Заповіт мисливця

Розділ II ТІНІ ПРЕДКОВІЧНИХ ЛІСІВ

Це сталося тисяча вісімсот дев'яносто шостого року.

У тайзі жив безстрашний мисливець на соболів та ведмедів Родіон Родіонович Орлов. Це був стрункий дужий чоловік років сорока, з сміливим іскристим поглядом, по якому завжди можна впізнати людину, що живе серед безмежних просторів природи. Шляхетність, яка жевріла в тому погляді, пом'якшувала суворі риси обличчя, а великий шрам над правим оком водночас надавав йому вигляду воїна.

Жив Орлов у тайзі сам, хоч він не був відлюдником і ніколи не уникав товариства. Тільки рідко траплялося йому бувати серед людей. Коли-не-коли підводою або човном їздив мисливець у найближчі селища та факторії, щоб продати впольоване хутро і поповнити свої запаси. Ці подорожі тривали багато тижнів, бо до найближчих населених пунктів було по кілька сот кілометрів. Орлов усюди був жаданим гостем — чесний і щирий, він мав більше друзів, ніж заздрісників. Тільки одного не могли подарувати йому друзі, і особливо кумоньки та тітоньки-свахи: марно старалися вони висватати мисливцеві наречену — Орлов незмінно твердив, що для одруження в нього ще є час.

— Гляди, щоб не проґавив, хлопче, — сказала йому якось взимку тітка Гафія.

— Справжня дружина знайдеться сама, без вашої допомоги, бо на ловця, на справжнього ловця звір сам біжить, — відпарирував Орлов і, схопивши тітку в обійми, обережно почав кружити з нею по світлиці.

— Ох, що ти зі мною витворяєш, вітрогоне! Зовсім здичавів у тайзі. Дивіться-но, вже й жінку до звіра прирівняв, а цікаво, до якого ж?

— До сарни, тітонько, до лані.

— Гляньте-но на нього! І ти гадаєш, що вона сама прискаче й почне крутитися навколо тебе? Еге ж бо! Як би не трапилось навпаки!

— Не лякайте мене, тітонько… а то я, кінець кінцем, почну боятися жінок.

— Ти диви який! Полює на ведмедів і леопардів, а жінок боїться. Оце так герой!

А герой лишився таки неодружений.

Настала весна, на осонні вже пробивалася подекуди молода трава. Бруньки на деревах сповнювали повітря пряним ароматом, що змішувався з випарами землі й пахощами гниючого листя.

Летіли вальдшнепи.

Родіон Орлов так захопився красою весняного вечора, що проґавив перших вальдшнепів, які з'явилися над лісом. Та він і не шкодував. Не хотілося порушувати тишу оглушливим пострілом. Проте на обрії знову з'явилися довгодзьобі птахи, і один з них пролетів так близько, що Орлов не втримався й вистрелив. Птах беркицьнувся в повітрі і впав на землю. У величній тиші тайги покотилася лупа від пострілу. Здавалося, що природа, стрепенувшись, сторожко прислухається до того гуркоту, і тільки мала гомінлива річка шуміла спокійно, ніби нічого й не сталося.

Вальдшнепи пролетіли. Тайгу облягла ніч. Стало холодно. Мисливець швидко назбирав дров, і за мить на невеличкій галявинці весело запалало вогнище, освітлюючи навколишні берези. В маленькому котелку закипів чай, мисливець дістав кілька сухарів і шматок копченого ведмежого окорока — от і вся вечеря.

В гущавині бекнула козуля, десь на сусідній сопці їй відповіла інша. Здалеку вже долинали тужливі голоси сов.

Орлов лаштувався спати. Він підкинув у вогонь дров і вмостився на своєму плащі. Раптом нічну тишу порушив протяглий крик болотної сови. Він лунав так чітко й голосно, наче сова сиділа десь поблизу. Але ж далеко навкруги не було жодного болота! Мисливець якусь мить напружено прислухався, а коли крик повторився, схопив рушницю й, пригнувшись, швидко відійшов од вогнища.

Він відчув небезпеку. Хоч крик звучав майже природно, проте гострий слух мисливця розпізнав, що той звук імітовано людиною. Така прикмета в нічній тайзі не віщує нічого доброго. Звичайно так перегукуються люди, для яких ніч сприятливіша за день. Волоцюги або навіть розбійники та просто всякий набрід — люди, з якими треба бути насторожі.

Мисливець зручно вмостився за вивернутим деревом і чекав, що буде далі. Незабаром у лісі затріщали гілки, і під чиїмись ногами зашелестіло сухе листя. З пітьми хащі виринула постать людини. Якусь миті, чоловік роздивлявся навколо, потім перейшов галявину й зупинився біля вогнища. Освітлений червоним сяйвом огню, цей чоловік здавався справжнім велетнем. Він обернувся на всі боки, скинув з плечей велику торбину й голосно гукнув:

— Гей, чоловіче, де ти? Вилазь, я не людожер.

Орлов спочатку вагався, та, зрештою, він усе ж вийшов із свого сховища й повернувся до вогню.

— А-а, мисливець. Навіть із Сигурської долини — а боїться людей. Я знаю тебе, хлопче. Кілька разів спостерігав, як ти ходиш тайгою. Полюєш на золотих звіряток. А мене ти жодного разу не помітив, еге ж?! Та й хто б міг мене помітити такого карлика, як я! Орлов вимушено засміявся, тому що «карлик» був на дві голови вищий за нього і принаймні вдвічі кремезніший. Шия велетня була, мов пень, — коротка, знизу, біля тулуба, ширша, наче вростала в плечі могутнім корінням.

— Не дивуйся, — посміхнувшись, вів далі велетень, — я знаю чудовий спосіб, як лишитися непомітним.

Потім з невимушеною безпосередністю він милостивим жестом, наче він був тут хазяїном, запросив Орлова сісти до вогнища.

— Ти, певно, вважаєш мене зухвальцем, — вів далі незнайомець, — та щоб ти знав, з яким добряком зараз розмовляєш, я розповім тобі рецепт. Добре запам'ятай його: коли буде повний місяць, ти вийдеш на перехрестя оленячих стежок, візьмеш у рот сім зерняток пороху і почнеш заклинати духа тайги. Потім розкусиш зернятка й виплюнеш їх на всі сторони світу. Зовсім немудра процедура.

Орлов засміявся, але в ту ж мить завмер — поблизу знову озвався крик болотної сови.

Незнайомий жартівник приклав до рота руку й загукав у відповідь. Він посерйознішав. Насупив брови й зосереджено ворушив щелепою, наче жував щось тверде. Потім голосно зітхнув і стиха промовив:

— Сюди прийдуть кілька людей, моїх друзів. Добре буде, коли й ти станеш моїм другом. Вони вимушені якийсь час перебути там, де не дме й не дощить. Ти трапився мені на путі саме вчас. Я хотів би, щоб вони оселилися в тебе. Ти не пошкодуєш.

Перш ніж Орлов встиг відповісти, незнайомець витяг з кишені кілька асигнацій.

Мисливець спохмурнів, з погордою глянув на велетня й сердито вигукнув:

— За кого ти мене вважаєш? Коли ти хочеш купити дружбу, то пошукай собі когось іншого. Може, він за кілька карбованців укладе з тобою угоду, наче з тим чортом, якого ти заклинаєш сьома зернятками пороху!

Орлов підвівся й зібрався було йти.

Силач поклав руку на плече Орлову. Незнайомець стояв нерухомо, трошки схиливши голову й шию, наче згинаючись під важким тягарем. Поза й вираз обличчя цієї людини так явно виявляли його збентеження, що Орлов спинився й чекав, що той скаже.

— Я не хотів тебе образити, і справа тут не в якійсь там чортівні. На одного впливає багатство, на іншого добре слово. Сідай, поговоримо.

Орлов якусь мить вагався, проте сів до вогню.

— Я фельдшер адміністративного округу Микола Микитович Бобров. Я веду з собою кілька виснажених пацієнтів. Вони знесилились під час довгої подорожі й конче потребують відпочинку. До найближчого селища вони вже не дійшли б.

Орлов дивився недовірливо, адже було зовсім незрозуміло, чому це фельдшер тягся з хворими по тайзі пішки, коли він міг би скористатися кінним транспортом.

— Не дійшли б, — вів своє фельдшер. — Крім того, тут є причини… через які їм краще обминати селища…

Орлов тихо свиснув.

— Утікачі?

— Так… з каторги, — коротко відповів Бобров. Запала тиша, тільки в вогнищі тріскотіли гілки.

— Політичні бунтарі? — розпитував мисливець.

— Саме так, — пролунала лаконічна відповідь.

— Я питаю не з цікавості. Коли я вже маю їх оселити в себе, то хочу знати, в чому, власне, справа. Не хотілося б зустрічатися з жандармами заради… казна-кого.

— Марні побоювання. Ми сибіряки і не станемо обдурювати один одного. Я ніколи б не вплутався в щось таке, від чого тхнуло б кримінальним злочином. За статтею, вони, щоправда, «важкі» хлопці й гнили б на каторзі ще п'ять років. Але чому? Тому що боролися проти царського уряду. Вони були членами організації, яка прагне знищити привілеї дворянства, фабрикантів і поміщиків. Досить тобі цього?

— Цього, справді, не мало, і для мене досить. Але як тобі спало на думку, що саме я маю дбати про них?

Бобров не встиг відповісти, як у гущавині щось зашуміло. І згодом почулися повільні кроки. На галявину вийшли три чоловіки.

Вони рухались помалу, широко переставляючи ноги й спираючись на палиці. З першого погляду було видно, що всі три вкрай виснажені й ледве тримаються на ногах.

— Ось вони, мисливцю. Тепер скажи мені, як буде з пристановищем?

Орлов мовчки спостерігав, як ці кволі люди допомагали один одному, сідаючи біля вогнища.

Один з них спробував посміхнутися й пояснив:

— Ноги вже відмовляються нам служити — стали товсті, наче стовпи…

Потім він відгорнув штанини й почав розтирати рукою спотворені ноги. Вони були страшенно набряклі, темно-червоні, вкриті коричневими плямами.

— Найважча стадія цинги, — пояснив фельдшер, — з ознаками слонової хвороби. Бачите ці слонячі ноги? Це результати мук на царській каторзі. Тяжка праця в шахті й недостатнє харчування. Судини втрачають пружність, не витримують кров'яного тиску й лопаються. Спочатку тонкі судини на губах, а згодом і великі, головним чином, на ногах. Потім кров розливається під шкірою і утворює синяки та набряки. Хай їм чорт, цим царським тварюкам! До якого страшного стану призводять вони людей!

Орлов понад усе любив волю, і, очевидно, саме тому він оселився в глибокій тайзі, куди лише зрідка приїздила якась адміністративна особа, і то лише для того, щоб нагадати жителям тайги про суворість і немилосердність царського самодержавства.

Мисливець більше не вагався, йому вже не потрібні були пояснення, і, коли один з утікачів спитав у фельдшера, куди вони направляються, замість фельдшера відповів Орлов:

— До мене, до моєї оселі. Ви відпочиньте тут, біля вогню, а я приїду по вас підводою.

Бобров підвівся, мовчки потис Орлову руку й так щиро поплескав його по плечу, що мисливець аж зігнувся.

— Я знав, що ти не покинеш нас напризволяще, в тебе справжнє серце, мисливцю.

У хатині Орлова втікачі знайшли, нарешті, необхідний відпочинок і піклування. Другого дня Орлов одвіз фельдшера: Боброву треба було якнайшвидше повернутися до окружного центру, де його тривала відсутність могла викликати небажану цікавість. Вони розлучилися в лісі — зв'язок фельдшера з мисливцем мав лишатися в таємниці. Така обережність була не зайва. Адже царські жандарми та охранка могли шукати втікачів і тут, майже за триста кілометрів від місця їх каторги.

Втеча вдалася лише завдяки допомозі фельдшера Боброва, далекого родича одного з в'язнів. Знайомий лікар, який наглядав за каторжниками, допоміг Боброву. Він наказав помістити трьох хворих на цингу в'язнів на лікування до примітивного тюремного лазарету. Тут з хворих зняли кайдани — режим у лазареті був менш суворий. Звичайно, пояснювалося це не людяністю — просто в лазарет потрапляли в'язні, в котрих, як то кажуть, душа трималася на волоску. Майже всі ті пацієнти залишали похмурий лазарет ногами вперед.

Втеча трійки була підготовлена добре. Підкуплений охоронець приніс в'язням терпуги, а також ключі від обох воріт. Потім цей охоронець затримав зміну нічної варти і таким чином забезпечив непомітну втечу. На березі ріки втікачів ждав у човні Бобров з одним знайомим тунгуським мисливцем, який добре знав дорогу.

Вони мали вирушити на південь до транссибірської залізниці. Всі ріки Східного Сибіру течуть на північ, отже, на втікачів та їх рятівників чекала важка, виснажлива подорож. Велетенська сила Боброва знайшла тут собі гідне застосування. Він невтомно веслував, викликаючи захоплення тунгуса, який і сам був вправним веслярем. Там, де ріка зустрічається з гористою тайгою, втікачі залишили човен і рушили далі пішки.

Для хворих ця подорож була сповнена невимовних страждань. Вони переоцінили власні сили, які в перший день, здавалося, швидко повертались до них під впливом нервового напруження, але потім почали так само швидко танути. Останнього дня втікачі вже в буквальному розумінні ледве тягли ноги, і тому Бобров вирішив розшукати хатину Орлова, розташовану, як фельдшерові було відомо, десь поблизу, в глухому закутку тайги. Тут втікачі знайшли заслужений спокій, і Орлов став для них самовідданим санітаром. Він дбав про них і спочатку навіть сам варив їм їжу.

Тайга — багата комора для того, хто знає всі її таємні сховища, а Орлов знав їх досконало. Як і завжди, йому допомагали в ловах три собаки, спритні лайки, і в хатині мисливця завжди була достатня кількість дичини: глухарі, тетерюки, рябчики, дикі качки та гуси. Він привіз також деякі запаси продуктів із факторії і таким чином цілком забезпечив хворих поживною їжею.

Проте цинга виліковувалась дуже повільно. Справжньої причини цієї хвороби в ті часи ще не знали. Але жителі тайги мали щодо цього свою думку. Вони були пильними спостерігачами природи й запобігали хворобі за допомогою різних рослин, зокрема дикого часнику та жвачки з хвої, а також напою з тюленячого жиру. Фельдшер Бобров теж застосовував ці засоби лікування й запевняв, що цинга виникає від нестачі хлорофілу, тобто зелені листя, яка завжди повинна бути в їжі людини. Його твердження були недалекі від правди — тепер відомо, що цингу викликає нестача вітаміну «С», який міститься в свіжих овочах, фруктах і навіть у сирому м'ясі.

Фельдшер порадив утікачам робити для набряклих ніг теплі ванни з хвоєю.

Незабаром Орлов привіз із факторії великі посудини, і відтоді хворі почали сумлінно робити приписану фельдшером процедуру. Чудно було дивитись, як троє мужчин годинами сиділи перед садибою мисливця, хлюпаючись у, бочках, жували дикий часник або цибулю й пили риб'ячий жир.

Завдяки дбайливому піклуванню Орлова, хворі поступово видужували і через два місяці вже почали подумувати про дальшу подорож. Їхнє перебування в самітній лісовій хатині так і лишилося таємницею. Незабаром утікачі вже могли виходити в тайгу, стріляти тетерюків і рябчиків, ловити рибу в річці та озерці.

Час від часу приїздив фельдшер, оглядав хворих, привозив ліки. Водночас він намагався дістати втікачам документи для від'їзду за кордон.

Найпристраснішим мисливцем з цієї трійки був Іван Хомич Феклістов, за професією учитель, натхненний любитель природи й чудовий геолог. Блукаючи по тайзі, він досліджував мінерали, дбайливо обстукував скелі геологічним молоточком. Примітивним способом геолог зондував грунт, креслив плани деяких місць тайги. Одного разу Іван Хомич повернувся особливо радісний: у висохлому руслі струмка він знайшов золотоносний пісок. Другого дня всі мешканці лісової хатини вирушили до родовища й почали примітивним способом видобувати дорогоцінний метал. Проте видобуток був незначний, а через кілька днів вибрали все золото.

Як твердив Орлов, в околицях було чимало таких родовищ. Багато років тому тут пробував щастя не один золотошукач, але знахідки були такі мізерні, що згодом старателі відмовлялись від дальших пошуків. Незважаючи на це, Феклістов зовсім облишив тепер полювання й цілком віддався розшукам золота. Втікачі відклали від'їзд, тому що під час подорожі на далеку чужбину золото дуже пригодилося б їм.

День у день вирушали друзі в тайгу, підіймалися на скелі та сопки, продиралися крізь хащі. Кілька разів вони потрапляли в мочари, звідки рятувалися ціною неймовірних зусиль.

Незабаром утікачі пересвідчилися, що шукати родовища золота, навіть маючи геологічні знання, — справа нелегка. Виснажливі пошуки знесилювали їх, і друзі один по одному відмовлялись від дальших вилазок. Кінець кінцем Феклістов лишився сам із своїми дослідженнями. Невтомний, завжди у доброму настрої, він кожного ранку вирушав у путь. Повернувшись якось увечері, Іван Хомич сповістив:

— Я розшукав місцину, в якій дещо може бути. Треба там грунтовніше роздивитися.

Товариші підтакували йому, проте самі вони вже зовсім втратили надію. Місце, про яке казав Феклістов, була ділянка пралісу площею понад два квадратних кілометри. Кілька нерівних шпильчастих скель надавали цій місцевості особливої дикої краси. Маленька гомінка річечка віками терпляче гризла кам'яну стіну, а там, де вона не змогла пробити собі путь, вода підмила скелі, й кам'яні брили впали вниз. Потім бурхливі води принесли сюди каміння з інших місць. Важкі камені котилися по річищу, а найважчі — поміж ними й ті, в яких було золото, — осідали в заглибинах на дні.

Ці природні процеси Феклістов визначив по групуванню скель, по розколинах і складках породи. Він розповів про це так жваво й переконливо, що всі, незважаючи на свою неохоту, знову взялися до роботи. Товариші копали й промивали, але результатом їхньої цілоденної важкої праці було лише кілька зерняток золота. І всі знову облишили марні пошуки — всі, крім Феклістова.

У неділю Бобров привіз радісну звістку, що за тиждень у Владивостоку для втікачів будуть готові закордонні паспорти й квитки до Канади.

На цьому золота гарячка скінчилася.

Проте Феклістов навіть останні дні перед від'їздом провів, у своєму куточку, де гомінливі води безупинно нашіптували йому свої таємниці.

Повертаючись якось з такої подорожі, Феклістов почув біля підніжжя стрімкого схилу гори стогін. Він підійшов і побачив людину, яка, скривившись від болю, обмацувала собі ногу. То був тунгуський мисливець, весь обвішаний убитими птахами. Він спіткнувся на вузенькій стежці, втратив рівновагу й скотився зі схилу, поранивши собі кісточку.

— Я — Хатангін, — стогнучи пояснив він Феклістову, який приспів йому на допомогу, — з роду Белтир. Наш чум — за дев'ять верст звідси по дорозі на Алтиш-Мар. Ой, нога, нога…

Феклістов не вагаючись вирішив допомогти мисливцеві і зробив йому тимчасову перев'язку. По дорозі він допомагав мисливцеві йти, і, нарешті, обидва, стомлені, дісталися до стійбища тунгусів.

Тут Феклістова, за звичаями племені, щиро привітали й пригостили. Потім його запросили до чуму шамана Шолеута, який одразу ж узяв на себе піклування про Хатангіна. Шаман був водночас знахарем і лікував усі хвороби своїх одноплемінників.

Оглянувши потерпілого, шаман продемонстрував нежданому гостю всю процедуру заклинання злого духа, який, на думку Шолеута, був причиною поранення Хатангіна.

Шаман відчинив дві невеличкі дерев'яні клітки, де він тримав по дюжині жаб і великих ящірок, прислужників шайтанів тайги. Б'ючи в бубон, Шолеут перевертав їх одну за одною на спину й клав на ликовий килимок.

Жаби лежали нерухомо, ящірки згорнулися в дивні неприродні пози й теж застигли. Шолеут, без упину щось, бурмочучи, розпалив на невеликій кам'яній підставці вогонь і почав кидати в нього смолу та якісь запашні трави. Потім він нахилився над нерухомими тваринами, стиха промовляючи незрозумілі слова. Якусь мить шаман прислухався й розмірковував, потім показав на заціпенілих тварин і пояснив:

— Ці діти наймізерніших шайтанів тайги заснули з мого наказу. У сні вони повідомили, що шайтани готують пастки для російських чоловіків. Ти ходиш навколо води і шукаєш жовте сім'я, яке посіяв шайтан для пожадливих людей. Природа та її пан — людина перебувають в одвічному протиріччі. Прообраз природи — тигриця. У неї красива шкура і смертоносні пазури. Це стосується особливо нашої тайги. Тому зважуй кожен свій крок!

Після цього Шолеут доторкнувся до заціпенілих ящірок та жаб — вони миттю опритомніли, пострибали й розповзлися по шатру. На цьому чаклування скінчилося, і гостеві подали чай, заварений по-тунгуськи. У невеличкому котелку закип'ятили воду й кинули в окріп кубик пресованого китайського чаю та велику грудку масла. Напій подавали в дерев'яних чашечках, так званих піалах.

Шолеут мовчав, а Феклістов розмірковував про його чаклунство.

Трюк з усиплянням жаб та ящірок не справив на геолога ніякого враження. Іван Хомич знав, що в основі цього «чаклунства» лежить гіпноз — тварини стають нерухомі, коли їх швидко обертати і натиснути на певні нервові центри. Від цього виникає так званий каталептичний стан. А бурмотіння підсилює гальмування нервового центру.

Феклістов сам колись присипляв у такий спосіб голубів і кролів, щоправда, без бубна та заклинань. Він показував це «чудо» учням старших класів у нагороду за їх успіхи з природознавства. Та геолога дивувало, що шаман знав про його часті походи вздовж ріки. Очевидно, Феклістова помітив якийсь тунгус, а про все інше вже неважко було догадатися. Ті, хто шукає золото, завжди копають і промивають пісок. А втім, не завадило б попросити, щоб тунгуси про це не розповідали нікому. Щоб надати своєму проханню належної солідності, Феклістов вирішив подарувати Хатангінові свою рушницю, яку дав йому фельдшер. Все одно вона вже непотрібна геологові — адже за кілька днів він від'їздить до Владивостока.

Тунгуський мисливець не хотів лишитися в боргу. Феклістов мусив узяти дві соболині шкурки — відмову сприйняли б як образу. Ціна шкурок у кілька разів перевищувала ціну рушниці.

Потім Іван Хомич дружньо розпрощався з мисливцем і шаманом. Провідника він не взяв — був певен, що не заблукає, — і рушив у путь.

Тунгуси показали Феклістову вузеньку звірину стежку — найкоротший шлях до річки, звідки вже неважко було дістатися до хатини Орлова. Феклістов, весело насвистуючи, крокував вузенькою стежечкою.

Через таку безтурботність він зненацька спіткнувся і впав у велику яму. Бурі, що гуляють по тайзі восени та взимку, вивернули тут стару ялину, а густа й висока трава приховала цю природну пастку. Феклістов ледве виліз із ями, весь подряпаний і брудний. Недобрим словом згадав він тунгусів, що показали йому цю стежку, і вирішив збочити з неї. Зорієнтувавшись по своєму кишеньковому компасу, геолог пішов через тайгу навпростець.

За своїм характером він був людиною спокійною, але рішучою, а іноді навіть упертою. Саме ця риса і взяла верх, коли Феклістов зупинився перед непрохідною хащею, яку необхідно було обійти. Щось ніби нашіптувало геологові, що йому треба повернутися на звірину стежку, але впертість вела його далі, йти було дедалі важче, подекуди доводилося продиратись крізь густі чагарники та підліски, і лише після кількох годин блукань Феклістов змушений був визнати, що зробив помилку, коли збочив зі стежини.

Час від часу він сполохував глухарів і рябчиків, кілька разів чув, як з шумом утікав якийсь звір. Місця, якими проходив геолог, вражали дикою красою та барвистістю. Веселі берези стояли поруч ясно-зелених модрин, з високої трави й різних кущів здіймалися невеличкі скелі та валуни. Маленька річечка вперто пробивала собі шлях… Цю чудову панораму облямовували темні гори, порослі майже синіми ялинами, над якими подекуди височіли велетенські самотні сосни. Розчісувані вітром крони дерев здавалися старими жалобними прапорами, що майоріли тут одвіку.

Феклістов сів відпочити біля струмка, понад яким вирішив іти далі, — адже струмок, певно, впадав до знайомої золотоносної річки. Іван Хомич перейшов на другий берег і тільки-но ступив кілька кроків, як почув сердите бурмотіння і побачив перед собою ведмедя.

Феклістов став мов укопаний, затамувавши подих. Він почував себе, наче миша, перед якою раптом з'явилася гадюка. Таке порівняння в мить страшної небезпеки могло зародитися справді тільки в голові шкільного вчителя, для якого природознавство було другою натурою. Хто-небудь інший в першу чергу подумав би, звичайно, про свій порятунок.

Феклістов натрапив на ведмедицю, яка лежала з ведмежам поблизу в барлозі. Коли минув перший переляк, Феклістов хотів було швидко перейти струмок. Але тільки-но він ступив крок, як волохата матуся люто загарчала й звелася на задні ноги.

Тут уже часу для роздумів не лишилось. Феклістов кинувся до розлогої берези й блискавично видряпався на неї. Ведмедиця, видно, не чекала такого — вона захитала велетенською головою, начебто висловлювала свій подив або задоволення з того, що її поява примусила непроханого гостя втекти.

Ведмежатко вискочило з барлога, проте матуся задньою лапою згребла малого пустуна, і він скотився під її кошлатий живіт.

Феклістов з цікавістю спостерігав цю сцену, бо був певен, що звір не полізе за ним на березу. Досі йому ніколи не доводилося бачити зблизька, так би мовити, інтимне життя ведмедів. А тут раптом трапилась така чудова пагода. Ведмедиця здалася Феклістову добродушною, а ведмежатко навіть чарівним. Дбайлива матуся, певно, влаштувала тут собі на ніч барліг і раптом відчула небезпеку. Ведмедиця якийсь час принюхувалась, потім подивилася на непроханого гостя й, нарешті, рушила до потоку. Вона щось тихо бурмотіла, мабуть, наказуючи малому йти слідом за нею. Біля струмка ведмедиця зупинилася й знову глянула на Феклістова. Ведмежа тим часом почало пустувати на мілині. За це воно дістало ляща і жалібно заскімлило. Після цього ведмеді швидко зникли в лісі.

Феклістов почекав ще якийсь час, потім зліз з дерева й пішов оглянути барліг ведмедиці.

Трава та дерен на тому місці були вирвані пазурами сильних лап. Утворилась яма, в якій і влаштувався так затишно хижак.

Яма не являла собою нічого цікавого, проте очі Феклістова прикипіли до одного місця, де щось дивно блищало в промінні призахідного сонця.

Феклістов ступив кілька кроків і навколішках сповз у барліг. Геолог не вірив власним очам: перед ним лежала купка золотих зерен.

Від хвилювання в нього аж у голові запаморочилося.

Феклістов розгрібав руками глину, пересівав між пальцями золоті зернята і звичайні камінці, задихаючись, гарячково хапаючи повітря, наче робив щось важке, виснажливе.

Помалу він заспокоївся, та вгамувати бурхливої радості від багатої знахідки все одно не міг. Іван Хомич раптом заспівав, але в ту ж мить схаменувся й сторожко оглянувся, наче злякавшись, що його спів міг привабити нежаданого спостерігача.

Золота було так багато, що Феклістов навіть не міг забрати всього з собою. При ньому була лише невеличка шкіряна торбинка, яку він завжди носив на своєму ремені, та гаманець з тютюном. Феклістов згадав про соболині шкурки, що лежали в нього в сітці від комарів, дбайливо поперев'язував їх і теж наповнив золотом. Потім почав загрібати ведмежий барліг, де лишилося ще чимало золотих зернят. Геолог загорнув ямку глиною, засипав галькою та піском з річки, сокиркою, яку завжди носив за поясом, зрубав кілька невеличких смерек і накидав їх на барліг. Проте від цього, здавалося, місце стало помітнішим, і тому він відкинув смереки й приніс із лісу кілька оберемків сухої глиці та листя. Нарешті навалив на родовище кілька важких каменів. Лише тоді Феклістов вирішив, що зробив усе, щоб знищити сліди багатої знахідки.

Околиці родовища геолог позначив непомітними зарубками на деревах. І тільки після цього рушив додому, не підозрюючи навіть, що ця дорога стане для нього фатальною.

В тайзі відбуваються дивні зустрічі, і людина ніколи не певна, що її не жде якась несподіванка. Головним чином, від людей, авантюристів різних видів та й від грабіжників, котрі за часів царизму шукали в тайзі легкого життя.

Цей набрід зневажав суворі закони тайги. Нехтування цих законів часто-густо каралося кулею, але й це не віднаджувало бандитів од грабежів та вбивств.

І тепер, несучи знайдене золото незнайомими місцями, Феклістов шкодував, що при ньому немає рушниці. Тільки-но геолог здобув золото, як його одразу ж охопив неспокій і побоювання знову втратити свою знахідку.

Феклістов згадав шамана, який назвав золото сім'ям шайтана. Старий хитрий Шолеут був по-своєму непоганим психологом і добре знав не тільки життя тайги, але й життя взагалі. Мабуть, саме це давало йому можливість впливати на своїх одноплемінників.

Поринувши в думки, Феклістов навіть не помітив, що йде він уже не сам.

За ним, наче привід, скрадався звір, у цих краях справді рідкісний.

Барс.

Великий жовто-коричневий звір з темними круглими плямами, що густо поцяткували його лиснючу коротку шерсть. Барс здебільшого живе в горах і в тайгу приходить лише взимку полювати на муфлонів, кабарг та оленів, які під час лютих морозів шукають собі поживу в долинах. Але цей барс полював у тайзі тепер, наприкінці літа. Він вивів своїх малюків раніше, ніж звичайно, тому самка не могла піти звідси доти, доки її дитинчата не виросли настільки, щоб полювати цілком самостійно.

Барс важить понад вісімдесят кілограмів, завдовжки він приблизно два з чвертю метри (причому шістдесят-сімдесят сантиметрів припадає на хвіст). На людину барс нападає рідко, як правило, він обминає її. Але те, що цьому великому котові не вистачає сміливості, цілком надолужується хитрістю та підступністю. В період, коли дорослі звірі доглядають своє потомство, вони дуже злі й люто. захищають малят від будь-якого непроханого гостя, включаючи й людину.

Спіймавши мускусну кабаргу, барс якраз ніс її в барліг до самиці та двох малюків. Аж тут він раптом учув Феклістова.

Нічого не підозрюючи, замислений золотошукач підійшов до лігва, і тут його зачула самка.

Вона тихо виснула, малюки одразу, ж забилися в глиб барлога, а їхня матуся безшумно поповзла туди, звідки чути було кроки людини.

Пара барсів нападає на ворога в особливий спосіб. Самка намагається підступити ззаду, а самець тримається. так, щоб ворог весь час лишався позаду нього. На якусь мить самець з'явиться перед ворогом або здійме шум у лісі, щоб привернути до себе увагу. Жертва опиняється, як то кажуть, у лещатах. Велетенські коти на зручному для себе місці нападають зовсім несподівано. Звичайно, першою кидається самка.

Маленькі барси, грайливі, як і всі малюки, трохи пововтузившись у барлозі, вийшли назовні. Вони розпустувалися саме в ту мить, коли до них наблизився Феклістов. Самка заходила до Феклістова збоку і не помітила пустощів свого потомства, інакше вона б їм показала! Сталося так, що Феклістов зненацька опинився просто перед малюками. В першу мить він злякався, та вгледівши, що це маленькі, рідкісні тваринки з породи котів, одним стрибком скочив до них. У ньому прокинулась мисливська пристрасть: захотілося будь-що спіймати звірятко. Не довго думаючи, Феклістов скочив до найближчого малюка, впав на нього й притис до землі. Барсеня жалібно запищало і засіпалося під ним, тоді як другий малюк, вереснувши, кинувся навтіки.

Зойки малят почули батьки. Вони кількома велетенськими стрибками примчали сюди і не вагаючись кинулися на чужинця.

Першим налетів самець.

Напад був такий навальний і раптовий, що Феклістов спочатку навіть не зрозумів, хто на нього кинувся. Він тільки почув дикий рик і в ту ж мить відчув страшенний біль у плечі. Не встиг він отямитись, як на нього з лютим гарчанням наскочила самка й затопила йому в бік свої пазури.

Наповнені золотом соболині шкурки, що висіли в мисливця через плече, врятували його від неминучої смерті. Барс намагався затопити в шию людини свої пазури й величезні ікла. Та імпровізовані шкіряні торбини зав'язли в пазурах хижаків, і звірі дряпали й шматували їх зубами з такою люттю, що золото летіло на всі боки. Феклістов старався вивільнити свою сокиру. Але це була не легка справа. Обидва хижаки кидалися на нього так оскаженіло, що він лише безсило борсався між ними, намагаючись врятувати хоча б своє обличчя.

З нелюдською напругою Феклістов звівся, нарешті, на коліна, вивільнив сокирку й почав завдавати нею ударів, люто, як людина, що рятує своє життя.

Він так сильно поцілив у голову барса, що той, дико зойкнувши, відскочив і кілька разів перекинувся в траві. Та самка, не випускаючи мисливця, затопила свої гострі пазури йому в стегно. Проте влучні удари сокиркою примусили відступити і її. З оскаженілим сичанням вона, мов змія, відповзла назад. Феклістов скористався з цього і, знесилено хитаючись, пошкандибав геть. У руці він гарячково стискав сокиру, безцільно вимахуючи нею в повітрі.

Іван Хомич відчував нестерпний біль у боку й на спині, а рани на стегнах дуже заважали йому просуватися. Сутеніло, але пораненому здавалося, що вже зовсім темно. Кров, стікаючи з чола, заливала Феклістову очі, і він не бачив, що підходить до глибокого байраку. Раптом мисливець втратив грунт під ногами й полетів униз.

Від страшного болю він майже втратив свідомість, в очах у нього спалахнув жовто-зелений вогонь, а потім Феклістов поринув у пітьму…

Тим часом барс очуняв і підповз до краю байраку. Він люто бив по землі хвостом і безупинно витирав собі лапою голову, в якій відчував тупий, незвичайний біль. Шорстким язиком звір облизував морду, по якій струміла тепла кров, смикав головою, немовби хотів відігнати від неї дошкульних комах.

Барс зазирав у байрак, на дні якого нерухомо лежала людина. Здавалося, хижак хотів пересвідчитись, чи справді одвічний ворог чотириногих тайгових розбійників уже нічим не загрожує йому. Барс потроху почав відступати назад, і незабаром хаща поглинула його.

Тайга потонула в притушених барвах присмерку, пригасли кольори рослин, затихли голоси денних звірів. Настала чорна, непроглядна ніч.

У хатині Орлова не вистачало четвертого столовника. Всі присутні вгадували, з чим це він повернеться. Жартували, що, мабуть, Іван Хомич відшукав десь велетенський скарб і тепер, видно, буде сторожити його цілісіньку ніч. Але Феклістова все не було, і товаришів охопив неспокій.

Та до того ж ще й Орлов сказав, що для людини недосвідченої ніч у тайзі не дуже приємна річ, бо в цьому пралісі часто-густо життя людини висить на волоску — ввечері ти живий-здоровий, а вранці над твоїм холодним тілом закряче ворон.

Було вирішено вдосвіта розпочати спільні розшуки зниклого друга.

І мисливські собаки, навіть тунгуські лайки, бувають пустотливими. У стійбищі було кілька десятків чотириногих помічників мисливців, два з яких дуже любили блукати вночі.

Це були Комбо та Кежма, цікаві до всього й пустотливі лайки, невтомні в ловах, спритні й безстрашні. Тому-то цим «героям» миналось іноді таке, за що іншим перепало б на горіхи.

Коли настала ніч і в чумах усе затихло, Кежма та Комбо вийшли на полювання.

Літо для лайок — здебільшого пора відпочинку, бо участь у полюванні мисливців на пернатих не стомлює собак, а тільки ще більше розпалює у них мисливську пристрасть, тому влітку лайки ніби шаленіють.

У нічній темряві Комбо та Кежма бігли тайгою, принюхуючись і чітко схоплюючи кожен порух тайги.

Тайга вночі живе непомітним, але бурхливим життям. З лігов та барлогів вилазять борсуки, лисиці, норки. Самотні соболі зустрічаються з своїми братами-куницями. В гущавині лісу відмахується від дошкульних комарів величний лось. Ведмідь-самітник, од якого тікає сон, іде лісом на лови. Нічні птахи безшумно літають між деревами, а на вітах гордовито розправляє свої крила поважний пугач.

Серед цих приглушених звуків навіть тріск сухої гілочки здається застережливим знаком, і не один нічний бродяга заціпеніє в цю мить, прислухаючись, чи не загрожує йому якась небезпека.

Лайки уповільнили біг — вони раптом зачули ще не зовсім виразний запах звіра. Комбо високо підніс морду й тихенько загарчав, бо Кежма все ще біг далі. Після цієї перестороги Кежма обернувся і тепер уже сам зачув запах одвічного ворога собак: ведмедя. Наїжачивши шерсть, обидва собаки скочили в зарості й безшумно почали скрадатися далі. Вони зовсім не боялися. Лайки потрапили в свою стихію — адже полювання було для них потребою, змістом усього їхнього життя. Після довгого й виснажливого полювання їм навіть снилися лози. Собаки тонко повискували, дзявкали крізь сон і швидко ворушили в повітрі лапами, начебто йшли по сліду звіра, їм снилося те, чим було сповнене їхнє життя, — лови.

Вночі ведмідь був для собак далеко не такий небезпечний, як за білого дня, бо він погано бачив зухвалих нападників, які намагалися поскубти йому шубу. Без будь-якої необхідності — просто так, з мисливського азарту.

Меткіший Комбо заходив зліва, а Кежма тим часом лишався позаду і біг за ведмедем назирці.

Раптом сталося щось зовсім несподіване.

Озвався злобний застережливий гавкіт. Кежма підстрибнув, як ужалений. Той гавкіт мав означати щось зовсім незвичайне, тому що нічне полювання завжди відбувалося безшумно. Тільки коли-не-коли прозвучить короткий рик, чи то як пересторога, чи то як зойк у боротьбі з невеличким хижаком. Але тут було щось інше.

Собаки відчули свого володаря — людину.

Їй лайки служили вірно й самовіддано, заради неї ризикували своїм життям і вмирали в боротьбі з великими хижаками. Комбо спочатку нанюхав сліди барсів і запах їхньої крові. Трохи згодом він наштовхнувся на соболині шкурки і, зненацька скотившись у байрак, опинився біля Феклістова. Той усе ще лежав непритомний.

В ту ж мить до Феклістова підійшов ведмідь, який теж почув запах крові. Ведмідь забурмотів, але Комбо блискавично кинувся на нього й вчепився зубами в спину клишоногого. Не встиг ведмідь навіть відмахнутися, як уже приспів Кежма й затопив свої гострі зуби у шию звіра. Роздратований несподіваною сутичкою, ведмідь злобно заричав, потім швидко звівся на задні лапи й почав лупцювати наліво й направо, але нападники не відступали. В'юнкі лайки уникали ударів, а їхні ноги були наче стальні пружини, що розпрямлялися, тільки-но торкаючись землі.

Втративши охоту до безрезультатної сутички, ведмідь відступив. Він відходив помалу, майже поважно, начебто показуючи, що така бійка нижче його гідності.

Однак собаки розуміли це інакше. Відступ ведмедя надав їм відваги й зухвальства, і Комбо вчепився звірові в хвіст з такою люттю, що потерпілий заревів од страху. Щелепи Комбо, наче капкан, стискали короткий хвостик волохатого. Кежма також не відставав. Одним стрибком опинився він на широкій спині ведмедя і втопив у неї гострі зуби.

Ведмідь обернувся, спіткнувся і перекинувся через великий камінь, так що мало не задушив нападника. Комбо в останню мить випустив із зубів хвіст звіра, а Кежма беркицьнувся в повітрі й прудко відскочив убік. Обидва собаки, втомлені боротьбою, припинили дальші напади і тепер тільки сипло гавкали, дивлячись, як відступає ведмідь.

Відгомін цієї нічної сутички губився в глухих хащах. До Феклістова помалу поверталася свідомість. Пораненому здалося, що він чує тихий дзвін і шум вітру. Потім він затремтів од холоду і відчув тупий біль у голові. Хотів було обмацати її, та не здужав підвести руку. Часом слабкий дзвін стихав, наче його відносив вітер, що безнастанно гудів у вухах пораненого. Феклістов ледве дихав, огидна липка каша заважала розтулити губи. Поранений лежав обличчям до землі, і в рот йому набилася глина, змішана з його власною кров'ю. Іван Хомич втратив так багато крові, що тільки з неймовірним зусиллям зміг перевернутися горілиць, щоб тіло не так давило йому на груди.

Раптом його торкнулось щось приємне й вологе. В першу мить Феклістов нічого не бачив, бо очі в нього були заліплені засохлою кров'ю та брудом. Дотики супроводило сипле гарчання, яке наганяло на пораненого жах. Геологові здалося, що він знову чує сопіння хижака. Та це було тільки щире намагання засапапого Комбо облизати обличчя лежачої людини. Кінець кінцем потьмарений мозок людини почав прояснюватися. Феклістов відчув у всьому тілі страшенний біль, надсилу підняв руку й протер очі та обличчя.

Бездонна темрява, яка поглинула його після падіння, була набагато чорніша за ніч, серед якої він зараз прокинувся. Феклістов побачив перед собою собаку, котрий облизував його і торкався до нього мордою, видно бажаючи показати пораненому свою відданість. Мисливські собаки більш віддані людині, ніж собаки інших порід. Полювання зближує їх, у них з мисливцем існують, так би мовити, спільні поривання та інтереси, а іноді навіть і спільна пристрасть. Дуже часто собака переживає разом з мисливцем небезпечні моменти. Мабуть, саме тому лайки не можуть лишатися байдужими, коли вони бачать людину безпомічну, в жалюгідному становищі.

Помітивши закривавлену людину, яка нерухомо лежить на землі, собаки всіма силами намагаються примусити її підвестися. Там, де їхні намагання виявляються марними, у лайок прокидаються успадковані властивості їхніх прабатьків. Вони сідають і починають вити. Виють довго, пронизливо і жалібно.

Саме так і вчинив тепер Комбо. Він сів біля Феклістова, підніс угору голову й завив. Голос його розлягався над пралісом, відбивався від скель і губився в зеленому морі дерев. І зелене море поглинало цей голос, як і кожну лиху звістку, що порушує величну тишу лісу.

Кежма тим часом крутився на одному місці, потім почав бігати навколо лежачого, нетерпляче дзявкаючи. Собака знову спробував примусити людину підвестися. А потім у лайок виявилася ще одна властивість. Якщо мисливські собаки знаходять невідомого звіра або щось інше, варте надзвичайної уваги, вони біжать доповісти про це своєму хазяїнові й приводять його на місце знахідки.

У північних лайок цей складний навик виховують спеціально. Він вимагає від собаки майже самостійної праці, а це дається не кожній лайці. Лише деякі з них засвоюють таку звичку, і їх вважають цінними собаками. Комбо та Кежма були обдаровані цією здатністю. Нерозлучні друзі на полюванні завжди чудово доповнювали одне одного.

Коли собаки вистежать і заженуть якогось рідкісного звіра, вони повідомляють про це гавкотом. Якщо мисливець не з'являється, один з них побіжить, відшукає свого хазяїна й приводе його, тоді як другий пес, гавкаючи, залякує звіра.

Саме так і зробили собаки зараз. Моторніший Комбо коротко виснув, потім побіг і зник у темряві. Кежма лишився біля Феклістова і, принюхуючись на всі боки, пересідав з місця на місце, крутив хвостом, начебто хотів у такий спосіб виказати свою симпатію до пораненої людини.

В стійбищі тунгуських мисливців Комбо зчинив справжню тривогу. Він прибіг до чуму свого хазяїна Хатангіна й стрибав та вищав доти, доки не розбудив усю сім'ю. Спросоння мисливець гримнув на собаку, та, прокинувшись остаточно, збагнув, що Комбо прибіг з якоюсь важливою звісткою.

Хатангін з пораненою ногою не міг іти слідом за собакою і тому негайно послав по свого брата Орджана. Той незабаром прийшов, але він зовсім не хотів глупої ночі оглядати глухі закутки тайги. На його думку, собаки могли знайти якусь там чортівню, котра не варта навіть понюшки тютюну. Хатангін, однак, наполягав на своєму і запевнив, що Комбо не прибіг би, якби йшлося про щось незначне.

— Не собака в тебе, а волоцюга якийсь, — вичитував Хатангінові Орджан, — посадив би ти його на ланцюг, щоб не вештався поночі. Добігається, поки якийсь шайтан розірве його на шматки. А де ж Кежма?

— Той, певно, лишився там, куди поведе тебе Комбо. Хіба ти не знаєш, як працюють мої собаки? — промовив Хатангін.

— Е-е, наче інші собаки гірші за них! І мої повідомляють, коли вполюють щось, але вони не нічні сови!

— Ти ще занадто зелений, брате, тому-то й оцінюєш моїх собак так погано. Вони полюють вночі в той час, коли твої сплять, як бабаки.

— Ну, то ще побачимо, який там скарб вони знайшли.

— Що ж, побачиш, — сказав Хатангін і випровадив брата з чуму.

Чорний серпанок ночі ще висів над тайгою, коли Орджан повернувся до стійбища, розбудив Хатангіна і, ще не віддихавшись, почав розповідати:

— Сталося нещастя. Біля Чорної берези лежить російський чоловік, і смерть уже зазирає йому в очі. Я піду запряжу оленів і розбуджу когось, щоб допоміг мені. Комбо й Кежма лишилися там. Твої бродяги кращі, ніж можна було собі уявити…

Промовивши це, — Орджан вийшов із чуму, лишивши брата здивованим і замисленим.

Незабаром у нескладну упряж запрягли дужого оленя. Олень тягнув за собою дві довгі жердини, з'єднані плетивом.

Цей примітивний віз, який тунгуси називають «нюлга», має одну перевагу: він проїде скрізь, де тільки пройде кінь або олень, і навіть на найгіршій дорозі не поламає коліс, бо їх немає.

З Орджаном пішов ще один мисливець. Лайки зустріли їх радісним гавкотом. Тунгуси поклали пораненого на нюлгу й прив'язали його під пахви широкими м'якими ременями, виготовленими із жил морської риби білуги.

Їхали помалу, обминаючи круті місця. У стійбищі пораненого взяв на свій догляд шаман, який лікує тунгусів од всіх хвороб та недуг. Через велику втрату крові Феклістов знову втратив свідомість і на якусь мить опритомнював лише тоді, коли шаман перев'язував йому рани.

— Тільки великий бог тайги Торин знає, чи буде битися серце російської людини ще завтра, — серйозно промовив шаман Шолеут.

Орджан кивнув, очевидно теж вважаючи, що тільки Торин може вилікувати Феклістова.

— А може, треба умилостивити володаря тайги? Російська людина допомогла моєму братові! Помолися за нього.

— Торин допомагає тільки нам, синам Арканзая — евенкам, — зауважив Шолеут. — Але, якщо хочеш прихилити до себе волю великого бога, принеси жертовний пар.

Орджан пішов і згодом повернувся з двома соболиними шкурками, одну з яких шаман заховав у своїй юрті, а другу почав рвати й кидати на маленький вівтарик, на якому горів вогонь.

Тим часом Хатангін, за допомогою своєї сестри, молодої дівчини Майюл, дошкандибав до чуму шамана і, зневажливо посміхаючись, дивився на жертовний вівтар. Вогонь поглинав дорогоцінне хутро, і запах смаленої шкіри та шерсті змішувався з ароматом палаючої смоли. Дим стелився по вівтарю й клубочився навколо, поки слабкий подув вітерця не підняв його вгору. Вітерець погрався з димом, розвіяв його, потім знову згорнув у клубок і відніс до тайги.

Феклістов нерухомо лежав на ложі, вистеленому оленячими шкурами, і важко дихав. Тунгуський мисливець сів біля нього, співчутливо похитав головою й прошепотів, наче вичитуючи пораненому:

— Російській людині не треба було ходити тайгою без зброї, не треба було ходити самому там, де він ніколи не бував. У тайзі вчена голова з великого міста не допоможе…

Майюл чекала, поки шаман зробив їй знак увійти до чуму. Вона сіла біля хворого, щоб наглядати за ним. Брат її помалу підвівся, дівчина допомогла йому дійти до виходу й знову повернулася.

Хоч не за звичаями племені було, щоб незаміжня дівчина піклувалася про чужого чоловіка, проте Хатангін наполіг на своєму — адже Феклістов поставився до тунгуса, як-до рідного брата, а потім його самого спіткало нещастя.

Шаман спочатку не погоджувався, та коли мисливець пообіцяв йому багатий подарунок, Шолеут став поступливішим. Майюл оглянула хворого й відігнала маленькою мітелочкою дошкульних комарів та мух. Чужинець здався їй таким безпорадним, що дівчина не втрималася і погладила його по обличчю.

Хворий розплющив очі і, вгледівши перед собою дівчину, щось прошепотів. Він говорив так тихо, що Майюл нічого не зрозуміла. Вона нахилилась, і її розкішне чорне волосся торкнулось обличчя Феклістова. Дівчина ніжно спитала, що він хоче.

Засмаглі від гарячки губи пораненого злегка ворухнулись, і він промовив слабким, ледь чутним голосом:

— Води… пити… води!..

Майюл посміхнулася, кивнула й вийшла з юрти, щоб принести напій, що добре вгамовує спрагу — холодний чай з журавлиновим соком.

Тільки-но посланці дня осяяли небосхил над тайгою, як Орлов і його друзі вирішили шукати Феклістова.

Дві моторні лайки бігли з ними, описуючи великі кола, час від часу повертаючись до людей і одразу ж знову зникаючи між деревами. Орлов вирішив, що розшуки Феклістова вони почнуть від золотоносної долини, біля річки Безіменної, де геолог провадив свої досліди.

Біля річки панувало пожвавлення. Собаки сполошили зграю диких гусей, які тут ночували. Була саме пора зимових перельотів, і водяні птахи летіли з півночі в тепліші краї. Орлов і його друзі, звичайно, не могли проминути такої нагоди і з засідки настріляли стільки гусей, скільки вже їм забажалось. Великі сірі птахи були ще зовсім не полохливі, вони безтурботно перелітали з місця на місце, аж поки кінець кінцем не натрапили на собак. Орлов, задоволений здобиччю, вийшов з підліску; гуси, побачивши його, з криком знялися в повітря й зникли між горами.

— Вони відгодовані й важкі, — мовив мисливець. — На півночі гуси мали всього досхочу, ніхто їх там не чіпав, і тому вони ще такі необережні. І до грому та блискавок птахи звикли. Але вони дуже хитрі й швидко зрозуміють, які на смак порох і дріб.

Здобич — сім гусей — стрільці поклали до сіток, які в тайзі звичайно носять замість рюкзаків, і рушили далі на розшуки.

Орлов був досвідчений слідопит. Він помічав кожну дрібницю, не пропускав жодного сліду і незабаром уже відшукав місце, де Феклістов перейшов річку. Мисливець здогадувався, що той, мабуть, шукав притоки річки, сподіваючись знайти багаті золотоносні річища, хоча б і висохлі.

Шукачі рушили вздовж річки Безіменної і прийшли до струмка, що вився у вузенькій долинці. Тут раптом пролунав лютий гавкіт собак, які нанюхали сліди барсів.

Орлов швидко рушив туди, звідки чувся гавкіт.

Підійшовши до лайок, Орлов зупинився розчарований. Собаки, майже риючи носами землю, бігали по колу і збуджено обнюхували все навкруги.

Коли Орлов з рушницею напоготові придивився уважніше, він не зміг стримати крику подиву. На землі лежали пошматовані соболині шкурки й розсипані зернятка золота. Сліди засохлої крові свідчили про те, що тут відбулася кривава боротьба. Підійшли інші і стали, як громом прибиті.

— Що тут скоїлось? — питали вони один одного.

— Напевне, нічого доброго. В тайзі заради золота проливається й кров, але тоді на місці залишаються тільки сліди крові. Тут же лишилося ще й золото, а це дивно й, по-моєму, дуже погано.

— Погано? Чому? — допитувалися друзі Феклістова.

— Я не хочу каркати, але мені здається, що той, хто лишив тут золото, вже не потребував його.

Запала гнітюча тиша, яку порушувало тільки сопіння собак, котрі невтомно винюхували криваві сліди.

Орлов зупинив погляд на кількох низеньких кущиках ліщини, потім рвучко нахилився й підняв щось з землі. То був гаманець з табаком, який усі добре знали. Гаманець Феклістова.

— Лишенько, так це був він, наш Іван Хомич! Та де ж він, де?..

Орлов мовчки знизав плечима. Якусь мить усі стояли, поринувши у важкі роздуми, потім сибіряк запропонував пильно оглянути околиці.

Собаки невпинно бігали навкруги, принюхувались, наїжачивши шерсть, злобно гарчали і дзявкали. З цього Орлов зробив висновок, що тут хазяйнував хижак. Мисливець спонукав собак шукати далі, а сам з товаришами прочісував кущі та хащі, аж поки вони не вийшли до краю байраку. Тут лайки зачули сліди ведмедя й знову зайшлися оглушливим гавкотом.

Шукачі обережно спустилися стрімким схилом у байрак, де Орлов, нарешті, знайшов на м'якому грунті сліди людей, собак, оленя та нюлги.

— Ну, тепер усе перед нами, як на долоні. Двоє людей, олень, собаки, а тут щось лежало! — показував мисливець своїм розгубленим товаришам, яким відбитки та сліди анічогісінько не говорили. — Тут лежала людина! — вів далі Орлов. — Ось ці борозенки на м'якому грунті — сліди від так званої нюлги. Нею користуються замість підводи, головним чином, місцеві племена. А ось на нюлгу щось навантажили — борозенки стали глибшими. Я вже догадуюся, що тут сталося. Ми підемо по цьому сліду — це єдина можливість довідатись про долю Івана Хомича.

— Ви гадаєте, що ці борозенки приведуть нас до нього?

— Будемо сподіватись.

Вони йшли швидко, Орлов не зводив очей зі сліду. Тим часом собаки кинулися до невеличкого видолинка й люто загавкали. Вони зачули ще нічні сліди ведмедя, і мисливцям ледве вдалося підкликати лайок до себе.

Нарешті Орлов з товаришами дісталися до тунгуського стійбища. Кілька тунгуських мисливців, серед яких був і Орджан, привітали їх, запросили до чуму Хатангіиа і докладно розповіли про все, що трапилось.

— А золото? — спитав Орлов.

Про золото тунгуси не знали нічого, і Орлов їм вірив.

— Тунгуси правдиві, це я знаю, — сказав він своїм товаришам. — З Хатангіном ми знайомі. Зустрічалися кілька разів узимку на ловах, і відтоді ми з ним добрі друзі.

— Свята правда, — підтвердив тунгус, — якби всі російські мисливці були такі, як ти, нам добре жилося б. Але великі та малі начальники батечка-царя не дають нам жити. Не дають! А купці! Вони погано платять нам за шкури, менше, ніж росіянам. За кожного соболя наш мисливець добре-таки поторгується, перш ніж дістане половину того, що хоче. А де знайти заступництво?

— Так, твоя правда. Ти знаєш, мабуть, наше прислів'я, — промовив один із товаришів Орлова: — Бог високо, а цар далеко! Але не вічно так буде. Це їм так не минеться. Ні начальникам, ні купцям, ні навіть царю. Російський народ також бідує. Купці та начальники обдурюють його так само, як і вас.

— Дивні твої слова. І царя, кажеш, не буде?

— Не буде, от побачиш. А після цього настане краще життя для всіх. Але про це багато не говори. Ти ж знаєш, які в начальників закони.

— Знаю, добре знаю, — підтвердив Хатангін, а Орджан на це тільки рукою махнув.

— Де зараз наша людина? — спитав Орлов.

— Ходімо, він лежить у чумі шамана, — покликав їх тунгус.

Шаман стояв біля ліжка хворого й щось бурмотів. Майюл сиділа навколішках перед табуреткою й цідила до невеличкої дерев'яної посудини оленяче молоко — єдину їжу, котру шаман дозволив давати своєму пацієнтові.

Коли Орлов і його товариші з'явилися на порозі чуму, Шолеут кивнув їм, щоб заходили, проте обряду не припинив.

— Що це шаман робить? — спитав у Орджана один із революціонерів.

— Він розмовляє з Торином, не заважайте йому. Хатангін усміхнувся й пояснив, що Торин — бог тайги, якому поклоняються евенки.

Важко сказати, де в них кінчається віра і починається марновірство. Хатангін, між іншим, був скептиком, і всі його переконання зводилися до того, що людина передусім повинна вірити сама собі. Він вважав, що смисл життя — в боротьбі з неосяжною тайгою.

Трохи згодом Феклістов ворухнувся і, побачивши своїх друзів, спробував посміхнутися. Всі обступили його й почали розпитувати, як він почуває себе, що в нього болить, чого б він хотів і чим вони можуть йому допомогти.

— Застрельте тих барсів… — тихо промовив Феклістов.

— Він марить, — сказав один із друзів.

Орлов нахилився до пораненого й спитав:

— Барси… вони на вас напали?

Феклістов ствердно кивнув головою.

— А золото, чиє то було золото? — розпитував далі мисливець.

Феклістов із зусиллям показав на себе й прошепотів.

— Знайшов…

Після цього він заплющив очі, його знову охопила слабість.

Друзі Феклістова не могли отямитись від подиву.

Які пригоди пережив Іван Хомич за один-єдиний день та ніч! Товариші радились, як допомогти йому. Оскільки про те, щоб перевезти потерпілого, не можна було навіть думати, друзі вирішили якнайшвидше повідомити про нещастя фельдшера Боброва й попросити його приїхати до тунгусів.

Майюл знову сіла біля ліжка, тримаючи в руці посудину з молоком.

— Адже ти не збираєшся його будити, правда ж, дівчино? — спитав Орлов.

Дівчина глянула на мисливця великими мигдалевидними очима й відповіла ствердно з такою щирістю, немовби їй нічого більше й не треба було, аби тільки дозволили доглядати за хворим.

— О, така санітарка, їй-богу, дорожча за золото, — посміхаючись промовив Орлов. — Принаймні з цього боку наш хворий у надійних руках. Про все інше подбає Бобров. Вище голову, друзі. Оскільки я знаю, в Іванушки залізне здоров'я. Якщо він здихався цинги найшвидше серед вас, то й з цього, будемо сподіватися, якось видряпається.

Друзі розпрощалися з тунгуськими мисливцями й шаманом, попросивши Шолеута, щоб він піклувався про Феклістова якнайкраще, пообіцяли йому чималу винагороду й подалися назад.

Вони поспішали до місця, на якому барси напали на Івана Хомича. Хоч, на думку досвідченого в мисливських справах Орлова, не могло бути такого, що барси там затримались, проте обережність не заважала. Мисливці тримали собак на ремені й відпустили їх тільки поблизу байраку. З рушницями напоготові друзі просувалися на невеличкій відстані один від одного й з нетерпінням чекали, поки озвуться лайки. Здавалося, що й уся тайга, затамувавши подих, напружено чекає. Нарешті пролунав несамовитий гавкіт собак.

Орлов застережливо підніс руку, щоб його товариші зупинились, але одразу ж опустив її. Гавкіт стих. Собаки зачули старі сліди барсів і пішли по них, проте на галявині сліди раптом зникли. Та це й не дивно, — під впливом сонця й вітру запах їх уже встиг розвіятись.

Отже, лови не відбулися.

Барси, занепокоєні сутичкою з Феклістовим, очевидно, швидко переселилися з своїми малюками на інше місце. Шукати хижаків тут було недоцільно. У тайзі є такі сховища, що на розшуки цих барсів треба було б витратити багато часу й терпіння. А тим часом друзі поспішали.

Пильно оглянувши місце, де барси напали на Івана Хомича, друзі уявили собі весь хід боротьби і після цього взялися збирати золото. Це була нелегка праця, бо важкі золоті зерна розкотилися між травою та мохом.

Найбільше дивувався Орлов. Він знав усю навколишню тайгу й не розумів, як міг Феклістов, людина в цих краях чужа, знайти таке багате родовище. Родіон Родіонович хитав головою і бурмотів:

— І де тільки Іван Хомич міг знайти таку купу золота… Адже його тут мало не пуд!

Після повернення до садиби виявилося, що Орлов ненабагато помилився. Золото важило трохи менше чотирнадцяти кілограмів.

Того ж вечора сибірський мисливець виїхав в округ і повідомив фельдшера Боброва про нещастя, яке спіткало Феклістова. Ця лиха звістка дуже схвилювала Боброва — адже закордонні документи для всіх трьох утікачів були вже готові і день від'їзду визначено. — Ось тобі й маєш, — журився він, — і саме зараз ті кляті хижаки мали заступити нам шлях! Що ж ми тепер будемо робити з Іваном Хомичем?

— Не про це зараз клопіт. Тільки б нам його знову поставити на ноги, — похмуро кинув мисливець.

— У нього рідкісне здоров'я. Цингу він подолав дуже легко, будемо сподіватися, що викрутиться й з цієї халепи. Знаєш, у цих геологів життя буває іноді таке, мов ті скелі..

— Миколо Микитовичу, не покладайся на його здоров'я й допоможи йому сам, адже ти розумієшся в медицині. Знаєш старе прислів'я — на бога надійся, але й сам пильнуй! — напосідав на фельдшера Орлов.

— Ми, медики, вже перемогли страх. Там, де все відмовляється служити, допоможе рідкісний корінець…

— Чи не думаєш ти часом про корінь життя? — перебив фельдшера мисливець.

— Так, саме про нього. Жень-шень допоміг багатьом, хто вже ледве дихав. Треба було б і нам спробувати.

— А я гадав, що він допомагає тільки тим, хто в нього вірить: китайцям, корейцям, індійцям і, може, ще японцям. Та щоб корінь допоміг російській людині, даруй, — це мені здається трохи смішним.

— У тебе, Родіоновичу, дивне уявлення про людей. Усе одно — що росіянин, кореєць чи індієць. Однакове м'ясо, однакові кістки. Тільки душа інша. Я лікую тіло, а коли занедужає душа, треба кликати іншого фахівця.

— Оце й погано. Тіло з душею повинні бути вкупі… як… ну, скажімо, як квітуча черемха та її аромат.

— Диви, ти ще й про квіти, думаєш. От ми тут з тобою сперечаємось, а там у тунгуському чумі Іван Хомич, мабуть, уже ледве дихає, а шаман, найімовірніше, окурює його своїм кадилом. Я поїду з тобою, мисливцю, і чим скоріш, тим краще, а по дорозі ми ще поговоримо про той корінь жень-шеня. Шкода, що я не можу взяти його з собою.

— Невже цей чудодійний корінь не можна транспортувати, чародію?

— Чому ж ні! Але його може дістати лише той, хто добре заплатить. А я, їй-богу, саме зараз і не можу.

— А чому ж ти не можеш?

— Та звідки ж я візьму цілий фунт щирого золота? Шукачі жень-шеня продають його тільки за золото. Не беруть ні асигнацій, ні навіть золотих монет. Вони дали мені на збереження один корінь, але за нього треба заплатити. Іншому шукачі продали б його набагато дорожче, а мене вони поважають, бо я вилікував двом шукачам цього підземного скарба потрощені кістки. А взагалі вони справжні шкурники — продають женьшень лише за щире золото, і край.

— Я знаю їх. Дехто вважає, що вони користолюбці, але й у них важкий хліб. Це справді дорогі ліки, та якби тільки вони допомогли. А золото знайшлось би, щире, в зернах.

— Оце вже інша справа. Я зараз повернусь.

За хвилину фельдшер приніс дерев'яну шкатулку і поставив її на стіл. Коли він відімкнув ту шкатулку, мисливець побачив у ній дорогоцінний корінь життя — жень-шень. Корінь лежав у тій самій глині, в якій він ріс довгі роки, перш ніж став завбільшки з велику петрушку. Жень-шень був жовтуватий і, що найцікавіше, формою своєю був схожий на тіло людини. Від маленького тулуба відходили руки та ноги, на невеличкій шиї сиділа голова з косою, схожою на ті, що їх носили колись китайці. На одній руці малесенькі корінці створювали навіть щось на зразок пальців.

— Ось він, чарівник, — хвалився фельдшер. — Я знаю дещо про нього. Він з'явився тоді, коли на нашій старій матінці-землі тільки-но дожили свій вік велетенські зубаті змії та гігантські ящури, завбільшки з вітрила, — так, ще тоді, в третинний період, як сказали б учені. Був, Родіоновичу, такий період в історії нашої землі. Про це Іван міг би розповідати тобі цілими днями. Я знаю також, що корінь жень-шеня ріс тоді в лісах, порівняно з якими наша тайга — це, так би мовити, дитячий садок. Відтоді все на землі змінилося невпізнанно, але він лишився таким, як і був. Твердять, що в далеку давнину він був значно більший. Може, саме в ньому і зберігається сила віків, сила, зібрана протягом незліченних тисячоліть. І щось від тієї сили допомагає людині — що саме, важко сказати. Може, то якісь соки, що їх корінь помалу висмоктує із землі? Цей корінь — скарб тайги. Адже ти й сам знаєш, з якою наполегливістю шукають його і скільки людей заради нього набралися лиха. Китайські лікарі не можуть навіть уявити собі лікування тяжких хвороб без цього кореня.

Допомагає, кажуть, він і тоді, коли людина носить його на тілі. Та це, мабуть, вигадки. Але порошок або каша з кореня зціляє часто навіть у тих випадках, коли всі ліки вже нічого не можуть вдіяти. За допомогою кореня жень-шеня, якого ще називають «корінь-людина», я врятував кількох чоловік. Останнім з них був купець Пуговкін. Ти, мабуть, знаєш його, жмикрута, в нього оптова торгівля хутровиною. Так оцей Пуговкін поїхав якось скуповувати по факторіях хутра, і його зненацька поніс кінь. Купець не зміг втримати коня, і перш ніж він сам наважився вискочити з воза, його скинуло в байрак. Розшукали Пуговкіна тільки на другий день. Це вже була не людина, а суцільна рана, суцільний синець. Пульс — мов у курчати, дихав, як хрущ, а очі були, як у сонного судака. Окружний лікар радив якнайшвидше покликати попа. Дружина купця голосила й обіцяла половину свого багатства тому, хто врятує її чоловіка. Хитра купчиха на всякий випадок лише половину пообіцяла. Я порадив застосувати рідкісні ліки з жень-шеня. Та лікар висміяв мене, а піп навіть і чути не схотів про якесь поганське коріння. Не дозволить, мовляв, споганити душу православного християнина в його останню годину сатанинським зіллям. Я наполягаю на своєму і доводжу, що ліки не завадять тілу й душі, бо душа й тіло — одне й те саме. Купчиха, нарешті, погодилась, піп перехрестився, а лікар знизав плечима — хай, мовляв, покаже, що він уміє. Тоді я приготував ліки з кореня й тиждень давав їх купцеві. Він одужав, і через місяць я його проводжав у подорож, а не на кладовище, як усі сподівалися. Пуговкін їхав на курорт, щоб вилікуватися там остаточно.

— Це просто неймовірно. А що ж сталося з тією половиною багатства, яку обіцяла купчиха?

— Та що ж від купців можна чекати — то були тільки пусті слова. Вона заплатила за корінь і мені за лікування дала кілька карбованців, але було їх, повір, небагато. Ну, та облишмо це. Я згадав одну веселу, а водночас і смутну історію. Правдива вона чи ні…

— Про що це?

— Та, може, не варто й розповідати. Кажуть, що в Китаї у давнину лікар, у якого помер хворий, мусив сам везти його на кладовище. Як бачиш, Родіоновичу, для лікаря це була не дуже приємна путь. Нізащо в світі не хотів би я виступати, за китайським звичаєм, на чолі похоронної процесії Івана Хомича. Ну, рушаймо!

Жень-шень це китайська назва реліктової аралітової рослини, науково названої Panax ginseng. У Маньчжурії він називається панцуй, а нанайці звуть його орхода.

Ця рослина, заввишки п'ятдесят сантиметрів, поодиноко росте в затінку кедрів та інших розлогих дерев на помірно вологому грунті. На міцній стеблині виростає з часом аж до п'яти листочків, схожих на людську руку. Цвіте рослина пізньою весною, і квіти її зовсім не впадають в око. Вони майже такі ж ясно-зелені, як і вся рослина. Тільки під осінь розвиваються плоди — маленькі рожеві або яскраво-червоні ягоди. Найбільший інтерес становить корінь рослини, за яким вона й дістала свою назву — жень-шень, або корінь-людина, корінь життя. Цей корінь має циліндричну форму, він трохи потовщений у верхній частині, запашний, гіркувато-солодкий на смак і нагадує форму людського тіла. Саме ця схожість і дала привід до найрізноманітніших забобонів та легенд. Жень-шень дуже чутливий до впливів середовища і росте надзвичайно повільно. Тільки через десять-п'ятнадцять років його можна вживати. Корінь досягає ваги п'ятдесят-сімдесят, зрідка — до двохсот грамів. За корінь середнього розміру платили колись дві тисячі п'ятсот — чотири тисячі п'ятсот карбованців золотом. Розшуками кореня займалися, головним чином, китайці, корейці та ще деякі сибірські національні меншості. З пошуками жень-шеня, як уже згадувалося, було пов'язано багато забобонів і обрядів, а місця, де росте корінь, пильно оберігали.

Лікарі та фармакологи східних народів приготовляли й приготовляють з кореня жень-шеня порошки, відвари та мазі, які застосовуються при різних видах слабості організму. Слава про цей корінь дедалі зростала, а з нею зростали й ціни, тому рослину шукали так наполегливо, що з роками вона траплялася дедалі рідше. Згодом були організовані жень-шеньові плантації, проте корені, вирощені на них, не мають таких лікувальних властивостей, як ті, що виросли на волі.

В Радянському Союзі провадяться широкі досліди з коренем життя як з фізіологічної, так і з біохімічної точки зору. Радянська фармакологія застосовує цей корінь для стимулювання функцій різних органів та систем організму людини і досягає в цій справі надзвичайних успіхів.

В Індії, Японії та Англії також застосовують препарати з кореня жень-шеня для лікування тяжких хвороб.

Але на початку цього століття в Європі ще не було науково досліджено склад кореня та його вплив на організм людини, і лікарі чинили опір застосуванню жень-шеня.

До стійбища тунгусів Орлов з фельдшером приїхали надвечір.

Два каганці тьмяно освітлювали чум шамана, і при їх миготливому світлі Феклістов здавався восковою фігурою. Боброва охопила туга.

— Спить, — тихо промовила Майюл. — Цілий день спить, а як прокинеться, то все просить пити.

— Розумію, дівчино. Ти в нього за санітарку, як мені сказали. І це для нього справжнє щастя.

В цьому Орлов був згоден з фельдшером — мисливець раптом відчув гарячу симпатію до дівчини, яка, всупереч звичаям, поводилась невимушено і з почуттям власної гідності.

Нарешті Феклістов прокинувся. Впізнавши свого друга, він кілька разів облизав язиком засмаглі губи й прошепотів:

— Микитовичу, мені погано.

— Вірю, вірю, хлопче, що тобі зараз не до танців. Та коли вже ти сокирою відбився од барсів, то невже тепер утратиш віру в самого себе? А зараз, друже, стисни зуби, я огляну тебе й перев'яжу рани.

Хоч Іван Хомич не був легкодухою людиною, але цю процедуру він переніс важко. Від болю поранений скреготав зубами й часом не міг стримати крику. Майюл гладила його по волоссю й заспокоювала, як тільки могла. Великі рани фельдшер зашив, менші просто перев'язав; коли ж він скінчив, його пацієнт був майже непритомний.

— Нічого, герою, зараз тобі полегшає, — заспокоював Бобров хворого. І справді, компреси та горілка допомогли.

Фельдшер приготував з кореня жень-шеня порошок, який треба було давати хворому двічі на день.

Шаман не проминув нагоди додати тут і своє слівце. Бобров подякував йому за те, що Шолеут саме в перші, найтяжчі хвилини так дбайливо піклувався про хворого. Бобров щиро подякував також Майюл і попросив дівчину виконувати всі його вказівки щодо хворого.

— Що буде з нашим Іванушкою? — питали друзі Феклістова.

— Не можу нічого сказати. Не знаю, чи икрутиться він. Це, думаю, вирішить сьогоднішня ніч. Залиштесь тут, біля нього. — Фельдшер мовчки потис усім руки й поїхав.

Ніч пройшла для пораненого добре. Криза минула, і одужання залежало тепер лише від дбайливого лікування та часу.

Цей поворот на краще викликав у друзів Феклістова щиру радість. Але ця радість затьмарювалася тим, що Іван Хомич не міг разом з ними виїхати за кордон. А до від'їзду лишалося тільки два дні. Товариші сиділи біля хворого і втішали його. Адже вони розлучаються не назавжди — за місяць-два він одужає і приїде до них. Бобров та його друзі обов'язково подбають про Феклістова.

— Приїду, — запевняв Феклістов. — Чекайте на мене. Тут, у краю царського свавілля, я задихнувся б. Ви заберете з собою золото і…

Друзі запротестували, але Феклістов був невблаганний і доводив, що в родовищі залишилося золота набагато більше, ніж він узяв з собою.

Кінець кінцем друзі поступились і домовилися, що золото вони з допомогою Боброва продадуть, щоб на перший час забезпечити собі прожиток на чужині, а з решти грошей організують невеличкий фонд допомоги тим, хто теж вимушений покинути свою батьківщину.

І ось друзі розпрощалися, як прощаються мужчини — коротко, просто, але з твердою вірою в прийдешнє.

Феклістов лишився у чумі сам. Майюл вийшла провести його товаришів. Повернулася вона така радісна, що хворий аж здивувався.

— Твої друзі просили, щоб я була з тобою і там, куди тебе перевезуть; казали, що там бракує жіночої руки. А в мене їх аж дві… Наші називають те місце Співучою долиною. Там справді буде весело.

— Ах, це в Орлова… А ти згодна?

— З великою радістю. Піду в інший світ. У світ, якого я не знаю. А хочу знати. Я хочу знати, як живуть російські люди, як живе Орлов…

Майюл недомовила й зашарілась. Вона була нелукава й не вміла приховувати своїх почуттів.

«Диви-но, жінка, а не вміє лицемірити», — подумав Феклістов і розсміявся. Та в ту ж мить він скривився від болю й застогнав. Майюл погрозила пальцем хворому і нагадала, що фельдшер прописав йому цілковитий спокій.

— Спокій, кажеш, — зітхнув Іван Хомич, — а чи знаєш ти, що означає лишитися тут, у цій жахливій тайзі, коли твої друзі від'їжджають… Хто знає, чи побачимось ми ще колись…

— Ти не будеш самотнім. Кажеш, тайга жахлива. Мені здається, що жахливі деякі люди, котрі живуть у ній. Тайга дає нам майже все, що потрібно. Щоправда, дає неохоче, але хто тобі дасть більше? У нас нелегке життя, і інколи ми заздримо людям, які живуть у великих дерев'яних чи навіть кам'яних чумах. Правда, шаман каже, що ті люди, мов жирні птахи з підрізаними крилами, нікуди не летять. Сидять у своїх барлогах і не знають, що є воля і широка, неосяжна тайга.

— А чому ж тоді ти хочеш до тих жирних птахів?

— Та не всі ж люди такі і не у всіх у них підрізані крила. От хоча б Орлов…

Феклістов посерйознішав. Що таке підрізані крила, він відчув на власній шкурі. Іван Хомич згадав своїх друзів, які покидають землю, де немає волі для народу. Він проковтнув гірку слину. Так, доля не милувала його. Згадав Петербург, сяючий Невський проспект, красуню Неву… Петропавлівську фортецю та її каземати, де мучаться в'язні царської охранки, як мучився колись він сам, поки не відвезли його на каторгу… Згадав прощання з дружиною та сином, і очі затьмарилися сльозою. Скільки лиха зазнала його сім'я — дружина Ольга й син Андрійко! Скільки турбот і розчарувань пережили вони! Які б вони були щасливі, коли б йому пощастило втекти за кордон! Вони приїхали б до нього… А тим часом він лежить тут, безпорадний, безсилий…

Від думок Феклістова одірвала Майюл. Вона поклала руку хворому на чоло й тихо спитала:

— Серце болить? Чому — серце?

В тебе затьмарились очі, — таке у чоловіків буває лише тоді, коли серце їх стискається від жалю. У нас, жінок, інакше. Ми іноді плачемо сльозами, а серце в нас не болить. Наші сльози не такі важкі, як чоловічі.

«Ця дівчина зросла в тайзі, — подумав Феклістов, — але як вона розуміє людські почуття».

До чуму зайшов шаман.

— Несу ліки, як наказав твій лікар. Ліки для великих начальників. Тисяча по тисячі років перемелено в цьому порошку. Певно, Торин почув мої просьби, бо інакше корінь-людина не знайшов би до тебе дороги. Ти навіть не уявляєш, скільки сил набрав жень-шень в таємничих улоговинах, у надрах землі. Земля, яка держить на собі тайгу, дає тобі силу через цей рідкісний корінь. Він вилікує тебе. Повір, тайга не забере в тебе життя, якщо в ній виріс для тебе корінь життя.

Шаман подав хворому порошок з кореня жень-шеня, глибоко вклонившись: він вважав тепер, що Феклістов, для якого привезли такий рідкісний корінь, — великий начальник.

Феклістов був здивований поважною промовою Шолеута. Про корінь-людину досі він тільки читав. Його дивували ті великі сподівання, які покладав фельдшер на дію цього кореня, і та пошана, яку викликав женьшень у старого шамана.

Порошок мав особливий смак.

Спочатку гіркий, а потім, здавалося, солодкий, його аромат, однак, був такий приємний, що хворий дихав жадібно, на повні груди, намагаючись вдихнути всі пахощі.

Вечоріло, в стійбищі затихав шум, замовкали людські голоси. Тільки час від часу гавкали собаки. Майюл схилилася над хворим і поправила на ньому ковдру.

— «В Китаї вжн три тисячі років корінь жень-шеня вважають найціннішими ліками…» — голосно прочитав Феклістов і глянув на своїх слухачів.

У просторій кімнаті за столом сиділи Орлов і Хатангін. Майюл біля вікна стьобала шкуру молодого оленя й уважно прислухалася.

— Читай далі, Іване Хомичу, — попросив мисливець, — хочеться якнайбільше дізнатись про той корінь, що так швидко поставив тебе на ноги, хоч ти, правда, й ходиш іще помалесеньку, мов качур. Читай-бо!

— Швидкість потрібна тоді, коли ловиш бліх, — засміявся Хатангін. — Хомичу нема чого поспішати. Ходити по тайзі холодно, а в теплі рани гояться швидше.

— І лікар йому не дозволив би, — додала Майюл, — хворий повинен ще берегтися. Рани ледве загоїлися, а ти хочеш, щоб він уже бігав. Почекай ще трохи, суворий начальнику.

— Не суворий і не начальник, — жартуючи, запротестував Орлов.

Майюл глянула на Родіона Родіоновича й посміхнулася йому так любо, що він підсів до неї, приклав руки до її скронь, якусь мить мовчки вдивлявся дівчині з очі, а потім серйозно промовив:

— Майюл, життя мисливця, як ти сама знаєш, суворе, але серце в нього не кам'яне…

— Іноді воно буває з воску і горить, мов свічка перед вівтарем, — пожартував Феклістов. — Але довгенько-таки довелося чекати, поки її хтось запалив.

— Треба гасити, щоб Родіонович, бува, не згорів! — вигукнув Хатангін.

— Тільки не гасіть того, що вам не пече! — заперечила Майюл. — Що б зі мною сталося, якби він згас?

— Та я ж не віхоть соломи! І, зрештою, ми нікому не дозволимо дмухати на наш вогник, правда ж, Майюл?

— Хай собі дмухають, він тільки дужче розгориться.

— Глянь-но, чого захотіла наречена. Про своє домашнє вогнище подбай, будь ласка, сама! — зауважив Хатангін.

— І подбаю, брате!

— Ого, як ти змінилася! А в чумі вогник у тебе іноді згасав…

Багато що змінилося за ці два місяці. Феклістова, за порадою фельдшера, перевезли в хатину Орлова, і Майюл, з дозволу братів та тітки, і тут взяла на себе обов'язок доглядати хворого. Вона дуже швидко освоїлася з новим середовищем, і Орлов, на якого дівчина з самого початку справила сильне враження, незабаром відчув, що з приходом Майюл до його самітної хатини ввійшло щось таке, чого він раніше не знав. Родіон Родіонович став трохи соромливим, навіть несміливим. Він намагався розмовляти невимушено, як і раніше, але це йому не завжди вдавалося. Інколи мисливець навіть заїкався, що викликало сміх у геолога. Феклістов теж швидко зрозумів, чому так змінився безстрашний мисливець, і при нагоді поговорив про це з Орловим.

— Трапляється, що і на мудрому чорт катається, Родіоне Родіоновичу. Ти, бачу, лицеміриш, заглушуючи в собі те, про що вже давно повинен був сказати дівчині…

— Тсс, Іване Хомичу! Я ж не знаю, що вона відповість.

— Ех ти, свята простота! Видно, від кохання сліпнуть і глухнуть не тільки глухарі, але й безстрашні мисливці на ведмедів. Хіба ти не бачиш, що Майюл чека? Невже ти хочеш, щоб вона сама кинулась тобі на шию?

— Ну, це вже навряд. Але я на кілька років старший за неї і красенем ніколи не був, а вона… як маків цвіт. Та ще й до того ж — евенка. Я не пам'ятаю, щоб у наших околицях евенка виходила заміж за росіянина. Мабуть, це заборонено якимось законом племені.— Всі твої побоювання та міркування й копійки неварті. Поки ти на полюванні, вона од вікна не відходить і жде не діждеться, коли, нарешті, повернеться її герой. А герой тим часом соромливий, мов той жовторотий студентик. Що ж до законів племені, то, гадаю, ти даремно боїшся. Майюл — православна, брати її теж, то які ж тут можуть бути перешкоди? Вір мені, мисливцю, вона кохає тебе. Сьогодні ж поговори з нею, і край.

Феклістов мав рацію.

Одного дня перед домом тітки Гафії задзвеніли бубонці й зупинилися сани Орлова. Такі відвідини траплялися нечасто, а тому тітонька з цікавістю підбігла до вікна.

— Чи то мене очі вже зраджують, чи так тільки здається через замерзлу шибку. До нас іде якась пара. Чуєш, Фронько, біжи подивись!

Тітчина онука відчинила двері, та так і застигла від подиву. На порозі стояла незнайома жінка, а за нею Родіон Родіонович.

— Добрий день! — схаменулася дівчина й привітала гостей. — Заходьте, будь ласка, заходьте!

Майюл була одягнена в оленячу шубу, прикрашену соболиним коміром, а на її чорних, буйних кучерях сиділа маленька соболина шапочка. Фронька не могла очей від неї одірвати — Майюл здалася їй красунею з старого календаря журналу «Нива», який дівча знало, можна сказати, напам'ять.

— Доброго здоров'я, тітонько! — ще в дверях весело вигукнув Орлов. — Чи приймете нас? Везу вам наречену.

У тітки на мить відібрало мову, але, трохи отямившись од подиву, вона жваво зацокотіла:

— І що ж це ти витворяєш? У мене від переляку аж ноги підломилися! Кажу, хто це до нас їде, а тут тобі маєш — жених з нареченою. Вітаю, вітаю вас. Любі мої, сідайте! А ти, Фронько, чого стоїш і гав ловиш? Став самовар!

Потім тітка оглянула Майюл, яка трохи збентежено стояла посеред кімнати, — адже дівчина не чекала такого шумного привітання.

— Ну, справді красуню ти мені привіз, Родіонушко! Дай бог кожному таку. Як лялечка, дуже красива, тільки, здається мені — не росіянка вона…

— Я з племені евенків. Мене звуть Майюл, по батькові Каундіга.

— А скажи-но, ти хрещена, православна? — розпитувала цікава тітонька.

— Хрещена, православна й письменна.

— Навіть так! Диви, який ти молодець, дівчинонько!

— Ну, тітонько, — чемно стримував свою родичку Родіон, — ви ж розпитуєте, наче губернський суддя. А Майюл полохлива, мов лань.

— Гляньте-но на нього! Кажеш, Родіонушко, лань, та ще й полохлива? Ото ж я й дивуюся, що вона збирається вийти заміж за такого дикого мисливця. Та ви ж сідайте! Фронько, як там самовар?

Тітка Гафія була дуже цікава. І Родіон Орлов мусив докладно розповісти їй всю історію знайомства і все, що пережив він, перш ніж наважився висловити дівчині свої почуття.

— Ось тобі й маєш. Можна сказати, герой, гроза ведмедів, а ходить круг лані й тільки облизується! Добре, що тобі допоміг товариш! Інакше ти б ще казна-скільки жив у тайзі, мов самотній пугач. Може, й гукати навчився б. Ну, дівчинонько, запала ти мені в душу! У Родіонушки немає батьків, то благословіння вам дасть його тітка. А як у вас удома?

— У мене теж немає батьків. Десять років тому в нашому стійбищі спалахнула страшна хвороба, і багато людей померло. Мої батьки теж. Лишилося два брати й тітка. Вони дадуть мені посаг.

— Отже, зійшлися дві сирітки. Добре, що є на світі тітки. Яке ж це було б весілля без благословення, тоді небо й щастя вам не послало б.

Цілий тиждень приймала в себе тітка Гафія заручених і відкривала нареченій таємниці домашнього господарства, про які дівчина-евенка мала тільки приблизне уявлення.

— За місяць до весілля привезеш мені наречену ще раз — треба її ще дечому навчити. А весілля справимо в мене. І ніяких відмовок! Чи ти хочеш, щоб весілля відбулося під ялиною біля твого барлога в тайзі? Так, хлопче, діла не буде. Що б на це люди сказали! Чоловік ти солідний, перший мисливець на всю округу — а весілля в глушині тайги, де самі лише ведмеді грають у піжмурки. Е ні. А ти, дівчинонько, подбай, щоб ваші прийшли при повному параді. Ми таке весілля влаштуємо, що про нього десять років говоритимуть!

— Ну, це мої родичі люблять. Аби тільки на полюванні їм щастило. Інакше їх небагато прийде. Кожний день зими дорогий для мисливця. Полювання годує нас, а весілля в наших краях триває аж шість днів.

— А в нас буде сім! — весело додав Орлов, прощаючись з тіткою.

— Ай-я белапі таура! — вигукнула Майюл.

— Глянь, а це що значить?

— Бувайте здорові, тітонько! — пояснив Родіон, уже сидячи в санях, і ляснув бичем. Застоялий кінь рвонув з місця в кар'єр, і бубонці задзвеніли так, що аж луна пішла поміж будинками.

Так і вирішили. Турботи з підготовкою весілля взяла на себе тітка Гафія. Вона була рада, що стане центром уваги всього села і зможе похизуватися своєю незвичайною невісткою, яка затьмарить красою дочок усіх заздрісних сусідів.

Заручені повернулися до хатини Орлова, де Феклістов з Хатангіном цілий тиждень господарювали самі, чекаючи, поки приїдуть хазяїн та його обраниця.

Феклістов перестав читати й замислено гортав пошарпану книжку, яка, очевидно, пройшла через багато рук, перш ніж потрапила до фельдшера, а вже від нього до Співучої долини.

— Облиш свої думки, Хомичу, — урвав його роздуми Орлов. — Знаю, де зараз твоя душа. В Пітері, в сім'ї. Ти бачиш, які ми з Майюл щасливі, а сам блукаєш очима по обрію і згадуєш… Читай далі, читай про Китай. Всьому свій час. Твоє деревце принесе плоди пізніше…

Феклістов вимушено посміхнувся й махнув рукою. Почав читати далі:

— «Китайські лікарі твердять, що жень-шень зміцнює організм людини й навіть омолоджує його. До вмираючих, яким давали відвар з кореня, поверталася свідомість, і вони ще деякий час жили — іноді годину, іноді навіть кілька днів.

Старі й нові лікарські книги свідчать, що цей корінь виліковує третину всіх відомих хвороб.

Відомий стародавній підручник з фармакології «Бень Цао-ганьму», що його написав знаменитий лікар за панування династії Мінів у тисяча п'ятсот дев'яносто шостому році, наводить понад сто рецептів виготовлення ліків з цього кореня.

У Лхасі, столиці Тібету, в головному монастирі старших лам навчали лікування хвороб за допомогою ліків з кореня жень-шеня. При китайському імператорському дворі була спеціальна лікарська колегія, яка досліджувала дію, вплив і силу кореня.

Простий люд, для якого жень-шень був недоступний, століттями складав різні легенди про рідкісний корінь.

Одна з них розповідає.

Колись давно жили два стародавні роди Сун Сін-лі та Сін Сао-вин. Вони ворогували між собою. Старшим сином роду Сун Сао-лі був хоробрий воїн Жень Шень. Він мав добре серце, захищав бідних і слабких. Ці якості юнак успадкував од своїх предків, які вели свій рід від царя лісових звірів — тигра. Старший син роду Сін Сао-вин, воїн Ші Хо, надзвичайний красень, був повною протилежністю Жень Шеню. Він був грубий, немилосердий і жорстокий. Ші Хо грабував і палив селища і винищував урожаї селян на їхніх полях. Обурений люд прийшов якось до Жень Шеня просити захисту. Жень Шень пообіцяв допомогу, вибрав слушний час, напав на Ші Хо, обеззброїв його й прикував до скелі. Одного разу він привів свою сестру Ліу Лу і показав їй полоненого. Дівчина закохалася в бранця: вночі, коли всі спали, вийшла тайкома з табору, звільнила Ші Хо і втекла з ним у гори. Однак Жень Шень переслідував утікачів і викликав противника на бій. Боротьба була запекла й довга. Жень Шень був дужчий, бо в ньому жив дух тигра, і він смертельно поранив Ші Хо. Ліу Лу, яка спостерігала бій з укриття, скрикнула від жаху.

Жень Шень оглянувся на сестру, а Ші Хо в ту мить зібрав свої останні сили й встромив кинджал у серце героя. І тут же обидва воїни вмерли.

У відчаї від горя Ліу Лу схилилася, поцілувала брата й коханого і пішла в ліс. Вона йшла й плакала. І всюди, куди падали сльози красуні, виростала чарівна квітка жень-шень, могутнє й чудодійне джерело життя.

Інша легенда розповідає, що жень-шень народився з блискавиці. Якщо попаде блискавиця в кришталеве гірське джерело, вода зникає глибоко в землі, а на тому місці виростає корінь життя, наділений силою небесного вогню. Тому-то жень-шень іноді означає ієрогліфами жень-дань-шень, що значить корінь-блискавка.

Легенд про чудодійний корінь існує кілька сотень, і з них можна було б скласти цілу книгу.

В свій час у Китаї збирання кореня жень-шеня було монополізоване. Монополію було введено в тисяча сімсот дев'ятому році указом імператора Хан Сі, і указ той діяв аж до першої половини дев'ятнадцятого століття. За цим указом імператорський двір щороку видавав намісникам країв сім тисяч дозволів на розшуки та збирання кореня. Шукачів, які купували ці дозволи, військовий ескорт відводив у тайгу або в гори. Тут кожному з них була визначена площа, на якій він міг шукати.

Щоб шукачі не затримувались довше, ніж це було дозволено, їм давали з собою лише обмежений запас їжі.

Наприкінці осені, коли шукачі поверталися з тайги, військові патрулі обшукували їх і записували їхню здобич. Після цього їм вказували найкоротший шлях до головного імператорського збірного пункту.

Біля воріт Великого китайського муру шукачів ще раз обшукували, вони платили тут данину відповідно до кількості та ваги знайдених коренів. На головному збірному пункті корені приймали досвідчені фахівці. Їх не можна було ні обдурити, ні підкупити, бо вони одержували від імператора надзвичайно високу платню. Якщо шукач жень-шеня намагався збільшити вагу кореня, ховаючи в ньому крупинку олова, або з'єднував пошкоджений корінь тонюсінькими дерев'яними паличками, його завжди викривали, тому що кожен корінь дуже пильно перевіряли. Нічого не можна було приховати від імператорських контролерів. Після викриття шахрайства шукача негайно заарештовували, судили і садовили в тюрму.

Найсуворіше карали тих, хто разом з коренями, знайденими в тайзі, підсовував інші корені, вирощені на таємних плантаціях. Про такі випадки негайно ж доповідали самому імператорові, який тут же призначав суворе розслідування. Справа в тому, що лікарі з'ясували, ніби штучно вирощені корені не мають бажаного впливу.

На імператорському збірному пункті корені потім ретельно досліджували й класифікували. Найцінніші залишалися в дворі. То були передусім великі, добре розвинені корені з ознаками чоловічої статі.

Гірші корені йшли на продаж. Але й вони були такі дорогі, що їх могли купити тільки багачі. Звичайно жень-шень купували лікарі, аптекарі та заможні люди для особистої потреби або як весільний подарунок для сина.

Ціни на корені були дивовижно високі. Покупець мусив платити за корінь у п'ять чи шість разів більше золота або в двадцять три рази більше срібла, ніж важив сам корінь.

Протягом кількох тисячоліть китайські, тібетські та індійські лікарі випробували благодійне діяння цього чудового кореня на багатьох поколіннях. Тому дуже бажано, щоб, нарешті, і наші лікарі та фармацевти зацікавилися цим рідкісним дарителем сили й здоров'я. Адже він росте в нас, на нашій землі, в Уссурійській тайзі…»

Феклістов дочитав і відклав книжку.

— От бач як! Людина всього не охопить. А зрештою, ти сам, Іване Хомичу, безсумнівний доказ того, що й православній людині корінь допомагає, — захоплено вигукнув Орлов.

— Спасибі Боброву, що я лишився живий. Він, мабуть, єдиний російський медик, який знає всі властивості жень-шеня і вміє ним лікувати, йому б треба бути професором східної медицини, а не фельдшером. Я почуваю себе вже так добре, що за тиждень встану. Майже три місяці пролежав я, і на мене чекають серйозні справи.

— Тільки б ти не надірвався, Хомичу, треба помалу-помалу, а твої серйозні справи почекають.

Феклістов якось збентежено закліпав очима й почухав голову.

— Родіоне Родіоновичу, а куди ти поїдеш з Майюл у весільну подорож?

— У весільну подорож? Ну, це личить тільки міським людям, а в нас такої звички немає.

— А чим же ти гірший за міську людину? Поміркуй про це, дуже тебе прошу!

— Признайся, Хомичу, — ти щось задумав?

— Так, я був би навіть радий, коли б ти поїхав.

— Жартуєш?!

— Зовсім ні. Я думаю про це цілком серйозно. Я був би дуже радий, якби ти поїхав у весільну подорож до Петербурга.

— Чому саме до Петербурга?

— А куди ж ще? Майюл принаймні хоч побачить прекрасне місто, столицю Російської імперії, місто Петра Великого…

— І тільки заради цього?

— Є ще одна дрібниця. Там мешкає моя сім'я — дружина й син.

— І ото треба видумувати якусь весільну подорож! Ех, Хомичу, прямо б так і сказав — їдь до моєї сім'ї! Якщо треба, поїду.

І вони поїхали зразу ж після весілля. Всупереч місцевим звичаям, Орлов з молодою дружиною вирушив у весільну подорож до Петербурга, дуже здивувавши цим тітку Гафію.

— Модні вигадки! — сердилася вона. — І хто це їм порадив? Нема того, щоб спокійно прожити медовий місяць з молодою дружиною!

Зрозуміло, вона нічого не знала про Феклістова, який з відомих причин не був на весіллі.

А весілля справді вдалося на славу. Шістдесят гостей, між якими було п'ятнадцять евенків, бенкетували цілий тиждень. Надзвичайно цікаве видовище влаштували на весіллі евенки. Вони привели наречену до тітки Гафії і, оточивши будинок, зажадали, щоб жених пройшов випробування сміливості, кмітливості й вірності. Три тунгуси, переодягнені в шайтанів і тайгових страховиськ, нападали на жениха, намагаючись накинути на нього мотузяні зашморги. Потім прибіг четвертий тунгус, одягнений у ведмежу шкуру, й теж кинувся на жениха. Коли Орлов подолав усіх нападників, до нього підступили ще три евенки й почали ставити йому різні запитання.

Наприкінці під'їхали дні оленячі упряжки-нюлги. На одній лежали різні хутра, а на другій сиділа святково вбрана дівчина. Тунгуси пропонували женихові хутра та дівчину, вихваляли її красу й чесноти, вмовляли його, щоб він узяв її собі за жінку. «Вона краща й багатша» — кричали вони.

— Майюл найкраща, а багатство мені непотрібне. Я багатий тим, що Майюл буде моя! — відповідав на це жених.

Потім Орлов почав розкидати дрібні монети на доказ того, що в нього всього досить, і він гордує запропонованим багатством.

На цьому випробування закінчилися. Брати Майюл розстелили перед женихом ведмежі шкури, по яких він попростував до будинку. Тунгуси ж почали стукати в двері палицями й голосно домагатись доступу. Тітка Майюл з удаваним подивом виглянула з вікна й запитала:

— Оні неду? Хто ви?

— Хіте хову! — лунала відповідь. — Діти тайги!

— Немі бізу? Що вам треба?

— Аса хітені! Твою дочку!

— Пейво Амба! Йдіть до тигра!

— Мі мечалайві! Ми його застрелили!

— Соропе айя! То вітаємо вас, дорогі!

Двері відчинилися, на порозі з'явилася Майюл, одягнена у весільні шати, й запросила жениха та дружків до хати. Потім усі гості поїхали до церкви.

По дорозі назад молодих зупинили, примусили платити викуп, перед домом почали бити в каструлі, стріляти й відганяти злих духів, щоб вони нічим не зашкодили молодому подружжю.

Звичайно, тітка Гафія не знала справжньої причини подорожі Орлова. Про це їй ніхто не казав. Зате в хатині Орлова подорож обговорювали дуже докладно. Цілими вечорами просиджував мисливець з Феклістовим. який пояснював, що треба зробити в Петербурзі.

А перед цим вони обидва пішли до родовища золота у ведмежому барлозі і працювали до упаду чотири дні. Земля вже замерзла, доводилося розпалювати великі вогнища, щоб вона відтанула; тільки після цього можна було копати й просівати пісок, гальку та глину.

Орлов був незадоволений такою роботою, незважаючи на те, що вони видобули майже сорок кілограмів чистого золотого піску, а це ж було ціле багатство.

— Ми погано робимо, — весь час казав він, — без промивки родовища водою не можна закінчити справу. Тут лишилося ще багато дрібного золотого піску. Ми прийдемо навесні, відведемо сюди струмок, збудуємо справжній приїск і видобудемо все, що вислизнуло від нас тепер узимку.

Феклістов запропонував мисливцеві половину всього золота, але той відмовився.

— Хіба ти не знаєш наших звичаїв? Це твоє родовище, Хомичу. Перший видобуток не ділять. Він твій. Я візьму тільки те, що належить мені за працю.

Не допомогли ніякі умовляння. За допомогу Родіонович узяв лише два з половиною кілограми золота, але весняний виробіток вони вирішили поділити порівну.

Цілих двадцять кілограмів жовтого металу віз сибірський мисливець до Петербурга. Більша частина золота була призначена сім'ї Феклістова, а менша мала послужити «особливій меті».

Справа в тому, що більшість царських чиновників, од найнижчих і аж до самих високих, в принципі не були противниками побічних доходів. Вони не чули слізних благань, коли йшлося про те, щоб поклопотатися про помилування або про пом'якшення кари. Але ті ж самі чиновники значно краще розуміли людські страждання, коли діставали відповідний хабар.

Дружина Феклістова — Ольга Петрівна та син Андрій жили дуже скромно. Син учився, а Ольга Петрівна викладала в жіночій школі. Після засудження чоловіка вона втратила свого посаду. Приїзд Орлова та Майюл зробив справжній переворот у їх житті.

Радість і смуток!

Орлов привіз листа і докладно розповів про все, що пережив Феклістов од моменту втечі. Ольга Петрівна ніяк не могла отямитись від подиву. Вона хотіла зразу ж поїхати до чоловіка. Та про це нічого було й гадати, бо своєю подорожжю вона легко могла навести царських шпигів на слід утікача.

Коли Орлов віддав їй золото, жінка була так приголомшена, що в першу мить не знала, що з ним робити. Орлов порадив Ользі Петрівні діяти за бажанням і вказівками Івана Хомича.

— Ой Родіоне Родіоновичу, серце моє заходиться від туги за Іваном. Мені ж сказали, що він загинув — потонув при спробі втекти. Викликали мене до вищого жандармського управління й повідомили там цю страшну звістку. Як же вони брехали!

Мабуть, так повідомили з каторги, щоб не признаватися, що від них утекли три в'язні. Але, на щастя, Іван Хомич живий, здоровий, навіть барси його не подолали.

— Я зроблю все, щоб добитися його звільнення. Завтра ж пораджуся з друзями. Обіцяйте мені, що ви з дружиною пробудете в нас доти, доки все не з'ясується!

Орлови пообіцяли.

Золото — це такий ключик, який колись у царській Росії відмикав навіть залізні грати. Проте в даному випадку він тільки прочинив браму в'язниці.

Після багатьох клопотань, під час яких на столах чиновників непомітно з'являлися пакунки з грішми, вдалося пом'якшити кару Феклістова. П'ять років каторги було замінено на п'ять років заслання в Сибір без права виїзду. Та й це був просто-таки нечуваний успіх.

Один високий чиновник, який знав Феклістова особисто, взяв на себе «опіку» над цією справою.

— Він крикун, бунтар і баламут, — сказав цей чиновник Ользі Петрівні, — і цілком заслуговує на п'ять років каторги. Але у нас є кілька нових. рекомендацій та просьб про помилування і, крім того, повідомлення, що слідство жандармського управління було не зовсім об'єктивне. Тому тепер можна пом'якшити його покарання. Можу вас поздоровити. Проте в мене є маленька… я б сказав, умова. Я знаю, що ваш чоловік великий любитель геології. Тому я прошу, щоб він дослідив для нас місця, призначені йому для вигнання. А якщо ви поїдете до нього, то передайте особисто від мене, хай порозумнішає і облишить своє бунтарство. Бо цим він мало що досягне, нам потрібен спокійний розвиток, а не революційні заворушення та розруха. Як бачите, я людина прогресивна й ліберальна, але поважаю порядок…

«Гарний порядок, — гірко подумала Ольга Петрівна, — коли найкращі люди страждають по тюрмах і каторгах».

І все ж з кабінету чиновника жінка вийшла наче вві сні. Вона поїде до свого чоловіка! Життя знову здалося їй радісним, і Феклістова згадала старе східне прислів'я: «Каркання ворони, виття шакала та сичання змії не можуть затримати схід сонця».

Ольга Петрівна наче знову на світ народилась — вона була сповнена надій, для кожного в неї знаходилось привітне слово. Вона з великою радістю поїхала б до чоловіка зараз же, негайно, але з почуттям вдячності Ольга Петрівна на деякий час цілком присвятила себе Майюл — відвідувала з нею театри, концерти та виставки, знайомила молоду сибірячку з життям столиці. Все викликало в Майюл подив і захоплення. Два місяці перебування в Петербурзі відкрили перед нею новий світ, і Майюл надзвичайно швидко призвичаїлась до столичного життя, хоч і виросла в тайзі.

— Ви навіть не уявляєте, який скарб ваша дружина, — казала Ольга Петрівна Орлову. — Вона дуже уважна й кмітлива. До того ж у неї великий хист до малювання, і шкода було б, якби він занепав. Я бачила, як Майюл малювала візерунки для хутра. Це ж справжнє мистецтво! Їй треба вчитися й вчитися. Поки я буду з ними, то допоможу їй здобути принаймні хоч основи знань.

У Петербурзі вже капало з дахів, а ранками над містом висів густий туман. Проте сонце швидко розвіювало його, і вітер відносив рештки брудного клоччя до моря.

— Ми веземо в Сибір весну, — сміялася Майюл, коли разом з чоловіком, Ольгою Петрівною та Андрієм сідала на поїзд на Миколаївському вокзалі.

— Так, весну й радість! — додала Ольга Петрівна.

— Оце так сюрприз буде для вашого чоловіка!

— Це правда. Ні з жандармського управління, ні з каторги не можуть сповістити його про велику ласку вельможних панів, бо не знають, де ховається втікач. Ми привеземо цю звістку самі.

Проте вони не врахували, що Бобров підтримував постійний зв'язок з лікарем каторги. Від нього фельдшер довідався про успіх, яким увінчалась подорож Орлова, й негайно ж розповів про це Феклістову. І от одного чудового дня втікач, якого власті проголосили померлим, з'явився до окружного жандармського управління.

— Подивіться-но на пташку, — глузливо привітав йогоначальник управління, — зачула про велику милость, подаровану їй, і негайно ж прилетіла. Де ж це ми вештались, де зимували?

— В могилі поміж померлими, до яких ви зволили мене записати, — посміхаючись, відповів Феклістов.

— Мовчати! Тут не жартують! Я хочу знати, де ви переховувалися!

— В тайзі, пане офіцер.

— Ви ще скажете мені, що спали у ведмежому барлозі й ведмідь люб'язно зігрівав вас?

— Майже так воно й було. Я жив у покинутій хижі, а їв що доведеться. І хижаки на мене нападали, ось дивіться…

Не встиг жандармський офіцер відповісти, як Феклістов роздягся й показав свої страшні, ледве загоєні рани.

— Гм, цікаво, що саме такий баламут і розбійник живучий, наче кіт. Але хто ж вас лікував? Не будете ж ви запевняти мене, що ці рани зализав вам якийсь доброзичливий ведмідь?

— Не буду. Мене прихистили незнайомі тунгуси, довезли з собою по Лені аж до самого побережжя Північного Льодовитого океану, а там уже мене долікував лікар імператорського флоту.

— Глядіть-но, далеченько літала пташечка, навіть з підстриженими крилами. І чого тільки чорт не змете тих клятих тунгусів кудись у море! Скрізь ці бродячі інородці лізуть нам під ноги!

— Вони підданці нашого царя й мають повне право…

— Мовчати! Мене не цікавлять ваші промови, А про право вам взагалі краще не згадувати. За правом ваше місце на каторзі.

Феклістов мовчки одягався. Брутальний жандармський начальник тим часом розглядав його документи, якийсь час гортав їх і, нарешті, запитав:

— Яке місце ви оберете собі для вигнання? І цю милость, на жаль, вам дано. Ви самі можете визначити, де захочете оселитися.

— Якщо дозволите, я оберу саме цей округ. Сподіваюся, що в вашій особі, вельмишановний пане, я завжди матиму прихильного заступника, — іронізував Феклістов.

Тупий і зарозумілий охоронець царського самодержавства не помітив цієї іронії, поворухнувся на стільці й поблажливо глянув на помилуваного. Потім відкашлявся й почав поважно цідити крізь зуби:

— Я не знаю, яких заступників ви маєте в Петербурзі, та це мене й не цікавить. А щодо мого заступництва, то воно залежатиме від вашої поведінки. Кожного місяця будете приходити особисто до мене. І попереджаю: ніякої агітації, ніяких політичних гуртків і подібних безчинств. Ми будемо тримати вас на мушці, навіть якщо ви знову заберетесь у якийсь ведмежий барліг. Ось підпишіть.

Огидна процедура скінчилась, і Феклістов, виходячи з управління, глибоко зітхнув.

Проте до оселі в Співучій долині він поїхав не одразу. Іван Хомич затримався на кілька днів у свого друга Боброва, з нетерпінням чекаючи на повернення Орлова. Він навіть і в гадці не мав, що разом з мисливцем та Майюл приїдуть також Ольга Петрівна з Андрієм.

То була зустріч, яка всіх зворушила. Бобров провів своїх давніх і нових друзів аж до самої Співучої долини.

Невпізнанно змінилася тиха оселя. Сміх, пісні та музика линули з відчинених вікон. Андрій привіз із собою гармонію, на якій він грав справді майстерно; голоси співаків у супроводі її звучних акордів дзвеніли на всю долину. Для сім'ї Феклістова прибудували дві кімнати, з окружного міста привезли нову обстановку для всього будинку.

Плани від'їзду на чужину, які Феклістов складав під час хвороби, канули в Лету. Іван Хомич не припинив революційної діяльності, але спочатку мусив бути дуже обережним і обмежуватися тим, що підтримував зв'язки між революціонерами та надавав посильну допомогу втікачам. Ольга Петрівна прожила в тайзі все літо, а восени поїхала з сином у Петербург.

Феклістов зовсім не був у захваті від завдання, яке поклали на нього петербурзькі власті, і не збирався робити для них геологічні дослідження Сибіру.

— Та щоб я працював на своїх тюремників, на панів фабрикантів, біржових спекулянтів і пихате дворянство?! Хай зачекають…

Разом з Орловим, Хатангіном та ще двома тунгусами Феклістов почав будувати приїск на місці ведмежого барлога. За чотирнадцять днів виснажливої праці вони відвели струмок у нове річище і поставили невеличку загату, щоб вода мала напір, необхідний для промивки родовища. Проте результат виявився далеко не таким, якого сподівалися. За три тижні старателі видобули близько двох кілограмів золота, та й усе.

— Отже, це тільки гніздо. Але виходить, що тут, крім води, котра руйнувала й розмивала гірську породу, діяли ще якісь сили. Я мушу докопатися до суті цього явища.

І всі свої зусилля Феклістов спрямував на розв'язання цієї проблеми. День у день бродив він по тайзі, досліджував і копав, робив бурові розвідки, закладав невеличкі розвідувальні шахти. Серед тунгуських друзів у нього було немало добрих помічників. Улітку знову приїхала сім'я, і Феклістов залучив до роботи сина. Хоч Андрій і намагався кожну хвилину використати для полювання, проте він беззастережно супроводив батька в усіх його експедиціях.

Минав час, і Феклістов усе більше й більше зживався з тайгою. Він любив її в усі пори року — влітку, взимку і особливо тоді, коли високо в небі летіли лебеді та дикі гуси, протяглими голосами віщуючи весну, і коли ліс стояв, сповнений тисячами різних запахів квітів, трав і дерев. Найсильніше дихали берези. Їх подих був чистий, мов кришталева вода лісового струмка. Феклістову здавалося, що сильний аромат, зірваний вітром з крон дерев, нагадує солоний подих моря.

Орлов, з яким Іван Хомич часто ділився своїми спостереженнями, кивав головою і посміхаючись казав:

— Пропав ти, Іване Хомичу. Хто так поринає в життя тайги, той ніколи вже не зможе покинути її. Ти застряв тут навіки.

Феклістов лишився в тайзі навіть після того, коли минув строк його вигнання. Він провадив широкі дослідження, складав геологічні карти, активно листувався з кількома науковими товариствами.

А до того ж він став мисливцем. Узимку, коли не було можливості займатися улюбленою справою, Іван Хомич невтомно полював на хутрового звіра. Найбільше вабило йото полювання на соболя. Часто Феклістов брав участь і в полюванні на ведмедів.

Коли одружувався син Андрій, Феклістов поїхав у Петербург на синове весілля, пожив там кілька місяців і знову повернувся у Співучу долину. Повернувся разом з Ольгою Петрівною — адже вона теж закохалася в тайгу, де предковічні дерева стояли, наче німа сторожа багатств, захованих у надрах землі.

Більшу частину року Ольга Петрівна проводила в своєму тайговому домі і була незамінною порадницею для Майюл, яка вже народила Орлову сина й дочку.

Минав час, і молоді Феклістови, що жили в Петербурзі, теж дочекалися радісної події: в них народився син, якого назвали Олегом.

Щасливі дід та бабуся поїхали подивитися на внука. Але цього разу вони вимушені були залишитися в Петербурзі, тому що Ольга Петрівна серйозно захворіла: далися взнаки довгі й суворі сибірські зими, які Феклістова переносила важко.

Лікарі порадили їй поїхати на південь, на Кавказ. Проте й на курорті здоров'я Ольги Петрівни, хворої на серце, не поліпшилось. Повернувшися додому, вона чахла все більше й більше, незважаючи на лікарську допомогу та самовіддане піклування Івана Хомича.

Нева несла на своїх хвилях рештки зими — брудні поламані крижини. Ольга Петрівна лежала в тихій кімнаті й гарячково стискала руку чоловіка.

— Іванушко мій, — боязко шептала вона, — чуєш, як грізно клекоче ріка? Я боюсь, мені здається, що вона хоче забрати мене від тебе, від Андрюшки й малого Олега. Чи не виходить вона з берегів? Подивись…

Іван Хомич підійшов до вікна й поглянув на бурхливі води, які не віщували місту Петра Великого нічого доброго.

В цю мить від ліжка хворої почулося глибоке важке зітхання. Феклістов швидко обернувся і заціпенів від жаху. Ольга дивилась на нього непритомним поглядом. Її очі блукали по кімнаті, а руки безупинно погладжували перину. Хвора втратила свідомість.

— Ольго! Оленько! — відчайдушно гукав Іван Хомич. — Я тут, біля тебе…

Але Ольга Петрівна вже не бачила нічого…

Смерть дружини глибоко приголомшила Івана Хомича. Він цілими днями просиджував біля вікна й замислено дивився па Неву. Феклістов безупинно повторював, що здоров'я Ольги Петрівни підірвали турботи, пов'язані з його засланням на каторгу. Він проклинав царський режим.

Коли в січні наступного тисяча дев'ятсот п'ятого року в Росії спалахнула революція, Феклістов з усією пристрастю віддався нелегальній роботі. Він допомагав організовувати перевозку з-за кордону зброї для робітничих бойових дружин у Москві. Повністю приховати цю діяльність не пощастило — охранка щось запідозрила, і, щоб уникнути нового розслідування, Феклістов швидко виїхав у тайгу.

В Співучій долині Івана Хомича зустріли з розкритими обіймами. Він знову повернувся до своїх недокінчених досліджень і в наполегливій праці помалу забував своє тяжке горе. Цілими тижнями не виходив Феклістов із тайги, складаючи геологічні карти та описи родовищ різних мінералів.

Орлов часто питав Феклістова, який же сенс має вся ця робота, коли ніхто про неї не знає і не оцінить її по заслузі.

— Ех, Родіоновичу, а хто оцінює твою працю? Хто каже тобі спасибі, коли ти продаєш хутра? Торговці намагаються обдурити тебе як тільки можуть. А коли б я опублікував свої відкриття тепер, російський народ нічого з цього не мав би. Та вір — настане час… а втім, прочитай краще Пушкіна.

Він швидко вийшов і незабаром повернувся з книжечкою віршів Пушкіна. Натхненно прочитав:

— Ну, що ти скажеш, Родіоновичу? Між іншим, цей вірш — у списку заборонених. Тільки тоді, коли це пророцтво збудеться, — а воно спирається на цілком реальну силу, — я опублікую результати своєї праці, щоб вони служили всім.

— Мені здається, Хомичу, що ти довгенько чекатимеш. Столипін добряче взявся за вас.

— От саме тому. Кобила, яка здихає, завжди брикається.

— Та вже давно б час!

Улітку до Співучої долини завітали молоді Феклістови з сином Олегом. Дідусь дуже тішився внуком, моторним хлоп'ям, яке дуже скоро прив'язалося до Івана Хомича.

Андрій іноді супроводжував батька під час його експедицій, але найбільше приваблювало його полювання.

— Андрію, — повчав Хомич сина, — те, що ходить, бігає й літає тут, у тайзі, ти знайдеш і в іншому місці. А те, що приховано від людського ока під землею, в печерах, скелях і горах, — набагато цінніше, і його не так легко можна знайти. Я хотів би, щоб ти вів далі мою справу або принаймні хоч був добрим сторожем підземних скарбів тайги. Про них знаю поки що тільки я, бо не хочу, щоб ці скарби потрапили до рук ненажерливих кровопивць. Не знаю, чи діждуся я того дня, коли Росія збудиться від сну, як пише Пушкін. Але ти, напевне, дочекаєшся, і тому я хотів би, щоб ти знав, про які скарби йдеться.

Андрій замислився, йому здалося, що батько трохи перебільшує, — за довгі роки, прожиті в тайзі, у геолога з'явилися деякі дивацтва.

— Ти часом не золото знайшов, батьку?

— Золото… хіба на світі немає нічого ціннішого? Тайга ховає в собі й інші скарби, ще корисніші, ніж золото. Шкода, що ти не пішов по моїх стопах і не став геологом. Малий Олег повинен ним стати… Якщо треба буде, я довірю тобі важливу таємницю, хоч вона й стосується геології.

Більше вони про це не говорили, а за кілька днів після тієї розмови молоді поїхали.

Іван Хомич провів їх до залізничної станції і на зворотному шляху заїхав до Боброва.

Фельдшер був не сам. У зручному кріслі сидів огрядний, чисто виголений чоловік. У нього були великі губи та вуса, які нагадували щітку для взуття, лиснючі й вологі очі, чорне, з сивиною волосся, дбайливо зачесане на проділ. То був оптовий торговець хутрами Пуговкін, який час від часу відвідував Боброва.

— Ви прийшли якраз вчасно, вельмишановний пане!. — вигукнув він писклявим голосом. — Я тут саме заради вас. Щоб ви знали: я член-благодійник Імператорського географічного товариства. А чому б мені й не бути ним? Людина мого становища повинна підтримувати корисні заклади. Зрештою, я член ще кількох корпорацій, але не це головне. Я саме збирався відвідати вас у вашій резиденції в тайзі н просив Миколу Микитовича поїхати зі мною. Чи не так?

Бобров кивнув і непомітно усміхнувся, з чого Феклістов зрозумів, що Микола Микитович не в захваті від цієї історії.

Тим часом Пуговкін витяг з кишені якийсь лист, начепив пенсне й почав читати:

«Імператорське географічне товариство в Петербурзі

Його Благородію

панові Феофану Парфеновичу Пуговкіну, кавалерові Хреста за громадянські заслуги III ступеня, поставщику Його Високості великого князя Сергія Миколайовича і т. д., і т. д.»

Купець на мить замовк, щоб перевести подих, бо всю адресу він прочитав без передишки. Потім почав читати далі, й Іван Хомич довідався, що географічне товариство доручає Пуговкіну одержати від Феклістова інформацію про результати його досліджень. Геологічний комітет товариства посилався на давнішню вимогу певного високого чиновника, за якою Феклістов мав провести геологічні дослідження й доповісти про їх наслідки. Оскільки протягом багатьох років від нього не надійшло жодної значної праці, товариство просило вельмишановного Пуговкіна як члена-благодійника товариства потрудитися відвідати пана Феклістова й люб'язно повідомити про успіхи, досягнуті геологом.

Іван Хомич мовчав. Він поглянув на купця, знизав плечима й закліпав очима — так Феклістов робив завжди, коли обмірковував свою відповідь.

— Мене дивує, що вони звертаються до вас, — роздратовано промовив Феклістов, — недавно я надіслав геологічному комітетові докладний матеріал.

— Можливо. Це похвально, але вони, певно, чекали чогось іншого.

— Шкода, але інших результатів своїх спостережень я не можу повідомити.

— Саме так я маю відповісти?

— Так!

— Ну що ж, хай буде по-вашому. Проте я чекав більшого…

— Праця геолога нелегка й часто-густо приносить розчарування, — втрутився в розмову Бобров. — Скільки разів я дивувався, що Іван Хомич не втрачає терпіння.

— Вірю й лишаюсь вашим покірним слугою. Чекаю від вас сюрпризу…

Після того, як Пуговкін пішов, Бобров обурено вигукнув:

— Ти бачив такого нишпорку! Прийшов рознюхати, що й як, хоче вислужитися перед панством. Наживає собі багатства з поту мисливців, платить їм жалюгідні копійки за хутра, а тепер ще хоче на дурничку славу собі заробити!

Феклістов мовчки обмірковував щось. Раптом обличчя в нього прояснилося:

— Якщо панство так турбується про якесь відкриття, воно його матиме…

І Іван Хомич склав довгий і докладний звіт, багато доповнивши його картами та описами геологічних утворень, у яких назвав ті гірські породи й мінерали, від яких було мало користі.

Коли Пуговкін прийняв од Феклістова цей солідний за обсягом матеріал, він був у захопленні від такої сили карт, креслень і таблиць. Проте купець навіть і не підозрював, який «липовий» звіт йому підсунули.

Феклістов досяг своєї мети — петербурзьке вельможне панство раптом втратило цікавість до області, яка не обіцяла їм ніякого зиску.

Одного літнього вечора перед хатою Орлова заторохкотіла підвода. Майюл, виглянувши з вікна, побачила Боброва.

— Микола Микитович приїхав! Діти, йдіть зустрічайте!

Хлопець і дівчинка весело побігли гостеві назустріч — вони знали, що, коли б той не приїхав, у нього завжди знайдеться для них сюрприз. Але цього разу гість привіз сюрприз і для дорослих. Увійшовши в дім і щиро привітавшись з усіма, Бобров спохмурнів.

— Я хотів було спитати, який добрий вітер приніс тебе сюди, Микитовичу, але бачу, ти щось хмуришся. Що ж трапилось? — допитувався Орлов.

— Нічого доброго. Ось вам прочитаю дещо з газети: «… уряд Його Імператорської величності оголосив чотирнадцятого липня загальну мобілізацію»… Буде війна. Війна з Німеччиною та Австрією. Отже, радіти нема чого. Ми зв'язані угодами з Францією та Англією, які теж провадять мобілізацію. Голова «Спілки російського народу» в нас у місті кричав на все горло, що ми повинні захищати вітчизну від прусських варварів, кричав про православний Царград. Він ніяк не може дочекатися, коли, нарешті, погріє руки на воєнних поставках. Хотів я поговорити з Іваном Хомичем, якої він думки щодо цього… Він дома?

— Вже десятий день не повертається. Поїхали вони з Хатангіном на конях у Сурунганські гори.

— Яка це їх нечиста сила туди занесла?

— Чиста чи нечиста, але мені здається, що наш Хомич знайшов там щось цікаве. Працює в тих горах уже цілий місяць. Провадить розвідувальне буріння та зондування. Праця виснажлива: Іван Хомич схуд страшенно, і це нам дуже не подобається. Адже він уже не юнак, йому шістдесят давно стукнуло, і слід було б поберегтись. Та він і слухати не хоче. Ти поговорив би з ним як лікар.

Але з Іваном Хомичем важко було знайти спільну мову, якщо йшлося про його власну особу. Звістка про загальну мобілізацію зовсім вивела його з рівноваги: геолог і чути не хотів про якийсь огляд або лікування.

А коли прибув лист від Андрія, в якому той повідомляв, що його призвано в армію, Іван Хомич, не роздумуючи, вирушив у Петербург, щоб застати сина до від'їзду на фронт.

Він довго розмовляв з Андрієм, розповідав йому про наслідки своєї праці. Старик забрав собі в голову, що син, повернувшись з війни, має облишити свою професію й присвятити себе «справі» скарбів тайги, які його батько знайшов і оберігав до кращих вільних часів.

— Я вже старий і стомлений. Але за тебе я не боюсь. Тебе призвали до залізничних військ, а там рідко коли свистять кулі. Запам'ятай добре, що я тобі сказав на випадок, якщо зі мною щось трапиться.

Під час прощання Іван Хомич знову нагадав Андрієві про важливість своїх відкриттів у тайзі.

— І візьми з собою на дорогу Пушкіна, — подав він йому томик поезій. — Він розвіє будь-яку тугу й журбу. Бувай здоровий і повертайся скоріш…

Андрій узяв книгу, поклав її в свій військовий ранець і посміхнувся. У батька бувають дивацтва — з Пушкіним на фронт…

Іван Хомич прожив у Петербурзі кілька місяців і оточив свого онука такою любов'ю та піклуванням, що малий Олег навіть і чути не хотів про дідусів від'їзд.

— А хто ж буде стерегти ті скарби тайги, про які я тобі, розповідав? — заперечив старий геолог, і малий Олег погодився з цим доводом.

Іван Хомич поїхав, а Олег довго ще тужив за дідом. Мати мала клопіт, поки не заспокоїла хлопчика обіцянкою незабаром поїхати разом з ним у далеку, таємничу тайгу.

А в тайгу тим часом прийшла весна. Вже кілька ночей тяглися над Співучою долиною перелітні птахи. Тужливі голоси журавлів, трубний клич лебедів, веселий крик качок і поважний говір диких гусей линув над тайгою.

Іван Хомич не спав. У місячному світлі було щось веселе, привабливе, що збуджувало спогади про давні весни, пережиті в безмежних просторах предковічних лісів. То було весняне безсоння, передвістя ловів. Воно охопило й старого Феклістова, який не відставав від Орлова. Давно колись геолог сміявся з мисливця, що той не може дочекатись, поки стане дружкою на шлюбних гульбищах різних звірів і птахів, а тепер він сам відчував у цей час тугу.

Мабуть, ті ж почуття охопили і прирученого їжака Петю — він цілісіньку ніч стиха пихкав, кректав і безнастанно тупцювався навколо печі так, що аж кочерга з лопатою деренчали. Іван Хомич не гримав на їжака — він розумів, що Петя зачув своїм смішним рильцем подув весни.

— Гаразд, іди вже собі, непосидо, хоча ти міг би трохи зачекати. Твоя обраниця ще тільки-но вилізла з нори.

Проте в їжака щодо цього були свої міркування. Він подивився на Івана Хомича, запирхав й почимчикував через поріг. На сходах Петя зупинився, оглянувся на всі боки й закрутився.

— Може, ти ще передумаєш?

Але їжак принюхався, обережно спустився на землю, помалу подріботів стежкою і зник у передранковій пітьмі.

Петя вже кілька років з весни і аж до самої осені бродив по тайзі і в околицях садиби. Але, зачувши, що наближається зима, він завжди повертався додому.

Іноді Іван Хомич навмисне не впускав його, і тоді їжак діставався в хату зовсім особливим способом. Спочатку Петя пихкав, тупцювався по сходах і шкрябався в двері, а коли це не допомагало, він прямував у сарай і чекав, поки хто-небудь прийде по дрова. Дрова носили невеличкими в'язками, а тріски для розпалювання набирали в кошик. Петя, діждавшись слушного моменту, залізав у кошик і спокійнісінько собі чекав, поки його віднесуть додому. В кошику він сидів тихо й смирно, мов боявся, щоб його не викрили.

Іван Хомич якийсь час дивився вслід їжакові, потім повернувся в дім і швидко одягся. Серце старого мисливця прагнуло почути весняну пісню глухарів. Токовище було поблизу. Вже тиждень тому ходив Феклістов з Родіоном Родіоновичем і запам'ятовував місця, де вечорами великі чорні птахи сідають на нічліг, а ранками починають своє кльочення. В околицях Співучої долини мисливці помітили чимало дерев, під якими глухарі лишили багато посліду. Тут було їхнє токовище.

Ледве пройшов Феклістов кілька сот кроків, як уже зачув весняну пісню пернатого володаря лісових хащ і моховищ. Зовсім близько пролунав слабкий стукіт, який, прискорюючись, перейшов у першу трель. Наче у відповідь йому праворуч і ліворуч почулося токування другого, третього й четвертого глухарів. Серце Феклістова закалатало, але він очікував. Хотів вволю натішитись пробудженням природи, що виявлялося в тихій пісні, котра ховала в собі дику пристрасть.

Через деякий час мисливець рушив до першого глухаря. Чим ближче підходив він, тим голосніше лунало токування, і, нарешті, в сіруватому світлі раннього світанку Феклістов побачив на сухій верхівці кедра темний силует чорного птаха. Ще чотири-п'ять кроків — і мисливець бачив його вже зовсім чітко. Розпустивши віялом хвіст, витягнувши шию, випнувши груди, глухар в любовному екстазі, забувши про все, співав першу й останню пісню своєю весни… Гримнув постріл, глухар розпростер крила, полетів униз, ламаючи сухі гілки, і з шумом упав на сніг. Червоні краплини окропили білий сніговий покров і заблищали, наче великі рубіни.

Смертоносний дріб урвав пісню кохання, але поблизу, не далі як за сто кроків звідси, дзвенів інший, такий же пристрасний спів. І той глухар за мить упав у м'яку перину танучого снігу.

Феклістов сів і замислився. Ясною червоною загравою спалахнув весняний ранок, відусюди почулися звуки життя, що прокидається. Сувора тайга готувалася відзначити свято весняного пробудження. Незабаром знову залунають тисячі голосів невгасимого життя, яке дрімало під білим покровом і встояло проти крижаного подиху немилосердої зими.

Може, саме під враженням цього відродження життя відчув Феклістов гнітючий смуток. Сам, знову сам зустрічає він весну. Скільки їх уже було і скільки ще буде, поки не відмовиться служити втомлене серце, яке весна

Сповнила такою дивною тугою за життям? Але доки є сили, доки витримують м'язи, він мусить жити! Жити тут, у тайзі, серед зеленого моря, серед скель та гір, які ховають у собі скарби…

Феклістов труснув головою, наче відганяючи від себе дошкульну муху, підняв глухарів і, вже заспокоївшись, попростував додому. З комина вже курилося. Сусіди Орлови сиділи навколо столу й чекали на Родіона Родіоновича, який ще вдосвіта пішов на поблизьке токовище тетерюків.

Весняні лови скінчилися. Настало літо, а за ним прийшла осінь. Одного разу Феклістов з Хатангіном з'їжджали з гори в долину. Цього року було стільки павуків, що коні були геть обвішані осіннім павутинням.

— Це погана прикмета, — зауважив тунгус. — Чим більше павуків, тим більше турбот чекає нас узимку.

— Павуки непричетні до людських турбот. Люди завдають їх собі й без павуків… Перш ніж ударять морози, ми повинні закласти другу розвідувальну шахту на Вовчій горі.

— Це нелегко зробити. Але стільки соболів, як там, навряд чи знайдеш деінде. Це, мабуть, важливіше, навіть, ніж твоя друга шахта, Хомичу. Ти щось надто вже поспішаєш, наче боїшся, що не дочекаєшся весни.

Весни Феклістов дочекався, друга розвідувальна шахта на Вовчій горі теж була викопана, але сили старого геолога підупали, йому стало важко дихати, страшенно набрякали ноги. Та він і далі працював на Вовчій горі. Бобров з Орловим радили облишити все й поїхати на курорт лікуватися.

— На курорт, кажете? А чи допоміг він Ользі Петрівні? Цієї зими я не дмухну на вогник життя жодному соболю, жодному лосю. Хто знає, чи не догоряє вже й мій вогник.

А вогник догоряв.

У той час, як мисливці виїздили до глухої тайги на зимове полювання на білок, лисиць, куниць та соболів, Іван Хомич сидів у кріслі й читав свого улюбленого Пушкіна. Він тяжко переживав те, що вже не може бродити в глибоких снігах тихих хащ та глухих закутків пралісу, прислухатися до дзвінких голосів моторних мисливських собак лайок.

— Дядечку Іване, — гукав на нього синок Орлова Борис. — Татко тобі щось прислав. Сьогодні це привіз молодий тунгус. Ось подивись!

Він поставив перед Феклістовим кошик і відгорнув хвою.

— Ведмежий окорок прислав тобі. Застрелили ведмедя вагою п'ятнадцять пудів. Матуся засмажить м'ясо, і тобі одразу ж стане краще, от побачиш, дядечку…

Та ні ведмежа печеня, ні відвар з чудодійного кореня жень-шеня, який хворий пив за порадою Боброва, не могли повернути втрачені сили.

— Родіоновичу, чи приїде сьогодні мій особистий лікар, знаменитий Бобров? — тихим голосом питав Феклістов. — Щось пустує серце, та й дихати не можу…

— Приїде, Хомичу, неодмінно приїде. І Пуговкін хоче з тобою побачитись. Тепер цей купець буде в нас днювати й ночувати — адже він привіз документ про призначення тебе дійсним членом геологічного комітету Імператорського географічного товариства. Трохи пізно згадали про тебе пани.

— Пізно, кажеш? Дивно, що взагалі згадали. Мені так і кортіло подякувати їм за цю честь і відмовитися від призначення, та навіщо марно дратувати тих гусаків… І де ж це той Бобров запропастився? — Феклістова душив кашель.

Незабаром приїхав Бобров, але й він нічого не міг зробити. Фельдшер розумів, що його другові вже важко допомогти.

Лишалась єдина надія: концентрований відвар жень-шеня. Велика порція цих ліків допомогла. Старому геологові полегшало, але водночас він знав, що раптове поліпшення не буде тривалим.

— Ти воскрешаєш мене, Микитовичу, а не лікуєш. Подай мені, будь ласка, бювар, я напишу Андрієві. Хочу ще раз нагадати, які обов'язки чекатимуть на нього, коли він успадкує мої тайгові скарби.

Феклістов писав помалу; рука була важка; він часто заплющував очі, мов напружено обмірковував щось. Нарешті, скінчив писати і звернувся до Орлова.

— Родіоновичу, цього листа я довіряю тобі. Обіцяй, що особисто вручиш його моєму синові, якщо я не доживу. Ти добре знаєш, скільки часу і сил пожертвував я, поки вирвав у тайги її скарби. Я хочу, щоб вони лишались в таємниці доти, доки не настануть інші, кращі часи. Після моєї смерті все моє успадкує син. Дещо я вже пояснив Андрієві, а тут даю йому останні вказівки…

— Іване Хомичу, ти бачиш усе в занадто чорному світлі…

— Я знаю, що роблю, Родіоновичу. Обіцяй, що виконаєш мою просьбу.

— Гаразд, друже. Андрій одержить твого листа, навіть якщо мені доведеться йти пішки до Петербурга. Але на такому важливому документі має бути печатка. Зачекай-но, я принесу віск.

Іван Хомич лишився сам. Він стомлено приплющив очі і незабаром поринув у сон. У цю мить тихо відчинилися двері, і в кімнату ввійшов Пуговкін. Побачивши на столі списаний папір, він оглянувся на дрімаючого Феклістова і з цікавістю почав читати. Прочитавши перші рядки, купець тремтячою рукою надів пенсне. Надзвичайно схвильований, широко розплющеними очима перебігав він рядки листа. Тільки-но встиг Пуговкін дочитати й відступити до вікна, як повернувся Орлов у супроводі фельдшера.

— Ми тут, Хомичу, — весело промовив Бобров і підійшов до ліжка. — А-а, наш пацієнт заснув. Це добре.

Оптовий торговець почав розсипати компліменти лікарському мистецтву Миколи Микитовича. Він, мовляв, десь читав, що старі греки високо цінували сон і шанували його дарителя — бога Морфіна, якому, крім цього, кажуть, треба дякувати й за знаменитий снотворний засіб морфій.

З ліжка хворого раптом почувся сміх. Гучні слова пана Пуговкіна, очевидно, розбудили Феклістова. Геолог повернув до купця своє повеселіле обличчя.

— Дивіться-но, як ви розходились. Мало того, що грецького бога Морфея ви перекрутили на Морфіна, та ще й приписуєте йому патент на винахід морфію. Ще одна така лекція — і я вмру од сміху.

— І цілком даремно, шановний Іване Хомичу. Я не хочу за це ручатися, бо йдеться про бога поганського, але щось таке я читав.

— У вас усе переплуталось, Феофане Парфеновичу, вірте мені. Чи не хотіли б ви чогось перекусити? — запропонував Бобров. — На вас чекають.

— З радістю, — подякував Пуговкін, хоч у душі й злився, що не може бути присутнім під час запечатування листа, його цікавило, чи не покладуть у конверт іще щось. Справа була дуже приваблива, і в пожадливого купця аж слина текла, коли він уявляв те багатство, що могло б потрапити до його рук, якби…

Як тільки друзі запечатали листа, Феклістов знову заснув. Бобров приписував такий стан хворого дії кореня жень-шеня.

— Якби серце було хоч трохи міцніше… Я був би майже певен, що корінь і на цей раз не підведе.

Але корінь підвів.

Виснажене серце Івана Хомича зупинилося у ту мить, коли прокидався новий день і червона заграва залила вже небо, але сонце на обрії ще не з'явилося.