Знахідка на все життя

Мисливець за колоском

Тієї пори, коли привільний таврійський степ полум’янів соняхами і гороїжився пшеницями, стежинкою йшов чоловік Подорожанин, худорлявий старий, був одягнутий аж ніяк не по сезону. День стояв спекотливий, а на ньому — важка брезентова куртка, такі самі штани, на ногах — похідні черевики з товстелезними підошвами. Лише голову його прикрашав солом’яний бриль, які носять влітку. За плечима він ніс вицвілий заплічник.

Навкруги, доки око сягне, розлігся неозорий колосковий обшир. Безгоміння оточувало мандрівника: жнива ще не розпочалися. Степову тишу порушували тільки жайворони, що подавали голос з синього-синього неба — таке небо буває лише на півдні.

З усього було видно, що чоловік уже давно в дорозі, — він важко переставляв ноги, а його одяг був припорошений степовим пилом.

Крокуючи вздовж пшеничного поля, чоловік жадібно оглядав наїжачене колосся, а його було — як піску на березі моря. Він ішов та йшов, щось шукаючи. А шукав він один-єдиний колосок. Який, спитаєте ви? Він і сам не знав, бо ніколи й не бачив його, хоча вже давно малював в уяві свою знахідку до найменших подробиць. Той колосок повинен триматися на міцному стеблі, повненький, булавоподібний, ще й чотиризерний і обов’язково вусатий. Цей вусатий красень матиме не більше й не менше — рівно сорок вісім зернят, і будуть вони золотаві, з червоненькою поздовжньою борозенкою. На самоті чоловік уже не раз подумки милувався тими зернятами — вони сонячними скалками переливалися у нього з долоні на долоню, стікали між пальцями.

Не одне літо подорожанин, шукаючи свою мрію — колосок, блукає степами. Видивляв його на пшеничних клинах, а пізніше — на різних сільськогосподарських виставках. Це був упертий шукач. Він добре розумів, що значно легше знайти голку у скирті соломи, ніж серед колоскового океану — золотавого вусаня, якого, може ще й не створила у своїй велетенській лабораторії матінка-природа. Проте його ніколи не охоплювала зневіра бо інтуїція вченого підказувала йому: шукай, знайдеш! Він вірив в успіх і день у день невтомно оглядав пшеничні моря.

…Той день у селекціонера розпочався, як і завжди, рано. Він прокинувся удосвіта, випив склянку чаю, який скип’ятив на похідній спиртівці, і, заполонений своїми думками, не звертаючи уваги на дощ, який раптом почав накрапати, рушив оглядати ниви. Крокував серед ланів знайомих пшениць. Он золотаві поля ростовчанки, миронівської, одеської. Десь серед них ховається його вусань — остання ланка досліду, який він започаткував кілька років тому у далекій африканській країні. Якщо успіх — він створить новий сорт, який за короткий час заволодіє ланами всієї країни, а то, дивись, і всієї планети. Дослідник уже й назву дав своїй пшениці — «Золотий вусань»!

Отож вперед! І старий пришвидшив ходу. Вигулькнуло сонечко, і знову спекота заволоділа степом.

…Вже надвечір попереду забовванів кучерявий гайок. Украй стомлений мандрівник вирішив там заночувати. Прямував він по обніжку вздовж дорідної миронівки. Багато степових трав скупчилося на цій вузенькій смужці неораної землі. Сліпуче посміхалися білолиці ромашки, озерцями синіли волошки, раз у раз перетинали стежинку в’юнкий мишачий горох та переступень, а одного разу він помітив кущик запашного чебрецю — виходить, уцілів отут патріарх степу!

Не зогледівся мисливець, як уже й скінчився пшеничний лан. Далі, аж до гайка, — зелений клин люцерни. Отакої! Доведеться обходити нецікаве для нього поле. На якусь мить зупинився край озимини і раптом помітив кущик нетреби, а поруч поодиноку міцненьку стеблину пшениці і… колосок-вусань. У мисливця перехопило подих, бо колосок був точнісінько такий, яким він подумки його малював… Невже це — він? Золотий вусань!!! Подорожанин закляк на місці. Може, марево? Протер очі. Ні, за кілька кроків вітерець гойдав його мрію. Наблизився до неї обережно, наче боявся, що вона сховається у хащах люцерни або щезне, мов примара. Якусь хвильку він стояв навколішки біля своєї знахідки і оглядав її від прикоріння до кінчиків гострих, як голочки, остюків, намагався запам’ятати рослину до найменших подробиць. А колосок справді був пречудовий: струнке невисоке міцне стебельце з білуватими вузликами, важкий чотирикутний колос і довгі золотаві вуса — остюки. Красень! Намилувавшись досхочу, чоловік вирішив, що час глянути й на зернятка. Які вони? Скільки їх? Це дуже важливо, бо від цього залежить — чи той це колосок, за яким він полює. Він не зірвав колосок, не зім’яв його між долонями, а все робив, як і належить дослідникові. Насамперед слід підшукати Зручне місце. Де влаштуватися? Під гайком! Відтак він витяг із заплічника ножа, обережненько викопав рослину, загорнув її у ганчірку і, притискаючи дорогоцінний згорток до грудей, поспішив до байраку… А вже там влаштувався під гіллястим дубом на типчаковій галявині. Тонкі й довгі, як у музиканта, пальці дослідника рухалися впевнено: не вперше йому доводиться мати справу з колоском! Розпочав він з ледь помітної жовтуватої лусочки, що стирчала між остючками на маківці колоска. Вийняв її обережненько, за нею ще одну, і ось уже перше зернятко лежить у нього на долоні. Воно червоно-золотаве, повненьке, схоже на маленьку діжечку… Науковець озброївся лупою, яку дістав з внутрішньої кишені куртки, і оглядав зернятко так, як ювелір роздивляється рідкісної краси діамант. Він знав багато сортів пшениць, тож міг по зовнішньому вигляду своєї знахідки майже безпомилково визначити її біологічні властивості. І чим довше він розглядав зернятко, тим світлішим ставало його обличчя, а обвітрені вуста пристрасно шепотіли: «Он яке ти уродилося! Нічого не скажеш — природа-ненька не поскупилася. Таким я й уявляв тебе. Оце зрідню тебе з далеким твоїм африканським родичем, і тоді зашумить, заколоситься безмежними ланами „Золотий вусань“… Схилять тоді свої колоски миронівська та одеська перед новим володарем степів…» Мрії, мрії…

Мандрівник поклав зернятко на шматок паперу, лусочки відклав окремо і продовжував розпочате діло. Працюючи, він зберігав усе до останньої крихітки, що виймав з колоска.

Все це знадобиться, коли він працюватиме над створенням нового сорту. У колосочку дослідник виявив рівно сорок вісім зернят. «Це і є мій колосок!» — остаточно впевнився він.

Уже в напівтемряві він склав дорогоцінні зернятка у посудинку для особливо важливих знахідок, яка нагадувала звичайнісінький жолудь. І вже зібрався був покласти свій скарб у картонну коробочку, аж тут сон здолав його й він, затиснувши у кулаці «жолудь», упав на траву і вмить заснув. Нелюдське напруження й безсоння далися взнаки. Дослідник спав міцним сном найщасливішої у світі людини, а у місячному сяйві сріблилося над ним зоряне небо.

Хом’ячок був точнісінько такий, як усі його родичі: мав пухнасту рудувату спинку, синяво-чорний живіт, білі плями на боках і вирячені чорні очиці, а от хвостик у нього був не руденький, а чисто білий. Жив він у глибокій норі під кущем терену, поряд з дубом. Нір у нього було дві, по обидва боки чагара. Про всяк випадок. Глибоко під землею нори з’єднувалися в одному просторому приміщенні — хатці. О, хатинка у Білохвостика була чудова: простора вітальня, численні комори для харчу, їдальня та ще спаленька з м'якою постіллю. Господар підземних хоромів над усе цінував лад і охайність.

Цілісінький день він спав, а прокидався тоді, коли його сусідка, сова-сплюшка, що жила у дуплі старого дуба, заводила свою вечірню пісню: «Сплю, сплю, сплю!» Всі сусіди, заколисані її піснею, засинали. Лише хом’ячок прокидався: вночі він ішов на полювання. Прокинувшись, він нашвидку вмивався і перевіряв свої комори — чи не вдерся, бува, який зайда в його володіння? Тоді вилазив на поверхню, ставав там стовпчиком і пильно оглядав усе навколо. Він добре бачив у нічній пітьмі. Так було й сьогодні.

Біг Білохвостик упевнено — він добре знав усі стежинки навколо своєї хатки, всі горбки, ямки, корчі… Раптом він зупинився — запахло буркуном. Звірок якийсь час уважно оглядав рослину, а тоді заходився рити землю, добираючись до коріння. Земля була м’яка, тому робота просувалася швидко. Згодом йому почали траплятися корінці.

Гострими зубами звірок перегризав їх і складав купкою поруч. Коли корінців зібралося чимало, хом’ячок позапихав їх до рота — у защічні клумачки. Щоки в нього роздулися, мов кульки, і він помчав до своєї хижі. Духмяні корінці, як і належить дбайливому господареві, склав у коморці і знову подався до куща.

Вже над ранок Білохвостик навідався у гайок. Одразу ж відчув якийсь незнайомий запах — під дубом спала людина. Нічні звірки на диво сміливі. Хом’ячок підбіг до хропуна, ретельно обнюхав його від черевиків до голови і несподівано надибав на згорточки, які апетитно пахтіли зерном. Звірок відволік їх у свою комірчину і знову повернувся під дерево. Цього разу нічний мисливець знайшов жолудь, який теж чомусь пах зерном. Білохвостик підхопив його передніми лапами, звівся стовпчиком. У защічний клумачок жолудь не вміщався. Тоді, притримуючи його зубами, мов курець гавайську сигару, хом’ячок поспішив до свого кубельця. Вже світало.

На той час прокинулась і проспівала свою ранкову пісню зорянка. Пора й на боковеньку. Хом’ячок затулив нору жмутком сухої трави і почав готуватися до сну.

Перед сном господар нори довгенько шкріб кігтями й вилизував свій живіт (заросився під час мандр), старанно вимивав щоки та вуса. Коли покінчив з туалетом, ліг у постільку, згорнувся калачиком і заснув. Саме тоді й прокинувся під деревом мандрівник. Він якусь хвильку лежав із заплющеними очима, з насолодою слухаючи спів пташок, а тоді рвучко звівся на ноги і відразу кинувся до своїх зерняток. Їх не було. Довго шукав селекціонер дорогоцінний жолудь, але так і не знайшов…

Славко Сіроштан

Славко з матір’ю та дідом Опанасом жили край села, якраз там, де від самісіньких тинів розпочинається колгоспна нива. Коли у жнива виходив він ранком за ворота, то бачив золотаве море, що розлилося до самого небокраю. Як на всіх морях світу, на ньому часом здіймалися шторми, і тоді колоскові хвилі плескалися під самою хатою. З недавнього часу Славко дивився на безкрає хлібне море, а бачив безмежжя Атлантичного океану. Щоночі сниться тепер йому синій простір. Не встигає повіки стулити, як опиняється далеко у відкритому морі…

Ось він стоїть за штурвалом сейнера, ось милується дивовижними мешканцями морських глибин, яких рибалки щойно витягли тралом на палубу.

Ніколи в житті Славко на власні очі не бачив не те що рибальського сейнера, а й звичайнісінького човна, якщо не рахувати, звичайно, корита на колгоспному ставку Називати його човном могли тільки люди з багатою уявою. І ніякої океанської живності не доводилося йому бачити, та й не тільки океанської. У їхньому ставку водилися лише пічкурики та краснопірки… І якщо казати правду, то він зовсім не був схожий на моряка. Уявіть собі вузькоплечого голованя, на безбровому обличчі якого, мов два озерця, — великі сині очі мрійника, підпухлі дівчачі губенятка та ще біляста чуприна. Отакі дітваки його віку — семикласники — зачитуються віршами Володимира Сосюри та й самі потай римують рядки про місяць і зорі, космонавтів і верби. А він, Славко Сіроштан, бачте, уявляє себе Христофором Колумбом двадцятого сторіччя. А сталося це з хлопцем-степовиком тому, що він віднедавна дивиться на світ очима дідуся Опанаса…

Старий Сіроштан за чверть віку встиг обгасати всі моря й океани планети. Професія у нього — кращої не знайти на всьому флоті — судновий механік! Довелося борознити моря й на хитких рибальських сейнерах, і на гігантських траулерах. Плавав доти, доки не опинився у бухті Преображенія, що на березі Японського моря, яку частенько взимку відвідують грізні гості тайги — усурійські тигри. Неждано-негадано з’явиться коло рибальських причалів оте смугасте диво, очманіло огляне все навколо і знову вертає у ліс…

У тій бухті старий Сіроштан починав рибалити, там і залишив рибальський флот, щоб повернутися у рідне приазовське село Тарасівку. Нікого з рідні у нього там не залишилося, окрім онука Славка та невістки Христини, а син загинув, рятуючи корів під час пожежі на колгоспній фермі. Він перший кинувся у палаючий корівник. Корівок врятував, а сам не повернувся…

За кілька вечорів онук подумки повторив дідусеву одіссею, і обвіяли його буревії усіх морів і океанів: дід Опанас був вельми талановитим оповідачем. Він не лише розказував, а й показував різні морські диковинки. Чималий дідусів вантаж складався з колекції чудернацьких раковин, засушених морських зірок, риб і крабів, а між ними був цар раків — величезний омар. Були серед його багажу й носи риби-пилки, і смугасті шкіри морських отруйних гадюк, і величезні білі зуби кашалотів, а крім цього — ще персонажі відомих книжок та казок. Зробив їх сам дідусь з галузок, горіхів та корінців. Правду кажучи, природа сама створила всі ті фігурки, дідусь лише допомагав їй. Тут були і кремезний Тарас Бульба, і цілий загін мисливців з оповідок Остапа Вишні, і безліч дідів-морозів… Славко оглядав це диво й зачудовано слухав дідусеві байки…

Так несподівано в його життя увірвався новий, небачений світ.

Дідова кімната невдовзі перетворилася на справжнісінький музей — острівець океану серед неозорого приазовського степу…

«Лінощі — то найгрізніший ворог людства», — любив повторювати старий Сіроштан. Він рано прокидався й одразу ставав до роботи. Роботи тієї вистачало, дуже підупало господарство Сіроштанів без господаря. За останні п’ять років, відколи він не був у рідних, он як виріс онук — так і чекай, до моря попроситься. Славко здивовано стежив, як пересувається старий по двору: він карячкувато ставив ноги, немов по тонкій кризі переходив річку… Морська звичка…

Та недовго старий затримався при хаті. Якось уранці подався до колгоспної контори.

— Приймайте на роботу моряка, — попросив він.

— На пасіку хочете? Краса! Тиша, бджілки гудуть, квіточки, — відповіли йому.

— Нізащо в світі не піду, — відрізав старий Сіроштан. — Страх не люблю тиші. Не звик. Мені треба, щоби поряд щось деренчало й гепало. Та й за пацієнтами скучив.

— За пацієнтами? Та ви, дідусю, часом, не лікар Айболить?

— Угадали! Він самий, тільки лікую я не бегемотиків та вуханців полохливих, а машини. Я механік!

І влаштувався дідусь у колгоспній майстерні. Там днював і ночував, бо пацієнтів тих було без ліку. Завзято «лікував» поважні електромотори, карбюратори, магнето…

У Славка теж є своя кімната. З єдиного вікна видно колючі чагарі аґрусу та розлогу сливу на городі в сусіда, вусатого пузаня дядька Коко… Насправді його Кость Костьович Ажгайгуде, а оте півняче «Коко» йому приліпили односельці за громовитий бас. Його дружині, високій чорноокій пташниці Ївзі, частенько доводиться угамовувати басовика, коли той занадто розійдеться.

— Тихше бубони, Костику, — лагідно каже вона, — пожалій шибки, вони ж, як від землетрусу, деренчать.

Віднедавна і у Славковій кімнатці сталися зміни — з’явилися дідусеві дарунки. На підвіконні — сейнер, правда, маленький, але все на ньому, як на справжньому: капітанський місток, щогли, якорі, — а на полиці поруч з книжками вишикувалися чудові морські раковини. Славко частенько притуляв їх до вуха і, затамувавши подих, слухав таємниче гуркотіння морських хвиль…

Окремо на полиці лежав особливий дідів гостинець. На перший погляд то був звичайний пеньочок, обплутаний корінцями, які стирчали на всі боки, мов голочки на їжакові.

— Візьми, хлопче, цього горішка, — сказав якось дідусь, вручаючи внуку цей дарунок.

— Горіх?! — украй здивувався онук.

— Атож, він самий, але не простий, а горішок-заковика. Мріяв я сам вирізати з нього героя однієї цікавої книжки… Так і не зробив. Спробуй ти. Але спершу помандруй по географічній карті. Є таке приморське місто Саара-де-лос-Антунес. Якраз тамечки і знайшов я це диво, а назва тієї країни допоможе тобі розбити горішок. Іще підкажу: бачив я в тебе на полиці одну цікаву книжку… — І дідусь таємниче посміхнувся.

— О, це для мене дрібничка, — кинувся Славко до карти, яка висіла на стіні…

Онукові тоді здалося, що те місто з довгою і чудернацькою назвою обов’язково має бути на берегах Австралії. Він довгенько нишпорив по всіх куточках далекого континенту, але так і не знайшов того міста. Чекала його поразка й на американській землі, і лише згодом він відшукав Саару-де-лос-Антунес на іспанському березі, недалечко від Гібралтарської протоки… Отож Іспанія… Це поки що нічогісінько не говорило хлопцеві, хоч як він оглядав той дарунок. Зрозумів тоді Славко — таки міцний дідів горішок.

А от одного ранку підійшов він до полиці, глянув на корінець і аж стенувся від подиву: між плетивом корінців він побачив чіткий обрис дивовижної конячки з довгими волохатими ногами, головою на тонкій шиї і обчухраним хвостом. Дивно, як він цього раніше не помічав? Похапцем одрізав Славко зайві корінці, і перед ним постала, схиливши голову до землі, понура шкапа.

Щось схоже він уже бачив десь на малюнку. Стривай, та це ж Росінант — шкапа славного ідальго Дон-Кіхота з книжки Сервантеса. Він узяв з полиці книжку і прочитав вірша, присвяченого тому буцефалу:

— Молодчина козачина! Розгепав горіха, — похвалив дідусь онука, уважно оглядаючи шкапу. — Але чого вона варта без лицаря? Потрібен і цибань — ідальго Дон-Кіхот.

— Ото буде діло! — радо підхопив Славко.

— А змайструвати лицаря вже легко. За голову правитиме горіх, з корінців зробиш ноги й руки, дебела соломина — спис, а лицарський тулуб, закутий у блискучу броню, зроби з жолудя, — порадив дід. — Відшукай тільки такого пукатенького.

— Зроблю! — підхопився онук. — Завтра ж буде й лицар.

Але ще довго не сідлав вершник свого Росінанта, і лежала конячка догори ногами на полиці. Бо саме почалися у школярів літні канікули, а з ними й літні турботи. Головною турботою семикласників був, звичайно, металобрухт…

Той пам’ятний для Славка день розпочався рано. На світанку снився йому, як і завжди, океан. Він, легесенький, мов пір’їнка, лежить горілиць у теплій воді. Вітерець-задирака лоскоче йому живота і ледь-ледь розгойдує синю-синю воду. У небі юрмляться білі, як мамина хустка, мартини. До чого ж хороше Славкові! Ось уже й до острівця він підпливає. На кучерявих пальмах гойдаються мавпи… Та неждано з-за дерев здійнялася чорна-пречорна хмара, наче зміюка величезна та ротата. Вона загагакала оскаженіло, скаламутила воду і нагло роззявивши зубасту пащу, кинулася на Славка. Відчай стис йому серце, він зіщулився і… прокинувся.

У кімнаті панувала зеленкувата напівтемрява, у віконце вже зазирав прозорий ранок, а знадвору долинав притишений гамір. Славко прислухався: чути було бубоніння дядька Коко. Що ж трапилося такої ранньої пори? Славко прожогом кинувся з кімнати.

Десь за Терешковим гайком полум'яніла ранкова зоря, і навколо панувала справжня тиша, яка буває лише літом у ті урочисті хвилини, коли сходить сонечко. Лише під хатою сусіда — метушня. Хлопець побачив бригадира. Пузань був забрьоханий, наче його щойно витягли з болота. У нього чомусь була розірвана сорочка.

— Ой лишенько, — бігала навколо чоловіка тітка Ївга. — Звідки тебе принесло такого?

— У гостях побував, моя голубко, — вимушено всміхнувся бригадир.

— Швиденько кажи мені, Костику, хто тебе так пригостив?

— Сатанюка! Трясця його матері!

— Тьху на тебе, — замахала руками Ївга. — Чи ти, чоловіче, при своєму розумі, що таке верзеш? Діло кажи.

— Я діло й кажу. Гукни мені, голубко, лікаря, хай ногу обслідує. Здається, вивихнув. Вогнем пече! Ой, ой, і поворухнутися не можу! Як я живий лишився, не збагну. — гудів бригадир.

— За лікарем я побіжу, — озвався Славко.

— Жени, хлопче. Виручай сусіда.

Славко помчав вулицею, а тітка Ївга схопила свого пузаня на оберемок і потягла у двір, щоб менше людей бачило отаке страмовисько.

Не встиг посланець як слід розбігтися, як його зупинила доярка тітка Лепестина. Вона була відома на все село тим, що перша узнавала всі новини. Як це їй у такому ділі щастило, ніхто до пуття не знав.

— Стривай, хлопче, — кинулася вона навперейми Славкові. — Куди це ти розігнався?

— За лікарем.

— А чого?

— Бригадир ногу зламав.

— Ой матінко рідна! — сплеснула руками тітка. — Він же пізно ввечері був у нас на фермі. Лагодив мотоцикла. Колупався, колупався та й лишив його, а сам навпрошки через Терешків гайок додому подався. Що могло трапитися? Чи не лісовики там об’явилися? Га?

Славко не став слухати тітчиних розпатякувань, а щодуху помчав до лікарні.

Кость Костьович мовчав, наче у рота води набрав. Навіть своїй жінці до пуття нічого не розказав про нічну пригоду. На цей раз першим довідалося про дядькову приключку у гайку хлоп’я, тобто Славко Сіроштан.

Чоловіча розмова

— Давай сюди, хлопче, є важлива справа! — прогудів на всю вулицю бригадир, хоча Славко стояв, вважай, поруч.

— Дядько Ко… Костю Костьовичу, ви кажіть, я й тутечки почую, — нашорошився хлопець.

— Е, ні, — похитав головою бригадир. — У нас буде важлива розмова.

— Яка розмова?.. — допитувався Славко, гарячково пригадуючи, що він міг учора накоїти. Наче нічого, якщо не рахувати дядькових слив. Але ж то дрібнички: якоюсь там сливиною поласував! Певно, Оленка нацвірінькала. Вона, авжеж вона! Ну, начувайся, ябедо…

Кость Костьович пильно стежив за хлопцем.

— Ну, чого ти мнешся? Хутчій, кажу, біжи, — квапив хлопця бригадир. — Кажу ж тобі — у нас важлива розмова, чоловіча!

Все ще вагаючись, Славко зайшов до сусідського двору.

— Ходімо, голубе, до світлиці, — мовив бригадир.

Слідом за господарем, який, спираючись на палицю, кульгав попереду, Славко увійшов до кімнати, середину якої займав великий стіл, застелений строкатою скатертиною.

— Прошу до столу, — чемно запросив бригадир гостя.

— Мені й тутечки гарно.

І Славко, про всяк випадок, влаштувався на краєчку лави під дверима…

— Як знаєш, хоч — сиди там, — погодився господар. —

це ти, голубе, за старосту в сьомому класі? — поцікавився він.

— Ага, в сьомому «Б».

— Ото й добре, — прогудів бригадир. Аж тут тихесенько відхилилися двері, й у шпарці з’явилася руденька як лисячий хвостик, кіска, а тоді й рожеве вушко.

— Оленко, причини двері. Без тебе обійдемося. Чуєш мене, у нас чоловіча розмова! — гримнув бригадир.

— Хве-е-е… теж мені мужчини зібралися! — почулось у відповідь.

Ображений до глибини душі, батько аж підхопився.

— Киш мені, цокотухо, а то я… — крикнув на дочку так, що аж шибки забряжчали.

Оленку мов вітром здуло.

— Скажи, хлопче, скільки повинен ваш клас зібрати металобрухту? — неждано-негадано поцікавився бригадир.

— Аж п’ятсот кілограмів, — враз пожвавішав Славко.

— А у наявності скільки?

— Соромно й казати. Може, кілограмів п’ятдесят нашкребли по дворах, — спохмурнів хлопець, — не більше.

— Ой, ой, ой, — заквоктав, мов квочка, бригадир. — Ганьба! Діла у вас, бачу, кепські. Зовсім, скажу, погані.

— Ще б пак, — жалісливо шмигнув носом Славко. — Був у нас резерв, за фермою, у бур’яні, а прийшли — його мов лизень злизав. Один витолочений бур’ян лишився…

— Хто це так гарно попрацював?

— Звісно хто! Оленчин клас. Вони вже план виконали. Тепер хизуються…

Помовчали. Тоді бригадир знову почав розпитувати.

— Що ж будете робити?

— Мобілізуємо сили…

— Зрозуміло, — перебив хлопця господар і стримано посміхнувся. — Тепер скажи мені, що буде, коли ваш сьомий клас…

— Сьомий «Б», — підказав Славко.

— Значить, сьомий «Б» привезе на шкільне подвір’я отакечки, скажімо, тону, а може, й більше залізного добра?

— Це було б діло! — підхопився Славко. — Б такому разі, дядько Ко… Костю Костьовичу, купатися нашому класу в Азовському морі. Премія така: екскурсія до моря. Аж тона! — Славко знову спохмурнів. — Де ж ми назбираємо стільки, це схоже на оту Фату-Моргану, одне слово — химеру.

— Ич який грамотій. Химера! Ти краще, голубе, скажи мені, тільки чесно, по-козацьки, чи надійні козарлюги у сьомому «Б».

— Залізні! — не змигнувши оком, запевнив Славко.

— Язикаті?

— Могила!

— У такому разі, — підсумував бригадир, — можна вважати, що наша зустріч відбулася, як то пишуть у газетах, в атмосфері дружби і взаєморозуміння. Отож, вважай, домовилися!

— До… домовилися до чого? — знизав плечима Славко.

— Як це до чого? Завтра неділя?

— Неділя.

— Ну, то слухай. Завтра рівно о шостій нуль-нуль бути всім твоїм бійцям під Братцем-Горіхом. На вас там чекатиме автомашина. Поїдете до Терешкового гайка. Знаєш, де це?

— Знаю, коло ферми.

— Точно. Залізяччя отого там… — дядько крякнув. — Вночі я ледь видряпався… Як то кажуть — за моє жито мене й бито. Недогледів неподобство… Ой, ой, — застогнав пузань, обіруч схопившись за ногу.

— Боляче?

— Крутить, — болісно зморщився господар, — нога — то юрунда, загоїться, а от звалище треба ліквідувати. І так, щоб у селі про це не дуже дзвонили… Зрозумів? Не дуже напружуйтеся там, бережіть пупи. Ваше діло повикочувати залізяччя з гайка, а на машині підйомничок буде… Завдання зрозуміле?

— Порядочок, — сяяв Славко.

— Звантажите те добро за шкільним сараєм. І бур’янцем не завадить прикидати його… од стороннього ока…

— Гайок той — наш острівець скарбів, — радів хлопець.

— Хай і так, — погодився бригадир, — а чи встигнеш, голубе, своїх друзів попередити? Вже пізненько.

— Не хвилюйтеся, Костю Костьовичу, — заспокоїв його Славко і гайнув з хати.

Бригадир і собі пошкандибав у двір, сів там на ослінчик під акацією і відразу ж побачив — на радіощоглі у сусіда замайорів червоний прапорець. А згодом почув, як щось ніби шелеснуло за спиною. Озирнувся і аж сахнувся: якась постать майнула через двір і зникла у сусідських коноплях. Глянув за ворота, а там випірнув з пшениці хлопчак. Він був у самих плавках, в одній руці тримав вудку, а в другій — штанці й торбинку з пічкурцями. Зі ставка, значить, примчав, не встиг, бідолага, й штанці надіти…

А за кілька хвилин під Славковою хатою вже юрмилися пацани.

— От чортенята! — захоплено вигукнув товстун. Щось схоже йому вже довелося одного разу бачити восени в степу…

Йшов він уздовж вітроупора. Степ огортала прозора осіння тиша. Вже відцвірінькали своє літо коники, полетіли у вирій галасливі птахи, і по-осінньому сріблилася павутинням стерня. Крокував неквапом. І раптом у нього під ногами щось вибухнуло. Не встиг отямитись, як навсебіч полохливими клубочками розлетілися птахи. Куріпки! «Так і до інфаркту недалеко», — подумав він тоді, сідаючи перепочити. Неподалік на стерні помітив якусь загадкову строкату грудку. Що воно таке? Аж тут грудка ворухнулась і вмить перетворилась на стрункого птаха. Він по-півнячому витягнув шию і затягнув знайоме: «Ч-у-у-р-р-р-г-и-к-к». Тричі проскрипів, і враз, мов з-під землі, вродилися навколо нього птахи, а за хвилину табунець зник у вітроупорі. «Дисципліна!» — захоплено подумав він тоді.

А тим часом Славко говорив своїм друзям:

— Я відкрив острів скарбів!

— От дає! І де ж той острів?

— Завтра взнаєте. Рівно о шостій ранку бути під Братцем-Горіхом. Дівчатам — ані слова. У нас буде чоловіча робота. Отже, завтра в похід за скарбами!

— А корабель буде?

— Аякже, теплохід… Не забудьте, під Братцем-Горіхом збираємося, — на прощання ще раз нагадав Славко.

…Братець-Горіх!

Давно це було. Буяла степова весна. Серед смарагдового килима трав в’ється нескінченний шлях. По ньому худі-худі воли тягнуть незграбне рало. Слідом чалапає дванадцять односельців-бороданів. Вони на диво схожі один на одного, маслакуваті, на плечах у них однакові благенькі кожушки.

Хвацький весняний вітерець-степовик, граючись, хапає подорожніх за бороди, за поли і тягне назад, а вони вперто просуваються вперед, усе вперед…

Попереду чорнобородий цибань — Терешко Братець. Він цвьохає батіжком по волячих спинах і одночасно підбадьорює своїх супутників. Отой Терешко Братець був вигадьком, якого світ не знав…

Він горлав:

— Братці, нас дванадцятеро! Ми апостоли нового життя. Ми несемо степу молодість і оновлення. Нас будуть згадувати, доки й сонце світитиме.

«Хіба оновиш землю цим поганеньким ралом?» — подумки чудувалися його товариші.

На горбочку процесія зупинилася.

— Почнемо звідси, — сказав Терешко.

Якийсь час сиділи, скупчившись на пригрітому весняним сонцем горбку. Спочивали. Згодом підвівся ватаг.

— Зачнемо, братці! Оця наша борозенка проляже через усі степи земної кулі! — урочисто мовив він.

Односельці лише стенули плечима.

І шли слідом за ралом, допомагаючи волам розорювати межі одноосібників, знищувати позначки-кілки. Первісне рало ледь-ледь дряпало землю, проте, перекреслюючи споконвічні межі, залишало рівний слід.

То була перша борозна тарасівських комунарів.

Увечері бородані знову з’юрмилися на пагорбі.

— Звідсіль ми розпочали велике діло, тому маємо, братці, залишити свою позначку нащадкам, — сказав ватаг.

— Поставимо камінь!

— Ні, камінь мертвий, — хитнув головою Терешко.

— Заб’ємо кілок!

— Згниє. Ми маємо лишити живу пам’ятку, щоб вона людей вабила, поки віку.

— Де ж таку знайдемо?

— Її й шукати не треба. Ось вона. Цілісінький день за пазухою ношу, щоб корінці не присохли.

— Що воно таке?

Всі схилилися над згортком.

Терешко розгорнув вогку клаптину, і комунари побачили невеличкий пагінець з міцним жовтуватим корінням.

— Це, братці, горіх. Волоський горіх, — пояснив ватаг. — Не дивіться, що він малий, — він зате міцненький. Виріс з плоду. Знайшов я його тоді ото, як блукав по світу, шукаючи долі. Довелося мені якось гріти чуба в одного багатія далеко, аж на березі Чорного моря. У саду працював. Ну, скажу вам, братці, був у того дуки не сад, а рай, про який у церкві піп розповідає. Росли у нього високі та гіллясті волоські горіхи. Зайдеш, було, вранці — пахощі од тих дерев, аж дух забиває. А коли садівник розповів мені про те, що живуть ці дерева аж тисячу років, я прихопив найбільшу горішину. Посадив її. А тепер віддаю громаді.

— Суховій спалить деревце! — загули комунари.

— А ми нащо? Захистимо його, затулимо од вітру, поливатимемо, — відказав ватаг.

Копали яму для горішка-малюка по черзі, копали простору та глибоченьку. Коли скінчили роботу, став навколішки коло ями Терешко й довго чаклував: щось мугикав собі під ніс, розминав пальцями землю…

Аж ось він підвівся, випростався і, обернувшись на всі чотири вітри, прокричав:

— Рост-и-и на ві-ки-и!

І покотилося пустельним степом: «Ві-ки-и…»

— Над нашим горіхом завжди світитиме сонце, а люди спочиватимуть під ним. Щасливі й веселі, вони вдихатимуть горіхові пахощі й слухатимуть пташиний щебет…

…Стояли зморені комунари серед спохмурнілого вечірнього степу. З луговини на них насувався холодний туман, а вітер завивав у торішніх хащах нехворощі, мов голодний вовк…

І виріс горіх серед широкого степу. Не раз накидалися на нього шалені вітри-суховії, чорні бурі не минали його, а сонце нещадно палило. Та все витримала зелена комунарівська позначка. Міцно трималася вона за матінку-землю, і та напувала її життєдайним соком. Смоктало ті соки деревце і з кожним роком міцнішало, набиралося снаги. А невдовзі розправив свої могутні плечі горіх і закрив зеленими крилами весь пагорб. Тепер не боявся він ні шалених степових бур, ні спекоти і вже сам давав притулок і людям, і птахам.

Минали роки. Ще вище піднялося дерево над степом. Горіх-велетень тепер бачив далеко-далеко, бачив оновлену Тарасівку, колгоспні ниви і своїх нащадків: з першого врожаю Братця-Горіха, як тепер величали його люди, тарасівські колгоспники насадили лісок. Кучерявиться, зеленіє острівець серед степу — Терешків гайок.

Щедро дарував Братець-Горіх людям свої плоди. Його діти й онуки вже розкошували на рівнинах Херсонщини і Запоріжжя.

Багато довелося побачити зеленому велетню. Битим шляхом повз нього свого часу торохкотіли брички, запряжені повільними волами, гуркотіли перші трактори-фордзони, а згодом вітчизняні ХТЗ, комбайни та автомашини.

Опалила степового велетня війна.

Од ворогів прикривав він своїм гіллям і стовбуром червоних воїнів, які відчайдушно захищали рідну землю у гіркому, як полин, сорок першому… Неждано налетів хижий стерв’ятник чорнохрестий і скинув бомби на бійців. Поховали вони побратимів під горіхом, перев’язали поранених, не забули й свого захисника — повитягали з його стовбура смердючі осколки.

Загоїлися воєнні рани і у людей, і в дерева…

…Сьогодні щось ранувато завітали під шатро старого Братця-Горіха хлопчаки — правнуки тарасівських комунарів. Хлоп’ята жваві, мов горобці навесні.

— Чи всі тут? — оглядаючи загін, спитав Славко-ватажок.

— Де там! Пташка не прилетів.

— Хто, Васько? Де ж він?

— Де ж йому бути! На пуховичках вилежується або горобців рахує, — відповів той самий гостроносий і чорний, мов циган, задирака Грицько, сусіда Василя-Пташки.

— Хлопці, гля, а хто ондечки гав ловить? — засміявся цибатий Олег, на голову вищий за своїх однокласників.

І тут усі побачили товстуна, який стовбичив край шляху, задерши голову, — щось там у небі розглядав.

— Стривайте, та це ж Пташка.

— Справді, він. Може, супутника помітив?

— Ні, то над ним, певно, яка-небудь ґава крильцями тріпоче.

— Васько!! — загукали хором.

Товстун і голови не повернув.

— Одне слово, пришелепкуватий, — категорично заявив Грицько, — годинами може сидіти у чагарях, вирячивши баньки на якусь птаху. Горобці сідають йому просто на плечі, а синиці з рук дзьобають харч. Найзліший псюра на нього не гавкне. Книжки та картинки у нього — тільки про пташок… Дивак, та й годі.

Приєднався до гурту Васько вчасно.

Це відзначив Славко, зиркнувши на годинник: було рівно шість.

— Васько, зловив ґаву? — поцікавився Кузя-Кнопочка, присадкуватий хлопчисько.

— Сам ти ґава, — зневажливо скривив губи товстун і додав: — Сіренька до того ж. То ж боривітер, сокіл степовий.

І тієї миті сталося непередбачене. З чагарів вихопились геть усі дівчата класу.

— Звідки ви? — сторопів Славко.

— З космосу, — доповіла Наталочка, поправляючи на голові фасонисту косинку.

— З сузір’я Зеленої Ящірки. Є таке, — уточнила її подруга Оля.

— Цей номер не пройде! У нас чоловіча робота. Ану, дівчата, гайда додому.

— Еге, вже побігли… Отакої!.. Поїдемо й ми… Не гірше вас працюватимемо. Бо потім цілісінький рік хизуватиметесь: «Ми зібрали… Ми герої». І ще… — на цьому почувся гуркіт мотора. Під’їхала машина.

— Ур-р-а! — загорлали хлопчаки і кинулися до кузова.

— Заждіть, хлопці! — висунувся з кабіни шофер, завзятий колгоспний природолюб дядько Юхим. — Хто у вас тут за старшого?

— Славко Сіроштан!

— Давай його сюди.

Підбіг Славко.

— Чи готова твоя армія, командире?

— Готова, дядьку Юхиме.

— Ну, тоді живо.

І помчала-попливла степовим шляхом галаслива тарасівська юнь. Коло Терешкового гайка машина зупинилась.

— Це і є острів скарбів, — оголосив Славко.

— Які тут скарби, горіхи ще зелені, — розчаровано озвався Кузя-Кнопочка.

— Горіхами будем ласувать у жовтні, а тепер наш скарб — залізо! — відказав ватаг і перший зіскочив на землю.

…Нащадки Братця-Горіха весело шелестіли листям, а гілки прикрашали круглі зеленуваті плоди. Цілющими горіховими пахощами тут було напоєне все — повітря, листя, земля… Легко дихалося в гайку.

І от розгорнувся цепом сьомий «Б» і рушив на пошуки скарбів зеленого острівця. Почали зі східного крила лісосмуги. Продиралися крізь хащі, але, нічогісінько не знаходили, якщо не рахувати іржавого лемеша.

— Славк-о-о-о, а де твої скарби? — раз у раз лунало з усіх боків. Їхній ватажок мовчав, він не знав, куди подітися від сорому. Ось-ось розпочнеться: «Острів скарбів?! А де вони? Чванько! Нікчема!»

Спливло ще кілька нестерпних хвилин, аж раптом:

— Ура! Знайшов! — загорлав Кузя-Кнопочка.

— Що там? Трактор?

— Ні, іржаве колесо. Допоможіть викотити…

І почалося… Шукачі тільки встигали виносити та викочувати на край гайка знахідки. А там водій-вусач, вигукнувши по-морському: «Віра!», вантажив їх у кузов…

Швидко посувалися справи. Вже за якусь годину дядько Юхим мчав у село — віз на шкільне подвір’я свою посудину, навантажену металобрухтом. І тоді, коли вдруге навантажили машину, сталася подія, яка надовго запам’яталась тарасівським школярам. І, як не дивно, вирішила подальшу долю багатьох з них.

Дудак

Смирненько сиділи шукачі скарбів у класі, а на столі перед ними кучугурився великий птах. Він був мертвий, але великі чорні очі його дивилися на дітей так, ніби він був іще живий, — сумно й докірливо.

Славко дивився на птаха, і в пам’яті поставала вчорашня подія…

От уже автомашина помчала в село з останнім вантажем «горіхового острова». Можна й відпочити. Влаштувалися у затінку під гіллястим деревом. Сиділи мовчки…

— Хлопці, страусеня! — почулося раптом. То верещав Кузя-Кнопочка.

Виявилося, він іще нишпорив по горіхових хащах. Ніхто й не поворухнувся, зачувши його голос, бо всі знали Кнопоччині штучки, лише Пилипко знехотя порадив:

— Кузю, розтули як слід очі. Може, то крокодильчик…

— Значить, не вірите? А от я його зараз… Ой, дзьобанув, клятий.

У чагарях знявся лемент, затріщало гілля. Кузя вже йойкав:

— За ногу і палець хапонув… Ось я тобі, розбишако…

— Вистава розпочалася, — посміхнувся Пилип і пішов до вигадника…

Та коли він зазирнув в чагарі, то закляк од подиву: там справді стояв великий рудий птах, схожий на страусеня. Витягнувши шию, мов роздратований гусак, він приготувався захищатися до останнього. Поряд підстрибував на одній нозі Кузя і нахвалявся: «От я тебе як вчистю зараз…»

За хвильку на галявині зібралися всі шукачі скарбів і мовчки зачудовано оглядали небаченого птаха. Останнім до місця подій підбіг товстун — Пташечка.

— Хоч ти, Васько, скажи: що воно за диво таке? — загукали до нього.

Товстун не поспішаючи вийняв з кишені курточки окуляри, протер скельця, почепив їх на носа і лише після цього глянув на рудого незнайомця.

— Он воно що! — загадково вигукнув він — і раптом накинувся на своїх однокласників:

— Ганьба! Соромно не знати нашого степовика, дрофича-дудака! Он які в нього примітні вуса й борода. Красень!

«А вуса в нього справді схожі на донкіхотівські, такі ж тонкі й довгі», — мимохіть подумалося Славкові, і він згадав свого Росінанта, який усе ще чекав на вершника…

— Зараз дізнаємося, чому це він не злітає… — і Васько зробив крок до птаха.

— Куди ти? Назад! Дзьобне! — злякано зойкнув Кузя.

— Мокру курку і горобець скривдить, — зневажливо кинув Пташечка і сміливо підійшов до вусаня. Перед товстуном птах покірно поклав на траву дзьобату голову…

— Ти диви на нього, ото штукар, — почулися захоплені вигуки.

Якусь хвильку товстун мовчки оглядав дрофича.

— Дріт, — нарешті озвався він. — Од якоїсь звірини рятувався птах під деревами і потрапив у тенета. Вже давно у полоні мордується.

Коли Пташечка нахилився до потерпілого, той відчайдушно сіпонувся.

— Зачекай, — лагідно мовив хлопець. — Зараз я тебе звільню. Є, хлопці, у кого-небудь обценьки?

— Є в мене, — відгукнувся худорлявий Юрко.

Дудака звільнили, але він не рушив з місця.

— Біжи, лети! — умовляли його діти, але птах якось безпорадно озирався, повертаючи на всі боки голову. Тоді його винесли з гайка. Опинившись серед поля, здоровило враз пожвавішав, стрепенувся. Здавалося, до нього повернулися сили.

І враз, розкинувши широкі крила, дудак помчав полем і… полетів…

— Ур-р-р-а! — галготіли йому вслід діти.

— Щасливої дороги, птахо!

От крилань уже набрав висоту, і раптом діти побачили, як він, скособочившись, різко ринув на землю. Всі сторопіли, а коли отямилися, кинулись до нього.

Розпластавши могутні крила, дрофич нерухомо лежав на золотавій стерні.

Наталка кинулася до нього.

— Що з ним? — бідкалася вона.

Васько припав вухом до пташиних грудей, затамувавши подих, довгенько слухав.

— А-а-а-а, — махнув він рукою. — Дудак мертвий. — Потім якимсь відчайдушним рухом зірвав з перенісся окуляри, поспіхом запхнув їх у кишеню і відійшов од гурту. Славко бачив, як він тихо плакав. Прозорі сльозинки котилися по його щоках, на мить зупинялися на губах і капали на куртку. Наталка теж поквапливо витерла сльози.

Всіх вразила загибель могутнього птаха…

Шукачі скарбів й не почули, як повернувся дядько Юхим. Коли він підійшов до гурту і побачив дудака, то лише тихо вимовив:

— Ой лелечко, лихо ж яке!

Йому розповіли про все, що сталося.

— Уявіть собі, діти, таке. До вашого двору вдирається самоскид і скидає під вікна усяку негідь. Що б ви робили?

— Під вікна? Та ми б його…

— От-от, але ж цього не можуть зробити, приміром, синиці або зайчики-вухані… На жаль, не можуть, — тихо мовив водій. — А люди скидають у домівки птахів та звірят, у вітроупори, залізяччя, добрива, отрутохімікати… Від цього ой як терплять звірятка й пташки, великі й малі. Отак загинув і цей дудак — окраса наших степів. Слухайте мене, діти, уважненько. Давайте присягнемо над мертвим дудаком, що ніколи не засмічуватимемо вітроупорів. І давайте сьогодні ж попросимо наших дідів, батьків, братів також не робити цього…

— Клянемося! Клянемося! — пролунало над степом.

І тоді дядько Юхим сказав:

— А знаєте, діти, є в мене на прикметі один чоловік. Він, певно, зуміє оживити вашого дудака.

— Що? Як? — почулося звідусіль.

— А отак — дрофич підведеться і стоятиме у шкільному музеї. Людина та зробить з нього опудало. Зрозуміли?

— Заспиртує, — уточнив Пташечка.

— Нехай буде по вашому — заспиртує. Дідок-опудальник живе не так і далеко, у Воскресенці, — вів далі водій. — Звуть його Сафрон-поштар. Колись, іще юнаком, блукав він з експедицією вчених по сибірській тайзі. Отоді й навчився робити опудала та й багато чого узнав про птахів. Що він робить з ними — не довелося мені бачити. А от опудалами його милувався в музеї. Птахи — мов живі. Завтра вранці я поїду в справах у той бік, то привезу до вас діда Сафрона.

…І от шукачі скарбів ждуть діда-чародія… Довго ждуть. Дехто вже засумнівався, чи взагалі він приїде.

— Вр-р-а-а!! Дідусь чимчикує! — несподівано зарепетували хлопчаки, що визирали у вікно, й одразу ж кинулися назустріч довгожданому гостю.

Аж ось розчинилися двері, і на порозі постав присадкуватий дідок.

Зайшовши в клас, він ураз по-військовому виструнчився.

— Здорово, молодята! — гучно привітався.

Діти дружно відповіли.

Старий приніс із собою величеньку валізку. Поклав її на стілець, який приготували для нього, а сам, стоячи, став уважно оглядати дітей.

Славці відразу сподобався дід — вусатий, сива борідка, жваві сірі очі дивляться трохи насмішкувато.

Намилувавшись дітьми, дід ступив до столу, на якому лежав птах.

— Чи ти ба, який здоровань! — вигукнув захоплено. — Нічого не скажеш, гарнюк. Не доводилося ще такого бачити. Напевно, всі двадцять п’ять кілограмів затягне.

— А чого не тридцять? — пожартував хтось, але на нього зацикали: не заважай, мовляв.

— Тому, горобенятка, що двадцять п’ять кілограмів — то гранична вага дудаків, важчого ще ніхто не зустрічав. Ну то що, може, розпочнемо? — запропонував дідок, і в очах у нього застрибали бісики. — Ну, хто з вас сміливий, мені потрібен буде помічник.

— Хай Васько! — загукали навколо.

До столу повагом підійшов товстун Пташечка.

— О, помагач підходящий! — усміхнувся дід. — Ану, хлопче, потримай ось так крило, — попросив він.

Діти притихли і, затамувавши подих, чекали, що зараз опудальник дістане зі своєї торби отакенний шприц, кольне разів зо два птахові під ребра і заспиртує його. І залишиться дрібничка — поставити дудака на дошку і віднести тоді у шкільний музей.

Насправді ж розпочалося щось зовсім інше, незрозуміле…

Васько тримав крило, а дід-поштар дістав з кишені окуляри і почав дмухати на них. Хукав так, ніби тримав у руках гарячу-прегарячу картоплину, а тоді ще довго тер носовиком скельця. Врешті він начепив окуляри на носа. Потому повагом вийняв з валізки стрічку-метр і заходився навіщось виміряти дудака вздовж і впоперек. Міряв крила, ноги, дзьоб, шию і все записував, а тоді ще й зважив птаха на кантарі. Затяг здоровань двадцять чотири кілограми сімсот грамів.

— Дещицю до найвищої ваги не дотягнув, — відзначив опудальник і додав: — А тепер час братися за діло. —

І почав діставати з валізки і розкладати рядочком на столі різні інструменти.

«І навіщо дідові оті речі?.. Наче він лаштується лагодити чоботи, а не спиртувати птаха», — розмірковував Славко, стежачи за тим, як дід викладає на стіл молоток, швайку, ножиці, дріт. Зрештою він поклав і шприц, але зовсім маленький, схожий на той, яким шкільна лікарка Марія Тарасівна робить їм уколи. Хіба таким інструментом заспиртуєш отакенного птаха?

За кожним рухом опудальника пильнували десятки очей.

— Кожен птах, діти, великий чи малий, — ще не до кінця розгадане людиною диво природи. Ми повинні все знати про кожну пташку, яка потрапляє до наших рук… А ще скажу таке: дудак — рідкісний птах, до того ж — найбільший в Європі. Його вчені у всьому світі занесли до Червоної книги. У цю книгу потрапляють тварини, яких надто мало лишилося. — Поштар замовк і спохмурнів, а тоді додав: — Отакі справи, любі мої… Мені ще потрібні помічники…

Двом хлопчикам він вручив молоток, терпуг і дріт. Наказав: дріт вирівняти, а кінці заточити так, щоб вони були гострі, мов голка.

— Отут, посеред цієї дощечки, слід просвердлити дірки, причому точнісінько там, де я позначив олівцем, — загадав опудальник ще двом учням.

Решта дітей з’юрмилися навколо столу: цікаво ж побачити, що робитеме сам дід! А старий, вмостивши серед столу птаха, розпанахав йому скальпелем шкіру од шиї до хвоста.

— Ой, що ж тепер буде? — злякано вигукнула Оленка.

— Отак роблять опудала птахів, — відповів дідусь. — І робота ця, мушу вам сказати, дуже складна й цікава.

Він замовк, а тоді додав:

— А втім, навіщо я вам це кажу? Самі сьогодні побачите, як це робиться. Ми здеремо шкіру з дудака аж до заїд, але так, щоб ноги, крила і, звичайно, шия з головою залишилися з шкірою. Там, де не допоможе скальпель, зафіксуємо м’язи формаліном за допомогою шприца. Отак потихеньку й поставимо дудака на ноги. Використаємо для цього дріт, вату, морську траву — камку.

— Хто здирав шкіру з дрофича? — спитав дід перегодом, коли опудало дудака вже стояло на підвіконні.

— Славко і я, — відгукнувся Васько-Пташечка.

— Чи помітили ви щось дивне?

— Нічого. Все такечки, як і в курки… Ото лише… — осікся Пташечка.

— Ну, сміливіше, говори…

— Начебто у дудака не було залози.

— Якої саме?

— Куприкової…

— Молодець-горобець! Саме так, — похвалив дідок. — Бачите, горобенята, яка тут заковика виходить. У всіх, значить, птахів є куприкові залози, а в дудака немає. Від цього він, бідолага, дуже страждає. Всі ви знаєте, що птахи дзьобом видобувають з тієї залози жир і змащують ним пір’я. Тоді воно не намокає. Звідси й прислів’я пішло — як з гусака вода. У дрофи інше діло. У зливу птах намокає, як віхоть, і не може літати. Цим і користувалися завжди і звірі різні та й безчесні люди-браконьєри. Вони знищували мокрих дудаків. От чому потрапив дудак до Червоної книги. — Дід замисленим поглядом обвів своїх слухачів, а тоді, певно щось пригадавши, похопився: — Нам іще слід у шлунок дрофича зазирнути. Як бачите, зовні він такий самий, як, скажімо, у півня — хіба що трохи більший. Дудаки, як і багато інших птахів, ковтають камінці, пісок — для кращого травлення, але вони полюбляють також ковтати різні блискучі предмети, які потрапляють їм на очі. Частенько у шлунках дудаків знаходять різні речі — каблучки, монети, намисто, золоті самородки. От ми й подивимося, що ковтав наш дрофич. — Дід узяв скальпель. Всі схилилися над столом.

Опудальник одним махом розтяв м’ясистий шлунок.

— На жаль, як бачите, нічого цікавого, — мовив він розчаровано. — Звичайні кремінці, пісок і жолудь якийсь…

Славко сидів поруч і, глянувши на того жолудя, подумки відзначив — великий, пукатий та ще й блискучий чомусь. Але дідок хапком поклав усе, що було у шлунку, на шмат паперу, зжужмав його і шпурнув під стіл у сапетку.

Саме тоді за вікном зупинилася машина дядька Юхима: настав час розлучатися з дідом.

Уже вечоріло, коли Славко повернувся додому. Вдома нікого не було: мати на фермі, дідусь у майстерні. Він випив кухоль молока з хлібом і пішов у свою кімнату. О цю пору хлопчак любив послухати море. По черзі притуляючи до вуха мушлі, наслухав, як клекочуть далекі хвилі, і відразу переселявся думкою у зовсім інший світ… Його сейнер залишав підвіконня і мчав, розрізаючи килем синю-синю воду, а морський вітер насвистував у щоглах свої розбійницькі пісні.

Раптом погляд мрійника впав на полицю. Там догори ногами безпорадно валявся бойовий супутник ідальго Дон-Кіхота. Славко поклав мушлю, і ту ж мить зникло уявне море. «Бідолашний мій Росінант. Я зовсім забув про тебе, — подумки звернувся він до коника. — Коли ж тебе осідлає цибатий лицар? Ондечки лежить його обладунок, і гілочки — ноги й руки — я приготував, лише тулуба не вистачає. Стривай!..» — аж підхопився він, згадавши раптом пукатого жолудя з шлунка дрофи. Це ж був якраз той жолудь, якого йому не вистачало. І Славко помчав до школи.

На шкільному подвір’ї він нікого не зустрів, на дверях класної кімнати висів замок. Він кинувся до вікна і, притуливши носа до шибки, став оглядати клас. Опудало дудака стояло там-таки, на підвіконні, а от сапетки під столом він не помітив. Де ж вона?

— І чого це ти нишпориш отутечки? — неждано гримнув хтось у нього за спиною. Славко круто обернувся. Поруч стояла огрядна прибиральниця — тітка Векла — пострах усіх шкільних розбишак. Хлопець мимоволі позадкував.

— Я забув… — пробурмотів він, розгубившись у пошуках потрібного слова.

— Знаю я вашого брата! Завжди щось забуваєте. Не встигаємо шибки вставляти. Ану, гайда звідси!

— Тітонько Векло, а де сапетка з-під столу?

— Яка? Ота нікудишня? На смітник викинула!

За школою Славко побачив знайомий кошик. Скособочившись, він лежав на купі сміття. Кинувся до нього і витрусив усе, але жолудя не знайшов. Хлопець вже зібрався був іти додому, коли раптом у траві щось блиснуло. Нахилився — жолудь. «Он куди закотився, капосний», — полегшено зітхнув Славко і, затиснувши у руці знахідку, побіг додому. Вже у кімнаті уважно оглянув знахідку — жолудь був величенький, блискучий і чомусь важкуватий. Проте він не звернув на те особливої уваги, поклав його на полицю поруч зі шкапою, а сам ліг і одразу ж заснув.

Зустріч з морем

Славко сидів за столом, лагодився, врешті, закінчити свого Дон-Кіхота, як раптом до кімнати увірвався захеканий Кузя-Кнопочка.

— Аж на два дні! — заволав він з порога.

— Кузя, що трапилось?!

— Ага! Ти ще нічого не знаєш?! Ідемо до моря, аж на два дні! От! Біжи до школи, автобус чекає, та все для малювання прихопи. — Випаливши це, Кнопочка зник за дверима.

Коли Славко прибіг до школи, там уже зібрався весь сьомий «Б»… Класний керівник, висока худорлява вчителька фізики Марфа Полікарпівна, або — Дифузія Іонівна, як її позаочі називали учні, стояла біля автобуса і щось гаряче доводила фізруку-товстуну Степанові Омеляновичу. Побачивши Славка, вона підкликала його до себе.

— Перекажи всім — хай ідуть під наш явір, — сказала вона. «Наш явір» — гіллястий велетень, що росте посеред шкільного двору.

Говорила вчителька мало й чітко.

— За успіхи у збиранні металобрухту наш клас премійовано. Ми їдемо до моря. На два дні!

— В-р-р-а-а-а!! — пролунало дружне, і серед гілок замерехтіли строкаті тюбетейки й брилі.

— У зошитах, — продовжила вона, — ви повинні замалювати ваші враження від зустрічі з морем. Кращі роботи будуть відзначені преміями. За перше місце — велосипед… А тепер — всім в автобус. Курс до синього моря, — скомандувала Дифузія Іонівна.

І от автобус, підстрибуючи на вибоїнах, мчить селом. Славко з Юрком умостилися на задньому сидінні. Славко бачив, як швидко замиготіли хатки рідного села, а от уже й гребля з дуплястою вербою залишилися позаду, а через якусь часину автобус опинився на автотрасі серед бурхливого потоку автоверблюдів. Так подумки називав Славко машини, на спинах яких горбився вантаж — ліжка, крісла, каструлі, ослони, пуховики, човни, примуси… Складалося враження, ніби вся країна раптом цього літнього ранку залишила свої справи, пересіла на колеса і рушила в одному напрямку — на південь.

Якась могутня сила тягла туди цей бурхливий потік, і машини мчали, мов навіжені, обганяючи одна одну. Та сила — море. Воно вабило і тарасівських школярів, а найбільше їхнього ватажка — Славка. Нарешті він на власні очі побачить море. Хлопцеві весь час здавалося, що вони надто повільно їдуть, і він подумки підштовхував автобус: «Хутчіш, та ну ж, хутчіш…»

Славчин сусіда Юрко байдуже позирав у вікно. Його ніщо не дивувало, бо щоліта він жив коло моря, у своєї бабусі.

— Дикуни, — раптом мовив Юрко.

— Дикуни? Де? — засовався на стільці Славко.

— Хіба не бачиш? Машини. Хто без путівок приїздить до моря, тих дикунами звуть… — Сказавши це, Юрко знов надовго замовк. Лише зрідка він хапливо витягав з кишені свій записничок і щось занотовував.

— Що ти пишеш? — нахилився до нього Славко.

— Зерна збираю!

«Як це — збирає зерна?» — здивовано подумав Славко, але промовчав. Взагалі він потай захоплювався здібностями свого сусіда. Це він у дорозі мовчав, а у школі, особливо на вечорах, був ладен без кінця читати твори відомих і маловідомих поетів. І сам складав вірші.

Нарешті частіше почали зустрічатися автобусні зупинки. Яскраві малюнки кричали про море. То були чудернацькі риби, вітрильники, а одного разу промайнув залізобетонний дельфін, а на ньому — хлопчисько у строкатій тюбетейці.

Аж ось автобус стишив хід. Славко припав до вікна і побачив багатоповерхові будинки, обліплені балконами, як ластів’ячими гніздами, і рівну шеренгу струнких тополь. Дерева вишикувалися вздовж вулиці, якій, здавалося, кінця-краю не буде. На міських вулицях цього недільного ранку було мало перехожих. «Як у Тарасівці під час жнив», — мимохіть подумав Славко.

Зате коли автобус спинився за містом, діти заохкали від подиву — вони побачили море і широченну смугу піску, яка нагадувала розворушений мурашник. Мурахи — засмаглі люди у строкатих капелюшках — загоряли, лежачи проти сонця на піску, підкидали м’ячі, читали газети, гризли яблука і грали в шахи… Все навколо здавалося яскравим і незвичайним.

Тарасівці вперто їхали вздовж пляжу. Лише перед полуднем автобус зупинився під обшарпаною морськими вітрами маслиною.

— Дикий пляж, — сказав Юрко, а Дифузія Іонівна додала:

— Приїхали. Виходьте. Пам’ятайте: дисципліна і ще раз дисципліна.

…Море! У степовиків перехопило подих. Досі багатьом з них доводилося бачити лише невеличкий колгоспний ставок, а тутечки отака сила-силенна води… Аж дух перехопило!

Море вирувало. Далеко-далеко, аж на небокраї, народжувалися білогриві хвилі. Нескінченними шеренгами сунули вони на берег. Але їх стримував хвилеріз. Хвилі щосили гепались об каміння, і в небо злітали велетенські каскади бризок. Упокорені, бігли вони до берега й пестливо облизували його довгими пінястими язиками. Вони випльовували на берег зелені паростки морської трави зостери, різні тріски, а зрідка шпурляли великих бридких медуз.

Славко стояв на березі і розгублено вдивлявся у бурхливу далечінь: він не впізнавав моря. Замість дідусевої синьої-синьої, чистої рівнини перед ним зловісно сичали брудно-сірі хвилі. Це було не його море. А тут іще він помітив за хвилерізом, серед білоспинних морських горбів, сейнер, точнісінько такий, як у нього на підвіконні стоїть.

Судно відчайдушно продиралося серед оскаженілих хвиль, а вони намагалися перекинути його — клали на бік, підіймали догори, кидали вниз. Раптом сейнер занурився у хвилю і зовсім зник з очей. Серце хлопця стислося у відчаї. «Невже загинув?» — шепотів він, але раптом знову побачив його.

Приятелі вже купалися, а Славко стояв на березі і стежив за сейнером. Коли хлопець нарешті забрів у море, грайлива хвиля збила його з ніг, і він якусь мить борсався на дні, аж поки наковтався брудної гірко-солоної води. Довелося бігти на берег і там підстрибувати на одній нозі — виливати з вух воду.

А море все кидалося на пляж, блискавично злизуючи з піску дитячі сліди…

…Коли ніч вкрила зоряним укривалом землю і море у таборі тарасівців яскраво палало багаття, а навколо сиділи замріяні діти. Вони не зводили очей з Юрка. А той випростався біля вогню і, простягши руку до моря, натхненно читав:

— Вірша написав київський поет Юрій Петров, — оголосив Юрко, а Славкові здалося, що його склав сам Юрко.

Ранок біля моря розпочався з того, що Дифузія Іонівна оголосила:

— Сніданок. Чай з медом!

На столі, який змайстрували з кілків та шмата фанери, стояв горщик. За столом сидів фізрук. До нього по черзі підходили мандрівники, тримаючи в руці великий кусень хліба. Степан Омелянович дерев’яною ложкою черпав золотаву рідину і наливав її на хліб.

Відкусивши хліба з медом, Славко, як ніколи до цього, гостро відчув запашистий дух степу. І чомусь згадався йому один літній ранок… Прокинувся він на світанку, і вчулося йому, як під вікном дихає нива. Міцний дух колосків бив у груди. І подумалося йому: цікаво, а як прокидається поле?.. Він вибіг за ворота і ліг на росяній межі. Затамувавши подих, прислухався до того, як урочистим колосковим гомоном зустрічає пшеничне поле сонце, як прокидаються пташки й комахи, а коли підвівся — побачив справжню казку.

Тонюсінькі пшеничні остючки тримали на своїх вістрях величезне золоте сонце. А на кожному з них блискуча прозора намистинка — росинка. Він став на коліна, схилився над пшеничною стрілочкою і раптом побачив у намистиночці цілий світ — небо, сонце, поле і себе…

От сонце одірвалося від колосків — піднялося над небокраєм: народився щедрий літній день. І тоді дмухнув вітерець, і щезла ранкова казка.

Славко хотів одразу намалювати все, що побачив, та так і не зібрався тоді.

І от сьогодні знову перед ним виникло те зарошене поле. Він сидів на березі моря, яке мав малювати, а перед очима стелилася колоскова нива.

Він прикріпив аркуш паперу до шмата фанери, розклав рядком кольорові олівці — зелений, жовтогарячий, синій, жовтий, червоний… Іще раз оглянув сіре, брудне море і наважився. Схопивши жовтогарячий олівець, рішуче провів рисочку вздовж паперу — то мав бути небокрай — і тим же олівцем намалював велике степове сонце…

Дифузія Іонівна поралася з дівчатами біля вогнища: вони готували обід, а під маслиною, у затінку, сидів фізрук. Голову його прикрашав широкополий солом’яний бриль. Вчитель приймав зошити та аркуші, у яких діти намалювали море, і складав їх у невеличкий зношений портфельчик.

Славко прибіг останній. Ніяковіючи, він простягнув свій малюнок. Степан Омелянович не став його розглядати й не звернув уваги на поведінку хлопця, а мовчки поклав його роботу в портфель.

На якусь мить Славко затримався коло столу.

— У тебе ще щось є? — спитав учитель, витираючи хусткою обличчя.

— Ні, то я так… — похопився Славко і одійшов убік.

Він не приєднався до гурту хлопчаків, які порозлягалися на пляжі й гріли животи проти сонця, а вмостився під чагарем. Дивився на море, а думав про своє… Пригадався Дон Кіхот, який так і лишився на столі незібраний. «Тільки-но приїду додому — одразу складу», — думав він. Йому анітрішечки не хотілося залазити у воду, при одній лише згадці про це чомусь поза спиною мороз пробігав.

Обідати Славко не став: йому хотілося спати, а не їсти. Він, певно, захворів, але нічого не сказав про це нікому.

…Тарасівці прощалися з морем. Вони шпурляли у хвилі копійки. Підійшов до моря й Славко, але скільки він не нишпорив у кишенях, так і не знайшов копійчини, а позичати для такої справи не хотілося…

Під вечір автобус тарасівців одірвався від гомінкого пляжу і помчав по спорожнілій на цей час автотрасі. Ватаг шукачів скарбів понуро сидів поруч з мовчазним Юрком. Він уже не визирав з вікна, його ніщо не цікавило. Боліли очі — наче хто піску сипонув.

— Що з тобою, хлопче? Ти часом не захворів? — схилився над ним Степан Омелянович.

— Я? Ні! Все в нормі, — віднікався Славко.

Ой і довга ж дорога до рідного села! Славко не міг дочекатися тієї хвилини, коли промайне знайома дупласта верба на греблі тарасівського ставка.

Дома, не роздягаючись, він одразу впав на ліжко.

У нього перед очима то миготіли розцяцьковані автобусні зупинки, то злостиво сичали, мов гадюки, морські хвилі.

Ввечері повернулися з роботи мама й дідусь.

— Внучатко, ану, піднімайся вечеряти! — гукнув старий, зазирнувши до Славкової кімнати.

Хлопець не поворухнувся.

— Що з тобою? — стурбовано схилився над ним дід. Підбігла мати, доторкнулася губами до синового лоба.

— Ой лихо! У нього жар! — заметушилася вона.

— Морське сонце голову напекло, — зробив висновок старий Сіроштан.

Славко випив склянку гарячого липового чаю з медом, і йому трохи полегшало. Він заснув.

Вранці прийшла лікарка. Вона була молоденька, зовсім дівча. На ній білий-білий халат і така ж косинка. Сіла на стілець біля Славка, посміхнулася, і здалося хлопцеві, що то сонце у кімнату зазирнуло.

— Ну, чого засумував, козаче? — співучим голосом поцікавилася вона.

— Я вже не хворий, — підвівся був Славко.

— Лежи! От ми зараз побачимо, хворий ти чи ні. — Сказавши це, лікарка дістала з валізки стетоскоп і почала уважно вислуховувати хворого.

— Ну що ж, хлопче. Згодна з твоїм діагнозом. Днів зо два полежиш, і бігай собі на здоров’ячко.

— Що з ним? — спитала мати, коли вони з лікаркою вийшли у двір. Поруч стояв дідусь.

— Усе гаразд. Скоро бігатиме ваш Сіроштан-менший. А море йому, мабуть, протипоказане. Степовиком росте ваш онук, дідусю-мореходець, — обернулася вона до старого Сіроштана.

— Он яке діло! — обізвався той. — Виходить, з одного кореня різні люди ростуть. А я думав!.. Степовиком, кажете. А може, так воно й краще.

— Мабуть, таки краще, діду, — охоче погодилася лікарка і поспішила з двору.

У просторому кабінеті директора Тарасівської школи працювала комісія. За столом сидів директор, він же вчитель історії — молодий, чубатий, спортивного вигляду красень Остап Іванович, Марфа Полікарпівна і Степан Омелянович. Комісія розглядала малюнки учнів. У кабінеті на столі, що стояв під вікном, рядочком вишикувалися премії переможцям конкурсу — фотоапарат, рюкзаки, крокомір, м’ячі. Трохи осторонь, під стіною, вилискував нікельованими деталями новенький велосипед.

Перша премія.

Класний керівник виймала з портфеля малюнки. Їх оглядали по черзі. Директор розкладав їх на дві купки: праворуч ті, що заслуговували на премію, решту — ліворуч.

Робота комісії наближалася до кінця. У портфелі залишився один малюнок.

— Отакої! Ну й перлина! — роздратовано вигукнула Марфа Полікарпівна, діставши його. — Не розумію Славка Сіроштана. Всі його зошити і палітурки книжок списані океанами та морями, а коли загадали намалювати море — уявіть собі, намалював велике сонце, якесь поле і птаха! А назвав — «Моє море». Питається: де ж логіка?! От шибеник…

— Цікаво, цікаво, — пожвавішав Остап Іванович. — Як сказав колись Теренцій — квот гомінес, тот сентенціє —скільки людей, стільки думок. — Він узяв малюнок і заходився уважно його розглядати.

— Ви, Марфо Полікарпівно, впевнені у тому, що саме це Славко малював на березі моря? — поцікавився Остап Іванович.

— Аякже, звичайно! Чому ж я й обурююсь! Не чекала від нього такого, — з докором кинула вона.

— Так, так… Пшеничне поле, значить, замість моря і птах, безумовно, дрофа, — уголос розмірковував директор, а тоді підвів очі і з цікавістю глянув на Марфу Полікарпівну.

— Вені, віді, віці — виголосив колись Юлій Цезар, — прийшов, побачив, переміг. Дякую, ваш вихованець здобув велику перемогу, — з піднесенням мовив директор — Пропоную дати Сіроштану першу премію. Він заслужив не лише премії…

— Як? За віщо премію? — здивувалась Марфа Полікарпівна.

— Питаєте, за що? Дивуюсь, як ви самі не розумієте. За любов до рідної землі, за душу хліборобську, нарешті, дорогі колеги, от за що! — відповів Остап Іванович.

…Кнопочка вкотив велосипед просто в кімнату, де лежав Славко. І не встиг хворий опам’ятатися, як гість, знявши свою тюбетейку-млинчик, урочисто виголосив:

— Переможцю слава!

— Якому переможцю?

— Отому, що ондечки в ліжку лежить. Одержуй! — І Кнопочка підкотив до ліжка велосипед.

— Кузю, облиш свої жарти.

— Не віриш? Провалитись мені — не брешу. Дифузія власноручно резолюцію написала на фабричній етикетці. Слухай, читаю: «Перша премія — Славкові Сіроштану за малюнок „Моє море“».

Славко робить відкриття

Як тільки Славко звівся на ноги, відразу ж осідлав велосипед. Не злазив з нього доти, доки не обгасав усі вулиці й завулочки, не перекатав усіх своїх друзів-приятелів, не раз їздив на тваринницьку ферму до мами, та й у дідусевій майстерні побував. І тільки накатавшися досхочу, згадав про свого лицаря. Вірний буцефал, запорошений пилюкою, лежав на полиці, поряд — палички, лицареві руки, та ще спис, а от тулуб, жолудь з горошиною-головою, покоїлися на столі.

Не раз Славко брався за цю роботу, та завжди йому щось перешкоджало. Але сьогодні він будь-що закінчить роботу! Не поспішаючи, Славко накрив стіл газетою і розклав перед собою деталі лицаря, а поруч — інструменти: швайку, ніж, ножиці, а також клей і кілька сірників — про всяк випадок. Прискіпливо оглянув усе й лишився задоволений. Тепер можна й до діла. Перш за все він вирішив за допомогою сірника і клею прикріпити до тулуба голову. Затиснувши у руці жолудь, він легенько натиснув вістрям голки в його маківку. Голка чомусь ковзнула, ніби хлопець намагався проколоти дірочку на дні пляшки… Ще не тямлячи, що сталося, Славко знову, тепер уже що було сили, натиснув. Вістря знову сковзнуло й одламалося, залишивши на жолуді блискучу подряпину.

Отакої! Від несподіванки Славко ніби отетерів і якийсь час розгублено дивився на одламаний кінчик голки. А коли трохи отямився, схопив жолудя і підбіг до вікна. І тут він побачив — жолудь був металевий. Уважно роздивився і помітив посередині якусь рисочку. «Може, то коробочка така?» — подумав Славко. Покрутив, і справді — жолудь розпався на дві частини. Зазирнув усередину — там лежали зернята. Він одразу порахував — їх було рівно сорок вісім. Це була пшениця, але зернятка були якісь наче трохи незвичайні — дуже великі й пукаті. Що то за жолудь такий? Звідки він? І що то за зерна? Чому вони зберігалися в жолуді? А як опинився він у шлунку дудака? Славко якийсь час мовчки розглядав свою знахідку. Ніхто не бачив, як він підібрав на шкільному смітнику дудакового жолудя, і якщо він розповість про це, ніхто не повірить, та ще піднімуть на сміх.

Аякже, той-таки Кнопочка скаже: «Придумати можна казна-що, взяв зерно у коморі й хизується». Славкові аж ніяк не хотілося виставляти себе на посміховисько. Краще дочекатися вечора, — прийде дідусь і порадить, що робити далі з тією пшеницею…

Зернята Славко залишив на столі, лише щільненько причинив кватирку — щоб ненароком горобці не подзьобали його знахідку, а сам — на велосипед й мерщій на ставок за пічкуриками. Вернувся додому перед вечором.

Дідуся він застав у своїй кімнаті. Старий оглядав зернята.

— А-а-а-а, внучок! Ну, доповідай: де гасав?

— Рибалив.

— Успіхи?

— Кіт з’їв.

— І то діло. Ну, а тепер, хлопче, швиденько розповідай мені, де ти оце добро знайшов.

Славко коротко розповів усе.

— Он, виявляється, яка історія, — здивовано вигукнув дід. — Цей жолудь, нічого не скажеш, — цікава річ. За час мандр довелося мені побувати, вважай, на всіх гармидерах світу. Чого лише не бачив, а от такої чудасії не зустрічав. Правду кажучи, дудаки ширяють, де їм заманеться. У них поки що паспортів не питають, — посміхнувся дідусь. — Зернята теж цікаві, — додав він.

— І над чим ви тутечки чаклуєте? — неждано підійшла до столу мати. Коли вона зайшла до кімнати, ні син, ані дідусь не чули.

— На зернята дивимося, — обізвався Славко.

— Знайшли диво. Поїдьте на тік — отам є на що подивитися…

— На току зерно не таке, — мовив старий.

— У вас із онуком усе особливе. Чудії ви в мене, ось що я вам скажу. Ану, йдіть-но мені вечеряти…

— Славко, змотайся вранці до колгоспної лабораторії. Покажи зерно старшому агрономові Івану Івановичу. Жолудя теж прихопи, — наказав старий Сіроштан, і вони поспішили на кухню: мати страх не любила, коли до столу спізнювалися.

Рано-вранці Славко вже був край села, біля лабораторії. Якийсь час він нерішуче тупцював біля дверей. «Йти чи не йти?» — розмірковував, та зрештою зважився — несміливо переступив поріг. Він опинився у довгому коридорі з численними дверима. Де кімната Івана Івановича, він не знав.

— Чого вештаєшся отутечки? — зустріла його тітка з віником.

— У мене справа.

— Ти диви! У нього, бач, справа. Ану геть звідси, шибенику.

— Нікуди я не піду.

__ А ось я тобі…

У цей час відчинилися двері, і на порозі з’явився якийсь чоловік.

— Що тут таке? Що за галас? Чий ти, хлопче? — помітив він Славка. — Когось шукаєш?

— Я Славко Сіроштан. Шукаю агронома Івана Івановича.

— Он воно що. А я думаю — кого ти мені нагадуєш. А тепер вже бачу — ти викапаний Сіроштан-моряк. Ну що ж, заходь, я і є той самий Іван Іванович. — І він відчинив перед Славком двері.

Славко зайшов до великої світлої кімнати і відразу опинився в зерновому царстві: на численних столах стояли склянки з зерном, а невеличкі снопики прикрашали стіни від підлоги до стелі.

— Сідай і розповідай, — агроном вказав хлопцеві на стілець і сам сів.

— Я краще покажу.

— Ану, що там у тебе, показуй, — присунувся він до хлопця.

— Ось дивіться. — Славко розгорнув на столі свій пакуночок.

Агроном зиркнув на зернята і розчаровано промовив:

— Ну і що ж тут особливого — пшеничка… — Але раптом осікся, почепив на носа окуляри, схилився над столом. Якусь хвилину він розглядав зерна, а тоді звів очі на Славка.

— Звідки ти прибув, хлопче? — спитав.

— Як-то звідки прибув? Ви ж знаєте, тарасівський я.

— Не вірю.

— Та я ж Славко, онука Сіроштана-моряка.

— А от зернята твої говорять зовсім про інше.

— Не розумію. Як це говорять?

— З космосу прилетіли твої зернята, от що! Відколи пам’ятаю себе, такого дива не доводилося іще бачити.

Славко слухав і не міг збагнути: жартує агроном чи каже серйозно?

— А тепер, хлопче, розповідай, де ти роздобув це багатство?

— Дудак приніс! — відказав Славко.

Агроном нахмурився.

— Облиш, хлопче, жартувати, ми ж не в дитячому садку. У нас цілком серйозна, можна навіть сказати, важлива розмова.

— Я зовсім не жартую, — похнюпився хлопець і почав розповідати історію своєї знахідки.

— Якби не зерно, можна було б подумати, що ти, хлопче, переказуєш мені зміст якоїсь пригодницької книжки, — замислено мовив агроном. — Цікаво, цікаво… А покажи-но мені ще раз отого жолудя…

— Осьдечки, дивіться, — Славко поклав свою знахідку поруч із зернятами.

— Ич який, — захоплено вигукнув Іван Іванович. Він довго розглядав дивовижну річ, зазирнув усередину і, на превеликий подив, витяг, за допомогою пінцета, невеличкий жовтуватий папірець. Виявилося, то був малюнок. Глянув на нього Іван Іванович і від здивування ляснув себе долонями по колінах.

— Ну, що я казав? Зернята таки з космосу. От і доказ, дивися, хлопче, — схвильовано вигукнув він.

Славко зиркнув на той папірець і сторопів, побачивши таємничий малюнок: на папірці полум’яніло червоне сонце, напівзатулене людською рукою.

— Оце дивина! — тихо мовив він, тамуючи хвилювання. — Хто ж це намалював?

— Звичайно, розумна істота. Певно, це тотемічний знак якогось не відомого ще нам племені, — сказав агроном. — А якщо серйозно, то нам про тих людей розкажуть колоски.

— Які колоски?

— Оті самі, які ти виростиш із цих зернят.

— Краще візьміть їх… — почав було Славко.

— Ні, хлопче. Сама доля підкинула тобі ці дорогоцінні зерна, і саме ти маєш їх посіяти. Не розумію вас, хлопчаків, — роздумливо сказав агроном, — лише хлоп’я на ноги зіпнеться, відразу ж до комбайна або до трактора липне, а на пришкільних ділянках самі дівчатка пораються… Справжній же хлібороб починається з тих ділянок. Перше слід руками виростити пшеничку, огірки, а тоді вже й за кермо трактора сідати…

— Де ж я їх посію?

— Дивуєш ти мене, Славко. У вашій школі пречудові дослідні ділянки. Здається, там старостує юннатка Оленка, донька бригадира.

— Ага, вона.

— От і посієте з нею разом.

— Ні, — відрізав Славко і гірко зітхнув.

— Чого це? — з цікавістю подивився на нього Іван Іванович.

— Бо та Оленка — причепа, до того ж язиката.

— То не причина. Ти ж розумієш, хлопче, які це зерна…

— Розумію…

— Ну, то як, домовилися?

— Гаразд, я згоден, — уже веселіше відповів Славко.

— Я так і знав. Впізнаю Сіроштана. А тепер скажи мені, кому ти ще розказав про свою знахідку.

— Дідусеві.

— Ну то й не розказуй більш нікому. Згода? Так буде краще. Сам знаєш, скільки тепер розвелося шанувальників різних сувенірів. Гляди, й твою пшеничку з корінцями повисмикують. А от жолудя для свого лицаря пошукай у вітроупорі, — порадив Іван Іванович.

Славко сховав знахідку в кишеню, подякував агрономові і вибіг на вулицю.

На другий день, коли з-за Терешкового гайка вигулькнуло сонце, Славко вже був за селом: він мчав на велосипеді за жолудем… Велосипедист поспішав, бо дідусь, проводжаючи його, попередив:

— Не барися, бути дощу.

Коло Братця-Горіха хлопець зупинився. Тихо шелестіли, перемовляючись, листочки. Славко слухав той зелений гомін, і здавалося йому, що то розмовляють тарасівські комунари, згадують свою юність…

Вже од горіха Славко звернув на битий шлях — рівний-рівний… Було ще дуже рано, автомашини зустрічалися рідко — ніяких тобі перешкод. Славко щосили натискував на педалі. В груди бив дух різнотрав’я, а зустрічний вітерець пухирив сорочку на спині, як вітрило…

Терешків гайок зустрів раннього гостя горіховими пахощами і пташиним лементом, а вже за гайком довелося Славкові збочити на степову дорогу, яка крутилася серед нескінченних соняхів.

Соняхи квітували. Широко розплющеними очима дивилися вони на свою матір — сонечко. Скільки око сягає — полум’яніли золотаві сонця У нього аж дух перехопило від задоволення.

Попереду зеленіли лісосмуги. Там — жолуді…

Славко помчав до вітроупора. Їхав, уважно стежачи за дорогою, і одночасно зрідка кидав короткі погляди на соняхи, які, здавалося, вітаючись, низенько вклонялися йому.

У вітроупорі росли дубки. Славко кинувся під дерева і почав розгрібати запашне торішнє листя, але знаходив лише зовсім нікчемні жолуденята, які годилися б хіба що на копитця шкапі Дон Кіхота.

Довелося їхати далі. Обнишпорив він іще дві лісосмуги, але там росли лише молоді дубочки… Згодом усе-таки побачив вітроупор, де шуміли високі гіллясті дерева. Відразу надибав великого, пузатенького жолудя. Зрадів, та коли оглянув, знову шпурнув: клята миша зіпсувала його. Незабаром він знайшов у торішньому листі потрібний жолудь, та й не один… Всі вони були настільки схожі на той, дудачий, що Славко мимохідь спробував розгвинтити їх…

Набивши кишеню жолудями, велосипедист вийшов з вітроупора, глянув у бік Тарасівки і здивувався: грізна чорна хмара затуляла півнеба. Вона швидко насувалася, а попереду летіли невеличкі хмарини, стелячи по соняхах швидкі тіні. Дідусь не помилився. Бути зливі.

Славко скочив на велосипед і понісся що було духу. «Втечу, у польовому стані сховаюся», — думав він. І вже від’їхав далеченько — до степової хатинки залишалося зовсім близько, — аж тут трапилося непередбачене: він чомусь вилетів із сідла і опинився у придорожній канаві. Відразу не міг утямити, що з ним трапилося. Та коли глянув на велосипед, то зрозумів усе: задня покришка «впіймала» гвіздок, тепер не втечеш…

Зовсім поруч звисала з неба синя дощова запона… Славко кинувся до соняхів — рятуйте, братці! Влаштувався під листатим голованем. Сів, підібгавши ноги, причаївся, прислухаючись до гуркоту, що швидко наближався. Здавалося, степом, улюлюкаючи, мчить розлютована орда… Вітер подужчав — зашелестіли, застогнали соняхи. Раз у раз сліпуча блискавка різала по очах, а потім сійнув дощ. Кілька хвилин шаленіла злива, а тоді нараз усе стихло. Знову сяяло сонце і співали жайворони, неначе й не було нічого…

Не врятував хлопця сонях — намок Славко, а треба було поспішати додому.

Ще кілька хвилин тому велосипед здавався Славкові легким та зручним, а тепер він був ладен кинути його — так важко було котити машину по липучому чорнозему.

І все ж, ледве переставляючи ноги, доволік Славко свого коника до хатини. Потрапив він на польовий стан сусіднього колгоспу.

Минувши арку, прикрашену гаслами, хлопець опинився на подвір’ї, а там його зустрів засмаглий до чорноти кремезний чоловік у безрукавці й кирзових чоботях.

«Напевно, боксер. Он якенні кулацюги, мов кавуни», — мимохіть подумав Славко, побачивши незнайомця.

Силач усміхнувся до хлопця:

— Що, обламався, синку? Ну, раз така справа, одкоти свого драндулета он туди, під тин, а сам топай за мною. Підобідаєш, а тоді й за ремонт візьмешся. На той час, дивись, і дорога затужавіє…

— Я не голодний… — почав був Славко.

— Е, ні, хлопче, то не чоловіча розмова, запам’ятай: я не знаю, що значить оте «не голодний», — перебив його здоровань. — Я по твоїх очах бачу, що ти, зайчатко, зголоднів, як той вовцюга.

Вони підійшли до столу, який стояв у затінку під хатою. Механізатори, що саме обідали, не звернули уваги на хлопця, а Славків супровідник підійшов до відчиненого вікна і гукнув:

— Галиночко, нагодуй цього козарлюгу, та швиденько мені.

Згодом з кухні вийшла огрядна жіночка у білому фартусі. Вона обіруч тримала чималий полумисок гарячого борщу.

— Стьопо, а де ж той молодець? — сторопіло озирнулася куховарка.

— Чи ти, бува, не осліпла? Розтули очі, ондечки він, за столом.

— Ага-а. Побачила! — усміхнулася тітка. — Ач який білявенький — наче дівчинка. — Вона поставила перед Славком борщ і уважно оглянула хлопчика.

— Ой леле, отак забрьохався! Бачу, тебе, синочку, злива прихопила. Стривай, я зараз. — І вона перевальцем, як качка, побігла на кухню і принесла звідти велику цибулину.

— Ліки від усіх хвороб. З’їж, хлопчику, шматочок. А я тобі ще котлету принесу, а запивати будеш молочком, чи, може, узварку холодненького принести?

— Узвару, — похнюпившись, зніяковіло прогудів Славко.

Нарешті куховарка залишила хлопця, повернулась до своїх каструль і сковорідок.

Поруч із Славком обідав старенький худорлявий дідуган. На маківці в нього войовничо стирчав сивий чубчик, схожий на півнячий гребінь.

— …Ото, значить, онучку, по сорок з гаком центнерів дала пшеничка, — звернувся старий до велетня у безрукавці. — Чи розумієш, яка то цифра! А ми, бідолахи, колись на цій же ниві до п’ятнадцяти пудиків брали, та й за такий врожай святому Миколі-чудотворцю свічку ставили, а тепер, мислиме діло, вважай, по двісті сорок пудів і без усяких там чудотворців…

— Е, діду! Хіба то врожай, — озвався онук. — Це, як тепер кажуть, перехідний момент. Недалеко той час, коли по всі сто центнерів відвалить наш гектар, чуєте, діду, по шістсот пудиків…

— Юринда! — категорично заявив дід, відмахнувшись рукою. — Ти, онуче, говори, та не забалакуйся. Ти, певне, гадаєш, як старому, так можна казна-що верзти, — і дідів чубчик ображено настовбурчився.

— Боже борони, правду кажу, діду. Ось послухайте, про що нам розповів один учений. Якось під вечір отакої жнивної пори завітав у наш табір цибатий чолов’яга. Одежина на ньому благенька — стоптані черевики, брезентова куртка, просмалений капелюх, та й на вид, мов свята Варвара Великомучениця.

— А ти її бачив? — втрутився в розмову парубійко, що сидів поруч.

— У тому-то й річ, що лицезрів, так само, як оце тебе зараз, Василю, бачу, — не змигнувши оком, потвердив розповідач і уточнив: — На іконі у бабусі Мокрини. Обличчя, треба сказати, у тієї страдниці — як печене яблуко. Точнісінько отаке було й у нашого гостя, а от очі його я до цього часу бачу, бо очі в нього світилися, як у закоханого по вуха парубійка. Після вечері хтось із трактористів спитав дідка, куди він дорогу верстає.

— Я — вчений, а от у жнива — шукач, — відповів він.

— Що ж ви шукаєте?

— Врожай добрячий.

— Поталанило вам, — сказав я, — у нас рекордний урожай. По сорок, а то й по п’ятдесят центнерів.

— Е, друзі, то ще не врожай. Моя мета — сто центнерів, і не менше.

— З гектара?

— Зрозуміло, з гектара!

— Де ж ви таке зерно знайдете?

«У мене є таке», — хотів похизуватися Славко, але відразу отямився: ніхто не повірить йому, та й агрономів наказ пригадав — нікому про зернята не казати ані слова.

— Може, і на вашому полі відшукаю, — відповів учений. — Я селекціонер і добре знаю, що природа — то складна лабораторія. Вона створює такі зернята, але це трапляється дуже рідко. Щоб знайти такий колос, не вистачає іноді й цілого життя…

Славко намагався не пропустити й слова з тієї цікавої розмови, але, на жаль, механізатори піднялися з-за столу і попрямували у затінок, до верби, що розкошувала серед двору.

Коли Славко вже допивав узвар, то раптом почув:

— Чий ти, хлопче, будеш?

Славко підвів голову і побачив дідка, який стояв поруч.

— Сіроштан я, з Тарасівки.

— Он як! То ти, бува, не онук діда Опанаса-моряка?

— Ага. А як ви, дідусю, взнали?

— Та як же було не впізнати — ти викапаний дід. Отож з гарного ти, хлопче, хліборобського роду. Лише твій дід схибнув, на море подався, та й то була на те причина… Давнє діло… Не йди, хлопчику, дідовою стежиною. Ти хлібороб, запам’ятай це.

Славко нічого не відповів, але подумав: «Гаразд, дідусю, запам’ятаю».

— Своєму дідові та матері вітання передай. Скажеш, кланявся Сидір Пуп’янок.

— Передам, — пообіцяв Славко.

— Підкріпився, козаче? — підійшов до нього знайомий у безрукавці.

— Спасибі!

Бігай здоровенький! — відповів йому на те здоровань. — А тепер час до роботи. Оце тобі клей, а оце — латки. Зумієш сам залатати камеру?

— Авжеж зумію, — весело підхопився Славко.

У Тарасівку шукач жолудів повернувся поночі.

Тринадцята ділянка

Любив Славко стежинку, що вела до школи. Бігти по ній — одна насолода. Кожна гілочка, кожна травинка і квіточка — тобі приятель. Хороше ранками вітати своїх друзів, які щойно прокинулися. Але сьогодні хлопцеві не до цього. Він поспішає, бо саме сьогодні — перша неділя вересня, отже, настав час посіяти диво-зернята.

Наступна зустріч з керівником гуртка юннатів його анітрохи не турбувала — він заздалегідь обміркував, що скаже вчительці. Та й сівба для нього — дрібничка. Дадуть йому діляночку пухкої землички, а як її порати він знає..

Юннати вже працювали. Але Ганни Пилипівни не було — вона, певно, знов захворіла. Доведеться йому мати справу з сусідкою — Оленкою…

От він переступив межу юннатівських володінь і непомітно підійшов до Оленки, яка в цей час щось робила, схилившись над грядкою.

— Оце — я! — з удаваною урочистістю вигукнув Славко.

Дівчина підвела голову і здивовано оглянула його.

— Бачу, що не бравий солдат Швейк.

— Записуй до гуртка.

— Кого?

— Звісно, мене, а не Юрія Нікуліна.

Сусідка поворожила оченятами:

— А ти, часом, хлопче, адресу не переплутав? Он там, у школі, краєзнавці збираються.

— Ні. Прийшов, куди слід.

— Що ж ти робитимеш у нас?

— Дивуватиму світ.

— Чим?

— Озиминою.

— Запізнився, Славко. Минулого літа пшеничка у нас гарно вродила. Грамоту маємо.

— Я вирощуватиму пянбс.

— Що-що?

— Для тих, хто не кумекає, пояснюю: пянбс — пшениця, якої не бачив світ.

— Знаєш, Славко, не дури мені голову, мотай краще звідси до своїх пташок та жуків, — одрізала Оленка.

— Аякже, помотав. Записуй, кажу, — вже сердито мовив Славко.

— Гаразд. Наталко! — гукнула вона дівчинку, що працювала поблизу. І коли та підійшла, наказала: — Одведи оце хлоп’я на цілину…

— Ой налякала! Цілина! — посміхнувся Славко.

— Подивимося, що за пташка залетіла до нашого городу. Дай цьому герою тринадцяту, — наказала Оленка. Славко потьопав за тонконогою конопатою дівчинкою у найдальший куточок юннатівського клину. Зупинилася Наталка біля якогось кам’яного звалища.

— Оце тринадцята.

— Де ж тут земля? — розгубився Славко.

— Де ж їй бути — під камінням, — люб’язно пояснила дівчинка і поквапом додала: — Камінці не розкидай абияк, а складай охайненько отамечки під тином. — І пішла собі, погойдуючи білявою кіскою.

Славко аж спаленів — така зневага до нього! І перше, що спало йому на думку, — тікати звідси. Геть, геть, ноги його більше тут не буде! Та, ступивши кілька кроків, отямився. А як же його пшеничка? Та й дівчата засміють — «боягуза» приліплять. Нічого не вдієш. Довелося розчищати ділянку — визволяти чорнозем від каміння.

Не сиділося того дня вдома Кнопочці. З самого ранку примчав він до школи, щоб похизуватися новісінькою «Чайкою». Фотоапарат — клас! Побачивши свого друга біля грядки, він страшенно здивувався.

— Ей, ти, Славко! Чого там бабляєшся? — підскочив він до нього.

— Хіба не бачиш? Ділянку розчищаю.

— А навіщо?

— Пшеницю сіятиму.

— Хіба то хлопчаче діло? — стенув плечима Кнопочка.

— Я зернята цікаві маю. Хочу сам їх посіяти. Так що не заважай — ніколи мені. Краще б допоміг, га?

Зовсім не хотілося Кнопочці каміння пиряти, та якось незручно не допомогти. Так-сяк попоносив камінці, але не витримав і гайнув у село…

А Славко носив і носив каміння… І лише коли на землі не лишилося жодного камінчика, сів перепочити. Глянув_на земельку, яку звільнив з кам’яного полону, і так радісно йому стало! Вона була чорна, як циганський чуб. Пахкотіло від неї свіжою ріллею так, що аж у голові паморочилося. Вдихаючи цей аромат, Славко мимохіть пригадав рядки вірша, якого прочитав в одній книжці. Він озирнувся, щоб впевнитися в тому, що його ніхто не почує, і, наслідуючи свого друга Юрка, натхненно продекламував:

Хоча оті слова «У світі — зерно. У зернині — світ», — він ще не зовсім розумів, зате кожної весни біля своєї хати бачив неосяжні поля зернят. Тому, мабуть, і вірша цього запам’ятав…

Сидячи на каменюці, він милувався своєю роботою, а коли озирнувся, побачив Оленку.

— Лелечко, він уже, бачте, спочиває, — насмішкувато вигукнула вона. А коли підійшла ближче, зойкнула з подиву: — Ой, ти диви! Вже й чиста грядочка. Коли ти встиг? А ми збиралися бульдозера у колгоспі просити… Земелька чорненька, — бігаючи навколо тринадцятої, захоплено вигукувала цокотуха.

Славко сидів мовчки. Не розпатякувати ж, справді: «Я такий, я он який, це для мене дрібничка».

— Чого ти мовчиш, мов кавун? Показуй, чим світ дивуватимеш, — поцікавилась Оленка.

Той витяг з кишені пакуночок.

— От, дивись.

— Оце й усе?

— Ага!

— Хлопче, ти того… начебто з вітерцем. Тутечки й горобцю нічим поласувати… Я тобі краще дам ячмінцю… І не якогось там, а зимового. З Прибалтики юннати прислали. — І вона простягла йому чималеньку торбинку. — Посієш?

— Еге ж, — погодився він і взяв торбинку.

— А чи знаєш, як треба сіяти?

— Чого ти до мене причепилася, мов реп’ях до валянка? — не витримав Славко.

— Зрозуміла! Дивуй світ! — пискнула вона і помчала до своїх грядок.

А от як треба сіяти зерно, Славко й не знав. Він міг безпомилково назвати марки колгоспних тракторів, сівалок, комбайнів, перерахувати футболістів київського «Динамо», сісти на мотоцикла й обмотати все село, а от як сіяти, не знав. Він не раз бачив, як сіють хліб, а от на яку глибину слід класти зерно, яка відстань має бути між рядками… Дорогоцінні ж зернята слід посіяти не як-небудь, а за всіма правилами!

Що ж робити? Звернутися до Оленки він, звичайно, не міг. Залишалося одне — побігти у майстерню до діда. І сівач прожогом кинувся за ворота, аж тут зіткнувся з агрономом.

Той притримав хлопця за рукав.

— Куди розігнався?

— До дідуся.

— На консультацію?..

— Ага, а тепер, тепер… здається, можна й не бігти, — зметикував він.

— Я теж такої думки, — посміхнувся Іван Іванович. — Де твоя діляночка?

— Ходімте, покажу.

Зі всього було видно, що доля Славкових зернят турбувала колгоспного агронома не менше, ніж самого Славка.

…Тринадцяту засіяли за всіма правилами агротехнічної науки…

З того дня, вважай, кожного ранку, до уроків, а бувало, й після занять, Славко навідувався до свого поля Через тиждень — перша новина: зазеленів килимець ячменю, зійшов він дружно, а от озимини не видно було Минув ще тиждень, вже й жовтневі дощі перепали, тихі, без громовиці, щедрі, а пшеничний килимок не прокидався. Почав турбуватися Славко. Не раз бігав до агронома. Та в Івана Івановича була одна порада — чекай. І він дочекався — діляночка ожила. Сталося це зовсім несподівано. Ще звечора він не помітив нічого нового, а вранці на грядочці випнувся рядочок шпичаків. Всі вони були націлені у небо. Сівач оглядав кожну рослинку, як диво якесь. Парості були дебеленькі й гострі, як їжачкові шипаки, на колір — жовтуваті, а із землі вже показалися зелені-зелені стебельця. Їх було рівно 48. Виходить, усі до одного прокинулися зернятка. Це була подія. Та ще яка! Славко ладен був горлати про свою радість, але стримався… Ще Оленка прибіжить, спробуй тоді пояснити, чого галас зняв.

Зима того року в приазовський степ прикотила в кінці грудня. Лютюща, з хурделицями, холоднечею. За кілька днів вона укутала в снігову ковдру степ, замела хати й перекинула через юннатівські ділянки намети вище паркана. Тепер діти бігли до школи просто через город, по снігу. Пробігаючи цією стежкою, Славко щоразу думав: там, під снігом, спочиває його зелене диво…

Зимові дні метушливі, тому й минають швидко. Не встигне Славко після уроків додому примчати та перехопити щось, як під вікном уже приятелі у хокей грають. Ввечері — домашні завдання, телевізор, дідусеві оповідки. А, здається, тільки-но стулить повіки, — а вже за вікном гуде-надривається колгоспний «козел» — шофер будить бригадира, отже, сьома година — час збиратися до школи…

І не помітив Славко, як весняний грайливий вітровисько почав порядкувати в степу. Теплий вітер-розбишака народжувався десь на просторах Атлантики і мчав до приазовської рівнини. Тут було де розгулятися… Південний гість-гультяй швиденько наводив свої порядки: звільняв степ від зимового укривала, ламав на ставках кригу і владно кликав сівачів у поле.

З настанням теплих днів у школярів додалося клопоту — аякже, екзамени, і дома на городах роботи тієї скільки, та й на шкільних ділянках не менше. Закрутився-завертівся у весняних турботах Славко, та про свою тринадцяту не забував. Він бачив — пшеничка та ячмінець перезимували гарно, а тепер ростуть, зеленіють, набираються сили…

І от одного ранку, коли він неквапом дибав стежинкою до школи, оглядаючи своїх зелених друзів, які тільки-но прокинулися від зимового сну, його наздогнала Оленка з подружками.

— Дивачеві світу ранковий привіт! — задерикувато вигукнула вона. — До речі, ти бачив, що на твоїй ділянці оселився Мурко?..

Який це Мурко? Славко не знав та й не повірив сусідці. — «Черговий фокус», — подумав, а тому й не пришвидшив ходи. Але, порівнявшись з юннатівським полем, вирішив таки навідатися до своєї пшенички. Підійшов і остовпів: серед клинця вилежувався великий чорний кіт. Це, мабуть, і був Мурко. Звідки він узявся? Ну, я тебе провчу, чорний лежню! Славко тихенько позадкував до тину, вибрав там добрячу лозиняку, повернувся і оперіщив нею нахабу. Кіт, мов ошпарений, підстрибнув і дав дьору. Але пшеничка була геть-чисто вся витолочена. У розпачі хлопець почав піднімати стебельця, але вони знову безсило падали…

Відчай стиснув серце. Загинула пшениця! Він здригався на саму думку: «Невже це кінець? І все через якогось паршивого приблуду!»

На уроках того дня хлопець був неуважний, вчителі не впізнавали його. Після занять Славко похнюплений пошкандибав додому… Уві сні йому ввижалася бридка вусата котяча морда.

Кілька днів він не навідувався до свого поля: там уже ні на що було дивитися…

І от якось на світанку до Тарасівни завітала довгождана злива, бурхлива, з громовицею.

Під Славковим вікном так гримонуло, що у нього аж у вухах задзвеніло. Дощ завзято, здавалося, на весь світ горготав: «Чуєте, люди, це я, Перший Дощ Весни! Я могутній і щедрий. Я несу життя й радість. Забуяють степи, городи й сади, заспівають соловейки в гайках. Я гойний!»

Ранком Славко побіг до школи босоніж. Тепла вода приємно лоскотала ноги. Після дощової ночі його зелені друзі були якісь святкові. Нашорошивши блискучі вуха-листочки, вони тихо розмовляли з сонцем. Все: небо, земля, трави, птахи — співало весняну пісню. Славко ладен був цілісінький день отако брьохати по калюжах.

Після уроків не втримався, зайшов до своєї тринадцятої. Прийшов і побачив диво. Підняв дощ-чародій пшеницю! Та ще до всього вона й заколосилася. Колоски товстенькі, мов барильця, та вусаті-вусаті… Красені! Якусь мить Славко милувався диво-озиминою, а тоді щодуху помчав до агронома розповісти про новину. О! Іван Іванович зрадіє, аякже… До колгоспної лабораторії він примчав захеканий і радісно схвильований. Хутенько зазирнув до кімнати Івана Івановича. Той сидів за столом і гортав якусь книжку.

— Можна? — став на порозі Славко.

— Заходь, заходь, хліборобе. По очах бачу — приніс гарну новину. Мабуть, заколосилася твоя пшеничка?

— Іване Івановичу, які у неї колоски! Отакенні! — І Славко широко розвів руки.

— Може, все-таки трохи менші? — посміхнувся агроном. — Ну що ж, вітаю. Обов’язково згодом прийду подивитися, а ти рости-кохай свою диво-озимину. Знай — це твоя перша самостійна і дуже важлива робота. Мені відомо, що цього року тарасівські юннати візьмуть участь в обласній виставці. Поїдеш з ними зі своїм снопиком. Тепер літо — у мене клопоту багато, тому я вже написав заздалегідь етикетку до твоєї озимини. Збережи, їхатимеш — візьмеш із собою. На щорічній виставці завжди бувають учені-селекціонери, знаю, вони зацікавляться пшеничкою з таємничого жолудя. Лише їм розкажи про свій секрет. Ось тримай. — І агроном подав Славкові чотирикутний цупкий папірець, на якому було чітко написано:

«Тарасівська СШ. Озима пшениця. Сорт????? Виростив юннат Славко Сіроштан».

На виставці

Хтось настирливо стукав у шибку. Славко кинувся до вікна і враз побачив у напівтемряві Оленку з подругами.

— Підводься, сплюхо, — почув, і відразу згадав — сьогодні ж на виставку їхати! Він одягнувся, прихопив кошика з харчем — мати звечора наготувала — і шасть у двір…

Село ще спало. Навкруги панувала ніч, лише ген-ген на сході народжувався серпневий ранок — рум’янолиций, бадьористий…

Славко мовчки топав назирці за Оленчиним товариством.

Ідучи, він раз у раз мацав рукою кишеню курточки, де лежала агрономова етикетка: може, навіть сьогодні на виставці прочитають її вчені-селекціонери і розгадають таємницю зерен. І в його уяві все яскравіше вимальовувалась приваблива картина… До його пшенички-дива відразу ж кинуться поважні бородані. «Оце чудасія!» — залунають захоплені вигуки. «Хто ж це виростив-викохав отаку красуню? Он, виходить, хто, —

Славко Сіроштан! — прочитають вони на етикетці. — Де ж він?» Йому потиснуть руку…

От коли він, нарешті, доведе отій чванькуватій Оленці, що він таки справжній хлібороб! Хай знає!

На шкільному подвір’ї стояв колгоспний автобус. Їх вже чекала Ганна Пилипівна. Відразу ж почали вантажити в автобус снопи, кошики з яблуками, буряками, морквою… Невдовзі заклали половину салона, а самі примостилися збоку. Тіснувато було й не дуже зручно, бо кожен ще тримав на колінах кошика з особливо ніжною юннатівською продукцією — вишнями, помідорами. Все слід довезти охайненько, адже їдуть на виставку, і не на яку-небудь — на обласну… Славкові доручили чималого кошика з вишнями. Коло нього вмостилася Тетянка, вона притискала до себе велику запашну диню, од духу якої у Славка аж голова паморочилася… Він тримав важку ношу на колінах і сердився: навіщо везти на виставку силу-силенну отих буряків, моркви або хоч оту диню… Дивину знайшли! Хто на все це дивитиметься?.. От його пшеничка — то інше діло…

Їхали довго. У Славка вже заніміли ноги й руки, а його сусідка, здавалося, й не відала втоми. За всю дорогу вона не ворухнулася й не вимовила жодного слова… Терпів і Славко. Ага, спробуй лише пискнути — заклюють дівчата. Накинуться, як сороки на мишеня, тоді, либонь, і Тетяночка заговорить, вкриє мокрим рядном… Краще вже мовчати…

Велике придніпровське місто зустріло тарасівських юннатів високими світлоокими будинками, широченними гомінкими проспектами — заклопотаною юрбою людей, які кудись поспішали. Славко вперше потрапив до обласного центру. Він жадібно дивився з автобуса на людський натовп, і здавалося йому, що городяни живуть лише своїми турботами і до їхнього клопоту їм байдуже… Але скоро він зрозумів, що помилився: над проспектом тріпотіла червона полотнина, на якій було написано: «Палко вітаємо юних хліборобів!»

Ще довго автобус протискувався крізь потік автомашин, але нарешті зупинився коло величезного, зовсім круглого одноповерхового будинку, який, мов святкову ялинку, прикрашали строкаті гасла, плакати, прапори… Біля нього метушилися діти — заносили до приміщення свою степову дивину… Тарасівці відразу приєдналися до них. Зайшовши досередини, вони побачили спеціальний стенд, на якому сяяв красномовний напис: «Тарасівська середня школа».

Снопи прикріпляли до щитів, а овочі та фрукти розкладали у вітринах. Свій озимий ячмінь Славко прикріпив сам, а поряд приладнав золотавий жмуточок пшениці. Етикетку виставив так, щоб вона одразу у вічі впадала. Аякже!

Незабаром гомін у велетенському залі ущух. Почалося урочисте відкриття виставки.

Грав духовий оркестр…

Принишклі юннати сиділи за столами біля своїх стендів і нетерпляче чекали відвідувачів.

Хоча Славко вперше потрапив на таку виставку, але швидко призвичаївся і запам’ятав, як що називається. Він уже знав, що цей зал — виставочний, а те, що звезли сюди юннати, називається так: експонати; що люди тут — відвідувачі, а вони, юннати, — учасники виставки. Засвоївши цю немудру науку, він почував себе повноправним учасником свята і з цікавістю дивився на перших відвідувачів. Оглядаючи натовп, Славко шукав очима вчених, але не бачив нікого, крім бабусь з онуками, жінок та школярів. Були тут, звичайно, і чоловіки, але вони, на його думку, навряд чи могли бути селекціонерами, — надто буденні на вигляд. «Може, вчені взагалі не прийдуть? Може, їм тут дивитися нічого: морква, гарбузи, дині», — стривожено думав він.

З кожною хвилиною відвідувачів ставало все більше. Гомінкий натовп заповнив зал. Люди юрмилися коло вітрин і з якоюсь особливою жадобою оглядали, здавалося б, звичайнісінький горох, картоплю, гарбузи…

Вже й біля Тарасівської виставки зібралися люди. У Славка радісно калатало серце, аякже — так і дивись, кинеться хтось до його снопика. Але сталося не так, як гадалося. Люди чомусь цікавилися більше зимовим ячменем, морквою, а найбільше всіх чарувала Тетянчина диня. Її обнюхували, гучно прицмокували язиками, а тоді підходили до столу, за яким сиділи тарасівці: кожен хотів побачити Тетянку. Дівчинці тисли руку, а одна бабуся у крислатому капелюшку, вцяцькованому ганчір’яними квіточками, розцілувала дівчинку в обидві щоки. Тетянка не чекала такої уваги до себе, ніяковіла, не знала, де й подітися…

Диво-пшениця нікого не цікавила, і до Славка ніхто не підходив. Він зіщулився від образи. Сидів мовчки край столу і невесело розмірковував над тим, що ніхто, певно, й не гляне на його нікчемний снопик, коли поруч стільки великих колосистих снопів. «Виходить, агроном з дідусем помилялися, — невесело розмірковував він. — А в жолудь, певно, якийсь витівник насипав звичайного зерна».

Тим часом прибували все нові й нові відвідувачі. Звідусіль лунали захоплені вигуки. Хоча у Славка було дуже важко на душі, він сидів за столом і терпляче чекав учених. Раптом він побачив якогось чоловіка. Був то високий стрункий бородань. Він тримав під пахвою невеличку чорну течку. Бороданя найбільше, певно, цікавила пшениця, бо на овочі та фрукти він не звертав уваги. От він зупинився біля Тарасівського стенда і на якусь мить завмер, а тоді похапцем вихопив з течки папірець і щось хутенько записав чи намалював на ньому. Потому він підійшов до столу, за яким сиділи тарасівці.

— День добрий! А чи є серед вас, — він глянув на аркуш паперу, який тримав у руці, — ага, Сіроштан Славко?

— Це я, — підхопився Славко, і в нього аж дух перехопило.

Незнайомець неждано схопив його обіруч, притиснув до себе, тричі поцілував і схвильовано вигукнув:

— Ти геній, хлопче! У тебе золоті руки! Твої колоски — це диво, якого ще не бачив світ, — і поквапливо додав, звертаючись тепер уже до всіх тарасівців: — Я, діти, художник Панас Петренко. Зараз малюю плакат під назвою «Врожай». Хочу зобразити на ньому величавий колосок. Я довго його шукав, і от нарешті знайшов. Тепер я на коні! — І він, переможно розмахуючи папірцем, на якому був намальований Славків колосок, зник у натовпі…

Свідки цієї події, Оленка та її подруги, мовчки перезирнулися, а тоді хтось із них сказав:

— Ну, наш Славко таки почав дивувати світ!

Славко промовчав. Йому, звичайно, було приємно чути художникові слова, але це була не та людина, яку він весь час ждав. Після Панаса Петренка за цілісінький день ніхто не поцікавився Славчиною пшеницею. І хлопець занудьгував. Він сидів зажурений, байдуже спостерігаючи за натовпом. А люди все милувалися Тетянчиною динею. Під вечір його охопило невідчепне бажання якомога швидше повернутися додому. І він вирішив схитрувати.

— Щось нездужається мені, — удавано скривився він. Ганна Пилипівна, яка щойно повернулася з якоїсь виставочної наради, заметушилася.

— Захворів? То, може, лікаря пошукати?

— Не треба лікаря. Поїду додому.

— Ну, що ж з тобою робити? Їдь. Там саме колгоспна машина лаштується на Тарасівку. За свій врожай не турбуйся, завтра опівдні виставка закривається, привеземо…

Додому Славко повернувся ввечері. Його зустріла мати.

— Що сталося, сину? Чому так рано повернувся? — стурбувалася вона.

— Нічого, все гаразд, мамо. Дідусь дома? — спитав він.

— Діда сьогодні не жди. Він і ночуватиме у майстерні. Якийсь там пристрій до комбайна вимудровує.

Сорт — Тарасівська

Вранці Славко примчав до колгоспної майстерні. Дідуся побачив під комбайном. Він там щось пригвинчував.

Помітивши онука, старий виліз з-під хедера і підійшов до нього. Дідова одежа приємно пахла бензином.

— Розповідай, — витираючи ганчіркою руки, наказав він онуку, який мав дуже засмучений вигляд.

— Нема чого розповідати… — похилив голову Славко.

— Хм-у, — звів докупи брови старий Сіроштан. — Як це розуміти?

— Не бачив учених, — розчаровано протяг онук.

— Виставку закрили?

— Ні, — похитав головою Славко, — сьогодні опівдні закривають.

— Чому не дочекався? — обличчя старого спохмурніло.

— Не витримав, — щиросердо зізнався хлопець.

Дідусь осудливо оглянув онука.

— Закарбуй, хлопче, у себе на носі: кожне діло слід до кінця доводити. Утямив?

— Ага!

— Ну, гаразд, — хай буде поки що як є, — сказав дід. — Але як упораємося з жнивами, то до самої академії дійдемо з твоїми колосками. Тепер інша турбота. Скрутила негода одну ділянку озимини так, що жоден комбайн не бере… То я оце одну штукенцію до «Колоса» приладнав. Гадаю, тепер зберемо врожай на тому полі.

— Візьмеш мене з собою?

— Аякже. Залазь на комбайн, за помічника будеш.

І саме тоді, коли старий Сіроштан, по-морському вигукнувши: «Повний вперед!», повів у поле свій «Колос», далеко звідси, в обласному центрі, на виставці, до тарасівської експозиції підійшов чоловік у брезентовій куртці й прижовклому брилі. Він якусь хвильку стояв біля Славчиної пшениці, а тоді скрикнув:

— «Золотий вусань»! «Золотий вусань»!

До нього кинулися юннати…

…Деякий час дідусь вів свій «Колос» по шляху, а тоді, щоб скоротити шлях, збочив на стерню. І поплив степовий корабель, похитуючись на вибоїнах, серед золотавих копиць соломи, мимо зелених вітроупорів, повз спохмурнілі соняхи, які вже посхиляли обважнілі голови — скінчилося їхнє літо…

Випнувши груди колесом, дід стояв за кермом комбайна, пильно вдивляючись у далечінь… Онукові кортіло хоч трохи бути схожим на діда, тож він і собі випнув груди.

Та ось дідусь зненацька зупинив комбайн.

— Ану, помічничок, поглянь он туди. — І він показав рукою на поле.

Славко побачив потолочений клин озимини.

— Якраз отамечки чорти навкулачки билися. Бачиш, що накоїли?

Славко здивовано поглянув на діда.

— Чого так дивишся? Не віриш? А хто ж, по-твоєму, ще може таку капость зробити людям? Звісно — анциболи. — На обличчі дідуся блукала лукава усмішка.

Дід жартував…

Прикотив на мотоциклі дядько Коко, а з ним комбайнер, Рудий Семен, про якого в селі казали: «До соломи Семена не підпускайте — спалахне». З ним був вузькоплечий парубійко — Семенів помічник.

— Відпочивайте, ми самі впораємося, — сказав прибулим дід.

І «Колос» рушив у наступ на знівечене поле. Старий Сіроштан вмить невпізнанно змінився, напружився. Вся його увага була тепер прикута до хедера… І Славко побачив диво — чарівні сталеві пальці дідусевого пристрою спритно підіймали стебельця пшениці, навіть ті, що були щільно прибиті до землі… По обніжку, поруч з «Колосом», їхав мотоциклом бригадир. Тримаючи однією рукою руля, другу, стиснуту в кулак, з відстовбурченим великим пальцем, він раз у раз підіймав над головою: «Все гаразд!» Славко побачив, що їм назустріч по стерні мчить колгоспна «Волга».

— З газети, певно, за досвідом, — невдоволено пробурмотів старий Сіроштан, забачивши гостей. — Нема чого робити!

Не доїхавши до комбайна, автомашина зупинилася. З неї вистрибнув голова колгоспу Василь Якович, а за ним якийсь чоловік. Голова енергійно замахав руками: мовляв, зупиніться.

Дід загальмував і вже збирався розповісти про свій винахід, але помітив, що прибулі чомусь на нього й не дивляться.

— Славко, ану, мигцем на землю, — наказав Василь Якович. — По всьому степу тебе розшукуємо.

Ще нічого не розуміючи, Славко зіскочив на стерню, а за ним зійшов і дідусь.

Поруч з головою колгоспу стояв незнайомий довготелесий стариган.

— Оце і є Славко, син доярки Марії, онук діда Сіроштана, — відрекомендував Василь Якович хлопця.

Славко стояв ні в тих ні в сих, а мозок його гарячково працював: що ж він накоїв такого, що його вже по всенькому степу розшукують?

Дідуган окинув старого Сіроштана і принишклого Славка пильним поглядом, а тоді схопив хлопця в обійми і стиснув так, що в того перехопило подих.

«Знову якийсь дивописець», — одразу здогадався хлопець.

— Молодець! Спасибі! — схвильовано вигукнув старий.

Славко зовсім розгубився.

— Хто ви, дідусю? Художник? Малюєте колоски? — здивовано блимнув він очима.

— Художник? Ні, я твій родич! І знаєш, хлопче, хто нас поріднив?

— Не знаю.

— Жолудь!

— Як-к-кий це ж-о-о-лудь? — ошелешено мовив Славко.

— Отой, що у тебе в кишені.

— А звідки ви знаєте? — тамуючи хвилювання, спитав Славко.

— Я все знаю, але поки що нічого тобі не скажу. А от жолудя дай мені, будь ласка.

Василь Якович слухав цю розмову і не міг збагнути що то за жолудь такий, яка могла бути спільна таємниця у тарасівського хлопчиська і такої поважної людини…

За всю дорогу до села ніхто й слова не мовив. Дідуган мовчки оглядав жолудя, а Славко сушив голову: хто цей чоловік? Звідки він дізнався про його секрет?

А на шкільному подвір’ї «Волгу» вже чекало чимало слухачів — зрозуміло, увесь сьомий «Б», агроном Іван Іванович, вчителі, колгоспники; розголос про диво-пшеницю встиг облетіти усі сільські завулки.

— Слово вченому-селекціонерові Івану Федоровичу, — оголосив голова колгоспу, підвівшись.

Славко аж підхопився. «Це, напевно, і є той самий дідок, про якого розказували механізатори у польовому стані тоді, після зливи», — здогадався він, прислухаючись до кожного слова промовця. А Іван Федорович розповідав:

— Я тримаю у руці звичайного на перший погляд жолудя. — Він підняв над головою і показав усім Славчину знахідку. — Але це ніякий не жолудь.

— А що? — почулося звідусіль.

— Це металева копія жолудя. Але впевнилися у цьому поки що, мабуть, лише ваш Славко і Білохвостик.

— Білохвостик? Який Білохвостик? — загукали всі.

— Про нього я ще розповім. А ось цього жолудя зробив великий майстер з одного племені хліборобів. Живе те плем’я у далекій африканській країні — Ефіопії, — вів далі вчений. — Не так давно я мандрував по тій гірській країні, шукаючи врожайні сорти пшениці. Одного дня на плоскогір’ї, що лежить між озером Тана і витоком блакитного Нілу, я зустрів плем’я прадавніх хліборобів. Називалися вони охмари. Жили охмари під великим дубом у кількох круглих очеретяних хижах. Це були природжені талановиті селекціонери. Вони мали пшеницю-диво, яка давала небувало високий урожай і не боялася ані жорстоких штормів, ані посухи. Про таку пшеницю мріяв і я. Охмари дали мені зерна, а прощаючись, ватаг хліборобів почепив на шию торбинку, в якій зберігався оцей жолудь. Отут слід сказати таке. Плем’я те сповідує прадавню релігію — тотемізм: обожнює тварин і рослини. За бога їм править дуб, під яким вони живуть. А з його дітьми-жолудями вони ніколи не розлучаються. З дня народження носять їх у торбинках на грудях. За їхніми уявленнями, жолуді захищають людей від хвороб і злих духів. Раніше носили вони справжні жолуді, але тепер їхні майстри навчилися виготовляти жолуді з металу… Так опинився у мене цей, як то кажуть, сувенір.

Ефіопське зерно, діти, справді гарне, але воно не даватиме такого врожаю, як у Африці, на наших полях. Його слід, як кажуть селекціонери, привчити до наших умов. А для цього треба схрестити його з місцевим високоврожайним зерном. Я довго шукав таке зерно, нарешті знайшов один колосок. Це був чудовий сорт, який створила сама природа. Всі сорок вісім зернят з цього колоска я сховав у жолудь, як найцінніший скарб, але, стомлений, ненароком заснув. Це трапилося в степу. Прокинувшись вранці, я не знайшов жолудя. Він зник. Я довго шукав його, але потім здогадався — його вкрав хом’ячок. Невдовзі я таки знайшов багато припасених на зиму жолудів, але свого не знайшов. Тоді я пригадав, що цей звірок — дбайливий господар. Він частенько перевіряє свої припаси і все, що зіпсувалося або потрапило до нього в комору неїстівне, викидає на смітник.

Знайшов я його смітник, але і там не побачив свого жолудя, зате помітив чіткий відбиток ноги дудака з короткими й міцними пальцями. От тоді я й попрощався з зернятами: проковтнув його птах і полетів собі у вирій, шукай тепер вітра в полі. Бачив я і господаря нори: він утік через запасний вихід і, сидячи неподалік, спостерігав за мною. Це був чималий звірок з біленьким хвостиком, тому я й назвав його Білохвостиком. На жолуді добре видно сліди зубів: Білохвостик не раз намагався розгризти його…

І тепер уявіть собі, діти, мою радість, коли на вашій виставці я побачив усі сорок вісім золотих вусанів. До справжніх хліборобських, дбайливих рук потрапили мої зернята! Ваш Славко, сам того не знаючи, зробив важливий крок у великій роботі… У нас тепер є ціла армія цінних зернят. Ми маємо все, щоб розпочати велику роботу. І допоможуть нам у цьому справжні помічники. Ви їх зараз побачите.

— Де вони? — здивовано озирнувся товстун Пташечка.

— Ось вони сидять переді мною. Це ви, тарасівські натуралісти. На ваших ділянках ми будемо створювати нову пшеницю. І ви, діти, не лише спостерігатимете за тим, що робитимуть учені, але й самі, своїми руками й розумом вирощуватимете новий сорт пшениці. Раніше я мріяв назвати цей сорт «Золотим вусанем», але тепер, бачу, слід змінити назву.

— Сорт — Тарасівська! — вихопилася Оленка.

— Тарасівська, Тарасівська! — захоплено скандували слухачі.

— А що це за малюночок? Я в жолуді знайшов, — раптом спитав Славко вченого і подав йому шматочок папірця.

— О! Це девіз охмарських хліборобів, — вигукнув Іван Федорович. — Малюнок: на тлі сонця — силует руки. Символ плідної спілки сонця і праці людської! — Промовець на мить урвав розповідь, щось обмірковуючи. — Отакий девіз і нам не завадить! — додав він.

— Дивовижного жолудя я все ж повертаю Славкові. Це його знахідка, і я певен — на все життя!

Вперше Славко й Оленка поверталися зі школи разом.

— А ти справді здивував світ, — мовила тихо дівчина.

…Нащадки тарасівських комунарів крокували по смарагдово-зеленому килиму, а до них горнулися трави й чагарі, і сонце пригорщами кидало їм під ноги золоте проміння…