Знахар

Розділ III

Начальник поліції в Хотимові сержант Віктор Каня бездіяльно сидів за канцелярським столом, застеленим чистим зеленим папером і час від часу позіхав, поглядаючи у вікно. Відділок розміщувався в останньому будинку на краю містечка і з вікон відкривався розлогий краєвид на навколишні поля, вже вкриті густою зеленню, на берег озера, де саме розвішували сіті, на чорну смужку лісу, з-під якої курився димар тартака Гасфельда, і на дорогу до того тартака, якою саме в цей час ішов заступник Кані, дільничний поліцейський Собчак із якимось високим, худим бороданем.

Собчак широко розставляв ноги, перехилявся, ніби качка, з боку на бік і під пахвою ніс великий шмат фанери для того свого вирізання лобзиком. Бородань мав би бути робітником із тартака і то віднедавна. Начальник Каня вперше його бачив, бо в Хотимові та в довколишній місцевості на відстані десяти кілометрів він знав усіх. А те, що Собчак сам ніс фанеру, наводило на роздуми. Напевно, не вважав за потрібне скористатися послугами супутника. Значить, із тим чоловіком не все було гаразд: видно, Собчак супроводжував його не з доброї волі.

До відділку в Хотимові приводили різних людей. За бійку по селах, за дрібну крадіжку в лісі та в полі, за браконьєрство. Часом вдавалось упіймати якусь більшу рибку, бандита або контрабандиста, який, уникаючи великих доріг, намагався бічними шляхами дістатися німецького кордону.

Бородань же, якого супроводжував Собчак, окрім велетенського зросту, вочевидь, не викликав у дільничного поліцейського ніякої небезпеки і, напевно, йшлося про якусь дрібничку.

Через деякий час двері відчинились, і ті двоє увійшли. Бородань зняв шапку і став біля дверей. Собчак віддав честь і відрапортував:

– Цей чоловік прийшов найматися на роботу на тартак Гасфельда. Його прийняли, але виявилося, що у нього немає ніяких документів і він не знає, як його звати і звідки він родом.

– Зараз подивимось, – буркнув сержант Каня і кивнув рукою у бік бороданя. – Маєте якісь документи?

– Не маю.

– Собчак, обшукай його.

Дільничний поліцейський розстебнув грубу, пошарпану вдяганку, обшукав кишені, виклав перед начальником на столі все, що знайшов: невеликий дешевий складний ніж, кілька грошів, кусок шнура, два ґудзики і бляшану ложку. Обмацав халяви, але й там нічого не знайшов.

– Звідки ж ви тут узялися? Га? – спитав начальник.

– Я прийшов із Чумки у Сурському повіті.

– Із Чумки?.. А чому ви прийшли?

– По роботу. У Чумці я працював на тартаку. Його закрили. Люди казали, що тут, у Хотимові, знайду роботу і платню.

– А як звали власника тартака в Чумці?

– Фібіх.

– Ви там довго працювали?

– Пів року.

– А ви також народились у Сурському повіті?

Бородань стенув плечима.

– Не знаю. Не пам’ятаю.

Начальник грізно поглянув на нього.

– Ну, ну! Тільки не мені будете крутити голову! Писати вмієте?

– Так.

– Отже, де ви ходили до школи?

– Не знаю.

– Ваше ім’я і прізвище? – гукнув нетерпляче Каня.

Бородань мовчав.

– Ви глухий?

– Ні, пане начальнику, і не гнівайтесь на мене, бо я нічого не зробив.

– Ну, то кажіть правду!

– Правду кажу. Не знаю, як мене звати. Може, взагалі ніяк не називаюсь. Усі мене про це питають, а я не знаю.

– Знаєте що! Ніколи у вас не було документів?

– Ніколи.

– То як вас брали на роботу? Без паперів?

– У містах скрізь вимагали папери і не хотіли прийняти. А по селах то не кожен на це зважав. Ось назвуть, як хочуть, як кому вигідно, і все. Тут, у цьому тартаку, я теж назвав ім’я, яким мене в Чумці називали: Юзеф Брода. Але панові дільничному поліцейському я сам сказав, що це прізвисько. Я нічого поганого не вчинив, і сумління моє чисте.

– Побачимо.

– Пан начальник може написати до тих, де я працював. Я ні в кого нічого не вкрав.

Начальник замислився. Вже не раз у своїй практиці він мав справу з різними типами, які приховували своє прізвище і завжди називали якесь придумане. Цей же вперто твердив, що не має прізвища.

– А де ваша сім’я?

– Не маю. Не маю ніякої сім’ї, – глухо відповів бородань.

– А вас суд карав?

– Так точно.

Начальник широко розплющив очі.

– Де?

– Минулого року в Радомі, а три роки тому в Бидгощі. Один раз – на місяць, а другий – на два тижні.

– За що?

– За бродяжництво. Але несправедливо. Чи як хтось шукає роботу, то вже й волоцюга?.. Правду кажучи, то за те, що у мене не було документів. І я просив у суді, і в поліції, й у в’язниці, щоб мені виписали якийсь документ. Але не хотіли. Казали, що не мають такого права. То що маю робити?

Він кашлянув і розвів руками.

– Пустіть мене, пане, пане начальнику. Я нічого поганого нікому не зроблю.

– Пустити?.. Закон цього не дозволяє. Пошлю вас до староства, а там нехай роблять, що хочуть. Можете сісти і не перешкоджайте. Мушу скласти протокол.

Начальник вийняв із шафи аркуш паперу і почав писати. Довго думав, бо відсутність прізвища і місця народження затриманого псувала всю схему протоколу. Нарешті закінчив і поглянув на бороданя. Посріблений заріст і волосся вказували на те, що тому було десь під п’ятдесят. Сидів без руху, втупившись у стіну, а його вражаюча худорлявість і запалі щоки нагадували скелет. Тільки величезні, спрацьовані руки рухалися в якомусь дивному нервовому танку.

– Переночуєте тут, – сказав Каня, – а завтра відішлю вас у повіт.

Встав і додав:

– Вам там нічого не зроблять. Посидите за бродяжництво і вас випустять.

– Якщо інакше не можна, то на це немає ради, – понуро буркнув бородань.

– А зараз ходіть сюди.

Каня відчинив двері до невеликої комори із заґратованим віконцем. На підлозі лежав сінник, напханий соломою. Двері були зроблені з товстих дощок.

Коли вони зачинилися, бородань ліг на сінник. І почав роздумувати. Цей начальник, як і той другий поліцейський, не були поганими людьми, але зрозуміло, що право наказувало їм бути поганими. За що ж знову позбавили його волі, за що на нього знову дивляться, як на злочинця?.. Чи це така велика необхідність мати документи і якесь прізвище?.. Чи від цього людина стає іншою?..

Стільки разів йому тлумачили, що людина не може не мати ніякого прізвища. І він нарешті мусив визнати їхню рацію. Але боявся про це думати. Як тільки починав думати про це, його огортало якесь дивне відчуття: наче щось забув, щось надзвичайно важливе. І раптово думки, охоплені гарячковим неспокоєм, розбігалися навсібіч, збивалися в якісь позаплутувані клубки, шарпались у розпачі, як звірі, охоплені дикою панікою; крутилися щораз швидше, без сенсу, без мети, потім розривалися на шматки, на якісь дивні клапті, ніби безформні, беззмістовні потвори, зростались у великий клубок вати, який наповнював собою весь череп.

У такі моменти на нього нападав неймовірний страх. Йому здавалося, що він шаленіє, що збожеволіє, і перед катастрофою, яка наближається, він безпорадний, безсилий і розгублений. Але у тому пекельному хаосі він жодної миті не втрачав тями. Десь у глибині мозку якийсь надточний апарат абсолютно спокійно занотовував кожен прояв, кожну фазу. Й у цьому полягала найбільша мука.

Даремно всім зусиллям волі він намагався вирватися з болота небуття. Перестати думати, зосередитися на якомусь буденному простому предметі, врятувати своє внутрішнє «я». Лише фізичний біль приносив незначне полегшення. Він до крові кусав тіло, руки і бився головою об стіну аж до втрати сили, до запаморочення.

Тоді лежав безвільно, знеможений і ледь живий.

Але він також смертельно боявся, цей бридкий звірячий переляк висів над ним, він боявся пробудження своєї пам’яті. Боявся всього, що могло стати кошмаром непереборного мороку, який всевладно притягував його, заманював до себе, на дно страшної відкритої безодні, ім’я якій – безумство.

Тому такий допит у відділку був для нього важкими тортурами, та коли він опинився сам і переконався, що небезпека приступу минула, навіть радів із цього затримання.

Однак нове затримання у поліції, мука допиту і небезпека нападу наказували йому замислитись над необхідністю берегтися від цього всього у майбутньому. Був лише один вихід: дістати документи. А оскільки легальним шляхом не можна було їх здобути, то їх треба було вкрасти, забрати у когось.

Він ще не знав, як це зробить, але вже так вирішив.

Наступного ранку його доставили до староства, яке було розташоване у віддаленому на кілька кілометрів повітовому містечку, у великому цегляному будинку. Дільничний поліцейський залишив бороданя на першому поверсі під наглядом чергового поліцейського, який наглядав за ще кількома арештантами. Після довгого очікування їх по одному почали викликати на другий поверх, де розміщувалася зала суду староства.

Товстенький молодий чиновник сидів за столом, укритим зеленим сукном і заваленим паперами. Судив швидко. Коли дійшла черга до бороданя, було видно, що його охопили якісь сумніви чи підозри, бо наказав чекати. Поліцейський вивів його до сусідньої кімнати. Тут за столом сидів якийсь старий і завзято писав. Кімнатка була маленька. Бородань сів на лаві під вікном, знічев’я почав приглядатися до роботи старенького. На письмовому столі лежали стоси паперів. Були там прохання, обклеєні проштемпельованими марками, кольорові повістки і – бородань стрепенувся: найближче до нього лежала пачка паперів, скріплених скріпкою, а зверху виднівся документ. Це була метрика. Він підсунувся ближче і прочитав. Вона була видана на ім’я Антонія Косіби, який народився в місті Каліші. Порахував роки: 52. Внизу стояли печатки…

Бородань поглянув на поліцейського: він повернувся спиною і читав якесь оголошення, наклеєне на дверях. Тепер треба було тільки покласти шапку на стіл так, щоб прикрити нею папери.

– Прошу забрати ту шапку, – обурився старенький. – Теж знайшов місце.

– Вибачте, – буркнув бородань і зсунув її разом з пачкою паперів, після цього звернув їх у рулон і сховав до кишені.

Зрозуміло, що цього разу він не міг скористатися здобутими таким чином документами і був покараний на три тижні арешту за постійне бродяжництво.

Уже через три тижні він вийшов із повітової в’язниці та вже як Антоній Косіба подався у світ.