми. З геть роз’їбашеною мармизою, вкритою шкарубкою крові, що запеклася, босий, загорнутий у якусь брудну ковдру казьонного типу, але - живий! "…десь я падав…" - мимрить Вовка по дорозі додому…

Шурочка псує Майкову пательню… Майк пропонує Шурочці ширятися осами… Янка прагне від Майка ніжності на четвертий день безпробудного пиячення - Майк, хапаючись за пасок і не тримаючись на ногах, грізно мимрить: "Зроби мені мінєта й негайно!!!", і - гіблизь навзнак об рінь! відрубився… іще один передовик згорів на роботі! Пожежники намагаються обкладати нас виногорілчаними податками, ми натомість обкладаємо їх хуями…

Отже, під час чергового походу до Сімеїза, ми помітили за парканом приватного будинку охайний конопляний плантарик, дбайливо накритий плівочкою. Пса за парканом не було, а травичка скидалася на культуру індійської якості, вирощувану на продаж. Цілий день ми обговорювали ймовірність вдалого збору врожаю, та щоразу сходилися на тому, що акція неможлива без того, аби всі не загриміли під статтю, або були розстріляні на місці розлюченим власником благословенного алкалоїдного зеленого скарбу, гарячим південним хлопцем без болта в голові. Вночі усі ми вирушили в напрямку плантації, ніби сам Джа вабив нас зачарованим шаманським бубоном-маґнітом. Наші серця гули, мов тимпани, ноги здавалися мертвими. Вранці всю нашу стоянку було завалено яскраво-зеленою духмяною сировиною, й усі ми марили маренням, ніби все це нам примарилося. Для проби трохи Кайї вирішили підсушити в казані над вогнем (казанів на стоянках не миють майже ніколи - всю їжу ретельно вишкрябують ложками й витирають хлібом, не лишається навіть жиру на стінках: "Нема ложки - нема людини! У кожної людини має бути своя ложка!"). Іншу роз-клали оберемками на теплому камінні, що о цій порі ніколи не вистигає з ночі, а біля одинадцятої ранку до нього вже неможливо доторкнутися! На нашому стійбищі, до речі, жив кіт, точніше, кошеня. Біля магазину в Понизівці, де купували хліб та крупу (саме випала зупинка на страдницькому шляху в невідоме після того, як під ранок лісники шугонули нас, зморених блядками,[20] з благословенного Сімеїза, а стоянку воронежців прямо над нами зґвинтили вщент й відвезли всіх піплів до алупкінської мусарні), воно тихцем видряпалося по моїх джинсах, хутенько вмостилося на заплечнику й більше не злазило, доки ми не причвалали у "Зорі". Таке було враження, що все своє життя кіт подорожував на чужих наплечниках, мандруючи нецивільним Кримом. Ми довго мудрували, як його назвати, й нічого не надумавши, дали йому поганяло Дев’ятий, позаяк до його виникнення нас було восьмеро. Кіт взагалі то був трохи не в собі, а з появою такої кількості коноплі, він крезонувся остаточно. До цього часу він жер навіть помідори, а від одного вигляду мідійних мушель з ним траплялися напади паранормального шаленства. Тепер він у бік щойновиловлених мідій навіть не глянув - всю його увагу було зосереджено на довжелезних трубах папирос "Ялта", які ми висаджували по одній на двох. Якби ми могли знати, ЩО ми скосили! Однієї простої сиґарети вистачило б на всіх! Але знати ми не могли - ми лише збиралися дізнатися. Під нещадним, помножуваним прозорою морською водою в стані легкого шторму, сонцем над нами згустився й завис масний конопляний кумар. Дев’ятого приплеснуло на місці. Насправді, укурений кіт - неоковирне видиво, з якого просто гріх дерти лаха. Я не знаю, скільки часу ми були відсутні в наших тілах, пам’ятаю лише, що отямили нас брутальні п’яні вигуки звідкись із моря. Це наші добрі сусіди - урки зі станції прокату човнів, вирушили па п’яні прокатати своїх блядів вздовж берега на катамаранах, помітили нас і згадали, що наказували нам забиратися звідси ще учора, погрожуючи кривавим терором за участю бійцівських вівчарок: "Ми с вамі і бєз мусаров разбєрьомся, нє в падло, - гаплик вам, уроди валасатиє!" Отаке вони мали до нас, милих та безневинних пацифістів, ідіосинкразійне ставлення (самі ви підараси! дурилки картонні!). Тепер вони сягли потрібної для розборок кондиції - аґресія з них так і маяла на десятки метрів, мов гаряче повітря з фена. "Прячьтє сваіх тьолак! Ми сєчас с сабакамі прійдьом!" - горлали вони, розвертаючи катамарани туди, звідки припливли, імовірно, по зброю й вівчарок, та й блядів, між іншим, непогано було б позбутися - "нє женскоє ето дєло" неформалів пиздити! Світ довкола значно потемнішав і взявся цятками. Наступне, що пам’ятаю, - всі ми, при повному параді, з блискавичною швидкістю ліземо перпендикулярно вгору, зісковзуючи на рясній хвої, й роздираючи оголені частини тіла колючим і дряпучим гіллям по-японському примхливої, вузлуватої кримської флори. Як ми примудрилися за якісь десять-п’ятнадцять хвилин згорнути стоянку й виломитись на досить безпечну висоту, для мене досі залишається незбагненною таємницею. Немає межі людській досконалості! Можливо, резерви нашого організму і нашої психіки, взагалі невичерпні! Десь внизу під собою ми почули, як до гудіння моря домішуються гучні матюки й валування собак. Гадаю, ті горили-викидайли були вражені швидкістю нашого зникнення не менше за нас. Якась тваринна інтуїція за допомогою Доброго Растаманського Бога Джа вивела нас навпростець до серпантину горішньої траси, і тільки тут ми дозволили собі сісти на автобусній зупинці й відхекатися. На Ситне Черево ми, геть знесилені дорогою та кількома "заспокійливо-лікувальними" покурами, пришкандибали вже в сутінках. І лише Дев’ятий зберігав увесь цей час щасливий стан відмороженого браміна. Жодних сил видряпуватися на Вертольотку ми вже не мали, тому впали, де бачили, поклавши велетенського прутня на лісників, мусорів та пожежників разом із місцевою гопотою.

Як на диво, години через дві, коли з-за скельного виступу бухти показався недогризений помаранчевий Місяць, у всіх нас раптом відкрилося друге дихання, й трапився напад лихоманкової патологічної діяльності. Всі речі було розхобочено, абияк запхану траву з них повизбирано, ватру розкладено. Ми заходилися досушувати в казані нашу здобич. Кілька годин поспіль наше стійбище нагадувало растаманський рай на Ямайці, оргію у Сан-Франциско періоду розквіту Хейт-Ешбері та сон безбаштового планокура концептуаліста-ідеаліста водночас: над стоянкою сформувався щільний терпкий штин, довкола ватри впереміш валялися й окремо, й пачками забиті травою, витрушені порожні та ще цілі, з тютюном, папіроси, оберемки свіжої трави, купи висушеної - на розстелених газетах та в пуделках з-під сірників. Порції в казані безперестанно мінялися, хтось весь час помішував і ворушив там коноплі, що вивергали в нічне небо клубування, підсвічене химерними полисками вогню, та неймовірно ситний дух мрії ідіота. Поруч із ватрою по-турецькому сиділа прибита ґанджою Алка, очі її були, як у кози, вона зосереджено, немов робот, утрамбовувала дерев’яним руків'ям ножа план у велику банку з-під кави. Я, не вибираючи зернят, забивав тирсою пластмасові баночки з-під фотоплівки й вузькі, мов гільзи, фанфурики від аспірину "Упса". Майже всю наявну тару, включно з папіросами, було щільно забито травою, а кінця краю сировині й не передбачалося. Відверто кажучи, намордувалися ми тоді з розфасовкою. З темряви раптом вигулькують три голови, їхні очі горять, немов у вовкулаків. "Піпл, у вас раптом ґанджі не має? Розігрійте на п’яточку". "П’ятка хапці - різниця… Самі беріть. Он там пошукайте, мають вже заколочені валятися, якщо не розтоптали" - каламутно мимрить Фловер, пацкаючи рукою довкола себе в пошуках бодай-якогось якоря для зірваної свідомості. "Ух, ні хуя собі!" - задихнулися троє прибульців з темряви. Наступного дня з Гурзуфа намальовується пошматований колесами Жан з мізерним коциком через плече та веслом за паском: "Чуваки, у вас тут, кажуть, трави нємєряно! Продайте кораблик". Чутки, напевно, розносить вітер! А, може, це не чутки, а наш дим, який підступним і оманливим шлейфом обплів усе узбережжя, осідаючи по бухтах. "За "продайте" можеш в рило получити. Бери скільки треба (Хтось із наших трупів) - Ну й розклади у вас! Спасибі, люди! (Жан) - Своїм не продаємо. На здоров’ячко. (Майк)". Жан повертається під Аю-Даґ? Напевно… там, на Ведмідь-горі, на кошлатому й абсолютно недосяжному її боці, у непролазних хащах, є галявка… розумієте, туди навіть людині нелегко пробратися… а на галявці - величезна купа битих фаянсових горнят і тарілок! Таке враження, що ці скалки вивезли зі зруйнованої їдальні Артека вантажівкою і там висипали! Глючний, непояснюваний фаянсовий цвинтар… цікаво, чи був там Жан? Не раджу вештатися Аю-Даґом після нашого продукту.

Майк тиждень просидів під кипарисом, як отець Фйодор на скелі, не сходячи з місця, розгойдуючись взад-вперед, одноманітно тягнув, наче східну молитву: "Оййойоооой… вот ето даааааа… пі-із-дєєєєєц… да-да-да… огоооо… там, дє жрут, там нє срууууут… ууууууу… нас найдут і убйюуууууут… догооооонят і єщьо раз убйюуууут… піз-дєєєєєц…" Це був журливий ґанста-реп, це була пісня лемура в кристалі, це був… Їздець Прокволий із сімейства пасльонових. Ще тиждень Майк будив нас зранку в профілактично-екстремальний спосіб - встромляв до наших ротів свою різьблену люльку, напхану травою. "Я не хооооочу! Я не мооооожу! У мене вже всьо чорно-біле!" - стогнала й пхинькала Джанніс. "А ти хапони, хапони! Дмухни!" - просвітлено шепотів Майк. "О. Знову все кольорове", - кволо констатувала Джанніс…

Фловер звалив першим. Із собою він забрав невідь скільки утрамбованого в суцільний пластилін хешу та Дев’ятого. Дев’ятий досі живе у Фловера в Кам’янці- Подільському і навряд чи згадує незлим тихим Крим, який для котів раєм не є аж ніяк. На відміну від людей. Коли задули вздовж бухти сезонні вітри зі Сходу, врешті й ми відірвали свої дупи. Одну ґандж-баночку з-під фотоплівки ми урочисто зарили в землю під кипарисом. Саме це й стало притичиною для виникнення ґрандіозного міфу, що протягом кількох літ змушував піплів із найрізноманітніших міст України, Росії й навіть Прибалтики вперто розшукувати той скарб, неначе який Ґрааль чи "Мєч-кладєнєц"! Свій блокнотик зразка радянських канцтоварів я розібрав на аркушики, кожен з яких був розграфлений та позначений незабутнім написом "План на ____________________" - тепер блокнотики зразка первинного розквіту буржуазної поліграфії називаються "Діловий щоденник" і замість незабутнього напису на кожній сторінці мають порожній прямокутничок для занесення дати. З усіх аркушиків раритетного блокнотика я наробив оріґамських пакетиків, таким чином, щоби "План на ____________________" красувалося посередині, над кожною рискою позаповнював дати на місяць вперед, набив пакетики травою, ми підхопили свої речі й пішли прощатися з тусівкою. Кожному я вручив по пакетику "План на…", сумно позіхнув навздогін небачено звабливій новоприбулій зранку герлі з розкішним рудим волоссям, лагідними груденятками та стрункими ніжками "оленятко довгоноге", із саме тими пропорціями, до яких я мав непоборну слабкість, чого ж ти з’явилася так пізно, така солодка, що у мене враз потекла слина, і я ладен був начхати на все й залишитися… побачити, як вночі біля багаття сяє твій вогненний хаєр… розтулити собою твої вузькі спортивні стегенця… стягти з тебе щільні-потерті-шортики-з-обрізаних-по-саме-нікуди- джинсів… простежити, як ритмічно, танечно гойдаються від моїх рухів твої козячі цицечки з пухкими довершеними ореолами теракотових пипок… я би напнув тебе на себе, тримаючи за сіднички, припер би до скелі там внизу, вночі, біля моря… і ми з Джанніс пішли геть. Спустилися до моря, до темнавих краб’ячих схованок, погодували хлібом гордих птахів альбатросів, які насправді є ницими підлабузниками і не гребують будь-якою їжею з людських рук, скупалися й потрахалися на прощання (я тоді не думав, що це - прощання з морем на довгі роки і прощання з Джанніс - назавжди).

Всі наші речі, весь одяг, всі ми були напхані ґандж-баночками, мов чеченські бойовики - гранатами! Й при тому всьому ми опинилися о другій ночі на Херсонському вокзалі, де, як відомо, ситюейшн з мусорами та биками не гірший, ніж у Джанкої! Не знаю, хто, окрім Джа спроможний нівелювати подібні обставини, й доставити людей цілими, неушкодженими, незайманими, з усією цією тарою додому! Є в малярстві такий напрямок - Поприкізм. У цьому керунку, попри все, ми й рухалися неухильно. Все ж таки, ми щоразу поверталися додому. Ми були космополітами, а не безпритульними. Київ був нашою домівкою. Принаймні - моєю. Я будь-що рано чи пізно прагнув послати всі ці траси, електрички, товарняки, зали чекання, автовокзали, спальники, лежаки й навіть розігріте кримським сонцем каміння, і - повернутися. Попри те, що на мене там ніхто не чекав, і мені часто не було де прихилити голови, покласти печінки, поткнути голівки, притулити зсутуленої ще за шкільних років спини. На якомусь молекулярному, енергетичному рівні я утворював симбіоз з Містом - воду міг пити лише з Його калюж, милуватися лише Його звалищем арматури та іржавих труб довкола гнилого озера поблизу станції метро Оболонь. Я міг цілувати брук на Узвозі, благати духмяне піняве шумовиння в зеленому морі кущів бузини, що оточувало Дерев’яні Сходи: "Please, gimme shelter, будь ласка, надай мені сьогодні травневий мій притулок!" Воно завжди відгукувалося на мої молитви. Тільки тут я не боявся мусорів, лише у цьому Місті міг вільно кохатися будь-де, як у себе вдома. Тепер дбайливі добрі дяді зробили в моєму домі такий пиздатий ремонт, що хочеться тікати звідси якнайшвидше та якнайдалі. Ще лишилися незайманими осінній парк з дитячою залізницею, Дім Кіна… Саме туди ми, нашвидкуруч змивши із себе куряву траси, вирушили на перегляд "Утамльонниє сонцем". Я поважаю висококласних майстрів здорової кон’юнктури, "ми протів властєй нє бунтуєм", але де, чорт забирай, всі піпли?! Напевно, ще не повернулися з Криму й Шипоту. Купа трави, на яку ми вже не могли дивитися, виявилася незапитаною. Ми були безпорадні перед такою кількістю суперової шмалі - ми ж не якісь там пушери! Хай би там як, шлях у нас все одно був один - на Сходи, де, між іншим, часто гасали гопніки із зірваними дахами й намагалися виставити нас на продаж ґанджюбаса, але це було, окрім усього іншого, ще й небезпечно: серед тих козлів завжди міг опинитися мусор-перебиранець, що в такий спосіб випалював крапки й давав наводки, а це вже тягло на статтю. Там, якщо спуститися правою гілкою Сходів на мозаїчний брук, який перетікає у завжди вологу стежину до Узвозу, а потім трохи збігти поміж дерев схилом униз, є "музей бульбуляторів" - невеличкий виступ, оточений чудернацькими деревами, здебільшого старими акаціями. Химерно окреслена Місяцем, затоплена відносною прохолодою посеред спеки, або засіяна мовчазним, колючим снігом, ця галявка до пори не відкривалася нам зі свого чарівного боку, а здавалася всього лише імпровізованим даблом - струмені сечі розтікалися крутими стежинками, спливали вниз, всотувалися в покірливу землю. Нещодавно я спускався туди порожніми сходинками, й це місце раптом постало мені нетутешнім зачарованим краєвидом покиненої планети Джаунд із системи Медуза (пам’ятаєте давній мультик "Таємниця Третьої Планети"? Ну от…) Примхливі дерева, утрамбована земля кольору брудної вохри, - все було поплямоване, пронизане, просочене тихим сонцем, що пливло вже на спадень. Час завис тут, мов глибоководна риба, попри Місто, попри людей. І тут була вже осінь, медвяний вересень, хоч усюди ще царювало літо. Якось надзвичайно художньо й разом з тим природно галявку було засіяно зужитими бульбуляторами, їх було обережно розкладено на землі, між гіллям дерев, і здавалося, що кожен із них тут на своєму місці, як у професійно виконаній інсталяції. Ностальгія конопляного постраю посеред мерехких від ніжного сяйва дерев, щось бредберієвське, космічний світлий спокій прозорої печалі… жоден буль не був зіжмаканим, всі були обережно покладені - бери й користайся хоч зараз, при цьому - жодної іншої зужитої пластмаси, жодної купи лайна, жодного презерватива, жодного клаптя газети й навіть жодної штрикалки! Тоді, коли ми з Джанніс ще були разом (а водночас і з усіма іншими), бульбулятори тільки з’являлися. Це правда, що забивати на трасі проти вітру - безмазовий перевідняк продукту, але ми були страшенними консерваторами і пристрасно опиралися нестримному, як асфальтоукладник, поступу цивілізації. Ми ревно берегли традиції косяків та склотарного бізнесу, і тут ритуали важили навіть для нас. Колись Крим був чистий, тепер все узбережжя до найпотаємнішого свого закапелка просто-таки захаращене зужитою пластмасою: одноразовим посудом, паками та - насамперед - пластиковими балонами з-під пива й мінералки. Бульбулятори набули масового розповсюдження на гребені переможної хвилі орального бренду у вигляді пластмасової тари. Отруйна неперетравлювана ґрунтом пошесть, а ви кажете, що чума тодішнього й теперешнього століть - це СНІД… Як затято ми не пручалися, остаточно наїбнулася впродовж кількох років не лише растаманська концепція, а й світова екологія. Принаймні вітчизняна - це точняк. Екологічний проґноз екологічної катастрофи. Але й тут піпл, погодьтеся, виступає по ніштяках: для булів використовуються зужиті пляшки!

На Сходах ми зустріли самотнього Сашу-ДДТ, якого, власне, й потягли на радощах у болотяні хащі Мертвого Міста - була там колись така ничка, відкрита шпарка на шкірі Міста, оточена осокою, поруч із іржавою конструкцією, схожою на пост спостереження, де, в гущавині високих трав посеред багнюки, з якої сочилася вода, лежав, неначе сріблястий дракон чи ящер, прадавній сухий корч. Заколочувати довелося в тонюсінькі дамські сиґаретки (я називав їх "протизаплідними", їх курили тільки намахані мажорні тьолки) "Vogue", якими Джанніс вирішила відсвяткувати повернення до столиці й позбавлення "безфільтрової дієти "Прима" та полювання на бички, що їх курортники докурюють до самісінького фільтра ("Маладец, малчік! Іскал сиґарет - ліжак нашол!" - похвалив мене якось замріяний грузин, у якого я, саме йдучи по лежаки, намагався шкульнути для Джанніс сиґарету). А свистки довелося робити з кольорових вкладок шоколадки "Пулен". Ані інакших сиґарет, ані інакшого паперу ні в кого більше не знайшлося. Ці косяки були апофеозом естетської кічухи під гаслом "були б сірники - був би рай!" Ми розповідали ДДТ про море, а він замріяно мугикав якусь власну мантру, схожу за ритмічним малюнком на нічний прибій.

Море облизало мене, немов кішка своє щойнонароджене кошеня. Здається, я передознувся сонцем, якого не бачив на своєму сірому підводному човні тисяча й одну ніч без жінок, які розповідали б мені казки між сеансами орального сексу. Прутні властиво повертатися, а прутням - рухатись вперед! Даруйте мені кесонну хворобу, Пані, що живе на верхівці залишеної мідійної банки, керує вночі маяком та сиґнальними ліхтарями! Я люблю дивитися мультик, в якому на Ваш день народження до Вас припливають гості з берега - у прадавніх дерев’яних шаландах, вкритих всередині шаром риб’ячої луски…

Ще ніколи небо не підбиралося до мене так близько: смерчі ніби не з моря всмоктували воду, а - з мене ссали мій уповільнений глибоководний сказ. Ніколи я так розмаїто не відчував гри стихій, аби зорі лишилися поза межами констатації. Я пішов з Бога й почив у миру, забувши подивитися вниз, коли повертався. Я пройшовся стоянками на Вертольотці й Галявках Ґаммі, на Ситному Пузі, на Смачно Сплюнути, на Стоун Флеті й на Віллі Інна, на Філософському Камені, де й зависнув майже на добу… Нарешті під Лебединкою. Я не уздрів, на щастя, жодної гіпової лярви, яка нагадала б мені Джанніс… Я зустрів купу незнайомого піплу - "сємя маладоє нєзнакомоє". - й нічого не штрикнуло моєї пам’яті СНІД передоз передоз свідомий гемофілія розтин доріг балкон дев’ятого поверху електрошок тривіальне вбивство просто нещасний випадок сліди від намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер діти причастімося портвейном й пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному й самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо й непомітно… Без труб та барабанів постскриптум… Тіпа комунікейшн т’юб, себто, ви пам’ятаєте: позишн № 1 - ви вухом туди, я сюди кажу… позишн № 2… дивіться позишн № 1! позишн № 1: мужчини - це… аааххх!… "вампірські пісні": нарешті Дракон добивається першої білої вмазки - свято втаємничення! - він надовго зникає в сусідній кімнаті… через декілька годин з’являється на кухні з вибалушеними циклічним божевіллям очима й просить в Імеджина червону лямпочку… в Імеджина можна знайти хоч жирафу на шафі, тому Дракон отримує червону лямпочку задля своїх загадкових потреб і тепер зникає глухо; позишн № 2 (ви знову вухом - туди, я знову кажу вам: "Тьотки - це подстава!" (No woman - no cry) - ще через декілька годин, піпл згадує про Дракона й вдирається до кімнати: на екрані відика крутиться порнушка, на канапі сидить Дракон, в одній руці - червона лямпочка, іншою - дрочить, ридає і дрочить, дрочить і ридає: "Я вже півночі кінчити не можу!!!"; передбачуване ето… Fuck off Чіж - на кухні мишка вже років десять, як зронила банку, та й звалила гризти матраци Venetto в маєтках банкірів! Де ти, Нік Рок-н-Рол, старий?… ти, сподіваюся, якщо й мучишся, то аж ніяк не більше, аніж на землі… я вписався до стоянки під Лебединкою, хоч би й тому, що раніше ніколи тут не стояв й нікого з теперішніх не знав, чого, на жаль, не можна сказати про них: тусівкова міфологія живуча, як кішка, як будь-яка інша людська міфологія. Я переконався в огидності тягара слави, коли мене змусили відчути себе ходячим міфом. "Наруга над плюшевим ведмедиком-2". "Повернення мерців-3"… Вони також варили в котлі хавку з ячки й перлового супчика з пакетиків, і також ділили на всю тусню "Приму" без фільтра. Але серед них було набагато більше, ніж десять років тому, "гіпі - дітей заможних батьків", які час від часу потихеньку скипали до міста, аби на заничковані бабки "поїсти нормальної їжі, покурити нормальних сиґарет" і випити "Чорного Полковника" або "Ай- Петрі", пива, а то й коньяку замість дешевого чорнила. На стоянці жив колективно-ритуальний бульбулятор у вигляді ґумової голови інопланетянина, у тім’я якої впаяно ковпачок, а на місці рота випалено дірку для втягування диму: кожна хапка - поцілунок взасос. Згодом інопланетянина розмалювали в растаманські кольори. Мені сподобалася ця штука, хоч я й не збирався з ними курити. Але першого ж вечора, коли маленькі індіанці утворили біля багаття коло і від поцілунків з інопланетянином над стоянкою піднявся щемний конопляний кумар, я не витримав. О. дух Нана Бошо, курець люльки із загадковою сумішшю Indian Summer! А на біса я мав витримувати? Я що, дав кришнаїтську клятву проти інтоксикацій? Мною продер ледь вловний бридкий дрож. Так, ніби всі мої органи (нирки, печінка, годинниковий механізм розладнаної перистальтики кишок та шлунка, підтоптане серце, каламарні легені) згадали застарілу ломку (якої я - на велику вагу - примудрився уникнути, бо підсадки на опіати все-таки не мав). Але психопатичні електророзряди, що іноді пробивали вздовж спинного мозку драглисте тіло мого аутизму, відпустили потроху, і я подумав: "Ну і хуй з ним, злоїбучим здоровим способом життя! Скільки можна стріматися власного лайна!" Я знав одного узбека - штанґіста. Він майже не розмовляв руською, молився на Схід у перервах між штовханням штанґи (начхати йому було на тренера) й усе своє життя курив траву. Ну то й що з того, що в анкеті писав "Сася (в сенсі - Саша). Місто Фергана, Харківська область"! Натомість був чемпіоном серед юніорів! І я затягнувся вустами інопланетянина на весь обсяг своїх розквітлих у масному, забагнюченому йяппі-ідеогогією, ґрунті легенів. Клянуся, цей ґумово-конопляний поцілунок пробрав мене до коренів липкого від морської солі волосся й до самого кореня мого статевого єства. Власні реакції я, в принципі, знаю, як і будь-який системний нарк, настільки ж досконало, наскільки власний член. Поцілунок був безнадійніший за секс із яблуком (Генрі Міллер всім, хто хотів його почути, вповні дав зрозуміти всю безвихідь і відчайдушну бридоту самої ідеї їбання яблука в дірку від вирізаного осердя). Вковбасило не стільки те, що купу часу не мав ані вартих речовин, ані жінки (як твої труби, Поліська Леді Ві? А ти сама? Як ти, Ві? А ти, Янко? Скажи мені, дай мені знати хоч джазом нічного цвіркуна, хоч дезметалом полуденної цикади, хоч шурхотом, хоч сном: чи існує Царство Небесне, чи дісталася ти принаймні його воріт?! Хоч вузенького одвірку службового входу до цієї Мази Всіх Мічених? А Лоліта? Вона там прямо у своєму гусарському кітелі?) Вкурвило те, що це все взагалі мало мене хвилювало чи приваблювало. Задушлива байдужість до всього заничкувала зерна своїх метастаз у кожній клітині тіла. Всі ми - перемішані примхливо, немов гральні фішки, колишні коханці in the court of the Crimson King - колишні апріорі, бо навіть в осерді зародження пристрасті щось давало нам зрозуміти, відчути, що це кохання - на місяць-рік-три, не більше. Читали Апдайка "Давай одружимось"? Оце воно, декорації тільки інакші. Бременські музиканти, що крадуть мажорних дєвачок з-під крила заможних батьків, прямо з лекцій престижних елітарних вузів, прямо з джипів та волг; тільки мандрівний валіза-вертеп рано чи пізно перетинає межу царства Ідилії, царини Утопії, котиться в нікуди, у Вічність, поза межами людської пам’яті. Пошматовані марґінали, напхом напхані кращими здобутками людства - живішими за нас самих: музикою, краєвидами, цитатами, живописом, психоделічним досвідом та магічними здібностями, розпорошеними по "місцях бойової слави", місцях випадкових нестерпно гострих, солодких або - навпаки - мертвих сексів, ось ми хто! Я не збагну: чи то ми занадто міцно, до асфіксії, кохали, чи то навпаки - не уміли кохати взагалі, прив’язані, немов тінь, до химери Свободи, - свободи від мейнстріму, від людства взагалі, - але, принаймні, ми так нічого нікому й не довели стосовно існування Вибору. Хіба що обрали власне життя. Найближчим моєму серцю є відчуття, так щемно описане Момо Капором в "Облудниках": я хочу згадати всіх тих, хто склав мій Вибір, моє життя. Я хочу віддячити їм своєю пам’яттю про всі незначні, смішні, або, навпаки, трагічні й вікопомні події, що їх усі вони плели своїми намірами довкола серця нашого Міста, в його судинах, клоаках, апендиксах і мозкових звивинах. ЗАМІСТЬ КРОВІ! Ґвинт замість крові, море замість крові, канабеол, портвейн, горілка, ширево, кислота, атропін, живе срібло, отрута кохання, гормони-мутанти, вода з калюж, музика, музика, музика - замість крові у наших венах! - я розбризкую все це приватними феєрверками по обтрісканих стінах та бруківці, - тільки для втаємничених, лише для VIP-персон, жменьки прозорих кульок барвистого сновидіння, бісерної фіньки, що розсипається, - для нас, піпл… я, можливо, жовчний чувак за своєю вдачею, дріб’язковий, заздрісний, одне слово, - чмо, за колишнім визначенням розлюченої, розпаленої ревнощами Джанніс, але, повірте, піпл: вам усім буде тепло й затишно в моїй пам’яті, останньому вашому притулку - I’ll give you shelter! - тому що людство ніколи не скаже про жодного з вас: "Ось наш герой - супермен - суперґйорл - супербой!", не розклеїть плакатів з вашими обдлубаними мармизами й не влаштує хореїчних танців із читанням стіхов на віках ваших домовин! Шмаль мене майже не зачепила, але психіку висадило (тіпа я задурно втратив цнотливість), і видав я піплам спіч по повній програмі:

БЕЗ МАЗИ НАМАГАТИСЯ ВИРІШИТИ ОДВІЧНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПИТАННЯ НАВІТЬ ЗА ДОПОМОГОЮ НАРКОТИ: ЗГІДНО З "ПУТІВНИКОМ ПО ГАЛАКТИЦІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ", ВІДПОВІДЬ НА ВСІ ПИТАННЯ СТОСОВНО СЕНСУ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ Й ХАРИЗМАТИЧНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ - СОРОК ДВА! NO FUTURE - NO CULTURE! NO COM MENTS… Just USING - 69 (PASSION?) - USING. NO FILLINGS JUST RELATIONS. NO MUSIC JUST SOUND. NO FLESH JUST BODY. NO TASTE JUST MEALS. DON’T CRY, BABY, EVERYTHING IS ALL RIGHT! ГЕОПОЛІТИЧНА ВІКТИМОЛОГІЯ ТВЕРДИТЬ: МИ - НАСТУПНІ ПІСЛЯ АМЕРИКИ! ЗНАЙТЕ, БРАЗЕРЗ ЕНД СІСТЕРЗ ІН ДРАҐЗ: КОЛИШНІХ НЕ ІСНУЄ! SO, НА ФІҐ ВОНО ВАМ? БАТЬКО КУРИТЬ, А Я - НІ, НА ХУЯ ВОНО МЕНІ! Я ПЕРЕЧИТУЮ "ПІД ВЛАДОЮ ОПІУМА" ФАРРЕРА, "МОРФІЙ" БУЛГАКОВА, "ДЖАНКІ" ЧИ "СТРАХ І ОГИДУ" Й КОЖНОЮ ВЕНОЮ ВІДЧУВАЮ КОЖНУ ПОТЕНЦІЙНУ ВМАЗКУ! Я ЛОВЛЮ МЕТАФІЗИЧНІ ПРИХОДИ ВІД БІЛЛІ Й ХАНТА! ТОЖ ШИРЯЙМОСЯ, ДІТИ, ДИСТИЛЬОВАНОЮ ВОДОЮ ДРУКОВАНОГО СЛОВА Й ВІДЛОВЛЮЙМО ПРИХОДИ НА СЕАНСІ АНАЛІЗУ КРОВІ, КОЛИ ПЕРЕДПЕНСІЙНА, ПРОСМЕРДІЛА СЕЧЕЮ ТА КЛІМАКСОМ ЗЛОЇБУЧА КУРВА АЖ ІЗ ТРЕТЬОГО РАЗУ НАРЕШТІ ПОТРАПЛЯЄ В ЦЕНТРАЛКУ: НА ТРУБІ З НЕРЕАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ НАБУБНЯВЛЮЄТЬСЯ ФУФЕЛ, ЯКОГО ТОБІ НАВІТЬ ОТРУЄНИЙ СПИРТОМ ПІДАР, ЩО ДРОЧИТЬ ТВОЮ ВЕНУ ІРЖАВОЮ СЕСТРИЧКОЮ КОНДОВОГО ДЕСЯТИКУБОВОГО КОНТЕЙНЕРА НА ЯКОМУСЬ СТРЬОМНОМУ ФЛЕТІ, НІКОЛИ НЕ ПОСТАВИТЬ; І ВОНА, НАПЕВНО, ВІДЧУВАЄ ЛАЖУ, БО ПРИ ЧЕРГОВІЙ СПРОБІ ВЛУЧИТИ, БЕЗЖАЛЬНО КРУТИТЬ ШКІРУ Й ТОВЧЕ СВОЇМ РИПУЧИМ ГОЛОСОМ: "СМОТРІТЄ НА ДВЄРЬ, МАЛАДОЙ ЧЄЛОВЄК!" СЕКС ТА РОК-Н-РОЛ - ЦЕ І ДРАҐЗ, А СИНЬКА - ВІД ЛУКАВОГО! НЕ ТОПЧІТЬ, НЕ ТОПЧІТЬ, НЕ ТОПЧІТЬ КОНВАЛІЙ! НЕ ДРОЧІТЬ ПІД ВОПЛІ ПРИПИЖДЖЕНИХ ГУРУ! АМІНЬ!

Гадаю, ці накурені безмазовою тирсою діти багатих батьків (мільйон разів має рацію старий чорт Мадісон!) ладні були б прямо зараз ламонутися на вмазку, якби існував десь доброчинний контрольно-пропускний пункт для потенційних малолітніх стирчків. От що робить антивірус Кашпіровського з системними файлами войовничого святенництва! "Не коліться, а моліться!" - й черга, як по команді, закочує правий рукав, доводячи беззаперечно, що "опіум - релігія для народу", а під "опіумом" в даному разі можна розуміти все розмаїття Наркотику взагалі.

"…пам’ять не зможе вплинути на те почуття, що ти був там і залишився живий у цьому закапелку часу і світу. Що би це не означало… Історію важко зрозуміти до кінця, і все через цю запроданську прутню, але навіть якщо не довіряти "історії", цілком доречним буде припущення, що час від часу енергія цілого покоління виривається назовні в захопливому яскравому спалаху, причин якого ніхто із сучасників по-справжньому не може зрозуміти, і, копирсаючись у минулому, вони ніколи не пояснюють, що ж насправді відбулося… Ти міг відриватися, де завгодно. Це було всезагальне фантастичне відчуття, що все, що ми робимо, правильно, і ми перемагаємо… І це, я гадаю, і є тією самою фішкою - почуття неуникної перемоги над силами Старих і Злих. Не в якомусь політичному або мілітарному сенсі: нам це не було потрібне. Наша енергія просто переважала. І було безглуздям битися - на їхньому боці, чи на нашому. Ми впіймали ту чарівну мить; ми мчали на гребені високої прекрасної хвилі… І зараз, менше п’яти років по тому, можеш піднятися на крутий пагорб у Лас-Веґасі й подивитися на Захід, і якщо у тебе все гаразд з очима, ти майже роздивишся рівень повної води - ту крапку, де хвиля, врешті-решт розбивається й відкочується назад". Я ношу з собою зашмуляну, "стоптану" брошурку Хантера С. Томпсона "Страх та огида у Лас-Веґасі", як улюлюки носять Євангеліє, й не соромлюся свого пафосу. І зрозумійте мене правильно (хоча мені до фєні, чи зрозумієте ви взагалі): я не сотворив собі кумира з Акули Ханта - я сотворив собі культ часового відтинку "шістдесяті-сімдесяті" - часу, де народилася моя свідомість, за якою не встигло тіло, спізнилося з народженням років на двадцять… Наша сила вирувала, вибухала й висаджувала пересічну свідомість у Фонтані на Майдані Незалежності, де ми пірнали, плюскалися, цілувались і збирали з дна монетки. Ми йшли Хрещатиком, Прорізною, Володимирською, обійнявшись, цілуючись на ходу, з нашої одежі ручаями стікала технічна фонтанна вода, ми заходили в метро, люди відсахувалися, бо з нас текло, і ми залишали по собі калюжі, ми були щасливі на піку літньої спеки, у пику зіпрілим громадянам, які, - принаймні ті з них, що найменше поведені на стерильності та гіґієні, - потай заздрили нам! Тепер цей фонтан, що напував веселковим щастям, вологою, весною повітря цілої площі, видалили з плоті нашого Міста, як молочну залозу чи матку, чи нирку, чи око, чи печінку, - вирвали з м’ясом злоїбучі різники, від яких нема порятунку. Ціле покоління водограйних рибок б’ється в конвульсіях під ногами дітей асфальту і шкребе зябрами бітум. Тоді наша сила ґрасувала та змивала межу між сценою та стадіонним полем і тріскав, розривався ланцюг ОМОНу, як сон… це була не аґресія, а ейфорія. Над головами гойдалися, плавали схожі на осяйних відьом з Дніпров-ських круч дівчата на плечах своїх коханих; пляшки, що їх передавали всім охочим, пірнали й виринали, напуваючи людське море вином та пивом утопічного всеохопного братерства; стрибали над головами переможні "кози" тисяч медитуючих, фонтануючих сакральним щастям масової мітоти рук; шалено крутилися, немов пропелери ґвинтокрилів, бандани, джинсові традишнки, ліфчики, майки та офіцерські ремені з таврованими п’ятикутною зіркою пряжками… Ми падали у прірву історії, безтямно оргазмуючи від передозу внутрішньою та зовнішньою свободою. Свободою від культу Батьків та Вчителів. Свободою! СНІД передоз передоз свідомий гемофілія розтин доріг балкон дев’ятого поверху електрошок тривіальне вбивство просто нещасний випадок сліди від намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер діти причастімося портвейном та пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному й самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо й непомітно… Без труб та барабанів постскриптум…

І все - не відроджується й не повертається - просто повторюється, заяложуючись, набуваючи хрипів та шкварчання, немов вінілове коло з наліпкою ОМ всередині. Постав за мене свічку на платівку, що крутиться безгучно… Я досі зустрічаю Раст, Майків, Дредів, Джонів, Лисів, Джа, Денів… Знаю аж трьох Дженіс, одна з яких вже віддала Всесвітові душу через загальний абсцес; бачив навіть Дженнівер… Але жодного разу не зустрів Джанніс. Джанніс - з наголосом на останньому складі й двома літерами "н" всередині - була одна. Її ім’я пішло від неї, як шкіра змії, залишилося дане батьками при народженні поганяло на штиб Ніночка-Свєточка-Лєночка-Наталочка… в ліпшому разі - Ліка… І - я майже впевнений - вона не знаходить собі місця в сучасному світі, як і я, попри те, що намір її зміцнів та викристалізувався в багні того неймовірного гіпового хаосу, гаосу й галасу, який звався божевільним і шалено юним нашим життям.

THE END!

Серпень - листопад, 2002 р.