Зникнення Стефані Мейлер

Джесс Розенберґ

Четвер, 13 жовтня 1994 року

Того дня, коли під час переслідування Теда Тенненбаума Дерек втратив контроль над автомобілем, а поручні розлетілися на друзки, я побачив, як ми поволі занурюємося у воду. Час наче зупинився. Я побачив, як вода вже сягає бампера. Мені здалося, ніби падіння тривало десятки хвилин, хоч насправді минуло заледве кілька секунд.

Тієї миті, коли автомобіль торкнувся води, я помітив, що не пристебнув пасок безпеки. Від струсу буцнувся головою об бардачок. В очах потемніло. Перед очима промайнуло все життя. Мої шкільні роки.

Я знову опинився наприкінці 1970-х, коли мені було дев’ять років і, після смерті батька, ми з мамою перебралися до Реґо-парку, ближче до дідуся й бабусі. Моя матінка змушена була дуже багато працювати, щоб звести кінці з кінцями, а що їй не хотілося, щоб я лишався сам після уроків, то мусив після занять іти до діда з бабцею, які мешкали на тій вулиці, де стояла і моя школа, і там я перебував, аж доки вона приходила з роботи.

Мої дід із бабцею були, без перебільшення скажу, страшні люди, та я їх дуже любив. Ні добротою вони не вирізнялися, ні чемністю, зокрема, не вміли належно поводитися, причому за всіх обставин. Улюблена фраза мого дідуся була: «Пиздюки кляті!». А бабця полюбляла казати: «Ото гівно!». Ті фрази вони повторювали цілісінький день, немов дурнуваті папуги.

На вулиці вони сварилися на дітлахів і обзивали перехожих. Спершу лунало «Пиздюки кляті!», а потім «Ото гівно!».

У крамницях вони допікали до живого продавцям. «Пиздюки кляті!» — казав урешті дідусь. А бабця додавала: «Ото гівно!».

Біля кас у супермаркетах вони, нітрохи не соромлячись, лізли поперед черги. Коли покупці протестували, дідусь казав їм: «Пиздюки кляті!». Коли ж ті покупці мовчали з поваги до похилого віку, дід однаково казав: «Пиздюки кляті!». А потім, коли касирка сканувала штрих-коди на їхніх товарах і називала суму, бабця казала: «Ото гівно!».

Під час Геловіну, коли діти мали необережність подзвонити в їхні двері, щоб, як належало, їм дали цукерок, дід із гуркотом відчиняв і гаркав: «Пиздюки кляті!» — а бабця вискакувала і виливала на них відро холодної води, вигукнувши: «Ото гівно!». І та малеча в мокрісіньких святкових костюмах з плачем розбігалася нью-йоркськими вулицями, де стояла холодна осіння пора і можна було вхопити не лише грип, а й запалення легень.

Крім того, дід із бабцею були наче з голодного краю. У ресторані бабуня постійно забирала весь хліб із хлібниці й ховала його в сумочку. Дід відразу ж вимагав від офіціанта принести ще хліба, і бабця забирала собі й той. Уявляєте собі, як вони поводилися, коли офіціант їм урешті казав: «Якщо вимагатимете ще хліба, ми включатимемо його вартість до рахунку»? Я уявляю, ще й як. А далі йшла ще гірша сцена. Бабця шамкотіла беззубим ротом: «Ото гівно!» — а дід кричав: «Пиздюки ви кляті!» — й кидав шматки хліба офіціантові в обличчя.

Коли з ними розмовляла моя матінка, то балачка зводилася переважно до фраз «Ану годі!», або «Поводьтеся пристойно!», або «Не ганьбіть мене!» і навіть «Та хоч при Джессові стримуйтеся!».

Коли ми поверталися від них, мама казала, що їй соромно за своїх батьків. А ось я не мав чого їм закинути.

Коли ми перебралися до Ріґо-парку, я мусив поміняти школу. За кілька тижнів після того, як пішов до нової, один мій однокласник заявив:

— Ти звешся Джесс, як ото Джессіка!

І не минуло й чверть години, як те моє прізвисько поширилося в усіх усюдах. І цілісінький день я тільки й чув, як мені гукали:

— Дівчатко Джесс! — або: — Дівчисько Джессіко!

Того дня я прийшов зі школи, плачучи від приниження.

— Чого це ти пхинькаєш? — шорстко запитав дідусь, коли я переступив поріг. — Якщо хлопчик плаче, то він дівчинка.

— Однокласники кажуть на мене Джессіка, — поскаржився я.

— От бачиш, вони правду кажуть.

Дід провів мене до кухні, де бабця саме готувала мені пополуднувати.

— Чому він скиглить? — запитала вона дідуся.

— Бо товариші прозивають його дівчиськом, — пояснив дідусь.

— Пхе! Якщо хлопчик плаче, то він і є дівчисько, — сказала бабуня.

— Ось бачиш! — сказав дідусь. — Усі згодні.

Та оскільки те на мене не впливало, дід із бабою почали давати мені корисні поради.

— Набий їх! — порадив мені дід. — Покажи їм!

— Авжеж, утри їм маку! — закивала бабця, нишпорячи в холодильнику.

— Мама заборонила мені битися, — відказав я, сподіваючись, що вони знайдуть ліпший вихід. — Може, ви поскаржитесь учительці?

— Скаржитися — це гівно! — відтяла бабця.

— Скаржаться тільки кляті пиздюки! — докинув дідусь, дістаючи з холодильника вуджене м’ясо.

— Ось вгати діда кулаком у черево, — звеліла мені бабуня.

— Авжеж, садони мене в живіт! — з ентузіазмом підхопив дід, бризкаючи слиною, бо саме почав наминати те м’ясо.

Я категорично відмовився.

— Якщо ти не б’єш мене, значить, ти дівчисько! — сказав дід.

— То ти битимеш діда чи будеш дівчиськом? — запитала бабця.

Якщо мене поставили перед таким вибором, то я вирішив ліпше бути дівчиськом, ніж завдати болю моєму дідусеві, за що вони обоє до самого вечора називали мене дівчиськом.

Коли наступного дня я прийшов до них, на столі в кухні на мене вже чекав подарунок. «Для Джессіки», — написано було на ньому рожевим фломастером. Я роздер обгортку і побачив біляву дівчачу перуку.

— Не хочу я бути дівчинкою! — запротестував я, коли бабця почала надівати перуку мені на голову.

— То доведи! — зухвало відтяла бабця. — Якщо ти не дівчинка, то зможеш дістати покупки з багажника і покласти їх у холодильник.

Я бігцем подався виконувати доручення. Та коли все поробив і почав вимагати, щоб із мене зняли ту кляту перуку, бабця сказала, що цього не досить. Потрібен іще один доказ. Я відразу ж сказав, щоб мені дали завдання, яке блискуче виконав, та бабцю й це не переконало. І тільки за два дні, навівши лад у гаражі, приготувавши дідові календар, віднісши білизну до пральні й заплативши там своїми кишеньковими грішми, помивши посуд і наваксувавши всім черевики, я второпав, що Джессіка — це маленьке пригноблене дівча, рабиня моєї бабці.

Звільнення настало під час одного випадку, що стався біля супермаркету, куди ми з дідом і бабцею приїхали їхнім автомобілем. Заїжджаючи на паркувальний майданчик, дідусь, який завжди кепсько водив авто, вдарив у бампер автомобіль, що саме задки виїздив звідти. Потім виліз разом із бабцею надвір, щоб поглянути на шкоду.

— Пиздюки ви кляті! — гаркнув до водійки, якій він щойно не дав виїхати, і її чоловікові, який оглядав бампер.

— Припніть язика, — образилася жінка, — бо я зараз викличу поліцію!

— Ото гівно! — дзявкнула бабця, що не могла пропустити слушної нагоди.

Водійка розлютилася ще дужче й напалася на свого чоловіка, який мовчав і тільки тер пальцем подряпину на бампері, щоб дізнатися, чи він пошкоджений, чи, може, це просто бруд якийсь.

— Ох, Роберте, — вигукнула вона, — та зроби щось, дідько б тебе вхопив!

Люди, що котили повні візки на паркувальний майданчик, почали зупинятися й стежити за тією сценою, а Роберт дивився на дружину і не казав ні слова.

— Знаєте, пані, — сказав дідусь водійці, — ви ліпше пошукайте яйця вашого чоловіка у бардачку.

Роберт випростався й, замахнувшись кулаком, люто заревів:

— Яйця? Ви гадаєте, я без яєць?

Побачивши, що він зараз ударить діда, я вискочив з автомобіля як був, у тій дівчачій перуці на голові.

— Не чіпайте мого дідуся! — закричав я Робертові, що зопалу обманувся моєю перукою й запитав:

— А цьому дівчаткові що треба?

Це вже було занадто. Та коли вже вони всі второпають, що я не дівчатко?

— Ось тобі по яйцях! — крикнув я дитячим голосом і так вгатив, що він гепнув додолу мов сніп.

Бабця вхопила мене і хутко посадила на заднє сидіння, сама теж сіла в наше авто, дід швиденько скочив за кермо і, гостро взявши з місця, чкурнув додому.

— Пиздюки кляті!

— Ото гівно!

Такі вигуки ще встигли почути свідки тієї події, які добре розгледіли номер нашого автомобіля й відразу ж зателефонували до поліції.

Той випадок дав кілька хороших результатів. Одним із них стало те, що в моє життя прийшли Ефрам і Бекі Дженсони. То були сусіди моїх діда і баби, я часом зустрічав їх. Знав, що Бекі вряди-годи робить покупки для моєї бабуні, а Ефрам надає дрібні послуги дідусеві, наприклад, міняє лампочку, коли треба добряче балансувати на стільці. Знав я й те, що в них немає дітей, тому що якось бабця запитала:

— А що, дітей у вас нема?

— Ні, — відказала Бекі.

— Ото гівно! — співчутливо буркнула бабця.

— Згодна з вами.

Але справжні стосунки з тим подружжям зав’язалися в мене після того, як ми хутко повернулися додому, лишивши коло супермаркету Роберта з його яйцями, а згодом у двері до нас постукала поліція.

— Когось убили? — запитав дідусь у двох поліціянтів, вийшовши на сходи.

— Ні, пане. Навпаки, ви і ще якесь дівчатко обвинувачуєтеся в інциденті на паркувальному майданчику торгового центру Реґо.

— На паркувальному майданчику торгового центру? — ображеним тоном перепитав дідусь. — Я там ніколи в житті не був!

— Пане, після того, як маленьке біляве дівчатко напало на чоловіка, свідки запам’ятали номер автомобіля, зареєстрованого на ваше ім’я, який відповідає тому, що стоїть зараз коло вашого дому.

— Тут нема ніякого білявого дівчатка! — запевнив дідусь.

Коли ж це у двері визирнув я в моїй дівчачій перуці, щоб дізнатися, з ким це там балакає дідусь, бо не знав, що приїхала поліція.

— Ось те дівчатко! — вигукнув колега того полісмена, що балакав із дідом.

— Я не дівчатко! — грубим голосом крикнув я.

— Не чіпайте моєї Джессіки! — вигукнув дідусь, заступивши двері своїм тілом.

Отоді на сцені з’явився і Ефрам Дженсон, сусіда моїх дідуся й бабусі. Почувши галас, він одразу ж вийшов на сходовий майданчик і показав свою поліційну посвідку. Не знаю, що він казав тим двом своїм колегам, та я зрозумів, що той Ефрам обіймав дуже великий чин у поліції. Досить йому було побалакати, як полісмени перепросили діда і пішли собі.

Відтоді моя бабуня, яка ще з Одеси трохи боялася властей і мундирів, надала Ефрамові звання Праведника. Щоб віддячити йому, кожної п’ятниці пополудні пекла пресмачний пиріг із сиром, рецепт якого знала тільки вона, він пахтів на всю кухню, коли я приходив зі школи, але я знав, що не маю права навіть шматочка покуштувати з нього. Загорнувши його, бабця казала мені: «Віднеси це йому хутчій, Джессе. Цей чоловік, це наш Рауль Валленберґ!» Я йшов до Дженсонів і, вручаючи їм пиріг, завжди казав, як мені загадали: «Мої дідусь із бабусею дякують вам за те, що ви порятували нам життя».

Ходив я до Дженсонів кожного тижня, й вони почали запрошувати, щоб я в них трохи побув. Бекі казала мені, що той пиріг величезний, а їх тільки двоє, тож, попри мої протести, відрізала мені шмат і давала з’їсти його в кухні зі склянкою молока. Я дуже їх любив: Ефрам просто-таки чарував мене, а в Бекі я знаходив ту материнську любов, якої мені бракувало, адже своєї матері майже не бачив. Незабаром Ефрам із Бекі запропонували мені гуляти з ними вихідними на Мангеттені або ж ходити на виставки. Вони заходили забирати мене в діда й баби. Коли дзвонили у двері й питали в бабці, чи можу я піти з ними, мене охоплювала величезна радість.

Що ж до білявої дівчинки, яка так спритно зацідила по яйцях тому чоловікові, то її більше не було. Джессіка зникла назавжди, і я вже не повинен був носити тієї клятої перуки. Щоправда, бабця часом згадувала те ім’я. Бувало, обідає вся наша родина, душ із двадцять, аж вона і каже:

— Джессіка померла на паркувальному майданчику біля супермаркету.

Зазвичай по тому западало мовчання. Тільки хтось із двоюрідних братів іноді питав:

— Хто вона така, та Джессіка?

— Певне, це ще з війни якась історія, — казав інший.

І всі насуплювалися, й у кімнаті западала мовчанка, бо в нас ніколи не говорили про те, що було в Одесі.

Після того випадку з Робертовими яйцями дід вирішив, що тепер я став хлопчиком, та ще й неабияким, хоробрим хлопчиною, й, щоб відзначити це, повів мене якось пополудні до підсобки в кошерній крамниці різника, де стариган, що народився в Братиславі, давав уроки боксу. Той дідуган був колишнім різником, — крамницю тепер тримали його сини, — тож цілими днями навчав дітей своїх друзів боксу, що полягало переважно в лупцюванні коров’ячих туш під розповідь чудернацьким акцентом про фінал чемпіонату з боксу в Чехословаччині 1931 року.

Отак я виявив, що кожного дня пополудні в Реґо-парку старі дідугани казали, начебто ідуть погуляти зі своїми внуками, а насправді тікали з родинних осель і збиралися в тій крамниці. Вбрані у пальта, вони сідали на пластикових стільцях, пили каву й курили, а ватага трохи збентежених дітлахів духопелила кусні м’ясива, що звисали зі стелі. А коли вже ми добряче вхоркувалися, то сідали на долівці й слухали, що розповідав отой дідуган із Братислави.

Цілими місяцями приходив я туди пополудні й день при дні гамселив ті туші в підсобці, причому все це відбувалося в обстановці високої секретності. Казали, що в мене, либонь, справжній талант до боксу, і ті чутки приваблювали туди щодня цілу юрбу стариганів, що тхнули як сто чортів, вони збиралися в тій холодній коморі, щоб поглянути на мене, і їли канапки з чорного хліба і масла. Я чув, як вони галасували, підбадьорюючи мене: «Атакуй, атакуй!», «Ану вгати, вгати дужче!».

Дідусь аж надимався від гордощів і кожному, хто хотів його слухати, казав:

— Це мій, мій онук!

Він суворо звелів мені не казати нічого мамі про ту нашу нову забаву, і я знав, що він має рацію. Замість перуки він купив мені яскравий спортивний костюм, який зберігався в нього, і бабця щовечора прала його, щоб наступного дня він був чистий.

Матінка ні про що не підозрювала цілі місяці. Аж до того квітневого дня, коли до тієї антигігієнічної крамниці прийшла поліція разом із представниками санепідемстанції, бо сталося кілька отруєнь. Пригадую, як витріщили очі інспектори, увійшовши до підсобки і вздрівши цілу ватагу дітлахів у боксерських костюмах і гурт стариганів, які, кашляючи, смалили цигарки, і над усім цим стояв їдкий сопух м’ясива, перемішаний із тютюновим чадом.

— І ви продаєте це м’ясо після того, як його гамселили кулаками діти? — не вірячи своїм очам, запитав поліціянт.

— Авжеж, — звичайнісінько відказав стариган із Братислави. — Воно тоді стає м’якеньке. І, зверніть увагу, перед вправами вони миють руки.

— Неправда, — поскаржився хтось із дітлахів, — ми не миємо рук перед цим!

— Усе, я виганяю тебе з боксерського клубу! — відтяв йому стариган із Братислави.

— То це боксерський клуб чи крамниця різника? — чухаючи потилицю, запитав поліціянт, який нічого не тямив.

— Усього потроху, — відказав стариган із Братислави.

— Але ж тут нема холодильників! — обурено вигукнув представник санепідемстанції, щось записуючи в зошиті.

— Надворі холодно, і в нас відчинені вікна, — відповіли йому.

Поліція зв’язалася з моєю матір’ю. Та вона не могла вирватися з роботи, тож зателефонувала сусідові Ефраму, який відразу ж прийшов до крамниці й забрав мене додому.

— Я побуду з тобою, поки прийде твоя мама, — сказав він мені.

— А ти ким служиш у поліції? — запитав я його.

— Я інспектор кримінальної поліції.

— Важливий інспектор?

— Авжеж, я капітан.

Я був страшенно вражений. Потім заклопотано сказав йому:

— Сподіваюся, дідусь не матиме прикрощів із поліцією.

— Та з поліцією ні, — усміхнувся він. — А ось із твоєю мамою...

Як і передбачав Ефрам, моя матінка цілими днями сварилася з дідусем по телефону, кажучи, що він просто здурів. Казала, що я міг покалічитися або ж отруїтися. Або й ще щось могло статися зі мною, хтозна. А я був у захваті: дідусь, нехай святиться його пам’ять, проводив мене дорогою життя. І не зупинився на цьому, бо, прилучивши мене до боксу, він, мов той чарівник, увів у моє життя Наташу.

Сталося це за декілька років, коли мені виповнилося сімнадцять. За тієї пори я переобладнав велику кімнату в дідусевому напівпідвалі на спортивний зал, де качав м’язи гантелями і штангою й гатив кулаками чималий мішок із піском. Отак тренувався я щодня. Аж якось посеред літніх канікул бабця мені сказала:

— Прибери своє залізяччя з напівпідвалу. Треба звільнити місце.

Оскільки я почав вимагати пояснень, бабця пояснила, що вона милостиво бере до себе далеку двоюрідну сестру з Канади. Милостиво, уявіть собі! І, звісно ж, їй потрібна була кімната. Як компенсацію, вони пропонували мені перейти в гараж, де мені доведеться вправлятися, вдихаючи сморід мастила і куряви. Я цілими днями кляв ту стару гладку і смердючу сестру, що украла в мене спортзал, підборіддя в неї, мабуть, поросло грубими волосинами, повіки з цупкими віями, зуби жовті, з рота смердить мов із помийниці, та ще й убрана в лахи з совєцької епохи. Вийшло навіть гірше: я повинен був зустріти її на вокзалі Джамайка у Квінсі, куди вона прибувала потягом із Торонто.

Дідусь змусив мене взяти шматок картону, де кирилицею вивів її ім’я.

— Я ж їй не слуга! — занервувався я. — Ти що, хочеш, щоб я ще й форменого картуза надів?

— Без цього напису ти її не зможеш знайти!

Я подався на вокзал розлючений, але з тим клаптем картону, присягаючись подумки, що не буду його виставляти.

Увійшовши до вестибюля вокзалу Джамайка, я загубився в натовпі пасажирів і, марно поспитавшись у декількох старих бабів, чи не вони та клята двоюрідна сестра, мусив урешті дістати той кумедний клапоть картону.

Пригадую ту мить, коли я її побачив. То була двадцятирічна дівчина зі сміхотливими очима, з прегарними локонами і сліпучо-білими зубками, вона зупинилася переді мною й прочитала, що там було написано на картоні.

— Ти тримаєш його догори ногами, — сказала вона.

Я стенув плечима.

— А тобі яке діло? Ти з поліції, яка стежить за тим, щоб правильно тримали такі картонки?

— Ти розмовляєш російською?

— Ні, — відказав я, перевертаючи той клапоть картону.

— Krassavtchik, — усміхнулася вона.

— А ти хто? — знервовано запитав я.

— Наташа, — знову всміхнулася вона. — Це моє ім’я на цій картонці.

Отак Наташа увійшла в моє життя.

Наше життя геть змінилося, відколи Наташа оселилася в моїх дідуся й бабусі. Я уявляв її собі старою й страшною тіткою, а виявилося, що це чарівна молода дівчина, яка приїхала навчатися в кулінарній школі в Нью-Йорку.

Вона геть збурила всі наші звички. Окупувала вітальню, в яку ніхто ніколи не заглядав, і сиділа там після навчання, вчила уроки або читала. Полюбляла вкладатися на дивані з чашкою чаю, запаливши запахущі свічки, що поширювали прегарний дух. Досі та вітальня була похмурим приміщенням, а тепер усім закортіло там бувати. Повернувшись із ліцею, я бачив там Наташу, що вткнулася носом у свої теки, а коло неї діда з бабою, які пили чай і з захватом дивилися на неї.

Як не бувала вона у вітальні, то куховарила. Дім наповнювали смаковиті пахощі, про які я ніколи й не підозрював. Весь час готувались якісь страви, холодильник завжди був повнісінький. І коли Наташа готувала, дід із бабою сиділи за столиком і побожно дивилися на неї, смакуючи ті страви, що їх вона подавала.

Із кімнати в напівпідвальному приміщенні вона зробила маленький палац, обвішаний яскравими килимами, там постійно курилися пахощі. Там вона збувала всі вихідні, перечитуючи сотні книг. Я частенько спускався до її дверей, наслухаючи, що там коїться всередині, та ніколи не зважувався постукати. Урешті бабця помічала те і казала:

— Не вештайся так, наче нічого не можеш удіяти.

І давала мені тацю з паруючим самоваром і гарячими бісквітами, які щойно спекла.

— Почастуй нашу гостю, віднеси їй оце, добре?

Я хутко спускався вниз із тим коштовним вантажем, а бабця розчулено дивилася мені вслід і всміхалася, бо я й не помічав, що вона ставила на тацю дві чашки.

Я стукав у двері Наташиної кімнати і коли чув її голос, що дозволяв мені ввійти, серце починало калатати.

— Бабуня приготувала тобі чаю, — прочинивши двері, ніяково бурмотів я.

— Дякую, Krassavtchik, — усміхалася вона мені.

Найчастіше вона лежала на ліжку й читала. Слухняно поставивши тацю на низенькому столику біля дивана, я зазвичай залишався стояти, бо був трохи збентежений.

— То ти залишаєшся чи йдеш? — запитувала вона.

Серце моє знову починало гамселити.

— Залишаюся.

Я сідав коло неї. Вона наливала чаю, потім згортала самокрутку, і я побожно дивився на її пальчики з полірованими нігтями, що робили цигарку, яку вона потім акуратно облизувала язичком, щоб зліпити рубець.

Її краса мене засліплювала, від її лагідного голосу я аж танув, її розумові я скорявся. Не було такої теми, на яку вона не могла б поговорити, не було такої книжки, якої вона не прочитала. Вона знала все про все. Та ще й, на превелике моє щастя й усупереч тому, що казали дід із бабою, не була двоюрідною сестрою, а щоб знайти спільного для нас предка, треба було порпатися принаймні в минулому столітті.

За тижні, а потім і місяці свого проживання в нас Наташа внесла цілком нове пожвавлення у дім моїх діда з бабою. Вона грала в шахи з дідусем, провадила з ним нескінченні балачки про політику і стала справжнісіньким талісманом для юрби стариганів із крамниці різника, яких витурили відтіля до кав’ярні на бульварі Квінс, бо розмовляла з ними російською. Вона ходила з бабунею по магазинах. Вони разом куховарили, і виявилося, що їй у цьому ділі нема рівних.

Частенько в домі лунали телефонні розмови, які Наташа провадила зі своїми справжніми двоюрідними і троюрідними родичами, розкиданими по всій земній кулі. Деколи вона казала мені: «Ми немов ті пушинки кругленької кульбабки, які вітер розвіяв по всіх усюдах». Вона знай висіла на телефоні, хоч у своїй кімнаті, хоч у передпокої, хоч у кухні, бо тягала його за собою завдяки довжелезному кабелю, й цілі години балакала й балакала, всіма мовами, будь-якої пори дня і навіть ночі, якщо не збігалися часові пояси. У неї була двоюрідна сестра в Парижі, була в Цюріху, була в Тель-Авіві, була і в Буенос-Айресі. Вона розмовляла то англійською, то французькою, то єврейською, то німецькою, та здебільшого російською, якою балакали ті її родичі.

Розмови коштували, мабуть, шалені гроші, та дідусь нічого не казав. Навпаки. Часом, потайці від неї, знімав слухавку в іншій кімнаті й із захватом слухав оті балачки. Я сідав коло нього, й він тихенько перекладав мені. І я зрозумів, що часто зі своєю ріднею вона розмовляла про мене, казала, що я пречудовий хлопчина, що в мене сяйливі очі.

— Krassavtchik, — як пояснив мені дідусь після одної з тих підслуханих балачок про мене, — означає «гарний хлопець».

Потім настав Геловін.

Того вечора, коли перший гурт дітлахів подзвонив у двері, щоб попросити цукерок, і бабця побігла туди з відром холодної води, Наташа вигукнула:

— Що ви робите, бабуню?

— Та нічого, — збившись із плигу, знітилася бабця й понесла відро до кухні.

Наташа приготувала задля цієї нагоди цілі салатниці з цукерками в барвистих обгортках, потім вручила їх дідові та бабі й послала їх до дверей. Дітлахи страшенно зраділи, радісно заверещали, набрали повні жмені цукерок і зникли у вечірніх сутінках. А дід із бабою дивилися їм услід і люб’язно гукали:

— Веселого свята, дітки!

У Реґо-парку Наташа була справжнісіньким вихором, що поширював потоки добра і творчості. Коли вона не була в кулінарній школі й не куховарила, то фотографувала квартал або ж ходила до муніципальної бібліотеки. І весь час казала дідові й бабі, куди йде і що робитиме. Або ж і просто віталася з ними.

Якось я повернувся з ліцею, й бабця, побачивши, як я увійшов до хати, вигукнула, погрозливо тицьнувши в мене пальцем:

— Де це ти був, Джессіко?

Вона завжди прозивала мене Джессікою, коли гнівалася.

— Таж у ліцеї, бабуню, — відказав я. — Як завжди.

— А чого не сказав, куди йдеш?

— А чому я повинен казати?

— Наташа завжди каже.

— Та ви ж знаєте, що я ходжу до ліцею будніми днями! Де ж я ще можу бути?

— Пиздюки кляті! — сказав дідусь, що саме ніс до кухні слоїк із квашеними огірками.

— Ото гівно! — відказала йому бабуня.

Одне з найбільших збурень у нашому житті, до якого спричинилася Наташина присутність, було те, що дід із бабою перестали нецензурно висловлюватися, принаймні коли поруч була вона.

Дід також перестав курити за обідом смердючі самокрутки, а ще я виявив, що вони можуть цілком пристойно поводитися за столом і говорити на цікаві теми. Та ще й уперше випало мені побачити дідуся в нових сорочках. («Наташа придбала, сказала, що мої геть уже в дірках».) А в бабці я побачив заколки у волоссі («Це Наташа зачесала мене, сказала, що я гарна».)

А мене Наташа посвятила в те, що було мені геть незнане, — в літературу і мистецтво. Вона відкрила мені очі. Ми ходили в музеї, галереї, на літературні вечори. Часто ввечері ми їхали в метро до Мангеттена, у Метрополітен музей, у Музей сучасного мистецтва, в Музей природничої історії, у Вітні. Або ж ішли в порожній кінотеатр і дивилися фільми незнайомими мені мовами. Та мені було байдуже. На екран я не дивився, а дивився на неї. Поїдав її очима, збентежений присутністю цієї геть ексцентричної, надзвичайної й винятково еротичної дівчини. Вона жила тим, що діялося на сцені: переживала разом з акторами, плакала, гнівалася, знову плакала. А як сеанс закінчувався, питала мене: «Гарно було, правда ж?» — і я відповідав, що нічого не второпав. Вона сміялася, казала, що все мені пояснить. Провадила до найближчої кав’ярні, вважаючи, що не можна лишатися в невіданні, і від початку переповідала фільм. А я її зазвичай не слухав. Мій погляд був прикутий до її вуст. Я був у захваті від неї.

Крім того, ми ходили до книгарень, — за тієї пори в Нью-Йорку ще була сила-силенна книгарень, — Наташа купувала цілі стоси книжок, і ми поверталися до її кімнати в домі моїх діда й баби. Вона змушувала мене читати, а сама лягала на ліжку, скручувала цигарку і спокійно собі курила.

Якось у грудні, коли вона лежала, поклавши голову мені на груди, а я читав книжку про історію Росії, бо зважився запитати в неї про те, як розділилися колишні радянські республіки, вона помацала мої м’язи на животі.

— Чому в тебе таке тверде тіло? — запитала вона.

— Хтозна, — відказав я. — Певне, тому що я полюбляю спорт.

Вона затягнулася самокруткою й поклала її в попільничку.

— Ану зніми футболку! — звеліла вона раптом. — Хочу по-справжньому оглянути тебе.

Я без роздумів скорився. Серце моє задудоніло на все тіло. Став перед нею голий по пояс, вона уважно оглянула моє рельєфне тіло, поклала долоньку на мої м’язи і провела пучками пальців по грудях.

— Мені здається, я ніколи в житті не бачила такого гарного тіла, — сказала Наташа.

— Ти вважаєш мене гарним?

Вона зареготалася.

— Авжеж, дурнику!

Тоді я їй сказав:

— А ось я не вважаю себе гарним.

На її личку з’явилася чарівна усмішка, і вона промовила фразу, що назавжди закарбувалася у моїй пам’яті.

— Гарні люди ніколи не вважають себе гарними, Джессе.

Вона дивилася на мене і всміхалася. Я був зачарований нею й завмер від нерішучості. Урешті, страшенно збурений і задля того, щоб урвати мовчання, пробурмотів:

— У тебе є хлопець?

Вона лукаво насупила брови і сказала:

— А я завжди гадала, що це ти мій хлопець.

Вона нахилилася до мене і легенько торкнулася вустами моїх губ, а потім поцілувала, як ніхто ніколи мене ще не цілував. Її язичок переплівся з моїм язиком із такою еротичністю, що мене пронизало відчуття, якого я ще ніколи не зазнавав у житті.

То був початок нашої історії. Від того вечора й упродовж цілих років по тому я вже не розлучався з Наташею.

Вона була осереддям мого життя, моїх думок, центром моєї уваги, моїх турбот, усього мого кохання. І те саме почувала вона до мене. Я кохав її, а вона мене, як мало хто кохав на світі. У кіно, в метро, у театрі, в бібліотеці, за столом у моїх дідуся й бабусі моє місце коло неї було місцем у раю. А ночі були нашим царством.

Щоб заробити трохи грошенят, Наташа після навчання працювала офіціанткою в ресторані «У Каца», де полюбляли бувати мої дід із бабою. Там вона запізналася з дівчиною свого віку на ймення Дарля, що теж була офіціанткою.

А я після закінчення ліцею, завдяки хорошим шкільним оцінкам вступив до Нью-Йоркського університету. Навчатись я любив, у мріях частенько уявляв себе викладачем або адвокатом. Та в університеті я нарешті збагнув, що означає фраза, яку часто повторювали дід із бабою: «Стань неабиякою людиною». А що означало стати неабиякою людиною? Як на мене, єдиним прикладом, що спадав мені на думку, був наш сусіда Ефрам Дженсон, капітан поліції. Заступник. Захисник. Ні до кого не ставилися з такою шанобою й повагою мої дідусь із бабусею, як до нього. І я хотів стати поліціянтом. Як він.

Отримавши диплом після чотирьох років навчання, я вступив до поліційної академії штату, скінчив її першим у випуску, довів, що можу здійснювати оперативну діяльність, добув звання інспектора і отримав направлення в крайовий центр поліції штату, де будував надалі свою кар’єру. Пам’ятаю той перший день, коли ввійшов до кабінету майора МакКенна і сів коло хлопця, що був насилу старший від мене.

— Інспекторе Джессе Розенберґу, перший у випуску, гадаєш, ти вразив мене своєю рекомендацією? — гаркнув майор МакКенна.

— Ні, пане майоре,— відказав я.

Він обернувся до хлопця.

— А ти, Дереку Скотте, наймолодший сержанте в історії поліції штату, гадаєш, вразив мене?

— Ні, пане майоре.

МакКенна глянув на нас.

— Знаєте, що кажуть у генеральному штабі? Що ви обоє аси. Отож працюватимете в парі й покажете, на що ви здатні.

Ми одночасно кивнули.

— Гаразд, — сказав МакКенна. — Ми дамо вам кабінет поруч один із одним і доручимо розшукувати котів, яких погубили їхні господарі. Подивимось, як ви з цим упораєтеся.

Наташа з Дарлею заприязнилися під час роботи в ресторані «У Каца», та з кар’єрою їм не таланило. Після кількох не зовсім вдалих спроб вони найнялися до «Блакитної лагуни», щоб працювати в кухні, та господар послав їх у залу, бо начебто бракувало офіціанток.

— Вам треба йти з цієї роботи, — якось увечері сказав я Наташі. — Він не мав права так чинити з вами.

— Ох, — сказала вона, — там добре платять. Мені на все вистачає, і я можу ще й трохи відкладати. Зрештою, ми з Дарлею вже надумалися: відкриємо свій ресторан.

— Чудово! — вигукнув я. — Ви матимете шалений успіх! Який саме ресторан? Ви вже знайшли приміщення?

Наташа засміялася.

— Не квапся так, Джессе! Ми ще й не розпочинали. Спершу треба накопичити грошиків. І подумати над іміджем. Але ж ідея хороша, правда?

— Фантастична ідея.

— Я про це завжди мріяла. Джессе, пообіцяй мені, що настане така пора, коли ми матимемо ресторан.

— Обіцяю.

— Добре пообіцяй. Скажи, що ми матимемо ресторан у затишній місцині. Ні поліції не буде, ні Нью-Йорка, тільки спокій і життя.

— Обіцяю тобі.

Джесс Розенберґ

Неділя, 27 липня 2014 року

Наступного дня після прем’єри

Сьома година ранку. Над Орфеєю світало. Ніхто й очей не стулив тієї ночі.

У середмісті було справжнісіньке сум’яття. Центральна вулиця закрита, там і досі стояли авто екстреної допомоги, бігали полісмени і височіли цілі купи всіляких речей, що їх погубили глядачі, тікаючи в пориві страшної паніки, яка здійнялась після пострілів у Великому театрі.

Поліція відразу ж узялася до діла. Спеціальна поліційна бригада до середини ночі прочісувала закриту зону в пошуках стрільця. Марно. Слід було також узяти під контроль місто, щоб уникнути пограбування крамниць у тій колотнечі. По периметру безпекового бар’єра розгорнули намети пунктів першої допомоги, яку надавали легко пораненим людям, що потерпіли переважно від зіткнень чи падіння в натовпі, а також особам, які перебували у стані шоку. Що ж до Дакоти Іден, то її в тяжкому стані гелікоптером перевезли до клініки на Мангеттені.

Аж на світанку все потроху почало вгамовуватися. І слід було розібратися з тим, що сталося у Великому театрі. Хто ж він був, той стрілець? І як примудрився принести зброю, адже вжито було таких небувалих заходів безпеки?

В орфейському комісаріаті, де ще й досі не вщухло збудження й гармидер, ми з Анною і Дереком приготувалися допитувати акторів театральної трупи, які були безпосередніми свідками подій. Підхоплені загальною панікою вони розбіглися по всьому місту, й половити їх та зібрати докупи було непростим завданням. Тепер вони дрімали в актовій залі, повкладавшись на підлозі або на столах і очікуючи своєї черги на допит. Бракувало тільки Джеррі Ідена, що полетів на гвинтокрилі разом із Дакотою, а також Аліси Філмор, яку поки що не щастило знайти.

Першого на допит викликали Кірка Гарві, й розмова наша прибрала того звороту, який ми передбачали давно. Кірка вже ніхто не захищав, тож ми поводилися з ним без церемоній.

— Ану кажіть, що ви знаєте, матері вашій! — гаркнув Дерек, струсонувши його, мов грушу. — Кажіть ім’я убивці, бо я зараз вам зуби повибиваю. Ім’я! І хутко мені!

— Та я поняття про нього не маю, — застогнав Кірк, — присягаюся.

Дерек щосили потурив його до стіни. Гарві заточився й гепнув додолу. Я згріб його за комір і посадив на стілець.

— Тепер, Кірку, треба говорити, — сказав я йому. — Все треба нам розповісти, втямив? Ця халепа вже далеко зайшла.

Кірк зіщулився, він ладен був заплакати.

— Як почувається Дакота? — здушеним голосом запитав він.

— Погано! — гаркнув Дерек. — Через вас!

Кірк ухопив голову в руки, а я сказав йому твердим голосом, але без агресивних ноток:

— Треба все розповісти нам, Кірку. Нащо ви ставили цю п’єсу? Що ви знаєте?

— Ця п’єса — обман, — пробурмотів він. — Я нічогісінько не знав про того, хто повбивав тих чотирьох людей.

— Але ж ви знали, що 30 липня 1994 року його ціллю була Меґан Падалін, а не голова Ґордон?

Він кивнув.

— У жовтні 1994 року, — сказав він, — коли поліція штату заявила, що вбивцею тих людей був Тед Тенненбаум, я, попри все, сумнівався в цьому. Адже Островскі сказав мені, що за кермом Тедової вантажівки була Шарлотта Браун, а я не міг цього пояснити. Та далі я не копав би, якби за кілька днів по тому Ґордонові сусіди не сказали мені, що знайшли сліди від куль в одвірку брами їхнього гаража. Ті сліди були не дуже помітні, й вони виявили їх, коли хотіли пофарбувати браму. Я поїхав туди і дістав дві кулі з одвірка, а потім попросив експертний відділ поліції штату порівняти ті кулі з кулями, які дістали з тіл чотирьох жертв, і виявилося, що їх випустили з тієї самої зброї. Судячи з траєкторії, вистрілили їх з парку, тоді я й зрозумів, що ціллю була Меґан. Убивця стріляв у неї в парку, та схибив, вона побігла до Ґордонового дому, щоб отримати допомогу, та він поцілив у неї й убив. Потім застрелив і Ґордонів, бо вони були свідками вбивства.

Я подумав собі, що Гарві був напрочуд проникливим поліціянтом.

— Чому ми не знали про це? — запитав Дерек.

— Я щосили намагався зв’язатися з вами тоді, — боронився Гарві. — Телефонував тобі й Розенберґові у центр поліції штату, та марно. Мені сказали, що з вами стався нещасний випадок і поки що вас відсторонили від справ. Коли ж я сказав, що йдеться про вбивство чотирьох людей, то мені пояснили, що цю справу закрито. Тоді я пішов до вас додому. У тебе, Дереку, мене випровадила молода жінка, яка попросила ніколи туди не приходити і дати тобі спокій, надто ж із цією справою. Потім я кілька разів дзвонив у двері до Джесса, та мені не відчинили!

Ми з Дереком перезирнулися, збагнувши, які далекі були тоді від цієї справи.

— І що ж ви зробили потім? — запитав Дерек.

— Ох, то була справжнісінька чортівня! — сказав Кірк. — Я зробив висновок: Шарлотту Браун бачили за кермом автомобіля Теда Тенненбаума тієї пори, коли сталися вбивства, та офіційним убивцею оголосили таки Тенненбаума, тоді як я був певен, що сталася помилка з головними жертвами. Я ні з ким не міг про це говорити, то й не залагодив нічого: мої колеги в орфейській поліції більше не розмовляли зі мною, відколи я набрехав про те, що мій батько хворий на рак, щоб здобути вільний час, а тих поліціянтів, які розслідували цю справу, неможливо було знайти. Дурня якась, та й годі. Я спробував розплутати цю справу сам і взявся до інших убивств, що сталися нещодавно в нашому регіоні. Та мало чого досяг. Єдине, що викликало в мене підозру, це була нещасна пригода з чоловіком, який убився на мотоциклі на трасі до Ріджспорта. Вона варта була того, щоб нею поцікавитися. Я зв’язався з дорожньою поліцією й, розпитавши поліціянта, який за те відповідав, дізнався, що тією пригодою цікавився і агент ФАБОВЗ. Я зателефонував йому, і той агент сказав, що то розбився місцевий король злочинного світу, якого ніяк не могли зловити на гарячому, і що йому хтось допоміг перебратися на той світ. Я злякався, що пхаю носа в мафіозні порахунки, і хотів було побалакати з Льюїсом Ербаном, одним із моїх колег. Та Льюїс не прийшов на побачення, яке я йому призначив. Отак я лишився сам зі справою, яка перевершувала мої можливості. І тоді я вирішив зникнути.

— Бо злякалися того, що відкрили?

— Ні, тому що я був сам! Геть сам, розумієте? І тому що вже терпіти не міг цієї самотності. Подумав собі, чи не занепокояться люди від того, що мене немає. Може, захочуть дізнатися, чому це я раптом пішов з поліції. Знаєте, що робив я упродовж двох перших тижнів, коли ото «зник»? Я був удома! У хаті сидів. Чекав, аж хтось подзвонить і спитає, що зі мною. Але ніхто не прийшов. Навіть сусіди. Ніхто. Я не виходив з хати, не ходив у крамниці. Жодного дзвінка. Тільки мій батько заглянув, приніс мені трохи харчів. І посидів зі мною кілька годин на канапі. Мовчки, не кажучи ні слова. А потім запитав: «Кого ти чекаєш?». Я відказав: «Чекаю, та не знаю кого». Урешті вирішив податися в інший кінець країни і наново розпочати життя. Подумав собі, що це нагода цілковито присвятити себе написанню п’єси. І хіба може бути ліпший сюжет, ніж оця кримінальна справа, що так і лишилася нерозв’язана? Уночі, перш ніж поїхати, я потихеньку промкнувся до комісаріату, бо в мене були ключі, і забрав слідчу справу про вбивство тих чотирьох осіб.

— А навіщо ви лишили оті слова «Тут розпочинається ТЕМНА НІЧ»? — запитала Анна.

— Таж із Орфеї я поїхав з думкою, що повернуся сюди, коли розплутаю цю справу, і вголос заявлю правду. Розкажу про все театральною п’єсою, яка матиме страшенний успіх. Орфею покинув нікчемою, а повернутися планував героєм і зіграти «Темну ніч».

— А чому ви взяли ту саму назву для нової п’єси? — запитала Анна.

— Бо це була остання нагода втерти носа всім, хто принижували мене. «Темна ніч» у її початковій формі пропала: колеги знищили всі мої чернетки і рукописи, які я зберігав у комісаріаті, за те, що я сказав, буцімто в мого батька рак, а єдиний уцілілий примірник, що був у книгарні, потрапив до рук мера Ґордона.

— Як ви про це взнали? — запитав я.

— Мені сказала про це Меґан Падалін, яка працювала в книгарні. Це вона порадила мені лишити один примірник у відділі для місцевих авторів. Туди могли зазирнути славетні продюсери з Голівуду, і хтозна, може, котрийсь із них прочитав би її й оцінив. Аж усередині липня 1994 року, після тієї капості, яку вкоїли мені колеги, я зайшов до книгарні, щоб забрати текст, а Меґан сповістила мені, що його придбав мер Ґордон. Я попросив віддати, та він сказав, що в нього її нема. Подумав, що він хоче нашкодити мені: адже він уже читав п’єсу і сказав, що вона погана! Він навіть подер її переді мною! То нащо ж купив її в книгарні, як не задля того, щоб завдати мені збитків? І, виїжджаючи з Орфеї, я вирішив довести: ніщо не завадить мені створити мистецьку річ і поставити її на сцені. Можете палити, кепкувати, забороняти, цензурувати: все відроджується. Гадаєте, знищили мене? А дзуськи, я дужчий, ніж був раніш. Ось про що я мріяв. Отож я дав доручення батькові продати мій дім в Орфеї й оселився в Каліфорнії. З тими грішми, що в мене були від продажу будинку, якийсь час я міг протриматися. Я поринув у слідчу справу. Але то був глухий кут: я топтався на місці. І що далі топтався, то дужче переймався тією справою.

— І ви думали над нею двадцять років? — запитав Дерек.

— Авжеж.

— І до яких висновків дійшли?

— Ні до яких. З одного боку, фатальна пригода на мотоциклі, з другого, Меґан. Це все, що я знав.

— Гадаєте, Меґан розслідувала нещасний випадок із Джеремі Фолтом, і за це її вбили?

— Не знаю. Я взяв це для п’єси. Подумав собі, що це буде хороший початок. Невже і справді є якийсь зв’язок поміж Меґан й тієї пригодою?

— У тім і річ, — відказав я. — Як і ви, ми певні, що існує зв’язок поміж смертю Меґан і смертю Джеремі Фолта, та поміж Меґан і Джеремі, здається, ніякого зв’язку нема.

— От бачите, — зітхнув Кірк, — тут справді якась чудасія коїться.

Кірк Гарві перестав бути пихатим і нестерпним у спілкуванні театральним постановником, яким він був останні два тижні. То нащо він грав ту роль? Навіщо потрібна була та п’єса, без початку й без кінця? Коли я запитав його про те, він відповів, наче це й так було зрозуміле:

— Таж задля того, щоб існувати, Розенберґу! Щоб привернути увагу! Щоб на мене нарешті поглянули! Я зрозумів, що ніколи не розкрию цієї справи. Я був на дні суспільства. Жив у трейлері, без родини, без друзів. Справляв враження тільки на безталанних акторів, змушуючи їх живитися славою, яка ніколи не прийде. Що я міг зробити? Коли в червні Стефані Мейлер прибула до мене в Лос-Анджелес, у мене нарешті з’явилася надія, що я таки закінчу п’єсу. Я розповів їй усе, що знав, сподіваючись, що й вона зробить те саме.

— То Стефані знала, що ціллю була Меґан Падалін?

— Авжеж. Це я їй сказав.

— А вона що знала?

— Хтозна. Зрозумівши, що я не знаю, хто вбивця, вона хотіла було відразу ж ушитися. Сказала мені: «Що ж, не буду більше гаяти часу». Я вимагав, щоб вона поділилася зі мною інформацією, яка в неї була, та вона відмовилася. Ми навіть трохи посварилися у барі «Білуга». Намагаючись її зупинити, я вхопився за її наплічник, з якого все висипалося додолу. Усі папери, що стосувалися цього слідства, запальничка, ключі з тією кумедною жовтою кулею, що служила брелоком. Я допоміг їй зібрати всі ті речі, намагаючись зазирнути в її нотатки. Та марно. А потім прибув і ти, друже Розенберґу. Спершу я не хотів нічого тобі казати, щоб не використовували мене двічі, мов дурника. А потім подумав собі, що, може, це останній шанс повернутися до Орфеї й зіграти виставу на відкритті фестивалю.

— Без справжньої п’єси?

— Мені теж кортіло урвати бодай крихту слави. Це все, на що я розраховував. І я таки урвав її. Два тижні про мене говорили. Я був у центрі уваги, в газетах, керував акторами, з якими робив, що мені хотілося. Я випровадив на сцену великого критика Островскі в трусах і змусив його читати вірші латиною, його, котрий так недобре відгукнувся про мою моновиставу 1994 року. Те саме укоїв я з цим гівном Ґуллівером, який так принизив мене того ж таки року. Варто було тільки поглянути на нього, майже голого, з тим дурнуватим борсуком у руках. Я помстився й зазнав пошани. Я жив.

— Але все ж таки поясніть, Кірку: чому замість кінця — чисті аркуші?

— Про це я не турбувався. Гадав, ви знайдете вбивцю ще до прем’єри. Розраховував на вас. А я просто оголосив би вже відомого винуватця й поскаржився б на те, що ви все зіпсували.

— А ми його не знайшли.

— То Дакота і не назвала б його, а я знову випустив би на сцену «Танок смерті». Цілими годинами принижував би Островскі й Ґуллівера. Та п’єса могла б тривати до нескінченності, до самісінької півночі. Я ладен був піти на все.

— Але ж ви тоді виставили б себе дурником, — зауважила Анна.

— Не більше, ніж мер Браун. Його фестиваль зазнав би краху, люди вимагали б, щоб їм повернули гроші за квитки. Він утратив би авторитет, і його переобрання опинилося б під загрозою.

— То все це було задля того, щоб нашкодити йому?

— Усе це було задля того, щоб не бути самому. Адже, по суті, «Темна ніч» — це моя самотність на дні суспільства. Але мені пощастило тільки в одному: я завдав шкоди. І тепер через мене та прекрасна молода дівчина Дакота перебуває поміж життям і смертю.

Запало мовчання. Урешті я сказав Кіркові:

— Що ж, ви у всьому маєте рацію. Ми знайшли вашу п’єсу. Мер Ґордон зберігав її в сейфі у банку. У тексті кодом записане ім’я Джеремі Фолта, того чоловіка, що розбився на мотоциклі. Отже, є зв’язок поміж Джеремі, головою Ґордоном і Меґан Падалін. Ви все зрозуміли, Кірку. У вас у руках усі фрагменти цієї головоломки. Тепер просто треба правильно їх скласти.

— Дозвольте мені допомогти вам, — благально сказав Кірк. — Так я поправлю шкоду, якої завдав. Обіцяю.

— Якщо будете коректно поводитися.

— Обіцяю, Джессе.

Спершу ми вирішили зрозуміти, що ж сталося напередодні увечері у Великому театрі.

— Я був на сцені, дивився на Дакоту, — сказав нам Кірк. — Коло мене були Аліса Філмор і Джеррі Еден. Раптом пролунали постріли. Дакота повалилася додолу. Ми з Джеррі кинулися до неї, потім підбігла і Шарлотта.

— Ви помітили, звідки стріляли? — запитав Дерек. — З першого ряду? З краю сцени?

— Хтозна. У залі була темрява, а на нас були спрямовані прожектори. Так чи так стрілець був поміж глядачами, тому що Дакота стояла лицем до зали, і кулі поцілили їй у груди. Одного не можу зрозуміти, як зброя опинилася в залі. Адже заходи безпеки були дуже суворі.

Щоб відповісти за це запитання й перш ніж опитувати інших акторів трупи, ми зібралися разом із майором МакКенна, Монтанем і мером Брауном у залі для нарад, щоб підсумувати ситуацію.

На цьому етапі розслідування ми не мали ніяких відомостей про стрільця. Ніяких даних. У Великому театрі не було камер, а глядачі, яких ми опитали, нічогісінько не бачили. Всі торочили те саме: коли пролунали постріли, в залі була цілковита темрява. «То була достеменна темна ніч, — казали вони. — Вдарили два постріли, дівчина впала, потім почалася загальна паніка. Як почувається та сердешна акторка?»

Новин у нас не було.

МакКенна сповістив, що зброї не знайшли ні в залі, ні на довколишніх вулицях.

— Либонь, стрілець скористався панікою, щоб утекти з Великого театру і викинути зброю деінде, — сказав майор.

— Ми не могли завадити людям вийти, — сказав Монтань, наче хотів виправдатися. — Вони лізли б одне одному на голову, були б жертви. Ніхто й не думав, що небезпека прийде зсередини, адже зала була цілком убезпечена.

От якраз завдяки цьому, попри цілковиту відсутність конкретних доказів, ми змогли значно просунутися вперед у нашому розслідуванні.

— Як особа зі зброєю могла пройти у Великий театр? — запитав я.

— Не можу цього собі пояснити, — відказав МакКенна, — адже хлопці, що контролювали доступ до зали, мають добрячий нюх. Вони убезпечують проведення міжнародних конференцій, парадів, пересування голови держави в Нью-Йорку. Процедура дуже сувора: попередньо залу обшукали зі службовими псами, натренованими на вибухівку і вогнепальну зброю, а потім поставили під пильний нагляд. Уночі ніхто не міг прослизнути до приміщення.

Але щось таки пройшло повз нашу увагу. Ми повинні були зрозуміти, як зброя опинилася в театрі. Щоб розібратися в цьому, майор МакКенна запросив співробітника поліції, який відповідав за безпекові заходи. Він дослівно повторив нам те саме, що й МакКенна.

— Після обшуку залу визнали безпечною, і такою вона й лишилася, — сказав він нам. — Я не побоявся б запровадити туди навіть президента США.

— І всі потім проходили контроль? — запитав Дерек.

— Усі без винятку, — запевнив поліціянт.

— Ми не проходили контролю, — вкинула Анна.

— Так, поліціянтів, які показували службові посвідки, не обшукували, — визнав той офіцер.

— Багато їх увійшло до зали? — запитав я.

— Ні, пане капітане, кілька полісменів у цивільному, декілька наших співробітників. І дехто ще то заходив, то виходив із зали, щоб упевнитися, що скрізь порядок.

— Тільки не кажи мені, Джессе, — устряв майор МакКенна, — що ти вже підозрюєш співробітника поліції.

— Я просто хочу зрозуміти, та й годі, — сказав я, а потім попросив того полісмена детально змалювати, як відбувався обшук.

Щоб якомога точніше відповісти на це запитання, той погукав очільника провідників службових псів, який пояснив нам, як вони діяли.

— Були три зони, — сказав він. — Фойє, зала і куліси разом із гримерками. Ті зони ми перевіряли одну за одною, щоб нічого не поплутати. У залі репетирували актори, то ми розпочали з куліс і гримерок. Це найбільший шмат роботи, бо там чималенький підвал. Потім ми попросили акторів припинити репетицію, щоб ми могли обшукати залу, а то пси відволікатимуться на них.

— І куди пішли актори? — запитав я.

— Вони могли повернутися в залу, але спершу мусили пройти через металодетектори, щоб ми знали, що ця зона уже безпечна. Отож вони могли переходити із зони в зону без проблем.

Дерек ляснув себе по лобі.

— Акторів обшукували, коли вони прийшли того дня до Великого театру?

— Ні. Але їхні торби обнюхали пси в гримерках, а потім вони пройшли через металодетектори.

— Але, — сказав Дерек, — якщо актор прийшов зі зброєю в кишені до Великого театру й під час репетиції тримав її при собі, то після того, як ви обшукали гримерки, він міг занести зброю до вже перевіреного приміщення й лишити її там, бо та зона вже вважалася безпечною. Потім можна було повернутися до зали і спокійнісінько пройти через металодетектор.

— Що ж, у такому разі пси нічого не відчули б. Ми не змушували їх обнюхувати акторів.

— Отож зброю занесли саме в такий спосіб, — сказав я. — Усе сталося вчора. Заходи безпеки висвітлювалися в пресі, і стрілець мав час, щоб добре усе обдумати. Зброя була вже у Великому театрі. Стрільцеві досить було тільки взяти її в гримерці, перед початком вистави.

— Виходить, стрільцем був хтось із акторів трупи? — з жахом запитав мер Браун.

— У цьому немає ані найменшого сумніву, — відказав Дерек.

Стрілець був тут, у сусідній кімнаті. Перед самісінькими нашими очима. Спершу ми застосували до кожного актора тест на порох, та в жодного ні на одязі, ні на руках не виявилося його часточок. Ми протестували і театральні костюми, обшукали гримерки, готельні номери і домівки акторів. І теж марно. Втім, це можна було пояснити й тим, що стрілець мав на собі рукавички або ж довгий одяг. Зрештою, стрілець мав доста часу, щоб позбутися зброї, помитися й перебратися в інший одяг.

Кірк казав, що був з Алісою й Джеррі, коли пролунали постріли. Ми зв’язалися з Джеррі по телефону: Дакота вже кілька годин перебувала в операційному блоці. Інших новин не було. Але він підтвердив, що Аліса з Кірком були поруч із ним, коли почали стріляти в його дочку. Ми могли цілком здатися на свідчення Джеррі Ідена, бо він ніяким чином не був пов’язаний із подіями 1994 року й важко було б повірити, що він учинив замах на свою доньку. Це дозволило відразу вилучити Кірка й Алісу Філмор зі списку підозрюваних.

Потім ми цілий день допитували решту акторів. Але безуспішно. Ніхто нічого не бачив. Що ж до того, де вони були тієї миті, коли прозвучали постріли, то всі казали, що за кулісами, поблизу Кірка Гарві. Але ніхто не міг пригадати, де були інші. То була справжнісінька головоломка.

Уже й вечір настав, а ми не просунулися ні на крок.

— Що, — не повірив майор МакКенна, коли ми доповіли йому про ситуацію, — у вас нічого нема?

— Жодного сліду пороху. І ніхто нічого не бачив, — пояснив я.

— Але ж відомо, що стріляв хтось із них!

— Знаю, пане майоре. Та немає жодного доказу. Ані найменшого сліду. Здається, начебто вони прикривають одне одного.

— І ви всіх допитали?

— Усіх, крім Аліси Філмор.

— А вона де?

— Її неможливо знайти, — відказав Дерек. — Телефон вимкнений. Стівен Берґдорф каже, що вони вибігли з театру разом і що вона геть була у паніці. Здається, вона казала, що має повернутися до Нью-Йорка. Але ми її вилучили з кола підозрюваних завдяки Джеррі Іденові. Вони були поруч із Гарві, коли прозвучали постріли. Може, все ж таки зв’язатися з поліцією Нью-Йорка?

— Та ні, — відказав майор, — у цьому немає потреби, якщо вона не перебуває під підозрою. У вас і так достатньо роботи з тими, кого підозрюють.

— А що вдіяти з рештою трупи? — запитав я. — Ми вже півдоби тримаємо їх тут.

— Якщо проти них немає доказів, то відпустіть. Вибору нема. Але скажіть, щоб вони не покидали штату Нью-Йорк.

— Про Дакоту є якісь новини, пане майоре? — запитала Анна.

— Зробили операцію. Хірурги дістали дві кулі й зашили понівечені органи. Але вона втратила багато крові, і її ввели в штучну кому. Лікарі бояться, що вона не переживе цієї ночі.

— Можете відправити кулі на експертизу, пане майоре? — запитав я.

— Якщо хочеш. Навіщо?

— Хочу перевірити, чи не з поліційної зброї їх вистрілили.

Запало довге мовчання. Потім майор підвівся й закрив зібрання.

— Відпочиньте, — сказав він. — Ви вже скидаєтеся на живих мерців.

Приїхавши додому, Анна побачила, що на неї чекає недобрий сюрприз, — на східцях ґанку сидів Марк, її колишній чоловік.

— Марку, що ти тут робиш?

— Анно, я місця собі не знаходжу від хвилювання. По телевізору тільки й кажуть про стрілянину у Великому театрі. А ти ні на дзвінки не відповідаєш, ні на повідомлення.

— Тільки тебе тут бракувало, Марку. У мене все гаразд, дякую. Можеш їхати додому.

— Коли я почув про ці події, то мені згадалося те, що було в крамниці «Сабар»!

— Ох, не починай, прошу!

— Твоя мати сказала те саме, що і я!

— То тобі треба одружитися з нею, бо, здається, ви подібні як дві краплі води.

Марк знай сидів, показуючи, що не має наміру йти. Анна знесилено вмостилася поруч із ним.

— Мені здавалося, — сказав він, — ти перебралася до Орфеї, як до міста, де нічого не відбувається.

— Це правда, — підтвердила Анна.

Він гірко всміхнувся.

— То, мабуть, у Нью-Йорку ти вступила до тієї бригади, щоб насолити мені.

— Марку, годі вже корчити з себе жертву. Хочу нагадати, що я вже була в поліції, коли ти зі мною познайомився.

— Правда, — визнав Марк. — І мушу визнати, що мені це навіть подобалося. Але невже ти жодного разу бодай на мить не уявляла себе на моєму місці? Я зустрів надзвичайну жінку: чудову, красиву мов зоря, незвичайну. І навіть доскочив такого щастя, що побрався з нею. Але ця жінка щоранку надіває куленепробивний жилет, ідучи на роботу. І коли вона переступає поріг із пістолетом при боці, я думаю собі, чи побачу її живою сьогодні ввечері. І кожна сирена, кожна тривога, кожнісінького разу, як по телевізору сповіщають про стрілянину чи небезпечну ситуацію, я думаю собі, чи не перебуває вона в осерді тих подій. А коли дзвонять у двері, я думаю: це сусідка прийшла позичити солі? Моя дружина, що забула ключі? Чи, може, це полісмен в однострої, який прийшов сповістити мені, що моя дружина загинула під час виконання службових обов’язків? А ця тривога, що зростає в тобі, коли вона запізнюється додому! І той неспокій, що гризе тебе, коли вона не телефонує у відповідь, хоч ти надіслав їй кілька повідомлень! А ця ненормована її робота, то вдень, то вночі, аж часом вона вкладається в ліжко тоді, коли ти встаєш, і це змушує тебе жити навиворіт! А нічні виклики, нічні від’їзди! А понаднормова робота! А скасовані вихідні! Ось яке було моє життя з тобою, Анно.

— Годі, Марку.

Та він і не думав зупинитися.

— І ось я запитую, Анно: чи поставила ти себе на моє місце бодай на кілька секунд, коли розлучалася зі мною? І чи намагалася зрозуміти ті почуття, яких я міг зазнавати? Якось ми мали зустрітися, щоб повечеряти разом у ресторані після роботи, аж Пані останньої миті отримала терміновий виклик, і я чекав кілька годин та й подався додому і вклався спати, так і не поївши. А скільки разів ти казала, що вже йдеш, мовляв, та так і не приходила, бо справа затяглася. Заради бога, невже ти не могла передоручити справу комусь із-поміж тисяч поліціянтів у тій клятій нью-йоркській поліції й прийти повечеряти зі мною? Адже поки пані Анна рятувала всіх на світі, тільки я з-поміж восьми мільйонів мешканців Нью-Йорка почувався тим, на кого вона в останню чергу звертає увагу! Що й казати, поліція відібрала в мене дружину!

— Ні, Марку, це ти мене втратив, — відтяла Анна. — Ти не зумів мене зберегти!

— Дай мені ще один шанс, благаю.

Анна довго вагалася, потім сказала:

— Я зустріла одну людину. Хорошу людину. Гадаю, навіть закохалася. Мені шкода.

Марк довго дивився на неї в понурому, холодному мовчанні. Здається, він розгубився. Урешті скрушно сказав:

— Може, ти й маєш рацію, Анно. Та не забувай, після того, що сталося в крамниці «Сабар» ти вже не та, що раніше. А цього можна було уникнути! Адже того вечора я не хотів, щоб ти туди ішла! Я ж просив тебе не відповідати на той клятий дзвінок, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Якби ти не пішла до тієї ювелірної крамниці, якби бодай однісінький раз послухалася мене, то ми сьогодні були б разом.

Анна Каннер

Це сталося увечері 21 вересня 2012 року.

Увечері, коли все похитнулося.

Під час збройного нападу на ювелірну крамницю «Сабар».

Я стрімголов мчала Мангеттеном на своєму службовому автомобілі, аж нарешті дісталася П’ятдесят сьомої вулиці. Тієї, де була ювелірна крамниця. Квартал був оточений поліцією.

Шеф провів мене до автомобіля, що служив командним пунктом.

— Нападник один, — сказав він, — але геть нестямний.

— Один? — здивувалася я. — Таке рідко буває.

— Саме так. І, здається, він страшенно нервується. Вочевидь він захопив ювеліра і двох його доньок, десятирічну і дванадцятирічну, в їхньому домі. Вони мешкають тут, у цьому будинку. Він запровадив їх до крамниці, сподіваючись, що знайдуть їх аж наступного дня. Та патрульних, які проходили тут, здивувало, що в крамниці світиться, й вони забили на сполох. У хлопців добрий нюх.

— Отож ми маємо терориста і трьох заручників?

— Так, — підтвердив шеф. — Про особу терориста немає ніяких даних. Напевно відомо тільки те, що це чоловік.

— Як довго це триває? — запитала я.

— Уже три години. Ситуація починає ставати критичною. Терорист вимагає, щоб ми трималися подалі, в нас немає з ним візуального контакту, а переговорник, якого ми залучили, нічого не зміг удіяти. Немає навіть телефонного контакту. Тому я викликав тебе. Подумав, може, ти чимось зарадиш. Вибач, що потурбував у вихідний.

— Не переймайтеся, шефе, це моя робота.

— Твій чоловік буде ненавидіти мене.

— Нічого, минеться. Як ви хочете діяти? Особливого вибору нема: якщо відсутній телефонний зв’язок, мені треба підійти до крамниці й зав’язати особистий контакт. Я ще ніколи цього не робила.

— Знаю, Анно, що тобі доведеться робити це вперше,— сказав шеф. — Якщо ти відчуваєш, що не впораєшся, то я тебе зрозумію.

— Я зроблю це, — запевнила я.

— Ми будемо стежити за тобою, Анно. Усі будуть підключені до твого каналу. Снайпери засіли на горішніх поверхах будинку навпроти. Як щось помітиш, дай знати, щоб вони могли поміняти позиції, якщо буде треба.

— Гаразд, — відказала я, вбираючи куленепробивний жилет.

Шеф хотів, щоб я наділа бронешолом, та я відмовилася. Неможливо зав’язати контакт, якщо маєш на голові цей шолом.

Відчула, як від припливу адреналіну закалатало серце. Мені було страшно. Хотіла було зателефонувати Маркові. Але передумала. Мені кортіло почути його голос, але чути його зайві коментарі не хотілося.

Я перетнула поліційний кордон і далі сама подалася безлюдною вулицею, тримаючи в руці мегафон. Скрізь панувала тиша. Зупинилась я метрів за десять від крамниці. Сповістила про своє прибуття крізь гучномовець.

Терорист заявив, що всі повинні відступити назад, щоб він міг вийти. Вийшов він, прикриваючись тілом заручника, і весь час переміщувався з боку на бік, щоб снайпери не могли взяти його на приціл. Я почула в навушнику, як шеф дав команду застрелити його, але снайпери так і не зуміли прицілитися. Терорист хутко оглянув вулицю й довколишню місцевість, вочевидь задля того, щоб оцінити свої шанси на втечу, і зник у крамниці.

Щось було не так, але я не відразу це усвідомила. Чому він показався нам? Він був сам: нащо було ризикувати, що тебе застрелять, замість того, щоб передати вимоги по телефону?

Минуло ще хвилин зо двадцять, аж двері крамниці раптом розчахнулися: на порозі показалася дівчинка, очі їй зав’язали, рот заліпили стрічкою. Нічого не бачачи, вона ступала нога за ногою, мацаючи землю носаком черевика, чутно було, як вона тоненько скімлить. Я хотіла було підійти до неї, аж у дверях з’явився терорист, він був у шкірянці і з каптуром на голові, у кожній руці тримав по пістолету.

Я покинула мегафон і, вихопивши свій пістолет, націлила його на терориста.

— Покиньте зброю! — крикнула я.

Терорист був за виступом вітрини, і снайпери його не бачили.

— Анно, що там коїться? — запитав по радіо шеф.

— Він виходить, — відказала я. — Застрельте його, якщо бачите.

Снайпери доповіли мені, що цілі не бачать. Я тримала терориста на прицілі, його голова була в мене на мушці. Дівчинка стояла за кілька метрів від нього. Я не розуміла, що він замислив. Аж ось він почав вимахувати зброєю й раптом зробив швидкий порух у мій бік. Я натиснула на спуск. Куля поцілила йому в голову, і він упав.

Постріл той луною загучав у моїх вухах. Поле зору звузилося. Радіо захарчало. До мене відразу ж кинулася оперативна група. Я отямилася. Дівчинку відвели в безпечне місце, а я кинулася досередини крамниці разом із гуртом озброєних до зубів полісменів у шоломах. Ми відразу знайшли другу дівчинку, вона була зв’язана, у роті кляп, на очах пов’язка, але дитина була жива і здорова. Її теж забрали, а ми почали шукати ювеліра. Він лежав на долівці: руки були скручені пластиковою стяжкою типу «Серфекс», очі й рот заліплені клейкою стрічкою. Я звільнила його від пут, і він почав сіпатися, звівши ліву руку. Спершу я подумала, що він поранений, але потім зрозуміла, що в нього серцевий напад. Я гукнула на допомогу, і за лічені хвилини ювеліра відвезли в лікарню, а дівчатками почали опікуватися медики.

Поліціянти метушилися коло тіла терориста, що лежало на асфальті перед крамницею. Я приєдналася до них. Аж ось почула, як хтось із колег здивовано запитав:

— Це мені сниться, чи в нього револьвери примотані скотчем до рук?

— Та це ж макети зброї, — озвався хтось.

Ми скинули каптур з його обличчя і побачили, що рот його заклеєний клейкою стрічкою.

— Що це означає? — вигукнула я.

Мене охопила страшна підозра. Я взяла телефон і набрала в пошуку прізвище ювеліра. Фото, що з’явилося на дисплеї, просто-таки приголомшило мене.

— А нехай йому, — сказав колега, зиркнувши на ту світлину, — він з біса схожий на ювеліра.

— Та це ж ювелір! — заволала я.

— Якщо це ювелір, то де ж тоді той, хто взяв заручників? — запитав хтось із колег.

Так ось чому терорист ризикнув вийти надвір. Він хотів, щоб я запам’ятала його каптур і шкіряну куртку. Потім він змусив ювеліра Сабара вбрати ці речі, прикрутив йому зброю до рук скотчем і примусив вийти, погрожуючи, що розправиться з його другою донькою. Відтак побіг в офіс, зачинився там, заліпив очі й рота липкою стрічкою, а руки обмотав кабельною стяжкою, щоб його сприйняли за ювеліра, після чого його з кишенями, напханими коштовностями, відвезли до лікарні.

Той план йому пречудово вдався: коли ми примчали до лікарні, куди його привезли із гаданим серцевим нападом, виявилося, що він загадковим чином зник із оглядової палати.

Двоє поліціянтів, що супроводжували його до відділу екстреної допомоги, сиділи собі в коридорі й балакали, вони й гадки не мали, куди він подівся.

Особу грабіжника так ніколи і не з’ясували, його так і не знайшли. А я вбила невинну людину. Учинила найгірше, що може статися зі співробітником спеціальної бригади, — застрелила заручника.

Усі запевняли мене, що я не вчинила помилки, що кожен діяв би на моєму місці так само. Проте я весь час прокручувала той епізод у себе в голові.

— Він не міг говорити, — повторював мені мій шеф. — Він не міг не махати тією зброєю, буцім погрожуючи, — він нічого не міг удіяти. Він був приречений.

— Я знай думаю про ту мить, коли він махнув руками, либонь, хотів опуститися на землю, показуючи, що піддається. Якби я зачекала ще мить, а не вистрілила, то він зробив би це. І не загинув би.

— Анно, якби перед тобою був справжній терорист і ти б на мить загаялася, то отримала б кулю в голову.

Найдужче вразило мене те, що Марк не зумів ані збагнути, ані поспівчувати мені. Не знаючи, як упоратися з моєю пригніченістю, він весь час згадував нашу розмову і торочив те саме: «На бога, Анно, а якби ти не пішла туди того вечора? У тебе ж був вихідний! Ти не мусила навіть відповідати на дзвінки! Але тобі треба було виявляти старанність!». Гадаю, він картався, що не наполіг тоді. Бачив, що я сама не своя, що сумую, й гнівався на себе. Мені дали відпустку, та я не знала, що з нею робити. Сиділа весь час удома і мордувала себе похмурими думками. Я була в глибокій депресії. А Марк намагався якось розрадити мене, пропонував піти погуляти, побігати, відвідати музей. Але не міг подолати отого гніву на самого себе, який кипів у ньому. У кафетерії Метрополітен-музею, коли ми після його відвідин пили каву, я сказала:

— Щоразу, як заплющую очі, бачу цього чоловіка з тими двома пістолетами в руках. Я ж не помітила, що вони прикручені клейкою стрічкою, бачила тільки його очі. У мене було враження, наче він переляканий. Та він не підкорявся. Перед ним дівчинка, очі зав’язані...

— Анно, тут про це не треба, ми вийшли на люди, щоб розвіятися. Хіба ж можеш ти не думати про це, якщо весь час про нього кажеш?

— А нехай тобі дідько, Марку, — вигукнула я, — та це ж моя дійсність!

Я не лише підвищила голос, а ще й зробила необережний рух і перекинула чашку. Люди за сусідніми столами звернули на нас увагу. Я була стомлена.

— Гаразд, побалакаємо, як ти заспокоїшся, — примирливим тоном сказав Марк.

— Ні, не варто. Гадаю, мені треба трохи пройтися. Хочу побути сама. Погуляю парком, а ти йди додому, там зустрінемося.

Тепер я розумію, що Маркова проблема була в тому, що він не хотів розмовляти на цю тему.

Та я не хотіла чути ні його думки, ні того, чи схвалює він мої дії: мені просто хотілося, щоб хтось вислухав мене, тоді як він волів поводитися так, наче нічого не сталося або ж наче все забулося.

Мені потрібно було вільно говорити про це. За порадою поліційного психолога, я розмовляла про це зі своїми колегами. Вони дуже уважно поставилися до мене: з одним я випила по чарці, другий запросив мене повечеряти. Від тих зустрічей я трохи підбадьорилася, та, як на лихо, Марк узяв собі в голову, буцім я закрутила роман із моїм колегою.

— Цікаво, — сказав він, — ти завжди в доброму гуморі, коли повертаєшся з цих зустрічей. А зі мною ти зовсім інша.

— Марку, не треба мені цим докоряти, я просто випила кави з колегою. Він одружений і має двох дітей.

— Ох, як ти мене заспокоїла тим, що він одружений! Хіба одружені чоловіки не зраджують своїх дружин?

— Марку, не кажи мені, що ти ревнивець!

— Анно, ти весь час насуплена, коли зі мною. Усміхаєшся лише тоді, коли сама. Не кажу вже про те, що вже й забув, коли ми востаннє кохалися!

Я не могла пояснити Маркові, що він дарма підозрює мене. Хіба мало я казала, що кохаю його? Так чи так я була винна в тому, що його занедбала, занадто переймалася тим, що гнітило мене, і наче покинула його. І він почав шукати уваги, якої йому бракувало, в однієї колеги, а та лише цього і чекала. Уся контора про це знала, а отже, і я. Дізнавшись про це, я того ж таки дня перебралася до Лорани.

Потім настала пора, коли Марк почав шкодувати за тим, що утнув, почав виправдовуватися, почав благати мене. Він покаявся у своєму гріху перед моїми батьками, а ті пожаліли його, коли він вивалив їм усю інформацію про наше життя.

— Анно, чотири місяці без сексуальних стосунків — це все ж таки неабищо! — сказала мені мама.

— Невже Марк розповів вам про це? — жахнулася я.

— Авжеж, він поскаржився нам.

І тоді я збагнула, що найгірше — не те, що Марк помилявся. А те, що чоловік, який був для мене звабником і захисником, рятував життя в ресторані й чарував товариство, виявився віднині жалюгідним скиглієм, який скаржився моїй матінці на те, що я рідко йому давала. Зрозуміла, що в наших стосунках щось безповоротно урвалося, і 2012 року нарешті вирішила розлучитися.

Я втомилася від Нью-Йорка, зморилася від міста, від його спеки, від його розмірів, від безперервного гамору і від його нічних вогнів, що ніколи не згасали. Мені кортіло оселитися деінде, потрібно було змінити життя, і випадково я натрапила в «Нью-Йоркському літературному огляді», який передплачувала, на присвячену Орфеї статтю.

На час фестивалю я взяла кілька днів відпустки, винайняла кімнату в готелі «Озерний» і подалася до Орфеї. Автор статті таки правду писав: біля самісінького Нью-Йорка мені відкрився пречудовий світ, де не було ніяких несподіванок. Я залюбки оселилася б тут. Мене просто-таки зачарували його вулички, його кінотеатр, його книгарня. Орфея видалася мені містом моєї мрії, придатним задля того, щоб змінити життя й обстановку.

Якось уранці, коли сиділа на лавці й дивилася на океан, мені видалося, наче я чую далеке зітхання кита, що виринув на поверхню. Мені закортіло поділитися цим враженням з кимось, а мене якраз минав якийсь чоловік, що вийшов побігати.

— Що сталося? — запитав він.

— Он кит, кит!

То був гарний п’ятдесятирічний дядечко.

— Їх частенько можна тут побачити, — сказав він, вочевидь, потішившись моїм захватом.

— Я тут уперше, — сказала я.

— А звідки ви приїхали?

— З Нью-Йорка.

— Це недалеко, — сказав він.

— Та близько, але водночас так далеко, — відказала я.

Він усміхнувся, й ми трохи побалакали. Його звали Алан Браун, і він був мером того містечка. Я коротко розповіла, в якій делікатній ситуації опинилася, й про те, що хотіла б почати нове життя.

— Знаєте, Анно, — сказав мені Алан, — у мене є до вас пропозиція, але не візьміть її за зле, бо я чоловік одружений і не залицяюся до вас. Може, завітаєте увечері до мене в гості? Я хочу дещо вам запропонувати.

Отак я потрапила на вечерю до голови Брауна і його дружини Шарлотти, яку ми відбули в їхньому гарненькому будиночку. То була щаслива пара. Вона була трохи молодша за нього. Працювала ветеринаром, відкрила маленьку клініку, де справи ішли добре. Дітей вони не мали, і я не заводила мови про це.

Міський голова розпочав розмову про справжню причину своїх запросин аж тоді, коли ми перейшли до десерту.

— Анно, мій начальник поліції через рік іде у відставку. Його заступник досить тупий чолов’яга, він мені не дуже подобається. Я люблю це місто, тож мені хотілося б поставити на цю посаду когось, вартого довіри. У мене склалося таке враження, що ви ідеальний кандидат.

Я поринула в роздуми, і він додав:

— Хочу сказати вам, що це спокійне місто. Це не Нью-Йорк.

— Тим ліпше, — відказала я. — Мені якраз і потрібен спокій.

Наступного дня я погодилася на пропозицію голови Брауна. Отак у вересні 2013 року опинилася в Орфеї. З надією, що розпочну життя наново. І віднайду себе.

Джесс Розенберґ

Понеділок, 28 липня 2014 року

Через два дні після прем’єри

За тридцять три години після провалу прем’єри орфейський фестиваль офіційно скасували, і засоби масової інформації в усій країні, наче з ланцюга зірвавшись, почали обвинувачувати поліцію в тому, що вона не зуміла захистити людей. Після вбивства Стефані Мейлер і Коді Іллінойса трагедії зі стріляниною у Великому театрі було забагато: вбивця тероризував Гемптонс, люди були перелякані. У всьому регіоні порожніли готелі, бронювання номерів масово скасовували, люди відмовлялися приїздити на курорти. Паніка охопила всіх.

Губернатор штату Нью-Йорк був розлючений і публічно висловив своє невдоволення. Авторитет мера Брауна впав поміж населенням, а майора МакКенна і прокурора викликало начальство і надавало по вухах. Під вогнем критики вони вирішили щось удіяти, влаштувавши вранці прес-конференцію в будинку міської адміністрації. Я подумав, що це найгірший варіант: ми не мали чого сказати пресі, принаймні поки що. То навіщо іще більше наражатися на вогонь критики?

До останньої хвилини ми з Анною й Дереком намагалися переконати їх, щоб вони відмовилися від публічних заяв на цьому етапі слідства, та марно.

— Річ у тому, що зараз ви не можете сповістити журналістам нічого конкретного, — пояснював я.

— А це тому, що ви, дідько б вас ухопив, нічогісінько не знайшли! — заревів заступник прокурора. — Від самого початку розслідування!

— Нам потрібно ще трохи часу, — боронився я.

— Часу ви й так мали достатньо! — відтяв заступник прокурора. — Усе, що я бачу, це лихо, смерть, перелякані люди. Ви ні до чого не здатні, ось що ми скажемо пресі!

Тоді я обернувся до майора МакКенна, сподіваючись знайти в нього підтримку.

— Пане майоре, ви не можете перекладати всю відповідальність на нас, — запротестував я. — Безпека театру і міста була вашим завданням і Монтаневим.

Від того незграбного зауваження майор почервонів мов рак.

— Не нахабній, Джессе! — гаркнув він. — Принаймні не зі мною, я покривав тебе від початку цього розслідування. У мене у вухах аж лящить від крику губернатора, який телефонував мені вчора увечері! Він хоче прес-конференцію, то він її матиме.

— Мені дуже шкода, пане майоре.

— Та мені начхати, Джессе, шкода тобі чи ні. Ви з Дереком відкрили цю скриньку Пандори, то повинні зі шкури вилізти, але закрити її.

— То ви, пане майоре, волієте, щоб усе це затихло й щоб усе було як і раніш, нерозкрите?

Майор зітхнув.

— Бачу, ти не розумієш, яку бучу здійняв, наново розпочавши це розслідування. Тепер про цю справу говорить уся країна. Полетять голови, Джессе, але май на увазі, моя залишиться на місці! Чому ти не пішов у ту кляту відставку, як і належало, га? Чому не почав жити скромним життям пенсіонера, здобувши всі почесті, які належали тобі по службі?

— Бо я справжній поліціянт, пане майоре.

— Або справжнісінький дурень, Джессе. Даю вам із Дереком час до кінця тижня, щоб завершити цю справу. Якщо в понеділок уранці вбивці не буде у мене в кабінеті, я вижену тебе з поліції без права на пенсію, Джессе. І тебе, Дереку, теж. А тепер ідіть робити свою справу, а ми робитимемо свою. Нас чекають журналісти.

Майор із заступником прокурора подалися до зали із пресою. Перш ніж попрямувати за ними, мер Браун обернувся до Анни і сказав:

— Хочу, щоб ти дізналася від мене, Анно: я заявлю про офіційне призначення Джаспера Монтаня новим начальником орфейської поліції.

Анна пополотніла.

— Як? — насилу видушила вона. — Ви ж сказали, що він просто тимчасовий виконувач обов’язків начальника поліції, до того часу, поки я закінчу розслідування.

— В Орфеї панує страшенне збудження, тому я повинен офіційно усунути з посади Ґуллівера і призначити когось на його місце. І мій вибір упав на Монтаня.

Анна мало не плакала.

— Ви не можете так учинити зі мною, Алане!

— Авжеж, можу, і таки вчиню.

— Ви ж пообіцяли мені, що я стану на місце Ґуллівера, тому я й прибула до Орфеї.

— Цими днями багато чого сталося. Мені шкода, Анно.

— Ви робите велику помилку, пане голово, — устряв я, щоб захистити Анну. Заступник начальника поліції Каннер — одна з найліпших фахівців, яких я бачив у нашому ділі.

— Не лізьте не в своє діло, капітане Розенберґу! — гостро відтяв Браун. — Зосередьтеся ліпше на розслідуванні, і не пхайте носа, куди він вам не влазить!

Мер обернувся й подався до зали преси.

У готелі «Озерний», як і в усіх готелях того регіону, була паніка. Клієнти тікали, і директор готелю, що ладен був на все, аби лише припинити цю кровотечу, благав їх лишитися, обіцяючи нечувані знижки. Та ніхто не хотів залишатися в Орфеї, хіба що Кірк Гарві, який вирішив узяти на себе відповідальність і довести розслідування до кінця, тож скористався нагодою пожити ще в своєму розкішному номері, який тепер здали йому за божою ціною, бо міська влада більше за нього не платила. Островскі зробив те саме, домігшись такого зниження ціни, що ті апартаменти обходилися йому майже за безцінь.

Шарлотта Браун, Семюель Падалін і Рон Ґуллівер ще напередодні повернулися додому.

У триста дванадцятій кімнаті Стівен Берґдорф пакував валізу в присутності своєї дружини, Трейсі. Вона прибула напередодні. Попросила подругу поглядіти дітей і подалася автобусом у Гемптонс, щоб підтримати чоловіка. Вона ладна була навіть простити йому оті амурні походеньки. Їй хотілося, щоб у всьому знову запанував лад.

— Ти певен, що можеш поїхати звідціля? — запитала вона.

— Так-так. Поліція сказала, що я повинен залишатися в штаті Нью-Йорк. Місто Нью-Йорк розташоване у штаті Нью-Йорк, правда ж?

— Авжеж, — підтвердила Трейсі.

— То все гаразд. У дорогу. Я хочу чимскоріше повернутися додому.

Стів узяв валізу і потягнув її за собою.

— Вона така важка, — сказала Трейсі. — Я гукну носія, щоб відніс її прямісінько до автомобіля.

— О ні! — вигукнув Стівен.

— Чому?

— Я понесу її сам.

— Як хочеш.

Вони вийшли з номера. У коридорі Трейсі раптом обняла чоловіка.

— Мені було так страшно, — пробурмотіла вона. — Я тебе кохаю.

— Я теж кохаю тебе, Трейсі, люба моя. Мені тебе дуже бракувало.

— Я все прощаю тобі! — сказала Трейсі.

— Про що ти кажеш? — запитав Берґдорф.

— Про ту дівчину, що була з тобою. Оту, що про неї писали в «Нью-Йорк таймс».

— О боже, і ти повірила? Трейсі, ніякої дівчини не було, це все вигадки.

— Справді?

— Авжеж! Як ти знаєш, я вигнав з редакції Островскі. А він, щоб помститися, наплів бозна-чого в «Нью-Йорк таймс».

— Ото негідник! — вигукнула Трейсі.

— Що й казати! Люди страшенно дріб’язкові.

Трейсі знову обняла чоловіка. Їй аж полегшало, коли вона почула, що все це була неправда.

— Ми могли б пробути тут ніч удвох, — сказала вона. — Кімнати дуже дешеві. Ми могли б знову віднайти одне одного.

— Ох, мені так хочеться додому, — сказав Берґдорф, — побачити моїх діточок, моїх маленьких курчаток.

— Та й правда. Ти хочеш поснідати?

— Ні, їдьмо.

Вони ввійшли в ліфт і, спустившись униз, пройшли вестибюлем, де метушилися клієнти, що поспішно покидали готель.

Стівен хутко попрямував до виходу, намагаючись не зустрічатися поглядом зі службовцями готелю. Він тікав, не сплативши рахунку. Хотів ушитися, щоб його не розпитували про Алісу. Надто ж у присутності дружини.

Авто стояло на паркувальному майданчику. Стівен відмовився дати ключі службовцю, який підганяв автомобілі.

— Може, допомогти вам? — запитав той і хотів було вже взяти валізу.

— Ні, не треба, — відказав Стівен і наддав ходу, а за ним і дружина.

Він відчинив двері й поклав валізу на заднє сидіння.

— Та ліпше покласти її в багажник, — сказала дружина.

— Може, я покладу її в багажник, га? — запитав службовець, який супроводжував їх.

— Не треба, — відказав Стівен, сідаючи за кермо. — До побачення, дякую за все.

Дружина сіла поруч із ним. Авто рушило з місця, і вони поїхали. Коли виїхали за місто, Стівен полегшено зітхнув. Поки що ніхто нічого не помітив. І Алісин труп у багажнику ще не почав смердіти. Він ретельно огорнув його харчовою плівкою й радів, що так вдало це зробив.

Трейсі ввімкнула радіо. Вона була спокійна, щаслива. Незабаром задрімала.

Надворі стояла страшенна спека.

«Сподіваюся, вона не звариться там», — думав Стівен, обертаючи кермо. Усе сталося дуже швидко, він і подумати як слід не встиг. Убивши Алісу і затягнувши її труп у кущі, він подався до «Озерного», щоб узяти авто і повернутися на місце злочину. Насилу підняв її тіло і вкинув у багажник. Його сорочка була вся в крові. Та дарма, ніхто його не бачив. В Орфеї була паніка, вся поліція виїхала в середмістя. Він приїхав до цілодобового супермаркету і придбав величезний рулон плівки, потім знайшов відлюдну місцину на узліссі. Дбайливо огорнув плівкою труп, що вже захолов і геть закляк.

Він знав, що не зможе позбутися його в Орфеї. Вирішив вивезти її з міста, тільки треба було, щоб його не зрадив запах, коли труп почне смердіти. Він сподівався, що цей план дозволить виграти трохи часу.

Повернувшись до готелю з трупом у багажнику, він надів старий светр, який валявся в автомобілі, щоб прикрити сорочку, і дістався в номер, не викликавши ніяких підозр. Довго стояв під душем, потім вдягнув чистий одяг, подібний на той, що він носив напередодні. Урешті зумів задрімати. Але прокинувся, наче хтось його штурхнув під бік. Треба було позбутися Алісиних речей. Він узяв її валізку, поскладав туди всі речі й вийшов із готелю, сподіваючись, що ніхто не помітить, як він ото вештається туди й сюди. Але панував такий рейвах, що ніхто не звернув на нього уваги. Він сів до автомобіля й їздив сусідніми містами, вкидаючи Алісині речі в смітники, зокрема, й одяг, а валізку врешті викинув на узбіччі дороги.

Серце його шалено гамселило в грудях, шлунок наче вузлом зав’язався: якщо поліція помітить, як дивно він поводиться, й змусить його відчинити багажник, то йому гаплик!

Урешті годині о п’ятій ранку він повернувся до свого номера в «Озерному», знищивши всі Алісині сліди. Поспав півгодини, аж його збудило грюкання в двері. То була поліція. Він ладен був вистрибнути з вікна. Його зловили на гарячому! Він відчинив і постав на порозі в самісіньких трусах, його аж трясло. Перед ним стояли двоє поліціянтів в одностроях.

— Пане Стівене Берґдорф? — запитав один.

— Так, це я, — відказав він.

— Нам шкода турбувати вас о такій порі, але капітан Розенберґ послав нас зібрати всіх акторів трупи. Він хоче допитати вас про те, що сталося вчора ввечері у Великому театрі.

— Добре, я йду, — відказав Берґдорф, намагаючись видаватися спокійним.

У поліції його запитали, чи бачив він Алісу, та він сказав, що втратив її з поля зору, коли вони вибігли з театру. Більше ніхто його не розпитував.

Їдучи до Нью-Йорка, він весь час думав про те, що укоїв з Алісою. Коли перед ним постали силуети мангеттенських хмарочосів, він уже знав, що вдіяти.

Він усе владнає. Ніхто її ніколи не знайде.

Треба тільки дістатися до Національного парку в Єлловстоуні.

За кілька миль звідтіля, навпроти Центрального парку, в клініці Маунт Сінай, Джеррі й Синтія Ідени чували над своєю донькою, яку помістили у відділення інтенсивної терапії. Лікар прийшов підбадьорити їх.

— Пане й пані Ідени, можете трохи відпочити. Поки що ми тримаємо її в штучній комі.

— А як вона? — знесилено запитала Синтія.

— Зараз неможливо сказати. Вона витримала операцію, це вже підбадьорлива ознака. Та ми не знаємо, чи не виникнуть фізичні або неврологічні ускладнення. Кулі завдали дуже серйозних ушкоджень. Прошили легеню й зачепили селезінку.

— Пане лікарю, — занепокоївся Джеррі, — а наша донька прокинеться?

— Не знаю. Мені справді шкода. Може, вона і не житиме.

Ми з Анною й Дереком їхали центральною вулицею, що й далі була закрита для публіки. Стояв погідний сонячний день, та скрізь було порожньо. Ні душі на хідниках, нікого на набережній. Складалося враження, наче це не місто, а якась примара.

Перед Великим театром стояли на чатах декілька поліціянтів, а муніципальні робітники збирали по вулиці розкидані речі, де були, зокрема, і сувеніри, що їх продавали з рук вуличні торговці, останні свідки тієї паніки, що тут здійнялася.

Анна підібрала футболку з написом «Я був в Орфеї 26 липня 2014 року».

— Я воліла б тут не бути, — сказала вона.

— Я теж, — зітхнув Дерек.

Ми ввійшли до театру і пройшли в глядацьку залу, там було тихо і порожньо. На сцені темніла велика пляма засохлої крові, валялися жмутки вати і стерильні бинти, які покинула бригада екстреної допомоги. Єдине, що спало мені на думку, було слово «сум’яття».

Згідно з висновком хірурга, який оперував Дакоту, кулі поцілили її згори вниз, під кутом шістдесят градусів. Та інформація мала допомогти нам визначити позицію стрільця в залі. Ми заходилися встановлювати факти.

— Отже, Дакота була посередині сцени, — згадав Дерек. — Кірк ліворуч, коло нього Джеррі й Аліса.

Я став посеред сцени, там, де була Дакота. Анна сказала:

— Я не розумію, як із глядацького ряду чи навіть із глибини зали, де трохи вище, кулі можуть поцілити під кутом шістдесят градусів згори вниз.

Вона замислено пройшла поміж рядами. Я звів очі й угледів простісінько наді мною технічний трап, що провадив до рампи з прожекторами.

— Он де був стрілець! — вигукнув я.

Дерек з Анною пошукали вихід на трап і знайшли невеличку драбинку, що починалася за кулісами, неподалік від гримерок.

Вона звивалася довкола сцени, уздовж кабелю, що живив освітлення. Опинившись наді мною, Дерек націлився на мене пальцями. То був якраз той кут, під яким здійснили постріли. Та й відстань відносно близька: не треба бути снайпером, щоб улучити в ціль.

У залі було темно, а Дакоті прожектори світили простісінько в обличчя. Вона нічого не бачила, а стрілець бачив усе. Не було поблизу ні когось із волонтерів, ні технічних працівників, хіба що електрик, який завідував прожекторами, отож стрільцеві ніщо не заважало піднятися на трап, потрібної миті вистрілити в Дакоту і втекти запасним виходом.

— Щоб дістатися до цієї драбинки, потрібно зайти за куліси. А за куліси могли зайти тільки акредитовані особи. Доступ туди був під контролем.

— Отже, це був хтось із акторів, — сказав Дерек. — Це означає, що в нас п’ять підозрюваних: Стівен Берґдорф, Мета Островскі, Рон Ґуллівер, Семюель Падалін і Шарлотта Браун.

— Шарлотта після пострілу була коло Дакоти, — зауважив я.

— Це не вилучає її зі списку підозрюваних, — відказав Дерек. — Вона стріляє з трапа, потім спускається, наче задля того, щоб допомогти Дакоті, хороший сценарій!

Тієї миті задзеленчав мій мобільник.

— А нехай йому чорт, — сказав я, — що він там іще хоче від мене? — і натиснув кнопку. — Добридень, пане майоре. Ми у Великому театрі. Знайшли місце, звідки стріляли. Це трап, до якого можна дістатися з-за куліс, а це означає, що...

— Джессе, — урвав мене майор, — тим-то я й телефоную тобі. Мені надіслали результат балістичної експертизи. У Дакоту стріляли з пістолета марки «беретта».

— «Беретта»? Із такого самого пістолета вбили Меґан Падалін і Ґордонів! — вигукнув я.

— Я теж подумав про це, — відказав майор, — і попросив порівняти кулі. Тримайся добре, Джессе, щоб не впасти: і 1994 року, й учора використовували ту саму зброю.

Побачивши, як я зблід, Дерек запитав, про що річ. Я відказав:

— Він тут, поміж нами. У Дакоту стріляв убивця Ґордонів і Меґан Падалін. Вбивця перебуває на волі вже понад двадцять років.

Дерек теж пополотнів.

— Це прокляття якесь, — пробурмотів він.

Дерек Скотт

12 листопада 1994 року. За місяць після нашої страшної автомобільної пригоди я отримав медаль за мужність. У залі крайового поліційного центру, в присутності поліціянтів, чиновників і представників преси нагородив мене нею сам начальник поліції штату, який спеціально приїхав задля цього.

Я похнюплено стояв на естраді, рука моя була на перев’язі. Ні тієї медалі, ні церемонії я не хотів, та майор МакКенна сказав, що начальство дуже недобре відреагує, якщо я відмовлюся.

Джесс був у глибині зали. Сидів в останньому ряду. Не хотів посісти місце спереду, яке йому відвели. Обличчя його було змарніле. Я навіть не зважувався глянути на нього.

Після довгої промови начальник поліції підійшов до мене, почепив ту кляту медаль мені на шию й виголосив:

— Сержанте Дереку Скотте, вручаю вам цю нагороду за мужність під час виконання службових обов’язків і за те, що ви порятували людину, ризикуючи власним життям. Ви приклад для всіх співробітників поліції.

Вручивши медаль, начальник поліції узяв під козирок, а фанфари засурмили тріумфальний марш.

Я стояв, незворушно дивлячись перед собою. Аж побачив, що Джесс заплакав, і тоді теж не зміг погамувати сліз. Я спустився з естради і кинувся до дверей, що вели в роздягальню. Зірвав ту медаль із шиї й люто пожбурив додолу. Потім упав на ослін і заллявся гіркими сльозами.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 29 липня 2014 року

Через три дні після прем’єри

То був останній великий поворот у тій справі.

Отак на поверхню знову виринуло знаряддя вбивства 1994 року, якого тоді не знайшли. І це знаряддя, яке використали, щоб убити родину Ґордонів, тепер застосували, щоб змусити замовкнути Дакоту. Це означало, що Стефані від початку мала рацію: Тед Тенненбаум не вбивав ні родину Ґордонів, ні Меґан Падалін.

Того ранку в крайовому центрі поліції штату майор викликав нас із Дереком до себе в кабінет, де був присутній і заступник прокурора.

— Я повинен сповістити Сильвію Тенненбаум про ситуацію, — сказав він нам. — Кабінет прокурора розпочне процедуру. Тож я хочу, щоб ви про це знали.

— Дякую, пане майоре, — відказав я. — Ми все розуміємо.

— Сильвія Тенненбаум може подати позов не лише проти поліції, а й проти вас, — пояснив заступник прокурора.

— Хоч винен Тед Тенненбаум у вбивстві чотирьох людей, хоч ні, він усе ж таки влаштував перегони з поліцією. Нічого не сталося б, якби він послухався й зупинився.

— Але Дерек навмисне пхнув його автомобіль і зіштовхнув із мосту, — сказав заступник прокурора.

— Ми хотіли його зупинити! — став дибки Дерек.

— Існують інші способи, — повчально сказав заступник прокурора.

— Справді? — розлютився Дерек. — Які, цікаво? Ви що, фахівець із переслідування злочинців?

— Ми тут не задля того, щоб доводити вашу вину, — сказав майор. — Я переглянув цю справу: все вело до Теда Тенненбаума. Його авто бачили на місці злочину за кілька хвилин до вбивства, був мотив, бо його нібито шантажував міський голова, що підтверджувалося банківськими операціями, крім того, Тед Тенненбаум придбав ту саму марку пістолета, що використовувалася для вбивства, та й стрілець він був досвідчений. Тож це міг бути тільки він!

— Проте, — зітхнув я, — кожен із цих доказів спростували.

— Знаю, Джессе, — з жалем сказав майор. — Але тут будь-хто зазнав би невдачі. Ви ні в чому не винні. На жаль, Сильвія Тенненбаум начхає на ці пояснення й вдасться до всіх можливих процедур, щоб домогтися відшкодування.

Зате для нашого слідства це означало, що воно добігає краю. 1994 року вбивця Меґан Падалін убив і родину Ґордонів, що несамохіть стала свідками злочину. Оскільки ми з Дереком пішли хибним слідом Ґордонів, а далі знайшли купу доказів проти Теда Тенненбаума, справжній убивця спокійно спав собі аж двадцять років. Аж доти, доки Стефані наново розпочала розслідування, до якого її спонукав Островскі, який завжди сумнівався в результатах поліційної справи, адже він бачив, що за кермом автомобіля був не Тенненбаум. Тепер, коли всі сліди вели до нього, вбивця усунув тих, що могли його викрити. Почавши з Ґордонів, він ліквідував надалі Стефані, потім Коді, а потім хотів змусити замовкнути Дакоту. Убивця був тут, перед нашими очима, на відстані простягнутої руки. Нам треба було діяти розсудливо і швидко.

Коли наша розмова з майором МакКенна скінчилася, ми скористалися тим, що перебуваємо в крайовому центрі поліції, й заглянули до кабінету патологоанатома Ранжіта Сінґа, який був також і експертом-криміналістом. Він ознайомився зі справою й допоміг нам у розслідуванні, змалювавши особу вбивці.

— Я уважно вивчив усі аспекти, — сказав доктор Сінґ. — Передовсім гадаю, що ви маєте справу з особою чоловічої статі. Насамперед з погляду статистики, бо імовірність того, що жінка вбила жінку, дорівнює двом відсоткам. Але в нашому випадку є й конкретніші докази: імпульсивність, двері, які виламали в Ґордонів, та й те, що цю родину так жорстоко вбили. Крім того, Стефані Мейлер утопили в озері, а Коді Іллінойсові безжально розтрощили голову. Це радше чоловічий вид насильства. Мої колеги теж схиляються до висновку, що це скоїв чоловік.

— Отже, вбивця не може бути жінкою? — запитав я.

— Цього не можна виключити цілком, — відказав доктор Сінґ. — Уже бувало так, що чоловічий тип злочину насправді притаманний був злочинцеві жіночої статі. Та від цієї справи в мене склалося таке враження, наче це все ж таки чоловік. Цікавий випадок. Це не зовсім звичайний психотип. Загалом, так убиває або психопат, або ж запеклий злочинець. Та якби це був психопат, то він не вбивав би з раціональних підстав. А у вашій справі йдеться про вбивства з цілком логічних підстав: задля того, щоб завадити виявленню істини. І це не запеклий злочинець, адже він двічі промахується, коли стріляє в Меґан Падалін. Отже, хвилюється. Врешті він убиває її кількома пострілами, а потім іще й стріляє в голову. Він не панує над собою, він утрачає самоконтроль. І коли усвідомлює, що Ґордони могли його побачити, то вбиває їх усіх. Ламає двері й, відчинивши їх, стріляє упритул.

— Попри все, — докинув Дерек, — він хороший стрілець.

— Авжеж, стрілець він тренований. Як на мене, цей чоловік тренується за кожної нагоди. Він дуже ретельний. Але тієї миті, коли треба переходити до дії, він втрачає навички. Отож це не безпристрасний убивця, а особа, яка вбиває попри своє бажання.

— Попри своє бажання? — здивувався я.

— Авжеж, особа, що ніколи не збиралася вбивати або ж публічно осуджувала вбивство, але мусила зважитися на нього, може, щоб захистити свою репутацію, свій статус або уникнути в’язниці.

— І все ж таки, — устряла Анна, — треба набути зброю або ж її зберігати, тренуватися стріляти, це вже можна назвати приготуванням до вбивства.

— Я не кажу, що не було злочинного задуму, — уточнив доктор Сінґ. — Я хочу сказати, що вбивця мусив будь-що вбити Меґан. Це не такий шахрайський мотив, як ото крадіжка. Може, вона щось знала про нього, і він мусив заткнути їй рота. Що ж до вибору пістолета, то це зброя саме для того, хто не вміє вбивати. Можна убити на віддалі, та й результат певний. Ніж такого результату не дасть, хіба що горло переріжеш, але цей убивця на таке не здатний. Таке часто буває в самогубців: багато хто вважає, що легше завдати собі смерті за допомогою вогнепальної зброї, ніж перерізати вени, кинутися з даху високого будинку чи навіть ужити медикаментів, бо там іще й невідомо, чи дадуть вони бажаний ефект.

Дерек запитав:

— Якщо це та сама особа, що вбила Ґордонів, Меґан Падалін, Стефані й Коді, а також спробувала вбити Дакоту Іден, то чому вона вдалася до іншого способу, коли вбивала Стефані й Коді?

— Може, вбивця хотів заплутати сліди, — пояснив доктор Сінґ, що вочевидь був певний себе. — Вбивця хотів, щоб не був помітний зв’язок із убивствами 1994 року. Тим паче, що він пошив усіх у дурні на двадцять років. Кажу вам: ви маєте справу з тим, хто не любить убивати. Він убив шість разів, тому що став жертвою обставин, та це не безпристрасний убивця, не серійний. Це чоловік, що намагається порятувати свою шкуру за рахунок життя інших людей. Убивця попри власне бажання.

— Та якщо він убиває попри власне бажання, то чому не виїде кудись подалі від Орфеї?

— Таку можливість він передбачає, виїде, як буде змога. Він жив двадцять років в Орфеї, гадаючи, що ніхто не відкриє його таємниці. Він уже втратив пильність. Либонь, тому й пішов на такий великий ризик, щоб захистити свою ідентичність. Отож він не може відразу виїхати, адже це зрадить його. Він намагатиметься виграти час і знайти причину для того, щоб покинути цей регіон і не викликати підозр. Це може бути нова робота або ж переїзд до родича, який раптом занедужав. Йому потрібно діяти швидко. Ви маєте справу з чоловіком розумним і дуже ретельним. Єдине, що ви можете вдіяти, щоб натрапити на його слід, це з’ясувати, кому треба було вбити Меґан Падалін 1994 року.

«Кому треба було вбити Меґан Падалін?» — написав Дерек на магнітному панно в архівній кімнаті «Орфея кронікл», єдиному місці, де ми почувалися досить спокійно, щоб далі йти слідом злочинця, й незабаром до нас долучилася Анна. З нами був там і Кірк Гарві, — ті висновки, які він зробив 1994 року, дали підстави гадати, що в нього хороший поліційний нюх, — а також Майкл Бірд, який не шкодував часу, щоб допомогти нам у пошуках, і з цього погляду надавав просто-таки неоціненну підтримку.

Ми зібралися разом і переглянули всі елементи розслідування.

— Отже, Тед Тенненбаум не вбивця, — сказала Анна, — але, здається, у вас був доказ, що 1994 року він придбав пістолет?

— Той пістолет украли з армійських складів і тихцем перепродали у барі в Ріджспорті, а зробив це військовий, — пояснив Дерек. — Теоретично можна припустити, що і Тед Тенненбаум, і вбивця на одному проміжку часу придбали зброю в тому самому місці. Та злодійська мережа була натоді відома, тож будь-хто міг купувати там зброю.

— Це справді дивний збіг, — сказала Анна. — Спершу авто Тенненбаума на місці злочину, але за кермом того автомобіля не він. Потім знаряддя злочину, яке придбали там, де й Тенненбаум набув свою «беретту». Як ви гадаєте, хіба це не підозріло?

— Вибачте за моє запитання, — втрутився Майкл, — а нащо Тед Тенненбаум купив би пістолет, якби не хотів ним скористатися?

— Тед зазнавав здирства від місцевого короля злочинного світу, Джеремі Фолта, який підпалив його ресторан. Він міг запастися зброєю для оборони.

— Джеремі Фолт — це те ім’я, що було в тексті п’єси, яку знайшли в голови Ґордона? — запитав Гарві.

— Так, — відказав я. — І ми гадаємо, що, може, його навмисне зіштовхнули з автостради.

— Повернімося до Меґан, — сказав Дерек, ляснувши долонею на магнітному панно, де він написав ту фразу: «Кому треба було вбити Меґан Падалін?».

— Авжеж, — сказав я, — чи можна припустити, що Меґан зіштовхнула Джеремі Фолта у рів? І що хтось із його поплічників, наприклад, Костіко, вирішив помститися?

— Таж ми вже з’ясували, що немає зв’язку поміж Меґан Падалін і Джеремі Фолтом, — нагадав Дерек. — Та й не узгоджується це із психотипом Меґан — наїхати на короля злочинного світу.

— До речі, — сказав я, — а що з аналізом уламків, що їх знайшов Ґрейс, отой спеціальний агент ФАБОВЗ?

— Ще в роботі, — відказав Дерек. — Завтра, можливо, будуть результати.

Анна тим часом переглядала справу і взяла до рук протокол допиту.

— Здається, я знайшла дещо, — сказала вона. — Коли ми на тому тижні допитували мера Брауна, він сказав, що 1994 року отримав анонімний телефонний дзвінок. «На початку 1994 року я виявив, що мер Ґордон бере хабарі. Як? Я отримав анонімний телефонний дзвінок. Це сталося наприкінці лютого. Жіночий голос».

— Жіночий голос, — повторив Дерек. — Може, це була Меґан Падалін?

— Чом би й ні? — сказав я. — Цей слід вартий уваги.

— То мер Браун убив Меґан і Ґордонів? — запитав Майкл.

— Ні, — відказав я, — 1994 року, тоді, коли сталося вбивство, Браун потискав руки у фойє Великого театру. Він поза підозрою.

— Але той дзвінок спонукав Ґордона покинути Орфею, — нагадала Анна. — Він почав переказувати гроші до Монтани, а потім подався до Бозмена, щоб придбати дім.

— У мера Ґордона був дуже хороший мотив, щоб убити Меґан Падалін, та й психотип його відповідає тому, що про нього казав нам експерт: він не мав схильності вбивати, але, опинившись у безвиході або щоб захистити свою честь, він попри все зважився б на вбивство.

— Тільки не забувай, що Ґордон теж належить до жертв, — нагадав я Дерекові. — Щось тут не клеїться.

Тут узяв слово Кірк:

— Пам’ятаю, за тієї пори мою увагу привернуло те, що убивця був обізнаний зі звичками Меґан Падалін. Він знав, що вона бігає о тій самій годині, що зупиняється в парку на Пенфілд-Крісчент. Можете сказати мені, що за нею довго стежили. Та є одна деталь, якої вбивця не міг знати, якби стежив за нею, — те, що вона не братиме участі в святкуванні прем’єри театрального фестивалю. Хтось знав, що вулиця буде порожня й Меґан буде в парку сама. Без свідків. І то унікальна нагода, щоб її вбити.

— То це був хтось із її оточення? — запитав Майкл.

— Як ото спершу ми думали, хто міг знати, що мер Ґордон не буде присутній на прем’єрі фестивалю, так і зараз треба подумати, хто міг знати, що Меґан буде того дня в парку.

Ми поглянули на список підозрюваних, написаний фломастером на магнітному панно:

— Що ж, — сказав Дерек, — будемо діяти методом вилучення. Виходячи з того, що це був чоловік, ми вилучаємо з цього переліку Шарлотту Браун. До того ж вона не жила тоді в Орфеї, не мала зв’язків із Меґан Падалін, а також не мала змоги шпигувати за нею, щоб дізнатися про її звички.

— І якщо виходити з міркувань експерта-криміналіста, — докинула Анна, — то вбивця не хотів, щоб результати розслідування 1994 року опинилися під сумнівом. Отож можна вилучити з цього списку й Островскі. Навіщо йому було б просити Стефані братися до нового розслідування, — невже задля того, щоб убити її потім? Крім того, він не жив у Орфеї й не був знайомий із Меґан Падалін.

— Отож залишаються Стівен Берґдорф, Рон Ґуллівер і Семюель Падалін.

— Ґуллівер уже два місяці як подав у відставку, — нагадала Анна, перш ніж пояснити Кіркові й Майклові, що експерт висунув версію про можливий від’їзд убивці під вигаданим приводом. — Ану ж бо він завтра заявить, що вирушає на постійне проживання до країни, яка не видає злочинців?

— А Стівен Берґдорф? — запитав Дерек. — 1994 року, якраз після тих убивств, він оселяється в Нью-Йорку, та ось знову опиняється в Орфеї, щоб узяти участь у п’єсі, яка має виявити ім’я вбивці.

— А що ми знаємо про Семюеля Падаліна? — запитав я. — За тієї пори він був таким невтішним удівцем, аж годі було й уявити, що він міг убити свою дружину. Та перш ніж вилучити його зі списку, треба більше дізнатися про нього і про ті причини, які змусили його взяти участь у розподілі ролей. Бо хто ж, як не він, чудово знав звички Меґан і про те, що вона не піде на фестиваль у вечір прем’єри.

Майкл Бірд пошукав інформацію про Семюеля Падаліна і сказав:

— То було дуже хороше подружжя, без кримінального минулого, їх дуже цінували. За тієї пори я опитав їхніх сусідів: усі вони казали те саме. Ніякого галасу, ніяких сварок. Усі казали, що це хороші й вочевидь щасливі люди. Видно було, що Семюеля страшенно вразила смерть дружини. Один сусід навіть боявся, що він вкоротить собі віку. Потім він подолав ту кризу й одружився знову.

— Справді, — підтвердив Кірк, — і в мене склалося тоді подібне враження.

— Так чи так, — підсумував я, — ні Рон Ґуллівер, ні Стівен Берґдорф, ні Семюель Падалін, здається, не мали причини вбивати Меґан. Отож повертаємося до нашого початкового запитання. Чому її хотіли вбити? Якщо ми знайдемо відповідь на це запитання, то дізнаємося, хто вбивця.

Нам потрібно було якнайбільше дізнатися про Меґан. І тоді ми вирішили податися до Семюеля Падаліна, сподіваючись, що він зможе трохи більше розповісти про свою першу дружину.

У Нью-Йорку, в своєму помешканні в Брукліні, Стівен Берґдорф намагався переконати дружину в тому, що конче потрібно податися до Єлловстоуна.

— Як, ти не хочеш туди поїхати? — роздратовано допитувався він.

— Послухай, Стівене, — сказала Трейсі, — але ж поліція тобі звеліла залишатися в штаті Нью-Йорк. Чому б нам не податися до озера Чамплейн, до будиночка моєї сестри?

— Бо я хочу, щоб ми скористалися нагодою, якщо вже і в тебе, й у мене відпустка, а в дітей канікули.

— Може, нагадати тобі, що тижнів зо три тому ти і слухати не хотів про Єлловстоун?

— А я хотів якраз зробити приємність тобі й дітям, Трейсі. Вибач, що не забуваю ваших бажань.

— Стівене, то поїдемо до Єлловстоуна наступного літа. Ліпше все-таки дотримуватися наказів поліції й не покидати штату.

— А чого ти боїшся, Трейсі? Гадаєш, я вбивця, так?

— Та ні, звісно.

— То поясни, навіщо поліції знову контактувати зі мною. Знаєш, ти справді важка у спілкуванні. То ти хочеш, то ти не хочеш. Що ж, їдь до сестри, як тобі так кортить, а я тут залишуся, якщо ти не хочеш мандрівки всією родиною.

Повагавшись, Трейсі врешті погодилася. Вона відчувала, що потребує особливих стосунків із чоловіком, щоб знову відновити з ним контакт.

— Гаразд, любий, — лагідно сказала вона, — їдьмо.

— Чудово! — вигукнув Стівен. — То пакуй валізи. Я поки що загляну в редакцію, відвезу статтю й залагоджу деякі питання. Потім заїду до твоєї сестри, щоб позичити кемпінг-кар. Завтра о першій годині ми вирушаємо до Середнього Сходу!

Трейсі насупила брови.

— Нащо ти все ускладнюєш, Стівене? Ми поскладаємо наші речі в авто, заїдемо завтра до сестри, а потім вирушимо.

— Це неможливо, — відказав Стівен, — якщо на задньому сидінні будуть діти, то валізи не буде куди покласти.

— Стівене, ми поставимо їх у багажник. Адже ми купили цей автомобіль тільки тому, що в нього великий багажник.

— Багажник заклинило. Він не відчиняється.

— Лишенько! А що ж сталося? — вигукнула Трейсі.

— Поняття не маю. Заклинило, та й край.

— Заразу піду гляну, що там.

— Нема коли, — сказав Стівен. — Я їду в редакцію.

— Автомобілем? Відколи це ти почав їздити туди автомобілем?

— Хочу послухати, як він їде, здається, там якийсь підозрілий шум у двигуні.

— То ліпше залиш його мені, Стівене, — сказала Трейсі. — Я поїду до автомайстерні, нехай з’ясують, що там за шум, а заразом і багажник полагодять.

— Ніякої майстерні! — вигукнув Стівен. — У крайньому разі, візьмемо автомобіль із собою, потягнемо його за кемпінг-каром.

— Не сміши людей, Стівене, ніхто не морочитиметься з ним у Єлловстоуні.

— А дзуськи! Так буде набагато практичніше. Ми покинемо кемпінг-кар у кемпінгу, а в парк чи околицями їздитимемо автомобілем. Не будемо ж ми кататися тим мастодонтом по всіх усюдах.

— Але ж, Стівене...

— Ніяких «але»! Усі так роблять.

— Ну, гаразд, гаразд, — скорилася Трейсі.

— Я їду в редакцію. Пакуй валізи і скажи сестрі, що я заїду завтра о пів на восьму ранку. О дев’ятій ми вже вирушаємо на Середній Схід.

Стівен вийшов і сів у авто, що стояло надворі. Йому здалося, ніби сморід від Алісиного трупа вже просякає з-під кришки багажника. Чи, може, це було тільки в його уяві? Він поїхав до редакції «Огляду», де його зустріли як героя. Та він був сам не свій. Не чув, як до нього говорять. Враження було таке, наче все довкола йде обертом. Його аж занудило.

Прихід до редакції часопису розв’язав усі його емоції. Він убив людину. Він усвідомив це лише зараз.

Потримавши голову під струменем води у вбиральні, Стівен замкнувся в кабінеті зі своїм заступником, Скіпом Наланом.

— З тобою все гаразд, Стівене? — запитав Скіп. — Ти маєш кепський вигляд. Геть спітнів і білий мов крейда.

— Стомився. Гадаю, мені треба відпочити. Статтю про фестиваль я надішлю тобі поштою. Поправиш там, як треба буде.

— То ти не повертаєшся до праці? — запитав Скіп.

— Ні, я вирушаю завтра в мандри з дружиною й дітьми. Після всіх тих подій мені треба трохи оговтатися.

— Я розумію, — сказав Скіп. — Аліса сьогодні буде?

Берґдорф проковтнув слину.

— Про це я й хотів із тобою поговорити, Скіпе.

Стівен прибрав дуже серйозного вигляду, і Скіп занепокоївся.

— Що сталося?

— Аліса вкрала мою кредитну картку. То вона шахрувала з грішми. А потім зізналася в усьому і втекла.

— Ти ба, — сказав Скіп, — ніколи б не подумав. Щоправда, останніми днями вона була якась дивна. Що ж, я сам подам скаргу, не буду тебе цим обтяжувати.

Стівен подякував йому, потім підписав декілька листів і надіслав електронною поштою статтю. Скориставшись підключенням до мережі, пошукав інформацію про швидкість розкладання трупа. Боявся, щоб його не зрадив сморід. Треба було витерпіти три дні. За його підрахунками, якщо виїхати завтра, в середу, то до Єлловстоуна можна дістатися в суботу. Він позбудеться тіла так, що ніхто його ніколи не знайде. Він знав, як діятиме.

Стівен стер історію пошуку, вимкнув комп’ютер і пішов. Опинившись надворі, дістав із кишені Алісин телефон, який носив із собою. Увімкнув його і, переглянувши телефонну книгу, послав повідомлення батькам і кільком друзям, імена яких він знав. «Мені треба відпочити, поїду на кілька днів подихати свіжим повітрям. Я вам зателефоную. Аліса». Ніхто її не шукатиме упродовж певного часу. Потім викинув телефон у смітник.

Тепер йому лишилося залагодити ще одну річ. Він подався до Аліси додому, ключі від хати були у нього в кишені, й позабирав коштовності й усі цінні речі, які їй дарував. Потім пішов у ломбард й усе продав. Бодай частину боргу поверне.

У Саут-Гемптоні ми з Анною й Дереком сиділи у вітальні Семюеля Падаліна і розповідали йому про те, що 1994 року ціллю вбивці була Меґан, а не родина Ґордонів.

— Меґан? — недовірливо перепитав він. — Що ви таке мені кажете?

Ми стежили за його реакцією, й вона виявилася природна: він був просто-таки приголомшений.

— Це правда, пане Падаліне, — сказав Дерек. — Ми тоді помилилися з жертвою. Об’єктом того вбивства була ваша дружина, а Ґордони були побічними жертвами.

— Але чому Меґан?

— Оце ми й хотіли б дізнатися, — сказав я.

— Безглуздя якесь. Меґан була така хороша. Її любили відвідувачі книгарні, поважали сусіди.

— І все ж таки, — сказав я, — хтось так не любив її, що вирішив убити.

Семюелеві аж заціпило від подиву.

— Пане Падаліне, — озвався Дерек, — це дуже важливе запитання: вам погрожували? Може, ви мали справи з небезпечними людьми? Маю на увазі таких, що могли завзятися на вашу дружину.

— Та не було нічого такого! — образився Семюель. — Ви справді погано нас знаєте.

— А вам каже щось ім’я Джеремі Фолт?

— Нічогісінько. Учора ви вже питали мене про нього.

— Меґан була занепокоєна незадовго до смерті? Вона казала вам про те, що її турбує?

— Ні-ні. Вона полюбляла читати, писати, бігати.

— Пане Падаліне, — сказала Анна, — хто міг знати про те, що ви з Меґан не будете брати участі у святкуваннях прем’єри фестивалю? Убивця знав, що того вечора ваша дружина вийде побігати, як робила завжди, хоч більшість мешканців міста була на центральній вулиці.

Семюель Падалін трохи подумав.

— Усі говорили про цей фестиваль, — урешті сказав він. — Меґан розмовляла про нього і з нашими сусідами, коли робила покупки, і з відвідувачами книгарні. Балачки стосувалися одного питання: хто встиг придбати квитки на прем’єру, а хто стоятиме в натовпі на центральній вулиці. Знаю, що Меґан казала усім, хто її питав, про те, що ми не встигли придбати квитки і вона не хоче товктися в юрмі у середмісті. Казала таким тоном, яким дехто сповіщає, що не святкує Різдво, а воліє ліпше поспати: «Ліпше я читатиму на терасі, вечір буде спокійним як ніколи». Отака іронія.

Семюель, здавалося, геть засмутився.

— Ви кажете, Меґан полюбляла писати, — знову озвалася Анна. — Що вона писала?

— Усе й нічого. Їй завжди кортіло написати роман, та бракувало хорошої інтриги, як сама вона казала. Зате вона вела щоденник, причому досить регулярно.

— Ви зберегли його? — запитала Анна.

— Зберіг. Там зошитів із п’ятнадцять.

Семюель Падалін вийшов на хвилю й повернувся із запорошеною картонною коробкою, яку, напевне, дістав із підвалу. Там було десятків зо два зошитів, усі однакового штибу.

Анна розгорнула один: аж до останньої сторінки він був пописаний густим, вишуканим почерком. Там було на цілі години читання.

— Ми можемо їх узяти? — запитала вона Семюеля.

— Як хочете. Проте сумніваюся, що ви знайдете там щось цікаве.

— Ви читали їх? — запитав Дерек у Семюеля Падаліна.

— Авжеж, — відказав той. — Трохи. Після смерті дружини мені закортіло більше дізнатися про неї, про її думки. Та незабаром я виявив, що вона нудьгувала. Ось побачите, як вона змальовувала своє повсякденне життя: вона нудьгувала від повсякдення, їй нудно було зі мною. Вона писала про свою роботу в книгарні, про тих, хто купували книжки, про те, які книжки вони купували. Мені соромно казати вам про це, та я збагнув, що тут було щось зворушливе. Незабаром я припинив те читання, мені було прикро. Цим і пояснюється те, що я відніс ці зошити у підвал.

Уже виходячи із тією коробкою під пахвою, ми побачили, що в передпокої стоять валізи.

— Кудись їдете? — запитав Дерек.

— Це дружина їде. Відвезе дітей до своїх батьків, у Коннектикут. Злякалася подій, що сталися останнім часом в Орфеї. Я приєднаюся до них згодом. Коли буде дозвіл покинути штат.

Ми з Дереком мали повернутися до крайового центру поліції штату, щоб побачитися з майором. Він хотів вислухати наш звіт про ситуацію. Анна запропонувала взятися до зошитів Меґан Падалін.

— Ти що, ні з ким не хочеш ділити цієї роботи? — запитав я.

— Авжеж, я із задоволенням прочитаю все, принаймні розвіюся трохи. Мені це потрібно.

— Мені шкода, що в тебе так склалося з посадою начальника поліції.

— Та пусте, — сказала Анна, щосили намагаючись не заплакати перед нами.

Ми з Дереком подалися до крайового центру поліції штату.

Повернувшись до Орфеї, Анна заглянула до комісаріату. Усі поліціянти зібралися в залі для відпочинку, де Монтань виголошував невеличку імпровізовану промову з нагоди вступу на посаду начальника поліції.

Анна не могла того слухати, тому вирішила поїхати додому і взятися до читання щоденників Меґан. У дверях комісаріату вона зіткнулася з мером Брауном.

Якусь мить вона мовчки дивилася на нього, потім запитала:

— Алане, нащо ви так учинили зі мною?

— Поглянь, у якому ми лайні, Анно, і май на увазі, що й ти почасти винна. Ти так хотіла брати участь у цьому розслідуванні, то мусиш узяти на себе і відповідальність за його наслідки.

— Ви караєте мене за те, що я робила мою роботу? Авжеж, я була зобов’язана допитати вас і вашу дружину, але так потрібно було для розслідування. Ви такий самий громадянин, як і всі, і я не давала вам ніяких пільг, адже я справжній полісмен. Якщо ж ви прозиваєте лайном п’єсу Кірка Гарві, то мушу вам нагадати, що ви самі притягли його сюди. Це ви не хочете визнавати своїх помилок, Алане. Ви варті не більше, ніж Ґуллівер і Монтань. Вважаєте себе королем-філософом, а насправді — просто вузьколобий деспот.

— Іди собі, Анно. Можеш подати у відставку, якщо тобі тут не подобається.

Не тямлячись від гніву, вона прийшла додому. Переступила поріг, опустилася на підлогу в передпокої й заплакала. Довгенько так сиділа, притулившись спиною до шафи і ковтаючи сльози. Уже й не знала, що вдіяти. І кому телефонувати. Лорані? Та скаже їй, що попереджала: життя в Орфеї не для неї. Матері? Вона прочитає їй мораль.

Заспокоївшись урешті, глянула на коробку із зошитами Меґан Падалін, яку принесла з собою. Що ж, треба поринати в читання. Вона налила собі склянку вина, сіла у фотелі й почала читати.

Розпочала із середини 1993-го і простежила рік життя Меґан аж до липня 1994 року.

Спершу її прикро вразило те, яке нецікаве і вбоге життя було в Меґан Падалін. Вона зрозуміла, що відчував її чоловік, читаючи ті рядки.

Аж ось від 1 січня 1994 року Меґан почала змальовувати святкування Нового року, що відбулося в готелі «Троянда Півночі», у Бріджгемптоні, де вона зустріла чоловіка «не з нашого регіону» і який просто-таки підкорив її.

Потім Анна сягнула лютого 1994 року. Те, що вона виявила в записах того періоду, її геть приголомшило.

Меґан Падалін Витяги зі щоденників

І січня 1994 року

Для мене цей рік розпочався добре. Вчора ми були на святкуванні Нового року в готелі «Троянда Півночі» у Бріджгемптоні. Я зустріла одного чоловіка. Він був не з місцевих. Ніколи я не мала таких почуттів, як зараз. Від учора в животі у мене наче метелики тріпочуть крильцями.

25 лютого 1994 року

Сьогодні я телефонувала до міської адміністрації. Анонімно. Розмовляла із заступником міського голови, Аланом Брауном. Гадаю, це хороший чоловік. Сказала йому все, що знаю про мера Ґордона. Подивимося, що з цього буде.

Потім я розповіла Фелісіті про те, що зробила. Вона розгнівалася. Сказала, що це може обернутися проти неї. Зрештою, вона могла й не казати цього мені. Міський голова Ґордон — гівно, і треба, щоб усі про це знали.

8 березня 1994 року

Я знову бачилася з ним. Ми зустрічаємося тепер щотижня. Я така щаслива від цих зустрічей.

1 квітня 1994 року

Сьогодні бачила Ґордона. Він приходив до книгарні. Ми були самі в магазині. Я все йому виклала: що все знаю й що він злочинець. Це було наче вибух. Два місяці я накопичувала це в собі. Він, звісно ж, усе заперечував. Він знає, що винен. Я хотіла дати інформацію журналістам, але Фелісіті заборонила.

2 квітня 1994 року

Відучора почуваюся ліпше. Фелісіті накричала на мене по телефону. Та я знаю, що правильно вчинила.

3 квітня 1994 року

Учора вийшла побігати й опинилася на Пенфілд-Крісчент. Здибала міського голову Ґордона, що йшов додому. Я сказала йому: «Мені соромно за вас, за те, що ви зробили». Я не боялася. А він, навпаки, мав дуже спантеличений вигляд. Я почуваюся, мов те Око, що переслідувало Каїна. Щодня буду чекати, як він ітиме з роботи, і нагадуватиму про його вину.

7 квітня 1994 року

Чудовий день із ним у «Спрінґз». Він чарує мене. Я закохалася. Семюель ні про що не здогадується. Усе гаразд.

2 травня 1994 року

Пила каву з Кейт. Тільки вона знає про нього. Каже, що не варто ризикувати шлюбом, якщо це просто захоплення. Або зважитися-таки і покинути Семюеля. Не знаю, чи така вже я смілива, щоб зважитися на це. Мене влаштовує те, що є зараз.

25 червня 1994 року

Особливо нема чого розповідати. Справи у книгарні йдуть добре. На центральній вулиці має відкритися новий ресторан, кафе «Афіна». Відкриває його Тед Тенненбаум. Він часто заходить до книгарні. Мені він дуже подобається.

1 липня 1994 року

Міський голова Ґордон давненько вже не заглядав до книгарні, відколи дізнався, що я знаю про його шахрайські оборудки, аж сьогодні таки зайшов і довго пробув у нас. Зіграв досить химерну комедію зі мною. Сказав, що йому потрібна книжка місцевого автора, і довго порпався на полицях у тому відділі. Хтозна, що він там робив. Було чимало покупців, то я добре й не бачила. Урешті він придбав п’єсу Кірка Гарві «Темна ніч». Коли пішов, я заглянула до того відділу: ця свиня добряче пошарпала книжку Берґдорфа про фестиваль, позагинавши там сторінки. Певна, що він прийде перевірити, чи продали ми ту кількість книжок, які він нам лишив, і потім простежить, щоб йому перекинули його частку коштів. Боїться, може, що вкрадуть? Але ж він сам злодій.

18 липня 1994 року

Кірк Гарві прийшов до книгарні забрати свою п’єсу. Я сказала, що її продали. Гадала, він буде радий, та він розгнівався. Хотів дізнатися, хто ж її придбав, я сказала, що мер Ґордон. Він навіть не взяв десять доларів, які я йому давала.

20 липня 1994 року

Кірк Гарві приходив знову. Сказав, що Ґордон стверджує, ніби не він придбав ту п’єсу. Але ж я знаю, що таки він. Я так і сказала Кіркові. У мене навіть записано це. Див. запис від 1 липня 1994 року.

Джесс Розенберґ

Середа, 30 липня 2014 року

Через чотири дні після прем’єри

Того ранку, коли ми з Дереком прийшли до архівної зали «Орфея кронікл», Анна вже порозвішувала на стінах копії зі щоденника Меґан Падалін.

— Меґан і була тією людиною, яка 1994 року анонімно зателефонувала Аланові Брауну, стверджуючи, що міський голова Ґордон причетний до корупції, — пояснила вона нам. — Як я зрозуміла, вона дізналася про це від такої собі Фелісіті. Не знаю, що та їй сказала, але Меґан страшенно розгнівалася на Ґордона. Місяців за два після анонімного дзвінка, 1 квітня 1994 року, коли вони були самі у книгарні, вона врешті напалася на мера Ґордона, який прийшов купити книжку. Сказала, що все знає і вважає його злочинцем.

— То вона пише про те, що він брав хабарі? — запитав Дерек.

— Я теж про це думала, — сказала Анна, перегортаючи сторінку. — Тому що за два дні по тому, під час пробіжки, Меґан випадково натрапила на Ґордона коло його дому і знову напалася на нього. У щоденнику вона написала: «Я немов те Око, що стежить за Каїном».

— Те око переслідувало Каїна за вбивство, — згадав я. — Невже мер когось убив?

— Оце те, про що і я собі думаю, — сказала Анна. — Меґан цілі місяці й аж до смерті щовечора бігала коло будинку мера Ґордона. Чекала на нього в парку й, угледівши, нападала на нього, нагадуючи про той злочин.

— Отож мер мав усі підстави убити її, — сказав Дерек.

— Ми знайшли винного, — погодилася Анна. — Тільки ж і він загинув.

— А що відомо більше про ту Фелісіті?— запитав я.

— Фелісіті Деніелз, — із задоволеною усмішкою відказала Анна. — Досить було мені зателефонувати Семюелеві Падаліну, й він сказав мені про неї. Зараз вона мешкає в Корамі й чекає на нас. У дорогу.

Фелісіті Деніелз було шістдесят років, вона працювала в крамниці електричного обладнання у торговому центрі в Корамі, де ми і зустрілися з нею. Вона чекала на нас, щоб піти на обід, і ми зайшли до сусідньої забігайлівки.

— Це нічого, якщо я візьму сендвіч? — запитала вона. — А то мені не буде коли і поснідати.

— Та будь ласка, — сказала Анна.

Вона дала замовлення офіціантові. Мені здалося, що у неї сумний і втомлений вигляд.

— То ви хотіли поговорити про Меґан? — запитала Фелісіті.

— Так, пані, — відказала Анна. — Може, ви знаєте, ми наново розслідуємо і її убивство, й убивство родини Ґордонів. Меґан була вашою подругою, так?

— Авжеж. Ми зустрілися в тенісному клубі й відразу ж заприятелювали. Вона молодша за мене, вікова різниця у нас була років із десять. Але рівень гри в теніс у нас був однаковий. Не скажу, що ми були такі вже щирі подруги, та часом випивали по чарці після матчів, то добре запізналися.

— Якою особистістю вона була?

— Романтичною. Трохи мрійливою, трохи наївною. Така собі мрійниця.

— Давно ви мешкаєте в Корамі?

— Понад двадцять років. Я перебралася сюди з дітьми незабаром після смерті мого чоловіка. Він помер 16 листопада 1993 року, у день свого народження.

— Ви бачилися з Меґан після його смерті й переїзду?

— Авжеж, вона регулярно навідувалася в Корам. Привозила мені різні страви власного приготування, якусь хорошу книжку вряди-годи. Як по правді, я нічого в неї не просила, вона трохи й нав’язувалася. Але це ішло від щирого серця.

— Меґан була щасливою жінкою?

— Авжеж, у неї було все. Вона дуже подобалася чоловікам, всі були в нестямі від неї. Лихі язики казали, що орфейська книгарня процвітала тільки завдяки їй.

— То вона часто зраджувала чоловіка?

— Ну, я не це мала на увазі. Втім, вона була не дуже охоча до пригод.

— Чому?

Фелісіті Деніелз звела плечима.

— Хтозна. Може, була не дуже смілива. Не любила небезпечного способу життя.

— Проте, — сказала Анна, — згідно з її щоденником, Меґан упродовж останніх кількох місяців свого життя мала зв’язок з одним чоловіком.

— Справді? — здивувалася Фелісіті.

— Авжеж, вона зустріла його увечері 31 грудня в готелі «Троянда Півночі» в Бріджгемптоні. Меґан пише, що регулярно бачилася з ним аж до початку червня. Потім записів нема. Вона нічого вам не казала?

— Нічогісінько, — відповіла Фелісіті Деніелз. — А хто він такий?

— Ми не знаємо, — відказала Анна. — Я сподівалася почути це від вас. Меґан ніколи не скаржилася вам, що їй погрожують?

— Погрожують? О боже, ні! Послухайте, є, звісно ж, люди, що знали її ліпше за мене. Чому ви розпитуєте саме мене?

— Бо, згідно з її щоденником, у лютому ви відкрили їй одну таємницю, що стосувалася Джозефа Ґордона, міського голови Орфеї, і це її досить-таки збурило.

— О боже! — пробурмотіла Фелісіті Деніелз, притуливши долоню до вуст.

— То про що там ішлося? — запитала Анна.

— Про Люка, мого чоловіка... — кволим голосом відказала Фелісіті. — Ліпше було б ніколи не казати того Меґан.

— А що з ним сталося?

— Люк був у боргах. Він мав підприємство з виробництва вентиляційних установок, але воно збанкрутувало. Мусив звільнити всіх працівників. Справи його були геть кепські. Він нічого нікому не казав. Я виявила все незадовго до його смерті. Потім довелося продати дім, щоб оплатити векселі. Я з дітьми покинула Орфею, знайшовши роботу продавчинею.

— Пані Деніелз, від чого помер ваш чоловік?

— Наклав на себе руки. Повісився у нашій кімнаті, ввечері в день свого народження.

Лютий 1994 року

У вмебльованому помешканні, яке винаймала Фелісіті Деніелз у Корамі, вже западав вечір. Меґан прийшла до неї пополудні, щоб занести лазанью, і застала її у цілковитому відчаї. Діти казилися, не хотіли робити уроки, у вітальні був рейвах, Фелісіті плакала на дивані, не в змозі прибрати ситуацію до рук.

Меґан відразу ж утрутилася: закликала дітей до порядку, змусила їх поробити уроки, потім відпровадила у душ, посадила вечеряти і поклала спати. Тоді відкоркувала пляшку вина, яку принесла зі собою, і налила Фелісіті велику склянку.

Фелісіті не мала кому звіритися, тож розповіла все Меґан.

— Я вже не можу, Меґан. Аби ти знала, що кажуть про Люка. Боягуз, мовляв, повісився в день свого народження, коли дружина з дітьми готувалися до святкового обіду на першому поверсі. Я бачу, як батьки інших учнів дивляться на мене. Не можу я терпіти цієї суміші докору і поблажливості.

— Ох, мені так шкода тебе, — сказала Меґан.

Фелісіті стенула плечима. Вона ще налила вина і вихилила одним духом. Алкоголь подіяв, і вона, трохи сумовито помовчавши, врешті сказала:

— Люк завжди був дуже порядним чоловіком. І ось до чого це призвело.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Меґан.

— Нічого.

— О ні, Фелісіті. Ти сказала або ж забагато, або недостатньо!

— Я скажу тобі, Меґан, але пообіцяй, що нікому не розповідатимеш про це.

— Авжеж, ти можеш завжди мені довіряти.

— Останніми роками Люкове підприємство трималося добре. Все у нас було гаразд. Аж до того дня, коли мер Ґордон призначив йому зустріч у себе в кабінеті. Це було перед тим, як у муніципальних приміщеннях мали розпочатися роботи з перебудови. Ґордон сказав Люкові, що віддасть йому підряд на обладнання вентиляційних систем за фінансове відшкодування.

— Ти маєш на увазі хабар? — запитала Меґан.

— Авжеж, — кивнула Фелісіті. — А Люк відмовився. Сказав, що бухгалтерія помітить це і він усе втратить. Ґордон почав погрожувати, що знищить його. Сказав, що так роблять усі в місті. Та Люк не послухався. І не отримав муніципального контракту. Наступного теж не отримав. І щоб покарати за непокору, мер Ґордон знищив його. Він робив йому капості, недобру рекламу, відраджував людей працювати з ним. І незабаром Люк утратив усіх своїх клієнтів. Та він нічого мені не казав, щоб не турбувати. Я дізналася про все незадовго до його смерті. Бухгалтер фірми прийшов і сказав, що над нею нависло банкрутство, що робітники практично без роботи, а я, дурепа така, нічого й не знала. Того вечора я розпитала Люка, і він про все мені розповів. Я сказала, що потрібно боротися, та він певен був, що проти міського голови нічого не вдіє. Я порадила йому подати скаргу. Він сумно подивився на мене. «Фелісіті, ти нічого не розумієш. Усе місто причетне до цих хабарів. Усі наші друзі. Зокрема, твій брат. Як ти гадаєш, чому він отримував останні два роки ці контракти? Якщо їх викрити, то вони втратять усе. І сядуть за ґрати. Нічого не можна казати, всі тут пов’язані». Наступного вечора він повісився.

— О боже, Фелісіті! — з жахом вигукнула Меґан. — То в усьому винен Ґордон?

— Ти не повинна нікому казати про це, Меґан.

— Таж потрібно, щоб усі знали, що Ґордон злочинець.

— Присягнися мені, що нічого не скажеш, Меґан! Підприємства закриють, власників посадять, люди втратять роботу.

— То що, дозволити міському голові й далі діяти безкарно?

— Ґордон дуже сильний. Набагато сильніший, ніж здається.

— Він не злякає мене!

— Меґан, пообіцяй, що нікому не скажеш. У мене й так достатньо клопоту.

— Але вона таки не втерпіла, — сказала Анна.

— Авжеж, зателефонувала анонімно заступникові голови Браунові й про все розповіла. Я страшенно розлютилася.

— Чому?

— Якби розпочалося розслідування, то потерпіли б люди, які були мені дорогі. Я знаю, що це таке — втратити все. Такого я й ворогові не побажала б. Меґан пообіцяла більше нікому про те не казати. Але через два місяці вона зателефонувала мені й сказала, що все виклала голові Ґордонові у книгарні. Я так на неї кричала, як ні на кого в житті. То був останній мій контакт із Меґан. Після цього я перестала з нею розмовляти. Я страшенно розгнівалася на неї. Справжні друзі не зраджують ваших таємниць.

— Гадаю, вона хотіла вас захистити, — зауважила Анна. — Хотіла, щоб було бодай якесь правосуддя. Вона щодня казала Ґордонові, що через нього вкоротив собі віку ваш чоловік. Хотіла віддати йому належне. Кажете, Меґан не була смілива? Гадаю, навпаки, вона була відважна. Вона не боялася атакувати Ґордона. Тільки вона зважилася це зробити. Вона була сміливіша, ніж усе місто вкупі. І заплатила за це життям.

— Ви хочете сказати, що ціллю вбивці була Меґан? — приголомшено запитала Фелісіті.

— Ми гадаємо, так, — відказав Дерек.

— А хто ж це зробив? — запитала Фелісіті. — Мер Ґордон? Але ж він загинув разом із нею. Нісенітниця якась.

— Оце ми і намагаємося збагнути, — зітхнув Дерек.

— Пані Деніелз, — сказала Анна, — ви знаєте ім’я ще одної подруги Меґан, котра могла б розповісти нам про неї? У щоденнику я прочитала, що її звати Кейт.

— Авжеж, Кейт Ґренд. Вона теж належала до тенісного клубу. Гадаю, це була близька подруга Меґан.

Коли ми покидали торговий центр у Корамі, Дерекові зателефонував експерт дорожньої бригади.

— Я проаналізував ті уламки, що ти їх мені дав, — сказав він.

— І які висновки?

— Ти правильно все оцінив. Це уламки бічного правого бампера. Довкола блакитний колір, а отже, авто було блакитної барви. Знайшов я й сліди сірої барви, себто, згідно зі справою, яку ти мені переслав, того ж таки кольору був і мотоцикл, що фігурував у смертельній пригоді 16 липня 1994 року.

— Отож мотоцикл зіштовхнули на повній швидкості, й він урізався в придорожній об’єкт? — запитав Дерек.

— Саме так, — підтвердив експерт. — І зіштовхнуло його авто блакитного кольору.

У Нью-Йорку, біля свого будинку у Брукліні, Берґдорф сів за кермо кемпінг-кара.

— Ну ось, рушаємо! — сказав Берґдорф, вмикаючи запалення.

Дружина, що сиділа поруч, пристебнула пасок безпеки. Потім обернулася до дітей, що сиділи ззаду.

— Усе гаразд, любі мої?

— Так, мамо, — відказала дочка.

— А чому ззаду авто?

— Бо це практично! — відказав Стівен.

— Практично? — перепитала Трейсі. — Он багажник не відчиняється!

— Щоб відвідати найліпший національний парк, багажник не потрібен. Хіба задля того, щоб замкнути туди дітей.

Стівен зареготався.

— Татко замкне нас у багажнику? — занепокоєно запитала донька.

— Ніхто нікого не замикатиме, — сказала її мати.

Кемпінг-кар покотився до Мангеттен-бридж.

— А ми швидко прибудемо до Єлловстоуна? — запитав син.

— Дуже швидко, — відказав Стівен.

— Треба ж буде бодай трохи ознайомитися з країною! — роздратовано сказала Трейсі. Потім звернулася до сина: — Поспи, мій любий. Треба набратися терпіння.

— Ви їдете збіса швидким потягом «Амерікен експрес»! — вигукнув Стівен. — Ніхто ніколи ще не їздив з такою швидкістю із Нью-Йорка до Єлловстоуна!

— Ой добре, ми швидко поїдемо! — вигукнув хлопчик.

— Ні, ми не їхатимемо дуже швидко! — вигукнула Трейсі, якій уже урвався терпець.

Вони перетнули острів Мангеттен, дісталися Голланд-танела, виїхали у Нью-Джерсі й попрямували сімдесят восьмою автострадою на захід.

У клініці Маунт-Сінай Синтія Іден вибігла з Дакотиної палати і погукала медсестру.

— Покличте лікаря! — кричала вона. — Вона розплющила очі! Моя донька розплющила очі!

Ми сиділи в архівній кімнаті й разом із Кірком та Майклом вивчали можливі сценарії нещасної пригоди з Джеремі.

— Згідно з експертизою, — пояснив Дерек, — і якщо судити з удару, авто порівнялося з мотоциклом і вдарило його, щоб зіпхнути в рів.

— Отож Джеремі Фолта вбили, — сказав Майкл.

— Сказати б, убили, — уточнила Анна. — Його покинули вмирати. Той, хто вдарив його, був цілковитим аматором у цьому ділі.

— Убивця всупереч своєму бажанню! — вигукнув Дерек. — Той психотип, що його визнав за нашим убивцею доктор Сінґ. Він не хоче вбивати, але мусить це робити.

— Чимало людей хотіло смерті Джеремі Фолта, — зауважив я.

— А що як ім’я Джеремі Фолта в тексті «Темної ночі» означало, що його треба вбити? — припустив Кірк.

Дерек показав поліційну світлину гаража родини Ґордонів.

Там стояло червоне авто з відчиненим багажником і всередині валізи.

— У Ґордона було червоне авто, — констатував Дерек.

— Дивно, — сказав Кірк Гарві, — я пригадую, що він водив блакитне авто без верху.

Тут мені дещо спало на думку, і я почав порпатися в слідчій справі 1994 року.

— Ми бачили те авто! — сказав я. — Я пригадую фото голови Ґордона і його автомобіля.

Я гарячково перегорнув рапорти, відбитки, протоколи допитів свідків, виписки з банківських рахунків. Аж натрапив на світлину, яку потайці зробив агент із продажу нерухомості в Монтані: там видно було, як мер Ґордон вивантажує коробки з багажника блакитного автомобіля з відкидним верхом перед будинком, що його він винайняв у Бозмені.

— Агент із продажу нерухомості не довіряв Ґордонові, — згадав Дерек. — Він сфотографував його перед автомобілем, щоб зафіксувати його номер і обличчя.

— Отже, міський голова водив блакитне авто, — сказав Майкл.

Кірк придивився до світлини зблизька.

— Погляньте на задню шибку, — сказав він, тицьнувши пальцем у фото. — Там стоїть прізвище дилера, власника техстанції. Може, він іще працює.

Ми перевірили, і виявилося, що та технічна станція, де можна було і придбати автомобіль, розташована по дорозі до Монтаука й існує там уже сорок років. Ми відразу ж поїхали туди, і нас прийняв її господар у страшенно брудному й захаращеному різними залізяками кабінеті.

— Що хоче від мене поліція? — запитав він.

— Нам потрібна інформація про автомобіль, який придбали у вас імовірно 1994 року.

Він зареготав.

— 1994 року? Навряд чи я зможу допомогти вам. Ви ж бачите, який тут рейвах.

— Спершу погляньте на модель, — сказав Дерек, показуючи йому світлину.

Чоловік зиркнув на фото.

— Я продав цілу купу таких автомобілів. Пам’ятаєте прізвище клієнта?

— Джозеф Ґордон, міський голова Орфеї.

Той пополотнів.

— Еге, цю покупку я не забуду, — сказав він, умить споважнівши. — За два тижні після неї того чоловіка було вбито разом із родиною.

— То він придбав це авто десь у середині липня? — запитав я.

— Та майже. Я приїхав до гаража, аж бачу, він чекає на мене. Обличчя в нього було таке, наче він усеньку ніч не спав. Та ще й перегаром від нього тхнуло. З правого боку його авто було геть понівечене. Він сказав, що збив на дорозі оленя й хоче придбати нове авто, причому негайно. У мене були три червоні доджі, й він без розмов придбав один із них. Заплатив готівкою. Сказав, що був напідпитку, пошкодив муніципальну будівлю, й це може недобре вплинути на його перевибори у вересні. Накинув зверху п’ять тисяч доларів, щоб зробити мені приємність і щоб я негайно здав його авто на брухт. Поїхав своїм новим автомобілем, і всі лишилися задоволені.

— А це не видалося вам дивним?

— І так, і ні. Такі випадки весь час трапляються. Знаєте, в чому полягає секрет мого комерційного успіху і того, що я так давно тут сиджу?

— Ні.

— Я тримаю язик за зубами, і всі в цім краю про це знають.

Мер Ґордон мав усі підстави вбити Меґан, але він убив Джеремі Фолта, з яким ніяк не був пов’язаний. Навіщо?

Повертаючись того вечора до Орфеї, ми з Дереком довго сушили собі мізки над цілою купою запитань. Назад ми їхали мовчки, поринувши в думки. Коли я зупинився коло його домівки, він не вийшов з автівки. Лишився сидіти на місці.

— Що з тобою? — запитав я.

— Відколи я встряв разом з тобою в це розслідування, у мене наче нове життя почалося. Давно вже не почувався я таким щасливим, таким у повноті життя. Та примари минулого все ж таки не дають спокою. Щойно заплющу очі, як опиняюся в тому автомобілі разом з тобою й Наташею.

— Я теж міг бути за кермом. Ти не винен у тому, що сталося.

— Або ти, або вона, Джессе! Я міг обрати поміж тобою й нею.

— Ти врятував мені життя, Дереку.

— І водночас позбавив життя її, Джессе. Поглянь на себе, яким ти став за двадцять років: і досі самотній, й досі носиш траур.

— Дереку, ти тут ні при чому.

— Що ти вчинив би на моєму місці, Джессе? Оце те запитання, яке я весь час собі ставлю.

Я нічого на те не відповів. Ми мовчки викурили по цигарці. Потім дружньо поплескали один одного по плечу, і Дерек подався до хати.

Не хотілося мені повертатися додому. Мені кортіло відвідати її. Я поїхав на цвинтар. О цій порі там уже було замкнено. Я завиграшки переліз огорожу і попрямував порожніми алеями. Пройшов поміж могилами, де росла густа трава, що глушила мої кроки. Скрізь було тихо і красиво. Я вклонився могилам дідуся й бабусі, що були тут поховані, потім зупинився перед її останнім притулком. Сів на лаві й довго так сидів. Аж почув кроки. То була Дарля.

— Як ти дізналася, що я тут?

Вона всміхнулася.

— Не тільки ж ти переліз огорожу, щоб прийти до неї.

Я теж усміхнувся. Потім сказав:

— Вибач за ресторан, Дарлю. То був дурнуватий задум.

— Ні, Джессе, той був чудовий задум. Це я шкодую про те, що так поставилася до нього.

Вона сіла коло мене.

— Я не повинен був садовити її в автомобіль того дня, — з жалем сказав я. — То була моя вина.

— А хіба не моя, Джессе? Я не повинна була виганяти її. Та й не повинні були ми так по-дурному сваритися.

— Бач, ми обоє почуваємося винними, — пробурмотів я.

Дарля кивнула.

— Деколи мені здається, що вона тут, поруч зі мною, — провадив я. — Приходячи додому ввечері, я сподіваюся застати її там.

— Ох, Джессе, її усім нам бракує. Кожного божого дня. Але ти повинен іти вперед. Не можна жити минулим.

— Хтозна, Дарлю, чи зможу я загоїти колись цю рану в душі.

— Знаєш, Джессе, життя її загоїть.

Дарля схилила голову мені на плече. Отак ми й сиділи, дивлячись на могильний камінь, що височів перед нами.

НАТАША ДАРРІНСКІ

02.04.1968-13.10.1994

Дерек Скотт

13 жовтня 1994 року

Наше авто розтрощило поручні і впало в річку. Сталося все дуже швидко. Майже несамохіть я відстебнув пасок безпеки і відчинив вікно, як навчали нас у поліційній школі. Наташа, яка сиділа на задньому сидінні, несамовито закричала. Джесс не пристібав пасок безпеки, тож зомлів, ударившись головою об бардачок.

За декілька секунд автомобіль наповнила вода. Я звелів Наташі відстебнути пасок і вилазити крізь вікно. Потім збагнув, що в неї заклинило замок. Нахилився до неї й спробував допомогти. У мене не було нічого, щоб перерізати пасок, залишалося тільки вирвати його з гнізда. Я почав несамовито смикати його. Марно. Вода вже сягнула нам по плечі.

— Рятуй Джесса! — гукнула мені Наташа. — Я сама впораюся!

Я на мить завагався. Вона знову гукнула:

— Дереку, витягай Джесса!

Вода вже була нам по підборіддя. Я вислизнув з автомобіля через вікно, потім ухопив Джесса і потягнув його назовні. Ми занурилися у воду, авто пішло на дно, я затамував подих і глянув у вікно. Наташа була геть у воді, вона ніяк не могла вивільнитися. Автомобіль став її в’язницею. Мені вже бракувало повітря. Джессове тіло тягнуло мене на дно. Ми з Наташею обмінялися останнім поглядом. Ніколи не забуду її очей, що дивилися на мене з-за шибки автомобіля.

Повітря вже геть бракувало, із відчайдушним зусиллям я виплив на поверхню разом із Джессом. Насилу доплив до берега. Наспіли поліційні патрулі, я бачив, як до річки біжать поліціянти. Я таки добився до них і віддав їм непритомного Джесса. Хотів було відшукати Наташу, поплив на середину річки. Я навіть не пам’ятав, у якому місці потонуло авто. Нічого не було видно, вода стала каламутна. Мене охопив страшенний відчай. Вдалині почулися сирени. Я спробував іще раз пірнути. І знову побачив Наташині очі, той погляд, що переслідуватиме мене все життя.

І ще одне запитання буде переслідувати мене: якби я спробував іще раз смикнути той пасок, щоб вирвати його, а не витягувати Джесса, як ото вона мені сказала, то чи зміг би її порятувати?

Джесс Розенберґ

Четвер, 31 липня 2014 року

Через п’ять днів після прем’єри

У нас залишалися три дні, щоб розплутати цю справу. Часу було обмаль, проте цього ранку Анна призначила нам зустріч у кафе «Афіна».

— Еге, саме пора гаяти час на сніданки! — бурчав Дерек дорогою до Орфеї.

— Хтозна, що вона хоче, — сказав я.

— Вона нічого більше не сказала?

— Нічого.

— Та й ще у кафе «Афіна»! Це останнє місце, куди я хотів би заглянути, з огляду на обставини.

Я всміхнувся.

— Що таке? — запитав Дерек.

— Ти в кепському гуморі.

— Ні, я не в кепському гуморі.

— Я знаю тебе як облупленого, Дереку. Настрій у тебе геть нікудишній.

— Гаразд, гаразд, — сказав він, — їдь швидше, я хочу знати, що там Анна задумала.

Він увімкнув маяк, щоб пришвидшити мене. Я зареготав.

Прибувши в кафе «Афіна», ми побачили, що Анна сидить за столом у глибині зали. Чашки з кавою вже чекали на нас.

— Ага, ось і ви! — нетерпляче сказала вона, ніби ми загаялися.

— Що сталося? — запитав я.

— Я весь час про неї думала.

— Про кого?

— Про Меґан. Зрозуміло, міський голова хотів її здихатися. Вона забагато знала про нього. Може, Ґордон сподівався лишитися в Орфеї, а не тікати до Монтани. Я спробувала зв’язатися з тією Кейт Ґренд, подругою Меґан. Вона у відпустці. Я лишила повідомлення для неї в готелі, чекаю дзвінка. Та це не має значення: безсумнівно, міський голова хотів усунути Меґан, і він таки зробив це.

— Тільки він убив Джеремі Фолта, а не Меґан, — нагадав Дерек, який не тямив, до чого веде Анна.

— Це був обмін, — відказала Анна. — Він убив Джеремі Фолта для когось іншого. А той інший убив Меґан для нього. Вони обмінялися вбивствами. А кому потрібно було убивати Джеремі Фолта? Тедові Тенненбаумові, який терпіти не міг, щоб його обдирали.

— Але ж ми вирішили, що Тед Тенненбаум не винен, — роздратовано сказав Дерек. — Прокурор починає офіційну процедуру його реабілітації.

Анна не дала збити себе з пантелику.

— У своєму щоденнику Меґан пише, що 1 липня 1994 року мер Ґордон, який носа не потикав до книгарні, прийшов купити театральну п’єсу, яку вже прочитав і навіть розкритикував. Але не він її обрав, а замовник убивства Джеремі Фолта, який записав з використанням простого коду ім’я жертви.

— А нащо так робити? Вони могли просто зустрітися.

— Може, вони були незнайомі. Або ж не хотіли, щоб їх бачили разом. Не хотіли, щоб поліція потім дісталася до них. Нагадую, що Тед Тенненбаум і міський голова ненавиділи один одного, а це добряче алібі. Ніхто не запідозрив би, що вони у змові.

— Навіть якщо ти маєш рацію, Анно, — сказав Дерек, — то як міг міський голова знайти текст, у якому був код?

— Він міг перебрати книжки, — відказала Анна, яка вже думала про це. — Або ж позагинати сторінки, якщо сам залишив код.

— Тобто позагинати сторінки, як ото зробив мер Ґордон із книжкою Стівена Берґдорфа? — запитав я, згадавши про те спостереження, що було в щоденнику Меґан.

— Атож, — відказала Анна.

— Тоді нам треба конче знайти ту книжку, — сказав я.

— Тим-то я й покликала вас сюди, — відказала Анна.

Тієї миті відчинилися двері, й увійшла Сильвія Тенненбаум. Вона люто зиркнула на нас із Дереком.

— Що це означає? — запитала вона Анну. — Ти не попередила, що вони будуть тут.

— Сильвіє, — лагідно сказала Анна, — треба побалакати.

— Нам нема про що говорити, — відтяла Сильвія Тенненбаум. — Мій адвокат саме подає позов проти поліції штату.

— Сильвіє, — провадила Анна, — гадаю, твій брат причетний до вбивства Меґан і родини Ґордонів. І докази цього в тебе вдома.

Сильвія аж остовпіла, почувши те.

— Анно, — образилася вона, — то ти теж на їхньому боці?

— Ми можемо спокійно поговорити, Сильвіє? Я хочу тобі дещо показати.

Сильвія завагалася, та потім погодилася сісти поруч із нами. Анна коротко змалювала їй ситуацію й показала витяги зі щоденника Меґан Падалін. Потім сказала:

— Я знаю, що ти успадкувала дім твого брата, Сильвіє. Якщо Тед причетний до цих справ, то книжка може бути там, і нам потрібно заглянути в неї.

— Я там ґрунтовно поприбирала, — кволим голосом пробурмотіла Сильвія. — Але його бібліотеки не чіпала.

— Ми можемо туди зазирнути? — запитала Анна. — Якщо знайдемо ту книжку, то отримаємо відповіді на запитання, що нас непокоять.

Сильвія трохи повагалася — це тривало стільки часу, скільки горить недопалок цигарки, що впав на тротуар, — та врешті погодилася. Ми поїхали до неї. Ми з Дереком знову опинилися в тому домі, який обшукували двадцять років тому. Тоді ми нічого там не знайшли. А доказ був у нас перед очима. Тільки ми тоді не помітили його. То була книжка про фестиваль. Її обкладинка й досі була загнута на ріжку. Вона стояла собі на полиці, поміж творами великих американських письменників. Ніхто й не торкнувся її за весь цей час.

Тепер її взяла до рук Анна. Ми з’юрмилися довкола неї, й вона повільно перегорнула сторінки, де видніли підкреслені фломастером слова. Як і в тексті п’єси Кірка Гарві, що його ми знайшли в міського голови, перші літери кожного підкресленого слова склалися в ім’я:

Отямившись напередодні в клініці Маунт-Сінай у Нью-Йорку, Дакота неймовірно швидко відновлювала сили. Лікар, який прийшов поглянути, як почувається дівчина, застав її, коли вона жадібно поглинала гамбургер, що приніс їй батько.

— Та не так швидко, — сказав він, усміхаючись, — добре пережовуйте.

— Я голодна як вовк, — відказала дівчина з напханим ротом.

— Радий бачити вас у такому стані.

— Дякую, пане лікарю! Завдяки вам я ще поживу на світі.

Лікар стенув плечима.

— Ви завдячуєте тільки собі, Дакото. Ви боролися за життя. Ви хотіли жити.

Вона опустила очі. Лікар перевірив пов’язку в неї на грудях. Їй довелося накласти кільканадцять швів.

— Не турбуйтеся, — сказав лікар. — Ми вдамося до косметичної хірургії й замаскуємо шрам.

— Не треба, — відказала Дакота. — Це мені відплата.

За дві тисячі кілометрів звідтіля кемпінг-кар Берґдорфа мчав дев’яносто четвертою автострадою, покинувши штат Вісконсин. Родина вже була біля Міннеаполіса, аж Стівен зупинився на автозаправці, щоб наповнити бак пальним.

Діти вийшли надвір розім’яти ноги. Трейсі теж вийшла з автомобіля й підійшла до чоловіка.

— Заїдьмо до Міннеаполіса, — сказала вона.

— О ні, — роздратовано відказав Стівен, — не міняй мені програми!

— Якої програми? Я хотіла скористатися мандрівкою, щоб показати дітям кілька міст. Ти відмовився зупинитися в Чикаго, а тепер не хочеш відвідати Міннеаполіс. Нащо ж ми мандруємо, Стівене, якщо ніде не зупиняємося?

— Ми прямуємо до Єлловстоунського парку, моя люба! Якщо будемо весь час зупинятися, то так і не доберемося до нього.

— Ти поспішаєш?

— Ні, але ж ми мали на увазі Єлловстоун, а не Чикаґо, чи Міннеаполіс, чи ще якусь діру. Я поспішаю побачити цю унікальну природну перлину. Діти будуть дуже розчаровані, якщо ми гаятимемося.

А тут і діти підбігли й закричали хором:

— Тату, мамо, автомобіль смердить! — і старша дівчинка затиснула собі носа.

Стівен кинувся до автомобіля, страшенно перелякавшись.

Жахливий сморід уже добряче просякав з-під кришки багажника.

— Скунс! — вигукнув він. — Ми задавили скунса! От блядство!

— Не кажи таких вульгарних слів, Стівене, — докірливо сказала Трейсі. — Хіба це так важливо.

— От блядство! — зрадівши, повторив син.

— Ох, усиплю я тобі! — вигукнула його мати.

— Так, усі в кемпінг-кар, — звелів Стівен, виймаючи пістолет, хоч бак іще не зовсім наповнився. — Діти, не підходьте до автомобіля, вам зрозуміло? Ви можете заразитися. Цей сморід може триматися ще довго. Смердітиме, як ніколи. Ох, такий сморід, наче від мерця! От клятий скунсяра!

Ми подалися до книгарні Коді, щоб реконструювати події 1 липня 1994 року, як їх змалювала в своєму щоденнику Меґан. Запропонували долучитися до нас Майклові і Кірку: вони могли допомогти нам чіткіше побачити ситуацію. Анна стала за прилавком, як ото стояла там Меґан. Кірк, Майкл і я грали роль покупців. Дерек став перед стелажем із книжками місцевих авторів, що стояв трохи далі в крамниці.

Анна взяла статтю з «Орфея кронікл», що вийшла друком наприкінці червня 1994 року, яку вона знайшла незадовго до смерті Коді. Глянула на фото Коді перед стелажем і сказала:

— За тієї пори стелаж містився в комірчині, що була відокремлена перегородкою. Коді прозивав те приміщення «кімнатою місцевих авторів». І тільки згодом він прибрав ту стіну, щоб було більше місця.

— Отже, тоді з-за прилавка не можна було бачити, що діється в залі, — виснував Дерек.

— Атож, — відказала Анна. — Ніхто не міг помітити, що діялося в цій кімнаті першого липня. Але Меґан стежила за діями Ґордона. Їй могла видаватися підозрілою його присутність у книгарні, адже він цілі місяці не заходив сюди, тож вона за ним наглядала, дивилася, що він там робить.

— Отже, цього дня, — сказав Кірк Гарві, — у тій кімнаті Тенненбаум і мер Ґордон потайки занотували імена тих, кого вони хотіли позбутися.

— Два смертні вироки, — пробурмотів Майкл.

— Тому Коді й убили, — сказала Анна. — Він, звісно ж, бачив убивцю в книгарні й урешті ідентифікував його. А може, вбивця боявся, що Меґан тоді сказала йому, що стала свідком дивної сцени.

Я зауважив, що та гіпотеза тримається купи. Та Дерек і далі сумнівався.

— І яке ж продовження твоєї теорії, Анно? — запитав він.

— Обмін відбувся першого липня. Джеремі вбили шістнадцятого. Два тижні Ґордон шпигував за ним, вивчав його звички. Зрозумів, що той щовечора повертався з Ріджс-клубу тим самим шляхом. Урешті він узявся до задуманого. Але ж він аматор. Він не вбиває безпристрасно, він просто пхає Джеремі й залишає його вмирати у рову, хоч той іще живий. Потім збирає уламки, тікає, він у паніці, наступного дня позбувається автомобіля, ризикуючи тим, що дилер може видати його поліції. Цілковита імпровізація. Мер Ґордон убиває Джеремі лише тому, що хоче позбутися Меґан, поки вона не донесла на нього і не призвела його до краху. Це вбивця попри власне бажання.

Запало мовчання.

— Гаразд, — сказав Дерек. — Будемо вважати, що все це тримається купи і що мер Ґордон таки убив Джеремі. А що з Меґан?

— Тед Тенненбаум приходить до книгарні, — провадила Анна. — Меґан згадує про його відвідини в щоденнику. Це регулярний покупець. Либонь, під час якогось візиту він чує, що вона не піде на прем’єру фестивалю, й тоді вирішуй вбити її під час пробіжки, коли все місто буде на центральній вулиці. Без свідків.

— У твоїй гіпотезі є один ґандж, — сказав Дерек. — Тед Тенненбаум не вбивав Меґан Падалін. Не забувай, що він потонув під час нашого переслідування, а зброю так і не знайшли, аж ось у суботу минулого тижня її застосували у Великому театрі.

— Значить, є третій, — сказала Анна. — Тенненбаум передав замовлення на вбивство Джеремі Фолта, але воно служило інтересам іншої людини. Тієї, що зараз намагається зачистити всі сліди.

— Чоловік, що користується газовим балончиком і має на спині татуювання у вигляді орла, — сказав я.

— Що його спонукало? — запитав Кірк.

— Завдяки гаманцеві, покинутому в кімнаті, Костіко його таки знаходить. І він потрапляє в халепу. Уявіть собі, Костіко лютий за те, що він так його принизив на паркувальному майданчику перед повіями. Він прагне помститися тому чоловікові, погрожуючи його родині і перетворюючи його на прислужника. Але чоловік із татуюванням не з тих, кого можна нагнути: він знає, що треба ліквідувати Джеремі Фолта, а не Костіко, щоб здобути свободу.

Отож треба було розшукати Костіко. Але ми згубили його слід. Оголосили розшук, але це нічого не дало. Колеги з поліції штату опитали людей з його оточення, та ніхто не міг пояснити, куди він отак випарувався, покинувши і гроші, й телефон, і всі свої речі.

— Гадаю, ваш Костіко вже мертвий, — сказав Кірк. — Як ото Стефані, як і Коді, як і всі, що могли привести до вбивці.

— Тоді зникнення Костіко свідчить про те, що він пов’язаний з убивцею. Це той чоловік із татуюванням, якого ми шукаємо.

— Цього небагато, щоб його знайти, — сказав Майкл. — Що ще відомо про нього?

— Він бував у книгарні, — сказав Дерек.

— Мешкав в Орфеї,— докинув я. — Принаймні за тої пори.

— Пов’язаний був із Тедом Тенненбаумом, — додала Анна.

— Якщо він був пов’язаний із Тенненбаумом так, як Тенненбаум був пов’язаний із міським головою, — сказав Кірк, — то в нас буде занадто широке поле пошуку. Бо за тієї пори в Орфеї всі знали всіх.

— І він-таки був у Великому театрі в суботу ввечері, — нагадала я. — Оця подробиця зможе допомогти нам його притиснути. Може, навіть він належав до осіб із привілейованим доступом.

— Гаразд, тоді почнемо перелік цих осіб наново, — сказала Анна, взявши аркуш паперу.

Вона занотувала імена акторів.

— Можеш додати мене й Кірка, — сказав Майкл. — Ми теж там були. Хоч я й не маю татуювання на спині.

Він задер футболку і показав спину.

— У мене теж нема! — вигукнув Кірк і задер сорочку.

— Ми вилучаємо Шарлотту зі списку підозрюваних, тому що шукаємо чоловіка, — провадив Дерек. — А також Алісу і Джеррі Ідена.

Перелік скоротився до чотирьох імен:

— Можна також вилучити Островскі, — сказала Анна. — Він ніяк не пов’язаний з Орфеєю, бо приїздив сюди тільки на фестиваль.

— Тим паче, що ми бачили їх у трусах, — сказав я, — і ні він, ні Ґуллівер не мають татуювання.

— Отож, — сказав Дерек, — залишаються тільки Семюель Падалін і Стівен Берґдорф.

Коло звужувалося. Невблаганно. Пополудні Анна зв’язалася з Кейт Ґренд, подругою Меґан, яка зателефонувала їй із готелю в Північній Кароліні.

— Прочитавши щоденник Меґан, — пояснила їй Анна, — я виявила, що в неї був зв’язок із якимось чоловіком на початку 1994 року. Вона писала, що казала вам про це. Ви щось пам’ятаєте?

— У Меґан справді була любовна пригода. Я не бачила того чоловіка, але знаю, що для неї це скінчилося недобре.

— Тобто?

— Її чоловік, Семюель, виявив це і дав їй добрячого прочухана. Того дня вона прибігла до мене в нічній сорочці, щоки палали від ляпасів, губи в крові. Я прихистила її на ніч.

— То Семюель Падалін вдавався до насильства?

— Принаймні того дня. Вона сказала, що боїться за своє життя. Я порадила їй подати скаргу, та вона нічого не зробила. Покинула свого коханця й повернулася до чоловіка.

— Семюель змушував її порвати з тим чоловіком і лишитися далі в шлюбі?

— Може, й так. Після того випадку вона віддалилася від мене. Казала, Семюель не хотів, щоб ми з нею бачилися.

— І вона послухалася?

— Так.

— Пані Ґренд, вибачте мені за це трохи грубе запитання, але як ви гадаєте, міг Семюель Падалін убити свою дружину?

Кейт Ґренд помовчала, потім сказала:

— Мене завжди дивувало, що поліція не звернула уваги на страхування.

— Яке страхування? — запитала Анна.

— За місяць до смерті дружини Семюель застрахував своє і її життя. На мільйон доларів. Знаю, тому що цим клопотався мій чоловік. Він страховий агент.

— Семюель Падалін узяв ті гроші?

— Авжеж. Як ви гадаєте, за що він придбав дім у Саут-Гемптоні?

Дерек Скотт

Перші дні грудня 1994 року, крайовий центр поліції штату.

Майор МакКенна читав у кабінеті папери, які я йому допіру приніс.

— Прохання про переведення на іншу роботу, Дереку? А куди ж ти підеш?

— Ви можете мене перевести тільки в адміністративний відділ, — відказав я.

— На кабінетну роботу? — здивувався майор.

— Я не хочу працювати на оперативній роботі.

— Дереку, ти ж один із найліпших полісменів, яких я знаю! Не псуй собі кар’єри через якусь примху.

— Кар’єри? — вигукнув я. — Якої кар’єри, майоре?

— Послухай, Дереку, — приязно сказав майор, — я знаю, що ти збурений. Чом би тобі не піти до психолога? Або взяти кілька тижнів відпустки?

— Не можу я перебувати у відпустці, майоре, я весь час прокручую в голові ті самі картини.

— Дереку, — сказав майор, — я не можу перевести тебе в адміністративний відділ, це буде дурня якась.

Ми з майором якусь мить дивилися один на одного, потім я сказав:

— Ваша правда, майоре. Забудьте про цю заяву.

— О, Дереку, це вже більше мені подобається!

— Я подам у відставку.

— О ні, тільки не це! Йди вже ліпше в адміністративний відділ. Але тільки тимчасово. Потім повернешся у відділ кримінальних розслідувань.

Майор думав собі, що, понудьгувавши кілька тижнів, я зміню рішення й попрошуся назад.

Коли я вже виходив із кабінету, він запитав:

— Є новини від Джесса?

— Він не хоче нікого бачити, майоре.

Джесс удома розбирав Наташині речі. Він ніколи не уявляв собі життя без неї й, опинившись у бездонній порожнечі, яку неможливо було заповнити, тепер губився поміж намаганням позбутися минулого й водночас зберегти його.

Якась частина його хотіла негайно перегорнути сторінку, все покинути і все забути, і в такі хвилини він гарячково починав наповнювати коробки всіма речами, що мали стосунок до неї, щоб викинути їх на смітник. Та варто йому було бодай на мить зупинитися чи затримати увагу на якомусь предметі, аж він починав вагатися, а потім намагався зберегти все те — якусь рамочку від світлини, ручку без пасти чи клапоть старого паперу.

Він брав його до рук і довго дивився на нього. Думав собі, що все ж таки не треба викидати геть усе, що треба лишити декілька речей, щоб згадати про все те колишнє щастя, і тоді клав той предмет на стіл, щоб не викинути. Потім починав переглядати речі в коробці. Ти ж не викинеш цього? — думав він собі. — І цього теж. О ні, не можеш ти викинути чашку, куплену в Метрополітен-музеї, адже вона з неї пила чай! І врешті він діставав усе назад. І вітальня, що якусь часину тому була вільна від цього мотлоху, тепер ставала музеєм, присвяченим Наташі. Його дідусь із бабусею сиділи на дивані, дивилися на все те сповненими сліз очима і шепотіли:

— Ото гівно!

У середині грудня Дарля вирішила вивезти все з «Маленької Росії».

Світляну вивіску демонтували і розтрощили, меблі продали, щоб заплатити за останні місяці найму приміщення й розірвати угоду про оренду. Вантажники переносили останні стільці, щоб перевезти до ресторану, який їх придбав, а Дарля сиділа на холодній бровці тротуару й дивилася на все те. Аж хтось із вантажників приніс їй картонну коробку.

— Ми знайшли її у кутку в кухні. Може, ви захочете це взяти собі?

Дарля заглянула в коробку. Там були Наташині нотатки, меню, кухонні рецепти, одне слово, пам’ять про те, якими вони з нею були. А ще була там світлина, де знявся Джесс, Наташа, Дерек і вона. Дарля взяла ту світлину і довго дивилася на неї.

— Я візьму це фото, — сказала вона. — Дякую. Решту викиньте.

— Справді?

— Так.

Вантажник кивнув і подався до ваговоза. Дарля знесилено заридала.

Треба було все забути.

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 1 серпня 2014 року

Через шість днів після прем’єри

Невже Меґан хотіла покинути Семюеля Падаліна? І невже він не втерпів і вбив її, а потім іще й отримав за неї страховку?

Коли ми приїхали до нього того ранку, вдома його не було. Ми вирішили податися до нього на роботу. З бюро адміністратора йому сповістили про нас, і він мовчки припровадив усіх до свого кабінету, зачекав, поки ми зачинимо за собою двері, а потім просто-таки вибухнув.

— Ви що, показилися? Чому ви без попередження прилізли сюди? Хочете, щоб я втратив роботу?

Він був страшенно розлючений. Тоді Анна запитала:

— Ви завжди такий гнівливий, Семюелю?

— Чому ви запитуєте про це?

— Тому що ви били свою дружину.

Семюель Падалін аж рота роззявив.

— Що ви торочите?

— Не вдавайте, буцімто ви страшенно здивовані, — гостро сказала Анна, — ми все знаємо!

— Хто вам таке сказав, га?

— Не має значення, — відтяла Анна.

— Послухайте, за місяць до її загибелі поміж мною і Меґан сталася величезна сварка, це правда. Я дав їй ляпаса, бо не міг витерпіти. Геть з глузду зсунувся. Цьому не було вибачення. Але це був єдиний раз. Я не бив Меґан!

— Чому ви посварилися?

— Я виявив, що Меґан мене зраджує. Я хотів її покинути.

Понеділок, 6 червня 1994 року

Того ранку, зваривши каву і збираючись уже йти на роботу, Семюель Падалін побачив, що дружина вийшла зі своєї кімнати в халаті.

— Ти не працюєш сьогодні? — запитав він.

— У мене температура, недобре почуваюся. Щойно зателефонувала Коді й попередила, що не буду сьогодні в книгарні.

— Маєш рацію, — сказав Семюель і одним духом допив каву. — Іди полеж.

Він поставив чашку в мийницю, поцілував дружину в чоло і подався на роботу.

Звичайно, він так нічого б і не дізнався, якби не повернувся за годину, щоб узяти теку, яку прихопив на вихідні, щоб уважно переглянути, та й забув у вітальні на столі.

Діставшись своєї вулиці, він побачив, як Меґан виходить із дому. На ній була розкішна літня сукенка і вишукані босоніжки. Вигляд мала радісний, вона була в доброму гуморі й нічим не нагадувала ту жінку, яку він покинув у хаті годину тому. Він зупинився й побачив, що вона сідає в авто. Жінка не помітила його. Він вирішив податися за нею.

Меґан попрямувала до Бріджгемптона, не підозрюючи, що за нею стежить її чоловік, який тримається за кілька автомобілів позаду. Проїхавши центральну вулицю міста, звернула на шлях до Саґ-Гарбора, а за двісті метрів покотила до розкішної садиби готелю «Троянда Півночі». То був дуже престижний готель, що стояв на відлюдді, там полюбляли зупинятися нью-йоркські знаменитості. Семюель теж звернув за нею, проте лишив її трохи далі попереду, щоб вона його не помітила. Підкотивши до готелю, він не знайшов її ні в барі, ні в ресторані. Вона піднялася простісінько в готель. Зустрілася з кимось у номері.

Того дня Семюель Падалін не повернувся на роботу. Він сидів у машині на паркувальному майданчику і впродовж довгих годин чекав дружину. Вона так і не вийшла, й тоді він поїхав додому і почав порпатися в її щоденниках. Там він із жахом виявив, що вона вже цілі місяці зустрічається з якимось чоловіком у готелі «Троянда Півночі». Хто ж він такий? Вона писала, що запізналася з ним під час святкування Нового року. Вони були там разом. Отже, він його бачив. Може, навіть знав. Семюеля аж занудило. Він сів у авто і поїхав куди очі бачать, не знаючи, що вдіяти.

Коли врешті повернувся додому, Меґан вже була там. Він застав її у нічній сорочці, вона вдавала хвору.

— Ох ти ж, бідолашко моя, — сказав він, насилу гамуючи лють, — то тобі не полегшало?

— Ні, — кволим голосочком пропищала вона, — я цілісінький день була в ліжку.

Далі Семюель не міг уже стриматися. Він просто-таки вибухнув. Сказав, що він усе знає, що бачив, як вона їздила до «Троянди Півночі», щоб піти в номер до якогось чоловіка. Меґан того не заперечувала.

— Вимітайся відціля, — кричав Семюель, — ти огидна мені!

Вона вибухнула плачем.

— Вибач мені, Семюелю! — пополотнівши, хлипала вона.

— Іди відціля! Катай з мого дому. Забирай свої речі й вимітайся, я не хочу тебе бачити.

— Семюелю, не роби цього! Не хочу тебе втрачати. Я тільки тебе кохаю.

— Треба було подумати про це, перш ніж лягати в ліжко з першим зустрічним!

— Це найбільша помилка в моєму житті, Семюелю! Я нічого не відчуваю до нього!

— Мені блювати від тебе хочеться. Я читав твої щоденники, я бачив, що ти пишеш про нього. Я бачив, як ти ходила до нього в «Троянду Півночі»!

І тоді вона закричала:

— Ти не зважав на мене, Семюелю! Я не почувалася потрібною тобі! Ти й не глянеш на мене. Коли цей чоловік почав до мене залицятися, мені було це приємно. Авжеж, я регулярно зустрічалася з ним! Авжеж, ми фліртували! Але я ніколи не спала з ним!

— То це я тепер винен, так?

— Ні, просто я почуваюся самотньою з тобою.

— Я прочитав, що ти заприязнилася з ним того вечора, коли святкували Новий рік. То ти робила це на очах у мене! Виходить, я знаю цього чоловіка? Хто він?

— Не має значення, — схлипнула Меґан, яка вже й не знала, чи говорити, чи мовчати.

— Не має значення? То це все мені приснилося?

— Семюелю, не кидай мене, благаю!

Сварка розгорялася. Меґан почала докоряти чоловікові за брак романтичності й уваги, аж той урешті сказав:

— Кажеш, з мене поганий мрійник? А ти схиляєш мене до мрій? У тебе нема ніякого життя, ти нічого не розповідаєш, крім отих своїх убогих балачок про книгарню й ту дурню, що крутиться у тебе в твоїх убогих мізках!

Ті слова вразили Меґан простісінько в серце, і вона плюнула чоловікові в лице, а той несамохіть дав їй добрячого ляща. Меґан прикусила язика. У роті зацебеніла кров. Вона ніби здуріла. Вхопила ключі від автівки і вибігла надвір у нічній сорочці.

— Повернулася вона наступного дня, — сказав Семюель Падалін. — Благала мене не кидати її, присягалася, що той чоловік був жахливою помилкою й що все це тільки дало їй змогу збагнути, як палко вона мене кохає. Я вирішив дати нашому шлюбові другий шанс. І знаєте що? Нам стало так добре. Я почав уділяти їй більше уваги, вона почувалася щасливішою. Наші стосунки змінилися. Ми були щасливі як ніколи. То були пречудові два місяці, ми будували багато планів.

— А коханець? — запитала Анна. — Що сталося з ним?

— Хтозна. Меґан сказала, що порвала з ним назавжди.

— Як він сприйняв той розрив стосунків?

— Я не знаю, — відтяв Семюель.

— І ви так ніколи і не дізналися, хто він такий?

— Ні. Я навіть ніколи його не бачив.

Запало мовчання.

— То це тому ви й не перечитували тих щоденників? — запитала Анна. — І тим-то й зберігали їх у підвалі, що вони нагадували вам той болісний епізод?

Семюель мовчки кивнув, він уже не міг говорити. У горлі в нього виріс давкий клубок, що не давав і слова мовити.

— Останнє запитання, пане Падаліне, — озвався Дерек. — У вас є татуювання на тілі?

— Ні, — пробурмотів той.

— Можна попросити вас задерти сорочку? Це звичайна перевірка.

Семюель Падалін мовчки послухався й задер сорочку. Татуювання у вигляді орла не було.

А що як той невдатний коханець не зміг витерпіти, що втрачає Меґан, і вбив її?

Не можна було скидати з рахунку жодного сліду. Після відвідин Семюеля Падаліна ми подалися в Бріджгемптон, до готелю «Троянда Півночі». Звісно ж, коли ми сказали адміністраторові, що хочемо з’ясувати ім’я чоловіка, який винаймав номер 6 червня 1994 року, він зареготав просто нам в обличчя.

— Дайте нам список усіх клієнтів, що винаймали кімнати від п’ятого до сьомого червня 1994 року, і ми самі його знайдемо, — сказав я.

— Пане, — сказав адміністратор, — бачу, ви нічого не розумієте. Ви кажете про 1994 рік. За тієї пори картки писали рукою. Немає електронної бази даних, якою я міг би скористатися, щоб допомогти вам.

Поки я перемовлявся з адміністратором, Дерек ходив туди-сюди готельним вестибюлем. Аж зиркнув на стіну пошани, де висіли світлини славетних людей, — акторів, письменників, постановників, — що зупинялися в готелі. Завмер, а потім зірвав одну фотографію.

— Пане, — вигукнув адміністратор, — що ви робите! Ви не маєте права, це...

— Джессе, Анно, — закричав Дерек, — а погляньте-но!

Ми підбігли до нього й побачили фото Мета Островскі, молодшого на двадцять років, у вечірньому костюмі, він, усміхаючись, позував поруч із Меґан Падалін.

— Коли зробили цю світлину? — запитав я в адміністратора.

— 1994 року, під час святкування Нового року, — відказав той. — Це критик Островскі й...

— Островскі був коханцем Меґан Падалін! — вигукнула Анна.

Ми негайно поїхали до готелю «Озерний». Увійшовши до вестибюля, натрапили на директора.

— Уже? — здивувався він, угледівши нас. — Таж я допіру зателефонував.

— Кому ви зателефонували? — запитав Дерек.

— У поліцію, — відказав директор. — Стосовно Мета Островскі. Він щойно покинув готель, вочевидь терміново подався до Нью-Йорка. Мені сказала про це покоївка.

— Та про що ви кажете? — нетерпляче запитав Дерек.

— Ходімо, покажу.

Директор спровадив нас в апартаменти номер триста десять, де мешкав Островскі, й відчинив двері запасним ключем. Ми ввійшли до кімнати і побачили, що на стінах приліплені вирізки з газет, де йшлося про вбивство чотирьох людей, про зникнення Стефані, про наше слідство, а ще скрізь були світлини Меґан Падалін.

Джесс Розенберґ

Субота, 2 серпня 2014 року

Через сім днів після прем’єри

Невже Островскі був отим третім злочинцем? Ми втратили його слід від учорашнього дня. Знали тільки те, що він повернувся до Нью-Йорка: камери стеження нью-йоркської поліції зафіксували його авто, коли воно проїздило Мангеттен-бридж. Та додому він не повернувся. Його помешкання було порожнє. Мобільник був поза зоною, тож місцезнаходження його неможливо було з’ясувати, а з усієї родини він мав тільки стареньку сестру, яку теж неможливою було ні знайти, ні зв’язатися з нею. Отож ми з Дереком організували засідку біля його дому й сиділи там майже цілу добу. Це все, що ми могли поки що вдіяти.

Усі сліди провадили до нього: він був коханцем Меґан Падалін від січня до червня 1994 року. У готелі «Троянда Півночі» нам сповістили, що він регулярно бував там упродовж усього цього періоду. Того року він прибув до Гемптонса тільки з нагоди театрального фестивалю в Орфеї. А раніше бував там цілими місяцями. Звісно ж, заради Меґан. Тож не міг пережити, що вона його кинула. Він убив її того вечора, коли була прем’єра, а заодно й родину Ґордонів, що, як на лихо, виявилася свідком убивства. Він мав час, щоб і туди, й назад дійти пішки, і встигнути до початку вистави опинитися в залі. А потім помістити свій відгук про виставу в пресі, щоб усі знали, що він був у Великому театрі того вечора. Пречудове алібі.

Трохи раніше Анна показала того дня фото Островскі Міранді Бірд, сподіваючись, що вона впізнає його, але та не висловила якось певності.

— Може, це і він, — сказала вона, — та нелегко стверджувати щось через двадцять років.

— Ви певні, що в того чоловіка було татуювання? — запитала Анна. — Бо в Островскі його нема.

— Я вже й сама не знаю, — зізналася Міранда. — Може, я щось поплутала?

Поки ми стежили за Островскі в Нью-Йорку, в Орфеї Анна сиділа в архівній кімнаті і разом із Кірком Гарві й Майклом Бірдом перечитувала справу. Вони хотіли упевнитися, що нічого не пропустили. Усі були зморені й голодні. Вони весь день нічого не їли, крім цукерок і шоколаду, що їх через регулярні проміжки часу носив їм Майкл зі свого кабінету, де тих ласощів була повна шухляда.

Кірк весь час зиркав на стіну, де висіли зауваження, світлини і вирізки з газет. Урешті сказав Анні:

— А чому тут немає імені тієї жінки, що могла б упізнати злочинця? Адже поміж свідками вона зазначена, як «жінка з мотелю на шістнадцятій автостраді». Інші під іменами.

— І справді, — сказав Майкл. — Як її звати? Це може бути дуже важливо.

— Джесс тим клопотався, — відказала Анна. — У нього треба запитати. Так чи так вона нічого не пам’ятає. Не гаймо часу на неї.

Але Кірк не здавався.

— Я заглянув у справу 1994 року: там її не було. То це новий свідок?

— Треба запитати Джесса, — відказала Анна.

Кірк усе ж таки наполягав, тож Анна чемно попросила Майкла принести кілька шоколадок, і той вийшов. Вона скористалася його відсутністю й коротко виклала ситуацію Кіркові, сподіваючись, що він зрозуміє, наскільки важливо не казати про цього свідка Майклові.

— Ти ба, — прошепотів Кірк, — ніколи не повірив би, що Майклова дружина була повією у Джеремі Фолта.

— Тихіше, Кірку! — сказала Анна. — Про це не можна! Якщо обмовитеся, то я, їй-богу, уб’ю вас.

Анна вже шкодувала, що сказала йому про це. Вона відчувала, що він не втримає язика за зубами. Майкл приніс торбинку цукерок.

— То що з тим свідком? — запитав він.

— Ми вже не переймаємося ним, — усміхнулася йому Анна. — Тепер на черзі Островскі.

— Не уявляю, як це Островскі міг убити цілу родину, — сказав Майкл.

— Знаєш, не можна судити із зовнішності, — зауважив Кірк. — Часом думаєш, ніби знаєш людину, а потім відкриваєш такі дивовижні таємниці...

— Годі, — встряла Анна, пронизавши Кірка убивчим поглядом, — поговоримо про це, коли Джесс із Дереком схоплять Островскі.

— Якісь звістки від них є? — запитав Майкл.

— Жодних.

Була 20 година 30 хвилин, ми сиділи в автомобілі перед будинком Островскі.

Урешті вирішили знімати засідку, аж раптом угледіли Островскі, який недбалою ходою прямував до свого дому. Ми вискочили з автомобіля із револьверами у руках і кинулися на нього.

— Джессе, ви що, сказилися! — зарепетував Островскі, коли я притиснув його до стіни і надів наручники.

— Ми все знаємо, Островскі! — заревів я. — Вам клямка!

— Що ви знаєте?

— Ви вбили Меґан Падалін і родину Ґордонів. А також Стефані Мейлер і Коді Іллінойса.

— Що? — заревів Островскі й собі. — Та ви здуріли!

Довкола нас зібрався гурт перехожих. Дехто знімав ту сцену на мобільник.

— Ґвалт! — залементував Островскі. — Це не полісмени! Це божевільні!

Ми мусили показати людям наші поліційні посвідки і спровадили Островскі досередини будинку, щоб спокійно поговорити.

— Я хотів би знати, який дідько вас напоумив подумати, що я повбивав тих бідолашних людей? — почав вимагати Островскі.

— Ми бачили, що висить у вас на стіні в апартаментах, Островскі, всі оті вирізки і світлини з Меґан.

— То це свідчить про те, що я нікого не вбивав! Я двадцять років намагався збагнути, що ж сталося!

— Або ж ви намагалися двадцять років приховати сліди злочину, — відтяв Дерек. — Задля цього ви найняли Стефані, так? Вирішили перевірити, чи дістануться до вас, а як вона таки почала з’ясовувати правду, ви її вбили.

— Та ні! Я хотів зробити ту роботу, яку ви мали виконати 1994 року!

— Не тримайте нас за бовдурів. Ви були прислужником Джеремі Фолта! Тим-то і попросили мера Ґордона звільнити вас від нього.

— Не був я нічиїм прислужником! — запротестував Островскі.

— Облиште ваші балачки, — гаркнув Дерек. — Чому ви так поспішно втекли з Орфеї, якщо вам не було чого закинути?

— У моєї сестри вчора стався інсульт. Її терміново прооперували. Я сидів коло неї. Цілу ніч там пробув і цілий день. Це єдина моя рідня.

— У якій клініці?

— У Пресвітеріанській нью-йоркській лікарні.

Дерек зателефонував у клініку. Слова Островскі там підтвердили: він таки не брехав. Я зняв з нього наручники. Потім запитав:

— Чому вас так цікавить цей злочин?

— Тому що я кохав Меґан, чорти б вас ухопили! — вигукнув Островскі. — Невже це так важко збагнути? Я кохав, а її в мене забрали! Ви уявити собі не можете, що це таке, — утратити жінку, що кохав її понад усе в житті!

Я довго дивився на нього. Очі його були наповнені невимовним смутком. Урешті я зітхнув і сказав:

— Аж занадто уявляю.

Островскі був тут ні при чому. Ми тільки згаяли час, якого й так було небагато: залишалася доба, щоб розкрити цю справу і завершити слідство. Якщо завтра вранці ми не доправимо злочинця до кабінету майора МакКенна, то нашій поліційній кар’єрі край.

Залишалися дві особи: Рон Ґуллівер і Стівен Берґдорф. Ми були вже у Нью-Йорку, тож вирішили розпочати з Берґдорфа. Проти нього було чималенько доказів: він був головним редактором «Орфея кронікл», колишнім начальником Стефані, покинув місто відразу ж після вбивства чотирьох людей, а потім повернувся туди, щоб узяти участь у виставі, де мало прозвучати ім’я убивці. Ми подалися до його дому в Брукліні. Довго гупали в двері, та ніхто не відчиняв. Ми вже хотіли було висадити їх, аж із сусіднього помешкання визирнув чоловік і сказав нам:

— Нема чого стукати, Берґдорфи поїхали.

— Поїхали? — перепитав я. — Коли?

— Позавчора. Я бачив у вікно, як вони сідали у кемпінг-кар.

— Стівен Берґдорф теж?

— Авжеж. Із усією родиною.

— Та ж він не мав права покидати штат Нью-Йорк! — вигукнув Дерек.

— А це не моя проблема, — прагматично відказав чоловік. — Вони вже, мабуть, у долині Гудзону.

Двадцять перша година, Національний Єлловстоунський парк.

Берґдорфи приїхали туди годину тому й отаборилися на східній околиці. Була тепла ніч. Діти гралися надворі, а Трейсі в кемпінг-карі поставила кип’ятитися воду, щоб зварити макарони. Та вона не знайшла спагеті, хоч знала, що купила їх.

— Не розумію, — роздратовано сказала вона Берґдорфові, — мені учора здавалося, що у нас є три пакети макаронів.

— Та це не має значення, люба. Ось поїду і куплю, тут неподалік є крамничка біля автостради.

— То ти заводитимеш кемпінг-кар?

— Ні, візьму авто. Ось бачиш, як добре, що ми прихопили автомобіль. А може, я ще знайду речовину, яка допоможе позбутися того смороду від роздушеного скунса.

— Ох, так, благаю тебе! — вигукнула Трейсі. — Такий сморід, що не продихнути. Я й не знала, що скунс може так смердіти.

— Авжеж, ті скунси жахливі тварюки! Часом думаю собі, нащо Господь пустив їх на світ, — мабуть, щоб життя не здавалося нам медом.

Стівен покинув дружину й дітей і сів до автомобіля, що був припаркований поруч. Виїхав із кемпінгу і подався до крамниці. Та не зупинився коло неї, а попрямував до сірчаних джерел.

Коли він приїхав до паркувального майданчика, там було порожньо. Уже смеркло, та було ще видно, куди йти. Джерела були за кілька десятків метрів від невеличкого дерев’яного містка.

Берґдорф пересвідчився, чи ніхто не їде. На обрії не видно було світла фар. Він відімкнув багажник. Звідти ударив страшенний сопух. Його аж вивернуло. Сморід годі було витерпіти. Він почав дихати ротом, а носа затулив футболкою. Зробив над собою зусилля й витяг Алісине тіло, замотане в харчову плівку. Потім потягнув його до сірчаного джерела. Ще одне зусилля. Опинившись коло води, він поклав його на землю, а потім пхнув ногою, воно покотилося берегом і впало в киплячу сірчану воду. Він побачив, як труп поволі поринув у глибочінь, а незабаром зник на дні.

«Бувай, Алісо», — сказав він. І вибухнув реготом, а потім заридав і знову почав блювати. Аж ось його засліпило яскраве світло.

— Гей, ви! — крикнув хтось владним голосом. — Що ви там робите?

То був парковий охоронець. Стівен відчув, як серце його страшенно закалатало, мало не вискакуючи із грудей. Він хотів було щось сказати, та з горлянки вихоплювалося тільки невиразне бекання.

— Ану йдіть сюди, — звелів охоронець, так само спрямовуючи йому в обличчя сліпучий промінь ліхтаря. — Що ви тут робите, га?

— Та нічого, пане, — відказав Берґдорф, що вже трохи опанував себе. — Гуляю.

Охоронець недовірливо підійшов до нього.

— О такій порі? Тут? — запитав він. — Увечері тут заборонено ходити. Ви не бачили написів на щитах?

— Ні, пане, на жаль, не бачив, — розгублено відказав Стівен.

— Ви певні, що з вами все гаразд? У вас дивний вигляд.

— Та певно! Зі мною все добре!

Охоронець урешті вирішив, що це якийсь необережний турист, і тільки насварив Стівена.

— Надто вже темно, щоб гуляти тут. Знаєте, якщо ви впадете туди, то завтра від вас уже нічого не залишиться. Навіть кісток.

— Справді? — запитав Стівен.

— Авжеж. Хіба ви не чули в засобах масової інформації ту жахливу історію, що сталася торік? Про неї всі балакали. Чоловік упав у сірчане джерело, ось тут-таки, причому на очах у сестри. Поки наспіли рятувальники, то від нього нічогісінько не лишилося, хіба що пара сандалів.

Оголосивши в розшук Стівена Берґдорфа, ми з Дереком вирішили повернутися до Орфеї. Я зателефонував Анні, й ми вирушили в дорогу.

В архівній кімнаті Анна поклала слухавку.

— Це Джесс, — сказала вона Майклові з Кірком. — Вочевидь, Островскі непричетний до цієї справи.

— Так я і думав, — сказав Майкл. — То що тепер робитимемо?

— Треба щось з’їсти, ніч буде довга.

— Гайда в «Кодяк-гриль»! — запропонував Майкл.

— Чудово, — сказав Кірк. — Я мрію про добрячий шмат стейка.

— Ні, ви не йдете з нами, Кірку, — сказала йому Анна, яка боялася, щоб він не пробалакався. — Треба щоб тут хтось сторожував.

— Сторожував? — здивувався Кірк. — А що тут стерегти?

— Ви залишаєтеся тут, та й край! — відтяла Анна.

Вони з Майклом вийшли з редакції через задні двері й посідали в автомобіль Анни, що стояв у вуличці.

Кірк вилаявся, бо знову опинився на самоті. Згадав той час, коли був Сам-Собі-Начальником й сидів у комірчині в підвалі. Понишпорив на столі в розкиданих паперах і поринув у слідчу справу. Потім навпомацки знайшов останню цукерку і вкинув до рота.

Анна з Майклом їхали центральною вулицею.

— Це нічого, якщо ми заїдемо до мене додому? — запитав Майкл. — Хочу поцілувати дітей, перш ніж вони полягають спати. Я вже з тиждень майже не бачу їх.

— Із задоволенням, — відказала Анна і звернула до Бріджгемптона.

Коли вони підкотили до будинку Бірдів, Анна побачила, що у вікнах не світиться.

— Це що, вдома нікого нема? — здивувався Майкл.

Анна зупинилася коло будинку.

— Може, твоя дружина кудись вийшла з дітьми?

— Певне, вона пішла з ними їсти піцу. Я їм зателефоную.

Майкл дістав з кишені мобільник і спробував набрати номер, та мережа була відсутня.

— Треба ж таке, щоб саме зараз не було сигналу, — роздратовано сказав він.

— У мене теж нема сигналу, — відгукнулася Анна.

— Зачекай тут, я зараз зателефоную дружині з хатнього телефону.

— Можна скористатися твоєю вбиральнею? — запитала Анна.

— Авжеж. Ходімо.

Вони увійшли в дім. Майкл показав, де міститься вбиральня, а потім підняв слухавку телефону.

Ми з Дереком уже під’їжджали до Орфеї, аж отримали повідомлення по рації. Оператор поінформував, що з нами відчайдушно намагається зв’язатися чоловік на ймення Кірк Гарві, але не знає номерів наших мобільників. Нам перекинули його дзвінок на рацію, й у салоні зазвучав Кірків голос.

— Джессе, ключі, ключі! — панічно загорлав він.

— Що? Які ключі?

— Я в кабінеті Майкла Бірда, в редакції газети. Я їх знайшов!

Ми нічого не второпали.

— Що ви знайшли, Кірку? Висловлюйтеся зрозуміліше!

— Я знайшов ключі Стефані Мейлер!

Кірк пояснив, що подався до Майклового кабінету взяти цукерок.

Понишпоривши в шухляді, він натрапив на в’язку ключів, до яких була причеплена жовта пластикова куля. Він уже її десь бачив.

Подумавши, він раптом згадав, як спробував у барі «Білуга» затримати Стефані, вхопився за її сумочку, а звідти все висипалося. Допомагаючи збирати речі, він підібрав ту в’язку ключів із жовтою кулею. Він дуже добре її запам’ятав.

— Ви певні, що то ключі Стефані? — запитав я.

— Авжеж, тут є ключ від автомобіля, — сказав Кірк. — Від «мазди». Яке авто було в Стефані?

— «Мазда», — відказав я. — Це її ключі. Не кажіть нікому і будь-що затримайте Майкла в редакції.

— Він пішов. З Анною.

Анна вийшла із вбиральні в домі Бірдів. Скрізь було тихо. Вона пройшла вітальнею: ні сліду Майкла. Її погляд упав на світлини, що стояли на шафі. Там була родина Бірдів, за різних часів. Народження донечок, пора вакацій. Анна помітила фото, де Міранда була геть молода. Вона стояла поруч із Майклом, світлину зняли під час Різдва. На задньому плані стояла гарно вбрана ялинка, крізь вікно видно, що надворі лежить сніг. Праворуч у кутку світлини видніла дата, яку ставили ще за тієї пори, коли знімали плівковими фотоапаратами. Анна придивилася: 23 грудня 1994 року. Вона відчула, як серце її закалатало: Міранда присягалася, що зустріла Майкла за кілька років після смерті Джеремі Фолта. Отже, вона збрехала.

Анна роззирнулася довкруги. Ані шереху. Де ж Майкл? Її охопив неспокій. Поклала долоню на колодку пістолета й хутко зазирнула до кухні: ані душі. Скрізь раптом настала пустка. Вона дістала пістолет і подалася темним коридором. Натиснула вимикач, але лампа не засвітилася. Раптом її хтось штурхнув у спину, та так, що вона повалилася додолу і випустила зброю. Обернулася, та в обличчя їй ударив струмінь якоїсь ядучої речовини. Вона закричала від болю. В очах почало пекти. Потім її ударили по голові, й вона провалилася в темряву.

Ми з Дереком оголосили тривогу. Монтань терміново послав людей у «Кодяк-гриль» і додому до Бірда. Але Анни і Майкла ніде не було. Коли ми врешті й собі прибули до будинку Бірдів, то поліціянти, що були там, показали нам сліди свіжої крові.

Аж тут повернулася з піцерії й Міранда з доньками.

— Що тут коїться? — запитала вона, вгледівши полісменів.

— Де Майкл? — вигукнув я.

— Майкл? А я не знаю. Він телефонував мені щойно. Казав, перебуває тут із Анною.

— А ви де були?

— Ми з дітьми пішли на піцу. Пане капітане, що тут коїться?

Отямившись, Анна збагнула, що руки її скуті наручниками за спиною, а на голові мішок, тож вона нічого не бачила. Спробувала не панікувати. Зі звуків і вібрації зрозуміла, що лежить на задньому сидінні автомобіля, який їде шляхом.

Зі своїх відчуттів вона збагнула, що авто котиться не асфальтовою дорогою, а ґрунтовою чи з гравію. Раптом автомобіль зупинився. Анна почула гамір. Дверцята враз відчинилися. Її вхопили і потягли по землі. Вона нічого не бачила. І навіть гадки не мала, де перебуває. Але чула кумкання жаб: вона була коло озера.

Міранда у вітальні Бірдів ніяк не могла повірити, що її чоловік міг бути причетний до тих убивств.

— Як ви могли припустити, що Майкл має стосунок до цієї справи? Це, мабуть, його кров тут знайшли!

— У його столі були ключі Стефані Мейлер, — відказав я.

Міранда й далі не хотіла вірити.

— Це помилка. Ви гаєте час, якого у вас і так нема. Може, Майклові загрожує небезпека.

Я знайшов Дерека в сусідній кімнаті. Він тримав у руці розгорнуту мапу й говорив по телефону з доктором Ранжітом Сінґом.

— Убивця розумний і діє методично, — казав Сінґ у гучний зв’язок. — Він знає, що далеко з Анною не заїде, та й не ризикуватиме нарватися на поліційний патруль. Це надзвичайно обережний чоловік. Він прагне обмежити ризик і будь-що уникнути конфлікту з поліцією.

— То він залишається десь біля Орфеї? — запитав я.

— Я певен цього. У добре знайомому периметрі. Там, де він почувається в безпеці.

— Те саме зробив він і зі Стефані? — запитав Дерек, вивчаючи мапу.

— Напевне, — відказав Сінґ.

Дерек обвів фломастером місцевість, де знайшли автомобіль Стефані.

— Якщо вбивця призначив зустріч зі Стефані в цій місцині, — сказав він, — значить, передбачав, що повезе її недалечко.

Я провів пальцем по двадцять другій автостраді до Оленячого озера, а потім обвів його фломастером. Потім узяв мапу і показав Міранді.

— У вас є інший будинок у цій місцевості? — запитав я. — Хата, колиба, щось таке, де ваш чоловік почувався безпечно?

— Мій чоловік? Але ж...

— Відповідайте на запитання!

Міранда глянула на карту. Її погляд зупинився на Оленячому озері, а потім вона тицьнула пальцем у сусіднє Боброве озеро.

— Майкл полюбляє тут бувати, — сказала вона. — Там є понтон і човен. Можна дістатися на острівець. Ми часом улаштовуємо там пікніки з доньками. Там ніколи нікого не буває. Майкл каже, що він там почувається єдиною людиною в усьому світі.

Ми з Дереком перезирнулися й, не кажучи й слова, побігли до автомобіля.

Анна отямилася від того, що її кинули в човен. Вона й досі вдавала непритомну. Чула, як біжить вода і хлюпають весла. Її кудись везли, але куди?

Ми з Дереком стрімголов мчали п’ятдесят шостою автострадою. Незабаром попереду показалося Оленяче озеро.

— Тут є поворот праворуч, — сказав Дерек, вмикаючи сирену. — Ґрунтова дорога.

Ось і вона. Я звернув на дорогу і помчав по ній. Незабаром побачив Аннине авто коло озера, якраз біля понтона. Загальмував, і ми вискочили з автомобіля. Було темно, але ми побачили човен, що плив до якогось острівця. Ми вихопили зброю.

— Стояти! Поліція! — вигукнув я й зробив попереджувальний постріл.

Пролунав Аннин голос, вона гукала на поміч. Чоловік, що сидів на веслах, ударив її. Анна закричала ще дужче. Ми з Дереком кинулися у воду. Встигли побачили, як Анну перекинули через борт. Спершу вона пішла у воду, а потім відчайдушно замолотила ногами, намагаючись утриматися на поверхні, щоб хапонути повітря.

Ми з Дереком пливли, скільки було сил. У темряві неможливо було розгледіти силует людини в човні, що, минаючи нас, веслувала до автомобіля. Ми не могли перепинити його, нам треба було порятувати Анну. Ми вже допливли до неї, та вона вибилася із сил і пішла на дно.

Дерек пірнув за нею. Я теж. У воді нічого не було видно. Урешті Дерек натрапив на її тіло. Ухопив її і виринув на поверхню. Я прийшов йому на поміч, і вдвох ми припливли з нею на острівець і витягли на суходіл. Вона закашлялася й виплюнула воду. Анна була жива.

Човен уже пристав до понтона. Ми побачили, як той чоловік сів у Аннине авто і рушив з місця.

Дві години по тому працівник автозаправної станції, що стояла на відлюдді, побачив, як до крамниці забіг переляканий чоловік, він був весь у крові, руки зв’язані. То був Майкл Бірд.

— Зателефонуйте до поліції! — вигукнув він. — Мене переслідують, мене зараз схоплять!

Джесс Розенберґ

Неділя, 3 серпня 2014 року

Через вісім днів після прем’єри

У лікарняній палаті, де він пробув цілу ніч під наглядом, Майкл сказав нам, що на нього напали, коли він виходив зі свого дому.

— Я був у кухні. Щойно зателефонував дружині. Аж почув надворі якийсь гамір. Анна була у вбиральні. Я вийшов поглянути, що там коїться, й отримав у лице струмінь газу з балончика, а потім мене ударили в обличчя. Далі нічого не пам’ятаю. Отямився я в багажнику автомобіля, руки були зв’язані. Багажник раптом відчинили. Я вдав, ніби непритомний. Мене витягли надвір. Я відчув запах землі й трави. Потім почув шум, таке, наче копають землю. Урешті трохи розтулив повіки і побачив, що я в лісі. За кілька кроків від мене був чоловік у каптурі, він копав мені могилу. Я подумав про дружину, про дітей, мені не хотілося отак умирати. Я відчайдушно схопився на ноги і почав тікати. Спустився схилом і чимдуж помчав лісом. Той чоловік гнався за мною, я чув, як він біжить. Мені пощастило відірватися від нього. Потім я вибіг на шлях. Хотів було перепинити якесь авто, аж помітив бензоколонку.

Уважно вислухавши ту розповідь, Дерек сказав:

— Годі нам казочки розповідати. Ми знайшли ключі Стефані Мейлер у вашій шухляді.

Майкл остовпів.

— Ключі Стефані Мейлер? Що ви кажете? Це якась нісенітниця.

— І все ж таки це правда. Там були і ключі від квартири, і від дверей редакції, й від автомобіля, й від меблевого складу.

— Та це неможливо, — сказав Майкл, який не міг повірити своїм вухам.

— То це ви, Майкле? — запитав я. — Ви убили Стефані? І всіх тих людей?

— Ні! Звісно, ні, Джессе! Та це сміховина якась! Хто знайшов ті ключі в моїй шухляді?

Ми воліли, щоб він не ставив цього запитання: ключі знайшла не поліція під час обшуку, тож вони не могли бути доказом. У мене не було вибору, і я сказав:

— Кірк Гарві.

— Кірк Гарві? Він порпався в моєму столі й, мов за помахом чарівної палички, знайшов ключі Стефані? Безглуздя якесь! Він був сам?

— Так.

— Послухайте, не знаю, що це означає, та, гадаю, Кірк Гарві пошив вас у дурні. Як ото і з тією виставою. Що відбувається, скажіть на милість? Мене заарештовано?

— Ні, — відказав я.

Ключі Стефані Мейлер не були законним доказом. Невже Кірк справді знайшов їх у Майкловому столі, як він ото казав? Чи, може, вони були в нього від самого початку? Чи це Майкл хотів пошити нас у дурні, інсценізувавши напад на себе? Слово Кірка було проти Майклового слова. Хтось із них брехав. Хто?

Майклова рана була серйозна, і йому наклали кілька швів. На сходинках ґанку знайшли кров. Його розповідь наче підтверджувалася. Те, що Анну везли на задньому сидінні автівки, теж підтверджувало Майклову версію про те, що його вкинули в багажник. Крім того, ми обшукали його дім і редакцію «Орфея кронікл», та нічогісінько не знайшли.

Після нашого візиту до Майкла ми заглянули до Анни, яка була в сусідній палаті. Вона теж перевела ніч у лікарні. Відбулася вона порівняно легко: на лобі було величезне садно, одне око запливло чорним синцем. Вона уникнула найгіршого: на острівці знайшли закопане тіло Костіко, убитого з вогнепальної зброї.

Анна не бачила нападника. І голосу його не чула. Пам’ятала тільки, як її засліпили газом із балончика, і ті удари, від яких вона зомліла. Прийшовши до тями, вона зрозуміла, що на голові в неї мішок. Що ж до автомобіля, де можна було б знайти відбитки пальців, то його так і не знайшли.

Анна хотіла вже йти додому і попросила нас відвезти її.

Коли в коридорі ми виклали їй Майклову версію, вона засумнівалася:

— То, виходить, нападник лишив його в багажнику, а мене віз човном на той острів? Навіщо?

— Човен не витримав би ваги трьох тіл дорослих людей, — сказав я. — Він збирався зробити два рейси.

— А ви нічого не бачили, коли прибули до Бобрового озера?

— Ні, — відказав я. — Ми відразу ж попливли.

— То ми нічого не можемо вдіяти проти Майкла?

— Нічогісінько. Потрібні неспростовні докази.

— Якщо Майклові таки нема чого закинути, — сказала Анна, — то чому Міранда збрехала мені? Вона казала, що зустріла Майкла за кілька років по смерті Джеремі Фолта. Та я побачила в їхній вітальні світлину, датовану 1994 роком. Лише на півроку пізніше. Натоді вона вже повернулася до батьків у Нью-Йорк. Отож могла зустріти Майкла лише тоді, коли була рабинею у Джеремі Фолта.

— Гадаєш, Майкл міг бути отим чоловіком із мотелю? — запитав я.

— Так, — відказала Анна. — І Міранда вигадала про те татуювання, щоб заплутати сліди.

Тут ми зустріли і Міранду Бірд, що прийшла перевідати чоловіка в лікарню.

— Ох, Анно, яке у вас обличчя! — вигукнула вона. — Мені так шкода, що з вами таке скоїлося. Як ви почуваєтеся?

— Та нічого.

Міранда обернулася до нас.

— Тепер ви переконалися, що Майкл тут ні до чого. От сердега, як він там?

— Ми знайшли Анну там, де ви і вказали, — мовив я.

— Та це пусте! Боброве озеро знають тут усі. У вас є докази?

Доказів у нас не було. У мене було таке враження, наче ми знову переживаємо розслідування стосовно Тенненбаума 1994 року.

— Ви набрехали мені, Мірандо, — сказала Анна. — Сказали, що зустріли Майкла за кілька років після смерті Джеремі Фолта, а це неправда. Ви познайомилися з ним, як були у Ріджспорті.

Міранді заціпило.

Вона геть розгубилася. Дерек побачив, що в почекальні нема нікого, і запросив нас туди. Ми посадили Міранду на дивані, й Анна сказала:

— Коли ви зустріли Майкла?

— Я вже не пам’ятаю, — пробурмотіла Міранда.

Тоді Анна запитала:

— Майкл — це той чоловік із мотелю, який відбився від Костіко?

— Анно, я...

— Відповідайте на запитання, Мірандо. Не змушуйте мене відвезти вас до відділку.

Мірандине обличчя пополотніло.

— Так, — урешті відказала вона. — Не знаю, як ви дізналися про той випадок у мотелі, але то був Майкл. Я зустріла його, коли приймала гостей у клубі, наприкінці 1993 року. Костіко хотів, щоб я заманила його в пастку, як й інших чоловіків. Але Майкл не піддався.

— Отож коли я розмовляла з вами, — сказала Анна, — ви вигадали цю історію з татуюванням, щоб пустити нас хибним слідом? Навіщо?

— А щоб захистити Майкла. Якби ви дізналися, що то був він...

Міранда замовкла, усвідомивши, що сказала забагато.

— Кажіть, Мірандо, — роздратовано кинула Анна. — Якби ми дізналися, що в мотелі був Майкл, то що відкрилося б?

По її щоці покотилася сльоза.

— То дізналися б, що він убив Джеремі Фолта.

Отак ми повернулися до того самого пункту — до Джеремі Фолта, про якого ми знали, що його убив міський голова Ґордон.

— Майкл не вбивав Джеремі Фолта, — сказала Анна. — Ми певні цього. Його убив мер Ґордон.

Її обличчя посвітліло.

— То це не Майкл? — зраділа вона, буцім та вся халепа була тільки страшним сном.

— А чому ви гадаєте, Мірандо, що Майкл убив Джеремі Фолта?

— Після випадку з Костіко я кілька разів бачила Майкла. Ми закохалися одне в одного. І Майкл вирішив мене видерти з пазурів Джеремі Фолта. Усі ці роки я вважала, що... О боже, мені так полегшало!

— Ви ніколи не говорили на цю тему із Майклом?

— Після смерті Джеремі Фолта ми ніколи не згадували про те, що сталося в Ріджспорті. Треба було все забути. То був єдиний спосіб оговтатися від того. Ми все стерли з пам’яті й почали дивитися в майбутнє. Погляньте, які ми зараз щасливі.

Увесь день пробули ми в Анни, переглядаючи всі елементи цієї справи.

Що більше думали, то дужче ставало зрозуміло, що всі сліди провадять до Майкла Бірда: він був колегою Стефані Мейлер, мав доступ до Великого театру і міг заховати зброю, був весь час присутній в архівній кімнаті, яку надав у наше розпорядження, й стежив за розслідуванням, прибираючи тих, що могли посвідчити проти нього. Та попри ці численні докази в нас не було проти нього нічого конкретного. Вправний адвокат міг легко його звільнити.

Надвечір нас очікував сюрприз: до Анни прибув майор МакКенна. Він попередив про загрозу, що висіла над нами з Дереком від початку тижня.

— Якщо до завтрашнього ранку ви не закінчите слідство, я буду змушений вимагати, щоб ви покинули поліцію. Так звелів губернатор. Усе це вже далеко сягнуло.

— Усе свідчить про те, що злочинець — Майкл Бірд, — сказав я.

— Потрібні не свідчення, а докази! — гаркнув майор. — Причому вагомі докази! Невже я повинен вам нагадувати, як ви лоханулися з Тедом Тенненбаумом!

— Ми знайшли ключі...

— Забудь про ті ключі, Джессе, — урвав мене МакКенна. — Вони не можуть бути законним доказом, і ти це знаєш. Жоден суд не візьме їх до уваги. Прокуророві потрібна надійна справа, ніхто не хоче ризикувати. Якщо ви не розкриєте цієї справи, то її закриють і здадуть в архів. Вона вже всім у печінках сидить. Якщо ви певні, що вбивця — Майкл Бірд, то змусьте його заговорити. Будь-що вирвіть у нього ці зізнання.

— А як? — запитав я.

— Натисніть на нього, — порадив майор. — Зіграйте на його слабкій струні.

І тоді Дерек сказав нам:

— Міранда вважала, що Майкл убив Джеремі Фолта, тому що він ладен був що завгодно вкоїти, аби лиш захистити її.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я.

— Треба натиснути не на Майкла, а на Міранду. І, здається, я знаю, як це зробити.

Джесс Розенберґ

Понеділок, 4 серпня 2014 року

Через дев’ять днів після прем’єри

О сьомій годині ранку ми прийшли в дім родини Бірдів. Майкл повернувся додому напередодні увечері.

Двері відчинила Міранда, і Дерек відразу надів наручники.

— Мірандо Бірд, — сказав я їй, — вас заарештовано за те, що збрехали співробітникові поліції й завадили розслідуванню кримінальної справи.

Майкл прибіг із кухні разом із дітьми.

— Ви з глузду з’їхали! — вигукнув він, намагаючись стати поміж нами і дружиною.

Дітлахи заплакали. Я не любив так діяти, але вибору не було. Намагався заспокоїти дітей і відтіснити Майкла, а Дерек провадив Міранду до дверей.

— Ситуація серйозна, — пояснив я Майклові довірливим тоном. — Мірандина брехня призвела до поважних наслідків. Прокурор лютує. Її покарають ув’язненням.

— Та це жахіття якесь! — сказав Майкл. — Я сам побалакаю з прокурором, це ж непорозуміння.

— Мені дуже шкода, Майкле. На жаль, тут нічого не вдієш. Кріпіться. У вас дітки.

Я вийшов надвір, щоб сісти разом із Дереком в авто. За нами вибіг Майкл.

— Відпустіть її! — крикнув він. — Відпустіть мою дружину, я в усьому зізнаюся.

— У чому ви зізнаєтеся? — запитав я.

— Я скажу вам, якщо пообіцяєте дати спокій моїй дружині.

— Домовилися, — сказав я.

Дерек зняв наручники з Мірандиних рук.

— Мені потрібна письмова угода з прокурором, — уточнив Бірд. — Запорука, що Міранді ніщо не загрожує.

— Гаразд, я це влаштую, — запевнив я його.

За годину Майкл Бірд прочитав у кімнаті для допитів крайової поліції штату лист із підписом прокурора, який звільняв його дружину від будь-якого переслідування за навмисне перешкоджання розслідуванню шляхом введення його в оману. Він підписав його і майже полегшено заявив:

— Я убив Меґан Падалін. І родину Ґордонів. І Стефані. І Костіко. І Коді. Усіх їх убив.

Запало тривале мовчання. Минуло двадцять років, та ми все ж таки домоглися зізнання. Я спробував заохотити Майкла, щоб він розповів більше.

— Чому ви зробили це? — запитав я.

Він звів плечима.

— Я зізнався, хіба вам не все одно?

— Ми повинні зрозуміти все. Ви не належите до психотипу вбивці, Майкле. Ви хороший батько родини. Як сталося, що такий чоловік, як ви, убив семеро людей?

Він подумав.

— Навіть не знаю, з чого почати, — пробурмотів він.

— Розпочніть від самого початку, — порадив я.

Він поринув у спогади і сказав:

— Усе почалося ввечері наприкінці 1993-го.

Початок грудня 1993 року

Того вечора Майкл Бірд уперше подався в Ріджс-клубу. Не любив він таких закладів, та один із його друзів знай наполягав, щоб він пішов туди з ним. «Там є співачка з унікальним голосом», — запевнив він його. Та коли вони туди прийшли, не співачка привабила Майкла, а дівчина, що зустрічала гостей біля входу. То була Міранда. Він був приголомшений.

Вона зачарувала його. Майкл почав учащати у Ріджс-клуб, щоб побачити дівчину. Він закохався.

Міранда спершу не відповідала на його залицяння. Вона наче показувала, що з нею не можна мати ніяких стосунків. Бірд подумав, що вона його зваблює. Він і не здогадувався, що йому загрожує.

Урешті це помітив Костіко, який змусив Міранду заманити його у пастку в готелі. Дівчина почала відмовлятися. Та її кілька разів занурили головою у воду і вона врешті погодилася. Одного січневого вечора вона призначила Майклові побачення в мотелі. Вони зустрілися там наступного дня пополудні. Роздягнулись обоє, і Міранда вже в ліжку сказала йому: «Я неповнолітня, навчаюся в ліцеї, тебе це збуджує?». Майкл обурився. «Ти ж сказала, що тобі дев’ятнадцять років. Ти що, з глузду з’їхала, так збрехати мені? Я не можу перебувати в цій кімнаті з тобою». Він підвівся й хотів було вбратися, аж помітив здорованя, що стояв за шторою. То був Костіко. Почалася бійка, Майкл голий вибіг із кімнати, але встиг прихопити ключі від автомобіля. Костіко побіг за ним на паркувальний майданчик, та Майкл устиг відімкнути автомобіль і дістати газовий балончик. Він засліпив Костіко і втік. Але Костіко легко знайшов його і дав добрячої прочуханки, а потім силоміць завіз посеред ночі у Ріджс-клуб, що був натоді вже замкнений. Майкл опинився у кабінети Там був Джеремі. Міранда теж там була. Джеремі пояснив Майклові, що він повинен відтепер працювати на нього. Що тепер він його прислужник. Він сказав: «Поки ти робитимеш те, що тобі скажуть, твоя подруга не потерпатиме». Після тих слів Костіко згріб Міранду за коси і занурив її голову на кілька секунд у воду, а потім повторював це, аж поки Майкл погодився працювати на Джеремі.

— І ви стали одним із прислужників Джеремі Фолта? — запитав я.

— Так, Джессе, — відказав Майкл. — Навіть його улюбленим прислужником. Я ні в чому не міг йому відмовити. Коли я ухилявся, він карав за те Міранду.

— І ви не намагалися заявити в поліцію?

— Це було занадто ризиковано. Джеремі мав фото моєї родини. Якось я прийшов до батьків, а Джеремі сидів у них у вітальні й пив чай. Та й за Міранду я боявся. Я просто шаленів від неї. І вона від мене теж. Уночі я прийшов до неї у кімнату в мотелі. Умовляв утекти зі мною, та вона боялася. Казала, Джеремі знайде нас. «Якщо Джеремі дізнається, що ми розмовляли про це, він уб’є нас обох. І ми зникнемо, ніхто не зайде наших тіл». Я пообіцяв витягти її з тієї халепи. Та ситуація ускладнилася. Джеремі узявся до кафе «Афіна».

— Він шантажував Теда Тенненбаума.

— Так і було. І кому ж доручив він щотижня брати з нього гроші? Мені. Я трохи знав Теда. В Орфеї всі знають одне одного. Коли я прийшов і сказав, що мене прислав Джеремі, він дістав пістолет і притулив цівку мені до чола. Я думав, що він мене зараз і вб’є. Все йому пояснив. Сказав, що від моєї співпраці залежить життя дівчини, яку я кохаю. То була єдина помилка, яку вчинив Джеремі Фолт. Він такий був ретельний, такий уважний до подробиць, а не зміг передбачити, що ми з Тедом можемо проти нього об’єднатися.

— Ви вирішили вбити його, — сказав Дерек.

— Так, але це було непросто. Ми не знали, як узятися до цього. Тед був добрячий забіяка, але не вбивця. Крім того, треба було, щоб Джеремі залишився сам. Ми не могли вбити його у присутності Костіко чи когось іншого. Тоді ми вирішили вивчити його звички: чи гуляв він на самоті? Чи полюбляв ходити пішки лісом? Треба було вилучити слушну нагоду, щоб його закатрупити і заховати тіло. Та ми виявили, що його неможливо запопасти. Він був набагато могутніший, ніж ми з Тедом собі гадали. Його прислужники шпигували один за одним, він мав зв’язки в поліції, в нього була ціла мережа інформаторів. Він усе знав.

Майкл уже два дні сидів у засаді коло будинку Джеремі, заховавшись у своєму автомобілі, аж раптом дверцята відчинилися й, перш ніж він устиг отямитися, його вгатили кулаком в лице. То був Костіко. Він витяг його з автомобіля й попровадив у клуб.

Джеремі чекав на нього в кабінети там була і Міранда. Джеремі був розлючений. «Ти шпигуєш за мною, — сказав він Майклові. — Хочеш піти у поліцію, так?» Майкл присягався, що ні, але Джеремі й слухати не хотів. Він звелів Костіко відлупцювати його. Побивши його, вони взялися до Міранди.

Вони довго її катували. Так її побили, що дівчина кілька тижнів на люди не могла вийти.

Після того випадку Майкл із Тедом Тенненбаумом, остерігаючись, що їх побачать разом, зустрічалися й далі, але далеко від Орфеї, в недоступній місцині, щоб їх не побачили. Тед сказав Майклові:

— Ми не вб’ємо Джеремі. Треба знайти когось, хто нічого про нього не знає й переконати, щоб він його вбив.

— А хто погодиться на таке?

— Той, кому потрібна така сама послуга. Ми вб’ємо когось і для нього. Когось незнайомого. Поліція ніколи не докопається до нас.

— Треба буде вбити когось такого, хто нам не зробив нічого поганого?

— Повір, — сказав Тед Тенненбаум, — мені теж це не подобається, але виходу нема.

Подумавши, Майкл розважив, що це буде єдина нагода, щоб порятувати Міранду. Він ладен був на все задля неї.

Проблема полягала в тому, щоб знайти партнера, який був би не пов’язаний із ними. А як це зробити? Не могли ж вони дати оголошення.

Минуло півтора місяця. Коли вони вже втратили надію знайти когось, у середині червня Тед сказав:

— Здається, я знайшов такого чоловіка.

— Хто він?

— Тобі ліпше цього не знати.

— То ви не знали, хто був тим партнером, якого знайшов Тенненбаум? — запитав Дерек.

— Авжеж, не знав, — відказав Майкл. — Тед Тенненбаум був посередником, тільки він знав, хто були виконавці. Отак ми заплутали обидва сліди. Поліція не могла вийти на нас, бо ми не знали один одного. Крім Тенненбаума, але він не розколовся б. Щоб бути певним, що ми не матимемо ніяких контактів, Тенненбаум домовився з партнером про спосіб обміну іменами жертв. Він сказав йому приблизно так: «Не треба нам розмовляти, не треба зустрічатися. Першого липня підіть до книгарні. Там є відділ, куди ніхто не заглядає, з книжками місцевих авторів. Оберіть одну й напишіть усередині ім’я особи, яку ви замовили. Але не відкритим текстом. Підкресліть слова, де перша літера відповідає літері імені й прізвища тієї особи. Це буде сигналом».

— І ви вписали ім’я Джеремі Фолта, — сказала Анна.

— Так, у п’єсі Кірка Гарві. Наш партнер обрав книжку про театральний фестиваль. Він позначив там Меґан Падалін. Отож ми мали вбити її, оту гарненьку продавчиню з книгарні. Ми почали стежити за нею. Вона щодня бігала в парку Пенфілд-Крісчент. Ми вирішили наїхати на неї автомобілем. Залишалося тільки визначити, коли це вчинити. Вочевидь нашому партнерові спало на думку те саме: шістнадцятого червня Джеремі Фолт загинув у автокатастрофі. Але при цьому сталося непередбачене: він довго конав, і його могли врятувати. Цього не можна було допустити. Ми з Тедом були вдатні стрільці. Мене батько навчив стріляти з карабіна ще змалку. Казав, що я справжній талант. Ми вирішили вбити Меґан з вогнепальної зброї. Так було надійніше.

20 липня 1994 року

Тед знайшов Майкла на паркувальному майданчику, де не було більше нікого.

— Треба зробити це, старий. Треба вбити цю дівчину.

— А не можна якось відмовитися від цього? — скривився Майкл. Аж тепер він усвідомив, що від нього хочуть.

— Та і мені хотілося б відмовитися, але треба виконувати умови угоди. Якщо партнер подумає, що ми його пошили в дурні, то може відплатити нам. Я чув, що казала Меґан у книгарні. Вона не піде на відкриття фестивалю. Вийде побігати, як ото робить щовечора, і на вулиці о тій порі нікого не буде. Цієї нагоди не можна проґавити.

— Авжеж, усі будуть на відкритті фестивалю, — пробурмотів Майкл.

— Так, — сказав Тед, вкладаючи йому в долоню «беретту». — На. Номер серії спиляли. Ніхто не дістанеться до тебе.

— А чому я? Чому ти цього не зробиш?

— Бо я знаю замовника. Треба, щоб це зробив ти, тоді ми заплутаємо всі сліди. Навіть якщо поліція тебе допитуватиме, ти нічого не зможеш сказати. Повір мені, це бездоганна схема. Крім того, ти казав, що дуже добре стріляєш, так? Уб’єш ту дівчину, і ми будемо вільні. Нарешті.

— Отож 30 липня 1994 року ви почали діяти, — сказав Дерек.

— Так. Тенненбаум сказав, що супроводжуватиме мене і попросив зайти по нього у Великий театр. Того вечора він був черговим пожежником. Поставив свою вантажівку перед службовим входом, щоб усі помітили її і щоб це було для нього алібі. Ми удвох подалися до вулиці Пенфілд. Скрізь було порожньо. Меґан була вже в парку. Пригадую, я зиркнув на годинник: 19 година 10 хвилин. 30 липня 1994 року о дев’ятнадцятій десять я повинен був забрати людське життя. Вдихнув повітря й чимдуж побіг до Меґан. Вона спершу не втямила, що діється. Я вистрілив двічі. Схибив. Вона кинулася тікати до будинку міського голови. Я зупинився, зачекав, коли її постать опиниться в прорізі прицілу і вистрілив ще раз. Вона впала. Я підійшов і вистрілив їй у голову. Хотів упевнитися, що вона мертва. Мені аж полегшало. То було щось нереальне. І тоді я помітив, що син міського голови відсунув фіранку і дивиться на мене крізь вікно. Що він там робив? Чому не був у Великому театрі разом із батьками? Усе це сталося за якусь частку секунди. Я й не думав ні про що. Мене охопила паніка, я кинувся до дверей того будинку. Адреналін подвоїв мою снагу. Виламав двері ударом носака. Натрапив на дружину міського голови Леслі, яка пакувала валізи. Постріл стався сам собою. Вона повалилася додолу. Потім я націлився в сина, який намагався втекти. Я вистрілив кілька разів, а потім іще і в матір, щоб мати певність, що вона мертва. Аж почув якийсь гамір у кухні. То був мер Ґордон, який намагався втекти через задні двері. Що мені залишалося, як не вбити і його? Коли я вийшов надвір, Теда вже не було. Я подався до Великого театру, щоб приєднатися до глядачів і щоб мене бачили там. Пістолет був зі мною, я не знав, як його позбутися.

На мить запало мовчання.

— А далі? — запитав Дерек. — Що було далі?

— Я не бачився більше з Тедом. Поліція зробила висновок, що ціллю був міський голова, а Меґан вбили як свідка. Розслідування пішло хибним слідом. Ми були ні при чому. До нас неможливо було дістатися.

— Авжеж, якби тільки Шарлотта не взяла без дозволу Тедів автомобіль, щоб податися до голови Ґордона, і приїхала туди якраз перед тим, як мали з’явитися й ви.

— Ми трохи запізнилися й прийшли, як вона вже поїхала. Усе загострилося, коли той свідок упізнав автомобіль біля кафе «Афіна». Тед запанікував. Ми зустрілися. Він запитав: «Навіщо ти вбив тих людей?». Я сказав: «Бо вони мене бачили». І тоді Тед вигукнув: «Мер Ґордон наш партнер! Це він убив Джеремі! І хотів, щоб ми убили Меґан! Ні він, ні його родина нічого не сказали б!». Потім розповів мені, як у середині червня міський голова став його алібі.

Середина червня 1994 року

Того дня Тед Тенненбаум зайшов до міського голови, щоб поговорити про кафе «Афіна». Він хотів помиритися з ним. Не міг більше витерпіти тієї постійної напруги. Було вже після полудня. Ґордон прийняв його у вітальні. Крізь вікно мер побачив когось у парку. Тед сидів так, що не міг цього бачити. Міський голова похмуро сказав:

— Є люди, яким ліпше не жити на світі.

— Хто це?

— Не має значення.

Тієї миті Тед відчув, що Ґордон може бути тією людиною, яку він шукає. Він вирішив розповісти йому про свій проект.

У крайовому центрі поліції штату Майкл сказав нам:

— Сам того не знаючи, я вбив нашого партнера. Наш геніальний план провалився. Але я був певен, що поліція не зможе притиснути Теда, бо він не вбивав. Я не сподівався, що вона докопається до продавця зброї. А потім і до Теда. Якийсь час він ховався в мене. Вибору я не мав. Його авто стояло у мене в гаражі. Урешті його мали знайти. Я був страшенно переляканий: якщо поліція знайде його, я теж пропаду. Урешті я його вигнав, погрожуючи пістолетом, який у мене лишився. Він поїхав і за півгодини за ним почала гнатися поліція. Того ж таки дня він загинув. Поліція визнала його вбивцею. Я був у безпеці. Назавжди. Я знайшов Міранду, і ми вже ніколи не розлучалися. Ніхто не знав про її минуле. Її родина думала, що вона два роки була в скаутах, а потім повернулася додому.

— Міранда знала, що ви убили Меґан і родину Ґордонів?

— Ні, вона нічого не знала. Але гадала, що я усунув Джеремі.

— Тим-то вона і збрехала мені, коли я її про це розпитувала, — сказала Анна.

— Авжеж, вона вигадала оте татуювання, щоб захистити мене. Вона знала, що розслідування сягнуло і Джеремі Фолта, то боялася, що ви докопаєтеся й до мене.

— А Стефані Мейлер? — запитав Дерек.

— Островскі найняв її, щоб провадити слідство. Вона приїхала до Орфеї, сказала мені про це і почала порпатися в архіві. Я запропонував їй посаду в «Орфея кронікл», щоб стежити за нею. Сподівався, що вона нічого не знайде. Кілька місяців вона топталася на місці. Я телефонував їй як анонімний інформатор із кабін міських телефонів. Спрямовував її до волонтерів і фестивалю, що було хибним слідом. Призначав їй побачення в «Кодяк-грилі» й не приходив, щоб виграти час.

— Ви і нас намагалися пустити слідом фестивалю, так? — запитав я.

— Авжеж, — зізнався він. — Але Стефані знайшла Кірка Гарві, і той сказав їй, що ціллю була Меґан, а не Ґордон. Вона поділилася цим зі мною. Хотіла розповісти про це в поліції штату, але тільки щоб спершу її допустили до слідчої справи. Я мусив щось удіяти, вона таки докопалася б до всього. Я востаннє анонімно зателефонував їй, пообіцявши все розповісти 23 червня, й призначив побачення в «Кодяк-грилі».

— Того дня, коли вона прийшла в крайовий центр поліції штату, — сказав я.

— Я не знав, що робитиму того вечора. Не знав, чи розмовлятиму з нею, чи просто втечу. Але твердо знав, що не хочу все втрачати. Вона прийшла до «Кодяк-гриль» о вісімнадцятій годині, як ми і домовилися. Я сидів неподалік за столом. Стежив за нею весь вечір. Урешті о двадцять другій годині вона пішла. Я мусив щось удіяти. Зателефонував їй із кабінки в ресторані. І призначив зустріч на паркувальному майданчику коло пляжу.

— І таки прийшли.

— Так, і вона мене впізнала. Я сказав, що все поясню їй, покажу щось дуже важливе. Вона сіла до мене в авто.

— Ви хотіли відвезти її на острів на Бобровому озері й там убити?

— Так, і ніхто там її не знайшов би. Та вона збагнула, що я збираюся укоїти, коли ми приїхали до Оленячого озера. Хтозна, як це вона второпала. Мабуть, інстинктивно. Вона вистрибнула з автомобіля й побігла лісом, я погнався за нею й упіймав коло озера. Потім утопив. Тіло вкинув у воду, і воно потонуло. Я повернувся до автомобіля. Тієї миті повз авто хтось проїжджав. Я запанікував, хутко сів і поїхав. У салоні вона лишила сумочку. Там були ключі. Я скористався ними, щоб увійти до її помешкання й усе там обшукати.

— Ви хотіли забрати результати її розслідування, — зрозумів Дерек. — Але нічого не знайшли. Тоді ви послали з її телефону повідомлення її батькам, щоб вони повірили, ніби вона кудись поїхала, і щоб виграти час. Потім інсценізували пограбування редакції, щоб викрасти її комп’ютер, а ми виявили це тільки згодом.

— Так і було, — підтвердив Майкл. — Того вечора я викинув її сумочку і телефон. Ключі лишив, бо вони ще могли мені пригодитися. Коли за три дні по тому до Орфеї приїхали ви, Джессе, я запанікував. Того вечора подався до помешкання Стефані й ще раз обшукав його. Аж тут нагодилися й ви, хоч я гадав, що ви вже поїхали з Орфеї. У мене не було іншого вибору, як засліпити вас газом із балончика і втекти.

— А потім ви все залагодили так, щоб бути під час репетицій вистави і стежити за розслідуванням, — сказав Дерек.

— Так. І я мусив убити Коді. Я знав, що він казав про Берґдорфову книжку. Адже в тій книжці голова Ґордон записав кодом ім’я Меґан Падалін. Мені почало здаватися, ніби всі вже знають про те, що я утнув 1994 року.

— А потім ви вбили Костіко, бо він міг вивести розслідування до вас.

— Так. Коли Міранда сказала, що ви допитували її, я подумав, що ви візьметеся потім і до Костіко. Я не знав, чи він згадає моє прізвище, та ризикувати не міг. Я поїхав за ним до його дому. Подзвонив, почав погрожувати пістолетом. Потім зачекав, поки смеркне, і змусив відвезти мене до Бобрового озера, а тоді веслувати аж до острівця. Потім я застрелив його і закопав там.

— Відтак настала прем’єра вистави, — сказав Дерек. — Ви гадали, Кірк Гарві знав, що ви вбивця?

— Я мусив передбачати все. Я заніс пістолет до Великого театру напередодні прем’єри. До обшуку. Потім був присутній під час вистави, ховався на трапі, щоб вистрілити.

— І вистрілили в Дакоту, гадаючи, що вона зараз виголосить ваше ім’я.

— Я став параноїком. Був уже сам не свій.

— А зі мною ви як учинили? — запитала Анна.

— У суботу ввечері я справді заглянув додому, щоб поцілувати дітей. Побачив, як ти вийшла з ванної кімнати і почала розглядати ту світлину. Я відразу ж угадав, що ти щось зрозуміла. Ухилившись від погоні на Бобровому озері, я покинув авто в лісі. Розбив собі камінцем обличчя й скрутив руки мотузком, якого знайшов у машині.

— Ви зробили все це задля того, щоб зберегти свою таємницю? — запитав я.

Майкл глянув мені у вічі.

— Якщо ви вбили перший раз, то можете вбити і вдруге. А якщо вбили двічі, то можете вбити все людство. Адже меж більше нема.

— Що ж, — сказав майор МакКенна, вийшовши з кімнати для допитів, — ви мали рацію від самого початку. Тед Тенненбаум теж винен. Але не тільки він. Браво!

— Дякую, майоре, — відказав я.

— Джессе, ми можемо сподіватися, що ви ще трохи залишитеся в поліції? — запитав майор. — Я вже для вас і кабінет звільнив. А якщо ти, Дереку, захочеш повернутися в кримінальний відділ, то твоє місце чекає на тебе.

Ми з Дереком пообіцяли подумати.

Коли вийшли з крайового центру поліції штату, Дерек запропонував нам з Анною:

— Може, повечеряємо в мене сьогодні? Дарля робить печеню. Треба було б відсвяткувати завершення нашого слідства.

— Дякую, — сказала Анна, — але я вже пообіцяла повечеряти з Лораною.

— Шкода, — з жалем сказав Дерек. — А ти, Джессе?

Я всміхнувся.

— А в мене сьогодні ввечері побачення.

— Справді? — здивувався Дерек.

— З ким? — захотіла знати Анна.

— Скажу вам іншим разом.

— Ото вже потайний, — усміхнувся Дерек.

Я попрощався з ними і сів у авто, щоб поїхати додому.

Того вечора я подався до невеличкого французького ресторану в Саґ-Гарборі, який мені особливо припав до душі. Я чекав її надворі з букетом квітів. Потім побачив, як вона під’їхала. То була Анна, яка аж променіла з утіхи. Вона обняла мене. Я ніжно провів долонею по пов’язці, що була в неї на обличчі. Вона усміхнулася, й ми зіллялися в довгому поцілунку. Потім вона запитала:

— Як ти гадаєш, Дерек про щось здогадується?

— Та навряд, — відказав я, усміхнувшись.

І знову поцілував її.