Заповіт мисливця

Розділ I ДОРОГА В СИБІР

Я поспішав.

Транссибірський експрес відходив за кілька хвилин, а я щойно під'їхав машиною до Ярославського вокзалу. З цього вокзалу кожної хвилини відходять поїзди далекого слідування, і тому тут завжди панує велике пожвавлення.

Проштовхавшися крізь натовп пасажирів, я, захеканий, опинився, нарешті, перед вагоном номер три свого поїзда, і провідник привітав мене звичайним «здрастє» й тут же додав:

— Не хвилюйтесь, ми рушимо тільки за три хвилини чотирнадцять секунд.

Потім узяв мій квиток і провів мене в купе, де вже сиділи два пасажири.

Приводячи нового пасажира в купе, провідник немов би офіціально знайомить його з іншими пасажирами і робить це з такою серйозністю, наче виконує важливий громадський акт. Пасажири теж сприймають цю церемонію серйозно: мовчки вклоняються, вітаючи новоприбулого, або підводяться й кажуть своє звичайне «здрастє». Цим вони ніби визнають, що відтепер ви належите до їхньої компанії і будете кілька днів ділити з ними спільне житло на колесах. Дорога в Сибір довга, і, мабуть, тому пасажири тут ставляться один до одного уважніше, ніж в інших поїздах.

Я уклав свої чемодани, сів до вікна й глянув на годинник.

До відходу поїзда лишалося кілька секунд. У цей час хтось швидко постукав у вікно. На пероні стояв високий юнак і, ледве переводячи подих, кричав:

— Візьміть, будь ласка, швидше мої речі, бо двері вагона вже замкнені, і поки провідник їх одімкне, я не встигну вскочити з чемоданами.

У таких випадках виявляють особливу послужливість — за якусь мить два великі чемодани опинились у нашому купе. Тим часом провідник відімкнув двері, і, хоч поїзд уже й рушив, юнак благополучно стрибнув у вагон.

Цілком випадково він правильно вибрав вікно для своїх чемоданів — саме цей чоловік і був четвертим пасажиром нашого купе.

Провідник привів його до нас, пояснюючи, що транссибірський експрес це не якась там електричка, котра їздить щогодини й інколи може спізнитися на цілу хвилину.

— Приятель підвозив мене власною машиною і дорогою проколов шину…

Провідник кивнув і промовив поблажливо:

— Буває. Проте людина повинна мати на увазі такі випадки і заздалегідь виділяти на це певний час. Ось, будь ласка, ваше місце номер дванадцять.

Юнак подякував, мовчки вклонився нам і склав свої речі. Потім сів, голосно відітхнув, напіврозкривши гарно скреслений рот, і витер піт з високого, облямованого білявими кучерями чола.

Здавалося, що його великі сині очі дивляться на світ якось зачудовано, і тільки серйозний вираз обличчя дещо послаблював добродушність, яка прозирала в тих очах. Юнак був старанно поголений; з-під дещо закопиленої верхньої губи виблискував ряд бездоганно білих зубів. Хлопець потирав руки, начебто хотів прискорити кровообіг. Він скидався на дилетанта-поета, яких ми зустрічаємо в літературних клубах або на виставах аматорських театрів.

Новий пасажир подивився на нас і промовив:

— Якби не ви, поїзд відійшов би в мене з-під самісінького носа. Ще раз дякую за…

— Нема за що, — відповів один із присутніх — кремезний, середнього віку чоловік, з величезним носом, який різко виділявся на його повному обличчі. — Головне, що ви не запізнились. А далеко їдете? — додав він згодом.

— Зрозуміло, в Сибір, — пролунала дещо ухильна відповідь.

— У Сибір? Е-е, батеньку, не дуже зрозуміло. Не думайте, що я надто цікавий, але сказати «Сибір» — це все одно, що сказати «море». Зелене море! Море — безмежне, і такий же безмежний наш Сибір.

— Ви сибіряк? — жваво спитав юнак.

— Еге ж. Народився і весь час живу там. Сибіряк з Іркутська. Коли їдете до нас, то я до ваших послуг.

— Дякую, але я їду далі, аж в Амурський край.

— Воля ваша. Їдьте собі. Певне, що не на екскурсію, а в службове відрядження, — зауважив сибіряк.

Я посміхнувся — адже я також їхав у Амурську область, і, якщо хочете, — саме на екскурсію.

Сибіряк помітив посмішку й здивовано глянув на мене, ніби запитуючи, що викликало мою веселість.

— Трапляються одначе люди, котрі їдуть на екскурсію з Ленінграда аж до самого Амуру, — зауважив я.

— Хотів би побачити такого дивака, — засміявся кучерявий хлопець.

— Можу вас познайомити з ним, — відповів я, — це я, власною персоною.

В купе запала тиша, і погляди трьох пасажирів вп'ялися в мене.

— Жартуєте? — запитав сибіряк.

— І гадки не маю. Я їду в Амурську область до станції Сковородіно, а звідти ще п'ятсот кілометрів на північ. У далеку екскурсію, точніше — у відпустку.

— Гляньте-но, в які краї їздять тепер відпускники! — засміявся третій пасажир, котрий досі мовчав.

— До Сковородіно і далі ще п'ятсот кілометрів на північ? — перепитав юнак.

— Еге ж, а оскільки далі ще немає залізниці, то із Сковородіно я поїду по новій трасі будь-якою попутною машиною, а може, й автобусом аж до самого Алдана. А ви часом їдете не в ті краї?

В моєму запитанні не було нічого надзвичайного, і тому мене здивувало; що юнак затнувся й лише після деякого вагання відповів:

— Дивно, але я справді їду в Алдан.

— Отже, нам з вами по дорозі, — сказав я.

Всі присутні відрекомендувались один одному. Я дізнався, що юнака звуть Олег Андрійович Феклістов і що він науковий співробітник Ленінградського геологічного інституту. Сибіряка звали Іван Іванович Рогаткін, він повертався до Іркутська з конференції хутровиків у Москві. Четвертий наш супутник був крайовий агроном Борис Степанович Холкін із Красноярська.

Щодо мене, то я їхав до Алдана на запрошення одного сибірського мисливця, з яким познайомився майже рік тому, коли вперше подорожував у Сибір.

Кілька років я працював у Ленінграді в одному великому тресті лісової промисловості і тоді, тобто тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, за викликом Омського вищого училища спеціалістів лісового господарства їхав на конференцію, яка мала вирішити актуальні питання дальшого розвитку лісової промисловості.

Під час тієї подорожі бувалий сибірський мисливець розповідав мені про такі захоплюючі пригоди, що я не втримався й прийняв його запрошення відвідати під час відпустки один глухий закуток пралісу. Поїхати туди хотіли, ще й інші два пасажири. Про все було домовлено, але через непередбачені обставини в останню хвилину ті двоє не змогли вирушити. І от я вирушив сам.

Мої супутники одразу збагнули, що я іноземець, хоч на той час я вже понад сім років жив у Країні Рад і досить добре володів російською мовою. Всі ми погодилися, що навіть чехові не під силу найтонші відтінки російської мови.

— Та ви не журіться, — мовив агроном Холкін, — мені у вас, у Чехословаччині, було б набагато гірше. Головне ж, що в нас ви маєте змогу застосувати свої знання і хист, не те що в капіталістичній країні. Ви самі визнали, що наші п'ятирічки — це щось таке, чого досі світ ще не бачив.

Так, Борис Степанович справді мав рацію.

Потім почалися розмови про Прагу, про її історичні пам'ятники, про наше славне минуле, про Яна Гуса, Яна Жіжку, про боротьбу нашого народу за незалежність та самостійність.

Я побачив, що присутні добре обізнані з історією нашої Батьківщини, а особливо вразив мене своїми докладними знаннями агроном.

— Не дивуйтесь, — пояснив він з усмішкою. — Я родом з колишньої Волинської губернії на Україні, де живуть кілька тисяч чехів. За молодих літ я пристойно говорив по-чеськи і навіть «тршіста тршіатршіцет кршепелічек»[1] вимовляв досить успішно. Знав я також кількох чеських мисливців, але не бачив жодного, хто б пожертвував своєю відпусткою і поїхав за багато тисяч кілометрів полювати в тайгу. Та ще й у літню пору, коли вбивати хутрового звіра не можна.

— Я пройшов з рушницею й вудочкою через ліси Карелії та Півночі, але тайги не знаю. Для мене тайга —. це книга за сьома печатками…

— Оце справжня мисливська натура! — перебив мене Рогаткін. — Я розумію вас, Рудольфе Рудольфовичу. Хотілося б тільки застерегти вас, що для розгадки життя тайги часто не вистачає навіть восьми семестрів університету. До цього треба додати ще кілька років практики, гостре око, здатність спостерігати, природжений хист, витривалість і вміння розуміти природу. Це все передумови для пізнання тайги. А тайга варта того, щоб людина, яка кохається в природі і в усьому, що з природою пов'язане, під час відпустки вирушила туди хоча б і з Ленінграда.

— З ваших слів можна зробити висновок, що звичайна людина взагалі не здатна вижити в тайзі, — озвався геолог.

— Так, я дозволяю собі твердити, що звичайна людина була б у тайзі безсила. Я не хочу сказати, що всі, хто полює в тайзі, люди надзвичайні. Подивіться хоча б на мене… — підвівшись, вигукнув Рогаткін, потім розпростер руки і обернувся навколо.

Ми всі засміялися й погодились, що його зовнішність справді не має нічого особливого. Так, цілком середня людина — середня на зріст, середнього віку.

Рогаткін сів, закурив і почав знову:

— Природні умови тайги дуже суворі, однак було б несправедливо вважати її за якесь зелене пекло, де на людину чатують самі лише неприємності, небезпека й труднощі. Але тайга приховує свої багатства та скарби й стереже їх тим дбайливіше, чим коштовніші ті скарби. Ще ніхто не міг оцінити всього багатства тайги, не тільки захованого під землею, в надрах гір, як, наприклад, золото, платина та інші дорогоцінні метали, але й того, що бігає по землі, в глухих куточках пралісу.

— А, — вигукнули ми, — певно, ви маєте на увазі коштовні хутра…

— Так, саме їх, бо різне там срібло, золото чи платина лежать собі та чекають, поки їх відкриє який-небудь старатель. А звірятка з такими коштовними шатами живуть, так би мовити, за околицею: махнуть хвостом — і шукай вітра в полі. От взяти хоча б соболя. Я навіть сказав би, що ця істота розуміє, які на ній розкішні шати. Соболь обережний, хитрий, сліди свої немовби мітелочкою замітає. Він спритний акробат, і коли його переслідують, то цілий день «їде верхи» — перестрибує собі з дерева на дерево і взагалі не спускається на землю. Ех, що не кажи, нелегкий хліб у мисливців на хутрового звіра!

Геолог слухав розповідь Рогаткіна з неприхованою цікавістю і на запитання, чи він часом не мисливець, відповів ствердно й додав, що з радістю їде в тайгу на полювання, — адже тайга відкриває зовсім інші можливості, ніж Ленінградська область.

— Он як! Нашого полку прибуло! — вигукнув я. — Очевидно, ви збираєтесь полювати на великих лісових хижаків — на ведмедів, а може, й леопардів, барсів чи навіть тигрів…

Олег Феклістов якусь мить вагався і, врешті, відповів посміхаючись:

— Ну, так далеко мої мрії не сягають. Не такий я досвідчений мисливець, щоб одважитись полювати на ведмедя, не кажучи вже про тигра. Мене найбільш цікавить скарб тайги. Так, так, один із її скарбів — соболь.

— Соболь? — здивувався Рогаткін. — Але ж на соболя полюють тільки взимку. В іншу пору ловити соболів заборонено.

Геолог трохи збентежився; перш ніж він відповів, озвався агроном Холкін:

— Очевидно, йдеться тільки про спостереження над соболями.

— Так, так, — поквапливо ствердив Олег. — Я хочу докладно вивчити їхнє життя.

Рогаткін кивнув головою і зауважив:

— Це дуже цікава робота, тільки пора року для цього зараз не сприятлива. Тепер, наприкінці літа, спостерігати соболя й ловити його в капкани майже неможливо. Дивно, що ви зважились їхати. Певне, у вас є ще якесь завдання, бо тільки заради соболів така далека подорож не виправдала б себе.

Феклістов трохи помовчав, насупив брови, наче над чимось замислившись, потім скуйовдив волосся й пробурмотів:

— Звісно, роботи вистачить.

Це було досить-таки скупеньке пояснення, і взагалі вся соболина історія здавалася трохи дивною. Вже те, що геолог займається спостереженням за соболями, було чимось не зовсім звичайним. Феклістов або жартував, або хотів приховати справжню мету своєї подорожі. Це заінтригувало мене, і я спитав у геолога:

— Ви їдете в тайгу в геологічну розвідку?

— Ні, мета моєї подорожі інша. Це пов'язано з працею мого дядька, за фахом біолога. Він хотів вирушити в тайгу до знайомого мисливця, але раптово виїхав у Стокгольм на наукову конференцію. От я і їду замість нього.

Таке пояснення дуже здивувало мене, тому що разом зі мною до тайги теж мав їхати один біолог. Майже рік тому в транссибірському експресі, їдучи в службове відрядження до Омська, я познайомився з одним біологом. Він тоді так само, як і я, прийняв запрошення того сибірського мисливця, і ми про все з ним уже домовились, але в останню мить біолог повідомив мене по телефону, що від'їздить у Стокгольм. Уже перед самим від'їздом я одержав від нього листа, якого не встиг прочитати і поклав у портфель. Може, в листі йдеться саме про цього юнака?

— Я знаю біолога Анастаса Серафимовича Реткіна, з яким…

— Мого дядька! — здивовано перебив мене геолог. — Ви часом їдете не до Петра Андрійовича Чижова?

— Ви вгадали, — засміявся я. — Адже йдеться про одне й те саме запрошення. Бракує тільки третього супутника, професора Ленінградської консерваторії Гудкова. Він теж через службові справи не зміг поїхати. Одначе дивно, як це дядько не розповів вам про всіх, кого запросив до себе Чижов.

— Мушу признатися, він щось казав про це, навіть написав про подробиці та імена. Але, поспішаючи, я не прочитав того листа, а потім забув його вдома… Вас, мабуть, дивує, що я не виявив належної цікавості до осіб, з якими зустрінусь в Алдані. Та в мене й так було дуже багато клопоту!

— Ми квити! Я теж не прочитав листа вашого дядька. Але я можу ще надолужити втрачене — лист у мене в портфелі.

Лист біолога Реткіна був короткий. Реткін повідомляв, що я зустрінуся з його племінником, геологом Олегом Андрійовичем Феклістовим в Алдані у Чижова і просив, щоб я допоміг хлопцеві в роботі, яка буде, певно, важка, але й дуже цікава.

Я замислився над цим, оскільки Реткін не писав, про яку роботу йдеться. Невже вся річ тут у соболях?

Олег вивів мене з задуми.

— Наскільки я знаю, дядько написав Чижову, що не зможе скористатися з його запрошення, і повідомив про мій приїзд. Зрештою, про всяк випадок, у мене є ще один дядьків лист до Чижова. Його я, на щастя, не забув.

— Отже, ми їдемо разом до Алдана, і…

— Шкода, — озвався геолог, — але я мушу зробити зупинку в Читі. В мене там деякі службові справи, так що ви будете в Петра Андрійовича раніш за мене.

— А чи не міг би я передати йому листа від вашого дядька?

Ця пропозиція явно здивувала Олега. Він намагався приховати своє збентеження дещо вимушеною посмішкою.

— Дякую за турботу, але я не хочу обтяжувати вас. Це не спішно, і я передам листа сам.

Тепер уже я змушений був ховати під усмішкою своє збентеження, дорікаючи собі в душі за надмірну послужливість. Двоє інших пасажирів уважно стежили за нашою розмовою, а Рогаткін визнав, що наша випадкова зустріч — це просто-таки удача.

Агроном додав:

— Якщо ваша подорож уже тепер така цікава, коли ви ще тільки в поїзді, то що буде в тайзі!

— Чудовий прогноз! — захопився Рогаткін. — Невідомо тільки, що ви знаєте про тайгу… Напевне те саме, що й інші люди європейської частини Радянського Союзу: або мало, або взагалі нічого.

Я ствердно кивнув, а сибіряк вів далі:

— Ви збираєтесь полювати, мандруючи по тайзі. Отже, потрапите в цілком незнайоме середовище. Ви, так би мовити, ще зовсім жовтороті пташенята, і, якщо хочете, я трохи відшліфую ваші дзьобики. Вам доведеться попрацювати як слід, бо в тайзі одна добра порада дорожча за будь-які гроші.

Слова Рогаткіна всіх нас розсмішили, але натяк на жовторотих пташенят прикро вразив мене особисто. Адже з моєї розповіді сибіряк знав, що я вже маю на рахунку чимало вовків та ведмедів. Але й такий мій досвід, очевидно, здався йому недостатнім.

Рогаткін помітив, що дійняв мене до живого, і заспокійливо додав:

— Я без заміру, Рудольфе Рудольфовичу. Хоч ви й знаєте Карелію і бували в лісах Архангельської, Вологодської та Ленінградської областей, але то, батечку, не тайга. Принаймні не Амурська і не Якутська. Я дещо розповім вам про неї, а на власному досвіді ви пересвідчитесь, що я казав правду. Моя розповідь буде, може, надто докладна, та інакше не можна. До тайги в мене особливе ставлення — і як мисливця, і як пильного спостерігача. Я вже дещо й написав про тайгу. Люди читали й не лають. Навіть навпаки. Видавництво вимагає, щоб я писав далі. А це вже такий стимул, який підганяє примхливе натхнення. Значну частину року я мандрую по нашій пущі. Їжджу по факторіях та мисливських кооперативах і укладаю угоди на поставку хутровини центральному закупочному пунктові. Я оцінюю і відбираю буденні, святкові й парадні хутра різних звірків та звірів. Від білки й до тигра. Сам я мисливець і виріс у тайзі. Спочатку вивчав медицину, але поклик тайги був сильніший, ніж добрі помисли моїх батьків. Через рік почав вивчати природознавчі науки. Пересів на свого улюбленого конька, але до мети не доїхав. Через два роки залишив університет і одразу ж почав застосовувати здобуті знання на практиці. Я присвятив себе виключно блукаючому золоту і от тепер я — офіціальний експерт і оцінювач хутровини. Таке моє буденне, офіціально записане в паспорті «я». Але друге моє «я» цікавіше. Наче губка, вбираю я в себе все, що бачу, спостерігаю й переживаю в тайзі, і переношу ці враження на сторінки своїх рукописів. Пишу дома, в поїзді, на пароплаві, в слушний і неслушний час. Навіть і в парній лазні пишу. Я не відкидаю жодної думки, — тільки-но вона народиться, миттю заношу її до зошита. Спочатку друзі сміялися з мене, але тепер вони схвально кивають головою і притишують голоси, щоб часом не заважати мені. Отже, про зміст свого життя я вже розповів. Це тільки про себе — про тайгу доведеться розповідати значно довше.

На обличчі Івана Івановича майнула невиразна посмішка, потім мисливець випростався, відкашлявся й почав знову:

— День за днем ходить людина тайгою, і для поверхового спостерігача на перший погляд усе в ній лишається без змін: повсюди панує похмурий присмерк темних, майже чорних лісів. І саме тут новаки часто помиляються, не розрізняють ніяких відмінностей і легко губляться. Тайга наче створена для танку гномів та інших чудернацьких персонажів казок і балад. З високих дерев схиляється відмерле віття, на якому погойдуються химерні гірлянди сивих і сріблястих лишайників. Подекуди з нього звисає зелене сухе волосся й сиві вуса ніби тут спочивають волохаті чудовиська та карлики. З вогкого грунту стирчать гілки, високі пні зламаних дерев; вони заважають ходити, і людина кожної миті чекає, що звідкись вискочить ведмідь або рись… але тільки пронизливий крик крапчастої горішанки та барабанний бій дятла порушують гнітючу тишу, яка панує в темній, похмурій тайзі.

Суворий стародавній ліс — ось перше враження від тайги. Як і багато віків тому, на тисячі кілометрів розкинулося це зелене царство пралісів. На місці могутніх дерев, які загинули, виросли нові. Колись вивернуті вітром дерева перегородили русло річки, і вода століттями струмить крізь ту перепону. Стовбури згнили, а вітер, який позбавив їх життя, приніс сюди насіння, і тепер тут стоять нові велетні — могутні стоп'ятдесятирічні ялини. Подекуди простягається густе сплетення чорних дерев, що стоять, висять і лежать, наче поламані хрести на велетенському кладовищі. То німі свідки вогню, гарячі язики якого лизали й пожирали тут усе живе. Вітер довгий час гуляв по цьому мертвому простору і, нарешті, прогнав смуток чорного кладовища. Рік за роком приносив він сюди крилате насіння, ягоди, горішки… І ось знову воскрес могутній суворий ліс.

Молода поросль здійнялася над мертвими тілами своїх предків, у зелених кронах знову стрибають білки, а цікава всюдисуща крапчаста горішанка літає між деревами, оглядає їх і покрикує на пустотливих білок — ллє тільки так, для годиться, щоб показати свою радість: адже тут знову буяє життя.

У цих лісах до наших днів збереглися також сліди мисливців, які жили багато віків тому: ями для звірів, давно прогнилі огорожі, що тягнуться іноді на цілі кілометри.

Ці огорожі, збудовані з великих стовбурів, перепинали дорогу загнаним звірам. Люди криками примушували їх бігти до єдиного виходу, де на звірів чатували мисливці з напнутими луками. Тварини, які уникали стріл, падали в глибокі ями, викопані перед воротами.

В тайзі ще на початку нашого століття існував культ шаманів, шайтанів, різних лісових та водяних божків, страховиськ і примар. Тільки за часів Радянської влади народи Сибіру, національні меншості та племена почали прилучатися до соціалістичного побуту і культури.

Ще й досі в старих селищах можна побачити рештки дерев'яних жертовників на високих стовпах. Тут колись шамани спалювали жертовні дари злим духам і головному володареві всього лихого — шайтану. На маленьких кам'яних лавочках тліли хутра бобрів і соболів…

Царські сатрапи за допомогою шаманів викликали у відсталих народів Сибіру страх перед «всемогутніми» духами, чортами та страховиськами й тримали людей у незнанні та покорі. Слід підкреслити, що саме сувора, неосяжна тайга з глухими похмурими лісами, непрохідними хащами, великими мочарами, горбатими сопками, могутніми ріками та безіменними озерами могла викликати у темних людей уявлення про гномів та різну таємничу нечисть.

Ставні ялини та кедри стережуть похмуру тишу, яка панує в глибоких урвищах. По схилах ярів стримлять гострі верхівки скель, і довгі коси світлих лишайників та мохів коливаються під вітром, наче невидима рука грає ними, погладжує їх і чеше. Сонячне світло, сто крат заломлене й відбите кронами дерев, просякає на землю вже лише як зелений присмерк.

Надвечір останні промені сонця помалу ковзають по горбатій горі, і гострі кам'яні верхівки, здається, зовсім міняють свій вигляд. Мертво відсвічує срібляста патина лишайників, переплетена тонкими пасмами іржавих ниток, розкиданих між зморшками скель. Тіні ростуть, витягуються, наче довгі знаки оклику, падають у заглибини і ще більше підкреслюють зморшкуватість обгризеної часом і негодою скелі.

Ріка Алхан, яка протікає біля підніжжя скелі, темною стрічкою в'ється навколо гори, і коли барви згасають, лишайники та мохи все ще віддзеркалюються в її гладіні, освітлені тьмяним відблиском померхлого сяйва небосхилу.

З безмежного мовчазного моря лісів, крізь які тече ріка, віє холодний вітер, несучи гострий запах тайги. Темна ніч. Тільки довгі волокнисті вії на скелі флуоресціюють і розсуваються, наче завіси, щоб випустити тихих нічних літунів: сов, пугачів та кажанів. Вони вилазять із тріщин та нір у скелі й тихо шугають у безмовний простір. При місяці гора ще дивовижніша — гострий контраст синюватого місячного світла й тіней утворює на скелях та в урвищах химерні образи.

Давно вже немає тут шаманів, а ріка, як і раніш, обмиває підніжжя гори. І ніч також не перестає творити свої дивні чари. Якщо ми станемо тихо на скелі, то побачимо безшумних нічних літунів. Один з найбільших крилатих володарів пітьми — пугач здивує вас своїми незвичайними діями: він ловить рибу, та ще й як спритно! Тихо вночі. Риба безтурботно плаває на мілині, нагрітій вдень сонцем, вона певна, що в пітьмі світ, який схилився над гладінню ріки, нічим не загрожує їй. Але пугач, як відомо, бачить навіть у пітьмі те, що потрібно йому для їжі…

Як справжній рибалка, він зовсім не боїться змокнути. Птах стоїть непорушно у воді, іноді присідає, розчепірює крила, занурює їх у воду й утворює таким чином загату. Тільки-но якась рибина наштовхнеться на несподівану перепону, як пугач блискавично хапає її дзьобом. Що під час ловів пугач замочить і голову — то байдуже. Упоравшись із здобиччю, він знову розчепірює крила й ловить далі. Велику рибу пугач відносить на берег — не водою, а безшумно злітає в повітря й приземляється на суходолі. Потім він повертається назад і наполегливо рибалить далі.

Не знаю, чи є ще десь такі пугачі, але запевняю, що в тайзі взагалі багато що робиться зовсім не так, як в інших місцях. Навіть кровожерні хижаки тайги час від часу стають вегетаріанцями. Я, звичайно, не хочу цим сказати, що вовки їдять сіно, а тигри пасуться на луках, мирно ремигають і ніжаться у затінку дерев. Таких чудес не буває навіть у тайзі.

Але за певних обставин хижаки з насолодою споживають рослинну їжу…

Далеко за пишнобарвною горою на темному тлі світяться сосни — тайгові чепурухи. Там ясно й весело, бо сонячні промені, пронизуючи зелене шатро віття, сягають до землі, яку щедра природа помережила яскравими орнаментами з барвистих квітів, ягід і кущів. Тут щебече незліченна армія птаства, що гніздиться в чагарниках та підліску. Повсюди тут шумно й жваво, і в людини аж серце тріпоче, коли вона йде по зеленому килиму трав, де шастають різні гризуни та полівки. Звірятка зводяться на задні лапки й цікаво дивляться вслід людині, яка прийшла сюди.

Зеленява темрява пралісів часто облямовує обрій, наче зловісна грозова хмара, і звідси, з ясних місць, здається, що зарості та хащі плинуть у тьмяно виблискуючому сріблі, бо до химерної гри барв домішується ще блиск мільйонів стебел трави.

Життя в тайзі було підпорядковане, особливо раніше, законові, який створила сама природа. Іноді природа правила цілком самостійно, іноді в її дії втручалася людина, яка, однак, за часів царату не мала змоги зробити в житті тайги якісь істотні зміни.

В багатьох місцях праліс лишився недосліджений, покинутий сам на себе, і прогресивні дослідники зі своїми скромними засобами — а часто і з небезпекою для життя — продиралися крізь зелене море дерев, щоб оглянути глухі ліси, сопки, мочари, ріки, озера, та гори.

Золото приваблювало до тайги золотошукачів та авантюристів, підприємці організовували в деяких місцях факторії, скуповували жовтий метал у змучених, виснажених людей, які добували його в надзвичайно важких умовах. Разом з цим підприємці систематично грабували місцеві племена та національні меншості, забираючи в них коштовну хутровину й даючи їм натомість дешеві знаряддя, непридатну зброю, горілку та необхідні продукти. В деяких місцях далекого Сибіру дзвеніли кайдани жертв царського свавілля — засуджених на каторгу людей, що працювали в шахтах, приковані до знарядь, якими вони добували руди, дорогоцінні метали та інші корисні копалини. В глухих селищах жили політичні засланні — сувора тайга здавалася царським сатрапам цілком придатним місцем для поступового знищення противників самодержавства.

До Жовтневої революції по всій Росії тайга мала славу краю знедолених. Проте вона була не тільки острахом для невдоволених і принадою для авантюристів та безжальних здирників-купців, тайга приваблювала до себе деяких натхненних дослідників та мисливців. Загалом же, якщо не брати до уваги безжального винищення соболів, ведмедів, бобрів, сріблястих і полярних лисиць, видр та інших цінних звірів, тайга лишалася незайманою.

Зелене царство хвойних і листяних велетнів, потвор, недорозвинених і карликових дерев пережило віки, утримало своє суворе панування, але життя в тайзі змінилося. Змінилися й люди, котрі стали господарями своєї землі і всього її багатства.

В епоху п'ятирічок у тайзі завирувало кипуче життя. В найвіддаленіших куточках тайги тепер гуркочуть різні машини, вгризаються стальними щелепами в грунт, пережовують його й вибирають звідти дорогоцінні метали, корисні копалини або добувають деревину, будують автостради. Повітряні простори над зеленим морем дерев борознять літаки, і в найглухіших місцях працюють гідрометеорологічні, гідрологічні та інші дослідні експедиції й станції, які позбавляють тайгу ореолу таємничості та жахів і роблять її доступнішою. Ці дослідники є авангардом армії техніків, агрономів, мисливців, лісничих, металургів і будівників. Усі вони добувають величезні багатства, які тисячоріччями стерегла тайга. В просторих заповідниках живуть і розмножуються тварини, яких колись так нещадно винищували, що вони майже зникли.

Повсюди точиться боротьба, і тайга дарує життя та засоби існування відповідно до сили, спритності, кмітливості й наполегливості. І лише у виняткових випадках і в певну пору року під кронами могутніх дерев панує мир. Та й то тільки під кронами певної породи дерев. Ці дерева — кедри, російські кедри, зовсім не схожі на кедри ліванські або гімалайські. Сибірський кедр подібний до сосни, проте відрізняється від неї зовнішнім виглядом. І взагалі це дерево не мало б ніякого значення і не варте було б уваги, коли б не його шишки. Вони набагато більші, ніж соснові, а зернятка в них схожі на малі горішки. Шишки падають на землю, і їх зернятка правлять за їжу всім тайговим тваринам і людині.

В час, коли на кедрах дозріває, багатий урожай, ведмеді, росомахи, рисі, лисиці, глухарі, тетерюки і незліченна армія різних нориць та гризунів набивають собі шлунки малими горішками. Птахи та тварини розсівають насіння красенів кедрів: ніби в подяку за надану їм їжу, вони розносять кедрові горішки по всій тайзі. Щоб привернути до себе щонайбільше зацікавлених, кедр надав своїм горішкам чудового смаку і виняткової поживності.

На пристойній відстані од ведмедів ласують горішками олені, лисиці, куниці, миші, дикі кабани та найрізноманітніше птаство. Інколи навіть барс бере участь у цій учті, а деякі тайгові мисливці твердять, що й тигри, щоб урізноманітити своє меню, їдять кедрові горішки. Це справді дивне видовище: така різнорідна компанія хижаків і травоїдних тварин, замість того щоб жерти одне одного, ласує вкупі малесенькими горішками.

Люди також приділяють цим малесеньким плодам багато уваги та часу. Мешканці селищ у дрімучих лісах Сибіру організовано збирають кедрові шишки. І не тільки на землі. Вони вилазять по них на дерева і роблять це з такою спритністю, що їм позаздрив би будь-який акробат. Молодіжні бригади збирають восени врожай шишок за наперед установленим планом.

Здебільшого транспортування шишок до селищ та їх подальшу обробку організовують тайгові мисливські кооперативи, до яких належать збирачі.

З достиглих шишок горішки вилущуються самі, а недостиглі для цього доводиться пряжити. Горішки з пряжених шишок дуже смачні і мають специфічний присмак кави, проте зберігати на складах можна лише горішки із достиглих шишок.

Тепер багато кооперативів у тайзі мають власні пресозаготовчі цехи і виробляють просто на місці ароматну й дуже смачну олію. І тару — дерев'яні діжки — кооперативи виготовляють самі. Таким чином, і в період, коли промислові лови на хутрового звіра ще не розпочато, мисливці мають чималий заробіток.

Не перебільшують, коли кажуть, що й з рушницею в руках недосвідчений мисливець без доброго собаки може вмерти в тайзі з голоду. Зокрема навесні, коли дичина кублиться, здається, що все навкруги вимерло, тільки де-не-де затріщить суха гілка під лапами непомітного звіра та зашумить на льоту якийсь птах. Єдине, що рятує випадкового мандрівника, — це річки, в яких нереститься безліч риби. Але після того як ви знайшли річку або річечку, ваша дальша дорога стає з кожним кроком важчою, ноги підламуються від утоми, у вухах гучно стугонить кров. Напружуючи останні сили, дошкандибає блукач до малої хатини, що стоїть на високих стовпах посеред безіменної галявини. Від зворушення забринять на його очах сльози і вихопляться ледь чутні слова подяки невідомому благодійнику.

Мисливці та мисливські кооперативи на час ловів на хутрового звіра влаштовують у найвіддаленіших куточках пралісу такі хатини і залишають у них продукти. На початку зими до цих «амбарів» везуть на санях борошно, жир, солону і сушену рибу, сіль та інші продукти й знаряддя. Наступної зими припаси знову поповнюються. Ці склади ніколи не замикаються на замки. Від небажаних візитів ведмедів та іншого звіра їх охороняє лише те, що стоять вони на високих стовпах, і дістатися до них можна тільки по драбині, схованій під складом; крім того, на дверях хатин є міцні засуви.

За неписаним законом тайги, кожний, хто потрапить у біду, має право користуватися продуктами цих складів. Однак лихо тому, хто знехтує цією гостинністю і обікраде склад. Хоч тайга неосяжна й мовчазна, місцеві мисливці знайдуть злочинця. Вони, розумієте, звертають увагу на зовсім дрібні ознаки присутності людини в безлюдній тайзі і по ледь помітних слідах можуть пояснити вам поведінку цієї людини, її наміри і навіть характер.

Варто сказати, що тепер умови життя в пралісі, завдяки всебічному піклуванню Радянської влади, значно легші. Але й сьогодні життя мисливця, крім усіх потрібних знань та здібностей, вимагає всебічної фізичної загартованості, витривалості й сміливості. До цього треба додати ще деякі якості — в цьому ви самі пересвідчитесь. Що чекає вас у тайзі — не знаю, але гадаю, що на брак пригод ви не скаржитиметесь. Не знаю, чи сподобалась вам моя розповідь. Може, я іноді захоплююсь і змальовую все надто гостро. Але сприйміть усе так, як я хотів, — я прагнув наблизити до вас зелене море пралісу й трохи освітити його таємничі глибини.

Ми сприйняли цікаву розповідь пристрасного знавця тайги з великою вдячністю. Хоч в Алдані нас чекав знаменитий мисливець Петро Андрійович Чижов, те, що ми почули, не могло нам зашкодити.

Розповідь справила велике враження і на Олега. Він вмостився на дивані зручніше і, заплющивши очі, замислився. Мені здалося, що хлопець надає цій подорожі надто великого значення, хоча йшлося тільки про соболів. Ну, та нічого!

Сибіряк мав рацію, коли казав, що його серце б'ється для тайги. Так могла розповідати тільки людина, яка кохається в неосяжних лісах. Тому-то він висловлював свої враження так цікаво й жваво.

— Ви пророкуєте, то пригод нам не бракуватиме, — знову почав я розмову. — А чи не розповіли б ви про якусь власну пригоду в тайзі?

— З задоволенням, — відповів Рогаткін, але раптом гнівно насупив брови и додав: — Я розповім вам історію, про яку не люблю згадувати, бо вона могла скінчитися для мене трагічно. Вимкніть радіо, музика надто вже гучна.

Транссибірський експрес тоді вже був радіофікований і взагалі дуже зручно обладнаний. Крім вагонів-ресторанів, тут були читальня, кіно, туристський вагон, навіть лазня та перукарня. Зрозуміло, що всі вагони були спальні: довжина колії від Москви до Владивостока становить майже десять тисяч кілометрів.

Перш ніж Олег встиг вимкнути радіо, диктор оголосив, що настав час обідати. Рогаткін відклав свою розповідь на післяобідню пору.

Наш обід дещо затягнувся. Коли ми повернулися до купе, сон почав змагати нас, мов курчат у надвечірню пору, і ми полягали відпочивати. Колеса вагона відбивали такт на рейках, і земля під нами бігла кілометр за кілометром.

Прокинулись ми аж надвечір, і сибіряк почав свою розповідь тільки тоді, коли я нагадав про його обіцянку.

— Пробачте, — сказав він, — я мало не забув про це. Як знаєте, про неприємні речі ми згадуємо неохоче, та все одно з пам'яті їх не викинеш.

Іван Іванович зручніше вмостився в м'якому кріслі й почав оповідати.

— Пригода, про яку я хотів вам розказати, трапилася в березні, в час, коли особливо лютують хуртовини.

Тайга протяжно стогнала, а кедри нарікали під натиском злобних ударів хурделиці. Вночі хуртовина була ще лютіша, а в димарі моєї лісової хатини, яка стояла в глибині зеленого моря, вітер свистів так тужливо, що можна було оглухнути. То була чортівська музика, якою диригував всесильний капельмейстер, сердитий через те, що незабаром змушений буде залишити диригентський пульт, — зима.

Час від часу чулися гучні удари бубна. То старі кедри, не витримавши фортіссімо цього жахливого концерту, падали на землю, з корінням вирвані вітром. Зима, власне, вже минула, а весна ще не настала, і тому я надумав уполювати кількох полярних лисиць. Я поставив на них дві дюжини капканів і одного ранку вирушив перевіряти пастки. Не знаю, як це сталося, але я пішов, не захопивши з собою рушниці. Перший капкан був порожній і незайманий. Я рушив далі, але раптом почув якесь дивне бурмотіння. Я був сам — бо й собаку лишив у хатині — і тому міг покладатися лише на власні сили. Я обережно підходив до місця, звідки долинав цей дивний звук, і що, гадаєте, там побачив? Двох ведмежат на старій, великій, покривленій березі. Не знаю, чому зони туди вилізли і що там шукали, але звірята спокійнісінько сиділи собі на товстелезних гілках. Побачивши мене, ведмежата запирхали якось дивно і почали дертися вище. «От, — промовив я вголос, — чудова можливість спіймати ведмедика живим». Я знав, що волохаті малюки не гуляють по лісу самі і що десь тут поблизу блукає ведмедиця. Отже, часу на роздуми не лишалось. У мене були при собі тонкі ланцюжки та ремінці, якими укріплюють пастки. Я рішуче видерся на дерево й приготував ланцюжок, щоб накинути його зашморгом на одного з волохатих малюків. Але це мені не вдалося. Ведмежата лізли, все вище й вище на тонкі гілки, які дутою згиналися під ними. Звірята висіли на тих гілках, мов стиглі груші, і тому були для мене недосяжні. Отже, лишалося тільки чекати, поки ведмежата втомляться і полізуть назад.

Час спливав, і сили ведмежат танули. Одне з них жалібно скиглило і пирхало, друге безупинно цмокало, бурчало й позирало на землю. Проте земля була далеко, і це відбило у ведмедика охоту розціпити лапки і впасти вниз. Тому він почав помалу рачкувати на товсту гілку. Це вимагало від нього великих зусиль, бо гілля під ведмежатком вгиналося, гойдалося і тріщало. Другий клишоногий пустун швидко опанував фізкультуру й спускався вправніше.

Моє спостереження над вправами малих акробатів було раптом перервано голосним гарчанням. Я глянув на землю і затремтів. Під деревом стояла величезна чорна ведмедиця. Тепер прийшла моя черга шукати вищого місця й тонших гілок, на яких я почував би себе більш-менш безпечно. Зрозуміло, ведмедиця була матусею двох волохатих пустунів, — бо тільки-но вони її вгледіли, як зчинили такий лемент, що я мало не оглух. Матінка відповідала їм голосним гарчанням, яке звучало для мене, мов грізна пересторога, а для її нащадків було багатонадійною підтримкою. Одне ведмежатко, знехтувавши небезпекою, якою загрожувала йому людина, що сиділа на грубезній гілці, почало спритно спускатися долу. Тим часом його матуся звелася на задні лапи, передніми охопила березу і… ні, ні, вона не полізла на дерево, — для цього ведмедиця була занадто важка, — але почала трусити стовбур так, що віття берези розгойдалося і другий волохатий малюк небезпечно захитався на своїй гілці. Він сприйняв ту допомогу матусі з жалібним скиглінням. Спроба першого ведмежатка спуститися на землю теж не вдалася, бо тільки-но воно опинилося поблизу мене, як я швидко накинув на малюка зашморг, незважаючи на те, що під деревом дико гарчала його матуся.

Ведмежатко дуже злякалося, заверещало й зробило те, що на людях може дозволити собі зробити тільки безсловесна тварина.

Мій вчинок і реакція ведмежати викликали в ніжної матусі справжню бурю гніву й люті проти людини, котра наважилася посягнути на її любих дитинчат. Ведмедиця грізно загарчала, затрусила березу й почала дряпати кору своїми довжелезними пазурами. Вона стрибала й крутилася навколо стовбура, мов навіжена. Мушу признатися: мені тоді було не до сміху, — що як ведмедиця полізе до мене і виллє свою лють в єдиному ударі лапою, який забезпечить мені передчасний відпочинок на маленькому кладовищі нашого районного містечка. Я сидів, зіщулившись, затамувавши подих. Час спливав, і ведмедиця, мабуть, зрозуміла, що перед нею стоїть проблема, котру не можна розв'язати грубою силою. Через деякий час вона, очевидно, прийняла певне рішення. Ведмедиця звелася на лапи, кілька разів озирнулася на мене й помалу відійшла. Недосвідчена людина, певно, піддалася б спокусі накивати в цей момент п'ятами. Проте я знаю, що можуть втнути ведмеді! Вони дуже хитрі й люблять заманювати своїх ворогів у пастку.

Тому я був насторожі й стежив за ведмедицею, аж поки вона не зникла з очей. З нудьги я курив цигарку за цигаркою, і мене поступово почала змагати спокуса злізти з дерева, швидко добігти до хатини, взяти рушницю, собаку і… решту ви можете собі уявити самі.

Але десь у глибині мозку бринів голосок перестороги, повстаючи проти того, що нашіптувала мені моя легковажність. Я навіть гадки не мав, що ведмедиця могла чатувати десь поблизу, аби, коли я спробую втекти, напасти на мене й покарати. Та, як ви побачите, я надто вже недооцінював розумові здібності цієї тварини, бо те, що потім сталося, і досі лишається для мене нерозв'язною загадкою.

Ведмідь, треба зазначити, може і в лісі ходити так тихо, що навіть сам не чує власних кроків, не кажучи вже про інших. От саме це й продемонструвала тепер ведмедиця. Я помітив її тільки тоді, коли вона стала під березою, на якій я сидів. І, уявіть собі, вона прийшла не сама. Вона запросила з собою ще декого: ведмедиця йшла на задніх лапах і несла в обіймах бобра…

— Що?! Бобра? — здивувалися ми.

— Так, так, — підтвердив Іван Іванович Рогаткін. — Живого чотириногого дроворуба і майстерного будівника водяних загат, великого бобра. Вона несла його так, як матері носять дітей. В обіймах. У першу мить я подумав, що я раптом захворів на цингу, і в мене затьмарився зір. Але, протерши гарненько очі, пересвідчився, що бачу добре. Ведмедиця справді принесла в обіймах бобра. Проте найбільш мене здивувало те, що бобер не виривався, не борсався й не вищав, а спокійнісінько сидів собі в обіймах велетенського хижака, котрий, як відомо, при кожній нагоді, коли тільки йому пощастить злапати бобра, схрумає його, наче справжні ласощі, аж до останньої кісточки. Тепер я пересвідчився, що трапляються винятки і навіть між такими різними тваринами може бути дружба. Я зрозумів, що знання людини ще надто недосконалі, щоб проникнути в таємниці чотириногих істот. Під березою бобер зіскочив на землю, не довго думаючи, став на задні лапи, обіперся на свій широкий хвіст і почав довгими різцями підгризати дерево, на якому я сидів.

Отже, ведмедиця якось пояснила бобру, що треба робити: перегризти березу й допомогти захопити найстрашнішого ворога всіх чотириногих — людину, яка зважилась посягнути на ведмежат.

Тільки тепер я зрозумів хитрість і незвичайну кмітливість ведмедиці, тільки тепер я усвідомив собі, яку страшну загибель вона мені готує. Від жаху волосся на голові в мене стало дибом, аж шапка, здавалося, заворушилася. Це була страшна мить.

Рогаткін замовк і подивився на Олега. Вигляд у геолога був надзвичайно дивний. Він кліпав очима, потирав ніс та підборіддя, покашлював і кректав, наче намагався побороти сильне збентеження. Потім Олег відкрив рота, поволі закрив, і з горла в нього вихопився якийсь незрозумілий звук. Я ледве стримувався, щоб не розреготатись. Адже розповідь сибірського мисливця аж до моменту повернення ведмедиці з бобром була правдоподібною й захоплюючою, але дальша її частина могла бути лише чистісінькою мисливською вигадкою. Проте я зберігав серйозний вигляд, кивав головою, висловлював свій подив цілою гамою вигуків і взагалі поводився цілком гідно.

— Я не буду випробовувати вашу цікавість, — поблажливо вів далі сибіряк. — Як бачите, я виплутався з цієї жахливої ситуації живий, цілий і здоровий. Правда, мені довелось пережити на тій березі страшні хвилини, тому що бобер обгризував дерево з такою швидкістю, наче орудував пилою. Я лічив секунди, коли дерево разом зі мною впаде і мстива ведмедиця кинеться й роздере мене на смерть. Волохаті малюки не розуміли, про що йдеться. Вони радісно бурмотіли, знову вгледівши свою матусю, й почали нетерпляче бити лапками по гілляці. Ведмедиця теж не могла дочекатися, поки чотириногий дроворуб звалить дерево, і неспокійно бігала навколо. Нарешті настала вирішальна мить… Бобер скінчив свою справу, дерево нахилилось, затріщало і почало падати на землю…

Рогаткін знову зробив невелику паузу, витер з чола піт, наче згадка про пережиті хвилини розхвилювала його. Потім відкашлявся, махнув рукою і повів далі:

— Я вистрибнув на гілляку й гарячково схопився за верхні, тонші віти, щоб хоч трохи зм'якшити падіння. Алє ще до цього я витяг мисливський ніж — єдину свою зброю, і був сповнений рішимості захищатися до останнього подиху. Раптом у моїх ушах пролунало щось, наче удар у великий бубон. Я скрикнув від жаху, в очах спалахнуло синьо-зелене сяйво, і я провалився в бездонну порожнечу. Не знаю, скільки я пролежав, але, кінець кінцем, опритомнів і переконався, що живий, — про це свідчило принаймні те, що в голові моїй так гуло, наче в ній роїлися бджоли. Я хотів було схопитися на ноги, але заплутався в гілках. Підвівшись нарешті, я став наче вкопаний. Передо мною — хоч вірте, хоч ні — відкрилася зовсім не ждана картина: поблизу під важким стовбуром зеленої берези лежала, не виявляючи жодних ознак життя, ведмедиця. Навколо неї вовтузились ведмежата і торсали матір своїми лапками. Бобер зник, і на малій галявині, якщо не зважати на бурмотіння ведмежат, було тихо, наче в церкві.

Стара приказка «Хто під ким яму копає, той у неї сам попадає» цілком підтвердилася ще раз.

Хижак, охоплений нетерплячкою та жадобою помсти, не встиг відскочити, товстий стовбур упав на ведмедицю, і тепер вона лежала з розтрощеною головою посеред великої калюжі крові.

Не можу, друзі, навіть описати ту радість, яка охопила мене, незважаючи на біль у голові. Я пустився в танець, чим викликав надзвичайне обурення кількох цікавих крапчастих горішанок та кедрівок — цих всюдисущих пернатих, від яких ніщо й ніде не приховається.

Мені лишається сказати тільки, що кінець цієї пригоди був дуже простий. Без зайвих зусиль зв'язав я осиротілих волохатих малюків, зате мені довелось добре-таки попомучитись, поки я припровадив їх до лісової хатини. Пізно ввечері до мене завітали друзі-мисливці, щоб заночувати в xатинi, і вранці вони допомогли доставити забиту ведмедицю до моєї оселі.

Ось і вся історія, яку я ще й досі ніяк не можу збагнути.

Рогаткін глибоко зітхнув, наче й у цю мить відчував утому та хвилювання під давно пережитої пригоди, і обвів поглядом обличчя слухачів. Трохи згодом він додав:

— Хочу підкреслити, що я намагався викласти вам цю пригоду цілком об'єктивно. — Потім він звернувся до мене: — Ви нам казали, що полювали в Карелії й ходили також на ведмедя. Отже, ви, можливо, поясните, як такі різні види звірів порозумілись між собою,

При цьому вигляд у сибіряка був цілком серйозний, і він вважав, мабуть, мене за наївного початківця, що повірив цій байці.

Агроном мовчки посміхався, Олег вагався, не знаючи, що сказати, — йому ця історія здалася мало ймовірною, і його, видно, цікавило, що я відповім.

Я вирішив віддячити жартівникові його ж монетою і тому трохи нахилився, знизав плечима й сказав, що таку дивну пригоду важко оцінити кількома словами. Я додав також, що Іван Іванович краще зрозуміє, якої я думки про цю пригоду, коли послухає аналогічну історію, що сталася з моїм приятелем. Я одразу ж підкреслив, що сам був лише німим свідком і на хід подій не мав ніякого впливу.

Рогаткін згодився з моєю пропозицією. Серед загальної уваги я почав свою розповідь:

— У службових справах я перебував у Архангельській області. Мене відрядили проконтролювати будівництво нової станції механізації лісозаготівель. Одного дня я пішов із своїм співпрацівником на полювання. Ми з ним прямували до найбагатшого на диких качок місця. Ми саме розійшлися з колегою перед великим мочаром, як тут я зненацька побачив, що мій приятель швидко відскочив за дерево. Цілком інстинктивно я зробив те саме, хоч ще й не знав причини такої поведінки. Мить стояв, напружено чекаючи, і раптом помітив двох ведмедів, які йшли вузенькою лісовою галявинкою. І треба сказати, йшли вони якось дивно — щільно один за одним. Я був від них на відстані приблизно двохсот кроків і не міг зрозуміти причину такої незвичайної ведмежої прогулянки. Я задивився на ведмедів і тому аж здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав гучний постріл мого колеги — кандидата наук Миколи Павловича Зубова. Ще більше здивували мене результати пострілу — один з ведмедів блискавично крутнувся на місці й помчав через галявину так, наче в нього на хвості запалили куделю. Я звертаю вашу увагу на це, бо в даному разі ведмежачий хвостик-обрубок відіграв найважливішу роль. Перший ведмідь зник між деревами, а другий, наче окам'янівши, лишився на місці, і я не повірив власним очам, коли побачив, що Микола Павлович біжить до ведмедя. Та я здивувався ще більше, вгледівши, що сміливець, підбігши до ведмедя, схопив його за щось, що той тримав у пащі. А потім уже моєму подиву не було меж. Мій товариш повісив рушницю на плече й спокійно повів ведмедя за собою, наче б то було якесь слухняне ягнятко. Я не витримав, кинувся цій парі назустріч. Те, що я побачив, було прямо-таки приголомшливе. Зубов тримав у руці короткого ведмежачого хвостика-обрубка, якого затис у зубах ведмідь, що так спокійнісінько йшов за моїм колегою.

— Що це ви розповідаєте? — озвався Рогаткін.

— Я кажу, що Зубов вів ведмедя номер два за короткого ведмежого хвостика-обрубка, якого майстерним пострілом відстрелив у першого ведмедя. Треба сказати, що мій колега був чудовий стрілець.

Подив і безпорадне збентеження відбилося на обличчі сибіряка, але я лишився цілком серйозним і, навіть оком не змигнувши, вів свою розповідь далі:

— То був справді винятковий випадок, такі рідко коли в житті трапляються, адже ведмідь, якого вів Зубов, був майже сліпий, і перший ведмідь правив йому за поводиря. Підсліпуватий ведмідь завжди тримав у зубах його хвіст, і отак разом вони ходили по лісі. Це чудовий приклад співжиття звірів, який доводить, що звірі здатні допомагати одне одному. Мовчки повели ми ведмедя за відстрелений хвіст додому. Ми не розмовляли між собою, щоб незвичні людські голоси часом не налякали його. Та, зрештою, цей ведмідь-інвалід швидко звик до нового оточення в селищі будівельників і став улюбленцем усіх і…

— … і якщо не здох, то живе й досі! — перебив мене Рогаткін, обличчя в якого трохи почервоніло. Якусь мить у купе панувала тиша. Агроном був перший, хто порушив її, — він вибухнув щирим, заразливим сміхом, і всі присутні поступово приєдналися до нього.

— Квити, — коротко сказав Олег і вдоволено потер руки.

— Як це? — здивувався сибіряк.

— А так, зовсім просто, — сказав агроном. — Ви нам розповіли про надзвичайну здатність звірів порозумітися з метою виконання певної, добре обміркованої дії, в даному випадку — ведмедиця та бобер проти мисливця. Потім ви побажали, щоб Рудольф Рудольфович, котрий, як ви гадали, повірив вашій розповіді, проаналізував і пояснив цей випадок з точки зору мисливця. А Рудольф Рудольфович віддячив вам байкою за байку.

Агроном так сміявся, що в нього аж підстрибували на носі окуляри, а геолог витирав сльози, що виступили від сміху.

Рогаткін збентежено посміхався. І перш ніж він щось відповів, Холкін вигукнув:

— Та ба! Іване Івановичу! Ваша спроба наставити носа членам зеленого цеху зазнала аварії, наче шкаралупка в зеленому морі. А ви ж знаєте, як такий гріх треба спокутувати за старим звичаєм сибірських мисливців?

Рогаткін кілька разів позіхнув, наче прокидаючись від важкого сну і знову збираючись поринути в сон. Він хотів цим виказати свою байдужість, але вигляд у нього був дуже кумедний.

— Нічого не вдієш, підкоряюсь. Але чинність цього старого закону завжди поширювалась тільки на Сибір, — спробував було він захищатися.

— Добре, зачекаємо, коли будемо проїжджати тайгою, — охоче погодився агроном.

Пропозиція була прийнята, і Рогаткіна під загальний сміх засудили до штрафу за сибірським звичаєм до аршина горілки. Ця стара міра відповідає нашому ліктю і, якщо перевести її на метричну систему, становить сімдесят один і дві десятих сантиметра. Невтаємничена в цю справу людина, певно, запитає: відколи це спиртні напої вимірюють сантиметрами? Та річ ця дуже проста: оштрафований повинен випити або сплатити стільки чарок горілки, скільки їх можна поставити щільно одна за одною на лінії завдовжки сімдесят один і дві десятих сантиметра.

Сибіряк повернувся до геолога й промовив похмурим голосом:

— Ось бачите, Олегу Андрійовичу, які непередбачені події можуть статися вже по дорозі до Сибіру. Майте це на увазі!

Геолог злегка посміхнувся, скривив губи й процідив крізь зуби:

— Тільки б зі мною не трапилось нічого гіршого.

— І це може бути, — сухо промовив сибіряк. — Дорога крізь тайгу — це вам не прогулянка. Подекуди там панує дивний присмерк, якого навіть сонце не може прочесати золотим гребенем своїх променів, навіть сонце не може проникнути під непрозоре шатро смерек, ялин і кедрів, щоб вгамувати свою одвічну спрагу й виссати вологу землі.

Сибіряк знову почав малювати картини тайги, і всі ми заслухались його образною розповіддю.

— Треба сказати, — вів далі Рогаткін, — що там, куди не проникає світло, волога грунту створила сприятливі умови для таких неприємних явищ, як мочари та трясовини. Мох у мочарах відсвічує у напівмороці дивним світлом усіх відтінків зеленого кольору, і це тішило б людське око, якби люди не грузли у мохових диванах з розкішними, але дуже небезпечними пружинами, — рідкою, подекуди дуже глибокою, всепоглинаючою кашею. Лихо тому, хто потрапить сюди. До цього додайте ще різних хижаків, котрі никають тут, — і ось вам ще одна мозаїчна картина зеленого царства.

— Цього я не боюсь! — рішуче заявив я.

Рогаткін запитально глянув на мене, але нічого не сказав, і я вів далі:

— Мене поглинали різні мочари в Карелії та у Валдайському краю, і не думаю, що ваша тайга буде гіршою. А щодо хижаків, то, гадаю, влучна куля і в тайзі стає в пригоді.

— Ви й самі знаєте, що іноді однієї кулі мало, — промовив Рогаткін. — А чи буде у вас час вистрелити вдруге, це часто-густо залежить від обставин, або, якщо хочете, від щастя. Я думаю, ви не образитесь, коли я скажу вам прислів'я: «Щастя як стомиться, то й на осла сяде». Іноді я пристрасно бажав, щоб це прислів'я збулося.

Ми вибухнули сміхом, до якого приєднався і провідник, що саме приніс нам чай. Він так реготав, що ледве не вилив чай на нас. Ще довго, до самісінької ночі, точилися розмови про предковічні ліси.

І ніч, проведена в швидкому, як птах, експресі, має свою чарівність. Мої супутники давно вже спали, а я все ще не міг заснути, бо весь, час щось примушувало мене розплющувати очі й дивитися на темний екран вікна, де мелькали химерні картини нічного краю. Коли ми проїздили лісом, стукіт коліс озивався тихою луною, наче монотонний акомпанемент. На мить місяць розірвав завісу хмар, і світло його припорошило силуети дерев. Потім ліс, здавалося, став ще похмурішим.

Яка ж вона, тайга, оспівана в піснях і проклята тайга?

Ліс, крізь який ми проїжджали, ще не був тайгою. Це був оброблений ліс, у глибині якого гуркотіли мотори та електричні пили, гуділи трактори, автомашини, скрипіли стріли підйомних кранів, що вантажили повалені стовбури.

І все ж цей ліс був інший, ніж ліси Європейської частини СРСР — ленінградські, карельські, новгородські та інші. Вже від усвідомлення того, що ці зарості є щупальцями таємничої тайги, висунутими до залізничної магістралі, вони уявлялися людям цікавішими й привабливішими. Про них казали, що це — сіни до зеленого лабіринта, де на тебе чатує не один, а тисяча мінотаврів.[2] І справді, людей, котрі бояться цього царства пралісу та гір, набагато більше, ніж тих, що кохаються в ньому, захоплюються ним.

Я належав до тих, хто захоплюється цим царством, і не без деякої поваги, бо чув про тайгу багато такого, що вже наперед викликає пошану й підвищену цікавість. Те, про що нам розповів Рогаткін, розпалило в мені ще більше нетерпіння й бажання наблизити мить, коли з рушницею та вудочкою я вперше ступлю до похмурого й величного храму зеленого царства, в якому тисячоліттями панував жорстокий закон природи й жили люди, загартовані в боротьбі з неприборканою стихією.

Ніч — союзник чотириногих і крилатих тайгових розбійників, котрі плазують і літають безшумно й тихо, щоб у темряві здійснювати свою розбійницьку справу.

Може, саме в цю мить десь біля підніжжя скелі причаївся тигр, і стадо оленів з шумом стрімголов кинулося тікати. Шум поступово віддаляється, змішується з монотонним стукотом коліс вагона й замовкає в нічній тиші, яка розпростерла над лісом та людьми свої важкі чорні крила і мене також примушує заснути.

Дальша дорога в Сибір минула дуже приємно. Рогаткін і Холкін виявились невтомними оповідачами, а в експресі було все для того, щоб розважитись і відпочити.

Наше невеличке товариство близько здружилося, і тільки Олег Андрійович був стриманіший і серйозніший, ніж це личило йому за віком.

Лише іноді його обличчя прояснялося, наче він забував про те, що його гнітило; тоді молодий геолог веселішав і дивував нас своєю дотепністю та життєрадісністю. Але після цього він раптом без усяких видимих причин знову ставав мовчазним і задумливим. Агрономові поведінка Олега Андрійовича теж здавалася дивною, проте він висловлював думку, що молоді наукові працівники часом заглиблюються в проблему, над якою вони працюють, до такої міри, що все інше відступає для них на задній план.

Може, агроном і мав рацію, але було дуже дивно, що геолога могли так зацікавити соболі.

Поступово наша компанія зменшувалася. В Красноярську з нами сердечно попрощався агроном Холкін, а в Іркутську я міцно потис руку державному експерту хутровини Рогаткіну, з яким ми дуже подружилися. Іван Іванович пообіцяв при першій же нагоді завітати до мене в Ленінграді.

Олег Феклістов вийшов у Читі. На прощання він запевнив мене:

— Я влаштую тут усі свої справи за кілька днів, бо аж палаю з нетерплячки дістатися вже до Алдана і до Петра Андрійовича. До побачення в тайзі!

Поїзд мчав мене далі на схід.

Решту шляху я проїхав без будь-яких пригод, і коли, кінець кінцем, вийшов на станції Сковородіно, то був радий, що довга подорож уже позаду.

Я почав розпитувати, як би мені дістатися до Алдана, і врешті довідався, що за кілька хвилин туди від'їздить поштова автомашина. Вона не була пристосована для перевезення людей, але добре слово й та надзвичайна обставина, що я їду аж з Ленінграда, щоб пополювати з тайзі, вплинули на шофера, і він узяв мене до себе в кабіну.

Ми швидко мчали по новому шосе і за дев'ять годин, проїхавши п'ятсот двадцять кілометрів, прибули до містечка Алдана, розташованого в південній частині Якутської автономної республіки.

Тут жив сибірський мисливець Петро Андрійович Чижов, запрошення якого змусило мене вирушити в таку далеку подорож. Я розшукав його домівку, де мене привітали дуже щиро. Але Петра Андрійовича не було вдома, його сестра розповіла, що він два дні чекав на дорогих гостей з Ленінграда, а потім поїхав до невеличкого селища Вертловки в службових справах.

Від біолога Рогаткіна він одержав повідомлення, що той не приїде, проте запрошенням скористується племінник біолога Олег Андрійович. Третій сподіваний гість, професор Гулков, не повідомив нічого, бо сподівався, що я вибачусь за нього.

Щодо мене, то я не визначив точно день свого приїзду — написав тільки, що приїду близько п'ятнадцятого серпня. Проте я затримався в службових справах і дістався до Алдана тільки двадцятого. Я пояснив хазяям, що мій супутник Олег Феклістов затримався в Читі і приїде сюди за два чи три дні. Та я не хотів чекати на геолога бездіяльно в містечку і вирішив, що поїду до Петра Андрійовича у Вертловку.

Це селище лежало за двісті п'ятдесят кілометрів від Алдана, і я спершу не міг навіть збагнути, як мені подолати цю відстань. Але завдяки клопотанню сестри Чижова я знайшов спільну мову з районним транспортним відділом і наступного дня вже сидів у кабіні вантажної автомашини, що їхала в напрямі Вертловки.

Дорога вилася вздовж вузької западини між пасмом сопок, які хоч давно вже згасли, проте ще не втратили свого характерного вигляду, ще більше підкресленого чорними ланцюгами верхів'їв, обпалених вогнем. Долина згодом розширилася, і автомашина почала підстрибувати по м'якому горбкуватому шляху під зеленим шатром велетенських сосен та беріз. На довершення всіх благ, пов'язаних з їздою, дорогу густо вкривали великі камені й глибокі вибоїни. Місцями колеса аж по саму вісь грузли в грязюку, а двічі ми так застрявали в цій рідкій каші, що не змогли зрушити з місця. Шофер, зрозуміло, був готовий до цього. Без зайвих роздумів він прив'язав до дерева блок, застебнув стальний трос на диску заднього колеса, зачепив його на осі, завів мотор і включив швидкість. Трос помалу намотувався на колесо, і машина, таким чином, видряпалася з болота. Але шофера після цього не можна було б відрізнити від чистильника водостічних канав. Проте настрій у нього не погіршився і, витираючи грязюку, він весело казав: «Як бачите, тайга не дуже-то панькається з нами, та ми її скоро приборкаємо. Он там, близько двохсот кроків праворуч, уже будується новий шлях. Як тільки він буде готовий, то їздитимемо інакше».

Кілька цікавих крапчастих горішанок з криком літало над нами, оповіщаючи зеленому царству, яке простягалося навколо нас у своїй непорушній своєрідності, то тут відбуваються незрозумілі речі. Я простежив за їхнім польотом, і мені здалося, що на темному тлі, облямованому непроглядною стіною заростей, здіймаються якісь загадкові фігури. Вони нагадували мені страховиська із казок.

— Полетухи, — пояснив шофер. — Їх тут тьма-тьмуща. Тільки-но розкричаться горішанки, як ці планеристи починають спускатися з високих дерев у зарості.

Йшлося про полетух — рідкісний вид білок. Їхні задні лапки з'єднані з передніми особливими складками шкіри — перетинками, які під час стрибка правлять їм за парашут. Мабуть, серед цих полетух були особливо спритні пілоти, які так вправно використовували своє природне парашутне знаряддя, що могли навіть «висіти» в повітрі. Пухнасті хвостики правили їм за кермо й мелькали в повітрі, наче блискучі мітелочки.

Мене так розтрясло під час їзди, що я був радий, коли ми, нарешті, зупинилися поблизу селища. До нього було, так би мовити, рукою подати, і тому я вирішив решту путі пройти пішки.

Шофер їхав ще далі, але він сподівався ввечері повернутися до Вертловки з останнім вантажем і заночувати в селищі, і я лишив свої речі в машині. Взяв з собою лише дробовик та сумку і вперше ввійшов у тайгу сам.

До села було не більше трьох кілометрів, і з горба я ясно побачив дзвіницю невеличкої церкви. Шосе робило великий закрут навколо горба. Я вирішив скоротити путь і піти навпростець лісом. Визначив напрям дороги і, побачивши перед собою вузеньку стежечку, подумав, що вона якнайшвидше доведе мене до мети. Невеличкий дощик, який застав нас у дорозі, осів безліччю краплин на деревах і траві і тепер вони виблискували в променях сонця мільярдами кольорових вогників. Стежка, котрою я йшов, почала звужуватись і через деякий час зникла зовсім, наче її поглинула тінь, яку кидали на землю крони могутніх ялин і смерек.

Аромат смоли та вересу напахав повітря, в якому дзвеніли голоси різноманітних птахів. Раптом, наче за наказом, пернаті мешканці тайги замовкли і запала тиша… тиша така гнітюча, що я зупинився, затамував подих і прислухався. Німа тайга грізна, бо здається, що ось-ось станеться щось неждане.

Я роздивився навкруги і побачив кількох птахів, які, витягуючи шиї, нерухомо сиділи на гілках, білочок, що причаїлися у вітті, — деякі з них опустили одне пушко, а друге разом з лапкою підняли вгору. Навіть іволга нахилилась, опершись хвостом об стовбур, зацікавлено повернула дзьобик і прислухалась. Це раптове мовчання порушив крик журавлів, що летіли ключем над непроглядним шатром лісових велетнів. Тільки-но пролунали в повітрі їхні голоси, як у зеленому царстві дерев знову завирувало життя. Заспівав багатоголосий хор птахів, білки почали стрибати з гілки на гілку, застукотів дятел, десь затуркотів турман, і у відповідь йому полинув протяжний стогін іншого голуба. Я прискорив ходу. Ліс почав рідшати, і між деревами вже просвічував трибарвний простір: угорі синє небо, на обрії синювате пасмо протилежного лісу, а під ним жовта смуга болота, порослого осокою.

Багнище було велике. Я зупинився, безпорадно дивлячись на неочікувану перешкоду, коли раптом між деревами почали рухатись якісь великі коричневі плями. Одна, друга, третя, за нею ще. До мочара йшло дев'ять алтайських оленів — сибірських маралів. Олені просувалися поволі, не кваплячись. Зненацька перший олень швидко підвів голову й могутнім стрибком вискочив з лісу. Решта злякались, запирхали, віялом розбіглися в усі боки і за якусь мить зникли в тайзі.

Я зірвав з плеча рушницю й побіг за маралами. І тут я мимоволі став свідком звичайної для тайги трагедії.

Величезна рись кинулася з дерева на першого оленя, вп'ялася зубами в горло тварині й важко повисла на ній. Марно намагався рогатий красень струснути з себе грізного нападника. Перш ніж встиг я добігти на відстань пострілу, олень повалився, з такою силою гребучи ногами, що мох розлітався на всі боки. Розчепіривши лапи, кровожерний хижак став над своєю жертвою і почав жадібно лизати кров, що струмила з великої рани на шиї могутньої тварини. Олень був у кілька разів більший за рись, і все ж таки підступний нападник здолав його.

Зціпивши зуби, я натиснув на курок рушниці. Хижак коротко вереснув. Я вистрелив ще раз. Поранена в голову рись беркицьнулася в повітрі, широко роззявляючи пашу. Коли я наблизився до неї, вона ще безсило сіпалася всім тілом і ледь чутно гарчала; вуса на її морді то їжилися, то опускалися.

Здавалося, рись хотіла поскаржитися на свою наглу смерть, та в неї вже не вистачило сил. То був скоріше подих смерті, яку ця тварина все життя несла іншим, а тепер сама стала її жертвою.

Оленя я оббілував і прикрив гіллям, а рись повісив за лани на дерево, і, щоб легше відшукати це місце, позначив навколишні дерева зарубками. Потім я трохи посидів, щоб заспокоїтися, бо і в нас, мисливців, у таких випадках прискорюється кровообіг і навіть починають тремтіти руки й ноги. Та це й не дивно — адже я не чекав, що поблизу села зустрінуся з оленями й такою величезною хижою кішкою.

У тайзі велика й мала відстань іноді буває дуже, відносною. Я подивився на мочар і тільки тепер усвідомив собі, який він великий. Обійти цей мокрий струп на землі — означало б витратити багато часу, і тому я вирішив піти просто через болото.

Я вирізав довгу, міцну палицю, потім перекинув рушницю через плече й ступив у мочар. Тільки-но я зробив кілька кроків, як грунт під ногами затремтів, мов холодець, і опустився так, що я раптом опинився посеред великої воронки. Переступивши з ноги на ногу, я лише погіршив своє становище і швидко став провалюватися. З усієї сили намагався витягти одну ногу, але перш ніж це мені вдалося, я занурився в рідку кашу аж по самі стегна. Мочар булькотів, начеб не міг дочекатися, поки поглине мене цілком. Я швидко поклав перед собою палицю, з надлюдською напругою скочив на неї й щосили рвонувся до краю драговини. Мені пощастило схопитися за гостру траву, і я гарячково вчепився в неї. Трава різала руки, та все ж за її допомогою я поступово виліз на твердий грунт. Геть весь вимазаний у багно, сів я на землю й почав міркувати, що робити далі. Вертатися на шосе не хотілось — у мене прокинулося самолюбство: я боявся, що мене вважатимуть за новачка, який не зміг пройти самотужки тайгою навіть три кілометри. Я ж мисливець, який вздовж і поперек пройшов усі ліси Карелії та Півночі.

І ще одне: олені довели, що мочар прохідний!

Я уважно оглянув болото; його поверхня виблискувала в променях полуденного сонця, наче була густо помазана жиром. Деякі місця мали рожевувате забарвлення, а легкий вітерець здіймав на воді брижі. Подекуди виднілися мініатюрні ясно-зелені лужки, порослі восковим лататтям. То були небезпечні місця, котрі я знав ще з Карелії. Ці привабливі лужки — насправді зрадливі заглибини, що ведуть до самих надр мочарів. І мені треба було пильно уникати їх. Перша невдала спроба не розхолодила мене. «Не слід зупинятися, треба швидко й сміливо йти вперед, тримаючи напоготові палицю, — казав я сам собі. — Палиця може бути опорою, якщо поверхня провалиться».

І я рішуче ступив на мочар. Спочатку в мене перехоплювало дух й тремтіли ноги, тому що поверхня драговини небезпечно двигтіла й осувалася. Та через деякий час я звик до цієї ходьби і вже намагався при кожному кроці рівномірно розподіляти вагу тіла. Це було дуже втомливо. Несподівано одна моя нога провалилася в невеликій іржавій калюжі, якої я не помітив. Не встигнувши навіть отямитись, я втратив рівновагу і впав. Спробував спертись на лікті, але не знайшов ніякої опори, і рука аж по плече провалилася в багно. У цю небезпечну мить мені допомогла палиця. Я став на неї колінами, з великим зусиллям випростався й стрибнув якомога далі. Цей стрибок, як видно з обставин, врятував мене від повільної жахливої смерті, і тепер я більше біг, ніж ішов, щоб тільки чимшвидше дістатися до твердого грунту.

Ходьба так виснажила мене, що перед очима попливли червоні, зелені і сині кола, і я обминув зелений лужок, наче вві сні. Останнім зусиллям відштовхнувся я від палиці й ступив однією ногою на твердий грунт. Друга нога стирчала в грузькому багні. В такому положенні я постояв деякий час, поки не перестала стугоніти кров у скронях і не затих дзвін у вухах.

Струмочки поту на обличчі помалу висохли, і я, нарешті, став обома ногами на твердий грунт, відчуваючи безмірну радість від того, що подолав небезпечну путь. Адже я сам напросився на неї!

Тільки тепер я побачив, де опинився. Столітні ялини та смереки, що облямовували мочар, стіною стояли передо мною. Порослі аж до самої землі віттям, вони так щільно переплелися, що пройти через цю огорожу було неможливо.

Я пішов уздовж зеленої огорожі, сподіваючись відшукати прохід, але за кілька хвилин упевнився, що мої пошуки марні. Тайга створила сторожовий мур проти непроханих гостей, і пробратися тут можна було тільки поповзом. Не довго думаючи, я опустився на землю й побачив, що між найнижчими вітами і поверхнею грунту є досить місця, щоб плазом просуватися вперед. Навіть не підводячи голови, я поліз по землі далі і за мить потрапив у якийсь дивний присмерк. Він був зовсім не такий, як вечірні сутінки при заході сонця. То була якась зелена імла, крізь котру важко було побачити щось навкруги. Сюди не проникав жодний промінь світла, все потонуло в мертвій, примарній тиші, і власне дихання лунало в моїх вухах, наче пахкання ковальського міха.

Незабаром я втратив відчуття часу й простору і вже не знав, куди рухаюсь. Я вдихав дивний запах землі, століттями затопленої зеленою імлою. Вже багато років тліли на землі відмерлі гілки й цілі стовбури, що загинули в боротьбі за світло й життя. Я ліз через мертві тіла дерев, що яскраво флуоресціювали синьо-зеленим світлом. Тільки-но я доторкнувся до них, як холодне світло померлих велетнів прилипло до моїх рук і просякло поміж пальці. Я знав, що флуоресценцію викликають різні бактерії і що світлова енергія виникає в результаті складних хімічних процесів, головним чином, окислення, і зветься вона… я напружено згадував, намагаючись хоч так подолати пригнічення.

— Хімолюмінісценція… хімолюмінісценція… — тихо повторював я, та все одно мене наче трусила пропасниця. Адже не можна сказати, що було приємно лежати в зеленій імлі цього незнайомого предковічного лісу, куди навряд чи заходять коли-небудь люди. Що б вони тут шукали?

І тут я раптом засміявся, сам не знаю чому.

Може, тому, що я зрозумів все безглуздя своєї поведінки; а може, це була спроба подолати пригнічення, і вибух сміху мав відкрити клапан, крізь який воно зникло б…

Мій голосний сміх викликав дивну реакцію. Десь поблизу почулися повільні кроки, затріщала гілка і озвалось дивне гоготіння. Я напружив слух і поспішно приготував рушницю на випадок, якщо…

Та все знову затихло. Я поповз далі — і раптом на мене повіяло сильними фіалковими пахощами. Як могли рости фіалки в місцях, де панує темрява і безпросвітна зелена імла? Минув деякий час, перш ніж я згадав, що той запах також викликають певні бактерії на трухлявому дереві. При дотику вони здійнялися в повітря і, так би мовити, напахали мене. Я швидко повз далі, і зелена імла, нарешті, почала рідшати. Між деревами з'явилися клапті небесної блакиті, потім у кронах застрибали сонячні зайчики, і, кінець кінцем, можна було звестися на ноги.

Я зітхнув з полегшенням, радий, що, нарешті, щасливо вибрався з темної пастки тайги, до якої завела мене власна нерозважність. Я переконався, що розмови про віроломність тайги не були тільки побрехеньками. Я відчув це на власній шкурі, тільки-но ступив у тайгу.

Далі довелося йти навмання, бо, ще повзучи крізь зарості, я втратив орієнтацію. Незабаром я вийшов на невеличку галявину, облямовану могутніми кедрами. Вони росли біля підніжжя горба. Треба вилізти на цей горб і встановити, де село. Та це виявилося не легкою справою, я не знайшов ніякої дороги і мусив продиратися крізь густі зарості, перш ніж опинився перед скелею. Ця скеля утворювала щось наче природні сходи, і зійти на неї було вже неважко. Та тільки-но я ступив на перший східець, як згори почало падати каміння. Воно підстрибувало й котилося вниз. Я глянув на верхівку, боячись, чи не починає десь зсуватися кам'яна лавина, та одразу ж збагнув, що тут щось не так. Каміння не зсувалося, а летіло в повітрі, наче хтось кидав його. Коли ж зсувається лавина, каміння здебільшого прогуркотить одразу, а потім знову западає тиша. А тут камінь летів за каменем. Я обережно рушив далі і раптом, зупинився від подиву: на скелі стояв ведмідь і камінь за каменем скидав у долину. При цьому він витягував шию, нахиляв голову і з видимою цікавістю спостерігав наслідки своєї праці. Мені здалося, що я почув навіть бурмотіння, яким ведмідь супроводжував свою надзвичайну забаву.

Я розміркував, що ведмідь, який здатний так коротати час, виявиться досить розумним, щоб не заважати мені сходити на гору. Стріляти в такого грайливого ведмедика було б, зрештою, жорстоко, і тому я тільки крикнув на нього.

Наслідки були дуже цікаві. Ведмідь обернувся, похитуючись і всіма своїми рухами виказуючи подив, що хтось дозволив собі заважати його забаві. Я виступив на великий прискалок і показався ведмедеві в усій своїй величі.

Певно, це справило враження, бо він швидко повернувся, трохи звівся на задніх лапах і подивився так, наче не повірив власним очам. З обережності я тримав рушницю напоготові і чекав, що робитиме мій волохатий візаві.

Звір і справді був мудрий. Він не примушував довго вмовляти себе, кілька разів махнув передньою лапою, наче хотів виявити мені свою зневагу, й помалу пішов собі геть.

Я рушив далі, охоплений приємним почуттям: досить було мені з'явитися, щоб звір спасував. Очевидно, з тайзі навіть ведмеді поважають господаря живих істот.

Коли я нарешті дістався до верхівки горба, передо мною розгорнулася картина надзвичайної, захоплюючої. краси. Та я не зрадів їй. Навколо, скільки сягало око, простяглися неозорі ліси, забарвлені в найрізноманітніші відтінки зеленого кольору, який подекуди переходив у крикливі жовтогарячий та жовтий тони. Довгими пасмами вилися серед лісів ясно-зелені галявини, помережані неймовірно пістрявими орнаментами осінніх квітів.

Я дивився на цю красу, але не тішився нею, бо пристрасно бажав побачити зовсім інше — село.

П'ять годин я блукав по тайзі, і тепер мене охопило почуття гнітючої самотності. Я почував себе серед лісового моря, як та людина, що зазнала корабельної аварії. Сонце вже кінчало свою денну путь — за якусь мить воно зайде-за зубчасту зелену стіну, що здіймається на далеких горбах і скелях. Отже, мені доведеться перебути в тайзі ніч! До цих невеселих міркувань приєдналося ще й відчуття голоду, що аж ніяк не поліпшило мого настрою.

Я знову задивився на цей прекрасний край і пошкодував, що не володію пензлем. Тоді я принаймні не сидів би склавши руки, а переносив би чари, створені природою, на полотно, щоб навіки зберегти їх у фарбах. То було б більше, ніж слова, якими не можна навіть приблизно описати захоплюючу красу цього краю.

Розмірковуючи отак і не знаючи, що діяти, я раптом вгледів на північному заході стовп диму. То був очевидний доказ того, що поблизу є люди. Якусь мить я чекав, чи дим часом не зникне, проте курилося чимраз дужче. Дим товстим стовпом здіймався в небо, наче з комина. Так, саме так куриться з комина, а не з вогнища, — з вогнища дим здіймається клубами і кружляє від найменшого подуву вітру. Отже, там лежало село.

Я точно закарбував у своїй пам'яті напрямок, визначив орієнтир по годиннику й кинувся бігти з горба. Минуло майже дві години, перш ніж я, нарешті, дістався до невеличкого селища Вертловки.

Обабіч річки, яка утворювала тут кілька закрутів, стояло близько двадцяти будинків. Тільки-но перейшов я міст, як хтось гукнув мене. Я обернувся й побачив вантажну автомашину, якою приїхав сюди. Шофер біг назустріч.

— Еге, довгенько щось тривала ваша прогулянка тайгою, — кричав він, — ми вже почали боятися за вас. Я тут понад дві години, а про вас ні слуху ні духу. Де ж ви були, Рудольфе Рудольфовичу?

Я не встиг відповісти, як хтось схопив мене в міцні обійми й затрусив, мов деревце. То вітався зі мною Петро Андрійович Чижов, мій знайомий з сибірського експреса й гостинний хазяїн.

Це був середній на зріст чоловік років сорока. Засмагла шкіра його обличчя напиналася на ледь помітних вилицях, і кілька зморщок біля очей підкреслювали їх жвавість. Очі були великі й сині, мов незабудки. Над ними нависали чорні й такі кущуваті брови, що здавалося, наче вони кидають на повіки густу тінь. Блискуче чорне волосся було оповите на скронях ледь помітним срібним павутинням. Петро Андрійович високо носив на широких плечах свою гордо посаджену голову з високим чолом і виразним носом.

Мій знайомий лишився вірним собі: тільки-но привіталися зі мною, він сів на свого улюбленого коника, якого я пам'ятаю ще з минулого року, відколи познайомився з Чижовим у транссибірському експресі.

— Ручуся, що ви стирчали в Козачому болоті чи блукали в Мінайському ялиннику?

Навкруги почувся веселий сміх. Нас оточило кілька місцевих жителів, певно шофер повідомив їх про мій приїзд.

— Визнаю, визнаю, — відповів я, — заблудився у вашій тайзі.

— Ех, батечку, тайга — це вам не рідна тітка. Вона не панькається з своїми дітьми, не кажучи вже про чужих, і одразу ж вищиряє зуби. Приїхав Ілько, шофер, питає, де ви. Я одразу ж зрозумів, що трапилось. Вони хотіли шукати вас, але я відмовив. Адже ви мисливець, правда з привітніших країв, та я сподівався, що ви здогадаєтесь роздивитися навкруги звідкись з вишини. Ми розпалили в печі сирі дрова, щоб ви помітили дим. Ну, і як — допомогло?

— Допомогло, — ствердив я.

— Це головне. Отже, вітаємо вас у наших краях. Чим багаті, тим і раді. Заходьте, прошу…

Я зайшов до солідного будинку сибірського мисливця. Він стояв над рікою, оточений садком, і нагадував великий кубик. Будинок був споруджений з грубезних колод і зовні прикрашений віялоподібно складеними дощечками. Веранда, віконні наличники й невеличкий балкон над дверима були розкішно оздоблені різьбою і свідчили про майстерність сибірських теслярів та столярів.

Мене помістили в горішній просторій світлиці, на підлозі якої були розстелені ведмежі шкури. Я нарахував їх п'ять.

Диван був укритий чудовою тигровою шкурою, а з спинки його звисало хутро барса. Ці багаті трофеї свідчили, що Петро Андрійович — мисливець, який справді-таки може похвалитися своїми успіхами.

Після тернистої путі крізь тайгу я вмився й переодягся, а потім ми сіли до багато накритого столу. Петро Андрійович шкодував, що Олег затримався у Читі, а коли я розповів, за яких обставин ми зустрілися з Феклістовим під час відходу транссибірського експреса з Москви, він щиро засміявся й зауважив:

— Та ви ж могли в Ленінграді домовитись по телефону! Певно, це від метушні вам світ геть замакітрився. У тайгу не їздять, наче на загородню прогулянку!

Потім я докладно розповів про свої пригоди в тайзі. Сибірський мисливець організував доставку оленя й застреленої рисі з Козачого болота до селища. Грайливий ведмідь не справив на нього враження. Петро Андрійович пояснив, що ведмідь кидав каміння, аби виявити джмелині гнізда, бо мед — це улюблені ведмежі ласощі.

Я повідомив також про те, що Олег готується до ловів на соболя і що це, на думку нашого супутника по вагону — експерта хутровини Рогаткіна, майже безнадійна справа.

Господар відповів не одразу. Він замислився, і мене знову охопила підозра, що за цією соболиною історією щось ховається.

Але Петро Андрійович порушив мої роздуми:

— Тепер, на початку осені, мисливцеві на соболя важко знайти щось пристойне. Та, мабуть, науковець має собі на гадці щось особливе.

— Невже геолог може захопитися такою важкою справою?

Сибіряк махнув рукою і пробурмотів:

— Я маю на увазі біолога Реткіна. А щодо його племінника Олега, то цілком можливо, що й він захопився.

Так Чижов і відбувся, проте його пояснення не переконали мене.

Зрештою, соболь дуже дороге звірятко, і хто знає, що навколо нього може затіватися.

Багато чого в тайзі здається новачкові загадковим. Першого ж дня я звернув увагу на різноманітні позначки на деревах. Петро Андрійович сказав, що то знаки, які лишають один для одного ведмеді. Я посміхнувся — такий тютюн був для мене заміцний. Та Петро Андрійович лишився серйозним.

— Якщо гадаєте, що це жарт, то помиляєтесь. На тому розмова й припинилася.

Проте це явище зацікавило мене, бо я не зустрічав нічого подібного ні в Карелії, ні на півночі Європейської частини Росії. Ранком наступного дня разом з мисливцем я вирушив у тайгу. Поки ми йшли до потрібного нам місця, Петро Андрійович розговорився, і йото розповідь була дуже цікавою.

— Відбувається це зовсім просто. Велетенський ведмідь, певний своєї сили, зводиться на задні лапи й передніми робить помітні подряпини на дереві. Ведмідь, який такої вишини не досягає, звільняє мисливські угіддя для сильнішого, і той залишається тут «лісником».

Іноді буває, що зітнуться два упертюхи, володар і непрошений гість, і зчепляться не на життя, а на смерть. Тоді все вирішує сила і…

— … і починається між ними бій на десять раундів, а третій ведмідь судить їх і свистить, коли хто дозволяє собі неспортивні прийоми, — додав я, жартуючи.

— Ви все ще не вірите! Та зараз я вас перекопаю.

Зацікавлений такою дивною організацією розподілу ведмежих володінь, я незабаром зупинився перед великою сосною і пересвідчився на власні очі, що Петро Андрійович нічого не вигадав.

Досить високо на стовбурі дерева були добре помітні борозенки, зроблені, очевидно, міцними пазурами. Ми рушили з мисливцем далі, і такі самі позначки я вгледів ще на декількох деревах.

Проте для мене все ще лишилося загадкою, як інші ведмеді, блукаючи по тайзі, розпізнають і знаходять своїх сильніших родичів. Потім мені пояснили, що ведмеді для позначок вибирають такі дерева, які обов'язково привернуть до себе увагу інших волохатих. Це, мовляв, передусім дерева з розложистими кронами, з дуплами, в яких іноді рояться дикі бджоли, а також стовбури, примітні ще чимось, цікавим лише для ведмедів.

Усе це було тим загадковіше, що вимагало від ведмедів принаймні деяких знань з дендрології. Та, зрештою, хто знає, чим обдарувала природа ведмедів, щоб вони тільки могли витримати в боротьбі за життя в суворих умовах тайги.

Петро Андрійович знову розговорився, і цього разу він майже переконав мене.

— Людині важко було освоювати тайгу. Вона валила дерева, що витримали всі бурі, хурделиці, пожежі… Будувала собі міцні споруди, які б могли протистояти всім стихіям. Спочатку самотні житла, а потім об'єднаними зусиллями — цілі селища. Важко було орати цілинний грунт, обробляти поля й вирощувати культури. Наші прадіди та батьки окропили цю землю не тільки потом, але й кров'ю… Ведмеді й вовки, барси й тигри відстоювали своє право на владу в тайзі і не хотіли даремно віддавати людям це дике царство. Словом — глушина. Вона поглинала хоробрих, а боягузів подекуди випльовувала. І саме хоробрі й мужні люди вирішували та й зараз вирішують тут усе — люди, здатні протистояти всім небезпекам і труднощам. Звірі, кінець кінцем, побачили, що людина сильніша, й відступили.

Вертловка — віддалене селище, і кордон між людьми й хижаками пролягає тут за колгоспними полями та рікою.

Як ви вже знаєте, в нас дуже багато ведмедів. Кожного року я здираю щонайменше півдюжини ведмежих шкур, а інші мисливці здобувають їх ще більше, і все одно ведмедів досить. Може, саме тому ці звірі розподіляють між собою свої мисливські угіддя.

Так, позначки тут були, але їх доцільність, принаймні для мене, лишилася ще не зовсім переконливою.

Пізніше я розпитував про це компетентних людей у Ленінграді. Деякі з них розвели руками й знизали плечима, а інші — ті, які добре знали тайгу, — ствердили, що ведмеді справді таким чином позначають свої ловища.

Шкода, що в мене не вистачило часу, а головне, терпіння, щоб ходити по тайзі й побачити ведмедя, який би позначав свій район, або принаймні простежити, яке враження справила б ця позначка на якогось кошлатого приблуду.

Ми поверталися після обходу в село, коли раптом зовсім низько над нами пролетів літак. Петро Андрійович простежив за його польотом і вигукнув:

— Він, мабуть, сяде на лузі біля ріки, дивіться, кружляє! Цікаво, хто це впаде до нас з неба.

Коли ми прийшли в селище, на лузі вже панувало надзвичайне пожвавлення. Жителі, головним чином молодь, бігли до літака, з якого виходило два чоловіки. Підійшовши ближче, я, на превеликий подив, пізнав одного з них. То був геолог Олег Андрійович Феклістов. Весело посміхаючись, він махав мені рукою й гукав:

— От я вже й тут! Як бачите, дуже поспішав, щоб вам не довелось довго чекати.

Петро Андрійович подав Олегові обидві руки:

— Щиро вітаю вас, дорогі гості з небес.

І тільки тут мені спало на думку, що приліт Олега до загубленого в тайзі селища — не зовсім звичайна подія. Де і як роздобув він літак, що примусило його так поспішати? В мене вже вертілося на язиці запитання, чи не пов'язаний цей політ через тайгу з його соболями, як геолог засміявся, взяв льотчика під руку й пояснив:

— Дозвольте представити вам Михайла Дмитровича Карасика, начальника нашої аерогеологічної розвідувальної служби. Це він люб'язно подбав, щоб я не розтрусив свої кістки по дорогах тайги. Він виїхав зі мною з Чити, бо буде тепер провадити повітряну картографію деяких місць в околицях Алдана. Не заставши вас у містечку, я спочатку відчував себе зовсім безпорадним, тому що вантажна автомашина мала виїхати до вас аж через чотири дні. На щастя, тут був Михайло Дмитрович. Він переговорив із своїми співпрацівниками, вони якийсь час розглядали подекуди неповну карту цього району і потім дозволили нам летіти. А політ через тайгу, — скажу я вам, — це щось приголомшливе, навіть шкода, що тривав він так недовго.

— Ну, тут я можу допомогти, — промовив Карасик, — зараз же відвезу вас назад.

— Дякую, відмовляюсь. Я такий радий, що нарешті опинився на місці, яке для мене так багато означає, тому що… — проте Олег не закінчив почату фразу. Очевидно, він не хотів тут, поміж чужими людьми, говорити про причини своєї подорожі. Мабуть, у нього були на це свої міркування. Може, знову йшлося про соболів.

Аж тут озвався Чижов:

— Якщо ви, дорогий гостю, справді можете взяти когось із собою в зворотний політ до районного міста, то ми скористаємося з цієї нагоди і пошлемо з вами нашого «чарівного стрільця» Урманінова, котрий їде на всесоюзні змагання в Москву. Уявіть собі, він вибиває з гвинтівки сто одне очко із ста можливих. Так пристрілявся, що останній постріл робить заплющивши очі і вимагає за це додатково одне очко!

Ми засміялись, а льотчик промовив:

— Згоден, хай збирається. За дві години стартуємо.

Проте відліт затримався, бо небо раптом закрила чорна завіса хмар і незабаром линув дощ.

Олег також оселився в Чижова; тільки-но поклавши свої речі, він разом з хазяїном пішов до найстарішого мешканця селища Родіона Родіоновича Орлова, нічого не сказавши мені про мету свого візиту.

Через деякий час він повернувся, і ми сіли в просторій світлиці до столу, на якому, за сибірським звичаєм, було стільки страв, що в мене розбіглися очі і я просто не міг збагнути, як могла господиня так швидко приготувати справжній бенкет.

Тут стояли миски з дичиною, смаженою, печеною рибою, шаньги, копчена шинка, печеня з свинини, огірки з часником, черемша, тобто дикий часник, у сметані, ікра, солоні та мариновані гриби.

За столом, крім мене, сиділо дев'ять чоловік, з яких я знав хазяїна, Олега, шофера Ілька та пілота. Інших мені тільки представили, і тепер саме відбувалося ближче знайомство.

Молодший брат Чижова, Тит Андрійович — ставний, кремезний чоловік, працював головою місцевої Ради і водночас агрономом колгоспу. З ним прийшли голова колгоспу, знаменитий мисливець Хома Кузьмич та вчитель Борис Михайлович Антонов з дружиною Світланою Олександрівною, фельдшерицею сільської медичної амбулаторії.

Справді гідним уваги гостем був старий мисливець Родіон Родіонович Орлов. Він прийшов разом з Олегом, сів поруч нього й весело гукнув:

— Бачу, ви приготували тут невеличкий бенкет. Що ж, я цілком підтримую це. Для далеких гостей хай течуть молоко й мед. Адже у нас гостює навіть Олег Андрійович Феклістов, онук славного борця проти царської тиранії і наукового піонера нашого краю Івана Хомича Феклістова!

Слова Родіона Родіоновича викликали в усіх присутніх оплески, а в мене — надзвичайний подив, бо я не мав навіть найменшого уявлення про знаменитого предка Олега. Та перш ніж встиг я запитати про подробиці, хазяїн весело вигукнув:

— Цим, шановні гості, ви зобов'язані насамперед моїм турботам і проникливості дядька Олега Андрійовича — біолога Реткіна, котрий послав його замість себе. А головне — дружбі мисливців, які випадково зустрілися в поїзді по дорозі в Сибір. Але досить розмов, пригощайтеся, прошу!

Угощення було чудове. Ми зайнялися ним так самозабутньо, що розмови припинилися, і тільки той, хто проголошував тост, вимовляв кілька здебільшого жартівливих фраз.

Я вже наївся, як то кажуть, донесхочу, коли на стіл подали сибірські пельмені — маленькі варенички, з м'ясом. Це гордість господині і справді надзвичайна страва. За власним смаком їх поливають на тарілці оцтом, сметаною й томатом.

Узимку пельмені готують про запас у великій кількості. Десять, а то й п'ятнадцять тисяч заморожених пельменів висять під стелею в білих мішечках і при дотику хрустять, наче горіхи. Досить їх кинути в окріп — і знаменита страва готова. Сибіряки запевняють, що тільки мороз надає їм справжнього смаку; мені ж особисто пельмені подобалися завжди — і влітку, і взимку.

Одної речі, проте, слід остерігатися — чим більше їх з'їси, тим більше вони тобі смакують. Нормальний їдок з'їдає приблизно шістдесят-вісімдесят штук, і мушу признатися, що цього разу і я подужав таку порцію.

Вечеря затяглася, тост проголошували за тостом, дзвеніли чарки, і нарешті на столі з'явився самовар. Цим частування формально закінчувалося. За самоваром на столі з'явилися різні солодощі — пироги та варення з порічки й чорної смородини, з суниць, малини, ожини, брусниці, клюкви, терну, дикого винограду та шипшини. Вибір такий великий, що досить було тільки покуштувати всього.

Тільки тепер почалася справжня розмова.

Олег розпитував, яке враження справила на мене дорога через тайгу, і я коротко розповів йому про свої пригоди.

Присутні зацікавлено слухали мою розповідь, часом сміялися, і тільки геолог лишався серйозним, а коли я кінчив, запитав:

— А соболів ви часом не бачили?

Я відповів йому заперечно, а Петро Андрійович додав, що в околицях Вертловки ці володарі золотих шубок взагалі не водяться.

— Якщо хочете побачити соболя тепер — восени, то ви повинні мати всевидющі очі і семимильні чоботи, щоб швидко дістатися на п'ятдесят, а то й сімдесят кілометрів у глиб тайги, — посміхаючись порадив голова колгоспу.

— Мене це не зупинить, — завзято відповів Олег, кинувши погляд на самовар, який так булькав і клекотів, наче був прикро вражений, що старі мисливці сумніваються в здібностях молодого геолога.

— Правильно, Олегу Андрійовичу. На копі ви там будете за два дні. Пішки по тайзі тягтися не доведеться, — підтримав геолога хазяїн. Олег, кліпаючи очима, наче дивився на рефлектор, пояснював:

— Я хотів би ознайомитися з місцями, найбагатшими на соболя, і взагалі з усіма особливостями краю.

— А їх у нас справді багато, — погодився вчитель Антонов. — Ви самі побачите, в якому краї ми живемо. Відстань міряємо сотнями кілометрів. До районного міста двісті п'ятдесят кілометрів, до найближчої залізничної станції двісті, до пристані на ріці Алдан двісті тридцять кілометрів, до філії мисливського кооперативу і закупочного пункту хутровини сто двадцять. Куди не кинеш оком, всюди тайга, гори, сопки, болота… Тут усяке трапляється. Влітку нам дошкуляють комарі та мухи, взимку — люті морози. Але це наш рідний край, і він приріс нам до серця. Чи так, Родіоне Родіоновичу?

Старий Орлов посміхнувся і підтакнув:

— Правду кажеш, голубе. Без тайги ми — наче риба без води. Вилізеш на гору і куди не глянеш — на південь чи на північ, на захід чи на схід — всюди краса. Ех, ліс, наш любий праліс! Це вам не гайочки, висаджені по шнурочку, підстрижені й шляхетні. Тут з кожної хащі дивляться на тебе сторіччя. І все одно наші ліси вічно молоді. Не дивно, що й людина тут почуває себе вічно молодою, хоч їй і пішов, скажімо, восьмий десяток.

— Родіонович ще молодець, — ствердив Тит Андрійович. — Минулої зими він ходив з нами на білок.

— Щоправда, багато я не настріляв. Та мисливська кров не дає мені спокою. Як же я сидітиму вдома, коли все селище виїздить полювати на білок!.. А зараз — хочеш чи не хочеш — знову чекає на мене шмат праці з отими, хлопче, вашими соболями. — І старий мисливець глянув на Олега.

Потім зайшла мова про вовків. Тит Андрійович був про них особливої думки. Він твердив, що вовки іноді здатні на справжні хуліганські вихватки.

— Я нічого не вигадую, — запевнив він. — Ось послухайте, яка пригода трапилася в селищі Єрмилівці, і ви самі побачите, що це правда. Селище лежить від нас за якихось шістдесят кілометрів на південь. Це сталося саме рік тому. Зима була сувора, навіть для Сибіру. Вдарили такі люті морози, що птахи гинули на льоту, а мисливці навіть не виходили з своїх хатин, бо всі тварини поховалися.

В Єрмилівці живе усім відомий п'яниця, колишній шинкар Зубров. Одного морозного дня він вирушив у сусіднє селище за сорок кілометрів до свого родича на якесь родинне свято. Щоб не замерзнути, він, крім довгого кожуха та ковдри з ведмежої шкури, захопив з собою в дорогу ще й чималий запас горілки. В дорозі Зубров так ретельно підігрівався сорокаградусним напоєм, що вкрай впився і випустив з рук віжки. Вороний уже звик до таких речей і біг собі підтюпцем далі, час від часу трусячи головою, щоб збити льодові бурульки, які наростали в нього навколо ніздрів. Раптом кінь нашорошив вуха, високо підніс голову, принюхався й здригнувся від переляку. В морозному повітрі чути було запах, який у кожного коня викликає жах: то був запах вовків, сірих хижаків, котрі несуть смерть. Тому й не дивно, що завжди смирний кінь злякано заіржав, підстрибнув і щодуху помчав уперед.

На першому ж завороті сани перекинулися, безцеремонно розбудивши п'яного Зуброва. Він вилетів із саней, беркицьнувся в повітрі й пірнув у сніг. Перш ніж Зубров збагнув, що тут, власне, сталося, вовки опинилися біля нього. Сп'яна чоловікові здалося, що то не вовки, а маленькі кумедні собачки, і тому він зовсім не відчув страху. Хитаючись, п'яниця підвівся й почав цмокати, ваблячи «цуценят» до себе. Вовки, а їх було семеро, оточили Зуброва й дещо розгублено позирали один на одного — адже за все їхнє розбійницьке життя нічого подібного їм ще не траплялося. До людей вони відчувають особливу відразу. Людина для них — страшний ворог, вона кидає в них громи й пекучі смертоносні кульки, а цей — глянь-но тільки — поводиться цілком дружньо.

Не знаю, чи чули вовки людську приказку, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, але діяли вони саме за нею. Було сумнівно, щоб їм пощастило наздогнати коня, який вчасно зачув вовчий запах, а тут трапилась інша нагода наситити свої порожні шлунки. Тому, трохи повагавшись, один з них, певно, ватажок зграї, стрибнув просто на Зуброва. Решта наслідувала приклад свого старшого… і раптом зупинилася, наче примерзла до землі.

П'яниця Зубров був дуже здивований, що оті «цуцики» дозволяють собі кидатися на нього, і так почастував пляшкою по морді першого сірого розбійника, що зухвалий хижак жалібно завив, відскочив і закрутився на одному місці.

Зубров також утратив рівновагу і впав. Таке положення здалося йому, зрештою, дуже зручним. Лежачи на животі, він підпер голову руками і, гнівно дивлячись на вовків, почав вивергати на них цілий водоспад лайок, які тільки міг вимовити його язик.

Не знаю, яке враження справив на вовків цей каскад крутих слів, але незвичайна поведінка п'яної людини їх таки збентежила. Зграя трохи відступила. Вовки витягли вперед шиї й вищирили ікла. Час від часу вони підносили вгору морди й принюхувалися, чим пахне від людини, яка щось лопотіла і вигукувала. І цей запах був вовкам такий огидний, що вони аж трусили головами, а деякі навіть пирхали.

Тим часом п'яний Зубров нарешті збагнув, що ті, кого він вважав за мирних «цуциків», насправді кровожерливі вовки, і в ту ж мить у нього відібрало мову. Борода в п'яниці затрусилася, зуби зацокотіли, і в його запамороченому мозку виникли похоронні думки. «О-о-о! — стогнав він. — Як же мене добрі люди поховають, коли ці чорти роздеруть мене на шматки? Моє бідне тіло ніхто вже не збере докупи. Тьху, ото буде видовисько…»

Раптом його охопив приступ гніву та буйства. Зубров крикнув, скочив на ноги, стягнув з голови ушанку й шпурнув нею в найближчого вовка. Той злякався й відстрибнув, але відразу ж кинувся на шапку й вп'явся в неї зубами. Грубезна хутряна ушанка недовго опиралася вовчим іклам і незабаром уже лежала пошматована на землі.

«Отак… отак і мене ви, бусурмани, будете шматувати, як мою парадну ушанку?» — горлав Зубров так, що вовки аж вуха нашорошили.

Після цього розлючений бранець вовків почав гарячково нишпорити по кишенях своєї шуби і нарешті намацав там ще одну пляшку горілки. Обличчя його розпливлось у посмішці, і він, ударивши долонею об денце пляшки, вибив пробку й жадібно почав смоктати — адже Зубров у цей час, як ніколи, відчував потребу «зміцнити» своє тіло й дух.

Але п'яниця недопив усієї горілки, бо похлинувся так, що на шиї в нього аж жили здулися. Похитуючись, почав він повертатися й виливати рештки горілки навколо себе і на вовків, начебто бажаючи відвернути небезпеку, що загрожувала йому, й створити круг себе зачароване коло, яке тримало б вовків на безпечній відстані. Раптом у голові в Зуброва запаморочилося, і він знову повалився на землю. П'яницю охопив невимовний жаль і відчай, він голосно плакав і схлипував, потім став на коліна, натяг собі на голову комір шуби й віддався на поталу вовкам. Зненацька Зуброву стало млосно, він захитався, потім повалився в сніг і заснув, мов бабак. Усе це було таким незвичним для вовків, що вони наїжачили шерсть, а ті, на яких потрапила горілка, почали качатися по снігу, щоб стерти з себе смердючу рідину.

Зубров спав собі, а вовки нерішуче тупцювали навколо нього; та ось вони наважились підступити ближче до п'яниці…

Дальші подробиці цієї пригоди, на жаль, лишились повиті темрявою невідомості, бо єдиний її учасник, який міг би щось розповісти, вже нічого не відчував. Але по слідах на снігу пощастило відтворити хід подій, і тому я можу описувати їх далі не тільки на основі здогадів.

Вовки поводились дуже зухвало й по-хуліганськи. Вони виявили свою огиду до алкоголіка, від якого страшенно неприємно тхнуло, тим, що геть всього його обмочили. За звичаєм родини собачих, виконавши малу потребу, вони почали загрібати задніми лапами і майже поховали п'яницю під снігом.

Кінець цієї ганебної процедури здалеку спостерігали два родичі Зуброва, що поспішали на місце пригоди.

В село, де чекали на гостя, примчав, наче скажений, кінь, вкритий клубами пари і піною, яка на сильному морозі замерзала на ньому білою попоною.

Від саней лишилося тільки полоззя. З цього можна було зрозуміти, що кінь десь покинув свого хазяїна, намагаючись сам врятуватися від небезпеки, якою, загрожували йому бродячі хижаки.

Вмить були запряжені сани, й рятівники рушили в путь. Сани тяг буйний жеребець Білий чорт; його кличка була цілком виправдана, тому що якось на пасовиську цей кінь розбив ударом копита голови двом вовкам. На місце нещасного випадку рятівники прибули саме в той час, коли вовки вже помалу відходили, і постріли, послані їм наздогін, не досягли мети. Гук рушниць лише примусив усю зграю прискорити відступ. Рятівники, охоплені жахом, кинулися до нерухомого тіла свого дорогого родича, гадаючи, що той уже віддав богові душу. Вони мали підстави для таких думок, бо ще здалеку помітили на снігу бліді плями крові. Та, як виявилося, то були замерзлі калюжі вовчої сечі, а мнимий мертвий насправді був лише п'яний, мов чіп.

Тут жах родичів змінився на подив і сміх, а в тому селі відтоді кажуть: «Якщо тхнеш горілкою на сто гонів, не бійся вовків, вертаючись додому».

Розповідь викликала загальний сміх, а коли слухачі заспокоїлися, Тит Андрійович розповів далі:

— Цей надзвичайний випадок, однак, не заперечує тієї істини, що вовк лишається вовком, завжди небезпечним, кровожерливим і підступним хижаком. Знаєте старе народне прислів'я: «Як вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться». Пригода, що трапилась у селі Чановці, цілком його стверджує.

Село це лежить за сто кілометрів на північ від нашого районного міста Алдана на березі Лени, там, де тайга велетенським темно-зеленим язиком врізається між поля й луки.

Наш колгосп у той час освоював вівчарство. Чановський колгосп «Нове життя» славиться племінними вівцями. Гладкі череди худоби, стада свиней, отари овець випасались там на ситих луках. Вовки ходили навколо тих пасовиськ, як коти навколо сала. Іноді чабани стріляли по них дробом, але сірі розбійники не зважали на небезпеку. Вони трималися поблизу отар, вичікуючи, поки якась вівця непомітно відіб'ється і зайде в глиб тайги, а там на неї давно вже чатують грізні ікла та зажерливі язики.

Сторожові собаки вівчарів сумлінно виконували свою службу, але хитрих і підступних хижаків було багато, і собаки не могли з ними впоратися.

Нарешті голові колгоспу пощастило придбати знаменитого пса Бурана, батьками якого були вовк й чистокровна алтайська вівчарка. Про не свідчив і вигляд собаки — Буран був викапаний вовк. Він мав точнісінько такі, як у вовка, широко поставлені світлі, заокруглені на кінчиках вуха, але був сильніший від самого великого вовка. Проте, незважаючи на це, пес не справляв враження хижака — в нього були м'які обриси тіла і приємний вираз морди.

Придбавши такого чудового пса, колгоспні чабани позбулися будь-яких клопотів з вовками.

Отари тепер спокійно випасалися на луках; сірі розбишаки їм більше не загрожували, хоч ніхто й не знав до ладу, як це Буранові вдалося так розправитися з вовками, що від тих навіть сліду не лишилося.

На пасовищі пес поводився цілком самостійно: він безупинно оббігав отару й не дозволяв жодній вівці відокремлюватися від решти. Пустотливих ягнят Буран обережно підштовхував мордою і, гавкаючи, застерігав, щоб вони не відходили далеко від отари. Старих овець і норовистих баранів він карав за неслухняність легкими укусами та сердитим гарчанням, а двох інших сторожових собак, Буран не спускав з очей і безжалісно розправлявся з ними навіть за найменший прояв лінощів або неслухняності.

Слава про Бурана швидко поширилась по всьому краю, а на обласній виставці службових і мисливських собак його визнали кінологічною рідкістю і відзначили золотою медаллю. Відтоді чабани з інших колгоспів почали привозити в Чановку до славнозвісного Бурана своїх самок-вівчарок, щоб розвести знаменитих собак. Старий Сидорович, старший чабан колгоспу, надзвичайно пишався своїм чотириногим помічником і запевняв, що Буран неймовірно розумний і що він, Сидорович, навіть не здивувався б, якби цей пес навчився розмовляти. Про цього собаку розповідали найрізноманітніші історії, твердили навіть, що Буран уранці сам відчиняє двері будинку, потім ворота кошари, за допомогою двох інших собак виганяє овець і лише потім біжить до господаря, який у цей час спокійнісінько снідає, і особливим гавканням доповідає старшому чабанові, що овець можна гнати на пасовисько.

А навесні Буран вчинив справді геройський подвиг. Ризикуючи життям, він урятував чотирьох ягнят, які мало не потонули під час розливу Лени. Бурхливі води ріки підмили берег, на якому стояли ягнята, й понесли їх у стрімкому потоці. Буран сам стрибнув у ріку й почав щодуху гребти, бо потік миттю підхопив його й поніс на середину широкого річища. Напружуючи всі сили, пес підплив до першого ягнятка, схопив його і, тримаючи в зубах, виніс на берег. Навіть не струсивши воду з своєї густої шерсті, пес кинувся бігти вздовж берега, щоб ближче було до другого ягнятка, якого швидко зносила течія. Берег на тому місці був високий, та собака не вагаючись знову скочив у воду. В ту ж мить він потрапив у вир, де опинилось і ягнятко; тільки завдяки неймовірному напруженню всіх сил Буран врятував і цього малюка. Третє ягня зачепилось у вітах дерева, яке десь вирвали нищівні води й тепер несли за собою. Дерево весь час крутилося, а разом з ним оберталось і ягня, то занурюючись під воду, то знову разом з вітами виринаючи на поверхню.

Виринаючи з води, ягнятко намагалося плисти, проте віти заважали йому, і малятко втрачало останні сили. Не встигало воно жалібно бекнути, як наступний оберт дерева знову стягував його під воду. Це не минуло й Бурана. Пес опинився під водою, а коли знову виринув на поверхню, в зубах у нього було ягня. Собака виконав під водою справжню водолазну роботу і з третім потерпілим щасливо доплив до берега. Тут на нього чекали чабани, що схвильовано спостерігали це надзвичайно зворушливе видовище. Сидорович обняв собаку за шию і, певно, розцілував би його, якби інші два чабани не послали Бурана врятувати й четверте ягнятко. Буран не примусив себе просити, вирвався з обіймів старшого чабана, уникнувши таким чином дальших пестощів, і помчав уздовж берега наздогін четвертому потопаючому.

Ягнятко вже ледве трималося на воді і, перш ніж Буран устиг доплисти до нього, зникло в каламутному потоці. Рятівник якусь мить нерішуче плавав навколо, потім і сам занурився у воду. Чабани безпорадно стояли на березі, а Сидорович мало не плакав, бо він був певен, що сильний вир затягнув його незамінимого собаку в глиб Лени, звідки вже немає рятунку.

Важко висловити подив усіх трьох чабанів, коли Буран, якою вони вже почали було оплакувати, раптом виринув далеченько від попереднього місця, тримаючи в пащі напівживе ягня. Радості пастухів не було меж. Ще трохи, і вони пустилися б у танок.

Коли чотириногий рятівник підплив з ягнятком до берега, всі троє схопили його в обійми і мало не на руках віднесли Бурана додому.

Ягнята були ледве живі. Останнє взагалі лежало нерухомо, і його довелося разом з трьома іншими перенести в будинок Сидоровича. Там малюкам зробили штучне дихання, розтерли їх рушником і знову повернули до життя.

Згодом ягнят поклали на теплому припічку. Буран стрибнув до них і почав облизувати їм мордочки. Так він, напевно, проявляв батьківське піклування про своїх вихованців. Зрозуміло, що після такого відважного вчинку всі колгоспники вважали Бурана найкращим з усіх собак, які будь-коли стерегли овець. Голова колгоспу написав про цю пригоду до редакції обласної газети, і через кілька днів у Чановку приїхав репортер, щоб з'ясувати подробиці. Спочатку він вислухав розповіді всіх чабанів, а потім сфотографував Миколу Сидоровича з Бураном і Бурана з ягнятками.

Репортер, мабуть, був у захваті від Бурана, бо не пошкодував пишномовних слів і під заголовком «Самовідданий страж» описав у газеті цю історію так гарно й цікаво, що всі тільки й говорили про Бурана.

Тут я хочу звернути вашу увагу на те, як деякі собаки можуть зрозуміти ситуацію. Буран, очевидно, помітив, що люди ставляться до нього з особливою увагою, і раптом змінив свою поведінку. На настирливі намагання людей нав'язати йому свої ніжності Буран відвертав голову, а коли такої демонстративної зневаги не вистачало, він вищиряв ікла й гарчав. Але до чабанів його ставлення не змінилося, а найбільше любив він Сидоровича; та й старий чабан ні на мить не розлучався з своїм чотириногим помічником. У селищі жартували, що, напевно, Сидорович прочитав своєму псу хвалебну статтю з газети й показав йому опубліковані фотографії, і тому, видно, Буран так запишався. Проте всі в Чановці сходилися на одній думці, що навряд чи знайдеться десь поблизу собака, який зміг би змагатися з Бураном у вірності й відвазі.

У Чановці жоден хижак не наважувався нападати на овець, а в сусідньому колгоспі сірі розбійники завдавали великих збитків. Якось вовки поцупили в них ягня прямо на пасовищі, а останнім часом так знахабніли, що почали розбишакувати просто в кошарі.

Одної літньої ночі зухвалий грабіжник дістався до загородки й задушив двох ягнят. Це сталося вже на світанні, бо вночі в кошарі було спокійно. Ніхто не міг зрозуміти, чому вівці не бекали і сторожовий собака не гавкав. А коли оглянули ягнят, то побачили, що в них прокушені горлянки і вся кров висмоктана; отже, шкоду заподіяв особливо небезпечний вовк, який душить свої жертви тільки для того, щоб насмоктатися теплої овечої крові. Між вовками, як бачите, є такі перевертні, що навіть ситі відчувають жадобу до крові.

Місцеві мисливці кілька днів нишпорили по околицях, оглядали байраки, ліс і поле, намагаючись виявити лігво вовка або принаймні його сліди. Щоб не викрити себе, вовк звичайно ніколи не розбійничає поблизу свого лігва, і тому мисливці шукали його і в далеких місцях, де раніше водилися вовки. Проте пошуки були марними — жодних слідів, які вказували б, що тут водяться вовки, не було. Нарешті мисливці дійшли висновку, що, очевидно, в даному разі йдеться про бродячого хижака.

Проте ця думка незабаром відпала — наступної ночі напад повторився за таких же обставин, як і напередодні. Двох ягнят було задушено, а стадо і дуже пильна вівчарка навіть не здійняли тривоги. Цей загадковий випадок обговорили на засіданні правління колгоспу. Колгоспники ухвалили попросити сусідів з Чановки, щоб ті позичили їм на якийсь час свого знаменитого сторожа овець — Бурана.

Однак чановці не задовольнили просьби сусідів, боячись, що бродячий вовк знайде дорогу й до них, крім того, вони не хотіли лишати свою отару без розумного сторожа.

Тому сусідам чановців нічого не лишалося, як організувати регулярне нічне вартування. Цю справу взяли на себе місцеві мисливці. Вони запевняли, що за всяку ціну доберуться до шкури сірого розбійника. Мисливці влаштували біля кошари добре замасковану засаду й чергували там цілими ночами, чатуючи на зухвалого хижака.

Проте хижак примусив довго чекати себе. Минуло кілька ночей, і ніхто не порушив спокою отари. Але через дві ночі після того, як засаду зняли, таємничий розбійник знову проник туди, задушив двох ягнят, насмоктався теплої крові й безслідно зник.

Така зухвалість, зрозуміло, розлютувала всіх місцевих мисливців. Адже тепер уже йшлося про добру славу всього мисливського колективу; тому всі мисливці зібралися разом, щоб домовитись, як же, нарешті, спіймати підступного хижака.

За всіма ознаками хитрий шкідник знайшов собі десь спостережний пункт, звідки стежив, чи не загрожує йому якась небезпека.

Тому мисливці знову влаштували засідку поблизу загородки й спорудили ще одну біля дерев, що купкою росли між лісом і кошарою. Крім того, кожного вечора навколо загородки розставлялися капкани. Тепер уже мисливці були певні, що вони зробили все, щоб перехитрити вбивцю.

Але таємничий нічний бандит не поділяв логічних міркувань людей, і вночі знову непомітно заліз у кошару. Цього разу хижак, однак, не задовольнився тільки ягнятками, а напав ще й на стару вівцю, яку не зміг задушити легко й безшумно. Вівця пронизливо забекала, інші приєдналися до неї, і за якусь мить нічну темряву сповнили перелякані голоси й тупіт усієї отари. Якийсь дужий баран з переляку проламав навіть загородку, потрапив у капкан і забекав від болю, начебто зачув смерть. У ту ж мить озвався сторожовий пес і сполохав усіх собак на селі.

Цей галас почули, звичайно, мисливці в засідках. У темряві вони швидко добігли до кошари. Саме в ту мить із-за хмар виглянув місяць. Видовище, яке відкрилося перед мисливцями, було жахливе. Двоє ягнят уже конали, стара вівця сходила кров'ю й ледве трималася на ногах, баран, якого міцно тримав капкан, голосно стогнав. У синюватій далечині біля самого лісу маячила постать кровожерливого хижака — величезного вовка. Один мисливець якусь мить придивлявся у польовий бінокль і потім здивовано вигукнув:

«Сто чортів і одна відьма, та ж цей вовк у нашийнику…»

Але поки він передав бінокль іншому мисливцеві, загадковий звір зник у невеличкому байраку.

Наспіли колгоспники, яких розбудив цей галас біля кошари, і почали розпитувати, що трапилось. Мисливці тільки знизували плечима — вони, мовляв, не розраховували на такого шахраюватого й чудернацького вовка, який носить нашийник спеціально для того, щоб його вважали за собаку.

«Зачекайте, — промовив колгоспний коваль, — адже в Чановці є знаменита вівчарка Буран, викапаний вовк. Невже він?.. Знаєте що? Ходімо в Чановку, і негайно!»

Дехто не погодився з ним, дехто сміявся, але, кінець кінцем, два колгоспники й коваль вирішили відвідати своїх сусідів.

Старий Сидорович мовчки вислухав тяжке обвинувачення, яке пред'явили пізні відвідувачі, а коли вони скінчили, чабан сміючись підвівся й відчинив двері до сусідньої кімнати, де спала його дочка Зоя. Мовчки показав він непрошеним гостям на підлогу, щоб вони пересвідчилися в безглуздості своєї підозри.

Перед Зоїною постіллю спокійно лежав Буран. Побачивши людей, він голосно позіхнув, наче в посмішці, розтягнув свою пащу й привітно постукав хвостом по підлозі. Сидорович зачинив двері, трохи насупив чоло й переконливо промовив:

— Як тільки собака потрапив до нас, він з першого ж дня спить у кімнаті дочки. А кошару стережуть інші пси. Ваша підозра просто смішна, і я взагалі не хочу про це говорити…

Тепер і сусіди це бачили навіч. Вони згадали, з якою любов'ю та самовідданістю піклувався Буран про свою отару, і зрозуміли, що погарячилися. Зніяковіло потупцювавшись у кімнаті, вони вибачились і пішли.

Сидорович був так схвильований цими нежданими відвідинами, що цілу ніч не міг заснути.

Вранці він з обуренням розповів своїй дочці, як оті липові мисливці з сусіднього села наважилися звести наклеп на Бурана лише тому, що самі нездатні були знешкодити справжнього злочинця. Зоя уважно вислухала розповідь батька, погодилась із ним і, попестивши Бурана, поспішила до колгоспної контори, де вона працювала.

Проте робота падала в неї з рук, і дівчина весь час думала про дивний випадок. Як сусідам могло спасти на думку, що Буран душить овець? Адже він цілу ніч спить біля її ліжка…

Раптом у Зоїній пам'яті спливла згадка про одну з минулих ночей, коли їй у півсні здалося, наче хтось відчиняє вікно, яке вона лишила напіввідчиненим. Зоя тоді напружила зір, та все одно нічого не побачила в пітьмі. Вона простягла руку, щоб погладити Бурана, який звичайно спав біля її ліжка, але рука потрапила в порожнечу. Мабуть, пес лежав у кутку на килимку.

В нічній тиші навіть дзижчання мухи лунає голосно, а в кімнату до Зої долинав тільки ледь чутний шелест квітів на підвіконні, якими бавився нічний вітерець. Згодом Зоя заспокоїлася, зарилася головою в подушки і заснула.

Дивна була та ніч. Зненацька дівчина прокинулася знову, бо їй здалося, що стиха скрипнуло вікно, потім пролунав приглушений звук, ніби хтось стрибнув або впав, і нарешті в кімнаті почулися тихі, обережні кроки.

Якусь мить дівчина не знала, чи це їй сниться, чи насправді хтось вліз у кімнату. З переляку вона широко розплющила очі. Потім рвучко обернулася й простягла в темряву руку. Її рука занурилася у густу шерсть собаки, що, як завжди, лежав біля ліжка.

Тільки тоді Зоя прокинулась остаточно і засміялася.

Цікаво, хто б це наважився пробратись у кімнату, де лежить такий вірний сторож. Та Буран роздер би непрошеного гостя на шматки!

Проте, коли дівчина тепер згадала все це, в голову їй закрався сумнів й почав гризти пам'ять, викликаючи страшні думки. Що коли вона спала під одною стріхою з кровожерливим хижаком? Але Зоя струснула головою й так голосно засміялася з цієї абсурдної думки, що бухгалтер одірвався від роботи й здивовано глянув на неї. Коли ж дівчина розповіла йому, про що йдеться, бухгалтер насупив брови.

— Дурниці, — вигукнув він. — Нашийник, кажуть? Уночі, при тьмяному світлі місяця, може здатися, що не один вовк носить нашийник. Але то всього лише світле пасмо шерсті на гриві старих вовків, яке справжній мисливець відрізнить од нашийника з першого ж погляду. А ті халтурники, мабуть, зроду не бачили старого вовка і верзуть щось про нашийник…

Ввечері Зоя розповіла батькові, як бухгалтер висловився про сусідів, і Сидорович, почувши це, сміявся до сліз.

— Ходи сюди, вовче, — гукнув він на Бурана, — як побачиш Дурманова, отого дурного півня з сусіднього села, який називає себе мисливцем, то хапни його за стегно, йому так личить рушниця, як комару чоботи!

Буран, побачивши, що його хазяїн сміється, розпустувався й почав стрибати по кухні. Нарешті, намагаючись лизнути Сидоровича в обличчя, він так навально стрибнув на нього, що мало не скинув зі стільця.

— Та тебе тільки в цирк! У цирк! — вигукнула Зоя і обхопила собаку за шию.

Минуло кілька днів, і про цей випадок забули.

Якось у колгоспному клубі показували новий фільм, Зоя, повернувшись додому пізно ввечері, довго не могла заснути. Фільм справив на неї сильне враження. Вона лежала, задумливо дивлячись на стелю, де ледь помітно відбивалися візерунки віконниць, що купалися в холодному сяйві місяця.

Буран лежав на своєму місці біля ліжка і, здавалося, спав. Але раптом він підвівся, тихо підійшов до вікна, потім знову повернувся до постелі й став передніми лапами на спинку ліжка. Він вдивлявся в дівчину, і його погляд був зовсім не такий, як звичайно.

В очах собаки світився зеленавий відблиск, морда була оскирена, і в півтемряві блищали його великі зуби.

Зоя хотіла було гукнути на Бурана, але щось нашіптувало їй, щоб вона не рухалась і стежила далі за поведінкою собаки. З усього було видно, що він хотів пересвідчитись, чи спить дівчина, і на це в нього були, певно, свої причини. Пояснення не довелось довго чекати: собака опустив лапи з ліжка й пішов до вікна, яке було замкнене на клямку. Зоя очам своїм не повірила, коли побачила, як Буран затис у зубах засувку, відсунув її і відчинив вікно. Дівчина виразно почула легкий брязкіт зубів об метал, і цей звук був такий неприємний, що в Зої аж мурашки пробігли по спині. Пес одним стрибком зник у пітьмі.

Зоя якусь мить вагалася, потім скочила з ліжка й підбігла до вікна, щоб простежити за бродягою.

Але ніч уже поглинула Бурана. Над землею, що потонула в тиші, здалеку линув самотній тужливий крик сича. Могутні дерева стояли, наче шеренга занімілих велетнів. Зоя довго чекала біля вікна, сторожко вдивляючись у темряву, аж поки її не пройняв холод, що раптом повіяв з ріки. Дівчина хотіла було зачинити вікно, щоб покарати бродягу за нічну екскурсію. Хай спить там, де й інші собаки! Але вона любила Бурана, а тому тільки причинила вікно і знову лягла в ліжко.

Проте заснути Зоя не могла — вона марно намагалася знайти пояснення такої дивної поведінки свого улюбленця. Легкість, з якою пес відчинив вікно, показувала, що в цій справі він мав навик і досвід.

Буран був дуже спостережливий і, очевидно, навчився від батька та Зої, як відчиняти вікно. Що ж за цим ховається? І який хитрий цей добряк Буран: спочатку пересвідчився, чи Зоя спить.

Що ж примушує його відчиняти вікно, крастися з дому й бігати кудись? Може, він пішов на побачення до якоїсь сусідської собаки?

Думки дівчини порушив старий настінний годинник, який хрипко пробив другу годину й нагадав, що вже час спати. Проте Зоя вирішила дочекатися бродяги і як слід вилаяти його.

Час спливав, і, коли сон уже майже здолав дівчину, вона знову почула шум біля вікна. Дівчина побачила, як Буран вилазить на підвіконня — вікно було дуже високо, і тому пес не міг одним стрибком дістатися в кімнату. Видершись на підвіконня, Буран зупинився й прислухався.

В тиші кімнати чути було його голосне дихання, уриване коротким цмоканням, — це свідчило, що пес довго біг і неабияк захекався. Переконавшись, що в кімнаті спокійно, собака обережно скочив з вікна і вже збирався було лягти в кутку.

В цю мить Зоя швидко засвітила світло, підвелася й вигукнула:

«Де це ти був, га?!»

Спочатку Буран з переляку остовпів, але наступної ж миті отямився. Здавалося, що він раптом позбувся всіх рис собаки і в ньому прокинулась вовча кров. Може, в його мозку відчинилися потаємні дверцята, крізь які вирвались шаленство й лють вовка. З грізним гарчанням пес присів, напружився і кинувся на дівчину.

У Зої з переляку підломилися ноги, і саме це врятувало її, бо інакше оскаженілий звір затопив би їй ікла в шию. А так Буран не влучив у ціль і лише клацнув зубами в повітрі — це пролунало, наче брязкіт величезного замка.

Той звук застеріг дівчину, що перед нею не її вірний Буран, а небезпечний звір, у якому прокинулись інстинкти його прабатьків-вовків. Бурана не можна було пізнати. Очі в нього палали вогнем і ненавистю, паща була широко роззявлена, а з горлянки вихоплювалося люте гарчання.

Зоя не кричала — жах здавив їй горло. Водночас це викриття хижака падало дівчині сміливості й злості, і Буран навіть і незчувся, як Зоя сильно вдарила його чоботом по морді. Пес заричав і відскочив, а Зоя, скориставшись цим, швидко висунула шухляду буфета й схопила ніж. Гострий ніж, яким дівчина завжди краяла хліб. Тепер він став її зброєю. Все це тривало лише кілька секунд, але й цього часу вистачило, щоб Буран отямився й знову кинувся на дівчину. Зоя встигла трохи відхилитися, і вовчі зуби вп'ялися їй в плече. Від болю Зоя скрикнула, проте зберегла самовладання й блискавичним рухом ударила нападника ножем. Собака загарчав, знову кинувся на дівчину й вагою свого тіла повалив її на землю. Ніж випав з рук Зої, і обеззброєна дівчина гарячково вчепилася пальцями в шерсть кровожерливої тварюки, відчайдушно гукаючи на поміч і захищаючись, як тільки могла.

Гарчання пса і крик Зої розбудили батька, але він зразу не міг добрати, що скоїлось. Почувши крик дочки, Сидорович схопився з постелі, перекинув у темряві стілець; щось задзвеніло на столі. Старик скочив до дверей і швидко відчинив їх.

У першу мить він прикипів від подиву до місця, тому що не впізнав свого пса, який зовсім змінився від люті. Та відчайдушний крик Зої привів старика до пам'яті. Мертвою хваткою схопив він розлютованого звіра за ноги. Проте старик не врахував спритності й підступності пса. Буран вигнувся, мов стальна пружина, і так міцно вкусив Сидоровича в плече, що той застогнав від болю і трохи послабив затиск. Опинившись на землі, собака одразу ж напружився до нового стрибка, намагаючись затопити зуби в шию свого хазяїна. Та цей стрибок був уже не такий сильний, як раніше, бо Зоя поранила Буранові стегно, і Сидоровичу вдалося ударом кулака відбити нападника, схопити його й щосили шпурнути на скриню, яка стояла в кутку кімнати. Проте це не допомогло. Буран протяжно завив, беркицьнувся на землю і, клацаючи зубами, спробував кусатись. Сидорович роздивився по кімнаті. Погляд упав на рушницю, що завжди заряджена висіла на стіні. Ця трохи небезпечна звичка збереглася в старого чабана з часів, коли вовки взимку блукали навколо самісіньких домівок і винюхували овець. І ось тепер вона стала старому в пригоді.

Не вагаючись зірвав він рушницю з стіни, відвів курок, націлився й натис на спусковий крючок. Громовий удар розлігся в кімнаті, й сніп смертоносного дробу пробив череп підлої тварюки.

— Звідки тут узявся вовк? — ледве видавив з себе схвильований і задиханий Сидорович. Та Зоя не відповіла. Вона лежала на підлозі, і пережитий жах стискав їй горло. Тільки сльози струміли по обличчю, дівчина безупинно схлипувала.

Сидорович підняв її, поклав на ліжко й заспокоював, як тільки міг. Зоя помалу опритомніла.

Почувши, що сталося, старик був приголомшений: він вважав, що забив справжнього вовка. Тепер, опустивши руки, Сидорович пригнічено сидів на ліжку своєї дочки. В кімнаті пахло порохом, і гнітючу тишу порушував лише старий годинник, який з хрипким стукотом відмірював час.

Нарешті Сидорович підвівся, нерішуче підійшов до мертвого пса. Якийсь час він стояв нерухомо, потім нахилився й тремтячою рукою розстебнув пряжку нашийника, жовті кнопки якого блищали на закривавленій шиї мертвого Бурана. Старик відчинив скриню і, навіть не стерши слідів крові, поклав нашийник у відділення, де зберігав свої найцінніші речі.

— Тату, татусю, — озвалася Зоя. — Не побивайся так, адже Буран нас зрадив!

Сидорович махнув рукою й витер мокрі очі. Потім повернувся і, вже виходячи з кімнати, кинув:

— Ти, дочко, цього не зрозумієш…

Тієї ж ночі викопав старий чабан колгоспу в саду під старим горіхом яму для Бурана і, коли кидав на тіло пса першу лопату глини, плакав, мов дитина. Він оплакував свого загубленого помічника, свого чотириногого друга, в жилах якого текла кров вовків, що пробуджувала в ньому інстинкти, сильніші за слухняність і відданість людині.

Що ще вам сказати?

Хіба те, що ця історія належить до загадок, які важко пояснити. Буран жив фактично подвійним життям, що вимагало від нього, до певної міри, «інтелігентності», хитрості, зухвальства й лицемірства. Крім того, цей гібрид собаки й вовка мусив виявляти багато самовідданості й винахідливості.

Буран сам навчився відмикати віконну засувку, щоб вибратися вночі з кімнати, отже, його здібності переходили межі того, що іноді називають «інстинктом», а іноді — «спадковими якостями».

Цікаво й те, що справжні вовки поважали Бурана і, очевидно, вважали його за свого — адже вони звільнили йому ловище навколо колгоспу, в якому раніше розбійничали самі.

Тит Андрійович помовчав трохи і згодом додав:

— Мушу признатися, що багато чого в цій історії я вважаю трохи перебільшеним. Проте голова колгоспу і агроном цілком підтвердили правдивість цих подій. Вони покликали Зою, що аж посмутнішала, коли я почав розпитувати про Бурана. Але згодом дівчина розговорилася і описала все так переконливо, що в мене зникли будь-які сумніви.

Ввечері ми стояли перед будинком Сидоровича й чекали, поки він повернеться з пасовища. То був кремезний старик, привітний і не скупий на слова. Він теж розповідав про знаменитого пса з гіркотою і хвилюванням — видно було, що ще й тепер, майже рік по тому, він ніяк не міг примиритися з його втратою.

Тит Андрійович закінчив свою розповідь, і в кімнаті запала тиша. Та й не дивно. Це була справді найдивніша пригода, яку тільки пам'ятав хто-небудь у цих краях. Олег сидів тихо й смирно, потирав підборіддя й час від часу позирав на мене. Чекав, видно, що я скажу. Я признався не криючись, що під час розповіді Тита Андрійовича в мене іноді мороз пробігав по спині.

Не завадить, певно, ще дещо додати про вовків — про справжніх. У нас, у Чехословаччині, де вовки не водяться, люди навіть не уявляють, якої шкоди завдають ці звірі народному господарству там, де їх багато. В неозорих степах, горах, лісах та па полях Радянського Союзу цих хижаків завжди було багато, хоч їх повсякчасно винищували.

Під час Великої Вітчизняної війни радянський народ кинув усі свої сили на боротьбу проти німецьких фашистів, і не дивно, що саме тоді вовки дуже розплодилися. Сотні тисяч мисливців було мобілізовано в армію, а всі сили тилу були спрямовані насамперед на забезпечення потреб фронту. Для вовків настало безтурботне життя, і тільки після війни, коли мисливці знову перемінили автомати, кулемети та гармати на мисливську зброю, боротьба проти вовків відновилася.

Вовки живуть, головним чином, у тих місцевостях, де є худоба — коні, свині, вівці. Але трапляються вони і в тундрі, де нападають здебільшого на північних оленів; зустрічаються вовки і в Арктиці. Тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року на острові Врангеля було спіймано дев'ять вовків; ці небезпечні бродяги дісталися туди двохсоткілометровим шляхом через льодові поля й крижини. В горах вовки живуть і взимку, бо сніг там твердий, а подекуди його взагалі здуває вітер, і це дає змогу сірим хижакам успішно переслідувати муфлонів, козерогів, сарн, оленів та іншу дичину.

Вовків ділять по областях, у яких вони водяться, тому що життєві умови накладають свій відбиток на зовнішність цих звірів.

Північні вовки — найбільші, і шерсть у них світло-сіра. Сильні й великі також лісові вовки, які носять темні шуби, тоді як вовки, що живуть у степах і поблизу пустель, порівняно невеликі й відрізняються довгими ногами та рудуватою шерстю. В горах Сибіру і на Далекому Сході живуть так звані руді вовки, які дістали своє ім'я за кольором шерсті: вони темно-руді. У забайкальських вовків довгі, закручені, наче в шпіців, хвости, годі як в інших вовків хвости короткі й витягнуті або звисають, наче обрубок.

На відміну від собак, у всіх вовків на задніх лапах коротка шерсть. Довга шерсть обтяжувала б їх узимку, бо сніг, у якому хижакам доводиться пересуватися, примерзав би до неї і заважав би бігати.

Але, як не дивно, трапляються люди, що захищають вовків, вдаючись до різних досить сумнівних доводів. Передусім вони посилаються на те, що багато тисячоліть тому вовк зробив людству велику послугу — він, мовляв, був прабатьком багатьох порід мисливських, службових і сторожових собак. Далі ці «заступники» твердять, що вовки здійснюють у природі так званий «природний добір» — винищують слабких і хворих тварин, залишаючи на плем'я тільки сильні та витривалі екземпляри, з якими вони не можуть так легко впоратись.

Проте розумні люди дотримуються іншої думки і відповідають на це: дякуємо вовкові за собаку, але хижаки нам не потрібні. Добір слабких та хворих звірів здійснюють мисливці, а не вовки, які часто знищують і вагітних самиць, і молодняк. Під час ожеледі вовки знищують кожного звіра, який тільки потрапить до їхніх пазурів, від сарни і до лося, не цікавлячись їхнім станом здоров'я й витривалістю.

Захист вовків був би надто дорогою втіхою для колгоспів та державних господарств, які розвивають тваринництво. Будь-яка сентиментальність щодо вовків шкідлива.

За даними, які я чув од мисливців, у Радянському Союзі щорічно винищують п'ятдесят — п'ятдесят п'ять процентів фактичної кількості вовків. Проте їх число, незважаючи на це, лишається таким, що боротьба проти вовків — завжди дуже актуальна справа.

Навесні, коли прокидається природа і після кількох місяців білої тиші всюди лунають радісні голоси птахів, багато хто ввечері за селом прискорює ходу, коли з лісу долине вовче виття. Вовк-батько виє басом, вовчиця-мати — тенором, а вовченята скавулять або підвивають гавкаючи. Цей дивний концерт означає, що вся сім'я вийшла на полювання і тато з матір'ю навчають багатообіцяюче потомство нападати на свою жертву й душити її. Спочатку вони полюють поблизу лігва, згодом віддаляються дедалі більше і нарешті вже не повертаються до своєї нори. Старі вовки йдуть своїм шляхом, а до молодих приєднуються вовчата сім'ї минулого року. Влітку ці вовчата жили вже цілком самостійно — вони багато чого навчилися, і тепер молода зграя починає кочувати. Чужих вовків вони вважають за непроханих гостей, і тим дорого обійшлася б спроба познайомитися з молодою зграєю ближче. Тому-то чужі вовки й намагаються уникнути зустрічі з тими семи-або десятичленними зграями молодих войовничих зухвальців, які кожної миті ладні розпочати люту бійку навіть з старим вовком, якщо тільки той заступить їм дорогу.

Влітку вовки жирують, та коли випадає сніг і стада рогатої худоби — овець, коней і свиней переселяються до закритих приміщень, вовки розширюють межі району своїх ловищ до п'ятдесяти і більше кілометрів.

У глибокому снігу вовкам важко бігати. Тому вони ходять звичайно один за одним, ступаючи по слідах переднього вовка. В півтемряві, коли забарвлення вовчих шуб майже зливається з оточенням, вони виходять на розбій, вештаючись по шляхах між селами.

«Взимку вовка годують ноги», — говорить старе російське прислів'я, і це справді відповідає дійсності. Довгими зимовими ночами вовкові доводиться долати багато кілометрів, перш ніж він уполює якогось роззяву-собаку або пробереться в кошару. Коли-не-коли пощастить зграї схопити й задушити лося і навіть обережного дикого кабана. А іноді вовк цілісіньку ніч пробігає, так і не вполювавши нічого, і голодний залягає в снігу серед глибокого лісу. Перш ніж вмоститися, він довго крутиться на одному місці, щоб витоптати собі глибше лігво.

Цю звичку успадкували від своїх прабатьків-вовків і собаки, — смішно дивитися, коли собака довго й безцільно крутиться по паркетній підлозі або на килимку, перш ніж укладеться. Сон сірих розбійників чутливий — кожну мить вони то нашорошують, то опускають вуха. Чим дужчий мороз, тим чутливіший у них сон.

Викликає подив наполегливість і витривалість цього хижака. Взимку вовк легко, навіть не знесилившись, витримує тижневий піст, та коли йому пощастить злапати багату здобич, він одразу з'їдає двадцять — двадцять п'ять кілограмів м'яса — нажереться про запас і прагне якнайшвидше залягти. В таких випадках вовк поводиться дуже обережно. Кілька разів обійде він своє сховище, уважно принюхається і, лише пересвідчившись, що повітря чисте, зігнеться калачиком і прикриє морду кінчиком хвоста. Я мав нагоду спостерігати кілька разів, як організовано вовки полювали взимку на зайців та іншу дичину. Частина зграї виганяє зайця на якусь поляну, де вже на нього чатують інші. Ясними зимовими ночами вовки полюють на зайців на полях, і лихо вухатому, якщо вовки поженуться за ним. Здебільшого в такому разі доля зайця вирішена.

У січні та лютому починаються вовчі весілля, навколо вовчиць збираються самці, між якими відбуваються жорстокі бої. Переможець немилосердно роздирає слабкішого противника, якому вже не під силу рятуватися втечею. Іноді здійснити цю екзекуцію допомагає йому обрана вовчиця. Через шістдесят — шістдесят три дні після парування вовчиця приводить п'ять-вісім сліпих і глухих вовченят. Вуха малят зарослі особливою шкірою, яка відпадає лише через вісім-десять днів, тоді, коли звірята починають бачити. Протягом трьох тижнів вовк сам годує нащадків та дбайливу матір, яка тільки на четвертому тижні виходить із лігва, залишаючи вовченят на самоті.

Про виховання піклується мати, і батько цілком їй підкоряється. Часто буває досить одного лише суворого погляду вовчиці, щоб глава «сімейства» покірливо відійшов і ліг на своє місце. Батьки старанно піклуються про дітей; вовченята швидко ростуть і вже невдовзі беруть участь у походах старших вовків. Середній вік вовка — п'ятнадцять-двадцять років. Деякі вовки досягають чималих розмірів — на Алтаї в тисяча дев'ятсот сорок другому році спіймали вовка, який важив сімдесят два кілограми.

Вовк — не тільки м'ясоїдна тварина. Він їсть усе що завгодно, і часто-густо завдає шкоди навіть баштанам, де ростуть кавуни та дині; трапляється, що вовк, ставши на задні лапи, обгризає нижні гілки фруктових дерев, а іноді викопує картоплю або буряки. Спостерігаючи приручених вовків, починаєш розуміти, що саме з цих тварин, змінивши умови їх життя, пощастило за допомогою штучного добору і гібридизації вивести різноманітні породи собак.

Деякі успадковані якості вовків збереглися в собак і досі, і за це їм частенько перепадає на горіхи. Згадайте хоча б звичку, яка, на перший погляд, здається нам огидною: пристойний пес, наприклад, чисто вимитий фокстер'єр або бульдог, починає раптом качатися по смітнику або на якомусь падлі… Цю звичку собаки успадкували від вовків. Старий вовк, знайшовши якесь падло, качається на ньому і так «напахує» своє тіло, щоб вовченята згодом по цьому запаху змогли відшукати ласий шматок.

Схрещування вовків та собак проводять і тепер, щоправда, здебільшого з дослідною метою, і результати цих дослідів, як свідчить історія вівчарки Бурана, бувають іноді дуже несподівані.

Часто під час своїх мандрів вовки раптом сідають на землю і починають вити. Дехто твердить, що звірі виють з голоду. Але чому ж вони виють тільки в присмерк і вночі, а не вдень, коли вони насправді голодні? Згадаймо, що й ситі собаки виють. Твердження, що собаки й вовки виють на місяць, не витримує критики, бо й темної ночі лунають тужливі голоси чотириногих горе-співаків, переходячи в найрізноманітніші високі тони.

Вовчі пісні викликають тугу, і коли туманного осіннього вечора озвуться протяжні голоси звірів, а місяць, наче жовте око сови, боязко визирне з-за хмар, у людини аж мороз поза спиною піде і рука мимоволі міцніше стисне рушницю.

То йдуть вовки, скликаючи своїх братів на полювання.

Було вже далеко запівніч, коли ми розійшлися. Я познайомився з дуже цікавими людьми, з яких найбільше сподобався мені старий мисливець Родіон Родіонович Орлов. Розповідали, що він багато років прожив сам у глибокій тайзі і зазнав там надзвичайних пригод. Прощаючись, Орлов запросив мене на завтра до себе, і я з радістю прийняв запрошення.

Вкладаючись спати, я виглянув з вікна. Зовсім близько шуміла ріка, а з тайги долинала тиха пісня, яку співав у могутніх кронах дерев нічний вітерець. Передо мною простяглася неосяжна, безмежна тайга, повита пітьмою, а з імли над річкою виникали невиразні примарні фігури, які безупинно линули над зеленим морем дерев. Гукання й протяглий крик пугачів лунав, паче пересторога тим, хто не належить до челяді володарки темряви.

Вранці мене розбудив чийсь голос. То був Олег, який встав ще вдосвіта, бо на світанні пілот разом з місцевим «чарівним стрільцем» вилетів до Алдана, і геолог проводжав його до старту. Провести літак прийшло також багато жителів Вертловки — не часто ж траплялося, щоб хто-небудь з мисливців у цьому глухому селищі міг скористатися таким засобом транспорту, як літак.

Я швидко одягнувся й збіг униз. Після сніданку ми оглянули всю садибу нашого господаря, потім пішли відвідати старого мисливця Орлова.

Старик мешкав у новому будинку, спорудженому після Жовтневої революції, — раніше він жив у глибокій тайзі. Господарство вела його внучка Тамара, чорноока красуня в розквіті літ.

Дівчина зустріла нас такою привітною посмішкою, що ми одразу ж відчули себе в цьому домі справді бажаними гостями.

Родіонович пригостив нас по-своєму. На столі з'явилися копчена риба, сибірський лосось, або таймень, і копчені дикі качки. Горілка була забарвлена в зелений колір кількома стеблинками трави, що лежали в пляшці. Дід запевняв, що то справжнє ведмеже коріння.

— Серед ведмедів трапляються гурмани, — пояснював він, — і вони шукають оцю траву з гідною подиву наполегливістю. І якщо знайдуть, то надовго розташовуються поблизу.

Ми засміялися, проте Родіонович лишився серйозним і пояснював далі, що ведмеді, мабуть, лікуються тією травою, зокрема при розладі шлунку, про що свідчить послід, залишений ведмедями на полях, де росте трава.

Ми засміялися ще дужче — адже ні я, ні Олег зовсім не відчували потреби регулювати своє травлення. Дід стримав нас, пояснивши, що кілька таких травинок у пляшці роблять горілку не тільки приємним напоєм, а й ліками проти всіх недуг і додав:

— От побачите, ведмеді знають, що корисне, я пересвідчився в цьому. Моя горілка — справжній еліксир. За ваше здоров'я!

Ми випили ведмежої горілки, дуже приємної на смак, і погодилися з Родіоновичем, що ведмеді справді розуміються де в чому, що добре і для людей.

Ще раз добре поснідавши, ми розговорилися, і розмова, над усі мої сподівання, йшла саме про те, що особливо цікавило мене, — про соболів.

— Наші золоті звірятка соболі справді-таки терті калачі, — розповідав Петро Андрійович.

— То правда, — підтвердив Родіонович, — до того ще й жадібні та кровожерні. Добре, що, як кажуть, битливій корові бог роги не дає. Коли б соболь був завбільшки, ну, скажімо, з вівчарку — натерпілися б ми лиха. Страшно було б навіть увійти у тайгу. Він би кидався на людину, роздирав і душив оленів, козуль, іншу дичину й висмоктував кров із своїх жертв. Словом, убивав би кожного зустрічного. То був би найстрашніший хижак у світі. Досить уже й того, що він витворяє тепер. Там, де водяться соблі, білкам, полівкам та іншим дрібним звіряткам не солодко живеться. Він небезпечний і для пернатих. Тихо, як тінь, повзе або дряпається соболь по гілках і зненацька стрибає з високого дерева на нижче, де сидить собі спокійнісінько глухар, рябчик або тетерюк. Тут і кінець птахові. Та й зайцям від нього непереливки, особливо взимку, коли соболь легко «читає» їх найзаплутаніші сліди. А сам соболь дуже спритно замітає свої сліди. Певно, знає, що його шкурка ціниться дорожче, ніж справжнє золото… так, так, вона дорожча від золота!

— Хитра тварина, — озвався Олег. — Тому… він мене й цікавить.

— Живе золото вабить більше, ніж справжнє, але по-побігай за ним. Ноги собі відходиш, — засміявся Петро Андрійович.

— Вони в мене міцні. Тільки б дістатися туди… сто тридцять п'ять — шістдесят один…

— Про що це ви? — вихопилося в мене.

Олег запнувся. В кімнаті панувала тиша. Всі чекали на пояснення. Проте замість Олега заговорив Орлов. Він почав повільно, спроквола, окреслюючи при цьому рукою коло на столі.

— Ну що ж… йдеться про місце на карті. Широта, довжина, точка. Що в цьому дивного?

— Так, про місце, де… де живуть соболі, — заїкнувся було Олег.

Я глянув на Петра Андрійовича. Той знизав плечима й посміхаючись вів далі:

— Отже, йдеться про живий скарб тайги. Тут ховатися нема чого. Свої люди. Вас, Олегу, ми, вважаємо за центральну фігуру, і тільки Рудольф Рудольфович новачок між нами. Та приніс його сюди добрий вітер. Я ціную в людині любов до природи, яка примусила її вирушити в дальню подорож із Ленінграда лише заради того, щоб пізнати тайгу. То чого не розповісти йому всього відверто? Олег привіз листа від свого дядька; в листі повідомляється, що Родіонович колись урятував Олегового діда. Так, урятував, це написано чорним по білому. В тяжкий час він подбав також про сім'ю Олегового діда, про його нащадків. Так же?

Олег збентежено посміхнувся й ствердно кивнув. Ми запитально дивилися на старого мисливця. На його зморшкуватому обличчі майнула усмішка. Старик зручніше вмостився на стільці, підпер голову руко заперечливо похитав головою:

— Ти, Андрійовичу, приписуєш мені заслуги, яких і не було. Бо то ж просто обов'язок — допомагати ближньому. Для нас, людей тайги, це закон. І ти його знаєш, і ти зробив би так само. Особливо тоді, коли в тайзі знайшли собі притулок багато людей, яких переслідували царські найманці…

Дід замовк, замислено втупившись у простір. Потім притулив до очей руку, ніби хотів протерти їх, щоб краще бачити далечінь, де в сяйві полуденного сонця синіла неосяжна й таємнича тайга.

З нею було пов'язано життя мисливця, його спогади. Один з цих спогадів збудив Петро Андрійович. І відігнати його тепер уже не можна було. Він ожив і викликав непереборне бажання розповісти про давні, минулі часи, про людей, що жили і вмирали в предковічних лісах…

Далеко сягнув Родіонович у минуле. Коли він трохи глухуватим голосом почав свою розповідь, здавалося, що старик будить похованих свідків, яких давно вже поглинув невмолимий час.

Єдиними живими свідками були німі могутні дерева. Вони й тоді стояли в мовчазній величі так само, як стоять тепер….