Знахідка на все життя

Знахідка в Синій могилі (Замість прологу)

Археологи зацікавились Синьою могилою цілком несподівано. На одній нараді в нашому інституті науковці виступили з гіпотезою, що приазовська Синя могила буцімто є ключем, який дозволить розгадати таємницю щойно відкритої культури прадавніх людей. Сліди цієї культури знайдено в напівзруйнованих печерах на березі степової річки, що протікає в скелястому урочищі. Тут на стінах і стелі печер знайшли загадкові малюнки первісних художників. Нікому ще не доводилося натрапляти в наших краях на щось подібне. А тому археологи виявили пильну увагу до цієї знахідки. Про неї почали писати на сторінках часописів; висловлювались усілякі здогади, припущення, але все те було малопереконливе, як то кажуть, шите білими нитками. Бракувало додаткових матеріалів для аргументації отих припущень.

Якось мені теж довелося побувати в тому урочищі й побачити наскельні малюнки. Я не фахівець з епіграфіки, науки про стародавні написи та малюнки на камені, і тому мені важко було судити про побачене. Проте в одній печері мою увагу привернув досить одноманітний і з першого погляду нецікавий малюнок. То були довгі хвилясті рисочки, перетнуті коротенькими. І диво! Що довше я вдивлявся в оті нудні сплетіння рисок, то загадковішими вони здавалися мені… Ні, не безглуздими видавалися вони мені, а сповненими глибокого й цікавого змісту.

«Може, ці рисочки розповідають про чиєсь життя? — несподівано майнула в моїй голові думка. — І про життя складне, а то й трагічне…»

Від такого сміливого здогаду я аж отетерів. Що? Розповідь про чиєсь життя? Та чи ж вільний я робити таке припущення? Що я тямлю в наскельних малюнках? Витлумачувати їх — то не мій фах. Це клопіт інших людей, знавців цієї справи.

Щоб не глузували з мене знавці епіграфіки, я, певна річ, нікому не сказав жодного слова про свої міркування.

І ось, на думку вчених, тепер Синя могила (саме вона!) мала відповісти на важливе запитання: які люди заселяли долину колись могутньої і повноводої річки та про що розповідають нам малюнки первісних художників?..

Добре пам'ятаю, як на тій нараді було вирішено провести археологічні розкопки Синьої могили. Очолити експедицію мав досвідчений археолог. Одначе сталося так, що в день від’їзду в Приазов’я начальник несподівано захворів. Тоді директор інституту, хоч я навіть і не входив до складу експедиції, викликав мене й поклав на мене цю місію. Сам не знаю чому, але я зрадів цьому призначенню. Можливо, причиною моєї радості було те, що в дитинстві я мріяв заглянути в таємницю Синьої могили, а може, й просто захотілося мені побувати в рідних степах. Адже тут, біля цієї прадавньої могили, на стрімкому березі ласкавого південного моря промайнуло моє безтурботне дитинство. Ще відтоді я полюбив цей куточок приморського степу, хоча й здавалося — за що його любити? Безкрая й одноманітна рівнина… По весні сюди навідується лютий суховій — східний вітрисько-левант. Він здіймає хмари пилюки, і ці руді хмари заступають сонце, а вся рівнина тоді занурюється у зловісну пітьму. Влітку сонце часто випалює трави, а земля від неймовірної спеки тріскається, як руки хлібороба у час гарячих польових робіт.

І все ж я любив оцю неосяжну рівнину! Нестримну любов до степу у спадок лишив мені батько — колгоспний агроном. Це він навчив мене по-справжньому бачити степ, розуміти його мову, його пісні, його гнів і його радощі. Це батько мій навчив мене цінувати степові багатства і, звичайно, не тільки безкрайні поля пшениці, кукурудзи та золотавих соняшників, а й багату, казково-барвисту історію степу. На цій безмежній рівнині старий шлях, кожен яр, кожна степова могила — примітні, і старі степовики охоче розповідають про них чудові легенди. Ой, скільки тих пісень-легенд довелося мені почути, коли я бігав босоногим хлопчаком, і найбільше їх було про нашу Синю могилу. Я тепер майже певен того, що оті оповіді срібновусих хліборобів і спонукали мене врешті-решт стати археологом… Давно я вже не був у рідних краях, усе бракувало часу — то вчився, то на розкопки їздив, далекі й близькі. І ось маєш — нагода.

Збирався я недовго, і того ж дня наш невеличкий загін археологів прибув до радгоспного селища. Хатини в якій я народився, вже не було, а там, де колись юрмилися кілька хаток степового хутірця, виросло селище приазовських хліборобів. Тепер це була центральна садиба великого зернового радгоспу, як і належить, з новим клубом, крамницею, перукарнею і лазнею. Я оселився в невеличкій кімнатці селищного готелю. З її вікна було видно знайомі обриси Синьої могили. Вона й тепер, як колись у дитинстві, гордо височіла над рівниною, даючи притулок степовим орлам. Пам’ятаю, як тоді тривожно стислося моє серце: я мав зрівняти цей прадавній горб, цю священну пам’ять далеких віків…

Другого дня вранці наша експедиція зібралася на маківці Синьої могили. Навкруги панував дивовижний спокій, і здавалося, що степ ще дрімав.

Ми довго милувалися чудовим ранком, і це був останній ранок Синьої могили. Останній…

А потім якось усі разом заговорили, заметушились, як це завжди буває в перші дні розкопок.

Вимірювання і фотографування «археологічного об’єкту», як тепер величали Синю могилу мої колеги, виконали за якусь годину, і тоді всі побачили на дорозі, що витікала з селища, рухливу сіру цятку, за якою волочився шлейф густої пилюки. Цятка швидко росла, і невдовзі ми могли розпізнати нашого «бойового» помічника — радгоспівський бульдозер. Машина, сердито гуркочучи, прямувала до нас. За кермом сидів засмаглий, як циган, парубійко, проте в чистому, модному береті. Вже на маківці могили заглушивши мотора, він скочив на землю і блазнювато, двома пальцями здійнявши над головою берета, голосно відрапортував:

— Прибув! Доброго ранку! — і, трохи помовчавши, додав: — Будьмо знайомі. Тимко — тутешній бульдозерист!

Мимохіть усі посміхнулися. Тимко був людиною вельми діловитою й одразу ж почав причепливо оглядати «робочий майданчик» — так він охрестив оцей стародавній пам’ятник. Я дивився на хлопця, і мені здавалося, що все він робить якось по-буденному, ніби готувався не стародавній могильник розкривати, а збирався рити звичайнісіньку канаву для кукурудзяного силосу. Мене, правду сказати, вразило зневажливе ставлення Тимка до пам’ятника давнини, що його насипали своїми руками наші далекі-далекі пращури… Але я змовчав. Хоча, може, й даремно.

Вимірявши в усіх напрямках кілька разів «шапку» могили, хлопець досить байдуже кинув:

— Дозвольте почати!..

— Починай, Тимку, — мовив я похмуро і майже збіг до підніжжя, куди вже спустилися мої колеги.

Загуркотів мотор, і блискучий ніж бульдозера зняв першу «стружку» насипу.

Довго я стояв біля могили, стежачи, як механічне чудо двадцятого століття спритно руйнувало стародавній насип. До вечора Синя могила втратила свій величний вигляд, осунулася, стала приземкуватою і безформною. На четвертий день Синьої могили взагалі не стало. Навкруги височіли купи рудої землі. Вже під штучним насипом у материкових відкладах ми виявили нечіткі обриси ями. Там була похована людина, на честь якої у сиву давнину люди насипали цю величезну купу землі.

Тимко попрощався і поїхав на своєму землериї у селище… Ми ж повинні були дізнатися, хто похований тут, на приморському березі. Це важка, але надзвичайно цікава робота. Тепер доводилося працювати не лопатами та кайлами, а ножами, шкрябачками та щіточками. Спочатку нам довелося зняти майже метровий шар чорнозему, яким була засипана яма, потім показався білий, схожий на картон прошарок. Це могла бути лише морська трава-зостера, або, як її називають жителі приморських сіл, — камка. Справжня вічна трава! Тільки камка може пролежати під землею багато століть і не згнити. Нам уже доводилося стрічати її в старовинних могилах. Морська трава від часу лише знебарвлюється, стає зовсім білою, але тлінню не піддається.

Під товстим прошарком вічної трави було поховання.

Тремтячими від хвилювання руками ми зняли ту траву, і перед нами постала таємниця таємниць Синьої могили Нас охопив дивний трепет, як те завжди буває, коли доводиться вперше бачити речі, покладені людьми тисячоліття тому. Подумати тільки — тисячоліття минули відтоді, як у цю яму на березі моря поклали небіжчика!

Гранично обережно мої помічники зчистили зі скелета і речей, що знайшли поряд, землю, і тільки тоді ми змогли оглянути все до найменших дрібниць.

Спочатку ми трохи розчарувалися. Подумати тільки, під таким грандіозним земляним насипом, яким вшановували лише уславлених скитських царів, була похована невеличка на зріст жінка. Померлу поклали на правий бік і підігнули ноги. Здавалося, вона спала. Своєрідним простирадлом їй правив товстий шар білої глини. Кістки скелету були яскраво-червоні від того, що тіло небіжчиці притрусили тертою охрою. Жінка померла не своєю смертю, бо череп її було розтрощено. І сталося це, коли їй минуло не більше двадцяти п’яти років. Пам’ятаю, тоді я звернув увагу на кисті рук. У жінки, напевно, були дужі руки з довгими пальцями.

В узголів’ї померлої лежав брунатного кольору горщик з кістками якогось маленького птаха. Це, певно, залишки їжі, яку поклали небіжчиці. На шиї було намисто з вовчих зубів. Коло правиці лежав крем’яний до решти затуплений різець. А поруч із різцем — невеличкий глиняний бичок, напевне, тур. Поховання видавалося звичайним — такі речі завжди знаходять у наших могильниках. От хіба що отой бичок… Але сушити голову над «отим бичком» нам не довелося, бо тут ми побачили таке, що вкрай спантеличило нас. У маленькій ямці біля самісінької голови похованої покоївся золотий дзвіночок. З щирого золота! Крем’яний ніж і золото! Адже це різні епохи! Як поєдналися вони! Тут було над чим помізкувати. Та ще під шаром білої глини, на якій лежав кістяк, знайшли пазури величезного печерного ведмедя: небіжчицю чомусь поховали на ведмежій шкурі. Поховання досить загадкове. Не випадало нам знаходити такого.

До селища поверталися, коли сонце вже потонуло в золотавому морі. Швидко сутеніло. На селищній вулиці засвітилися ліхтарі. Тут панувало незвичайне пожвавлення. Я пригадав, що сьогодні субота, і в клубі мав відбутися концерт. Приїхали з міста артисти, а для степовиків це свято.

Співробітники внесли знайдені речі до моєї кімнати, поставили усе на столі, а самі подалися на концерт. Мене теж кликали, та я відмовився, бо стомився за день та й хотілося побути на самоті, поміркувати над нашими знахідками.

Я умився, випив склянку міцного холодного чаю і, зручно вмостившись у кріслі біля столу, увімкнув настільну лампу. Мені кортіло ще раз оглянути скарби Синьої могили.

Почав я з горщика. Зроблений він був зі смаком, мав орнамент. Певно, зліпив його досвідчений майстер. Цікавий був і глиняний бичок, обпалений для міцності на вогні. На лобатій голові бичка стирчали коротенькі товсті ріжки, та ще добре збереглися вуглинки-очі.

Цього бичка досить довгий час носили, певно, у торбинці, бо надто вже він був зашмарований. Мені подумалося, що це міг бути талісман мисливця, оскільки тур найдужча степова тварина. Чому ж тоді цей талісман поклали в могилу молодої жінки, не могла ж вона бути прославленим мисливцем? Надійшла черга до крем’яного різця. Він був зовсім чорний і гладенький, як скло. Видно, багато попрацювали цим інструментом, коли так відполірували його. А як стерлося вістря! Мені чомусь уявлялися дужі руки небіжчиці, з отими довгими пальцями. Напевно, вони працювали цим інструментом. Але що робила жінка? Так крем’яний різець міг затупитися від твердого матеріалу, скажімо, від каменю, або ж пісковика. Так, саме пісковика! Але ж поблизу немає жодного камінчика! Тоді, де ж її господа була? Цікаво…

Наприкінці я взяв найзагадковішу річ — золотого дзвоника. Розглядав довго й уважно. Талановитий майстер зробив його. Навіть орнамент вирізав якийсь незвичайний — геометричний. Але де він жив, у якій країні? Цього я не міг сказати: витвором якої людської культури був дзвоник — я не знав. Звичайно, я не втримався і, піднісши його над головою, струсонув. Кімнату вмить сповнили напрочуд мелодійні звуки. Подумалось мені: якби змогла отак заговорити оця річ, дивовижну історію розповіла б вона людям двадцятого сторіччя про далекі часи. Але речі, як відомо, не говорять…

І я знову сховав знахідки в ящик. За вікном на той час усе стихло: певно, розпочався концерт. Я витяг з кишені свого годинника — стрілки показували чверть на десяту. Можна вже й спати вкладатися після такого важкого дня. Я щільно зачинив двері й кватирку, бо надто боявся комарів — більше ніж гадюк, хутенько розібрався й погасив лампу. Спав я тієї ночі неспокійно: уві сні все дзвенів-співав, як весняна пташка, отой золотий дзвоник

На другий день, після закінчення розкопок Синьої могили, мої колеги повернулися до інституту, а я ще жив кілька днів у селищі. Мені треба було розрахуватися за готель, за харчі, оформити документи.

За два дні і я залишив привітне селище.

Як завжди, в інститут я прийшов за п’ять хвилин до дев’ятої. У себе в кімнаті взяв щоденника, схеми й фотографії про розкопки Синьої могили, що їх уже встигли зробити мої колеги, і поспішив до директора інституту.

Василь Петрович, вже немолодий чоловік з розкішною шевелюрою, був відомим археологом, спеціалістом у галузі античної культури Причорномор’я і культури скитів. Зустрів він мене сердечно, потис руку і показав на крісло біля свого великого стола з безліччю різних речей античного часу. Щиро кажучи, це був не стіл, а справжня музейна вітрина, між експонатами якої лишалася невелика площа, де директор міг тільки покласти руки.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Василь Петрович уже знав про наші знахідки і встиг їх оглянути ще до мого повернення, а тепер тільки бігцем гортав документацію, яку я приніс. Нарешті він пильно подивився на мене і, хитрувато примружившись, раптом запитав:

— Чи подобається вам, колего, розв’язувати вузлики?

— Дивлячись які, — ухильно відповів я, бо не знав, куди хилить директор. — Коли рибалиш, то, буває, зашморгнеться такий…

— Та ні, — посміхнувся мій співрозмовник — він знав, що я завзятий рибалка. — Йдеться про серйозний вузлик, такий, приміром, як Гордіїв[1]…

— Гордіїв? — не здавався я. — Складна річ… та все ж, якщо дозволите за методою Александра Македонського…

— Боюся, що та метода застаріла, — у тон мені мовив директор. — А тепер без жартів. Я маю на увазі археологічний вузлик… Ми тут порадилися й вирішили доручити саме вам помізкувати над проблемою скелястого урочища, тим паче, що ваша експедиція знайшла у Синій могилі досить загадкові речі.

— Поховання жінки з Синьої могили справді цікаве, — погодився я, — але ж, гадаю, цього далеко не досить, щоб…

— Розумію вас, — лагідно мовив директор. — Ось вам додаткові, так би мовити, ниточки, схопившись за які, ви подолаєте цей досить-таки складний вузлик і розкажете людям про події, що відбулися в глибині віків на березі бурхливої річки. Без творчої фантазії тут, звісно, не обійтися, — додав він і простяг мені портфеля. — Часом не обмежую… Хай щастить вам, колего!

На прощання ми потисли один одному руки, і я вийшов з директорського кабінету.

Уже в своїй службовій кімнаті я відкрив портфель і виклав на стіл усе, що він містив. Спершу я добув альбом з копіями малюнків, що їх виявили на стінах печер у скелястому урочищі. Так, цей документ міг прислужитися мені. Хоч я й бачив малюнки в оригіналі, але не всі вони до дрібниць лишилися в голові. Далі переді мною ліг звіт археологічної експедиції, що провадила розкопки степового стійбища мисливців кам’яного віку. І нарешті — коротенький лист-повідомлення юних краєзнавців з одного приазовського села. Оце й усе. Виходить, отих директорових «ниточок», за які я мав хапатися, було, як то кажуть, не так-то й густо.

Але ж треба щось робити…

Я взяв звіт, і він одразу поглинув мою увагу.

Археологи коротко, по-діловому розповідали про наслідки розкопок величезного стійбища первісних мисливців. На території того стійбища було знайдено звичайні житла-землянки, горщики, купи кісток тварин, на яких полювали мешканці стійбища. То були кістки турів, сайгаків, диких свиней, є між ними й кістки верблюдів. Серед стійбища науковці несподівано відкопали багато ям, у яких утримувалися протягом довгого часу степові хижаки, а поруч, в одній просторій землянці — «колекцію» черепів, що належали хижакам. Та найбільше мене зацікавила знахідка розбитого глиняного бичка — тура.

На фотографії, доданій до звіту, я побачив точнісіньку копію нашого глиняного бичка з Синьої могили. На думку археологів, своє стійбище мисливці залишили раптово. А чому саме, вони так і не дійшли висновку.

Далі я взяв лист юних краєзнавців. Вони сповіщали археологам, що у піщаному кар’єрі, недалеко від розкопаного стійбища, колгоспники знайшли кам’яні уламки. Діти склеїли ті шматки, і виявилось, що то була фігура короткорогого бика.

Отож таких биків-турів зображували на стелях і на стінах печер кам’яного урочища, їх ліпили з глини південніше від розкопаного стійбища, на другому березі колись могутньої річки. Тільки там не знайшли жодної розбитої фігури (це я знав з інших джерел). І нарешті — такий бичок в Синій могилі.

Виходило, що всі ці знахідки якось пов’язані між собою. Я по кілька разів перечитав документи і переглянув знахідки, і мені здалося, що завіса над таємницею віків поступово почала підніматися.

Розв’язуючи «археологічний вузлик», я мимоволі на деякий час переселився в інший світ й усе малював в уяві і стійбище мисливців, і людей, і широченну річку, і безмежну рівнину півдня далеких часів…

Згодом я вже чітко уявляв картину бурхливих подій, що відбулися на обох берегах річки, знав імена своїх героїв, їхні характери, але мені дечого бракувало. Це була деталь, дрібничка, та все ж вона була мені потрібна, як повітря. Я шукав ту дрібничку.

І тут мені згадалося, як у перший день розкопок Синьої могили наш Тимко-бульдозерист зсунув своїм «лемешем» з її маківки купу каміння і всякого сміття. Тоді я мигцем оглянув увесь той непотріб. Археологів узагалі те, що лежить зверху, не вельми цікавить, бо воно має значно пізніше походження, аніж предмет їхніх розкопок. Пригадалося, що тоді я примітив якусь непевної форми брилу пісковика, але не звернув на неї уваги — якось не до того було. А зараз мені подумалось, що саме вона, ота брила, й могла бути тією деталлю!

Шкодувати часу в таких випадках не доводиться, і я того ж дня поїхав у те приазовське селище.

Купу каміння я знайшов там, де її лишив Тимко місяць тому. Перегорнув її, і — о радість! — брила була в моїх руках. Так, це було те, чого мені бракувало: я тримав стилізовану фігуру тура. І вона колись стояла на маківці Синьої могили.

— Це Володар Степу, його зробив Кривий Оп! — вигукнув я, нетямлячи себе з радощів.

І коли б хто бачив мене тієї миті, то, певно, подумав би, що перед ним людина, яка раптом з’їхала з глузду.

Що за Володар Степу? Який Кривий Оп?

А радіти мені справді було з чого: ця «дрібничка», ця деталь переконала мене в тому, що я не помилився, що я правильно розв’язав «археологічного вузлика» і що тепер я маю право розповісти про події, що відбулися тисячі років тому в приазовському степу…

Нічне полювання

…Вечоріло. Безкрайнім засніженим степом гуляв сирий, холодний вітер. Він по-вовчому завивав у колючих кущах терну. Степові проталини їжачились торішньою травою і навдивовижу скидалися на розстелені шкури величезних тварин.

До самого небокраю степ і степ… Степ та вітер і сірі хмари, що швидко линуть над рівниною.

Коли ж у вечірній імлі далекого небокраю потонуло сонце, вітер ущух, почав сипати мокрий лапатий сніг. Навколо запанувала тиша, і лише чути було, як шелестять сніжинки, вмощуючись на землю. Сніг сипав і сипав. Мовчазний, незатишний і промерзлий степ вкутувався в пухку ковдру. Ненадійна вже була ця ковдра! Ось-ось повіє вітер з-за Великого Озера, що ковтає щовечора сонце, і тоді боязко, як гієна, втече зима й розтане сніг.

Та що це? Раптом тишу порушили невиразні звуки, які з кожною хвилиною дужчали й дужчали, і здавалося, що знову насувається степовий ураган. І ось з темряви вихопились величезні волохаті потвори. Вони, як хвиля, котилися степом. Це було стадо степових велетнів — турів. Опустивши до землі голови з короткими товстими рогами, бики хропли і, розбризкуючи міцними ногами мокрий сніг, мчали кудись у нічну пітьму.

Хто налякав турів? Хто їх переслідує?

Вогонь гнав турів. Он там замиготіли рухливі вогники. Ще мить, і вже справжня вогненна лавина залила степ. При тому світлі можна було розгледіти бородатих людей, закутаних у звірячі шкури. Вони бігли, розмахуючи палаючими головешками і довгими списами з широкими крем’яними наконечниками, щось кричали, а поруч мчали волохаті пси.

Люди гналися за турами. Поміж переслідувачами вирізнявся молодий, міцно скроєний патлань. Він біг у голові юрби, і його могутній голос, сповнений запалу, покривав і крики людей, і гавкіт псів. Це був Прудконогий Сайгак, славетний мисливець і ватаг інкурів, тих самих, чиї землі сягали Великого Озера, яке кожного дня ковтало сонце.

Незабаром з нічної пітьми зіркі очі мисливців вихопили височенну, гостру, як зуби ремкаха — печерного ведмедя, — скелю. Ще гучніше залунали їхні голоси: скоро кінець оцій гонитві, і тоді інкури понесуть у своє стійбище багату здобич. А там, дома, їх чекають голодні діти, жінки і ненаситні боги. Багато м’яса принесуть мисливці, всі будуть задоволені: і люди, і боги, і головне — Провісник волі богів, інкур Зоуго…

Стадо турів уже наближалося до скелі. Гнані людьми й найстрашнішим звіром — вогнем, тури не стишували бігу. Ось перші тварини вже порівнялися із скелею і тієї ж миті щезли, неначе провалилися крізь землю. Лиш там, попереду, внизу, загуркотіло зрушене каміння і почулося глухе падіння важких, масивних тіл. Дике, болісне ревіння смертельно зранених турів, немов вихопившись із підземелля, розітнуло повітря. За першими тваринами у прірву покотилися ті, що бігли зразу за ними. Здавалося, немає такої сили, яка зупинила б цю лавину приречених на загибель тварин.

А над людською юрбою вже лунав переможний клич…

Раптом стадо зупинилось, певне, загіпнотизоване отим жахним ревінням своїх конаючих родичів. Тварини якусь мить стояли нерушно, а потім метушливо й незграбно почали повертати назад. Хмари списів полетіли в них. Люди ще дужче замахали палаючими головешками. Та неймовірний страх перед смертоносною безоднею що стала на шляху, засліпив турів, зробив їх глухими й нечутливими до всього. Вони не бачили вже ні вогню, ні людей, не чули їхніх криків, не відчували болю, що його завдавали списи, кинуті людьми. Стадо, низько нахиливши рогаті голови, мчало на своїх переслідувачів. Величезні, горбаті потвори наближалися до людей, що той вітер. Уже зовсім близько їхнє важке, гаряче дихання. Люди, кидаючи у тварин палаючі головешки, розсипалися врізнобіч: тільки давши ошалілим тваринам дорогу, можна було врятувати власне життя. Цього навчилися люди з досвіду, цю мудрість вони перейняли у своїх батьків, дідів. Але ж собаки не знали тієї науки: гнані невгасимим мисливським запалом, вони люто кинулися на ворога, що насмілився після ганебної втечі стати до бою…

Мисливцям пощастило звільнити дорогу турам. Лиш кілька інкурів не встигли за своїми товаришами. Ось величезний волохатий бик підхопив одного на свої могутні роги і, як пушинку, кинув над собою. Турові було байдуже, що буде далі з його ворогом, він не нападав, він сам рятувався від смерті й тільки прибрав того, хто заступив йому дорогу. А нещасний мисливець упав позад нього на сніг і тієї ж миті був розчавлений тваринами. Така ж доля спіткала всіх інкурів, що трохи загаялися. Не минула вона й собак. Лиш деякі чотириногі якимось чудом лишилися живі, але всі вони були побиті й зранені, бо ж побували й на рогах і під ногами у волохатих горбанів…

Як руйнівний вихор, промчало стадо турів. Ось уже їх ковтнула пітьма, та ще довго дрижало морозне повітря від тупоту турячих ніг.

Мисливці стояли збурені й розгублені. Усе так добре складалося для них на початку: і на гарне стадо напали, і спрямували його на це провалля! І ось маєш: загинули їхні товариші, немає гарних собак, а здобич не така вже й велика, як вони сподівалися, — всього кілька биків опинилися там, у проваллі. А решта… Ген тільки тупіт лунає засніженим степом.

Інкури з’юрмилися навколо Прудконогого Сайгака. Він щось сказав, і всі рушили до провалля. Чіпляючись за голе каміння, спустилися вниз. На дні лежали тури. Їх було стільки, скільки пальців на руці. Один ще дихав, бився у передсмертних муках. Кривава піна котилася з його рота.

Прудконогий Сайгак підійшов до тварини, і за мить його крем’яний ніж обірвав її страждання. Темною цівкою чвирконула з рани кров, заливаючи сніг. Зголоднілі, понівечені собаки накинулися на те криваве, тануче місиво й жадібно, випереджаючи одне одного, заходилися хлебтати його. Щоб погамувати свій голод, до них було прилучилися й мисливці, та не кожному пощастило вхопити бодай пригорщу отого снігу: владний голос ватага нагадав, що треба лаштуватися в дорогу. І останні мисливські клопоти захопили всіх.

Затріщали, заскрипіли дерева, що росли тут, на дні провалля — то молоді інкури ламали грубезне дрюччя, ладнаючи ноші, щоб донести впольовану здобич до стійбища. Старші ж у цей час порали забитих тварин. Вправно орудуючи крем’яними ножами, вони білували їх, а потім сокирами розрубали на частини — бо ж як інакше доправиш у свій стан отаких велетнів!..

Час збігав у роботі швидко. Сліпучий диск нічного світила на чистому, неначе виметеному після снігопаду небі ще не добувся зеніту, а мисливці вже знову були в дорозі. Йти було важко. Здобич несли по черзі, часто мінялися, а потому довго відсапувались, ледве встигаючи за товаришами.

Добре, що не треба було дороги шукати — це була їхня земля, інкури знали тут кожне деревце, кожен пагорок, кожну балку…

На світанку з того краю, звідки приходить зима, війнуло холодним вітром, і снігова ковдра степу вкрилась хрускотливою кіркою. Від цього просуватися стало ще важче, але інкури не стишували ходи: вже скоро стійбище.

Ось, нарешті, випірнуло на далекому небокраї червоне зимове сонце, і мисливці побачили далеко попереду чорні цятки. На тлі білого снігу їх можна було добре розгледіти: деякі з них навіть рухалися навстріч. То зустрічали мисливців голодні діти, жінки й старезні, немічні інкури. Вони вже давно чекають на околиці стійбища своїх годувальників. Мало не з ночі. Їх і мороз не міг утримати в тісних, прокурених, але теплих оселях.

Уже перед самісіньким сходом сонця до гурту пристав і Провісник волі богів інкур Зоуго, якого дехто потай звав Дохлою Гієною. Тут, у стійбищі, він був повновладним господарем. Ніхто не смів перечити йому. Ось і зараз йому належало справедливо поділити впольовану здобич. О, він уміє це робити! Він поділить… Ніхто не посміє сказати, що Зоуго вчинив несправедливо…

Радісними вигуками вітали інкури мисливців, що вже вливалися в їхню юрбу. Діти кинулися до батьків: вони повернулися не з порожніми руками, вони несли м’ясо, і тепер можна буде на якийсь час забути про голод, такий дошкульний і нестерпний у ці такі важкі останні зимові дні.

Та мисливською процесією заволодів Зоуго. Ось він уже прямує в її голові до стійбища, ось він уже й показує своєю кістлявою рукою, де скласти м’ясо забитих турів. Мисливці покірно виконали його наказ. А Зоуго тим часом став біля здобичі і підніс догори руку. Якусь мить він стояв нерушно. Високий, худорлявий, з довгою сивою бородою він, здавалося, закам’янів у якомусь урочистому чеканні. Лише легенько ворушилася на вітрі його довга одежа з волохатих ведмежих шкур. Але тут піднесена рука непомітно для людського ока тіпнулась, і дивні мелодійні звуки сповнили морозне повітря. То в руці Провісника волі богів співав священний камінь, власне, то промовляли самі боги. Усі, хто зібрався тут, низько схилили в благоговінні голови, не сміючи підвести їх, щоб бодай краєм ока глянути на той камінь.

— Боги кажуть, що вони голодні!.. — прошамкав беззубим ротом Зоуго. — Боги гніваються! — засичав він. — У землянках інкурів умре вогонь! Умре!!

— Вогонь… Вогонь… — застогнали люди.

Вогонь… Що могло бути для цих людей дорожчим за нього? Він рятує їх від хижих степових звірів, робить смачною і приємною їхню страву, гріє в нестерпно холодні зимові дні. Вогонь живе у кожній землянці інкура. Він добрий і приязний друг і помічник людини. Але його треба добре пильнувати, дбати, щоб він не вихопився з уготованого йому місця. Бо горе людям, якщо це станеться! Він стає тоді лютим звіром, і страшнішого за нього немає на світі. Вогонь кидається на все, що трапляється на шляху, на землянку і пожирає її, лишивши від житла самий попіл, може знищити стійбище, своїм кривавим язиком злизати траву в степу, проковтнути ліс, всіх сайгаків і турів…

О, підступний він, цей вогонь. Але коли він умирає — зле тоді людям. А вмирає вогонь, коли цього захочуть боги. Так каже Зоуго, який знає велику таємницю народження вогню. Ніхто з інкурів не повинен був знати цієї таємниці…

— Кращі шматки м'яса віддайте богам! — наказав Зоуго.

у його руці ще раз проспівав священник камінь, востаннє блиснувши проти сонця. Він начебто стверджував щойно сказане. Старий постояв якусь мить, а потім зрушив з місця і, ні на кого не дивлячись, пошкандибав до своєї землянки. Інкури поволі розступилися, даючи йому дорогу.

Багато в інкурів богів. І боги ті жили край стійбища у великих ямах, перекритих зверху дрюччям, а подекуди й товстими колодами. Поклонялися люди цього сміливого племені і могутньому ремкаху, і вовкам, і лисицям. Навіть борсуки та полохливі гієни сиділи в тих ямах, але це були вже боги менш шановні. Найголовнішим богом був величезний і старий ремках Ро.

Без богів інкури не могли б жити — так казав Зоуго. Боги допомагають мисливцям впольовувати турів, кабанів; це вони дають інкурам вогонь, сонце, насилають дощі й вітри. І лише він, Зоуго, знав, з якими богами радитись, коли наставав час посилати мисливців у степ полювати сайгаків або ж коли треба було йти на річку ловити рибу. Тільки він один розумів їхню мову, умів розтлумачити її інкурам. Після ради Зоуго з богами інкури майже завжди приносили з ловів багату здобич. Але, як от і цього разу, все краще доводилося віддавати богам. Та й Зоуго брав собі велику частку тієї здобичі, бо ж він — Провісник великої волі богів і тому перший серед інкурів, йому й шана повинна бути така, як всесильним богам.

Йому й віддавали ту шану. Шану і здобич, йому вклонялися, його й боялись.

Боялись…

Коли б інкури знали, як саме спілкується Зоуго з богами!..

Протягом довгих, довгих років придивлявся він до тварин. І от навчився їх розуміти. Ні, не мову тварин він розумів, а їхню поведінку… Бо не завжди однаково поводились тварини.

Ось Ро люто й невпинно сновигає у своїй ямі з кутка в куток й неугавно рикає. І Зоуго знає, що це неподалік стійбища з’явилося стадо турів або ж сайгаків. Отже, можна висилати мисливців — полювання принесе багату здобич. Інкури вміють полювати, аби мали що!

А буває, тварини в ямах нишкнуть, знаходять прихисток, влягаються і, згорнувшись, немовби засинають. То наближається негода. Зоуго одразу ж посилає інкурів на річку по рибу. Так, мовляв, велять боги. Вирушає загін зі стійбища — на небі нема ані хмаринки, а коли прибуває на місце, то схоплюється нестишна злива. І лютує вона день і ніч, здається, що то провалилося небо і невпинним потокам води не буде кінця-краю. Річка здувається, виходить з берегів і заливає луки. Та ось злива поступово починає вщухати, річка поволі втихомирюється, і на мілкотині вже аж ряхтить від риби — великої, нагуляної. Це по неї прийшли сюди інкури. Люди кидаються бити її списами, і тому нищенню немає впину…

Верталися люди в стійбище і славили мудрість Великого Інкура, який знає мову богів і провіщає їхню волю…

Та цього разу, повернувшись з останнього полювання на турів, вони щось не дуже славили його. Це непокоїло Зоуго, про це і думав він, кульгаючи до своєї землянки. Він навіть учув у тій мовчанці стомлених і голодних мисливців глухе невдоволення. І це неприємно шпигнуло його, збудило підозру.

Богам інкурів треба було багато м’яса, і від упольованих биків людям дісталися лише нутрощі та кістки. Знову в землянках інкурів плакатимуть голодні діти, знову жінки тертимуть стебла торішнього сухого бур’яну, змочуватимуть потерть водою та, додавши у місиво жменю сухих ягід, пектимуть на жару тверді й несмачні коржики.

Завжди на кінець зими, коли віють шалені холодні вітри, дуже скрутно доводиться інкурам. У цей час кінчаються запаси їстівного коріння, а під товстою кригою на річці ще не добудеш ні риби, ні смачних черепашок. М’ясо ж… Воно рідко діставалося людям. Хіба що тоді, як випадали щедрі влови. Та й тоді його несли богам — боги не повинні голодувати, навіть коли голодна смерть чигає за плечима людей…

Того світанку й сіроока Іка вийшла стрічати мисливців. Це була висока ставна дівчина з довгим русявим волоссям, зовсім не схожа на чорнооких інкурок, присадкуватих і плоскогрудих. Навіть одіж на ній якась не така, як на інших: злагоджена із сайгачих шкур, вона була розцяцькована клаптями хутра дрібних степових звірят.

Мовчки слухала сіроока Іка Провісника волі богів, коли той порядкував здобиччю інкурів, мовчки дивилася йому вслід, коли Зоуго, покинувши гурт, дибав до своєї землянки; але тоді в її сірих очах спалахували дикі і злі вогники. Це вона, сіроока Іка, першою прозвала Провісника волі богів Дохлою Гієною…

Дівчина з Країни Теплих Вітрів

Сіроока Іка…

Гончар Кривий Оп добре пам’ятав той день, коли вона з’явилася в стійбищі. Якраз того літа його дружина Нок переселилася за Велику Ріку, у Край Примар. Так повеліли боги. Тоді ще Сміливий Тур, батько Прудконогого Сайгака, водив інкурів на небезпечні полювання. І сталося це далеко від стійбища, в степу…

Немилосердно палило літнє сонце. Над степом то там, то там схоплювався вихор, високо здіймаючи неймовірно закручені стовпи куряви. Дрібні степові звірята поховалися від спекоти в норах. Степ, здавалося, вимер, тільки ген-ген у небі ширяли зголоднілі орли, марно вишукуючи з високості у непроглядних трав’яних заростях собі поживу.

Степове літо в країні інкурів було в розпалі.

Юрба мисливців прямувала степом до Великої Ріки на засідку. Там сподівалися заскочити диких кабанів. Трава в степу сягала зросту людини, йти було важко. І, щоб не розгубитися, просувалися щільно один за одним, тримаючись звіриної стежини. Вона обов’язково виведе до річки. Попереду ступав Сміливий Тур. Зрідка з-під його ніг схоплювалася якась наполохана звірина і миттю шастала кудись убік. А ось їм перетяв дорогу огидний, лискучий полоз. Змій плазував повільно, неначе йому було байдуже до людей, що так несподівано вдерлися в його царство. Байдужі були до нього й люди: такі зустрічі в степу трапляються на кожному кроці. Мисливці йшли далі. Сміливий Тур, огрядний і майже на голову вищий за своїх товаришів, легко із свого зросту оглядав степ. Ось там, уже зовсім близько, зводяться стіною очерети — то було ознакою, що річка поряд. У тих очеретяних заростях вони розпочнуть полювання на диких кабанів.

Інкури додали ходу. І раптом Сміливий Тур побачив таке, що змусило його вмить зупинитися й підняти руку. То був знак небезпеки. Мисливці припали до землі й зачаїлися. А ватаг побачив, як їм назустріч тією ж стежиною прямували двогорбі руді тварини, а між горбами тих тварин сиділи якісь дивні люди в строкатому одязі. Такого ще не випадало інкурам бачити у своїх степових володіннях, що сягають аж до Великого Озера.

Як його бути? Кожен мисливець пам’ятав наказ Зоуго: тих, хто будь-коли наважиться ступити на їхню землю, треба безжально знищувати! У полон можна брати лише жінок. Така воля богів. Бо жінки чужинців народжують міцних дітей, з яких потім виростають гарні мисливці.

Чужинці наближалися швидко. Інкури вже виразно чули людські голоси, а їхні ніздрі вловлювали гіркий дух поту отих двогорбих тварин. Сміливий Тур подав знак. Мисливці поділилися на дві групи і тихо, мов ящірки, розповзлися обабіч стежини. Інкури готувалися до нападу.

Двогорбі тварини вже поруч, вони хропуть, але ступають м’яко, майже нечутно — так тихо ходить ремках. Їхні маленькі губаті голови розмірено похитуються над травою в такт ході, а над степом лине дивний нестишний звук: дзінь-дзінь-дзінь, дзінь-дзінь-дзінь… Нагадував він, той звук, весняний спів пташок, що прилітають у степовий край з-за Великого Озера. Сміливий Тур на якусь мить закам’янів, вражений тим співом: він не пам’ятає, щоб коли-небудь о цій порі та ще й у таку спекоту йому доводилося чути його… І враз збагнув: той спів лине від жовтого каменя, що сліпуче виблискує, погойдуючись на шиї у передньої тварини…

Дзінь-дзінь-дзінь…

Уже оті звуки почали стихати — чужинці минали засідку. Інкури хвилювалися й міцніше стискали в руках списи. Вони нетерпляче чекали сигналу. Нарешті пролунав свист, неголосний, але пронизливий, як посвист байбака. То Сміливий Тур подавав сигнал до нападу.

Сколихнулася трава уздовж стежини. Розмахуючи списами і вигукуючи свій бойовий клич, інкури хижо кинулися на чужинців. Тур миттю наздогнав передню тварину і вдарив її своїм довжелезним списом у груди. Тварина дико заревіла, шарпнулася вбік і, спіткнувшись, звалилася на землю, придавивши собою верхового в строкатій одежі. Тур, не маючи наміру дарувати чужинцеві життя, замахнувся на нього крем’яною сокирою, яку тримав у іншій руці. Їхні погляди на мить зітнулися, і мисливець побачив перед собою сірі очі, сповнені жаху й благання. Такі сірі очі були в чужинки Нок, нещодавно померлої дружини Кривого Опа — гончаря інкурів. І на якусь мить Турова рука заклякла в повітрі. Та тільки на мить. Якби перед ним була жінка… Чужинців же боги веліли безжально нищити.

І от за короткий час побоїсько скінчилося. Чужинці та їхні тварини лежали тут, у степу, бездиханними трупами. Жодному з них не пощастило врятуватися. Жодному! Так гадали інкури.

Проте ніхто з мисливців не помітив, як у першу мить цієї жахливої сутички з двогорбої тварини, що йшла услід за передньою, грудкою скотилася людська постать і шаснула обіч стежини. То була дівчинка в такому ж строкатому вбранні, як усі інші чужинці, але зовсім юна: всього весен вона прожила, мабуть, стільки, скільки пальців мала на обох руках. А може, й не на кожен палець було тих весен. Кущі рятівного чагарника, що якимось дивом постали на її шляху, пружно хитнулися й тієї ж миті розпросталися за нею.

Із свого захистку дівчина бачила все, що сталося потім. В першу мить вона побачила, як на голову її батька — мудрого жерця сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів — опустилася важка Турова сокира. Жахний крик вихопився тоді з її дитячих грудей, але крику того ніхто не почув, бо він потонув у ревінні тварин і передсмертному стогоні конаючих людей. Бачила вона й загибель останнього сіроокого. А потім — лаштування в дорогу переможців. Загиблих людей вони не рушили — певно, лишали на поталу хижим звірам, щоб задобрити їх. Але забитих двогорбих тварин забрали з собою… Забрали й речі чужинців. І одіж їхню.

Так, інкури поверталися додому. Їм уже не треба було полювати диких кабанів — м’яса тепер вони мали вдосталь, та й Сміливий Тур хотів щонайхутчіш принести Зоуго звістку про перемогу над чужинцями. Ватаг, як завжди, йшов попереду, тільки цього разу в його руках сліпуче виблискував жовтий камінь — той самий, що висів на шиї двогорбої тварини і співав. Тур зняв ту дивину і тепер ніс її якось боязко, незграбно тримаючи за невеличкого хвостика. І знову линуло степом ніжне й нестишне: дзінь-дзінь-дзінь. Тур обов’язково покаже того дивного каменя Зоуго. Провісник волі богів, напевне, знає, що то за річ.

Інкури йшли степом, несли свою здобич і не озиралися. Вони знали, що хижі звірі не нападуть на таку ватагу людей. Але коли б озирнувся хто, то, може, й упало б йому у вічі, як вряди-годи обіч стежини сколихнеться густа степова трава і знову нерушно заклякне у спекотливому безвітрі. Неначе хтось назирці йде за мисливцями, вистежує їх.

І якби хто отак подумав, то не помилився б, бо воно так і було — за інкурами йшла сіроока чужинка. Йшла, знесилена, часто падала, але схоплювалася й знову брела за людьми, хоч і жорстокими, але людьми… Нестерпно боліла нога, яку вона забила, коли падала з тварини, але піддаватися цьому болю не могла. Коли мисливці почали лагодитися в дорогу, дівчинка збагнула своїм дитячим, та не по літам розвиненим розумом, що тут, у степу, першої ж ночі її чекає люта смерть — вона стане здобиччю степових хижаків. Мисливці, певно ж, вертали до свого стійбища, а там… Вона не знала, що буде там, але була певна, що біля стійбища хижаки її не зачеплять.

Йшла нагинці, майже не підводила голови, боялася, щоб її не побачили, а де трава чомусь ставала нижчою, навіть повзла. Вона не виходила на стежину, а то й зумисне трималася подалі від неї; вона не бачила людей, але непомильно йшла за ними, дослухаючись до отого ніжного: дзінь-дзінь-дзінь…

У неї не було нічого з собою: ані їжі, ані зброї. Зброї взагалі жінки її народу не носили. Єдине, що вона мала, це крем’яний різець та невеличку глиняну фігурку степового тура з чорними вуглинками-очима. Це був її бог, володар степів її країни. Він завжди допомагав їй. І тепер вона попросить його, і він допоможе їй у цю скрутну годину. Вона була певна цього…

У стійбищі повернення мисливців було несподіванкою. Цього разу їх ніхто не стрічав, як бувало завжди. Хто ж сподівався, що вони так хутко впораються на полюванні! Але ось чутка про перемогу над чужинцями птахом полинула над землянками. І вмить стійбище завирувало, з усіх щілин поповзли на поверхню люди. Така подія буває не вельми часто. Чужинці обминають край інкурів. Люди бігли з списами й сокирами. Старі, беззубі мисливці які через свою неміч хтозна вже коли ходили на влови і ті бігли разом з усіма й на повний голос волали бойовий клич інкурів.

Не забарився й Зоуго. Він уже тоді був літньою людиною і налягав на ногу, яку зламав ще замолоду, звалившись уночі в порожню, щойно вириту для якогось бога яму. Юрба одразу вщухла. Провісник волі богів забубонів щось собі під ніс, вряди-годи рикаючи і завиваючи по-звіриному. То він говорив з богами, дякував їм за перемогу над чужинцями, яку вони дарували відважним інкурам. Зоуго від часу до часу мінився на виду: його лицем перебігали тіні, воно то ясніло, то ставало кам’яним, непроглядним. Люди затамували подих — ніхто не смів, порушити цього священного ритуалу.

І раптом до рикання й бубоніння Зоуго долучився несподіваний звук: дзінь-дзінь-дзінь… Потім ще: дзінь-дзінь… Потім ще. Той звук почули всі. Почув його й Зоуго і на якусь мить завагався — звідки він?

Дзінь-дзінь-дзінь… Дзінь-дзінь-дзінь… — вже невтишно виспівував блискучий камінь в руці Сміливого Тура. Той злякано дивився на нього і не знав, що чинити. Цей погляд перехопив Зоуго й одразу збагнув, звідки линули ті звуки. Але що то за річ тримав Тур? Нічого такого йому досі не випадало бачити. Звідки вона у мисливця? Ага, певно, він відібрав її у чужинців! Минула якась мить, поки Зоуго зовсім отямився від напівзабуття, в якому він перебував, коли розмовляв з богами. А там, як кішка, плигнув у бік Сміливого Тура, і отой дивний співучий камінь уже виблискував у його руках. Виблискував і співав…

Зоуго підняв камінь над головою. Хитрий, гострий розум його вже, здавалося, починав осягати, що то він тримає. Струсонув легенько ним, і камінь заспівав ще дужче і дрібніше.

— У цей камінь вселились голоси наших богів! — гукнув Зоуго. — Це вони розмовляють у моїх руках. Це священний камінь! Слухайте, інкури!

І він повів рукою над головою. Камінь знову розсипався дрібним співом.

— Священний камінь! Священний камінь!.. — загули шкури, не сміючи навіть глянути на таке диво.

Відтоді Зоуго вже не розлучався зі священним каменем. Він завжди висів у нього на грудях, і звуки цього співучого каменя будили в людях молитовний трепет, лякали їх…

Інші речі чужинців, що їх принесли в стійбище мисливці, Зоуго не зважився лишити собі. Та й що він робитиме з ними? В цьому краще тямить гончар Кривий Оп, дружина якого була чужинкою. Він розбереться там, що й до чого.

Стара землянка Кривого Опа тулилася до стрімкого горба, у найдальшому кутку стійбища, поруч з глибокою ямою, що в ній Оп колупав глину для своїх горшків. Сюди й принесли мисливці разом з гончарем свою досить важку ношу і склали її біля житла.

Гончар одразу ж почав розглядати речі чужинців. Це було цікаво для нього і трохи сумно, бо навіяли вони спогади про його померлу дружину. Ось одіж чужинців. Вона не така, як у них, не з шкур, а з добре сплетених волокон якоїсь рослини. Таку одіж він колись бачив. Тільки було те давно-давно. І торбини оці з таких само волокон. Але що то за волокна, з яких рослин їх роблять і як ото їх сплітають? Цього Оп не знав. Заглянув у торбину. Тут була їжа — смажене м’ясо та ще щось таке, чого жоден інкур не куштував. Відломив крихту, кинув боязно в рот — смачно. В іншій торбі лежала дбайливо складена одежа. Мабуть, про запас, а може, комусь везли дати.

А ось зовсім маленька торбинка. Розгорнув. Там був глиняний бичок — тур з чорними очицями-вуглинками. Добув його, поставив. А тут що? Важкувата ця торба Знову тур! Тільки вже чималий і вже кам’яний. Що ж це за бички? Забавки? Чи, може, щось важливіше? І нащо їх везти в таку далеч?

Маленький бичок надто припав до вподоби гончареві, і він узяв його з собою в землянку. Там поставив між своїми кращими горшками. Хай стоїть. А кам’яного і важкого полишив надворі, цьому ніякий дощ не страшний — не розкисне. Та в землянці й місця для нього не знайдеться.

Кривий Оп і далі розбирав би речі чужинців. Тут було на що подивитися. Та згадав, що йому треба принести сьогодні піску, бо завтра мав ліпити горшки. Глина була поряд, за землянкою, і він наносив її ще зранку. А от по пісок треба йти за стійбище. Узяв чужинську торбину потримав у руках, тіпнув. Зручна вона й легка, не те, що його, шкіряна. Потім спробував на міцність. Міцна. Нею буде добре носити пісок. Можна йти. Але на якусь мить затримався, неначе зважував: що його ще взяти з собою. Ні, нічого не треба, копачка там, у печері. Згорнув торбину й пішов. Ішов навпрошки, ним самим уторованою стежкою. Невдовзі й піщаний горб замаячів попереду. А ось і печера, де він завжди бере пісок. Перед входом зупинився, потупцяв трохи, щоб пересвідчитися, чи не забіг туди якийсь хижак, ховаючися від нестерпної денної спеки. А там нагнувся, щоб увійти туди. І аж сахнувся — що це? На піску Оп побачив свіжі сліди людських ніг. І якісь незвичайні ті сліди: ступня маленька, дитяча, але не така, як у інкурів. Чия б вона могла бути, хто щойно побував у печері?..

Гончар обережно зазирнув у темряву, і йому стало лячно: там, у глибині печери, хтось лежав. Лежав нерушно, розпластавшись на піску. Долаючи страх, Оп пішов уперед і наткнувся на людське тіло. Схилився над ним. То була дівчина, зовсім юна, ще дитя. Ознак життя — ніяких. Узяв її руку — гаряча. Отже — жива. Придивився, й у вічі впала одіж дівчини: одіж була така, як і та, що йому принесли сьогодні мисливці. І тієї ж миті його осяяв здогад, як опинилася тут ця несподівана гостя. Жаль і тепло до цієї беззахисної істоти пройняли від природи добре гончареве серце.

Усе життя старий мріяв, щоб у його землянці жили діти. Та сіроока Нок, його дружина, не народила йому дітей. Так хотіли боги, бо ж усе добре й зле — з їхньої волі. А тепер ось перед ним дитя. Це чужинське дитя. Зоуго наказує нищити чужинців. Лише жінок він велів лишати живими. А це ж перед Опом дівчинка, майбутня жінка, він може взяти її за дитину і візьме, дасть їй надійний захисток.

Обережно підняв дівчину й поніс її до виходу, до світла. Так, вона не спить, вона тяжко занедужала, а може, з великої втоми впала в глибоке забуття. В її лиці ані кровинки — воно біліше від найяснішої глини. Негайно ж у стійбище! Зараз же! До своєї землянки.

І старий подибав своєю стежиною назад. Йому було важко, він кілька разів зупинявся, перепочивав, але навіть тоді, коли приставав, не клав своєї ноші на землю.

Нарешті добувся землянки. Ось тут, у затінку кущів, що вруніли довкіл його житла, треба покласти дівчину. Тут їй зараз буде найкраще. Став на коліна і обережно опустив на землю. Тільки тепер, уже заспокоївшись, він міг добре роздивитися і оглянути свою знахідку. Дівчина була худорлява, мала тонкі довгі ноги і м’яке русяве волосся. О, те волосся! Точнісінько таке було в його доброї Нок. Одна нога дівчини спухла, певно, дівчина десь ушкодила її. Із складок одежі випав крем’яний різець. Для чого б він міг бути — Оп не знав. На шиї висіла шкіряна торбинка, в торбинці — глиняний тур з очима-вуглинками…

Дівчина лежала так само нерухомо. Старий Оп пошкандибав у землянку, дістав з полиці чималого горщика, вже старого, добре засмаленого, і відлив з нього якоїсь рідини. То була цілюща рідина. Оп варив її з трав. Він знався на цілющих травах. Бувало, що варив усякі варива і всесильному Зоуго, коли недуга валила того з ніг. Цього навчила Опа покійна Нок.

Оп вернувся до дівчини і, наливши тієї рідини собі на руку, почав розтирати їй груди. Розтирав довго і невтомно. Але надаремне — дівчина не розплющувала очей. Невже вона померла? Старий гончар, як і всі інкури, боявся мерців, бо вночі їхні тіні сновигають по стійбищу, заходять у землянки, лякають, а то й душать людей. Тому інкури виряджають померлих на плотах за Велику Ріку, в Край Примар. Звідти ще ніхто не повертався. Лише Провісників волі богів інкури ховали на березі Великого Озера, яке ковтає щодня сонце. Ховали з великими почестями. А як вчинити з цією чужинкою? Може, кинути у яму богам, і тоді її тінь не лякатиме ночами інкурів? Дочекатися б тільки, коли стемніє… Старий нахилився над дівчиною, щоб узяти її і перенести в таке місце, де б її ніхто не міг побачити, і позадкував з несподіванки: на нього дивилися великі сірі очі. То були очі його покійної Нок. То були очі дівчини сіроокого народу. Вона щось кволо пробелькотіла і знову заплющила очі. Тепер гончар заметушився, неначе йому вернулись молоді роки. Миттю збігав у землянку, добув ще одного горщика і разом з ним вибіг надвір. Розтулив дівчині рота і влив туди просто з горщика трохи рідини. Постояв якийсь час, спостерігаючи за лицем зомлілої. Воно поволі набиралося рум’янцю. Ні, лишати її тут, під землянкою, не можна.

Подалі від лихого ока. Узяв на руки і обережно поніс у житло. Поклав у кутку, де сам спав, на звірині шкури. Випростав її, щоб легше дихалось, і зверху вкрив. Теж шкурами. А сам сів осторонь і замислився.

У дівчинки сірі очі і таке ж м’яке русяве волосся, яке було у його Нок. Його Нок теж чужинка. Її пригнали в стійбище після сутички з чужинцями, такої, як оце сталася сьогодні. То було давно, дуже давно. Привели її одну, бо між чужинцями вона була одна жінка. І була дуже немічна, така, що ніхто з мисливців не захотів узяти її собі. Зоуго, тоді ще молодий Провісник волі богів, як непотріб кинув чужинку Опові, кривому, слабосилому інкурові. Непотріб — непотребові. Але як потім дякував Оп цьому випадкові! Він жалів свою даровану дружину, і невдовзі недуга покинула її. Полонянка швидко навчилася простої, немудрої мови інкурів, і тоді скільки дивовижного вона розповіла своєму Опові!

У степу, в краю, звідки віють теплі вітри і на своїх крилах приносять інкурам весну, живе великий народ. Чоловіки того народу, щоб прожити, вже не полюють на звірів. Там приручили тварин і пасуть їх біля стійбищ. Ці тварини не бояться людей, бо люди захищають їх від хижаків, а в холодні й голодні зимові дні годують і доглядають.

Люди з Країни Теплих Вітрів сіють усякі трави, а потім збирають їхнє зерно і з нього готують собі їжу. Вони розтирають його і смажать з тієї потерті смачні плескачики, а то просто варять з того зерна поживну юшку. Для цього вони мають спеціальний посуд. І Нок навчила Кривого Опа, як робити той посуд з піску і глини, а потім випалювати його на вогні. Так Оп став першим гончарем серед інкурів. А то якось Оп приніс солодкої тягучої рідини, що її він узяв з гнізда таких жовтуватих і дуже жалючих мух. Нок усміхнулася й, додавши до неї якихось трав та зваривши оте пійло на вогні, дала його скуштувати Опові. Оп сьорбнув раз, другий, а там став такий веселий і смішний, що не можна було байдуже дивитися на нього. Рідина видалась навдивовижу знадлива, і гончар якось зважився почастувати нею Зоуго. Та на своє лихо. Відтоді Зоуго заборонив будь-кому пити її. Тільки він один мав на неї право — вона допомагала йому спілкуватися з богами. Це священний напій. І Кривий Оп мав тепер варити її тільки для Провісника волі богів…

Багато з того часу минуло зим і весен. Його Нок уже немає з ним — вона переселилася в Край Примар, а в його землянці лежить недужа дівчина того самого сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів. Вона буде йому за доньку. Буде?.. А що, коли її заберуть у нього? Адже зараз вона по праву належить мисливцям, що перемогли чужинців. Про це він згарячу досі не подумав. Ні, він зараз нікому не скаже про чужинську дитину, він переховуватиме її якийсь час, а потім, аж ген-ген, коли трохи забудуться сьогоднішні події, він розповість, що знайшов зовсім недавно цю дитину в терені — мало чого, як і чому вона там опинилась. Навіть Зоуго він не скаже правди. Але ж йому можуть сказати боги! Боги? А який їм клопіт до цієї нещасної дитини? Може, й не скажуть…

А злі духи? Від них Оп мав зілля. Він зараз обкурить землянку, і вони ніякого зла йому не скоять.

Старий вийшов із землянки, щоб пересвідчитися, чи ніхто не вештається поблизу. Нікогісінько. Далеко на небокраї Велике Озеро вже ковтало сонце. Скоро стемніє. Отже, вирішено: про чужинську дитину нікому ані слова. У нього є тут поряд друга землянка. Там гончар варить для Зоуго священний напій. До неї навіть Провісник волі богів ніколи не навідується. То безпечне місце…

Так з’явилася у стійбищі інкурів сіроока Іка. Це наймення дав їй Кривий Оп, її рятівник, її добрий володар, її батько…

Спливло чимало часу, поки дівчина нарешті оклигала. Недуга добре вим’яла її. Забита нога ще нічого — стухла, а от гарячка довгенько не полишала дівчину. Вона весь час марила, і в тому маренні Оп вчував давно забуті ним слова рідної мови його дружини. І від цього ще пильніше доглядав недужу, ще більше упадав коло неї. А коли все минулося, старий гончар не забарився розповісти свою байку про те, як нещодавно знайшов чужинську дитину в кущах терену. Інкури та й сам Зоуго було сполошилися, чи не надумали, часом, чужинці знову завітати в їхні краї: вислали людей довкіл стійбища, обнишпорили скрізь, де могли, але так нічого й не виявили. Усяке говорили про появу сіроокої дівчини в їхніх краях, проте ніхто й словом не згадав тих кривавих подій у степу, які насправді закинули її сюди.

Так і лишилася Іка жити в гончаревій землянці.

Спочатку вона дуже сумувала, багато плакала, а там потроху почала звикати. Забути горе допомагав їй старий Оп. Йому легко було розуміти дівчину, бо вона говорила мовою його Нок. Звичайно, старий призабув ту мову — коли там він її чув? Але тепер поволеньки пригадував. І заразом навчав дівчину своєї мови.

Коли повіяли холодні вітри і снігом засипало стійбище, вони цілі дні сиділи в землянці. Старий перебирав зілля, переставляв горшки, варив усякі варива, а дівчина часто діставала з торбинки свого глиняного тура з очима-вуглинками і щось довго-довго шепотіла до нього. То був її бог, і вона просила, щоб він допоміг їй вернутися додому. Вона вірила — він допоможе, бо він її бог, добрий.

Оп дивився на неї і тільки тепер утямив, яка то «забавка», оті тури, що він їх знайшов між речами чужинців. І йому невиразно пригадалось, що і його Нок, коли опинилася в стійбищі, за бога мала отакого глиняного бичка, але вона щось одразу повірила в його богів, тих, з якими вмів говорити Зоуго, і зовсім забула свого. Сталося те так швидко, що Опові воно й не закарбувалося в пам’яті, а от тепер згадалось…

Ні, він не заборонятиме дівчині бавитися зі своїм богом. Хай тішиться, то, може, хоч у цьому смуток свій дитячий гаситиме. А мине час, і вона повірить у всесильність богів інкурів. Повірить… Та чи не надто був певен в своїх міркуваннях Оп?..

Іка була дуже балакучою дівчиною і не по літах розвиненою. Знала вона дуже багато всякої всячини. Його сіроока Нок не розповіла йому стільки за ціле життя, скільки розповіла юна Іка лише тієї першої зими. І те, що Оп почув від неї, дивувало його і насторожувало. Багато чого він просто не міг збагнути, і тоді йому в голову закрадалася полохлива думка: чи не марить, бува, дівчина? Торкався її чола, але воно було холодне і біле, як місяць, затягнутий серпанком хмар.

Найбільше Іка розповідала про себе, про те, як жила дома, у Країні Теплих Вітрів. Мабуть, то було радісне, безхмарне життя. Її батько був мудрою і шанованою у свого народу людиною. Одначе ж шаноба та була скоріше страхом і беззастережною покорою. Вони мали все: і тепле просторе житло, гарну одіж і вдосталь їжі. Але те житло не батько вибудував своїми руками — будували його інші люди. Інші люди дбали й про одіж та їжу. Ні батько Іки, ні її брати, а їх в неї було стільки, скільки пальців на одній руці, не порали тварин у загородах, не сіяли трав у степу і не збирали потім зерна. За них це робили інші… Зате брати і юна Іка вміли робити все те. А якщо й не все вміли, то знали, як те роблять, бо їх змалку вчили всього. Та ще вчили такого, чого старий гончар не міг ніяк збагнути.

Якимось дивним сном видалася та зима старому. Він ладен був слухати й слухати Іку, хоч вона й розповідала про одне й те саме по кілька разів, хоч вона й говорила багато незрозумілого, може, створеного її дитячою фантазією. Незчувся, як потемнів сніг, осів і з-під нього вигулькнули весняні проталини.

Прийшла весна. Іка почала виходити надвір, та діти інкурів спершу обминали її і якось недобре позирали в її бік. Одначе хутко звикли і стали приймати до свого гурту. В дитячих іграх вона була жвава, вигадлива, а тому невдовзі вже верховодила дітворою. Дорослі теж прихилилися до неї, а надто жінки. Дивлячись на її світле волосся й сірі очі, вони чомусь вірили, що то справді гончарева донька, яку народила йому його ясноока і мудра Нок. Тільки та донька росла десь в інших краях, а ось тепер повернулася в стійбище.

Гончар не дуже обмежував волю Іки. І де тільки вона не бувала зі своїми перевесниками! Якось навіть забрела до ям з богами інкурів. Там були володіння Зоуго, і туди невільно було ходити навіть дорослим, а дітям, то й поготів. Але ж їй так кортіло бодай краєм ока глянути на отих богів! Які вони? Та, на лихо, між ямами, як сновида, тинявся сам Зоуго, і діти кинулися тікати геть. Іка боялася цього старого, сухого, як вив’ялена риба, інкура і намагалася ніколи не потрапляти йому на очі. Не злюбила вона його відтоді, коли вперше побачила. То було ще до холодів і снігопадів. Тоді вона щойно одужала, і старий Оп розповів у стійбищі про знайдену чужинську дитину. Зоуго прикульгав до гончара, щоб побачити її. Іка на той час ще не навчилася розуміти мову інкурів, але бачила, як брутально поводився цей непроханий гість з її рятівником. І з того часу вона уникала стрічатися з ним. Дівчині видалося, що це злий і поганий чоловік. Вона уже потім сказала про це Опові, але Оп злякався і сказав, що не тільки говорити не можна так, але навіть думати. Богам це не сподобається, і вони покарають Іку, бо Зоуго — Провісник волі богів, він єдиний розуміє їхню мову і вміє говорити з ними. Іка тоді не могла збагнути які-то є ще боги, окрім її бога — глиняного тура. Володар Степу завжди був прихильний до неї. А тепер вона хотіла побачити тих богів.

Одного разу, підстерігши, коли Зоуго подався кудись на другий край стійбища, Іка із завмиранням серця, крадькома, пробралася до ям. Те, що вона там побачила, налякало її мало не до смерті. Перед нею, унизу, в ямі, невпинно сновигав волохатий звір, який час від часу піднімав догори свою велику голову і рикав. З його ікластої пащі капала жовтава слина, як у голодної собаки. Це, мабуть, був злий бог. Так тоді подумала дівчина і кинулася тікати. Бігла між іншими ямами і бачила в них теж звірів, але цих вона знала, бо ще колись дома їй доводилося бачити їх. То були лисиця і гієна. Які ж це боги? Її брати полювали на них, нищили…

І в серце сіроокої чужинки закралася недовіра і до цих богів, і до самого Зоуго. А те, що вона побачила під час повернення інкурів з весняного полювання, і зовсім спантеличило її.

Тоді дівчина вперше вийшла разом з усіма стрічати мисливців. Та, власне, то були перші тієї весни щедрі влови.

І ось вона уздріла в руці Зоуго блискучу річ, знайому їй до болю. І її вухо вловило: дзінь-дзінь-дзінь… Дівчина аж сполотніла, їй до очей підступили сльози, і вона ладна була заплакати: згадався батько, домівка… Хтозна, як тільки вона втрималась.

І відтоді вона вже більше нічого не чула, окрім отого звуку. Та й бачила саму тільки блискучу річ, що тріпотіла в руках Зоуго. Звідки вона в нього? Адже вона належала її батькові!

Запитала про це в Опа, коли йшли разом до своєї землянки. Яка річ? Отой священний камінь, що його голосом промовляють боги інкурів? Його справді забрали в сірооких чужинців. Але ж він повинен належати Провісникові волі богів. І нарешті він знайшов свого хазяїна.

Іка гаряче взялася доводити, що ніякий то не священний камінь, то звичайнісінький дзвоник із золота. Таких дзвоників у її країні багато, і зовсім то не боги промовляють його голосом — він сам по собі подає такий приємний звук, його треба тільки легенько тіпнути… Говорила довго, по-дитячому запально, але так і не переконала старого Опа. Він не хотів вірити її байці. Збагнути таке було над його сили…

Зате Іка зрозуміла багато чого. Вона упевнилася, що Зоуго не тільки злий чоловік, але до того й нечесний — він обманює довірливих інкурів. Обманює нахабно й підло. І в такій своїй думці утвердилася назавжди…

Того ж літа Іка мала сутичку із Зоуго. Якось мисливці повернулися з полювання і принесли з собою кілька живих веприків. Вони забили їхню матір і тепер мали намір кинути їх до ям з богами — так інкури чинили завжди, коли їм випадала жива здобич: Зоуго наставляв, що богам до смаку тепла пожива. Того разу Провісник волі богів чомусь не вийшов до мисливців і здобиччю порядкував Сміливий Тур — у таких випадках цей обов’язок покладався на нього. Дужий і сміливий, навіть жорстокий на полюванні, він у побуті був добрий і лагідний, а надто любив дітей. Охоче бавився з ними, і не було випадку, коли б він нагримав на якогось малюка або ж прогнав його, коли той звертався до нього з якимось, бодай наївним, проханням. Можливо, таким Сміливий Тур був тому, що самому йому на дітей не поталанило. Він мав багато дітей, та всі вони переселилися в Край Примар, і лиш один-єдиний син лишився. От і цього разу він не прогнав геть чужинської дівчини, яка попросила у нього веприка. Нащо він їй? Що вона робитиме з ним? Бавитиметься? Навіть не запитав, а тільки подумав так. І дав, хоч і здавалося йому, що не те він робив: бо ж належало оту живу здобич віддати богам…

Здивувався з того веприка і Кривий Оп, коли Іка принесла свій набуток додому. І таки спитав: для чого це?

— Ми його вигодуємо, і в Опа буде багато м’яса, навіть узимку. Так роблять люди Країни Теплих Вітрів…

Люди Країни Теплих Вітрів. Про це Іка вже розповідала. Але ж боги інкурів такого не велять… Довідається Зоуго, лихо буде.

І Зоуго довідався. Сам прийшов з Рудим Лисом, котрий завжди годував богів, до Опової оселі. Нагримав на дівчину, довго вичитував і все повторював:

— У стійбищі інкурів живуть тільки люди, боги та мисливські собаки. Така воля наших богів…

Врешті пішов і наказав Рудому Лисові забрати веприка.

Сіроока дівчина тремтіла з ляку і плакала, а коли ці злі люди сховалися з очей, кинулася до свого глиняного тура і довго, плачучи, скаржилася йому і на Зоуго, і на свою лиху долю, благала повернути її додому…

Старий Оп з жалем позирав на дівчину і з острахом думав, що тепер у його оселі живе чужий бог, що боги інкурів покарають за це кривого гончаря. А надто лютуватиме з того Зоуго. Але Зоуго про глиняного бога так нічого й не взнав…

Минуло літо. Минула й зима. І так повторювався й повторювався кругообіг у природі. Спливав час. Росла Іка. Більше вона вже не приносила живих веприків до Опової оселі, не пощастило їй навчити інкурів одомашнювати диких тварин, але їй поталанило в іншому.

Якось на околиці стійбища вона надибала рослину, з якої у її краях виробляли нитки, а з них — тканину на одіж. На осінь зібрала насіння, а наступної весни висіяла його. Розповіла Опові про свій намір. Той допоміг їй. А Зоуго тут чомусь не перечив, мабуть, уподобав чужинську одіж. І дівчина навчила інкурок, як усе треба робити. На диво світла голова і майстерні руки були у цієї чужинки! Тканина виходила хоч і не така гарна, як у майстрів її країни, але з неї можна було шити зручну, особливо навесні й під осінь, одіж.

З того часу дорослі інкурки й прийняли Іку до свого гурту, мали її за рівну, хоч вона й була між ними наймолодша. Вони тепло ставилися до чужинки, і лише деякі косо позирали на дівчину, цуралися її. То були старі, вже посивілі жінки. Вони чомусь недолюблювали й сірооку Нок. Незлюбили ще тоді, коли вона з’явилася в стійбищі і коли стала дружиною Опа. Може, причиною тому була просто заздрість, бо ж чужинка і знала більше, і вміла робити все краще, аніж вони. А тепер нелюбов ту перенесли на Іку. Нелюбов і заздрість.

Та дівчина намагалася не помічати цього. Час схилив її до інкурів, хоч і спричинили вони їй найбільше лихо: посиротили і позбавили батьківщини. Тоді, напочатку, їй просто було жаль батька, вона сумувала за домівкою, плакала, а тепер зрозуміла, що в тій біді мало винні ці люди, обдурені Зоуго, і їй хотілося хоч чимось допомогти їм, передати те, що вберегла в своїй пам’яті з далекого, щасливого дитинства.

Іка часто ходила з жінками ген-ген у степ, за стійбище, збирати всякі ягоди, їстівне коріння. І скільки отам, у степу, знайшла вона ягід і корінців, що про них ніхто ніколи й не думав, буцімто їх без шкоди можна споживати! І як усі раділи з того! Бо то була велика підмога інкурам у голодні зимові дні, коли з полювання майже не було ніякого добутку, а якщо він і випадав, то все те доводилося віддавати богам.

Багато думала Іка про тих богів. Надто взимку. І з кожною наступною зимою думка її гострішала, ставала чіткішою. Не в богах тут річ. Хижаки не можуть бути богами. Боги добрі, вони чинять людям добро… Це Зоуго, Дохла Гієна, вигадав отих злих богів. Зоуго… Злий і ненависний до людей. Вона певна цього. Та як сказати про це інкурам? Не повірять їй…

Навіть Русові, цьому розумному і хороброму мисливцеві, прозваному в стійбищі Прудконогим Сайгаком, вона не зважувалася довірити своїх думок. Він інкур, у тих богів вірив його батько, Сміливий Тур, та віра ще з материнським молоком вселилася і в нього самого.

Але після отого весняного полювання на турів, коли ненависть до старого шахрая Зоуго вщерть виповнила її, наважилась. А може…

Вечори ще були довгі і холодні. Іка сиділа в землянці біля вогнища і на горшках, що їх напередодні виліпив Кривий Оп, своїм крем’яним різцем вишкрябувала рисочки, єднаючи їх у вигадливий візерунок. А поряд, спершись на лікоть, на сайгаковій шкурі напівлежав Рус. Він дивився на дівчину, стежив за меткими рухами її пальців і слухав. Чимало таких вечорів минуло… Йому, що ніколи не знав страху, було лячно. Але мисливець десь у глибині душі починав вірити дівчині. І, мабуть, допомагало в цьому кохання…

Старий гончар, пораючись у своєму глухому закутку з горшками або просто гріючись біля вогнища, також наслухав оту розмову молодих. Так, і він тепер уже по-іншому думав про отого глиняного бичка. І ці думки прийшли до нього не щойно, в оці голодні весняні дні, а раніше — уже кілька зим і весен вони не дають йому спокою. Він просто думав, що багато змін сталося в його житті відтоді, коли цей бичок з чорними вуглинками-очима оселився в його землянці. От хоч би й те, що в нього з’явилася омріяна донька, яка зігріла його старість. Хіба це не найбільша і не найбажаніша переміна? А з нею сміх і радість зажили в його злиденній господі. Навіть статку начебто додалося. Він і горшки, здавалося, свої ліпив тепер краще. І Прудконогий Сайгак он до них заприязнився. А далеко не кожен у стійбищі може похизуватися такою увагою найсміливішого інкура. Та й тільки Іка зважувалася кликати його тепер Русом — так його вже ніхто не зве відтоді, як він очолив мисливців.

А може, отой глиняний бичок тільки його доньці слугує? Вона ж ніколи не розлучається з ним…

Думав старий і жахався: а як же ремках Ро? Як інші боги? Вони дають інкурам вогонь… Вони теж могутні… Але ж вони ненажерливі. І як зле від цього інкурам!..

Кінець ремкаха Ро

Настало раннє літо. Того теплого вечора Іка нетерпляче чекала Руса: на цей раз вона мала до нього пильну справу. Добре, що Оп сьогодні рано подався спати в землянку. Останнім часом він намагався не надокучати молодим: старий знав, що, може, навіть літо не мине, як вони збудують свою оселю і підуть туди жити. Там його сіроока донька народить Русові синів, які прославлять інкурів. Вони будуть дужі й сміливі, як їхній батько, а від матері візьмуть у спадок мудрість і доброту…

Ось зачувся хрускіт кущів, і з них випірнула темна людська постать. Це був Рус.

Розмова тривала недовго. Але якби старий Оп на той час прокинувся і вийшов надвір, то, напевне, волосся його полізло б догори від почутого.

— Русе, — мовила Іка, — настав час допомогти Ро переселитися в Край Примар…

— Як то? — не зрозумів Рус.

— Ро повинен умерти!

Вагання, страх відбилися на Русовому обличчі.

— Ро умре, а чи не вмре тоді вогонь в інкурів?

— Вогонь не вмре, — заспокоїла його Іка. — Ро не бог, Рус це знає. Ро — ремках. Ненажерливий і хижий. Він злий. Бог таким не може бути… Це лихо інкурів!

— А хто ж… — почав мисливець і не закінчив, але Іка зрозуміла його.

— Рус! — рішуче мовила вона. — Рус допоможе Ро переселитися в Край Примар, і цієї ж ночі… Інкури матимуть тепер справжнього бога, справедливого, йому не треба віддавати впольованої здобичі. Ось він…

Іка взяла Руса за руку і підвела ближче до землянки.

— Ось, — повторила вона і торкнулася Русовою рукою до чогось холодного. То був кам’яний тур, той самий, що його знайшов колись Оп у торбині чужинців. Знайшов і поставив під землянкою, не маючи гадки, що то таке. А потім уже Іка дбала про нього: вона чепурила його а бувало, й ховала від недоброго людського ока. — Ми поставимо його в яму Ро.

— Але ж Зоуго… Провісник волі богів за таке пошле Іку й Руса в Край Примар!

— У стійбищі ніхто не знатиме, хто вбив Ро. Іка подумала про це. Зоуго вночі спатиме міцним сном. Він пив п’янкий напій, що йому варить наш Оп…

Цієї миті з-за хмар вигулькнув місяць, і Рус побачив кам’яного Володаря Степу. Він його й раніше бачив, але тепер, при місячному світлі, тур видався мисливцеві величнішим і якимось суворішим, а його темні очі здалися ще темнішими, глибшими. Іка схилилася до тура і гаряче зашепотіла щось незрозумілою Русові мовою. То була її рідна мова. Шепотіла довго, аж місяць знову почало затягати серпанком хмар. Нарешті випросталась.

— Я просила Володаря Степу, щоб допоміг нам, — мовила вона, знову взявши Руса за руку. — Він допоможе… А тепер Рус піде… До своєї землянки. І повернеться, коли місяць згасне у Великому Озері.

Мисливець постояв якусь мить мовчки, неначе виважував щойно почуте. Нарешті ступив крок назад, підняв над головою списа, з яким ніколи не розлучався, потряс ним у повітрі:

— Рус зробить так, як наказує Іка!

Прошепотів і тієї ж миті щез у гущавині.

Геть далеко за північ, коли місяць сховався у Великому Озері, стійбищем кралися дві постаті. Вони нечутно поминули пристановиська дрібних богів і зупинилися біля ями ремкаха Ро. Ремках спав у своєму кутку, згорнувшись у велику волохату кулю. Уві сні він гучно сопів. Зрідка сопіння переривалося невдоволеним бурчанням.

Та ось раптом з ями вихопилося протяжне, приглушене ревіння. То був стогін смертельно зраненого звіра. Тривав він мить, другу і нагло обірвався, як і почувся.

Тепер з глибини ями долинало тільки уривчасте хропіння, та й воно поволі стихало.

Не стало і постатей біля ями. Вони неначе розчинилися в молоці передсвітанкового туману.

А стійбище спало…

Вранці, коли на виднокрузі ліниво виткнувся пруг ясно-червоного сонця, Рудий Лис, обходячи ями з богами, побачив Ро у калюжі крові. Ремках був наскрізь прохромлений списом і лежав нерухомо. Поряд з ним стояв кам’яний тур, грізно наставивши вперед круті роги, немов засвідчував свою владу й силу і перед поверженим Ро, і перед людьми.

Лиха звістка вмить облетіла стійбище. Збентежені люди нестримною лавиною покотили до володінь Зоуго. Біля ями ремкаха збилися майже всі мисливці. Вони з жахом дивилися на свого знівеченого бога і не примічали кам’яного бичка, вони не мали до нього діла, у такому горі навіть не думали, як він сюди потрапив.

— Горе інкурам! — щосили волали сиві інкури і на знак печалі встромляли свої списи в землю. — Помер бог Ро!..

— Умре вогонь! — луною відгукувались жінки, впинаючись нігтями в обличчя і роздираючи його до крові.

— Горе інкурам…

Нарешті в глибині стійбища замаячіла постать Зоуго — він, накульгуючи, поспішав до гурту. Провісник учора через край хильнув священного напою, а сьогодні йому боліла голова так, що ледве прокинувся. Розбудив Рудий Лис. Патякав щось про богів, про якесь лихо, та Зоуго нічого не второпав з тієї мови. Проте десь у глибині душі відчув, що з тваринами скоїлось зле…

І ось він уже біля перших ям. Налякані інкури розступаються перед ним, даючи дорогу. Ось уже й ремкахова яма. Зоуго поспіхом ступив до неї і закам’янів з жаху. Дивлячись на нього, можна було подумати, що Провісника вразив небесний вогонь, його маленькі очиці немов прикипіли до скривавленого ремкаха.

Так він стояв якийсь час. Інкури стихли і мовчки дивилися на нього. Що ж буде далі? Раптом неначе якась незбагненна сила штовхнула Зоуго від ями, і він, припадаючи на ногу, закружляв у несамовитому танку. Часто вигукував якісь незрозумілі слова, здіймав догори свої брудні руки, бив ними по кістлявих стегнах. То був танок скорботи. Кружляв довго, аж поки знесилений упав тут, біля ями. Поволі поверталася до нього здатність мислити. Хто це вчинив? Хто зважився здійняти руку на головного бога? Це має бути незвичайний сміливець… Сміливець? А сила? Здолати бодай і старого ремкаха не так-то просто. Ага, сміливець і списа лишив! Чий він?.. І сахнувся неймовірної думки. Прудконогий Сайгак, Рус! Це його спис… Такого не мав ніхто з мисливців. Невже мисливський ватаг інкурів міг зважитись на таке?! Якщо це так, то з якою метою? Ні, тут щось інше..

Звівся на лікоть, маючи намір встати. Інкури чекають, що він скаже… І цієї миті його погляд впав на кам’яного тура, що там, поряд з прохромленим ремкахом, войовниче наставив свої роги. Як це кам’яне страховидло опинилося в ямі? Де він раніше бачив його?.. Кривий Оп! Це біля його житла стояв тур. Ще відтоді, як інкури заскочили біля річки сірооких чужинців. А потім десь зник… Зник, щоб зараз опинитися в ямі поваленого ремкаха. Але до чого тут Кривий Оп, старий, немічний, у якого ледь стачить сили горшки ліпити?

І тут блискавицею сяйнув здогад, який усе поставив на місце. Зоуго навіть відчув холодний, сповнений ненависті погляд гончаревої доньки. Так, це вона! Він знав, що дівчина ненавидить його, і сам готував їй розправу, але спізнився — вона випередила його. Своїм розумом і красою Іка звабила найдужчого і найсміливішого інкура, і вони разом вбили ремкаха Ро… Ще раз помацав своїми колючими очима юрбу і схопився на ноги.

Блиснув у його руках священний камінь, розсипаючи довкіл свої золоті звуки. Заклякли в благоговінні інкури. Що скаже Провісник волі богів?..

О, він скаже! Він розповість інкурам, хто вчинив оце зло, на яке не зважився б жоден з них. І скаже про останню ремкахову волю. Зухвалі сміливці пошкодують!

— Інкури! Горе нам! Не стало нашого великого Ро… Але дух його витає над нами. Він сказав мені, хто знівечив його тіло…

Зоуго на мить зупинився, перевів подих, бо йому щось забракло повітря, і перед тим, як вразити юрбу своїм одкровенням, ще раз пильно подивився на неї запаленими очима.

— Чужинка Іка і Рус винні в нашому горі! — зриваючись на вереск, закричав Провісник волі богів. — Це вони знівечили тіло нашого Ро…

Ті слова, немов небесний вогонь, вдарили у юрбу. Вона сколихнулась, потім знову заклякла і нарешті вибухнула глухим стогоном.

— Це чужинка намовила Прудконогого Сайгака!.. — верещав далі Зоуго. — Подивіться, їх нема серед вас, вони вчинили зле і тепер подалися в степ… В землянках інкурів умре вогонь… Дух Ро не може впокоїтись… Він наказує обох зухвальців спровадити у Край Примар. Він там чекатиме їх…

Зоуго вмовк. Він не мав сил говорити далі. Та, власне, він сказав усе, тепер настав час діяти. А діяти мали інкури…

Якусь мить інкури стояли нерушно. Потім знявся догори ліс списів — то мисливці клялися, що виконають волю Ро. Вони зараз забули, що Прудконогий Сайгак їхній ватаг, що він найсміливіший інкур і що їм випадали щедрі влови здебільшого завдяки його мисливській кмітливості. Наступної миті вони вже мчали стійбищем, зазираючи до кожного дворища, до кожної землянки. Їх гнав страх перед духом Ро, гнало бажання захистити вогонь.

У Край Примар

Другого дня перед ранком, ще тільки-но благословилося на світ, із воріт стійбища вийшов невеличкий загін, Попереду йшли Іка і Рус, за ними кілька мисливців, а позаду плентав, важко переставляючи ноги, Зоуго. Старий гучно сопів, був якийсь стомлений — видно, ще не отямився від того, що скоїлося вчора.

До берега Великої Ріки загін прибув, коли перші сонячні промені полилися з-за небокраю і мерехтливими, сліпучими зайчиками схопилися на її бурхливому плесі. Там, за річкою, був Край Примар. Саме в цей ранковий час Зоуго завжди виряджав до того краю померлих інкурів. Так веліли боги: хай ранкова прохолода скрасить останню небіжчикову путь. О, про небіжчиків дбали, старались їм догодити, щоб вони полишали свій край без гніву в серці. З ними навіть клали дещо з їхніх речей, а мисливцям обов’язково — списа. Та ще в горняті ставили їжу. Хтозна, чи знадобиться їм той спис і та їжа, бо померлі, ще не допливши до протилежного берега, десь посеред річки білими птахами злітали в небо. А птахи-примари нічого не їли, жили вічно в тому примарному краю і кружляли над річкою. Звичайно, нічого цього їм не треба, але ніхто не зважав на те: і списа, і їжу завжди клали на пліт. Так належало робити…

І ось на цей раз привели сюди Руса й Іку. Ні, не першими їм судилося вирушати в Край Примар живими. Вони мали попередників. Уже за Русової пам’яті Зоуго вирядив туди літнього інкура. Ніхто не знав, за що, але на те була воля богів. А то, коли Рус уже водив ватагу мисливців на влови, така доля спіткала молодого інкура — і знову з волі богів. Правда, перед тим Зоуго чогось довго слабував, а стійбищем було поповзла чутка, що то не без вини того інкура. Але ж такого ніхто не міг і в голову взяти.

Живих виряджали в Край Примар так само, як і мерців: і списа клали, і горня з їжею ставили. І вони, певно, теж перекидалися на білих птахів, бо ніхто не вертався назад у стійбище.

Іку і Руса поклали на пліт горілиць, як належало. Обіч Руса був спис, ні, не той, що ним він забив ремкаха Ро, інший — Прудконогий Сайгак мав багато списів. У головах — горня. Запахло смаженим м’ясом. Зоуго поспішно відштовхнув плота від берега. Бурхлива течія вмить підхопила його і погнала до середини річки. Мовчки лежали приречені на своєму скорботному пристанищі, з сумом дивилися в ранкове небо і думали про невідому землю, над якою їм доведеться літати білими, птахами. (Хоч, правда, про птахів думав тільки Рус.) Яка вона, та земля? З рідного берега вони бачили тільки зубчасту скелю, що височіла над рівниною, та смужку піску, що яснів у сонячному промінні. Мабуть, страшна та земля…

Далеко над річкою, так що ледве можна було бачити, кружляли білі птахи. Рус знав — то літають померлі інкури, і мине зовсім небагато часу, як і вони приєднаються до цих зграй і почнуть снувати над збуреною річкою. Та краще, мабуть літати птахом, ніж слухати, як плачуть голодні діти, і бачити, як пожирають ситіші шматки м’яса боги інкурів. Іка й Рус були горді з того, що вчинили.

А там, на березі, суворі мисливці мовчки дивилися услід плотові з Прудконогим Сайгаком і сіроокою чужинкою. Не байдужі вони були до свого товариша, вони шкодували за ним. Але ж воля богів… І вогонь… Як без вогню бути?..

Стежив за плотом і Зоуго. Він певен був, що з Краю Примар вороття немає. Здихається він нарешті чужинки. Багато лиха вона могла накоїти. Ба вже й накоїла. Заміритись на бога! Досі такого ще не бувало. І десь у глибині душі відчув, що і йому, і його богам загрожує біда. Пригадався тур, оте кам’яне страховидло. Сьогодні ж, негайно, потрощити його вщент! Викинути геть!… Але Прудконогого Сайгака йому також було трохи жаль: добрий мисливець — рівного йому серед інкурів немає. Та вже, коли повівся з чужинкою, добра не жди. Туди йому й дорога. Велика Ріка не випустить їх із свого бурхливого лона. А коли й вирвуться з її обіймів, то вже там, на Землі Примар… Що там, на Землі Примар, Зоуго не знав, але знав, що ті, кого він вирядив туди, навіки щезли.

Та ось пліт добувся середини річки, й усі — і Зоуго, і мисливці — обернулися до неї спинами. Зараз Іка і Рус перекинуться на птахів і злетять у небо. А цього ніхто не повинен бачити. Навіть Зоуго.

Додому інкури йшли понуро, Зоуго, як і раніше, плентав позаду.

А пліт плив і плив річкою. І все частіше й частіше натрапляв він на стрімкі коловерті, і тоді його крутило, як тріску. У такі миті здавалося, що чорна вода ось-ось поглине і його, і людей. Та кожного разу якась могутня сила вихоплювала мандрівників з того страшного виру, і вони знову прямували далі. Ні Іка, ні Рус уже не лежали нерушно горілиць, вони не думали, як їм належить лежати, всі їхні помисли були скеровані на те, як утриматись на плоту, як уціліти. І вони утримались. Рус навіть списа не випустив з рук.

Тим часом течія скерувала пліт до Землі Примар. Зіркі Русові очі вже примічали на тій землі якісь рухливі цятки. Їх було багато, і вони все більшали. Нарешті їх можна вже добре розгледіти. Та то ж гієни! Полохливі гієни! Рус пізнав їх. А ось пролетіла над плотом зграйка качок. Ось помайнули гуси. А то мало не зачепили їх своїми крилами оті примарні білі птахи.

Рус аж очі затулив долонями, щоб не дивитись на них та коли ненароком побачив, то вкрай здивувався: надто вже вони схожі на тих гарних довгошиїх птахів, що водяться у їхньому степу на озерах. Дивно…

Ось невідомий берег уже поруч, а Іка й Рус досі не обернулися на птахів. Може, це станеться тоді, коли вони торкнуться берега? Зачаїлись і чекали… Вірніше, чекав Рус, бо Іка без страху дивилась на берег: вона не вірила байкам Зоуго. Та й чого боятися, адже з нею був її глиняний бог, Володар Степу, якого вона завжди носила з собою у шкіряній торбинці, а тепер утаїла від Провісникового ока. Та ще поруч сидів сміливий Рус. Не побоявся ж він убити ремкаха Ро.

Нарешті пліт струсонуло, він захитався і зупинився, зачепившись за прибережне каміння. Вони добулися Землі Примар. І тепер нічого не сталося — приречені не обернулись на птахів. Тільки тієї миті, коли пліт торкнувся берега, на нього скочило кілька гієн. Наїжачившись і нюшачи, звірі підступали до людей. Рус схопив списа і, не роздумуючи, ударив ним передню тварюку. Гієна заскавчала і, задкуючи, шубовснула у воду. Налякані хижаки кинулись врозтіч. Виходило, що й тут гієни поводились так само, як і на землі інкурів. Певніше глянув Рус довкола. Берег як берег — піщаний, з розсипаним на ньому камінням, а далі густі трав’яні зарості й поросла чагарником гранітна скеля-гора, що її добре було видно з того берега. Нічого страшного й незвичайного.

Проте на берег ступив з великою обережністю. Набрав у жменю піску, понюхав. Такий самий, як і на їхньому березі. І трава, і квіти такі самі, як у них. І кущі, і дерева, що росли далі, — теж. Лиш такої стрімкої та високої скелі не було на землі інкурів.

У скелі крізь чагарник Рус побачив чорний отвір. То була печера. До неї вела добре втоптана стежка, яка петляла поміж кущами. Інкур зрадів цій знахідці.

— Іка і Рус підуть туди, — мовив Рус.

Це були перші слова, вимовлені на землі Примар.

Іка теж зійшла на берег. Обережно ступаючи і часто озираючись, вони попрямували стежкою до печери. Вони знали, що там має бути чиєсь житло. Але чиє? Хто мешкає там?

Людям лишалося обійти камінь, що став на їхньому шляху, і вони опиняться біля входу до печери. Ховаючись за виступи скелі, Рус сам наблизився до нього і зазирнув усередину. Печера виявилася не дуже великою і майже круглою. Інкур крок за кроком обстежив її стіни, обмацав кожен виступ, зазирнув у кожну розколину. У найдальшому закутку знайшов купу кісток і суху потерту траву. Він уже знав, хто хазяїн цього житла, і йому, мисливському ватагові інкурів, стало моторошно. Непоспіхом попрямував на світло, до виходу. Там його вже чекала Іка.

— Це гарна печера, — мовив до неї. — Та не подобається Русові ремках. Це його житло. Ремках надто дужий. Там Рус бачив кістки. Багато кісток. І дві голови. Людські. Давні, без м’яса. Рус пізнав — то голови інкурів, тих, що Зоуго послав сюди, як нас. Вони теж не стали білими птахами. На них напав ремках. А зараз там його нема, він пішов на полювання і повернеться, коли місяць зійде. Він те ж саме вчинить з Ікою і Русом, що й з тими інкурами. Він дужчий за нас, він господар цієї країни. Його бояться звірі. Бояться птахи. Лиш могутній звір-вогонь дужчий за нього. А ми не маємо його…

— Вогонь? Рус зробить вогонь! — випалила Іка.

Молодий інкур з недовірою й страхом подивився на неї:

— Рус зробить те, що роблять боги інкурів?

— Русові допоможе Володар Степу. Іка пригадує, як він допомагав робити вогонь людям Країни Теплих Вітрів.

Так, Іка пам’ятала таємницю вогню, але берегла її для себе, щоб скористатися з неї, коли настане слушна година. І ось ця година настала.

— Зараз Рус принесе дві сухі палиці, — наказала вона.

— Дерево народить вогонь, — здогадався Рус.

— Володар Степу допоможе Русові, — стояла на своєму Іка.

Та інкур не рушив з місця — він не вірив. Тоді Іка пішла сама назад стежкою і незабаром повернулася з двома сухими цурпалками. Здерла з них кору і подала Русові, показуючи, що і як треба робити. Рус узяв цурпалки. Кінець одного цурпалка обіпер об камінь, а на другий кінець наліг грудьми. Другий цурпалок узяв обіруч і став ним терти об перший. Тер довго, аж на чолі схопилася пара. Змокріли груди, спина, а вогонь не народжувався. Уже хотів кидати, та в цей час Іка закричала:

— Вогонь! Скоро запалає вогонь! Володар Степу почув Іку!..

І справді, тієї миті Рус уловив ледь чутний запах горілого і ще завзятіше наліг на цурпалки. Нарешті інкур побачив дим, а там і криваве вічко заяскріло на дереві. Вогонь народжувався! Цей тур справді могутній бог. За мить чудодійні цурпалки вже палали. Рус не вірив своїм очам: від його рук народився вогонь — і добрий, і найлютіший звір! А через деякий час у лігві ремкаха вже палало жарке вогнище. Вогонь, як і там, у стійбищі, пожирав сухі гілки і зігрівав людей. Тепер можна було й відпочити. Люди підкріпили свої сили, з’ївши м’ясо, яке їм поклав Зоуго, відряджаючи у Край Примар. На якусь хвильку вони навіть забули, що опинилися в страхітливому краю і що житло, в якому вони розпалили вогнище, то не їхнє житло, а господа небезпечного звіра.

Надходив вечір. Сонце вже сховалося у Великому Озері. А в цей час Рус готував свою грізну зброю — добирав гілляки на головешки, щоб було чим зустрічати хазяїна цього житла.

Коли над землею інкурів зійшов місяць, Рус мовив до Іки:

— Зараз повернеться ремках, та нам він тепер не страшний. Могутній вогонь захистить нас, ми здолаємо ремкаха…

Нічна сутичка

У вогнище докинули хмизу. Воно вже майже цілком затуляло вхід до печери. Лишався тільки вузенький прохід, але і його при потребі можна було засипати жаром.

Іка примостилася біля того проходу і дивилася через нього вдалину. Місяць уже завис над річкою, простеливши через неї мерехтливу доріжку. Від річки долинало багато різних звуків: вили завжди голодні гієни, ревли тури, що, певно, прийшли на водопій, зовсім близько кричала, прокинувшись, сова.

Та ось раптом усе те вщухло. Затріщали внизу кущі, і почувся тупіт багатьох ніг — то, мабуть, рятувалися від когось сайгаки. І знову тиша.

Що скоїлось?

Ремках! Він виріс під скелею якось ураз, несподівано. Його ледве можна було розгледіти на тлі темних заростей. Здавалося, що то просто ожив величезний камінь. Звір повільно простував стежкою до печери, час від часу зупинявся і нюхав землю. Певно, він уже був готовий до того, що застане у своєму лігві непроханих гостей. Та, мабуть, це не дуже непокоїло ремкаха — у його володіннях дужчого звіра не було.

Іка покликала Руса, і вони тепер, напружуючи зір і слух, уважно стежили за кожним ремкаховим рухом.

Раптом господар печери зупинився. Підвів голову і тривожно втягнув повітря: різкий дух диму неприємно залоскотав йому ніздрі. Що це? І тут він побачив вогонь. Колись давно йому вже доводилося бачити цього звіра. Але то був величезний звір, більший, як оця його скеля. Він повз по землі і пожирав і траву, і кущі, і все-все, що траплялось йому на шляху. А це — маленький. Та ремках, здавалося, завагався, бо кілька разів обернувся на місці. А потім, певно, зважився і обережно подибав далі.

І Рус зробив свої останні приготування до зустрічі хазяїна. Він дістав з вогню дві головешки. Одну, більшу, взяв сам, другу дав Іці. Обоє підступили ближче до вогнища. Очі їхні збуджено блищали, адже їм зараз, щоб вижити, належало перемогти найдужчого звіра. А це був не той старий немічний ремках Ро, якого Рус здолав без великих труднощів. Хазяїн печери був молодший і незрівнянно дужчий. Про те, щоб упорати його, не було й гадки. Хоча б прогнати. То вже була б перемога.

Біля печери ремках звівся на задні лапи, випростався на весь свій величезний зріст і погрозливо заревів.

Рус, стискаючи в руках головешку, сміливо крикнув у відповідь:

— Ми не боїмося ремкаха! Інкури переможуть тебе, як рись перемагає полохливого зайця!

З пащі волохатого чудовиська вихопилося ще грізніше ревіння. І було чути, як там, за печерою, розліталося налякане цим ревінням птаство, кидалася врозтіч дрібна звірина.

— Ми чекаємо, боягузе! Підходь, дохлий пацюче! Ми розчавимо тебе, як погану смердючу гієну! — знову гукнув Рус.

Ремках немов збагнув, що йому погрожують. З роззявленою пащекою і простягнутими лапами розлючений звір кинувся на людей. Просто через вогонь. Криваві язики боляче лизнули його живіт, лапи, а Рус палаючою головешкою щосили тицьнув йому в пащу.

Сморід від горілої шерсті, паленого м’яса сповнив печеру. Ремках на якусь мить застиг над вогнищем, а потім стрибнув убік і, ревучи, покотився шкереберть із скелі. А в печері ще якийсь час було чути, як тріщали під звіром кущі та гуркотіло зрушене каміння.

Полегшено зітхнули люди і кинули головешки у вогнище. Сьогодні можна нічого не боятись, до них вже ніхто не зважиться завітати.

— Іка і Рус легко перемогли ремкаха, — мовив інкур, підкидаючи у вогнище хмизу. — Тепер він ніколи не повернеться до свого лігва. Тепер це буде оселя Іки й Руса. Та ремках хитрий звір, підступний. Іка бачила — у нього одне вухо. І збувся він його, міряючись силою з рівним собі суперником. А потім, іншим разом, подолав його. Ремках не звик терпіти поразок. От і тепер Одновухий чекатиме того часу, коли зможе помститися нам. Іка повинна завжди пам’ятати Одновухого.

— Іка запам’ятала Одновухого… — відповіла дівчина.

На ніч чатувати біля вогнища лишився Рус. Іка постелила собі постіль з сухої трави, яку знайшла в дальньому кутку печери, і зразу ж заснула. А Рус підкидав і підкидав хмиз у вогнище. І палало воно високо в скелі над Великою Рікою аж до ранку, засвідчуючи, що у лігві господаря Краю Примар оселились нові мешканці — люди, розумні й дужчі за нього істоти, які поклали край його володарюванню.

Та ніхто й не снив тоді, які зміни чекали цей край у недалекому майбутньому.

Розумніший за собаку

Вранці, коли сонце вже високо підбилося над небокраєм, Рус здерся на маківку скелі. Там, за річкою, була земля інкурів, його рідна земля, яку він добре знав. Вона вабила його, але вороття туди немає…

По цей бік річки лежала така сама рівнина з розкішною травою та поодинокими кущами й деревами. Он тільки там, далеко на небокраї, острівцем темнів невеликий ліс. З висоти було добре видно звірині стежки. Їх було багато, тих стежок. І всі вони стікалися до річки. Мабуть, звірини тут усякої безліч, а річка одна на цілий край. От і сходяться всі сюди. Чув Рус уночі, як ревли на водопої тури — отже, водяться вони в цих краях напевне. Є й кабани — он їхні спини похитуються в очереті. А то ж що за дивина? Таке Русові доводиться бачити вперше. Біля самісінької скелі вигулькнув табун досі невідомих Русові тварин. У них були тонкі й стрункі ноги, довгі хвости, а на крутій шиї густе-густе волосся, і спадало воно мало не до землі.

Табун вів, обережно ступаючи, рудий красень. Він часто підводив свою невелику голову, пильно роздивлявся навколо, дослухався до чогось і подавав свій якийсь чудний голос:

— І-го-го-го!..

А поряд з табуном бігли молоді тварини, які грайливо вибрикували. От так штука! Навіть не чув, щоб у їхньому степу хто-небудь бачив щось подібне…

На березі річки тварини зупинились. Ось Рудий сторожко озирнувся, підійшов до води і почав пити. За ним рушив весь табун. Пили довго, спрагло. Нарешті Рудий вийшов на берег і, високо піднявши голову, застиг. Він учув щось недобре. Його тривожне «і-го-го-го…» розітнуло повітря. Та було пізно. З дерева, що росло над самісінькою річкою, зірвався якийсь темний клубок і впав прямо на спину довгохвостій тварині, яка ще не встигла вийти з води. Рус упізнав рись.

Намагаючись скинути з себе хижака, тварина підстрибнула, та марно — рись трималася міцно. Тоді вона кинулась на берег і помчала в степ з хижаком на спині… За нею подався й весь табун. Тварини бігли хутчіш, ніж сайгаки. Швидко перебираючи тонкими ногами і витягнувши шиї, вони промайнули, як привиди, повз скелю і незабаром розтанули в степу. Спершись на спис, інкур стояв на скелі і все дивився услід незнаним тваринам. Хотів ще побачити їх, та вони більше не з’являлися. Напевне, прибігали сюди тільки вранці на водопій. І Рус почав спускатися зі скелі. Він вирішив піти туди, де щойно пили воду прудконогі звірі.

Довго й уважно розглядав Рус сліди, залишені тваринами на річковій обмілині. Ні, і слідів таких не доводилося бачити. Під корчем уздрів щуку, яка зачаїлася, чекаючи на здобич, і простромив її списом. Рибина була велика. Інкур закинув її собі на плече і почвалав до печери. Там його, напевне, чекає Іка.

Іка справді чекала Руса. Вона навіть встигла налушпати й напекти в золі солодкого коріння, яке знайшла тут, поблизу печери. Воно було таке саме, як і на тому березі…

Іка пекла у попелі рибу, а Рус розповідав про все, що довелося йому побачити цього ранку з високої скелі. Розповів і про дивовижних прудконогих тварин з довгими хвостами і, звичайно, не забув про рись — щоб Іка була обережна.

Уважно слухала його дівчина. Ця розповідь мимоволі збудила в ній спогади про її далеку країну, про її коротке дитинство. А дослухавши, мовила:

— Іка знає тварин з довгими хвостами. У степах інкурів їх немає. Але вони є на рівнинах Країни Теплих Вітрів. Це коні. Там верхи на конях чоловіки їздять на полювання. Справді, коні бігають швидше за сайгаків. Та їх можна спіймати. Ловлять коней такими довгими зашморгами. Але найсміливіші ловці підстерігають коней на водопоях і стрибають їм на спини — як рись. Тоді кінь біжить і стрибає, щоб скинути з себе верхівця. Біжить він довго. І запам’ятай, Русе, якщо кінь не скине сміливця, доки сам не впаде від утоми, тоді назавжди він скоряється людині. Кінь ітиме за переможцем, як собака. Лиш найсміливішим чоловікам скоряються коні. Коні розумніші за собак.

Очі Руса блищали від збудження. Він не пропустив жодного слова і запально вигукнув:

— Кінь скориться Русові! Рус стрибне на спину коневі, як рись. І ніколи хвостатий не скине Руса, а піде за ним, як собака…

Уранці другого дня Рус був знову на березі річки, там, де напередодні пили воду коні. Він легко видерся на дерево і зачаївся серед густого листя на гілляці, що звисала над водою. Мабуть, і рись сиділа тоді на ній.

Чекав недовго. Скоро зі степу долинув тупіт і знайоме іржання Рудого. А там мисливець побачив і самих коней. Як і вчора, Рудий біг попереду. Затамувавши подих, інкур поглядом прикипів до цього красеня. Він був найвищий, а його чорна грива — найпишніша. Маленькі вуха тварини були весь час нашорошені. Рудий раз по раз підіймав голову, і від часу до часу його пронизливе «і-го-го…» рвало повітря над річкою.

Коні знов зупинилися на березі. І знову першим у воду зайшов рудий. А вже за ним, штовхаючи одне одного, посунули у річку всі. Під гілкою, на якій зачаївся Рус, зупинився кінь з такою ж чорною, як у Рудого, гривою. Він тільки припав до води, і тієї ж миті інкур стрибнув йому на спину, вчепившись одразу руками в його жорстку гриву. Кінь здригнувся всім тілом, шарпнувся вбік і став гопки. Інкур завис у повітрі, але гриви не випустив. Потім знову осів і зразу відчув, як швидко-швидко він поплив повз кущі, як мерехтять у нього перед очима конячі морди, довгі хвости, а вітер свистить у вухах, мов найлютіший степовий ураган. Верхівець то злітав, то знову падав коневі на спину, але тримався міцно, здавалося, що його руки намертво вплелися в гриву.

Перший страх швидко минув, і груди Руса сповнились почуттям невимовної радості. Ось він, Рус, на чужих ногах біжить хутчій сайгака, хутчій вітру. Влада над чужими прудкими ногами, над чужою силою сп’янила молодого інкура. Він кричав на повну міць своїх легенів, але сам нічого не чув, бо вуха його були сповнені ураганного вітру.

Інкур кричав:

— Рус переможе коня! Кінь піде за Русом, як собака за людиною. Рус переможе! О-го-го!..

А оскаженілий кінь надсадно іржав і все мчав і мчав…

Зовсім поруч бігли інші коні. Вітер полоскав їхні гриви і хвости, стовпом здіймалась курява.

Інкур мчав на коні незнайомою рівниною…

І так було довго. Мчав, немов у забутті. І раптом помітив, що табуна не стало, що він один мчить на коні. Озирнувся — вдалині тільки хмара пилюки. У Руса заніміли руки, у спину неначе хто кілка вбив, од вітру текли сльози. Він ледве тримався за гриву. Але й кінь уже уповільнив свій шалений біг. Біла піна вкрила його шию і спину. Він важко дихав, хропів і раптом з розбігу повалився на землю. Інкур перелетів через його голову.

Вони обоє довго лежали нерухомо. Першим підвів голову Рус. Кінь лежав, відкинувши назад голову. Його боки важко здіймались. Інкур встав, обережно наблизився до тварини і побачив її покірливі чорні очі. Кінь віддався на волю людини.

Де вони? Прямо перед Русом, за кілька кроків, обривалася земля, а далі — лисніла вода. Мабуть, він стояв на крутому березі якогось озера. Але те озеро, певно, велике, бо краю його не видно. Може, то Велике Озеро, що ковтає сонце?

І справді, воно вже збиралося його ковтати. Скоро настане вечір, а там і ніч. Із своїх схованок вийдуть хижі звірі, а Рус навіть списа не має — він його покинув там, під деревом, де чатував на коня.

«Де ж скеля? Де Іка?» — тривожно подумав Рус.

І цієї миті почулося поряд зовсім мирне і тихе:

— І-го-го-го…

То Руса кликав кінь. Він стояв, чекав на людину. Підійшов і, ще непевно, торкнувся кінської шиї. Тварина здригнулася, але з місця не рушила. Скочив коневі на спину. Той похитнувся і затупцяв на місці.

«Он у тому боці має бути скеля», — дивлячись на сонце, що вже ховалося в озері, подумав Рус і дав напрямок коневі, йому пригадалися слова Іки: «Кінь розумніший за собаку». І він довірився прудконогій тварині — а раптом повернеться до скелі…

І кінь прийшов до скелі.

Несподіваний гість

Минув ще день. Минула ніч. Минуло багато днів і ночей. Місяць уночі спочатку був круглий, а потім почав ущерблюватись, неначе його щоночі потроху злизувала якась потвора, аж поки всього злизала. І його не стало. Потім його не було на небі, були темні, безмісячні ночі. А там знову він з’явився, але був тоненький, як лезо кам’яного ножа. На цей раз він ріс і ріс, і знову став круглий. Так він змінювався кілька разів відтоді, як Іка й Рус опинилися на цьому березі Великої Ріки.

За цей час із того берега сюди прибило кілька плотів. Одні були порожні, на інших лежали померлі інкури, що якимось дивом перепливли бурхливу річку. На плоти з мерцями завжди чигали гієни, і Русові доводилося розганяти їх, пускаючи в діло свій спис. Він не хотів, щоб його братів пожирали оці погані тварюки. Але що робити з трупами — не знав. Він був інкур, а інкури боялися мертвих. Тому знову віддавав їх на волю бурхливої річки, і вони пливли далі, шукаючи собі іншого пристановища.

Якось, розігнавши гієн, він побачив на плоту гончара Опа. Гончар лежав горілиць, але його розплющені очі були не такі, як у мерців, — вони ледь примітно рухались.

Живий! Рус не вірив своїм очам. Вмить скочив на пліт і схилився над старим. Старий так само байдуже дивився в небо, де кружляли птахи. Певно, своїми думками він був з тими птахами, і земного життя для нього вже не існувало. Рус торкнувся його плеча. Старий ворухнув тільки очима і закричав, страшно, пронизливо.

— Oпe, це Рус. Ти не впізнав Руса? — сахнувся інкур, не розуміючи, чого кричить гончар.

Він не подумав, що для старого давно немає Руса, що для нього Рус ширяє у високості з отими білими птахами.

Знову нахилився над старим, але тепер Оп лежав із заплющеними очима і щось швидко-швидко бубонів. У тому бубонінні він раз по раз повторював слово «примара». І Рус нарешті збагнув, чого старий так налякався. Спробував переконати його, що він — ніяка не примара, що він — живий Рус. Але надаремне — той не вмовкав і не хотів розплющувати очей.

На щастя, недалеко була Іка. Вона побачила Руса на плоту і поспішила до нього.

Побачивши розпластаного старого, вона розгубилася. Мрець!

І тут почула Опове бубоніння. Радість перехопила їй горло. Якийсь час вона не могла й слова вимовити. Лице її скривилося, з очей закапали сльози. Яке щастя! Вони тепер не одні будуть на цьому березі… Нарешті клубок відкотився їй від горла, і вона схилилася над Опом.

— Oпe, розплющ очі, подивися на Іку, — мовила дівчина ласкаво.

Голос сіроокої ще дужче налякав гончаря, він міцніше стулив повіки і ще швидше забубонів своє заклинання. І тоді Іка дзвінко засміялася.

— Іка і Рус не примари! Вони живі, так само, як і Оп живий. Оп знає, що мерці й примари не мають крові. Оп зараз розплющить очі і гляне сюди. Ось різець, що ним Іка вишкрябувала візерунки на Опових горшках. Іка приховала його разом з маленьким глиняним Володарем Степу від Провісникового ока і взяла з собою. Ось палець Іки, і вона різцем поранить його.

Іка справді глибоко шкрябнула крем’яним різцем свій палець, і з нього зацебеніла кров.

— Дивись, Oпe, в Іки з пальця тече кров, така, як у живих людей. Іка жива…

По цих словах Опове око розплющилося. Побачивши кров, він розплющив друге і сів.

— На цій землі немає ніяких примар. Це така сама земля, як і земля інкурів. Білі птахи — то не примари, то оті гарні довгошиї птахи, що водяться на степових озерах у землях інкурів.

Видно було, що Оп уже трохи отямився, зрозумів, що живий, і перед ним живі Іка й Рус, близькі йому люди. Спробував стати на ноги, але не зміг: йому допомогли зійти на берег. А коли піднімались до печери, Рус просто взяв старого на руки.

Зайшовши в печеру, можна було здогадатися, що тут мешкають люди. Тут було затишно й охайно. Збоку при вході жевріло вогнище, а побіля нього лежала чимала купа хмизу. На ніч вогнище розсовувало свої межі, стаючи нездоланною перепоною для непроханих гостей. У дальньому закутку з’явилися сайгачі шкури, а там, де люди спали, вони лежали в кілька шарів: тут на полюванні Русові дуже щастило.

Опа посадили на шкури і дали їсти. Дома він ніколи не їв так смачно. Чого тільки тут не поклали йому! Була і смажена сайгачина, і печена риба, і солодке коріння. Певно, добре жилося Русові й Іці на новій землі. Проте оці статки якось збуджували в старого підозру: йому не йнялося віри, що отак можуть жити живі люди…

Їжа розморила Опа, він умостився зручніше на шкурах і тихо, непомітно для себе заснув. Спав він решту дня, спав ніч, і тільки другодні, коли вже Іка повернулася після господарських клопотів з річки, прокинувся. Сон освіжив його, додав сили, розвіяв сумніви, і тепер він міг розповісти, що скоїлося з ним, як він опинився тут.

А сталося воно так.

Сумував Оп за сіроокою донькою, дуже сумував. Не лишилося в нього більше нікого, доведеться одному віку доживати. І все, що хоч чимось нагадувало йому про Іку, було дороге й миле його серцю. Він позбирав і поскладав у куток всі речі, що лишились від неї, всі горшки, розцяцьковані нею. Іноді, було, сяде в тому кутку і перегортає, переставляє все оте з місця на місце. Та згадує. А найбільше йому полюбився глиняний бичок, той самий, невеличкий, що він знайшов його у торбинці давно-давно, перебираючи речі загиблих чужинців. Відтоді він зберігав його. Іка теж такий мала. То її бог. Бог її народу. І він допоміг їй убити ремкаха Ро. І огонь інкурів не вмер…

Старий часто діставав того бичка і намагався щось бубоніти до нього, як колись Іка. Робив усе те він потайки, бо знав, що Зоуго розправився з тим великим кам’яним туром — його кинули десь на смітник. Але якось не догледів і не зчутив, як у нього за спиною опинився Рудий Лис. Навіть не сказав він тоді, чого приходив, — вмить щез. А надвечір знову з’явився в землянці гончаря і передав волю Зоуго: Провісник наказував Опові навчити Рудого Лиса варити священний напій і ліпити горшки. Учув недобре старий гончар у тому наказові, але скорився. Щодня приходив до нього Рудий Лис, і він навчав його своєму ремеслу. Учень з Рудого Лиса видався нетямущий, але нарешті він якось спромігся зварити отого напою. Радощам його не було краю. Ввечері, коли настав час облягатися спати, Оп виявив, що пропав глиняний бичок. Куди б він міг подітися? Обнишпорив усі закутки, заглянув у кожну шпарину — ніде не було. Так і заснув, не знаючи, де би тур міг подітись. Зате другого дня вранці до Опа знову заявився Рудий Лис, хоч свою науку він начебто й скінчив. Старого гончаря нащось кликав Зоуго. Та не до себе в землянку, а на майдан, де він завжди виголошував волю богів. А там уже й інкури зійшлися. І Зоуго був. Нічого він тоді не сказав Опові, а блиснув отим священним каменем. А коли камінь замовк, заговорив сам:

— Слухайте, інкури! У землянці Кривого Опа живе чужинський бог. Ось він!

І Зоуго підняв над головою глиняного бичка, якого так довго шукав Оп минулого вечора.

— Це бог тої чужинки, що зараз літає над Великою Рікою примарним птахом. — Зоуго ще раз потряс у повітрі тим бичком. — Ніколи не стерплять боги інкурів, щоб у стійбищі жив чужинський бог. І не стерплять тих, хто віритиме їм. Вони наказують вирядити Опа услід за злочинною Ікою до Краю Примар…

Отак і опинився Оп на цьому березі. А в його землянці тепер поселиться Рудий Лис.

Важко жити інкурам. Зоуго став лютіший, все більше вимагає для своїх богів. Люди мруть, а перечити Зоуго не сміють — бояться, що згасне вогонь. Так каже Зоуго. Тільки тепер його частіше називають Дохлою Гієною. А є такі, що й не вірять йому, і дуже шкодують за Ікою.

Старий скінчив свою розповідь, але раптом повернувся до вогнища — звідки в них вогонь? Адже в Краю Примар вогню немає!..

— Володар Степу допоміг Русові добути вогонь, — пояснила сіроока.

І розповіла, як вони добули цього могутнього звіра, і як цей звір подолав господаря Краю Примар — одновухого ремкаха.

Спантеличений гончар ніяк не міг повірити, що то справжній вогонь, хоч учора і їв засмажену сайгачину. Він торкнувся пальцем жарини і швиденько відсмикнув його — гострий біль пройняв усю руку. Довелося повірити. Так, могутній бог отой Володар Степу…

Русові здавалося, що старий не все розповів. Йому кортіло знати, хто ж тепер перший мисливець у стійбищі, хто замість нього водить мисливців на полювання. По-справедливому очолити мисливців мав Дужий Вепр. Він, може, й поступався Прудконогому Сайгакові у спритності, але в силі — ні.

І Рус лишився задоволений, коли гончар підтвердив його думку.

…Оглянувши околиці, що прилягали до гори, старий гончар лишився задоволений. Він знайшов те, що так старанно шукав, — глину. Тепер лишалося обладнати майданчик, де можна було б ліпити горшки, — не носити ж глину до печери, надто вже високо вона. І можна братися до діла. Він задарма їсти хліб не звик. Знайшов тут старий і всякі трави. Треба буде сходити й нарвати. Щоб у їхній оселі пахло так, як там, у стійбищі, в його землянці.

Надвечір повернувся з полювання на своєму коні Рус. Тварина та була новиною й для старого. Довго милувався нею, навіть зважився й погладити рукою.

Коли стемніло, всі сіли біля вогнища і смажили м’ясо сайгака, якого вполював сьогодні Рус. Їх було тепер троє на величезний і багатий край. Та ще приручений кінь. Його також забирали на ніч у печеру — ховали від хижаків.

Весело потріскував вогонь. Він зігрівав людей, смажив їм м’ясо, наводив жах на нічних звірів. Задоволені були люди. Вони не думали про небезпеку. Та коли б хтось з них надумав вийти з печери і зійти вниз стежкою, то там, унизу, примітив би чи то великий камінь, чи то щось живе, схоже на нього. То був Одновухий, повалений господар цього краю. Він дивився на вогонь у печері і очікував слушного часу для помсти… Сильний ніколи не дарує своєї поразки.

Чимало днів минуло відтоді, як у печері на Землі Примар разом з Ікою та Русом оселився старий гончар Рус тепер не боявся лишати Іку і цілими днями пропадав на рівнині, вистежуючи здобич. Та якось він повернувся з полювання серед дня і нікого не застав у печері. Не було Опа та Іки ніде й поблизу. Де б вони могли бути?

Рус вирушив на пошуки. Скеля мала ще кілька печер, але входи до них так заросли кущами, що їх не так-то легко було виявити. І цього разу натрапив Рус на печеру, якої чомусь раніше не запримітив. Який би то мисливець поминув таку знахідку! Зазирнув туди і, здивований, побачив там Іку. Не виказуючи себе, почав стежити за нею. Сіроока стояла біля стіни і щось видряпувала на ній своїм крем’яним різцем. На стіні лишалися якісь різної величини й форми рисочки та дивні фігурки. І нащо вона це робить?

Обережно ступаючи, Рус нечутно наблизився до своєї подруги. Іка обернулася й усміхнулась.

— Це моє дитинство, — сказала вона й показала на стіну. — Іка змушує каміння говорити.

— Хіба камінь вміє говорити? — здивувався Рус.

— Людина може змусити його, — ствердила Іка.

І почала пояснювати Русові, як ці рисочки та малюнки на камені розповідають про її життя в далекій Країні Теплих Вітрів, про те, як живуть люди у стійбищі інкурів, про Прудконогого Сайгака, про доброго Опа та ще про злого Зоуго. Але Рус нічого цього не міг зрозуміти, бо не йняв віри, як то мертві камені можуть передавати думку людини.

Забачивши в Русових очах недовіру, Іка торкнулася його руки і повела за собою. Вони вийшли з печери, йшли поміж густих кущів і нарешті зупинились біля темного провалля. Знову печера, якої Рус не бачив раніше. Іка зайшла до неї, зайшов і Рус. То була велика печера, в яку крізь щілину десь на стелі падало денне світло.

Несподівано для себе Рус побачив там гончаря. Він, зачувши їхні кроки, обернувся їм назустріч. Це була дивовижна печера. Із її стін, наставивши погрозливо роги, на Руса дивились могутні тури. Вони нагадували отого глиняного тура, який допоміг Русові здобути вогонь. І тури ці були руді, як кров.

— Іка зробила тут все так, як у країні її батьків, — пояснила сіроока.

— Оп допомагав Іці робити цих богів, — докинув гончар. — Цим богам не потрібні кращі шматки м’яса. Їм потрібний лише священний вогонь, і вони завжди даруватимуть сміливим мисливцям удачу в полюванні. Кожного разу, коли Рус виряджається на полювання, Оп розпалює священне вогнище, і боги допомагають Русові полювати сайгаків і птицю. Опа навчила вірити цим богам Іка. Іка і Оп нічого не казали Русові про ці печери. Вони хотіли показати їх, коли закінчать усю роботу. Щоб Рус теж повірив цим богам, як вірять Іка й Оп.

Мовчки стояв Рус серед оцих рудих богів, що їх створили Іка з гончарем. Нарешті мовив:

— Рус вірить цим богам. Рудий Тур — це хороший бог. Він буде богом Краю Примар. Але Рус не хоче, щоб і далі називали так наш край. Тут немає ніяких примар. Хай віднині він зветься Країною Рудого Тура.

І знову, як і перше, дні линули швидко, і знову Велика Ріка пригонила з того боку плоти з померлими, що їх у Край Примар відряджав Зоуго. Там, на тому боці, ще вірили Провісникові волі богів…

Якось увечері, коли всі мешканці печери зібралися біля вогнища, Оп сумно мовив:

— Мисливці інкурів уже винищили тварин на своїй рівнині. Надто прожерливі боги інкурів, їм треба багато м’яса. Інкури вмирають і не знають, що немає Краю Примар, що є чудесна багата Країна Рудого Тура…

— Рус думав про це, — мовив молодий інкур. — Рус гадає, що треба перепливти Велику Ріку і розповісти про все інкурам. Але ж інкури знають, що ми перетворились на примарних птахів, інкури не повірять, що Рус живий.

— Їх переконає вогонь. Вогонь, що Оп запалить його на вершині скелі. Хай тільки інкури взнають, що то Рус добув його і що допоміг йому в цьому Володар Степу, — пораяв старий гончар.

Рус якийсь час помовчав, неначе виважував усе.

— Рус готовий вирушити в дорогу! — нарешті мовив. — Він повинен це зробити.

— А як же Рус здолає Велику Ріку? Вона надто бурхлива для людини… — занепокоєно обізвалася Іка.

— Велика Ріка не страшна Русові, — заспокоїв її мисливець. — Рус вивчив її примхи, недаремно ж він стільки часу буває біля неї. Там, нижче скелі, вона неначе завертає в степ інкурів. І течія її туди збивається. Якщо взяти гарну колоду і добре триматися її, то вона винесе Руса на той берег. Рус дужий і переможе бурхливу річку. Ну, а з інкурами він знає, як вести мову. Інкури, певно, ще не забули Прудконогого Сайгака. А про вогонь на скелі подбає Оп. Він уночі розпалить вогнище, і йому допоможе Іка.

Другого дня, коли сонце вже наближалося до вечірнього пруга, всі троє зійшли до річки нижче скелі.

— Рус буде біля стійбища, як тільки місяць покине землі інкурів. І тоді запалає на скелі вогнище. Велике вогнище! — звернувся інкур до Опа.

Той на знак згоди схилив свою сиву голову.

Кінець Дохлої Гієни

Нічне небо дихало, мінилося. Біля воріт стійбища палахкотіло вогнище, яке мало бути перепоною для хижих звірів. Біля вогнища сидів інкур. Він зрідка брав хмиз і кидав у вогонь. Тоді полум’я високо здіймалося над землею, і від цього мерхли зорі і небо провалювалося в безвість.

Зі свого захистку за горбом Рус пильно стежив за інкуром. Хто б то міг бути? Він необачно сидить спиною до степу, і лиця його не видно. Мабуть, покладається на собак. Собаки лежали потойбіч вогнища, їх розморило від жару, напевне, тому вони й не вчули Руса. Та ось інкур біля вогнища підвівся: йому вже незручно було брати хмиз. І Рус виразно побачив його лице. То був Дужий Вепр. Він сьогодні чомусь сам став на чати до вогнища. Рус знав, що ватаг мисливців не часто відбуває таку буденну варту. Здебільшого це буває, коли поблизу стійбища никають небезпечні хижаки. Але заступає він на чати не один, а прихоплює з собою й кількох мисливців. Зараз же Рус, окрім Дужого Вепра, нікого не бачив. Та й сам ватаг був надто необачний. Що б то могло означати? Мабуть, Дужому Вепрові просто забаглося отак уночі посидіти біля вогнища. Але що йому, Русові, обіцяє така зустріч? Колись вони приязно ставилися один до одного. А тепер?

Стежачи за Дужим Вепром, Рус обмірковував, як йому діяти? Час від часу позирав у бік Великої Ріки. У цю ніч буде добре видно вогонь на потойбічній скелі. Оп розкладе велике вогнище. Йому допомагатиме Іка. Тільки тоді Рус вийде зі свого захистку.

Ось і місяць провалився кудись за небокрай. Настав умовлений час. Нарешті там, де мала бути скеля, блимнуло. Спочатку було видно маленьку цяточку — неначе зайнялася нова зірка. Але та цятка з кожною миттю яскравішала й зростала. І ось уже нарешті стало добре видно, що то горить вогонь.

Рус звівся на повний зріст і вийшов з-за горба.

— Прудконогий Сайгак бажає удачі Дужому Вепрові! — гукнув щосили і рушив у бік стійбища.

Але тієї миті в повітрі засвистів спис і пролетів біля самісінької Русової голови. Дужий Вепр, напевне, не бачив у темряві Руса і кинув списа просто на голос. Рус упав на землю — важити далі життям було безглуздо. На цей раз, вважай, йому пощастило. Треба бути обережнішим. Він знову відповз за горб. А Дужий Вепр уже тримав у руках другого списа, ладен щомиті пожбурити його. Собаки теж посхоплювалися, і, наїжачені, оточили свого господаря.

Минув якийсь час. Ніщо більше не порушувало нічного спокою. Дужий Вепр почав заспокоюватись. То все, мабуть, привиділося йому. Прудконогий Сайгак? Де йому взятися? Він давно літає білим птахом над Великою Рікою.

І знову сів до вогнища, тільки цього разу вже лицем до степу. Собаки теж замовкли і вляглися поруч. Проте повного спокою ні в Дужого Вепра, ні в собак не було. Дужий Вепр кілька разів поривався йти за своїм списом, але якась внутрішня сила утримувала його. З думки не виходив Прудконогий Сайгак.

Раптом ненароком інкур повернув голову у бік Великої Ріки і тієї ж миті схопився на ноги. Там, за річкою, де мала височіти гостроверха скеля, горить вогонь! Хто запалив його в Краю Примар? Примарам не треба вогню. Вони його бояться. Таємницю вогню знають тільки боги інкурів та Провісник волі богів Зоуго. Розгубленість і переляк відбилися на його лиці.

А Рус не зводив з нього очей. Нарешті настав час діяти. Він зрозумів, що так збентежило інкура. Ось знову повітря розітнув свист списа, але на цей раз він летів у бік вогнища — його кинув Рус. Спис упав біля ніг Дужого Вепра, глибоко встромившись у землю. Інкур сахнувся і спритно вихопив із вогнища головешку. Він пізнав списа — то був спис Прудконогого Сайгака, з цим списом його виряджали у Край Примар.

І знову Дужий Вепр почув голос Прудконогого Сайгака:

— Дужий Вепр побачив вогонь за Великою Рікою. Той вогонь запалили Кривий Оп та Іка. А списа кинув Прудконогий Сайгак. То його спис, ти знаєш.

Рус на якусь хвильку змовк, щоб зважити, як вплинуть його слова на Дужого Вепра. А той неначе скам’янів від усього того, що відбувалося на його очах, і тільки головешка тремтіла в його руці.

— Дужий Вепр дозволить Прудконогому Сайгаку підійти до вогнища. Прудконогий Сайгак не примара, він не боїться вогню — він живий, — вів далі Рус. — І Кривий Оп, і Іка живі. Вони не перекинулися на білих птахів…

І тепер уже рішуче вийшов з-за горба, прямуючи до Дужого Вепра, який усе ще стояв нерушно. Йому назустріч вихопилися собаки, але на півдорозі знишкли і винувато замахали хвостами — вони пізнали свого. І разом з ним посунули до вогнища, навперебій облизуючи його руки.

Це ще більше спантеличило Дужого Вепра. Собаки теж не люблять примар, а тут… Він починав вагатися.

Рус підійшов до вогнища, поворушив його палицею, сів біля нього.

— Хай Дужий Вепр візьме руку Прудконогого Сайгака — вона тепла. У мерців руки холодні.

Намагаючись не дивитися на колишнього побратима, інкур узяв Русову руку. Справді, то була рука живої людини. Нарешті зважився глянути на нього. Зблизька, при вогнищі, Рус зовсім не був схожий на мерця. Це був справді живий Прудконогий Сайгак, який не так давно водив сміливих інкурів на небезпечні полювання.

— Це перед Дужим Вепром справді Прудконогий Сайгак? — нарешті видавив він з себе перші слова. — Дужий Вепр справді бачить славного мисливця?..

Рус хитнув головою.

— Звідки прийшов Прудконогий Сайгак?

— Із Краю Примар.

— З Краю Примар жоден інкур не вертався у стійбище.

— Іці і Прудконогому Сайгаку допоміг могутній бог чужинців — Володар Степу.

І розповів Рус, як цей бог допоміг йому добути вогонь і прогнати лютого одновухого ремкаха, що хазяйнував у тій землі, як тепер Володар Степу допомагає йому у полюванні. А полювати в тому краю є що. Не забув сказати і про тварин, які можуть замінити на полюванні ноги людині. Такі тварини у великій помочі стають, коли треба наздогнати звіра. Рус прийшов запросити в той багатий край інкурів. Там нема ніяких примар, нема й богів, яким треба віддавати кращі шматки м’яса. Там богом буде Рудий Тур — Володар Степу, і край той тепер зватиметься Країною Рудого Тура. Ось він, Володар Степу. І Рус простягнув Дужому Вепрові глиняного бичка, якого йому дала на дорогу Іка. Він допоможе інкурам переселитися на той бік Великої Ріки.

Дужий Вепр взяв до рук могутнього чужинського бога.

До ранку палахкотіло біля стійбища вогнище, і до ранку говорили Рус і Дужий Вепр. Здається, новий мисливський ватаг інкурів розумів свого попередника і вірив йому. А коли над степом зазоріло, Рус покинув свого побратима. Він ішов у бік Великої Ріки. За якийсь час уже потонув у високій траві, і Дужий Вепр тоді більше його не бачив. Рус обіцяв щоночі запалювати вогонь на скелі по той бік річки, щоб інкури повірили Дужому Вепрові.

Інкури повірили.

Часто посилав Зоуго мисливців на полювання до річки, але відтоді, окрім списів, вони стали брати з собою більше крем’яних сокир. Потай від Зоуго, валяючи дерева, що росли в прибережному ліску, лаштували вони міцні плоти. Їх треба було багато, щоб стало на всіх інкурів. Інкури вирішили залишити свій край і перебратися в Країну Рудого Тура. Там на них чекав Прудконогий Сайгак з мудрою сіроокою чужинкою і добрим гончарем Опом. Тепер інкури щоночі бачили вогонь потойбіч на скелі, він кликав їх. Прудконогий Сайгак розповів, де краще пускатися берега, щоб поминути оті небезпечні коловерті. Та й вони самі розвідали ті місця.

Інкури мало приносили здобичі, а Зоуго лютував з того, бо голодували його боги. У ямі ремкаха Ро тепер був молодий звір. Багато інкурів поклало голови, коли його переселяли сюди. Тепер він був за найвищого бога. І він також голодував.

Зоуго вже примічав, що останнім часом інкури не так щиро слухають його. І менше бояться. Здавалося, у них пропав трепет перед богами. Що б то могло означати? Погрожував — не допомагало. А живцем відряджати за Велику Ріку чомусь тепер не зважувався. Тепер він починав боятися інкурів.

А то одного разу мисливці повернулися додому зовсім без здобичі. І з їхнього настрою Зоуго не бачив, щоб це їх смутило. Не стали побиватися вони й тоді, коли він пригрозив, що розгнівані боги позбавлять їх вогню. Гай-гай! Тепер їх цим не злякаєш. Прудконогий Сайгак уміє його добувати, а вони сьогодні останнього плота зладнали, і цієї ночі…

Так, цієї ночі мала вирішитися доля інкурів. Цієї ночі інкури залишать стійбище. Тоді, коли зійде місяць. Всі: і малі й старі, чоловіки й жінки. І прихоплять свій домашній скарб. Лишать тут тільки Зоуго з його богами та Рудим Лисом. Але заберуть священний камінь. Це зробить Оп, коли старий засне. Оп уміє ходити нечутно, як рись. Той камінь з Країни Теплих Вітрів, так казав Прудконогий Сайгак, і його треба взяти з собою.

Серед ночі, коли над степом зійшов повний місяць, зі стійбища вирушив перший загін. Мовчки, без жодного звуку, йшли до річки інкури. Мов тіні, люди щезали у трав’яному вирі, і з-під їхніх ніг злякано злітали в нічне небо стривожені птахи. За першим ішли загони… ще й ще… і ось останній інкур залишив стійбище…

Біля воріт, як завжди, горіло вогнище, хоч на цей раз і не таке велике. Біля нього стояв Дужий Вепр і проводжав усіх. Він чекав Опа. Нарешті з’явився й він.

— Чи взяв Оп священний камінь? — запитав мисливський ватаг.

— Оп поклав його в торбу, як наказував Дужий Вепр. Тепер він не співає. Ось! — і показав торбу. — Дохла Гієна не прокинувся, та й чи прокинеться…

— Оп щось заподіяв Провісникові волі богів? — занепокоєно подивився на інкура Дужий Вепр.

— Ні, Оп нічого не зробив поганого. Голодний ремках розхитав колоду над ямою. Вона впала. Тепер ремках вилізе. Оп не міг підняти колоду. Нам треба поспішати.

— Інкурам ремках не страшний. Звір не піде в степ, він шукатиме здобич у стійбищі…

І вони рушили доганяти останній загін.

Провісник волі богів жив сам у великій, але захаращеній землянці. Під стелею висіли черепи всяких тварин, які давно та й нещодавно переселилися в інший світ. Це було, по суті, кладовисько богів цього сміливого, але убогого народу.

Того ранку Провісник волі богів таки прокинувся. І свій день почав, як завжди, з того, що дістав горщика зі священним напоєм і трохи відпив з нього. Напій той був якийсь смердючий, неприємний на смак. Рудий Лис до ладу не вмів його варити. Але старий пив, бо він допомагав йому говорити з богами. Щоб перебити бридкий присмак у роті, роздер крючкуватими пальцями шматок смаженого м’яса і почав перемелювати його беззубими яснами. То була нелегка робота.

Не встиг він проковтнути недожоване м’ясо, як раптом хитнулася запона з шкур, що затуляла вхід до землянки, і перед Провісником волі богів виріс молодий ремках. Він втягнув носом повітря і страшно заревів. Потім понюхав найбільший череп — то був череп його попередника. Але те, мабуть, мало його вдовольнило, і він рушив уперед, до Зоуго. Старий Провісник волі богів скочив у найдальший куток землянки, сподіваючись знайти там порятунок, але ремках невблаганно посунув за ним, перекидаючи все на своєму шляху…

…Спорожнілим стійбищем інкурів гуляв вітер. Вили в своїх ямах зголоднілі боги. Ніхто їм не кидав м’яса, не давав води. Забіг кудись і Рудий Лис, коли довідався, що з людей він один лишився у стійбищі. Тільки ремках бродив між ямами…

Країна Рудого Тура

Інкури радо зустріли перший ранок на новій землі. Усі плоти щасливо перепливли бурхливу річку; майже всі інкури добулися берега — лише старий, немічний Опів батько опинився в її водах, коли пліт проносило повз величезну лійку коловерті.

Зійшовши на берег і трохи перепочивши, переселенці взялися копати довкола скелі-гори землянки. Копали всі, хто міг: і старі, й малі, й жінки. Тільки мисливці з’юрмилися під скелею навколо Руса. Треба було йти на полювання, щоб добути для своїх родин м’яса.

— Славні інкури! — звернувся до мисливців колишній їхній ватаг. — Рус хоче повести вас у печеру Рудого Тура. Рудий Тур став богом Опа і Руса. Віднині він буде богом інкурів. Тепер інкури ніколи не приходитимуть у стійбище без здобичі…

І рушив угору по стежині, яку вже встигли протоптати до печери за той час, коли там оселився Рудий Тур.

Печера хлюпнула на мисливців прохолодою і застояним духом. У таємничій півтемряві зі стін і стелі на інкурів дивились руді тури і сайгаки. А серед печери стояв Кривий Оп. На ньому була довга одежа із сайгачих шкур, розцяцькована строкатими клаптями зі шкурок дрібних звірят. Гончар урочисто запалив серед печери вогнище, і тієї ж миті на кам’яних стінах затанцювали тіні людей, а малюнки звірів, здавалося, від цього ожили. Тепер Оп і зовсім був не схожий на гончара — то стояв серед печери жрець — величний служитель храму рудих звірів.

І робив він усе так, як навчила його сіроока чужинка, як робив її батько — мудрий жрець із Країни Теплих Вітрів.

— Хай удача чекає сміливих інкурів на полюванні! — нарешті звернувся цей жрець до мисливців. — Хай допоможе інкурам Рудий Тур — добрий Володар Степу. Діти інкурів тепер завжди матимуть м’ясо. Кращі шматки тепер інкури віддаватимуть дітям. Земля Рудого Тура щедро обдарує вас…

Цього разу на влови вів інкурів сам Рус. Дужий Вепр сам захотів цього. Рус їхав на коні, і то було найбільше диво, яке побачили інкури на цій землі…

У той вечір допізна палали вогнища під скелею на землі Рудого Тура. То люди святкували свою першу перемогу. Багато сайгаків уполювали тоді мисливці, а вертаючи назад, заскочили дужого молодого вовка. Вовк той був дарунком мудрій чужинці за доброго бога і за перемогу над Зоуго. Оп зробив з міцних вовчих зубів разок намиста і подарував його сіроокій на тому святі.

Тієї ночі, мабуть, уперше в стійбищі інкурів не плакали голодні діти.

Дні жовтого листя і дощів промайнули швидко, довше тягнувся час снігу та морозів. А тоді знов зацвіли квіти, заспівали птахи, що прилетіли з-за Великого Озера.

Інкури вже звикли до нової землі. Своє стійбище вони обнесли високою огорожею. Тепер майже в кожного мисливця був кінь, і кожен інкур знав таємницю вогню. У стійбищі в загоні вже жили приручені кози й свині. Про те подбала Іка.

Лихо підкралося несподівано, і сталося це саме тоді, коли в степу зацвіли маки.

Майже щодня Іка виходила із стійбища і обережно пробиралася лише їй відомою стежкою. Зупинялася біля густого чагарника, розгортала віття і опинялася в печері. То поки що була її таємниця, як колись та, перша, печера. Іка мовчала про неї, щоб їй ніхто не заважав. Тут стіни були гладенькі-гладенькі, і на них зручно було дряпати різцем. Сіроока вже давно мережила їх.

То дарма, що її мережіння зараз ніхто не розуміє. Прийде час, і люди зрозуміють, бо ж вона хоче розповісти про них, про їхнє переселення у цей чудесний край, в якому житимуть вони і їхні нащадки.

У перший день, коли розцвіли маки, Іка принесла в печеру багато квітів. Іка любила маки, бо вони нагадували їй милу далеку Країну Теплих Вітрів. Розсипала квіти на долівці і зразу взялася до роботи.

Того дня Іка розповідала про перемогу Руса над одновухим ремкахом.

Час минав непомітно. Сіроока забула про нього.

Та ось у печері потемнішало.

«Пора вже повертатися, — подумала вона. — То сонце ховається у Великому Озері».

Поклала крем’яного різця в торбинку, в якій завжди носила його. О, він багато послужив їй, он як стерся. А зараз аж гарячий від роботи. Це дарунок її батька. Ще він учив її карбувати ним на камені.

Обернулася до виходу, щоб іти, і похолола: загородивши собою весь вхід, прямо перед нею, звівшись на задні лапи, стояв Одновухий. Печера сповнилась смородом.

Той сморід Іка пам’ятала від того дня, коли вона і Рус поселилися в печері ремкаха. І довго той дух тоді не вивітрювався.

«Прийшов помститися за свою поразку», — майнуло в її голові, і вона ступила назад, але наткнулась на стіну. Рятунку не було…

Знайшли Іку вже другого дня. Допомогли розшукати її поламані кущі та витолочена трава біля тієї незнаної досі печери. Іка лежала з розтрощеною головою на зів’ялих маках.

Інкури мовчки оточили загиблу, а Рус уважно оглянув печеру. На кам’яній долівці він побачив слід звіра і зрозумів, що тут скоїлось. У цій печері побував Одновухий.

— Це ремках накоїв! — вигукнув Рус.

— Ремках убив Іку!.. — луною повторили інкури і потрясли над головами своїми списами.

— Добудемо ремкахову шкуру для Іки!.. То буде останній дарунок інкурів… — із запалом запропонував Дужий Вепр.

День і ніч не поверталися стомлені мисливці у стійбище…

А в цей час Оп не виходив з печери Рудого Тура, робив усе необхідне для поховання Іки. У горщику на священному вогні старий варив якісь трави і квіти маків.

Він без упину бубонів заклинання. Згодом перелив густу пахучу рідину в інший горщик та ще кинув туди спеченого на священному вогні невеликого птаха. Це їжа для Іки, яка переселиться у Країну Вічного Життя. Той горщик з їжею простоїть ніч у печері, а потім його поставлять небіжчиці.

Оп усе робив так, як свого часу навчила його сіроока Іка.

Покінчивши з їжею, він заходився витесувати з пісковика Володаря Степу. Це буде довічний вартівник на могилі славної чужинки.

Уже пізно увечері спустився Оп у стійбище і сказав інкурам, що Рудий Тур велить їм поховати Іку на березі Великого Озера.

А на світанку повернулися з полювання мисливці. Вони були дуже стомлені, але виконали свою обіцянку — принесли шкуру ремкаха, який забрав у Іки життя. У ремкаха бракувало одного вуха.

На стрімкому березі Великого Озера, яке щодня ковтало сонце, стояли інкури. На їхніх лицях була скорбота. Вони не зводили з Опа очей. Ось старий спустився у невеличку яму — вона була йому по груди. Йому подали шкуру Одновухого. Оп простелив її на дні хутром догори і зверху посипав білою глиною. Шестеро дужих інкурів — кращих мисливців — уже несли до тієї ями тіло Іки, загорнуте в сайгачу шкуру. Померлу спустили, Оп підігнув їй ноги — так Іка народилася, так вона лежатиме, аж доки переселиться в Країну Вічного Життя. Біля голови поставив горщика з їжею. Поклав крем’яного різця, глиняного бичка і священного каменя, що співав, як птах. З цим каменем вона з’явилася у стійбищі інкурів, з ним вона й піде від них. Тепер посипав тіло небіжчиці червоною фарбою. І біла фарба, і червона — то символи: біла означає сонце, а червона — вогонь. Без сонця ніщо не може жити, а вогонь захистить Іку від злих духів і хижих звірів на шляху в інший світ. Нарешті чоловіки принесли водяної трави, що росте у Великому Озері, тільки тепер її висушило полуденне сонце.

Оп укрив тією травою Іку і вибрався з ями…

П’ять днів і п’ять ночей палали навколо могили вогнища. П’ять днів і п’ять ночей носили інкури і сипали на ту могилу землю. Могила повинна бути висока-висока щоб промені ранкового сонця першими торкалися її маківки.

Вже наприкінці п’ятої ночі нарешті згасли вогнища на березі Великого Озера, а виснажені тяжкою роботою люди щільно оточили горб, що його насипали їхні руки.

На маківку горба зійшов Оп, а слідом за ним і Рус. Мисливець тримав у руках Володаря Степу. У цей час на далекому небокраї випірнуло сонце. Рус підняв над головою майбутнього вартового і так тримав його, щоб той набрався снаги.

А відтак поставив на землю. Віднині цей вартовий перший стрічатиме сонце і, наснажений його промінням, оберігатиме спокій мудрої жінки з Країни Теплих Вітрів…

Знов у директора (Епілог)

Ось так я розв’язав отого «археологічного вузлика», що його запропонував мені директор інституту. Чималенький вийшов «звіт». Трудився, як то кажуть, на совість, і чого-чого, а творчої фантазії я не пошкодував. Може, саме через неї я й вагався показувати свою писанину директорові.

Довго вагався, користуючись тим, що в часі мене не обмежували. Але врешті зважився і з’явився перед його ясні очі.

Він узяв мою теку, покрутив, перегорнув кілька сторінок, глянув на останню. Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі. А потім відчинив шухляду в столі і поклав туди мій «звіт».

— Подивимося… — сказав якось непевно, і я зрозумів, що можу іти.

Ну, думаю, надовго залягла в старого моя течка!

Але яке було моє здивування, коли другого дня вранці мені сказали, що мною цікавився директор і переказував, щоб я зайшов до нього.

Що ж, коли так, то треба йти. Пішов. Директор сидів за столом, а перед ним — моя тека.

«Невже прочитав?» — майнуло в моїй голові.

Я вже готувався вислухати його докори, що надаремне вбив стільки часу на оту писанину.

— Прочитав я оцю вашу штуку, — мовив одразу директор, а мене від отієї «штуки» наче аж морозом обсипало. — Що ж, про неї ми ще поговоримо на інститутській раді. Гадаю, що наші товариші знайдуть там про що посперечатися. А загалом думаю, що ви могли б запропонувати свою роботу юним читачам… Чого-чого, а творчої фантазії ви тут не пошкодували…

От я й послухався директорової поради…