Земля мертвих

63

Минув рік. Він позначився двома перемогами.

По-перше, Корсо домовився з Емілією про перемир’я. Барбі знадобилося лише три місяці, аби спіймати чималу здобич. У клубі «Очевидність» — вистава для обізнаних з використанням голок і просвердлюванням язика; відкриту рану в боці з вивернутими кишками оглядають не в реанімаційній залі якоїсь лікарні, а в підвалах усіма забутого моргу десь на кордоні з Бельгією; як бонус — добірна публіка навколо трупа. Міцно.

Як справжній професіонал Барбі попросила експертів підтвердити справжність електронних документів. Згодом вона опечатала USB-ключі й передала їх судовому виконавцеві. Міцно й залізобетонно.

З такими боєприпасами Корсо годі й дикого звіра боятися. Він запросив Емілію випити з ним келих вина в барі дорогого готелю — звичне місце для його колишньої. Вони попивали шампанське, хрускотіли смаженим мигдалем, а тоді він виклав перед нею на стіл світлини.

— І що я маю з цього вивести? — глухо спитала вона.

— Гаразд, я вуличний коп, хамувата скотина, але запросто можу відіслати ці знімки куди слід і знищити твою репутацію та кар’єру.

Саме в той час Емілія дуже активно долучилася до передвиборчої кампанії Емманюеля Макрона і вже кілька місяців була членом партії «Вперед!». У разі перемоги ідеального зятя (який одружується з тещею[86]) вона безперечно отримала б одну з найвищих посад, але за умови, що ніхто не дізнається про голки в язиці або вивернуті нутрощі.

— Твої вимоги?

— Полюбовне розлучення і спільна опіка над Таде.

Тепер у Корсо була перевага, тож він вирішив змінити тактику: слід поділити час порівну між матір’ю та батьком, адже важливо зважати на почуття сина й дати йому змогу спокійно вчитися. Проте він застеріг:

— Якщо довідаюся, що ти використовуєш його в своїх безсоромних забавах або змушуєш терпіти щонайменші тортури, я витягну з шухляди досьє, а тоді бачитимеш Таде не більш як півгодини щомісяця і лише в присутності працівника соціальної служби.

— Чому ж тобі з цього й не почати?

— Бо гадаю, що син тебе потребує, хай яка ти збоченка.

Він просунув знімки до картонної теки й усміхнувся:

— Думаю, все буде гаразд.

— А як ти піклуватимешся про Таде?

— Зміню роботу.

Він сподівався, що його обов’язково переведуть до ЦУБНОНЗ (Центрального управління боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів) усередині Головного управління судової поліції на вулиці Труа-Фонтано в Нантері.

— Вулиця у тебе в крові.

— Помиляєшся. Сенсом мого життя є Таде. Мушу взятися за розум.

Насамкінець вона поставила ще одне, останнє запитання, якого він очікував:

— У тебе хтось є?

Корсо згадав Міс Берет. Він бачився з нею не частіше, ніж зазвичай, але сама її присутність відігравала не останню роль у його житті.

— Так, — з викликом проказав він.

— Справді?

— Буде видно.

Емілія знову посміхалася й дещо презирливо на нього споглядала. Колишня — як амеба, навіть атомну війну переживе.

— Тобі ніколи не вдавалося надовго втримати поруч жінку.

— Мабуть, але мені вдасться втримати поруч сина.

Перед тим, як устати, Емілія взяла його келих і плюнула туди. Він навіть не образився — можливо, так і водиться в болгар. Зрештою, Корсо насправді не хотілося зараз пити за здоров’я жінки, що перетворила його минуле на кошмар.

За деякий час, коли вже наближалося примирення, він разом із Таде та Барбі подався до улюбленого ресторану маленького принца — «МакДональдс» поблизу Люксембурзького саду й Пантеону, що на бульварі Сен-Мішель, у V окрузі.

За мовчазною згодою Барбі стала хрещеною матір’ю Таде. Не в релігійному сенсі, а радше поліційному. Якщо малому загрожуватиме небезпека, вони за зброю братимуться вдвох.

Щастя ніколи не приходить саме.

Минув місяць — у лютому 2017-го Корсо отримав посаду в Головному управлінні судової поліції. Не керівника, звісно ж (ЦУБНОНЗ налічувало близько п’ятдесяти працівників, але обов’язків у нього побільшало, і його тепер вважали мало не третім чи другим номером на службі; Корсо не надто тішився, адже знову мав справу з наркотиками — якщо ти сам раніше зловживав, завжди є ризик прокинутися зі слідом від шприца в ліктьовому згині), але, хай там як, він тепер отримував вищу зарплатню й мав постійний розклад. Алилуя!

Подеколи його хтось повідомляв, зокрема Барбі, про те, як просувається справа Собєскі. Мішель Тюреж присвятив процесу більше восьми місяців: провели десятки допитів, організували декілька ставок віч-на-віч, безліч експертиз, обшуків, вилучень… Урешті-решт назбирали досьє заввишки аж до стелі, де вищезгаданого Філіппа Собєскі звинувачували у тяжких злочинах.

Хтивий художник уже не обурювався. Просто заперечував геть усе й чіплявся за своє алібі. Коли його спитали про Блекпул, він почав стверджувати, що провів ніч з якимось Джимом, англійським проститутом, але ніхто так і не знайшов його слідів. Згадали про сховок на вулиці Адрієна Лесена та знайдені там речові докази, і тоді він лише сказав, що його нібито навмисно «підставили» — бач, яка зворушлива простодушність!

Лінію захисту він вибудував досить міцну, тож суддя вважав, що слід перевірити список ворогів Собєскі, принаймні задля того, щоб під час процесу не трапилась якась прикра несподіванка. Сам список виявився довжелезним, як у відомій арії Дон Жуана, де перелічуються «тисяча три» перемоги волоцюги. За двадцять років тюрми Собєскі змусив себе поважати, але водночас чимало в’язнів його просто зненавиділи. Однак ніхто з них не здавався настільки хитрим або відважним, аби організувати вбивства лише для того, щоб очорнити колишнього ворога.

Зі свого боку Корсо поцікавився самою Клаудією Мюллер. Тюреж не збрехав: адвокатеса насправді вражала. Їй було тільки 36, але вона вже встигла прославитися в залах суду тим, що виграла низку процесів і добилася пом’якшення численних вироків для найзапекліших злочинців. У її поведінці було щось від філософа. Вона дала кілька інтерв’ю, у яких пояснила, що не лише бореться за права клієнтів, але й відстоює поняття справедливого суду, адже в очах закону кожний має право на якнайкращий захист. Корсо знав напам’ять такі промови: завдяки ним можна виправдати все й знову якнайшвидше викинути закоренілих покидьків на ринок праці. А вуличним копам потім доводиться пожинати плоди цієї людяності й наново затримувати рецидивістів.

Але найбільше його вразила зовнішність тридцятирічної красуні: струнка висока чорнявка з тонкими рисами обличчя, які начебто хтось вирізав сухою голкою[87]. Він роздивлявся її світлини, і його аж морозом обкидало від суміші грації й твердості, які вона випромінювала. «Надто гарна для тебе», — подумав Корсо.

Він не сумнівався лише в тому, що сам Тюреж побоюється Клаудії Мюллер, ніби якої венеричної хвороби: аж зі шкіри пнеться, вивчає всі темні деталі, якими вона згодом зможе скористатися; «облудниця» та й годі — саме так її називали судді та прокурори.

У квітні Корсо випадково зустрів Тюрежа в паризькому суді останньої інстанції. Вони побалакали, а тоді чиновник знову забідкався. Адвокатеса досі не озвучила, як вибудовуватиме захист, і ніхто не знав, що вона замислила. Суддя непокоївся й був певний, що вона виношувала якийсь хитромудрий та надійний план і до самого процесу навіть носа не покаже.

64

Процес над Філіппом Собєскі розпочався в понеділок 10 липня 2017 року.

Як будь-який хуліган, Корсо ненавидів паризький Палац правосуддя. Холод каміння та мармуру. Архітектурна претензійність. Високі стелі, довгі коридори, численні сходи… Прозорий натяк: «Ти слабший від нас». Влада моторошна, незбагненна, невблаганна, ладна будь-кого стерти на порох.

Суд останньої інстанції був схожий на храм, але Богом там і не пахло. Усім навіювалося, що в цьому місці панує вища, всесвітня інстанція, а насправді ж переодягнені службовці з рання до смеркання ладнали тут начебто справедливі вироки й призначали, мовляв, неупереджені покарання. Суцільна брехня: силу закону завжди послаблювали людські вади й помилки — ті самі, що спричинили злочини, які розглядалися в суді. Як казала Бомпар: «Недалеко котиться яблуко від яблуньки. А справедливість недалеко котиться від людської ницості».

Корсо завжди виконував роботу й не замислювався над доцільністю моралі: затримував винних, передавав судді якнайбільше козирів, але відтак… Залежно від того, чи мав обвинувачений достатньо грошей, аби оплатити послуги справді доброго адвоката, або, навпаки, не міг собі цього дозволити, остаточний вирок міг докорінно змінитися. Поліціянт навіть не здогадувався, що все залежить від здібностей одного добродія, або поганого настрою іншого, чи просто від того, що цього дня дощило…

Годі й згадувати про систему присяжних засідателів, що не знаються на справі, але саме тому їх і обрали. Це все одно, як побудувати швидкісний потяг, а потім кожний його рух звіряти з тим, що покаже гральний кубик, або з тим, що випаде на «камінь-ножиці-папір». Але вишенькою на торті була сама судова процедура. Щойно лунає якийсь недолугий вирок (нерідко просто через погане травлення або невдачі в ліжку з коханкою) — і похибка перетворюється на закон, а чиясь дурість переходить із процесу в процес, з одного покоління в інше…

Корсо вже звик не перейматися долею підозрюваних після самого арешту. По суті він нічим не відрізнявся від Собєскі: вважав себе самотнім, упевненим у своїій правоті борцем за справедливість. Але його вирок не виходив за межі розслідування. І його вже не цікавило, що відбувається далі.

На честь сумного художника Корсо вирішив зробити виняток зі свого правила. Намірився прослухати процес від початку до кінця, навіть попросив, аби йому дозволили відвідати всі обговорення (після того, як Стефана викликали до суду, він не мав права це робити без попереднього свідчення).

Як і торік, у липні Таде виїхав з матір’ю до Болгарії. Тож на кілька тижнів Корсо міг повернутися до старих демонів, наче наркоман, що, нарешті, дістав дозу героїну.

Разом з тими, хто виявив цікавість до процесу, він увійшов до зали судового засідання, і його пройняло морозом, наче хвору дитину. Мимоволі знову зачудувався. Усередині суд ще більше скидався на церкву. Дерев’яні лавки нагадували молитовні ослінчики. Поліровані дерев’яні двері — браму в будинку священика. Суддівські строї — сутани. І все довкола — зосередженість, стишені й шанобливі голоси — немов під час меси…

Спектакль лише починався. Надворі клацали спалахи — їхнє світло відбивалося на панельних стінах і стелях з розписаними кесонами[88]. Фотографи працювали ліктями, оператори шукали вдалий кут на вході до приміщення (під час дебатів знімати заборонено).

На лавах теж було неспокійно: глядачі перешіптувалися, витягували шиї. Стефан чув, як порипує дерев’яна долівка, відлунює каміння, шушукаються сусіди: здавалося, ніби крутяться колеса якогось темного й небезпечного механізму. Ось воно, правосуддя: плутані думки, численні здригання — на межі між страхом і нездоровою цікавістю.

Урешті-решт, двері зачинилися, і в повному складі увійшли учасники вистави.

Спочатку присяжні засідателі зайняли місця обабіч крісла голови, позаду центральної трибуни. Далі, з лівого боку, — сторона обвинувачення: відгороджений від усіх генеральний адвокат як представник прокуратури й позивач, якого посадили серед присутніх. Потерпілу сторону, тобто вбитих дівчат-сиріт, представляла лише одна особа: господар «Сквонка», колишній приятель Собєскі, а тепер його запеклий ворог П’єр Камінські himself[89]: легіонерська стрижка під нуль, нап’ята на міцні м’язи куртка, що ледь не лускала на ньому. Мабуть, усі дивувалися: що робить у суді цей качок з головою фашика. Корсо теж замислився, чи є законною участь колишнього рецидивіста як позивача…

Відтак вийшов адвокат захисту. Попри розмах процесу Клаудія Мюллер виступала одноосібно. Вона була дуже високою і всілася на місце, навіть не поглянувши на публіку, а тоді старанно розправила складки чорного строю. І зараз же поринула в записи. Корсо вперше бачив її наживо й геть зніяковів. Здавалося, безкінечно довга шия жінки має кілька додаткових хребців, як «Велика Одаліска» Енгра. Їі стягнуте назад, злегка кучеряве каштанове волосся шоломом оточувало гладкий шляхетний лоб. Зі свого місця Корсо вгледів бездоганну лінію носа й чорні, як смола, ніби вирізані ножем, брови, що різко виділялися на обличчі.

Він бачив мало, але цього було досить. Клаудія Мюллер — наче дорогий лікер, який не п’ють одним хилом. Краса, яку куштують лише помалу. І то з відстані — Корсо знову подумав: «Надто гарна для мене».

Урешті-решт, у супроводі двох помічників — тобто помічниць — у червоно-чорній мантії, з накинутим на неї горностаєвим хутром, увійшов Мішель Делаж, голова суду останньої інстанції. Присутніми були й інші особи, але Корсо забув, у чому, власне, полягають їхні обов’язки. Найбільше його вразили численні стоси справ у полотняних палітурках, що вервечкою вишикувалися за їхніми спинами: цілий процес стосовно вбивств у «Сквонку».

Але попри урочисті постаті, красу самої Клаудії Мюллер — він обов’язково стежитиме за нею — Корсо знову оволоділо захоплення, щойно він побачив, як до зали заходить останній учасник спектаклю — Собєскі власною персоною: білий костюм звідника, дешеві ланцюги на шиї і пика невдахи. На обличчі значно відбився рік, що він провів у буцегарні. Риси викривилися, наче його хто добряче віддухопелив. Щоки геть запали — Корсо вони нагадали котячі вилиці голівудських зірок Марлен Дітріх і Джоан Кроуфорд, які, щоб відтінити заглибини під ними, видерли собі кутні зуби.

Нарешті покидька судитимуть.

Корсо віри не йняв.

Навіть коли голова поважно проказав:

— Обвинувачуваний, устаньте.

65

З 2012 року звинувачувальний акт уже не зачитували на початку процесу. Утім, цього разу коротко описали факти, що свідчили про злочин. Секретарка суду примудрилася викривити імена потерпілих і переплутати дати. Навіть Корсо вже не міг уторопати, про що йдеться. Гаразд, головне — тут ретельно обговорюватимуть самі події.

Голова нагадав обвинувачуваному його права й повідомив про ризик, який чекає на нього наприкінці процесу: він може отримати довічне ув’язнення. Собєскі ніяк не відреагував. Клаудія Мюллер теж не виявила хвилювання. Але не дивно, що обвинувачуваний і його таємна радниця відповіли: вони захищатимуться через «відсутність провини». Не дивно, однак у залі зашепотіли. Проте, якщо взяти до уваги свідчення й докази, які мали озвучити згодом, така заява здавалася самовбивчою.

Голова почав опитувати Собєскі. Хрипким голосом той слухняно, без жодної агресії відповідав, відкидаючи всі до одного звинувачення. Статечний, скромний — здавалося, він геть змінився. Усе решта — біла маска клоуна, ніби пудрою обсипана голова П’єро, — грало йому на руку. Поглянеш на нього — і кусає за серце жаль, а не страх, і аж ніяк не ворожість.

Описали факти, обвинувачуваний з ними не погодився, а тоді виступив сам голова: він представив портрет Філіппа Собєскі. Його історію. Психіку. Мотиви…

Нічого надзвичайного. Корсо напам’ять знав усі події життя художника-вбивці — їх можна було поділити на три частини. Дитинство й молодість — два виплюнуті із самого хаосу згустки крові. Відтак сімнадцять весен за ґратами, коли злочинець удавав із себе суддю, займався шібарі й заповзявся писати картини. І, насамкінець, роки слави й свободи, зліт — і лаври митця.

Свідки, що останніми десятиліттями стикалися з Собєскі, один за одним виходили й давали свідчення. Ті, хто були знайомі з ним у перший період життя, лише забивали цвях у його труну. Дике хлопчисько, небезпечний підліток, дорослий ґвалтівник…

Лунали питання, Собєскі відбивався. Обвинувачі — генеральний адвокат, потерпіла сторона — щиро раділи. Усе, про що розповідалося, до найменшої дрібниці, лише підтверджувало його вину. Особливо роки, які передували пограбуванню в Ліз-Опіто-Неф. Філіпп Собєскі чудово вписувався в образ маніяка: схибнутий на сексі й крові хижак, що блукає вздовж французького кордону зі Швейцарією та Італією — ґвалтує, грабує, б’є.

Якось нудно. Корсо лише помітив, що метр Мюллер не виявила жодних емоцій, навіть не намагалася захистити підопічного або влаштувати перехресний допит. Спокійно вислухала, як зі смаком змалювали небезпечного й безсоромного психопата.

— Адвокате, у вас є питання?

— Немає, пане Голово.

Корсо із захватом спостерігав за нею. В її рисах було щось від зухвалої, крихкої краси сніжинки, яка граційно пурхає в повітрі. Адвокатська мантія гармонійно облямовувала її, наче сувора рама картину, підкреслюючи суголосність усіх частин: так само вимоги до композиції в сонаті або правила золотого перетину допомагають створити справжні шедеври. Клаудія наче народилася для того, щоб носити мантію та епітогу[90], чорний шовк і білу фрезу[91], як деякі японки, здається, існують лише для кімоно.

Перейшли до першого вбивства — тепер зіркою був Жакмар, що повернувся з департаменту Жура. Корсо його не слухав. Роздивлявся присутніх. Голова був невисоким, лисуватим і мало пасував до ролі Святого Людовика[92] під дубом. Опасистий, рідковолосий, непримітний — звичайний французький ремісник меча й терезів.

Зліва сидів генеральний адвокат на ім’я Франсуа Ружмон з орденом Почесного легіону й орденом «За заслуги» на грудях — у ньому всього було забагато: волосся, підборіддя, брів… Голова оратора ХІХ століття: тоді носили довгі кучері, високий комір і камізельку, у виріз якої запихали бант-лавальєр.

Адвокатеса потерпілої сторони, метр Софі Злітан, впадала в очі набагато менше: маленька, кругленька, за п’ятдесят, так би мовити, з яйцями. Біляве волосся підстрижене й накручене плойкою — чимось схожа на Бомпар часів їхнього коротенького роману. Така, коли буде треба, не зморгнувши оком витягне ствола.

Свідків з департаменту Жура було чимало, але голова вирішив скоротити час на вислуховування. Хай там як, а Собєскі суспільству борг сплатив і зв’язок з убивствами теперішнього процесу не був надто явним.

А Мюллер — ані пари з уст.

Обговорили тюремні роки. Розповіли, що він займався шібарі. Був «Суддею», отримав дипломи й захопився малярством. Новий розділ додавав отруйності й відрази до обвинувачуваного. Присяжні могли собі тішитися: крім художнього таланту, Собєскі нічим було пишатися — справжня карикатура на митця. Навіть безсумнівна кмітливість, здавалося, завжди слугувала йому лише для таємних розрахунків і сороміцьких ігор.

Після виступу голови генеральний адвокат і захисник потерпілої сторони навіть не намагалися опитати бодай директорів тюрем або колишніх в’язнів, а Клаудія Мюллер — як води в рот набрала. Чого вона домагалася? Яку лінію захисту вибудовувала? Імовірно, володіла зброєю масового знищення, яка могла б розбити вщент будь-які підозри.

Пополудні опитували психіатрів.

Перший з них відкрив вогонь пишною промовою. Вузька смужка бороди, светр у великий візерунок, готові думки, схожі на деталі дитячого конструктора. Дати щиглика — і споруда бебехнеться. Корсо не грав за команду Собєскі, але такого маруди він і найгіршому ворогові б не побажав. Лікар усе роз’яснював, обсмоктував кожну дрібничку, а насамкінець гора народила мишу. Дитинство, тюрма, навіть саме мистецтво спонукали обвинувачуваного до скоєння злочинів, до яких його підштовхували твори улюбленого Ґойї. Отакої.

Наступний оратор — довготелесий, верескливий — додав дьогтю. Усе життя Собєскі виявилося довгою низкою актів насилля і руйнації, в ньому не було місця любові, яку поступово заступила смерть. Ще один Америку відкрив.

Як не дивно, Корсо теж так думав, однак якими безглуздими здавалися йому тепер слова й висновки пихатих лікарюг. Хоча жоден з них так і не спромігся пояснити, чому такий небезпечний маніяк не ґвалтував своїх жертв… Насправді Стефан, як і Аристотель, вважав, що частини ніколи не дорівнюють цілому, і можна годинами розводитися про походження, вчинки, твори Собєскі — ніхто не знає, ані що саме відбувалося в його голові, ані навіть що він насправді накоїв…

Клаудія не захотіла поставити бодай якесь запитання до фахівців. Могла б принаймні докинути слівце, аби підірвати довіру до цих блазнів. Якого дідька їй було треба?

Єдине припущення промайнуло в його голові: вона намагалася зіграти на неможливості того, що описувалося: всі звинувачення так явно скупчилися навколо Філіппа Собєскі, що він просто не міг бути вбивцею. Двозначний парадокс міг виявитися небезпечним у залі засідань, особливо з такою публікою: трьома впертими суддями та купкою присяжних, для яких усе це відбувалося «вперше».

У Клаудії був, без сумніву, напоготові інший план.

Тюреж не дарма попереджав: облудниця.

66

— Що це за ігри ви влаштували?

Наприкінці дебатів Корсо вислизнув із зали через «акторський вихід» позаду суду, де ходять судді й адвокати. Унизу біля сходів відразу натрапив на неї — худорлява дилда ледь не тонула в плащі Зорро (вона не зняла адвокатської мантії).

Клаудія Мюллер повернулася й лише усміхнулась у відповідь. Гаразд. Щиро кажучи, побачивши впритул жінку під метр вісімдесят, що нахилила до нього тонкий химерний стан, схожий на турецьку шаблю, Корсо почувався гірше, ніж після удару в писок.

Погукав її й закляк, наче дурненький слухняний песик. Клаудія неквапно витягла з торбинки пачку сигарет — добре, вона готова приділити йому кілька хвилин свого часу.

Він непевним кроком спустився до неї і вперто продовжив наступ:

— Що за витівки? — спитав він, навіть не назвавшись. — Ви щось замислили?

Клаудія повагом запалила «Marlboro» і видихнула із себе дим. А тоді простягнула до нього пачку. Корсо взяв не відразу. Колись давно, упродовж цілого століття, цей жест часто-густо допомагав зняти напруження, і Корсо теж розслабився, ніби завітав у минуле.

— Перед вами найменше мусила б звітуватися, — проказала, запаливши для нього цигарку.

Принаймні знала, з ким говорить.

— Сьогодні ви не опитали жодного свідка, — провадив він. — Ані разу не заперечили генеральному адвокатові. Ви намагаєтеся добити Собєскі, чи як?

— А вам це справило б приємність?

Корсо не відповів. Видихнув дим, але не відразу, а помалу, немов силувався в такий спосіб заспокоїтися або впевнитися, що тримає ситуацію під контролем.

— Ви забули про порядок, — промовила вона і знову затягнулась. — Я не маю права розмовляти з вами.

— Розслідування закінчилося. Я вже не можу ні на що впливати.

— Але можете комусь пробовкатися. Наприклад, генеральному адвокату.

— Коп балакатиме з прокурором? Та це ви правила забули.

Запала мовчанка. Між ними ширяв дим і тепле повітря. Мабуть, і сонце світило, а може, й ні: Корсо бачив перед собою тільки її. Чорт, він мав би якось зосередитися, рознюхати, що вона приховує, а не стовбичити, ніби дурненький і щасливий хлопчик із дитячого садочка. Але її краса роззброїла його, оповила розум, мов яка мара.

— Я не втручаюся, бо зараз будь-які випади в бік Собєскі лише підтверджують правду щодо нього.

— Що він винний?

— Що він невинний.

Корсо розреготався.

— Ходімо на каву, — запропонував він.

— Позалицятися хочете, чи що?

— Не мій стиль.

— Який же ваш стиль?

Корсо набрав повітря в груди.

— Болюче розлучення, почергова опіка над сином, маленьким хлопчиком, двадцять років оперативної роботи за фахом у поліції, нова кабінетна посада в центральному офісі. Я змінююся.

— Нова жінка теж з’явилася?

— Ще ні.

Вона кумедно, щиглем, наче який бешкетник, перекинула цигарку через паркан.

— Добре, але не в цім кварталі.

Вони попрямували до Сорбонни. Він точно не пригадував, чи поводиться законно, але зацікавленому в справі слідчому ось так, посеред процесу, їхати на каву з адвокатом було зась.

Клаудія сиділа за кермом свого старого «Поло». Розповідала про навчання в Сорбонні — про диплом правника, мрії, бажання захищати «безнадійних» і служити «найсуворішому» дотриманню принципів демократії.

Корсо подумав був, що вона собі жартує, але Клаудія Мюллер — довготелеса сосиска в брендовому одязі від Альберто Джакометті (футболка з лелітками й вузькі джинси, велична постава) — здавалася щирою. Справжня прихильниця лівих сил, великодушних з великої літери «В» — таких уже просто немає.

Вони замовили дві кави.

Треба було знову говорити про справу Собєскі.

— Тож, — напосідав Корсо, — чому ви така стримана?

— Я вже казала. Обвинувачення виконує зараз роботу за мене. Психологічний портрет, заяви фахівців — усе доводить, що Собєскі не має нічого спільного з убивствами.

— Мені так не здається.

— Бо ви геть глухий. Вони описали хворого від самотності хлопчика. Сповненого жаги насильства психопата. Не спроможного опиратися власним поштовхам сексуального маніяка. Але аж ніяк не хитромудрого вбивцю зі «Сквонка», який нікого не ґвалтує.

Корсо скористався міркуваннями Жакмара:

— У в’язниці він міг змінитися. Навчитися панувати над собою. Підготувати план.

— Авжеж. І тому десять років чекав на те, щоб перейти до дії?

— Не забувайте, що в майстерні Собєскі виявили кров інших жінок.

Вона запитально розвела руками.

— А де ж трупи? — І продовжила, не дочекавшись відповіді: — Хай там що, а в тюрмі людина озлоблюється, дичавіє, але геть не ушляхетнюється. Флері — це вам не Оксфорд.

— А коли його називали «Суддею» у в’язниці? Уже тоді він знав, що таке тортури.

Клаудія Мюллер хитнула головою. Зблизька риси її обличчя здавалися різкішими, на германський штиб. Він десь читав, що вона австрійка за походженням.

— Я читала ваш рапорт. І знаю: ви впевнений, що він зациклився на покаранні.

— Не я вигадав йому прізвисько.

— Собєскі змушував співкамерників управлятися з гантелями, а відтак, натхненний картинами Ґойї, подався вбивати жінок і навіть їх не ґвалтував.

— Кажу ж вам, він міг змінитися.

— Ми говоримо про вбивцю, що місяцями вистежував жертви, вивчив їхнє життя до міліметра. А тоді знищив з нечуваною вигадливістю. Не надто схоже на стиль Філіппа Собєскі. Це покидьок, почвара, збоченець, авжеж. Але дівчат він не вбивав.

Корсо спробував її спровокувати:

— А Марко Ґварніері — теж не його стиль?

— Про це вбивство зараз не йдеться.

— Про нього обов’язково згадають.

— Сподіваюся. Тоді звинувачення насправді сяде маком. Собєскі навіть не має водійських прав, як же він міг украсти човен? Мусив тоді добряче пововтузитися з двигуном. У суді всі сміятимуться з вас.

Адвокатеса говорила з ним цілком доброзичливо. Він навіть не сподівався, що вона виявиться такою спокійною та лагідною. Гадав, що стикнеться з вибуховою фанатичкою.

— Але ви швидко забули про конкретні сліди. Про кров потерпілих. Відбитки. Частки ДНК. У гаражі на вулиці Адрієна Лесена повно переконливих доказів.

Вона схилилася над столом, і Корсо відчув аромат її парфумів. Він сором’язливо відхилився назад. Не годен був визначити, який це запах. Його більше зачарувала несподівана витівка з її боку: вона ніби розкривала для обіймів руки або радше крила. Вабила його до себе.

— Точно, — войовничо проказала вона, немов знайшла незаперечний доказ. — Я знищу вщент обвинувачення.

— Це ж не просто чиясь думка. Йдеться про наукову доказову базу.

Клаудія начебто замислилася над тим, куди їх завела розмова.

— Ми з вами порушили всі дозволи. Я не маю права вдаватися з вами в деталі.

— Не спиняйтеся на півдорозі. Ви вже забагато сказали, або ж навпаки — недостатньо.

Вона приречено зітхнула. Раптом він уявив, як п’ятнадцять років тому вона студенткою сиділа в одній із таких кав’ярень, смалила цигарки й годинами пристрасно сперечалася, обговорювала якісь утопічні ідеї. Він зовсім не сподівався, що вона виявиться не лише гарною та чарівною, але й шалено симпатичною.

— Ми доведемо, що це було зроблено кимось навмисно.

— Навмисно? — усміхнувся Корсо. — Невже? І ким?

— Ви навіть не шукали серед ворогів Собєскі.

— Не я, а Тюреж знайшов усіх, хто міг мати на нього зуба в буцегарні — і таких цілий вагон. Але жоден із них не здатен на складний злочин.

— Є й інші місця, не лише тюрма.

І відразу вона ніби пошкодувала про те, що сказала. Корсо немов побачив навколо неї тінь, якусь невизначену загрозу. Боже. Клаудія мала на руках якісь козирі, про які ніхто не здогадувався, справді суттєві козирі, що могли б уплинути на процес.

Вона блефує. Неможливо, щоб вони проґавили щось важливе. Ймовірно, Клаудія вибудує цілком і повністю нову теорію, запропонує іншого обвинувачуваного. Давній, як сам злочин, спосіб: збити з пантелику присяжних, посіяти сумнів і скористатися з того, що вони вагаються.

Він відповів надто жорстко, хоч як цього не хотів:

— Здогадуюся, що вам спало на думку, але ваші докази не допоможуть пошити присяжних у дурні. Усе це дешеві лівацькі методи: поширити дезу та ввести всіх в оману.

Клаудія аж змінилася на обличчі й ляснула долонею по столу.

— Я теж маю конкретні докази. Я вам ще добряче допечу!

Він уже відкрив рота, але вона не дала йому відповісти.

— Філіпп, тобто Собєскі, є жертвою. Жертвою тоталітарної системи, що ховається за ввічливою усмішкою добропорядного капіталізму. Жертвою чистого сумління буржуа, які вважають, що злочин залишає тавро на все життя. Жертвою таких копів, як ви, бо для вас «той, хто колись завинив, буде винним завжди».

Корсо усміхнувся. На якусь мить йому здалося, що вона ось-ось витягне на світ Божий якийсь факт, що вставить їм палиці в колеса, аж ні — її промова просто свідчила про упередженість. Богемна поціновувачка Дрейфуса[93] вважала свого клієнта жертвою заскнілого суспільства, що нікому не дозволяє піднятися після падіння.

— Вистава, кажете? Кортить упевнитися в цьому.

Він тішився з того, як пішла розмова. Йому було легше мати справу з незграбною лівачкою. Він таких бачив уже чимало.

Клаудія Мюллер жбурнула на стіл цілу жменю євро.

— Я не лише доведу, що все було влаштоване навмисно, але й назву ім’я організатора.

Корсо здвигнув бровою.

— Тобто…

— Справжнього вбивцю, — кинула вона, встала й притиснула торбинку до грудей. — Не переймайтеся. Він буде з нами в суді. Лише не забудьте після засідання його заарештувати.

67

— Ім’я, прізвище, посада.

Корсо знав, що має зазнати мук наступного дня, але ніяк не очікував опинитися першим у списку. Голова вибрав саме його, аби розпочати бал о 9-й ранку.

Поліціянт машинально відповів, заприсягнувся казати «правду й нічого, крім правди» та докладно виклав свою історію. Він усю ніч готував промову, підшукував нейтральні слова, намагався приховати численні порушення, яких припустився в розслідуванні.

Стефан почувався ні в сих ні в тих. З голови не виходило те, що сказала Клаудія. Чи знала вона щось надважливе? Може, вони пропустили найголовніше? Він і гадки не мав, про що йдеться.

Доповідь Корсо тривала півгодини. Ніхто його не переривав, не ставив запитань — і він сподівався, що на тому все й закінчиться. Не дивно, що прокурор і потерпіла сторона його не чіпали. Вони вважали, що його свідчення було вичерпним і не надто відрізнялося від того, що містило в собі звинувачення.

Але Клаудія підвелася й попросила опитати «свідка».

Метр Мюллер уперше зняла з себе маску стриманості.

— Якщо я правильно зрозуміла, — промовила вона, — до 3 липня у вас не було жодної версії.

— Я щойно це пояснив, — огризнувся він.

— Насправді у вас ніколи не було жодної версії.

— Прошу?

— Якби капітан Жакмар — а вчора ми мали нагоду пересвідчитися в його завзятості й неупередженості — не поділився з вами своїми підозрами, ви й не поглянули б у бік Філіппа Собєскі.

— Капітан звернув увагу на збіги між злочином 1987 року й нашою справою. І виконав поліційний обов’язок, коли вирішив прийти й доповісти, а ми виконали свій і розпочали пошуки в цьому напрямку.

— Тож досить лише завітати до вас і поділитися химерними враженнями, аби вплинути на хід розслідування?

— Аж ні. Характеристика Філіппа Собєскі збіглася з описом убивці.

— Під час розслідування ви про злочинця нічого не знали. Ним міг виявитися будь-хто.

— Ні. Убивство Софі Серейс мало особливий почерк.

— Отже, ви вирішили, що почерк був той самий, що й у вбивці в Лез-Опіто-Неф?

Корсо відповів мовчанкою. Ще напередодні всі зрозуміли, що між двома злочинами немає нічого спільного.

— Нам здалося, що неабияка подібність полягає в тому, що обидві жертви були зав’язані вузлами, білизною…

Клаудія схопила аркуш і замахала ним під носом Корсо. Він мимоволі відсахнувся.

— Ось список убивств від початку 1987 року, коли для скручування жертв використовували їхню білизну.

Звідки в неї ці дані? Він провів такі самі пошуки, але так нічого й не знайшов: fuck![94]

— У Франції?

— У Європі. Що вам заважало розширити пошук за межі нашої країни? Убивці також мандрують світом.

— Ідеться не лише про вузли. Собєскі схильний до насильства й імпульсивних дій, а тому відповідає характеристиці вбивці. Дідько, він же понівечив Крістін Вуґ!

— І зробив це безладно. Геть не так продумано, як у випадку двох останніх убивств.

Корсо не відповів. Марна річ.

— Тож ви завітали до Філіппа Собєскі й опитали його, — продовжила вона й підійшла ближче. — І він погодився?

— У нього не було вибору.

— Еге ж. Одного дня ви подзвонили в його двері, хоча у вас не було жодного доказу, й опитали щодо двох убивств, до яких він явно не був причетний.

— Собєскі добре знав потерпілих.

— І не лише він.

— У тюрмі він займався бондажем.

— Вузли, якими злочинець прив’язував жертви, не мають нічого спільного з цією дисципліною.

— Ми відшукали його скетчбук у льосі, суміжному з приміщеннями «Сквонка».

— Обвинувачуваний ніколи й не заперечував, що відвідував клуб. Намалював чимало стриптизерок, і не всі вони були замордовані. Ви поліціянт і повинні бачити різницю між малюнком і вбивством.

Корсо відчув, як під пальцями, що стискали поруччя, виступив піт — найбільше він побоювався, що Клаудія згадає перший невдалий арешт Собєскі. Але їй було, очевидно, невигідно каламутити воду. Комп’ютер у художника вилучили, і ніхто не знав достеменно, чи містилися в ньому знімки, що начебто були вкрадені з першого місця злочину. Утім, моторошна цікавість Собєскі до трупів і жаских сцен геть не слугували йому на користь.

Стефан кинувся в останню контратаку:

— Але ж не всі художники є прихильниками таланту Ґойї, і не в усіх у майстерні зберігаються репродукції Pinturas rojas.

— Коли ви того дня дзвонили в двері, то ще цього не знали.

Мимоволі Корсо вдарив об поруччя кулаком.

— Годі! Відповіді знаходять, тому що ставлять запитання, а не навпаки.

— Припустимо, — проказала вона й подалася назад. — Але Собєскі мав алібі для обох убивств, хіба не так?

— Так. Ми відразу це перевірили.

— Тоді навіщо ви продовжили вести розслідування в тому ж напрямку?

Тонкий натяк на стеження, яке він влаштував у Англії. Ще один камінь у його город. Але тут Клаудії слід було просуватися обережно: вбивство Марко Ґварніері, хай його справу й не розглядали в цьому суді, могло погіршити стан речей для самого Собєскі.

— Для нас головне не покладатися на очевидність, — відказав він після недовгого мовчання.

Клаудія Мюллер зробила кілька кроків, — мовляв, замислилася. Вона обмірковувала, відшліфовувала кожний рух — написаний заздалегідь сценарій мав закінчитися виправдувальним вироком для її клієнта. Геть не проста, але гарна.

— Отож, — промовила вона й різко зупинилася перед ним, — коли у вас нічого немає, ви поводитеся так, ніби у вас щось є, а коли у вас щось є, — як, наприклад, алібі для обвинувачуваного, — ви поводитеся так, ніби у вас нічого немає.

Корсо заметушився всередині невидимого кола, що вона йому намалювала.

— До чого ви ведете?

Вона ступила крок до нього.

— Я хочу довести представникам суду, що ви як слідчий більше керуєтеся інстинктами, ніж об’єктивним фактами. Завжди були переконані у винності Собєскі. Простими словами — «чистої води дискримінація».

— То що? — недоречно прохопилося в нього. — Слідство довело його провину…

— Мушу нагадати вам норми закону, коменданте. Філіпп Собєскі вважається невинним до моменту проголошення вироку. Ми задля цього тут і зібралися: маємо визначити, винний він чи ні.

Корсо затупцював. Він почувався заручником за огорожею.

— Слідство провели бездоганно, — обурився він. — Воно ґрунтується на речових доказах, які в рамах розслідування очевидного злочину дали міцну підставу вважати Філіппа Собєскі винним.

Він чітко вимовив кожне слово, наче переляканий учень, що торохтить завчений урок, не розуміючи в ньому ані слова.

Він уже очікував наступного випаду з боку Клаудії Мюллер, але вона лише кинула:

— Дякую вам, коменданте.

Корсо розплющив очі. Він зажмурився, наче приречений на страту, якого заштовхнули до розстрільної роти. Але ніхто так і не вистрілив. Його помилувано з ласки вищих сил.

Справді найгірше таки сталося: всі зрозуміли, що Корсо «вирішив», нібито Собєскі винний ще перед тим, як у нього з’явилися докази. І тепер метр Мюллер зловтішно чіплялася до всього, до кожної подробиці, в якій звинуватили Собєскі.

Мимохіть Корсо пригадався процес над О. Дж. Сімпсоном, американським футболістом, якого запідозрили у вбивстві колишньої дружини та її приятеля. Достатньо було довести, що слідчий був расистом, аби підірвати довіру до всієї доказової бази. На щастя, ще до цього не дійшло, але прихована протидія вже розпочалася.

У глибині душі Стефан передчував інше. Клаудія Мюллер намагалася зараз довести, що комендант Корсо прислухався лише до свого «інстинкту» й не захотів принаймні відірватися від очевидних фактів, що йому підкинули, та зазирнути далі.

Сумнозвісна постановка, на яку Собєскі посилався вже рік, сидячи в тюремній камері.

Якщо адвокатеса припинила наступ, значить, у неї є вагоміші аргументи. Справжній убивця.

«Не переймайтеся. Він буде з нами в суді. Лише не забудьте після засідання його заарештувати».

68

Далі цього ранку говорили про жертви. Їх відрекомендували близькі друзі, здебільшого стриптизерки. Побіжно описали недоліки Софі Серейс і Елен Десмора: в залі суду, як на цвинтарі, повага до померлих стримує бажання розводитися про їхні вади.

Після сніданку пішла важка артилерія, виступали свідки від потерпілої сторони: фахівці, науковці, хлопці з Криміналістичного обліку, історики мистецтва. У цій справі не було жодних свідків, які б щось бачили або чули й могли б звинуватити Собєскі безпосередньо. Були тільки речові докази — «тільки», бо ними завжди легко маніпулювати…

Близько 15:30 хода завершилася. Показали презентації Powerpoint, схеми, дані хімічного аналізу, математичні формули, зіставили картини та зробили чимало інших нудних речей. Навіть виступ Матьє Веранна міг би приспати кокаїнового наркомана, що потерпає від безсоння. Але тільки той, хто взагалі відключився, не зрозумів би, що в майстерні на вулиці Адрієна Лесена аж роїлося від органічних слідів Софі Серейс і Елен Десмора, а також інших невідомих жінок.

Тож головне було досягнуто.

Філіпп Собєскі закатував обидві жертви у своєму підпільному сховку й згодом перевіз їх туди, де вони були знайдені влітку 2016 року, але досі було незрозуміло, як він це здійснив, адже ніякої автівки не виявили, а сам художник водити машину не вмів. Проїхали.

Мордував він їх годинами, зв’язавши білизною і встромивши голови в лещата. Понівечив і спостерігав, як вони задихаються в зашморгах і, відбиваючись, конають від болю. Слухачі аж заклякли, коли почули останні деталі. Корсо спостерігав за присяжними з певною зловтіхою: вони насправді перелякалися, Собєскі загрожувало довічне ув’язнення.

А тоді виступили свідки з боку захисту.

Юнона Фонтре переповіла свою нехитру історію. Голова нагадав їй, що вона перед тим заприсягалася. Студентка навіть не відповіла. Далебі, вона намертво вчепилася у власну версію: голову опустила, очі втупила в підлогу. Корсо відчував: вона мало не переконала присяжних. Юнона здавалася щирою й набагато кмітливішою за просте дівчисько, що закохалося в митця, який її спокусив.

Коп уважно спостерігав за нею. Вона досі носила капелюх-дзвіночок, який був модним у 20-ті роки, та мала дивацький, шикарно-хіпуватий вигляд. Але Корсо здогадувався: коли він опитував її вперше, щось, напевно, проґавив, адже вона, хоча й говорила правду, проте не всю. Причісувала версію.

Корсо волів би опитати її ще раз, але було запізно. Ані представники постраждалої сторони, ані прокурор теж не ризикнули поставити їй запитання. Вони, мабуть, і не звернули уваги на певну неузгодженість деталей або, ймовірніше, просто не хотіли надокучати відданій прихильниці художника. Так вони лише розлютять її, а вона ще запекліше відстоюватиме свою версію. Ми вже це чули, дякуємо.

Клаудія Мюллер теж нічого не спитала: мишка справила належне враження. Тепер усі були впевнені, що художник провів ніч у майстерні в обіймах студентки. Авжеж, речові докази були переконливими, але що можна порівняти з виразом обличчя, модуляцією голосу, присутністю живої людини?

А тоді виступила Діана Вастель.

Геть інша партитура.

Краса заможних. Корсо вона завжди здавалася пихатою й суворою. Буржуазія розкішних кварталів прекрасна, звичайно, але неприступна. Її бездоганність, штивність, гордовита байдужість відштовхують. Діана Вастель була іншою: кожне її слово, рух були просякнуті теплом і поступливістю. Вона нахилялася до вас і справді слухала — з повагою та цікавістю. Уся її постать свідчила про симпатію до співрозмовника. Вона здавалася набагато люб’язнішою, ніж тоді, коли вони вперше зустрілися. Зачіска під каре набрала м’якших обрисів, заокруглилася з боків. Риси обличчя, наче намальованого чорним вугіллям і білою крейдою, здавалося, хтось розтушував, позбавив різкості, розмив тіні навколо них… Сама її постава слугувала достойним взірцем того, як стримано поводитися в житті взагалі й перед законом зокрема. Принаймні жінка ніби й не помічала, що стоїть перед великою кількістю людей у залі. Якщо Юнона, міцно схопившись за поруччя, розмовляла із суддями вперто, Діана трималася на відміну від неї цілком природно.

Назвавши своє ім’я та прізвище, вік — прошу? — і фах — жодного, — вона заприсяглася «говорити без ненависті, страху, розповідати всю правду й нічого, крім правди», а тоді дала потрібні свідчення. У ніч з п’ятниці 1-го на суботу 2 липня, о 21-й годині вони з Собєскі пішли вечеряти в «Реле Плаза», що на проспекті Монтеня, відтак близько 23-ї подалися до неї додому, в особняк на проспекті Анрі Мартена, щоб присвятити час «інтимним стосункам». Художник залишив місце насолоди наступного ранку о 9-й, перед тим добряче поснідавши. Ось воно, солодке життя багатіїв!

Для сторони обвинувачення свідчення Юнони Фонтре було таким собі камінцем, закинутим у чобіт (і то досить великим камінцем). Але те, що розповіла Діана Вастель, вибухнуло, наче бомба: всі попередні закиди нараз перетворилися на порох. Якщо йняти віру словам королеви XVI округу, надалі стає неможливим вважати Собєскі вбивцею танцюристок зі «Сквонка».

— Як ви можете пояснити, що ваші свідчення повністю суперечать іншим матеріалам у досьє? — запитав голова Делаж.

— Я прийшла сюди не пояснювати, а розповідати, що відбувалося насправді в моєму житті, от і все.

— Чи розумієте ви, що свідчите під присягою?

— Я щойно заприсяглася. Мені ще замало років, щоб хворіти на Альцґеймера.

У залі пролунав сміх.

Голова дещо роздратовано вів далі:

— Є чимало формальних доказів, які вказують на те, що Філіпп Собєскі вбив Елен Десмора в ніч, коли ви, як кажете, були з ним разом. Що на це скажете?

Діана Вастель зітхнула, але не від того, що була розлючена, а через утому.

— Мені здається, це ваша проблема, а не моя.

Делаж поглянув на годинник: 16-та година. Для форми він спитав:

— Які стосунки ви підтримували з обвинувачуваним?

— Гадаю, це й так зрозуміло.

— Я питаю про ваші почуття до нього.

Діана Вастель усміхнулася — неймовірно лагідна пані. Вона належала до світу заможної буржуазії, мешкала в розкішному кварталі, а здавалася такою близькою і спокусливою.

— Ми відчували…

У її голосі бриніла мрійлива ніжність. І вперше вона повернулася до Собєскі. На ньому тепер був жовтий спортивний костюм, як із фільму «Вбити Білла». Він здавався маленьким і непримітним, знітився в заскленій кабіні та скидався на маленьку golden fish[95] в акваріумі, що міг би вмістити цілу акулу.

— Ми відчували міцний потяг один до одного, — провадила вона далі.

— Фізичний, чи ви про почуття?

— Про тіла, а врешті-решт нас охопила надзвичайна ніжність. Можете назвати це коханням.

Вона вимовила останні слова дещо поблажливо, ніби зверталася до людей з нижчого світу, що були не спроможні осягнути двоїстість і глибину їхніх стосунків.

— Ваша близькість не вплинула якось на вашу пам’ять, спогади, адже ви могли б і переплутати дати?

— Ні, пане Голово.

Суддя якусь мить мовчав. Краєм ока він спостерігав за нею й мимоволі милувався, що й не дивно.

— Пані Вастель, — проказав він нарешті. — Ви заміжня жінка, а так легко зізнаєтеся в тому, що провели ніч із коханцем?

— Ну то що?

Діана вимовила це так, що питання голови вже здавалося недоречним.

— Після вашого зізнання у вас не було неприємностей із чоловіком?

Вона широко усміхнулася: а суддя й справді бовдур якийсь.

— Я вам казала, що тоді він виїхав у справі до Гонконгу, правда? А там у нього є інша жінка й двійко дітей.

Мішель Делаж раптом став схожим на людину, що не встигла на потяг і зараз стоїть розгублено на пероні. Він ніяк не міг уторопати, за якими правилами існує світ Діани Вастель.

Зі свого боку Корсо сподівався, що генеральний адвокат і сторона обвинувачення каменя на камені не лишать від її промови, спіймають на даті, певних обставинах або дадуть пояснення її брехні: кохання, шантаж абощо.

Але ніхто з них не скористався з права опитати свідка. Як і у випадку з Юноною Фонтре, вони воліли не чіпати жінку, що здавалася такою впевненою в собі. Роздражнити її значило б лише погіршити ситуацію.

А тоді естафету прийняла Клаудія Мюллер:

— Пані Вастель, — сказала вона, підводячись, — у мене є до вас лише одне питання. Тієї ночі ви були із Собєскі сам на сам?

— Ні.

Зала судових засідань ледь не вибухнула від галасу.

— Стривайте, — втрутився голова, — ви ж неодноразово стверджували, що провели ніч із Собєскі й у вас були інтимні стосунки.

— Це не означає, що ми були сам на сам. Що більше, то краще…

Суддя був вражений.

— Ви ніколи не згадували про інших партнерів!

— А ніхто й не питав.

Ґвалт посеред слухачів посилився. Голова був змушений просити обурену публіку дотримуватися порядку.

— Хто був з вами? — спитала Клаудія Мюллер і вже напевно знала, якою буде відповідь.

— Справжнього імені я не знаю. Його кличуть Абелем. На штиб експерта.

— У якій галузі?

— Розваг. Він бере участь, дає поради. Приносить реманент, стимулятори. Справжній профі.

У залі тепер всі уважно слухали: аудиторію насправді захопила мандрівка у світ розпусти.

— О котрій годині він прийшов?

— Приблизно опівночі.

— А о котрій вийшов?

— Близько третьої ранку.

— І всі три години Філіпп Собєскі не полишав приміщення?

— Звичайно, ні. Він навіть був таким активним.

Пролунав сміх. І знову голові довелося заспокоювати присутніх.

— Гарна історія, але де ж шукати цього Абеля? — промовив він чи то гнівно, чи по-панібратськи. — Чому його немає в списку свідків?

Він звертався зокрема до адвокатеси Мюллер, яка з усмішкою відказала:

— Він там є, пане Голово. Насправді його звати Патрік Б’янкі, і він виступатиме наступним.

Мішель Делаж мимоволі поглянув на представника прокуратури, але той заглибився у список в пошуках прізвища свідка. Метр Софі Злітан, уповноважена з боку сторони обвинувачення, теж копирсалася в «маршрутному листі», складеному на той день.

Як вони всі могли таке проґавити?

69

Патріка Б’янкі ніхто не помітив у списку свідків. Але й у вагоні метро або на виборчій дільниці ніхто б його також не помітив. Середнього зросту, чимось схожий на спортивного тренера (на ньому був костюм «Adidas»). Років тридцяти, коротко стрижене волосся, веселе обличчя, кирпатий ніс, іскристі чорні очі. Такий міг би знятися в рекламі попкорну, чогось на кшталт «сніданку чемпіона».

Він відрекомендувався згідно з правилами, і голова гаряче, майже збуджено взявся його допитувати. Було незрозуміло, звідки така завзятість: бажання дійти правди чи просто цікавість?

— Які ваші обов’язки за фахом?

— Офіційно я звукооператор кінематографа.

— Я про вашу іншу роботу. Що стосується нинішньої справи.

Чолов’яга махнув головою, а тоді обвів поглядом суддів і присяжних, ніби хотів переконатися, чи всі його уважно слухають. Очевидно, це був його зоряний час.

— Я — організатор. Організатор забав.

— Докладніше.

— Я спонукаю клієнтів дати ширшу дорогу своїм бажанням, забути про забобони, нагляд суспільства.

— У вас багато… поціновувачів?

— Чимало. Я допомагаю знудженим подружжям, коханцям у хвилину скрути, закоханим, які шукають нові враження…

Делаж перервав:

— Як вони вас знаходять? З вами зв’язуються?

— Через інтернет.

— Як давно ви займаєтеся цією діяльністю?

— Років десять. Почав у клубах з обміну партнерів, там і здобув віддану клієнтуру. На жаль, держава не визнає такої діяльності. Ось чому я гарую додатково, тобто працюю артистом за тимчасовими контрактами…

У залі залунав сміх. Навіть Собєскі злегка усміхнувся. Що більше свідчень він чув на свою користь, то жвавішим ставало його обличчя.

— Того вечора, — провадив Делаж, — хто з вами зв’язувався?

— Діана Вастель. Пополудні.

— Коли точно ви прийшли?

— Опівночі.

— Філіпп Собєскі був удома?

— І клієнт був уже при роботі, якщо можна так сказати…

— Як саме ви мали втрутитися?

Абель скинув оком на Собєскі: чи можна говорити в суді про все? Корсо повірити не міг. У процесі розглядали подвійне вбивство, а цей «організатор забав» сумнівався, чи етично зраджувати таємниці професійного курвара.

На знак дозволу Собєскі йому підморгнув.

— Отож, мене покликали, аби мати інтимні стосунки з Філіппом, а сам він тим часом розважався з Діаною. Задум зрозумілий?

Голова мимохіть підтакнув. Клаудія сиділа неподалік і тішилася. Чи то слухачі зніяковіли, чи Абель так жартував, але всі вірили тому, що він патякав.

Тренер повідомив інші деталі та повністю підтвердив розповідь Діани Вастель. Своєрідну нотку його свідченню надавали історії про фалоімітатори, гелі-змазки й анальний секс.

Досі подруги Собєскі здавалися щирими, утім, кохання (чи якесь інше почуття) могло б збивати їх із пантелику, спонукати до брехні на допиті, або ж вони просто могли переплутати дати й розклад. Коли втрутився Абель, тон розповіді змінився: став безстороннім і неупередженим.

Прокурор і сторона обвинувачення почувалися ніяково й мовчали:

— Питань немає, пане Голово.

У Клаудії Мюллер їх теж не було. Місія виконана.

Корсо поглянув на високі вікна зали засідань: червоно-гаряче пополудневе світло нагадувало, що незабаром дебати закінчаться. Наближалася 18-та година — всі вже були виснажені.

Голова хотів оголосити кінець засідання, як раптом підвелася Клаудія Мюллер.

— Пане Голово, я б хотіла, аби прослухали ще одну особу для отримання додаткової інформації.

— Саме зараз?

— Він приїхав навмисно й мав би повернутися назад увечері.

— Хто ж він такий?

— Джим Делавей, його більше знають як «Little Snake»[96].

— Задля чого він мав би з’явитися в суді?

— Це той чоловік, з яким Філіпп Собєскі провів ніч з 6-го на 7 липня в Блекпулі.

Тепер уже підплигнув Корсо: звідки вона його витягла?

Галас пробіг залом, як брижі гладінню моря.

— Пане Голово, — втрутився Ружмон, — я протестую. Блекпульські події тут не обговорюються.

— Що ви скажете? — спитав Делаж Клаудію напрямки.

— Пане Голово, блекпульська справа не входить до процесуального порядку денного, але близько стосується дебатів. Зрештою, комендант Корсо не приховував, що присутність обвинуваченого в Блекпулі в ніч, коли сталося вбивство, є підозрілою.

Голова погодився:

— Отож?

— Вимагаю, аби ця підозра була знята з мого клієнта й більше ніяк не впливала на рішення суду присяжних.

— Гаразд.

Корсо очманіло витріщився на Джима «Змійку» Делавея, «першокласного смочка», мару, що Собєскі, як він думав, сам собі вигадав, людину-алібі, якого англійські поліціянти так і не спромоглися знайти. Як їй удалося відкопати хлопця, якщо жоден радар його не виявив? Запропонувала грошей? Заплатила приватно на місці? Що не кажи, а молодець.

Є ще одна можливість — свідка вона повністю підготувала, залучивши до справи якогось наркомана, ладного розповісти будь-що. Але Клаудія не з тих, що так ризикують. Корсо роздивлявся каланчу, що наближалася до поруччя, і, нарешті, впізнав молодика: саме з ним Собєскі з присмоктом цілувався у провулку педиків.

Зненацька почав вимальовуватися інший сценарій. Тієї ночі художник шукав собі дупу і так натрапив на Змійку. Корсо наживо бачив, як між ними спалахнула раптова пристрасть. Відтак прибігли скіни. Бійка. Втеча. Розгін. Коханці просто причаїлися десь у сховку й весело провели час разом.

Корсо проймав циганський піт. Невже він знову пішов не тим шляхом? І Собєскі невинний? А химерне твердження про «постановку» виявиться слушним? З цього випливає, що сам убивця розкидав речові докази в майстерні Собєскі, своїми руками кував лихо проти художника, щоб той сів замість нього. Утім, чому б і ні?

Змійка говорив з таким неприродним англійським акцентом, що Корсо аж вивертало. Наприкінці кожного речення він ніби випльовував із себе зневагу і втому. Зовнішність цілком відповідала голосу: млявий, немитий — наче не хотів опускатися (або підніматися) до вимог матеріального світу. Довге пасмо волосся, немов напіввідірвана штора, закривало частину обличчя — він постійно відкидав його головою або рукою назад манірним жестом кінозірки.

Але через жорсткий писок і тату Джим радше скидався на зухвалого задерія. Був більше схожий на хулігана, ніж на «Прісциллу, королеву пустелі»[97]. Блекпульський сучий син, зачатий однієї ночі після того, як його батьки хлиснули кілька кухлів пива.

Змійка почав розводитися про те, що Корсо бачив на власні очі: про зустріч у кварталі голубих, довгий поцілунок, погром, утечу… Невимушено пояснив, що вже кілька років ловить клієнтів у цьому кварталі, а Собєскі йому здався великою рибою в будь-якому сенсі.

А найцікавіше, що розповідь велася англійською. Клаудія привела перекладача, кожному присяжному видала навушники і в такий спосіб справді почала керувати процесом. Корсо був ошелешений: звинувачення, яке ще вчора проходило так гладко, тепер перевернули догори дриґом…

— Де саме? — з нетерпінням у голосі спитав голова.

І той пояснив, що привів клієнта до халабуди, яку здавали в річну оренду.

— Адреса вам ні про що не скаже. Це поблизу того місця, де проводять Великі національні перегони — бісові американські гірки, чортів гармидер. Тому я за оренду плачу якусь фігню…

— А Філіпп Собєскі лишився з вами на цілу ніч?

— До світанку, honey[98]. Після погрому мій жабоїд ніяк не міг прийти до тями. — Делавей підморгнув Собєскі, який у відповідь послав повітряного поцілунка. — Довелося всю ніч його заспокоювати.

Делаж промимрив кілька слів, поправляючи окуляри. Йому не подобався ані цей тип, ані його слова, ані вся спланована вистава (судді й присяжні з навушниками на головах скидалися радше на міжнародний Гаазький трибунал). Але найбільше йому не подобалося, що процес вийшов з-під контролю. Із самого початку домовлялися, що дебати триватимуть кілька днів і щасливо закінчаться вироком. Але виявилося, що не все так просто. Його приречений погляд наче промовляв: «Завжди та сама халепа».

— Чому ви раніше не попередили поліцію?

— Ми з поліцайнею не надто приятелюємо.

— Як же ви на це наважилися рік потому?

Він метельнув чуприною в бік Клаудії Мюллер, що незворушно сиділа на своєму відгородженому місці.

— Он там — бачите Кетрін Зету Джонс? Це вона мене переконала.

Корсо спало на думку, що вона й справді схожа на акторку, але була стрункішою і таємничішою. Судді перезирнулися: зрозуміло, що Клаудія Мюллер заплатила Джиму Делавею на прізвисько «Змійка», аби той приперся до Парижа аж сюди. Усе це було цілком незаконно, але саме тут і саме зараз було недоречним з’ясовувати, як саме вона його змусила приїхати. Головне — результат.

Голова не дозволив опитати пройдисвіта. Досить тих дурощів. Він оголосив кінець засідання так, наче востаннє вдарив у гонг.

На виході з суду слова людей, що ділилися враженнями, відлунювали від кам’яних стін, а лемент журналістів, які щось вигукували в мобільні телефони, здіймався під саме склепіння. Усі зійшлися на тому, що засідання завершилося внічию (1 : 1), а на завтра призначили післяматчеві пенальті.

Корсо прискорив крок і поквапився в бік заднього виходу. Хотів перехопити адвокатесу на сходах палацу.

— Непогана контратака, — гукнув він до неї, коли вона з’явилася між колонами.

Клаудія Мюллер запалила «Marlboro» й перейшла на «ти»:

— Незабаром і не таке побачиш.

70

Наступного дня Корсо ще не встиг сісти, як Клаудія Мюллер покликала нового психіатра, Жана-П’єра Одісьє. Додаткова експертиза? Ні, він мав виступити як простий свідок. Психіатр, який з 1988 року працював у Центральній паризькій клініці, виконував обов’язки голови служби в державному закладі охорони здоров’я (ДЗОЗ) «Білий Дім», був професором на факультеті медицини Університету Париж-Декарт і «другом» Філіппа Собєскі.

Лікар пояснив, що вже понад п’ятнадцять років два рази на тиждень проводить консультації у Флері в партнерстві з медичними службами слідчого ізолятора. Там він і познайомився із Собєскі.

Посивіле скуйовджене волосся облямовувало його пристрасне й уперте обличчя, на якому читалися досвід і розум, що, мабуть, жінкам подобалися більше, ніж його акторська зовнішність.

Він зосереджено доповідав, але геть не здавався пригніченим. Наче холоднокровний снайпер, прийшов, аби розповісти те, що мав розповісти.

— Тож ви лікували Філіппа Собєскі від психічних розладів? — запитав голова дебатів.

— Аж ні.

Лікар так сухо відповів, що Мішель Делаж аж підскочив. Учора був важкий день, а сьогодні й поготів несила терпіти пиху якогось вилупка.

— Я ніколи не допомагав йому як лікар. Але підштовхнув до малярства.

Голова повернувся до Клаудії Мюллер.

— Метре, нагадую вам, що обвинувачуваного судять за два вбивства. Чи є доречним знову вислуховувати оди на честь художніх здібностей Філіппа Собєскі?

— Авжеж, пане Голово.

Клаудія відповіла твердо. Корсо нутром відчув: ось вони й дісталися лінії оборони. Що вона надумала?

— Гаразд, — здався Делаж. — Прошу розповісти, за яких обставин ви зустрілися з Філіппом Собєскі?

— Коли я надаю консультації, завжди спостерігаю за змінами настрою деяких скажімо… небезпечних в’язнів.

— Собєскі був одним із таких?

Одісьє кивнув. Маленький, худенький, він гордо відкинувся назад і тримався за поруччя, наче впевнений у своїй правоті оратор.

— Це був справжній баламут. Повставав проти будь-якого свавілля, нав’язував свої правила й залякував інших в’язнів. Насправді важкий характер. Я звично оглянув його та виявив певну особливість у тому, як він сприймав дійсність.

— Поясніть.

— Деякі тести стосуються кольорів. Надчутливість у цій сфері — сигнал небезпеки. Людина з біполярним розладом особистості, наприклад, з наближенням маніакальної кризи стає чутливішою до відтінків, ніж зазвичай.

— Собєскі потерпав від цього синдрому?

— Скаржився на те, що в нього перед очима виблискують зображення, тремтять кольори. Він був надчутливим до зорових подразників, а особливо до живопису.

— Тобто… як за синдрому Стендаля?

Одісьє насмішкувато усміхнувся.

— Знаєте, — весело проказав він, — синдром Стендаля — радше міф. Нещодавно зрозуміли: ця недуга, притаманна для відвідувачів музеїв, головно пов’язана з тим, що, споглядаючи твори мистецтва, людина довго стоїть із задертою головою. Кров приливає до мозку, і можна легко знепритомніти.

Голова насупився: дякую за лекцію.

— Тоді про що ви говорите?

— Спочатку я думав, що Собєскі потерпав від частих змін настрою. А насправді його чутливість не була ознакою патології, якщо не ставитися до мистецтва, як до хвороби.

— І тоді ви зрозуміли, що Собєскі — художник?

— Як би вам пояснити… Малярство кликало його до себе, і тіло відгукнулося на поклик.

У залі пролунали несхвальні голоси. Одісьє вже ніхто не вірив: надто езотерично.

Він відчув, що слід виправити те, що сталося, й перейшов до конкретних фактів:

— Я організував художні майстерні у Флері. Саме там Собєскі почав творити. Малював, писав, надихався репродукціями з бібліотечних книг. Він мав… неабиякий хист. Крім того, заняття живописом урівноважувало його душевний стан. Щоразу він брався за картину, як до нього повертався спокій. Начебто завоював його собі… Долучив до себе.

— Отже, малярство втихомирило Собєскі?

— Без сумніву. Заняття живописом вилікувало його від самого себе.

У Мішеля Делажа, здавалося, вичерпалися всі запитання, і в залі ніхто не міг уторопати, для чого було потрібне останнє свідчення. Насамкінець голова надав слово стороні обвинувачення, яка зі свого боку передала його Клаудії Мюллер:

— Лікарю, я хотіла б уточнити. Наприкінці 90-х, за кілька років до звільнення, Собєскі вже цілком оволодів мистецтвом живопису?

— Можна так сказати, звичайно.

— Ви не пригадуєте, чи був якийсь художник, що й надалі викликав у нього… хворобливу реакцію?

— Авжеж, Франсіско Ґойя. Він був у захваті від його картин, і водночас вони допроваджували Філіппа до шалу. Той намагався їх скопіювати, але марно.

— Ви, бува, не про Pinturas rojas говорите? — закинула Клаудія.

— Ні. Тоді їх ще не знайшли. Його особливо захопили виставлені в музеї Прадо Pinturas negras. Він постійно їх перемальовував, намагався своїми силами позбутися цієї… мани.

— Вдалося?

Одісьє ніжно поглянув на Собєскі: психіатр, очевидно, ані на мить не повірив, що художник міг когось убити.

— Гадаю, що так. І створив свій стиль. На його широких полотнах зображені стриптизерки й зірки порно. Він проклав свій шлях і позбувся настирливих думок.

— Дякую, пане лікарю.

Психіатр зник, а слухачі так нічого й не втямили.

— Метре, — заявив голова, — я не надто добре розумію, для чого слугувало останнє свідчення. У нас обмаль часу.

Клаудія Мюллер підвелася й попрямувала до суддівської трибуни.

— Пане Голово, дякую, що дозволили відхилитися від головної теми в бік мистецтва. Це справді надважливе для подальшого розгляду.

— Себто?

— Розслідування виявило, що вбивця знаходив натхнення у трьох Pinturаs rojas Франсіско Ґойї для того, щоб калічити жертви. Словом, він силувався відтворити на обличчях Софі Серейс і Елен Десмора дух картин Ґойї, зокрема полотна під назвою «El Grito»[99], де зображений крик пораненого каторжанина.

Голова розвів руками.

— І справді ви нагадали нам, якими важливими для вашого клієнта були картини Ґойї. Здається, це лише посилює його вину…

— Ні, пане Голово. Досі комендант Корсо й суддя Тюреж пробували пов’язати між собою захоплення художника й спосіб, у який були скоєні злочини. Так ось, в основі інтересу Собєскі до «Червоних картин», виставлених у музеї Фонду Чапі, лежить щось інше. Вона не має нічого спільного з убивствами, які ми розглядаємо.

Корсо скинув оком на Собєскі у заскленій клітці й закляк: гівнюк знову поглядав насмішкувато, з виглядом переможця. Очі покидька сяяли, і поліціянт одразу зрозумів, що незабаром на нього самого чекає поразка.

І не дарма він цього боявся, бо адвокатеса Мюллер попрямувала до заскленої кабіни і звернулася до клієнта:

— Філіпп Собєскі зараз сам розповість, чому він так цікавиться трьома знайденими у 2000 році картинами Франсіско Ґойї.

Тиша. Напруга. Запаморочення.

Обвинувачений нахилився над мікрофоном і поглянув голові суду просто в очі.

— Дуже просто, пане Голово, це я їх написав.

71

На лавах збуджено зашепотіли, але це тривало недовго: всіх надто ошелешило почуте; а тоді голова знову взяв ситуацію в свої руки.

— Метре, — гаркнув він, звертаючись до Клаудії, — ми тут зібралися не задля вистави.

Адвокатеса сміливо наблизилася до трибуни — тепер вона стояла спиною до глядачів.

— Пане Голово, — вимовила вона голосно, — Філіпп Собєскі вирішив зізнатися, але не в тому, що ви очікуєте почути, а в тому, що остаточно зніме з нього обвинувачення у скоєнні згаданих злочинів.

— Чому ж він не зробив цього раніше?

— Надайте йому слово — і ви зрозумієте.

Голова незадоволено, але водночас утомлено махнув рукою.

— Обвинувачуваний, вам надається слово.

Собєскі почувався на коні. З високих вікон, ніби з театральних рамп, на нього падало літнє світло. Він одягнув чистий костюм, світлу сорочку в тонкі смужки, білу шовкову краватку. Йому, звичайно, заборонили надіти капелюх (або Клаудія просто порадила забути про нього), але натяк був зрозумілим: Філіпп Собєскі перевтілився у Френка Нітті, яким його представив Брайан Де Пальма в «Недоторканих».

— Пане Голово, — лагідно заговорив він, — як було сказано, я відкрив для себе живопис у книжках. Почав олівцем перемальовувати ілюстрації, потім випросив фарби й почав відтворювати картини. Перші спроби виявилися незграбними, але в мене було замало досвіду, і однаково виходило непогано…

— Ближче до суті, — змучено проказав голова.

Собєскі усміхнувся, підняв брови й окинув очима залу. Корсо побачив знайомий вираз удаваної покори на глузливій лисячій мармизі. Рік у тюрмі його не зламав. Він просто чекав нагоди.

— Але Ґойя став моїм справжнім кумиром.

— Професор Одісьє вже нам це пояснив.

— Ні. Я поставив собі за мету стати таким, як Ґойя.

Делаж не надто зрозумів, що Собєскі хотів сказати, але не почав розпитувати, навпаки — прискорив хід процесу:

— Тож після виходу з в’язниці ви й далі копіювали твори художника?

— Ба більше, я писав нові картини Ґойї. Відтворював його стиль, епоху, фактуру. Такі полотна я зберігав для себе, тому що вони задовольняли мене більше, ніж мої твори.

Голова холодно вислухав. Він застиг у бганках своєї червоної мантії та був схожий на бубнового короля. А Собєскі — на лукавого, підступного джокера, ладного зіграти за будь-яку карту.

— Ця епоха — не для мене, — вів далі пройдисвіт. — Срати я хотів на сучасне мистецтво — усі ці лобурі ледь не зі шкіри пнуться, аби їх помітили, а самі насправді не годні вигадати нічого нового. Навіть мої картини, тобто ті, що я підписую своїм ім’ям, загрузли в тій самій бісовій багнюці.

— Ваші твори не своєрідні?

— Ну, в мене є свій почерк. Але в моїх картинах немає нічого надзвичайного або революційного. Невеличке збурення в широкому рівному потоці.

— Тому ви взялися писати в стилі Ґойї?

— Я сам — Ґойя, — проказав він, нахилившись над мікрофоном. — Художник понад часом і простором.

Навколо нього тиша стала такою щільною, як бутова кладка стін у залі. Перед слухачами поставала набагато цікавіша людина, ніж той убивця, якого намагалися змалювати із самого початку.

Корсо, як і всі решта, не надто розумів, до чого приведе сповідь Собєскі, але здогадувався, що під час розгляду справи той легко виліпить із себе новий образ.

— З усіх картин Ґойї мене найбільше бентежили Pinturas negras. І не лише їхній стиль, але й обставини, за яких вони були створені. Ґойя писав їх, коли був уже старим, хворим, глухим…

— Авжеж, Собєскі.

Сутенер провадив далі, ніби й не чув:

— Ґойя написав цю серію не на полотнах, а на стінах кам’яниці. Жахи, примари, маячню з голови він переніс на мури. У нього не було вибору: адже його зусібіч оточувала тиша. Я ототожнив себе з ним і писав моторошні картини в його стилі. Мене надихало те, про що я згадував у камері. Я теж роками жив у Будинку Глухого.

Делаж заговорив голосніше, немов художник справді був калікою:

— Собєскі, як усе це пов’язати із вбивствами Софі Серейс і Елен Десмора?

Митець підніс руку, щоб перервати суддю: наберіться терпіння.

— Коли я вийшов із тюрми, то не став негайно знаним художником, що з будь-якого приводу вже дає інтерв’ю. Як і всі колишні в’язні, я пройшов програму соціальної «реадаптації». Одна зі спілок підшукала мені місце помічника реставратора старовинних картин. Там я всьому й навчився. Можете самі переконатися: гарував день і ніч, усі три роки.

Голова зиркнув на годинник, але не перервав обвинувачуваного. Не кожного дня можна спостерігати за тим, як убивця обертається на фальсифікатора, тіла стають картинами, і все це — протягом кількох днів у стінах суду.

— Над створенням своїх Pinturas negras я працював чотири роки. Мені вдалося чудово скопіювати стиль Ґойї, а головне — розв’язати технічні проблеми.

— Які технічні проблеми?

Питання вихопилося в голови. Він наче розривався між цікавістю та відчаєм від того, що процес так далеко відхилився від основного напрямку.

Собєскі прокашлявся. Його очі променіли. Він знову зумів, блукаючи манівцями, домогтися, аби йому дозволили влаштувати шоу. Спектакль на штиб неймовірного фокуса.

— Усі думають, що в роботі фальсифікатора найскладнішим є скопіювати стиль. Але це не єдине завдання, до того ж його можна досить легко виконати. Справжні перешкоди чинять сучасні винаходи: знайдену в наші дні картину старого митця піддають численним аналізам на автентичність. Ворогом теперішніх підроблювачів є не стиль, а хімія.

— Ми тут зібралися, аби судити за вбивства. До чого ви ведете?

— Зараз поясню. Для виготовлення фальшивки я розробив стислий план послідовних етапів на основі старовинних полотен і складних сполук. У ніч, коли вбили Софі Серейс, я завершував один із таких творів.

— Довести зможете?

— Я працював не сам.

— А з ким?

— З Юноною Фонтре.

У залі знову загуділи. В голові Корсо майнув образ дівчини, яка шліфувала в заростях бамбука якісь посередні скульптури. Допомагати Собєскі створювати нові картини Ґойї, мабуть, вельми небезпечно, вельми збуджує кров.

— Тієї ночі ви мали інтимні стосунки?

— Авжеж. — Усміхнувся. — Коли підсихало полотно.

— Годі бавитися з нами, Собєскі, і висловлюйтеся ясніше. А якщо ви знову нам підсуваєте того самого свідка, то не знаю, що тут нового для нас.

Собєскі ще раз зітхнув. Акторство або в крові, або його нема.

— Так піч перевірте.

— Яку піч?

— Коли підробляють картину, найважливішим є етап просушування. Я вигадав техніку для того, щоб швидко висушувати полотно й водночас змогти відтворити багаторічний робочий процес. Після обробки в печі мій фальсифікат твердий, наче камінь, як справжнє старовинне полотно.

Корсо згадав, як стояв перед величезною піччю. Вони з Барбі тоді думали, що віднайшли нового Ландрю.

— Отож? — запитав голова.

— Отож, випалювання здійснюється в декілька етапів. Лише я можу налаштувати час, підібрати потрібну температуру. Я годинами сушив картину, перевіряв, знову сушив, перевіряв…

— І ми маємо повірити вам на слово? Де ця картина? Що на ній зображено?

Собєскі відсахнувся, сидячи в заскленій кабіні.

— Ніколи вам цього не скажу.

— Чому?

— З етичних міркувань. Твір, що я написав тієї ночі, мабуть, тепер висить у музеї, або ж я його спалив. Це стосується лише мене.

— Собєскі, ви ризикуєте своєю свободою!

Фальсифікатор знову нахилився над мікрофоном.

— Перевірте пам’ять печі. Там записані всі операції в той день. Покличте фахівців. Ніхто не може підробити цю програму. Цифри свідчать про те, що я був у майстерні під час убивства.

Голова розвів руками — ефектно змахнув пурпуровими рукавами.

— Усе це — пусті балачки, — безцеремонно сказав він. — Як повірити, що ви справді підробляєте картини, якщо ви навіть не називаєте своїх «творів»?

— Я називав: Pinturas rojas у Мадриді. Проаналізуйте їх і побачите.

— Хіба цього не зробили, коли їх купували?

— Звісно, що так, але я знаюся на своїй роботі. І писав картину на старовинному полотні, сам її обробив. Використав старовинні фарби, якими послуговувалися у XVIII сторіччі, за часів Ґойї…

— І ніяк не можна визначити, картина справжня чи підроблена під стару?

Собєскі усміхнувся. Схилився над мікрофоном — у білому костюмі він справляв неабияке враження. У шовковій краватці скидався на бувалу рок-зірку, марнотратника життя, на обличчі якого залишилися сліди колишніх зловживань.

— У моїй роботі є одна слабина. Іспанські фахівці не помітили її. В картині я використав свинцеве білило, як і тодішні художники. Але дарма: сучасне білило відрізняється від того, яким послуговувалися у XVIII сторіччі, ізотопним складом, а також кількістю олігоелементів.

Голова скривився:

— Забагато вузькопрофесійних термінів…

— Підсумовую. Білило, що я його використав, містить свинець, який сам містить уран, а в наш час його вже можна виміряти. Атоми зникають, коли минають століття. Проаналізуйте мої Pinturas rojas під цим кутом і ви побачите, що в них досі є такі атоми, а тоді стане зрозуміло: картини написані не раніше, ніж десять років тому.

— І цього буде досить для того, щоб виправдати вас?

Собєскі усміхнувся.

— Запис запам’ятовувача печі, свідчення Юнони — хіба цього мало, аби поглянути на справу з іншого боку? Доки я тут, просвітіть рентгеном Pinturas. Насподі ховаються сцени полювання із собаками та павичами. Вони були зображені на старовинних полотнах, які я придбав. Можу вам їх намалювати. Лише підроблювач, що наносив фарби на полотна, знає, що зображено насподі.

Публіка аж рота роззявила. Голова силувався оговтатися. Прокурор і адвокат позивачів заклякли в кріслах: вони не лише вірили в те, що почули, але й знали, що їм нічим крити це зізнання.

А Клаудія Мюллер ледь стримувалась, аби не виказати безмежної радості, що її охопила.

Собєскі знову заговорив, хоча ніхто не надавав йому слова:

— Ви звинувачуєте мене в двох убивствах (або трьох, якщо заманеться), але жодного безпосереднього доказу у вас немає: ні відеозаписів, ні свідків, навіть слідів з місць, де знайшли тіла. Тільки те, що будь-хто міг би підкинути в мою майстерню. Тож намагаюся вам довести, що в ніч, коли вбили Софі Серейс, я був у своїй майстерні.

Корсо метав громи й блискавки. Собєскі таки виплутається. А він до кінця своїх днів розплачуватиметься за помилку в слідстві.

— Отже, ви воліли б сісти за підробку, а не за вбивства? — спитав бубновий король. — Я вас розумію.

— Не в тому річ, пане Голово. Я бажаю, аби мене судили за те, що я вчинив, а не за те, чого не робив.

— Але ви досі приховували від нас вашу справжню діяльність.

— Я не відрізняюся від решти людей, — усміхнувся Собєскі, — сподівався пройти між краплями дощу.

— Принаймні ви здаєтеся щирим.

— Я художник. Ґойя. Киньте мене в буцегарню, дайте пензлі й фарби — і я зможу існувати далі.

Корсо відкрив для себе, на чому був насправді схиблений Собєскі: річ не смертельна, проте цілком художня. Чудернацький — і захопливий — випадок шизофренії на ґрунті малярства. Він скинув оком на присяжних. Йолопи не лише вірили тому, що той говорив, але й дивувалися цікавій суміші проклятого митця, перевтіленої примари та впливового бандита.

Поліціянт спостерігав, як справедливість починала звично вислизати між пальцями — цівка сечі, а не струминка піску.

— Кінець засідання, — проголосив голова. — Продовження сьогодні пополудні.

72

— Чому ви не сказали правди?

— Я сказала правду.

— Ви завжди стверджували, що тієї ночі мали інтимні стосунки із Собєскі.

— А також сказала, що допомагала йому в роботі.

— Але не уточнили, в якій саме.

— Ніхто мене не питав, тому я не вдавалася в деталі.

— Тож, ви стверджуєте, що разом із Філіппом Собєскі підробляли картину в ніч з 16-го на 17 червня 2016 року?

— Так.

— Що це була за картина?

— Не знаю.

— Як не знаєте?

— Я не бачила її повністю. Працювала тільки над частинами картини.

Юнона Фонтре вочевидь брехала, підтримувала вчителя, який не все розповів: годі й сподіватися, що вона опише, як вони виготовляли фальсифікат тієї ночі. Вона не здавалася ані переляканою, ані засмученою — радше розгніваною. Розкуйовджене волосся, вибалушені очі, червоні щоки — ніби до зали суду її тягнули за коси.

— Як давно ви допомагаєте Собєскі?

— Приблизно рік.

— Розповідайте із самого початку, будь ласка.

Делажу приносило радість спостерігати за падінням маленької нахаби. Під час процесу й так забагато людей чинило опір…

— Спочатку я була на побігеньках. Купувала фарби, рами, полотна. Займалася рахунками. Філіпп дуже вибагливо ставився до цього. Вимагав, щоб бухгалтерія велася бездоганно.

— Вам ніщо не здавалося дивним?

— Ні. Різні незрозумілі штуки він сам собі десь знаходив.

— Які, наприклад?

— Старовинні картини, але якісь нецікаві.

— Ви тоді де працювали?

— У нього на роботі — я говорю про офіційну майстерню.

— Коли він вас відвів до другої майстерні, що на вулиці Адрієна Лесена?

— Мабуть… за півроку. Розповів, що експериментує з барвниками, проводить дослідження, які ніхто не повинен бачити.

— Ви повірили йому?

— І так, і ні. Він нібито сам виготовляв фарби, тестував хімічні суміші. Ще там стояла велика піч… Усе здавалося таким дивним.

— Вам було лячно?

— Зовсім ні. Ми ж спали разом уже давно.

Делаж зітхнув.

— Коли він вам сказав правду?

— Пізніше. Повідомив, що в ньому існують два художники. Той, якого я знаю, і… сам Ґойя.

— Що ви подумали тоді?

Студентка злегка усміхнулася. Гарячкування дівчини спало, і пташині риси її обличчя знову загострилися. Великий ніс, прозорий погляд додавали постаті водночас рішучості й мрійливості, винності та чистоти.

— Подумала, що це геніально.

Голова, мабуть, ледь стримався — очевидно, хотів просто вилаятися, а тоді продовжив:

— Ви розуміли, що він виготовляє підробки, які згодом продає? Що це шахрайські дії для отримання грошової вигоди?

— Він не описував це так.

— Я собі уявляю.

— Він не хотів просто писати в стилі Ґойї, а хотів створювати картини, що ніби прибули до нас із минулого. Казав… — Її голос затремтів. — Що він відкрив шпарину в просторово-часовому вимірі. — Вона закохано поглянула на нього. — Це було так захопливо.

— А головне — незаконно.

Юнона знизала плечима і втопила кристально чистий погляд в очах судді.

— Я вже чотири роки навчаюся в Академії мистецтв. Мені викладали малюнок, живопис, скульптуру. Я проходила стажування, працювала помічницею відомих художників. Але ніколи не навчилася стільком корисним речам, як за кілька місяців роботи із Собєскі. З ним я збагнула… саму суть живопису.

Усі уважно її слухали. Характер злочину змінився і вплинув на ставлення людей у залі: допитливі й балакучі підглядачі перетворилися на побожних і притихлих прихильників.

— Згадаймо ніч, яка нас більше цікавить, — провадив далі Делаж. — Що саме ви робили для Собєскі в ті години?

— Ми тримали картину в печі. Філіпп вигадав техніку, що дозволяє за кілька годин висушити полотно до стану кількасотрічної давнини. Але треба постійно спостерігати за картиною, перевіряти, чи вона не псується… Ось так і минула ніч.

— Ви усвідомлюєте, що ваше зізнання допровадить вас до в’язниці?

— Так.

— Що ви хотіли б додати?

Юнона випростувалася — ніби Жанна д’Арк, героїня й водночас офірниця, горда й переможена.

— Ні про що не шкодую, — вигукнула бундючно.

Корсо вже чекав на оплески, але голова зненацька всіх перервав:

— Зважаючи на те, що з’явилися нові деталі та виникла потреба перегляду фактів, про які згадувалося, а також на те, що потрібно виконати дослідження й фаховий аналіз для перевірки тверджень свідків і обвинуваченого, суд просить провести додаткове розслідування і доручає це завдання Центральному управлінню з питань боротьби з незаконною торгівлею культурними цінностями. Суд відновить роботу стосовно згаданої справи 22 листопада 2017 року.

Уже під час останніх слів голови зчинився страшний ґвалт. Судді мовчки повставали з місць, присяжні розгублено перезиралися, а в обвинувачів підкошувалися коліна.

А найцікавіше відбувалося справа: Клаудія Мюллер приклала долоню до скла кабіни Собєскі, а той приклав свою з іншого боку. Так поводяться всі закохані в приймальні. Тож вони були спільниками.

Корсо покірно рушив з натовпом до виходу в коридор. Журналісти перебували в стані надмірної, близької до трансу збудженості. Оператори силувалися зняти адвоката або свідка. Радіожурналісти наосліп протягували мікрофони. Репортери-криміналісти кудись телефонували, зігнувшись навпіл, наче хтось щойно зацідив їм у печінку.

Копу пощастило видертися з юрми, і він кинувся до заднього виходу з Палацу Правосуддя. Його розбили вщент, але він однаково хотів бачити Клаудію, бо вже змирився з поразкою і своєю ницістю.

— Корсо…

Він обернувся. Вона стояла біля колони й спокійно палила. На ній досі висіла чорно-біла мантія, яка ляскала на вітрі, мов піратський стяг.

— Гарний з тебе слідчий, Корсо, ніхто в цьому не сумнівається. Але як воно було насправді — збагнути не зумів. Собєскі — геній, а ти… Лише простий поліціянт.

73

Корсо вже наближався до своєї автівки, коли біля площі Дофіна його знову погукали. Він обернувся і впізнав Рожмона, генерального адвоката. Той був у світлому костюмі.

— Ходімо.

Прозвучало не як запрошення, а як наказ. Чверть години потому вони зайшли до паба «Бальзар», що на вулиці Шкіл у кварталі Сорбонни. Знову броварня. Знову обстановка в бежевих тонах. Знову війнуло ностальгією за колишніми часами, але якими саме?

Ружмон підвів його до столика в дальшому залі. На них чекали три змовники. Суддя Тюреж (той, що колись попереджав: «Вона з нас зробить відбивну») усміхнувся: місію виконано, міс Мюллер… Двох інших він насилу впізнав у звичному одязі. Адвокат позивачів, метр Софі Злітан, у білій літній сукні була схожою на порцеляновий чайник з позолоченою кришкою. Наче ожилий предмет з опери-балету Равеля «Дитя і чари». У глибині окремої кабінки — Його Величність пан Голова Суду, Мішель Делаж власною персоною. У рожевій сорочці з короткими рукавами він тепер скидався на директора провінційної торгової фірми.

Отакої, майнуло в голові у Корсо. Досить лише забрати мармурове тло та зняти суддівські горностаєві мантії — і побачимо купку переляканих добродіїв, що трясуться над своєю репутацію і розміром державної пенсії.

— Будь ласка, панове, — наказав Делаж, — вимкніть мобільні телефони й покладіть їх на стіл.

Корсо мало не розсміявся: ну справжній заколот.

— Наші наступні дії? — спитав, ні до кого безпосередньо не звертаючись.

Знявши мантію, він відкинув і пиху.

— Ви самі сказали наприкінці засідання, — проказав Тюреж. — Потрібно поновити розслідування, зробити додаток, замовити експертизу Pinturas rojas…

— Але наш процес не стосується підробок, — докинув Ружмон.

— Наш процес стосується вбивці, який виявився фальсифікатором, — перервав його суддя. — Передусім слід перевірити, чи це правда.

Софі Злітан засовалася в кріслі. Випари парфумів, наче невидимі ельфи, запурхали навколо стола.

— Співпрацюватимемо з Іспанією?

Міжнародні процеси — страшний сон для будь-якого юриста: кілограми писанини, час, що тягнеться нескінченно, як у паралельному світі, карантин на митниці щоразу, коли треба з кимось поговорити або оформити документи.

— Необов’язково, — відповів Тюреж. — Якщо ЦУКЦ[100] вдасться вмовити Фонд Чапі позичити картини, вони зможуть провести всі аналізи у Франції. Точно не знаю, але на це піде щонайбільше кілька місяців.

— Вони ніколи не погодяться, — заперечила Злітан. — Адже відомо, що картини мають надзвичайну художню значущість.

— Саме тому вони й мали б поцікавитися, чи картини насправді такі безцінні, чи це просто підробка. Вам слід також відшукати підказки, що їх Собєскі розкидав на кожному кроці: перевірити його бісову піч, знову оглянути майстерню на вулиці Адрієна Лесена, зважаючи на нові обставини. На мою думку, ви знайдете там лише підтвердження його слів.

Корсо не вірив власним вухам: невже ці судді й справді сидять тут разом, п’ють каву? І можна забути про надокучливих журналістів, етичну доцільність або навіть законність такої поведінки? Для повноти картини бракує лише Клаудії Мюллер.

Злітан заговорила знову. Її волосся виблискувало в сонячному промені, що розсіювався в глибині задньої кімнати.

— Тоді нам кінець, — промовила вона. — Ми вже чули свідчення Діани Вастель, секс-тренера та англійця, а якщо додамо сюди рішучий виступ дівчиська в капелюсі й докази присутності Собєскі в підпільній майстерні в ніч убивства, то можна не сумніватися: присяжні негайно випустять його на волю.

Запала мовчанка. Ніби щойно пролунав вирок для них самих, а вони аж ніяк цього не хотіли.

— Налаштування печі ще не доводить, що Собєскі був там фізично присутній, — несміливо докинув Ружмон.

— Франсуа, я тебе прошу, — відказав Делаж. — Хто повірить, що він доручив просушування підробленої картини дівчинці, яка щойно закінчила навчання в Академії мистецтв?

— Тоді ми маємо віднайти полотно.

— Даремна справа. Собєскі про це — анічичирк. І з якого побиту? А головне — слід перевірити, чи можна підтасувати показники печі. Якщо ні — Софі має рацію: нам гаплик.

Судді силувалися змиритися з тим, що не засадять Собєскі за ґрати — до того ж їх вважатимуть дурнями або щонайменше необізнаними.

І ще одна загадка: що Корсо тут робить? Навіщо його запросили на таємні збори?

Він не встиг поставити питання: раптом усі поглянули на нього.

— Нам потрібний ще один обвинувачуваний, — упевнено проказав Делаж.

— Тобто?

— Ви, як ніхто, знаєте цю справу. Як ви думаєте, чи можна знайти іншого підозрюваного перед тим, як продовжать процес?

Ружмон, Злітан і Тюреж прикипіли до нього очима й чекали на відповідь. У нього аж в горлянці пересохло, але він навіть не ковтнув води «Перьє», яку замовив перед тим.

— Я тижнями мозолився над цим досьє. Ми відпрацювали всі можливі версії. І не натрапили на жодного іншого підозрюваного.

— Собєскі завжди жалівся на те, що його підставили, — втрутився Тюреж.

— Ви ж самі всіх промацали: ворогів у тюрмі і т. д. Ніхто з них не здатний скоїти такий злочин і вийти сухим із води, та ще й зробити з нього цапа-відбувайла.

Тюреж знехотя погодився.

— Ми просто вас просимо знайти бодай щось, — вів далі Делаж.

— Я більше не працюю в Карному розшуку.

— Мав на думці не Карний розшук, а ЦУКЦ. Ви ж тепер на вулиці Труа-Фонтано?

— Я тепер в ЦУБНТН[101].

— Тоді вас треба лише перевести до ЦУКЦ. Ви б погодилися?

Корсо відповів не відразу. Насправді він був ладен потихеньку вести собі далі розслідування, навіть якщо ніхто його про це не просив. Уже понад рік коп звик вважати Собєскі злочинцем, зрісся з цією думкою. Однак тепер усе пішло шкереберть, а він лишався без підозрюваного, без убивці. Неймовірно.

— Вам не вдасться так швидко перевести мене в інше місце, але, хай там що, я приєднаюся до пошуків. Потайки допомагатиму хлопцям, яким передадуть естафету.

Його відповідь, здавалося, усім припала до смаку.

Софі Злітан, якій явно кортіло щось спитати, врешті-решт наважилася:

— А ви самі в це вірите?

— У що саме?

— В те, що Собєскі не винний у вбивствах?

Корсо вирішив викласти всі карти на стіл:

— Я вже рік певен, що він винний. Останні події змушують мене відступити, але не так просто протягом однієї години змінити думку. Я добре знайомий із Собєскі і запевняю: він винний. У чому саме? Ось що надважливе. Не виключаю, що він улаштував розгардіяш, аби відвернути увагу від чогось більшого. Він завжди знав, що над ним висить загроза потрапити за ґрати, а тому вигадав якесь вельми хитромудре алібі.

Усі згідно закивали, але не дуже впевнено, мов нирці, в яких лишилося обмаль кисню. Вони не надто полюбляли спускатися так глибоко. Тут надто темно, заплутано й непристойно. Корсо був не таким, як вони: міг уявити будь-що і звик до того, що часом трапляються саме найгірші речі.

А тоді відчув, що їм слід підкинути кісточку:

— Зроблю все, що в моїх силах, можете покластися на мене, — закинув він і вийшов з паба.

74

Звичайно, Корсо так і не перевели на нове місце.

Той день, коли генеральний адвокат і голова суду зможуть просувати копів по службі, ще геть не настав. Минули довгі місяці, а Корсо так і лишався там, де був, тобто в кріслі свого кабінету Управління протидії наркозлочинності. Аби вести розслідування, він був змушений працювати на італійський штиб: після обіду вішав на спинку стільця піджак і десь зникав.

Одна подія зіграла йому на руку, і тепер він міг вільніше вести підпільну роботу. У вересні ЦУКЦ звернулося до Карного розшуку, аби ті знайшли нових підозрюваних, а самі взяли собі ту частину досьє, де йшлося про «підробки». Тож справа перейшла до рук Барбари Шометт, себто Барбі, яку минулої весни призначили на посаду керівника групи.

Разом із Барбі вони взялися опрацьовувати довгий список ворогів Собєскі — всіх тих, кого у Флері «Суддя» принижував, карав, нівечив. Вони довідалися також, кого зі злочинців він здав вертухаям і копам. І прийшли до спільних із Тюрежем висновків: ніхто зі списку не був здатний на такі речі.

Корсо також багато чого нарив у новому ареалі існування Собєскі — в сучасному мистецтві. Може, він розізлив колегу, власника якоїсь галереї або колекціонера, а того охопила дика жадоба помсти? Звісно ж, ні. На художньому ринку, як, наприклад, на щорічному Міжнародному ярмарку мистецтв у Парижі або арт-ярмарку в Базелі, працювали геть не хлопчики з церковного хору, але й до рівня серійних убивць їм було далеко, як до місяця, і там нікому таке б і на думку не спало.

Осінь заскочила їх зненацька, і попри відсутність результатів Корсо вже звик до нової версії. Художника хтось намагався знеславити, і тому замордував горопашних дівчат, усюди розкидавши докази. Мстивий убивця лишив на шляху Собєскі знаки, прямі й непрямі, які б указували на його причетність. Використовував білизну для зав’язування (як в Лез-Опіто-Неф), вузли нагадували техніку шібарі (яким займався понад двадцять років), спосіб скоєння злочину натякав на твори кумира художника Ґойю, і, звісно ж, самі потерпілі були коханками підозрюваного…

Корсо стримано і навіть з певною відразою звикав до нової версії. Коли ти коп, а сам сідаєш у таку калюжу, — це вам не абищо. Часом, хай там що, він хапався за рятівну соломинку: вбивство Марко Ґварніері. Справді, чому б не припустити, що вбивця, коли вистежував Собєскі (Корсо теж упав йому на хвіст), у той самий спосіб замордував і молодика, який торгував наркотиками?

Відтак Корсо набридало краяти собі мозок різноманітними припущеннями, і він знову повертався до версії Собєскі-фальсифікатора. Доказів відшукали чимало. Хлопці з ЦУКЦ знайшли у Флері зошит зі шкіцами й навіть полотна, що доводили: Собєскі завжди намагався копіювати старих майстрів, насамперед Франсіско Ґойю, свого вчителя й кумира.

Отож, відкопали «Піжмурки» й «Авґустину де Араґон» — бездоганно відтворені шедеври іспанського митця. Поліціянти також натрапили на безліч підробок, які художник переховував у підвісній стелі на вулиці Адрієна Лесена: картини містили улюблені мотиви Ґойї, наявні в його маловідомих широкому загалу творах. Собєскі зумів здійснити свою мрію — став «митцем від диявола».

Судова поліція теж зацікавилася діяльністю Собєскі в роки, коли того випустили з тюрми. Колишній в’язень не збрехав: він насправді провчився три роки в майстерні реставратора на вулиці Клер у VII окрузі, де він дізнався, як за допомогою хімічних засобів можна відновлювати старовинні кольори. Власник майстерні підтвердив, що після навчання Собєскі добре знався на технічних тонкощах підробки картин.

ЦУКЦ розшифрувало бухгалтерські записи художника. Його доходи не відповідали способу життя. Навіть у той час, коли картини Собєскі продавалися якнайкраще, він не міг би собі дозволити такі витрати (за мануфактуру в Сент-Уені було сплачено готівкою). Де ж він брав гроші? Продавав фальшивки, звісно…

У пошуках джерел його доходів ЦУКЦ ледь не зламало собі зуби. Вони так і не змогли довідатися, наприклад, скільки Фонд Чапі заплатив йому за «Червоні картини». У таких організаціях таємниці ніхто не розголошував, тож іспанці не бажали оприлюднювати суми, які вони витратили, аби придбати картини, що, як виявилося, були підроблені колишнім в’язнем.

Обстежили можливі канали збуту Собєскі, але й там нічого не знайшли. Так і не зрозуміли, як і за які суми художник заганяв свої картини. В нього, мабуть, були спільники — власники галерей — та інші посередники (зокрема, стверджувалося, ніби твір отримали у спадок, з приватної колекції або знайшли на горищі замку, але було дуже важко, себто неможливо, простежити, як саме відбувалися оборудки).

Ніхто й не знав, скільки підробок зумів продати Собєскі. Звісно, в його записах не містилося жодної згадки про такі ґешефти. Утім, він не користувався мобільним, тож добре знав, як можна позамітати всі сліди.

Копи припинили пошуки. Досить було й Pinturas rojas, аби довести, що Собєскі — неабиякий фальсифікатор, а тому й ніч, коли вбили Софі Серейс, він провів у власній майстерні (аналіз програмного пристрою печі підтвердив, що того дня вона постійно була ввімкнена).

Корсо рвав і метав. Його вже нудило від цієї історії. Вночі поліціянту наснилося, як Ґойя малює моторошні постаті на стінах Будинку Глухого. Відтак зображення плуталися, і Собєскі писав уже на мурах камери Pinturas rojas. Аж урешті, як завжди трапляється у плутаному світі нічних марень, сам Корсо опинявся за ґратами в оточенні зведених криком облич Софі Серейс, Елен Десмора, Марко Ґварніері… Убиті волали про помсту, благали знайти злочинця й дарувати їм спокій. Але замкнений у камері Корсо дряпав нігтями стіни й репетував, аби заглушити голоси примар, що мучили його.

Раптом Корсо прокинувся — його нудило, він заливався потом… А тоді згадав про Клаудію Мюллер. Адвокатеса наче крізь землю провалилася. Минали місяці, а він повсякчас сподівався, що вона йому зателефонує. Корсо й сам тисячу разів намагався зв’язатися з нею. Але що б він їй сказав? Вони мало зустрічалися, і щоразу він вважав…

А й справді, що саме він вважав?

75

Як і передбачалося, засідання відновило роботу 22 листопада 2017 року. І знову — ті ж самі обличчя і та сама шарманка. Ті ж судді, адвокати, присяжні, обвинувачуваний… Але сам процес був уже не той. У залі засідань над панелями на стінах висіли полотна, які знайшли в особняку Собєскі. Звісно ж, лишень іспанці, XVII й XVIII століття: Хуан де Вальдес Леаль, Франсіско Пачеко, Франсіско де Субаран і, звичайно, Ґойя. Великі портрети бороданів з великими складчастими комірами, засмучених святих, сцени з придворного життя…

Найбільше вражало, що твори слугували простими чернетками, були невдалими спробами Собєскі, які він залишив для ґрунтовки. Навіть необізнана людина замилувалася б майстерністю автора — будь-якому дилетанту картини здавалися бездоганними, тобто автентичними.

Собєскі наче з попелу відроджувався, сидячи в кабінці: з нього зняли вину за огидні злочини, але визнали, що він — автор прекрасних картин, що прикрашають залу, — йому легко простять таку красу. З нагоди засідання він знову начепив один з найяскравіших костюмів з білого атласу, і той ніби освітлював залу. Йому також дозволили — гарний знак — надіти один зі своїх борсаліно: він їх просто обожнював. У митця був насправді бездоганний вигляд: весь у білому, але геть не старомодний — навпаки, здавалося, нібито він щойно знявся в кліпі: такий собі репер, задирливий і блискотливий. Тож ось яким має бути «Ґойя ХХІ сторіччя».

Зранку виступали експерти.

Блискучі декорації, і згодом — розчарування. Усі сподівалися побачити виставу, а тут якісь хіміки почали розводитися про випромінювання радію-226 і поступовий розпад урану-238 з плином часу.

Ніхто не зрозумів ані бельмеса, а насамкінець категорично пролунало:

— Аналіз виявив, що Pinturas rojas — підробки, які виготовили за дванадцять років до нашого аналізу і які згодом помилково вважали картинами Франсіско Ґойї, — заявив керівник експертної групи. — Щодо цього немає жодних сумнівів, адже білила на полотнах випромінюють свинець.

Виступили також інші спеціалісти, що підтвердили його слова й ретельно проаналізувати дані електронної пам’яті печі на вулиці Адрієна Лесена. Суддям, присяжним і решті присутніх знову довелося вислуховувати довгі туманні пояснення, тож напрошувався висновок: низка операцій, що збереглася в пам’яті печі, доводить, що в ніч із 16-го на 17 червня 2016 року запустили програму прискореного просушування начебто старовинної картини, яку написали нещодавно… Без сумніву, біля печі орудував саме Філіпп Собєскі — віртуоз, золоті руки, геніальний фальсифікатор. Звісно, можна припустити, що тієї ночі хтось інший запустив апарат і обробив загадкову картину, але вже ніхто в це не вірив. На злочині схопили алхіміка, а не горлоріза. Отже, виявилося, що Філіпп Собєскі не винний у вбивстві Софі Серейс.

Корсо чекав, що зараз нададуть слово Юноні Фонтре, але голова покликав незнайомця на ім’я Альфонсо Перес.

І слухачі аж здригнулися від несподіванки, бо перед ними стояв чоловік, одягнений так само, як Собєскі: білий костюм і кремовий капелюх із чорною стрічкою. Наче який двійник обвинувачуваного, але шикарніший, на середземноморський кшталт — та й зберігся явно краще.

Альфонсо Перес сперся на поруччя, витягнувши руки, ніби став перед шинквасом у якомусь барі й ось-ось замовить віскі.

— Ви присягаєтеся говорити правду й нічого, крім правди, розповідати без ненависті й страху, кажіть: «Присягаюся».

— Присягаюся.

У його вимові відчувався хрипкуватий південний акцент.

— Будь ласка, назвіть ваше прізвище, ім’я, вік і фах.

— Альфонсо Перес, 63 роки, промисловець.

— Ви також колекціонер?

Пролунало кілька питань та відповідей, і Корсо збагнув, про що йдеться. Отже, він помилявся, й усі три Pinturas rojas не належали Фонду Чапі. Музею їх позичив Альфонсо Перес, мадридський мільярдер, відомий поціновувач мистецтва. Саме він придбав за власні кошти фальшивого Ґойю.

— Я володію найбільшим приватним зібранням іспанських картин XVII—XIX століть, — випинаючи груди, мовив Перес.

— Ваша колекція складається здебільшого з картин Ґойї?

— Ні. Ґойя — мій улюблений художник, але на ринку продають небагато його картин.

— Як ви познайомилися з Філіппом Собєскі?

— Ми з ним ніколи не зустрічалися. Він вибрав посередником відомого мадридського власника галереї Фернандо Санта Крус дель Сур.

Голова підніс руку й звернувся до публіки:

— Мушу уточнити: згаданий власник галереї помер два роки тому від серцевого нападу. Тому ви його сьогодні не побачите в суді.

Перес заговорив знову: колись йому розповіли заплутану історію про спадок, що отримала одна родина, яка мешкала поблизу Будинку Глухого, — вона володіла трьома картинами й не знала, ким був їхній автор (твори не підписані).

У Переса був чарівний акцент. Терпкі акорди сумної гітари, дике фламенко, від якого аж пересихало в горлі, а на очі наверталися сльози.

Однією рукою він тримався за поруччя, а другою спирався на стегно, наче ідальго, готовий будь-якої миті вихопити шпагу. Спостерігаючи за ним, Корсо зрозумів дві надважливі речі.

По-перше, в музеї Фонду Чапі він переслідував не Собєскі, а саме Переса. По-друге, іспанець міг би стати ідеальним обвинувачуваним, а це вже не жарти. І не лише тому, що той носив капелюх і білий костюм, а тому, що в нього була причина: помста. Він міг захотіти знищити того, хто його обдурив і принизив. І йшлося не про гроші, — Перес до такого не опустився б, — а про честь: червоні картини Собєскі підірвали довіру до іспанського колекціонера.

Аби відплатити тому, хто нахабно збув йому підробленого Ґойю, Альфонсо Перес повбивав горопашних дівчат, і все лише для того, щоб Собєскі звинуватили й засадили за ґрати до кінця життя. Для цього він вибрав коханок художника, схопив їх і зв’язав так, як це робив Філіпп, коли сидів у Флері, й понівечив, як на картинах Ґойї, аби підозра знову впала на Собєскі, який ніколи не приховував, що захоплюється художником від диявола.

Але він кував лихо ще з іншою метою: Перес знущався над жінками, аби пройдисвіт Собєскі второпав, хто йому помстився і чому саме його засадять до в’язниці. Спотворені обличчя, що ясно натякати на червоні картини, містили в собі послання не для копів чи широкого загалу, а для самого Собєскі…

Цієї миті він знову згадав слова Клаудії Мюллер: «…справжній убивця… Він буде з нами в суді. Лише не забудьте після засідання його заарештувати».

Мимоволі він поглянув на адвокатесу, яка сама не відривала жадібних очей від Альфонсо Переса. Очевидно, вирішила віддати того на поталу суддям і присяжним. А наступного дня вона його, звичайно, викличе до суду, аби геть заплутати.

— І жодного разу вам не спало на думку, що картини можуть бути підробленими?

— Жодного разу!

Перес схопився за поруччя й майже вигукнув останні слова. Від гніву й приниження його лице під крисами аж перекривилося.

— Ви не віддавали картини на експертизу?

— Звичайно, віддав! Усі перевірки підтвердили автентичність картин!

Перес навмисно збрехав: після того, як він придбав полотна, його охопив сумнів, і він знову віддав їх на перевірку. Тоді й визначили, що це підробка. І Перес зрозумів, що його пошили в дурні…

Він нічого не сказав, аби не соромитися, проте замислив помститися тому, хто наважився обкрутити його круг пальця.

Корсо не хотів надто заглиблюватися в нові припущення: замало доказів, скидається на роман. Він скоцюрбився й до кінця засідання впав у ментальний ступор.

76

— Заважаю?

— Як завжди.

— Без жартів — мені потрібна твоя допомога.

— Слухаю.

Корсо мчав додому й коротко описав Барбі ситуацію: новий підозрюваний, на штиб клона Собєскі, але шикарніший, багатший, із присмаком тапасу[102]; версія помсти з подвійною метою; широкомасштабна маніпуляція, яка, безсумнівно, вибухне наприкінці процесу.

Замість відповіді Барбі недовірливо присвиснула.

— Ти могла б мені знайти точну інформацію про нього?

— Спробую.

— Це терміново. Мюллер викличе його до суду: її так званий обвинувачуваний — саме він. Я хочу схопити його раніше за неї, зрозуміло?

Барбі сухо запитала:

— А якщо ти помиляєшся?

— Знайди дані. Присягаюся: все так і є. Не забудь зателефонувати агенту зв’язку в Мадриді. Якщо я правильно зрозумів, Альфонсо Переса там усі знають.

Він аж захлинався. Після кількох місяців марудної буденщини слідство раптом виходило на новий шлях. Прискорення від 0 до 100 км/год протягом кількох секунд…

Але Барбі охолодила його запал:

— Ніяк не второпаю. Ти стверджуєш, що Перес силувався навести на Собєскі підозру в скоєнні вбивств. Але тоді він зіграв проти самого себе: Собєскі визнають невинним, історія з червоними картинами набуде розголосу, Переса ж усі вважатимуть йолопом.

Корсо вже обміркував і таку можливість: помста Переса зазнала поразки, а іспанець, мабуть, здогадувався, що Собєскі, аби врятуватися, зізнається, що займався підробками. Але поліціянт був певним, що бажання Переса знищити того, хто його обібрав, було сильнішим за надію — і то слабеньку — зберегти обличчя.

— Зараз не можу відповісти на всі твої питання, — коротко сказав Корсо. — Але не здивуюся, якщо в його рукаві виявиться ще один козир.

— Зателефоную, щойно матиму новини.

— Головне: хочу знати, у якому готелі в Парижі він зупинився.

— Що ти знову вигадав?

— Від сьогоднішнього вечора не спускайте з нього ока.

Він натиснув на відбій і взявся розв’язувати іншу проблему: Таде. Давно минули часи, коли досить було лише зателефонувати Емілії — і він міг усе кинути й почати за кимось стежити, або сидіти у засідці цілу ніч. Тепер у «свої» тижні він мусив, хоч кров з носа, повернутися додому о 19-й, аби відпустити няню. Коп їй подзвонив і спитав, чи не зможе вона зробити йому послугу й посидіти із сином ще кілька годин: no way[103]. Дівчина вивчала китайську й мала бути о 20-й на курсах в Інституті східних мов і цивілізацій.

Корсо замислився. Годі й думати, аби телефонувати Емілії. А тоді наважився звернутися до Міс Берет, хоча навряд чи таке рішення було набагато кращим. Останніми місяцями вона не раз мала нагоду зустрітися з хлопчиком і зуміла його приручити.

Стефану важко було просити її зробити йому ласку: не хотів, аби вона думала, що починає відігравати в його житті важливу роль. Звісно, вона погодилася, і він раптом пройнявся вдячністю до щедрої партнерки, коли сам він ледь чи був таким колись із нею.

Натиснувши на відбій, Корсо спробував уявити, що може бути спільним між його власним пеклом, де існували такі, як Собєскі й Перес, де нівечили жінок, підробляли картини, й затишним світом, в якому жили його син і Міс Берет. Він сам об’єднував два різні всесвіти, був вічно перегрітим, ладним вибухнути будь-якої миті запобіжником.

У руці завібрував мобільний: Барбі — так швидко!

Очевидно, надибала щось нове про мадридського вовка.

77

Квартал навколо вулиці Юшетт нагадував погані показники холестерину в крові. Просякнуті жиром вени й артерії, крізь які ледь проштовхуються люди. Масні вулички, де щільно туляться один до одного грецькі ресторани і ятки з кебабом. На невеличкому перенаселеному терені, завдяки гарячій олії та меню для туристів, після двох тисяч років безперервної ворожнечі, нарешті, вдалося примирити греків і турків.

Корсо просувався бігцем, звиваючись між закутаними перехожими, й насилу витримував звуки сиртакі з присмаком кускусу, нібито критської мелодії, яку насправді виконували геть не критські музиканти, а вихідці з Магрибу. Він усюди натрапляв на озброєних до зубів поліціянтів у чорному, яких супроводжували собаки, — звична картина після численних терористичних нападів, що додавала гнітючості й так уже похмурому кварталу. Різдвяні прикраси: мерехтливі гірлянди, неонові зірки, яскраві спалахи — лише підкреслювали сумне видовище…

Хоч як дивно, Перес зупинився не в розкішному паризькому готелі, а в непоказному тризірковому, поблизу площі Сен-Мішель: скромність, скромність… Щойно Корсо дізнався, де він перебуває, як кинувся в засідку й почав чатувати біля готелю Святого Северина, коло однойменної церкви. Він спостерігав за входом, і йому здавалося, що він чигає на хижака, який засів у печері й зализує рани. Перес заховався: йому ще кровоточила болюча рана, — принижена гідність, — яку ніщо й ніхто, навіть помста, не загоять.

Рівно о 21-й Корсо невпевнено ступив до млинцевої кав’ярні, з маленької зали якої чудово було видно готель. Згодом надійшли новини від Барбі: ціла купа різноманітних даних про вищезгаданого Альфонсо Переса. Правду кажучи, нічого особливого, але він ще раз мав нагоду пересвідчитися, що інтуїція його не підвела.

Мільярдер мав цікаву біографію: відсидівши замолоду за зґвалтування й шахрайство, здобув чималі статки в галузі переробки відходів. Словом, мадридський Френк Нітті більшу частину життя нюхав сміття, а вільно дихати зміг лише після того, як почав колекціонувати картини.

Не раз одружувався, мав чимало дітей, але мешкав завжди самотньо в одному зі своїх численних будинків. Ніхто не знав, де саме він живе, а де переховує витвори мистецтва — і поготів. Часом Перес позичав якусь картину одному з музеїв (як, наприклад, Pinturas rojas для Фонду Чапі), але завжди ревно зберігав основну частину колекції для себе.

Корсо здогадувався, що картини були єдиним приводом для гордощів, справжньою пристрастю іспанця, що той справді пишався обізнаністю в мистецтві. А тут з’явився якийсь пройдисвіт, гультіпака, — і позбавив його життя сенсу.

О 22-й Перес вийшов із готелю. Міг би мати скромніший вигляд. На ньому був світло-сірий бездоганно відпрасований костюм з м’якими складками, на голові — знову капелюх, який робив його схожим на мафіозі з Центральної Америки. Посеред зими вирядився дещо чудернацько.

Перес рушив крізь натовп на початок вулиці Святого Северина. Стежити за ним було легко: в людському мурашнику лише він мав світлий одяг. Його капелюх майорів, наче прапорець гіда, яким той вимахує перед групою туристів, аби вони не загубилися.

Корсо не знав, чого очікувати. Перес перебував у Парижі тимчасово, годі й думати, що він чимось викаже себе або щось накоїть. Однак після мадридського переслідування теперішня нічна прогулянка нагадувала матч-реванш. Цього разу Стефан не спустить з нього очей…

Перес завернув праворуч, на вулицю Арфи, і прискорив крок. Корсо не відставав, але за рогом опинився на багатолюдній вулиці, де нічого не було видно далі, ніж п’ять метрів перед собою. Над тисячами голів хиталися ліхтарики, ладні відірватися й повбивати всіх електрострумом.

Корсо занурився в натовп. У Парижі він почувався як удома й знав, що не загубиться, ніби який новачок. Раптом помітив борсаліно: Перес повертав правіше, на вулицю Юшетт. Чому він прямував назад?

Коп побіг за ним. Зненацька його наче вихопило з натовпу й відштовхнуло вправо. Він опинився на Ксав’є-Пріва, порожній вуличці, не найвужчій у Парижі (вулиця Кота-Риболова розташована поблизу, за кілька метрів), але так само тісній і темній.

Хтось притиснув його до липкого муру, і перед ним вигулькнула засмагла пика Альфонса Переса. Їх розділяло лише лезо ножа зі стопором — іспанець тримав його перед собою упевнено, незгірше від розбійника з barrio[104]. Хоч який мільярдер, він завжди був ладен битися, як вуличний задерій.

На якусь мить Корсо навіть замилувався породистими рисами його обличчя: вольові надбрівні дуги, горбуватий ніс, гарно окреслений рот. Справжній кастилець, а крім того — воїн стародавньої доби, солдат з поеми «Іліада»…

— Що тобі треба? — прогарчав він, і в його голосі хрипко продирався гнів спраглої землі, що репається та дрижить під променями сонця.

— Комендант Стефан Корсо, — зухвало вигукнув поліціянт. — Ви заарештовані за вбивства Софі Серейс і Елен Десмора. Відтепер ви…

— ¡Hijo de puta![105]

Корсо ледве встиг відвести голову, аби ухилитися від леза. Другою рукою Перес стиснув його за горло — з надприродною, не звичною для його віку силою, — щоб той не рушив з місця. Він знову почав заносити руку, аж раптом Корсо вислизнув і зігнувся навпіл, як боксер, що вчасно ухилився від удару. Лезо влучило в м’язи плеча — Корсо відчув лише, як на потилицю хльоснула кров. Мимоволі він витягнув руку й схопив ворога за зап’ясток. І різко відважив стусана в живіт нападника. Той навіть не поворушився. Принаймні Корсо нічого не помітив. Перес негайно вдарив його кулаком, наче молотком, у потилицю — і Корсо впав навколішки. Звідки така сила, немов у Геракла?

Корсо підвів очі та в промені світла знову побачив лезо: наче виблиснула одна з гірлянд, що висіли на сусідній вуличці. Інстинктивно він схопився на рівні ноги й головою пішов на таран тулуба нападника. Удар лезом пройшов повз: Корсо виграв кілька секунд. Перес напружив м’язи для нового наступу. Відваживши передпліччям супернику бебеха, Корсо відштовхнув його від себе, але ненадовго. Розлючений іспанець знову кинувся на нього…

Коп ще раз схопив Переса за зап’ястя. Скрутив лівою рукою, повернув спиною, а правою вже наготувався розтрощити кості й сухожилля на коліні.

А тоді Перес судомно здригнувся й вислизнув із рук. Наче під дією пружини, рука навідліг ударила його у власне горло. Усе відбулося надто швидко: Корсо ще не встиг нічого второпати, як уже відпустив ворога і, забризканий кров’ю, лежав на землі.

Коп отетеріло витріщився на іспанця: той гепнувся вниз, і тепер з його відкритої артерії цебеніло, як з поливального шланга. Стефан трохи отямився й позадкував, аби потік, що фонтаном розливався довкола, не забризкав і його. Перес лежав на землі й відходив геть у повному розумінні цього слова. В його зіницях читався подив. Навпомацки він шукав рукоятку ножа, який примудрився встромити собі в горлянку. Нарешті знайшов лезо та видер його з рани. І відразу в повітря злетів ще вищий, потужніший і остаточний струмінь крові.

Корсо схопив мертве тіло під пахви й притулив до брами там, де його не було б видно: за ринвою.

Помацав свої кишені й відшукав мобільний. Набрав рятівний номер — закривавлені пальці бруднили екран.

— Алло?

Такий знайомий голос Барбі. Корсо виринав на поверхню.

— Де ти? На роботі?

— А ти як гадаєш? — як завжди, зухвало відповіла Барбі.

Він ще ніколи не бачив, аби вона поверталася додому раніше 22-ї.

— Забери мене, — хрипко проказав він.

— Звідки?

— Навпроти тебе. Вулиця Ксав’є-Пріва.

Вона розсміялася.

— Ми ж там раніше працювали.

— Тобто, коли це «раніше»?

— Перед тим, як переїхати до XVII.

Він так злякався, що забув: усі бригади перевели з будинку 36 на інший кінець міста.

— Що відбувається? — спитала вона.

Корсо зиркнув на труп, що лежав біля його ніг.

— Мертве тіло. Витягни мене з цього лайна.

— Буду за двадцять хвилин. Якось протримайся цей час.

78

Якби Міс Берет досі не розуміла, що Корсо займався на роботі небезпечними й моторошними справами, то цієї ночі вона б мала нагоду остаточно в цьому переконатися. Ошелешений, укритий закипілою кров’ю, він ледь привітався й подався до душу. Згодом прийшов до тями, але балакучішим від того не став, проте дозволив себе забинтувати — поранення на спині не було важким. Подякував дівчині й викликав для неї таксі. Часом Корсо здавалося, що він мститься їй за всіх жінок, які його образили, зокрема за Емілію.

Щодо подій біля площі Сен-Мішель — усе дуже просто: знову затягувати процес було зась. Він домовився з Барбі, що вони позбудуться документів померлого: перш ніж установлять його особу, мине принаймні кілька днів, за той час присяжні щось вирішать. Хай там як, а Собєскі виправдають, і ще буде час розпочати нове слідство стосовно вбивства стриптизерок, але вже у зв’язку з подіями навколо Альфонсо Переса.

Крім того, обидва поліціянти вирішили діяти вкрай рішуче, адже може постати питання про причетність до цієї смерті коменданта Стефана Корсо: зараз вони мовчатимуть і чекатимуть на результати впізнання. Якщо ж довідаються, що між кастильським мільярдером і головним слідчим у справі Собєскі було щось спільне, тоді Барбі складе заднім числом протокол допиту, в якому Корсо розповість свою версію подій: мовляв, це був суто законний захист з його боку.

Корсо захотів піти поцілувати Таде. Той собі мирно спав, але до Стефана спокій так і не повернувся, як він сподівався. Коп розплакався й мусив поквапитися з кімнати: боявся, що розбудить хлопчика. Йому дедалі важче було переконати самого себе, що він — на боці добра, захищає невинних людей, таких, як Таде. Навпаки, в нього складалося враження, що він накидає на власний дім ярмо насилля і жорстокості, а над його сином висить загроза вічного жаху.

Корсо запарив кави і знову пішов у душ. Він тримав кавник. Коли збагнув, що все починається з нуля, рушив до вітальні й постарався опанувати себе. Неможливо проаналізувати ситуацію. Хоча й так зрозуміло: Собєскі не винен. Злочин скоїв Перес. А Корсо вбив злочинця. Дуже просто, правда?

Його мозок розчинявся, наче тіло Марко Ґварніері в чорних водах Ірландського моря. Він уже допивав друге горнятко кави, розвалившись на канапі, коли хтось подзвонив у двері. Корсо сподівався на гарні новини: Катрін Бомпар, його Блакитна Фея, прийшла повідомити, що все гаразд (але він їй ще не телефонував), або Барбі вирішила запевнити, що тіло вже привезли до Інституту медичної експертизи без жодних документів…

На порозі стояла Клаудія Мюллер.

— Ти мені за це заплатиш, сучий сину!

Корсо не знав, що сказати у відповідь. Зараз Клаудія Мюллер не була ані гарною, ані потворною. Просто перетворилася на згусток негативної енергії.

— Про що ви?

— Про Альфонсо Переса.

Корсо відступив, аби пропустити її всередину. За нею вслід летіли пахощі, які він чув від неї в кав’ярні біля Сорбонни.

— Бажаєте щось випити? — несміло запропонував він.

— Це був мій обвинувачуваний, хай тобі трясця. Єдине можливе рішення в процесі!

Корсо зрозумів, що якимось чином Клаудія дізналася про все. Він усівся на канапу й навіть не силувався ховатися за маску.

— Або він би мене порішив, або я його, — пояснив. — Він намагався перерізати мені горлянку. Як ви дізналися?

Адвокатеса стояла, втупивши очі в невидиму точку десь біля вікна. Чорне стьобане пальто, блискучі чоботи, кінський хвіст, маленький портфель — справжня войовниця, що захищає життя й не боїться смерті.

— Ми з ним мали зустрітися на площі Сен-Мішель, — промовила вона спокійніше. — Коли я побачила копів, що оточили вулицю Юшетт, усе збагнула. Там було кілька знайомих офіцерів судової поліції, вони дозволили мені наблизитися до трупа.

— Ви їм сказали, хто це?

Вона усміхнулася — ніби хлистом ударила.

— Ось як? Це ти вкрав у нього папери? Сучий йолоп…

— Чому ви підозрюєте мене?

Корсо вперто звертався до неї на «ви». З ворогом не можна бути запанібрата.

— Я знаю лише одного копа, який ладен битися в провулку з убивцею, якого незабаром звинуватять у злочині. Для правосуддя ти небезпечніший, ніж для лиходіїв.

— Небезпечним був Перес.

Клаудія метельнула головою, ніби в неї було мокре волосся, але нічого не відповіла.

— Ви хотіли поділитися з ним підозрами? — знову заговорив він.

— Хотіла тицьнути його носом у досьє. Пояснити, що в нього немає вибору й він мусить зізнатися.

— У кав’ярні?

— Ставити перед фактом безпечніше в присутності свідків.

Корсо не просив її показати документи, незабаром він сам зможе все побачити.

— Краще б у провулку замість Переса горлянку перерізали саме вам, — провадила вона.

— Я вмію захищатися.

Клаудія Мюллер, нарешті, всілася. Корсо ж мимоволі схопився й став коло вікна. Звідти майже нічого не було видно, очі впиралися в глухий мур лікарні Кошена. Уже рік він обіцяв собі кудись переїхати…

Корсо обернувся й поглянув на жінку, яка щось обмізковувала, сидячи в кріслі. Тепер вона здавалася зарозумілою вередійкою, для якої світ злочину слугував лише трампліном для кар’єри. Чхати вона хотіла на потерпілих, злочинця або навіть самого Собєскі — жадала тільки перемогти, побачити своє ім’я на шпальтах газет, отримати нових клієнтів та заробити ще більше грошей.

— Ще не пізно, — провадив він, запхавши руки до кишень. — Живий або мертвий, Альфонсо Перес прекрасно замінить собою Собєскі. Він зник, але що вам заважає звинуватити його в злочині?

Клаудія знову метельнула головою — а тоді він збагнув, що вона справді мала мокре волосся. Мабуть, дощило, але шалена ніч змусила його надовго забути про зовнішній світ.

— Йолопе, — процідила вона крізь зуби, — ти, мабуть, ніколи й не вивчав законів. Хіба ти не знаєш, що померлих не судять? Серце зупиняється — і все, жодних судових переслідувань.

— Ваше завдання — виправдати Собєскі, чи як?

— Я не хочу, щоб його виправдали, а сумніви залишилися. Хочу, аби не лишилося жодної підозри щодо нього. Хочу, щоб в усьому перемогла правда!

Хтозна, чи не мала Клаудія якесь глибше покликання. Мабуть, кожну справу вона сприймала, як новий хрестовий похід. Або радше — і так він вважав із самого початку — вона по самі вуха закохалася в беззубого митця, який полюбляв, коли його трахають у дупу.

— Я дам свідчення, — сказав він, наближаючись до неї. — Розповім усе. Він напав на мене, і це доводить його вину.

— Ти нічого не второпав. Не можна оскаржувати мертвих, а тому вони ніколи не можуть бути повноцінними обвинувачуваними. Справа зависне назавжди.

Ідеалістці, певно, бракувало досвіду: чи багато незавершених справ вона вже бачила? Це ж плоть і кров судочинства. Залатування дірок, постійні компроміси й виправлення.

Вона розлючено зірвалася на рівні й схопила торбинку.

— Завтра зранку вимагатиму твого арешту. За навмисне вбивство й спробу втечі. На вулиці Ксав’є-Пріва, мабуть, лишилася купа твоїх відбитків з ДНК.

— Не робіть цього, — проказав він і заступив їй дорогу. — Я відповідатиму перед законом, але мушу залишитися на волі. У мене є син. І ви про це знаєте. Мені треба ним опікуватися, треба…

— Справжній лузер. Правосуддя не повинне співпрацювати з такими гівнюками, як ти.

Вона обійшла його й попрямувала до виходу.

— Навіть не думай викручуватися. Боягуз, жалюгідний коп. Через твою ницість Собєскі ледь не запроторили за ґрати до кінця життя.

— Усі докази в справі вказували на нього, ти знаєш це так само, як я.

Він не помічав, що перейшов з нею на «ти»: справа зайшла надто далеко. Які тепер можуть бути церемонії?

— Ти сам складав досьє, коли тобі очі заслала ненависть до Собєскі. Ти ж нічого не бачиш далі свого прутня і ствола. Я тебе запроторю до кабінки для обвинувачуваних замість Собєскі та Переса. І цього разу твою дупу не врятує навіть Бомпар.

А колись він мріяв позалицятися до цієї горгони… І річ не в тім, що йому нічого не світило, просто сама Клаудія Мюллер живилася лише ненавистю. Тобто коханням із душком, з відхиленням, схожим на те, що вона відчувала до Гома Соба.

— Невже ти гадаєш, що я не читала твоєї біографії? — спитала вона, відчиняючи двері. — І не зрозуміла, що Бомпар покривала тебе у справі…

Вона так і не договорила. Корсо схопив її за горло: так ловлять курку на пташиному дворі.

— А зараз послухай мене уважно, бісова буржуйко, — прошелестів він, притискаючи її до одвірка, — хочеш покопирсатися в моєму минулому? Раджу цього не робити.

— Я…

Він зрозумів, що ось-ось придушить її, тож відразу відпустив.

Вона помасажувала горло, але з місця не рушила. Чекала, що буде далі.

— Коли мені виповнилося років 13-14, — почав він розповідати, — я опинився в названій родині, в мікрорайоні Пабло Пікассо. Там такі, як ти, не мешкають.

— Знаю.

— Звідки, з «Новин о 20-й годині»? Де я тільки не тинявся, не ширявся, з якими лише наркодилерами не вештався. Серед них був один цікавий тип. Справжній покидьок на ім’я Мама. Він ставився до мене прихильно й задарма давав покурити траву. Якщо чесно, він швидко перетворив мене на сексуального раба. Спочатку для себе, згодом для друзів. Планував продавати мій зад за бабло.

Клаудія знову зайшла до помешкання. В темряві передпокою її бліда шкіра слабо відсвічувала.

Корсо простягнув до неї руку, вона відсахнулася, але він просто зачинив двері: ще бракувало, аби сусіди підслухали його звіряння.

— Коли він почав улаштовувати груповухи, я вирішив утекти. Відтак він замкнув мене в льосі без грама трави. За кілька днів навідався, аби пересвідчитися, що я засвоїв урок, і тоді я викруткою виштрикав покидькові очі й проколов його разів сімнадцять.

Обличчя Клаудії наче миготіло в пітьмі.

— Саме тоді Бомпар керувала однією з груп у Нарковідділі. Вона відстежувала діяльність мережі, до якої належав Мама. І натрапила на мене в льосі: я ледь не закам’янів від загуслої крові, якою мерзотник мене забризкав. Я звідти нікуди не виходив і сидів поблизу трупа три дні. Вона витягла мене з тої діри, змусила закінчити школу й копняками загнала до поліційної академії. Я став одним з найкращих поліціянтів у 36-му, але в глибині душі так і лишився вбивцею.

Клаудія тремтіла, загорнувшись у пальто. Де й поділася її самовпевненість?

— Навіщо… ти мені це розповідаєш?

— Ти хотіла знати, що відбулося між мною та Бомпар. Цієї ночі ми поховали Маму в закинутій промисловій зоні коло Сени. Повір, після такого вже неможливо лишатися чужими один одному.

— Не боїшся, що я використаю твої слова проти тебе?

Він відчинив двері й знову усміхнувся — такий собі моторошний вищир черепа.

— Термін давності, сонечко. Невже я мушу тебе цього вчити?

Вона теж хижо вишкірилася до нього.

— Ти — лише один із психопатів у цій історії.

— Разом із тобою — нас таких двоє.

79

— Але ж ти везунчик!

Восьма ранку. Барбі телефонувала у вільну хвилину.

— Тобто?

— По-перше, моя група перехопила чергування на вулиці Ксав’є-Пріва.

— У тебе була зміна?

— Ні. Але зуміла вибрехатися.

— А потім?

— Домовилася з хлопцями з КО. Здається, на місці злочину виявили кров лише однієї особи. Кров жертви.

Корсо поклав тарілки до посудомийної машини, а Таде вже почав чистити зуби. Після сніданку — стрімголов до школи. Звична картина в родині Корсо.

Він не міг збагнути, як йому вдавалося робити звичні речі після такої ночі. Корсо не спав, хіба інколи поринав у небуття, а тоді плив між острівцями притомності, що скидалися на судоми божевілля.

— А ще КО знайшли відбитки. Нічого цікавого, генерале. Я про все подбала.

— Тобто…

— Справу закрили, і тепер установлюють особу чолов’яги.

Корсо згадав Клаудію Мюллер: невже вона й справді перейде від погроз до дій? Він розповів Барбі про те, як уночі до нього завітала адвокатеса.

— Ти завжди подобався жінкам.

— Навіть не знаю, що й думати.

— Забудь. Довести вона нічого не зможе, а надумає донести — свідчення надаватиме мені.

У передпокої Таде взував черевики, чи не вдвоє зігнувшись під вагою наплічника, наче каєнський каторжник з фільму «Метелик».

— Ти новини сьогодні дивилася? — спитав Корсо.

Він переглянув заголовки статей у газетах перед тим, як прокинувся Таде. Здебільшого там згадували процес щодо підробки картин і численні зізнання, що пролунали в перший день дебатів.

— Якось вислизнув нам з-поміж пальців той процес, — гірко відказала Барбі. — Але нас таким не налякати.

— Мушу вже йти. Ми спізнюємося до школи.

Таде вже нетерпляче тупав на порозі ліфта. Ніщо так не підганяє, як син, що мчить до школи.

— Рахуй бали в суді, — кинула насамкінець Барбі, — і повідом мене про результат.

80

Корсо сидів на лаві й почувався цілком безпечно: пересічний слухач, незнайомець серед незнайомців. Блідий, зморений, знуджений, але нікому в очі не впадав, бо, хай там як, мав цілком пристойний вигляд.

Скидалося на те, що голова надасть слово позивачам, а тоді — представникам прокуратури. Вину Філіппа Собєскі підтвердили, його визнали фальсифікатором, довели, що в ніч убивства Софі Серейс він порався коло своєї пічки, і тому слухання тепер ішло як по маслу. Не він убив Ніну Віс. І не він замордував Елен Десмора, тобто Міс Вельвет. Щодо справи Марко Ґварніері, то вона розглядалася в іншому місці, але після слів Джима «Змійки» Делавея ніхто вже не вважав, що Собєскі був причетний до його вбивства.

«Отже, кінець», — сказала б Катрін Бомпар. Але Корсо хотів послухати звинувачувальну промову, а метра Мюллер — і поготів: її слова про сліпоту поліції та недолугість слідчих, очевидно, включать до якоїсь антології.

Голова хотів уже надати слово метру Злітан, як раптом підніс руку Ружмон.

— Пане генеральний адвокате, — вигукнув голова, що, мабуть, прагнув якнайшвидше закінчити засідання, — вам відоме правило: спершу з обвинувачувальною промовою виступає метр Злітан, а тоді вже ви.

— Ми ще не про всі документи розповіли, пане Голово.

Делаж напружився в кріслі.

— Які документи?

— Результати останніх аналізів. Їх учора ЦУКЦ долучило до справи.

Ружмон подав знак помічникові, аби той передав папери голові, засідателям, присяжним і Клаудії Мюллер. Зі свого місця Корсо бачив лише стоси скріплених між собою аркушів зі списками або таблицями.

Усі заціпеніли, особливо Клаудія Мюллер: вона аж ніяк не сподівалася на такий поворот в останню мить.

Голова, переглянувши аркуші, підвів очі.

— Не розумію. Ви провели ще якісь тести для Pinturаs rojas?

— Не для Pinturаs rojas, пане Голово, а для сучасних картин, які написав Собєскі. ЦУКЦ вилучило картини №132, №133, №141, №154 і №172, тобто твори, опечатані під час обшуку 7 липня 2016 року в офіційній майстерні пана Собєскі.

Мішель Делаж стенув плечима.

— Навіщо було замовляти аналізи?

— Слідчі вирішили, що було б цікаво дослідити фарби й інші складники, які застосовував обвинувачуваний в своїх сучасних картинах.

— З якою метою?

— Аби виявити, що саме об’єднує Собєскі-художника сучасності і Собєскі-підроблювача.

Голова недовірливо слухав.

— Припустимо. То що?

— У його творах не знайшли тих самих складників, що містяться в підробках.

Голова підніс руки й важко опустив їх на трибуну, наче хотів сказати: «Ось як?» І вже заходився виголосити вирок, як утрутився Ружмон:

— Але вони натрапили на іншу річ.

— Яку?

Генеральний адвокат почепив окуляри і взявся перегортати стос паперів, а тоді зупинився на підкресленому уривку, який прочитав уголос:

— «Кожна картина містить дрібні сполуки заліза, фолієвої кислоти, вітаміну В12…»

— Про що йдеться? — з нетерпінням вигукнув Делаж.

— Про кров, пане Голово. Людську кров.

Запала мовчанка, слухачі злякалися й нервово загомоніли.

Голова попросив їх поводитися тихіше, але його голос звучав якось невпевнено. Корсо поглянув на Собєскі та Мюллер, а ті здивовано перезиралися.

Невідворотно насувалася буря. Щось несподіване для всіх. Раптом Корсо згадав: художника-бунтівника доби Відродження, віртуоза світлотіні Караваджо теж звинувачували у вбивстві. Подейкували, що митець застосовував у полотнах сперму й кров, аби оживити зображення. Звичайно, це лише легенда, але Собєскі полюбляв підносити себе до рівня легенд…

Ружмон знову взявся звітувати про результати аналізів і стверджував, що на кожному вилученому полотні знайшли сліди гемоглобіну. Доповідь він читав марудно, неквапно, без будь-яких емоцій.

— Отож, — проказав він насамкінець, — ми впевнені, що обвинувачуваний додавав людську кров до фарб, за допомогою яких писав картини.

Собєскі, що сидів у заскленій клітці, схопився на ноги.

— Брехня! — вигукнув він. — Постановка!

Його розгублене лице наче роздерли, асиметрично й потворно, так само жахливо, як обличчя Софі Серейс і Елен Десмора.

— Крім того, на кожному полотні є кров щораз іншої людини, — незворушно провадив далі Ружмон.

Клаудія Мюллер зірвалася на ноги.

— Якщо так, — вигукнула вона, — ми вимагаємо відтермінувати розгляд справи. Нас не повідомили про нові дані, треба провести зустрічний аналіз і…

— Вимогу відхилено, — суворо відказав голова. — Спочатку генеральний адвокат повинен завершити промову. На нашу думку, у його доповіді є чимало цікавої інформації.

Прихильне ставлення надало Ружмону хоробрості: він зняв окуляри й став у центрі зали, обличчям до суддів і присяжних. Краєм ока він поцілив у Філіппа Собєскі та Клаудію Мюллер.

— Чотири місяці тому в цій самій залі професор Жан-П’єр Одісьє, психіатр-консультант слідчого ізолятора Флері-Мерожис, ретельно нам описав особливості патології Філіппа Собєскі. Коли обвинувачуваний сидів у тюрмі, він був надмірно чутливим до живопису. Йому здавалося, що кольори миготять, персонажі картин оживають, сюжети розвиваються, а контрасти посилюються. Професор сказав, що Філіпп Собєскі взявся сам писати картини й лише так міг заспокоїтися. І сьогодні можна припустити, що підробки Ґойї були теж своєрідною терапією…

— Ближче до суті справи, пане Прокуроре, ближче до суті…

Ружмон ступив ще кілька кроків, а тоді продовжив:

— Службовці судової поліції прийшли до висновку, що Собєскі, мабуть, заспокоювало те, що містилося в кожній із картин.

— Поясніть.

— Підпис кров’ю.

— Власний підпис?

Ще кілька кроків уперед. Генеральний адвокат намагався справити враження.

— Закипіла кров схожа кольором на охру або коричневу фарбу, але відрізняється від них хімічним складом. Тобто гемоглобін візуально розчиняється на темно-червоному тлі, але має інакше хімічне походження…

— Ну то й що?

Прокурор подав знак двом поліціянтам в одностроях, які негайно принесли чотири великі, загорнуті в прозору плівку картини Собєскі й розмістили їх уздовж суддівської трибуни.

Зголодніла, гола повія, що розкинулася на канапі.

Гола стриптизерка в боа з червоного пір’я.

Наркоман під дозою, що сидить, зіщулившись, у глибині тунелю.

Безволосий порноактор, підперезаний багряною шовковою шматою.

У залі слухачі аж відсахнулися. Моторошні персонажі підписаних Собєскі картин ніби спостерігали за аудиторією зсередини світу розпусти.

— Пане Голово, дозвольте, будь ласка, зашторити вікна. Я мушу дещо показати, але мені потрібна темрява.

Делаж рішуче змахнув рукою — йому не терпілося побачити, до чого хилить прокурор. За якусь мить зала поринула в сутінки й обернулася на бентежне диво, як сказав би Фройд.

Панелі немов занурилися у ванну із зеленою горіховою шкаралупою, суддівські мантії розмила світлотінь. Корсо востаннє поглянув на Собєскі й Клаудію: вони дивилися розгублено, приречено. Безпорадно потопали у вирі, який їх захопив.

І вони вже ніколи не побачать світла.

81

Коли запанувала темрява, до зали ступили техніки судової поліції у звичних білих комбінезонах. Нечувана річ: зала засідань Суду вищої інстанції в Парижі раптом перетворилася на місце злочину.

Пластикову плівку, що захищала полотна, акуратно розрізали канцелярськими ножами. Кожний рух техніків лишав за собою білуватий слід. Наче примари танцювали у величезній скрині для сигар — і все це о 10-й ранку…

Після того, як зображені Собєскі постаті вивільнили з оболонки, їхня присутність раптом відчулась ще більше, наче пітьма була для них єдиним природним середовищем, у якому вони насправді розквітали.

Ружмон знову заговорив. У сутінках здавалося, ніби звідусіль лунає глас самого деміурга:

— Хай які непомітні для неозброєного ока, криваві позначки розкидані в певному порядку. Накреслюють такий собі «малюнок на малюнку».

Техніки відкрили поліпропіленові валізки й витягнули хімічний препарат — Корсо відразу його впізнав: проявник, що випромінює світло, коли змішується з часточками заліза в крові.

Прокурор коротко виклав технічну сторону питання й перейшов до суті:

— Цей специфічний розчин допоможе нам побачити малюнки, які утворюють залишки крові на полотні — їх не видно неозброєним оком…

Майже одностайно (синхронне плавання та й годі) техніки повільно оббризкали реактивом поверхню картин.

Почулися здушені — і теж синхронні — зойки глядачів. Запустився процес хемілюмінесценції. На кожному полотні великими нерівними літерами висвітлювалися імена.

На складках канапи, де лежала повія, — «САРА». Уздовж боа танцюристки — «МАНОН». На поверхні рову тунелю — «ЛЕЯ». На червоному шовку навколо стану порноактора чітко виступили букви «ХЛОЯ».

— Як бачите, кривавими літерами написані жіночі імена. Оскільки…

— ЦЕ ПОСТАНОВКА! — повторив Собєскі.

Голова й собі підвищив голос:

— Метре Мюллер, хай ваш клієнт помовчить, або його виведуть із зали!

Збудження в залі наростало. Люди посхоплювалися з місць, дехто вже забув про обіцянку не використовувати камеру — на картинах відблискували спалахи, а копи намагалися навести сякий-такий лад….

Техніки в білосніжних комбінезонах, спираючись коліном на долівку, далі розпорошували рідину на полотна Собєскі, де щоразу яскравіше проступали імена…

— Слідчі порівняли сліди зі зразками крові, які знайшли в майстерні на вулиці Адрієна Лесена, й виявили чимало збігів. Кров на цих картинах і верстаті Собєскі належать тим самим жертвам.

— Пане Голово, — вигукнула Клаудія Мюллер, — я не згодна з обвинуваченнями зі слів третіх осіб!

Голова навіть не захотів відповісти. Аби краще роздивитися картини, він спустився з трибуни в супроводі членів суду й присяжних. Усі зачаровано розглядали зображені Собєскі моторошні постаті.

Пряму відповідь Клаудія Мюллер отримала від Ружмона:

— Забудьмо про «звинувачення зі слів третіх осіб», як ви це називаєте. Повернімося до вбивств, про які йде мова.

Поліціянти в рукавичках щойно занесли дві нові картини. І хлопці з КО притьмом розприскали реактив на тьмяні фігури.

Між складок фарби засвітилися імена: СОФІ та ЕЛЕН. Дрижачі букви, нерівні скісні лінії, але що й казати: під дією проявника літери виблискували й прочитувалися чітко.

У залі засідань обурено репетували: злочинець на самих творах розписався у скоєних злочинах. Ошелешені глядачі влаштували справжній гармидер. Усі схоплювалися на ноги, силувалися розгледіти імена, вимахували мобільними…

А Корсо навіть не поворухнувся. Збагнув, що мав на думці Ружмон — уже всі збагнули. Собєскі милувався власними творами й бачив на них свій підпис. Хизувався перед світом убивствами, у яких його ніхто не міг би запідозрити.

— Імена, безперечно, написані кров’ю потерпілих. Хай що вважає сторона захисту, а ми припускаємо, що інші картини містять сліди інших злочинів.

Генеральний адвокат тепер майже волав, поліціянти взялися виводити публіку із зали, решта відсували штори на високих вікнах.

— Стосовно домислів про підступні дії, на які натякала наша колега з боку захисту, змушений уточнити, що службовці ЦУКЦ провели графологічний аналіз написів — він долучений до справи. Поза всяким сумнівом, вони зроблені рукою обвинувачуваного.

Зчинився страшний лемент, але ніхто не зміг би перекричати гучний і пронизливий зойк Філіппа Собєскі: він кричав, що не хоче сконати в тюрмі.

82

Філіппу Собєскі призначили тридцять років ув’язнення, з них двадцять два — без права скорочення терміну, тобто фальсифікатора судді й присяжні вирішили запроторити за ґрати довічно.

За якусь мить забулися всі докази, всі свідчення, які доводили відсутність його провини, принаймні як убивці, а не фальсифікатора. Імена, накреслені на його полотнах між випуклостями фарби, стали для нього в очах усіх присутніх остаточним вироком.

Вердикт пролунав уже наступного дня після гучного викриття, у п’ятницю 24 листопада (питання мали розв’язатися до кінця робочого тижня: аби Клаудія Мюллер не мала жодної змоги відігратися, голова суду ані на день не дозволив відтермінувати оголошення вироку). Був графологічний аналіз чи не був, а зробити написи на картинах або лишити кров у майстерні міг будь-хто, але сліди гемоглобіну розвіяли всі сумніви.

Після обвинувачувальних слів Ружмона і Софі Злітан, Клаудія вже нічим не могла зарадити. Що б вона потім не казала, а в зіницях присяжних закарбувався кривавий відблиск імен на полотнах. Вона нагадала, що її клієнт мав алібі, почала звинувачувати Корсо в упередженому ставленні, перекинула вину на Альфонсо Переса, труп якого досі не впізнали — все намарно. Як на кастингу: після надзвичайно яскравого виступу решта кандидатів, хай які вони чудові, губляться на тлі суперника.

Обговорення тривало лише дві години. Ніхто не міг пояснити, як цей дурисвіт зумів створити такі переконливі алібі, але вирішальним виявилося стійке враження, яке він справляв на всіх: пика душогубця, за плечима вже одне вбивство, а майстерня й поготів скидається на лігвище психопата, де той уночі замордовує дівчат.

Стосовно його картин…

Присяжні, судді, публіка, ЗМІ — ціла Франція — одностайно відчули відразу, разом здригнулися. Ружмон затягнув штори в залі засідань та оголосив імена загадкових жертв — і сам божевільний процес, нездорова мармиза й нахабна поведінка брехуна спливли на поверхню, мов давно розкладений труп, — а тоді всі дружно засудили падлюку.

Щойно пролунав вирок, Філіпп Собєскі із зойком кинувся на скло кабіни, а Клаудія Мюллер повалилася в крісло. Корсо навіть засмутився. Дві похмурі постаті, колись такі самовпевнені, зухвалі, були розбиті й пригноблені — насправді жалюгідна картина.

Після процесу він сам почувався виснаженим. Не чув галасу юрми, не помічав метушні журналістів навколо адвокатів та суддів. Просто рушив звичним шляхом, через вестибюль Харлі. Не шукав Клаудії Мюллер: навіть не знав би, що їй сказати. Процес змусив їх пройти безліч випробувань, часом їх відділяли надто різні погляди, різні світи…

Правосуддя знову виявилося марнославним і лише відносно неупередженим. Собєскі був визнаний винним, а що насправді? Корсо ще не встиг сісти в машину, як його знову взяли сумніви. Попри те, що криваві підписи збентежили обвинувачуваного, не слід забувати про інші докази. Про алібі Собєскі, можливість постановки, ймовірну вину Альфонсо Переса, який, до речі, намагався його вбити…

Ще одна справа завершена невдало, геть непереконливо, хоча ззовні все здавалося навпаки. Він так захопився цією історією, що сподівався на прозоре й зрозуміле рішення. Що вже казати про те, що всім акторам невеличкого театру — обвинувачуваним, свідкам, адвокатам, суддям, присяжним — притаманна схильність спотворювати будь-які очевидні речі, роздувати з мухи слона, перекручувати об’єктивні факти натяками…

Правди не існує, доводиться лише миритися з тією чи іншою брехнею…

Корсо мчав уздовж лікарні Кошена й одним махом відкидав від себе всю гидоту, адже не в цьому полягав справжній сенс життя: ось зараз зі школи вийде Таде. До речі, треба відсвяткувати подію.

Хлопчику він нічого не пояснив, просто відвів до улюбленої піцерії, принагідно запросив і Міс Берет. Він дивився на сина, що уминав на всі заставки, а також на свою випадкову партнерку, простодушну й грудасту — і в душі панували мир та спокій.

Однак він цілий вечір безперервно позирав на мобільний. Навіщо дурити самого себе? Він чекав на дзвінок від Клаудії Мюллер.

83

Париж під сонцем досить гарний, але під дощем — просто пречудовий. Живі струмки, глянсові хідники, схожа на лінії життя ліпнина фасадів, чорне небо, що кожну кам’яницю обертає на блідувату, майже флуоресцентну брилу. Тоді ховаєшся в одній з кав’ярень і почуваєшся таким щасливим за шибами, які періщить дощ: місто захищає тебе й огортає з усіх боків. У такі хвилини Корсо здавалося, що він осягає саму суть Парижа — міста закоханих і негідників, галантних побачень і різанини, таємних заколотів і злочинів на ґрунті ревнощів.

Наближалося Різдво, і столиця марніла, бо задихалася від надміру прикрас. Під час дощу світло ламп точилося огидними локричними струменями яскравого кольору. Але, хай там що, саме Париж гомонів у вухах, звивався навсібіч і зігрівав серце…

6 грудня 2017 року Корсо взяв вихідний — до дупи роботу — і рушив разом із Таде оглядати вітрини великих магазинів на бульварі Османа.

Незабаром збагнув, що припустився помилки, адже 10-річний син подорослішав, і розглядати вуличні прикраси йому вже було нецікаво. Таде більше приваблювали манґа й незрозумілі японські мультики з пістолетами, чудовиськами, надприродними силами, коли найкращий герой завжди виграє. Справжнє свято мав сьогодні сам Корсо: випала нагода милуватися невинним личком сина, на якому відблиски різдвяних вогнів струменіли радісними, різнобарвними прожилками.

Він завжди страждав від того, що Таде схожий на матір. Хлопчик успадкував красу болгарки, навіть дещо з її поведінки, а також те, як вона підшукувала слова. Корсо дико дратувало постійне відлуння найзапеклішої ворогині всередині істоти, яку любив понад усе. Але відтоді, як вони почали почергово опікатися сином, він дещо розслабився й змирився з тим, що Таде схожий на них обох. Навіть убачав у цьому щось на кшталт порятунку для жалюгідних залишків того, що колись було їхнім шлюбом. Із сексуальних ігор, збоченої боротьби, скаженої ненависті бодай народилося щось хороше, навіть небесне — Таде.

Міркування перервав дзвінок: Бомпар.

— Уже знаєш, що трапилося?

— Що саме?

— Собєскі покінчив життя самогубством у медпункті Флері.

Жодних думок, жодної реакції.

Мимоволі, як у будь-якого копа, виникло питання:

— Як це сталося?

— Він навмисно поранився, щоб потрапити до медпункту. Відшукав подовжувач і повісився на стельовому світильнику. Я ошелешена тим, що досі в такій тюрмі, як Флері, так легко можна накласти на себе руки.

Корсо машинально стиснув руку Таде і взявся прокладати шлях у юрбі.

— Заїдь до мене, — наказала Бомпар.

— Навіщо?

— Рушаємо у Флері. Невеличкі поминки.

— Не можу. Я з Таде.

— Якось дай собі раду. Ми повинні там бути першими.

— Чому так нагально?

— Крихітко, після самогубства ЗМІ роздмухають кадило. Слід поспішати, аби зліпити нашвидку якусь пристойну версію. За кілька годин усі знатимуть, що сталося. І повір мені, так чи інакше його смерть ще вилізе нам боком.

84

Мати одного з однокласників Таде із задоволенням погодилася побути з ним до вечора й запросила хлопчика поснідати разом. На них чекала прогулянка Люксембурзьким садом, а згодом — майстерня млинців.

Корсо відвіз сина, а тоді помчав до будинку 36 на Бастіонній вулиці у XVII окрузі (нова адреса Судової поліції). Він там ще ніколи не був, і коли побачив величезний блакитний будинок, наче складений з кубиків Лего, згадав, як не дивно, вежі Айо часів своєї юності в Нантері. Він не шкодував, що мусив піти з Карного розшуку, і навіть тішився з того, що вже не треба щоденно їхати в квартал, який і досі лишався здоровезним будівельним майданчиком.

Бомпар усілася в автівку й почала жалітися на «нові гівняні офіси» та болото, що зіпсувало їй чоботи. Вони ніби силувалися відвернути увагу одне одного від головного: згадувати про самогубство Собєскі жоден із них не хотів. Копи швидко засвоюють істину: немає точних даних — тоді краще помовчати.

Вони неслися кільцевим бульваром, і Бомпар спитала:

— Знаєш, що Ахмеда Зарауї відпустили?

— Хто це?

— Ахмед Зарауї. Ватажок з мікрорайону Пікассо.

Блискавкою майнув спогад про те, що трапилося півтора року тому: він видряпується вентиляційною шахтою над мечеттю, шугає в парковку, а тоді вистрілює в Мехді Зарауї, брата Ахмеда. Корсо працював у ЦУБНТН і мав би знати, що покидька звільнили.

— Ну то й що? — просто спитав він.

— Вони, можливо, захочуть помститися.

— Чому?

— Не ліпи дурня, — проказала Бомпар, не спускаючи очей з дороги. — Я добре насіла на ту справу, але й досі вона в мене в тому місці, на якому сидять.

Катрін, хрещена мати, часом уміла бути напрочуд ґречною.

— Мені начхати, — закинув він у тому ж дусі.

— Ти помиляєшся. Ці чорномазі дуже мстиві. Ламбер уже наклав у штани.

Коп з Нарковідділу, колега Корсо по нещастю, не дарма кусав лікті: саме він, за офіційною версією, убив брата місцевого ватажка.

Автошлях відкривав перед очима краєвид, від якого сльози наверталися на очі або хотілося блювати — залежно від настрою. Ніжний і блискучий Париж залишився позаду, навколо них бетонні брили, наче сірі хвилі, розчинялися в тьмяному небокраї. Хай яка сумна була картина, а Корсо тішився, що до слідчого ізолятора прямує разом із Катрін Бомпар. Невеличка сімейна подорож до цвинтаря в День усіх святих.

Щойно вийшли з автівки, як злива мало їх не затопила. Вони поспіхом рушили до найближчого поста охорони, а тоді Бомпар вирішила висловитися щодо Собєскі:

— Після самогубства справу закриють. Тепер ніхто не сумніватиметься у його винності.

— Гадаєш?

— У тебе інша думка?

Вони сховалися під брамою й подзвонили в двері, як Червона Шапочка, що прибігла до бабусі.

— Геть навпаки, — промовив Корсо. — Він, може, наклав на себе руки, бо не зумів примиритися з несправедливістю, від якої постраждав.

— Міг би подати на апеляцію.

— Йому вже несила було чекати, терпіти довгі роки сидіння в тюрмі.

— Ти справді так вважаєш?

Корсо не відповів. Дощило звідусіль. Наче сум з усього світу готував змову проти них і загнав тепер у темний кут, аби добити.

Нарешті вийшли охоронники. Документи, обшук, потім пістолети довелося лишити в гардеробі. Потім — лабіринт дверей, коридорів, загорож. Корсо ненавидів в’язниці. Як і всі, він задихався, але на відміну від інших почувався тут, як удома. Йому завжди здавалося, що він належить до тюремного світу. Колись Корсо ледь не засадили за ґрати мало не на десять років за вбивство Мами, але Бомпар його прикрила. Та все могло скластися набагато гірше, якби він став по інший бік ствола.

Флері була завбільшки з Луврський палац. Куди не підеш, що не робитимеш — чалапаєш принаймні з півгодини посеред найогиднішого смороду на Землі: випарів тюрми, де в’язні виплескують з себе гіркоту та кислоту.

Вони дісталися медпункту. Незважаючи на велику кількість в’язнів, — понад 4500, хоча місць тільки 3000, — у тюрмі, наче в початковій школі, містилася лише одна санітарна кімната. Увесь простір у ній займали два ліжка із залізним каркасом, в облицьованому білою плиткою куті облаштували мийку, до стіни прикріпили негатоскоп, а ще тут були старенький телевізор і медична бібліотечка…

Керівник медпункту носив одноразову синю блузу, в якій був схожий на кюре — з викоту визирав білий комір сорочки. А головне — він тримався надміру урочисто, наче в його скромному закутку щойно померла надзвичайно важлива особа.

— Сьогодні немає пацієнтів? — поцікавився Корсо, що добре знав, як у тюрмі полюбляють вдавати із себе хворих.

— Вони не захотіли прийти. Через тіло.

Корсо волів би знати, як рідні пенати вдруге прийняли Собєскі-художника, що підробляв картини та вбивав стриптизерок.

— Ідіть зі мною, — проказав санітар, уклонившись по-японськи.

Виявилося, що була ще одна кімната, де стояли шафа для ліків і «холодильник». Саме тут відбувалися найважливіші речі. Медикаменти тримали під ключем. За «холодильник» правила довга морозильна камера під третім ліжком, що скидалася на оглядовий стіл. Санітар потягнув її — і вона виїхала на рейках.

Труп укривало рядно із застиглими, ніби з мармуру, складками, як у могилах флорентійських церков.

Керівник медпункту оголив тіло до талії: Собєскі наче висох. Мав фігуру підлітка. Мимохіть Корсо згадав, яким той був за життя: змарніла пика, крива усмішка, хижий беззубий вищир. Гом Соб.

— Жахливо, — промовив, стискаючи руки на висоті промежини, медик — справжній капелан або хлопчик, що хоче пісяти.

— Що саме? — роздратовано спитав Корсо.

— Я уважно стежив за ходом справи. Добре знав його. Вів медичну картку.

Тільки цього бракувало.

— То й що? — злостиво відказав Корсо.

— Йому, мабуть, не залишили часу, аби виправдатися як слід.

Слова санітара лунали урочисто, наче звуки соборного дзвону.

— Йому ж винесли вирок.

Чоловік ніяково усміхнувся, начебто до Корсо особисто.

— Годі, коменданте, ми з вами прекрасно знаємо, що справа заслуговувала більшого, ніж просто вирок, винесений після двогодинної суддівської наради.

— Однак, — пробубонів Корсо, — безневинним він не був.

— Але в чому саме полягала провина? — поцікавився медик і звів очі до неба, наче Бог міг йому відповісти особисто.

— Він здавався пригніченим останніми днями? — запитала Бомпар.

— Відмовився від їжі, увесь час мовчав. Відсторонився від усього і…

— Якусь цидулку лишив абощо? — перервав його Корсо.

Чоловік поглянув на кожного з них, мабуть, для більшого ефекту, а тоді промовив:

— Лишив, але щось цікавіше.

Він ступив до шафи з ліками, яку відчинив кількома різними ключами. Сейф як джерело полегшень, хімічних снів і штучних марень…

Вони побачили цілу низку сірих пластикових шухляд з етикетками або намальованими маркером позначками. Санітар відсунув одну з них і витяг опечатаний мішечок.

Повернувся й поклав його на тіло, між застиглими складками рядна.

— Що це? — здивовано спитала Бомпар.

— Кабель, на якому він повісився.

Корсо вже збагнув: крізь прозорий папір виднівся кручений електричний дріт у пластиковій оболонці, що мав на кінці схожу на зашморг петлю. Коп відразу впізнав улюблений вузол убивці зі «Сквонка» — розімкнену вісімку для позначення «нескінченності й потойбіччя».

Але цього разу вісімка виявилася замкненою.

Собєскі залишив їм звістку: низка вбивств завершувалась самогубством.

85

Погана думка — як вада. Якщо вона вже є — годі її позбутися.

Того ж дня Корсо силувався додзвонитися до Клаудії Мюллер по мобільному. Вона не відповідала. Він не знав, чому хотів з нею говорити. Аби висловити співчуття? Вони б звучали нещиро. Витягти з неї ще якусь інформацію? Не на часі. Клаудія, звісно, вважала, що її вчитель помер через нього і тільки через нього: впертого й дурнуватого копа Стефана Корсо.

Хай там як, але в четвер 7 грудня, рано-вранці, він вирішив до неї завітати. Перед тим довідався, що Клаудія Мюллер мешкає тепер на вулиці Міроменіля. Один раз можна — тож він сів у метро на станції «Данфер-Рошро» й накупив найвідоміших газет, аби рознюхати, чим дихає преса. Думки розділили людей на два табори, що сталося також із Корсо та Бомпар: деякі вважали, що через самогубство Собєскі визнав свою провину, інші ж, навпаки, стверджували, що він так учинив із відчаю, бо йому винесли несправедливий вирок.

Про петлю ніхто не знав — інформація не потрапила на шпальти. Але й тут не все було зрозуміло. Здавалося: через вузол художник прилюдно визнавав свою вину. Однак той, хто добре знав чолов’ягу, — а Корсо його знав, — міг би припустити, що він вирішив наостанок кинути виклик. Мовляв: «Цього ви від мене чекали? Тож маєте. Ось вам несподіванка: остаточний доказ, що всі ви — бісова банда йолопів».

Насправді ж Корсо вже не обходило, хто вбивав, хто збрехав, хто був мертвий. Він вирішив перегорнути сторінку. Собєскі повісився — і крапка.

Але йому несила було опиратися прекрасним чарам.

Насправді все було дуже просто: він хотів скористатися смертю художника, аби знову побачити Клаудію Мюллер. Погана ідея — як вада…

Її будинок не був одним із тих османівських палаців у VIIІ окрузі, що мали войовничий і поважний вигляд, — така собі вузенька кам’яниця, ззовні схожа на високу вежу.

Можна було обійтися без коду: вантажники заблокували розчахнуті двері. Корсо здогадався, що Клаудія сама їх сюди закликала… Він дістався нагору ґвинтовими сходами — такі будували навіть не в XIX, а в XVIII столітті, — повз просувалися хлоп’яги з пакунками й рамами в обгортках. Цікаво, чи Собєскі подарував Клаудії одну з картин. Але годі глузувати. Зараз не найкращий час для нісенітниць. Геть не найкращий.

Він уже минув третій поверх, як раптом, на півдорозі до наступного, спостеріг у напіввідчинених дверях саму Клаудію. Вона сиділа у вітальні на канапі, на якій досі лежали захисні повстяні покривала, і щось писала в мобільному. У яскравому світлі зимового дня, — на вікна ще не встигли повішати фіранки, — її профіль чітко виділявся на тлі небесної блакиті, наче вирізаний безжальними ударами леза, як на полотнах Фонтани.

Він замилувався. Випукле чоло впертої дівчини, прямий ніс, як у статуї, як за блаженної доби розквіту грецької культури, бездоганні лінії губ і брів, які могли б здаватися надто густими, але насправді лише додавали вишуканості усій постаті. Може, Клаудія мала чудову вдачу, буремне минуле, приховані чари — будь-що, але Корсо було байдуже. До неї його вабила саме її врода.

Катрін Бомпар, коли говорила про кохання, — а це траплялося з нею на диво часто, — казала: «Чоловікам подобається лише зовнішність, жінок цікавить тільки внутрішній світ. Ми полюбляємо плід і його смак. Вони ж задовольняються лушпинням».

Урешті-решт він наважився піднятися і, втупивши очі в Клаудію, сказав собі: «Хай буде лушпиння».

Вона побачила Корсо між напіввідчиненими дверима та вантажниками, що снували туди-сюди, й усміхнулася до нього — на такий подарунок він аж ніяк не сподівався.

Мимоволі зупинився на порозі, а тоді Клаудія вийшла назустріч. Вона дивилась якось розгублено — він не раз під час процесу спостерігав у неї такий погляд. Рішуча, хитра й кмітлива адвокатеса часом мала здивовані очі, наче вона чи то невпевнено, чи зачудовано пливла за течією.

Клаудія коротко привіталася, підштовхнула його до вітальні й зникла в кухні, аби приготувати чай. Чудеса та й годі.

Кімнатка була маленькою, але він здогадувався, що помешкання просторе, може, навіть двоповерхове. Багато простору вгору, мало — вшир. Меблі безладно стояли в різних місцях. Канапа, комод, бюрко… Стиль минулої епохи, але якої саме — він не знав.

— Сідай, — наказала вона, повернувшись до кімнати з тацею, на яку поставила чайник і дві філіжанки.

Знову на «ти». Але тепер він убачав у цьому знак дружби. Він вибрав собі дерев’яне позолочене крісло з химерним каркасом і спостерігав за нею, доки вона розливала чай. Клаудія всілася на червону оксамитову отоманку. Вона наче й не була обурена смертю Собєскі, утім, ніколи й не полюбляла виказувати свої почуття. Австрійське походження давалося взнаки.

— Що ти тут робиш? — добродушно спитала вона.

— Хотів висловити співчуття.

Вона заклякла з чайником у руці.

— Ти так зі мною не жартуй.

— Я не жартую.

— Якщо ти прийшов насміхатися з мене, я…

— Ні. Справді. Мені шкода, що так сталося, і я хотів тобі про це сказати.

— Або радше повернувся на місце злочину.

— Якого злочину?

— Ти скористався мною і вбив Собєскі.

Корсо захотів звестися на ноги, але вона схопила його за руку й примусила знову сісти. Він скорився. Насправді ж, коли вона його торкнулася, в нього аж ноги підігнулися.

— Я не причетний до самовбивства Собєскі, — промимрив.

— Скажімо, ти бив і в хвіст, і в гриву. А я так і не зуміла зарадити Собєскі, коли він став жертвою маніпуляцій.

— Ти досі так вважаєш?

— Лише не кажи, що досі впевнений, ніби він — убивця, — відказала вона й подала філіжанку.

Аби відтягнути час, він знову почав розглядати кімнату: старовинні речі — антична ваза, примітивна скульптура, книги про мистецтво — лежали на меблях або стояли просто на долівці. Важко сказати, чи їх не встигли ще розставити, чи, навпаки, кожний предмет був уже на своєму місці.

Клаудія тримала філіжанку в одній руці, а другу поклала на спинку отоманки, підібгавши під себе ноги — на ній були джинси й простенький, але вишуканий джемпер. Розслаблена поза дуже відрізнялася від стриманої та вольової постави адвокатеси в залі засідань, але чудово пасувала до завитків, що випаровував гарячий чай.

Для годиться Корсо підніс філіжанку до губ — гіркість зеленого чаю миттєво оберталася на щось м’яке й зажурливе, присмак полонив, як секс або кокаїн.

— То що, наважишся чи ні? — спитала вона.

Корсо аж підскочив.

— На що?

— Зізнатися, що закохався в мене по самі вуха.

86

Її питання, мабуть, здавалося жорстоким, але Корсо так не вважав. Клаудія Мюллер надто звикла до кримінальних справ, до чоловіків, що ріжуть жінок на ремінці, до вар’ятів, що ґвалтують жертви аж до смерті, до потвор, які знущаються над дітьми, — і тепер природні почуття, любовні пристрасті, розбиті серця її лише смішили, а тому на такі теми вона могла говорити з певною іронією.

Він теж відказав дещо жартівливо й не без уїдливості:

— Визнаю себе винним.

Клаудія підвелася, поставила філіжанку й нахилилася до нього над низеньким столиком. Її обличчя було тепер за кілька сантиметрів від нього, а сама вона сперлася на підлокітник крісла, в якому він сидів.

— Мушу розчарувати: у нас із тобою нічого не вийде.

І знову промовляла без будь-якої жорсткості, радше спокійно, холодно та безсторонньо. На кшталт: «Звинувачення щодо мого клієнта є безпідставними».

— Чому? — по-дурному запитав він, відчуваючи полегшення.

Вона знову всілася на отаманці.

— Як кажуть у рожевих романах: моє серце вже належить іншому.

«Рожеві романи» — застарілий термін, але Барбі теж часто так казала, а ще додавала: «Рожевий, як дупа». Мовляв, у книжках про кохання дедалі частіше писали про секс.

— Собєскі?

Клаудія змовчала. Як завжди, перша здогадка виявилася слушною. Адвокатеса нічим не відрізнялася від купи дуреп, що пишуть серійним убивцям до в’язниці листи, пропонуючи кохання.

Стефан затягував мовчанку — з досвіду він знав, що це найкращий спосіб, аби змусити підозрюваного зізнатися.

— Я познайомилася з ним через його картини, — справді заговорила вона. — Сама я належу до кола, яке ти ненавидиш, — до буржуазної богеми, що завжди готова бунтувати, її представники повсякчас обурюються проти влади й порядку, які самі ж і встановили. Аж раптом — приємна несподіванка: Собєскі. У ньому вбачали Жана Жене або Люсьєна Фройда. Як художник він мені подобався. Я не знала його як людину. Врешті-решт, ми зустрілися в аналітичному центрі, де обговорювали умови утримання в’язнів, яких засудили на довший термін.

Собєскі, либонь, був королем таких збіговиськ. Усе бачив, усе пізнав, міг патякати аж до світанку.

— Ніколи не зустрічала такого неприємного суб’єкта, — з кумедною міною провадила вона. — Але відчула: під машкарою невігласа-шакала, що з ранку до ночі розгулював під кайфом, ховається щось цікаве. Побачила розгублену, засмучену людину, що з головою поринула в малярство, наркотики і секс, аби лише забути про сімнадцять чорних років скніння за ґратами.

— Дівчинка з Лез-Опіто-Неф утратила набагато більше, — відказав він, як і личить копу-реваншисту правого ухилу: в кожного — своя роль.

Клаудія усміхнулася й дала йому штовхана в плече.

— Годі, товаришу. Ми тут не для того, аби сваритися.

— А потім ти з ним бачилася?

— Ніколи. Просто запам’ятала двоїсте враження, що він на мене справив. А згодом була справа зі «Сквонком». Я схопила портфельчик і рушила до нього в тюрму. Знала, що всі колишні спільники відцураються від нього, та й адвоката призначать поганенького.

— Якраз для тебе: один проти всіх.

Адвокатеса стенула плечима.

— Утім, вся країна зажадала розправи над рецидивістом.

Уся промова Клаудії ґрунтувалася на поширеному переконанні: «У кожного є право на другу спробу». Легко бути великодушним, коли мешкаєш у кварталі поблизу Єлисейського палацу.

— Я дуже здивувалася, що він досі чудово мене пам’ятає.

Корсо міг би пояснити, що навіть Собєскі, який нічого не бачив далі свого прутня, не зміг би забути таку красуню, як вона. Утім, художник теж був естетом.

— Собєскі мені відразу довірився, і ми підготували захист. Під час зустрічей побачила, що він згорьована людина, зрештою, я так і думала. Він просто ховався за агресивною, непереконливою оболонкою хтивого генія-провокатора. Справжню суть Собєскі можна збагнути, лише поглянувши на нього: зголоднілий, геть обшарпаний. І картини пише трагічні, на тему смерті та злиднів…

— Як прекрасно.

— Не клей із себе дурня. Я тобі говорю про внутрішню вразливість, що…

— Краще не розводитися щодо внутрішньої вразливості Собєскі.

— Жінка потребує чоловіка, від якого вона буде в захваті.

Вона вже верзла казна-що.

— Від чого саме ти була в захваті? — огризнувся він. — Його вульгарності, пріапізму[106], потягу до наркотиків або злочинного минулого?

— Насамперед, від його живопису.

— Тих справжніх картин чи підроблених?

І негайно пошкодував, що слова злетіли з язика. Адже обіцяв собі: ніякого сарказму!

— Вам треба було одружитися.

— Корсо, не глузуй з моєї біди. Собєскі щойно помер.

— Навіщо ти мені це все розповідаєш?

— Не хочу подавати марну надію: у моєму житті для тебе немає місця. Принаймні такого, на яке ти сподіваєшся.

Така щирість — він міг лише усміхнутися.

— Щонайменше сказано відверто.

— Я займуся похованням, і на могилу прийду сама.

Вона сиділа дуже прямо, тримаючи руки між зсунутими колінами. А тоді в голові Корсо зажевріла думка: вона ж ламає комедію. Адвокатеса чогось домагалася.

— А якщо без жартів? — різко спитав він.

— Яких жартів?

— Без сентиментальних вигадок, сповіді, ролі невтішної вдови… Годі вже.

Клаудія підвелася. Запхавши руки до задніх кишень, долонями назовні, підійшла до вікна.

— Хочу, аби ми з тобою знову взялися за розслідування.

— Яке розслідування?

Вона повернулася до нього. Сонце шмагало її білу шкіру, заливало сліпучим світлом.

— Хочу, аби ми переглянули справу.

Тепер він сам зірвався на рівні ноги й рушив до неї.

— Ти, мабуть, знущаєшся?

Вона ступила крок уперед, і він закляк: вона так сильно вабила, що його ледь не знудило.

— Я довго міркувала. Корсо, ми схибили. Собєскі та Перес не вбивали.

— Отакої.

— Ми щось проґавили.

Трапилася нагода зблизитися з нею. Але вона інакше ставилася до цього: Собєскі мали повернути добре ім’я, і тоді вона могла б і далі щасливо жити зі своєю примарою. Даремні сподівання.

— Мене це вже не цікавить, Клаудіє.

Вона лише недобре усміхнулася й повернулася до шибки. А тоді Корсо рішуче наблизився до неї й схилився над її плечем.

— Собєскі помер, — прошепотів він їй у вухо. — Зав’язав вузол убивці й повісився. Усьому кінець, Клаудіє.

— Повірити не можу, що тебе так легко обкрутити круг пальця.

— Іди лісом.

Вона повернулася на закаблуках і попрямувала до дверей. Вантажники щойно поставили на сходовий майданчик круглий мармуровий столик. Він уже перетинав поріг, як раптом вона його наздогнала.

— Допоможи мені, Корсо. Розслідування не довели до кінця!

— Полюбляєш тістечка — не раз ходитимеш до віденської кав’ярні: і так — без кінця. Змирися з тим, що ти зрослася з цією справою, та й годі.

Вона його обігнала й перегородила шлях.

— Ти так нічого й не втямив, Корсо. Хоч знаєш, що трапилося під Ла-Маншем, коли ти стежив за Собєскі?

Коп майже забув про тодішню загадкову втечу.

— Він тоді передав полотно. А завершив його саме тієї ночі, коли вбили Софі Серейс. Обмін відбувся в тунелі. На нейтральній території.

Спогад блискавкою прошив мозок: того дня художник мав на собі капелюха й ніс наплічник зі згорнутим килимком. А коли Стефан знову побачив Собєскі в Блекпулі, килимок десь зник.

Як можна було проминути таку деталь?

87

Від Клаудії він підчепив два віруси.

Насамперед потерпав від нещасливого кохання. Відкрита рана мала загоїтися з плином часу. Корсо стійко зносив випробування й навіть відчував, як постать адвокатеси дедалі більше розпливається в пам’яті, щоразу траплялася нагода не думати про неї. Він мав зосередити увагу на Таде й задовольнитися Міс Берет.

Значно небезпечнішим виявився інший вірус: йому все здавалося, що вбивця зі «Сквонка» блукає десь поблизу… Клаудія ніколи не сподівалася, що Корсо їй допомагатиме, але знала: попри всі гучні заяви про те, що слід скоритися, щойно вигулькне якась дрібничка, бодай одне підозріле слово — і він знову мордуватиме себе питаннями.

Те, що трапилося в тунелі під Ла-Маншем, не мало великого значення, але водночас додавалося до низки помилок, яких він припустився. Незабаром запанувала думка, що той, хто вбив Софі та Елен, просто втік, як пісок між пальцями.

І це не був ані Собєскі, ані Перес — хтось інший.

Йому урвався терпець, і він запросив Барбі до кав’ярні «Золоте Сонце» — одного дня там вже збиралися копи з 36-го, аби обговорити справу Собєскі.

Барбі щиро здивувалася:

— Рішення у справі вже ухвалили.

— Але це не означає, що розставили всі крапки над «і». Історія має багато білих плям.

— Гаразд, але Карний розшук тепер працює над іншими трупами.

Корсо кивнув, роздивляючись крізь шибу, як машини мчать мостом Сен-Мішель.

— Щось нове розповіли? — знову заговорила вона.

Він не поглянув на неї, лише знаком показав, що ні, а сам подумав: може, Клаудія мала рацію і треба ще раз переглянути архіви справи. Але він уже напам’ять знав, що там написано…

— А Перес? — запитав він, не спускаючи очей з потоку машин.

— Звісно, нічого не знайшли, — іронічно відказала Барбі. — Суддя зробить висновок, що це було вбивство з метою пограбування: втім, у нього таки вкрали гаманець.

Корсо з певним цинізмом подумав, що ідеальний злочин здатний скоїти лише коп.

Він знову затримав погляд на Барбі. Нова посада добре вплинула на неї. Вона здавалася спокійнішою, не гризла нігтів, споважніла. Але над стилем слід іще попрацювати: сукня зшита ніби з армійської ковдри, торочки лежать нерівно.

— Ти як не в своїй тарілці, — стурбовано промовила вона. — Усе гаразд?

— Так.

— На роботі?

— Як звично. Знайшов собі тепле місце.

— А Таде?

— Усе чудово. — Він поглянув на годинника. — Мушу вже їхати, аби забрати його зі школи.

Барбі ніби читала поміж рядків.

— Саме цього ти й хотів?

— Кажу тобі: все гаразд.

Відповів дещо роздратовано, отже, усе було геть навпаки. Але Корсо не хотів розвивати цю тему, хоча місяцями розмірковував: чи почувався насправді добре в ролі неспішного глави сім’ї? Чи міг задовольнитися тим, що сталася низка вбивств, але досі було незрозуміло, хто за ними стоїть?

— Дуже приємно було побачити тебе, — проказав він і підвівся. — Наступного разу запрошу тебе поснідати зі мною.

Барбі навіть не відповіла. Надто добре знала Корсо й була впевнена, що він лише вдає, ніби все гаразд. Коп просто не годен був змиритися з тим, як завершилася справа, і заспокоїться лише тоді, коли знову відкриє скриньку Пандори.

Минув тиждень. Він сам собі заборонив телефонувати Бомпар і просити її надати доступ до архівів. Примусив не читати збережених нотаток або документів. Але одержимість росла в його голові, як ракова пухлина. Він знову згадував усі незрозумілі деталі, суперечливі факти чи нез’ясовані події. Ані Собєскі, ані Перес… Уночі, коли засинав, уявляв, що лежить в тіні чудовиська — справжньої почвари, що ввела в оману всю країну й мала незабаром завдати ще одного удару…

У ніч з 14-го на 15 грудня його розбудив телефонний дзвінок. Він ще не натиснув на екран, але вже бачив, як виблискують літери: БАРБІ.

— Знову труп. — Вона аж задихалася. — Той самий спосіб, ті самі рани: вбивця зі «Сквонка» повернувся.

— Стриптизерка?

Барбі трохи помовчала. Йому здавалося, що вона плаче. Для неї це було незвично.

— Клаудія Мюллер.

88

Тіло в порту Толбіак знайшла команда нічних сторожів близько 3-ї ранку біля бетонної майстерні — недалеко від звалища Потерни Тополь, де натрапили на перший труп.

Корсо мчав туди, як зомбі. Міс Берет спала в нього вдома. Вона подбає про Таде. Стефан був геть ошелешений.

Тож не за тими ганявся, не спромігся запобігти подальшим убивствам, крім того, мимоволі спричинився до подальших злочинів. І ось тепер випливало, що через нього замордували Клаудію Мюллер.

Чому саме її? Бо вона займалася справою «Сквонка»? Захищала Собєскі, несправжнього «вбивцю»? Бажала розслідувати справу до кінця? Але як злочинець дізнався про це? А може, вона щось накоїла в минулому, про що Корсо й гадки не мав? Чи, може, вбивця просто хотів подражнити копа, що провадив слідство? Але хіба Корсо був для нього небезпечним? Адже відтоді, як у червні 2016 року стався перший злочин, він постійно помилявся?

Він наближався до порту Толбіак і дедалі більше відчував химерність того, що відбувається. Узбережжя оточувало бузкове сяйво, наче велетенська флуоресцентна неонова лампа підсмажувала безліч комах.

Він зупинив автівку, показав черговим посвідчення й рушив кам’яним спуском, що тягнувся до самого узбережжя. А тоді зрозумів, звідки походить сяйво. Велетенський цех з виробництва бетону мав тепер зовсім інший вигляд: над ним височів чималий контейнер з купою світлодіодних ламп, що опромінювали Сену. Надприродна брила чистого світла ритмічно змінювала колір.

Біля підмурка цеху, який періщили сині відблиски проблискових маячків, він узрів групу копів у цивільному. Щоразу, коли промінь мигалки падав на силосну вежу, він розсипався міріадами яскравих скалок, наче в полярному сяйві навсібіч розліталися світляки.

Корсо зачаровано милувався картиною, але водночас думки відчужено, дико, безпорадно плуталися в голові. Його внутрішній світ розбили вщент. І тепер він здивовано й безтямно спостерігав за тим, що відбувається назовні.

— Хочеш побачити тіло?

Корсо здригнувся. Перед ним з цигаркою в зубах стояла Барбі, оповита світлом ламп контейнера, що перемкнулися на зелений колір. Її обличчя здавалося блідим і тьмяним — підстаркуватий вигляд у вас тут, пані керівничко…

— Ви впевнені, що це вона? — спитав Корсо.

— Без сумніву. Усе, як з іншими: ні одягу, ні документів.

Лампи засвітили синім. Вони рушили до місця злочину — на майданчик над контейнером з піском та жорствою — і після блакитного сяйва пірнули в лікарняну білість променів, що поширювали прожектори КО. Над місцем, де сталося вбивство, натягнули намет, щоб з горішньої набережної нічого не було видно — попри пізню годину там уже стояли мовчазні роззяви й п’яні гультяї, що сипали недолугими жартами.

— Заберіть цих недоумків! — розлючено кинув Стефан перед тим, як залізти під намет.

Барбі поблажливо кивнула: Корсо забув, що тут він не має жодної влади.

— Ми саме це й робимо, але всю набережну перекрити не можемо. Ти готовий перекрити?

— Послухай, я ж не вчора народився.

Вони наділи гіпоалергенні нітрилові рукавички й прослизнули під намет. Він зауважив, — смішна річ, але його мозок сам вирішував, на чому зосередити увагу, — що рукавички пасували до кольору сяйва навколо контейнера, який досі виблискував удалині та щойно повернувся до першого бузкового відтінку.

Вони підійшли, і техніки розступилися, а тоді він зауважив, — ще одне недоречне міркування, — якими прекрасними здавалися їхні білі постаті. Науково-технічний підрозділ перетворив місце злочину на виставу…

Він наблизився до тіла й збагнув, що картина в пам’яті закарбується довіку. Обличчя Клаудії розтягнулося від вуха до вуха в безсоромному крику. Кров не залила очі, утім, навіть убивця не завжди спроможний подбати про кожну дрібничку. Тож із Клаудією не все пішло гладко.

Усе решту він влаштував, як звично. Вона лежала в профіль, навіть у три чверті, лице злегка повернулося до землі, а сама наче зібгалася на асфальті схилу.

— Тіло лежить не так, як завжди, бо він скинув її з висоти силосної вежі, — повторила Барбі.

— Це вже точно визначили?

— Ми були нагорі. Попри дощ на даху лишилися сліди крові. Зрештою, хтось виламав двері, що закривають доступ до сходів вежі. На даху він виконав ритуал, а тоді скинув жертву донизу.

— Чому?

— Чому ми так вважаємо або чому вбивця вчинив саме так?

— Ти так не жартуй.

Барбі тихо заговорила:

— Спочатку він намірився виставити її на даху силосної вежі, але з якоїсь причини був змушений скинути. Можна припустити, що труп просто злетів з опуклого даху. Або вона була ще живою й почала відбиватися, а тоді перехилилася через край. Сподіваюся, після розтину ми знайдемо відповіді на всі питання.

— Якщо є кров, то лишилися сліди, відбитки.

— Аж ні. Просто неймовірно. Не знаю, як він примудрився, але після такого місива не лишилося жодних слідів. Наче оперував у стані левітації та не торкався даху. Це справді…

Корсо вже не слухав. Він розглядав півмісяць пошарпаної, чорної плоті, зведеної в жахливій масці сміху. Він хотів би впасти навколішки перед Клаудією й просити вибачення. Останній спогад про неї, коли вона, тоді ще жива, сиділа у вітальні, оточена німбом сонячних променів, накладався на нинішню моторошну картину й геть вимикав мозок.

— Незабаром заберуть тіло, — провадила Барбі. — Виміри зробили, але хтозна, чи нам пощастить. Ніщо не вказує на те, що він цього разу помилився. Крім того, що тіло шубовснуло донизу. Може, хтось його побачив і він лишив сліди… Але я не дуже в це вірю.

Корсо надалі роздивлявся труп, випуклий хребет, перекручені білизною кінцівки, розтрощена камінням горлянка. Він недоречно подумав: у Клаудії було гарне тіло — худорляве, біле, гордовите. Йому б сподобалося.

А тоді зосередив увагу на розрізаному навпіл обличчі, на роззявленому в гримасі сміху роті, що наче хотів заковтнути бузкового повітря, на безпорадних поліціянтах, на їхніх слабеньких спробах розгорнути бурхливу діяльність, але, звичайно, дарма. Її сміх обернувся на чорну діру, таку широку й потужну, що нікому й ніколи несила видерти з неї щонайменший промінь, щонайменшу частинку правди.

— Ви вже почали складати технологічну карту? — знову заговорив Корсо.

— Досі ніхто не знає, чим вона займалася ввечері. Останньою людиною, з якою вона спілкувалася близько 19-ї, була секретарка. Вона лишилася в неї, бо треба було закінчити монтажні роботи в її новому помешканні.

Свіжа побілка, нерозпаковані меблі, сяк-так розставлені речі, що мали розмістити в усіх кімнатах. Клаудія, безперечно, хотіла все змінити довкола себе, аби після справи Собєскі розпочати нове життя. А незабаром утямила, що не зможе цього зробити, доки не дошукається правди.

Прибули хлопці з ритуальної служби з мішком для тіла. Під прожекторами виблискувала табличка ідентифікаційного номера, який ще не встигли вписати. Корсо не хотів на це дивитися.

— Слідство доручать тобі? — запитав він, виходячи з-під намету.

— Звісно, — сказала Барбі. — Чекаємо на замісницю прокурора. Я тоді чергувала, маю відповідну фахову підготовку, тож…

— Зателефонуй мені завтра вранці. Хочу знати всі деталі.

Він повернувся до неї спиною й попрямував до синявої монолітної споруди, яка нагадувала космічний корабель, що завис у крижаному нічному небі.

Він піднімався назад кам’яним схилом, а тоді в його голові боягузливо майнула перша доцільна, хай і не вельми блискуча, думка: як добре, що йому не доведеться повідомляти батьків Клаудії про те, що трапилося. Насилля було в його крові, але він уже склав повноваження службовця похоронного бюро.

Автівка зірвалася з місця, і він помчав набережними, навіть не зупиняючись біля світлофорів.

А тоді різко загальмував біля Нотр-Дам, схопив телефон і набрав номер Катрін Бомпар:

— Уже знаєш?

— Мої співчуття. Я справді…

— Хочу знову працювати в 36-му.

— Коли?

— Тепер.

89

Звичайно ж, нічого з цього не вийшло. Навіть Катрін Бомпар не мала таких повноважень.

Корсо був змушений заповнити купу бланків, оббігати безліч кабінетів, надати пояснення, а потім, як і всі, чекав, доки розглянуть його кандидатуру. І його б прийняли, але вже було запізно, аби братися за справу щодо вбивства Клаудії.

І він змінив тактику: напросився до Барбі в помічники. Поліціянтка не була в захваті. Тепер вона займала посаду керівника групи і не потребувала порадників. Утім, працювати їй доводилося під значним тиском. Попри всі зусилля, вона так і не змогла приховати від ЗМІ, що було скоєно ще одне вбивство, а спосіб катування за всіма показниками нагадував почерк «злочинця зі «Сквонка», а справа, до речі, була закрита ще в листопаді після самогубства обвинувачуваного…

І тут ще клопіт із втручанням Корсо: до жертви він ставився необ’єктивно, наробив дурниць (одною з яких є вбивство Альфонсо Переса), а після численних помилок те, що відбувається, сприймав у перекрученому вигляді… Забагато емоцій, замало здорового глузду. І, звісно ж, він не мав жодного права втручатися в сам процес. Паршива вівця, ще й з доважкою.

Навіть якщо б Корсо знову потрапив до Карного розшуку, йому б не довірили відразу розслідувати «очевидний» злочин. Утім, нове вбивство підтверджувало його нефаховість: він схибив від самого початку.

— Але я обізнаний зі справою краще за всіх, — доводив він.

— Навіть занадто обізнаний, — відказала Барбі.

— Не перекручуй, до того ж я тобі потрібний. Трясця, я не на пенсії і з глузду ще не з’їхав!

Знехотя вона погодилася передати йому кілька документів, які стосувалися розслідування, але змусила пообіцяти, що він не показуватиме носа в 36-му і ніяк не втручатиметься. Буде її неофіційним, ба більше, таємним радником.

Корсо підкорився, — вибору в нього не було, — але за два дні зауважив, що йому бракує матеріалу. Слідство розпочали з нуля, але воно так і зависло в повітрі. У нього склалося невтішне враження, що все повторюється і йому несила щось змінити.

14 грудня Клаудія Мюллер вийшла зі свого кабінету близько 16-ї й подалася до нового помешкання, аби завершити умеблювання. Помічниці вона зателефонувала о 19 : 10. Відтак про неї більше нічого не чули. Як і Софі Серейс або Елен Десмора, вона десь зникла, але згодом з’явилася на узбережжі, поблизу порту Толбіак, — нага, перев’язана й понівечена.

Насправді, слідство не лише загальмувало, але й заклякло в безнадійній точці, коли вже перепробували зробити все. Жодної зачіпки, жодної додаткової версії не передбачалося, і група Барбі змушена була не раз пересвідчитися, що кожний новий допис у технологічній карті був ні до чого. Нулем у квадраті.

Розтин підтвердив, що Клаудія загинула не від задушення, а від того, що впала. Убивця не встиг закатувати її за звичним ритуалом. Усе вказувало на те, що вона відбивалася й перехилилася через край, а тоді впала на хідник і поламала шийні хребці — силосна вежа була заввишки два метри.

Після себе злочинець не залишив нічого. Ані відбитків, ані органічних слідів. Жодного свідка або запису на камерах відеоспостереження. Ніяких підозрілих людей біля неї — звичне існування. Адвокатеса жила, як монашка, і переїзд до нового помешкання означав лише пересування всередині внутрішнього світу на інше місце — разом з усіма книжками, фільмами, картинами. І жодного коханця. Батьки-австрійці мешкали у Відні. Одиначка — ані родини, ані друзів у Парижі. За мету поставила собі захищати найзапекліших негідників і братися за найогидніші справи.

Корсо ніяк не міг уторопати, як вона могла потрапити в пастку, якщо по самі вуха занурилася в справу. Знала напам’ять modus operandi[107]: той викрадав — або приваблював — жертви, не залишаючи слідів. Як могла потрапити на гачок? Неймовірно. Вона ж не вчора народилася, і всі її дії, так би мовити, були підпорядковані справі, у яку вона з головою поринула на цілий рік і досі нею дихала. Якби вона помітила щось підозріле — відразу б відреагувала.

Корсо прийшов до висновку, що нападника вона знала особисто й довіряла йому. Той або та, хто прийшов до неї тієї ночі на гостину, був поза будь-якою підозрою…

У неділю 17 грудня, ввечері, зателефонувала Барбі й повідомила, що після розтину, який тривав понад п’ятдесят годин, усіляких перевірок і аналізів останки Клаудії передали, нарешті, її родині. Батьки вирішили поховати доньку в Парижі, на цвинтарі Пассі.

— Коли це відбудеться?

— Завтра вранці, об 11-й.

90

Цвинтар Пассі — VIP-ділянка для померлих. Близько 2600 могил — на одному квадратному метрі поховано більше мертвих, ніж деінде. Купа знаменитостей на одному клаптику землі, що на верхівці пагорба, над площею Трокадеро. Коп невпевнено зупинився перед велетенськими воротами в стилі ар-деко. Якщо під час поховання його побачить один із членів родини або взагалі будь-хто, висіти йому потім на одному з каштанів поблизу храму. Що не кажи, він помилився щодо вбивці, переслідував клієнта Клаудії і так чи інакше навіяв злочинцеві думку, що Клаудію треба принести в жертву. Ну ж бо, Корсо, хіба тобі звикати?

А звично байдужа до всього природа вражала красою. Під променями сонця хрести і стели виблискували перламутровими хвилями. Величний ранок — ані подмуху вітру. Небесна блакить скидалася на хімічний осад і нагадала останні відвідини домівки Клаудії.

Запхавши руки до кишень, Корсо шукав місце, де відбувалася церемонія. Минав білі, схожі на храми, мавзолеї, химерні каплички з безліччю прикрас у стилі бароко, павільйони з шибами, на яких були зображені ангели й діви, такі прекрасні, що, здавалося, їх просто вкрали з якоїсь церкви…

Клаудія не надто полюбляла такі оздоби. Палка прихильниця рівноправ’я для всіх не була б у захваті, якби її відправили назад, до буржуа, до яких вона належала за походженням.

Нарешті він натрапив на групу людей у чорному, наче намальованих вугільним олівцем на білому аркуші. Корсо наблизився крадькома, але згодом зрозумів, що нічим не ризикує: усі присутні були з Відня. У Клаудії не було друзів, але вона мала сім’ю. Урочисті постави, благородні риси й відлюдькуватий вираз облич. Німецькі слова ритмічно вилітають з уст. Бракувало тільки золотавої рамки, аби увіковічнити родинні збори над могильною ямою.

Барбі обіцяла, що жодного журналіста або просто сторонньої людини там не буде. І не збрехала: навмисно розповсюдила неправдиву інформацію, мовляв Клаудія Мюллер за походженням була австрійкою, тож батьки відвезли останки доньки на батьківщину, аби поховати її в передмісті Відня.

Австрійські родичі не вірили в Бога. Не запросили ані священика, ані будь-якого іншого служителя культу. Жодної літургії біля труни, хіба лише глибоке зосередження, що замінило звичні молитви. Корсо спостерігав за чоловіками й жінками та дивувався їхній схожості: однакові чорні, гарно скроєні, елегантні костюми, однакові, ніби витесані з білого мармуру, обличчя. Наче вилиті з однієї форми — зграйка представників віденського бомонду подалася в мандри.

Коп намагався відгадати, хто був матір’ю Клаудії, аж раптом невисока жіночка ступила крок уперед. Минула пюпітр, призначений для виступу промовців, і стала ближче до ями. Позаду неї, наче охоронець, височів суворий велетень — батько.

Пані Мюллер, хоча й невисока та кругленька, мала з загиблою спільні родинні риси — чисті, наче змальовані одним помахом, — і теж, як донька, стягувала волосся на потилиці. Тьмяна, невиразна краса, що нагадувала священний і гіркий присмак облатки.

Він аж закляк, коли її побачив. Боявся зустрітися з нею поглядом, але жінка не піднімала повік. Тримала руки схрещеними перед собою та не мала ані торбинки, ані плаща. На ній була чорна сукня, скромна, наче вбрання приречених на спалення, яких колись посипали сіркою, аби тих швидше охоплювало полум’я.

Вона почала читати вірш з пам’яті, звертаючись як очима, так і голосом до свого внутрішнього світу:

Корсо не сподівався почути іспанську, але відразу впізнав чи не найвідоміший уривок із двадцяти поем про любов (і молодість) Пабло Неруди. Із тобою робити я хочу / Те, що весна витіває із кронами вишень…

Тож її згорьована мати зверталася до доньки любовною, просякнутою чуттєвістю поемою. Отже, Клаудія залишила родину. А щоб забути про своїх, — і дошкулити їм, — оселилася в Парижі й стала святою покровителькою злочинців.

Зненацька Стефан упізнав деякі обличчя. Утім, на цвинтарі були не лише австрійці: Барбі не змогла запобігти витоку інформації, що поширилася серед «друзів Собєскі», тобто поміж інтелектуалів, політиків, митців, які скромно мовчали, коли художнику оголосили обвинувачувальний вирок, але повилазили зі шпарин, тільки-но повідомили, що він не винен.

Корсо бачив, як вони перешіптуються. Вони виявили, впізнали споконвічного ворога. Копа-фашиста, що накоїв стільки помилок. Він так нічого не второпав. Гадав, що справу довели до кінця, а тим часом справжній убивця десь швендяв неподалік…

На щастя, ніхто з войовничо налаштованих друзів не виступив з промовою — австрійське, справжнє австрійське поховання. Інакше б пролунали звичні слова обурення, згадали б хороброго адвоката Клаудію, що стала жертвою недоумкуватих поліціянтів і сліпого правосуддя; спом’янули б самого Собєскі, «що був змушений накласти на себе руки через тиск суспільства», тощо.

Тепер усі проходили повз яму, аби кинути туди білу троянду. Корсо позадкував, сховавшись серед могил: він не мав ані квітів, ані права бути тут. Годі й думати, аби висловити співчуття батькам чи будь-кому. «Друзі Собєскі» чимдалі частіше опалювали його загрозливими поглядами…

Він уже збирався йти геть, як раптом помітив обличчя, що аж ніяк не вписувалося в загальну картину. Отакої. Корсо причаївся за стелою й наготувався чекати, коли всі розійдуться. Він не вийде з цвинтаря, доки не зрозуміє, що тут робить цей недоречний персонаж.

91

— Що ти тут забув?

Корсо вистрибнув із засідки, коли всі почали розходитися. Звертався до коротуна, що на певній відстані сунув за поховальним кортежем. За мить Корсо впізнав його, був тепер упевнений: це коп з 36-го. Точніше — з КО.

Той, що мав голову, схожу на гарбуз, і зачіску, як в іграшки з конструктора «Playmobil», — колись він показував йому перші конфісковані в Собєскі полотна, що мали згодом спантеличити його, але виявилося, що це просто копії світлин, які художнику продав Людо Тулузький.

— Я…

— Нагадай, як тебе звати.

— Лейтенант Філіпп Марке.

— Що ти тут робиш?

Марке кидав безнадійні погляди в бік кортежу, який уже почав віддалятися.

І голосом, якому силувався надати твердості, нарешті вимовив:

— Клаудія була мені подругою.

— Де ти з нею познайомився?

— На роботі.

— Службовці КО з адвокатами ніколи не спілкуються.

— Суддя дозволив Клаудії забрати деякі зразки. В КО я займаюся опечатаними органічними матеріалами. Збираю їх, відсилаю на аналіз, отримую назад і відправляю до архіву.

Такі, як Марке, до 36-го завжди потрапляють свідками, а згодом перетворюються на головних обвинувачуваних.

— Коли це було?

— Мабуть… два роки тому.

— Стосовно якої справи?

— Я… вже не пригадую.

Перша брехня. Корсо не сказав: «Гаразд, перевіримо», — але так собі подумав. Він насилу міг уявити цього вилупка в колі друзів Клаудії. Зрештою, в адвокатеси не було друзів.

— Що вас пов’язувало?

— Вас це не стосується.

Філіпп Марке провів рукавом куртки по чолу так, ніби ледве спромігся на відповідь.

— Ви спали разом? — нахабно запитав Корсо.

Він стояв спиною до сонця, а тому співрозмовникові доводилося мружитися.

— Я… я не зобов’язаний відповідати.

Настав час для примусових дій: Корсо схопив чолов’ягу за комір дешевого костюмиська і мало не відірвав його.

— Не роби із себе дурня. Клаудію щойно поховали. А перед тим у найжорстокіший спосіб убили. Якщо виявиться, що ти був із нею в якихось стосунках, тобі буде непереливки, повір. Відразу опинишся в списку підозрюваних. Утім, хлопець з КО легко може обдурити інших копів. І буде зрозуміло, як саме злочинець зумів замилити нам очі…

Марке щосили стискав кігтями зап’ястки Корсо — відбивався, наче хворий, якого злапали після втечі з тубсанаторію.

— Від… відпустіть!

— Які у вас були стосунки, хай тобі грець?

Марке відкрив рота. Хоч би тобі слово. Насамкінець Корсо відпустив його та витер руки об куртку — вони були масні, немов він щойно порпався в купі чіпсів.

— Ми… ми були разом… — нарешті прохрипів той і знову зайшовся кашлем.

Тепер уже в Корсо перехопило дихання. Навряд чи Марке брехав. Геть навпаки. Клаудія Мюллер, неймовірна красуня, що завершувала перемогою будь-який процес, перед якою, звичайно, падали навколішки всі адвокати, і не лише вони, — а також судді, прокурори, звинувачувані, присяжні засідателі, — неприступна жінка, що мимохідь захопилася художником-фальсифікатором, якого звинуватили у вбивстві двох осіб, вибрала собі якогось жалюгідного технаря з КО?

— Аж ніяк не вірю.

— Можете не вірити, — набундючився той, ображений за свою чоловічу гідність.

Корсо зробив крок уперед і змусив Марке відступити за стелу.

— Ви не мешкали разом.

— Звісно ж, ні!

— Тоді як?

Коротун ніби танув на сонці, як кавалок масла на пательні.

— Ми часто зустрічалися. Я… я думаю, що подобався їй.

— Навіть останніми місяцями?

Марке нещиро усміхнувся. Він щойно второпав, чому Корсо такий агресивний: теж закохався в красуню.

— Вона мені про вас розповідала, — презирливо кинув він.

— Що саме вона казала?

— Що ненавидить вас найбільше з усіх людей.

Корсо стерпів. Сонце било в спину, але повіяв крижаний вітер і пропилососив обличчя, мов порохотяг «Kärcher».

— Чому? — глухо спитав він.

Марке стенув плечима. Він спостеріг на лиці копа сліди правдивого страждання і не хотів завдавати ще більшого болю. Клаудію поховали неподалік — негоже було саме тут і саме зараз улаштовувати дуель.

— Тому що я звинуватив Собєскі?

Поліціянт із КО поглянув на нього: наче оцінював здатність Корсо витримати ще один удар.

— Не лише тому. На її думку, ви уособлювали обмеженого служаку, що прислухається лише до голосу інстинкту і вважає свої переконання важливішими за будь-які докази.

Корсо із задоволенням затопив би йому по пиці, але не тут і не тепер. Утім, Америки він не відкрив. Клаудія вже мала нагоду щиро висловитися щодо нього.

— Забирайся геть, — наказав.

А потім дивився, як той узяв ноги на плечі і гайда — запетляв алеєю. Щось тут було не так: коп із КО не сказав йому всієї правди. Корсо вирішив згодом поміркувати над домальованою валізою в куточку картини. Зараз слід мовчати й лише спостерігати. Тримати на оці коротуна й займатися найнагальнішими справами.

Корсо повернув назад і підтюпцем побіг до виходу з кладовища. Похорон Клаудіїї його збадьорив. І чхати він хотів на протоколи Барбі.

Тепер він сам, і лише сам, розпочне розслідування з нуля.

92

Насамперед він вирішив відшукати Матьє Веранна, майстра мотузки, й показати йому знімки з місця нового злочину. Хтозна, може наваші знайде відмінності між вузлами Клаудії та іншими жертвами. Або ж помітить якусь дрібничку, що наштовхне його на новий шлях.

Париж буквально знемагав під численними різдвяними прикрасами, а в повітрі відчувалося нетерпіння разом із тужливим настроєм, притаманне передноворічним дням. І знову всі жертимуть, бухатимуть, даруватимуть один одному подарунки, аби лишень забути про те, що одним роком більше, одним менше…

Корсо повідомив про свій приїзд, а Веранн, очевидно, не надто завантажений роботою, пообіцяв дочекатися гостя. Щойно коп дістався вулиці Доктора Бланша, а тоді опинився на подвір’ї будинку, де досі височів чорний пластмасовий кулак, як відчув, що від дня останніх відвідин минула ціла вічність.

Сам Матьє Веранн зовсім не змінився. Та сама видовжена, схожа на бійницю, мармиза. Опуклі очі, здавалося, починалися із самих скронь. Кровожерні щелепи скидалися на залізну пастку для вовків. Веранн ніби щойно вийшов із жорстокої казки. Казковий вовк, замковий людожер.

Маркіз де Сад завжди був готовий до спілкування й зумів насправді причарувати Корсо. Кочівник-аристократ, що завжди шукав нових задоволень і керувався єдиною засадою: варто лишень глибоко зануритися в психіку людини, аби винести звідти на поверхню найогидніші, найхимерніші речі.

— Чув по радіо, що знайшли ще одну жертву.

— Саме так.

Веранн запросив гостя до вітальні. Ані слова співчуття, ані натяку на жаль. Для нього це був лише привід відпочити.

— Чим можу допомогти?

Корсо витяг світлини.

— Нова жертва. Хотів би, щоб ви уважно роздивилися зображення. Чи бачите відмінності з попередніми вузлами? Я також прихопив із собою фотографії інших потерпілих, якщо ви забули, як…

— Не треба.

Веранн умостився на червоній канапі, узявши знімки, розклав їх на низенькому столику й почав жадібно переглядати. Корсо подумав, чи він, бува, не сприяє пробудженню нездорової цікавості, тобто дає навіженому новий привід насолодитися спогляданням різанини.

Наваші втупив погляд у фотографії, наче який хижак, що встромлює кігті в жертву. Вибалушені очі займали ледь не півобличчя й наче передавали до мозку надпотужну, наджорстоку інформацію.

— Я знаю цю жінку.

— Вона була адвокатом Філіппа Собєскі. Ви бачили її на процесі.

— Ні, ми познайомилися раніше.

— Прошу?

Він поглянув на Корсо розширеними зіницями.

— Вона була моєю ученицею.

Корсо здавалося, що кімната небезпечно перехилилася, а вінтажні меблі захиталися, наче відзняті камерою, яку тримали на плечі. Геть здурів, що він верзе?

— Вона відвідувала мої заняття два чи три роки тому, — провадив Веранн. — Казала, що її звати Лорелеєю.

Німецька легенда про Лорелею: німфа приваблювала чарівним співом тих, хто пропливав Рейном, і ті губилися, тобто чинила так само, як сирени з давньогрецьких міфів. Лорелеєю також називають прямовисну скелю, що розташована на березі Рейну й позначає ділянку річки, де розбилося безліч човнів. Прозорий натяк: Клаудія знаджувала чоловіків, зводила їх на манівці й перетворювала на уламки — так сталося і з ним.

— Вона лишалася біля мене тільки рік. Дуже здібна. Згодом кілька разів зустрічав її в тренувальних клубах та закладах для поціновувачів садо-мазо.

Корсо розгубився: не знав, як діяти після того, що почув. Тож Клаудія насолоджувалася нездоровими іграми. Зналася на мистецтві мотузок. Звісно, знала Собєскі задовго перед тим, як сталися вбивства. Займалася з ним шібарі та була, чом би й ні, його коханкою…

А тоді Веранн ще більше спантеличив Корсо:

— Вона вивчала тонкощі самопідвішування.

— Що це таке?

— Особлива техніка, за допомогою якої можна навчитися заплутати себе мотузкою. Насамкінець розв’язується один вузол — і всі петлі стягуються разом. І ось ти вже висиш у повітрі… Але всі дії виконуєш самостійно.

Думки, наче іскри, розсипалися в голові. Він не хотів нічому йняти віри: все здавалося надто химерним.

Веранн схилився над однією зі світлин.

— Стривайте… Так… Авжеж, вузли зав’язані саме в такий спосіб. Якщо добре придивитися, можна зауважити, що їх вивернули досередини. Лорелея сама себе прив’язала.

Веранн кинув знімок на столик. Він уперше виказав неприйняття того, що сталося. Вузьке обличчя наче ще більше стиснулося, лишилися тільки очі — блискучі й гарячкові отвори.

— Гадаєте, що… — проказав він.

Учитель садо-мазо не договорив, а Корсо йому не відповів. Обидва все збагнули.

Клаудія заподіяла собі смерть, наслідуючи спосіб, у який орудував кат зі «Сквонка».

І все заради того, аби остаточно зняти вину з Філіппа Собєскі.

93

Дощ.

Колони. Склепіння. Мури. Хисткі архітектурні споруди, водночас важкі та плинні, виникали просто на хіднику, капотах машин, дахах будинків. Дощ нападав бліцкригом, зусібіч шмагали струмені води, шаленів грудень. Лише 15-та година, а вже запала ніч.

Пориви вітру розхитували прикраси, які висіли над проспектами. Злива лише підкреслювала відблиски гірлянд, освітлювальних приладів. Різдвяні лелітки віддзеркалювалися тепер у загальному потоці, що, наче величезна повінь, зносив геть усе на своєму шляху.

Корсо мчав у напрямку порту Толбіак, увімкнувши мигалку, — ще одна яскрава пляма у грі дзеркальних вітрин зі світлом. На набережних біля собору Нотр-Дам утворився корок. Навіть сирена не допомагала продертися вперед.

Тоді — дзвінок.

— Заважаю?

— Залежить від того, що ти мав сказати.

— А ти як вважаєш?

Коскас, судовий медик, зітхнув:

— Що ти хотів би знати?

— Ти зробив токсикологічний аналіз Клаудії Мюллер?

— Із суто фахової цікавості. Зрозуміло, що вона загинула не внаслідок отруєння чи введення токсичної речовини.

— У тебе є результати?

Коскас не відразу відповів. Було чути клацання пальців по клавіатурі.

— Дивно, що ти саме тепер мені зателефонував.

— Чому?

— Бо я щойно їх отримав, і вони трохи здивували мене.

— Ти про що?

— Я взяв на аналіз тканини з різних частин тіла. Зразки з обличчя дали несподівані результати: в них виявили потужне місцеве знеболювальне. Наче вбивця намагався зменшити страждання жертви.

Ти мене дивуєш. Автівки знову рушили з місця. За синюватими смугами дощу на вітровому склі почав вимальовуватися божевільний план, дивовижний задум, що перевищив усе, що він бачив під час роботи у відділі Карного розшуку.

— Я передивився світлини обличчя великим планом, — провадив Коскас. — На скронях і щоках можна помітити сліди заштриків. Я тоді нічого не знайшов, але це й не дивно після такого шматування…

— Гаразд, Коскасе, не переймайся. Якщо порахувати всі помилки, яких ми припустилися в цій справі, можна всіх нас сміливо відправляти до Центру зайнятості.

— Що ти про це думаєш?

Загадка бентежила судово-медичного експерта. В роботі він звик до шалених несподіванок, але ніколи не стикався з такими суперечностями. Божевілля — червона лінія, за якою порядкує геть інша залізна логіка.

Корсо не міг сказати Коскасу, що цього разу йдеться про дві логіки. Учителя й учениці. Ката зі «Сквонка» і самої Клаудії, Лорелеї зали засідань.

— Звіт передаси Барбі?

— Згідно з правилами.

— Лиши мені ще одну добу.

Корсо сам не знав, чому попросив відкласти справу, однак медик погодився, але так, ніби йому мали відтяти руку. Стефан натиснув на відбій. Він щойно минув будівлю Національної бібліотеки, лавіруючи далі між машинам, що застрягали в потоках води.

Ось, нарешті, порт Толбіак.

Він повернув ліворуч, змусив машини загальмувати й заїхав на пологий підйом, що вів до узбережжя. Коло бетонного цеху вийшов зі свого «Polo», і його відразу залило дощем.

Місце досі оточувала жовта сигнальна стрічка — єдина кольорова пляма в сірих переливах зливи. Узбережжя тонуло у воді і, здавалося, ось-ось мало відірватися від землі та злитися з набряклою від дощу Сеною. Річка піднімалася немов від повільного й потужного дихання.

Корсо перетнув відгороджену ділянку й підійшов до дверей паркана, які Клаудія колись виламала. Він уже точно знав, як усе відбулося. І тепер хотів ретельно відтворити хід подій та роздивитися кожну дрібничку.

Захищені металевою конструкцією внутрішні сходи піднімалися довкола силосної вежі. Він рушив нагору — його хитало, наче на містку військового корабля під час негоди. На даху в нього навіть не паморочилася голова — і не дивно, бо нічого не було видно. Дощило так, що навколо високої споруди створювалася щільна сіра оболонка.

Корсо всівся на випуклому даху по-турецьки, в позі медитації, наче індуський аскет на березі Гангу, і взявся подумки прокручувати хід подій.

Клаудія видерлася сюди вночі. Впорснула лідокаїн у скроні, щоки, під щелепами і, доки не подіяло знеболювальне, роздягнулася та зв’язала себе, залишивши одну руку вільною, аби довести справу до кінця. Насамкінець, сидячи на краю даху у викрученій позі, перетягнута власною білизною, канцелярським ножем розрізала щоки до самих вух і запхала камінь у горлянку, всюди розбризкуючи кров. Корсо уявив: біль виявився сильнішим за дію лідокаїну, очі заслала нетяма, смерть накрила багряною запоною…

Тоді скинула реманент: ніж, шприци, одяг… Куди? Корсо вже помітив невеличкий люк у даху — його можна відкрити й зазирнути всередину вежі. Відсунув кришку — вона не була замкнена на засув — і поглянув униз, але нічого не побачив. Надто глибоко.

Відтак усе відбулося дуже швидко. Клаудія вже ледь чи розуміла, що робить: життя виходило з неї крізь широкий отвір уст і забарвлювало червоним кольором дах резервуара. Утім, спромоглася провести вільною рукою по спині й просунути пальці в петлю з бретельок бюстгальтера.

Потім одним рухом звільнилася від тиску, що створювала ціла низка вузлів, і її повністю затягнуло, як сталося і з усіма іншими жертвами ката зі «Сквонка». Вона задихалася від каменя в горлі, захлиналася від крові, а тоді зсунулася дахом униз, у порожнечу.

Корсо сидів у позі по-турецьки й ридав. Огидніше самогубство годі й уявити. Чому Клаудія Мюллер заподіяла собі таку смерть? Навіщо ця жертва?

Тепер він повинен обстежити середину силосної вежі, забрати дані, що їх отримав Веранн, — або ж покликати його знову як експерта — проаналізувати всі деталі, але розглянути їх уже в зв’язку із самогубством… Не дивно, що хлопці з КО не натрапили на слід убивці: його просто тут не було.

Згодом він зателефонує Барбі, аби все пояснити.

А тепер у нього були нагальніші справи. Він мусив збагнути причини божевільної витівки. Хай як Клаудія кохала Собєскі, бажала його виправдати, навряд чи вона б через це наклала на себе руки. Щось інше мало б спонукати її до дії.

І він розумів, що є лише одна людина, яка зможе розповісти про останні дні адвокатеси перед самогубством. Хоч як боляче йому було це визнати, йшлося про Філіппа Марке, хлопця з кулястою стрижкою і головою-смайликом.

З ким лише часом не вступають в інтимні стосунки найгарніші жінки…

Корсо сів до автівки й поглянув на годинник: наближалася 16-та. Перед тим як продовжувати розслідування, треба було розв’язати одне надважливе питання.

Знехотя набрав ненависний номер. Корсо був такий мокрий, ніби й досі сидів у воді.

— Емілія? Це я.

— Слухай, ти мені заважаєш.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Авжеж, навіть не мрій.

— Йдеться про Таде.

— Що сталося?

— Ти не могла б його забрати в няні сьогодні ввечері? У мене запарка на роботі.

Тиша. Корсо вже втомився від нескінченної боротьби, сварок, перемовин, що завжди проходили ті самі стадії. Спочатку слід було благати, потім вона змішувала його з гівном, згодом вони починали лаятися й ображати один одного, але результат був відомий їм обом із самого початку: звичайно, Емілія забере хлопчика, але не задля того, щоб зробити послугу батьку, а тому, що це було для неї водночас обов’язком і приємністю.

Як не дивно, цього разу йому навіть не довелося наполягати, і вони проминули кілька етапів. Невже їхній зв’язок почав змінюватися? Останнім часом Корсо відчутно змінив думку щодо Емілії. Бачив у ній певні позитивні риси, навіть якусь розсудливість у збоченнях: зрештою, вона ніколи б не залучала Таде до сексуальних ігор.

— Я заїду за ним о 18-й.

— Дякую.

Тепер у нього з’явився час для сходження до пекла.

94

— Ми спали разом, але ми уклали угоду.

— Яку?

— Клаудія дещо попросила в мене за… свої послуги.

Корсо не довелося вдаватися до насилля. Він подався до Марке додому, на бульвар Орнано у XVIII окрузі. Аби заспокоїтися після втрати, службовець КО взяв вихідні — тож він просто подзвонив у двері. Чоловік чекав на нього. Він добре знав, що вони ще не договорили.

Корсо не згадував про самогубство Клаудії. Він прийшов зібрати інформацію, а не ділитися нею. Вони стояли в присмерку вітальні — лампа на етажерці правила за нічник. Надворі не вщухав дощ.

Корсо чекав на продовження, але Марке — ані пари з вуст.

— Що вона натомість попросила за послуги? — заговорив Стефан.

— Вона хотіла…

Його голос дедалі глухнув. Корсо ступив крок ближче.

— То що, не хочеш відповідати?

Марке повалився в крісло і зник у темряві. Лише голос свідчив про те, що він досі перебуває у світі живих:

— Вона хотіла, аби я замінив зразки ДНК потерпілих, тобто Софі Серейс і Елен Десмора.

Тоді Корсо зметнувся на ноги й схопився за поруччя крісла, де сидів Марке.

— Ану, повтори!

— Присягаюся… Я повинен був замінити органічні частки, що належали жертвам, а також кров, яку взяли з їхніх тіл.

Корсо випростувався й позадкував. Тепер він сам занурився в тінь. Сховався в кутку кімнати, аби бодай трохи поміркувати. Нові деталі зовсім не вписувалися в загальну картину. Вони створювали іншу головоломку, яку годі було навіть уявити, ба більше — розв’язати.

— Тож ми ніколи не працювали зі справжніми зразками? — недовірливо спитав він.

— Ніколи.

Ось тобі маєш: це ж підрив усього підґрунтя справи. Їх надурили з матеріалом розслідування.

— Вона із самого початку просила тебе замінити кров Софі Серейс?

— Саме так, наступного дня після вбивства. 17 червня 2016 року.

Зараз Корсо вирішив не розводитися про те, що Клаудія знала про перше вбивство ще тоді, коли про злочин ще нічого не писали в кримінальній хроніці.

Зосередься.

Чому вона так учинила?

Хотіла виправдати Собєскі?

Ні, кров і ДНК жертви не вказували на те, ким був убивця.

— Задля цього вона з тобою спала?

Його очі звикали до темряви. Марке кволо усміхнувся. Наче луснув нічний горщик.

— Звісно ж, не через мої природні чари.

Хай Корсо не розумів мети, яку переслідувала Клаудія, принаймні він збагнув, у чому полягає її стратегія. У 36-му лише Марке міг підмінити опечатані зразки. Коротун був ключовою особою для людини, яка б хотіла сфальсифікувати аналіз крові та ДНК у відділі Карного розшуку.

— Навіщо це їй було потрібно?

— Я питав у неї, але вона не захотіла відповісти. Ми уклали угоду. Або я мовчки виконую її вимоги, або можу забути про нашу домовленість про секс.

Марке, мабуть, недовго вагався. У справжньому світі такому чоловічку, як він, наближатися до жінок на штиб Клаудії — зась.

— Звідки походять нові зразки?

— Вона сама їх приносила.

Раптом Корсо зрозумів:

— Це ти розприскав свою кров на полотнах Собєскі?

— Не я, а вона.

Він згадав нанесені непевною рукою написи у складках фарби на картинах. САРА, МАНОН, ЛЕА, ХЛОЯ. І, звичайно, СОФІ та ЕЛЕН…

Клаудія не лише додала кров до полотен, але й скопіювала почерк Філіппа Собєскі. Графологічний аналіз підтвердив, що імена були записані рукою художника.

— Чому ти такий упевнений? — вів далі Корсо, і в нього в голові аж загуло.

— А інакше й не може бути. Тільки ми мали доступ до зразків крові, і я видавав їх за ті, що належали Софі та Елен. Але не я все вигадав, а вона.

Нова головоломка, нова таємниця. Клаудія поводилася так, аби ще більше скривдити Собєскі. Діяла як справжня збоченка: вдавала, що захищає художника, а сама намагалася його підставити, прикидалася, що виправдовує, а насправді добивалася довічного терміну. Щоб найлегше засудити Собєскі, треба працювати в суді.

Корсо аж запаморочилося в голові, щойно він перемотав у зворотному напрямку (до того ж у прискореному темпі) основні події справи. Отож із самого початку Клаудія примудрилася докласти всіх зусиль, аби Собєскі згнив у буцегарні. Саме вона замінила колби, аби вже точно нанести ту саму кров на полотна Собєскі, а перед тим — у його підпільній лабораторії.

Але з якою метою?

Принагідно він запитав себе: чиєю кров’ю написали інші імена на картинах? Таємницю так ніхто й не розкрив.

Але справа почала просуватися. Корсо вже дійшов іншого висновку, хоча впевненості не мав, але, скажімо, така ймовірність була. Шахрайство з органічними фрагментами могло свідчити про щось уже геть божевільне: стриптизерок могла убити Клаудія…

Але знову-таки: чому?

Чи була вона збоченкою, що вбивала й намагалася перетворити Собєскі на цапа-відбувайла? Або ж її остаточною метою був сам художник (і його провал)? Тоді вона могла б просто вбити двох жінок з оточення художника, щоб звинуватити його. Згодом їй довелося б тільки відшліфувати докази вини й насамкінець представити написані кров’ю імена обох жінок на останніх картинах Собєскі.

Корсо був годен уявити будь-що, погодитися з чим завгодно, але досі бракувало головного — причини. Навіщо Клаудія все це влаштувала? Чому потайки так люто ненавиділа Собєскі?

Навіть якщо припустити, що вбивала саме вона, навіщо їй треба було підмінювати кров потерпілих? Вона ж могла зберегти частину крові, розбризкати її в майстерні Собєскі, а потім — на його полотнах. Так було б найпростіше. Чому вона знову вдалася до ошуканства, якщо воно вже ніяк не могло нашкодити Собєскі й, урешті-решт, було взагалі ні до чого?

Марке ніби читав думки Корсо.

— Я теж ставив собі такі питання, — зізнався він. — Я провів своє розслідування.

— Тобто?

— Дійшов висновку, що Клаудія просила замінити опечатані мазки, аби приховати щось стосовно Софі та Елен. Я зберіг зразки їхньої крові й теж зробив аналіз.

У Корсо так пересохло в горлі, що він міг би тернути сірником по його поверхні.

— І щось знайшов?

На обличчі Марке, що стояв у присмерку, помережаному пасмугами дощу, який стікав віконними шибами, знову з’явилася примарна усмішка.

— Усе дуже просто. Софі та Елен були сестрами.

— Себто… біологічними?

— Насправді, зведеними. Але в них, без сумніву, був той самий батько.

95

Корсо встигнув на потяг, що від’їжджав о 18 : 23 у Фран — він ніколи не чув про таке місто. Відтак пересів на поїзд, що прямував до Понтарліє. Попереду — тригодинна подорож зимової ночі в напрямку гір, у пошуку правди, єдиний товариш — ноутбук. До дитячого притулку в Мотт-Сассі, де з 1998-го до 2004 року підростали разом Софі Серейс та Елен Десмора. Стефан бажав зустріти когось, хто їх знав і міг підтвердити наживо те, що він недавно почув.

Дівчатка були зведеними сестрами — не так уже й дивно. Софі мала анонімних батьків: матір залишила її відразу після народження в 1994 році в Ліоні. Елен з’явилася на світ двома роками пізніше в Лонс-ле-Соньє: батьки були не годні опікуватися нею. Тож вважалося, що батьком обох дівчат був Жан-Люк Десмора, офіціант, викидайло, безробітній, а головне — дикун і алкоголік.

Цілком імовірно, що два роки перед тим він вештався поблизу Ліона або деінде і вступив у короткий зв’язок з матір’ю Софі, що з якоїсь причини покинула дитину. Звичайна сімейна драма.

І не дивно, що обидві дівчинки запізналися (і в певному сенсі впізнали одна одну) в місцевому притулку. Відтоді підростали в тих самих осередках і названих родинах. Разом вирушили до Парижа, де намагалися пробитися в світі стриптизу. Корсо згадав, що вони приховували свою дружбу, мабуть, для того, щоб оперативніше розв’язувати проблеми. Щось на кшталт таємної зброї.

Але чому Клаудія Мюллер — вбивала вона чи ні — вирішила не оприлюднювати родинний зв’язок між ними?

Лишалося чимало запитань, але Корсо пообіцяв не ставити їх собі. Годі й сподіватися, що його змучений (і необізнаний) мозок бодай щось зможе підказати. Або слід діяти наосліп — ще гірше.

Протягом тригодинної подорожі він записав у ноутбуці все, що вдалося зрозуміти, і все, що можна припустити. Щодо решти…

Його гризла одна думка. Клаудія вже після першого вбивства просила Марке підмінити зразки крові. Важлива деталь: отже, вона знала, відколи загинула Софі, що наступною в списку стоїть Елен…

Тож вона була вбивцею. Або була знайома зі злочинцем і його намірами.

А тоді чому не попередила Елен?

Годі ставити питання, Корсо, годі.

Він притулився чолом до шиби, намагаючись роздивитися в темряві краєвид. Нічого не розгледів. Занурився поглядом і думками в порожнечу з надією розчинитися в ній. Отямився, коли потяг прибув у Фран. Зіскочив на перон і побачив геть інший світ.

Усе було біле. Вокзал накрився снігом. Повітря відсвічувало, як у казці, а ліхтарі відзеркалювалися в кучугурах, що оточували колії. Подекуди сніг лежав м’якішими, ніжнішими хвилями, наче вата. Бракувало лише ясел із маленьким Ісусом. Корсо зовсім розгубився. На ньому була тільки куртка, він не взяв із собою валізи і тепер стояв на пероні сам-один.

Сам-один помандрував до Франа.

Сам-один чекав на пересадку до Понтарліє.

Хвилин десять трясся від холоду — його наче засадили в скляну кулю, яку струшують, щоб подивитися, як падає сніг на Ейфелеву вежу або Діда Січня[109]. Згодом прибув футуристичний двокольоровий — ртутно-сірий, нафтово-синій — потяг. Після ясел і кулі зі снігом — електропотяг. Корсо перемістився до країни іграшок. Сів у поїзд, знову сам-один. За чверть години дістався Понтарліє. Та сама картина, що й у Франі, хіба що побільшало снігу та, мабуть, поменшало людей. Навіть працівники вокзалу накивали п’ятами.

Він почимчикував до виходу, сподіваючись знайти бодай якесь таксі.

Стояла лише одна автівка. Чорне вітрове скло, невидимий водій, у світлі ліхтаря — клуби диму, що випльовувала із себе вихлопна труба. Зі світу різдвяної казки Корсо відразу перемістився до фільму жахів: сядеш у машину — і тебе відвезуть у самітний мотель, де складають людські офіри.

Коли він назвав адресу, водій радісно вигукнув:

— На щастя, в мене такі шини, що витримають!

Автівка виїхала на департаментську дорогу в напрямку Лармона й швейцарського кордону. За шибою розгортався примарний, вилощений місячним сяйвом краєвид. Під снігом ховалися бліді, оманливі гори й полонини — вся Земля немов утратила матеріальність.

Тому Стефан не здивувався б, якби побачив незабаром на схилі гори схожий на бункер, з наглухо зачиненими вікнами й живими примарами всередині, притулок Мотт-Сассі. Приємна несподіванка: осередок виявився довгастою, пофарбованою в рожевий колір, добре освітленою будівлею, що мала балкони під навісами й скидалася на готель зимового спортивного курорту.

— Вас дочекатися, чи як?

— Ні, дякую, — відповів Корсо й розплатився.

Він не попередив, що приїде. Корсо й гадки не мав, що чекає на нього в будинку, який майже двадцять років тому прихистив двох дівчат, що росли тут, як сестри, а насправді — і про це ніхто не здогадувався — вони й були сестрами.

Поліціянт ступив кілька беззвучних кроків до ґанку, — сніжно, тихо, слизько, — а тоді смикнув за мотузку старомодного дзвоника. Наготувався терпляче чекати — на ньому була тільки куртка й він досі тремтів. Температура впала ще більше: так можна й від переохолодження здохнути.

Нарешті йому відчинив двері невисокий молодик у спортивному костюмі, що був схожий водночас на вихователя й колишнього в’язня. Корсо відрекомендувався, показав значок поліціянта й попросив відвести його до керівника притулку. Була 22 : 30, тобто його спокійно могли б і виставити геть. Але хлопець і слова не промовив та слухняно подався назад, наче на рейках від’їхав.

Стефан стояв і чекав у широченній їдальні, яку навряд чи пожвавлювала яскраво прибрана ялинка (з кульками й саморобними гірляндами). Він ступив декілька кроків по начищеній до блиску долівці, роздивляючись довкола: глинястий пісковик, побілені стіни, темно-червоний лінолеум. Легко мити й дезінфікувати. У таких притулках, щойно ви з них виходите, за вами відразу витирають підлогу. Ані слідів, ані спогадів.

Він готувався до відвідин наперед і подумки забарикадувався. Аби лише на поверхню не повилазили його гидкі спогади. Однак, коли він наблизився до ялинки, його серце стиснулося. Витинанки з гофрокартону й сплетені з розмальованого фломастером паперу гірлянди нагадали йому чимало різдвяних свят, коли попри всі подарунки в душі зяяла та сама кривава рана. Йому бракувало своїх батьків і їхньої любові.

Він завжди першим обстоював думку, що підростати в притулку не так уже й погано: трапляються й гірші речі, а відсутність коренів — геть не лихо. Проте відкрита рана так і не загоїлася. І він дорослішав з нею в душі, щоденно намагаючись притлумити біль, шукаючи де-не-де крихти любові, — навіть якщо часом ішлося лише про Маму і все закінчувалося груповухою.

— Комендант Корсо? Бріжітт Карон, директорка закладу.

Перед ним стояла жінка років сорока, теж у тренувальному костюмі. Він не почув, як вона нечутно підійшла до нього в капцях. Її цегляно-червоного відтінку лице в рамі русяво-солом’яного волосся нагадувало блискуче від цукру карамельне яблуко.

Корсо знову відрекомендувався. У кількох словах пояснив, чому завітав. Софі Серейс. Елен Десмора. 1998—2004 роки. Не сказав, для чого йому потрібні відомості про дівчат.

— І ви приїхали о цій порі? — здивувалася вона.

— Розслідування слід провести негайно.

Вона кивнула. Не побоятися приїхати в холодну, засніжену ніч лише заради того, щоб поговорити про двох дівчат, яких уже всі встигли забути. Справжній подвиг.

— Мені дуже шкода, — промовила вона. — Я тут лише п’ять років. Нічим не можу вам зарадити.

— Хіба немає викладачів, що працювали ще тоді? Колишніх учителів, які б могли мені допомогти?

— Ні. Штат час від часу оновлюють, аби вихователі не обирали собі серед учнів пестунчиків.

— Як у банках.

— Прошу?

Вона стояла, руки в боки, в тренувальному костюмі й скидалася на приземкувату штовхальницю ядра зі сходу.

— Забудьте, — проказав він і поклав телефон назад до кишені.

— Стривайте… Може, хтось іще лишився.

— Хто саме?

— Лікарка з Понтарліє, Емманюель Коен. Вона тут віддавна.

— Дасте мені її адресу?

Бріжітт Карон уперше злегка усміхнулася — наче штрикнули ножем у карамельне яблуко.

— Вам пощастило. Вона зараз тут. Один з малюків захворів.

Корсо ледь не зойкнув з радощів. Він був глибоко переконаний, що, коли ризикуєш, — наприклад, мандруєш у невідомому напрямку без жодної надії на результат, — попереду на тебе завжди чекають цікаві несподіванки.

— Зараз її покличу.

96

П’ять хвилин потому в облямівці сходової клітки з’явилася довга, зігнута, майже перехилена на рівні потилиці постать сивоволосої, коротко підстриженої лікарки.

Справжній гірський ескулап. З портфелем, у шапочці й короткому пальті. Мабуть, промандрувала схилами років сорок: лікувала хворих, приймала пологи. Воркотуха французьких гір і масивів.

Вона відразу сподобалася Корсо. Тому що давно, у дитинстві, а може, й пізніше, коли він підсів на героїн, Стефан натрапляв на таких лікарів. Вони не просто пропонували йому таблетки, але й дарували набагато цінніше: теплоту, співчуття, доброзичливість. Підзарядження для малюків або таких дорослих наркоманів, як він.

— Бріжітт сказала, що це дуже важливо. Йдеться про Софі та Елен?

Обличчя Корсо здивовано витягнулося.

— Я читаю газети, — пояснила вона. — І бачила, що нещасні дівчатка загинули.

— Ви їх пам’ятаєте?

— Звичайно. Я доглядала за ними впродовж кількох років.

— На що вони хворіли?

Вона попрямувала до однієї з лав у галереї та поклала на неї портфель. Засунула руки в кишені й вела розмову далі з висоти свого зросту — пряма й зігнута водночас, наче ліхтар:

— Різні були випадки, загалом звичні хвороби. Але довший час доводилося бавитися і в психолога. Дівчатам не надто добре велося.

— А можна точніше?

— Одна носила в серці лють, інша вірила в привидів.

Він легко їх упізнав: Софі ненавиділа всіх, включно із собою; Елен кохалася з мертвими.

Корсо взявся за суть справи:

— Розслідування виявило, що вони були сестрами.

— Секрет полішинеля.

Поліціянт сподівався, що новина її здивує, але прогадав.

— Біологічними, зведеними сестрами, — уточнив він.

— Я вас добре зрозуміла.

— Звідки ви знаєте?

— Ми не мали певності, але вони були такими схожими.

— Зовнішньо?

— Ні, поведінкою, розмовами… Часом навіть рухалися однаково.

— Може, тому й схожі, що родички.

Лікарка зухвало усміхнулася, наче на злість усім вітрам і грозам.

— Якби ви їх бачили. Вони походили з одного джерела. Без сумніву.

— Аналізи показали, що вони мали одного батька, Жана-Люка Десмора. Ви його знали?

Емманюель Коен стояла поблизу лави й тримала руки в кишенях пальта. І хай з-під шапочки вибивалося сиве волосся, вона скидалася на студентку, що чекала лекцію.

— Ви помиляєтеся. Жан-Люк Десмора не був батьком Елен.

— Тобто?

— Ще одна таємниця полішинеля: Наталі Десмора зґвалтували в передмісті Безансона.

У Корсо аж у вухах загуло. Може, це був голос правди, що видобувався на поверхню…

— Вона подала скаргу?

— Ні. Вона вже була дружиною Десмора і вела розпусне життя.

— Хтозна, чи дитина з’явилася внаслідок саме зґвалтування…

Вона ступила кілька кроків — її постать гойдалася в пальті, як цвях у мішку.

— Аж ні, напевно ні. Але мати не хотіла, аби до неї потім хтось чіплявся. Усю вагітність свої муки вона заливала дешевим червоним вином і пивом.

— Звідки у вас така впевненість? — запитав він.

— Наш регіон не надто великий. Тут нічого не сховаєш. Утім, ще тоді мені часто доводилося лікувати Наталі. Вони з чоловіком мешкали в… жахливих умовах. Злидні, алкоголь, насилля… Жах та й годі. Після пологів соціальні служби дитину в них забрали.

Тут нічого не сховаєш. У Корсо зажевріла надія.

— Виявили, хто був ґвалтівником?

— Різні кружляли чутки. Подейкували, що ним був якийсь приблуда, сексуальний збоченець. Він швендяв кордоном на південь від нас і вже мав клопоти із правосуддям. У таких випадках ніколи не знаєш напевно, що є правдою. Спочатку в кав’ярні пліткують жандарми, їхні слова повторюють, перекручують, аж нарешті створюються справжні міфи…

Гул у вухах посилився.

— Якщо Софі та Елен були зведеними сестрами, тоді ґвалтівник був батьком і Софі…

— Авжеж. І про це всі знали.

Провінція, де шепочуться й пліткують, — справжня манна небесна для копа.

— Еге-ге-ге, — промовив він, намагаючись звести думки докупи. — Тобто матір Софі ви також знаєте?

Емманюель Коен знову заходилася безшумно відмірювати кроки. Її довга постать майже невагомо сновигала вкритою лінолеумом долівкою.

— Анонімне народження у Міжрайонному медичному центрі Понтарліє? Усі все знали. Медсестри не вміють тримати язика за зубами.

Корсо згадав про своє народження. Він усе життя вважав, що ніколи не знатиме імені власної матері. І нікому не розповідав про таємницю свого походження. Ще б пак. Такий собі спосіб самозахисту…

— Хто був матір’ю Софі? — спитав нецеремонно.

— Уже не пам’ятаю, як її звали. Якась двадцятирічна офіціантка. Працювала в ресторані коло департаментної дороги, що веде до Морто. Її теж хтось зґвалтував. Гадаю, вона віднесла скаргу до поліції. Провели розслідування — безуспішно.

— На вашу думку, її та Наталі зґвалтував той самий чоловік?

— Безперечно. Пригадую, що описали його так само. Хирлявий, беззубий. Жандарми кинулися на пошуки типа, що вештався в тій зоні й був схожим на покидька, про якого я розповідала. Але розслідування зависло. У того типа алібі не було, але дівчата його не впізнали. Або не захотіли впізнати.

Гул у вухах став схожим на шум після вибуху. Корсо наче оглухнув. Blast[110], як кажуть англійці…

— Пам’ятаєте деталі? — нарешті спитав він. — Якийсь знак, що спрямував би слідство в потрібному напрямку?

— Так. Тоді всі говорили про петлі, якими ґвалтівник зав’язував дівчат. Вузли, скаутські штуки: навіть не знаю, як їх назвати. Усі голову ламали: навіщо він лишав цей підпис?.. Але повторюю: мої слова — лише вигадки, що їх можна почути біля шинквасу, поголоски з придорожніх кав’ярень. Марнослів’я.

Корсо справді як оглухнув: наче щось під тиском вибухнуло в скронях. Правда щойно продерлася на поверхню та захопила свідомість, як страшне цунамі — портове місто.

Софі Серейс і Елен Десмора були доньками Філіппа Собєскі.

Одкровення, наче надміцний центр ваги, притягнуло до себе все решту: час, простір, думки… Щойно він трохи отямився, як зрозумів, що стоїть сам у галереї, а поблизу досі височіє й підморгує ялинка.

Емманюель Коен пішла геть, напевно, вже давно. Попрощалася, а він автоматично відповів.

Аж раптом на червоному лінолеумі зашурхотіли кроки.

— Ви досі тут?

Бріжітт Карон — у капцях і тренувальному костюмі.

У відповідь Корсо лише вимовив:

— Можна тут переночувати?

97

Ані сон, ані смерть.

Щось чорне, вологе, глибоке.

Корсо прокинувся одягненим і не міг збагнути, ані де він, ані навіть хто він. Минуло кілька хвилин, і все стало на свої місця: він згадав, що ночував у притулку Мотт-Сассі. Йому люб’язно надали кімнату, де ніхто не спав, і місце на двоповерховому ліжку — горішнє, будь ласка.

І тепер у пам’яті спливали деталі вчорашнього одкровення.

Феєрично й незрозуміло. Дві перші жертви «сквонкського» ката виявилися доньками Філіппа Собєскі, але вважають, що саме він їх і вбив.

Хитким кроком Корсо почалапав до мийки й сполоснув голову під струменем холодної води. Мабуть, хотів усе з себе змити або, навпаки, якнайшвидше впорядкувати поодинокі й логічно не пов’язані між собою частини цілого.

Поглянув у дзеркало на мокре обличчя й не впізнав себе. Неголений, змарнілий від неспокою, осклянілі очі. Здавалося, він щойно продерся крізь невидиму завісу й потрапив у сюрреалістичний вимір або ж — навпаки — повернувся назад, у світ неприкритої правди.

Продовжимо. Клаудія Мюллер убила Софі Серейс і Елен Десмора, а якщо так — то й Марко Ґварнієрі. Вона переспала з горопахою з КО, аби ніхто не довідався, що дві перші жертви були зведеними сестрами. А тоді вона влаштувала все так, аби Собєскі запідозрили й звинуватили у вбивстві власних доньок.

Інформації чимало, звісно ж, але на головне питання — ЧОМУ? — досі не було відповіді. Без сумніву, йшлося про помсту, але мотив і понині залишався за сімома замками. Чи хотіла вона помститися за зґвалтованих матерів? За дочок, яких кинули напризволяще? Але хіба можна відомстити за жінку, замордувавши її ж саму? І ще одне безглуздя: припустимо, що Клаудія силувалася покарати художника-фальсифікатора. Тоді навіщо вона потім наклала на себе руки, до того ж дзеркально відтворила дії вбивці і в такий спосіб зняла вину з Філіппа? Чому хотіла померти, поламавши звинувачувальну пастку, яку сама ж і вибудувала?

Корсо не поснідав. І не попрощався з Бріжітт Карон. Не помився, не переодягнувся, лише покликав таксі та, прихопивши свій ноутбук, утік, наче який злодій. Був брудний і пожмаканий, сів до автівки й попросив відвезти на вокзал Понтарліє; знову падав сніг, і Корсо рушив потягом далі, в Женеву, звідки відразу подався на таксі до летовища. Віднині він діятиме чітко за планом.

Спочатку зателефонував Емілії (з Таде все гаразд), згодом — Барбі, бо хтось на цій планеті має знати, де він є.

— Що ти там робиш? — гаркнула поліціянтка владно й водночас турботливо, як і належить керівничці.

— Прямую до Відня. На зустріч з батьками Клаудії.

— Ти геть здурів, навіщо?

І навіть не вислухала відповіді — зайшлася сварити. Теж у рамках ролі «керівнички».

— Забудь про цю історію, Корсо. Ми впораємося самі, займися чимось іншим.

— На чому ви зупинилися?

— Ні на чому.

— Після таких слів страшенно хочеться лишити вас напризволяще.

— Невже? — кинула вона зухвало. — Мабуть, щось краще запропонуєш?

— Можливо.

— Що саме?

— Я тобі перетелефоную звідти.

— Ні, стривай.

— Ну?

— Ти вже знаєш про Ламбера?

— Ні. Що трапилося?

— Його застрелили вчора в автівці у Сен-Дені. Два мотоциклісти — три кулі впритул.

Корсо згадав попередження Катрін Бомпар: «Знаєш, що Ахмеда Зарауї випустили на волю?» Наркодилер заповзявся відімстити.

— Уже відомо, хто стріляв?

— Відразу всі подумали про Зарауї, але в того, як виявилося, є алібі.

— Він міг замовити Ламбера.

Барбі більше нічого не сказала. Її мовчанка означала: через тебе ще один загинув. Як і Бомпар, колишня помічниця завжди знала, що тоді насправді трапилося в мікрорайоні Пабло Пікассо і що Корсо брав участь у стрілянині. Однак ніхто не був певним, що Зарауї теж про це знав.

Корсо байдуже натиснув на відбій. У нього в голові просто не лишилося місця для думок про ще одну загрозу. Тепер найважливішою була справа щодо «Сквонка».

Він дістався летовища Женева-Куантрен і дуже швидко помчав до зони вильоту, де знайшов для себе рейс «Easyjet» на Відень о 14-й. Доки чекав, блукав бутиками, часом пив каву в барі. Нарешті сів у літак, умостився біля ілюмінатора й відмежувався від зовнішнього світу. На жаль, і внутрішній світ геть не тішив. Він зачепився за одне припущення: щось сталося в житті Клаудії Мюллер, якщо вона мусила обернутися на знаряддя помсти. І це мало стосуватися самого Собєскі.

Коли близько 16-ї він приземлився у Відні, вже запала ніч. У Лондоні минулого року позолочені вітрини й гранатові автобуси нагадували магазини іграшок. У Відні він потрапив наприкінці грудня просто до країни Діда Січня: яскраві зблиски, червоні трамваї та мідні янголята…

Утім, Відень заробляв на власному образі. Діти співали хором, чоловіки їхали верхи на конях-ліпіцанерах, на балу Opernball жінки в ритмі вальсу шукали собі пару…

Зіщулений на сидінні таксі, замерзлий Корсо розсіяно дивився на палаци, скульптури, фонтани з наядами, що проносилися повз… Безліч будівель у стилі бароко — вигадливих, як діснеївські замки, претензійних, як ланцюги російських сутенерів. Сніг ще не випав, але на нього терпляче чекали.

Корсо знав це місто. Він приїздив сюди з Емілією в ті часи, коли їхній роман ще не задихався від садомазохічних ігор. Вони тоді були закоханими, прогулювалися попід ручку, каталися на фіакрі, перелічували місцеві годинники, аж з ніг падали — хотіли відвідати чи не всі музеї, концертні зали, кав’ярні зі струдлями…

— Ще далеко? — запитав він німецькою (Емілія навчила його азам мови).

— Під’їжджаємо.

Барбі таки лишила йому адресу Мюллер на Гіммельпфортґассе. Колосальна, біла кам’яниця на кілька поверхів з величезною брамою для фіакрів.

Щойно він рушив нагору, як спостеріг деталі внутрішнього існування міста: форму сходинок, дерев’яні полаковані поруччя, позолочені підпори. Для Корсо середина будинків була схожою на спід дівчачої спіднички. Момент істини, коли осягаєш справжню природу речей.

Він безшумно піднявся й задзвонив у солідні лаковані двері бежевого кольору. Чекав щонайменше дві хвилини — так чекають на трампліні перед стрибком униз. Двері відчинилися — і він пошкодував, що взагалі прийшов. Перед ним стояв батько Клаудії — непроникне обличчя, джемпер і велюрові штани.

— Навіщо ви приїхали?

Франц Мюллер говорив бездоганною французькою, але дещо звисока, наче натякав: «Я володію вашою мовою, а ви моєю — ні. Я розшифрував ваші коди, а вам про таке годі й мріяти».

— Хотів дещо запитати про вашу дочку. Слідство триває, і…

— Забирайтеся геть.

Австрієць непогано розумівся на тонкощах французької, аби знати, коли і як можна якнайболючіше хвицнути співрозмовника. Корсо відкланявся. Він не лише не почує відповіді, а ще й ризикує перелічити дупою всі сходинки.

Мимохідь він зауважив, що сувору красу Клаудія успадкувала від батька. Випукле чоло, гострі вилиці, світло-тінь зіниць… У верхній частині лиця чаїлися пристрасті, у нижній — поточні справи. Мюллери, батько й донька, вабили поглядом, наказували голосом.

А тоді за спиною чоловіка вигулькнула постать Марти Мюллер. Вона була геть не такою природно-витонченою, як Клаудія, але кругленьке личко жінки дещо нагадувало досконаліші риси доньки, її розквітлу красу відтінку слонової кості.

На якусь мить йому здалося, що він зможе розраховувати на її допомогу, але жінка вчепилася в руку свого чоловіка, наче потопельник — в уламок корабельної щогли. Даремна подорож.

Перед тим, як зачинити двері перед носом Корсо, Франц Мюллер вирішив поставити всі крапки над «і»:

— Це ви вбили нашу доньку.

98

Корсо, зажурений, похнюплений, рушив туди, де починалася Гіммельпфортґассе. Постать невдахи, безформна тінь, що суне вздовж вітрин. Слід повертатися до Парижа — з купою питань, суперечливих доказів, уривків правди, гірших від будь-якої брехні.

Це ви вбили нашу доньку… Корсо майже хотів, щоб було саме так. Тоді Клаудія виявилася б невинною. Тоді можна було б принаймні щось зрозуміти в цій справі.

— Пане Корсо?

Він не відразу впізнав жінку, яка наближалася до нього в чорній, блискучій, як мішечок для сміття, пуховій куртці: Марта Мюллер власною персоною.

— Пане Корсо, — повторила вона, відсапуючись (на її обличчі виблискувала осіла пара). — Я хотіла б вибачитися перед вами. Франц, мій чоловік… Ну, він обурений.

Корсо вклонився, тримаючи руки в кишенях: поштивість, привітання, вибачення — можна було будь-як потрактувати його жест. Або ж він просто мимоволі нахилився, щоб краще чути: Марта Мюллер досягала йому до плеча.

— Ви дозволите мені з вами переговорити? — запитала вона з легким швейцарським акцентом.

Корсо почав шукати, де вони могли б усістися. За п’ятдесят метрів помітив кав’ярню.

— Ходімо, — звелів.

Мабуть, це й була допомога, на яку він сподівався.

Спочатку він подумав, що вибрав «Kaffeehaus», традиційну віденську кав’ярню, але та виявилася цукернею, де подавали чай. Їх негайно оточив запах яблучного штруделя. Здавалося, вдихнеш раз чи два — і потовстієш на кілограм або більше.

Він усадив жіночку за стіл — наче повісив янголятко на ялинку: вона мала коси (волосся завивала) й личко лялечки, але це було янголятко, що сиділо навколішки і вже не могло повернутися до неба.

— Що б ви хотіли випити? — запитав він.

— Кави.

Корсо зробив замовлення й поклав руки на стіл. Хотів переконатися, що вони не тремтять і він здатний холоднокровно сприймати навіть надважливу інформацію.

Якусь мить вони сиділи мовчки посеред гамору й дзенькоту посуду. Над їхніми головами проносили тістечка. Надворі, нарешті, випав сніг.

Принесли каву. Сигнал для Корсо.

— Що ви хотіли мені розповісти?

— Я володію інформацією, яка б могла вам знадобитися, хоча й не знаю, як саме.

— Усе одно: кажіть.

Тепер він розгледів у Марти певні непомильні ознаки: одутле тіло, надмірно сухі куточки губ, важкі повіки. Антидепресанти, щойно підсядеш на них…

Жіночка мовчала. Мабуть, їй непросто було зважитися на сповідь. Аж нарешті вона почала розпитувати:

— Як іде слідство?

— Мене, власне, до процесу не залучили, однак…

— Але ж ви повинні знати, як просувається робота ваших колег?

— За останніми даними, нічого особливого не знайшли.

— Але якою є ваша думка?

Корсо поглянув на неї знизу, як скелелаз, що дивиться вгору й смикає за страхувальну мотузку. Ні, правди він їй не скаже. Не надто міцно тримається. Утім, він і сам не знав усієї правди.

— Розкажіть усе, що стане мені в пригоді, — ухильно відказав він. — Будь ласка.

Вона втупила очі у філіжанку з кавою й розмішала її ложечкою. Аромат напою насилу пробивався крізь важкі випари цукерні. Вона якусь мить розбовтувала каву, наче намагалася загіпнотизувати саму себе.

— Клаудія не була дочкою Франца.

Хай якої прикрої правди ви очікуєте, вона все одно виявиться ще гіршою. Корсо все збагнув, але бажав почути докладну розповідь.

— Я закінчила школу в Лез-Орм, — провадила вона. — Це такий навчальний заклад для дівчат у Швейцарії, поблизу Івердон-ле-Бен, на березі Невшательського озера.

Корсо бачив перед собою мапу регіону: Івердон-ле-Бен розташовувався за якихось сорок кілометрів від Понтарліє. Тобто терену полювання Філіппа Собєскі у 80-х роках.

— Вчилася поганенько. У 18 років ще не отримала атестата, який відповідає ступеню бакалавра у Франції. Здебільшого десь тинялася, пиячила, курила травку. Файна дівчина — таких полюбляють у швейцарських пансіонах.

У копа урвався терпець.

— Вас хтось зґвалтував?

— По правді, можна так сказати. Я зустріла його в барі поблизу кордону. Щиро кажучи, я нічого вже не пам’ятаю. Пригадую якогось «bad boy»[111], галасливого й гарненького. Спочатку я погодилася бути з ним, але потім він поводився неґречно. Повторюю: я була напідпитку й ледве щось пригадую. Усе відбувалося на задньому подвір’ї бару, між туалетом і сміттєвим баком. Там ми й зачали Клаудію.

Марта замовкла. Вона висловлювалася напрочуд цікаво: зі швейцарським акцентом байдуже розводилася про найвідвертіші речі.

— Усе решта легко собі уявити, — проказала нарешті. — За два тижні я зауважила, що вагітна.

— І що відбулося далі?

— Ми все вирішили на австрійський штиб.

— Але ви швейцарка.

— Батьки — швейцарці, але вже давно переїхали до Відня. Батько був податковим радником в найбагатших родинах міста. Тобто тримав їх усіх за яйця.

— Що ви хочете цим сказати?

На її блискучому кругленькому личку з’явилася усмішка. Як на сонечку, намальованому в дитячій книжці.

— Він перетрусив усе невеличке товариство, аби негайно знайти мені чоловіка. Або син, або податковий контроль — такі умови. Пропозицій не забракло. Мушу визнати: усе відбулося геть не за покликом серця — моя сім’я виникла внаслідок випадкового злягання й шантажу. Хай там що, а Клаудія після народження могла гордо дивитися всім у вічі. Могла б стати байстрючкою, а так з’явилася на світ дещо раніше очікуваного в родині представників віденського вищого світу.

Він розглядав її місяцеподібне обличчя з відсутнім поглядом. Чарівна байдужість чи відчай? Зрештою, вона вже давно ні про що не дбала.

— Ви знали, ким був ваш… коханець на одну ніч?

— Спочатку — ні. Але згодом поширилися чутки, а тоді сталася та історія в Лез-Опіто-Неф. Я мешкала в Швейцарії, коли відбувався процес. Я стежила за новинами по телебаченню, читала статті в газетах. І впізнала батька Клаудії. Філіппа Собєскі. Мерзотну пику шалапута, самовпевненого бандита. Як лише могла вклепатися в такого негідника? Усі жінки — збоченки.

Отож, послідовність подій відновилася. У 80-ті роки Собєскі тинявся між Францією, Швейцарією та Італією. Спокушав, трахав, ґвалтував. Де швендяв — полишав сім’я, допоки не вбив Крістіну Вуґ.

— Ваш чоловік тоді про все знав?

— Ні. Лише наші батьки чинили цілком свідомо. Франц був просто пихатим і слухняним студентиком.

— А Клаудія?

— Можна вводити в оману чоловіка, — усміхнулася вона. — І навіть треба. Але дитину не обдуриш. Клаудія завжди відчувала навколо себе якусь нещирість, певне лицемірство. Зрештою, вона завжди вередувала. Коли їй виповнилося 7 років, трапився її перший напад депресії. Решта дитинства минула з безліччю проблем. Анорексія, самокалічення, наркотики, алкоголь…

Корсо слухав і згадував, як помітив схожість між Клаудією і Францем. Але ж у тебе нюх, Корсо…

— Урешті-решт, коли їй було 20 років, я вирішила їй усе розповісти…

— Як вона відреагувала?

— Несподівано чи, навпаки, очікувано — навіть не знаю. Постановила стати юристкою й захищати в суді безнадійні справи. Стояла горою за тих, хто потерпав від зла в будь-якій формі. Хтозна, може, в цій боротьбі вона узаконювала вчинки свого батька і, відповідно, власне народження.

Корсо був геть іншої думки. Клаудія ніколи не була на боці Собєскі. Навпаки, щойно їй усе розповіли, вирішила знищити його назавжди, і помста перетворилася для неї на єдиний сенс життя.

Вона стала адвокатом, фахівцем зі злочину й брехні, спеціалісткою в галузі закону та способах його обійти. Не заради захисту злочинців — хотіла сама перейти до дії.

І вбити біологічного батька.

Убити його нащадків.

Убити саму себе.

Сила її ненависті вражала: вона бажала знищити не лише почвару, але і його кров та слід — дітей. Провести операцію з повного викоренення.

— Клаудія не намагалася зустрітися із Собєскі в тюрмі?

— Ні. Просто переїхала до Франції, де мала вивчати право. Вирішила займатися справами вбивць у країні, де мешкає Собєскі. Хто б міг подумати, що одного дня їй доведеться захищати саме його…

Ти мене дивуєш…

— Вона говорила з вами про нього?

— Зрідка. Я справді ніколи не знала, що Клаудія про нього думає, але відчувала: вона пишається, що він став відомим художником.

— Як ви вважаєте: вона сказала йому правду, коли погодилася захищати його в суді?

— Ні, не думаю. Але тепер неможливо дізнатися, як усе було насправді.

Марта поглянула на годинник. Аби все розповісти, наважилася ненадовго втекти зі свого вилощеного світу. А зараз мала повертатися до багатого помешкання, до владного чоловіка, щоб зализувати рани й знову забути про колишні гріхи.

— Вона вам розповідала про Софі Серейс? Про Елен Десмора?

— Так звали інші жертви? — Корсо кивнув. — Ніколи. Під час процесу в неї вже не було часу нам телефонувати.

— Про Марко Ґварніері?

— Ніколи не чула цього імені. Чому вона мала б нам розповідати про них?

Тому що ви всі — та сама бісова сімейка.

Корсо розплатився.

Трохи підлабузництва насамкінець:

— Дякую вам за те, що наважилися поговорити зі мною.

— Як гадаєте, це вам якось допоможе?

— Принаймні все стало зрозумілішим.

Раптом Марта скинула з себе блідувату маску пихи й схопилася за краї стола.

— Я вам розповіла все, що знала, — промовила, нахиляючись до Корсо. — Тепер скажіть, що ви насправді вже знайшли.

Корсо якусь мить дивився на неї і знову дійшов висновку, що вона не витримає, якщо він скаже правду. Про макіавеллізм її доньки. Про різанину, яку вона влаштувала. Про масштаб помсти… Нікому несила слухати про таке.

— На жаль, ми більше нічого не знаємо. І невідомо, чому вбивця вибрав тих дівчат у 2016 році, а зараз узявся за Клаудію.

— Але Собєскі не мав нічого спільного з усіма тими вбивствами?

— Ніколи. Я помилився із самого початку. Гадаю, що в душі справжній зарізяка ненавидить Собєскі й хотів помститися, а тому накинув на того підозру у вбивствах, які скоїв сам.

— Але чому він зігнав злість на Клаудії?

— Тому що саме вона захищала Собєскі.

Марта відсунулася назад у кріслі, наче знову занурилася в жалобу — зла доля назавжди пов’язала її з покидьком, якого однієї ночі, коли їй було 18, вона зустріла цілком випадково.

— Ми знайдемо його, Марто. Присягаюся. Заарештуємо й засудимо.

Після останніх урочистих слів він підвівся й вийшов із цукерні. Він ще ніколи в житті не брехав так відверто, так завзято. Адже знав, що ніколи не скаже правди, навіть якщо знатиме її всю.

Він бажав остаточно з’ясувати все щодо Собєскі, проте лише заради того, щоб надійніше поховати справу й пустити її у вічну непам’ять.

99

За кілька годин він зібрав історії, плітки, свідчення. А тепер зажадав наукових доказів. Порівняння ДНК Філіппа Собєскі, Софі Серейс, Елен Десмора, Клаудії Мюллер і Марко Ґварніері (він більше не сумнівався: «Нарко» був членом родини) поєднає все докупи. Добре, що він мав до кого звернутися по допомогу: Філіпп Марке мимоволі став співучасником братовбивці Клаудії та міг би потайки зробити аналізи.

Справжніх мотивів адвокатеси Корсо не знав і мусив задовольнятися припущеннями. Жінка страшенно страждала від того, що почувалася незаконно народженою. Плодом злочину, згустком клітин, що виник після нездорового злягання. Клаудія ніколи не була ані щасливою, ані врівноваженою. Мати відкрила їй правду — і все стало, нарешті, на свої місця, але зі знаком мінус, бо призвело до знищення і смерті.

Сніг падав Корсо на непокриту голову, він тримав руки в кишенях і шукав якийсь готель: маленький, недорогий, непримітний. А тоді заховався в кімнаті, наче звір у барлозі, і зателефонував Марке. Той не відповідав. Корсо відправив термінове повідомлення й відкрив ноутбук. Годину розписував усе, що зрозумів, осягнув, відчув у глибині душі.

Авжеж, Клаудія була навіженою, але жила у згоді із собою. Він сам знав, як болить, коли ти народився не так, як усі, і замість родинного коріння в тебе — чорна діра. Але Корсо вирішив перекрити камінням вхід до безодні. А вона, навпаки, відсунула засув і в прірву зазирнула.

23-тя година. Знову відправив повідомлення Філіппу Марке й повернувся до роботи. Мов у тумані, клацав по клавіатурі. Подеколи зупинявся, щойно осягав увесь жах того, що сталося. Уявляв, як Собєскі спить із своїми доньками, — Клаудія, без сумніву, влаштувала все так, аби той їх зустрів. Подумки бачив, як вона запихає їхні голови в лещата, розтинає щоки, заштовхує камінь глибоко в горло… Або ж топить Марко Ґварніері під буйком Чорна Леді. Потім пригадав, як вона боролася в суді, щоб виправдати Собєскі, і водночас чекала, як хтось зробить аналіз крові на полотнах — крові, що сама на них лишила.

Але найбільше зачаровувала вистава за мотивами творів Ґойї. Клаудія роками вивчала Собєскі. Знала про його талант фальсифікатора. Стежила за ним і здогадалася, що це він написав усі три Pinturas rojas. А тоді вирішила взяти їх за приклад. Щоб спантеличити художника, а також викричати із себе свою лють. Страшний крик був її криком. Зойком істоти, що занапастила власний світ із неймовірною підступністю.

А він колись іще вважав небезпечною Емілію…

Рівно опівночі Корсо отримав новини від копа з Блекпула. Той доручив своїм хлопцям пошпортатися в давнішому минулому Марко Ґварніері. Та навіть не здивувався, коли довідався, що хлопчик не знав свого батька і ходила поголоска, нібито він народився внаслідок чогось насильницького, небажаного… Марко побачив світ в Аості 1983 року. Власне, тоді Собєскі тинявся десь поблизу. Тож його спокійно можна було вносити до чорного списку. Клаудія, мабуть, рилася в архівах Франш-Конте, Жюра, Невшателя, Валле-д’Аост, опитала тисячі осіб, дослідила минуле місцини, аби відшукати кожну жертву Собєскі, кожний плід зґвалтування…

Корсо був змушений припинити роботу. Від перевтоми в нього цокало в голові, він більше нічого не бачив і вже не розумів того, що пише. Сперся на кухонний стіл, що правив йому за бюрко, а тоді повернувся до ліжка, що так і вабило до себе. Поспати принаймні кілька годин, а наступного дня першим рейсом вилетіти до Парижа…

Щойно він про це подумав, як згадав, що Марке досі не дався чути. Трясця. Він знову йому зателефонував, і нарешті, після другого сигналу, молодик із КО відгукнувся.

— Ти ніколи не передзвонюєш?

— Я не міг.

— Ти мені потрібен завтра вранці.

— Я… Чого ви хочете?

— Зробити порівняльний генетичний аналіз усіх наших біоматеріалів.

— Яких саме?

— Не прикидайся. Знаю, що ти зберіг усі зразки.

— Але.. але з чим ви хочете їх порівнювати?

Імена «Собєскі» і «Клаудія Мюллер» справили належне враження. Марке наче геть розгубився. Корсо сподівався, що злодюжка принаймні виконає завдання перед тим, як вислизне в’юном.

Однак щось було не так: Марке явно був у розпачі.

— Що сталося? — нарешті, запитав він.

— Цвинтар.

— Що цвинтар?

— У Пассі…

З нього справді кожне слово треба з рота висмикувати.

— Ну то що?

Молодик щось промимрив у трубку.

— Кажи чітко, хай тобі грець! — вигукнув Корсо.

— Я сьогодні ходив на могилу до Клаудії.

— То що?

— То що? — раптом голосніше повторив той. — Немає вже могили!

100

— Йдеться про розпорядження згідно із заповітом.

— Тобто?

— Пані Клаудія Мюллер власноруч склала прецизійний заповіт і передала його метру Рож’є, нотаріусу з бульвару Малезерба.

Корсо перебував у службовому приміщенні для охорони на кладовищі Пассі — невеличкій, схожій на вокзальну, кімнаті, що містилася біля головного входу, поблизу пам’ятника померлим. Такий самий склеп, як і решта, хіба що всередині всі були живі. Не надто розкішно: лише два кабінети, один навпроти одного, наче для судді та його секретарки. Тут вели облік померлим і згадували останню волю майбутніх клієнтів.

Після того, що йому повідомив Марке, Корсо вимкнув світло й заснув, як після пиятики, а потім вибрав навмання рейс і приземлився в Парижі рівно опівдні. Забрав свою «Polo», а тоді помчав просто до цвинтаря Пассі, щоб хтось йому пояснив, як так сталося, що могила Клаудії Мюллер розчинилася в повітрі.

Керівник служби (щойно Корсо дістав поліційний значок, як той відразу витяг справу пані Мюллер) передав йому папери. Стефан боявся, що нічого не второпає, але остання воля Клаудії виявилася зрозумілою. Вона вимагала, аби її тіло після організованого батьками похорону перевезли до паризького кладовища Тьє.

— Чому Тьє? — запитав Корсо й підніс очі.

— Навіть гадки не маю. Але нотаріус відіслав нам однозначні вказівки.

Чоловік гортав документи, мапи, рахунки — наче передивлявся план перед битвою, хоча йшлося лише про місце останнього спочинку Клаудії.

— Пані Мюллер звеліла побудувати мавзолей.

Корсо був знайомий з кладовищем Тьє у Валь-де-Марн. Його відкрили в 30-х роках для поховання малозабезпечених громадян на безкоштовних ділянках. Тьє був цвинтарем для безхатьків, злидарів, забутих усіма… Корсо дещо знав про це місце: під час смертельної спеки 2003 року він займався похованням 57 жертв у Парижі — ніхто не звернувся тоді за їхніми останками.

— Назвіть, будь ласка, номер ділянки.

— Гаразд. — Його руки досі ширяли навколо моторошної справи. — Десь поблизу 104-ї і 105-ї алей.

Ці номери означали розташування власне в безкоштовних рядах. Поодинокі могили вишикувались без зайвих прикрас. Чому Клаудія бажала, аби її поховали саме там? Що хотіла донести в останньому зверненні?

— Хто організував перевезення тіла?

— Оплата послуг ритуальної служби була передбачена в заповіті пані Мюллер. Усе згідно з правилами.

Клаудія обміркувала все до останньої дрібнички. Убивства. Процес. Своє самогубство. Місце останнього спочинку.

— Тримайте, — проказав службовець і простягнув йому ще один аркуш, — план кладовища, якщо вам заманеться побути біля могили.

Він накреслив хрестика на мапі, як роблять консьєржі в готелях, коли радять добрий ресторан у незнайомому місті.

Корсо взяв аркуш і поставив останнє запитання:

— В усипальниці хтось іще похований?

Чоловік знову заповзявся ворушити свої стоси.

— Не зможу вам назвати імена, але судячи з розміру мавзолею, вона там має бути похована не сама.

101

Корсо забрав машину й помчав набережними до порту Ґарільяно, де він вирулив на окружну дорогу. Поблизу станції метро «Ванвські Ворота» виїхав на автостраду Сонця в напрямку муніципалітету Ренжис. Сонця не видно, але й заторів на шляху немає.

Усі надії він тепер покладав на кладовище — чомусь спало на думку, що Клаудія призначила йому там зустріч. Вона здогадувалася, що він докопається до істини, а та приведе його до клаптика землі, де поховані сіроми.

Корсо минув розвилку на Ренжис. Перед очима пролітали похмурі картини передмістя; він думав про Софі Серейс, яка розважала себе самокатуванням, про Елен Десмора, що спала з мерцями, про Марко Ґварніері, який збував наркотики під тінню американських гірок у Блекпулі… Він майже був певним, що Клаудія Мюллер перевезла їхній прах до свого гробівця.

Жінка побудувала цілий склеп для проклятого клану — родини, що, на її думку, не мала права на існування, а тому знищила їх всіх ущент. Чи вона привезла туди також останки Філіппа Собєскі? Ні, в пекельному всесвіті Клаудії не було місця ворогові, безсоромному чудовиську, який спричинився до їхнього нещастя.

Корсо помітив, що наближається до мети: він уже мчав уздовж невисокої кам’яної огорожі, що оперізує велетенський цвинтар Тьє. Нарешті він дістався останнього кільця перед прямокутною й суворою тріумфальною аркою, що слугує центральними воротами. Раптом він нашорошився: водночас спостеріг мур з просвітами з лівого боку, портик, що наче кликав його зайти на цвинтар, і дещо недоречне. Якась дрібниця підсвідомо привернула увагу й увімкнула сигнал тривоги.

Попередження йшло з лівого дзеркала заднього огляду.

За сто метрів позаду два молодики сиділи верхи на чорному мотоциклі з потужним двигуном. Він не надто розбирався в таких штуках, але обрис машини, згорблена постава чоловіків, що нахилилися над баком, нагадали йому чортопхайку колеги з Бригади розшуку й реагування — піжонський байк, якому дуже пасувала назва: «Ducati Monster Dark»[112].

Минула якась частка секунди — і Корсо зауважив, що пасажир мотоцикла тримає предмет, який було легко впізнати навіть на такій відстані: Uzi Pro, славетний ізраїльський пістолет-кулемет, здатний робити тисячу пострілів за хвилину.

Доки він збагнув, що йому загрожує, нападники встигли наблизитися впритул. Корсо розчахнув двері, з силою вдаривши мотоцикл. Водій утратив контроль і в’їхав просто в центральний бетонний борт, а Корсо занесло на протилежний бік сидіння.

Його автівка оберталася навколо себе, а сам він намагався вирівняти її та щосили крутив кермо. Один оберт, другий, третій… Насамкінець «Polo» врізався в захисну огорожу й під ревіння перегрітого двигуна різко зупинився.

Ахмед Зарауї. Після Ламбера вони прийшли за ним. Якби він не був таким замріяним, зміг би наперед подумати про свій захист, натомість геть про все забув.

Рука потягнулася до пояса, а тоді він згадав, що повністю змінив життя і вже давно не носить зброї — віднині Корсо належав до касти каламарів, беззахисних істот, яких слід оберігати від нападу всіляких негідників.

У дзеркалі уздрів, як «Ducati» перекинувся по той бік захисної огорожі. Впав на дорогу й перекрив рух. Водій перегонового байка силувався вивільнитися, а його пасажир у комбінезоні зентай і закритому чорному мотошоломі шкандибав до центрального бар’єра. Насилу його переступив і випустив першу кулеметну чергу. Задня шиба розсипалася на друзки.

Корсо, що далі лежав на сидінні, вимкнув зчеплення, лівою рукою увімкнув задню передачу і знову рушив з місця. А тоді в позі циркового акробата, витягнувши ноги навскіс, знову ввімкнув зчеплення й додав газу. Він нічого не бачив і не знав, звідки може стріляти нападник.

Раптом щось гепнуло, і все стало зрозуміло. Пасажир мотоцикла, якого з розгону вдарила машина, пролетів над нею, впав на дах і проїхався капотом. Сама «Polo» в той час від’їжджала назад і дряпала крилом бетон центрального паркана. Корсо виграв для себе кілька секунд життя.

Обсипаний скалками скла, він підвівся, знову натиснув зчеплення й перемкнув на передній хід. Стрілець уже підхопився й цілився чорним дулом пістолета-кулемета. Виплюнув ще одну чергу та знову гепнувся. Цього разу його вдарило в ноги, і він проїхався не дахом, а під сподом автівки.

Корсо збільшив швидкість і відчув, як колеса прокотилися тілом нападника. На відстані кількох метрів різко загальмував — він не розмірковував, не дихав, лише зосередився на тих кількох рухах, що могли зберегти йому життя. Скинув оком на дзеркало заднього огляду: стрілець лежав за десять метрів і вже не підводився. Корсо знову ввімкнув задню передачу й помчав просто на розпластане тіло. Відштовхнув його до огорожі, а тоді щосили повернув кермо й розчавив голову.

Незабаром застряг на підйомі, а заднє ліве колесо заїхало на паркан. З порізаним обличчям, напружено вчепившись у кермо, він намагався відчинити двері. А зась. Балюстрада не пускала. Корсо відстібнув ремінь безпеки й спробував пересунутися праворуч.

Аж раптом з лівого боку скло розсипалося вщент, кабіна знову наповнилася скалками. Він устиг лише відчинити пасажирські двері й викотитися на землю. Водій мотоцикла спромігся виповзти з-під двоколісної машини. Чи був Зарауї одним із них? Напевно, ні. Це були прості найманці. На щастя, покидьки не вміли стріляти.

Корсо поплазував до місця позаду автівки. Він досі не вгледів противника, але міг (приблизно) здогадатися, де той ховався, адже бачив, під яким кутом летіли кулі. Очевидно, той засів по той бік парапету. Він сам припав до землі, а тоді наважився визирнути: стрілець стояв на сусідній дорозі й цілився в нього з напівавтоматичного пістолета.

Корсо міг би спробувати втекти й заховатися між припаркованих автівок, але ризик був надто великим: почвара заповзявся б стріляти навмання й поранив водіїв, що причаїлися за своїми машинами.

Він вирішив діяти, як у кінострічках. Відкрив багажник, схопив бідон з пальним, що валявся там місяцями. Відкрутив ковпачок і вилив уміст попід машиною. Лишалося витягти запальничку «Zippo»: вона, власне, лежала в його кишені. Стефан востаннє поглянув у бік балюстради. Убивця в касці був щоразу ближче — бісів йолоп стріляв на всі боки й тішився, що страх паралізував людей; щойно він проходив, як автомобілісти пускалися навтіки й ховалися за бамперами, намагалися додзвонитися в поліцію або побачити, що коїться на бульварі смерті.

Корсо розмірковував: за півхвилини стрілець наблизиться впритул, згодом калюжа пального займеться, а машина… не вибухне — автівки ніколи не вибухають у справжньому житті. Проте з неї найімовірніше повалить густа чорна кіптява. Саме на це він і розраховував.

Тоді жбурнув запалену «Zippo» під свою машину, полум’я перекинулося на асфальт і зашкварчало, а потім глухо затріскотіло. Негайно розпалилося міцніше полум’я — спочатку синє, потім жовтогаряче, а тоді біле… Від асфальту, розчахнутих дверей, багажника вилітало темне куриво. За якусь мить справжній мур розділив людей на дві команди, з одного боку містилися машини, заблоковані «Polo», з іншого — ті, яким дорогу перекрив «Ducati», що лежав на землі.

Корсо нічого вже не бачив, але його ворог — теж. Він скочив на ноги й прожогом помчав у бік розчавленого стрільця. Від задухи й хвилювання не помітив тіла та перечепився, гепнувся, піднявся на одне коліно й отримав тепловий удар від палаючої автівки, яку шквалом відкинуло вбік. Жар обпікав обличчя, але тіло брали дрижаки. Корсо стояв рачки й тішився з двох речей: його захищав бар’єр і він був ближчим до землі.

Коп рухався навпомацки, ледве дихаючи, сльози заливали очі, здавалося, що кожна мить розтягується в часі й стає останньою. Ось-ось крізь чорну завісу мав вигулькнути стрілець і поцілити йому в голову. Навіть невмійко зміг би влучити з відстані одного метра. Він далі хапав руками землю і відчував гарячий подих вогню, що ринув з боку «Polo» йому в спину. Корсо силувався не впускати повітря в легені, але чув, як отвори обличчя та пори шкіри просякають отруйними випарами, а кожний рух може призвести до запаморочення.

Хай тобі грець. Він повз рачки, аж раптом утямив, що вовтузиться в крові суперника і якійсь рідині, схожій на мозок: вона сочилася крізь тріщини поламаної каски. Його мало не знудило, аж гульк — стрілець з’явився в хвилях диму: пістолет, просунутий у запобіжну скобу вказівний палець у рукавичці, забороло чорного шолома…

Його мали вбити, але постріл так і не пролунав.

Стрілець просто не встиг.

Корсо нарешті знайшов те, що шукав: схопив Uzi Pro померлого, опустив руку, натиснув на спусковий гачок та випустив у ворога цілу чергу — той відлетів до пекла для безіменних мерзотників.

102

З цвинтаря Тьє відкривався краєвид на простору, вкриту жорствою і плитами галяву, — місцевість нагадувала часи, коли вважалося, що Земля пласка, а за нею пролягає безмежжя.

Вдихаючи крижане повітря, Корсо ледь шкандибав у просвітах між могилами — замазане кров’ю та кіптявою тіло здригалося й нило від болю, обличчя смикалося від тиків. Ген-ген лунали рятівні звуки: сирени поліційних, пожежних машин, карет швидкої допомоги. У зазвичай спокійному куточку Іль-де-Франса панував гармидер, у якому Стефан Корсо таки вижив…

Кладовище Тьє розмірами не поступалося маленькому містечку, відвідувачі здебільшого діставалися потрібної могили автівкою. Корсо саме перетинав ділянку 94, «майданчик ангелів», де були поховані ті, хто не встиг народитися або ледве побачив світ. Тож поблизу пекла жебраків було місце для нехрещених немовлят. Серце стискалося: могильні плити прикрашали квіти, міні-оранжереї, скляні вази з дитячими іграшками, браслетиками, чепчиками…

Незабаром коп опинився на ділянці 102, де були поховані ті, хто подарував свої останки науці для проведення дослідів. Місце пам’яті й роздумів, порожні могили — тільки імена та дати…

Нарешті він потрапив на 104-ту й 105-ту алеї, нічийну зону — для тих, у кого не лишилося ані грошей, ані близьких, анікогісінько, хто міг би принести квіти. Клаудія хотіла, аби її поховали саме тут. Утім, не важко було збагнути, чому: попри багатство, буржуазне виховання, елітарну освіту, адвокатеса вважала себе одною з них. Гадала, що нічого не варта, і ці думки повністю заполонили її свідомість. Вона бажала стерти всі сліди ганебної історії — батько-вбивця, нікому не потрібні діти — й лежати тут, серед знедолених і безіменних.

Було неможливо пройти повз усипальницю Клаудії.

Мавзолей височів над поземними могилами. Гробівець не був примітним або стильним: проста цементна брила, що радше скидалася на бункер, ніж на пам’ятник. Жодного імені або дати. Корсо підійшов до залізного входу й повернув клямку: відчинено.

Світло просочувалося всередину крізь схожі на бійниці отвори, які не було видно ззовні. Промені сонця падали на п’ять трун, що розташовувалися на козлах. Корсо стало цікаво: чи то Клаудія наказала їх так поставити, чи домовини розмістили випадково, щоб потім поховати кожну під кришкою.

Він зауважив, що на рівні ніг до кожної труни — звичайного соснового гроба — пригвинтили табличку. Корсо навіть не здивувався, коли прочитав: «Софі Серейс», «Елен Десмора», «Марко Ґварніері», «Клаудія Мюллер»…

Корсо й гадки не мав, як вона спромоглася витягти трупи з місць поховання й зібрати їх докупи. Але що ж тут дивного? Адже вона працювала адвокатом і зналася на тому, як можна обійти закон, крім того в померлих не було родичів.

Він нахилився над п’ятою труною, аби прочитати напис на табличці. І відсахнувся, наче раптом звідти виповз страшний плазун. Отакої: на табличці вигравірували його ім’я. Що за божевілля!

Труну не запечатали. Він відсунув кришку й помітив усередині білий прямокутний предмет: конверт. Корсо відкрив його й витяг кілька списаних аркушів. Він не знав, який у Клаудії почерк, але був певен: це її рука. Вона лишила йому пояснювального листа.

І вибрала саме його повіреним у своїй таємничій справі.

Корсо вирішив одразу прочитати, адже тут його ніхто не бачив, а тим часом удалині ревли сирени. Незабаром копи його відшукають і заарештують. Байдуже: коли вони його спіймають, він уже про все дізнається і буде все одно.

103

Корсо,

Ти читаєш цього листа, отже, трясця, тобі вдалося подолати чималий шлях і тепер ти знаєш усе.

Коли я дізналася про своє походження, життя для мене зупинилося. Корсо, ми не істоти, лише відтинки часу. Просто ненадовго потрапляємо сюди, на Землю. Тож мій час уже нічого не значив. Був незаконним перебуванням. Я помилково народилася внаслідок насилля й ницості.

Я роками провадила розслідування. Крок за кроком відстежувала пересування біологічного батька, його блукання, злочини, дикі витівки… Нишпорила вздовж східного кордону Франції, розшукувала дітей, що з’явилися на світ після зґвалтувань, народилися анонімно — всіх тих, кого хвиля насилля виштовхнула на поверхню життя.

Потроху змалювалася картина нашої родини: Софі, Елен, Марко… А тоді в мене виник план: знищити плоди, що визріли із сім’я Собєскі, і використати смерть його нащадків для цілковитого приниження почвари.

«Невблаганна» — обожнюю це слово.

Моя помста буде невблаганною…

Звичайно, ти не розумієш, чому я повбивала своїх родичів і змусила їх так страждати. Ти в Бога віриш, Корсо? Впевнена, що віриш. Під машкарою хулігана-приблуди ховається лякливий міщанин, який щосили чіпляється за принципи, яких у нього ніколи й не було. Тож як добрий католик ти знаєш, що страждання очищає, офіра покутує гріхи, а що більше принижується плоть, то вище підноситься душа…

Слід було спромогтися на вбивства. Мордувати жертви, доки їм не запаморочиться в голові. Душити, поки їм уже несила буде терпіти від болю. Лише так можна вивільнити їх, видерти з нікчемної оболонки химерне тіло, що є породженням зла.

Потрібні деталі? То прошу. Я познайомилася із Собєскі задовго перед тим, як заповзялася виконувати задум. Звісно ж, він одразу захотів зі мною переспати, але мені вдалося відірвати збоченця від брудних думок і спрямувати його увагу на «Сквонк». Відрекомендувала йому Софі та Елен. Він захопився своїми доньками — і вони разом загрузли в найогиднішій розпусті. Шкода: вони так і не дізналися, що разом порушили найсуворішу в світі заборону: вдалися до інцесту.

Я з легкістю позбулася охоплених моторошними бажаннями дуреп. Проте в Блекпулі все відбулося поза планом. Я сама впрохала власника галереї в Манчестері запросити до себе Собєскі. Після того, як він передав свою картину під Ла-Маншем (навіть я не знала, що це за твір), треба було заманити його на північ Англії. Звісно, щойно він потрапить у Блекпул, йому несила буде опиратися місцевим розтлінним спокусам. Я сподівалася, що він прикупить травки в Марко, але їм так і не довелося зустрітися. Все одно: важливо, що підозрюваний перебував поблизу місця злочину.

Цієї ночі я вбила братика. Шубовснула тіло біля Чорної Леді й зробила це так, щоб потрапити на очі якомусь рибалці. Мені здавалося, що крик Ґойї на обличчі трупа, зануреного в море, матиме в чорній прозорій воді незвичний вигляд…

Під час слідства теж не все пішло гладко. Я доклала зусиль, аби знищити Софі Серейс в один із днів, коли ти чергував, але тебе відправили на інше завдання, а тоді до справи залучили Борнека. Правду кажучи, якась вища сила втрутилася заради мене, адже, врешті-решт, розслідування доручили саме тобі…

Відтоді я мала тільки розкидати знаки на твоєму шляху: блокнот з ескізами в підвалі «Сквонка», сліди крові в майстерні Собєскі, підписи на полотнах (потайки придбала зразки крові в лабораторії аналізів)… І тут утрутився Жакмар, до того ж на картинах Собєскі сам змалював сцени злочину, але ти надалі його підозрював… Крім того, виникла ще одна проблема: коли Матьє Веранн свідчив під час процесу, я побоювалася, що він пробовкається, бо ми знали одне одного і я в нього вчилася підвішувати себе на мотузках… На щастя, він про це не згадав. Якби ти збагнув, що я сама займалася шібарі, то запідозрив би, що між мною та Собєскі є таємний зв’язок. А тоді б помилився: я засвоїла ази техніки лише заради помсти.

Щойно Собєскі заарештували, переді мною відкрилася широка дорога. Я взялася захищати Філіппа — так було легше його знищити. Він виявився фальсифікатором, а для нього це — найкраще алібі. Натяк на Ґойю дозволяв мені водночас звинуватити його й виправдати, до того ж підозра падала водночас на Переса. В мене був досвід у судових процесах, і я знала: усе, що скажуть під час засідань, зійде нанівець після того, як знайдуть криваві підписи на полотнах. Аби заволодіти розумом публіки, досить влаштувати невеличку виставу…

Але ось чого ніхто не знає: службовці ЦУКЦ ніколи б не здогадалися зробити аналіз сучасних творів Собєскі. Мені довелося написати анонімного листа, в якому я скерувала їх у потрібному напрямку.

Можеш мені не вірити, але самогубство Собєскі геть мене не втішило. Мені кортіло, аби він поволі мучився в буцегарні, доки не сконав, але він, аби повіситися, використав такий самий зашморг, який використовувала я, коли вбивала, тож усе закінчилося зовсім несподівано. Собєскі завжди відзначався послідовністю у своїх дурощах. До кінця життя залишився провокатором. Він намагався зашморгом ввести в оману ворогів, ще більше їх заплутати, хай би тоді підозра впала вже на нього.

Отож мені лишалося одне: померти. Мусила завдати собі тих самих тортур, від яких загинули всі решта. Що годилося для них, пасувало й мені. Тоді навіщо мені було потрібне знеболювальне? Токсикологічний аналіз виявив би, що я його вколола. Але не заради того, щоб менше мучитися: просто хотіла впевнитися, що роботу довела до кінця. Біль затуманив би мені розум.

Моя смерть спантеличила б усю поліцію, але найбільше я хотіла обвести круг пальця тебе. Ти був би приголомшений тим, що я загинула, і спочатку подумав би, що вбивця досі живий, а тоді вже дізнався б, що я наклала на себе руки. І, звісно ж, вирішив би, що я вбила так само себе, як чинив з іншими Собєскі, аби зняти з нього обвинувачення.

А правда була ще далеко… В пошуках відповіді ти дістався аж сюди, до самого гробівця «Собєскі». Уся родина зібралася докупи, Корсо, тепер ми мусимо разом спочити вічним сном, від якого нам прокидатися було зась.

Але чому тут стоїть п’ята труна з твоїм іменем на табличці? Я роками нишпорила на східному кордоні в архівах мерій, перечитувала скарги, свідчення, облікові книги жандармерій. Передивилася записи лікарень у зоні полювання Собєскі. Підслуховувала в кав’ярнях, опитувала продавців, їздила навіть до будинку для літніх людей…

Разів сто думала, що натрапила на нові жертви насильника, але бракувало доказів, тож мусила облишити пошуки. Мала певність тільки щодо Софі Серейс, Елен Десмора, Марко Ґварніері і себе самої. Аналіз ДНК лише підтвердив мої припущення.

Але диявол, що блукав місцевими долинами, лишив мені ще одного подарунка. На кшталт бонуса. Ще одне зґвалтування. Ще одні анонімні пологи. Ще одну дитину.

Її мати, 17-річна студентка Ґренобля, теж віднесла скаргу до поліції, але розслідування ні до чого не привело. Породілля переїхала до Ніцци й там дала життя дитині анонімно. Вона б могла назавжди стерти з пам’яті жахливий епізод свого життя, але все було дарма: за кілька місяців потому, під час одного з нападів депресії вона заподіяла собі смерть. Малюк, що побачив світ унаслідок такого перелому, косо-криво підростав, захопився наркотиками, бешкетував, убив людину, а тоді Блакитна Фея витягла його з багна. Відтак він став одним з найкращих копів 36-го. Тобі він нікого не нагадує?

Уже давно я віддала твою кров на аналіз ДНК: половина твого генетичного фонду належить демонові. Ти — перший син Філіппа Собєскі. Я мріяла, аби саме тобі доручили розслідування, а тоді вся історія насправді б перетворилася на сімейну справу — так і сталося.

Ти сподівався провести слідство, знайти винного — і, вірогідно, стати моїм коханням… Але все було оманою. Ти просто виконував свою роль у нашій сімейній драмі. Тож я тобі вдячна, ти чудово впорався. Навіть не смій розпатякувати будь-кому наші таємниці: історія має закінчитися в цьому склепі й стосується лише нас.

Тобі лишається одне: теж покінчити з усім.

Корсо, знаю, що все життя ти відбивався, як міг. Був копом, одружився, став батьком — але це тебе не врятувало. Ти бандит. Убивця. Збоченець. У тобі тече зіпсута, отруйна, нездорова кров. Що швидше ти з усім покінчиш, тим краще. Ми є генетичною похибкою. Ані ти, ані я тут нічого не вдіємо: наш час — лише зіпсутий нами час.

Ніхто тебе не змушує робити щось негайно. Хай твоє рішення дозріє. Згадай своїх огидних і розпусних сестричок, братчика Марка, що збував наркотики і сам був вартий не більше однієї дози травки, яку він продавав. Згадай мене — сенс життя я знайшла тільки у вбивствах і жорстокості. Згадай батька, що був утіленням зла й узагалі не мав права на існування.

Це твій рід, твоя кров.

Не кажу прощавай, лише до зустрічі. Впевнена, що можу на тебе покластися. Ти завжди жив із раною, пухлиною, що притаманна нам усім. Наше місце — тут, на кладовищі Тьє, адже ми походимо з самого дна. Нас ніхто не хотів, ніхто не чекав. Ми померли ще перед тим, як народитися.

Колись, напевно, все зміниться для нас, і ми з’явимося на світ, тому що хтось насправді так хотів, і тоді нас чекатимуть, бажатимуть, любитимуть… Але тепер єдиним виходом для нас є Земля Мертвих: я чекаю тут на тебе серед тиші, наче зернятко всередині плода.

104

Коли він вийшов з усипальниці, над морем могил спостеріг хвилі неабиякого руху. Серед плит і чагарників снували поліціянти зі зброєю напоготові — наче сподівалися знайти підозрюваного поміж мертвих. Щоправда, так воно майже й було, бо напівошалілий, напівпроклятий Корсо тільки-тільки виринув зі склепу після сімейних зборів.

Сирени досі ревіли, чорна кіптява забруднила небо — кінець світу та й годі. Чудово. Споночіло; Стефан хитким кроком поплентався вперед. Тепер Корсо знав, звідки він родом, але як кумедно: його коріння проросло на ворожому боці, у злочинному світі, від сім’я вбивці. Відколи став копом, невпинно боровся зі всесвітом, де народився: горлорізами, насильниками, харцизниками — всіма, хто відколовся від суспільства, — згодом вони мстилися йому тим, що сіяли смерть і паніку на Землі.

Якийсь поліціянт-новачок побачив його, прицілився й щось вигукнув — усі решта негайно вчинили так само. Ось вона, здобич: саме він, посеред вулиці, у білий день, запросто уколошкав двох людей. Корсо-вбивця, Корсо-коп, Корсо-злочинець підніс руки, наче який пройдисвіт, що потрапив у халепу.

Його жбурнули на землю, обшукали, почепили кайданки. Розчавили писок об чиюсь могилу. Зачитали права й пообіцяли гарний відпочинок у пеклі.

Корсо усміхався. Теперішнє його не цікавило. Минуле — теж, майбутнє — поготів. У нього був ключ до розслідування, що підірвало все його існування.

— Звільніть його, бісові дурні.

Не підводячись, Корсо поглянув угору. Перед ним стояла Барбі. Але тепер це була комендантка Барбара Шометт, загорнута в плащ, який ховав її недоладні сукні й зношені колготки.

Його поставили на ноги, зняли наручники, розправили одяг.

— Геть звідси, — наказала вона, і копи слухняно вшилися.

— Виявили, хто вони? — просто запитав він.

— Ахмед Зарауї власною персоною і його старший лейтенант, Мохтар Кассум. Тобі пощастило — самі вершки.

— Телепні — вони навіть стріляти не вміють.

— Він ще жаліється. — Вона обвела поглядом цвинтар. — Поясни краще, що ти тут робиш?

Він не відразу спромігся відповісти. Слова Клаудії досі блимали перед очима. А її спрага до знищення? А завдання вкоротити собі віку через те, що ненавиділа саму себе й гидувала минулим? А шал, який змітав усе на своєму шляху? До того ж дивна пропозиція вчинити самогубство…

— Клаудія Мюллер вирішила насамкінець спочити тут.

— То що?

— Хотів побачити місце, поміркувати.

Барбі підтакнула, хоча й не повірила. Вона без сумніву вже давно збагнула: зі вбивством Клаудії Мюллер щось не так, проте не знала, що саме, але годі думати про це, попереду — розслідування інших злочинів.

— Мушу їхати в 36-й свідчити щодо тебе.

— Гаразд, — усміхнувся Корсо.

— Бомпар хоче зустрітися з тобою.

— Навіщо?

Тепер уже всміхнулася сама Барбі.

— Тебе поновили на посаді, як ти й просив. І то негайно. Зможеш пересвідчитися, яким став 36-й на вулиці Бастіону.

Адреса звучить, наче якийсь жарт. Проте він і не сподівався, що його затвердять. Тож його існування знову набувало сенсу: треба знову ступати на туманний шлях, битися зі злочинцями, заробляти на хліб порятунком інших людей. А головне — з любов’ю виховувати Таде, навіть якщо заради цього доведеться зчепитися з колишньою, скоротити години на роботі й загрузти в болоті людської розпусти.

Барбі вже подалася до чорної хмари, що здіймалася над світом людей, — її розтинали сині спалахи мигалок поліційних машин і карет швидкої допомоги.

Він пошкандибав за нею, намагаючись не відставати. А позаду лишив прокляття Клаудії, провалля, що вона розкрила під його ногами, жорстоку правду, в якій зізналася.

Він добре запам’ятав цю зустріч.

Але в нього були син, робота, майбутнє.

Земля Мертвих ще почекає.