Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

ЗОЛОТА ЧЕТВІРКА

За вікном дме весняний вітер і падає сніг впереміш із дощем. Але в моєму кабінеті затишно й тепло. Тютюновий дим мені аж нітрохи не заважає, навіть навпаки — створює своєрідну атмосферу. Вона якась заспокійлива, сіро-голуба, просякнута пахощами кави.

Переді мною лежить щойно розпочата справа. Не подумайте тільки, що Вашек Небеський — мій близький приятель. Хоч я добре знаю його, бідолаху. Це наш старший лейтенант. Гадаю, він неодмінно сподобався б вам. Йому років тридцять. Красивий, ставний, він має безліч принадних рис.

Так, кожного з нас це не минає — всі ми рано чи пізно закохуємось! Іноді після цього все йде шкереберть. Народ має рацію: велике кохання спалює серце і розум. Та кажуть і інше: великий розум спалює любов. Хотілося б знати, що трапилось із Вашеком Небеським. Що в ньому перемогло — пристрасть чи розум?

На Вашека завжди оглядались дівчата. Але, як мені відомо, за Мартічкою він бігав сам. Як вони кохали одне одного! З того часу, як він освідчився їй, і до сьогоднішнього дня, коли справа його потрапила в мої руки, пройшло вісім щасливих місяців. Коли вони вперше поцілувались — мені невідомо. Але були вже на самому порозі шлюбу — і раптом…

Вашек якось познайомив мене з Мартічкою Вальтеровою. Худенька й тендітна, вона все ж таки була чарівною.

І не лише зовні. На мене вона справила враження навіть дуже гарної й розумної. Працювала секретаркою в консульстві однієї дружньої нам країни. Роботи вистачало. У старшого лейтенанта теж було доволі справ. На нашій службі завжди крутишся, як муха в окропі.

Марта Вальтерова була дуже самостійна. Я й досі пригадую порух її губ, спокійні жести, самовпевнену посмішку, слова, що потрапляли просто в ціль і, до того ж, були на диво точні й меткі. Мені здається, що й хода її була якоюсь особливою. Чи не від цього ноги Мартічки завжди здавалися гарнішими, аніж насправді.

Вашек Небеський розповідав, що саме ця її хода привернула його увагу, коли він побачив Мартічку вперше. Звичайно, він також доклав усіх зусиль, аби зазирнути їй в очі. І тільки-но це йому вдалося, як він став невпізнанним.

Гаразд. Я теж не поклоняюся бездушній красі, навіть якщо у неї панчохи з чорними п'ятками або з швами! Та пождіть-но хвилинку! Адже нашої розповіді це не стосується. З вашого дозволу, я далі говоритиму про себе лише необхідне. Моє особисте життя не має в цій історії жодного значення. Я — оповідач. І хай вас не цікавить, хто я та який із себе. Головне, що я все знаю і можу поділитися з вами. Ось це, на мій погляд, і заслуговує найбільшої уваги.

Ну, а тепер уявіть собі, що о дев'ятій годині вечора у старшого лейтенанта Вашека Небеського любовне побачення з Мартічкою Вальтеровою. Вони домовились зустрітися в клубі. Хлопець чекає вже півгодини, а його кохана все не йде та не йде. Вашек дзвонив у консульство — можливо, Мартічка затрималась на роботі, потім три рази додому, та все дарма.

А слід сказати, що Вашек належить до того гатунку закоханих, яких хвилює кожна дрібниця. І водночас він твердо переконаний, що вміє ховати своє хвилювання. Та де там! Всі в клубі прекрасно розуміють, що він чекає дівчину, і кожен бачить, як він хвилюється. Можливо, вам відомо, що жоден представник нашої нації не може жити без кави — працює він чи одпочиває. Звичайно, коли не спить. Вже до десятої Вашек вихилив три чашки і двічі напхав недокурками попільницю. Метрдотель співчуває йому і на власний розсуд наказує принести четверту чашку кави, значно міцнішу, ніж попередні.

Чверть на одинадцяту. Хтось нишпорить очима, шукаючи Вашека біля входу. Та то не Мартічка, а якийсь в'юнкий сорокалітній чолов'яга.

Він має вигляд добряка. Зодягнений гарно, але без претензій. Смугасті штани і чорний піджак, застебнутий на всі три ґудзики. То наш дивакуватий Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка. Ніхто з нас не пропускає нагоди розстебнути два крайні ґудзики на його піджаці. Це вже стало звичкою. Гонзик лиш лагідно посміхається до кожного. Та щойно виходить за двері, одразу застібує всі ґудзики знову.

Ми здебільшого ходимо в цивільному — самі розумієте: нелегко було б нам робити свою справу в «повному параді». Ми ж не якісь там денді, не ходимо в лакованих штиблетах, хоч ці три ґудзики нашого Гонзика чомусь завжди дратують кожного з нас. Як кажуть: проти факту не попреш.

Та цього разу наш Гонзик зодягнений у досить легке, але тепле світло-зелене пальто. Це вже, по-моєму, занадто!

Коли треба когось негайно знайти, то це найскорше зробить Гонзик. Ви ж будете марно нишпорити серед сотень відвідувачів клубу. Гонзик одразу стає серйозним, посмішка раптом щезає з його очей, брови нахмурюються, а рука лізе до кишені за блокнотом. Він зазирає в нього, і посмішка знов осява його лице.

Так само чинить Гонзик, наближаючись до Вашека. Здається, він і сам не знає, як опинився в клубі.

Сьогодні обидва вони в цивільному, і буде, мабуть, краще, якщо їх зустріч скидатиметься на цілком випадкову. За вміння й спритність, з якими Гонзик тримає себе, ми радо прощаємо йому всі дивацтва.

Ось він наблизився до Вашека і майже з ніжністю промовив:

— Товаришу старший лейтенант, полковник жде вас об одинадцятій… Нагальна справа.

Потім знову дістає блокнот, щось перекреслює в ньому огризком олівця і біжить далі.

За цей огризок, який, здавалося, ніколи не поменшає, ми й причепили до Гонзика прізвисько Тужка.[1] Він зовсім не сердиться. А ви вже, певно, думаєте, що він у нас на побігеньках?.. Скоро ви пересвідчитесь, що це не так. Гонзик часто виконує дуже трудні і важливі доручення і робить усе старанно й совісно. Отже, свої гроші отримує не дурно. І все ж таки мені його шкода.

За часів першої республіки він був фінансовим чиновником. В 1938-му залишив це місце одним із останніх. Не підкорився протекторатові й потрапив до концтабору. Бідолаху ганяли по рейху туди й сюди, аж поки в сорок п'ятому ці табори стали розвалюватись, і Гонзик утік. Потрапив під останній наліт і дістав контузію голови, що і позначилось на його пам'яті.

Коли отямився, не міг навіть згадати, хто він та де жив і що робив перед війною. Лише опісля вдалося встановити його ім'я, і Гонзик довідався, що його рідні загинули в Панкраці.[2] Це так приголомшило бідолаху, що пам'ять почала до нього повертатись… І важко сказати, чи то він тільки пригадував усе, чи спостигав від початку до кінця. Лише іноді пам'ять зраджувала йому, тоді Гонзик зупинявся і вперто думав, де ж він тепер живе. А жив він у двох стареньких тіточок, які берегли його над усе.

Гонзик Тужима ще, як то кажуть, не зовсім оклигав, але провали пам'яті з'являються у нього дедалі рідше. Цілком можливо, що скоро він зовсім вичуняє. Адже психіатри вважають його нормальним. Одну лише якість його ніяк не повернути — не повернути колись притаманний йому бойовий дух. Хоробрість назавжди втекла од нього. Та ми не гудимо Гонзика за це. Він людина надійна.

Я трохи одхилився од теми. Старший лейтенант Вашек Небеський втратив надію гарно провести вечір. О пів на одинадцяту він вийшов із дверей клубу.

З'явитись до полковника посеред ночі було цілком звичайним явищем на нашій службі.

Ось і одинадцята.

Полковник сидить за письмовим столом, на якому нічого не видно, крім попільниці, настільної лампи і світної плями од неї. Полковник — чудова людина, якби тільки не смалив отих своїх смердючих сигар, йому вже десь біля п'ятдесяти. Опецькуватий і коренастий, а на обличчі незмінно блукає посмішка, що міниться то лагідністю, то надмірною суворістю. Він — добрий і здібний організатор і цілком, як то кажуть, на своєму місці. Пережив багато. На щоці шрам — пам'ять війни, ліва рука паралізована — наслідок автомобільної катастрофи. Його розумна голова здається трохи завеликою. Жмутка попелястого волосся, мабуть, вистачило б лише на голову вп'ятеро меншу. Дивує і глибокий бас цього чоловіка. Іноді він аж гримотить! Ідучи вулицею, полковник спирається на палицю — розбитим під час війни понтонним мостом йому покалічило ногу. Не можна сказати, щоб він був колись красенем, та це, по-моєму, його аніскілечки не турбує.

По другий бік столу, в шкіряному кріслі, сиджу я.

Заходить старший лейтенант Небеський. Вітається. Я подаю йому руку й, не кажучи жодного слова, підсовую крісло навпроти себе. Полковник простягує руку через стіл, запрошує сідати. Голос начальника глибокий, кошлаті брови суворо насуплені.

Він оглядається на двері, ніби хоче пересвідчитись, чи вони щільно зачинені. Потім, звертаючись до Небеського, каже спокійно і серйозно:

— У нас неприємності. Хтось викрав код ВХ-222.

Вашек ледь помітно здригається. Дивиться на мене. Я лише знизую плечима. Тоді він знову звертає погляд до полковника.

— Хто ж міг його видати? — пита з недовірою.

— Я або ви, — каже полковник. — Третього бути не може.

Це дійсно так, але ж це безглуздя! Полковник киває в мій бік і пояснює:

— Капітану Калашу доручено розслідувати цю справу.

Обличчя його нічого не говорить, ніби цим сказано все. Він висовує паралізованою рукою шухляду й бере звідтіля нову сигару.

Я вже, здається, відзначав, що коли наш полковник запалює сигару, все кидається в паніку — миші, пацюки, міль, а з усіх прилеглих вулиць тікають собаки. Не знаю, де він дістає оті сигари і чим їх надушує, але їх дим викликає задуху.

Він пропонує також сигарети мені й Вашеку. Всі ми куримо, і збоку це, певно, скидається на конференцію.

За посадою я підкоряюся полковнику, а Вашек — мені. Та вище начальство дало мені доручення негайно розслідувати цю справу — і тут, як то кажуть, не до рангів.

Тому я діловито заявляю:

— Не виключено, що й деякі попередні коди було видано. Що ж стосується коду ВХ-222, то в його викраденні ми цілком певні.

Обидва мовчать. Мене навіть радує, що вони такі спокійні.

Продовжую:

— Можливість зради на цей раз була заздалегідь передбачена. Адже складали його ви, товаришу полковник.

— Так, — бубонить полковник з густої хмари сигарного диму.

— Дозвольте мені ще кілька питань. Де-небудь про код ВХ-222 робилися якісь нотатки?

— Ніде, — сказав полковник.

— Спосіб розшифрування секретних паперів таївся лише в пам'яті?

— Так, лише в пам'яті.

— Код був книжним, — продовжую я. — Слід було тільки пам'ятати назву книги та потрібну сторінку, чи не так?

— Приблизно так.

Признаюсь вам, що я не дуже тямлю в кодах.

— Цю книгу ви зберігаєте?..

— Під надійним замком, — бубонить полковник. — Ніхто не міг бачити її. Практично неможливо, щоб серед мільйонів книг обрали саме цю і таким чином розпізнали анаграму коду.

Я киваю.

— А можна було розкрити таємницю коду, співставивши кілька зашифрованих паперів з незашифрованим оригіналом?

— Ні, — з певністю каже полковник, — знаки його постійно змінювались за принципом зворотної комбінації. Ви можете мати перед собою книгу, але вам не вдасться що-небудь прочитати або відшукати ключ, поки не знатимете найважливішого слова з потрібної сторінки, до якого в'яжеться все останнє.

— А коли мені відоме це слово?

Полковник дужче задимів сигарою.

— Тоді можна, — кинув він. — Але, не знаючи відповідної комбінації, це дуже важко. Та й часу потрібно куди більше. Одначе повторюю, що, крім мене і старшого лейтенанта, ніхто не знав вузлового слова. До того ж, воно зовсім непомітне. Функція його залежить од номера сторінки, рядка й порядку. Крім того, існує ще кілька варіантів. Потім ще треба добре помучитись з анаграмою, тобто з перетасовкою букв.

Я ввічливо спитав:

— То все це дуже важко?

Полковник спохмурнів.

— Кажуть, існують феноменально обдаровані люди.

— У вас є хтось на прикметі?

— Ні.

І він знову запахкав сигарою, яка сичала й чадила, наче вулкан. Потім нервово докинув:

— Обставини вам відомі. Код міг видати лише той, хто знав його. Я або він…

Вашек застиг, мов статуя. Проте він напрочуд спокійний, хоч трохи й блідий.

Звертаюсь до полковника:

— Мені здається, що все не так просто.

— Чому?

— Тому, що я цілком довіряю вам і старшому лейтенанту.

— Дякую, Гино, — обізвався, нарешті, Вашек Небеський. Та він ще нічого не знає. Інакше зрозумів би одвертість полковника.

До речі, треба вам пояснити, чому це Вашек кличе мене «Гиною». Бачите, я, — хоч і не моя це заслуга, — хрещений Гинеком. Та коли був ще зовсім пуцьверінком і мав усього-на-всього чотири зуби, то вимовляв своє ім'я тільки «Гина». З тих пір воно і прилипло до мене.

Я говорив цілком серйозно. Якщо вже підозрювати їх, то кому ж тоді взагалі можна вірити. Полковник мовчить, але я знаю, що всередині в нього лютує буря. Він дуже роздратований. Ось чому очі його не дивляться на жодного з нас.

Отож я спокійно кажу:

— А скільки паперів було зашифровано тим кодом?

— Чотири, — мовив полковник. — Я сам їх шифрував. Нам пощастило їх перехопити. Передамо іншим шляхом.

Він так притиснув свою сигару в попільниці, що з неї вибухнув цілий сніп іскор.

— Скажіть, полковнику, а що то були за папери?

Він гнівно кашляє.

— Генерал Станіслав одсилав довідку про нові правила учбового пілотажу та координації повітряної оборони наших кордонів. Інженер Безручка впроваджує важливе відкриття, яке стосується маскувальних лаків. Товариш Стіме з міністерства зовнішньої торгівлі розробив проспект зв’язків з деякими консульствами щодо сировинних баз. Іржі Розточний з міністерства шляхів подає план залізничних сполучень з сусідніми державами. Нам завдало б великої шкоди, коли б ворожа розвідка довідалась про це. Ось так.

— Що ж, дякую.

Потім звертаюсь до Вашека Небеського. Хвилину роздумую, як мені вести з ним розмову. Вирішую триматись товариського тону, що був притаманний нашим стосункам.

— Слухай, — кажу, — тобі доручили особливе завдання. Ти мав побувати в деяких державах. І це твоє відрядження було пов'язане з кодом ВХ-222.

— Так, — киває Вашек.

— Я мушу повідомити тобі рішення міністерства, — ледве стримуюсь, щоб бути спокійним, — наказ про твою поїздку скасовано.

— Гаразд.

— І це тому, що тебе підозрюють.

— Звичайно, — спокійно каже Вашек.

— Слухай уважно. У погранзоні знайдено криївку. Допомогла нам стара селянка. За місцем стежили. І скоро прикордонники затримали людину, яка намагалася покласти туди розгадку коду ВХ-222. Нею виявилась Марта Вальтерова…

— Марта Вальтерова!

— Так. Твоя наречена.

Вважаю, що викласти все одразу краще, аніж таїтись. У Вашека кров одринула від обличчя. Очі потьмарились, губи побіліли. Я боюсь за нього. Стежу за ним уважно і навіть не бачу, як виглядає полковник.

Потім питаю щонайспокійніше:

— Ти розумієш, що я казав?

Вашек стискає кулаки, аж суглоби побіліли.

— Розумію, — хрипить він. — Коли це сталося?

— Сьогодні опівдні.

— Її арештовано?

Я мовчки хитаю головою. Тепер підходимо до найстрашнішого.

— Що з нею?

Підводжусь. Кладу руку йому на плече.

— Не треба, — кажу.

Його витріщені очі лякають мене. Я стискую його рамено.

— Вона мертва, — наважуюсь я. — Хтось вистрілив у неї біля тайника і сам утік до лісу.

Я радий, що найстрашніші хвилини розмови з Вашеком уже позаду.

Справу, яку я згадав ще на початку, позначено літерами «Р. Л.» Зараз дізнаєтесь, чому.

Коли розшифрувати їх, то буде відома правда, що одночасно є цілковитим безглуздям. Єдині люди, яких можна підозрювати в крадіжці коду ВХ-222, — це Вашек і полковник. Лише вони знали таємницю коду і тримали її в голові.

У Вашека Небеського справи значно гірші, ніж у полковника. Треба чекати, поки він отямиться. Одначе він відчайдушно заявляє, що не винен. На його думку, Марта не могла скористатись коханням з такою підступною метою. У нього був ключ од її кімнати, який він передав мені одразу. Він приходив до неї, коли хотів. І нічого підозрілого не помічав. Гадаю, що Марта дурила його. Пізніше він що-небудь пригадає. Адже Вашек ніколи не був тюхтієм.

Що стосується Марти Вальтерової, то вона вже нічого не скаже. Про знайдений у погранзоні тайник Вашек, звичайно, знав. І якщо він таємно спілкувався з нею, то не дозволив би їй піти на смерть, яка, зрозуміло, спостигла б і його.

В особі Вальтерової прибрали небажаного свідка, якому загрожував арешт і який міг би когось видати. Тут, мабуть, діє шпигунська зграя, яка довідалась про викриття схованки. Постріл у лісі — це крайній захід. Попередити Вальтерову, очевидно, не змогли. Адже присутність її біля тайника могла навести на слід органи безпеки.

Таким чином, її смерть — справа рук іноземних резидентів. Ось чому літера «Р» на моїй справі цілком законна. Друга літера — «Л» — означає прізвище «Лебрун». Та дозвольте мені розповісти по порядку.

Йшла собі старенька, — це було зовсім недавно, всього два дні тому, — йшла лісом. Коли бачить, біля чавунного хреста на роздоріжжі вовтузиться якийсь чоловік. Побачивши стареньку, він спокійнісінько всівся на кам'яну основу й запалив люльку.

Старенька у нього й питає:

— А що ти робиш тут, рідненький?

Чужинець, зодягнений у коротке поношене пальто, посмоктує люльку і гугонить:

— Як — гарно у вас тут, у лісі.

А навколо зима, дме різкий холодний вітер. Старенька, звичайно, зацікавилась. Питає про те, про се. Чоловік киває в бік села, до якого добиратися з годину. У нього, бачте, там родичі. Але називає прізвище, що його старенька ніколи й не чула. Тоді почав викручуватись і назвав інше, трохи дальше село. Іти з старенькою одмовився. Вона довго роздумувала. Цей тип біля хреста став їй здаватися підозрілим. З'явився тут, ніби з неба впав. Коли озирнулась, побачила, що він простує геть. Але не в бік села, «де живуть родичі», а в напрямку кордону.

Старенька зустріла патруль і розповіла свою пригоду. Не сподобався їй той чоловік. Коли б не виявився шпигуном. Патруль сповістив на заставу. Бійці взяли собак і пішли на розшуки пана Вонашка, як він назвав себе старенькій. Ідуть назирці і бачать, як він крадеться до кордону глухими неходженими стежками.

Коли ж не зміг пояснити, чому в таку пору блукає в лісі, потягли його на заставу. Там обшукали і знайшли пістолет та посвідку на ім'я Соучка. За чверть години з'ясувалось, що копії такої довідки немає в жодному відділку міліції й що, таким чином, вона фальшива. Тоді він, опустивши голову, признається, що виконує функцію поштаря — закладає й виймає папери із криївки в чавунному хресті.

Він поклав туди що-небудь? Ні. Взяв? Теж ні. При ньому також нічого не знайшли. Можливо, десь сховав або викинув папери. А може, вона ще не прийшла.

Затриманий твердить, що він не знає, хто кладе туди пошту. Каже, що ні разу нікого там не зустрічав.

Поки його допитували — цілих три дні — пролунав постріл. Стріляли з пістолета. Пізніш на грузькій дорозі, присипаній снігом, виявили жінку з простреленою головою. На снігу лежала гільза калібру 7,62. Постріл було зроблено приставленою до правої скроні зброєю. Куля застряла в мозкові. Виникло враження, що ворог зустрівся з Вальтеровою і що вона його добре знала. По ледве помітних слідах можна було простежити, що вбивця звернув у ліс. Найбільш вірогідно, що він лишився по цей бік кордону. Але всі пошуки були марні. Ворог мав досить часу, щоб заховатись.

У мертвої Марти було знайдено інструкцію до користування кодом ВХ-222. Графологи встановили, що то був почерк самої Марти.

Папери мали вже бути в тайнику, коли за ними прийшов «поштар». Але він там нічого не знайшов. Марта Вальтерова принесла їх з запізненням. Питаю себе: чому ця тендітна дівчина взялась за таку небезпечну справу?..

Протокол допиту «поштаря» дуже докладний, хоч в ньому нема нічого для нас нового. Здається, хлопець у всьому зізнався. Та в нього іншого виходу й не було. Він — емігрант, вимуштруваний колишнім відомим генералом, який подібними справами займався ще до війни. І досі не вгамувався, хоч одсидів свій строк як військовий злочинець.

У «поштаря» немає таких знайомих на нашій землі, які б нас зацікавили. Справжнє ім'я його Йозеф Скала. Колись він тримав невеличку пивницю. У травні 1945 року став директором погранготелю. Звідти й утік на захід. Сім'ю залишив без жодної копійки. Та за кордоном йому довелося змінити професію, адже таких, як він, там хоч греблю гати. Отож і довелось йому стати шпигуном. Він навіть не знає, як допоміг мені, розповівши про Лебруна.

От звідки взялися на цій справі літери «Р. Л.» — «Резидент Лебрун».

Лебрун — нащадок наполеонівського пройдисвіта, який свого часу засів у Чехії. 1948 року втік на захід. Там і очолив розвідувальну службу. Для посторонніх він був господарем торговельної фірми. Потім дістав підвищення і став резидентом в ЧСР.

«Поштар» — Йозеф Скала — чув багато про нього. Проте жодного разу не бачив його. Каже, що Лебруна вважають хитрим і сміливим. Він нібито здібний організатор шпигунської мережі та шкідницької зграї в республіці. Збирає шпигунські дані військового, економічного й політичного значення і «поштою» передає їх за кордон. Проте користується й іншими засобами. «Поштарі» навіть не знають один одного — провал одного застерігає іншого. Кожен обслуговує лише один тайник. Схема шпигунської мережі Скалі не відома. Кордон він переходив що два тижні, а іноді й через тиждень. Або самостійно, або з чиєюсь допомогою.

У мене таке враження, що цей чоловік з великою радістю позбувся свого пістолета і необхідності ходити через кордон. Клянеться, що жодного разу ні в кого не стріляв. Просить, щоб я повідомив сім'ю про його «повернення». Видно, потягло бідолаху додому. Вдає з себе патріота, який допустився прикрої помилки. Бачили ми таких!

Мені дуже важко.

Я нічим не можу заперечити причетність полковника й Вашека Небеського до злочину. По суті, обидва вони безпосередні винуватці, хоча обставини й виключають співучасть Вашека, а свідчення його необережності ще треба доказати. Підозрювати полковника — це просто дурість, оскільки його «шпигунські» методи були б просто-напросто наївними. Документи, що їх шифрує, він міг би передавати прямо в руки без усіляких криївок і «поштарів».

А Вашек, знай, повторює своє:

— Ні словом, ні жодним порухом я не виказав чогось Марті. Та вона й не виявляла будь-якої цікавості до моєї роботи. — Він тримається спокійно, але дуже блідий. — Вона намагалась порвати з ними. Повір мені, що той хлопець знайшов тайник порожнім лише завдяки тому, що Марта опиралася, не хотіла йти. Потім її все ж таки примусили, і вона пішла, але ви вже схопили того чоловіка. Дізнавшись про це, вони вбили Марту. Вважали, що вона винна в усьому, й покарали.

Вашек не бачив Марти після смерті. Не схотів. Та його ніхто до цього й не спонукав.

Полковник лишився на своєму місці. Для Вашека я випрохав відпустку за станом здоров'я. Він лише здвигнув плечима.

Довелося перевірити й консульство, де працювала Вальтерова. Я дійшов висновку, що там у неї спільників не було. Єдине, що вона могла викрасти, це зашифрований проект міністерства зовнішньої торгівлі.

У день своєї смерті Марта не була в консульстві. До того працювала, як звичайно. В останню ніч у неї був Вашек Небеський. Вранці вони вийшли з будинку разом. Попрощались на вулиці. Вашек був певний, що вона піде на роботу. Сам пішов додому, аби підготуватись до відрядження. Ввечері марно чекав на дівчину біля клубу.

Цікавлюсь анкетою. Марта — позашлюбна дитина!

Носила прізвище своєї матері. Батько — Людвик Лебрун. Це так несподівано, що я намагаюсь узнати про неї якомога більше.

Марта дістала комерційну освіту. Вивчала мови. Була гарним працівником бездоганної поведінки. Мати її до 1943 року завідувала офіцерською їдальнею СС у Кбелі. В 1944 році вона померла. Розтин показав ракову пухлину. П'ятнадцятирічна Марта продовжувала вчитись у німецькій торговельній академії. Мешкала у свого батька Людвика Лебруна в Дейвицях. Перед закінченням війни обоє щезли, і про неї ніхто більше не чув. Вигулькнула в Берліні, де працювала перекладачкою в радянській установі. Та вже сама, без батька. Пізніше потрапила в консульство до Праги, куди з'явилася з хорошими паперами. Перевіряю документи Марти, й одразу кидається в очі, що вони фальшиві.

Он воно що!

Чому ж Людвик Лебрун не узаконив своїх стосунків з матір'ю, так добре ставлячись до доньки? Тут є над чим замислитись.

Простежую зв'язки Марти. Крім Вашека Небеського, вона майже ні з ким не зустрічалась. Про побачення з батьком нічого не відомо. Хоч це, напевно, він її вбив, коли помітив, що вона хилиться до Вашека.

Йому я порадив поїхати в село, до батьків, але зрадів, коли він цього не зробив. Шлю за ним Гонзика Тужиму. Той, як звичайно, робить нотатки у блокноті — щоб не забути. Коли б навіть довелося посилати за Вашеком у село, він виконав би своє доручення не згірш, ніж тут.

В моєму кабінеті затишно й тепло. Дим од сигари мені не заважає. Та коли з'являється Вашек, на кілька градусів холоднішає. Цей хлопець одгородився од світу крижаним панциром, і тепер від нього віє холодом.

Кажу йому з докором, але спокійно:

— Ти, хлопче, був необережним.

— Це зрозуміло. — На превеликий подив, говорить лагідно і якось дивно. — Лише ніяк не збагну, в чому саме.

Я простягаю кілька аркушів справи «Р. Л.» — свої здогадки про Марту Вальтерову.

— Читай усе.

Стежу за ним краєчком ока. Він виглядає, як і перше, замкнутим, але доволі стомленим. Нещастя відбилось на ньому, хоч і намагається це приховати. На мій погляд, тримається він на диво мужньо.

Питаю:

— Ти знав про це?

— Ні.

— Ви що, збиралися одружитись?

— Так, — каже він, ніби справа йде про щось зовсім далеке й чуже. — Обіцяла, що перед тим, як піде до магістрату, розповість мені якусь таємницю про свою родину.

— Коли б розказала? Як би ти поставився до цього?

Знизує плечима і дивиться вбік.

— Не знаю.

— Не знаєш?

Мені не віриться, що Вашек міг утопити в коханні свій розум. Та він відповідає з удаваним спокоєм:

— Кажу тобі по щирості, Гино, що я завжди мав на неї неабиякий вплив. Швидко помітив, що вона не відносить себе до жодної нації або класу і живе якось одмежовано від інших людей… Та я, звичайно, краще за всіх розумів, на які щирі почуття вона була здатна!.. Все ще в ній спало, Гино, і я почав її розбуркувати. Гадаю…

Я уважно слухаю. Коли він затнувся, підстьобую його питанням:

— Гадаєш?..

— Тепер уже нічого гадати.

Тамує зітхання. Потім продовжує:

— Гадаю… що міг би боротися за неї, перемогти її байдужість до всього, її політичну інертність, вивести з стану приреченої пасивності. Гадав, що це вдасться мені… Ми з нею часто говорили про те, який суспільний устрій потрібний людям, а який ворожий їм. Марта була не з тих, кого легко переконати. Та завжди мої аргументи брали гору. Я намагався все пояснити на її власному прикладі. Так вона дізналась, що класова свідомість визначається пізнанням дійсних класових інтересів людини, обумовлює її життєве й суспільне становище. Я навчав її повазі до праці, вчив співставляти можливості світу, який відживає, з можливостями іншого, що тільки-но народився й набирає сил. Вказував їй шлях, керував нею…

— А вона тебе обманула.

Всередині у Вашека ніби щось надломилось.

— Так, — мовив він тихо. — В цьому немає сумніву. Але вона дуже краялась, що не могла одступити і не сміла сказати мені правду. Нещирість мучила її. Жахливо, що вона так далеко зайшла ще до того, як ми познайомились. З неї була б чудова й любляча дружина. Я певен цього. Й ніхто мене не розрадить! Усе, що сталося з нею, — це якась фатальна трагедія. Ні, я не захищаю її. Хочу лише у всьому розібратись. Якщо я був сліпий, — хай мене осудять інші. Мені ж нема в чому собі дорікати. Я не бачив у Марті заблудлу овечку. Скоріш вона була одинока, всіма забута. Кажеш, її батько…

Я здвигую плечима.

— Про це ти й сам мусив знати.

— Мусив… Та думаю, що я все-таки переконав її. Так. Здається, навіть є конкретні докази. її штовхали проти нас цілком випадкові, нетверді переконання. Коли ж вона збагнула, що все це помилка, що її погляди лиш наслідок виховання, то не змогла одступити й спокутувати те, що заподіяла, хоч і призналась у всьому чесно.

— Сама собі?

— Так, — каже Вашек. — Адже вона наклала на себе руки, чи не так?

Я хитаю головою.,

— Не так, — відповідаю йому. — Поблизу неї не було знайдено зброї.

— Он що! — не здається Вашек. — Але ж її могли й підняти…

Хоч зброю й не було знайдено, але в припущенні Вашека є якийсь сенс. Не можна також не вірити в силу його впливу на Марту Вальтерову. Треба дізнатись, куди щезла зброя. Можливо, про викриття схованки резиденти не знали, і тому самогубство Марти Вальтерової дуже здивувало Лебруна та його спільників?

Гіпотеза Вашека щодо самогубства не виключає вбивства.

Я кажу Вашекові:

— Марта не мала дозволу на зброю. Цілком можливо, що вона тримала її таємно.

— Мені про це невідомо, — каже він з цілковитою байдужістю.

— А ти взагалі знаєш що-небудь? Наприклад, про її зв'язки?

Він заперечно хитає головою.

— У нас було лише декілька спільних знайомих, — каже тихо, — але про це ти знаєш. Ми завжди охочіше лишалися вдвох.

— А ти не думаєш, що вона могла зустрічатися з іншим, а тебе просто дурила?

— Тепер я вірю. Крім того, це вже доказано.

— Ти був занадто довірливим, — бурмочу я.

Він якусь хвильку мовчить, а потім каже:

— Так, тут я виявив короткозорість. Можеш мене корити в цьому. Це дуже серйозний недолік. Тому я й подав рапорт про своє звільнення. Скоро тобі повідомлять…

Я вкрай здивований.

— Хто тебе змусив до цього?

— Ніхто.

Вигляд у нього зовсім байдужої людини, такої, що покірно жде вирішення своєї долі. Мені це не подобається. Кажу йому про це, а він тільки здвигує плечима.

Дзвоню телефоном двом своїм помічникам.

— Поїдемо на квартиру до Вальтерової, — кидаю Вашеку. — Ти мусиш там усе оглянути.

— Це конче потрібно? — питає він. — Мені там кожна річ муляє око.

— Тому й поїдемо, — кажу я.

— Я бував там і сам, — ніби виправдовується він. — У мене був свій ключ, і я міг приходити коли завгодно. Можу сказати по пам'яті, де що стоїть.

— Але ж зараз ти поглянеш на все іншими очима.

Він тяжко зітхнув.

— Я ніколи там чогось особливого не помічав.

— Може, сьогодні пригадаєш якісь дрібниці. Постійно закриту шкатулку чи щось подібне.

Вашек хитає головою.

— Нічого такого там не було.

Проте слухняно йде за мною.

Дорогою ми обидва мовчимо. Заходимо в дім, розташований у передмісті. Мовчки стоїмо в кімнаті Марти. Тут все зосталося на місцях.

Вашек блукає поглядом по помешканню, де він провів стільки щасливих хвилин. Не так-то легко вирвати з серця кохання. Лише тепер бачу, який це для нього удар.

Залишаю його на деякий час у спокої.

Дивлюсь на французьку канапу, присунуту до стіни. Ліворуч і праворуч од неї стоять гарненькі столики. На одному — приймач, на другому — телефон. На нижній поличці — телефонна книга.

Вашек здивовано здіймає брови і раптом тихо каже:

— Тут таки чогось не вистачає.

З'ясовується, що на овальному столику, затиснутому поміж двома м'якими кріслами, — кімната трохи замала, — завжди стояла китайська шкатулка з куривом.

Вашек звертається до мене, а в самого струмить тривога з очей.

— Скільки разів вона давала мені з неї сигарети, — каже пригнічено.

Він пам'ятає, що в тій шкатулці було кілька відділень.

Дерево, що з неї вона була зроблена, додавало сигаретам чудового присмаку. Тепер на столі зосталась тільки гранчаста попільниця й велика срібна запальничка. Китайська шкатулка зникла.

— Вона нею дуже дорожила, — говорить Вашек.

Мої хлопці нічого не відають про шкатулку. «Не було тут її», — кажуть вони. Вашек настоює з дивною впертістю і навіть з деяким роздратуванням:

— Вона була покрита буро-червоним лаком та інкрустована перламутром. Довжина — сантиметрів двадцять п'ять. Висота — десять. На одній стінці — срібна монограма «М. В.».

Наказую хлопцям пошукати ще раз. Вони підкоряються, але видно, що вважають цю роботу марною. Шкатулка ще першого разу не обминула б їхньої уваги.

Тоді я докладніше розпитую Вашека про шкатулку. Він не може приховати хвилювання:

— Може, вона щезла тому, що в ній були компрометуючі речі? Мені це навіть в голову не приходило. Сигарет в ній завжди було кілька шарів. Дна я так і не бачив. Мабуть, під сигаретами й лежали якісь папери…

— От бачиш, — кажу я з докором.

Лише тепер Вашек по-справжньому захвилювався. Уважно нишпорить очима по кутках. Я в нього запитую:

— Коли ти бачив її востаннє?

— Уранці, коли ми разом виходили звідси. Я тоді брав з неї сигарету.

Поки хлопці шукають, я підходжу до столика з телефоном. Беру з полички телефонну книгу. Видно, що нею рідко користувались. Ні підкреслених номерів, ні засмальцьованих сторінок. Але на обкладинці бачу місце, яке уважно терли гумкою. При бічному освітленні вдається розібрати число 29511.

Показую Вашеку. Він не пам'ятає такого номера і про запис теж нічого не знає. Я міркую вголос:

— Нічого особливого нема в тому, що абонент записав номер, який йому назвали телефоном. Але навіщо стирати його?..

— Ви з'ясували, чий це номер?

Киваю.

— Так, це телефон поховальної контори.

— Шпигуни можуть всюди ховатись, — з сумом констатує Вашек.

— Так, але тоді не з'явився б цей запис. Він має якесь інше значення.

— Наводить на слід?

— Поки що ні. А ти не пригадуєш, чи Марта розмовляла з ким-небудь телефоном?

— Так. Їй кілька разів хтось дзвонив. Вона завжди прохала подзвонити пізніш. Імені не називала. Пам'ятаю, сказала одного разу, що дзвонили з консульства. Кілька разів я брав трубку. І завжди той самий голос пробачався, що не туди потрапив.

— Коли це було?

— Останнім часом не траплялось. А було це, ще тільки-но я почав учащати до Марти. Потім не пам'ятаю, щоб хтось дзвонив у моїй присутності.

— Цілком зрозуміло: змушені були рахуватись з її особистим життям.

Вашек мовчить.

Один з моїх помічників, я просто зву його Карличек, доповідає, що китайської шкатулки нема, якщо тільки вона не замурована десь у стіні. Цей хлопець чомусь нагадує мені довоєнних лікарів, які знали все, окрім життя.

— Гаразд, — кажу йому.

Прощаємось з Вашеком. Хай собі йде. Трохи пізніше мова про нього заходить на таємній нараді. Вирішено прийняти його відставку. Але звинувачувати його у втраті пильності ми ще не маємо права. Тому я прошу одкласти категоричне рішення до виявлення переконливих фактів.

На цій нараді я також висуваю припущення, яке може дати хід справі. Звертаюсь до присутніх:

— Якщо всім нам цілком абсурдним здається, що код ВХ-222 видав той, хто його знає, то я почав би розшукувати того, хто цього коду не знав. Моя поверхова обізнаність у техніці шифрування дала мені зрозуміти, що будь-який код може розкрити і той, хто має до цього хист. Я вивчив діяльність деяких феноменів. Так, в 1945 році помер після поранення Вілем Гегел, який у рекордно короткий час розшифрував депешу про висадку десанту в Арденнах. І це, як ви пам'ятаєте, значно полегшило його знищення. Другим був агент розвідки Циріл Елум, в минулому талановитий шахіст. Потім — Жюль Барклай, ще якийсь Ніко Чарнс і багато інших. Я допускаю, що хтось, подібний до них, ховається і в межах нашої республіки.

Бачу здивовані погляди, але не звертаю на це уваги.

— Якщо прийняти мою гіпотезу, то можна вважати, що цим феноменом була жінка — Марта Вальтерова. Вона була виключно інтелігентною. Досконало знала шість мов, хоч і займала зовсім непомітну посаду. Мабуть, один із таємних документів потрапив до її рук. Вбито її при загадкових обставинах. Шпигунська мережа після її смерті порушилась, але обидві нитки зостались. Зв'язавши їх, ми визначимо й вагу Вальтерової. Мені здається, що її смерть дуже пошкодила резидентурі Лебруна, проте вона постраждала б іще дужче, коли б Вальтерова зосталась жива. Ось чому прибрали її. Якщо на цьому хоч трохи позначився вплив старшого лейтенанта Небеського, то це треба вважати його беззаперечною заслугою. Те ж саме слід сказати, якщо Вальтерова сама наклала на себе руки. Ось чому я пропоную залишити в спокої Вашека Небеського.

Повертаюсь з наради трохи заспокоєний. Начальство виділило мені на допомогу кількох метких хлопців, серед них мені найдужче подобається Карличек. Деякі висновки його, правда, легковажні…

Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, приносить мені наслідки своїх пошуків Лебруна. Виявляється, що в республіці є два Лебруни. Один тихо живе в Моравії, і йому вже за шістдесят. Рід його тягнеться ще від наполеонівського солдата. Це Йозеф Лебрун — бездітний удівець. Він нікого не знає, окрім родичів своєї жінки… Ні, цей не може бути резидентом.

Другий — Людвик Лебрун. Батько Марти Вальтерової. Зараз йому п'ятдесят. Він переховується. Зник в сорок восьмому році. Під час війни співробітничав з фашистами. У Празі мешкав у будинку, повному німецьких солдатів.

Туди ж після смерті матері перебралася Марта — його дочка. По закінченні війни утік до кордону, щоб заплутати сліди. Притягався до суду, але ні його, ні дочки так і не знайшли. Поміняв прізвище й ім'я, — тоді це було неважко. Пізніше вдалося натрапити на його слід, та, клятий, знову зник. «Поштар» говорив, що втік на захід.

Зі всіх відомостей про нього найцікавіша така: перед війною Лебрун протягом довгого часу був компаньйоном агентства карного розшуку, що належало якомусь Давиду Бедржиху Криштофу.

Контора ця вже не існує, зате існує Давид Бедржих Криштоф. Я запрошую його на бесіду, оскільки він добре знав Людвика Лебруна. Адже в нас немає навіть приблизного опису його прикмет.

Давид Б. Криштоф — пенсіонер і, до того ж, має третю групу інвалідності.

Зустрічаю його поштиво.

Виглядає справжнім буйволом, хоч вважається інвалідом, йому п'ятдесят п'ять років. Карний розшук вважався його і Лебруна підприємством. Після війни отримав невеличку страховку. Проте, дивлячись на його одяг, я роблю висновок, що живе він супроти достатку. Не можна сказати, щоб був елегантний. Просто, мабуть, добре стежить за собою.

Дещо про нього, я вже знаю. Гендлює старим майном. Був двічі одружений та двічі розведений. Єдиний син від першого шлюбу живе в Канаді.

Давид Б. Криштоф — ще досить стрункий чоловік з грубуватою шкірою і благородним профілем. У нього й досі густе кучеряве волосся, геть посивіле на скронях. Білі вуса якось дивно скорочують відстань між носом і яскравими губами. Без цього обличчя здавалося б надто витягнутим. Очі лисячі, що свідчить про його хитрість.

Спочатку він був судовим клерком. Контора з'явилася пізніш.

— Пане Криштоф, — запитую я, — ви були коли-небудь знайомі з громадянином на ймення Людвик Лебрун?

Він не знає, про що саме йтиме річ. Проте не дивується, а спокійнісінько одпитує:

— Ви маєте на увазі мого колишнього компаньйона?

— Саме його.

— Звичайно, я добре знав його, — приємно посміхається він.

Колишнього детектива не так-то легко збити з пантелику. Давид Б. Криштоф одразу зрозумів, що ми не випадково шукаємо Лебруна.

На мою вимогу, описує Людвика Лебруна і робить це з умінням колишнього поліцейського. Називає зріст, риси обличчя. Лебрун нагадує південця. Своїм темпераментом завжди володів, проте характер його був досить небезпечний. Він, Давид Криштоф, ніколи не мав з ним сутичок, — вони завжди були в злагоді.

Питаю:

— Коли ви бачили його востаннє, пане Криштоф?

Він довго пригадує.

— Ми розлучились, коли німці заборонили нашу діяльність. Десь на початку сорокового року.

— А зустрічались після того?

— Бачились кілька разів. Треба сказати, що з німцями він хутко знайшов спільну мову. Мені ж довелося прохати допомоги. Я був тоді без засобів до існування. Та він не виявив особливого співчуття. І я змушений був працювати пакувальником на фабриці аспірину. Думав, що з глузду зсунусь. До нього більше не звертався.

— А після війни?

— Мені невідомо, що з ним сталося після війни, — обережно каже Криштоф.

Питаю далі:

— Як довго він був вашим компаньйоном?

— Декілька років.

— Вклав у ваше діло які-небудь гроші?

Давид Криштоф поштиво хитає головою.

— Ні, не вкладав.

— Слухайте, пане Криштоф, нас дуже цікавить, як ви з ним познайомились та яким чином вели свою справу.

Давид Б. Криштоф люб'язно й догідливо розповідає:

— Спочатку. він був агентом розшуку. Пізніше віднаходив боржників. Усе це треба було робити хитро й делікатно. Щось на зразок таємної служби.

— І він це добре засвоїв?

— Відмінно! — з певністю каже Криштоф. — Моя контора провадила ту ж роботу. Тому я й запропонував Лебруну стати компаньйоном. Після цього між нами не було вже конкуренції. Ми стали монополістами своєї справи.

Киваю, що зрозумів. Потім багатозначно кажу:

— Вам, очевидно, зрозуміло, що будь-яка інформація про Лебруна для нас дуже важлива. На превеликий жаль, ми знаємо дуже мало.

— Авжеж, — погоджується Давид Б. Криштоф, — він жив досить безпардонно. Іноді важко зібрати факти навіть про людей, які живуть праведно. Життя Лебруна було мінливе.

— Авантюрист?

Криштоф здвигує плечима.

— Дивлячись, який зміст вкладати в це слово. Так, у молоді роки він доволі-таки помандрував по світу. У двадцять взяв шлюб з якоюсь артисткою. Кинув її. Вона, казали, розбилась, упавши з трапеції. Та пізніш виявилось, що це брехня. Лебрун просто не турбувався про неї, бо мав одружитися ще раз. Тоді він був уже батьком позашлюбної дитини.

— Ви знаєте якісь подробиці?

— Лиш те, — відказує Криштоф, — що він мало не став двоєженцем. Я одмовляв його. Нарешті без його згоди поговорив з матір'ю тої дитини. Здається, звали її не то Владова, не то якось інше. Вона сама потім залишила його.

Я гортаю сторінки справи, позначеної ініціалами «Р. Л.». Помітивши, що Криштоф замовк, кажу:

— Наша недостатня освідченість щодо Лебруна, пане Криштоф, є наслідком не лише байдужості тодішнього апарату. Ми всі вважаєм, що Лебрун багато дечого приховав про свої дії під час окупації.

— Вважаєте?

— Вам відомо, що Лебрун притягувався до суду за якісь махінації?

— Так.

— До того ж, він був вашим компаньйоном…

— Так, так! — підскакує Криштоф. — Я дещо пригадую.

Роблю вигляд, що не бачу його хвилювання, і, ніби між іншим, питаю:

— Як ви реагували на це?

— Зрозуміло, я був дуже пригнічений. Але він благав мене, обіцяв, що більше нічого подібного не повториться. Я простив його як здібного й розторопного працівника.

— Більше вам нічого невідомо, пане Криштоф?

Це питання трохи заважке для Криштофа, бо він не знає, що мені відомо, а що — ні. Тому й наважується на найбільш підходящу і безпечну відповідь:

— Ні. Більше я нічого не знаю. Може, він приховував од мене щось…

Я киваю головою: й таке можливе. Потім дуже ввічливо кажу:

— Ви не образитесь, пане Криштоф, якщо я висловлю те, що думаю?

— Будь ласка, — трохи підвівшись на стільці, він чемно кланяється.

— Приватні контори розшуку іноді займались доволі делікатними справами, чи не так?

— Так. Але я не бачу в цьому чогось поганого. Нам доводилось розшукувати якого-небудь нащадка багатого магната, котрий украв гроші у батька і втік з сумнівною дівицею. — Криштоф чарівно посміхається й додає: — Заявляти в поліцію про це не хочеться. Авжеж?

— А вам не здається, що спілкування з Людвиком Лебруном кидало й на вас тінь?

— О, я завжди був насторожі, — посміхається Давид Б. Криштоф. Еге ж, він не такий дурний, щоб видавати свого компаньйона!

— Дякую за приємну бесіду.

Поштиво кланяється, проте холодно. Я на прощання кажу йому кілька люб'язностей.

Коли він виходить, звіряю дати і кличу до себе Гонзика Тужиму. Він, як завжди, з'являється в застебнутому на всі три ґудзики піджаці. Під піджаком — яскраво-зелений светр, що його вив'язали старенькі тітоньки.

— Гонзику, — звертаюсь до нього, — мені потрібно взнати адресу цієї пані й негайно викликати її як свідка.

Я маю на увазі другу покинуту жінку Криштофа, з якою він жив під час спілкування з Лебруном.

Гонзик виймає вже відомий вам олівець і щось записує в блокноті.

Потім викликаю Карличка, хоч він і не мій підлеглий, бо займається криміналістикою. Та мені «підкинули» його на допомогу.

— Карличек, — кажу йому, — дізнайтесь, коли востаннє видавалась телефонна книга. Мені необхідно знати всіх абонентів, що мали номер 29 511. Крім того, розвідайте все про минуле Давида Бедржиха Криштофа.

— Ви щось маєте проти нього?

— Взагалі ні, він — людина нейтральна. Та надто вже дорожить своєю честю, коли заходить мова про його спілкування з Лебруном. Не хоче казати все, що знає. Можливо, тому, що й сам не ліпший за нього. Собака собаку далеко бачить. Довідайтесь, які в нього достатки та скільки витрачає. До мене він приходив у модному костюмі і в дорогих туфлях. Реглан теж з першосортного матеріалу. Я підготую вам усе, що мені відомо про Криштофа.

— Я виведу його на чисту воду, — обіцяє Карличек. Я вже зібрався йти, коли повернувся Гонзик Тужима.

— Ваше доручення виконав. А ось вам лист.

Лист! Довгастий білий конверт з адресою, одстуканою на машинці зі збитим шрифтом. Самі розумієте, наш брат все мусить брати до уваги.

Витягаю з конверта аркушик паперу, на якому всього кілька рядків. Підпис відсутній:

Мушу признатись, що в мене аж голова ходором ходить. Я кидаю все та йду в кіно, щоб трохи розважитись. Ось гасне світло. На екрані миготить фільм про шпигунів. Я рвучко підводжусь і йду геть. Терпіти не можу пригодницьких кінокартин.

Розважитись не вдалося. Йду до сестри. Її чоловік працює на вечірній зміні, і я беру її з собою до кабаре. (Здається, я вже попередив, що не буду казати про себе, а лиш про те, що стосується справи). Ми весело сміємось із дотепів блазня. Та ось мене хтось торкає за плече і змовницьки шепче на вухо. Я пізнаю Гонзика Тужиму. Сміється, як місяць уповні.

— Пані Криштофова прийде завтра о десятій, — каже самими губами.

Він шукав мене дома, в кафе, де я часто вечеряю, і в сестри.

Цей Гонзик — прямо-таки незвичайний хлопець. Запрошую його до столу і пригощаю вином.

На другий день він особисто заводить до мене в кабінет якусь даму. Це пані Криштофова. Їй вже за п'ятдесят.

Повна, дебела жінка з рідкими зубами і густо нафарбованим лицем. Волосся рудого кольору. Постава колишньої красуні. У вухах коштовні сережки, навкруг шиї кольє, а на пальцях дорогі обручки. Зайшла з таким виглядом, ніби чекала, що я поцілую їй руку. Та слід було їй одкрити рот, як від фальшивої величності й сліду не зосталося.

— Лебрун? — кинула з презирством. — Гм! Жахливий пройдисвіт. — І показала свої рідкі зуби.

Поволі з'ясовується, що й свого колишнього чоловіка вона не любить. Починає теревенити казна-що.

— Я — друга жінка Давида. Гм! З Лебруном йому не треба було зв'язуватись. Я була проти. Якщо вам потрібні факти про їх підступність — будь ласка. Правда, вони платили, щоб я мовчала. Мені здається, що Лебрун крав усілякі папери, які потім використовувались з метою шантажу.

— Чекайте, — кажу я, — чому ж ви не викрили їх ще тоді?

— Цим я тільки б нашкодила їм і собі… До того ж, мені не все було відомо, та й гроші деякі перепадали, поки не з'явився цей Лебрун.

Так, вона знає, що робить, думаю я, і питаю:

— Даруйте, але потім ваш чоловік розійшовся з ним, чи не так?

— Потім він розійшовся зі мною! — сердиться пані Криштофова. — З Лебруном вони спілкувались і далі, а після закриття контори робили свої темні справи таємно. Адже Криштоф і потім зрідка надсилав мені гроші.

Пані Криштофова гнівно продовжує свою обвинувальну промову. Не каже, чому вони розійшлися з Криштофом, зате намагається переконати мене, що Давид Б. Криштоф теж утік би закордон, якби не його природжена боягузливість. Певна, що коли тікав Лебрун, Давид Б. Криштоф казав йому: «До скорого побачення». Гм!

— Отже, — питаю я з чарівною посмішкою, — по-вашому, вони й зараз підтримують дружні стосунки?

Вона з переконанням відповідає:

— Звичайно! Але як вони здійснюють це практично, не відаю. Можливо, переписуються.

Оскільки вона не раз бачила Лебруна, то й описує його докладно. Загалом її словесний портрет співпадає з Криштофовим. Мені ще довго не вдається її зупинити.

Закидає мене питаннями. Наприклад, хоче знати, чи має вона право на деякий відсоток з достатків свого чоловіка.

Коли ж, нарешті, пішла, я занотував прикмети Лебруна. Їх потім видрукують і розішлють, куди слід. Це зробить Гонзик, який давно вже є моїм особистим секретарем і який з деякого часу дуже цікавить мене.

Думати про швидке завершення справи — це тільки пустий оптимізм.

Допитую цілу зграю відомих агентів. Усе це малоцікаві люди. Ніхто з них не знає Лебруна.

Найбільш небезпечні шпигуни, звичайно, чули про нього і навіть зустрічалися з ним. Вони знали його під різними кличками: Гедин, Долина, Галин, Голлер тощо. «Поштар», затриманий біля тайника, перший наштовхнув мене на думку, що деякі з цих імен є псевдонімами Лебруна. Збігаються й поверхові описи цього злочинця.

Я чомусь певен, що Лебрун готує якусь велику диверсію. Поки що він тільки вивчає можливості. Уважно зважує кожну дрібничку. Дехто з затриманих бачив його день тому. Зрозуміло, він, як завжди, носив інше прізвище. Зустрічі відбувались у певних місцях: кафе, автомати. А зовсім недавно один емігрант, який дістав амністію, пізнав на зимовому стадіоні групу з п'яти юнаків, що з ними він колись навчався в шпигунській школі. Він дав знати, кому слід, і непрохані гості потрапили за грати. В кишенях у кожного знайшли по два пістолети й багато патронів. Вони одразу зізналися, що на стадіоні мали зустрітися з Долиною. Та він своєчасно втік. Що то був він, я вже тепер не сумніваюсь.

Свідчень і описів набралося вже досить, проте з них ще не видно, що затіває Лебрун.

З голови не виходить і інше: код ВХ-222 видав той, хто його не знав. У мене виникла абсурдна і досить ризикована підозра. Цікаво, чи є в ній хоч який-небудь сенс? Знову пригадую всіх знаменитих розшифрувальників. Один з них, мені здається, має до нашої справи безпосереднє відношення. У мене аж холоне в животі!

Прийшов збуджений Карличек. Доповідає все, що з'ясував:

— Довелося-таки добре попотіти! Криштоф вміє влаштовуватись. Мешкає у адвокатської вдови, квартира якої складається з чотирьох кімнат. Центральне опалення. Там ще троє пожильців. Проте, на мій погляд, лише пан Криштоф користується її особливою довірою.

Тепер про інше. Офіційний достаток Криштофа невеликий. Вдова підгодовує його. Крім того, він і досі займається розшуком. Часто приймає одвідувачів, кудись зникає на кілька днів. До всіх, хто ходить до нього, вдова вже звикла. Спокійно одчиняє їм двері.

— Хто тобі все це розповів?

— Вона сама, — з гордістю каже Карличек. — Криштоф зараз у Празі, і ми видали себе за клієнтів її пожильця. Вона повірила. Криштоф повернеться завтра або по-завтрьому.

— Куди він поїхав?

— Цього ніхто не знає. В четвер його викличуть до суду — як свідка.

— Розшук, перевірка чи якісь свідчення?

— Нічого подібного, — махає рукою Карличек. — Криштоф їхав у таксі, і їхня машина потрапила в аварію. Обкрутилася на льоду і вдарила п'ятитонку. Із кузова вантажника стирчали якісь залізні прути. Один із них розбив переднє скло й проколов на смерть таксиста. Жонатий. Має двох дорослих дітей. Жахливо, еге ж?

— Так, — киваю я.

Бачу, Що Карличек ще не все сказав. Мовчки чекаю.

— Позаду шофера сидів Криштоф і ще якийсь пан. Їх навіть не зачепило.

— Де тобі сповістили ці подробиці?

— В автоінспекції.

— Чому?

— Позаду шофера, крім Криштофа, сидів ще якийсь

пан…

— Ти вже казав.

— Ну от. До місця аварії підбігло декілька чоловік. Криштоф і той, інший, вийшли з машини…

— І тепер їх викликають як свідків?

— Лише Криштофа.

Я втратив терпець:

— Точніше, Карличек, що ви плутаєте!

— Одну хвилинку. Той, другий, кажуть, заявив: «Я не їжджу в таксі, щоб не запізнюватись. Пішки завжди надійніше». І після цього щез у натовпі. Криштоф зостався один.

— Ну й що?

— А те, що другого пана ніхто не знає.

— Навіть Криштоф?

Карличек киває.

— Навіть Криштоф.

Він пояснив, що на зупинці стояло лише одно таксі, і вони довго сперечались, хто з них поїде. Потім погодились їхати разом.

— Ти вважаєш, що вони знайомі?

— Так, — загадково всміхається Карличек. — Певен, що Криштоф добре його знає і не хоче цього виказати.

— На бога, Карличек, чому ти так вважаєш?

— Тому, — сміється він, — що я не певен, що отой пан не Людвик Лебрун.

Я не витримую:

— Ти що, навіжений!

— Чому? — питає мій помічник. — Що ж тут несподіваного?

— Так, так. Краще б ти зайнявся розшуками телефонного абонента 29 511.

Я починаю гортати папери на столі, вдаючи, що мене такі розмови більше не цікавлять. Раптом чую, як Карличек б'є себе рукою по лобі.

— Ну, що там іще? — питаю байдуже.

— Який же я недотепа! — виголошує Карличек. — Забув повідомити, що номер того таксі Р-29 511…

Я ледве стримався, щоб теж не ляснути себе по лобі. Та не слід гарячитись! Може, той номер має зовсім інше значення?

Так, є над чим помізкувати! Хоч я людина доволі врівноважена, але, признаюсь, звістка Карличка заставила шалено заколотитися моє серце. Адже такий збіг номерів телефону й авто не міг бути випадковим. Запис у телефонній книзі Марти Вальтерової, так старанно витертий, мабуть, і є номером таксі, повідомлений їй телефоном. Марта Вальтерова — донька Лебруна, якого, в свою чергу, добре знає Давид Криштоф. Останній виявляється попутником незнайомого пана, що їде в таксі, номер якого записує в своїй телефонній книзі шпигунка Вальтерова… Так, цей клубок не легко буде розплутати!

Ну, що ж! Хтось надіслав мені листа із натяком, що ключ до таємниці знаходиться в шкатулці Марти Вальтерової. Чи не нагадує це часом дитячу гру в хованки? Вашек Небеський думає, що в тій шкатулці під сигаретами ховали якісь папери. Цей лист теж наголошує на цьому. Проте на ньому не виявлено жодного відбитку пальців, що свідчить про надзвичайну обережність кореспондента. Спеціалісти твердять, що листа надруковано на звичайній канцелярській машинці, і радять шукати її в громадських конторах. Ми, звичайно, знайшли ту машинку. Але на ній теж — жодного сліду. Мабуть, той чоловік мав на руках гумові рукавички.

Знову невдача! Зрозуміло, що я залишив там свою людину — хай передруковує «Трьох мушкетерів» або щось інше, — на той випадок, якщо «кореспондент» знову захоче написати листа про шкатулку…

Я знову й знову думаю про шкатулку. Вашек твердить, що вранці вона була ще на столі, а через годину після смерті дівчини в квартирі Вальтерової була держбезпека. І яким чином, шкатулка могла щезнути лише між цими двома подіями. Хтось, крім Вашека, теж, очевидно, мав ключа до мешкання Марти. Ми обдивилися кожну щілинку, але так нічого й не знайшли.

Виникло кілька припущень, і одно з них — досить переконливе. Скидається на те, що хтось зичить нам добра, отож він і звернув нашу увагу на шкатулку.

Давид Криштоф поїхав, але в четвер він має свідчити перед судом… Кидаю все й біжу в управління міського транспорту.

Ім'я водія, котрий загинув під час аварії, Еміль Маржак. Він водив по черзі кілька машин, одна з них мала номер Р-29 511. Помер у віці п'ятдесяти літ. На службі нічого поганого за ним не водилося. Маржак був одним із найкращих водіїв на далекі відстані. Любив їздити «навпрошки», як висловився мій співбесідник, що до деякої міри збільшувало його платню.

Поволі у мене склалося деяке припущення щодо цього, та я поки що зоставлю його при собі. Він, очевидно, був дуже спритною людиною, якщо не зважати на цю фатальну необережність! У 1928 році, повернувшися з армії, Маржак продав свій будиночок, що його дістав у спадок, і купив собі стареньку машину, яку переобладнав під таксі.

За вісім років Маржак став господарем автопарку з сімох машин. Після війни хотів знову взятися за це, але несподівано вступив у комунгосп. Сам він пояснював це так: «Треба ж було якось влаштовуватись. Для того й на світі живемо».

До своїх обов'язків Маржак ставився без особливого захоплення. Політикою не цікавився. Один його брат живе за кордоном.

Відвідую вдову Маржака. Зі мною — дільничний міліціонер. Бесіда має бути неприємною, як і з Вашеком Небеським. Та ця жінка вже, мабуть, змирилась із своїм становищем.

Вона зараз сама. Молодший син вчиться у виноробній школі за тридцять кілометрів од Праги, старший — працює електротехніком. Маржакова веде себе якось дивно, весь час мовчить. Створюється враження, що причиною нещастя вона вважає щось зовсім не конкретне, якусь надприродну силу. Їй років сорок п'ять. Але виглядає вона значно молодшою: струнка, чорнокоса, з сліпучо-білою шкірою.

Ми сидимо в світлій кімнаті, обставленій не по-сучасному, але цілком пристойно. Я цікавлюсь, чи не зосталися після Маржака якісь папери.

— Я все оддала, — каже жінка, яка весь час намагається приховати хвилювання, викликане нашим візитом.

Спокійно й спроквола я пояснюю їй, що мене цікавлять не посвідчення Маржака, а його особисті речі. Вона здивована. Здається, навіть трохи образилась. Тоді я звертаюсь з підкресленою чемністю:

— Ми натрапили на слід злочинців, пані Маржакова, і ви можете зробити нам послугу. Ваш покійний чоловік, в силу своїх обов'язків, зустрічався з багатьма людьми, чи не так?

— Так, — схвильовано каже вона.

— І от якось він зіткнувся з людиною, яка втягла його в свої темні справи… Можливо, пан Маржак нічого й не підозрював… І все ж ми сподіваємось, що серед особистих речей вашого чоловіка є певні свідчення цього знайомства.

— Свідчення? — схвильовано питає пані Маржакова. — Мій чоловік нічого такого не зберігав! Ось, коли хочете, подивіться.

Вона з обуренням підійшла до старого письмового стола, який, очевидно, перекочував сюди з якоїсь контори. Рвучко висунула одну за одною всі шухляди.

— Можна поглянути? — чемно запитую я.

— Так, так, звичайно!

Я починаю огляд, намагаючись ні до чого не торкатися руками.

— Будь ласка, — звертаюся до хазяйки, — ви тут не бачите чого-небудь такого, що нагадувало б вам Криштофа або Вальтерову?

Маржакова дивиться на мене з попередньою неприязню, та в голосі її я вловлюю спокій.

— Оскільки мені відомо, ні, — відповідає вона.

Переді мною старі листівки, листи, конверти, рахунки, відомості, зламана авторучка та інший мотлох, який назбирується в кожному письмовому столі, коли його роками не чистять. Правду кажучи, я й не сподівався знайти що-небудь цінне для нас. Якщо воно тут і було, то про нього вже потурбувались. Намагаюсь по речах уявити собі характер Маржака. Чіпляюсь за кожну дрібничку. Ось щипці, дві малесенькі викрутки, паяльник — речі, якими під час лагодження авто ніхто не користується. Водій Маржак був дивак. З Лебруном він міг зіткнутися цілком випадково. Криштоф або хтось інший міг умовити його одвезти Марту Вальтерову до тайника і потім повідомив їй номер таксі. Одначе мені чомусь підозрілі оті поїздки на далекі відстані, та й поведінка вдови мені не подобається.

В одній із шухляд, серед огризків олівців, пляшечок з-під чорнила і старих гумових печаток, я бачу річ, яка заставляє бурхливо забитися моє серце, — цоколь радіолампи. Верхня частина відсутня.

Непомітно для пані Маржакової кладу його до себе в кишеню. В око впадає напис грецькими літерами «Гамма» і число 414. Хоч я ніколи не був пристрасним радіоаматором, проте моїх знань цілком досить, щоб встановити — такі лампи вживаються для радіопередавачів.

З підкресленою чемністю кажу:

— Пробачте, пані Маржакова. Дякуємо вам за все. Але для нас тут немає нічого цікавого.

Бачу, як вона заспокоюється і навіть запрошує нас оглянути іншу кімнату. Перше, на що я там наштовхуюсь, — саморобний радіоприймач. Він дивує нас своїми розмірами. Тепер я розумію, чим захоплювався Маржак. Та не кажу про це жодного слова, хоч і помічаю слід зірваного кабеля, який ще зовсім недавно простягався над підлогою.

Чемно вклоняюсь, і ми виходимо.

Моментально Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, дістає наказ. А згодом до мене в кабінет заходить досвідчений експерт. Він крутить у руці цоколь і потім каже:

— «Гамма-414» — це лампа для передавача, який працює на коротких хвилях до тисячі ват.

— А можна поставити її на аматорський передавач?

— Можна, — відповідає експерт. — Це так званий індуктор з стабільним вібратором. Варт лише цією цяцькою впіймати потрібну хвилю, і вона вже нікуди не втече. Як бачите, зручно і досить практично.

— Дякую. А чи не поїхати нам ще в одне місце?

— З охотою.

Ми їдемо на завод, де працює старший син Маржака Еміль. Викликаємо його з цеху. До нас підходить червоний, насуплений хлопець.

— Знову відносно тата? — незадоволено запитує він.

Я киваю.

— Скажіть, ви що-небудь петраєте в радіо?

Він кидає на мене стривожений погляд і несміло каже, що так.

— Ну, а ваш батько, — одверто питаю я, — був пристрасним аматором радіо?

Нігті правої руки хлопця вгризаються в долоню. Та я й виду не подаю, що бачу це.

— Мій батько? — перепитує він. — Так, у вільний від роботи час він цим захоплювався.

— У нього був передавач?

— Передавач? Ні, у нас був лише приймач.

Бачу, що хлопець злякався. Спокійно кажу:

— Не бійтеся, пане Маржак. Передавача у вас немає — його вже хтось розібрав.

— Розібрав? Хто? Я?!

— А хто ж? Якби ми ліпше пошукали, то, може, знайшли б там і не такі речі, як ось ця.

Я розкриваю долоню й показую йому знайдений цоколь.

— У спальні ваших батьків було прокладено кабель. Від нього лишилась тільки смуга й дірки на плінтусах. Куди ви діли його?

Хлопець похилив голову. Потім ледве чутно мимрить:

— У тата не було дозволу.

— Я знаю це, пане Маржак.

— Він намагався його дістати…

— Не брешіть. Його передавач працював нелегально. І робив він це цілком, свідомо.

Хлопець зізнається в усьому. Він запакував передавач у ящики з-під вугілля і заховав у сараї.

— Ходім, — кажу я, — подивимось та поговоримо про все як слід.

Усе йде як по маслу. Мої люди взяли передавач. Він так виглядав, ніби вже ніхто не збирався ним користуватись. Еміль клявся, що вони хотіли щонайскорше позбутись його. Експерти повідомили: у передавачі багато закордонних деталей.

Ніхто з сім'ї вже нічого не приховує. В шпигунстві батька вони участі не брали. Всі передачі він ловив своїм «аматорським» приймачем. Членам сім'ї нічого не казав, дома теж його ніхто не навідував. Правда, іноді, потираючи руки, вигукував:

— Нічого, скоро повернуться старі часи!

Маржак приховував од сім'ї всі свої знайомства, серед яких знайомство з Криштофом було для нас особливо цікавим. Більше про діяльність Маржака нам зараз навряд чи вдасться дізнатись, але ми вже намацали дві ланки в організації Лебруна. Це, безумовно, насторожить і шпигунів.

Уявляю собі, як буде триматися Давид Б. Криштоф. Адже завдяки фатальному номеру 29 511 він потрапив на слизьке. Я майже певен, що він спокійнісінько повернеться до Праги: про розкриття таємниці номера йому невідомо, а операцію з Маржаками проведено надзвичайно обережно.

Я наказав радистам чатувати вдень і вночі біля передавача. Одначе прийняти що-небудь для Маржака їм так і не вдалося. Чи то через якісь технічні перешкоди, чи, може, шпигуни притаїлися після історії з Мартою. Крім того, якщо Давид Криштоф знає більше, ніж мені здається, можна чекати, що він обов'язково щезне. Куди він поїхав — установити не вдалось. Мабуть, краще діждатися того дня, коли він з'явиться до суду. Цікаво, прийде він туди чи ні?

Я відвідав Вашека Небеського. Він лежить, заклавши руки під голову, й бездумно дивиться в стелю. Обличчя жовте, неголене. Нічого не їсть, лише смокче одну за одною сигарети. В очах поблискують хворобливі іскорки.

Я тихо кажу:

— Ти, хлопче, їдь собі, відпочивай. На свіжому повітрі тобі стане легше. А ми тут і без тебе впораємось.

— Нікуди я не поїду. Облиште мене в спокої.

Спускає ноги й сідає. Сердитим рухом одсовує тацю, що на ній двірничка поставила йому їжу. Шинка вже аж позеленіла.

— Мені й тут є чим займатись!

Бачу, що він уже не в силі тримати себе в руках.

— Ні, тобі тут нічого робити!

Та він уперто мотає головою.

— Не можу повірити, щоб Марта померла, не написавши мені прощального листа! Я жду його! Він обов'язково надійде!

По моїй спині забігали мурашки. Як би він ще, чого доброго, не збожеволів!

— Це неможливо, — кажу, з усіх сил намагаючись зберегти спокій.

— Чому? — здивовано дивиться він на мене. — Адже ж це цілком реально! Гино, — в голосі його чути благальні нотки, — розпорядись, щоб дізналися на пошті, чи не загубився де-небудь лист. Справа ж не лише в мені. А раптом Марта писала що-небудь про код? Або таке, щоб одвести од мене підозру? Як мене все це мучить, Гино! Може, хтось знищив листа? Як ту китайську шкатулку! Між іншим, ви вже знайшли її?

Я лиш хитаю головою.

— Якщо вона перед смертю хотіла комусь звіритись, то тільки мені, — каже Вашек приглушеним голосом, уникаючи мого погляду. Потім підіймає кудлату голову. — Ви вже натрапили на якийсь слід?

— Так, — відповідаю. — Але зараз мова йде про тебе. Обирай: або ти поїдеш до батька з матір'ю, або я знайду тобі інше місце.

— Яке, наприклад?

— Накажу арештувати тебе. Треба ж мені щось з тобою робити. А з тим листом ми розберемося й без тебе. То що?

— Як хочеш.

— Поїдеш до батьків.

— Гаразд.

Я змінюю тон.

— Через деякий час тобі стане ліпше. Повір мені.

З цим я виходжу.

Власне кажучи, у справі Лебруна ми майже не зрушили з місця. Хоч дещо вже зроблено. На найближчій нараді я кажу:

— По-моєму, досвідчений шпигун може знайти ключ до коду, якщо йому відома конкретна книга. Книги купуються лише в потрібній кількості, і це може привернути увагу шпигунів. Одначе доказано, що знання назви книги ще нічого не дає. До того ж, число людей, яким відома ця книга, дуже обмежене. Ми придбали сім книг; п'ять із них лейтенант Небеський мав одвезти за кордон. Додому їх він не носив.

— По-друге, — продовжую я, — шпигун міг якимось чином заволодіти примірником книги шифрувальника. Адже після пильного огляду легко помітити сліди на сторінках і дотики пальців або нігтів, позначки тощо. По-третє, шпигун міг мати один із зашифрованих документів, наприклад, доповідну, яка потрапила в консульство, де працювала Марта Вальтерова.

Вважаю, що нам треба шукати людину, яка мала доступ до книги й до зашифрованих документів.

— Кого ж ви конкретно підозрюєте?

— Яна Тужку, — відповідаю я. — Його, правда, можна підозрювати лише в тому разі, якщо він не є тим, за кого себе видає. Мені відомо, що Тужиму було колись знайдено важко пораненим поряд з іншим утікачем. Той, інший, був мертвий. За документами, які при ньому знайшли, він величався Вілемом Гегелом, відомим шпигуном, спеціалістом-шифрувальником. Моя підозра базується на тому, що цей розвідник заволодів паперами Тужими. Якщо це дійсно так, то таємниця викрадення коду ВХ-222 стає цілком зрозумілою. Лише такий шпигун, як Гегел, міг справитись з цим завданням. А що стосується втрати пам'яті, то це могла бути просто комедія. Повторюю, це — лише мої припущення, доказів у мене поки що немає. Нам треба діяти дуже обережно. Адже ж ми можемо мати справу й з цілком невинною людиною. Я вже зробив усе необхідне, щоб забезпечити непомітний нагляд за кожним кроком Яна Тужими.

Потім я нагадую, що те не єдина нитка в нашому дізнанні, й коротко викладаю інші припущення. Нарешті кажу про Вашека Небеського. Ніхто не заперечує проти його від'їзду на село. Згодні також із тим, щоб там встановити за ним нагляд. У селі це зробити куди легше, аніж у Празі. Авжеж, так буде краще.

На другий день Вашек приходить попрощатися зі мною. Він чисто виголений, зовні спокійний, лише в очах пелена смутку. Про нашу справу він уже навіть не згадує.

Я пропоную йому сигарету. Він курить повільно, зі смаком, і це, як мені здається, зовсім заспокоює його. Перш ніж Вашек відходить, в моєму кабінеті з'являється Гонзик Тужима. Як завжди, посміхається, але я бачу, що він чимось збентежений. В очах Вашека знову з'являється холодний смуток. Він устає і, не кажучи й слова, виходить.

Я спокійнісінько удаю, ніби ні на якій нараді не було й мови про Яна Тужиму.

— Хто там до мене?

Гонзик відводить очі від дверей, за якими сховався Вашек. Мені здається, що в очах його щире співчуття до лейтенанта. Та от він уже знову посміхається.

— Пан Давид Б. Криштоф, — говорить він.

Це сталося в середу, о четвертій пополудні.

Давид Б. Криштоф зодягнений як турист. Побачивши його, ви, певне, сказали б: довоєнний англієць, котрий подорожує навколо світу. Штани — гольф, сірі вовняні панчохи й важкі черевики. Груди запнуті сірим светром, комір якого сягає підборіддя.

Що ж, на вулиці ще зима. Лише за яких-небудь тижнів два повіє весною.

— Я повернувся сьогодні з Праги, — каже він, дружньо стискаючи мою руку. — Ще навіть не був удома.

Я намагаюсь бути щонайпривітнішим, хоч, чесно кажучи, мені це важко. Як повідомити йому номер 29 511?

— Чому ж ви так поспішали, пане Криштоф?

Він злегка витягує шию і шепоче мені на вухо:

— Я бачив Лебруна.

Він бачив Лебруна! Одразу стаю серйозним, діловито підсовую йому стілець. А він веде далі:

— Гадаю, ви легко одшукаєте його за адресою: «Височани, 15». Він живе там під прізвищем Ладислава Опочного, музиканта.

Я вдаю дуже здивованого, пропоную йому сигарету і прошу докладно розповісти, як він натрапив на Лебруна.

— Цілком випадково, — каже він. — Побачив, як він виходив з вокзалу. Пізнав, хоч і дуже змінився.

— Ну, а він вас — упізнав? — запитую я.

Криштоф посміхається й хитає головою.

— Я ж пройшов добру школу, ви знаєте. Мені не важко було сховатися за спинами тих, що виходили.

— Гаразд. А як тепер виглядає Людвик Лебрун?

— Маскується під старика, — спокійно відповідає Криштоф, — трохи сутулиться, волосся майже біле, на носі товсті окуляри. Не міг він так змінитися з тих пір, як ми бачилися востаннє. Крім того, у нього тепер немає вусів. Щоки позападали, наче він зовсім беззубий.

— А як же ви його впізнали?

— Я йшов за ним назирці і все розвідав, — спокійно каже Криштоф.

— І не викликали жодної підозри?

— Гадаю, що так.

Він виглядає страшенно самовпевненим, на губах грає переможна посмішка.

— Я міг би, звичайно, гукнути його і розпитати все докладніше. Одначе весь його маскарад свідчив про те, що він не хоче бути впізнаним. Мабуть, у вас серйозні підстави розшукувати його, а в нього — не менш серйозні — ховатися од вас.

Криштоф з охотою приймає мою подяку й бажає успіху. Він завжди готовий до послуг.

За кілька хвилин після цієї розмови на Височанах, біля будинку номер п'ятнадцять, вже ходять хлопці Карличка. Їхнє завдання — встановити: морочить нам голову Криштоф чи ні. Перше, що мене трохи заспокоює: пана Опочного немає вдома. Карличек дзвонить мені з автомата.

— Приїздіть, ми тут дещо знайшли. Насмієтесь до сліз.

— В чім справа? — питаю я.

— У дверях стирчить папірець із написом: «Вхід для органів безпеки завжди вільний, ключ у двірника».

Одразу їду туди. Карличек так швидко ходить біля будинку, що перехожі оглядаються на нього. Видно, бідолаха, добре змерз. Коли ми стоїмо всі разом, один із підлеглих Карличка доповідає: пан Опочний, навчитель музики, мешкає тут уже півроку. Одначе в нього ні разу не бачили жодного музичного інструмента. Двірник повідомив, що в себе вдома Опочний музикою не займався, мабуть, ходив до своїх учнів. Справно платив за квартиру, проте дома сидів рідко. Ні з ким не зустрічався. Листів теж ні разу не отримував.

Ось ми на порозі квартири. Показую двірнику дозвіл на обшук. Дізнаюсь, що ключ завжди зберігався у нього: дружина зрідка прибирала тут.

Скоро ми знаходимо і другий ключ, що ним користувався Опочний. Він у поштовій скриньці. Відходячи, пан Опочний вкинув його туди, щоб більше ніколи не повертатись.

Ми заходимо до кімнати. Під стелею висить закіптюжена електрична лампочка. Стіни брудні, скрізь сиплеться штукатурка. На підлозі повно сміття. Біля каміна купа брикетів. Здається, в ній щось шукали: підлога навколо зовсім чорна.

З усього, що розповідав Давид Криштоф, можна повірити лише, що тут дійсно хтось жив підозрілий; можливо, це й був Лебрун.

Мою увагу привертає металева розкладушка, засмальцьована перина й подушка. Над ліжком, у стіні, кілька гвіздків. На одному з них висить піжама з одірваним рукавом. Під нею, на підлозі, валяється дірявий светр. Тут же — стоптані пантофлі. Трохи поодаль маленький столик з облізлою фанерою. Під одну з ніжок підкладено дощечку — мабуть, для того, щоб він не хитався. Шухляду висунуто до половини. На самому дні її пожовклі етюди для фортепіано. Поряд із столом — важкий, масивний стілець. Ось і вся, так би мовити, обстановка.

Посеред столу лежить посвідчення Ладислава Опочного. На фотографії — мужчина, що його змалював мені Криштоф. Посвідчення перекреслено й написано поперек! «Віднині — недійсне».

Так, Людвик Лебрун пошив нас у дурні.

Карличек похмуро блискає своїми окулярами. Я кажу йому:

— А загалом, усе це досить кумедно, Карличек.

Та він думає навпаки. Адже досі ще ні разу йому не доводилось мерзнути, аби спіймати такого облизня.

Я розмовляю з двірничкою, котра з'являється в теплому халаті й нових пантофлях. Вона каже, що в пана Опочного більше нічого не було. Крім, звичайно, старого портфеля, що з ним він ніколи не розлучався. Іноді щось писав на столі, але папірці ніколи не залишав та не кидав у сміття. Кімнату пан Опочний залишив за собою.

— Дякую вам, — зітхаю я. Потім кажу їй і чоловікові, що вони більше не потрібні.

Відтак прошу Карличка одіслати хлопців, хай розпитають мешканців будинку про Опочного. А йому тихенько кажу:

— Тепер нам не слід спускати очей з Криштофа. Не можна більше дозволяти йому їздити казна-куди. Стеж за ним, Карличек — розумієш? — коли він завтра з'явиться в суд.

— Гаразд, ми підемо за ним назирці.

— Я певен, що він з'явиться туди, але що буде потім…

Вранці Криштоф дійсно приходить до будинку суду.

Один з підлеглих Карличка бачив, як він спокійнісінько піднімався сходами. Другий чатував нагорі. Але Давид Криштоф мов крізь землю провалився.

Нічого надприродного не сталося. Захотів щезнути — й щезнув. Будинок суду для цього — найбільш підходяще місце. В ньому кілька виходів, і це добре знав Криштоф. Помітивши, що за ним стежать, він саме тут вирішив збутися своїх переслідувачів. І ось зараз робить, що хоче, а Карличек нічого й не відає про те.

— Найголовніше, — кажу я йому, — це з'ясувати, чому зник Криштоф.

— І куди! — додає мій невгамовний співробітник.

— Ні, перш за все «чому»! У нього, звичайно, доволі всіляких гріхів. А тут ще: знайомство з Лебруном… номер 29 511 і невідомий пасажир… таємнича подорож… Цілком можливо, що він таємно продовжує свою діяльність приватного детектива… А скорше тут пахне чимось дуже серйозним!.. Не з'явився до суду… Дав нам фальшиві відомості про музиканта з Височан. Підіслав лист, де нашу увагу відвертають до китайської шкатулки… Я особисто все це приписую Криштофу… Цікаво знати, як він пояснить своє зникнення з будинку суду… Я чомусь певен, що він знову з'явиться!

Карличек хмуриться. Він, мабуть, не дуже-то вірить моїм передбаченням. Та я наказую йому:

— Йдіть на квартиру до Криштофа й спитайте хазяйку, де він зараз. Вона, звичайно, нічого вам толком не скаже. Тоді підніміть на ноги всю кримінальну поліцію. Огляньте кожен закуток у будинку суду. Але робіть усе так, ніби ви турбуєтесь про життя й безпеку Криштофа. Удайте з себе щонайдурнішого, Карличек. Ви зрозуміли мене?

— Цілком, — лоб Карличка розгладжується. — Одне лише… Я зовсім не вмію клеїти дурня!

— Дарма. У нашому ділі все треба вміти!

Коли Карличек виходить, я берусь за листи, в яких повідомляється про минуле Вілема Гегела. Я глибоко переконаний, що його перевтілення в Яна Тужиму цілком можливе.

Мої міркування перебив телефонний виклик із Залізної Руди (на Шумаві). Повідомляють, що тамтешній залізничний службовець намагався втекти на дрезині в Баварію. Його ім'я Франтішек Колда. Коли злочинця наздогнали, він одстрілювавсь. Потім скочив з дрезини і пустився навтіки. Хлопці взяли його живцем. На першому допиті він мовчав, як риба. Під час обшуку у нього знайшли носовичок з дивною монограмою.

— Краще б ви під'їхали сюди, — сказали мені по телефону.

— Гаразд, — погодився я.

Замовляю оперативну машину. Гонзика посилаю за Карличком. Треба попередити його, щоб усі нові дані про Криштофа він зберігав у таємниці до мого повернення.

Мчу до Залізної Руди. Коли кудись поспішаю, завжди веду машину сам. Ніхто мене не супроводить.

На місці зустрічає мене поручник Рубеш.

— Вас це мусить зацікавити, — каже він.

Після швидкої їзди кабінет його чомусь здається мені похмурим і незатишним. Рубеш витягає з шухляди білий, акуратно складений носовичок і подає мені. Він тримає його так, щоб я бачив цифру, вишиту блідо-голубими нитками. Дві букви «L» розташовані так, що скидаються на четвірку.

— Що ви думаєте про це? — запитує Рубеш.

— Те, що й ви, — відповідаю я. — «Людвик Лебрун». Була в Колди ще якась інша хусточка?

— Так, але дуже брудна.

— Накажіть ввести затриманого.

За хвилину в кімнату заходить Франтішек Колда. Це чолов'яга непевного віку, але вже немолодий. У нього широке, вилицювате обличчя. Дивиться насуплено й очікувально.

— Сідайте.

Стілець стоїть посеред кімнати. Колда глипає на мене, готовий заперечувати все на світі. Та я не поспішаю, жду, поки він звикне до оточення. Він не витримує, почина соватись на стільці й нервово потирає руки.

Я запалюю сигарету.

— Будете відповідати?

— Ні.

— Ви вчинили одразу кілька злочинів: украли дрезину, стріляли в переслідувачів, незаконно носили зброю…

Колда мовчить.

— Нарешті, — додаю я, — вас видасть сам Людвик Лебрун.

— Який Лебрун? — піднімає він голову. — Я не знаю ніякого Лебруна.

— Ну, а Давида Криштофа?

— Не знаю.

А Марту Вальтерову?

Навіть не чув.

— А Еміля Маржака?

— Облиште мене в спокої! Нікого я не знаю!

— Що ж, це погано, — кажу я. — Ви не хочете відповідати?.. До речі, всі, кого я перечислив, — колишні співробітники організації «L»… Та ви не бійтесь, ми не будемо довго тримати вас. Посидите кілька днів, поки ваш шеф не дізнається, що ви тут. А він про це швидко пронюхає. Потім ми вас одпустимо на всі чотири вітри. Я певен, що він захоче якнайшвидше усунути вас, чи не так? Звідки ж йому знати, що ви нічого не вибовкали на допиті? Адже те, що ви зараз ось тут, переді мною, робить вас абсолютно непридатним для організації. А те, що ви мовчите, свідчить про вашу непридатність для нас. Ви розумієте, про що йде мова?

Обличчя Франтішека Колди ще дужче похмурніє. Він уперто дивиться собі під ноги. А я продовжую:

— Марта Вальтерова була вбита Лебруном чи кимось з його людей пострілом у голову. Водій таксі Еміль Маржак, який обслуговував таємну рацію, помер, одверто кажучи, неприємною смертю. Якийсь Давид Криштоф, що намагався виказати місце знаходження Лебруна, був забитий ножем та кинутий у річку. І жодного з цих злочинів ми не змогли попередити.

— Навіщо ви все це мені кажете? — ледве видушив із себе Франтішек Колда.

Очевидно, я правильно його зрозумів. Він належить до того типу істериків, які дуже бурхливо реагують на несподівані події й повороти.

— На те, — спокійно відповідаю я, — що ви теж можете зіткнутися з чимось подібним, вийшовши на волю. Те, що ви намагалися втекти, навряд чи буде до смаку вашим хазяям. Що ж стосується мене, то я, слово честі, випущу вас через кілька днів. З вас вийде непогана принада на більш крупного звіра.

Франтішек Колда кинув на мене зляканий погляд. Він мовчить, але я нітрохи не сумніваюсь: тепер скаже все, що знає.

— Дурниці ви верзете! — розлючено кидає він. Я беру носовичок із монограмою.

— Це ваш?

— Так, мій!

— Ні, не ваш!

— Чому?! Облиште мене в спокої!

— Тому, що тут чужа монограма — подвійне «L».

— Та це ж мітка пральні! — злорадно сміється він.

— Що ж, попитаємо і в пральні…

— Її давно не існує!

— Нічого, ми знайдемо слід.

— Що ж, шукайте собі на здоров'я!

Я обертаюсь до Рубеша і прошу його виділити двійко людей для охорони Франтішека Колди.

За кілька хвилин ми вже мчимо в напрямку Праги. Від удаваної хоробрості Колди не залишилось і сліду. Ще б пак, йому ж невідомо, куди ми їдемо, а я мовчу, ніби неживий.

Приїхали вже поночі. Я викликаю Карличка. Зайшовши до кабінету, він крізь скельця окулярів пильно озирає нашого бранця.

— Є щось нове? — питаю я начальницьким тоном. — Кажіть тільки «так» чи «ні».

— Так, — відповідає Карличек і кидає на мене промовистий погляд.

Франтішек Колда, оцей істерик, нагадує тепер мішок з кістками. Нижня губа його безвільно одвисла.

Я відкриваю справу з ініціалами «Р. Л.», яка вже складається з кількох томів, і одшукую документи про Марту Вальтерову та Еміля Маржака. Показую Колді фотографії.

— Не знаю, — пригнічено каже він.

Тоді я підсовую йому фотографії, зроблені вже після смерті Вальтерової і Маржака. Обличчя його поблідло, в очах — невимовний жах.

Я кидаю Карличку:

— Візьмеш своїх хлопців та поїдемо на квартиру до Маржака.

І ось ми знову в машині. На цей раз попереду сидить водій у формі. Франтішек Колда нагадує похованого живцем.

Квартиру Маржака опечатано. Карличек обережно знімає пломби. Заходимо. Колда вже ледве тримається на ногах. Клацає вмикач. Спалахують лампи.

— Шукайте в білизні хусточку з монограмою «L».

Моє передбачення цілком реальне. Просто неймовірно, коли такої ж хусточки не виявиться й тут. У мене є список речей, які після смерті Маржака було передано його сім'ї. Ніякого носовичка з монограмою там не було. Нам теж не можна докоряти, адже ми дізналися про нього лише після арешту Франтішека Колди. Наявність хусточки у Маржака я хочу довести скорше собі, аніж цьому істерику.

Хлопці тим часом роблять свою справу швидко і точно, наче роботи.

— Ось він! — вигукує Карличек, простягаючи руку з апломбом і спритністю циркового фокусника.

Носовичок абсолютно схожий на інші. В куточку — два «L», що нагадують четвірку. Правда, на відміну од Колдиного, тут монограму вишито блідо-рожевою ниткою.

Франтішек Колда важко дихає.

— Поштар, — видушив він із себе.

Я киваю. Так, тут все залежить од кольору ниток.

— Що означають ці четвірки?

— Конспірацію, — хутко одповідає він.

— Є ще четвірки й іншого кольору?

— Чорна — в самого шефа.

— В Лебруна?

— Можливо.

— Ви його бачили коли-небудь?

Він заперечно хитає головою.

— Чув тільки про нього. Бачити не доводилось.

— Знаєте ще кого-небудь з членів організації?

— Жовта четвірка — у керівника групи. Руда — у заступника шефа. Більше нікого не знаю…

— Яке завдання стояло перед вами?

— Координувати саботажі на залізниці.

— А хто вами керував?

— Центр.

— У вас є плани диверсій?

— Ні, — він категорично хитає головою. Потім щось, очевидно, згадує й додає: — Я дуже жалкую про все.

— А де ж ці плани?

– }х більше не існує. Я знищив усе за вказівкою рудої четвірки.

Він як по писаному повторює параграфи наказу:

Він уже боявся власної тіні. Жив мов у якомусь кошмарі. Вістей од спільників не було. Тоді він зовсім занепав і вирішив тікати на той бік.

— А як ви дістали наказ рудої четвірки?

— Од рожевої четвірки.

— Ви з нею знайомі?

— Ні, — відказує Колда з тремтінням у голосі. — Якийсь чоловік зліз із поїзда, передав наказ і одразу зник.

— Ви впізнали його по носовичку?

— А по чім же ще, — бубонить Колда, втираючи піт. Повертаємось назад. Франтішека Колду без особливих формальностей взято під варту й одіслано, куди слід.

Ось бачите. Шпигуни, виявляється, заметушились. Значить, ми таки напали на слід. Тієї ж ночі я доручаю Карличку ще раз оглянути квартиру Вальтерової — може, і в неї знайдеться носовичок з четвіркою.

— Цілком можливо, — погоджується Карличек. — Я бачив там шкатулку з чудовими хусточками. Шкода, що ми не переглянули їх кожну зокрема!

— Цілком зрозуміло, — додаю я, — що треба оглянути й мешкання Криштофа.

— Криштофа? Це вже ніяк неможливо.

— Чому? Хіба його квартира теж щезла?

— Та ні. Нам невідомо, куди він зник. Хоч він живий-здоровий. Навіть дзвонив нам по телефону. Коли ж дізнався, що вас немає в Празі, пообіцяв ще раз подзвонити завтра. Він у виселку Високому Карловарського району.

Я йду спати. А наступного ранку, рівно о восьмій, знову з'являюся в своєму кабінеті. Лагідно світить сонце. Його золотаве проміння ніжно лягає на мій стіл. Раптом я помічаю старанно випрасуваний носовичок із подвійним «L», вишитим золотими нитками. Розумієте, золотими! Не важко здогадатись, що це незмінний жарт Карличка і що він видобув його з шкатулки Марти Вальтерової. Хвилинку, але ж Колда про золоту четвірку не говорив…

Зв'язуюсь телефоном з ким треба. Докладно розповідаю про Колду та його психоз. Може, він пригадає золоту четвірку? Та цілком вірогідно, що він про неї не знає. Адже золота четвірка мусить бути чимось особливим, скажімо, належить самому шефові.

В десять годин до мене дзвонять міжміським телефоном. Я терпеливо вислуховую якесь шкряботіння, уривки чиїхось розмов, поки нарешті лунає чоловічий голос.

— Я розмовляю з капітаном Калашем?

Одразу впізнаю Криштофа, хоч його голос дещо змінився — мабуть, од відстані, що відділяє нас.

— Хто це? — питаю вдавано байдужим голосом.

— Криштоф.

— Так. А що вам потрібно?

— Нарешті! Я цілих три дні не можу до вас додзвонитись. Двічі мене не з'єднували взагалі.

— Що вас так мучить?

У мене таке враження, що він ось-ось розридається в трубку. Голос лунає нервово, а іноді й тремтить, наче з переляку. Я намагаюсь говорити спокійно. А він тим часом не вгаває:

— Добре було б, якби ви приїхали сюди. Це, перш за все, в ваших інтересах. Ви розумієте, про що йде мова?

— Звідки ви дзвоните? — запитую я.

— Будь ласка, запишіть: виселок Високий Карловарського району. Дзвоню з поштового відділення. Я живу в восьмому номері. Власне, не можна сказати живу… Я тут… Та про це потім. Машиною ви швидко сюди доберетесь.

— Навіщо?

— Як то навіщо?

— А чого ж мені їхати до вас?

— Не мучте мене, благаю вас! Розповім про все при зустрічі.

— А може, нам ліпше поговорити в моєму кабінеті? Я пошлю за вами машину.

— Ні за що в світі я не переступлю більше порога вашого кабінету, — відповідає Криштоф трохи аж занадто поспішно. — Та й звідси мені не можна їхати. Я все вам поясню. Приїздіть швидше, га?

— Куди спішити? Може, краще завтра?

— Завтра? О, господи! Гаразд, хай завтра! Може, я якось витримаю…

— А що там скоїлось?

— Він знайшов мене й тут! Знаєте, хто?

— Знайшов. Дивно! А од нас він утік, пане Криштоф.

— Це справжній диявол. Він знав, що я стежу за ним.

— Що ж, я більш здивувався б, якби було навпаки. Скажіть, а там є десь поблизу відділок держбезпеки?

— Є. Та ви приїздіть самі! І не баріться!

— Гаразд! Покладіть трубку — розмову хай однесуть на наш рахунок. Бувайте!

Я викликаю Карличка.

— Мені потрібна карта Карловарського району. Негайно пошліть Гонзика Тужиму, хай візьме її в архіві.

Обізнаність Гонзика може пошкодити мені й Криштофу. Тим ліпше. Хай, нарешті, виринуть на поверхню ті, що так довго й старанно ховаються в тіні.

— А вам, Карличек, доручається збір потрібної інформації про восьмий номер будинку в виселку Високий. Зробіть це швидко і обачливо. До ваших послуг телефон, телеграф і радіо. Завтра вранці я поїду туди, і мені не хотілося б діяти з зав'язаними очима.

— Кого ви візьмете з собою?

— Нікого. Якби я довіряв Криштофу, то весь той виселок давно вже був би блокований зі всіх боків. Але тому, що цього, як мені здається, жадав би й сам Криштоф, ми не вчинимо так. Хіба ви вже забули будинок номер п'ятнадцять на Височанах?

— Цього я ніколи не забуду! — Карличек блиснув скельцями й пішов.

Розбитний Гонзик Тужима через хвилину заніс мені кілька карт. Кладе їх на стіл і привітно посміхається. Піджак його, як завжди, застебнутий на всі ґудзики.

Я вибираю одну з карт і повертаю йому решту з таким виглядом, ніби не бачу його посмішки та застебнутих ґудзиків.

Розгорнувши перед собою карту, поринаю в роздуми. Одшукую виселок Високий. Від нього до північно-західного кордону не більш двадцяти кілометрів. Шлях, що веде до виселка, в ньому й кінчається. За Високим — жодного селища, лише ліс та державний кордон. Обираю найзручнішу дорогу. Бачу, що мені доведеться на 147 кілометрі звернути праворуч, а там вже — рукою подати.

Ждучи вістей од Карличка, знайомлюся з донесеннями про Вашека Небеського. Він поводить себе добре. Заспокоївся. Працює фізично й відпочиває. Людей не цурається, і всі вважають, що він приїхав у відпустку. Це майже так. Вашек з охотою бере участь у розвагах. Дівчата сохнуть по ньому. Та він жодною не цікавиться. Дарма!

Ще раз перечитую протокол допиту Франтішека Колди. Він більше не торочить дурниць. Зізнався у всьому: порушував графік руху поїздів, ховав у себе шпигунське спорядження, підтримував стосунки з незнайомими людьми, що з них він декого міг би впізнати. Головним його завданням була підготовка великої операції. Та діставши наказ рудої четвірки, він усе знищив. Твердить, що все йому остогидло і він хотів утекти за кордон. Завербувався тому, що не згоден з нашим політичним устроєм. Хоч я думаю, що його штовхнула на це політична байдужість.

З великою увагою продивляюся дані відносно Яна Тужими і Вілема Гегела. За цим і застає мене Карличек.

— У Високому ще до війни мешкали головним чином гейнлейнівці[3] — доповідає Карличек. — Будинок вісім — це жовта вілла, куплена у держави в розстрочку письменником Яном Шимаком. Він тепер більше нічого не пише, бо його тематика вже нікого не цікавить. Віллу не відвідує — там нудно, та й їздити далеко. Яну Шимаку зараз шістдесят один рік. Він постійно мешкає в Голешовіце. Три місяці тому здав віллу на півроку.

— Криштофу?

— Ні, — посміхається Карличек. Хоче знову мене здивувати. — Доктору Томану — вухо, горло, ніс. Йому сорок п'ять. Два рази на тиждень приймає вдома. Решту — в клініці. Його адреса: Сміхов, Затланська, 17.

— Ви розмовляли з ним?

— Так.

— Він знає Криштофа?

— Ні.

— Та годі вам морочити мене! Письменник Шимак здає віллу доктору Томану, її відвідує Криштоф, а Томан нічого про це не знає…

Наступного дня я залишаю Прагу. Їду сам. Мчу з великою швидкістю. По небу біжать білі баранці, воно якесь напрочуд синє, бездонне.

Обідаю у великому готелі для курортників і знову мчу. Весіннє повітря ще ледве прогрілось.

Уважно стежу за кілометровими стовпами. На сто сорок сьомому роблю хвилинну зупинку. Потім машина з'їжджає на сільський путівець. Бачу покажчик з написом: «На Високий». На всьому шляху — жодної живої душі. Та ось і Високий. Зупиняюсь. Прямо до мене суне віз, запряжений парою коней. На ньому двоє мужчин. І більше тобі — ні душі, наче весь виселок вимер.

Мені це, чесно кажучи, не подобається. Одшукую поглядом будинок вісім, пригадую, що це мусить бути жовта вілла з невеличкою вежею. І справді, бачу кроків за двісті щось схоже на неї. Ліворуч, серед приземкуватих котеджиків, бачу будівлю, до якої тягнуться телефонні дроти. Ага, ось звідки дзвонив мені Криштоф!

Ставлю машину на обочину і йду до будинку вісім. Мовчазна й запущена будівля, проте номер на ній до того яскравий, що здається тільки вчора намальованим. Гранчаста вежа височить позаду вілли. Фасад, випнутий кутом на дорогу, прикрашено високими вузькими вікнами, шибки яких потьмарились од бруду. Одно з них розбите. Зазирнути всередину можна, лише ставши на приставну драбину.

Вхід до вілли — за рогом. Широкі двостулкові двері прикрашено різьбою. Одкрити їх не так-то легко. Над входом — ще троє вікон, широкі, але надто високо од землі. У мене враження, що їх прикривають важкі штори.

Вежа, цілком вірогідно, має три поверхи. В ній сила всіляких душників та віконечок, в які могли б пролізти лише сови та голуби.

На воротях висить мідний молоток. Я калатаю ним, але дім мовчить. Бачу, що двері трохи одхилені. Одна стулка піддається і скавучить, наче собака, в якого кинули каменем. Скрегіт цей чути не лише в будинку, а, мабуть, у всьому хуторі.

Здавалося б, Давид Криштоф мусить вибігти мені назустріч, та нічого подібного не трапляється. Певно, його немає вдома. Зайшовши, я плечем причиняю двері. Скрегіт лунає ще дужче. Переді мною декілька східців. Тиша, ніби на кладовищі, яке, між іншим, нагадує весь інтер'єр. Лівою рукою торкаюся до залізних дверей, на них величезний висячий замок. В темряві коридора видно ще двоє дверей. Одні — ліворуч, другі — праворуч. Простую до тих, що ліворуч. Коли відчинив їх, одразу зрозумів, чому Давид Криштоф не стрів мене на порозі, — він лежить посеред кімнати в калюжі крові. Голова розбита. Жодної ознаки життя.

Перш за все я уважно роздивився навкруги. Права рука Криштофа простягнута в напрямку купи білого каміння. На одному камінці стоїть глиняна кварта, що з неї й досі здіймається пара. На другому — чайник. Біля каміна — великий ящик з-під вугілля, ущерть набитий всіляким мотлохом. Поряд — розкидана купа дров. У головах Криштофа валяється кочерга, схожа на гарпун. Не важко здогадатись, що саме нею його вдарили.

Навпроти дверей, крізь які я ввійшов, бачу ще одну кімнату, запнуту зеленою ширмою. Очевидно, вона веде до вежі. Підходжу до дверей і одчиняю стулку: малесенький коридорчик одразу ж за нею тягнеться до кам'яних сходів. Повертаюся до Криштофа. Стою над ним так, щоб бачити двері до вежі. Огляд приводить мене до висновку, що Криштофа вдарили з годину тому, а можливо, й хвилин за тридцять до мого приїзду. Череп у нього пробито.

Злочинець, звичайно, встиг давно втекти. А може, ще десь тут? У нього ж мусить бути якесь завдання, коли він наважився на вбивство. Отож мені не дуже приємно весь час відчувати за спиною чиюсь тінь.

Та іншого виходу нема.

Серце Криштофа ледве чути. Проте він живий. Піднімаю його з підлоги й кладу на диван. Це все, що я можу для нього зробити. Потім вирішую збігати у виселок та викликати швидку допомогу. Везти його в своїй машині — значить, добити бідолаху, йому потрібна негайна лікарська допомога.

Звичайно, все це не є наслідком звичайної бійки. Мій погляд спиняється на дверях, що крізь них я ввійшов. У шпарі стирчить ключ. Ага! Я замикаю двері і йду до вежі. Треба пересвідчитись, чи там кого нема, а потім оглянути решту будинку.

Бігцем кидаюсь сходами вгору. Переді мною невеличка кімната з доволі високою стелею. Чимось вона нагадує кабінет чиновника. Під стіною шафа з книжками. Сховатися тут ніде. Поряд — ще менша кімната, захаращена мотлохом. Там — теж нікого. З першої кімнати — знову вихід до сходинок, які ведуть у приміщення з нішею, огородженою перилами. Східці вкриті густим шаром пилу. Проте в одному місці я бачу свіжий слід — слід пальців людської руки. Отож зовсім недавно хтось піднімався вгору.

З пістолетом напоготові я збігаю рипучими сходами. Нема нікого. Приміщення скидається на спальню. Широке неприбране ліжко, шафа для одягу, стіл і стілець. На стіні кілька вкритих пилюгою картин. Ліворуч — звичайний рукомийник. Праворуч — дверцята, які виводять на дах.

Зрозуміло, що мені не хочеться дістати удар по голові, тим більше кочергою. Та що поробиш! Я підходжу до розбитого вікна і обережно визираю крізь нього. І тут мої очі стрічаються з очима дивної незнайомки…

Он воно що! Жінка! Проте я переконаний, що вона не причетна до злочину. Стоїть, притиснувшись до комина, і мовчить. Дивиться на мене з робленим спокоєм чи то з байдужістю.

Я опускаю пістолет.

— Виходьте!

Вона мовчки виконує наказ. Довге русяве волосся спадає з плечей. Класичні риси обличчя. Зодягнена в яскраво-червоний светр, що різко окреслює красиві груди, і вузенькі штанці. На ногах — червоні туфельки на низькому каблуці. Ноги — довгі і стрункі. Красуня, та й годі! Як бачите, важко запідозрити жінку в такому злочині. Між іншим, горло у неї чомусь закутане вовняною хусткою. Мабуть, через це вона й тримає так високо голову. Портрет її буде ще повніший, коли додати, що на правій руці яскраво виблискує золотий браслет у вигляді змії, а на одному з пальців — обручка.

Я досі тримаю пістолета в руці — так, про всяк випадок. Підходжу до дверцят, що виводять на дах. Вони замкнені зсередини. Одчиняю двері шафи — порожня. Годі показую пістолетом на сходи і кажу:

— Спускайтеся вниз!

Вона спокійна, ніби в руках у мене звичайнісінький ключик од настінного годинника. Правда, ледве пересуває ноги. Я змушений підігнати її. Скоряється, але мовчить.

Супроводжую її до зали. Бачу, що вона намагається не дивитись у бік Криштофа, але розумію, що вже бачила його жахливу рану.

— Хто це зробив?.. Ви?

Вона заперечно хитає головою.

— А хто?

Здвигує плечима.

— Ви вмієте говорити? — питаю з нетерпінням. Тільки мотає головою й показує на своє горло.

— Йдіть поперед мене! — наказую я. Коли виходимо, ховаю пістолет та зачиняю парадні двері. Йдемо до будинку, на даху якого стирчать телефонні й телеграфні щогли. Ось і невеличкий дворик, дерев'яна хвіртка і вхід із написом: «Поштове відділення». Входимо — порожньо. Стукаємо в усі двері. Нарешті одні з них відчиняє напіводягнений дідуган.

— Добридень, пані Томанова, — ввічливо звертається він до моєї бранки. — Вам щось потрібно?

Вона мовчить, тільки очима вказує на мене. А я кажу:

— Мені необхідно викликати Стржижків.

Показую посвідчення. Старик здивовано підводить брови, потім киває.

— Ідіть до тепла, пані Томанова, — запрошує він.

— Пані Томанова досить тепло зодягнена, — кажу я, даючи зрозуміти, щоб вона йшла за мною.

Пошта Високого нагадує щось середнє між складом і канцелярією: тут зберігається все, аж до дитячої коляски. Телефон висить на стіні. Над ним два дзвінки, схожі на тарілки; вони оглушливо калатають.

Зв'язуюся з містом порівняно швидко. Дякую старому і підписую квитанцію. Потім даю знак пані Томановій іти за мною. Дідуган в одній сорочці проводжає нас до хвіртки. Він ні про що не допитується, але видно, що дуже здивований. Адже я викликав не лише санітарну машину, а й двох офіцерів держбезпеки.

Питаю в німої, де тут можна посидіти та що-небудь перекусити. Вона веде до готелю в самому кінці вулиці. Дорожній майстер, що лагодив щось на шосе, ввічливо привітався й провів нас здивованим поглядом.

Заходимо в готель. Сідаємо в невеличкому, але затишному ресторанчику. На всіх столах чистенькі льняні скатерки. Під стелею спиртова лампа. Проте тут холодно й сиро, бо камін, видно, давно не топили.

— Так ви пані Томанова? — питаю я.

Вона ледве чутно шепоче.

— Так!

«Добре, що хоч не розучилася шептати», — думаю я.

— Ви дружина лікаря Альфреда Томана?

Киває.

— Є у вас паспорт?

Вона витягує його з кишені штанів, ніби давно вже тримала напоготові.

Розглядаю його. В цей час у дверях з'являється чоловік у штанях, заправлених в невисокі чобітки, та в зеленій сорочці, підперезаній шкіряним паском. На скронях поблискує сивина. Ніс великий, м'ясистий, губи пухкі, підборіддя кругле. Шия, мов у бика, проте очі маленькі й незлобиві.

— Драстуйте, пані Томанова, — звертається він до моєї сусідки, — що, будете вечеряти чи полуднати?

Вона заперечно хитає головою.

— А що звелить пан? — очікуюче дивиться він на мене. В маленьких очицях мелькає підозра.

— Дякую, — кажу я, — поговоримо про це трохи пізніше.

— Тоді мені тут нічого робити, — вклоняється він і виходить.

Я повертаю паспорт пані Томановій.

— Чому ж не говорите голосно? — питаю.

Вона вказує пальцем на горло.

— Ви хворі?

Киває головою.

— Проте можете говорити пошепки?

Знову киває.

— Чому ви переховувались у вежі і що вам відомо про пораненого?

— Нічого, просто я боялась.

— Кого?

— Вас, — прошипіла вона.

— Ви мешкаєте в тій віллі?

— Ні, — знову ледве чутно шепоче вона.

— Ваш чоловік найняв її?

— Ні.

— І ви нічого не знаєте про те, що трапилось?

— Н-ні.

Ця жінка нагадує мені ожилу статую.

— Ви часто буваєте у Високому?

— Я тут живу з осені. — Вона пробує одкашлятись. — На горі, в будинку номер чотирнадцять.

Десь далеко стрекочуть мотоцикли. Я встаю, кажучи Томановій:

— Посидьте, я зараз.

Виходжу на вулицю. Два офіцери-мотоциклісти шукатимуть мене біля пошти, але я можу спинити їх і тут. Знайомимось. Одного звуть Лоубал, другого — Трепинський.

— Швидка допомога вже в дорозі, — доповідають вони. Запитую:

— Ви знаєте Томанову?

— Вона мешкає тут уже півроку, — каже Лоубал, — лікує голосові зв'язки.

— Її чоловік наймає віллу?

— Купив.

А Трепинський додає:

— Пані Томанова живе окремо, в невеликому будиночку.

— Номер чотирнадцять?

— Здається, так.

— Ми мусимо взнати про неї якнайбільше, — кажу я. — Та перш за все мене цікавить жовта вілла. Коли прибуде санітарна машина, пошліть її туди.

Пропоную Трепинському йти зі мною. Лоубал залишається в готелі.

Пораненого я залишив у цілковитій тиші, теплі і спокої. Іншого я для нього зробити не міг.

Заходимо, одчиняєм двері до зали, Криштоф лежить у тій самій позі, от тільки руку, по-моєму, трохи зігнув. Колір обличчя зовсім сірий. Нахиляюсь. Він ледве дихає.

Трепинський витягає з кишені хустинку й бере кочергу. Обережно односить її вбік.

Тепер у мене є час роздивитися уважніше. Стіни пофарбовано в мутно-зелений колір. На них декілька картин в овальних і прямокутних рамах. Такі-сякі натюрморти з грушами, зайцями й перепілками. Над великим овальним столом чимала лампа. Пахне керосином, порохом, дровами і цвіллю. Висока стеля геть закіптюжена й брудна.

— Ходім оглянемо іншу половину, — кажу я Трепинському.

Там теж холодно й пусто, наче у замку, де живуть привиди. Вздовж коридора ряди помешкань, майже нічим не заставлених. Підлога вкрита густим шаром пилу, але жодного сліду не видно.

З вікна наріжної кімнати Трепинський побачив санітарку.

— Ідіть, допоможете їм, — кажу я, — та накажіть все пильно оглянути й описати, аж до його білизни. І хай його влаштують окремо, якщо, звичайно, довезуть живим. Хай пильнують, щоб ніхто до нього не заходив. Коли хто наполягатиме, сповістіть мене. Чатуйте! Записуйте все, що б він не говорив. Найліпше вам самому поїхати з ними. Подзвоніть мені, щойно з'ясується його стан.

— Слухаю, — відповідає Трепинський і хвацько повертається на підборах.

А мені тим часом хочеться все оглянути. З цієї половини теж сходи ведуть нагору. Створюється враження, що господареві будь-що хотілося мати найближчі виходи на дах. Піднімаюся сходами, на клямці дверей бачу відбитки чиїхось пальців. Немає сумніву, що це чоловіча рука. Зовсім недавно тут хтось був. Звідціля добре видно цегляну огорожу, верхівку вежі і двері, що ведуть до того місця, де я застукав пані Томанову.

Вітер наніс сюди з лісу піску і сміття. Бачу, що біля отвору, з якого я визираю, хтось розворушив сміття, обережно ступаючи сюди од вежі. Тепер я певен, що двері вежі були зачинені цією шептухою, котра впустила туди свого спільника. А він по дахові перебіг сюди. Одначе, боячись гуркоту вхідних дверей, мабуть, ховався тут, поки я нишпорив по будинку. Так, я припустився помилки. Тепер зрозуміло, чому Томанова така незворушна.

Гаразд, подальший обшук зроблять оперативники, а я повертаюсь до зали, що з неї саме виносять ледве живого Криштофа. Посеред приміщення стоїть Трепинський з якимось дуже, стурбованим чоловіком. Це, звичайно, лікар. Він витирає руки вогким рушником.

— Так, — каже він, — пробито череп. Негайно потрібен рентген і операція. Я не ручаюсь за нього.

Він поспішає, але я затримую його.

— Скажіть, будь ласка, чи могла це зробити жінка?

— Ні. — Він глипає на кочергу. — Гадаю, що ні.

Санітарка тихо від'їжджає. На бруківці, що веде до асфальту, її сильно хитає. Слід лише водієві рвучко змінити швидкість, і лікаря теж доведеться вкладати поряд з Криштофом. Трепинський заводить свій мотоцикл.

— Пришліть сюди оперативну групу, — кажу я. — Хай приїздять рано-вранці.

Потім старанно замикаю всі двері, кладу ключі до кишені й простую в готель. Зустрічні з цікавістю озираються на мене. У дверях стоїть Лоубал, який нікого не випускає. Він доповідає, що пані Томанова жде в ресторані й що він дзвонив у Стржижків.

— Господар жовтої вілли Ян Шимак живе у Празі за адресою — Голешовіци, 2372. Останній раз був тут років чотири тому. Про те, що здає віллу, ніхто не знає. Криштоф тут взагалі не прописаний.

— Все йде як слід, — кажу я. — От тільки я ніяк не подарую собі, що дозволив якомусь типові вислизнути з вілли.

Незворушна пані Томанова сидить на тому ж місці, де я її зоставив. Гладенько зачесану голову тримає, наче ожила єгипетська цариця.

Сідаю навпроти.

— О котрій годині ви зайшли сьогодні на віллу? Не пам'ятаєте? Я б радив вам говорити правду, бо поранений може спростувати вашу заяву завтра або позавтрьому… То як?

В сіро-блакитних очах пані Томанової з'являється вираз образи. Може, вона сумнівається, щоб Криштоф міг ще колись заговорити. Можливо, навіть думає, що він давно мертвий, і я просто морочу їй голову. У всякому разі, щось на зразок цього читаю я в її очах. Вона все ще вірить у щасливий випадок, який допоможе їй приховати злочинця.

Отож думає якусь мить і потім шипить:

— Я нічого не знаю.

— За який час до мене ви ввійшли туди? — питаю я цілком спокійно.

— Буквально за кілька хвилин.

— Що ви вигадуєте! Адже з того часу, як я зоставив машину і рушив до вілли, минуло принаймні п'ять хвилин. Стільки ж часу я йшов. Ще хвилин зо три минуло, поки побачив потерпілого…

Пані Томанова байдуже знизує плечима.

— Ви були знайомі з паном Криштофом?

Шепоче:

— До цього — ні. Познайомилися в готелі, куди він заходив обідати.

— А ви?

— Я буваю тут тричі на день.

— Ви не помітили у нього шраму на обличчі?

Вона дивиться на мене без будь-якої цікавості і глухо шепоче:

— У нього на обличчі був пластир.

— Де саме?

Вона торкається свого лоба.

— Він що, приїхав сюди з цим пластиром?

— Напевно. Коли я вперше побачила його, то вже був.

— А ви не спитали його, де він дістав поранення?

— Ні.

Питаю далі:

— Ви знайомі з господарем вілли?

— Особисто — ні.

— Знаєте його ім'я?

— Шимак, чи то Шимон…

— Звідкіля ви знаєте?

— Криштоф був його родичем.

— Він ще живий, пані Томанова… А про це він сам вам казав?

— Так, і директору готелю.

— Гаразд. А навіщо ви шукали Криштофа на віллі?

Вона глибоко зітхає.

— Він хотів повідомити мені щось дуже важливе.

— Що саме?

— Про мого чоловіка.

— І казав що-небудь до цього?

— Ні, обіцяв сказати на віллі.

— Як ви гадаєте, це мало бути щось неприємне?

Знову знизує плечима. Здається, що будь-яке нагадування про чоловіка їй зовсім байдуже.

— Приємне щось чи неприємне, — зауважую я, — вам тепер не дізнатися. А вас це цікавить?

— Звичайно.

Допитуюсь далі:

— А де ваш чоловік?

— У Празі.

— Він тут буває?

— Дуже рідко.

— Опівдні ви йшли до вілли одна чи ще з кимось?

Вона нетерпляче мотає головою.

— Одна.

— Я вам не вірю, пані Томанова.

Та їй це байдуже, адже її спільник уже в безпеці.

У мене закрадається підозра, що ота її хвороба — лише дитяча гра. Дуже вже чисто й легко вона кашляє.

Я пильно дивлюсь на вовняну хустку та її шию. Вона це помітила.

— Мушу носити її, аби вигрівати голосові зв’язки.

Я мовчки киваю.

— Ви знайшли двері одчиненими?

— Так.

— І зайшли прямо до зали?

— Так.

— Бували вже там до цього?

— Ні.

— Що ви побачили, коли зайшли?

— Те саме, що й ви.

Очі її запнула чорна пелена.

Я переконаний, що вона бреше. Продовжую допит:

— Що ж ви зробили, коли побачили пана Криштофа в такому стані?

— Я дуже перелякалась. Впала на диван, бо мені стало погано.

— Ви певні, що вам було погано?

— У мене потемніло в очах.

— А потім?

— Потім я почула брязкіт дверей.

— Який брязкіт?

— Ну, хтось заходив… Я не знала, хто це, — думала, що вбивця… Мені стало моторошно… І я втекла.

— Коли ви заходили до вілли, то чули, як риплять двері?

— Так.

— А хто вам одчинив?

— Ніхто. Двері були напіводчинені. Зарипіли лиш, коли я їх дуже відхилила.

— А ви не стукали?

— Стукала, та ніхто не озивався.

— В якому положенні ви покинули двері — одчиненими чи зачиненими?

Вона пригадує. Та мені ясно одно: почувши рипіння, вони обоє втекли до вежі.

— Не пам'ятаю, — шепоче вона ледве чутно. — Мені здається, що я трохи причинила їх.

— А що ви думаєте про все це? Може, у вас є якась підозра?

— Ні, я нічого не знаю.

— Ну, що ж, тоді дякую.

Хай собі думає, що їй вдалося мене обдурити. Нічого не відає про Криштофа. Живе одиноко в будинку номер чотирнадцять. Смілива бестія! Після вечері в ресторані ходить одна додому. Сон її охороняють товстенні двері і грати на вікнах. Того, хто вдарив Криштофа, вона не бачила. Та й звідки їй його знати!

Директор готелю запалює лампу. За вікном сутеніє. Лоубал запитує, що будемо робити далі. Я відповідаю:

— Будемо вечеряти.

На це директор готелю радісно зауважує:

— Нарешті! — І ось уже десь чути його голос. — Сьогодні зачинено.

Потім повертається й похмуро запитує:

— А кого ви ще збираєтесь допитувати?

— Якщо не заперечуєте, то вас. Лише після вечері.

Він знічено виходить, а я звертаюсь до Лоубала:

— Ви потім проведете пані Томанову.

Вона трясе головою, та я стою на своєму. Виходимо за Лоубалом, щоб про дещо домовитись.

— Як завгодно, але дізнайтесь, чи є ще хто-небудь у будинку чотирнадцять.

Лоубал киває.

— Тоді я збігаю туди зараз.

— Вночі чекайте дзвінка з лікарні.

— Тоді дозвольте мені ночувати на пошті.

Я дозволяю.

З кухні б'є пахощами духмяного м'яса.

— Шніцелі! — кажу я, ковтаючи слину.

— Біфштекси, — поправляє Лоубал. — Старий вміє готувати чудові біфштекси!

Іч, думаю я, йому все відомо. Чому ж тоді він нічого не знає про Криштофа? Та докоряти не слід. Криштоф сам собі вирив яму.

Голосно кажу:

— Я ночуватиму на віллі.

— Гадаєте, що за нею треба приглядати?

— Думаю, що це не завадить.

Підвечір стає холодно. Лоубал проводжає мене до машини. На вулиці групками стоять люди. Видно, обговорюють події, про які ніхто толком не знає. Я беру з машини плед і ліхтарик.

— Не дозволяйте, — звертаюсь я до Лоубала, — будь-кому наближатися до пані Томанової. В цьому основна мета вашого «проводжання».

Через хвилину я знову сиджу за столом поряд із нею. Перед кожним парує біфштекс, залитий яйцем.

Лоубал тим часом побіг до будинку номер чотирнадцять. Я кажу, що він трохи запізниться, і директор бурчить.

Пані Томанова їсть спокійно, не поспішаючи. На превеликий подив, од величезного біфштекса не зостається й крихти.

Я замовляю чорну каву. Щойно ми впорались, як з'явився Лоубал. Робить мені знак, що в будинку нікого нема. Потім сідає до вечері.

Пані Томанова п'є якусь настойку, що її приносять без замовлення. Я вловлюю запах степових трав. Вона посьорбує й терпеливо чекає, поки «кавалер» проводжатиме її додому.

Нарешті вони виходять.

— На добраніч, пані Томанова.

Лоубал крокує до будинку чотирнадцять, хоч удає, що не знає дороги. Це недалеко, під лісом.

Старий прибирає посуд. Бачу, що йому хочеться поговорити. І ось він не витримує:

— А чом же це пан Криштоф не з'явився на вечерю? Може, з ним що скоїлось?

— Так, і дуже сумне…

— Ой біда, — мурмоче старий, — він же мені зостався винен… Тепер доведеться звертатись до його брата.

— А де він живе?

— У Празі. Його прізвище Шимак. Та вілла належить йому.

— А пані Томанова платить вам акуратно?

Старий зиркає на мене.

— Ви можете робити з нею, що завгодно, але вона не винна… Гроші посилає їй чоловік із Праги.

— Мені здається, їй шкодить тутешній клімат, — кидаю я.

— Ви маєте на увазі її хворобу?

— Так.

Старий залишає посуд на столі і підсідає до мене.

— Вона колись була співачкою, — пояснює він, — потім у неї щось трапилося з горлом, і вона звернулась до Томана. Після операції ще гірше стало…

— Так, це дуже неприємно, — кажу я. — А що — вона сама вам про це розповідала?

— Ну… це, як то кажуть, просто випадок. Томан теж не дуже розводиться… Вона, здається, позивала його в суд, і він побоявся скандалу… Отож і вирішив одружитися з нею.

А потім якийсь гомеопат порадив їй переїхати сюди. Порадника того згодом заарештували, проте вона й досі живе тут. Каже, що сама випросила в чоловіка…

— Дивно. І як вона тут витримує! — кажу я. Він хитро примружує очі й відповідає:

— Ага, розумію, що ви маєте на увазі… Вона тут не скучає. Взимку ходить на лижах. Читає… До того ж, її навідує художник Шламм… Частенько їздять разом «малювати»…

— Он як! — киваю я.

— Тільки не здумайте, що я розповсюджую плітки, — він довго тре свого м'ясистого носа. — Я особисто нічого не маю проти Шламма, хіба що те, що він сам готує собі їжу. Сюди ж приходить лише за сіллю та шматком м'яса. Мені такі художники не по нутру. Крім того, я щось не бачив жодної з його картин…

— Коли він був тут востаннє?

— Та, мабуть, з тиждень тому.

— А де він зараз?

— Кат його знає. Може, сидить у своїй кімнаті та щось готує… на примусі. Хоч іноді палить і в печі. Тоді з комина йшов би дим.

— А сьогодні не йшов?..

— Хто? Дим? Ні.

— А де той будинок?

— На горі, аж на тому боці, — вказує він рукою. — Завтра я вам покажу.

— Який це номер?

— Їй-право, не знаю.

— А давно вони водяться з цією Томановою?..

Старий устає й починає збирати посуд. Зиркає на мене трохи ображено і потім каже:

— Це зовсім не якась-там таємниця. Те, що я повідомив, знають усі, крім, хіба, самого доктора Томана…

— Скажіть, а брат Шимана, Криштоф, бував уже коли тут до цього?

— Атож. Уперше він з'явився тут узимку. До цього ніхто в тій віллі не жив уже років чотири. Що він робив там, бог його знає. Зв'язок тримав лише з пані Томановою. Важко сказати, що їх так єднало… Сидів у віллі, мов борсук у норі. Сюди приходив лише снідати та обідати. Вечеряв ковбасою, — сам говорив мені якось про це.

Ну що ж, для мене й цього було досить. Гадаю, ніхто більше не розповів би мені у всьому Високому. Отож дякую і виходжу на вулицю. Хутко звикаю до темряви і простую на віллу.

Як і тоді, скрегочуть двері, що в мене аж волосся стає на голові. Присвічую собі ліхтариком. В будинку тихо, наче на кладовищі. Підходжу до залізних дверей, які ведуть у підвал. Світло ліхтарика обмацує кам'яні сходи. Кладу замок до кишені і обережно спускаюсь униз. Тут трохи тепліш, ніж на вулиці, але мене чомусь проймає дрож. Згадую про камін і тахту в великій залі. От би полежати та погрітись на ній… Східці нараз обриваються, і я потрапляю в приміщення, схоже на печеру. Обстежую його промінчиком ліхтарика. І раптом бачу щось таке, що примушує мене здригнутись… Переді мною, простягнувши ноги, сидить чоловік у чорному. Спиною спирається на стіну, голова хилиться на груди…

Підходжу впритул. Чоловік мертвий.

Так, дивні речі кояться на віллі!

Я уважно роздивляюсь навкруги. Праворуч — два порожні ящики. Нічого більше в підвалі нема, окрім брудного капелюха та довгого шкіряного пальта, які валяються поряд з убитим. Оглядаю його і знаходжу свіжу вогнепальну рану в ділянці серця. Цьому не потрібна вже лікарська допомога. Мені ясно одне — його втягли сюди мертвого. Про це свідчать сліди на підлозі й на одежі.

Шкіряне пальто належить йому. Він не був одягнений, коли дістав кулю в серце. А оскільки це так, то перебував перед смертю в теплому приміщенні, точніше, в тій самій залі, де намагалися вбити Криштофа. Капелюх і пальто шпурнули сюди, спершу заволікши трупа.

Куля пройшла наскрізь. Вона, мабуть, лишилась там, у залі. Цілком вірогідно, що цей чоловік загинув годин із двадцять тому. Я певен, що стріляв у нього Криштоф. Живий, він був дуже смаглявий, так званий південний тип. Пригадую описи, зібрані з такою мукою, а в голові зринають слова, що я їх почув по телефону од Криштофа: «Він знайшов мене й тут…»

Знайшов… і ось до чого це призвело.

Обшукую вбитого. Перш за все знаходжу заряджений пістолет у потаємній кишені під пахвою. Потім — гарненький перстень із написом «Долежал», різні дрібнички й велику суму грошей у купюрах. А головне — зім'яту хусточку з подвійним «L».

Чорна четвірка!

Я підводжусь. Не так уявлялася мені зустріч з Лебруном. Залишаю його й піднімаюся сходами вгору. Двері до підвалу зачиняю на внутрішній і висячий замок. Пістолет, перстень і хусточку беру з собою.

Нишпорю світлом ліхтарика по коридору — порожньо. Одчиняю двері великої зали. Все там, як і перше. До того ж, і тепло, що мене страшенно радує.

Проте я мушу йти. Зараз мені не до сну. Зачиняю все, що можна зачинити, і поволі прямую до шосе. Там теж — ні душі. Чорний привид моєї машини мерехтить на обочині. Трохи далі блимають двоє жовтих вікон. Це пошта, і я рішуче крокую туди.

Одчиняю незамкнену хвіртку і стукаю в двері. Мене зустрічає Лоубал.

— Це ви?!

— Так, у мене важливі новини.

До нас виходить напіводягнений поштмейстер.

— Лягайте спати, — кажу я, — мені потрібно подзвонити. — І потім до Лоубала: — З лікарні нема вістей?

— Поки що ні.

Я розповідаю про свою знахідку. І треба сказати, що цього Лоубала нічим не доймеш, — він лиш похитує головою.

— Треба негайно зв'язатися з Прагою, — кажу я.

Він записує номер і потім довго ворожить над вертушкою. Я тим часом оглядаю пістолет Лебруна. Його калібр 7,65. Здається, такою ж зброєю було вбито Марту Вальтерову. Пістолет старанно вичищено. Скидається на те, що в його власника було доволі часу, аби привести його в порядок. Хоча з цього самого пістолета могли пристрелити і його, і потім так само старанно вичистити.

Лоубал, нарешті, додзвонився і передає мені трубку. Ледве встаю, щоб підійти до телефону, так натомився за цей тривожний день.

Чую знайомий голос свого старшини.

— Розшукайте негайно Карличка і Яна Тужиму, — наказую йому. — Хай Карличек потурбується про машину і водія. А Тужимі скажіть, хай візьме експертів та знайде пані Криштофову. Він знає, де її шукати. Хай умовить її приїхати сюди. Це дуже важливо. Карличек знає, де я. Якщо не буде іншого зв'язку, дзвоніть на пошту. Зрозуміло?

— Так, товаришу капітан.

— Тоді виконуйте.

Вішаю трубку. Тихо, одноманітно цокає годинник на стіні. Я сідаю за письмовий стіл, кладу голову на руки і збираюсь трохи здрімнути.

В помешканні холодно. Лоубал питає дозволу у поштмейстера й розпалює дрова в каміні. У нього є також невеличка пайка кави, що її він приніс із ресторану.

Телефон мовчить до першої години ночі. Та ось знову дзеленчить, настирливо й нетерпеливо. Трубку здіймає Лоубал.

— Зараз передам капітану…

Чую голос Трепинського.

— Операцію вже зробили, — доповідає він, — стан хворого дуже важкий. Кризи сподіваються через день. Криштоф до свідомості так і не приходив. Лиш у кінці операції трохи підняв повіки. Хірург вважає це доброю ознакою. Пораненого поклали в окрему палату. Все йде, як ви наказували. З завтрашнього ранку біля нього чергуватиме наша сестра-жалібниця.

— Гаразд, — кажу я. — Опис речей зробили?

— Так.

— Тоді прочитайте мені швиденько.

Лоубал дістає шмат паперу, і я диктую йому все, що чую од Трепинського.

— Пістолет калібру 7,65 у внутрішній кишені піджака. Номер його такий-то. Шість патронів в обоймі, сьомий — у стволі. Восьмий, судячи з усього, вистрілено зовсім недавно.

— Далі…

Та все це вже малоцікаве.

— Зоставайтесь там. Потім побачимо, що робити.

Вішаю трубку і звертаюсь до Лоубала:

— До обіду необхідно з'ясувати, чи не чув, бува, хто-небудь цього пострілу. А може, й бачив ось такого чоловіка (описую того, що сидить у підвалі).

— Слухаюсь, — козиряє Лоубал.

Ми знову заварюємо каву. Потім кожен сідає з свого боку стола, і так і мучимось аж до світанку. Я прокидаюсь од жахливого болю в лопатках і в нозі. Встаю з таким самопочуттям, ніби у мене потрощено всі кістки. Лоубал не рухається. Ніздрі його роздуваються од рівного дихання.

Вогонь у каміні вже пригас. Догоряє і гніт у гасовій лампі. Вона чадить, і я гашу її.

За вікном уже сіріє. Роблю кілька гімнастичних рухів і виходжу надвір. Зупиняюсь на безлюдному шосе. Мороз проганяє рештки сну, і я починаю милуватися зорею. Настає новий день. Що він мені принесе? Чую далекий гул автомобіля. Але коли рушаю йому назустріч, мене гукає Лоубал.

— Їдуть, — кричить він.

Це або оперативна машина, або Тужима з експертами. Прошу Лоубала збігати та розбудити директора готелю. На деякий час мені потрібне його помешкання. Нагадую також, щоб Лоубал з'ясував, де живе художник, та, якщо зможе, зазирнув до нього.

— Біля телефону хай почергує поштмейстер.

Машину вже видно на розвилці. Вона об'їжджає моє авто, мотоцикл Лоубала й зупиняється. Із неї вискакують четверо. Це оперативна група. У кожного невеличка валізка. Останнім, не поспішаючи, виходить водій.

Лоубал ледве достукався в готель. Я уже встиг дати вказівки оперативникам, а він усе гримав у двері. Та ось, нарешті, з'явився заспаний директор.

— Доброго ранку, — вітає його Лоубал. — Накажіть дати нам що-небудь поснідати. Ми голодні, наче вовки.

— Навіщо так гримати, — бурмоче старий, — я теж ще не їв…

Всі входимо до приміщення і розсідаємось у ресторані. Хоча Лоубал одразу відходить — його жде «побачення» з Шламмом. Ледве з'явилися на столах чай, кава, яйця, шинка і хліб, як за вікном почувся гул другої машини. Хвилина, і до нашого гурту пристало ще шестеро. Їх очолює сам Карличек. За ним поважно суне пані Криштофова в теплому пальті, потім Гонзик Тужима, двоє військових і водій. Військові приковують увагу мешканців хутора, та в цьому я сам винен: слід було попередити, щоб перевдяглись.

— Ну ось, тепер, здається, всі, — кажу я.

— Ви наказали чекати на пошті, — виправдовується Карличек. — Може, ми тут заважатимем?

— Та що ви, Карличек! Беріть стільця й сідайте.

Крісло пані Криштофовій я підсовую сам. Директор готелю похмуро дивиться на нас.

— Вчора я думав, що у нас тут щось трапилось, а сьогодні виходить — весілля, — бурмоче він.

Пані Криштофова сердито зиркає на нього. Вона ж бо єдина жінка, і це ображає її гідність.

— Із присутніх ніхто мені не підходить, — кидає вона в бік директора. Потім ще щось мугиче і важко сідає в крісло, яке од цього жалібно вищить.

Тут повертається Лоубал. Дає мені зрозуміти, що IIIламма у Високому і в «його» будинку немає. Після цього відходить з директором убік і замовляє свої улюблені біфштекси. А я тим часом берусь за Криштофову:

— Пробачте, будь ласка, що ми турбуємо вас. Ви мусите глянути тут… на одну людину… Хоч це, звичайно, не дуже приємне видовисько.

— Я вже звикла до всього, — каже вона. — Мене цікавить винагорода за турботи… поки що од вас я нічого не мала.

— Тринадцять! — вигукує саме в цей час директор. — Та це ж фатальне число! — Потім оглядається на двері, і очі його сяють. — Чотирнадцять! — поправляє він Лоубала і біжить до кухні.

Заходить пані Томанова. Цього разу на ній лисяча, шубка, туфельки на низькому каблуці і нейлонові панчохи. Сукня з дорогої матерії. Волосся гарно зачесане, а горло запнуте квітчастим шарфом. В ушах коштовні кліпси.

Я йду їй назустріч. Пропоную стілець, але не так галантно, як пані Криштофовій. Я ж добре знаю, які різні ці жінки. Та коли б не робота, мені не хотілося б мати справу з обома.

Знайомлю її з присутніми. Мусять же вони знати одне одного, якщо вже опинилися за одним столом. Пояснюю, що пані Томанова лікується тут, аби якось виправдати її появу. Про все останнє, що лиш нам з нею відомо, мовчу.

— Гм, — вимовляє пані Криштофова, яка дуже невигідно контрастує, з цією панією після нічної їзди в машині, — я б, певно, вмерла од сорому, коли б у мене щось трапилось з горлом. Сідайте-но ближче! — Останні слова скорше нагадували лайку.

Пані Томанова тільки розгублено посміхнулась.

Лоубал дивиться на годинник. Він не забув, що йому ще потрібно розвідати про постріл. Я одразу ж питаю про це у пані Томанової. Та вона шепче, що не чула.

Зате я саме в цю хвилину дещо чую. Чую приглушений стукіт — це в кухні січуть біфштекси. Я хочу глянути на цю процедуру. Четверо дітей, старенька бабуся й дружина директора злагоджено дзенькають ножами — адже йому довелося заради нас підняти всю сім'ю. Діти в самих сорочечках. І все це відбувається за довжелезним кухонним столом.

Я заводжу з директором розмову про постріл та про чоловіка в чорному. Він спочатку нічого не може второпати, бо в маленькій кухні все аж двигтить.

— То це пан Криштоф був у чорному? До нас він ніколи так не з'являвся… Ні, ні, я не чув жодного пострілу.

Що ж, цілком можливо. У двері просовується голова поштмейстера. Він щось показує на мигах. Я розумію лише одне — «телефон» — і швидко крокую на пошту.

— Ваш хворий поза небезпекою, — чую я далекий голос Трепинського. — Навіть запитував про вас, хоч лікар вимагає ще два-три дні зачекати.

— Дякую за добру звістку. Наша сестра-жалібниця вже там?

— Так.

— Персонал знає про це?

— Так.

— Тоді при першій нагоді треба непомітно взяти у хворого відбитки пальців. Поясніть це регістраційними формальностями. Про пістолет та все останнє я сам поговорю з ним, коли буде час.

— Слухаюсь.

— Якщо буде потреба, дзвоніть, хоч десь післяобід я вже виїжджатиму звідси. Отже, всі повідомлення надсилайте до Праги. Коли в мене будуть якісь питання, я дзвонитиму вам у Стржижків.

— Гаразд.

— Тоді бувайте.

Отже, справи нібито йдуть непогано. Схоже на те, що якась помилка шпигунів допомогла нам влучити в саме серце їхньої зграї. Правда, ми не збираємось зазнаватись. Адже до виявлення суті справи ще далеко. Вона, мабуть, у руках Криштофа. Або отого доброчинника, що натякнув нам про китайську шкатулку. Та тут і сам чорт голову скрутить.

Оперативна машина вирушила до вілли. Я теж їду туди. Поруч дріботить пані Криштофова. За нею дибає Гонзик Тужима, ніби якийсь слуга.

Карличек приєднався до Лоубала, аби допомогти йому розпитувати про постріл. Потім пішли і ті двоє, у формі. Водії копирсаються в машинах, а пані Томанова непомітно (по-англійськи) щезла. Це нас влаштовує.

На віллі я інформую про все опергрупу. Пані Криштофова лише мугиче собі під ніс. Мабуть, таким чином проривається в неї хвилювання. В посмішці Гонзика я бачу якийсь смуток.

Веду пані Криштофову до підвалу, нас супроводжує лікар і Гонзик Тужима. Пані Криштофова гулко хекає, спускаючись крутими сходами. Я зупиняюся й кажу:

— Ви побачите тут мерця, пані Криштофова. Тільки глянете на нього і скажете, чи обличчя його вам не знайоме. І одразу ж підете.

— Гм, — мугиче вона стурбовано.

— Он там, — кажу я і присвічую ліхтариком.

— Я мушу ближче підійти, — говорить вона і крокує далі. Допитливо дивиться в обличчя мерця. Бачу, що дуже здивована. Трохи повагавшись, заявляє:

— Лебрун!..

— Ви впевнені?

— Лебрун! — повторює вона. — Людвик Лебрун. Можу заприсягатися.

— Колишній компаньйон вашого чоловіка?

— Саме так. О боже! Який це був мерзотник! Собаці собача смерть!.. Криштоф теж упізнав би його.

— І цього досить, пані Криштофова. Дякую вам! — Потім до Гонзика: — Проведіть пані Криштофову до готелю. — Беру її за лікоть і допомагаю здертися на сходи. — Я скоро повернусь. Підпишете необхідний протокол, і більше ми вас не турбуватимем.

— Фотографуйте, — чую я позаду голос лікаря, — і можна забирати. Тут усе ясно.

На віллі кипить робота. Я наказую шукати кулю, якою вбито Лебруна. Експерти підтверджують мою здогадку, що Криштофа прибили залізною кочергою. Про це свідчать і відбитки пальців Лебруна. Цікаво, чи співпадуть вони з тими, що на даху?

Не співпадають! Проте ті, горішні, раптом співпали з відбитками на кочерзі. Знову картаю себе, що дозволив тому типові втекти.

Опергрупа добре знає свою справу. Залишаю її й простую до готелю. Там чисто прибрано. Пані Криштофова сидить за одним із столів у своєму пальті. Перед нею парує чашка грогу. Збоку сидить Гонзик. Він не п'є, значить, не бажає бути в подібному товаристві.

— Грієтесь? — питаю я.

— Гм, — мугиче пані Криштофова. — Хіба ж це напій! Я знала куди кращі! Дозвольте віднести його на ваш рахунок. — І потім з гідністю: — Це я про всяк випадок, щоб часом не виникло непорозуміння.

Гонзик Тужима аж сяє від задоволення. Я киваю йому.

— Скажіть, хай нам дадуть кілька аркушів паперу. Ми з пані Криштофовою складемо протокол. За грог я платитиму.

— Гм, — каже Криштофова холодним тоном. — Цей тип сидів тут, щоб рахувати, скільки я вип'ю?

— Що ви! Ваша присутність дуже важлива для нас. Він просто охороняв ваш спокій.

Гонзик повертається. Разом із ним і обидва військових. Вони пропонують свої послуги, і я диктую їм текст, який обидва записують. Адже мені потрібні два примірники. Пані Криштофова уважно стежить. Це видно по очах, які осовіли од грогу. Підказує, щоб я неодмінно дописав, що вона добровільно зголосилась нам допомагати. Я виконую її волю.

Ми ще писали, коли зайшов Карличек.

— Ну, що ви дізналися про постріл? — питаю я.

— Та нічого. Ніхто його не чув. Правда, старший лейтенант ще десь пішов. Давайте вистрілимо у віллі та послухаємо.

— Добре, — погодився я.

Пані Криштофова підводить очі від протоколу, що його вона уважно читає.

— Не заважайте мені, панове. Між іншим, я терпіти не можу стрілянини. Може, обійдетесь і без неї?

Карличек хотів, було, кинути якийсь дотеп, та я зупинив його поглядом.

Одводжу його вбік і кажу:

— Ходіть, розшукайте старшого лейтенанта. Хай організує перевезення забитого. Пані Криштофова упізнала в ньому Лебруна.

— Лебруна! — вигукує Карличек.

— Так, і ви хочете розсердити її саме в ту мить, коли вона має підписати своє свідчення. Коли їхатимете з нею назад, будьте галантні. Зробіться ніжним, завоюйте її прихильність та витягніть з неї щонайбільше про стосунки її чоловіка з Лебруном.

— Це дуже важко. Мені доведеться над силу тримати себе в руках.

— Гаразд. А зараз довідайтесь у товариша Лоубала про наслідки опиту населення та зробіть з ним пробний постріл у віллі. Ми тут уважно будемо прислухатись, хоча умови мусять бути цілком звичайні.

Я повертаюсь до готелю. Пані Криштофова все ще сидить у ресторані. Вона вже дочитала свої свідчення до кінця. І навіть підписує їх.

— Дякую, — кажу я і складаю папір.

— Коли ми виїдемо звідси? — питає вона.

— Вже скоро.

— Після обіду?

— Можливо.

— Я хочу їхати післяобід.

— Гаразд, — кажу я холодним тоном, бо з нею дійсно важко бути спокійним.

Стара допиває рештки грогу. Позира на двері, та в цей час за вікном хурчить мотор. Я швиденько вискакую, аби вона не зажадала чергової порції.

Доповідає Трепинський:

— Я привіз вам відбитки пальців Криштофа.

— Тоді відпочивайте, — кажу йому. — А я займусь справами на віллі.

— Можна й мені з вами? — питає він.

І ми обидва простуємо туди. Сонце вже добре-таки пригріває. Двері одчинені навстіж. Опергрупа нишпорить по всіх закутках, експерт-дактилоскоп працює за овальним столиком у великій кімнаті. Передаю йому відбитки пальців на даху і на кочерзі, які не мають нічого спільного з Лебруном або Криштофом.

В кімнаті з трьома вікнами на деяких речах було засвідчено сліди пальців Криштофа і Лебруна. Проте не було жодного сліду того, третього, який ховався на даху.

На клямці дверцят, що вели до вежі, виявили жіночі пальці. Отож, якщо вірити Томановій, вона зайшла до кімнати з трьома вікнами за кілька хвилин переді мною. Коли ж її спільник піднявся на дах, вона зачинила дверцята і спокійно чекала на мене. Тим самим урятувала його. А мене пошила в дурні. Я певен, що то був її коханець — отой Шламм.

Дивно лише одне, як він вислизнув. Не міг же він вийти парадними дверима: я неодмінно почув би скрегіт.

— Ви обдивилися всі вікна? — питаю.

— Дуже уважно.

— А чи нема де тут потаємного ходу?

— Ні, нема.

— А тайника?

— Теж — ні. Може, він скочив з даху. Та ми обдивилися кожен вершок.

Прийшли Лоубал із Карличком. Ніхто у Високому не чув жодного пострілу. Ніхто не бачив чоловіка в чорному.

— Ну що, зробимо постріл? — питає Карличек.

Я махнув рукою. Це вже здається мені зовсім не потрібним. Опергрупа встановила, яким чином труп Лебруна було затягнуто в підвал, і я не сумнівався, що постріл зроблено у великій кімнаті. Начальник опергрупп показує товстенні стіни і важкі штори, каже про віддаленість вілли од решти будинків. Цього достатньо, щоб зрозуміти — постріл не чути було зовні.

Двоє працівників оглядають кожне поліно. Десь же мусить бути, каже один із них, та проклятуща куля. Та й гільза кудись запропастилась. Видно, той, хто стріляв, потурбувався про неї.

А я тим часом думаю: Криштоф розповідатиме своє, а папі Томанова — навпаки. Коли я вже ладен припинити пошуки, один із працівників знаходить кулю у глечику з водою. Тепер ясно: куля пронизала тіло Лебруна, вдарилась об стіну і впала в глечик.

Сідаємо за стіл і радимось. Опергрупа зібрала багато доказів. Криштоф привіз сюди купу білизни. В одежі, що була на ньому, не вистачає капелюха. Мабуть, ото ми й виловили його із Влтави. Замість нього він зодягнув спортивну кепку. Знайшли також трохи продуктів. Після Лебруна нічого не зосталось — окрім відбитків пальців та його трупа.

Я був би й зовсім спокійний, коли б довідався, куди зник той, хто вдарив Криштофа. Не міг же він злетіти в повітря. А якщо втік крізь парадні двері, то як йому вдалося вгамувати їх скрегіт?..

Підводжусь та йду до дверей. Не встиг торкнутися їх, як вони божевільно заверещали. За мною стоїть Карличек. Він зауважує:

— Ви як той Робінзон, що шукав серед тухлих яєць хоч одне свіже…

— Припиніть свої жарти!

— Давайте-но я вам допоможу. Хоч я й не силач, а підтримаю двері.

— Гаразд, — кажу я. — Починаймо.

І диво дивне. Підважені нами двері одчиняються без жодного звуку. Я чую тільки сопіння Карличка.

— Годі, — змолився він. І двері знову скрегочуть.

— Так, — задумано кажу я. — Мені відомий лише один чоловік, який міг би їх підняти…

— Господар біфштексів? А чому б не припустити, що їх підважувало двоє, як ось ми зараз.

— Годі з нас загадкових персонажів, Карличек. Я гадаю, художник Шламм…

Карличек киває.

— Можливо, у пані Томанової тут усього-на-всього один коханець, а може…

Нас перебиває Трепинський, який стоїть неподалік:

— Ви згадали Шламма? — підходить він ближче. — Це справжнісінький велетень із сталевими мускулами, йому нічого не варт підняти ці двері.

— Годі, — каже Карличек, — ніякої таємниці тут нема — це він ударив Криштофа кочергою…

Кілька тутешніх мешканців стежать, як від'їжджає опергрупа.

— Карличек, — звертаюсь я. — Час вирушати й вам. Візьмете Гонзика і пані Криштофову. Правда, вона хотіла ще пообідати тут, та хай вибачає.

— Гаразд, — кривиться Карличек. — Але мені невесело буде з нею. Вона ж не звикла, щоб їй перечили, особливо, коли це стосується обіду. Навряд чи я тоді витягну з неї щось про Криштофа та Лебруна.

— Мені все і без цього зрозуміло, — кажу я. — Зупинитесь у Стржижкові. Там візьмете празьку адресу художника Шламма. Зараз його у Високому нема. Проте ще вчора він міг бути тут. Шукайте його в Празі. Візьмете відбитки пальців із його справи. Якщо виявите хоч найменшу подібність, негайно посилайте на експертизу. Допитайте його і беріть, коли у вас виникне хоч найменша підозра.

— Слухаюсь, — Карличек серйозний, як ніколи.

Я продовжую:

— Мені ще треба про дещо розпитати пані Томанову та їхати в лікарню до Криштофа. Лоубала з Трепинським одішліть додому.

— А мені можна?

— Ні ще. Ті двоє, що приїхали з вами, хай залишаються. Вони повернуться разом зі мною.

Після цього я йду до будинку номер чотирнадцять. Це низенька, акуратно побілена будівля, яка нічим не відрізняється од решти. З комина струмує легенький димок. Пані Томанова гріє свою оселю.

Рішуче стукаю в двері, які відзначаються дивною міцністю. Пані Томанова відчиняє. На ній гарний стьобаний халат, який гармонує з пишним волоссям. Очі дивляться на мене так само спокійно, як і завжди. Шарф на горлі відсутній.

— Мені хотілося б розпитати вас про дещо…

Заходжу. В будинку, мабуть, кімнат чотири. Кожна з них гарно обставлена. У шафах багато книг. Сучасний програвач. Транзистор. І духмяні пахощі дорогих сигарет. Виявляється, вдома пані Томанова навіть дратує свої голосові зв'язки димом.

Поглядом вказує мені на невеличке крісло. Сама сідає навпроти. Халат її трохи розійшовся, і я бачу красиві ноги. Пані Томанова показна жінка (я вже казав вам про це), хоч, по-моєму, у неї темперамент, як у риби, — до того ж, дратує цей її постійний шепіт. — Ви знайомі з художником Шламмом, пані Томанова? — цілком байдуже запитую я.

Вона киває з такою незворушністю, ніби я поцікавився тим, про що всякий знає.

— Він ваш друг?

Знову киває.

— Пані Томанова, — продовжую я, — мені не хотілося б торкатися особистого боку вашого життя, але злочин на віллі зобов'язує мене до цього… Це пан Шламм ударив Криштофа?

В очах пані Томанової з'являється щось подібне до посмішки.

— Ні, — шепоче вона.

— Хто ж тоді?

Знизує плечима.

— Пан Криштоф уже прийшов до свідомості, — кажу я між іншим, — і він розповів нам усе. Ви зайшли на жовту віллу разом із паном Шламмом, і той несподівано напав на пана Криштофа. Коли я зайшов, ви обоє сховались у вежі. Пан Шламм виліз на дах, а ви зачинили за ним двері. Що ви на це скажете?..

Очі пані Томанової стають холодними. Вона підводиться. Дає зрозуміти, що обурена. Я теж устаю.

— Було б ліпше, пані Томанова, коли б ви сказали все. Справа в тому, що ми виявили відбитки пальців третьої людини. Я цілком певен, що вони належать Шламмові… Ви щось хотіли сказати?..

— Шламма не було тут ось уже чотирнадцять днів!

— Був! — наполягаю я. — Коли Томан зробив вам операцію, ви вже були знайомі з цим художником? — Вона неохоче киває. — Отож слухайте уважно. Доктор Томан значно забезпеченіший. Йому слід було б знати про ваші знайомства! Так? Ви ж вимагали од нього винагороди за невдалу операцію! Чи не здається вам, що це нічого спільного не має з любов'ю?

Очі її налились ядом. Та це мене не тривожить. Навпаки, дивлячись їй прямо в зіниці, я тільки поблажливо посміхаюсь.

— Пробачте за відвертість, пані Томанова. Я висловлюю, так би мовити, теоретичні припущення. Доктору Томану, звичайно, дуже приємно, що в нього така гарна дружина, якщо не брати до уваги її дружбу з паном Шламмом… А тут ще халепа з голосовими зв'язками… Узявши шлюб з вами, він одним махом позбувся претензій «скаліченої» пацієнтки. І ви теж виграли на цьому. Тепленько влаштувались… А що, у вас справді був колись непоганий голос?

Якби у неї була в руках ота кочерга з жовтої вілли, вона розтрощила б мені голову. Мені здається, що я її таки добре розворушив!

— Вам надто легко все вдалося. Чоловік не турбує. Ще до недавнього він був переконаний, що ви коротаєте час за книжками та на лижах. Потім став сумніватись. Познайомився з Криштофом, який колись був приватним детективом і збирав докази проти зрадливих жінок. І ось пан Криштоф з'являється на жовтій вллі. Тому-то Шламм і погладив його кочергою. Дивно лише одне, чому Криштоф, у якого в кишені була зброя, не захищався. Мабуть, його ударили зненацька. І ви були при цьому. Авжеж?

Пані Томанова важко опускається в крісло. Вона побіліла, мов стіна, важко дихає. А я тим часом спокійно продовжую:

— Є у мене, пані Томанова, ще й інші докази. Не думаю, щоб ви з паном Шламмом довідались про доручення, яке дав Криштофові пан Томан. Це була таємниця, і розкривати її вам ніхто не збирався. Криштоф боявся властей… Ні, ви з паном Шламмом дізналися про це іншим шляхом… Проте можливо, що й Криштоф вів подвійну гру — з вашим чоловіком і з вами… Крім того, не кажіть, що ви знаєте його всього-на-всього чотири дні — він тут бував і раніше… Ви думаєте, він не видасть Шламма? Щось я цьому не вірю!

Вона вперто мовчить.

— І, нарешті, останнє. Як тільки ми заарештуємо Шламма, ви теж підете за ним. Проте, якщо виконаєте моє прохання…

— Що вам потрібно?

— Щоб ви промовили хоч одне слово і підтвердили, що ваша хвороба — обман. Адже рано чи пізно треба з цим кінчати. Ми вас давно розкусили, пані акторко.

Вона хитає головою, ніби хоче сказати, що я божевільний..

Я роблю крок у напрямку дверей і кажу:

— Тоді я піду за оперативниками — хай вас заарештують.

— Диявол! — вигукнула вона дзвінким, розгніваним голосом.

Потім завмерла в кріслі з переляку. Я сідаю навпроти і виймаю пачку сигарет. Пригощаю її, і моя співбесідниця жадібно курить. Тихо питаю:

— То це пан Шламм так розмалював на жовтій віллі череп Криштофа?

— Він, — каже вона спокійним голосом, хоч і з неохотою. Очі її нагадують сталь. — Криштоф шантажував нас. Учора післяобід він виклав нові умови… Ну, й вони посварилися… Так, це Шламм. Ось і все.

Голос у неї чистий, приємний. Вона довго мовчить, щоб відновити рівновагу.

— І у вас навіть не виникло бажання допомогти потерпілому?

Вона зиркнула на мене, трохи помовчала і потім каже:

— Ми думали, що він мертвий.

— На щастя, живий. Що ж ви вирішили робити?

— Віктор сказав, що нас ніхто не бачив і про його приїзд теж нікому невідомо…

— Він мав рацію, — киваю я. — А де ж він зараз, пані Томанова?

— Поїхав до Праги, — кидає вона з попередньою ворожістю.

— Ви говорили з ним після того, як розлучилися на віллі?

— Так. Ми були здивовані вашою появою. Впали, як грім на голову.

Я чую іронію в її голосі. Знизую плечима і кажу:

— Ви покладалися на випадок. Без допомоги Криштоф до півночі сконав би. Вас це влаштовувало?

Мовчить.

Я ще довго б'юсь, поки вивідую у неї все. Шламм ждав до пізньої ночі. Нервувався. Коли Лоубал провів її додому, вона переждала хвилин двадцять і метнулась до нього. Шламм уже власної тіні боявся. Він утік би навіть од неї, якби вона не подала умовного знаку. Тоді домовились, що він одразу ж піде і вдосвіта сяде на поїзд.

— Він зрадіє, — злорадно каже вона, — коли почує, що Криштоф живий.

Коли я виходив, пані Томанова навіть не зрушила з місця.

Післяобід у Високому зостались тільки два наші працівники і я з машиною. Пізніше приїхала санітарка забрати труп Лебруна. Це викликало серед мешканців нове здивування. Цікаво, чи взнала пані Томанова? Якщо так, то, мабуть, теж була здивована. Адже я їй нічого не казав про чоловіка в чорному.

Директор готелю довго дивиться вслід санітарці. Потім питає:

— Скільки їх там у вас ще зосталось?

— Це вже останній.

Він недовірливо глипає на мене.

— Давайте ліпше підрахуємо, скільки я вам винен. Останньою в рахунку була котлета, що її пані Криштофова взяла в дорогу.

Нарешті і я прощаюся з Високим. Зі мною їдуть і два оперативники. В об'їзд вирушаємо до Стржижкова. Тут я. розповідаю все в поліції. Треба, щоб і вони знали про події в Високому.

Потім їдемо далі. Швидка їзда розбуркує мене. Скоро опиняємось у невеличкому містечку і запитуємо, де лікарня. Вона за кілометр од міста, на мальовничому горбі. Будівлі її нагадують палац. Навкруги багато дерев, а літом тут, мабуть, справжнє зелене море.

Довго шукаємо кабінет головного хірурга. Тут пахне ліками й чистотою. Лікар пропонує мені крісло й розповідає:

— Легенька трепанація. Але тепер уже все позаду. Одне тільки турбує мене — пацієнт весь час нервується. Поки що не слід допитувати його.

— Без вашого дозволу я цього не робитиму.

— Гаразд, — голос хірурга теплішає.

— Він не запитував про мене?

— Аж двічі. І в цьому, напевне, й криється причина його хвилювання.

Тихо, наче привид, до кімнати заходить сестра-жалібниця. Вона пояснює, що Криштоф лежить у правому флігелі. Догляд за ним відмінний. Ні з ким не спілкується.

— Сьогодні в обід весь час повторював якесь слово: не то «підвал», не то «в підвали»?

— Коли я можу навідати його?

Сестра радить спитати телефоном хірурга. Той запевняє, що ніяких ускладнень у хворого не мусить бути. Головне зараз — тиша і спокій. Я дякую і виходжу.

Повільно їдемо до Праги. Я ставлю машину в гараж і устигаю ще зазирнути в свій кабінет. Термінових справ нема. Це мене радує. Адже завтра буде важкий день, який потрібно зустрінути бадьоро.

Дома на східцях мене чекає Гонзик із своїм нерозлучним блокнотом у руці. Посміхається й каже:

— Карличек посадив Шламма за грати.

— Навіщо?

Гонзик зазирає до блокнота.

— Сліди на кочерзі належать йому.

Мене це нітрохи не дивує.

— Гаразд, — киваю я. — Вранці передасте Карличку, хай приведе арештованого до мене. А тепер — спати.

Рано-вранці я прошу з'єднати мене з лікарнею, де лежить Криштоф. Коли до телефону підходить наша чергова, я наказую їй тричі на добу доповідати про стан здоров'я хворого та про сказані ним слова.

Потім розшукую Гонзика. Він, як завжди, посміхається і застебнутий на всі ґудзики.

— Гонзик, — кажу я і одстібую верхній ґудзик, — приготуйте папір і сідайте он там. Будете занотовувати кожне слово, почуте з лікарні. Записи кладіть на мій стіл. Можна, на вас покластися?

— Можна, — відповідає він і одразу щось шкрябає у блокноті.

Якщо переді мною не Ян Тужима, то він обов'язково використає все це в своїх цілях. Те, що я не довіряю Криштофу, Гонзику ясно, як божий день.

А ось і Карличек.

— Шламма приведуть о десятій, — доповідає він. — Це справжній велетень. Якби він вклав у ту кочергу всю свою силу, не бачити б нам більше Криштофа.

— Ще що? — питаю я.

— Як вам відомо, у нас тепер два пістолети — Лебрунів і Криштофів. Лебруна вбито з пістолета Криштофа, а Вальтерову… з якогось третього, який ще нам не відомий.

— Тоді шукайте його.

— Де? У художника Шламма?

— Огляньте зброю всіх затриманих у справі Лебруна.

— Це нічого не дасть… — І Карличек розчаровано виходить.

А я знову поринаю у справи. От хоч би історія з Вілемом Гегелом. У розкритті її я ще не просунувся ні на крок. Та ось приводять Віктора Шламма, художника, рік народження 1922. Наказую трохи зачекати, а сам знайомлюся з його зізнанням. Криштофа вдарив спересердя. Останнє співпадає з тим, що розповіла Томанова. Певно, Криштоф застукав його в полюбовниці і став погрожувати. Коли пішов, Шламм наздогнав його. І тут, на нещастя, під руки потрапила ота кочерга.

— Хай ввійде, — зітхнувши, кажу я.

Переді мною страшенний здоровило з пухлою пикою і добре тренованим тілом. Він, мабуть, жартома міг би побороти ведмедя. Вартовий поряд із ним виглядає карликом.

У нього хижі злодійкуваті очі. Вони майже находять одне на одне і дуже малі для нього.

До справи Лебруна він навряд чи причетний. Навіть нічого не відає. Його цікавили власні справи. Пані Томанова казала, що він зрадіє, коли дізнається, що Криштоф живий. Та його це анітрохи не цікавить. Низьким і рокітливим басом брутально лає Криштофа, який розбив йому щастя. Вважає його авантюристом і агентом доктора Томана, котрий скалічив його кохану. Коли ж я розповідаю, яким чарівним і дужим голосом пані Томанова розмовляла зі мною, Шламм кам'яніє і не може вимовити й слова.

Розпитувати далі немає рації. У дверях Шламм обертається й питає:

— А що буде з пані Томановою?

— Вона сидітиме разом з вами.

Цей тип більше мене не цікавить. Хай ним займаються криміналісти.

Коли ж я зібрався виходити, з'явився Карличек. Він приніс протокол розтину тіла Лебруна.

— Він помер значно раніше, ніж ми вважали, — говорить Карличек, — сорок вісім годин тому. Підвал на віллі як льодовня, і тіло добре збереглося.

В протоколі я знаходжу цікаву річ: у шлунку Лебруна виявили шматки ковбаси, тієї самої, що й на віллі.

— Карличек, — кажу я, — чи не здається вам, що Криштоф і Лебрун любесенько випивали, коли їх там застукали?..

Карличек біжить до експертів, а я хочу відвідати Яна Шимака. Мене зустрічає старосвітський чоловік, оточений старосвітською обстановкою.

— Так, я здавав віллу доктору Томану. А хіба це заборонено? До того ж, ваші люди вже приходили до мене.

— Пробачте. Нас просто розбирає цікавість. Доктор Томан не казав вам, для чого йому та вілла?

— Звісно, для відпочинку.

— А ви знайомі з паном Криштофом?

— З ким?

— З Давидом Криштофом.

— Ні, — хитає він головою, — щось не пригадую такого.

— А з пані Томановою?

— Теж — ні.

— Доктор Томан не розповідав вам про неї?

— Ні.

— А прізвище Шламм вам нічого не підкаже?

— Шламм? Ніколи й не чув такого.

Прощаюсь і йду до Томана. Хочу дізнатись, чи знає він про зраду своєї дружини. Та несподівано взнаю і багато іншого.

Почнемо з того, що мій візит дуже стурбував доктора. Йому під сорок. Волосся на голові геть вилізло, лишився тільки ріденький пучок. Риси обличчя звичайні й погано запам’ятовуються. В порівнянні з Шламмом він — справжній пігмей. На ньому білий халат, який міг би бути й трохи чистішим. На лобі виблискує рефлектор для огляду хворих. Він поспішає і просить мене говорити щонайкоротше.

— Спробую, — кажу я. — Ви знаєте Давида Криштофа?

Він ціпеніє.

— Навіщо це вам?

— Ви тільки себе затримуєте.

— Ну, знаю. А що?

— Це для нього ви найняли невеличкий будиночок у Високому?

— Яке вам діло до цього?

— Одвертість буде корисною для нас обох. Якщо ви найняли його стежити за вашою дружиною…

— За ким?!

— Справа в тому, що Криштофа важко поранено, і він ще довго не вставатиме з ліжка…

— Поранено? — Доктор Томан щиро здивований.

— Так, важко поранений «якимось невідомим».

Томан схиляє голову й каже:

— То, може, я винен у цьому?

— Ні. Але скажіть: ви йому платили за послуги?

Він трохи помовчав.

— Це була просто дружня послуга.

— Він ваш друг?

Томан не може спокійно всидіти. Встає і розмахує руками.

— Навіщо такі подробиці?

— Заради пана Криштофа.

— Хто ж міг поранити його?

Я тільки знизую плечима.

— Шламм! Звичайно, Віктор Шламм!

Я посміхаюсь.

— От бачите. Вам таки є що розповісти мені. Як сталося, що ви звернулись саме до пана Криштофа?

— Він допоміг мені після війни повернути деякі речі… Це дуже спритний чолов’яга.

— Коли ви бачилися з ним востаннє?

— Коли?.. — вагається Томан. — То ви за цим?.. Я можу дати письмове пояснення… Розумієте, я завжди поспішаю… А головне — мені не хотілось, щоб про мої зустрічі з Криштофом довідалась дружина… Тому я і втік тоді.

— Звідки?

— З місця події! Як лікар, я одразу зрозумів, що водій мертвий. Інакше я подав би йому допомогу…

Он воно що! А ми, скільки не билися, так і не змогли встановити, хто їхав з Криштофом у таксі Р-29 511.

— Про це нам багато дечого відомо, — кажу я. — А куди ви ото їхали з паном Криштофом?

— Я — додому. А Криштоф — десь аж у протилежний кінець Праги.

— Пан Криштоф твердив, що він з вами не знайомий. Він розповідав, що ви посварилися, кому брати таксі, і потім вирішили їхати вдвох.

— Цілком зрозуміло. — Доктор Томан нервово потирає руки. — Ми змовились у невеличкому кафе, а потім він запропонував мене підвезти. Таксі замовив заздалегідь, і воно чекало нас на вулиці.

— Як ви гадаєте, йому знайомий був водій?

— Мені здається, що він возив його і раніш. Та це лиш моє припущення. Криштоф назвав мою адресу, і ми поїхали. Водій при цьому навіть не спитав, чи він замовляв машину. Пам'ятаю, як він рвучко загальмував. Тому все так і сталося…

— По дорозі ви розмовляли про що-небудь?

— Ні. Обидва мовчали.

— А після катастрофи?

— Коли я побачив, що нічим не можу зарадити, то сказав, що мені треба йти. Криштоф промовчав. Мабуть, його дуже вразила ця несподіванка. Проте водій сам винен.

— А що ви знаєте про Віктора Шламма?

Доктор Томан аж затрясся.

— Він щось заподіяв Криштофу?..

— Розбив йому голову кочергою.

— Негідник! Криштоф мені казав, що він був коханцем моєї дружини ще до того, як вона вийшла за мене заміж. Якби ви знали про все…

— Ми знаємо, — співчутливо кажу я.

— Ви?!

— І навіть більше, ніж вам відомо. До речі, ваша дружина має чудовий дзвінкий голос. Її шепотіння — просто гра.

Доктор Томан зірвав рефлектор з голови і раптом заспокоївся.

— Саме це й мусив засвідчити Криштоф…

— Пані Томанова засвідчила це сама. Крім того, Віктор Шламм уже заарештований. А оскільки пані Томанова була співучасницею злочину, їй теж доведеться відповідати.

Я збираюся йти. Доктор Томан розгублено стоїть переді мною і вже нікуди не поспішає. Мабуть, дуже нещасний, бідолаха. Та Вашек Небеський куди нещасніший.

Через годину після цього Гонзик кладе мені на стіл перше повідомлення про стан здоров'я Криштофа. Хворий видужує. Нічого поки що не трапилось. Коли йому повідомили, що я побував у підвалі, він спокійнісінько заснув.

Готуюсь, так би мовити, до вирішального удару. Жду лише розмови з Криштофом, аби поставити крапки над «і». Поки що все розгортається так, ніби хтось працює на мене. Почнемо з отієї бабуні в лісі. Потім хтось посилає Вальтерову до тайника і вбиває її. Сама доля прибрала водія Маржака. Хтось гарненько розворушив шпигунське гніздо. Пізніше попався Франтішек Колда, який намагався втекти дрезиною. Знайти його носовичок було вже дурничкою. Давида Криштофа ми застукали самі. Та завдяки йому вистежили й Лебруна. Сам він і знищив матерого шпигуна. Допомагаючи нам чи переслідуючи якусь власну мету? Свій внесок зробили і Віктор Шламм, і Власта Томанова та її чоловік. Отож зостається лише проникнути в корінь таємниці…

Коли я про все це думаю, мені здається, що найважливіші — дві обставини. По-перше, те, що знає Криштоф і що він, звичайно, всіляко буде приховувати. А по-друге, таємниче зникнення шкатулки Марти Вальтерової — золотої четвірки. Як поєднати їх?..

Гонзик з незмінною посмішкою кладе мені на стіл телефонограму про стан здоров'я Криштофа. Хворий вже починає говорити та потроху їсти. Захотів навіть поголитися і попрохав, щоб йому принесли білизну, його домогосподарка хотіла побачитися з ним, та ми не дозволили. Криштофу не терпиться поговорити зі мною, і, як він сам каже, про щось дуже важливе.

Я весело сміюсь до Тужими:

— Криштофа гарно доглядають, Гонзик, чи не так?

— Авжеж, — каже він і посміхається, його ґудзиків я не чіпаю.

Нарешті головний хірург дає дозвіл на коротке побачення.

Карличек доповідає про пошуки пістолета:

— Нічого втішного не можу сказати. Куль уже назбиралася ціла гора, проте жодна з них не співпадає. Той пістолет, з якого вбили Марту Вальтерову, ще в когось у кишені.

Хто його зна! Можливо, то був пістолет самої Марти, і вона з нього застрелилась. Хтось міг потім затоптати його в багнюку. Правда, ми уважно обстежили кожну ямку. Але це ще нічого не свідчить. Його ж міг хто-небудь і підібрати…

— Хоч земля тепер уже геть затвердла, вам доведеться, Карличек, ще раз добре пошукати.

Карличек дивиться у вікно і з захопленням каже:

— Саме підходяща година для цього. Пишіть наказ, і я негайно виїду на місце. Зроблю там таку траншею, що й вас порадує.

— Отож їдьте. Спробуйте відновити в пам'яті все з самого початку. Перегляньте протоколи, фотографії… А раптом виявиться, що це й справді самогубство…

Я тим часом їду до Криштофа. Покладаю велику надію на побачення з ним. Перш за все розмовляю з головним хірургом. Він нагадує, щоб я не перевтомлював хворого. Сестра-жалібниця доповідає: ніхто більше побачень не просив, на прохідній уважно стежать за всіма, хто входить і виходить.

— Зараз я підготую його до вашого візиту.

Вона заходить до палати і за якусь мить кличе мене. Криштоф напівсидить у ліжку, спираючись на цілу гору подушок. Ковдра запинає йому груди. Його довгі руки непорушно лежать зверху.

На голові чалма з бинтів. Під хитрими очима великі сині круги. Так, виглядає він не ай-я-яй. Проте спокійний і навіть робить спробу посміхнутись.

— Ручкатися не слід, — зауважує сестра й підсовує мені стілець.

— Як ви почуваєте себе? — питаю Криштофа.

— Гаразд, — тихо, але без усміху каже він.

— Можете говорити?

— Можу. Дякую вам. Коли б не ви…

— Потім про це… Скажіть, будь ласка, що трапилося з вами?..

На обличчі майнула слабенька усмішка.

— Ви знайшли його? — в свою чергу запитує він.

Я трохи підводжусь і знов сідаю.

— Перш за все я знайшов вас. Отож вам слід було б розповісти все спочатку. Якщо це стомлює вас, кажіть хоч головне.

— Я зупинюсь, коли мені стане погано, — белькоче він. На тумбочці лежать таблетки. Сестра бере три з них і подає пацієнту.

— Ви зникли саме в той день, коли мусили з'явитися до суду, — обережно нагадую я. — Ми бачили, як ви зайшли, а потім кудись пропали…

— Так, так, — зітхає він. — Розповім вам і про це. Я зустрів тоді в коридорі одного чоловіка. Мені здалося, що я знаю його: ми їхали з ним у таксі в день катастрофи…

Мовчить, щоб передихнути.

— Не розумію, пане Криштоф. Яку катастрофу ви маєте на увазі?

І він докладно розповідає про те, що ми вже знаємо. Певний, що нам нічого невідомо, торочить щось про «незнайомого» пасажира, котрий зовсім не був доктором Томаном, а якимось Рейндлом чи Рейндном.

— Так от, цей Рейндл, — говорить Криштоф, — сказав мені, що суд відбудеться в іншому приміщенні. І тим самим штовхнув мене у пастку…

Я нічим не виказую своєї недовіри.

— Тільки спокійно, — нагадує сестра, — не забувайте, в якому ви стані.

Скориставшися з цього, Криштоф намагається дізнатись, хто вона.

— Ця жінка — ваш співробітник, чи не так?

— Так, — відповідаю я.

— Я дуже вдячний, що мене охороняють, — Криштоф облизує губи. — Тоді, в суді, ми очутилися з інженером віч-на-віч. Він зачинив за собою двері і наставив мені в груди пістолета. Сказав, що його послав Лебрун…

Я похмуро дивлюся на нього. Очі старого заплющені. Він щось уперто намагається пригадати.

— Ми залишались там до пізньої ночі. Потім він вивів мене іншим ходом. Попередив, що буде стріляти. На вулиці вже чекало авто. Що поробиш! Я змушений був підкоритись. Та на набережній вискочив. Він стріляв, але без успіху…

— Ми знайшли ваш капелюх.

— Мені ледве вдалося втекти.

— Куди ж ви потім пішли?

— До пана Томана. Я потім вам розповім…

Відпочиває. Зробив із Томана двох різних людей і наміть не підозрює про пастку. Припустимо, що він не знає, що я побував у Томана, але ж я можу це зробити, коли заманеться. Так, не встигли вони змовитись з доктором, інакше той не повідомив би, що разом їхали в таксі!

Щось дивне коїться з паном Криштофом. Він робить помилку за помилкою, і це навіть пригнічує мене. Ні, переді мною вже не той хитрун, який вигадав історію з височанським музикантом.

— Коли ви поїхали в Високий? — питаю я.

— Одразу ж від пана Томана.

На кінчику його носа рясніє піт.

— Побачення скінчилось, — каже сестра.

— Вже майже все, — погоджуюсь я. — Зосталася дрібничка… Це доктор Томан позичив вам речі?

— Так.

— І кепку?

— Так.

— А пістолет у вас був?

— Не було в мене ніякого пістолета. Це пан Томан позичив мені його.

Видно, він знову хотів ошукати мене. Та, на жаль, все це нагадувало бридку комедію. Між іншим, Томан і слова не сказав про пістолет.

— Найкраще б вам було звернутися до нас, — докоряю я.

Криштоф ледве поворухнув рукою.

— Ви ж не знали Лебруна. А він приговорив мене до страти. Мені здавалось, що у Високому він не дістане мене.

— А він таки дістав.

— Так. Але мені пощастило. Я смертельно поранив його. Колись я був добрий стрілець. А тепер…

— Проте з Шламмом ви поводили себе необережно.

Він мовчить, заплющивши очі. Певно, розуміє, що від Шламма до доктора Томана не так уже й важко прокласти місток.

Сестра робить мені знак рукою.

Можливо, що цей хитрун і справді втомився. Мого відходу він ніби й не помічає.

Я залишаюсь у місті до тих пір, поки повідомляють, що здоров'я Криштофа не погіршало.

В Прагу я потрапляю лише пізно ввечері. Тепер я переконаний, що Криштоф виказав себе. Зляканий тим, що шпигунську криївку виявлено, він ще дужче нажахавсь, коли дізнався, що ми полюємо за Лебруном. І вирішив будь-що врятуватись… Ось чому мусила щезнути Марта Вальтерова, а за нею й водій Маржак.

Марта і Маржак знали одне одного. Вони також знали Криштофа… Зостався лише Лебрун. Вони разом затіяли оту вилазку в Височани. Криштоф пригостив свого «друга» ковбасою і вбив його одним пострілом. Таким чином, Давид Бедржих Криштоф сам ліквідував свою шпигунську організацію. Тепер ніхто не викаже його. Коли й є хто, то його теж слід негайно ліквідувати. Але це вже зась! Кочерга Шламма вибила з нього нищівний дух. Отож, чуючи небезпеку, вовки самі перегризають один одному горлянки!..

Рано-вранці я їду до Томана. Пробачаюсь, що так часто турбую.

— Ми з вами дечого не з'ясували… Коли ви бачили Криштофа востаннє?

Він сердиться.

— Чи не облишили б ви мене із своїм Криштофом! Він мені більше не потрібен. Дружина сама все розповіла. Ми навіть подали вже з нею на розлучення. Що ж вам іще треба?

— Чесної відповіді на моє запитання.

— Я вже говорив…

— Ви не сказали, коли саме він був у вас і про те, що позичили йому деякі речі… А між ними пістолет!

Томан здивовано розкрив рота.

— Я не позичав йому його.

— Якщо ні, то покажіть мені пістолет і документи на нього.

Доктор Томан нервово бігає по кімнаті.

— Я позичив йому його!

— А це дозволяється?

— Ні, а що?

— Більше ви його не одержите. Покажіть документи.

Томан квапливо риється в шухлядах і якихось коробочках, потім зникає в сусідній кімнаті.

— Ось він. Можете взяти.

— Ні, ви самі його здасте.

Доктор Томан починає розповідати:

— Криштоф казав, що боїться зустрінути у Високому якогось свого старого ворога. Тієї ночі хтось на нього напав, навіть легко поранив. Зброя потрібна була йому для заспокоєння. Адже у нього власної не було…

Ні, була. Проте йому зручніше було вбити Лебруна саме цією. Отже, мені ясно, де переховувався Криштоф поміж двома своїми зникненнями. В одному із сховищ Людвика Лебруна. Там він наклеїв собі пластир, зібгав капелюха, щоб потім кинути його у Влтаву. Відтак вони з Лебруном втекли до Високого.

Я кажу доктору Томану:

— Ви були надто добрі до Криштофа, і це вам так не минеться. Адже він вашою зброєю вбив людину.

Його наче хто вдарив межи очі.

— Що?!

— Відповідайте, чому ви мовчали про цю зустріч з Криштофом?

— Він так хотів! — волає доктор. — Він так хотів! — І винувато опускає очі. — Тієї ночі він був дуже схвильований. За всяку ціну хотів вибратися з Праги. Я вважав його розсудливим. Вірив, що він нічого не накоїть моїм пістолетом…

Я залишаю доктора Томана з його сумнівами. Вертаюсь на роботу, аби ще трохи попрацювати.

Повідомлення з лікарні надходять акуратно. Криштоф поправляється. Його настрій трохи підупав, і мене це нітрохи не дивує. Він думає про майбутнє, хоча ніяк не може знайти виходу.

Нарешті й Карличек повертається з своїх пошуків.

— Де там! — каже він. — І все ж таки я настоюю на своєму — Марту вбили… А може, вона сама застрелилась? Тоді в лісі були чиїсь інші сліди… Чиї ж саме: її вбивці чи того, хто забрав пістолет?.. Чому ж тоді він не взяв годинника і браслет?..

— Годі вам, Карличек! Що, зрештою, ви вважаєте: це було вбивство чи самогубство?

— Та я вже й сам не знаю…

Розповідаю йому про поведінку Криштофа. Останній чомусь починає забувати дати й імена. Лікарі кажуть, що це — наслідок удару по голові. Мені ж здається, що хитрун просто симулює. Може, йому пригадався випадок з Яном Тужимою або, наприклад, з пані Томановою, яка стільки часу морочила лікарів. А може, й сам Тужима підказав йому це?.. Якщо, звичайно, під машкарою Тужими криється Вілем Гегел.

Головний хірург надіслав листа, в якому висловлює неспокій щодо теперішнього стану Криштофа: він мовчить, нікого не хоче бачити, весь час про щось настирливо думає. Треба скликати консиліум. Хоч зараз хворого не слід хвилювати і втомлювати питаннями.

Я ж глибоко переконаний, що Криштоф вперто готується до двобою зі мною. Буде викручуватись, як придавлений черв'як.

Проте мене бентежить душевний занепад Криштофа. Враховуючи це, я на деякий час даю йому спокій. Та нікуди він і не дінеться. Наші люди пильно охороняють його од молодчиків Лебруна.

Гонзик приносить черговий бюлетень, в якому повідомляється, що Криштофу дали, нарешті, дозвіл виходити на прогулянку. Фізичний стан його цілком задовільний. Навіть з'явилися перші ознаки рум'янцю. Проте мене він навіть не згадує.

Я почував себе, немов перед останнім скачком. Наближається день, коли Криштоф змушений буде викласти все.

Та раптом сталося несподіване. Ось до мене заходить Карличек і питає:

Ви коли сьогодні вийшли на роботу?

Хвилину тому.

Карличек киває й озирається.

— Ми прийняли жахливу телеграму…

— Що трапилось?

— Криштоф пошив нас у дурні… Він покінчив самогубством.

Я не на жарт перелякався.

— Мертвий?!

— Так.

— А я вважав, що він придумає щось більш дотепне…

— Це теж дотепно, — каже Карличек.

І він має рацію. Мене аж трясе од безсилої люті.

— Значить, погано стежили за ним!

— Стежили добре, та не вгледіли… Клятий, ковтнув смертельну дозу морфію. Очевидячки, перед сном. Коли вранці зайшли до нього, Криштоф був мертвий.

— Уже що-небудь робили?

— Ні, чекають на вас. Перш за все треба з'ясувати, де він дістав морфій.

— А в його ліках морфію не було?

— Ні, не було. Внизу чекає машина. Може, поїдемо?

— Гаразд.

— Кого ще візьмете з собою?

— Вас і Гонзика.

Ян Тужима, як завжди, поблизу. Не встиг я зробити й кроку, як він влетів до кабінету.

— Ранковий бюлетень ще не передали, — доповідає він.

— Тоді їдьмо за ним самі.

Через хвилину ми вже в дорозі. Прошу водія їхати якнайшвидше. Він знає свою справу — жене так, що на нас озираються перехожі. Коли виїжджаємо за місто, машина буквально летить у повітрі.

Ми мовчимо. Криштоф таки перехитрив нас.

Вахтер моментально одчиняє ворота. Видно, його попередили про наш приїзд. Ідемо по лікарняному парку. Тут повно хворих. Одні гуляють, інші сидять на лавах. Усіх вабить до себе красуня-весна.

Чи відомо їм про самогубство? Мабуть, ще ні. Я показую, куди їхати. Зупиняємось біля хірургічного корпусу, де стоять санітарні машини. Водій ставить машину в ряд, щоб не перешкоджати іншим.

Заходимо у вестибюль. Тут вже чекає начальник окружного відділення МВС з двома оперативниками. Вони тихо розмовляють з головним хірургом.

Кидаємо кілька слів на ходу. Неподалік вже гуртуються хворі, яких здивувала наша поява.

Перед палатою Криштофа сидить сестра-жалібниця. Вона нагадує вартового, який завмер на своєму посту. Помітивши нас, устає. Хоче мені якось пояснити те, що трапилось. Я лише ввічливо киваю в її бік.

Мертвий лежить у ліжку. Очі заплющені. Тіло запнуте простирадлом. Ми незрушно дивимось на нього. Мені чомусь, навіть не віриться, що Криштоф мертвий. Все, що він міг розповісти, вмерло разом із ним.

Я ледве видушую з себе:

— Хто перший помітив, що він мертвий?

— Я, — каже сестра. — Одразу ж доповіла головному хірургові.

Він стоїть поряд зі мною.

— Усе свідчить про те, що він отруївся.

— Морфій?

— Так.

— А де він міг дістати його?

— Не знаю, — знизує плечима. — Ми навіть не вживали його під час операції. А те, що давали йому, було зовсім не шкідливе.

Головний хірург вказує на тумбочку Там досі лежить тюбик, що його я бачив під час першого візиту.

— Хто востаннє бачив його живим?

— Санітарка, — каже сестра. — Я змінила її опівночі.

— Як мені поговорити з нею?

Сестра виходить. За якусь мить приводить санітарку.

— Хворий чудово почував себе, — каже вона.

— Ви можете негайно зробити розтин? — питаю я головного хірурга.

— Якщо потрібно, — киває він і дає вказівку своїм підлеглим.

— Ми почекаємо наслідків.

Виходимо на сходи. Там легше дихається. Мене чомусь переслідує думка, що все це сталося не через відчай хворого, а навпаки, його смерть комусь дуже вигідна і потрібна. Питаю головного хірурга, чи може безслідно зникнути морфій у стінах лікарні. Він категорично заперечує. Я пропоную негайно зробити перевірку.

Повз нас проходять санітари з носилками.

— Дайте розпорядження, щоб уся білизна мертвого залишилася в палаті, — кажу я головному.

— Як хочете, — байдуже кидає він.

Санітари заходять до палати. За кілька хвилин вони виносять тіло Криштофа, накрите простирадлом. Так він назавжди щезає з моїх очей.

Один з оперативників зостається біля палати. Я наказую нікого без дозволу не впускати туди. Ми йдемо до кабінету головного хірурга. Тут я ще раз запитую санітарку:

— Ви бачили, як він вживав свої таблетки?

— Не бачила, але він завжди робив це перед сном.

— Це ще не доказ, що він їх уживав, — кажу я. — Можна підрахувати, скільки таблеток залишилось у тюбику?

— Звичайно!

— Тоді зробіть це.

Сестра-жалібниця і санітарка виходять.

Я ніяк не можу вгамувати роздратування. Отак берегти Криштофа і не передбачити все до кінця. Карличек мав рацію. Хоч, правда, ще невідомо, в чиїй голові виник подібний задум — в Криштофовій чи в чиїйсь іншій. Морфій потрапив сюди не сам.

Питаю:

— Уважно обдивились речі Криштофа?

— Авжеж.

— Можливо, щоб він ховав десь морфій?

— Ні, неможливо. Адже його привезли сюди непритомного.

— Як же тоді він потрапив до нього? Може, хто непомітно приніс?

— Коли?

— Чекайте, а ми забули про вузлик з білизною, що його передали йому з дому!

Всі здивовано застигли, а я тим часом звертаюсь до головного хірурга:

— Можна виявити рештки морфію в кишені чи в носовичку?

Він знизує плечима.

— Всяке буває. Проте це дуже важко. Адже морфій — кристалічна сіль. Його можна спресувати, можна покласти в коробочку або в пакетик…

— Коли будете оглядати палату, — наказую я, — зверніть увагу на вінця склянки. Білизну й інші речі піддайте лабораторному обстеженню.

— У нас немає для цього необхідних умов.

— Тоді одвеземо до Праги.

Повертаються сестра з санітаркою. У тюбику залишилося чотири таблетки. Значить, Криштоф акуратно вживав ліки.

Я ніяк не можу дочекатись наслідків розтину. По-перше, я цілком певний, що морфій хтось передав Криштофові. Підозрюю двох — його господиню й того, хто величає себе Яном Тужимою.

Вислуховую свідчення обслуги. Криштоф ніколи нічого не просив, і ніхто йому нічого не приносив. Черговий у вестибюлі клянеться, що до палати не міг пробратися ніхто чужий і що Криштоф не був зв'язаний із зовнішнім світом.

— Години побачень щоденно з другої до четвертої, — каже він, — проте в наш корпус вхід заборонено. Хворі, не згодні з таким режимом, переводяться в інші корпуси.

Проте од вас вільний вихід у парк.

Для тих, хто може ходити.

Головний хірург аж почервонів.

У нас же тут не курорт, пане капітан.

Я розумію. Але будь-що могли передати Криштофові у вікно. Нарешті, його могли підстерегти, коли поряд нікого не було.

Один із наших працівників знизує плечима, а другий виглядає збентеженим. Сестра-жалібниця відчуває себе винною.

Я продовжую:

— Пакунки і листи хворим теж надходили без перевірки?

— Треба опитати всіх, — пропонує Карличек. Я даю згоду.

Повернувшись, Карличек доповідає:

— Лише-троє хворих намагалися завести розмову з Криштофом, але про будь-які доручення з його боку нікому невідомо.

Звідки взявся морфій, так і залишається таємницею.

Через годину доповідають з анатомки. Головний хірург слухає, потім каже:

— Морфій, товаришу капітан! Подвійна доза. Смерть настала опівночі…

Карличек, Гонзик і я сідаємо в ресторані готелю обідати. Післяобід знову повертаємось до лікарні. Туди валом валять відвідувачі. Нас уже чекають сестра-жалібниця і окружний начальник.

— Гонзик, — наказую я, — допоможіть сестрі зібрати білизну Криштофа та всі інші його речі. Ви за них особисто відповідаєте.

Заходжу в палату. Мою увагу приковує тюбик з таблетками, крізь надірвану упаковку бачу, що їх там чотири. Це свідчить, що перед сном Криштоф прийняв три.

— Перш за все, Карличек, — звертаюсь я, — візьміть із собою цей тюбик. Покладіть так, щоб таблетки не покришились. Та не перевертайте його.

Гонзик і сестри зв'язують речі Криштофа. Карличек і два оперативники обдивляються кожну шпару. Ми допомагаємо всім. Проте нічого цікавого не знаходимо. Я, прощаючись, кажу:

— Тепер можете дозволити відвідини цього корпусу. Палата нам теж більше не потрібна.

Виїжджаємо на шосе і беремо напрям на Прагу. Коли під'їжджаймо, я наказую:

— Спершу до лабораторії.

Там ми здаємо все, і нам обіцяють сповістити наслідки до ранку. Карличек береться заїхати за ними та одвезти до мене на роботу.

Я беру додому всі повідомлення про хворобу Криштофа, написані Гонзиком. Хочу ще раз уважно вивчити їх. Може, знайду щось таке, чого одразу не помітив.

Та все це дарма.

Вранці я прошу розшукати Гонзика, а о дев'ятій до мене входить Карличек.

— Тільки без афектацій, — попереджаю я його. — Інакше між нами кінець.

— Гаразд, — зітхає Карличек. — До того ж, сьогодні навіть нема про що говорити: в одежі і білизні нічого не виявлено.

Потім виймає з кишені тюбик з чотирма таблетками і кладе мені на стіл.

— Крім того, ось що, — додає він, виймаючи якийсь папірець, — як ми й передбачали, в тюбику виявлено сліди морфію. Хтось підмінив три верхні таблетки на дуже схожі пілюлі морфію. І Криштоф, нічого не підозрюючи, проковтнув їх перед сном. Отже, в лікарні сталося вбивство.

Я ствердно хитаю головою.

— А хто ж його вчинив, Карличек?

— Підозрівати можна всіх од чергового до головного лікаря. Та і вас теж, — адже ви якось були там.

— Ви кращого нічого не придумали?

— На жаль, ні.

Я ледве стримую себе.

— Давайте підійдемо до всього з іншого боку. Хто б міг непомітно прокрастися до палати?

— Ніхто!

— Дурниці! Уявімо собі, що хтось з чемоданчиком розгулює по парку. В той час, як хворі гуляють, він непомітно ховається в кущі, дістає з чемоданчика халат і піжаму, а все останнє лишає у криївці. Тепер він може розгулювати як звичайнісінький хворий…

Карличек блискає синіми очима.

— Це надто сміливо. Звідки у вас виникла така ідея?

— Черговий розповідав мені, що іноді хворі довго гуляють, не можучи заснути. Убивця Криштофа кілька разів прогулювався таким чином, аби звикли до його обличчя. Не вимагайте в мене пояснень, Карличек, але я певен, що лише так морфій потрапив у палату Криштофа.

— Але Криштоф не просив його про це! — похмурніє Карличек.

— Звичайно, ні. Навіщо ж тоді було класти морфій у тюбик? Злочинець знав, що Криштоф потрапив у безвихідь, і вирішив знищити його, поки той не виказав і його. Як це скидається на самого Криштофа! Коли вовки чують небезпеку, вони перегризають один одному горлянки.

— Так, так, — розмірковує Карличек, — поки Криштоф гуляє по парку і годує пташок, підмінити таблетки не так уже й важко. А де ви збираєтесь шукати злочинця?

— Зовсім недалеко…

Я підводжусь і кладу йому руку на плече.

— Ось що, Карличек… Тільки тримайте язик за зубами!.. Слідкуйте за Яном Тужимою…

Карличек ошелешений.

— Гонзик Тужима!

— Так, Гонзик Тужима, — повторюю я. — Дивіться щоб і він не втяв те саме, що Криштоф.

Ні, я не збожеволів, як, певно, думає про мене Карличек. Моя підозра спершу була формальною, як проти полковника й Вашека Небеського. Потім я уважно вивчив їхнє минуле, і вони перестали турбувати мене. Зовсім безглуздо було підозрювати їх у викраденні коду ВХ-222.

Минуле ж Яна Тужими виявилося досить темним. Підозра моя посилилась, коли стало відомо, що саме він передавав зашифровані папери в консульство, де працювала Марта Вальтерова. Та й доля його була якась незвичайна. Порушення пам'яті і раптове відновлення її…

Я доклав чимало зусиль, аби звести все якось докупи.

У квітні 1945 року за двісті кілометрів на схід від Берліна, одна з частин Червоної Армії розташувалась табором біля одинокого зруйнованого будинку.

Вночі хтось почув легкий стогін, який долинав із підвалу. Солдати розгребли завал і витягнули двох покалічених чоловіків у лахмітті. Вони скидалися на втікачів з концтабору. Мабуть, ховалися там од переслідувачів, я коли в будинок влучила бомба, виявились похованими живцем.

Один уже помер. Експертиза показала, що в нього було запалення крові після двох пістолетних ран. В лахмітті вбитого знайшли військові документи і карту з позначками наших військових об'єктів. Усе це свідчило, що він був шпигуном. Потім з'ясувалось, що це Вілем Гегел — материй розвідник і знаменитий шифрувальник. Чому на ньому опинився одяг полоненого, було й залишилось загадкою. Можливо, його підстрелив хтось із націстів, і він, важко поранений, заповз у підвал.

Другий був ще живий, хоча в нього теж виявили жахливу рану на голові, заподіяну уламком стіни. Бідолаху одвезли в госпіталь. Там його одходили, але після важкої травми він позбувся пам'яті. Не знав навіть, де його дім, звідки втік та як звати.

Ледве пригадав, що потрапив до підвалу під час повітряного нальоту. Там зустрів іншого втікача, важко пораненого. Хотів допомогти йому, але в будинок влучила бомба, і його самого оглушило.

Всі намагання видобути ще що-небудь з кволої пам'яті так і зосталися без успіху. Спочатку він говорив лише кілька скалічених слів, що нагадували чеські, його одіслали до ЧСР, і лише згодом хтось із колишніх в'язнів концтабору висловив гадку, що це, очевидно, Ян Тужима, який після поранень та важких поневірянь так перемінився.

Зачувши це ім'я, хворий вперше виявив ознаки свідомості. Дехто з колишніх знайомих теж упізнав у ньому Яна Тужиму. Дві його тітоньки з радістю прийняли й притулили сердегу.

Ян Тужима був колись фінансовим чиновником, потім прикордонником. У 1939 році він і кілька його товаришів покинули кордон одними з останніх. Двоє впізнали його. Ян Тужима поступово пригадував свою підпільну роботу і багато іншого. Пам'ять поступово, але все настирливіше поверталася до нього. Він ніби заново народився. Правда, і досі не розлучається з отим блокнотом, хоч, думаю, скоро він йому буде не потрібний.

Випадок з ВХ-222 наштовхнув мене на думку, од якої я ніяк не міг відмовитись. У квітні 1945 року з одного концтабору втік невідомий, його було поранено німецькою зброєю, притому ззаду. Втікач сховався в одному з порожніх будинків. Одначе він не був Вілемом Гегелом.

Шпигун Вілем Гегел завжди був з німцями, у них він і шукав би собі захисту. А коли б навіть виникла помилка, вони б стріляли у нього спереду.

Другим у будинку ховався справжній Вілем Гегел. Ховався од Червоної Армії, яка виявилась значно ближче, аніж він сподівався. Тоді він надяг на себе лахміття якогось в'язня.

Гегел випадково потрапив у товариство невідомого, що помирав. Бомба зробила їх бранцями підземелля. Гегела теж поранило, а його сусід помер.

Через два-три дні підійшли визволителі, які для Гегела були суддями. Він вирішив позбутися своїх документів і підкинув їх мертвому. Страх і незгоди теж зробили його схожим на в'язня. І Гегел, цей хитрий шпигун і провокатор, придумав цікаву річ: він помінявся ім'ям із мерцем, цілком упевнений, що того одразу закопають.

Коли його визволили з підвалу, він мовчав. Знаючи кілька слів, можливо, чеських, лише нерозбірливо повторював ці слова. Його вважають чехом, а йому тільки цього й треба. Так він потрапив у ЧСР.

І йому пощастило. Нічого дивного, адже він схожий на того, чиї документи привласнив.

Схожий на Яна Тужиму, сивий і худорлявий, він цілком відповідає своїй ролі нещасного, котрий утратив пам'ять. Починає обережно намацувати грунт і виявляє, що спокійнісінько може жити в личині Яна Тужими. Адже спогади витягують не з нього, а, навпаки, він із своїх співбесідників. Поступово йому нагадують про загиблих батьків, про те, як він був прикордонником. Всі поважають його і вірять отим його вигадкам.

Нам пощастило віднайти деякі напери, що їх було знайдено у померлого. Почерк на них, безсумнівно, Гегела, якщо він був тоді в підпалі. Нам зостається лише порівняти його з почерком Яна Тужими. Не може ж Гегел під личиною Яна Тужими до невпізнання змінити його. Наші графологи все ж таки докопаються до істини.

Мені повідомили, що справу Вілема Гегела буде надіслано нам на ознайомлення. Моє припущення щодо морфію поки що залишається тільки припущенням. Можливо, що Гегел здійснив це якимось іншим чином.

До того ж, замість сподіваного переляку, він може спокійнісінько зайти, як це робить наш Гонзик Тужима, невинно посміхнутися і сказати:

— Знаєте, я, виявляється, зовсім не Ян Тужима, просто це ім'я мені нав'язали…

Та я готовий до всього.

А може, я йду хибним слідом і тільки даремно гаю час? Може, Гегел поклав мене на лопатки, винищивши під самим моїм носом всю шпигунську зграю? І головне, що хтось так хитро спинив мене на шляху до мети. Адже і досі нам не вдалося докопатися до суті справи, як ото пророчив автор анонімного листа. Так, без китайської шкатулки нам все ж таки не розкрити таємниці золотої четвірки.

Карличек останнім часом дивиться на мене, як на хворого. Певен, що він знову вигадав якийсь жарт, лише не наважується висловити його.

Ось він заходить до мене і каже:

— Знаєте, товаришу капітан, що всі ваші припущення нічого не варті. В той час, коли Криштофу підмінили таблетки, Гонзик сидів у кіно й солодко спав. Як бачите, у нього повнісіньке алібі.

— А хто вам казав, що їх підмінив Гонзик?

— А хіба ви думали інакше?

— Не обов'язково йому було робити це самому. Крім того, він міг побувати в лікарні і в інший час…

— Звичайно, — погоджується Карличек. І знову дивиться на мене, як на хворого.

— Ну! — не витримую я.

— Підозрювати Гонзика — просто безглуздо.

— Тоді сідайте і слухайте…

І я розповідаю йому все, що знаю про Гегела-Тужиму. Ніколи ще хтось не слухав мене з такою увагою,

— А тепер, друже, — кажу вже цілком спокійно, — і мені хотілося б знати: чи дійсно це так безглуздо?

— Н-да, воно, звичайно, теє, проте тут багато дечого не так. Візьмемо хоча б папери. Цілком можливо, що їх і не писав Гегел. Не виключено навіть, що його там зовсім не було.

— Гадаю, що був, — кажу я. — Адже з тих пір він ніби крізь землю провалився. Всі вважають його мертвим.

— А хто-небудь знав його особисто?

— Дехто знав. Проте жоден із його спільників не захотів відгукнутись.

— Я б на їхньому місці вчинив так само, — задумано каже Карличек.

Після цього він зник кудись на цілих три дні. Лиш надсилав мені повідомлення про Гонзика.

А я тим часом вивчав заплутану справу Гегела. Порівнявши знайдені в різних місцях папери, я дійшов висновку, що всі вони написані рукою Гегела. Правда, з почерком Тужими в них немає нічого спільного. Проте хай краще розберуться експерти.

А Гонзик поводить себе на диво спокійно і безтурботно.

Нарешті з'являється Карличек.

— Уявіть собі, — доповідає він, — наш «підозрілий» Тужима щовечора сидить за скульптурою, яку хоче подарувати своїм тітонькам.

Я не бачу в цьому чогось особливого. Може, він хоче заспокоїти нерви, обдумати як слід те, що відбувається. До речі, експерти не можуть дати певної відповіді — папери дуже постраждали.

— Ну, й що ви думаєте про це?

— Виходить, що цей Гегел куди хитріший за Криштофа. Та коли б нам уже знайти справжнього Тужиму.

— Я теж не проти.

— Тоді, товаришу капітан, приготуйтесь до несподіванки… Я знайшов для вас записку справжнього Тужими.

Це зовсім вивело мене з рівноваги.

— За якихось три дні! А я вже шукаю її півроку.

— Гик, але ж не там шукали, — майже лагідно каже Карличек.

— Де ж ви її знайшли?

— Слід лише простягнути руку…

— Карличек! — обурююсь я.

Він засовує руку в кишеню і витягує звідти вчетверо згорнений аркушик паперу. Напис майже стерся, але ще можна розібрати слова:

Дочитавши, я глипнув на Карличка. Він винувато дивиться на мене волошковими очима.

— Сподіваюсь, вам зрозуміло, що це написано Яном Тужпмою?

— А де ви її взяли?

— Довелося довго-таки побігати, — зітхає Карличек. — Адже у Гонзика не залишилося навіть шкільних зошитів. Тоді ми звернулись до його тіточок. Ви ж говорили, що буде краще, коли Гонзик помітить, що ми ним цікавимось. На всякий випадок я захопив пістолет, але одразу ж пожалкував, що не купив краще тітонькам торт. Вони довго мізкували і, нарешті, пригадали цю невеличку цидулку з в'язниці. Вам же відомо, що за фашистів той, хто діставав білу оповістку, виходив на волю, жовту — потрапляв до концтабору, а червону — ішов на смерть. Червону отримали батьки Гонзика. Урни з їх попелом мусили одіслати тітонькам, та вони десь загубилися в дорозі… Старенькі сховали цидулку Гонзика, боячись, що її знайдуть гестапівці. Сховали так, що вже й самі потім не могли знайти. І ось вона тут.

Я легенько потираю лоб, намагаючись не пропустити жодного слова.

— У них є давній сімейний альбом, де ви зможете побачити Яна Тужиму. Правда, важко щось порівняти з теперішнім Тужкою. Лежить на животику в чому мати народила. На іншій фотографії він з батьком і ненькою, років дев'яти. Мені довелося одірвати фотографії, — звичайно, з дозволу стареньких, — та на звороті жодних написів не було. Трапилось так, що я випадково підійшов до стіни, де колись висіла чиясь фотографія. Спитав у стареньких, і виявилось, що то було фото батьків Гонзика. Після їхньої смерті вони перемістили його у велику раму, де зберігались інші сімейні реліквії. Слід було їм лише нагадати про це, як одразу ж знайшлася й цидулка Гонзика. — Карличек весело підморгує. — Виходить, що я йшов проти вашої гіпотези, та головне в усьому — успіх, а він ось — перед вами. Без вашого дозволу я давав цидулку графологам, і вони одразу ж засвідчили почерк сьогоднішнього Тужими.

Я постукую олівцем по столу і намагаюсь уникнути погляду Карличка. Через хвилину кажу:

— Гаразд, Карличек. Ви виграли. Я вже надто фантазував. Та про одно ручуся: правда виявиться ще несподіванішою.

Карличек знизує плечима.

— Не забудьте, — кажу йому, — що в мене є папери справжнього Гегела.

— Ну що ж, звіряйте. А мені й далі стежити за Гонзиком?

— Котра зараз година?

— П'ять хвилин на дванадцяту.

О дванадцятій дістанете відповідь.

Що ж, я можу й зачекати.

Дзвоню, куди слід. Мені повідомляють, що спецкур'єр уже на шляху до мене.

— Хто це?

— Тужима, — відповідають. Кладу трубку на важіль.

Повільно тягнуться хвилини чекання. Та ось на порозі з'являється Гонзик. З властивою йому посмішкою на вустах. Всі три ґудзики застебнуті.

— Це вам, товаришу капітан, — звертається він і подає мені два пакети.

— Спасибі.

Гонзик мовчить, посмішка його згасла.

— Гадаю, що в них ідеться про мене, — раптом каже він. — Хотілося б знати, що там написано.

Я перекидаю пакети в руках.

— Так, Гонзик, тут дійсно йдеться про вас…

— Може, я зовсім і не Ян Тужима…

Кілька разів перечитую висновки експертів. Почерк Тужими сходиться з запискою, всі інші папери належать Гегелу.

— Не хвилюйтеся, Гонзик. З вами усе гаразд.

Гонзик сяє на мене ясними очима. З посмішкою, яка мусить його заспокоїти, я рву не потрібні більше наслідки експертизи.

— Приходьте о третій, — наказую я. — Вам доведеться однести ці папери військовому аташе. Я напишу йому листа. Це дуже важливі папери, і я можу довірити їх лише надійній людині. Зрозуміло?

— Слухаюсь, — відповідає Гонзик і одразу ж витягує з кишені свого блокнота й огризок олівця.

Карличек підводиться, розстібує два ґудзики на його піджаці і проводжає до дверей. Потім повертається й питально дивиться на мене.

— Запрошую вас пообідати зі мною, — кажу я. — Здаюсь! Ваше зверху!

Отже, моя гіпотеза луснула. Ми примусили ворога одступити, він зазнав великих втрат, проте…

Ми сидимо з Карличком у невеличкій кімнатці, обідаєм. У мене такий настрій, ніби це наше прощання. Карличек знову повернеться в свою кримінальну поліцію.

— Я розумію ваш настрій, — каже він.

Настрій! Який там настрій! У мене зараз єдине бажання — кинути все та добре виспатись. Скількох невдач я зазнав! Певно, і та старенька, яку я стрів на кордоні, зараз порадила б мені: «Атож, синку, поспи. Завтра буде видніш!»

Карличек намагається вивести мене з цього напівсну:

— А все ж таки це дуже цікавий випадок! Варто довести все до кінця та взнати, нарешті, правду…

Я стомлено зітхаю. Мені не хочеться зараз про щось думати. От завтра…

Та Карличек, знай собі, гугонить:

— До мети слід прямувати трьома шляхами. По-перше, дізнатися, хто вбив Давида Криштофа, по-друге, знайти китайську шкатулку і, по-третє, викрити, нарешті, хто видав код ВХ-222.

Він повільно п'є мінеральну воду. В очах — оптимізм. Мені навіть заздрісно, що він так уміє себе тримати.

— Давайте розберемося по порядку, — кажу я. — Як нам шукати вбивцю Криштофа?

Моє питання нітрохи його не бентежить.

— Знаю, це не так легко.

— У вас є якийсь план?

— Ні.

— Тоді перейдемо до другого. Де шукати шкатулку? Я певен, що і тут нас чекає невдача.

— Так, шкатулки нам не знайти. Хтось скористався нею — і кінець.

— Третій шлях теж веде нас у безодню. Шукати того, хто видав код, — значить, вернутися знову до полковника й Вашека Небеського. Перший не здатен на таку підлоту, другий — вже цілком себе реабілітував.

— Як? Його ж досі компрометує знайомство з Мартою Вальтеровою?

— У вас, Карличек, якась дивна логіка. Навряд, щоб він дозволив їй іти до тайника. Адже ж він знав, що за ним стежать.

— Вона пішла без його відома.

— А як вона дізналась про таємницю коду? Прочитала його у Вашековій голові?

— Вона могла взнати його і від когось іншого.

— Ви хочете, щоб я почав усе спочатку?

— Так, саме цього я хочу. Тепер ми більше не заблудимось, бо добре знаємо, що ніякого Гегела не існує. Отже, мусимо повернутись до попередньої гіпотези: код видав наш працівник…

Я мовчу. Карличек має рацію. Але чому б не відкласти все на завтра! Та він не звертає на мене жодної уваги.

— Припустимо, що Марту Вальтерову було вбито. Одкинемо самогубство…

Я ніби й не чую.

— До того, як знайшли її тіло, ніхто ще не знав про код ВХ-222… І що мене найбільше дивує, чому вбивця не взяв його в неї… Адже він знав, що труп неодмінно обшукають.

Що можна заперечити проти цього?

— Нічого іншого, що свідчило б про шпигунську діяльність Марти Вальтерової, у неї не знайшли. Або вона несла до криївки лише код, або вбивця забрав у неї все інше. Але чому він не забрав найголовніше — код?

— Навряд, щоб вона несла ще що-небудь, — кажу я.

— А може, китайську шкатулку? — висловлює здогад Карличек. — Тому ми і не знайшли її на квартирі.

Це цілком імовірно. Тоді вбивця забрав шкатулку. Але навіщо? Може, вона компрометувала його? А код залишив?! Нарешті, я починаю розуміти Карличка.

А він тим часом продовжує:

— Вбивця залишив код, по-перше, тому, що це викривало Вальтерову як шпигунку, по-друге, сповіщало, що код викрито і що його слід замінити іншим. Він хотів тим самим попередити нас! А хто міг зробити таку послугу? Ворог?.. Та зрозумійте ж, це був наш працівник!

Он воно що! Поки я мучився над примарною концепцією щодо Гегела, Карличек спокійнісінько прийшов, куди слід.

— Що ж ви мовчите? — запитує він. Та що казати — я просто ошелешений.

— Наш доброчинник, — продовжує він, — усе зробив, як бачите, сам. Застрелив шпигунку, хоч краще б він залишив її для нас…

— Тоді вона виказала б його як спільника, — ледве видушую я з себе.

— Свідченням цього могла бути лише китайська шкатулка. Тому він і прибрав її.

Отже, виходить, що це все ж таки Вашек! На питання, яке мучило мене з самого початку, я дістав, нарешті, відповідь. Вашек утратив голову од кохання. Проте мені потрібні докази.

— Ходімо, Карличек, — кажу я.

— Куди?

— За пістолетом Небеського…

Я майже певен, що саме з нього вбито Вальтерову.

Через годину ми з Карличком заходимо до кімнати, де зберігається зброя. Беремо пістолет Вашека калібру 7,65 та йдемо в тир. Робимо три постріли і беремо кулі з собою. Експерти засвідчують: Марту Вальтерову вбито з цього пістолета.

— Просто не віриться! — вигукує Карличек. — Ми так довго шукали, а він спокійнісінько лежав у нас під носом!

І ось Карличек уже в дорозі. У нього в кишені ордер на арешт.

Я жду в кабінеті. Вікно широко відчинене. Стоїть погожий весняний день. Я курю стільки, що сизий дим хмарою суне у вікно.

Та ось двері відчиняються, й обидва заходять до кімнати.

— Сідайте, — кажу я.

Карличек сідає неподалік од дверей.

— Пане Небеський, ви вбили Марту Вальтерову? — запитую я.

Він тримається бадьоро й цілком спокійно.

— Так. Я зізнаюся у всьому.

Допит Вацлава Небеського я призначаю на завтра. Після цього його заводять до камери попереднього ув'язнення. Він мовчить, ніби ми й не були з ним багато років знайомі.

Я йду до полковника. Той слухає мовчки і тільки густо димить своєю смердючою сигарою. Мені здається, що шрам на його чолі поглибшав. Мовчки киває головою, коли я запрошую його на завтрашній допит.

І ось дев'ята година ранку.

Вашек Небеський сидить переді мною в оточенні своїх колишніх співробітників. Виглядає чудово, на щоках густий рум'янець. Правда, очі його уникають наших поглядів.

Я ставлю належні питання: ім'я, прізвище, де народився, яку роботу виконував, жонатий чи парубок і тому подібне.

Він відповідає чітко, спокійно. Потім переходимо до суті справи.

— Ви зізнаєтесь, що вбили Марту Вальтерову?

— Так.

— Якою зброєю?

— Службовим пістолетом, який я здав, коли мене звільнили.

Я:

— Чому ви вбили її?

Він:

— Це важко пояснити кількома словами.

Я:

— Ви видали їй код ВХ-222?

Він:

— У деякому розумінні — так.

Я:

— Ви співробітничали з нею як шпигун?

Він:

— Ні.

Я:

— Ви знали про те, що тайник відкрито?

Він:

— Так.

Я:

— І ви боялись, що Марта викаже вас як співучасника?

Він:

— Ні. Я ніколи не брав участі в шпигунській діяльності.

Я:

— Ви ж щойно зізнались, що видали код ВХ-222.

Він:

— Я це зробив, щоб викрити її.

Я:

— Ваші відносини з нею свідчать про зовсім інше.

Він:

— У мене просто не вистачило мужності свідчити проти Марти, і я вирішив розправитись з нею сам…

Я:

— Ви хочете сказати, що зробили це свідомо?

Він:

— Так. Цілком свідомо, хоч це торкалося найдорожчої мені людини… Я діяв за суворим планом — хотів паралізувати всю антидержавну зграю.

Я:

— Тоді викладіть нам свій план та його здійснення.

Він:

— Я ще раз запевняю, що наші стосунки з Мартою були щирими. Та я брехав, коли твердив, що мав на неї деякий вплив. Мені так лише здавалось. Мене дуже стурбувало, коли я виявив, що Марта лише спекулює своєю байдужістю до політики, а насправді вірою й правдою служить ворогам.

Тепер я бачу, що Вашеку не так уже й добре, як він весь час удає. Так, він дуже нещасний.

— Я все робив, щоб одкрити їй очі, — продовжує він. — Вона спокійнісінько вислуховувала мене і ніколи не сперечалась. Тоді я збагнув, що хтось, дужчий і сильніший за мене, тримає її в руках.

Я знову питаю:

— Ви знали, що вона донька Людвика Лебруна?

Він:

— Так. Знав, що її батько авантюрист і що він утік за кордон.

Я:

— Ви розмовляли з нею про це?

Він:

— Ні. Та я сам хотів у всьому пересвідчитись…

Я:

— І тому вдалися до авантюри з кодом ВХ-222?

Він:

— Це сталося вже пізніше. Одного разу я помітив, що Марта з дивною квапливістю сховала батарейку од кишенькового ліхтарика, котра лежала поряд з китайською шкатулкою, де були сигарети. Іншого разу я все уважно обдивився і здогадавсь, що шкатулка має подвійне дно.

Я:

— Ви колись говорили про підозрілі телефонні розмови, що їх вела Марта.

Він:

— Так, говорив. Але тоді я ще не звертав на них уваги.

Я:

— Продовжуйте.

Він:

— Марта ніколи не користувалася батарейкою. Адже у неї був механічний ліхтарик. У мене були свої ключі, і я міг заходити до неї, коли завгодно. Отож купив батарейку і відвідав її квартиру тоді, як Марта була на роботі. Приклавши контакти до двох срібних пластинок з ініціалами, я побачив, що дно відпало. Переді мною був тайник…

Вашек Небеський говорить тихо, розмірено, але чоло йому зросив рясний піт.

— Я нічого не виявив тоді в тайнику, — продовжує він, — на дні був лише невеличкий папірець, списаний до того дрібно, що неможливо було щось прочитати без збільшувального скла. Збоку виднілися кольорові галочки: червоні, голубі, жовті й зелені.

Я перебиваю:

— А не помітили ви там коричневої або чорної?

Вашек хитає головою:

— Ні. Гадаю, що їх там не було. Весь список був фотографічним способом зменшений на тонесенькому папері. Без збільшувального скла годі було щось розібрати. Тоді я поставив усе на місце і вдруге прийшов уже в повному озброєнні…

Вашек просить склянку води. Випиває одним духом і, втерши чоло, продовжує:

— Того ж вечора Марта сказала мені, що десь загубила ключ од квартири. Я повернув їй «свій», що унеможливило мої таємні відвідини. Видно, Марта розгледіла непомітні сліди мого хазяйнування. Проте я певен, що вона так і не здогадалась, що мені відома таємниця китайської шкатулки.

Вашек ледве тамує зітхання.

— І тоді я зважився на інше. Марта знала, що я від'їжджаю за кордон. Якось я приніс до неї планшет, куди поклав розгадку коду ВХ-222. Підсунути фальшивку я не посмів, бо Марта хутко все зрозуміла б. Крім того, я знав, що код легко буде замінити. Та й Марта не могла його передати. Адже я вирішив не спускати з неї очей…

Вашек довго мовчить. Ми не підганяємо його. Потім він каже:

— Я провів у неї цілу ніч. Планшет весь час лежав на столі. Вранці, викуривши сигарету, я посипав попелом кнопку, а сам пішов у ванну й навмисне затримався там.

Коли повернувся, планшет лежав на тому самому місці, але попелу на кнопці не було…

— Ви ж були колись завзятим курцем, — перебиваю я і пропоную йому сигарету. Хтось із присутніх простягає запальничку. Я бачу, як у Вашека тремтить рука. Він кілька разів з насолодою затягується.

— Я втратив контроль над собою. Вхопив Марту за плечі і повалив на підлогу. Мало не вбив її. Потім кинувся до телефону, щоб викликати оперативників. Марта благала, щоб я не видавав її. І в мене не вистачило рішучості. Потримавши телефонну книгу, я раптом помітив слід якоїсь цифри. Запитав, що вона означає…

Я знов перебиваю:

— Ви пам'ятаєте число?

— Так. 29 511.

— Розповідайте.

— З Мартою почалась істерика. Вона, певно, пригадала щось жахливе. Думав, що помре. Нахилився до неї, і вона стала плакатись на свою долю…

Вашек задумано розглядає сигарету. Ніби все на світі втратило для нього інтерес. Потім гасить її.

— То був номер автомашини. Марта сама призналась. Водієві таксі вона мусила передати останні повідомлення. Він теж належав до зграї Лебруна. Та за ніч перед цим водій потрапив у аварію й загинув. Марта змушена була чекати розпоряджень. Я дивився на телефон і не в спромозі був набрати номер. І тоді вирішив сам влаштувати їй допит. Але запитував лиш те, що стосувалося її особисто. Хотів дізнатись, як далеко вона зайшла. Марта сказала, що сама піде до тайника… У мене аж кров захолола в жилах. Адже тайник був відомий нашим людям. Та все ж таки я промовчав…

Тепер мені ясно, але я дозволяю Вашеку закінчити сповідь.

— Марта знала, де тайник. Я попрохав її провести мене до нього. Пообіцяв, що, можливо, врятую її й себе. Вона змушена була погодитись. Тоді я не став дзвонити вам. І в неї з'явилася надія: думала, що я проведу її через кордон — адже я міг наближатися до нього й без особливого на те дозволу. Марта взяла лише китайську шкатулку і стерла номер на телефонній книзі. На моє питання, чи не залишилось ще чого-небудь, вона лиш заперечно похитала головою. Тоді я зажадав, щоб вона віддала мені китайську шкатулку. Марта погодилась, але пообіцяла зробити це, коли вже буде у повній безпеці. Сказала, що імені батька в списку немає і що вона не викаже його навіть під загрозою смерті…

Вашек мовчить, довго щось думає і знову продовжує:

— По дорозі ми зайшли до мене, я взяв карту і непомітно сховав пістолет. Марта показала на карті приблизне розташування тайника. Я і виду не подав, що мені це відомо, їхали поїздом, а од станції йшли пішки — манівцями, щоб, бува, кого не зустріти. Коли підійшли до тайника, я вийняв пістолет і вистрілив. Марта впала…

Вашек скрушно зітхає.

— Потім вийняв з кишені її плаща ключ до коду ВХ-222, узяв китайську шкатулку і ключ од квартири і тайкома повернувся до Праги. Переодягнувшись, пішов до клубу. Коли ж полковник викликав мене, я зрозумів, що план мій удався…

Я запитую:

— І все це правда, що ви нам розповіли?

— Так, — відповідає він.

— І ви визнаєте себе винним?

Довго мовчить.

— Так. Я вбив її. Проте я не зрадив. Навпаки, зробив усе можливе, щоб винищити ворогів… Кожен зрозуміє, як важко зненавидіти і вбити єдину на світі…

— А де ми поділи китайську шкатулку?

— Перед тим, як піти до клубу, я запакував її, написав свою власну адресу і вкинув у спеціальний ящик на пошті.

— Написали свою адресу?..

— Так. Це теж входило до мого плану.

— Незрозуміло!

— Я хотів, аби ви вважали, що шкатулку надіслала мені Марта. Це було б доказом, що вона кінчила самогубством.

— Чому ж ви досі не принесли її?

— Чому? Пошта не доставила! Може, десь загубилась? Я вважав, що ви давно знайшли її.

— Скажіть, а це ви надіслали нам анонімного листа, в якому звертали увагу на шкатулку?

— Так, я. Але ж де ділась шкатулка? Може, вона потрапила в руки Лебруна?

— Не думаю, — кажу я. — Заспокойтесь. Вам тепер слід відпочити.

Вашек підводиться.

Я навіть не дивлюсь на нього. Зиркаю на полковника. Певен, що його мучить те саме. Адже зграю Лебруна винищив Вашек!

Карличек ходить по кімнаті і бубонить собі під ніс: «Шкатулко, шкатулко! Де ти, озовись?!»

Хоч Вашек і сказав нам, в якому поштовому відділенні він її здав, шкатулки там не було.

— Ми мусимо обов'язково знайти її, — кажу я.

— Так, — погоджується Карличек. — Але де?

Вашек продовжує твердити, що одіслав її на свою адресу. На головному поштамті один із службовців тільки здвигнув плечима, мовляв, бувають і такі випадки. А чому той, хто її одсилав, не здав пакунок, як належить? Звідки їм знати, що його дійсно вкинуто в ящик?..

На протязі декількох днів всі пошти Праги працювали на нас. І ось, нарешті, мені подзвонили з головного поштамту. Трубку зняв Карличек, і я бачу, як його обличчя розовішає.

— Зараз вони будуть тут.

Мені здається, що минула вічність, перш ніж у дверях кабінету з'являються наші помічники. В очах одного з них бачу радісний вогник..

— Ідіть погляньте, знайшлась ваша шкатулка.

Я нетерпеливо запитую:

— Де ж ви її відшукали?

— Ніхто й не повірить… У кімнаті Вацлава Небеського!

Все дуже просто. В ті дні пошту в будинок Вашека носила поштарка Чернишкова (потім її кудись перевели).

Як і належить, вона подзвонила біля дверей, але Вашека тоді вдома не було. Він саме сидів у мене і давав свідчення щодо викриття коду ВХ-222.

Поштарка вчинила цілком розсудливо. Листа від батьків вкинула Вашеку в поштову скриньку, а оскільки посилка туди не влазила, однесла її до двірнички, пані Головської. Ось про неї-то ми й забули.

Адже ніхто інший, як пані Головська, прибирає у Вашековій квартирі. Отже, нічого дивного, що вона піднялася нагору, відчинила двері квартири Вашека своїм ключем і поклала посилку на нижню полицю невеличкого столика. Потім, прибираючи, засунула її під стіну, і посилка зовсім, зникла з очей.

Коли ж двірничка зустріла Вашека, вона просто сказала йому, що для нього є пошта. Вашек побіг нагору і, знайшовши листа від батьків, заспокоївся. А посилки він, бідолаха, так і не діждався…

Вашек хапається за голову, коли дізнається про шкатулку.

— Це неймовірно… Просто неймовірно!..

Всередині шкатулки лежить загорнута в папір чотиривольтова батарейка. Я прикладаю її до срібних ініціалів, і дно шкатулки відпадає. Ось і той список. Тридцять одно ім'я, адреси та номери телефонів.

Збільшуємо мікрознімок. Переписуємо на друкарській машинці. Маржак, Колда. Всі тут. Не вистачає Лебруна, Криштофа і Вальтерової, тобто: чорної, коричневої і золотої четвірок.

— Карличек, беріть список і дійте!

— Слухаюсь, товаришу капітан!

Двадцять дев'ять арештів за один день!

— Знаєте Людвика Лебруна? Давида Криштофа? Марту Вальтерову?

Більшість Лебруна не знала. З Мартою теж мало хто був знайомий. Зате Криштофа знали всі.

Тепер неважко з'ясувати обставини смерті Криштофа.

— Пан Кафка, ви були колись аптекарем, чи не так?

— Так.

— У вас знайдено багато ліків і серед них отрути, які заборонено зберігати.

Він лише кусає губи і кліпає безбарвними очима.

— Це залишки моїх запасів.

— У вас є морфій, пане Кафка?

— Начебто ні, а що?

— Є. Ми знайшли у вас прес для вироблення таблеток.

— Так, я пригадую…

— І ним ви скористалися зовсім недавно.

— Ні, я ніколи ним не користувався.

— А ви знайомі з Давидом Криштофом?

Колишній аптекар бачить, що одпиратися марно.

— Давид Криштоф?! Та це ж мій двоюрідний брат! Ми не бачились з ним уже бозна-скільки! У нас ніколи не було братських стосунків.

— Проте ви забули про це, коли навідали його…

— Я? Коли?

— Тоді-то й тоді, — пояснюю, — з усім, що допомогло вам пробратись до хірургічного корпусу. Вас підозрюють в отруєнні Давида Криштофа!

— В отруєнні? Я за все життя й курки не зарізав….

Я знімаю трубку. Кафка одразу ж замовкає. Прошу привести хазяйку Давида Криштофа. Вона вже впізнала тринадцять із таємничого списку. Коли заходить, то без вагання впізнає й Кафку.

— Майже щодня бував у покійного.

Звертаюсь до нього:

— Ви не заперечуєте?

— Так, — відповідає він ледве чутно.

— Це від неї ви довідались, де лежить Криштоф?

— Так.

— Неправда, він сам мене про це запитав!

Я дякую й відпускаю її.

— То як же справді було, пане Кафка?

Він, нарешті, зізнається.

— Проте я не думав його вбивати… Бачились двічі. Він повідомив, що його підозрюють… Я перелякався… Але вбивати його… Цього я і в гадці не мав.

— А хто наказав вам ліквідувати Криштофа?

— Ніхто. Він сам попрохав мене принести морфій.

— І ви приготовили йому таблетки?

— Так.

Наказую одвести Кафку. Його ще не раз допитають. Проте мені ясно — Криштоф наклав на себе руки, аби уникнути справедливої кари.

Скоро відбудеться суд. Марта Вальтерова, Людвик Лебрун і Давид Криштоф не стануть перед ним. Судитимуть Вашека Небеського. Це він розворушив осине гніздо і допоміг знищити його. Та шлях, що на нього він став, не гідний контррозвідника.