Знахідка на все життя

Ловець щасливих вітрів (Замість прологу)

Пізньої осені сорок третього року азовський рибалка Тарас Вертипорох повертався до рідних Деркулів: Радянська Армія звільнила Приазов’я.

Ще на початку війни, коли фашистські війська вдерлися на Приморську рівнину, азовці, котрих в армію не взяли, на човнах подалися через море на Кубань. Рибалки гадали: побурлакуємо якийсь тиждень, а там і додому — пожене Червона Армія чорну нечисть. Насправді довелося рибалкам до Каспію прямувати, бо ворог і на Кубань прийшов.

На плечах мандрівника старенька куртка з цупкого брезенту, на ногах — стоптані черевики, а за плечима торба — там новісінькі чоботи з довжелезними халявами. Береже рибальські чоботи господар, бо діло відоме — без них ти вже не рибалка. У торбі ще алюмінієвий закурений казанок, миска, щербата дерев’яна ложка, на товстій ручці якої багато поміток-надрізів — дорожні рибальські помітки. А ще — жменя солі у вузлику, сухарі, цибулина. Ото й усе добро.

До Ростова їхав залізницею, а вже з берегів Дону довелось добиратися знайомою доріжкою уздовж берега моря. Всяк діставався: попутними фронтовими машинами, а частіше — пішки.

З кожним днем ближчали деркулівські береги, і все дужче стискалось серце рибалки: вже котрий день він ішов обпаленим війною Приазов’ям, а здавалося — чужою країною. Правда, море було синє-синє, таке воно завжди о цій порі. А на березі — самі руїни. Замість рибальських хатинок лишилися коминки, навіть явори й виноградні лозі спалив ворог. Люди у лахмітті, мов жебраки…

«Отаке лихо не проминуло і Деркулів, — думав подорожній. — Чи живі дружина, син, невістка?»

Вертипорох поспішав. Дибав допізна, а ночував просто під стрімкою кручею, у спорожнілих, напівзруйнованих рибальських землянках: німці побували й тут. Ворог поглумився над споконвічною рибальською традицією — залишати для подорожніх свої тимчасові оселі чистими, прибраними, з низками сухих бичків, сіллю, дровами…

Одного вечора мандрівник натрапив під крутояром на цікаву споруду. Невеличка халупа, збита з уламків ворожого літака, поруч спав пес у перекинутій діжці без дна. Біля собаки стояла рогата фашистська каска з водою.

З хатки вийшов дідок-шкарбун, глянув на перехожого з-під долоні.

— Он як, сам Тарас Юхимович завітав! — радісно вигукнув господар. — Яким вітром вас, добродію, занесло до нас та ще в таку лиху годину?!

— А звідки ви мене знаєте, діду? — здивувався Вертипорох.

— Тебе, голубе, всі рибалки знають. Добряча слава про голову деркулівських «Синів моря» облетіла увесь берег. Подейкували, ніби у ваших рибалок і ключ од самого моря зберігається. — Дідок усміхнувся і зауважив: — Та ти, бачу, герой, а вже, мабуть, за шостий десяток переплеснуло…

— Перевалило… А про ключ, який нібито відкриває море, чув, — вів далі Вертипорох. — Але то все пусте. У кожного рибалки є такий ключ, якщо голова варить. Мова не про те. На цей берег заніс мене ходовий вітер-східняк — левант. Давненько верстаю дорогу, а рибалку стрів уперше.

— У морі ще не бував, а на березі, як бачите, влаштувався. Халупа моя трохвейна, — докладно розповідав дідок. — Звіть мене Семеном. Сам я з Піщаної коси. Спалив німець хатку, і стара моя загинула. Кинулась у вогонь добро рятувати… Убив її катюга… Ото і лишились ми тепер удвох з Кудлаєм. Ніяк до тями тварина не дійде після того страховиська, вдень спить, а вночі виє, аж страшно… Хатку синок допоміг змайструвати. Трійко синів у мене на війні. Меншенький, Василько, оце на два дні завітав, коли німця вигнали. Так ото влаштувався я ніби Добре, а все ж основного не вистачає.

Дід ураз спохмурнів.

Чого ж саме?

— Ганчірки біля порога катма. Ні об що ноги витерти… Правду кажучи, Васько обіцяв привезти. Казав: то будуть штани самого Гітлерюги. Запевняю вас, Тарасе Юхимовичу, — вів далі старий, — у мене такі синки — не те що отого Гітлера, а саму чортяку здужають і шкуру здеруть. Бувало, в морі увіпреться в сітку білужка, отак пудів на п’ятнадцять, хвостом не встигне війнути, як у баркасі опиниться. Ото хай лише хлопці до ворожого лігва доберуться…

— Так і буде, діду. Але нам хіба чекати, доки наші хлопці до звіра дістануться?

— Не на такого натрапив, товаришу голова, — з обуренням відповів дід. — Оце трохи оклигаю, зберу своїх товаришів, і почнемо снаряди на війну посилати.

— Таке скажете, снаряди!

— Наші снаряди — то риба буде для бійців.

Голова гаряче обняв старого.

Того вечора вперше за кілька років Тарас Юхимович скуштував юшки з азовських бичків: вудками з берега наловили. Бички клювали відмінно.

А вже наступного дня Тарас був на березі круглої, як миска, бухти Солодкого коріння, де посередині стояв сірий острівець. Рідні Деркулі — поруч, за горбом. Знайшов перехожий під кручею тієї бухти знайоме джерело і припав до чистої води. Пив спрагло, а коли напився, якусь хвильку спостерігав за струмком, який жив своїм життям і якому байдуже було до того, що робилося навколо. А скільки тих подій відбулося саме отут.

Джерело бухти знали й цінували рибалки. Вони завжди кидають якорі сейнерів проти гирла, щоб поповнити запаси прісної води. Сама бухта рибалок не цікавила, бо риба тут чомусь не водилася.

На якусь часину присів мандрівничий. Він спохмурнів, коли оглянув усе довкола: позаростали бур’яном рибальські стежки. Потім Вертипорох старанно вигріб з криниці муляку і обклав джерело камінцями та морською черепашкою: скоро знову рибалки питимуть джерельну воду. Та що не робив він, йому весь час не давало спокою якесь непевне передчуття лиха. Ця гіркота не залишила серця й тоді, коли зійшов на пагорб і вгледів по-осінньому поблякле деркулівське очеретяне море, а серед буйної порості — улюбленого дуба-здоровила. Стояв на узвишші рибалка, і пригадалось, як такої ж пори, вважай, півстоліття тому, по цій стежині він зійшов до моря. Полтавський хлопчина, наймит-голодранець тоді вперше побачив синє морське безмежжя і вже ніколи не розлучався з ним.

У надвечірньому небі хмариною повис крислатий дуб. «Живий, живий мій зелений побратим!» — тривожно і радісно здригнулося серце рибалки, наче стрів дорогу людину. За рибальським звичаєм, останню вирізку-помітку зробив подорожній на своїй ложці — і цей кілометр нелегкої дороги подолав.

Ось і хатки. Звернув знайомим завулочком, але нікого не зустрів. І тоді спало жахливе на думку: «Можливо, серед живих немає нікого?..»

Підійшов до свого подвір’я Тарас Юхимович. Важко було повірити, що оця хижка, обшарпана вітрами, з позабиваними вікнами, була його. Вкрай приголомшений таким видовищем, пішов геть з двору безлюдною вулицею. Сам незчувся, як опинився під дубом.

«Що ж тут скоїлось, дубе-брате?» — простогнав рибалка. Над головою сумував вітер, з берега линув грізний гуркіт азовських хвиль… Тарас не пам’ятає, скільки часу отак простояв, а коли підвів голову, біля нього мовчки стояли деркуляни, і на нього дивилися скорботні очі.

Тарас зняв шапку:

— Добридень, люди добрі!

Відповіли недружно. Дід Гундера підступив ще і зблизька підсліпуватими очима оглянув Тараса з ніг до голови:

— Давно виглядаємо тебе, Тарасе Юхимовичу. Що ж робити будемо, голово? Хоч хатки наші цілі лишилися, не спалив ворог…

— Бог помилував, — стара жінка перебила Гундеру і перехрестилася.

— Сумніваюсь, чи помилував би, коли б паліїв не одбили партизани, — уточнив бородань. — Хатки цілі, а от флот наш колгоспний спалив ворог. Врятували дрібноту — баркас та тузика. Правда, сітки приховали, хоча за це дехто й поплатився життям. — Дід відвів убік очі.

— Цікавитесь, що робити будемо? Ворога трощитимемо! — відповів рішуче голова.

— От сказав, ворога трощитимемо, — озвався Гундера і озирнувся навколо, мов запрошуючи у свідки присутніх. — Відаєш, голово, де тепер ворог? Вважай, за Дніпро чкурнув супостат…

— В Деркулях будемо бити фашистів. Чи всі зрозуміли мене? — звернувся до людей Тарас.

— Що тут розуміти. Діло ясне. Рибу треба ловити. А для фронтовиків та риба справді, ніби снаряди, — відповів хтось.

Люди посунули мовчазно до своїх домівок. Поволі пішов до хатини і Тарас, здавалося, він забув про те, що тільки-но бачив.

…От рибалка знову біля двору. Зупинився — і не повірив очам своїм. Що це? Перед ним хата, як і колись, світлоока, подвір’я підметене, навіть на вікні горщик з геранню — серед лапатих зелених листків червоніє квітка. Мимоволі подумав, може, помилився і натрапив на чуже подвір’я…

Та ні, не помилився. З-за хати вийшла сусідка — мовчазна вдова Амвросіївна, яка жила сама. Як уві сні, слухав Тарас скупу і жорстоку розповідь своєї сусідки.

— Твоєї Катрусі не стало… у великий піст сорок другого. Від тих песиголовців колгоспні сітки ховали в очеретах лиманів… простудилась… хворіла недовго… Лікувати було нікому… Поховали на кладовищі… Стежина напроти моря… камінь поклали з порога твоєї хатини… на могилу… Грицько, мабуть, живий… два листи поштарка принесла… На, читай… Хату твою зберегли… Навіть квітка зацвіла. Зима ось-ось, а вона зацвіла… Знала, що повернешся…

Тарас Юхимович сидів на призьбі, перечитував Грицькові листи-трикутники. Не все розумів. Вразило синове прохання: «…Матінко, зв’яжи теплі рукавички. Поклади у пакунок хоч кілька бичків в’ялених… Фронтовики люблять нашу рибу…»

Важкі почуття охопили Тараса. Скільки потрібно відразу всього упорядкувати! Зима. Холоднеча. Скажені шторми… Доведеться з-під криги ловити рибу… Хто ж піде у море? Одні діди, жінки та діти…

Підвівся і поволі подався на край селища, на кладовище. «Біля стежини напроти моря…» — повторював слова сусідки Тарас.

Минули роки. У новому селищному клубі рибалок школярі влаштовували новорічну ялинку. Бажаним гостем дітлахів був дідусь Тарас. Торкнулася лиходійка-зима і Тараса Вертипороха — посивіла чуприна. Сидів у м’якому кріслі перед святковою ялинкою, дивився і ніяк не міг надивитися на діток. Усіх він добре й не знає. А от синьооку, з тугою русявою косою Оленку добре пам’ятає. Трапилося це у страшну зиму сорок четвертого. У люту хуртовину серед ночі по хиткій кризі жінки тягли санчата з моря. Везли рибу. На березі їх чекали фронтові машини. Задубілі на морозі севрюги рядками лежали на санчатах, мов артилерійські снаряди. За просмолений рибальський мотузок тягла важкі санчата Марія Сватенко. За якийсь тиждень двох братів та чоловіка війна забрала… А потім і з Марією трапилось непоправне: не помітила у темряві підступної тріщини на льоду — шугнула у холодне море, а вдома спокійно спала її трирічна Оленка…

Навесні від деркулівських берегів відійшла фелюга, споруджена рибалками, на борту її напис — «Сватенко Марія»…

«Підросла дітвора», — розмірковував дідусь. Пригадує, як з війни повернувся син Грицько, а згодом з евакуації — невістка. Наче недавно було, а вже онук ходить до першого класу. Назвали дідовим ім’ям.

Спадає на думку й інше.

Хто ж з дітей рибалок залишиться біля моря?.. Кому доведеться передавати штурвали сейнерів… Та коли погляд зупинився на рудому хлопчиськові, який стояв поруч з його Тарасиком (був той хлопчик у батьківській смугастій тільняшці і тримався, як і належить справжньому рибалці), дідусь мимоволі усміхнувся. Він знав цього прудкого хлопчиська. Та хто в селищі не знав паливоду Кузьму? «Цей рибалкою неодмінно стане». Підвівся дід, його оточили ті ж завзяті і щасливі. Хотів було говорити, але до нього раптом протиснулись крізь натовп два хлопчики. Один націлив об’єктив фотоапарата:

— Фотографую! Петре, освітлення!

Спалахнуло яскраве світло — і тієї миті нестерпний біль, мов лезо, різонув по очах старого. Затуливши очі, похитнувся. Його підхопили десятки дитячих рук.

— Що з вами, дідусю?

— Здається, згасло моє світло, — простогнав старий.

Через кілька хвилин діда Тараса відправили до селищної лікарні, а вранці на санітарному літаку до Одеси…

Найкращі спеціалісти лікували, та нічого не змогли зробити. Відтоді й поринув у вічну темряву деркулівський дідусь.

Коли виписали з лікарні, вирішив перевірити себе — самостійно, з ціпком у руках дійшов від автобусної зупинки до своєї хати. Вулиці рідного селища він добре пам’ятав. За дідусем, який навпомацки ішов провулком, спостерігав онук Тарас. Він сам господарював у дворі, бо всі були на роботі. Спочатку малюк не впізнав діда. Та коли той завернув у двір, Тарасик кинувся йому назустріч. Схопив за руку.

— Хто це? — зупинився дідусь.

— Це я!

— Онучок.

Тарас Вертипорох зняв кашкета:

— От я і вдома.

Старий Тарас живе в окремій кімнаті. З перших днів намагався все робити без сторонньої допомоги, а згодом навіть почав відвідувати дуба-здоровила. Під крислатим велетнем рибалки змайстрували для діда лаву якраз біля стежинки, якою вони повертали з моря.

Вдома дід і хвилини не сидів склавши руки. Помацки в’язав рибальські сітки, вирізав вербові іграшки дітлахам. А одного разу попросив, щоб йому принесли теслярський інструмент та ще пеньок сухої верби. Невдовзі сліпий навідався до Якова Буша, коваля колгоспного. Вони про щось довгенько домовлялися, а згодом Яків змайстрував для дідуся дивні речі — якісь важелі та кружала з дірочками. До діда частенько почав навідуватися і його приятель — колгоспний бондар Артем Сидорович. Тоді старий нікому не дозволяв заходити до своєї кімнати. Правда, Тарасику кортіло хоч одним оком зирнути: що він там майструє? Не раз онук тихенько відхиляв двері, але щоразу чув одне і те ж:

— Причини, Тарасику, двері. Ось скоро закінчу — побачиш.

І от одного разу, коли хлопчик грався на вулиці, він почув:

— Ого-го! Тарасику! Ану, хутчіш сюди!

Ще з порога онук побачив таке, від чого перехопило подих: посеред дідового столу стояла дерев’яна фігурка.

— Чого ж ти мовчиш? Скажи мені, онуче, що ти бачиш?

— Іграшку. Я і не піднесу такого. Лише руки начебто дуже довгі у нього.

— Зажди, зажди, хлопче, — усміхнувся дідусь. — Тепер ти краще скажи мені, що воно робитиме. — Старий протягнув під стіл руку, за щось сіпнув. Фігурка здригнулася, підняла правицю.

— Іграшка механізована, — Тарасик сплеснув у долоні. — Дідусю, дозволь мені хоч трішечки побавитися.

— Не іграшка це, онуче. Вона вітровказом буде рибалкам. Може, і тобі, Тарасику, колись доведеться ті вітри запрягати у вітрила рибальські.

…Наступного дня рибалки приладнали дивовижну дерев’яну фігурку-вітровказ на даху школи, звідки усім було добре видно ловця вітрів. Згодом його назвали просто Вітродуєм. Відтоді у рибальському селищі Вітродуй перший зустрічав ранкове сонце, перший помічав рибальські човни, що прямували до берегів, а окрім того, завжди у липневу спеку і в хуртовину стеріг азовські вітри. І ледь легенький війне — він тієї ж миті поверта обличчя назустріч вітрові та ще й руку простяга.

З високої вежі деркулівської школи Вітродуєві було видно все селище. Ондечки довгою стрічкою розтяглися білі хатки рибалок, широчезне рибзаводське подвір’я, на рейді погойдуються човни. Бачив Вітродуй і вузеньку стежку-доріжку, що звивалася поміж очеретами. Це і був єдиний шлях, який з’єднував селище рибалок з материком. Далеко-далеко, аж на небокраї, синіли стрімкі кручі. Там кінчалися очеретяні хащі і розливалося безкрає море пшениць та соняхів. Звідти восени Вітродуй зустрічав холодного вітровиська-трамунтана, який на своїх крилах приносив до моря азовську зиму, часом з лютими морозами, завірюхами, а бува, й з січневими зливами та громовицями.

Недремний Вітродуй бачив, як ранком, коли над неспокійними морськими хвилями спалахнула червона зоряна смужка, з хат виходять рибалки.

Коли Вітродуй безсило опускав руки — вітер відпочивав. У такий час можна не поспішати у море, бо навіть дітлахам відомо, що, коли море дзеркалом заблищало, риби не шукай.

Та не довго спочиває море. День-два постоїть Вітродуй по команді «струнко», а потім, дивись, знову повертається. Та ще й руку назустріч сонцю простягне.

У селищі починається загальне пожвавлення. Лунають радісні вигуки:

— Дідуган сонце нюхає.

— Левантом запахло!

Один перед одним поспішають у море човни, сейнери. На рибзаводі метушня.

Левант — рибний вітер.

Левант — годувальник.

Східний — скажений вітер. Налетить, ураз розбурхає море, і тоді з пінястими хвилями пливуть до північних берегів з казково багатою рибою Таганрозької затоки косяки неповоротких сул і величезних білуг та осетрів. Риба завжди пливе за вітром. А тому рибалки прощають вітрові-розбишаці шкоду, яку він часом завдає людям: то баркас перекине, а то, дивись, і причал розтрощить — одні трісочки на берег викинуть хвилі. Особливо лютий зимовий левант. Але тільки він вгомониться, як Вітродуй одразу повертає руку на захід: звідти починає дути вітерець, який азовські рибалки називають пунентом.

Влітку цей вітер приносить з далекої Атлантики важкі чорні хмари. Тоді над морем шаленіють грози, і цей же вітер завертає рибу у Таганрозьку затоку. А коли засяє, вигляне сонце, деркуляни, по-святковому одягнені, не кваплячись чимчикують до улюбленого дуба. Під крислатим гігантом у літню спеку можна випити кухоль холодного пива, послухати і самому розповісти якусь оповідку. Рибалки вміють розповідати. Лише про того ж деркулівського дуба скільки можна почути!

Діди твердять, що то ніби справа рук запорожців. Мовляв, давно-давно привезли його сюди зі славнозвісної Хортиці, що на Дніпрі, зовсім малесеньким саджанцем. На берег моря чувалами наносили родючого чорнозему гору. І посадили хортинський дубок. Місце те Деркулями прозвали, бо птахів деркачів тьма-тьмуща тут була, повітря дзвеніло від них.

У громадянську під дубом збирав побратимів-партизанів ватажок Грицько Голик. Його до цього часу пам’ятають азовці.

Найважливіші свої справи рибалки тепер вирішують під дубом.

Вже давно скиглять морські вітри у гілках дуба-велетня. І роки, як весняні швидкі хмарки, пролітають над селищем, яке загубилося серед непрохідних очеретяних хащ.

Все помічає невсипущий Вітродуй. Він бачив, як із бухт зникли хиткі шаланди, а з’явилися красені сейнери. І вже не тягли, надриваючись, рибалки волокуші. Водночас ловець вітрів помічав — все менше рибалок підкорялося йому, могутньому вітровказові.

Що трапилось?

Багато азовських рибалок рушило на океанські простори. А інші… прощалися з морем. Вітродуй бачив: на світанку, коли ще спало селище, до берега підходили рибалки. Вони вклонялися морю:

— Залишаємо тебе, рідне море! Спасибі тобі за хліб та сіль. На материк подамося пшеничку сіяти. Прощавай!

А море котило на берег хвилю і солоними бризками обсипало людей.

У селищі залишилися лише ті, хто по-справжньому любив своє море і вірив у його силу.

Лютневого дня над Деркулями сяяло яскраве зимове сонце. Морози перетворили затоку на чудову ковзанку для дітвори. Дерев’яний Вітродуй стояв смирно, здавалось, ніщо не віщувало біди. Лише в очеретах лементували граки — вони завжди там зимують. Згодом галаслива чорна хмара піднялась у повітря і подалася на материк так хутко, наче з птахами летів сам сокіл-сапсан. Ніхто уваги не звернув на гайворонів. А ввечері неждано на Приазов’я налетів ураган. То була тривожна ніч. До ранку світилися вікна рибальських хаток. Трапилось нещастя. Шторм вихопив трьох ковзанярів — страшна смерть чекала дітей на крижині у похмурому нічному морі.

Мужній Вітродуй, запорошений снігом з голови до ніг, всю ніч стійко витримував могутні пориви вітру і все вказував рукою на схід — шаленів зимовий левант…

Тарас незабаром іменинник

Прокинувся Тарас від різкого запаху дельфінячого жиру. Розплющив очі. Поруч стояв батько:

— Прийшов попрощатися…

— Знову у море, тату?

— Так, на Піщану косу.

Тарас дивиться на батькові чоботи з відкоченими біля колін халявами. Це від чобіт такий густий запах дельфінячого сала: батько завжди їх змащує перед виходом у море. Заздрить хлопець батькові: відпливає той у море, буде вести сейнер серед криги. А тобі вранці — до школи… Уроки… Тарас зітхнув.

— Ну, будь здоровий. Господарюй удома. Я пішов… — Батько торкнувся шорсткою долонею ніжної дитячої щоки.

Коли батько був уже коло дверей, Тарас раптом згадав:

— Тату, я через три дні іменинник. Повертайся!

— Я пам’ятаю, сину! Жди.

Хлопець чує, як хряснула хвіртка і глухо застукали батьківські чоботи по мерзлій землі… «Поспішає батько. Затримався», — подумав хлопець. Потім підвівся з постелі, сів на підвіконня і довго дивився у вікно. А коли в кімнату долинули сигнали сирени відпливаючого сейнера, син шкіпера погасив світло і, зіщулившись від холоду, ліг у постіль, закутався у теплу ковдру.

Тоді ж ліг спочивати у своїй кімнатці сліпий дід Тарас. Дідусь засинав, а онук ще довго вовтузився. Багата хлоп’яча фантазія малювала чорні хвилі бурхливого нічного моря, могутню фігуру батька біля штурвала сейнера. Потім, засинаючи, він уже сам керував судном, що йшло проти тяжкої зимової хвилі в таємничу нічну далечінь…

…Шкіпер Грицько Тарасович Вертипорох, ідучи в море, завжди говорив з сином. Йому подобались захоплені очі Тараса. А дотик до ніжної синової щоки надавав упевненості і твердості його рукам. Це тепло ще довго відчував шкіпер на міцному морозі у відкритому морі. Непокоїла лише думка: чи зможе колись його син, якого він хоче бачити тільки рибалкою, витримати суворі випробування стихії? Надто ніжний він. Загартовувати пора. Чотирнадцятий рік піде. Правда, син бував у морі — бичків ловив, на сейнері в рейс ходив. Але це було влітку…

Трапилось так, що тієї ночі не спав і сусід малого Тараса — нерозлийвода — товстун Вася Бублик. Чи від того, що за вечерею з’їв зайвий шматок пирога з абрикосовим повидлом, або, можливо, від другої склянки журавлинового киселю у Василя заболів живіт.

— Мамо, живіт!

У спальні клацнув вимикач.

— Вставай, повертаєшся, як ведмідь у барлозі! У сина живіт… — Це мама будила батька. Потім щось упало на підлогу — мати стягла ковдру.

— Живіт?.. Встаю, встаю, — батько прокинувся.

— Розпалюй керогаз. Біжи по воду.

У Васину кімнату влетіла мати у блакитному халаті.

— Язик!.. Покажи язик! — суворо крикнула вона ще з порога і заглянула Ваську в рот.

— Це шлунок! Треба грілки!..

Підбігла до валізи. На підлогу полетіли Василькові сорочки, шкарпетки, плавки…

Васько наперед знав, що мама знайде грілку на дні фанерного ящика у комірчині.

Зайшов батько.

— Що, знову? — запитав він, а хлопцю вчулося: «Знову, хлопче, метушня через тебе».

— Чого стоїш? В аптеку! — накинулася мати.

Почувши слово «аптека», Васько відчув, як йому несподівано покращало.

— Мамо, не треба цих грілок. Мені вже легше.

— Це приступ, — ще більше заметушилась мати. — Швидку допомогу!

Тільки вранці в будинку, нарешті, стихло. Після промивання шлунка і прийнятих огидних пігулок Василько заснув. Сина не будили до школи. Він прокинувся пізно, об одинадцятій годині. Вдома нікого не було, якщо, звичайно, не враховувати Рекса, довгоногого волохатого сетера. Собака солодко спав біля дверей, зручно поклавши морду між передні лапи.

Кожний погодиться: нудно валятись у ліжкові хлопчику, коли з-за вікна лине дитячий гамір (там, мабуть, влаштовували снігову фортецю) і коли знаєш, що в твоєму 6-Б йде четвертий урок.

Васько засумував і, щоб якось розважитись, покликав сетера, але той тільки підняв велике у червоних прожилках розірване вухо і повернув до Василя морду. Після ранкової прогулянки йому зовсім не хотілося підводитись.

Біля Василевого ліжка, на ослоні, застеленому газетою, стояла склянка темно-брунатного чаю, тарілка з рум’яними сухариками. А на найвиднішому місці — огидна зеленувата пігулка. Склянка була накрита цидулкою. Мама писала: «Проковтни пігулку й поїж сухарі з чаєм. Я швидко повернусь».

О, як не любив Вася ці солодкі сухарики! Один їхній вигляд викликав у нього нудоту. Та ще ця пігулка…

Але у Василька була багата практика щодо «лікарняних страв» і самих ліків. Пігулку зарив у діжку під старим фікусом, де вже було багато аптечної продукції, що, однак, благодійно відбивалось на рослині: фікус буйно ріс, викидаючи все нове і нове велике блискуче листя.

На противагу Василеві волохатий Рекс був далеко не байдужий до солодких сухариків. Він проковтнув усю пірамідку сухарів за пів хвилини. Васі залишалося тільки розім’яти шматочок сухаря, посипати кришивом підлогу біля ліжка і трішки сипнути на простирадло. Це — про мамині очі.

Після того, як з «лікарняним» сніданком було покінчено, хлопець пішов до буфета, відламав здоровенний шматок пирога з абрикосовим повидлом і з апетитом з’їв його. Потім запив холодним чаєм.

Так почав Васько Бублик цей день, не відаючи, що стане він знаменним у його житті.

Кузик Похмай

Біля будинку Бубликів Тараса зустрів рудий конопатий Рекс. Він задоволено заметляв хвостом і на знак відданості доторкнувся холодним носом до Тарасової руки, потім зазирнув у торбинку, яку хлопець тримав під рукою.

— Ну… ну, не займай! — гримнув на пса гість. — Ти краще скажи, де твій господар?

Пес насторожено подивився на гостя, поворушив вухом.

— Не скажеш? Отож-то! Дурненька ти тварина, — примирливо сказав Тарас і постукав у двері.

Звідти долинув якийсь шурхіт і майже одночасно слабкий голос:

— Хто там ще? Заходьте!

У коридорчику Тарас помітив розкидані шматки фанери, а біля столу — сиротливий лобзик, що висів на тоненькій пилочці.

Лобзик погойдувався.

— А-а-а, це ти? Вітаю! — зрадів Васько. — А я думав: прийшла сусідка — тьотя Галя…

— Ти знову хворий? — здивувався Тарас, не без цікавості споглядаючи досить незвичайну картину.

Василько був у ліжку, але в шапці, недбало накритий ковдрою, на якій лежала велика грілка.

— Зовсім не хворий, — заперечив той і несподівано жбурнув грілку у куток. Вона впала, аж квакнула, наче жаба.

— Ось я і здоровий! А хворий… Це так… для мами, — квапливо розповідав Васько — Мама пішла до тьоті Паші і наказала гріти живіт. А я тим часом за лобзик — і свій корабель доробляти. Тут саме ти постукав. Гадав — тьотя. Галя прийшла перевіряти, чи грію живіт.

— А я в крамницю, — повідомив Тарас. — Ішов мимо… Дай, думаю, провідаю. В школі тебе не було. Зрозуміло, і ковзани захопив. Лід — дзеркало!

— Ковзани? — пожвавішав Вася. — І я.

— А мама?

— Вона у тьоті Паші, модистки. Мама там буде плаття приміряти.

— Так це ж недовго.

— Хе, нічого ти не розумієш, — розсудливо зауважив Василько. — Мама шиє плаття не просте, а святкове… бантики, складки… оборочки. Години дві міряти буде. Потім обов’язково ще про новини поговорять. Я вже знаю!

— Тоді гайда!

Василько зібрався швидко. Надів шаровари, фуфайку, на голову натягнув вовняну шапочку, як у справжніх ковзанярів: мама у Москві купила. Захопив ковзани-дутики — і до дверей.

Коли приятелі були вже на вулиці, Василько щось пригадав, повернувся до кімнати і знову вибіг з підозріло відстовбурченим краєм фуфайки.

— Тепер усе! — полегшено зітхнув він. — Помчали!

Але хлопцям довелося зупинитись: за ними біг Рекс.

Він завжди супроводжував дітей на ковзанку. Друзі вирішили: собаку не брати. Прийде додому Васькова мати — одразу догадається в чому річ.

Спіймавши пса за нашийник, Васько прив’язав його до ганку. Сетер рвонувся і ображено заскавчав.

Крамниця поруч. Тарас склав у торбинку продукти і попрямував до дверей.

— А решту, хлопче! — погукала його продавщиця і поклала на прилавок коробку сірників. — Бери, дрібних немає.

— Навіщо мені ці сірники? — уперся, було, покупець, але, побачивши на коробочці малюнок супутника землі на фоні зоряного неба, засунув сірники в кишеню.

До моря рукою подати. Пробігли провулком, перелізли через паркан — і ковзанка. Крижаний панцир сягав обрію. Тільки від причалу рибзаводу до моря тяглась широка чорна смуга води.

«По тій дорозі батьків сейнер пішов у відкрите море, Де ж він тепер?» — подумав Тарас, оглядаючи спорожнілу до вечора ковзанку. Збоку бовваніла самотня постать ковзаняра. Ще далі чорнів човен на крижині. Напевно, хтось збирався його конопатити — наближалася весна.

Біля самого берега крига підтанула, іноді прозора вода ніжно лизала береговий пісок, а потім знову ховалась під лід.

Без особливого зусилля друзі перестрибнули берегову проталину і, підійшовши до того місця, звідки починалась гладенька, як скло, крига, почали квапливо прив’язувати ковзани.

— Льодок на диво! Побігли! — першим помчав товстун. Тарас заховав свою торбину з провізією за виступ крижини і спустився слідом за приятелем. Впізнавши самотнього ковзаняра, Тарас зауважив:

— Кузько Похмай, бач, викрутаси виробляє. Чистий артист.

Похмай — це їхній однокласник Кузьма Карасик, худенький хлопчик з великою кучерявою головою, в окулярах. Таке прізвисько він дістав зовсім недавно. Було це ось як.

У шостому класі йшов останній урок. Учитель фізики Тихін Мелентійович викладав новий матеріал. Розповідав захоплююче, цікаво. Тиша в класі стояла незвичайна. Зрештою, як і завжди на уроці фізики.

І раптом цю тишу порушив оглушливий шиплячий звук, наче хтось проколов колесо від машини. Всі учні, мов по команді, повернулись і спрямували свої погляди на парту, де сидів Карасик. Той, ніяковіючи, зіщулився.

Учитель потер перенісся, глянув з-під окулярів на притихлий клас:

— Встань, Карасику. Візьми свій музичний інструмент і підійди до мене.

Кузько знітився, почервонів і слухняно підвівся. Він вийняв з-під парти невеличку, завбільшки з цеглину річ, загорнуту в газету, і задерев’янілими, негнучкими ногами попрямував до вчителя. Клас завмер. Карасик обережно поклав на краєчок столу свою ношу, що продовжувала по-гусячому шипіти, а сам поправив окуляри, витягся.

— Чи не поясниш, — досить люб’язно звернувся вчитель до винуватця, — що це в тебе за штучка?

Кузько мовчки пересмикнув худими плечима, наче у нього межи лопаток лазив жук, і, дивлячись на портрет Чарлза Дарвіна, що висів на стіні вище класної дошки, відповів:

— Це мотор!

— Мотор, — задоволено потер руки Тихін Мелентійович. — А конкретніше?

— Якщо говорити конкретно, це — мотор міжпланетної ракети ДМ.

У класі стояла тиша. Знали: Карасик на вітер слів не кидає, коли, звичайно, ідеться про якийсь винахід.

— Тоді скажи, що це за загадкове ДМ і чому мотор міжпланетної ракети опинився в нашому класі? — поцікавився вчитель.

Заспокоєний мирним тоном учителя, винахідник докладно відповів:

— Взагалі я змайстрував ракету «Дайош Місяць»! Це ДМ. Тільки мотор капризує. Приніс, щоб у шкільній майстерні дещо припаяти. А він оце взяв та й завівся…

Вчитель з цікавістю глянув на відстовбурчені кишені Кузикової куртки.

— Це різне… — відповів хлопець і почав викладати на стіл.

Важко було уявити, як могли кишені вміщати стільки всіляких речей. На столі лежали стамески і шила, лінзи кишенькових ліхтарів і механізм будильника, шматочки жерсті і фарфорові ізолятори… Звичайно, не варто й говорити про заздрість однокласників, які споглядали ці скарби.

— Справжня похідна майстерня, — зауважив учитель.

— Або — похмай, — перебив Кузьма, який був мастак і на словотворення.

Отак з того дня в шостому класі замість Кузика Карасика з’явився Кузик Похмай.

Похмай — це трохи незрозуміле слово чимось нагадувало характер Кузьми. Завжди нашпигований, як огірок насінням, різними проектами та винахідницькими ідеями, Карасик був майстром на всі руки. Він малював чудові карикатури у класній стіннівці, винаходив різні прилади і пристрої.

Полігон для випробування своїх творінь Карасик влаштував у дворі за сараєм. Тут громадились химерні споруди з дрібних цеберок, водостічних труб. Усе переплутано дротом — ні пролізти, ні пройти. Ясна річ, вправи хлопця викликали справедливий гнів Кузикової мами, жінки суворої. Не раз після успішного випробування чергової моделі, коли за сараєм неждано лунало оглушливе гуркотіння, винахідникові доводилось тікати від материного гніву. Рятувався Кузько і в очеретах, і на маківці сухої верби…

…І ось Похмай, зігнувшись у дугу, із закладеними за спину руками виписував на кризі незграбними коньками-обрубками, очевидно, власного виробництва, химерні петлі.

— Привіт фігуристові! — крикнув Тарас і промчався повз винахідника гарною «ялинкою».

Але той не звернув ніякої уваги, продовжував свої вправи, напружено вдивляючись під ноги, наче там, на крижині, було написано щось вельми цікаве.

Вечоріло. Слабкий мороз пощипував за ніс. До чого приємна погода!

На похмуру хмару, яка насувалася з неймовірною швидкістю, ковзанярі, звісно, не звернули уваги. Вони далі й далі відходили від берега.

А хмара наближалась. Вона застелила півнеба. Враз потемнішало.

«Притулок сміливих»

В ту мить, коли Василь, обганяючи приятеля, крикнув: «Пора додому!», могутній порив вітру звалив його з ніг. Це сталося так несподівано, що хлопець, розпластавшись на кризі, перші секунди не міг утямити, що робиться навкруги. Завивав вітер. Від берега, підстрибуючи і подзвонюючи, мчали вихори крижинок.

— Шквальний левант! — закричав Тарас, який повзком наближався до свого друга.

— Швидше до берега!

Але не так просто тепер було вернутися до берега. Дужі пориви вітру збивали з ніг і нестримно тягли назад, у море. Довелося зняти ковзани, обличчя закутати шарфами, залишивши тільки вузенькі щілини для очей: льодова крупа до крові розсікала щоки. Повільно, переборюючи стихію, друзі просувалися вперед. Але де берег? Густа габа завірюхи огорнула все. Свист вітру, якийсь громоподібний гуркіт долинали з усіх боків. «Крига кришиться», — з острахом подумав Тарас.

— Тримайся, Васю!

Раптом щось чорне вималювалося праворуч. Це був Похмай. Він безпорадно ковзав руками по слизькій кризі.

— На берег. Хутчій!

— Окуляри!.. Вітер окуляри збив… — у відповідь кричав Карасик, закриваючи обличчя рукавом.

Тільки завдяки щасливому випадку окуляри знайшов Василько. Почепивши їх на перенісся, Похмай пожвавішав.

— Зовсім інше діло, — бадьоро вигукнув він і попрямував за вітром.

— Ти куди? Тримайся під вітер! — наздогнав його Тарас.

Три постаті нещадно шмагав стрімкий потік крижинок. Хлопці повзли проти вітру. Падали і, підвівшись, знову йшли, напружуючи всі свої сили.

— Берег, берег! — радісно вигукнув котрийсь із хлопців.

Попереду вимальовувалась широка чорна смуга. Звідти долинав гуркіт, скрегіт — здавалось, там був водоспад.

— Вода!… Кригу відірвало! — перелякано закричав Василько.

— На бе-ре-зі… Чов-е-е-н!..

— Чов-е-е-н! — підхопив Карасик. Буран підхоплював дитячі голоси і кидав їх у темно-сіру безодню.

— Ря-туй-те! — не вгавав товстун. Але за темною смужкою води невиразно бовваніли обриси будинків Набережної. Ні людей, ні човнів там не було.

— По крайці!.. Може, де крига затрималася. Біжімо! — скомандував Тарас.

Міцно тримаючись один за одного, вони бігли уподовж грізної смуги збуреного моря. Тепер легше було пересуватися: вітер дув у плече. Та гуркітлива смужка води тягнулась і тягнулась. А берег все даленів і даленів. Уже зникли силуети дахів Набережної вулиці, а тоді й берег сховався.

— Одірвало… Навкруги вода! — розгубився Тарас.

Ковзанярі якось ураз відчули, як у них втомилися ноги… Важко дихаючи, сіли на лід. І, одвернувшись від колючого вітру, тісно притиснулись один до одного. Прислухались до зловісного гуркоту і завивання не на жарт розлюченого леванту.

— Пересидимо. Може, вщухне, — невпевнено зауважив Васько, натягуючи на вуха ковзанярську шапочку.

— Теж сказав. Стихне! — заперечив Кузьма. — Розуміти треба — це ж левант! Найменше — всю ніч буде, а то й цілих три дні.

Невидимими холодними мацанами мороз безцеремонно заповзав під комірці. Усе тісніше тулилися один до одного бранці леванту.

Раптом Тарас підскочив, як обпечений.

— Човен! Пам’ятаєш, Вась?

— Пам’ятаю. На крижині біля берега.

— Де ж це? — квапливо пригадували. — Так!.. Далі. Проти нижнього маяка.

І знову бігли вздовж смужки прибою. Тепер це був головний орієнтир: каламутна темрява довгої січневої ночі тісно зімкнулась. Видно було на десять кроків — не більше.

Великі брили поламаної криги скупчувалися біля самої корми рибальського човна, загрожуючи кожну мить розтрощити суденце.

Товстун перший закоцюблими пальцями торкнувся борту. «Велика калабуха… під мотором ходила… у човні камка», — фіксував його мозок.

— Тепер заліземо в човен — і на берег, — зрадів Похмай, який досі мовчав, але його ніхто не слухав.

— Штовхаймо човна далі на лід! — командував Тарас.

— На воду спустити треба! — заперечив Василько.

— Кому кажу? На лід, швидше! — А то розламає… — погрозив товстуну Тарас.

— За борт! Підхопили. А тепер… Раз… ще разок! — командував Тарас, наслідуючи справжніх рибалок.

Човен слухняно посунувся по гладенькій кризі.

Кузьма наблизився до Васька:

— Тепер давай на воду — і до берега!..

— А чим гребти будеш? Руками? Весел немає!

Човен відтягли кроків на двадцять від прибою, і тут же, зовсім не до речі, як здалося Васькові, Тарас запропонував перевернути його. Навалилися втрьох на борт, і човен перекинувся догори кілем. Товстун хотів було одразу сховатись під човен, але Тарас схопив його за шарф.

— Куди лізеш? Носити кригу треба!

Навіщо носити — Васько не знав, але покірливо пішов до торосів.

Крижані брили штовхали, потім сторчма тулили до човна. І лише тоді, коли отвір, що утворився між вигнутим краєм борту і кригою, заклали, всі залізли під човен, зарилися в м’яку камку.

Лютував буран, а під човном було затишно. Підібгавши ноги, ковзанярі зіщулились під кормою, прислухались до бурану.

— Замерзнемо ми тут! — запанікував товстун.

— Нічого. Ми колись взимку з краєзнавцями в наметах ночували. Цілі залишились, — заспокоював Тарас.

Левант турботливо огорнув човен сніжним наметом. У «притулку сміливих» стало значно тепліше. Всім захотілося спати. Міцно притулившись один до одного, лягли на камку, що пахла йодом і морською черепашкою.

Похмай заснув одразу, а Васько ще вовтузився, зітхав:

— Чуєш, Тарасе, крижина наша не розколеться? — насторожено запитав. — Страшнувато якось…

— Ціла буде, — сонно відповів той. — Це береговий лід. Товстий, та ще й з водоростями його заморозило. Як залізобетон…

— Звідки ти знаєш?

— Дідусь говорив. Він знає…

Після цього Васько перестав боятись. Затамувавши подих, він прислухався до стихії. І раптом уявив собі, як сколихнеться під ним лід і чорна, пекучо-холодна вода обіллє його з ніг до голови. Васько знову заціпенів од жаху. Він готовий був перекинути човен і бігти, бігти чимдуж від цього жахливого місця…

Зовсім несподівано його рука торкнулась руки Похмая. Вона була тепла, спокійна, ледь-ледь здригалася у сні. «Чому ж спокійно спить мій друг? Адже він такий, як я? Він також може зануритися в морську глибінь, і його також можуть з’їсти хижі риби», — подумав товстун і заспокоївся. А потім заснув міцним сном під розбійницький гуркіт леванту.

Нічний гість

Над будинками рибальського селища промчали перші пориви вечірнього леванту. Рекс, зринувши з прив’язі, шмигнув під ворота. Сетер легко напав на слід ковзанярів і помчав до затоки. На цей час крига вже зрушила — смуга води відокремлювала собаку від одпливаючої крижини.

Рекс кинувся у воду. Швидко працював лапами і скавчав від пекучого холоду. Подолавши перешкоду, видерся на кригу, обтрусився. Волохата шерсть на морозі швидко перетворилась на бурульки… Сетер біг далі. Раптом зупинився. Неспокійно обнюхав повітря. Огидний запах усе гостріше лоскотав ніздрі. З-за піраміди нагромадженої криги несподівано вистрибнув якийсь звірок. Клацнувши зубами, він кинувся навтьоки і відразу ж розчинився у темряві. Рекс ще раз обнюхав його слід і продовжив пошуки ковзанярів.

Розправивши на азіатських просторах свої гігантські крила, вітер з розбійницьким свистом вривається в Приазов’я. Лютий левант вивертає з корінням дерева, кладе на землю очерет азовських лиманів, злісно виє у дротах високовольтних передач. Відірвавши прибережну кригу, вітер несе її у відкрите море, цілі крижані поля перемелює на кришиво, яке рибалки називають «шалмою».

Відчувши перші пориви вітру, все живе намагається сховатись. Лисиці — у свої підземні хороми, зайці забиваються у вітроупори, а крилаті зимівники приазовських степів — дрібні пташки: снігурі, щиглі, омелюхи — відлітають у села й міста під захист дахів, горищ. По мертвому степу гуляє розбійник-левант. Горе тому, кого зненацька він застане: будь це людина, звір чи птах. Жертвами східного вітру найчастіше стають мешканці приморських байраків, ярів: тхори, а останнім часом й усурійські єнотовидні собаки. Після перших грудневих морозів звірі вилазять на прибережну кригу, де й живляться затертою у торосах рибою.

Левант виносить тваринок у море, і тільки небагатьом із них щастить вибратися по хитких крижинах на Арабатську стрілку або на береги Кубанських плавнів. Здебільшого тваринки гинуть в холодній азовській воді.

Ось і зараз гуляє левант Приазов’ям. Все далі і далі несе він у море величезну крижину, не в змозі розтрощити її. Ледь помітно темніє на ній черево перекинутого рибальського човна. А під човном три приятелі, три полонені лютого вітру.

Тарас прокинувся — хтось настирно дряпав днище човна. Може, звір? Приклав до дошки вухо, прислухався. Потім відшукав під камкою обрубки. Озброївшись ковзанами, Тарас і Кузьма застигли у вичікувальних позах. Раптом одна з крижин, закріплених коло човна, зсунулася, і щось стрімко ввірвалось під човен.

Кузько замахнувся ковзаном, та так і закляк з підведеною рукою.

— Рекс! — крикнув він вражено.

Б’ючись об низьку стелю, собака стрибав із радісним вищанням. Звичайно, нічному гостю були невимовно раді.

Пригортаючи собаку, Васько прикрив її полою куртки. Рекс одразу замовк, тільки зрідка здригався і клацав зубами.

— Нічого, відігрієшся, — ніжно гладив собаку Васько.

І знову у «притулку сміливих» стихло. Тільки, як і досі, об човен сік крижаною крупою розлючений левант.

Вранці вітер ущух. Потеплішало. Пішов лапатий мокрий сніг.

Мешканці «притулку сміливих» стояли біля своєї хижі і мовчки спостерігали за крижиною, вкритою пухкою сніговою ковдрою. Стояла тиша — навіть було чути, як падають сніжинки на кригу.

Одігрівшись, Рекс весело бігав довкола хлопців. Перекидався у снігу й уривчасто гавкав. Поглядаючи у вічі приятелям, запрошував погратися.

Ковзанярі стояли мовчки.

— Ні тобі вертольотів, ні рятувальних літаків, — запхикав Васько і вже вкотре повторив: «їсти хочу…»

Усім хотілося їсти.

— Ходімо шукати мою торбу, — запропонував Тарас. — Там багато продуктів. Кіло макаронів, триста грамів цукру та ще величезний брикет каші гречаної. Справжній скарб!

— Хіба її знайдеш, — безнадійно кинув товстун.

— Знайдемо, — запевнив Тарас.

Хлопці рушили шукати торбину. Ішли, часто озиралися, щоб не загубити з поля зору свій притулок.

Попереду біг Рекс. Він петляв по засніженій крижині, обнюхував сніг, як на полюванні.

У глибоких слідах з-під снігу зеленіла відполірована крига. Але ноги не ковзались. Пухкий сніг не давав.

Після невдалого пошуку друзі вирішили було вертатися, коли несподівано з-за крижаної брили метнувся волохатий звір. Злодійкувато озираючись, він припустився тікати. Звір дріботів короткими ногами і незграбно підкидав пухнастий оцупок хвоста.

— Дивіться, собака.

— Ата-ата! — закричали друзі.

— Рекс, узяти його.

Сетер рвонув за втікачем, але чомусь одразу спинився, заходився терти лапами ніс, наче йому надокучали мухи: огидний запах звіра до болю лоскотав ніздрі.

— Це не собака, — запевнив друзів Тарас.

Усі побігли до крижаної брили: цікаво було бачити, що робить невідомий. І тут, на диво, Тарас упізнав картату торбину. Довкола неї безладно валялись вологі шматки паперу.

— Все поїв проклятий!

У розірваній торбині Тарас знайшов лише декілька шматочків цукру і жменьку поламаних макаронних трубочок.

Рештки продуктів розподілили порівну і тут же з’їли. Не забули, звичайно, і про Рекса.

— Запевняю, це звір, якого ми не знаємо, — промовив Похмай.

З ним погодилися. Такого звіра справді ніхто з них ще не бачив.

— Підемо за сплеском. Можливо, рибину яку море викинуло, — запропонував Васько.

Йшли краєм криги.

Хвилі навикидали сюди темно-брунатного шамата, кори, березових кілків з виноградних плантацій. Але риби не було.

Похмай зібрав кілки на оберемок.

— Стануть у пригоді.

Голодні й стомлені повертались до свого притулку. Раптом Рекс, що біг попереду, насторожився, руда шерсть наїжачилась на спині. Сетер тривожно обнюхав повітря, звернув убік. Знову зупинився, наче вкопаний, підняв передню лапу.

— Стойка! — здивовано вигукнув Васько. — Дичина якась поблизу.

Хлопчики теж по-гусячому повитягали шиї, дивилися вперед, але нічогісінько не бачили.

— Птах, — першим побачив Кузьма. — Он він, лапками ворушить.

Крилатик лежав догори черевом і мляво ворушив рожевими лапками.

Рекс миттю кинувся на птаха, почав безцеремонно колошкати його.

— Ціба! Рекс, ціба! — пригрозив товстун.

Сетер притис лапами здобич і нетерпляче глянув на свого господаря.

Васько одібрав птаха. Крилатик був уже мертвий. Гостродзьоба маленька голова теліпалась у руці.

— Гагара. Зимують вони на нашому морі, — поспіхом розповів Тарас. — За рибою вони ганяються і заплутуються в сітки. Та й на кризі їх підбирають — з крижини гагара не може злетіти.

— Чому? — здивовано запитав Васько.

— Бачите, ноги у цього птаха майже біля самісінького хвоста. Сяде на кригу, підвестись не може. Крилами б’є, а з місця не зрушить. Це мені дідусь розповідав, — сказав Тарасик.

Тарасикове «дідусь розповідав» було для всіх найавторитетнішим. Ще б пак, Тарасів дід був відомим рибалкою.

— Важка, мов камінь! — захоплювався товстун.

— Цю дичину ми перетворимо на шашлики, — вставив своє Похмай. — Вийде чудовий обід.

Розклали вогнище. Мокрі тріски не хотіли горіти.

— Примуса б сюди! — мрійливо мовив Похмай.

— Краще — газову піч. Та ще запашного перчику з лавровим листом, — сердито перебив його Тарас.

Шашлик з птаха смажили по-похідному. Темно червоне м’ясо гагари нарізували тонкими шматочками і нанизували на дріт, який знайшовся у винахідника.

— Смачно пахне! — ковтав слину Васько.

На вимогу запасливого Тараса, половину гагари залишили на потім. Старанно прикрили її шматком криги. Це щоб не поласувала дичиною ота невідома звірюка.

Підкріпившись, решту дня мешканці «притулку сміливих» присвятили утепленню свого житла. Вони обліпили шаром снігу днище човна. Похмай прилаштував над кілем найдовшу березову жердину і прикріпив до неї шматок свого шарфика: над мертвою крижиною весело замайорів червоний прапорець.

Калкан Похмая

І наступний ранок нічим не порадував невільників крижини. Правда, снігопад припинився, але дув поривчастий вогкий вітер. Почалася відлига. Хмари мчали із великою швидкістю. Не випогоджувалось… Літаків та вертольотів і не чекай! А тут мешканців «притулку сміливих» спіткала ще одна невдача. Зникло м’ясо.

Крижина, яку Похмай поклав на рештки гагари, лежала біля човна. На снігу червоніли криваві плями. Хто ж це поцупив дорогоцінний запас їжі? Рекс уночі не виходив з-під човна. Ковзанярі спантеличено озирались. Невже знову отой звір? І тільки коли була оглянута вся площина навколо човна, хлопчики виявили сліди злодія: парні відбитки лап кружляли навколо човна, а потім губилися в засніженій далечіні.

— Це він! — вигукнув Тарас.

— Хто?

— Вкрав м’ясо звір, якого ми не знаємо, — запевняв син шкіпера. — Точнісінько так він наслідив там, біля розірваної торби.

Сліди злодія зацікавили і Рекса. Він старанно обнюхував сніг, відбіг убік, та швидко повернувся. Знову тер ніс лапами.

— Що будемо робити? Немає м’яса, — розвів руками товстун.

— Знайдемо ще гагар, — підбадьорював Кузик.

Але на пошуки дичини їм не довелося йти: з-під човна, куди заліз за чимось Похмай, неждано почувся радісний вигук:

— Сюди! Замок!

Іржавий плескуватий замок, яким звичайно замикають сарайчики, висів на маленьких малопомітних дверцятах. Тайник рибалки!

Похмай відімкнув цвяхом замок. Виявилось, у рибальському тайнику зберігалось скромне, але дуже цінне багатство: зім’ята консервна банка з сіллю, іржавий з обгорілою ручкою молоток, декілька цвяхів, окраєць черствого хліба, вузлик (у шматку церати жменя тюльки) і, найголовніше, що привело в захоплення Кузьму, — бичколовка. Це була коротка бамбукова ломачка, на яку був намотаний міцний брунатний шнурок, що закінчувався важким грузилом і гачком.

— Тепер наловимо бичків! — торжествував Тарас, заядлий бичколов.

— Яких бичків? Ми ж у відкритому морі. Ти знаєш, яка тут глибина! — заперечив Васько.

— Яка ж, по-твоєму? — не без єхидства цікавився Тарас.

— Ясна річ, морська, — ухильно відповів Василько.

— Морська-то морська, а все ж?

— Можливо, тисячу метрів, хіба я знаю.

— Ого, теж сказав… тисячу! Це ж Азовське море. А дванадцять метрів тебе не влаштовує? Шнура тут (Тарас швидко полічив витки на короткому вудлищі) метрів з п’ятнадцять буде. Якраз нормально. Географію знати треба… — повчально закінчив хлопець.

— Однак грузило не ляже на дно — крижину несе.

— Щодо цього — згоден. Але зараз ми це перевіримо.

…Ловити бичків сіли біля лунки, яка утворилася на плавучій крижині. На гачок бичколовки Тарас почепив шматочок тюльки.

— Цур, я перший. Я — щасливий, — потягнувся до вудлища товстун.

— Добре. Закидай.

Тарас віддав бичколовку.

Важке грузило швидко пішло на дно. Тримаючи у правиці бамбукову палицю, Васько почав легенько сіпати нею. Кілька хвилин сидів нерухомо-зосереджений і раптом радісно: «Є!» Щосили сіпнув вудлище, вибрав шнурок із води.

— Ех ти, гава, — обурився Тарас. — Проспав? Бичок клював. Бачиш: наживи немає… Теж мені «щасливий».

Тарас відібрав вудку і знову наживив шматок тюльки.

Грузило торкнулося дна — хлопець відчув рукою. Сіпаючи за палицю, намагався, щоб нажива підстрибувала над дном не більше як на долоню. І ось щось ледь-ледь торкнуло гачок. Повело шнурок убік. Клює! За мить на крижині бився бичок. Попався нікчемний, мабуть, найгірший, якого тільки можна виловити в Азовському морі. Це був відомий серед азовських рибалок «стьопка-розтьопка». Велика жаб’яча голова, випнуті червоні очі, худе тільце з розкішними світло-рожевими плавцями. Звичайно рибалки повертають морю «стьопок-розтьопок» і навіть миють руки. Але цього «стьопку-розтьопку» хлопчики не випустили, а залишили для подальшого лову: наживка із свіжого бичка вважається найкращою.

Рибальське щастя зрадило Тарасика. Скільки він не сидів над ополонкою — бички не клювали. Васько змінив його, але товстуну, як завжди, не щастило. Нарешті бичколовку передали Похмаю. Його і залишили друзі біля ополонки, а самі попрямували з Рексом за берестиною, з таємною надією, що знову попадеться гагара.

Ніколи у своєму житті Похмай не ловив бичків. Він з презирством ставився до вудкарів, вважаючи це заняття пустим. Тому, тільки-но хлопці сховалися за торосами, Кузьма Похмай винайшов спеціальний пристрій. Він закріпив похило до ополонки березову жердину. До верхівки жердини прив’язав спіральну пружину (знайшлася така в його кишеньковій колекції). До пружини — шнурок, та ще й примудрився закріпити брязкальце, знайдене теж у кишені. Потім діловито оглянув пристрій, подумки схвалив його і попрямував до човна. Варто винахідникові було зробити кілька кроків, як позаду задзвеніли брязкальця. Похмай озирнувся. «Що б це означало?» Не поспішаючи, вернувся до ополонки і побачив там досить незвичайну картину.

Шнурок бичколовки натягнувся, як тятива. Навіть пружинка розправилась. «Кригу погнало, а гачок зачепився за дно», — вирішив Кузьма. Він недбало потягнув шнур до себе. Але тієї ж миті сам трохи не потрапив в ополонку — настільки сильний був ривок у відповідь.

«Рибина, певно, величезна!» — зрозумів рибалка. Він знову, тепер уже обережно, взяв шнурок і повільно почав тягти. Раптом — різкий ривок. Волосінь боляче обпалила хлопцеві долоню. «Ого! Ого! — вирвалось у рибалки. — Де ж хлопці?» — Але друзі були далеко.

Обома руками витяг трохи шнура, коли знову так смикнуло — ледве втримав шнур. Кузькові здалося, що на гачку величезна срібна риба, яку він от-от схопить руками, та раптом… найсильніший ривок — Похмай не втримався й упав на кригу, а шнур знову зник у морській глибині. Пружина ще більше розтяглась. «Велику рибу треба виморити!» — пригадав вичитане десь. Поєдинок тривав довго.

Коли повернулись Тарас і Васько, вони побачили досить цікаву картину: біля ополонки сидів знесилений рибалка і щасливо всміхався, а поруч, вигинаючись усім тілом, ляпала по крижині якась чудернацька риба. Вона раз у раз відкривала свою потворну зубату пащу, і, як здавалося хлопцям, хижо дивилась на них викривленими очима, що примостилися на одному боці голови.

Гладеньке брудно-зелене тіло рибини щетинилося гострими шпичаками.

Справжнє морське страховище!

— У-у-у, калканище, диво! — захоплено ухнув Тарас. — Кілограмів вісім буде. Як ти, Кузику, подолав такого?

Ці кілька хвилин двобою з рибою вирішили подальшу долю винахідника міжпланетних ракет: він став затятим рибалкою.

До сутінків мешканці «притулку сміливих» метушилися біля вогнища — смажили на дротині шматки ніжного м’яса морської риби.

Незважаючи на розпити приятелів, Похмай так і не розповів подробиць боротьби з морським чудовиськом. Цього вечора винахідник поводився досить дивно: часто підходив до ополонки і, не наживлюючи гачок, опускав бичколовку, довго слідкував за шнуром. Щось підраховував, хмурився, міркував.

Уже ввечері, коли всі сховалися під човен, Похмай несподівано запропонував:

— Давайте, друзі, прямувати до берега!

Приятелі дізналися: крижина, на якій вони живуть, уперлася в берег і тому, хоча й дме вітер, вона не рухається. Час рушати до берега. Треба йти за вітром. Вертольотів не дочекатися — погода не льотна…

— Е, ні, не підемо! — відрізав Васько. — Ми берега не знайдемо і наш притулок загубимо. Тоді що?

— Кілки виноградні для чого зібрали? — гарячився Похмай. — Ми їх так розставимо один від одного, щоб можна було по них орієнтуватись.

— Здорово придумав! — аж підстрибнув Тарас. — А що, як крижина трісне?

— Потягнемо за собою човнову банку. В разі чого перекинемо місток, — резонно відповів Похмай.

Закипіла напружена робота. Мешканці «притулку сміливих» готувалися до важкого походу.

Тарас чує «Сміливого»

І третього ранку було вітряно, хмарно. Проте всі мешканці «притулку сміливих» все-таки вирішили йти до берега. Ще звечора приготували кілки, прикріпили до них клаптики церати, знайдені в тайнику. Щоб легше було везти з собою вантаж, Похмай спорудив досить зручне пристосування. По боках дошки (човнової банки) прибив цвяхами три пари ковзанів. Вийшли чудові санчата. Поснідавши калкановим м’ясом і нагодувавши Рекса, «експедиція» вирушила в дорогу.

Коли хлопці ставили четверту віху, крижину з човном одірвало.

Спочатку за горизонтом розлігся громоподібний гуркіт, потім уже ближче, як за помахом руки чарівника, на гладенькій крижині раптом з’явилась довга, хвиляста, як змія, тріщина. Вона збільшувалась і незабаром перетворилась на широкий потік чорної води. Трапилось це несподівано. Школярі від здивування відкрили роти. Потім вони побачили, як з того боку крижини плюхнувся у воду якийсь звірок. Швидко перебираючи передніми лапами, він плив до них. Потім заховався за крижину. Здавалося: звір переслідує мандрівників.

— Усе! Тепер шлях один — до берега, тільки до берега! — сказав Тарас.

— Кілки залишимо. Навіщо вони нам?

— Не поспішай, ще згодяться, — перебив Кузьма Василька.

І знову три похмурі фігурки, які супроводив жвавий пес, плентали нескінченним крижаним полем.

Друге нещастя трапилося вже під вечір, коли стомлені мандрівники підходили до зубчатих горбів. Думали — берег!

Того, що трапилось, ні Тарас, ні Похмай не бачили. Вони озирнулись, почувши відчайдушний крик товстуна. Васько, розпластавшись на крижині, корчився від болю:

— Ніжко моя, ніженько-о-о!.. Пече п’ятка… Не можу-у-у рухатися-я…

— Як же це так? — нахилився до потерпілого Тарас.

— Права нога-а… Ямка тут якась. Посковзнувся. Боляче! — стогнав Васько.

— Що ж будемо робити? — озирнувся Похмай. — До берега треба. А тут таке…

— На санчата покладемо. Дотягнемо! — швидко зорієнтувався Тарас.

Віхи скинули, а Васька поклали на санчата.

— Ногою не воруши, — суворо наказав хворому Тарас. — У тебе, мабуть, вивих.

Стуливши повіки, Васько покірно лежав горілиць на жорсткій дошці, прислухався до співучих ковзанових полозків. Поруч біг Рекс.

Густа темрява настала якось несподівано. Орієнтуючись тільки по вітру, Тарас і Похмай тягли важкі санчата.

Загадкові горбики, що здавалися перед сутінками зовсім близькими, кудись пощезали. У темряві хлопці все йшли і йшли вперед. Здавалось їм: не буде кінця цьому похмурому рівному полю.

Раптом на відстані витягнутої руки перед ними виріс якийсь пагорбок. Чи був це обмерзлий берег, чи торос — важко було розрізнити. Вкрай стомлені мандрівники і не намагалися уточнювати.

— Давайте тут заночуємо, — запропонував Тарас.

Санчата затягли під навислу брилу: все-таки затишок.

— Ноги замерзли, — жалівся Васько.

Коли обережно закутали ноги шарфами, Похмай першим виявив бажання чергувати, а Тарас примостився на дошці біля хворого. Заплющив очі — й одразу ж відчув, як тепло приємною хвилею пішло від кінчиків пальців ніг до серця, а перед очима попливли, то збільшуючись до нескінченних розмірів, то перетворюючись на маленькі зернятка, червоні, жовті, зелені кола… «Що це таке?» — подумав Тарас, розплющив очі і завмер: високо у темному небі пливли зелені, червоні, жовті кульки. «Це сниться мені», — подумав і крикнув:

— Дивіться, вогники… жовті, сині…

«Ракета. Це ракета!.. Сигнал… Треба…» — крізь дрімоту Тарас почув далекий голос Похмая. Він хотів щось сказати, але знову поринув у липку, як розпечена смола, дрімоту. І вже засинаючи, почув знайомий йому з дитинства звук сирени.

— Це сирена «Сміливого»! Це сирена «Сміливого»… — прошепотів він.

Похмай бадьорився. І звідки тільки бралися сили в цього на вигляд кволого хлопчини! Він добре бачив різнокольорові вогники ракети і гарячково міркував: «Поблизу сейнер чи берег. Треба дати про себе знати. Але як? Сірником чиркнути — не побачать». Вдивляючись у темряву, несподівано крикнув: «Стривай, стривай!.. Ціолковський…» Квапливо неслухняними пальцями витяг із невичерпної кишені куртки згорток. Помацав. Це була діапозитивна плівка про життя і діяльність славнозвісного вченого-мрійника Ціолковського. Зберігав її Похмай як найдорожчу реліквію разом із маленьким знімком батька. Похмай поспішав: треба негайно відповісти сигнальникам. Прикріпивши шматок плівки до жердини, підпалив її і змахнув жердиною над головою.

Нестерпно-яскраве полум’я на якусь мить освітило крижану брилу. Тисячі сніжинок застигли в повітрі, як на фотографії, і в цей момент Похмай побачив в десяти кроках від себе сетера. Він чомусь тікав…

— Рекс, назад! Рекс… Рекс… — кричав хлопчик, але собаку проковтнула темрява.

Ось уже третю добу дрейфує рибацький сейнер «Сміливий» серед плавучих крижин. Мужньо боролась команда з левантом. Кригою зламано гвинт, вийшла з ладу рація.

Шкіпер Григорій Тарасович у котрий раз підійшов до радіорубки і обережно постукав у двері:

— Як справи, Юрку?

У вузеньких дверях з’явилася стрижена голова радиста. Він подивився на шкіпера круглими, як у сови, запаленими від безсоння очима і, винувато всміхаючись, сказав:

— Одну хвилинку, Тарасовичу! Ще трішечки… — і миттю щез за дверима.

Шкіпер незадоволено пробурчав:

— Третю добу Юрчиковими хвилиночками міряємо. Довгі хвилинки…

З вимушеного безробіття команда і рибалки диміли махоркою, до хрипоти різалися у «козла».

— Що чути, Тарасовичу? — зустріли шкіпера рибалки. У відповідь той лише розвів руками. Цей жест був зрозумілий усім: Юрко ще довбається. А потім:

— Підгодувати треба радиста. Зовсім охляв.

— Нічого в рот не бере. Тільки чайок сьорбає зрідка, — підтвердив косоокий кухар Тадейович.

Три дарунки

Тарас розплющив очі. Він лежав на ліжку в маленькій кімнатці з низькою дощатою стелею. В кругле вікно скупо падало світло. Поруч — укритий до підборіддя Похмай. Він спав в окулярах. Стояла тиша. Тільки зверху долинали обережні кроки, було чути приглушену розмову.

«Де це я?» — тривожно подумав Тарас, підіймаючись із ліжка. І тут побачив на своїх ногах сірі, з білими смужками вовняні шкарпетки. Аж здригнулося радісно серце. «Шкарпетки батькові. Це ж батькова каюта!» Хлопець побіг до дверей.

— Один уже прокинувся, — почув над головою незнайомий голос. — Давай-но сюди. Помилуємось. Полярничок!..

На палубу вела крута залізна драбина. Хлопець вибіг по східцях і одразу ж опинився в міцних обіймах.

— Тату!

— Спокійно, — начебто нічого не трапилось, промовив батько і поцілував сина у щоку. Батька й сина оточили рибалки.

— А ще один приятель твій, — втрутився у розмову молодий рибалка у кожусі, — на камбузі… Відсипається. Коли підняли вас на палубу, — розповідав рибалка, — так з тим очкариком ви — як колодки. А цей товстенький стогне, і на ногу скаржиться, і спати хоче, і їсти просить — все разом. Так ми його на опікунство Тадейовичу віддали. Нашому кухареві. Тадейович, значить, і ногу вправив йому. Маленький вивих був… І локшиною нагодував. Сміх один. Прокидався тричі. Прокинеться, добрячу миску локшини з’їсть — і знову на бокову… І собака при ньому.

— Ми, тату, під човном справжню кімнату обладнали, — похвалився хлопець.

Рибалки усміхнулись.

— Бачили вашу хату. Вранці сьогодні по червоному галстуку помітили… І додумалися ж до такого… Калкана добрячого зловили. По кістках видно…

— Одним словом, по-нашому, по-рибальському господарювали, — не без гордості перебив батько рибалку. — І напрям правильний узяли. До берега якогось кілометра не дотягли…

І лише тут Тарас побачив на палубі, біля зібраних у кільце канатів, звірка. Він спав, згорнувшись калачиком. Це був той самий звірок, якого вони бачили отоді на крижині.

— Ось він! — рвонувся хлопець.

— Ти куди? — зупинив його батько. — Не впізнаєш? Це ж ваша тваринка слідком прийшла. До ранку крутилась біля сейнера. А це ми спіймали її. Нагодували. А тепер спить на свіжому повітрі…

— Йому можна, — встряв у розмову бородань у фуфайці. — Шуба у нього, як у купця першої гільдії. Запах тільки від нього…

— Звірок цей украв наше м’ясо і переслідував нас усю дорогу. Ми такого ніколи не бачили, — розповідав Тарас.

— Це ж звичайнісінька єнотовидна собака, а ще називають його мангустою, — відповів батько. — Їх недавно завезли в наші краї з Далекого Сходу. Рибу люблять та й гинуть через це.

— Він ласкавий. У школу заберете. Ото буде втіха юннатам.

Уже в каюті Тарас збагнув:

— Тату, я ж сьогодні іменинник…

Той загадково усміхнувся:

— Вістей, синку, чекаємо з берега. Криголам повинен прибути. А про день народження твій теж пам’ятаю… Дуже добре пам’ятаю.

… У прибраному кубрику зібралися мешканці сейнера.

Сівши за довгий стіл, делікатно клали на білу скатертину важкі мозолясті руки. Рибалки і матроси були поголені, у когось знайшовся навіть флакончик тройного одеколону — надушилися.

У кубрику запанував святковий настрій, кожному хотілося сказати щось приємне хлопцям. Усі розуміли — не перевівся ще рід справжніх рибалок. Винуватці події сиділи за столом, на почесному місці. Центральну частину його займав пиріг — творіння винахідливого Тадейовича. Тільки Рекс скромно сидів під столом та зрідка штовхав носом свого хазяїна, нагадуючи про себе. Сетер одержав відмінне хатнє виховання.

Скупий на слово Тарасович виголосив промову.

Іменинникові батько подарував великий рибальський гачок. На нього була виловлена у морі величезна півтонна білуга. То була остання здобич рибалок, бо тимчасово заборонили ловити осетрову рибу — мало її лишилося. Батько побажав синові та його побратимам упіймати на цей гачок не меншу рибину. Подарунок Тарасові сподобався.

— Я теж хочу дещо сказати хлопчикам, — підвівся однорукий рибалка, якого всі звали Карповичем.

Був він низький на зріст, широкоплечий. Густе, посипане сріблом волосся безладними кільцями лягало на чоло. Тонкий з горбинкою ніс підкреслювали прямі чорні вуса.

Рибалка обвів хлопців довгим уважним поглядом, кашлянув у кулак:

— Сьогодні на дрейфуючій посудині ми відзначаємо, я б сказав, героїв… — Після цього він замовк і обережно одним пальцем помацав вуса, начебто боявся, що вони відклеяться. — Це свято всіх трьох хлопчиків. Вони, як це сказати по-їхньому, по-шкільному… витримали екзамен рибацький. Самі знаємо, — ще раз оглянув усіх Карпович, — важке це було випробування. Не вперше ось таких шибеників відносить на крижині левант. Я пам’ятаю багато таких випадків. Скажу прямо — живим мало хто вертався. Більше — замерзлих на крижині підбирали. Мені теж довелося…

— І ти, значить, Карповичу, сьорбнув? — здивувався бородань.

— Були діла. При цареві це ще трапилось, — розповідав вусань. — Ну ось, відірвало нас чотирьох. Левант такий шугонув — на ногах не втримаєшся. Звичайно, перелякались… Зібралися в купу, а Прошка Карнавух, як зараз пам’ятаю, син крамаря, ні з того ні з сього як зацідить мені кулаком у вухо. «Іди, — каже, — циганська мордо! Пропадай пропадом! Ми й самі окраєць хліба розділимо!..» Голови один одному порозбивали, коли той окраєць хліба ділили… Одним словом, усі померзли. Живим тільки я залишився. Мерзлі бички гриз. Халупу з криги склав… Три дні левант не стихав. Трохи, було, в Чорне море не витаскав. Затрималась крижина аж біля Арабатської стрілки. Рибалки підібрали мене. Ось і з рукою там попрощався. Відморозив… А цю дрібничку з того часу і ношу, — і поклав на стіл блискучу монету.

— Що за штучка? Розкажіть, Карповичу, — почулося з усіх боків.

— Я ще нікому не розповідав про цю монету, — посміхнувся Карпович. — Мабуть, настав час. Гаразд, розповім. У землянку на Арабатській стрілці, де обігрівався я, навідався дід-рибалка. Із тих, що врятували мене. Витягнув він цю монету з мішечка і віддав мені. І сказав ось що (досі пам’ятаю до слова):

— Років п’ятдесят тому дав мені цю дрібничку один рибалка. Сотні років ця штучка переходить із покоління в покоління сміливих морських людей. І тоді ж наказав мені старий: монету завжди брати в море — вона начебто щаслива. А ще заповів на схилі віку передати її найвідчайдушнішому молодому рибалці.

Карпович змовк. У кубрику стояла напружена тиша.

— Так ось що я хотів сказати, — продовжив рибалка-ветеран. — Перед нами сидять школярі. Подивишся на них — начебто різні, але нутром однаковісінькі. Всі вони пройняті нашим спільним духом: всі за одного, один — за всіх… Саме це і врятувало їх від великої біди. Цю дрібничку (він помацав кострубатими пальцями монету) на три частини ламати не дозволено…

Карпович замовк, потім підійшов до товстуна і обережно поклав перед ним монету:

— Тобі, Васильку, найтяжче було на крижині. Знаю, панькаються з тобою вдома. Не з рибальського роду твої батьки, отож зберігай монетку. Колись за традицією передаси іншому. А ще я скажу таке: усіх вас, хлопці, після школи запрошую до бригади. Впевнений: не підведете і заднього ходу не буде…

— А тій штучці зо дві тисячі років. Ще античних часів, — відмітив шкіпер, уважно оглядаючи монету.

— Коли вже пішло на те, — підвівся бригадир Остап Сидорович, високий, з маленькою лисою головою чоловік, — третьому полярничку віддам я ключ од моря. Бачу, хлопець гідний такого дарунка.

Бригадир у напруженій тиші поклав перед Кузиком Похмаєм якусь блискучу річ.

Винахідник втупився очима в дарунок. На столі лежав маленький, завбільшки з сірник, металевий дельфін. Замість очей у дельфіна був отвір, а в нього продіте кільце. Та ще більше здивувався Похмай, коли на голівці прочитав напис англійською мовою: «Ключ од моря». З англійської Кузько завжди мав тверду п’ятірку. З цікавістю дивились на той ключ і Кузині друзі. Схилились над хлопцями і рибалки: про цей ключ усі чули, але бачили його вперше.

— Ще у громадянську десь під Катеринославом, — розповів бригадир, — загін партизанів нашого рибалки Григорія Голика розтрощив банду чергового пройдисвіта — «батька». У бандитів було мало війська, зате тягли вони за собою величезну валку награбованого добра. На одному возі партизани виявили чималеньку скриню, яка належала самому ватажкові. Чого в ній тільки не було: попівські ризи, спідниці, хрести, а на дні — годинники, золоті каблучки. Знайшли там і оцю рибинку. Зацікавила вона командира загону, теж з азовців, Олександра Леванісова. Він уважно оглянув ту «рибу» І здивовано вигукнув: «От злодюги, навіть ключа зцупили!» — «Ключ?! А що в нім особливого?» — перепитав партизанський ватажок. «А те, що ключ не звичайний, от самого моря» — сказав комісар. «Щось не пригадую у морі замків», — зауважив бувалий рибалка Голик. «Я теж не помічав. А от, виявляється, є. Про це і напис свідчить», — відповів комісар. «Цей ключ належить повернути господарям моря — рибалкам», — усміхнувся Голик і пішов геть. Тоді пролунала команда: «Рибалки, до командира!» З’явилось кілька партизанів. «Море бачили?» — спитав прибулих комісар. «Аякже. Рибалили», — відповіли йому. «Покажіть мені руки, побачимо, які з вас рибалки», — наказав Леванісов. Оглянув він партизанські долоні і каже: «Які з вас рибалки, ви, певно, тільки юшку з рибальського казана сьорбали. Ото лише один з вас мав справу з морем. Цей дідок. Свідчення цього — рубці на пучках, до кісток розрізав пальці сітками», — сказав комісар і віддав тому дідові ключа.

Бригадир замовк, певно, щось пригадував.

— Розказуй, Сидоровичу! — не терпілося слухачам.

— Цікавитесь, що було далі? Тут і розповідати особливо нічого. Отой дід був моїм батьком. Того ключа ми завжди з ним брали в море. Виявилось, це дельфінча було щасливим. Як кажуть, замок морських скарбів гарно відкривав, зрозуміло, за нашою допомогою. Моїй бригаді теж таланило у морі, а оце в останні роки щось не теє… розучилися ми брати морські скарби, то, може, нашим дітям…

— Е, бригадире, мабуть, тепер інакші ключі треба шукати, — зауважив шкіпер.

— Гадаю, всі правильно зрозуміли, що цей ключ умовний.

— Ні, це справжній ключ, — неждано вигукнув Кузько, який встиг уже досконало вивчити свій дарунок.

— Я теж такої думки, — зауважив Остап Сидорович, — що дельфінча — ключ і ним довгий час користувалися. Ото лише від скрині чи якоїсь шухлядки — ніхто не скаже. Не у нас він зроблений.

— Англійський ключ, — уточнив Кузьма, в котрий раз читаючи напис.

Раптом він пригадав, начеб десь уже читав подібне. А от де саме, ніяк не міг пригадати. В цей час до кают-компанії вихором увірвався Юрко-радист.

— Термінова радіограма!

— Читай, Юрку, — розпорядився шкіпер.

— «Команді сейнера „Сміливий“, — квапливо читав радист, — сьогодні шістнадцять нуль-нуль зустрічати криголам „Корчагін“. Ідіть буксиром свого причалу».

Всі глянули на годинника.

До приходу криголама залишалось всього двадцять п’ять хвилин.

Як Сашко став «Нептуном»

Коли згасає над Деркулями літній день, з моря починає віяти лагідний вітерець — моряна. Свіжий, підбадьорює він зморене липневою спекою селище, очерети, а хвилі, перемиваючи пісок, розмовляють про щось своє. В такий час розходяться по домівках рибалки.

Та цього літнього вечора колгоспний касир Пилип Пилипович Хміль не пішов додому. Похнюпившись, сидів у своїй невеличкій кімнатці. Вмостивши давно не голене підборіддя на кулак, він, мов зачарований, вдивлявся у віконце, начебто там, на вулиці, коїлось щось незвичайне. Насправді нічого не бачив. Сумні думки не давали спокою старому. Мов сердиті мухи-жигалки, роїлись вони в голові старого, затуляючи увесь світ: Пилип Пилипович думав про сталевого сейфа, що займав половину службового приміщення. У ньому зберігалося все господарство скарбника: колгоспні гроші, різні бухгалтерські книги. Сейф старезний — все свідчило про те, що побував він у бувальцях: погнуті боки, глибокі подряпини. А прикрашав його чудовий — як живий — вилитий з бронзи дельфін.

Пилипу Пилиповичу подобався зручний сейф. Він звик до нього, як людина звикає до свого стільця або кімнати. А от настав час назавжди розлучитися з ним. І це тому, що трапилось непоправне…

Незабаром з міста прибудуть електрорізальники. В одну мить розпанахають вогненними інструментами сталеве черево сейфа і одвезуть його у металобрухт, де лежать купи погнутих ліжок, дірявих відер.

У всьому був винуватий він сам. Тому так нещадно і терзав себе.

Трапилось це два дні тому.

Вже надвечір Пилип Пилипович повернувся на сейнері з міста, де був у колгоспних справах. Як завжди, судно зупинилось біля причалу деркулівського рибзаводу. Поки матроси швартувались, Пилип Пилипович спокійно стояв на палубі з пошарпаним портфелем під пахвою… Матроси з’єднали хитким трапом борт із причалом, і пасажири почали сходити на берег. Касир не поспішав, мовляв, устигну ще. Підійшов до трапа останнім, вже було нахилився, щоб і собі залишити судно і тієї миті помітив, як щось вислизнуло у нього з кишені, булькнуло у воду. Жахнувся: у море впав ключ від сейфа! Маленький ключик від сейфа він носив у своєму гаманці. Яким чином ключик опинився в кишені — хоч як намагався, не міг пригадати.

Пилип Пилипович підняв лемент:

— Ключ! Ключ!

Збіглися рибалки. І коли, нарешті, зрозуміли, що трапилось, негайно покликали Степана Водяного. Кремезний матрос-водолаз мовчки роздягнувся і стрибнув з причалу в море. Тричі пірнав Степан Водяний.

— Тут без сітки не обійтися, — сказав і повернувся на причал.

— Сітка?! Та на біса вона? — сердився касир. — Ключ упав, а не сула там плаває…

— Я розумію, що ключ, — посміхнувся Степан. — А сітка потрібна, щоб спіймати на дні морському рибоньку, та не яку-небудь, а золоту!

— Тут горе, а він жартує! Ти ж зрозумій, чоловіче, ключ від сейфа упав, а він…

— Щоб ключ знайти, саме і потрібна ота рибка, про яку у казці мовиться, — розтлумачував Степан Водяний. — Як відомо, вона все могла робити, а тепер вона і ключ знайде. А я тут, вибач, нічого не можу зробити. Одне слово, вся надія на золоту рибку.

Відказав таке Степан і почвалав поволеньки в селище. Почали розходитися й рибалки. Тільки Пилип Пилипович залишився на причалі, він усе зазирав у синю воду, здавалось, чекав дива.

Увечері приплентався додому похмурий і злий. Як на те лихо, на другий день до колгоспу завітала ревізія, та не яка-небудь, а столична… Треба було показувати різні документи, а що міг вдіяти Пилип Пилипович, коли у свій час навіть найдосвідченіші злодії з банди батька Опанаса не змогли відкрити його замок.

Мимоволі пригадав Пилип Пилипович минуле.

Сталевий сейф. У люту зимову завірюху двадцятого року бандити двома парами коней притягли на санях важку здобич. Захопити захопили, а ось відчинити не встигли — партизани в місто зненацька увірвалися. Довелося здобич тягти до затишних Деркулів. Невдовзі прибув у рибальське селище сам отаман. Оглянув сейф, поцвьохкав батіжком, тоді наказав своїм кмітливим:

— Відкрити, і негайно!

Підхопили ключа хлопці та мерщій кинулись до сейфа. Після певного часу пролунали розгублені голоси.

— Не одмикається!

— Що?! Я такого і слова не знаю. Вам, бачу, ледацюги, свиней треба було пасти, а не записуватись до славної армії Опанаса Закарлюки. Відкрити! Та глядіть мені, а то… — Отаман поплескав долонею по дерев’яній кобурі.

— Одімкнемо, батьку. Не з таким справлялися…

Але здирникам так і не довелося зазирнути у сейф — прибіг захеканий вістовий і повідомив про наближення партизанів.

Опанасівці дременули щодуху з Деркулів. І знову тим же возом потягли за собою здобич. На деркулівській Перетязі санки з сейфом пірнули під кригу. Там він і лежав, доки не скінчилась громадянська війна. Потім рибалки знайшли, притягли сталевий ящик до селищної Ради, скинули під паркан. Ніхто й не наважувався відмикати його, бо знали: раз опанасівці не впоралися, то рибалкам і братися нічого за таке діло.

Минули роки. І от якось улітку до рибалок завітали артисти цирку. Строката афіша повідомляла про виступи танцюристів і жонглерів, однак дітлахів найбільше зацікавив фокусник з чудернацьким прізвищем Лі Мін Лі. Він ковтав живих жаб і величезною голкою проколював собі щоки.

Клубу в ті часи в Деркулях ще не було. Артисти спорудили сцену на возах під дубом. Вистава призначалась на вечір, саме на той час, коли рибалки мали повертатися з моря.

Деркуляни нетерпляче чекали того вечора, бо вперше за багато років у селище прибули артисти… Коли, нарешті, звечоріло, у супроводі натовпу хлопчаків до дуба підійшов цибатий артист. Хто-хто, а хлопчаки добре знали, що то був чародій Лі Мін Лі, який ковтав жаб.

Коли порівнявся з будинком селищної Ради, зупинився. Хлопцям здалося, що інтерес викликав дід-рибалка, який сидів на сейфі. Побачивши незнайому людину, старий жваво підхопився. Але артиста, напевно, не цікавив сам дідок, швидше — сейф. Він підійшов і почав оглядати, обмацувати іржаві боки. Зрозуміло, хлопчаки оточили фокусника, з цікавістю спостерігали за кожним його рухом. У цей час двері селищної Ради відчинилися — і на ґанку з’явився статечний чолов’яга у червоному галіфе та вилинялій гімнастерці. На голові хвацько настовбурчена капелюха. Він деякий час здивовано розглядав незнайомого, який порався біля сейфа, а тоді суворо запитав:

— Хто ви, громадянине, і поясніть, будь ласка, що тут робите? Я голова Савон Гусак.

— Дуже радий бачити вас. Я маю намір повідомити вам щось вельми важливе, — хвилюючись, відповів артист.

— Розповідайте.

— Що ви?! Тут я не можу. Це секрет. Розумієте?

— Ну, коли секрет, зайдімо до мене.

Вони увійшли до невеличкої кімнати.

— Будьмо знайомі, — простяг артист сухорляву руку. — Я — фокусник. Моє ім’я — Лі Мін Лі. Та це для афіші. Справжнє ім’я Гаврило Нетудихата. Впевнений: вам знайоме це ім’я.

— Вперше чую.

— Не може бути, — здивувався й навіть образився артист. — Свого часу моє ім’я гриміло, мене знала вся Європа! Розумієте? Це ж я спорожнював сейфи у Відні, Парижі…

— Я не мав сейфів, — роздратовано відказав голова.

Артист продовжував:

— Мене зацікавив сейф, що у вас під тином лежить. Це чисто спортивний інтерес. Уявіть собі моє здивування, коли я знаходжу такого красеня не у фешенебельному кабінеті багатія, а тут, і на нього сідають перехожі, як на якусь трухляву колоду. Ганьба! — гарячкував фокусник. — Ніколи, ніколи я собі навіть і не уявляв, що мені доведеться десь на краю світу, серед очеретів і боліт, у якихось Деркулях зустріти…

— Що вам треба? — не дуже чемно перебив його Савон.

— Ви ще питаєте? Я одразу ж відімкну цю посудину, як шухлядку. Заздалегідь попереджаю: те, що у сейфі, мене не цікавить. Я хочу лише відчути насолоду самого відмикання. Здається, цей замок винайшов англійський слюсар з Глазго Джон Грін ще у 1873 році.

— Нарешті я дещо зрозумів, — полегшено зітхнув Гусак. — Що вам потрібно, аби відімкнути його?

— Нічого особливого.

Артист ще раз оглянув сейф, знайшов ледь помітну шпарку, ножичком очистив її від бруду і лише після цього засукав рукава. Довго вовтузився Лі Мін Лі біля сейфа, але так і не подолав замка…

— Заздрю славі Марліна, Калістро, — скрушно попрощався фокусник і пішов до моря.

Голова селищної Ради стояв на ґанку й дивився вслід цій незвичайній людині. Йому, рибалці, ніколи не доводилося чути імен відомих світові фокусників. Не до Марлінів було…

Фокусник підійшов до моря і жбурнув у воду відмички.

Сейф відімкнули зовсім недавно, коли перевезли на шкільне подвір’я: діти збиралися здати його у металобрухт. Зробив це Кузько Карасик. Він виявив, що замковою щілиною правило око-заглиблення бронзового дельфіна-прикраси. А відімкнув отим ключем, якого подарував йому колгоспний бригадир: на сейфі і на ключі був один і той же напис англійською мовою.

Коли відімкнули, у сейфі знайшли трухляві документи та печатки англійського акціонерного товариства «Ключі од моря», яке ще до війни постачало азовських рибалок сітками. Документи зацікавили науковців краєзнавчого музею, а сейф дістався колгоспному касиру Пилипу Пилиповичу.

…Вечоріло. З лиманів линуло перегукування водяних бугаїв. Пилип Пилипович сумно дивився у віконце: такого ключа-дельфінчати жоден слюсар не зробить. Раптом двері кімнати тихесенько відхилилися — показалась скуйовджена хлоп’яча голова. Хлопчик навшпиньки підійшов до стільця, сів біля порога. Заклопотаний скарбник так і не помітив вечірнього відвідувача. Деякий час той сторожко позирав на дідка, а згодом чемно привітався:

— Вечір добрий, діду Пилипе!

— Що?! — від несподіванки здригнувся старий, а коли побачив хлопчину, що невимушено сидів на лавці, наче у себе вдома, обурився: — Ага, бондарів Сашко… Чого треба?

— Діду, я у важливій справі.

— Важливі справи у нього знайшлися… Я ось тобі покажу справи. Знаю вас, халамидників, — касир погрозливо підвівся.

— Та чого це ви, діду? Я хочу знати, яка мотузка була прив’язана до вашого ключа, отого, що у воду булькнув?

Хіба міг стерпіти Пилип Пилипович, щоб оте сопливе хлопча насміхалося з нього. Блиснули гнівом очі з-під кудлатих брів.

— Так ти ще глузуватимеш?

Дід зробив крок, гадаючи, що Сашка як вітром здує. Але ні — той навіть не ворухнувся, наче це не його стосувалося. Касир зробив ще крок, і тієї ж миті Сашко підвівся і подав дідові… ключик від сейфа.

Старий протирав очі, намагався щось сказати, але не міг. І нарешті промимрив:

— Кл-ю-у-ч…

А тоді взяв в обійми хлопчину, притис до грудей:

— Диво…

— Немає нічого дивного, діду. Ключик я знайшов у Нептуна.

— Хто це такий?

— Нептун — то бог, — пояснив Сашко.

Не довелося старому свого часу вивчати історію, невідомі були йому грецькі боги.

— Що ти мені про бога? Швидше про ключик розповідай.

— Нептун і є бог морів та океанів. Ключа я на дні моря знайшов.

— На дні, кажеш? Та як це? Говори швидше.

— Тут і розповідати нічого. Я, дідусю, не беру в руки сіпалку, а пірнаю за бичками, — почав Сашко. — Сьогодні прийшов зі школи, а батько й каже: «Юшки б зварити з бичків». Я за кошика — і на рибзаводський причал. Пірнув раз — кілька дрібненьких бичків з-під каменя витяг, коли пірнув, другий — між камінням піймав здоровенного бичкуру. Коли дома отого бичачого бога тельбушив, помітив червону мотузочку у його пельці. Я не здивувався, бо знав, що бички ковтають усе: і ганчірки, і мотузки. Сіпнув за стрічку — і витяг ключика. Хотів навіть було викинути…

— Чи ти з глузду з’їхав! — жахнувся скарбник.

— Та раптом пригадав, що батько клопотався про якийсь ключик від колгоспного сейфа.

— Зачекай, я миттю повернуся, — захоплено вигукнув дід.

І правда, Сашкові довелося чекати недовго. Повернувся старий з чималеньким пакуночком, перев’язаним уздовж і впоперек.

— Це я виграв на лотерею, — пояснив дід і поклав пакуночок на стіл. — Візьми, Сашко. Не для мене ця річ, а тобі згодиться.

Так прийомний син бондаря Сашко став володарем чудової маски, ластів і трубки. З того часу і об’явився у селищі Сашко-Нептун…

Того ж вечора рибальське селище облетіла новина: бондарів Сашко з пащі бичка-здоровила витяг ключ від колгоспного сейфа.

Артем Сидорович пригадує

Невеличка хатинка бондаря тулилась до берега лиману. Навесні, коли пригрівало сонечко і в лиманах прибувала вода, веселі каламутні струмки пробігали подвір’ям Артема Сидоровича. А як наставав час птахів, крижаки сідали прямо серед бондаревого двору.

Хатину Артем Сидорович збудував з очерету. Стіни, обмазані глиною, на диво довговічні й надійно захищають від холоду. За бондаревою хаткою, як і в усіх рибалок, буяла виноградна лоза. Смачний виноград родив у рибальському селищі! І не якийсь там «плавай» або «ізабелла», а славетна бердянська «берізка». Янтарні грона за смаком і ароматом не можна порівняти з жодною ягодою півдня України. Лише на азовських дюнах та морських косах росте «берізка», а в степу на чорноземі вона втрачає свої якості.

…Кілька років тому у бондаря померла дружина, працьовита і лагідна жінка. Діток у них не було.

Бондар поховав свою Олену і зажурився. Частенько став навідуватись до рибозаводського буфету. Після чарчини довго сидів мовчазний. У такий час він розмірковував про те, як швидко летять роки. Наближається день, коли він, відомий на все селище бондар, повинен буде комусь передати інструмент. Кому ж дістанеться все, нажите його довгим трудовим життям? Такої людини у бондаря не було. Друзів він теж, вважай, не мав. Багато передумав чоловік і врешті прийшов до твердого рішення, яке і почав здійснювати негайно.

Однієї липневої неділі Артем Сидорович одягнув свій найкращий костюм. Прихопив потрібні документи — і в дорогу. Попутний сейнер довіз його до міста. Там бондар повештався по незвично гомінких вулицях, бо прибув рано, а тоді купив у гастрономі цукерок і з пакуночком у руці звернув у вузький провулок. Зупинився біля двоповерхового будинку. Прочитав вивіску — «Дитячий будинок». Зітхнув і зайшов у двір. Ще довгенько простояв під дверима кімнати, прислухався до дитячих голосів. Несподівано вони стихли. Гість переступив поріг — і потрапив у просторе світле приміщення, де на килимі сиділо багато малят. Дітлахи не зводили очей з огрядної жінки, яка розповідала казку. Ніхто навіть і не глянув на незнайомця. Той розгублено стояв на порозі. І раптом діти одночасно повернули голови до дверей і там побачили справжнісіньке диво — героя казки, кремезного, вусатого чоловіка, точнісінько такого, про якого оце щойно розповідала вихователька. Якусь мить у кімнаті панувала тиша, а потім підхопилось біляве хлоп’я і з простягнутими руками попрямувало до бондаря.

— Татко. Татусь… — радісно лепетав хлопчик.

А коли той розгублено нахилився, дитина обійняла його за шию, пригорнулась до грудей.

Артем Сидорович зовсім розгубився і не знав, що робити. Незграбно підтримував однією рукою дитину, а в другій тримав пакунок з цукерками.

— Хто ви такий?! — звернулась вихователька до незнайомого.

— Я з Деркулів, бондар, — спантеличено пояснював Артем Сидорович.

— Але цього не досить, щоб без діла заходити до дитячого будинку.

— Я мав намір…

— Який намір?

— Хотів узяти на виховання, розумієте, усиновити…

Лише тепер вихователька зрозуміла, чому завітав до них цей незграбний чолов’яга. Хлопчик, завжди мовчазний і соромливий, тулився до незнайомої людини і розчулено промовляв: «Татку, ріднесенький, я тебе чекав…»

Міцною рукою бондар тримав хлопчика і відчував, як незнайоме радісне хвилювання полонило його.

Вихователька нічого не могла зрозуміти, адже знала, що у Сашка немає рідних: вони загинули під час автомобільної катастрофи.

— До Зінаїди Павлівни треба йти. Це наш директор. Утрьох підемо.

— Утрьох, — полегшено зітхнув Артем Сидорович і ще ніжніше пригорнув до себе хлопчика.

Йшли довгим коридором. Вихователька відчинила двері невеличкої кімнати. За столом сиділа жінка. Вона підвела голову від паперів і здивовано глянула на Сашка, який тулився до вусатого незнайомця. Коли вихователька розповіла про цю зустріч, Зінаїда Павлівна замислилась.

— Мені зовсім незрозуміло… — вона довірливо звернулась до Артема Сидоровича. — Останнім часом вихователька скаржилась на те, що Сашко погано спить. Уві сні кличе батька. Хоча ми добре знаємо: батьків у хлопчика немає…

— Тут дива ніякого немає, — відповів бондар, — я сам давно погано сплю, все думаю про синочка. А тепер ось ми зустрілися і поїдемо до наших Деркулів.

— Ви гадаєте — усиновити те саме, що курчатко взяти з ферми? Це не проста справа. Потрібні рішення багатьох установ. Ще не один раз вам доведеться побувати у нашому місті.

— Кажіть, що потрібно мені. Зроблю все, — гаряче запевнив бондар.

Бондар домігся свого — тепер Сашко його син. Їхали з міста. На палубі невеличкого колгоспного катера пасажирів було мало. Батько і син сиділи поруч на вузькому ослоні. Хлоп’я дивилось на море, а бондар не зводив з нього очей. Здавалось Артему Сидоровичу, що той дивовижно схожий на нього, як дві краплі води.

«Тепер буде кому передати професію», — радів подумки Артем Сидорович і пригортав до себе Сашка, а той зачарованими оченятами дивився на безкрайній морський простір, на галасливих чайок, на цей небачений світ, який так несподівано увірвався в його життя…

Відтоді й розпочалося у деркулівського бондаря нове життя. Додалося чимало турбот, хвилювань і радощів.

Сашко завжди був зі своїм татусем. Вони разом ішли до рибозаводської бондарні — тут, поруч з рибцехом, був дитячий садок. Разом зустрічали вечори під хатиною.

Минули роки. І ось настав час, коли бондар привів сина до селищної школи. З такого приводу обоє наділи святкові костюми.

Подих весни у рибальському селищі, мабуть, найкраще відчуваєш на подвір’ї бондаря. Господар очеретяного будиночка за багато років добре вивчив весняні прикмети. У лютому, коли ще шаленіла завірюха і дув зимовий вітер трамунтан, в очеретах непомітно з’являлися крилаті гості — жваві, галасливі шпаки. Коли теплішало, над морем починали кружляти лебеді-кликуни та морські качки: гоголі, крохалі, підникози…

У березні почалася справжня весна: над селищем і вдень і вночі дзвеніло повітря від збуджених пташиних голосів, від свисту крил нескінченних зграй гусей, сващух, куликів, чайок.

Стоячи увечері під хатиною, Сашко любив слухати пташині концерти. Хлопчик швидко запам’ятовував голоси окремих пташок, дивовижно наслідував їм, дивуючи свого батька, перегукувався з крилатими сусідами…

Бондарську професію Артем Сидорович вважав чи не найголовнішою. Коли підріс Сашко, він охоче слухав батькові розповіді про бондарське мистецтво, частенько допомагав йому. У дванадцять років уже міг зібрати з готових клепок невеличку діжечку. І хоч була вона незграбна та кривобока, але бондар радів: аякже, береться синок за діло. Малий, а підросте — зробить діжку як дзвін.

Спливав час, та все рідше і рідше Сашко затримувався у бондарні. Забіжить, стругне абияк клепку і в першу-ліпшу хвилину намагається чкурнути до моря.

Всі діти ловили бичків з рибозаводського причалу вудкою-сіпалкою. Сашко ж пірнав на дно і діставав бичків з-під каміння руками. Частенько витягав головатих бичків-здоровил, які на сіпалку не чіплялись. Тоді хлопця оточували невдахи-бичколови і заздрісно розглядали його трофеї.

Артем Сидорович знову почав задумуватись над своїм життям. Невеселі думки пекли йому душу:

— Скажи, Сашко, чим оте море так тебе вабить? — допитувався бондар.

— Таточку, те, що ми бачимо щодня, то ще не море, — охоче відповідав син. — Справжнє море — коли пірнаєш на дно. Там дивовижний ліс водоростей, сріблясті рибки, все мов у казці.

— Теж мені, знайшов казку.

Вперше батько і син не розуміли один одного.

«Невже Сашко буде водолазом?» — від такої думки старому ставало сумно.

Не тішило бондаря й те, що хлопець почав прислухатися до співу морських хвиль.

Якось увечері сиділи під хатою. Стихав лемент очеретяних пташок. Потім зовсім ущухли пернаті співаки, але Сашко сидів мов заворожений:

— Море плаче, от вслухайтесь.

Скільки не прислухався батько, він чув лише, як десь сварилися мартини та море відгукувалось ледь-ледь чутним шелестом вечірнього прибою.

— Кинь вигадувати.

— Ні, таки плаче, — стояв на своєму Сашко, — неодмінно вранці левант шугне. Я вже помітив: перед штормом море скиглить…

Все життя прожив біля моря Артем Сидорович і начебто добре знав його. Чув, як море у шторм гуркоче, та ніколи не чув, щоб воно плакало або сміялось…

Лише перед ранком батько заснув тривожним сном і невдовзі прокинувся від морського стогону. Несамовито ревло море, і сумно по-вовчому завивав вітер, свистів у димарі.

Шаленів східний вітрисько-левант. «Дивно!» — подумав бондар, Сашко справді чув, як плакало море, віщуючи шторм, а от він нічогісінько не вловив у тих звуках. Як же плаче море?

Батько почав ще більше не розуміти сина. Він так хотів бачити його майстром, кращим бондарем рибальського селища, а хлопчика полонило море. Тепер ще оця новина: Сашко знайшов ключ від колгоспного сейфа на морському дні. Артем Сидорович не сумнівався: ця подія остаточно скаламутить синову душу.

«Це ж він тільки у сьомому класі, а що далі буде?» — гірко зітхнув батько.

Сашко кінчав сьомий клас.

Напис на камені

Пізня весна господарювала на берегах Азовського моря. Закінчувався навчальний рік. Одного разу після уроків залишились у сьомому класі два приятелі. Онук сліпого діда Вертипороха, Тарасик, сидів за партою і уважно слідкував, як Кузьма Похмай малював. От лише Васька Бублика з ними не було. Після зимових подій мама забороняла йому вештатись після уроків.

Кузик кінчав оформляти останній у навчальному році класний сатиричний листок з досить красномовною назвою «Реп’ях». Тарасик, затамувавши подих, стежив за пензликом друга. По секрету кажучи, він був просто закоханий у свого приятеля, який все вмів, знав чимало історій, яких у книжці не прочитаєш і по телевізору не побачиш.

Кузик малював головату двійку та хлопця, що їхав верхи на ній. У вершнику легко було впізнати невдаху Федора Ґудзика, який схопив двійку з алгебри і тим зганьбив свій клас.

Та ось нарешті Похмай випростався, здаля ще раз глянув на своє творіння, полегшено зітхнув. Прикріпив шпальту кнопкою до фанерної рамки «Реп’яха» і повісив на стіну. У школі панувала незвичайна тиша, хлопчаки навіть чули, як чітко цокав шкільний годинник. Такого під час перерви не почуєш.

У куточку коридора, там, де були двері на вулицю, хлопці побачили незвичайне оголошення. Зверху намальована ромашка. Друзі зупинились і прочитали:

— Це нас не стосується! — прочитав і пішов далі Кузько.

— Стривай, стривай, — затримав його Тарас. — Цікава примітка до об’яви. Ось слухай,

«Солодець зустрічається у нас лише на берегах та на острові бухти Солодкого коріння. Колгосп виділяє для загону човна, а також намет, мотузки, лантухи».

— Це дівчача справа! — зневажливо махнув рукою Кузько.

Друзі вибігли на шкільне подвір’я, де буяло травневе сонце і господарював морський вітер. Потім вирушили додому.

У кінці вулиці хлопчики зупинились — тут вони завжди розлучалися.

— Уявляєш, Тарасе, отих невдах, які погодяться збирати солодке коріння?

— Чому це невдах?

— Та бухта мертва!

— Як це мертва? — перепитав Тарас.

— А так, мертва, та й годі! Навіть бичків немає. Самі вужі розкошують. Рибалки казали. Бувай! — поспіхом попрощався Кузько й побіг до моря.

Тарас забіг на хвилину додому. Залишив портфель, схопив шмат хліба, цікаву книгу і гайнув до дуба. Там, серед чагарників, було у нього улюблене місце — невеличка галявинка. Тільки хлопець зручно влаштувався на траві, як з кущів виглянув кіт.

— Іржик, — пізнав Тарас кота.

Хлопець відламав шматок хліба і кинув гостеві.

Ще минулого літа Тарас уперше зустрів на галявині рудого кота, якого назвав Іржиком. З того часу він частенько зустрічав його в чагарнику — жив Іржик на рибозаводі серед діжок.

…Поволі насувався вечір. Був той час, коли з моря поверталися сейнери, а до велетня дуба приходив сліпий дід Тарас. І цього вечора він сидів уже на своєму стільці і чекав вістей з моря. Вісті приносили рибалки. Не забували трударі моря свого ватажка, йому першому розповідали морські новини.

Від причалу лунав знайомий скрегіт якірних ланцюгів — то швартувалися сейнери. Незрячими очима дід дивився в бік моря і добре уявляв, що там робилось. Рибалки поспіхом звантажують важкі кошики з рибою. Їх підхоплює транспортер і подає до величезного цеху. Потім під крислатий дуб рибалки принесуть із собою міцні пахощі морських просторів.

Кроки наближалися…

На якусь мить затримавши у своїх руках вологу мозолясту руку першого рибалки, дід Тарас запитав:

— Чого сумний, Петре Сидоровичу?

Вертипорох упізнавав своїх приятелів по руках.

— Нічого веселого з моря не привіз, діду Тарасе, — відповів Петро Сидорович. — Вважай, порожняком повернулися. Щез бичок. Драга лише каміння з дна підбирає…

Похмуро слухав дід тривожні вісті. Принишкла решта рибалок. Цю розмову зі своєї схованки чув онук. Він теж чекав, що відповість дідусь.

— Скажіть мені, добрі люди, — озвався нарешті старий, — чи багато згрібає з морського дна каміння ота механічна драга, якою тепер бичка ловлять?

Здивувались рибалки: питає дід Тарас про якусь дрібничку. До чого тут морське каміння? Адже їх цікавить риба.

Дід Тарас чекав відповіді. Рибалки мовчали. Як йому дати зрозуміти, що не тим вони зараз цікавляться?

— Чого доброго, діду, а того каміння інколи як черпнемо, то на палубі ніде повернутися, — пояснив Петро Сидорович. — Можна хату збудувати з нього… Та не воно нас цікавить.

— Розумію, розумію, — ще більше спохмурнів сліпий. — Кажете, не цікавить?

Вертипорох стрепенувся.

— А чи знаєте ви, що на тому камінні написано, куди дівався наш славний азовський бичок?

— Написано? — вкрай здивувався кремезний рибалка.

— Ще раз повторюю: на каменях, на великих і на малих, є написи. Уважно придивіться — і ви обов’язково їх прочитаєте.

— Жартуєте, діду, — вигукнув хтось з гурту рибалок.

— Ні, не жартую. Зовсім не жартую!

Рибалки мовчки брели додому. Ішли повз Тарасів сховок, і хлопець почув, як вони між собою тихо розмовляли.

— Постарів наш Тарас…

— Так, почав забалакуватись, — погодився інший.

«Не ображайте дідуся! Ви помиляєтесь. Він правду каже. Чуєте: правду! Мій дідусь ніколи не говорив людям неправди», — хотілось хлопчикові крикнути у відповідь.

Повертаючись додому, малий Вертипорох не переставав думати про цю розмову. Справді, що ж то за написи на морських каменях, про які дідусь казав? «Я прочитаю їх, — подумки твердив хлопчик. — Треба попросити батька, щоб привіз мені морських камінців. Сьогодні ж попрошу».

Вдома Тарас не застав батька — той ще не повернувся з моря. Після вечері хлопець пішов до альтанки. Посидів на стільці, потім приліг на розкладачку і все прислухався, чекав, коли у провулку загупають важкі батькові чоботи. В альтанку зазирав тоненький місяць, потім по-змовницькому підморгнув, зірки почали кружляти по небу, ніби метелики вночі навколо ліхтаря, а потім і місяць, і зорі зникли… Тарас уже спав, коли у двір увійшов батько. Він зазирнув в альтанку і побачив там сина. Трішки постояв, прислухаючись, як рівно дихає син, і пішов до хати.

Камінь з бухти Солодкого коріння

Не поталанило Тарасові: вранці, коли прокинувся, батька вже не було дома. «Ще на світанку пішов на роботу», — сказала мати. Хлопець щодуху мчав до моря, сподіваючись застати батька на березі. Коло причалу побачив сейнер, що лаштувався в море. Там мусив бути батько. Та коли підбіг ближче — на борту судна прочитав чіткий напис «Севрюга». Хлопець спантеличено зупинився. Вже хотів було повертатися, як раптом пригадав: це ж на «Севрюзі» плаває капітаном дядько Іван. І справді, ондечки він стоїть на палубі у таких же, як у батька, гумових чоботях з високими халявами і оглядає берег: хтось із рибалок запізнювався.

Тарас вибіг на причал:

— Ранку доброго, дядьку Іване!

Капітан здивовано глянув на хлопця, а коли впізнав свого небожа, привітно підняв руку.

— Чого так рано?

— Батька хотів побачити.

— Батька? Проспав, хлопче! Стривай, а ти сьогодні бачив Вітродуя? — поцікавився капітан.

— Ні.

— Який же ти син рибальський, коли за Вітродуєм вранці не спостерігаєш? На схід він позирає… Отож батько й у море ще удосвіта пішов… Рибний вітер морем гуляє.

Лише тепер хлопець помітив у похмурому морі білу цяточку — сейнер.

— Запізнився, — зітхнув Тарас. — Дядьку Іване, тоді ви привезіть з моря камінь.

— Камінь? — здивувався капітан. — Навіщо він тобі? Хіба в Деркулях каміння немає?

— Мені потрібний не будь-який камінь, а з морського дна. Розумієте?

— Ні, не розумію. Але гаразд. Привезу морську каменюку. А ти поспішай, бо до школи запізнишся. Камінь я принесу і покладу біля вашої хати — під кущем бузку.

— Дякую, — зрадів хлопець і помчав додому.

У провулку зустрів рибалку, який теж поспішав. Це його, мабуть, чекали на сейнері. Коли Тарас видерся на кручу, «Севрюга», залишаючи позаду білопінну доріжку, тримала курс у відкрите море.

— Щасливого плавання! — хлопець помахав рибалкам рукою.

На мить Тарас замилувався ранком. Над водою шугали голодні мартини. З пронизливим галасом вони зустрічали кожну хвилю, яка котилася до берега, несучи на своїх пінястих гребенях зморених сріблястих рибок. Мартини, склавши крила, падали у клекітливу хвилю, вихоплювали здобич. Відчайдушність цих птахів завжди дивувала Тарасика.

У школі хлопець частенько згадував про морське каміння з таємничими написами.

…З моря дядько Іван приніс аж два камені, один круглий, наче кавун, другий плескатий. Тарас з цікавістю оглядав каміння. Потім з-під бузку переніс морські гостинці за альтанку. Тут йому ніхто не заважатиме читати написи. Першим узяв круглий камінь. Обдивився його з усіх боків. На поверхні помітив якісь водорості, дрібні черепашки, але ніякого напису, жодної літери не було. Він ще раз оглянув каміння, та написів так і не знайшов. Виходило, дідусь покепкував. Але такого не могло бути.

Деякий час хлопець сидів біля каміння, безпорадно озирався. Потім рвучко підхопився: треба понести знахідки дідові, він допоможе знайти таємничі написи. Обов’язково допоможе, раз розповідав про них. Дідусь усе вміє, он якого вітровказа змайстрував.

— Онучок завітав, — зрадів старий. — Щось давненько не було тебе. І що це ти таке важке приніс?

— Каміння.

— Навіщо воно?

— Його дістали з морського дна.

— Ну і що з того?

— Написи ж повинні бути на ньому.

— Написи? Ага, стривай. Тепер я розумію. Ти, певно, чув учорашню розмову. За те, що прийняв мої слова до серця, хвалю. А чи пробував ти читати?

— Звичайно, пробував, але жодної літери не знайшов.

— Не знайшов, кажеш! Тоді ось що. Поклади твій камінь на стіл. Вивчимо його разом.

Онук виконав прохання і став слідкувати за тим, як дідусь навпомацки шукатиме літери, яких не знайшов навіть він, зрячий.

Не поспішаючи, дідусь поклав на камінь руки і поволі почав обмацувати його, бурмотіти собі під ніс щось незрозуміле. І ось він обізвався:

— Камінь ось так лежав на дні. Тепер, хлопче, подивися уважно на це місце, — ткнув пальцем.

І цього разу Тарас ніяких літер не помітив.

— Нічогісінько не бачу, — зітхнув він.

— Дивись уважніше, — наполягав дідусь.

Хлопець ще раз оглянув вапняк і раптом помітив не літери, а якісь зовсім невиразні білуваті краплі. Їх було багато.

— Бачу…

— Що помітив?

— Якісь білуваті плямочки, але літер немає.

— Так оце і є ті написи.

— Що ж по них прочитаєш?

— Звісно, бички не вміють писати, однак цей напис красномовний. Розумієш, оті білуваті крапинки — то слід від риб’ячої ікри. Навесні та частенько і влітку бички ліплять ікру лише до якихось предметів, найчастіше до каміння. Біля ікри завжди вартує бичок. Тепер уяви собі, звідки не візьмись, рибальська драга сунеться по дну, підхоплює камінь з бичковою ікрою, а з нею і вартового — чорного бичка. Все це жужмом машина витягує на палубу, згодом рибалки шпурляють те каміння назад у море. Тепер скажи мені, що станеться з ніжною ікрою після цього?

— Загине, — помовчавши, відповів Тарас.

— Так, загине ікра. А це значить, загинуть мільйони майбутніх бичків. Ще у давнину рибалки говорили, що риб’яча ікра — то кров морська. Без неї море загине. Ти мене зрозумів, Тарасе?

— Зрозумів. Та ви скажіть мені, діду, окрім каміння, ще до чого бички приліплюють ікру?

— Охоче відповім. Я помічав, що риба для цього використовує пляшки, автомобільні скати, що якимось чином опинилися на дні моря, затоплені стовбури дерев, різне ганчір’я, але ніколи, розумієш, нізащо не відкладають ікру на піску і морських черепашках. Тепер люди вже навчилися в штучних умовах одержувати з ікри мальки тарані, білуги, осетрів, севрюг, судаків, чехоні, а от бичків ніхто не розводить — надто складне у них життя… У тебе, Тарасе, здається, є ще один камінець?

— Є. Осьдечки. — Онук вклав у руки сліпого продовгуватий камінь. Той поволі обмацував його.

Погляд хлопця прикипів до пальців старого, які вивчали камінь на дотик. І ось пальці затремтіли. Дідусь розхвилювався, аж зблід.

— Скажи мені, де ти взяв цей камінь?

— З моря привіз дядько Іван.

— А він не говорив, де саме його підняли?

— Говорив. У бухті Солодкого коріння.

Дідусь слухав, а руки його продовжували досліджувати шорстку поверхню.

Ніколи ще Тарас не бачив таким свого діда. Його обличчя було суворим і зосередженим. Напевно, пригадував щось давнє й дуже важливе. Нарешті сліпий обережно поклав камінь собі на коліна і знесилено опустив руки. Потім відкинув голову на спинку стільця і довго сидів мовчки. Мовчав і Тарасик та все поглядав то на камінь, то на дідуся. Хлопчик ніяк не міг збагнути, що трапилось.

— Де ти, Тарасе? — раптом спохватився старий.

— Тут, дідусю, сиджу.

— Дивний камінь приніс ти. Він примусив мене згадати давні події і дні. Мені вже доводилось бачити і тримати в руках камінь з подібним візерунком. Його й тоді знайшли у бухті Солодкого коріння. Я добре запам’ятав той день.

— Розкажіть, дідусю! — аж підхопився Тарас.

— А тобі мої байки ще не набридли? Нікому я ще не розповідав про це.

Дідусь замовк, певне, міркував, з чого почати.

— Тож слухай, хлопче. Давно це трапилось, ще у двадцятому році. То був тривожний час — ішла громадянська війна. У степах нишпорили різні банди. Ми втрьох ворожими тилами пробиралися до своїх на Катеринославщину, тепер це Дніпропетровщина… Кілька днів ми ховались від ворожого ока у бухті Солодкого коріння у невеликій печері під стрімкою кручею. Двоє нас було з Деркулів, а третій — здалеку, аж із самого Петрограда. Як зараз, бачу: високий, у довгополому пальті, в окулярах, сива борідка клинцем. Ось тоді в бухті саме такий ми побачили камінь. Пітерець аж затрусився від радості, а наостанок ще й змалював його у свою записну книжечку. Вночі, коли ми повернулися до печери і засвітили каганець, він сказав:

— Цій знахідці, — підніс до світла камінь, — лежати б на золоченій полиці в Ермітажі. Унікальний експонат.

Звали пітерця Валентином Аркадійовичем. Ми й гадки тоді не мали, що то був відомий вчений-археолог.

— А що воно таке — експонат?.. Я навіть і слова такого ніколи не чув, — ніяковіючи, признався я Валентину Аркадійовичу.

Мій товариш з Деркулів, чекаючи на пояснення, підсунувся ближче і аж рота розкрив.

— Розумієте, це уламок мармурової колони якогось стародавнього грецького храму, — зайшов здалеку наш супутник. — Верхня її частина виконана чудовим майстром. Упевнений, що тут близько, на морському дні, лежать руїни того храму, який збудували греки двадцять п’ять віків тому… — Він замовк, а згодом додав: — Як скінчиться війна, обов’язково приїду, щоб у цій бухті шукати руїни, про які ще ніхто не знає…

Ми довго не спали тієї ночі, мовчки прислухаючись до глухих пострілів у степу, а з моря увесь час лунало важке зітхання морських хвиль. Однак пітерському побратимові не довелося здійснити свою мрію. Вранці наступного дня, під час сутички з бандитами, не стало Валентина Аркадійовича. Вночі ми поховали вченого і солдата там же, на березі моря, а на могилу поклали його експонат-шедевр. Пізніше, коли Червона Армія звільнила Приазов’я від білогвардійців, у Деркулях побувала експедиція з Петрограда. Прах Валентина Аркадійовича перевезли у рідне йому місто на Неві.

Після дідусевої розповіді Тарас навмисно ліг рано спати, щоб у ліжку на самоті старанно обміркувати все, що почув. Його захопила давня подія. Дитяча уява малювала таємничі руїни храму на дні моря, товстелезні мармурові колони, статуї богів, амфори — одне слово, все, що він бачив на ілюстраціях у підручнику стародавньої історії… От якби відшукати оті руїни.

Ця думка на деякий час затьмарила навіть написи на морському камінні, які він, нарешті, навчився читати. Але що таке бичкова ікра у порівнянні з підводним храмом… Бухта Солодкого коріння…. Мертва бухта… — уві сні повторював хлопець.

Вранці Тарас побіг до свого приятеля Кузька Похмая. Йому кортіло якомога швидше розповісти про новину. Потай вони вже давно мріяли про відкриття на дні морському. Мрія ця народилась тоді, коли прочитали чудову книжку Блаватського та Кошеленка «Відкриття затопленого світу». Їх захопили розповіді про дивовижні пригоди археологів-аквалангістів, які на дні озер та морів знайшли міста і храми.

Похмай ще спав. Тарасу довелося двічі стукати у його віконце. Нарешті:

— Це ти? Щось трапилось?

— Мерщій виходь, сонько!

Незабаром приятелі вже сиділи за хатою. Тарас слово в слово переказував усе, що почув від дідуся.

Друзі добре розуміли, що для того, аби розпочати пошуки руїн на дні бухти, потрібні ласти й маска. Це все мав лише Сашко-Нептун. Та й пірнав він не гірше за гагару. От якби цього водяного бога до товариства залучити! Хлопці знали, що після того, як Сашко одержав дарунок Пилипа Пилиповича, він весь час мріяв знайти на морському дні який-небудь піратський вітрильник з награбованим добром. І щоб обов’язково там були античні амфори. Водяний бог був затятим краєзнавцем і мріяв прикрасити експозицію шкільного краєзнавчого музею грецьким посудом. Але на розшуки руїн його, напевне, і калачем не заманиш. Домовлятися буде важко: шукач піратських вітрильників упертий.

— Та й човен потрібен.

— Човен, човен! — чомусь зачастив Тарас, він блимав оченятами, пригадував і раптом: — Вра!!! Човен є!

— Облиш, Тарасе, тут розмова на повному серйозі.

— Є човен з веслами і шкармами!

Кузик такого не міг стерпіти. Він демонстративно підвівся, засунув руки в кишені. Це була ознака того, що Похмай роздратований і має намір піти геть, але тут він почув таке, що примусило його зупинитися.

— Пригадуєш оголошення, яке ми читали в школі про лікувальну травичку?

— Можу напам’ять переказати.

— А примітку про збирачів солодкого коріння і колгоспний човен?

— Нічого не розумію, при чому тут ми?

— Як це при чому! Ми створимо загін збирачів солодкого коріння. Будуть і човен, і намет.

— Тарасе, це таки здорово! — Кузько аж плеснув у долоні.

Відтоді друзі не переставали жити мріями про бухту Солодкого коріння…

Загін солкоршуків

Коли деркулівські школярі закінчували складати іспити, для вірних друзів Тараса і Похмая настали найвідповідальніші дні. Настав час домовлятися з Сашком-Нептуном, а він після кожного іспиту кудись зникав. У школі жартували: мовляв, він готується до іспитів на морському дні, разом з морським богом Нептуном.

Та ось одного ранку майбутнім дослідникам бухти Солодкого коріння поталанило — хлопці несподівано зустріли Сашка на березі моря. Він походжав по кладовищу рибальських човнів. Так, є й таке! Коли баркас-трудівник відплаває своє, його витягають з моря на пісок, перекидають догори дном і залишають на вічний спокій. Підставивши пошарпані ребра-шпангоути всім вітрам і сонцю, дощам і морозу, він спочиватиме тут під гуркіт штормів. Ніхто не зачепить човна-пенсіонера. Це вже такий неписаний закон моря.

Коли Тарас з Похмаєм проходили повз старі човни, вони побачили, як з-під обдертого баркаса, що дивовижно нагадував кістяк іхтіозавра, обережно виліз хлопчина. То був Сашко-Нептун. Так ось де він отаборився! Спочатку друзі вдали, що він їх анітрохи не цікавить. Але потім Кузько вирішив, що зручнішого місця для розмови їм не знайти:

— Морському богові привіт!

Тарас запропонував посидіти у холодочку біля човна.

Деякий час вони мовчки копирсали голими п’ятками пісок. Зовсім поруч галасували мартини, набридливо торохтів мотор мотофелюги. Напевне, суденце поспішало з рибою до причалу… Непомітно для Сашка Тарас штовхнув ліктем свого друга, мовляв, нахвалявся — так агітуй цього водяного бога, а то, дивись, візьме й піде геть.

— Ну і цікаву ж історію довелося мені прочитати! — почав нарешті Кузько.

Сашко навіть не повернув голови — слідкував за рухливими хвилями, що вилизували пісок.

— Розповідай, Похмаю, — з удаваною зацікавленістю відгукнувся Тарас, а Кузько тільки зиркнув на Сашка — той так само байдуже копирсав пісок п’ятками.

— Так от, читав я в історичному журналі, пошарпаному-пошарпаному, про загибель піратського вітрильника «Свята Марія», який пішов на дно десь біля деркулівських берегів…

— Що ти верзеш, Кузько? — стрепенувся Сашко і дав спокій піску.

Похмай навмисне не поспішав з відповіддю, хай, мовляв, новина трохи дошкулить водяного ідола.

— А «Святу Марію» так і не знайшли? — чи то запитав, а чи уточнив Тарас.

— У тому-то й справа, що ні вітрильника, ні його скарбів ніхто не бачив. Звичайно, у трюмах там було багато всякого добра. Пишуть історики, що були амфори з вином і чималий чорний глек з коштовностями якоїсь скитської царівни.

Похмай так переконливо вигадував, що не тільки Сашко, але й Тарас почав вірити.

— Я впевнений, — продовжував Кузьма, — вітрильник лежить на дні бухти Солодкого коріння, адже там скелястий берег, об який легко могло розбитися судно.

— Їй-право, Кузько, ти діло кажеш. Мені батько розповідав про ту бухту, — погодився водяний бог.

— От би знайти вітрильник, але для цього потрібен човен, — зауважив Сашко.

— Човен буде. А колгоспний сейнер підвезе до бухти, — докинув Похмай.

— Тоді слухайте. Ми, це значить ти, Тарас і я, створимо загін шукачів солодкого коріння. Нашому загонові у рибколгоспі дадуть човна і все потрібне для збирання солодцю.

— Будемо шукати вітрильник, а коріння між ділом… Тільки про «Святу Марію» нікому нічичирк. Це наша таємниця. Коли знайдемо й привеземо до школи амфори та чорний глек, отоді інша справа… Ясно? — Похмай брав у свої руки керівництво експедицією.

— Згода, — подав руку Сашко.

— Хай буде так! — простягнув і свою долоню Похмай, а зверху на дві руки лягла й рука Тараса.

— Тепер, шановні друзі, — урочисто проголосив Кузько, — давайте про діло. Напишемо заяву про наше бажання збирати солодець і віднесемо її нашій старості — Марійці. Вона зрадіє — ось побачите!

Тут же, на березі, друзі скріпили свою спільну заяву підписами на ребрі «іхтіозавра».

Біля школи хлопці зупинилися, тихо зайшли в коридор.

Похмай обережно відхилив двері шкільної Світлиці. Марійка сиділа за столом і щось старанно записувала у товстий альбом.

— Заходьте.

— Добрий день! Це, значить, ми!!! — з запалом і урочисто привітався Похмай і підійшов до столу.

— Що ви — бачу! Та це, повірте, не таке вже диво. Сідайте! — запросила хлопців староста.

Треба сказати, що Марійці не подобався рудий Кузько. Надто він став балакучий, та й любить стромляти свого пташиного носа не у свої справи…

— Марійко, ми — це все-таки диво! — гаряче запевнив Кузя.

— А саме? — вона з інтересом глянула на хлопчиків.

Друзі виструнчились.

— Ми — це значить загін шукачів солодкого коріння. Ось наша заява. — Кузик театрально вклонився і поклав на стіл папірець з коротким текстом, під яким красувалися три розмашисті підписи.

Марійка навіть не глянула на той папірець:

— Пізно.

— Що пізно?! Як це розуміти?

— Так, заява вже є, — пояснила Марійка.

— Хто подав? — враз спохмурнів Кузько.

— Подали заяву Федір Якимець, Василь Жук та Дмитро Галушка. А для збирання солодцю потрібен лише один загін.

— Що ж нам тепер робити? — друзі враз принишкли.

— І для вас щось знайдемо, — запевнила вожата, — будете збирати нечуй-траву. Вона росте на лимані.

— Збирати травичку — це дівоче діло. Інша справа — коріння копати.

До кімнати зайшла шкільна староста Олена Семенівна. Перебиваючи один одного, хлопці розповіли про своє непохитне бажання збирати коріння.

— Хто у вашому загоні за старшого може бути? — спитала Олена Семенівна.

— Кузьма Карасик, — відповів Тарас.

— Не заперечую. Надійний ватажок, на крижині не розгубився, — на мить замислилась вона, а тоді порадила: — Я гадаю, треба зробити ось що. Сьогодні ж увечері хай зберуться до школи всі хлопці, які погодилися збирати коріння, тоді й вирішимо, якому загонові доручити цю справу.

Похнюпившись, приятелі поверталися зі школи. Попасти у бажану бухту Солодкого коріння виявилось не так легко, як вони гадали. Де їм змагатися з отим Федором Якимцем, адже він на всю школу оратор. Жодних зборів не проходило без його виступу. Так що ввечері можна й не приходити.

Однак, тільки почало вечоріти, хлопці рушили до школи. На цьому наполіг Кузько, який запевнив товаришів, що вони переможуть, бо є у нього, Похмая, на цей випадок геніальна думка.

Коли друзі зайшли до шкільної Світлиці, їх уже чекали. Серед присутніх Кузик несподівано побачив і свого класного керівника Аркадія Полікарповича. Дуже любив він ставити різні запитання. Не обійшлося без них і на цей раз.

— Скажіть, хлопці, а чи не на морському дні росте солодке коріння? — жартома запитав він Сашка-Нептуна.

— Коріння на березі росте, — серйозно відповів Сашко.

— Шкода. От коли б те коріння росло у морі, я обома руками голосував би за ваш загін. Пірнаєте ви гарно. Торік, здається, Кузьма з ботаніці трійку мав. Чи не сплутає чогось і тепер? Візьме та замість солодкого набере гіркого коріння.

— Щось я цього не пам’ятаю, — дипломатично відповів Кузько, — а мо’й була. Трійки, Аркадію Полікарповичу, я погано запам’ятовую. От п’ятірки — то інша річ.

Невідомо, чим би ще зацікавився вчитель, коли б у розмову не втрутилась шкільна староста:

— За солодким корінням поїде той загін, котрий найкраще відповість на одне запитання.

Нетерпляче засовались на стільцях учні.

— Моє питання нескладне: розповісти все про рослину, яку збиратимете в бухті.

— Ми пропали, — шепнув Тарас, бо він нічогісінько не знав про ті корінці.

Кузьма, навпаки, чомусь зрадів і смикнув друга за рукав: «Мовчи!»

— Дозвольте мені, — першим підвівся Федір. Він переможно оглянув присутніх: — Рослина, в якої коріння солодке на смак…

— Солодець, — уїдливо вставив Кузько.

— Не заважай, — пригрозила староста. — Федоре, продовжуй.

— Солодке коріння має велике значення у народному господарстві, — вів далі Федір, хоча вже не так упевнено. — Наше завдання — якомога більше зібрати його, щоб ліків було досить. І взагалі… — Він, напевно, хотів щось додати, але змовк.

— Ти все розповів, Федоре? — запитала Олена Семенівна.

— Тут і розповідати нічого — лікарська рослина, та й годі… — Федір сів.

— Що ж розповість нам загін полярників? — посміхнулась староста.

Підвівся Похмай:

— Солодець, або солодке коріння, як його називають на Приазов’ї, це багаторічна рослина з родини бобових. Як лікарську рослину, людина його вживає з давніх-давен у Греції, в Індії, Китаї. Ця рослина часто згадується у книгах під назвою хунчир. Солодець колись входив до складу майже всіх ліків і вважався чудодійним. Він ніби зберігає людині молодість і вроду. Цікаво, що солодка речовина кореня — гліперизин — солодша за цукерки майже в 50 разів… Коріння викопують, полощуть у воді, пов’язавши у невеличкі жмутки, сушать проти сонця. Сухе коріння складають…

— Досить. Молодець. Сідай, Кузьмо, — з радісним здивуванням сказала шкільна староста.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався класний керівник.

Не моргнувши оком, Кузько випалив:

— Наш загін серйозно підготувався збирати лікувальне коріння. Ми не базіки. — Він глянув на своїх супротивників, які враз спохмурніли.

— Мені хотілося додати до розповіді Карасика таке, — підвівся Аркадій Полікарпович… — Не так давно деркуляни широко використовували солодець в їжу. З цим корінням пили чай, каву, варили киселі та узвари. Тепер про це коріння забули, бо у нас досить цукру. Учні навіть не знають солодцю, у цьому я впевнився під час походів. От чому приємно було слухати докладну розповідь Кузьми.

— Я гадаю, — сказала Олена Семенівна, — нам залишається тільки вітати загін шукачів солодкого коріння Кузьми Карасика. Завтра в другій половині дня хлопцям у повній готовності прибути на причал. Там одержите спорядження.

Коли у кімнаті залишились лише Аркадій Полікарпович та Олена Семенівна, класний керівник сказав:

— Чомусь я не вірю цим хлопчикам. Мені здається, вони щось затівають, бо до останнього часу Кузьма та його друзі з презирством ставилися до збирання лікарських рослин. На їхню думку, то справа дівчат. А тепер вони щось надто гаряче взялися…

— За хлопців я спокійна, — відповіла Олена Семенівна. — Вам, Аркадію Полікарповичу, певно, відомо, що та бухта мілка. Яма лише, здається, під скелею є. Крім того, всі троє розрядники з плавання, двоє з них витримали крижаний полон.

…Тихою селищною вулицею урочисто крокували переможці. Завтра в цей час вони будуть на березі бухти.

— Дивуюся, звідки ти, Кузику, знаєш солодець. Може, збирати доводилося? — не витримавши, запитав Сашко-Нептун.

— Сам дивуюсь, — усміхнувся Кузьма. — Вийшло так, що зовсім недавно я випадково прочитав про те коріння у календарі. Просто поталанило запам’ятати. Того ж коріння у вічі не бачив… Не забудь прихопити завтра дарунок Пилипа Пилиповича, — нагадав Кузьма Сашкові на прощання. — Та дивись заховай його, щоб ніхто не помітив.

— Заждіть, хлопці, — забіг наперед Тарас. — Ми ж забули Васю Бублика. Давайте залучимо і його…

— Не поїде. Мама його знаєш як тримає після зимових мандрів.

— Василева мати вчора кудись поїхала, — пригадав Нептун.

— Я вранці навідаюсь до товстуна, — пообіцяв Похмай.

Кузьма зупинився коло Бубликових воріт, зазирнув у двір. Товстун уже не спав. Він сидів під акацією за низеньким столом і колупався біля невеличкого трищоглового фрегата. Поруч з вітрильником лежали інструменти, а окремо на газеті — чималий шмат пирога. Вірний Рекс, зручно вмостивши вухату голову на лапи, закохано дивився на свого господаря.

Похмай зайшов у двір.

— Ранковий привіт!

— Привіт!

Рекс з повагою до прибулого стримано крутнув хвостом і підвів вухо.

— Вась, хочеш поїхати в бухту Солодкого коріння? — не гаючи часу, спитав друга Похмай.

— Я там нічого не забув…

— Серйозна справа. Доручення шкільної дружини. Розумієш, експедиція за лікувальним корінням. Правду кажучи, у нас знайдуться там і цікавіші справи, — натякнув Кузьма.

У відповідь товстун любовно поплескав рукою по опуклому боці суденця.

— Оце мій експонат. На виставку готую. А над ним ще треба добре лоба погріти.

— Коли виставка?

— Через два тижні.

— Встигнеш, Через тиждень дома будеш.

Товстун вагався.

— На сейнері махнемо і човна прихопимо, — заохочував Кузько.

— На сейнері, кажеш? — враз пожвавішав Вася, бо любив морські прогулянки на сейнері. — Тоді гаразд. Прихоплю інструмент, дещо там дороблю…

— А як мама?

— Мама ще вчора спекла пиріг, а сама в місто до тітки Оришки поїхала. Гостюватиме днів десять. Це я вже добре знаю. А з батьком спільну мову я завжди знайду. От лише як бути з Рексом? Кузьма, а може, і його візьмемо? Га?

— Гаразд, тоді бувай. Зустріч на причалі. Не запізнюйся, — сказав на прощання Кузьма і помчав — у нього було ще багато невідкладних справ.

І от, нарешті, експедиційний загін шукачів солодцю у повному складі зібрався на палубі колгоспного сейнера «Баклан».

Васько, не порушуючи рибальської традиції, прихопив подаровану старовинну монету. Висунувши мокрого червоного язика, поруч з хлопцями сидів Рекс.

Хлопці нетерпляче слухали настанови, чекали виходу в море. Нарешті на капітанський мостик піднявся капітан. «Баклан», прощаючись з берегом, двічі пробасив. Під ногами здригнулась палуба, запрацював мотор. Набираючи швидкість, сейнер узяв курс у відкрите море, а слідом, підстрибуючи на хвилях, мчав човен, що належав тепер шукачам коріння. Спершись на бортові поручні, хлопчаки дивились на даленіюче селище. Лише дуб-велетень височів хмариною.

Господарі сейнера вже звикли прощатися з берегом, тому, коли «Баклан» відплив від причалу, рибалки пішли в кубрики спочивати. На палубі залишилися тільки шукачі коріння. Хлопчаки зручно влаштувалися під капітанською рубкою і мовчки, мов зачаровані, милувалися з моря рідним селищем. Берег усе даленів і даленів. Ось на обрії залишилась лише зеленкувата смужечка, а згодом і ту смужку землі поглинули морські хвилі.

Поруч скинулась над водою срібляста риба, а за нею на поверхні моря з’явилась зграя богатирських риб.

— Ач, лобані розгулялися, — авторитетно пояснив Тарас. Частенько брав його батько у плавання, тому він краще за своїх ровесників знав поведінку жителів моря.

Лобані швидко скінчили дивовижний танок.

— Шуліка! Дивіться, шуліка на щоглі! — крикнув здивовано Кузя.

Поглянув на того птаха Тарас і тільки посміхнувся.

— Це боривітер.

— У морі боривітер? То ж степовий хижак, — не повірив Сашко.

— Частенько і над морем вони ширяють, — солідно зауважив Тарас. — Хитрющий, бач, на сейнері вирішив прокататися…

Тим часом «Баклан» змінив курс — до берега. Невдовзі на обрії з’явилась смужка одноманітних рудих круч. Відчуваючи зупинку, боривітер розправив крила і, обігнавши сейнер, полетів геть.

«Баклан» плив уздовж берега, часто обминаючи мілини, на яких закипали хвилі На палубі з’явився капітан, а з ним ще два рибалки.

— Робінзони, лаштуйтеся! Ось-ось відкриється бухта, — звернувся капітан до шукачів солодкого коріння.

— Хоча б швидше! — не терпілось Тарасу.

— Дарма поспішаєш, хлопче! Мало там цікавого: пісок та вода. Навіть нікчемного бичка стьопку-розтьопку не знайдеш. Тому раджу прихопити кошик з нашим уловом. Юшку ввечері зварите.

Сейнер зупинився проти гирла. Рибалки спустили за борт мотузкову драбину і допомогли хлопцям злізти у човен, звантажити свої речі.

— Табір свій облаштовуйте біля джерела. Тримайте курс праворуч, он на ті два деревця. Там криниця. Чекаємо на вас за тиждень на цьому ж місці і у такий же час, — крикнув з палуби капітан.

За весла сіли Тарас та Сашко. Кузик зручно влаштувався за кермом. Васько з Рексом сиділи на речах. Шукачі солодкого коріння уважно вивчали незнайомий берег. Ось вона, омріяна бухта, де мандрівників чекали незвичайні пригоди і відкриття!

Човен наближався до гирла, де вирували хвилі на кам’яному бар’єрі. Веслярі гребли мовчки. Але Кузик не міг утриматися:

— Вельмишановні колеги, пропоную наш славний загін віднині іменувати загоном шукачів солодкого коріння, або коротко і ясно — загоном солкоршуків.

— Солкоршуки. Звучить! — захоплено погодився Тарас.

— Отож прийнято одноголосно, — констатував Кузьма.

Тим часом човен підхопила сердита хвиля і шпурнула його у прірву. Веслярі з усіх сил налягли на весла, і сталося диво: човен одразу ж опинився в бухті, круглій, як величезна миска.

— Хай живе «Свята Марія» і чорний глек! — загорлав Кузик.

Йому відповіли мартини, які зустріли мандрівників не дуже гостинно.

— Хлопці, а що то за чорний глек, та ще якась «Свята Марія»? — перепитав Васько.

— А-а-а! Ти ще нічого не знаєш! Почекай, розповімо, — пообіцяв Сашко.

І от мрія солкоршуків здійснилась. Тепер цілісінький тиждень вони будуть повновласними господарями цього маленького моря. Зрозуміло, про вигадану Кузьком «Святу Марію» та чорний глек зі скарбом скіфської царівни мріяв лише Сашко, який до цього часу не здогадувався, що хлопці покепкували з нього. Сторінку, де розповідалося про «Святу Марію», Кузьма вирвав з фантастичної повісті.

А Кузько з Тарасом уже милувалися подумки руїнами храму: статуї богів, мармурові колони! То будуть чудові знахідки. Завжди перед тими шедеврами античного світу, затамувавши подих, будуть схилятися люди, а славні діла солкоршуків житимуть у віках…

Свій човен солкоршуки спрямували на захід, де виднілось два деревця — так порадив капітан «Баклана». Попутний вітерець допомагав веслярам. І ось він, нарешті, зарився носом у береговий пісок. Мандрівники озирали береги загадкової бухти. Рівний широкий пляж рудуватого піску оточував бухту, а далі височіли стрімкі кручі. На пляжі де-не-де зеленіли кущики.

Човен гуртом витягли на берег, розвантажили і пішли шукати джерело.

Джерельце било з-під кручі. Воно було обкладене камінням — відчувалась людська турбота. Вода прозора й голуба, як небо. Поки товариші пили воду, Тарас з увагою і хвилюванням оглянув усе навколо. Саме тут лежав той камінь-шедевр, і десь поблизу у тривожну ніч двадцятого року ночували дідусь з побратимом та пітерський археолог.

Для табору знайшли невеличку галявинку, на якій стирчали жалюгідні колючі кущики. Довелося добре попрацювати: виривати траву з соковитим жовтим корінням нелегко. За якусь годину галявина була звільнена від бур’янів. Хлопці не звернули уваги, що на піску зустрічались невиразні відбитки ніг якихось тварин. Солкоршуки поспішали. До вечора треба поставити намет, та ще юшку зварити.

Слідами зацікавився пес. Обнюхуючи пісок, він побіг до берега, застрибнув у воду. Згодом повернувся і ще довго кривуляв по галявині, щось винюхував.

Вирваний бур’ян хлопці перенесли під кручу — нехай сохне, буде для палива.

Намет поставили отвором до води, щоб видно було човен. Сашко запропонував обкопати його рівчаком — на випадок дощу.

— Звідки він візьметься? — оглядаючи блакитне небо, сказав Похмай.

Рівчак копати не стали, а побігли збирати паливо, бо насувався вечір і солкоршуки вже зголодніли. Дрібні трісочки і сухе коріння лежало на «виплеску» — вздовж берега, куди морські хвилі, як дбайливі господарі, поскладали їх.

Біля намету Сашко змайстрував триніг для казанка. Запалало вогнище. Поки Кузьма тельбушив рибу, закипіла вода. В окріп кинув цибулину, згодом картоплю, а тоді вже й рибу.

Кузик першим спробував юшку, вона була солона, аж гірка, як морська вода. Але ватажок експедиції оцінив її найвищим балом.

— Божественний нектар!

Тим часом сонце сховалося за кручу. Бухта повільно тонула у вечірній імлі. З моря поверталися мартини. Птахи, певно, ночували біля скелі — на острівці. Та несподівано запалало небо — і вода, і мартини, і кручі стали вогненно-рожевими.

Хлопці мовчки сьорбали юшку і не звертали уваги на розмаїття вечірніх барв. Тільки Сашко принишк, дослухаючись:

— Море дихає важко.

— Ну і хай собі дихає, — відмахнувся Кузьма.

— Дощ віщує море.

— Розкажи про щось інше, Сашко. Про дощ набридло слухати, — вставив Тарас.

Сашко замовк, прислухався до моря.

Після метушливого дня стомлені солкоршуки швидко заснули у наметі на м’якій морській траві-камці, що пахла сонцем і морем. Під наметом спав їхній вартовий — Рекс. Стихли мартини, лише десь на кручі кричав сич…

Опівночі над морем виросла грізна хмара. Зорі щезли. Подув поривчастий вітер. Застогнало море…

Мандрівники прокинулись від гуркоту і сліпучої блискавки. Земля здригалася від громовиці, а по намету лопотіла тропічна злива. Вітер шаленів, здавалося, він ось-ось зірве брезент і шпурне його у чорну прірву. Згодом у наметі захлюпала вода, зі скавучанням вдерся переляканий Рекс.

Солкоршукам довелося сісти навпочіпки. Притиснувшись один до одного, вони принишкли і з тривогою прислухалися до оглушливої канонади.

Прибувала холодна бурхлива вода. Мандрівники вже стояли, зігнувшись у три погибелі, підпирали головами брезентову стелю.

— Я ж говорив, що рівчак треба було копати, — дорікав Сашко.

— Чули. Але ж хто знав, що буде злива. Нічого, витримаємо, на крижині гірше було, — старався розважити друзів Кузько.

Та ось злива з гуркотом покотилась далі. Над бухтою знову замерехтіли зорі. Після дощу вони сяяли як перемиті. Мешканці бухти не спали до ранку.

Червнева ніч на півдні коротка. Ось почали гаснути зірки. Над степом задзвеніла пісня жайворонка. Птах славив новий день планети.

Солкоршуки повилазили з намету.

— Тепер і я чую, як море зітхає, — сказав Кузик.

— Воно вже сміється, — уточнив Сашко.

Кузьма промовчав, лише подумав: «Все-таки дивний якийсь Сашко-Нептун. Чує таке, чого ніхто не чує…»

Невпізнанною була цього ранку бухта. Пухка ковдра сивого туману вкривала її від берега до берега. Пізніше туман почав повзти на кручі. А коли сонечко зазирнуло у бухту, туман щез. Мов дзеркало, заблищала вода. Знявся радісний пташиний крик. Мартини залишали острівець, летіли в море за здобиччю.

Хлопчаки сіли проти сонця, поснідали.

Чергувати у таборі охоче погодився товстун зі своїм Рексом. Васька не дуже захопила розповідь Нептуна про чорний глек та «Святу Марію», йому кортіло швидше сісти за виготовлення складної деталі до фрегата.

Човна стягли на воду. Сашко прихопив свій акваланг, і всі троє рушили до острова. І раптом Кузько:

— Ой хлопці, зачекайте! — Він кинувся до намету, вихопив з рюкзака книжку, а коли повернувся, знову вмостився на своєму місці — за кермом. Човен відплив від берега. Кузько демонстративно тримав улюблену книжку «Відкриття затопленого світу». Вона навчила його мріяти: ватажок солкоршуків хотів бути трішки схожим на Генріха Шлімана, про якого багато знав. Славетний археолог теж зачитувався поемами сліпого Гомера, коли відкривав легендарну Трою.

Попереду забовванів острів. Сіра скеля здаля дивовижно нагадувала дідугана, який, обіпершись на ціпок, заглядав у воду.

Як зачаровані дивилися солкоршуки на кам’яного діда, що видивляв на дні бухти щось дивовижне. Незабаром і вони зазирнуть туди.

— Гребіть праворуч, — віддав команду Кузько і заховав книжку, бо острів був уже близько. Тут була невеличка, затишна бухточка, в якій вони й поставили човен.

На похилому березі острівця стоять три хлопці і замріяно озирають не бачену ними скелю, яка тепер уже була зовсім не схожа на діда. Мартини збуджено кружляли над солкоршуками. У їхніх володіннях з’явилися небажані гості.

Чорний глечик

Знайомство із таємничим островом солкоршуки почали з бухти, де зупинили свій човен. Господарями цього шматка землі були лише птахи.

Мандрівники йшли вздовж острівця. Натрапляли на зелені кущики морської капусти, кермеку. Особливу увагу хлопців привернула сіра скеля, що височіла у південній частині острова. Біля неї кружляла сила-силенна птахів. Багато їх сиділо на піску. Тут можна було побачити великих дзьобатих мартинів-реготух та білосніжних крячок. Снували невеличкі, завбільшки з горобця, морські зуйки, поважно ходили ходуличники: ноги довгі, мов у чаплі, і тонкі, як соломинки…

Птахи неохоче здіймались із гнізд при наближенні солкоршуків. Відчайдушні пернаті забіяки сміливо кидались на хлопчаків, аби хоч ударити крилом. Під час пташиної атаки Тарас заойкав, захищаючи руками голову:

— Ну й сердиті ж! Хай вам грець! Потрібні нам ваші гнізда!

Розгнівані птахи супроводжували хлопчаків, але ті намагалися не звертати на них уваги. Та ось нарешті скеля. Під монолітом шаленіли хвилі. Наче змії, із зловісним шипінням підкрадалися вони до підніжжя, стрибали на неї.

Вода була тут темна, а це ознака чималої глибини.

— Я вже бачу глек, — заглянувши у воду, повідомив неспокійний Похмай.

— Ти, Кузьмо, бачиш його очима, а я зараз помацаю руками, — відповів Сашко.

Він швидко одягнув маску, ласти і вмить перетворився на фантастичну істоту, що ніби прилетіла з космосу. Морський бог підійшов до води, випростався і стрибнув у хвилю.

Друзі, затамувавши подих, стежили, як щезає він у морській безодні.

Вони з нетерпінням чекали повернення нирця. На перший раз хоч би з уламком мармурової колони старовинного храму, а в кращому випадку — з чудовою амфорою.

Спочатку друзі помітили у воді якусь невиразну тінь, а згодом вони були вже свідками незвичайного: відчайдушно працюючи ногами-ластами, Сашко повертався з морського дна із трофеєм. Він тримав поперед себе щось велике, кругле, чорне.

— Амфора! — загорлали хлопці на весь острівець, полохаючи чайок.

Друзі кинулись у воду, аби допомогти витягти на берег великий чорний горщик.

— Ось він, скарб скіфської царівни! — Сашко пригорнув свою знахідку.

Якусь хвилину хлопці не могли навіть слова вимовити, лише стежили за глеком, який до цієї миті був просто вигадкою Кузьми. І от маєш, він існував насправді. Може, справді під скелею лежить «Свята Марія»? Диво, справжнісінька тобі чудасія!

— Ти, Кузю, геній! — торжествував Нептун. — Оце ж і є та посудина зі скарбом, а там на дні лежить піратський вітрильник. На власні очі бачив. Суденце невеличке. А цей глек під кормою лежав.

Нарешті Кузьма несміло підійшов до чорного глека, оглянув знахідку з усіх боків. Посудина була чимала. Горловина обгорнута ганчіркою, облита смолою.

Сашко вийняв з кишені ножа і, ще раз оглянувши посудину, обрізав цупку ганчірку, засунув руку в горловину.

Друзі-полярники мов заворожені чекали на щось незвичайне. Але Сашко невдоволено скривився і чимсь дзвінким брязнув у глечику.

— Що ти вовтузишся? Швидше показуй! — підганяв Тарас.

Сашко мовчки витяг руку і показав невідому річ.

— Обручка скіфської царівни! — захоплено виголосив Кузьма.

— Це ще не все, — Сашко на цей раз витяг жменю предметів, які дуже нагадували звичайні гайки.

Похмай оглянув обручку і вкрай здивувався:

— Гм… наче кульковий підшипник від двигуна, — ніяковіючи, знизав плечима і враз: — Ура! Ми зробили відкриття, перед яким поблякне слава великого Ньютона. Слухайте, славні солкоршуки: це мотори найдавніших епох!..

— Облиш, Кузьмо, — сердито зупинив його Сашко, — ти краще поясни, звідки скіфська царівна у п’ятому віці до нашого часу взяла кульковий підшипник?

Кузьма не вгавав:

— Наше відкриття перекреслить уявлення вчених про стародавній світ.

Сашко пожбурив свою знахідку в пісок і почав готуватися до нової екскурсії на дно моря.

— Я, здається, дещо зрозумів, — чомусь загадково посміхнувся водяний бог. — Отож, чекайте, солкоршуки, незвичайних новин! — Нирець надів маску, привітно підняв руку і знову поліз у воду.

Сашко і вдруге повернувся із знахідкою. Тепер він тримав у руках пучок строкатих стрічок.

— Подарунок тобі від самого Нептуна, — сказав він і вручив свій трофей Тарасові. — Це водяні квіти, — пояснив і з сумом признався: — На превеликий жаль, у бухті лежить не що інше, як фелюга деркулівського колгоспу «Сватенко Марія». Цю фелюгу збудували самі рибалки в 1945 році, — докладно розповідав нирець. — Суденце назвали на честь мами нашої старости, Марії Сватенко. Вона у складі жіночої бригади рибалок ловила рибу для фронтовиків і загинула у морі взимку 1944 року. «Сватенко Марія» ходила під вітрилами, а в останні роки її використовували як баржу для перевезення різних вантажів. Два роки тому на цій фелюзі сейнер «Баклан» буксирував двигун для рибзаводу. Вночі, під час шторму, увірвався трос і фелюга щезла в пітьмі. З того часу і шукає наш капітан пропажу. А вона аж ось де опинилася…

Хто-хто, а Сашко до подробиць знав про всі колгоспні події — у шкільному гуртку краєзнавців він вів літопис рідного селища.

— Окрім фелюги, ти більше нічого не помітив на дні, ну, хоча б кам’яного звалища? — допитувався Похмай.

— Там яма невеличка, а далі піщана мілина.

— Летіли в небо, а впали в яму, — підсумував здобутки ватаг солкоршуків.

— Ти що? — накинувся на нього Сашко. — Це і є наша перемога. Ви тільки уявіть обличчя капітана «Баклана», коли він побачить цей глечик, точніше бідон з деталями до двигуна.

— Що ж тепер будемо робити?

— Доведеться корінці копати. Не з порожніми ж руками повертатися, — засміють у школі, — застеріг Тарас.

— Беремо курс на берег, — одразу ж підтримав його Похмай.

Від острова до самого берега солкоршуківський човен супроводжували збуджені мартини, а вже на березі їх радо стрів товстун і вірний вартовий табору — Рекс.

Коли мандрівники відпочивали, Тарас уважно розглянув Сашків подарунок — «квіти» Нептуна. Не важко було впізнати, що це були різнокольорові стрічки із штучної шкіри. Цілісінька скирта їх лежить на подвір’ї рибзаводу. Ці відходи взуттєвої фабрики рибалки використовували як підстилку для діжок. Певно, і на фелюзі «Сватенко Марія» підкладали це шмаття під мотор. Отож «квіти» Нептуна не являли собою нічого цікавого. Тарас уже збирався викинути їх геть, та раптом помітив на шматочках шкіри багато ледь помітних біленьких цяточок. Їх уже доводилось йому бачити. Де? І хлопець пригадав: це ж точнісінько такі плямочки були на круглому камені з морського дна, який приніс йому дядько. То ж сліди від бичкової ікри. Виходить, і на цих шматочках шкіри бички ліпили ікру. А це значить, що в бухту заходять бички. Досить на дно накидати різного шмаття — і навесні у мертву бухту прийде нереститись риба. Справжнє відкриття!

Тарас не буде горланити з цього приводу, як це зробив би Кузько. Він чемно поклав Карасику на коліна шкіряні стрічки. Той все мовчки сумував з приводу невдачі на острові.

— От знайди тут напис, — попросив ватажка Тарас.

— Кинь це ганчір’я і не заважай. Мені не до нього.

— Ні, ти поглянь, поглянь, — наполягав Тарас, — бачиш, тут щось написано!

— Тут немає на що дивитись. І взагалі, чого ти причепився до мене з отим лахміттям? Он покажи Нептуну, він, може, щось і прочитає.

Та Сашко нічого цікавого не знайшов на своєму букеті, а Василь не захотів на ті «квіти» й дивитись. Тоді Тарас показав приятелям сліди бичків, розповів про те, що почув від дідуся.

— Стривай, Тарасе! — обізвався Сашко. — Я тепер пригадую: коли брав це ганчір’я під кормою фелюги, на мене кинулась чорна рибина, певне, то був вартовий бичок.

— Так, — підтвердив Тарас, — дідусь говорив: чорні бички вартують не лише ікру, але й малу рибу, аж поки вона не підросте. Бички-ікричники приліплюють свою ікру весною і протягом усього літа.

— Ти хочеш сказати, що в мертвій бухті можна розводити бички? — здогадався товстун.

— Атож. У цій бухті житимуть бички, — гаряче ствердив Тарас.

— Давайте перетворимо мертву бухту у квітучий куточок моря, — підхопив Кузьма. — Але для цього треба набрати побільше шмаття. Хоча й це не проблема — його скільки хочеш на подвір’ї рибозаводу.

— У нас є два порожні лантухи, — поспішив із своєю пропозицією Тарас, — треба тільки вийти на шлях, а там нас якась машина підвезе.

Сталось диво: чорний глек із скарбами скіфської царівни, піратське судно «Свята Марія», як і амфори з старовинного храму, відсунулись далеко-далеко, стали байдужими для хлопців.

— Нам треба зберегти в таємниці все, що будемо робити. Отож, хто поїде за ганчір’ям, готуйтесь стрічним різні баєчки розказувать, — розмірковував товстун.

— Це правильно, — ствердив Нептун. — Баєчки Кузько майстер розповідати.

— Поїду, — погодився Кузьма. — Хто зі мною?

— Я, — підхопився Тарас. — Ото лише як ми наберемо шмаття? Адже там вартовий.

— Покладись на мене! — авторитетно запевнив Кузьма. — Я знайду з ним спільну мову. У цього вартового є одна вада — треба тільки прихопити вужа. Він знадобиться для дипломатичної розмови з дідом.

Хлопці швидко зібралися. По дорозі пощастило спіймати вужа, так що події розгорнулися відповідно до плану.

— Операція повинна пройти успішно, — аж сяяв Кузьма. — Я пропоную назвати її якомога таємничіше, ну, хоча б операція «Буба». Це означає — будуть бички!

— Операція розпочалася. Тарасе, вперед! — гукнув на прощання Кузьма. Хлопці видерлися на берегову кручу, а піднявшись на степове плато, побігли туди, де виднівся шлях.

У таборі солкоршуків залишилися Сашко І товстун. Чекаючи своїх друзів, вони мали намір назбирати палива і приготувати вечерю.

Операція «Буба»

Не доїжджаючи Деркулів, на Перетязі, хлопці зупинили машину. Їхати далі було небезпечно: ще хтось із деркульчан зустрінеться. На Перетязі не затримувались — по ледь помітній стежині почали пробиратись поміж очерету рибозаводського подвір’я, де зберігались порожні діжки. Складені, мов єгипетські піраміди, вони високо здіймались над очеретами. У куточку подвір’я, біля рибцеху, друзі побачили вартового. Старий був у кожусі і, спершись на берданку, дрімав. Кузько одразу впізнав сварливого діда Цапа.

Шофери не так уже часто турбували вартового. Лише зрідка навідувались сюди машини за порожніми діжками та ганчір’ям, яке підмощували під діжки, коли передбачався далекий рейс. Тому вартовий частенько цілісінький день дрімав. Тиша очеретяних хащ сприяла солодкому сну.

Солкоршуки підійшли до паркана. Крізь щілину у дощатій огорожі було видно: сторож спить. А поруч, одразу за огорожею, височить купа строкатих бинд зі штучної шкіри.

— Що ж робити? — розгубився Тарас.

— Простіше простого — «раз» — тут, а «два» — за парканом.

— Це наче ми якісь злодії.

Поки Тарас вагався, його друг уже спритно переплигнув через огорожу.

— Стрибай! Чого стовбичиш, як ховрах? — прошепотів Кузик, холонучи від страху.

Тарас теж перестрибнув на подвір’я.

Хлопчаки квапливо набирали у лантухи строкате ганчір’я, раз по раз позираючи на сплячого вартового. Незабаром лантухи наповнилися, роздулися, наче ікриста сула навесні. Солкоршуки перетягли свою здобич до паркана і вже встигли один лантух перекинути за огорожу. Тільки підступили до другого, як над їхніми головами пролунало грізне:

— Стійте! Ага, спіймались, злодюги! — Дід з берданкою кинувся до хлопців.

Солкоршуки отетеріли. Тікати було пізно.

— Ми стоїмо, дідусю, — мліючи від страху, промимрив Тарас, намагаючись хоч трохи умилостивити вартового.

Сторож так близько підійшов до хлопців, наче хотів обнюхати їх: він був підсліпуватий.

— Так, так, — чомусь зрадів дід. — Значить, один рудий — відомий шибайголова, а другий — онук сліпого Тараса. Дуже приємно. — І тут додав крижаним голосом: — Розв’язуйте лантух!

Тремтячі руки Тараса ніяк не могли впоратись із зав’язкою.

— Ганчірки це…

— Що б не було! — відрізав дід. — Не мені з вами теревені правити. Беріть клунок і зі мною — до начальства.

Зрозуміло, подорож по вулиці селища, та ще й у супроводі озброєного вартового, операцією не передбачалась. І раптом у критичну хвилину Кузьма згадав про вужа, який намагався вислизнути із кишені.

— Діду! — сміливо почав ватаг. — Наші друзі зараз у бухті Солодкого коріння. Там гадів повзучих видимо-невидимо. Так і снують кляті.

— Що ти мені верзеш про всяку нечисть? Немає у бухті її.

Зміну у поведінці вартового враз помітив кмітливий Кузька і швидко зметикував: ні, ще не все пропало.

— Вірте мені, дідусю, у бухті гадюк багато. Ми там ночувати зібралися, а щоб вони нас не покусали, вирішили під намети покласти оце хімічне ганчір’я.

— Що ти верзеш?! Хіба вони його бояться?

— Ще як! Це ж хімія, — вигадував не зупиняючись Кузьма.

Хлопець відчував, як ініціатива поступово переходила до його рук.

— Не вірите? — гарячкував Кузько. — Та ви лише понюхайте, чим пахтить від цього лахміття? — І він простягнув пучок шкіряних пасків під самісінький ніс вартового. Той нахилився, обережно нюхнув.

— Диви, і справді чимсь тхне.

— Ото ж і є хімія, — зрадів Кузьма, — повзуча тварюка від неї геть біжить.

На якусь мить дід завагався. Хлопці з нетерпінням чекали рішення старого.

— Так це ж і мені можна збавитись від отієї нечисті? — прохопилось у вартового.

— Авжеж, — запевнив Кузьма. — Можете самі переконатись.

З цими словами він вихопив з кишені вужа — дідок зойкнув, стрибнув убік, а Кузьма мерщій ткнув плазуна головою в ганчір’я. Вуж вислизнув із рук і пошелестів у рятівні зарослі кермеку.

— Диви, справді боїться хімії, — повірив дід.

Тарас, який до цього часу мовчав, ураз посміливішав.

— Дідусю, нас чекають у бухті. Дивись, ще змії покусають хлопців.

— Гаразд, — подобрішав сторож — Забирайте свій клунок та, глядіть мені, якщо доведеться ще раз прийти, беріть дозвіл у начальства, та й щоб папірець з підписом та печаткою.

— Зрозуміли, буде! — радо погодились солкоршуки.

Дід допоміг хлопцям перекинути через огорожу лантух, а сам прихопив оберемок «хімії» і поволеньки подибав, боязко поглядаючи на чагарник, де сховалася Кузикова «гадюка». Біля воріт поклав свою ношу, сів на неї, аби не боятися появи страшних гостей з очеретяних хащ.

Солкоршуки знайомою стежкою дісталися до Перетяги. Під очеретами сіли на лантухи і почали терпляче чекати попутну машину. Вони почували себе чудово: операція «Буба» проходила успішно. Тепер залишилась дрібничка — сісти на машину…

Частенько з’являлися автомашини на Перетязі, та всі вони були вщерть навантажені і не зупинялися, незважаючи на досить виразні жести хлопчаків. Однак це не дуже смутило їх — до вечора ще далеко! Вони викупались у лимані. А коли почало вечоріти, з-за очерету виїхала чергова автомашина. Хлопці вибігли на шлях, з відчаєм замахали руками. Шофер здався — машина зупинилась, і в кабіні хлопці побачили учителя ботаніки — Аркадія Полікарповича. Якби оце з очерету вибіг справжній усурійський тигр, хлопці не так би здивувалися. Але зовсім спокійним був Аркадій Полікарпович. Його думка стосовно школярів підтверджувалась: вони щось знову затіяли. Не встигли солкоршуки отямитись, як на них посипались різні запитання. «Скажіть, це бухта Солодкого коріння?», «Що ото за лантухи?», «Де Сашко і Василь?», «Покажіть, що у лантусі, та швидше, бо я вельми поспішаю на аеродром».

Тарас ладен був чкурнути в очеретяні хащі, та його міцно тримав за лікоть Кузьма. Він гарячково обмірковував, яким чином врятувати операцію. Та коли почув «вельми поспішаю», то, й оком не моргнувши, весело доповів:

— Лантухи наші. Ми повертаємося з бухти. Оце чекаємо попутну машину на Деркулі. Сашко з Василем у таборі залишилися.

— А що в клунках?

— Коріння.

— Яке?

— Начебто… солодке… — завагався Тарас.

— Оце за якийсь день уже назбирали два лантухи? Ану, покажіть його — не повірив учитель.

Солкоршуки аж похололи. Але в цей час шофер вигукнув у розпачі:

— Ми запізнюємось!

— Справді. А шкода… — Учитель глянув на годинник і причинив двері кабіни.

— Хай вам щастить, Аркадію Полікарповичу! — в безтямній радості замахали руками солкоршуки.

Невдовзі зупинилась ще одна машина, і з кабіни визирнув вусатий шофер.

— Пацани, вам куди?

— До бухти.

— Що там трапилось?

— Аварія. Мотор на сейнері вийшов з ладу. Харчі веземо батькам, — фантазував Кузьма.

— Кидайте свої лантухи у кузов. Та швидше. Поспішаю.

Підганяти солкоршуків не було потреби. Через якусь хвилину вони вже сиділи у кузові. Вантажівка мчала приазовською рівниною.

Напроти бухти Кузьма постукав шоферу. Той загальмував.

— Дякуємо! — крикнули в один голос хлопці. Вони шпурнули свій багаж у пилюку, а потім переможно сіли на нього.

Солкоршуки того вечора на човні відпливли в бухту і кинули у воду кілька шкіряних пасків, Це для того, щоб вранці Сашко, пірнувши на дно, зміг перевірити, як вони там лежать.

Після вечері Кузьма розповідав Сашкові та Васькові про пригоди на рибозаводському подвір’ї і про несподівану зустріч з учителем ботаніки.

Спати лягли пізно.

Наступного дня Сашкові не довелося пірнати на дно бухти: жмут шкіряних шматків хвилі винесли на пляж, якраз проти табору солкоршуків.

Хлопці розгублено дивились на барвисті стрічки, викинуті морем.

— Бухта хоче залишитися мертвою, — коментував Кузьма. — Але й ми вперті. А що коли стрічки прив’язати мотузками до каміння? Тоді їх ніяка хвиля не зрушить, так і лежатимуть до весни.

Пропозицію Кузьми було прийнято. Шкода, що каміння ніде не зустрічалось на березі, хіба що під скелею, на острівці.

Солкоршуки вирушили в дорогу. У таборі знову залишилися Васько та Рекс.

Як і першого разу, зупинились у знайомій бухточці. Берегом, щоб не лякати птахів, дісталися до скелі. Кузьма почав вибирати каміння, а Сашко з Тарасом зв’язували стрічки капроновою ниткою, яку дали їм у школі для нанизування коріння солодцю. Робота була копітка й не дуже цікава. Хлопчаки виготовляли невеличкі строкаті, схожі на новорічні гірлянди, стрічки. Лише опівдні закінчили роботу.

— Розставляти слід не де попало, — застеріг Нептун, — а в східній частині бухти.

— Чому? — зацікавився Тарас.

— Як ти гадаєш, фелюгу «Сватенко Марія» будуть підіймати?

— Будуть. А при цих роботах можуть засипати піском інкубачі. Второпав?!

У певному порядку складали на дно човна інкубачі-гірлянди, так, щоб не сплутались мотузки. Згодом одвели човен на кілька метрів від острівця, і там Сашко урочисто опустив на дно першу гірлянду. Далі кидали на рівних відстанях — після третього змаху весла.

Коли останній інкубач булькнув у воду, ватажок солкоршуків виголосив промову.

— Операція «Буба» завершена! Весною ми знову повернемось сюди, аби пересвідчитись, що мертвої бухти більше не існує. Те, що ми зробили, поки що хай буде нашою спільною таємницею. Отож, присягнімось мовчати!

— Присягаємо!

— А тепер — курс на берег, почнемо копати корінці, — наказав Кузьма.

— Що ж, славні солкоршуки, час і за солодець братися, — нагадав ватажок своїм друзям після обіду.

— А де ж коріння шукати? І яке воно? — безпорадно стенув плечима Тарас.

— Гайда за мною! — скомандував Кузьма.

За ватажком рушили дружно, тільки Рекс залишився біля намету: він знову всю ніч десь проблукав. У північному куточку бухти хлопчаки зустріли розлогу яругу, з якої витікав струмок. Яруга заросла очеретом, серед якого затаїлося озерце. Довкола зеленіли кущики. Тут, напевно, й росте солодке коріння. Солкоршуки уважно обдивились, але знайшли тільки добре знайомий кермек, піщаний пирій та морську капусту. Солодкого коріння начебто не було. Правда, у цьому вони не дуже були впевнені, бо ще ніхто з них і не бачив ту рослину: не росте солодець на околицях селища.

— Може, варто Кузьмі ще раз розповісти про солодець? — запропонував Тарас.

— Мені здається, — пояснив Кузик, — що солодець відрізняється від інших рослин тим, що в нього солодке коріння.

— Ми це самі добре знаємо. Краще покажи його.

— Але я його теж ніколи не бачив. Я ж признавався, — гірко зітхнув присоромлений ватажок.

Солкоршуки плентались під палючим сонцем і по дорозі недбало висмикували якісь стебла, нашвидку оглядали їх і знову кидали на пісок. Хлопці занудьгували. Та ось зовсім несподівано прилетів мартин, з гнівним криком кинувся на Кузьму, збив бриля.

— Що за диво?

— От клятий, — перевів подих Кузьма. — Я ж лише одне яйце взяв!

— Ти? — зміряв його з голови до ніг Сашко.

— Для колекції прихопив. І як він мене впізнав?

— Яке ж тут диво? Ти бачив, скільки на острівці мартинят, для нас усі вони однакові, а от для мартина-матері різні, вона знаходить лише своїх діточок. А тебе, Кузьмо, легко впізнати, особливо без бриля, — натякнув Сашко на вогненно-руде Кузьмове волосся.

Ще довго кружляв над солкоршуками розгніваний мартин.

Між тим припікало сонце, і нагрітий пісок боляче пік ноги. Першим не витримав Сашко.

— Давайте купатися, і ніяких корінців!

Він шубовснув у воду, за ним — друзі. Купались довго. Сашко заплив далі всіх, там пірнав. А повернувшись на берег, розповів:

— Скрізь мертве дно. Чистий пісок. Ані риби, ні водоростей.

— Почекай, оживе бухта! — запевнив Тарас.

Після купання продовжили пошуки. Але солодцю так і не знайшли. Минав день. Зморені спекою і роздратовані невдачею, хлопчаки повернулися у свій табір.

Після вечері їм не хотілось навіть говорити. Над вогнищем у казанку булькала кава, але її ніхто не став пити: цукру солкоршуки не взяли, понадіялися на солодке коріння. А вечір стояв по-літньому теплий, зоряний. Острів укрився білим покривалом: після метушливого дня спала крилата республіка, а над вогнищем легкою тінню шмигали кажани.

Невдача непокоїла хлопців. Тарас знічев’я перебирав черепашки, Сашко і товстун дивились на зорі, про щось мріяли. Лише Кузьмі не сиділось, він крутився, наче на жаринах:

— Яка несправедливість! Це місце з давніх-давен зветься бухтою Солодкого коріння, і солодцю тут мусить бути стільки, що хоч комбайном коси. — Хлопці мовчки кидали у вогнище коріння, яке нарвали удень, воно горіло чудово.

Кузьма знову взяв чергову порцію бадилля і жбурнув його у вогонь, а від сухого корінця відщипнув шматочок, став жувати. Жуючи корінець, Кузьма почав розгублено озиратися, потім зробив великі очі, наче побачив щось дивовижне, схопився і, вигукуючи щось незрозуміле, почав танцювати довкола вогню:

— Ур-р-р-а! — котилась луна від його голосу.

Друзі звикли до витівок Кузьми, але подібного вони ще не бачили.

— Стриваите! Кузьма винайшов міжзоряний корабель.

— Ти що, з глузду з’їхав? Чи корінець дурману проковтнув? Перестань, Кузьмо!

Але той не вгавав:

— Ага, не вірили мені. Зараз поплатитесь! Дозвольте востаннє запитати.

— Запитуй, о великий невігласе бухти Солодкого коріння, — милостиво дозволив Сашко.

— То скажи мені, на чому ти сидиш?

— На тому, що й ти, — на піску та ще на шипаках якоїсь рослини.

— Тепер, друже, одщипни крихітку тієї рослини і поклади у рот.

— Я не верблюд, щоб їсти колючки.

— Будеш. Їстимеш, аж за вухами лящатиме.

— Хто, я?

— Ти! Не Александр Македонський. Ось він буде свідком, — Кузьма повернувся до Василя. — Отож, слухайте, солкоршуки. Ми ще в перший день знайшли солодець, нарвали його цілу купу, коли влаштовували наш табір. А тепер ось сидимо на ньому і підкидаємо його у вогонь.

Ошелешені таким повідомленням, Кузькові друзі несміливо, може, це черговий жарт Похмая, взяли в руки сухі бадилини. Згадавши суперечку, Нептун уже біля самого рота притримав корінець. Тарас і Сашко поклали по шматочку у рот. На обличчях з’явився вираз блаженства. Де там було шоколаду змагатися із солодцем!

Перед сном солкоршуки випили по склянці солодкої кави. У вогонь корінців більше не підкидали. Берегли.

Рекс зрадив

Прокинулись хлопчики ще до сходу сонця, і відразу закипіла робота. Сухе коріння солодцю з-під кручі перенесли до намету. А тоді, озброївшись ножиками, Сашко й Тарас почали різати його на невеличкі шматки, а Кузьма з товстуном в’язали у снопики. Шкода лише, що вчора стільки спалили. До обіду коріння було підготовлене до здачі в аптеку.

— Зо три кілограми вже маємо, — оглянув жовті снопики Сашко.

— Тепер справи у нас підуть, — радів Кузьма.

Солодець знаходили скрізь. Працювали конвеєром.

Один викопував коріння, другий носив його до води, полоскав, третій різав, четвертий в’язав снопики. Між наметом і кручею натягли мотузку, на якій розвішали жмуточки — і свіжі, й сухі. Хай доходить.

Так і вечір настав. Повечеряли. Втомлені лягли спочивати. Стояла нічна тиша. Опівночі, почувши шарудіння, Рекс, що спав під наметом, сердито загарчав, а потім крадькома поплазував до води… Повернувся аж перед ранком і ліг у своє кубло. Це викликало законну гордість господаря: «Оце так вартовий! І вдень і вночі несе службу!»

Готуючи сніданок, Василько помітив: не стало кількох снопиків солодкого коріння, які лежали на землі. Друзям поки що не говорив: чого доброго, засміють. Язики у них, як леза, тільки потрап. А з голови не йшло, чия це робота? Мартини, як відомо, коріння не їдять. Не займала їх і степова лисиця, яка ввечері частенько навідувалась до джерела пити воду, та, побачивши собаку, тікала, майнувши хвостом…

Наступного вечора Василько навмисне залишив снопик корінців під наметом, але вранці його вже не було. Хто крав солодець, хлопець так і не дізнався.

За роботою швидко минали дні. Уже й закінчувалось перебування солкоршуків у бухті. Увечері познімали снопики із сушарні, склали на підстилку за наметом. А завтра вони складуть свої трофеї у лантухи — і прощавай, чарівна бухто, прощавайте, сердиті мартини і зоряне небо…

За вечерею Кузьма навіть виголосив промову:

— Славні солкоршуки! — натхненно розпочав він. — Наша мандрівка закінчується. Ми багато зробили. Загін Федора лусне від заздрощів. Пройде час — і бички у мертвій бухті прославлять нас.

Увечері, як тільки смеркло, Рекс залишив свій пост під наметом. А коли стомлені солкоршуки полягали спати, з води виліз товстопузий коротконогий звір. Його шкіра ряхтіла сріблястим світлом. Мов тінь, звір нечутно наблизився до намету, там підвівся на задні лапи, покрутив головою, обнюхав і побіг туди, де було складено коріння.

За ним із води вилізла ще одна потвора, а потім — іще… До самісінького ранку снували невідомі злодії у таборі солкоршуків.

Кузьма прокинувся першим. Лежав горілиць і дивився на шмат паперу, абияк приколотий шпилькою до брезентової стелі. Там було намальовано силует сейнера «Баклан» і написано: «Солкоршуки, пам’ятайте, що сейнер прибуває 17 червня о 10-й годині».

Це оголошення Кузьма написав у перші дні перебування у бухті. «Швидко пролетіли дні, сьогодні — сімнадцяте», — подумав хлопець. Фантазія малювала прибуття солкоршуків у рідне селище. Обов’язково їх зустрічатимуть і вчителі, і староста, а може, й сам голова колгоспу. Мандрівники, як і належить, виструнчаться на причалі. І він, Кузьма, доповість: «У мертвій бухті ми знайшли колгоспну фелюгу з мотором на палубі. Бідон із запасними деталями прихопили з собою». Всі здивуються, почнуть розпитувати. Але ніхто з деркулян поки що не знатиме: майбутньої весни в бухті оселяться бички. Кузьма купався у променях слави і не помітив, як Тарас тихо вийшов із намету. Кузьма аж стрепенувся, коли той несамовито закричав:

— Біда, хлопці! Коріння пропало!

Першим вискочив із намету товстун, за ним — решта…

Там, де увечері лежали акуратно складені стоси пахучого коріння, валялось лише кілька недогризків.

Солкоршуки дивились і не вірили своїм очам. Хто ж це міг зробити? Звідки злодій у цій необжитій бухті? Коли трохи заспокоїлись, почали оглядати берег, шукати сліди злодія. На піску помітили безліч невиразних відбитків лапок, які вели до води: злодій прийшов з моря. Це ще більше ошелешило солкоршуків.

— А ти, Кузьмо, розпинався вчора: «Ми знаємо таємниці бухти». От і дізнався! — докоряв Сашко.

— Стривайте, хлопці! А де Рекс?! — схопився Кузьма.

Кинулися за намет. Там на м’якій підстилці з камки, вмостивши морду між передніми лапами, спав Рекс. Василько штовхнув його ногою. Той підвів голову і сонними очима подивився на свого господаря, ніби хотів сказати: «Не заважай».

— Проспав, клятий, — похмуро кинув у докір товстун.

— Ні, Рекс не прогавив, — розмірковував Сашко. — У нас не голку викрадено, а сотні снопиків. Рекс просто зрадив.

— Зрадив?

— Так. — Сашко зиркнув на годинник. — Скоро сейнер прибуде. Що ж робити?

— Звичайно, поїдемо, — відповів Кузьма.

— З порожніми лантухами? Та нас засміють!

— Чому з порожніми? У нас є інший вантаж. В один лантух укладемо глек, зверху травичкою замаскуємо, а у другий теж різної трави напхаємо, а зверху покладемо рештки корінців. Зовні все буде як слід, — заспокоював Кузьма.

— А що в аптеку здамо? Чорний глек з іржавими гайками?

Ватажок заспокоїв:

— До аптеки ще далеко. Встигнемо ще подумати, що здавати і що казати.

Друзі погодилися з Кузьмою. Часу залишалось обмаль. Квапливо зняли намет. Один лантух набили травою, у другий поклали глек і все перенесли у човен.

Сумне було прощання солкоршуків з бухтою. Вони мовчки пливли до гирла. Човен підхопила крута хвиля, сильно гойднуло. Це вже було справжнє море, де гуляв вітерець, не те що у затишній бухті. Хлопці щосили налягли на весла і благополучно проскочили гирлову протоку.

На небокраї солкоршуки помітили цяточку, яка швидко збільшувалась. То наближався сейнер «Баклан».

За кілька хвилин хлопці по мотузяній драбині піднімались на палубу сейнера, рибалки допомогли їм перевантажити майно і Рекса.

— Вітаю робінзонів! — привітав гостей капітан. — Бачу, у вас непогані справи. Корінців багато насушили?

— Було діло, — уник прямої відповіді Кузьма.

— Чому ж такі сумні та невеселі? — посміхнувся капітан.

Прикривши долонею очі від сонця, він дивився вперед. А коли повернувся обличчям до корми, побачив чорний глек, який визирав з недбало кинутого лантуха. Капітан мовчки втупився у нього, потім підійшов ближче і оглянув з усіх боків.

— Степане, а підійди-но сюди, — покликав рибалку.

Той підійшов.

— Іване Федоровичу, це бідон із фелюги «Сватенко Марія». Точно. Дивіться, і запасні частини у ньому. Як же він потрапив на сейнер?

— Це твоя робота, Сашко? — запитав Іван Федорович.

— Так.

— А де ж «Сватенко Марія»?

— У бухті, біля острівця. Там, де скеля.

— Глибоко?

— Та ні, метрів з шість буде.

— Розтрощена?

— Цілісінька, у лівому борту лише невелика пробоїна. Мотор лежить на палубі.

— Ти і не уявляєш, хлопче, який ти молодець! — Капітан поплескав Сашка по плечу.

— Тільки не розказуйте, Іване Федоровичу, про це нікому, особливо нашій старості.

— Чому? Ми ж другий рік шукаємо фелюгу у морі. Всі рибалки вам скажуть спасибі.

— Але зачекайте, хоч тиждень помовчіть.

— Не збагну.

— Це таємниця солкоршуків.

— Хто вони, ці солкоршуки?

Запитання залишилось без відповіді. По очах співрозмовника капітан зрозумів, що йому більше нічого не скажуть, і погодився:

— Гаразд, хай буде по-вашому — помовчу.

Сейнер наблизився до Деркулів, пришвартувався. Солкоршуків ніхто не зустрічав. Вони тихо розійшлися по домівках.

Влітку Сашко завжди спав на розкладачці за хатою під шатами виноградних лоз. Повернувшись з мандрівки, він ліг спати рано. Заснув одразу. Серед ночі прокинувся від підозрілого шурхоту. Підвів голову і сторожко озирнувся. Навкруги панувала тиша. Повний блідий місяць висів над Деркулями. Все навколо: і виноградні лози, і очерети — мерехтіло сріблястим сяйвом і від нього здавалось таємничим і казково гарним. Шурхіт повторився. Хлопець став придивлятися і побачив як біля паркана вовтузилась якась тваринка. Більша за кота, але не схожа й на пса. Сашко спочатку подумав, що це йому сниться. Але ж ні! Примара перетворилась на рухливий килимок і поволі розтанула у серпанку ночі. Хлопець ліг на другий бік і заснув міцним передранковим сном. Прокинувся разом з очеретяними співаками. З насолодою прислухався до знайомих голосів — одразу ж відзначив для себе: зовсім близько, за парканом, недавно оселилась очеретянка, перед поїздкою на острів вона там не озивалась.

А коли звернув увагу на лантух, який учора приніс із сейнера і залишив під кущем винограду, був здивований — у ньому зяяла величезна дірка. Сашко підійшов до нього і виявив дивну річ: зникли рештки солодких корінців. Що це таке? Хлопець з острахом озирнувся і на мокрому ґрунті помітив чітко відбиті сліди звіра. Вони були точнісінько такі, як там, на березі бухти. Слід вів до паркана. Сашко пішов, куди вели свіжі маленькі ямочки, ближче до очерету вони наповнились водою. Ледь помітна стежина привела до невеличкої галявини, де вся земля була засліджена злодієм. І тут, на диво, лежали акуратно складені віхтики солодкого коріння. Отже, поблизу має бути помешкання злодія! Хлопець причаївся серед очеретяних хащ. І ось тріснула очеретина. Хлопець лише скосив очі у той бік і побачив чималого пухнастого звіра. Так, це була нутрія.

Дехто із деркульчан тримав у загінчиках цих вельми цінних хутрових тваринок, але неволя не подобалась їм, і вони при першій же нагоді тікали від людей, ховалися в очеретах. Нутрії знаходили там притулок і їжу, їх ніхто не переслідував.

Сашко поворухнувся — і нутрія зникла. «Значить, і в бухті живуть вони», — зробив висновок хлопець. Пухнастим є де розгулятися в очеретах степової балки. Їм, певно, дуже подобається солодке коріння, пахощі якого вони чують здаля.

Тепер, розкривши таємницю загадкової пропажі, Сашко зовсім не дивувався з пристрасті звірів до солодцю. Він знав, що тварини заготовляють на зиму харч. Напевно, солодець служить їм за десерт, як дітлахам цукерки.

Сашко не повернувся додому, а відразу пішов до Кузьми. Потім удвох зайшли до Тараса. Товстуна не турбували — нехай закінчує модель вітрильника. У солкоршуків виникла ідея: якомога швидше обстежити балки навколо бухти й забрати солодке коріння, доки його нутрії сушать, а то буде пізно — сховають у свої хатки.

Опівдні солкоршуки знову були на березі бухти Солодкого коріння: доїхали сюди попутною машиною. Хлопці відразу звернули увагу, що біля острівця снували човни: Іван Федорович перевіряв їхнє повідомлення — шукали «Сватенко Марію».

Солкоршуки попрямували до знайомого яру, з якого витікав струмочок.

Біля очерету зупинилися: десь тут має бути стежка, яку протоптали нутрії. Вона повинна привести до лігва, а там — снопики солодцю. По якійсь хвилині солкоршуки справді натрапили на сліди і заглибились у зелені хащі. Тут стояла прохолода, а звідусіль долинало таємниче шарудіння невідомих мешканців. Стежка вузенька, тому просувалися один за одним. Попереду йшов Кузьма. Якусь часину мандрівники простували по одноманітному зеленому коридору, але раптом стежка вперлася в суцільне звалище торішнього очерету і перетворилась на своєрідну нору.

— Кубло, — тихо повідомив Кузьма.

Воно було величеньке, вимощене всередині корінням та листям болотяних трав. Раптом підстилка в кублі заворушилась — і солкоршуки побачили маленьких рудих тваринок. Кузьма обережно взяв одне.

— Нутрійча. А тхне від нього точнісінько так, як од звіра, якого зустріли ми на крижині. Пригадуєш, Тарасе?

— Ми вдерлися до чужої господи, — констатував Сашко. — Гайда звідси!

Мандрівники поверталися уже знайомою стежиною. Та ось Тарас, що плентався у хвості, звернув увагу на зламану очеретину, а коли уважно придивився, то помітив замасковану стежину. Солкоршуки вдруге пірнули в очеретяні джунглі. Нова стежка петляла серед хащ, заглиблювалась у очеретяні звалища. І ось… Стежки не стало. Тепер йшли навмання. Сторожко подала голос качка, здогадались: поблизу озерце. Через хвилину хлопці стояли на березі круглого озера. Вода синя-синя. Були впевнені: біля цього озера живуть нутрії. Роздивились. І ось недалечко на березі помітили купу очеретяного листя. Мандрівники підійшли ближче. Що воно таке? Розгорнули листя — і побачили снопики солодцю.

Не гаючи часу, друзі почали складати у лантухи свою пропажу. В цей час серед озерця з’явилася кругла руда голівка.

Кузьма побачив звіра і відразу все збагнув.

— Ура! Тепер я знаю, чому зрадив нас Рекс!

Він розповів усе, що знав про незвичайну дружбу пса з нутріями.

Тваринка наче засоромилася — пірнула у воду і виринула в іншому місці. Заклопотана мордочка з чорними булькатими очима весь час стежила за хлопцями, аж доки вони не вилізли з лантухами на крутосхил. Потім звір виліз на галявину, зібрав дріб’язок коріння, залишений солкоршуками.

…На деркулівській Перетязі шофер зупинив машину.

— Злазьте! — гукнув він мандрівникам, які сиділи у кузові. — В селище я не їду. Мені треба в Кут за очеретом.

Друзям довелось чекати на іншу машину. Правда, сиділи недовго.

Попутний газик, порівнявшись з ними, зупинився, і з кабіни виглянув Аркадій Полікарпович. Він повертався з відрядження.

— Ви знову з лантухом? — здивувався вчитель.

— Як бачите, — радо відповів Кузьма.

— Що в лантухах?

— Коріння.

— Яке коріння?

— Солодке.

— Аж тепер я спробую солодцю.

Кузьма розв’язав лантух, висмикнув корінець і подав Аркадію Полікарповичу. Той вийняв з кишені складаний ножик і взявся підстругувати корінь, наче олівець. Потім відрізав шматок і поклав у рот.

— Справді, смачне. Гаразд. Вантажте свої оклунки, — розпорядився вчитель, — до аптеки підвеземо.

Того ж дня солкоршуки прийшли до школи і з гордістю поклали на стіл старости квитанцію про здачу 47 кілограмів відмінного солодцю.

— Тепер я бачу, що ви здатні творити дива, — похвалила вона.

— Це не диво, — загадково посміхнувся Кузьма, — а звичайнісінький солодець. Справжнє диво залишилось у бухті.

Швидко минуло літо. Замжичила похмура осінь. А там приазовською рівниною заволоділа зима. Тепер деркулівський недремний Вітродуй позирав на північ, звідки дув колючий трамунтан. Морози скували кригою бухту Солодкого коріння.

Взимку, коли шаленіла хуртовина, солкоршуки часто збиралися разом, згадували літні пригоди і з нетерпінням чекали весну, чекали того часу, коли можна буде повідомити людям неймовірну новину: мертва бухта ожила. А зимові дні тяглись, як роки…

На сейнері «Дельфін»

І ось настала весна. Західний вітер, неспокійний пунент, гнав пінясті хвилі з морського простору у Таганрозьку затоку. Життя пожвавилось у воді і в повітрі. На північ, до споконвічних місць гніздування, тяглись нескінченні зграї качок, гусей, лебедів. До гирл річок та лиманів поспішала риба. Вирушали у море й науковці-іхтіологи, які вивчають життя мешканців морських глибин.

Кілька днів тому сейнер «Дельфін» залишив причали ростовського порту і неквапно плив уздовж північних берегів Азовського моря. Сейнеру доводилось обминати численні піщані коси. «Дельфін» часто зупинявся і, гойдаючись на хвилях, довго стояв на одному місці. Іхтіологи закидали невеликий волок, витягали здобич і знову повертали її морю. Лиш окремі рибини перед тим, як викинути за борт, уважно оглядали, зважували, міряли.

Екіпаж сейнера очолював Кіндрат Васильович, низенький сухорлявий дідок із білою, як молоко, головою. Цього разу на борту судна була велика група студентів, майбутніх біологів. Іхтіолог мав познайомити їх з морем, з живим світом морської води.

У професора було чимало турбот: на кожному кроці виникало безліч найрізноманітніших питань. Студенти цілісінький день тримали свого наставника в полоні. Треба сказати, що Кіндрат Васильович любив допитливих людей і належав до тієї категорії вчених, котрі не визнають кабінетної науки. Все своє життя він присвятив морю, його батько був рибалкою. На Приазов’ї вчений провів своє дитинство і юність, морю віддав життя. Йому довелося плавати на незграбних рибальських човнах-дубах, ходити під вітрилами на тупоносих хистких фелюгах, освоювати першокласні судна-лабораторії.

На обрії відкрилась чудова панорама рибальського селища. Мимоволі студенти замилувались зеленим берегом, білими хатками. Розглядаючи берег у бінокль, один із них, всюдисущий Славко, помітив якусь незвичайну фігуру на даху високого будинку.

— Це Деркулі, рибальське селище, — пояснив іхтіолог.

— А що то за дивовижна фігура над будинком?

— То вітровказ — творіння рук сліпого діда Тараса. Колись рибалив. Дуже цікава людина, — розповідав іхтіолог. — Йому вже за восьмий десяток. Це якраз про нього йдеться в оповідках відомого краєзнавця і фольклориста Андрія Костюченка, який вчителював у цьому краї ще на початку двадцятого століття. У часописах він надрукував чимало оповідань, легенд та повідомлень про цей берег. Рукописи Костюченка, де йдеться про рибу та рибалок, зберігаються в бібліотеці нашого інституту. Я прихопив один зошит з оповіданням цього краєзнавця. Вам буде корисно його прочитати, а я тим часом відпочину. Згода?

Кіндрат Васильович витяг із портфеля невеличкий у чорній цератяній обкладинці зошит і віддав чубатому юнакові. Той почав читати…

Про Ониська сивоголові дідусі розповідали таке.

Від деркулівської бухти Солодкого коріння і вже аж до Очеретяної коси не зустріти багатшої людини від Ониська Прища. Ніхто добре не знав, хто і коли саме прозвав за люту вдачу і копійчану душу багатія Прищем. Як смола до чобота, прилип той Прищ до Ониська. Так прозивали його і малі і старі.

Десятки рибальських дубів щоранку виходили в море ловити рибу. Дуби належали Прищеві. Його були і волокуші-верстовки, які тягли з моря невтомні забродичі. Всі вони були наймитами багатія. Прищ господарював в уловах, на причалі, на коптильнях і в засольнях.

Був той багатій присадкуватий, з сивою борідкою клинцем і з жвавими чорними очима. Невтомний Онисько скрізь устигав. Коли відпочивав старий, ніхто й не знав.

Щодня вирушав Онисько з наймитами у море. Він не боявся ні азовських скажених штормів, ні блискавки, ані грому. Жорстокі вітри частенько десь серед моря перевертали незграбні Прищеві дуби. Багато рибалок гинуло у морській стихії, але Онисько завжди рятувався. Він повертався на берег і на дошках, і на уламках щогл. Повертався і вже наступного дня знову йшов у море, і знову лунало Прищеве:

— Швидше, швидше, йолопи царя небесного!

Велетенське Прищеве подвір’я було на самому березі моря. Хатина багатія майже нічим не відрізнялася від хаток простих рибалок — була така ж присадкувата, покрита очеретом, от лише віконця були надто малі, щоб злодій, бува, не проліз. Багато зберігалося добра за товстими саманними стінами. Прищеве добро надійно охороняв патлатий пес Рябко. Його колись привезли інгуші з Кавказу у Деркулі цуценям. Було вайлувате, з товстими лапами. Довго Онисько оглядав його, прискіпливо обмацував, зазирав у рот і аж тоді купив. Купив і не помилився — через рік незграбне цуценя перетворилося на величезного злого Рябка, який не одному наймиту полатав штани.

Для собаки Прищеві рибалки готували спеціальну юшку. Лише з голів осетрин та добірної сули. Казан з юшкою наймити підсовували псові довгою жердиною — він не визнавав навіть тих, хто щодня годував його.

Прищ жив сам. Дружина — німкеня за походженням — давно померла, а єдиний син був десь у Німеччині. Вже багато років він не провідував батька. Старий щомісяця висилав йому чимало грошей. На людях майже ніколи не згадував про сина. Так наче його не було зовсім.

Найбільше любив Онисько Рябка — пестив у вільну хвилину, примовляв ласкаві слова. І той вірно служив своєму господареві.

…Ще морози міцно тримали у своїх обіймах мілководні лимани, а по морю ганяв шматки криги лютий трамунтан, як до деркулівських берегів, до очеретяних лиманів косяками пливла ікриста сула. Риба скупчувалась проти гирла і терпляче чекала теплих весняних днів. А перед нерестом втрачала обережність. Величезні рибини часом підпливали до самісінького берега, і їх можна було підхопити руками.

Повільно тяглись останні дні зими. Та ось, нарешті, у Приазов’я вривається по-весняному теплий і грайливий вітер-пунент. Він несе на своїх крилах весну, бурхливу і коротку. В перший теплий день, мов по команді, ікриста риба пливе до лиманів.

Правда, не всім рибам вдавалось проскочити гирло деркулівських лиманів, бо саме у той час Прищеві рибалки починали путину.

Сам Прищ ікристу сулу називав «святою рибою». Насправді ж для нього то була золота риба…

Отож з перших весняних днів у гирлах господарювали волокуші-верстовки. Сітками перетинали шлях рибі, а забродичі витягали вилов на берег.

У такі дні весь простір навколо лиманів перетворювався на величезний людський табір, де порались не лише чоловіки-рибалки, але й жінки, підлітки. Живу рибу кидали у кошики. Худорляві рухливі хлоп’ята зносили її до купи. Там рибин добивали важкими палицями-чиклушами, а кривими ножами розпорювали її. Розрізана сула була дуже схожа на незграбну камбалу. Рибу солили в ямах, викопаних у піску і вистелених цупким брезентом. Поруч будували сушарні.

Риб’ячою ікрою багатій годував свиней, качок, гусей. А коли чув, як з докором говорили, мовляв, ікра — це кров моря, Онисько байдуже резюмував:

— Плював я на морську кров. На мій вік вистачить риби.

Падаючи від утоми, забродичі тягли важкі волокуші. З кожним весняним днем зростали скирти в’яленої риби. У селищі все пахтіло рибою — і хатки, і тини, і колоди, на яких до сонця вигрівались бабусі.

Хід нерестової сули припинявся раптово. Вранці, тягнучи волокушу, рибалки відчували незвичайну легкість. Коли витягали на пісок сітку-матню, в ній тріпались лише чорні раки. Онисько несамовито кричав і примушував рибалок ще перетяти гирло волокушею. Але й на цей раз забродичі витягали її порожньою.

Прищ заспокоювався і з дня на день починав очікувати далеких гостей-покупців. Вони з’являлись у Деркулях десь після трійці, коли цвіла пахуча маслина і вже буяло зелене очеретяне море, над яким збуджено кружляли качки.

Гості приїздили у великій чорній кареті. На вибоїнах вона торохтіла, наче порожня діжка з-під тюльки. Карета в’їжджала на Прищеве подвір’я і зупинялася біля самісінького казана, в якому наймити варили з чорних бичків-кангариків рябу юшку. Першим з козлів сплигував високий худий дяк. Він підбігав до карети, шанобливо зігнувшись, відчиняв двері. З карети повагом, крекчучи, вилазив сам отець Василь, патлатий, з червоним круглим обличчям. Ставши на землю, він розмашисто хрестився на всі боки — на море і на Рябка, що аж захлинався від люті, і на скирти сухої риби, які добре було видно з подвір’я.

Дяк повторював усе, що робив отець Василь, але без старанності, абияк. Кладучи пальці на лоба, він за кожним разом закидав назад голову з маленькою рудою косою, яка була перев’язана брудною стрічкою.

Перехрестившись, отець Василь піднімав до неба свою патлату голову:

— Благодать господня!

— Го-о-спод-н-я-я! — підтягував пискливим голоском дячок.

У цю хвилину зі своєї господи виходив Онисько Прищ. Він удавав, що не бачить гостей, і починав утихомирювати Рябка, гладив його, а тоді вже з-під руки дивився на подвір’я, розглядаючи гостей, і повагом прямував до карети. Наблизившись, хазяїн чемно цілував руку отця і запрошував гостей до господи.

Кілька днів отець Василь тупцював навколо скирт запашної риби, а за ним як тінь сновигав дячок з товстою засмальцьованою книжкою, за вухом — олівець.

Святий отець витягував із скирти рибину, обмацував її, виривав риб’яче пірце-поплавець і довго смоктав його, плямкаючи товстими червоними губами. Іноді.він щось казав дякові, і той похапцем записував у книгу.

Коли отець Василь оглядав чергову скирту риби, до нього наблизилась бабуся:

— Скажіть, преподобний отче, скільки потрібно святих людей, щоб з’їсти, хай бог простить мене, грішну, — перехрестилася стара, — оці гори риби?

Отець обома руками схопився за хреста:

О раба божа! У нашій святій Печерській лаврі досить божих людей. Вони, бідолахи, денно і нощно відмолюють тяжкі гріхи, заподіяні черню.

А коли не буде тієї черні, хто ж ловитиме рибу?

— Геть з моїх очей, гріховоднице, — гнівно гримнув отець Василь на жінку і замахнувся хрестом.

Увечері в Прищевій хаті лунали пісні церковного, а потім далеко не церковного змісту. Деркуляни знали: хазяїн продав рибу святій братії Києво-Печерської лаври.

Вранці чорна карета залишала Деркулі.

Того ж дня на Перетязі з’являлась довжелезна валка дригалів. Здалеку вона була схожа на величезну гадюку, що поволі підповзала до своєї жертви. Минаючи селище, строката валка наближалась до риб’ячих скирт. Там уже чекали наймити. Вони спритно вантажили сулу. Важкі вози повертались по глибокому піску до міста. Там рибу складали у вагони і транспортували до «святих» місць.

У селищі переставало пахтіти в’яленою рибою, лише до пізньої осені західний вітер приносив сморід: догнивала ікра — кров морська…

З кожним роком багатів Онисько Прищ, аж доки у Деркулях не з’явився голодранець з Полтавщини Тарас Вертипорох.

Якось Прищеві рибалки зібрались у море. На хвилях гойдались чорні тупоносі дуби. Чекали господаря. Попрощавшись із Рябком, Онисько рушив до берега. І ось по дорозі йому несподівано зустрівся високий, худий, трішки сутулуватий хлопець. На худих плечах — полотняна сорочка, ноги чорні-чорні.

«Здалеку притьопав, йолоп», — подумав багатій. Хоча Прищ поспішав, та все ж змушений був зупинитися, бо йому до зарізу потрібна була робоча сила.

Дивно, цей парубійко досить-таки безсоромно, як здалось Ониськові, оглядав його, багатія. У незнайомого, були великі сірі очі, як у дівчини.

— Хто такий? Що тобі треба?

Парубійко мовчки продовжував оглядати Прища з ніг до голови. Цей погляд не сподобався господарю.

— Чого витріщився, йолоп царя небесного? Говори, чого треба? — вже гримнув Онисько.

— Хто ви будете, дідусю?

— Як це хто? Я — господар…

— Господар? Так я це найматися, пане…

— Так би давно. Як звати?

— Тарас.

— Прізвище говори. Ім’я мені твоє потрібне, як собаці пелех на хвості.

— Вертипорох.

— Звідки такий?

— З Полтавщини. На цукроварні працював, — посміхаючись відповідав Тарас.

Господар мовчки ще раз оглянув кістляву постать Тараса.

Тарас так само спокійно, з посмішкою дивився на Прища, і жодна рисочка не здригнулась на його обличчі.

У дворі зібрався гурт рибалок. Вони з цікавістю спостерігали за своїм господарем та парубійком. Прибулий все ще посміхався… «Ось ти в мене зараз на кутні посмієшся», — подумав господар, а вголос з удаваною лагідністю попрохав:

— Принеси, хлопче, отой пеньочок. Ноги щось мліють. Сісти хочу. Ой, ой, старий став, — простогнав, а в очах злі-презлі бісенята застрибали. Знав — зараз почнеться потіха.

У дупло невеличкого трухлявого пенька господар влив колись щось близько п’яти пудів свинцю. Зробив це для випробування сили тих, кого брав у рибалки: щоб кволі не попадали.

Онисько вже приготувався досхочу посміятися, як Тарас несподівано легенько підняв пеньок, та ще й лівою рукою. Підніс до господаря і поставив поруч, та ще й пилюку стер ліктем і знов усміхнувся:

— Сідайте, паночку.

— Ти диви! — захоплено вигукнув хтось з гурту наймитів. Хто-хто, а вони добре знали, що то за пеньок.

— Овва! — важко видихнув Онисько своє здивування й не сів, а лише зазирнув у дупло: чи, бува, не видовбав хто свинець. Свинець був у дуплі. «Цей йолоп сам на берег рибальського дуба витягне й за п’ятьох волокушу потягне», — подумки радів Прищ.

— Ану, ближче підійди! — вже чемніше попросив Онисько голодранця. Тарас наблизився до господаря, а той своїми чіпкими пальцями почав мацати м’язи рук наймита, мацав і дивувався: «Як залізо! Звідки така сила у нього?»

— Хай буде гречка!

Це означало — хазяїн приймає його до гурту своїх забродичів.

— Сьогодні на господарстві залишишся, — наказав Тарасові Онисько. — На вечерю звари рябка. Казан серед двору, а картопля у шаплику. Повернемося на заході. Зрозумів?

— Зрозумів…

Прищеві здалося, ніби цей парубійко давно знає і думки, і мрії його та ще й знущається з нього. «Та як він сміє, цей голопупенко, у якого за душею, напевно, і поганенької копійчини немає, а на плечах випріла сорочина. Ти ще потанцюєш у мене, харцизяко!» — лютував у думці Онисько.

…Надвечір з моря повернулися рибальські дуби. Виблискували проти вечірнього сонця на дубах добірні сріблясті лящі. Їх навантажили рибою так, що ніде було сісти рибалкам. Люди сиділи на рибі. Прищ радів. Сьогодні море, як ніколи, було щедрим. Давно вже не привозили стільки риби з Піщаної коси.

Спритно, мов парубійко, зістрибнув з дуба на берег Онисько і наказав рибалкам звантажувати та солити рибу, а сам подався до двору. Коло воріт побачив нового наймита. Той стояв якось впевнено, широко розставивши ноги, наче був господарем цих володінь, і знову, клятий, посміхався.

— Чи виконав мій наказ?

— Авжеж, виконав, паночку. Рябка зварив. Масненький, як добрячий підсвинок.

— Ряба юшка масненька? Що ти верзеш? — гримнув багатій, а сам у двір — та так і застиг на місці: серед двору на жердині висіла шкура із його улюбленого Рябка.

— Рябка… Мого Рябка… — крикнув Прищ і кинувся було до Тараса, та раптом упав, затрясся.

…Більше ніколи вже не кричав Онисько Прищ. Рибалки однесли його до кімнати, поклали на ліжко. А скоро його зовсім не стало.

На Прищевому подвір’ї згодом збудували школу…

«Дельфін» міняє курс

…Минувши мальовничі Деркулі, «Дельфін» узяв курс на бухту Солодкого коріння, де мав намір поповнити запас прісної води з джерельця, котре високо цінував Кіндрат Васильович. Через годину сейнер науковців кинув укір проти вузького гирла бухти, що ховалась за високими береговими кручами.

— Там, за гирлом, — розповідав студентам іхтіолог, — бухта Солодкого коріння. Як ви вже, певно, здогадались, вона зветься так тому, що там на берегах росте солодець. На жаль, для нас вона нецікава.

«Чому?» — посипались запитання.

— Бухта мертва, риби в ній немає. Лише під час штормів в неї інколи запливають азовські дельфіни, — пояснив керівник експедиції.

— А що сталося? Чому все живе вимерло? Може, вода отруєна? — допитувались цікаві.

— Ні, вода звичайна, морська. Недавно стало відомо, що там постійно діє кругова течія, яка швидко замулює все, що потрапляє на дно. А воно рівне й одноманітне. Пісок постійно рухається і це не приваблює бичків, основних мешканців усіх азовських заток, бо їжі вони не знаходять та й самицям ні до чого приліпити ікру. Сула і камбала не бувають у бухті через те, що там немає бичків, на яких вони полюють. От вам і мертва бухта. А треба сказати, що кращого місця для нересту риби не знайти на всьому узбережжі… Але рибалки навідуються туди, аби попити смачної джерельної води.

За борт опустили моторного човна, і Славко з двома матросами рушив у бухту.

Студенти, нарешті, дали спокій Кіндратові Васильовичу і вишикувалися вздовж лівого борту сейнера, почали оглядати руді берегові кручі. Тут, як і скрізь, над морем снували невгамовні білокрилі мартини, які полювали за рибою. На тлі похмурих круч вони здавались особливо білосніжними, як піна морських хвиль.

Скориставшись вільною хвилиною, керівник експедиції вирішив відпочити під тентом. Він сів у крісло, заплющив очі. Якусь часину на судні панував спокій, та ось повернувся човен, він швидко проскочив гирло і через кілька хвилин опинився під бортом сейнера.

Кіндрат Васильович спочивав у своєму кріслі й тоді, коли прибулі повернулися з бухти, підняли на палубу діжку з водою. Спочатку керівник не звернув уваги на Славка, біля якого юрмилися студенти, щось там розглядаючи і сперечаючись. Та згодом вчений підвів голову.

— Щось знайшли?

— Шматки якоїсь шкіри.

— Це не диво. Тут є недалеко взуттєва фабрика, отож, мабуть, звідти відходи і потрапили у воду. Тепер звикли різний мотлох скидати у море.

— Нас, Кіндрате Васильовичу, цікавить зовсім не це шмаття, а ікра на ньому, — пояснив Славко.

— Яка ікра? — жваво підхопився іхтіолог. — Покажіть.

Керівник експедиції покрутив у руках яскраві шкіряні стрічки.

— Це варте уваги, — признався він. — Перед нами ікра бичка-кругляка, їй усього три тижні. У бухті, яку ми вважаємо мертвою, нерестяться бички! — Вчений замовк і на якусь мить замислився. — Тут, мабуть, помилка, — вголос продовжував міркувати. — Ці шматки з ікрою, певно, хвилі занесли. Але поспішати з висновком не слід.

— Гляньте сюди, — наполіг Славко. — Стрічки ці ще й до каміння хтось поприв’язував.

— Я вже звернув на це увагу, ми маємо справу з штучним нерестовим гніздом, — сказав іхтіолог. — В такому разі візьміть акваланг і повертайтесь у бухту. Спробуйте обстежити дно. Як знайдете такі гнізда, не займайте. Візьміть лише одне. Це дуже цікаво. Хто б міг це зробити? Штучна шкіра не гниє у воді і течія її не замулить, бо при наявності тягарців стрічки будуть підніматися вгору. Люди, що вигадали ці гнізда, не позбавлені кмітливості.

На сейнері з нетерпінням чекали повернення човна. Вже сонечко повернуло під обід. Подув звичайний у такий час вітер з моря — моряна. Він погнав хвилі до берега. Мартини, нарешті, вгамували голод — відпочивали на пляжі. А човен все не повертався.

Кіндрат Васильович занепокоєно походжав по палубі і раз у раз позирав на гирло. Його схвилювала знахідка у мертвій бухті. Такого він не чекав…

Нарешті серед бурхливих хвиль з’явився човен. Через кілька хвилин дослідники повернулись на сейнер.

— Доповідайте про наслідки пошуків, — попросив учений.

Почав матрос, який пірнав на дно:

— На захід від острівця я натрапив на кілька десятків гнізд. Вони лежать на дні у певному порядку. На шкіряних стрічках уже є ікра. Там снують чорні бички-молочники.

— Люди здобули перемогу. Чудово! — похвалив керівник експедиції. — Але хто це зробив? Може, це науковці Азовського інституту… Так, так. Треба з’ясувати. Гукніть радиста! — розпорядився Кіндрат Васильович.

З радіорубки вийшов сіроокий красень у модній строкатій курточці.

— Зв’яжіться з ученим секретарем Азовського інституту і попросіть повідомити, хто й коли займався проблемою заселення бичками бухточки, яка лежить західніше рибальського селища Деркулі.

Незабаром надійшла відповідь: інститут цією бухточкою не займався.

— Коли так — доведеться вертатися в Деркулі. Може, там розкриємо таємницю штучних гнізд.

Зміну курсу сейнера студенти зустріли з ентузіазмом, бо, правду кажучи, їм вже захотілося відчути під ногами тверду землю і на власні очі побачити, як живуть азовські рибалки, познайомитися з сліпим Тарасом Вертипорохом. Сам керівник експедиції з великим задоволенням відвідував деркулян, там у нього було багато знайомих рибалок.

«Дельфін» повернув на схід.

Науковців першим зустрів дерев’яний Вітродуй. Простягнувши руку, він вітав судно дослідників моря.

«Дельфін» пришвартувався біля причалу рибзаводу. Матроси поклали трап. Кіндрат Васильович у супроводі Славка одразу попростував до правління колгоспу, а студенти пішли знайомитися з рибальським селищем.

…У колгоспній конторі разом з гостями з «Дельфіна» за столом сиділи голова колгоспу, бригадир, шкіпер Григорій Тарасович, учителі, шкільна староста та загін юних шукачів. Прийшов і сліпий дід Тарас, з яким уже встигли познайомитись студенти.

Принишклі солкоршуки озирались. Вони почували себе ніяково — вперше потрапили у центр уваги дорослих. Певно, вже дехто знав про штучні гнізда для бичків.

Ми маємо намір, — підвівся голова колгоспу, — провести невеличку конференцію зі школярами, котрі, на думку нашого гостя — відомого іхтіолога Кіндрата Васильовича, зробили важливе відкриття. Отож, слово нашому гостю.

— Хто такі солкоршуки, — усміхнувся Кіндрат Васильович, — ми вже знаємо. А тепер хотілось би знати, що ви шукали в бухті, крім коріння?

— «Святу Марію», — не моргнувши оком, відповів Кузьма. — Це вітрильник іспанських піратів.

— Не чув про такий, — здивувався Славко. — Може, ви маєте на увазі славнозвісну «Дуке ді Флоренска»? Вона справді затонула.

— Скарби тієї «Дуки» чотириста років шукають, — погодився Кузьма, — але не тут, а біля острова Мал. А нас цікавив вітрильник «Свята Марія». Був такий, і ми хотіли взяти з нього амфори для нашого музею.

Виявилось, що герої конференції були обізнані з тим, що хвилює шукачів скарбів усього світу.

— Я з повагою ставлюсь до пошуків, сам колись пірнав на дно моря, — щиро усміхнувся вчений. — Що ж знайшли ви, славні солкоршуки?

— Не те, що шукали.

— А що?

— Шукали вітрильник, а знайшли — колгоспну фелюгу. Теж «Марія». Але не свята, а Сватенко. І амфору підняли, а як роздивилися — бідон. Тоді ж помітили ікру бичків на шкіряних стрічечках і вирішили зробити інкубачі. Ото і все.

— Ні, не все! — перебив учений Кузьму. — Це початок великої роботи. Ваші інкубачі, хлопці, — відмінний дарунок для азовських бичків. Науковці давно цікавляться довговічними недорогими матеріалами для нерестових гнізд. І ви знайшли такий матеріал.

— Виходить, що наші юні дослідники знайшли справжні ключі од моря, — під загальне схвалення присутніх вигукнув шкіпер Григорій Тарасович.

— Ключі од моря! — повторив учений. — Краще не скажеш. І символічно, що їх знайшли наші діти, наша зміна. Одна лише бухта Солодкого коріння, — продовжував Кіндрат Васильович, — якщо її повністю використати як нерестилище для бичків, дасть стільки рибного молодняка, що його буде досить, аби заселити все деркулівське узбережжя. А що таке бички? То — сули, білуги, осетри, севрюги, бо головна їжа цих риб — бички. Отож настав час, коли рибалки повинні не лише ловити рибу, але й засівати морську ниву. Тепер на морі не буде мертвих бухт, їх заселять бички. Пропоную молодим дослідникам разом з нами пошукати, але тепер уже не солодець, а справжні амфори.

— Амфори? — перепитали в один голос хлопці.

— Так, амфори, — ствердив учений. — До мене звернулися ленінградські археологи з проханням допомогти розшукати на дні моря залишки старовинного храму. Це десь західніше гирла бухти Солодкого коріння.

«Так он де треба було шукати!» — тільки подумав Кузьма. Всю їхню увагу тепер прикували амфори старовинного храму античних греків…

…Удосвіта наступного дня, саме була неділя, сейнер науковців прийняв на борт загін солкоршуків і залишив привітні береги рибальського селища.

Сейнер долав відстань до гирла бухти. А коли сонце зависло на далекому небосхилі, «Дельфін» був на місці призначення.

Кіндрат Васильович ще раз уточнював на карті місце пошуків. Матроси, студенти лаштували спеціальну драгу, сплетену з міцних капронових мотузків. Вона призначалася не для риби, а для виловлювання на дні моря різних речей. Не сиділи без роботи й солкоршуки.

І от закинули снасть. Запрацювали потужні мотори сейнера. Через деякий час на палубі уже громадились трофеї з морського дна. Чого тут тільки не було!

Чорні уламки старовинних щогл, каміння, пляшки, навіть іржавий якір, тільки не амфори.

Студенти брали в руки морські трофеї. Кожен оглядали й знову жбурляли за борт. Нічого цікавого не траплялось. Ось один з юнаків зібрався було викинути продовгуватий круглий камінь, уже й розмахнувся, та завагався. Почав мовчки обчищати з нього черепашки:

— Це ж не камінь, а горщик. Старовинний посуд!

Хлопця оточили. Першими підбігли до нього солкоршуки. Кіндрат Васильович прискіпливо оглянув знахідку:

— Ні, це не горщик! Це амфора! — урочисто оголосив учений. — Отож, археологи мали рацію. Виходить, під нами уже двадцять п’ять віків лежить місто древніх гончарів, котре поглинуло море.

— Як ти, Петре, здогадався, що це горщик? — посипались запитання студентів до свого товариша.

— Дуже легким здався…

Згодом драга витягла ще кілька амфор.

Одна з них пізніше прикрасила експозицію деркулівського шкільного краєзнавчого музею.

Дід Тарас помер пізньої осені, коли осатанілий левант зривав і жбурляв у море останнє листя з крислатого дуба. Поховали деркулівці діда, але в пам’яті рибалок залишилась пристрасна душа волелюба, його мудрі слова, залишився служити людям Вітродуй…

Багато змін сталося у селищі. Уже самостійно водив у далекі рейси свій сейнер онук діда Тараса. Він завжди брав у море пам’ятний гачок. На швидкісному катері літав по морю колишній рудий шибайголова Кузько. Тепер його поважно величали Кузьмою Петровичем, був він бригадиром колгоспної бригади, яка засівала штучними нерестовими гніздами морську ниву. Тепер рибалкам у морі часто зустрічались спеціальні буї, котрими обгороджувались ділянки нересту.

У вільну хвилину Кузьма Петрович був не від того, щоб розповісти друзям про свої перші інкубачі, недарма на борту його катера красувався напис «Операція „Буба“ триває!» А в каюті колишнього ватажка солкоршуків на почесному місці висіли портрети космонавтів і фото космічних кораблів. Кузьма залишався вірним юнацькому захопленню і мрії. Жаль лише, що з ним не було його друзів Сашка-Нептуна та Василя Бублика. Василь вчився будувати справжні пароплави, а от про долю Сашка-Нептуна — окрема розмова у нашому епілозі.