Знахар

Розділ I

В операційній панувала цілковита тиша. Зрідка її порушувало пронизливе брязкання металевих хірургічних інструментів об скляну поверхню. Повітря, нагріте до тридцяти семи градусів Цельсія, сповнене солодкавим запахом хлороформу та липкої крові, проникало крізь маску, наповнюючи легені нестерпною мішаниною. Одна із санітарок зімліла в кутку операційної, але ніхто не міг відійти від операційного стола, щоб повернути її до тями. Не міг і не хотів. Троє асистентів не спускали уважного погляду з відкритої червоної ями, над якою повільно і, здавалось би, незграбно, рухались великі, грубі руки професора Вільчура.

Кожен незначний рух тих рук потрібно було тут же розшифрувати. Кожен звук, який час від часу виривався з-під маски, був розпорядженням, зрозумілим для асистентів, яке миттєво виконувалося. Тут ішлося не лише про життя пацієнта, але й про престиж, про успіх цієї безумної, безнадійної операції, якій, можливо, було суджено стати новим великим тріумфом хірургії та ще додати слави не лише професорові, не тільки його лікарні та учням, але й всій польській науці.

Професор Вільчур робив операцію на серці. Тримав його на лівій долоні та ритмічними рухами пальців безперестанку масажував, а воно щораз слабшало. Крізь тоненьку гумову рукавичку він відчував кожен порух серця, кожне його легеньке потріпування, коли клапани відмовлялися слухатись, він пальцями, що німіли, змушував їх працювати. Операція вже тривала сорок шість хвилин. Доктор Мальчевський, який пильнував за пульсом, вже вшосте занурював під шкіру пацієнта голку шприца з камфорою й атропіном.

У правій руці професора Вільчура раз за разом на мить виблискували ланцети і ложки. На щастя, розрив глибоко не проник у серцевий м’яз і сформував неглибоку, правильної форми ранку. Життя цієї людини можна було врятувати. Тільки б вона витримала ще вісім-дев’ять хвилин.

«Однак ніхто з них так і не наважився!» – чванливо подумав професор. Так, ніхто, жоден хірург ані в Лондоні, ані в Парижі, Берні чи Відні. Привезли до Варшави, відмовляючись і від слави, і від колосального гонорару. А цей гонорар – то добудова нового корпусу лікарні та ще щось важливіше – подорож Беати з малою на Канари. На всю зиму. Важко буде без них, але це зробить їм приємність. Нерви Беати останнім часом…

Синьо-рожева подушка легені здулася при спазматичному видиху і раптово зморщилася. Раз, два, три. Грудочка живої плоті у лівій долоні професора раптово затремтіла. З маленької ранки на фіолетовій оболонці витекло кілька крапельок крові. В очах усіх присутніх намалювався жах. Почулося тихеньке сичання кисню, а голка шприца знову проникла під шкіру хворого. Грубі пальці професора ритмічно стискались і розтискались.

Ще кілька секунд і ранка була чиста. Тонесенька хірургічна нитка мала тепер довершити справу. Один, другий, третій шов. Просто неможливо було повірити в те, що ці величезні руки здатні до такої точної й акуратної роботи. Він обережно поклав серце і хвилину уважно вдивлявся в нього. Воно набухало і дряхліло від нерівномірного темпу, але небезпека вже позаду. Професор випроставсь і подав знак. Зі складок стерилізованого полотна доктор Скожень витягнув вирізану частину грудної клітки. Ще кілька обов’язкових процедур – і професор зітхнув із полегшенням. Решту мають зробити асистенти. Він міг їм цілком довіряти. Видав кілька розпоряджень і пішов перевдягатись.

Із задоволенням вдихнув чистого повітря. Зняв маску, рукавички, фартух і халат, забризкані кров’ю, і потягнувся. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю.

Він знову запізнився на обід. І то саме такого дня. Беата насправді знає, яка сьогодні у нього важлива операція, але поза сумнівом, запізнення в такий день зробить їй велику неприємність. Спеціально вранці, виходячи з дому, він нічим не дав зрозуміти, що пам’ятає про цю дату – восьму річницю їхнього шлюбу. Але Беата знала, що він забути не міг. Щороку в той день вона отримувала якийсь гарний подарунок, щороку гарніший і дорожчий, відповідно до того, як зростали його слава і його добробут. І зараз у кабінеті на першому поверсі є новий. Кушнір, майстер хутрових виробів, мав принести ще вранці…

Професор поспішав і швидко перевдягнувся. Він іще мусив заглянути до двох хворих на третьому поверсі та до пацієнта, якого щойно прооперував. Доктор Скожень, який чергував біля нього, коротко відрапортував:

– Температура тридцять п’ять і дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабенький, легка аритмія, шістдесят на шістдесят шість.

– Слава Богу, – професор усміхнувся до нього.

Молодий лікар із обожнюванням поглянув на велетенську, схожу на ведмедя, постать професора. Він був його студентом в університеті. Допомагав під час підготовки матеріалів до його наукових робіт, коли професор іще працював науково. Коли він відкрив власну лікарню, доктор Скожень тут дістав гарну платню і великий обсяг роботи. Може, в душі й шкодував, що шеф так раптово відрікся від наукової кар’єри, обмежився університетським учителюванням і зароблянням грошей, але через це він не міг його менше цінувати. Він же знав, як і всі у Варшаві, що професор робив це не задля себе, працював наче раб, ніколи не завагався взяти на себе відповідальність, часто вершив такі чудеса, як сьогодні.

– Ви геній, пане професоре, – захоплено сказав він.

Професор Вільчур засміявся своїм низьким, добродушним сміхом, який спокоєм і довірою сповнював його пацієнтів.

– Без перебільшення, колего, без перебільшення! І ви до цього дійдете. Але зізнаюсь, я задоволений. Коли щось, то дзвоніть до мене. Хоч, гадаю, обійдеться без цього. І я не хотів би, бо сьогодні у мене… родинне свято. Вже напевно дзвонили, що обід пригорить…

Професор не помилявся. У його кабінеті вже кілька разів озивався телефон.

– Прошу повідомити панові професору, – говорив лакей, – щоб він якомога швидше повертався додому.

– Пан професор в операційній, – щоразу однаково флегматично відповідала секретарка, панна Яновичівна.

– Що ж це так штурмують, до дідька?! – обізвався, входячи, головний лікар, доктор Добранецький.

Панна Яновичівна перекрутила валок друкарської машинки і, виймаючи готовий аркуш, сказала:

– Сьогодні річниця шлюбу професора. Ви забули? Ви ж маєте запрошення на бал.

– Ах, правда. Я розраховував на скромніше святкування… Як завжди, у них буде прекрасний оркестр, вишукана вечеря і добірне товариство.

– На диво, ви забули про красивих жінок, – іронічно зауважила вона.

– Я не забув. Якщо ви там будете… – відрізав він.

На худих щічках секретарки з’явився рум’янець.

– Не смішно, – вона стенула плечима. – Якби я й була найкрасивіша, не розраховувала б на вашу увагу.

Панна Яновичівна не любила Добранецького. Він їй подобався як мужчина, бо насправді був дуже вродливий із таким, як в орла, носом і високим, гордим чолом. Вона знала, що він прекрасний хірург, бо сам професор довіряв йому найскладніші операції та допоміг зайняти посаду доцента. Одначе вважала його холодним кар’єристом, який полює на багатих дівчат, а ще не вірила в його вдячність професорові, завдяки якому той всього досяг.

Добранецький був досить прозорливою натурою, щоб відчути цю неприязнь. Маючи звичку нікого не налаштовувати проти себе, хто б міг йому стати на перешкоді, примирливо заговорив, указуючи на коробку, що стояла поряд із письмовим столом:

– Ви вже справили собі нову шубку? Бачу коробку від Порайського.

– Я не можу дозволити собі одягатись у Порайського, а тим більше замовити таку шубу.

– Яку «таку»?

– Погляньте. Чорно-бурий соболь.

– О-го-го. Добре ж живеться пані Беаті.

Він похитав головою і додав:

– Принаймні матеріально.

– Що ви маєте на увазі?

– Нічого.

– Ви б посоромилися! – вибухнула секретарка. – Такому чоловікові, що так любить, могла б позаздрити кожна жінка.

– Переконаний.

Панна Яновичівна пронизала його гнівним поглядом.

– У неї є все, про що може мріяти жінка! Вона молода, вродлива, має красиву донечку, славного і всіма шанованого чоловіка, який днями і ночами працює, щоб забезпечити її добробут, задоволення, положення у світі. Запевняю вас, докторе, вона вміє це оцінити!

– І я не сумніваюсь, – він злегка кивнув головою, – тільки знаю, що жінки найбільше цінують…

Він не закінчив, бо до кабінету увійшов доктор Банг і закричав:

– Подиву гідне! Вдалося! Житиме!

Він із ентузіазмом заходився переповідати перебіг операції, на якій асистував.

– Тільки раз наш професор міг відважитися на щось подібне!.. Показав, на що здатен, – з гордістю зауважила панна Яновичівна.

– Ну, не треба перебільшувати, – заговорив доктор Добранецький. – Мої пацієнти не завжди лорди і мільйонери, можливо, не завжди їм шістдесят, але історія знає ряд вдалих операцій на серці. Навіть історія нашої медицини. Варшавський хірург доктор Краєвський завдяки такій операції став відомий у світі. А було це тридцять років тому!

У кабінеті зібралося ще кілька лікарів із персоналу лікарні, й коли через деякий час з’явився професор, його засипали привітаннями.

Він їх слухав із задоволеною усмішкою на своєму червоному, великому обличчі, але постійно поглядав на годинник. Минуло не менше двадцяти хвилин, поки він не вийшов надвір і опинився у своєму великому чорному лімузині.

– Додому, – кинув водієві, зручно вмощуючись на задньому сидінні.

Втома швидко минула. Він був здоровий і сильний. Хоч через свою велику фігуру виглядав дещо старішим, йому було заледве сорок три роки. Він же почувався молодшим, часом навіть як хлопчисько, особливо коли з малою Маріолою перекидався на килимі або грався у піжмурки і не тільки, щоб їй зробити приємність, але й собі.

Беата не хотіла цього зрозуміти, і коли приглядалася до нього у такі хвилини, її очі випромінювали збентеження та неспокій.

– Рафале, – говорила вона, – якби тебе так хтось побачив!

– Може б, тоді мене взяли у дитсадок, – відповідав він зі сміхом.

А глибоко в душі у таку мить йому робилося трохи прикро. Поза сумнівом, Беата була найкращою дружиною у світі. Вона кохала його. Чому ж вона ставилася до нього з такою непотрібною повагою, з якоюсь такою шанобливістю? У її дбайливості та старанності було щось церемонне, літургічне. У перші роки він припускав, що вона його боїться, і робив усе для того, щоб допомогти їй подолати це відчуття. Розповідав про себе дуже комічні історії, звірявся їй у своїх помилках, непривабливих студентських історіях, намагався викорінити з неї зародження найменшої думки про те, що вони не зовсім рівні. Навпаки, на кожному кроці підкреслював, що живе тільки для неї, працює тільки для неї і тільки завдяки їй він щасливий. Зрештою, це була щира правда.

Він кохав Беату до безумства і знав, що вона віддячить йому такою ж любов’ю, хоч тихо і менш імпульсивно. Вона завжди була такою пастельною і делікатною, як квітка. У неї завжди для нього були усмішка і добре слово. І якби Рафал Вільчур не бачив її веселою, вивільненою, яка вміла вибухнути голосним сміхом, жартувати і кокетувати серед молоді, йому здавалося б, що вона не може бути іншою. Професор намагався переконати її, що він кращий від тих, наймолодших, і готовий до такої безтурботної гри. Усі його зусилля були марними. Врешті, з часом, він погодився з такою ситуацією і вважав, що пора відмовитися від претензій робити подальші зусилля та бажати ще більшого щастя.

Отож настала восьма річниця їхнього шлюбу, вісім років спільного життя, яке жодного разу не закінчилося найменшою суперечкою, найдрібнішою сваркою, між ними ніколи не пролягла тінь недовіри. Ці роки багато разів були осяяні тисячами хвилин і годин радості, пестощів, освідчень…

Освідчень… Власне, це тільки він освідчувавсь їй у своїх почуттях, відкривав думки, плани. Беата або цього не вміла зробити, або її внутрішнє життя було дуже одноманітним, занадто спрощеним… Може, занадто – Вільчур докоряв собі за таке визначення – занадто убогим. Він вважав, що принижує Беату, що скривдив її, так розмірковуючи про неї. Такі думки сповнювали його серце ще більшою ніжністю й турботою.

Я її заглушаю, приголомшую собою – казав він собі. Вона така розумна і така витончена. Звідси йде це роздратування і небезпека, щоб не видати себе переді мною, щоб я не подумав, що її справи дрібні, буденні, прості.

Дійшовши такого висновку, він намагався винагородити її за таку несправедливу диспропорцію. З найбільшою увагою вникав у деталі домашніх справ, цікавився вбранням і парфумами Беати, підхоплював кожну думку про товариські зустрічі. Підтримував її проекти з облаштування дитячої кімнати, розважав її з таким захопленням, ніби й справді йшлося про серйозні речі.

Вони дійсно були для неї важливі, найважливіші. Він вірив, що щастя слід плекати з найбільшою турботою. Вільчур розумів, що ці нечасті, відірвані від праці години, які він може присвятити Беаті, мусять бути наповнені якомога цікавішим змістом, він має віддати їй якнайбільше тепла…

Автомобіль зупинився біля красивої білої вілли, без сумніву, найкращої на всій Алеї Бузку, і однієї з найелегантніших у Варшаві.

Професор Вільчур вискочив, не чекаючи, доки шофер відчинить дверцята, узяв із його рук коробку з шубою, швиденько добіг до дверей і власним ключем відчинив і зачинив їх якомога щільніше за собою. Він хотів зробити Беаті несподіванку, яку обміркував іще годину тому, коли, схилившись над відкритою грудною кліткою оперованого, розглядав переплетіння аорт і вен.

У холі він застав Броніслава і стару служницю Міхалову. Зрозумів, що Беата не була в захопленні від його запізнення, бо лиця їхні були перекривлені й, очевидно, вони на нього чекали. Це руйнувало план професора, і він порухом руки звелів їм вийти.

Незважаючи на це, Броніслав озвався:

– Пане професоре…

– Цить!.. – перервав його Вільчур і, морщачи брови, пошепки додав: – Візьми пальто!

Лакей хотів було знову щось сказати, але тільки ворухнув вустами і допоміг професорові роздягнутися.

Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв із неї прекрасну шубу з чорно-бурого блискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув її собі на плечі, на голову нап’яв ковпачок із двома китичками, що смішно звисали, на руку надів муфточку і з радісною усмішкою подививсь у дзеркало: мав надзвичайно комічний вигляд.

Він окинув поглядом прислужників, хотів на них справити враження, але в очах служниці й лакея читалися тільки подив і обурення.

«Дурні», – подумав він.

– Пане професоре… – знову почав Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.

– Мовчати, до дідька, – прошепотів і, обминаючи їх, відчинив двері у вітальню.

Він сподівався застати Беату з малою або у рожевій кімнаті, або в будуарі.

Минув спальню, будуар, дитячу. Їх не було. Повернувсь і заглянув до кабінету. І тут порожньо. У їдальні на заквітчаному столі, який виблискував золоченням порцеляни і кришталю, стояло два прибори. Маріола з міс Толерд разом обідали трохи раніше. У відчинених до буфетної дверях стояла покоївка. У неї було заплакане обличчя та запухлі очі.

– Де пані? – стривожено запитав він.

У відповідь дівчина розридалася.

– Що сталося? – закричав, уже не стримуючи себе. Передчуття якогось нещастя підступило до горла.

Служниця і Броніслав тихенько прослизнули до їдальні та мовчки стали під стіною. Він обвів їх здивованим поглядом і в розпачі вигукнув:

– Де пані?

Раптом його погляд затримався на столі. Біля його приборів, обпертий об кришталевий витончений бокал, стояв лист. Блідо-голубий конверт із тисненим сріблом бережком.

Серце раптово завмерло, в голові бушувало. Вільчур іще нічого не розумів, нічого не знав. Він простягнув руку і взяв листа, який йому здався холодним і мертвим. Хвилину тримав його у пальцях. На конверті, заадресованому йому, впізнав почерк Беати. Великі незграбні літери.

Відкрив і почав читати:

«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш пробачити мені колись те, що я йду…»

Слова почали здригатись і танцювати перед очима. В легенях забракло повітря, на чолі виступили краплі поту.

– Де вона? – крикнув він приглушено. – Де вона?!

Й обвів поглядом присутніх.

– Пані поїхала з панночкою, – тихенько промовила служниця.

– Брешеш! – вигукнув Вільчур. – Це неправда!

– Я сам викликав таксі, – підтакнув примирливим тоном Броніслав, а після паузи додав, – і валізки виносив. Дві валізки…

Професор, хитаючись, вийшов у сусідній кабінет, зачинив за собою двері та обіперся об них. Намагався далі читати, але минуло чимало часу, перш ніж він зміг примусити себе зрозуміти зміст листа.

«Не знаю, чи ти зможеш пробачити мені колись те, що я йду. Я вчиняю підло, плачý такою невдячністю за Твою величезну доброту, якої я ніколи не забуду. Але довше залишатись я не могла. Присягаюсь Тобі, у мене був тільки один вихід – смерть. Я лише слабка й бідна жінка. Я не могла піднятися до вершин героїзму. Багато місяців я боролась із цією думкою. Може, я ніколи не буду щасливою, може, ніколи не зазнаю спокою. Але я не мала права відібрати себе він нашої Маріоли і від нього.

Я пишу хаотично, бо мені важко зібратися з думками. Сьогодні річниця нашого шлюбу. Я знаю, дорогий Рафале, що ти приготував для мене подарунок. Було б не порядно, коли б я його прийняла від Тебе саме зараз, коли вже вирішила безповоротно йти.

Я закохалася, Рафале. І це кохання сильніше від мене. Сильніше від усіх почуттів, що я їх маю і завжди мала до тебе, від безмежної вдячності до найглибшої поваги і подиву, від щирої доброзичливості до прив’язаності. На жаль, я тебе ніколи не кохала. Я дізналася про це тоді, коли на своєму шляху зустріла Янека.

Я їду далеко і будь милосердним до мене – не шукай мене! Благаю, змилуйся наді мною! Знаю, що ти великодушний і безмежно добрий. Рафале, я не прошу в тебе пробачення. Я не заслужила на нього і свідома того, що ти маєш право ненавидіти мене та гордувати мною.

Я ніколи не була гідна тебе. Я ніколи не могла досягнути твого рівня. Ти сам про це надто добре знаєш. Тільки твоїй доброті приписую те, що ти завжди намагався не показати мені того. Твоя доброта принижувала і мучила мене. Ти оточив мене розкішшю й увів до кола людей твого світу. Ти засипав мене дорогими подарунками. Але я, очевидно, не була створена до такого життя. Мучили мене і вищий світ, і багатство, і твоя слава, і моя ницість поряд із тобою.

Тепер я свідомо йду в нове життя, де, можливо, на мене чекає найбільша нужда, у будь-якому разі – важка боротьба за кожен шматок хліба. Але я боротимуся поряд із людиною, яку безмежно кохаю. Якщо я своїм вчинком не вбиваю шляхетності твого серця, якщо зможеш, заклинаю тебе, забудь мене. Я точно знаю, що незабаром ти здобудеш спокій, бо ти такий мудрий. Напевно, ти знайдеш іншу, стократ ліпшу від мене. Бажаю тобі від усієї душі щастя. Я також буду щаслива, коли довідаюсь, що тобі добре.

Я забираю Маріолу, бо без неї не зможу прожити однієї години, сам добре знаєш. Не думай, що я хочу вкрасти у тебе найдорожчий скарб, який є нашою спільною власністю. Через кілька літ, коли ми вже обоє спокійно зможемо заглянути у минуле, я дам про себе знати.

Прощавай, Рафале. Не суди мене за легковажність і не думай, що зможеш якимось чином вплинути на моє рішення. Не відступлю від нього, інакше – смерть. Я не вміла обманювати тебе, і знай – я була тобі вірною до кінця. Прощавай, будь милосердним і не намагайся знайти мене.

Беата.

P. S. Гроші та всі коштовності я залишила у сейфі. Ключ від нього я поклала в шухлядку у твоєму письмовому столі. З собою забираю лише речі Маріоли».

Професор Вільчур опустив руку з листом і протер очі: у дзеркалі навпроти побачив свій відбиток у дивакуватому одязі. Скинув із себе все і почав читати лист від початку.

Удар долі так несподівано зачепив його, що видавався йому чимось нереальним, якоюсь загрозою чи пересторогою.

Читав:

…на жаль, я ніколи тебе не кохала…

І далі:

…мучили мене і вищий світ, і багатство, і твоя слава…

– Як же це так? – застогнав. – Чому?.. Чому?..

Даремно він намагався зрозуміти все. В його свідомості тільки гуло: пішла, покинула, забрала дитину, кохає іншого. Жодний із мотивів не вкладався у його свідомість. Бачив лише голий факт, дикий, неправдоподібний, гротескний.

Надворі починалися ранні осінні сутінки. Він підійшов до вікна і читав листа Беати, вже й сам не знав укотре.

Раптово почувся стукіт у двері й Вільчур здригнувся. Вмить його охопила якась нестримна надія.

«Це вона! Повернулась!..»

Але наступної миті зрозумів, що це неможливо.

– Прошу, – відповів охриплим голосом.

До кімнати увійшов Зигмунт Вільчур, його далекий родич, голова апеляційного суду. Вони підтримували досить щирі стосунки і бували один в одного досить часто. Поява Зигмунта в цей момент не була випадковою, і професор відразу здогадався, що йому по телефону повідомила Міхалова.

– Як справи, Рафале? – енергійно заговорив Зигмунт дружнім тоном.

– Що нового у тебе? – професор простягнув йому руку.

– Що ти так сидиш у потемках? Дозволиш? – і, не чекаючи відповіді, крутнув вимикач. – Холодно тут, собача осінь. Що я бачу! Дрова в каміні! Немає кращого від каміна. Нехай же той Броніслав запалить…

Він прочинив двері й гукнув:

– Броніславе! Прошу запалити в каміні.

Лакей, входячи, скоса поглянув на свого господаря, підняв із підлоги кинуте хутро, розпалив вогонь і вийшов. Вогонь швидко почав лизати сухі дрова. Професор нерухомо стояв біля вікна.

– Ходи ж бо, сядьмо, побалакаймо. – Зигмунт потягнув його до фотеля перед каміном. – Отже, тепло – чудова річ. Ти як молодший від мене не можеш іще цього оцінити. Але на мої старі кості… Що ж це ти не в лікарні?

– Так… Так сталося.

– А я власне подзвонив, – натхненно продовжував голова, – дзвонив до лікарні. Хотів зайти, щоб отримати твою пораду. Мене починає турбувати ліва нога. Боюсь, що це ішіас…

Професор мовчки слухав, тільки окремі слова долітали до його свідомості. Рівний і приємний голос Зигмунта зробив так, що думки почали концентруватися, поєднуватися, зв’язуватись у якусь майже реальну картину.

Він здригнувся, коли двоюрідний брат змінив тон і спитав:

– А де ж Беата?

Обличчя професора змінилось, і він із зусиллям відповів:

– Виїхала… Так… Виїхала… Виїхала… за кордон.

– Сьогодні?

– Сьогодні.

– Це досить несподівано, видається мені? – ненароком зауважив Зигмунт.

– Так… так. Я її послав… Розумієш… були певні справи й у зв’язку з тим…

Він говорив дуже важко, страждання так чітко відбилося на його обличчі, що Зиґмунд поспішно найтеплішим тоном, як тільки міг, промовив:

– Розумію. Нормально. Тільки бачиш, на сьогодні ви розіслали запрошення на вечір. Слід би було подзвонити до всіх і відкликати… Ти дозволиш мені цим зайнятися?..

– Прошу…

– Ну й прекрасно. Гадаю, що Міхалова має список запрошених. Візьму його в неї. А ти вчиниш найкраще, коли ляжеш спати, так?.. Не буду тобі більше морочити голову. Ну, до побачення…

Простягнув руку, але професор цього не помітив. Зигмунт поплескав його по плечу, ще на хвилинку затримався у дверях і вийшов.

Вільчур прокинувся, коли брязнула клямка. Побачив, що стискає у долоні лист Беати. Зім’яв його в маленьку кульку і вкинув у вогонь. Полум’я тут же оточило її, вона спалахнула червоним вогнем і перетворилася на попіл. Вже давно після неї не залишилось і сліду, вже давно дрова в каміні перетворилися на купку червоних жарин, коли він протер очі та підвівся. Поволі відсунув фотель, роззирнувся навколо.

– Не можу, не можу тут витримати, – безмовно прошепотів і вибіг у передпокій.

Броніслав зірвався з крісла.

– Пан професор виходить?.. Осіннє чи тепліше пальто?

– Однаково.

– На вулиці лише п’ять градусів. Краще, думаю, тепліше, – вирішив лакей і подав пальто.

– Рукавички! – закричав, вибігаючи за професором на ґанок, але Вільчур вже не почув. Він був на вулиці.

Кінець жовтня того року був холодним і дощовим. Сильний північний вітер оббивав із дерев рештки передчасно пожовклого листя. На тротуарах хлюпала вода. Поодинокі перехожі йшли з піднятими комірами, схиливши голову, щоб сховати обличчя від дрібних, гострих крапель дощу, або обома руками тримали парасолі, які щоразу шарпали раптові пориви вітру. З-під коліс автомобілів, які рідко проїжджали вулицею, розліталися каламутні бризки води, коні ліниво чалапали, тягнучи фаетони з піднятими навісами, які омивав дощ, вони мляво виблискували у світлі жовтих ліхтарів.

Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто і пішов уперед.

«Як вона так могла вчинити! Як могла!» – повторював подумки. Чи вона не усвідомлювала, що відбирає у нього все, що позбавила його сенсу і мети існування? І чому?.. Тому, що зустріла якогось чоловіка… Якби він тільки знав, якби був упевнений, що той зуміє оцінити її, не скривдить, дасть їй щастя. Написала тільки його ім’я: Янек.

Вільчур у пам’яті почав перебирати ближчих і дальших знайомих. Ніхто з них. Може, це якийсь злидар, шахрай, волоцюга, який її покине при першій же нагоді. Якийсь професійний спокусник, який напустив Беаті туману, обкрутив, підманув фальшивими освідченнями та присягами. Авжеж, він розраховував на гроші. Що станеться, коли він переконається, що Беата навіть своїх дорогоцінних прикрас не взяла?.. Це точно рафінований пройдисвіт. Так, треба його ловити, треба, поки ще є час, відвернути злочин. Потрібно вимагати від влади, від поліції шукати їх. Оголосити їх у розшук, послати детективів…

Під впливом такої думки він затримався й оглянувся. Був у середмісті. Пригадав собі, що десь тут, на другій чи третій вулиці колись, проїжджаючи поряд, бачив вивіску комісаріату поліції.

Вирушив у тому напрямку, але, зробивши кілька кроків, повернувся.

– І що з того, що я її знайду? Вона ніколи не погодиться повернутись до мене. Вона щиро написала, що не кохає, що її дратувала так звана вищість, його багатство і слава… І його любов. Вона була настільки делікатною, що цього чітко не сказала… Яким правом він може її судити, вирішувати її долю? Навіть якщо вона хоче поневірятися разом із отим?.. Яких іще аргументів можна вжити, щоб переконати жінку повернутися до нелюбого, до… ненависного чоловіка?.. Зрештою, чи не надто поспішно він дійшов висновку, що отой чоловік – покидьок суспільства і хтивий мерзотник?.. Беата ніколи не любила мужчин такого роду, її завжди захоплювали ідеалісти, мрійники… Навіть Маріолі читала ліричні вірші, яких ця семирічна дівчинка ще не могла зрозуміти. Читала для себе.

Чоловік, з яким вона поїхала, мусить бути молодим, непрактичним бідняком. Яким чином, коли вони познайомилися?.. Чому ніколи Беата словом не обмовилася про нього?.. І раптом утекла. Вона вчинила надто безвідповідально і підступно. Лишила чоловіка, який для неї все… як пес, як раб… – І за що? За що?!

Чи згрішив будь-чим проти неї, проти свого кохання?.. Ніколи! Навіть подумки! Взагалі, вона була першою жінкою, яку він полюбив. Це було менше десяти років тому. Він добре пам’ятав усе. Вони познайомилися випадково. І він благословляв цей випадок іще до сьогодні, благословляв уранці й увечері, щогодини, коли дивився на неї й тішився думкою, що буде нею милуватися. Тоді він був іще доцентом і вів практичні заняття у морзі, коли вантажівка переїхала її дідуся. Він надав йому першу допомогу. Важкі переломи обох ніг. Старенький заклинав його, щоб якомога обережніше повідомити його дружині, хворій на серце, і внучці. Двері маленького помешкання у Старому Місті йому відчинила Беата.

А через кілька місяців вони вже заручились. Їй щойно виповнилося сімнадцять років. Вона була худенька й бліда, носила дешевенькі поштопані платтячка. В домі панувала біда. Батьки Беати під час війни[1] втратили всю свою маєтність. Дідусь аж до того смертельного випадку утримував стареньку дружину і внучку за уроки іноземних мов, які він давав по заможних домах. Бабуся, поки не перебралася до родинного склепу на Повонзках[2], до єдиного прекрасного маєтку, який їм залишився від колишнього багатства, годинами розповідала внучці та її нареченому про минулі блискучі часи роду Гонтинських, про палаци, полювання, бали, про табуни коней і про скарби, про наряди, які виписувалися з Парижа… Беата сиділа і слухала, а в її замріяному погляді, здавалося, миготів жаль за тією втраченою минувшиною, за тією казкою, яка вже ніколи не повернеться.

І в таку мить він стискав її худеньку ручку і говорив:

– Я все це тобі дам. Побачиш, Беато! І коштовності, і наряди з Парижа, і бали, і прислугу! Все тобі дам!

А сам тоді не мав нічого, крім кількох валізок у холостяцькій кімнаті, шафи з фаховими книжками та скромної платні доцента.

У нього була сталева воля і могутня віра, і бажання, яке пекло ніби вогнем, щоб дотримати слова, даного Беаті. Він розпочав боротьбу. За посаду, за практику, за багатих пацієнтів. Великі знання, вроджений талант, незламний характер і праця, завзята, нестерпна праця, зробили своє. А ще й щастя сприяло. Росла слава, росли доходи. На тридцять сьомому році життя він отримав кафедру, а через кілька тижнів іще більше щастя спіткало його – Беата народила дівчинку.

Саме на честь тієї чудової прабабусі Гонтинської названо її: Марія Іоланта, і зменшене її ім’я стало Маріола.

Спогад про дочку новим болем стиснув серце професора Вільчура. Не раз він замислювався над тим, котру з них він більше любить… Коли маленька почала говорити, одним із перших її слів було:

– Татусю…

Так вже й лишилося. Завжди називала його татусем. Коли їй було два рочки, вона захворіла на важку скарлатину, а потім одужала. Він дав собі слово, що з цього часу всіх бідних дітей лікуватиме безкоштовно. У його дорогій лікарні, де завжди бракувало місць, кілька палат займали діти – безкоштовні пацієнти. Бо ж усе це було заради неї, для її здоров’я.

А тепер її в нього відібрали.

Це вже було не по-людськи, це вже переходило всякі рамки егоїзму.

– Ти мусиш її віддати мені. Мусиш! – говорив голосно, стискаючи кулаки.

Перехожі оглядалися йому вслід, але він цього не зауважував.

– Закон на моєму боці! Ти покинула мене, але я змушу тебе повернути мені Маріолу. Закон на моєму боці. І моральне право теж. Ти сама мусиш це визнати, ти, підла, підла, підла!.. Нікчемо, чи ти не розумієш, що вчинила злочин! Який іще може бути важчий злочин?.. Який, скажи сама!.. Тобі гидкими були гроші та все решта. Добре, але чого тобі бракувало? Не любові ж, бо ніхто тебе так кохати не в змозі, як я! Ніхто! У цілому світі!

Він спіткнувся й мало не впав. Він ішов незамощеною вулицею, грузнучи в болоті до кісточок. Тут і там було розкидане каміння, по якому мешканці маленьких будиночків цього району намагались дістатися додому по сухому. Вікна вже були темні. Поодинокі гасові ліхтарі розсіювали мляве голубувате світло. Праворуч відходила ширша, більш забудована вулиця. Вільчур повернув у неї і плентався щораз повільніше.

Він не відчував утоми, лише ноги стали важкі, нестерпно важкі. Він напевно змок аж до сорочки, бо кожен повів вітру відчував ніби голою шкірою.

Раптом хтось йому перейшов дорогу.

– Пане дорогесенький, – обізвався захриплий голос, – позич, пане, без банківської гарантії, п’ять злотих для іпотеки Польської Спиртової Монополії[3]. Надійність і довіра гарантовані.

– Що? – професор не зрозумів.

– Не щокай, бо общокають, каже Святе Писання: що більше щокаєш до ближнього свого, таким щоканням общокають і тебе, громадянине столиці тридцятимільйонної держави з виходом до моря.

– Що ви від мене хочете?

– Здоров’я, щастя і всіляких успіхів. А найбільше бажаю собі наповнити мій пустий шлуночок сорокап’ятипроцентним розчином алкоголю за ласкавої співучасті повної дози свинини, званої ковбасою.

Волоцюга ледь похитувався на ногах, а від його обличчя, зарослого багатоденною щетиною, тхнуло перегаром.

Професор вийняв із кишені кілька монет і подав йому.

– Прошу.

– Bis dat, qui cito dat[4], – відповів сентенцією п’яничка. – Thank you, my darling[5]. – Дозволь же, щедрий жертводавцю, що взамін і тобі пожертвую щось дорогоцінне. Маю на увазі своє товариство. Так! Слух тебе не підводить, добрий чоловіче. Можеш торкнутися такої честі. Noblesse oblige[6]!

Я ставлю! Ти змокнув, sir[7], і замерз на холоді, ходи до моєї хатинки і зігрійся разом зі мною. Насправді, я не маю хатинки, але зате володію знанням. Що там якийсь будинок у порівнянні зі знаннями?.. А ними, пане, mon prince[8], поділюся. Мої знання широкі. Наразі йдеться тільки про їхню топографічну частину. Я конкретно знаю, де знаходиться єдина корчма, до якої о такій порі людина може потрапити без виламування замків і ґрат. Словом: Дрожджик. Тут, на розі Полянецької та Вітебської.

Вільчур подумав, що алкоголь піде йому на користь. Справді, він перемерз. А крім того, монотонна балаканина п’янички, який зустрівся йому на шляху, діє оглушливо. Мимоволі з того лепету, який гальмував яскраву картину нещастя, що звалилося на нього, він намагався щось зрозуміти. Та балаканина розплутувала під черепом цілі клубки найболючіших думок.

На сході вже починало сіріти, коли після другого стуку в зачинені віконниці, нарешті, вони потрапили до маленького магазинчика, просякнутого випарами бочок із-під оселедців, запахами пива та гасу. У кімнаті за магазином, ще більш просмерділій, у цигарковому диму дешевого, кислуватого тютюну, в кутку сиділи кілька вщент п’яних чоловіків. Господар, квадратний здоровило з мордою заспаного бульдога, у брудній сорочці й у розстебнутій жилетці, ні про що не питаючи, поставив на вільний столик пляшку горілки та вищерблену тарілку з обрізками якогось м’ясива.

Але тут було тепло. Розкішно тепло, замерзлі аж до болю руки, здавалося, відходили. Перша чарка горілки відразу зігріла горло та шлунок. Випадковий товариш не переставав говорити. Пияки в кутку не звертали на прибульців ніякої уваги. Один голосно хропів, троє інших час від часу вибухали белькотінням якихось незрозумілих слів. Ніби про щось сперечались.

Друга чарка горілки принесла Вільчурові певне полегшення.

«Як це добре, – подумав він, – що на мене тут ніхто не дивиться, ніхто нічого…»

– …бо, прикинь, графе, – тягнув свій монолог зарослий товариш, – Наполеона дідько вхопив, Олеська Македонського ditto[9]. А чому, питаєш, так голосно? А це все тому, що річ не полягає в тому, щоб бути кимось. Мистецтво – бути нічим. Дрібним інсектом[10] за коміром Провидіння – disce puer[11]! Я це тобі кажу, я, Самуїл Обедзинський, який ніколи не впаде з котурнів і не розіб’ється, бо ніколи ні на що не вийде. Цоколь служить підкладкою для дурнів, дорогий друже. А віра – це кулька, з якої раніше або пізніше вийде повітря.

Шанс?.. Є, зрештою: скоріше сам здохнеш. Стережіться кульок, громадяни!

Підніс догори пусту пляшку і закричав:

– Пане Дрожджику, ще одну! Дарувальнику всілякої радості, опікуне заблукалих, жертводавцю свідомості й забуття.

Понурий шинкар, не поспішаючи, приніс горілку, широкою долонею вдарив об дно і поставив перед ними відкорковану пляшку.

Професор Вільчур мовчки випив і здригнувся. Він ніколи не пив і противний смак ординарної горілки викликав огиду. Але вже відчував легкий шум у голові та хотів сп’яніти повністю.

– Сенс володіння сірою мозковою масою, – говорив чоловік, який назвався Самуїлом Обедзинським, – полягає в жонглюванні між свідомістю і мороком. Бо чим же можна виправдати драму інтелекту, який доходить до абсурдного твердження про те, що є вибриком природи, непотрібним баластом, міхуром, причепленим до хвоста нашої звірячої високоповажності? Що ти знаєш про світ, про речі, про мету існування? Так, питаю тебе, істото, обтяжена двома кілограмами мозкової речовини, що ти знаєш про мету?.. Чи це не парадокс? Ти не зможеш поворухнути рукою, не зможеш зробити кроку без чіткого розуміння мети. Правда?.. А тим часом народжуєшся і протягом кількох десятків років робиш мільйони, мільярди різноманітних дій, борешся, працюєш, вчишся, падаєш, встаєш, радієш, упадаєш в розпач, думаєш, споживаєш стільки енергії, скільки її виробляє варшавська електростанція, на якого дідька все це? Так, друже, не знаєш і знати не можеш, із якою метою ти все це робиш. Єдиною інстанцією, до якої ти можеш звернутися за достовірною інформацією в цьому розумінні, є твій розум, а той, скажімо так, безпорадно розводить руками. Отже, де сенс, де логіка?

Він голосно засміявся й одним духом перехилив чарку.

– Тож для чого існує розум, якщо не вміє виконати свого єдиного, власне, єдиного завдання?.. Знаю, яку відповідь мені дасть, але це також дурниці. Скаже, що поле його діяльності охоплює тільки функції життя. Причини і мета життя належать до іншого департаменту. Погоджуюсь. Але ти побачиш, як він собі дає раду з життям. Що нам може це пояснити? І, виявляється, що нічого. Нічого, окрім найелементарніших звірячих функцій. То для чого ж виріс у нас під черепом цей новотвір? На яку таку біду, запитую тебе, вельмишановний друже? Бо що він знає? Чи знає, що таке думка?! Чи він дав чоловікові бодай пізнати самого себе? Пізнати хоча б настільки, щоб спромога була з упевненістю сказати: я – негідник або я – порядна людина. Я – ідеаліст або матеріаліст. Ні та й ні, стократ – ні! Скаже тільки, чи хочу телятини або свинини. Але на це вистачить розуму звичайного дворняги. А якщо йдеться про людей, про ближнього? Навчить нас чогось?.. Ні! Даю гарантію всім своїм майном, що під вашим, пане, високим чолом не зародилося ніякої аксіоми щодо моєї цікавої особи. Хоч ми й розмовляємо між собою вже… дві пляшки. Зрештою, скажімо, чи у вас, пане, є якась аксіома не щодо мене, але щодо тих, хто вам відомий багато років?.. Може, щодо братів, щодо батька, щодо дружини, щодо друга?.. Ні! Люди ходять у непробивних скафандрах. І немає способів проникнути у їхній зміст. За нас, кавалерів! Пий, пане!

Стукнув у чарку Вільчура і випив свою.

– Якщо захочеш, маестро, дізнатись, який насправді має вигляд шикозна дама, можеш за нею підглянути у ванній крізь шпарку для ключа. Переконаєшся, що у неї обвислі груди і худі ноги. Дізнаєшся про неї щось нове. Але про її суть нічого й далі не знатимеш. Бо навіть коли залишається наодинці з собою, знімає скафандр, який завжди носить на собі, під сподом має інший, якого ніколи не знімає і який для неї самої є чимось непроникливим. Правда? Зрозуміло, що є миті, коли можна комусь заглянути в рукав чи за комір. Це хвилини катастрофи. Скафандр розривається, тріскається, з’являються шпарини і щілини. Ось… ось, наприклад, у такій ситуації, в яку ти зараз потрапив, вождю! По тобі проїхалося щось важке.

Він похилився над столиком і втупив у Вільчура свої голубі, почервонілі очні яблука.

– Правда? – спитав із притиском.

– Так, – професор ствердно кивнув головою.

– Зрозуміло! – гнівно викрикнув Обедзинський. – Ясно! Людина, що так прагне спокою, як я, не може кроку ступити, щоб не зіткнутися з людським безглуздям! Бо дно кожної трагедії – то безглуздя!.. То що? Кулька чи котурни?.. Ти збанкрутував, викинули тебе з якогось міністерського стільця чи розчарування? Що?.. Жінка?.. Зрадила тебе?..

Вільчур опустив голову і глухо проказав:

– Залишила…

Очі Обедзинського збблиснули злістю.

– Ну то й що! – заверещав він. – Що тут такого?!

– Що такого? – Вільчур вхопив його за рукав. – Це все. Все!

У його голосі було щось таке, що стало останнім аргументом, аби Обедзинський одразу принишк, скулився і замовк. Лише через кілька хвилин почав тихо говорити якимось жалібним тоном:

– Підле життя, а я не маю щастя. Я гидую всякими сентиментами, то, власне, доля вічно мусить порозкидати на моєму шляху різні жертви сентиментів. Чорт забирай… Не підлягає сумніву, що це справа умовна. Одного довбешка з ніг не звалить, інший на скоринці послизнеться і лоба розтрощить. Немає ніякої мірки, ніякого критерію. Пий, братику. Горілочка – то добра справа. Sapristi![12]

Він наповнив чарки.

– Пий – повторив, утискаючи чарку в пальці Вільчура. – Гей, Дрожджику, давай наступну!

Господар зліз зі свого лігвища в алькові й приніс пляшку, після чого вимкнув світло. Його вже не треба було. Через вікно з брудного подвір’я заглядав похмурий і дощовий, але вже справжній день. Товариство з кутка, залишивши дружбана, який продовжував хропіти, висипало на вулицю.

Обедзинський сперся на лікті й у п’яній задумі сказав:

– Так воно є з жінками… Одна присмокчеться до тебе і всі соки витягне, інша обдере тебе, як липку, третя обдурить на кожному кроці або і така буде, що втягне тебе в буденність, у щоденне болото… Прання, прибирання, пелюшки і таке інше. Оце тобі й життя… Але то неправда, це все залежить від чоловіка, який він є! Одному минеться легко, інший як підстрелений кіт закрутиться, запищить і здихає, а такий, як ти, amigo[13]?.. Мусиш бути твердим, як велике дерево. Якщо б із тебе кору здерли, на тобі б виросла нова, коли б тобі віття обрізали, виросло б нове… Але ось вирвали з корінням із землі… закинули тебе в пустелю…

Вільчур нахилився до нього пробелькотів:

– З корінням… це правда…

– От, бачиш. І сила не допоможе, якщо немає об що спертися. Земля розмокла, розпливлася, перестала існувати. Ще Архімед сказав… Що ж це він сказав… Зрештою, рудий пес йому морду лизав… Ага!… Про що я говорив? Про коріння! Найсильніше коріння не зарадить, якщо немає за що триматись. О!.. Собаче – свиняче… таке життя…

Язик йому щораз більше заплітався. Врешті він перехилився, сперся об стіну і заснув.

Вільчур рештками розуму подумки повторював:

«Як дерево, вирване з корінням… Як дерево, вирване з корінням…»

Він не спав, напевно, довго, і коли його розбудили безцеремонними штурханами, насилу розплющив очі й заточився. Алкоголь іще не встиг вивітритися. На столі знову стояла горілка, а окрім нічного товариша було ще троє незнайомців. Професор Вільчур з трудом усвідомив, де він знаходиться, і раптовим гострим болем у ньому відізвався спогад про Беату. Зірвався і, перевертаючи по дорозі стільці, попрямував до дверей.

– Гей, пане шановний! – крикнув услід йому господар.

– Що?

– А платити хто буде?.. Рахунок сорок шість злотих.

Вільчур машинально дістав із кишені портмоне і подав банкноту.

– Але й грошви! О-го-го! – здивувався тихенько один із компанії.

– Стули пельку, – гаркнув інший.

– Дрожджику! – закричав третій. – Що фраєра корчиш! Поверни гостеві решту! Подивися на нього!

Господар глянув із ненавистю, відрахував гроші й подав Вільчурові.

– А ти, шибенику, – буркнув до нього, – пильнуй свого.

Вільчур не звернув на це найменшої уваги і вийшов на вулицю. Падав густий мокрий сніг, але проїжджа частина і тротуари залишалися чорними, бо він тут же танув. Вулицею тяглися вози з вугіллям.

– Покинула мене… покинула… – повторював Вільчур. Ішов, похитуючись, уперед. – Як дерево, вирване з корінням…

– Шановний пан на Грохув?[14] – почув поряд чийсь голос. – То, може, краще обійти Равською. Менше болота.

Він упізнав одного з компанії.

– Мені все одно, – махнув рукою.

– То й добре. Мені по дорозі. Підемо разом. Разом веселіше. А вас, пане, справді спіткало якесь нещастя?

Вільчур не відповів.

– Відомо, людська справа. А я вам скажу, що від переживання існує тільки один спосіб: залити трохи, щоб полірнути. Зрозуміло, що не в такій норі, як у того Дрожджика, шахрая, який гостям подає м’ясо зі стрихніном. Тут недалеко, на Равській вулиці, є порядний шинок, я знаю. І побавитися можна, кельнерки обслуговують гостей. А ціна та сама.

Далі знов ішли мовчки. Супутник, значно нижчий і худіший від Вільчура, взяв його під руку і раз за разом задирав голову, щоб поглянути на нього з-під козирка своєї жокейки. Вони пройшли кілька вулиць, коли той потягнув професора вбік.

– Ну, то вступимо, чи як?.. Найкраще полірнути. Це вже тут. По єдиній.

– Добре, – погодився Вільчур, і вони увійшли до шинку.

Перший ковток горілки не приніс полегшення, навпаки, отверезив затуманений розум, наступні ж чарки зробили своє.

У сусідній залі хрипко грав оркестр. Увімкнули світло. Через деякий час до них приєдналися ще двоє чоловіків, з вигляду робітники. Товста, сильно розфарбована офіціантка також присіла до них. Вони вже пили третю пляшку, коли раптово з бокової кімнати почувся голосний жіночий сміх.

Професор Вільчур зірвався на рівні ноги. Кров ударила у скроні, секунду він стояв нерухомо. Він міг присягнутися, що це був голос Беати. Раптовим рухом відіпхнув товариша по чарці, який перегороджував йому дорогу, й одним скоком опинивсь у дверях.

Дві гасові лампи яскраво освітлювали невелику кімнату. За столиком сидів якийсь кремезний чоловік із великим животом і веснянкувата дівчина у зеленому капелюшку.

Вільчур повільно повернувся, важко впав на стілець і зайшовсь у плачі.

– Налий йому ще, – пробурмотів чоловік у жокейці. – Він уже готовенький.

Він потряс Вільчура за плече.

– Пий, братику, пий! Що там!

Коли об одинадцятій зачиняли шинок, компаньйони мусили підтримувати Вільчура, бо той вже не міг іти самостійно, заточуючись своїм великим тілом, хитався на всі боки. Вони важко сопіли. На щастя, йти далеко не довелося. За рогом, у темній пустій вуличці, чекав фаетон із піднятим тентом. Без слова запакували Вільчура всередину і втиснулися поряд з ним. Візник погнав коня.

Через кільканадцять хвилин будинки стали траплятися все рідше. Обабіч, тут і там між парканами, блищало світло гасових ламп. Врешті й воно зникло. Натомість у ніздрі вдарили випари великого сміттєзвалища. Фаетон повернув убік, відразу не стало чути цокання кінських копит, бо їхали по м’якій ґрунтовій дорозі. Доїхали до першої глиня- ної ями.

– Стій краще тут, – почувся тихий голос.

Хвилину прислухалися. Десь далеко чувся гул міста. Тут же панувала цілковита тиша.

– Викидай його, – пролунала коротка команда.

Три пари рук вчепились у безвладне тіло. За мить вміст кишень було очищено. Без зусиль зняли пальто, піджак і жилетку. Раптом, очевидно, під впливом холоду, Вільчур прийшов до тями і закричав:

– Що це, що ви робите?..

Одночасно він силувався підвестися з землі. У той момент, коли вже майже стояв на ногах, отримав страшний удар у потилицю. Беззвучно звалився, як колода, на землю. Позаяк, падаючи, він закотився аж на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, тіло зсунулось на дно.

– Холера! – лайнувся один. – Не міг притримати?

– А для чого?

– Дурне щеня! Для чого? Зараз лізь в яму по черевики та штани!

– Сам лізь, коли ти такий хитрий.

– Що ти сказав? – перший загрозливо наблизився до нього.

Ішло вже до бійки, коли обізвався флегматичний голос візника, який до цього часу мовчки палив цигарку.

– А я кажу: поїхали. Хочете, щоб нас тут накрили?..

Чоловіки опам’ятались і вскочили у фаетон. Кінь рушив з місця. Перед виїздом на головну вулицю затрималися, візник із-під козел вийняв старий мішок і ретельно витер усі колеса від сміття, яке причепилося до них, після чого вскочив і пришпорив коня. Незабаром на полях запанувала давня тиша.

Протягом дня сюди ніхто не заглядав, а вночі – тим більше. Тільки на ранок розпочнеться рух біля глиняних рам. Це селяни з навколишніх сіл, які працювали на вивозі сміття зі столиці, приїжджали сюди зі своїм смердючим багажем. Приїжджали, висипали з возів сміття і, заробивши кілька злотих, поверталися додому. Більш сумлінні скидали нечистоти просто до ям, як було визначено, інші, користаючись відсутністю контролю, зсипали просто в полі.

Старий Павел Баньковський, господар із Березової Вільки, любив порядно зробити роботу. Тому й під’їхав до краю ями і заходився розвантажувати свого воза. Він не поспішав, бо й кобилі треба було дати відпочинок перед дорогою, та й сам він потерпав від задишки, що у його віці було справою зрозумілою.

Власне, вже закінчив роботу і мостив собі мішок із рештками сіна, коли з ями долинув якийсь стогін. Про всяк випадок перехрестився і наставив вуха. Стогін почувся ще ясніше.

– Гей, там! – крикнув. – Що за дідько?

– Води, – почувся слабкий голос.

Цей голос Павлові Баньковському видався знайомим. Увечері він їхав до міста і бачив Матеуша Піотровського з Бучинця, який так само їхав на вивіз сміття. Щось підказало Баньковському, що це власне Піотровський. І голос той самий, і завжди він до цієї ями зсипав. Та й випити любив. Сп’яну впав у яму, може, щось собі зламав і лежить.

Роззирнувся довкола. Ще було темно, на сході ледве сіріло. Якщо Піотровський свою фурманку залишив тут, то кінь напевно сам потягнувся до Бучинця.

– А то ви, пане Піотровський? – запитав. – Впали сюди, чи що?..

У відповідь почувся тільки тихий зойк.

«А може, то йому ті міські зробили?» – подумав господар. Від людей із міста всього найгіршого можна чекати.

Помацав ногою спадистий схил, після роздумів повернувся до коня, відв’язав шнури, які слугували замість віжок, зв’язав їх між собою, тугим вузлом прив’язав до осі та, тримаючись за шнур, спустився вниз.

– Пане Матеуше, відгукніться, бо темно, – закричав він. – Де ви?

– Води!.. – почув голос вже біля себе.

Він схилився і намацав плече.

– Води не маю, звідки вода? Мусите вилізти нагору. А де ваш кінь?.. Сам додому вирушив?.. Ну ж бо, не підніму вас, спробуйте встати.

Він притоптав ногами сміття, обперся і шарпнув безвладним тягарем.

– Руштеся. Далі, далі! Сам не дам ради.

– Не можу.

– О-о-о! Не можу! Піднатужтеся. Бо ж не будете тут здихати.

Руки Баньковського натрапили на густу рідину, яка обліпила волосся. Понюхав свої пальці й запитав:

– Побили вас, чи що?

– Не знаю…

Селянин задумався.

– Так чи сяк, не будете тут здихати. Тьху!.. Вважайте, у мене є шнурок, аби ви тільки піднялися, то якось підтягнетесь.

До лежачого, мабуть, поверталися сили, бо він поворушився раз, удруге, але знову впав, хоч Баньковський підтримував його як міг.

– Нема ради, – вирішив він, – треба йти по підмогу. Напевно, вже люди поприїжджали.

Видерся з ями і через кілька хвилин повернувся з двома іншими, поясняючи їм, що якісь варшавські розбишаки побили тут Піотровського з Бучинця. Селяни без розмови взялися за роботу і незабаром витягнули пораненого та поклали на возі старого. Зрештою, врятований почувався краще, бо сам сів і почав скаржитися на холод.

– Тільки штани йому залишили, сволота, – лайнувся один із господарів.

Тра’ було б до комісаріату, – зауважив інший.

Баньковський поворушив плечима.

– Не моя справа. Підвезу його до Бучинця і так по дорозі, а там хай його сини роблять, що хочуть. Чи у відділок, чи як.

– Так, так, – підтакнули, – певне. Їхня справа.

Старий підсунув лежачому під голову мішок із сіном, сам сів на голі дошки і потягнув за віжки. Коли виїхали на шосе, він зручніше всівся і задрімав. Кобила сама добре знала дорогу.

Прокинувся, коли вже зовсім ясно стало на небі. Розглянувся і протер очі. За ним на возі, прикритий якимось рядном, лежав незнайомий чоловік. Велике, набрякле обличчя, чорне волосся, на тім’ї заліплене згустками крові. Баньковський присягнувся б, що ніколи в житті не зустрічав його. А вже на Піотровського з Бучинця зовсім не був схожий. Хіба що зростом і фігурою, бо він також був здоровим мужиком. З-під короткого, дірявого рядна виглядала тонка порвана сорочка, вимазані болотом штани і міські черевики.

– От чорт! – лайнувся він і задумався, що з тим усім зробити.

Роздумував, роздумував і врешті нахилився і потряс пасажира за плече.

– Гей, пане, прокидайся! Здорово ти хильнув! Прокидайся! Людина сама собі лихо знайде… Прокидайся!

Пасажир поволі розплющив очі і звівся на лікоть.

– Що ви за один, пане?.. – гнівно запитав селянин.

– Де я є, що це? – відповів питанням на питання пасажир.

– А на моєму возі. Не бачиш?

– Бачу, – буркнув чоловік і ледве сів, підтягуючи під себе ноги.

– Ну?

– А звідки я тут узявся?

Баньковський відвернувся і сплюнув перед собою. Треба було б подумати.

– А я знаю? – врешті повів плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, заліз на віз. З Варшави, що?

– Що таке?

– Тож я й питаю, ви, пане, є варшав’янином?.. Бо якщо так, то немає чого їхати зі мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому їду. А вам же, пане, не до Вульки. О, мені вже за тим вітряком треба повертати… Зійдете чи як?.. І так до рогатки буде з десять кілометрів…

– Куди? – запитав чоловік, а в його очах стояв подив.

– Тож кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?

Чоловік витріщив очі, обтер чоло і сказав:

– Не знаю.

Баньковського аж підірвало. Тепер він зрозумів, що має справу з мерзотником. Обережно обмацав собі груди, де був схований мішечок із грішми, і роззирнувся. На відстані, може, пів кілометра, тягнулися вози.

– Що ж ти вдаєш із себе дурня, – гаркнув він, – не знаєш, звідки ти?

– Не знаю, – повторив чоловік.

– То тобі, напевно, розум помішався. А того, хто тобі голову розбив, ти теж не знаєш?

Той обмацав собі голову і пробурмотів:

– Не знаю.

– Ну то злазь із воза! – крикнув розлючений до краю селянин. – Злазь!

Потягнув на себе віжки і кобила стала. Незнайомець слухняно звалився на шосе. Зліз і почав роззиратися на всі боки, ніби був без тями. Баньковський, зауваживши, що незнайомець, можливо, не має ніяких злих намірів, вирішив звернутися до його сумління.

– То я з тобою по-людськи, по-християнськи, а ти як до пса. Тьху, міське стерво! Питаю, чи з Варшави, то навіть відповідає, що не знає. То, може, також не знаєш, що тебе мати породила?.. Може, й не знаєш, що ти за один і як тебе звати?..

Незнайомець дивився на нього широко розплющеними очима.

– Як?.. мене звати?.. Як?.. Н-не знаю… не знаю…

І на його обличчі м’язи скоротилися ніби зі страху.

– Тьху! – сплюнув Баньковський і раптово свиснув батогом по хребті кобили. Віз покотився вперед.

Від’їхавши зо дві стаї[15], господар оглянувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.

– Тьху! – повторив і вдарив кобилу, що аж почала бігти риссю.