Земля мертвих

33

Корсо посадив кульгавого відлюдника в крісло й узявся терпляче, просто із поліційної солідарності, слухати його гнівну промову: той розводився про невдале пограбування в околиці Безансона в 1987 році, вбивство доньки господарів місцини й арешт зловмисника кілька місяців потому. Стефан не переривав, але подумки прокручував приказку, яку сам собі вигадав: недільний вечір не може бути добрим, лише гіршим…

Проте почав прислухатися уважніше, тільки-но Жакмар розповів, що згаданий Філіпп Собєскі відсидів сімнадцять років у тюрмі, з них десять — у Флері-Мерожис, і був звільнений у 2005 році. Він аж на ноги схопився, коли юрасець додав, що Собєскі домігся безумовної реабілітації і став художником. Почав писати картини під час відсидки й навіть виставлявся останніми роками поза межами буцегарні, а незабаром став відомим у середовищі паризької артистичної богеми.

— Маєте його фотографії? — перервав Корсо.

— Я вам привіз ціле досьє, — обізвався Жакмар так, ніби й не помітив, як змінився голос співрозмовника.

Він витяг із портфеля теку в тканинній палітурці. Усередині, в одному з файлів — у школі їх носять у так званих теках-акордеонах — містилися вирізані з журналів зображення чоловіка. Скинувши на них оком, Корсо зрозумів, що саме його він і шукав.

Років шістдесяти, сухий як тріска, зі змарнілим обличчям, у тісному білому костюмі сутенера й верблюдячому пальті, накинутому на плечі, з викликом поглядав зі світлин. Борсаліно, теж білого кольору, хвацько насунутий на голову, лише підкреслював, що перед вами — справжній шалапут.

Корсо заклякнув, аж серце застрягло йому в грудях, як куля поперек дула пістолета. Якщо б йому довелося створювати фоторобот чоловіка з Мадрида, він зобразив би його саме так.

Світлина належала до низки знімків з модного журналу 2011 року. Там були й інші фото. Хай який старосвітський вигляд мав колишній в’язень, Корсо збагнув, що фотосесія була гостромодною — елегантний костюм був від славетного італійського дизайнера.

Зокрема дописи під знімками свідчили про те, що він — людина непроста: багато чого навчився від життя, — що завжди подобається ЗМІ та різним інтелектуалам, — і як убивця спокутував провину перед суспільством, а його талант несподівано розквітнув у всіх на очах. Але митець і далі провадив життя справжнього гультіпаки. Пан Собєскі не приховував поганих звичок, поводився непристойно та нахабно, чим відштовхував від себе добрих буржуа. От пощастило.

— У вас є фотографії його творів?

Жакмар передав іще одну теку. Синюшні або землисті, оголені й м’язисті постаті. Зі скупчення мазків вигулькували страдницькі, але й водночас сумні обличчя, ніби написані у стані гніву.

І зовсім не треба бути поліціянтом, аби здогадатися, що це наркомани, повії, в’язні, люди з низів, та Собєскі вдалося, як і в альбомі зі шкіцами, уздріти в них певну чистоту й невинність.

Різка, насичена й виразна картина зараз припала Корсо до смаку. Здавалося, що художник скрутив живопис у баранячий ріг, а тоді занурив у найогиднішу дійсність. Але завдяки глибокому співпереживанню він зумів викристалізувати трагедію знедолених чоловіків та жінок і перетворив їх на істот з тонкою душею, майже янголів. Двір Чудес[58] пишався б таким особистим портретистом.

Останні світлини остаточно добили поліціянта.

На одному із зображень він побачив Елен Десмора. Це був великий портрет (120 х 160), датований 2015 роком, на якому танцівниця позувала у три чверті оберту, на першому плані — ліва рука, якою вона на щось спиралася, голова злегка нахилена, погляд спідлоба, чорняве підстрижене волосся з гривкою намальоване чітко і схоже на каску. Міс Вельвет мала на собі робочий одяг: бузкове боа, чорні стринги. Але полотно геть не було сповнене нео-бурлескного настрою. Блідолиця модель поглядала стримано, з тривогою. Шкіра ожила нашаруванням білого, бежевого та брунатного. Окрім пір’ястої змії на шиї, яскравим кольором намальовані лише тату, що оживляли перший план картини, оповивши, мов ліани, плече й руку дівчини, з якої вони начебто висмоктували останні соки. Логіка екваторіального лісу — існування, що живиться смертю… Над місцем жорстокого двобою височіло обличчя, що краяло серце красою й безневинністю.

Корсо пробрали дрижаки. Він поклав світлини й просунув руки під стіл. Підіб’ємо підсумки. Собєскі виявився автором щоденника з ескізами у «Сквонку». Без сумнівів. Він же був коханцем — «особою, що заміняє батька» — Елен Десмора. Теж без сумнівів. Йому можна було б накинути роль близького друга Софі Серейс. А ще був добродій у капелюсі з музею в Мадриді — він чудово вписувався в загальну картину.

— Отож, — бадьоро вимовив Корсо, — виділимо основні пункти, гаразд?

— Я щойно вам усе розповів.

— Ок. Але чому ви впевнені, що Собєскі — та людина, яку ми шукаємо?

— Ну… Бо він у той самий спосіб скоїв свої злочини!

— Але існує чимало розбіжностей, хіба ні?

— Я радше назвав би їх схожими деталями.

— Ви мені розповідали про крадіжку зі зламом…

— Тож ви зовсім не слухали мене? — образився Жакмар. — Собєскі грабував дім, коли його застукала Крістін Вуґ.

— Вона китаянка за походженням?

Коп з Юри ошелешено втупився в нього — мабуть, і це вже встиг пояснити. Стояв, розвівши ноги, між якими поставив прямо тростину, на яку поклав схрещені руки. На пальцях він носив чимало каблучок, одна з яких була прикрашена черепом.

— Вуґ — ельзаське слово. Означає «ставок».

— Продовжуйте.

— Собєскі схопив її та зав’язав білизною. А тоді задушив і розчавив обличчя. Так само і в обох ваших убивствах.

Жакмар не міг знати всі деталі злочину. У пресі згадувалися лише зашморги з білизни й лицеві рани. Порізи на обличчі Крістіни Вуґ відрізнялися від тих, що були в стриптизерок, радше виказували лють і осатаніння нестямного грабіжника. Щоправда, тоді Собєскі не був іще художником…

— Чому ж лише тепер ви наважилися завітати до нас?

Жакмар ударив тростиною об підлогу:

— Кумедний ви. На пенсії я вже десять років. Живу на самоті поблизу лісу Шаюз. Я вже геть забув про злочини та усіляких мерзотників. Навіть не чув нічого про останнє вбивство. Довідався про нього випадково, коли слухав новини на другому радіоканалі сьогодні вранці. Відразу побіг купляти «Недільну газету». «Кат його забирай, — подумав я, — Собєскі знову взявся за старе!» Негайно сів на потяг — і ось я тут!

Корсо поглянув на годинник: 22 : 30 — ще є час усе обміркувати. Хоч який самітник, Жакмар і далі стежив за Собєскі (про що свідчили знімки теки-акордеона), — мабуть, головна справа у його житті.

— У ті часи саме ви заарештували Собєскі?

Він ствердно махнув головою — ніби відправляв минуле в нокаут.

— Розслідування тривало шість місяців, ми склали сотні протоколів… Невловимий тип. Ані свідків, ані відбитків, жодної зачіпки.

— Як ви його схопили?

— Як це часто трапляється: випадково. Йолоп перепродав низку гравюр антиквару з Аннмасса в 1988-му році. Вони щось не поділили, і Собєскі його віддубасив. Антиквар поскаржився в поліцію. Нападника затримали. У той час Собєскі, звичайно, зізнався в скоєнні лише одного злочину. Стосовно гравюр.

— Що ви побачили спільного в цих справах?

— У Вуґів ми знайшли обтягнутого шкірою ґудзика. Від куртки з хутряним коміром. У розслідуванні вона нам ледь чи стала в пригоді, а потім ми його затримали — ото телепень! — мав на собі таку саму куртку! Навіть ґудзика нового не пришив.

— Щось не віриться.

— Тому що ви не знаєте Собєскі, він хитрий, але вважає, що йому закон не писаний. До того ж у ньому є щось звіряче. Людина він розумна, але тварина деколи вигулькує з нього.

— Навіть важко повірити, що він зізнався в убивстві тільки тому, що знайшли ґудзик.

— Звичайно, ні, але на споді куртки лишилися сліди крові. Тої самої групи, що в Крістін Вуґ.

— Хай там як, звучить непереконливо.

Жакмар зітхнув. Не для того він здобув перемогу тридцять років тому, аби тепер зносити кпини якогось упертюха.

— Ви коп чи хто? Куртка була лише першою ланкою, що потягла за собою все решту. Собєскі запроторили за ґрати, — аби витрясти зізнання, — потім опитали його тодішню коханку, якусь випадкову хвойду з Безансона. Вона переполохалася й підтвердила попередні свідчення.

— Ви вже допитували її раніше?

— Собєскі був у нашому списку. Шельма залякував повій у кварталі Баттан — працював на користь місцевих звідників. Був схиблений на сексі, й кілька разів його затримували за зґвалтування та агресивні дії.

Описані події кримінальної хроніки аж ніяк не пасували постаті зловмисника, якого вони розшукували: той був ретельним, зібраним, правдолюбним, а ще… імпотентом. Але що не кажи, за цей час Собєскі міг змінитися.

— Тож повія зізналася, що він навідався до неї близько третьої й був заляпаний кров’ю. Собєскі все заперечив, але відтак виринули інші подробиці.

— Які саме?

— Побачите в досьє.

Жакмар уже втомився від розмови. Чолов’яга був водночас запальним і набурмосеним, наполегливим і стриманим.

Корсо вирішив полегшити йому завдання:

— Капітане, — миролюбно проказав він і поклав руки на документи, — я все уважно прочитаю. Ви не проти залишитися в Парижі ще на день або два?

Дідусь провів вказівним пальцем погано поголеним підборіддям, і шкіра аж рипнула — немов рубанок стругнув по дереву.

— Тобто…

— Витрати на перебування Судова поліція бере на себе.

— У такому разі…

— Вам знайти готель?

Спираючись на свою третю ногу, він насилу підвівся.

— Якось дам собі раду. Знайдете мій номер у досьє.

Корсо провів його до дверей офісу.

— Собєскі, правду кажучи, почав виправлятися. Чому ви гадаєте, що він і є той самий злочинець?

Юрасець захитав головою.

— Ці каналії не міняються ніколи. Скільки б ви не розводилися про те, що він прославився як художник і мільйони заробляє на бісових картинах, усе одно він як був, так і лишився капосним убивцею. Якби ви тільки бачили, що він тоді зробив з обличчям бідної дівчини… Такий повинен гнити в буцегарні до кінця своїх днів. Диких тварин не можна випускати на волю.

Корсо стримався й ніяк не відповів на фашистський випад пенсіонера — зрештою, він, мабуть, і сам так вважав: відсоток повторно скоєних злочинів аж ніяк не навіював радісних думок.

Насамкінець поліціянт поклав йому руку на плече:

— Дякую, що наважилися на таку далеку мандрівку. Ваше свідчення, без сумніву, відіграватиме головну роль у нашому розслідуванні.

34

Під машкарою вовка-самітника ховався гарний біограф. Жакмар підготував досьє, якого вистачило б на товстенну книгу в стилі «Таємне життя великого художника»…

Зі свого боку, Філіпп Собєскі становив певний типаж. Показовий приклад соціальної та психологічної зумовленості, до того ж надто перебільшеної.

Монік Собєскі (дівоче прізвище Молль) народилася в багатодітній сім’ї поблизу Монбельяра. Як підозрюють, унаслідок інцесту. Вона швидко залишила школу й стала перукаркою. У віці 17 років вийшла заміж за Жана Собєскі, який працював на ярмарку, але згодом виявилося, що той схильний до насильства та пиятики (сам він виховувався в сиротинці). Бита, постійно п’яна, хвора на туберкульоз, до того ж незвична на вигляд: коли їй стукнуло 30, вона здавалася 12-річним дівчиськом, ще й невисока — лише 153 сантиметри.

Під час арешту склали її антропометричне зображення: губ не видно, очі завеликі (загіпнотизовані й гіпнотизувальні), модний в п’ятдесяті роки хвилястий шиньйон, схожа на панка. Дитяче тільце зазвичай втискала в шкіряні комбінезони й леопардові мініспіднички. Справжня шалапутка.

У 1960-му, коли їй було 19, вона народила Філіппа. Батько зник. І нею відразу заволоділа ненависть — і хтивість. Моніка спала з усім, що рухалося, або навіть не рухалося; серед пацієнтів лікарні в Монбельярі прославилася тим, що вміла добре відсмоктати (вартість послуг — жменька франків).

Малюк Філіпп підростав на сходах, безжально битий, нікому не потрібний. Часто втікав до сусідніх лісів. Кілька разів був заарештований за крадіжки та пошкодження майна. Після закінчення початкового курсу навчання до школи більше не повернувся. Вдома грошей катма. Тоді Філіпп береться шукати додаткові заробітки. Коли повертається додому, мати шмагає його до нестями: Монік завжди підозрює, що він поцупив гроші.

Вона влаштовує обряди: запрошує інших дітей з району на своєрідні «підвечірки». Забави точаться навколо знущань і покарань, які вона вигадує для сина. Філіпп досягає віку статевої зрілості, і катування стають щоразу жорстокішими, але мати звинувачує його в сексуальних збоченнях, у тому, що він «думає лише про одне», «як батько». Вона його гамселить, припалює цигаркою, тримає прутня над вогнем (Монік називає це «дезінфекцією»).

Утім, втручаються соціальні служби. У віці 13 років його забирають від матері — результати медичного огляду приголомшують: у Філіппа численні ознаки недоїдання (на шкірі пігментація або відсутня, або надлишкова, він потерпає від екземи, живіт роздутий, волосся повилазило). Тіло поцятковане шрамами: всюди сліди підпалювань, порізів, понівечень. Рентгенівські знімки показують травми черепа, чимало переломів, що неправильно зрослися, але він дивом вижив — і не збожеволів.

Монік Собєскі заарештували. Вона отримала дванадцять років ув’язнення. Філіппа перевели до притулку, відтак до названої родини в районі Ґапа. Хлопчик — геть не подарунок: жорстокий, дражливий, нестриманий. У віці 15 років він зґвалтував одну зі своїх названих сестер, що була розумово відсталою.

Філіппа відправляють до спеціального закладу для молоді з поведінковими розладами, де намагаються забути про його попередні витівки, але хлопець там відлупцював-таки якогось малюка, що слухав рок у спальній кімнаті. Згодом виявилося, що мати знущалася над ним під музику «Led Zeppelin», «Deep Purple», «The Who», «Ten Years After». Відтоді Собєскі аж підкидає від насичених звуків гітари.

Рік потому він учиняє сексуальну агресію щодо дівчини в одній з кав’ярень. Хлопець ще не досяг повноліття, існують також пом’якшувальні обставини, тож воліють забути й про цей випадок. Новий заклад, нові труднощі. Собєскі починає пиячити й займається невеличкими спекуляціями. У 18 років його відправляють до молодіжного притулку в Шамбері. У ті часи він тиняється прикордонною зоною поблизу Швейцарії і то вдається до дрібного розбою, то підзаробляє охоронцем.

Усі одностайно стверджують: Філіпп Собєскі — сексуальний маніяк. До хлопця причепилося прізвисько «Гом Соб». Він навіть не приховував, що продає тіло. Що б Собєскі потім не розповідав, але бісексуалом він став задовго до тюрми.

У 1982-му його знову затримали за зґвалтування в Морто. І на п’ять років позбавили волі, але минуло два — і його перевели на режим часткового обмеження свободи. Він знову став викидайлом та спекулянтом. У ті далекі часи непевного існування він сваволив уздовж усього південно-східного кордону Франції. Але геть не був автостопником чи якимось панком із собакою. Радше непосидючим пройдисвітом, не здатним вписатися навіть у своє злочинне середовище.

1984 року Філіпп знову «оселився» в Безансоні. Підзаробляв одночасно закликальником та підручним, кружляв навколо стоянки в Баттані — найнебезпечнішому кварталі міста. А ще приторговував наркотиками в районі Плануаза або в 408. У 1987-му, коли Собєскі звинуватили в певних злочинах, він уже був добре відомий серед жандармів. Трапилася історія з курткою з хутровим коміром — і його остаточно позбавили змоги комусь зашкодити. Йому призначили двадцять років ув’язнення, з яких сімнадцять — повноцінної відсидки.

Корсо повернувся додому і з певною недовірою дочитав досьє. Постать затятого злочинця — а він знав принаймні тисячу таких покидьків — не надто збігалася з образом убивці-рецидивіста, якого він шукав, педантичного лиходія, що примудрився не лишити після себе жодного сліду й діяв з надприродною жорстокістю.

Утім, досьє Жакмара не містило деталей (або світлин) убивства 1987-го року. А він хотів роздивитися рани на обличчі Крістін Вуґ, а також дізнатися, у який спосіб харцизник прив’язав дівчину тієї ночі…

Правду кажучи, забиття Софі та Елен набагато більше пасувало до нової постаті Собєскі: митця, реабілітованого в’язня, зірку ЗМІ. Окрему частину досьє Жакмар присвятив перевтіленню героя.

У бізансонському СІЗО Собєскі склав іспити на отримання ступеня бакалавра, а згодом ліценціата в царині права. У середині 90-х його перевели до тюрми Флері-Мерожис, де він узявся за малювання. В’язні й наглядачі спостерігали за розквітом таланту арештанта під номером 28 34 66. Засуджений умів зобразити обличчя будь-кого зі своїх співкамерників, або намалювати карикатуру вертухая на замовлення, чи відтворити на підставі світлини близьких осіб ув’язнених.

Незабаром (хоча всі й знали, який він гівнюк) йому дозволили замовити олійні фарби й перебудувати камеру в невеличку майстерню. Собєскі став визнаним портретистом у Флері. Крім картин у класичному стилі, він розробляє індивідуальний почерк, пише в дусі експресіонізму та створює низку картин, що вражають жорстокістю й правдою.

У 2000-му влаштовують виставку всередині закладу. Світлини розповсюджуються за межами тюрми. У 2002-му полотна Філіппа Собєскі виставляють офіційно, і то не в якій-небудь галереї, а в одній із найвідоміших на ринку сучасного мистецтва: її власниками є Ніколь Крузе й Жан-Марі Ґавіно. Компаньйони ставлять на талант художника — і, звісно ж, на образ злочинця, що покаявся. Буржуа й інтелектуали обожнюють того, хто ладен добряче розворушити їхню затишну культурну заводь.

І всі беруться підписувати петиції. Відомі особи подають голос на захист митця, що «гідно спокутував гріхи щодо суспільства». Сам Собєскі промовляє до глядача полотнами. І має рацію: такий художник не може бути вічно винним перед усіма. Хай колись він і скоїв злочин, але тепер його творчість набула від того більшої внутрішньої сили. З цього приводу часто згадували Караваджо, задираку й лиходія, якого вже давно визнали найвидатнішим свідком тюремного життя.

Втручаються політики. Представники лівих, а також і правих сил долучаються до боротьби, хоча як немодним стало прощати й виявляти доброту в 2000-ні роки. Слід негайно звільнити Собєскі!

Корсо спантеличено гортав статті, клопотання, промови захисників митця — відомі в усіх галузях імена. Він нерідко стикався з цими горлодерами, письменниками, співаками, політиками, усілякими зірками — таким усе було відомо наперед, тоді як суд ще навіть не виніс вироку, а поліціянти тупцювали на місці…

Справа Собєскі була трохи іншою: йшлося про реабілітацію, нові можливості і, як не дивно, про очисну силу мистецтва. Але Корсо не міг уторопати, чому Гом Соб після того, як просидів двадцять років у буцегарні й ударився в малярство, мав би раптово забути про свою хижу сутність. Як казала Бомпар: «Ви завжди можете виховати психопата. Але в сухому залишку матимете лише вихованого психопата».

Корсо перейшов до знімків картин. Полотна справляли неабияке враження. Етюди, присвячені ув’язненим, датовані 2000-ми роками, випромінювали незбагненну силу. Відтворювали світ клаустрофобії: виснажені самотністю обличчя або ж навпаки — обрезклі від кепських харчів і нудьги. Картини зі стриптизерками насправді вражали. Кожній дівчині Собєскі вибрав певний аксесуар, як на портретах членів королівської родини ХVIII століття пензля Ґойї. Він обернув їх на королев, а також зумів передати самотність жінок, що слугували об’єктами бажання; їх виштовхнули на сцену — так в’язнів запихають до тюрми.

В останні роки він писав здебільшого порноакторок, повій, наркоманок — жорстка тематика. Риски замінив нашаруванням фарби, і в такий спосіб узявся відтворювати лінії, тіні, рельєф. Такі картини кортить не лише розглядати, але й мацати. Так і хочеться торкнутися рукою глевкої текстури: складок і виступів, заглибин і згинів…

Неоекспресіонізм — слово, що часто згадувалося в статтях і виставкових каталогах. Авжеж, у пихатих, перекручених обличчях моделей, у спокусливому мармурі їхньої шкіри спостерігалася різкість, притаманна експресіонізму початку XX століття або Новій Речевості 20-х років, у дусі Отто Дікса чи Жоржа Ґроса.

Його також порівнювали з художниками ближчого періоду: Френсісом Беконом, Люсьєном Фройдом… Собєскі справді полестили, адже з перелічених митців два останні — найдорожчі на ринку. Корсо цікавився сучасним живописом, а імені Собєскі ніколи не чув. Хоча той мав право на цілу купу репортажів, інтерв’ю, запрошень на телевізіні майданчики.

А головне — поліціянт хотів зрозуміти, як так сталося, що людина, яка пережила навіть не реабілітацію, а справжнє воскресіння, піддалася давнім спокусам, коли вже минуло десять років після буцегарні.

Корсо не вірив у виховну силу тюрми. Як узагалі можна через позбавлення волі загасити внутрішній вогонь, що буяє в душі злочинця? Навпаки… Нечисті бажання лише тамуються, заганяються в пляшку до наступного відкоркування. Чи годен був Собєскі, сидячи в чотирьох стінах, приборкати свій нахил до насильства, жорстокості, сексуальних збочень? Малювання допомогло? Чи він зумів вихлюпнути із себе крізь кінчик пензля всі темні бажання на полотно? Корсо дуже в цьому сумнівався.

Так він розмірковував на самоті до другої ранку в себе вдома, аж раптом зачепив оком певну деталь на світлині: на ній була зображена низка полотен, виставлених на міжнародному ярмарку сучасного мистецтва «Арт Базель 2015». Крайній праворуч, — безперечно, портрет Майка, тобто Фройда, порноактора-філософа, єдиного друга Ніни Віс. Той позував оголеним, його кулемет перебував у стані спокою (чи не вперше), а сам він ніби виринав із мулу, виліплений руками Собєскі.

Ще одне підтвердження його вини. Тобто Собєскі був знайомий з Фройдом. Він, звичайно, був коханцем Софі та Елен. Він же був людиною з льоху. А може — й чоловіком з Мадрида. Зрештою, його картини, якщо не фактурою, то самим духом були суголосні чорно-червоному настрою полотен Ґойї.

Корсо схопив мобільний і набрав Барбі.

— Ну, як ти там — спиш?

35

Вони зустрілися в 36-му будинку й почали шукати збіги. Перед тим, як подзвонити в двері художника, Корсо хотів упевнитися, що має справжні козирі в руках. Перший урожай виявився бідним. У роздруківках потерпілих — ані сліду контактів із Собєскі. Його ім’я жодного разу не згадувалося серед клієнтів «Сквонка». Ані серед передплатників Ахтара.

На світанку Корсо змусив себе зателефонувати до Майка, себто Фройда. Порнозірка щойно розліпив очі й не був надто люб’язним. А головне — нічого нового не повідомив, окрім того, що надрукували в усіх газетах: Собєскі — це видатний художник, який відкараскався від свого темного минулого. У творах залюбки зображує низи суспільства, адже сам до них колись належав. Чи був знайомий із Софі Серейс? Майк не був певний — він сам не надто добре знав художника. Хай там як, йому б ніколи на гадку не спало, що коханцем стриптизерки виявиться якийсь лисий дідько під шістдесят.

Корсо також зателефонував Катрін Бомпар: хотів поділитися новинами й попросити відтермінувати прес-конференцію на один день. Мабуть, під вечір вони матимуть не просто свідка, а підозрюваного у вбивствах Софі Серейс і Елен Десмора. Бомпар відмовила. Ба навіть почала вимагати пояснювальну щодо Собєскі. Корсо нашорошився: боявся пробовкнути якесь ім’я або щось зайве.

— Ти забув, що це я тебе всього навчила, — відрізала Бомпар.

Минула восьма, а копи так і не назбирали жодних конкретних даних. Лише припущення та зв’язки, які ще треба підтвердити. Стефан хотів, зокрема, знайти всі документи, які стосувалися розслідування злочину щодо Крістін Вуґ у 1987 році. Сподівався встановити збіги між першим убивством та двома іншими — коли загинули Софі та Елен.

Під час обідньої перерви вони домовилися піти в «Золоте сонце», а о дев’ятій уся група в стані бойової готовності зібралася в залі засідань. Інструктаж зводився до кількох слів: тепер усі зосереджуються на Філіппі Собєскі.

— Сток, у тебе є цілий ранок, довідайся потихеньку, чим він займався в ті дні, що нас цікавлять найбільше.

— Чому б просто не запитати в нього про це?

— Слід розвідати, куди ми пхаємося. Собєскі сімнадцять років просидів за ґратами. До того ж він — визнаний художник і відома постать. Нам доведеться раненько стати до роботи, аби спіймати його на гарячому. Людо, в тебе досі є знайомі у Флері?

— Трохи лишилося.

— Знайди час, щоб туди з’їздити, і збери інформацію про нього. Яким в’язнем був, з ким знюхався та інше. Собєскі провів там десять років, тож мають про нього пам’ятати.

— А я? — спитала Барбі.

— Ти? Зранку опитай по телефону людей з його оточення. Власника галереї, приятелів-художників, подруг тощо.

— Розкрию їм усі карти?

— Ні. Прикинься журналісткою. Після того, як він вийшов з тюрми, його постійно згадують у газетках і запрошують на телеефіри. Нікого не здивує твій дзвінок.

— А все решта? — поцікавився Людо.

Прозорий натяк на інші способи пошуку: можна опитати близьких знайомих Елен Десмора, передплатників Ахтара, покопирсатися у спільному минулому потерпілих…

— Наразі забудьмо. Цілу днину старанно ритимемо довкола Собєскі. До кропіткішої роботи можна долучити стажистів.

Корсо попрощався й зник у своєму кабінеті.

Попереду — найважче: дзвінок до Емілії. Добряче поміркувавши, вирішив піти в лобову атаку.

— Що тобі знову треба? — спитала вона якнайуїдливіше.

— Ти знайома з Філіппом Собєскі?

Емілія, явно спантеличена запитанням, відповіла не відразу.

За якусь мить прошепотіла:

— Це геній.

36

— Ти його знаєш особисто?

— Ми не друзі, але щоразу, коли зустрічалися, мене дивував його… надзвичайний розум.

У голосі Емілії відчувалися незвичні для неї шанобливість і поважність. Болгарка ніким особливо не захоплювалася, про поклоніння годі й згадувати.

— Де ти його зустріла?

— На одному з вернісажів.

— Тебе туди запросили?

— Я вже кілька років цікавлюся його творчістю. Утім, ми маємо спільних знайомих.

— Яких знайомих?

— Це допит чи що?

Корсо не відповів, просто відкашлявся: головне — не дратувати її. Вона володіла безперечно цінною для нього інформацію, тож він тепер просувався мінним полем: ази поліціянта — не плутати особисте життя з професійною діяльністю.

— Ти позувала йому? — спрямував розмову в інше русло.

Емілія досить добре знала Корсо й здогадалася, що в нього вже були певні докази, інакше він не питав би про таке.

— Одного разу довелося.

— Не твій стиль.

— Ти розслідуєш справу щодо Собєскі чи мене?

Корсо знов ухилився від прямої відповіді:

— Коли ми говорили останнім разом, ти стверджувала, що ніколи не позувала художникам.

— Моє особисте життя більше не має тебе обходити. Якщо не скажеш, задля чого влаштовуєш допит, я кладу слухавку.

— Собєскі підорюють у скоєнні одного зі злочинів, що я розслідую. Знайшли його скетчбук, де він зобразив тебе царицею Єгипту. Все, про що я тобі розповідаю, стосується лише роботи. Тільки не вигадуй, що я нібито користаюся з нагоди, аби…

— Ти завжди чиниш так само.

— Тож ти знаєш, що я можу зробити так, аби тебе терміново відправили додому як свідка.

Вона не здогадувалася, блефує він чи ні (насправді в нього не було повноважень примушувати її повернутися до Франції, зокрема для того, щоб поставити їй кілька запитань щодо художника, якого лише почали підозрювати), але далі вона вела розмову спокійніше:

— Про що ти хотів дізнатися?

— За яких обставин ти йому позувала?

— Ми зустрілися в 2014-му. Він одразу запропонував мені стати його моделлю. Вважав, що моя зовнішність чудово вписується в його всесвіт. — Вона захихотіла. — Не знаю, чи можна це сприймати як комплімент — ти ж бачив його картини…

Або Собєскі, або Емілія — хтось один із них брехав. Вона була надто гарною і вишуканою для оточення колишнього в’язня. Неважливо. Принаймні тепер він упевнений, що блокнот зі шкіцами належав йому.

— Де проводилися сеанси? В його майстерні?

— Так, в його майстерні. В Сент-Уані.

— А може, трохи далі?

Вона знову зареготала — ніби скло луснуло.

— Ти ревнуєш?

— Відповідай на питання.

— Нічого такого не сталося. Такі, як я, йому не подобаються.

— Але він збоченець.

— Проте не відповідає… моїм смакам.

У 15 він ґвалтував дівчат, 18-річним займався проституцією — вони мали б чудово порозумітися.

— Як ти вважаєш, це буйна людина?

— Він ніжний, мов ягня. Ніколи не бачила його розгніваним чи роздратованим. Якщо колись і вчиняв насилля, так це було тридцять років тому. Борги перед людством він давно сплатив і тепер є повноцінним членом суспільства.

Від її політкоректної промови відгонило штучністю. Світосприйняття Емілії було набагато складнішим і химернішим.

— Послухай, — зітхнула вона, начебто розмова раптом її втомила, — тобі значно простіше буде самому в усьому переконатися. Допитай його, якщо тебе мучать підозри.

— Дякую за пораду.

— За мить збагнеш, яким він справді є.

— Яким?

Вона знову зітхнула. Емілія була неперевершеною акторкою. В цьому полягала сіль їхніх удавань під час сексуальних ігор.

— Він — справжнє дитя.

— Прошу?

— Собєскі був позбавлений дитинства, в усякому разі такого, як у всіх. Відтак він перейшов до тюрми, де просидів сімнадцять років. А коли вийшов, йому призначили місце в суспільстві, про яке годі було навіть мріяти. Тепер він грає роль, якої від нього чекають. Але грає з радістю, з піднесенням. Дитя… що одягнуло в Різдвяний вечір костюм Джека Горобця.

Корсо ніколи не чув, аби голос Емілії лунав так ніжно.

Він відкрив досьє, що лежало на письмовому столі, і взявся шукати нещодавні описи Собєскі. Колись негідник був привабливим, — про це свідчили антропометричні світлини, — але тюремні роки спотворили його. Він змарнів, зів’яв, перетворився на мумію. Шкіра напнулася на кістках, а волосся повипадало. Брови посивіли або зовсім зникли, а випуклі надбрівні дуги загострилися. Геть не личко янголяти під різдвяною ялинкою…

— Гівнюк завжди залишиться гівнюком.

— Маєш на нього зуба?

— Ні.

— Тоді не надокучай мені. Таде щойно прокинувся, і в нас тепер сніданок.

Корсо не стримався і збив з неї пиху:

— Собєскі — головний підозрюваний у вбивстві стриптизерок.

— Їх було більше?

— Так, є вже друга. Це сталося у вихідні. Злочинець задушив її, зв’язавши спідньою білизною. Затиснув дівчині голову лещатами, щоб мати змогу спокійно кремсати її. Вона також позувала для Собєскі.

Емілію це зачепило.

На якусь мить запала тиша, а тоді вона схаменулася.

— Усе це дуже сумно, — проказала вона байдужим голосом, — але навіщо мордувати Собєскі під приводом того, що він у молоді роки припустився помилки.

— Помилка молодості має ім’я Крістін Вуґ. Вона померла у віці 23 років. Твій «геній» понівечив і задушив її білизною.

Емілія знову витримала паузу перед тим, як відповісти:

— Знаю я тебе, Корсо. Ти знущатимешся з нього лише тому, що більше нічого не знайшов. Ти не шукаєш правди, тобі потрібні результати.

Корсо далі гортав світлини Собєскі. Затримав погляд на портреті з оголеним тулубом. Під шматтям сутенера чолов’яга носив ще один костюм: його шкіру (на руках, плечах, торсі, животі й спині) всуціль, ніби синяста оболонка, вкривали численні тату. Тюремні знаки, маорійські символи, східні дракони, постаті з героїчного фентезі — розмаїті фігури, впритул одна до одної, у відтінках від зеленого до чорного, від охри до рожевого. Начебто луската сорочка: чисту шкіру він мав лише на шиї та кистях.

Поліціянт хотів їй заперечити, але йому забракло слів. Передчасно зателефонував. Ось, де він помилився.

— Забудь про нього, — наполягала вона. — І забудь, що я позувала перед ним.

— На що ти натякаєш?

— Ні на що, але не вибудовуй з цього якихось маніакальних припущень.

— Якщо ти думаєш, що…

— Я нічого не думаю. Мене просто дивує, що наші шляхи збігаються, щойно в тебе розпочинається нове кримінальне провадження.

— До чого тут я?! Ти все ставиш догори дриґом. Не я ж позував голим перед убивцею, що просидів сімнадцять років і…

— Безсоромний, як завжди.

Корсо подумки порахував до п’яти, аби заспокоїтися.

— Коли ви бачилися востаннє? — повільно запитав він.

— Уже казала тобі: він мені — не приятель який. Ми просто знайомі. Мабуть, бачилися десь на виставці.

— Де саме?

— Вже не пригадую.

— Яким він тобі здався?

— Таким, як завжди: чарівним, кумедним, надзвичайно розумним.

— Він не був надто схвильованим або ж, навпаки, збудженим?

— Відключаю розмову, Таде кличе мене.

Могла б бодай запропонувати побалакати із сином. Але так навіть краще. Коли син перебував далеко від нього і він кілька тижнів не міг бачитися з ним, говорити з ним було все одно, що роз’ятрювати живу рану, звідки будь-якої миті могла просочитися кров…

— Дарма ти ставишся до всього так легко, — додав він поважно. — Замордовані стриптизерки також правили Собєскі за моделі для ескізів. Ти можеш доповнити їхній список.

Емілія лагідно розсміялася:

— Не плутай бажання з дійсністю.

37

Минуло дві години, і Барбі влетіла у його кабінет.

— Ну як? — запитав Корсо.

— Усе не так страшно.

— Тобто?

— Усі, кому я телефонувала, співали те саме: Собєскі — видатний митець, воскреслий для життя в суспільстві, і таке інше.

— А Сток?

— Вона далі нишпорить, але досі не нарила нічого цікавого. Останні тижні Собєскі звично присвятив улюбленим заняттям: живопису і траханню.

— Коханки чи коханці?

— Імовірно, всього потрохи… Чекаємо на імена та адреси.

— Ви не знайшли когось, хто стояв би між ним, Софі та Елен?

— Ні. Але це легко пояснити: Собєскі не має мобільного.

— Що ти хочеш сказати?

— Він не має ані абонемента, ані телефона — нічого.

Вірогідно, такі собі артистичні викрутні або хитрощі терориста, щоб ніхто не міг його вистежити.

— Людо?

— Досі у Флері. Поки жодних новин.

Мовчанка. Після надмірного навантаження останньої ночі Корсо насилу, як після перепою, повертався до дійсності. Але Барбі тихенько поклала йому на стіл роздруківку. За нею водився грішок: вона полюбляла зволікати й не відразу звітувалася про звитяги.

— Сюрприз, — проказала вона і злегка усміхнулася.

Коп навіть не переглянув новий документ. Барбі існувала у своєму світі, що складався із цифр та ієрогліфів, не зрозумілих для решти.

— Що це?

— Список пасажирів рейсу на Мадрид компанії «Іберія», минулої суботи, час відправлення — сьома сорок.

Корсо просив її перед тим перевірити, чи літав Собєскі останніми днями в Мадрид.

Стефан зауважив його ім’я в списку — воно було виділене жовтим маркером. Художник вилетів раніше поліціянта, тобто вночі в нього залишився час на катування та вбивство Елен Десмора. У неділю він повернувся до Парижа — щасливий, ніби нічого й не сталося.

Корсо і Барбі з розумінням перезирнулися.

Коп витягнув шухляду письмового стола й дістав звідти Sig Sauer.

— Поїдемо моєю автівкою.

Під час подорожі вони не говорили — ніби води в рот набрали. Наче два актори, що мовчки повторюють ролі. Корсо надто бентежило, чи не виявиться їхня поїздка передчасною, чи достатньо вони забезпечили себе доказами. Може, їм слід було дочекатися нових підтверджень?

— Що це?

Біля воріт Сент-Уан, уздовж окружної дороги, вишикувалася шеренга круглих наметів Quechua, біля яких купчилися цілі родини, брудні й неохайні. Здавалося, настав кінець світу. Голі дітлахи бігали босоніж тротуаром, жінки з тюрбанами на голові куховарили просто на землі, чоловіки в спортивних костюмах мовчки сиділи. Усюди валялися пластикові мішечки, бідони, різноманітне сміття. Люди жили, як на звалищі.

— Сирійські біженці.

Уже понад два роки люди, що повтікали від диктатури Башара аль Асада або утисків ІДІЛ, зупинялися тут, біля в’їзду до Парижа, й чекали на папери та допомогу з боку французького уряду. Корсо чув, наприклад, що його колеги влаштовували облави на орди сирійських жебраків, які підбігали на червоне світло до машин і випрошували гроші — всі вони згодом виявлялися румунами або ромами.

Мимоволі Корсо пригальмував, аби роздивитися разючу, як з минулого століття, нужденність, що ширилась поблизу розкошів столиці. Не був вражений чи обурений: він багато подорожував, тому знав, що лише за кілька сотень кілометрів від цивілізації можна натрапити на вічне убозтво, що паразитує на «тілі суспільства», як свого часу казав Ніцше. Своєрідність полягала в тому, що від злиднів люди потерпали всього за декілька метрів від блошиного ринку Сент-Уан, де самі парижани полюбляють щонеділі зранку порпатися, торгуватися, вдавати із себе бідних.

— Підеш туди? — нетерпляче запитала Барбі.

Поблукавши вулицями, розташованими перпендикулярно до проспекту Мішле, де аж роїлося від наркодилерів у каптурах, що навіть і не ховалися, вони опинилися перед старою котельнею, у якій Собєскі облаштував собі майстерню. Величезну кам’яну будівлю XIX століття художник придбав п’ять років тому.

Якийсь час вони розглядали масивну червону споруду: тисячі квадратних метрів, повністю відновлених, прикрашених згори даховими вікнами, ніби заскленими хатинками, що пропускали всередину одночасно вертикальні та скісні промені світла.

— Зенітне освітлення, — іронічно підсумував Корсо. — Сприяє творчому натхненню.

— Прошу?

— Забудь.

Вони попрямували до вхідних дверей — великої шиби в чорній металевій рамі, крізь яку можна було милуватися велетенськими полотнами Собєскі, які виставили на огляд усередині приміщення.

Корсо натиснув кнопку домофона й стисло відрекомендувався:

— Поліція.

Вони чекали понад хвилину, аж нарешті вигулькнув низенький добродій у нічній сорочці, замурзаній плямами фарби. Зблизька вона більше скидалася на блузу, що її носили художники в XIX сторіччі.

Собєскі замахав їм руками за шибою — йому було весело — і взявся відсувати важкий замок вхідних дверей.

Світло падало на художника ззаду, й Корсо помітив, що під блузою той був зовсім голим, на ногах мав берці без шнурівок, а на голові — чорну шапку із закотом.

Мабуть, роки, проведені за ґратами, безжально висушили його, і тепер він здавався зголоднілим. Однією рукою Собєскі повертав клямку, а в другій тримав шпатель з налиплою клейкою масою. Справжня карикатура.

— Заходьте, заходьте, — прогугнявив Собєскі. — Я на вас чекав! Наша спільна подруга мене вже попередила…

Барбі скривилася, а Корсо намагався приховати гнів за усмішкою. Звісно, Емілія мордуватиме його весь час. Але звинувачувати він міг лише себе: навіщо було її вплутувати у розслідування.

— Ходіть за мною, підемо до майстерні.

Собєскі якось дивно перекручував слова, що пасувало до його голосу. Розмовляв напівпаризькою-напівприміською говіркою, а після довгого сидіння в тюрмі ще більше почав спотворювати слова. Ковтав склади й випльовував якісь шпичкуваті цурпалки.

Вони крокували просторими залами, де висіли портрети заввишки більше двох метрів. Картини справляли неймовірне враження: оголені чоловіки (очевидно, порноактори) і напівроздягнені м’язисті або повні жінки (стриптизерки, повії, зірки еротичних фільмів) хизувалися тілами, написаними нерівними пластами в’язкої фарби, у яких відбивались численні білуваті зблиски й розмиті блакитні плями світла.

Собєскі був незвичним митцем. Різким, сороміцьким, навіть вульгарним, але здатним створити неймовірне тло на відміну від більшості визнаних художників, що задовольнялися зображенням простеньких корівок або ліпили позаду моделі пагорби. У його картинах відчувалася природна міць живопису, бентежне ушляхетнення дійсності, яку він змальовував мазок за мазком за допомогою пензля.

Сама місцина вражала благородством. Стіни зал — геть білі, стелі — під десять метрів, у кожній кімнаті з дахового вікна ллються хвилі сліпучого світла. Гідне приміщення для будь-якої кращої галереї сучасного мистецтва в Парижі.

Усередині майстерні, навпаки, царювали розгардіяш і безладне скупчення речей. Неторкані полотна спиралися на стіну, інші, вже початі, поцятковані однокольоровими плямами на кшталт великих монохромів, ще інші стояли обгорнуті грубим рядном. Ще одну картину він якраз писав — на ній була зображена брезкла, огрядна жінка на прочавленому велюровому дивані. У пам’яті вигулькував твір Люсьєна Фройда «Сплячий інспектор допомоги», який продали в Нью-Йорку на аукціоні Крістіз за 34 мільйони євро.

Собєскі широко махнув рукою в бік бедламу, ніби вказував на головний витвір мистецтва: на долівці валялися різноманітні рами, ганчірки, шмати полотен, крісла, цебра, де мокнули пензлі й щітки, усілякі незрозумілі предмети…

Справжнє видовище становила стійка-верстат, що тягнулася вздовж лівої стіни й була вщент забита тюбиками, бідонами, пляшками, пензлями, ножами…

— Шампанського? — запропонував Собєскі.

Між палітрами й щітками гордо стояло цебро з льодом, укрите блискучими краплями-перлинками. Поліціянти відмовилися пити (була тільки одинадцята ранку), але водночас перезирнулися: поряд з пляшкою вони побачили лещата, міцно прикріплені до стійки. Зазвичай таким інструментом користуються, коли вставляють картини в рами, але він також міг би прекрасно слугувати для затискання голови Ніни Віс або Міс Вельвет.

«Надто просто», — подумав Корсо й відразу відчув у роті металевий присмак, наче щойно відкусив шмат фольги. Він добре знав, що це означало: непомильне передчуття замороки, що чекала на них попереду…

38

— Ви знаєте, чому ми тут?

Собєскі, що стояв з келихом шампанського в руці, спираючись на стійку та схрестивши ноги, махнув головою у відповідь. Його усмішка не віщувала нічого доброго.

— Тоді спитаю у вас, що ви робили в ніч з четверга 16-го на п’ятницю 17 червня 2016 року та в ніч з 1-го на суботу 2 липня.

— Я вже перевірив у записнику: був із жінками.

— Ви занотовуєте такі речі в записнику?

Собєскі відпив великий ковток, а тоді підняв брови з удаваним жалем.

— У мене їх стільки! Зворотна сторона успіху. Щойно вийшов із тюрми — і почалося!

Яка гидка пика. В сорочці та шапці, що була схожа на чорну підгорнуту панчоху, у роззявлених шкарбанах він ніби свідомо грав у якійсь комедії Мольєра, виконував роль у гротескній п’єсі.

— Ви не могли б допомогти нам зв’язатися з ними?

— Можу повідомити імена, але не телефонні номери.

— Чому?

— Я просто їх не знаю. І сам не користуюся телефоном.

— А як ви спілкуєтеся з людьми на відстані?

— Ніяк, вони самі мене відвідують.

Корсо пропустив повз вуха його слова — хай собі вихваляється. Натомість запримітив серед шкіців, світлин і гравюр, що прикрашали стіну над стійкою, репродукцію трьох Pinturas rojas. Справді, надто вже просто.

Собєскі, що стояв і посьорбував вино, перехопив погляд Корсо.

— Вам подобається Ґойя? El pintor diablo![59] Непоганий, але я кращий від нього. Тобто з погляду техніки виконання.

Таке комічне вихваляння цілком пасувало до богемної сорочки й ранішнього келиха шампанського.

— Ніна Віс, Міс Вельвет — ви знайомі з ними? Насправді їх звали Софі Серейс та Елен Десмора.

— Не глузуйте з мене, прошу пана.

— Ви їх знали? Так чи ні?

Собєскі поставив келих, почухав голову й почимчикував уздовж стійки, клацаючи берцями по бетонній долівці. На світлинах, які раніше бачив Корсо, його вразило міцне тіло художника, вже геть не молодого; але той мав значно меншу статуру. Він виявився невисоким, лише метр сімдесят заввишки, здавався набагато меншим в об’ємі, але у вирізі сорочки, мов тугі струни, випиналися м’язи. Корсо він нагадував сіру ярмаркову мавпочку.

— Я був знайомий з Елен Десмора: вона продавала мені траву. Гарне в неї було обличчя, тіло. Я часто її писав.

— Ви приходили до неї у «Сквонк»?

— Раз у раз, авжеж. Стриптизерки — чи не найулюбленіші мої моделі.

Корсо згадав про блокнот з ескізами, який знайшов у льосі. Пізніше.

— Саме тоді ви познайомилися з Ніною Віс?

— Точно.

— І стали коханцем як першої, так і другої?

Собєскі знову підняв келих і відпив ще один великий ковток.

— Ба більше: одночасно.

— Одночасно?

— Ми навіть звикли бачитися втрьох.

— Ви їм платили?

— Не завжди. Але вони охоче брали гроші. Ми ловили кайф. Трохи розважалися в ліжку. Відтак я їх малював… Ми засинали втрьох, наче діти. Можу навіть показати шкіци, якщо бажаєте. Я все старанно зберігаю. — На його обличчі знову промайнула колюча, дещо здивована усмішка. — Я тепер популярний, і вони коштують купу бабла!

Софі та Елен, сестри по духу, сироти, що тримали в суворій таємниці свою дружбу, так і не змогли створити нормальні інтимні стосунки з чоловіками, опинилися, врешті-решт, у ліжку зголоднілого волоцюги.

— Даруйте, що цікавлюся вашим особистим життям, але як саме ви розважалися?

— Звісно, я вам розповім! Адже ви по це сюди прийшли, чи не так?

Корсо промовчав: чекав на відповідь.

— Часом ми бавилися в садо-мазо, але здебільшого все закінчувалося «пегінгом».

— Не розумію, про що ви говорите.

— Розпитайтеся.

Барбі, опустивши очі, стиха прошепотіла йому на вухо:

— Потім поясню.

Корсо коротко, по-військовому, кивнув, а тоді помітив, що стоїть наввипинки. Коп не міг збагнути, чи поведінка Собєскі його бентежить, чи він просто заздрить його невимушеності.

— Коли ви бачилися востаннє?

— Мабуть… зо три тижні тому.

— Не звірялися із записами?

Собєскі через силу усміхнувся.

— Точніше двадцять два дні тому. Простіше віддати вам записник: дізнаєтеся, чим я живу та дихаю.

Корсо вразила така відвертість, але так легко не побачити лісу за деревами.

— Ви знали про те, що Ніна бавилася в садо-мазо в інтернеті?

— Звичайно. — Вдав, що тремтить усім тілом. — Я дотепер здригаюся, щойно пригадую, як вона запихала всілякі штуковини до піхви…

— Елен зізнавалася, що спить із трупами?

— Жодна з них не мала від мене таємниць.

— Либонь, їхні забави геть не дивують вас.

— У тюрмі мене ґвалтували сотні разів. Ви навіть уявити собі не можете, що мені там лише не запихали до дупи. А ще я бачив, як хлопцям перерізали горлянку в той час, як вони відсмоктували власного вбивцю. Однак дивно, що все це в тюрмах дозволяють учиняти над дорослими людьми без їхньої згоди… Натомість я вважаю, що повнолітня досвідчена шльондра може робити в мережі чи в морзі все, що їй заманеться…

— Прошу трохи поваги до померлих.

— У моїх устах слово «шльондра» — зовсім не лайка.

Корсо знаком передав естафету Барбі, бо вже втомився від блазня.

— Вас, здається, не надто приголомшила смерть ваших… подруг.

— Чи вас обходять мої почуття?

Корсо зауважив, що художнику бракує зубів. Як Софі та Елен могли спати з таким Ґолумом, що за радість в цьому знаходили? Ще один різновид збочення, мабуть…

— Які у вас були стосунки з потерпілими?

— Щойно вам розповів.

— Йшлося тільки про інтимні стосунки?

— Хіба є щось краще від них? А може, вип’єте шампанського? — грайливо припрошував Собєскі. — Розслабитеся собі…

— Вас не насторожувало, що дівчата були близькими особами? — докинув Корсо.

— Не тільки я був з ними знайомим.

— Але тільки ви відсиділи сімнадцять років за ґратами за вбивство.

Собєскі розреготався.

— Чекав на це, щойно ви перетнули поріг. Тож моє минуле завжди поруч, га? У ваших бідних поліційних голівоньках закарбувалося, що тепер я навіки винний, бо скоїв злочин? Отже, не маю права стати на шлях очищення?

Корсо навіть не виявив бажання відповісти:

— Злочин, за який вас засудили в 1987 році, має спільні риси з убивствами Софі Серейс та Елен Десмора.

— Вас погано поінформували, коменданте. Якщо я добре втямив, ваш головоріз дещо схиблений на ритуалах. І що ви тут спільного бачите з моєю історією? Коли я вбивав ту бідну дівчину, був геть наширений. Вона мене застукала, отже, я запанікував. Кинувся на неї…

— І зв’язали її білизною.

— Не тою, що була на ній.

— Поясніть.

— Схопив перше, що трапилося під руку! Я був у кімнаті. Висунув шухляду — і прошу.

— Ви прив’язали її одягненою?

— Звичайно. Лише хотів угамувати її. Вона волала, ніби її хто різав. Я вдарив горопаху, щоб замовкла. Надто сильно, гаразд… Але наголошую: я наширявся перед тим.

Корсо треба було справді дочекатися безансонського досьє перед тим, як братися за справу. У пошуках якоїсь зачіпки він оглянув кімнату та вказав на верстатні лещата.

— Для чого вам цей інструмент?

Собєскі повернувся до стійки.

— Який інструмент? Не встигаю за вами, друже… — Корсо тицьнув вказівним пальцем. — Лещата? Слугують для кріплення полотен на рамі.

— Ви самі пораєтеся?

— Я завжди пораюся сам. У тюрмі в мене не було помічників до роботи.

Стефан наблизився до приладу й нахилився, аби краще роздивитися.

— Ви дозволите нам ще раз завітати до вас та оглянути помешкання?

— Звичайно. Я нічого не приховую.

Корсо пройшовся вздовж верстата, а тоді зупинився перед репродукціями Ґойї.

— Знаєте, де виставлені оригінали?

— У музеї Фонду Чапі в Мадриді. Усі поціновувачі Ґойї про це знають. Я не раз був там і милувався картинами.

Поліціянт різко повернувся до Собєскі.

— У суботу ввечері ви теж там були?

— У суботу? Ні, чому ви питаєте?

За його спиною пролунав голос Барбі:

— Цього дня о сьомій сорок ви сіли в літак компанії «Іберія» і відправилися до Мадрида.

Собєскі підплигнув, схопившись за серце, начебто питання збило його з пантелику.

— Ви мене налякали! — Зло усміхнувся. — Насправді я — між двох вогнів.

— Відповідайте на запитання, — суворо проказав Корсо. — Ви літали позавчора дивитися на картини?

— Аж ні. У мене була зустріч зі знайомим власником галереї в Іспанії. Можете перевірити. Його звати Хесус Ґарсія Перес. Не можу второпати: ви що, стежили за мною?

— Відвідували музей Фонду Чапі?

— Кажу ж вам: ні. Навіщо питаєте?

І знову Корсо нічого не відповів, але знаком наказав Барбі: малюнки.

Вона негайно запхала руку до торбинки й витягла звідти копії щоденника з підвалу.

— Впізнаєте ці ескізи?

— Звісно, я їхній автор.

— Їх видерли з зошита, який ми знайшли в льосі коло вбиралень «Сквонка».

— Гарна новина! Я загубив його кілька тижнів тому.

— Коли саме?

— Уже не пригадую. В мене таких — десятки.

— Точніше — ми відшукали зошит у схованці підглядача, звідки той спостерігав за танцюристками «Сквонка», коли вони заходили до роздягальні.

Собєскі вибухнув сміхом.

— Справді збоченець якийсь! Хіба цікаво підглядати за дівками, які переодягаються, коли вони щовечора на сцені танцюють голяка?

— Годі жартувати, у щоденнику є кілька ескізів убитих.

— Кажу вам, що не я їх малював.

— На шкіцах підглядач відтворив те, що бачив зі свого сховку.

— Досить гнати химери. Я писав дівчат, поки вони готувалися. Був у вбиральні. Мене туди пускають. Я добре знаю Камінські.

Корсо з легкістю міг уявити собі в теплій компанії колишнього в’язня й сутенера-каратиста. Але як щоденник міг потрапити до підвалу? Для чого було витягувати цеглу й дивитися на те, чим можна милуватися відверто?

Зустріч із художником нічого не прояснила, але Корсо не сподівався на чудо. Це була перша спроба.

— Можна взяти з собою ваш записник? — спитав він насамкінець.

З шухляди верстата художник витяг зошит у шкіряній палітурці. Узявши щоденник, Корсо помітив, що це записник марки «Hermès».

— Я вас проведу, — запропонував Собєскі, коли вони виходили з майстерні.

На порозі головного входу він повернувся до відвідувачів.

— Ви підозрюєте тільки мене?

Навіщо брехати?

— Поки так.

— Лише тому, що двадцять років тому я вбив людину? Покрутіть мізками, товариство. Вам бракує уяви.

— Не нам, а злочинцям. Після тюрми вони беруться за старе: ті самі вчинки, ті самі помилки. — Мимохіть Корсо перейшов на «ти». — Не тобі пояснювати.

— Маєш рацію, — теж по-змовницьки відказав художник.

Нарешті вони здибалися — коп і пройдисвіт, найдавніша пара на землі…

— Ось чому колишні в’язні — перший слід, на який ми потрапляємо, а деколи й останній, тобто правильний.

Собєскі захоплено усміхнувся, а тоді звернувся до Барбі, немов до свідка:

— Гарно балакає, га?

Корсо з подивом зауважив, що поліціянтка усміхнулася у відповідь. Цього разу Собєскі переміг.

Коли Стефан сідав у машину, запитав:

— Що таке «пегінг»?

— Так називають «секс зі страпоном», — відізвалася Барбі, зачиняючи за собою дверцята. — Важко це пояснити якось делікатно.

Корсо увімкнув двигун.

— Тож забудь про делікатність.

— Це коли жінка, до якої кріпиться фалоімітатор, займається содомією з чоловіком.

39

Корсо і Барбі вирушили на пошуки Юнони Фонтре й Діани Вастель, які могли б підтвердити «алібі» художника. Перша мешкала в місті Кретей, але працювала в майстерні скульпторки на ім’я Марілін Кузнец, на вулиці Каскадів, у районі Бельвільського пагорба, а друга проживала в XVI окрузі.

Спочатку вулиця Каскадів.

Поки Корсо вів машину, Барбі гортала записник. Зненацька вона запитала:

— Собєскі говорив про якусь «спільну подругу»: хто вона?

— Забудь.

Барбі відступила й знову занурилася в щоденник. Раптом захоплено присвиснула:

— Отакої, він тримає себе у формі.

— Прошу?

— Щовечора в нього нова партнерка.

— Стосовно чуваків не знаю, але коханки в ньому що знаходять?

Він скоса поглянув на неї, очікуючи на відповідь, але Барбі згорнула щоденник, не промовивши ані слова. Знову визирнуло сонце, і кільцевий бульвар занурився в імлисте світло — все ніби розпалося на міріади білих часток.

— Ми надто вчасно приїхали, — заявила вона.

— Ти мене дивуєш.

Барбі опустила шибку і з насолодою ковтнула забрудненого повітря. Її бліда шкіра, мов біла габа, відбивала світло. Годі було навіть уявити її засмаглою — так само, як змішати воду з олією. Проста молекулярна несумісність.

— Надто все впадає в очі, — сухо промовила вона. — Лещата, картини Ґойї, скетчбук: забагато підказок — уже не підказка. Але водночас чолов’яга такий упевнений у собі: гадаю, він залюбки взявся б подражнити нас. Або ж просто розраховує на те, що ніхто не повірить у наявність такої кількості доказів. У будь-якому разі, якщо свідки виявляться твердими горішками, ми лише облизня спіймаємо. Усе решта не має значення: можна бути художником, відтрахати потерпілих, полюбляти Ґойю й носити білі костюми, але це ще не доводить, що ти — серійний убивця.

Барбі чудово окреслила ситуацію.

Прямуючи вулицею Піренеїв, Корсо додав від себе:

— Крім того, злочин 1987 року, мабуть, не має стосунку до нашої справи. Юрасець просто збив мене з пантелику…

Він вирішив закінчити на веселій ноті:

— Ми принаймні підозрюємо Собєскі, і він буде сидіти тишком-нишком. Адже знає, що за ним тепер стежать.

— Невже?

— Негайно пристав до нього двійко хлопців. Тільки серйозних.

— Усе це не вельми законно.

— На адвоката вчишся чи що?

Припаркувавшись на вулиці Каскадів, вони натрапили на глухий кут: дорогу їм загородив тростяний тин, що оточував бамбукову грядку. За рослинами виднівся особняк, у якому вікна в сталевих рамах перебудували на широкі засклені двері. Довготелесі жінки із зеленуватої бронзи несли варту серед листя.

За цією адресою розташовувався дім, який вони шукали. Барбі подзвонила. Корсо запалив цигарку й передивився повідомлення, що надійшли йому на телефон. Одна SMS-ка була від Бомпар: «Пресконф. Ок.» Тобто все пройшло гладко. Перша гарна — або прикра — новина цього ранку. Бомпар, мабуть, нагріла лоба з художником. Якщо він пошиє їх у дурні, вони стануть посміховиськом усієї Франції.

Пролунав дівчачий голос у домофоні:

— Іду.

За їхніми попередніми даними, Юнона Фонтре щойно закінчила третій рік навчання в паризькій Академії мистецтв. У вільний час вона допомагала Собєскі та іншим митцям.

Вони терпляче стояли й чекали на подвір’ї під деревами, які відкидали на бруківку тіні, що повільно танцювали. Аж гульк — із-за бамбука виринула дівчина в засмальцьованій білій блузі. Вона тримала руки в кишенях, з рота в неї стирчала цигарка, а на голову був насунутий дивакуватий, за модою 20-х років, капелюх-дзвіночок, з-під якого вибивалося бурякового кольору волосся.

— Що вам треба? — через паркан спитала вона так, наче їй було глибоко на них начхати.

Корсо показав посвідчення й відрекомендувався.

— Ми шукаємо Юнону Фонтре.

— Це я, — проказала вона й відімкнула хвіртку. — Що ви хочете?

— Просто поставити вам кілька запитань.

— Ходіть зі мною. Мушу завершити роботу.

Вони рушили за підмайстринею в шелесткі зарості бамбука й оминули особняк, а тоді потрапили до заднього подвір’я, де всюди лежали уламки скульптур.

Навіть не поглянувши на поліціянтів, Юнона всілася на стілець перед бронзовою статуєю — молодшою сестрою тих, що заполонили сад, тільки ця лежала на дошці, яку поклали на дві підпірки.

— Юнона — ваше справжнє ім’я? — запитав Корсо, аби якось завести розмову.

— Батьківська примха. Батьків. Вони в мене не такі, як усі. У грецькій міфології Юнона охороняла подружні пари. Такі-от у мене батьки.

Вона не здавалася здивованою або ворожою, просто байдужою. Їй було, напевно, років 20. Не красуня (великий ніс, схожий на дзьоб тукана, порушував гармонію обличчя), але було в ній щось привабливе. Дуже світлі очі, тендітна статура (тільки й того, що сорок кіло ваги), юний вік додавали їй спокусливості, створювали навколо неї тремтливу ауру й злегка кидали в дрож.

— До вечора мушу закінчити, — промовила вона, прилаштувала лижну маску й схопила наждачний папір.

— Що ви робите? Личкуєте іржу?

— Це ж бронза — вона не іржавіє. Але з плином часу окиснення відбувається нерівномірно. — Дівчина вказала на чорнуваті цятки на боці тулуба. — Ніби старечі плями.

Вона заповзялася шпарко начищати наждаком руку статуї.

Корсо нахилився й гукнув їй у вухо:

— Ви пам’ятаєте, що робили в ніч із 16-го на 17 червня?

— Авжеж. Ми святкували закінчення навчання в Академії. Я лишилася десь до 22-ї години, бо граю в нашому духовому оркестрі. Згодом приєдналася до коханого.

— Як його звати?

Юнона перервала личкування й іронічно посміхнулася:

— Філіпп Собєскі. Ніби ви не знали.

Слово «коханий» стосовно старого сатира, з яким вони щойно бачилися, звучало якось непристойно. Облишмо.

— Де саме ви до нього приєдналися?

— У майстерні, в Сент-Уані.

— О котрій годині, точно не пригадуєте?

— Близько 23-ї. Я приїхала на таксі Убер. Можете перевірити.

Корсо очікував, що його запевнятимуть в алібі, а ще — брехатимуть. Про таксі вона справді могла вигадати, але це означало, що вони були спільниками, тож він їй не повірив. Дівчисько могло й реально закохатися в Собєскі, проте навряд чи вона щось знала про той жах, що трапився із Софі та Елен.

— Ви цілу ніч були разом із Собєскі?

— Так.

— Скільки годин ви провели без сну біля нього?

— Десь до четвертої ранку не спала. З ним завжди так класно. Він часто казав: «Я ніби груша: трохи запліснявілий, але хвостик ще зелений».

Корсо не обізвався на жарт — він уже почав звикати до вульгарних висловів Собєскі. Посмертна діагностика підтвердила кількагодинний генезис поранень, тобто злочинець мордував жертву більшу частину ночі з 16-го на 17-те. Собєскі залишає сцену.

— Панно, — далі допитувався він, — наше розслідування ведеться щодо… жорстоких та огидних убивств. Ваше свідчення матиме надзвичайну вагу. Якщо у вас є щонайменші сумніви…

— Жодних сумнівів. Той вечір я собі пригадую дуже чітко.

— Кривосвідчення карається п’ятьма роками тюрми, як мінімум.

Юнона навіть не відповіла: знову спокійно собі взялася личкувати, аж зелений порох серпанком вилітав у неї з-під рук.

Аби не йти геть, схопивши шилом патоки, Корсо вирішив підійти до справи здалеку:

— Ви сказали, що постійно зустрічалися із Собєскі?

— Радше періодично.

— Тобто?

— Бачимося — добре. Не бачимося — теж прекрасно.

— Як довго триває ваш зв’язок?

— Два роки.

— Де і як ви зустрілися?

— В Академії мистецтв. Він прийшов до нас розповісти історію свого життя.

Корсо уявив собі, як колишній в’язень, сповнений каяття, розводиться перед вдячною студентською аудиторією про свій потяг до живопису. І відчув до негідника глибоку відразу — але чи був той насправді вбивцею?

— Він став відомим художником — може, тому ви захопилися ним?

— Ні. Мені не потрібен вихователь.

— А може, тому, що він сидів у тюрмі?

— Авжеж.

Корсо здригнувся. Юнона обдарувала його чарівною усмішкою, далі натираючи бронзовий торс.

— Саме це ви хотіли від мене почути?

Вона підняла на лоб лижні окуляри й перервала роботу, аби відсапатися.

— Треба вже на смітник відправляти цей старий мотлох.

— Вам не подобаються скульптури?

— А вам?

— У чому полягає ваша робота?

Вона вказала на предмет, що стояв на ослінчику за кілька метрів від них і ховався під якоюсь шматою.

— Малюю мініатюри.

— І що ви зображаєте на мініатюрах?

— Не можу показати. Вони підсихають…

Корсо відчув, як Барбі усміхається в нього за спиною: поліціянтку розвеселила безсоромна бунтівниця, на яку бос не справив жодного враження.

— Гадаєте, Собєскі вже геть не тягне до насилля?

— Що я можу про це знати? — відгукнулася вона й витягнула з блузи пачку цигарок. — Принаймні зі мною він завжди ніжний, мов янголятко.

Корсо хотів би знати, в які саме ніжні ігри щонеділі бавився Собєскі зі своєю Камілою Клодель[60]. Чи натягувала вона на себе страпон, аби потішити старого фавна?

— Ваші інтимні стосунки можна назвати… нормальними?

— Що ви вважаєте «нормальним»?

Він уже перейшов до важкої артилерії.

— Ок, — проказав він, поклавши край шпиганню, що ні до чого не приводило. — Приходьте завтра в 36-й будинок на вулиці Орфевр, щоб дати свідчення.

— Хіба в мене є вибір?

— Немає.

— Таке враження, ніби це телесеріал який.

Вони вже хотіли йти геть, як раптом Корсо вказав на предмет, що ховався за шматою.

— Може, дозволите поглянути?

Юнона зітхнула, театрально вдаючи втому, а тоді підвелася й зняла покривало.

Це була скульптура з глини чи глею, що зображала переплетені тіла худенької жінки та голодного демона. Вони були зображені в позі валетом, тільки якось дивно, навстоячки, тобто інкуб висів головою донизу, встромивши кігті в землю, зануривши писок у піхву дівчини, а та із насолодою смоктала в нього.

Очевидно, жаска скульптура була автопортретом.

40

— Ми заходимо в сліпий кут, — проказала Барбі.

Минаючи брами, вони прямували кільцевим бульваром на південний захід і, дедалі більше віддаляючись від нижніх кварталів, просувалися в напрямку XVI округу. Немов оберталися разом із сонцем, описували дугу й помалу занурювалися в позолочений світ пихатих будинків і зелених дерев — район воріт Ля Мюет і Пасі.

— Якщо Діана Вастель висуне таке саме алібі, — вела вона далі, — нам доведеться скласти зброю й шукати підозрюваного деінде.

Корсо — ані пари з уст. Він щораз більше переконувався в тому, що Собєскі не вписувався в образ убивці, такого собі ката, що мріє «врятувати» жертви, заподіявши їм страждання і смерть. Собєскі, навпаки, був гульвісою, далеким від моралі й усвідомлення різниці між добром і злом, дешевим позером, веселим і вульгарним циніком, бунтівником проти забобонів у мистецтві та суспільному житті.

— Ти чуєш мене?

Корсо підплигнув. Хмари знову накрили небокрай, скупчилися в тектонічні плити — здалеку вже чулося глухе потріскування.

— Хай там як, а треба перевірити всі алібі, — відрізав він. — Тоді й поміркуємо.

Над проспектом Анрі Мартена, де велично вишикувалися чотири шеренги дерев, пролилася злива. Листя платанів і каштанів заіскрилося, щойно дощ провів сріблястим пензлем по магістралі.

Діана Вастель повернула їх до кварталу Матьє Веранна, майстра шібарі. Тільки от кам’яниці проспекту Анрі Мартена зовсім не були схожі на сучасні доми на вулиці Доктора Бланша. Тут панував статечний класицизм. З османівських будинків[61] кінця ХІХ століття, як з носа корабля, позирали атланти й каріатиди.

Поліціянти припаркувалися й бігом вискочили з автівки, піднявши комірці. Дощ нещадно періщив по хіднику. Вастелі мешкали в приватному будинку, що ховався за гіллям столітніх дерев. Паркан. Домофон. Камера. Деколи для роботи Корсо прикидався кур’єром. Вони відрекомендувалися — у співрозмовниці був гугнявий голос із сильним азійським акцентом.

Ворота клацнули із металевим звуком. Вони увійшли до саду. Під незайманою виноградною лозою вілла скидалася на міцний сейф у штучній облямівці. Присутність грошей добре відчувалася: у товстих мурах, кутому поруччі балконів, подвійних віконних шибах. Надійно, спокійно, безпечно. Корсо спало на думку, що було б непогано мешкати в такій місцині разом із Таде, далеко від злиднів і брутальності світу.

Під карнизом ґанку на них чекала філіппінка, що мала вигляд, притаманний людям її фаху, — боязкий, безпритульний. Посунули за нею крізь лабіринт замкнених дверей і, нарешті, дісталися вітальні, оздобленої на кшталт англійських палаців: шкіряні фотелі, квітчасті фіранки, блискучі дерев’яні панелі. Діана Вастель зустріла їх стоячи, схрестивши руки, спершись стегном на вікторіанське бюрко з червоного дерева.

Поліціянти відрекомендувалися. Діана привіталася, але не підійшла, не усміхнулася, не потиснула руки. Років п’ятдесят, 175 сантиметрів заввишки, виструнчена постать, темно-руде волосся, підстрижене під каре, на прекрасному обличчі — здивування, підкреслене зморшками й густими бровами. Заможна жінка у вихідний день: легка трикотажна блузка, потерті джинси, балетки «Repetto»… Жінка, яку подивляють інші жінки, бо вона є зразком, до того ж надто далеким, а тому нічим загрожувати не може.

Копам пощастило: в кімнаті сидів чоловічок з ноутбуком на колінах, в обтислому костюмі. Він був схожий на секретаря суду або старосвітського пресвітера: такі колись учащали до аристократичних сімей, де куштували страви господині, попивали наливки господаря.

— Ксав’є Наталь, мій адвокат, — сповістила заможна пані. — Я попросила його бути свідком нашої розмови.

Корсо насилу усміхнувся:

— Прошу пані, ми вас не під варту прийшли брати чи перевіряти, вам не потрібен адвокат.

— Метр Наталь лише запише сказане мною, ми разом перечитаємо документ, і ви його підпишете перед тим, як іти.

Світ перевернувся: господиня власноруч складала протокол допиту.

— Ваш документ не матиме юридичної сили, — терпляче пояснив Корсо. — У будь-якому разі вам треба буде прийти у 36-й для підпису свідчень.

— Скажімо, з цього слід починати. Я повинна вміти себе захистити.

— Від чого?

— Від поліційних забобонів. Ви завжди схильні нав’язати свою правду і вже собі щось понавигадували перед тим, як іти до мене на допит.

Корсо й Барбі перезирнулися: гарно починаємо.

— Гаразд, — відступив поліціянт. — Продовжимо. Ви знаєте, про що йдеться?

— Так, дещо здогадуюся.

Гості посідали в шкіряні фотелі. Діана Вастель продовжувала стояти, спершись на бюрко. Ніби позувала Гейнсборо для парадного портрета.

— Наше розслідування стосується вбивства двох артисток…

— Я в курсі. Скажіть, яке саме число вас цікавить. У мене обмаль часу.

— Ніч з п’ятниці 1-го на суботу 2 липня. Чим ви займалися того вечора?

— Я провела вечір з Філіппом Собєскі. Ми пішли вечеряти о 21-й годині до ресторану «Рене Плаза» на проспекті Монтеня, а потім повернулися сюди близько 23-ї.

— А згодом?

— Вам потрібен план?

— О котрій Собєскі вийшов від вас?

— О дев’ятій ранку.

Барбі докинула:

— Чоловіка не було вдома?

— Чоловіка ніколи немає вдома.

Очевидно, для Діани Вастель подружня зрада була тим самим, що лови з псами для мисливця. Урочистою подією під звук фанфар.

— Ви давно знайомі із Собєскі?

— Десь рік із половиною. Ми зустрілися в 2015 році.

— За яких обставин?

Вона зробила кілька кроків, опустивши голову, стистувши руки, наче повторювала текст якоїсь п’єси. Утім, така вдаваність була їй до лиця: вона як хотіла, так і поводилася. Правила елегантності існували не для неї, вона сама створювала правила…

— Три роки тому ми з кількома подругами створили культурний клуб. Влаштовували зустрічі з письменниками, митцями. У січні 2015-го напросилися до Собєскі. Він нас прийняв у своєму сховищі в Сент-Уані.

— Це було кохання з першого погляду? — іронічно запитав Корсо.

— Жінка може постарішати, але її почуття залишаються незмінними.

— Я не з вас глузував, а із Собєскі. Ніяк не можу второпати, чим цей… Дон Жуан так притягує жінок.

— Скажімо, він не шаленіє від свіжих дуп, а для жінки мого віку так навіть легше. Утім, припускаю, ви з ним уже мали нагоду зустрітися — дивна суміш непристойності та виклику із вразливістю та навіть невинністю… Нинішні чоловіки такі передбачувані, можна вгадати кожне їхнє наступне слово, а тут — людина-загадка.

Корсо мусив погодитися: суперечливість характеру Собєскі могла неабияк збити з пантелику.

— І що ніколи не завадить: він ще й класно трахається.

Корсо ніколи не міг зрозуміти, як можна за таке вихваляти. Начебто сексуальний акт — це поодинока звитяга, як приготування суфле чи стрибок із жердиною. Він, навпаки, вважав, — хай як банально це прозвучить, — що кохатися доводиться удвох, можна бути чемпіоном для однієї партнерки, і зовсім не сподобатися іншій. It takes two to tango[62]…

— Наше розслідування показало, що Собєскі в цій галузі має своєрідні смаки.

— Не зауважила нічого особливого.

Ще один виклик, дотичний до вірогідної скутості нікчемного працівника поліції — саме таким вона його й бачила. Корсо не бажав удаватися в подальші деталі.

— Вам треба зрозуміти одну річ, — напосідала вона. — Я сплю з Філіппом, але це — не головне в наших стосунках. Хоча він вельми успішний у цьому.

— А що головне?

Запитання поставила Барбі.

Діана вказала на невеличке полотно, що Корсо не зауважив за її спиною. Воно висіло між вікнами, які шмагав дощ.

— Його мистецтво, звісно ж.

Ще одна стриптизерка або порноакторка, гола й худа, з напнутими м’язами. Картина у зменшеному розмірі в охрових тонах нагадувала вогняний гейзер.

Діана, врешті-решт, пройшла за бюрко і всілася у великий шкіряний фотель. Адвокат без упину клацав у ноутбуці — викапаний секретар, сама офіційність. Щоб від них не відставати, Барбі витягнула блокнот і фломастер.

— А що ваш чоловік думає про це все? — запитав Корсо.

— Він обожнює Філіппа.

— Вони знайомі?

— Собєскі кілька разів приходив до нас обідати. І здався, так би мовити, вельми кумедним моєму чоловікові. Він — банкір і за все життя спромігся щонайбільше на дві оригінальні думки. А Собєскі…

Корсо досадував на себе, що в нього прохопилося питання, яке відгонило старою школою:

— Ваш чоловік знає, що… Ну…

— Будь-яке подружжя рано чи пізно приходить до висновку, що те, що відбувається ззовні, є менш важливим, ніж домашній затишок. Тобто краще відвести очі, аби жити у відносній злагоді. Хоча так можна й на кривошию захворіти. Повірте, чоловік ледь чи в чому заздрить мені.

— Прекрасно, — промовив Корсо, підводячись, — ви розумієте, що цим свідченням ви знімаєте провину із Собєскі, хай які серйозні обвинувачення йому висувають?

— Я не знімаю з нього провину, лише кажу правду.

Після безапеляційного свідчення Юнони Фонтре зізнання самої Діани Вастель, детально занотовані її адвокатом, поклали край обговоренню.

Він промимрив кілька звичних поліційних фраз стосовно того, що вона повинна прийти найближчим часом у 36-й будинок і особисто засвідчити сказане, тоді подався до виходу, а за ним посунула Барбі.

Цього разу власниця будинку вирішила їх супроводити, що явно було привілеєм.

Біля брами, під скляним піддашшям, по якому барабанив дощ, вона вирішила дати пораду:

— Ви прямуєте в хибному напрямку, коменданте.

Корсо мало не позіхнув від нудьги: зараз вона знову почне захищати свого улюбленця, але Діана Вастель заговорила про інше:

— Звісно, Собєскі — злочинець. Я кажу про те, що ховається в його душі. Але він не вбивав ваших дівчат. Не його стиль.

— А що ви називаєте «його стилем»?

— У стані гніву він міг би, скажімо, перейти межу: задушити коханку, наприклад, чи відлупцювати якусь модель до смерті. А з того, що я прочитала в газетах, випливає, що ваш зловмисник полюбляє ритуали. Собєскі геть не тяжіє до… езотерики. Він не здатний все сам організувати, не залишити після себе слідів, послугуватися якимись символами-покручами. Він ладен хіба виплескувати емоції в картинах, йому цілком вистачає живопису.

Корсо не зміг би сказати краще.

41

Ніхто не мав наміру відступати. Барбі повернулася у 36-й і накинулася на цифри. Собєскі не користувався мобільним, але в нього були банківські рахунки. Сток відстежувала знайомих художника — їй передали записник — і ретельно вивчала його розклад. Щоправда, Людо досі не приїхав із Флері.

Повернувшись до кабінету, Корсо зауважив, що через «WeTransfer»[63] йому передали всі відскановані папери, що стосувалися розслідування вбивства Крістін Вуґ у 1987 році. Останні години пополудні він провів, занурившись у документи. О дев’ятнадцятій Корсо остаточно впевнився, що його передчуття все-таки мали під собою підґрунтя: між убивством Крістін та катуванням Софі й Елен не було нічого спільного. Жакмар надто захопився своїми фантазіями, а сам Корсо, немов який жовторотик, добровільно потрапив у пастку.

Як це відбувалося: 22 березня 1987 року Мішель і Анн Вуґ, ювеліри, їдуть, як завжди у вихідні, до свого будинку на березі Невшательського озера. Тож у їхній постійній оселі в Лез-Опіто-Неф, поблизу швейцарського кордону, два дні нікого не мало бути. Принаймні так міркує Собєскі — він вимикає сигналізацію та пролазить усередину будинку. Насправді ж Крістін, дочка подружньої пари, повернулася до батьківського будинку, щоб повторити завдання в тиші й спокої (у неї є однокімнатна квартира недалеко від Безансонського університету).

Дівчина застає Собєскі на місці злочину, той її б’є, а тоді перетягує до кімнати. Прив’язує й затикає рота білизною, яку знаходить у комоді. Незабаром Крістін прокидається й випльовує кляп. Заходиться волати — злодій добряче лякається. Шмагає її, аби примусити мовчати, а потім, ледь не через необережність, убиває. Його заарештовують і судять за «розбій і навмисні насильницькі дії, що призвели до смерті за відсутності наміру її заподіяти». Корсо шукав генія зла, а йому підсунули скотину, що діяла під впливом амфетамінів.

Він підхопився й заходив туди-сюди кабінетом, аби якось заспокоїтися після розчарування, потім підняв слухавку й подзвонив Жакмару, який ще не виїхав з Парижа. Треба ж на комусь злість зігнати.

— А ви кумедний, — обізвався юрасець на гнівні слова копа. — Я не був знайомий із деталями досьє!

— Ви знали достатньо, аби думати, що Собєскі — наш злочинець.

— Про ту стару історію мені просто нагадали зашморги…

Поліціянт поглянув на петлі, відзняті тоді великим планом.

— Вони аж ніяк не схожі на вузли теперішніх жертв.

— Але що з цього випливає? Я вже казав: у нього був час, щоб удосконалитися. Собєскі — вбивця, він ніколи не вгамується. Це — психопат.

Переконувати його — марна справа: він не змінить своєї думки.

— Послухайте, — наголосив колишній коп. — Після попереднього розслідування я ще раз завітав до Собєскі в тюрму.

— Навіщо?

— Просто так. Ми посперечалися. Собєскі не здатен співчувати, в нього немає жодних моральних принципів. Він не тямить, чому не можна вбивати, не бачить різниці між добром і злом.

— Мабуть, ви дико ненавидите його.

— Зовсім ні. Для нього я був «друзякою», він вважав, що ми спільно пройшли вирішальний етап нашого існування — і це правда. Він справді відчував до нас, копів, щось на кшталт жалості. Завжди думав, що закон для нього не існує. У нього є своя логіка, а наш світ здається йому нікчемним і жалюгідним.

— Ви приходили до нього, і про що він вам розповідав?

— Про свої звитяги.

— Які саме?

Жакмар гірко розсміявся.

— Щойно він потрапив за ґрати, як шанувальниці почали йому надсилати листи пачками. Саме я мав читати їх перед тим, як вони потрапляли до нього. Були жінки, які вірили, що Собєскі невинний, а деякі присяглися підтримувати його до кінця. Були й такі, що вважали його винним… і ще більше від того збуджувалися. Не знаю, як ви, а я вже віддавна нічого не тямлю в бабах…

Корсо вирішив промовчати.

— У Собєскі є алібі для кожного вбивства.

Жакмар хижо усміхнувся:

— Кажу ж вам: це пройдисвіт!

Стефан подумки кивнув: на одну шальку терезів він поклав алібі Собєскі та його давню репутацію безневинного митця, а на другу — переконання копа-пенсіонера, відлюдника, що зациклився на певних спогадах.

— Не давайте пошити себе в дурні, — попередив його Жакмар. — Він став визначним художником, то що йому заважає стати визначним злочинцем?

Корсо поклав слухавку й вирішив розпочати справу із самого початку, тобто переосмислити всі розслідування: Борнека, їхньої групи, Жакмара… І поміркувати над тим, що вийде з такої суміші.

Аж раптом у двері постукав Людо — повернувся-таки із СІЗО Флері-Мерожис.

— Ти там застряг на цілий день, чи як?

— Точно так, — промовив він, засапавшись. Мабуть, бігом піднімався сходами. — Опитав цілу купу вертухаїв та ув’язнених…

— І як?

— Відгуки лише схвальні.

— Тобто?

— По-перше, всі вважають, що він збіса жорстокий і розумний.

— Це ще не робить з нього серійного вбивцю.

— Ані обкурену скотину, що запанікувала в ніч пограбування. Його адвокат стійко тримався цієї тези, аби гіршого не сталося.

Захист повністю провалився: Собєскі посадили за ґрати на двадцять років (максимальний термін).

— Насправді, — далі провадив Людо, — це справжній хижак. Він запроваджує в буцегарні свої порядки.

— Ніби бугай який.

— Отож, він ніколи таким і не був. Ти хоча б його бачив? Він худий, як тріска. Отже, ніхто не наважувався до нього наближатися. Небезпечно для життя — міг уколошкати брелоком. Його навіть підозрюють у вбивстві кількох хлопців у Флері — а також у Безансоні.

— Побрехеньки. Тюремні казки.

Людо витягнув протоколи й виклав на письмовому столі Корсо.

— Убивства справді трапилися, і щоразу розслідування звужувалося до Собєскі.

Стефан згадав слова художника про те, що його сотні разів зґвалтовано. Цікаво, це сталося перед тим, як він залякав усю буцегарню, чи просто збрехав?

— Він жодного разу не був притягнутий до відповідальності за ці вбивства, — зауважив Корсо, гортаючи протоколи.

— Забракло доказів і свідків. Класична кругова порука. Так і є, що я, блатних не знаю? Вони могли в штани накласти від переляку, коли бачили Собєскі.

Проте це нічого не роз’яснювало у справі «Сквонка». Людо відчув недовіру боса.

— Але це не все, — продовжив він, викладаючи перед ним інші документи. — Коли Собєскі затримали, він не вмів ні читати, ні писати. В кінці терміну він склав іспит на бакалавра в тюрмі й став правником. Собєскі панував над іншими завдяки знанням і розуму. Він навіть прославився як неформальний суддя.

Стефан здвигнув бровою.

— Суддя?

— Так його називали у Флері. Коли траплялася якась суперечка в камерах, він утручався й усіх мирив. Але якщо хтось порушував обіцянку або робив дурницю, до того не мав жалю.

Так уже набагато цікавіше… Корсо нутром відчував, що вбивця Софі та Елен покарав їх за певні збочення: першу — за садо-мазо-витівки, а другу — за некрофільські нахили…

— Але я лишив і вишеньку на торті.

— Та ну? — відказав Корсо, піднявши голову.

— У тюрмі Собєскі займався шібарі.

Не відразу склади японського слова впорядкувалися в мозку поліціянта.

— Хочеш сказати… бондажем?

— Саме так. Він призвичаїв інших в’язнів до мотузки, і вони насолоджувалися від того, що їх прив’язували, а в буцегарні це вже апогей.

Корсо зібрав усі папери тулузця й запхав їх до одної теки.

— Чудова робота, Людо. Дякую. Потім ознайомлюся.

— А ви що знайшли?

— Іди до Барбі, вона тобі пояснить.

Коли поліціянт вийшов із кабінету, Корсо більше не розгортав теку. Йому в голову щойно запала ще одна думка. Подивившись на годинник, — уже минула 22-га, — він зателефонував одному з двох ССП[64], що мали стежити за Філіппом Собєскі; він доручив це новачкам, що було дещо ризикованим (колишній в’язень заслуговував на досвідчених копів), але новобранці мали суттєвий козир: вони не відгонили на кілометр поліційним відділком.

— Де ви?

— У «Сіленсіо», на вулиці Монмартр.

Зрозуміло: модний бар, облаштований Девідом Лінчем, розташований лише за кілька житлових масивів від «Сквонка».

— Що він там комбінує?

— Записує передачу для «Франс-Кюльтюр». Він там один із постійних ведучих.

— Надовго він там застряг?

— Щонайменше на дві години.

Корсо вже запхав револьвер у кобуру й одягнув куртку. Хай там як, а Жакмар мав рацію: з таким покидьком не можна розслаблятися.

Але воно того точно варте.

42

Фабрика дуже чітко вимальовувалася на нічному небі. Цієї миті майстерня Собєскі набула надзвичайної щільності, стала схожою на велику мертву зірку. Поблизу оточеної брукованим подвір’ям споруди розташовувалося лише кілька будинків, які стояли до неї задньою стіною. Досить незвичною для паризького передмістя була відокремленість будинку від решти світу, що було вельми на руку поліціянтові, який вирішив цієї ночі вломитися всередину оселі.

Із першим замком він легко впорався, але боявся, що може спрацювати сигналізація. Однак не пролунало жодного сигналу тривоги. Корсо став на порозі, витяг електричний ліхтарик й обнишпорив ним усі закутки в пошуках сенсора, лампи або камери. Нічого не побачив і тоді наважився ввійти.

Зачиняючи за собою двері, Корсо прийшов до висновку, що Собєскі й не думав про надійну охорону домівки. Полотна, звісно, коштували чимало, і сам господар прекрасно знав, що зломник — лише фах, але Собєскі, як будь-який крадій або вбивця, цілком довіряв таким самим, як він, більше того, був певною мірою солідарний зі злочинним світом, таким близьким і зрозумілим для нього.

Корсо неквапливо обійшов кімнати. Стіни, долівка, стеля — ось і все. Голі, рівні й блискучі, немов метал, поверхні. У сутінках за ним стежили очима істоти, зображені на портретах: травесті, героїнові наркомани, стриптизерки… Напівтемрява створювала сприятливе для них середовище: тут панували тінь і дух підпілля. І водночас вони нагадували передсмертні стрибки поранених на полюванні звірів. Загибель неминуча, але в останньому зусиллі вони сунули далі, перечіплювалися, а тоді конали в раптовій агонії.

Він ішов і ловив на собі їхні погляди, бачив підмальовані обличчя, напівстулені повіки, обважнілі від засохлого макіяжу. Наркотики, розпуста, відчай ховалися під шерехатою шкірою, текли синявими венами — легіони проклятих, яким Собєскі подарував відпущення гріхів.

Корсо не знав точно, чого шукав, але так чи інакше повинен був зірвати машкару з колишнього в’язня. Хіба можливо, щоб складна доля виліпила з нього лише блазня, охочого до шампанського й дешевих жартів? Собєскі пройшов випробування стражданням, наркотичною отрутою та огидними спонуками — життєвий шлях створив із нього істоту непросту й небезпечну. Хижака, що вмів маскуватися й дати відсіч…

Стефан дістався самої майстерні. Треба роздивитися кожне робоче полотно, кожний шкіц — десь має бути якийсь знак. Він пам’ятав про записник з підвалу — і не важливо, чи Собєскі його там загубив, чи лишив навмисно, аби заплутати сліди (Корсо не виключав і таке). Головне, що психологію злочинця можна збагнути з його малюнків і картин. Стефан був певним, що той видасть себе саме в них.

Під слабким світлом ліхтарика він переглянув усі робочі твори — підняв покривала, під якими були сховані картини, погортав скетчбуки, відкрив теки з літографіями…

Нарешті, в кутку, надибав полотно заввишки 1 метр 70 сантиметрів, старанно загорнуте в сіруватий шмат тканини. Він дещо відсунув шмату й посвітив ліхтариком — картина ще не зовсім висохла. Він заціпенів.

Це було жахливо.

Гидко.

Прекрасно.

Корсо не втримався й злегка усміхнувся. У нього перед очима містився беззаперечний доказ того, що Собєскі вбив Софі Серейс.

Поліціянт уважно роздивлявся кожну подробицю картини, коли йому спало на думку, що в долі Собєскі простежувалася певна логіка: живопис урятував його від демонів, але й повернув до старих спокус, саме через живопис він знову потрапить до суду.

Зненацька майстерню залило різке світло.

— Дарма ти сюди заліз, покидьку.

Корсо обернувся й уздрів Собєскі при повному параді: білий бавовняний костюм su misura[65], шовкова хустинка у верхній кишеньці, однотонна сорочка з італійським комірцем, замшеві мокасини з декоративним швом…

— Протизаконне стеження, проникнення до приміщення зі зломом, вторгнення в особисте життя — годі, віднині працюватимеш регулювальником на площі Зірки, йолопе.

Корсо з незмінною усмішкою поглянув на годинник.

— Зробимо інакше, Собєскі. Зараз 23:45. З цієї миті тебе затримано за звинуваченням у вбивстві Софі Серейс.

43

За півгодини група поліціянтів в одностроях висадилась на брукованому подвір’ї майстерні, засадила Собєскі до машини й відвезла його на допит до 36-го будинку. Художник не чинив жодного опору, не сказав ані слова, не зателефонував до адвоката. Очевидно, готовий боротися своїми силами.

Тим часом Корсо терміново зв’язався з Катрін Бомпар і повідомив їй новину, водночас добру і погану. Отже, він заарештував потенційного вбивцю зі «Сквонка», але за обставин, що виходять за межі закону. Обидва вони знали: суддя з питань звільнень та затримань припускає певні винятки з правил, тож Бомпар намагатиметься отримати від нього дозвіл на таке порушення і щось збреше про години.

Стефан також зателефонував до статистичного обліку й попросив ретельно обшукати майстерню — так чи інакше треба знайти фрагменти ДНК потерпілих. Водночас коп був певний, що Собєскі мав схованку, де мордував свої жертви, — групі Корсо буде над чим натерти мозолі. Тепер вони мали доступ до всіх таємниць приватного життя художника, а тому з легкістю натраплять на якийсь слід.

Корсо захоплено розглядав головну здобич. Надпереконливий доказ вини Собєскі. Щойно завершене полотно зображало Софі Серейс такою, якою вона була, коли її знайшли біля сміттєзвалища Потерни Тополь. Художник зобразив усе: розідрані кутки рота, вузли з білизни, налиті кров’ю очі, навіть камінь усередині горла… Безліч деталей, про які ніхто, зовсім ніхто не знав, окрім копів та самого злочинця.

Судексперти володіли засобами для точного визначення дати, коли створювалася картина. У будь-якому разі художник став до роботи принаймні десять днів тому, тобто через кілька днів після смерті Софі…

Щойно Корсо посадив Собєскі в кут кімнати, почепивши на нього кайданки, він продовжив обшук, намагаючись відкопати етюди, попередні шкіци до похмурої картини. Але нічого не знайшов.

Знайшов щось краще.

Картину, на якій художник зобразив геть скуйовджене тіло, що лежало на пустирі. Справжній натюрморт… Твір він так і не завершив, але можна було легко впізнати Елен Десмора. І знову деталей з надлишком — тільки вбивця міг про них знати.

Вірогідно Собєскі готував низку картин на цю тему. Стриптизерки «Сквонка» були його «Водяними ліліями».

Під час обшуку в голові поліціянта крутилися дві думки. Насамперед йому здавалося дивним, що художник так слабо підстрахувався. Він просто посеред майстерні лишив просушувати портрет першої вбитої дівчини і взявся писати другу жертву, в той час як знав, що до нього має заявитися судова поліція: того самого ранку Корсо й Барбі пообіцяли відправити наступного дня до його хати юрмище новобранців. Друга думка була психологічного штибу. Що більше він роздивлявся картини, милувався ними, то міцнішим ставало переконання, що художника спонукало до дій усього лиш бажання написати після вбивства відповідні твори. Катування й смерть обернулися на складники творчого процесу — сцена злочину перетворилася на своєрідний антураж. Собєскі зрежисерував картину в дійсності, аби перенести її згодом на полотно. Твір поєднував риси спектаклю й картини.

Зараз його аналіз був сируватим. Жакмар не раз повторював, що Собєскі — психопат, людиноненависник і вбивця, не годен ані співчувати, ані жаліти. Сімнадцять років, що він просидів у в’язниці, зле вплинули на поведінку. Його більше не обходило, що відбувається «поза стінами» майстерні. Важливою була тільки творчість. Колишній в’язень був ладний на все задля вдалого сюжету, суголосся світу з його задумом, з тим, що він викладав на полотно.

Минали роки, і живопис просякнув його мозок, став чимось на кшталт знаряддя злочину. Або щонайменше натхненням до вбивства. Злодіяння й живопис переплуталися в його запаленій свідомості. Вибрана жертва була лиш чернеткою для майбутнього твору.

Поліціянт чекав на стажистів, але за той час жодного разу не намагався побалакати із Собєскі, а головне — не хотів зіпсувати сам допит. Утім, навряд чи художник схотів би відповідати на його питання.

Чи піде він йому назустріч у 36-му?

Марні сподівання.

Корсо був переконаний тільки в тому, що Собєскі був незвичним звинувачуваним. Він знався на законах, процедурних тонкощах і — що ще гірше — був своїм у медійному світі. Згодом він з радістю сповістить ЗМІ про свою невинність і жалітиметься на переслідування. Зможе з легкістю зібрати навколо себе зграю обурених прихильників: митців, інтелектуалів, політиків — усіх тих, хто колись допоміг йому вийти з в’язниці, хто буде тепер боротися за те, щоб той більше до тюрми не повернувся.

Щойно з боку брукованого подвір’я залунала поліційна сирена, Філіпп Собєскі беззвучно розреготався, відкривши почорнілі пеньки на кшталт японок стародавніх часів, які навмисно покривали собі зуби темним лаком.

Його обличчя здавалося пласким, ніби яка маска.

— Ти робиш найбільшу дурість у своєму житті.

44

— Ти добре второпав, про що йдеться? — спитав у нього Корсо (за півгодини потому вони вже були в його кабінеті в будинку № 36).

Собєскі безсило опустився на стілець і почав роздивлятися довкола: поглянув на мансардну стіну, на слухове вікно, укріплене ґратами — нові вимоги для БКР після самогубства Рішара Дюрна.

— Я ще не зовсім відключився.

— Отже, ти вирішив провести в каталажці другу половину життя.

Художник звів плечима. Він захотів із помпою ввійти у відділок, тож йому дозволили переодягнутися. На ньому був спортивний костюм із золотистими лампасами, звісно ж, відомої марки, і тепер він ще більше скидався на самого себе — звідника, що повернувся до буцегарні. Куртку він розстібнув, і в світлі ранішнього сонця на його голому тулубі виблискували золоті ланцюги — дешеві реперські брязкальця. Половину обличчя закривав сірий фетровий борсаліно з леопардовою стрічкою.

Він карикатурно підняв вказівним пальцем криси капелюха й проказав:

— Корсо, ми з тобою одної гілки ягоди, годі мене лякати абощо. Двобій тільки-но розпочався.

Корсо не обізвався, натомість увімкнув ноутбук.

— Ім’я, прізвище, адреса, дата народження, — суворо запитав він, відкривши новий документ для запису протоколу допиту.

Собєскі рівним голосом слухняно відповів. Стефан спитав, чим він займався в той час, коли сталися вбивства, і той повторив те, що казав раніше: ніч із 16-го на 17 червня провів з Юноною Фонтре, а з 1-го на 2 липня — у товаристві Діани Вастель.

Корсо поклав руки на стіл і заговорив повільніше, ніби переконував упертого учня:

— Собєскі, треба мати хоча б трохи розуму. У твоїй майстерні ми надибали стільки всього, що твої алібі вже не мають жодного значення.

— Проте я кажу правду.

— Коли Юнона втямить, чим ризикує, то відмовиться від своїх слів.

— Лякайте, не лякайте — не спрацює. Дівчинка має голову на плечах і добре серце.

Корсо прекрасно пам’ятав зарозумілу студентку. Але щойно їй тицьнуть під носа картину Собєскі, вона здується, наче повітряна кулька.

— Погляньмо на все з іншого боку. Ти провів ніч із 16-го на 17 червня з Юноною — тоді як ти міг намалювати жертву після її смерті в тій самій позі, в якій її знайшли біля Потерни Тополь? Зобразив вузли й камінь в горлі. Ці деталі не потрапили до ЗМІ, а фотографії з місця злочину не були опубліковані. Лише вбивця знав усі деталі. Що на це скажеш?

— Сила натхнення.

— Звучить непереконливо.

— Я читав статті в газетах, шукав інформацію в інтернеті. Решту висновків легко зробити самому.

— Ти проґавив справжнє покликання — треба було вчитися на копа.

— Журналісти стверджують, що її скрутили спідньою білизною. Неважко здогадатися, що їй прив’язали руки до спини.

— Ніхто не згадував про те, що вузли були з’єднані й прив’язані до горла так, що будь-який рух призводив до задушення.

— Якби ти щось тямив у садо-мазо, знав би, що це класичне обмотування мотузкою.

— Ніхто не казав, що вбивця розумівся на садо-мазо.

— Ти дурний чи що? Той тип вибирає саме стриптизерок, прив’язує їх білизною, калічить. Це ж звичайне збочення…

— Ти намалював такі самі вузли, що їх використовував убивця.

Собєскі криво посміхнувся.

— Моя картина не така вже й точна. Вузлів я не малював. Нелегко вам буде щось підмалювати, тобі ж потрібні об’єктивні докази.

Корсо хотів уже дати ляпаса, але втримався, вчепившись у клавіатуру, — треба уникати будь-яких недоречних рухів.

— А пошарпане обличчя? Ти точно відтворив поранення, що їх завдав убивця, — як ти це поясниш?

— Годі дурня клеїти, Корсо. На моєму полотні обличчя зображено в профіль, і що там можна побачити? Величезного рота.

— Рану Софі Серейс.

— Я тоді уявляв собі лише «Крик» Едварда Мунка. Твій убивця, напевно, теж про нього думав.

— Чому ж не про Ґойю?

— Розумію, до чого ти ведеш… Ідеться про копії Pinturas rojas, які я виставив у майстерні.

— Отож-бо. І це не все, Собєскі. Тобі не пощастило, бо є чимало фактів, що вказують на те, що вбивав ти: спав з потерпілими, вештався за лаштунками «Сквонка», цікавишся шібарі…

— Це аж ніяк не доводить мою вину.

— Можливо, якщо розглядати кожний доказ окремо. Але вкупі все це набуває певної ваги, правда ж? Зокрема коли до справи причетна людина, яка просиділа сімнадцять років за ґратами.

— Я повністю розплатився й спокутував.

— Твій давнішній злочин має багато спільного з тим, що сталося тепер…

— Аж ні. Ми вже це обговорювали. Жодної прив’язки до офірування Софі або Елен. Кат тебе забирай, для тебе це шлях у нікуди. Лише нарвешся на неприємності з керівництвом.

Коп слабо усміхнувся.

— Збираєшся звинуватити мене у зловживанні владою?

— Не я, Корсо. Мої друзі, поціновувачі, всі, хто боровся за те, щоб мене випустили з в’язниці.

— Як ти мене перестрашив.

Собєскі нахилився вперед. Він мав тоненькі й вельми рухливі брови. Підводив і розтягував їх аж до скронь, увиразнюючи згоду або заперечення, розгубленість чи обурення. Бомпар називає такі брови «сраним дашком».

— Тобі весело, Корсо, але ми з тобою знаємо обоє, що ти пересуваєшся мінним полем. Твої докази не варті й дірки з бублика: мене заарештували незаконно, і це тобі так не минеться.

— Тоді чому не покличеш свого адвоката?

Собєскі знову поводився так, ніби він харцизник, якого голими руками не візьмеш. Розставив ноги, сперся ліктем на стіл, злегка відхилився назад, аби добре було видно, скільки в нього різних цяцьок висить на грудях.

— У мене є час. Ти з самого початку діяв незаконно. Уже сумніваюся, чи ти коли-небудь мав справу зі справжнім злочинцем.

У мозку поліціянта щось блимнуло:

— Себто?

— Як ти гадаєш, чому я повернувся додому о 23-й?

— Передача закінчилася.

— Передача закінчується опівночі, крихітко. Я повернувся, бо вдома спрацювала сигналізація.

— Яка сигналізація?

— Така, що встановлена в майстерні, майже непомітна — ти її навіть не зауважив.

У Корсо аж у горлі пересохло: ще одна помилка в аналізі. З тюрми виходять самі параноїки.

— Моя сигналізація не дзвонить, не світиться — кличе тільки мене. — Підморгнув. — Як схоче якийсь покидьок до мене влізти — я дам собі раду.

— До чого ти ведеш? Останнє слово завжди було за мною.

— Не зовсім так, Корсо, тому що моя сигналізація споряджена ще й камерами.

Йому аж подих перехопило. Тут уже навіть Бомпар не допоможе: навряд чи йому вдасться виправдати свої нічні блукання, зняті на камеру.

— Мій адвокат напряму отримує записи з позначенням часу. От натішився він цього ранку. Не кожного дня злапаєш копа, що вирішив подрочити й запхав руку в труси.

Корсо засичав:

— Йолопе навіжений, чіплятися він до мене надумав. Твої картини вже долучили до справи. Суддя з радістю додасть до твого досьє нові докази.

— Туди можна ще щось докинути, Корсо, наприклад, докази, що ти незаконно підглядав за мною. Ще раз кажу: тобі слід поводитися обережніше. Ім’я Собєскі пов’язане з політикою. Я — символ, посланець надії для всіх, хто раз схибив, але хоче спокутувати провину. Громадська думка буде на моєму боці, і, повір мені, важить вона більше, ніж твої просторікування.

У його голові вигулькнули імена: Омар Раддад[66], Чезаре Баттісті[67]… Якщо цивільні втручаються у справу — пиши пропало. Ще більше все заплутають. У Франції дотепер лунають голоси на підтримку Жака Меріна[68] проти копів, що його ліквідували.

— У такому разі, — відказав Корсо, — перетрясемо свідків.

Собєскі аж скривився. Губи в нього сіпнулися — вони теж були вельми рухливі в нього й ладні блискавично перетворити доброзичливу усмішку на хижий вищир.

— Навіть не думай чіпати Юнону чи Діану, сучий ти сину. Або…

— Або що? Треба, щоб вони зрозуміли, чим ризикують. Вони впадуть на дно разом із тобою, ось і все. Так от воно буває, коли спиш з bad boys[69].

Зненацька Гом Соб знову всміхнувся. Мінливий, як завжди. У глибині запалих очей засвітився божевільний вогник.

— Я марно переймаюся, — наспівував він. — У тюрмі таким самим мерзотникам, як ти, я скручував голову на раз-два.

— Еге ж, чув про твої подвиги. «Суддя»… Це теж слугуватиме не на твою користь.

— Про що ти?

— Забудь. В усякому разі ти готовий для кастингу, повір мені. Сьогодні вдень тебе передадуть до судді — доведеться знову сидіти в камері.

— Я тобі приготував подаруночка, — пробурмотів художник, спершись ліктем на стіл, ніби який п’янюжка на шинквас. — Перш ніж ти зважишся підняти на ноги всю свою кавалерію, придивись уважніше до моєї картини. Саме там знайдеш відповідь.

— Яку відповідь?

— Ти ж добрий коп, — весело сказав він. — Я вірю тобі. Врешті-решт, ти зрозумієш. Як насправді я писав картину, не маючи вини за собою.

Корсо зніяковів — відчув якийсь прихований зміст у хвалькуватих словах.

Підозрюваний підвівся. Знову це був пихатий король стічної канави.

— Але поквапся, — промовив він наостанок, підморгнувши. — І не забудь: Собєскі — це політика.

45

— Усе гаразд чи ні?

Бомпар уже призначила на день нову прес-конференцію. Вона чекала на офіційну заяву, щоб стулити пельку журналістам і заспокоїти громадськість. Корсо стояв перед своїм письмовим столом і силувався заспокоїти її та виграти трохи часу.

— Усе гаразд, — підтвердив він, — але…

— Він зізнався?

— Ні… виникли певні труднощі.

— Які труднощі?

У кількох словах він розповів про сигналізацію й камери.

— Хай йому дідько, — прошипіла вона крізь зуби.

Шефиня Карного розшуку вже дістала дозвіл на нічний обшук для Корсо. Але тепер ішлося про геть інше: сталося вторгнення у житло підозрюваного.

— Не кіпішуй, — переконував він, — ми ще зможемо домовитися.

— Невже? Цікаво, з ким?

— Із Собєскі та його адвокатом. Навіжений побоюється, що ми почнемо смикати свідків: Юнону Фонтре і Діану Вастель. Вони могли б нам слугувати розмінною монетою.

— Що ти вигадуєш? Ми що, в заручників бавимося?

— Ти ж розумієш, про що я.

Запала мовчанка.

— Отже, ніякого офіційного повідомлення не буде, — розчаровано підсумувала вона.

— Дай мені хоча б день. Щось доброго нарию. Моя група саме зараз перетрушує його майстерню, рахунки, коханок. Хай Собєскі потім нападає скільки завгодно, добре побудоване обвинувачення все відмітатиме.

Бомпар не відповіла, слухала з недовірою.

— Кажу тобі, цього вечора ми добудемо щось вагоме.

— Твої слова та Богові у вуха.

Корсо помчав до кабінету Крішни. Процесуаліст умів складати звіти так, що до них годі було підкопатися — Крішна прекрасно володів канцелярською мовою, а ще мав диплом адвоката і не боявся жодного процесуального питання.

Корсо виклав суть справи і додав:

— Але вважай: це лише чернетка.

— Прошу?

— Ти її ніде не відсилатимеш, нікому не показуватимеш. Не знаю, як там далі в нас усе піде.

В окулярах Крішна був схожий на зошит з геометрії: коло й квадрат, лиса голова й рогова оправа. Він навряд чи коли відхилявся від обраного шляху.

— Ніяк не второпаю. Ми чимось ризикуємо?

Аж раптом, як навмисно, Барбі увірвалася до кабінету писаки.

— Що ти тут забула? — невдоволено запитав Корсо. — Хіба ти не повинна бути в майстерні Собєскі?

— Щойно повернулася. Ми майже закінчили.

— Уже?

— Саме так, уже.

Крихітка Барбі мала вигляд, як у найгірші дні: неспокійний погляд, розпашіле обличчя.

Зиркнула на Крішну, а тоді запитала в Стефана:

— Можна тебе на хвилинку?

Вона не ходила кругом та навколо, щойно вони вийшли в коридор — відразу все розповіла.

— Нічого немає, — прошепотіла вона, відсапуючись. — У Собєскі судексперти не знайшла жодного підозрілого відбитка. Якщо він і трахався з Елен та Софі, то не в себе вдома.

— Ніяких слідів крові?

— Нічого.

— А лещата?

— Їх зняли й відправили на аналіз. Але на місці їх обробили блюстаром[70], і це нічого не дало.

— Гадаю, він має ще одну майстерню. Передивилася його банківські рахунки?

— Я почала, але обшук зжер мені кінець ночі й цілий ранок.

— Передивися. Він, мабуть, щось винаймав або придбав якесь приміщення.

— До речі, я телефонувала Матьє Веранну, він не знає, хто такий Собєскі.

Корсо згадав маркіза де Сада з пласкою, як у камбали, мармизою. Якщо той ніколи не чув про підозрюваного, значить, колишній в’язень не мав знайомих серед поціновувачів бондажу в самому Парижі. Собєскі практикувався сам-один — за власними правилами.

— Ви знайшли в нього знаряддя для садо-мазо?

— Ані шматочка мотузки.

Завжди така завзята Барбі тепер мала засмучений вигляд — надто рано засурмили перемогу. Мабуть, таки припустилися прикрої помилки: не слід було затримувати Собєскі…

— А Сток?

— Вона продовжує опитувати знайомих, друзів, але крім еротичних походеньок, йому, здається, більше нічим дорікнути.

— Так, а Людо?

— Досі на обшуку, керує опечатуванням…

— Адвокат Собєскі вже давався чути?

— Ні.

Чому покидьок не напускає на них свого пса? Чому ще не помстився? Той уже мав отримати запис, де видно, як Корсо влаштовує незаконний шмон. Чому він досі не прибіг до них, у 36-й, і не вимагає звільнення клієнта?

Але адвокат сидів собі тихо — значить, так наказали. Собєскі вичікував — але чого саме?

— Повертайся до цифр, відкопай мені якусь зачіпку. Де картини?

— Картини?

— Портрети Софі та Елен.

— Гадаю, вони в КО.

Корсо рушив до лабораторії. Перетнув подвір’я, піднявся новими сходами й попрямував коридором ЦСКО (Центральної служби кримінального обліку), яка чимось нагадувала старовинний музей криміналістики.

У голові йому засіли слова Собєскі: «Придивись уважніше до моєї картини… Саме там знайдеш відповідь». Дурень завуалював у картині повідомлення, якесь вибухове одкровення, що зніме з нього обвинувачення або — навпаки — лише все ускладнить.

Корсо ступив у головний зал КО, що був схожий на обшарпані наукові майстерні Саду Рослин. Лабораторні столи, газові пальники Бунзена, кілька центрифуг як данина сучасності: геть не футуристичний майданчик для зйомок телесеріалу «Місце злочину».

Він коротко привітався з лаборантами, що поралися коло мікроскопів або комп’ютерів. Стефан нічого не тямив у роботі науково-технічного підрозділу поліції, і в нього вже почала боліти голова від самої думки, що він потрапив до їхнього барлогу.

Йому назустріч вийшов хлопець у білій блузі — світле волосся, підстрижене під ляльку з іграшкового набору «Playmobile», широке обличчя, боязкий погляд, довге, як флейта, тіло — вписувався він сюди не надто добре.

— Лейтенант Філіпп Марке. Чим можу допомогти?

Корсо відрекомендувався й попросив показати йому картини Собєскі.

— Їх якраз аналізують. Прошу, ідіть зі мною.

Вони пройшли до іншої кімнати. Ступні прогиналися разом з планками розхитаного паркету. Тут усе ще більше нагадувало шкільний фізико-хімічний кабінет кінця 70-х років.

Портрет Софі прикріпили до металевого мольберта. Із двох експертів, що працювали над полотном, він знав одного, і то вже давно, — Ніколя Ляпорта, координатора, з яким частенько стикався по роботі; розумний, добрий фахівець, але також член профспілки: його вічно щось дратувало — словом, Стефану він не подобався.

— Щось виявили? — поцікавився Корсо.

— Нічого особливого. Аналіз фарби й оліфи доводить, що Собєскі закінчив картину десь тиждень тому.

Отже, Собєскі дописав своє художнє свідчення відразу після злочину — робота, мабуть, тривала два або три дні. Відтак підготував усе до вбивства Елен Десмора — ескіз твору, — а тоді перейшов до дії. Усе збігалося, але в голові надалі лунали слова підозрюваного: «Саме там знайдеш відповідь».

— І все, більше мені нічого не розповіси? — запитав він, уважно оглядаючи полотно.

Ляпорт узявся пояснювати технічні тонкощі, але Корсо не слухав його. Нахилившись до «мертвої натури», він ретельно придивлявся до щонайменшої деталі.

Собєскі вдався до гіперреалізму — жаский вигин тіла, мертва петля скрученої білизни, схожий на зяючу рану рот, розпатлане волосся на цементованій долівці… Художник не забув жодної дрібниці: від каменя, гострий край якого стирчав із горла, до ребер, що різко випиналися під шкірою…

— Що то за штукерія справа? — запитав він.

— Яка штукерія?

— Чорний янгол якийсь.

Корсо вказував на дивний прямокутник, що виділявся внизу картини з правого боку й не був схожий на землю або цемент, до того ж надто впадав у вічі.

Ляпорт почепив на себе окуляри й придивився зблизька.

— Чорт, — промовив він, підводячись.

— Що?

Він зняв окуляри й кілька секунд дивився на Корсо. Тоді коп теж усе збагнув.

— Нам кінець, — просто сказав Ніколя Ляпорт.

46

Корсо покликав Барбі до себе в кабінет.

— Відігріли змію біля серця.

— Не зрозуміла, — проказала поліціянтка.

— Собєскі написав картину не з місця злочину, а зі світлин, які зберігаються у відділі кримінального обліку. Перемалював знімки. Навіть зобразив кут поліпропіленової валізки, що потрапила в кадр.

— Тобто…

— Хтось передав або продав фотографію.

— Він міг намалювати цю деталь, аби зняти з себе провину…

— Ні. Ми з Ляпортом відшукали знімок, скопійований Собєскі. Немає жодних сумнівів, що так і було.

Першим треба було опитати фотографа КО, що робив знімки на звалищі Потерни Тополь 17 червня, а також на пустирі в Сен-Дені; ним виявився 29-річний Бенжамен Нгуен, що вже чотири роки служив у відділі КО. Ніколя Ляпорт головою ручався за хлопця, але все одно його треба добряче протрусити.

Тим часом Барбі мала відстежити дані в цифрових файлах: усі запити записувалися. Можна легко побачити: хто, якого дня й о котрій годині передивлявся той чи інший знімок. Але Корсо схилявся до думки, що негідник потайки продав саме паперові світлини. Надруковані зображення вже неможливо відстежити.

Найважче було витрясти інформацію з людей Борнека. Власне, вони вели розслідування в той час, коли, ймовірно, продали фотографії Софі Серейс. Тож цілком очевидно, що негідником міг виявитися хтось із їхньої команди.

І справді, незабаром продали ще один знімок — на ньому була сфотографована Елен Десмора. Тепер підозрювати можна було будь-кого з відділу КО, групи Борнека або, чом би й ні, команди Корсо…

— Ти когось із них знаєш? — спитав він у Барбі.

— Когось — так, знаю.

— Вони кошерні чи не дуже?

— Не можу сказати.

Корсо приречено кивнув. Із самого початку розслідування він підтримував зв’язок з підозрюваним номер один. Це ставало додатковим свідченням того, що Собєскі не вбивав. Зараз Корсо навіть думати про таке не хотів.

— Треба визначити, звідки надійшло бабло.

— Тобто?

— Собєскі купив надруковані знімки. Заплатив за них. Гроші лишили по собі якийсь слід.

— Не вигадуй. Невже ти справді вважаєш, що вони пройшли контроль Державної скарбниці?

Барбі мала рацію. Вони залагодили справи під полою, розрахувалися готівкою.

— Так чи інакше, перевір його банківські рахунки. Можливо, він у ті дні зняв якісь більші суми.

Поліціянтка вислухала його скептично, він теж не був у захваті від свого рішення. Але всередині контори міг вибухнути скандал. Треба негайно хапати бика за роги, тобто Собєскі — за яйця.

— Я скоро повернуся, — коротко кинув він.

Корсо прожогом спустився сходами й опинився на подвір’ї кримінального обліку. Собєскі сидів у камері попереднього затримання в підвалах Палацу Правосуддя. Після перебування під вартою він мав потрапити на допит до судді, який повинен згодом висунути йому звинувачення. Відтак Собєскі отримає право на «переїзд» (мовою французьких копів), тобто матиме квиток в один кінець — до слідчого ізолятора.

Корсо сунув підземеллям суду, що всуціль будувалося на ґратах. Вікна, двері, містки — все було захищено від хижих звірів, аби ті раптом не кинулися на них, поки вони швидко минали тамбури й переходи.

У камері Собєскі все ще носив білий спортивний костюм із лампасами, але вже без капелюха. Тепер здавалося, що його голова зменшилася вдвічі. Він звів брови — сраний дашок — і зморщив лоба, на якому відразу відбилися десятки років розчарувань і гніву.

— Звідки ти взяв ці фотографії?

— Ти про що?

Його ліва скроня посиніла, права щока спухла. Кров забризкала комірець куртки. Повторна зустріч з копами не минула без пригод.

— Годі вже клеїти дурня, — суворо промовив Корсо й сів поруч нього. — Ти десь доп’яв світлину Софі Серейс коло Потерни Тополь, а згодом ще й Елен Десмора на пустирі. Просто їх перемалював, а на першій картині навіть скопіював валізку експерта відділу КО.

Собєскі широко посміхнувся, вищиривши зіпсуті зуби й налиті кров’ю ясна.

— Моя медстраховка.

— Де ти дістав світлини? От кину тебе до буцегарні за перешкоджання правосуддю та підкуп службовця.

— Йой, аж жижки затряслися. Ти мене сюди за два вбивства засадив. Уже завтра мене звільниш і зізнаєшся перед усіма, як тут у вас у поліції службовці підзаробляють. Корсо, не дратуй мене. Краще якнайшвидше подбай про свою дупу.

У неоновому світлі на обличчя Собєскі падали тіні, мов чорні сталактити. Крізь шибу в дверях Корсо бачив голову днювального: той спостерігав за тим, що відбувається. Собєскі встиг уже, мабуть, щось накоїти.

— Скільки ти дав за них?

— Чому питаєш? У тебе є для мене інші знімки?

— Відповідай.

— Усе має ціну, Корсо. А чесність копа на сьогочасному ринку коштує не так уже й багато.

— Хто тобі їх продав, сучий ти сину?

— Я не стукач.

— Захищаєш копа?

Собєскі нахилився. Великим планом його шкіра видавалася гладкою, ніби вичинена шкура. Щільно замкнена плоть, що вже давно не відчувала нападів зовнішнього світу.

— Знаю, що ти розпитував про мене у Флері. Там мене звали «Суддею». Тобі доповіли, чому саме?

— Тому що ти їх змушував притримуватися якихось нікчемних правил.

— Я сам їх установив.

— Хіба для копів вони теж чинні?

— Авжеж — для копів, що мають справу саме зі мною. Тоді я беру їх під свій захист.

Корсо ледь стримався, аби не гепнути його об стіну.

— Якщо хочеш зняти з себе вину, мусиш назвати ім’я.

Собєскі щиро розреготався.

— Зняти із себе вину? Закон порушив той, хто продав світлини. Навіть не сумніваюся: ти його знайдеш, але я нікого не здам.

Корсо нічого не відповів.

— Знаю, чому ти так переймаєшся насправді, — миролюбно вів далі Собєскі, — адже я тих жінок не вбивав. Корсо, ти сів у калюжу з самого початку, і в твоїх інтересах негайно відпустити мене, аж поки ти не став посміховиськом усього Парижа.

Корсо зробив надзвичайне зусилля над собою, аби на мить увійти в свідомість покидька.

— Припустімо, ти не маєш нічого спільного з цією справою, для чого тобі знадобилися світлини? Навіщо писати з них картини?

— Такі речі мене надихають. Це мій усесвіт.

Корсо підвівся й промовив, намагаючись опанувати голос:

— Ось що я тобі скажу, Собєскі. Твої свідки, алібі, шахрайство разом з поліціянтами з 36-го, поціновувачі — ніщо тебе вже не врятує. Я знаю, що ти вбив тих дівчат, тож присягаюся: за злочин ти заплатиш.

Корсо повернувся у 36-й, де натрапив на Барбі, або радше вона кинулася йому навперейми. Поліціянтка майже силоміць потягнула його на дах і старанно замкнула за собою двері. Стала на якусь мить біля них, прислухаючись, чи не йде хтось услід.

Корсо видерся на оцинкований виступ і витяг цигарку — він був дещо спантеличений такою кількістю застережних заходів.

Барбі знову підійшла до нього — вона і так сягала його грудей, але виступ ще більше підкреслив різницю у зрості.

— Я передивилася банківські рахунки Собєскі. З них випливає, що він дуже багатий — ось і все. Ніколи не користується кредитками, ані чековими книжками. Просто знімає значні суми готівкою. Тож забудьмо про цей слід. Неможливо дізнатися, коли і як він заплатив за злив.

— Ще одна гарна новина.

— Собєскі не має мобільного — пам’ятаєш?

— Ніколи в це не вірив.

— Помиляєшся. На думку Сток, для спілкування він використовує старі технології. Наприклад, поблизу вулиці Сен-Мор в ХІ окрузі є бістро «Морський коник», де можна залишати повідомлення.

— Звідки така інформація?

— Теж від Сток. Словом, я була там і спитала в господаря, чи той не пригадує хлопця, схожого на копа, що два тижні тому лишав якусь цидулку. Господар туманно пам’ятає, що відбувалося в ті дні, але, врешті-решт, таки згадав, що якийсь тип двічі заходив до них: два тижні й кілька днів тому…

— Як він його описав?

— Високий, як жердина, із рудою кучерявою чуприною. Говорить із південним акцентом і цікавиться лише регбі. Він нікого тобі не нагадує?

47

— Це жах.

Під стінами собору Паризької Богоматері, між мостом Сен-Мішель і Малим Мостом Кардинала Люстіґера, Сена, вже розділена навпіл острівцем Ля-Сіте, ще більше звужується. Широка й велична ріка перетворюється на стиснутий високими береговими валами потік, де, ніби випадково, завжди пришвартована купка барж, і тоді вузький та затишний рукав стає схожим на канал.

Корсо запросив Бомпар на «кризову співбесіду», і та вивела його надвір, аби пройтися славнозвісною набережною Орфевр. Коп коротко розповів, що трапилося, тож Бомпар запропонувала пройтися пішки далі. Вони перетнули площу перед собором, де аж роїлося від туристів, любителів роликових ковзанів, солдатів антитерористичної бригади, а відтак зупинилися перед Малим Мостом — тут панувала атмосфера сповідальні, що цілком відповідала їхній розмові.

— Це жах, — повторила вона, запалюючи цигарку.

— Та де там, у мене є план.

— Ти вже стільки наколобродив.

— Послухай. Завтра звільняють Собєскі. Але перед тим я витрясу з нього душу.

Бомпар спантеличено поглянула на нього.

— Авжеж, гарний з тебе перемовник.

Корсо вдав, що не почув:

— Історія зі світлинами позбавила нас головного козира, ба більше: її можна трактувати як кримінальне правопорушення.

— Особливо з боку Людо.

— Собєскі теж винний. Підкуп посадової особи, викрадення речових доказів тощо. Після колишніх подвигів йому світить новий термін.

— До всіх негараздів нам ще цього бракувало. Треба розізлити інтелектуалів з лівого берега й борзописців — з правого, розворуши їх — благаю тебе.

Корсо стиснув їй руку.

— Я був у нього в камері. Він гороїжиться, але таки боїться знову потрапити за ґрати. Хай лише стулить пельку. За це пообіцяємо випустити його на волю, до того ж і Людо прикриємо.

Бомпар скоса зиркнула на Корсо, обіруч міцно стискаючи поруччя, мов капітан на палубі корабля.

— А він погодиться?

— Я впевнений у цьому. Забудьмо знімки, картини, почнемо з нуля.

— Лишилися протоколи.

— Вони досі в Крішни.

— А прокурор?

— Скажемо, що надто поспішили, кепсько підготувалися — буцімто ще зарано передавати Собєскі до судді.

Бомпар задивилася на Сену біля мосту Сен-Мішель. Сутеніло, й за інших обставин краєвид здавався б чарівним. Корсо поглянув на хрещену матір: колись вона вважалася красунею, королевою французької поліції, але час лишив на ній свій відбиток. Час і злочини. Проте нищівну силу виявили не тільки роки: вбивства, ґвалтування, оборудки, які вона розслідувала, теж далися взнаки… Після занурення в чорну безодню людських душ Бомпар сама втратила як зовнішній, так і внутрішній блиск. Знесилена розчаруваннями, засмучена зневірою, перетворилася на згусток болю, голосувала тільки за Ле Пен і сподівалася на повернення смертної кари. Вікові травми, душевні травми…

Корсо спостерігав за нею краєм ока й намагався пригадати той єдиний раз, коли вони переспали. Вони здибалися в жалюгідному готелі поблизу станції метро «Мобер-Мютюаліте». Обоє мали при собі службову зброю й заплуталися кобурами. Ще й досі в пам’яті лишилося відчуття сорому й непоправної помилки, яке гризло його зсередини тоді.

— А Людо?

— Я все владнав.

— Що він каже?

— Щось вигадує про азартні ігри, коханок.

— Його вперше злапали на цьому?

— Присягається, що ніколи такого раніше не робив, але це неправда.

— Викинь почвару геть із контори.

— Не відразу. Усе має втрястися, згодом він покладе мені на стіл заяву.

Бомпар кивнула. Вона схвально ставилася до поблажливості Корсо, але воліла б вирішити все сама.

— Він знає щось про Собєскі?

— Ні. Вони познайомилися в якомусь нічному закладі для оргій. Художник лише сказав Людо, що колекціонує світлини в такому стилі: з трупами, кров’ю, злиднями… За будь-яку ціну.

— Скільки той на них заробив?

— Брав 10 000 за одне фото. Він у боргах, як у реп’яхах.

Шефиня Карного розшуку скинула на нього оком.

— Що ти про це думаєш?

— Хай усе помалу владнається.

Насамкінець Бомпар урочисто зітхнула.

— Зателефоную прокурору, — стомлено промовила вона. — Покаюся та витлумачу: нібито ми полізли поперед батька в пекло. Він звільнить Собєскі з-під варти цього ж вечора.

Корсо хотів уже йти, аж раптом вона схопила його за рукав.

— Здається, ти не зрозумів. Якщо ми владнаємо цю справу, головного болю трохи поменшає, та й годі. Злочинця однаково мусиш знайти.

— Це Собєскі.

— Тож піднімай дупу та спіймай його на чомусь.

Корсо кинувся в камеру попереднього затримання. Попросив поліціянтів вивести закутого в кайданки художника до викладеної плиткою оглядової кімнати — треба їм спокійно потеревенити далеко від сторонніх очей та вух.

Щойно Собєскі побачив Стефана, то аж закляк.

— Мене хіба не звільнили? — спитав.

Корсо знаком попросив поліціянта вийти з кімнати. Двері замкнулися, й Собєскі геть розхвилювався.

— Сідай, — наказав Корсо, вказуючи на подвійну лаву, що стояла посередині кімнати.

Собєскі навіть не поворухнувся. Стояв у наручниках та іноді посмикувався — де й поділася пихатість Гома Соба.

— Я на тебе донесу судді, сучий ти сину. Хай мене лише випустять на свободу — я все розповім у ЗМІ. Чорт, я…

Корсо схопив його за плече й змусив сісти.

— Сядь, кажу! — Й умостився поруч. — Я розмовляв із прокурором і все йому пояснив.

— Але забув повідомити кілька деталей, — зло докинув Собєскі.

— Ні, розтлумачив йому, у який спосіб ти заліз на сайт Кримінального обліку й викрав фотографії зі справ, що розслідуються.

— Що ти верзеш?

Корсо миролюбно вів далі:

— Я запевнив його, що ти не робив цього навмисно. Не мав на думці заподіяти шкоду. Ти ж митець. Просто шукаєш усюди зразки для натхнення…

— Ти патякаєш казна-що, в мене навіть мобільного немає.

— Так, але в тебе є комп’ютер. Я вислав до тебе програмістів з КО, які із задоволенням понишпорили ним на своєму власному сайті, — тебе ж треба за щось арештувати.

— Скотиняки!

— Спокійно. Усе ще можна владнати.

Собєскі зіщулився на краєчку лави, скоса зиркаючи на копа. Старий, зсохлий, але готовий, ніби зацькований звір, зробити ще один стрибок.

— Ніхто не знає про картини.

У глибині його очей спалахнув тьмяний, тремтливий вогник.

— Скажемо прокурору, що ми дещо поквапилися. Розповімо про твій зв’язок із Софі та Елен, про скетчбук, про Ґойю. Але сам знаєш — усе це несуттєво. Як пощастить — уже цього вечора тебе випустять.

— Брешеш, — виплюнув художник. — Це я вас кину всіх за ґрати. У мене досі зберігаються світлини, які ви, копи, мені продавали. Є запис, де видно, як ти вломився до мене в хату. Хай тобі дідько, вам — кінець.

Корсо згідно махнув головою і надалі був спокійним — тільки витримкою переконаєш ворога.

— У тебе є кілька козирів, авжеж, але й ми не з порожніми руками. Я говорив з Людо, друже. Він передав мені список усього, що тобі продав. Знімки з твого Мака[71] повитягують мої комп’ютерники. Тобі нічого не продавали, ти все поцупив. Усе дуже просто.

— Мене ти в дурні не пошиєш. Експерти виведуть на чисту воду вас і ваші оборудки на комп’ютері та…

— Нас голими руками не візьмеш: твій Мак прийдуть перевіряти саме наші майстри справ комп’ютерних.

— Скотиняки, — прожебонів той. — У мене є інші докази, я…

— Сумніваюся, що Людо підписував якісь розписки. Останнє слово буде за нами. Хто знає, що ти колись накоїв, у жодні знімки не повірить.

— Банда покидьків — ви там усі покриваєте одне одного.

Стефан дружелюбно поклав руку на плече Собєскі.

— А заразом і тебе захищаємо. Буде краще, якщо всі забудуть про цю справу.

— Як я можу вірити в те, що ви не засадите мене до буцегарні за хакерство?

— Не за це, Собєскі. Я тебе потім заарештую — за вбивства Софі Серейс та Елен Десмора. Повір, за мною не забариться. Просто сядеш пізніше.

Собєскі вишкірив у посмішці чорні зуби. Він щойно збагнув, що після нічийного рахунку починається новий матч. Дивно, але задум припав йому до душі.

— Хай щастить, братчику, — прошепотів він.

Після повернення з камери Корсо взявся за поточні справи. Звичайно, він збрехав: жоден коп із КО без дозволу не ліз би до комп’ютера підозрюваного, хай би навіть задля порятунку колеги. Але так Гом Сом принаймні не патякатиме зайвого на допиті, і суддя не довідається про незаконний обшук чи оборудки Людо.

Опинившись у кабінеті, Корсо зателефонував Бомпар і сповістив, що все владнав (вона ані слова не зронила й натиснула на відбій), а тоді склав разом із Крішною протокол допиту, де жодного разу не згадувалося про полотна. Відтак попрямував до КО, де зумів переконати стражів храму, зокрема Філіппа Марке, коротуна зі стрижкою під ляльку з «Playmobile», що вилучає картини для «проведення розслідування».

Насамкінець Корсо повідомив Барбі, що йому вдалося утрясти, а також він доручив ще раз вправити мізки Людо, аби той затямив, що його врятували лише заради всієї групи. Після завершення розслідування щоб і духу його більше не було в конторі.

Він також попросив помічницю ще раз пройтися можливими слідами: перевірити випадкові свідчення, роботу стажистів, різноманітні та численні розвідувальні дані. А згодом усі могли, нарешті, повернутися додому й виспатися. Наступного дня все треба починати… з нуля.

Щойно Корсо вийшов з 36-го будинку, як йому запаморочилося в голові. Отже, тепер у нього не було ані обвинувачуваного, ані сліду, ані планів. Певною мірою він відчував полегшення, ба навіть сп’яніння, адже найгірше лишилося позаду, але радість його відгонила відчаєм.

Він повернувся додому й, не поївши, повалився на канапу просто в одязі.

І забувся свинцевим сном.

48

— Це Адрієн.

Корсо лише за якусь мить згадав, що йдеться про нового поліціянта, якого Барбі приставила стежити за Собєскі, щойно того відпустили з-під варти вчора о 20-й.

Новобранець його розбудив. Було близько 9-ї — він спав так, ніби впав у кому після дорожньої аварії.

— Що сталося?

— Я на Північному вокзалі.

— З якого переляку?

— Собєскі цілу ніч сидів спокійно вдома, але щойно вийшов і сів у таксі. Я подався за ним.

— Куди він виїжджає?

— Ані найменшого поняття…

Корсо отетерів: покидьок начхав на всі розпорядження й накивав п’ятами.

Стефан уже вибігав сходами вниз.

— Не спускай з нього очей, дочекайся мене.

Коли він мчав на своїй «Поло», увімкнувши на повну проблисковий маячок і сирену, хлопець знову подзвонив:

— Він від’їжджає Євростаром!

Корсо вже перетнув Сену й піднімався Севастопольським бульваром. Він постійно тиснув на педаль акселератора і так пролетів усі перехрестя, жодного разу не загальмувавши біля світлофора. Що йому треба в Англії? Хоч який хвалько, Собєскі добре знав, що він під ковпаком і повинен сидіти тихо.

— Покажи ксиву й роби, що хочеш, але дізнайся, яким потягом він їде.

— А що… що далі робити?

— Купи мені квиток.

Рішення визріло миттєво — він навіть не встиг його обміркувати. Корсо на певний час зникне, щоправда, він мав на те підстави: невідомо, чому Собєскі зірвався з місця й помчав через Ла-Манш. Щось спонукало його, і хтозна, чи не власна провина.

Північний вокзал. Територія вже стала в Парижі переможницею з безладу, галасу, забруднення. Тут постійно зводили якісь стіни, добудовували домівки, рили тунелі… Тому довкола завжди царював гармидер. Ніхто не міг уторопати, як тут слід рухатися: автівки просувалися впритул, проїзна частина була завузька, на перехрестях панував хаос… Північний вокзал нагадував острівець, захищений з усіх боків міцним морським потоком: щоразу наближаєшся до нього — той утікає, знову підпливаєш — аж ось він ген далеко…

— Він досі там?

— Минув каси, — промовив захеканий Адрієн. — Чекає на контроль.

— Ти мені купив квиток?

— Власне, це й роблю.

Корсо лишив машину напризволяще. Коп уже зметикував, як наздожене мерзотника: поки той стоятиме в черзі на контроль, за допомогою поліційного значка він устигне подолати всі перешкоди.

— Пройшов реєстрацію. Простежити за ним до перону?

— Стривай. Я вже тут.

Корсо пробіг центральним залом, нахабно протискаючись крізь невдоволений людський потік. Заплигнув на ескалатор Євростара й, нарешті, уздрів Адрієна. Негайно віддав йому ключі від автівки в обмін на квиток.

— Хм… А хто мені відшкодує витрати?

Замість відповіді Корсо тицьнув йому свідоцтво про реєстрацію машини, а тоді майнув до кас. Триколірна ксива допомогла якнайшвидше пройти перевірку з французького боку. Складніше було минути англійський контроль, але, хай там як, у 2016 році Об’єднане Королівство ще входило до складу Європи.

Коли поліціянт добіг до перону, агенти безпеки вже оглядали останніх пасажирів. Вони спитали, навіщо той перетинає кордон. Він щось вигадав у відповідь: годі навіть думати, аби пробовкатися, що потягом їде підозрюваний у злочині.

Платформа непомітно збезлюділа. Спливали останні хвилини перед від’їздом… Урешті-решт, Корсо дістався потяга — довжелезна сталева гусінь із жовто-синім тулубом, справжнє чудо техніки, ось-ось залишить позаду себе нерухомий світ. Поліціянт мав на щось зважитися: підбігти до свого вагона (і тоді Собєскі побачить його з вікна) або увійти до першого вагона (тоді місце підшукає пізніше, але знову ризикує впасти в очі втікачеві).

Корсо обрав проміжний варіант: прослизне в голову потяга й сидітиме там тихенько. Він ще встигне відшукати Собєскі на вокзалі Сен-Панкрас.

Геть засапаний, спітнілий, коп умостився на першому вільному місці й заплющив очі. Десь у потягу разом з ним їхав Собєскі — сталевий монстр їх поєднав, а сама подорож містила в собі щось заспокійливе. Свято розпочнеться в Лондоні. Тепер йому лишилося віддати останні розпорядження команді й пояснити, чому керівник групи, яка цього літа провадила найгучніше розслідування, ні сіло не впало зник посеред дня.

49

Тільки-но потяг рушив, як Корсо зателефонував Барбі й коротко описав, що відбувається.

— Можна тобі щось сказати? — запитала вона зі свого боку.

— Ні. Доручаю тобі наново розпочати розслідування.

— Ти це називаєш «наново розпочати»?

Він розтлумачив їй свій задум: віднині вони вивчатимуть досьє (включно з результатами роботи Борнека) крізь призму Собєскі.

— Ми щойно з’їли дулю. Ти справді гадаєш, що треба йти саме цим шляхом?

Корсо не відповів. Хай у художника було залізне алібі, хай у майстерні нічого не знайшли, хай він купляв знімки з місця злочину — цілком логічно, що справжній убивця до такого б не додумався, — поліціянт нутром відчував, що чинить правильно.

— А все решта?

— Що саме?

— Ми стільки версій почали розробляти…

До справи «Сквонка» залучили чимало поліціянтів, на їхньому поверсі аж кишіло від стажистів — на Корсо працювало ціле невеличке підприємство.

— Виплутуйся, як знаєш. Розподіли завдання, організуй роботу. Прекрасно знаєш: коли мене немає, на господарстві можна лишити тільки тебе.

Звісно, Барбі приємно було чути улесливі слова, але вона ніяк цього не виказала.

— А Людо?

— Поводься з ним, як завжди. Під час розслідування він ще більше зі шкури лізтиме.

— Що сказати решті?

— Що Собєскі звільнили після того, як я був у нього вночі. Завдання таке: рвемо дупу. Собєскі — ворог нестандартний.

— Гаразд. Можна тобі дещо сказати?

— Ні, я сам мушу дещо сказати: особисто тобі доручаю відшукати його схованку. Поклади назад виписки банківських рахунків, фактури, кредитні картки. Якщо пощастить, сьогодні ввечері повернуся.

Він вимкнув розмову і знову запевнив себе подумки, що просувається в правильному напрямку. Їде тим самим потягом, що й Собєскі, отже, в наступні дві години нічого прикрого точно не станеться.

Корсо розслабився й зручніше вмостився в кріслі. Але думки снували навколо шалапута. Чому той надумав їхати до Великої Британії? В голові вигулькували тисячі питань. Як Собєскі вдалося змусити обох коханок брехати заради його прекрасних, а насправді огидних, очей? Чим привабив до себе Софі та Елен? Бачився з ними? Якою технікою послуговувався для спілкування? Де він діяв?

Його міркування нагло перервала сирена. Корсо зрозумів, що потяг уже пірнув під Ла-Манш і щойно пролунав сигнал тривоги. Собєскі.

Потяг негайно вповільнив ходу. Сирена досі вищала, луною відбиваючись від стінок тунелю, як у пришвидшувачі заряджених частинок, хоча вагони зупинилися вже за декілька секунд. Раптом тунель освітився — охоронці й пожежники в ядучо-жовтих сигнальних жилетах висипали на перони, що йшли вздовж колії. Усі говорили про технічну поломку, пожежу, напад…

Двері вагона відсунулися з тихим позіханням. Співробітники служби охорони попросили всіх вийти, але не брати з собою ані сумок, ані валіз. Хвилюватися не треба: слід лише дістатися службової галереї, де можна сховатися від будь-якої небезпеки. Корсо пам’ятав, що тунель під Ла-Маншем справді складався з трьох галерей: південної, яка вела до Англії, північної, що спрямовувала рух у Францію, і центральної, призначеної для ремонтних робіт та евакуації пасажирів у разі потреби. Шановне товариство, ми в самому епіцентрі!

Корсо рушив за юрбою, розмірковуючи над тим, чи не Собєскі, бува, улаштував цей гармидер. Коли всі стали вервечкою вздовж потяга, він вирішив розпитати одного з охоронців (у жовтих жилетах і касках з налобною лампою схожих на міньйонів з однойменного мультфільму). Ніхто не обізвався. Поширювалися різноманітні чутки, але найчастіше лунало припущення, нібито трапилася пожежа.

Хай там що, а досі не відчувалося аніякого підозрілого запаху. Навпаки, тунелем йшов доволі приємний, свіжий потік повітря. Колона пасажирів сунула вперед на диво спокійно й тихо, ніби це був усього-на-всього тренувальний захід.

Подеколи Корсо ставав навшпиньки: силувався вгледіти чоловіка в капелюсі. Але даремно.

Картина справляла гнітюче враження. З одного боку — нерухомий Євростар, що здавався геть велетенським під шапкою тунелю. З іншого — заокруглена стіна галереї, складалося враження, ніби вони були всередині здоровезної труби. А найбільше засмучувало гіпнотичне повторення тих самих частин риштунку: цеглини склепіння, збірні елементи вишикувалися в одноманітні шеренги, в одноманітну поверхню.

Корсо відчував довкола наростання людської тривоги. Усі помалу оговталися й, мабуть, утямили, куди потрапили: глибина сягала ста метрів під рівнем моря, навкруги — незнані породи землі, над головою — товща води об’ємом більше, ніж чотири тисячі квадратних кілометрів.

Коли вже всіх ледь не охопила паніка, у підземну кишку стрімко ввірвався лихий вітер. Деякі пасажири мало не попадали, інші — скоцюрбилися, ще інші — вчепилися в тих, хто стояв поруч. Уже встигли відкрити перехідний шлюз службового коридору. Корсо пригадав: такі відсіки тримали під високим тиском, щоб у разі пожежі полум’я й дим виштовхнути зсередини.

Скарлючені, зіщулені, вони просувалися вперед, до бічної галереї за вогнестійкими дверима жовтого кольору, від яких відходило плетиво труб. Корсо наважився обігнати чергу: сподівався відшукати борсаліно Собєскі. У безладі легше накивати п’ятами. Але куди?

Один з міньйонів штовхнув його. А тоді він його помітив: Собєскі саме переступав поріг, що відділяв обидві кротовини. Художник притримував рукою капелюх, на спині в нього висів чорний наплічник, до якого він чомусь причепив згорнутий трубкою килимок-каримат — наче автостопник, що вирушає в похід у гори.

Корсо відчув, що наближається халепа, хоча точно не знав, що саме має статися. Він знову спробував обігнати чергу й пришвидшив крок, долаючи спротив негоди — крижаний вітер дедалі міцнішав.

Цього разу за плече його схопив пожежник.

— Гей, схаменіться! — наказав французькою чолов’яга. — Куди поспішаєте? Зачекаємо тут.

— На що я маю чекати? — спитав Корсо й показав поліційне посвідчення.

Чолов’яга, здавалося, не надто пройнявся почуттям солідарності, але таки відповів:

— Мають підтвердити, що небезпека минула, або до північної колії під’їде наступний потяг.

— Яка саме небезпека?

Пожежник не відізвався, підштовхнув його до інших і попрямував наводити лад деінде. Вони переступили поріг, і Корсо знову став навшпиньки: Собєскі повинен зараз бути в службовій галереї.

Почвара зник. Стефан більше не вагався: відступив на крок і прослизнув уздовж склепіння. З цього боку віяв міцніший вітер, і Корсо довелося минати чергу навприсядки, спираючись рукою на закруглений мур, скоцюрбившись, ніби злодій.

Коли поліціянт опинився на тому місці, де щойно бачив Собєскі, той уже встиг кудись дременути. Корсо ступив ще один крок убік, аби зміряти очима шеренгу. Художника в капелюсі він так і не побачив. Де той подівся? А головне: чому зник? Навіщо вирішив застрягти під товщею моря?

Корсо сунув далі проти вітру до кінця черги, де стояли й базікали то французькою, то англійською співробітники служби охорони й пожежники. А тоді спостеріг у стіні потаємні двері й спробував їх відчинити. Звісно, замкнені. Він пам’ятав, що всіма засувами в тунелі керували з контрольних постів на континенті — за сто кілометрів звідти.

Якийсь охоронець схопив його, мов злодюжку в супермаркеті:

— What the fuck are you doing here?[72]

Корсо не знав, що казати.

Він стояв спантеличений і ніяк не міг збагнути, як сталося, що Філіпп Собєскі зник десь під Ла-Маншем.

50

Англійська естетика завжди нагадувала Корсо різдвяні прикраси: розписані золотими літерами вітрини, червоні телефонні будки й автобуси, мідні клямки, «боббі»[73] в дивакуватих високих шоломах — Лондон пахнув розкішною казкою, дзеленчав дзвіночками, відблискував яскравою обгорткою покладених під ялинку подарунків.

Столиця й тепер здалася Стефану такою, щойно він вийшов з вокзалу «Сент-Панкрас». І хай Лондон перескочив у третє тисячоліття, а генії архітектури звели в ньому цілі квартали зі скла і сталі та пишні кам’яниці, площа, яка відкрилася очам поліціянта, радше була схожа на коробку шоколадних цукерок, загорнутих у золотавий папір зі сріблястим малюнком.

Після хибної тривоги всі повернулися до вагонів, і Євростар прибув у Лондон із запізненням лише на сорок п’ять хвилин. Однак коп опинився в безглуздій ситуації. Загубив підозрюваного, змарнував цілих півдня і, ймовірно, підхопив нежить через протяг, що гуляв тунелем. Він досі не міг збагнути, що трапилося. Одна лише думка великим дзвоном гупала в скроні: саме тоді, як провадиться важливе кримінальне розслідування, він тиняється по той бік Ла-Маншу посеред веселої юрми туристів, під променями сонця, що несподівано вигулькнуло на небі столиці Великої Британії.

В очікуванні потяга, що мав відвезти його назад, нічого більше не лишалося, як сісти та з’їсти якийсь бурґер. Він умостився в глибині залу та почав жувати канапку з сиром, але думками ніби загруз у зеленуватому мулі. Поглянув на мобільний. Згадав, що під час подорожі налаштував його на режим «у літаку», щоб зекономити батарею (адже сподівався, що гнатиметься за Собєскі по всьому Лондону, надзвонюючи Барбі, а та повідомлятиме, де саме перебуває злочинець: аби ж то…).

Барбі й справді залишила принаймні п’ять повідомлень після того, як він вирушив у подорож. Раптом повернулася надія: Собєскі знову в Парижі? Корсо телефонував Барбі й почувався везунчиком, що повз пустелею на ліктях і, нарешті, добився оазису: очі блищать, голос захрип, мозок вигорів ущент.

— Собєскі прямує до Ліверпуля або Манчестера, — заторохтіла вона відразу, навіть не вислухавши, що з ним сталося.

— Звідки ти знаєш?

— Пам’ятаєш його несесер з туалетним причандаллям?

Навіть під час арешту Собєскі вперто тяг за собою дорожню торбу марки «Луї Віттон» у стилі «міське суспільне дно». Згідно з поліційним звітом, складеним на підставі обшуку, в торбі не виявили готівки, документів, презервативів, сексуальних стимуляторів або змазки. А тоді Корсо згадав: коли художник переступав поріг протипожежного шлюзу, через плече він ніс якийсь несесер.

— На що ти натякаєш?

— Коли Собєскі сидів у камері, я понишпорила в його речах.

Барбі ретельніше, ніж він, поставилася до справи і ще раз усе перевірила після новобранців, які здійснювали огляд.

— Вирішила залишити йому сувенірчик, — провадила вона далі.

— Прошу?

— Супутниковий маячок. Мені його передали хлопці з ГУВБ[74]. Прилад новий, крихітний, зовсім непомітний. Хотіла щойно тебе попередити, але ж ти слова не даєш сказати.

Корсо завжди вважав Барбі надійною помічницею, але він помилявся. Вона його випереджала…

— Ти… увімкнула його?

— Я вишлю тобі додаток для геолокалізації — ти лише стежитимеш за курсором. Він виїхав з вокзалу «Сент-Панкрас» о 15:30 і негайно рушив на північ автострадою М40. Зараз він прямує дорогою М6 у Ліверпуль або Манчестер, але хтозна. Може, висадиться раніше…

Тож Собєскі лишився в поїзді. Чи натискав він на кнопку тривоги? Чи зник тоді під склепінням тунелю? Корсо розмірковував над тим, чи він сам, бува, не заблукав.

— Де він тепер?

— Поблизу Бірмінгема. Не знаю, хто за кермом, але водій явно не поспішає. Якщо він їхатиме на такій швидкості, автівка прибуде до Ліверпуля коло 19-ї. Але повторюю: ще не відомо, куди, власне, він прямує…

Корсо поглянув на годинник. Ще є час, аби найняти машину й помчати в тому самому напрямку. Геолокалізація дозволить йому спостерігати за художником на відстані та зрозуміти, що той замислив.

— Уже склали список знайомих Собєскі в Англії?

— Ні. Гадаю, в нього є англійська галерея, але вона в Лондоні.

— Вітаю. Ти насправді найкраща.

— Не підлещуйся, — захихотіла Барбі. — Поквапся та сідай йому на хвіст. Часу в тебе обмаль.

— Що ти хочеш сказати?

— Я почепила маячок до першого-ліпшого презерватива в коробці. Щойно він захоче потрахатися, то зникне з твого поля зору. Милуйся з коханою, доки вона тобі роги не наставила.

51

Корсо значно відстав від цілі.

Він узяв на прокат «Ауді А3» — автоматична коробка передач, праве кермо — й помчав прямо на північ. Але примудрився загубитися на виїзді з Лондона, бо рушив не в тому напрямку, тож згаяв ще півгодини.

Хай як неквапно просувався Собєскі, Корсо відділяло від нього цілих двісті кілометрів — блакитний маячок переміщався в бік Манчестера… Тепер стало зрозуміло, що художник-мандрівник не повертав на Ліверпуль, минув розвилку й попрямував далі магістраллю М56 до Ланкашира.

Корсо був утомленим і збудженим, але це не заважало йому насолоджуватися краєвидом. Позаду залишилися неспокійні вулиці міста, і він помалу занурювався в світ котеджів, зелених пагорбів, білих парканів. Яскраво світило сонце, але передмістя однаково було напоєне водою досхочу: зливи й сплін давно ввійшли в гени кожної англійської місцини.

Рівно о 19-й Собєскі потрапив до Ланкашира й зупинився в Північному кварталі, на вуличці, що носила ім’я Гулдсворта. Корсо лютував, що від міста його досі відділяють цілих сто кілометрів, але боявся перевищувати дозволену швидкість — так і на штраф можна нарватися. Він їхав і переглядав у Google Maps зображення кварталу — напівзруйнована зона, царство цегли та стріт-арту. Вулиця здавалася порожньою, але пошуковець видав назву галереї: «Nothpad». Корсо клікнув ще раз — під назвою виринув список митців на чолі із Собєскі, повідомлялося, що за місяць відбудеться виставка, і вказувався сайт, повністю присвячений цій події.

Отже, Гом Соб порушив наказ лише заради виставки? Корсо не здивувався: з боку художника це була чистої води провокація, ось чому він вирішив не відступати від програми. Тож коп знову помилився у здогадках: Собєскі не втікав, а до Англії виїхав геть не з якихось таємних причин.

Погода змінилася. Небо вкрилося чорним димом промислової революції, війнуло задухою закоптілих шахт і випарами локомотивів.

Вигулькнуло передмістя Манчестера. Ще одне обличчя Об’єднаного Королівства: сумні кам’яниці, поникла рудувата трава вздовж усієї дороги.

На цій відстані ряди будинків та скупчення низеньких осель здавалися абстрактними фігурами, пофарбованими в одноманітно похмурі, сірі й брунатно-жовті відтінки або в блискучі зелені й білі кольори, як на картинах Мондріана і Ротко. Незабаром проступили подробиці краєвиду: виструнчені особняки, бетонні будівлі, на які тиснули свинцевою підошвою хмари, а ближче до обрію виокремлювалися поодинокі ліхтарі, схожі на гаки для туш…

Собєскі рушив звідси хвилин тридцять тому. І лишив по собі приємну новину: назад він не поїхав, а помандрував автомагістраллю М61 у північно-східному напрямку до моря. Перед Корсо постав вибір: зупинитися в Манчестері й опитати власника галереї на вулиці Гулдсворта або кинутися вслід за художником, що сунув у бік ланкаширського узбережжя.

Він схопив телефон і набрав номер Барбі: йому вже набридло вести автівку впівока, намагаючись відстежувати рух маячка на екрані мобільного. У кількох словах виклав суть свої вагань.

— Судячи з того, що мені показує мапа, він може їхати в бік Престона, чи Блекпула, або навіть далі: у Моркам чи Ланкастер. Як гадаєш?

— Він прямує до Блекпула.

— Знаєш місцину?

— Це курорт, де розважаються сім’ї пролетаріїв з Ліверпуля та Манчестера. Там відбувається щось на кшталт ярмарку: грандіозне свято для любителів пива й смаженої картоплі з рибою.

— Навіщо він поперся в таку глушину?

— Там є чимало забав для дорослих.

— Себто?

— Ціла купа стриптиз-клубів.

Корсо відчув, як тілом прокотилася гаряча хвиля. Він натиснув на газ, проминув вихід на Манчестер і помчав просто на північ. І вже почав уявляти, як застукає Собєскі на місці злочину десь на задвірках містечка розваг. Ніч буде насправді гарною.

52

Місто, де здебільшого стояли кам’яниці, здіймалося над темним морем, ніби червона фортеця, поцяткована неоновими вогнями, вивісками, лелітками. Над містом височіла вежа, схожа на Ейфелеву, але меншого розміру, а на висоті кількох десятків метрів над будинками громадилося ціле плетиво американських гірок. Уздовж темних морських хвиль тягнулися довгі дамби, на яких купчилися казино, велетенські оглядові колеса, картопляні ятки. У сутінках, коли гарячі випари й бризки води каламутили останні хвилини агонії дня, курортне містечко зливалося з червонястою охрою неба.

Собєскі вже близько години розгулював вулицями ярмарку для дорослих. Що він шукав? Стриптиз-клуб? Хвойду з великими цицьками? Повію? Здобич? Чи усвідомлював, що підписав собі скерування прямо до в’язниці, куди його відправлять, тільки-но він повернеться до Франції? А може, він геть забув про всі свої проблеми, щойно увійшов у роль хижака, який полює за новою жертвою? Корсо сподівався, що втрутиться за мить до того, як убивця почне діяти, схопить його з мотузкою в одній руці й різаком у другій…

Він поставив машину на стоянці поблизу моря й відключив двигун. Ще раз поглянув на сигнал маячка на плані міста очима зачарованого шукача смарагдів, що після днів і ночей, проведених у болоті й гарячці, в самому серці джунглів натрапив, нарешті, на неповторний камінь.

Тримаючи мобільний, Корсо замкнув двері автівки й рушив уперед. На узбережжі всуціль стояли бінго-холи, бари, ресторани швидкого харчування. Фасади закладів були пофарбовані в яскраві кольори граната, мальви, незабудки. Щораз частіше траплялися строкаті вивіски, які нав’язливо заполоняли надвечір’я. А над поверхнею моря висіли химерні золотаві й мідні електричні дроти, і здавалося, що через них ось-ось станеться коротке замикання.

Галас стояв неймовірний. Із-за порогів яток вилітали звуки року, репу, сальси, циркової музики, протяжні мелодії, що видобувала із себе шарманка. Гральні автомати випльовували цілі потоки монет. Звідусіль лунали голоси гучномовців, які щось вигукували незрозумілою мовою. А головне — над головою боронили небо металеві рейки: скрегіт, гуркіт, рипіння дірявили мозок до самих зубів, наче моторошна бормашина. Бррррррр…

Корсо занесло до міста ніби поривом вітру, що гуляв над пляжем і роздмухував жарини надвечір’я. Але під удаваними веселощами ховалися кричущі злидні. Тут гуляли цілими сім’ями — червонясті пики й руки з тату свідчили про те, що ці люди мали за спиною численні покоління, які животіли на соціальній допомозі й пиячили в пабі або ширялися героїном. Пропащий, хмільний і дикий світ, існування між кухлем пива та roller coasters[75]…

Корсо продовжував стежити за сигналом. А Собєскі походжав туди-сюди, як мародер у пошуках поживи. Він досі не бачив його. Навпаки: намагався шпигувати на відстані, аби не зіткнутися з жертвою віч-на-віч.

Запала ніч — збудження наростало. Жінки й діти, що тримали в руках солодку вату, поверталися до осель. П’яні в дим чоловіки ставали дедалі агресивнішими, сміх переходив у зойки, лемент, образливі вигуки. На щастя, через терористичну загрозу всюди можна було натрапити на солдатські патрулі, які тримали цю чудову публіку на оці.

Собєскі щойно дістався Узбережжя Розваг, головного парку атракціонів. Корсо теж вирушив туди, а тим часом вагони американських гірок, мов велетенські ковзани, прокреслювали лінії на небі. У відблиску неонових ламп обличчя здавалися сполотнілими, шкіра тьмяною, усмішки застиглими — вони на мить вихоплювалися з темряви й знову зникали. Усі готувалися до нової нічної порції наркотичного сп’яніння й отупіння.

Раптом він його уздрів: Собєскі сунув до великої вісімки з вигнутими рейками. Коп не міг збагнути: невже той приїхав у таку далечінь лише для того, щоб покататися на американських гірках? Гультіпака того дня причепурився: шовкову сорочку з гавайським малюнком і короткими рукавами він одягнув навипуск — її широкі поли теліпалися над широчезними сірими фланелевими штаньми, що кроєм нагадували одяг 30-х років. На плечах досі висів рюкзак, а борсаліно він замінив на справжній ковбойський капелюх. Такі в минулому столітті носили сезонні робітники, що мандрували потягом у пошуках роботи…

Корсо пришвидшив крок. Замість того, щоб підійти до освітленої халупи, що правила за касу для roller coaster, Собєскі проліз під штангою та подався під металеві конструкції атракціону. У темряві Стефан бачив його силует: криси капелюха, наче кругла пилка, розтинали ніч.

Він кинувся за ним, але раптом натрапив на групу літніх англійок у сукнях кольору фуксії та блакитних перуках, що були добряче напідпитку. Вони розмахували квитками й вигукували: «Бінго! Бінго!» Корсо рішуче відштовхнув їх і теж проліз під штангою. Коли він пробігав у траві, почув над головою дзенькіт ланцюгів американських гірок у ту мить, як вони починали повільно підніматися…

А коли залізні візки стали з розгону падати вниз, Корсо опинився на порожній дорозі, обабіч якої стирчали ліхтарі, прикрашені сиренами. Але Собєскі знову й слід простиг.

53

Корсо перебіг дорогу й опинився на залитій сонцем ділянці. Тут було повно клубів, де виконували стриптиз і танці на колінах глядачів. Неонові вогні, вивіски, екрани висвічували промовисті імена: «Афродити», «Fallen Angels»[76], «Червона», «Heaven»[77], «Sinless»[78], «Wicked»[79] — цілий гурт оголених жінок у сороміцьких позах. З усіх боків гриміла музика: різноманітна, суперечлива, немилозвучна.

Корсо мчав головною вулицею, де юрмилися здебільшого чоловіки. Він і п’ятдесяти метрів не пробіг, як знайшов того, за ким полював: дрібні кроки, сорочка з пальмами, ковбойський капелюх. Корсо уповільнив ходу й рушив за ним назирці. Що ближче він був від цілі, то гостріше відчував небезпеку. Коли ловиш на гарячому, будь-яка помилка неприпустима.

Зненацька Собєскі збочив праворуч, до менш освітленої вулиці, де людей було не так багато. Червоні ліхтарі в брамах скидалися на розпалене в грубці вугілля.

Коп скористався напівтемрявою та підкрався ближче. Об’єкт рішуче прямував далі, ніби точно знав, де шукати і як ударити. Вони пірнули в наступну вулицю, темрява згусла, і Корсо збагнув, що опинився в геть іншому світі. Тут блукали спокійні й мовчазні чоловіки, світлини за склом здавалися меншими й скромнішими — на них були просто голі молодики.

Цього вечора Собєскі безперечно сумував за в’язницею, бо взявся шукати собі хлопця, а тут їх було до кольору, до вибору. Корсо ж, навпаки, ставало млосно. Спокусливі підморгування, настирливі погляди, неприхована хіть навіювали жаскі спогади. На порозі клубів або в тіні брам стояли в зазивних позах чоловіки-повії, їхні очі виблискували в темряві, ніби головки шпильок. Щойно Корсо уявив собі, як увійде в один з таких клубів, йому ставало зле, але він не міг собі дозволити спустити з ока Собєскі.

Він незчувся, як потрапив на вуличку, де більше не було нічних закладів, не лунала музика — навіть ліхтарі не стояли. Якісь тіні купчилися в закапелках і вигулькували, щойно він проходив повз — хапали його за руки, посилали поцілунки, шепотіли незрозумілі слова.

Корсо волів би йти прямо та не затримуватися, але, на жаль, Собєскі, навпаки, зупинявся, перемовлявся, сперечався, часом зникав, аби попестити когось чи поцілувати, а тоді знову сунув далі, грайливо похитуючи стегнами.

Стефан був змушений плестися позаду, а тому з флангу його атакували всілякі спокусники. Раптом якась рука вигулькнула з темряви й притиснула його до стіни всередині цементної ніші. Він не встиг побачити обличчя, що наближалося до нього з поцілунком. Коп зацідив незнайомцеві в живіт, але негайно про це пошкодував. Чолов’яга відступив — йому аж дух перехопило.

Корсо миролюбно поплескав незнайомця по плечу.

— I’m sorry. Are you OK?[80]

Тоді той упав навколішки й заповзявся розстібати йому ширіньку. Корсо втямив, що знову дав привід до продовження безсоромної забави, вивільнився й виплигнув із ніші на відкрите місце посеред вулиці. Відшукав свою мішень — той присмоктався до губ довговолосого чоловіка під риштуванням. З часів навчання в ліцеї він не бачив пристраснішого поцілунку.

Хлопці розчепили обійми й попрямували далі, узявшись за руки. Втрутитися? Мабуть, зарано. Він прагнув схопити його на гарячому, натрапити на стоп-кадр, коли Собєскі триматиме лезо в руці. Так щоб той не міг ані відкараскатися, ані сперечатися.

Він уже хотів бігти далі, як різко обернувся, бо почув надто знайомий звук: тупіт залізних набійок, галас вуличного нападу, наближення погрому… Озброєні металевими кийками та кастетами скінхеди мчали вуличкою — звична облава на ґеїв. Корсо потягнувся по зброю, і в його голові майнула думка, що останнім часом Собєскі навдивовижу щастило.

Він не встиг навіть патрона загнати до ствола, як його почали штовхати проститути, що кинулися навтікача, хоча деякі з них заповзялися чинити опір: схопили важкі труби й прикрили себе кришками від смітників.

Корсо хутко озирнувся: Собєскі зник. Він знову обернувся, і тут із зойком навідліг його вдарив кулаком бритоголовий. Корсо відкинуло, і він боляче гепнувся об твердий асфальт, намагаючись дотягнутися до пістолета й схопити затвор. Лом розтрощив йому зап’ясток, а сталева набійка на чоботах «Doc Martens» шмагала його по обличчю. Як не дивно, він так і не відпустив пістолета (пальцями відчував сітчасту поверхню рукоятки), але вже нічого не бачив.

Стефан зіщулився, а зусібіч на нього сипалися удари, у скроні хлюпала кров і перед очима спалахували блискавки. Він і далі тримав зброю між ногами, але рука дико нила. Лице забризкала кров, мозок розплавився, тіло заклякло від нестерпного болю, але між двома ударами чоботом він таки спромігся з прокльонами підвестися, спираючись коліном на землю й підтримуючи потрощену руку.

Покидьок у блискучій куртці і з шишкуватою потилицею вже тримав обіруч прямо над ним бетонний блок. Корсо спало на думку, що абсурднішу смерть годі й уявити, що, мабуть, саме так він мав розплатитися за всі щасливі збіги під час поліційних облав, які врятували йому життя. Він замружив очі та втягнув голову в плечі: ось-ось його доб’ють.

Але ніхто не вдарив. В останньому спазмі він розплющив очі й упевнився, що скінхед уже дременув світ за очі і вулиця раптово збезлюділа, а тоді на відстані ста метрів помітив цілий батальйон копів, що підбігали разом із солдатами, які тримали в руках автоматичні гвинтівки. Мимоволі Корсо відкинув зброю й силувався піднести руки. Але марно.

Ліхтарики кидали смуги світла на дорогу. Тупіт берців шарпав нерви. У голові вигулькнула химерна думка, що кров пасує до цегли, і йому здавалося, ніби забрьоханий мур перетворюється на суцільне місиво.

Він повалився обличчям до землі, а в мозку закружляли червоні картинки Ґойї.

54

На письмовому столі інспектора Тіма Вотерстона поліційне посвідчення, особисті документі, службова зброя Корсо слугували речовими доказами.

Після зіткнення поліціянта відвезли до лікарні «Блекпул Вікторія», де його підлікували разом із іншими жертвами нападу на ґеїв. Спочатку біль оглушив, згодом подіяли знеболювальні. Йому полегшало, але щелепи, які він перед тим довго й міцно стискав, заціпеніли, тож він і слова не міг вимовити. А йому хотілося волати, благати, вимагати, аби копи кинулися на пошуки Собєскі, який тієї миті, може, уже когось мордував, але все закінчилося тим, що він просто заснув, згорнувшись бубликом, десь у закутку, де містилося лиш одне ліжко й зовсім не було вікон.

Коли він прокинувся, то не міг збагнути, чи то був день, чи ніч (годинник у нього забрали), не знав, що тут робить. Побачив, що праву руку йому знерухомили плечовою шиною. Перед тим зробили, звичайно, рентген і виявили якийсь перелом, але він нічого не пам’ятав. Підвівся в темряві й знайшов коридор. Він досі не оговтався після отриманих стусанів і вжитих ліків, а тепер йому довелося ще й скуштувати принад англійського життя, коли все робиться навпаки.

Корсо шукав вимикач з правого боку, а той розташовувався з лівого; хотів штовхнути двері, а мусив потягнути їх до себе; сподівався вийти в коридор, а надибав сходи, якими спочатку треба було підніматися, а тоді відразу спускатися (годі й уторопати, в чому полягав сенс такої зміни руху). Перечепився, намацав стіну, вилаявся і, нарешті, потрапив до вестибюля лікарні. А там йому в око впали відразу дві речі: вже світало, але світанок був на англійський манер (сірий і щільно замкнений, як дах у бункері), і біля стійки реєстратури на нього чекали двоє полісменів.

Він отримав своє причандалля й покірно рушив за церберами під дощем до службової машини (така ж смердюча тарантайка, як і французькі поліційні автівки). Він і гадки не мав, чи вони його збираються заарештувати (і не дивно: після численних порушень закону з його боку), підтримати, тицьнути йому під ніс галерею знімків скінхедівських мармиз, повідомити про ще одне вбивство, яке сталося напередодні в Блекпулі, або просто відправити додому першим потягом. А може, й усе разом.

Урешті-решт, його спровадили не до поліційного відділку, а відвели в якийсь польовий барак просто посеред Узбережжя Розваг — розслідування облави йшло повним ходом, і копи тинялися поміж атракціонів (завмерлих і мокрих після дощу) в пошуках доказів. Можна як раз та два віднайти дурнів, що «хотіли віддубасити педиків», але, очевидно, за справу взялися ґрунтовно.

Корсо сидів за пластиковим столом і мовчав, утупивши очі в свої документи й «пушку». Перед ним стояв Тім Вотерстон, закутаний у жовтий дощовик із флуоресцентними смугами. Він тримав у руках рацію й був схожий на керівника будівельного майданчика. Його карикатурність підкреслювали руда чуприна, міцна статура й бакенбарди, які б не посоромився носити сам Росомаха.

— Ми зробили кілька дзвінків… Тож тебе в Парижі добре знають.

— Це не завжди мені на користь.

Коп дико зареготав.

— Ти ба, а тут тебе ніхто не знає.

Корсо вже заповзявся розповісти про свої пригоди бездоганною англійською — свого часу Бомпар, після того, як він склав іспити на поліціянта, надумала відправити його на рік повчитися до Сполучених Штатів. Але зараз Вотерстона більше цікавила корида, яка відбулася минулої ночі:

— Хлопці, що на тебе напали, тужать за «Blood & Honor»[81].

— Ніколи не чув.

— Ти нічого від того не втратив: це ті варіяти, що досі вірять у нацистські нісенітниці. Переважно їм заборонено виступати в Блекпулі, але вчорашнім удалося-таки продертися. Ми їх відшукаємо — без питань.

Корсо було на це начхати.

— Ми покажемо тобі знімки для впізнання, — провадив далі англієць. — Що тобі сказали костоправи?

Стефан поглянув на пов’язку — перед тим він прихопив із собою історію хвороби.

— Дурниці. Перелом променевої кістки.

— Хлопці розтрощили тобі кістки, але витягли з халепи.

— Прошу?

— My God, французький коп стріляє собі куди-небудь за тридесять земель від своєї контори? На півночі Англії? Якби ти когось поранив або вбив, тебе б повісили без зайвих слів!

Корсо вголос своєї думки не висловив, лише поглянув у вікно. Дощ шмагав по бляшаній поверхні американських гірок, алмазом дряпав шиби. Він почувався на диво затишно під покрівлею халупи. Англія, попри зливи, нежить, потребу постійно пити гарячий чай, інколи може приносити радість. Він мерзлякувато зіщулився, і йому раптом закортіло повернутися в лікарняне ліжко, під вовняну ковдру.

Вотерстон поклав лікті на стіл і сперся на нього чималою вагою тіла.

— Забудь, це дрібниці. Мене лише цікавить, чому в середу ввечері ти опинився в кварталі педерастів зі зброєю в руках. По телефону мене повідомили, що ти провадиш кримінальне розслідування і вже цілий Париж підняв на ноги. Тож навіщо ти тепер блукаєш манівцями по наших чарівних теренах?

Корсо взяв у руки склянку й відпив теплої рідини — каву подали такою розбавленою, що можна було спокійно дивитися крізь склянку. Корсо трохи поміркував і все розповів. Дещо збрехав, аби якось пояснити, чому саме Собєскі відпустили на волю, але запевнив, що його вина не підлягає сумніву. Описав його втечу до Англії, стеження за допомогою GPS, зупинку в Манчестері й поїздку в Блекпул. Насамкінець сказав, що десь о 2-й ранку (він тоді поглянув на годинник) згас сателітарний маячок. Тобто Собєскі скористався кондомом або просто натрапив на апарат. Хай там як, а Корсо й надалі був переконаний, що Гом Соб скоїв убивство цієї ночі…

Запала тиша. Вотерстон так і не зняв жовтого каптура зі своєї рудоволосої голови.

— А я так часом боюся збочити зі стежки, — прожеботів чи то насмішкувато, чи захоплено.

Корсо роздратовано махнув рукою:

— Не про те йдеться.

— А про що? Старий, послухай, у твоїх пригодах законністю й не пахне.

Корсо процідив крізь зуби:

— У мене не було вибору. Коли зрозумів, що він сідає в потяг, кинувся за ним услід. Я не міг допустити, щоб він знову когось убив.

— Хто тобі сказав, що він збирається це робити?

— Припиніть ваші ігри! Тіло знайшли? Так чи ні?

Том Вотерстон скривився, як мала дитина, що якось не в’язалося з постаттю миролюбного здорованя. Волосся прилипло до скронь і здавалося мокрим.

— Ні.

Корсо аж від серця відлягло, але була тільки 9-та ранку — Собєскі міг убити хлопця у нього в хаті й лишити тіло там. Або кудись сховати. Хіба що вчорашня бійка відбила в нього бажання вбивати. Але, найімовірніше, все можна пояснити дуже просто: Корсо знову пішов не тим шляхом.

— Це мені чи твоїм словам бракує логіки? — спитав Вотерстон.

Стефан лише роздратовано зітхнув у відповідь.

— Отож, є підозрюваний, що порушує заборону на виїзд із країни, — провадив далі полісмен. — Навіщо? Аби побачити знайомого власника галереї в Манчестері. Відтак він вирушає до Блекпула і вбиває там проститута. Еге ж, так я й повірив. Зараз він, мабуть, уже додому повернувся й лише чекає, аби хтось натрапив на труп, чи не так? Гаразд, я просто забув, що вся ця історія зародилася виключно в голівоньці одного французького копа, що надто захопився телесеріалами…

— Досить уже дурня клеїти, — перервав його Корсо. — На моєму місці ви б чинили так само.

— Не думаю. Адже в мене немає такої багатої уяви. — Він постійно натискав на кнопку ручки, — клік-клік, — і цей звук, разом із дощем надворі, правив за музичне тло. — Ми все це запишемо в протоколі.

Корсо поглянув на годинник — лише тоді згадав про свою команду, Бомпар, розслідування. Дідько знає, що він тут робить. Відучора не отримав жодного повідомлення — поганий знак: хоч які зусилля вони докладали, розслідування аж ніяк не просувалося.

Задзеленчав телефон на столі, Вотерстон відповів, вислухав, зиркнув на Стефана, потім нашкрябав якесь слово й кілька цифр у блокноті. Він мав зелені очі — зіниці на диво схожі на змішану з водоростями й піною жилкувату гальку на валу. Прозорій водянистості очей вторувала волога рудизна волосся.

— Твій Собєскі сів у Євростар о 8:20, — промовив він, натиснувши відбій. — Тепер перебуває під Ла-Маншем.

Корсо вже й не знав, що думати. Мав лише неприємне відчуття, що його знову надурили.

— Посміхнися, — проказав Вотерстон, умикаючи комп’ютер. — У Парижі він буде, нарешті, тільки твій. Але спершу — свідчення. Крім того, міська служба охорони здоров’я хотіла б оглянути твою руку.

— Не кепкуйте з мене.

Вотерстон усміхнувся на весь рот.

— Звичайно, я жартую. Ми швиденько складемо протокол, і тебе відвезуть до твоєї автівки. Зможеш керувати?

Корсо скинув оком на пов’язку. Чи ще довго треба носити цю штуковину? Він не пригадував жодного костоправа біля себе.

— Гадаю, що зможу.

— Тоді радий був познайомитися, — заявив Вотерстон і забарабанив по клавішах комп’ютера. — За чверть години сяк-так упораємося.

Аж ось застукали в двері й до халабуди ступив здоровань. Під його ногами долівка захиталася, ніби човен. Одягнутий в однострій і дощовик чоловік нахилився до вуха Вотерстона. І тоді рудоголовий отетерів. Його обличчя закам’яніло, й будь-який слід вологи зник зі шкіри, наче раптом вітер налетів і висушив її.

— Зачекай мене тут, — промовив він, схопився на ноги й попрямував надвір за колегою.

Корсо не потребував пояснень: вони знайшли тіло. Він угадав, але не був на висоті, що не кажи. Не зміг запобігти новому вбивству, що трапилося, так би мовити, під його носом.

Але якщо в Блекпулі виявили ще один труп, а сценарій повторював два попередні паризькі вбивства, тоді в нього вже не лишиться сумнівів. Він має спіймати Собєскі в Парижі. Його присутності на місці злочину було б досить, аби скласти обвинувачення у Франції. У Парижі його засудять не за вбивство в Англії, а за те, що той учинив із Софі та Елен.

Вотерстон мав засмучений вигляд, коли повернувся. Він здивовано поглянув на Корсо, наче спостеріг нові заокруглення, нові рельєфи статуї, на яку перед тим ледь чи позирнув.

— Дивні речі відбуваються, — пробурмотів він і навіть не сів за стіл.

— Ви знайшли тіло?

— Майже. Якийсь рибалка на світанку був свідком цікавої сцени: біля буйка хтось шпурнув з рятувальної шлюпки у воду предмет, що дуже нагадував голе тіло…

— Де цей буйок?

— На відстані двох кілометрів від берега.

— Треба поїхати туди й перевірити.

— Дякую за пораду.

Попри облаву на ґеїв Собєскі знову когось убив. Але навіщо він згаяв час і вирішив викинути труп у море?

— Мені шкода, але ти мусиш мене зачекати тут. Як знайдемо щось, то знову тебе опитаємо…

— Візьміть мене з собою, — звелів Корсо.

— Не можна.

— Це моє розслідування. Я знайомий зі зловмисником. Міг би вам допомогти.

Вотерстон махнув підборіддям у бік стефанової шини.

— У такому стані?

Корсо одним рухом здер із себе пов’язку.

— Не переймайся.

55

За дві години вони вже мчали чорними хвилями Ірландського моря на борту надувної рятувальної шлюпки «Зодіак», яка повністю зливалася з темним тлом водної стихії та неба. Корсо не дуже розумівся на кораблях, але цей човен, здавалося, мав двигун у понад 300 к. с. На сколиханій поверхні навіть не відчувалися брижі — вони ніби пролітали над морською піною. Однак щоразу Корсо нахилявся, його погляд тонув у безодні, від якої ціпеніло тіло, і тоді він згадував «тьмяні провалля», описані в творах Віктора Гюго.

Вотерстон узяв із собою двох помічників. Тож з ними до місця подій помандрували ще троє хлопців — лоцман і два нирці, яким доведеться борсатися у 12-градусній воді під буйком, що називався — досить влучно — «Чорною Леді».

Раптом лоцман вимкнув мотор, і «Зодіак» загальмував. Їх захитало так, що Корсо ледь не знудило просто у воду. Промоклий до кісток, він щосили тримався однією рукою за лаву, друга ще досі боліла.

Їх обступила морська тиша, а з сірого неба на них у темпі бліцкригу налітали пориви вітру. Фарватерний бакен був із зеленого поліетилену й мав форму ракети, над якою маячив сигнальний вогонь. Буй кріпився до круглого плавка з лопатями по боках. Потворна й нецікава штуковина — незрозуміло, чому її так поетично охрестили.

Лоцман поставив шлюпку в «динамічне позиціювання», нирці приготувалися, копи обстежили воду навколо Чорної Леді, а сам він лишився на борту мерзнути й ковтати краплі дощу та бризки моря. Шум двигуна оглушував, а сіра імла, у якій дощ і хвилі злилися в єдине полотно, геть притупляла чутливість. Довколишня картина — мляве море й потрощений небокрай — діяла, як загальне знеболювання.

— Шкода, що тебе послухав, — промимрив Вотерстон, якого гнітило відкрите море.

— Він, мабуть, десь тут скинув тіло. Треба пірнати…

Англійський коп, що стояв на носі шлюпки, загорнувшись у дощовик, знехотя погодився з його словами.

— Що під буйком? — спитав Корсо.

Вотерстон запитально поглянув на одного з нирців.

— Ланцюг, — відізвався той.

— Ланцюг кріпиться до скелі? — напосідав Корсо. — До якоря?

— По-різному буває. Мені здається, тут розташований великий бетонний блок.

Корсо вирішив підвестися й, хитаючись, наблизився до нирців. Та ледь не впав навколішки перед тим із хлопців, хто щойно відповів — той спирався на балони й вантажний пояс і перевіряв надійність кріплення.

— Я хочу туди спуститися разом з вами.

— Годі, не можна вам, — аж похлинувся Вотерстон, який теж щойно підійшов до нирців.

Його обличчя просякло бризками, бачки звисали довгими пасмами, крицеві очі поглядали з-під змоклих від дощу вій.

— Не знаю, чим я думав, коли погодився взяти тебе з собою.

— Вотерсоне, це я керую розслідуванням у Парижі. Знаю, як звик діяти Собєскі. Саме він убив людину сьогодні вночі й перевіз тіло сюди: я мушу побачити на місці, як він скоїв злочин. Навіть під водою важлива кожна дрібничка.

Коп, здавалося, ось-ось заволає, але в останню мить схаменувся. З кишені дощовика витягнув пачку сигарет, губами схопив одну й відразу ж прикрив її рукою, в якій тримав пачку. Другою вийняв запальничку, видобув з неї вогник, прикривши його від вітру та бризок. Скидався на чаклуна, який не хоче показувати, що роблять пальці. Насправді ж це звичні рухи будь-якого англійця, який завжди на «ти» зі стихією дощу.

— Тобто, це правда.

— Що саме?

— Що кажуть про французів, нібито ви найстрашніші в світі нудьгарі.

Корсо волів не сперечатися. Довкола них море снувало свої чорні думки, сновигаючи туди-сюди, і ніщо не могло його заспокоїти. Насамкінець Вотерсон усівся на борт шлюпки, а Корсо знову повернувся на свою лавку — слід ретельно обміркувати план дій.

— Тож ти вважаєш, що чолов’яга хотів просто придбати в Блекпулі дупу на ніч, але згодом його охопили моторошні бажання й він убив свою повію. Але невідомо: то був хлопець чи жінка.

— Саме так.

— Однак йому виявилося цього замало. І посеред ночі він відшукав човна (я відправив своїх людей перевірити, чи це так) і приплив аж сюди, аби втопити жертву під буєм.

— Мабуть, так усе й було…

— Маячня? Абсурд? Перебільшення? Здається, саме так.

— Але у вас є свідчення.

— Геть туманне: ти читав його разом зі мною.

Рибалка бачив у невідомому човні якийсь силует, що викинув блідий і «скоцюрблений» предмет у пащу моря. А коли свідок наважився підійти, аби краще роздивитися, що відбувається, човен уже зник, а біля буйка не залишилося жодного підозрілого сліду — як зараз.

— Сам собі дивуюся, — вів далі інспектор, — що примусив своїх хлопців плигати у зимну — під 10 градусів — воду й відморожувати яйця.

— Я впевнений: ми щось відшукаємо. Мені треба пірнути разом з ними!

— І чому це я маю дозволити тобі спускатися?

— Так пірнаємо чи ні?

Один із нирців стояв майже напоготові: натягнув на голову чорний неопреновий каптур і кріпив балони. Він зрідка зиркав у бік перемовників — йому явно вже терпець урвався.

Настав час примусити полісмена дати згоду, хоча б заради цього довелось неабияк збрехати.

— Я доросла людина, досвідчений поліціянт і вже багато разів пірнав у воду на велику глибину.

— Авжеж.

Ще одна байка. Насправді ж кілька пірнань у теплих водах Карибського моря за прекрасних часів його роману з Емілією не виліпили з нього профі.

Вотерсон, здавалося, розмірковував, затягуючись невидимою сигаретою. Дощ підкреслював яскравість картинки: руді кучері здорованя, рухи, як у фокусника, згини жовтого флуоресцентного дощовика. Мабуть, уже світало, бо кожна дрібничка тепер висвічувала, як вологий перламутр, що переливається всіма барвами на сонці.

— А твоя рука?

— Я вже казав — не переймайтеся.

Той викинув недопалок через бортик і метельнув головою в бік водолазів у комбінезонах, що ніби чекали на Корсо.

— Ти сам зацікавлений у тому, щоб повернутися цілим і неушкодженим. Хочу бачити твій писок, щойно ти піднімешся назад, діставши облизня.

56

Спочатку холод. Миттєво, з усіх боків, обволікає оболонка, що просякає до самих кісток. Суглоби перестають слухатися — настає параліч, що супроводжується затерплістю. Жодних відчуттів. Смерть — десь за рогом, скажімо, це передпокій до переходу в небуття: монітор показує, що тіло більше не реагує на будь-які подразники.

А тоді помалу щось з’являється, формується, чіткішає: тепло. Огортає незвична м’якість, що замикається довкола тіла й створює шовковистий панцир. Ніколи перед тим Корсо не відчував такої задушевної втіхи, ніби його оточило тепло власної крові. Саме так і відбувалося насправді: синтетичний комбінезон пропустив цівочку води між неопреном і шкірою, плівка зігрілася від тіла, де циркулює кров, і відтак оповила його повністю й остаточно.

Такі думки на мить майнули в його голові, коли він борсався у воді, а його тіло своїм теплом розігрівало крижаний морський струмок. Але він уже мусив перемикати увагу на серйозніші речі: обидва його колеги вже встигли подати недвозначний знак, напружили тіло й пірнули в безодню.

Крізь маску Корсо спостерігав за світлом, що падало з неба й відбивалося на поверхні води, за зиґзаґами хвиль, які підносилися й падали, розбивалися й пінилися об скло його окулярів. Згадав, як Бомпар полюбляла окреслювати їхнє ремесло: «Злодії — згори, мерці — знизу, а ми — посередині…» Ну ж бо. Він налаштувався — приємною несподіванкою, до речі, було те, що термічний шок, здається, знеболив поламане передпліччя, — занурився головою вниз і теж поринув у прірву.

Холод заступила темрява. Така густа, така щільна, ніби розлита в морі нафта або давно залежана твань, з якої час висмоктав геть усе: світло, колір, життя. Лишив тільки брудне місиво, малопрозору рідину — наче після кінця світу, — у ній він міг пливти, але очима спостерігав за повним знищенням усього. Ніякого руху. Ані навіть риб’ячого хвостика, усе ніби завмерло. Вічна смерть, безмежна й безформна.

Урешті-решт він угледів пучки проміння — його товариші перебували приблизно за п’ять метрів нижче від нього. Корсо теж мав лампу, що кріпилася до каски, але забув її увімкнути, коли був на поверхні, а тепер… потребував багато зусиль, аби просунутися вглиб болотнини, адже в нього було, скажімо, лише півтори руки. Він уважніше придивився до вогників, які почали віддалятися, визначив на око відстань. А тоді щосили відштовхнувся ногами, аби наздогнати колег, аж барабанні перетинки заляскали, як мембрани динаміків.

Мимоволі він виконав дії, потрібні для зменшення тиску: видихнув у ніздрі, які перед тим стиснув великим і вказівним пальцями, і повітря рикошетом рівномірно розподілилося між перетинками у вухах. Побіжно згадав: на курсах такий спосіб називали «маневром Вальсави». А тепер йому здавалося, наче він висякався у свої пальці…

Нирці чекали на нього знизу. Він помітив вертикальну смугу, що перетинала пучки світла від їхніх ламп — ланцюг буйка. Корсо ввижалося, ніби його тіло існує само по собі, перетворилося на розчинену у воді тінь, за якою він спостерігав збоку.

Він зосередився на напрямку, в якому пливли члени команди, й зрозумів, що вони розпочали швидко спускатися, тримаючись за ланцюг. Услід за ними Корсо схопився за металеві кільця і відчув полегшення: більше він не був сам-один у щільному й засклілому водному всесвіті.

Аж раптом утямив, що його оточує повна тиша.

Уже не було чути ані довгих і стишених хвиль підводного простору, ані власного дихання. Він оглухнув, осліпнув — і занімів. І знову майнула думка, що, якби не пучки проміння двох нирців, можна було б подумати, що він помер, до того ж прекрасно усвідомлював, що помирав посеред безмежжя простору й часу.

Поглянув на дайв-комп’ютер. Пригадав, що тиск залежить від глибини: ближче до поверхні води на один квадратний сантиметр шкіри припадає кілограм, тобто бар. У десяти метрах під водою додається ще один кілограм, а значить, тиск збільшується до двох барів. Але тепер він перебував на глибині до двадцяти п’яти метрів, тож скільки? Навіть гадки не мав. Пам’ятав тільки, що збільшення тиску з кожним метром спуску сповільнюється: щойно глибина досягає тридцяти метрів, тиск зростає лише на 20-40%. Корсо намагався не замислюватися над тим, скільки йому знадобиться часу, аби знову опинитися на поверхні. Він мав притримуватися правил безпечної декомпресії та інколи зупинятися. Себто стояти кілька довгих хвилин нерухомо, аби азот, що він вдихнув, устиг із нього вийти…

Нирці занурювалися глибше. Чи справді варто йти до самого кінця? А може, безглуздо уявляти, що Собєскі вирішив утопити жертву? Рибалка згадував мотузки, тіло, каміння. Корсо був певний, що художник прив’язав баласт до потерпілого й спустив його вздовж ланцюга.

Менше тридцяти метрів. Пучки проміння досі перехрещувалися перед очима, як довгі світні трави, що гойдаються в струменях води. Корсо силувався пливти хутчіш і наздогнати решту команди — ніби сп’янів від повної відсутності перешкод, лише відчував навколо тіла теплу плівку, а коли видихав, помічав світлі, чіткі, щільні бульбашки, схожі на крапельки осілої пари. Він наче рухався в невагомості, перестав існувати…

Корсо ширяв собі далі у воді, аж раптом під маскою його прошив нестерпний біль у горлянці. Він відпустив ланцюг і різко зіщулився. Миттєво приклав руки до редукційного клапана. Але так і не зняв його: перекрити собі доступ до повітря означало вчинити самогубство. А тоді один із нирців схопив його за руку, а другий наблизився до нього впритул і силувався здерти з нього клапан. Корсо намагався вдарити їх — йому було боляче й страшно. Негідники хочуть утопити його! Це вони вприснули йому до рота отруту або ввели у балон токсичний газ.

Корсо відчув, як солона вода хлюпнула йому до рота, але він не дихав. Хай як боліло, він не бажав захлинатися й тонути на чужині. Один із нирців тримав його за голову, — Корсо досі старався відбитися, вислизнути, — а другий тим часом обмацував йому рота, в якому вже було повно води. Стефан намагався його вкусити, але чоловік розтулив йому щелепи, наче який мисливець за крокодилами.

Насамкінець агресор устромив поліціянту в піднебіння ножа із зазубреним лезом. Корсо замружився. Навіть подумав, що конає: в горлі перемішалися кров з водою і не давали дихати. Але зненацька відчув полегшення, потім у роті знову стало сухо, а в легені повернувся кисень. Життя знову вливалося до горла — м’яке, доброзичливе, позбавлене жаху й болю життя… Обидва нирці залишили його, щойно запхали йому назад у зуби клапан.

Лише тоді перед очима Стефана пропливли живі прозорі волокна, що ледь не відправили його до праотців. Пекучі мацаки медузи, переплетені, немов бур’ян, просякнутий отрутою. Він уторопав, що нирці врятували його, коли безцеремонно витягли з рота токсичні плетива, які прослизнули йому під клапан. Кришталева потвора за якусь мить ледь не задушила його насмерть…

Корсо відхилився назад, насолоджуючись відчуттям легкості, повертаючись навколо себе, наче космонавт. Навпомацки відшукав ланцюг, схопився за нього й продовжив спуск.

А тоді натрапив на щось жаске.

Кількома метрами нижче два його помічники оточили тіло, прив’язане зашморгом до ланцюга. Їхні лампи висвічували подробиці похмурої сцени: труп був у тій самій позі, що й Софі та Елен. Затягнуте мотузкою горло, прив’язані за спиною і з’єднані зі щиколотками кисті, але цього разу, аби закрутити петлі, вбивця використав мотузку. Очевидно, він відійшов від звичної схеми, тому що жертвою був чоловік, а його плавки не впоралися б із навантаженням тіла.

Оговтавшись, Корсо приєднався до них. Мотузками жертву прив’язали також за талію до купи каміння, що якось дивно висіло, ніби в невагомості. Ці камінці й слугували тягарцями, які утримували труп на глибині.

Корсо заметляв ногами: прагнув упевнитися на власні очі. Доплив до обличчя чоловіка й побачив, що зашморг був затягнутий. Лице хлопця — близько тридцяти років, звичайно, був красунчиком, доки не потрапив у халепу, — розтинав від вуха до вуха чорний крик, який пом’якшувався колиханням щелеп у морській течії, тож здавалося, наче він дихав під водою.

Лякало й водночас приголомшувало, що на Ґойю можна натрапити ось так: під поверхнею океану, на глибині майже сорока метрів. Корсо намагався струсити із себе оману. Він прагнув, навпаки, ретельно оглянути картину, а тим часом його колеги робили знімки, ніби поралися на звичайному місці злочину.

Зараз у крижаній безодні він бачив лише плоть убитого чоловіка — вже покусану, подерту, погризену невидимими рибками, кошлату, мов газетний папір. Корсо спало на думку, що тіло вже розкладається, і на відстані кубічних метрів навколо нього, поміж бульбашок, які виходили з їхніх клапанів, кружляли дрібні порошинки шкіри, маленькі залишки плоті.

Зненацька його охопило відчуття, начебто він ніколи не підніметься на поверхню, ніколи не доведе цю справу до кінця, а головне — ніколи не дізнається правди. Чому Собєскі вирішив цього разу занурити вбитого на глибину сорока метрів? Не хотів, щоб хтось його знайшов? Вибрав жертву навмання чи, навпаки, подолав довгий шлях, аби принести в офіру саме цього хлопця?

57

— Не чекатимеш на встановлення особи?

— Ні, — відповів Корсо. — Це триватиме щонайменше кілька днів, а я повинен заарештувати Собєскі в Парижі.

— Еге, друже, доказів катма.

— Тут їх немає. Але в Парижі побільшало. Присутність злочинця в місті, де було скоєне ще одне вбивство, є вирішальною. Суддя висуне звинувачення.

Вони щойно висадилися в порту Флітвуд, звідки не більше п’ятнадцяти кілометрів до Блекпула. Тіло піднімали з води понад дві години. На місце події відправили не менше трьох катерів і двадцяти нирців. Аби виплисти на поверхню, Корсо і його колегам знадобилося близько чверті години.

Останки перевезли до Блекпульської лікарні гвинтокрилом; очікували судово-медичного експерта з Манчестера. Хоч як дивно, але пресу попередили, щойно був знайдений труп. Тож, коли вони прибули до порту, журналістів виявилось так багато, що довелося тримати їх на відстані. Розпочався звичний бардак, і Корсо не без задоволення лишав його позаду себе. Треба залагоджувати свої справи в Парижі — у (відносному) спокої.

Натомість Вотерсон, здавалося, був уже наперед виснажений. Убивство в Блекпулі хоча й відривало від безкінечних дилерів та чубанини, але сама подія не пророкувала нічого доброго, зокрема для образу міста, і без того добряче зіпсутого. Водночас розслідування мало швидко завершитися, бо вже можна було припустити, хто винен.

Залишалося віднайти приміщення, де сталося вбивство, зняти відбитки, виявити сліди органічних сполук. А також знайти човен, на якому плив злочинець. Щоразу Корсо замислювався над убивством, він дивувався з того, як воно виконане: навіщо завдавати собі стільки клопоту?

У Вотерсона був суттєвий козир для роботи: записи відеоспостереження. Британці обожнюють камери, і в Блекпулі на кожному розі встановили прекрасно налаштовані апарати (на відміну від вічно поламаних у Франції).

Полісмен заплескав у долоні.

— Їдьмо, відвезу тебе до лазарету.

— Що? Ні, все гаразд…

Вотерсон навіть не відізвався. Вони їхали тим самим шляхом, яким відвозили тіло, й дісталися Блекпульської лікарні, де Корсо запропонували поставити нову шину на передпліччя.

— Чи можна якось швидше владнати паперові справи? — запитав він свого альтер еґо.

— Зроблю все, що від мене залежить, але радив би тобі вилітати з Манчестера. Власне, цього вечора є один рейс.

Минуло дві години — за цей час вони зладили прийнятну для обох версію подій, куди входило «неофіційне» відвідування офіцером французької поліції британської території, заплутана облава на ґеїв і плідна морська експедиція — Корсо, нарешті, міг забрати орендовану автівку.

Він помчав прямо до летовища і, врешті-решт, наважився зателефонувати своїй команді: йому було важливо спокійно розповісти про несподіваний поворот у розслідуванні. Відтак він дав чіткі розпорядження щодо арешту художника. Годі вже Собєскі глузувати з них. Цього разу Корсо жадав блискуче проведеної операції із втручанням бригади швидкого реагування й присутністю представників ЗМІ на місці події.

Як він і припускав, група анітрохи не зрушила з місця. Взялися за справу від початку, але там і застрягли. Корсо веселим голосом пояснив Барбі, що все це більше не має значення: вже увечері Собєскі сидітиме за ґратами.

За дві години, коли він чекав на літак до Парижа, йому зателефонувала Барбі:

— Нарешті мені вдалося щось розкопати.

— Прошу?

— Акціонерне товариство, пов’язане із Собєскі. Ніхто про нього ще не чув.

Корсо морозом обсипало. Не поспішати. Надмірно не захоплюватися. Він уже звик до таких несподіванок під час розслідування. Минають дні, навіть тижні, усі на роботі безладно метушаться, аж раптом стається прорив з купою надважливих деталей.

— Розповідай.

— Я передивилася все, що стосується Собєскі, й зауважила, що він використовував псевдонім «Феміда» для цілої низки ілюстрацій до одного еротичного видання.

— Ну то й що?

— Феміда — богиня правосуддя, закону та справедливості в грецькій міфології.

— Це жінка?

— Немає значення, Собєскі ще до цього не опустився. Важливо тільки те, що вибір імені ще раз підтверджує його зацикленість на правосудді, покаранні…

На борт літака піднімалися останні пасажири. Корсо уривався терпець.

— Гаразд, до чого ти ведеш?

— Отже, я подумала: а може, існує товариство з такою самою назвою? Собєскі міг його створити для прикриття дрібних оборудок.

Таке припущення здавалося йому притягнутим за вуха, але Барбі не раз уже доводила, що має добрий нюх у таких справах.

— І ти знайшла?

— У самому лише Іль-де-Франсі налічується принаймні двадцять товариств із такою назвою, але серед них одне займається саме ввезенням хімічної речовини для виготовлення фарби.

Корсо відчув усіма фібрами своєї істоти, що Барбі поцілила в яблучко. Лещата — так би мовити — дедалі більше затискалися навколо гицеля.

— А точніші дані в тебе є?

— Ще ні. На сайтах товариств містяться лише загальні відомості. Відсутні цифри щодо товарообігу, балансу, зарплат. Схоже на якусь сумнівну діяльність. Мою увагу привернула тільки юридична адреса.

— Фірми Собєскі?

— Авжеж. Мене дивує, що він повівся так безглуздо, але сам, напевно, й гадки не мав, що ми так глибоко копнемо та відшукаємо вигадану ним контору.

Мороз, який обсипав Корсо, перетворився на свербіння, від якого хотілося волати. Натомість вони з Барбі як води в рот набрали. Обоє розмірковували над тим, чи художник винаймав якесь приміщення для товариства: саме там могли відбутися злочини.

Бісів прихисток, на який вони полювали чи не з самого початку.

В уяві блискавично майнула постать Собєскі у стетсонівськім капелюсі сезонного трудяки й гавайській сорочці. Образ убивці, за яким тюрма плаче, а ще — втілення самовпевненості, нахабства злочину.

Нестримний регіт в очі поліціянтів.

— Прилітаю в Руассі о 20:30.

— Чекатиму на тебе.

58

Корсо нарешті приземлився в Руассі о 21-й годині разом з юрбою туристів, щасливих, що зможуть штурмувати столицю. Барбі стояла в розчовганих кросівках «Stan Smyth» і чекала, гризла нігті й мала такий вигляд, ніби щойно проковтнула електрошокер.

Поліціянтка ніяк не прокоментувала його шину, розпухлу губу та перебинтоване обличчя. Очевидно, таємна мандрівка до Об’єднаного Королівства минула жваво.

Щодо новин, у Барбі вони виявилися цікавішими: доки Корсо хропів собі в салоні аеробуса, фея електрики[82] копала далі золоту жилу, на яку натрапила. Товариство «Теміс» винаймало особняк на вулиці Адрієна Лесена в Сент-Уані, поблизу залізничної колії, що тягнеться з Північного вокзалу. Згідно з документами «Теміс» зберігала там хімічну продукцію.

Наостанок Барбі показала на мобільному віртуальну мапу: від майстерні до фірми Собєскі міг дістатися пішки.

— У нас є вибір. — Вона дуже хвилювалася. — Вдираємося до Собєскі, заарештовуємо його, а тоді обшукуємо склад. Або відразу скеровуємо команду на вулицю Адрієна Лесена, вони починають працювати, а ми почепимо кайданки на…

— Зробимо навпаки. Відправ Сток і Людо до Собєскі, хай вони його затримають; а ми займемося складом.

— Точно?

Тільки-но Корсо уявив собі, як вони хапають шалапута в його барлозі, в нього аж прутень устав. Збудження Барбі навіть порівняти не можна з тим, як він сам розхвилювався. Дідько, ми його візьмемо за яйця.

— Хотів би я бачити, як він рота роззявить, коли дізнається, що ми відшукали його вертеп. У тебе є дозвіл судді?

— Є все необхідне. А Людо… Ти справді гадаєш, що його доречно підключати?

— Я так хочу. Треба, щоб Собєскі втямив: серед наших у нього більше немає спільників, а Людо, хай там що, досі є одним із членів нашої команди.

Барбі погодилась і схопила мобільний. У кількох словах повідомила Сток про нові вказівки: Сток і Людо керуватимуть і візьмуть декілька міцних озброєних парубків у помічники для створення відповідного тла. Але увага: Корсо не бажає, аби Собєскі знав, за що його затримують. Помаринуйте художника.

— Відвезіть його в 36-й, — насамкінець сказала Барбі, — і чекайте на нас.

— Ні, — тихо підповів Корсо. — Хай зателефонують, щойно приїдуть на місце. Ми будемо на відстані кількох сотень метрів. Коли вони оглянуть приміщення й опечатають речі, можна спокійно іти вітатися із Собєскі.

Руассі розташовувався неподалік від Сент-Уана. Вони мчали дорогою А1, потім минули Французький стадіон, заїхали на D20, пролетіли над мереживом залізничних колій і спустилися до вужчих вуличок.

Корсо думав, що вони, як і раніше, потраплять до території промислових зон, пустирів, напівпорожніх осель… Аж ні. Так само, як занедбана мануфактура перетворилася зусиллями Собєскі на розкішну галерею, квартал навколо вулиці Адрієна Лесена значно погарнішав. Заволоділа місцевістю ціла армія представників богеми, які, не змовляючись, узялися прикрашати її, вкладати в неї гроші, обернули бридке на привабливе, бідне на багате, і врешті-решт зробили з мертвої зони живе й привітне передмістя.

Корсо походив з приміських кварталів і чудово знав, що таке потворність і злидні, але таких нововведень не схвалював. Він убачав у них буржуазну скнарість, удавану любов до мистецтва з боку багатих чепурунів, яким бракувало здорового глузду, але геть не грошей на банківських рахунках. Аби надати привабливості місцю, де було повно цехів і промислових корпусів, вони чинили так, як личить людям з відомої пісні Жака Бреля: «Хотіли б мати відповідне лице, але насправді є безликими…»

Спритність Собєскі слугувала тому прекрасним підтвердженням. Але він діяв про людське око. Ніхто й не здогадався б, що насправді коїться за двостулковими залізними воротами, над якими тільки й було видно, що галуззя дубів і каштанів. Навіть Корсо охопили сумніви, коли він побачив будиночок, що більше пасував би якійсь бабусі:

— Ти впевнена, що це тут?

— Упевнена, — сказала Барбі й знову поглянула на мобільний.

Найнятий для робіт слюсар чекав на них біля входу.

— Хай підпише папери, й ладнаймося до справи, — звелів Корсо та виліз із машини.

— Дочекаємося стажистів?

— Ні.

— А свідки для обшуку?

Корсо не відповів — лише скинув на неї оком.

Ремісник, не надто охочий до співпраці, пробурмотів слова присяги й сховав до кишені рахунок за надані послуги, що згодом дозволив би йому отримати гроші за роботу. Корсо оглянув суцільну поверхню воріт, верхівки дерев, червону покрівлю оселі за п’ятдесят метрів від входу, в глибині саду. Від хвилювання в нього тремтіли руки.

Слюсар став до роботи — або швидше повинності. П’ять хвилин потому — увесь час лунало гучне дзижчання (він без вагань узявся за електричну пилку) — ворота відчинилися з похмурим рипінням і різким запахом розігрітого металу.

Корсо й Барбі прослизнули до саду, а за ними — робітник зі своїм приладдям. Посипана жорствою стежка вела до невеличкої будівлі. Дроблене жорнове каміння, вікна з білястим тюлем, піддашшя з багатошарового скла й кованого заліза — усе наганяло дрижаки. Лишалося тільки вибрати дерево, де можна повіситися.

Щоправда, птахи спокійно собі співали серед листя і весь сад заливало ніжне присмеркове світло кольору помаранчевого м’якуша. Картина аж ніяк не відповідала їхнім намірам ретельно обшукати домівку.

Слюсар піднявся сходинками на критий ґанок і взявся за наступний замок.

— Навіть не броньований, — кинув зневажливо.

Корсо також ступив на сходовий хідень. Щось було не так: якщо Собєскі провадив якусь таємну діяльність або лишив підозрілі сліди, він би встановив наднадійну систему безпеки. Корсо не забув, як його ввели в оману приховані камери в майстерні. Художник-убивця не обмежився зовнішнім псевдо-міщанським камуфляжем, він, мабуть, розмістив тут апаратуру, яка не пропускає чужинців до оселі.

Крізь відчинені двері до них долітав такий гидкий сморід плісняви, що їм довелося відступити назад на кілька кроків.

— Але ж штин там усередині! — промимрив слюсар і замахав рукою. — Сюди вже, мабуть, сто років ніхто не заходив.

Поліціянти перезирнулися. Ось і всі їхні здобутки: особняк, що орендує контора під назвою «Феміда», з юридичною адресою за місцем проживання Собєскі. Знову халепа?

Корсо мало не впав у відчай, аж гульк — побачив поруч гараж, такого самого розміру, що й особняк, з площею фундаменту не менше п’ятдесяти квадратів.

— Це теж відчиніть, — наказав він, вказуючи на приміщення.

Ремісник спустився сходинками й заповзявся відмикати поворотні двері. А тоді аж присвиснув здивовано.

— Що сталося? — спитав Корсо й підійшов ближче.

— Еге, добродію, це вже зовсім інша справа. Вони тут таку систему безпеки облаштували, що ледь де щось подібне й побачиш.

Корсо мимоволі схопив Барбі за руку. Знайшли-таки. Бісова схованка серійного вбивці, якого ніби годі й упіймати. Намагаючись зберігати спокій, обидва поліціянти попрямували в бік дерев. Усілися на лавку, мов десь у парку, й наготувалися чекати. Слюсар попередив: «Принаймні півгодини, не менше».

По телефону вони стежили за тим, як розвиваються події в другої команди, що розташувалася поблизу майстерні Собєскі. Художник був удома. Сток мала змогу спостерігати за ним крізь шибу великого вікна і стверджувала, що той спокійно готував полотна для роботи. І знову Корсо пригадав, як у Блекпулі Собєскі прогулюється серед ґеїв, аж раптом у голові майнув образ мертвого хлопця із зведеним у зойку ротом, з губами, що колихались під водою, — навдивовижу впевнено тримається потвора.

Він наказав їм чекати: що більше приголомшливих деталей знайдуть у новому місці, то успішнішим буде сам арешт.

Нарешті близько 22-ї, коли вже запала ніч, слюсар, якому довелося кликати помічника, упорався з гаражним замком. Корсо скомандував їм відійти, і вдерся разом з Барбі до приміщення. Він тримав лише ліхтарик (з пов’язкою годі й думати про лампу або зброю), а його підручна про всяк випадок цілилася з револьвера.

Він бачив не так уже й багато, але форми, предмети, тіні, що промінь світла вихоплював із темряви, готували до найгіршого перебігу подій або найкращого — незабаром усе стане ясно.

— Пошукай бахіли, захисні шапочки й рукавиці, — глухо проказав до Барбі.

Мишка вибігла геть, а Корсо, прямий і нерухомий, як електричний паркан, закляк на порозі. Він повільно нишпорив променем у закутках. Вікон не було. Вздовж лівої стіни — стіл-стійка. Дерев’яна робоча поверхня — посеред кімнати; Корсо почав пригадувати припущення судмедексперта, «дошку для обробки туш», скалки в тілі Елен Десмора. На долівці стояли посудини з хімічною рідиною, що відгонили чимось їдким. Ще далі, в глибині кімнати, він побачив величезний агрегат — щось на кшталт металевого контейнера з люком, куди можна легко запхати людину…

Повернулася Барбі з потрібними речами. Вони мовчки наділи їх на себе, а тоді Корсо зробив крок усередину кімнати й намацав перемикач. В електричному світлі предмети набрали чіткіших обрисів, а копи впевнилися: ось і те, що вони шукали.

Воно було гнітюче, мерзотне, жахливе. Засипана стружкою та заляпана кров’ю робоча поверхня більше скидалася на стільницю м’ясника, ніж на верстат художника. А головне — до неї кріпився затискач, споряджений гвинтом з накатним роликом — не треба багато фантазії, аби уявити жертву в профіль, із устромленою в лещата головою.

Біля лівої стіни містилася стійка, на якій лежала купа інструментів, що, напевно, слугували художнику для самостійного кріплення полотен до рам, але з огляду на попередні події вони могли б правити за страшніші речі, крім того, на більшості з них виднілися брунатні плями. Кров?

Корсо захотів підійти, але перечепився об коробку, що стояла на долівці. Придивився: у ній було повно каміння. Схоже на гальку, що злочинець запхав до горла Софі та Елен. Корсо взяли часті й безупинні дрижаки, ніби його прошивали всі 220 вольт. Він би хотів щось сказати або просто відсапатися, але було несила.

А Барбі тим часом розглядала верстат, що кріпився до стіни, й ретельно передивлялася кожний інструмент. Вони скидалися на двох відвідувачів у музеї, які милуються різними творами, але відчувають те саме піднесення.

Не змовляючись, вони рушили до контейнера, що стояв у глибині кімнати. Це була камера зі стінками з неіржавкої сталі та складною системою керування на центральній панелі.

— Якась піч, — прошепотіла Барбі, чим з ходу підтвердила думку самого Корсо.

— Викликай КО, — наказав він хрипко. — Всю кавалерію сюди, і не пізніше, ніж за годину.

Барбі рушила виконувати розпорядження. Стефан продовжив огляд. Вишукував незаперечний доказ присутності Собєскі. Однак ніщо не вказувало на те, що кімната тортур однозначно належала художнику.

А тоді ліворуч, у самому кінці стійки, зауважив забризкані фарбою репродукції метрів іспанського живопису: Веласкеса, Ель Ґреко, Сурбарана… Він навіть не здивувався, коли помітив серед них Pinturas rojas Ґойї.

Саме такої дрібнички йому й бракувало.

Він схопив телефон і зателефонував Сток:

— Ми під’їдемо за п’ять хвилин. Схопимо його разом.

— Щось знайшли?

— Переховок недолюдка.

59

— Як справи? Добре влаштувався?

Собєскі сидів з непокритою головою й мовчав. Його привели до кабінету Барбі та Людо, і він уже збагнув: буде непереливки. Второпав, що присутність Людо йому не зарадить. Навпаки.

Він так зблід, що лице стало схожим на рівномірно білий і невиразний гіпсовий муляж. Корсо була знайома така маска. На ній не читалося ані відчуття провини, ані переляку. Лише жах — пробудження приспаної фобії: на обрії замайоріла і почала грізно наближатися тюрма.

Тримаючи в руці тоненьке досьє, Корсо всівся за письмовий стіл Барбі. Поліціянтка стояла в кутку — її рука лежала на пістолеті. Присутніми були також Сток і Людо — мовчазні, замкнуті, непроникні, мов баки ракетного палива. У повітрі бриніла ледь стерпна напруга. Годі жартувати. Та й чи був у цій історії бодай день, коли комусь хотілося сміятися?

Корсо кивком голови попросив колег вийти; йому й Собєскі не завадить побалакати наодинці.

— Файно ми прогулялися до Англії, чи не так?

Собєскі відкашлявся:

— Не розумію, про що ти.

Корсо усміхнувся.

— Годі брехати, збережи сили на той час, коли хтось зможе ще повірити тобі. Квиток, митниця, камери стеження… Отже, ти їздив до Англії. Дарма надриваєшся.

Художник — ані пари з вуст.

— Навіщо ти туди подався? — напосідав Корсо.

— Хіба не маю права?

— Ні, і ти прекрасно про це знаєш.

— Давно минув той час, коли я мав питати про дозвіл, — пробурмотів. — Я двадцять років лизав чиїсь дупи або піднімав руку, щоб відпроситися. Досить.

— Не думаю. З якою метою їздив до Англії?

— Мусив зустрітися зі знайомим власником галереї в Манчестері. Готуюся до виставки.

— Ми в курсі.

— Якщо знаєш, якою буде відповідь, не питай — заощадимо час.

Голос, інтонації, вираз обличчя досі були звичними для Собєскі, але тривога змінила його, стиснула, знесилила.

— Тобі знову загрожувала в’язниця, але ти однаково поїхав туди. А пізніше цього не міг зробити?

— Аж ніяк. Виставка має відбутися за місяць.

— Сумлінність робить тобі честь як художнику, але я навряд чи вигадаю велосипеда, якщо скажу, що ти — художник непростий.

Собєскі пихато всміхнувся: чорні зуби, кривий вищир.

— У цьому полягає моя сила.

— А також слабкість. Тебе підозрюють у двох убивствах, Собєскі. Ти не можеш дозволити собі роз’їжджати, як усі. Така витівка коштуватиме тобі двох тижнів сидіння в буцегарні за наказом судді, і ти вже не зможеш подивитися на виставку.

Художник не відразу відповів. Здавалося, уся його постать зіщулилася, задерев’яніла. Він повернувся назад, до кам’яної доби, до рослинного існування в тюрмі, коли будь-хто міг підійти до нього й відважити стусана, зґвалтувати, а згодом і він почав чинити самосуд. Душа в міцній та непроникній броні. Крижаний згусток суцільної волі.

— Ніхто за мене більше не вирішуватиме, — вперто відказав він. — Той час уже позаду.

Корсо сидів навпроти нього й почувався затишно: рука перев’язана, за вікном — ніч. Ось вона, жертва. Йому подобалося з дещицею садизму спостерігати за її стражданнями.

— Це ти ввімкнув аварійну сигналізацію на Євростарі?

Собєскі не прикидався здивованим, не заперечував, що їхав саме тим потягом.

— Навіщо воно мені?

— От і поясни.

Він утомлено махнув рукою, мовляв: «Якщо так піде розмова, ані ти нічого не доб’єшся, ані я».

Корсо вирішив перейти в новий наступ:

— А Блекпул?

— Що Блекпул?

— Хотів трохи розважитися перед тим, як повернутися до Франції?

Собєскі засовався в кріслі.

— Не змушуй мене повторювати те саме, Корсо. Відколи я вийшов з тюрми, роблю, що заманеться й коли заманеться. А всяким гівнюкам-поліціянтам, як ти, годі вказувати, що я маю робити.

— Ти так і не відповів: чому саме Блекпул?

— Хотів розслабитися.

Корсо надрукував кілька фотографій із витягнутим з води тілом. Різким рухом він виклав їх на стіл.

— Ти це називаєш «розслабитися»?

— Що за жахи?

— Цього хлопця минулої ночі вбили в Блекпулі.

Собєскі, здавалося, щиро здивувався:

— Що ти верзеш?

Корсо нахилився — він залишався спокійним:

— Я про те, що тебе підозрюють у вбивстві Софі Серейс і Елен Десмора, — надто особливий почерк у злочинця. Ти вшиваєшся до Блекпула — і там убивають чоловіка в той самий спосіб. Доволі дивний збіг обставин, правда?

Собєскі розгублено захитав головою. Мабуть, утямив, чим йому загрожує друге затримання.

— Я провів ніч із хлопцем на ім’я Джим. Першокласний смочок.

— Яке прізвище в Джима?

— Не питав. У нього рот був зайнятий.

Корсо прикинувся дурником:

— Тобі й хлопці подобаються?

— Хоч яка б не була труба під рукою — аби почути звук фанфар.

— Де можна здибати твого Джима?

— Навіть гадки не маю. У ґейському кварталі, напевно. Він там полює за клієнтами. — Собєскі підморгнув. — Знайоме місце?

Тобто Собєскі знав, що той стежить за ним. Як же він наважився вбивати, коли був упевнений, що коп сів йому на хвіст?

Стефан витяг з теки антропометричні зображення потерпілого.

— Ти знав його?

— Ні.

— Хлопця звали Марко Ґварніері. 33 роки. Італієць за походженням. Блекпульський дрібний торговець травою — на прізвисько «Нарко».

— Не чув ніколи.

Вотерсон надіслав інформацію вночі. Англійські полісмени з легкістю впізнали жертву. Відбитки слугували доказом. Напівдилер, напівкомбінатор — ніхто навіть не підтвердив, що він продавав тіло. Хлопець, можливо, не був навіть гомосексуалістом.

Новини збили Корсо з пантелику. За його припущенням, тієї ночі в художнику прокинулися інстинкти вбивці й він вибрав жертву навмання. Але Ґварніері не надто пасував до цієї ролі, і навряд чи він погодився б зустрітися навіть на одну ніч. Корсо також припускав, але геть не був упевнений, що Собєскі вже добре знав хлопця, навмисно шукав його, аби накласти на нього «кару сміхом», як він учинив із Софі та Елен. Але де вони могли познайомитися перед тим? Чим бідолаха заслужив на те, щоб «Суддя» його стратив?

— Умієш керувати човном?

— Ні. Чому питаєш?

Корсо навіть не обізвався.

— У тебе в торбі були мотузки?

Замість відповіді Собєскі розсміявся.

— Що за дурні питання?

— Чому ти викинув тіло в море поблизу Блекпула?

Собєскі аж зірвався на рівні ноги. Корсо навіть кайданків не почепив, бо не знав, як поводитися з ним цього разу: як зі свідком, затриманим, обвинувачуваним?

— Набридли мені твої нісенітниці. Я…

Він не договорив. Корсо заліпив йому через стіл міцного ляпаса. Ударив лівою рукою. Аж долоня запалала від болю, проте значно відлягло від серця. Уже кілька днів у Корсо руки свербіли дати покидькові ляпаса.

Собєскі гепнувся на підлогу й заволав — комедія та й годі: він би міг його й не так віддухопелити. Корсо обійшов стіл і дав йому копняка в ребра. Собєскі силувався підвестися, але Стефан уже чекав, виставивши лоба: удар головою, розбитий ніс, кров рікою.

Ось воно, свято. Корсо чекав на нього із самого початку. Голова Собєскі підплигнула на долівці. Художник знову спробував підвестися, але Корсо зацідив йому ліктем у підборіддя. Несвідомо послугувався правою рукою. Шина відскочила, і біль прошив, як від удару електрострумом.

Він наготував уже лівого кулака, коли раптом Сток і Людо з’явилися на порозі й підняли Собєскі з підлоги. А тоді відштовхнули до стіни й притиснули з двох боків. Корсо відсапався — суперника відправлено в нокаут, і тепер боксер чекає, як дорахують до десяти. Але той уже стояв на ногах у бойовій позі. Правобічна стійка — для шульги — має вивести суперника з рівноваги.

— Бісів вилупок, — заплювався він кривавою слиною. — Відчепись від своїх баб і ходи сюди, до мене.

Корсо не відізвався — прийшов до тями й штовхнув Собєскі в крісло. Схопив упаковку хусточок «Kleenex» і жбурнув художнику.

Час перепочити. Собєскі витирав рани. Одна щока в нього ніби запала — можливо, під час бійки вилетів який зуб, хоча не так багато їх у нього й лишилося. Корсо знову всівся на місце й махнув своїм: «Усе гаразд». Але вони лишилися в кабінеті — про всяк випадок.

Коп перейшов до найважливішого:

— Ми виявили твій сховок на вулиці Адрієна Лесена.

Собєскі шморгнув носом і виплюнув на долівку згусток крові.

— Це не сховок, а майстерня.

— Якась дивна майстерня: з лещатами, піччю, знаряддям для тортур.

Собєскі здобувся на решту сили, аби їдко посміхнутися:

— Ти не знаєшся на таких речах. Лещата слугують для кріплення рам. Інструменти — для натягування полотен. Піч — для висушування картин.

— На твоєму мотлосі повно крові.

— Це фарба, — знову вищирився він.

— Аж ні, Собєскі. Ми вже зробили аналізи. У майстерні виявили щонайменше шість різних ДНК. Кров шести вбитих тобою жінок.

Цього разу Гом Соб зніяковів. Вибалушив очі — і зіниці розширилися, наче дві чорнильні плями на аркуші промокального паперу.

— Брешеш.

Корсо замахав стосиком паперів.

— Перші звіти судекспертизи. Твої відбитки разом зі слідами Софі та Елен є всюди, де тільки можна. Ми вже виявили їхню кров і, можливо, ще знайдемо відбитки зниклих останніми роками жінок. Раджу тобі звернутися до свого адвоката.

Собєскі втупив очі в протоколи, що лежали на столі. Він начебто ніяк не міг утямити, що відбувається.

— Зараз поясню, — продовжив Корсо. — Щойно ти вийшов із в’язниці, як знову заповзявся вбивати жінок — горбатого хіба могила вже виправить. Ти пошматував їх у майстерні, а тоді спалив у печі, як Ландрю[83]. У нас є зразки їхньої крові, Собєскі, і рано чи пізно ми встановимо, ким були жертви.

Художник не обізвався. Його обличчя геть закам’яніло. А плоть на очах тверділа й наче згорталася швидше за рани. Корсо пригадалися закурені пилом і вигорілі на сонці скульптури демонів, віднайдені в іракській пустелі. Постать самого зла у первісному втіленні.

— Тільки от незрозуміло, чому ти вирішив змінити спосіб скоєння злочину. Бажав, мабуть, щоб твоїм витвором замилувався цілий світ. Убив двох горопашних дівчат, перетворив їх на картини Ґойї. Кинув виклик, бавився з нами, тим-то й ба, що саме це збуджує тебе найбільше. Але треба грати вміло, і цього разу ти зазнав поразки.

Собєскі опустив голову й утягнув її в плечі, ніби скелет, що ввібгався в гробовище.

— У буцегарню тварюку, — наказав Корсо. І знову звернувся до підозрюваного, що скоцюрблювався просто на очах: — Завтра — до судді, а тоді відразу у Флері. Це кінець, Собєскі, більше світу білого не побачиш.

А насамкінець сталося те, чого й очікував Стефан: Собєскі випростувався в кріслі і з його грудей вирвався відчайдушний, несамовитий зойк. Волання з нетрів відчаю та страху.

Корсо чудувався своїм думкам, йому здавалося: ось кричить дитина, яку відривають від матері.

60

Наступного дня, у п’ятницю 8 липня, художника допитав суддя Мішель Тюреж, і його звинуватили в навмисному вбивстві Софі Серейс і Елен Десмора. Злочином щодо Марко Ґварніері мали займатися окремо самі англійці. Але якщо суд посприяє в поєднанні всіх трьох справ, можна буде використати вбивство дилера проти Собєскі.

Корсо і його команда до кінця липня підтягували хвости в самому досьє, повторно перечитали всі покази, перевірили останні дані, склали список осіб, згаданих у справі як свідків, тощо. Поліціянти так і не виявили особи інших жертв художника, не знайшли жодного іншого доказу на підтвердження обвинувачення Собєскі, але їм вистачало й того, що вони мали: Гом Соб ще заплатить за вбивство Софі та Елен.

Після 10-го Бомпар довелося провести прес-конференцію, принагідно вона привітала Корсо та його команду з «чудово проведеним розслідуванням». Щоправда, Борнек надувся, як сич, але рано чи пізно він своє надолужить. Подейкували, що Корсо матиме тепер нагоду отримати значне підвищення: стати головним комісаром, керівником служби, префектом…

Корсо ніколи не замислювався над просуванням службовими сходинками, але заради Таде не був би проти мати більшу зарплатню або надійнішу посаду.

Натомість Людо, як і передбачалося, написав заяву на звільнення за «власним бажанням». І зник тихо, не попрощавшись. «Ще один залишив позаду сподівання на блискуче майбутнє», — висловилась щодо цього Бомпар.

Із середини липня Корсо взявся розв’язувати улюблене питання — опіку над сином. Арешт Собєскі — безславний кінець «сквонківського ката» — знову підняв його на п’єдестал і дозволив отримати почеснішу посаду. Тож багато доброго відбулося, і його адвокатеса тішилася разом з ним.

Проте Корсо краще вмів ловити злочинців, аніж налагоджувати дружні стосунки. Загалом він назбирав лише п’ять свідчень (від колег, господаря кав’ярні під його помешканням), де стверджувалося, що він «найкращий у світі батько». Стефан збагатив досьє світлинами з різноманітними спільними заняттями із сином (парки, ярмарки, уроки піаніно, Діснейленд), додав туди копії банківських рахунків із підкресленими маркером витратами на його навчання й таке інше. У такій спосіб Корсо вдалося скласти теку з тридцяти документів (як бонус, долучив найсхвальніші газетні статті щодо справи «Сквонка»; адвокат запевнила його: «Герою важко в чомусь відмовити»).

Але від паперової тяганини його насправді нудило. Він доводив, що є добрим батьком, а сам згадував усіх тих безневинних, яких перестрів на роботі. Вони боролися, як дияволи, аби лише довести… що жодних правопорушень не вчиняли.

А втім, наприкінці липня передав повне досьє метру Жано й забрав, нарешті, хлопчика до себе на канікули. З Корсо вже зняли шину, рубці на обличчі затягнулися, тож більше нікого він не лякав мармизою пораненого копа. Він придбав путівку від «Club Med», і вони рушили на Сицилію, у містечко для сімейного відпочинку із безліччю занять для дітей.

Корсо вперше потрапив у таке середовище й очікував гіршого. Звичайно, він не був у захваті від того, що їсти доводилося за одним столом з іншими курортниками — він так ні з ким і не подружився, але, сидячи в плавках на лавці поруч із засмаглими й щасливими туристами, що уминали табуле[84], почувався геть непогано. Особливо Таде дуже тішився і з ранку до вечора був чимось зайнятий. Минуло кілька днів, і Корсо вже здавалося, що це син витягнув його у відпустку, а не навпаки.

Однак він так і не зміг забути про Собєскі.

Удень Стефан тинявся від басейну до пляжу, від пляжу до бару, але, що б він не робив, ті самі спогади, невідступні думки снували в його голові: безголосий крик жертв Гома Соба, паскудства Ахтара, збочені забави Софі, ночі в моргах Елен, сіре тіло Марко, розпилене в глибині вод… Хай там що б не казали, але копи ніколи й нічого не забувають, ба більше, спогади складають основний матеріал для їхньої роботи. Поліціянт завжди наводить подумки мости між минулим і теперішнім, постійно зіставляє дані справ — нової та попередньої…

Найчастіше він згадував один факт — дрібну піщинку в досьє. Корсо вже ознайомився з кримінальним минулим Марко Ґварніері, так званого «Нарко». Хлопець (докорінно) різнився від двох інших жертв. По-перше, він був чоловіком. Крім того, стриптизом або проституцією не займався (як виявилося, Собєскі не з ним обнімався в провулку перед облавою на ґеїв). Нарко був дрібним, обкуреним до самої кості блекпульським дилером і виживав з того, що продавав наркотик біля входу в якесь казино або стрип-клуб.

Звичайнісінька біографія — невдаха, яких можна зустріти чимало. Народився в Аості в 1983-му, виховувався матір’ю в Турині, а згодом у Великій Британії. Спочатку вона працювала танцюристкою, потім — офіціанткою, і всюди тягнула за собою малюка, залежно від того, де підписала контракт, і, насамкінець, дівчина зупинилася на стриптизі. Хіба тут можна було вгледіти щось спільне між Ґварніері й дівчатами зі «Сквонка».

Простий ліверпульський бешкетник, дрібний злочинець-рецидивіст. З тридцяти трьох років життя понад п’ятнадцять він просидів за ґратами. Алькорс — ліверпульська тюрма; Західний Мідлендс — у Бірмінгемі; Форест Бенк — манчестерська в’язниця… Намандрувався на свій лад.

Отож, слід припустити, що того вечора Собєскі, який підшукував собі коханця (або, ймовірніше, дозу наркоти) натрапив саме на нього. Напросився на гостину, — врешті-решт, поліція таки знайшла місце, де був скоєний злочин, — у брудний холостяцький барліг, що складався з однієї кімнати й коштував Ґварніері лишень кілька фунтів на місяць. Відтак Собєскі відвіз труп власною автівкою дилера, а тоді вкрав катер «Boston Whaler» у приморському курортному комплексі «Флітвудські Небеса», щоб викинути тіло поблизу буя Чорна Леді. Але навіщо стільки зайвих рухів?

Корсо відчував, що є глибока суперечність між припущенням, що злочинець діяв під впливом раптового бажання, і тим, як продумано й заплутано він убивав свою жертву: зав’язав, покалічив, утопив… Але цієї миті поліціянт, сидячи в шезлонзі, ніжився під тінню пальм і намагався не надто заглиблюватися в подібні міркування: тепер справою займався сам суддя, крім того, в Англії є ще один суддя.

Щодня він спостерігав за дітлахами, що бавилися коло басейну, і серед членів міні-клубу шукав очима Таде. Тільки-но його помічав — махав рукою, а тоді заплющував очі й відчував глибоке задоволення. Місія виконана. Стефан уже навіть уявляв, як усе гарно піде, щойно вони повернуться додому: після підвищення на службі він забере до себе сина, вони переїдуть до іншого місця, і, якщо на те пішло, в нього з’явиться нова жінка. Він залишить поле бою, переселиться до затишного кабінетика й в усталений час завжди сідатиме вдома до вечері. Приємні щоденні обов’язки, спокійний сон і жодних демонів на роботі.

Але в душі Корсо таки не був оптимістом. Щойно він розплющив очі, сонце набуло їдкого кольору лимону, яким розбавляють героїн, а на дні келиха плюскалася тепла недопита кока-кола, схожа на розтоплений гашиш. Розслаблятися не можна: життя навчило, що завжди знайдеться охочий накласти купку гівна на твій килимок.

І мав рацію: після повернення на нього чекав холодний душ.

61

Емілія лишилася в Парижі на цілий серпень — очевидно, разом зі своїм адвокатом. Удвох вони розвинули бурхливу діяльність. Щойно він повернувся з відпустки, як метр Жано передала йому досьє з 134 документів — помста за його тоненький стосик доказів на захист «героя дня». Вона додала туди все, що можна: різноманітні, вміло організовані спільні заняття з Таде, постійні зустрічі з учителями (школа, піаніно, дзюдо), медичні довідки, що свідчили про старанне піклування сином, — ціла купа свідчень того, що хлопчик жив з матір’ю мирно, заможно й правильно. Батькові, тобто «винній стороні», лишається просто визнати свою поразку: перемога — за нею, чемпіонкою в усіх категоріях виховання й материнської любові.

Адвокатеса не говорила манівцями. Справа «Сквонка» ще не завершена, нової посади він досі не отримав, та й що таке тоненький стосик паперів у його досьє порівняно із солідною дошкою пошани самої Емілії? Справу розглядатимуть у суді за півроку, але, на думку метра Жано, усе вже було «зрозуміло наперед».

«Гаразд, — вирішив Корсо, — я для вас лише паскудний коп — так я з вами й поводитимусь».

П’ятого вересня, в понеділок, із самого ранку він покликав Барбі до себе в кабінет.

— Під час розслідування я зауважив одну деталь, — почав він.

— Яку саме?

— Знаєш, чим займався Ахтар?

— Щось чула.

— Ти ще тоді відкопала майстра шібарі.

— Нам це стало в пригоді.

— Я тобі нічим не дорікаю. Лише підтверджую, що ти розумієшся на справі.

— Просто загальна культура.

— Гадаю, тебе просто збуджують порнографічні історії, садомазохізм, прив’язування.

Барбі, що й так зажди трималася напружено, заціпеніла.

— Просто цікаво — ось і все. Ти що, БПТЛ на мене хочеш нацькувати?

Корсо усміхнувся і вдав, що погоджується. Діалог був начебто іронічним відлунням того, що вони не обговорювали вголос. Він витяг шухляду й дістав з неї світлину — звичайний портрет Емілії.

— Ти її знаєш?

— Ніби бачила колись. Хто це?

— Емілія, моя колишня.

Барбі коротко посміхнулася.

— Мабуть, випадково перестрілися десь у коридорі.

— Аж ні. Вона ніколи сюди не пхала носа. Думаю, ви бачилися деінде.

— Де, власне?

— Однієї гарячої ночі.

— На що ти натякаєш?

Корсо ніколи не розводився про свої негаразди з Емілією. Усі знали, що він розлучається, але він ніколи й словом не прохопився про те, якою жахливою виявилася болгарка. Настав час усе розповісти Барбі.

— Якщо тебе «це насправді цікавить», уяви, що це — ходяча енциклопедія пригод «на свою дупу», вона обожнює страждати й стогнати.

Поліціянтка нахилилася над столом і з дедалі більшою недовірою поглянула на фотографію.

— А від мене чого ти очікуєш?

— Коли син перебуває зі мною, вона геть пускається берега. В усіх клубах, де серуть один на одного, на всіх вечірках, де саджають на кілок, обов’язково буде й вона.

— То що?

Корсо підсунув до неї ближче портрет Емілії.

— Відсьогодні ти теж ходитимеш туди. Я повідомлю тебе, коли чергую. Сфотографуй її, зніми на камеру, збери докази. Добудь матеріал, щоб засадити її в тюрму або психлікарню.

— Ти вважаєш, що це так просто?

— Якби це було просто, я б до тебе не звертався. Ти могла б мені зробити цю послугу?

Якусь мить Барбі мовчала.

— Я щось не надто рвуся підкладати свиню іншій жінці.

— Тільки так я зможу отримати опіку над моїм хлопчиком.

— Отож. Це ж так гидко забирати в неї сина через її сексуальні смаки.

Такого він від неї не очікував: садомазохічна й жіноча солідарність водночас.

— Коли я познайомився з Емілією, — почав він пояснювати, — вона краяла собі вагінальні губи лезом бритви й пхала голки під нігті. Сьогодні ми з нею маємо спільну дитину, і я мушу якось дати собі раду. Навіть мови не може бути, аби вона могла розбестити його своїми божевільними витівками.

— Але ж вона розуміє, коли не можна переступати певну межу.

— Ну, не знаю. Вона… справді навіжена якась.

— Збочення — це одне. Материнський інстинкт — геть інше.

— Добре, — зітхнув Корсо, — погоджуюся. Але повір мені, йдеться про справжню патологію. І навряд чи вона зміниться. Боюся, що вона здатна навіть узяти Таде в заручники під час якихось садо-мазо-ігор.

Барбі втупила очі в портрет Емілії. Трохи східні риси обличчя, як на мідній гравюрі; оманливо спокійний вираз очей.

— Вона небезпечна, — напосідав він. — Гадаю, щодо цього ти мені повіриш?

— Коли відбудеться суд?

— За півроку, але я більше не хочу чекати на рішення судді. Маю з нею побалакати, приставити ножа до горла, аби вона підписала протокол, який ми згодом підтвердимо офіційно.

Барбі схопила портрет і хутко поклала його до кишені. Хижак устромив кігті в спину гризуна.

— Повідом про дати. Ти отримаєш те, що тобі треба, у відповідний час.

Корсо відчув десь глибоко в душі дивне полегшення. Примушування — це справжня сила.

62

У середині вересня Корсо викликав до себе суддя Тюреж. Дільничних поліціянтів, що проводять розслідування, часто просять надати якісь уточнення, але Тюреж вирішив запросити його до паризької кав’ярні-броварні.

Корсо не надто полюбляв такі облаштовані під старі часи місця: там завжди смердить кислою капустою, а гомін — як на критому ринку. Але на цей варто було поглянути: мозаїчна плитка на долівці, обтягнуті молескіном сидіння, мідне поруччя, лампи-тюльпани, вітражі в стилі Мухи[85]. Кожний стіл відгороджений від інших переділками з матового скла, аби гості думали, буцімто подорожують у купе Східного експреса.

Тюреж замовив страву з дарів моря, що стояла між ними, немов мандала з мушлями. Устриці, гребінці, краби, молюски, лангусти… До розкішної добірки подали майонез, цибулевий соус, полумисок для обмивання пальців, житній хліб, шпажки для равликів. Корсо почувався зайвим серед цього розмаїття…

Він поводився сторожко. У документах щодо розслідування містилося чимало зафіксованих порушень, і, хай як вони з Крішною старалися надати справі законного вигляду, коп однаково побоювався, що Тюреж причепиться до якоїсь процесуальної накладки. Судді звикли до кабінетних завуальованих допитів, до заплутаної мови своїх помічників — вони лише теоретики. І зазвичай не надто обізнані з практичною роботою, яка щоденно лягає на плечі таких копів, як Корсо.

Отже, Тюрежа всі знали як людину негнучку й маніакально сувору. Ходяча канцелярська скріпка. Низенький чоловічок у тісному костюмчику з неспокійними очима. Чорне-чорне волосся, смоляні брови, запалі щоки — викапаний Шарль Азнавур.

Незабаром виявилося, що він хотів лише почути думки Корсо щодо справи. Стефан розслабився. Їв яйця в майонезі та намагався спокійно й ніби відсторонено описати своє двотижневе розслідування. Але навіть словом не прохопився про те, як справа Собєскі його виснажила.

— Ви знали, що він з повагою ставився до матері? — перервав його Тюреж.

— Ні.

— Вона ніколи не відвідувала сина в тюрмі, але щойно того звільнили, як він кинувся її розшукувати.

— І знайшов?

— У притулку в Монтаржі.

Корсо пригадав крихітну жіночку: рот, як гумка на рогатці, вигнутий дугою, шалені очі, просякнутий несамовитим садизмом мозок. На що вона тепер схожа, у свої 70 років?

— Вона була в жалюгідному стані, — відказав Тюреж, ніби почув його питання. — Змучена шизофренією та виразками від численних венеричних хвороб. Син оплачував їй перебування в найкращій клініці, доки вона не померла в 2013 році. Його знайомі підтверджують: Собєскі щотижня їздив на цвинтар Пантен, на могилу матері.

Поліціянт слухати нічого не хотів про якісь душевні прояви Собєскі. Натомість, не знати чому, зайшовся знову наполегливо розповідати про його схильність до сексуальних збочень — у молоді роки той учинив чимало зґвалтувань і нападів; у зрілі роки, після в’язниці, постійно міняв коханців і коханок.

Тюрежа, здавалося, не цікавили такі деталі. Він висмоктав устрицю й запитав:

— Думаєте, після виходу на свободу він убивав?

— Навіть не сумніваюся. У його сховку знайшли кров тих…

— Особи потерпілих встановлені не були.

Знову хлллююююпп… Очевидно, судді подобалося ковтати устриці (він попросив собі товстеньких) неспішно, як поціновувачу довгої забави в кунілінгусі. Корсо ледь не знудило.

— Ну то що, — нетерпляче перервав він співрозмовника. — Собєскі — злочинець. Він убивав замолоду. Убивав у в’язниці. Убивав після звільнення. Німб великого художника слугував йому найкращим прикриттям. Він щоразу вище піднімався східцями суспільної ієрархії і став недосяжним для будь-яких підозр.

Тюреж схопив шпажку й видлубав равлика.

— Я не маю наміру його таврувати, — промовив він над сіруватими стулками раковини.

Корсо нахилився, щоб його було краще чути. Голос копа лунав твердо, як удари молота, що забиває цвяхи після кожного слова:

— Собєскі відсидів сімнадцять років у буцегарні. Йому жодного разу не скоротили терміну. Тюремна адміністрація завжди вважала, що він надзвичайно небезпечний для ув’язнених, а ще більше — для зовнішнього світу. За ґратами Собєскі удавав поборника справедливості: когось карав, а тих, що йому не припали до вподоби, вбивав. Трахався, як кролик, залучив співкамерників до збочень бондажу. Собєскі — справжній покидьок, токсичний тип, отрута для суспільства, його пристрелити треба!

Тюреж усміхався й мав рацію: хай як намагався Корсо здаватися неупередженим, йому це не вдалося. Він раптом ніби побачив себе з боку, у світлі круглих ламп. «Господи, — подумав, — навіщо я сюди приперся? Треба було принаймні взяти з собою Барбі. Вона вміє тримати удар і не дозволила б йому розтрощити мене».

— Що ви думаєте про його… офіційну реабілітацію?

— Собєскі — без сумніву великий художник. Макітра в нього варить. До тюрми він потрапив майже неписьменним. А вийшов із цілою купою дипломів у кишенях. Коли ж це вбивці не мали права вважатися розумними?

Тюреж спокійно погодився. Він саме занурював скибку житнього хліба до цибулевого соусу — в Корсо аж у ніздрях защипало від їдкого запаху.

— Як би ви пояснили, що він діяв у різний спосіб щоразу, коли вбивав? Тобто, якщо до Софі та Елен він убивав ще когось, чому так і не знайшли трупи?

— Мабуть, змінив почерк. Після тюрми, повернувшись в Лез-Опіто-Неф, узявся за старе. І це, звичайно, він абияк і абиде душив і нівечив жінок, а згодом всі вони зникали у вогні його печі.

— Але жодної органічної частки так і не знайшли.

— Існує тисяча способів знищити й стерти всі сліди.

— Припустимо. Але чому він потім хизувався жертвами?

Корсо вже міркував над цим:

— Тепер він не кидається вбивати інстинктивно, як дикий звір — живопис ушляхетнив його божевільні нахили.

— Поясніть.

— На вбивство останніх жертв його надихнули картини Ґойї. У такий спосіб він віддав шану, присвятив їм свої твори.

Тюреж схопив клішню краба і з хрускотом її зламав, аж сік на стелю бризнув.

— А Марко Ґварніері? Навіщо він сховав тіло?

Він і над цим довгенько метикував.

— Не ховав він його.

— Прошу?

— Занурив у воду, щоб якось урізноманітнити низку злочинів. Навмисно чекав, аби рибалка його побачив посеред моря, поблизу Блекпула. Ми за ним тижнями бігали, але на жоден слід так і не натрапили. Повірте мені: якби Собєскі хотів, біля Чорної Леді ніхто б його й не помітив.

Тюреж промовчав. Нахилився над тарілкою, його губи виблискували олією та оцтом — очевидно, він був згідним зі словами Корсо, ба навіть знав наперед, що той скаже.

Стефан почав закипати: він терпіти не міг ходити коло та навколо.

— Пане суддя, навіщо ви запросили мене сюди? Я щойно повернувся з відпустки й навряд чи додам щось нове до висновків, які вже виклав вам письмово…

— Хотів лише пересвідчитися, чи ви стоїте на міцному ґрунті.

— В якому сенсі?

— Під час процесу мені доведеться викликати вас до суду.

— Це не важко, я…

— Змагання легким не буде, повірте.

— З таким досьє?

Тюреж покопирсався в останніх мушлях, ніби зголодніла чайка на березі моря під час відпливу.

— Собєскі змінив адвоката.

— На здоров’я. Хто б там його не захищав, йому амба.

— Він узяв собі Клаудію Мюллер.

— Вперше чую про таку.

— Дивно. Найкращий криміналіст у Парижі.

— То що?

Суддя злапав останню устрицю, яка втекла від нападу. Ласо поглянув на соковите мокротиння, що виблискувало на внутрішній стулці молюска, наче натрапив на справжню перлину.

— То що? — повторив він його останні слова й з присвистом, ніби юшки сьорбнув, усмоктав сталево-сіре тільце. — Ця сучка з нас зробить відбивну.