Заметіль

Листопад. Минулий час…

Сніг падав великими білими клаптями, ніби нагорі хтось витрушував з мішка мокру холодну вату. Сніг обліплював усе, що бачив на своєму шляху: дерева, лавки, огорожу, павільйони, і йому зовсім не заважало те, що сивий парк був занурений у темряву і у свої власні невеселі думки.

Він пам’ятав, як усе починалось, цей старий засніжений парк. Такою ж лютою зимою. Так само раптово і невмолимо.

Він ще тоді передчував, як усе закінчиться. І тому журився. Бо люди ніколи не слухаються порад старого, який так багато і так багатьох бачив на своєму віку.

ВСТАВАЙ.

НАВІЩО?

…НЕ ЗНАЮ.

Сніг був настільки густий, що за ним не видно було неба. Якщо довго дивитись угору, то можна уявити, що ти летиш, швидко летиш крізь фантасмагоричний простір, що складається з завислих у невагомості білих кристалів, і треба летіти ще не одну вічність, щоб досягти мети.

Але ти вже давно забув, яка твоя мета.

ТРЕБА ЙТИ.

ТРЕБА ДІЙТИ ДО КІНЦЯ.

Це був не просто сніг, а зла кудлата завірюха. Вона підступно напала на світ, який ще вчора був сонячно-зеленолистий. Вона атакувала його зненацька — і світ зник, розчинився у її рвучкій, лютій несамовитості. Неначе щось трапилось у Космосі, щось, що порушило одвічну рівновагу сил. Неначе настав кінець світу.

Обважнілі повіки, не питаючи дозволу, закрили очі. Зручніше притулився до дерева, глибше засунув руки у кишені і… провалився у печеру, глибоку доісторичну печеру, де дитину прив’язували до стільця, а стілець ставили так, щоб він не падав, коли дитину будуть бити. І виходу з тої печери не видно було.

ВІДВ’ЯЖІТЬ…

Прокинувся. Спробував розплющити очі — не зміг. Спробував зняти з очей невидиму перепону — не зміг. Спробував закричати — не зміг. Тіло не слухалося, холод заморозив м’язи обличчя і висушив глотку.

Втратив відчуття часу. Серце билось, мов навіжене.

Чітко усвідомив, що якщо б не прокинувся зараз, то не прокинувся б вже ніколи.

Накотила паніка. Впав і поповз, колінами по снігу, допомагаючи собі руками. Пройшла прірва часу, поки зрозумів, що ні на міліметр не зрушив з місця.

ОПАНУЙ СЕБЕ!

Почав аналізувати ситуацію. Мороз не може бути сильним, просто він занадто довго тут сидить. Прислухався до себе. Кисті і стопи заніміли, усе тіло поколювали крижані голки. Доброго було мало, але кволе борсання в снігу призвело до того, що він знову почав тремтіти. Це означало, що він оживав.

Повернув голову і потерся обличчям до куртки. І ледве не закричав: в очі посипались кристалики льоду. Ті сльози, що весь день народжувались і вмирали глибоко всередині, не здатні добратися до очей, уночі знайшли шлях на поверхню і примерзли до вій.

Поморгав, оглядаючись довкола. Сніг заповнював собою простір, мов молоко — збан. Сніг був усюди: під ним, над ним, на ньому. Сніг ніби насміхався з нього: от бачиш, яким я буваю? Не тільки маленьким звірятком, яке можна сховати у долонях, а й велетенським звіром, що пожирає усе на своєму шляху. Тремти, людино.

І він тремтів. І пробував звестися на ноги. І не розумів, навіщо це йому здалося.

ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРЕ ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…

Стрийський парк дивився на людину, яка вибралась усе-таки з його снігових обіймів, і не знав — радіти з цього чи тужити.

А людина сиділа на снігу біля огорожі обабіч траси і пробувала спинити проїжджаючі машини. Але в такий пізній час водії завбачливо не помічають людей, що тиняються поблизу парків і сидять просто на снігу.

Час йшов. Організм намагався зберегти залишки тепла, хоча сама людина про це зовсім не дбала. Він підтримував життєдіяльність систем органів попри те, що людина цього не хотіла. Але його ресурси не були безмежними.

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ…

ВІДВ’ЯЖІТЬ!!!

Листопад. Теперішній час

Богдан закусив губу.

Робити комусь масаж, коли у тебе поламане ребро, нелегко. Він пробував затримувати дихання, але все одно кожний його рух відгукувався гострим болем у грудях. Добре, що його сьогоднішні пацієнт не рухався. Добре, що це була лише дитина.

(Органічне ушкодження мозку. Ні, краще все-таки поламане ребро.)

Богдан на хвилю призупинився. До закінчення сеансу залишалось ні більше-ні менше — двадцять хвилин, а він ніяк не міг впоратися з головокружінням. У кімнаті то наставали сутінки, то знову прояснювалося. Можна було, звичайно, скоротити сеанс, але тоді те, що він робить, називатиметься як завгодно, тільки не масажем.

Внизу рипнули сходи. Це повернувся з роботи батько дитини, директор одного крутого оздоровчого центру, який міг за відповідну плату оздоровити всіх бажаючих. Усіх, окрім своїх дітей.

(Добре йому. Сидить собі в кабінеті, бавиться комп’ютером, відповідає на дзвінки…

Ні, не добре. Хай обереже небо йти його шляхом. Сніг на тому шляху ніколи не розтане.)

У тій самій кімнаті, але в іншому ліжечку лежала ще одна дитина. Богдан призупинився і спробував перемістити своє тіло так, щоб біль у грудях не був таким гострим. Ця дитина теж чекала своєї черги на загальний масаж. І в неї теж було вроджене ураження мозку.

Кроки на сходах наближались. Руки не слухались. Богдан зрозумів, що цього разу йому навряд чи вдасться закінчити сеанс масажу.

(Треба сказати про це директорові. Сказати, щоб він мене відпустив…)

Потемніло у кімнаті на диво швидко. Коли розвиднілось, він знайшов себе у довгому коридорі, з вікон якого щедро лилося сонце.

Назустріч йому з другого кінця коридору йшов директор.

Сонце світило все яскравіше. Відстань між ними скорочувалась. Богдан придивився уважніше.

Директор мав на собі свій світлий плащ і капелюх.

(Навіщо комусь одягати плащ і капелюх?

Напевно, щоб змусити тебе робити все, що він забажає.)

Коридор був довжелезний і пройде ще певний час, поки вони зустрінуться. Богдан думав про своїх пацієнтів і про чудову погоду за вікном. І раптом директор вийшов на світло і на якусь мить став темною фігурою на фоні білого вікна, і цей момент переходу білого у чорне нагадав

(…ЯКЩО ДОВГО ДИВИТИСЬ УГОРУ, ТО МОЖНА УЯВИТИ, ЩО ТИ ЛЕТИШ…)

про забуту обіцянку.

— Я обіцяв їй, що в нас буде своя квартира! — крикнув Богдан через увесь коридор.

Чоловік у плащі і капелюсі кивнув головою, не зупиняючись.

(Поправка. Цього чоловіка тут не повинно бути. Він залишився за п’ять тисяч кілометрів звідси.)

Богдан зробив пару кроків вбік, але на повороті стояла варта. Тоді він повернув назад. Йшов вздовж коридору, роззираючись по боках, але виходу все не було. Тільки вікна. Одне, друге, десяте… Богдан сповільнив крок. З вікнами щось коїлося. Вони потемніли, а за хвилю стали молочно-білими. Коли перед очима відкрилась тераса, він вибіг і завмер. Стіна з колючим дротом загороджувала видноколо, а серед ясної весняної днини валив сніг…

(Поправка. Тут сніг зроду-віку не падав.

Арабська республіка Ємен. Планета, де навіть дощ навідується на землю двічі на рік.)

— А власне, для чого вам тепер квартира? — промовив чоловік у плащі і капелюсі, який наздогнав його легко, не поспішаючи. Богдан вчепився пальцями у поручні. — Тепер вона вам ні до чого.

…Аеропорт «Шереметьєво» увірвався у сон гулом юрби, занудними голосами диспетчерів і усвідомленням того, що доведеться стирчати тут ще десять годин. Зміна клімату капітально далася взнаки. Розбитість і тупий біль у потилиці були найменшими з бід. Дрімота напливала хвилями і відступала, очі неможливо було розплющити і заснути по-людськи теж не вдавалось, напівсон-напівзабуття оточили його стіною з колючим дротом, утворюючи в голові мішанину з далеких і недавніх спогадів.

Два роки він намагався відокремити спогади від реальності, а тепер, коли реальність теж стала спогадом, вони накинулись на нього усі нараз, користаючись з його слабкості. Ці спогади почали змагатись у його голові за владу над ним, і ніхто не хотів поступатись.

Азія цупко тримала його у своїх обіймах, за два останні роки настільки потужно врісши у його кров, що кількість червоних кров’яних тілець піднялась ген понад норму, бо вижити на висоті більшій ніж два з половиною тисячі кілометрів над рівнем моря без цього неможливо.

Але сніг, мабуть, зріднився з ним ще з доісторичних часів. З тих часів, коли ніщо не віщувало кінця світу.

Богдан випростав ноги і приготувався чекати.

За сімнадцять років до кінця світу.

Усе життя він був тихим, чемним і слухняним. «Яка у вас добра дитина», — вихваляли його мамині знайомі. І у нього не залишалось вибору. Він не хотів підводити людей, які ним опікувались. А скільки він себе пам’ятав, ним завжди усі опікувались, хоча інколи йому здавалось, що було б краще, якби вони цього не робили.

Спочатку — мама. Він був найменшою, п’ятою її дитиною, і як тільки з’являлась вільна хвилинка, вона присвячувала її йому. Тому він ніколи не смів сам зайвий раз турбувати її, хай би як сильно потребував материнської допомоги.

Тато теж піклувався про нього, як міг. Працював день і ніч. Йшов, коли він ще спав, і повертався, коли він вже спав. Тому його Богдан пам’ятав смутно, невиразно, переважно з розмов інших. І гроші, які він приносив, майже завжди доходили до нього у вигляді недоношеного старшими дітьми одягу і недоламаних ними іграшок.

Старші діти вічно з ним носились, і часто доходило до бійок, коли вони вирішували, кому б спихнути малого. У кінці кінців вони встановили чергу, і він слухняно переходив з одних рук до інших, аж поки його не забрала до себе мамина сестра.

— Ти трохи поживеш у мене, поки твої батьки не виберуться зі скрути.

Він тоді ще не знав приказки: «Нема нічого постійнішого, ніж тимчасове», але незнання ще нікого не звільнило від відповідальності. Тітка взялася опікувалася ним так старанно, що за місяць він вже називав її мама Віра.

— Ти повинен слухатися її, вона так багато нам допомагає. Що б ми без неї робили?

І він слухався. А що ще йому залишалось робити?

У мами Віри не було ні чоловіка, ні дітей, але був Друг, і Богдан одразу збагнув, що це класний друг, тому що з ним можна було поговорити про всі чоловічі проблеми, в яких жінки нічого не тямлять. Коли Друг приходив, а приходив він завжди несподівано та завжди ненадовго, від його чорного капелюха і довгого плаща пахло далекими країнами і кругосвітніми мандрами. А ще — підводними печерами, глибочезними, як найглибша глибина, де світло малює на стінах загадкові письмена, а дим виїдає очі. Але тут, у теплій і світлій кімнаті можна було цих печер не боятись, бо є людина, яка тебе від них захистить.

Друг охоче віддавав йому свого капелюха,

(бережи, як зіницю ока)

сідав їсти,

(побільше солі і перцю, я це люблю)

а потім, відкинувшись на спинку крісла, довго розказував йому про час, про кольори, про те, що було і те, що буде, і ніколи не сміявся, якщо Богдан задавав йому якесь запитання.

Тому Богдан завжди плакав, коли Друг йшов геть, а той пояснював, гладячи його по голові:

— Вільного птаха не можна посадити в клітку. Твоя тітка це розуміє, тому я буду приходити до неї завжди.

Та Богдан все одно плакав, розтираючи по щоках сльози. І рука, яка його гладила, не вміла його втішити.

Але найбільше, за словами мами, ним опікувався Бог. І саме Йому він мав бути вдячний найбільше…

Того дня, коли його сім’я переїхала в інше місто, випав перший сніг.

— Там у нас буде хороша робота, ми зможемо купити собі велику квартиру і в тебе теж буде все, чого душа побажає. Але для цього ми повинні трохи почекати, освоїтися. До ВЕСНИ ми обов’язково тебе заберемо до себе. А поки ти поживеш із тіткою. Ми бачимо, ви дуже здружилися.

З цього всього у шість років він зрозумів лише одне: що був недостатньо добрий і слухняний, якщо його не взяли з собою.

І він старався ще більше. Хоча в нього це не завжди виходило.

Планета Ємен жила за своїм календарем, у своєму відліку часу і у своїй системі вимірів і не збиралась кому-будь показувати своє обличчя, тільки очі над паранджою уважно стежили за прибульцями.

Богдан відчув це, коли після висадки з літака їх завантажили в машини, обліплені військовими, і повезли серед ночі невідомо куди.

Невідомі зірки на небі, невідома пустеля обабіч гусениць, невідома мова… невідомість в очах невідомої планети…

Варіації на тему невідомого терзали його душу усю дорогу до шпиталю, але ось їх висадили з машин і почалася праця, заради якої вони кинули усе.

Вони — це контрактники. Найманці. Прибульці.

Господарі дивились на них скоса, тому що контрактники перебували на забезпеченні ООН і одержували більше, ніж законні громадяни держави за ту ж роботу. А це, погодьтеся, не сприяє покращанню стосунків.

Однак контракт з такою планетою потребував перебудови всієї системи звичок і механізмів пристосування, а туземці жили під своїм сонцем, ходили по своїй землі і дихали своїм повітрям. І їм не заважало те, що сонце тут пече круглий рік, лише взимку слабшає, нагріваючи повітря всього-навсього до п’ятнадцяти градусів тепла. І лише взимку тут можна купатися.

Богдан одного разу не зважив на перестороги бувалих людей і поїхав влітку у долину, до Червоного моря.

До цього дня він вважав, що високо в горах у столиці Сані, де перебував їхній госпіталь, панує в цей час справжня спека. Виявилось, що він не має поняття про справжню спеку.

Вийшовши з автобуса на пляж, навіть не вийшовши, а ледве ступивши ногою на пісок, він зрозумів, що таке кондиціонер і чому араби моляться п’ять разів на день. А потім згадав про сніг.

Пляж нагадував доменну піч.

Пісок плавився. Сонце висіло у небі розплавленим згустком чавуну, — ось-ось перекинеться і проллється на голову. Червоне море — не море, а гаряча, до сорока двох градусів ропа. Сіль в’їдається у спечену шкіру, а на небі — жодного натяку на хмаринку.

Планета Ємен, притримуючи паранджу, заливалася дзвінкоголосим сміхом.

Половина цієї планети складалась з піску, а половина з каменю, селяни вивозили пісок і камінь, а потім привозили землю та вирощували на ній фінікові пальми, тютюн, зернові, овочі, бавовник, одним словом, все, що душа забажає. Це для місцевих жителів теж було найзвичайнісінькою справою.

Богдан, потрапляючи на їх базар, миттєво позбувався усіх риалів, які, одночасно з доларами видавали контрактникам на кишенькові витрати, дивуючись, як інші могли проіснувати за цей мізер два тижні.

Коли індусу Рамулу набридло бачити вічне здивування свого колеги, він повів його на той самий ринок і виторгував за всі продукти удвічі меншу ціну. Виявилось, що тут навіть в аптеках на запитання, скільки коштує той чи інший препарат, продавець, який себе поважає, дивиться у правий верхній кут і називає першу-ліпшу ціну.

(Цікаво, скільки б вони загнули за жменю снігу?)

І якщо покупець чемно витягує гроші, то продавець залишається вкрай розчарований і наступного разу називає ще вищу ціну. Може хоч тепер покупець здогадається поторгуватись.

Богдан напрочуд швидко збагнув ази тутешнього бізнесу і невдовзі збивав ціну найкраще за усіх прибульців, і колеги почали напрошуватись до нього в попутники.

Після чергових терактів у сусідньому Єрусалимі усі «білі» деякий час залишали межі шпиталю лише групами, у машинах, обліплених військовими.

Шпиталь тоді притих, радіючи, що довкола нього стіна з колючим дротом, а на кожному вході і виході, враховуючи внутрішні переходи — озброєна варта.

Планета Ємен холодно спостерігала за ними з-під примружених повік.

… Богдан через силу розліпив стомлені повіки. Ага, він знову у літаку. І знову заснув. Переліт від Сани до Києва з пересадкою у Москві може доконати будь-кого. Але це добре. Дуже добре.

(Чергова спроба аутотренінгу? Краще спитай у себе, чому ти не продовжив контракт ще на два роки, ану спитай!

Додому потягнуло.

Невже?)

Сусід поруч заворушився.

(Починається.)

— А ти чого вві сні усміхався? — майже чистою російською запитав він. — Кохану згадував?

Богдан відповів майже чистою англійською:

— Бога нема.

І одразу провалився в тернові очі чужої планети, сльози якої вже мали присмак рідної землі.

За сім років до кінця світу.

Час йшов, а в його житті нічого не мінялось. Школа і дім, дім і школа. Вчився він не погано і не добре, багато хворів, майже не мав друзів… окрім одного, дорослого, мудрого. Такого Друга не мав ніхто.

Від своєї сім’ї він не отримував жодної звістки. Хоча чекати ще однієї весни йому ніхто не забороняв.

Але одного дня щось змінилось.

Якби він прийшов у парк трохи раніше або трохи пізніше, вони б не зустрілись,

(бо насправді — Бога нема)

а якщо б зустрілись «десь колись в якійсь країні», то швидше б за все не помітили один одного.

Але того дня він прийшов у парк вчасно.

Випав перший сніг. Ніби нічого особливого. Щороку рано чи пізно випадає перший сніг, і щороку цього дня він кидає свої справи і йде на прогулянку в парк, інстинктивно шукаючи, як пес траву навесні, щось, що могло б його врятувати від зими. Від обіцяної радості. Від розчарування, яке настане з приходом весни.

Шукає і не знаходить.

Багато людей не люблять снігу і мають рацію. Він теж, якби міг, не любив би його, але як тільки бачив за вікном безпорадно білий колір на місці вчорашньої тупо сірої землі, то одразу забував усі докази здорового глузду і знову починав надіятися. Дивуючись невмирущості своєї безглуздої надії. Надії на весну.

Щороку — те саме.

Того дня він побачив людину, яка теж любила сніг. Прямуючи парком, вона збирала його пригорщами з кущів, гладила в долонях, мов делікатний пух, м’яко торкаючись оголеними кінчиками пальців і здуваючи-зсипаючи на стежку, щоб знову набрати повні жмені холодних кристалів.

Йому захотілось стати снігом, щоб відчути на собі дотик її пальців.

І він рушив слідом за нею.

Її очі були сховані за сонцезахисними окулярами, і він усю дорогу пробував вгадати, якого вони кольору.

Її волосся темно-сливовим конфеті розсипалось по білій шубці, і він намагався уявити, яке воно на дотик.

Її фігуру обтягували тугі чорні джинси, і він заздрив цим джинсам так само, як до цього заздрив снігу в її долонях.

Стрийський парк, сивий і засніжений, який зазвичай не втручався у справи простих смертних, вирішив цього дня пожартувати над незадачливим шістнадцятирічним переслідувачем.

Коли вона повернула на бічну алею, він, зрізаючи кут, забув, що має дивитися під ноги, і незчувся, як опинився на голій холодній землі.

Вона швидко обернулась і на мить зміряла його поглядом, який залишився для нього невидимим. І так само швидко пішла собі далі.

Усе повинно було на цьому закінчитись,

(Бога ж нема, є тільки сліпий безглуздий випадок)

але він не хотів, щоб усе на цьому закінчилось, хоча парк, здається, був іншої думки.

Планета, на якій править сухий закон, де на всю столицю тільки один російський клуб з космічними цінами на спиртне, вимагала кардинальних змін. Прибульці думали не довго і пристосували колонки від апаратів штучної нирки як фільтри до виробництва горілки, а з винограду почали робити шикарні вина. Та інколи за дегустацією забували, що у гуртожитку панує строгий комендантський час і після десятої будь-які витівки не рекомендуються.

Богдан пив лише коньяк, причому коньяк справжній, старий, витриманий у дубових бочках, з дубильними речовинами і ароматом, який ні з чим не сплутаєш, тому на початках його ледве не викреслили зі списку своїх за те, що не хотів пити на рівні з усіма.

А бути чужим на чужій планеті рівноцінно самогубству.

У таких випадках він йшов у місто і пробував уявити себе мешканцем планети Ємен і інколи, зовсім ненадовго йому це вдавалося. І тоді чужа планета ставала на одну волосину ближчою.

А колеги, пронюхавши, що він закінчив курси масажу, почали набиватись до нього у клієнти, і невдовзі двері його кімнати вже не зачинялись: після важкого робочого дня ніхто не міг відмовити собі у сеансі масажу, тим паче, що масажист попався класний і дурний: викладався на повну потужність, а грошей ні від кого не брав.

Падаючи уночі на ліжко і відчуваючи, як ниють руки, Богдан вдивлявся у чуже небо і бачив, як пісок часу осипається крізь пальці чужої планети, а вона звабливо усміхається йому одними очима і запрошує залишитись тут назавжди.

А на ранок знову звозять з усієї країни хворих і поранених, і контрактники вкотре говорять одне одному: а чого дивуватись? У них зараз чотирнадцяте століття! Середні віки!

Складалося враження, що жителі планети Ємен найбільше полюбляють три речі: встромляти один в одного ножі, які для зручности носять з собою на поясі, прострелювати один одному найрізноманітніші частини тіла, причому навіть діти ходять обвішані з ніг до голови зброєю, і народжувати отих самих дітей. До того ж в усіх трьох випадках вони проявляли надзвичайну живучість і залишали шпиталь у рекордно короткі терміни.

Прибульці жартували — це тутешня релігія в усьому винна: чоловікові дозволялося мати чотири жінки, якщо він звісно міг їх всіх прогодувати, і там, де сідав за стіл чоловік, там організовано збиралися усі чотири сім’ї зі своїми виводками. Тому-то жінки через дві години після пологів хутко завертали дитину і квапилися додому, щоб часом не забув чоловік серед такої юрми народу про ще одну свою благовірну, а чоловіки після операції на мозок не могли спокійно лежати і мусіли йти перевірити, що у чотирьох будинках твориться без них.

Планета Ємен дивилася на жартунів і думала про своє.

Богдан ще довго відчував себе прибульцем.

Коли зривався серед ночі від протяжних співів у сорока мечетях Сани.

Коли починались піщані бурі, і все місто покривав гарячий надокучливий туман, складений з окремих піщинок, злий і жорстокий туман, так не схожий на його рідний, залишений за п’ять тисяч кілометрів звідси.

Коли блукав старим містом з його вузькими вуличками, глиняними вежами і королівськими палацами, і в якусь мить щось нагадувало йому його рідне місто, а в іншу мить поруч проходив віслюк чи верблюд, чи жінка, що несла на голові корзину, і все ставало на свої місця.

Але одного разу він одягнув довгу білу сорочку, взув плоскі сандалі, пов’язав голову хусткою, що мала закривати ніс і рот, і вийшов на вулицю. І зрозумів, навіщо арабам такий дивний стрій. У ньому набагато зручніше. У ньому перестаєш почувати себе чужинцем. У ньому навіть їхні жінки видаються інакшими. Ближчими.

Прибульці називали їх воронами. Вони ходили зграйками за своїм чоловіком, закутані з ніг до голови у чорне, і лише очі уміло стріляли вусебіч, обіцяючи, припрошуючи, заманюючи. Навіть у море вони заходили в паранджі. З дванадцяти років дівчат ховали під цим чорним покриттям, причому часто з-під нього було видно джинси. Часи змінювались. Планета Ємен залишалась незмінною.

Привітні усміхнені люди, у кожного з яких на поясі є ніж, і сувора цензура на всіх телеканалах, у пресі та в Інтернеті, супермаркети поруч із славнозвісними східними ринками, дітиська, що біжать за тобою і горланять, вимагаючи милостиню, і поважні старці біля мечетей, яким подають легко і з задоволенням, бо так каже Коран, ортодоксальні євреї з пейсами і заглибленістю у свою релігію та християнська община, де збираються прибульці з різних країв землі радше для того, щоб поспілкуватися між собою, аніж з Богом, ненависть до собак і хмара народу біля лікарняних ліжок навіть у реанімації: уся родина мусить відвідати хворого, а де найкраще прилаштуватися, як не на підлозі довкола ліжка родича.

Час від часу вартові проходяться палатами і виганяють сторонніх.

Час від часу хочеться вити до незнайомих зірок над Аравійським півостровом.

Час від часу закрадається підступна думка: а що, якщо справді лишитися тут назавжди? Вивчити мову, повірити в Аллаха, пробачити цьому сонцю, полюбити це море, загубитись, втратитись, розчинитись серед піску і каменю зовсім іншої, непізнаної, чужорідної планети…

Тільки що ж тоді робити з мрією про сніг?

— Добре, ти купиш нову квартиру, зробиш суперремонт, придбаєш меблі, техніку і те де — це все добре. Але що далі? Чим ти збираєшся дома займатися? У тебе є якась мрія?

— Є. Побачити сніг — і вмерти.

…Та ось він приїхав і зрозумів, що не розрахував своїх сил. До снігу ще залишалось щонайменше місяць. А жити не хотілось вже.

Рідна земля простягалась під крилом літака, а він почував себе тут чужинцем, який летить невідомо куди і невідомо звідки, і ніхто його не чекає так само, як ніхто його не проводжав, тільки планета Ємен махнула на прощання рукою, прикрашеною візерунками із хни.

Запізнілий жаль несподівано сильно стис серце. Якби можна було повернути літак назад, він би так і зробив. Але для цього треба бути щонайменше терористом, а він занадто втомлений навіть щоб розплющити очі.

За сім років до кінця світу.

Він чатував на неї сім днів… Кружляючи довкола ставку з лебедями і мерзнучи на лавці обабіч центральної алеї. Кожного дня — до опівночі. У парку, який за щось невзлюбив його. Чатував на дівчину, яка любила сніг.

І ось через сім днів вона з’явилась. Але не сама. Серйозна компанія дівчат і хлопців. Мабуть, однокласники.

Він попростував слідом за ними. Через десять хвилин від компанії відокремились троє хлопців і почекали, поки він підійде ближче. Діти не люблять товстунів. Він до цього звик.

— Хто такий, грубасе, і що тобі треба?

Дівчата зупинились і з цікавістю позирали в його бік. Вона робила вигляд, що не звертає на нього уваги. А він добряче змерз, тому на довгі розмови налаштований не був.

— Богдан. Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям.

— Хіба на дві хвилини, Бодю, бо ми спішимо.

— Ви не зрозуміли. Вона мені потрібна на все життя.

— Ого! Ти часом не з Кульпарківської втік? Ми тебе здається там бачили.

— А ви там часто буваєте?

— Ага. Ловимо у парку різних придурків і здаємо по гривні за штуку… Та про що ти з ним говориш? Врізати пару раз… Чекай, це завжди встигнеш. То ти придурок, грубасе?

— Я буду говорити з нею, а не з вами.

— Ні фіга собі?! Ей, дівчата, ви його знаєте?.. Кажуть, що не знають. Короче, ти попав, придурок… Ви можете йти, ми вас доженем!

Цього разу, коли вона обернулась, її погляд затримався на ньому довше. Проте парк так само швидко забрав її у нього, як і сім днів тому. Може він був заздрісний, цей старий засніжений парк?

Але хлопці бити не вміли. Вдаряли, не цілячись, озираючись, кваплячись. Відчувалося, що їм було трохи незручно, трохи лячно, а трохи дивно від того, що вони роблять. Видно було, що їх ніхто цьому не вчив.

Якби вони проконсультувались у фахівців, то дізналися б, що такі справи треба робити не в сутінках, а при ясному світлі, щоб добре розгледіти усі страждання жертви, і не в парку, де зимно, сиро і хто-будь вештається, а в теплій затишній кімнаті, де ніхто тобі не перешкодить.

Узагалі-mo треба було захищатись, але він ніколи цього не робив. Навіщо? Переживе. А сьогодні тим паче. Бо сьогодні він хотів, щоб його струсонули, отямили, вивели з лихоманки, в якій він горить ось уже сім днів. Щоб вибили з його голови усі зайві мрії, бо вони можуть ненароком відтіснити оту, головну, мрію усього його життя: дочекатися, коли навесні приїде його сім’я і забере його звідси назавжди. Тож навіщо йому мешканка цього міста, якщо він не думає в цьому місті жити?..

Коли Богдан знову опинився на голій холодній землі,

(хоча Бога й нема, його вигадали невдахи, щоб пояснити причини своїх невдач)

то зрозумів, що нічого в хлопців не вийшло.

Відтепер для нього ніщо не мало значення. Крім неї.

Одного разу, сміючись, хлопці привели до нього медсестру-арабку з оперблоку і запропонували взяти її за дружину. Дівчина, з усього видно, проти не була. Але Богдан ляпнув: «Як же я одружуся з нею, коли ніколи не бачив її обличчя?»

Вони здивовано перезирнулися. Бачити лице своєї дружини можна тільки після одруження. Хоча Богдан підозрював, що сучасна молодь не так завзято дотримується заповітів прадідів.

Ота сестричка з оперблоку знайшла все-таки вихід: кремпуючись і ніяковіючи, вона принесла йому свій паспорт, а на світлині у паспорті, що б там не казали прадіди, людина мусить бути без паранджі.

Богдан подякував і віддав паспорт. Добре, що їхні жінки носять паранджу. Прадіди знали, що робили.

Але не всі витримують. Болгарин Богомил, його сусід по кімнаті і теж медбрат, раптом почав говорити про те, що всі вони беруть участь у великому і хитрому експерименті, що їх всіх зібрали тут, щоб перевірити дію якихось нових препаратів, і що треба втікати, поки не пізно. А так як госпіталь був схожий на велике українське село, де всі знали все про всіх і будь-який інцидент ставав за хвилю відомим у найвіддаленіших закутках, то через деякий час болгарин Богомил більше в них не працював. Зібрав речі і поїхав додому.

А на прощання йому, Богданові, сказав: «Думаєш, я нічого не бачу? Тобі тут подобається. Тобі подобається, що вони як діти, бавляться і не можуть набавитися зброєю, подобається жорстокість цієї природи, навіть ця пекельна виснажлива робота подобається. Ти ніби свідомо себе випробовуєш… для чогось. Мені здається, ще трохи — і ти пристанеш під знамена тутешніх терористів. Як у тебе запалються очі, коли привозять когось з ножем чи кулею в боці!

А насправді це не може подобатись. Смерть, кров, бруд, убогість, привозна вода, спека… Я мирна людина і я скучив за домом. За деревами, за травою, за річкою. Можливо, я розірвав контракт не найкращим способом, тож ти вигадай свій спосіб, вигадай, але не залишайся тут надовше, ніж треба.»

Болгарин поїхав, а планета Ємен вдала, що не помітила цього. Операції йшли за операціями, перев’язки за перев’язками, дорослим і дітям, вдень і вночі…

Якось один небідний араб запросив його до себе додому і необачно показав свою колекцію старовинної зброї. Мешкав він у західній частині Сани, у так званому Садовому місті, в особняку сімнадцятого століття з чудовим садом, оточеним високою стіною, але для Богдана все перестало існувати, як тільки він торкнувся старовинної шаблі… Він не слухав, звідки ця шабля, скільки їй років… Задоволення від цього дотику було чимось подібне до задоволення від підколювання вени.

І тоді він згадав слова свого колишнього сусіда.

Хтозна, можливо, планета Ємен не забувала жодної людини, яка ступала будь-коли на її територію, жодного поселення, яке народжувалось і вмирало, засипане її пісками, жодного завойовника, який гострив на неї зуб. Можливо, вона пам’ятала ще оті найперші королівства, що процвітали тут за тисячі років до народження християнського Бога, пам’ятала ефіопів і персів, португальців і єгиптян, що пробували взяти її в полон, турків і англійців, що все-таки взяли її в полон, поділивши між собою, щоб у кінці-кінців вона знову стала єдиною і вільною. Вона була такою древньою, що це не вміщалось у його свідомості.

А він був всього-навсього піщинкою на її сандалях.

(Хіба не для того ти сюди приїхав? Щоб побути піщинкою на чиїхось сандалях?)

Коли закінчився термін дії контракту, йому запропонували його продовжити.

А він чомусь подумав про кораблі, поховані на дні Баб-ель-Мандебської протоки, яку недаремно названо Воротами Сліз, про каравани, що так і не подолали шляху з Південної Аравії до Середземномор’я, про війни, що майже не припинялись у цій частині Всесвіту, про століття, що минали тут, на Сході, зовсім не так, як там, на Заході, подумав і зрозумів, що йому справді тут ПОДОБАЄТЬСЯ.

А зрозумівши це, став збиратися додому.

…— Приїхали. Приїхали, кажу.

Цього разу він задрімав у таксі. І незчувся, як опинився просто перед своїм будинком. Чолом в чоло. Через два роки. Ніби й нікуди не від’їжджав.

— Ось, візьміть. Здачі не треба.

— Що ви сказали?

Богдан зрозумів, що досі говорить англійською і зусиллям волі перейшов на рідну мову.

— До Ємену підкинете? Я заплачу.

— Це якийсь новий бар?

Тутешні люди навіть не знали про існування такої країни. А він угруз у неї по самісіньку шию, і так виглядало, що витягти себе з неї буде не просто.

(АЛЕ ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРОГО ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…)

За сім років до кінця світу.

Якщо чогось дуже хочеш, то зробиш для цього усе, що можеш, і навіть те, чого не можеш.

Знайти її було не дуже важко. Навіть у місті, де проживає вісімсот тисяч населення. Що таке вісімсот тисяч проти бажання однієї людини?

Він обходив усі школи у районі. День за днем, школу за школою. Чатував після уроків біля воріт цих шкіл. Не боявся, що пропустить її. Бо збирався повторювати свої пошуки знову і знову.

І через одинадцять днів він її знайшов.

Цього разу за нею прийшла мама. Він подумав трохи і пішов за ними обома. Дівчина кілька разів оберталась, а потім щось сказала мамі. Після цього і мама обернулась.

Богдан зупинився за три кроки від них і опустив голову, чекаючи справедливого обурення. Він добре собі уявляв, що може сказати мама неповнолітньої доньки, за якою плентається казна-хто.

Але мама сказала зовсім не те.

— Донечко, чому б тобі не запросити свого кавалера до нас? Нехай трохи розтане, дивись який холод надворі.

Донечка пирхнула і голосно заявила:

— У нього що, свого дому нема?!

Так вони почали зустрічатись.

Збоку ті зустрічі, мабуть, виглядали дещо дивними.

— Я не хочу, щоб нас бачили разом. Подивись на себе і подивись на мене. Як я виглядаю, як одягнута, яка в мене фігура, а яка в тебе? Усі мої друзі будуть з мене сміятися, — казала вона вдень.

І він або ходив за нею назирці, поки вона не завертала з дороги, озираючись на прощання через плече. Або вони тільки переглядались і кожний йшов у своїх справах. Або зупинялись на хвильку, щоб перемовитись кількома словами.

— Я збираюсь вступати в медінститут, а ти?

Він теж. Проблеми вибору не існувало. Чого хотіла вона, того хотів він. Але коли вияснилось удома, що на інститут у них грошей нема, він викликав її з класу серед уроків, і вони просто в коридорі вирішили, що вона попросить маму домовитись і за нього також.

Вона теж могла підійти до нього вдень, наприклад, перед тренуванням, і сказати:

— Скоро восьме березня. Що ти збираєшся мені подарувати? У тебе ж зовсім немає грошей.

— А що ти хочеш?

— Йдемо в магазин і я тобі покажу, що я хочу.

І він залишав тренування і йшов у магазин.

Вона хотіла багато чого, і завжди такий слухняний і чемний, Богдан почав потайки тягти від тітки гроші.

Отак виглядали їхні зустрічі вдень.

Але коли надходив вечір, коли темрява опускалась на місто, замальовуючи одним кольором буйне різноколір’я дня, тоді зникали відмінності, стирались умовності, забувались дрібниці, і вони залишались сам на сам…

безпомилково знаходячи один одного на дотик, зближаючись на відстань подиху, не потребуючи слів для порозуміння, вгадуючи бажання один одного ще до того, як ті з’являлись, навчаючи і навчаючись, дорослішаючи з кожною зустріччю, набуваючи безцінних знань і того досвіду, якого ніхто в них не міг забрати.

Ніч кидала їх назустріч один одному, а день вперто розділяв, але лише для того, щоб знову зблизити уночі…

Його життя змінилося вдруге, коли він покинув дівчину, яку кохав.

Після того, як пройшло чотири роки.

Після того, як вона погодилась вийти за нього заміж.

Після того, як він прийшов до неї на заручини з золотими сережками у гарній упаковці, а вона провела його у кімнату, де зібралась її рідня, і офіційно відрекомендувала.

— Мамо, тату, а ось і Богдан.

Тоді він і сказав:

— Вибачте, але я… я помилився. Мені треба йти. Вибачте.

І якнайшвидше покинув її дім. І з того часу у нього в душі почав падати сніг. А він йшов і сподівався, що цей сніг замете її сліди, як замів сліди його сім’ї, і вона ніколи більше не повернеться до нього, так само, як не повернулись вони.

У рідній квартирі на першому поверсі було порожньо. Порожньо і тихо. І досить зимно.

«Ага, з’явились комп і телевізор», — мимохідь відмітив Богдан, пройшов у свою кімнату і зачинив вікно, затягнуте сіткою від мух. А тоді озирнувся. Ліжко на пружинах, антикварний креденс, письмовий стіл, два стільці, настільна лампа з металевим абажуром…

Він пам’ятав усе, що тут відбувалось. Навіть те, що хотів би забути.

Ледве не падаючи з ніг від утоми, він все-таки зняв трубку телефона і набрав номер. Так само, як два роки тому, ніхто не відповів…

Раптом хтось постукав у вікно. Він повернув голову — і трубка випала з рук.

За вікном простягалась пустеля. Багато кілометрів пустелі. Бархани врівень з підвіконням. Біле небо. Розпечене сонце.

Дівчина, що в’язне у піску. Але йде вперед. Не озираючись.

Він хоче крикнути, що в тому напрямку нема води, але вітер шпурляє в нього піском, від якого пече у горлі. А дівчина, ніби почувши його, зупиняється і повертає у його бік.

Пишне темно-сливове волосся, відкрита блузка, коротка спідниця. Він хоче сказати, що тут так не ходять, але не встигає. Дівчина підходить до вікна і каже йому, ледве ворушачи пересохлими, потрісканими губами:

— Ти довідався, чи є смерть?

Він мовчить. І вона продовжує:

— Тоді запитай у мене.

— Чи є смерть? — відлунює за ним у порожнечі.

— Ми щойно з нею говорили. Про тебе.

…Богдан розплющив очі. Телефонна трубка лежала на підлозі. Його багаж напіврозпакованим валявся поруч. За вікном — знайомий скверик з лавками, школа, завод «Кінескопів». Усе, як завжди. Ніби він ніколи не покидав рідну домівку. Ніби ніколи не було кінця світу…

Цього разу він міцно стис трубку телефона і зробив кілька дзвінків,

(«Так, я б хотів оглянути квартиру… Скільки ви хочете за неї?.. Добре, я підійду завтра…»)

потім був душ, дві кави, три спроби до кінця розпакувати речі і нарешті — сон, настільки міцний і тривалий, що він не помітив, як зайшло, встало і знову зайшло сонце. Тобто він відчував, що щось діється довкола, але світ його не чіпав.

Зате коли він прокинувся — цього разу остаточно, з ясною головою і страшно голодний, — коли озирнувся довкола,

(печера, вогонь якої сліпить, а дим виїдає очі, доісторична печера, де все вирішував вождь, а тобі залишалось почувати себе захищеним і щасливим, і ти був готовий зносити всі тимчасові незручності, лиш би тебе гладили по голові і обіцяли повернутись. І не наступної зими, а завтра.)

то зрозумів, що не слід було так довго спати.

(Ця печера була справжньою, а не вигаданою, як гадав він колись, зводячи на себе і на свою пам’ять наклеп).

Богдан сів на ліжку. Випростався. Вхопив руками за край укривала. Зусиллям волі змусив себе відпустити укривало. Стискувати кулаки — це ознака слабкості, а він не для цього так довго загартовував себе, щоб зараз піддатися самому собі.

— Приїхав, мій синочку. Дай я на тебе подивлюсь. Змарнів весь, а як засмаг. У нас тут вже всі давно білі, а ти один будеш такий засмаглий.

Богдан побачив на столі недопиту пляшку «Кока-коли». Загляни під кришечку — радять рекламодавці. Не мав потреби цього робити, бо і так знав, що знайде на дні чорну їдку рідину.

Підвівся, схопив пляшку і жбурнув нею у вікно.

Це нічого не змінило. Шибка не розлетілась на друзки, бо пляшка була пластиковою, та й сама пляшка, відскочивши, покотилась йому до ніг. Богдан повернувся до мами Віри.

— ВІН ЗНОВУ ТУТ БУВ?

Мама Віра кинулася застеляти його ліжко.

— Я приготувала їстоньки. Ти напевно там за два роки так заскучив за нашою їжею. Не сердься, я вже накриваю на стіл. Тільки підігрію, бо ти так довго спав, і все вистигло. Я зараз. ТІЛЬКИ НЕ СЕРДЬСЯ.

За три роки до кінця світу.

Після розриву із дівчиною, яку він кохав, у нього з’явилось море вільного часу. І він витратив цей час на розробку стратегії своєї подальшої поведінки. Крок за кроком він розписав план, за яким мав вибратись з печери, куди його з любов’ю засадили близькі йому люди. На мороз і холод. Під проливний дощ.

Звичайно, могло не вдатися. Тисячі людей до нього розпочинали нове життя. Тисячам з них це не вдавалося.

Перше, що він зробив, — кинув інститут. Мама Віра перебувала в крайній стадії шоку. Вона стільки грошей витратила на його навчання, а він узяв і все перекреслив. Забрав документи. На четвертому році навчання.

Другого дня він вимів з холодильника усі продукти.

Мама Віра стояла неподалік і дивилась на нього переляканими очима.

— Віднині харчі купуватиму я сам.

Потім провів генеральне прибирання і повикидав увесь непотріб, котрий люди зберігають у шафах і коморах невідомо для чого. Дім повинен бути чистим і світлим.

Тоді взявся за фізичні вправи, які завжди починав і ніколи не мав сили волі продовжувати довше, ніж один тиждень. Але після заняття, вертаючись повз холодильник, за звичкою потягнувся до нього, щоб щось перехопити. Стримався.

Третього дня зірвався і наївся чебуреків з їдальні навпроти. І конав до вечора.

Звичний світ тримав його в лещатах і не збирався відпускати. Маючи метр сімдесят п’ять росту він важив на той час вісімдесят дев’ять кілограм. Мама Віра була кухарем і з ранку до ночі смажила, тушкувала, випікала і виварювала, а оскільки він був у неї один, то все найкраще, як правило, діставалося йому,

(хоча і в цьому правилі був маленький виняток, але всі воліли його не помічати)

і він звик до такого життя.

Тепер довелося живцем здирати з себе цю багаторічну звичку.

Аж раптом уранці четвертого дня, спостерігаючи, як діти весело ганяють м’яча у дворі, не потребуючи для цього ні заохочень, ні покарань, він зробив несподіване відкриття: усе, що робиш, треба робити з радістю. Цей день став крапкою відліку, з якої розпочалась його підготовка до боротьби.

Більше він не мав що втрачати.

Обклавшись модною літературою про самооздоровлення і самовдосконалення, Богдан почав приміряти на себе описані там рецепти від усіх бід, відкидаючи їх один за одним; поки не зупинився на тому, що йому подобалось.

На шостий день він записався на курси масажу.

«Це все через неї, — казала сама до себе мама Віра, тому що він і так її не чув. — Це вона в усьому винна.»

Але Небо було на його боці. Небо, з якого всі шість днів сипав сніг.

Восени його забрали до армії, хоча мама Віра і так і сяк пробувала вмовити його піти до лікарів, щоб ті вписали в його медичну картку якийсь страшний діагноз. Але одного разу покинувши печери, людина більше до них не повернулась, а він вважав, що має більше шансів, ніж той доісторичний чоловік.

З незакінченою вищою медичною освітою його взяли у санітарну частину фельдшером. Під кордон з Білорусією.

У перший же місяць він добряче перемерз і захворів на фурункульоз. Ось що буває, коли проміняєш тепло і затишок на мороз і холод. Але він ні про що не жалів.

Після повернення з армії він влаштувався на «Швидку», одразу на півтори ставки. Найбільше він любив важкі зміни, коли спати майже не доводилось, і тоді вдома він одразу відключався. А коли прокидався, йшов робити масаж. Знайомим, сусідам, знайомим сусідів.

Тарифів не встановлював. Йому могли платити яблуками, сметаною, старомодним сервізом, могли не заплатити зовсім. Невдовзі з’явились перші постійні клієнти. Потім ці клієнти переповіли іншим, і за півтора року він уже мав свою власну клієнтуру.

Дивно, але він більше не хворів. Його організм витримував підвищені навантаження без збоїв.

Його система оздоровлення приносила плоди.

(Або просто у нього з’явилась мета у житті.)

Через півтора року його примусово вигнали у відпустку, хоча він переконував усіх, що йому не потрібен відпочинок. Ніхто не вірив. Всі чекали від нього щонайменше інсульту.

А він… він не знав, чого від себе чекати.

…Позашляховик із вимкнутими фарами порівнявся поруч з ним, пригальмував і тоноване скло полізло донизу.

— Ей, волоцюго, тобі не холодно сидіти тут на снігу?!!

Він хотів сказати, що ні, що навпаки — йому тепло і дуже добре, але не вистачило сил. Чи бажання. Чи і того і другого.

— Сідай!

Він покрутив головою. Повз парк увесь вечір поволі їхала довга колонна автомобілів, вгрузаючи по бампери у неприбраному снігу. А цей автомобіль зупинився, щоб його підібрати.

Він дмухнув собі на руки, але пальців так і не відчув.

— Ану сідай!

Він сильніше втиснув голову у плечі.

— Ну, як знаєш…

Тоноване скло повільно поповзло угору.

Хотів спитати, чому у машині нікого немає, і хто з ним говорить, але не встиг. Позашляховик-привид тихо рушив з місця…

Богдан прокинувся у якомусь тужливому очікуванні.

Його нова щойнопридбана квартира виблискувала щойнозробленим ремонтом.

Його сон знову замели сніги…

«Мої м’язи прокинулись. Мої органи чуття в нормі. Мій кровоплин стабільний. Мій мозок працює відмінно. Я виспався. Я прокинувся. Я готовий до…»

(Ой, брешеш. Як бухгалтер перед податковою. Ні до чого ти не готовий.

Ану повторимо…)

«Мої м’язи…»

(До чого тут м’язи? Річ не в м’язах. І не в кровоплині — це точно.

Але позитивна установка є позитивна установка, тому закрили очі і…)

«Я готовий до зустрічі нового дня…»

(Але я не готовий до зустрічі нового дня. Котра година цікаво?)

Богдан відкрив очі, звірився з показами годинника, заспокоїв себе, вийшов на балкон, потягнувся і почав звичний ритуал зустрічі сонця.

Сіре небо зарожевіло. Світанкове повітря, смачне і студене, як джерельна вода, вливалось, просочувалось у тіло, наповнюючи його фантастичною легкістю. Ніколи повітря не буває таким бальзамічним, як удосвіта.

Усі зовнішні стимули віддалились, знецінились, залишили його на одинці зі світом. Ось-ось вмиє лице сонце, і він зустріне його широко розплющеними очима і буде всотувати зіницями це забуте людством щастя. Нема світла, що дорівнялося б сонячному.

Якась разюча невідповідність того, що він робить, тому, що мав би робити, дряпнула його зсередини і, задумавшись над її причиною, він вперше за п’ять років пропустив по своїй вині мить появи сонця над горизонтом.

(Навіть це вже не рятує…)

Новий комплекс вправ, який запланував вивчити, довелося терміново перенести на завтра. Настрій, мов розірвана павутина, звисав клаптями і не бажав зшиватися докупи.

Нічого не залишалося, як звернутися за порятунком до незмінного, незрадного приятеля.

Богдан ступив на асфальт в кросівках, штанах і захопливому передчутті насолоди.

Він піймав себе на думці, що біг став для нього наркотиком, від якого немає кодування.

(А були ж часи… Сірі, задушливі, нудотні…)

Ритмічне скорочення м’язів поступово ввело його у транс, тіло відчуло себе єдиним згустком, що подорожує всесвітом за лише йому зрозумілими законами. М’язева втіха була на мільйони років старша від решти людських утіх і пробуджувала такі закапелки досвідомого, існування яких він собі раніше навіть не уявляв.

А люди бігають заради виграшу чи в покарання своєму надмірно переобтяженому вагою тілу.

Смішні.

Під холодний душ Богдан встав оновлений і належним чином налаштований на новий день.

(І де ж цей окаянний сніг запропастився?..)

Готуючи сніданок, він час від часу зиркав на годинник, переконуючись, що не відступив від правил внутрішнього розпорядку більше, ніж ці правила допускають, але коли знімав чайник з плити, раптом спіткнувся і ледве не вилив на себе киплячу воду.

І зрозумів, що більше не витримає. І здивувався, як витримав аж два роки.

Що ж, квартиру він придбав, ремонт зробив,

(в рекордно стислі терміни)

залишилось купити ті дрібниці, які свідчать про обжитість квартири. Але цим вже нехай займаються інші.

Поки наводив у квартирі порядок, порожнеча днів була заповнена.

А от порожнечу ночей заповняти було нічим.

Час від часу хотілось напитися, але не було з ким і доводилося відкладати своє бажання на потім.

Бажання оглянутись через плече теж було сильним, неначе за спиною безупинно стукав у вікно сніг, сигналізуючи про небезпеку, занадто м’який і невагомий, щоб людське вухо могло вловити його сигнали… але він успішно глушив і це бажання.

Досьогодні.

Сьогодні пішов збій системи, яку він створив потом і кров’ю, і яка виглядала стабільною і незнищенною.

(Система, заснована на брехні…)

Треба опанувати себе, але коли основа життя тріщить і погрожує розвалитися на кавалки, — ти інстинктивно кидаєшся на всі боки у пошуках клею, що зліпив би ці кавалки докупи,

(Або будуєш печери і ховаєш у них свою сутність.)

і не відважуєшся повернутись і прямо поглянути у вічі сліпих віконниць, сподіваючись, що лихо тобі привиділось, чекаючи якихось переконливих доказів, які могли б спростувати твої підозри.

А таких доказів нема і ніколи не було.

Богдан відсунув неторканий сніданок. Треба буде сходити в парк. Він так давно у ньому не був…

(у старому засніженому парку, який попереджав його, чесно і неодноразово, чим можуть для декого закінчитись прогулянки під його кронами.

Злою кудлатою завірюхою.)

Тому, мабуть, він не чекатиме до снігу…

Одягнувшись, Богдан вийшов з дому. І незчувся, як ноги принесли його до її БУДИНКУ…

Злочинець завжди повертається на місце злочину. Хай навіть через роки. Особливо через роки. Тоді здається, що всі вже про все забули, і можна безкарно прогулюватись попід вікнами, роблячи вигляд, що ті вікна зовсім тебе не цікавлять.

— О, а я тебе пам’ятаю.

Чолов’яга у домашньому спортивному костюмі, який щойно викинув у контейнер сміття, приязно усміхався на всю вулицю.

(Виходить є злочини, у яких немає терміну давності.)

— Ти ранткувався з дочкою Юлі Андріївни. Я її сусід. Я вас бачив кожний божий день, точніше… гм… вечір. Я тоді пізно вертався з роботи, а ви в цей час лише виходили гуляти. Пам’ятаю, як я дивувався: невже цим дітлахам ніколи не набридає?

(Майже кожний божий вечір. Протягом чотирьох років, добродію сусіде. І повірте, — не набридало.)

— А потім ти якось одразу щез. А може я просто поміняв роботу…

Вони просто не знали, як жити вдень, ці дітлахи. Тобто вони існували, але це існування було схоже на кальку, чорну і непроникну, і тільки на папері ночі вони могли робити відбитки з себе справжніх.

Уночі залишались тільки вони двоє і — вічність. А вдень біля них завжди були мільярди предметів і людей, які забирали їх у них самих.

Ніч знала про все без слів. День вимагав, щоб про це сказали йому вголос. Про те, що їм важко прожити навіть одну добу один без одного. Про те, що вони не розуміють, чому б їм не прожити разом вічність.

А вони не вміли говорити про такі речі.

«Мамо, тату, а ось і Богдан…»

Якби він тоді зупинився і розказав їй про свою злість і свій страх, якби вона зупинила його і сказала, що він її образив і розчарував, якби вони тоді порозмовляли…

Він сказав лише «Вибачте, я помилився» і вона промовчала.

Ніхто з них не вмів втиснути вселенські почуття у гранично малі межі алфавіту.

— Точно, я тоді змінив роботу. У якому ж це було році?

— Дуже давно.

— Дивно все-таки бачити тебе тут… через стільки років. Вирішив зайти в гості?

(А ви вирішили добити мене, добродію сусіде.)

— То я тільки так, до слова сказав. Квартира ж тепер пустує. — Чолов’яга зітхнув. — От як воно буває.

(Але нічого у вас не вийде. Не можна добити того, хто давно мертвий. Шкода зусиль.)

— А ти знаєш, що мені недавно дали на збереження одну цінну річ і нічого не пояснили.

— Може не хотіли пояснювати… — почав був Богдан і враз помітив те, що мав би помітити з початку. — ЯБЛУНЯ ЗІСОХЛА.

— Так, зісохла. Якби не вона… охо-хо, та що там казати.

— Нічого. Нічого не кажіть. Будь ласка.

— Але може, ти щось поясниш? Ось ці сережки. Золоті, з камінчиками…

(Смарагдами… Ну що ж, добивайте….)

— Що я маю тепер з ними робити, га?

— Ви сказали, що квартира пустує. А куди поділися її… батьки?

— Тато давно вже тут не живе, а Юля Андріївна… коли їй сказали, що сталося з дочкою, у неї не витримало серце. І це не дивно… Ой, а ти не знав?

— Вам вдалося те, що не вдалося цілій планеті, населеній терористами.

— Н-не зрозумів.

— Добити мертвого не так вже й легко. Вам вдалося.

За дві години до кінця світу.

Стояла пізня осінь, гарна, жовтотепла, снігом ще навіть не пахло, але стояти під під’їздом уже було холодно. Він побачив її здалеку, а вона помітила його тільки, коли увійшла до під’їзду.

— Ти… ти так схуд.

— Я на дієті.

— А я з роботи. Тобто поки що це інтернатура, але скоро буде моя робота. Можеш мене привітати.

— Вітаю. Ти зовсім не змінилась.

— Стараюсь. Давно чекаєш?

— Століття.

— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.

— Я б хотів… я спробую… пояснити.

— А я б хотіла відпочити. Знаєш, видалась важка зміна і…

— Я почекаю.

— А потім у мене буде повно справ. І всі невідкладні.

— Тоді не варто відкладати на потім.

— Ти збираєшся зайти до хати? Я здається тебе не запрошувала.

— Я мушу зайти. Це як алгоритм. Якщо я не зроблю цього кроку, то не зможу зробити наступних.

— Цікава теорія. Ну що ж, проходь. Так, здається, кипить чайник. До того ж, довго кипить. Ну аякже, мама побігла на роботу і забула вимкнути. Так буває. А якби я затрималась?

— У тебе є ще тато.

— На тата надії мало: він напевно ще не вернувся з вечірки. Творчі люди ведуть переважно нічний спосіб життя. Що ж, мушу зробити тобі каву, якщо вже чайник закипів.

— Обережно!

— Ох, не можна вам, Олено Григорівно, після зміни з киплячими чайниками мати справу. Ти врятував мені життя. Я недаремно не хотіла тебе впускати.

— А ти носиш мої сережки.

— Не будь наївним. Мені просто подобаються смарагди. До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

— Я прийшов по тебе. Йдемо звідси. Я потім тобі все розповім.

— Забери руки! І забирайся сам. Я не слухатиму твою маячню. Я дивуюсь, що хотіла вийти за тебе заміж. Добре, що ти тоді втік без слова пояснень, дуже тобі дякую… Що ти робиш?!

Він схопив її за рамена і силою всадив у крісло. Її брови зметнулись угору. Ніколи і ні з ким він собі такого не дозволяв. Завжди спокійний, тихий, слухняний, він не викликав у людей підозр. Але навіть вулкани, які сплять, мусять хоча б раз у своєму житті вибухнути.

— Чому ти? Чому я мав зустріти саме тебе? — він міцно тримав її, не даючи змоги ворухнутись, не даючи відвести погляд. У якусь мить її зіниці розширились, хоча вона і надалі нічого не розуміла, а він не давав їй можливості запитувати. — Чому я пішов у той злополучний парк, ти можеш мені сказати? Я мав стільки шансів не знати тебе, але я сам відмінив усі свої шанси на спасіння. Чому?!

— Які шанси? Ти про що?

Він відчув, як дві потужні сили роздирають його навпіл.

— Про тебе, про нас, про… Я не раз пробував витерти тебе з пам’яті, але видно в цьому моя біда: якщо я прив’язуюсь до когось, то це надовго. Моя сім’я залишила мене, коли мені було шість років, але я досі не можу їх всіх забути. І якби вони повернулись, я був би по-справжньому щасливий… лиш би вони повернулись. Оленко, я багато думав… будь ласка, не перебивай мене, у мене мало часу… я пропоную тобі залишити цей дім і піти зі мною, на разі в гуртожиток, але я обіцяю тобі, що незабаром куплю квартиру, обіцяю. Ти можеш просто зараз зібрати свої речі?

— Просто зараз? Жартуєш.

Він заперечливо похитав головою.

— У нас все життя попереду. Я встигну пояснити тобі все, що захочеш.

— Для початку відпусти мене.

— Не відпущу, поки ти не погодишся.

— А як мої батьки? Я маю лишити їм записку? Написати, що я втекла з отим самим хлопцем, який кинув мене три роки назад без жодного слова пояснення? Який навіть зараз нічого не збирається пояснювати, а просто тягне мене невідомо куди! Ти навіть навчання не зміг закінчити! Ким ти є? Ким є твої батьки? Моя мама посідає досить непогану посаду, а тато — відомий митець. А чим ти можеш похвалитися?

— Я радий, що у твоєму житті все так добре складається. Але знаєш, світ за твоїм вікном відрізняється від того, який щодень бачу я. З восьмого поверху не видно болота, не видно заляпаних ніг, сміття на газонах і купами біля смітників, облізлих котів, що живуть у підвалах, і голодних собак. З восьмого поверху ніколи не почуєш того, що я чув з першого поверху, коли люди проходять повз твої вікна, не знаючи, що їх можуть почути. З восьмого поверху можна дивитися на все це з висоти і бачити небо, сонце, зірки. І сніг, коли він ще білий. З першого поверху цього всього не видно.

— Дуже гарна філософія, але дай мені відповідь на одне буденне запитання: за які гроші ми будемо жити?

— ГРОШІ?

Богдан випростався. І подивився їй через плече.

(«А в тебе є гроші?»)

У голові увімкнулось напівзабуте кіно про печерних людей…

(«Хіба ти не знаєш, хлопчику, що всі біди на землі через гроші?»)

…Кіно було цікаве, там люди вперше побачили вогонь і дуже налякались…

(«А й правда, звідки ти можеш це знати. Тебе ще треба вчити і вчити. Підкрути звук.»)

..але потім зрозуміли, що вогонь — це добре, і почали за нього битися…

(«А тепер постав ось сюди стілець і принеси з кухні шнур, на якому ви розвішуєте білизну.»)

…а один найвідважніший, той, що був у них вождем, викрав вогонь і приніс у печеру…

(«Жінко, принеси воду… і вийди, ми ще не закінчили.»)

…і тоді первісні люди розпалили в печері багаття, посипались іскри, всім зробилось жарко, від диму засльозились очі і…

(«Тепер ти все зрозумів? Бачу по очах, що ні. Але нічого, я ще прийду, і ми продовжимо нашу розмову.»)

— ЩО ТИ РОБИШ??!

Її голос пробився до його свідомості, коли він закінчував прив’язувати її до стільця. Вона дивилась на нього широко розплющеними очима. По її підборідді стікала цівка крові.

Богдан навіть не здивувався. Якась дивна в’язкість сковувала його думки, рухи, почуття. Відсторонено подумав, що всі його старання були марними. Він опинився там, куди стільки років намагався не дійти.

Він став подібним на того, кого ненавидів.

Мертвому легше. Йому не треба перейматися проблемами, які діймають живих. Він може собі дозволити те, про що навіть подумати раніше було страшно.

Богдан роззирнувся. Був сльотавий непривітний ранок. Осінь підходила до свого завершення. Ось-ось прийде зима. До тих, хто захоче чекати так довго.

Він не захотів. Відмінив на сьогодні всі справи. На сьогодні і назавжди.

Зайшов у свій рідний під’їзд і зупинився на першому поверсі. Усе життя тут прожив, а тепер стояв немов перед чужою квартирою. Не вагався, просто дивувався тому, як по-іншому виглядає світ очима мертвих. Нема ні страху, ні безсилля, ні сумнівів. Ніби-то все життя готував себе до цього, а довелося померти, щоб виявитись по-справжньому готовим.

У нього залишився ключ. Він легко повернувся у замку.

(Бога нема)

На всю квартиру оглушливо лунало радіо. Добре жити на першому поверсі. Можна не переживати, що сусіди знизу прибіжать і затіють скандал.

(Є тільки шлях, яким ти йдеш. ЩО ти зустрінеш на тому шляху — від тебе не залежить.

А залежить від тебе зовсім мало: ЯК ти це зустрінеш.)

Мама Віра ніколи його не захищала. Вона тихо скиглила за дверима, але все ж таки старанно виконувала усі прохання Друга, тому що так був шанс, що її він сьогодні не чіпатиме. Невеличкий шанс.

(«Принеси води.»)

Хлопець не завжди витримував побої і тоді його доводилося відливати водою. А потім, коли Друг, погладивши його наостанок по голові і ні разу після цього не забувши дати потиличника, йшов геть, мама Віра ставила на стіл щось солоденьке, щоб дитина не плакала. Відомо ж, що діти забувають про свої жалі, коли їх нагодувати смачненьким.

Батіг і пряник. Страх і любов. Ненависть і безсилля. Хіба може з цього вирости щось добре?

Рятувала тільки надія. Надія кольору стиглого снігу.

Богдан часто ходив у засніжений парк і блукав там до ночі, уявляючи собі, як повертаються його батьки, як вони всі разом сідають в машину і їдуть далеко-далеко, кожного разу на іншу планету. Ніколи у своїх мріях він не припускав можливості, що вони залишаються тут, у цьому місті. Бо для цього треба було скинути вождя з престолу. А така безглузда думка навіть не могла прийти йому в голову. Це була заборонена ним самим тема. Табу.

Але вождя можна було наслідувати. Треба було наслідувати. На те він і вождь.

Тому одного разу Богдан довго дивився на гантелю, з допомогою якої він сподівався накачати собі м’язи. Що-що, а фізкультура була улюбленим його предметом. Мало того, він завжди відвідував якусь спортивну секцію: чи то бокс, чи дзюдо, чи у-шу, хоча особливих успіхів ні в чому не досягав. Йому подобалось бити повітря, грушу, лапи, але коли доходило до спарингів, він пасував. Ніби з одного боку він підсвідомо готував себе до боротьби, але не розумів, навіщо це робить. Не бачив перед собою мети.

Зате ніхто в школі не дивувався, що Гриб постійно ходить в синцях.

Так от, він схопив тоді цю гантелю і вгатив у телевізор. І трощив його доти, доки не змучилась рука. Тоді мама Віра вперше подивилась на нього так, як завжди дивилась на Друга. І швиденько кинулась прибирати за ним. Поки він не розізлився ще більше.

А він, дивлячись, як вона повзає по підлозі, визбируючи осколки з килима, відчув, як наповнює його дивне відчуття вищості, відчуття сили змішане з презирством, немовби він виріс в одну мить і став могутнім, як вождь. А наступного дня прийшов справжній вождь, і в обов’язковому ритуалі схиляючи перед ним голову, Богдан зрозумів, що все це йому примарилось. Але оте зовсім нове і страшно приємне відчуття запам’яталось.

А невдовзі випав сніг, і він пішов у парк, і зустрів Дівчину в облягаючих джинсах. І опинився на голій холодній землі. Від захоплення і здивування.

Вона була з іншої матерії. Вона жила на іншій планеті. Вона не знала, що таке біль. Це видно було здалеку. Це притягувало його до неї, немов магнітом.

Йому все у ній подобалось. Він говорив собі, що так не буває, але так було. Біля неї він ставав сильнішим, відважнішим, спритнішим, біля неї у нього розправлялись плечі.

І ще. За якимось дивним збігом обставин (з самого початку їх переслідував цей дивний збіг обставин) Друг перестав до них приходити. З того часу, як вони почали зустрічатися.

Зате мама Віра, ніби зрозумівши, що втрачає його, почала все настирливіше вимагати, щоб він частіше бував вдома, щоб ходив з нею на закупи, щоб сидів на кухні, коли вона готує, і слухав разом з нею радіо. Вона опутувала його своєю опікою, мов павутиною.

Можливо він погодився б на роль, яку йому пропонували, (він звик слухатися старших)

але десь у глибині він все-таки не пробачив їй того, що вона його не захищала. І що більше вона намагалась його приголубити, то далі він віддалявся від неї.

Сьогодні Богдан прийшов сюди ще й для того, аби запитати «Чому?». Чому ця жінка дозволяла так над собою знущатись, навіть не пробуючи боронитись. Навіть не пробуючи боронити улюбленого сина своєї сестри.

Він зайшов у кухню і вимкнув радіо. Мама Віра подивилась на нього переляканими очима. Вона зрозуміла, навіщо він прийшов.

Не можна стати вождем, не скинувши з трону свого попередника.

Два роки назад. Сорок хвилин після кінця світу.

Ледве прийшов до свого дому. Добре, що вони жили на першому поверсі. Добре, що двері були незамкнені. Не треба було чекати на ліфт, не треба було шукати ключі.

Глибоко всередині народжувались і вмирали сльози, неспроможні знайти шлях на поверхню.

Мама Віра дивилась на нього переляканими очима.

— Що сталося, дитиночко?

Він роззирнувся, ніби вперше бачив свою кімнату, сів на ліжко і сказав, сам дивуючись звучанню своїх слів:

— Олена стрибнула з вікна. З восьмого поверху.

Мама Віра сплеснула руками.

— Боженько! А «Швидка допомога» була?

— Так.

— Ну тоді чому ми сидимо? Швидко в лікарню.

Він здивувався. Мама Віра не питала нічого зайвого і діяла так оперативно, як ніколи раніше. Викликала таксі. У лікарні посадила його у холі, а сама пішла з’ясовувати ситуацію.

— Я розберуся швидше без тебе.

Богдан не перечив. Він сидів край вікна, спостерігаючи, як на бетонній плиті голуби б’ються за крихти хліба. Накрапав дощик.

ТАМ. ПО ТОЙ БІК ВІКНА.

— О, привіт, Богдане, хіба ти сьогодні працюєш?

— Ні, — Богдан встав і потис руку Олексію, фельдшеру з іншої бригади. — Я тут… у справі.

— До речі, маю цікаву інформацію. У Москві зараз йде набір медиків за контрактом за кордон, не хочеш майнути, обіцяють непоганий заробіток?

— Ні.

— Правильно робиш, це десь у чорта на болоті, у якомусь Ємені, де живуть одні терористи і можна підчепити таку хворобу, про яку в нас і не чули. Ну, я пішов.

Богдан знову опустився на підвіконня, низьке і широке, спеціально влаштоване для тих, хто чекає, одразу забувши, про що щойно йшла мова.

— Давай ми купимо щось солодке. Мені так захотілося солодкого, не повіриш…

Він встав. Мама Віра нервово посміхнулась і пригладила тремтячою рукою волосся.

— Ну, ти ж розумієш, як ті лікарі висловлюються, проста людина не одразу і розбере… Тут такі лабіринти, я ледве знайшла…

Він мовчки чекав.

— Її не довезли. Не довезли живою.

Голубів хтось налякав і вони дружно спурхнули з площадки. На вулиці похолодало. Біля лікарні, як завжди, було багато людей і машин.

— А от і таксі, сідаємо?

Богдан зробив один крок, другий і побіг. Він біг рівномірно, не прискорюючи і не сповільнюючи темпу, спочатку вздовж доріг, потім — алеями вечірнього парку, просто створеними для того, щоб бігати. День стрімко переходив у ніч, небо закуталося у хмари, вітер бив в обличчя, змокле листя липло до підошв, і нічого не було дивного в тому, що людина, яка біжить так довго та ще й по такому небезпечному покриттю, раптом посковзнулася і впала.

Сівши на голій холодній землі, Богдан притулився спиною до дерева і охопив коліна руками.

Починався снігопад.