Замість крові

6. Dead Can Dance, або колишніх не буває

… ет цетера ет цетера. Такої маячні й ґотичних запльотів ще сторінок п’ять. Помаранчеве неподобство. Наркомани - вони як діти: коли я врешті перемкнувся на довколишнє, Ципа саме перебувала у розпалі відходнякової метушні. Виявляється, години дві, як вона перевдягалася по черзі в усі наявні в неї прикиди лише для того, щоб сходити в маґазин через дорогу. Спочатку їй хотілося вдягнути легку літню сукню, але потім вона вирішила, що має досить покоцані труби задля такого дефіле… Якщо ви бачите влітку на вулиці людину в глухому чорному вбранні з довгими рукавами, в сорочці або сведрі - знайте: це - наркоман, який мусить ховати свої поштрикані руки, якому завжди холодно, який зачохлюється від усього світу… Дзвоніть в міліцію, калатайте в усі дзвони, викликайте бригаду здоровенних педріл-санітарів («так вот ана какая, настаящая мужская любовь!»), рятуйте своє незалежне рагульське суспільство - мертвому припарки…Чутки про мою наркоманію дещо перебільшені метелики це надзвичайно корисна справа якщо треба відкласти її назавтра до наступного накладу покладу попиту знижок погоди на лоні природи я марю я мрію чутки - невичерпна порода скажімо як далматинська амйоба чуткам також украй необхідно множитися плодитися й покращувати лібідо… базар-вокзал… життя - це ні фіґа ніякий не театр, життя це - вокзал, базар… «Пачьом, бабушка, ваша пєчєнь? - Нєдорого синок! - А свінная? - Ах ти ж урод, а ну іді атсюдова, я січас міліцію пазаву!…» Кличте, кличте вашу міліцію! Я люблю спілкуватися з мусорами, особливо москальськими, або у старокиївському РОВД, а ще люблю їздити на тролейбусах і слухати балачки пасажирів: «… ну шо вчора… наварили картохи… випили водки… поїблися…»

Ледве ми з Майком витягли Ципу (а заразом і себе) з цього тупика, як минуло промайнуло ще казна скільки часу… Але попри все, зокрема й те, що ґвинт - наркотик відверто безжальний, без опіюшних оман, жорстокий, крижаний, кристалічний, - це була наша маленька утопічна кишенькова ідилія аксолотлів.

І ця ідилія не могла тривати довго, як взагалі будь-яка ідилія. Неможливо дати усім все, бо всіх багато, а усього - мало! Закінчився розчин. Закінчилися реактиви. Обламалося все. Почалося парення видобутку.

Тоді панувала утопічна наркокультура, і про наркобізнес можна було тільки дізнаватися з шедеврів американського літературного та кінематографічного андеґраунду («Праця бариги - один з видів комунальних послуг» - Барроуз, «Джанкі», наприклад…) Зараз вже все йде як годиться: гроші - товар - гроші. Товар - у бариг, гроші - у «братви». «Правильні пацани з панятіями» нарешті мають безпосередній, ухвалений в усіх цивілізованих країнах вихід на наркотики. «…популярність психоделіків впала так круто, - писав Хантер С. Томпсон за добрячі двадцять років до нашої появи на толоці, - що більшість основних пушерів вже не штовхали якісну кислоту й мескалін, за винятком послуг особливо важливим клієнтам: здебільшого пересиченим наркодилетантам під тридцятник… стимулятори наразі не в моді. Метедрін на ринку 1971 року майже така ж сама рідкість, як чиста кислота або ДМТ…» Наркокультура вимерла, як мамонт разом зі своїми шакалами. Закон джунґлів. «Хай буде з вами Господь, свині!»… Мікстуру від кашлю «Солутан» давно знято з виробництва. Щоправда, з’явилася «Зестра» (га?! найменнячко… Джон каже: «Ваша машина - у третій пачці „Зестри“! Безпрограшна лотерея!»), або - на крайняк - «Флюколд», з якого виходить «псевдік» - псевдоефедрін, дзеркальна формула з вивернутим в інший бік бензольним кільцем. І ми - всі, хто залишився на цій планеті й цивілізувався, - проживаємо тепер другу - дзеркальну - половину свого життя. Хоча мені зараз здається, що обидві половини були з від самого початку псевдожиттям, метушнею серед викривлених дзеркал, істеричним шалом молекул під ударами електрошоку. Все зайшло у безвихідь, вибух шістдесятих нічого не дав би, якби й стався вдруге: кардіограмна передсмертна лінія Андеґраунду - прутень о двох кінцях - має зростися обома кінцями в стрічку Мйобіуса (і якщо ти такий Гуру - сам у себе відсмокчи!). Доки тусуєш бруком у риштуваннях своїх ілюзій скарг надій фантазій неначе якесь архітектурне диво засране котами й панками на реставрацію якого міськадміністрація роками не дає бабок а маніакальні терміти будівники офісів і збудники ковролінової та металопластикової епідемії чомусь не звертають на споруду уваги ймовірно саме через архітектурну зарозумілість конструкції час проноситься як реактивний літак і його вистачає лише на смерть перетворишся на купку брудної обісцяної цегли так і не дочекавшись інвестицій у свою неповторність звуки підкрадаються в ритмі вітру до скелетів дерев чорних як народження джазу втратити набагато важче ніж це видається на перший погляд надто коли дуже довго тримаєш в обіймах химеру тиша ніколи не сягає нульової остаточності а море не вийде за межі кола зоряною крейдою накресленого ми думаємо що вдень тіні ховаються від сонця а вони ховаються від людей як люди від ночі… Періодично ти звертаєш увагу на те, що зуби твої несамовито стиснені так, що аж тріщать, але з тим годі щось вдіяти - щелепи зводить аж у скронях гуде. «Ґвинт - психостимулятор амфетамінової групи, призводить до незворотних змін у психіці», - прочитав я в тижневику «ПіК» від 14 - 20 квітня 2000 року в статті «Алхіміки нашого часу», підписаній якоюсь Ніною Хаґіною. Підзаголовок був не менш пафосним: «Боротися з концептуальною наркофілією може тільки смерть». Чому б це раптом? Я підозрюю, що за претензійним ПСЕВДОнімом ховається моя ненаглядна пташка Джанніс! «Незворотні зміни в психіці»? А хіба життя саме по собі не є суть перманентною, невпинною, неухильною та незворотною зміною психіки? Життя це, як на мене, - найважчий наркотик, і є немало тих, хто зумів зіскочити з нього. Дехто, я навіть сказав би, нездало беркицьнувся. При чому раз і назавжди за неможливістю повторних рецидивів…

Я не хотів зістрибувати з життя, але однієї умовно прекрасної миті я вирішив зістрибнути з ґвинта. Для мене це було майже рівнозначно. Ти так швидко звикаєш навіть до природно алкалоїдного світосприйняття, що на відходняках світ іноді здається тобі яскравішим, ніж зазвичай, принаймні дуже дивним і несподіваним. Але передбачуваним: яскравість та контрасти - швидкоплинні. Всі ми переживали сплески захоплення здоровим нетоксичним способом життя на ранніх стадіях занурення в Систему… Я чітко усвідомив і пройобаний Крим, і дахозривну пожежу в Сімеїзі, й просовану «Молодість», і втрачений жовтневий ель з дикого хмелю - сутінки, суцільне міжсезоння… Простір утворює порожнини у вигляді контролів на одежі час провалюється в плями венозної крові коли веселий строкатий натовп перебуває в очікуванні пиятики музика видлубує порожнини у просторі й ці дірки повільно заростають тютюновим димом перебуваєш в очікуванні чогось неочікуваного маєш при собі запас кишенькових альтернатив жодна з яких не заповнить і найменшої порожнини цього шаруватого губчастого простору «Хто чекає каву?» «Можна прибрати вашу попільничку?» маєш презерватива? можна зробити повітряну кульку одна з альтернатив - заплямований контролями простір божевільні очі на вишкіреному роялі потік невпинного болю багаторазові свічки ха-ха очікувана неочікуваність можливо все буде інакше? інакшим стосовно чого? коли ти згадуєш небо виникає потреба рейок що заводять в тупик серед люцерни й волошок де простір тремтить від цвіркання коників й рибалить дух Рея Бредбері а у траві чекає загорнутий у плівку сніданок… Вічна… одвічна Молодість у крапельниці кіноплівки відроджувана щороку в реанімації кінокамери на операційному столі екрану немолоді почвари хапаються за альтернативну клоновану молодість на тиждень їм вистачить алкоголю! Прощання з недопалками - надто потужний струс покаліченої жебрацтвом свідомості - я не люблю, коли ці добрі, зморені тьоті приносять мені чисту попільничку і ставлять її на порожній від кави стіл. Мене від кіна й сиґаретного диму нудить, але я ковтаю й те, й інше шаленими дозняками, допоки червона карета о шести страусах не відвезе на звалище радіотехніки, телевізорів та автів мої мікросхеми - труп розладнаної свідомості… Чорно-біла ретроспектива байдужих серцю миттєвостей, де спалахує раптом розмитий колір моря - Cantando la vida - ноги, обціловані артритом, викреслюють на зернистому піску басові ключі пісні для сліпих; стара, як усі ми після смерті, жінка пірнає, плавуча ґумова дупа, виспівуючи пісню про кохання: без купальної шапочки вона виглядає краще; пісня ремарка… море - всюди море… всі знають, як я кохаю тебе, моє кохання - як море, це мій власний імпровіз а ля самотнє «караоке на Майдані» посеред ночі з баяном замість мікрофона… VHS- око шинкує людей на кадри в розмитому просторі невиразних років: брейкери на Арбаті, старий одеський гармошечник-блюзмен зі своєю колекцією ментального роуді, вичовгані платівки та гроза на двоспальному підвіконні; прадавні башти, мости, дзвіниці й сходи Праги, яку я бачив уві сні… Тимчасове виснаження організму перед черговим кінематографічним запливом: «Молодість хворевер!» - єдина думка, що курсує, наче річковий рейсовий «лапоть» з правого берега на лівий і назад… кого побачу, кого не побачу… привітання, фотки й обіцянки… обіцянКи-цяцянки, не плач, лялю - бухі кінематографічні почвари Періоду Цегли й Бетону того не варті! Що важить їхній трьоп у вікових переймах здаватися світськими левами перед другокурсницями театрального інституту імені КарпенкА-Карого! Забудь про деґустаційні ретроспективи Віма Вендерса, Франсуа Озона, Ер Джея Оссанґа й Джармена, Ксюхо, - на «Молодість» привезли GIMME SHELTER братів Майслезів! Ґвинтокрил KSFQ… масова істерія, благословенний психоз… червоні троянди, люди - наче мавпи на риштуваннях… «Хтось штовхнув Міка!!!». Rolling Stones у вирі ґвалтівних криків Янголів Пекла: «Ми вас розхуяримо!»… Радіослухач у прямому ефірі: «…ми не потребуємо жестів Джаґґера за п’ять копійок!»… старенький Альберт Майслес перед ущент заповненим Червоним залом Діма Кіна: «…ми приятелювали з Grateful Dead… вони полюбляли розчиняти різні наркотики у вині… якось я того вина скуштував… мені розказували, що я з’явився на сцені в апогеї виступу Роллінґів й обблював усе, але якщо ви мене спитаєте, що це був за наркотик, я відповім: запитайте у Grateful Dead!». Не журися, не плач, Ксюхо: гарантії, страховки, повільний блюз еспешіалі фор ю, обкурені трепетні лані, не такі вже, до речі, й малолєтки… і Антон Яковина перекладає все як тре’, а «любов» - як «любофф» та «лов» разом… так не буває в наш час, і більше ніколи не буде - не сподівайтеся, гіпі не воскреснуть… Знову по колу попри отруйно-кислотні індійські мультики з лямпочками та пластиліновим сяйвом, боже! кондовий американський трилеризм закрався підступно вже й у європейське студентське кіно: в курсових роботах нема порятунку від продюсерів, а ти все очікуєш на неприйдешні зустрічі з ксерокопійованого минулого особистої історії сподівань на лотерейну винятко- вість спілкування… відчуваєш себе духовним асенізатором: «Чищу пальта, взуття, кишені й карми! Плюю в душу! Ітс і ізі ту кіл а ніґер, міста’!»… ти все ніяк не втямиш, чому вони всі поїхали дахом на маґії, чому та маґія відгонить каламутною водкою, обкінчаним баблом та шоубізом… ти не хочеш повірити в комерцію та корупцію європейського кіна так само, як і в мізерно-глобальні мутації довколишнього побуту, мамо! невже це направду - їздець! невже геть усім сподіванням? На які з-від початку не робилося жодних ставок… брудні букмекери повсякдення, я вас запитую, «де, блядь, коні?!», де, курва, мамонти й верблюди, і чому солодкаві «Cap ta in Black» для мене досі відгонять травою, останнім осіннім врожаєм, що напився коньячного сонця на межі арктичної байдужості столичних сезонів? Що ти верзеш, суко, шиз нута мати моєї осені номер двадцять вісім - можливо, вона не помре, як усі попередні, звідки ти знаєш?! Може, вона виб’ється в люди й засліпить софітами Дім Кіна! Це - все про моїх батьків. Я нічого більше про них не знаю, окрім незначного факту: вони зачали мене випадково та від нудьги, їм хотілося спати, коли вони трахалися… але, можливо, вони трахалися під The Beatles, й за це я люблю цю музику: сподіваюся, саме вона витягла мене зі Всесвіту і вплутала у всю цю планетарну прутонину, інакше - що ще?…

Сходи - Мекка… Соковита зелень пагорбів у льодяниковому сяйві травневого західного сонця… У конопляному драбадані ми із Джанніс танцюємо з плеєром (Дорз) - по одному «вуху» на кожного - на горішній площадці Сходів, опромінені помаранчевим світилом… з боку, напевно, маємо дикий вигляд… Музика вибухає на межі виднокола, дифузіює із сонячним медом, затоплює увесь світ… Чому люди не живляться сонцем, як рослини… якби люди живилися сонцем, як рослини, сонця вже не стало б… Джанніс у своїх зелених окулярах і для неї все смарагдове, немов у казковому акваріумі… то для неї - то для мене, коли відбираю окуляри… цілуємось, переплітаємося… she was a princess queen of the highway he was a monster on the road… Хіба це було? У глибокому наркотичному дауні минуло либонь років півтора-два, хоч мені здавалося, коли я раптом згадував про міфологічне існування міфологічної Джанніс, що минуло декілька тижнів. Виявляється, я не бачив її майже два роки. Й побачив саме тоді, коли остаточно вирішив «розґвинтитися». Їй, бач’, раптом закортіло ґвинта! Вона, мовляв, нікого з ґвинтової тусівки не знала накоротко та нікому, окрім мене, не довіряла. Вона, мовляв, знала, що я ніколи не зроблю їй якоїсь фіґні й не підсуну лівого розчину! І… - як це класно (!), що вона отак випадково мене зустріла! У мене заворушилося на голові волосся, бо я відчув з цілковитою переконаністю: знову таки, варто їй було захотіти, щоб я з’явився з чистенькою одноразовою штрикалкою, наповненою чистеньким (завжди - одноразовим!) розчином - на тарілочці з блакитною облямівочкою, як я - сам не знаю як! - таки з’явився перед її скурвині очі! Вона навіть не шукала мене. Їй просто захотілося. Й саме через це ми зустрілися через сотні проштриканих у космічний вакуум днів. Зустрілися на Дерев’яних Сходах так, ніби вона вчора повернулася з Бердянська, а я прогуляв лекції.

Вона говорила й говорила, базікала та патякала, тринділа, пизділа і теревенила, ґавенділа, джерґотіла і плела якісь бздури, і грузила мене, грузила, розказувала, розповідала, оповідала: про себе - все, що мене не цікавило аж ніяк. І в такий спосіб за якусь годину-півтори-дві заповнила до останньої миті скелетами подій всю цю майже дворічну часову могильну вирву, яка спливла крізь умовний простір поза моєю повсякденною увагою людини, що проживає день у день від ранку до ночі, від сну до сну. Я не спав більшу частину цього часового відтинку, я важив близько сорока п’яти кілограмів (тішив свою кишку лише тоді, коли згадував, що організм хоча б періодично потребує якихось інших органічних сполук: весь хавчик нагадував пінопласт, і ковтати його було неможливо навіть з рідиною: «свєжо пітаніє, да сєрітся с трудом»), я миттєво піддавався станові неконтрольованої аґресії, я нічого не пам’ятав, окрім замкненого кола Процесу, й усе це ще кілька годин тому видавалося мені лише двома-трьома невиразними тижнями ґвинтового марафону… Джанніс повернула мене у своє життя, повернула мені нормальний загальнолюдський відлік часу, за що я ладен був її вбити голіруч. Я ненавидів її чистою ненавистю істоти, у венах якої тече 1-феніл, 2-метиламінопропан.

І я подумав: «Ах ти ж курва! Ти хочеш ґвинта?! Буде тобі, суко, ґвинт! Найчистіший, найякісніший! Адже я - „єдиний, хто не зробить тобі якоїсь фіґні та не підсуне лівого розчину“! Буде тобі й двісті двадцять вольт з внутрішньовенним вигнанням Диявола, й безсоння, як у Петрика П’яточкіна, тільки рахувати будеш не слоненят, а куби! Буде тобі й клізма - тупикова гілка еволюції баяна, коли не знайдеш тари для розчину! Будуть тобі попечені труби й дороги в мозолях! Будеш ти собі той ґвинт прямо в мозок совати, коли під пахвами та в паху (не кажучи вже про всі руки й ноги), та на стегнах вени закінчаться! Я тобі зроблю, сучко, кришталеву, блін, кулю прямо в мозочку, тільки сама її будеш звідтам виколупувати!». І я навіть не сказав їй, що вирішив зістрибувати…

Приватні будинки пускають коріння у кволий безплідний ґрунт, обростають помідорами та картоплею, вирощеними на могилі урочища, дбайливо заповненого кількома вантажівками автомобільних покришок, притрушених гноєм… художньо виконані з автомобільних шин, вритих до половини в землю, ґумові паркани оточують ґумову ідилію. Колеса не хочуть гнити у ґрунті, а ті, що над ґрунтом - охайно пофарбовані олією в кольори Незалежності… рослини ростуть на ґумі, не сруть і не серуть… ґумовий простір табуйовано фанерною табличкою: «НЕ СІДАТЬ!». Слоненята на камінній полиці - вже декаданс… Дозріли коноплі, хоч мало яким дозріти дали піанєри, коноплі дозріли: осінь у відключці скурила до пальців літо. Обвуглені пальці дерев ще палають вуглинами мертвого листя, а гіпі останні коноплі збирають у свої строкаті торбинки. Три дні до зими: вересень, жовтень, листопад. Час підсідати на ґвинт…

Від мене, власне, вимагалось «усього нічого»: червоний фосфор (врешті-решт, проканають і «тьорки» з бочків сірникових пуделок), кристалічний йод (можна випосадити на кристали звичайний аптечний розчин), солянка (соляна кислота), луг та - варка. Ґвинт - як борщ - ніколи не буває однаковим, він залежить навіть від настрою варщика, від алхімії стосунків між присутніми, не кажучи вже про якість сировини. Мене брали, неначе придворного алхіміка, на необмежену кількість сировини, з якої можна було би на фіґ отруїти увесь Київ - цю йобану сталіцу, заселену припиждженими героями творінь Леся Подерв’янського, і ще б на Львів лишилося. Мені створювали умови теоретично близькі до ідеальних: спокійний відокремлений флет на Оболоні (Хей ю, бабалун браза - бабалун систа’! Кам ту мі енд юз май фейс ез а байк сит, маза фака крокедайл, бабалун піпа’(л)!). Флет, нашпигований електронікою та музикою, з хазяїном, котрий ніколи нікого з київської наркокультури не знав. «Медик» у безстроковій відпустці («медициною» або «склом») називаються всі готові розчини, які офіційно випускає в ампулах наша благословенна Фармакологічна Матриця; відповідно, «медиками» називають тих, хто перебирає на себе всю знеболювальну чи заспокійливу (найчастіше морфінової групи) спадщину смертельнопоранених, смертельнохворих - ракоїдів, снідоїдів, ниркоїдів, паралітиків etc, etc). І ось цей «медик», просидівши щільно декілька літ на Промедолі (одинадцять кубів випарувано перед розв’язкою), підчепив гепатит та й взагалі зрозумів, що треба злазити, доки не врізав дуба, і після цього всього пере- творився на справжнього полінаркофіла! Його цікавила найрізноманітніша, будь-яка прутня - у піґулках, свічках, порошках, колесах, ампулах, ледь не в кремах, - яку тільки примудрявся нарити протягом останніх років після лікарні. Його Наркотична Жаба прагнула й ладна була в будь-який спосіб вжити все, що завгодно, аби воно хоч трохи нагадувало «Наркотик». І саме він тепер був цілком до наших послуг, бо… ніколи не куштував ґвинта! Цей релікт Джанніс видобула з горищ та звалищ «досемйового» життя одного зі своїх коханців. Джанніс забажала помститися усьому світові, довівши свою меґанезалежність. При цьому їй, зрозуміло, не було куди скипнути, простіше кажучи, де жити у гордій самоті й цілковитій відокремленості від чоловіка (Джанніс, виявляється, ще й заміж встигла втрапити за цей час, неофіційно, ясна річ, себто без печатки у пачпорті), батьків, колег, так званих друзів та знайомих і взагалі усіх, хто її дратував. Я так розумію, що дратувало її все людство як таке загалом. Генетична наркомізантропія. У коханця вона також не могла мешкати, оскільки він був одружений і мав бебіка. І от - безпосередньо перед тим, як Джанніс всерйоз, до істерики захотіла (а хотіла вона будь-чого завжди всерйоз і до істерики, наче розбещена дитина) зникнути, медик приїздить після завершальної в своєму житті вдало прокрученої справи з великою партією промедолу, приїздить до Києва, напханий бабками, купує на Оболоні одно- кімнатну гостинку й телефонує своєму давньому другові. Коханцеві Джанніс, який, у свою чергу, теж не так давно вкорінився в столиці, перетягнувши врешті сюди свою родину. Всі вони родом з прекрасного наркоманського міста, що майже біля моря; міста, з якого тролейбус вивозить прямо на трасу, бо кінцева зупинка його за шлякбаумом КП; міста, яке подарувало Валеріана Мармеладзе (Барбітура Латура, блін!) всім шанувальникам витонченої попси на теренах колишнього совіцького союзу (Дєвушкє із висшева общєства сложна ізбєжать адіночества!). Друзі зустрічаються. Коханець Джанніс не може відмовити собі у задоволенні похизуватися перед кумплем своєю здобиччю - на наступну стрілу притягує Джанніс. Джанніс, цілком свідома того, що це - своєрідні «оглядини», так би мовити бойовий шлюбний танок двох пихатих самців, кидає знічев’я (після третього косяка доброго афганського хешу) фразочку про свою, мовляв, безпритульність та безпорадність. Цілком випадково. Суто по-жіночому (No woman - no cry!). Вона не знає про хату. Вона нічого не знає про коханцевого кумпля, окрім того, що він «сам нє мєсний»… Кидає і влучає одразу в яблучко. Всі наявні психологічні чинники з усіх трьох боків вмить збігаються в одну переконливу крапку:

«старий друг» (назву його… Дюбелем! Справжнього поганяла, на жаль, з певних причин засвітити не можу) одразу гострить шпори на завоювання Джанніс;

коханець тепер не мусить цілодобово сушити собі мозки проблемою чергового притулку для лонґ світ лав, хоча й свідомий того, що прихист надає зголоднілий гамел, вар’ят, який - це побачив би будь-хто неозброєним оком - вже націлився на його герлу, попри давню дружбу й закони чоловічої честі, яких немає, скажімо, на толоці, але цей - точно не гіпі, хоча й носить бісерні фінічки на зап’ястках;

а Джанніс тепер є де заникатися від усього світу!

Хешу - море, але й море можна вичерпати й викурити… Отож, коли навіть камінчики на дні перелічено, й ледь не випито воду з водяних бульбуляторів (смолу вже точно ретельно зішкрябано з фольги ковпачка та скурено), знову починаються трабли й напряги. Дюбель починає вар’ювати через недосяжність Джанніс. Зґвалтувати її він не наважується, а всі інші засоби замолоджування-замаланювання не дали жодних результатів. Оскільки ніц Дюбелю із траханням не випадає, він починає виявляти до Джанніс непевні сентименти, себто видирається непомітно для себе на вищу духовну щаблину, яка насправді веде вниз, у прірву (а отже, є нижчою стосовно щаблини тупої природної хіті), що завжди доволі швидко зводить нанівець пихате «я» кожного загорнуто латентного мазохіста. Коханець починає впадати у нерви, з’їжджати з теми, гальмувати на поворотах і прохолоднішати навіть попри (а може, навпаки - через) відданість Джанніс, а Джанніс потроху зривається з котушок від ситюейшену, не менш тупого й тупикового, аніж усі попередні в її житті. Тривіальна криза жанру побутових стосунків. І тут Джанніс спадає на думку Його Діамантова Прутневість Ґвинт. І, виявляється, я вже нікуди (знову - в нікуди?) не зістрибую, а - після залагодження мудок з інґрадієнтами - знову сиджу на підлозі з реактором в обпечених йодом пальцях, неначе в якомусь циклічному відмороженому кошмарі. Настільки всеосяжному, що відкидаю навіть припущення існування пробудження в бодай якомусь - нехай найпрутневішому з усіх - світі. Утім, припущення стосовно існування сновидіння також відкидаються. Це - поза межами примітивного перемикача «пробудження/сон». Це - ніщо. Або «світло/темрява». Це - морок. Або «день/ніч». Це - сутінки. Існує лише «тут і зараз» на підтримку американських психологічних тренінгів за системою пахана всіх сущих наґвалів Тата Карлоса.

Передоз скручує Джанніс у спіраль, наче мокрий рушник. Фасує в брикети, як морожену рибу ментай/хек. Спотворює судомами її зухвале обличчя. Я повільно розтираю їй руки та ноги, обережно розліплюю зведені корчами кінцівки, пальці, намагаючись її розпружити. І не думати про найгірше: зараз у неї відмовить серце або почнеться епілептичний напад. Що тоді? Запхати поміж її зубів свої пальці, аби вона їх повідкушувала? Я згоден… У цей час наш Дюбель, який перетворився на справжнісінького обковбашеного психостимулятором злоїбучого монстра, цілковито охоплений арктичним ґвинтовим полум’ям кохання до власної персони, читає нам свого ненадрукованого романа, уриваючись лише для того, аби заспівати під ґітару власні пісні. Все це з маніакальною неухильністю він робить вже протягом доби! Психіка відмовляється перетравлювати велетенські порції цієї прутні, де періодично трапляються вдалі, але вщент задрочені графоманським мотлохом шматки. До виправдання Дюбеля варто зауважити: насправді його роман був дуже навіть нефіґовим і, можливо, якби він розповідав нам його на ходу, а ми накручували кілометраж нічним містом, сприйняття змінилося б на протилежне. Справа у тім, що під ґвинтом просто нереально сидіти на місці та ще й слухати загорнуту прозу більше тридцяти секунд. Фініш. Абзац. Дюб прикував нашу увагу ланцюгом до кухонної канапи та плющив гідравлічним пресом власної, ніким досі не визнаної геніяльності. Він проїхався по нашій психіці асфальтоукладальником. Це - безвихідь. Цей чувак здатен кайфувати від себе скільки завгодно часу. Він здатен сидіти й пиздіти вічність. Це його особистий - вербальний - спосіб патологічної діяльності (прошу занотувати в історії хвороби). Він навіть не помічає, що коїться із Джанніс. А якщо й помічає, то просто не здатен зупинитись у своїй рефлексії. Його можна зупинити лише одним способом: замочити! Порубати сокирою, пошинкувати на дрібну тирсу в режимі on line. Чи не єдине, що мені потай імпонувало у цьому нашому «злому генії», то це його медичний реманент: архаїчний скляний баян «Рекорд» та набір сталевих голок у сталевій коробочці. Такою технікою зараз ніхто вже не користується, як і небезпечними лезами для гоління. Проглядала в цьому якась зворушливо-журлива пародія на декаданс часів «кокаїнового шику», що мене, поціновувача ритуальних предметів, приваблювало, повторюю, потай. Звісно, для виникнення симпатії цього було замало. Я намагався вимкнути Дюбеля за допомогою кислого розчину, навмисне не доведеного лугом до чистоти, який пропікає наскрізь не лише вени, а й мозок, труїть кров, зриває шифер аж до апогеїв маніакально-депресивного психозу, до реактивного стану. Марно! Підвищена кубатура (вгатив йому майже три замість півторалі) на одну вмазку теж не допомогла. Намагався його матюкати - та де! Кінокомпанія Метро Голда Маїр Продакшн представляє!…

Коли нарешті продуплюється Джанніс, щось іще гірше за оте її ковбасиво починає коїтися зі мною. Спочатку я намагався тихо-спокійно відлежатися, але невпинне гугнявлення Дюбеля щодалі доводило, - й таки довело мене до такого сказу, що я підірвався й заходився трощити викруткою найближчу розетку. В цій хаті повсюди валялася така безліч різноманітних інструментів (імовірно, демонструючи розмаїття обдарувань власника) - від теслярських до музичних, що знайти викрутку не склало проблеми: вона сама опинилася в моїй скоцюрбленій руці. Тієї миті я був переконаний, що в цій оселі Диявол никається по розетках, посилаючи Дюбелеві суфлерські електричні імпульси-вказівки, яким чином замордувати нас якнайефективніше! До того ж, мені здалося, що Дюбель не є людською істотою: пром колись трансформував його сутність у «щось», у «чому» ґвинт розбудив звіра. Ось що про це писала на зворотні обгортки з-під шоколадки Джанніс, поки я трощив розетки:

Сьогодні рефлекс спрацював на запах жертви. І він негайно та звично вирушив на цей запах. Не встиг лише помітити: сьогодні він був не жорстоким, що зазвичай робило його людиноподібним, бо людям притаманна саме жорстокість. Сьогодні прокинувся звір нелюдськості. І це завадило відчути, що запах, на який він рушив, - не запах страху, отже, не запах жертви. А може навпаки, нелюд відчув запах нелюдини й вирушив на полювання. Лише рефлекс зробив усе це схожим, звичайним, тотожним, кинув вуаль мімікрії, підмінив нелюдськість на жорстокість, а здобич - на жертву, - лише зовні, зовні…

Він передчував битву, передбачав перемогу й рефлекс нудьги потому, але так і не прислухався до зовсім інших звуків, які сповіщали про рівний двобій двох лише зовні, зовні людиноподібних істот.

Останнім мовчанням була свобода

Від битви кінцівок за місце на тілі…

Коли він побачив, що зник звичний, інвентаризований, усталений людський світ, він задерев’янів од жаху, але було вже пізно. Звір отримав від Тотальної Порожнечі своє право. Звір був на своїй території.

Те, що відбувалося в цей час між псевдожорстокістю та псевдожертвою, - десь у площині людської форми, - відповідало пересічним правилам гри за пересічним сценарієм. Лише фінал випав з усіх канонів, тому, що справжній бій - бій сили він проґавив. І ще якусь мить не лише відчував це, а й розумів чому. Але з простору виліпилося сьогодення, потроху виправило помилково відтворені звичайні предмети, підшліфувало перспективи та залишило всі речі на своїх місцях. А що може відбутися з картиною за умови, що сама людина чогось у ній не домалює? Натюрморт… Пейзаж…

Звір заснув. Звірові байдуже: поразка чи перемога. Його не цікавить результат, його захоплює процес. Тотальна Порожнеча - позбавлена результативності, як і будь-яких концепцій взагалі. Звір задовольнився й заснув.

І він зрозумів: його розриває на шматки усвідомлення того, що все вийшло з-під контролю, все відбулося не так, як треба, як мало бути, як завжди бувало… А чому, як, коли, в яку мить він схибив?! Він так і не зрозумів, що марно витрачає залишки енергії на розв’язання цього запитання, що не він схибив, а його обдурили. І обдурили так блискавично й віртуозно, що склалося враження, ніби він сам себе обдурив. Тепер він сидить на канапі, наліплює шмаття хаосу на білий папір. Мов ідіот у психлікарні наклеює марки на конверти. Суспільно корисна праця… Future In The Past.

Бо не треба було лізти до маленької дівчинки саме коли їй втуляє, й вона через те перебуває у стані свіжозамороженої нерпи!

Я знайшов це на столі й прочитав - папір покраяний неймовірно покарлюченими літерами: ще б пак, через гіпертрофованість зіниць очі Джанніс не просто не фокусувалися, а взагалі зникли, у сенсі людської норми, - коли, трохи згодом, і вона й Дюбель врешті дійшли до стану цілковитої прострації. Я сказав би, кататонічного ступору. Після всього, що сталося… Але ненадовго… А тоді… коли я всерйоз зібрався кинутись (я зрозумів, що цього разу мені справді хана: доштрикався-досовався), сили мені тільки й вистачило на те, щоб ледь проартикулювати до них пересохлими холодними, ніби ті вкрилися памороззю й попелом водночас, губами: «Паспорт - в кишеню, баян - в руку, тіло - на коридор. Ніяких „Швидких“: я кинусь - вам пиздець - не відмажетесь… на коридор з баяном в руці… мусора знайдуть… для них це нормальна справа: зайшов нарк до під’їзду втертись та й коні двинув… No comments». Всьо.

Я востаннє дивився на репродукцію автопортрета Джанніс, а репродукція автопортрета Джанніс мовчки дивилася на мене своїми божевільним застиглими зіницями обковбашеного лемура. І раптом, перед тим як остаточно зникнути в коридорі й втратити з поля зору крихітну Джанніс в кінці того коридору, я відчув щось схоже на поштовхи. Вони ледь сягали мене, ніби досить тверді й досить прохолодні повітряні хвилі - скеровані порухи якогось незрозумілого на Землі вітру. Ця безособова й відчужена сила походила від Джанніс, вона добиралася до мене, долаючи простір кімнати, доки я не відчув, що серце моє «віддихалося трохи, та й знову пішло». За серцем - дихання, а з диханням почало повертатися до тіла його самовідчування, а згодом - тепло. Потроху я повертався до стану теплокровної істоти.

Джанніс відійшла й сіла. Взялася за свої записи. А Дюбель дочитував першу частину свого безсмертного творіння.