Заповіт мисливця

Розділ IV СКАРБ СУРУНГАНСЬКИХ ГІР

Чижов з Єменкою почували себе трохи незручно від того, що Олег приховав од них справжню мету експедиції. Вони сприйняли це як прояв недовіри, і Олегові довелося мобілізувати все своє красномовство, аби переконати їх, що лише обережність змусила його так зробити.

Приїхавши до Вертловки, Олег довірився в усьому тільки старому мисливцеві Родіону Родіоновичу Орлову, який теж дотримувався думки, що краще не розголошувати справжньої мети подорожі аж до прибуття на місце. Погладжуючи вуса, він підморгував і радив:

— Обережність ніколи не завадить. У вас буде час повідомити членів експедиції про суть справи, коли ви доберетесь до Співучих гір. А може, ви взагалі туди не дійдете! Пильність у тайзі дуже потрібна. Там навіть позіхати треба обережно, бо комашня може забити вам рота.

Олег, мовляв, і дотримувався цієї поради, поки Чижов, нарешті, не зметикував, що удавана подорож на ловлю соболів продиктована обережністю.

— Тільки Рудольф Рудольфович дещо пронюхав раніше, — пригадував Чижов, — але я з простодушності ще й вичитував йому.

— Цілком правильно, — признався Олег. — З його натяків я теж зрозумів, що він догадується.

— Аякже, — втрутився я, — хоч я й довіряю людям, але ще у Вертловці помітив, що Родіон Родіонович щось приховує, а вже потім, біля Ведмежого озера, ви й самі проговорились.

— Тут не треба особливої проникливості, — перебила мене Тамара. — Я теж розуміла, що Олег Андрійович везе капкани на соболів тільки про людське око. Бачте, він і зі мною про це не говорив, мовчав як риба, хоч де в чому іншому був набагато відвертіший.

Олег почервонів по саме волосся, бо не знав, чи дівчина серйозно йому докоряла, чи жартувала.

— Та я… я ж не знав, що… — знітився геолог, і ми засміялися… — Та й Родіон Родіонович мені наказував навіть вам, Тамарочко, нічого не говорити. Адже це тільки повага до волі вашого діда. Сподіваюся, ви не образились?

— Бачили, дід уже рідний внучці недовіряє, — лукавила дівчина.

— Аякже, він називав вас щебетухою, — пригадав я.

— І ви теж на мене, бач, які добрі. Ще гуртом заклюєте, — гукнула дівчина і, стьобнувши коня, помчала вперед.

— Заждіть, — гукнув Чижов, — не всі гуртом, бо ця мавка ще пірне у зелену глибінь тайги, тільки її й бачили. Зупинимося, друзі, поговоримо про дальшу дорогу.

Ми всі зібралися навколо Петра Андрійовича.

— З слів Шульгіна ясно, що обидва його компаньйони і далі йтимуть за нами по п'ятах. Адже вони їдуть по наших позначках, які дуже допомагають їм. Ми з Єменкою домовились трохи поводити бандитів за носа. Як тільки досягнемо кам'янистого грунту, де сліди наших коней будуть менш помітними, Єменка зверне в тайгу й почне мітити шлях кудись в іншому напрямку. Поведе їх убік, поки натрапить на якесь велике болото. Там він витопче добре помітне таборище і повернеться назад. Нехай собі сушать голови, куди ми поділись.

Думка ця була схвалена. Ми досягли скелястого плато, і тунгус одразу ж звернув на північ, де простяглася непрохідна чорна тайга. Ми спішилися, віддали поводи Тамарі, а самі взялися «замітати» і без того мало помітні сліди копит.

Через плато протікала річка. Щоб зовсім не лишати слідів, ми поїхали її руслом. Лише через кілька годин наш невеличкий загін зупинився, щоб дочекатися Єменки. Він наздогнав нас тільки опівдні і розповів, що заїхав до такої оманливої трясовини, з якої сам ледве вибрався. Для змовників ця стежка, мовляв, буде твердим горішком.

Надвечір ми досягли горбастої місцевості, яка поступово переходила в гори. На рівній поверхні височини привільно розрослися листяні дерева. Води тут не було, і ми поїхали далі, поки, нарешті, не натрапили на маленьку річечку, де можна було напоїти коней і приготувати вечерю.

Крізь плескіт річки було чути якесь особливе булькання, ніби хтось кидав у воду каміння. Ще здалеку ми помітили, що з хвиль виринають сріблясті плавці, а під'їхавши до берега, побачили силу риби, що, вискакуючи, ловила комашню над водою.

Уже смеркалося, я почував себе втомленим, але не міг не скористатися з такої нагоди випробувати своє рибальське щастя. Нашвидку я приготував вудлище, прив'язав до жилки штучного сірого мотиля і сильним помахом закинув його аж на середину плеса. Тільки-но принада торкнулася води — почувся сплеск, і перший ласун дізнався, що навіть гарні на вигляд метелики бувають неїстівні. Рибина вистрибнула, намагаючись зірватися з гачка, але марно. За хвилину опинилася на березі. Це був харіус вагою кілограмів два з половиною.

Я тихо пішов понад берегом, наглядаючи нову зграю риб, і раптом помітив на протилежному боці якогось велетня у вивернутому кожусі. Коли придивився уважніше, в мене аж дух перехопило. Майже навпроти мене, за вісім-десять метрів, сидів ведмідь і жер рибину. Моя поява анітрохи не збентежила його, він ласував рибою далі. Тільки коли я зупинився прямо перед ним, звір замотав головою і став на всі чотири лапи. Почулося глухе ричання, і ведмідь повагом почвалав берегом.

У мене відразу відпало бажання ловити рибу, і я швиденько повернувся до табору. Але моя розповідь не оправила тут особливого враження, бо сибірські мисливці звикли до таких зустрічей з ведмедями.

Річечка була цікава і в іншому відношенні. Вечорами й ночами сюди сходилась усяка звірина, щоб напитись, а то й викупатись, і наші собаки весь час принюхувались, скавучали й гарчали. Щоб мати, нарешті, спокій, Чижов зачинив їх у палатці. Собаки трохи помовчали, а потім знову завели своє тоскне тріо. Якийсь із собак таки вислизнув з палатки і, тривожно гавкаючи, зник між деревами. За кілька хвилин його приклад наслідували й два інші. Незабаром біля річки зчинився підозрілий лемент, почулося ревіння.

Наше багаття вже майже погасло, і навколо запала темрява. Я поспішив до палатки, щоб узяти рушницю, а коли повертався, під ногами в мене прошмигнув якийсь звір. Через мить після цього на мене налетіло щось уже більше. Не встиг я отямитися, як мене повалив звір, майже на голову вищий за мене. Та це ж лось!

Не кращим було становище й моїх товаришів. Тамара голосно сміялася, ганяючись за кимось по палатці. Олег лежав на животі і волав: «Голова ж моя, голівонька!» А Старобор повзав по землі, намагаючись утримати якусь звірину, що пронизливо верещала.

Найбільшої халепи зазнав Чижов. Він хотів було забігти в палатку по рушницю, як щось стусонуло його в спину й підкинуло так, що він опинився зверху на палатці. Розпірки не витримали його ваги, і палатка завалилася.

Усе це відбулося швидко й несподівано. Не встигли ми опам'ятатися, як знову настала тиша. Тільки десь далеко валували собаки.

— Піймала, піймала! — закричала Тамара з палатки. — Але ж брикається…

Олег підхопився й кинувся до палатки. Та з поспіху в темряві наткнувся на вірьовку. Вона спружинила, і геолог відлетів назад з такою силою, що двічі перевернувся.

— Ху-х… — видихнув Олег, не в змозі вимовити й слова. Підвівся і вже повільніше зайшов до палатки. Це було так комічно, що я реготав до сліз. Тим часом Старобор з Єменкою теж подолали якусь звірину. В їх руках верещало дике порося. Воно кувікало й хрюкало, дриґало ногами, доки його не зв'язали, накинувши на голову спальний мішок.

Тамара у своїй палатці спіймала схоже на сарну оленятко мускусної породи. Воно тремтіло, виривалося, квилило й мекало.

— Куди його? — спитав Олег. — Воно тремтить з переляку.

— І не дивно, — сміявся Єменка, — ускочило просто в палатку, та ще й Тамара, мабуть, так його обняла, що мало не задушила. Куди його — потримаємо до ранку та й випустимо. Поросяти нам вистачить на два дні.

Тамара гладила перелякане оленя, намагаючись заспокоїти його. Випустити звірятко зараз не можна було, бо наші собаки ще й досі не повернулись і могли розірвати його. Отже, Тамарі довелося ночувати разом з нами.

Наші чотириногі волоцюги повернулися в табір, коли я вже засипав. їм дісталося від господарів, хоч кара була не суворою, бо собаки все-таки подбали про наш сніданок.

Ніч минула без пригод. Ранком ми випустили оленятко на волю. Та воно й не думало тікати. Тільки замекало і подріботіло собі помаленьку. Перед тим як зникнути між деревами, оленятко двічі зупинилося, оглядаючись, наче хотіло ще раз подивитися на дивовижних істот, які цілу ніч тримали його в полоні.

Після сніданку Єменка виїхав на гребінь височини і, оглянувши долину, показав рукою на південний схід, де сива смуга туману ще закривала обрій. Зійшло сонце, зняло сиву запону з небосхилу и відкрило темні обриси гір.

— Бачите, Олегу Андрійовичу, ото вдалині височіє Сурунган! — вигукнув Єменка. Геолог мовчки оглянув обрій, потім під'їхав до тунгуса й подав йому руку.

На цей мовчазний знак вдячності Єменка скромно відповів:

— Нема за що дякувати, адже ви ще нічого не знайшли. Та й дорога попереду довга.

По прямій до гір лишалося кілометрів двадцять п'ять — тридцять. Але така відстань була реальна тільки для птахів. На конях ми могли досягти Сурунгану тільки ввечері.

По дорозі Олег все допитувався, що означає назва Сурунган. Єменка почував себе дуже ніяково, бо не міг пояснити первісне значення цього терміну. Він відповів, що в тунгуській мові такого слова немає, але віддалено воно нагадує слово «сурі», що означає «погане». Геолог заглянув у свій блокнот і сказав:

— У мене тут цілком ясно зазначено: «Сурунган» і «Співучі г.». Літера «г» може означати тільки «гори». Це що, назви різних гір?

— Співучі, співучі… — розмірковував Єменка. — Здається, що дід розповідав про скелю, яка співала, але щоб так називалися гори, я не чув.

Тут озвався Чижов. Він спитав, чи певен Олег, що літера «г» означає скорочено «гори». Може, йдеться про щось інше.

— Але чого б це дід позначав тільки однією літерою слово, значення якого важко відгадати? Він же писав заповіт для мого батька!

— А може, це тільки натяк на те, що ваш батько добре знав, — міркував Чижов.

— Кілька рисок, підкреслень і поміток у книзі Пушкіна — дуже сумнівні орієнтири для виявлення покладів, — резюмувала Тамара.

— Ви забуваєте про невеличку карту, по якій ми теж можемо орієнтуватись. Я дістав докладну карту цієї частини Сибіру і точно наніс на неї координати місцевості. Крім того, я знайшов у батьковому блокноті опис місцевості, де він бував кілька разів з дідусем, а це теж може стати нам у пригоді.

— І я маю деякі надії, — озвався Єменка.

— Цікаво послухати, — заохочував його Олег.

— Сьогодні ще рано про це говорити. Тільки на місці я зможу перевірити своє припущення. Я маю на увазі давні звичаї наших мисливців. Мій дід щодо цього був дуже точний і позначав навіть ті місця, де бачив соболів. Думаю, що таке важливе місце, як район покладів, повинно бути старанно позначене.

— Сумніваюсь, — втрутився я, — шукачі золота не лишають знаків, які легко можуть привести на місце залягання дорогоцінних металів.

— Ви, Рудольфовичу, забуваєте або ж не знаєте про те, що в мисливців бувають різні умовні знаки. Одні з них — загальновживані, інші призначаються для певної групи мисливців, а є й такі, які знає тільки один мисливець та ще хіба його старший син. Саме такі знаки я й маю на увазі. Тепер ними майже не користуються. Навіть я всіх знаків добре не знаю. Проте я на всякий випадок перемалював їх собі ще дома, перед початком нашої подорожі. Вирішив, що в тайзі вони стануть у пригоді. Правда, поки що я бачив тільки сім знаків. Але й цього досить. Принаймні я вже знаю, що дідові позначки не змиті дощами і не позаростали мохом.

Єменка розстебнув рюкзак і показав нам невеличкий зошит, де було намальовано штук п'ятдесят знаків тайгової мови. Ми з інтересом розглядали ці дивні знаки сибірських мисливців. Деякі з них призначені для вирізування на деревах, інші витесувались на скелях або були зразками фігур, що викладаються з каміння. Двадцять знаків становили родинну таємницю. Почуття взаємодопомоги привчили мисливців у тайзі сповіщати інших про небезпеку, просити допомогу у важкій праці чи при якихось труднощах.

— Як бачите, таємні знаки мого діда мають зовсім інші комбінації, ніж знаки загальновживані. Сподіваюся, що деякі з них ми знайдемо в Сурунганських горах.

— Якщо кожний докладе певних зусиль до справи, то ніякий сатана не перешкодить нам знайти те, що ми шукаємо. А тепер не гаймося, вперед! — весело гукнув Чижов і підстьобнув свого коня.

Але просувалися ми з великими труднощами. Дорога йшла нескінченними й одноманітними заростями. Коні час від часу грузли в болоті і ледве вже перебирали ногами. Ми їхали вузенькою стежкою, яку протоптали звірі. Праворуч і ліворуч стіною стояли зелені хащі пралісу, сплутані й непролазні. Сонце сюди зовсім не пробивалося, але було так душно, що ми обливалися потом. Вирішили відпочити.

Собаки кинулися розгрібати землю, щоб лягти на прохолодний грунт, коні качалися й чухались об дерева, а ми тим часом намагалися розігнати хмари комашні. Всіх нас мучила спрага. В дорозі ми випили всю воду і чай з баклажок, сподіваючись натрапити на річку, яка, за словами Єменки, мала бути десь недалеко. Але річки не було.

Всі мовчали. Кожен думав тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з цього зеленого пекла. Щоб коням було легше, ми рушили далі пішки, тримаючи їх за поводи. Через дві години Єменка раптом зупинився і стурбовано заметушився між двома великими деревами. Це були кедри. Потім тунгус дістав свого зошита, з хвилину щось роздивлявся в ньому і розчаровано вигукнув:

— Ми їдемо не в тому напрямку, треба повертатися назад!

Ці слова у всіх викликали цілком зрозумілу реакцію. Чижов вилаявся, Старобор заричав, як роздратований ведмідь, а Тамара сплеснула руками над головою, вигукнувши:

— І тільки тепер ви це побачили?

Єменка пригнічено зітхав і доводив, що не він збився з дороги, а дорога збила його.

— Для нас це абсолютно однаково, — констатував Олег, — скажіть, лишень, з чого ви судите, що ми заблудили?

— Ось із цих напівзарослих знаків на двох деревах. Погляньте самі…

Олег уважно оглянув дерева. Я теж підійшов і помітив на товстенному стовбурі шість зарубок. Між ними був ледве помітний хвилястий еліпс.

— Що це означає? — спитав Олег.

Єменка подав нам зошит і показав такий самий, але чітко намальований знак, під яким було написано: «Стій, небезпека! Повертайся!»

На другому дереві була інша позначка. Вона нагадувала собою коло з двома ламаними лініями поруч. Розшифровка в зошиті говорила: «Трясовини, шлях помічений навмисне, для обману недругів».

Олег на мить задумався, потім його обличчя повеселіло, і він сказав:

— І все-таки це означає, що ми йдемо шляхом, яким пройшли мій дід з вашим після того, як їм пощастило знайти скарб у горах. Мабуть, вони самі й позначили цю стежку, щоб заплутати непроханих гостей. Отже, ми йшли вірним шляхом до мети, але не помітили роздоріжжя, де, напевне, був відповідний знак. Повертаймося назад! Ми ще нічого не втратили.

— Авжеж, Тільки всього-на-всього п'ять літрів поту і гарний настрій, — буркнув Старобор таким густим басом, що ми засміялися.

І знову ми продиралися крізь хащі. Духота ставала нестерпною, хоч сонце вже хилилося на захід і промені його губилися в зеленій покрівлі над нашими головами. Здавалося, дорозі не буде кінця. Єменка, Чижов і Олег уважно придивлялися до дерев, щоб часом не проминути сподівану мітку. Коні йшли, понуро звісивши голови. Раптом один з них спіткнувся, аж дзвякнула підкова. Оглянувшись, Єменка зупинився і докірливо гукнув:

— Старобор, чи ти спиш у сідлі? І кінь твій разом з тобою? Спотикається на рівному місці.

— Я не сплю навіть тоді, коли в мене заплющені очі. І коня мого не ганьби. Спіткнувся об якесь каміння.

— Де тут візьметься каміння на м'якому грунті? — дивувався тунгус.

— Якщо не віриш, то подивись, — відповів йому Старобор.

Єменка не полінувався і зіскочив з коня, а коли побачив купку каміння в траві — свиснув так голосно, що до нього прибігли всі три собаки, які досі пленталися позаду.

— Наша взяла! Знак!

Ми теж спішилися, щоб поглянути на орієнтир, об який спіткнувся втомлений кінь. Єменка розгорнув траву, зрізав її мисливським ножем. Перед ним лежала купка каміння. Камінці були складені неправильним колом. Тунгус голосно їх порахував і, нарешті, сказав:

— Дев'ятнадцять кроків на південь… — І бігцем зник за темно-зеленою стіною молодняка.

Незабаром він повернувся і усміхаючись повідомив, що знайшов правильний шлях!

Він пролягав на відстані приблизно п'ятдесяти метрів на південь від нашої стежки, за гущавиною. На це і вказував знак із каміння. Іван Хомич Феклістов з Хатангіном колись чимало тут попрацювали, спрямовуючи випадкову звірину стежкою, яка навіть через двадцять років спокушала подорожніх і збивала їх з правильного напрямку. Ми насилу провели коней через плетиво дерев та кущів і, нарешті, вийшли на хорошу стежку, що вела на схід. Де й поділася втома! їхали ми швидко і надвечір уже досягли невеличкого джерела, звідки тихо жебонів струмочок, стікаючи схилом у долину. Він був майже непомітним під зеленим покривалом. Забувши навіть про посуд, ми черпали воду просто пригорщами, поки не втолили спрагу. Потім помили руки й довго хлюпали собі в обличчя прохолодною прозорою водою, що збігала ручаєм до гірського потоку. Ховаючись у заглибині, бурхливий потічок стікав до низини, ніби прагнув швидше знову зникнути у зеленому лабіринті непрохідної тайги.

Години дві ми згаяли, шукаючи місце, звідки можна було б оглянути все навколо. Вже смеркало, коли ми, нарешті, вибралися на високий пагорб, що панував над буйно-зеленою пущею.

Опинившись на ньому, ми радісно зітхнули. Перед нами височіли гори — так, так, Сурунганські гори, вершини яких танули у вечірньому тумані. Могутній масив складчастих скель здіймався до неба.

Гори якось несподівано виростали над рівниною. їх головний хребет тягнувся зі сходу на захід. В кількох місцях його прорізали ущелини. Схили хребта подекуди були вкриті лісом, а місцями сіріли голим камінням.

Ми не хотіли ночувати на горбі і швиденько, наскільки дозволяла дорога, почали спускатися південним схилом, поки не досягли розкішного лугу. Десь у траві дзюрчали струмки. Смереки тут стояли, мов обеліски.

Місця для палаток ми не вибирали, а поставили їх нашвидку там, де зупинились. Добре повечерявши, одразу залізли в свої спальні мішки.

Після такої важкої, стомливої дороги страшенно хотілося спати. Та цієї ночі нам не судилося відпочити. Ночами до підніжжя Сурунгану, мабуть, збігалися різні звірі. На смереці, під якою стояла наша палатка, щось голосно заляскало, а потім так зарепетувало, що Олег вискочив із свого мішка і розбудив мене.

— Чуєте? — запитав він стурбовано.

Галас і ляски залунали знову, і я здивовано розплющив очі. Мені ще ніколи не доводилося чути нічого подібного. Напевне, це кричав пугач. Я був сердитий, що мене розбудили, а тому голосно гукнув:

— А киш, проклятий!..

Від несподіванки Олег аж відскочив. Диявольський сміх і протяжне кутикання знову пролунали над нами. Потім усе стихло.

Раптом з нічної пітьми виринули кілька згорблених постатей і, незважаючи на наші окрики, стали як укопані.

— Вірний, Вірний! — кликав я собаку, а сам тим часом шукав свою рушницю. В сусідній палатці теж прокинулися. Хтось сонним голосом запитав, що трапилось.

— Собаки, де собаки? — кричав я. — На нас лізуть якісь потвори…

З палатки почувся сміх. Проте хтось усе-таки відкинув положок і виглянув. Не знаю, що він побачив, але за мить з палатки вискочив Єменка і витріщився на силуети, які в пітьмі видавалися нам просто фантастичними.

— Стій, стрілятиму! — громовим голосом гукнув тунгус.

Та на загадкові створіння це не вплинуло, навпаки, вони підійшли ще ближче. Навіть у темряві ми побачили, що їх було четверо.

Блиснув вогонь, пролунав громовий постріл. Це Єменка не витримав і спустив курок.

У відповідь почувся протяжний рев. Але як тільки луна від пострілу уляглася, настала тиша. Дивовижні потвори зникли. Олег знайшов свій електричний фонарик, і яскравий сніп світла впав на місце, де щойно стояли незвані нічні відвідувачі. Саме в цю мить з'явилися й наші собаки, які навдивовижу тихо полювали десь у тайзі.

Вони підбігли, винувато поглядаючи на нас, бо добре знали, що залишили палатки, які мали стерегти.

— То це ви, погань, швендяєте по тайзі й наганяєте на нас усяке чортовиння?! Хто вам дозволив? — діймав Єменка неслухняних псів. А ті повзли по землі до його ніг і так махали хвостами, що аж вимітали з землі маленькі камінці й галуззя.

Проте обійшлося без заслуженого гарапника. Єменка тільки потягнув кожного тоненькою лозиною. Потім він поприв'язував собак біля палаток.

Ми оглянули місця, де стояли загадкові істоти, коли Єменка по них стріляв, але ніяких слідів не знайшли.

Почали гадати, що то за звірі могли бути. Чижов і Старобор вважали, що до нас навідались росомахи, а Єменка твердив, що це були хижаки з породи котячих.

— Думаєш, ірбіси? — спитав Чижов. — Ті зрідка бродять великими зграями. Може, це була пара з виводком?

— І я так вважаю. В цю пору року саме дозрівають жолуді. Дикі свині збираються на галявинах, а кровожерні хижаки переслідують їх, щоб поласувати якимось поросям.

— Могло бути. Наші собаки, мабуть, напали на слід ірбісів. Звірі, тікаючи, напоролися цілим сімейством на наш табір. Позаду вони чули собак, а попереду — щось зовсім незнайоме. От ірбіси й завагалися: що робити? А поки вирішували — гримнув постріл. Тут уже ніколи було роздумувати, лишалось одне: тікати… Напевне, так вони й зробили. Ранком пустимо собак по сліду, а зараз давайте спати.

Незабаром ми знову ніжилися в спальних мішках.

Біля палатки тихо скавучав собака. Він не міг примиритися з тим, що його прив'язали, коли навколо в заростях блукає стільки різної звірини…

Решта ночі минула без пригод, і коли Чижов нас будив, мені дуже не хотілося вставати. Потягуючись на своїй постелі, я раптом почув біля себе якесь сичання і з жахом побачив змію, що повзла поблизу мого спального мішка. Коричнева гадина з чорною смугою вздовж хребта весь час сичала. Не встиг я подумати, що робити, як на долівці палатки з'явилася друга. Я сидів закам'янівши, а гад підвів свою бридку маленьку голову і вивалив довгий червонястий язичок. Плазун дивився на мене, мабуть зважуючи, загрожує йому небезпека чи ні. Затаївши подих, я не спускав очей з цього гидкого створіння, боячись поворухнути навіть пальцем. Моя нерухомість, мабуть, заспокоїла гадюку, бо вона опустила голову і швидко поповзла до виходу з палатки.

— Олег, Олег! — заволав я. — Вставайте! По нас повзають змії…

І ніби на підтвердження моїх слів у кутку засичала третя гадюка, набагато більша за попередніх. Вона з'явилася біля сонного Олега.

Та Олег був холоднокровніший, ніж я думав. Він підняв ноги разом з спальним мішком і вдарив гадину. Мішок був з міцної, непромокальної тканини, обшитий всередині овчиною, і змія не могла його прокусити. Та їй, певно, було й не до цього, бо, не перестаючи сичати, вона вилізла з-під мішка і поповзла до виходу.

Перед палаткою змію зустрів собака. Лайки такі проворні, що встигають ухилитись від укусу гадюки і досить вправно самі перекушують тіло цих плазунів. Таким був і собака біля нашої палатки. Ми почули погрозливе гарчання і люте сичання. Потім настала тиша. Я мерщій оглянув палатку, чи нема, бува, тут ще й четвертого гада. Пересвідчившись, що нема, я вибіг надвір. Старобор там уже топтав ту половину змії, що була з головою. Собака перекусив гада надвоє.

— Ну й компанія ж у вас була в палатці! Це ж кам'яна мідянка, отруйна змія, яка зустрічається в нас досить рідко.

— Я б цього не сказав, бо тільки в нашій палатці їх було три!

Підбіг Єменка і застеріг нас, що на південних схилах цих гір гадюк є чимало. Чижов та Єменка оглянули собаку і переконалися, що гадюка його не вжалила. Про це свідчила поведінка лайки. Собака завжди лиже й кусає ужалене місце. Задоволені господарі гладили й пестили сміливця. Хитра лайка негайно цим скористалася і встромила свою морду в казанок з м'ясом, яке Старобор приготував на сніданок. За інших обставин таке зухвальство викликало б загальне обурення, але зараз усі їй пробачили.

Було незрозуміло, чому гадюки вибрали для ночівлі саме нашу палатку. Тільки розбираючи намет, ми побачили, що він стояв якраз на такому місці, де могли гніздитися змії. Поміж мохом і плескатим камінням зяяло кілька дірок, що, напевне, вели до підземного лігва небезпечних огидних створінь. Це було нам наукою на майбутнє: треба добре оглядати місце, на якому ставимо свої похідні житла.

Намір переслідувати нічних хижаків не вдався. Собаки нанюхали їх сліди, довели нас до невеликої ущелини, але далі не пішли. Так ми й не встановили, хто ж були нічні відвідувачі. Для дальших розшуків і переслідувань у нас не було часу. Подорож тривала вже чотирнадцять днів, а гори все ще були попереду…

І ось ми знову осідлали коней, нав'ючили вантаж. Починався найцікавіший етап нашої подорожі: треба було знайти місце, яке Олегів дід на кресленні в книзі позначив колом… Олег розгорнув перед собою карту з нанесеними горами і спробував визначити наше місцеперебування. Але це йому не вдалося, бо карта була неточна й великого масштабу. Лишалося тільки покластися на Єменку, який запевняв, що приведе нас до самого підніжжя гір, а там, мовляв, уже буде легше зорієнтуватись і по карті. Могли стати в пригоді і нотатки Олегового батька про подорож, яку він зробив ще замолоду з дідом, бо в цих записах були згадки про цікаву конфігурацію різних частин гір, про їх геологічну будову і незвичайну форму окремих скель. Згадувалося також про три озера, що лежали на різних рівнях. Найцікавішим з них було те, яке лежало найвище, Чортове Око.

Нарешті ми вирушили. їхали лукою понад струмком, поки не досягли крутого схилу, що переходив у скелястий пагорб. Перед нами відкрився чудовий краєвид з гірським хребтом, який треба було перейти, щоб дістатися до підніжжя Сурунгану. Дорога в горах була дуже важка. Коні важко відсапували, хоч ми самі йшли пішки, а їх вели за поводи. Частенько доводилося зупинятися, щоб перепочити.

Гірські полонини перейшли в моховища, порослі «тайожками». Так місцеві жителі звуть острівці низеньких кедрів і модрин з купками берізок. Ми посувалися вздовж скелястого хребта, поки не дійшли до вузького перевалу, який бачили ще з нашого табору. Труднощі переходу ускладнювалися ще й тим, що місцями нам доводилося бігти разом з кіньми, які брали підйом кількома стрибками. При цьому ми змушені були маневрувати, щоб не опинитися під копитами.

Нарешті, перевал було пройдено, і ми побачили довгожданий Сурунган. Пасмо гір відкрилося перед нами у всій своїй величі й красі. Характер місцевості мінявся дедалі більше, бо тайга, що підступала майже до підніжжя гір, тут переходила в чудові гірські полонини.

— Мерщій напинаймо палатки, бо надходить дощ, — гукнув Єменка, показуючи на хмари, що несподівано запнули вершини гір непроглядним саваном. Не встигли ми розставити палатки, як небо вкрилося немов сивою ватою; тільки на сході виднілася блакитна прогалина. Десь вдалині ще світило сонце, а тут раптом посутеніло. Незабаром хмари прорвались, і на землю линув дощ. Наші палатки над головами аж прогиналися під вагою води. Ми не встигли навіть розсідлати коней, і сідла теж намокли.

За годину злива вщухла, і ми повиходили з палаток. У небі все ще клубочилися хмари, проте вони вже посвітлішали і більше нам не загрожували. Важка завіса пересунулась на схід і вкрила блакитну прогалину, яка ще недавно була залита сонячним сяйвом.

За порадою Єменки ми негайно перенесли свої палатки ближче до скелястої стіни, під широкий виступ, який міг захистити нас від можливої негоди й порушеного каміння.

Картина гір поступово змінилася. Сиві скелі потемніли й закурілися в тих місцях, на яке попадало сонячне проміння. Краплі дощу на траві й деревах вигравали всіма барвами веселки. Мох, наче губка, насочився водою так, що під ногами голосно чавкало. Несподівано задзюрчало безліч ручаїв, які мчали до річки, що враз стала бурхливою, вийшла з берегів і покотила каміння до водоспаду. Гуркіт валунів змішувався з ревом води.

З тайги повиходили стрункі олені-марали, на лужку з'явилися і безрогі мускусні олені-кабарга. Звірі нас не помічали, а собаки тим часом сиділи поприв'язувані біля палаток і скавучали, поглядаючи на таку багату здобич.

Свіжину з дикого поросяти ми вже з'їли, і Старобор натякнув, що непогано було б скористатися з нагоди і поповнити свої запаси. Єменка теж не заперечував, тільки попросив, щоб стріляли кабаргу, а маралів з їх дорогоцінними рогами пощадили. Чижов, Олег і Старобор пішли на полювання, яке від початку й до кінця відбулося у нас перед очима. Поки Старобор обходив оленів з боку гір, відвертаючи їхню увагу на себе, двоє інших мисливців непомітно прокралися на узлісся, потім обережно підповзли на потрібну відстань і вистрілили. Два олені впали на місці, а третій, поранений, спробував утекти до лісу, та і його наздогнала куля Старобора. Всі інші марали та їх безрогі побратими на мить завмерли, потім злякано замекали й величезними стрибками кинулися тікати, намагаючись якнайшвидше досягти рятівної тайги.

Решту дня ми провели за нотатками Олегового батька, розшифровуючи копію креслення, що було в книзі поезії Пушкіна. Єменка з Чижовим пішли шукати родинні знаки старого тунгуського мисливця, який колись допомагав натхненному геологові.

На думку Олега, нам треба було починати з розшуків Співучої гори, бо саме це місце на карті обведене колом і підкреслене. Від того кола було проведено кілька прямих ліній на північ, північний захід і захід. Насправді гірський масив невідомої ширини простягнувся на десятки кілометрів зі сходу на захід. Географічну широту й довготу, вказані в плані й записці, ми на місцевості могли тільки вгадувати. Для точного визначення в нас не було потрібних приладів. Надійнішим орієнтиром була згадка про озеро Чортове Око. Назва його свідчила, що озеро якесь незвичайне.

Старобор, який саме білував кабаргу, почув наші міркування й пробубнів своїм густим басом:

— І навіщо ви сушите голови, міряєте географічну широту й довготу на мінути й секунди? Усе це ні до чого. Завтра об'їдемо гори, посвітимо добре очима і знайдемо знаки Івана Хомича. Сьогодні ж увечері змалюємо собі всі двадцять родинних Єменкових секретів, до ранку вивчимо їх напам'ять, мов школярі, та й вирушимо в дорогу. Один — на схід, другий — на захід, третій — на північ, а четвертий — на південь. П'ятому не вистачає сторони світу, хай він видирається на оті верхи. Шостий — думаю, це буде наша Тамара, — лишиться тут на господарстві…

— Ви тільки подумайте! Він посадив би мене, як ту квочку, саме тепер, коли ми вже біля мети! — запротестувала дівчина. — Потягнемо жеребки, кому лишатися на господарстві.

— Не сердься, красуне, — заспокоював її Старобор. — Я хотів трошки пожаліти тебе і замовити собі й іншим хороший обід…

— Бачили, про що дбає цей хитрун, про шлунок!

— І про твоє благо, хороший настрій і спокій, дівчино. Відомо ж бо, що жінок ми повинні берегти як зіницю ока, особливо коли вони готуються до весілля. Правда, Олегу Андрійовичу?

Та за хлопця поспішила відповісти Тамара:

— І що ти мелеш! Я не білоручка, що боїться засмагнути од вітру. А щодо весілля, то не поспішайте. Поки що про нього не було й мови. А якщо навіть воно й буде, то ще невідомо, чи покличу я тебе, такого осоружного.

— Це мене отак за добре слово й піклування! Раджу вам, Олег, не женитися. Бачите, яка сварлива істоти дістанеться вам?

Тамара вхопила чобіт і погналася за мисливцем. Дальшому розвитку подій перешкодили собаки, які заплигали навколо дівчини і, весело гавкаючи, кинулися на Старобора. Мисливець підняв руки й закричав:

— Здаюсь на милість і немилість. Перед такою силою хіба встоїш.

Ми зареготали, а собаки почали радісно скубти одне одного.

— Цих жінок треба стерегтись, як фальшивих грошей, бо пропадеш ні за цапову душу, — додав Старобор і знову заходився білувати звіра.

Надвечір повернулися Єменка з Чижовим. Вони проїхали майже п'ятнадцять верст на захід, але жодної мітки не знайшли.

— Нелегко нам буде шукати малопомітні знаки в горах. Це вам не проспект для прогулянок, а сувора тайга, де майже не ступала людська нога, — виправдовувався Чижов.

— Саме тому ми мусимо покладатися на записи й карту, а не на випадок, — зауважив Олег.

— Мій дід хоч і небагато розповідав про ці гори, — мовив Єменка, — але, пам'ятаю, він згадував про озеро, в якому мало не затонув купаючись. Його врятував, Олегу Андрійовичу, ваш дідусь Іван Хомич. Думаю, найкраще буде піднятися в гори до озера. Там, напевне, ми знайдемо якісь знаки.

— За нотатками мого батька виходить, що він з дідом побував біля трьох озер. Проте я думаю, що найважливіше з них Чортове Око. Гірські породи — це складова частина певного шару земної кори, і їх утворення підлягає певним геологічним законам. Оскільки йдеться, очевидно, про золото, треба мати на увазі можливі види його залягання. Річних наносів тут, напевне, не буде. Найімовірніше, золотоносні жили в цих горах такі, які зустрічаються в старих формаціях крем'яних пластів, — відповів Олег.

— То вам і карти в руки, Олегу Андрійовичу, — заявив Чижов. — Кому ж, як не вам, людині з такими знаннями, шукати поклади Феклістова?

Це прозвучало дуже переконливо, а тому я запропонував не шукати умовних знаків, а просуватися в гори понад річкою, яка, напевне, приведе нас до озера. Моя пропозиція була схвалена, і ми склали план розвідок на завтра. Та комусь треба було лишатись у таборі, щоб доглядати коней і приготувати обід. На це, звичайно, ніхто не погоджувався, і нас знову виручило жеребкування.

Цього разу не пощастило мені, бо я витяг з картуза Чижова папірець з хрестиком, тобто мусив лишатися в таборі у прозаїчній ролі кухаря і конюха. Я проковтнув гірку пілюлю з таким виразом на обличчі, що всі засміялися і пообіцяли наступного разу звільнити мене від участі в жеребкуванні.

Ми полягали спати, але незабаром прокинулись від страшенного гуркоту. Всі вирішили, що почалася буря, бо саме так розкотисто гуркотить грім. Але незабаром під нами задвигтіла земля, а це означало, що в дію вступили якісь інші сили природи. Ми повискакували з палаток і побачили незвичайне явище. На наших очах, очевидно в наслідок ерозії, розпадалися скелі. Нічну тишу порушив громовий гуркіт — то падали велетенські уламки скель. Це було недалеко від нас. На превелике щастя, наш табір був під захистом кам'яного виступу.

Олег пояснив нам, що причини цього явища можуть бути різні. Голі скелі нерівномірно нагрівалися на сонці: зверху — більше, всередині — менше. Вчорашня злива збіглася, напевне, з високою різницею температур у камінні, що призвело до внутрішніх розривів. Скелі тріскались і під власною вагою падали вниз.

Сповзання скель припинилося тільки перед світанком. Про це нам сказав Старобор. Тільки він з усього загону за цілу ніч не склепив очей. Всі інші, заспокоєні поясненням Олега, спали як убиті.

Вранці мої товариші вирушили в гори. Вони взяли з собою двох собак, а третього — моторного Полкана — залишили зі мною в таборі.

Експедиція мала повернутися аж надвечір, і в мене було багато вільного часу. Спутавши коней, я пустив їх на луку, посидів трохи біля палатки, потім вирішив піти порибалити до водопаду, що був поблизу табору. Взявши з собою спінінг, штучні мухи, блешні й рушницю, я разом з собакою вирушив до гірської річки.

Звідси було видно наш табір. Отже, він не лишився без догляду. Та й хто, зрештою, міг прийти до наших палаток у такій глушині?

Річка була досить широка, і тут, безперечно, могли водитися сибірські лососі-таймені. Я причепив блешню, оздоблену яскравим пучечком барвистих пір'їнок, і спробував свого щастя в невеликій затоці.

Та мені не везло. Я хльоскав спінінгом вздовж і впоперек, міняв блешні — і все безуспішно. Та ось я помітив у траві великих коників-стрибунців. Мені спало на думку, що, можливо, ця місцева принада смакуватиме рибі краще, ніж мої блискучі блешні. Негайно змінивши поводок, я перейшов ближче до водопаду й закинув на середину затоки. Жилка була легенька, змащена спеціальним жиром і плавала на воді разом з коником, якого я насадив на гачок так, щоб він міг ворушитися.

Зненацька з води виринула величезна риб'яча голова і так блискавично схопила коника, що я мало не спізнився підсікти. В ту ж мить вудлище зігнулося в дугу. Я попустив жилку з котушки, а коли тяга ослабла, спробував намотати жилку, але таймень опирався. Нарешті, мені ввірвався терпець, і я знову почав намотувати жилку. Рибина десь у глибині ковбані не витримала, трохи попустила, потім стрілою вискочила з води, майнула в повітрі і знову плюхнула до рідної стихії. Шість разів лосось вистрибував із води, аж поки я силою підвів його до кам'янистого берега й підчепив приготовленим гаком. Сильний ривок — і лосось опинився на березі. Це була чудова рибина вагою шість кілограмів.

Щасливий улов заохотив мене, і я вирішив порибалити ще. Щоб підійти до дальшої затоки, мені довелося обходити крутий поворот річки, яка огинала скелі. Це забрало в мене чимало часу. З нового місця наш табір уже не було видно. Та я на це не зважав. Значно більше мене непокоїло те, що тут я не міг піймати жодного коника. Прив'язавши собаку і залишивши свої снасті на камені, я пішов на барвистий лужок під горою добувати наживу для лососів.

Насилу піймавши двох зелених і двох коричневих крилатих стрибунців, я повернувся до річки. Але тутешні лососі були обережніші. Один з них виринув і вже хотів було схопити принаду, але помітив щось підозріле й дужим ударом хвоста збив коника з гачка. Зникнувши в глибині, лосось через кілька секунд блискавичним ривком таки схопив коника, що вже вільно плив на воді.

Ці риб'ячі хитрощі коштували мені трьох коників. Тільки на четвертий прийшла жадана здобич. Навчений невдачею, я насадив принаду на гачок так, що лососі її не могли збити. Напевне, вони вже переконалися, що поява смачної поживи нічим не загрожує, і коли я закинув майже під протилежний берег, мені, нарешті, пощастило підсікти ще одного лосося. В першу мить він був настільки ошелешений, що його вдалося довести до середини річки. Але тут риба опам'яталася й завдала мені чимало клопоту. Двічі я замахувався гаком, щоб витягти її на берег, та кожного разу лосось зникав. Тільки через п'ятнадцять хвилин боротьби він заморився й скорився долі. Це була найбільша риба, яку ми спіймали за весь період подорожі: лосось важив цілих десять кілограмів.

Я вже втретє лаштувався спробувати щастя, коли почув голосне іржання наших коней. Нічого особливого в цьому я не вбачав. Але мій чотириногий друг захвилювався. Вітерець повівав з боку табору, собака, наїживши шерсть, спочатку принюхувався, а потім загарчав. Тим часом іржання коней ставало дедалі тривожнішим. Я зрозумів, що це неспроста, й, схопивши снасті, рушницю та пійману рибу, мерщій кинувся скелястим берегом до табору. Добігши до місця, де в затінку під скелею лежав мій перший лосось, я побачив картину, яка мене приголомшила. Коні на лузі збилися докупи. Попригинавши голови, вони без видимої причини хвицали задніми ногами і несамовито іржали. Я знав, що коні так поводяться тоді, коли на них нападає великий звір. Але нічого підозрілого я не помітив, а тому відв'язав собаку й пустив його, наказавши: «Вперед, шукай!»

Полкан принюхався й побіг. Підбігаючи до табору, він погрозливо загавкав і повернув туди, де лежав наш вантаж, покритий брезентом з палаток. Прискоривши ходу, я тільки кроків за п'ятдесят від табору побачив, чому так сполохалися коні й люто гарчав собака. Біля нашого вантажу діловито хазяйнували три ведмеді. Вони вовтузились коло одного з добутих учора оленів. Щоб його туша не зіпсувалася, ми заповнили черевну порожнину свіжою зеленню. Тепер два ведмеді розкидали її на всі боки, а третій ласував найкращими шматками з другого оленя, які ми думали засмажити.

Незважаючи на всю зухвалість клишоногих, я був їм вдячний за те, що вони не зайняли коней.

Спочатку я крикнув на ведмедів, а коли побачив, що це анітрохи не вплинуло — зарядив гвинтівку й вистрілив.

Куля зачепила ведмедя, що порядкував біля м'яса, приготовленого для печені. Звір заревів і скочив між наше кухарське начиння, яке з брязкотом розлетілося. Два інші ведмеді відразу ж залишили оленя, звелися на задні лапи й подивились на мене. Я розумів, що зустріч з трьома ведмедями — річ мало приємна для одного мисливця, навіть якщо він озброєний першокласною п’ятизарядною гвинтівкою. Тому кількома стрибками я добіг до берези. Закинувши гвинтівку за спину, з небувалою легкістю видерся по стовбуру, ледве переводячи дух, умостився на грубій гілляці і почав обстрілювати клишоногих. Руки в мене тремтіли, і три постріли не завдали хижакам ніякої шкоди. Проте вони наполохали звірів настільки, що ті припинили погром і почали поспішно відступати. Підстрелений ведмідь відставав, огризаючись од насідаючого собаки. Я знову взяв звіра на мушку. В обоймі лишався один патрон, а тому я цілився особливо пильно. І все ж куля, замість голови, куди я цілився, влучила звірові в коротку шию. Ведмідь на мить остовпів. З цього скористався хоробрий пес і скубнув пораненого так, що з того на всі боки полетіла шерсть. Ведмідь одразу ж опам'ятався й огрів лапою малого, хоч і завзятого ворога. Кілька метрів собака пролетів у повітрі, а коли торкнувся землі, закрутився на місці, мов ошпарений.

Тим часом я намацав у кишені два останніх патрони, які завжди носив із собою на всякий випадок, і зарядив гвинтівку. Тут же я поклявся ніколи не виходити з табору без мисливського пояса з набоями і патронташами з кульовими патронами.

Два ведмеді, що тікали, зупинилися, наджидаючи пораненого. Звірі вагалися: йти чи не йти йому на допомогу. Очевидно, всі вони були з однієї ведмежої родини. Я знову прицілився і вистрілив. Та й цього разу, мабуть, тільки легко поранив звіра. Незабаром обидва ведмеді зникли між скелями біля річки. Важко поранений третій ведмідь непевною ходою наближався до берези, на якій я сидів. До мене повернулися спокій і рівновага. Я поклав ствол гвинтівки в розвилку між гілками і виждав, поки ведмідь підійде кроків на двадцять-тридцять. Останній набій обірвав йому життя.

Спустившись з дерева, я насамперед оглянув пораненого собаку. В нього була велика рана на стегні, яка сильно кровоточила. Собака весь час її зализував. Я спробував накласти пов'язку, але собака зірвав її. Тоді я промив рану риванолем, що був у нашій аптечці. Потім підійшов до забитого ведмедя. Це був майже дорослий самець світло-бурого кольору. Він важив кілограмів сто п'ятдесят.

Тимчасом коні й досі не могли заспокоїтись. Я побіг до них, узяв двох за вуздечки і повів на протилежний бік табору. Решта пішли слідом, стригли на ходу вухами, форкали й дико позирали на ведмедя: навіть мертвий звір наганяв на них жах.

Нарешті я зміг перевірити наше спорядження. Ведмеді все тут порозкидали, порвали частину мішків. Трохи оленячого м'яса уціліло, і я вирішив засмажити його на вечерю. Тут я згадав про лосося, якого лишив біля скелі, й кинувся до річки. На превеликий мій подив, від красеня тайменя не лишилося й сліду… Спершу я подумав, що помилився місцем, та, придивившись уважніше, пересвідчився, що мій багатий улов украдено. На піску виднілися сліди ведмежих лап. Нечуване зухвальство!

Два ведмеді, з яких один був поранений, навіть утікаючи, знайшли час підібрати спійманого лосося.

Надвечір усі ми зібралися в таборі. Я уважно слухав розповідь товаришів. Вони повідомили, що Сурунганські гори дуже порізані ущелинами. Отже, досліджувати їх буде нелегко. Олег з Тамарою знайшли озеро, Чижов — друге, а Єменка й Старобор — дві мітки своїх попередників-дослідників. Ці знаки вказували напрям далі в гори. Причому одна з них мала ще й інше значення: вона попереджала, що далі дорога йтиме через перевал на північ, а потім поверне на схід. Побувати там товариші вже не змогли, бо надходив вечір.

Ми вирішили наступного дня вирушити в гори з кіньми і спорядженням.

Ранок застав нас уже в дорозі. Було холодно, на скелях клоччям висів туман. Коней ми вели за поводи. Посувалися обережно, зупиняючись в особливо трудних місцях, щоб обміркувати дальші кроки.

З великими труднощами брали круті підйоми, обходили урвища, валуни й западини, пробиралися скелястими ущелинами. Нас оточували гостроверхі скелі, схожі на фантастичні піраміди, і барвисті полонини. Величне й холодне кам'яне царство справляло неповторне враження. Десь угорі кричали крилаті хижаки, купчилися хмари, а внизу, спадаючи в глибоку чорну безодню, шуміла вода.

Опівдні ми досягли першого озера. Воно, за словами Олега, виникло, як і більшість гірських озер, внаслідок діяльності льодовиків четвертинного періоду. Льодовики колись вибили тут величезну улоговину, нанесли в неї каміння й піску, так звані морени, а після відступу лишили озеро.

Улоговина, де ми зупинились перепочити, нагадувала справжній амфітеатр, ареною якого було блакитне дзеркало величезного озера. Проте ми не затримувалися тут, бо попереду була важка й довга дорога. Гори, що вимальовувалися на обрії ламаною лінією гострих верхів, мали таку запаморочливу висоту, що, здавалося, торкалися неба. Друге озеро ми обігнули великим півколом по гірському хребту, з якого ніби смарагдовими стрічками збігали донизу гірські полонини, обрамлені низеньким лісом.

Нарешті, ми досягли заповітного місця з двома позначками, залишеними дідом Олега. Вони були витесані на величезній кам'яній брилі, яка лежала під прямовисною скелястою стіною. Таємничі знаки, нарешті, вивели нас на дорогу, якою колись пройшли мужні дослідники. Але за двадцять років гори дуже змінилися, і місцями дорога вже була захаращена великим камінням, якого не змогли знести бурхливі потоки.

Вечір застав нас на гірській терасі. З скелі тут пробивалося джерело, що стікало по гладкому камінню до природної водойми, схожої на велику ванну.

Швиденько поставивши палатки, ми розбрелися на пошуки палива для вогнища.

Сонце вже сіло, але верхів'я гір ще пломеніли рожевим сяйвом. Високо над нами, на вузькому переході між двома скелями, звідкись появилися силуети мешканців гір: сибірських гірських козлів. Їх голови були увінчані величезними рогами, які майже півколами загиналися назад, сягаючи до половини хребта. Козли стояли нерухомо, дивлячись на нас. Стріляти було далеко, і ми тільки милувались граціозними тваринами.

Сибірські мисливці високо цінують м'ясо гірських козлів і шкуру, з якої шиють м'яке й міцне взуття, особливо зручне в горах.

Як тільки рожеві барви пригасли на верхів'ях, козли кудись зникли, наче розтанули в сивій імлі, що оповила Сурунганські гори.

Наше вогнище розливало навколо тремтливе червоне світло, від якого на стінах скель танцювали фантастичні тіні. Десь гуркотіло зсуваючись каміння, і глуха луна повільно затихала в долинах. Собаки поводили вухами, озирались і скавучали, ждучи вечері. Раптом лайки, мов по команді, замовкли. Я мимоволі повернувся до них і побачив, що собаки насторожились і почали нюшити. Не встиг я розкрити рота, як вони зірвалися з місць і тихо зникли в пітьмі. Я інстинктивно схопився на ноги і потягнувся до рушниці, що лежала на сідлі. Все це я зробив, не промовивши ні слова, що страшенно стривожило товаришів. За мить усі вже стояли із зброєю в руках і вдивлялися в пітьму.

Незабаром почулося голосне пирхання, а потім відчайдушний вереск. Залементували собаки, і з пітьми виринув якийсь звір, дуже схожий на рись. За ним з'явився другий. Ось вони вибігли на освітлене місце, і одразу ж пролунало кілька пострілів.

— Каракал, каракал! — вигукнув Чижов. — Стріляйте, це кровопивця!..

Нові постріли заглушили слова мисливця, але обидва хижаки зникли.

Собаки несамовито гавкали, біжучи по сліду каракалів. Олег і Чижов мерщій добули свої електричні ліхтарики і поспішили за собаками.

— Он він, дряпається по скелі!.. — закричав Старобор.

Промені двох ліхтарів упали «а каракала. Гримнуло ще кілька пострілів: величезний кіт протяжно заревів і сповз униз по скелі. Пітьма поглинула звіра. Він звалився в розколину, над якою вже стояли собаки, гавкаючи так завзято, що аж у вухах лящало.

В темряві засвітилися вогники в очах смертельно пораненого хижака, який був тепер дуже небезпечний. Він так несамовито ревів, що собаки мимоволі задкували.

— Не гаймо часу, — радив Єменка, — бо ще знайде якусь дірку й шмигне туди. Посвітіть-но мені!

Сніп світла вихопив каракала з пітьми. Звір звивався, харчав, але тікати вже не думав: його розбійницьке життя згасало. Чижов, добре прицілившись, вистрілив. Звір кілька разів здригнувся і сконав.

Коли ми витягли каракала з розколини, собаки мало не розірвали його. Вони добре знали, якого кровожерного хижака ми знешкодили. Каракал — небезпечний ворог парнокопитних та інших диких тварин. Він нападає на кабаргу, козу або й оленя, прокушує на шиї артерію, висмоктує теплу кров, пожирає найсмачніші частини м'яса і йде шукати нову жертву.

Забитий каракал був дорослим самцем. Тіло його мало вісімдесят п'ять сантиметрів завдовжки, п'ятдесят п'ять сантиметрів заввишки, довжина хвоста — двадцять п'ять сантиметрів. Важив звір вісімнадцять кілограмів. Лапи у каракала схожі на леопардові — довгі, з пазурами, на кінчиках вух — щіточки, наче в рисі. Рудувато-сива шерсть на шиї, на животі — світліша, майже зливається з кольором скель. Темних плям, які бувають на тілі звичайної рисі, у каракала зовсім немає. Тільки від морди до вух у нього проходить чорна смужка, а вуха майже зовсім чорні.

При нагоді каракал може кинутися навіть на людину, його великі й гострі пазури, так само як і міцні зуби, — дуже страшна зброя. Наш Вірний на собі пересвідчився в цьому: каракал своїми пазурами майже зовсім обдер йому бік. Єменка, не роздумуючи довго, зробив дезінфекцію рани й кількома швами пристебнув собаці зідрану шкуру до тіла. Під час цієї операції Вірний жалібно скавучав. Чижов і Старобор, які асистували Єменці, міцно забинтували свого бідолашного пацієнта.

Поранений собака став предметом загальної уваги і піклування, йому дісталися найкращі шматки печені, а Тамара навіть розвела для нього згущеного молока.

Зважаючи на стан здоров'я Вірного, ми вирішили не брати його на полювання, а другого дня Єменка навіть хотів посадити собаку на коня у спеціально приготовлене сідло, щоб поранений менше рухався і рана швидше загоювалася.

Коли над горами поплив місяць, скелі немовби залило сріблом, а темні западини стали схожі на чорні завіси над проходами в кам'яних стінах, які оточували нас з усіх боків.

Перед тим, як лягти спати, я пішов до потоку. В ньому тріпотів місяць. Там, де була бистрина, світло вигравало, ніби в скалках великого розбитого дзеркала. Вода повільно цідилася, жебоніла, булькала й пінилася, зникаючи десь поміж камінням. І тут, у невеличкому гірському потоці, вирувало життя. З води вискакували маленькі сріблясті рибки, на яких іскрилися вогняні краплини. Це — форель. Як потрапили ці рибки на таку височінь? Очевидно, потік був з'єднаний з озером. Можливо, він протікав під скелями вузьким жолобом і розколинами. А може, руслом його були печери. Хто знає, які таємниці крилися під цими горами в далекій глухій тайзі!

Я був одним з перших людей, що прийшли сюди добувати гірські скарби, які двадцять років тому Іван Хомич Феклістов знайшов і дбайливо оберігав, прагнучи, щоб вони дісталися справжньому господареві великої землі — народові.

Коли я вранці прокинувся, Старобор уже оббілував каракала, а Єменка з Чижовим радилися, чи не краще було б спробувати зробити чергову розвідку без коней. Це, звичайно, означало, що хтось має лишатися в таборі з кіньми. Але згодом було вирішено вести в'ючаків з собою доти, доки буде можливість.

Ми з великими зусиллями перейшли скелястий хребет, який спускався у широку долину. По топ бік бовваніло громаддя похмурих скель. На дні долини шумувала гірська річка, що витікала з ущелини. Мені мимоволі пригадалася далека рідна Моравія і підземна річка Пунква, хоч різниця між двома цими краєвидами була велика. Перед нами постав масив великих пустинних гір. Тут не було й сліду асфальтованого шляху, який в'ється при виході Пункви на поверхню біля нашої Масохи.

— Погляньте, Олегу Андрійовичу, ця річка, напевне, витікає з Чортового Ока! — вигукнув я.

Олег кивнув і почав переглядати нотатки батька. А Єменка знову взявся шукати умовний знак свого роду і, знайшовши його, рушив назад по шляху, яким ми щойно пройшли. Він мав хороший нюх, а ще кращий зір. Виявилося, що долина тягнеться на захід, а нам треба було повертати на схід. Ми не помітили проходу між двома скелями, зарослого карликовими ялинами, як не посмітили й родового знаку Хатангіна. Прохід виявився таким вузьким, що наші в'ючаки ледве пройшли ним. Далі |ми підіймалися вже зручнішою стежкою, яка подекуди проходила понад крутими схилами. Через кілька годин караван вийшов на косогір, що являв собою кам'яну пустелю без будь-яких ознак життя.

Дорога пішла круто вниз. Ми обережно почали спускатися, коли несподівано шлях нам заступила прямовисна скеля. Тоді Олег з Єменкою повернулися назад і знайшли вихід з цієї кам'яної пастки.

Через природну браму поміж двома химерно розколотими скелями всі вийшли на велике плато, яке переходило в широкі луки.

Тут і зупинилися перепочити. Поки ми полуднували і кип'ятили чай, Олег з Єменкою пішли розвідати дальший шлях. Важка дорога так мене втомила, що я й не помітив, як заснув. Прокинувшись, побачив біля себе тільки пораненого собаку та коней, що спокійно паслися на лужку.

На сідлі була прикріплена записка: «Будили, але ви спали як убитий. Коли прокинетесь, догляньте коней, помилуйтесь краєвидом, а тоді подумайте про те, що ми повернемось голодні. За дорученням команди альпіністів — Чижов».

Оце так удружили! Товариші без будь-якого голосування залишили мене самого на хазяйстві, і на мою долю знову випала малоприваблива роль кухаря.

Винен у всьому був, звичайно, я сам, а тому нічого іншого мені не лишалося, як назбирати дров, розкласти багаття і заходитися готувати вечерю. На лузі я знайшов дикий часник, щавель і наварив такого борщу, що аж слина котилася. Потім засмажив лосося і м'ясо кабарги. Порядкуючи біля вогнища, я помітив, що на плато з'явилися великі птахи. Це були великі гірські курочки. Я вирішив не ждати, поки вони наблизяться до мене, а підкрастись до них самому.

Нерівна місцевість сприяла моєму полюванню. Я підповз до дичини на відстань пострілу, зачекав, поки птахи збилися вкупу, і натиснув на гачок. Два постріли обірвали життя трьом курочкам. Поки інші птахи ще не знялися в повітря, я миттю зарядив рушницю і бабахнув знову. Ще дві сіро-коричневих курочки впали, стріпнувши крильми, і тільки тепер зграя з криком «к-ак-куру» знялася й полетіла. Не встиг я підбігти до здобичі, як там уже опинився собака, що, незважаючи на рану, теж вийшов на полювання. Тепер я переконався, що це справді птахи з родини гірських курочок, так звані уларі, що в зоології мають назву fetraogaнlus altaica. На колір вони сірі з коричневими плямами на спині. Крила в уларів — кольору вохри, з чорними бережками, на шиї світло-жовта манишка з коричневими прожилками. У самців великі шпори, проте ні розміром, ні забарвленням самець майже не відрізняється од курочок.

У зграї було всього чотирнадцять птахів, з яких п'ятеро поплатилися життям за безтурботність. У них, мабуть, на землі небагато ворогів, а тому птахи більше стежили за небом, де ширяють орли і яструби. Молоді уларі важили по кілограму, а старі — по два з гаком. М'ясо в них дуже смачне.

Одного з птахів я зварив у борщі, а решту засмажив на рожні. Коли повернулися члени експедиції, багата вечеря була вже майже готова.

Старобор кульгав, опираючись на палицю, а в Олега на лобі синіла гуля. Коли я спитав, що за лихо їх спіткало, кожен тільки мовчки махнув рукою. Вже за вечерею в них розв'язалися язики, і я, нарешті, довідався, що трапилось.

Вони всі разом пройшли широким уступом скелі, потім спустилися в улоговину, де після розшуків помітили дві позначки. Одну з них витесав на скелі, мабуть, дід Єменки — Хатангін, а другу — Іван Хомич, дід Олега. Ця позначка була надзвичайно цікавою і складалася з кількох літер і цифр. Олег подав мені блокнот, куди він списав усі знаки, і я прочитав:

Цифри, видно, вказували певний напрям по компасу, а скорочення «сп. г.», мабуть, означало «Співуча гора». Я мимоволі пригадав запис у книзі Пушкіна і запитав, чи він не збігається з написом на скелі.

— Так, ви вгадали, — відповів Олег. — Перші числа збігаються. Всі інші знаки я відгадав. Знак «2в» означає дві верстви підйому, трикутник, — напевне, скелю, схожу на піраміду, а другий рядок — спуск на 120 сажнів до Співучої гори. Значення стрілки і латинського S для мене неясне. Все це, правда, забрало чимало часу, особливо визначення напряму. Спершу я думав, що дані, наведені в книзі, означають географічну широту, але з умовних знаків зрозумів, що тут йдеться про напрям, азимут відносно сторін світу. Я зорієнтував бусоль за вказаними градусами і по азимуту визначив напрям. Цим напрямом я й вирушив разом з Тамарою і Старобором. Петро Андрійович і Єменка пішли за позначкою Хатангіна. Ми, звичайно, спочатку не розуміли, чому ці напрями розходяться. Тільки потім збагнули, що обидва шляхи ведуть до однієї певної точки і розвідані на випадок, якщо один з них стане непрохідним внаслідок руйнування гір. Це передбачення справдилось, бо протягом двадцяти років у горах відбулися такі істотні зміни, що ми ледве могли дотримуватися визначеного напряму. Дорога була завалена великим камінням. Перелазячи через один з них, я послизнувся і вдарився головою об невеликий уламок скелі, який, на щастя, був порослий лишайником, і це пом'якшило удар. Перепочивши, ми вирушили далі, хоч Тамара дуже радила мені повернутися в табір.

— Не дивуйтесь, — озвалася дівчина. — Олег після падіння лежав як прибитий, і я вже думала, що в нього струс мозку.

— Весь наш рід твердоголовий, і саме це сьогодні мене врятувало, — жартома сказав Олег.

Далі вони розповіли, як досягли вершини і з неї побачили скелю, трохи схожу на піраміду. Ця скеля стояла майже самітно на рівнині, але підступи до неї були такі круті, що без вірьовок і альпіністських костилів наші мандрівники навіть не пробували спуститися вниз.

Незабаром вони з'єдналися з другою групою, в якій не пощастило Старобору. Спускаючись крутим схилом, він придержувався за невеличкі деревця; одне з них не витримало дядю вагою в центнер і вирвалося з коренем. Старобор зсунувся на спині до кінця схилу й зупинився тільки на купі каміння. Він подер штани, збив коліно й зідрав зад так, що тепер не міг сидіти і весь час лаявся.

Так минув день, який закінчився більш-менш щасливо для всіх, крім Старобора.

Під час розвідки мандрівники знайшли шлях, де вільно могли пройти коні, а тому ми вирішили перенести табір ближче до рівнини, на якій стояла самітна скеля, схожа на єгипетську піраміду.

Ніч минула без будь-яких пригод, і вранці, тільки-но сонце піднялося з-за гір, ми вирушили в похід. Опівдні дісталися до місця, яке було дуже зручне для нас своїм положенням і рельєфом. Тут з-під землі пробивалося кілька струмків, на гірській луці зеленіла розкішна паша для коней, карликові сосни годилися на паливо, а великий виступ на скелі був чудовим захистком для палаток.

Ми домовилися, що це місце буде нашим останнім привалом перед заключною фазою пошуків таємничого скарбу старого революціонера.

Вранці, взявши вірьовки і альпіністські костилі, ми вирушили на місце, де минулого дня зупинилися наші розвідники. В таборі лишився Старобор: у нього боліло коліно, яке набрякло і посиніло.

З великими труднощами подолали ми стрімку скелясту стіну й опинилися на рівній площині, що нависала, мов дах, над глибоким проваллям. Площина з'єднувалася карнизом з вершиною, звідки був спуск у продовгувату улоговину. За допомогою костилів ми піднялися по стіні, прив'язавшись, по черзі пройшли карнизом і, нарешті, опинилися в ущелині. Тут ми почали шукати бодай якихось слідів або знаків, що вказували б дорогу далі. Хоч, по суті, це було зайве, бо за орієнтир нам тепер правила скеля-піраміда.

Дорога до неї, звичайно, була важка, а найгірше те, що, навіть опинившись біля підніжжя скелі, ми орієнтувалися не краще, ніж досі. Чижов довго розглядався навколо, а потім весело сказав:

— Видно з усього, що ми вже біля Співучої гори. Раджу вам як слід її оглянути й вистукати. Якщо нічого особливого не виявимо, то сядемо тут і ждатимемо, поки вона подасть голос. Цікаво, якої-то заспіває нам ця гора.

Чижов зняв свої речі й сів на камінь.

— Щодо мене, то ніякої гори я тут не бачу, це просто скеля, — заперечив Єменка.

Олег мовчки розглядав креслення й записи, киваючи головою. Потім, зорієнтувавши компас, заявив, що йому конче потрібно залізти на скелю. Це, звичайно, було складним завданням навіть для альпініста, бо гладенькі схили скелі майже прямовисно здіймалися вгору. До того ж ніхто з нас не розумів, чого Олег хоче видиратися на вершину. Коли ми запитали, яка Мета цього карколомного підйому, геолог показав на креслення: на вершині трикутника була намальована стрілка.

— Чи не думаєте ви, що ваш дід і його напарник Хатангін випробовували тут свої альпіністські здібності? — запитав Чижов.

Та Олег тільки знизав плечима і мовчки почав підніматись на скелю. Ніхто не виявив бажання бути його супутником; тоді я скинув свої дорожні черевики, взяв арчі,[6] які носив у похідному мішку, обв'язався вірьовкою і пішов на допомогу геологові. За годину ми досягли вершини і нетерпляче почали роздивлятись, очікуючи якихось несподіванок.

Та навкруги громадилися тільки гострі скелі, порізані ущелинами, зеленіли альпійські луки — все було як звичайно в горах. Розчарований, я запитав Олега, — навіщо, власне, цей ризикований вояж, від якого в мене руки пашіли вогнем.

Та Олег не відповів і почав орієнтувати компас. Раптом геолог прикипів поглядом до південного схилу гори і збуджено вигукнув:

— Тільки тепер я прозрів, отут, на цьому горбочку! Нарешті ми знайшли те, що так довго шукали. Погляньте он туди, на оту скелю…

Я подивився якомога уважніше туди, куди вказував товариш, але, крім вивітрених і вкритих зморшками кам'яних стін, нічого незвичайного не побачив. Помітивши моє розчарування, Олег засміявся і квапливо почав пояснювати:

— З усіх приладів, які повинні бути в дослідника, найчутливішим і найважливішим є його власне око. Особливо це стосується геолога. Отой частокіл прямовисних скель — явище унікальне. Ці скелі гранітні. Давно, певно, мільйони років тому, коли вулканічні породи застигали, об'єм їх змінювався, і граніт тріскався. За довгастою розколиною ви бачите порожнину в скелі, що звичайно буває у вапняках. От про неї і сказано в записах мого діда. З підніжжя піраміди порожнини взагалі не видно, бо її заступають оці химерні маківки нижчих скель. Отже, перед нами справжня печера, розумієте, незвичайна печера! І нарешті, загадкове «Співучі г.» розв'язане. Літера означає гроти, а не гори. Тепер мені майже все зрозуміло в останній позначці діда на скелі і в його записах в книзі поезій Пушкіна. За трикутником-пірамідою, на якій ми з вами сидимо, стрілкою позначено відповідний напрям за компасом. Потім іде латинська літера «S», що безумовно, є скороченням латинського Sреlaеum — печера. Тепер усе прояснилося, печеру знайдено, і скарб, напевне, там… у тій печері. Наша взяла! Ур-ра-а!

На радощах Олег так голосно гаркнув це «ура», що наші друзі біля піраміди замахали капелюхами й теж закричали тільки не «ура», а «що трапилось?»

Ми з Олегом приклали долоні до рота і почали скандувати щосили:

— Знай-шли ска-арб! Знайшли скарб!

І товариші відповіли могутнім «ура».

Перед тим як спускатися вниз, Олег накреслив в альбомі точну конфігурацію південного пасма скель з усіма деталями та можливими підступами до відкритого входу в печеру. Вхід, очевидно, був на висоті, вказаній в останній позначці, яку Олег знайшов на скелі, тобто близько двохсот сімдесяти метрів над землею.

Ми благополучно спустилися з скелі, і товариші обступили нас, тиснули руки, наперебій розпитували, як це нам пощастило знайти печеру.

Коли ми розповіли про свою мандрівку на гору, всі негайно ж вирушили оглядати місцевість: чи не можна, бува, піднятися на скелястий кряж просто з підніжжя. На превелику нашу радість, виявилося, що на скелі є карниз, який після вирівнювання може нам правити за стежку для підйому. Всі одразу ж взялися за роботу і працювали майже до смерку.

Вечеряти ми повернулися в табір, де нас чекав Старобор. Дізнавшись про наслідки нашої вилазки, він дуже шкодував, що не зміг узяти в ній участь. Мисливець усе ще кульгав, коліно й досі було опухле, тому й наступного дня ми не взяли його в експедицію.

Поласувавши смаженою ведмежатиною, всі відразу ж полягали спати. На цей раз ніч мені видалася особливо довгою. Кілька разів я прокидався. Олег теж перевертався на своїй постелі й бурмотів крізь сон щось незрозуміле.

Зненацька Олег прокинувся, встав з постелі і відкинув положок палатки. Починало світати. Гори були схожі на куліси величезної сцени, які художник розмалював у похмурих тонах. Повиті серпанком, вони здавалися майже нереальними, наче стояли за матовим склом.

Тишу порушувало тільки плюскотіння джерел та крики гірських курочок.

Олег трохи постояв, потім сів на свою постіль, пошкрябав п'ятірнею голову й промовив:

— Цілу ніч мені надокучали страшні сни. Двічі я зривався із скель, раз потопав у озері і, нарешті, — вже перед самим пробудженням — опинився в палаючій тайзі! Ну й нічка! Та воно й не дивно. Ми стоїмо перед розгадкою заповіту мого діда! Десь тут, напевне, бував і мій батько, допомагав дідові. Шкода, що він не дожив до того часу, коли поклади, які дід заповідав нашому народові, почнуть розроблятися. Він би міг керувати цими роботами.

— Це завдання тепер лягає на вас, і, думаю, ви не жалкуєте, — зауважив я.

— Я не жалкую і постараюся, щоб усе було зроблено так, як хотів дід.

У напівдрімоті ми дочекалися ранку. Потім умилися біля струмка й, нашвидку поснідавши, вирушили в дорогу.

Підніматися вузьким карнизом було важко, бо ми несли кирки, заступи, невеликі залізні ломи та інше знаряддя. Весь цей інструмент колись, ще при від'їзді з Вертловки, викликав у мене подив. На моє запитання, що він має спільного із соболями, Олег тоді сухо відповів: інструмент потрібен для «допоміжних робіт». Вхід у печеру трохи виступав над скелястою стіною. Карниз проходив попід виступом. Нам лишалося подолати якихось п'ятнадцять-двадцять метрів, але це був найважчий відрізок шляху. Єменці довелося повернутись униз до підніжжя по альпіністські костилі і додаткові вірьовки. Після цього ми метр за метром почали наближатися до входу в печеру.

Першим піднімався Олег. Опинившись на виступі, він не стримався і радісно вигукнув. Тамара йшла слідом за ним, і тільки-но Олег подав їй руку, щоб допомогти ступити на край печери, як раптом костиль з-під її ноги випорснув — і дівчина скрикнула від жаху. На мить Тамара повисла в повітрі, але Олег сильним ривком втягнув її до печери. Ця подія запам'яталася нам надовго.

Випадок з Тамарою насторожив усіх. Останні чотири костилі ми забивали так надійно, що витратили на це майже півгодини. Тим часом Олег з Тамарою зникли десь у печері. Коли ми гукнули їх, Олег з'явився біля входу, і Єменка дуже вправно кинув йому канат.

Минуло кілька хвилин, поки Олег прив'язав канат у печері. Один по одному ми подолали останні метри шляху.

Коли я став на краю виступу, з печери на мене війнуло холодом. Я зайшов усередину. Це була простора печера заввишки шість-сім метрів. Під ногами в нас лежав товстий шар річкового піску. Це було доказом того, що колись, багато тисячоліть тому, тут вирувала вода. Головний прохід, у якому ми стояли, переходив у низький грот, а далі темнів ще один вужчий прохід. Попід стінами в канавах з піску виднілися купи гострого каміння.

Олег стояв нерухомо, спираючись на кирку, і обличчя його аж світилося від радісного збудження. Коли всі зібралися, він розвів руками, став раптом надзвичайно серйозний і промовив:

— Ось, товариші, ми й досягли мети нашої подорожі. Невимовно вдячний вам за все, що ви зробили для її успішного завершення. Це тут багато років тому мій дід з дідом Єменки знайшли поклади. Вони заповіли своїм нащадкам оберігати скарб і передати його народові. Ця почесна місія випала на мою і вашу долю. У нас немає часу для довгих промов. Тож до роботи!

Звичайні слова пролунали урочисто під склепінням печери. Перед початком робіт геолог пояснив:

— Ця печера утворилася внаслідок руйнування скельної маси. Підземна ріка, що протікала тут сто тисяч років тому, пробила собі дорогу в скелі. Печера все більше розширювалася і згодом набула теперішнього вигляду. Пропоную усім поки що не йти далі, а почати розкопки ось тут, у цих канавах, вимитих водою.

Не гаючись, ми взялися до роботи. Розкопали невеликий шар піску, перемішаного з щебенем, і натрапили на золотоносну жилу. Між камінням заблищали зерна дорогоцінного металу завбільшки з ліщиновий горіх. Місцями вони мали вигляд тонких пластинок. Ми так захопилися роботою, що не відчували ні голоду, ні спраги і все копали, копали, розгрібаючи й пересипаючи пісок і щебінь, аж поки не почало темніти. Хоч в печері було прохолодно, ми спітніли. Нарешті, закінчили свою незвичайну роботу золотошукачів: перед нами лежала купка золота вагою, може, з кілограм або два. Правду кажучи, ми всі трохи здивувалися такому малому видобутку. Адже дід Олега писав у заповіті про поклади великого значення, а наслідки нашої праці цього не підтвердили.

Проте Олег вважав, що ці золотоносні жили, напевне, з'єднані з іншими — головними, значно багатшими.

Після короткого перепочинку ми лаштувалися вже повертати назад, коли щось раптом дивно захрипіло. Ніби якийсь великий звір хрипів у вузькому проході. Я мимоволі стрепенувся й кинувся до рушниці, що стояла під стіною. Всі інші теж схопили зброю і прикипіли поглядом до чорного отвору вузького проходу. Та ось в руці Олега спалахнуло світло електричного ліхтарика й освітило прохід. Він простягнувся перед нами у всій своїй холодній незайманості й був порожній, скільки сягало око. Проте саме звідти й лунали дивні звуки. Протяжні, хрипкі, вони з низьких тонів поступово переходили у високі, поки, нарешті, не перетворилися в завивання. До цих неприємних звуків приєдналося ніби якесь квиління далекої завірюхи, що аж лящало у вухах.

Раптом все вщухло, але тільки на мить. З жерла проходу знову прорвалася какофонія кількох розладнаних, хрипких трубних звуків. Печера гула, мов рупор. Акустика збільшувала ефект цієї страшної какофонії, і Чижов не витримав, зірвав з плеча рушницю й вистрілив у темний прохід.

До гуркоту пострілу, що прогримів у підземеллі, наче удар грому, приєднався несмішливий свист і завивання.

Тамара затулила пальцями вуха й злякано вирячила очі. Олег миттю зірвався з місця й кинувся в прохід.

Дівчина скрикнула й побігла за ним. Та Чижов притримав її.

— Не лізь туди, все це дитячі іграшки — не більше!

— Чому ж ви тоді стріляли, Андрійовичу? — вигукнула Тамара.

— Чому, чому… Щоб припинити цей відьомський шабаш. Від нього у вухах лящить.

Єменка єхидно посміхнувся, штовхнув Чижова в плече і пробасив:

— Слухай, слухай, Петре Андрійовичу, пісеньку, яку ти хотів почути внизу, біля підніжжя піраміди. Зрозумів, нарешті, що ми в Співучій печері? Ніяке допотопне страховище такої не втне…

— Товариші, товариші, — почулося з горловини, — все ясно! Зараз я вам поясню це явище…

Олег повертався, щоб провести нас у прохід. Ми рушили за ним і незабаром побачили кілька вузьких тунелів та маленьких отворів, над якими стояли три великих комини. З усіх отворів свистячи виривалося повітря. На думку Олега, це явище викликане різницею температур на поверхні скель і всередині численних тунелів після заходу сонця. На цій же підставі в різних місцях гір і улоговин виникали повітряні течії, вітри проходили до скельних порожнин і розколин, утворюючи тут диявольські концерти.

Свідком такого явища був і Олегів дід, коли досліджував колись ці гори. Тому він і назвав печеру Співучою. Таємницю було розгадано. Так перший день розкопок завершився несподіваним підтвердженням легенди про Співучу печеру.

Вже стемніло, коли ми повернулись до табору. Тільки за вечерею я відчув, як стомився. Руки й ноги боліли від важкої роботи, спина ледве розгиналася. Попоївши, я відразу ж пішов у палатку й ліг спати. Тільки-но голова торкнулася подушки, як я поринув у глибокий сон. Прокинувся аж уранці.

Всі учасники експедиції вже снідали. Я підсів до них. Ніхто навіть не натякнув, що я довго спав. Тільки Тамара пирснула від сміху, але одразу ж прикрила обличчя записною книжкою, яку тримала в руках. Блиснувши очима, вона мовила з лукавою посмішкою:

— Я пригадала одуда, коли побачила вас. Волосся у вас наїжилось і заспані ви були, як і отой чубатий птах.

— І всі ці шпильки тільки за п'ять хвилин зайвого сну…

— П'ять хвилин? — перебила мене дівчина. — Цілу годину ви хропли, поки ми готували сніданок і розбирали креслення та цифри на плані долини й печери. Ви вже відпочили, і голова у вас повинна бути ясна. Погляньте-но ось на цю карту дідуся Олега Андрійовича.

Креслення в блокноті геолога я вже бачив не один раз, але й тепер, переглянувши його, не міг розшифрувати значення ліній і цифр, які стояли по незамкненому колу.

На думку Олега, коло означало печеру, а лінії вказували напрям проходів. Цифрам він теж не міг дати ради і, трохи поміркувавши, сказав:

— Порівняємо креслення з розташуванням печери прямо на місці і потім побачимо, наскільки правильні мої припущення.

Це, зрештою, було найрозумнішим, а тому ми більше не гаяли часу на розгадування записів і вирушили до печери. Старобор проводжав нас в дорогу найкращими побажаннями.

Без пригод ми прибули на місце і одразу взялися до роботи. Щоб видно було в темних коридорах печера, ми запаслися ліхтарями — трьома електричними і двома гасовими.

По черзі ми розкопували щебінь і пісок, а Олег тим часом освітлював стіни печери і старанно оглядав їх. Ось він клацнув пальцями. Значить, геолог знайшов щось цікаве. Справді, Олег натрапив на слід давнього вогнища. Про це свідчила закурена стіна й підпалини гірської породи на дні печери.

Можливо, печера за давніх, доісторичних часів була житлом пралюдини. На таку думку наводили й стіни, подекуди обтесані і вирівняні. За інших обставин цей факт міг би надовго привернути нашу увагу. Можна було б вивчити сліди прадавніх жителів цих гір доби кам'яного чи бронзового віку. Та перед нами стояло інше завдання.

Ми шукали золото, багато золота. Проте ці надії не справдились. Навпаки, ми були прикро розчаровані, бо жила чим далі ставала біднішою і, нарешті, зовсім зникла. Ми розгублено поглянули одне на одного, а потім усі разом на Олега.

Геолог мовчки нагнувся, набрав у жменю піску й висипав його крізь пальці.

— Що ви на це скажете, Олегу Андрійовичу? — запитав Чижов.

— Не знаю, що й казати. Я й раніш знав, що ця жила не може бути багатою. І чекав тільки, коли мої побоювання справдяться.

— Вони справдилися надто швидко. Я уявляв собі пошуки багатих покладів зовсім не так, — розчаровано промовив Єменка.

— Шановне товариство, здається, у вас уже пропав запал до роботи? — вигукнув Чижов. — Ми ж тільки-но почали, і хто поручиться, що поклади не лежать десь у темному коридорі, куди ми ще й не заглядали?

— Правильно! — підтримав Олег. — Облишмо копати й огляньмо прохід!

Усі погодились, і настрій знову поліпшився. Ми наділи светри й куртки, взяли ліхтарі, канати і пішли за Олегом, який уже зник в темному проході.

Прохід був вузький і навдивовижу вітряний. Протяг тут був такий сильний, що я мусив придержувати картуза, бо інакше його зірвало б з голови. Коридор весь час петляв. Вертикальні комини над головою вели кудись в незвідану утробу скель. Часто нам зустрічалися горизонтальні тунелі, що зяяли чорними горловинами. Місцями уламки скель так завалили коридор, що майже не можна було пройти. Та ось, нарешті, коридор став ширший, і ми зупинилися, мов зачаровані, оглядаючись навколо. Перед нами була майже кругла скельна порожнина.

Світло електричних ліхтариків падало на стіни, які переливалися всіма барвами веселки, відбиваючи проміння цілими снопами, і сяяли так, що сліпили очі.

Зі стін рікою ринуло сяйво — червоне, зелене, синє, жовте, біле, і всі ці кольори мінилися найрізноманітнішими відтінками.

В глибокій тиші, що запала в цю мить, з уст Тамари зірвалося протяжне:

— А-ах… Яка краса!

І справді, мало кому з нас доводилося бачити таке диво. Ми дивилися на Олега, чекаючи, що той скаже, але він мовчав. Оглядався навколо, потім підійшов до стіни і відбив молотком грудку блискучої породи. Потримав її в руці, повертів і кинув на землю. На обличчі його несподівано з'явився вираз смутку й розчарування.

Тамара підійшла до хлопця, обняла його за плечі і з тремтінням у голосі запитала:

— Олег, Олежка, що трапилось, чому у вас такий сумний вигляд?

Олег піймав руку дівчини, притис її до обличчя і вимушено посміхнувся. Але одразу ж стрепенувся, кашлянув і пояснив:

— Ця краса, товариші, тільки про око.

Всі ми аж здригнулися, геолог знав, що казав, і його висновок ніби обдав нас холодним душем. Казкову красу стін печери ми вважали за виявлені, нарешті, поклади незмірної цінності, і раптом Олег заявив, що, незважаючи на чарівний блиск та сяйво, вся ця краса — пустоцвіт!

— Олегу Андрійовичу, не вірю, ви помиляєтесь! — вихопилось у Чижова.

— На жаль, не помиляюсь. Хоч з погляду геології це явище — справді рідкісне, але суть його від того не міняється. Ми перебуваємо в порожнині, яка утворилася внаслідок руйнування двох розколин. Навколо залягають поперечні кварцові жили, в яких розпилено трохи золота, крім того, сюди занесено з інших малих порожнин кристали гірського кришталю, аметистів та інших напівдорогоцінних самоцвітів. Ця ефектна краса справді рідкісна, але тільки про око. Не може бути, щоб мій дід, знаменитий геолог, не визначив справжньої ціни і значення цього шару скельної породи. Золотоносні жили тут, як бачите, зовсім бідні і при промивці ручним способом давали б зовсім незначний видобуток. Набагато більше могли б зробити новітні машини для добування золота. Але я сумніваюся, щоб мій дід мав їх на увазі, коли писав про великі поклади. Виходить, що ми йдемо не тим шляхом або, вірніше, не дійшли ще до місця справжніх покладів. Тож не дивуйтесь, друзі, моєму розчаруванню — я сподівався побачити зовсім інше. Проте досі нам не пощастило знайти того, що мій дід вважав скарбами. Отже, я не відгадав ще значення ліній і цифр у його заповіті.

— Це цілком ясно, хоч і невтішно, — озвався Чижов. — Треба шукати далі. З огляду на важливість ситуації, за нашим звичаєм, пропоную проголосувати…

— Згодні без голосування, — відповів за всіх Єменка і засміявся.

Ми приєдналися до нього, і поганого настрою як не бувало. З цікавістю оглянули ми стіни, відколупали собі аметистів та кришталю, щоб мати матеріальну пам'ятку про перебування в цій підземній печері мнимої краси.

Олег накреслив план печери в блокноті і кілька разів сфотографував її стіни.

Потім усі пройшли довгим коридором назад до першої печери і сіли перепочити та попоїсти. Олег знову розглядав карту, гортав блокнот з нотатками діда й батька і раптом так ляснув себе долонею по лобі, що аж луна пішла печерою.

— От голова! — гукнув він. — І як це я міг не помітити такої важливої вказівки! Ось погляньте!

Те, що він показав у своєму блокноті, не здалося мені чимсь особливим. То був опис умовного знака, який ми раніше знайшли на скелі, тобто трикутника, що означав спуск і був помічений цифрами.

Але Олег надавав цій позначці великого значення, бо на кресленні в книзі було таке саме замкнене коло, кілька ліній і цифр, які мали пряме відношення до напису на скелі… Олег раптом підвівся і пройшов трохи коридором, голосно рахуючи кроки. Потім зупинився, посвітив на стіну і радісно скрикнув. На кам'яній стіні було висічено напис: «Перший тунель направо 60 с. Увага. Провалля. Прохід».

Це несподіване відкриття ми привітали громовим «ура».

— Нарешті, ми на правильному шляху! — радісно вигукнув Олег.

На висоті трьох-чотирьох метрів у стіні печери ми справді знайшли тунель і дісталися до нього за допомогою альпіністських костилів. Далі просувались дуже обережно, рахуючи кожний крок. Через шістдесят сажнів, тобто сто двадцять сім метрів, помітили глибоку штольню, що круто спускалася вниз.

Олег обв'язався вірьовкою і, освітлюючи ліхтариком стіни колодязя, обережно пішов углиб. Чижов, Єменка і я попускали канат по команді геолога. Штольня була звивиста, світло поступово тьмяніло, і незабаром перед нами зяяла тільки темна паща, яка поглинула Олега. Він гукав або смикав вірьовку, щоб ми попускали далі. Ось геолог озвався знову, але ми не зрозуміли, що він кричав. Тому я вирішив спуститися в штольню аж до першого повороту і дізнатися, що там трапилось.

Чижов не дуже охоче погоджувався на це. Але вірьовка в мене була міцна, та й спуск полегшувався тим, що я міг триматися за Олегів канат. Обв'язавшись вірьовкою, я шурхнув по гладенькій поверхні штольні у прірву.

Як тільки я досягнув повороту, почувся голос Олега.

— Стою біля виходу в долину-каньйон метрів п'ятнадцять над землею.

Я повторив його слова, щоб їх почули нагорі, а потім уже без вагання почав спускатися далі. Галерея справді була звивиста, але за першим же поворотом у неї проникало денне світло. Нарешті, я дійшов до Олега: він сидів на краю виходу з штольні, яка пролягала тут майже горизонтально.

Перед нашими очима простяглася долина, що знижувалася на південь, вдалині виблискувало дзеркало невеличкого озера.

— Знаєте, що це за озеро? — запитав Олег усміхаючись.

— Може, Чортове Око?

— Так, саме воно, Чортове Око! — запевнив Олег. — Отут кінець нашій подорожі і початок таємничої загадки. Бо в галереях, які ми пройшли, а може, й десь у цьому глибокому каньйоні, лежить досі не знайдений скарб. Здається, долина зовсім замкнена, бо я не бачу ніякого виходу з неї. Ви гляньте, навколо тільки прямовисні скелі, які, напевне, з усіх інших сторін взагалі неприступні. Я дивуюсь дідусеві, як це він знайшов таке загадкове, рідкісної геологічної структури місце.

Олег раптом замовк, напружено вдивляючись у невеличкий лужок біля озера. Потім квапливо дістав з футляра бінокль, з хвилину дивився на нього і збуджено вигукнув:

— Ось погляньте, погляньте, там стоять кілки, це залишки якогось житла… Там, напевне, жив мій дід! Негайно ж униз!

Я почав умовляти збудженого геолога, щоб він не поспішав спускатись у каньйон. Але Олег наполягав на своєму: йому хотілося ще сьогодні бути біля озера.

Звісивши ноги, геолог сидів біля виходу, мабуть, не в силі одірвати свого погляду від панорами каньйону. Я мовчки відійшов і повернувся тунелем назад аж до місця крутого підйому. Гукнув Чижову та Єменці, і ті витягли мене нагору. Товариші засипали мене запитаннями.

Коли я розповів їм про наше відкриття, Тамара від хвилювання аж присіла і радісно заплескала в долоні. Чижов тримався спокійніше. Він почухав за вухом і сказав:

— Отже, тут кінець нашій експедиції. І після цієї проклятої подорожі з усіма труднощами й небезпеками нам доведеться ще чортзна-скільки чекати наслідків?

— Рівно стільки, скільки нам буде потрібно, щоб знайти цей…

— Еге ж, — перебив мене Чижов, — цей невидимий, дивовижний, таємничий чортів скарб! І ви, шановні друзі, гадаєте, що я зможу тут сидіти, мов сова на гілляці, й чекати, поки ви простукаєте скелі, облазите всі ходи, тунелі, горизонти і всякі там закутки? Мені треба вертатись до Вертловки! Через дванадцять днів відкривається крайова конференція колгоспників і членів мисливських кооперативів, на яку я обраний делегатом. Я не можу нехтувати громадськими обов'язками. Олег Андрійович має час, то й нехай собі тут шукає, вистукує, розкопує, розгрібає і вимірює — це його спеціальність. Що ж до вас, Рудольфе Рудольфовичу, то, мені здається, ви теж не маєте зайвого часу, хоч, видно, чомусь не поспішаєте.

Чижов казав правду. Моя відпустка невблаганно наближалася до кінця. Мене чекали службові справи в далекому Ленінграді. Тому я, згнітивши серце, легенько кивнув Чижову на знак згоди, і це викликало несподівану реакцію в Тамари. Вона підхопилася, взялася в боки і гнівним голосом почала вичитувати Чижову за нетерпіння й недооцінку виключного значення нашої незвичайної експедиції. На закінчення дівчина заявила:

— Ніхто вас, Петре Андрійовичу, не затримує. Не думаю, щоб Олег Андрійович заперечував проти вашого повернення назад. їдьте собі хоч сьогодні, навіть зараз! Я тільки скажу вам, що ви бачите не далі свого носа, як те курча…

— Ха-ха, — зареготав Чижов, — знайшла курчатко. Ти сама ще жовторота, щоб учити інших. Хіба ти не розумієш, що в мене є громадські обов'язки, а шукання скарбів — це справа, коли хочеш, особиста…

— Посоромилися б, дядечку Чижов, — розпалилась Тамара. — Цю роботу Олег провадить з відома Ленінградського геологічного інституту. А це вже входить до компетенції Академії наук. І це зовсім уже не те, що ваші обов'язки…

— Годі, — промовив Чижов. — Облишмо суперечки про те, що важливіше: справа вертловського колгоспу й мисливського кооперативу чи Ленінградського геологічного інституту, Чижова чи Олега Андрійовича Феклістова. Гаразд, визнаю, що трохи погарячився. Але цього курчати я тобі не забуду, вертихвістко.

Тамара, незважаючи на грізний погляд Чижова, обняла його і цмокнула в щоку. Так був встановлений мир, і Єменка сухо зазначив:

— Ось бачите, чого може накоїти скарб з друзями. А ще дивуємось, що колись шукачі золота за купку жовтого металу билися між собою.

— Ті часи вже ніколи не повернуться, — зауважив Чижов.

— Звичайно. А тепер ходімо всі за Олегом, — наполягала Тамара.

Ми спустилися в штольню і незабаром уже стояли біля «вікна» підземного лабіринта.

Коли вірьовку було закріплено, Олег перший спустився в каньйон. За ним спустилися Тамара і всі інші. З дивним почуттям ступали ми по глухій долині, відрізаній неприступними горами од усього світу. Ця земля, якої не торкалася людська рука, здавалася нам казковою. Тисячоліття відшуміли над каньйоном, а тут усе лишилося, напевне, так, як і було з початку виникнення цих гір. І тільки ініціативний, невтомний Олегів дід кілька десятків років тому відкрив цей закуток, дорога до якого пролягала плутаним підземним лабіринтом. Сам цей факт глибоко зворушував нас. Оглядаючись навколо, ми просувалися вперед мовчки і обережно, весь час були насторожі, ніби нам загрожувала небезпека з боку спорохнявілих істот, які в давнині тисячоліть, можливо, підстерігали тут свою здобич.

Загальна площа каньйону, на наш погляд, становила три — три з половиною квадратних кілометри. Грунт місцями вкривала висока трава, подекуди росли самотні берези, кедри й чагарники. З південного боку долина, поступово знижуючись, переходила в улоговину, на дні якої блищало озеро. В північній частині каньйону, позбавленій рослинності, землю густо вкривало каміння різних розмірів. Найбільше нас зацікавило, звичайно, озеро. Береги його були закуті в гладенький граніт скель. Водойма нагадувала своєю формою величезну балію. Ні притоку, ні витоку з цієї дивної посудини ми не помітили. Але ж вони мали бути! Осторонь озера на розкішному лужку, що нагадував яскравий килимок, усипаний барвистими квітами, виднілися рештки будівлі. Ще зберігся каркас хатини і навіть складена з каміння піч. Отже, ця халупа була колись зимовим житлом геолога Івана Хомича. Ця обставина свідчила про те, що дід Олега прожив тут досить довго, мабуть, закінчував свої дослідження.

Олег замислено постояв перед хатиною, потім розгріб уламки порід, уважно оглянув їх, узяв у руки якусь грудку і, нарешті, сів, глибоко зітхнувши. Тамара щось запитала, але він тільки махнув рукою.

В закритому з усіх боків каньйоні було душно. Я вирішив скупатися. Недовго роздумуючи, рушив до озера, швидко роздягнувся і зайшов у воду. Та не встиг зробити й кроку, як послизнувся на гладенькому дні і безпорадно шубовснув у мілку прозору веду, аж виляски пішли. Вода скаламутилась і в першу мить видалася мені дуже холодною. Я поплив від берега. Прорізаючи водяну гладінь, я насолоджувався приємною прохолодою, коли це раптом спокійна вода захвилювалася, завирувала, могутнім поривом підняла мене вгору, крутонула кілька разів, і сильна течія забила дихання. Напружуючи всі сили, я намагався вирватись з обіймів грізної стихії. Недовго було й втопитися, бо водяний вир не переставав мене крутити, піднімав угору й не давав навіть дихнути. Вода боляче хльоскала мене по всьому тілу, в голові гуло, очі, здавалося, от-от повилазять з орбіт. Я вже не плив, а тільки розгрібав руками вируючу воду, коли раптом відчув, що хтось схопив мене за ногу. З останніх сил я опирався страшній потворі, яка, можливо, жила в цьому озері ще з прадавніх часів і підстерігала жадану здобич.

— Не брикайтесь, хай вам чорт! Лягайте на спину!.. — крикнув хтось поблизу.

Я послухався, бо голос людини відігнав примару страховища, яке хотіло втягнути мене в таємничі глибини озера.

Не знаю вже, як я опинився на березі, бо навколо раптом запанувала тиша.

Я зомлів. Але опритомнів досить швидко: товариші робили мені штучне дихання так енергійно, що в мене аж кості заболіли. Я розплющив очі, але — який жах! — перед очима були тільки сині круги.

Що вже я кричав з переляку, не знаю. Пам'ятаю, мене заспокоювали знайомі голоси, чиїсь руки гладили обличчя, чоло…

Сині кола поступово розходились, і за хвилину страшна пітьма, що окутала мене, почала рідшати. Нарешті, я знову побачив світло, світло життя!

В мене почався раптовий приступ лихоманки. За допомогою Олега й Чижова я швидко одягнувся, а чимала чарчина горілки повернула мене знову до майже нормального стану. Тільки тепер я міг сердечно подякувати Єменці, який витяг мене з вируючих хвиль.

Непогано подорожувати по тайзі в товаристві такого досвідченого геолога, яким був Олег. Він швидко збагнув загадку дивовижного явища, що відбулося у нас перед очима.

Чортове Око являло собою басейн, куди впадали всі підземні струмки й річки навколишніх гір. Гирла цих струмків і канали, якими вода стікала, були десь під водою озера. Підземні русла струмків з'єднували Чортове Око з якимось іншим басейном, що лежав десь вище. Як тільки рівень води цього невідомого басейну підвищувався, зайву воду поглинали підземні річки, які потім скидали її в Чортове Око під таким тиском, що на поверхні озера виникали великі гейзери. І треба ж було обставинам збігтися так, що водозлив настав саме тоді, коли я плавав по озеру.

Поки Олег пояснював нам це явище, рівень води в озері піднявся майже на два метри і затопив скелясті береги. Тепер ми збагнули, чому береги озера були такі гладенькі, позбавлені будь-якої рослинності: вода безперервно змивала родючий намул підземних річок, і він осідав на дно.

Але чому рівень води в озері знову спадає. Це поки що лишалося незрозумілим. Та незабаром ми розгадали і цю таємницю. Поки ми обідали і пили чай, дія гейзерів припинилась, під скелями протилежного берега, що нависав над поверхнею води, почулося грізне булькання. Рівень води досягнув, напевне, горловин каналів, що ховалися під виступом скелі. Хлинувши в різні провалля, вода, мабуть, відкрила інші горловини, що були нижче і звільнялися від води раніше, ніж поверхня озера зрівнювалася з усіма отворами підземних річок, які поглинали води.

Явище, характерне для вапнякових порід, відбувалося тут у скелях зовсім іншої геологічної структури.

— Що правда, то правда, — мовив Олег, — Сурунганські гори — це унікум, і саме тому дід мій звернув на них особливу увагу. Нам лишається тільки одне: розшукати підтвердження знахідки, на яку ми натрапили біля хатини. Повірте, друзі, я з нетерпінням чекаю, коли, нарешті, зможу вам сказати, що ось тут лежить скарб, який заповідав мій дід вільному російському народові. Ви пережили зі мною вже не мало розчарувань, і поки я не переконаюсь, що знаю все до останньої літери в цій справі, я не скажу вам нічого. Я не піду з цієї долини, доки не розгадаю таємниці заповіту Івана Хомича Феклістова!

Ми розуміли його прагнення і ні про що більше не питали. Але ніхто з нас не хотів повертатися до табору. Ми вірили: талановитому потомкові славетного геолога Івана Хомича, нарешті, пощастить знайти те, що ми так давно шукали.

Я сушив собі голову над тим, що ж мав на гадці Олег, але мовчав, час від часу поглядаючи на Тамару, яка не зводила очей з хлопця.

Вона сиділа біля Олега, тримаючи його за руку. Обличчя її світилося ласкою і ніжністю. Дівчина схилила голову на груди геологові, і той аж сяяв од щастя.

Чижов поглянув на них лагідно, узяв мене під руку і повів до озера. Спокійна гладінь Чортового Ока вигравала золотаво-червоними відблисками. То були чари вечірньої зорі.

— Я не хотів їх тривожити, — мовив Чижов майже пошепки. — Вони переживають найщасливіші хвилини з житті. Олега чекає велике, може, навіть державного значення відкриття, і я розумію, що відбувається у нього зараз в голові і в серці. Мозок його зайнятий геологією, а серце стукотить про щось інше. Одне скажу вам напевне: буде весілля! А чи будуть знайдені поклади, про це важко сказати без голосування всіх учасників експедиції.

— Ви думаєте, Петре Андрійовичу, що Олег нездатний розгадати таємницю Сурунганських гір, таємницю заповітного скарбу? — запитав я.

— Пророкування — невдячне ремесло, — зауважив той у відповідь і заперечливо замахав обома руками. Потім він обернувся, поглянув на двох молодих людей, що сиділи біля руїн халупи, і, лагідно посміхаючись, вів далі: — Замість пророкування можу вам сказати свою думку про Олега: я вважаю, що він дуже обдарований юнак і гідний довіри геолог. Але, зрозуміло, всього цього ще замало, щоб розібратися в такій заплутаній справі, як заповіт, написаний у роки царського самодержавства і першої світової війни. Час поглинає все. Він поглинув, напевне, і залишені умовні знаки та застереження старого Івана Хомича тут, у цій халупі. Почекаємо до завтра і побачимо, чим здивує нас Олег Андрійович: розгадкою таємниці скарбу чи повідомленням про одруження з Тамарою!

— Я бажав би йому і того, й другого, — зауважив я коротко.

— Даю наперед своє благословення, якщо буде потреба, — додав Чижов напівжартома, напівсерйозно.

Не знаю, про що воркували Олег з Тамарою, але дівчина заявила, що лишається в долині і радить нам зробити те саме.

— Справа давно вирішена, — гукнув Чижов, — я не рушу звідси, поки не дізнаюся, що там Олег Андрійович приховує.

Всі лишилися ночувати в цьому забутому закутку землі і взялися лаштувати постелі. Нарубали хмизу, розклали три великі багаття і, коли вони догоріли, встелили вітами нагріту землю. Над кожною постіллю напнули низенькі халабуди з довгих галузок, щоб не так швидко виходило тепло. Скромну вечерю запили чаєм і полягали.

Я швидко заснув. Та зненацька серед ночі мене розбудили якісь дивні звуки. Крізь сон мені здалося, що сурмлять труби. Товариші теж прокинулися і почали уважно прислухатися до дивовижних звуків, які нагадували диявольську сонату в Співучій печері.

Звуки линули з кількох невеликих отворів у скелі, де був вихід з нашого тунелю. Отже, ми спостерігали вже знайоме явище: коли зійшло сонце, від нагрівання скель почали утворюватися повітряні течії, які примусили зазвучати кам'яні органи.

За сніданком Олега не було. Він ще вдосвіта пішов кудись і досі не повернувся. Тамара сказала тільки, щоб ми не турбувалися: Олег, мовляв, розвідує печеру і перевіряє свої вчорашні здогади.

Вона намагалася бути цілком спокійною, але рум'янець на щоках свідчив про її хвилювання. Щоб приховати неспокій, Тамара закинула голову й задивилася на гору, що пломеніла в золотавих променях вранішнього сонця. Дівчина стояла, освітлена їх сяйвом, мов чудесна статуя, вилита з бронзи.

Чижов залюбувався цим образом квітучої молодості, лукаво посміхнувся і сказав:

— У старовинних книгах я вичитав, що колись астрологи в день народження людини уважно вивчали положення зірок, щоб скласти гороскоп новонародженого. По-моєму, Тамара народилась не інакше, як під сузір'ям Діви.

— Це видно й без астролога, — зауважив я категорично.

Єменка, що, іронічно посміхаючись, слухав нашу розмову, зітхнувши, промовив:

— За старих часів шамани теж пророкували нам по зірках різні нісенітниці. Але тепер кожний знає, що між зірками на небі й долею новонародженої дитини ніякого зв'язку немає. Хоч деякі бабусі ще й сьогодні вірять у це. Вони йдуть у тайгу, шукають перехрестя стежок і вигукують різні слова про зірки, потім прислухаються до луни…

Тамара скоса глянула на Єменку і перебила його розповідь про астрологічні вигадки старих бабів.

— Можу вас запевнити, шановні, що й без ворожіння по зірках я знаю напевне: Олег знайде те, що шукає.

— Тож хай не підведе нас твоя віра! Амінь! — промовив Чижов і, взявши рушницю, додав: — Не можу сидіти без діла. Піду пройдусь по долині.

Коли Чижов пішов, я підсів до Тамари і, спонукуваний цікавістю, спитав, що, власне, Олег шукає в печері.

— Поклади, звичайно, — сухо відповіла дівчина.

— Оце так новина! Але я хотів би знати конкретніше, що мається на увазі — золото, платина, срібло чи, може, самоцвіти?

Дівчина насупилась, хоч очі дивилися весело.

— Хіба я пророк, чи що? Я знаю не більше, ніж ви. Олег був дуже обережний й навіть мені не сказав про свою знахідку. Раджу вам піти краще до озера порибалити.

— Рибка з Чортового Ока, напевне, вам не сподобається, — буркнув я.

Що було робити? Очевидно, Тамара сказала правду. Для риболовлі в мене не було ні настрою, ні потрібної снасті, і тому я вирішив пошукати Олега в лабіринтах скель.

Хоч Єменка відмовляв мене од цього, та я наполіг на своєму. Закинув за плече рушницю, причепив до пояса найкоротшу линву і по вбитих костилях подерся по скелі до входу в печеру.

Звідти мені в обличчя війнуло прохолодою. В коридорі панувала тиша, і тільки струмінь повітря з шелестом виривався з темної горловини. Я засвітив ліхтарик, рушив уперед і, тримаючись за линву, яку ми залишили тут, швидко дійшов до штольні. Підніматись було важче, ніж я сподівався. Добравшись майже до половини крутого схилу, я раптом відчув свист вітру з боку темного виступу. Зацікавившись, я посвітив на стіну і побачив, вузький прохід, що віз убік. Раптом мою увагу привернула зовсім світла стрілка, висічена на скелі. Я обережно виліз на низенький виступ, придивився до позначки: і зрозумів, що її міг висікти тільки Олег, бо під стіною-лежали ще свіжі уламки камінців, які під час роботи обсипались на темне дно печери.

Я гукнув у прохід, сподіваючись, що Олег відповість. Мій голос луною відбився од стін і десь пропав у долині, знову настала тиша.

Я нерішуче потупцювався на виступі і вирішив оглянути коридор, на який вказувала стрілка. Вузький прохід несподівано став широким і пішов похило вниз. Навчений досвідом, я ступав дуже обережно, крок за кроком, бо в цьому тунелі десь міг бути глибокий колодязь, пробитий колись водою. І справді, незабаром я побачив перед собою глибочезну розколину. Вона була з метр завширшки, але для кам'яної труни цього цілком досить.

Обережно перескочивши цю кам'яну пащу, я за хвилину опинився у великій печері. Дно тут було завалене уламками породи, химерні темні закутки здавалися численними отворами до кам'яних надр. Біля однієї стіни я натрапив на якусь перешкоду. Присвітивши, я завмер і скрикнув з переляку.

Переді мною були обриси людських ніг у білих шкарпетках. Точнісінько так «наряджають» людину в труну.

За кілька секунд я вже опам'ятався, ступив уперед, присвітив ліхтариком ще раз і побачив на землі… Олега! На мить я розгубився, але потім кинувся до нього.

— Олег, Олег, що з вами?

Реакція на мій вигук була несподівана.

Геолог розплющив очі, скрикнув, і не встиг я опам'ятатись, як він ударив по ліхтарику. Ліхтарик погас і відлетів десь у пітьму. Олег схопився на ноги й крикнув:

— Хто ви?

— Тьху, сонько, це ж я…

— У-ух, — зітхнув геолог. — Ну й налякали ж ви мене! Де мій ліхтар?

— А ви мене. Я подумав, що тут якийсь покійник.

Після цієї короткої розмови Олег розповів мені про свої пригоди.

Під час вчорашнього огляду вузького проходу штольні геолог знайшов на землі кілька уламків породи, які за звичкою з професіональної цікавості поклав у ранець. Натрапивши потім на уламки такої ж породи в каньйоні біля зруйнованого житла, він зрозумів, що саме знайшов його дідусь. Олег вирішив на ранок негайно дослідити прохід. Дійшов до великої печери, старанно оглянув стіни, відбив кілька кусків породи і побачив, що не помилився. Хлопця охопила невимовна радість, після чого настала реакція. Адже геолог цілу ніч перед цим не склепив очей, бо думки про те, що він знайшов ключ до покладів, не давали йому заснути. Зморений хлопець приліг на хвилинку перепочити. Черевики він поклав під голову замість подушки і заснув як убитий.

— Найбільше злякали мене ваші білі вовняні шкарпетки, — вигукнув я, ледве переводячи дух від сміху. — Але досить, скажіть же, нарешті, що ви знайшли?

Олег посвітив на кусок породи, яка заблищала тьмяним сріблом у променях ліхтаря, зважив грудку в руці й виразно вимовив:

— Молібден!

— Молібден? — перепитав я здивовано.

— Так! Метал молібден, вірніше кажучи, мінерал молібденіт, з якого добувається молібден. Цей мінерал зустрічається на землі в такій кількості дуже рідко. Мій покійний дідусь був людиною надзвичайно прозорливою. Ще тридцять років тому він передбачав, яке величезне значення матиме цей рідкісний мінерал. Тому він так дбайливо оберігав поклади, боявся, щоб скарб не потрапив до рук ненависного царського самодержавства. Здається просто неймовірним, як взагалі дід знайшов цей скарб. Яку треба було мати винахідливість і витримку, які глибокі знання, щоб самому, в тяжких умовах, блукаючи в лабіринтах скельних горизонтів, ходів, шахт і коминів, знайти цей дорогоцінний мінерал. Його ім'я назавжди буде вписано золотими літерами в історію нашої геології.

Олег стояв випроставшись і ліхтариком освітлював печеру. З усіх боків іскрилися сріблясті стіни, западини й виступи. Ця печера теж утворилася внаслідок ерозії — тут не було задухи, бо навколо зяяли отвори, крізь які циркулювало повітря.

— Думаю, що вся ця частина гори складається з молібденіту і дальша розвідка покаже, які запаси мінералу тут залягають, — міркував Олег.

— Напевне, час уже повернутися до товаришів. Вони там сидять і з нетерпінням чекають обіцяної розгадки, остаточних наслідків нашої важкої подорожі.

Олег ляснув себе по лобі й заметушився.

— Звичайно. Я так захопився своїм відкриттям, так сп'янів од радості, що про все забув…

— І про Тамару? — спитав я жартома.

Він голосно зітхнув. Наступила коротка пауза. Нарешті хлопець серйозно відповів:

— Тамари це не стосується. Ви ж самі добре знаєте, що не можна забути того, хто завжди в серці. Ходімо!

Як тільки ми з'явилися у «вікні» білого світу, товариші одразу ж побачили нас і побігли назустріч.

Олег спустився додолу першим і майже впав Тамарі в обійми.

— Олег, Олежка, з чим ви прийшли? — нетерпляче питала дівчина, заглядаючи хлопцеві в очі.

Ми теж пильно дивилися на Олега.

— Двадцять років тому сюди, в цей незвіданий світ скель, — почав геолог свою розповідь, — проник мій дід з своїм вірним товаришем і помічником — Хатангіном, дідом Єменки. Дідусь мій був геологом рідкої вдачі й витримки і після довгих, важких шукань справді знайшов тут неоціненний скарб. Усі ми були певні, що це золото. Так само думав і той бандюга та спекулянт, організатор нападу — Пуговкін. Та ми помилилися. Золото справді є з цих горах, але його значення тут другорядне. Ще вчора я знайшов у печері інший, дуже рідкісний мінерал, який у темряві не зміг роздивитись. Я поклав невеликий уламок породи в мішок, а коли ми підійшли до цієї зогнилої хатини, я побачив на землі багато уламків такого ж мінералу. За багато років вони дуже обвітрились. Тільки розбивши їх, я впевнився, що вони такі ж, як і той кусок, знайдений у печері. Признаюсь, я вагався, поки встановив напевне, що це мінерал…

— Сто чортів з цього пекельного озера! Не тягніть, — перебив Чижов оповідача, — не зловживайте нашим терпінням!

Олег співчутливо посміхнувся і вів далі:

— Золотоносні структури тут залягають у формі кварцових жил. Це ми всі бачили в Співучій печері, де натрапили на одну з таких збіднених жил. Проте в інших горизонтах вона знову збагачується. Я виявив її сьогодні в розширеному проході, що відходить од середини шахти. В цій жилі є трохи золота, але, в основному, вона складається з рідкісного мінералу — молібденіту. В такій структурі супровідними породами бувають здебільшого кварц і слюда. Але тут природа порушила закономірність: малоцінних порід у цьому пласті зовсім небагато. Крім невеликої кількості золота, в ньому майже самий молібденіт. Для нашої країни це справжній скарб!

— Молібденіт, молібденіт… — бурмотів Чижов. — Пригадую, щось читав про цю диковину…

— Так, так, це велика рідкість, — вів далі геолог. — Молібденіт знали ще в давнину. Тоді ж виникла і його назва, бо античні природознавці Діоскарид і Пліній вважали його за графіт і називали molybdaena, тобто графіт. Інші його називали свинцевим блиском. І тільки в тисяча сімсот сімдесят восьмому році шведський хімік Шеєле довів, що цей мінерал нічого спільного з графітом не має, а ще через п'ять років швед Гьольм уперше одержав з нього метал молібден. Молібден, як і золото, розчиняється тільки в царській водці, він крихкий, плавиться лише при температурі дві тисячі двісті п'ятдесят градусів за Цельсієм. Застосовується він, головним чином, у виробництві марганцевої сталі та інших видів високоякісних сталей. Ним покривають також деякі швидкоіржавіючі сталі. Молібден використовують також замість вольфраму у виробництві електричних та електронних ламп усіх видів. Отже, йдеться про поклади, значення яких для нашого радянського господарства важко переоцінити. Я щасливий, що мені, за вашою допомогою, дорогі друзі, випала честь здійснити давні мрії мого славного предка і віддати цей скарб в руки трудового народу!

Олег скінчив. Настала урочиста тиша. Всі були схвильовані й захоплені, а в Тамари від радості та зворушення навіть забриніли в очах сльози. Дівчина ледве стримувалась, щоб не заридати від щастя. Вона повільно підійшла до Олега. Той обняв її і, нахилившись до сяючого дівочого обличчя, поцілував.

— Гірко, гірко! — гукнув Чижов, і ми приєдналися до нього.

Отже, таємниця долини була розгадана. Кожний з нас переживав цю подію по-різному. Олег блаженно посміхався, записуючи до грубого зошита дані про знахідку. Він заявив, що лишиться тут сам, бо має визначити точніше запаси молібденіту, розвідати під'їзні шляхи до глухої долини…

— А чи не час би вже подумати щасливому дослідникові й женихові про більш прозаїчні речі? — перебив його тираду Чижов.

— Але ж, Петре Андрійовичу, зрозумійте, що… Чижов знову не дав йому договорити, заперечливо похитав головою і підніс палець:

— Мій шлунок ремствує! Воно й не дивно, бо вже два дні не одержує того, що потрібно. В ім'я спокою цього важливого органу в моєму тілі прошу вас, Олегу Андрійовичу, негайно ж повернутися до табору. Всім треба вже відпочити і підкріпитися доброю їжею. Не кажучи вже про те, що відкриття покладів і ваші заручини треба відзначити як годиться. За звичаєм, проголосуємо чи…

— Згода, облишмо зайві процедури! — гукнув Олег, винувато кліпаючи очима.

Шлях до табору пройшли без пригод, і собаки ще здалеку привітали нас радісним гавкотом. Старобор, усе ще кульгаючи, кинувся нам назустріч і взявся вичитувати за те, що ми змусили його так непокоїтися.

Поки нас не було, Старобор не сидів склавши руки.

Він вполював кількох гірських курочок, наловив форелі, назбирав грибів і прокоптив залишки ведмежого м'яса.

За кілька хвилин у затінку біля скель, які так довго оберігали свою таємницю, був накритий імпровізований стіл, і все наше товариство сіло до вечері.

Ми домовились, що завтра вирушаємо назад до Вертловки. Але це стосувалося тільки трьох учасників експедиції: Чижова, який поспішав на крайову конференцію, Старобора, який мав бути в колгоспі, і мене: відпустка моя вже кінчалася, а до Ленінграда було далеченько…

В горах лишався Олег, щоб завершити потрібні дослідження. Тамара заявила, що не покине геолога і допомагатиме йому. З ними лишався також Єменка. Він взявся постачати їм свіжу дичину, рибу і дбати про безпеку. А втім, Єменка мав бути і за провідника, якби назад довелося повертатися раніше, ніж сюди прибудуть запрошені Олегом робітники.

Ми готувалися до зворотної подорожі цілих два дні. На третій день я спустився з Олегом у каньйон, щоб ще раз побувати в цьому кам'яному світі, тепер уже позбавленому таємниці. Постояв трохи біля Чортового Ока і боязко ввійшов у прохолодну воду. Олег з Єменкою стояли н березі, тримаючи вірьовку на випадок, якби примхливе озеро знову схотіло поглинути мене.

Проте поверхня озера була гладенька, мов дзеркало. Навіть подих вітерця не порушував її спокою.

Мені хотілося надовго запам'ятати цей ще ніким не вивчений загублений світ, сповнений таємниць.

Колись предки Єменки поклонялися «таємничим» силам природи і вважали явища, що відбувалися в таких озерах, як Чортове Око, за витівки чортів та злих духів. Тепер ми звільнилися від марновірства та забобонів і сміємося з усього того, що лякало колись навіть хоробрих людей. Але я сам ладен був повірити, що в зрадливих водах озера ховається якась доісторична потвора.

Я жалкував, що не спробував тут свого рибальського щастя. Може, мені пощастило б піймати в озері незвичайну рибу. Єменка, засміявшись, пообіцяв, що надолужить втрачене мною і про наслідки напише мені в Ленінград.

На гірських вершинах почулися крики. Пара яструбів закружляла в повітрі, вилетівши на лови. Я ще раз оглянув долину і повернувся до входу в печеру. Мені здалося, що я переступив поріг, який відділяв сьогоднішній світ від тих далеких часів, коли ловці мамонтів бенкетували тут біля палаючих вогнищ.

Раптом пролунав глухий постріл. Потім ще один. Ми занепокоєно глянули один на одного: що трапилося? Може, це невтомний Старобор полює десь за скелями?

Ми швидко пройшли шахту й печерні ходи. А коли минули Співучу печеру, на нас війнуло теплим повітрям. Осінній день видався теплий, мов літом. Скелі нагрілися, дзижчали мухи й різноманітна комашня, а десь за скелястими верхами чулися крики. Жіночий голос! Олег кинувся вузеньким кам'яним прискалком, який природа витесала над урвищем, і зник десь за виступом.

Я саме проходив це небезпечне місце слідом за Єменкою, коли почулися сердиті вигуки і знову бабахнули два постріли.

Кількома стрибками Єменка досяг певнішого місця, зірвав на бігу рушницю з плеча і теж зник за виступом скелі.

Вибігши, нарешті, на кам'яну площину, я побачив дивну картину. Біля великого каменя на землі лежала Тамара, а збоку, піднявши руки, стояли два незнайомі вусаті чоловіки. В цій вимушеній позі вони застигли перед дулами трьох карабінів, які навели на них вершники у військовій формі.

Олег відразу ж побіг до Тамари, а Єменка широко покрокував до незнайомця, що був схожий на тунгуса-мисливця і стояв біля військових.

Сталося так, що останні два змовники з банди Пуговкіна після довгих пошуків вислідили нас і прийшли до Сурунганських гір. Наші каверзні позначки завели їх у такі трясовини, що бандити ледве вибралися звідти. Кілька днів вони відпочивали, а потім почали настирливо шукати слідів нашої експедиції. Коли знайшли, зрозуміли, що ми їх обдурили. Кляли свого спільника Шульгіна, не знаючи, що він давно вже лежить у сирій землі. Дійшовши до Сурунганських гір, вони завагалися. Сліди зникли, і бандити почали блукати, поки випадково не натрапили на кізяки наших коней і не вийшли знову на нашу дорогу.

Сподіваючись зв'язатися з Шульгіним, вони отаборилися на глухій рівнині в горах і пішли на розвідку пішки, щоб знайти наш табір.

Але бандити не знали гірської стежки. Вони ненароком зірвалися і загриміли разом з камінням на галявину. Поблизу була Тамара, яка саме вийшла на полювання. Дівчина з переляку закричала, і змовники зрозуміли, що виказали себе через необережність.

Вони завагалися, не знаючи, що робити далі, коли це на вузькій стежці зацокотіли кінські копита, і на галявину вилетіли четверо вершників.

Це були прикордонники. В безсилій злобі змовники рвонули з плечей свої рушниці, але тут гримнули два застережних постріли, і пролунала невблаганна команда: «Руки вгору!» Доля обох негідників була вирішена.

В Ленінградському відділенні служби державної безпеки допитували невиправного ледаря і майстра «легких» заробітків Бундусова. Його спіймали, коли він збував дорогоцінний перстень. За ознаками й протоколом слідчий встановив, що перстень належить родині геолога Олега Андрійовича Феклістова, квартиру якого пограбували невідомі злодії, хоч, правда, вони забрали тільки деякі дорогоцінності.

Цей випадок досі лишався нез'ясованим. Бундусов твердив, що перстень він узяв на продаж з комісійного магазина. Довго відмовлявся назвати особу, яка довірила йому перстень, поки, нарешті, не зрозумів, що своєю впертістю тільки обтяжує вину; тоді назвав ім'я. Міліція вже знала його. Це був Кальсонов, колишній власник ресторану. Тепер Кальсонов працював молодшим офіціантом і тягнувся за кожною копійчиною, брав участь у різних аферах, продавав крадені речі.

Того ж дня Кальсонова арештували і влаштували йому очну ставку з Бундусовим. Під час обшуку на його квартирі знайшли і всі інші дорогоцінності, вкрадені в геолога. Припертий фактами, Кальсонов назвав ім'я злодія — Кропивкіна, якого він рекомендував Пуговкіну — справжньому організаторові крадіжки. Колишній лахмітник і збанкрутілий торговець москателями Кропивкін теж довго відпирався, але, нарешті, признався, що разом з Шульгіним пограбував квартиру Олега Феклістова.

Проте ці відомості не задовольнили лейтенанта Сидорова, який вів слідство, його цікавило, чому злодії взяли тільки частину дорогоцінностей, хоч перевернули майже все догори ногами, чогось, напевне, шукаючи.

Кропивкін знизав плечима і насмішкувато сказав, що його спільник був якийсь дивак, бо шукав тільки книгу. Він нібито був пристрасним книголюбом.

Проте лейтенант Сидоров мав свої погляди на такі пристрасті і, встановивши, що Олег виїхав до Сибіру, негайно розшукав його дядька.

Біолог уважно вислухав лейтенанта і пояснив йому значення вкраденої книги поезій Пушкіна. Сидоров спочатку висловив жаль, що Олег відразу ж не заявив про зникнення книги. Але потім, коли біолог сказав, що цінність книги з нотатками померлого геолога до деякої міри проблематична, трохи заспокоївся.

За кілька днів Пуговкіна розшукали й затримали в Іркутську.

Старий лис викручувався як міг, твердячи, що він чесний громадянин, живе тільки на свої заробітки, допомагаючи місцевому кооперативу визначати якість хутра.

Досвідчені працівники розшуку не повірили йому і зробили трус у квартирі цього «чесного» громадянина.

Крім великих запасів цінного хутра, працівники розшуку знайшли велику суму грошей, наявність яких Пуговкін не міг до ладу пояснити. На запитання, де схована книга, вкрадена в квартирі Олега Феклістова, і хто був організатором крадіжки, Пуговкін здивовано вирячив очі. Хоча він і бібліофіл, але, мовляв, усі книги придбав чесно. Нарешті Пуговкін байдуже запитав, про яку книгу, власне, йдеться. А коли почув, що розшук цікавить томик поезій Пушкіна, голосно зареготав. Щоб отаку книжку він крав? Та ж у його бібліотеці є повна збірка творів Пушкіна. На цьому він і затявся, назвавши запротоколовані показання ленінградської трійки Бундусова, Кальсонова і Кропивкіна справжнім наклепом, вимагав очної ставки з цими особами.

Місцеві органи безпеки зупинилися перед складним завданням: де шукати вкрадений томик поезій? До справи взявся один з найкращих працівників розшуку Лисичкін. Він ще раз ретельно обшукав квартиру колишнього промисловця. Цілих два дні Лисичкін пробув у просторій кімнаті, де містилася бібліотека, перегорнув по черзі кожну книгу, ще раз оглянув старанно все приміщення, але книги не знайшов.

Лисичкін вирішив, що Пуговкін, напевне, не держить цієї книги в будинку. Він машинально взяв з письмового стола тоненьку книгу в червоній оправі з написом: «Стандарти хутряних шкурок». Мабуть, Пуговкін часто користувався цим посібником і тримав його під руками. Відкривши книгу, Лисичкін почав гортати сторінки, на яких були зроблені рукою Пуговкіна всілякі критичні зауваження щодо опису різних видів хутра. Слідчий хотів уже відкласти книгу, як раптом помітив, що один листок в обрізі відрізняється кольором від інших. Він був наче більш поруділий. Лисичкін мав звичку уважно, до найменших дрібниць, оглядати все, що могло стосуватися справи, і почав гортати книгу, поки знайшов цей листок. Поглянувши на нього, він аж свиснув від несподіванки. Листок був з книги віршів Пушкіна. Лисичкін прочитав:

На цій же сторінці була накреслена невеличка карта, якісь цифри й знаки. Безсумнівно, йому пощастило знайти найважливіший аркуш з книги віршів великого поета. Пройдисвіт Пуговкін вклеїв його в довідник товарознавця. Він залишив книжку просто на письмовому столі, певний, що вона не зацікавить небажаних гостей.

Наступного дня його арештували. Злочинця привели на допит. Він почав було протестувати, що його арештовано незаконно, але затнувся на півслові, коли слідчий мовчки поклав перед собою довідник товарознавця в червоній оправі…

Переляк Пуговкіна означав мимовільне зізнання. Проте Пуговкін усе ще хитрував і зізнавався тільки в тому, що, на його думку, вже знали слідчі органи. Він усе звалював на Шульгіна і заплутався в суперечливих свідченнях, які переконали працівників розшуку в тому, що вони мають справу з організованою бандою злочинців.

Звичайно, Пуговкін замовчав те, що він намовив Шульгіна спробувати «усунути» небажаного спадкоємця — Олега, і категорично заявив, нібито нічого не знає про наміри лісничого.

Та працівники безпеки не повірили. Негайно з'єдналися з Алданом і передали розпорядження арештувати Шульгіна.

Оскільки Шульгін жив далеко від районного центру, тільки через сорок вісім годин надійшла відповідь, що лісничий вирушив з експедицією в глибоку тайгу і повернеться нескоро.

Знаючи ситуацію, працівники розшуку зрозуміли, що треба наздогнати Шульгіна до того, як експедиція прибуде на місце. Адже в Шульгіна мають бути спільники, хоч Пуговкін присягався, що про це він нічого не знає, оскільки всі плани пограбування скарбів виношував лісничий.

Лисичкін вилетів до Алдана, тут взяв з собою ще двох працівників безпеки і з ними вирушив до Вертловки.

Надвечір літак приземлився на колгоспному лузі. Голова сільради Тит Андрійович поінформував військових про експедицію і Шульгіна. Але коли його попросили дати досвідченого провідника до Сурунганських гір, той тільки знизав плечима і пояснив, що, мабуть, на все село не знайдеться людини, яка б відважилась вирушити в цю подорож, поки не замерзнуть зрадливі трясовини й болота. Та й взагалі ніхто з тутешніх мисливців ніколи ще не доходив до Сурунганських гір, крім старого Орлова. Може, старий Орлов допоміг би товаришу Лисичкіну і його супутникам? Учасники групи переслідування зрозуміли, що погоня буде набагато складнішою, ніж вони думали, а тому й звернулися до старого мисливця. Дізнавшись, що Орлов був найближчим другом Івана Хомича Феклістова, розповіли йому докладніше про суть справи.

Старий аж сплеснув руками, бо ніколи не сподівався, щоб Шульгін і Пуговкін могли стати на шлях злочину. Але потім замислився і додав, що крамар завжди був здирником і заради грошей міг піти на злочин. На думку Орлова, один Шульгін не міг бути небезпечним для експедиції, бо там були досвідчені мисливці Чижов, Єменка і Старобор, яких нелегко обдурити чи заманити в пастку, мов курчат. Проте Шульгін міг мати спільників. Тому треба було якнайшвидше попередити експедицію. Орлов натякнув, що знає досвідченого провідника. Це був родич Єменки — Бойгно, мисливець, що жив у невеличкому стійбищі евенків і завідував там тваринницькою фермою. Правда, він тільки раз побував біля Сурунганських гір, та й то взимку, але, зважаючи на серйозність справи, тунгус, напевне, не відмовиться поїхати й зараз.

Голова сільради послав по Бойгну, і, коли той надвечір прибув, Орлов усе пояснив йому.

Бойгно довго не відважувався вирушати в небезпечну дорогу в глухий і далекий край тайги, де він був тільки один-єдиний раз взимку на соболиних ловах. Він розповідав про труднощі й небезпеки їзди по трясовинах і непролазних нетрях, по кручах і буреломах. І тільки коли дізнався, що експедиція повинна була значкувати пройдений шлях, погодився, нарешті, провести групу військових у район Сурунганських гір. У самих горах Бойгно не бував навіть зимою, а тому застеріг, що співробітникам розшуку доведеться просуватися там на власний страх і риск.

Приготування закінчилося пізно вночі. Колгосп виділив для погоні трьох добрих коней, і вранці група вирушила з Вертловки. Через шість днів напруженого і швидкого маршу вершники без особливих пригод досягли Сурунганських гір. І саме вчасно. Сліди на дорозі свідчили, що експедицію переслідують два вершники. Може, це й були змовники. Отже, погоня приготувалася до зустрічі з ними в першу-ліпшу мить, і ніхто з військових не здивувався, коли вони зустріли в горах двох невідомих. Це були спільники Шульгіна — Чуваєв і Арбузов.

Потріскували дрова у вогнищі, весело булькотів і парував чайник. Кожен з нас після доброї вечері вже випив кухлів по сім чаю, але чайник усе ще приємно співав над вогнищем.

Ми сиділи навколо багаття і по черзі розповідали про подорож. Потім Олег передав Лисичкіну писане зізнання і заповіт Шульгіна. Лисичкін нахилився до вогнища, щоб зручніше було читати. Ми всі допитливо дивилися на нього. Раптом Чуваєв, що сидів з напарником осторонь, рвонувся, вихопив з рук лейтенанта напір і з вигуком: «Цей гад нас продав…» розірвав його і кинув у вогонь.

Ми всі скрикнули. Лисичкін вихопив з жару напівзгорілий аркуш паперу, списаний рукою Шульгіна. Чекісти в ту ж мить кинулися на Чуваєва і без зайвих розмов зв'язали його. Арбузов теж було скочив на ноги, але Старобор схопив його за плече і примусив знову сісти. При цьому наш товариш не втримався й попередив:

— Ще раз поворухнешся, падлюко, і я зверну тобі в'язи, мов гусеняті!

Арбузов захпикав. Він твердив, що Пуговкін шантажував його, погрожував виказати давні гріхи, коли він відмовиться од участі в задуманій операції, що в Олега стріляв не він, а Чуваєв.

— Який там з мене стрілець, я на людину взагалі не зміг би підняти руку. Це Чуваєв намовив мене їхати далі, коли ми ледве живі вибралися з трясовини. В чому завинив — не відрікаюсь, чуєте, громадяни, я зізнаюся. Але ніякого замаху на життя Феклістова я не чинив… повірте!

Зв'язаний Чуваєв аж посірів од цих слів свого спільника і злісно просичав:

— А, тремтиш, єхида! Арбузов, як видно, казав правду.

— Твоє щастя, бандюго, що тут працівники безпеки! — пролунав грізний бас Чижова. — А то б я судив тебе за давніми законами тайги, по заслузі. Провчив би не кулею твою макітру, а вірьовкою.

Знову настала тиша. Тільки потріскували дрова у вогнищі та неугавно співав чайник…

Наступного дня ми вирушили назад до Вертловки. В горах лишилися Олег з Тамарою та Єменка. На допомогу їм мали прибути робітники із знаряддям та інструментами.

Прощання було сердечне і коротке. Олег обняв мене і сказав:

— Я вдячний вам за все. Хто знає, чи без вас я був би сьогодні такий щасливий… До побачення в Ленінграді. Тамара погодилась, щоб там відбулося весілля.

Дівчина кивнула і мовчки подала мені руку. На очах у неї забриніли сльози. Одна краплина впала мені на руку.

— Тамаро, — спитав я здивовано, — чому ви плачете?

Вона провела рукою по обличчю і посміхаючись мовила:

— Від великого щастя…

Чим ближче ми під'їздили до Вертловки, тим більше нервували обидва змовники. Чуваєв насупившись мовчав, але очі його горіли злістю. Арбузов зітхав і надокучливо доводив, що пристав до зграї злочинців тільки тому, що йому загрожував Пуговкін, справжня сатана в людській подобі.

Коли до Вертловки лишилося тільки два дні ходу, ми зупинилися на нічліг біля Безіменної річки. Всі були уже стомлені, але чи не найбільше подорож далася взнаки Чуваєву. Він зліз з коня, відразу ж упав і заснув як убитий. Ми спробували розбудити його повечеряти, але він забурмотів щось невиразне, повернувся на другий бік і захропів знову.

Працівники безпеки вартували вночі по черзі, але цього разу Старобор запропонував їм підміну. Та мисливець переоцінив свої сили: серед ночі він на хвилину задрімав. А коли прокинувся — побачив, що Чуваєв зник. Напевне, бандит симулював перевтому і втік, як тільки Старобор задрімав. Ненадійний вартовий зняв такий переполох, що всі ми забули про сон і кинулися до зброї.

Коли Старобор розповів, що трапилося, Чижов розрядився добірною лайкою.

Ніч ще повивала тайгу непроглядною пітьмою, а тому не було рації рушати в погоню за втікачем, який вибрав собі найкращого коня, що належав Старобору.

— І як це він ще не забрав рушниці у тебе з-під носа або кисета з кишені, — діймав його Чижов.

Лисичкін картав сам себе — не можна було довіряти варту Старобору, який не відповідає за злочинця.

Ще вдосвіта ми осідлали коней, а тим часом Старобор, Чижов і Бойгно пішли по слідах втікача. Вони повернулися через кілька годин безуспішної погоні і сповістили, що Чуваєв подався прямо на південь. Важко сказати, куди саме злочинець попрямує, але він неозброєний і без харчів, а тому має десь появитись між людьми.

Арешт його — тільки справа часу. Як тільки всі місцеві Ради будуть офіціально попереджені про втечу злочинця Чуваєва, йому не уникнути правосуддя.

Решту шляху ми проїхали без будь-яких пригод і другого дня прибули до Вертловки.

Цього ж дня працівники державної безпеки виїхали з Арбузовим на залізничну станцію, щоб негайно повернутись до Іркутська.

Я зупинився в Чижова і відразу ж пішов до старого мисливця Родіона Родіоновича Орлова. З великою цікавістю вислухав він мою розповідь, погладив білий вус, помовчав хвилину, пильно дивлячись мені в обличчя, потім нахмурився і повагом сказав:

— Скарб Івана Хомича виявився обплутаним тонким павутинням минулого. Але павук Пуговкін сам заплутався в тенета, міцніші, ніж його павутиння. Народ наш не має жалю до злочинців! А якщо Чуваєв надумає ховатися в тайзі, то загине там, як усякий, хто порушив її закони!

Та ось обличчя Орлова полагіднішало, старий махнув рукою, ніби відганяючи надокучливу комашню, і заявив:

— Не віриться, щоб моя вередлива внучка отак раптом закохалася в Олега та ще й квапилася з весіллям. Проте бачу, вигадкою буває тільки те, що правдоподібне, але те, що неправдоподібне, збувається. Мені навіть і не снилося, що породичаюся з своїм давнім і найдорожчим другом Іваном Хомичем…

Перед від'їздом у Ленінград я знову зайшов до старого мисливця. Він потиснув мені руку і обняв мене. Коли заговорив, голос його трохи тремтів.

— Їдьте, хлопче, і не забувайте нас, — сказав мисливець, і голос його трохи тремтів. — Ми живемо в тайзі, далеко від Ленінграда. Але що тепер відстань для людини? Коли ви засумуєте за нашим зеленим морем, де протягом шести тижнів пізнали більше, ніж хтось за цілі роки, сідайте в літак і… ми вам завжди раді. Та що я кажу, ви обов'язково сюди приїдете… Адже для вас росте під Сурунганськими горами жень-шень, ваш корінь життя. Коли він підросте, тільки ви, а не хтось інший, повинні викопати його кістяною лопаткою…

— Звичайно, як підросте, але ж це буде, мабуть, років через…

— Щасливий шукач повинен повернутись раніше, ніж корінь достигне. Такий наш звичай! Але не дивуйтесь, коли ми спочатку зустрінемося в Пітері! Я колись пообіцяв внучці, що обов'язково приїду на весілля, якщо взагалі дочекаюся цього дива. Ви ж самі знаєте, що чоловікові не годиться кидати слова на вітер: пообіцяв — повинен виконати. Отже, до побачення у вас в Ленінграді!

— До скорого побачення, Родіоне Родіоновичу! Перед будинком уже нетерпляче били копитами коні.

Тільки я сів на віз поряд з Петром Андрійовичем Чижовим, як вони весело заіржали і з місця взяли риссю.

Коли ми в'їжджали під зелене шатро тайги, я оглянувся. Біля будинку ще стояли старий мисливець Орлов і брат Чижова — Тит Андрійович. Вони махали нам руками, і я почув здалини:

— До побачення! Щасливої дороги!