Заметіль

Епілог

Нарешті вони залишились самі. Серед ночі, у квартирі, повній сонця. На початку зими.

— Дивно. Він все-таки мене почув і запалив серед ночі сонце…

— Хто?

— Той, Хто нас врятував. А тобі треба лягти…

— Ти обрізала волосся.

— Тобі не подобається моя нова стрижка?

— Розкажи мені… те, чого я не знаю.

— Це буде нецікава історія. Тобі треба обв’язати простирадлом грудну клітку і лягти, ти ж знаєш. Де у тебе тут простирадла?

— Розкажи мені все, я так давно не чув твого голосу.

— Спочатку я ледве втекла зі свого дому, потім пішла до тебе додому, знову потрапила в полон і знову втекла. Обережно, не ворушись…

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, мій тато теж був там і все бачив. І дозволив тримати мене у вашому домі, як собаку у буді. Тільки думка про тебе, про те, куди ти дівся, не давала мені впасти у смертельний відчай.

— Мама Віра сказала мені, що ти не вижила.

— Вона аж настільки мене ненавидить?

— У неї ніколи не було нічого свого. Чужий чоловік, чужий син. А коли з’явилась ти, і цього не стало. Ти для неї — причина всіх причин.

— Як для тебе — мій батько?

— Так… напевно так.

— Ти думаєш після цього всього ми зможемо бути разом?

— А хто тепер зможе нам перешкодити?

— Тоді твоя черга розказувати. Не занадто сильно я стягнула?

— Ні. Я був на іншій планеті.

— Та невже?

— Не смійся, я серйозно. Ти носиш мої сережки…

— Я пробувала їх позбутися, але вони повернулись до мене. Сьогодні. Ніби знали, що ти маєш з’явитися.

— Я сам цього не знав… А ти сидиш тут на відстані витягнутої руки і розмовляєш зі мною… Я намагаюсь повірити своїм очам — і не можу…

— Тоді доторкнись до мене…

Сергій Романович відкрив двері свого будинку, зняв пальто, і як був, взутий, попрямував просто до холодильника, на автоматі, не помічаючи нічого довкола, сподіваючись, що ще одна пляшчина коньяку обов’язково допоможе йому забути про свій вік, про звиклий ритм свого життя, про нудне і остогидле чергування днів і ночей, про те, від чого так довго втікав, але не втік.

От якби можна було почати все з початку… Але з якого початку, і де він, той початок, і коли нарешті буде кінець цьому всьому…

Його дружина сиділа на кухні, вся заплакана, з розкуйовдженим волоссям, босоніж, у нічній сорочці… і дивилася на ніж, який лежав просто перед нею на стільниці, великий такий ніж з оптимальним розподілом ваги, правильно виставленим балансом леза і рукояті, з кованої сталі, шеф-кухарі люблять такі ножі, бо не втомлюється рука… Але довкола не було ні хліба, ні ковбаси, ні фруктів… нічого, що можна було різати цим ножем. Тільки стіл, його дружина і ніж.

Він одразу забув про свій коньяк. Про все забув. Стояв на порозі і кліпав очима. Власник оздоровчо-реабілітаційного центру, на якого працює дві сотні людей. Стояв і думав, що було б, якби він прийшов пізніше.

— Я… я тебе не чекала… тобто я думала, що ти… не прийдеш сьогодні… ночувати…

Вона поправила бретельку, волосся, медальйончик. Сховала руки під стільницею. Потім знову поправила медальйончик на шиї.

— Я прийшов…

— Голодний?

— Трохи є…

— Я підігрію тобі… що будеш: борщ чи гуляш?

Ножа не чіпала, з місця не вставала… Сергій Романович вирішив, що треба буде щось зробити з отим ножем… або зі столом… або з дружиною…

— Я тут думав про коньяк…

— Коньяк? — схлипнула вона.

— Будеш?

— Д-давай.

Він поважно рушив до холодильника. Директор все-таки.

— Я вагітна.

Він зупинився. Розщепив верхній ґудзик сорочки, зняв черевики, шкарпетки, відчув холод плитки під ногами…

(ВАГІТНА)

обернувся, підійшов до столу, сів, взяв ніж у руки…

(ЗНОВУ)

практично відновив звичний ритм дихання і серцебиття…

(ГОСПОДИ)

…відсунув ніж подалі, потім подумав і накрив його серветкою.

— Я знала, що так буде… я чітко пила всі таблетки, але… є певний процент… Я тобі не хотіла казати… хотіла одразу в лікарню їхати… це ж дуже швидко робиться… але… не змогла… А раптом?.. Раптом саме ця дитина?.. Якщо вона виявиться нормальною, звичайною нормальною здоровою дитиною… А я її вб’ю?

— Ніхто нікого не вб’є, — Сергій Романович накрив ніж ще однією серветкою.

— А якщо все повториться! Я не переживу цього! Я краще зараз з усім покінчу!

Його дружина ридала у нього на очах, а він не міг навіть поворухнутись. Не міг її втішити. Не міг вирішити цієї проблеми, навіть будучи директором трьох таких центрів.

Це міг вирішити лише Той, Хто міг вирішити все. Якщо б захотів.

— Знаєш що, Іринко?

Він так давно не називав її пестливими іменами, що вона аж плакати перестала від здивування.

— Давай почнемо все спочатку. Тобто домовимось, що ми починаємо все спочатку. Ти вийдеш за мене заміж?

— Я? Ти маєш на увазі, навіть знаючи, що нас чекає? — вона знову поправила бретельку, волосся і медальйон. — Так. Звісно. А ти, ти одружишся зі мною? Навіть знаючи, що я народжу тобі таких дітей?

— Навіть знаючи.

— Правда?

— І нічого крім правди.

— Я загадала сьогодні: якщо ти повернешся… до мене… ну ти знаєш, про що я кажу… якщо сьогодні ти повернешся додому, дитина народиться здоровою. Я так загадала. Це смішно, правда, — і вона знову розридалась.

Він, сорокап’ятилітній чоловік з сивиною у скронях, знову відчув себе молодим і готовим на глупства. Хоча звичний ритм дихання і серцебиття більше не відновлювався. Але вона не повинна про це знати…

Віра Олексіївна прокинулась серед ночі і подумала, які чудові у її синочка друзі, як добре, що він нарешті собі знайшов таких друзів, вони не дадуть йому пропасти.

Вона згадала, як два роки тому до неї прибіг переляканий Григорій і сказав, що його донька кинулася з вікна. Він метався туди-сюди по хаті і бурмотів щось про Юлю, його дружину, щоб їй добре було, про Богдана, хоча до чого тут її синочок, про те, що якщо міліція про все довідається, він пропав. А вона вперше відчувала неймовірну радість, таку радість, яку ніколи до того не відчувала, радість переможиці. Нарешті!

Скільки років довелося чекати, щоб здихатися ТІЄЇ… — вона скривилась, — тієї особи, яка майже відібрала у неї її сина, яка зробила з нього, з такого слухняного, чемного хлопчика, — чудовисько. А як їм було добре вдвох! Ні, ніхто ніколи не зможе опікуватися ним краще від мами.

Вона розчулено пустила сльозу.

Могла би і розбитися, як-не-як восьмий поверх. Ніщо таких не бере! Такі живуть довго і щасливо на чужому горі.

Але тоді вона була така рада, що не знала, що зробити зі свою радістю. І несподівано для себе спитала: «А у твоєї жінки все в порядку з серцем?» Григорій завмер посеред хати. «Що ти хочеш зробити?» «Нічого. Просто подзвонити їй і сказати, що сталося. І все. Вона все одно тебе не любить… так, як я.» Григорій дивився переляканами очима, довго дивився, аж поки не ковтнув слину. «Набирай номер». І все. Все виявилось простішим, ніж вони думали. Так їм тоді здавалось.

А потім все пішло шкереберть.

Віра Олексіївна обтерла хустинкою сльози. Це все ВОНА, це все ота нероба, яка навіть розбитися по-людськи не змогла! Скільки крові вона їй випила, скільки нервів їй вимотала, один Бог знає… А як прикидалася немічною і безсилою, як обвела її довкола пальця! Треба було з самого початку щось підсипати їй у чай! Але Григорій одразу їй пригрозив: якщо його донька помре, він її кине! Довелося опікуватися нею, цією шльондрою, як рідною донькою. Усі діти невдячні! От і Богданчика кудись понесло за кордон.

Віра Олексіївна перевернулася на бік. Добре, що хоч напоумила Григорія винести уночі з тої їхньої хати телевізор, комп’ютер, фотоапарат і столове срібло. Все одно бідній каліці воно ні до чого. Гріх було на злодіїв не списати!

Але тепер, тепер синочок повернувся, і все буде так, як колись. І навіть якщо він знає, що ота дівка жива, він все одно до неї не вернеться. Навіщо йому каліка?

Віра Олексіївна позіхнула і заплющила очі. І знову відкрила їх.

А якщо вернеться?

Hi-і, вдруге її дитиночка не потрапить у цю пастку.

Але на серці раптом зробилося неспокійно і холодно. А якщо потрапить?

Вона згадала, як у неї на роботі травили щурів, і як вона трошки відсипала собі трутки про всяк випадок. Як-не-як перший поверх, з підвалу всяка зараза може добратися. От треба буде пошукати на балконі, десь там має бути.

Вона встала, вдягнула капці, тихенько потягнулася за халатом, щоб не розбудити лікаря, який куняв поруч у кріслі, і раптом побачила, що у неї до руки приклеєна пластирем крапельниця, але пляшка угорі порожня. Мабуть заснув, подумала вона про лікаря, і ще подумала, що треба переставити пляшки, он одна іще повна стоїть на столику, перекреслена червоним, напевно дуже важливе лікарство там, вона знає, як переставляти пляшки в крапельницях, вона бачила це у лікарні, навіщо когось будити, вона і сама впорається.

Коли Віра Олексіївна знову лягла, рідина з флакона швидко полилася їй у вену. За хвилину почало пекти. Вона подумала, що так мабуть треба, якийсь мабуть вітамінчик їй призначили.

Коли біль стала нестерпною, вона потяглася до руки, щоб висмикнути крапельницю, але неспокій і холод вже стисли серце.

Чергового скорочення серцевого м’язу так і не відбулося.

Григорій намагався сховатися за контейнером, намагався залізти всередину, але йому це не вдавалось. Було темно. Поодинокі ліхтарі ледь освітлювали дорогу.

Григорій важко дихав, біг дався йому нелегко, відчайдушно калатало серце, але він мусів відбігти якнайдалі від свого дому, щоб… щоб вона його не наздогнала.

Погода була сира, холодна і вітряна, він пробував на ходу защіпнути поли свого пальта, але воювати з вітром закоцюблими руками, — програшна справа, а зупинитися і пошукати затишну місцину він не наважувався. Він навіть оглянутися не ризикував, щоб не побачити позад себе постать зі свічкою в руках.

Нюхом вона його почула, чи що? А хто їх, МЕРТВИХ, знає..?

Коли він раптом з розгону налетів на контейнер для сміття, думка сховатися не здалася надто страшною. Зупинився, хапаючи ротом повітря і водночас намагаючись відчепити з ноги поліетиленовий мішечок. Цих мішечків довкола було повно. Напевно вітер розбурхав сміття і те, яке легше, порозносив по вулиці.

Залізти в контейнер і почекати, поки його дружина пройде мимо? Світла від її свічки не багато, а його запах переб’ється запахом сміття.

Звівшись навшпиньки, він почав забиратися в контейнер.

Вітер ворушив сміттям на порожніх вулицях. Місто спостерігало за ним мільйонами вікон. Проїхало таксі, освітивши на мить фарами бомжа, що тупцював навколо смітника. У світлі ліхтаря з’явились юні сніжинки.

Григорій бурмотів і лаявся. Нарешті він сильніше запахнув поли плаща і всівся між двома смітниками, куди вітер досягав слабше.

Юля… вона ходила по їхній квартирі і шукала Олену, свою дочку, і його мабуть теж шукала… Він сам бачив: запалила свічку і ходила по хаті… Ці мертві… Нюхом чуяла, що він стоїть під вікном…

Треба було одразу втікати…

Він здригнувся, згадавши, як побачив її очі там, угорі, за склом восьмого поверху… очі своєї померлої дружини, з величезної відстані, в темряві… Чого його раптом понесло на місце злочину?

І куди йому тепер йти..? Мав дві хати, а тепер ні одної… От і Юля приходила… за ним…

Заметіль дужчала, щедро засипаючи снігом все сміття, яке траплялось їй на шляху. Кожного року вона прилітала, щоб змінити цей світ на краще. Це було її призначенням — перетворювати чорний колір у білий. Місто спостерігало за нею мільйонами вікон. Шугнувши у височінь, вона задоволено оглянула зроблену роботу.

На ранок небо не впізнає землю.