Земля мертвих

1

«Сквонк»[1] аж ніяк не міг йому подобатися. Cтриптиз-клуб, начебто й популярний, тулився на третьому підвальному поверсі облущеної кам’яниці в X окрузі. Сходи, стіни, підлога, стеля — все пофарбовано начорно. Щойно Стефан Корсо, керівник 1-ї групи Бригади карного розшуку, поринув у глиб льоху, як його тіло прошило глухе дзижчання — відразу пригадалося метро… Аж ні: лише такий собі звуковий ефект у дусі Девіда Лінча, аби остаточно пригнітити гостя.

Далі доводилося йти коридором, стіни якого прикрашали знімки кінозірок 50-х років під тонкою світлодіодною панеллю, а насамкінець відвідувач потрапляв у бар. Позаду шинквасу, замість звичної низки пляшок, висіли чорно-білі зображення занедбаних промислових зон і полишених готелів. No comment.

Корсо почимчикував до решти глядачів і повернув праворуч, де перед його очима відкрився зал з червоними кріслами, який полого спускався донизу. Він умостився в куточку — справжній підглядач серед таких самих збоченців — і почав чекати, доки вимкнуть світло. Прийшов сюди, аби обстежити місце, і сповна отримав те, чого хотів.

Якщо вірити програмі (чорний пластиковий аркуш із білими літерами, схожий на рентгенограму), уже минуло майже дві третини вистави, а Корсо вкотре намагався збагнути, як саме через чийсь дивакуватий снобізм цей старосвітський мотлох (тепер такі спектаклі називали на американський лад — «нью бурлеск») зумів знову стати модним.

Він стійко витримав виступи Міс Вельвет, укриту татуажем чорнявку, підсрижену під Луїзу Брукс, Кенді Мун і її танок семи покривал, Джипсі Ля Роз, яка вміла в позі півмостика зняти з себе туфлі. Тепер на сцену мали вийти Мамзель Нітуш і Лова Долл… Корсо ніколи не спокушали такі дійства, крім того, самі дами аніскільки не вабили принадами: повняві, густо намальовані кривляки — повна протилежність тому, що йому подобалося.

А тоді він мимоволі згадав про Емілію та перші висновки у позові про розірвання шлюбу, які вдень йому надіслала адвокат. Власне, це й було справжньою причиною поганого настрою поліціянта. Юридично висновки означали не завершення процесу, а навпаки — початок бойових дій. Емілія надиктувала цілу навалу образ і брехні, тож слід було відповідати з неменшою в’їдливістю.

Об’єктом боротьби став їхній син, Таде, — хлопчику незабаром мало виповнитися десять років, і Корсо намагався отримати головну опіку над дитиною. І навіть не йшлося так про нагляд за хлопчиком — Корсо поставив собі за мету віддалити сина від матері, яку вважав уособленням зла: висока чиновниця, болгарка за походженням, полюбляла жорсткі садо-мазохічні практики. Доки Корсо снував свої думки, йому до горла линув струмінь їдкої рідини, і він подумав, що врешті-решт заробить собі виразку, рак печінки або ж, чом би й ні, вчинить умисне вбивство.

З’явилася Мамзель Нітуш. Корсо зосередився. Білявка мала молочно-білу шкіру й стегна, як у мамонта. На ній лишилося тільки боа з пір’я, дві сріблясті зірочки приховували соски, чорні стринги ледь не лускалися на міцному тілі. Раптом артистка нахилилася й почала шпортатися в сідниці. Нарешті, дзявкаючи, наче песик, вона витягла звідти новорічну гірлянду. Корсо не вірив своїм очам. Танцюристка закрутилася навколо самої себе, мов величезна дзиґа, втримуючи рівновагу на 12-сантиметрових підборах, а в повітрі пурхала її шовкова стрічка під гучні оплески глядачів.

Тоді він постановив, нарешті, обмізкувати, що підштовхнуло його прийти о двадцять третій годині в цей сумнівний заклад. Дванадцять днів тому, в п’ятницю 17 червня 2016 року, поблизу сміттєзвалища на вулиці Тополевої Потерни, неподалік від Італійської площі, знайшли труп 32-річної артистки стрип-клубу «Сквонк» на ім’я Софі Серейс, або Ніна Віс. Молоду жінку роздягнули і зв’язали її власною білизною, а також жахливо понівечили: убивця зобразив на її обличчі застиглу посмішку, для чого він підрізав жертві кутики губ до самих вух та запхав каміння всередину горла, широко роззявивши їй рота.

Розслідування справи довірили коменданту Патріку Борнеку, керівникові 3-ї групи Бригади карного розшуку. Поліціянт знав, як належить чинити в таких випадках, тож удався до звичних заходів: на місці злочину зробили потрібні знімки, взяли зразки на аналіз, обійшли сусідські будинки, передивилися записи камер відеоспостереження, опитали близьких і знайомих, знайшли свідків тощо.

Цікавилися переважно клієнтами «Сквонка». Борнек сподівався натрапити на купу сексуальних збоченців і варіятів напідпитку. І дістав собі носа: клієнтами закладу виявилися молоді модники, накокаїнені фінансисти, схильні до самоіронії інтелектуали-аматори, які вважали, що відвідувати старомодні спектаклі — це дуже шикарно. Зрештою, пошук серед ґвалтівників та інших зловмисників, що недавно опинилися на свободі або перебували під прицілом у БПТЛ[2], теж закінчився нічим. Команда Борнека також намагалася щось рознюхати серед поціновувачів бондажу[3], адже зав’язування спідньою білизною нагадувало забави любителів БДСМ. Намарно.

Усі файли кримінального обліку уважно переглянули, — від ОДПС (Обробки даних щодо попередніх судимостей) до Salvac (Системи аналізу зв’язків між скоєними злочинами), — але насамкінець таки дістали облизня. Вивчили, крім того, декілька скарг, пов’язаних з використанням білизни. Нічого гідного уваги, хіба що хтось хотів би відкрити магазин жіночого спіднього вбрання.

Опитування людей, що мешкали поблизу сміттєзвалища, а також на вулиці Марсо в Іврі-сюр-Сен, за адресою проживання вбитої, теж виявилося даремним. У ніч з 15-го на 16 червня Софі Серейс повернулася додому на таксі Убер о першій годині. Водій висадив її перед будинком, і відтоді її більше не бачили. Наступного дня вона мала вихідний, тож у «Сквонку» ніхто ще не почав хвилюватися. Труп помітили польські робітники, що прийшли на звалище, аби викинути будівельне сміття. Перед тим ані охоронці, ані камери не відстежили нічого підозрілого.

Склали опис жертви, попорпалися в її минулому. Софі вважала себе артисткою і постійно шукала додаткові робочі години, як будь-який тимчасовий працівник шоу-бізнесу. Обмаль друзів, жодного хлопця, без сім’ї. Мати народила її анонімно, тож ніхто, навіть копи, не міг установити особи біологічних батьків дівчини, а сама вона підростала на сході Франції, під опікою численних притулків та названих родин. Одержавши СВПТП[4] в галузі управління в Ґреноблі, вона переїхала до Парижа в 2008 році, щоб присвятити себе справжнім захопленням: танцю та стриптизу.

Небагато вдалося дізнатися також від її роботодавців. «Артистка хореографії» згідно зі статистичним кодом APE Служби зайнятості працівників шоу-бізнесу. В самому «Сквонку» вона танцювала лише три дні на тиждень, а решту часу знаходила собі численні підробітки. Бігала в пошуках ролей по провінційних закладах, виступала приватно на парубоцьких вечірках і давала уроки стриптизу на вечірках прощання з дівуванням. Складалося таке враження, що танець на пілоні — перша й остання річ, про яку згадували молодята перед весіллям…

Борнек, як прихильник певних штампів, висунув припущення, що Софі підзаробляла тим, що спала зі своїми шанувальниками. Він помилявся. Не знайшли ані сліду якогось клієнта. Вона більше полюбляла спорт та духовні вправи: хатха-йогу, медитацію, марафони, гірський велосипед… Але це не заважало їй зустрічати впродовж місяця сотні різних суб’єктів під час спектаклів або на велосипедних доріжках. Усі вони могли виявитися підозрюваними.

Наприкінці тижня Корсо відчув, що йому таки доведеться незабаром розслідувати цю справу. За відсутності результату часто траплялося так, що команду міняли, хай навіть задля того, аби відчути бодай якесь просування. До того ж медійний тиск і цікавість до злочину значно посилилися. Тут містилися всі складники доброї старої кримінальної хроніки: порнографія, кров, таємниця…

Словом, Катрін Бомпар, керівниця Бригади карного розшуку, домоглася від прокуратури, аби та продовжила термін розслідування очевидного злочину, — у цей період на копів не тиснув ніхто, навіть суддя, — а потім вона покликала Корсо. Стефан не поспішав. Бомпар швидко збила з нього пиху — довелося підкоритися. Вона була старшою за рангом, до того ж «хрещеною матір’ю за покликом серця», бо свого часу допомогла уникнути в’язниці, а тоді він нічим не відрізнявся б від тих негідників, за якими полював уже близько двадцяти років.

Цього самого ранку йому мали передати повноваження. Корсо зачинився в кабінеті на цілий день, щоб вивчити матеріали, — п’ять грубезних тек, — а тоді під вечір повідомив новину членам своєї групи й роздав план дій, який сам і склав. Наказав їм владнати поточні справи, аби з наступного дня вони були повністю готові. Інструктаж о 9-й ранку.

У залі знову запалили світло. Мамзель Нітуш підхопила гірлянди, Лова Долл теж уже, напевно, пішла собі геть. Він усе пропустив. Лише тепер, коли всі повставали з місць, у вічі йому впали розвеселені й задоволені міни глядачів. І знову, щоправда не вперше, у ньому спалахнула ненависть до всіх оцих добродіїв.

Пропустивши їх поперед себе, він надибав чорні двері справа від сцени — потрапив за лаштунки. Час навідатися до господаря закладу, П’єра Камінські.

2

Корсо вже давненько його знав: під час роботи в БПТЛ у 2009 році йому довелося заарештувати шельму — він пригадав собі всі його судимості.

П’єр Камінські народився поблизу Шартра в 1966 році та полишив сімейну ферму, коли йому виповнилося 16. Спочатку він був панком із собакою[5], згодом став жонглером, потім ковтачем вогню, а в 22 роки вирушив до Америки. Там він учащав до позабродвейського товариства[6] (принаймні за його словами), доки повернувся у Францію в 1992 році та заснував нічний клуб «Харизма» недалеко від площі Республіки. Минуло три роки, і його заарештували та засудили за побиття й поранення однієї зі своїх офіціанток. Умовний термін. Банкрутство. Втеча.

Згодом він знову з’явився поблизу каналу Сен-Мартен, де відкрив «Облудника», клуб для любителів оргій. Бізнес процвітав, аж доки його спіймали на сутенерстві й засадили на добрих три роки. Він просидів лише два. У 2001-му бос відродився з попелу й заклав «Шарпея», стриптиз-клуб на вулиці Понтьє, що проіснував вісім років, а згодом був закритий, бо виявилося, що там «торгували людьми». Камінські наразився на ще одне звинувачення, а заразом його запідозрили ще й у вбивстві однієї з танцівниць, яку знайшли понівеченою на смітнику за кілька кварталів від закладу. Тоді він вийшов сухим із води (свідки й позивачі пощезали) і знову заліг на дно. Слушно вчинив: Корсо був упевнений у його причетності до злочину й облагодив би справу на свій розсуд. Насамкінець звідник знову вигулькнув у 2013 році, коли відкрив «Сквонк», який мав чималий попит.

Корсо дістався до вбиральні, де дві стіни займали тримачі для костюмів, а на третій висіла низка гримерних дзеркал з підсвіткою в рамах. Тут панував веселий гармидер: на столиках валялися засоби для макіяжу, на долівці, як на полі бою, в безладі лежали валізи на коліщатах, туфлі, бутафорія.

Більшість міс досі вешталися напіводягненими. В куточку stage kitten (те саме, що збирачка м’ячиків на тенісному корті, але тут з підлоги доводилося піднімати бюстгальтери й труси) чіпляла свою здобич на вішаки. Чечіточник — чорна шкіра, рожевий костюм — сидів на ослінчику та пригвинчував залізні набійки собі на туфлі.

— Камінські? — звернувся Корсо до темношкірого.

Хлопчина зміряв копа очима. Його ні здивувала, ні налякала поява ще одного поліціянта: щойно Ніну було вбито, вони зачастили до них щільними рядами.

— У кінці коридору.

Корсо переступив надувний гамбургер завбільшки з пуф, капелюхи з пір’ям, атласні корсети, таїтянські намиста… Аж раптом його пройняла ніжність до дівчат, адже ті самі вигадували сценарії, шили вбрання й відшліфовували хореографію. Він пригадав, як у дитинстві переодягався в Індіану Джонса або вдавав із себе Брюса Лі перед дзеркалом спальні у притулку.

Корсо зайшов без стуку. Спершу побачив помічника режисера, який направляв плафон, видершись по драбині під саму стелю. А тоді й уздрів самого Камінські, що з голим тулубом, у спортивних штанях, руки — в боки, уважно пильнував за діями техніка, ніби йшлося про будівництво мосту через річку Квай.

Чіткість ліній худорлявого обличчя підкреслювала армійська стрижка. Мав відповідно збудоване, накачане тіло з міцними, натренованими м’язами. Чи не найвідоміший у столиці продавець порнопродукції нагадував десантника, який щойно втік із зони військового конфлікту.

— Отакої, — сказав він, коротко поглянувши на Корсо, — знову прилетіли.

Корсо помітив, що він стояв босоніж на кокосовому килимі, який, либонь, правив за татамі на підлозі.

— Здається, ти не надто здивований.

— Останнім часом копи занадилися до мене — аж гай шумить.

Корсо спромігся на посмішку.

— Завітав, бо маю кілька питань до тебе.

Без жодного попередження Камінські став у позу дзенкутсу дачі: попереду нога зігнута, позаду — витягнута, кулаки — стиснуті й готові до бою.

— Взяли мене під варту, та все вам замало?

Борнек без вагань затримав Камінські з огляду на його попередні подвиги. І знову схибив. Комісар був змушений відпустити пройдисвіта за кілька годин: у нього виявилося алібі.

Камінські різко обернувся в бік помічника директора й угатив йому маваші ґері («круговий удар ступні»), але за кілька міліметрів притримав ногу. Технік, мабуть, уже призвичаївся до таких витівок і навіть не поворушився.

— Ви десять разів сюди приходили, — провадив далі господар закладу. — Опитували моїх танцівниць, викликали працівників, набридали клієнтам. Уже понад тиждень моє ім’я і сам клуб викачують у лайні. Погано це все для бізнесу.

— Не вигадуй. Після того, як Ніну вбили, у тебе аншлаг. Ніщо так не притягує клієнта, як запах крові.

Камінські простяг руки догори, ніби хотів подякувати небесам.

— Нарешті я довідався, чому так відбувається!

— Давай поговоримо серйозно… як справжні чоловіки.

Сутенер вибухнув сміхом.

— Гей, Корсо, про що ти? Ми з тобою до повій разом не бігали. Востаннє, якщо не помиляюся, ми бачилися в 2009 році, коли ти мене запроторив за ґрати.

Корсо навіть не озвався — звичні нікчемні піддражнювання.

— Я б хотів, аби ти мені описав Ніну… як людину, близьку особу. Адже ти її добре знав, чи не так?

Камінські знову став у позицію дзенкутсу дачі.

— Не більше, ніж будь-який бос свою підлеглу.

Корсо пригадав офіціантку з вивихнутою щелепою й танцівницю, яку знайшли без обличчя на вулиці Жана Мермоза.

— Ви не спали разом?

— Ніна ні з ким не спала.

— Чим вона жила?

Камінські крутнувся й поцілив йоко ґері («удар ногою збоку») в коліна ремонтника, що досі порпався з освітлювальною панеллю.

— Понад усе вона полюбляла плентатися голою по пляжах з білим пісочком.

Корсо вже читав у справі: Софі Серейс була натуристкою. Навіть трусів не було, щоб відокремити її особисте життя від життя артистки.

— Наркотики, алкоголь?

— Я погано говорю французькою? Ніна була чистою, як джерельна вода.

— Жодних приватних клієнтів?

Глибоко вдихнувши, сутенер перейшов до пози шіко дачі, обличчям уперед, ноги зігнуті, стопи під кутом 45 градусів, руки на колінах — так стоять борці сумо. У свої п’ятдесят років він був просто в олімпійській формі.

— Корсо, не шукай лайна, де його немає. Ніна була незаплямованою дівчиною з відвертою душею. Сама привітність. Лише її присутність поряд з нами виправдовувала саму нашу роботу. Три дні тому Ніну поховали. В неї не було навіть родини, а я ніколи не бачив стільки людей на цвинтарі. Прийшли друзі, колеги, шанувальники…

Корсо волів би й сам піти на похорон, щоб з’ясувати стан речей.

— Та ще й справжня профі! — вів далі каратист. — Чи не найкраща у Франції. Сама писала сценарії, вигадувала фігури, вирази, дрібнички… Чорт забирай, я був певним, що вона стане справжньою зіркою. Новою Дітою фон Тіз!

Камінські перебільшував. В інтернеті Корсо побачив лише гарненьку білявку, що мала незвичний типаж акторки німого кіно та виконувала простенькі хореографічні номери.

Нова стійка. Подвійний крок, перехресні кроки. Окурі аші.

— Шикарна дівчина, їй просто не пощастило — зустріла якогось покидька.

— Мабуть, тут, у тебе.

— Не гай часу, Корсо. Ніхто ще не скаржився на мій заклад або людей, що сюди приходять. А збочення шукай серед йолопів закомплексованих. Мораль породжує зло, а не навпаки. Чув про таке?

Довелося проковтнути, й відчуття було таке, ніби його роздягнули. Він завжди намагався всіх заплутати: був суворим, наче справжній янсеніст, але одягався, як будь-який сорокарічний фанат «Нірвани»; шалапут у душі, а став копом; самопроголошений християнин, але майже ніколи не відвідував церкви. Для інтиму завжди вибирав незайманих янгелоподібних дівчат, хай лише для того, аби ще більше їх забруднити. Кого він хотів ввести в оману? Самого себе?

— А твої друзяки? — провадив він. — Ти хіба не спілкуєшся з тими, з ким разом сидів? Із прихильниками жорсткого кохання?

Камінські викинув уперед тильний бік ступні в позі ура маваші ґері, а тоді поміняв її на цумасакі ґері, витягнув пальці ноги. Корсо колись займався карате і зміг відзначити, що технікою сутенер володів бездоганно. Навіть у помічника режисера вже почали тремтіти коліна.

— Знову помилка, підаре. Той, кого ти шукаєш, ніколи в тюрмі не сидів і не носить на собі плакат із написом «серійний убивця». Це нормальний чувак, чистий, за ним нічого немає.

Корсо погодився. Потреба в насильстві, що душила зловмисника зсередини, коли він перейшов до дій, була тим більшою, що спокійніший вигляд він мав.

— А дівчата ваші як до цього поставилися?

— А ти як гадаєш? Ми навіть створили групу психологічної підтримки.

Корсо ледь не розреготався.

— Але вони знову стали до роботи, — вів далі каратист. — На знак солідарності. Вони вважають, що так зможуть якнайкраще вшанувати пам’ять Ніни.

— Show must go on…

Нарешті ремонтник під’єднав останні дроти й почепив на місце плафон. Після вмикання засвітилися червоним очі скелета, який урочисто сидів у кутку кімнати, — він, либонь, слугував спаринґ-партнером самому Камінські.

Годі тут стирчати. Він досхочу намилувався жалюгідним видовищем і лише згаяв час із пришелепкуватим каратистом. Від сутенера відгонило потом і дурощами, тільки не переляком, а ще менше — божевіллям, з яким цілеспрямовано вбивали Ніну Віс. Насправді ж Корсо був упевнений: злочинець не належав до кола «Сквонка». Хай там як, а Борнек його б не проґавив. Вони мали справу із зовнішнім нападником.

Помічник режисера саме спускався з драбини, коли Камінські ввічливо йому вклонився на знак прощання. Технік коротко кивнув, схопив ящик з інструментами й чкурнув.

— Корсо, всі знають, що ти гарний поліціянт, — промимрив звідник і витягнув грудку дурі, паперу для самокруток, сигарети. — Краще знайди мені ту наволоч, яка це зробила, а не діставай мене тут до світанку.

— Це для нього ти приберіг свій маваші ґері?

Камінські провів язиком по самокрутці та підморгнув:

— А може, я лишив його для тебе…

Корсо колись отримав чорний пояс другого дана, але він тоді був зовсім молодий, і тепер йому здавалося, що це відбулося з кимось іншим, а не з ним самим. Але з Камінські він не протримався б навіть двох хвилин.

— Виклик приймаю, — все одно обізвався він. — Занотуємо собі.

Камінські щойно закрутив цигарку, запалив її та зацідив нового йоко ґері ледь не в обличчя копа. Корсо не встиг побачити його рухи вчасно, лише відчув, як ребро ступні злегка ковзнуло по підборіддю.

Він знову ледве проковтнув, а тоді через силу усміхнувся.

— Дай мені раз затягнутися.

3

Корсо займав двокімнатне помешкання на вулиці Кассіні в будинку 60-х років. Він домігся, аби вартість оренди знизили через непривабливість краєвиду: з вікон було видно лише глуху стіну лікарні Кошен. Квартира виявилася не такою й жахливою, а головне — йому подобався квартал, який за бульваром Араґо ніби ширшав і вільно простягався до парку Монсурі. Особливо зігрівав душу проспект Рене-Коті, схожий на рамблу[7], де росли платани й стояли майстерні артистів.

Поліціянт шпурнув куртку й кобуру на диван і підійшов до стійки, що слугувала кухнею. Відчинив холодильник й уздрів там застиглу картину холостяцького життя: зіпсуті продукти, напіввідкриті бляшанки, залишки їжі «на винесення»…

Узяв одне пиво й умостився на розкладному ліжку; разом з письмовим столом це були єдині меблі в помешканні. Після того, як вони з Емілією розійшлися, він улаштував собі тут прихисток і навіть не намагався його якось покращити, хіба що постарався прикрасити кімнату Таде. Зрештою, тимчасовість в усьому йому подобалася: це вкотре нагадувало, що він був парією, вічним вигнанцем.

Народився Корсо на самому дні суспільства, від анонімної матері, як і Ніна Віс. У дитячі роки його постійно переводили з одного притулку до іншого, міняли названі сім’ї, в підлітковому віці він блукав усюди, наче пес, — не ладний де-небудь затриматися, до чогось пристосуватися. Злодій, наркоман, відлюдник — урятувати його від неминучої загибелі вдалося лише Катрін Бомпар, що взяла хлопця під своє крило й допомогла стати копом — єдина річ (крім сина), якою він пишався у житті.

Але попри довгі роки вірної служби, бездоганне особисте досьє та повну негнучкість, що всі вважали чесністю, старі закорінені звички деколи давалися взнаки. Він став службовцем, одружився, платив податки — у 2000-ні роки йому вдалося перетворитися на статечного чоловіка, але з чорного кота білого не зробиш. За кілька місяців він розійшовся з дружиною, так і не став своїм серед поліціянтів — вічний мандрівник у своєму житті… Циган на пустирі.

Трохи відпив, відчув, як пійло вивертає шлунок. Прожогом залетів у туалет і виригнув усе, що накопичилося за останній час: алкоголь, травку й цилюліт стриптизерок. Корсо мав справжню ваду для будь-якого копа: він ненавидів ночі. Не зносив працювати в цей час, терпіти не міг завсідників нічних закладів. Мрії буржуа, фантазії інтелектуалів здавалися йому джерелом тупості й розпусти, втіленням хтивості лінивого натовпу. Хибним, міфічним усесвітом, де розквітала торгівля тілом, а час марнувався в пиятиках, порожній балаканині та зляганні. Суцільна пиха.

Минала північ, і йому нестерпно кортіло заснути, ноги ломило, нудило так, що аж кишки вивертало. Краще вже бути просто військовим та прокидатися на заклик сурми або ж учителем фізкультури й на вранішній пробіжці ловити перші промені сонця.

Підняв голову від унітаза й відчув полегшення. Освіжив водою обличчя, почистив зуби, всівся за письмовий стіл. Нарешті сонливість відступила. А в комп’ютері на нього чекали два геть різні кошмари: міг вибрати матеріали проведеного Борнеком розслідування (він попросив відсканувати всі документи) або перші висновки у справі про розлучення. Утім, краще жах роботи, аніж брехня судових розборів.

Узявся за знімки з місця злочину: вбита здавалася дуже блідою в тьмяному світлі дощового дня. Вона якось дивно лежала: руки закручені за спиною, ноги підібгані у положенні зародка, голова неприродно вигнута якомога далі назад. Злочинець зв’язав зап’ястки й щиколотки жертви її ж трусами. Згодом він задушив дівчину бюстгальтером — спочатку Корсо дещо недоречно подумав собі, що білизна марки Princesse tam-tam виявилася на диво міцною для такого навантаження.

На перший погляд здавалося так, ніби покидьок зґвалтував жертву, скориставшись тим, що було під рукою, аби знерухомити та вбити її. Насправді ж усе виявилося набагато складнішим. Насамперед жертву не ґвалтували: жодної подряпини на статевих органах, навіть сліду сперми не знайшли. Згодом убивця прив’язав ліфчик-зашморг до трусів за спиною жінки — діяв, як справжній професіонал. Схоже було на те, що потім він її покремсав, а тоді вже сама жертва затягнула на собі петлю, звиваючись від болю.

Рани на лиці були потворними: знаряддя вбивства — ніж, сікач, принаймні якесь знаряддя із тонким лезом — пошматувало щоки так, що рот розірвало до самих вух. Згодом він запхав каміння глибоко в горло, аби щелепа залишалася широко роззявленою. Створювалася картина гнітючого, надривного крику, як у творах Едварда Мунка. На довершення жаху: капіляри повік та білків луснули від перенапруження — очі повністю залило кров’ю.

Роздивляючись світлини, Корсо нічого не відчував. Як і більшість копів, з плином часу він утратив здатність обурюватися, коли стикався з людською жорстокістю. Лише зрозумів, що має справу з першорозрядним чудовиськом, дуже прискіпливим у плануванні злочину й ладним геть оскаженіти, коли жорстокість затьмарювала розум.

Корсо гортав протоколи. Борнек погрів чуба: молодець. Навіть гадки не мав, що б він міг тепер іще зробити. Можливо, убивця знав Ніну, а що, як ні? Можливо, вони зустрічалися двадцять років тому, а що, як напередодні загибелі?.. Десь там у часі та просторі їхні шляхи перетнулися, і жодної можливості відстежити, коли саме спалахнув згубний вогник у його очах, промайнула хижа тінь…

Друга ранку. Сон не брав. Пішов шукати ще одну пляшку пива, а тоді вирішив дати собі раду з тим, що найбільше дошкуляло: натиснув на кнопку мишки, відкрив позовні вимоги, що надіслала йому адвокат, і прокрутив список своїх недоліків, провин та хиб. Тут було геть усе: алкоголізм, домашнє насильство, постійна відсутність, моральне знущання… Емілія не наважилася лише на одну річ, — але він був певним, що в разі чого можна сподіватися навіть на таке, — вона не закидала йому тілесних домагань стосовно сина.

Зліпили все абияк, украй важко було повірити таким свідченням, тож він сподівався, що їм не вдасться спіймати суддів на цей гачок. Ще підступнішим був спосіб, у який Емілія та її адвокатеса намагалися з будь-якої риси його характеру, навіть із його чеснот, виліпити вади. Старанно виконує роботу? Син ніколи не бачить тата. Перевіряє його домашні завдання, пильнує, щоб той учився грати на піаніно? Тиран, надто вимогливий і владний. Старається присвятити синові вільний час? Ладний на все, аби віддалити його від матері…

Коли рядки на екрані почали зливатися в лінії-блискавки, він закрив документ, ледь стримуючись, аби не жбурнути ноутбук у стіну.

Треба було знайти спосіб угамувати гнів. Йому на думку спало лише одне: зателефонувати Ламберу, коменданту 2-ї групи БПН, тобто Нарковідділу.

— Ламбер? Це Корсо.

— Як справи, старий? — радісно привітався той. — Я думав, що в БКР усі лягають спати о 22-й годині.

— Щось комбінуєте сьогодні вночі?

— Що тобі до нас? Ти що, з поліції?

— Я не жартую.

Пролунав недобрий смішок.

— Невеличкий шмон — щойно перші півні заспівають.

— Буде гаряче?

— Брати Зарауї, братику. Нагоди чекали три роки. Наш інформатор каже, що там є новенький виробничий цех, лабораторія, гідравлічний прес і крута дорожезна швидкісна тачка.

— Скільки там?

— Сто кіло гашишу, стільки ж коноплі й чималий пакунок необробленого коксу.

Корсо навіть присвиснув від захвату. Сподівався на маленьку вилазку, щоб трохи мурашки забігали по спині, аж раптом надибав масштабну операцію.

— Де?

— Пікассо.

Дільниця Пабло Пікассо в Нантері була чи не першою в списку ЗПРЗ (зон із підвищеним рівнем злочинності). Перший рівень загрози й небезпеки.

— Приєднуюся до вас.

— Гей, братику, це справа Нарковідділу, ти не на ярмарку в Сен-Жермен-ан-Ле.

— Міг би вам стати в пригоді. Я там виріс.

— Хвалько. З якого дива ти туди заявишся?

— Мушу трохи розрядитися.

— Ми тут напругу не знімаємо.

— Припиняй.

Аж раптом Ламбер поцікавився:

— Проблеми з начальством?

— З моєю колишньою. Щойно отримав свідчення від її адвокатеси стосовно розлучення.

Коп заквоктав, мов той індик, в якого прорізався голос:

— Я це називаю форс-мажором. Be my guest.[8]

4

Дільниці Пабло-Пікассо як такої не існувало. Йшлося про будинки на проспекті Пабло Пікассо в Нантері. Фасади високих і круглих веж, створених архітектором Емілем Айо, прикрашали кольорові візерунки-хмаринки та вікна у формі крапель води. Прекрасний архітектурний задум, що згодом обернувся на жахливий осередок злиднів та злочинності.

Саме тут минули підліткові роки Корсо, і він міг пригадати будь-яку деталь будівель: у загальній частині двері пофарбовані в яскравий колір, а стіни вкривав пістрявий тиньк. У помешканнях стіни були круглими, а долівку застеляло килимове покриття, схоже на коротко підстрижений газон. Багато простору, багато фантазії, але мешканці не забарилися все зіпсувати, забруднити, знищити. І не важливо, яка там пляшка, головне — сп’яніти.

На кільцевому бульварі Оборони він уже побачив вежі, що вимальовувалися на тлі яскраво-синього неба. 3-тя година 45 хвилин. Устигав. Ламбер попередив, що облава почнеться рівно о четвертій: Нарковідділ домігся від судді з питань затримання та звільнення (СЗЗ) дозволу здійснити обшук уночі.

Він виїхав з кільцевого бульвару й рушив уздовж скупчення офісних будівель — скло, сталь, чіткі лінії, — яких не існувало, коли він був молодим. На першому ж круговому перехресті зауважив, що свято вже почалося. Підмурівками веж бігали промені проблискових маячків. У нічному повітрі лунали постріли. Із виском шин на повній швидкості його обганяли поліційні автівки.

Корсо почепив мигалку на дах автівки й увімкнув радіозв’язок. Крізь сичання проривався громовий заклик:

— ТН5 усім патрулям, поліціянт — на землі. ТН5 усім патрулям, повторюю: поліціянт — на землі!

Ламбер не міг розпочати операцію раніше. Може, їх застукали ті, що стояли на шухері — місцеві вартові? Або група потрапила в пастку? Одна помилка — і вже незрозуміло, хто кого застукав.

Корсо був змушений загальмувати на другому круговому перехресті — далі проїзд перекривали поліційні фургони, що припаркувалися в шаховому порядку. Либонь, сюди з’їхалися всі, хто носив однострій у Нантері. На око Корсо визначив: тут були хлопці з Бригади боротьби зі злочинністю, хтось із 92-го Підрозділу судової поліції, десь неподалік купчилися копи в одностроях центральних департаментів та комісаріатів (за іронією долі, одна з будівель Міністерства внутрішніх справ містилася на вулиці Труа-Фонтано за кілька сотень метрів).

Він заїхав на тротуар, зупинився й вистрибнув із автівки. Багажник. Бронежилет. Sig Sauer SP 2022. З пістолетом у руці він сунув уздовж припаркованих на вулиці машин, намагаючись збагнути, що відбувається. Зіткнення зосередилося біля вежі Айо, другої від кругового перехрестя. Саме там він колись мешкав.

Корсо показав жетон першому вартовому, якого зустрів, вигукуючи:

— Що тут коїться?

— Бригадир Менар. Комісаріат Нантера.

— Я поставив тобі питання: що коїться?

— Лише дві групи. Чекаємо, що до нас перекинуть ще три.

Корсо не міг уторопати: вартовий кепкує з нього чи обкурився, а тоді зрозумів. Він підійшов ближче й крикнув йому в саме вухо:

— Зніми ці бісові затички!

Поліціянт підплигнув, а потім витяг з вух протишумові вкладки.

— Перепрошую, — пробурмотів він, — я… про них забув. — Бідолаха трусився з голови до п’ят, тримаючи вогнепал у тремтливій руці. — Ви… ви щось казали?

— Що-тут-відбувається?

— Невідомо. Стріляють уже хвилин десять…

Корсо продовжив рухатися вулицею невеличкими перебіжками, міцно стискаючи зброю обома руками. Світлодіодні лампи вихоплювали з темряви деякі ділянки, які йому вдалося, нарешті, розгледіти. Праворуч, попід вежею, за кам’яними дюнами, що слугують у кварталі зеленими острівцями, два поліціянти в бронежилетах стріляли з помпових рушниць.

Зліва, з іншого боку проспекту, стрічка безпеки заважала тримати вуличних роззяв на відстані, але ніхто так і не наважився потрапити на поле бою.

Корсо примружив очі й побачив кількох копів, що сховалися за автівками. Також він уздрів повняву жінку у вуалі та джелабі[9], яка стояла між бійцями й репетувала в світлі ліхтарів:

— ‘Іібні! ‘Іібні! ‘Аін гу? ‘Аін гу?

Він трохи знав арабську, а тому зрозумів, що вона хоче донести: «Сину! Сину! Де він? Де він?» Перед нею навколішки стояв поліціянт Бригади боротьби зі злочинністю. Він схопив її за сукню й змушував присісти.

Корсо посунув трохи далі в бік веж і обминув кількох копів, що стріляли наосліп. Кулі свистіли, немов останні бенгальські вогні на якомусь небезпечному святкуванні. Звуковим тлом слугувало шипіння рацій — навкруги панував безлад.

Щойно він знайшов собі схованку за сміттєвими баками, як надибав трупа. Обличчя в нього було знесене кулеметною чергою. Розлита кров прилипла до коліщат контейнерів і мішків зі сміттям, що їх полишали просто на землі. Корсо весь вимазався, бо спирався коліном на асфальт. ‘Іібні! ‘Іібні! ‘Аін гу? ‘Аін гу? Очевидно, славнозвісний син.

Він виліз на бруковану дюну, що відділяла його від поля бою. Спершу не побачив нічого, крім спалахів, що роздирали нічне повітря. Згодом угледів луску величезної змії, яка прикрашала майданчик. І лише тоді його очам відкрилося надзвичайне видовище. Над лавками на ліхтарі висіла людина — голова її схилилася під прямим кутом до осі стовпа.

Ламбер та його хлопці причаїлися в овальній брамі будівлі й стріляли по черзі. Одягнені в усе чорне, скуті бронежилетами, єдина кольорова пляма — червоний нарукавник. Жалобна стрічка на пурпуровому похованні.

Корсо помчав до них. Він ще не встиг привітатися, а вже зауважив, що в них були напівавтоматичні штурмові гвинтівки HK G36, заладовані 5,56-міліметровими патронами — стандартний натовський калібр.

Поглянувши на Корсо через плече, Ламбер насилу розсміявся.

— Таки прийшов? Молодець, не пошкодуєш.

5

— Кого це повісили? — спитав Корсо, намагаючись роздивитися, що коїться за плечима копів.

— Наш інформатор. Телепень якийсь — попався, щойно передав дані. Напевно, здав нас. Усе пішло шкереберть: очікували саме нас…

У тіні арки Корсо краще роздивився своїх товаришів. Ламбер — високий блідуватий чолов’яга із солом’яною чуприною та вицвілими бровами. На довершення картини — віспувата шкіра й гнилі зуби. До пари й помічники: один, мов справжній мареро[10], від шиї до скронь — у тату, а другого прикрашала «туніська посмішка» — шрам від рота до вух, що йому лишили на згадку наркодилери, яких він запроторив за ґрати.

— Схема така, — сповістив Ламбер. — За змією стоять брати Зарауї та їхні поплічники, що стріляють по нас. За ними, біля вежі, яку ти бачиш далі, ховаються приятелі повішеного — вони теж смалять. Подекуди перші переключаються на других і відправляють декілька куль у їхній бік, а тоді знову палять по нас. Часом ті, що засіли поблизу вежі, згадують про копів, і кулеметна черга летить сюди. Справжній секс утрьох.

Веселощі Ламбера відгонили безнадією. Цієї ночі знову матимемо вбитих, поранених, а врешті-решт — дірка з бублика й нічого доброго.

— Я чув повідомлення по рації, — докинув Корсо. — Один з хлопців лежить на землі?

— Легке поранення. Проте Зарауї втратив одного, а іншого сильно зачепило. Якщо пощастить, уколошкаємо ще одного або двох там, позаду змії.

— План який?

— Немає плану. Очікуємо людей з РОГ[11]: вони влаштують штурм і всіх розженуть. Якщо повернемося живими та здоровими, подякуємо за це Святій Риті.

— А лабораторія?

— Облажалися. Поки ми тут перестрілюємося, вони переносять товар поблизу майданчика. Ці пройди обороняють в’їзд до парковки. Коли надійде підмога, їх уже й сліду не буде.

Корсо спало на думку:

— Є інший вхід.

— Про що ти?

— Підвали з’єднані зі стоянкою.

— Ти щось наплутав. У нас є плани, вони на першому поверсі.

— Кажу тобі, я тут мешкав колись. Через вентиляційні ходи можна дістатися до стелі парковки.

Очі Ламбера зблиснули вогником чи то лихоманки, чи то шалу.

— Підвали перебудували й улаштували в них мечеть, — обізвався він. — Туди можна потрапити лише ззовні.

— Твої хлопці нас прикриють. Евакуаційний вихід за десять метрів від нас уздовж стіни.

Ламбер зняв свій HK G36 із запобіжника й заволав:

— Чули, хлопці? Цього вечора обмиємо подію, я пригощаю!

Копи приготувалися. За сигналом керівника вони почали стріляти, а Ламбер і Корсо рушили вздовж фасаду вежі. Корсо роздивлявся пащу змії (всіяна кам’яною лускою скульптура виринала з плити майданчика) й дякував Усевишньому, що він — поліціянт, що його існування якесь ненормальне й підживлюється самою смертю.

Ламбер зупинився. Незабаром вони мали опинитися на відкритій ділянці. Знову сигнал — і вони пробігли останні кілька метрів, що відділяли їх від евакуаційних дверей. Мозаїка розлетілася вщент, кулі наздоганяли їх у сутінках. Ударом ноги Ламбер вибив вхід у мечеть-підвал. Вони занурилися в темряву й запалили електричні ліхтарики. Всередині — нікого.

Колись тут містився сарай для велосипедів та мотоциклів. Корсо часто сидів у ньому по обіді й порпався біля мопедів. А тепер промінь ліхтарика вихоплював із пітьми килими, дерев’яний міхраб, що вказував напрям на Мекку, вірші Корану й облямовані божественні імена на стіні.

Корсо знадобилося кілька секунд, аби зорієнтуватися в знайомому місці.

— Туди!

Вони перетнули кімнату впоперек і ліворуч надибали приміщення котельні. Корсо зайшовся гатити в двері ногою, але йому не пощастило, як Ламберу, — навісний замок тримався міцно. Коп з Нарковідділу відштовхнув його й пальнув у сталеву петлю, яка відлетіла із силою гільзи. Стрілянина в мечеті: блюзнірство стає наругою.

Вони дісталися до комірки, де були складені кнопки, перемикачі, запобіжники. Над ними, за два метри від долівки, бічна решітка прикривала вентиляційний хід. Спершись ногами на електричний щит, Ламбер спромігся видряпатися досить високо й відірвати рамку ножем — у нього був фінський пуукко, яким він полюбляв хизуватися в кнайпі, де вони часом снідали разом.

Решітка відлетіла, і Ламбер, тримаючи гвинтівку, прослизнув у прохід, устелений всередині скловатою. Корсо, хоч як стривожений, рушив услід. Він ніколи не залізав так далеко в глиб, навіть не був упевнений, що димар веде до стоянки. За кілька метрів пітьма почала їх душити. Спітнілий Корсо подумки підраховував відстань, що вони подолали, — півшляху, мабуть, уже позаду.

Аж раптом Ламбер зойкнув. Корсо відчув, що спека стала якоюсь іншою: колючою, їдкою, мов розбуджений у лігві звір.

— Відступай! Вони закинули сюди вогонь!

Корсо сунув назад, відштовхуючись ліктями, намагаючись допомогти собі колінами. Дим, волокна й згар дерли горло. Скловолокно, якщо спалахне, накриє їх шаром вогню.

— Відступай! Якого дідька? ВІДСТУПАЙ!

На смерть переляканий Ламбер силувався, як і Корсо, пропхатися назад і вдаряв того ногами по обличчю. Нарешті, звиваючись, мов той хробак у тріщині дерева, він відчув під собою порожнину. Ще раз відштовхнувся й гепнувся на долівку комірки, просякнутої ядучими випаровуваннями. Аж гульк — Ламбер упав просто на нього, вдаривши чоботами із металевими набійками. Вони лежали тепер валетом, кашляли, плювалися, відригували.

— Двері відчини! — ледве вичавив із себе Ламбер. — Ми зараз поздихаємо!

Корсо штовхнув підбором заслін, і вони спромоглися рачки виповзти з комірки. Зіщулені, засліплені копи випльовували шматочки вовни й ковтали повітря, мов потопельники, що в останню мить таки зуміли виринути.

Ламбер підвівся й схопив Корсо за куртку.

— Треба вшиватися. Ми зараз спалахнемо під три чорти!

Корсо мимоволі поглянув у бік комірки. Жодного натяку на пожежу. Поліціянт трохи зачекав, а тоді збагнув: скловата була вогнестійкою, а дим у вентиляцію потрапив лише тому, що з іншого кінця вибухнула запалювальна бомба.

— Ну то й що? — спитав Ламбер після того, як Корсо поділився з ним міркуваннями.

— Повертаємося. Йолопи підкинули вогню й гадають, що всі негайно накивали п’ятами. Саме тепер було б добре спіймати їх на гарячому!

Ламбер, зігнувшись навпіл і спираючись руками на коліна, досі відкашлювався.

— Я забув, що ти ненормальний…

Корсо вже залазив у прохід. Треба було лише затамувати дихання, ще раз проповзти наосліп і вискочити з іншого боку. Дилери подумають, що мерці повернулися з того світу, і навіть спротиву не чинитимуть. Принаймні так він себе переконував, коли просувався вперед, заплющивши очі й не пропускаючи повітря в легені. Корсо чув тільки, як шарудять Ламберові чоботи по обгорілій скловаті та оцинкованій сталі стін — Пан Наркотики заповз усередину слідом за ним.

Згодом він помітив отвір. Наркоторгівці відкрутили решітку, щоб запустити бомбу у вентиляцію. Ось і стеля стоянки з брудними неоновими лампами.

Корсо висунувся трохи вперед і міг спостерігати з висоти за тим, що відбувається: якийсь типок переносив цілий блок смоли канабісу завбільшки, як велика пакувальна коробка. Ще двоє штовхали кудись гідравлічний прес. Четвертий перетягав дволітрові бідони з якимось хімічним перетворювачем.

Сльози заслали йому очі, діоксид вуглецю просочився в легені, але Корсо силувався збагнути, чи зможуть вони з Ламбером удвох знешкодити каналій. Переваги: в мерзотників руки були зайняті. Недоліки: з діри за два метри від землі вони виповзатимуть кілька секунд — за цей час злочинці встигнуть витягнути зброю.

— Чорт, просувайся! — промимрив позаду Ламбер, що вже почав задихатися.

Корсо запхав пістолет за пояс, учепився руками за край і сяк-так відштовхнувся. Пролетів головою вперед уздовж стіни — так і приземлився. А тому розбив собі писок об капот автівки й загубив пістолет.

Прокотився землею, хутко проповз рачки до зброї та поцілив навмання в бік дилерів, що змарнували, як він і сподівався, кілька секунд через те, що не відразу оговталися.

— Не рухатися! — вигукнув Корсо.

Перший покидьок завмер посеред стоянки, не випускаючи з рук брикет канабісу. Ще двоє стояли біля мінівена «Мерседес» V-класу з відчиненими задніми дверима — гідравлічний прес вони поставили на долівку. А четвертий випустив з рук пластикові бідони.

Усе відбулося одночасно, і Корсо побачив, що той з молодиків, який стояв біля автівки, опустив руку в її задню частину, хлопець з бідонами кинувся навтіки, чолов’яга з канабісом порачкував, а за спиною копа на машину, від якої він сам щойно відштовхнувся, з гуркотом повалився Ламбер разом із гвинтівкою.

Корсо вистрілив у двох найнебезпечніших із них і поранив того, що порпався всередині мінівена, потім поцілив у брилу канабісу, а тоді той, що її тримав, відлетів від удару назад — Корсо знав, що робить: з 2012 року копи використовували експансивні кулі нового зразка, які роздробляються, коли влучають у ціль, але не пробивають її.

Усі заклякли. Поранений перекинувся всередину «Мерседеса». Його поплічник мимоволі підніс руки. Той, що був з канабісом, лежав на животі, притиснутий до автівки вантажем коричневої наркоти. Один із шахраїв, щоправда, втік.

Тримаючи злочинців на мушці, Корсо крикнув Ламберові:

— Наручники їм почепи!

Йому ніхто не відповів. У повітрі бриніла напруга, звідусіль до нього промовляли тисячі сигналів тривоги. Ламбер там що, розбився насмерть, коли падав? Він хутко поглянув у його бік і побачив, що той спирається на землю коліном і чубиться з плюгавцем у капюшоні, який вигулькнув невідомо звідки. Наркоторгівець силувався повернути гвинтівку Ламбера на нього самого. Обома руками він стискав кисті поліціянта, змушуючи того прострелити себе. «Капюшон» уже тримав палець на спусковому гачку. Корсо відплигнув на два кроки вбік, аби під відповідним кутом пальнути так, щоб куля не пробила голову мерзотника й не вбила поліціянта, хоч якими новими були його патрони.

Зі свого місця Корсо побачив, як пересувається палець, а обличчя Ламбера аж витягнулося від зусилля. І тоді він вистрілив. Куля влучила в череп зловмисника — кості й мозок просто розлетілися на всі боки. Корсо кинувся до нього так швидко, що встиг навіть побачити дим від пострілу, який виходив з рота дилера, котрий уже лежав на землі.

Ламбер відразу схаменувся й навів свій HK G36 на двох інших, які — miracolo[12] — все ще стояли нерухомо. Корсо відступив на кілька кроків і сперся на кузов автівки — ноги в нього тремтіли. Ламбер уже одягав кайданки на руки обом телепням.

Щось спонукало його підійти до «Мерседеса». І знову Корсо переконався в тому, що досі вміє влучно стріляти: куля знесла півживота наркодилера, спалила його плоть і знищила життєво важливі органи. Його ледь не знудило, щойно він пригадав усі трофеї, здобуті цього вечора.

Ламбер відважив йому дружнього стусана у спину.

— Ще два ідіоти врятували життя твого колишнього товариша!

6

Дев’ята година, інструктаж у будинку № 36[13].

Корсо проспав з п’ятої до восьмої одягнутим, а тоді взяв душ, поголився, знову одягнувся, намагаючись не думати про різанину, що сталася напередодні.

З Ламбером вони домовилися, що нікому не скажуть про те, що він там був. Керівник групи відповідатиме за операцію, — за її успіх, за трупи (одним з убитих виявився Мехді Зарауї власною персоною), — а Корсо повернеться до розслідування справи та своїх папірців. Сили реагування, нарешті, поклали край стрілянині біля фігури змії. Втекти пощастило лише приятелям повішеного. Підсумок: підпільну лабораторію знищено, жменю дилерів заарештовано, серед злочинців — троє вбитих та двоє поранених, зокрема один з ватажків банди, серед копів — один поранений. Ламбер може пишатися. А Корсо — відчути свого роду катарсис.

Убити нараз двох за одну ніч — а всього він спровадив на той світ шістьох або сімох за вісімнадцять років служби — це вам не жарти. Зазвичай, аби залікувати душевні травми, він виконував певний ритуал: біг до церкви Св. Якова госпітальєрів з Альтопашіо — першого храму, що трапився йому в Парижі після того, як він утік із передмістя, — і благав Господа простити його гріхи.

Корсо був копом і добре усвідомлював, що зло присутнє всюди, в кожній людині, проте дивився на всесвіт з вірою в майбутнє та вважав, що існує п’ята фундаментальна сила[14] — любов. Ось чому після того, як проливалася кров, він виганяв із себе бісів у тиші парафіяльної церкви. Молитвами та благаннями намагався приборкати демонів, що містилися в душі і знову підняли голову…

Того ранку забракло часу на виконання обряду. О 8-й годині 45 хвилин він вирушив у напрямку Сени — двотонова сирена ревіла на даху автівки. Найбільше його бентежила власна легкодумність. Адже в нього був 9-річний син — любов та кумир, що надихав на боротьбу, а він знову без потреби наражав себе на небезпеку…

Третій поверх, кавоапарат. Горло обпалила рідина, та він не відчув ані запаху, ані смаку напою. Але йому цього вистачило.

У залі для загальних зборів на нього вже чекали члени його групи. Упродовж останніх чотирьох років він керував згуртованою та дієздатною командою, але створення крихкої рівноваги всередині колективу коштувало йому кількох безсонних ночей. Щойно вилетить один з елементів — і вся конструкція завалиться…

Барбара Шомет, тобто «Барбі». Ані ім’я, що навіювало Корсо думки про жінку ніжну, високу на зріст, ані прізвисько не пасували до її справжнього образу. Їй було тридцять, вона була другою особою в групі, мала каштанове волосся та невиразне обличчя. Суха, як скіпка, завжди носила чорні вовняні сукні, діряві колготки та взуття «Стан Сміт», придбане на розпродажу. Торохтіла, наче автомат, рухалася незграбно, випромінювала нервовість та життєву невлаштованість.

Закінчила факультет політології, згодом мала вступити до Національної школи адміністрації, але в 26 років різко змінила плани й попрямувала до школи копів — не Вищої національної школи поліції в Сен-Сір-о-Мон-д’Ор, де навчаються майбутні комісари, а до звичайнісінької фабрики поліційних кадрів у Канн-Еклюз. Ніхто не міг уторопати, чому вона так учинила. Також нічого невідомо про її родину чи особисте життя (навіть якби в неї виявився хлопець, його було б шкода, адже вона одноманітна, як звук маракасів). Барбі була капітаном, але Корсо пророкував, що незабаром жінка отримає звання коменданта. Він ще ніколи не зустрічав копа з таким аналітичним розумом і такою пам’яттю. Доручити їй розібратися з роздруківкою телефонних розмов або виписками з банківських рахунків означало вже розшифрувати їх.

48-річна Наталі Валлон — геть інша. Багато років вона займалася культуризмом, тим-то до неї пристало прізвисько Стокос (копи теж полюбляють мовні ігри[15]), або просто Сток — так швидше вимовляти. Жінка мала міцну статуру, тож у Судовій поліції подейкували, ніби вона лесбійка, зрештою, в неї був чоловік, викладач, з яким вони разом прожили вже двадцять років, та двоє дітей, що успішно навчалися в школі.

Сток завжди носила чорні простацькі костюми, білі блузки й берці — справжній солдат Карного розшуку, щось середнє між службовцем і трунарем.

Жінка не плекала надмірно честолюбних надій і навіть не мріяла отримати колись звання капітана. Єдиним її дошкульним місцем були міцні напої. Час від часу Корсо доводилося нагадувати правила роботи в групі: алкоголь та наркотики — під забороною, службово-штатна зброя — в шухляді, і жодних дешевих кпинів, будь ласка.

Як людина Наталі не мала рівних. Усміхнена, добродушна, лагідна; легко, як ніхто в групі, завойовувала довіру свідків і самих підозрюваних. Під час допиту їй удавалося отримати більше свідчень, ніж будь-кому з поліціянтів.

Третім у групі був коп на ім’я Людовік Ландремер — його Корсо любив менше за всіх. 35-річний талановитий тулузець, магістр економіки, швидко піднявся службовими сходинками. Він скидався на продавця автівок, — добре припасований костюм, гостроносі черевики, — мав руде кучеряве волосся й захоплювався реґбі — здається, це було єдиним його хобі. Коли в нього питали, звідки він родом, Людовік відповідав: «Овалі»[16].

Його ахіллесовою п’ятою були сайти знайомств. Молодик існував лише від однієї нічної здибанки до іншої. Керувався гаслом: «Одна жінка на вечір, один матч на тиждень». На робочому комп’ютері йому обмежили доступ до певних сайтів, а свій ноутбук він мусив залишати в роздягальні.

Козирем поліціянта була терплячість. Він ладен був невтомно й безупинно нишпорити в цілому будинку, дзвонити в усі двері, ставити тисячу разів ті самі питання. Людо на прізвисько «Трал» примудрявся витягти зі своїх сіток важливий предмет, недоречну дрібничку, що могли знецінити всі попередні припущення під час розслідування.

Був іще хлопець, якого звали Крішна Вальє. Батьки-хіпі, які подарували синові ім’я індуїстського божества, мабуть, не надто тішилися з того, що їхній нащадок став копом, «а головне — чиновником». Сутягою, що цілими днями сидів на роботі (в нього був кабінет, так званий «карцер»), дряпав протоколи допитів, рапорти, пояснювальні. Мав вищу юридичну освіту, тож серед них лише він володів мовою, якою спілкуються між собою судді, та розумівся на адміністративних викрутнях. Він також завідував архівами й відповідав за Salvac, величезну базу кривавих злочинів — після кожної справи йому належало заповнювати довжелезну анкету.

Решта співробітників індуїстами не були, але всі вони поважали Крішну, — їхнього Крішну, — адже завдяки його зусиллям вони не за комп’ютером просиджували, а могли довше попрацювати поза відділом.

Зовнішність Крішни відповідала фахові або ж навпаки. Невисокий на зріст, тендітний, лисуватий у неповні 35 років. Свій образ він доповнив дорогими брендовими окулярами в прямокутній роговій оправі й був схожим на іграшку з конструктора Леґо. Про його особисте життя ніхто нічого не знав, але для людини з такою головою, як у нього, воно, напевно, містилося десь на аркуші для нотаток.

Він не брав участі в зборах, не провадив розслідувань, ніколи не виповзав зі свого кабінету, але був життєво необхідною частиною групи. Мав виняткову витримку, зокрема стосовно колег, які не стукали в двері, коли заходили до нього, а вперто віталися словами «Харе Крішна».

— Гаразд, — почав збори Корсо, плеснувши в долоні, — з поточними завданнями впоралися?

— У мене ще лишилися хвости у справі Мартеля, — доповіла Барбі. — Людо склав останні протоколи щодо корейського цеху. Очікуємо висновки експертизи зі стоянки в Обервільє. Вже не викликаємо свідків лінчування в Шато-Руж…

Слово «лінчування» нагадало Корсо вчорашнього повішеного, а також його власні провини. Аж зіпрів, щойно припустив, що їхню групу можуть відправити перерахувати загиблих на дільницю Пабло Пікассо. Але Ламбер, очевидно, триматиме справу подалі від нього. Пильнуватиме 92-й підрозділ судової поліції — кожний має дбати про свою ділянку.

— Тож ми можемо цілком зануритися в справу «Сквонка»?

Сток, яка тримала руки в кишенях (вона ніколи нічого не записувала), вирішила втрутитися:

— А що ми маємо робити?

— Я ж учора розповідав: тягар переклали на наші плечі — сподіваються надати справі поштовх.

— У нас є всі потрібні документи, — додав Людо. — Борнек з хлопцями добре попрацювали.

— Але можна зробити краще, — запевнив Корсо.

Група схвально промовчала: марнославство — головний рушій будь-якої війни.

— Докладаємо зусиль на 500 %, гаруємо вчотирьох над справою вдень і вночі, принаймні до понеділка. Якщо нічого не знайдемо, термін розслідування очевидного злочину закінчиться, нам призначать суддю, а тоді годі вже буде пройтися по гарячих слідах.

— Останній бій на захист честі? — усміхнулася Наталі.

— Точно. Всі бачили світлини жертви. Ми не можемо дозволити, щоб покидьок спокійно собі дрочив, пригадуючи все, що він накоїв, або намислив повторити свій подвиг.

Усі закивали. Корсо надихав.

— Отож, почнемо з нуля, збільшимо обсяг завдань. Вони опитали торгівців з вулиці, де мешкала Ніна? Перетрусимо цілий квартал. Вони проаналізували роздруківку телефонних розмов за останній місяць? Ми переглянемо за три. І таке інше.

Людо відірвався від комп’ютера.

— У якому напрямку шукати?

— Усе свідчить, що вбивство скоєне навмисно. Тобто злочинець так чи інакше був знайомий із жертвою.

— А за чверть години до смерті Ніна була живою.

Корсо не відповів на жарт.

— Слід шукати серед тих, з ким вона спілкувалася, близьких знайомих, а також людей, яких вона просто зустрічала на спектаклях або курсах.

— Чимала купа людей.

— Ось чому треба починати з її власного розкладу. Почвара накинув на неї оком, і то в найгірший спосіб. Він десь засвітився, маємо лише його відшукати. Прокрутимо плівку в зворотному напрямку, переглянемо кожний кадр.

Поліціянти перезирнулися: пишна промова, але все це відіб’ється на обсязі роботи — попереду сотні годин виснажливих, нудних опитувань. А насамкінець доведеться-таки дулю з’їсти…

— Хто і за що відповідатиме? — мляво запитала Барбі.

— Ти займешся телефонними роздруківками, рахунками, комп’ютером. Уважно передивись усі електронні листи, її зв’язки тощо. Зустрінься з нашими комп’ютерниками — можливо, удасться відновити стерті файли.

— Її ноутбука не було серед опечатаних речей.

Корсо погодився й скористався нагодою, аби підкреслити:

— Труп лежав без одягу, не знайшли ані торбинки, ані особистих речей. Може, це неважливо, або ж, навпаки, свідчить про те, що вбивця не хотів, щоб хтось надибав її щоденник. Тому слід дізнатися, кому вона дзвонила.

— Але хлопці Борнека вже все зробили.

— Я французькою говорю чи як? — підвищив голос Корсо. — Вони нічого не нарили, тож піщинка або давніша, або замаленька. Подзвони до оператора, перевершуй саму себе.

А тоді звернувся до Наталі, що стояла, спираючись на одвірок.

— Ти візьмеш на себе торговців, сусідів, найближчих знайомих. Далі розшириш коло: Ніна була натуристкою, прихильницею йоги, усіляких таких дурниць. Хтозна, може, той, кого ми шукаємо, був нудистом.

Жарту ніхто не зрозумів. Нехай. Цінність інструктажу вимірюється силою натхнення, яке вдалося передати військам.

— Ще одне, — звернувся він до Стокос. — Софі Серейс народили анонімно. Знайти її біологічних батьків тепер неможливо, але Борнек зробив запит щодо притулків та названих родин, де вона виховувалася. Подивися, може, там щось справді є.

— Гадаєш, слід копати так глибоко?

— Хтозна. Мотив може мати корені в дитинстві, через образу якоїсь іншої покинутої дівчинки.

Наталі навіть не поворушилася. Просторікування Корсо не справили на неї жодного враження.

Стефан повернувся в бік Ландремера.

— Людо, рушай знову в клуби, де вона працювала, подивися, чи немає там серед відвідувачів якихось пришелепкуватих. Перевір усі одноразові виступи. Вона часто ходила танцювати стриптиз на один вечір в різні клуби або до приватних осіб. Можеш там надибати купу людей… А ще попроси Крішну — хай пошпортається в базі Salvac; напевно там є дані про вбивства, скоєні у сяк-так схожий спосіб: з покаліченням або придушенням.

— Борнек…

— Вони шукали в Іль-де-Франс. Розшир межі Франції. Порийся в архівах, що існували до появи цифрових файлів. Розпитай старожилів. Копирсайся в папірцях. Чорт, схожі поранення, мабуть, траплялися в минулому, таке неможливо забути!

Він лютував далі, але вже ніхто його не слухав. Усі сприймали його таким, яким він був — страшенно злим, завжди незадоволеним.

— А ти сам? — нарешті запитала Барбі: лише вона могла собі дозволити такі кпини.

— Спочатку лизатиму дупу Борнеку — не хочу, аби в нас з’явилося півповерху ворогів. Згодом візьмуся за танцівниць, колег і, так би мовити, подруг Ніни. Усі зійшлися на думці, що вона була чи не найкрутішою чувіхою, але жоден свідок не бовкнув зайвого про її особисте життя.

Будь-де вже б зайшлися жартувати з боса: отакої, лишив собі ласий шмат роботи, — дівчат, — але в групі Корсо зубоскалам зараз би перехотілося сміятися. Зрештою, нікому й не спало б на думку, що він їде саме витріщатися на сідниці стриптизерок. Не той калібр.

7

— Якщо ти вважаєш, що впораєшся з тим краще від нас, то сильно помиляєшся.

— Я так не вважаю. Бомпар просила мене перейняти естафету. А я вже постараюся, як зможу.

Патрік Борнек був середнього зросту, мав круглий, як діжка, тулуб та плескатий ніс. Зовнішність пасувала до мислення. Він марудно й наполегливо долав усі перешкоди, набирався досвіду і, врешті-решт, став першокласним слідчим.

Щаблями службових сходів він піднімався геть інакше, ніж сам Корсо: жодного геройства, моторошної багаторічної служби у складі небезпечних бригад — навпаки, він довго й терпляче сидів на адміністративній роботі, що дало свої плоди. За відсотками розкритих злочинів група Борнека була на одному рівні з командою Корсо, хай свої завдання вони виконували й не так швидко, не так блискуче, не так показово.

Цікаво, що спершу справу «Сквонка» мали передати групі Корсо, який чергував того дня, коли знайшли труп. Але саме перед тим його відправили до нотаріуса, який розтяв собі горло ножем для паперу. Доки він шукав винного, — ним виявився позбавлений спадку клієнт, що в такий спосіб висловив своє незадоволення, — документи щодо вбивства стриптизерки мали вже бути в нього на руках, але справу Ніни Віс, яка вже й так набула чималого медійного розголосу, Катрін Бомпар вирішила довірити скромнішій команді.

Борнек всівся за свій стіл. І відразу його шия десь потонула, а сам він став схожим на похмурого бичка в загоні.

— Дідька лисого ти щось знайдеш, — проказав він, — покидьок не залишив жодних слідів. Ніхто не бачив жертву цілу добу перед тим, як вона була вбита. Ніхто нічого не зауважив у дні перед самою загибеллю Ніни. Щодо її близьких, то ми вже так їх замордували, що вони тепер можуть оголосити себе потерпілими й звинуватити нас у переслідуваннях.

— Але навіщо її зв’язали білизною?

— Дівчину задушили вузлом «засувний штик», щось на кшталт ковзного вузла. Зап’ястки й щиколотки скріпили «вісімкою». Морські фокуси. Ми не кликали на допомогу цілий Гавр укупі із Тулоном через це… Ми навіть звернулися до скаутів.

— Чому до скаутів?

— Вони добре знаються на вузлах. Так ми й натрапили на підказку…

— А бондаж? — не вгамовувався Корсо. — Ніна, мабуть, робила фото, знімала фільми для інтернету, зустрічалася з прихильниками садо-мазо…

— Ми думали про це. В її записах немає жодної згадки про таку роботу, але повір мені: вона вміла пильнувати гроші. Справжня крамарка. Ми і в їхнє середовище встромили носа, залучили БПТЛ. Нічого надзвичайного не виявили.

— Але ж її понівечили?

— Я тебе прошу. Сушити собі голову, чому мерзотник силувався зобразити щось на обличчі бідолашної дівчини, — про що тут можна говорити? Він намагався спотворити її, та й годі.

Борнек помилявся: роздертий рот, камінь у горлі — геть не другорядні деталі. Злочинець перетворив обличчя жертви на справжню картину, тож цей жах мав якесь підґрунтя.

— Я помітив, що на тілі вбитої немає слідів опору, — зауважив Корсо.

— Ну то й що? — роздратовано докинув Борнек. — Ти вже з цього виводиш висновок, що вона знала головоріза, довіряла йому? Ти забагато телесеріалів передивився. Ніколи досі злочин не був розкритий на підставі таких ось міркувань. Можливо, він заскочив її зненацька й негайно зв’язав. Або дав їй наркотик, що не залишає слідів. Хіба що вона була так налякана, що й поворухнутися не змогла. Ми ніколи не дізнаємося, що тоді відбувалося насправді.

Корсо збагнув, що Борнек відступив, тож йому доведеться самому кидатися в бій.

— Я подумав, що було б доречно зосередитися на самій Ніні…

— А ми чим займалися, як ти гадаєш? Ми все переворушили, все перевернули догори дриґом. Жодної зачіпки ані щодо вбивства, ані щодо самої жертви.

— А її дитинство?

— Власне, чекаємо на документи з Управління соціальної допомоги дітям, але ти їх знаєш…

Він подумав: якби його самого коли-небудь убили, що б тоді нарили про його минуле? Корсо теж перебував у дитинстві під опікою держави, мав реєстраційний номер 6065. Прізвище, що звучало на італійський лад, він отримав тому, що народився в Ніцці, за кілька кілометрів від кордону.

Що б відкопали копи, якби дісталися до його дитячих та молодих років? Найменування притулків, імена названих батьків, але напевно нічого про таємний безлад, який виліпив з нього особистість, про темні провалля, що обернули його на людину-загадку з купою несподіванок і суперечностей. Так він собі міркував і знову почав сподіватися. Софі Серейс, певно, теж мала свої таємниці…

Борнек підвівся й став біля вікна, тримаючи руки в кишенях.

— Мене відсторонили…

— Не кажи так.

— Саме так. Відсторонили, але це все одно, як добре подрочити. Відчуваєш приниження, але насамкінець надходить полегшення.

Слова на довершення розмови.

Корсо встав і спробував пожартувати:

— Ми виконаємо роботу, однак навряд чи знайдемо щось нове. Але треба ж якось угамувати ЗМІ та публіку.

— Еге ж, — промовив Борнек і став обличчям до співрозмовника. — Корсо, хіба я тебе не знаю? Ти впевнений, що зможеш упоратися краще від нас. Гаразд, бажаю успіху. А я собі їду у відпустку.

Корсо попрямував до кабінету. Проходячи повз Нарковідділ, почув, що там аж гай шумів: обговорювалася вчорашня перестрілка. Він прискорив крок, щоб не натрапити на копа з їхньої бригади.

— Коменданте Корсо?

Він обернувся й зіштовхнувся віч-на-віч із журналістом, імені якого навіть не пам’ятав, — той завжди вештався коридорами Судової поліції. Корсо не ставився вороже до газетних писак — вони багато патякали, але не більше, ніж міг сказати адвокат чи суддя. На відміну від своїх колег, він не вважав їх стерв’ятниками. Радше копи були яструбами, бо самі живилися чужою кров’ю.

Чоловік наближався до нього з простягнутою рукою. Корсо не відповів на вітання — він ненавидів рукостискання.

— Ви не могли б мені сказати кілька слів про операцію, яка відбулася цієї ночі на дільниці Пабло Пікассо?

— Я не працюю в Нарковідділі вже цілих п’ять років.

Він пригадав собі, як звати чолов’ягу: Трепані або ж Тріварі. Йому доводилося раз чи два відповідати на питання кумедного хлопця. Банькаті очі, маленький ротик — викапаний Скажений Кролик[17].

— Але є один повішений, троє вбитих і троє потерпілих від кульового поранення — не схоже на паризьке передмістя, більше на Хуарес або Медельїн[18].

— Можете запитати про це в моїх колег.

— Просто пригадав собі, що ви там зростали.

Часом журналістам удається довідатися про те, чого не знає навіть сама ГІПН[19].

— На вашу думку, яке майбутнє очікує квартал?

— Я не маніяк-підпалювач, на мене навіть не розраховуйте. Я вірю в розвиток передмістя. Більшість його мешканців — прекрасні люди.

Журналіст із розумінням усміхнувся.

— За ваших часів там не вішали людей на ліхтарях.

Йому закортіло відповісти, що існували інші розваги, лише відбувалося все у підвалах. Але вчасно схаменувся.

— Ватажки намагаються нагнати страху, — проказав він якнайспокійніше. — Марні сподівання. Ще раз повторюю: вони складають лише невеличкий відсоток населення передмістя, і там працює поліція, яка здатна виявити їх та арештувати. Досить таврувати ці квартали.

Він сам не йняв віри своїй політкоректній промові. А згадуючи дільницю Пікассо, пам’ятав лише, як сусіди нацьковували на нього пса лише тому, що він заголосно вмикав музику, або як діти, які мешкали у вежах, не сиділи й писали домашні завдання, а бігали пісяти в поштові скриньки, або як його названі батьки викликали копів — хотіли донести на горопах, що не мали документів і мешкали на сходовому майданчику неподалік… Сміття валялося на кожному поверсі.

— Що слід зробити, аби не розплоджувалися ці… паршиві вівці?

— Треба їх зупиняти та знешкоджувати, ось і все. Хай їм дідько, в клітку їх саджати!

Він прикусив язика. Молодець, Корсо. Стрімголов у прірву.

— Навіть не віриться, що ви теж із передмістя. Такий злостивий.

— Злостивий, бо походжу саме звідти.

Лаючи себе за фашистську промову, яку щойно виголосив, Корсо дістався до свого кабінету. Ніхто не знав, що саме він стріляв напередодні по дилерах, однак виявляється, що цього замало: тепер треба витягувати іншу зброю і знову стріляти — вже словами, які підхоплять ЗМІ, соціальні мережі, різношерсті політики, а згодом кожний перекрутить їх на свій розсуд.

Щойно Корсо примостився в кабінеті, у двері постукали. На порозі стояла Барбі, схожа на чорну кішку, яка потрапила під зливу.

— Я знайшла одного наваші, тобі цікаво?

— Кого?

— Майстра із шібарі, мистецтва японського бондажу.

Емілія нерідко розповідала йому про незрозумілу науку на межі еротики й естетизму. Мистецтво, що навчало стискати жіноче тіло ніжно та рішуче.

— Борнек уже там нишпорив…

— Він перетрусив три чверті садо-мазо-клубів у Парижі. А я тобі говорю про справжнього професіонала.

— Японець?

— Ні, він з Парижа. Влаштовує майстер-класи, шоу, конференції.

— Де мешкає?

— В XVI окрузі. То що?

Корсо поглянув на годинник: ще немає одинадцятої.

— Поїдемо моєю автівкою.

8

Барбі наполягла на тому, щоб сісти за кермо. Машина помчала вздовж набережних, і вона зайшлася розповідати про шібарі. Жінка на диво добре знала Матьє Веранна, але хтозна, чи й сама не була прихильницею таких практик.

Корсо завжди хотів збагнути, що саме приваблює Барбі в сексі. Але був упевнений лише в тому, що найбільше їй подобалося порпатися в темних проявах людської природи й подекуди вона надовго в них загрузала. Вважала себе «репортером душ».

— Твій знайомий узагалі має якийсь фах?

— Він фінансист. Керує хеджевим фондом для азійських інвесторів. Розривається між Парижем, Гонконгом і Токіо.

— У нього є родина?

— Дружина та двійко діточок, здається. Але на першому місці в нього бондаж — єдина пристрасть. Він заробляє бабло, утримує сім’ю, дбає про свою справу, як кожний банкір, проте існує стіна між справжнім життям і тим, що його найбільше збуджує.

— Де саме ти з ним познайомилася?

— Під час роботи в БПТЛ, нас тоді викликали на місце події. Один із сеансів шібарі закінчився невдало: якась жіночка зірвалася з гачка на стелі й розбила собі потилицю.

Він уявив картину й ледь не розсміявся. Липневе сонце вдарялося об каміння фасадів, але світло було лагідне, пом’якшене кількома хмаринками — воно ніби стиха залицялося до міста. Цілий квартал начебто причарували.

— Він був майстром церемоній?

— Ні. Я радилася з ним стосовно можливої похибки з боку… людини, що прив’язувала потерпілу.

— А ти сама, — докинув він, — не пробувала?

Барбі лише іронічно усміхнулася за кермом, що здавалося величезним у її тендітних ручках.

В авто запала тиша — вони саме минали Великий Палац і мчали в бік Ейфелевої вежі; ані сирени, ані мигалки — ніби парочка напідпитку, що їхала в чорному обшарпаному «Фольксвагені Поло».

Корсо занурився в роздуми. Знерухомлення, таємна зброя бажання… Він сам часто-густо прив’язував Емілію (поспіхом), коли вона погоджувалася побавитися у принижену незайману діву — гидкий поліціянт, увесь у чорному, сплутав їй руки… Зі своєю колишньою він пізнав темні й незабутні хвилини насолоди, що досягає вершини, ніби перегріта ртуть у градуснику. Тієї миті в уяві поставали атоми, що рухалися майже зі швидкістю світла. Щойно атоми наближаються до небезпечної межі, вони розширяються й перетворюються на чисту енергію, стають «чимось іншим». Так само відбувалося з самою Емілією: вона звивалася під мотуззям, і йому здавалося, що довкола неї розширюється ореол світла, утворюється сірчане ядро, яке загрозливо збільшується і ось-ось підірве його самого…

Він випростався на сидінні, намагаючись позбутися спогадів. Відтак поліціянт ніколи не силувався повторити ці вправи з кимось іншим. У його досвіді це був своєрідний пролам, який він швидше хотів закоркувати забуттям, роботою, ненавистю і, чом би й ні, насиллям, що зрідка навіть закінчувалося вбивством. Але не міг відкараскатися від набридлого питання: чи був він так само навіженим, як Емілія? Або гіршим від неї? Облудником? Адже сама болгарка цілком природно сприймала свою вдачу.

Міст Ґренель. Барбі повернула праворуч, перетнула Сену, потім проїхала вздовж Будинку Радіо, щоб потрапити на вулицю Ґро. І відразу вони опинилися в сплетенні вулиць з одностороннім рухом XVI округу.

Матьє Веранн мешкав на вулиці Доктора Бланша. Будь-якому копові адреса навіювала моторошні спогади. 14 січня 1986 року саме тут відбулася поліційна облава: БПТЛ і БРШР[20] повернули навтіки «Банду в перуках»[21] (банк містився в будинку № 39), але згодом усе пішло нанівець: хідник усіяли трупи, грабіжники повтікали, прихопивши заручників, а тоді копи, як відомо, збурилися й узялися вимагати відставки комісара, який був винний, за їхніми підозрами, у цій бійні.

19-й номер на вулиці виявився одною з тих прямокутних споруд без зайвих прикрас, що повиростали, мов гриби, у 50-60-ті роки в Парижі, зокрема в XVI окрузі. За низькими ґратами ховалося просторе подвір’я з двома цікавинками: викладеним лазурною керамічною плиткою хвилеподібним басейном і фонтаном-скульптурою із синтетичної смоли у формі боксерської рукавиці.

Корсо обожнював споруди, що нагадували модернізм попередньої епохи. Він знизу розглядав будівлю: одинадцять поверхів, п’ятдесят помешкань, що тулилися одне до одного, немов цукерки в прямокутній коробці. Велична споруда пихато й байдуже поглядала згори на весь квартал.

Вони переступили поріг. Усе найкраще чекало на них усередині. По всій довжині хол виходив вікнами у сад — складалося враження, ніби будинок висить у повітрі. Все відблискувало: засклений вхід, що відзеркалювався у дверях, які вели в парк, блискуча мармурова долівка, поштові скриньки в алюмінієвому облямуванні…

Не знати чому, але він вбачав у цій картині добрий знак: такі вишукані, прозорі декорації, напевно, ховали в собі якесь одкровення — просвіт у пітьмі.

9

Матьє Веранн був високим і цибатим, мав близько п’ятдесяти років. Посивіле волосся, кощаве обличчя — все в западинах. Конячі зуби, очі захланні, вибалушені, уважні. Повняві губи, ніби пришиті до кінчиків рота, заклякли у вищирі. Сміявся він аж страшно: тоді всі зуби ніби вигулькували з пащі з кровожерливим і оскаженілим вигуком «уррра!».

Корсо завжди ніяковів, якщо зовнішність людини пасувала до її фаху. Він знав, що не слід цьому довіряти, та все одно йому подобалося, коли суголосність згодом виявлялася справжньою.

Матьє Веранн скидався на сатира.

Він упустив їх у простору кімнату з низькою стелею і стінами, обшитим панелями. Меблі наче й не мінялися з 60-х років, коли їх виготовили, але Корсо здогадався: насправді йшлося про автентичні речі, придбані за шалені гроші. Ніби на підтвердження високої вартості гарнітура на стіні навпроти скляних дверей висіло широке полотно за підписом Ганса Арпа.

Із загальної картини вибивалася лише японка років двадцяти, на колінах якої лежав наплічник «Eastpak». Вона сиділа на тюльпаноподібному стільці із жовтою вовняною оббивкою. Дівчина не здавалася ні гарною, ні манірною і була схожа на ученицю ліцею, що засиділася в останніх класах.

Схилившись над телефоном, — лунали гугняві звуки якоїсь гри, — вона навіть не зволила підвести очі на гостей. Веранн не вважав за потрібне її відрекомендувати.

— Чим можу допомогти? — запитав він і вмостився на шкіряному червоному дивані.

Їм довелося всістися на кріслах «Egg».

— Ви щось чули про вбивство стриптизерки клубу «Сквонк»?

— Авжеж, — мовив Веранн, схрестивши ноги й невимушено змахуючи порошину зі своїх штанів. — Знаю про такий клуб.

Безжурність, природність: господар приділив їм трохи уваги, ось і все.

— Ми ніколи не показували журналістам знімки тіла жертви. Дівчину скрутили білизною в дуже дивний спосіб.

Барбі вже виймала фотографії з місця злочину. Вона їх виклала, ніби карти, на низькому столику.

Веранн нахилився й поглянув на світлини, не змигнувши оком. Ані слова про рани на обличчі. Ані руху, який би виказав бодай якесь хвилювання. Корсо закортіло побачити його в роботі, з метрами мотузки на руках і хлистом, що шмагає по спинах молодих оголених жінок, яких підвісили до стелі.

Урешті-решт Веранн випростав ноги й узявся передивлятися знімки.

— Щось можете сказати про це?

Він зробив хтиву міну, яку ще більше увиразнили м’ясисті губи. Японка й далі сиділа собі в куточку — її цілком поглинула гра на мобільному: досі було чути набридливе «ззз-ззз».

— Трохи нагадує чи не найнебезпечнішу позу шібарі: ушіро такате коте шібарі турі.

— Що воно таке?

— Це коли партнерку підвішують зі зв’язаними за спиною руками. Можна також зашморгнути мотузкою зап’ястки та щиколотки, як на світлинах. Звичайно, треба вміло закріпити, бо кінцівки можуть не витримати ваги тіла.

— Погляньте уважно на вузли. Що ви про них скажете?

— Це мусубіме, «закриті вузли» — їх досить рідко використовують у шібарі. Надто небезпечно.

— Вибачте, але я вас не розумію.

— Закритий вузол важко розплутати. Що більше зв’язана людина ворушиться, то міцніше затягується зашморг. Натомість відкритий вузол легко розплутати, потягнувши за кінець мотузки.

— У якій галузі використовують закриті вузли?

Веранн стенув плечима.

— Тоді нам слід зазирнути в далеке минуле: у XV столітті в Японії виникло хойоюцу. У ті часи спосіб, у який зв’язували полоненого, міг багато чого розповісти про нього. Для кожного правопорушення існували відповідні прийоми. Щойно бачили покараного — вже розуміли, якою була його провина. У такому військовому мистецтві вправлялися самураї та законники. Воно називалося дзайнін шібарі («шібарі винних»).

Корсо скоса поглядав на Барбі: вона блаженно слухала. Його дратувало її захоплення, до того ж вони чимало віддалилися від суті справи.

— Згодом, — вів далі Веранн, — у добу Едо, майстерність зав’язування вузлів слугувала приємнішим речам. Перетворилася на естетичне задоволення, «васа», нарівні з краснописом або мистецтвом чаювання. В XVII столітті існувало більше п’ятдесяти різноманітних шкіл у цій царині…

Корсо перервав лекцію з історії:

— Гадаєте, вбивця дещо знається на цих прийомах?

— У наші часи достатньо пошарудіти в інтернеті, щоб навчитися правильно зв’язувати партнерку.

Поліціянт помислив про інше:

— Згідно з вашою стародавньою технікою кожний вузол означав якийсь злочин. А зашморг нашої жертви може натякати, наприклад, на якусь провину, ганебний вчинок?

— Тут я вам не зараджу. Треба читати історичні твори… Можу лише сказати, що йдеться, либонь, про страту. У будь-якій школі шібарі скручувати руки за спиною і прив’язувати їх до кісточок означало завдавати людині чи не найбільших страждань. Навіть зараз люди нерідко калічаться, коли ось так задовольняють свої примхи, але діють невміло і…

Веранн замовк. Щось привернуло до себе його увагу на знімках. Він знову схопив світлину, а другою рукою витяг окуляри з нагрудної кишені.

— Щойно побачив, — проказав він, почепивши окуляри. — Вузол-вісімка дещо незвичний…

— Поясніть, будь ласка.

Він підвів голову, як та чапля, а тоді манірно зняв окуляри.

— Зашморг, який ми обговорюємо, має форму поземної вісімки…

Він далі тримав фотографію й показав роговою оправою на вузли.

— Отже, придивіться: тут зображена ще одна вісімка, але цього разу відкрита…

Він протягнув знімок Корсо, і той насправді помітив, що за вузлом, яким скрутили зап’ястки, ніби починався ще один, незавершений…

— На вашу думку, що це означає?

— Можна снувати будь-які припущення, але поземна вісімка є символом нескінченності. Всі це знають… Тож друга вісімка, очевидно, вказує на продовження. Не хотілося б удаватися в химери, але гадаю, що зловмисник намагався переказати нам дві речі: по-перше, він щойно розпочав низку вбивств, по-друге, ніхто не зможе стати йому на заваді…

Оце несподіванка. Корсо ледь не почав розповідати йому про Баз Лайтера з «Історії іграшок», яку він дивився разом з Таде: «У безмежжя й далі…»

— Ви знайомі з цією жінкою? — спитав він і показав на мобільному портрет Ніни Віс.

— Жертва, чи не так? Бачив її обличчя на фотографіях.

— А десь іще? В садо-мазо-клубі або студії шібарі?

— Ні.

Корсо знову поклав телефон у кишеню.

— Не могли б ви надати нам список клубів, де займаються… цими практиками в Парижі?

— Певна річ. Їх не так уже й багато.

— Дякую, — проказав він, тоді підвівся, а слідом за ним і Барбі.

Матьє Веранн теж устав. Японка далі нерухомо сиділа собі в куточку. Корсо відчув, що між ними існує прихований зв’язок, не висловлений уголос, але набагато важливіший, ніж усе, про що вони говорили між собою.

Копу захотілося завершити розмову в невимушеному тоні:

— Ваша подруга, либонь, не дуже рада нас бачити, — сказав він, указуючи на німфетку Отаку[22].

— Це не подруга.

— Здається, вона на вас гнівається. Ви надто сильно стиснули її абощо?

Веранн поблажливо усміхнувся на брутальні слова поліціянта. Обриси губ злегка пом’якшилися, але випуклі очі лишилися холодними — справжні вирла ката.

— Вона на мене зла через те, що я її вчора добряче відшмагав.

— Ой-ой, — вимовив Корсо, який знову вдався до дешевих жартів.

Веранн посміхнувся зі ще більш відчутною зневагою — викапаний маркіз де Сад перед тюремниками Бастилії.

— Їй було боляче, але саме цього вона від мене хоче.

Веранн, очевидно, вважав його йолопом, і Корсо кивнув, ніби погоджуючись із такою роллю.

Коли вони вийшли, він зупинився біля чорної пластикової скульптури. Була майже перша — сонце стояло високо в небі, але спека не докучала. Літо просочилося під тінь прекрасних кварталів і навіювало на Корсо дивну зажуру.

— Мені шкода, — мовила Барбі. — Я сподівалася, що зустріч… що від неї буде якась користь.

— Чудес я не очікував. Треба буде старанно переглянути аматорів шібарі.

— Повертаємося в клуб?

— Ти їдь. Сідай в Убер.

— А ти?

— У мене зустріч, — коротко пояснив він. — Справи особисті.

10

Кабінет адвокатеси Карін Жано містився в просторому помешканні у VIII окрузі на вулиці Сен-Філіп-дю-Руль. Корсо почувався ніяково: борода за три дні відросла, волосся стирчить, куртка зношена — вигляд геть не пасував до вишуканого дизайну почекальні.

Він сидів тут уже хвилин десять, але йому було все одно. Міг пометикувати про довгий шлях, який привів його сюди, до червоного крісла у формі амеби.

У Корсо завжди були напружені стосунки з жінками взагалі і з сексом зокрема. Вісім років він намагався збагнути, чому так відбувається, але даремно, хоча почав снувати певні здогадки. Сталося так, що Управління соціальної допомоги дітям щоразу відправляло його до названих родин, де сповідували католицизм і де жінка уникала інтимних стосунків, а чоловікові відмовлялося в сексі. Вихователі не тиснули на нього, не сушили голову лицемірними проповідями, не мордували напучуваннями, але таки спромоглися донести те, що хотіли. Тільки-но малюк Корсо відчув перші припливи бажання, він негайно доклав усіх зусиль, аби погамувати їх у собі. Даремно.

А тоді — так він вирішив — підсвідомо зненавидів сам об’єкт жадання, тобто жінку. Відчув, що в світі фантазій його приваблює все, чим можна принизити, налякати, образити дівчат. Еротичні комікси, фільми жахів, готичні оповідання — ось що його збуджувало.

Усе відбувалося лише в уяві, окремо від справжнього життя. Але він ніколи б не зізнався приятелям, що його зовсім не цікавили їхні розповіді про те, як вони трахалися в підвалі або сором’язливо цілувалися з однокласницями, у яких закохувались. Поступово в його голові стався глибокий розкол, класичне роздвоєння, — якщо можна так сказати, — він більше не відчував бажання до тих, кого кохав, і збуджувався від тих, кого зневажав.

Насправді все виявилося ще складнішим. Його хіть могла спалахнути від наруги над ідеалом, у який він був цнотливо закоханий. Над істотою неземною, чистою й безневинною, яку можна роздягнути, зґвалтувати, принизити. Над жінкою, яку можна зіпсувати тим найгіршим, що ховається в душі.

Згодом життя внесло певні виправлення. Він підсів на наркотики. З’явився Мама, його дилер і наставник. Корсо позбавили волі… Заради кількох грамів героїну він став сексуальним рабом Мами. І лише Катрін Бомпар, Блакитна Фея, що віднайшла його в калюжі крові (біля трупа Мами), змогла повернути бідолаху до життя. Вона відправила Корсо на навчання до ліцею, а згодом — у поліційну школу, але перед тим змусила пройти курс лікування в АН, серед анонімних наркоманів.

Поволі його знову полонили призабуті еротичні химери. Панни, покусані вампірами, дівчата, зґвалтовані ковбоями, німфетки, переслідувані серійними вбивцями… Либонь, не так уже й страшно, бо все це відбувалося лише в його голові.

Аж раптом він зустрів Емілію.

Її побив чоловік, і вона принесла скаргу до центрального комісаріату в XIV окрузі, де 27-річний Корсо, власне, здобував свій перший досвід. Його причарувало ніжне лице, зовнішність учительки-амішки, він ще не здогадувався, що натрапив на втілення своєї мрії, на зґвалтованого янгола.

Поліціянт узявся самостійно розслідувати справу красуні, щоб знати, з якого боку до неї ліпше підійти. Однак не знайшов, за що зачепитися. Емілія виявилася болгаркою за походженням, французьку вивчала в рідному Слівені й так зуміла вдосконалити її, що навіть потрапила за конкурсом на факультет політології в Парижі. Навчання закінчила з відзнакою, гарно проявила себе в різних міністерствах. Дороги Емілії та Корсо аж ніяк не збігалися: вона літала високо, а він пластував по землі.

І Корсо змушений був робити тільки те, що вмів найкраще: коп чаївся ночами під вікнами її хати на проспекті Дюнуа в Кашані. Хоч як сумно це визнати, але він чекав, сподівався, що чоловік Емілії знову нападе на неї, а тоді він зможе втрутитися в ролі справжнього героя.

Минуло кілька тижнів. Корсо вже почав думати, що мерзотник перетворився на праведника, але в день Святого Валентина він таки дістав нагороду за наполегливість. Почулися зойки, удари, гримання дверима. Раптом її чоловік заскочив до автівки і зник у нічній темряві. Поліціянт одразу подзвонив у двері. Ніхто не озвався. Як раз та два, він упорався із засувкою й надибав Емілію, що висіла на перекладині, яку її чоловік прикріпив до одвірків у ванній кімнаті. На ній зовсім не було одягу, а тіло яскраво свідчило про безжальне побиття й катування.

Швидка. Реанімація. Видужання. Корсо засадив артиста за ґрати й особисто пильнував, аби гра відбулася за правилами і він не скористався з милості судді. Зі шкіри пнувся, щоб той потрапив до найгіршої камери попереднього затримання у Флері, до того ж усі мали знати, за що його відправили до буцегарні. Доклав старань, аби той щоденно міг вибирати, як бути битим: у пику чи в дупу. Справжня школа життя.

Водночас він старанно навідувався до Емілії в лікарню, приносив квіточки, навіть зайнявся її паперами для отримання розлучення. Її рани загоїлися, і вона поставилася прихильно до його старомодних залицянь. Завдяки тому, що він сліпма упадав біля неї, усіляко догоджав, він зумів приборкати красуню… фізично.

А тоді Корсо відчув на собі владу болгарки. Вона й надалі залишалася безтілесним ідолом, але їй вдалося заманити його у світ, де він уперше міг потурати своїм найгидкішим, найжорстокішим бажанням. Йому дозволялося поганити, ганьбити, плюндрувати її, але після такого нічного цирку ані він, ані вона не почувалися приниженими. Емілія виказувала різноманітну обдарованість: могла бути коханою жінкою, яку годі в чомусь запідозрити, а потім віддавалася найогиднішим сексуальним забавам. Але увага: завжди прикидалася, ніби їй нічого такого не хочеться. В цьому полягала суть задоволення.

Корсо ледь не під стелю стрибав від щастя. Нарешті він знайшов собі сексуальну партнерку, про яку навіть мріяти не міг: вона грала роль матінки, але водночас повії, ба більше, такої собі матінки, що змушена вдавати із себе повію. Отже, позбавляла його сорому, розчарувань, гризот сумління.

Він помилявся. Йому здавалося, що це він використовує Емілію, керує її поведінкою. А болгарка насолоджувалася неврозами, страхами, гріхами Корсо й у самих його стражданнях знаходила натхнення для насолоди.

Але бажала більшого.

Те, що він вважав вершиною збочення, слугувало їй лишень заїдком. Саме тоді він переконався, якою небезпечною виявилася його жінка. А також зметикував, що насправді відбувалося в її колишньому подружньому житті. Жорстокий чоловік, негідник, якому Корсо постарався зіпсувати життя після того, як той вийшов із тюрми (йому приставили наглядача служби пробації, копали під нього, аби завадити в пошуку роботи, постійно погрожували), був тільки жертвою. Чоловіком на побігеньках, що мусив задовольняти апетит схибленої болгарки. Саме вона вимагала, щоб він її бив, підпалював, підвішував… У танці смерті саме вона вела за собою партнера.

Але вони вже були одружені, й Емілія завагітніла. Ошелешений Корсо навіть думки не припускав, що їхні ганебні ігри можуть закінчитися народженням дитини. Коли вони встигли зачати малюка? Щойно вона попросила його обкачати її у битому склі? Або коли він мав зайти в неї й одночасно періщити її?

Корсо намагався переконати себе, що вагітність заспокоїть жінку. І знову схибив. Під впливом гормонів абощо Емілія дедалі втрачала сором. Але щойно він застукав її на тому, що вона встромлює в живота голки, то замкнув її в кімнаті й наказав чекати на нові розпорядження. Корсо домігся для неї декретної відпустки у зв’язку з «патологією» (влучне слово) й щодня ходив молитися до церкви. Страх і огида охопили його, він побоювався, що на синові відіб’ються їхні вади — не пощастило малюку з недолугими батьками-збоченцями.

Народився Таде, і він заспокоївся. Дитинча здавалося втіленням безневинності й починало життя з чистого аркуша. Корсо заповзявся виховати з нього врівноважену людину й приховав від сина, яким чудовиськом була насправді його мати. Пообіцяв собі лишитися разом із жінкою до повноліття Таде й стежив за горгоною.

Минули роки. Він мучився, його подружнє життя виявилося невдалим, але сам хлопчик щасливо зростав у сім’ї. Корсо був не проти стати офірою — так він спокутував гріхи, жив у біді й відвойовував собі щодня частинку раю: милувався сином, який дорослішав. Аж нарешті таке крутійство втомило Емілію. Й одного вечора Корсо повернувся додому та не побачив меблів. Болгарка переїхала, прихопивши з собою геть усе, включно із сином.

Корсо відразу заарештували: мадам пожалілася на те, що він її «побив і поранив». Щойно він видобувся з осячого гнізда, як отримав документ від Емілії з вимогою про розлучення. І він зараз кинувся в бій за головну опіку над сином, хоч якими й химерними були його сподівання.

— Пан Корсо?

Адвокат Жано стояла перед ним у розкішній блакитній сукні. Вона обдаровувала поліціянта крижаною посмішкою — здавалося, шибки ось-ось луснуть від холоду. І знову його вразила її схожість з Емілією. Пихата й гарна, неприступна, але чомусь спадало на думку, що саме такі зазвичай виявляються згодом справжніми гарячими штучками.

Корсо підвівся й привітався з нею кивком голови. Схопив портфель, а тоді помітив кров, що запеклася на рукаві куртки після вчорашньої бійні. Мимоволі почав вишкрібати сліди нігтем, нашвидкуруч протер їх ліктем, не випускаючи теки з-під пахви.

Схрестивши руки, адвокатеса пригнічено спостерігала за його діями. В її очах Корсо уздрів довгий шлях, що належало подолати, доки вдасться переконати суддю в тому, що він — ідеальний батько.

Справжній шлях до Голгофи.

11

— Я вже казала вам, що ваші документи непридатні.

Справді? Корсо вибрав адвокатесу Жано, тому що один із його колег, з яким він разом працював у 36-му будинку, після розлучення втратив усе саме через неї. Найпаскудніша мерзотниця, — підсумував коп. Отже те, що треба.

— Ви мали час, аби ознайомитися з їхніми висновками? — продовжила вона, вмостившись за дубовим столом, на якому лежала зелена шкіряна підкладка для письма.

— Авжеж, — проказав він і відкрив портфель. — Я прокоментував кожний параграф і…

— До речі, що ви про це думаєте?

— Суцільна омана.

— Можете довести?

— Звичайно, я…

— Заплямувати її вдасться?

Корсо завагався. Всередині офіс оздобили інакше, ніж почекальню. Меблі початку ХХ століття з полакованого дерева слугували б кращою рамкою вилощеному повсякденню якогось нотаріуса з лорнеткою.

— Чи є у вас підстави стверджувати, що вона — погана матір?

— Найгірша з усіх, що існують, але я не оприлюднюватиму доказів.

— Чому?

— Заради сина.

— Він ще замалий, щоб брати участь у судових засіданнях. І ніколи не знатиме, що там обговорювалося.

— Мати покаже йому вирок, щойно він підросте і зможе зрозуміти. Може, й раніше. Я відмовляюся паплюжити образ його матері. Не хочу, аби він вважав, що я був злий на неї.

— Тоді не варто навіть продовжувати.

— Так-то ви виконуєте свої обов’язки? Зі старту визнаєте поразку?

Катрін Жано підвелася й відчинила вікно. Спокійно запалила цигарку та сіла на місце. Гарна, зневажлива, спокуслива.

— Вам нагадати, як усе складається насправді? — продовжила вона. — Ваша дружина втекла з дитиною під приводом того, що ви жорстоко поводилися з нею, на підтвердження чого подала скаргу в січні 2016 року. Тепер ви розлучаєтеся й вимагаєте, щоб на вас оформили основну опіку над 9-річним сином. Отримати її ви не зможете.

— Її скарга — брехня. Можна поглянути на все з іншого боку й сказати, що вона полишила сімейне вогнище…

— Це нічого не дасть, — кинула вона, видмухуючи ще одне кільце диму. — Річ у тім, що ви є батьком. Навіть у разі почергового опікунства, боротьба буде запеклою.

— Я чув, що нинішні судді стають дедалі прихильнішими до батька.

— Неправда. Доки дитина маленька, більшість з них вважає за краще залишити її матері. Хай навіть та працює або в неї вільного часу на дитину не більше, ніж у колишнього чоловіка. Скажу відверто: хай навіть є об’єктивна провина з її боку. Мати завжди матиме більше прав, аніж батько. Ми називаємо це «законом утроби».

Корсо завовтузився на кріслі: Жано озвучувала те, що з самого початку нашіптував йому внутрішній голос. У відчинене вікно до кімнати вдирався гуркіт будівельних робіт.

— Що ми можемо зробити?

— Повторюю: змішати її з болотом. Довести, що вона — погана мати, а сама дитина перебуває в небезпеці.

— Ні.

— Тоді ми потрапляємо в безвихідь.

— Можна розповісти, який я гарний батько абощо.

— У таких справах рішення ухвалюють на підставі статті витрат, а не доходів. З року в рік перед суддями проходять жінки й чоловіки, що лають одне одного останніми словами та звинувачують у найогидніших гріхах. Якщо ви не пристанете на правила гри, суддям може здатися, що цього разу жінка розповіла про вас правду, а от вам, навпаки, нічим їй дорікнути.

Вона знову схопилася на ноги, щиглем відкинула цигарку й зачинила вікно.

— Поміркуймо, як вас краще захистити, — повела вона далі, знову сідаючи в крісло. — Пані Корсо стверджує, що ви неодноразово зраджували її…

— Вона бреше.

— Можете якось обґрунтувати?

— Це вона не ладна обґрунтувати. Лише безпідставно звинувачує. Так найпростіше для неї.

Адвокатеса усміхнулася — її помада нагадувала густе, блискуче чорнило, що якимось дивом трималося на губах.

— У мене склалося враження, що ви не розумієте, якою є насправді пані Корсо.

— Знаю її як свої п’ять пальців.

— Я про зовнішні показники. Трудові досягнення Емілії Корсо вражають. Захистила дипломи мовою, що не є рідною для неї. Після отримання французького громадянства займала посаду в Міністерстві сільського господарства, згодом — у Міністерстві соціальних справ. Нині друга особа в Державному секретаріаті, помічниця Міністра освіти. Безперечно, вона просуватиметься й далі.

— Ну то й що?

— А те, що ви — лише скромний комендант поліції.

— Один з найкращих у 36-му будинку!

Метр Жано поклала руки на шкіряну поверхню кольору зеленої пляшки. Наманікюрені нігті скидалися на криваво-червону шкаралупу краба. Коли вона встигала причепуритися? Чи були в неї діти? Чоловік? А як вона надумає розлучитися, хто її напахтить парфумами?

— Ніхто не сумнівається у вашій професійності, Стефане, — додала вона м’якше, — але ваш послужний список, так би мовити, зіграє проти вас…

— Не думаю.

— Кілька років ви працювали в комісаріатах, згодом — у БРШР, БПТЛ, а тоді — в Бригаді протидії наркозлочинам, тобто здебільшого перебували серед бандитів, збоченців і дилерів.

— Не серед них, а проти них.

— Це те саме. Ваше життя минає в отруйному середовищі. А тепер ви працюєте в Бригаді карного розшуку — тим гірше. Цілодобово стикаєтеся з убивцями.

Корсо зіщулився на кріслі, немов тупоголовий учень, що не хоче розмовляти з учителем. Останні слова ще раз упевнили його в тому, що він і так завжди знав: поліціянти існують лише для того, аби чистити стоки та забезпечувати спокій чесних громадян. Благородне покликання, однак воно перетворює їх на парій. Усі визнають, що між копами та злочинцями є потаємний зв’язок, родинна подібність.

— Вирішили познущатися з мене чи як?

— Лише дивлюся на справу очима судді. Геть не дивно, що вас уважно вивчатимуть: хто ви, чим займаєтеся.

— Йдеться про мене як батька, я пнуся зі шкіри, аби…

— Пані Корсо стверджує, що вас ніколи немає поруч і у вас жахливий розклад.

— Неправда. Завжди вертаюся наприкінці робочого дня, щоб побачитися з Таде й повечеряти з ним разом.

Адвокатеса розсміялася майже розчулено.

— Ніхто вам не повірить. Злочинці не працюють в усталений час.

— У Бригаді карного розшуку розклад завжди той самий. Я більше не сиджу в засідках і не бігаю за бандитами.

— Пані Корсо каже, що ви п’єте.

— Келих вина, зрідка. Не більше норми.

— Вона також запевняє, що ви вживаєте наркотики.

Корсо здригнувся: кокаїнове минуле, вбивство Мами, анонімне лікування.

— Брехня.

— Справді? — не повірила вона. — Ані смужки порошку вряди-годи?

— Я ішачив на Нарковідділ. Коли ночами чатуєш на продавця трави, щоб прихопити його, часом кортить збадьоритися. Але тепер усе позаду.

Жано перегорнула сторінку, а також виділила деякі рядки в документі.

— Вона стверджує, що ви небезпечний і тримаєте зброю.

— Якщо й тримаю, то лише для захисту невинних.

— Ви вбили п’ятьох людей. Її адвокат десь доп’яла протоколи, що засвідчують ваші подвиги. Пункти 33, 34, 35, 47 і 63. Мушу визнати: вона добре попрацювала.

Сімох, сонечко. Миттєво згадав убитого горопаху з автостоянки, що порпався в багажнику. Череп його приятеля розбився об стіну, і через відкритий рот у нього вийшов димок від пострілу.

— Лише виконував свої обов’язки, — захищався він. — Або я, або вони. До того ж уколошкав найзапекліших душогубів.

— Вона також дорікає, що ви зловживали силою.

— Знову неправда. Ніколи не даю волю рукам.

— Адвокат додала до справи цілу купу скарг на вас із боку підозрюваних, що…

— Та це ж найгірші покидьки! Хай їм грець, ви хоч уявляєте, з ким я щодня спілкуюся? Що ви собі думаєте? Гадаєте, що побалакаєте з ними ґречно — і вони вам усе розпатякають? Вулиця — суцільна боротьба. Моя сила слугує суспільному благу. Але в звичайному житті я не годен когось образити.

Адвокатеса нашкрябала кілька слів і знову заговорила:

— Проте є скарга від 4 січня 2016 року… Пункт 57 висновків. Емілія Корсо обстежилася в лікаря наступного дня. Він засвідчив, що…

Корсо нетерпляче змахнув рукою. На мить заплющив очі й пригадав той доленосний вечір, коли він її застукав, а тоді збагнув, як далеко Емілія може зайти в божевільних витівках: чхати вона хотіла, що в кімнаті поруч спить син. У ту мить він не бити її хотів, боявся тільки, що вона заподіє собі справжнього лиха.

— Вона сама себе мордувала.

— Тобто навмисно покалічила себе?

— Не зовсім так, як ви могли б подумати. Вона…

— Прошу?

— Годі. — Корсо схилився над письмовим столом і почув, як під кріслом зарипіли дерев’яні ніжки. Краплі поту виступили на корінцях волосся. — Не піду цим шляхом. Допоможіть мені знайти іншу зачіпку, аби я міг виграти справу.

— Якщо ви не хочете обвинувачувати суперницю, вигадайте щось надзвичайне, спробуйте виокремитися з натовпу простих смертних.

Тоді йому спало на думку:

— Ви щось чули про вбивство стриптизерки? Вчора мені доручили розслідувати справу.

— Сподіваєтеся знайти злочинця?

Досі не з’явилося жодної підказки, після зустрічі з Борнеком він ще більше занепав духом, а сам убивця розчинився серед мільйонів мешканців Іль-де-Франса.

— Я його заарештую.

— В такому разі ви можете сподіватися на перемогу. Героєві годі відмовити.

Він уже налаштувався йти, як вона додала:

— Зберіть свідчення на вашу користь. Знайдіть фотографії, де ви вдвох відпочиваєте, проводите час. Мені треба, щоб на світлинах ви були разом.

— Буде з цього якась користь?

— Якщо вам удасться спіймати вбивцю, світлини стануть у пригоді.

12

Він сів у машину й набрав номер Емілії: хотів спитати, о котрій годині міг би заїхати по сина. Навряд чи вона зацікавлена тепер вступати з ним у суперечки.

— Що тобі від мене треба? — спитала вона, щойно впізнала його голос.

— Телефоную, бо маємо якось домовитися цього вечора.

— Ти про що?

Корсо зачмихав носом — спокійно, прошу тебе.

— О котрій я можу забрати Таде?

Він почув її сміх. Притлумлений, крижаний, самотній — схожий на неї. Або на жарт, що зрозуміють лише свої.

— Літаєш у хмарах — навіть на календар не поглянув.

— Ти з мене не кепкуй, — просичав він крізь зуби. — Добре знаєш, що це мої вихідні.

— Сьогодні 1-е липня, възлюбен[23]. Почалися літні канікули. Мої канікули. Побачиш Таде 1-го серпня.

Як він міг забути? А все через роботу, неспокій, а особливо — небажання так жити: на припоні в психопатки. Корсо більше не слухав, хоча голос Емілії досі линув, усе-таки колись її солодкавий, східний акцент причарував його.

— Я зателефоную йому сьогодні ввечері.

— Не впевнена, що він зможе відповісти. В нього тепер останні лекції з фортепіано. Він буде змученим.

Серце застукало так міцно, що відлунювало в горлі, у скронях.

— Ти заслуговуєш на…

— Прошу? — проспівала його колишня. — Продовжуй, любімец[24]… Розповіси, на що ти здатний…

Корсо прикусив язика: знав, що вона записує розмову. Такі записи складали «незаконну частину доказової бази», але різкі вислови, образи ніколи не слугуватимуть вам на користь.

— Куди ви їдете? — спитав він лише, хоч як йому кортіло сказати щось прикре.

— В нашому договорі немає ані слова про те, що я зобов’язана повідомляти тебе про наші подорожі.

Французькою вона говорила старомодно, манірно.

— Рушаєте до Болгарії? Для виїзду з країни тобі потрібен мій дозвіл, ти…

— Великий коп перекриє кордон? — Вона знову розсміялася.

Корсо так міцно прикусив собі нижню губу, що відчув смак крові. Протерся рукавом і звелів:

— Зателефонуй, щойно приїдете.

І натиснув на відбій, не чекаючи на відповідь, а потім рвучко зірвався з місця. Увімкнув сирену — як завжди, коли гарячкував, — так і домчав до будинку № 36, жодного разу не натиснувши на гальма.

Щойно він піднявся на третій поверх, як його зупинила Барбі:

— Поговоримо? В мене щось для тебе є.

Корсо, не промовивши ані слова, рушив за нею. Вона працювала разом з Людовіком у тісній кімнатці — зараз тулузець ходив десь у справах, тож майже всюди, до самої підлоги, були розкладені роздруківки. З виписками телефонних розмов та банківських рахунків вона працювала, як за старих часів: купа друкованих аркушів і маркер.

— Передивилася банківські виписки Ніни за останні чотири роки.

— Невже можливо відкопати такі давні документи?

— Знаю кілька способів.

— Отже?

— Порівняла всі перерахування грошей та отримані чеки з кількістю відпрацьованих годин — можливо, в неї була робота не лише на сцені, в кіно або відеозаписах.

Барбі схопила одну з розшифровок — вона друкувала з обох сторін аркуша, аби скоротити на 50 % площу, яку займали цифри (дівчина з повагою ставилася до екології). Тож створювалися нечитабельні вервечки колонок, які лише вона була здатна розтовкмачити.

— Я знайшла принаймні два заклади з інших галузей. У лютому 2012 року Ніна отримала 2200 євро від товариства «Едоґа». У травні 2013-го — 3000 євро від іншої фірми — «Компа». Обидві були закриті за кілька місяців після того, як її взяли на роботу.

— Чим вони займалися?

— Послуги з кодування й цифрового шифрування.

— Ніна зналася на таких речах?

— Аж ніяк. Перед тим, як улаштуватися стриптизеркою, одержала свідоцтво про вищу підготовку технічного керівника за фахом менеджера.

— Що вона для них робила?

— Не маю жодної гадки. Лише підозрюю, що їй платили, хоча немає розрахункових відомостей, договорів чи бодай імені. Утім, я відкопала дещо цікаве.

Корсо взяв крісло і всівся. Він намірився простежити, яким шляхом просувалася Барбі.

— Через пошукові сайти я виявила, що «Едоґа» і «Компа» розмістили однакові тексти про свою діяльність. Один в один, з тими самими граматичними й орфографічними помилками.

— За ними стояли ті самі люди?

— Без сумніву. Ось що привернуло мою увагу: в них повідомлялося, що компанії мають право виготовляти закодовані програми, наприклад, фільми…

— Тобто знову відеопродукція…

— Я собі подумала: якщо б хлопці надумали прокрутити ще одне дільце, вони б знову розмістили ту саму недолугу рекламу. Тож вирішила шукати в зворотному порядку й знову скористалася їхніми об’явами, включно з усіма помилками. У базах даних 2015 року вдалося знайти ТзОВ «ОПА».

— У них є свій сайт?

— Дзуськи, в інтернеті про них — жодної згадки, крім тої недоладної реклами. Я звернулася до знайомих програмістів, дещо відкопала. Насправді вони не надають послуг. І кодують лише свої фільми.

— Які саме?

— Порнографію. Я б навіть додала сюди чарівне слово «ґонзо».

Течія розвинулася в 90-ті роки, а згодом заполонила ринок на правах господаря. Назва походить від «ґонзо-журналістики» 70-х років, коли журналіст повністю занурювався в сюжет і ставав одним із учасників репортажу.

А в порнофільмах саме «режисер» знімав свої забави з камерою на плечі, а його пеніс ставав окрасою програми. Декорацій немає, сценарій відсутній, жодних засобів, окрім голого сексу. Дешевий, кепсько знятий, відвертий і вульгарний ґонзо, в якому одну з ролей виконувала ваша сусідка, мав неабиякий попит, тому що був вибуховою сумішшю банальності й дуже жорсткого порно.

— Отже, Ніна щонайменше двічі у житті брала учать у ґонзо?

— Не виключаю такої можливості. Але, ймовірно, це була лише верхівка айсберга.

Стриптизерка знімалася в порнофільмах — геть не сенсація століття, але Борнек таки не натрапив на цей слід.

— Твої колеги вже бачили фільми?

— Ні. Але чули про такі. Бо зашифровані вони справді дуже надійно.

— Про ці кадри більше відомо через те, що вони закодовані, а не завдяки їхньому змісту?

— Можна й так сказати.

— Навіщо зашифровувати фільми, якщо їх можна знайти в інтернеті одним натисканням на кнопку мишки?

— Отож-бо й воно, що можна, але не такі. Для перегляду належить підписатися на анонімному сайті. У світі, де дозволено геть усе, заборона лишень підігріває бажання.

— Але щойно фільм розкодовують, він потрапляє в загальний доступ, чи не так?

— Ні. Програма не дозволить щось скопіювати або переслати. Тож навіть той, хто оплатив послугу, втрачає фільм.

Справді, скидалося на те, що надмірна обережність мала на меті розпалити глядача.

— Що відомо про самі стрічки?

— Здається, вони дуже, дуже своєрідні.

— Незаконні?

Барбі невизначено махнула рукою. Поняття законності в галузі порнографії можна тлумачити дуже широко — актори завжди підписують згоду на зйомки, що переважно унеможливлює в подальшому будь-яке притягнення до відповідальності.

Поліціянтка розгорнула теку: їй уже вдалося надрукувати цілі сторінки з хештеґами з їхнього сайту. Коп читав у зворотному порядку, але ключові слова промовляли самі за себе: «ампутована», «dwarf»[25], «glory hole» (термін, що означає цікавеньку гру: в стіні — переважно туалета — видовбують отвір, куди будь-який чоловік може пропхати статевий орган; по той бік до нього притискається жінка).

— За словами моїх хлопців, — продовжила Барбі, — керує клубами такий собі гуру на ім’я Ахтар Нур, що спочатку, ще в 90-х роках, прославився завдяки змазці для жорстких ґеїв, яку вдало запустив у продаж.

— А тоді він подався у продюсери?

— Мабуть, так. Але спочатку закинув у мережу фільми за участю «goo girls»[26].

Ще одна назва для знавців: «липкі дівчата». Вони так завзято вправлялися в акробатиці, що часом незрозуміло, з якого боку на них дивитися.

— Згодом він вигадав новий жанр. І сам назвав його «біо ґонзо», або «органічне порно». Але потім почав надмірно шифруватися, і треба було вступити в клуб, щоб мати змогу дивитися його фільми. На мою думку, літери «ОП» в назві компанії означають органічне порно. Буква «А», ймовірно, відповідає імені Ахтар.

— Чолов’яга стоїть на обліку?

— Ні. Сам він — пакистанець чи бенгалець, точно невідомо. Деколи додає до імені «Сафраз» або «Бухарі». Який у нього статус у Франції — теж не зовсім зрозуміло. Усі фірми він створював на підставних осіб. Нині орудує спілкою, в якій дозволені будь-які вподобання. Сам він сповідує дивакувату суміш ґонзо з тантризмом[27], що, як завжди в нього, закінчується жорстким порно.

А Ніна не просто знялася в кількох сороміцьких кінострічках, але в такий спосіб виявила, мабуть, певну схильність до свавілля. З «натуризму-стриптизму» так легко перейти до «ґонзо-тантризму».

— Барбі, ти найкраща, — підсумував він, підводячись. — Де шукатимемо пташку?

— Його штаб — на вулиці Параді. Я надішлю тобі точну адресу.

— Я зроблю з нього кебаб.

13

Шукаючи місце для машини, Корсо пообіцяв собі, що в розмові з порнодилером не вдаватиме з себе пуританина або борця за справедливість. Коп ще не знав, що саме означає «органічне порно», але надивився в житті на всяке-різне. За кілька років роботи в БПТЛ (раніше її називали «Бригадою моралі») крізь вогонь та воду пройшов: улаштовував облави на зйомках, де половина акторів були тваринами, конфісковував DVD — потім його колеги передивлялися їх і не вірили своїм очам: двоє чоловіків потискали один одному руки всередині вагіни, порнозірка Х ставила рекорд в царині групового сексу (за день вона примудрилася близько тисячі разів вступити в статевий контакт), ще одна чемпіонка хоробро витримувала «потрійне проникнення», але увага: лише через анальний отвір…

Він більше про це не згадував, викреслив із життя Емілію, яка теж, у свій спосіб, множила рекорди. А він потребував лише спокою, умиротворення, розсудливості…

Офіси «ОПА» розташовувалися в одній із занедбаних кам’яниць із внутрішнім подвір’ям; у таких будівлях колись містилися склозаводи або керамічні мануфактури. Звичайно, він не надибав знизу жодної таблички або згадки про шифрувальну фірму, але отримав від Барбі їхнє точне місцеперебування: другий поверх ліворуч.

Корсо нишком пробрався в тінь сходової клітки, де височів громіздкий вантажний підйомник з бічною решіткою, і, не вмикаючи світла, піднявся нагору. На другому поверсі коротко натиснув на дзвінок, адже зараз він тут лише в гостях. Минула хвилина — не чути ані звуку. Він знову подзвонив. Дві хвилини. Ймовірно, нікого немає. Вже 15-та година. Мабуть, Ахтар кудись вийшов у справах. Але внутрішній голос змусив його ще трохи зачекати.

Нарешті на порозі з’явився низенький темношкірий дядько з гладким волоссям. Стояв босоніж, у довгій білій сорочці й піжамних штанях, і здавався привидом на темному тлі кімнати. Тут явно не звикли відчиняти віконниці.

— Пан Ахтар Нур?

Чоловічок захитав головою, як заведено в індійців. Корсо показав йому поліційний значок.

— Можна до вас?

Ахтар відступив, аби той зміг пройти. Корсо розгледів господаря зблизька — зморщена шкіра, напомаджене волосся стояло сторчма: ґуру щойно прокинувся після сієсти.

У темряві вимальовувалася велика кімната, оздоблена на східний лад: килим на долівці, шпалери на стінах, меблі без ніжок — мабуть, тут завжди сиділи просто на підлозі. У повітрі линули пахощі карі та спецій.

— Чай? — несподівано спитав Ахтар пронизливим голосом.

Він манірно пригладив волосся. Корсо лише заперечно махнув головою. А тоді зробив кілька кроків усередину кімнати й виявив у глибині декілька комп’ютерів, що стояли на столі. Вони були єдиним джерелом світла в приміщенні, але самі монітори беззвучно показували розмиту картинку. Корсо змінив думку: Ахтара він застукав за роботою, а не після сієсти.

Перед тим, як відчинити двері, індієць закодував кожний екран.

— Я вам заважаю?

— Мав терміново закінчити монтаж, — засміявся індус, склавши руки човником на знак вибачення. — Вам не важко роззутися?

Корсо вдав, що не почув. Він уже був роздратований. Не зводив очей із закодованих екранів, що білясто відблискували в темряві.

— Ви насправді не хотіли би масали-чаю? Або сандешів? Це такі бенгальські солодощі, їх…

— Годі балакати, Ахтаре, — перервав Корсо і став обличчям до індуса.

Він більше не хотів з ним панькатися. На гуру тантризму чекало важке пробудження.

14

— Покажи-но мені, чим ти тут займався…

— Не можу, це таємниця.

У сутінках золотаво-коричневе лице Ахтара нагадувало блискучий панцир великого жука-скарабея.

— Для поліції не повинно бути таємниць, хіба ти цього не знав? — промовив Корсо і штовхнув індуса в крісло на коліщатах, що стояло перед консоллю для відеомонтажу.

— Все закодовано, я…

— Мені потрібні зображення, Ахтаре, — проказав коп, поклавши йому руки на плечі. — Чого ти боїшся? Я й не таке бачив. Хіба що твій бізнес незаконний.

— Зовсім ні! Моя фірма…

— Коди.

Корсо став позаду продюсера, витягнув з кобури Sig Sauer і дослав кулю до патронника, а тоді приклав зброю до вуха Ахтара.

— Почнемо з першого екрана з лівого боку. Тільки-но поворушишся, аби стерти що-небудь, я скроню тобі прострелю.

Індус мимоволі втягнув голову в плечі й заходився натискати на клавіші. Пальці в нього тремтіли. Сніжок на моніторі обернувся на дуже чітке зображення — навіть пікселізація[28] виявилася бездоганною. Марно шукати якісь обличчя. Корсо побачив два прутня в одній піхві, а чийсь кулак порпався в анусі. Здавалося, що тонка смужка шкіри між двома отворами ось-ось лусне.

— Ми знімаємо зблизька, — промимрив Ахтар. — Клієнти стають дедалі вибагливішими, і ми зі шкіри пнемося, аби вигадати щось нове…

«Вигадки» Ахтара пахли дивно. Все було схоже радше на хірургічну операцію. Органи старанно виголені. Ані волосинки.

Кут зйомки змінився, і Корсо зауважив, що всі актори також коротко підстрижені. Немов танцюристи буто[29] в стилі хард.

Усе мало грубий, різкий вигляд, але не було нічого, що порушувало б закон.

— Другий екран.

— Не розумію, що…

— Ну ж бо, Ахтаре. У мене зараз терпець урветься.

Вигулькнула нова картинка. Throat gagger. Сексуальний кляп. Обома руками чоловік роззявляє рота жінці, що стоїть перед ним навколішки, і плює всередину. А тоді грубо встромлює прутня в глотку і жорстко її шкварить. Дивитися неможливо. Пеніс треться об стінки горла із глухим звуком. Жінка хрипить і гикає. Сльози, слина, блювотиння…

— Вони прикидаються, — наважився сказати Ахтар. Він дедалі жвавіше човгався на кріслі.

— Твої акторки грають навдивовижу переконливо.

Жінка намагалася кричати, але прутень буквально душив її.

Жорстоко, але й досі нічого протиправного.

— На ринку свої закони, — відбивався індус. — Ми лише задовольняємо попит…

— Третій монітор, Ахтаре.

Продюсер похапцем щось наклацав на клавіатурі. Корсо бачив піт, що стікав його потилицею. А може, від тепла голови лише розтанув брильянтин…

Пальці, втиснуті в кастет, навідліг вдаряють в обличчя жінку, яку прив’язали до андріївського хреста[30]. Сталеві кільця шматують плоть, розпанахують м’язи, ламають кістки. Жінка знепритомніла і вже не відчуває ударів, що перетворюють її лице на місиво.

— Отакої, Ахтаре, — вимовив Корсо, в нього навіть у горлі пересохло. — Ось тепер належить тебе заарештувати за всіма правилами.

Індус зіскочив з крісла й миттєво став обличчям до копа.

— Та хто ви такий? Що вам треба? — Він більше не воркотів, і в нього зовсім зник акцент, як за помахом чарівної палички. — Я знаю свої права. Стаття 1 закону від 21 червня 2004 року: «Спілкування електронним шляхом є вільним, що надає інтернету ті самі гарантії, що й друкованим виданням та аудіовізуальним засобам, щодо свободи слова. Обмеження цієї свободи може відбуватися лише за умови порушень, які стосуються поваги до людської гідності, дотримання суспільного порядку та захисту дітей і підлітків».

Корсо усміхнувся й поклав пістолет назад у кобуру.

— Гаразд, Ахтаре, ти добре вивчив урок. Отож, «повага до людської гідності» не передбачає використання кастета для ударів по обличчю. В такому разі вирок унаслідок вчинення катувань і варварських дій — саме те для тебе.

Ахтар випнув груди під довгою сорочкою. Обличчя виблискувало, як велика чорна оливка.

— Ні, — проказав він, та губи в нього тремтіли. — Всі мої акторки підписали договір, який підтверджує, що вони погодилися з умовами зйомок.

— Те, що ти називаєш «умовами зйомок», насправді становить злочин перед законом.

— Ні. Жінки висловили згоду, і йдеться виключно про їхнє особисте життя. 17 лютого Європейський суд з прав людини виніс постанову щодо справи К.А. і А.Д. проти Королівства Бельгії та закріпив право на «особисту автономію (…) включно з правом підтримувати сексуальні стосунки й розпоряджатися власним тілом, зокрема вчиняти дії, які можуть бути розцінені як такі, що завдають фізичної або моральної шкоди цій особі»…

Ахтар не вгадав: з такою жінкою, як у Корсо, доводиться знайомитися зблизька із законами, що стосуються садомазохізму.

— Обвинувачувані забули сказати, що варварські дії були зняті на відео, а згодом продані в інтернеті.

Індус явно тішився з того, що мав нагоду посперечатися зі справжнім фахівцем.

— Отож, ви, напевно, знаєте, що Суд визнав: якщо потерпілий попередньо надав згоду й діяв відповідно під час сексуальних стосунків, це слугує виправданням та знімає обвинувачення. Після цього можна продавати фільм цілком законно.

Він наблизився до екрана, на якому досі тривала бійня, та поклав руку на комп’ютер, як скульптор — на один із своїх творів.

— Садомазохізм є складовою сексуальної свободи, що її визнає держава стосовно громадян у демократичному суспільстві. Ця ухвала докорінно змінила судову практику після справи Ласкі, Джаґґарда й Брауна[31] в 1997 році, і тепер питання вважається закритим.

Корсо примусив себе поглянути на обличчя в квадратиках пікселів, що тепер нагадувало якийсь шмат тухлятини, підвішеної на гак м’ясника. Він шмагонув індуса стволом пістолета по писку й притиснув до стіни.

— Слухай-но сюди, хвойдо. Я сюди приперся не заради курсу лекцій з права, а твої дурниці про садо-мазо і Європу й поготів не слухатиму. У лютому 2012-го і травні 2013-го в кількох фільмах ти зняв Софі Серейс, цебто Ніну Віс. Що саме вона для тебе робила?

— Софі Серейс? Ніна Віс? Насправді, не розумію, я…

Корсо вцідив його руків’ям пістолета й розбив носа.

Горопаха повалився на підлогу, а тоді поліціянт додав:

— Її вбили десять днів тому. В новинах цілий тиждень лишень про це й розповідали. Портрет можна побачити будь-де в мережі. Ти завжди чудово поінформований і мав упізнати її!

— Н-Ніна належала до нашого клубу… Вона… вона постійно працювала в нас…

— У її рахунках знайшли тільки дві платіжки. Решта часу ти платив їй начорно?

В Ахтара був поламаний ніс, губи набрякнули, але він таки вичавив із себе посмішку.

— Ви нічого не зрозуміли… Ніна завжди виконувала ролі зі своєї волі. Задля втіхи! Моя філософія привернула до себе серця та голови. Ми не фільми робимо, ми причащаємо… Ми…

Корсо ушкварив індуса в щелепу: мовляв, добре його зрозумів.

— В яких фільмах грала Ніна?

— Ви щойно бачили.

— Брешеш! Ніна була стриптизеркою. І ніколи б не дозволила себе поранити або спотворити у ваших іграх для навіжених.

— Вона працювала всередині групи, — миролюбно відказав індус. — Члени клубу мають право обирати знаряддя й засоби для служителів культу, які…

Корсо намірився вліпити Ахтарові ще одного ляпаса, але його рука так і зависла в повітрі. Емілія, гола, у ванній кімнаті, тобто вона тоді… Його мозок відмовився домислювати далі й зосередився на поточних подіях.

— Де фільми?

— Мені треба пошукати. На все є посилання, але… я багато чого знімаю.

— Ким були її партнери?

— Відповідь буде така сама, — обізвався індус, витираючи кров та шмарклі, що текли з носа. — З пам’яті я не можу…

Корсо підняв його та знову штовхнув у крісло. Схопив його мобільний і набрав номер Сток. Лише за кілька годин йому вдалося пробити величезний пролам — аж сам здивувався. У Борнека — чудова команда, але в нього немає маленького генія в подертих колготках.

— Я натрапив на слід Ніни Віс в одній цікавій мережі, — пояснював він Сток та одночасно стежив очима за індусом, який, немов хлопчисько, шморгав носом. — Барбі тобі пояснить. Облиш усе та женіть сюди. Техніків із собою також прихопіть…

Ахтар силувався звестися на ноги.

— Ви не маєте права. Для обшуку у вас повинна бути…

Корсо схопив індуса за чуприну — волосся виявилося огидно масним на дотик — і засадив у фотель, притискаючи руків’я пістолета йому до горла.

— Зберіть усі жорсткі диски, файли, — говорив він далі в телефон, — бухгалтерію — словом, геть усе. Візьміть паяца, що керує тут конторою, із собою, витрясіть із нього коди й посилання. Знайдіть фільми, в яких грала Ніна. Відстежте її партнерів, техніків, що були присутні під час зйомок, а головне — складіть список збоченців, які замовляли відео. Адресу надішлю SMS-кою. Терміново відправте сюди новобранців — хай стережуть підозрюваного, і швидше рухайтеся!

Він натиснув на відбій і причепив продюсера кайданками до радіатора, якомога далі від монтажної консолі. Відчинив вікно, аби випустити надокучливий запах карі, та налив чаю, а філіжанку поставив на срібний піднос, що стояв на підлозі. Повернувся до вікна й випив маленькими ковтками, намагаючись заспокоїтися.

Насамкінець підійшов до Ахтара, який стогнав у куточку. Скарабей обернувся на слимака. Корсо взяв у руки потертий шкіряний пуф і всівся біля нього з філіжанкою.

— Дай-но мені свою мобілку.

Вільною рукою індус видобув з кишені телефон і протягнув його копу.

— Доки не прибула моя команда, — провадив Корсо, забираючи собі апарат, — ти мусиш підкинути мені якусь дрібничку, ім’я, деталь, що миттєво підштовхне мене в потрібному напрямку.

Ахтар хлюпав розквашеним носом і випльовував із себе криваве мокротиння.

— Не знаю, що ви маєте на думці… Я…

Навіть не підводячись, поліціянт копнув його в ребра.

— Ім’я, почваро. Пригадай партнера, хлопця, з яким Ніна поділяла свої довбані захоплення, техніка, з яким вона трахалась, абощо. Назви щось, хай тобі грець, або клянусь: моїм колегам доведеться відскрібати тебе від підлоги.

Той знову відхаркнув на килими, а тоді вимовив, хоч як важко йому було дихати:

— Знайдіть Майка… Порнозірку… Він працював укупі з нею. Гадаю… гадаю, вони якось пов’язані…

— Що означає пов’язані?

— Існували на одній хвилі. Він її привів до нас.

— Де мені його шукати?

— Я… в мене нема його даних…

Корсо знову підняв чобіт — він з легким серцем мордував негідника.

А той скоцюрбився в куточку.

— У… у Везіне. Сьогодні в них зйомка… Я скажу вам, де це…

— Його справжнє ім’я?

— Треба шукати у файлах. Принаймні всі його кличуть Фройд.

— Фройд?

— Інтелектуал.

Раптом хтось почав гатити в двері із криком: «Поліція!»

— Побачимося в 36-му, — додав Корсо й підвівся. — Надаси моїм колегам усі коди, відповіси на всі їхні питання, решту часу триматимеш пельку на замку.

— Я… хочу зателефонувати адвокатові, — просичав він крізь розхитані зуби.

Коп наостанок дав йому ще одного копняка в живіт і пішов відчиняти двері новобранцям. Ахтар розридався.

— Як на мене, надто чутливий ти для аса садо-мазо.

15

— Лікарю? — Корсо мчав уперед на захід і водночас телефонував судово-медичному експерту з ІСМЕ[32]. — Комендант Стефан Корсо, Бригада карного розшуку. Мені передали справу вбитої стриптизерки.

— То що?

Він явно заважав. У голосі бриніло відлуння холодної кімнати. Лікар був новим, Корсо його ще не знав.

— Десять днів тому ви проводили розтин Софії Серейс. Хотів би дещо уточнити.

Ескулап зітхнув. Корсо чув, як той віддавав розпорядження помічникам, ніби режисер, що наказує: «Ріжте».

— Слухаю вас.

— Декілька разів читав вашу доповідь, проте не знайшов жодної згадки щодо вагінальних пошкоджень.

— Я вже казав і ще раз наголошую: жінка не була зґвалтована.

— Хочу поговорити про давні травми, можливо, якісь рубці.

— Тобто?

Лікар помітно зацікавився.

— У нас уже є докази, що Софі Серейс знімалася в порнострічках із садомазохістським забарвленням. Тож ви нічого не зауважили?

— Ні.

— Жодних анальних тріщин, вагінальних розривів?

— Кажу ж вам: нічого не зауважив.

— І не проводили обстежень щодо хвороб, які передаються статевим шляхом?

Ескулап не витримав:

— Тіло різали, ламали, шматували, і ви ще хочете, аби я перевіряв, чи не хворіла жертва на хламідіоз? Ви що, знущаєтеся з мене?

— Дякую, лікарю.

Щойно Корсо опинився у кварталі Оборони, він знову пригадав перестрілку в Нантері. Двох убили недавно, а нині розпочато кориду з індусом. Насилля — ніби грип, якого важко позбутися.

Нескінченний тунель Оборони тягнувся попід західним передмістям. Немов потяг Євростар, який проносився під чорними хвилями його молодості. А тоді знову задзеленчав мобільний. Сток і Людо вже прибули на місце: переїзд розпочали. Обладнання мали перевезти на склад неподалік Берсі, де зазвичай БКР зберігала речі, вилучені під час обшуків. Там комп’ютерники з ПБК (Підрозділу боротьби з кіберзлочинністю) зануряться у вивчення експонатів музею жахів Ахтара Нура.

— А привід? — запитала Сток. — У чому його звинувачуємо?

— Передивись кілька фільмів і зараз усе второпаєш. Побачимося в 36-му за дві години.

Він виїхав з тунелю й потрапив на іншу планету. Тепер поліціянт просувався широким проспектом, на якому височіли гордовиті дерева, скляні будинки й пихаті вілли.

Корсо перетнув Сену, дорога D186 привела його прямо туди, куди він мав потрапити: на проспект Еміля Тібо. Зйомки відбувалися в будинку з дерев’яним каркасом, що ховався за суцільним парканом і переливчастими каштанами.

Аби не виділятися, Корсо вирішив відрекомендувати себе як друга Ахтара. Йому захотілося відчути дух «клубу», тишком наблизитися до Майка, себто Фройда.

Капловухий культурист відчинив йому ворота. Щойно він згадав Ахтара, на нього посипалися питання. Корсо вдався до хитрощів і описав ігри з перших серій, що їх запам’ятав, коли був у індійського гуру. Але враження не справив.

Тоді він вирішив перервати розмову, що більше скидалася на каверзне опитування, і запропонував зателефонувати самому Ахтарові.

— Звати тебе як? — запитав Хі-Мен[33].

— Корсо.

І той натиснув на екран. Пан або пропав: Корсо залишив мобільний індуса в новачків, які, мабуть, уже передали апарат його команді… Або він валявся десь на дні опечатаного мішка, і тоді ніхто не відгукнеться на дзвінок, або ж поліціянти тримали його в руках, але все одно треба було, щоб Ахтар стояв десь поблизу. В такому разі можна примусити підозрюваного говорити через гучномовець — під дулом пістолета…

Корсо почув сигнал, що відлунював у вухо цербера. Він розглядав логотип на його светрі «Лакост» — на м’язах культуриста щелепи крокодильчика ніби розтягнулися в усмішці.

Друге припущення виявилося слушним. Ахтар озвався, надав дозвіл — і Корсо шурнув у святе святих. Алея, посипана жорствою, абстрактні скульптури посеред травників, засклені стіни із лляними фіранками.

На порозі оселі Хі-Мен скомандував:

— Знімай черевики.

Якась манія в їхньому середовищі. Корсо роззувся й посунув за провідником крізь плутанину кімнат — здавалося, що меблями їх обставляв сам Людвіґ Міс ван ден Рое.

Коп уже був присутній на зйомках порнофільмів. Загалом там дуже мило: голі актори обговорюють родинні справи, футбол чи автівки й водночас займаються самозбудженням, а хтось перевіряє їх на ВІЛ або налагоджує світло.

Але тут усе інакше. Трупа Ахтара приділяла увагу серйозним предметам, езотериці. Кімнату, де стояв французький більярд, а стіни займали полиці з книгами, перетворили на гримерну. Тут мовчки купчилися актори — чоловіки й жінки. Усі вони були оголені, коротко стрижені й нагадували пацієнтів, готових перенести складне хірургічне втручання.

— Зачекай тут, — кинув атлет і зник.

Корсо силувався не впадати у вічі. У нетрях білих тіл, спухлих прутнів, блискучих голів він скидався на якогось небажаного збоченця.

Дехто з чоловіків прикріпив собі до члена якусь химерну конструкцію, схожу на водяну помпу, — вони вправно орудували нею. Жінки широко розвели сідниці й намащували отвір кремом або ж управлялися в розтяжці, спершись на більярд. На столику він помітив звичний набір — засоби для посилення ерекції, змазки, клізми, але в кількості, що могла б слугувати цілою аптекою під час війни.

Серед присутніх не тільки він був одягненим. Широкоплечий коротунь у синьому, як ніч, флісовому спортивному костюмі та стетоскопом на шиї порався біля акторок. Мовчки й хутко, майже нашвидкуруч, він уприскував їм якусь рідину, кружляв від одної до іншої. Очевидно, вводив знеболювальне з огляду на майбутні виступи.

Нарешті до кімнати зайшов чоловік у довгій білій сорочці — таку саму носив Ахтар — і попрямував до Корсо.

— Ти від Ахтара?

— Саме так.

— Він ніколи не відправляє людей на знімальний майданчик.

— Колись треба починати.

— Бажаєш переговорити з режисером?

Він промовляв дуже тихо, поводився церемонно і в довгій сорочці був схожий на служителя культу. Утім, Корсо спостеріг у нього на шиї кишеньковий ліхтарик — світлодіодну лампочку «Maglite», — тобто перед ним стояв відповідальний за «light pussy» («освітлення піхви»); коли відбувається проникнення в статеві органи, той негайно вмикає свій прилад.

— Ні, я шукаю Майка.

— Кого?

— Фройда.

— Навіщо?

— Я також продюсер. Мене цікавить його досвід.

— Ходімо.

Корсо рушив услід за супроводжувачем, посунув ще одним коридором, переступив дроти, прикріплені скотчем до підлоги, обігнув флайт-кейси[34] з алюмінієвими косинцями. Увійшов до просторої кімнати, де меблі були відсунуті та вкриті білими чохлами. Долівку захищала пластикова плівка — справжня операційна. Техніки вмикали прожектори, розставляли світловідбивачі. Тут, імовірно, знімали якийсь мудрований ґонзо зі штучним освітленням, професійною камерою, загартованими акторами.

Посередині кімнати розмістили ліжко, тобто матрац, на якому хлопці розкладали гумову підкладку, а тоді закріпляли зверху простирадло. В кутку дві оголені акторки — їхні потилиці аж сяяли в денному світлі — цілувалися, а водночас гримерки припудрювали їм сідниці.

— Фройд — це той хлопчина, що сидить он там.

Важко було його не помітити: затуливши очі, спершись до вікна, той сидів у позі лотоса — звичайно ж, голий. Дрібний на зріст, але міцно збудований, бульдожий писок, упалі очниці, вибриті брови. Кістки обличчя виступали під шкірою, немов металева споруда, що її нашвидку прикрили плоттю та м’язами.

Але справжня несподіванка містилася нижче, між ногами. Пеніс довжиною понад 25 сантиметрів, розмір XXL, рухався в напруженому ритмі. Правицею він безтурботно мастурбував, а лівицею змащував кремом смертельну зброю.

Щойно Корсо наблизився, істота розтулила очі й усміхнулася:

— Довгенько ти мене шукав.

16

— Я познайомився з Ніною в нашій мережі. У ті часи вона надавала поради на сайтах садо-мазо.

— Ми уважно передивилися її ком’ютер: навіть згадки немає про щось таке.

— Кажу ж: «у ті часи». Останніми роками їй це було вже непотрібне. Вона переступила на той бік екрану.

— Давно це сталося?

— Шість-сім років тому, мабуть.

Порноактор явно не прагнув сповідатися перед поліціянтом, але що вже був припертий до стіни, то доводилося підтримувати розмову.

Фройд розплутав ноги, витягнув їх і взявся масувати, а відтак підвівся без будь-яких зусиль після довгого сидіння.

— Ходімо, — кинув він, підхопив пачку «Жітан» і відчинив засклені двері, — хочу покурити.

Корсо намагався поводитися невимушено, але щоразу ніяковів, коли бачив присадкуватого й м’язистого чоловічка, голого, як римська статуя, спокусливого, як індійський барельєф.

Коли той сперся на дерев’яний балкон, продовжуючи дрочити на тлі розкішного передмістя, Корсо аж замилувався видивом, що здавалося геть сюрреалістичним.

— Не звертай уваги, — проказав актор, адже помітив, що Корсо розхвилювався. — Я скоро повернуся й не збираюся ковтати їхню гидоту. Майк працює без підстраховки! З їхніми сраними таблетками постійно стоїть, але все відбувається, як в автомата. Стає нецікаво. — Усміхнувся. — Ну, скажімо, так…

Корсо хитнув головою, ніби прекрасно розумів усі тонкощі.

— Нам повідомили, що Ніна старалася з усіма бути приязною, але насправді мала небагато друзів.

— Я був тим справжнім і єдиним, — підтвердив дог.

— Ви ніколи не спали разом?

— Лишень у фільмах, — посміхнувся Майк. — Її цікавило тільки жорстке садо-мазо. Я сам її заохотив.

— До чого саме?

— До клубу. Фільмів. «Органічного порно», як каже Ахтар.

— Де ж, власне, вона виконувала обряди?

— Не прикидайся, що ти не знав.

— Ахтар силувався щось пояснити, але я так і не второпав.

Майк розсміявся й прикурив ще одну цигарку.

— Ніна була зіркою ігор онлайн.

— Яких ігор?

— Пташечко, — порнозірка випустив з рота дим, — щось не схоже на те, що ти дуже просунувся в своєму розслідуванні…

— Поясни.

— «ОПА» пропонує закодовані ігри. Платиш, оглядаєш, робиш ставку.

— На що саме?

Чоловік зітхув: гість не тямив ні вуха, ні рила.

— Ніна була найкращою в «Загадай бажання» і «Льодянику».

— Не чув про таке.

— Вона вставляла, наприклад, тоненьку свічку до піхви й запалювала ґніт. Ставки в режимі реального часу зростали, доки танув віск. Що ближче вогонь підсувався до тіла, то більше накидали грошей… Ніна була неперевершеною в цій грі. І сама гасила ґніт… всередині піхви.

— А «Льодяник»?

— Ахтар виготовляв капсули вареного цукру, куди додавав подрібненого скла. Учасник — тобто учасниця — запихає їх собі у вагіну. Під дією тепла скалки вивільняються. Гра полягає в тому, щоб примудритися виштовхнути їх, скорочуючи м’язи промежини. Цебенить кров, пекельно болить, дійсно огидне видовище. А гравці від того у захваті.

Поліціянт подумав про медексперта: як сталося, що він не зауважив нічого підозрілого?

— Скільки людей підсіло на ваші ігри?

— Кілька тисяч, гадаю.

— А Ніна… ще якісь послуги надавала Ахтарові?

Майк помахав рукою комусь у саду, який з’єднував їхній будинок із сусіднім. Корсо витягнув шию: п’ятдесятилітня пані в піджаку «Шанель» саме перетинала подвір’я вілли.

Жінку в костюмі міні явно обурило те, що вона побачила (голівка статевого органа Майка випиналася над краєм огорожі, немов маріонетка в ляльковому театрі), й вона хутко подалася геть.

— Ніна надто захопилася, — продовжив розповідь порноактор. — Я не раз її попереджав. Вона брала учать у так званих «сліпих тестах». Дівчину прив’язують до столу патологоанатома, а кат отримує вказівки онлайн від учасників парі… Переважно їй у піхву вставляють найхимерніші предмети. Спочатку вона відмовляється, ставки ростуть, а коли сума здається достатньою, дівчина погоджується… Ніна була королевою трюку.

— Які саме предмети?

— Мобільний. Заради сміху хтось телефонував, і він дзеленькав усередині. Але могли й жменю рибальських гачків запхати…

— Ахтар казав, що Ніну ніхто не змушував…

— Це правда. Гроші перетікали до його кишені. Мерзотник уже голову нам проточив балачками про велике еротичне злиття, але він — лишень гендляр, що натрапив на золоту жилу…

— Якщо бабло її не цікавило, навіщо вона приставала на такі пропозиції?

— Задля задоволення. Ніні подобалося, коли їй завдавали болю. Насправді.

— Не надто переконливе тлумачення.

Фройд щиглем відкинув недопалок у сад сусідки.

— Їй подобався біль, бо вона себе не любила. А не любила вона себе тому, що була переконана, нібито не гідна кохання. Її народили анонімно; сподіваюся, ти про це знаєш?

Корсо хитнув головою.

— Ніна собі уявила, що істота, яку не можливо покохати, — тобто вона сама, — обернулася на істоту, яку слід зневажати. Бажання докорінно змінилося. Дівчина тепер насолоджувалася болем, тортурами, зневажанням, що нібито заслужила до себе. Її психіка переставила всі цінності з ніг на голову. Насилля стало для неї єдиним джерелом задоволення.

Корсо вже зрозумів, чому його називали «Фройдом». Свою заплутану промову той виголосив на єдиному диханні, повчальним голосом — якби трошки відірватися, можна було б уявити, що він звертається до власного фалоса.

Коп мучився загадкою: дівчина, що віддавалася настільки божевільним забавам, очевидно, мала чималі ускладнення. Тож чому медексперт так нічого й не побачив?

Але Майк був ладен розвіяти будь-які сумніви.

— Останнім часом Ніна спекалася залежності від ігор садо-мазо. Шрами, певно, зарубцювалися. Вона почувалася краще як тілом, так і душею.

— Чому так сталося?

— Чувака собі знайшла.

— Чувака?

Усі свідчення збігалися в одному: 32-річна Софі Серейс, вона ж Ніна Віс, була сама як палець.

— Не чіпляй мені локшини на вуха. В протоколах не згадується ніякий хлопець. Катма ні в мобільному, ані в комп’ютері.

Майк ошелешено замахав головою.

— Отже, ви так нічого й не зрозуміли про Ніну. Все, що стосувалося її особисто, вона ховала за сімома замками. В неї було обмаль таємниць, але вона їх свято зберігала.

— Ким був її хлопець?

— Не знаю.

— Вона тобі щось про нього розповідала?

— Небагато. Здається, він був художником.

— Займався садомазохізмом? Де вона його зустріла?

— Навіть гадки не маю, кажу ж тобі! Вона лише зізналася, що подекуди зустрічається з ним і що їй з ним добре.

Цей художник, мабуть, теж був дуже охочий до загадок, бо не залишив жодного сліду в житті Ніни. Яке брело, таке й стріло.

— Може, пригадаєш бодай щось, адже ми маємо встановити особу?

— Здається, вона позувала для нього…

— Де можна знайти його полотна?

— Навіть не уявляю.

— В нього є галерея?

— Кажу тобі, ніфіга не знаю!

— Подумай.

Майк провів рукою по голові.

— Носить капелюха.

— Капелюха?

— Одного дня вона мені його описала. Нібито він полюбляє незвичний одяг. Білі костюми, капелюхи… В стилі сутенера 20-х років…

Якось не суголосно з образом загадкової людини. Тут треба добре пошарудіти. Може, і вдасться відкопати щось цікаве. Хай там як, але це з біса значний крок уперед в розслідуванні, розпочатому Борнеком.

Корсо попрощався з Фройдом, проте за якусь мить повернувся.

— Ще хотів спитати — так, дрібничка.

— Що саме?

— Чому ви всі підстрижені під нуль?

Майк хтиво усміхнувся.

— Ахтар вигадав. Більше скидається на секту. А втім, зручно.

— Для чого зручно?

— Для того, щоб трахати головою.

17

Його команда чекала на нього в залі засідань. У Берсі програмісти взялися за розкодування фільмів — їх виявилося кілька тисяч — за «ласкавої підтримки» Ахтара.

— Щось надибали?

— Жах якийсь, — відказав Людо, що був не з полохливих. — Дівчата справді багато беруть за виступи. Ми ще не торкалися фільмів з Ніною, але, гадаю, вони такі ж самі…

— Список передплатників?

— Теж розшифровуємо. Генії інформатики кажуть, що вдасться визначити лише IP-адреси комп’ютерів. Згодом треба буде віднайти імена їхніх власників. Ми не здаємося.

— Актори, акторки?

— Картотека Ахтара в повному порядку, але що нам з того? Всі працюють під псевдонімами. Жодних даних щодо кадрів.

— Він ніколи не записував, яку видав зарплату?

— Ні. Всі брали участь добровільно. Реально схибнуті якісь…

— Що з Ахтаром, ви дозволили йому зв’язатися з адвокатом?

— Ні. Ми досі шукаємо на плівках щось гаряченьке, на чому можна розкручувати звинувачення.

— Копніть навмання. Дівчат там перетворюють на калапецю.

— Він каже, що їх нібито загримували.

— А одночасне проникнення вчотирьох? А предмети, що запихають до піхви та дупи?

Людо стенув плечима.

— Вільний обмін між дорослими людьми, які дали згоду. У нас є договори, що їх підписали дівчата. Ахтар пояснює, ніби в такій спосіб він їх звільняв від іудейсько-християнських пут, забобон, якими їх пригноблює суспільство, і таке інше. Ми й далі переглядаємо фільми, але, якщо не знайдемо в них дітлахів або тварин, доведеться відпустити пана Конферансьє.

Корсо колись гарував на БПТЛ і знав, як і всі в цій залі, що постачальників порнопродукції схопити можна лише на використанні неповнолітніх або на статевих актах зоофілів з тваринами. Стаття 521-1 Кримінального кодексу передбачає покарання за «публічно або приватно виконані дії сексуального або брутального характеру, або пов’язані з жорстоким поводженням стосовно тварин: домашніх, свійських або тих, що утримуються в неволі…» Навіть є закони для захисту коників поні, що потерпають від содомії…

Корсо наказав і далі старанно шукати: ще раз пірнути в колодязь із нечистотами, визначити користувачів, а індуса постійно маринувати, крім того, не дозволяти йому спілкуватися з будь-якими знайомими.

— Прокуратура буде в захваті.

— Мабуть, що так.

Коп набрав повітря й повідомив несподівану новину, що почув у Везіне: Софі Серейс мала коханого. І на одному подиху віддав усі розпорядження. Провести блискавичний обшук у неї вдома наступної ночі й постаратися знайти бодай щось стосовно незнайомця. Знову навідатися до «Сквонка» й опитати її колег. Обнишпорити ринок сучасного мистецтва: можливо, вдасться натрапити на слід художника, що носить білий костюм та борсаліно[35]. Художника, що (можливо) зображає у своїх творах стриптизерок або порноакторок і якось пов’язаний зі старою школою художників Мулен-Руж.

Сток подала голос — на збори вона вирішила почепити великі окуляри, в яких несподівано стала схожою на вчительку:

— Щось не можу второпати. Ґонзо вже відкидаємо?

— Ні, не відкидаємо.

— А хто займатиметься підписниками Ахтара? Партнерами Ніни абощо?

— Попросимо вислати до нас підкріплення.

— А чому б не Борнека? — пожартував Людо.

— Хай Борнек робить своє, а ми — своє. До того ж він незабаром вшивається у відпустку.

— Половина 36-го будинку виїжджає цього вечора, — уточнила Сток.

— Спитайте в Бомпар, кого вона може відправити до нас. Завтра все добряче обміркуємо й вирішимо, хто кого має опитати.

Копи перезирнулися: цієї ночі вони знову на службі — перша новина, а в вихідні на них також чекає робота — друга новина.

— Крішна теж цього вечора їде, — несміливо докинула Барбі.

— Хай скасовує відпустку!

Після останніх слів Корсо попрощався й повернувся до себе в кабінет. Підбивати підсумки треба без метушні: протягом кількох годин він двічі вдало натрапляв на новий слід. Навіть не сподівався на такий успіх першого дня.

— Стефане!

Він обернувся: Барбі рушила за ним коридором з текою в руці. Знову в його голові майнула думка, що вигляд у неї геть недоладний. Вона скидається (і то в найкращі дні) на пошарпану Мері Попінс — більшої привабливості їй могли б надати вінтажний одяг або торбинки з гобеленової тканини.

— Я знайшла посилання на поранення, що їх отримала Ніна.

— У тебе є час на іншу роботу? — здивувався він.

— Я вмію працювати над двома завданнями одночасно.

А точніше трьома, адже саме вона відкопала Веранна, аса в царині мотузок, і доп’яла Ахтара, пильно переривши всі рахунки Ніни… Надзвичайна обдарованість Барбі дещо дратувала, завжди здавалося, що вона на крок випереджає групу разом з ним.

Жінка розгорнула теку, де містилися кольорові ксерокопії.

— Це картини Франсіско Ґойї.

— Ходімо до мене в кабінет.

Корсо зачинив за собою двері, а Барбі розклала зображення поверх його паперів.

— Чув про такого художника? — спитала вона.

— За дурника мене маєш, чи що?

Корсо впізнавав відомі полотна: портрети різних постатей Мадридського двору, славетний «Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року», репродукції «Pinturas negras»[36]: «Два старці», «Шабаш відьом», «Пес»… Спотворені мармизи лякали нав’язливою правдоподібністю.

Барбі вихопила з купи кілька знімків і розклала на видноті.

— Поглянь — нічого тобі не нагадують?

Жахливі портрети у відтінках від червоного до сепії — пики, що дико волали або ж уїдливо посміхалися (важко зрозуміти), роти, що розтягувалися від вуха до вуха, — саме такий вигляд мало поранене обличчя Ніни.

— Це з «Чорних картин»? — спитав він і взяв одну зі світлин: чоловік зі змарнілим лицем мав скуті ланцюгом зап’ястки.

— Ні. Вони називаються «Pinturas rojas»[37]. Маленькі полотна віднайшли кілька років тому — їх приписують Ґойї. Каторжанин, чаклун, умирущий. Очевидно, Ґойя поринув у свої найпохмуріші спогади.

— Де вони зараз?

— У музеї одного з мадридських фондів. Якийсь меценат придбав за шалені гроші. В мене є адреса. Впевнена, що злочинець годинами там простоював… Може, він навіть іспанець…

Корсо ніяк не міг прийти до тями: вони втретє натрапляють на новий цікавий слід. Ба більше, він і «милого друга» тепер тримає на прицілі. Вимальовувалась певна єдність усіх деталей.

— Пошпортаємося в цьому завтра, — підсумував. — Маємо розібратися, що саме відзеркалюють обличчя. Яку символіку й глибинний смисл він у них вклав…

— А фонд?

— Переговори з французьким офіцером зв’язку в Мадриді.

— Не хочеш, аби ми туди поїхали самі?

— Ні. Головна робота — тут.

Барбі зібрала докупи ксерокопії та втиснула йому теку під пахву.

— Ти помиляєшся. Наш убивця підживлює своє божевілля картинами. Все закручено довкола них.

— Кажу тобі, знайди офіцера зв’язку.

Барбі неохоче погодилася. Як усі маленькі генії, вона була вразливою — справжній недолік для поліціянта.

Жінка вже намірилася йти, але Корсо покликав її назад:

— Ти чимось зайнята?

— Жартуєш? Щойно ти завантажив нас роботою на цілих три дні.

— Ні, я хотів спитати, чи є в тебе час, щоб випити трохи вина?

— Еге!

— Що означає «еге»?

— За сім років чесної та вірної служби ти лише двічі запропонував мені перехилити з тобою чарку. Уперше — аби сповістити про намір вигнати одного з хлопців нашої групи. Удруге — аби повідомити, що жінка, яку я щойно арештувала, повісилася в камері. Одне слово, для мене це було завжди поганим знаком.

Він спромігся на усмішку.

— Хочу в тебе дещо попросити.

— Мені вже стає моторошно.

18

— Свідчення? Свідчення про що?

— Про мою порядність. Підтвердження того, що я гарний батько.

Барбі метельнула головою, ніби щойно почула добрий жарт. Вони сиділи в кав’ярні на площі Дофіна, далеко від місць, що їх зазвичай відвідують поліціянти з Іль-де-ля-Сіте.

— То що? — гаркнув Корсо з викликом.

— Либонь, справа про розлучення почалася для тебе не надто вдало…

— А ти хіба знаєшся на розлученнях?

Він не був готовий до балачок у дусі Катрін Жано.

— Просто… чи воно того варте? Що саме ти хочеш додати до справи?

— Свідчення, світлини, де ми з Таде щось робимо вдвох… Хотів би також потім записати свої думки про виховання. Яким повинен бути батько.

Барбі відпила ковток кока-коли без цукру. Вона тримала келих обіруч: мабуть, хотіла пропустити прохолоду напою аж попід шкіру.

— В тебе є друзі? — запитала вона.

— Небагато.

— А родина?

— В мене є Таде.

— І ти маєш час забирати його зі школи? Займатися з ним іншими справами?

— Роблю все, що від мене залежить.

Барбі усміхнулася, але тільки щоб пом’якшити подальші слова:

— Словом, ти покладаєш єдину надію на твердження колег.

— Кого обходить, де я назбирав свідчення.

— Тоді чому б тобі не звернутися до злочинців, яких ти заарештував під час служби у відділку?

— Я про це думав.

Звичайно, вони собі жартували, але він вважав цілком законним надати слово й своїм ворогам. Вони точно по слово не лізли б до кишені. Але такі свідчення змалювали б його лише як копа.

— Можна з тобою говорити відверто? — звернулася до нього Барбі після того, як знову відпила прохолодної коли.

— Уже давненько ти в мене не питала про дозвіл.

— Коли мене долучили до групи, Таде мав 2 роки. Я дивилася твоїми очима на те, як він підростає, і могла пересвідчитися, що ти справді — чудовий батько. Принаймні докладаєш усіх зусиль, як сам кажеш.

— Проте?

Молода поліціянтка зволікала з відповіддю, ніби збиралася з духом.

— Щойно опинишся перед суддею, попри всі твої надзвичайні успіхи на службі й вигляд пробийголови, довго ти не протримаєшся.

— У мене вигляд пробийголови?

Барбі не обізвалася.

— Навіть уявляти не хочу, що почнуть говорити друзі твоєї колишньої.

— Сумління мене не гризе.

— Авжеж, лише, як би тобі краще пояснити, в твоїй присутності ніяковієш.

Корсо перетравлював почуте. Барбі скористалася з нагоди, щоб висловитися про все, що накипіло:

— Не п’єш, але складається враження, ніби ти щойно виписався з курсів анонімних алкоголіків. Не вживаєш наркотиків, але досі перебуваєш під впливом того, на що наражав себе замолоду. Борешся за справедливість, але чомусь здається, що ти лише намагаєшся уникнути покарання. Якщо жартуєш, то завжди якось вимушено, а коли залицяєшся, то начебто допит улаштовуєш. А щасливим я тебе бачила тільки зі зброєю в руках.

— Це все?

— Ні. Ти розриваєш шлюб із жінкою, як і добра половина парижан, але всім уже ввижається підготовка до терористичного акту — ніби жертви десятками лягатимуть тобі під ноги.

— Таде — найдорожча у світі істота для мене. І дуже важливо, якими будуть наслідки нашого розлучення.

Вона хитнула головою, начебто психоаналітик, що в такий спосіб підтверджує наявність ознак хвороби, а не згоду зі сказаним.

— Уже не кажу про те, що Емілія здатна назбирати несхвальних відгуків про тебе в самому 36-му будинку.

— Що мені можна дорікнути? І в нас розкритих злочинів найбільше у відділку.

— Знаю, дякую, що нагадав, але хай там як, тебе не можна назвати бездоганним поліціянтом.

Корсо вмить збігли на думку всі справи, коли він дозволив собі надмірно лютувати. Але кому вдасться видобути звіти про його незаконні дії з-під грубого шару архівних паперів, де їх старанно заховала Бомпар?

— Під час розслідувань ставишся до родичів жертв, як до винних, і водночас поводишся так, нібито хтось образив тебе особисто, — продовжувала Барбі. — Начебто один із героїв бойовика «Карателі», що чинить самосуд з пістолетом у руці.

— Перебільшуєш.

— Зовсім ні. Коп з відділу карного розшуку носить чорний однострій з поваги до сімей потерпілих і все життя сліпне над доповідями. А ти ні разу не спромігся одягнути піджак і всю писанину перекинув на Крішну. Не годен комусь поспівчувати. Ніколи не буваєш ввічливим, не поважаєш людей. Біда, а не коп. Чесно кажучи, ти досягнув непоганих результатів, однак усі вважають, що було б краще, якби ти знову зайнявся тим, з чого почав, — оперативною роботою.

Корсо видихнув. Він і сам не сподівався, що така розмова збадьорить його, наче холодний душ.

— Ти закінчила?

— Ні. Є ще тілесна проблема.

— Яка тілесна проблема?

Вона знизала плечима й зазирнула в келих, де на дні лежала здохла скибка лимону. На кожному пальці дівчина носила каблучку — геть не біжутерію з бутиків Вандомської площі, радше якісь байкерські прибамбаси.

— У тебе як руки не тремтять, то ноги тупочуть або зуби скрегочуть. Завжди здається, що ось-ось вибухнеш. Ти жахаєш свідків і обвинувачуєш цілі родини. Як це закінчиться для тебе?

Вони вже остаточно віддалилися від теми розлучення — Барбі висловлювала свої думки і, мабуть, промовляла від імені всієї команди.

— Хіба ми не обговорювали опіку над моїм сином?

— Просто намагаюся тобі пояснити: навряд чи тобі вдасться виграти справу проти дружини.

Він вирішив не виказувати роздратованості, хай лише для того, аби довести Барбі, що вона хибно його змалювала. Корсо вже хвилин десять перемішував каву — і на блюдці її було рівно стільки, скільки в самій філіжанці.

Відклав ложечку й додав з відтінком мрійливості в голосі:

— Так чи інак я мушу добитися опіки над сином. Емілія… небезпечна.

— Сподіваюся, ти не будеш розводитися далі щодо цього?

— Не буду.

— Що каже твій адвокат?

— Нібито мені вдасться переконати суддю, лише якщо спіймаю покидька зі «Сквонка».

— Нарешті гарна новина.

Від скинув на неї очима.

— Гадаєш?

— Звичайно. Ми його схопимо за яйця.

Вона підвелася, намацала кишені й шпурнула на столик п’ять євро.

— Вертаюся. Приєднаюся до інших і майнемо на обшук.

Вона схопила торбинку й повернулася спиною.

— То можна розраховувати на твоє свідчення чи ні? — знову запитав Корсо.

— Авжеж. — Вона підморгнула. — І не забуду наголосити, що ти в нас найкращий стрілець із короткоствольної зброї.

19

Геть отетерілий Корсо повернувся до автівки й почав безцільно кататися вулицями. Вечір оповив м’якою габою набережні; під звабливою запоною тіні Париж наїжачився… ніби його вдарило струмом.

Стефан спробував зателефонувати Емілії, але вона так і не відповіла. Він уявляв собі Таде, хлопчика зі скуйовдженою білявою кучмою й темними очима (як у матері) — і в нього у грудях щось стискалося, мов від удару каменем, кинутим якимось бешкетником. Згадав, що не зможе бачитися із сином протягом місяця, проте ніхто не попереджав про вимушений карантин, і він не встиг навіть попрощатися з малим, це вже занадто — насправді занадто.

У подальшому можна очікувати й гіршого. Без сумніву, йому не довірять сина. Він буде змушений задовольнятися крихтами з чужого столу, і щовечора його гризтимуть думки про те, що Емілія може затягнути хлопчика до садо-мазо-ігор.

Очі закипіли слізьми. В такі миті, як за старих добрих часів, у ньому прокидалися демони, приспані на дні душі. Для колишнього наркомана роки без зілля були ніби стіною, яку він терпляче вибудовував на хисткій поверхні. Щойно придивишся до неї ближче — і вона розсиплеться на друзки…

Він повернув у бік Королівського моста, щоб дістатися до правого берега, й рушив у зворотному напрямку. Ліхтарі запалювалися вздовж Луврського музею, і це було схоже на одкровення: тепер він знав, куди мчав.

Кілька місяців тому Корсо знайшов собі ідеальну коханку: молоду, лагідну, скромну. Повнява чорнявка не була красунею, але під широкими сукнями ховала розкішні форми. Пересічна дівчина в окулярах і пов’язці, якою вона стягувала собі волосся на зразок Кіта Річардса, ніколи явно не палала бажанням, але навдивовижу легко розкріпачувалася в ліжку. І в такий спосіб у нього створювалося враження, що він натрапив на істоту, яку можна зіпсувати, забруднити — тільки так він міг збудитися.

Він зустрів її під час розслідування одного з нічних пограбувань: власнику ювелірного магазину прострелили голову. Молода продавчиня не була свідком самого вбивства, але Корсо однаково вирішив потішити її. Відтоді час від часу приходив до неї, аби припасти до цілющого джерела, але щоразу, коли дівчина починала говорити про спільне майбутнє, вдавав, що не чує… Якщо ж вона не вгамовувалася, він вигадував якусь «невідкладну роботу» і щезав.

Міс Берет — вона часто носила рожевий берет, що нагадував йому пісню Прінса «Малиновий берет» — мешкала в XII окрузі.

Поблизу Берсі він подумав, що краще було б навідатися до комп’ютерників (вони працювали поруч) або проїхати ще трохи вздовж набережних до Іврі-сюр-Сен і долучитися до обшуку в Софі Серейс. Але йому забракло сили. Захотілося навпаки віддалитися від убивства Ніни, від її зведеного криком рота, від огидного світу Ахтара.

Коли Міс Берет відчинила двері, на ній були спортивний костюм та капці; окуляри вона зняла, волосся затягнула в пучок, а сама нагадувала м’яке морозиво в ріжку. Такою вона була не схожа ані на слухняну дівчину, що ховає принади, ані на гранату з видертою чекою, як у перші ночі, — радше скидалася на сестричку, про яку він завжди мріяв.

Міс Берет лише усміхнулася, щойно побачила копа в дверях — той дивився понуро й аж тремтів у куртці. Вона вже збагнула, що він навідався не за пестощами й навіть не для того, щоб потеревенити. Прийшов лишень за коробкою розігрітої їжі, порцією макаронів і вечірньо-п’ятничним телесеріалом.

20

Корсо мчав вулицями свого минулого: проспектом Пабло Пікассо, вулицею Моріса Тореза, проспектом Жоліо-Кюрі… і бачив тіла, підвішені до ліхтарів: голі, покалічені, пошматовані. Він натискав на газ, але автівка не рушала з місця. Тільки краяв душу майже людський лемент сирени. Однією рукою він тримався за кермо, а іншою шукав кнопку, аби вимкнути двотоновий сигнал, але не знаходив її…

А тоді збагнув, що мозок йому пиляє телефонний дзвінок. Коли він розплющив очі, його рука вже стискала апарат.

— Розбудила?

Корсо розпізнав голос. Підніс до очей годинник: майже восьма ранку. За одну мить, у пришвидшеному темпі, пригадав події вчорашнього заспокійливого вечора: паста карбонара від Міс Берет, якийсь заплутаний фільм — стилізована картина його власного щодення, лише там ніхто й ніколи не заповнював протоколів, обвинувачувані повсякчас «фатально помилялися», а будь-яке розслідування тривало в середньому хвилин п’ятдесят. Надзвичайно.

Відтак він почалапав до ліжка, де мав зазнати звичних мук: декілька годин липкого сну, повного кошмарних видінь. Щоразу прокидаючись, він запитував себе, чи можна справді виспатись після таких ночей.

— Як там справи, ragazzo[38]?

— Прекрасно. Телефонуєш у справі стриптизерки?

— Між іншим.

З Катрін Бомпар вони були знайомі давно. Можна сказати, завжди. Вона витягнула Корсо з пащі сутеренів Пабло Пікассо й відразу взяла для нього кредит, щоб той уставив собі зуби — як у всіх наркоманів, у нього вже була стареча усмішка: сірувата емаль, розхитані корені, різці поламані або геть повипадали… А щойно він закінчив школу поліції, Бомпар офіційно подарувала йому гроші на стоматолога — з часом Корсо мав їх повернути.

Катрін була кавалером Ордена Почесного легіону, кавалером Національного ордена «За заслуги», а тепер стала першою жінкою на чолі Карного розшуку і вже написала свою біографію. Брала участь у теледебатах, розводилася про нові методи кримінального розслідування й не приховувала правих поглядів, але час від часу її аж надто заносило. Невисока на зріст, чорнява, років шістдесяти, не дуже елегантна, але з непоганою фігурою, владна, проте досить мила.

Усі ці роки вона піклувалася про Корсо, але явно його ніколи не виділяла. Не підштовхувала, а скоріше штовхала: його призначали в найнебезпечніші групи, аби він завжди пам’ятав, що кожного дня мусить спокутувати колишні провини.

Їхні стосунки були дещо двозначними: суміш владності й прихильності. Вона зверталася до нього, як до рядового, але щоразу, коли вони зустрічалися, Катрін усміхалася до Корсо, як до сина, й ставало зрозуміло: вона не шкодувала, що витягла його з буцегарні.

Коли він узявся налагоджувати особисте життя, нюх її підвів: Емілія відразу припала їй до душі, й вона почала заохочувати його одружитися. З іншого боку, сталося так, що одного разу вони навіть переспали. Насправді, не варто було цього робити. Незабаром Катрін повернулася до чоловіка та дітей. Корсо знову зайнявся злочинцями й жінкою-збоченкою.

По телефону він розповів про нещодавні здобутки: палке захоплення Ніни садомазохізмом, участь в ґонзо-забавах, поява коханця-художника, Pinturas rojas — безсумнівне джерело натхнення для вбивці.

— І все?

— Жартуєш, мабуть? Упродовж лиш одного дня ми надибали купу важливих речей, про які Борнеку годі було здогадатися за цілий тиждень.

— Самі розмиті припущення.

— Мені потрібне підкріплення.

— Знаю, твоя зомбі вже мені телефонувала. — Вона так називала Барбі. — Я постараюся допомогти. Але ж ти сам розумієш: липень. Наші солдати повтікали у відпустку.

— Це терміново.

— Ти мені про це говориш? На якийсь час ЗМІ дали нам спокій, але тільки-но вони пронюхають, що розслідування не просувається далі, почнеться справжня фантасмагорія. Мені потрібні новини — щось конкретне — в понеділок зранку.

Корсо не обізвався: роздивлявся довкола. Лялькова хатка Міс Берет, розкладне ліжко, тіснява в кімнаті, а у вікні — склепіння віадука Мистецтв. Господиня поралася в кухні…

— Чому ти зателефонувала? — запитав нарешті Корсо, бо добре знав свою хрещену матір.

— Ти вже чув про стрільбу в Нантері?

— Небагато.

— Згадується твоє ім’я.

Він сів на ліжку та схопив сигарети.

— Як це так?

Бомпар різко змінила тон:

— Кілька поліціянтів упізнали тебе там.

— Не розумію…

— Не розумієш? Гадаєш, я повірю, що Ламбер орудував самотужки? Що мудрий хлопчик зумів відшукати вентиляційну шахту, аби дістатися до автостоянки? Думаєш, я проковтну брехню про те, що в сутінках він влучив у того типа з п’ятдесяти метрів, водночас відбиваючись від іншого бандита?

Корсо запалив цигарку. Ядучий опік першої затяжки чудово пасував до цієї миті.

— Я розповім тобі, як саме все відбувалося, — продовжила Бомпар. — Пабло Пікассо — твоя територія. Лише ти міг вказати, де розташована вентиляція. Зрештою, ти найкращий стрілець у 36-му. Тож не знаю, коли, не знаю, як, але ти пронюхав, що Ламбера кинули туди, і негайно поперся до нього, бо сподівався постріляти, помститися клятій дільниці або комусь там ще — уже й не знаю, що там тебе гризе зсередини. Але, Богу дякувати, кожний обирає свій шлях.

— Усе відбувалося не так, — пробурмотів він.

— Але в загальних рисах збігається?

До нього долинав аромат кави, й між стільцем і кутком дивана-ліжка він спостерігав за округлими литками господині та її кумедними капцями у формі пінгвінів.

— Гільзи не відповідають калібру Ламбера, — вела далі Бомпар. — Не знаю, чому я досі не забрала в тебе зброю, аби розставити всі крапки над «і».

А він — нічичирк. У такі хвилини краще проковтнути язика.

— Що тобі в голові перемкнуло, чому ти вліз у цю халепу? Я зі шкіри пнулася, щоб запхати тебе в Карний розшук, хотіла, аби ти нарешті жив, як усі люди, але ж ні, є речі, сильніші від тебе: вулиця, насилля, безлад.

— Я їм допоміг.

— Еге ж. Тобі просто пощастило: на тебе пожалілася тільки мати бідолахи, якого вбили з помпової рушниці, та ще й так, що всі це бачили. За тебе своїми боками відбуватимуть хлопці з Бригади боротьби зі злочинністю.

Корсо на мить знову пригадав підлітка, якому відірвало обличчя. Майже чув, як його мати репетує арабською в освітлену ніч: ‘Іібні! ‘Іібні! ‘Аін гу? ‘Аін гу?

— Стефане, — проказала вона лагідніше, — назви мені хоча б одну вагому причину, щоб я могла заплющити очі на всю цю історію.

— Мене найімовірніше позбавлять права опіки над Таде.

— Ти ніколи й не мав такого права, і якщо ти й далі так поводитимешся, тоді вже він сам ходитиме до тебе на цвинтар. Якщо дуже хочеться стріляти, вступай у RAID[39]. Лише не говори про батьківські обов’язки!

— Я отримав перші висновки від адвоката Емілії, — напосідав він. — Вони мене змішали з брудом, і тепер я злий.

— А чого ти сподівався?

— Таде не повинен лишатися з нею.

— Тоді розповідай усе, як воно є насправді. Вкажи на її недоліки. Збери на неї досьє. Ти коп чи хто, хай тобі грець!

Він уже міркував над цим: провести своє розслідування щодо колишньої. Стеження, прослуховування, затримання на місці злочину… Він знав, як до цього підійти, але це був меч двосічний: зловживання владою, політичне переслідування тощо. А головне — він знову стикався з дилемою, бо не хотів лишати слідів, про які згодом довідається Таде.

— Побачимо. Ти не могла б мені надати свідчення?

— Стосовно чого?

— Підтвердження того, що я зразковий батько.

— Звичайно. Я саме так і вважаю.

Схвальний відгук розтопив йому серце. Раптом у голові майнула думка, що документ, підписаний керівником Карного розшуку, може справити враження на суддю.

— Дякую.

— А зараз знайди мені того покидька, що спровадив на той світ танцівницю!

Він натиснув на відбій. А тоді до кімнати зайшла Міс Берет — чекала, напевно, що він завершить розмову (вона поважала його роботу). Дівчина принесла тацю з кавою та канапками.

Корсо обдарував її усмішкою, але підвівся й хутко одягнувся.

В голові сяйнула нова думка.

21

Корсо рушив у бік аеропорту «Орлі».

Напередодні, перед тим, як заснути, він переглянув документи, що лишила йому Барбі: Pinturas rojas. Коли його зборов сон, у голові роїлися страшні видива та історія, пов’язана з ними.

Старий, оглухлий, пошарпаний життям і жахливими подіями, з якими довелося зіткнутися (а саме у травні 1808 року він був свідком того, як наполеонівська армія винищувала щоночі жителів Мадрида), Ґойя оселився 1819 року в домівці, що за дивним збігом обставин уже називалася «La Quinta del Sordo» — «Будинок Глухого». Мешкав художник самотньо, бо недуга віддалила його від людей. І одного дня він узявся розписувати стіни жаскими фресками з чарівниками, старцями, людожерами…

Наприкінці ХІХ століття фрески перенесли на полотна й виставили в музеї Прадо, де вони висять і донині. Але тоді ніхто ще не знав, що Ґойя розписував не лише стіни. Він також створив три картини, які виявилися ще моторошнішими: портрети спотвореного каторжника, чаклунки зі стражденним лицем, хворого з мученицьким поглядом…

Полотна відшукали в 2013 році на горищі будинку якоїсь кастильської аристократичної родини й продали одному з мадридських фондів, що згодом виставив їх у своєму музеї.

Саме туди вирішив їхати Корсо.

Знайшов рейс на 11-ту годину 10 хвилин, і назад — о 17-й годині. Так у нього лишалося багато часу, аби помилуватися картинами просто на місці, роздивитися всі деталі, вгледітися в текстуру, побудову… Підсвідомо він покладав надії на поїздку, бо хотів краще збагнути суть божевілля вбивці. А також сподівався відчути дух самого місця — музею, тому що був упевнений: злочинець частенько його відвідував.

Щойно дістався «Орлі», відразу зателефонував Барбі, аби підбити підсумки за ніч. Обшук у Ніни нічого не дав. Програмісти встановили особи передплатників клубу Ахтара за допомогою кредитних карт, які вони використовували для придбання абонемента. Виявилось, що їх менше, ніж передбачалося: лише кілька сотень. По-перше, вони шукатимуть їхні імена в картотеці правопорушників та всіляких насильників. По-друге, поцікавляться, якими вони є в суспільному та професійному житті. Хай там як, але всіх опитати неможливо. Що вже казати про любителів мотузки — Людо склав їхній цілий список.

Комп’ютерники перелічили акторів і акторок, що брали участь у забавах. Усіх їх з понеділка запрошуватимуть на бесіду в 36-й. Декілька днів аж роїтиметься від гостей.

— А ви? — допитувався Корсо.

— Ми знайшли фільми з Ніною.

— І як?

— No comment. Усі йолопи, що таке дивляться, — потенційні вбивці.

— Ахтара опитали?

— Радше відпустили.

— Прошу?

— Його адвокат накинувся на нас і добряче потріпав нам нерви, повір мені.

Корсо не розвивав цю тему. Він і справді вже не вірив, що слід Ахтара приведе до чогось путнього.

— А її хлопець?

— Вивчаємо, але досі нічого цікавого.

— Рухайте булками. Навряд чи так важко віднайти художника, що полюбляє стриптизерок і носить капелюх борсаліно.

— Мило з твого боку. Міг би й допомогти.

Вона мала рацію. У цей час він дивився детектив по телевізору, а згодом дав хропака, пригорнувшись до пишних цицьок коханки.

— Можна запитати: а що ти там сьогодні в ката робитимеш?

— Вирушаю до Мадрида, щоб подивитися на Pinturas rojas.

Для Барбі це означало, що вона перемогла. Знову винишпорила щось важливе.

— Гарної дороги, — промовила лагідніше. — Зателефонуємо, щойно з’являться новини.

Корсо проспав усю дорогу, тримаючи документи на колінах. Тільки-но літак приземлився на летовищі Мадрид-Барахас ім. Адольфо Суареса, він різко прокинувся. На чолі виступили краплі поту, в голові снували лячні видіння.

— Усе гаразд?

Привітна літня жіночка, що сиділа поруч, схвильовано вдивлялася в його обличчя.

— Кошмари наснилися, — вичавив він із себе, винувато усміхаючись.

— Головне, — проказала вона й поглянула в бік ілюмінатора, — що всі живі-здорові.

Корсо втупив очі у віконце, крізь яке вливалося світло. Яскраво-білі промені геть не нагадували сонячне сяйво, не свідчили про радість життя, проте були схожі на спалах атомної бомби. Профіль старенької на тлі блискучого світла розворушив у ньому прикрі спогади. Мертва спека 2003-го; 24-річний Корсо служить поліціянтом на вулиці Луї Блана, в центральному комісаріаті східної частини столиці, і йому доводиться рахувати померлих стареньких одинаків, що буквально розтанули в гарячому серпневому повітрі.

Він вийшов з літака й аж задихнувся від кастильського жару. Страшні видива далекого 2003 року не полишали його: забиті вщент морги, шеренги гробів, застиглі зелені маски, спухлі згнилі ясна…

Швидко спустився трапом, на пероні вже почасти прийшов до тями і поспішив у бік аеровокзалу, до кондиціонерів. Відтак дістався виходу й застрибнув у таксі.

Мадрид він знав, часто приїздив сюди, одного разу навіть з Емілією. Удень місто лише дратувало: білі стіни сліпили очі, від гарячого повітря ціпеніло тіло, сонце душило будь-які відчуття, але в сутінках столиця відроджувалася, знову зачаровувала. Уздовж рівних широких урочистих проспектів можна було безтурботно гуляти, почуватися королем, що роз’їжджає в кареті.

Особливо вражала архітектура. Пам’ятав, у якому він був захваті від статуї фенікса на куполі будівлі Метрополісу, на розвилці вулиць Алькала і Гран Віа, — вона нагадувала «Spirit of Ecstasy»[40] на капоті «роллс-ройсів». Фігурка на радіаторі величезної машини, галасливої і ще теплої…

Музей Еміліо Чапі стояв на вулиці Серрано, в самому серці багатої ділянки Мадрида, де розташовані вілли бездоганної чистоти й сади з гордовитими пальмами. В документах було вказано, що фонд створив на початку ХХ століття заможний лікар, який заробив цілий статок на фармацевтичних патентах. У 60-ті роки музей перейшов у власність групи меценатів, яким дуже кортіло послабити податковий тиск завдяки купівлі витворів мистецтва. Серед останніх придбаних картин — Pinturas rojas Франсіско Ґойї.

Таксі зупинилося перед довгим багряним муром, що нагадував стіну для гри в баскську пелоту. Корсо пройшов крізь ворота, і перед його очима постала біло-червона споруда під дахом-терасою з гострими кам’яними декоративними баштами. Він попрямував алеєю з пальмами під звук механічних розбризкувачів, що стукотіли в унісон з його кроками, ніби пальцями ляскали. Здавалося, поліціянт був, як ніколи, далеко від суті розслідування, від території полювання вбивці, від місця своєї юрисдикції. Але цієї миті в нього виникло майже тілесне відчуття, що він обрав правильний шлях.

У холі панувала напівтемрява — не повністю відчинені віконниці заважали сонячним променям оволодіти всім простором. Дерево, мармур, камінь… І тиша. Тут уже висіло кілька полотен: з глибини століть на вас поглядали постаті в обладунках, образи, відтворені в світлотіні та немов натерті до блиску бджолиним воском.

— Un boleto por favor[41], — попросив він на касі.

Він не хотів привертати до себе уваги, а показувати поліційне посвідчення — і поготів. Головна мета: дістатися до невеличких червоних картин. А далі буде видно, чи зможе він про щось довідатися від охоронців. Але без допомоги іспанської поліції далеко не заїдеш. Крім того, він узагалі міг помилитися в своїх припущеннях.

— ¿Quieres entrar?[42]

Швейцар у лівреї вказав йому на старовинний ліфт, у якому він побачив поруччя із чорного кованого заліза і дверцята з лакованого дерева. Корсо погодився: картини Ґойї містилися на четвертому поверсі.

За кілька секунд його перенесли до іншої епохи. Облицьовану панелями кабіну облаштували чорною лавою, перламутровими кнопками керування й огранованими з боків дзеркалами, що відбивали світло в напрямі сходової клітки.

Корсо усміхнувся й знову відчув упевненість у своїх діях. З кожним поверхом він дедалі більше наближався до химерного всесвіту злочинця.

22

Корсо перетнув перший зал, у якому зберігалися релігійні полотна Золотого століття. В наступному панували зображення іспанських придворних тієї ж доби: фрези, камзоли й перли… Кілька туристів походжали туди-сюди з тим зосередженим виразом обличчя, який буває в прочан, коли вони, нарешті, потрапляють у святе місце. В шортах і сандалях вони мали трохи кумедний вигляд, але не кращий за тих, хто посеред літа одягається в усе чорне, як на фестиваль Геллфест.

У третьому залі він відшукав червоні картини, що висіли вряд і губилися на великій білій стіні. Важко було помилитися щодо їхньої вартості: оксамитовий шнур не дозволяв підходити надто близько. Корсо ніколи не замислювався над тим, який вони мали розмір, хоча в описах він чітко вказувався, і тепер картини здавалися крихітними. Імовірно, заввишки менше 50 сантиметрів і ледь чи 30 — завширшки. Щоразу, коли він до них нахилявся, картини вражали й лякали ще більше. Суцільні згустки насилля.

У підписах просто зазначалося: «Pintura roja n° 1», «Pintura roja n° 2», «Pintura roja n° 3», але Корсо перед тим читав, що історики-мистецтвознавці охрестили їх відповідно: Крик, Чаклунка, Мертвий…

Крайня з правого боку картина зображала пошрамоване обличчя, що, очевидно, і надихнуло Ніниного душогуба. Каторжанин або в’язень; у нижній частині полотна в очі впадали чорні кайданки й ланцюги. Кінчики рота розтягувалися від захланного сміху аж до вух — водночас рана й виклик. Годі було збагнути, чи той чоловік страждає, чи тішиться. Зболена міна — диявольська гримаса, від якої серце кров’ю обливалося, — повною мірою зіграла на двозначності. З нетрів страждання посвячений вдивлявся у вас і сміявся з вашої необізнаності…

Але найбільше дивував — і найсильніше вабив до себе — панівний пурпур полотна. Пика із роззявленим ротом вигулькувала на червонястому тлі, мов грудка землі з брудної калюжі. Вона ніби відокремлювалася від неї повільно, невблаганно — так само колись у кюветах для хімічної обробки поступово виступало зображення на папері для плівкових фотографій.

Співвідношення частин другого твору (Чаклунка) здавалося дивним, новаторським для тої доби (трошки як Пес на Pinturas negras). Лінія землі (але тут червоний колір радше нагадував лавовий схил, розпечену магму) розбивала полотно скісно навпіл. Над віссю виринала жаска голова. Розкосі очі, зморщене лице, скуйовджене волосся позлипалося від бруду й багна. Чаклунка ніби теж сміялася з так само роззявленим ротом і щось, мабуть, замислила недобре проти вас по той бік сірчаної смуги.

На Мертвому відтінки темнішали — на межі кіноварі й карміну з перетіканням у жовто-коричневий. Умирання, що мало колір сутінок. На ліжку або ношах можна було вгледіти чоловіка. Не в лікарні, ймовірніше, в камері або мансардній кімнаті. Дивно покручене тіло, немов намальоване поспіхом, на відміну від надзвичайної чіткості обличчя. Різко окреслені риси, величезні очі, виточений профіль — і знову широко відкритий рот, який нагадував уже не сміх, а небуття, що з кожною миттю захоплювало дедалі більше місця.

Свого часу Корсо захоплювався судовою медициною й обожнював гортати медичні трактати ХІХ століття. Він згадав описи пацієнтів у стадії третинного сифілісу. Тут саме такий вигляд: сточене обличчя, запалий ніс, з’їдені губи, схожа на лезо ножа велика гомілкова кістка спотворена хворобою, як покручений від високої температури металевий каркас. Вірогідно, Ґойя зобразив тут сифілітика, якого побачив десь у диспансері або притулку.

Навряд чи все це якось пов’язано з його справою, але він був певен, що головоріз навідувався сюди, аби помилуватися картинами. Пройнятися ними. Насититися. Вони дали йому поштовх до дії. Або ж нагадали іншу травму, що була справжньою причиною тяжіння до вбивства…

Він вирішив спуститися на перший поверх і опитати охоронців: можливо, вони помітили якогось частого гостя, дивакуватого поціновувача цих полотен. Щойно він посунув сходами до виходу, як почув гул, що долинав до нього знизу й уже переростав у дзижчання, а згодом у свист — ліфт піднімався нагору. Крізь ковану решітку коп спостерігав за тим, як повз нього пересувається противага, що опускалася тим нижче, що більше наближався засклений дах кабіни. Корсо мимоволі позадкував і почав стежити за рухом ліфта.

А тоді за шибками облицьованої панеллю кабіни він зі спини уздрів чоловіка у світлому костюмі та білій панамі поряд із швейцаром. Миттєво пригадалися слова Фройда: «Він носить незвичний одяг. Білі костюми, капелюхи… На кшталт сутенерів 20-х років…» Сутенер щойно оминув його і прямував нагору.

Корсо помчав стрілою за ним. Коли він опинився на четвертому поверсі, подвійні двері вже були зачинені, а ліфт знову почав опускатися. Корсо метнувся до залу з Pinturas rojas: чоловіка в білому там не було. Він пробігся іншими залами. Королі, герцоги, блазні Золотого століття, а панами — катма. Хай йому грець.

Корсо погнав назад й оглянув сходовий майданчик. Немає. Ані туалетів на поверсі. Ані контори. Жодної іншої кімнати, окрім трьох залів. Він поринув поглядом у яму, з якої ліфт знову сунув угору. Він майнув східцями донизу, усвідомлюючи, що саме сталося. Відвідувач зауважив його — той відбивався в дзеркалах кабінки. На четвертому поверсі він залишився всередині й попросив швейцара знову спуститися. Очевидно, присів під якимось приводом, доки Корсо не добіг до поверху, відтак підвівся, коли вже той не міг його бачити. Що простіше, то краще.

Годі й думати, щоб спитати в ліфтера, апарат знову летів нагору. Корсо поклав останню надію на хол і парк. Коли збігав донизу, два питання майнули в голові: чому чоловік утік? Як він міг побачити Корсо, якщо не знав його?

На першому поверсі — нікого: ані біля каси, ані в сусідній бібліотеці. Він кинувся до туалетів — чоловічого, жіночого — відчинив усі двері. Nada[43]. Насамкінець дременув до виходу. Мимохіть раптово зупинився, бо очі йому засліпило світло, а до того ще й від спеки просто підігнулися ноги. Корсо позадкував до холу, де на нього вже скоса поглядали, а тоді відсапався і знову плигнув у пекло.

Поліціянт приклав до чола долоню козирком і хутко оглянув місцину. Можна не перевіряти: нікого на алеях, ані навіть у тіні пальм. Краєвид, здається, збезлюдів та геть спорожнів. Дерева скидалися на біле полум’я, а травники — на сліпучі дзеркала.

Корсо помчав до виходу з парку. Його тінь чітко вимальовувалася на світлій жорстві, немов щілина в землі. Він дістався до воріт, сперся на ґрати й мусив негайно відсмикнути руку: метал опалював шкіру. Горло так само страждало: він біг лише кілька метрів, а в грудях палахкотіло, як після вогнемета. Ані душі. Перед ним стелилася зовсім порожня магістраль. Йому забракло сил бігти далі. Зрештою, куди? Чолов’яга розтанув усередині міста, білого, як він сам.

Поліціянт провів рукою по обличчю й круто розвернувся. До холу зайшов засапаний, у скронях стугоніло, аж раптом задзеленчав мобільний. Поглянув на екран: Сток. Ніби дзвінок з іншої планети.

— Кат тебе забирай, де ти пропав? — волала культуристка. — Ми тобі вже годину телефонуємо!

Мабуть, Барбі не вибовкала, де він блукає.

Корсо не відразу заговорив, а потім таки вирішив відповісти стримано, як і належить босу:

— Що трапилося? Це терміново?

— Знову, чорт!

— Що знову?

— Убили ще одну. Так само понівечили, придушили білизною, зв’язали, як і минулого разу.

— Установили особу? — схвильовано спитав Корсо.

— Всі її знають, це Елен Десмора, колега Ніни Віс. Міс Вельвет!

23

Корсо вдалося приземлитися в Парижі о 16-й годині 20 хвилин — справжнє диво під час відпусток. Дарма: його вже ніхто не чекав на місці злочину. Тіло Елен Десмора вже перевезли до ІСМ[44], спеціалісти з КО[45] повтікали, і територію, де виявили дівчину (пустир в Сен-Дені), тепер оточувала сигнальна стрічка. Проходьте далі.

Прокурор муніципалітету Бобіньї, до якого належало місто Сен-Дені, доручив розслідування хлопцям з 93-ї РССП[46], які сюди й прибули. Барбі вже заповзялася вимагати в прокуратурі Парижа, аби справу передали їм. Але паперова тяганина тривала, і надвечір уже ніхто не знав точно, хто повинен займатися розслідуванням.

Зараз його група дістала тільки дані огляду, зібрані службовцями судової поліції. Корсо не обмовився ні словом, не пояснив, чому його не було на місці, лише схопив стоси надрукованих документів і зачинився в кабінеті. Насамперед він мав долучити до справи дані про нову драму, виважено обміркувати те, що трапилося, — і забути на певний час про події у перегрітому сонцем Мадриді.

Труп знайшли близько 11-ї ранку на незабудованій ділянці між вулицею Капітана Альфреда Дрейфуса та вулицею Флори Трістан, недалеко від залізничних колій вокзалу «Французький Стадіон». Правду кажучи, ніхто не сумнівався, що на тіло натрапили раніше — місце якнайкраще годилося для куріння косячків. Проте місцеві хлопці не побігли відразу попереджати копів: вони б так ніколи не вчинили. Лише після того, як один з них розповів про знахідку батькам, ті, нарешті, наважилися покликати споконвічного ворога.

Як і Софі Серейс, Елен Десмора лежала гола, біля неї не було ані її речей, ані документів, за якими можна встановити особу. Поліціянти відразу згадали першу стриптизерку. Відбитки підтвердили здогадку.

Як і попереднього разу, жертву в позі зародка перев’язали спідньою білизною. Бюстгальтер — навколо шиї і зап’ясть, труси міцно стягували їх зі щиколотками. «Засувний штик», «вісімка» — другий вузол відкритий… Як і Ніна Віс, жінка, очевидно, опиралася й придушила себе сама, коли сильно потягнула за сплетення.

Такі самі рани на обличчі. Розшарпаний рот, оголені ясна, в горло запханий камінь… Корсо перегортав жахливі знімки й пригадував повненьку молоду жінку, що виступала в ролі морячка на сцені «Сквонка». Зовнішньо танцюристки геть не були схожі. Софі Серейс — висока, худорлява білявка з видовженим обличчям і дуже помітними бровами, а Елен — явно фарбована чорнявка зі стрижкою під Луїзу Брукс і щокатою мордякою.

Часом, на якусь мить, Корсо згадував чоловіка з Мадрида. Чи він дійсно був убивцею? Чи зміг би податися до Іспанії, після того, що накоїв у Парижі? Цілком імовірно: вчинив злочин, а тоді вирішив пометикувати біля картин. І кожне вбивство ставало для нього, ймовірно, чимось на кшталт принесення жертви. Або ж він просто хворий на всю голову? Зараз він вирішив забути про видіння в панамі. Належало дотримуватися фактів і провадити розслідування згідно з правилами.

Він вирішив поглянути за межі того, що бачило око, що ховали в собі квартали й вежі: нескінченні злидні, звична потворність і пустир, під яким землю, за даними огляду, вже понад два століття забруднювали промислові відходи. Нічого спільного зі звалищем, де була знайдена перша жертва. Годі й шукати якийсь натяк на символічний зміст.

Можна було тільки помітити, що місце злочину розташовувалося неподалік від вулиці Орденера, біля воріт Сент-Уен, де мешкала Елен Десмора, а звалище Потерни — недалеко від Іврі, де жила Софі Серейс. Але відстань ні про що не свідчила: припустимо, злочинець вибирав, де ближче — він же не вбив Софі прямо в неї вдома, зрештою, як і Елен, — у цьому Корсо не сумнівався.

Поліціянти 93-ї РССП телефонували вже кілька разів — явно намірилися залишити справу собі, — вони також відтворили основні події останнього дня танцівниці. І не виявили нічого особливого. Елен мешкала сама. Напередодні ходила в «Сквонк» на роботу, тож наступного дня, напевно, прокинулася десь опівдні, згодом, коло 13-ї, попрошкувала на тренування до оздоровчого клубу «Waou Club Med Gym». І зникла пополудні.

Коп зібрав папери, що лежали на столі, та запхав теку під пахву. У залі, де проводилися інструктажі, на нього вже чекала його розлючена не на жарт команда. На те було дві причини: звичайно, вбивство, а також мовчання прокурора. Вони досі не знали, кому доручать справу. Ніхто не хотів гаяти ще кілька годин на папірці. Корсо заспокоїв: він уже телефонував у прокуратуру й отримав дозвіл.

І відразу перейшов до нагальнішої теми:

— Хто б там що не казав, а час ми не змарнували.

— Хіба?

Питання поставила Сток: попри чималий досвід вона так і не навчилася давати собі раду з розгубленістю, що часом хапає кожного копа за горло.

— Ми з самого початку пішли не тим шляхом, — промимрила вона. — І блазнівський ґонзо геть не пов’язаний з убивствами. У злочинця в голові застрягло одне. «Сквонк».

— Ось чому нам слід поміняти тактику, — погодився він. — Зосередимося на клубі. Треба знову опитати Камінські та його дівчат, дослідити історію закладу, будівлі й навіть, чом би й ні, самого стриптизу. Злочинець має зуба на кабаре і на цей фах. Мусимо спрямувати всі зусилля туди.

— А що з Ахтаром і його відео? — запитала Барбі. — Ми ж не залишимо роботу на півдорозі.

— Як там наше підкріплення?

— Бомпар відправляє до нас бісову купу стажистів.

Корсо не сподівався на краще розв’язання: в липні годі було очікувати свіжих та загартованих бійців.

— Програмісти з Берсі передадуть нам дані порноакторів і передплатників Ахтара. Новачки розішлють повістки про виклик і опитають цих чудових хлопців. А ми зосередимося на Елен Десмора і «Сквонку».

— А хто опитуватиме сусідів у Сен-Дені?

— 93-тя РССП візьме це на себе. Зв’яжіться з ними. Попросіть їх також зайнятися камерами спостереження.

Людо уїдливо додав: у подібних кварталах така апаратура довго не провисить.

— КО зібрали зразки, — вів далі Корсо, ніби й не чув попередніх слів. — Попросіть їх зробити запит на аналізи в приватну лабораторію — якомога швидше.

— Півкварталу, мабуть, прогулялося на тому місці, — покепкував Людо.

Корсо знову не звернув уваги на його слова:

— Нове вбивство — ще одна нагода вивчити, в який спосіб орудує зловмисник. Уявіть кожний його рух, визначте зброю, відтворіть увесь ритуал…

Команда недовірливо мовчала.

— Хтось уже був у потерпілої? — продовжив він.

— Нині там хлопці з Кліньянкура. Досі нічого цікавого.

— Завтра зранку повертаємося туди. Влаштуємо справжній обшук учотирьох. Треба ретельно переглянути досьє Елен. Виявити, чи мала вона щось спільне з Софі Серейс, чи вони колись стикалися, чи…

— Хай там що, — втрутилася Барбі, — але на Ахтара вона не працювала. Ми вже перевірили.

— Не Ахтаром єдиним… покопирсайтеся серед охочих до садо-мазо, адреси вам добре відомі.

Команда потроху розігрівалася. Корсо вирішив, що настав час для розподілу завдань — якнайшвидше, будь ласка.

— Людо, — напосів він, — поїдеш у морг, займешся також зразками ДНК разом з КО.

Тулузець коротко кивнув: цю ніч йому доведеться провести із трупом, а не в інтернеті на звичному полюванні, але він не надто засмутився: що не кажи, а форс-мажор.

— Сток, повертайся в «Сквонк» і душу витряси з Камінські та його дівчат. Мені потрібен гарний опис Міс Вельвет. А якщо впораєшся до ранку і в тебе лишаться кілька годин, розбуди її сусідів.

— Це незаконно.

— Але терміново, тож нас прикриють. І не забудь про камери спостереження в її кварталі.

— На що ти розраховуєш? — перервав його Людо. — Сподіваєшся побачити, як просто перед камерою викрадають людину?

— Убивця вже вдруге утнув свій фортель, але це ще не означає, що він — кримінальний геній або чарівник. Він точно лишив якісь сліди, і ми його знайдемо.

Корсо звернувся до Барбі, яка, власне, чекала на свою чергу.

— Мусиш добути роздруківку телефонних розмов Елен, її мобільний, комп’ютер. Усе хутко проаналізуй.

Вона сиділа, звично підібгавши під сідниці ногу, тримала на колінах блокнот — студентка-готка та й годі.

— Як вилучатимемо? Адже нам ще навіть не надали дозволу…

— Беру це на себе. Треба невідкладно з’ясувати, кому дівчина телефонувала, хто телефонував їй останніми днями, чи знімала вона гроші, чи їздила на метро або ж брала напрокат велосипед.

Знову запала мовчанка. Як завжди, кожний замислився над своїм куснем роботи. Зазвичай він не надто розходився про власні заняття, але того дня потрібно було підтримати командний дух.

— Візьму на себе «Сквонк».

Колишня культуристка втрутилася:

— Ти щойно казав, що саме я…

— Ти займатимешся людьми, що там працюють. А я впритул поцікавлюся будівлею, сусідами, історією місця… Бісове кабаре приховує якусь таємницю. Ось де треба шукати мотив злочину.

Бійці ствердно закивали. Нові вказівки стосовно можливої атаки надихнули військо на подальші звитяги.

— А коханець у капелюсі? Полотна Ґойї? — напосідала Барбі.

Корсо блискавично згадав криваво-червоні портрети, видіння в ліфті, сліпучо-білий проспект… Витримав на собі погляд Барбі — лише вона знала, де він мандрував, хоча той ще не встиг розповісти про коротку зустріч з незнайомцем.

— Ви щось знайшли? — поцікавився коп.

— Ні.

— Тоді спрямовуємо всю увагу на Елен Десмора. Переглянемо кожний пункт у понеділок із самого ранку. У вас попереду двадцять чотири години для відтворення повної картини стосовно Міс Вельвет. Питання є?

Сток піднесла руку, як у школі, — тільки це була школа для богатирів.

— А інших дівчат зі «Сквонка» хтось охоронятиме?

— Звісно, що так. Я обмізкую це з Бомпар і…

Він так і не договорив: у кишені задрижав мобільний.

— Пробачте, — проказав поліціянт і витягнув телефон.

Вийшов без подальших роз’яснень. На екрані щойно засвітився номер Емілії.

24

— Усе гаразд?

Корсо вдавав із себе безжурного: не хотів, щоб вона відчула гнів або зневіру в його голосі. Насамперед боявся, що жінка нахабно натисне на відбій. А ще не бажав, аби вона сяк чи так тішилася з того, що він страждає.

Правду кажучи, Корсо не очікував від неї дзвінка. А що вона зателефонувала, то не з милосердя чи дружніх почуттів. Емілія знала, що тепер ведеться облік кожного дзвінка. Не можна допустити, аби хтось міг дорікнути їй, що вона перешкоджає колишньому чоловікові спілкуватися з сином.

— Усе прекрасно.

— Де ви там пропадаєте? — провадив він веселенько.

Емілія загигикала: яка жалюгідна спроба приспати її пильність. Але матінка-збоченка була, напевно, в доброму гуморі, адже зволила-таки відповісти:

— У Варні, my dear[47]… Наші з тобою найкращі часи.

Отже, вони в Болгарії на курорті; Корсо справді пригадав, як чудово вони там проводили час. Чорне море на світанку, кусливі промені сонця: вже відчувалася близькість Сходу, від якого відділяли тільки декілька саженів; православні церкви щільно стояли на узбережжі, а їхні сліпучі бані ніби танули в самому небі; і саме місто: пофарбовані будиночки, кирилиця — дивний край, схожий чи то на ярмарок, чи то на санаторій…

— Залишитеся там на місяць?

— Побачимо.

Корсо не напосідав: головне — не перегнути палицю.

— Таде як почувається?

— Працює над рідною мовою.

Емілія завжди наполягала на тому, аби син говорив болгарською так само добре, як і французькою. Корсо не був проти, але тепер ставка на мову дедалі більше ставала на заваді в порозумінні між ним і дитиною.

— Але він плаватиме? Інші заняття в нього будуть?

— Він зустрічається з двоюрідними братами й сестрами. Зі своєю справжньою родиною. Навіть я б сказала… з єдиною родиною, яка в нього є.

Перший удар нижче пояса. Навіщо говорити з нею далі, якщо вона заганяє його в глухий кут і безжально лушпарить?

— Можу я з ним побалакати?

— Зачекай.

Його здивувало, що Емілія так легко поступилася. Але, мабуть, вона теж побоювалася, що він може записати їхню розмову.

— Тату?

Щойно він почув синів тоненький, свіженький голосочок — дзюрчання флейти, вирізаної з молодого паростка, чарівний звук, що очищує кров, — як сльози линули йому в очі.

— Як ти, зайчику? Весело тобі?

— Ми знайшли їжачка.

Корсо попросив усе докладно розповісти. І хай що він там розказував, важливим був сам голос, вираз обличчя, який він уявляв за кожним звуком. Ніби пісня, слова якої годі розібрати, проте мелодія вивертає душу.

Йому здавалося, що Таде здатний надавати речам іншої ваги: найбанальніші події він розповідав чистим голоском так, що вони перетворювалися на щось надзвичайне, немов ті мушлі, які вони збирали разом у Країні Басків, — з тисячі скойок, що лежали біля моря, лише ті, які вони взяли із собою, ставали справжніми скарбами.

— Цілую тебе, малий. Передай телефон мамі.

Краще першому перервати спілкування, бо, щойно Емілія забере в нього мобільний, йому здаватиметься, що вона йому руку відрізує.

— Тож бувай, Корсо. — Вона вже давно його називала власне так. — Ми зателефонуємо тобі наступного тижня.

Її голос начебто обволікав, не був ані суворим, ані різким, радше густим, чимось нагадував атлас, щільний і переливчастий.

— Може, приєднатися до вас, що скажеш?

— Я би не хотіла.

Мимоволі він підвищив голос:

— Гадаєш, тобі дозволено розпоряджатися моїми стосунками із сином?

— От не треба зводити нанівець усі зусилля, так ми ніколи не знайдемо спільної мови.

— Спільної мови? — раптом він аж заревів. — Коли ти зі мною поводишся, як з бидлом і кепським татусем?

Вона видала губами якийсь дивний звук, тск-тск-тск, схожий на сичання автоматичного розпилювача води.

— Заспокойся, Корсо. Ми повинні поводитися, як виховані люди, хоч як це тобі не властиво.

— Набридла ти мені.

— Бачу, — загиготіла вона. — Ти вбивця, Корсо. А найгірше: тебе охороняє закон. Ти — як ті, хто знищив моїх батьків.

Наша пісня гарна й нова: мовляв, болгарська спецслужба колись примусила її батьків, університетських викладачів, дисидентів, виїхати з країни. Корсо не вірив жодному слову жінки. Знаючи доньку, він радше повірив би, що вони завзято співпрацювали з режимом і строчили доноси.

— Я лише хочу…

Емілія вже відключила телефон. Корсо сперся спиною на стіну в коридорі й почав озиратися праворуч і ліворуч: не бажав, аби хто-небудь став свідком його приниження. Хоча що з того: половина співробітників на поверсі розлучені й гарують, як коні, щоб сплатити космічні аліменти. Закон утроби…

— Ми не второпали. Збори закінчилися?

Барбі щойно з’явилася. Вона згорбилася, й здавалося, що її підростання відбувалося колись болісними ривками, довгими корчами, що досі відлунювали в її тілі.

Він не обізвався. Вона насупила брови.

— Щось трапилося? Ти якийсь розпашілий.

— Усе добре, все гаразд.

— А Мадрид? Не хочеш про це поговорити?

Корсо подав їй зрозумілий для неї знак. За кілька секунд вони вже дісталися даху 36-го будинку. Тут містилося лігвище всіх копів Карного розшуку. Безперечно, звідси відкривався чи не найкращий краєвид на Париж, але цілу вічність сюди вже ніхто не лазив постояти на варті. Навпаки: тепер заведено було жалітися, мовляв «і так незабаром усе скінчиться» — натяк на велике переселення, що мало відбутися в 2017 році після повернення з літніх відпусток.

Запаливши цигарку, Корсо коротко описав мадридські пригоди. Потрясіння від побачених картин, чоловіка в білому, невдале переслідування…

— І… це все? — запитала Барбі, скручуючи сигарету.

— Службовці в музеї почали вже дивитися на мене скоса. А тільки-но мені повідомили про ще одне вбивство, я негайно вшився. Долучу до справи нашого агента зв’язку.

— Ти думаєш, що це і є вбивця?

Стоячи на цинкових пластинах, Корсо так міцно затягнувся, що йому аж легені обпекло. З кожною цигаркою він випалював, як йому здавалося, частинку свого життя, і, хоч як дивно, такі думки лише посилювали задоволення.

— Слід припустити, що він убив Елен Десмора й поклав тіло в Сен-Дені перед тим, як вилетіти до Мадрида. Тим самим літаком, що і я, абощо.

— Але так могло відбутися насправді, чи не так?

— Авжеж, хоча важко в це повірити. У будь-якому разі відчуваю, що маємо відшукати розв’язання в плутанині знаків: червоні картини, незнайомець у капелюсі, загадковий коханець Софі, що є, мабуть, художником… Вимальовується певний взаємозв’язок.

Барбі запалила цигарку й витягнулася на сірому даху. Здавалося, вона споглядає небокрай. Хто добре її не знав, міг би подумати, що цієї миті вона про щось мріє.

Раптом вона схопилася і знову всілася по-турецькому, немов школярка, що грає в кості на подвір’ї під час перерви.

— У мене є до тебе питання щодо музею.

— Кажи.

— Коли ліфт опустився на перший поверх, чому ти нікого не побачив усередині?

Він знову затягнувся, їдкий присмак був так само гірким, як та образа, що він пережив у Мадриді.

— Я опитав швейцара. Він сказав, що відвідувач став навколішки, щоб зав’язати шнурівки на чоботі…

На губах у Барбі затремтіла усмішка. І хоч як сумно все це було, дівчат убили, та й Корсо мав поганий настрій, а може, й саме тому — жінка вибухнула сміхом. Та й було з чого реготати. Уся мадридська пригода — коту під хвіст через якусь шнурівку…

Корсо пробурмотів напівсерйозно-напівжартома:

— Іди працюй, хай тобі грець!

25

Дорогою до «Сквонка» Корсо зателефонував до Бомпар. Він без підхідців зажадав, аби йому офіційно передали розслідування другого вбивства, попросив, щоб вона підключила офіцера зв’язку в Мадриді, й благав вислати достойне підкріплення, щоб було кому зайнятися справою в частині «ґонзо» та опитати навалу «випадкових свідків», які з’являться, щойно розлетиться новина про смерть Елен Десмора.

Бомпар знехтувала його начальницькими норовами. Проте зажадала відчутних результатів щонайпізніше в понеділок. Керівничка вирішила провести прес-конференцію на початку тижня, аби запевнити ЗМІ та всіх решта, що «розслідування успішно просувається». Навряд чи треба пояснювати причину: історія з убивством у Парижі, посеред липня, може вдарити по торгівлі.

Корсо зобов’язався все зробити — обіцянки-цяцянки — та подякував за сприяння.

Він уже хотів натиснути відбій, як Катрін додала:

— А ти знав, що одним з убитих на стоянці Пікассо виявився Мехді Зарауї?

— Так. То що?

— Його брата щойно засадили за ґрати і певний час про нього не буде чути. Але ніколи не знаєш, на що здатні ці бісові араби…

Корсо не переймався — відтоді, як став поліціянтом, що б не чинив, завжди наштовхувався на гнів та ненависть до себе з боку людей обмежених і небезпечних. Якби він лише почав хвилюватися, ні кінця, ні краю цьому не було б видно. Корсо завершив розмову дещо хвалькувато, як належить копу-горлопану, — найкращий спосіб угамувати свій страх.

У «Сквонку» коп привітався до дверей. А на що він сподівався? Після смерті Міс Вельвет кабаре мали б, звичайно, закрити на певний час. Він стояв перед чорною металевою загорожею і міркував, чи в нього ще достатньо сил, аби пролізти до будинку й подзвонити до сусідів…

Аж раптом зліва відчинилася брама і з неї вигулькнула парочка, що голосно сміялася. Поліціянт не гаяв часу й простягнув руку, а потім прослизнув усередину. В під’їзді він скинув оком на поштові скриньки, а відтак заходився шукати підвал. Якщо пощастить, можна натрапити на перехід між підвалами і «Сквонком».

У глибині подвір’я були двері — зачинені. Неважливо. Кілька рухів — Корсо вже надів латексні рукавички й витягнув набір слюсарних інструментів — і він подолав перешкоду, а тоді посунув у темний коридор. Увімкнув на мобільному систему геолокації в реальному часі й позначив місце. Він був геть позбавлений відчуття простору — ще один недолік для поліціянта — і не бажав загубитися в лабіринті, де роєм роїлися пацюки.

Нарешті коп віднайшов сходи, а тоді спустився. Він не вмикав світла й послуговувався телефонним ліхтариком. Незабаром у його ніздрі просочився запах плісняви, і відразу насунули бридкі спогади. В підвалах минули його молоді роки. Наркотики, насилля, вбивство. Але цього вечора таке згадувати — зась.

Діставшись низу сходів, він вирішив увімкнути світло: знадвору його вже ніхто не побачить. Лампа вихопила з темряви стіни з цегли, струхлявілі двері, будівельне сміття, земляну долівку. Корсо дедалі більше віддалявся від початкового місця, себто суміжного зі «Сквонком» муру, але він сподівався знайти інший коридор, що приведе його до клубу.

Врешті-решт натрапив на правильний шлях. Задуха посилилася, ніби її замкнули між стінами. Прохід чимдалі вужчав, на дверях висіли замки, дихати було щораз важче. За його підрахунками (і згідно з сигналом мобільного) у кінці коридору він стоятиме перед муром «Сквонка». Корсо посунувся ще трохи вперед, хоча й не знав напевно, що саме він шукає.

Але відчував, що вбивця дихав тут колись тим самим повітрям… Біля підмостків «Сквонка» він виношував свій божевільний задум. Прийшов подивитися виставу, заплатив готівкою, і поволі білі оголені тіла злилися в його свідомості з червоними картинами Ґойї. Власне, тут, у цьому будинку, він геть знавіснів — раптовий зрив переріс у спалах насильства.

Так він собі метикував, аж раптом надибав нарешті цегляну стіну, де, здавалося, ще недавно поклали цемент на стики. Камінські частину підвалу будівлі, певне, використав для розширення ігрового майданчика.

Праворуч, на дверях в інший підземний прохід, висів звичайний замок, з яким він швидко впорався за допомогою клину — алюмінієвої планки з вістрям на кінці, якою можна було б видерти клямку. Будь-який підвальний грабіжник знає, як це робиться: дякувати вчителям з дільниці.

Корсо потягнув до себе двері й, ледь поглянувши, збагнув, що натрапив на один із льохів «Сквонка»: тут валялися крісла, триніжки для проекторів, декоративні предмети, дзеркала, килими, підпірки… Справжня печера Алі-Баби, в якій повно поламаних речей, що так приємно відгонили мюзик-холом старих часів.

Він намацав перемикач і натиснув. Його увагу привернуло те, що в глибині відсіку, з лівого боку, частина простору мала такий вигляд, ніби якийсь звір там порпався і влаштував собі нору. Корсо змусив себе переступити через увесь мотлох — його ноги вгрузали в щось крихке, хрустіла арматура, литки зачіпалися на рами. Насамкінець він дістався круглої ділянки діаметром півтора метра. Хтось пристосував це місце для себе. На доказ — до стіни присунули стілець, що здавався менш поламаним від інших.

Далі все минуло гладко.

Корсо виявив дірку в стіні, крізь яку можна побачити, що коїться по той бік, у самому «Сквонку». Достатньо опуститися до рівня людини, що сидить. Якщо дивитися прямо, можна помітити, що хтось уже відбив кавалок цегли. А коли його витягти, створювався кут зору, з якого зручно спостерігати за сценою «Сквонка» (тобто кулісами: тепер там нічого не видно, кабаре спить).

Спершу йому здалося дивним, що комусь спало на думку засісти в підвалі й звідти поглядати на дівчат, які й без того роздягалися прилюдно. А тоді подумав про вбивцю. Облаштування закамарка було, певне, частиною ритуалу збудження — спостерігати потайки, милуватися з глибини льоху… Надто завчасно сурмити у фанфари, але, мабуть, зайда виявився не дуже обережним і лишив за собою сліди.

Корсо сперся коліном на долівку й заходився порпатися в дранті, що оточувало розчищену площу: прикраси, шматки тканини, костюми, скупчення стільців. Нічого цікавого — аж поки не натрапив на щоденник, який стирчав між кавалком емальованої рампи й рулоном червоного килима.

Це був блокнот для шкіців формату А5 (приблизно 21 на 14 сантиметрів) у палітурці з крафт-паперу і з подвійною металевою спіраллю. Серце його закалатало, щойно він почав гортати цупкі аркуші: на малюнках були символічно зображені танцівниці «Сквонка» з викривленнями й перебільшеннями, притаманними американським коміксам 60-х років, як, наприклад, на картинках у стилі героїчного фентезі чи обкладинках коміксів жахів, на кшталт Френка Фразетти та компанії…

Випнуті сідниці, пишні стегна, груди — ніби роги достатку… М’язи, як добре налагоджений пристрій, ніби створені для тілесного кохання. Корсо мимохідь упізнав Софі Серейс і Елен Десмора. Ті, кого він спостеріг у перший вечір, імовірно, теж були намальовані, але він уже не пам’ятав їхніх облич.

Ошелешений коп не сумнівався, що тримає в руках щоденник злочинця — хтозна, може, й коханця Ніни Віс, — такого собі сучасного Тулуз-Лотрека.

Цікава деталь: художник оздобив зображення наклейками, як роблять діти, залучив цілий набір бурлескних мотивів і прикрас — лелітки, пір’я, троянди, метелики, діаманти… Він також намалював фризи на полях — за допомогою кольорової пастелі — арабески, ласо, джгути, зірочки…

Корсо здавалося, що він гортає бортовий журнал якогось переростка. Хлопчиська, схибнутого на великих дупах і фіолетових сосках. Зненацька він геть віддалився від теми ґонзо і божевільних витівок Ахтара, проте був не так далеко від естетики Pinturas rojas… Промайнули обличчя, тіла — Корсо належно оцінив точність штриха, виразність рис, міцність моделей. Хлопець умів малювати.

І він, напевно, умів також зав’язувати вузли вісімкою…

Аж раптом поліціянт упізнав ще одне лице.

У кінці скетчбука — аніякого сумніву не було — художник намалював Емілію Корсо, у дівоцтві — Міліч. Вона стояла навколішки з оголеним тулубом серед складок шовку й зебрових шкір. На голові мала єгипетську корону (атоф), а на грудях — важкі намиста із золота й коштовного каміння.

Він упізнав її завдяки обрисам тіла — хай якою худорлявою була Емілія, вона вабила, як будь-яка істота, створена для полювання й кохання. У неї були високі, круглі, мов яблучка, перса та неоковирно стесані стегна.

Корсо ледь не роздер папір, різко схопивши блокнот руками в рукавичках.

— Трясця тебе бери, що ти ту робиш, га?

Не так уже й дивно натрапити на неї серед бруду і збочень, але цієї миті мозок йому прошило питання: невже вона мала стати однією з наступних жертв?

26

Елен Десмора мешкала в невеликому шестиповерховому будинку на вулиці Орденер у XVIII окрузі. Поліціянти домовилися зустрітись о восьмій у барі-броварні, яку недавно відкрили на розі цієї вулиці й бульвару Орнано.

Ніхто так і не спав. Людо був присутній на розтині й вийшов з Інституту медичної експертизи близько четвертої ранку. Цілу ніч він простояв у паперовому комбінезоні над трупом Елен Десмора. Кожну частинку її тіла ретельно оглянули.

Сток суворо допитала Камінські й дівчат зі «Сквонка». Згодом вона гарувала до самого світанку — нишпорила по випадкових помешканнях у пошуках приятелів Елен (здебільшого музикантів і панків із собаками), а тоді розбудила її сусідів. Усе це було поза законом: група досі так і не отримала дозволу на розслідування і аж ніяк не мала права будити людей так рано.

Щодо Барбі, то вона пильно вивчила всі розшифровки телефонних дзвінків і виписки з банківських рахунків убитої, а також надумала зібрати дані щодо її минулого: походження, дитинства, освіти тощо. Корсо здогадався, що вона надибала щось цікаве. Він спостеріг на її обличчі ледь уловимий вираз задоволення…

Логічно було б усістися всією групою довкола броварні й розповісти про здобутки безсонної ночі, але трапилася ще одна халепа того ж самого ранку. «Недільна газета» надрукувала в денному випуску на першій шпальті статтю «Вбивство другої поспіль стриптизерки». Номер достоту сіяв паніку. Тож параноїдальні настрої таки запанують посеред літа.

Чотири копи стояли за шинквасом і передивлялися статтю на мобільному. Хто розпатякав? Коли до справи залучили як 93-тю РССП, так і половину команди в Сен-Дені, важко визначити, де відбулося витікання інформації.

Корсо спокійно вчитувався в кожний рядок: журналіст обізнаний не гірше, ніж вони всі. Декілька разів згадувалася Бомпар і він сам, але зі статті важко зрозуміти, хто саме займається розслідуванням. І не дивно: вони й самі цього не знали. Безлад, що не кажи, але поліцію знову представили як веселий гурт нікчем.

Думки поліціянта ширяли далеко. Після нічної знахідки яких лише здогадок він не снував. Спочатку — паніка: Емілія була в списку злочинця, її слід негайно відкликати у Францію. Відтак передумав: якщо їй загрожує небезпека, хай краще залишається в Болгарії. Пізніше вирішив, що історія зі щоденником геть не пов’язана з убивствами. На світанку зупинився на першому припущенні: збоченець-підглядач учащав до «Сквонка», щоб поспостерігати за дівчатами, малювати їх, перш ніж вибрати ту, яка мала стати офірою…

Але як такий обережний хижак міг лишити після себе зошит? Помилка на рівні аматора. А може, й продумана провокація…

О шостій ранку він рушив у бік вулиці Сорбьє, що в ХХ окрузі, де жив Мішель Борі, координатор Криміналістичного обліку, який оглядав обидва місця злочину. Хоч як було рано, науковець прийняв його — вони вже десять років знали один одного — і запропонував випити разом кави. Кількома словами Корсо розповів йому про схованку, що її облаштував підглядач, і попросив скерувати туди кілька хлопців, щоб ті взяли відбитки й провели обшук за всіма правилами.

Насамперед Корсо довірив йому блокнот зі шкіцами для аналізу (але перед тим сфотографував кожну сторінку): відбитки, використані олівці та пастелі, походження наклейок тощо. Він завбачливо віддер сторінку із зображенням Емілії. Не міг би пояснити, чому саме так учинив — або ж навпаки: існувало занадто багато пояснень. Корсо не хотів, щоб його родину вплутували у справу, бажав проводити одночасно своє розслідування (одноосібно), намірився використати ще один доказ у справі стосовно його розлучення (хоча й не знав, як саме)…

Протягом останніх годин його нудило, він змучився, був роздратований. Його аж тіпало, але відчував натхнення, ніби нюхнув зайву порцію коксу.

Врешті-решт близько восьмої Корсо спробував додзвонитися до Емілії. Хотів спочатку довідатися, чи все гаразд, а тоді розпитати про її зв’язки зі світом бурлеску і з самим бісовим художником. Вона не відповіла. Тим краще: в нього тепер замало доказів, щоб опитувати відьму, яка заперечуватиме все підряд.

Зрештою, щось у цій історії кульгало на обидві ноги. Вдень Емілія була чи не найближчою радницею Міністра освіти. Вночі переживала внутрішнє пекло, яким насолоджувалася. Та між двома її постатями важко було уявити ще й модель, що позувала в ролі єгипетської цариці перед художником-розпусником. Треба з нею поговорити…

А тепер Корсо тримав перед очима мобільний і вдивлявся в екран, але він уже давно не читав статтю. Всі решта встигли ознайомитися з нею.

Не висловивши жодної думки, він заплатив за каву для всіх, шпурнув монети на стійку бару й проказав:

— Ходімо.

27

Кілька стажистів чекали на них біля брами, аби згодом, у ролі вантажників, допомогти їм перевезти речі. В під’їзді вони зустріли слюсаря, примусово залученого до роботи, і попросили консьєржа та його дружину піти разом з ними: за законом обшук мав відбуватися в присутності двох свідків. Рішуча відмова: охоронниця не бажала пропускати телевізійну месу, а її чоловік уже поставив на трійко коней у перегонах. Сток згладила гострі кути й пообіцяла, що вони закінчать до одинадцятої.

Елен Десмора мешкала на сьомому поверсі без ліфта. Чудово. Вони ступили на сходову клітку, де смерділо мастикою і сміттям, а тоді диво-майстер відчинив двері — три точки замикання, без броньованої накладки — дуже просто. Мансардне двокімнатне помешкання мало площу близько сорока метрів. Копи ні про що не домовлялися, але кожний звично став до своєї роботи. Кухня, ванна, туалет — для Людо (він називав їх «трубопроводом»), меблі й шухляди — для Барбі. Сток узялася за найважче: стіни, підлога, стеля, віконні рами, де міг розташовуватися сховок, тож треба подлубатися з інструментами. Вона краще за всіх уміла промацати мур, підняти паркетні планки, відкрутити лічильники…

Корсо пильнував за їхніми діями, проводив пальцями та поглядом по кожній поверхні, знаходив мертві кути, просякав духом приміщення. Він був шаманом їхньої команди: досліджував місцину, вловлював її коливання, ототожнював себе з жертвою або підозрюваним. Обшук завжди відбувається в двох вимірах: матеріальному й нематеріальному.

Аж ось залунало одноманітне гудіння: щоразу, як поліціянт вилучав якийсь предмет або документ, він мусив уголос описати його, а тоді покласти до мішка для опечатування. Усі дружно порпалися й монотонно гуготіли, що звучало так само заохочувально, як уранішня побудка в казармі.

Невдовзі інтер’єр (плакати, гардероб, аксесуари, книжки, DVD) чимало повідав їм про те, чим жила потерпіла. Вона виявилася панко-готкою, що геть не поділяла цінностей Ніни Віс, вегетаріанки та натуралістки, схильної до садомазохізму. Книги Міс Вельвет, наприклад, свідчили про антисоціальні переконання, але дещо зближувало її з Ніною: вона також була альтерглобалісткою та прихильницею «еколо»[48]. Готка із зеленуватим відтінком.

Людо запхав голову під мийку в кухні, а Сток заходилася знімати штанги для фіранок, аж раптом Корсо звернувся до всіх:

— Родинних світлин не знайшли?

Барбі, розчухрана, в запорошених рукавичках, стала на порозі кімнати.

— Щодо родини ми незабаром про все дізнаємося. Вона виховувалася в притулках Управління соціального захисту дитинства.

Корсо згадав Софі Серейс:

— Теж має анонімних батьків?

— Ні. Але вони були пияками, і їх швидко позбавили батьківських прав.

Як завжди, Корсо отетерів від того, що Барбі встигла не лише перевірити роздруківки телефонних розмов убитої (він навіть не сумнівався в цьому), але й дізналася про її походження. І все за одну ніч.

— З якого вона регіону?

— Лонс-ле-Соньє, у Франш-Конте.

— Не так далеко від Ліона. Треба з’ясувати: можливо, дівчата підростали в тих самих притулках або названих родинах. Тоді в них знову виявиться щось спільне і…

— Ходіть сюди!

Сток стояла навколішки над планками, витягнутими з паркету. Весело усміхаючись, показувала здобутий трофей — грубий зошит у шкіряній палітурці, схожий на старовинну збірку казок для дітей.

— Що це?

Сток підхопилася.

— Її таємний щоденник.

Усі поспіхом обступили її. Сторінки містили записи, зроблені круглим дівчачим почерком, простенькі малюнки, кольорові рамки. Справжній підлітковий бортовий щоденник. Така безхитрісність щиро здивувала Корсо.

Сток узялася читати вголос, гортаючи сторінки у зворотному порядку:

— «Лоран Ебер. 20 лютого 2016. В нього ніжна шкіра, ангельські риси. Провели разом казкову ніч. Лоран, твоє мовчання, твої руки перенесли мене до раю».

Вона гортала далі:

— «Тома Ландер. 7 травня 2015. Кілька годин поспіль милувалася ним. Ніч “одинока, скрижаніла”, як писав Верлен. Ніч саме для мене… Дякую тобі, Тома».

Сток ляснула наступним аркушем:

— «Янн Одмар. 12 березня 2015. Завжди пам’ятатиму, як цілувала твої груди, тримала прутня в роті… Янн, прекрасний і байдужий. Ми були разом лише раз, але я ніколи не забуду…»

— Гаразд, усе зрозуміло, — перервав її Корсо й вихопив зошит.

Коханці мінялися разом з датами. Щоразу старанно вказувалося ім’я. Щоразу в кількох рядках згадувалася «чарівна мить», «казкова ніч» тощо. Правду кажучи, Корсо зовсім не очікував, що їхня стриптизерка, прихильниця тату й панку в стилі «destroy»[49], виявиться такою ніжною квіткою. Але жодне ім’я не повторювалося.

— Наша подруга, здається, полюбляла зустрічі на одну ніч, — підсумував він і сунув книжку в торбу для опечатаних предметів. — Отож, продовжимо.

Людо повернувся до кухні, Сток — до паркету, Барбі — до шухляд. Зі свого боку Стефан переглянув відібрані речі: нічого цікавого. Він ще раз спробував додзвонитися до Емілії: автовідповідач. Промимрив звичне: «Терміново зателефонуй», затуливши долонею мікрофон, щоб ніхто його не чув, відтак став навпроти одного з вікон, аби визначити, хто із сусідів міг спостерігати за щоденним життям Елен — принаймні якесь підґрунтя, а потім можна починати обхід.

Подумки він блукав над оцинкованими дахами й цегляними димарями. Вуайєризм, задоволення від підглядання. З нього все й почалося. Той, кого він шукав, спочатку підглядав: йому подобалося дивитися на жінок, бачити, як вони роздягаються, танцюють, згодом він їх малював. А тоді захоплення оберталося в непереборну ненависть — виникала потреба мордувати їх, убивати, знищувати, придумувати моторошні твори, що справді притягували до себе. Надто широкі роти, роззявлені горлянки з камінням усередині мали привернути увагу або й душу інших людей…

Поки за його спиною одноманітно бубоніли колеги — «сіра сталева каблучка з черепом попереду; виробник: Александр Макквін», «пластикова тека для файлів фірми «Exacompta» з особистими документами зі Служби соцзахисту й податковими деклараціями», «аптечка з ліками і гомеопатичними засобами», — Корсо занурився в роздуми, що більше нагадували галюцинації.

Корсо відчував у крові смертельну пульсацію злочинця. Уявляв захват, з яким той стежив за дівчатами крізь отвір муру, милувався тілами, насолоджувався хтивими жартами, сумнівною естетикою: вони були його нічними феями. Він розкошував від їхньої оголеності, яка в його уяві пов’язувалася не з розпустою чи розбещеністю, а навпаки — з чистотою.

Досить було лише поглянути на його шкіци. Кожний штрих олівця, кожний малюнок вугіллям свідчив про повагу, захват, але також — і про зворушливу людяність. Художник спостерігав і відтворював, підносив моделі на певну висоту і в такий спосіб виявляв своє ставлення до них.

А тоді щось ламалося: в художнику прокидалася людина. Він усвідомлював, куди потрапив. У яму зі зміями, в колодязь гріхів. Феї виявлялися повіями, шльондрами — Софі ставала збоченкою, Елен — дівчиною на одну ніч. Ставало легше тільки після того, як він по-звірячому вбивав їх: вони мали не лише спокутувати свої гріхи, але, звичайно, і його провину. Адже він кохав цих жінок, вони його збуджували.

Безперечно, він імпотент (жертви не були зґвалтовані), але це не головне. Головне тут — бажання, вина, сором. Він карав їх задля того, щоб приспати свої докори сумління. Така жорстокість — примушення до самогубства через удушення, понівечені обличчя — допомагала відновити внутрішню рівновагу, прийти до тями. Йому замало просто знищити жертву, він бажав розрядки після відчутого сорому. Біль, від якого потерпали жінки, слугував не їм, а йому — для спокутування провини. Він спалював гріхи у вогнищі, в якому лунали крики та википала жертовна кров.

— Гаразд, майже закінчили.

Корсо аж підплигнув. Барбі стояла за його спиною. Під час роздумів — він і гадки не мав, як довго це тривало, — поліціянт повністю занурився в психологію вбивці.

— Щось цікаве знайшли? — пробурмотів.

— Найкраща здобич — особистий щоденник… Але ми візьмемо з собою її ноутбук. Помолимося, аби всередині знайшлося щось істотне.

Корсо скинув оком на годинник, — майже полудень, — потім оглянув двокімнатну квартирку, де панував повний безлад. Гнітюче видовище навіювало думки про друге принесення Елен Десмора в жертву.

— Вшиваємося. Накажіть новеньким покласти все на місце й перенести те, що ви відібрали, до сховища речових доказів. Треба негайно відправити ноутбук до комп’ютерників.

Він знову повернувся до вікна і втягнув у легені повітря. Сонце високо піднялося, Париж розквітав красою. Він задоволено відзначив, що зміг спокійно витримати світло, а старі жахи більше не виринають у голові.

28

Поблизу будинку № 36 Корсо ледь не знудило від самої думки, що доведеться провести в задушливій тісняві кабінетів ще одні підсумкові збори. Він схопив мобільний і зателефонував Сток, яка їхала за ним автівкою:

— Зміна програми. Пропоную всім сніданок біля собору Паризької Богоматері.

Наталі трохи здивувалася, — Корсо менше, ніж будь-хто, полюбляв розслаблятися, — але втішилася, бо всім набридло розводити теревені в чотирьох стінах.

Вони припаркувалися на подвір’ї 36-го, піднялися пішки набережною Орфевр, пройшлися мостом Сен-Мішель і перетнули Сену через Малий міст Кардинала Люстіже в тіні собору. Просувалися мовчки в юрмі туристів і, якби не чорний одяг, нічим не відрізнялися б від решти роззяв довкола.

У машині Корсо мав нагоду посперечатися з Барбі. На її думку, обшук у помешканні потерпілої лише підтвердив перше враження про неї. Непокірна, не надто розумна тридцятилітня жінка, яка вважала, що краще роздягатися в клубі, аніж гарувати на роботі по вісім годин щоденно.

Стефан не міг збагнути її характер. Чого бажала Елен, що ховалося за її примітивними уявленнями й жалюгідними витівками? Дивно, але хоч яким психологом має бути коп, йому завжди здавалося, що сам він нічого не тямить у житті людей, їхніх сподіваннях, мріях і клопотах. Йому набагато легше було порозумітися зі злочинцями.

Усі розсілися за столиками славетної тераси на розі Малого мосту й набережної Сен-Мішель перед собором, шпилі якого ніби ножем вирізали в небі. Чотири фігури в чорному зробили замовлення, а тоді кілька хвилин просто насолоджувалися сонцем, забувши про море крові, в якому їм доводилося борсатися.

— Добре, — почав розмову Корсо. — Хто перший?

Людо охоче взявся розповідати:

— Коскас, судово-медичний експерт, нічого нового не знайшов. Я кажу про тіло Ніни. Ті самі поранення, спосіб задушення, знаряддя тортур.

— Тобто?

Людо скривився й вихопив скибку хліба з кошика.

— Лікар не знає, чим він орудував. Мисливським ножем чи кухонним. Чітких надрізів немає. Завглибшки кілька міліметрів — навіть визначити важко: вбивця нещадно порізав тіло. Вдень матимемо звіт.

— Коли сталося вбивство?

— Приблизно між 22-ю і першою ранку, в ніч з п’ятниці на суботу. Але якщо враховувати агонію, жертва промучилася щонайменше п’ять годин…

Ненадовго запала тиша. Навіть таким бувалим копам, як вони, важко було згадувати про катування, яких зазнала Елен.

— Як він її катував? — знову спитав Корсо, втупивши очі в Людо.

Сонце променистим колом оповило його кучері й намалювало золотавим пензлем навскісну смугу на потилиці (через згорблену постать і довгу шию інколи його звали «Верблюдом»).

— Кажу ж тобі, орудував так само. Однак Коскас помітив якісь знаки на скронях.

— А що це означає?

— Він не впевнений на 100%, але жертву могли затиснути в лещата.

— Ти маєш на увазі: коли її шию білизною перев’язали?

— Коскас лише висуває припущення. Злочинець намагався в такий спосіб утримати її в профіль, як на столі для рубання м’яса абощо. Експерт знайшов скалки в її плечі, стегні, сідниці — усе з лівого боку.

Принесли страви. Хоча це був лише один великий омлет із салатом, розділений на чотири порції. Тільки напої відзначалися розмаїттям: червоне вино для Сток, пиво для Людо, кока-кола без цукру для Корсо й Барбі.

Різноголосся заступив дзенькіт виделок, що стукали, ніби маленькі рапіри на дуелі.

— Причина смерті?

— Вона вдавилася, потягнувши за вузли. Як Ніна.

— Очі?

— Теж закривавлені. Її рухи прискорили притікання крові з ділянки мозку до повік. Поки вона задихалася, кров виходила з очей.

Криваві сльози. Ось що могло справді збудити сквонківського ката.

— А на тілі? Якісь особливі знаки?

— Ціла купа тату.

Людо витягнув записник. Поранення він знав напам’ять; для тату йому вже потрібні були записи.

— У довільному порядку: полінезійська тікі на шиї, мандала на правому плечі, годинник і троянди на стегні (навіть не питайте чому), логотип гурту «Nine Inch Nails»…

— Що нового в КО? — перервав його Корсо.

— Вони обмацали все тіло, вузли, спідню білизну — жодного відбитка.

— Фрагменти ДНК?

— Очікуємо результатів.

Корсо звернувся до Сток, яка щойно замовила ще одну чарку:

— А ти? Камінські, дівчата, обхід квартир?

Вона вибухнула сміхом — вигляд вона мала страшнувато-людожерський, але водночас комічний і простосердий. Під яскравими променями сонця Корсо впала в очі її схожість з певним персонажем. Пані Шрек.

— Камінські ледь не в петлю лізе. Принаймні він так каже… Але важко повірити в його причетність. Я також зустрічалася зі співробітницями Міс Вельвет — налякані, не хочуть вилазити з хати.

— Вони з тобою говорили про Елен?

— Лише підтвердили те, що ми вже знаємо: романтична дівчина-панк, завжди втомлена й доволі вразлива.

— Дуже вразлива?

Сток звела плечима. Під час розмови вона поглядала в блокнот «Rhodia», що в її п’ятірні здавався завбільшки з поштову марку.

— Хай там що, геть не така, як Софі, не боєць. Елен пливла за течією, поводилася, як справжня стриптизерка.

— Що означає «як справжня стриптизерка»?

— Тобто не головою думала, а дупою.

З усієї групи Сток найбільше ненавиділа жінок — хоча сама була однією з них.

— Вона підзаробляла проституцією?

— Я б не здивувалася, треба поритися.

— Порно?

— Теж можливо.

— Друзяки?

— Негожі нероби, дилери-безхатьки — ціла банда маргіналів на обліку; на них легко натрапити вночі…

— Підозрілі серед них є?

— Ні. Сама дрібнота.

Їй подали замовлений келих. Культуристка неквапно, з насолодою відпила, ніби куштувала нектар, і цмокнула язиком.

— Чуваки зустрічалися з нею тільки в нічний час. Удень вона, мабуть, сиділа вдома, била байдики, курила траву.

Корсо згадав, що вранці Барбі мала в запасі кілька новин:

— А ти?

— Добула інформацію про минуле Елен Десмора. Стосовно Управління соціальної допомоги дітям.

— Як тобі вдалося?

— Здогадайся. Переспала.

— Серйозно.

— Якось примудрилася. Словом, несподіванкою є те, що Софі Серейс і Елен Десмора познайомилися в дитинстві, коли їм було 9 та 7 років.

— Прошу?

— Коли я переглядала досьє Елен, вирішила зазирнути ще й до справи Софі. Вони перебували в тому самому притулку поблизу Понтарльє у 1993 році. Відтоді стали нерозлийвода, зрештою, працівники соціальних служб самі старалися їх не розлучати.

Барбі ввімкнула ноутбук. Наділа окуляри й застукала на клавіатурі. Корсо відчув прилив гарячої хвилі в промежині. Учителька в окулярах — розповсюджений стереотип маленького розпусника.

— Уже знаю, як називалися притулки, в яких вони перебували. Дещо складніше знайти названі родини. Завтра ввечері відшукаю. Розмовляла з вихователями, але все відбувалося надто давно. У будь-якому разі, за моїми даними, дівчата закінчили навчання у Франш-Конте, отримали нікому не потрібні свідоцтва ВПТП і рушили разом до Парижа. Бажали стати танцюристками, а влаштувалися стриптизерками.

Корсо розумів, що дівчата явно були «сестрами по духу». Проте, коли опитували свідків, ніхто про це навіть не згадав. Вони приховували від колег, що були подругами. Але чому?

— Щоправда, — продовжила Барбі, — в досьє зазначається, що вона мала клопоти із законом.

— Лише зараз ти про це говориш?

— Спокійно. Елен була тоді неповнолітньою, і все давно травою поросло.

— У чому її звинуватили?

— Вандалізм, бійки, наруга над могилами, жебрацтво. Витівки в стилі панків із собаками. Коли вона померла, її вже зняли з обліку.

Корсо опустив очі: він досі навіть не торкнувся їжі. Неспокій, недосипання… До того ж сонце, спека, бряжчання столового приладдя, гарчання машин — усе, що справляло приємність, коли сидиш улітку на терасі кав’ярні в Парижі, раптом проймало млостю. Йому тепер кортіло покінчити з усім якнайшвидше:

— А розшифровки?

— Тільки-но отримала. Ще не встигла розібратися з ними, але телефонні дзвінки припинилися близько 13:30. Потім вона не відповідала.

— Кому телефонувала востаннє?

— Якомусь Патріку Зернгардту. Дрібному торговцю травою на станції метро «Сталінград». Я негайно відправила туди хлопців з вулиці Луї-Блана. Вони займуться ним. Ми з Людо беремося за телефонні дзвінки.

— Ні, Людо, візьми на себе особистий щоденник.

Тулузець аж підстрибнув.

— Тобто?

Корсо тримав зошит у торбинці для конфіскованих речей. Поклав його на стіл.

— Перед тим, як передати його до КО, зроби ксерокопії та знайди мені всіх коханців, згаданих на цих сторінках. Є імена й дати. Не так уже й складно.

Людо неохоче взяв пластиковий мішечок у руки.

— Думаєш, злочинець — один із них? — пробурмотів він.

— Нічого я не думаю, але мене цікавить кожний, хто наближався до потерпілої з метою сексу.

— А я? Продовжую обхід сусідів? — запитала Сток.

Вона вже ум’яла омлет і тепер, запхавши руки в кишені, зручно вмостилася на стільці; перед нею на столику стояв третій келих вина. За звичних обставин Корсо кинув би їй: «Не поспішай», — але це була неділя й до кінця дня ще далеко.

— Ні, — проказав він і відкрив портфель. — У мене для тебе є дещо.

Він витягнув копії сторінок скетчбука й пояснив кількома словами, звідки вони. Зображення передавали з рук у руки мовчки — здавалося, тиша накрила їх скляним ковпаком, крізь який не пробивався гамір набережної.

Ніхто з них навіть не сумнівався: на шкіцах зобразила танцівниць і краяла обличчя жертв та сама рука.

— Ви впізнали танцівниць із «Сквонка». Сток, тобі треба визначити особи всіх решти. Їх треба якнайшвидше захистити.

Усі закивали. Корсо повернувся до Барбі — йому з голови не йшла історія про соціальні притулки й названі родини.

— Знайди тямущих стажистів — хай займуться минулим обох потерпілих. Мені потрібні імена, адреси, дані про судимість усіх працівників соціальної служби, випадкових батьків, учителів, у яких вони навчалися.

— На це піде багато часу.

— От і чудово, до вечора впораєшся.

— Авжеж, — пожартував Людо. — Відомий серійний убивця-викладач, правильно?

— Спитай у родичів жертв Еміля Луї[50], чи їм так само смішно.

Поліціянт аж скоцюрбився за келихом пива «Kronenbourg 1664».

Корсо підвівся й жбурнув купюру на стіл.

— Пригощаю.

— Ти куди? — запитала Барбі.

— Повертаюся до офісу. Підіб’ю підсумки всього, що маємо.

— Але ж це швидко можна зробити, — поглузував з нього Людо.

— Стули пельку. Крішна на місці?

— Він уже скасував відпустку, але сьогодні його там немає, — відповіла Барбі.

— Зателефонуй йому. Чорт забирай, треба, щоб усі були в бойовій готовності!

29

У порожніх кабінетах 36-го навряд чи хтось побачив, як бригада закотила рукави й ревно стала до роботи. Ані живої душі, ані звуку в коридорах. Де всі поділися? Сонце зазирало у вікна й кидало скісні промені, ніби натякало: у такий день годі сидіти в чотирьох стінах, гайда надвір.

Корсо примарилося: поліціянти, які мали виїхати за кілька місяців з будинку № 36, тепер ніби вже залишили приміщення, запакувавши речі. Він не знав, чи прийдешній розгардіяш вийде їм на добре: сам він завжди з легкістю пересувався з місця на місце, адже рух — запорука здоров’я. Але подейкували, що нова будівля розміщується десь поблизу кільцевої магістралі, на задвірках XVII округу. Не надто надихає.

Він запарив каву, зачинився в кабінеті — уже звик замикати двері до свого барлогу на ключ, навіть (і передусім) коли всередині був сам.

Аж ось задзеленчав мобільний.

— Ти мені чотири рази зранку телефонував, що трапилося?

Емілія ляскала словами, як клавішами старої друкарської машинки. Корсо розумів, що не може спитати в неї прямо в лоба. Вона була надто близько, надто міцну відсіч могла дати.

— Я лише непокоївся.

— За що, власне?

— Усе гаразд у Варні?

— Що тобі треба?

Вони перебували в стані війни, і він уже не мав права питати в неї про особисте життя. Бодай як коп, не міг витягувати інформацію, якою зможе скористатися згодом під час розлучення. Адже конфлікт інтересів ніхто не скасовував.

— Хотів спитати… Ти ніколи не виступала в певних… шоу?

Вона загиготіла:

— Яких таких шоу?

— У стриптизі?

Вона знову заговорила різко, ніби пістолет перезаряджувала. Чак-чак.

— Ти ведеш розслідування щодо мене?

— Та яке там! Я… мені передали справу, що пов’язана із цим середовищем.

— Стосовно вбитої стриптизерки?

До узбережжя Чорного моря, де Емілія відпочивала, ще не долетіли новини про друге вбивство, але всі вже знали про Ніну Віс.

— Саме так.

— То що? Я тут до чого?

— Лише хотів упевнитися, що ти ніколи не тинялася серед них.

— За кого ти мене маєш? Я працюю в міністерстві й самостійно виховую нашу дитину. Невже ти вважаєш, що в мене є час вештатися голою в одному з твоїх нічних клубів?

Ти й не таке влаштовувала, золотко… Він більше не заглиблювався в це питання і вдав, що не зрозумів її натяків на те, що нібито не займається сином. Це ні до чого не приведе. Він вирішив піти іншим шляхом, аби лише промацати ґрунт:

— Ти ніколи не позувала якомусь художникові?

Вона понуро зітхнула:

— Мені шкода тебе, Корсо. Якщо для розслідування ти не вигадав нічого кращого, ніж опитати колишню дружину, справи твої кепські. Повертайся до своєї стічної канави, не заважай нам відпочивати.

А щоб він не мав часу щось додати, вона натиснула на відбій. Корсо кілька хвилин силувався заспокоїтися. Навіть подумав, що було б непогано завантажити на мобільний якийсь додаток для медитації — вони дедалі більше ставали модними.

І, врешті-решт, набрав номер Бомпар. Що б там не патякала Емілія, а захистити її треба.

— Якщо ти хотів дізнатися, кому передали справу, можеш тішитися. Офіційно її доручили тобі. Розслідування очевидного злочину[51] починається для тебе від сьогодні. Жоден суддя не висітиме в тебе над головою ще тиждень.

— Навіть стосовно Ніни Віс?

— Роздобула тобі два дозволи в одному флаконі. А ще вишлю в понеділок зранку команду поліціянтів для підкріплення. Усе, що змогла, зробила. А ти мені що підготував?

Корсо розповів, що вони відкопали за останні години: схованку художника і скетчбук у підвалі «Сквонка», інтимний щоденник Елен Десмора та її коханців на одну ніч, дружні стосунки між убитими.

Бомпар ніяк не прокоментувала. Звичайно, чекала на щось краще, проте усвідомлювала, що вони мають справу з непростим злочинцем. Це не телепень, якого легко злапати на підставі зразка ДНК або свідчень очевидця.

— Тобі вдалося відшукати агента зв’язку в Мадриді? — поцікавився Корсо.

— Цього ранку він ходив до музею й опитав кількох людей.

— І що?

— Є один тип, що відповідає твоєму опису і часто приходить подивитися на картини Ґойї, — відповіла вона.

— І все?

— Так. Щиро кажучи, з тим чуваком у капелюсі ти, мабуть, схибив.

Корсо вкотре переконався, що насильна смерть ховається під різними масками, часом геть дивними.

— У них є камери спостереження, — вела далі Бомпар. — Постараються знайти зображення.

— Чудово. Хотів би дещо попросити в тебе.

— Не тягни куцого за хвіст.

— Це серйозна справа. Ти могла б звернутися до нашого агента зв’язку в Софії?

— Я тобі що — туристична агенція, чи як?

Він зізнався, що натрапив на зображення Емілії серед шкіців загадкового малювальника суспільного багна.

— А вона що на це каже?

— Як ти гадаєш? Вона у відпустці у Варні з Таде. Навіть не встиг її розпитати.

— Ви обидвоє мені вже набридли.

— Зможеш негайно залучити поліціянта чи ні?

— Побачимо, але не впевнена. У Софії маємо щонайбільше одного агента. Сумніваюся, що він захоче бавитися в охоронця на узбережжі Чорного моря…

— Тримай мене в курсі. Я насправді не знаю, чи маю хвилюватися.

— Зосередься на розслідуванні. Зателефоную, щойно матиму новини.

Бомпар мала над ним надзвичайну владу. Тільки вона вміла у телефонній розмові заспокоїти його й надихнути. Корсо відпив трохи кави, хруснув пальцями й відчув, як до нього повертається наснага для підбиття славнозвісних підсумків.

А тоді заснув як убитий.

30

— Розбудив?

Глузливий голос Людо.

— Прошу?

— Питаю, чи не розбудив, бува.

Корсо протер обличчя й зиркнув на годинник: 17:15. Трясця, він заснув негайно, долілиць на зошиті. Мабуть, і слід від палітурки лишився впоперек лиця. Браво, поліціє.

— Чому ти так вирішив? — спробував оборонитися.

— Не знаю, — гигикнув Людо. — У тебе голос такий, крім того, я вже тричі тобі телефоную й двічі стукаю в двері. Ми навіть подумали, що ти потихеньку дременув.

— Що сталося? — озвався він незадоволено. — Які новини?

Людо зробив артистичну паузу перед пишною тирадою:

— Я знайшов коханців Міс Вельвет.

— Усіх?

— Усіх. Але є проблема.

— Яка проблема?

— Вони мертві.

Слова сягали свідомості Корсо, проте він ледь розумів, про що йдеться. Мимохіть відшукав цигарку й відчинив вікно.

— Що ти вигадуєш?

— Усе дуже просто: список Елен Десмора — це некролог.

Корсо затягнувся димом, або радше проковтнув його, і відчув, як запалало горло.

— Хочеш сказати, що їх повбивали?

Людо уїдливо розсміявся.

— Я неправильно висловився. Якщо посилатися на записи в щоденнику, вони вже були мертві, коли Елен спала з ними. Себто щойно померли. Скидається на те, що «славнозвісні ночі кохання» відбувалися в моргах Парижа й околиць.

Щораз ліпше. Але все треба перевіряти. Ось вони гомоніли про стриптизерку, що прослизала до Інституту медичної експертизи й холодильних камер у пошуках коханців. Важко собі навіть таке уявити. Але він пригадав, що замолоду її арештували за наругу над могилами. Така собі розминка?

— Померлі мають щось спільне між собою?

— Нічого. Порушення мозкового кровообігу, рак, травма голови внаслідок падіння з мотоцикла… Я зробив кілька дзвінків і дізнався, що Елен полюбляла молодих — жоден з них не був старшим тридцяти — і таких, що досить добре збереглися, скажімо так…

Корсо збагнув, що погода надворі змінилася. Крізь слухове вікно знову просочувався похмурий дощовий вечір. Він здригнувся й навіть не міг збагнути, що відчуває: приємність чи пригніченість. Протягом двох годин літо покинуло краєвид — так море оголяє піщаний берег.

— Рий далі, — наказав він, хоча не був упевнений, що її збочення якось пов’язане з убивством.

Натиснув на відбій і почалапав запарювати каву. У коридорах знову помалу відновилося життя. Він поглядав, як до пластянки витікає брунатна рідина, і розмірковував над тим, чи не почав передчасно старішати: лише одну ніч не поспав і вже завалився на письмовий стіл.

Коли повертався до кабінету, наштовхнувся на Барбі з роздруківками в руці. Як завжди, хороший знак…

— Щось маєш?

Вона струснула стосом паперів.

— Добула виписки з банківських рахунків.

Барбі ладна була чаклувати навіть у неділю.

— Щодо видатків, — проказала вона, — нічого нового. Проте я дещо помітила: вона знімала п’ятдесят євро в тому самому банкоматі майже щочетверга між 16 : 50 та 16 : 55.

— У своєму кварталі?

— Ні, біля площі Бастилії. Банк «Ліонський Кредит» на початку бульвару Рішара-Ленуара, на розі вулиці Амло.

— Здибанка з дилером?

— Теж так подумала, але хто купуватиме наркотик за усталеним графіком? Радше припускаю, що йдеться про психоаналітика.

Він також так вважав, але не хотів здаватися невротиком, з яким раз у раз трапляються такі самі негаразди: коли бракує готівки на психотерапевта, щоб той покопирсався в душі.

— Ти шукала на тому місці?

— На вулиці Амло, 2 є одна лікарка. Даю голову відрубати, що Елен Десмора бігала туди.

Малоймовірно, що лікарка в неділю сидітиме на роботі, але Корсо передчував, що Барбі посунулася трошки далі.

— У мене є її домашня адреса, — підтвердила вона його припущення. — Нам пощастило, дівчину звати Янжа Ражаонаріманана. Малагасійка. Гадаю, ти вже допетрав, що в довіднику небагато людей з таким ім’ям.

— Де вона мешкає?

Барбі простягнула йому кольоровий квадратик паперу.

— Вулиця Меркер, 11-13-15, XI округ. Перпендикулярна бульвару…

— Знаю. Щось іще про неї довідалася?

— Nada. Жодного протоколу. Ба навіть її ім’я занесено до списку СОІ[52] в Кретеї.

Діяти слід pianissimo[53]. Лікарка знає, кого кликати, якщо захоче виставити його за двері.

— Їду.

— Я з тобою.

— Ні. Рий далі.

— Де?

— Перевір притулки, в яких виховувалися потерпілі. Дізнайся: може, вони підтримували стосунки з кимось із тамтешніх дітей. Понишпор у «Сквонку», в історії самого будинку.

— Зачекай.

Вона рушила до свого кабінету й за кілька секунд подріботіла назад — маленька кістлява мишка. Корсо встиг уже схопити куртку.

— Прошу. Для розігріву, перед тим як потрапиш до психоаналітика.

Це був протокол допиту Елен Десмора за 21 червня 2004 року, після того як її затримали на цвинтарі в передмісті Ліона. Папірець не вартий навіть дірки з бублика: у віці 17 років вона намагалася розпечатати могилу похованого напередодні хлопця, але охоронець схопив її. Ось і вся драма. Позаяк вона була неповнолітньою, їй вдалося уникнути серйозних наслідків. Корсо гортав сторінки й намагався знайти імена спільників. Дарма.

— Ти розмовляла з Людо? — спитав.

— Ні.

— Зустрінься з ним, він дещо розкаже тобі про перший арешт.

На прощання усміхнувся.

— Я до психотерапевта, а тоді назад — до вас.

31

Кілька масивних червоних будинків з білими балконами — такі самі стоять також на бульварах довкола Парижа. Цілі квартали з випаленої цегли, що навіюють приємні спогади про передвоєнне життя в колективі і сувору гігієну всюди: у повітрі, проточній воді й садах серед цементу, де всі існували разом.

Він не відразу знайшов потрібну будівлю, підібрав код і подзвонив у потрібні двері. Янжа Ражаонаріманана була невеличкою на зріст жіночкою зі шкірою кольору сигари. На голові — скуйовджена копиця волосся. На носі — великі окуляри з темним склом. Рот з непомітними губами більше нагадував розріз над підборіддям. Геть не королева краси.

— Як ви сюди потрапили? — спитала вона без передмов, наморщивши носа й вишкіривши зуби, немов маленький гризун.

Корсо витягнув ксиву й відрекомендувався. Психоаналітик зовсім не здивувалася й пропустила його до хати. Він увійшов за нею у вузький передпокій з вивішеними на стінах афішами, що містили гасла травневих заворушень 68-го року: на пляшці синього чорнила — напис «ПРЕСА» з попередженням: «НЕ КОВТАТИ»; обриси бійця РСБ[54] зі щитом, на якому наштамповані слова: «ПІД БРУКІВКОЮ — ПЛЯЖ!»[55]; намальовані нашвидкуруч літери закликів: «ПЕРЕТВОРИМО БАЖАННЯ НА ДІЙСНІСТЬ!»

— Ви зберегли свіжість душі, — зауважив Корсо.

— У 1968-му, — кинула вона через плече, — я ще навіть не народилася.

— Тоді навіщо ви повісили афіші?

— Археологічні об’єкти. Зворушливі закарлючки минулих часів.

Вони посунули до невеличкої вітальні. Щонайбільше двадцять квадратів, диван і крісла, оббиті дешевим велюром. Тут заощадили на всьому — просторі, висоті стель, якості матеріалів.

У кутку він помітив дві потерті валізи з полотняною торбою, нібито багаж підпільного мігранта.

— Так чи інакше, я на вас чекала, — промовила вона й стала посеред кімнати.

Він махнув головою в бік валіз.

— А я ледь не подумав, що ви кудись утікаєте.

— Рушаю у відпустку. 3 липня — тож не дивно, чи не так?

— О цій годині?

— Виїжджаю вночі.

— Куди прямуєте?

— У Дром[56]. Вам потрібна точна адреса?

Корсо усміхнувся. Так можна довго теревені розводити.

— Я прийшов опитати вас щодо Елен Десмора, — сказав він і всівся на диван. — Ви, певно, читали її щоденник.

Лікарка вмостилася на одному з крісел по інший бік низького столика й витягнула сигарету. Це був «Camel». Корсо з ніжністю згадав старі біло-золотаві пачки.

— Вас не лякає, що я змушена посилатися на зізнання пацієнтки, що є порушенням медичної таємниці? — запитала вона й запалила сигарету.

— Сподіваюся, ви все прекрасно розумієте. Між повагою до померлої та даними, що могли б допомогти нам виявити особу злочинця, є безумовно велика різниця. Крім того, якщо ви й надалі захочете бавитися зі мною, я забороню вам виїжджати з Парижа без дозволу Ради професійної асоціації лікарів. Можете забути про відпустку.

Вона перервала його помахом руки.

— Гаразд. Здаюся. Але скажіть спочатку, як ви мене знайшли? Елен завжди платила готівкою, і я ніколи не підписувала рецептів.

Корсо поділився з нею висновками, яких дійшла Барбі. Лікарка відкинулася на спинку фотеля й замріяно затягнулася. Тож відтоді, як минула прекрасна протестна доба, нарешті, з’явилися кмітливі поліціянти…

— Ви давно знаєте Елен? — поцікавився він.

— Шість років. Спершу вона навідувалася двічі на тиждень, а з 2014-го — лише раз.

— Для аналізу чи психотерапії?

— Аналізу.

— Чому вона до вас приходила?

— Краще скажіть, що ви шукаєте.

— У нас є всі підстави підозрювати, що Елен Десмора хворіла на некрофілію.

Янжа поглянула на нього крізь темні окуляри і знову вищирилася.

— Саме так. Вона кохалася з трупами. Я завжди силувалася їй допомогти, але ніколи не вважала хворою. Коли йдеться про бажання, важко визначити межі норми, а поняття «збочення» втратило первинне значення, щойно забобони поступилися прозрінню…

— Хіба ми не повинні з повагою ставитися до померлих?

Янжа стенула плечима. Вона затягувалася сигаретою й ніби купалася в диму та солодких спогадах про минуле, коли дозволялося курити в кімнатах із зачиненими вікнами й помирати на повільному вогні.

— Вона кохала їх, пестила, голубила… Чим вона зганьбила їх?

— У всякому разі дозволу вона в них не питала.

Вона знову звела плечима: Янжа, очевидно, була на боці живих. Корсо змовчав. Якщо, на думку малагасійки, смоктати померлого або вправлятися в запиханні в себе млявого прутня не означало ані збочення, ні насилля, про що можна було розводитися далі? Зрештою, він сюди не сперечатися прийшов. Елен уже перебувала в потойбіччі разом з усіма коханцями.

— Розкажіть докладно, що вона робила, — продовжив він.

— Усе почалося в 1999 році — тоді їй було лише дванадцять. Один із вихованців потерпав від серцевої недостатності. Він нагло помер, і його тіло залишили на ніч в осередку. Елен рушила до медпункту й там притиснулася до померлого. Головне, що тіло ще не встигло зіпсуватися. Їй вдавалося задовольнити бажання, тільки якщо коханець мав… непошкоджений вигляд.

— Як ви можете пояснити причину такого потягу?

— Не думаю, що він був спричинений якоюсь подією. Вона завжди відчувала несамовиту відразу до… живих чоловіків. Для неї вони уособлювали байдужість і ворожість.

— Її не ґвалтували в дитинстві?

Янжа запалила ще одну сигарету. Корсо відчув спокусу теж покурити, але не хотів надто розслаблятися. Мусив сфокусуватися, тобто напружитися — найкращий стан, аби відчути те, що ховається за словами.

— Навіть не знаю, — відповіла жінка й трохи скривилася. — Можна лише припустити, що до її недовіри спричинилося те, що власні батьки відмовилися від неї. Кому вірити, якщо зраджують найрідніші люди?

Тоді й він міг би спати з усіма трупами, що траплялися йому за весь час служби в поліції. Корсо все-таки закурив одну «Marlboro».

Моторошне, непереборне прагнення Елен було зумовлено не лише сексуальним бажанням. Вона справді кохала кожного мерця, з яким мала стосунки. Зрештою, дівчина завжди примудрялася дізнатися, як їх звали, скільки їм було років тощо. Проте її зовсім не обходило, чому саме вони померли.

У голові копа виринули рядки її особистого щоденника: дурнувато-романтичні спогади ґвалтівниці трупів…

— Вона уявляла собі, що вони живі?

— Аж ні. Для неї лише трупи могли бути коханцями. З мертвими тілами вона пов’язувала бажання, мрії, сподівання. І побоювалася живих чоловіків, які здатні діяти й реагувати. Вона полюбляла самця-статую, холодного й нерухомого.

Усе це не надто просувало його справу вперед. Він спрямував розмову в інше русло:

— Вона говорила з вами про Софі Серейс?

— Звісно. Вона була її найкращою подругою. Тобто єдиною.

— Вони обидві приховували, що товаришували. Не знаєте, чому?

— Щойно дівчата потрапили до Парижа, вони постановили не розповідати нікому про те, що знайомі: в такий спосіб подруги намагалися захистити себе, стати сильнішими.

Новий поворот:

— Ми підозрюємо, що Елен підзаробляла проституцією. Як ви вважаєте?

— Згідна.

— А те, що вона робила це з живими чоловіками, їй не заважало?

— Вона відсторонялася від того, що чинила. З плином часу страх перед чоловіками перейшов у збайдужіння.

— Софі знала щось про… нахили подруги?

— Гадаю, що так. Вони не мали таємниць одна від одної.

— Ви припускаєте, що Елен була… щасливою?

— На свій спосіб, так.

І наостанок — каверзне питання:

— Якщо все — на краще в цьому найкращому зі світів, навіщо ви були їй потрібні?

Мишача гримаска обернулася на хижацький вищир.

— Я просто допомагала їй існувати в злагоді з її… особливостями.

Психологиня, мабуть, і гадки не мала, що покривала порушницю закону й потурала її розпусті. І знову-таки він тут не для того, щоб когось засуджувати.

— Ви не зауважили якоїсь зміни настрою Елен останнім часом?

— Аякже.

— Тобто?

— У неї з’явився коханий.

Корсо аж здригнувся.

— Ви кажете про… партнера, себто він не був ані мертвим, ані клієнтом?

Янжа Ражаонаріманана вороже усміхнулася. Вони, власне, розігрували споконвічну драму протистояння поліціянта й бунтівника, порядку й повстання, буржуа й анархіста тощо.

— Приятель, так. Цілком живий.

На Корсо дрижаки напали — наче який змій хутко проповз шкірою під одягом.

— Що вона вам про нього розповіла?

— Мало розказала. Знайомий попросив її тримати язика на прив’язі.

Корсо вирішив спочатку поставити класичні запитання:

— Одружений? Відомий?

— Точно неодружений. Досить відомий.

— У якій галузі?

— Художник.

Кров бухнула в скроні, ніби він занурився вглиб моря — навіть почув рипіння коліщат у голові. Стишене брязкання супроводжувало картини, що ритмічно вигулькували в уяві: у Софії та Елен був один коханець на двох, чоловік у капелюсі, художник зі «Сквонка», мадридський утікач…

— Вона описувала вам його зовнішність?

Лікарка розчавила цигарку в попільничці, що скидалася на кастет з грубого скла.

— Середнього віку. Чудернацький. Зазвичай носить білі костюми й борсаліно.

— Вона звірялася вам у чомусь ще? Це дуже важливо.

Янжа поглянула на нього крізь великі окуляри.

— Він може виявитися вбивцею?

Годі пускати туману.

— Софі теж мала зв’язок саме з ним, ви про це знали?

— Ні.

— Тобто Елен теж собі такого не уявляла?

— Необов’язково. Вона мені всього не розповідала, тому ми ніяк не могли посунутися з мертвої точки.

— Добре подумайте: більше нічого не пригадуєте? Якусь деталь, що могла б мені стати в пригоді…

Янжа знову схопилася за сигарету: так смалили у 70-х роках.

— Він колись сидів у тюрмі.

Шия Корсо взялася сиротами.

— Який злочин він скоїв?

— Не знаю. Елен не захотіла розповідати, я лише зрозуміла, що він провів там багато років. Художником став уже в другому житті. Під час показової реабілітації.

Неділя виявилася достоту вдалою: спільний для обох загиблих коханець, мара, яку він (напевно) зустрів неподалік від картин Ґойї. Художник, що тинявся поблизу «Сквонка» й нещодавно вийшов з буцегарні — без сумніву, відсидів за вбивство. Який у біса підозрюваний? Готовий злочинець власною персоною.

— Елен, мабуть, боялася його?

— Анітрохи.

— Що їх об’єднувало?

— Повторюю: вона про це не розповідала, але відчувалося, що в ліжку в них усе гаразд. Тож можна стверджувати, що вона відновила стосунки з живими чоловіками. Коханець зумів-таки її приручити.

— Ви казали, що він був набагато старшим він неї?

— Щонайменше вдвічі, так. Він був досвідченим на всіх фронтах, це й привабило її.

Корсо згадав сторінку щоденника із зображенням Міс Вельвет: лагідний погляд, невпевнена посмішка. Митець вдало відтворив тендітність татуйованої готки.

— Що вона почувала до нього? — не відступав коп. — Фізичний потяг? Кохання? Захоплення від творів?

Янжа поглянула на годинник і обдарувала його широкою умішкою.

— Шкода, що наостанок можу окреслити його лише як певний психологічний тип, але вважаю, що цей добродій правив їй за батька.

Корсо підвівся. І подумав, що в такому разі відтепер він занурюється у світ дітовбивць. Гаразд, упораємося.

32

Корсо повернувся в 36-й і скликав групу: треба якнайшвидше знайти художника, вірогідно, коханця обох потерпілих. Чувака, що відсидів у тюрмі!

Усупереч сподіванням, неймовірну новину колеги зустріли досить стримано. Правду кажучи, їх уже ноги не несли — ціленьку днину бігали, шукали, але так і не натрапили на щось цікаве.

Сток виявила особи й місце мешкання деяких дівчат зі скетчбука та забезпечила їм охорону (з кількох новачків — і то добре). Людо рушив далі на пошуки померлих коханців Елен Десмора, нишпорив серед їхніх знайомих: може, хтось із них надумав помститися некрофільці Елен та її сестрі — але ні, дарма. Барбі не встигла знайти бодай щось про людей, з якими потерпілі підтримували дружні стосунки змалечку, а про історію будівлі «Сквонк» та її мешканців — і поготів. Щодо розширення штату для проведення розслідування: до них прибули стажисти, і їх відразу розділили на дві групи: одні мали обійти сусідів, а решті доручили зібрати свідчення, що посипалися на них після того, як стало відомо про вбивство Міс Вельвет — люди мало не збожеволіли.

І справді, група так виснажилася, що тепер годі було розворушити її будь-якою новиною. Тож Корсо вирішив, що впорається з пошуками сам — відтоді, як він натрапив у Мадриді на художника в борсаліно, справа набула особистого відтінку. Поза тим, не слід забувати про Бомпар, яка зранку чекатиме на доповідь для прес-конференції: роботи вистачало на цілу ніч.

— Гаразд, — проказав він насамкінець, — відпочивайте. Завтра почнемо знову о дев’ятій.

Копи переглянулися й мовчки повставали.

Корсо зачинився в кабінеті і з ноутбуком на колінах умостився на невеличкому дивані, що слугував «куточком-вітальнею» у крихітній кімнатці.

Перед тим як поринути в мережу, він на кілька секунд замислився над образом, що вимальовувався. В’язень. Художник. Підтоптаний ласун, що полюбляв, сховавшись у підвалі, малювати стриптизерок, а потім відібрав для себе двох із них.

Чому він їх убив? Пройнявся думкою про покарання. Софі й Елен танцювали стриптиз, але сам виступ, біла шкіра, простосердість дівчат здавалися такими безневинними, так припали йому до смаку, що художник зумів уловити дитячу грацію в зазивних рухах артисток, у тому, як вони роздягалися в нехитрому спектаклі.

Аж ось на поверхню спливли вади акторок бурлеску: Софі отримувала задоволення від найстрашніших катувань, Елен шукала кохання та розради в обіймах трупів. Може, їхній гуру просто розчарувався? Може, вирішив, що вони заслужили на покарання? Корсо не забув про джерело натхнення злочинця: картини Ґойї, де були зображені каторжанин, чаклунка, виснажений хворобою вмирущий…

Задзеленчав стаціонарний телефон. На якусь мить він завагався. Згодом насилу відірвався від канапи й підняв слухавку.

— Коменданте? — У голосі вартового відчувалася повага й водночас невпевненість. — Якийсь пан чекає внизу: хоче вас бачити. Дозволити йому піднятися?

Корсо глипнув на годинник: уже по 21-й.

— Як його звати?

Пауза. Новенький, напевно, роздивлявся документ відвідувача.

— Ліонель Жакмар.

— Не знаю такого. Хай забирається геть. Тобто, — схаменувся, — скеруй його до поліціянтів, що збирають свідчення. Якщо вони пішли додому, хай завтра приходить, у робочий час.

— Стверджує, що він із наших, — тихо додав новачок.

— Бачив його жетон?

— Він на пенсії.

Корсо зітхнув:

— Хай підніметься.

— Є ще одна проблема… Він з особливими потребами.

— Себто?

— Шкутильгає. Пересувається з палицею.

Корсо знову зітхнув.

— Скажи йому, хай скористається ліфтом на сходах Е. Чекатиму на нього на четвертому поверсі.

Корсо проминув перший коридор, а тоді другий, аж нарешті дійшов до ліфта — або радше вантажного підйомника, — яким перевозили людей з особливими потребами або норовливих підозрюваних, що відмовлялися підніматися сходами.

Відчинилися двері — і Корсо побачив пана близько шістдесяти років у чудернацькій камізельці з багатьма кишенями, у стилі «репортер». Посивіла чуприна, різнокольорові очі — колючі, як дріт, геть не чорні перли, — скуйовджена борода. Якийсь блазень.

Корсо ледь не натиснув на кнопку першого поверху, аби той не встиг перетнути поріг кабіни, але примусив себе поводитися чемно, відрекомендувався й пропустив відвідувача на поверх, що належав Бригаді карного розшуку.

— Ліонель Жакмар, — представився гість із різким акцентом мешканця Франш-Конте. — Я служив у Безансонській РССП в 90-х роках. — Розсміявся. — Справжній юрасець!

Він сперся руками на тростину, ніби хотів устромити в землю кострубату палицю з полакованого дерева, як у героя роману Жіоно[57].

— Вибачте, що так пізно… Потяг затримався: якісь технічні несправності. З Безансона — відразу до вас! Вирішив зазирнути в 36-й, перед тим, як їхати в готель.

«Десять хвилин, — подумав Корсо, — ані секундою більше».

— Прошу, йдіть за мною. До мого кабінету.

Він повагом сунувся коридорами, а позаду плентався його довгов’язий гість. Нарешті вони дісталися кабінету. Перед тим, як запропонувати відвідувачу стілець, Корсо відверто запитав, чому той до них прийшов.

Жакмар не розгубився, хитрувато усміхнувся й підніс тростину, наче хотів три рази нею гупнути.

— Дуже просто, я знаю, хто вбивця.