Знахар

Тадеуш Доленга-Мостович (1898–1939) — польський письменник, журналіст, сценарист, автор кільканадцяти романів, зокрема екранізованих: «Кар’єра Нікодема Дизми», «Знахар» та «Щоденник пані Ганки».

Народився на Вітебщині. Вступив до Київського університету на юридичне відділення. 1918 року пішов добровольцем до лав польської армії, де служив до 1922 року. У 1922–1926 роках працює як журналіст газети «Rzecz Pospolita» у Варшаві, а пізніше повністю присвячує себе літературі. Його романи й оповідання набувають у Польщі величезної популярності.

З початком Другої світової війни мобілізований як офіцер. Розстріляний з радянського танка 22 вересня 1939 року в м. Кути на Буковині.

Тадеуш Доленга-Мостович ЗНАХАР

Переклад з польської Божени Антоняк

Розділ I

В операційній панувала глибока тиша. Зрідка її порушував різкий металічний звук хірургічних інструментів на скляній таці. У повітрі, нагрітому до тридцятьох сімох градусів за Цельсієм витали солодкавий запах хлороформу й гострий — свіжої крові, які проникали під маски, наповнюючи легені нестерпною сумішшю. Одна із санітарок зімліла в кутку зали, проте ніхто не міг відійти від операційного столу, щоб привести її до тями. Не міг та й не хотів. Троє асистентів не зводили очей з відкритої червоної порожнини, над якою, здавалося, незграбно й повільно рухалися великі, грубі руки професора Вільчура.

Кожен щонайменший рух його долонь треба було негайно зрозуміти. Кожне невиразне слово, яке час від часу чулося з-під маски, становило наказ, зрозумілий асистентам, які миттєво його виконували. Ішлося не лише про життя пацієнта, але й про дещо значно важливіше: про успіх цієї шаленої, безнадійної операції, яка могла стати тріумфом хірургії й означала ще більшу славу не лише для професора, не лише для його клініки та учнів, а й для всієї польської науки.

Професор Вільчур робив операцію на серці. Він саме тримав його в лівій долоні й ритмічно масував пальцями, бо воно постійно слабло. Крізь тонку гумову рукавичку відчував кожен його рух, ледь чутне булькотіння, коли клапани відмовлялися слухатися, і занімілими пальцями примушував його працювати. Операція тривала вже сорок шість хвилин. Доктор Марчевський, який стежив за пульсом, уже вшосте встромляв під шкіру пацієнта голку шприца з камфорою та атропіном.

Права рука професора Вільчура раз по раз робила короткі рухи ланцетом і ложками. На щастя, гнійник не сягав глибоко в серцевий м’яз і був правильної форми. Життя цієї людини можна було врятувати. Якщо серце витримає ще якісь вісім чи дев’ять хвилин.

«І все-таки ніхто не наважився!» — з гордістю подумав професор. Так, ніхто, жоден хірург ані в Лондоні, ані в Парижі, у Берліні чи Відні. Вони передали пацієнта до Варшави, поступившись славою й величезним гонораром. А такий гонорар — це добудова нового корпусу клініки й ще дещо важливіше: подорож Беати з донею на Канарські острови. На всю зиму. Важко йому буде без них, але для дружини це необхідно. Беатині нерви останнім часом зовсім розхитані.

Синювато-рожева подушка легені зробила спазматичний вдих і враз зморщилася. Раз і вдруге, і втретє. Шматок живого м’яса в лівій руці професора здригнувся. З маленької ранки на фіолетову оболонку витекло кілька краплин крові. Очі присутніх розширилися від жаху. Почулося тихе шипіння, і голка шприца «Рекорд» знову пронизала шкіру хворого. Товсті пальці професора ритмічно стискалися й розтискалися.

Ще мить — і ранку було очищено. Тонісінька хірургічна нитка мала довершити роботу. Один, другий, третій шов. Просто неможливо було повірити, що ці величезні руки здатні на таку точність. Обережно вивільнив серце і якусь мить уважно в нього вдивлявся. Воно якось нерівномірно бубнявіло й опадало, проте небезпека вже минула. Професор випростався й кивнув. З-під стерильного простирадла доктор Скужень вийняв випиляну частину грудної клітки. Ще кілька маніпуляцій — і професор зміг перевести подих. Рештою займуться асистенти. Їм можна було цілковито довіряти. Професор зробив ще кілька розпоряджень і вийшов до переодягальні.

Тут він з насолодою вдихнув звичайне повітря, зняв маску, рукавички, фартух і халат, забризкані кров’ю, і потягнувся. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю. Він знову запізнюється на обід. Та ще й у такий день. Узагалі Беата знає, яка в нього нині важлива операція, але те, що він запізниться такого дня, буде для неї неприємно. Виходячи сьогодні зранку з дому, він нічим не виказав, що пам’ятає цю дату: восьму річницю їхнього шлюбу. Але Беата знала, що він не міг про неї забути. Щороку в цей день вона отримувала якийсь гарний подарунок, щороку дивовижніший і дорожчий, у міру того, як зростала його слава й багатство. От і цього разу в кабінеті на першому поверсі напевне є вже новий. Кушнір мав надіслати його ще вранці…

Професор поспішав і швидко переодягнувся. Треба було ще зазирнути до двох пацієнтів на третьому поверсі й до щойно прооперованого хворого. Доктор Скужень, який сидів біля нього, коротко прозвітував:

— Температура тридцять п’ять і дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабкий, із незначною аритмією, шістдесят — шістдесят п’ять.

— Слава Богу, — усміхнувся професор.

Молодий лікар перевів на велетенську постать шефа погляд, сповнений невимовного обожнювання. Він був його студентом в університеті. Допомагав професору готувати матеріали до його статей, доки той ще займався науковою роботою, а відколи Вільчур відкрив власну клініку, доктор Скужень отримав у ній добрий заробіток і чималі можливості для розвитку. Може, він і шкодував подумки, що шеф так раптово відмовився від наукових амбіцій, обмежившись університетськими лекціями та зароблянням грошей, проте не міг його через це менше цінувати. Як і всі у Варшаві, Скужень знав, що професор не робив цього для себе, що він працював наче каторжник, що ніколи не вагався, беручи на себе відповідальність, і часто робив такі чудеса, як-от нині.

— Ви геній, професоре, — переконано мовив він.

Професор Вільчур засміявся своїм низьким, добродушним сміхом, який завжди сповнював його пацієнтів спокоєм і довірою.

— Не перебільшуйте, колего, не перебільшуйте! І ви до цього прийдете. Та, зізнаюся, що я задоволений. Якщо будуть якісь ускладнення — телефонуйте до мене. Хоча гадаю, що обійдеться без цього. І нині я щиро на це сподіваюся, бо… маю вдома свято. Мені певне, вже дзвонили, що обід підгорає…

Професор не помилявся. У його кабінеті вже кілька разів лунав телефонний дзвінок.

— Перекажіть, будь ласка, панові професору, — говорив лакей, — щоб він якомога швидше повертався додому.

— Пан професор в операційній, — щоразу незворушно відповідала секретарка, панна Янович.

— Чого це вони, у біса, так розійшлися?! — озвався головний лікар, доктор Добранецький, який саме зайшов до кабінету.

Панна Янович прокрутила валик у друкарській машинці і, витягаючи надруковану сторінку, проказала:

— Нині річниця весілля пана професора. Ви забули? Адже вас запрошено на бал.

— А й справді. Сподіваюся, буде неабияка забава… Як завжди чудовий оркестр, неймовірна вечеря, щонайкраще товариство.

— Як це ви забули про вродливих жінок? — іронічно зауважила секретарка.

— Не забув. Якщо ви там будете… — віджартувався доктор.

На худих щоках панни Янович спалахнув рум’янець.

— Не смішно, — стенула вона плечима. — Навіть, якби я й була найвродливішою, то не розраховувала б на вашу увагу.

Панна Янович не любила Добранецького. Як мужчина він їй подобався, бо й справді був на диво гожим, з орлиним носом, високим, гордовитим чолом, до того ж панна Янович знала, що доктор був талановитим хірургом, бо ж професор доручав йому найскладніші операції й усіляко сприяв отриманню ним посади доцента. І все ж вона вважала його меркантильним кар’єристом, який полює на багату наречену і до того ж не вірила в його вдячність професорові, якому Добранецький завдячував чи не всім.

Добранецький був досить чулим, щоб не помітити її зневаги. Та позаяк звик не наживати собі ворогів, відповів примирливо, кивнувши на чималу коробку, що стояла біля столу.

— Придбали собі нове хутро? Бачу, що коробка від Порайського.

— Я не заробляю на Порайського, а тим більше на таке хутро.

— Невже аж таке?

— Гляньте самі. Чорний соболь.

— Ф’ю-ф’ю. Пані Беаті непогано ведеться.

Похитав головою й додав:

— Принаймні матеріально.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого.

— Як вам не соромно, — вибухнула панна Янович. — Будь-яка жінка може позаздрити пані Вільчур, що чоловік так її кохає.

— Звичайно.

Панна Янович кинула на нього розгніваний погляд.

— У неї є все, про що тільки може мріяти жінка! Молодість, врода, прекрасна донечка, знаменитий і шанований чоловік, який працює вдень і вночі, щоб забезпечити їй достаток, розкіш, становище в товаристві. І запевняю вас, пане докторе, вона здатна це оцінити!

— Я й не сумніваюся, — Добранецький кивнув головою, — от тільки знаю, що жінки найдужче цінують…

Він не закінчив, бо до кабінету майже вбіг доктор Банг і вигукнув:

— Це неймовірно! Йому це вдалося! Хворий житиме!

І захоплено заходився переповідати, як відбулася операція, під час якої він асистував.

— Лише наш професор не побоявся за це взятися! Показав-таки, на що здатний, — вигукнула панна Янович.

— Ну, не перебільшуймо, — озвався доктор Добранецький. — Мої пацієнти — це не завжди лорди чи мільйонери, може, їм не завжди за шістдесят, але історія знає цілий ряд вдалих операцій на серці. Навіть історія нашої медицини. Варшавський хірург доктор Краєвський саме після проведення такої операції здобув світове визнання. А це було тридцять років тому!

У кабінеті зібралося ще кілька осіб із персоналу клініки, і коли невдовзі з’явився професор, його засипали вітаннями.

Він вислуховував їх з усмішкою на широкому червоному обличчі, проте щомиті позирав на годинника. Та минуло добрих двадцять хвилин, перш ніж Вільчур опинився внизу, у своєму великому чорному лімузині.

— Додому, — наказав водієві, зручно вмощуючись на сидінні.

Втома швидко минала. Він був здоровим і дужим, і хоча огрядність додавала йому літ (а йому минуло лише сорок три), та почувався він молодим. Іноді просто хлопчиськом. Адже він міг вовтузитися з маленькою Маріолею на килимі, бавитися в хованки, бо це справляло радість не лише доні, але і йому самому.

Беата не могла цього зрозуміти, і в такі хвилини, коли вона спостерігала за чоловіком, молода жінка здавалася зніченою і невпевненою.

— Рафале, — казала вона, — а раптом хтось тебе побачить!

— Може, мені запропонували би посаду виховательки в дитячому садочку? — відказував він, сміючись.

Насправді йому в такі моменти ставало трохи прикро. Поза всяким сумнівом, Беата була найкращою дружиною на світі. Вона напевне його кохала. Але чому ставилася до нього із цією недоречною шанобливістю, майже з пієтетом? Її дбайливість і турботливість нагадували Вільчурові святу літургію. У перші роки подружнього життя він припускав, що вона його боїться, і робив усе, аби це подолати. Розповідав про себе різні кумедні речі, звірявся зі своїх помилок, безглуздих студентських пригод, намагався витіснити з її голівки щонайменше припущення про те, наче вона йому нерівня. Навпаки, він повсякчас підкреслював, що живе лише задля неї, що працює лише заради неї і що лише з нею щасливий. Зрештою, це була щира правда.

Він кохав Беату до нестями і знав, що вона віддячує йому тим самим, хоча її почуття спокійніше та менш імпульсивне. Його дружина завжди була такою ніжною та делікатною, мов квітка. Для нього в неї завжди знаходилася ласкава усмішка й любі слова. Якби він не бачив Беати веселою, коли та раз по раз голосно сміялася, жартувала й кокетувала в товаристві молоді, гадаючи, що чоловік її не бачить, Вільчур міг би подумати, що іншою вона не здатна бути. Марно намагався Рафал переконати дружину, що він більше за інших, навіть наймолодших, готовий безтурботно розважатися. Зрештою із часом йому довелося із цим змиритися, переконуючи самого себе, що він прагне більшого, хоча його щастя й без того величезне.

Ось так настала восьма річниця їхнього весілля, восьма річниця спільного життя, якому досі не завадила найменша суперечка, найдрібніша незгода чи бодай тінь недовіри, сповненого, проте, численними хвилинами й годинами радості, пестощів, взаємних звірянь…

Звірянь… Власне, про свої почуття, думки, плани розповідав лише він. Беата переважно мовчала, а може, її внутрішнє життя було дуже одноманітним, надто простим… Може, аж занадто — подумки Вільчур вилаяв себе за ці слова — занадто вбогим. Він уважав, що це принижує Беату, що думаючи про неї так, він її кривдить. Та якщо так воно й було, Рафалове серце наповнювалося дедалі більшою ніжністю.

— Я приголомшую її, — казав він до себе, — приголомшую собою. Вона така розумна й тактовна. Цим і пояснюється її непевність та побоювання розповідати мені про свої справи, незначні, буденні, звичайні.

Дійшовши такого висновку, Вільчур намагався винагородити дружині цю несправедливість. Він приділяв щонайбільшу увагу домашнім справам, переймався її вбранням, парфумами, і до кожного Беатиного слова, яке стосувалося товариського життя чи облаштування дитячої кімнати прислухався так, немовби йшлося про дійсно важливі речі.

Бо вони й були для нього важливими, важливими понад усе, позаяк Вільчур вірив у те, що щастя слід дбайливо плекати, позаяк він розумів, що ці рідкісні години, коли він не працював і міг присвятити час Беаті, треба наповнювати якнайглибшим змістом, якнайбільшою ніжністю…

Автомобіль зупинився біля прегарної білої вілли, безсумнівно найкращої на Бузковій алеї й однієї з найкращих у Варшаві.

Професор Вільчур вийшов, не чекаючи, коли шофер відчинить двері, прийняв від нього коробку з хутром, швиденько перебіг тротуаром і доріжкою, власним ключем відчинив двері, а тоді зачинив їх якомога тихіше. Хотів зробити Беаті несподіванку, як запланував собі це ще годину тому, коли стояв, схилившись над відкритою грудною кліткою пацієнта й роздивлявся сплетіння аорт і вен.

Проте в холі побачив Броніслава й стару служницю Міхалову. Вочевидь Беата була невдоволена його запізненням, бо слуги здавалися заклопотаними і явно чекали на господаря. Професорові це зіпсувало б усі плани, тож він махнув рукою, наказуючи їм іти геть.

Та незважаючи на це, Броніслав озвався:

— Пане професоре…

— Цить! — урвав його Вільчур і насупившись, додав пошепки: «Візьми пальто!»

Слуга знову хотів щось сказати, проте тільки ворухнув губами й допоміг професорові зняти пальто.

Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв звідти прегарне пальто із чорного лискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув його собі на плечі, на голову нап’яв капелюшок із двома кумедними хвостиками, сунув руку в муфточку й із щасливою усмішкою глянув на себе в дзеркало: видовище було справді неймовірно смішне.

Зиркнув на слуг, щоб переконатися, яке справляє враження, та погляди лакея й служниці здавалися переляканими.

«Ото ще бовдури», — подумав Рафал.

— Пане професоре… — почав знову Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.

— Мовчіть, хай вам грець, — прошепотів він, оминаючи їх і відчиняючи двері до вітальні.

Він сподівався знайти Беату з малою в рожевій кімнаті або в будуарі.

Проминув спальню, будуар, дитячу. Нікого. Повернувся й зазирнув до кабінету. Тут теж було порожньо. У їдальні, на заквітчаному столі, де блищали визолочена порцеляна та кришталь, стояли два прибори. Маріоля з міс Толрід обідали удвох раніше. У відчинених дверях до буфетної стояла покоївка, очі мала почервонілі, обличчя заплакане.

— Де пані? — занепокоєно запитав Вільчур.

Замість відповіді дівчина розридалася.

— Що таке? Що трапилося?! — вигукнув він, уже на повен голос. Передчуття якогось лиха стиснуло йому горло.

Служниця й Броніслав навшпиньках увійшли до їдальні й мовчки стали під стіною. Вільчур перелякано глянув на них і вже в розпачі закричав:

— Де пані?!

І раптом погляд його спинився на столі. Поруч із його прибором, біля високого кришталевого келиха лежав лист. Блакитний конверт із посрібленими краями.

Серце раптово стиснулося, у голові зашуміло. Він ще нічого не розумів, нічого не знав. Простягнув руку й узяв листа, який видався йому штивним і мовби неживим. Якусь мить потримав у руках. На адресованому йому конверті упізнав Беатин почерк, великі гострі літери.

Відкрив і почав читати:

«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені те, що я йду від тебе…»

Слова затанцювали, завирували перед очима. У легенях забракло повітря, на лобі виступили краплини поту.

— Де вона? — здушено скрикнув він. — Де вона?!

І роззирнувся довкола.

— Пані поїхала з панночкою, — тихо мовила служниця.

— Брешеш! — гаркнув Вільчур. — Неправда!

— Я сам викликав таксі, — якнайчемніше підтвердив Броніслав, а тоді, помовчавши, додав: «І валізки виніс. Дві валізки…»

Професор, похитуючись, вийшов до сусіднього кабінету, зачинив за собою двері й обперся об них. Спробував прочитати далі листа, але минуло чимало часу, перш ніж він збагнув його зміст.

«Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь мені пробачити те, що я йду від тебе. Я вчиняю підло, віддячуючи Тобі такою кривдою за Твою доброту, якої я ніколи не забуду. Та залишатися довше я не могла. Присягаюся Тобі, що в мене був тільки один вихід: смерть. Та я лише слабка й нещасна жінка, яка не могла здобутися на героїзм. Уже багато місяців я боролася із цією думкою. Може, я ніколи не буду щасливою, може, ніколи не зазнаю спокою. Але я не могла залишити без себе Маріолю і — його.

Пишу хаотично, мені так важко зібратися з думками. Нині річниця нашого весілля. Я знаю, що ти, любий Рафале, приготував для мене якийсь подарунок. Було б нечесно, якби я прийняла його від Тебе тепер, коли я вирішила піти.

Я закохалася, Рафале. І це кохання сильніше за мене. Сильніше за будь-які почуття, які я плекаю й завжди плекала до Тебе, від безмежної вдячності до найглибшої поваги й захоплення, від щирої доброзичливості до прив’язаності. На жаль, я ніколи Тебе не кохала, проте довідалася про це лише зустрівши на своєму шляху Янека.

Я від’їжджаю далеко, будь до мене милосердним: не шукай мене! Благаю, зглянься наді мною! Я знаю, що ти великодушний і неймовірно добрий. Не прохаю в Тебе пробачення, Рафале. Я не заслужила на нього й усвідомлюю, що Ти маєш право ненавидіти мене й зневажати.

Я ніколи не була гідною Тебе. Ніколи не була Тобі рівнею. Ти сам добре це знаєш, і те, що Ти ніколи не намагався мені це показати, я пояснюю лише Твоєю добротою. І все-таки для мене це було таким принизливим, таким болючим. Ти оточив мене багатством і людьми із Твого середовища. Засипав мене коштовними подарунками. Та я, мабуть, не була створеною для такого життя. Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава, і моя нікчемність поруч із Тобою.

Тепер я свідомо ступаю на шлях до іншого життя, де на мене, можливо, чекає нужда, принаймні виснажлива боротьба за кожен шматок хліба. Та цю боротьбу я вестиму поруч і разом із тим, кого я безмежно кохаю. Якщо своїм учинком я не вбила шляхетності у Твоєму серці, якщо Ти можеш, благаю, забудь про мене. Напевне Ти невдовзі відшукаєш спокій, адже Ти такий розумний, напевно зустрінеш іншу, у сто разів кращу, ніж я. Від усього серця бажаю Тобі щастя, яке віднайду і я, дізнавшись, що Тобі добре.

Забираю Маріолю, бо без неї не змогла б витримати й години. Ти й сам про це знаєш. Не думай, що я краду в Тебе найцінніший скарб, нашу спільну дитину. За кілька років, коли ми обоє зможемо спокійно подивитися в минуле, я дам про себе звістку.

Прощавай, Рафале. Не звинувачуй мене в легковажності й не обманюй себе, що моє рішення можна змінити. Я не відступлюся, інакше доведеться вибрати смерть. Я не вміла Тобі брехати й хочу, аби Ти знав, що я була вірною Тобі до кінця. Прощавай, будь милосердним і не намагайся мене відшукати.

Беата.

Гроші та коштовності залишаю в сейфі. Ключі в шухляді Твого письмового стола. Із собою забираю лише речі Маріолі».

Професор Вільчур опустив ру…