Заметіль

Листопад. Минулий час…

Тлуми людей зібралися навколо тіла. Глухий звук удару об землю ще вібрував у повітрі. Крик ще відлунював від стін будинків запізнілим жалем.

Тіло лежало на газоні біля дерева. Ніде не було видно ані сліду крові. Руки і грудна клітка ще рухались. Ще чіплялись за життя. Люди підходили і підходили. Навіть ліхтар, здавалося, витягував свою довгу шию, щоб краще все роздивитись.

Видовище справді було вражаючим. Екстраординарним. Не схожим ні на що, бачене досі.

Воно насильницьки перехоплювало подих,

(ОСОБЛИВО, ЯКЩО УЯВИТИ)

намертво приковувало до себе погляд,

(ВИСОТУ)

ворушило волосся на голові…

(ЦЬОГО СТРИБКА.)

Якась милосердна бабуся підбігла і не знаючи що робити, почала обмацувати тіло на газоні, ніби це могло йому допомогти. Вона частково затулила його собою і все зіпсувала. Чари зникли. Залишились тлуми людей, які невідомо звідки почали сходитися одразу після…

(ПІСЛЯ ЧОГО?…)

Треба було щось робити, кудись йти, комусь розповісти про…

(ПРО ЩО?..)

Люди задирали голови, роззиралися, перепитували і переказували одне одному, що сталося, — або з переляку мовчки заклякали на місці, але все одно їх було занадто багато, щоб залишатись тут надовше.

Треба було помаленьку вибиратися з ошалілого натовпу.

(АЛЕ КУДИ?…)

Ноги ледве йшли. Якийсь несподівано важкий вантаж ліг на плечі. Треба було прикладати зусилля, щоб випростатись і розправити рамена. Серед сонячного дня звідкілясь налетів холодний вітер. Небо спохмурніло і сипнуло дощем. Повіяло снігом. Як не сьогодні, то завтра настане зима.

З кожним кроком росло здивування від того, що сталося. Оглядатись на те, що творилось на газоні попід будинком, тепер було страшно. Власне бурмотіння стало супутником у цій дорозі.

Нічого страшного… Нічого, просто настав час починати нове життя. Що б там не казали, але нове життя завжди краще за пройдене, новий виток спіралі завжди вищий за попередній і поки це не усвідомиш, не відчуєш полегшення…

Полегшення не наставало.

Нічого, нічого… Вже недалеко дім, в домі — їжа і Жінка, яка готує їжу…

…У спину вдарив пронизливий вереск сирени «Швидкої допомоги». Ноги прискорили крок. Рамена самі собою розправились. Уже недалеко…

Листопад. Теперішній час

— Ларисо, я зайнятий. У мене нарада.

— Як шкода. А я думала, що ви цього красунчика віддасте нам. Як премію за хорошу роботу.

— Та ви ж від нього мокрого місця не залишите!

— Ми акуратно затремо всі сліди.

— А сумління?

— Це якась нова хвороба, Сергію Романовичу?

— Проходь, Богдане, і не звертай на них уваги. Вони вважають за обов’язок жартувати зі мною.

— Може, їм так легше?

— …Тут ніхто не зачіпає цієї теми. Усі роблять вигляд, що в мене немає дітей. Може, їм так легше, але не мені.

У кабінеті на них вже чекали Зеник і дві білі жабки.

— О, які люди, та ще й з охороною, — як завжди серйозно почав Зеник. — Як тобі вдалося заполучити до себе в охорону нашого татка, Богдане? Скільки він вам платить, Сергію Романовичу?

— Державна таємниця.

— У нас тут у всіх справи державної ваги. Я, наприклад, вже накатав оголошення в газети. Хочете почитати?

Останньою ідеєю його бухгалтера було знайти йому секретарку. Залишалось лише переконати самого директора, що без секретарки він — ніщо.

— Не хвилюйтесь, я написав, що вона мусить мати ідеальну зовнішність, отоді ми матимемо гарантію, що ніяка медуза Горгона сюди не причалапає.

— А якщо вона вумна, шустра і має дар переконання? Сідай, Богдане.

— Хто, медуза? Не смішіть, пане директоре. Коли ви останній раз були на морі і бачили медуз? Треба вас відправляти у відпустку і то негайно. Круїз по Середземному, там зараз тепло, не те що у нас. Бачу, бачу по очах, що ви вже пакуєте чумайдани. Нагадайте, о котрій ваш рейс, щоб я знав, коли приступити до виконання ваших обов’язків?..

— Для початку, будь такий ласкавий і злізь з мого столу.

— Я ж на самісінькому краєчку прилаштувався, а ви… Ех, Сергію Романовичу, для паперчиків, олувчиків і календарика місце на столі є, а для вашого вірного трудяги — бухгалтера… Без ножа ріжете. Ну де ви бачили, щоб директор сам відповідав на дзвінки, сам подавав собі папери на підпис і сам готував собі каву. Нонсенс! Оголошення вже придумане, написане і подане в друк!

— Відклич. Лариса поки що справляється, тому поки що ця тема закрита. От коли у нас буде достатня кількість пацієнтів і телефон не замовкатиме, тоді і повернемося до цього питання. Питання є? Немає. Дуже добре. А у мене до вас є питання. Якого милого ви поставили перед входом акваріум з золотими рибками?…

…Сергій Романович глянув на годинник, потягнувся і вийшов з-за столу. Задрімав над паперами. Хвилини на три. А так чітко і виразно побачив свій кабінет і своїх молодших колег у ньому, ніби наяву. Ніби він знову їх зібрав серед робочого дня, щоб вкрай серйозно обговорити вкрай важливі насущні питання, але так насправді, то щоб побазікати, переключитись, розслабитись, відпочити і зібратися з силами. Тому що вдома було пекло. А тут, у його медичному центрі, на острівку, створеному його зусиллями, грошима і зв’язками, створеному для того, щоб кудись втікати з того пекла, тут усе тоді тільки починалось. І невідомо було, чи вдасться вся ця затія, чи не піде він з торбами по світу і чи потрібен буде ще комусь, окрім нього, цей острівок.

Одне тоді тішило — людей він підібрав шикарних, саме таких людей з саме такими поглядами на життя, які уособлювали основні засадничі принципи «Гармонії»: усмішка, професіоналізм і любов до життя. Сам їх підбирав, скрупульозно, виважено і урешті-решт здебільшого інтуїтивно, ніж за результатами тестів. І щоразу попадав у десятку.

Ну, можливо, тільки Лариса виділялась на загальному фоні, але трошки перцю до страви не завадить.

В одній людині він тоді помилився.

Сергій Романович удесяте глянув на годинник. Неприємний осад залишився донині. Ніби тебе образили, а ти не знаєш за що.

Знову згадав свій трьоххвилинний сон. Скільки ж це часу пройшло від тієї пам’ятної розмови?..

(На календарі — листопад, отже…)

Отже — рівно два роки…

Два роки назад усе тільки починалось.

Він мимоволі згадав ті часи. Як відкривали Центр, як складали плани, рахували кошториси, підписували контракти, як скликали журналістів, як раділи і радилися, як не спали ночами і напивалися у вихідні. І як один з них кинув його, той, кого він вважав тоді своїм. Той, на кого покладав великі надії. Той, з ким збирався піднімати своє дітище на належну висоту. Створив усі умови, забезпечив усім необхідним, ввів у свій дім… Але хтось мабуть заплатив більше. Не пройшло і місяця, як його кращий працівник подав заяву на звільнення. Щось мабуть не угледів він у тому чоловікові, щось мабуть упустив.

(Але до чого тут акваріум та ще й з золотими рибками?)

Як пише Пауло Коельо — треба зважати на знаки. Бо з недавнього часу все знову почало змінюватися. І цього разу — в хорошу сторону.

За два кроки від нього стояла старість, а він знову почував себе молодим, енергійним, сповненим бажань й готовим на всілякі глупства й не збирався звертати увагу на непрохану гостю. Принаймі в найближчі двадцять років.

(Правда, вибрав ти для цього не найоригінальніший спосіб. Споконвіку чоловіки, переваливши через сорокарічний рубіж, починають свято вірити, що двадцятип’ятирічні дівчата мають магічну силу відвертати невідворотне. І що? Хоч один з них залишився вічно юним?)

Але жодні доводи розуму не спрацьовували. Весна вела переможний наступ на його серце, і те, що надворі — кінець осені, а він — сім’янин зі стажем, аніскільки її не бентежило.

— Можна? — просунув свою патлату голову в двері Зеновій, у просторіччі — Зеник. Що він досі ще робить у нього на фірмі, Сергій Романович не міг зрозуміти. З такою головою його бухгалтер міг би бути фінансовим магнатом… у іншій державі. Просто для декого важливими є особисті стосунки, а для декого…

(Все, проїхали.)

— Проходь, сідай і говори.

— Зачекались?

— Але без твоїх вічних приколів, Зенику. По суті.

— По суті? Навіть не знаю, що вам сказати по суті, Сергію Романовичу. Ми ж як домовлялись: я обдзвонюю усі лікарні, знаходжу того костолома, який так посилено лікував Оленочку, що аж не зміг правильно скласти докупи кістки, і пробую по-хорошому вияснити, що ж йому заважало зробити свою роботу, як належить, а якщо не вдається по-хорошому…

— Усе це мені відомо. Ти мав перейти до суті.

— Вже переходжу. Скажіть мені, скільки Оленочка в нас працює? Майже місяць, так?

— З початку листопада. Три тижні.

— І ми ніби-то непогано до неї ставимося, так?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що я чогось не розумію. Оленочка як нам все пояснила? Що вона впала, зламала ногу, а перелом неправильно зрісся, так? А знаєте, що мені сказав її костоправ? До речі, його звати Нестор Остапович, класний чолов’яга…

— Звідки я можу знати, якщо ти не говориш?

— Два роки тому ніхто не давав гарантій, що вона взагалі виживе. Оленочка, Сергію Романовичу, щоб ви знали, не просто впала, вона вистрибнула з вікна своєї квартири. З восьмого поверху. Як вам новина?

У кабінеті стало чути, як працює компресор в акваріумі.

Сергій Романович повільно підійшов до акваріума і взявся кидати корм жабкам. Давно він не одержував таких новин.

(Ось тобі і золоті рибки…)

— Це не жарт?

— Якщо жарт, то дуже невдалий. Доктор сказав, що він зробив все, що міг.

— Він сказав тобі, чому… як це сталося?

— Це знає тільки Олена. А вона мовчала тоді і, як бачите, мовчить зараз. А якщо мовчить — значить, винна.

— Тобто?

— Вона нічого нікому не пояснювала, ні до кого не висувала ніяких претензій. Якщо це була спроба самогубства, то повторних спроб не було. Міліція швидко закрила справу. За офіційною версією — це був нещасний випадок, вона погодилась з цією версією — і всі заспокоїлись. Дуже зручна ситуація. Наскільки я зрозумів, ніхто навіть не пробував нічого виясняти. Нещасний випадок — так нещасний випадок. Ніхто не намагався домогтися принаймі елементарного розслідування. За словами Нестора Остаповича, у Олени цілком закономірна амнезія на події, що передували травмі, але родичі чи сусіди могли щось бачити і чути, чи не так? Просто не було кому цим зайнятися: мама померла у той самий день від страшної звістки, тато ні разу не з’явився в лікарні, друзів теж не було видно. До речі, зараз її квартира пустує, а вона чомусь живе у вас на квартирі. Чому?

— Іра не раз мені казала, що чує, як Олена зривається серед ночі. Іра завжди сторожко спить, не те що я.

— Це ще не все, Сергію Романовичу. Минулого року Оленочка закінчила медуніверситет. Доктор був впевнений, що вона зараз працює за спеціальністю. Анестезіологом.

— Та-ак. А ти сказав йому, ким вона насправді тут працює?

— Ага. Але він не здивувався. За його словами, людина завжди підсвідомо знає, що для неї найкраще. Олена затратила… це я його цитую… дуже багато фізичних і моральних сил, можливо, для відновлення цих сил їй потрібне якесь затишне місце, де можна залягти в сплячку, і де б ніхто її не будив завчасу.

— І працювати прибиральницею?

— А що, може їй подобається ця робота?

— Що ще сказав твій доктор?

— Обіцяв зв’язатися з реабілітаційним центром у Німеччині і повідомити нам їхні умови і ціну. Ніби-то вони роблять дива.

— Це добре.

— А ми що будемо робити?

— Маєш її адресу? Давай, я трохи прогуляюсь. Як ти кажеш, хтось мусів щось бачити чи чути.

— Пам’ятаєте, в якому вона була стані, коли прийшла до нас?..

Сергій Романович перевів погляд у вікно. Дивно було б, якби він цього не пам’ятав.

Три тижні тому. Початок листопада.

У день, коли вона прийшла, листопад розлютився не на жарт. За вікном ні сіло ні впало розпочалася заметіль. Люди, які заходили в приміщення, були з ніг до голови обліплені снігом. Вони струшували його з одягу, з шапок, гупали ногами, щоб скинути його з черевиків і чоботів.

Два роки назад таке вже було, тільки тоді сніг як випав, так і залишився лежати аж до весни, а цього разу сніг одразу танув, перетворюючись у буре гидке місиво. Коли почнеться справжня зима, було невідомо.

У оздоровчо-реабілітаційному центрі «Гармонія» давно не було так шумно, а десь під обід у холі піднявся зовсім не зрозумілий гомін.

Він вирішив почекати. Він взагалі рідко втручався, якщо підлеглі могли впоратись самі. Але за п’ять хвилин до нього в кабінет ввалився Зеник.

— Я дуже перепрошую, татку…

— Що таке?

— Якщо ви зараз не підете і не покажете, хто тут головний, вони вчіпляться одна одній в патли і тоді навіть вам не вдасться їх розійняти. Наскільки тихшим був би світ без жінок!

Першою він побачив Ларису. Зеник був недалекий від істини. Якби не перегородка, що відокремлювала пост адміністратора від почекальні, Лариса без сумніву дала б волю своїм рукам з довжелезними нігтями.

У почекальні, спиною до нього, у шкіряному фотелі сиділа відвідувачка. Засніжена, простоволоса, сиділа дуже прямо і дуже спокійно, і здається зовсім не переймалася тим, що так розлютила його чарівну адміністраторку.

Лише коли відвідувачка заговорила, він упізнав цей голос і цей тон. Він вже чув їх пару тижнів тому і досі не міг забути. Коли ця дівчина зателефонувала ніби-то на рахунок роботи і почала верзти нісенітниці, він відчув себе дешифрувальником, якому потаємно, абеткою Морзе передають сигнали СОС.

Таким тоном говорять нісенітниці тільки, коли вже немає значення, що говориш, і немає надії, що можна щось змінити, якщо говорити серйозно.

Хотів якнайдовше затримати її на лінії, хотів довідатись про неї якнайбільше, але вона так жорстко поставила оборону, що він не посмів її руйнувати. Коли вона наступного дня зателефонувала вдруге, він налякався, бо цього разу прохання про допомогу прозвучало виразно і чітко.

І ось вона прийшла.

— Ви — Олена? — не повірив він сам собі, зрадівши, немов школяр, хоча ще вчора вважав себе солідним чоловіком, якому всього два кроки до старості. — Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

І вона повернулась до нього обличчям. І в нього стислося серце.

Красуня з тонкою, мов цигарковий папір, шкірою, тонкою шиєю, тонкими пальцями, з простою короткою стрижкою, у простій балоновій куртці й джинсах… Ніби якийсь прискіпливий скульптор довго-довго ходив довколо неї кругами, відтинаючи все непотрібне, все зайве. Тільки очі виділялись і різка лінія губ, так виділялись, що хотілось все кинути і поспішити їй на допомогу, але погляд зупиняв: «Не треба. Дякую. Я сама.»

Він довго шукав підходяще слово… Аристократичність. Але не та витончена аристократичність дореволюційних панночок. (Хоча звідкіля йому знати, які тоді були панночки.) Ця панна не збиралась падати в кризових ситуаціях. При погляді на неї чомусь згадувались сніги, безкрайні пустелі снігів.

І ще. Була так втомлена, що ледве сиділа. Але теж впізнала його. І насмішкувато промовила:

— А ви не схожі на директора. — Це був невеселий сміх, ніби прохання про вибачення за своє тодішнє телефонне зухвальство.

Він запросив її у кабінет, і до нього лише згодом дійшло, що так обережно, як вставала вона, встають люди, які бояться впасти.

І з першого ж її кроку стало видно, що вона добряче накульгує на ліву ногу.

Тому в себе в кабінеті він просто з порогу взявся годувати своїх акваріумних альбіносів. Цей прийом неодноразово виручав його, коли треба було зібратися з думками.

— Я правильно вас зрозумів: ви б хотіли працювати у нас прибиральницею?

Вона усміхнулась.

(Хто тебе навчив ТАК усміхатись, дівчинко?)

— Це моє найбільше бажання.

— А де ви працювали до цього?

— Ніде.

— То ви вчилися?

— Навіщо. Для того, щоб працювати прибиральницею, не потрібно вчитись.

Вона навіть не приховувала, що говорить неправду. Вона просто не хотіла говорити правду. І відкрито повідомляла вам про це. Хочете слухати — слухайте. Не хочете — не питайте.

— У нас є вакансія секретаря.

— Ну що ви? — засміялась вона. — Я не володію жодною рисою, необхідною для цієї професії.

Цього разу вона не обманювала. Вона справді не розуміла, яке враження справляє на оточуючих. Навіть Лариса, твердочола Лариса одразу вловила небезпеку і поспішила усунути її властивими їй методами.

А він дивився на неї і ніяк не міг позбутися відчуття, що це вже колись було. Так само впевнено колись хтось говорив йому, що хвилюватись нема причин, що з його дитиною все буде гаразд, що треба трохи почекати.

(А потім у нього народилась друга дитина і повторилось те ж саме, і той самий голос вже з меншою впевненістю говорив, що такого не може бути, що генетичне дослідження достатньо надійне і друга дитина повинна була народитись здоровою. Повинна була…)

Так само і тут. Він знову відчував свою безпорадність. Бо дуже вже нагадувала ця дівчина його дружину десять років тому, коли, повернувшись з лікарні, вона довгий час робила вигляд, ніби нічого не сталося. Ніби з дітьми усе добре і нема чого хвилюватись.

Те ж саме, як тоді, відчуття непоправності втрати.

(Кого ж ти втратила, дівчинко? Когось дуже важливого, мабуть.)

— Вам далеко буде добиратись сюди з дому? Де ви мешкаєте?

— Ніде.

Це вікно нічим особливим не відзначалося: біла пластикова рама, широке підвіконня, масивна ручка, яку вона повертає і сяк і так, але вікно не піддається.

Вона квапиться, бо позаду чути кроки, від яких пітніють долоні і ручка вислизає з рук.

Вона дивується, коли ж встигли поставити пластикові вікна, якщо вона добре пам’ятає, що рами були дерев’яними, адже тільки дерев’яні рами можна забити цвяхами.

Вона шарпає раму з усіх сил, але єврозамок заїло, і цього разу вона напевно не встигне. Залишиться з цього боку вікна. Назавжди.

Аж раптом чиясь рука лягає поверх її руки, натискає на ручку — і вікно піддається легко і без спротиву. Вона переводить подих і хоче подякувати несподіваному рятівникові, але слова застрягають у горлі.

Вона НЕ ХОЧЕ на той бік вікна.

А в цей час галантно простягнута рука допомагає їй вилізти на підвіконня і легенько підштовхує у плечі.

СТРИВАЙТЕ.

ЩО Ж ВИ РОБИТЕ???

Я Ж НЕ…

…— Час прокидатися, сплюхи! Всім вставати, вмиватись і снідати! Люба, ти знову заслинилася, де ж так можна. А ти чому скинув з себе покривало, душно було, та невже?

Олена підвелася на ліжку, протираючи очі. Звуки з сусідньої кімнати занадто різко увірвалися у її сон, щоб можна було його запам’ятати.

(А якщо це не звуки винні? Якщо ти сама себе розбудила?

Кожну ніч. Одне і те ж.)

Олена встала і почала одягатись. Спочатку в неї волосся вставало дибки, коли вона чула зранку звуки з сусідньої кімнати, і вона заривалась глибше під ковдру, щоб нічого не чути.

(Чому б Тобі не вимкнути ці нестерпні звуки? Невже мені не досить моїх бід і я повинна слухати ще й чужі?)

Десь через тиждень, трохи призвичаївшись і водночас чітко і ясно усвідомлюючи, що до цього призвичаїтись ніяк не можна, вона почала вставати зранку разом з усіма і спостерігати за тим, що діється в цьому домі. І дивуватись людям, які тут мешкають.

(Признайся, Ти навмисно мене сюди привів, щоб показати наскільки мізерним і неістотним є мій біль порівняно з їхнім болем?)

І лише через три тижні вона наважилась запропонувати людям, в яких жила, свою допомогу. Можливо це означало, що вона прокидається від довгої сплячки.

(Гаразд, я визнала: Ти вмієш заганяти людей у глухі кути, але чому шляхи виходу з них обов’язково мусять бути схожими на Твій шлях?)

Якщо в сім’ї є діти — це щастя. Якщо в сім’ї є хворі діти — це боротьба за їх одужання. Якщо діти схожі на рослини, покручені, висохлі рослини, які ніколи не зацвітуть — це безнадія, повна і беззастережна.

Не можна прокинутись одного дня і почути їхній сміх. Не можна уявити собі, якими вони будуть, коли виростуть, які в них будуть сім’ї і яких вони подарують внуків своїм батькам. Не можна навіть викинути їх на вулицю, тому що це все-таки твої діти.

— Ірино Анатоліївно, я вже підігріла кашу.

— Не треба, я сама! Памперси ми поміняли, зуби почистили, а зараз ми будемо їсти, народ! Знаю, знаю, вам несила чекати, але проявіть трохи витримки і терпіння.

Витримка і терпіння. Двоє китів, на яких тримався цей дім. Десь там плавав третій кит на ім’я Любов, якого Олена несвідомо сполохала, прийнявши запрошення господаря цього дому.

(«— Якщо у вас немає, де жити, ви можете пожити в мене. Складете компанію моїй дружині. У мене принаймі є робота, я затримуюсь допізна, а вона… У нас хворі діти, і мені буде спокійніше, якщо хтось буде поруч з нею.

— Це залежить від того, скільки ви берете за квартиру, Сергію Романовичу.

— Я відраховуватиму гроші з вашої зарплатні.»)

Але господиня цього дому була впевнена, що квартирантка з’явилась тут не просто так. Ця впевненість читалась в кожному її слові, у кожній рисі змученого обличчя.

(«Я народила двох хворих дітей і побоялась народжувати третю дитину. Сергій і так занадто довго зі мною. Інший чоловік давно б покинув нас напризволяще. Але я не буду боротися за нього. Я бажаю йому щастя, з вами чи без вас.»)

Тому допомагати цій жінці було рівносильно ритуалу самоспалення.

— Хто відкрив вікно?

— Тут треба провітрити, Ірино Анатоліївно.

— Ви їх застудите, невже ви не розумієте? Їм не можна застуджуватись. Вони не зможуть ковтати і треба буде ставити зонд для годування!

— Я знаю, Ірино Анатоліївно.

— Звідки ви можете це знати? Ви всього-навсього прибиральниця. Не пхайтесь, куди вас не просять.

— Давайте так: ми вивеземо їх на вулицю, а тут повідкриваємо вікна.

— На вулиці сирість. Не чіпайте візок! І покривала не чіпайте!

І так постійно. Боротьба за кожний рух, за кожний метр площі.

— Як скажете, Ірино Анатоліївно.

— Взагалі-то провітрити не завадить. Я тільки вберу їх тепліше.

І нема права сміятись. І хочеться плакати. І не залишається часу слухати себе. Хіба якщо дуже припече.

— Що з вами?

— Зараз перейде… То ми йдемо на вулицю чи ні? Бо ваш чоловік випише мені догану, якщо я запізнюся на роботу.

…Олена помахала рукою охоронцям, перетнула паркінґ, привіталась з адміністратором і пішла в підсобку за своїм інструментарієм. Прибирала лише перший поверх. Полегшений варіант. Спеціально для інвалідів.

— Ти з кожнем днем все прекрасніша, Оленочко.

— Комплімент — це гарно завуальована брехня, але все одно дякую, Зенику.

— Правда, Оленочко, тільки правда і нічого, крім правди.

— Пропусти мене, мені треба в підсобку.

— А може краще до мене в кабінет. Посидимо, поп’ємо кави. Татко не дізнається, клянусь.

— Ти ж сам йому розпатякаєш.

— Скільки разів я страждав від своєї чесності! Ось, це тобі.

Малесенький жовтий песик із замші сидів в крихітній корзиночці на задніх лапках і тримав в зубах фіалку.

— Ексклюзив. Якщо побачиш ще якогось жовтого песика, знай, то — нагла підробка.

Вона ахнула.

— Забери. Забери негайно. Ти хочеш, щоб я сиділа і тільки на нього дивилася, забувши про все на світі?

— Хочеш останній прикол? — він поставив це маленьке диво їй на долоню. — Вдаряючи по клавіатурі, задумайтесь, скількох безневинних мікробів ви дусите! Я побіг!

Олена залишилась наодинці з жовтим песиком у долонях. Вийшла на терасу, тулячись щокою до маленького дива з корзиночки.

(Ну що таке? Що знову не так?)

Минув майже місяць, як вона втекла від усіх. І тільки тепер, коли так відчутно і невідворотньо повіяло зимою, вона почала всерйоз задумуватись над тим, що було.

(Нормальні люди на зиму впадають у сплячку, а ти вирішила прокинутись.)

Три тижні тому вона нагадувала сама собі потопаючого, що хапається за соломинку. Коли випадкова перехожа наштовхнула її на думку прийти в цей Центр, про який вона довідалась з рекламного оголошення і куди телефонувала, як телефонувала безліч разів за іншими номерами, лиш би просто почути голоси людей, — вона була готова до найгіршого, вона очікувала найгіршого, але Той, Хто її сюди привів, після всього, що з нею трапилось, мабуть вирішив зробити їй сюрприз.

Коли вона прийшла в оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія», то немов би потрапила в сон.

Масажний салон, сауна, тренажери, басейн, магніт і лазерний душ. Євроремонт і єврообслуговування. І відповідний рівень цін. Але клієнтів вистачало.

Вона відвикла від цього всього. Тільки тут вона зрозуміла, як вона відвикла від такого життя.

Їй запропонували не гаючи часу скористатись усіма тутешніми благами цивілізації і попестити себе досхочу, але вона відмовилась. Занадто велика спокуса. Спокуса знову відчути себе красивою, здоровою, повною надій і планів на майбутнє. Спокуса відкинути себе теперішню…

Але її нові співробітники, здається, не помічали її вад. Майже суцільно чоловічий, новий колектив оточив її такою посиленою увагою, причому робив це так делікатно, що вона почувала себе сплячою красунею, яку б з радістю носили на руках, але бояться потривожити її сон.

Періодично вона знаходила біля себе невеличкий букетик, або шоколадку, або сувенірчик, але всі хором заперечували свою причетність до цих подарунків.

Вона незчулася, як сама почала усміхатись до людей. Не можна не усміхатись, коли до тебе звертаються виключно «Оленочко» і поспішають відчинити перед тобою двері, підставляючи іншим охочим підніжки.

Тут ніхто ні на кого не ображався, хоча правилом хорошого тону було підколоти ближнього і прослідкувати, щоб той не вмер від сміху.

Згадуючи колектив, у якому вона могла б зараз працювати, Олена здригалась. Недомовки, натяки, чутки… А може не в колективі справа? Може просто вона сама змінилась?

Вона почувала себе тут, як у сні. Але з першого дня знала, що рано чи пізно доведеться прокидатись. І намагалась відтягнути цей невідворотній момент якнайдалі…

Олена зіщулилась від прохолодного північного вітру, але з тераси не пішла. Вона чекала на зиму. Яку ніхто, окрім дітей, не любить. Закінчення якої всі чекають з нетерпінням. Яка приходить, щоб безславно згинути.

(Але це не привід, щоб ревіти.)

Встигла привести себе в порядок, коли на терасу вийшов Зеник. Прокашлявся. Взявся розминати кисті рук.

— Ти вважаєш мене несерйозним?

— Ні, я не вважаю тебе несерйозним.

— Ти говориш це з такою серйозною міною…

— Мені зараз треба вирішити дуже складну задачку.

— Я тобі допоможу. В таких справах я профі.

— Я знаю. Але цю задачку можу вирішити тільки я. Причому я чомусь впевнена, що вже знаю її розв’язок, давно знаю…

— І що ж?

— Я просто не можу його пригадати.

— Може ти прикладаєш забагато зусиль?

— Тобто?

— Деколи варто закрити очі, потягнутись, розслабитись і сказати собі: а нехай воно все горить ясним полум’ям! Невже я не обійдусь без цього? Обійдусь. Якщо хочете, шукайте розв’язки самі — ось що тобі треба сказати всім своїм проблемам.

— Ти серйозно?

— Ти думаєш татко тримав би в себе несерйозного бухгалтера? Не напружуй свою пам’ять, вона тільки міцніше стоятиме на своєму. Дай їй волю. Скільки разів, коли ти щось забуваєш, воно згадується само собою, коли ти вже забув, що тобі треба було це згадати… Останнє речення трохи задовге, правда?

— Тепер я знаю, до кого мені звертатися за порадами.

— І не тільки за порадами.

— Зенику, навіщо тобі я?

— Як це, навіщо?

— У мене море негараздів, проблем, страхів, я сама інколи не можу впоратись із собою… Дай мені сказати. Ніщо не проходить безслідно, невідомо чим мені відгукнуться мої проблеми в майбутньому. А з кожним роком можуть з’являтися нові, і я не хочу їх на тебе перекладати. Тому краще нічого не починати. Ти не витримаєш.

— Звідки ти знаєш?

— Ти не маєш… як би це сказати? Опірності. Вона не виробилась в тобі, бо не було такої потреби. Опірність до людського страждання. Це не те саме, що байдужість… Розумієш, якщо ти теж будеш страждати, якщо ти, дивлячись на мене, будеш страждати так само, як я, — мені буде ще гірше. І нам потрібен буде хтось третій, хто б витягнув нас з цього стану. Інколи від болю я лізу на стінку. Що ти робитимеш в такі хвилини? Що ти робитимеш зі мною?

— Я? Піду за ліками, за лікарем, якщо треба…

— Підеш. Ото ж бо і воно. Підеш спочатку в іншу кімнату, потім на вулицю… Піти набагато легше, ніж залишитися. Ти не звик. Ти навіть не можеш дивитися на директорових дітей.

— Так це ж чужі діти.

— А якби свої? Уяви…

— Ні.

— Бачиш? Тобі навіть страшно таке уявити. Краще скажи мені, ота райська яблуня, я не можу згадати, вона завжди тут росла, чи її тільки вчора посадили?

— Завжди. Тобто в мезозойську еру може й не росла…

Слово за слово — і він знову став тим самим Зеником, яким його звикли бачити усі. І їй знову захотілось ревіти.

(Сама винна. Не треба було його так лякати. Якщо ти почнеш так кожного лякати…

А може котрийсь один… не злякається?

Угу. Помрій.)

— Куди ти так дивишся? — раптом запитав Зеник.

— Той парк… — зірвалось з її уст.

— Оці кілька голих дерев? Ну, це не справжній парк. У нас у Львові є набагато гарніші парки, дочекаємося весни і підемо на екскурсію, бо зараз там бр-р-р… немає нічого гідного уваги…

Але вона ніяк не могла відірвати погляду від кількох голих дерев унизу.

— Оленочко, ну йдемо звідси, дивись, який вітер, він зараз і нас з тобою, і усі ці дерева повалить…

Щось важливе ніяк не могло добратися до, неї крізь вітровали.

— Я вже йду, Зенику, вже йду…

Багато років тому. Задовго до кінця світу.

Він йшов за нею через весь Стрийський парк. Грубас в жахливому светрі, у вичовганих на колінах штанях. Вона ніколи б не звернула на нього уваги, якби він не йшов за нею через увесь парк.

Коли вона різко звернула вбік і він з розмаху гупнувся на землю, це стало логічним завершенням їхньої невеличкої прогулянки. Вона навіть обернулась, щоб послати йому насмішкувате «бувай, придурок».

Він сидів на землі, підібгавши ногу. Не переймався тим, як виглядає в очах інших, не намагався затушувати своє безславне падіння, не гнув десятиповерховими словечками, як зробило б багато її знайомих хлопців… Сидів на землі і дивився просто на неї.

Сміятись перехотілось.

Через тиждень вона стояла майже на тому самому місці в тому самому парку і дивилась, як її компанія від душі лупцює грубаса у жахливому светрі. Сніг під їхніми ногами перетворився на брудне місиво, заздрісно хихотіли подружки-дівчата. А у неї терпли ноги. Тому що був мороз, а ще тому, що той, кого били, не звертав на тих, хто його бив, жодної уваги. Ніби то не йому боляче, а комусь іншому. Падав від їхніх ударів, піднімався і знову падав. І дивився просто на неї.

«Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям…»

Втретє вона побачила грубаса через пару тижнів поблизу своєї школи, і він знову йшов за нею назирці, а вона раз по раз озиралась, щоб перевірити, чи він не відстав, і тільки молилась, щоб мама, охоча до балачок і жартів, нічого не попсувала. Так і сталося.

— Чого ти стоїш, донечко? Зроби своєму кавалерові гарячого чаю. Дивись, як він замерз, поки чатував на тебе попід школою.

— Це не мій кавалер, щоб ти знала! Я його вперше бачу!

— А чий, мій? — І мама розсміялась. Вона завжди знаходила привід, щоб посміятися. Навіть над зовсім не смішними речами. — Ну, ну, не злися. А ти, хлопче, проходь, не соромся, Олена тільки на вигляд така гордовита, думає, як перейняла татові замашки, то їй можна все.

— Мамо!

— Мовчу. А от і чай, і до чаю. Ну хоч познайом нас, Оленко.

— Це Богдан.

— Ага, а казала, що перший раз бачиш?

— Ну не перший, а другий, а яка різниця. І взагалі, мам, в тебе хіба нема роботи?

— Ото хитрюга! Та ти маєш дякувати за те, що я його до нас привела, а ти… Ох, піду нажаліюсь татові.

— Ну і йди. Він, принаймі, не втручається.

Мама знову засміялась.

— Не дивись такими великими очима, хлопче, якого моя дочка бачить лише другий раз, а вже виганяє через тебе рідну маму з хати. Я люблю пожартувати. Наш тато сидить у спальні і дивиться телевізор, хіба можна його зараз відволікати такими важливими справами?.. Все-все, не буду вам заважати…

Але за зачиненими дверима ще довго чути було мамин сміх і примовляння:

— Мамо, я його перший раз бачу… ох і хитрюга…

…— Олено, хто це щойно в нас був?!

— А ти навіть не вийшов і не привітався!

— Я не збираюсь вітатися з невідомо ким. Наступного разу попереджай, коли задумаєш привести гостей, та ще й таких.

— Яких таких!

— Ти чуєш, чуєш, як вона до рідного батька звертається? Твоя наука.

— Ну Григорчику, ну не ворохобся, це ж вік такий, ти ж сам розумієш, незабаром шістнадцять років…

— Я не хочу, щоб в моєму домі вешталися якісь… якісь приблуди. Тут, між іншим, є що вкрасти.

— Тато, ти думаєш, що я спілкуюся зі злодіями? Ти ж його ні разу не бачив, чому ти вирішив…

— Я думаю, що ти ще замала так зі мною говорити!

— Олено, Григорію, чи ви обоє не маєте чого вчіпитися? Це я, я привела його, думаю, якщо вже мають мерзнути по під’їздах, то краще…

— Що значить, по під’їздах?!

— Твоїй дочці, між іншим, скоро шістнадцять років, в сам раз починати…

— І давно ти її вчиш таким аморальним речам?

— Оленко, не дивуйся, кожен тато мусить трохи покричати на дочку, коли вона виходить з-під контролю. Краще йди погуляй, а я поговорю з твоїм татом… про аморальність.

— Але, мам?!!

— Йди донечко, йди…

Більше тато ні разу не заводив розмови про її особисте життя. Але з того часу вона зустрічалася зі своїм хлопцем виключно поза своїм домом.

Лише один раз зрадила своїй звичці. Коли вони вирішили одружитись.

«Вона мені потрібна на все життя…»

Сергій Романович вперше за багато років проїхав на червоне світло. Слава Богу, даїшників поблизу не виявилось.

— Ви можете мені сказати, куди ми їдемо?

— Справи державної ваги, Зенику.

— Ясно, інакших справ у нас не буває. Але Діма все-таки керує обережніше.

— Тому що він керує чужою машиною, а розбити чужу машину, та ще й машину шефа — не дуже приємно.

— Щось у вас нині підозріло хороший настрій.

— Дзвонив Оленчин доктор. Олена може почати пакувати речі. Він домовився з Мюнхеном і передав мені рахунок, на який треба буде перевести гроші.

— І ми їдемо купувати квитки на літак.

— Спочатку треба виробити візу…

(Квитки на літак. Це ідея. Непогана ідея. Взяти відпустку і поїхати в Німеччину, разом з нею.)

— Сергію Романовичу…

(А чом би й ні? Хіба він не має права хоч трохи побути щасливим? Забути дім з його непроминаючими турботами, забути…)

— Ти щось хотів, Зенику?

— Ні, все чудово. Я завжди любив гасати містом просто так.

(А що потім? Зрештою, чому обов’язково треба думати про те, що буде потім.)

— Ти був правий: її сусіди з готовністю виклали мені все, що знали про неї і про її сім’ю. Її мама — життєрадісна і весела жінка, могла дати відсіч будь-кому, але швидко йшла на примирення. До речі — головний епідеміолог Львівської СЕС. Про батька всі в один голос твердять: дуже культурний, інтелігентний, освічений чоловік, чи то поет, чи то художник. Одним словом, хороша сім’я, ніяких сцен, сварок, проблем насущних… і в один день все змінюється: дочка кидається з вікна, мама помирає від інфаркту, батька з дня похорону ніхто вдома не бачить. Що скажеш?

— Що в кожного є свої скелети в шафах.

— Виявляється, в той трагічний день Олена була вдома не сама. Бабця з сьомого поверху чула в той день неймовірно голосні крики в квартирі нагорі. А сусід по площадці пригадав, що біля під’їзду з самого ранку вже чергував її «кавалер» — так він його назвав. Ніби-то колись у них з Оленкою справа йшла до одруження, а потім все обірвалось.

— Нерозділене кохання? І через це кидатись з вікна? Так це ж глупота.

— Це ще не все. Сусід тому і пригадав цього кавалера через стільки часу, що буквально вчора знову бачив його біля свого дому. І той вів себе дуже і дуже дивно.

— Посварились і… Ні, все одно глупота. Назло комусь кидатися з вікна? Не схоже це на неї, не… Ви хочете сказати, що… Оленка не сама це зробила? Що їй допомогли?

— Пройшло два роки. Той, хто це зробив, вже мусів заспокоїтись, розслабитись, повірити в свою удачу… Я закопаю його голову у своєму саду. Для удобрення грунту.

— Недарма я відчував, що у вас занадто хороший настрій для такої гнилої погоди.

— А хіба зараз не весна?

— Ні, не весна, Сергію Романовичу, і ви можете помилятись.

— Тому я взяв з собою тебе. Щоб ти не дав мені помилитись.

— То куди ж ми їдемо?

— Є у мене кілька думок після того, як я переговорив з її сусідами, лікарем і поштаркою. Усі вони, не змовляючись, згадували у розповідях про немолоду особу жіночої статі, яка начебто опікувалась Оленкою спочатку в лікарні, потім після виписки з лікарні. Поштарка бачила її, коли приносила пенсію, лікар скаржився, що посилена опіка з її боку тільки шкодить одужанню, що за одна — незрозуміло. Чи то родичка, чи просто знайома. Знову нібито ніяких слідів. Але той, хто шукає, — знаходить, навіть якщо не там, де шукає. У лікарні я зустрів психіатра, який колись консультував мене з приводу хвороби моїх дітей. Ми трохи поговорили з ним про моє життя, він спитав, що я тут роблю, і я розповів, яке розслідування зараз проводжу. Виявляється, він добре пам’ятає Оленку і те, як важко було витягувати її з того стану, в якому вона опинилась. За його словами, вона не тільки нікого чужого не підпускала до себе, вона сама себе відганяла від себе всіма можливими способами. Він нічого конкретного не міг мені сказати — або не хотів, хто тих психіатрів знає, — але на закінчення переказав історію, яку йому розповіли Оленчині однокурсниці, які приходили тоді у лікарню провідувати Оленку. Один студент з їхнього курсу, який до речі непогано вчився, раптом кинув навчання на четвертому році, ні з того, ні з сього. Ходили чутки, що через нерозділене кохання.

— Ще один… І теж кинувся з вікна?

— Ні, здається пішов до армії. Але це не все. У деканат тоді приходила його мама і вимагала, щоб хлопця негайно поновили, незважаючи на те, що він особисто забрав документи. Скандалістка згадала тоді і про гроші, які в неї вимагали за вступ, і про прокурора, якого вона приведе сюди, якщо її вимогу не виконають, і про те, яким чином зараховують до вузу доньок деяких високопоставлених осіб. Про це останнє вона хотіла розповісти обов’язково і при якомога більшій кількості свідків. Вона кричала, що її синочка примусили кинути навчання, що вона достеменно знає, хто це зробив, що він не хотів бути іграшкою в руках двох аферисток і що їм це з рук не зійде. Її ледве вдалося втихомирити. Але суть не в тому. Ця подія жваво обговорювалась в студентському середовищі, тільки лінивий не висував своєї версії і одного разу хтось з дівчат знову згадав про цю подію. Тоді вони вперше побачили, як Оленка плаче.

— У нашої Оленочки, виявляється, є вороги.

— Ось ти і озвучив мою першу думку.

— Стривайте, а синочком цієї скандалістки, якому не дали довчитися у вузі дві аферистки, тобто Оленочка і її мама, і є отой розшукуваний нами кавалер, який в день трагедії був на місці трагедії і…?

— Не поспішай, це була моя третя думка.

— А яка ж була ваша друга думка?

— А ти подумай.

— М-м… Що ми маємо насьогодні — обережніше на поворотах, татко, а то я вилечу, — студента, який через нерозділене кохання до якоїсь — не знаємо точно якої дівчини кидає науку і кавалера, з яким у Оленочки був роман, який закінчився нічим — раз; скандальну матінку, яка відкрито погрожує комусь — не знаємо точно кому, але людям відомим в медичних колах, — і… і загадкову особу жіночої статі, яка невідомо звідки взялася у лікарні, де лежала Оленочка, і вже два роки крутиться біля неї — два. Один і той самий кавалер і одна й та ж сама жінка? Що ж виходить: жили-були мама з синочком і так їм одна сімейка надокучила, що вони вирішили стерти її з лиця землі? Дочку скинули з вікна, маму довели до інфаркту, тата пропали безвісті… Чому ви ще досі не міністр конррозвідки?

— Чекай, зараз тобі перехочеться сміятись.

— Ви довідались, хто вони?

— Аякже, я туди зараз їду.

— За вами розвідка плаче-заходиться. Це далеко?

— Вже ні, район Стрийського парку, майже приїхали.

— Примчали. А лопати ми прихопили?

— Було б кого заривати в землю, а лопати знайдуться. Я ж недаремно тебе з собою взяв.

— Ви завжди вміли піднімати мені настрій… Сергію Романовичу, а хто вам дав їхню адресу? Психіатр?

— Ні, він не знав адреси. Він тільки знав, як його звати. А сусід описав мені його. І в деканаті мені підтвердили, що так, вчився у них такий тип, який власноруч забрав документи на четвертому курсі. Вони підняли його особисту справу…

— Так швиденько? Як вам це вдалося? Навіть якщо це державна таємниця, я готовий її вислухати.

— Ми з замдеканом мали певні спільні інтереси колись… Але справа не в цьому. Коли я побачив його фото на документах — мої здогади підтвердились. Правда, на тому фото він зовсім інакший…

— Там ви прочитали також, де він проживає, і тепер… Стривайте, що означає — інакший?

— Набагато повніший.

— Ви що, його знаєте?

— Я згадав, де він проживає. Сам згадав. Знаєш, коли сталася ця трагедія з Оленкою?

— Два роки назад.

— А точніше?

— Тобто?

— Той день я дуже добре пам’ятаю, хоча пройшло два роки. Ми їхали тоді з тобою з однієї п’янки і… Давай підійдемо до цих двох бабусь на лавочці. Думаю, вони нам допоможуть.

— Сергію Романовичу, а чому ви сказали, що мені зараз перехочеться сміятись?

— Доброго дня. Ми шукаємо парубка, який колись вчився в мед університеті і жив тут з мамою…

— А хто ви такі?

— Ми з деканату. Хочемо поновити хлопця на студіях. Нам дали цю адресу, але можливо вони вже тут не живуть.

— Живуть-живуть, хлопець правда переїхав, але ви скажіть Вірці, вона йому і перекаже…

— Хто його зна, чи перекаже, Стефо, Вірка ж йому і не мама зовсім?

— Не мама?

— Вона всім говорить, що вона його мама, а насправді — тітка. Ну, мамина сестра.

— А де його мати?

— Де-де? В Америці. Виїхала разом з діточками ще тоді, коли це було рідкістю, правду я кажу, Стефо?

— Атож. Їх же ж у сім’ї було п’ятеро дітей, спробуй їх тут усіх прогодувати. От вони швиденько вступили в баптисти чи єговісти, точно не скажу, і майнули за океан.

— Нічого не розумію, а ти, Зенику?

— Та що тут розуміти, правда, Стефо?

— Атож. Ота Вірка мала на ті часи хорошу роботу, квартиру, а сім’ї не мала, і утримувала за свої гроші всю іхню голоту. І ото взамін за її допомогу, це не я, це так люди говорять, правда, Стефо? — ця сімейка, коли від’їжджала, залишила їй одну свою дитину, наймолодшого сина.

— Як залишила?

— Ти нас питаєш? Мабуть, в оплату боргу.

— І що?

— І нічого, так і жили: вона хоче, щоб він називав її мамою, а хлопчисько… воно і біля своєї мами не втримається, а біля тітки і подавно, правда, Стефо? Десь чкурнув за кордон, я чула…

— Атож-атож. Давненько я його вже тут не бачила.

— А я бачила. Сьогодні зранку… Може вернувся…

Коли вони зайшли у будинок і подзвонили у квартиру на першому поверсі, довго ніхто не відчиняв.

— Ви скажете мені нарешті, звідки ви його знаєте?

— Ти теж його знаєш, Зенику.

— Щось мені вже не хочеться сміятись…

Двері врешті решт відчинили. На порозі виріс молодий чоловік у білій футболці і світлих джинсах. Мав вигоріле волосся, засмаглу шкіру і фізично треноване тіло.

Змінився. Дуже навіть. Подорослішав. Тільки очі залишились незмінними.

Першим, як завжди, отямився Зеник.

— Та-ак, а от і наш зниклий безвісті масажист. Подивіться, як він засмаг. На морях відпочивав чи, може, де в солярії, а, Гриб Володимирович? Поділіться своїм секретом. З простих людей вже весь загар зліз.

Молодий чоловік набрав у груди повітря, хотів щось сказати, але тільки розуміюче посміхнувся і відступив, пропускаючи їх до квартири. Зеник не вгавав.

— Не чекав? Нас не чекали, Сергію Романовичу, а ми приперлися. Здоров був, зраднику. Два роки ні слуху, ні духу від тебе. До речі, ти не забрав свою чесно зароблену платню. Але ми тобі грошей не принесли. Ми взагалі не збирались тебе тут побачити… А це що таке..? Що це таке?!

— Я зроблю вам чаю. Сідайте, будь ласка. Діми нема? Шкода.

— Слухай, Богдане, що це означає?

У кімнаті, куди їх завели, на дивані, на високих подушках лежала жінка, вік якої було важко визначити. Тому що її припухле обличчя вкривали крововиливи і садна. І з того, як вона лежала і дихала, було зрозуміло, що такі сліди є на всьому тілі.

— Пані Віро?..

Вона припинялась і ворухнула розбитими губами:

— Сідайте отутечки… що ж ви… сідайте… Ви прийшли в гості до мого синочка?

Сергій Романович зрозумів, що йому дійсно треба негайно сісти.

— До нас так рідко приходять гості… А ким ви йому будете?

— Богдан колись працював у мене… масажистом.

— Та ви що? Він же мені нічого не розказує…

Сергій Романович зустрівся поглядом із Зеником. Розв’язок їхньої задачки знаходився десь на відстані витягнутої руки. Треба було тільки добре подумати.

Але думати йому заважали спогади дворічної давності.

Два роки тому. Кінець осені.

Раптовий снігопад за дві години замів геть усі дороги, буксувала майже кожна друга машина, добре, що був пізній вечір, і аварій трапилося не так багато, як могло би бути. А сніг валив валом.

Вони поверталися з чергової ділової зустрічі, котра в просторіччі зветься п’янкою, хоча п’яними їх не можна було назвати. Ну, хіба не зовсім тверезими. Добре, що його новенькій п’ятидверній «Сузуці Гранд Вітара» височезні замети були по «коліна».

Біля Стрийського парку, там де дорога круто завертала униз до центру, просто на снігу біля огорожі сидів ще один не зовсім тверезий чоловік. По вуха виваляний у снігу, сидів так, ніби це було його улюблене місце для сидіння.

Порівнявшись з ним, Зеник опустив шибку і помахав йому рукою:

— Привіт братам по розуму!

Дивно, але п’яний не спав. Він підняв голову і в світлі фар стало видно, що це молодий хлопець. І ще стало видно, що він тремтить.

— Замерзне, бідака, до ранку, — зітхнув Зеник, піднімаючи шибку. — Нам пощастило, ми сидимо в теплі, в хорошій компанії, а йому напевне там холодно і самотньо. І страшно.

— Замовкни.

— Але ж Сергію Романовичу, які ви не душевні…

— Дімо, спини.

— Та ви що, я пожартував! Він має повне право сидіти, де хоче і з ким хоче. Ви бачите, він не збирається сюди йти. Йому й там добре.

Побачивши, що машина зупинились, п’яний спробував встати, але у нього це погано вийшло. Він завалився обличчям в сніг і цього разу не намагався навіть сісти.

— Дімо…

— Вже виходжу.

— Подуріли чисто, — висловив свою думку Зеник.

Коли Діма приволік хлопця до машини, той привалився до дверцят і, ледве дихаючи, спробував щось сказати, але це йому теж не вдалося.

— Залазь, там розберемось.

Усю дорогу він просидів мовчки, звісивши голову і охопивши себе руками за боки. При різкому гальмуванні і на стрімких поворотах він не міг втримати рівновагу і падав, його добряче товкло, але він не промовляв ні звуку.

Біла паморозь густо вкривала його волосся, брови і вії. Одяг мав чистий, нерваний, хоч і недорогий, але на одяг п’яниці однозначно не схожий. Коли сніг почав танути, його обличчя вкрилось потьоками води. Але він не стирав їх.

Справляв двояке враження. Його однаково можна було назвати злочинцем і маминим синочком. І з тими, і з іншими Сергій Романович волів не мати справ. Тому він погано розумів, навіщо взяв його до свого авто.

— Пригальмуй, Дімо. Тут є магазинчик «нон-стоп», принеси нам… Хто що замовляє?

— «Старий друже», — відволікся від своїх думок Зеник. На його приколи ніхто не звертав уваги, тому кілька хвилин назад він ображено замовк. — Була колись така горілка, що — не пам’ятаєте? Друзів теж прихопи. Побільше.

— А ви що будете, молодий чоловіче?

Зеник покотився від сміху.

— Так культурно запитати алкаша, що він буде пити, тільки наш татко може, правда, Дім?

Минула хвилина-друга, перш ніж «алкаш» зрозумів, що звертаються до нього.

Він поволі підняв голову і подивився спочатку на Зеника, а потім на нього. І Сергій Романович зрозумів, ЩО змусило його зупинити машину там, на трасі. Погляд.

Якось він прочитав роман Стівена Кінга, де люди жили завдяки нитці, прив’язаній до їхньої голови і з’єднаній в небі з чимось на зразок життєвої сили. І коли обрізати цю нитку, людина може ще довго ходити по землі, але її огортатиме пелена сірого туману і її шлях буде приречений на повільне згасання.

Така людина зараз дивилась на них і не розуміла, чому її потурбували.

— Яке бухло тобі до вподоби? — переклав Зеник. Не міг він довго мовчати. — Тобі конче треба щось прийняти на грудь, для сугрєву.

Знайда ворухнув потрісканими губами, але одразу сухо закашлявся і замовк. І враз винувато посміхнувся. Пробачте, мовляв.

З цієї посмішки видно було, що йому стає дедалі гірше. Не дивно: різкий перехід від морозу до спеки (а Діма включив обігрів на повну потужність) привів до різкого розширення звужених капілярів, а це досить болюче відчуття.

Були не зовсім тверезими, тому й забули про це.

— Дімо, скрути пічку і газуй. У мене дома має бути щось для сугрєву. А куртку треба зняти. Розумію, що не хочеться, але краще пізно, ніж занадто пізно. Може хтось має анальгін? Ясно, ніхто не має… До речі, Зенику, хіба ти не повинен був там зійти?

— І лишити вас з оцим бандитом? Наодинці? З дітьми і дружиною на руках? Тобто з дружиною і дітьми на руках? М-м… добре, дружину можна на руки не брати, обійдеться…

— А я що?..

— Дім, ти не що, ти класний пацан, але тут потрібне мислення… як би це сказати… неоковирне.

— Яке-яке мислення?

Вони були тільки трішки нетверезими. Але його дружина все одно була не в захопленні від такої юрми майже тверезих пізніх гостей.

Коли молодика трохи обігріли і відпоїли гарячим чаєм, він розказав, що живе неподалік Стрийського парку, що повертався від родичів, хотів зрізати шлях і перетнути парк замість того, щоб його обходити. Але це виявилось не так близько і не так легко, як йому спочатку здалося. Через заметіль він заблукав, шукаючи дорогу кілька разів провалювався в сніги, а коли вийшов до траси, був настільки змучений, що сів відпочити. І встати було вже важко.

Цілком правдоподібна історія. Розповідаючи, дивився прямо в очі, не шарпався і майже не збивався. Тільки час від часу мимоволі стискував кулаки, ніби пробував, чи є сила в руках.

Від випивки відмовився.

(«Я не п’ю горілки.»)

анальгіну теж не захотів…

(«Зі мною все в порядку.»)

Уся його історія виглядала цілковито правдоподібною. Але повірити в неї могли тільки дуже п’яні люди.

— Ану закоти рукави! Чого дивишся? Алкоголем від тебе не чути, а от драпом добряче тхне. А можливо чимось серйознішим. Я сказав — закоти рукави.

Це вже Зеник. Методика мозкового штурму.

Підозрюваний завмер, моргнув, тоді відставив чашку і почав закочувати рукави.

— Заспокойся, він жартує.

— Перевірити ніколи не завадить, Сергію Романовичу. Подивіться, які у нього очі.

Той одразу опустив голову. І стиснув кулаки. А коли помітив, що робить, — невесело посміхнувся.

— Дімо, поможи моєму гостеві піднятися.

— Для чого?

— Хочу йому дещо показати… Сюди, будь ласка. Ось тут спальня моїх дітей. Заходь, не бійся. Думаю, настільної лампи вистачить… У мене двоє дітей. В обох — органічне ураження мозку. Причина так і не відома. Подивись на них. Подивись-подивись. Тобі здається, що в тебе зараз — непоправна трагедія,

(Він здригнувся…)

тобі можливо не хочеться жити,

(але погляду не відводив)

повір мені, з часом все мине,

(стояв над дитячими ліжечками і дивився на його дітей.)

а це не мине. Невідомо скільки ще років воно не мине.

— Я можу… щось зробити для вас?

— А ти як гадаєш, що тут можна зробити?

Вони повернулись у вітальню. Зеник з ними не ходив. Він взагалі намагався якомога рідше стикатися з його дітьми і його не можна було за це винити. Нічого приємного в цьому не було.

— Я міг би зробити їм масаж, — раптом сказав нічний приблуда.

Настала їхня черга завмерти.

Зеник отямився першим.

— Ха! Підмазуєшся? Щоб ти знав, Сергій Романович недавно відкрив свій власний оздоровчо-реабілітаційний центр і взяв, до речі, на роботу класного масажиста. І, коли треба, той зробить все, що треба.

Приблуда серйозно подивився на кожного з присутніх.

— Я зроблю краще.

Богдан подивився на годинник. Восьма. Він не планував, що все так надовго затягнеться. Що життя затягнеться так надовго.

Спочатку були кілька вимушених тижнів в оздоровчо-реабілітаційному центрі «Гармонія», хоча можна було б відмовитись, але коли тебе підбирають ледь теплого посеред дороги, ти мимоволі почуваєш себе зобов’язаним,

(ніби ти просив їх підбирати тебе ледь теплого посеред дороги)

потім — два роки на далекій планеті Ємен,

(«Куди тебе несе, там небезпечно, стріляють, заразу якусь можна підхопити і взагалі — Азія?! Кортить померти на чужині?»)

а тепер ось гості несподівані нагрянули. Ніби не могли почекати до завтра. Завтра могли б гостювати тут цілісінький день, ніхто б їм не перешкоджав.

Мама Віра тішилась цим несподіваним гостям, гості намагались бути люб’язними, хоча це їм погано вдавалось, а він ніяк не міг дошукатися причини їхнього візиту.

Навіщо він їм здався через два роки? Що вони тут забули? І чому не прийшли хоча б на годину пізніше?

— Кудись спішиш?

Зеник. Куций, кучерявий, непосидющий. Ходячий збудник ідей, — як називали його співробітники. Тому, хто винайде вакцину «анти-Зеник» обіцяли винагороду. Зараз співробітники не впізнали б його. Зосереджений, спокійний, він немов подумки аналізує якусь складну задачку. І водночас січе кожний його рух.

Дивно, що він досі працює простим бухгалтером. Хоча можливо йому просто подобається його робота.

Цей бухгалтер запідозрив його ще тоді, два роки назад, коли він сидів на повороті біля Стрийського парку і пробував зловити машину. Щиро сподіваючись, що ніхто не зупиниться. А вони зупинились. Чомусь.

— Пані Віро, ви впевнені, що вам не потрібно в лікарню?

Сергій Романович. На перший погляд — типовий представник старої когорти керівників, себто статечний, поважний чолов’яга, з доречною сивиною на скронях, ідеально поголеним підборіддям і костюмом без жодного ганджу. Але то лише на перший погляд.

Богдан здогадувався, що цей мирний чоловік не все життя займався послугами на кшталт масажу, водних процедур і боді-билдінґу. Між його підлеглими вперто ходила чутка про те, що у нього колись була досить солідна фірма, але він все кинув, коли переконався, що його дітям ніхто і ні за які гроші не зможе допомогти.

Та й хватка у нього була серйозна. Захотів, щоб Богдан Володимирович Гриб працював на нього, — і той працював. Через силу, через «не хочу». Аж поки одного дня не зрозумів, що йому ця робота подобається. І тоді він її кинув.

А потім була планета Ємен. Далека і небезпечна. Звідки він мав би не повернутись. Але повернувся. Навіть вона не захотіла, щоб він залишився у її пісках назавжди.

Якщо чесно, Богдан не сподівався, що його вистачить так надовго.

— Ну що ви, яка лікарня, я тутечки полежу, і мені перейде, я ж звикла.

Мама Віра. Що б там не було, але все-таки вони прожили в одній квартирі багато років. Багато пережили разом. Це може і не зробило їх близькими, але зовсім чужими вони вже ніколи не будуть.

— Вам потрібно відпочити, ми не заважатимемо. З вашого дозволу ми тільки перекуримо на кухні.

— Звичайно-звичайно, мої дорогенькі…

Гості вийшли у кухню і щільно прикрили за собою двері. Мама Віра по-змовницьки понизила голос:

— Це твої друзі?

(І що ти на це?)

— Може, в іншому житті…

— Які хороші люди, правда, синочку?

— Правда. Знеболювальне мало би вже подіяти, так що спіть.

Вони подивились одне одному в очі.

— Я хочу тобі дещо сказати… в дечому признатись. Я сказала тобі неправду…

— Я знаю.

— Знаєш? Ой як добре, бо це не давало мені спокою.

(Ні, не можна було малому хлопцеві розказувати про те, що вся його сім’я виїхала за океан назавжди. А його залишила, як відкуп за несплачені борги.

Краще було вигадати байку, ніби-то всі поїхали у інше місто і обов’язково повернуться за ним навесні. А решта деталей він вже додумав сам. І кожного року благав зиму тривати вічно, аби весною знову не настало велике розчарування.

Не можна було розказувати йому правду, але ТРЕБА було.)

Богдан дивився, як вона засинає, і думав про безвихідні ситуації і про відому всім фразу, що безвихідних ситуацій не існує.

Зараз у нього були три можливі варіанти виходу, троє дверей оточували його. Одні двері вели у кімнату, де він провів своє дитинство, приправлене болем, страхом і самотністю, другі двері вели у кухню, де сиділи люди, які могли б стати його друзями, тільки, мабуть, вже не в цьому житті, треті — вели у двір, де ніяк не могла розпочатися зима.

І жодні з цих дверей не рятували його від безвиході.

Але згадавши, що обіцяв своїм гостям чаю, він встав, підійшов до дверей кухні і відчинив їх. Для нього не мало особливого значення, ЯКІ ДВЕРІ. Лиш би скоріше.

Двоє людей чекали на нього. Переглянулись. Вказали на стілець.

— Сідай.

Дуже вже до болю знайомий був початок. Але Богдан сів. Сів розслаблено, ніби не було нічого страшного в тому, щоб сидіти на стільці перед людьми, які б з радістю його затовкли. Проте поки що вони стримувались.

— Ну, розповідай, — почав Зеник.

— Що розповідати?

— Все. З початку. З самого початку. Коло замкнулося, і замкнулося на тобі, тому тобі слово.

— Спочатку було Слово.

— Ти дивись, який оригінал. Може хочеш сказати, що ти ще й до того всього віруючий?

— Бога нема.

— Це тобі протилежна сторона сказала? Коли ти свою тітку гамселив?

— Звідки ви дізнались, що я вже в Україні?

— Ми багато що знаємо. А те, чого не знаємо, зараз довідаємось. Як ти все спланував, як здійснив, яку роль відвів їй… До речі, твоя тітка щойно сказала одну дивну річ. Ніби-то вона звикла… до такого. Чи не хочеш ти сказати, що це не перший раз?

— Ні, не перший.

— А як… як часто таке траплялося з твоєю тіткою?

— Може раз в півроку, як коли.

— Бити жінку п’ятидесяти років так, щоб на ній живого місця не зосталось… раз в півроку? За що?

Богдан здвигнув плечима.

— Щось не те сказала, не те зробила.

Після кожної його фрази залягала пауза. Видно, непідготовленим важко перетравлювати такі нібито прості слова.

— І вона нікуди не зверталась? Не подавала заяву? Навіть не пробувала?

— Ні.

Зеник нахилився до нього.

— А якщо б тебе так? Як довго ти б витримав?

(Годину точно. Потім довелося б іти по воду.)

— Добре, зайдемо з іншого боку. Два роки тому ми підібрали тебе біля парку в м’яко кажучи не зовсім притомному стані. Я навіть можу тобі нагадати, якого це було числа…

— Не треба.

— Правильно, поганий тоді видався день: даїшники навіть не реєстрували всіх аварій, щоб не псувати звітності. Травматології були переповнені. Одна… наша спільна знайома ледве не потрапила на той світ, хоча за твоєю версією того світу мабуть не існує. Буває збіг у часі, буває — у просторі, але щоб одночасно і в часі і в просторі — це вже не збіг, а фатум якийсь. Тебе того дня бачили за адресою, де сталася ця трагедія. Ти знаєш яка, чи не так? Може ти розповіси нам, що тоді трапилось? І може ми якийсь злочин зараз розкриємо, міліції допоможемо?..

— Нічого не трапилось. Настав кінець світу — і все.

— Косиш під психа?

— Якби щось змінилось від того, що я скажу…

— Б..! Я поставив тобі запитання. І не чую відповіді.

— Я не можу відповідати на питання, які задають… в такий спосіб. Називай це умовним рефлексом.

— Що за рефлекс, де ти таких слів нахапався, Гриб Володимирович? Невже ти не розумієш, що ми не підемо звідси, поки ти не почнеш говорити?!! — вибухнув Зеник.

Але тут на чиєсь щастя запімкав мобільник. Сергій Романович підніс трубку до вуха. Зеник відійшов до вікна.

(Якби вікна вміли малювати…)

— Так, Іро, що таке?…

(скільки портретів вони могли б увіковічити на своїх шибках.)

— …Не переживай, може Олена пішла за хлібом… Давай так, ти заспокоїшся, а я дещо перевірю і передзвоню тобі… На чому ми закінчили?

— Час йти за лопатами, — без ентузіазму буркнув Зеник. — І кликати Діму. Наш Гриб Володимирович не хоче говорити.

— Не хоче говорити?.. — ні півпоглядом не удостоїв Сергій Романович свого колишнього масажиста. — Це його право. Кожне його слово може бути використане проти нього.

— Угу. І жертви теж не хочуть говорити. Ніхто не хоче говорити…

Богдан подумав і вирішив зробити чай хоча б собі, раз ніхто з гостей не бажав.

Йому було дедалі важче зносити їхню зневагу.

Чомусь людина так влаштована, що думка інших людей не може бути їй абсолютно неважливою, тим паче, якщо це думка людей, їй не байдужих.

І навіть мертві хочуть, щоб про них згадували добре. Або не згадували взагалі.

— Твій задум не вдався і ти чкурнув за кордон, — продовжував Зеник, не відриваючи погляду від вікна. — Думав, що все вляжеться, забудеться… Сергію Романовичу, ми ж могли ще тоді щось зробити, принаймі завадити йому виїхати, а за цей час розібратися, що й до чого. Ми ж бачили, що діється щось недобре, але у нас свобода, ніхто не має права пхатися до чужих справ, навіть, якщо ці справи полягають у знущанні над п’ятидесятирічною жінкою. Або у замаху на вбивство.

Богдан спостерігав, як закипає чайник. І згадував, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки тому.

Два роки тому. Місяць після кінця світу.

Оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія» знаходився поблизу невеличкого парку, який не мав би нічого Богданові нагадувати, але нагадував. Усе в цьому місті нагадувало йому про те, що сталося. Мав би вже давно попрощатися з цим містом. Давним-давно.

Але солідний чоловік, що вів його своїми володіннями, дотримувався іншої думки. І звик, що його думки дотримуються в його оточенні всі.

— Проведемо зараз невелику нараду і — до справи. Усе тільки починається. Здоров був, Зенику…

На підлозі директорового кабінету — сіре килимове покриття, у тон — стіни і море живих рослин.

Богдан не витримав і пересунув крісло так, щоб не видно було вікна. Хоча споглядання килима, стін і вазонів теж не принесло бажаного результату. Білі жабки в акваріумі ритмічно рухали лапами, і те, що сніг теж білий, зовсім їх не цікавило. Та від Зеника ніщо не могло сховатися.

— От і наш Гриб Володимирович подав ознаки життя! А я думав, твій тривалий ступор плавно перейде у кому, і мені, яко ве-о нашого славного директора, доведеться підшуковувати нового масажиста.

— Не чіпай його, Зенику. На відміну від тебе, він людина серйозна і скромна, і поважає субординацію. А ти своєю словесною маячнею можеш справді звалити його з крісла. І, якщо він заб’ється, то я сумніваюсь, щоб ти знайшов ще де-небудь такого класного масажиста.

Богдан спробував щось вдіяти зі своїм лицем, хоч і розумів, що то марна справа.

Майже місяць він тут працює, а все ніяк не може звикнути до заведеного між працівниками особливого стилю відносин. До Центру цього не може звикнути. До свого місця у ньому.

А найгірше те, що йому не можна до цього всього звикати. Та він про це постійно забуває.

(Є така дитяча гра. Гладять тебе по голові, хвалять, а потім дають потиличник. «Не звикай до ласки», — називається. Найлагідніша з усіх дитячих ігор.

Він навіть голови не відхиляв. Терпів, коли гладили. Чекав, поки вдарять.

Звик.)

— Та він навіть слова такого не знає, — субординація. Скільки ти закінчив класів? Два? І три коридори?

— Зенику…

— Та не хвилюйтесь ви так за нього, татку. Либонь, якби я падав з вашого столу, ви б і пальцем не поворухнули.

— Не поворухнув би. Таких бухгалтерів, як ти, хоч лопатою загрібай.

На вікнах — темно-сині вертикальні жалюзі і такі ж темно-сині ергономічні крісла попід стінами.

Ергономіка. На думку Зеника, він такого слова знати не може.

— Що скажеш, Богдане?

— Про що?

Директор усміхнувся. Богдан знову відчув себе бовдуром з двома класами і трьома коридорами за спиною, і знову, не подумавши, бовкнув:

— Я — проти.

Не вмів він думати, коли на нього підсміюючись дивились ясні очі його директора.

«Нєбяскі», як любив говорити Зеник: «от подивився на мене татко своїми нєбяскими очима…»

— Він проти. Ви чуєте, татко? І що має означати твоє грізне «проти»? Конкретніше можеш? Ти проти війни в Іраку, проти тероризму в Америці, чи ще проти чогось такого ж глобального?

— Нова людина… — спробував пояснити Богдан, — у колективі… Я — проти.

Говорити складно — складна річ.

— Ви щось зрозуміли, татку?

— На те я і ваш татко, щоб вас розуміти.

— А я знаю одне: будь-яка поважаюча себе установа мусить мати секретарку, бажано з гарними формами. Крапка.

— Ми не модельне агенство і розмір бюсту нас не цікавить.

— А талії?

— Питання закрите. Поки що все залишиться, як є. Наступне питання. Богдане, ти працюєш у мене на випробувальному терміні, але цей термін добігає кінця. Ти про це знаєш?

Він про це знав. Місяць знав, що повинен буде піти звідси, а коли надійшов цей час, виявилось, що він волів би працювати ще десять місяців задурно, лиш би не проганяли.

Директор підійшов до акваріуму і став кидати жабкам корм. (Рибки були гарнішими.

Їх було багато, різних розмірів, форм і барв.)

— Гарна погода, правда, Богдане?

— Де?

На губах директора з’явилась знайома посмішка.

— Але на душі чомусь невесело, чи не так?

(Сусід не мав часу на рибок і приніс їх йому разом з акваріумом. «Тримай. Дивись мені, гарно доглядай за ними.»)

— Сонячно, сніжно. Справжня зима. Тобі подобаються зими?

Богдан мимоволі торкнувся лівого боку. Ребра вже зажили, але серце похвалитися тим самим не могло.

— А чого це ми з тобою про погоду заговорили, Богдане?

— Ви збираєтесь мене вигнати і не знаєте, як це сказати. Директор завмер, струсив корм з рук, обернувся, втупився у нього і перепитав:

— Я збираюсь тебе вигнати?

— М-мабуть.

— Я збираюсь тебе вигнати.

— Збираєтесь.

— Я збираюсь ТЕБЕ вигнати.

Богдан завовтузився у кріслі. Чудернацька виходила у них розмова.

— Ви збираєтесь мене вигнати. Хіба ні?

Зеник зареготав.

Директор підійшов до умивальника, витер руки, сів у своє крісло, взяв до рук аркуш чистого паперу і… запитав:

— А… за що я тебе збираюсь вигнати?

Жабки нехотячи сновигали у воді, німі від народження, не спроможні підказати правильної відповіді.

— Вам видніше.

— Так кажеш?

Помовчали.

— Гаразд, пиши.

І він підсунув аркуш до протилежного боку столу.

(Рибки були гарнішими. Набагато.

А він їх вилив в унітаз. Всі до однієї. Мусів хоч на комусь зірвати свою злість.

Найсмішніше, що це не допомогло.)

— Справишся сам? — турботливо поцікавився Зеник.

Коли тебе виганяють, тобі не просто сумно.

— Справлюсь.

Тобі слізно хочеться повернути час назад,

(і залишити тих рибок живими)

але є речі нездійсненні,

(про які навіть мріяти не можна)

і ти сідаєш і пишеш заяву про звільнення.

(щоб не кортіло повертати час назад і здійснювати нездійсненні мрії).

— Готово?

— Так.

— Подивимось, Богдане Володимировичу Гриб… «Прошу звільнити… за сімейними обставинами?» Відколи у тебе з’явились сімейні обставини?

— Треба щось написати.

— Ну напиши, що тобі запропонували кращу роботу.

— Добре…

— Або що ти зібрався на заробітки.

— Я зібрався на…

— Напиши що хочеш, Богдане, я однаково тебе не відпущу. Якщо ти зумів зробити масаж моїм дітям на належному рівні — а я трохи в цьому розбираюсь, і причому я навіть не помітив, що в тебе перелом ребра,

(А що тут помічати? Міцно обв’язуєш грудну клітку простинею, одягаєш зверху просторий джемпер — і все.)

— … то тепер, коли ти здоровий, я думаю, ми могли б узгодити і твою зарплатню, і графік роботи.

(Коли я здоровий…)

Нещасливий аркуш паперу повернувся назад перекресленим навскіс.

— То що сталося? — спитав шеф за хвилину. — Скажеш ти нам нарешті, що з тобою таке?

— Зі мною?…

— Ага.

— Я… не зовсім здоровий для такої роботи.

— Отакої! Сам признався, татку! Мовляв, хорий я, слабий, відчепіться від мене, чого пристали? Он йдіть до Діми краще пристаньте, він покаже вам, де раки зимують. — Зеник сьогодні мав можливість повеселитися від душі. — Але до Діми ми приставати не будемо, щоб ти знав. У нього обличчя хороше таке, багатообіцяюче, він і здачу може дати. А у таку гарну погоду людей не можна бити.

(Його били незважаючи на погоду.)

— Перестань зубоскалити, Зенику. Можливо, ти згущуєш фарби, Богдане?

(Або шукаєш спосіб, щоб звідси піти.

А він ніяк не знаходиться.)

— Ні, буде краще, якщо я звідси піду.

— Кому краще?

— Мені. І… і всім.

— Вигадки на сьогодні закінчились?

— Це не вигадки.

— Тоді чому ти увесь час дивишся на жаб, а не на мене?

— Вам треба було завести рибок.

Зеник знову покотився від сміху.

Богдан схилився над новим аркушем паперу: тепер вже точно виженуть.

Ці люди чомусь ставилися до нього, як до давнього доброго приятеля. Богдан не знав, чим заслужив таке ставлення, він, котрий у своєму житті не мав жодного приятеля, але одне він знав точно: що йому треба якнайскоріше звідси забиратися.

Бо якщо він до когось прив’язувався, то це надовго. А тривала дружба не входила в його плани. Друзям можна ненароком вибовтати правду і як тоді зносити їхню зневагу?

— Так кажеш тобі мої жаби не подобаються?

Ручка запнулась на слові «заява» і забула, що мала далі писати.

Від напруження страшно боліли плечі, здавалось би натреновані щоденними восьмигодинними масажами, але інколи вони дерев’яніли настільки, що їх важко було донести увечері додому.

Хто пошиє чоботарю чоботи? Хто зробить масажисту масаж?

— Я більше не можу тут працювати… Відпустіть…

(Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ… ВІДВ’ЯЖІТЬ…)

— Богдане, життя триває.

— Не для мене.

— Нам ти можеш сказати, що сталося. Ми на твоєму боці. Якщо тобі потрібна допомога…

— Нічого не сталося. Нічого, в чому ви могли б допомогти.

Директор відкинувся на спинку крісла і потер перенісся.

— І що будемо з ним робити?

— Відвеземо туди, звідки взяли? — з надією в голосі запитав Зеник. — Може йому подобалось сидіти біля парку в снігу, а ми… ми, як останні зволочі… — Зеник зашморгав носом.

— Я їду за кордон, — видав Богдан останній свій аргумент.

— Он як. Тобі тут не подобається?

— Подобається.

— Але.

— Але я їду за кордон.

— Чудернацька у нас виходить розмова.

Богдан не заперечував. Узяв ручку і швидко дописав злополучну заяву.

— Як щодо компромісу? — повів своєї директор, перекресливши і цей аркуш. — Я допоможу тобі у твоїй проблемі, я багато що можу, повір, а ти допоможеш мені підняти рівень нашого обслуговування на захмарну висоту.

Богдан зітхнув. Компроміси — не найкраща сфера його діяльності.

(Колись, коли він ще вірив, що Бог є, він пробував з Ним домовитись — «я нікого не чіпатиму, і мене не чіпатимуть», — а коли домовленість гахнула, образився на Бога до сліз.

Лише згодом збагнув, що Той, Хто живе на світі прірву літ, мабуть страждає старечою глухотою і не може почути кволого прохання маленького землянина).

— Віза вже відкрита, на днях мені мають повідомити, коли виліт.

— Летиш в Грецію чи в Португалію, Гриб Володимирович? Ну, це ж так банально. От якби на Північний полюс, це б ми ще зрозуміли, правда, Сергію Романовичу? А що, замовимо тобі літак — і вперед…

— На Північному полюсі занадто багато снігу…

Олена зачинила двері останнього на сьогодні кабінету і, штовхаючи поперед себе ультрасучасний візок з прибиральним інвентарем, попрямувала до стійки адміністратора, щоб здати ключі.

Цього тижня працювала у другу зміну. За вікнами вже загусли сутінки. У всьому будинку залишились лише вона та охоронець.

— Дімо, ти де? — неголосно покликала Олена, вішаючи ключі на стенд. Любила цей момент. Коли ключі, дзенькнувши, сплигувавали з пальців на кілочок і, похитавшись для годиться, зависали у блаженному нічному супокої аж до ранку.

(Їм, напевно, жодного разу не снилось падіння.)

— Дімо, мені час йти.

У кімнаті охорони світилось, але самого охоронця не було. Журнал «Автоцентр» валявся розкритим на кріслі, О-ТіВі транслювало веселу музичку, надкушений бутерброд мирно співіснував на столику з недопитою кавою.

У романах Донцової десь поруч обов’язково ошивався б труп.

— Дімо, зачини за мною двері — і можеш спати до ранку.

— І вікно… — промовив знайомий голос позаду неї. — Вікно теж зачини.

— Мамо?

Вона суворо дивилася на неї, так, як ніколи не дивилася за життя.

— Чому ти залишила вікно відчиненим?

— Що?

— Чому ти залишила у нас вдома відчинене вікно? А якщо хтось посковзнеться і впаде?

…Олена випросталась — і журнал «Автоцентр» зісковзнув з колін на підлогу. Вона сиділа у фотелі охоронця, перед нею лежав його бутерброд, а його кава мабуть щойно перекочувала йому до рук, тому що він ще навіть не встиг як слід розігнутись, і так і завмер над столиком з філіжанкою в руці, коли побачив, що прибиральниця прокинулась.

— Дімо?

— Я це… хотів каву… взяти… Та ви спіть, Оленочко, спіть, я походжу тамка, посторожу. Я це… як його… сторож…

Зашарівшись, мов дівчина на сватанні,

(якщо звичайно бувають стодвадцятикілограмові дівчата)

охоронець позадкував до дверей.

— Я заснула.

— А ви думаєте, що я не сплю в цьому кріслі?

— Я вже давно вийшла звідси, Дімо, а ти все ще не відкрив мені двері.

— А може посидіть… побалакаємо… про щось таке…

— Лариса мені голову скрутить.

— За що?

— Вона придумає, за що.

Олена піймала себе на тому, що усміхається.

Лариса була єдиною особою в «Гармонії», яка терпіти не могла нову прибиральницю. Вона чомусь була переконана, що директор ставиться до новенької по-особливому. Олену це бавило.

— Надобраніч, Дімо.

— Надобраніч, Оленочко. Заходьте, якщо щось…

Але вона вже його не чула. Вона йшла і думала про свій сон

(Мам, ти ніколи раніше мені не снилася. Що сталося, мам?..)

і чим більше думала, тим повільніше йшла. Нарешті вона зупинилася, постояла трохи і повернула у протилежний бік.

(Може, ти хочеш мені сказати, що боятися свого власного дому, навіть якщо у ньому живуть привиди, смішно? Бо хто як не господар поселив там цих привидів. І кому як не йому розбиратися з ними.)

…Цього разу ліфт був справний і підйом на восьмий поверх зайняв не більше двох хвилин часу. Олена подзвонила до свого сусіди.

— О, це ви, заходьте…

— Ні, дякую, мені потрібно потрапити до своєї квартири, а я загубила ключ. Ви ж столяр, так? Ви можете мені допомогти?

— Ну гаразд, я спробую, але вам знову доведеться міняти замок…

— Це ж не квартиру міняти.

— Не квартиру, але… ваша опікунша здається вже міняла недавно…

— Я здатна сама опікуватися собою.

— Так-так, аякже, я просто так сказав… Просто вона наробила паніки, шукала вас… це ще тоді було, коли ви мені оті сережки віддали… на зберігання. До речі, я вам зараз їх винесу… Я їх зберіг.

— І інструменти прихопіть…

— Так-так, звісно… Ось ваші сережки. Як бачите, з ними все в порядку. А замок дешевий цього разу поставили, ножем можна відкрити…

— Інколи дешеві замки кращі…

(… бо їх можна відкрити ножем.)

— Не кажіть, краще дорогі, а ви одягайте сережки, одягайте, вони вам до очей пасуватимуть… Хоча… вам усе пасуватиме, — і чолов’яга у спортивному костюмі з натхненням взявся пиляти її замок. Люди справді по-іншому тепер до неї ставилися. Чи може — вона до них?

— Я так зрозумів, що ви хочете поміняти замок, щоб ніхто чужий більше сюди не лазив? Правильно робите.

Навіть якби хотіла, не могла б зрушити з місця. Ці кілька миттєвостей, поки перетравлювала почуте. Як він здогадався?

(Щоб ніхто чужий більше сюди не лазив…)

Увесь світ довкола був повен нормальних людей, як так сталося, що вона борсалася у ньому сама-самісінька довгі два роки, віддавши опіку над своїм світом чужинцям. Забувши, що тільки вона несе за нього відповідальність.

Депресія — це втрата відповідальності за своє життя. Напевно, саме це хотіли сказати їй психіатр, Бог і її мама. А вона за це їх проклинала.

— Ну от і все, прошу вас, — і він галантно прочинив перед нею двері. — Якщо треба буде ще якийсь замок поламати — я до ваших послуг.

— Дякую. Дякую за все.

У квартирі усюди товстим шаром лежала пилюка. Виглядало так, що відколи вона пішла, тут ніхто не з’являвся.

(Дякую ВАМ УСІМ.)

Вечоріло. Вона спробувала увімкнути світло, але світла не було. Не дивно: вона не пам’ятала, коли останній раз платила за комунальні послуги. Усю її пенсію відбирала її доглядальниця. Про інвалідність поклопоталась також вона.

Олена знайшла свічку і запалила її. Одразу стало затишніше.

(І що тепер?)

Взяла свічку і почала повільно оглядати кухню, так, ніби кожен її сантиметр приховував у собі якісь таємниці.

Вона пройшлася біля тумбочок, мийки, газової плити, провела рукою по столу, зібралась перейти до стільців, як щось її зупинило. Рука намацала в столі заглибину. Олена посвітила ближче. Край стільниці неначе перерубали чимось гострим… чим?

Вона взяла один ножик, приставила до виїмки, відклала, взяла другий… Слід був значно глибшим. Повисувала усі шухлядки, повідкривала дверцята… Сокирка. Для розрубки м’яса.

Лезо ідеально вкладалось у прорізь.

З якою силою треба було нанести такий удар?

Вона присіла і освітила ніжки столу від верху до низу. Придивилась, взяла мітлу і замела підлогу під столом. Паркет був покреслений так, ніби стіл з притиском совгали по підлозі. Поставила свічку на підлогу і спробувала пересунути стіл згідно з подряпинами.

Стіл встав навскіз до вікна. Він ніколи так не стояв.

Повільно обігнула стіл і підійшла до вікна. Після повернення з лікарні вона старанно обходила це вікно. Вона навіть не дивилась в його бік і тільки раз спромоглася підійти, та й то лише для того, щоб забити рами цвяхами.

Відсунула тюль і почекала, поки осяде пилюка. Наблизила свічку до підвіконня, провела нею від одного кінця лутки до іншого. Потерла рукою фарбоване білим дерево.

В одному місці фарба була здерта. Олена відставила свічник, вилізла на стілець, потім з нього на стіл, а зі стола обережно поставила ногу на підвіконня. А тоді взяла до рук свічку.

Нога встала точно на те місце, на якому не було фарби. Знаки. Які нічого не говорять її свідомості. Але все давним давно розповіли її снам. Тільки вона не хоче їм повірити.

Раптом свічка впала з її рук і згасла. Олена постояла на столі, уявила, як буде злазити в такій темряві, а тоді наблизилась до вікна і притулилась обличчям до шибки.

Внизу

(Я так скучила за тобою, мам…)

на тротуарі під електричним ліхтарем,

(і мені шкода, що я не цінувала тебе за життя.)

лампочка в якому то розжарювалась, то знову тьмяніла,

(Ти навчила мене миритися з неминучим)

задерши голову і дивлячись просто на неї,

(але тільки до того моменту, поки не захочеться його змінити.)

стояв чоловік. І навіть на такій відстані і при такому освітленні у неї не було шансів його не впізнати.

Чоловік позадкував, перечепився через щось, впав, підвівся, знову позадкував, вперся спиною в стовп і, відштовхнувшись від нього, побіг.

Олена заплющила очі і знову відкрила їх. Цього разу вона чомусь не осліпла.

Два роки назад. Година до кінця світу.

Вона поверталась з чергування. Ніч видалась важка, а після таких ночей у неї завжди з’являвся ейфоричний настрій. Мабуть, щоб перебити гнітюче враження від смерті.

Богдан заскочив її зненацька. Він стояв біля її під’їзду, і вона сказала перше, що прийшло в голову:

— Ти так схуд.

Вона знала, що він був в армії, але це нічого не міняло. Він її кинув. Одразу після того, як вони вирішили одружитись. Кинув, нічого не пояснивши, так само, як і навчання. Просто розвернувся і пішов.

А вона вірила, що вони проживуть разом вічність. Не вона перша, не вона остання.

… Але день все одно одразу став світлішим. І себе вже не так було шкода.

— Ти зовсім не змінилась.

— Стараюсь. Давно чекаєш?

— Століття.

Він сів із нею в ліфт. Він знову був так близько, що в неї перехопило подих. У неї завжди перехоплювало подих, коли з’являвся він. Безстрашний, чуйний, благородний. З ним вона могла йти по найглухіших закапелках найтемнішої ночі — і нічого не боятись. Так не буває, — не раз говорила вона собі, але нічого не могла з собою вдіяти. Їй все у ньому подобалось. Так не буває, але так було.

(АЛЕ Ж ВІН ТЕБЕ КИНУВ, ДУРЕПА!

Та знаю я, знаю.)

— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.

І про що це вони розмовляють? Навіщо вони розмовляють ні про що? Чому він її просто не обійме?

Ну от. Вона ледве не вилила на себе чайник з кип’ятком.

— А ти носиш мої сережки.

— До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

(І як вона витримала стільки часу без нього?)

— Я прийшов по тебе.

Як довго вона чекала цих слів. Але це не привід, щоб кидатися йому на шию.

— Що ти робиш?!

Він схопив й за рамена і силою всадив у крісло. І почав задавати якісь дивні запитання. Запитання, на які вона не знала і не хотіла шукати відповіді.

І треба ж було йому прийти, коли вона невиспана, без зачіски і нафарбована нашвидкоруч!

Треба хоч в дзеркало на себе глянути.

Вона спробувала встати, але він міцно тримав її, і вона не на жарт розсердилася.

Його не було три роки, а тепер вона мала все кинути, бо він навіть не може хвильку почекати? Що за поспіх? Ніхто не вмирає, всі живі, здорові…

Вона перебила його філософські роздуми і наговорила купу нісенітниць. Щось про різницю в соціальному становищі, про гроші. Хай подумає на дозвіллі… поки вона виспиться і приведе себе в порядок.

Він миттєво розтис пальці і випростався, дивлячись їй за спину.

— Що з тобою?

Вона торкнулась його руки, і він здригнувся, ніби від удару струмом. І глянув на неї якось зачудовано, ніби з далекої далі.

І тут вона закричала.

Сергій Романович думав про дзвінок своєї дружини. Олена вже мала бути дві години як дома. Вона завжди після роботи поверталась строго додому, а нині… На годиннику була дев’ята година, за вікном було темно, від «Гармонії» до його будинку — раптом чотириста метрів, але всяке могло статися.

Його колишній масажист готував чай. Може, ще коньяк виставить? Він поводив себе так, ніби вони прийшли до нього в гості скоротати вечір у славній чоловічій компанії. Кухня років вісімдесятих, але чайник сучасний, і фільтр на воду теж супердорогий.

Про що це він думає… Вечір якийсь дивний був сьогодні, немов завмер в очікуванні чогось незвичного. І погода стишилась. І треба було щось вирішувати.

— А може зробимо їм очну ставку, га? — вигадував все нові способи докопування до істини його бухгалтер. Але якось мляво вигадував, без азарту. — Як у фільмах: приведемо її, спитаємо, він це чи не він?

— Ні, вона достатньо пережила. То ти більше нічого не хочеш нам розповісти? — запитав Сергій Романович, швидше стверджуючи, ніж сподіваючись відповіді.

— Може, ще комусь зробити чаю? — запропонував у відповідь Богдан.

Сергій Романович стис у руці мобільник. Він звик довіряти своєму першому враженню, а тут…

— У мене ще є справи, Зенику, тому будь ласка, викличи Діму і опиши йому ситуацію.

Зеник подивився на свої нігті.

— Діма сьогодні чергує.

— То знайди йому заміну. Потім зателефонуєш мені. До ранку Богдан має відповісти на всі наші питання, зрозумів? А з пані Вірою будь гранично люб’язний. Ти вмієш.

— Ваша довіра наповнює сенсом моє пропаще життя.

— Все, я поїхав.

— Може, хоч Діма питиме зі мною чай…

Його колишній масажист, здається, хотів пожартувати. Не той він вечір вибрав.

Виходячи з кухні, Сергій Романович підніс трубку до вуха.

— Іро, ну що, Олена прийшла?

— Ні. Боже, я так погано до неї ставилася, а вона… вона ніколи не ображалася, ніколи.

— Тільки без сліз. Я спробую її знайти.

— Ти думаєш вона пішла від нас?

— Прокинулась…

— Що?

— Я знайду її, не переживай.

Він обігнув машину, відкрив дверцята, сів, завів двигун і… натис на гальма. Богдан виріс перед машиною, мов з-під землі.

(Та-ак… Все-таки треба було спочатку викликати охоронця.)

Молодий чоловік у білій футболці наблизився до вікна і стало видно, що в нього цілком божевільні очі.

Сергій Романович застопорив дверцята і почав прокручувати можливі варіанти. Якщо дійде до сутички… Він почав шукати в телефоні потрібний номер.

— Про яку очну ставку ви говорили? — запитала людина з того боку вікна, вхопившись за ручку дверцят. Видно, до сутички таки дійде. — 3 ким? Хто вам розповів про те, що сталося… того дня? Чиє ім’я ви щойно вимовили по телефону? ЧИЄ ІМ’Я?

Сергій Романович боковим зором побачив Зеника, який вибігав з будинку, і постарався якомога спокійніше дивитися в очі безумця.

— Чого тобі, Богдане?

— Чому ви прийшли по мене… аж через два роки? Чому не задавали цих питань раніше? Що сталося? Хто напоумив вас раптом взятися за цю справу? До мене тільки тепер дійшло… Ви задавали питання, на які вже знали відповіді. Що ви дізнались? Від кого? Про яку… спільну знайому ви говорили?..

Світла футболка добре виділялася в темряві, тому Зенику було важко не попасти в нього… качалкою.

Але Богдан неначе нічого не відчув, неначе приріс до дверцят.

Сергій Романович десь читав, що божевільні справді можуть не відчувати болю. Другий, третій удар… Безрезультатно.

Можна було газонути, але залишати божевільного серед людей ще небезпечніше. А потрібний номер, звичайно, ніяк не хотів знайтися.

— Скажіть мені…

Зеник приставив качалку до руки, яка торгала замок.

— Слухай, масажисте, обіцяю, що ти зараз залишишся без пальців, і не зможеш більше нікому і ніколи робити масаж… якщо не відпустиш.

Дивно, але це подіяло. Масажист відступив.

— От і добре. Я телефоную хлопцям з мєнтури.

Сергій Романович подумав і виліз з машини. У такому віці міг дозволити собі не боятися всіляких шмаркачів.

— Я б на вашому місці цього не робив, — попередив його Зеник.

Богдан тримався на відстані, охопивши себе руками за боки.

— Я не зовсім тебе зрозумів, Богдане. Але мені треба їхати. Терміново. То що будемо робити?

Той опустив голову, постояв так хвилину… тоді випростався і усміхнувся. Помітно було, що мав неабиякий досвід в сфері опанування самого себе. Тільки очі залишались скляними. І від них відбивалось світло з вікон.

— Просто я неправильно пояснив. Хвилю назад ви промовили… Вибачте, але можливо мені просто почулося… Скажіть мені…

— Що тобі сказати, Богдане?

Знову усмішка, знову стиснені пальці. Зеник качалку не опускає.

Якщо розказати комусь, як вони втихомирювали навіженого, усі будуть довго сміятись. Може і він сам також. Колись.

— Скажіть мені, про яку СПІЛЬНУ ЗНАЙОМУ ви говорили? Я напевно не так зрозумів, але… ви щойно вимовили одне ім’я… по телефону… що це за ім’я?

— А ти не знаєш?

Він замотав головою. Досвід досвідом, а він перебував зараз на грані, і що там за тією гранню, один Бог знав.

— Повторіть ще раз. Будь ласка.

— Ірина. Це все?

— Ні… тобто так. Мені почулося…

— От і добре.

Але той вже його не чув. Сів просто на тротуар, тримаючись за лівий бік і видно було, що він щадить грудну клітку при диханні. Знайома ситуація.

— Ти мабуть поламав йому пару ребер, Зенику.

— Він ледве не ошпарив мене кип’ятком з чайника. Добре, що я встиг відскочити. Хай тішиться, що я не проломив йому череп.

— Ти можеш це зробити просто зараз… — відказав Богдан.

— Із задоволенням, — не залишився в боргу Зеник.

Які в нього співрозмовники! Один другого вартий. Цікаво, їх видно з вікон?

— Може б ви пішли назад у кухню?

— Ага. Там ще зосталось трохи кип’яточку. Але для вашого бухгалтера вистачить.

— Ти що, телефона не маєш? Я казав тобі викликати охорону…

— Я не встиг, чайник закипів швидше. А ви? Теж мені директор. Та якби не моя качалка, він би перевернув оту вашу «Сузукі» догори дригом і витряс би з неї усю душу… і з вас також. А коли б ви потім обоє добряче хряснулись об асфальт, тоді б я подивився, як би ви свої накази віддавали майже заживо звареним бухгалтерам!

Богдан реготнув… і зціпив зуби. З поламаними ребрами не так просто сміятися.

— Він ще й сміється. Ви таке бачили?

А той потиху стирав сльози, трясучись від беззвучного сміху. Сидячи на асфальті. Тримаючись за бік.

Краще б їх не було видно з вікон.

— Може з проломленою головою йому стане легше? — задумливо обертаючи в руках качалку, промовив Зеник.

Богдан замахав на нього вільною рукою.

— Скажіть… скажіть йому, щоб… щоб він замовк.

— Мій досвід показує, що це неможливо. В цьому житті, принаймі.

Богдан затримав дихання на вдосі, обережно видихнув і подивився на них знизу вверх.

— Ви знову врятували мені життя. Якби ви прийшли на годинку пізніше…

— А може не в мєнтуру дзвонити, а в психушку, а, Сергію Романовичу?

Масажист майже заспокоївся. Тільки зіниці ще залишались розширеними і крила носа здригалися, але це можна було списати на біль у боці.

Якби вони не бачили ТІЄЇ ЖІНКИ там, у квартирі на першому поверсі, все можна було б списати.

— Може хтось хоче коньяку? Французького, справжнього, — раптом запропонував божевільний. — У мене давно є пляшка, але нема з ким випити.

— Татку, він хоче нас споїти.

— А ми що?

— Ну… взагалі-то ми не проти, але якщо хтось із вікон побачить, що ми п’ємо, то теж захоче.

— Коньяк у мене в квартирі. Десять хвилин їзди звідси. У районі Привокзальної.

— Він хоче нас споїти і замочити. А трупи розчленувати у ванні, поскладати у поліетиленові мишечки і викинути в сміттєпро…

— Зенику, коли я стану трупом, мене вже не буде цікавити моя подальша доля. Ну що ж, телефонуй Дімі, кажи, що в нас є робота для нього, дочекаємось його і поїдемо.

— Куди?

— В гості.

— Ви при своєму розумі? То у вас весна надворі, то ви їдете в гості до психопата! А як же ваша нагальна справа?

— Нагальні справи краще обдумувати за коньяком. Якщо звичайно лишимося живими.

Масажист подивився на них обох, помовчав. А тоді витягнув руки зап’ястями догори.

— Ну якщо хочете, можете мене зв’язати.

Пауза.

— Добре, ви виграли.

Він опустив голову на складені на колінах руки.

— Можете телефонувати… куди вважаєте за потрібне. Це і так задовго тягнеться…

Сергій Романович подивився на освітлені вікна будинку. Цікаво, скільки людей за ними зараз спостерігають?

— Як же ти коньяк будеш відкривати із зв’язаними руками?

«Психопат» підняв голову і подивився йому в очі.

— Чому ви зупинились тоді… біля Стрийського парку?

— Я звик довіряти своєму першому враженню, а воно говорило, що перше враження часто буває помилковим. А можливо таким був задум Бога.

— Його нема. Нікого, там… — Богдан вказав очима на небо, — …нема. І ніколи не було. Мама помилялась.

— Та-ак, зараз він нам тут про важке дитинство заспіває… Де там ваш садок вишневий, Сергію Романовичу..? Вже час копати землю.

— У мене було казкове дитинство.

— І я так думаю. — Зеник присів перед Богданом навпочіпки і якось дуже буденно спитав. — Ти просто штовхнув її, так?

Богдан моргнув.

— …Просто так сталося. Ти не винен. Це все обставини, Бог, Якого нема, сусіди і так далі. Ти трохи не розрахував свої сили — і вона впала.

Недаремно він взяв із собою цього бухгалтера. Якою б не була суть, але він до неї докопається.

— Вона втікала від тебе, спочатку за стіл, потім на підвіконня. Ти не розрахував і вдарив занадто сильно… І вона, перелетівши через підвіконня, впала на землю. Ти не винен, гравітація і таке інше… Можливо, вона в останній момент чіплялася за підвіконня, але ти не встиг їй допомогти. Усе сталося так швидко.

Богдан дивився на Зеника, не відриваючись. Сергій Романович вирішив, що не хотів би, щоб на нього дивилися таким поглядом. Завороженим…

— Але як тобі вдалося після цього всього вийти з будинку непоміченим і ще два роки ходити непоміченим по цьому світі? Невже ніхто, крім нас, не задався такими простими питаннями?

— Я ж казав, Бога нема, — відповів той. З його голосом теж не все було в порядку.

— Отже, це все-таки ти… Шкода… Ну гаразд, розіп’ємо ми цей коньяк — і що далі? Поїдемо за лопатами? — ввічливо поцікавився Зеник, випростовуючись і розминаючи кисті рук. Довів задачку до розв’язку, але щасливим не виглядав.

— Коли прибуде Діма — усі в машину. Вип’ємо, а тоді… тоді подумаємо… І прошу помовчати, поки ми не прибудемо на місце, а то від ваших приколів у мене розколюється голова…

— А якщо щось станеться… ну, непередбачуване?

(Вірно. Може статися все, але можливо також, що він передбачив лише одну з можливих ймовірностей. У цей вечір усе було можливим. І непередбачуваним.

Проте думка про коньяк перебивала всі інші думки.)

— Я ж просив помовчати.

— А може відкладемо до завтра? — поцікавився Зеник. Помовчати — це не для нього.

— Це задовго, — і собі обізвався Богдан.

— А тебе ніхто не питає… — Зеник реагував як завжди швидко. І знову через деякий час: — І взагалі, тобі треба було втікати, поки була можливість.

— А коньяк?

— Поважна причина.

Зеник ще через хвилину:

— А чарки під коньяк, спеціальні такі, опуклі і завужені угорі, в тебе є?

— Є.

— Дуже добре.

Дивний був вечір. Все було сказано. Навіть те, чого казати ніхто не хотів.

— А от напевно і Діма. Сідайте в машину. Обидва. І прошу вас — без зайвих слів…

Богдан підвівся, відкрив дверцята і сів на заднє сидіння. У його очі бажано було не заглядати. Хтозна, чи божевілля не заразна хвороба. Зеник тупцював на місці. До будинку під’їхало таксі. Звідти вийшли їх терапевт і охоронець.

— Зенику, а ти чого чекаєш?

— Ви впевнені, що його не треба зв’язувати?

— Припини, ми з ним впораємось. Обіцяю.

— Оптиміст ви, татку.

— Доброго вечора всім. Де наш пацієнт?

— Перший поверх, восьма квартира, двері відчинені. А ти, Дімо, поведеш машину.

— Куди їдемо?

Вони з Зеником перезирнулись.

— На п’янку, ясна річ.

Сьогоднішній вечір усе називав своїми іменами.

Коли Діма натис на газ, Сергій Романович згадав, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки назад. І знову здивувався. Оте тодішнє відчуття, ніби вони з цим приблудою старі добрі приятелі, нікуди не ділося. Воно тільки сховалося кудись у «бардачок».

А може він просто хотів би мати такого сина… Безсовісного і нещадного садиста? Щось тут не те.

— Ану Дімо, стривай, поверни ліворуч, ми спочатку поїдемо до іншого місця… до місця злочину.

— Що ви хочете цим сказати, татку? Навіщо?

— Поставимо слідчий експеримент, Зенику…

Коли Діма натис на гальма, Сергій Романович вже знав, що поступив вірно. Хоча серце стискалося. І ліхтар перед восьмиповерховим будинком блимав щохвилі. І ні душі навкруги.

— Ну що, покажеш нам, як все було? — обернувся він до приблуди. Вони з Зеником на задньому сидінні підозріло мовчали всю дорогу. Теж ховали у «бардачок» свої думки…

Приблуда підвів голову. Сергій Романович спробував уявити, яким їм видаватиметься цей вечір років через десять, — і не зміг. Щойно у нього, бувалого у бувальцях, волосся на голові заворушилось, коли він побачив, яким поглядом Богдан подивився на вікна цього будинку… Чарка коньяку точно буде не зайвою…

— А може все-таки зв’язати його? Ну, щоб не втік, — вів своєї Зеник.

— Я не втечу. Пробував. Не виходить.

— Тебе хтось питає? Сергію Романовичу, ви впевнені, що нам потрібен цей експеримент? Ні, ви звісно шеф контррозвідки, я не сперечаюсь, але якщо зважити на обста… Отакої…

— Що таке?

— Я намагаюсь зрозуміти, що тут робить наша Оленочка.

Сергій Романович обернувся.

Курточка, джинси, черевики на пласкій підошві… Щонайбільше вісімнадцять років. Ніхто не повірить з якої прірви вона вибралася. Ніхто не захоче це виясняти.

Вечір у розпалі. Задачка майже розв’язана. Той, Хто все знає наперед, вирішив її давним-давно по-своєму, відвівши їм роль простих спостерігачів.

Сергій Романович застережливо підняв руку. Цей вечір вимагав тиші. І готовності номер один.

Олена вийшла з під’їзду свого будинку і пильно роззирнулася довкола. Мабуть шукала того, кого вони вже знайшли.

— Добрий вечір, Оленочко.

Один бухгалтер мав погану звичку втручатись, коли його не просять. Вибрався з авто, забувши про все на світі.

Дівчина здригнулась, але Сергій Романович вже поспішив їй на зустріч.

— Моя дружина місця собі не знаходить. Ай-яй-яй, як вам не соромно…

— Сергію Романовичу, Зенику? Це ви? Як ви вчасно… — видихнула вона, озираючись. — Я все зрозуміла… тобто згадала… тобто дозволила собі згадати… Він тут був. Я його бачила. Може, він досі тут?..

— Не бійтесь, ми впораємось з ним.

— Ви не знаєте, який він, коли розізлиться… Я теж собі цього не уявляла. Він так добре вмів прикидатись.

Сергій Романович ніколи не бачив її такою схвильованою. Вона постійно озиралась і, може від поганого освітлення, але була дуже блідою.

— Зараз ви поїдете до нас додому, Іра дуже зрадіє… — він взяв її за плечі, але вона обірвала його.

— Я вам дуже вдячна, але ні. Не зараз. Зараз мені треба вияснити одну дуже важливу річ. Ви машиною? Дуже добре. Підкиньте мене будь ласка до Стрийського парку, я назву вам адресу.

Адресу, яку всі тут присутні знали напам’ять…

— Завтра…

— Ні, до завтра задовго… Я мушу знати це ще сьогодні… Я і так занадто довго це відкладала…

— Якщо відкладете до ранку — нічого не станеться.

— Станеться. — Вона знову озирнулась і нетерпляче переступила з ноги на ногу. Усі кудись поспішали цього вечора. Ніби не буде інших вечорів у світі. — Я не впевнена, але він здатен на все.

— Вірю. Давайте я все залагоджу. А ви дасте собі трохи перепочинку. Ми викличемо таксі і воно довезе вас до мого дому, а я все потім докладно вам оповім…

— Я не можу чекати до ранку. — І вона рушила до авто.

— Завтра. А зараз їдьте до нас додому і заспокойтесь.

— Я не доживу до завтра. У Віри Олексіївни був племінник… я мушу довідатись, що вони з ним зробили… Він здатен на все…

Люди так мало розбираються в задачках, складених Богом.

— Я… я довідаюсь, Оленочко. Ви мені довіряєте?

— Не розумію, що ви тут робите, як ви мене знайшли?

— От бачите, нам треба буде сісти і поговорити.

— І розпити пляшчинку коньяку, — бовкнув Зеник. Щось задовго він мовчав останнім часом.

— Ну то що, домовились, Оленочко? Діма вже викликає вам таксі… Дімо?

— Що? ага, вже викликаю…

Діма звісно був радий старатися. Її краса давно звела з розуму всю чоловічу частину населення «Гармонії».

І в цей самий час, коли всі втратили пильність,

(а чоловіки мають схильність втрачати пильність в присутності таких дівчат)

відкрились дверцята автомобіля,

(майже беззвучно, але вона здригнулась)

і їхній арештант, порушивши наказ, вийшов з машини. Сергій Романович жестом зупинив Зеника. Звідси, з місця, де він стояв, було видно більше.

У блимаючому світлі ліхтаря з’явились юні сніжинки. Схожі на дрібненькі осколки криги, гостро виблискуючи на льоту, вони опускались на обличчя двох молодих людей і, мабуть, не хотіли танути, інакше чому ці обличчя так рясно виблискували кристаликами льоду в примарному світлі трохи божевільного вечора. Вітер набирав сили, і з кожною секундою сніжинки летіли все швидше і швидше, тепер вони вже сікли все, що потрапляло їм на шляху, і були колючими і недобрими, може, за те, що їх кидали з білого неба на чорну землю.

Народжувалась заметіль…

Таксі вирушило на виклик. Траса у цей час доби була вільна, таксі швидко проминуло старий парк, який спокійно і велично одягався у білі шати, звернуло у новий мікрорайон і на одній з вулиць освітило на мить фарами бомжа, який тупцював довкола смітників, кутаючись у пальто…

Двоє не рухались. Кожен продовжував стояти на своєму місці, мружачи очі, щоб розгледіти в напівтемряві того, хто стояв навпроти.

Таксі під’їде під ліхтар і зблисне фарами, мовляв, чи не на мене ви всі тут чекаєте.

Дівчина першою рушить уперед і зупиниться-завмре за півкроку до хлопця — і від вселенської тиші позакладає вуха.

Минуть дві чи три вічності — і він пройде свою половину кроку. Ніби прокинеться від глибокої сплячки.

— Коли я все згадала, я подумала, що тебе вбили… Бо якби ти був живий, ти б обов’язково мене відшукав… якби був живий…

Відповіддю їй буде невесела посмішка.

— Мене вбили…

— Я не вірю… Я більше ніколи тобі не повірю…

І вона торкнеться його плеча, і під її пальцями розтане сніг.

Молодий чоловік негайно спреться рукою на авто. Напевно, заглибоко вдихне, потривоживши пошкоджене ребро, бо не може ж така маленька рука звалити такого міцного чоловіка…

Мине ще одна вічність — і він притягне її до себе. І довго-довго не відпускатиме.

Заметіль щедро осипатиме їх першим снігом…

Два роки тому. Кінець світу.

Звідкілясь у кухні взявся її тато, і накинувшись, на її хлопця, з усього розмаху вгаратав його в стіну.

Вона закричала:

— Тато, що ти робиш?!

— Я не дозволю йому торкатися до тебе!

— Тато, не смій!

— Я стояв у коридорі і все чув! Я так довго чекав цього дня, так довго чекав, коли він втратить обережність і попадеться мені до рук!

— Тато!

— Я його вб’ю!

— Що?!

— Він ніщо! Він не гідний навіть порошинки на твоїх чоботях, подивись на нього! Але я його вб’ю! І він більше не буде тебе торкатись!

— Ми давно вже не діти! Відпусти його!

— Ти його зовсім не знаєш! Зараз я тобі покажу, з ким ти маєш справу, зараз. Сідай. Ану сідай на стілець.

— Залиш нас, тато, ми самі все вирішимо…

Тато відірвав Богдана від стіни і кинув на підлогу. А тоді вдарив її долонею по обличчі. Коротко. Несильно.

— Сідай, кому сказав.

Він ніколи її не бив. А такий трагедійно-патетичний вираз обличчя з’являвся у нього лише тоді, коли він декламував вірші своєї молодості.

— Тато?..

— Хочеш ще?

Вона сіла.

— Почекай, зараз ти побачиш, з ким зв’язалася! Одну хвилиночку…

Тато висунув одну шухляду, другу… вийняв сокирку для розробки м’яса, обійшов стілець, на якому вона сиділа, і приставив лезо їй до горла. Рука його дрібно-дрібно тремтіла.

— Ану, друже, в тій же шухляді є моток мотузки, витягни його і неси сюди.

Богдан… вона від здивування заклякла… дивився просто на них і не бачив їх. Його погляд блукав по їх обличчях, переходив на стіни, підлогу, меблі, ніде не затримуючись, нічого не помічаючи… Він лежав на лікті однієї руки, а другою ніби намацував позад себе якусь опору, а опори все не було.

— Друже… я чекаю…

Жоден м’яз на обличчі її хлопця не ворухнувся. Він підвівся, повільно, з натугою, ніби продираючись крізь липке павутиння. Знайшов моток і підійшов до них, тримаючи його на долоні.

— Що з тобою? — знову запитала вона його, і знову його погляд ковзнув мимо неї.

— Прив’яжи її. Ти знаєш, як це робиться, — сказав йому її тато.

Хлопець так само повільно опустився на підлогу біля її ніг і почав прив’язувати мотузку до ніжки стільця. Потім обвів мотузку довкола її ніг, один виток, другий…

— Що ти робиш?

…обмотав коліна, почав примотувати її до сидіння…

— Що ти робиш?

…дійшов до спинки стільця…

— ЩО ТИ РОБИШ?

Зупинився, щоб відмотати ще трохи мотузки, і…

(неначе з далекої далі, з найглибшої глибини потягнувся до неї його погляд)

…його зіниці розширились і завмерли.

Він розуміюче посміхнувся. Невесело посміхнувся. А тоді прошепотів одними губами:

— ВТІКАЙ…

— Та ти що, Богдане? Це ж мій тато, він не зробить мені кривди, він просто трохи розсердився. Батьки іноді сердяться, коли їх дочки дорослішають і починають зустрічатися з чужими чоловіками. Це природно.

Він кинув мотузку і взяв її руки у свої.

— ВТІКАЙ, БУДЬ ЛАСКА…

Він завжди був набагато вихованішим за неї. Вона частенько забувала зайвий раз вибачитись чи про щось попросити. Не вважала це аж так необхідним. Мама казала, що у неї татові замашки.

Визволившись з недов’язаних пут, Олена доторкнулась пальцями до його обличчя.

— Це все пафос, гра, як в театрі. Мій тато — людина творча, а ця сокирка… Невже ти повірив, що мій тато може заподіяти мені якусь кривду?

— Звісно, що не може! Своїй улюбленій донечці? — Тато поцілував її в тім’я і опустив сокирку. — Я просто наглядно продемонстрував тобі, з ким ти зв’язалася. Ти ж ніколи не слухаєш, коли тобі щось говорять. А тепер ти побачила, що цей твій… дружок — тюхтій, порожнє місце, повний нуль.

Тато вийшов з-за її спини, бадьорий, підтягнутий, розпашілий, і… вдарив її хлопця тупим кінцем сокирки. В груди.

Богдан відлетів до вікна, а тоді зігнувся навпіл, впершись долонями в підлогу, хапаючи ротом повітря…

— Він не здатен тебе захистити. Тепер ти це бачиш.

І вдарив його по спині. Богдан без звуку повалився на підлогу.

Олена заціпеніла. А тоді десь поруч зазвучав чийсь крик. І вона зрозуміла, що це її крик.

— Чому ви всі кричите, чому ви завжди кричите? Ти і мама. Треба взятися за ваше виховання. — Він притягнув її до себе за потилицю і притис обличчям до своєї сорочки. Крик захлинувся. — А тобі, ДРУЖЕ, я вже казав: не смій її торкатись. А ти що?

Але перед цим вона встигла помітити, як він замахнувся втретє, їй вдалося вивернути голову з лещат.

— Богдане!

Богдан здригнувся і підняв голову. Він неначе знову прокинувся… від її голосу. І почав підніматись, і встиг відскочити, коли сокирка вдарила в стіл. Гострим краєм.

Лезо глибоко увійшло в дерево.

Олена втупилась у це лезо.

(ВІН ЛЕДВЕ ВСТИГ ВІДСКОЧИТИ!)

Вона дивилась і дивилась, і нічого не могла второпати. Як не старалась.

(ЛЕДВЕ… ВСТИГ…)

— Він і його тітка — це зовсім інший рівень, це не наш з тобою рівень, Олено, — зазвучало звідкись згори, але лезо притягнуло всю її увагу. — Народжені повзати — літати не можуть. Я робив все, щоб довкола тебе обертались люди, які входять до духовної еліти нашої нації, а ці люди… Де ти з ним могла познайомитись? Ти мене чуєш, ей?

Її несильно потрясли за голову. І одразу ж втрутився інший голос, тільки віддалено схожий на голос хлопця, якого вона кохала.

— Не вплутуйте її.

— Не тобі мені вказувати.

— Не вплутуйте її. Вона тут ні до чого.

— Ти чуєш? Він від тебе відмовляється.

Рука гладила її по волоссю, і хотілось заплющити очі і уявити все це сном. Але сонце так гарно відбивалось від металу, застряглого в дереві, що вона…

(це ж яку силу треба прикласти..?)

відштовхнула від себе цю руку, цього чоловіка, це крісло,

(що ж це за вистава така, від якої так моторошно?)

вибігла в коридор, взула чоботи, накинула шубку, вхопила шалик і… повернула назад.

Тато легко, немов граючись, поплескував себе сокиркою по долоні і щось тлумачив її хлопцеві. Вона не чула, що саме, і її хлопець, здається, теж.

Він просто дивився поперед себе і усміхався. Невесело. Приречено.

(Я ЙОГО ВБ’Ю)

Вона ступила з коридору у кухню.

— Тато, якщо ти не віддаш мені…

— О, Олено, він зрозумів свою помилку і більше не буде тобі надокучати. Він просто не зможе цього більше зробити!

— … не віддаш мені цієї сокири…

— Хочеш, я відкрию тобі один його секрет? Дуже забавний секрет. Його сімейка, а в його сім’ї було крім нього ще четверо дітей, одного дня організовано зібралась і виїхала за кордон. До Америки, на пе-ем-же. Всі вони були бідні, аж чорні, татусь що заробляв, що не заробляв, і жили вони на гроші маминої сестри, старої діви. І от ця сестра, себто його тітка, раптом зажадала повернення боргу. Виявляється, вона акуратненько записувала, скільки одного дня позичила їм на хліб, а іншого на молоко. За багато років вийшов досить пухкенький списочок. Вони у відчаї, їм ледве вистачає на дорогу, а вона затялася: не віддасте гроші, піду на міліцію. Але серце — не камінь, за якийсь час вона змилостивилася, і сказала, що спише їм борг. Вгадай, в обмін на що?

— …якщо ти негайно не віддаш її мені…

— Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, — повернувся він до Богдана.

Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.

— …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.

— Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…

Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.

— Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?

Тато нахмурився.

— Звідки я його знаю? Кого?

— Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…

Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.

— Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?

Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,

(ейфорія після важкого чергування?)

і вона хотіла навіть запитати його, яке ж таке заборонене варення він крав, але раптом увімкнулось відчуття болі.

Він міцно тримав її за волосся і дивно було, що вона секунду тому нічого не відчувала.

— Тато! Відпусти!

— Мама… нічого… не буде… знати, — по словах повторив він їй і хотів ще щось додати, але не встиг.

Зелений шарф опинився в нього на шиї. Тато захрипів і розчіпив пальці, і вона відбігла до вікна, і посунула стіл так, щоб загородитись ним від них всіх.

— Припиніть! Що це сьогодні з вами?!

Тато намагався скинути шарф з шиї, але він охоплював її так міцно, що від напруги його склери покрилися червоною сіткою судин.

— Богдане! ЦЕ МІЙ ТАТО! Відпусти його! Чуєш?

Секунду нічого не відбувалось. Та ось той, хто стояв ззаду, відпустив кінці шарфа, і шарф впав на підлогу. Олена не встигла перевести подих, як тато розвернувся і тримаючи сокирку горизонтально обома руками, притис Богдана до стіни.

Олена торкнулась свого чола. Вона, мабуть, захворіла…

Минали секунди. Богдан впирався долонями в руків’я, але дихати йому ставало дедалі важче. А найстрашнішим було те, що вони обидва мовчали.

Дивились один на одного і мовчали.

І раптом їй здалося, що вона чує хрускіт. Вона, котра завжди так боялася болю…

Від цього хрускоту щось змістилося в часі і просторі.

(Це просто така гра, всього лиш гра.)

Час і простір зійшли зі своїх колій.

— Якщо ти його не відпустиш, я кинусь з вікна! Ти чуєш?!!

(Зараз тато схаменеться, злякається, кинеться мене рятувати і признається, що вони влаштували мені невеличкий розіграш. І ми усі дружно над цим посміємось.)

Тато повернувся до неї обличчям. Його очі були вкриті червоною сіткою капілярів. Незнайомі очі.

— Ну то кидайся, чого стоїш?.. Моя мама права: я живу в хаті з двома навіженими істеричками… Ти кажеш, що ви вже не діти. Зараз ти подивишся, що я з ним за це зроблю…

Вона роззирнулась. З одного боку був стіл, з другого — стіна, а з третього… Сонце вдарило в очі.

— Я не жартую, тато!

Вона вилізла на підвіконня. Озирнулась.

— Якщо ти його не відпустиш, я стрибну!

— Я ще не закінчив з ним… Я давно з ним не розмовляв… Я розрубаю тебе на шматки, а потім…

Вона повторила голосніше.

— Чому ви з мамою весь час кричите?! Після того, як я покінчу з ним, я візьмусь за тебе… Мало я тобою займався… Але спочатку ти допоможеш мені тут прибратись…

Незнайомий голос прозвучав лякаюче спокійно. Чоловік з червоними очима підморгнув їй, взяв сокирку в праву руку, лівою продовжуючи притискати її хлопця до стіни. Чоловік, який лише віддалено нагадував колись близьку їй людину.

Вона шарпнула на себе віконну раму. Від ковтка свіжого повітря запаморочилось в голові. А може від висоти, яку змінений час і простір зробили дивовижно манливою.

— Ну що, поїхали?

Вона озирнулась. Тато прицілився і замахнувся.

Щось змінити стало можливім тільки у цю мить. Або більше ніколи.

Ступила на бляшаний карниз…

(Зараз тут зберуться тлуми людей…)

ЩО ТИ РОБИШ?

(…і міліція, мабуть, приїде також…)

ЦЕ Ж ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ!!!

(…і він побоїться довершувати почате…)

СТІЙ!!!

(…і всі залишаться живими…)

ОКРІМ МЕНЕ…

Передумала. Але повертати назад було пізно: нога вже зісковзнула у порожнечу.

Квартира вражала. Аскетизмом і розкішшю. Внутрішньою естетикою і відвертою нетривіальністю ліній і барв.

Суцільна квадратно-кубічна симетрія. Стіл, стільці, диван і фотелі, плазма і дзеркала, шафи-купе і скляні полиці — все побудоване з паралельних і перпендикулярних прямих. Без округлостей і вигинів. Ідеально просто.

І водночас у цій квартирі не відчувалося холоду. Вона була настільки повна сонця, що ця повнота не втримувалась у рамках чотиривимірного простору і виплескувалась через край. Просто вам у душу.

У цю квартиру мабуть було вкладено повно грошей. Але вона того вартувала. Особливо, якщо треба було терміново обеззброїти одного гостя, якого не так просто взяти голіруч.

Вловивши посмішку в очах господаря, Сергій Романович поспішив пошукати крісло, в якому можна було б посидіти і трохи оговтатись від здивування. І уважніше придивитись до того, хто відібрав у нього його надію. Останню надію солідного чоловіка, якому недалеко до п’ятидесяти і якому хотілось зупинити наближення старості і знову відчути себе молодим.

Щось він упустив. Ще на самому початку.

— І скільки ти угрохав в цю квартиру? — ніби читаючи його думки, поцікавився Зеник, довго і старанно витираючи ноги.

Богдан зупинився на хвилю перед дверима своєї кухні і обернувся:

— Усі гроші.

— А серйозно?

— Я серйозно. Усі гроші. Тут нема навіть що вкрасти… хіба залишились кава і коньяк.

— Не відмовимося.

Сергій Романович перевів погляд на Олену. Притулившись спиною до стіни, вона стояла і дивилася у вікно.

Ніхто не знав, як починати розмову, заради якої вони тут зібралися. Ніхто не хотів бути першим.

Олена посміхнулась людям, які були довкола, і знову відчула, як стискається серце при думці про господаря цієї сонячної квартири. Їй зовсім не подобалося те, як він рухався, як завмирав моментами на місці, як розпочинав і завершував кожен рух — з обережністю акробата. Їй аж надто знайомою була ця обережність, коли здається, що біль відступить, якщо вести себе якомога тихіше.

Відкрились двері кухні — і вона спробувала виглядати такою, якою була раніше, коли вони з’являлися разом на людях, але її спроба потерпіла поразку. Вона більше не могла прикидатись байдужою. Втратила навички.

— Я добре пам’ятаю, як почула одного дня крики і удари з вашої кухні… Чому він ні разу навіть голосу не підвищив на мою маму, а з цією жінкою поводився так жахливо? — спитала Олена у того, хто зайшов до кімнати з підносом в руках.

Незрозуміло було, про що вона питає, але Сергій Романович з радістю відмітив, що чашки дзенькнули на підносі, і його колишній масажист змушений був зупинитися.

(Втрачаєш навички, хлопче.)

Стояв з підносом у руках і мовчав.

— Ти думаєш, Богдане, вона сама винна… винна у тому, що він її бив?

— Ні, — Богдан дивився на чашки з кавою. — Винна в тому, що не захищалася. Гірше все одно не було б…

— У тому, що не захищалася… — повторила Олена.

Богдан зробив два кроки — і знову зупинився. І глянув на дівчину біля стіни.

— Що? — одними очима запитала вона.

— Я все ще не можу повірити, що ти є.

— Я є… — кивнула вона головою.

Він кивнув у відповідь і взявся розставляти чашки на столику.

Вони розмовляли так, ніби нікого більше не було. Так, ніби слова мали якесь приховане, тільки їм зрозуміле значення. Або не мали значення взагалі.

— Тепер я розумію, що означає нічого не розуміти, — чесно признався його бухгалтер.

(От тому ти ніколи не зробиш кар’єру. Для цього довелося б багато прикидатися…)

Добравшись до кухні удруге, Богдан зняв з полички чарки, поскладав їх на піднос і поніс до вітальні. На відміну від чашок з кавою, чарки вдалося донести так, що жодна не дзенькнула. І аж тут згадав, що забув коньяк. Знову повернув до рятівної кухні. Олена знову з тривогою подивилась на нього.

Добре, що він цього разу нічого не ніс у руках. Чому вона все ще тут?

У кухні він змушений був притулитися до стіни, притиснувши долоню до грудної клітки, хоча з досвіду знав, що це не допоможе. Серце знаходилося там, де й пошкоджені ребра. І не можна було розрізнити, що ж болить більше.

А може то просто ребра знову не витримали шаленого биття серця?

Трохи перевівши подих, прочинив двері кухні і попрямув до гостей, які встигли розсістися де кому подобалося, порозсувавши диванчики і фотелі на свій розсуд.

Якби вона зараз пішла, він би сприйняв це, як належить… Після всього, що сталося. Чому вона ще досі тут?

Розлив коньяк і спробував сісти так, щоб було не дуже помітно, що в нього пошкоджені ребра. Тривога з її очей нібито зникла.

Олена нагнулась за філіжанкою кави, охопила її обома долонями і спробувала повернутись в минуле, не виходячи з цієї кімнати. Їй це майже вдалося.

— Мій лікар мав рацію: опіка буває різною. Коли я пригадую, яка я була щаслива, коли до мене в палату прийшла незнайома жінка з трилітровою банкою березового соку і сказала, що я повинна все це випити, — мені хочеться плакати. Я стільки часу прожила сама у цій лікарні, а тут хтось приходить і каже: відтепер я буду за тобою доглядати. Тоді я навіть уявити не могла, чим обернеться для мене таке щастя.

Олена відставила каву.

— Спочатку ви погоджуєтесь, щоб вас називали донькою, потім — щоб вам приносили їсти у ліжко, хоча ви й самі могли б себе обслужити, але так легше… Зате прокинувшись одного разу, ви відчуєте, що вас так міцно запеленали, що ще трохи — і ви задихнетесь. Два роки ця жінка ходила кругами біля мене, а я ніяк не могла зрозуміти, за що ж вона так мене ненавидить. Тепер розумію.

Олена глянула на Богдана. Він справді думає, що вона не помічає його стану?

— Якби не я…

— Якби не ти, — луною відізвався він, — я був би і надалі переконаний, що увесь світ є таким, яким я бачив його у нас удома, і з цим не можна боротися, з цим можна тільки цілковито змиритися. Кава стигне.

Олена глянула на чашку. Знову, як ТОДІ, захотілось озирнутися і перевірити, чи вона дійсно побачила те, що побачила. Але вона більше не озиратиметься. Досить.

— Я рада, що можу нарешті вам розказати правду. Що я нарешті сама її знаю…

Знову, як тоді, вона спробувала поставити себе на місце свого хлопця. Що він відчув у ту мить, коли прийшов до неї на ті злопам’ятні заручини? З золотими сережками у гарній упаковці. А вона безпечно завела його у кімнату, де сиділа її сім’я. Що він відчув, коли вдруге, вже після розлуки, наважився увійти до її дому, щоб покликати її за собою, а вона загаялась і не встигла.

Хіба можна після цього не зневажати її назавжди?

Якщо він вкаже їй на двері, вона це зрозуміє, хоча навряд чи переживе. Чому ж вона ще досі тут?

…Приглушений піщаний колір, не жовтогарячий, а саме жовтотеплий, владарював тут повсюди: на стелі, стінах, підлозі, м’яко перетікаючи на меблі, розсіюючись довкола напівприхованими джерелами світла і переливаючись у чарках густим ароматним коньяком…

Був тут ще один колір — чорний. Чорними були невигадливі дерев’яні стільці, ноутбук, плазмовий телевізор, віконні карнизи, кавовий сервіз і кава. І ніде нічого зайвого. Як у пустелі.

Четверо людей сиділи на різній відстані один від одного і кожен дивувався незворушному спокоєві інших, а за вікном падав сніг, і здавалося, що все сказане — просто чергова страшна історія надобраніч. Аж раптом хтось не так повертав голову, а хтось сильніше, ніж треба, стискав підлокітник, — і рятівна іллюзія зникала…

Богдан згадав,

(як просвіт вікна раптом став дивовижно ясним, в одну мить, не дочекавшись, поки він відштовхне від себе завмерлу руку з сокиркою…),

що нічого не їв сьогодні,

(і полізе до вікна через стіл…)

і зрозумів, що йому терміново потрібно знову вийти у кухню, (але не встигне…)

щоб перечекати, передихнути, перемінити гострий спалах болю на більш звичне тупе ниття.

(і як здригнеться земля, і слух відмовиться визнавати реальним ніколи раніше не чутий звук удару об землю…)

Потягнувся, щоб зібрати порожній посуд, — і перед очима зарясніли білі кола…

(а давній його Друг постояв розгублено посеред кухні, сховав сокирку в шухляду і пішов собі геть…)

— Я сама, — сказала Олена, вхопивши піднос і щезнувши десь за дверима.

Добре накульгувала на ліву ногу — і від цього робилось ще гірше.

Її тато не вбив його того дня тільки тому, що вона змінила звичний хід подій, своїм втручанням збивши їх обох з пантелику… (тітка ніколи цього не вміла)

…і створивши прецедент, який можна буде використати у суді. (У ТОМУ, НАЙОСТАННІШОМУ СУДІ.)

Заплющив очі, але білі кола знайшли його і там.

— Це все… це все мені не примарилось? І цей вечір, і Олена?.. І сніг…

— Хіба якщо у нас масові галюцинації, — невесело відгукнувся Зеник.

Богдан глянув на пляшку коньяку.

(Якщо ти почнеш до неї тягнутися, то можеш впасти.

Ну то й що? Диван — це не ВОСЬМИЙ поверх.)

— Стривай, — знову Зеник, — я сам наллю, гріх тратити такий дорогоцінний напій на килим, якщо ти впадеш.

— Дякую.

— «А не пішов би ти» звучало б доречніше…

— Сьогодні мій тато знову ЦЕ зробив? — Прозвучало за спиною. — Тато знову її… побив? Де він і що з ним?

Богдан спорожнив чарку, перш ніж відповісти.

— Нічого.

Якимось чином вона здогадалась про все.

— Він… він мій тато. Ти забув про це?

— Ні, не забув.

— То що ти з ним… зробив?

— Я перестав його боятись…

— Хтось мені нарешті пояснить, що тут коїться? — накинувся на них Зеник.

Вони перезирнулись.

— Я вперше його побачив, коли мені було шість років…

— І що? — знову втрутився Зеник, коли пауза затягнулась.

— Він приходив до нас приблизно раз в півроку. Мабуть потребував чогось такого, чого не міг отримати у себе вдома.

— Раз в півроку? — луною відізвалась Олена. — Раз в півроку він йшов від нас… пакував валізи і йшов до своєї мами. Ми з мамою так думали… Тобто я так думала. Мама напевно давно про все здогадувалась, але їй якось вдавалося ховати свою журбу за сміхом… Думаю, також, що одного разу вона йому про це сказала… Сказала, що їй все відомо, а може навіть, що подасть на розлучення, якщо це триватиме далі. Навіть веселим людям інколи хочеться плакати… Я гадаю, що він налякався і припинив відтоді будь-які стосунки з тією… з твоєю тіткою… аж поки мами не стало. Я майже впевнена, що саме твоя тітка зателефонувала мамі на роботу і сказала прямим текстом, що я викинулась з вікна восьмого поверху. Можливо навіть вона це зробила під його диктовку. Так чи інакше, — вона добилася свого: тато перебрався до неї так швидко, що не встигла висохнути земля на маминій могилі. А мій розум настільки категорично відмовлявся визнавати правду, що я втрачала зір, коли наближалась надто близько до цієї правди…

Сергій Романович потер перенісся. Мстива думка з’явилась у його голові. Все ще може піти навперекіс, ще може нічого не вдатися, діти, а ви вже торжествуєте…

Хоча… Звідки він взяв, що вони торжествують?

Вони обоє настільки зморені, що навіть не дивляться одне на одного, майже механічно відповідають на питання і втіхи їм ці відповіді приносять зовсім мало… Вони ведуть себе так, ніби дуже довго знають одне одного, ніби все вже давно вирішено, просто вони мали зустрітися тільки тепер і тут.

І виглядало так, що їх не дуже цікавили підступні думки старіючих директорів.

Тільки тепер і тут Сергій Романович остаточно упевнився, що програв. Старість його більше не покине. Вона буде з ним до кінця.

Богдан зробив зусилля і коротко відповів на чергове запитання, хоча білі кола дедалі більше заважали йому.

— Я називав його другом. Він любив пояснювати мені, дитині, прописні істини… Мені було цікаво з ним, аж поки…

(Чи коли-небудь він позбудеться звички робити паузи за кожним словом?)

— Поки що..? — уточнив Зеник.

— Аж поки він одного разу не зірвався. З того часу його могла розсердити будь-яка дрібниця… Ми ходили навшпиньках, але це не допомагало. Одним з найпростіших способів виховання було прив’язування мене до стільця. І я тільки сьогодні зміг покласти цьому край…

Більше Зеник нічого не став уточнювати.

— Я не знаю, де він зараз, Оленко. Але я точно знаю, куди він більше ніколи не повернеться.

Дванадцять годин тому. Два роки після кінця світу.

На всю квартиру оглушливо лунало радіо. На першому поверсі це можна було собі дозволити. Богдан зайшов у кухню, і мама Віра стрілася з ним очима. І раптом зрозуміла, що він задумав. А от її друг стояв до нього спиною і не бачив його.

Тільки коли Богдан вимкнув радіо, друг опустив ремінь і невдоволено озирнувся.

— A-а, це ти. Давно тебе не було.

— Здоров був, Григорію.

Богдан ніколи раніше не смів так звертатися до вождя. Так безпардонно, так насмішкувато, так просто. І хто тут бачив вождя? Звичайний собі підстаркуватий дядько.

Григорій випростався і здмухнув налипле на спітніле чоло пасмо. Бити п’ятидесятирічних жінок — нелегкий труд.

— Щось ти не дуже добре виглядаєш, Григорію. Небритий, запалі очі, волосся на голові поменшало…

Дядько сплюнув і замахнувся… але як просто виявилось відібрати у нього ремінь! Цукерку у дитини так просто не відбереш.

Можна накачувати м’язи, можна лупити грушу, можна тренуватись до посиніння, але якщо твоя сутність десь глибоко всередині схиляється перед рукою, яка гладить, а потім дає потиличника, то ти пропав.

— Я можу тебе вбити, але я не хочу цього робити. Ти відчуваєш різницю, Григорію? МОЖУ, але не хочу. Ти як тарган, старий, досвідчений, дресирований, ти навчився підбирати крихти, які давала тобі твоя дружина, але вона була гостра на язик і нічого не боялася, тим паче таких тарганів, як ти. І ти пошукав собі ще одну сім’ю. Де ти міг стати головою, ідолом, божком, де одного разу ти скуштував чужого болю і страху — і тобі це сподобалось.

Я знаю це відчуття, огидний тарганище. Ти його довго плекав в мені, це відчуття патологічної необхідності мучити когось так довго і старанно, поки стане сил. Коли я зрозумів, що мені не вдається його заглушити, хоча я працював по дванадцять годин на добу без перерв і відпусток, я прийшов до твоєї дочки, я хапався за неї, за мою останню соломинку, бо воно вже було готове дозріти і дати свої плоди, це відчуття, ще крок — і я став би схожим на тебе у всьому.

Коли я прийшов до неї, я готовий був з жертви перетворитися на ката, і якби вона хоч на мить злякалась, якби почала проситись, скиглити, чи запопадливо заглядати мені в очі, якби капітулювала і стала схожою на маму Віру — ти б мав тепер гідного послідовника.

Знаєш, що його знищило, що знесло голову цьому змієві, який в мені жив? Твоя дочка готова була заради мене на все.

Моє життя протікало в замкненому просторі, мене повсякчас опікали, але робили це заради своєї втіхи, ніхто не робив нічого ЗАРАДИ МЕНЕ і я гадав, що це нормально, що всі люди так живуть, що з одного боку мусять бути жертви, а з іншого палачі, але її це так вражало, що вона боролась за мою душу до останку. За мене, який не вартував навіть пороху на її чоботях, пам’ятаєш, Григорію? Я був згідний з тобою, але не вона. У ті хвилини, коли вона захищала мене, коли зробила єдине, що ще могла зробити для мого порятунку, втратило сенс все, чого ти мене вчив. Я був людиною, заради спасіння якої інша людина віддала своє життя, я більше не мусів і не міг бути ні жертвою, ні палачем, я був звільнений.

І тому я тебе не вб’ю. Це мені не потрібно. Це бридко — давити тарганів, я ніколи не любив цього заняття.

Богдан взяв його пальцями за шиворот і повів до виходу.

— Але якщо ти появишся біля мами Віри в радіусі тисячі метрів… я повторюся, бо ти міг мене не зрозуміти… якщо ти підійдеш до цього будинку ближче, ніж на тисячу кроків, я куплю найкращої, найдорожчої отрути на тарганів і дам її тобі, всю до останньої крихти, або вибризкаю тобі в обличчя весь балончик, і ти будеш давитися і кашляти, але я прослідкую, щоб жодна краплинка не пропала даремно.

Богдан жбурнув його до дверей, кинув вслід йому його пальто і витер пальці.

— А тепер повзи, правда не знаю, де ти тепер знайдеш той плінтус, за яким міг би сховатися, і чи захоче ще хтось, щоб в нього вдома жив такий нещасний тарган.

Він допоміг мамі Вірі добратися до дивана, вкрив її покривалом і вколов їй анальгін з дімедролом.

— У мене є квартира. Я зробив там ремонт, купив меблі. Можете здавати її, можете продати, що хочете зробіть з нею.

— А ти повертаєшся сюди? І ми знову будемо разом?

Він посміхнувся крізь сльози.

— Вам треба відпочити.

Здається, він зробив все, що повинен був зробити у цьому житті.

Шкода, що запізно.

Прихопивши аптечку, Богдан пішов до себе в кімнату, у ту саму, де пройшло його дитинство, зачинив за собою двері, виліз на табуретку, прив’язав до карнизу перевернутий догори дном флакон з калієм, встромив у корок голку від крапельниці, зручно сів і перев’язав собі джгутом руку вище ліктя. Другий кінець крапельниці теж закінчувався голкою. Залишилось ввести цю голку у вену. А потім відкрутити затискач, щоб дати можливість рідині з флакона вільно перетекти у його організм.

Від надлишку калію у крові серце зупиняється швидко і назавжди. Процедура була болюча, але йому не звикати.

У вхідні двері подзвонили. Ще раз і ще. І мама Віра гукнула йому зі своєї кімнати:

— Ти відкриєш, Богданчику, чи йти мені?

Його життя, цілком непотрібна річ, все ще залишалося при ньому. Він не міг зрозуміти, чому.

Чому Той, Кого нема, ніяк не хотів відпустити його з цієї планети назовсім?