Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ КІЛОМЕТР

У мене в кабінеті стоять на столі два телефони. Один звичайний, міський, інший — прямий, із зашифрованим номером. У той час, коли відбувалися події, про які я хочу вам розповісти, ми користувалися ним виключно для передачі інформацій, пов'язаних із справою Z-58. Номера цього телефону не було зазначено ніде, а ті, хто його знав, — зберігали в таємниці. Було зроблено навіть спеціальний пристрій, за допомогою якого з абонентом не встановлювався зв'язок, доки не ставало відомим, хто і звідки дзвонить.

Дзвінок цього телефону завжди насторожував: він означав, що повідомлення будуть важливими і на них слід звернути особливу увагу.

Одного дня, коли я найменше на це чекав, телефон раптом нагадав про себе. Дзвонив Карличек, той самий Карел Карличек, що працює у відділі криміналістики. Ви вже, мабуть, чули про нього. Коли ж ні, то тепер матимете можливість познайомитися. Карличек запитав, чи не зміг би я прийняти його.

— Звичайно, Карличку, — відповів я. — Заходьте. Адже ми давненько не бачились. Що у вас доброго чувати?

— Одні клопоти, товаришу капітан, — відповів Карличек не властивим йому сумним голосом.

— Особистого плану?

— Частково. Можна навіть сказати, переважно.

— Ну, а решта справ?

— Ет, всі вони пов'язані між собою, — якось непевно відповів він.

Зовсім недавно Карличек одружився. Нареченої не довелось шукати далеко — він побрався з дівчиною, яка працювала в архіві міського відділення громадської безпеки. Романтики було мало, проте вони одружились і незабаром збагатили рід людський ще одним представником. Хлопчик мав помітний нахил до бешкетування, хоча, звичайно, за той недовгий час, що минув після його народження, цю рису свого характеру ще не зміг виявити на повну силу.

— Він неодмінно буде хуліганом, — скаржився по телефону Карличек. — Варто мені зробити йому зауваження, як бабуся відразу ж бере малюка під свій захист, а дружина тільки мовчки посміхається.

Це повідомлення було таким «важливим», що для нього, очевидно, не варто було завантажувати навіть звичайний телефон. Тому я вирішив покласти край розмові.

— Приходьте, Карличку. Мене, правда, більше цікавить інший бік вашої діяльності. А щодо сімейних справ, то ви ж знаєте: я холостяк і дітей не маю.

— Це в якійсь мірі знецінює життя, — вдався до філософії Карличек.

— По вас видно… — урвав його я. — Може, я недостатньо розуміюся на родинних стосунках, проте мені здається, що хулігани бувають трохи старшими за ваше немовля.

— Але, товаришу капітан, саме з немовлят і виростають хулігани, — жваво заперечив Карличек. — Якщо дитина, не встигнувши вилізти з пелюшок, вириває з вазона квіти і розтрушує по кімнаті землю, це вже хуліган від народження. На жаль, більшість сучасних батьків на такі витівки не звертають уваги, але я на конкретному випадку пересвідчився в шкідливості подібного ставлення. Про це я повинен розповісти вам докладніше.

— Але чому саме мені?

— Бо я зробив після всього дуже важливий висновок.

— Ви особисто? — запитав я, знаючи, що його висновки бувають часом занадто сміливими.

— Так, — підтвердив Карличек. — Я ще раз переконався, що саме батьки несуть відповідальність за своїх дітей. Висновок, напевно, небезпідставний, бо мене посилають з ним до вас, аби ви висловили свої міркування.

— Тобто це виходить за межі діяльності вашого відділу?

— Хто зна. Якщо дозволите, я зараз зайду до вас. Справа невідкладна.

На його щастя, у мене був чудовий настрій. Висновкам, що ними він збирався зі мною поділитися, я не надавав особливого значення. Закінчивши, нарешті, цю дивну телефонну розмову, я полегшено зітхнув і з насолодою потягнувся. Після напруженої роботи протягом тижня завтрашній вихідний обіцяв мені, нарешті, довгожданий перепочинок.

Надворі стояв теплий літній день. Саме про такий чарівний час, коли все навколо дихає теплом і спокоєм, я мріяв узимку, відкидаючи настирливу думку про те, що це, очевидно, перші ознаки старості.

Прагнути спокою — це перш за все дарма мучитись над тим, щоб його не порушували. Отож, незважаючи на втому, я радий, що маю відношення до справи Z-58. Щоб вам було зрозуміліше, поясню. Всі нитки цієї справи зосереджені в руках нашого полковника. Протилежні кінці тримаємо ми. Від нас залежить, аби жодна з ниток не послабла і не натягнулася більше, ніж слід. Якщо хоч одна з них обірветься, це буде справжнім лихом. Тому ми нерідко забуваємо про себе і працюємо, не покладаючи рук.

Карличек і ще декілька працівників міського відділення громадської безпеки були поінформовані про Z-58 і знали, що в цій справі головна роль належить нашій радіоконтррозвідці. Їм було відомо про це з самого початку, але згодом вони одержали інше завдання, і про цю справу довелось забути.

Суть справи полягала ось у чому: — наш громадянин німецької національності, за фахом — електротехнік, гостював у своїх родичів у Берліні. У ресторані з ним познайомились якийсь Еріх Людвіг, відвертий націст, і евакуйована в Німеччину під час війни чешка Елішка Мадрова з Тепліц. Вони помилково завбачили в ньому людину, яка їх цікавила. Потім до них приєднався ще один чоловік, який відрекомендувався Баумейстером. У нього був чудовий автомобіль, і всі вони залюбки покаталися в ньому. Грошей цьому суб'єктові також не бракувало, і він на всі заставки вихваляв «вільне» життя на Заході.

Нові знайомі, не вагаючись, розкрили свої карти перед нашим громадянином.

Він «клюнув» на їхню принаду, бо мав нахил до різних пригод.

Вони привезли його на віллу в Тіль-Аллеє, щоб перевірити його майстерність як радиста. Іспит було складено блискуче, бо той, кого екзаменували, знався на радіосправі краще за своїх екзаменаторів і миттю засвоїв принципи роботи рації, яку йому показали. Так розпочалася велика гра. Наш громадянин заповнив анкету, дозволив себе сфотографувати, дав відбитки пальців для картотеки, йому видали паспорт на ім'я Августа Майєра — так він мав тепер величатися на людях: його ж підпільним ім'ям стало прізвище Неумейстер.

Потім американський військовий літак, порушивши повітряні кордони Німецької Демократичної Республіки, доставив його з західнонімецького аеродрому Темпельгоф до Франкфурта. Там Майєр пройшов курс практичного використання передавачів, вивчив різні коди, методи шифровки і дешифровки та познайомився з іншими премудростями шпигунської діяльності.

Склавши «заліки», він знову повернувся на батьківщину. Перші кілька днів «шпигун» нічого не робив, перевіряючи, чи не стежать за ним «колеги» з-за кордону, і лише трохи згодом вирішив звернутися до органів безпеки. Для цього він вдався до примітивного, але не найгіршого способу — зчинив серед вулиці галас, нібито в нього витягли гроші. Його запросили до відділення управління громадської безпеки, і тоді, переконавшись, що навколо немає сторонніх осіб, він розповів про свої берлінські пригоди.

Йому наказали сидіти вдома й чекати. Майєр ждав півроку, а разом з ним і ми. Нарешті він одержав поштову листівку, підписану Сильвестром. Август Майєр розшифрував її нам. «Шеф» наказував йому забрати матеріали з тайника біля дорожнього стовпчика на дев'ятнадцятому кілометрі шосе Прага — Бероун.

Так ми затіяли гру з іноземною розвідкою. Якби я почав знайомити вас з усіма деталями цієї справи, то самих лише папірців і документів назбиралось би стільки, що, як кажуть, і возом не вивезеш.

В той день, коли до мене завітав Карличек, — всього цього, звичайно, ще не було. Але й на той час ми «підтримували зв'язок» із шпигунським центром у Західному Берліні вже більше року і крок за кроком викривали діяльність ворожої розвідки. Це був напружений і дуже небезпечний бій.

У тайнику на 19 кілометрі ми знаходили радіопередавачі різних конструкцій, вмонтовані у невеличкі чорні коробочки, цілі блоки шифрів, ключів для розшифровки тайнопису, коди, інструкції, різні хімічні препарати і гроші — плату за каїнові труди. Ми зуміли досить легко встановити радіозв'язок із станціями розвідувальних центрів. Діяти доводилось не дуже активно, щоб не викликати підозри. Але навіть при обережній роботі ми одержували все більше й більше відомостей про діяльність наших ворогів. Ми довідались про цілий ряд інших шпигунських тайників на території нашої країни, нам стали відомі імена осіб, які начиняють ці тайники секретною інформацією. Проте ми прагнули більшого: повної компрометації західноберлінського розвідувального центру і викриття кубла ворожої розвідки, так званої офіційної агентури в нашій республіці. Очолював її якийсь досвідчений і обережний чоловік, і ми терпляче чекали, доки натрапимо на його слід.

Коло звужувалось, але тут трапився випадок, який, хоча згодом і вирішив долю цієї справи, спершу здався нам не вартим уваги.

Я не припускав навіть думки, щоб Карличек на основі якихось спостережень над власним немовлям міг зробити такі висновки. Підвівшись, я відчинив двері у приймальню. Лейтенанти мого штабу — Лоубал і Трепинський — рвучко підхопились.

— Єнда тут? — запитав я у них. Мій погляд зупинився на Лоубалі, і той відповів:

— Він повернеться через сім хвилин.

Відповідь його, як завжди, була спокійною і точною, і коли б молодший лейтенант Ян Тужима не повернувся через сім хвилин, — настав би кінець світу.

— Я хотів попросити його, щоб він приготував мені каву по-турецьки і слабенький чай для Карличка.

— Гаразд, товаришу капітан.

Лоубал і Трепинський мені подобались, але вони ставились до мене якось насторожено. Очевидно, я не зумів знайти ключика до їхніх сердець, хоч протягом кількох років наполягав, аби цих старанних і сумлінних хлопців перевели до мого відділу.

З Карличком у нас були інші відносини. Я добре знав його характер: вмів підійти до нього. Щоправда, інколи мені ставало моторошно від його бурхливої, невгамовної фантазії.

Це був милий, рухливий молодик з таким відвертим обличчям і запальним характером, що, здавалося, він до самої смерті виглядатиме хлопчиськом. За товстим склом окулярів ховалися щирі фіалкові очі, які він за звичкою часто примружував, чи то захищаючись від різкого світла, чи зосереджуючись над якоюсь думкою. Проте це не допомагало йому позбутись надмірної балакучості, яка нагадувала інколи базікання.

Певний час я мав підозру, що він походить з родини Шерлока Холмса — короля детективів. Він теж з першого погляду на ціпок свого клієнта міг визначити, що дід його з материного боку — моряк із Бермудських островів. Даруйте, шановні читачі, що я торкаюсь таких дрібниць, але це характеризує мого героя; адже й геніальний Шерлок Холмс міг осоромитись в тому випадку, коли ціпок не належав клієнтові, а був щойно куплений ним. Отже, Шерлок Холмс не робив висновків з припущень, які ще не підтверджені фактами. З цього випливає, що він міг бути розумним і нерозумним, помилитися і водночас влучити в ціль. Саме цього іноді бракувало нашому Карличкові.

На жаль, дехто ще й досі вважає, що в період соціалізму разом із пережитками старого — приватниками й мародерами — слід знищити й тип так званого детектива, яким, безперечно, був Карличек. Він працював у групі старшого лейтенанта Скали, але час від часу одержував самостійні завдання. Скала ставився до цього розумно. Колись і він шанобливо схилявся перед іменами Кліфтонів, Фільо Вансеїв, Герцулів Пойретів та інших знаменитих детективів, хоч деякі фантастичні міркування Карличка були йому зовсім не до смаку. Карличек не був книжковим детективом. Такі «слідчі» за хитрою домовленістю з автором, здебільшого, не звертають уваги на всі деталі обставин, щоб потім приголомшити читача глибиною своїх спостережень. Карличек, навпаки, — висловлював свої міркування завжди, коли вважав їх вартими уваги, і тому часто говорив більше, аніж знав сам. І все ж в його висновках можна було знайти щось корисне.

Нарешті Карличек прийшов. Він з'явився на порозі без попередження. Я привітався і запросив гостя за стіл, підсунувши до нього слабко заварений чай, який він полюбляв.

— Мене привела до вас вельми серйозна справа, — почав він, енергійно, розмішуючи ложечкою цукор. — Сьогодні ми, здається, маємо суботу… Так… Минулого вівторка нам довелося познайомитись з незвичайно заокругленою людиною.

— Ви називаєте її «заокругленою»? — . перепитав я.

— Так, товаришу капітан, саме заокругленою. Люди бувають застарілі, зашкарублі, загодовані, а тому можуть бути й заокруглені.

Карличек хотів підкреслити, що людина, про яку піде мова, була слизькою й вельми обережною. Інакше кажучи, обтічною, чимось схожою на коло. Але мені здалося, що він все-таки невдало вибрав слово.

— Цьому чоловікові сорок вісім років, — продовжував він. — Хоч дату його народження можна встановити лише округло. Народився він опівночі, тому піп з дяком довго вагалися — занести його до списку хрещеників тридцять першого березня чи першого квітня. Від цього інколи може залежати й доля новонародженого. Якби, скажімо, йшлося про тридцять перше грудня або перше січня, з цим був би пов'язаний термін навчання в школі і рік служби в армії.

— А як же все-таки записали в метриці? — поцікавився я.

— Першого квітня. Вони розв'язали це питання дуже просто — кинули жереб…

Карличек підвів на мене очі і, спитавши дозволу, поклав собі в чашку ще дві грудочки цукру.

— Це єдине, що можна довідатись про нього напевне.

Я слухав розповідь Карличка з неприхованим інтересом.

— Його звати Бедржих Фієдлер, — додав він. — Зверніть увагу — прізвище пишеться через «іє». Ім'я його сина — Арнольд. Йому нещодавно минуло вісімнадцять.

— Це також «округло»?

— Ні, дата точна: він народився третього травня о пів на одинадцяту ранку під зірками Грінвіча в Англії. Мати хлопця померла в сорок третьому році, довідавшись про загибель Арнольдового батька.

— Цієї самої «заокругленої» особи?

— Атож, — схвально хитнув головою Карличек.

— Повідомлення виявилось помилковим. Воно стосувалося Бедржиха Фідлера, прізвище якого пишеться через «і». Дивуватись не доводиться, бо англійці часто не вміють вірно вимовляти навіть своє власне ім'я. Поправка надійшла пізніше. Ось так Арнольд залишився без матері. Згодом, уже в нашій країні, коли йому сповнилось вісімнадцять, він зник при загадкових обставинах.

— І про це вам розповів його батько?

— Все сталося раптово. Спершу батько не хвилювався за сина. — Арнольд Фієдлер виїхав з дому на мотоциклі тиждень тому, в суботу, серед білого дня. Після нього не залишилось жодного сліду. Нарешті сьогодні вранці патруль знайшов мотоцикл біля дорожнього стовпа на дев'ятнадцятому кілометрі по Бероунському шосе, біля відомого вам тайника. Гадаю, це має пряме відношення до вашої справи. Докази — ось тут, — Карличек постукав пальцем по своєму чолу і взявся з насолодою пити чай.

Такий категоричний висновок роздратував мене:

— Було б про що говорити! Залишений біля тайника мотоцикл вісімнадцятирічним телепнем! Ну, й що? Де тут зв'язок з нашою справою? Карличку, я вас не впізнаю! Раніше ви краще орієнтувалися в складних обставинах. Нам відомо трохи більше, ніж вам. І, повірте мені, жоден слід не веде до якогось хлопчиська з мотоциклом. Цей випадок не має нічого спільного з нашою справою. Вам хочеться штучно приплести до неї цей випадковий збіг обставин…

— А хіба несподіванки не пов'язані між собою? — заперечив Карличек значно спокійніше, ніж це вдавалося мені.

— Але ж ви намагаєтесь притулити горбатого до стіни, Карличку! Ви доводите те, чого не може бути. І потім, де факти?

— Вони в мене є, товаришу капітан. Я вже все обміркував, — примружився Карличек. — Погодьтеся хоч би з тим, що, коли б ви побачили той мотоцикл поблизу тайника, ви б теж не залишились спокійним.

Це я міг припустити.

— Тоді розповідайте — що ви зробили з тим мотоциклом і що вам відомо про нього?

— Ще нічого не зроблено і нічого не з'ясовано, — відповів Карличек, — окрім грубої помилки. Адже наші патрулі про тайник нічого не знали. Вони поверталися з Бероуна і, помітивши мотоцикл, зупинились на дев'ятнадцятому кілометрі так близько від стовпчика, що ледве не зачепили його дверцятами, коли вискакували з машини.

— Вони оглянули місце?

— Аякже. Їх було четверо.

— І всі у формі?

Повідомлення Карличка занепокоїло мене.

— Сподіваюсь, тайник вони не викрили?

— Ще тільки цього бракувало! — похмуро промовив Карличек, допиваючи чай. Випадок з мотоциклом непокоїв його, як і мене, але я відчував, що в його голові вже таяться інші думки.

— Вони там довго були? — запитав я.

— Цілу вічність! — відповів він. — Не менше п'ятнадцяти хвилин. Вірите — кожна хвилина їхнього перебування там коштувала мені кількох років життя.

Я розумів Карличка: адже вся цінність тайника на дев'ятнадцятому кілометрі полягала в тому, що ворожа розвідка не знала про те, що він нам відомий.

— В цей час поблизу хто-небудь проходив?

— Здається, ні. А втім, біс його знає. Поруч лише кілька хатинок…

— Це мені відомо, — перебив я.

— … захованих за деревами, — закінчив Карличек. — Найближче з них дерев'яний будиночок, пофарбований у зелений колір. Але звідти, здається, ніхто не звернув уваги ні на машину, ні на мотоцикл. Там, навпаки, нікого не було. Хоч, — повторюю ще раз, — біс його знає. По шосе часто проїжджають автомобілі…

— Це мені теж відомо.

— За нашими підрахунками щосуботи, влітку, в районі дев'ятнадцятого кілометра за хвилину проїздило п'ять-шість автомашин у обох напрямках, — незрушно продовжував Карличек. — І хто зна, які люди сиділи у кожній з них.

— Ви ж не були там присутні, — нетерпляче зауважив я, — тому розповідайте тільки про те, в чому ви переконані. Решту подробиць я з'ясую сам.

Карличек втупився поглядом у дно чашки, потім, побачивши, що вона порожня, відсунув її вбік.

— Я знаю, що патрулі хотіли дещо розпитати у навколишніх мешканців, — спокійно мовив він, — але не встигли. У них в машині була рація, і, як тільки вони повідомили в управління, що знайшли мотоцикл, ми одразу ж наказали їм негайно забиратися звідти геть.

— А мотоцикл?

— Залишився там. Звичайно, якщо його ще ніхто не забрав.

Полишити на кілька днів бездоглядний мотоцикл у районі дев'ятнадцятого кілометра, та ще й після того, як там побувала патрульна машина, — це вже було занадто. Дальший хід операції Z-58 ставився під пряму загрозу. Треба було негайно вирішувати, що робити далі.

Я підвівся.

— Зрозумійте мене, Карличку! Складність я вбачаю лише в тому, що мотоцикл стоїть у зоні дев'ятнадцятого кілометра. Я вважаю, що це просто прикра випадковість, яка не може серйозно вплинути на нашу справу, тому всі спроби робити з цього якісь висновки були б марними. Пригода з Арнольдом Фієдлером має суто кримінальний характер, і треба докласти всіх зусиль, щоб розгадати її якнайшвидше.

— Ми і так робимо все можливе, — сказав Карличек, — але наслідків поки що немає.

— Шкода. Ви займаєтесь цією справою ось уже п'ять днів і раптом приходите сюди, щоб наполохати мене. Запевняю вас, Карличку, що зацікавленість цією пригодою у мене одразу зникне, як тільки стане відомо, що з тайником на дев'ятнадцятому кілометрі нічого не сталося. Після цього я навіть зможу розгніватись на вас.

Карличек мовчки знизав плечима.

— Подзвоніть, — наказав я йому, — нехай до мене пришлють старшого патрульної машини. Перекажіть старшому лейтенантові Скалі, щоб він терміново викликав до мене цього «заокругленого» Фієдлера.

Я відчинив двері до приймальні і покликав Лоубала та Трепинського. Карличек сидів біля столу, затуливши пальцем одне вухо, щоб слова моїх розпоряджень не заважали його телефонній розмові.

— Підніміть на ноги всіх, хто причетний до справи Z-58, — звернувся я до Лоубала. — Треба зважити до найменшої дрібниці все, що може стати на перешкоді нашим задумам. Перевірте всі зв'язки, довідайтесь, чи відповідає західноберлінська станція. Дійте обережно і зробіть все це до того, як настане час передавати повідомлення.

— Слухаюсь! — відповів Лоубал.

— Зачекайте! — я повернувся до Трепинського і наказав. — Зв'яжіться по телефону з уповноваженим квадрата Д-23. Нехай він негайно вишле в район дев'ятнадцятого кілометра сумлінного і нічим не примітного працівника допоміжної охорони в цивільному одязі. Це мусить бути людина, яка вміє все помічати. Хай він там займається якоюсь справою неподалік. Що б не трапилось на шосе — він повинен залишатися осторонь.

В кількох словах я пояснив Трепинському і Лоубалу обставини, які склалися. Лоубал пішов виконувати завдання, а Трепинський залишився. Я мав дати йому додаткові розпорядження.

— Візьмете машину, одягнетесь у цивільний одяг і поїдете в район дев'ятнадцятого кілометра. Машину зупиніть, не доїжджаючи до місця пригоди. Далі йдіть пішки. Ні на кого не звертайте уваги, не кваптесь, поводьтесь спокійно. З працівником допоміжної охорони можете домовитись заздалегідь, будете з ним зустрічатися чи ні. Але, якщо мотоцикл на місці, самі охоронника не шукайте. Прогулюйтесь собі поволі, огляньте мотоцикл, сліди. Можливо, знайдете щось цікаве. На випадок, коли мотоцикла уже там немає, обов'язково викличте охоронника і про все його розпитайте. В разі трапиться щось непередбачене, дійте на власний розсуд.

— Слухаюсь! — сказав Трепинський. Я сів за письмовий стіл.

— Бедржиха Фієдлера треба розшукати, — доповідав мені Карличек про наслідки своїх телефонних розмов. — Після суботнього візиту йому тепер вистачає роботи. Очевидно, зараз він в окружній раді. Старший патрульної машини виїхав на місце якоїсь аварії. Його розшукають за кілька хвилин. У вас немає бажання до його появи поговорити про особу Бедржиха Фієдлера?

— Ви ж мені все вже розповідали про нього.

— Я тільки намагався це зробити, — уточнив Карличек. — А тепер хотів би трохи грунтовніше познайомити вас з його особою. Бедржих Фієдлер людина із значними фізичними вадами, з нікчемною, боягузливою і нещирою душею. Він лише зовні вдає з себе інтелігента. Як ви гадаєте, могла б людина з такими даними бути здатною на цілий ряд героїчних вчинків?

— Не думаю, — буркнув я.

— От і помиляєтесь, — кинув Карличек сумним голосом. — Такі люди можуть бути водночас і боягузами, і героями. Героїзм — це не властивість, а лише вчинок. Страхополох не може ствердити свою особу вчинком, а герой мусить це робити. Зверніть увагу на суть героїзму. Не можна, наприклад, вважати героєм акробата, який виступає на трапеціях під куполом цирку: він професіонал. Так само не герой і п'яничка, що намагається стрибнути під колеса поїзда. Сліпа відвага — не вияв героїзму, а лише свідчення обмеженості фантазії у людини. Героїзм виявляється тоді, коли людину штовхає на цей вчинок нездоланний внутрішній потяг, щирий і безкорисливий. Такий потяг може виникнути в душі кожної людини, ось тому не виключені обставини, за яких і боягуз може стати героєм.

Я лише глибоко зітхнув.

— Гаразд, Карличку, але навіщо ви мені розповідаєте про це? Ви хочете довести, що і цей всебічно дефективний Фієдлер може бути хоробрим, мужнім, здатним на героїчні вчинки. Але я не розумію, яке все це має значення?

— Не лише може, але й мусить, — вів своєї Карличек. — Такий природний закон людської психіки. В житті це часто зустрічається. Згадайте Ромео і Джульєтту, матір, яка кидається в полум'я, рятуючи свою дитину, — і такі випадки не поодинокі.

Я озирнувся на прочинені двері кабінету. У приймальній панувала тиша. Там самотньо сидів Гонзик Тужима, чергуючи біля телефонів. Їх у кімнаті стояло аж чотири, і всі вони якраз мовчали.

— Гаразд, — сказав я Карличкові. — Мене не цікавлять ні почуття Джульєтти, ні порухи вашого серця. У вашій душі також може виникнути певний потяг, але все це не має аж ніякісінького відношення до нашої справи.

Та Карличек був невблаганним.

— Я несу повну відповідальність за свої твердження, товаришу капітан. Мене вразили постаті Ромео і Джульєтти, але я зрозумів їх. Так само я розумію і Бедржиха Фієдлера.

— Але ж зник не він, а його син!

— Вибачайте. Він втратив свого сина не зараз, а вже давно. Це стара історія. Нічого нового тепер не сталося. Бедржих Фієдлер вийшов з сім'ї ремісників. У четвертому класі тодішньої середньої школи він провалився з кількох предметів і вимушений був залишитися на другий рік. Ще учнем Бедржих Фієдлер завжди мав з поведінки найвищу оцінку. Він ні з ким не бився, бо його всі перемагали, ні з ким не сварився. Бедржих усіх боявся. Він був страхополохом ще в школі і залишився ним на все життя. Боягузтво стало головною рисою його характеру. Отже, як бачите, для того, щоб така людина виявила в чомусь героїзм, мав статися якийсь незвичайний внутрішній поштовх.

— Згоден.

— Тоді я продовжу далі. З дитинства Бедржих Фієдлер захоплювався фотографією, тому батько влаштував його вчитися до фотографа. Учень виявився здібним. Наприкінці 1930 року він став уже службовцем магазину фотоприладів фірми Цейса. Завдяки йому магазин здобув широку славу. І ось господар магазину раптом вмирає після тривалої хвороби, залишивши чималу спадщину життєрадісній вдові.

Я на якусь мить зримо побачив перед собою цю незвичайну пару — жваву вдовицю та молодого опецькуватого службовця — і нетерпляче кивнув Карличкові головою. Але той розповів зовсім інше.

— Вдова була дуже багатою, мала красиве тіло й фотогенічне обличчя. І все ж Бедржих Фієдлер не одружився з нею. Він вирішив за краще відмовитись від своєї посади. Він залишився без роботи, маючи лише два фотоапарати, які придбав собі на виплат ще раніше. Становище його було скрутне — в країні тривала економічна криза, житла не мав, батьки вже померли. Спершу він деякий час ночував під мостом. Проте там його заскочила поліція — вони думали, що цей безробітний десь поцупив фотоапарати. Це був перший хоробрий вчинок боягузливого Бедржиха Фієдлера. Він проміняв благоустрій на злидні, однак не продався багатій жінці. Це не було виявом сильної волі, переконань чи якихось упереджень. Він діяв за внутрішнім потягом. У нього не було іншого кохання, іншої жінки.

Він діяв просто так. В цьому й полягає його помилка. Бедржих гадав, що він не піддався спокусі, але це було зовсім не так, хоч зовні все виглядало досить благородно.

— Пробачте, але хто ж захоплювався його вчинком?

— Люди не знали причин, — рішуче відповів Карличек. — Вдова поширювала плітки, ніби Фієдлер збожеволів, але цьому мало хто йняв віри. Він був в уяві земляків героєм роману, видрукуваного на сторінках журналів для жінок. Тому він незабаром став позаштатним фотокореспондентом одного з таких видань і навіть знайшлася пані, яка писала про нього роман з продовженням. Звичайно, цей твір був витвором її фантазії, нас він аніяк не цікавить… Все це створило Бедржиху Фієдлеру рекламу, а головне — він робив непогані фото, які залюбки друкували різні журнали. Він був завжди «при зброї», навчився знаходити сенсації, і згодом його зарахували у штат великого журнального концерну. Довелося його природному боягузтву і скромності зіткнутися з долею кореспондента, і він фотографував усе, що від нього вимагали.

— Карличку, мені здається, що ви тлумачите все це трохи по-своєму.

— Інакше я б не міг зробити відповідних висновків, — заспокоїв мене він. — Я розкриваю вам нутро цієї людини і, як ви потім самі побачите, дуже переконливо. Він їздив за кордон, фотографував там націстські батальйони і все, що бачив. Кілька разів під час цих виявів патріотичних почуттів його хапали за комір, розбивали фотоапарати, але він все одно привозив на батьківщину знімки, які тодішній зрадницький уряд забороняв друкувати в пресі. Про нього говорили, що це найхоробріший репортер, і навіть робили запити в парламенті. Насправді ж його спонукала до цього безмірна пристрасть до фотографії і, зокрема, до сенсаційних знімків.

— Він був членом якої-небудь політичної партії? — поцікавився я.

— Ніколи в жодній партії не перебував, — переконливо мовив Карличек. — Я сказав би, що в його особі поєднувались і народні соціалісти, і соціал-демократи, і народні демократи, і народники, одним словом, усі партії одразу. Окремою категорією для нього були лише націсти… Всім іншим він давав однакову оцінку: «Чех як чех».

Карличек відкашлявся і заявив, що у нього пересохло в горлі. Я попросив Тужиму знову приготувати чай.

— Прошу тільки міцно не заварювати, — нагадав Карличек, хоч це було зайвим: його смаки ми й так добре знали.

— Потім він здійснив ще один хоробрий вчинок. Це було схоже на стрибок у полум'я. У Бедржиха Фієдлера можна знайти багато внутрішніх поштовхів до звершення подібних вчинків. Але, оцінюючи його дії, не слід забувати, що він має необмежені почуття і часом піддається їм, не слухаючись голосу розуму. Тільки цим можна пояснити несталість його вчинків і поглядів.

Карличек примружив очі, неначе шукаючи пояснень вчинкам Фієдлера.

— Одинадцятого березня 1939 року тодішня влада республіки одержала повідомлення від своєї контррозвідки — через представника дрезденського «Абвера» Павла Тюммела — про те, що 15 березня гітлерівська армія перейде кордон Чехословацької республіки. Сьогодні це вже не становить ні для кого секрету.

— Так, — погодився я.

— А Бедржих Фієдлер знав про це ще першого березня.

— Не може бути, Карличку!

— Він сам підтверджує це.

— Напевно, він помиляється.

— Ні, він усе добре пам'ятає. Йому виказав цю таємницю працівник газети Яндера. Зараз його відшукати неможливо — газетяр десь зник у останні дні війни.

— Це для нас дуже важливо!

— Яндера був людиною добре поінформованою. Дехто стверджує, що він співробітничав з фашистами, інші, навпаки, кажуть, що німці кинули його до в'язниці. Я особисто вірю, що він повідомив Бедржиху Фієдлеру про наміри гітлерівців ще першого березня.

— Які ви маєте підстави для цього?

— Найголовніша, що Бедржих Фієдлер, незважаючи на свою фізичну слабкість і боягузтво, вже третього березня втік до Англії. Це був теж досить хоробрий вчинок. Фієдлер зважив на нього, злякавшись, що ім'я його потрапило до чорного списку націстів. Іншої причини бути не може: англійської мови він не знав, з французької ще в школі провалився на іспитах, німецької також ніколи не вчив, та й жодної копійки грошей на життя за кордоном у нього не було.

— Як же він дістався до Англії?

— Йому довелося пробиратись навколишніми шляхами — аж через Грецію. Одному йому ніколи б не вдалося впоратись із цим. Йому допоміг Яндера — непомітний службовець, а насправді — агент міжнародного масштабу.

— Вони були друзями?

— Ні, лише знайомими. Яндера приніс Фієдлерові в лабораторію якісь хімікати, розповів йому про все, не криючись, попередив його про можливу небезпеку. І Фієдлер рискнув.

— Він казав вам про це?

— Так, — хитнув головою Карличек. — Але ми не такі дурні, щоб повірити йому! Я уявляю собі це таким чином: Яндера не міг знати точної дати наступу націстів, але він, як і багато інших, не сумнівався, що це незабаром має статися. День п'ятнадцятого березня тепер пам'ятає кожний чех, і Бедржих Фієдлер міг протягом багатьох років переконувати сам себе в тому, що Яндера назвав йому саме це число. Яндера зумів зіграти на його почуттях і схилити на свій бік. Йому був конче необхідний надійний кур'єр, який би з почуття вдячності доставив і передав куди слід важливу інформацію, очевидно, усну. Якимось чином він допоміг Фієдлеру перейти кордон, і той виконав його доручення. Тепер він, звичайно, про це й чути не хоче. Заперечує, бо справа таки серйозна. А може, він настільки вдячний Яндері, що ніколи не зрадить його жодним словом.

— Гаразд, Карличку, але тоді йому краще було б взагалі не згадувати про Яндеру.

— Він не думав, що ми, ознайомившись із його характером, робитимем такі висновки. Для мене цілком достатньо й того, що Яндера повідомив Фієдлера про напад фашистів і що той навіть не поцікавився, звідки йому це відомо.

Карличек благально поглянув на Гонзика, який саме вносив склянку блідого чаю.

— Неважко уявити собі решту деталей, — продовжував він, кидаючи цукор у склянку. — Потрапивши до Англії, Бедржих Фієдлер насамперед пішов у будинок радіо, а звідти чеські редактори з дозволу членів чехословацького уряду, які також покинули батьківщину, та з дозволу англійських властей послали його до Ноттінгема, де він потім жив у одній словацькій родині. Там була секретарка, самотня жінка. Вона навчала його англійської мови; вони стали близькими друзями — адже Бедржих був самотньою людиною. Незабаром вони одружилися. Це й стало передумовою появи на світ їхнього сина Арнольда.

— Вона була словачкою?

— Стопроцентна англійка, до того ж, ще й молода. Вмерла вона, як я вам уже казав, через помилку: надійшло сумне повідомлення з фронту, і її серце не витримало. Вона й до цього перенесла кілька шоків через повітряні обстріли Герінга. Смерть дружини приголомшила Бедржиха Фієдлера, і він мимоволі відчув у собі нову хвилю героїзму. Спершу йото зарахували до народного ополчення — через свої фізичні вади він виявився непридатним до військової служби.

Та згодом Фієдлер наполіг на тому, щоб його взяли на фронт військовим фотокореспондентом і кінооператором. В цій ролі він виявився вельми корисною людиною, але й тут діяв не свідомо, а керуючись своїми внутрішніми почуттями.

Якщо б ці почуття раптово вирвались назовні, стали реальною силою, — він перетворився б на справжнього чудо-богатиря. Ця заокруглена людина брала участь у наступі й горіла щирим бажанням швидше знищити фашистські орди і повернутися до свого сина. Цієї хвилини він, нарешті, дочекався і, дозволю собі зауважити, що саме тоді вперше зіткнувся із стовпчиком на дев'ятнадцятому кілометрі.

— Як це розуміти?

— Я мав на увазі той час, коли він повертався з дивізії генерала Паттона у звільнену Прагу.

Карличек відпив ковток блідої підсолодженої водиці.

— У Празі він почав виховувати свого сина. Слід визнати, що робив це далеко не гаразд. До останньої хвилини він жертвував собою заради нього. Це знову ж таки було своєрідним героїзмом, який походив з його внутрішніх імпульсів. Таке самопожертвування він називав любов'ю. Ось, погляньте…

Карличек дістав з кишені фотографію розміром з листівку і простяг її мені.

— Це Арнольд Фієдлер. Ну, скажіть, хіба помітно, щоб цього хлопця за вісімнадцять років хоч би один раз покарали різками?

Я мовчки дивився на знімок.

Звичайно, це була не жива людина, а лише її фотографія. Я сподівався, що побачу на обличчі вираз гордовитості, самовпевненості й жорстокості. Та на мене дивилися світлі, прозорі очі юнака з густим хвилястим волоссям над високим чолом. Ніздрі його тонкого носа, здавалося, тремтіли на фотознімку; губи були міцно стулені, енергійне, вольове підборіддя, — це був красень без жодного сліду юнацької наївності. Але в його обличчі було щось бісівське! Коли б сатана захотів послати на землю одного із своїх дияволів, — щоб нашкодити людям, він надав би йому саме такого вигляду. Я знову й знову вдивлявся в цей портрет, намагаючись відшукати в ньому хоч крихту чогось хорошого, але даремно. Арнольд Фієдлер дивився в об'єктив так, наче в цю мить він найбільше ненавидів саме його.

Карличек не промовив жодного слова, аж доки я не повернув йому фото.

— Тепер ми наближаємось до суті справи, — продовжив він свою розповідь. — Коли Бедржих Фієдлер приїхав до Праги після звільнення країни від фашистів, він уже вільно розмовляв англійською мовою. Син його на п'ятдесят процентів був англійцем. Він, звичайно, прийняв наше громадянство, але було б дивним сподіватися, що батько почне відучувати сина від англійської мови. Навпаки, знання цієї мови ніколи не завадить у житті. В Англії у Бедржиха Фієдлера є друзі, він підтримує з ними зв'язки. Під час втечі у 1939 році Бедржиху Фієдлеру довелося зробити декому послугу, і хто зна, чи не переросла та послуга в постійну службу. Зараз Бедржих Фієдлер директор фотоательє з прекрасно обладнаними лабораторіями. Як і раніше, він залишається вірним своїй давній пристрасті — фотографує новобудови і краєвиди для листівок. Цим же займався і його син. Нам з вами добре відомі розвідники, які фотографують військові об'єкти. Не виключено, що і в цьому виявляється один з його «героїчних вчинків». В такому разі стане зрозумілим, чому мотоцикл залишився біля стовпчика — адже водій не знав про те, що нам відоме місцезнаходження тайника.

— Все це добре, Карличку, — вимовив я без будь-якого натхнення. — Але мені здається, що після такої довгої розповіді ви зробили помилкові висновки.

— О ні! — посміхнувся він. — Мені не вистачало лише конкретних підтверджень. З цією метою я й завітав учора ввечері до фотоательє. Передивився там деякі речі і зазирнув також до шафи. Я не дуже знаюся на фотосправі, але мою увагу привернув один пристрій, що нагадує апарат для перегляду мікроплівок.

— Годі, Карличку! Хіба ви раніше бачили коли-небудь такий апарат?

— Бачив. В американському кінофільмі. Товариш Скала мене також запитував, чи не було там піратської мітки, але, коли знайшовся мотоцикл, він перестав глузувати.

Я почув з приймальної чиїсь кроки і озирнувся. Це був Лоубал. Я кивнув йому головою. Можливо, у нього є якесь важливе повідомлення. Карличек також дивився на нього з нетерпінням. Та з обличчя Лоубала важко було довідатись про зміст новини.

— Доповідаю, — почав він спокійним голосом, — поки що не виявлено жодного порушення у проведенні нашої операції. Вчора, у п'ятницю, о вісімнадцятій годині шість хвилин в зоні дев'ятнадцятого кілометра проїздив наш спеціальний патруль в напрямку Бероун—Прага. Мотоцикла він не помітив.

Жодного порушення? Прекрасно! Я полегшено зітхнув. Це підтверджувало мою думку про те, що стався лише звичайний збіг обставин.

— Дякую. Всім залишатися напоготові.

— Варто звернути увагу на те, — втрутився в розмову Карличек, — що Арнольд Фієдлер їхав зовсім не туди, де потім спинився.

— Як накажете вас розуміти?

Карличек солодко посміхнувся, і мені чомусь пригадався його пересолоджений чай.

— Я ще не закінчив своєї розповіді. У Бедржиха Фієдлера є дача за тридцять кілометрів від Праги. Поряд з Бецешовським шосе. Саме туди поїхав минулої суботи його син. Завдяки тому, що недавні дощі розквасили землю, залишилися виразні сліди від мотоцикла. По них видно, що він доїхав до дачі і зупинився там. Але в той же час мотоцикл, з невідомих причин, чомусь знаходиться в іншому місці. Ми й самі дивуємось, товаришу капітан, як це могло статися.

— Не бачу ніякої дивини! Він побував на дачі, потім кудись поїхав і, нарешті, дістався до дев'ятнадцятого кілометра.

— Схоже на це. Але на тій дачі щось трапилось. — Карличек почав крутитися на стільці, неначе це його тішило. — У вівторок місцевим органам поліції повідомили, буцімто на дачу проліз невідомий злодій. Бедржиха Фієдлера, як господаря, негайно викликали туди. Довелося там побувати і нам, бо то наш район.

— Його сина у вівторок вже не було?

— Так, — підтвердив Карличек. — Старий Фієдлер ублагав нас, щоб ми допомогли йому розшукати сина, але ми ніде не могли його знайти. Він дуже хвилювався. Сам він не виїздив на дачу вже майже два роки. Вона була у повному розпорядженні сина. Тому, коли в старого запитали, що ж украдено з будинку, він потрапив у неприємне становище, а потім, нарешті, заявив, що в ньому, навпаки, стало більше речей.

— Що?! Після того, як будинок обікрали?

— Ні. Він просто невдало висловився. Арнольд умеблював будинок по-своєму. Купив, зокрема, домашній бар, м'які шкіряні крісла, велику шафу для одягу тощо. Будинок красивий, просторий, зовсім не схожий на звичайну хату. Тільки тепер шафа стоїть розкрита, на підлозі валяються скалки битих пляшок з-під лікеру, крісла розпороті ножем. Товариш старший лейтенант Скала весь час скрушно хитав головою, коли ми оглядали кімнату. Там залишилося багато цінних речей, які, безперечно, зацікавили б злодія. Виходить, що невідомий відвідав будинок лише для того, щоб усе знищити в ньому.

— Це помста чи звичайнісіньке хуліганство?

Карличек зітхнув, нахилився над столом і сказав:

— Відвідувач щось похапливо шукав. Знайшов чи ні — невідомо, але із зненавистю розтоптав ситечко для чайника.

Я не відповів нічого, лише постукав пальцями по столу. Розтоптане ситечко для чаю, очевидно, дратувало Карличка над усе.

Єдине, що я міг закинути своїм працівникам, — це недогляд із тим злощасним мотоциклом, який зупинився на дев'ятнадцятому кілометрі учора ввечері, вночі або сьогодні вранці.

— Вдалося довідатись, що вкрав злодій? — запитав я.

— Ні, я ж уже говорив, — відповів Карличек.

— Але ж це першочергове завдання: Лише розв'язавши його, можна взнати, чи закінчилася спроба злодія успішно, чи він ламав меблі, розлючений невдачею? Не виключено, що там взагалі нікого не було, а скоїлось щось інше.

Карличек нагадав, що є два чи три свідки, які бачили в суботу ввечері світло у вікнах будинку і чули галас та спів на дачі Фієдлера. Схоже на те, що там навіть горіло вогнище. Інший місцевий житель стверджує, що в будинку було людно і недільного вечора. Але він до будинку не наближався і тому вичерпної інформації дати не може. Отже, відповісти на запитання — чи був там Арнольд — ніхто із свідків неспроможний.

Що за компанія збиралася на дачі? Безперечно, Арнольдові друзі. Та про них поки що також нічого невідомо: хлопець не розповідав батькові про своє особисте життя. Щоправда, можна було довідатись про деяких його колишніх друзів, а через них встановити особи теперішніх. Цим збирався зайнятись старший лейтенант Скала.

— Всі колишні друзі Арнольда — хулігани, — охарактеризував їх Карличек. — Останнім часом вони зустрічалися з ним дуже рідко, хоч в цьому ніякої заслуги Арнольдового батька немає. Що ж стосується минулої суботи й неділі, у них повне алібі — вони на дачі не були.

Значить, злодієм, що проліз на дачу, був хтось невідомий або людина, яку знав лише Арнольд Фієдлер. Злочин було вчинено в ніч з неділі на понеділок або в ніч з понеділка на вівторок. А точніше — на протязі однієї доби.

Карличек поклав в основу своїх тверджень антидержавну діяльність Фієдлерів і будував усі свої припущення, виходячи з цього. Отже, для того, щоб погодитись з його висновками або відкинути їх, я мусив серйозно зайнятися цією справою.

— Ви хочете щось додати? — запитав я.

— Ні, це все, — відповів Карличек. — У протоколах мої міркування не зазначені, тому старший лейтенант Скала порадив мені викласти їх вам особисто. Я так і зробив і тепер можу йти за куліси, або точніше — додому обідати. Щось я сьогодні відчуваю шалений апетит.

Мені також кортіло закінчити раніше службові справи, бо я мав запрошення на суботній обід. Але зараз доводилось забувати про запрошення — висновки Карличка вимагали дії.

— Ну що ж, бажаю вам приємного апетиту, — похмуро кинув я йому вслід.

Я розіклав перед собою топографічну карту району дев'ятнадцятого кілометра. Карличек міг би мені точно вказати місце, де стояв мотоцикл, але я забув попросити його про це. Доведеться чекати старшого патрульної машини. Без особливого задоволення я зняв трубку телефону і вибачився перед господарями, які запросили мене на обід. Кілька хвилин сидів на самоті й чекав. Нарешті Гонзик Тужима зазирнув у кабінет і доповів, що прибув лейтенант Зеднарж, старший патрульної машини. Слідом за ним зайшов ставний молодик у формі, із сірими спокійними очима.

— Як тільки ми пересвідчились у тому, що номер мотоцикла саме такий, як нам назвали, ми повідомили про це радіотелефоном в управління, — доповідав він. — За кілька хвилин після цього нам наказали залишити те місце.

Він не знав, чим це було викликано, але, як і слід, ні про що не розпитував. Очевидно, вважав, що в пошуках було допущено якусь помилку.

Я не розкривав перед ним суті справи.

— О котрій годині ви там зупинились?

— О сьомій п'ятнадцять.

— А в якому положенні стояв мотоцикл? Він до цього їхав з Праги в Бероун чи навпаки?

Відповісти на це запитання лейтенант не міг. Він сказав, що вони, звичайно, могли б відшукати якісь сліди, проте їм не дозволили цього робити. Вони лише звернули увагу на те, що мотор і гума на мотоциклі вже встигли охолонути, а на сидінні блищали краплинки роси.

Водій залишив мотоцикл десь між вісімнадцятою годиною вечора і сьомою годиною ранку. Уточнити час нам допоможуть метеорологи — вони скажуть, коли випала роса, а інші фахівці визначать, за скільки годин може повністю охолонути розігрітий мотор мотоцикла. Трепинський, напевно, також звернув увагу на якісь непримітні ознаки. Треба допомогти загону Скали швидше розв'язати цю справу, надто вже дивною виявлялась вона.

Ми з лейтенантом Зеднаржем схилилися над картою.

Бероунське шосе збігало від Праги до дев'ятнадцятого кілометра звивистою стрічкою, обрамленою листяним лісом. Далі дорога йшла прямо, але все ще з деяким ухилом. Стовпчик з позначкою дев'ятнадцятого кілометра знаходився поблизу останньої звивини дороги. Цей звичайний гранітний стовпчик, заввишки в один метр, обмазаний вапном, стояв з лівого боку шосе, якщо їхати з Праги. Неподалік від нього росло високе дерево. Між деревом та стовпчиком і було обладнано тайник, прикритий зверху пласким каменем. Це місце добре проглядалось з усіх боків.

Поблизу є кілька інших доріг. Одна з них — польовий грейдер — звертає від шосе ліворуч десь кроків за п'ятнадцять від дев'ятнадцятого кілометра. Вона перетинає залізницю і тягнеться перпендикулярно до лісу. Прямо з шосе видно переїзд із смугастими шлагбаумами і поруч з ним — червоні будівлі залізничників. Перед нами, ближче до шосе, розкидано кілька маленьких будиночків, які різняться між собою лише своїм потворством. Стоять вони тут ще з допотопних часів, і цим уже все сказано.

Саме на цьому польовому грейдері, поблизу шосе, і стояв мотоцикл, звернувши з головної дороги, аби не заважати рухові транспорту. Він міг опинитись тут, прямуючи і з Бероуна, і з Праги. Переднє колесо було повернене в бік залізниці.

Тепер уявіть собі приблизно рівносторонній трикутник. Одним його кутом є стовпчик дев'ятнадцятого кілометра, другим — мотоцикл і третім — місце пересічення грейдера з шосе. Відстань між кожним кутом дорівнює приблизно п'ятнадцятьом крокам. Ось і все, що нам відомо.

Я подякував лейтенанту Зеднаржеві за інформацію і відпустив його. У приймальній Гонзик Тужима торохтів каструлями й ложками. Його чергування закінчувалось аж увечері. Справа Z-58 вимагала цілодобової вахти: це давало змогу швидко зв'язатися з кожним із нас у будь-який час.

Я міряв кроками кабінет, розмірковуючи над подіями останніх годин, коли Гонзик Тужима і Лоубал доповіли мені про нових відвідувачів.

Прийшов мій давній знайомий старший лейтенант Скала. Він привів із собою Бедржиха Фієдлера.

Скала був досвідченим криміналістом і веселим хлопцем. Цього разу він мав похмурий вигляд — був незадоволений Бедржихом Фієдлером.

— Вибачайте, що ми так пізно, — почав він. — В цьому винен пан Фієдлер. І де це ви бігали? — звернувся Скала до нього. — Вас же попередили, щоб ви сиділи вдома. Невже ми маємо піклуватися про долю вашого сина більше, ніж ви?

Бедржих Фієдлер зніяковіло мовчав.

— … У мене… було багато роботи, — вимовив він нарешті.

Потім окинув поглядом Скалу, мене і всю кімнату. Стеля в кабінеті була занадто високою, щоб підводити на неї очі, і Бедржих Фієдлер вирішив, що найкраще — втупитись у підлогу.

— Сьогодні ж субота…

Це була незвичайна людина. Глянувши на Бедржиха Фієдлера, я був вимушений визнати, що Карличек описав його досить точно, зумівши навіть зазирнути в його «зморщену» душу. Щодо «заокругленості» Карличек дещо перебільшив — він намалював його портрет як карикатурист.

Бедржих Фієдлер був невисокий чоловічок, але пригніченість і страх робили його ще нижчим. Здавалося, він ні за що в світі не наважився б випростатися на весь свій зріст. З першого ж погляду ця затуркана істота з густим, але вже сивим волоссям викликала співчуття.

Я запропонував йому сісти, і, коли він попрямував до стільця, мені кинулась у вічі його хода: рухався м'якими, обережними кроками, немов котився на невидимих коліщатах, а увесь його тулуб, плечі, руки й голова залишалися нерухомими. Немов плив за течією ріки. Потім таким же неприродним рухом підвів на мене свої карі, досить красиві округлені очі. В них світилася полохлива надія на те, що я заступлюся за нього перед Скалою, якого він примусив так довго розшукувати себе. А обличчя у Скали було й справді суворим.

— Я сказав пану Фієдлеру, — кинув він, — що знахідка мотоцикла — це вже успіх, але він залишився байдужим до мого повідомлення.

Звичайно, Скала гнівався не лише на Бедржиха Фієдлера. Адже цей так званий «успіх» не додавав нічого до таємниці зникнення Арнольда, а, навпаки, ще більше заплутував справу.

— Я боюся, щоб з ним не трапилось чогось гіршого, — сказав Бедржих Фієдлер плаксивим голосом.

Скала роздратовано стенув плечима.

— Пане Фієдлер, — спокійно промовив я. — Коли б стався якийсь нещасний випадок, нам би про нього вже було відомо. А потім, які у вас є підстави гадати, що з сином щось трапилось. Може, він просто загуляв з товаришами?

Бедржих Фієдлер трохи помовчав, усвідомлюючи зміст мого запитання, а потім відповів:

— Ось уже кілька років я не маю спокою через нього. Ми про це вже говорили з паном… — він кинув короткий несміливий погляд на Скалу. — Хлопець зовсім відбився від рук. Треба було його краще виховувати, але відсутність матері, самі знаєте… А я любив його, все пробачав. Потім кинувся, та вже було пізно. Вихователь з мене виявився нікудишній. Ніде правди діти.

— Пане Фієдлер, ви не прищеплювали йому помилкових уявлень про життя на Заході? Можливо, навіть мимоволі. Ви ж дома розмовляли з ним по-англійськи. Хлопець, напевно, розпитував у вас про свою матір. Ваше життя досить багате на різні події і, безумовно, цікавило його, а ви, очевидно, розповідали сину про себе…

Бедржих Фієдлер похилив голову.

— Помилкові уявлення? — повторив він. — Навіть гірше… Я аж здивувався, коли якось заговорив з ним про це… Я добре розумію сучасне життя, однак часто згадував і минуле, не усвідомлюючи того, що… — він урвав розповідь, шукаючи потрібне слово, — … що цим я псую Арнольда, підрубую коріння… — Бедржих Фієдлер жалібно поморщився. — Я робив це ненавмисне. У мене таке минуле, що про нього мимоволі згадуєш. Я був у Англії в роки війни, але з цією країною в мене пов'язане все — найбільше щастя і найважче горе… — На обличчі старого з'явився вираз сентиментальності. — Арнольд, наша дитина… щоразу нагадував мені про ті дні. Хіба в цьому є щось дивне?.. Він був для мене уособленням минулого. Його мати залишилася там назавжди… Я говорив йому про неї… Хіба я міг не робити цього? Розповідав йому, що вона була красивою, культурною жінкою, гідною поваги. Описував наше життя з нею і, можливо, справді пробуджував цим якісь почуття або, як ви кажете, «помилкові уявлення», бажання потрапити до Англії і, при нагоді, залишитися там. Ви ж знаєте, що…

Фієдлер говорив весь час тихо, поволі, але зараз у нього неначе підкотився до горла клубок, і він замовк.

— А не здається вам, — втрутився в розмову Скала, — що ви занадто вихваляли перед ним життя на Заході?

— Я не хотів цього…

— Яке б це не було суспільство, але людині, що пізнала там щастя, воно назавжди залишиться любим, — зауважив я. — А. хіба тут, у нашій країні, ви ніколи не відчували повного спокою?

— Ні, не відчував, — признався Бедржих Фієдлер. — Коли б я в Англії не зустрів своєї дружини…

— Ось це і могло бути передумовою тих помилкових уявлень, пане Фієдлер. У нас люди безслідно не зникають. Як ви вважаєте — міг ваш син втекти за кордон?

Він невпевнено знизав плечима.

— Швидше з ним щось сталося на дачі. Це не була звичайна крадіжка, там щось скоїлось, і тільки богу відомо, хто сидів на тому мотоциклі…

Скала знову не втримався.

— Облишимо про це. Все, що трапилось на дачі, ми незабаром з'ясуємо. Давайте краще поговоримо про те, чи не підбурили ви хлопця своїми розповідями на гірші вчинки. Роки, проведені в Англії, ви вважаєте райськими. Ми припускаємо, що хоч не навмисне, але ви виховували свого сина не так, як всі. Не обмежували його в коштах, давали повну волю, робили з хлопця гультяя і марнотрата. Ви купили йому мотоцикл, віддали в повне розпорядження дачу. А його робота у фотоательє була звичайнісіньким обманом. За нього працювали інші, зокрема й ви. Не здається вам, що за таких обставин ваш син почував себе англійським лордом, який має власний палац і пузатого лакея, в ролі якого виступали ви. Я навіть не знаю, чи могли б ви бути іншим по відношенню до нього?

Скала обернувся до мене.

— Арнольд Фієдлер не робив сам карних злочинів, але поводив себе так, що одного разу потрапив у супроводі своїх компаньйонів до міського відділення громадської безпеки. Туди ж викликали і його батька.

— Так, — сумно підтвердив Бедржих Фієдлер.

— Це зробили для того, щоб спробувати переконати Арнольда Фієдлера в тому, що йому вже пора задуматись над життям. Здається, він останнім часом витрачав значно більше грошей, ніж міг заробляти. Пан Фієдлер відчував, що синок котиться по похилій площині, але все одно захищав його і цим ще більше псував справу. Ось тому він тепер так тривожиться за нього.

— У всьому винен я сам, — сказав Фієдлер і згорбився так, що й справді став схожим на круглий м'яч.

— У вас є в Англії друзі? — запитав я.

— Є добрі знайомі.

Я поцікавився, чи не знаходили в кімнаті Арнольда або в фотоательє якихось речей, що могли б хоч частково пояснити причину його зникнення. Скала відповів, що ні. Про апарат для перегляду мікроплівок — якщо він взагалі існував — говорити в присутності Фієдлера я не хотів. Бедржих Фієдлер пояснив, що раніше в його житті все йшло спокійно, і ця звістка про крадіжку на дачі вразила його мов грім з ясного неба.

— Досить, пане Фієдлер, — зупинив я його. — Про ваші родинні відносини ви розповіли нам досить докладно. Але, знайшовши мотоцикл, ми змушені підійти до цієї справи по-іншому. Мусимо діяти.

— По-іншому? — повторив він.

Можливо, Фієдлер збагнув, що я маю на увазі, а може, й ні. Втім, це не мало значення.

— Нам треба ще раз оглянути вашу квартиру і фотоательє, негайно, без зайвих зволікань. Ви не заперечуєте?

— Будь ласка, якщо це треба…

— Так, не гаючи жодної хвилини.

Я подав знак Скалі.

— Пан Фієдлер люб'язно погоджується дати вам свої ключі від квартири і ательє. Домовтесь з лейтенантом у приймальній.

— В ательє працюють, — зауважив Фієдлер, слухняно виймаючи з кишені ключі. — Там чекають оцих негативів, — вказав він на апарат, який висів у нього на шиї. — Нам замовили зробити на сьогодні знімки молодого подружжя.

— Віддайте свій апарат товаришеві старшому лейтенанту. Він передасть його разом із плівкою працівникам ательє. А самі побудете тут: у мене є до вас ще кілька запитань.

Скала вийшов з апаратом і низкою ключів. Його і Лоубала не треба було вчити, як діяти далі. Я лише сказав Скалі, щоб він узяв з собою Карличка. Мої люди добре зналися на апаратурі для перегляду мікроплівок, і він мав показати їм, який саме апарат викликав підозру.

— Я попросив би вас згадати адреси ваших зарубіжних друзів, пане Фієдлер, — продовжив я розмову.

— На жаль, зі мною немає блокнота, — похмуро відповів він. — Більшість імен я міг би вам назвати, а от адреси переплутаю. У мене були хороші знайомі в Ноттінгемі, та й в інших містах… ще з часів війни та днів окупації… Відтоді дехто з них переселився, інші просто не відповідають, кілька чоловік померло. Це треба перевірити. У мене дома на телефонному столику лежить блокнот, в якому всі їхні адреси записано.

— Ваш син мав доступ до цих записів?

— Так, і до моєї особистої кореспонденції теж. Я зберігаю всі листи в шухляді стола.

— А з громадянином Яндерою, який допоміг вам виїхати до Англії у тридцять дев'ятому, ви ще підгримуєте зв'язки?

Фієдлер підвів на мене здивований погляд.

— Він не допомагав мені. Я вже про це говорив. Відтоді я з ним не бачився і навіть нічого не чув про нього.

— Ви згадали його ім'я заради власної безпеки?

— Я… власне кажучи, так, але… Знаєте, у мене в думках такий хаос… Той пан в окулярах розпитував мене про нього, та, повірте мені, я нічого не знаю про Яндеру. Просто розповідав про своє минуле і назвав його прізвище, йшлося про те, що мене заздалегідь повідомили про напад на нашу республіку, і тоді виникло питання, хто саме повідомив…

— Ваша втеча до Англії була вчинком, гідним подиву.

— Я тікав не до Англії, — втомлено мовив Фієдлер, — я тікав абикуди. У мене була одна мета — втекти. Це була важка подорож. Я не раз думав, що помру з голоду, що мене доконає втома і відчай… Як я витримав усе — навіть не знаю. Мене взяли на корабель палубним матросом…

Як правило, люди вдаються до антидержавної діяльності не через свої ідейні переконання, а заради власного зиску. В цьому відношенні Бедржих Фієдлер був незвичайним винятком. Проте я ніяк не міг запідозрити його сина Арнольда в тому, що він почав займатися цією справою з ідейних чи якихось інших внутрішніх переконань. Про це свідчила навіть його фотографія.

— З якого часу у вас ця дача, пане Фієдлер? — запитав я.

— Дача в мене вже давно, — спокійно відповів він. — Ще з сорок п'ятого року. Я купив її майже задарма. Трохи грошей привіз з Англії, решту заробив тут на німецьких фотоапаратах. Американці полювали за ними, немов навіжеиі, а я вмів діставати їх. Ця дача спершу належала єврейському торговцеві, потім у неї переселився якийсь німецький спекулянт. Згодом він утік, і народна влада продала дачу мені, тому що її довоєнний власник загинув разом із своєю родиною в Освєнцімі. Я дбав про те, щоб Арнольд бував частіше на свіжому повітрі. Він у мене хлопець непокірний, дуже часто бешкетував, і жодна вихователька не могла утриматись біля нього…

— Ви завжди виконували його бажання й примхи?

— Так. Ні в чому не відмовляв.

— А він з роками ставав усе гіршим.

— Звичайно. І в цьому я винен сам.

— Ви не обмежували його у фінансовому відношенні?

— Я йшов на все, аби лише він…

— Розумію. Він ніколи не заощадив би грошей на мотоцикл сам?

Бедржихові Фієдлеру було важко говорити про це. З хвилину тривала мовчанка.

— Спочатку у нього був велосипед, потім веломото… Йому ще не минуло вісімнадцяти, і він не міг одержати прав на водіння.

— Тому певний час їздив на своїй «Яві» без прав?

— Їздив, — підтвердив Фієдлер.

— А дачу повністю прибрав до своїх рук та витурив вас звідти?

— Він не терпів моєї присутності там. Хоч це мені не заважало, адже я…

— Ви фінансували всі його витрати?

— Дещо він і сам заробляв у фотоательє, — відповів Фієдлер, не приховуючи свого занепокоєння цим допитом.

— Якщо висловлюватись точніше, пане Фієдлер, йому дещо виплачували. Чи не так?

— Ваша правда, — безпомічно хитнув головою він.

— Як ви гадаєте: синові вистачало цього мізерного заробітку і вашої фінансової допомоги на те життя, яке він вів?

Брови Фієдлера поповзли вгору, а в очах майнув острах. Кутики тремтячих губ заокруглились, і коли він, нарешті, вичавив слово, я визнав правоту Карличкової теорії про героїзм боягузів.

— Ні! — кинув він рішуче. — Йому не могло вистачати цих грошей. Я помічав, що він живе на широку ногу: купив собі дорогий золотий годинник. Одного разу я побачив у нього золоту шпильку з діамантом — нібито подарунок якоїсь жінки. Іншого разу він прийшов додому в дорогому костюмі, згодом приніс шкіряну спецівку мотоцикліста. Коли я запитував, за які гроші все це купується, він лише посміхався. Тому я весь час і боявся, що все це може закінчитись трагічно. Він любив фотосправу і купив собі дорогу камеру, але нею користувався тільки тоді, коли в нього був настрій. Більшість часу вона припадала пилом. Коли знайдете його, пане, — Фієдлер простяг перед собою руки, — то покарайте шибеника. Йому вже вісімнадцять, легенька кара не завадить хлопцеві, а, навпаки, піде на користь, бо в мене вже сил не вистачає… Нехай він зрозуміє, що передчасно одержав від життя більше, ніж заслужив…

Слова Фієдлера, безперечно, були виявом «внутрішнього героїзму» — адже вперше за вісімнадцять років батько виліз з багна сліпої любові і почав мислити й діяти, підкоряючись іншому почуттю.

— У вас на квартирі нічого не зникло після втечі Арнольда? — запитав я, не реагуючи на це.

Він опустив руки, заспокоївся і сумно відповів:

— Я вже говорив: нічого, крім мотоцикла і шкіряного костюма. Ну, звичайно, він мав якісь там дрібниці в кишенях.

— Як ви гадаєте: не міг він податись у далеку подорож?

— Не думаю. Точно не знаю, але не думаю. Інколи він возив на дачу у багажнику багато всіляких речей. Що саме — продукти харчування чи щось інше — не знаю, бо він мені про це ніколи не говорив.

— Ви бачили, як він виїздив з двору минулої суботи?

— Бачив, з вікна ательє. Він вийшов з дому і ніде не затримувався. Було вже близько дев'ятої, я саме збирався вирушити з тим фотоапаратом, який ви бачили…

— Хто ще чув або бачив, як він виїздив?

— Не знаю. Той пан в окулярах уже запитував мене. Мешканці будинку вимагали, щоб він не заводив мотоцикла у дворі. Тому він завжди виводив його на вулицю і там запускав мотор. Арнольда могла бачити хіба що наша працівниця, яка приймає замовлення. Двері її конторки виходять прямо на вулицю. Але вона не звернула на це жодної уваги. Двері засклені лише зверху, і, коли вона сидить за столом, їй не видно вулиці. Арнольд виводить мотоцикл через ворота, а вони далеченько від конторки… Гуркіт мотоцикла вона могла почути, але ж навколо їздить так багато машин…

— Ви можете підтвердити, що ваш син поїхав саме на дачу, а не в якесь інше місце?

— Ні, не можу, хоч він їздив туди щосуботи, з весни і аж до осені.

— Ви можете довести, що він їздив лише на дачу?

Бедржих Фієдлер замислився.

— Я йому вірив…

— Він возив кого-небудь на задньому сидінні?

— Бачити мені не доводилось, а сам він мені не казав. Останнім часом ми жили з ним, наче чужі. Я боявся, що він робить щось таке, з чим мусить критися від мене…

— Коли він повертався після суботніх прогулянок?

— Коли повертався? В неділю. Увечері або вночі. Я не пригадую жодного випадку, щоб він затримався до понеділка… або на кілька днів. Звичайно, він бував на дачі не сам… не кожний має таку волю, як він. Але вони в неділю ввечері роз'їжджалися, а потім, коли треба, він їхав туди знову…

— Схоже на те, пане Фієдлер, ніби ви переконані в тому, що він їздив лише на дачу.

— Ні, — важко зітхнув Фієдлер. — На жаль, не переконаний. Він часто їздив кудись і серед тижня. Куди саме — не знаю. Не думайте, що Арнольд весь час бив байдики. Траплялося, що на тому ж мотоциклі йому доводилось виконувати доручення нашого ательє. Це був меткий і кмітливий хлопець. Проте не любив, щоб ним командували… Інколи працював цілий день, а було й так, що гуляв цілу ніч і повертався додому лише виспатись…

Пізніше я довідався (це було зазначено в протоколі, якого я ще не бачив), що в суботу рано поблизу дачі Фієдлера пройшов невеликий дощ, і на піску біля будинку збереглися сліди мотоцикла. Отже, цілком можливо, що Арнольд Фієдлер був там у суботу. Сліди залишалися й після того, як надворі просохло, аж доки їх не затоптали люди. Однак хоч би приблизно встановити, коли саме Арнольд виїхав з дачі, було неможливо.

— Чи повернувся він до Праги, невідомо, — сказав Фієдлер. — Панове зламали потім замок від гаража, — у мене не було ключів, — і мотоцикла там не виявилось. Нічого особливого вони там не знайшли, хоч і не обмовились про це жодним словом…

Я сів за друкарську машинку і написав, що Бедржих Фієдлер, задовольняючи наше прохання, дозволяє органам безпеки зробити обшук у себе на квартирі і в фотоательє з метою з'ясування причин зникнення його сина Арнольда. Це не зовсім відповідало канонам законодавства, але поступливий батько підписав заяву без будь-яких заперечень. Здавалось, він навіть не знає, в чому полягає різниця між нашим управлінням і міським відділенням громадської безпеки. А коли це так, то переконувати його не було потреби. Не виключено, що випадок з його сином, який зараз вважається карним, виявиться антидержавним злочином.

— Як ви проводите суботні дні, пане Фієдлер? — поцікавився я, покінчивши з паперами.

— Щосуботи зранку ми завжди фотографуємо наречених, — довірливо відповів він. — Потім плівку треба передати для обробки в ательє. Як бачите, цей весь день у нас вщерть завантажений. Я роблю лише коротку перерву на обід. Після цього ми з готовими знімками поспішаємо до замовників, аби ще застати їх за весільними столами. Це вважається так званий поквартирний обхід, і артіль додатково оплачує за нього. Частину фотознімків ми залишаємо у загсі, і, одержуючи посвідчення про шлюб, люди купують їх там. Як складуться обставини сьогодні — не знаю.

— Де ви обідаєте?

— В ресторані. Біля ательє. Там трохи й відпочиваю.

— Ви підете туди сьогодні?

— Сьогодні, мабуть, ні… Я вам буду потрібний?

Я посміхнувся.

— Ви не можете бути непотрібним. Проте поспішайте до свого ресторану. Зараз уже пізно, але, сподіваюсь, для вас там дещо залишилось.

— Мене там знають…

Він був наївним, мов дитина, цей батько, гідний покарання й співчуття.

— От і добре. Ідіть поїжте, а потім трохи зачекайте. Вас знайде там наш працівник. Він скаже, що робити далі. Можливо, у мене виникнуть до вас ще якісь запитання. Ви мене зрозуміли?

— Так, — зніяковіло хитнув він головою. — Я буду чекати.

— Гаразд. У вестибюлі вам доведеться трохи затриматись біля вартового, поки я йому подзвоню. У вас ще немає перепустки, і він, звичайно, вас не випустить.

Бедржих Фієдлер знесилено підвівся, не знаючи, що йому робити — дякувати мені, прощатися чи заперечувати, і вирішив за краще промовчати.

Коли Фієдлер залишив кабінет, я підняв телефонну трубку:

— Негайно виділіть працівника для нагляду за людиною, яка зараз вийде з нашого будинку. Стежте за нею, доки не буде іншого наказу. Якщо ця людина помітить, що за нею стежать, відразу ж повідомте мене. Передавайте інформацію про кожний її крок. Прізвище — Фієдлер, ім'я — Бедржих.

Бедржих Фієдлер, безперечно, знав про свого сина значно більше, ніж розповів.

Стежити за Арнольдом ми не могли, тому встановили нагляд за його батьком. Мене цікавило одно — має випадок з Арнольдом Фієдлером якесь відношення до тайника на дев'ятнадцятому кілометрі чи ні.

Я чекав відомостей від Трепинського, сподіваючись почути щось важливе й нове. Нестерпно хотілося їсти. Про смажену гуску, яка чекала на мене у знайомих, я вже й не мріяв, — вийшов у приймальню і попросив Гонзика Тужиму, щоб він приніс мені з автомата п'ять бутербродів і пачку сигарет.

Але, побачивши перед собою бутерброди, я не відразу взявся за них. Раптово виникла ідея, яка чимдалі видавалася значнішою. Одначе дозвіл на це треба було просити в полковника. Якщо я звернуся до нього зараз, він порадить перш за все перевірити, що зробили слідчі громадської безпеки. Цим я міг би зайнятись і сам. Скільки часу піде на це?

Доведеться пожертвувати суботнім вечором і недільним днем, бо далі вже зволікати не можна. Отже, в понеділок зранку я йду до полковника.

Тепер можна було поласувати й бутербродами. Щойно я взяв одного з них, як до кабінету ввійшов Трепинський.

— Завдання виконано, — промовив він. — Район дев'ятнадцятого кілометра обстежено, знайдено ключ від мотоцикла.

Трепинський поклав на стіл ключ, обережно загорнутий у аркушик паперу, потім спокійно розгорнув папір і сказав:

— Треба віднести до лабораторії, мені здається, що на ньому залишилися сліди крові.

Події набували гостроти. Знайдено ключ, а на ньому сліди крові!

— Це цікаво, — сказав я і, уважно придивившись, помітив червону цяточку в поздовжньому жолобку ключа.

— Він був весь у крові, — вів далі Трепинський, показуючи мені на темні плями на сірому металі, — але хтось його обмив.

— Ви гадаєте, що це кров? — запитав я.

— Так, — відповів він з незрушним виразом обличчя, — за даних обставин краще вважати, що це кров.

Він мав рацію.

— Тоді пошліть ключ в лабораторію. Лист нехай підготує Лоубал, а решту зробить Гонзик.

Про якусь травму мотоцикліста не могло бути й мови. Сліди на ключі давні, адже мотоцикл разом з водієм зник уже майже тиждень тому. Все це наштовхувало Трепинського на думку, що з Арнольдом Фієдлером, безперечно, скоїлось лихо ще тиждень тому. Отже, в район дев'ятнадцятого кілометра на його мотоциклі приїхав хтось інший. Цей невідомий квапливо вийняв ключ і викинув геть.

У приймальні застукотіла друкарська машинка, і Трепинський знову повернувся до кабінету.

— Я не пригнав мотоцикла, — продовжив він свою розповідь, — тому що в баку немає жодної краплини бензину.

— Скінчився, чи хтось вилив?

Трепинський махнув рукою, даючи зрозуміти, що я поспішаю із своїми запитаннями.

— Скінчився. Якби його виливали або переливали в іншу машину, залишилися б сліди. Злодій навіть не думав би їх приховувати. Мені здається, що мотоцикл покинули саме через те, що скінчилося пальне.

— Це випадково сталося на дев'ятнадцятому кілометрі?

— Ця випадковість дуже неприємна.

— Будь-яка випадковість має передумову, — процитував я Карличка.

— Цілком імовірно. Коли б пригода трапилась за півкілометра далі, вона б нас не цікавила.

Думки лейтенанта були логічними.

— Як ви наказували, — розповідав далі Трепинський, — я дійшов до місця події пішки. Трохи затримався, щоб оглянути місце та зв'язатися з допоміжною охороною. Потім викотив мотоцикл на головну магістраль і з'їхав ним по шосе в напрямку Бероуна, туди, де на мене чекала машина. Це було вже далеченько від дев'ятнадцятого кілометра. Мотора, звичайно, не випробував, але мотоцикл непошкоджений. Доки екіпаж машини викликав вантажний автомобіль, я ретельно оглянув його. Нічого незвичайного чи підозрілого не помітив, — але радив би уважно вивчити залишки пилу й болота на покришках та під крилами. Біля мотоцикла залишилась охорона, а я машиною повернувся до Праги.

Із цих скупих даних вже можна було зробити деякі висновки. Хоч на твердому грунті й не збереглося слідів, які б свідчили про напрямок руху мотоцикла, стало ясно, що він їхав з Бероуна до Праги, тобто під гору. Пальне вийшло, і він одразу ж став. Якби мотоцикл рухався у протилежному напрямку, тобто згори, він проїхав би й далі без бензину. Водій навіть не подумав би одразу про порожній бак, гадаючи, що мотор покапризує і знову працюватиме. Отже, припускаємо, що він їхав угору і бензину не стало саме на дев'ятнадцятому кілометрі. Тепер давайте спробуємо проаналізувати цей клятий збіг обставин. Мотоцикл зупиняється біля стовпчика з позначкою дев'ятнадцятого кілометра. Навколо темрява, ніч. Водій звертає з шосе на грейдер. А далі уявити, як розвивалися події, вже неважко. Думки завжди випереджають слова, крім тих випадків, коли говорять не думаючи.

Трепинський вже давно все обміркував, але викладав свої припущення неквапливо. А мені не терпілося швидше почути все.

— Мотоцикліст відразу ж збагнув, що бак — порожній, — продовжував Трепинський. — Ситуація для нього склалася досить неприємна, якусь мить він стояв, не знаючи, що робити далі, і, очевидно, вийнявши ключ, крутив його навколо пальця. Саме тоді, або, може, ховаючи ключ до кишені, він і загубив його в траві.

— Де саме?

— Праворуч від грейдера, якщо йти в напрямку руху мотоцикла.

Отже, з тих питань, які нас цікавлять, ми змогли дати відповідь лише на те, що стосується напрямку руху мотоцикла. Якщо хлопець виїздив на кілька днів кудись далеко — аж на Пльзень в Шумавські лісові нетрі і з якихось причин мандрував не вдень, а вночі, щоб важче було помітити номер мотоцикла, — то на зворотному шляху йому дійсно могло не вистачити пального значно раніше, ніж він розраховував. Шумавія — чарівний край. Але саме там ми межуємо з ФРН, а в прикордонників око пильне. Не може бути, щоб вони не помітили номер мотоцикла, який розшукується. Повідомлення про це вони одержали не пізніше, ніж у середу вранці, і, звичайно, посилили нагляд — контроль за дорогами. Якщо вважати, що на мотоциклі сидів Арнольд Фієдлер, і припустити, що він виїздив в ті краї на. кілька днів, а потім повертався звідти, то можна впевнено сказати, що до тайника на дев'ятнадцятому кілометрі він не мав ніякого відношення. Все це трапилось поза його бажанням. Таким чином, я ще міг плекати надію на випадковий збіг обставин. Але наслідки…

— Будемо вважати, що зникнення Арнольда Фієдлера сталося зовсім не з його вини, — поглиблював далі свою думку Трепинський, — або ж, інакше кажучи, поза насильством над ним. Тоді немає потреби доводити, що останнім місцем, де він перебував і яке відоме нам, є дев'ятнадцятий кілометр. Причиною зникнення хлопця може бути сусідство таємної схованки.

Заперечити подібний висновок міг лише реальний хід подій.

— Легко уявити, як усе це скоїлось, — продовжував Трепинський. — Арнольд стояв на шосе, чекаючи попутного транспорту, аби попросити трохи пального. Надій, правда, було мало: ніч, темрява. В такий час рідко коли спиняються машини. До того ж, його влаштовувала тільки суміш бензину з маслом — чистий бензин не годився. Турбувати когось із навколишніх мешканців не було рації — до світанку залишалося вже небагато. Арнольд Фієдлер перейшов на протилежний бік шосе і присів на кілометровий стовпчик. Тут він зненацька побачив тайник.

Хоча подібний перебіг справи мені не подобався так само, як і Трепинському, але той вів далі:

— На жаль, ми змушені згодитись з можливістю подібного. Поблизу хтось переховувався, з нетерпінням чекаючи, доки Арнольд піде звідси. Коли ж невідомий побачив, що Арнольд викрив тайник, він його вбив, а тіло десь уміло заховав. Мотоцикл залишився — спершу треба було подалі віднести жертву. Це означає, що злоинець був один і не міг відразу впоратися з усім. Можливо, він пізніше повернувся, щоб звести його з пагорба, як це потім зробив я, але помітив, що мотоцикл уже привернув увагу патрулів, і вирішив за краще не наближатися до нього.

Тайником на дев'ятнадцятому кілометрі користувалися нерегулярно, — лише після одержання повідомлення по радіо. Громадянин з підпільним ім'ям Неумейстер клав у схованку здобутий шпигунський матеріал і відразу ж висилав зашифроване повідомлення в західноберлінський центр про те, що тайник заповнено. Запеленгувати передавач і схопити цю «невідому» особу ми не могли, тому що вона весь час змінювала своє місце перебування. Передавач працював лічені секунди. Для підтвердження інформацію передавали в ефір ще тричі протягом двадцяти чотирьох годин і щоразу з іншого місця: спершу з району Праги, потім з якогось віддаленого села, куди виїздив поїздом Неумейстер, ховаючи рацію в чемоданчику. Так, у всякому разі, вважали працівники західноберлінського центру. А насправді все це замість Неумейстера робили ми самі. Звичайно, нам не було потреби блукати з передавачем по країні — самі себе ми не пеленгували.

«Центр» мовчав, аж доки не розшифровував всі чотири передачі Неумейстера, і лише після цього посилав до тайника свого агента. Він переходив кордон одним із шляхів, які ми називаємо «каналами». Був ще й інший спосіб — використання члена екіпажу вантажного пароплава, який перевозив товари по Лабі до Гамбурга. Спочатку його попросили передати листа знайомим. Потім цей матрос за незначну плату кілька разів вибирав матеріали з тайника. Коли ж він було, спробував відмовитись від цих небезпечних завдань, йому між іншим нагадали про те, як «випадково» втопився один матрос у Гамбурзькому порту, котрий, до речі, теж намагався протиставити свої інтереси інтересам розвідки.

Той, хто вибирав з тайника відомості, залишав у ньому гроші для Августа Майєра-Неумейстера, а інколи й деякі накази. Якщо ж виникала необхідність передати щось особливо важливе, про це заздалегідь повідомляли по рації. Отже, в разі потреби ми заманювали агента до тайника і потім мали змогу стежити за ним. Саме таким чином ми «познайомились» і з тим матросом, але не заарештували його — він приносив користь і нам, і ворожій розвідці. Та в ті трагічні хвилини в районі тайника на дев'ятнадцятому кілометрі не мусило бути агента, бо його ніхто туди не викликав і не посилав.

— Однак Арнольд Фієдлер міг стати жертвою іншої, не відомої нам організації, — сказав Трепинський. — Я не хочу робити поспішних висновків і тому не стверджую, що це має якийсь зв'язок із пограбуванням дачі, яке трапилось днів за чотири-п'ять до випадку на дев'ятнадцятому кілометрі. Проте можливо, що це ланка в ланцюзі одного й того ж злочину. Може бути, що й мотоцикл залишили на дев'ятнадцятому кілометрі навмисне, аби поглузувати з нас. Коли це так, то наші дії викрито. Я пропоную: по-перше, обшукати ліс у районі дев'ятнадцятого кілометра. Там може бути щось закопане або приховане в кущах. І, по-друге, посилити охорону Августа Майєра. Західнонімецька розвідка може запідозрити його в зраді і зробити з ним те саме, що з Арнольдом Фієдлером.

— Ну, що ж, займіться цим, — сказав я. — Відберіть людей, яких ви добре знаєте, і нехай вони удають з себе затятих шукачів грибів у навколишніх лісах.

— Слухаюсь! — відповів Трепинський.

Матрос, зв'язковий західноберлінського центру, перебував зараз у Гамбурзі. Якщо всі нитки нашої справи лопнули, то, очевидно, він уже годує риб десь на дні. Але повідомлення про це ми не одержали…

В цю мить задзвонив міський телефон.

— Товаришу капітан, це Карличек. Доповідаю вам з ательє.

— Які новини?

— Хороших принаймні немає, — підкреслив Карличек. — Апарат для перегляду мікроплівки зник. Але я знаю, хто його взяв.

— Знаєте чи лише, здогадуєтесь?

— Вважайте, що знаю, — впевнено заявив Карличек. — Об одинадцятій годині ранку ательє відвідав покійний Арнольд Фієдлер. Він забіг, схопив апарат і тепер — шукай вітра в полі.

Трепинський вже пішов, і тому я вимушений був на самоті червоніти за безпідставні розмірковування про вбивство на дев'ятнадцятому кілометрі.

Але, незважаючи на воскресіння головного героя подій, я вирішив, що всі мої розпорядження залишаться в силі, тільки треба встановити ще додатковий нагляд за районом дев'ятнадцятого кілометра, на випадок, якщо Арнольд Фієдлер повернеться за мотоциклом.

Я вирішив, що зараз мені найкраще бути з групою Скали. Кабінетний період роботи закінчився.

Невдовзі наша машина зупинилася біля воріт старовинного будинку, на фронтоні якого сяяв напис «Фотографія». Будинок стояв навпроти людного майдану, повз нього їздило багато трамваїв, поряд було безліч різних крамниць. Окремі з них працювали до пізнього вечора.

Фотографія Бедржиха Фієдлера була зачинена. Вузьке вікно прикривали металеві жалюзі. Праворуч від дверей висіло дві реклами. Я не став розглядати їх і відразу ж попрямував до воріт будинку. Доріжка, вимощена жовтою цеглою, вела у глибину двора. На видноті там стояла дерев'яна будка із чималим замком на дверях.

Це був, безперечно, гараж для Арнольдового мотоцикла. Та мене зараз більше цікавили відчинені двері з правого боку підворіття. Над ними я побачив табличку із стрілкою, спрямованою вниз. На ній було написано: «Ательє». Такий же напис прикрашав і самі двері, так що тут важко було заблудитися. Над входом з верху до низу звисали важкі темно-зелені штори. Відхиливши їх, я побачив перед собою засклені двері. Минув їх і опинився у вузькому коридорі. Ліворуч і праворуч теж двері. Далі він розширявся і переходив у простору залу, залиту тим специфічним молочно-білим світлом, яке властиве лише для фотоательє.

Різко пахло емульсією, проявником. Поряд почулись голоси:

— Значить, немає?

— Поки що ні. Та й взагалі, навряд чи можна буде відшукати сліди.

Я відхилив штору. На стільці сидів Карличек, а перед старшим лейтенантом Скалою стояв чоловік, втомлений і спітнілий. Очевидно, він щойно повернувся після тривалого ходіння розжареними вулицями міста. Не важко було зрозуміти, що він із своєю групою чимало потрудився, розшукуючи Арнольда Фієдлера.

— Візьміть додатково кількох співробітників і продовжуйте пошуки, — наказав йому Скала. — Треба негайно допитати Арнольда Фієдлера.

— Для чого така поспішність? — здивовано повела очима тридцятилітня блондинка. — Адже все уладналось! А ті сім днів він мав право використати, як хотів.

— Ви помиляєтесь, пані Мілнерова, — невдоволено мовив Скала і перевів очі на мене.

Чоловік, якому Скала дав завдання продовжувати пошуки, миттю зник.

Пані Мілнерова (власниця досить романтичного імені Флора) в робочі години сиділа за столом у маленькій конторці, яку називали крамничкою. Там вона приймала замовлення. У неї було красиве, але пісне обличчя з рожевою випещеною шкірою. Вона прагнула підкреслити свою привабливість ще й одягом, проте їй бракувало смаку. Дорога літня сукня з багатьма зборками робила її огряднішою; помаду пані Мілнерова вибирала не з кращих — якогось заклично-бурякового кольору. Посилене піклування про зовнішність переходило в свою протилежність. Пані скидалася на папугу.

— Це пан Бочек, — відрекомендував мені Скала працівників фотографії, — заступник директора, ретушер. Пан Гадраба, — показав він на іншого чоловіка. — Працює лаборантом.

Бочек і Гадраба не знали, як їм реагувати на таку рекомендацію. Бочек навіть не вклонився. Йому було не більше тридцяти п'яти років. У полотняних штанях і голубій сорочці з короткими рукавами він був схожий на спортсмена, і в своїй уяві я ніяк не міг пов'язати його з ретушшю негативів.

Юліус Гадраба був одягнений у білий робочий халат. З-під нього виглядав застебнутий на всі ґудзики френч, а з-під френча — ще кілька теплих сорочок. На вигляд Гадрабі було більше п'ятдесяти років. Природа наділила його красивим, просто класичним профілем, але йому бракувало виразу мужності. Звичайно, в молоді роки це було помітніше, ніж зараз.

— Ще одного працівника цього колективу я, на жаль, відрекомендувати вам не можу, — сказав Скала, кинувши суворий погляд на Флору Мілнерову. — Він страждає хронічною хворобою не виходити на роботу.

Флора Мілнерова посміхнулася. Я удав, що не помітив.

— В такому разі запросимо сюди хоч би його батька, — промовив я. — Якщо ви можете когось послати, — мій автомобіль до ваших послуг.

Скала глянув на Карличка і подав йому знак.

— Поїдете ви!

Карличек рвучко підвівся з крісла і швидко попрямував до виходу, де мало не зіткнувся із співробітником групи, котрий саме заходив до кімнати.

— Ще одна несподіванка! — голосно промовив Карличек, зникаючи за дверима.

Співробітник доповів Скалі:

— В кімнаті для проявлення плівок і на складі все в порядку. Поверховий огляд пакетів з фотоматеріалами нічого не дав.

Юліус Гадраба злякано обхопив голову руками. Скала зрозумів його переляк.

— Не хвилюйтесь, — спокійно зауважив він. — Ця людина добре знається на фотосправі.

— Ми відрізали від фотоплівок і фотопаперів лише тоненькі смужечки, — відповів наш фахівець. — Все зроблено як слід.

— Я вважаю, що ви не мали права цього робити, — тихо зауважив Йозеф Бочек. — Оскаржувати наші дії може тільки ваш директор, — нагадав йому Скала. — Пане Гадраба, розкажіть нам ще раз про вашу зустріч з Арнольдом Фієдлером.

— Ще раз, панове? — здивувався він, притуливши руки до грудей. — Я попередив вас, що хвилювання завдає моєму здоров'ю чималої шкоди.

А що саме так хвилює вас? — здивувався Скала.

Ну, ця ситуація, коли…

— Пане Гадраба, ви ж не іпохондрик…

— Борони боже! — відповів вражено Гадраба, розвівши руками. — Він належав до тієї категорії людей, яким постійно здається, що всі навколо недооцінюють їхньої величі, і вони намагаються підвищити свою гідність театральними жестами.

— Значить, ви завбачили в цьому якийсь непорядок? — не здавався Скала. — Так чи ні?

— Вибачте, панове! Єдине, що мене вразило, — це така надмірна кількість працівників охорони громадського…

— Пане Гадраба! — урвав його Скала. — Замість того, щоб іронізувати, я б краще порадив вам подумати про ті непорядки, які існували на вашому підприємстві! Скажіть, будь ласка, де ви ще бачили, щоб службовець сам собі дозволяв тижневу відпустку, як це трапилось із Арнольдом Фієдлером, і, взагалі, ставився до своїх службових обов'язків так, як він? Ви згодні зі мною? А як дивитесь на це ви, пані Мілнерова?

Флора Мілнерова знизала плечима і нічого не відповіла.

— Байдикувати і почувати себе на висоті — завжди вважалося злочином, — продовжував Скала. — І його батько знає про це!

Щосуботи після дванадцятої Гадраба чекав директора ательє Фієдлера, а інколи, правда, досить рідко, і його сина, щоб обробити плівки, зняті на весіллях. Сьогодні директор щось довго не приходив. У нього клопоти з сином, це всім добре відомо… А за клопотами забудеш і про роботу…

Юліус Гадраба приготував ванночки й розчини. Приміщення було замкнене, але Бедржих Фієдлер мав свої ключі. Гадраба саме перевіряв, як працює полагоджений фотозбільшувач, коли почулися чиїсь обережні кроки. Хтось ходив по ательє, але то був не Бедржих Фієдлер, — Гадраба добре знав його ходу. Крім того, директор не став би нишпорити по всіх закутках у темряві.

Юліус Гадраба вийшов з лабораторії, сподіваючись, що Бочек забув якусь річ і тепер повернувся за нею.

— Хвилиночку! — перебив я. — Скільки у вас ключів від ательє, і хто їх має?

— У мене ключ лише від крамнички, — неохоче озвалася Мілнерова.

Йозеф Бочек мав вигляд спокійний і незалежний, хоч відчувалося, що процедура допиту для нього неприємна. У нього був ключ від дверей знадвору. Такі самі ключі були в Гадраби й директора, а ще один, запасний, висів у крамничці на стіні. Арнольд Фієдлер носив, здається, з собою ключі від ательє, квартири і від замка на дерев'яному гаражі.

— Продовжуйте, — звернувся я до Гадраби.

Гадраба зітхнув.

— Тут, в ательє, нікого не було… але звідти, з конторки, долинав шурхіт. Тоді я гукнув: «Хто там?» З конторки озвалися: «Я».

Гадраба одразу впізнав голос Арнольда. Переляк минув, але його охопило хвилювання. Гадраба розчиняє двері і бачить: в крамничці спущені жалюзі, горить світло, а посередині стоїть справжній Арнольд Фієдлер. Він ще й досі тремтить, коли пригадує цю картину. Органи безпеки ще з вівторка розшукують хлопця, а він з'являється сюди живий-здоровий. У шкіряній куртці і таких же штанях, простоволосий, стоїть собі похмуро біля столу і зав'язує чимось напханий рюкзак. Гадраба не витримав і промовив: «Господи, невже це, ви?» Арнольд спідлоба глянув на нього: «А що тут дивного?» Потім закинув рюкзак за плечі і наблизився до дверей: «Пустіть!»

Гадраба відступив убік, а потім пішов слідом за ним. «Арнольде! — гукає він навздогін. — Вас скрізь розшукують! Де ви були?» — «Що вам до цього?» — кидає той у відповідь. «Батько побивається…» — «Я також. Тільки, прошу нас, не наступайте мені на п'яти, а то стукну копитом. Привіт!»

І Гадраба замовк.

— Що ж ви робили потім? — запитав я після хвилинного мовчання.

Гадраба підвів руки догори, наче хотів висловити протест, та, глянувши на мене, мабуть, передумав.

— Я? — перепитав він. — Зупинився! У нього, напевно, був напоготові мотоцикл, але як він від'їздив, я не чув. На щастя, я через хвилину все зважив і…

— Що зважили?

— Пробачте, але ж тут усе зрозуміло. Хіба ви не думали, що з хлопцем щось скоїлось? — з іронією запитав він. — Я ж відносно цього спокійний. Це не вперше, коли він на кілька днів зникає…

Гадраба обвів поглядом усіх присутніх, шукаючи підтвердження сказаному.

— Пана Фієдлера це ніколи не хвилювало, у всякому разі, я цього не помічав… Зараз — інша річ: його приголомшив випадок на дачі. Проте я б хотів звернути вашу увагу ось на що… Арнольд міг побувати вдома, адже у них здебільшого нікого немає, тільки зранку інколи заходить служниця…

— Даруйте мені, панове, — втрутилася в розмову Флора Мілнерова, — я не можу більше мовчати. Арнольд живий, отже, він з'явиться ще не раз. В тому, що він був непривітним з паном Гадрабою, немає нічого дивного.

— Авжеж, — підтвердив Гадраба. — Такий уже в нього характер. Пан Фієдлер мав важке передчуття…

— При. чому ж тут передчуття, коли нічого не сталося? — втрутився Йозеф Бочек.

— Я, далебі, й сам не знаю, — здався Гадраба. — Однак у мене є своя думка… Через кілька хвилин я вийшов з будинку, але Арнольда на вулиці не було.

— У служниці є власні ключі від квартири? — поцікавився я.

Скала підтвердив, що так. Її вже допитували. Я запитав Гадрабу, чи знає він, що було в рюкзаку Арнольда, та він тільки похитав головою.

— Я не заглядав у рюкзак і навіть гадки такої не мав. Нікого з наших співробітників я ні в чому не підозрюю. — Він кинув докірливий погляд на Бочка й Мілнерову. — Рюкзак у Арнольда великий, і напхано в нього було по саму зав'язку.

— Звичайнісінький рюкзак, — знову втрутилася в розмову Мілнерова, — я часто бачила його в Арнольда.

— Пані Мілнерова, у нас ще будуть до вас окремі запитання, і саме через ваші надто гарячі коментарі. Отже, поки вас не запитують, прошу помовчати, — сказав я.

Це, звичайно, стосувалось і решти, тому вони всі троє замовкли. Я підвівся й попросив Скалу показати мені те місце, звідки зник апарат, що привернув увагу Карличка. Скала повів мене через маленькі двері до сусіднього «залу», досить просторого, але трохи вужчого, ніж головний павільйон. Для прийому відвідувачів служила невеличка комірчина, відмежована від нього дерев'яною перегородкою. Під стелею горіла потужна лампа. Тут було кілька шаф різного призначення, розставлених уздовж стін. Комірчину прикрашали полиці, розділені на маленькі гнізда, з висувними шухлядами. З них Флора Мілнерова вибирала готові картки і видавала їх замовникам. Вона байдуже ставилась і до мистецтва фотографії, і до самих замовників; це можна було прочитати на її обличчі. Можливо, я помилявся, але в мене склалося саме таке враження.

Я щільно зачинив двері, тому можна було вважати, що ми залишилися наодинці.

— Я ледве стримуюсь, — тихо промовив Скала. — Юнак у шкіряному одязі з рюкзаком за плечима раптом зник, наче привид. Просто соромно слухати! Вся ця трійка хитро морочить нас.

— Особливо Мілнерова, — погодився я. — У неї є сім'я?

— Розлучена.

— Я так і думав.

— Напевно, Бедржих Фієдлер і не знає, що діється в його ательє, — висловився я. — Як ви вважаєте, можливе таке, що Арнольд сидить зараз спокійнісінько у Мілнерової, поклавши ноги на стіл?

— Хто зна. Все може бути. — Скала почухав потилицю. — Вона веде всю бухгалтерію в ательє, а значить, виплачує Арнольдові зарплату і премії.

— Спитайте дозволу і завітайте якось ненароком до неї в гості.

Скала замислився.

— Знаєте що? Я делікатно відвідаю усіх трьох. Адже вони єдині Арнольдові знайомі, про яких ми хоч що-небудь знаємо. Найвірогідніше, на мою думку, це якась інтрига Арнольда з Флорою Мілнеровою…

Ми пройшли в конторку. В ній також горіла лампочка. На столі стояв телефон.

— Розібратися в цьому випадку важливіше, ніж подивитись на порожнє місце, де раніше стояв апарат, — сказав Скала. — Вам довелося трохи почекати, доки я привів до вас Фієдлера, чи не так?

— Авжеж, довелося!

— Я вже подумав, що нам просто не щастить. Побував у чотирьох місцях, а він, ніби навмисне, зникав звідти перед самим моїм приходом. Тепер я дотримуюсь іншої думки. За сьогоднішній день він зробив зовсім мало знімків. З тридцяти шести кадрів плівки відзнято лише двадцять. Якщо старий не залишив решту касет у себе в кишені, значить, скаже, що десь загубив. Це могло статися, коли він бігав по місту, аби якнайдовше залишатися на самоті. А синочкові потрібен був час, щоб завітати в ательє, взяти там необхідні речі і спокійно зникнути знову. Тепер може скластися дуже кумедна ситуація. Пришвендяє у відділення цей юнак і повідомить, що в нього хтось украв мотоцикл.

— І це можливо, — погодився я.

Скала вів далі:

— Я сподівався, що в такий пізній час в ательє вже нікого не буде. Адже робота закінчилась. Думав побувати і на квартирі Фієдлера: Арнольда немає, а у старого ж ви ключі забрали і, напевно, його хоч трохи затримаєте. Я залишив там для обшуку двох наших лейтенантів. Ну, а потім ви з'явилися сюди самі. І тут нам стало відомо, що…

В фотоательє вони застали Гадрабу, який все ще чекав на свого директора. Після того, як Арнольд зник, Гадраба вискочив на вулицю і побіг, шукаючи його, аж до сусіднього ресторану. На щастя, Бедржиха Фієдлера там ще не було. Тоді Гадраба повернувся в ательє і вирішив, що повідомляти про це телефоном не варто: скоро має прийти сам директор, а можливо, Бедржих Фієдлер уже бачився з сином. Тому він сидів і чекав. Поінформувати мене про те, що до ательє заходив Арнольд, можна було й пізніше. Скала з перших же хвилин мобілізував людей на пошуки молодого Фієдлера, а потім послав за Бочком і Мілнеровою. Саме тому Арнольд і міг зараз спокійно сидіти на квартирі у Мілнерової.

Нарешті Скала нахилився до дверцят нижньої секції шафи біля перегородки, що відокремлювала конторку.

— Вам не здається, що ми вже надто довго чекаємо пана директора? — похмуро запитав він. — Адже ресторан за рогом.

Мені теж не хотілось оглядати шафу. Коли б при цьому були присутні Карличек і Бедржих Фієдлер — тоді інша справа. Ми прийшли сюди із Скалою лише для того, щоб спокійно обмінятися думками. Я не знав, де знаходиться ресторан. Але якщо справді за рогом, то Карличек мав уже давно повернутися. Ми послали ще одного працівника, щоб він довідався, куди зник Карличек.

Виявляється, коли Карличек зайшов у ресторан, він побачив, що Бедржиха Фієдлера там немає. У невеличкому залі сидів лише кельнер у білій куртці і поволі вистукував на старенькій друкарській машинці вечірнє меню.

— Ви знаєте пана Фієдлера? — запитав його Карличек.

— Знаю.

— Він був у вас?

— Був.

— І вже пішов?

— Кудись вискочив, — здивовано відповів кельнер.

Карличек почав випитувати у нього подробиці. Той розповів, що десь з півгодини тому Фієдлер раптом підхопився з місця, неначе його вдарило електричним струмом, і вискочив на вулицю. Він сидів он там, біля вікна. Кельнер його добре бачив з-за прилавка. А в куточку під вішалкою сидів ще якийсь відвідувач — його кельнер не знає, очевидно, він раніше сюди ніколи не заходив. Зовсім незнайома людина. Коли Фієдлер вискочив з ресторану, той пан кинувся слідом за ним. Обидва вони вже розрахувалися, тому кельнер не зупиняв їх.

Побачивши, що тут він більше ні про що не довідається. Карличек подався до телефону. Там він зіткнувся із другим відвідувачем ресторану. Він був захеканий і зморений.

Спостерігач звернув увагу на номер машини, якою Карличек приїхав до ресторану, і відразу ж зрозумів, що це працівник органів безпеки. Значить, його функції на цьому закінчуються, бо ж Карличек, напевно, приїхав забрати Фієдлера. Вони швидко домовились про все, але самого Фієдлера не було. Він кудись зник.

Співробітник, що стежив за Фієдлером, розповів деякі подробиці Карличкові. Директор ательє мовчки сидів у ресторані, уважно дивлячись у вікно. Із свого місця в кутку спостерігач не міг бачити, що діялось на вулиці. Коли Фієдлер раптово вискочив надвір, він теж рушив за ним. На сходах біля ресторану Фієдлер на мить спинився, підвівся навшпиньки і глянув на перехрестя вулиці. Його не цікавило, що відбувається в нього за спиною. Він швидко задріботів своїми обережними кроками, трохи погойдуючись, а на розі вулиці перейшов на якийсь мишачий клус. Очевидно, він намагався наздогнати когось, хто вже був від нього на значній відстані.

Наш працівник переслідував Фієдлера, не маючи дозволу затримувати його. Він відповідав лише за те, щоб не загубити сліду старого.

Чи могло бути, що попереду ішов юнак у шкіряному одязі з рюкзаком за плечима?

Можливо. Хоч він особисто його не бачив. Він нічого не знав ні про пана Фієдлера, ні про його сина. Проте, звичайно, звернув би увагу на Арнольда, якби Бедржих Фієдлер наздогнав його. Але він нікого не наздогнав. На перехресті старий зупинився і, задихаючись, покликав:

— Арнольде!..

Наш спостерігач прекрасно впорався із своїм завданням. Він одразу ж збагнув, що Бедржих Фієдлер біг, очевидно, за Арнольдом, який, мабуть, встиг вскочити на ходу в трамвай, або старий десь просто прогледів його. За ріг вулиці саме звертав трамвай двадцять другого маршруту.

Чи бачив він, щоб хтось на ходу сідав у вагон?

Бачив.

Кілька чоловік запізнилося і тому сідали на ходу. Але юнака в шкіряному одязі поміж ними не було. Спостерігач почав дивитися на трамвай після того, як Фієдлер вигукнув: «Арнольде!»

Старий, понурившись, стояв серед тротуару, заважаючи пішоходам. Пройшло ще кілька трамваїв — десятка, одинадцятка і знову двадцять другий. Трохи згодом біля бровки тротуару загальмувало вільне таксі. Фієдлер підійшов до нього.

Виникла небезпека, що він вирветься з-під нагляду. Спостерігачеві було наказано стежити за старим, доки його не відкличуть або Фієдлера не візьме під контроль інший працівник. Він потрапив у досить скрутне становище, але діяв на диво рішуче. Залишивши Бедржиха Фієдлера в машині, побіг до найближчої телефонної будки і повідомив, щоб негайно зупинили таксі, яке рухається за маршрутом двадцять другого трамвая. Таким чином, він завдання виконав і тепер доповів про наслідки своїх спостережень.

Спершу вони з Карличком подзвонили в канцелярію управління і довідались, чи вдалося розшукати те таксі.

Машину зупинили на Страссмайєровому майдані, забрали з неї Фієдлера і тепер не знали, що з ним робити.

— До речі, двадцять другий трамвай там не ходить, — повідомив Карличку співробітник, коли той повісив трубку. — Але це не має значення. Якщо вам потрібен Бедржих Фієдлер, їдьте за ним. Моя місія закінчилась.

— Вона закінчиться лише після того, як ви особисто передасте його мені в руки, — сказав Карличек. — Тому швидше сідайте зі мною в машину і поїхали.

На Страссмайєровому майдані Бедржих Фієдлер вів невимушену розмову з екіпажем блакитної машини управління громадської безпеки. Коли йому закинули, що він покинув ресторан, Фієдлер відповів:

— Я знаю, що мусив там чекати. Це ж у моїх інтересах. Але, побачивши Арнольда, я вже не міг всидіти на місці. Він скочив у одинадцятий трамвай.

Незабаром приїхали Карличек і наш спостерігач та повідомили старому, що він помиляється. Це був не одинадцятий, а двадцять другий трамвай. Фієдлер схопився руками за голову. Він був схвильований і весь тремтів.

— Я б на вашому місці вже заспокоївся, — порадив йому Карличек. — Ваші передчуття виявилися марними — хлопець знайшовся. Він нікуди й не зникав, просто десь вештається собі. Сьогодні він побував і в ательє, але, звичайно, не працював.

— Арнольд був…

— … в ательє. Запхав у рюкзак якісь речі і рушив далі.

— Куди, боже мій! Куди?

— Туди, де ви його зустріли…

— Ви нам не казали, що він був з рюкзаком, — зауважив старший патрульної машини, звертаючись до Фієдлера.

— Який рюкзак? Він просто йшов вулицею у полотняних штанях і легенькій куртці. Він зовсім недавно купив собі цей костюм…

— Хіба він був не в шкірянці?

— Ні. Ви маєте на увазі костюм мотоцикліста?

— Так.

— Ні, ні! На ньому були полотняні…

— Про це ви вже казали, — урвав його Карличек і швиденько підштовхнув зніяковілого Фієдлера в автомобіль.

Значить, Арнольд Фієдлер десь переодягнувся і залишив свій рюкзак. На квартирі Фієдлера, куди ми подзвонили, не знайшли ні шкіряного костюма, ні рюкзака. Не було там, звичайно, й полотняних штанів з курткою. Можливо, що, вийшовши з ательє, Арнольд дістався додому раніше, ніж потрапив туди загін Скали, устиг за цей час переодягнутися, шкіряний костюм забрав з собою і сховав його десь в іншому місці.

Все це було для нас повною несподіванкою.

Невже Арнольд Фієдлер навмисно обдурив нас? Не залишив шкіряного костюма вдома лише для того, щоб ми думали, ніби він ходить у ньому? В такому разі, це дуже обачлива людина. З батьком зустрічатися він не хотів і дуже легко втік від нього. Але тоді навіщо йому було йти повз ресторан?.. Звідки відомо, що апарат для перегляду мікроплівок поцупив саме Арнольд, а не хтось інший?.. Якщо цю справу не вдасться розплутати до понеділка, тоді доведеться вдатися до плану, який я склав раніше. Але для здійснення його необхідно спершу порадитись із членами штабу і одержати дозвіл від полковника.

— Ви, часом, не звернули уваги, — запитав я Бедржиха Фієдлера після того, як Карличек привіз його в ательє, — чи був сьогодні вранці літній одяг вашого сина?

— Не знаю, — відповів Бедржих Фієдлер тремтячим голосом. — Але у вівторок, коли мене викликали на дачу, ще був… Мені наказали принести з собою ключі… їх було два… Один запасний… Потім Арнольд забрав собі обидва. Тому я у вівторок і шукав їх у шафі, в кишенях… і в його новій куртці… але не знайшов. Я й до цього часу не розумію, навіщо були потрібні ті ключі, коли хтось і без них зламав замок?

— Для темних справ! — Скала поплескав його по спині. — Ви над цим голову не ламайте і, взагалі, можете заспокоїтись. У вас тепер немає причин хвилюватись за життя сина.

— Це так, але я все одно не можу заспокоїтись, — сказав Фієдлер, насупивши брови. — Щось насторожує мене! В мене таке передчуття, неначе має трапитись щось жахливе…

Якщо Арнольд ішов повз ресторан до трамвайної зупинки, то маршрут його проходив через три пункти: фотоательє, місце, де він переодягнувся, і ресторан.

— Як же це сталося, що ви не змогли наздогнати свого сина? — знову запитав я Бедржиха Фієдлера. — Адже він ішов, а ви бігли!

— Мені здається, що, побачивши мене у вікні ресторану, він також побіг, — відповів старий. — Коли біжить юнак — це не впадає в око, кілька кроків — і шукай вітра в полі…

— Ви гадаєте, що він вас помітив?

— Так. Він ще раз глянув на мене, вже вскакуючи у вагон одинадцятки… Я був переконаний, що це одинадцятка, і навіть не придивлявся до цифри…

— Це не має значення, — кинув Карличек. — Він одразу за рогом зіскочив з трамвая, а ви помчали аж на Страссмайєровий майдан. Тому ваш син і загубився. У вас там немає ніяких родичів?

— Де? — здивувався Фієдлер.

— На Страссмайєровому майдані.

— Ні… немає.

— Ось бачите, — докірливо мовив Карличек. — А що ж ви там збиралися робити, що так поспішали туди?

— Я не збирався там нічого робити…

— Виглядати свого сина?

— Його ж там не було!

— Через те він і не поїхав туди.

Бедржих Фієдлер перевів переляканий погляд на мене.

— Пане Фієдлер, — сказав я, — ви можете бути певні: рано чи пізно ми все одно розшукаємо вашого сина, якщо він сам не з'явиться до нас. Скажу вам відверто, справа набуває небажаних наслідків. Якщо ваш син займається таємними справами, за це відповідатиме не лише він, а й ті, хто про це знав. Не буде зроблено винятку й для батька.

Бедржих Фієдлер знову надривно промимрив:

— Я ж увесь час благаю, щоб ви розшукали його…

— Ще б пак! Але в нас є підозра, пане Фієдлер, — розтлумачив я йому натяк Карличка, — що ви через свою батьківську любов не допомагаєте, а заважаєте нам. Я не вірю, що ви кинулись би слідом за ним, якби не злякалися, що його помітив крізь ресторанне вікно ще хтось інший.

Бедржих Фієдлер зблід.

— Ви гадаєте, що я навмисно морочу вас?..

— Не будьте наївним, пане Фієдлер. Тайник, у якому ховається ваш син і звідки сьогодні він уже двічі виходив, здається вам надійним і неприступним. Але ви глибоко помиляєтесь.

Карличек і Скала навіть не поворухнулись, обличчя двох інших наших працівників теж були незрушними. Зате Флора Мілнерова аж почервоніла від хвилювання; Бочек почав занепокоєно чухати свою напівлису потилицю, а Гадраба, притуливши руку до грудей, ворушив губами, наче мовчки повторював якусь молитву.

Бедржих Фієдлер пополотнів.

— Ви помиляєтесь… — прошепотів він. — Боже, скільки я вже натерпівся через цього хлопця! Це неправда… неправда! Ось вона, розплата за мої помилки! Я…

— Заждіть, — перебив я. — Скажіть нам правду: що накоїв ваш син?

— Знайдіть його! — вигукнув Бедржих Фієдлер хриплим голосом. — І тоді ми довідаємось про це! І ви, і я! Нехай це буде найтяжчий злочин, я всю провину беру на себе! У всьому винен я, бо так виховав його!

І він почав бити себе кулаком у груди.

Гадрабу, Бочка і Мілнерову це зворушило. Карличек залишався спокійним. Я також не реагував на спалах почуттів старого, хоч мав нагоду зайвий раз пересвідчитись у вірогідності теорії про героїзм страхополохів.

— Ну, годі, — промовив я, коли він, нарешті, опустив руки, і, запросивши всіх присутніх до зали, підвів їх до шафи, в якій раніше стояв апарат для перегляду мікроплівки. Чи був він там, Гадраба і Бочек не могли нічого сказати. Вони вже цілий рік не заглядали до шафи, до того ж, нижня секція вважалася особистим відділом Фієдлера. Мілнерову фотосправа взагалі ніколи не цікавила, але всі троє погоджувались з тим, що Бедржих Фієдлер був закоханий у свою роботу. Гадраба і Бочек заявили, що вважають його своїм вчителем і що саме завдяки директору їхнє фотоательє стало одним з кращих у місті.

Єдиним ледарем у цьому працьовитому колективі був син директора — Арнольд.

Ми стовпились біля старенької шафи. Скала постукав у нижні дверцята і сказав:

— Звідси у вас щось зникло, пане Фієдлер?

Після надмірного активного вияву почуттів Бедржих Фієдлер мав вигляд хворої людини і ні на що не реагував. Замість цього тихим голосом відповів Бочек:

— Ми вже вам говорили, що там зберігається різний мотлох.

Скала відчинив шафу.

— Що тут було? Чуєте? Пане Фієдлер!

Фієдлер отямився. Всю його хворобливість немов рукою зняло.

— Тут? Тут у мене був, здається… — Він зазирнув глибше. — Так. Тут у мене стояв старий мікроплівочний проектор. Але в ньому бракувало конденсора…

— Яке його призначення?

— Призначення? Він служить для збільшення мікроплівки. Проектор мусить бути десь тут. А чому він вас цікавить?

— Тому, що його сьогодні забрав звідси ваш син.

Фієдлер перевів переляканий, — мов у дитини, погляд із Скали на мене. Здається, він хотів щось вимовити, але проковтнув фразу на півслові і здивовано прошепотів:

— Навіщо він йому здався? Ми цим апаратом ніколи не користувались… Це застаріла американська модель ще часів війни. Плівку заряджали в корпус ручного годинника… Але тепер це вже занадто великий розмір, — тоді ж ще не було дрібнозернистої плівки…

— А ви добре обізнані з подібними речами, — зауважив я.

— Я завжди намагався стежити за новинками фотосправи, — нервово відповів Бедржих Фієдлер. — А з мікроплівкою мені навіть довелося познайомитися ближче. Цей апарат мені подарував один знайомий, який зберігав його протягом всієї війни. Я…

Він замовк і мало не до половини заліз у шафу. Там було кілька широких полиць, на яких хаотично нагромаджувались різні фотоприлади. Шукаючи проектор, Фієдлер пересував їх, і звідти долинали такі звуки, неначе тягали важкі меблі. Через деякий час він випростався і безпомічно подивився на мене.

— Немає, — промовив стомлено. — Значить, він і справді забрав… Проектор можна лише продати. В наш час цей прилад не становить ніякого інтересу. Він є в кожному науковому або дослідному закладі…

Фієдлер нахилився знову, — хотів щось переставити в шафі, але необережним рухом звалив на підлогу якусь чорну коробочку.

— Нічого, — сказав він, поспішно закриваючи її. — Це старенька камера дев'ять на дванадцять, звичайний анастігмат. Я раз на рік роблю по діагоналі знімок жердинки завжди за однакових умов. У мене вже є дев'ять таких фотографій. Коли б я вам їх показав, ви побачили б, як ця жердинка змінює свій вигляд. Старе скло, тече, так, тече, і від цього псується оптика. Якщо дослідити процес зміни зображення, це матиме величезне значення для виготовлення оптичних приладів… Тому камера мусить цілий рік зберігатися в одному й тому ж місці…

Він узяв до рук фотокамеру, натиснув на кнопку, перевірив оптику і затвор і знову поставив на полицю.

— Я водночас, з вашого дозволу, наводжу й порядок, — посміхнувся він.

— Будь ласка, — відповів йому Скала, — тільки не забувайте, що у вас зник проектор…

Обличчя Бедржиха Фієдлера знову спохмурніло.

— Не знаю, що й казати, — тихо вимовив він. — Апарат стояв ось на цій полиці.

— Коли ви бачили його в останній раз?

— Хтозна-коли!.. Не можу пригадати. Я б сам і не звернув уваги на те, що його немає. Сюди рідко коли доводиться зазирати, — стільки роботи, що для іграшок не залишається часу…

Я попросив нашого фахівця переглянути, що зберігається у шафі. Виявилося, що це й справді склад старих приладів, якими вже давно не користуються. Можна було повірити, що й апарат, котрий зацікавив Арнольда, також непотрібний мотлох.

Однак Арнольдові цей апарат для чогось знадобився. Чи, може, він забрав його навмисно, щоб ліквідувати зайву підозру? Нарешті ще не було доведено, що це зробив саме він, а не хтось інший. Таким чином, викрадення проектора для мікроплівки скидалось на навмисний запобіжний захід. Отже, завдяки Карличковій спостережливості у нас виникла досить серйозна підозра.

У шафі зберігалися прилади, за якими можна було б простежити увесь складний шлях розвитку фотосправи. Нашу увагу привернула коробочка, схожа на табакерку.

— Шпигунський фотоапарат застарілого зразка, — пояснив нам фахівець.

— Так, — підтвердив Бедржих Фієдлер. — У мене була ще й японська шпигунська камера. Вона мала вигляд квітки і робила знімки крізь дірочку ґудзика. На жаль, я загубив її над Рейном, біля міста Коліна. Ми конфіскували її під час арешту японців після нападу на Пірл-Харбор. Фотокамери вмонтовують ще і в жіночі пудрениці. Там дзеркальце використовується як візир…

— Ви дуже обізнана людина, — знову похвалив я його.

Бедржих Фієдлер виглядав зовсім безпорадно. Як тільки розмова відхилялась від експонатів цього маленького фотомузею, його обличчя враз ставало таким приреченим, немов Арнольд стрибнув не в трамвай, а в безодню.

— Можете зачинити шафу, — наказав я. Затримуватись тут далі не було рації. Я подав знак, що можна роз'їжджатися. Ми повідомили Бедржиха Фієдлера, що з приводу мотоцикла його син може звернутися до нас, а також сказали, що його заява про розшуки Арнольда тепер втратила зміст, хоч ми все одно повинні знайти хлопця й допитати, а тому Бедржих Фієдлер зобов'язаний негайно інформувати нас про все, пов'язане з його сином. Ключі йому повернуть лише після того, як він пересвідчиться, що після нашого обшуку в фотоательє і в нього на квартирі все залишилось на місці.

Він не заперечував.

В управлінні я провів коротеньку нараду. Після розмови із Скалою в залі фотоательє треба було дати деякі додаткові розпорядження. Ми все ще не втрачали надії, що найближчим часом знайдемо Арнольда. Тепер його треба шукати в районі, де він сьогодні з'являвся. Я приблизно визначив зону. Скала висловив припущення, що хлопець міг оселитися також в одній із зачинених владою приватних крамничок. Квартири Гадраби, Бочка і Флори Мілнерової були за межами цієї зони, але їх також варто, взяти під нагляд. Необхідно розпитати у мешканців будинків, чи не з'являвся там юнак з прикметами Арнольда та стежити за квартирою Фієдлера, фотоательє і сусідніми вулицями. Я наказав ще раз уважно допитати колишніх товаришів Арнольда, можливо, хто-небудь з них знає або здогадується, з ким він зараз дружить.

— Я поїду огляну дачу, а товариші нехай негайно приступають до виконання доручень, — звернувся я до Скали. — Коли я повернуся, вже, напевне, будуть якісь новини. Дозвольте мені взяти з собою Карличка.

— Будь ласка, — погодився Скала, — але ви запізнитесь на вечерю. До дачі добрих тридцять кілометрів. — І, звертаючись до Карличка, додав: — А як буде реагувати на це ваша бабуся?

— Як завжди, — спокійно відповів той.

Потім надійшло повідомлення з лабораторії. Сліди на ключі виявилися людською кров'ю, але вони були вже давні й до подій останнього тижня не могли мати ніякого відношення.

— Ми візьмемо на дачі зразки грунту, щоб потім зіставити його з землею на протекторі мотоциклетних коліс, — сказав я і попросив знайти якийсь посуд.

Лоубал і Трепинський одержали від мене окреме завдання. Вони повинні були докладно розпитати про все мешканців будиночків в районі дев'ятнадцятого кілометра, правдиво розповівши їм про загублений кимось мотоцикл. Звичайно, про існування тайника вони не мусили говорити.

Я сподівався, що їм удасться зібрати хоч якісь відомості про мотоцикліста. Головну ж надію я покладав тепер на свій план; він, правда, ще не був схвалений штабом, але збір інформації в районі дев'ятнадцятого кілометра тільки сприяв би його виконанню.

— Потім треба терміново й уважно вивчити листування Фієдлера із його англійськими друзями, — додав я. — Викличте негайно спеціалістів.

Отже, роботи вистачало всім.

— Зберіть також усі відомості про людину на прізвище Яндера. Можливо, про нього є дані в картотеці втікачів. Це теж найтерміновіше завдання.

Нарешті справи було владнано, і ми з Карличком спустилися до машини.

Зручно влаштувавшись на задньому сидінні, відпочивали аж до самої дачі.

Карличек непокоївся, що в надвечірніх сутінках ми нічого не побачимо. Я заспокоїв його. Там є дві газові лампи по триста свічок, а при такому, освітленні, кажуть, видно краще, ніж удень. Отже, поза нашою увагою не залишиться нічого суттєвого. Крім того, у нас є ще два потужних електроліхтарі.

— Як ви гадаєте, що могло цікавити на дачі того невідомого злодія? — запитав я Карличка.

— Щось зовсім невеличке і плоске, — відповів він. — У протоколі є припущення, що це були папірці, бо злодій здирав навіть наклеєні картини. Але я не робив би з цього таких висновків. Просто він шукав якусь плоску річ. Це міг бути і клаптик матерії, і фотоплівка, і металевий жетон, і що завгодно…

Шлях стелився під колеса нескінченною стрічкою. Коли ми були вже неподалік від дачі, Карличек попросив зменшити швидкість. Теплий сонячний день поволі згасав. Ми звернули праворуч, на вузеньку спадисту дорогу. Вона трохи покружляла між деревами і спокійно вляглася поряд із шосе. Воно було зовсім поруч, відмежоване від нас густим лісом. Потім ми почали від нього віддалятися і незабаром потрапили у відлюдні місця. З-над обрію сіро-блакитною смугою підводились ліси, оберігаючи надвечірню тишу.

Наїжджена дорога стала такою вузькою, що машина ледве вміщалася на ній. Із-за високих зелених ялин виглядав гребінь даху якоїсь будівлі — то й була дача Фієдлера.

Дорога обминала дачу і губилася в лісі, що дугою огинав двір. Там, за лісом, було ще кілька дач, але не таких гарних, як ця.

Ми ще не доїхали до будинку, як Карличек попередив:

— Там хтось є!

Я придивився і побачив самотню постать; водій, очевидно, також звернув на неї увагу.

Від дороги дачу відділяли садові кущі. Крізь них ми ще здаля побачили декоративну березову лавочку. На ній обличчям до будинку сиділа постать у білому, помітно вирізняючись на темному тлі.

— Це якась жінка, — висловився Карличек, відкриваючи дверцята машини.

На лавочці міг відпочивати будь-хто, адже підхід до будинку охороняли лише кущі.

Ми рушили до дачі, і густе зелене віття на кілька хвилин заступило лавочку. Коли ж ми знову побачили її — вона була порожня.

— Проґавили! — вигукнув Карличек.

І ми вистрибнули з машини. Ця людина в білому могла сховатися лише в будинку або за ним. За даних обставин варто було б запитати у неї, як вона опинилася тут. Двері будинку запломбовані. Досить було глянути на них, щоб переконатися, що пломби на місці. Водій залишився біля машини, а ми з Карличком кинулись на пошуки. За будинком нам довелося бігти уздовж щільного живоплоту, що оточував невеличкий садочок. В ньому росло багато квітів, кущів аґрусу й смородини і кілька плодових дерев. Біля зачиненої садової хвіртки, що вела до лісу, ми з Карличком зустрілись, так нікого й не знайшовши. В садочку також нікого не було, але позаду, на фоні сірого лісу, метеликом майоріла біла постать. Не було жодного сумніву, що нам пощастить значно більше, ніж Бедржиху Фієдлеру під час переслідування свого сина. Та незважаючи на це, Карличек голосно крикнув:

— Зупиніться! Не бійтесь!

— Стій, бо стрілятиму!

Останню фразу вигукнув я. Важко було зрозуміти, що більше вплинуло на постать у білому — моя погроза чи слова Карличка. Проте, коли я глянув на дівчину ближче, вона мала такий вигляд, що я одразу відкинув свої припущення.

Зовні їй можна було дати не більше шістнадцяти років. Вона дивилася на нас байдужими сірими очима, в яких проступала рішучість.

— Куди це ви так поспішали? — суворо запитав у неї Карличек.

Дівчина високо піднесла голову і зухвало промовила:

— А це вас не обходить.

Мене така відповідь не здивувала.

— Ходім назад, — стримано сказав я.

— З якої речі?

— А ось з якої, — підвищив голос Карличек і ткнув їй під ніс своє посвідчення.

Вона затиснула губи і пішла. На околиці лісу, біля купи сміття, порожніх консервних бляшанок і розбитих пляшок знову зупинилася і зухвало кинула, що вона йде на автобусну зупинку і ніхто не має права заборонити їй.

— Ми вам нічого не забороняємо, — спокійно зауважив я. — Не ображайтесь, але ми змушені на кілька хвилин затримати вас. Покажіть, будь ласка, свій паспорт.

У неї була невеличка біла сумочка. Вона розкрила її і, притуливши до грудей, почала знехотя порпатися в ній, доки, нарешті, не знайшла паспорт.

Сутінки вже опускалися на землю. Ми пішли на дачу. На галявині біля березової лавочки ще видно було, але я присвітив кишеньковим ліхтариком.

Віра Клімова, вік — шістнадцять років і дев'ять місяців, незаміжня, проживає в Празі, працює продавцем універмагу, освіта — восьмирічка і курси продавців. Мати — Марія Клімова, вік — сорок років, проживає там же, працює директором пральні. Батько вмер три роки тому. Більше родичів не має.

Я передав паспорт Карличкові, щоб він записав його номер.

— Що ви тут робили? — звернувся я до неї.

Вона зрозуміла, що з нею не збираються жартувати, але ще вагалася. Нарешті проговорила:

— Це ви запломбували двері будинку?

— Так, — відповів я, чекаючи, що буде далі.

— А навіщо?

— Хіба ви не чули, що там побував злодій?

— Справді?

— Ви, знаєте, кому належить ця дача?

— Ще б пак! — посміхнулася вона. Я обережно взяв її за лікоть:

— Скажіть, будь ласка, а що ви продаєте в універмазі?

— Предмети туалету.

— І поводитесь з відвідувачами так само непривітливо, як з нами?

— Ви не відвідувачі, — відрізала вона.

— Але ми також люди і вимагаємо, щоб ви відповідали на наші запитання докладно й чемно.

Вона промовчала. Я трохи почекав і знову запитав:

— Ви знайомі з Арнольдом Фієдлером?

— Знайома, — відповіла вона з удаваною байдужістю.

— І добре знайомі? — втрутився Карличек, освітивши ліхтариком обличчя дівчини. Видно було, як вона зніяковіла від цього запитання.

— У вас з ним інтимні зв'язки? — перепитав він.

— Це моя особиста справа, — буркнула Клімова. Та ми зрозуміли її відповідь по-своєму.

Я провів її до лавочки.

Перед нашими очима громадилась дача Фієдлера. Обіч неї росли гордовиті стрункі ялини. Вечір стояв теплий і тихий.

— Коли ви востаннє бачили Арнольда Фієдлера? — запитав я суворим голосом, даючи зрозуміти, що мені не до жартів. Це на неї вплинуло, і вона відповіла вже спокійніше:

— Увечері минулої неділі.

— Де?

— Біля нашого дому.

— При яких обставинах?

— Що? — спершу не зрозуміла вона. — Він привіз мене на мотоциклі.

— Звідки?

— Звідси.

— Ви провели з ним тут цілий вихідний день?

Вона ствердно кивнула.

— А коли ви приїхали сюди?

— З Арнольдом?

— Я запитую вас: коли? І прошу відповідати на поставлене запитання. Вас же, напевно, також цікавить його доля. Так чи ні?

— Я не знаю, що тут діється.

— Ми вас поінформуємо, якщо ви казатимете правду.

Клімова випросталась на лавочці.

— Ми були тут ще з суботи, — нарешті відповіла вона. — Приїхали на мотоциклі в першій половині дня. А о десятій вечора в неділю я була вже вдома.

— Арнольд Фієдлер від вашого будинку поїхав далі?

— Так, як тільки я відімкнула квартиру.

— І куди він поїхав?

— Додому, звичайно.

— Ви в цьому впевнені?

— Боже ти мій! Я нічого не знаю, і не чіпляйтесь ви до мене! Я не бігала слідом за ним. Можливо, десь зупинився випити пива.

Після того, що нам стало відомо від Клімової, вже не варто було брати звідси зразки грунту. Увесь посуд Карличек віз сюди надаремне. Стоячи за спиною лавочки, він запитав:

— Хіба ви в суботу зранку не ходите на роботу?

Вона ображено кинула йому через плече:

— Хай це вас не хвилює. Коли надворі погана погода, я працюю, а інколи можу перенести свій вихідний.

— Арнольду Фієдлеру дозволяють на роботі ще й не таке, — сказав Карличек, не звертаючи уваги на її тон. — Він може не з'являтися на роботу, коли йому заманеться, — мабуть, пристосовується до ваших вихідних.

— Я вже вам сто раз казала, — повторила Віра Клімова, — це наша особиста справа.

Я вирішив підійти до неї з іншого боку.

— Послухайте, дівчинко. Ми повинні знати, які у вас відносини з Арнольдом. Це дуже важливо. Арнольд Фієдлер ось уже протягом тижня уникає свого батька, не з'являється на роботу і, як бачите, не прагне навіть зустрітися з вами. І, взагалі, про нього ніхто нічого не чув. Батько дуже хвилюється. Ви знайомі з його батьком?

— Ні, — нервово відповіла вона. — Він мене взагалі не цікавить.

— Скажіть, Арнольд після останньої вашої зустрічі не давав ніякої звістки про себе? Письмово або по телефону? Чи, може, ви самі щось про нього чули?

— Ні.

— Навіть сьогодні? Його аж двічі бачили, але йому пощастило втекти. Так ви навіть не здогадуєтесь, де б він міг бути?

— Я б тоді не чекала на нього тут, — промовила вона після короткої паузи.

— Ви давно з ним знайомі?

З минулої весни. Ми познайомились на танцях.

Ну, а коли по щирості: ви його кохаєте?

— Люди! — з награною бадьорістю вигукнула вона. — Що це за питання! Поруч стоїть пограбований будинок, а ви примушуєте мене сповідатися — кохаю я когось чи ні! Залиште мене в спокої! Я добре знаю, про що можуть розпитувати детективи, а про що ні.

— Тоді зупинимось на танцях, — сказав я. — Що ж, він одразу покликав вас до себе на дачу?

— Це все ваші безпідставні вигадки, — ущипливо кинула вона.

— Як часто ви зустрічаєтесь? На це запитання ви мусите відповісти.

— Якщо мушу, то відповім. Це не становить таємниці. Він заходить до мене кілька разів на тиждень, а потім ми йдемо куди-небудь. У четвер ми всі зустрічаємось у кафе. Там домовляємось про поїздку на дачу. Буває, що в четвер і не зустрічаємося. У Арно не завжди буває вільний час. Боже мій, що вам ще від мене треба?

— Хто ці «всі», що зустрічаються в кафе?

— Хлопці й дівчата. Вони їздили до нього на дачу ще до того, як я познайомилася з ним.

— Отже, вони Арнольдові друзі?

— Звичайно.

— Ви потім перелічите нам їхні імена.

— Я можу й зараз, — погодилась вона. — Протягом цього тижня Арнольд не з'являвся. Навіть хлопці нічого не знали про свого ватажка.

— Ви не запитували про нього в фотоательє? — поцікавився я.

— Ні. Нам заборонено заходити до нього на роботу або додому. А мені. — то й поготів.

— Що ж він — соромиться вас, чи що?

— Мене нема чого соромитись, — невдоволено одказала Віра.

— Ну, а тих, інших?

— Їх так само. Йому соромно перед нами за свого батька.

— І довго ви тут на нього чекали?

— Я ждала, що він заїде за мною.

А сюди прийшли тільки сьогодні?

Так. Думала, що він, напевно, тут.

— З іншою? — озвався Карличек.

— Що ви базікаєте? — образилась вона. — Нещасний! Ви не знаєте його! Якби знайшов собі іншу — відразу сказав би мені про це. Не чіпайте його! Він уладнає свої справи і неодмінно одружиться зі мною. Так що мені нема чого боятись.

— Чому це вам нема чого боятись?

— Тому, що він мусить одружитися зі мною, — вперто повторила вона і витягла з сумочки сигарету.

Настала пауза. Я дістав запальничку. У світлі мерехтливого вогника було виразно видно обличчя дівчини, червоне від гніву і сповнене рішучості, неначе вона поклялась, що ні за що в світі не викаже своєї таємниці.

— Послухайте, — спокійно додав Карличек. — У Арнольда Фієдлера є чудовий фотоапарат.

— Я про це знаю! Ну то й що?

— Мабуть, і не варто запитувати про це, — почав замріяно Карличек. — Де ви зустрінете хлопця, який ніколи не фотографував би своєї дівчини?!

До речі, Карличек був саме таким хлопцем, але про це він зараз промовчав.

— Арнольд фотографував мене, — відповіла Віра. — У мене вдома ціла шухляда його знімків. Але яке це має відношення до всього? Навіщо взагалі задавати такі питання?

Карличек почухав потилицю:

— А знаєте, ви здивували мене своїм повідомленням про шухляду, — щиросердно признався він. — Бо ні вдома, ні на роботі в нього немає жодної вашої фотографії. Та й на дачі ми не бачили таких знімків: Дивно, чи не так? Тому ми б і не впізнали вас, якби не зустрілися тут.

— Ну, тепер ви знаєте про мене все. — Віра Клімова кинула на землю недопалену сигарету. — Це неправда, що на дачі не було жодної моєї фотографії. Там висів великий портрет. Зараз Арнольд забрав його звідти, йому не подобалась рамка, і він вирішив замінити її, але, певно, ще не встиг.

— Замінити таку рамку нелегко, — виявив свою обізнаність Карличек. — А коли він забрав цей портрет?

— Ось уже два тижні.

— Гаразд, — Карличек глянув у бік будинку. — Якщо ви уважно ознайомитесь он з тією кімнатою, то легко помітите, що там наполегливо шукали якусь річ. Причому Арнольд не хотів, щоб цю річ знайшли, надійно заховав її. Або, правду кажучи, — зовсім забрав її звідси. Це був ваш портрет. Тому пильно оберігайте свою шухляду з фотографіями.

Такий висновок виявився для мене несподіваним, хоч я знав, що на дачі не було знайдено жодної фотографії. Віра Клімова занепокоєно глянула на нас.

— Цього я ніяк не можу второпати, — тільки й сказала вона.

— Це ж саме стосується і ключів від дачі, — продовжував Карличек. — Їх було два, і Арнольду не було потреби носити обидва з собою. Запасні ключі мають висіти вдома на цвяшкові. Якщо ж їх там немає, значить, вони знаходяться в людини, котрій господар довіряє. І ця особа — ви!

— Так. Ключ у мене! — Ці слова Віра Клімова вимовила з неприхованою гордістю.

— Тоді віддайте його нам! — наказав Карличек. Це їй не сподобалось.

— І не подумаю!

— Дурниці! По-перше, він не ваш, і ми конфіскуємо його. А по-друге, ви вже не зможете ним відімкнути будинок.

Все ще вагаючись, дівчина віддала ключ. Карличек швидко оглянув його, присвічуючи ліхтариком, і поклав собі в кишеню.

— А тепер ходімо в будинок! Батько Арнольда вже заходив туди, але так і не зміг відповісти, зникло що-не-будь звідти чи ні. Вам, напевно, буде легше це встановити.

Віра Клімова несподівано підвелася.

— Я вам допоможу! Ми ж з Арнольдом тут житимем. Будинок великий, для нас цілком вистачить. Все майно Арнольд застрахував? Так що жодна крадіжка для нас не страшна. Цей мотлох ми давно вже збиралися продати.

Карличек глянув на мене і запитав у Віри:

А в кого страховий поліс?

У Арнольда.

— Він нічого не повідомляв агентству страхового товариства.

— Не може бути. Це ви просто не знаєте! Ми дачу також застрахуємо, коли батько перепише її на Арнольда, а він це зробить, як тільки Арнольд захоче. Ми просто не поспішали, поки…

Карличек не втримався і ляснув долонею по коліну,

— Неймовірно! В будинку, крім замка на дверях, нічого не пошкоджено, а від всієї мебелі залишились тільки уламки. Слухайте, вам не здається, що все це занадто хитро продумано?

— Що ви маєте на увазі? — дивувалась дівчина. — Які уламки? Звідки вони взялися?

— Це ж саме цікавить і нас.

Я також підвівся, і ми разом попрямували до будинку.

До дверей вело чотири сходинки. Замкові скоби вже були полагоджені, їх тимчасово з'єднував маленький ланцюжок.

— Злодій зайшов спершу в сарайчик, — пояснював Карличек. — У той, що ліворуч, за садком. Там він узяв півтораметровий сталевий ломик, засунув його поміж скобами, наліг на важіль, і замок злетів.

— От негідник! — обурилась Віра Клімова.

— Такої ж самої думки про нього й ми, — погодився з нею Карличек.

— Значить, я вгадую ваші думки, — не розгубилася вона.

— Побачимо, як ви будете вгадувати серйозні речі, — відповів їй Карличек.

Він зірвав пломбу і відімкнув замок. Потім штовхнув двері, і ми зайшли. При світлі ліхтариків оглянули прихожу. Ліворуч, за дверима, видно було умивальник. На підлозі лежало кілька малюнків, зірваних із стін. Всі меблі були зсунуті. Серед кімнати валялися стільці, а дверцята великої чорної шафи для одягу були широко розкриті, немовби для того, щоб підтвердити її порожність.

Віра Клімова йшла слідом за мною. Та раптом вона протиснулась наперед, зачепивши мене ліктем.

— Ви бачите? Тут був Арно!

Дівчина вигукнула це так, наче ми могли й справді побачити когось, хто щойно знаходився тут. Тому на якусь мить нам здалося, що Арнольд Фієдлер з'явився втретє за сьогоднішній день.

Я передав ініціативу до рук Карличка, і, звичайно, він перш за все запитав Віру, чому вона вважає, що тут був Арнольд.

— А ви що, не бачите цієї шафи? — вона показала рукою на велику чорну шафу від одягу. — Її ж хтось завіз сюди! І хто це міг зробити, крім Арнольда?

— Ця шафа була тут ще у вівторок! — промовив Карличек, уважно оглядаючи її.

— А в неділю не було! — сказала Віра. — Значить, залишається понеділок?

— Тільки.

— Ви про неї щось знали?

— Так. Ще з п'ятниці.

— Тоді давайте оглянемо її, — зробив висновок Карличек і загадково примружився.

Я спрямував промінь ліхтарика всередину шафи. Вона була зовсім нова, простора, зроблена з урахуванням всіх сучасних потреб. Нею ще піхто не користувався. З обох боків були висувні англійські шухляди. Хтось до полонини їх повитягав, одна зовсім випала, але він не потурбувався поставити її на місце.

Хромовані ключики стирчали в замках. Знизу шафа мала довгу шухляду, в якій бракувало ключика. Я спробував, було, її витягти, але вона виявилась замкненою.

— Це відділення для брудної білизни, — пояснила Віра Клімова, стежачи за моїми діями.

— Але вам не завадило б мати ключик від цього відділення, — зауважив Карличек, — бо інакше ви не зможете вийняти звідси навіть брудної носової хустинки.

— Ключик був! — впевнено промовила дівчина. — Значить, він у Арнольда. Я ще ніколи не чула, щоб слідчі так розмовляли.

— А скільки разів ви вже зустрічалися з ними? — чемно поцікавився Карличек.

Віра Клімова повернулася до мене, даючи зрозуміти, що вона його ігнорує.

— Я змушена стримуватись, розмовляючи з вашим колегою, — промовила вона.

— Скільки ж обновок ви встигли придбати для нової квартири? — не звертаючи уваги на її тон, запитав Карличек.

Віра прикусила нижню губу, але, мені здається, вона з більшою насолодою вкусила б Карличка.

— Це наша перша спільна покупка. Ми вибирали шафу разом.

— Вона гарна, — похвалив Карличек. — Ми спершу подумали навіть, що злодій забрав з неї ваш одяг, але потім збагнули, що в ній нічого не було. А тепер погляньте на нижню шухляду. Коли злодій зайшов до кімнати, в руках у нього була сокира. Варто йому було раз вдарити сокирою по шухляді, і замок би не витримав. Проте він цього не зробив… До речі, де ви купили цю шафу?

Дівчина спершу відповіла, що в рибній крамниці, але після того, як Карличек нагадав, що він не збирається в нею жартувати, назвала адресу празької меблевої фірми.

— А коли ви купили її?

Вона відповіла, що в той же день, як Колумб купував вітрила для свого парусника.

Тоді в розмову змушений був втрутитися я, і лише після цього Клімова сказала, що вчора минув тиждень.

Карличек ставив запитання далі:

— Тобто, в ту п'ятницю, про яку вже йшла мова?

Вона спідлоба глянула на нього і підтвердила:

— Так!

— А що сталося в понеділок? Я чекаю від вас вичерпної розповіді. В противному разі нам доведеться розмовляти в іншому місці.

— Краще поговоримо тут, — кинула вона. — На понеділок було домовлено, що шафу привезуть сюди. Ми хотіли зробити це одразу, але виявилось, що магазин на таку відстань меблів не розвозить. Нам порадили звернутися до агентства добрих послуг та Арно сказав, що привезе її в понеділок на таксі.

— Чому аж у понеділок?

— Боже мій, яке це має значення?

— Виходить, має, — пояснив Карличек. — Агентство добрих послуг бере за перевезення меблів у кілька разів дешевше, але не дає відразу машини — її треба трохи почекати. Хто поспішає, той наймає таксі. А що зробив ваш Арнольд? Він не поспішав, проте заплатив дорожче!

— В цьому немає нічого дивного, — посміхнулася Клімова. — Ми купили шафу в п'ятницю ввечері, а в понеділок вранці Арно мав одержати гроші.

— Де саме?

— Хіба я знаю? Можливо, давали зарплату у нього на роботі.

— Ні, дівчинко, не давали. Він мав якесь інше джерело. Коли він забрав шафу?

— Тільки в середу. Я все чекала, що він до мене завітає.

Звичайно, Арнольд Фієдлер не міг сам впоратись з цією шафою. Тому не важко було знайти вантажників, які допомагали йому. Мене дуже цікавила замкнена нижня шухляда, але нею я мав намір зайнятися пізніше.

— Давайте запалимо лампи, — звернувся я до Карличка.

— Гаразд, — погодився він. — Думаю, поки що вистачить і однієї.

Він запалив лампу, і яскраве світло заповнило простору кімнату, схожу на зал. Купа різноманітного мотлоху валялась посередині приміщення, скрізь було порозкидано уламки меблів, клапті паперу.

— Боже мій! — злякано вигукнула Віра Клімова. — Що тут наробили!

Я також не сподівався побачити подібну картину. Карличек, переступаючи через сміття і похрустуючи склом, дістався до середини кімнати. Нахилився і підняв з підлоги склянку з вибитим дном.

— Хто це так старанно витирав її ганчіркою? Ви? — повернувся він до Віри.

— Мабуть, я. Зараз не пригадую.

— Це звичайна двохсотп'ятдесятиграмова склянка для води. Я не помиляюсь?

— Ні.

— Нею, поза всяким сумнівом, користувався злодій, а потім кинув на підлогу. Але відбитків пальців на склянці немає. Як ви гадаєте, чому?

— Він був у рукавичках?

— Не знаю, я при цьому не був.

Віра Клімова мовчки знизала плечима. Карличек уважно стежив за нею.

— Складається враження, — промовив нарешті він, — що цей землетрус Арнольд Фієдлер викликав на свою голову сам.

Віра здригнулася.

— Як це розуміти?

— А дуже просто. Він сховав тут якусь річ, а хтось інший розшукував її. Коли я щось від когось ховаю, то, мабуть, знаю, кого ця річ цікавить. Тому Арнольд теж мусить знати злодія. Отже, його могли знати й ви.

Віра Клімова широко розплющила очі. В них були здивованість і переляк.

— Ви що, з глузду з'їхали! Тут нічого немає й не було.

— А де ж воно?

— Ви запитуєте в мене? Знайдіть злодія, і він вам розповість.

— Ми його все одно знайдемо, — посміхнувся Карличек, — навіть якщо нам у цьому не допоможете ні ви, ні Арнольд Фієдлер.

Клімова бачила наслідки дій злодія. Він перетрусив і знищив усе, що тільки можна було знищити. Незнайомець уважно роздивлявся речі, а потім руйнував їх. Біля входу стояв красивий камін. Сокирою побито коштовну кахлю, позолочена решітка валялася на підлозі, колосники виламано і навіть інкрустований карниз поколото на дрібні скалки. Фотографії злодій повиймав з рамок або порубав. Це були краєвиди, мальовничі куточки міст і сіл, і серед них жодного портрета. Дерев'яні сходинки, що ведуть на горище, порубані сокирою. Навіть не вірилось, щоб усе це могла зробити одна людина… Потовчені грамофонні пластинки, розбитий патефон, роздертий на дві половини акордеон, випотрошений батарейний радіоприймач, четверо м'яких крісел розпанахані ножем… Схоже на те, що тут і справді щось настирливо шукали, знаючи, що воно сховане вміло й надійно.

Віра зблідла.

— Божевільний! Це міг зробити лише божевільний! Довідайтесь, може, хто втік з лікарні?

На кухні картина була ще гіршою. Битий посуд і розламана мебля не давали навіть можливості зайти всередину. Злодій відірвав балон газової плити, повикидав консерви, висипав продукти, перекинув кошик з яйцями…

Здавалося, що будинком пройшов смерч. Сліди його були і в просторій спальні, і в кількох інших кімнатах. Матраци, подушки, дзеркала, книги, аптечка — все цікавило злодія.

Ми вийшли в садок, зупинившися спершу на вузенькій терасі. Газони були в кількох місцях пошкоджені, кущ аґрусу зламаний. Загін Скали помітив тут кілька слідів, нашвидкуруч присипаних землею.

Біля водозбірної колонки з довгою ручкою валялась перекинута бочка для дощової води.

Крізь двері у фундаменті будинку ми спустились у склеп. Злодій побував і тут, — шукав щось у старій скрині з різним непотребом, розпанахав два паперові мішки з цементом. Серед склепу валялось перекинуте відро.

Важко було навіть уявити собі, щоб ніде не залишилося відбитків ніг злодія. І все ж жодного сліду не було.

— Він потурбувався про це, — сказав Карличек. — А можливо, так сталося просто випадково. Незнайомий поливав землю в садку, щоб побачити, де вода краще фільтрується. Так завжди шукають місце, куди щось недавно закопали. Цей чолов'яга поливав також і долівку в склепі, тож не дивно, що слідів не залишилось.

Оглянувши сарайчик, де також господарював непроханий гість, ми знову повернулися в будинок. Карличек ішов першим, я останнім. Біленькі туфельки і розкішна біла сукня Віри Клімової втратили свою свіжість. Але вона не звертала на це уваги. Дівчина була похмурою й пригніченою. Потім я довідався, що Віра мала намір сходити на танці, але, побачивши на вулиці автобус, сіла й поїхала на дачу.

У великій кімнаті ми присунули стіл до канапи і зручно вмостилися на ній. Карличек дістав з кишені блокнот і олівець.

— Тепер познайомте нас з усіма вашими друзями, — промовив він, звертаючись до Віри. — Ви самі все побачили і, гадаю, розумієте, що справа серйозна. Отже, не пропускайте жодної дрібниці, яка може допомогти нам натрапити на слід злодія або цілої зграї.

Трохи подумавши, Віра заговорила.

Карличек уважно занотовував до блокнота все, що вона розповідала. Віра назвала імена дев'яти осіб, які минулої неділі були на дачі. Адреси багатьох були їй не відомими. Та це Карличка не хвилювало — їх можна було взнати в інших членів компанії. Я ж не вірив у те, що ці хлопці спроможні дати якусь інформацію, бо Віра Клімова заявила, що ніхто з них нічого про Арнольда не знав.

Алоїс Бедрна, п'ятнадцятирічний хлопець, який вчиться на муляра. Він все вміє і виконує на дачі господарські роботи. Хлопці звуть його «двірником».

Антонін Далта, на прізвисько Тонда Пекло, вчиться в інтернаті.

Віктор Розточний, або ж Віта, зубний технік, сирота.

Станя Гарах, студент.

Карел Вісман, електромонтер.

Даша Гродська, родом з Морави, шукає в Празі роботи, пов'язаної з мистецтвом. Поки що зустрічається з Вісманом.

Мілош Заржецький, колишній слухач Академії мистецтв.

Анюша Новакова, вчиться на курсах медичних сестер.

Іржі Кримпера, робітник.

— На сьогодні досить! — промовив Карличек, ховаючи блокнот до кишені. — Проте це зовсім не означає, що ми з вами вже все з'ясували.

— Йдіть до машини і почекайте нас там, — звернувся я до дівчини.

Карличек провів її до дверей, а коли повернувся, знайшов мене біля шафи.

— Все залежить від того, — сказав я Карличкові, — чи знав злодій, що ця шафа нова.

Карличек мовчки розвів руками.

— Ви вважаєте, що гість шукав фотографію цієї дівчини?

— Ні, — відповів Карличек. — Але схоже на це. Коли ми скажемо старшому лейтенантові про свої припущення, він буде здивований.

— І слушно запитає нас, чому невідомий не обстежив нижню шухляду. А коли й обстежив, то для чого йому було гаяти час на замикання і де, зрештою, подівся ключ?

— Це можна пояснити тільки тим, — сказав Карличек, — що злодій навіть не припускав можливості використання шафи під схованку, він спершу й уваги не звернув на неї, а почав пошуки в інших місцях, і лише потім, ніде не знайшовши фотографії чи чогось іншого, зазирнув у шафу і несподівано виявив те, що його цікавило, ось у цій шухляді. — Карличек показав на підлогу. — Немає нічого дивного в тому, що злодій не поставив її на місце і що його більше не цікавило нижнє відділення — те, що він розшукував, було вже в руках.

Припущення, висловлене Карличком, мало під собою грунт. Тієї ж думки були і інші члени загону Скали, які звернули увагу на замкнену шухляду ще у вівторок. Проте ця загадка залишалась поки що без відповіді.

— Ви відчиняли цю шухляду? — запитав я.

— Звичайно. Це легко робиться будь-якою відмичкою. І так само легко ми замкнули її знову — вона порожня.

— Коли б не ця шухляда, — сказав Карличек, — можна було б припустити, що ту таємничу річ сховала Клімова. Адже Арнольд знищив Вірин портрет лише для того, щоб грабіжник не здогадався, у кого може переховуватись ця річ. Віра розповідає, що її коханому не сподобалася рамка. Чому він ще й досі не замінив її? Ми не будемо шукати невідомого серед хлопців з Арнольдової компанії — всі вони знають Клімову. А грабіжник її не знає, значить, це якась зовсім стороння особа.

Подібна особа вже зустрічалася нам в районі дев'ятнадцятого кілометра. І хоч поки що ми бачили лише її розпливчастий силует, вона існує. До такого висновку прийшли ми після довгих роздумів.

— Сьогодні, — вів далі Карличек, — Арнольд Фієдлер міг би повісити тут портрет Віри навіть на повний зріст. Тепер дівчина нікого не цікавить. Правда, цілком можливо, що вона не має ніякого відношення до справи, а ми самі вигадали всі ці взаємозв'язки. Але, що б там не було, він приховував щось від неї, і тому вона становить для нас значний інтерес. Ми мусимо взнати в неї правду. Не думаю, що завдання буде легким. Кохання жінки — річ особлива. Тим більше, що йдеться, очевидно, про важливу таємницю, і Клімова не хоче виказувати коханого. Вона ладна піти за нього у вогонь і воду. Я здогадуюсь чому. Спершу вона боялася, що з ним щось трапилось, а тепер потерпає, що нещастя скоїлось з кимось іншим і в цьому винен Арнольд. Саме тому хвилюється й старий Фієдлер. Як бачите, ні Бедржих Фієдлер, ні Віра Клімова не є нашими спільниками.

Я нічого не відповів.

Ми вже збиралися виходити, коли в коридор вскочила Клімова, а слідом за нею наш шофер.

— Пробачте, товаришу капітан, — розгублено почав шофер, — але вона не послухалась мене і вискочила з машини.

— Що трапилось? Ви злякалися?

Віра Клімова ступила крок уперед і втомлено промовила:

— Будьте обережними при зустрічі з Арнольдом. У нього пістолет.

Я запитав, коли вона про це довідалась.

— Давно, — відповіла вона.

— Ви досить несподівано згадали, — сказав Карличек і ввічливо додав: — А зараз час додому, будемо пломбувати двері.

Водій відступив крок, але Віра не рухалась. Тому мені довелося взяти її за лікоть і вивести надвір.

— Чому ж ви одразу не сказали нам про це?

Вона глибоко зітхнула.

— Про це знають всі наші. Хтось із них все одно сказав би, а ви б тоді подумали, що я сказала неправду.

— А ви цього не хотіли б?

— Звичайно. — Вона опустила очі. — Тим більше, що зброя потрапила до Арнольда випадково.

Карличек ставив пломбу на дверях будинку.

— І Арнольд користувався нею? — втрутився він.

— Ні. Цього ще не вистачало!

— Готово! — оголосив Карличек, і промінь його ліхтарика весело пробіг по верхів'ях ялин.

Я більше ні про що не розпитував дівчину. Ми попрямували до машини. Карличек сів поруч з водієм, а ми з Вірою — ззаду. Автомобіль розвернувся і, спрямувавши яскраве світло фар далеко вперед, рушив до міста.

— Спробуйте пояснити, — звернувся я до Віри Клімової, — як потрапив пістолет до Арнольда?

— Будь ласка, — погодилась вона. — Я думала, що вам просто нецікаво слухати… Один час до нас на дачу приїздив хлопчина на прізвище Ферулік.

— Йозеф Ферулік? — озвався Карличек.

— Так, Йозеф.

— Дивно.

— Ви його знаєте?

— Розповідайте…

— Він зараз у в'язниці.

Карличек мовчав. Мені ще раз випала нагода переконатись у його винятковій пам'яті й поінформованості. Отож Віра Клімова мусила говорити тільки правду, аби не потрапити в. скрутне становище. Вона нахилилася до Карличка.

— Вам відомо, що на суді він навіть не згадав імені Арнольда? Не сказав і про те, що приїздив до нас. Але спершу ми й не уявляли, що це за птах! Лиш потім, з газет, довідались, що він ніде не працював, займався темними справами, і його заарештували.

Віра Клімова обіперлася на спинку сидіння і важко зітхнула.

— Якось він прийшов до нас і почав вимагати, щоб Арнольд дозволив йому жити на дачі. Арно вигнав його. Ферулік почав опиратись, але сила була не на його боці. Тоді він несподівано вихопив пістолет і вистрелив у Арнольда, але не влучив. Ми злякалися, і сам Ферулік також. Проте він попередив, що стрілятиме в кожного, хто підійде до нього. Та Арнольда важко злякати. Він кинувся на Феруліка, відняв у нього пістолет і так ударив по голові, що ми потім цілу годину одливали його.

— І з того часу пістолет залишився у Арнольда? — запитав я.

— Так, він не повернув його Ферулікові і суворо попередив, що, коли той не відчепиться, ми повідомимо поліцію. Хлопці відтягли Феруліка лісом до шосе, і Арнольд наказав, щоб ми про цей випадок мовчали…

— Ферулік не пробував помститися?

— Ми й самі цього боялися, але потім, коли прочитали и газеті…

— А тепер доводиться боятися іншого, — сказав Карличек. — Ви ж знаєте, що всіх ваших друзів і вас слід віддати до суду за збереження зброї?

Віра Клімова нічого не відповіла, а Карличек знову тупився поглядом у вікно, і решту шляху ми проїхали мовчки.

Ось і місто. Ми звернули на вулицю, де мешкала Віра Клімова, і зупинилися біля будинку № 1200. Карличек нагадав їй на прощання:

— Завтра сидіть удома. Може, ми потребуватимемо нашої допомоги.

Ми поїхали далі.

До кабінету зайшли разом із Карличком. В канцелярії самотньо сидів черговий офіцер. Він сказав мені, що всі нові повідомлення лежать на моєму столі.

Розшуки Арнольда не дали наслідків.

Мешканці будинків у районі дев'ятнадцятого кілометра нічого нового не повідомили.

Про минуле Яндери відомо аж надто мало. По місцю його колишньої служби встановлено, що звуть його Ярослав. Біографія цього типа кудись зникла.

Вивчили англійську кореспонденцію Бедржиха Фієдлера, проте теж нічого підозрілого не виявили.

Поведінка західноберлінського радіоцентру не викликає підозри.

Посилена охорона Августа Майєра-Неумейстера не виявляє чогось, спрямованого проти нього.

Скала повідомляє про відвідини співробітників ательє. Візит на квартиру Йозефа Бочка пройшов без будь-яких пригод. З боку Гадраби були протести, а з Флорою Мілнеровою трапилась цікава річ…

— Нарешті хоч що-небудь! — зрадів я.

Флора Мілнерова готувалася йти в гості. Біля будинку на неї чекало таксі. Зодягнена вона була в розкішну вечірню сукню, прикрашену коштовною золотою брошкою з діамантом. Скала запитав, чи ця брошка подарунок Арнольда? Флора Мілнерова категорично заперечила. Тоді він викликав Бедржиха Фієдлера. Той підтвердив, що брошка схожа на ту, яку він бачив у свого сина. Але жінка наполягала на тому, що ця річ дісталася їй в спадщину від батьків. Слідів перебування Арнольда Фієдлера у неї не виявлено, так само, як і в Гадраби та Бочка.

— Все це зайвий раз підтверджує про її зв'язки з Арнольдом, — задоволено промовив Карличек. — Тепер я розумію, чому він заборонив Вірі Клімовій з'являтися до нього на роботу ще до того, як забрав з дачі її портрет. Арнольд підтримує з Флорою Мілнеровою інтимні зв'язки, керуючись суто комерційними розрахунками. Тепер я в цьому не сумніваюсь. Наступна ревізія неодмінно викриє бухгалтерські махінації Мілнерової, бо складається враження, ніби все фотоательє працює на Арнольда Фієдлера. Директора теж не погладять по голові. Отже, катастрофа неминуча.

— Послухайте, Карличку, — сказав я. — Щодо інтимних зв'язків між Арнольдом і Мілнеровою ми можемо висловлювати тільки припущення. Ви вважаєте, що джерело прибутків Арнольда — Флора?

— Поряд з іншими, — переконливо відповів він. — Йому відраховували певну частину грошей з прибутків підприємства. Це доведе ревізія. Колись фотоательє були дуже прибутковими організаціями. В даному разі скидається на те, що державні гроші розподіляють між усіма співробітниками за артільним методом. Арнольд теж має свою частку. Решту він заробляє шпигунськими фотознімками.

На Карличка найшло натхнення, і він розвивав свої сміливі гіпотези все далі й далі.

— Будемо вважати інтимний зв'язок між Арнольдом і Мілнеровою за істину, що не потребує доказів. Брошка — лише деталь. Я можу повторити навіть у присутності мого начальника — старшого лейтенанта Скали, що Мілнерова вважає Арнольда Фієдлера своєю власністю. Інакше він не таїв би від неї своїх зустрічей з дівчиною, яка, до речі, була б йому гарною парою. Мілнерова — жінка, яка керується у своїх вчинках примітивною логікою «бабиного літа». При таких стосунках з Арнольдом вона, безперечно, має деяке уявлення і про його життя. Це означає, що ми маємо справу ще з однією людиною, яка шалено захищатиме Арнольда. Я пропоную зробити так, щоб Мілнерова довідалась про існування Віри Клімової та про її зв'язки з Арнольдом. Ревнощі можуть розв'язати їй язик. Водночас і Віра Клімова стане іншою, — вів далі Карличек. — Вона матиме змогу пересвідчитись, що її почуття до Арнольда і його почуття до неї — зовсім не однакові. Не думаю, щоб після цього вона продовжувала зберігати в таємниці те, що стосується Арнольда. Проведення операції я беру на себе.

— Ну, що ж, Карличку, — відповів я. — Французи понад сто років стверджують, що все зло походить від жінок. Остерігайтесь потрапити між них у ту мить, коли вони вчепляться одна одній у коси. Жінкам може спасти на думку, що ви головний носій зла, і тоді вам буде не з медом. І нігті в них обох, якщо не помиляюся, нагадують пазури диких кішок. Як працівник органів громадської безпеки ви маєте право викликати їх обох до себе, але не станьте організатором жіночої бійки! Не підбурюйте і не розбороняйте їх. Зв'яжіться із старшим лейтенантом Скалою, — додав я, вказуючи на телефон. — Зайдіть до нього і розкажіть про все. Для проведення очної ставки обох жінок треба мати його дозвіл. Тільки не розповідайте про свої наміри так художньо, як мені, бо він вам взагалі заборонить проводити цю зустріч… Зачекайте! Ми ще сьогодні зможемо допитати юнаків і дівчат з компанії Арнольда Фієдлера. Звичайно, не слід забувати й про Феруліка. Доведеться добряче попрацювати. Підключимо до нашої справи ще кількох працівників. Необхідно якнайшвидше взнати, чи має все це якесь відношення до мого відділу, чи ні? Проведемо допити і будемо приймати рішення, що робити далі. А зараз наказую вам зв'язатись із Скалою і негайно йти відпочивати. Те ж саме зроблю і я. Бо коли справа виявиться серйозною, то нам з вами буде не до лиця клювати носами.

Як ми й сподівалися, Скала був ще на роботі. Карличек попросив його зачекати кілька хвилин, і ми поїхали до управління громадської безпеки.

— Краще за всіх розповів би нам про ці пригоди сам Арнольд Фієдлер, — сказав мені на прощання Карличек. — Якщо він до ранку знайдеться, я дозволю собі розбудити вас.

— Буду вам дуже вдячний, Карличку!

Тепер, нарешті, я міг подумати трохи й про себе.

— Підкиньте мене куди-небудь у нічний ресторан, — попросив я водія.

— Я навіть не знаю, як краще виконати ваше прохання, — завагався він.

— Везіть туди, де ще працюють і де можна що-небудь поїсти.

— Слухаюсь! — відповів шофер і натиснув на газ. Він заїхав у якийсь вузенький завулок і зупинився біля малесенького ресторанчика.

— Тут найкраще готують біфштекс, — сказав він.

Водій мав рацію. Я повечеряв з апетитом і негайно пішов спати.

Карличек, як мені стало відомо, не послухав наказу і замість відпочинку взяв участь у нічних пошуках. Цю операцію здійснювали криміналісти разом з працівниками мого відділу. Почали з Двірника — Алоїса Бедрни, адресу якого Віра Клімова знала. Привезений з в'язниці Йозеф Ферулік тремтячим голосом розповідав про випадок із пістолетом, виправдовуючись, що Арнольд напав на нього, а він лише захищався. Свідчення всіх юнаків і дівчат співпадали з розповіддю Віри Клімової. Віра не помилилась, коли сказала, що хтось із них все одно «вибовкає» нам таємницю про пістолет. Так воно й сталося. Першим розповів правду Алоїс Бедрна. Те ж саме зробили й інші члени компанії. Складалося враження, що Арнольд міцно тримав їх у руках. Проте ніякими недозволеними, а тим більше антидержавними справами на дачі ніхто не займався.

Про пістолет розповіли всі. Ферулік уточнив, що це був німецький парабелум. На запитання, як він потрапив до нього, Ферулік спершу почав щось вигадувати про свого двоюрідного брата, який бився на барикадах, але потім признався, що вкрав його в когось на квартирі.

Цієї ж ночі допитали працівників меблевої крамниці. Вони підтвердили, що позаминулої п'ятниці Арнольд Фієдлер разом із дівчиною сплатив задаток за одіжну шафу. У понеділок, о восьмій ранку, він подзвонив по телефону і сказав, що шафу візьме його знайомий, який і заплатить решту грошей. Дійсно, вранці якийсь чоловік повантажив шафу, оплатив чек і поїхав. Проте то не було таксі.

Отже, спроба знайти машину не вдалася.

Цікавило нас і те, звідки Арнольд Фієдлер дзвонив у меблеву крамницю? Можливо, з дому, завітавши туди, коли батько вже пішов на роботу.

Якщо він не з'явився по шафу сам, значить, був зайнятий чимось іншим. Можливо, одержував гроші, які йому мали десь сплатити в понеділок. Пізніше мотоциклом поїхав на дачу.

Де він міг дістати гроші?

Може, в тайнику на дев'ятнадцятому кілометрі? Це припущення здавалось сумнівним, але ж ми точного обліку грошам не вели. Не виключено, що Арнольд Фієдлер під'їхав до тайника в ніч з суботи на неділю. На той час схованка була порожньою, і жодної копійки він там не знайшов. Треба було шукати гроші десь в іншому місці. З батьком він не зустрічався і, отже, нічого не вимагав від нього. Хіба що покладав усю надію на Мілнерову? Та вона про це, звичайно, не розкаже.

У неділю вранці Карличек прийшов до мого кабінету раніш від мене. Досить було глянути на нього, як ставало зрозумілим, що ніч була напруженою і безсонною. Хтось із співробітників змилувався над ним і заварив йому чай, ще блідіший від нього самого.

Він докладно доповів мені про всі події минулої ночі. Потім я переглянув письмові інформації. Нічого особливого в них не було.

— У всьому винні батьки, — промовив Карличек. — І навіть у цій справі, над якою ми зараз ламаємо голову.

І мені довелося вислухати лекцію з педагогіки, хоч як я цього не хотів.

Алоїс Бедрна — гарний хлопець, і в нього хороші батьки. Він з любов'ю господарює на дачі, але нізащо не розповість, з ким він там зустрічається, як його напувають, а потім садовлять йому на коліна п'яних дівчат. Хто в цьому винен? Батьки, які надмірно довіряють синові.

А ось, скажімо, у Карела Вісмана — без п'яти хвилин моториста — батьки розлучились. Його це пригнічує. Батько й мати однаково дорогі для нього, але вони своєю поведінкою змусили його дивитися на життя легковажно.

Справжнє ім'я Даші Гродської — Адела Юхлова. Вона нічого не робить, вештається вулицями Праги. Батьки, бачте, вважають її геніальною, обраною. Тож чи личить їй працювати, уподоблюватись черні?

Іржі Кримпера — робітник заводу, його батьки влаштовують дома такі сцени, що він тікає світ за очі.

Те ж саме можна сказати і про решту членів Арнольдової компанії.

Карличек пішов влаштовувати зустріч Віри Клімової з Флорою Мілнеровою, а я, подумавши якусь мить, зняв телефонну трубку, набрав зашифрований номер і, почувши відповідь, сказав:

— Прошу з'єднати мене з товаришем полковником.

Полковник прийняв мене у себе вдома. Цей літній, завжди похмурий чоловік з вугластою головою і високим відкритим чолом цього недільного дня ще раз засвідчив свою залізну волю, щоправда, трохи незвичним способом.

Я не міг уявити собі нашого полковника без великої смердючої люльки. Коли він запалював її, всидіти поруч міг не кожен. Та виявлялось, що дома він нею не користується. Я його дуже поважав і тому навіть не міг подумати, що в цьому вирішальну роль відіграла воля його дружини, а не його власна.

Полковникові не треба було двічі говорити про одне й те ж. Після стислої доповіді я коротенько виклав йому свій план.

— Для того, щоб запобігти будь-якій випадковості, я пропоную зробити так: Август Майєр має передати в західноберлінський радіоцентр тривожне повідомлення. Нам було б вигідно об'єднатися зараз з ними проти спільного ворога, яким може бути і Арнольд Фієдлер, і хтось інший, що діє цілком самостійно або спільно з Фієдлером. Текст такого повідомлення я вже склав.

— Прочитайте, — попросив полковник. Я дістав з кишені блокнот.

«За тайником на дев'ятнадцятому кілометрі органи безпеки встановили нагляд. Є підозра, що його викрив молодик на ім'я Арнольд Фієдлер. Вибирати місця для радіопередачі стає все важче. ГР-2 швидко пеленгують патрульні машини. Якщо не вжити рішучих заходів, можливий провал».

ГР-2 — позивні Августа Майєра-Неумейстера, якими замість нього користувалися ми.

Полковник з хвилину щось поміркував і потім сказав:

— Цим ви хочете перевірити, чи не викрита наша акція Z-58?

— Так, — відповів я. — Проте, очевидно, її ще не викрито, бо нічого підозрілого не помічено. Хоч стверджувати категорично я не можу. Якщо нас викрито, радіоцентр не відповість Майєру, удавши, що його ніколи не існувало. Коли ж через сорок вісім годин відповідь надійде, значить, справі Z-58 нічого не загрожує.

Полковник помовчав, щось розмірковуючи, і знову запитав:

— Тоді ви заспокоїтесь?

— Не зовсім. Ця тривога матиме важливе значення. Ми зможемо одержати деякі додаткові відомості. Мені здається, що має трапитись те, на що ми так давно чекали.

Він схвильовано кивнув.

— Що ж, виконуйте. Фієдлери не працюють на ту ж розвідку, що й Август Майєр. Вони можуть мати справу лише з англійцями.

З даних про Фієдлерів випливало, що вони можуть бути агентами лише англійської розвідки. Август Майєр — він же ГР-2 — був завербований американською розвідкою через західноберлінський центр.

— Шпигунські центри, безперечно, ведуть між собою боротьбу, — продовжував полковник. — Ви можете скористатися з цього. Зробіть так, щоб одні шпигуни допомогли вам викрити інших. А вони нехай вважають, що обдурюють нас. Якщо ж пощастить скомпрометувати одночасно Фієдлерів і англійський шпигунський центр, то ми вб'ємо двох зайців. Як ви гадаєте?

Полковник похмуро посміхнувся, що траплялося з ним дуже рідко, потім важко відкашлявся і додав:

— Признаюсь вам, я вже давно не розважався. Якщо вам вдасться зробити все так, як ми говорили, буде багато сміху…

Він підвівся, подав мені на прощання руку і сказав:

— А з тим вашим Карличком я хотів би познайомитись особисто!

— В будь-який час, — відповів я.

— Ще трохи зачекаємо.

— Він і сам буде радий познайомитись з вами.

Я вийшов від полковника з наміром негайно зробити все можливе. ГР-2 міг вислати повідомлення ще сьогодні. У Західному Берліні настроювались на хвилю ГР-2 тричі на добу. Після цього кореспондент мусив три дні мовчати, аж поки його не потурбують. Якщо ж за цей час нічого не траплялося, він мав послати в ефір умовне повідомлення.

Сьогодні був третій день мовчання ГР-2.

Я підготував інформацію для наступної передачі і відправив її для шифрування. Копію спеціальним кур'єром переслав полковникові, зазначивши, що ця інформація вперше пролунає в ефірі о 16.42. Полковник мусив знати все. Не виключено, що в останню хвилину відбудуться якісь зміни.

Отож залишалося сидіти й чекати. Я розмірковував, чим ще зайнятися. На квартирі у Фієдлера я не був, з жінкою, яка в них прибирає, не розмовляв. Але ж із нею зустрічалися люди з загону Скали, а на квартирі Фієдлера побували мої працівники. І все ж вони могли що-небудь прогледіти. Я не вважаю себе розумнішим за Скалу, проте, побувавши після нього на дачі, я дещо…

Відверто кажучи, випала вільна хвилина, і мені кортіло зробити щось корисне.

Серед нових повідомлень нічого цікавого не було. Надійшли стенограми допиту Арнольдових друзів. Вони були записані з магнітофонної плівки. Я взявся за них, але й тут не знаходив нічого цікавого.

Я встиг прослухати стенограму до половини, коли зайшов Карличек. Зовнішній вигляд його підтверджував, що вдома він ще й досі не був.

— Пробачте, але я знову до вас, — проговорив він. Я окинув його уважним поглядом і сказав:

— Ви вже аж позеленіли. Сорочка брудна, вся в куряві. Як вам не соромно ходити в такому вигляді! Негайно в постіль! Це зайвий і нікому не потрібний ентузіазм.

Карличек примружив очі під окулярами. Важкі повіки. ледве розплющились, проте він намагався триматися бадьоро.

— От закінчу ще одну справу і тоді піду спати. Я відчуваю на собі таку відповідальність за неї, що краще не…

— Яку там ще справу?

— Я згадав про неї лише хвилину тому. Ми з вами трохи недогледіли.

— Що саме? — насторожився я.

— Треба дещо запитати у тієї жінки, яка прибирає у квартирі Фієдлерів.

Я й сам думав про це. Але Карличек випередив мене і навіть знав, що саме слід запитати.

— У нас виникає деяке розходження, — поскаржився він. — Я маю на увазі шкіряний одяг Арнольда. Старий Фієдлер твердив, що він ще у вівторок бачив полотняний костюм сина та шукав у ньому ключі від дачі. Чи був удома цей одяг пізніше, він не знає, проте побачив у ньому Арнольда на вулиці в суботу післяобід. Хатня робітниця не приходить до них ні в суботу, ні в неділю. Якщо Бедржих Фієдлер не знає, чи був полотняний костюм удома в середу, четвер чи п'ятницю, то про це мусить знати вона. Жінка, яка доглядає за їхньою квартирою, ставиться до своїх обов'язків дуже сумлінно. Тому вона обов'язково звернула б увагу, слід випрасувати Арнольдові штани чи ні…

— Ви могли зробити це відразу, — відповів я.

У Карличка, видно, стомились ноги, і тому він з неприхованим задоволенням опустився на стілець.

— Знаєте що? — звернувся я до нього. — Залиште хатню робітницю мені, а самі краще йдіть відпочиньте. Вам пощастило влаштувати зустріч Клімової з Мілнеровою?

— Так.

— І які наслідки?

Карличек зітхнув.

— Як ми й сподівалися, підтвердилась зрадливість Арнольда, але більше, на жаль, не вдалося нічого довідатись. Приревнувати коханого — не означає сприяти його знищенню. Навпаки, від ревнощів починають кохати ще дужче, а ненависть спрямовується на спокусника. В даному випадку Клімова вважає спокусницею Мілнерову, а Мілнерова — Клімову. Я попередив Клімову, що у нас є дані про інтимний зв'язок між Арнольдом і Мілнеровою. Віра мені нічого не відповіла, а почала гарячково збиратися, аби якомога скоріше потрапити до фотоательє. Я попросив її, щоб вона стримувала себе, мовляв, мені добре зрозумілі її почуття, але йдеться про дещо значно важливіше. Здається, мені вдалося її переконати. В конторці ательє я відрекомендував Клімову як Арнольдову наречену. Сказав, що вони купують все необхідне для дачі, де мають намір жити після одруження, і зауважив, що звідти кудись зник її фотопортрет, негатив якого має бути десь в ательє. Отож я попросив Мілнерову передивитися оригінали: можливо, вона знайде його…

— А далі? — не стримався я.

— Далі мені нічого було робити. Мілнерова змінилася на обличчі і зміряла Клімову таким поглядом, що я навіть не можу описати. Бедржих Фієдлер так був зляканий лайкою жінок, що покинув у студії відвідувачку, а сам, човгаючи ногами, прибіг у конторку. Юліуса Гадраби в ательє, на щастя, не було. Йозеф Бочек залишався цілком спокійним. Він тримав у руках якусь дошку і чекав лиш моменту, щоб застосувати її для заспокоєння жінок. Мілнерова стояла з одного боку прилавка, Клімова — з протилежного. Флора Мілнерова востаннє вигукнула якусь образу і знепритомніла. Силач Бочек відкинув геть дошку і підхопив жінку на руки. А Віра Клімова почала благати бога, щоб він послав її суперниці інфаркт.

Я тільки хитав головою. Хіба можна було в чомусь звинувачувати Карличка! Він поводився як слід.

Як це часто з ним трапляється, йому не вдалося довести справу до кінця, зате пощастило в іншому.

— Одна з відвідувачок була в захопленні від цього гвалту, — вів далі Карличек. — Вона повторювала: «Як це романтично! Святе кохання!» — й таке інше. Вона призналася, що дуже любить сентиментальні пригоди, і без угаву торохтіла, що, якби не було кохання, земна куля знелюдніла б. Клімова дивилася на неї вовком, а Мілнерова не реагувала ніяк — їй було все байдуже. Відвідувачка не ображалася. Вона запропонувала дівчині відвезти її додому на своєму автомобілі. Клімовій це сподобалось. Вони вийшли з конторки, я слідом за ними. На вулиці стояв автомобіль. Раніше його не було — ця дама приїхала в ательє вже після мене. Я, звичайно, розраховував, що буду супроводжувати Клімову додому і дорогою дещо з неї витягну. Тепер мені залишалося лише спостерігати, як вона сідає в чужу машину. Про бесіду з Мілнеровою не могло бути й мови, а Клімова удавала, що навіть не бачить мене. Елегантна дама, посміхаючись, сіла за кермо. Я ніяк не міг збагнути, чому вона вплуталась в цю історію. Знову пригадав її цинічні висловлювання про кохання, і щось тут мені здалося підозрілим. Я вирішив про всяк випадок запам'ятати номер її машини.

— Це нам може знадобитися, — зауважив я.

— Звичайно, — погодився Карличек. — До речі, я вже встановив, що машина належить секретареві британського посольства Елізабет Уїнфред Госсарт.

— Гм, — через силу видавив я з себе.

— Зверніть увагу ще ось на що. Чому ця леді не користується автомобілем з дипломатичним номером? Чому ходить фотографуватися саме до Фієдлера? Невже слава про його ательє долинула аж до неї? Щось мені не віриться. Вчора ми трохи притиснули Фієдлерів. А вони відчули небезпеку ще раніше і поспішили знищити апарат для перегляду мікроплівки. Тому немає нічого дивного, що пані Госсарт «ненароком» завітала до ательє. Випадковість у даному разі виключена, у всякому разі, я в неї не вірю. Апарат для перегляду мікроплівок може спокійнісінько стояти і в пані Госсарт. Ця красуня мусила бути сьогодні в ательє, так само як і я. Якщо Фієдлери займаються шпигунською діяльністю, то, виходячи з «героїчних» вчинків старого, вони працюють лише на англійську розвідку.

Карличек втомлено позіхнув. Я слухав його і дивувався: адже нещодавно те ж саме сказав полковник.

— І ця елегантна Елізабет прийшла сфотографуватися! — додав Карличек після деякої паузи. — Мене вона, звичайно, не сподівалася там зустріти. А коли вже так сталося, то мусила б сидіти собі тихенько перед об'єктивом, доки я не заберусь звідти. Та її, очевидно, зацікавили Арнольдові коханки, головним чином Клімова. До цього часу ні пані Госсарт, ні Бедржих Фієдлер не знали про їхнє існування. Ця леді ризикнула втрутитися в той спектакль, бо знала, що з нею нічого не трапиться — вона особа екстериторіальна. Що їй шепотів Бедржих Фієдлер, сховавши голову під чорну запону, про це ми довідаємось тільки тоді, коли притиснемо старого до стіни.

— Вона довезла Клімову додому?

— Так, за той короткий час, що вони були разом, дипломатка могла наговорити їй сім мішків. Мені ж довелося скористатися послугами власного транспорту — добіг на своїх двох до трамвайної зупинки, приїхав до Клімової і там лише переконався, що вона жива й здорова. Ну, а звідти — прямо до вас.

— Я накажу вас відвезти додому, — сказав я. Але Карличек над чимось замислився і, здається, не розчув моїх слів.

— У неї в родині досить дивні стосунки, — глибокодумно мовив він. — Як і скрізь, у всьому винні батьки. Мати Клімової теж проклинає своїх батьків. Вони були такі розумні, що зіпсували життя своїй дитині: видали її заміж за такого деспота, що вона з ним не жила, а мучилась. Клімова змогла вільно зітхнути тільки після його смерті. Почала заводити легенькі романчики, любила бучно погуляти і за веселими вечірками забарилась з перебудовою власного життя. А роки минали. Вона ще й тепер хотіла б згадати молодість, та в кишенях порожньо. Тим-то й дає повну волю своїй дочці — нехай хоч Віра бере від життя все, що може. Дочка в неї непогана, але занадто розбещена: мовби хоче відгуляти й за себе, й за маму. Вона була б значно гіршою, коли б не потрапила під вплив Арнольда Фієдлера. Та, на мою думку, її щастя з ним досить хистке.

Карличек говорив про це, втупившись поглядом у підлогу. Нарешті підвів очі на мене:

— За Арнольда вона не хвилюється, ось тільки не знає, що буде далі. У нього хтось узяв ключі від дачі, а він би їх сам не віддав…

Заглибившись у свої думки, я не слухав Карличка. Мене вивели з роздумів лише його слова про ключі.

— Що ви сказали, Карличку?

— Не виключено, що так воно й справді було, — продовжував він. — Наші працівники ще у вівторок запідозрили, що замок у дверях не був замкнений, коли злодій вибивав його сокирою. Прямокутне заглиблення в одвірку, куди заскакує замок, залишилося непошкодженим. Це означає, що незнайомий спершу відімкнув двері справжніми ключами, а потім уже імітував крадіжку із зломом. Закінчивши всі свої справи, він вийшов з будинку, знову замкнув двері і почав діяти ломом і сокирою. Висячий замок злодій скрутив як слід. А от вибивши внутрішній, раптом помітив, що забув його замкнути. Тоді він встромив ключ і зробив ним два оберти. Таке враження склалося в мене ще у вівторок. Але треба було перевірити, чи діє ключ у вибитому замку. Тобто треба було дістати справжній ключ. І я взяв його у Віри Клімової.

— І він відмикає замок?

— Дуже легко, — відповів Карличек.

Відкриття Карличка могло мати для нас важливе значення. Цілком можливо, що злодій лише імітував крадіжку із зломом — хотів зробити вигляд, що в нього не було ключів, але припустився прикрої помилки. Як би старанно не готувався злочин, уникнути помилок неможливо, тому що всіх дрібниць наперед не передбачиш. Ці помилки можуть багато про що розповісти, тому при розслідуванні справ на них і звертають особливу увагу. В даному випадку помилка відразу ж впала в око. Проте чи була це помилка злодія? Підтверджень ми не мали і тому могли прийняти цю версію лише умовно. А що, коли вважати припущення Карличка реальним?

— Якби хтось узяв у Арнольда Фієдлера ключі, — вів далі Карличек, — він би спокійно відімкнув дачу і не псував би замка — хіба що намагався б замести сліди свого знайомства з Арнольдом і його компанією. Але заждіть! — Карличек напружився, щоб не позіхнути. — Все сталося десь між неділею і вівторком. У понеділок Арнольд привіз шафу. Не може бути, щоб він приїхав туди з таким одоробалом сам. На дачі все було в порядку, в противному разі хлопець зчинив би гвалт. Він заніс шафу до кімнати, замкнув будинок, сів у грузовик і поїхав. Ключі, звичайно, були у нього в кишені. Я не думаю, що Арнольд приїхав на дачу мотоциклом і на нього хтось напав. По-перше, ми ніде не знайшли слідів боротьби, а по-друге, цей юнак вмів постояти за себе, до того ж, у нього був пістолет. Коли ми відшукаємо ту вантажну машину, нам буде легше встановити істину, а зараз це лише здогадки. І все ж в одному випадку злодій міг зробити саме так, як ми припускаємо: відкрити будинок ключами, а потім інсценізувати крадіжку із зломом.

— В якому саме, Карличку?

— Якщо цим злодієм був сам Арнольд Фієдлер.

— Ваша правда.

— Ви припускаєте таке?

— А чому б і ні?

Карличек розчаровано зітхнув:

— Тоді ми маємо елементарний обман держстраху. Віра Клімова заявила, що вони збираються обставити кімнату новою меблею, а стару Арнольд застрахував. Що ж, вони могли вдатися й до таких хитрощів. Грошей у Арнольда ставало все менше. Тому, приїхавши на дачу, хлопець потрощив усе. Шафа для одягу була новою, отже, він її не чіпав. Для того, щоб одержати гроші від держстраху, не досить вчинити шарварок в квартирі — треба зробити щось серйозніше. І він удав, ніби злодій настирливо розшукував у будинку якусь річ. Тепер залишалося подати страховий поліс і одержати відшкодування. Проте Арнольд і досі цього не зробив.

— Завтра ми ще раз подзвонимо в держстрах, — сказав Карличек і, нарешті, все-таки позіхнув. — Якщо мебля була застрахована, а в агентство ніхто не пред'явив поліса, то з Арнольдом щось трапилось. Мені дуже підозрілою видається поведінка Бедржиха Фієдлера, особливо його поїздка на Страссмайєровий майдан. Старий міг дуже легко залізти в кишеню до свого сина, а потім, щоб відвести підозру, заходився рубати все навколо сокирою. Скористатися ключами Віри Клімової він не міг, бо до сьогоднішнього дня навіть не бачив її. Очевидно, Бедржих Фієдлер разом із своїм сином заплутався в якійсь темній справі і тепер змушений мовчати. Він набрехав нам, що бачив його у вікно ресторану, і набрехав навмисне. А для підтвердження цієї версії виставив свідком Гадрабу, який начебто зустрів Арнольда в ательє. Хлопця там учора не було. Гадраба у змові зі своїм начальником, і вони удвох обдурюють нас. Арнольд не дзвонив по телефону в меблевий магазин. Це зробив за нього хтось інший. Цей же «хтось інший» послав туди гроші за шафу й водія з машиною. Все зроблено завбачливо. Арнольда в магазині не було, і хто саме поїхав з шафою на дачу — невідомо.

— Отже, ви прилучаєте до цієї справи і Гадрабу? — запитав я.

— Без жодного сумніву, — відповів Карличек. — Арнольд зараз або за кордоном, або мертвий, або хтось силоміць тримає його взаперті. Якщо він утік за кордон, то залишив тут ключі від дачі і якусь річ, небезпечну для Бедржиха Фієдлера. Тим-то старий так наполегливо її й шукає. Можливо, син навмисне чимось напаскудив своєму татоньку — вони ж жили мов кіт із собакою. Або залишив якісь компрометуючі документи, і тепер старому їх треба будь-що знайти. Далі. Якщо Арнольд узаперті — тут не обійшлося без пані Госсарт. Тоді стає зрозумілою її загадкова посмішка. Може бути й таке, що дипломатка стала його третьою коханкою і тримає Арнольда в себе як з політичних, так і з інтимних міркувань. На жаль, ми не маємо доступу в посольство. Коли цей юнак і справді сидить там — добровільно чи насильно — про це знає його батько, і, можливо, навіть це зроблено за його порадою. Менш вірогідно, що старий десь заховав його сам у якомусь підземеллі і тепер, виглядаючи у вікно, бачить оті галюцинації. Нарешті, третє припущення — Арнольд мертвий. Сам батько вбити його не міг. Він може лише знати, хто і коли це зробив, але є якісь причини, що примушують його мовчати. Якщо ми маємо справу із шпигунством, то в них убивство — звичайне виконання наказу. В такому разі Бедржих Фієдлер мусить покривати вбивцю, а на сина тільки зводити наклепи. До речі, щось схоже на це зараз і відбувається. З цього випливає, що нам необхідно уважно прочесати ліс і всю територію навколо дачі. Бажано також не припиняти розшуків в районі дев'ятнадцятого кілометра.

Я підвівся і поклав руку Карличкові на плече:

— Ви не чули, що після того, як Арнольд з'явився в місті, я дав розпорядження припинити пошуки в лісі?

— Не вірте в те, що він з'являвся в місті. Я не пригадую випадків, коли б мертві ходили вулицями та стрибали в трамваї.

— Ваша правда. Таких випадків ще не було. А щодо з'ясування можливості його зв'язків із розвідкою або втечі за кордон, ми вже вжили відповідних заходів. Ідіть, друже, відпочиньте! Я просто не можу дивитися на вас!

— Зараз іду. — Карличек глибоко зітхнув і підвівся. — Хочу лиш ще раз звернути вашу увагу на те, що між Бедржихом Фієдлером і Гадрабою можуть існувати дружні відносини. Інакше б вони так злагоджено не брехали. Ви не цікавились минулим Гадраби? Він часом не змінив свого прізвища? Не був, наприклад, Яндерою?

Для такого рішучого висновку у нього, очевидно, були якісь підстави.

— Ми це перевіримо, — заспокоїв його я. — Я займуся сам цією справою, а ви йдіть собі спати. Сліди Яндери десь загубилися. Ми спробуємо підійти до нього з іншого боку — простежимо минуле Гадраби. Вас це задовольняє? Тоді можете більше ні про що не думати.

Я виштовхав його з кабінету. Та перш ніж устиг зачинити двері, він обернувся до мене і закінчив:

— Мені здається, що апарат для перегляду мікроплівки теж може бути у Гадраби.

Після цього, нарешті, пішов додому.

У Карличка язик мусив би боліти не менш, ніж ноги. Він наговорив стільки, що в мене у вухах ще й досі лунав його голос. Заплутані, суперечливі здогадки, висловлені ним, занепокоїли мене. Я дав завдання своїм підлеглим перевірити декотрі з них, і почалися складні, хоча, можливо, й марні пошуки.

Кілька тижнів я був до того заклопотаний, що навіть не пам'ятаю, чи вистачало у мене часу що-небудь перекусити. Я ледве встигав стежити за діями співробітників, а про те, щоб глибше вникнути в роботу кожного, годі було й думати.

З'ясувати минуле Гадраби я доручив людям, які збирали відомості про родичів і знайомих Яндери. Це було досить нелегкою справою. Вони почали займатися нею ще з вівторка, однак поки що нічого не знайшли. Отже, підозра щодо Гадраби не підтверджувалась. Не було підстав не вірити йому, що Арнольд заходив до ательє.

Квартиру Фієдлерів прибирала пані Олсецька. Вона жила на Панкрацу.[4] Я вирішив поговорити з нею і, на щастя, застав її вдома. Ця літня, але ще струнка жінка з добрим обличчям, напевно, чистоту в квартирі ставила понад усе. Обвівши поглядом кімнату, я зробив висновок, що в сім'ї є немовлятко і хтось захоплюється малюванням. Виявилося, що зять господині — художник, а її дочка нещодавно народила дівчинку.

Чоловік пані Олсецької був муляром. Про це свідчив одяг, який він залишив для прання, і маленька люлька з коротким вибіленим чубуком. Такі люльки бувають лише у мулярів.

Молоде подружжя разом із дитиною пішло на прогулянку, пана Олсецького також не було вдома — він десь на Збраславі споруджував дачу для дітей. Цього я, звичайно, знати не міг.

Мій візит не здивував Олсецьку: на минулому тижні до неї вже приходив слідчий. Між нами точилася спокійна, дружня розмова. Я потім переконався, що з пані Олсецькою інакше й не можна: вона-бо не вміє сердитись і бурчати. В родині всі працювали, непогано заробляли і жили між собою в повній злагоді.

Я сидів за столом. Поруч стояла миска з духмяними домашніми пиріжками. Я ввічливо відмовився від частування, але мені так і хотілося з'їсти бодай один. Подумайте лишень: хіба часто доводиться холостякові ласувати домашніми пиріжками!

Олсецька назвала Арнольда невдалою квіткою, але особливо його не засуджувала. Фієдлерів вона знала більше двох років. Арнольд саме виходив тоді з дитячого віку. Отже, йому необхідна була міцна батьківська рука, яка вивела б його на життєву стежку.

— Жаль, що він не мій син. Я швидко б вибила всі дурощі з його голови. А батько не зумів стати для нього авторитетом — тільки знівечив його.

Я запитав пані Олсецьку про новий одяг Арнольда.

— Нові штани і куртка? — здивувалася Олсецька. — А якого фасону?

Я описав їй вбрання, яке бачив на синові Бедржих Фієдлер. Вона довго мовчала, а потім категорично відповіла:

— Ні, такого одягу я не пам'ятаю. Якщо хочете, я перелічу вам усі його речі, навіть краватки.

— Дякую, мені цього не треба.

— Нового літнього костюма він не купував. У цьому я переконана. У нього є ще з минулого року чудові коричневі штани і світла куртка. Навіть якби в цього хлопця й завелась зайва копійка, він витратив би її на щось інше. Коли ви їх бачили на ньому?

— Тут справа ось у чому, пані Олсецька, — почав я, приховуючи від неї правду. — Нам треба, щоб хтось підтвердив, що ці речі належали йому.

— Я цього підтвердити не можу, — рішуче відказала вона. — Швидше навпаки. Ви десь знайшли ці речі на березі і вважаєте, що він утопився?

— Ні, — посміхнувся я. — Це лиш моє припущення.

Тепер я остаточно переконався в тому, що Бедржих Фієдлер усе вигадав. У нас і раніше була така підозра. Адже він не міг не помітити, як вулицею пройшов юнак у шкіряному одязі, але навмисно замінив його одяг. Назвати щось із речей, які висять дома, означало — забрехатися. І він вирішив нас обдурити. Хай, мовляв, думають, що він учора зранку купив собі нове вбрання. Зайшов, наприклад, у магазин, там за ширмою переодягнувся, зняв шкіряний костюм, загорнув його в папір і… залишив. На перший погляд вигадка може здатися правдоподібною. Але Бедржих Фієдлер не довів свою брехню до кінця — він сказав, ніби бачив свого сина в цьому вбранні ще у вівторок.

— Пан Фієдлер запевняє нас, що зустрів на вулиці свого сина саме в цьому одязі, — пояснив я. Приховувати це від Олсецької не було потреби. Цілком можливо, що Фієдлер скаже їй те саме. — Але він, напевно, помилився. Мабуть, побачив когось схожого на сина: Тим більше, що цей юнак не звернув на нього жодної уваги. Я прошу вас нічого не говорити йому про це. У нього зараз стільки клопоту, що просто не варто тривожити його.

— Клопіт нічого не змінить. Треба було як слід виховувати дитину. Недаремно кажуть: бережи честь змолоду. А тепер хто зна, чим усе це скінчиться.

— Ви в понеділок заходили до них? — поцікавився я.

— Атож, заходила.

— Скажіть, а ви не помітили в квартирі нічого незвичайного?

— Ні. Хіба тільки те, що вже не було вдома молодого пана. З ним це трапляється дуже рідко. У понеділок він здебільшого ніжиться в ліжку аж до обіду.

— Отже, ви гадаєте, що в ніч з неділі на понеділок він вдома не ночував?

— Цього я не знаю. Ліжко було розстелене. Вони ж самі ніколи не прибирають.

— О котрій годині ви прийшли до них?

— Десь о пів на одинадцяту. Від нас це далеченько. Ще з вулиці я побачила відчинені вікна.

— З цього ви зробили висновок, що там вже нікого немає?

— Ні.

— І я так думаю. Влітку приємно спати з розчиненими вікнами.

Олсецька розсміялась, наче я пожартував.

— Спробували б ви там поспати! І на хвилину очей би не заплющили! Хіба ви не знаєте, що будинок стоїть на перехресті? Тут тобі і трамваї, і машини, і мотоцикли — все, що завгодно. До того ж, перед самісінькими вікнами зупинка. Навіть уночі важко заснути. А в понеділок, пригадую, ремонтували трамвайну колію, і робітники галасували на всю вулицю. Їхня квартира на першому поверсі, то ж ви, очевидно, розумієте, як там весело жити. Звичайно, можна звикнути до всього. Коли пан Фієдлер повернувся з війни, він спершу не знаходив собі місця в тому пеклі. Молодий пан, правда, швидше звик. Отож там не сплять з відчиненими вікнами. До того ж, з вулиці летить стільки пилу і диму, що доводиться зачиняти обидві рами. Я б нізащо не згодилася там жити.

— Чому ж тоді були відчинені вікна? Вас це не здивувало?

— Здивувало?! О, я надто добре знаю звички холостяків! Просто на плиту збігло молоко. Пан Фієдлер пішов приймати ванну і забув про нього. Молоко виливалось потроху, вогонь у конфорці не згасав, і вся квартира наповнилася таким чадом, що нічим було дихати. Тому пан Фієдлер і розчинив вікна. Понад годину я чистила плиту.

Бедржих Фієдлер відчинив вікно десь о сьомій годині ранку. Значить, Арнольда вдома вже не було.

Я попрощався з пані Олсецькою і пішов провідати Бедржиха Фієдлера. Він мав бути дома, його попередили, щоб він далеко не заходив.

Дорогою я подзвонив з телефону-автомата в управління. Виявилось, що мене запитував Лоубал. Він повідомив: Бедржих Фієдлер повернувся додому досить невеселим. Мабуть, після спектаклю Карличка з коханками Арнольда.

Я сів у трамвай і глянув на годинник. Шістнадцять сорок дві. ГР-2 почав передачу…

Шістнадцять п'ятдесят. «Зараз полковник слухає звіт про передачу», — подумав я.

Нарешті трамвай привіз мене на околицю Праги, до старого будинку, який стояв літерою Т на перехресті трьох вулиць. Будинок той був під наглядом, але спостерігач не знав мене, і тому він не виказав себе.

На перехресті було й справді гомінко. Я подзвонив. Двері відчинив сам господар і мовчки глянув на мене скляними очима. Він був без піджака.

— Дозвольте, пане Фієдлер? — спокійно запитав я.

Він не відповів, повернувся спиною й безшумними кроками попрямував до кімнати. Я зачинив двері і рушив слідом за ним. У передпокої було кілька дверей — двоє менших проти входу, більші — праворуч і ще двоє — ліворуч. Ті, що праворуч, були прочинені. Вони вели до непривітної темної кухні з вимощеною великими плитками підлогою. Із стелі звисала лампа в скляному абажурі. З кутка виглядала кахельна груба, якою вже давно не користувалися.

Бедржих Фієдлер вмостився на канапі, втупившись поглядом у вікно.

— Що нового, пане Фієдлер? — спробував я розпочати розмову. Але Фієдлер навіть не глянув у мій бік. Так само мовчки він, мабуть, сидів і перед моїм приходом. Ще вчора говіркий і жвавий, ще на щось надіявся, а сьогодні став до всього байдужий.

— Ви не хочете зі мною розмовляти?

— Нема про що, — відповів він, не змінюючи пози.

— Яке враження справили на вас коханки сина?

— Ніякого.

— Може, ви покажете мені свою квартиру?

— Робіть, що хочете. Мені однаково. Я втратив сина… — Він говорив поволі, ледве вимовляючи слова. — На роботі в мене теж було безладдя, я це добре розумію. Який з мене начальник! Знімуть — і добре зроблять. Адже мене ніхто ніколи не слухав і не розумів, крім моєї покійної дружини. Навіщо мені жити? Краще вже накласти на себе руки.

Я присів до нього на канапу.

— Зачекайте з такими висновками, пане Фієдлер. Спершу ми розшукаємо вашого сина.

— Не хочу я його бачити! Він напаскудив, немов погане цуценя, і тепер боїться поткнутися на очі навіть батькові.

Така категоричність в його словах мене дещо здивувала.

— Чим же він так провинився?

Фієдлер спробував посміхнутися, але посмішка вийшла гіркою, і це надало його обличчю ще більшого розпачу. Можливо, це й було тією «рішучістю», що на неї розраховував Карличек.

— Я вже вам натякав, — почав він крижаним голосом. — Його спосіб життя і заробітки… все це нечисто. Я попереджував його. Потім захищав, як міг, і приховував те, що знаю. Адже ж він — моя дитина. Але більше я мовчати не можу. Годі! Інтриги з Мілнеровою… Ненаситна самиця! Вони обоє зраджували мене, глузували з моєї сивини. Я стерпів би все, тільки не це. Зараз мені важко розібратися у своїх почуттях, але я буду близький до істини, коли скажу, що ненавиджу його. Він став для мене зовсім чужий і не гідний того, щоб я замовчував його вину. Ось, подивіться… — він засунув руку в кишеню, — … цього ви не могли знайти серед його речей.

На долоні в нього лежала хромова запальничка, трохи більша розміром, ніж звичайна.

— Знаєте, що це? Найсучасніший шпигунський фотоапарат з мікроплівкою. Чудова річ, чи не так?

Я взяв запальничку в руки, відсунув задню стінку і зазирнув усередину. Камера виявилася порожньою.

— О, ви добре обізнані з апаратом, — сказав Фієдлер.

— Це не перший екземпляр, який мені доводиться конфісковувати, — відповів я. — Як він потрапив до вас?

— Конфісковувати… — повторив за мною Фієдлер і схвально кивнув головою. — Звичайно, я показав вам його не для того, щоб знову забрати. Цю іграшку мені також довелось конфіскувати. У Арнольда. Я викрав її в нього.

— З нового літнього костюма?

— Ні. Якось він повернувся додому серед ночі напідпитку, витяг з кишені речі і поклав їх на стіл. Я зайшов до нього в кімнату і зауважив, що далі так бути не може, і навіть пообіцяв звільнити його з роботи. Але у відповідь він лише розкотисто зареготав і так штовхонув мене, що я ледве втримався на ногах. А сам пішов у ванну. Я наблизився до столу і там серед інших речей побачив це.

— А плівка в апараті була?

— Ні, не було.

— Пригадайте краще, пане Фієдлер!

— Плівки не було… Я не міг навіть поворухнутись і переляку і стояв так, аж поки він не повернувся. Почувши кроки, я миттю сховав запальничку до себе в кишеню. Арнольд не сказав мені жодного слова. Він вимив голову під душем і, не роздягаючись, ліг спати.

— У вашій родині це стало вже звичкою, — зауважив я, — як тільки хтось піде приймати ванну, неодмінно щось залишає без догляду. Один — шпигунський фотоапарат на столі, інший — молоко на плиті.

Бедржих Фієдлер удав, що не розуміє мого натяку.

— Прошу, продовжуйте, — вибачився я. — Ви ж ще не скінчили?

— Звичайно… Наступного дня він почав шукати запальничку. Я навмисно затримався вдома. Коли ж я поцікавивсь, що сталося, відповів, що це не моє діло, — просто загубив одну річ. Це мене насторожило. Я довго роздумував, як бути. І вирішив поки що помовчати. Нарешті він гримнув дверима і пішов геть, його не було аж до ночі. Мабуть, думав, що десь загубив цей мініатюрний апарат, і їздив на мотоциклі шукати його. З п'яних очей він просто забув, що приніс його додому. Можливо, перед цим ходив кудись проявляти плівку і сподівався, що разом із нею залишив апарат.

— В якому ж настрої він повернувся?

— В досить похмурому.

— Ну, а як ви поводили себе?

— Я… я хотів примусити його покінчити з цим. Не міг же я виказати на рідного сина. Та в мене й не було інших доказів, крім цієї запальнички. Боже мій, якби він мені хоч трохи довіряв! Зрозумійте мене, це звичайне батьківське почуття…

— Нехай так, але це вас аж ніяк не виправдовує.

— Я згоден з вами.

Він, як і раніше, дивився у відчинене вікно..

— А тепер батьківського почуття немає. І це для мене найстрашніше. Хто завгодно, тільки б не Мілнерова!.. — Він трохи помовчав і вже спокійнішим голосом продовжував свою розповідь — Ще два з половиною роки тому Мілнерова була моєю коханкою. Я порвав з нею заради сина. Виявляється, вона була нашою спільною коханкою! Від однієї думки про це мені хочеться покінчити з собою.

— Як саме ви намагалися примусити його порвати з минулим? — запитав я трохи згодом.

— Я склав план і почав здійснювати його. Через кілька днів я сказав Арнольдові, що про нього нібито питали двоє якихось незнайомих панів. Він же, замість того, щоб признатися мені в усьому і покаятись, утік. Ще й досі десь ховається. Можливо, навіть утік за кордон. Я так зрадів, побачивши його з вікна ресторану, а він кинувся навтіки. Мені хотілося зупинити його, розповісти, що боятися нема чого — камера в мене, за ним ніхто не приходив…

— Ви хотіли вибачитись перед ним і повернути фотоапарат?

— Хто зна, що я зробив би, — сумно відповів Бедржих Фієдлер.

Я підвівся.

— Покажіть мені стіл, на який він поклав запальничку.

Я добре розумів Бедржиха Фієдлера. Незважаючи на те, що в нього був колись роман із вродливою вдовою власника фотокрамниці, він ніколи не переставав кохати свою померлу дружину. Отже, його почуття до Флори Мілнерової були зовсім іншими, хоч, звичайно, він не залишався до неї байдужим. Вчинки Бедржиха Фієдлера (будемо вважати їх благородними) виходили з його внутрішніх почуттів. Але він міг, зрештою, вважати за благородство й брехню.

Кімната Арнольда обставлена дуже просто: стіл з двома стільцями, біля стіни — металеве ліжко з пуховою ковдрою, дбайливо прибране руками пані Олсецької, шафа для одягу і комод. Вікно зачинене, але вуличний гамір пробивається й крізь подвійні рами. На полірованому столі товсте скло і на ньому підставка для авторучки. Жодної вазочки, серветки. Біля ліжка, на нічному столику, — електрична лампа.

Зате сусідня кімната, Бедржиха Фієдлера, забита абичим. Правда, не дивлячись на дводенну відсутність пані Олсецької, там ще зберігався якийсь порядок. Але це пояснювалося лише тим, що з учорашнього ранку Бедржих Фієдлер просто не мав часу і бажання нічим займатися.

Я звернув увагу на порозкидані по тахті подушки й зім'яту ковдру. Вони неначе свідчили про те, що цю ніч господар спав неспокійно. На письмовому столі біля вікна купа журналів, переважно спеціальних, і кілька книг. Поруч друкарська машинка. Тут Бедржих Фієдлер, напевно, працює вечорами при світлі настільної лампи. А у глибокому вольтерівському кріслі під торшером він, мабуть, любить читати і роздумувати над життєвими проблемами. Трохи далі — столик для квітів. На ньому під склом фотографії дружини й Арнольда. Біля самих дверей — тумбочка з телефоном. На стіні велика масляна картина з краєвидом. Під нею — великий секретер, поруч — вузька шафа для одягу. На полицях секретера — численні фотоальбоми і безладно розставлені книги. Зверху — глобус, годинник і якісь фотоприлади. Вікно завішене прозорою фіранкою.

У кімнаті стільки речей, що погляд стрибає уздовж стін, не знаючи, на чому спинитися. Батько й син жили поруч, а які різні в них інтереси й смаки.

— Дозвольте мені від вас подзвонити, — звернувся я до Фієдлера.

— Будь ласка, — байдуже відповів він.

Я набрав номер канцелярії управління.

— Негайно пришліть двох чоловіків з відділення Ц, — попросив я. — Нехай захоплять усе необхідне.

Фієдлер сів у глибоке крісло, біля торшера. Мої слова його зовсім не вразили. Вираз обличчя був спокійний.

— Якщо ви мали на увазі мою англійську кореспонденцію, — втомлено промовив він, — то приносити її не варто. Вона не потрібна…

— Ми попросимо вас лише дещо пригадати і правдиво розповісти нам, — пояснив я.

Він нічого не відповів. Сперся ліктем на бильце крісла, схилив голову на долоню і заплющив очі. Старий відпочивав, не звертаючи уваги на мою присутність.

— Сьогодні я занадто схвильований для такої серйозної розмови, — сказав він так тихо, що я ледве розібрав його слова.

Я стояв біля дверей, чекаючи співробітників. Від гуркоту надворі у вікні час від часу бриніло скло.

Нарешті задзеленчав дзвінок. Фієдлер не реагував на нього. Я відчинив двері і впустив двох працівників свого відділення.

Фієдлер навіть не поворухнувся. Він добре знав, що на нього чекає.

Один з працівників подав мені бланк ордеру на арешт. Я написав на ньому прізвище Фієдлера і поставив свій підпис. Чоловік узяв у мене папірець, уважно перечитав його і підійшов до господаря квартири.

— Пане Фієдлер! — вигукнув він. — Вам доведеться піти з нами. Одягайтесь.

Фієдлер продовжував сидіти в тій же позі. Тоді до крісла підійшов я і, поплескуючи його по плечу, сказав:

— Нам слід зробити це з двох причин: по-перше, вас треба допитати; крім того, на волі ви можете здійснити який-небудь необачний вчинок. Збирайтесь.

Від різкого руху рука, що нею він підпирав голову, вивільнилась, голова впала на груди і обважніле тіло сповзло на підлогу.

Бедржих Фієдлер був мертвий.

Почалася нерівна боротьба зі смертю. Не гаючи часу, ми винесли тіло Фієдлера в автомобіль. Я негайно подзвонив у лікарню. Пригадавши слова Фієдлера про недоцільність дальшого життя, я зрозумів, що він отруївся. Очевидно, саме в ту мить, коли подзвонили наші співробітники.

Всі спроби повернути Бедржиха Фієдлера до життя виявилися марними. Його серце зупинилося назавжди.

— Причина смерті буде відома лише після розтину, — втішав мене лікар, мій давній знайомий, з яким ми не раз зустрічалися в подібних випадках.

Карличек не з'являвся. Мабуть, досі відпочивав, і ми вирішили його не турбувати. Скала передбачав, що Карличек вважатиме самогубство Фієдлера останнім виявом його «героїзму».

— Я це знаю наперед, — сказав він. — Тому нехай шановний онук Фауста відпочиває собі на здоров'я.

Що й казати, ми таки мали справу з одним із «героїчних» вчинків Бедржиха Фієдлера. Але що його спонукало до цього? Підступна зрада Флори Мілнерової? Я пам'ятав, з яким презирством засуджував Фієдлер цю особу, але чомусь думав про те, що своїм самогубством він намагався уникнути відповідальності, коли його брехню було остаточно розкрито. Невже він робив усе заради сина і для того, щоб допомогти йому, пожертвував власним життям? Виходить, що цей люблячий батько захищав його, скільки міг, а потім, побачивши, що наробив багато помилок, вирішив забрати таємницю сина на той світ. Він добре розумів, що після першого ж допиту викриються всі його вигадки і доведеться казати правду.

… Я послав групу на чолі зі Скалою на квартиру Фієдлера, аби вони встановили, які там є хімікати, а сам пішов до себе.

Увечері я одержав термінове повідомлення. Сорок п'ять хвилин тому Віра Клімова вийшла з дому і взяла на вулиці таксі. Щойно вона зібралася сісти в машину, як наш працівник підійшов до неї і чемно запитав, куди вона має намір їхати, а також пояснив, що, доки не знайдуть Арнольда, ми вимушені стежити за кожним її кроком. Отже, коли вона і не дасть на це згоди, він все одно їхатиме слідом за нею на іншій машині.

Віра Клімова дошкульно запитала, на що саме вона повинна «дати згоду». Співробітник відповів, що хотів би її супроводжувати. Дівчина доброзичливо дозволила. Вона намагалася вдати з себе поважну даму, сказала, що цілком покладається на свого супутника, адже він, напевно, має й відповідне посвідчення. Потім посадила його в автомобіль поруч з собою, зауваживши, що він може супроводжувати її, аж доки це буде в його силах.

Шофер повіз цю дивну пару до резиденції британського посла. Там Віра Клімова вийшла з машини, сказавши своєму супутникові, що її запросили в посольство на чай. Розрахувавшися з водієм, вона зникла в дверях будинку, а нашому працівникові довелось залишитися на вулиці.

Я наказав, щоб він чекав Віру Клімову біля посольства. На допомогу йому послали ще одного працівника.

Чому це Елізабет У. Госсарт так раптово почала симпатизувати Вірі Клімовій? Я ні на мить не сумнівався, що саме вона запросила дівчину до себе. Пані Госсарт домовилась з нею про це, коли підвозила Клімову додому. Мені відразу ж пригадалось припущення Карличка, що Арнольд Фієдлер може переховуватись у англійському посольстві.

Я вирішив відвідати родину Клімових.

Згасав теплий недільний день. Сонце сідало за обрій, привітно посміхаючись людям. Я бачив групи городян з букетиками квітів, на вулицях пурхали, наче метелики, яскраво зодягнені малюки. Мирне і спокійне життя моїх земляків далося у важкій класовій боротьбі, і тепер його слід надійно захищати. На серці було тривожно — не давала спокою трагедія старого Фієдлера. Вдався він до такої розв'язки сам, чи його хтось примусив це зробити?

Можливо, старий безнадійно заплутався в тенетах шпигунства заради чужих йому інтересів і не зміг своєчасно збагнути, що той, хто намагався заподіяти шкоду суспільству, насамперед завдає її собі…

Самогубством він виказав себе. Ми не знали ще, в чому саме його вина, але, безперечно, він зробив це, щоб ми не викрили його до кінця. Але навіщо в такому разі старий розповів мені історію з запальничкою? Він міг би забрати цю таємницю в могилу, а тепер у нас залишився реальний доказ антидержавної діяльності його сина. Він міг, зрештою, не виймати з кишені цієї фотокамери і взяти всю вину на себе…

Цікаво, а що буде з Гадрабою? Його свідчення на перший погляд здаються правдивими. Але ж ще нічого невідомо про його минуле. Можливо, там виявляться такі деталі, що позбутися їх не допоможе навіть те, що вчинив Фієдлер.

Думаючи про все це, я підійшов до будинку, де жила Віра Клімова з матір'ю. Карличек вже розповідав мені про їх дивні відносини, а тепер я мав нагоду пересвідчитись у цьому сам.

Мені відчинила мати Клімової, безтурботна, байдужа до всього жінка. Вона іронічно посміхнулася, ховаючи за спину якесь шитво. Провівши мене до кімнати, стара закрила швейну машинку і, знявши окуляри, дала зрозуміти, що готова вислухати мене.

— Не знаю, чому вас так цікавить внутрішнє життя нашої сім'ї, — сказала вона, намагаючись бути спокійною. — Але можу з певністю сказати, що не збираюся поступатися своїми принципами.

— Ваше перевиховання не входить в мої наміри, — холодно відповів я.

— Тоді ви трохи розумніший від того, який приходив нещодавно. Він весь час повчав мене, як треба виховувати дітей у сім'ї. Повірте, що мені було просто смішно слухати його лекцію.

— Людина бажала вам лише добра, — спробував я захистити Карличка.

— В чому? Поясніть, будь ласка.

Вона здивовано глянула на мене. У неї були красиві кучеряві коси, рухливі очі.

— Не знаю, чи розповідає вам ваша донька про все, чим вона займається, — почав я.

Різким помахом руки вона зупинила мене.

— Не турбуйтесь. Між нами досить довір'я вже хоч би в тому, що вона ніколи не чула від мене нудних повчань.

— І жодної поради?

— Що я можу їй порадити! Сама я знаю лише, що таке праця і домашнє рабство. Вчити цьому свою дитину я не збираюся.

— Ваша дочка закохалася в юнака, якому не можна довіряти. Ви знаєте його?

Вона кивнула.

— Він часто приїздить до неї на мотоциклі.

— А потім везе її в таку компанію, де ваша дочка нічому хорошому не навчиться. Серед них був навіть злочинець.

— Ви не відкриваєте мені нічого нового.

— І вас це не лякає?

— Я ніколи не вчила її чомусь поганому. За все моє життя не було жодного випадку, щоб я не приходила ночувати додому. Але в неї своя голова на плечах. Вона вже доросла. Я тільки знаю, що моя дочка не пропаде, навіть якщо мене не стане. І мої поради їй не потрібні. А з тим хлопцем вона вже доволі натерпілась. Та яке ж кохання буває без цього? Про що б тоді писали в романах?

— Ви, мабуть, знаєте, що юнак десь зник?

— Так.

Я поцікавився, як Віра поводилась після повернення з ательє. Клімова щиро і просто розповіла мені про все.

— Вона весь час щось насвистувала, а це погана ознака. Коли в неї зіпсований настрій, вона завжди свистить, щоб навколишні думали, що в неї все добре. Я, правда, не дуже полюбляю свист у хаті, але в таких випадках мовчу. Віра швидко замовкає, потім підходить до мене і розповідає про своє горе.

— Що ж вона говорила вам сьогодні? Мовляв, тепер все в порядку?

— Сьогодні мовчала. Пішла в кімнату, щось там робила… Потім хтось подзвонив. Я побігла відчиняти, та вона випередила мене. Приходив отой ваш недотепа в окулярах. Віра навіть не запросила його до кімнати. Він тільки поцікавився, як вона дісталась додому. Відповівши, що все гаразд, Віра зачинила двері перед самим його носом. Вже під час обіду вона сказала мені, що якась молодиця обкрутила її хлопця і що вона неодмінно поквитається з нею.

— І тоді ви подумали, що в неї все владналося?

— На жаль, ні… З горя Віра навіть втратила апетит. Після обіду вона знову сховалася в кімнату. Потім до нас подзвонила сусідка з першого поверху. У неї є телефон. Хтось просив покликати Віру. Віра, мов оглашенна, вибігла з кімнати, а за хвилину повернулась і почала швидко одягатись.

— Хто ж їй подзвонив?

— Не знаю. Я лише запитала, чи ждати її до вечері, але вона порадила не турбуватися про неї.

Я запитав прізвище сусідки, яка має телефон, і спустився на перший поверх.

На моє запитання господарка квартири з телефоном приязно відповіла:

— Мені дзвонять дуже рідко, тому я добре пам'ятаю, коли це трапилось. Віру попросив ввічливий чоловічий голос. Той, хто дзвонив, не назвав свого імені. Він сказав лише, що має до Віри дуже важливу справу.

— А раніше їй коли-небудь також дзвонили по вашому телефону?

Господарка пригадала, що в цьому році Віру викликали двічі.

— І голос був схожий?

— Вибачте, цього я не знаю. Мені важко пригадати.

— Ви не чули, про що Віра Клімова говорила по телефону?

Пані відповіла, що вона ніколи не підслуховує чужих розмов. Вона лише бачила, що дочка Клімової з нетерпінням схопила трубку. Телефон стоїть у передпокої, і перед тим, як приязна господиня встигла причинити двері, вона почула Вірин схвильований вигук:

— Це ти, Арнольде?

Пані не впевнена, що добре запам'ятала ім'я. Можливо, Віра сказала «Адольфе». У всякому разі, щось подібне.

Потім у передпокої запанувала тиша. Дівчина майже не говорила, тільки слухала. Наприкінці розмови вона когось запевнила:

— Прийду обов'язково!

За якусь мить Віра подякувала їй і мерщій побігла додому.

Я також подякував ласкавій пані за інформацію і швидко відкланявся. На зупинці таксі я сів у машину.

В управлінні мені доповіли, що Віра Клімова з посольства ще не виходила. Я наказав посилити нагляд. Тепер будинок був оточений з усіх боків, немов фортеця перед штурмом.

Я подзвонив на квартиру Фієдлера. Скала ще був там. Ми обмінялися інформаціями. Моє повідомлення його здивувало.

— Таке дівчисько, а вже ходить на побачення в посольство! Я зустрічався колись з дівчатами де-небудь біля крамниці. А вони бач куди забралися!.. У нас тут нічого нового. Через кілька хвилин кінчаємо.

Потім я набрав зашифрований номер, і мене з'єднали з полковником.

— Продовжувати розслідування, — наказав він голосом, від якого аж затремтіла мембрана. — Пані Госсарт — досвідчена шпигунка. Вона працювала в кількох країнах. Щоправда, вже не раз провалювалась, але схопити її на гарячому ніколи не вдавалося. Вона досить здібна поліглотка, знає шість мов. Розвідницький центр навмисне включив її до дипломатичного складу. Тепер головне не випускати її з рук.

Карличек ще спав. «От буде здивований, коли прокинеться!»— подумав я. Але все сталося навпаки…

Діставшись, нарешті, додому, я спробував заснути. Задрімав десь біля одинадцятої. На той час Віра Клімова з посольства ще не вийшла, і в мене весь час запитували, що робити далі.

— Чекати, — відповідав я. — Мабуть, їй там дуже весело.

Було вже запівніч, коли мене розбудив телефонний дзвінок. Глибокий сон мов рукою зняло. Наш брат уже звик до цього. «Ага! Нарешті Вірочку…»

Та я помилився. Дзвонив наш головний лікар.

— Алло! Ви вже прокинулись? Ми щойно закінчили розтин трупа.

— Заради цього варто було розбудити мене, — відповів я. — Що ж виявилось?

— Нічого особливого. Звичайна angina pectoris. Грудна жаба. Він, мабуть, спав, коли це з ним сталося.

— Що? Звичайна смерть?

— Звичайна, якщо вам більше до вподоби це слово.

Голос у трубці замовк, і я кинув її на важіль. Простягся на ліжку. Значить, Бедржих Фієдлер не кінчав життя самогубством? Це все змінювало.

Я знову присунув до себе телефон. Що з Вірою Клімовою?

Все по-старому. Посольство охороняється надійно, звідти навіть муха не вилетить.

Доведеться почекати. Я заплющив очі, намагаючись заснути. Люди нашої професії можуть примусити себе спати навіть тоді, коли заснути зовсім неможливо.

О другій годині тридцять п'ять хвилин мене знову розбудили. Гримів дзвінок у коридорі. То був Трепинський з повідомленням, яке телефоном не передається.

Цього разу в Берліні, мабуть, стривожились, бо відгукнулися на перші ж сигнали ГР-2. Це мене трохи заспокоїло.

— Ось текст, — сказав Трепинський, подаючи папірець.

«Негайно знищіть тайник дев'ятнадцять — за вами стежить підозріла особа Фієдлер. Висилаємо людину за номером ГК 12/37. Зв'язок запасним каналом. Сховайте передавач. Для перевірки повторюємо…»

Прекрасно! Нашу акцію не викрито. Для західноберлінського центру функція Арнольда Фієдлера загадкова так само, як і для нас. Дев'ятнадцятий кілометр нас тепер не цікавить.

Звичайно, агент, якого вони пришлють, перш за все зв'яжеться з Майєром. Для цього він скористається запасним каналом. Ну, що ж. Ми мусимо з честю зустріти нового гостя.

В понеділок зранку почалися пошуки грузовика, яким перевозили на дачу шафу для одягу. Спершу вирішили обмежитись перевіркою машин з району великої Праги. Поки що ми знали лише тоннаж автомобіля, маршрут поїздки і мали приблизне уявлення про зовнішність водія. Звичайно, цих прикмет було недостатньо.

Інша група працівників ще з ночі збирала дані про минуле Юліуса Гадраби. На ранок його curriculum vitae[5] був майже готовий. Не вистачало лише кількох штрихів з того періоду життя, який нас найбільше цікавив. Детальнішу біографію Гадраби обіцяли дати трохи пізніше. Доведеться почекати. Від цього він все одно не стане кращий. Так і залишиться вайлуватим байбаком, який заради власного спокою побоявся навіть одружитися. Яндера був моторніший. Той устиг вже й розлучитися. Щоправда, ім'я його колишньої дружини встановити не вдалося.

Нагляд за районом дев'ятнадцятого кілометра можна було припинити, але я тільки зменшив там кількість постів.

Так само не варто було продовжувати посилені розшуки Арнольда. Я наказав залишити під контролем лише громадські установи та центральні вулиці. Можливо, все ж таки з'явиться якийсь юнак, схожий на Арнольда Фієдлера.

Англійське посольство ще перебувало в облозі, а Віра Клімова й досі сиділа там. Мати пішла на роботу. Про дочку вона нічого не знала, але це її не хвилювало. Вона була впевнена, що Віра перебуває десь із тим своїм хлопцем.

В фотоательє панувала розгубленість. Про раптову смерть начальника тут уже знали. Керівництво підприємством взяв до своїх рук Йозеф Бочек. Працювати йому було нелегко — він мав тепер лише одного підлеглого Юліуса Гадрабу, який тільки й умів, що хапатися руками за голову та скаржитись на своє здоров'я.

Флора Мілнерова на роботу не вийшла. Не було її і вдома. Юліус Гадраба висловлював побоювання, що ця жінка може собі щось заподіяти, і звинувачував у зайвій жорстокості детектива в цивільному, який влаштував учора оту неприємну виставу.

Я пояснював собі все це так:

«З Мілнеровою нічого не трапиться. Не така вона. Гадраба теж не помре; його здоров'я вистачить ще на багато років, а скаржитись на свої хвороби він буде доти, доки йому будуть вірити. Говорить неправду тому, що брехав старий Фієдлер, а той зумів забезпечити собі алібі діагнозом своєї смерті. Якщо вірити всьому, що офіційно підтверджується, то ми не розкриємо жодного злочину».

Мене викликав до себе полковник.

— Я хотів би особисто познайомитись з вашим Карличком, — сказав він своїм густим басом. — Я цілком погоджуюсь з його припущенням, що в квартирі Фієдлера може бути отрута, симптоми якої нагадують angina pectoris.

— Карличек на цьому настоює, — підтвердив я.

— Слушна думка. Передайте йому від мене привіт. Але якщо це виявиться просто базіканням, я йому не заздрю.

Він розпалив люльку і продовжив розмову:

— А які ваші наміри щодо агента ГК? Гадаю, ви ж не випустите на зустріч з ним Майєра? Це означало б повний провал.

— Я зустрінусь з ним особисто.

— Хочете видати себе за Майєра? Ви що, жартуєте? У них же є фото. Цей «гість» гляне на вас і відразу про все здогадається. Ви мене розчаровуєте, капітане.

Мусило зійтися троє: Август Майєр-Неумейстер, агент ГК 12/37 і посередник запасного зв'язку — професор Гвідо Коларж. Досі у Майєра не було потреби вдаватися до запасного зв'язку — цей канал залишався на крайній випадок. Але після того, як Майєр передав тривожне повідомлення, радіоцентр наказав йому підтримувати зв'язок через запасний канал. Пригода з Арнольдом Фієдлером не викрила нашої акції, але нас це вже не влаштовувало. Необхідно було якось звести цих трьох осіб і, таким чином, почати розплутувати шпигунський клубок.

Функції Августа Майєра виконували ми самі. ГК 12/37 мав зустрітися з ним у професора Коларжа, щоб одержати широку інформацію, його пришлють сюди із завданням прибрати підозрілу особу на прізвище Фієдлер. Отже, агент допоможе нам вистежити Фієдлера. Найкращим помічником йому (а значить, і нам) буде професор Гвідо Коларж, в минулому відомий економіст, колишній викладач торговельного інституту.

Під час окупації професор поводився обережно, намагався залишатися в затінку. Після війни став взагалі до всього байдужий. У тисяча дев'ятсот сорок восьмому році пішов на пенсію і переїхав жити на дачу. Але ще й досі Коларж брав участь у наукових диспутах про світову торгівлю, його часто запрошували на прийоми в іноземні посольства й консульства.

Коли Август Майєр-Неумейстер почав активно співробітничати з американською розвідкою в Берліні, йому про всяк випадок назвали ім'я й адресу професора, суворо попередивши, щоб він собі нічого не записував, а лише запам'ятав.

Коларж був лише посередником у запасному зв'язку, самого ж керівника розвідки Майєр не знав. Та й удаватись до послуг Коларжа дозволялося лише в крайньому разі.

Ми добре знали подвійну гру цього стрункого, сивоголового вченого. Він любить витончені парфуми і тримається з гідністю, знаючи собі ціну. Для нас професор був лише ланкою у шпигунському ланцюгу. Поки що ми не хотіли його арештовувати. Подібними діями ми налякали б або насторожили великого хижака. Стежити за професором в іноземних посольствах ми, на жаль, не могли: шлях туди для нас був закритий.

Зараз видалась слушна нагода ближче познайомитись з цим дипломатом-шпигуном. Професора Коларжа вже, безперечно, повідомили про те, що до нього звернеться людина з посвідченням на ім'я Майєра і що він повинен чекати агента за номером ГК 12/37. У Майєра є також посвідчення на ім'я Неумейстера. Професор це знає, і, якщо людина пред'явить йому два посвідчення, він повністю їй повірить. Коли саме пришлють за ГК, наперед невідомо. Отже, професор чекатиме не якусь конкретну людину, на ту, якій відомий пароль…

— З середи на четвер ніч має бути темною, — сказав я полковникові. — Метеорологи передбачають зміну погоди.

— Мабуть, вони мають рацію, — погодився він. — Мені нагадує про себе нога. Але на прогноз особливо не покладайтесь.

— Тоді я віддаватиму перевагу вашій рані.

— Це надійніше, тим більше, що вона особливо дає про себе знати перед дощем.

— Дощ — це непогано. Я б на їхньому місці скористався повітряною кулею.

— Нас уже важко нею здивувати — чорна куля, чорний комбінезон, чорні рукавички… Приземлятися він буде якнайближче до вілли Коларжа. Місцевість там сприятлива. Орієнтиром служитиме освітлене місто. В таких умовах повітряна куля — значно надійніший спосіб, ніж перехід кордону по землі.

— Ми оточимо всю навколишню місцевість, і цей гість не мине наших рук.

— Цілком імовірно, а що далі?

— Далі дуже просто. Довідуюсь про все в гостя і приходжу до Коларжа замість нього. Шпигуни — люди хоробрі, але коли бачать, що гру програно, стають досить відвертими і розповідають про все, що їм відомо.

Полковник помовчав, зважуючи мої слова.

— Все врахувати — справа не легка.

— Впевнений, що з будь-якої ситуації є вихід.

— Гаразд. Роль гостя зіграєте ви. А як бути з Майєром?

— Нам доведеться відмовитись від його послуг. Він своє зробив. Тепер їхній Майєр мусить бути ініціатором багатьох справ, а наш для цього не підходить. Його необхідно замінити кимось іншим.

— Ви знову забуваєте про зовнішню схожість? Адже в резидента, безперечно, є його фото.

— Схожість необов'язкова. Резидент не зустрічатиметься з ним особисто. Йому розповість про нього Гвідо Коларж. А для цього досить якоїсь однієї деталі — щодо Майєра у них немає жодного сумніву.

— Яка ж це деталь?

— Окуляри, товаришу полковник. Август Майєр носить окуляри. Карличек — також.

— Он воно як! — пробасив полковник. — Ви маєте на увазі Карличка? Це третій випадок за останні роки, коли ви вдаєтесь до його послуг. Невже він справді чарівник, без якого не можна обійтися? Адже пані Госсарт його знає!

— Я це врахував. До того ж, вона з ним більше не зустрінеться, її спілкування з Майєром відбуватиметься через професора Коларжа, а той особисто не знайомий ні з Карличком, ні з Августом Майєром. Я хочу примусити Госсарт встановити через Коларжа зв'язок з американським резидентом і, таким чином, розшифрувати його. Він уже про все проінформований центром і, звичайно, підтвердить, що Майєр у небезпеці. Отже, вони візьмуть Майєра під подвійну опіку. Справжньому Майєру довіряти цю роль не можна. Тому треба підшукати надійного дублера.

— Так ви пропонуєте Карличка?

— Так. Тільки його. Він володіє феноменальною здатністю перевтілення.

— А що, коли американський резидент покаже Коларжу фото Майєра?

— Не думаю, — заперечив я. — А коли в них навіть і йтиме мова про особу Майєра, то Коларж зможе зауважити лише те, що Майєр, з яким він зустрівся, худорлявіший, ніж на фото. Зрештою, Карличек може трохи змінити свою зовнішність — збільшити кількість сивини, зробити іншу зачіску. Можна замінити й окуляри. Справжній Август Майєр носить окуляри в товстій роговій оправі… Все це мене зовсім не тривожить. Досить Гвідо Коларжу сказати, що до нього прийшов чоловік в окулярах, з двома посвідченнями, і це вгамує будь-які підозри. Тим більше, що на нього вже чекають.

Полковник нічого не відповів. Він вибив люльку над попільничкою, підвівся, потиснув мені руку і відразу ж дістав коробку з тютюном.

— На щастя, гість ще не прибув, і ми маємо час підготуватися до зустрічі з ним, — сказав він. — Я зв'яжуся з прикордонною службою і попрошу їх посилити охорону місць можливих порушень. За годину вони вживуть заходів. Якщо у вас все йтиме добре, не інформуйте мене про дрібниці. А Карличек хай продумає наперед кожен свій крок. У вас до мене все?

— Так.

— Тоді хай вам щастить.

Я кулею вилетів з його кабінету.

— Негайно пришліть до мене Карличка! — наказав я, проходячи повз канцелярію.

— А він уже чекає на вас, товаришу капітан, — відповіли мені.

Я щиро зрадів. Привітавшись, звернувся до нього:

— Карличку, є серйозна справа. Вислухайте мене уважно і все зважте. Завдання дуже відповідальне, і ви, звичайно, можете від нього відмовитись.

Я розкрив йому свій задум. Нашу розмову порушували телефонні дзвінки, раз у раз відчинялися двері, і до мене заходили люди з невідкладними справами.

Карличек довго мовчав, уважно схилившись над картою, що на ній я накреслив зону оточення вілли Гвідо Коларжа. Потім підвівся і сказав, що в нього є для мене важливе повідомлення.

— Про це потім, — зупинив я його. — Спершу послухайте…

— Не можу, — заперечив він. — Віра Клімова з посольства ще не виходила…

— Тим краще, все залишається по-старому, — нетерпляче відповів я. — Це мене зараз не цікавить! Її таємницю ми все одно скоро розкриємо.

— Але є ще одна таємниця, — продовжував Карличек. — Зникла Флора Мілнерова.

— Як «зникла»?

— Ми боялись, щоб вона від нещасного кохання не вчинила так само, як Бедржих Фієдлер. Тому ми без дозволу відвідали її квартиру.

— І Мілнерової, звичайно, там не було?

— Так, не було.

— Кого ж це охопив такий передчасний страх за її життя? Гадрабу?

— Ні, мене, — признався Карличек.

— За неї можна не хвилюватися. Флора Мілнерова не з тих, що кінчають з собою від нещасного кохання.

— Я згоден з вами.

— Тоді що вас так непокоїло?

— Наші побоювання виявилися небезпідставними, — сказав Карличек. — В її квартирі хтось зробив обшук і встиг дещо знищити. Почерк не схожий на того, хто побував на дачі Фієдлера. Замок на дверях цілий. Безперечно, невідомий мав ключі. Він відімкнув замок, а потім, погосподарювавши, знову замкнув його.

Слова Карличка відволікли мене від наступної операції.

— Це значить, що він, нічого не знайшовши на дачі Фієдлера, прийшов до Мілнерової, — підсумував я.

— Ми зламали двері до квартири Мілнерової, але виявляється, нас знову випередив якийсь невідомий, якщо це, звичайно, не сам Арнольд. Хтось вміє добре користуватися чужими ключами. Ця людина шукає якусь річ, заховану Арнольдом, і припускає, що вона може бути у однієї з його коханок.

— Ви маєте рацію, Карличку. Але ми поговоримо про це іншим разом. Зараз покличте, будь ласка, старшого лейтенанта Скалу, — мені ще треба поговорити з ним. Боюсь, що він не згодиться відпустити вас.

— Навпаки, він буде радий на якийсь час збутися мене, — посміхнувся Карличек.

Він хотів ще щось сказати, але я дав йому зрозуміти, що для цього немає часу.

Скала прийшов, коли ми майже повністю обміркували наступну операцію. Я чекав, що він буде здивований, довідавшись про те, яку відповідальну місію доручили його співробітнику. Але Скала мав вигляд людини, що потрапила в скрутне становище. Нарешті він сказав:

— Ваша правда. Карличек не криміналіст, а ілюзіоніст. Це ж він, — Скала хитнув головою у бік Карличка, — привів до нас слюсаря і заявив: «Коли щось трапилось з однією коханкою Арнольда, то де гарантія, що з другою не станеться чогось подібного». Хто б міг подумати, що в її квартирі роблять обшук, користуючись її ж ключами?!

— Я теж про це не думав, — вперто захищався Карличек.

— Мова йде про один і той же випадок. Власник ключів кудись безвісти зникає, потім хтось відвідує його квартиру і перетворює її на склад утильсировини. Коли б ми кілька днів нічого не знали про Мілнерову, то, звичайно, кинулись би її розшукувати. А цей пророк, немов знаючи наперед, що буде сидіти собі на дачі та грати роль Майєра, спішить відвідати Мілнерову. Як ви гадаєте, де зараз Мілнерова?

Карличек мовчки мружить очі.

— Бачите, який він! Знає, а не скаже! В англійському посольстві, у пані Госсарт! Так чи ні? Якщо там Арнольд і Віра Клімова, то з ними й Мілнерова.

— Усі троє без ключів? — запитав Карличек.

— Авжеж, усі троє. Ця думка не дає спокою і вам, чи не так? Слюсарня пані Госсарт! Правда, звучить? Чи не хочете ви сказати, що хтось має намір залізти також у квартиру Клімових? Адже мати Віри з ранку до вечора на роботі.

— Їй-богу, товаришу старший лейтенант, інколи ваші думки бувають близькими до істини! — здивувався Карличек.

Скала навіть почервонів від обурення.

— Ви що, глузуєте з мене? Ну, це вже занадто! Може, ви хочете порадити нам скоріше бігти до пральні, де працює Клімова, щоб потім разом із нею піти на квартиру?

Погляд Карличка потеплішав.

— Я сподіваюсь, що ви зробите це і без моєї поради.

— Уявіть собі, що вже зробили!

— І правильно, — відповів Карличек. — Бо можуть бути всілякі несподіванки.

За хвилину Скалу покликали до телефону в іншу кімнату. Його повідомили, що в квартирі Клімової хтось уже побував. Злодій устиг оглянути кожен закуток, порозкидати одяг, білизну і посуд, нещадно все порвати й порозбивати. Потім невідомий зник, замкнувши за собою двері. Замок не зіпсовано.

Не гаючи часу, Скала попрощався з нами і побіг.

— Сто чортів! — долинуло вже з-за дверей. — Невже його ніхто не помітив?!

Я розгублено подивився йому вслід. Потім звернувся до Карличка:

— Вам це ні про що не говорить?

— Ні, — хитнув він головою. — Я саме входжу в свою наступну роль.

— Тоді давайте почнемо готуватися, — погодився я. — Тільки… ви не пригадуєте ту замкнену шухляду в новій Арнольдовій шафі для одягу?

— Щось не пригадую, — збрехав він, не моргнувши оком.

Я суворо подивився на нього.

— Не ображайтесь, Карличку, але інколи справа вимагає, щоб над нею поламали трохи голову. Ми з вами були впевнені, що злодій, який відвідав дачу Арнольда, знайшов у шафі те, що шукав. І тому йому не було потреби відмикати нижню шухляду. Тепер виявляється, що ми помилилися. Чи не так? Він там нічого не знайшов, бо продовжує шукати в інших місцях. Тоді чому ж він не зазирнув у нижню шухляду?

Карличек мовчки знизав плечима.

— Мабуть, тому, — відповів я замість нього, — що в шафі нічого не шукали. Її відчиняли з іншою метою.

О четвертій годині дня, після докладного інструктажу, Карличек залишив мій кабінет і пішов готуватися до наступної операції. Завтра вранці він мав одержати двоє посвідчень із своїми фотографіями — на ім'я Майєра і Неумейстера, і після цього вирушити до професора Коларжа. Там, на віллі професора, ми мусили зустрітися завтра, позавтрьому або через кілька днів — залежно від того, як складуться обставини. Звичайно, коли не трапиться чогось непередбаченого. На цей час Карличку заборонялося підтримувати з нами прямий зв'язок.

О пів на п'яту я одержав повідомлення про те, що з приміщення англійського посольства вийшла жінка. Це була Флора Мілнерова. За нею стежили. Вона спробувала зупинити таксі, але машина була зайнята, і їй довелося сісти в трамвай.

Біля будинку, де вона мешкає, до неї підійшло двоє наших працівників у цивільному. Вона роздратовано запитала, що їм від неї потрібно.

— Хочемо вас попередити, щоб ви не лякалися…

— А я вас і так не боюся, — грубо відповіла вона.

Тоді оперативники пояснили, що в її квартирі хтось побував і вчинив там справжній шарварок. Вона кинула на них презирливий погляд, переконана в тому, що це справа їхніх рук. На запитання, чи не давала вона кому-небудь своїх ключів, Мілнерова категорично відповіла, що ні. Правда, у неї є ще одні ключі, які лежать у передпокої, в кошику за дзеркалом. Жодним іншим шляхом потрапити до квартири неможливо.

— Це у вас колись було в передпокої дзеркало, — натякнули їй наші працівники. — Тепер його там немає. Воно впало й розбилося.

— Зараз побачимо! — розлючено вигукнула вона.

У квартирі Флора Мілнерова почала обурено репетувати: хто їм дозволив ламати замок і заходити до неї в кімнату!

— Замість того, щоб лаяти невідомого злодія, вона накинулась на нас, — доповідав мені по телефону Скала. — Ми запросили її до себе у відділення і склали протокол. Виглядає вона добре. Ніяких слідів утоми. Не хочете побачитися з нею?

Мілнерова сиділа в кабінеті слідчого міського відділення комітету громадської безпеки. Коли ми зі Скалою зайшли до кімнати, вона спідлоба глянула в мій бік.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся я до неї, — що ви робили в посольстві?

— Це моя особиста справа.

— А як ви туди потрапили?

— Я тут не для того, щоб звітувати перед вами.

— Тоді скажіть, якщо це не секрет, коли ви вийшли з дому?

— Сьогодні опівдні. Про це ви повинні знати.

Скала підвів на мене очі. Я ствердно хитнув головою, і тоді в розмову втрутився він.

— Ви вийшли з дому ще вчора і потрапили до посольства не пізніше, як о пів на шосту вечора.

Мілнерова на якусь мить розгубилася, а потім сказала:

— Ну й що тут такого? Мене вивело з рівноваги те, що ця дипломатка підтримує всіляку погань, і я вирішила їй про все розповісти сама. Ось тому й пішла до неї.

— А як ви довідались про те, хто вона і де її можна знайти?

— Вона відвідувачка нашого ательє, а ми записуємо адреси замовників.

— У нас є підстави вірити вам, пані Мілнерова, що про її візит у ваше ательє не було попередньої домовленості.

В дійсності все виглядало зовсім не так. Коли в ательє приїхала пані Госсарт, там уже був Карличек. Вона зайшла до Фієдлера. Мілнерова не приймала від неї жодного замовлення, бо та навіть не фотографувалася. Просто Мілнерова не хотіла признатися нам, що її викликали в посольство якимось іншим шляхом.

— Через те дівчисько я навіть не встигла оформити замовлення, — розчулено додала Мілнерова. — А потім зовсім забула про це. Ось!..

Вона витягла з ридикюля візитну карточку.

— Її залишила нам пані Госсарт.

Я взяв у руки маленький папірець. На ньому було тонким шрифтом надруковано: «Elisabeth W. Gossart. Embassy of the United Kingdom».[6]

— Можете залишити собі на згадку, — сказав я, повертаючи їй візитну карточку пані Госсарт. — А тепер розкажіть нам, чи не бачили ви в посольстві Віри Клімової?

— А що, і вона там була?

— Поки що запитуємо ми. От і відповідайте.

— Нікого я там не зустрічала. Яке мені до неї діло? Пані Госсарт прийняла мене дуже тепло. Ми з нею навіть подружилися.

— В цьому немає нічого дивного, — зауважив я. — Адже ви провели разом з нею цілу добу. А як ви ставитесь до того, що саме в той час, коли ви встановлювали з пані Госсарт дружні відносини, до вас у квартиру забрався якийсь невідомий, користуючись вашими ж ключами?

Мілнерова витріщила на мене здивовані очі.

— Що ви хочете цим сказати?

— Те, що ви легко піддались її чарам.

— Це правда. Але ви не враховуєте мого стану. Начальник вчора звільнив мене з роботи, хоч не мав на це жодного права. Проте навіщо я вам розповідаю? Ви ж однаково не зрозумієте. Хіба у вас є хоч трохи людяності?

— Ваш начальник раптово помер.

— Я знаю.

— Ще одне запитання до вас, пані Мілнерова. Ви бачили вчора або сьогодні Арнольда Фієдлера?

— Ні, — відповіла вона не задумуючись.

— А не приходило вам в голову, що, поки ви розважалися з пані Госсарт, десь поруч Арнольд розважався з Вірою Клімовою?

— Я була в кімнаті у пані Госсарт. Давати вам ще якісь відомості відмовляюсь, — я не розвідниця.

— Запевняю вас, пані Мілнерова, — сказав я, — що ви маєте набагато гірше уявлення про кімнату пані Госсарт, аніж вона про вашу. Дякую вам. Можете йти.

Вона підскочила, наче на пружині.

— А я вже думала, що ви триматимете мене тут вічно.

З гордо піднесеною головою попрямувала до дверей.

Хода в неї була легка, майже дівоча.

— Келих іскристого вина, — сказав їй услід Скала. — Треба буде поцікавитись, чи впорається вона сама з прибиранням квартири, чи допоможе Гадраба.

— Той відвідувач не залишив після себе ніяких слідів? — поцікавився я.

— На жаль, ні. Видно, досвідчений тип.

— Треба довідатись про Клімову. Я хочу зустрітися з пані Госсарт за інших обставин, тому поки що не можу показуватись їй на очі. Добре було б, якби ви вранці відвідали її. Я дам вам працівника, який володіє англійською мовою.

Скала погодився.

— Спробуйте перед нею вдати з себе простачка, — порадив я. — Все, що казатиме ця жінка, буде суцільною вигадкою. Але коли її брехню розуміти навпаки, то про дещо можна й здогадатись. Тому ловіть кожне її слово.

Тепер я міг повністю займатися своєю справою. У вівторок вранці я перевірив фальшиві посвідчення на ім'я Майєра і передав їх Карличкові. Він сказав, що негайно вирушає. Справжній Майєр за нашим розпорядженням перебував під тимчасовим домашнім арештом.

Скала з перекладачем пішли до пані Госсарт. Вона відразу ж прийняла їх і запросила до свого кабінету. Кабінет містився у причілковому крилі палацу. Біля вікна, на підвищенні, стояв письмовий стіл з червоного дерева. До нього вели дві високі сходинки. Привітно посміхаючись, пані Госсарт спустилася назустріч гостям і посадила їх у м'які шкіряні крісла.

Запитання про Віру Клімову її здивувало. Вона відповіла, що дівчина була в неї не більше двох годин. Потім Клімову супроводили аж до виходу служник і швейцар. Пані Госсарт схопилась за телефонну трубку, щоб покликати їх сюди, але Скала ввічливо зауважив, що свідків кликати не треба: це означало б недовір'я до пані Госсарт, а він не хоче ображати її.

— Вона вийшла через парадний хід?

— Звичайно, — відповіла чарівна пані Госсарт. — Ми ніколи не випускаємо відвідувачів іншим ходом, навіть коли це особисті гості когось із працівників посольства.

Скала, не виходячи за межі повноважень офіційної особи, запитав у пані Госсарт, коли і як вона запросила до себе Клімову. Та відповіла, що думка про це виникла в неї ще в машині, коли підвозила дівчину додому, тільки пані Госсарт не знала, коли у неї буде для цього вільний час. Виявилося, що гостю можна прийняти того ж вечора, і вона попросила подзвонити Клімовій. Це зробив швейцар — у неділю він завжди заступає телефоністку.

— Пробачте, а як у вас опинилася пані Мілнерова? — знову запитала Скала.

— Вона вас також цікавить? — здивувалася пані Госсарт. — Мілнерова прийшла до мене сама. Це особа не дуже симпатична.

— І все ж таки вона затрималась у вас значно довше, аніж Віра Клімова, — дивувався тепер уже Скала.

Пані Госсарт чарівно посміхнулася.

— Склалася дуже кумедна ситуація, — з захопленням почала розповідати вона. — Приходить Мілнерова, а в мене сидить Клімова. Звести їх докупи я не наважилась — виник би страшенний скандал.

Скала добре знав, що Мілнерова ніяк не могла прийти пізніше од Клімової. Швидше все було навпаки. Але він нічим не висловив свого недовір'я.

— Тоді я попросила Мілнерову трохи зачекати в літньому павільйоні і подбала про те, щоб її там почастували, а сама повернулася до Віри Клімової, — продовжувала красномовно брехати пані Госсарт. — Потім провела Клімову і прийшла до неї. Мілнерова вже була напідпитку. Вона багато говорила, їла хліб з паштетом, цукерки, але найбільше пила. Мабуть, з горя. Жінка не схотіла нікуди йти, і я вимушена була залишити її переночувати в себе.

Скала і його колега слухали пані Госсарт, вдаючи з себе простачків, які вірять кожному її слову. Отже, розмова була взаємно нещирою. Скала вже хотів розкланятись, коли до кімнати зайшов бездоганно зодягнений чоловік років тридцяти п'яти. У нього в руці була тека з якимись папірцями. Побачивши відвідувачів, він зупинився і сказав по-англійськи:

— I am sorry. I did not notice.

Пані Госсарт швидко переклала зміст його слів: «Вибачте, я не помітив».

Довелось відрекомендуватися, і тут Скалі, нарешті, знадобився перекладач. Ім'я джентльмена було Браун, він працював секретарем. Пані Госсарт з усмішкою розповіла йому про мету нашого візиту. Браун уважно вислухав її, його обличчя посерйознішало.

— Своїми жартами ви тільки заважаєте справі, леді.

— Пробачте, — спробувала виправдатися пані Госсарт, — але я ні в чому не винна.

— Мені здається, що ви допустилися помилки. Пан радник посольства також звернув увагу на ваших відвідувачок. Я боюсь, що він напише про це доповідну записку, — сказав Браун.

Він поклав теку на письмовий стіл і, вклонившися, вийшов.

— Ми теж підемо, — підвівся Скала. — Дякуємо за інформацію. До речі, ми шукаємо Арнольда Фієдлера. Він часом не приходив до вас?

— Про нього я тільки чула, — відповіла пані Госсарт. Вона була ніби чимось засмучена.

— Ось так, — підсумував Скала. — Вона злякалась, що посол покарає її за світські розваги. Але пані досить хитра, щоб виявляти свої почуття в присутності небажаних гостей. Виходить, що пан Браун прийшов лише для того, щоб задурити нам голови. Мені здається, що вони обоє глузували з нас.

— Бачите, ваш візит до посольства виявився корисним, — промовив я.

Скала висловив ще одне припущення:

— Пані Госсарт знайшла негідників, яким доручила зробити обшук на дачі, а також у квартирах Клімової та Мілнерової. Хто ці мерзотники? Передусім, лакей і швейцар, бо вони готові підтвердити, що Клімова перебувала в посольстві лише дві години, а потім вийшла на вулицю. Це міг зробити також і Браун.

У мене виникло ще одне запитання: чому ніхто не намагається проникнути до фотоательє і на квартиру Фієдлерів?

Скала зробив з цього висновок, що разом з пані Госсарт і її зграєю проти Арнольда діяв старий Фієдлер. А коли до них додати ще й Юліуса Гадрабу, то виходить чималий загін. Фотоательє і Арнольдову кімнату вони могли обшукати в будь-який час. Так вони, мабуть, і зробили.

— А що з Арнольдовою страховкою? — запитав я.

— Нічого. Поліс досі зберігається. Правда, той, на кого його виписано, поки що не вимагає грошей.

— А як справи з тією машиною, що перевозила шафу?

— На жаль, про неї нічого невідомо.

Скала ще сидів у мене, коли до кабінету зайшов Гонзик Тужима і подав мені лист.

— Це вам, товаришу капітан, — сказав він.

На блакитному конверті було зазначено моє прізвище. Скала нахилився і впевнено заявив:

— Це почерк Карличка! Так надряпати може тільки він!

Я розкрив конверт, витяг з нього папірця і прочитав: «Перед тим, як іти на завдання, я ще раз подумав, яку отруту міг вжити Фієдлер у себе на квартирі… Порадимось трохи пізніше. Повідомте про це шановного старшого лейтенанта Скалу. Ваш Карличек».

— Цей Карличек знову щось вигадав, — невдоволено буркнув Скала. — Він так і не вірить висновкам, які зробили судові експерти. Цілий загін лікарів визнав, що Бедржих Фієдлер помер від грудної жаби, а Карличек, бачте, намагається довести, що він отруївся…

Я пішов довідатись, що нового знайшли в біографії Гадраби, але думки мої кружляли навколо Карличкового листа.

В фотоательє провадили ревізію. Ревізорам щось там не подобалось у веденні бухгалтерського обліку, та коли викликали Флору Мілнерову, вона не з'явилась.

В другій половині дня Мілнерова одержала в ощадкасі на пред'явника десять тисяч крон. Вона ходила по крамницях, зупинялась біля вітрин — мабуть, збиралася щось купити для розгромленої квартири. Наші працівники швидко встановили, що внесок на ці акредитиви було зроблено півроку тому людиною з вигаданим прізвищем.

— Все зрозуміло, — сказав Скала. — Це тонко продумана система оплати за шпигунські послуги. Талони виписано на різні суми, отже, не треба ні підписувати чеки, ні відраховувати банкноти. Що й казати, пані Госсарт щиро відшкодувала Мілнеровій розбите дзеркало. Можна собі уявити, яку коштовну річ вони розшукують. Невже пані Госсарт так само розрахується й з Клімовою?

Мати Віри Клімової була вже не на жарт занепокоєна відсутністю дочки. Ми вирішили не говорити їй правди. Вона б негайно побігла до посольства, а це було б тільки на руку пані Госсарт.

Віра Клімова могла добровільно залишитись у пані Госсарт, зустрівши там Арнольда.

Ми навіть не припускали думки, що її тримали там силоміць.

В середу ранком Скала повідомив мені додаткові факти з біографії Гадраби. Напередодні мюнхенських подій[7] Юліус Гадраба лікувався в Словаччині. В той час він був службовцем відділу фоторепортажу тодішнього міністерства народної оборони. У зв'язку з загостренням міжнародного становища Гадраба залишив курорт і повернувся до Праги. За станом здоров'я йому продовжили відпустку, і він поїхав на село. В Празі ще й досі живе його стара тітка. За нею доглядає жінка, яка особисто не знає Гадраби. У тітки зберігаються листи й вітальні листівки, що їх колись надсилав племінник.

— Ми їх позичили на деякий час, — сказав Скала. — Нас зацікавили поштові штемпелі. З них видно, що незабаром після 15 березня[8] Гадраба перестав писати своїй тітці. В роки війни він щось раз чи два приїздив до неї, але стара вже не пам'ятає, коли це було.

Яндера в той час працював в газетному видавництві. Як бачите, в їхньому житті є дещо спільне. Гадраба, звичайно, мав відомості про колишнє міністерство народної оборони. Можливо, цим він і зробив послугу глінківцям,[9] а вони віддячили йому тим же. Виготовити фальшиві документи на ім'я Яндери не становило труднощів. Але поки що все це тільки наші здогадки…

Недарма полковника тривожила поранена нога. Надвечір по небу поповзли низькі чорні хмари. Ніч обіцяла бути темною. Кращої нагоди для переходу кордону годі було й чекати.

Полковник доручив мені нагляд за зоною річки Бероунки, а сам очолив охорону аж до Чесько-Моравської височини.

Чорні повітряні кулі хоч і були нам знайомі, але залишалися ще новинкою. Ворог почав застосовувати їх зовсім недавно. Розгадати їх секрет «допоміг» нам один із непрошених гостей, який обрав саме такий вид повітряного сполучення.

Уподобавши зручну місцевість, порушник випускає з оболонки повітряної кулі певну кількість газу і, користуючись нею, немов парашутом, приземлюється. Звільнена від вантажу, куля швидко піднімається в повітря і зникає.

Тоді порушник дістає з чорного силонового мішка запасний одяг, лопату, портфель, знімає з себе маскувальне вбрання, ховає його в мішок і закопує.

В портфелі лежать гроші, посвідчення, ліхтарик та інші речі. Порушник бере з собою паспорт, певну суму грошей, кладе у спеціальну кобуру під пахвою пістолет. Решту речей залишає в портфелі і ховає його. Той гість, якого ми затримали раніше, мав із собою портативну рацію.

Спалювання тіла Бедржиха Фієдлера в крематорії було призначено на середу опівдні. Єдиний вінок купили від себе Йозеф Бочек і Юліус Гадраба. Більше ніхто не висловив свого співчуття з приводу смерті старого.

Під урну з прахом Бедржиха Фієдлера поки що не відвели місця, і її залишили в крематорії.

Лоубал і Трепинський встановили пости біля вілли Коларжа ще у вівторок вранці. Наступного дня там з'явився якийсь чоловік. Він спокійнісінько походжав біля будинку, гучно насвистуючи веселу мелодію. Здоровенний собака Коларжа загавкав на нього. Чоловік зупинився і почав дратувати вівчарку крізь садові грати. З будинку вийшла жінка і сказала незнайомцю, щоб він не чіпав собаки, але той заходився їй щось доводити, поки в нього не шпурнули зеленою сливою. Тільки після цього він пішов собі геть. Кидок сливою був повідомленням від Карличка про те, що з ним усе гаразд.

Я виїхав з Праги в середу останнім поїздом. Коли виходив з вагона, до мене непомітно наблизився наш співробітник і подав знак, що ніяких новин немає.

Мені треба було пройти вздовж залізничної колії трохи назад, а потім вийти на умовне місце. Це було колишнє русло ріки, заросле густим чагарником. Тут я мусив сидіти, можливо, навіть цілу ніч. Якщо порушника не впіймають, мене вранці відшукає Лоубал або Трепинський, і ми вирішимо, що робити далі.

Я заздалегідь вивчив район по карті і тому добре орієнтувався на місцевості. Залізничну колію перетинала вузька шосейна дорога. На ній час від часу спалахували фари автомобілів. На переїзді знаходився наш пост, який непомітно для пасажирів оглядав кожну машину.

Поки я дочвалав до місця, надворі вже стемніло. З перших же хвилин я ще раз переконався, що передбачити все наперед — абсолютно неможливо. Зате комарі зустріли мене дуже радо. Обличчя й шию пекло вогнем. Я ризикнув запалити сигарету, але й це не допомогло. Спробував одійти вбік, та комарі не відставали від мене ні на крок. Так я мучився більше двох годин. Виручив дощ.

… «Барометр» полковника не підвів. Але, позбувшись комарів, я відчув, що по моєму тілу біжать холодні дощові краплі. Плаща не було. Довелось терпіти.

Там, де стояли вілли, заблимали поодинокі вогники. У променях світла видно було тоненькі павутинки дощу.

Трохи згодом замерехтів самотній вогник за річкою. Спалахнули ліхтарі на пероні вокзалу. А десь далеко над Прагою зажевріло загравою небо. Лише праворуч, там, де простяглися ліси, непроглядною стіною стояла темрява.

Дощ дедалі посилювався. Вогники у вікнах почали згасати. Навколо панувала нічна тиша, яку порушував тільки дощ. Я б ніколи не повірив, що він може так шуміти. Важкі краплини шурхотіли у листі чагарника, дзвінкими молоточками били по калюжах, немов батогами цьвохкали по стовбурах дерев…. Незабаром на мені не було жодного сухого рубця. А дощ і не думав переставати.

Десь поблизу пролунав умовний сигнал. Я озвався. Хтось продирався навпростець через кущі!

— Стій! Хто йде? — напівголосно запитав я.

— Зв'язковий номер шість! — пролунало у відповідь. — Пост на горі помітив кілька світлових сигналів поблизу висоти 118. Їх роблять звичайним кишеньковим ліхтариком. Командир наказав посилити охорону біля моста. Іншого шляху через річку немає. Чекаємо ваших розпоряджень.

— Поки що все в порядку. Треба тільки не забувати про інші райони. Світло ліхтарика ще нічого не означає. Негайно обстежте дорогу.

Годинник показував тридцять п'ять хвилин на другу.

Я напружено чекав. Якщо це «гість», то в таку темряву він може спокійнісінько приземлитися біля самої вілли. Вони проходять добру школу підготовки, вміють орієнтуватися на місцевості і спрямовувати повітряну кулю за маршрутом. До того ж, їх запускають з таким розрахунком, щоб вітер виніс кулю прямо на об'єкт. Сьогоднішня ніч — сприятлива для повітряних порушників.

Я прислухався. Проте, крім шуму дощу, нічого не почув. Коли-не-коли його одноманітний шелест порушував закличний гудок паровоза.

Минула друга година ночі. Дощ не вщухав. Ранок в таку погоду завжди затримується.

Ось уже й пів на третю. Я стою, як і перше, серед чагарника, нічого не чую й не бачу. Що робити, коли наші плани зірвуться?..

О другій годині сорок п'ять хвилин я побачив блимаючий вогник. Хтось поспішав прямо до мене. Я зробив кілька кроків уперед, але все одно не зміг розгледіти постаті.

Вона подала умовний сигнал. У відповідь я підніс до губів свисток. На цей короткий сигнал, схожий на крик нічного птаха, ніхто, звичайно, не зверне уваги. До будинків він не долетить.

Через кілька хвилин зв'язковий був поряд. Світло погасло. Він поспішав, засапався, і тому голос його тремтів.

— Товаришу капітан, завдання виконано. «Гостя» затримано. Речі, знайдені в нього під час обшуку, засвідчують його особу.

Я відчув себе так, ніби з моїх плечей зняли важкий тягар.

Зв’язковий трохи помовчав і тихо додав:

— Під час затримання важко поранено лейтенанта Лоубала.

Ми поспішали. По високій мокрій траві вибралися, нарешті, на вузеньку стежку. Вона в'юнилась уздовж залізничного полотна, потім вивела нас на розгрузлу ґрунтову дорогу.

Десь попереду сердито форкав автомобільний мотор, у променях фар видно було, як під нещадними ударами дощу піниться в калюжах вода. Машина пересувалася поволі, немов заощаджуючи енергію.

— Везуть лейтенанта Лоубала, — промовив зв'язковий.

Водій помітив нас і двічі просигналив, даючи зрозуміти, що зупинятися не буде. Я махнув рукою, щоб поспішав — залишалося ще кільканадцять метрів до залізничного переїзду, а далі починалося асфальтоване шосе.

Ми навмання стрибали через широкі калюжі, але робили це просто за звичкою — наші ноги давно промокли.

Я не знав, за яких обставин було поранено Лоубала, але зв'язкового ні про що не розпитував.

Розмовляти зараз — під дощем, серед калюж і багна — не хотілося. До того ж, я йшов туди, де на мене чекали, щоб про все доповісти найдокладніше.

Мене зустрів Трепинський і повторив те, що я вже чув від зв'язкового.

— Як це трапилось? — запитав я.

— Лоубал вискочив йому назустріч і крикнув: «Руки вгору!» — але сам спіткнувся, і той падлюка вдарив його ножем у бік.

— Рана небезпечна?

— Рана в бік завжди небезпечна, — схвильовано відповів Трепинський. — Ми перенесли його в хатину поромника. Там зробили перев'язку. Потім я викликав машину. Лоубал був непритомний.

— Машина ще повернеться?

— Так.

— Значить, ми одержимо точну інформацію про стан його здоров'я. Де ви тримаєте «гостя»?

— Я наказав одвести його подалі від будинку, щоб поромник не второпав, у чому річ.

Минувши місток, ми почали видиратися по слизькому схилу до хатини поромника.

Пости залишалися на місцях. Нас супроводжував лише зв'язковий, який провів мене до Трепинського.

Ось із темряви проступила висока скеля. Поруч з-під каміння било джерело.

З приступки під скелею нам просигналили ліхтарем.

Нас зустріло четверо. П'ятий сидів поруч на землі. Руки в нього були зв'язані.

— Ану встань! — наказав шпигуну один з наших працівників.

Я спрямував на бандита промінь ліхтарика. Він був невисокий на зріст, широкоплечий, мускулястий. На правій скроні темнів великий синець — робота Трепинського. Короткий каштановий чуб мокрою мичкою спадав на чоло. Йому було років тридцять п'ять.

Трепинський подав мені чорний портфель. Я вийняв звідти ніж, загорнутий у носову хустку. Дванадцятисантиметрова «фінка» була заплямована кров'ю нашого товариша.

У портфелі була вогнепальна зброя та інші речі, але мене передусім цікавили паспорти. Я розкрив їх. Трепинський тримав портфель дашком, щоб оберегти документи від дощу. В паспортах було зазначено троє чеських прізвищ. Це означало, що «гість» був за національністю чех або добре володів нашою мовою.

— Він щось розповідав про себе? — запитав я.

— Ні. Та й отямився він після удару лейтенанта лише недавно.

Я наблизився до порушника.

— Яким же з цих трьох прізвищ вас величати?

— Мені байдуже, — відрізав він.

На шпигуна падало світло трьох кишенькових ліхтариків. Він нетвердо стояв на ногах, мабуть, і досі боліла голова.

— Слухайте, — сказав я. — Нам ніколи панькатися з вами. Ви зареєстровані під номером ГК 12/37. Вас послали сюди прибрати Арнольда Фієдлера, який став для декого небезпечним, тому що виявив тайник на дев'ятнадцятому кілометрі. Тайник вирішено ліквідувати, і вам доручили перевірити, чи виконане це розпорядження. У професора Гвідо Коларжа ви маєте зустрітися з Августом Майєром. Цей агент потрапив у скрутне становище і чекає на вашу допомогу.

В погляді шпигуна промайнув жах.

— Так чи ні? — суворо запитав я.

Замість відповіді він схилив голову на плече, аби витерти краплі дощу, що котилися на обличчя.

— Ми можемо навіть сказати, звідки нам це відомо, — продовжував я. — Адже ви не думаєте повертатися назад?

— Гади! — захриплим голосом вигукнув він.

— Професору Коларжу ви мали сказати свій пароль.

Він облизав губи і повторив:

— Гади! Послали мене в пастку, то нехай до неї потрапляють і інші. Пароль для Коларжа такий: «Вам привіт від Аделі». Якщо ви це не скажете, він вас застрелить. А тепер дозвольте сісти, я себе погано почуваю.

Над скелею ледве помітно посвітлішало небо. Проте дощ не вщухав. Поки не розвиднілось, треба було відвезти «гостя» в місто, і я віддав наказ збиратися в дорогу.

— Зараз вирушаємо, — сказав Трепинський. Його голос знову пролунав впевнено, як завжди.

— Машина візьме диверсанта і тих, що його супроводжують, а водій хай передасть в управління ці паспорти, там підклеять до них мої фотографії. Я буду ждати на старому місці. Знімайте пости.

— Слухаюсь, — мовив Трепинський.

В цей час на шляху з'явилася машина. Водій, помітивши нас, ще здалеку посигналив. Машина зупинилася, шофер прочинив дверцята і відразу ж повідомив:

— Рана не смертельна. Погано те, що дорогою лейтенант втратив багато крові. Лікарі збираються робити переливання.

Я полегшено зітхнув і подякував водієві за добру звістку.

Машина поїхала, і я знову залишився на самоті. Навколо панувала передсвітанкова тиша. Хмари на небі посвітлішали. Слава богу! Незабаром вигляне сонце і хоч трохи просушить мій одяг. Я провів рукою по френчу, мокрому до останньої нитки, почухав лоба, нещадно покусаного комарами.

Туман вже майже розтанув, і тільки на лузі ще стояла густа молочно-біла запона.

Я квапливо рушив до умовленого місця. Хотілося їсти. В кишені залишився шматочок шоколаду. Не зупиняючись, я вкинув його в рот.

Ось і вузенька галявина, заросла мокрою травою. Прямо за нею криївка, де мені доведеться провести ще з годину.

Я вже збирався пірнути в зелені кущі, що обрамляли з усіх боків мою «ставку», коли раптом побачив, як вони заворушилися. Не знаю чому, але в мене промайнула думка про лева. Тим часом з кущів виткнулось обличчя в окулярах, і я мимоволі жахнувся: лев в окулярах?! Такого ще світ не бачив.

А лев спокійно глянув на мене і, промовивши: «Це я!» — помахом руки підкликав до себе.

— Що ви тут робите, чоловіче? — гнівно запитав я.

— Тс-с… — Карличек приклав палець до губів. — Чекаю. На вас. Як добре, що ми не розминулися.

Він був геть забрьоханий. Мабуть, сидів тут уже давно.

— Чому ви не там, куди вас послали?

Карличек весело примружився:

— Не можу зловживати гостинністю господарів, — відповів він. — До того ж, у мене є своя родина. Цього «гостя» можна чекати цілу вічність, хто зна, де його носить нечиста сила! Але що нам до нього? Поставте пости ближче до вілли, і він нікуди од вас не дінеться. Справу зроблено — старий пес повідомив мені пароль.

— Пароль відомий і мені, — роздратовано зауважив я. — «Гостя» схоплено. Зараз він подорожує до Праги.

— І він вам назвав пароль?

— Одразу, як тільки переконався, що нам все відомо.

— Тоді вітаю вас.

Карличек був трохи розчарований.

— Вам це не до вподоби? Як бачите, цього разу обійшлося й без вашої допомоги. У вас і так доволі заслуг. Тепер я починаю розуміти, йому на вас скаржиться старший лейтенант. Ви все робите по-своєму. Ось і тепер прийшли сюди, а чим це може загрожувати справі, не подумали.

Карличек розгублено мовчав.

— Я гадав, що це важливо, і хотів тільки…

— Я вам ще раз кажу: пароль мені відомий. «Вам привіт від Аделі». Чи не так?

— Що? — Карличек підскочив, немов ужалений. — Цей бандюга назвав ім'я Аделі? Спробуйте лише вимовити ці слова, як вас миттю за горло схопить вовкодав!

— Чого це він має мене хапати?

— Тому що вас обдурили: справжній пароль — «Вам привіт від Густава».

Сумніву щодо вірогідності пароля у мене не було. «Гість» міг мене обдурити, але Коларж навряд чи обдурював би «Майєра». Карличек попередив професора, що має зустрітися в нього з агентом ГК 12/37. Отже, Карличек у ролі Августа Майєра і професор Гвідо Коларж чекали агента. Хто саме прибуде, вони не знали. Для них головне — пароль. Вони ждали «гостя» з нетерпінням, бо Августу Майєру-Неумейстеру загрожувала небезпека, а разом з ним потрапляв у скрутне становище і Гвідо Коларж.

— Коли хижак у небезпеці, стережись кожного його руху, — сказав Карличек і чхнув. Він був у демісезонному пальті і, очевидно, добре промерз.

Так, правда була на його боці. Потрапивши в пастку, ворог не складав зброї. Спершу він заніс ніж на Лоубала, а потім спровокував мене на необдуманий крок. Досить було Карличкові формально поставитись до справи, як вся операція була б зведена нанівець.

— Дощ лив наче з відра, — почав Карличек, — і я весь час думав про вас. Ви завжди носите сигарети в фабричній упаковці, а при такій погоді все промокає наскрізь. Прошу моїх, — він дістав срібний портсигар і простягнув мені. — Пан професор від цього не збідніє.

Запашна сигарета видалась мені якимось дивом. Після першої ж затяжки голод і холод беззастережно здали свої позиції.

— Спасибі, Карличку. Ви майстер робити послуги. Але як поставиться Коларж до того, що ви зникли разом із його портсигаром?

Карличек байдуже махнув рукою.

— Наші з ним стосунки побудовані так, що все залежить від мене. Я заявив, що не можу сидіти без діла. «Ми з вами різники, які гострять ніж на порося, що блукає десь поблизу і не мине наших рук», — суворо пояснив я професору. «Порося — це Фієдлер. Я мушу дати «гостеві» вичерпну інформацію про нього. Але хто зна, коли прибуде гість. Зрештою, він трохи зачекає мене. А я не можу сидіти без діла й нічого не знати про Фієдлера. Зараз саме гарна для мене ніч. На попутній машині я дістанусь до Праги. А там недалеко його дача. Обернуся швидко, ви за мене не турбуйтесь, я вмію бути обережним. Ось тільки дайте про всякий випадок кілька сигарет — може, доведеться когось пригостити. В дорозі всяке трапляється». Як бачите, йому навіть не сниться, що я сиджу десь у кущах під дощем і палю його сигарети.

Розповідь Карличка заспокоїла мене.

— А коли ви збираєтесь повернутися до нього?

— Зараз, — відповів він. — Там справжній рай. Коларж довіряє мені повністю і на частування щедрий. Хоч взагалі цей дідок дуже обережний. Не впускає нікого до себе в дім. Приходить, скажімо, сусід попросити оприскувач для саду. Він визирає у хвіртку і каже: «Вибачте, щось у ньому зіпсувалося, не можу вам дати». Раз на місяць до них навідується дільничний лікар — цікавиться здоров'ям сторічної тещі професора. Так він і його ніколи не запросить до кімнати.

— Приходьте, коли вам зручніше, — додає він. — Зустрінемо вас як слід. Тільки стережіться пса! Жахлива звірюка!

Карличек махнув мені рукою і зник у кущах.

Десь за півгодини на галявині з'явився наш співробітник у такому чистому цивільному костюмі, що мене аж завидки взяли. Він коротко доповів, що все йде за планом. Деяку тривогу викликає лише стан здоров'я Лоубала.

Я розкрив фальшиві паспорти. На них красувалися мої фотографії.

Не чекаючи розпорядження, співробітник попрощався і пішов.

Дорогою до селища мені, на щастя, ніхто не зустрівся. Між будинками я ще здалеку помітив якусь бабусю і вирішив обминути її. Довелось звернути на стежку, що в'юнилась поміж садами.

Вілла професора Коларжа стояла на околиці селища, ближче до залізниці. Кроків за двадцять від воріт починався пустир. Я натиснув на кнопку дзвінка. В ту ж мить з якоїсь схованки вискочив здоровенний вовкодав. Очі його налилися кров'ю, здоровенна паща з гострими іклами наблизилась до огорожі. Він не гавкав, а лише загрозливо гарчав, спершися лапами на грати.

Двері на веранді відчинились, і на порозі з'явився сухорлявий високий дідок у смугастому халаті. Зовсім біле, але ще густе й хвилясте волосся на гордо піднесеній голові, підстрижена борідка й правильні риси рум'яного обличчя надавали його зовнішності благородного вигляду. Він якусь мить постояв на ґанку, потім почав сходити вниз.

Його рухи були награними, і я чомусь подумав, що він, очевидно, лише вдає з себе спокійного, а насправді страшенно хвилюється. Про це свідчив і незвичайний рум'янець на обличчі. Старий гримнув на собаку. Помилитися я не міг — це був професор Гвідо Коларж.

Він поволі наближався до воріт.

— Що ви хотіли? — звернувся він до мене голосом, яким розмовляють лише з поважними особами.

Я, на мить завагався, котрий із двох паролів правильний?

— Вам привіт від Густава, — похмуро кинув я.

Не висловлюючи емоцій, старий мовчки хитнув головою, витяг з кишені халата ключ і відімкнув хвіртку. Поблизу нікого не було. Коли хвіртка прочинилась, я націлив на нього пістолет.

— Сподіваюсь, ви не забули про свого пса, — вдаючи зляканого, зауважив я.

— Вам його нічого боятися, — заспокоїв мене поважний професор.

Але я не випускав з рук пістолета.

— Прошу!

Гвідо Коларж замкнув хвіртку й привітно глянув на мене.

— Ідіть уперед! — наказав я.

Він ще раз гримнув на собаку. Вовкодав прищулив вуха, якусь мить постояв і швидко побіг за ріг будинку.

Ми піднялися на простору веранду. В кутку стояв стіл, біля нього лава. Зразу ж ліворуч був вхід до передпокою.

Я переступив поріг слідом за професором, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — портфель, і потрапив до темної кімнати. В ній було одне велике вікно, яке знадвору затіняла крислата крона дерева. Кімната умебльована старомодно. Посередині круглий обідній стіл. За ним безтурботно сидів Карличек у коротенькій домашній піжамі. Вона, хоч і з чужого плеча, дуже пасувала йому. Карличек саме снідав. У лівій руці він тримав чималий шмат пирога, у правій — чашку чаю.

Карличкова безтурботність відразу ж заспокоїла мене: значить, усе йде як слід. Я заховав зброю.

— Вам привіт від Густава, — сказав професор.

— Mein Gott![10] — голосно вигукнув Карличек. — А ви казали, що це пошта…

Він підвівся і простягнув мені руку. Я зверхньо глянув на нього. У цій професорській піжамі він був схожий на персонаж з лялькового театру.

— Ми вже сьогодні вас не чекали, — заговорив він знову. — Як ви дісталися? Мерзенна погода, правда? Чорт забирай! У вас на обличчі якийсь висип. Це не зовсім добре — вас можна впізнати у будь-якому натовпі.

Лайка надавала Карличкові ще більшої схожості з Августом Майєром.

Я не відповів йому, мовчки підійшов до крісла, що стояло біля вікна, і, не чекаючи запрошення, сів. Портфель поклав на підлогу.

— Пред'явіть свою посвідку! — похмуро сказав я.

— Тільки в обмін на вашу, — відповів Карличек, виймаючи з задньої кишені штанів фальшивий документ. — Я вас також не знаю, меіn Herr![11]

Ми розіграли перед професором інтермедію з паспортами, і Карличек знову взявся за свій пиріг.

— Висип на вашому обличчі зовсім недоречний, — сказав він і вилаявся.

Я кинув на нього злий погляд.

— Годі вам! Це сліди отих триклятих комарів. Мені довелося віддати чимало своєї крові цим ненажерам.

— Ist etwa anderes[12] — знову промовив Карличек німецькою мовою. — У професора знайдуться якісь ліки від цього.

— Крем, — коротко кинув Коларж і відразу ж вийшов з кімнати.

Карличек мовчки показав очима на пиріг, запрошуючи мене скуштувати професорських харчів, і в ту ж мить голосно чхнув. Смішно скривившися, витяг з кишені хусточку. На ній виразно червоніли ініціали «Г. К.»

— Коли хочете їсти, сідайте ближче, — сказав Карличек. — Якщо бажаєте, професор може зробити яєчню з салом або шинкою. Він зобов'язаний про вас піклуватися. На це йому уповноважений видає гроші. Я, на жаль, з ним особисто не знайомий. Такі пішаки, як я, резидента не цікавлять.

— Плював я на нього, — пробубнів я і наблизився до столу. Взяв з блюда пиріг і з насолодою відкусив шмат.

Гвідо Коларж повернувся до кімнати з тюбиком крему. Карличек вихопив його і почав уважно розглядати.

— Мені пригадується, — ніби між іншим, зауважив він, — що мої друзі в Берліні віддають перевагу чорній каві. Як ви на це дивитесь, меіn Herr?

— Дружина ще спить, — відповів професор, — але я спробую приготувати її сам…

І він знову залишив нас удвох.

— Also![13] — вигукнув Карличек. — Пані варить каву значно краще, ніж усі тутешні жінки. Дозвольте?

Він видавив з тюбика брунатну мазь і заходився розтирати моє обличчя. Коли процедура закінчилася, я знову взявся за пиріг, а Карличек вибіг з кімнати. За мить він повернувся, тримаючи в руках велике дзеркало, що висіло в передпокої, і поставив його на стіл. На мене глянуло чиєсь неголене, крапчасте обличчя.

— Заберіть дзеркало геть! — роздратовано вигукнув я.

— Ви повинні привести себе в такий вигляд, щоб не гидко було дивитися на вас, — промовив він, слухняно виходячи з кімнати. — Прийміть ванну, а професор позичить вам чистий одяг.

— Плював я на все!

— Але це необхідно. В такому вигляді не можна з'являтися на люди. Через кілька хвилин прокинуться жінки й почнуть варити обід. Дружина професора випере й випрасує вам сорочку. Її мати також не сидить без діла. Вона начистить картоплі…

— Плював я на картоплю!

Ледве я вимовив ці слова, як задзеленчав дзвінок і почулося гарчання собаки. Карличек рвучко підхопився, вибив у мене з рук пиріг і схвильовано прошепотів:

— Виймай пістолета! Живими вони нас не візьмуть!

Я хотів, було, порадити йому не доводити комедію до гротеску, але вирішив мовчати.

— Прибережіть свої нерви, вони вам ще згодяться, — промовив я. — Це, мабуть, пошта.

До кімнати увійшов професор, тримаючи на таці три чашки чорної кави — дві для нас і одну для себе. Він поставив на стіл попільничку, пачку сигарет і запальничку. Господар підтвердив, що дзвонив листоноша, який приніс ранкові газети.

Кожним своїм рухом професор намагався догодити нам, особливо Карличкові, бо той не звертав на нього жодної уваги. Його красива голова вже не задиралася гордовито догори, а покірливо схилялася вниз. Він був схожий на мовчазний привид. Рум'янець на обличчі зник, і воно стало дуже блідим.

Гвідо Коларж підсів до нас, припалив мені й собі сигарети і, розмішуючи ложечкою каву, почав виголошувати щось подібне до вітальної промови.

— Панове, в моєму будинку ви можете спокійно обговорити і розв'язати всі ваші питання. Проте мені б не хотілося, щоб пан Майєр довго затримувався тут. Зрозумійте мене вірно, панове. Я не беру активної участі в роботі організації. Можу лише передати повідомлення, кому слід, або переказати вам якусь директиву. З вашою ж справою, пане, — звернувся він до мене, — я нічого спільного не маю і навіть не чув про неї. Для вас десь, напевно, підготували іншу квартиру, як це буває з усіма експертами з-за кордону. Добре було б, якби ви взяли до себе на деякий час і пана Майєра.

— Не ставте нам жодних умов, — незалежним тоном сказав я.

— Я посилаюсь на специфіку своєї праці, — спокійно відповів професор. — Я не маю права на риск. Ці межі я встановив раз і назавжди і ніколи їх не порушу.

— А ви б не могли, нарешті, помовчати, професор? — озвався Карличек, не забувши при цьому вилаятись. — Чого ви так злякалися, чорт забирай! Ми нічого від вас не вимагаємо, Herrgott![14]

— Але ж ідеться про вбивство! — не здавався професор. — Я ще ніколи не брав участі в обговоренні таких справ.

— До речі, вас ніхто й не запрошував на обговорення! — визвірився Карличек. — Ваші поради нам не потрібні. Сидіть мовчки і слухайте.

Він спокійно налив у склянку холодного чаю, але завареного міцніше, ніж це робить Гонзик Тужима.

— І дуже прошу, не дратуйте мене, — звернувся він знову до професора, — бо ви ще не знаєте мого характеру…

— Мені довелося чимало попріти, перш ніж я розплутав цей клубок, — почав свою розповідь Карличек. — Я розповім вам про це трохи згодом детальніше, а зараз хочу лише сказати…

— Мені на все наплювати! — урвав я його. — Скажіть, де я можу знайти цього Фієдлера, і треба швидше приступати до справи.

— Який ви спритний, mein Herr! Він зараз перебуває в такому місці, де ви нічого з ним не вдієте. Не треба лізти поперед батька в пекло! Ваш одяг ще не просохнув, а фізіономія нагадує футбольний м'яч. Слухайте мене уважно. Фієдлерів двоє. Бедржих — це батько, Арнольд — син.

— Котрий же з них нам потрібен?

— Батько, Бедржих Фієдлер.

«Гість» цього, звичайно, знати не міг, тому, почувши таке, я змушений був мовчки хитнути головою.

— Бедржих Фієдлер працював на англійську розвідку, тобто на наших конкурентів, — вів далі Карличек. — До такого висновку я прийшов, вивчивши його минуле. Арнольд довідався про це — а він був хлопець досить розбещений — забрав у батька деякі документи і почав його шантажувати. Ці документи викривають так звану «шпигунську діяльність» Бедржиха Фієдлера і секретаря англійського посольства пані Госсарт, яку, між іншим, наш пан професор повинен знати. Отже, як бачите, хлопець заробляв на власному батькові.

— Тоді ви помилилися, — зауважив я. — Судячи з вашої розповіді, треба плюнути на батька і зайнятися сином.

— Вам уже не доведеться займатися ні батьком, ні сином, — самовдоволено посміхнувся Карличек.

— Чому?

— Тому що обоє вони на тому світі.

Я знову запалив сигарету. Мене непокоїло, що Карличек так може забрехатися. Професор уважно стежив за розмовою.

— Не розумію — хтось уже це зробив без мене? — збентежено запитав я.

— Так. Сталося це через зовсім несподіваний збіг обставин.

— Я не вірю ні в які випадковості.

— А я вірю! — нахабно брехав Карличек. — Я схиляюся перед несподіванками, як перед богом. На це ви вже плюнути не зможете! Уявіть собі, що одного разу — в п'ятницю, Арнольд Фієдлер купив собі шафу для одягу і почав вимагати в батька грошей, хоч у того їх не було. Тоді старий зрозумів, що далі так продовжуватись не може. Він, мов той дурень, фотографує на мікроплівку військові та державні об'єкти, а син забирає все до копійки. Батько Арнольда не був скнарою, але в нього просто увірвався терпець. Син повідомив, що, в такому разі, доведеться вивести шановного тата на чисту воду. Старий благав Арнольда, переконував, що час би вже йому самому заробляти собі гроші, годі, мовляв, сидіти на батьковій шиї. Але сину набридло слухати його повчання, і він погрозив написати анонімку. Синок добре знав, що батько його любить і не дозволить залишитись без грошей. Не дивуйтесь, meine Herren,[15] у кожної людини свій характер.

— Вибачте, пане Майєр, — спокійно втрутився професор Коларж, — звідки вам усе це відомо?

— Потерпіть трохи.

Карличек дивився на нас крізь окуляри сміливо й самовпевнено.

— У Арнольда Фієдлера були матеріали, які могли скомпрометувати пані Госсарт. Можливо, цей клятий хлопець намагався дотягнутися й до неї. Проте настала фатальна пауза. Зв'язок із центром порушився. В голові Бедржиха Фієдлера все перемішалося. Уявіть собі, який жах, коли вас шантажує власний син! Не дивно, що він вирішив покласти всьому край. Він знав, що син — пропаща людина, і вирішив прибрати його.

— Дивно, — промовив Гвідо Коларж. — Мені здається, він швидше погодився б на самогубство.

— Зовсім ні, Herrgott! — вигукнув Карличек. — Я вже дві години тлумачу вам, а ви ніяк не можете збагнути! Для боягуза самогубство — не героїзм. Це просто втеча від усього. Хіба ви не знаєте, що мертвим однаково: будуть у них стріляти чи ні? Якби старий погодився добровільно розрахуватися з життям, чого варте було б його батьківське піклування про долю дитини? Арнольд падав усе нижче й нижче. Щоб якось зупинити це падіння, старий Фієдлер відважився на героїчний вчинок…

Професор перевів погляд на мене.

— Яке це має відношення до вашого завдання?

— Пригадайте мотоцикл і криївку на дев'ятнадцятому кілометрі, — не вгамовувався Карличек. — Може, хоч це допоможе вам второпати. Невже ви не розумієте змісту Арнольдового ремесла? Шантаж можна застосовувати не лише до агентів англійської розвідки…

— Він шантажував і вас?

— Нарешті ви почали розуміти суть справи, — полегшено зітхнув він.

— Що?! — гримнув я. Почувши, що хтось наважився шантажувати «нашу» розвідку, я не міг не висловити свого обурення. Карличек витримав мій суворий погляд.

— Заспокойтесь, — сказав він. — Але це дало мені можливість стежити за кожним його кроком. Я познайомився з батьком. Горе настільки пригнітило старого, що мені легко було знайти з ним спільну мову. Нам обом заважав отой безчесний хлопчисько. Тепер ви розумієте? Бедржих Фієдлер бігав по кімнаті і квилив: «Я погоджуюсь, я вимушений погодитись, бо це не людина, це якийсь гаспид! Краще б він і на світ не з'являвся, аніж так мучити мене…»

Цілком можливо, що все це й справді відбувалося так, як розповідав Карличек. Його версія грунтувалася на реальних фактах, виходила з характеру Бедржиха Фієдлера і теорії «героїзму» боягузів.

— Значить, ви не домовлялись з Фієдлером про те, що шантажиста слід знищити? — поцікавився професор.

— Ні, — холодно відповів Карличек. — Але я бачив його наскрізь. Я завчасно зустрівся з ним і, таким чином, випередив поліцію. Коли Арнольд Фієдлер зник, я заспокоївся. Він не прийшов до мене по гроші…

Це сталося у понеділок увечері. Зранку того ж дня Арнольд перевозив з крамниці нову шафу… Старий викладав мені все так заплутано. Я поплескав його по спині і сказав: «Розумію вас, пане Фієдлер, вам не хочеться вдаватися в подробиці. Herrgott! Тепер ми матимемо спокій. Більше ви мене не побачите».

Потім він повернувся в бік професора і додав:

— Арнольд десь дуже вдало заховав документи. Якби їх хто знайшов, це завдало б шкоди англійській розвідці і нам. Вас, звичайно, це також не обминуло б.

Професор занепокоєно засовався на стільці.

— Слухайте уважно, — продовжував Карличек. — Інколи досить звернути увагу на таку, здавалось би, дрібницю, як каструля з молоком, і можна зробити справжнє відкриття. В неділю Бедржих Фієдлер зайшов до кімнати свого сина й закрив заслінку печі газового опалення, якою влітку ніхто не користується, та відкрутив кран. Головний кран, що знаходився в передпокої поруч з лічильником, був тоді закритий. Увечері Арнольд повернувся додому. Розмовляли вони про щось чи ні, це не має значення. Арнольд ліг спати. Вікно було зачинене, тому що на вулиці перед самим будинком міняли трамвайну колію. Старий Фієдлер відкрив у передпокої кран і вийшов на прогулянку, а молодий тим часом отруївся газом.

Карличек зробив паузу. Я мовчав. Професор також.

— Зранку Бедржих Фієдлер розчинив вікна й двері і провітрив кімнату. Щоб у квартирі не чути було запаху газу, він поставив на плиту літр молока, і воно насмерділо там на славу!

Під час останнього візиту я підійшов до газового лічильника і сказав господареві: «Пане Фієдлер, погляньте сюди. Якби ви сьогодні вночі не витратили газу більше, ніж завжди, на лічильнику були б інші цифри. Я розумію, що квартиру треба опалювати, але ж на вулиці літо».

Він спершу розгубився, а потім відповів, що це мені просто здалося.

«Будьте обережні, — натякнув я, — якщо ваш син не з'явиться вранці, можуть виникнути небажані ускладнення». Більше я з ним ні про що не розмовляв… Ну, meine Herren, а як ви гадаєте, куди могли заховати труп Арнольда?..

Карличек обвів нас поглядом переможця і сам відповів:

— Я думаю, у нову шафу. Вона стала для нього домовиною. Потім її кудись відвезли і тишком-нишком поховали Арнольда.

— Хто? — запитав професор. — Виходить, там було кілька осіб?

— Так, кілька, бо зробити все сам старий Фієдлер не міг.

— Добре, — втрутився я, — але на біса йому здався цей спектакль, коли він знав, що й сам помре?

— Важко повірити в цю гіпотезу, — сказав професор, хоч своїх міркувань не висловив.

— Усе тут дуже просто! — не здавався Карличек. — Ви б ніколи в житті не здогадались, куди Арнольд заховав документи!

— А ви здогадались?!

— Так! Досить лише простягти руку — і вони будуть у мене.

Я жалкував, що Карличкового зухвальства не чує наш полковник. Як би мені хотілося, щоб він був зараз тут!

— Що ж ви пропонуєте? — розгублено запитав професор..

— Вам треба зустрітися з нашим шефом, а також з пані Госсарт і розповісти їм все, що почули. Думаю, вони не заперечуватимуть проти зустрічі з нами. Хай приходять, і я продам документи.

— Ви що — збираєтесь зайняти місце Арнольда Фієдлера? — запитав я, презирливо посміхнувшись.

— Так, але на вищому рівні, — спокійно відповів Карличек. — Вас це може не хвилювати, меіn Herr. Іноді людина може успішно користуватися й чужими методами. Ви, як мої спільники, одержите гроші, не докладаючи до того жодних зусиль.

— Кажете, що в документах криється загроза й для мене, — спитав раптом професор. — А для вас?.. Хіба ви наважились би передати їх органам безпеки, якщо б їх відмовились купити ті, кого ви збираєтесь шантажувати? Адже у вас немає жодного шансу залишитись осторонь, як у Арнольда.

Карличек сьорбнув холодного чаю.

— Mein Herr, — зухвало відповів він професору. — Ви не вмієте мислити. Незважаючи на те, що ці документи небезпечніші для них, ніж для мене, особисто я не буду вступати з ними в стосунки. Це зробить ось цей джентльмен. — Карличек показав на мене. — Сядьте, mein Herr! — звернувся він до мене. — Ви теж матимете певний зиск. Наскільки мені відомо, на вас не поширюється влада тутешніх шефів, а перехід кордону вам забезпечено заздалегідь, чи не так?

— Так, — підтвердив я.

— От і чудово! — Карличек задоволено потер руки. — Вам, професоре, теж хочеться на цьому заробити. Що б ви сказали, коли б я запропонував вам двадцять процентів?..

Так професор Коларж став нашим помічником. Тепер його можна було запитати й про головне.

— Прекрасно! — вигукнув Карличек. — А як звати цього типа, проти якого ми так щиро об'єдналися?

— О, це навіть може підвищити ціну документів, якщо ви заявите йому, що його ім'я вам відоме, — не вагаючись, відповів професор. — Це радник посольства пан Фредерік Дінгель.

Мабуть, не варто переповідати все. Незрозумілою залишалася тепер тільки роль Гадраби, який був також причетний до справи Фієдлера і набрехав нам, нібито Арнольд заходив у суботу до ательє.

Коларж пристав до нас, по-перше, тому, що він тим самим позбавлявся небезпеки, а по-друге, мав з цього ще й зиск.

Що сталося з Вірою Клімовою? Я знову пригадую розповідь Скали про його зустріч з пані Госсарт. Вона запевняла, що не випускає гостей на чорний хід. Цим вона підказала, що ми раніш помилялись. Очевидно, як тільки Клімова увійшла в посольство, Госсарт ласкаво взяла її під руку і сказала: «Ходімте, моя люба! Якщо хочете зустрітися з коханим, треба поспішати». І відразу ж випровадила її. Машина з Вірою встигла від'їхати до того, як наші працівники оточили будинок.

— Ви подумайте, як краще зв'язатися з ними, — пробубонів я професору. — Зійтися ми можемо потім у вас. Я перебуду тут до вечора, а коли стемніє, піду до себе на квартиру. Можу взяти з собою й Майєра, якщо вам так зручніше. Добре було б, якби ви переговорили з ними ще сьогодні.

— Ваша правда, mein Herr, — підтримав мене Карличек. — Зустріч треба призначити на завтра чи післязавтра. Але не забувайте про пильність. Ви гарантуєте мені безпеку у своїй квартирі? — звернувся він до мене.

— Звичайно, — відповів я.

— Тоді я піду з вами. Професоре, ви встигнете до вечора домовитись з тими панами? Ми зачекаємо у вас, бо вдень виходити на вулицю небезпечно. Де можна відпочити цьому джентльмену?

Обличчя професора знову вкрилося рум'янцем.

— Ви не будете заперечувати, якщо я запропоную вам спільну кімнату?

— Біс з ним! Давайте! — Карличек махнув рукою. Гвідо Коларж підвівся і неквапливо повів нас на другий поверх. Перед дверима однієї з кімнат він зупинився. Це була простора чиста спальня з двома старомодними дерев'яними ліжками.

— Тут зовсім непогано, — сказав Карличек. — Можу вам запропонувати, mein Herr, ось це ліжко, бо те вже зайняте мною. — Він відкинув ковдру. — Alles in Ordnung.[16] Професоре, дайте щось надіти колезі.

— До ваших послуг увесь комод, — ласкаво відповів Коларж. — Але спочатку прийміть ванну.

Коли я повернувся до спальні, одягнений у довгу нічну сорочку, Карличек вже лежав у ліжку. Ми грали свої ролі й на самоті, бо іноді й стіни мають вуха.

— Спати можете спокійно, mein Herr, — сказав Карличек, — якщо хтось прийде, собака дасть знати. Всередині будинку нам ніщо не загрожує. Я обстежив тут усе з низу до верху.

Вікно спальні виходило в густий сад. За ним червоніло кілька дахів сусідніх дач, а вдалині звабливо синів ліс. Ще далі виблискувало плесо річки.

Я замкнув кімнату зсередини на ключ.

— На добраніч, mein Herr, — лагідно обізвався до мене Карличек.

— Gute Nacht,[17] Майєре, — відповів я.

Думати ні про що не хотілося. Побачимо, з чим повернеться професор.

Я сховав портфель під подушку і з насолодою простягнувся на м'якому ліжку.

Коли прокинувся, було вже далеко за південь.

— Чи не досить спати, Майєре? — звернувся я до Карлнчка.

— І я так думаю, — бадьорим голосом відповів той.

Ми привели себе в порядок. Потім спустилися на перший поверх і зайшли до кухні. Там поралась кругловида молодиця, яка, побачивши нас, дуже зніяковіла. На низенькій табуретці біля плити сиділа професорська теща.

— Пані господарко, — звернувся Карличек. — Ми вмираємо з голоду.

Вона витерла руки фартухом, як це роблять усі жінки, і відповіла, що їжа вже охолоджується. Їй, напевно, було відомо, хто ми такі, але про наші справи вона не обмовилась жодним словом.

Обід був чудовий. Нам подали смачний кроповий суп, натуральні котлети із свинини з картоплею, зелений салат, дві пляшки пива, миску ягід, каву і чай.

О п'ятій вечора повернувся професор. Він був у доброму настрої.

— В суботу пообіді, — повідомив він. — Десь о четвертій годині дня.

— Приїдуть обоє? — поцікавився Карличек.

— Так.

— У вас є ще час, панове, — сказав професор. — Поїзд відходить о двадцять другій п'ятнадцять.

На землю спускалася ніч. Шлях до залізничної станції вже трохи просох. Але промінь ліхтарика ще де-не-де натрапляв на калюжі.

Ми крокували мовчки. Здалеку видно було дерев'яний вокзал, освітлений кількома ліхтарями. Поїзда чекало чоловік десять. Ми сіли на бильце огорожі, що обрамляла довгий відкритий перон. Так само мовчки піднялися потім у вагон і доїхали до Праги. Біля вокзалу взяли таксі. Я назвав водієві свою домашню адресу і, озирнувшись, побачив, що метрів за двадцять позаду рухається машина, яка має стати на перешкоді можливому переслідувачу.

Карличек мовчав. Лиш після того, як за нами зачинилися двері моєї квартири, він знову став самим собою.

— Товаришу капітан, вітаю вас! Ви були неперевершені! Такого бандита рідко можна зустріти! Були такі хвилини, що я й сам боявся, як би ви мене не уколошкали.

— Ви лестите мені, — відповів я, кидаючи в крісло портфель «гостя». — Ви розіграли з себе такого шахрая, що куди вже мені братись до вас!

— Дякую за визнання, — вклонився Карличек. — Є у вас якісь критичні зауваження щодо моєї поведінки?

— Єдине — не треба так часто лаятись.

Ми проаналізували події дня. Як справи у Скали з вивченням минулого Гадраби?

— З цим Гадрабою просто біда, — роздратовано сказав Карличек. — Боюсь, що він здогадується про наші дії. Але до цієї справи він не має жодного відношення. Тримати в себе Клімову він не може — в його маленькій квартирі це просто неможливо. Мотоцикла в себе він також не переховував. Ми можемо легко встановити, де він був у першу половину дня в понеділок, коли перевозили шафу. Якщо Гадраба, як завжди, працював зранку в ательє, — а Бочек і Мілнерова повинні це пам'ятати, — то його алібі сумнівів не викликає.

Звичайно, все це було так, але ж Гадраба збрехав нам про те, що Арнольд заходив до ательє.

Нерозв'язаним залишалося й питання з Вірою Клімовою. Що все ж таки сталося з нею?

Обов'язково треба було навідати Лоубала. Як він себе почуває?

Цікавили також наслідки першого допиту агента ГК 12/37. Не можна було залишатися байдужим і до розшуків автомобіля, який відвозив Арнольдову шафу. Машин могло бути дві. Одна привезла порожню шафу до будинку Фієдлерів, а інша повезла її на дачу вже з тілом Арнольда.

Вимагала дослідження версія про вбивство Арнольда, а значить, слід шукати місце, де його закопано. Треба ще раз уважно обстежити всю дачу. Десь повинні ж залишитися непомітні сліди.

— Візьміть туди «двірника» Бедрну, — порадив Карличек. — Він знає на дачі кожний закуток.

Не завадило б ще раз оглянути газовий лічильник на квартирі Фієдлерів, а також серйозніше допитати Флору Мілнерову.

Питання про місцезнаходження документів, які викривають резидентів двох ворожих розвідок, було найважливішим. Але чи існують такі документи взагалі?

— Карличку, — сказав я, щоб заспокоїтись, — давайте спершу довідаємось про стан здоров'я Лоубала.

Він набрав номер телефону канцелярії.

— Стан пораненого задовільний, — відповіли мені.

— Які-небудь термінові повідомлення є?

— Ні, немає. Товариш полковник запитував, чи все у вас гаразд.

— Доповісте, що все йде як слід.

— Старший лейтенант Скала просив, щоб ви, коли зможете, подзвонили йому.

— Добре. А як поводиться затриманий?

— Досить спокійно. Його зізнання записано на магнітофонну плівку.

— Віддайте переписати. Копію одішліть полковникові.

— Слухаюсь. Особу агента встановлено по картотеці втікачів за кордон.

Я натиснув на важіль і телефону і подзвонив додому старшому лейтенантові Скалі. Карличек підійшов до мене і притулив вухо до трубки, щоб також почути голос свого начальника.

— Це ви? — запитав Скала дзвінким голосом. — От і чудово! Як справи? Добре? Де там мій дезертир? З ним усе гаразд?

— Цілком. Просить передати вам свій привіт.

— Ну, що ж, дякую.

Скала доповів мені, що нагляд за посольством триває. Віра Клімова звідти не виходила й досі.

Інші повідомлення були маловтішними — вантажну автомашину, що відвозила шафу, розшукати не вдалося.

Що стосується Гадраби, то співставлення його біографії з досить скупими відомостями про Яндеру майже нічого не дало.

— У мене є ще один хід, — каже Скала. — Хлопці відшукали мені старого, який запевняє, що впізнав би Яндеру навіть тепер. Завтра зранку я поговорю з ним.

Карличек одійшов від телефону і провів долонею по чолу.

— Все це зайва робота, — зітхає він. — Повірте мені, Юліус Гадраба ніколи не був Яндерою, та й, зрештою, яке це має значення. Про те, що Арнольд заходив до ательє, говорив не Яндера, а Юліус Гадраба. Яке нам діло до Яндери!

Я не випускаю з руки телефонної трубки. Мій співрозмовник на протилежному кінці мовчить. Потім я чую його голос:

— Дуже вас прошу, хай підійде до телефону той тип, якому першому спало на думку, що прізвище Гадраби вигадане.

Я простягнув Карличкові трубку, але той одразу втік.

— Скажіть, що мене вже немає! — вигукнув він, зачиняючи за собою двері.

Наступного дня, у п'ятницю, я вийшов з дому рано-вранці. Черговий по канцелярії Гонзик Тужима зварив мені чорну каву. Я ждав Трепинського, готуючи розпорядження про те, як краще здійснити суботню акцію на віллі професора Коларжа. Вночі надійшло повідомлення, що матрос — кур'єр західноберлінського шпигунського центру, припливе увечері по Лабі до Мелніка. Яке в нього завдання, ми не знали.

— Не думаю, щоб він з'явився біля тайника, — сказав я. — Якщо ж усе-таки з'явиться, треба його негайно заарештувати, і обов'язково в зоні дев'ятнадцятого кілометра. Це підтвердить, що тривога Майєра не була безпідставною.

З полковником я поки що не зв'язувався. Необхідну інформацію він одержить з копії протоколу допиту «гостя». Цей агент, виявляється, прибув не повітряною кулею. Він вистрибнув з літака на кордоні в той час, коли ми одержали радіограму чекати на нього. Цим у Західному Берліні намагалися спантеличити органи безпеки на випадок, якби вони перехопили повідомлення ГР-2. «Гість» стрибав з великої висоти. Ніч була темна. Повітряні потоки занесли його аж до центральної Чехії. Приземлившись, він вирушив до мети. Йому спершу треба було з'ясувати обстановку, перевірити, чи не викрили Майєра, чи все спокійно на віллі професора. Він переховувався в лісах, але дощ, що розпочався в середу, примусив шпигуна покинути свою схованку і допоміг нам схопити його. Інакше ми могли б чекати на нього ще кілька днів, і хто зна, чи не переплутав би він усі наші плани.

В картотеці втікачів за кордон «гість» значився як колишній артист Оскар Кос.

Я ще раз запитав про здоров'я Лоубала. Мені повідомили, що він пробуде в лікарні не менше місяця.

Потім з'явився Карличек. Вигляд у нього був досить похмурий.

— Сідайте, Карличку, — сказав я. — Зараз ми вас почастуємо чаєм. А за хвилину прийде й старший лейтенант Скала.

Почувши про Скалу, Карличек рвучко підхопився.

— Я й забув, що мені треба зайти до Гадраби. У мене є одна ідея…

— Знову щось самостійне, Карличку?

— Ні. Мені доручили дещо з'ясувати в ательє…

— Тоді біжіть. — Я від щирого серця бажав, щоб він там зустрівся із Скалою. Досить вже йому ховатись од начальника.

Нарешті з'явився Скала.

— Нічого не вийшло, — повідомив він. — Старий не впізнав Гадрабу. Яндера був на цілу голову вищий за нього.

— Карличек каже, що Гадрабу можна викликати на допит, — сказав я. — Для цього не обов'язково, щоб він був Яндерою. Досить того, що він набрехав нам про відвідини ательє Арнольдом.

Скала похмуро глянув на мене.

— Ви краще не захищайте того правнука Фауста, — промовив він. — Якби я був Гадрабою, то все одно наполягав би на тому, що зустрічався з Арнольдом в ательє. Фієдлер нам набрехав, але це не означає, що й Гадраба говорить неправду.

Скала ще не знав про нові обставини, які вдалося з'ясувати Карличкові, тому я перебив його:

— Я згоден з вами, але зараз нам треба розшукати могилу Арнольда, якого з божою допомогою закопали ще за шість днів до його «візиту» в ательє.

Скала здивовано слухав.

— Це, поза всяким сумнівом, крок уперед, — нарешті промовив він, — але треба ж було хоч трохи пожаліти тих, хто разом зі мною займався такою копіткою роботою.

— Без вас нам все одно не обійтися, — виправдовувався я. — Ось і зараз потрібна ваша допомога. Давайте обміркуємо склад пошукової групи.

Він погодився. Звичайно, з нами поїде й Карличек. Трепинський одержав завдання укомплектувати загін для завтрашньої операції.

— Чималу увагу треба звертати на дрібниці, — бурмотів Скала. — Часом якась незначна деталь може розповісти багато про що.

В цей час до кабінету зазирнув Гонзик Тужима і повідомив, що в приймальній просять підійти до телефону старшого лейтенанта Скалу. Скала підвівся і голосно перепитав:

— Що трапилось?

Ми урвали розмову, чекаючи, поки він повернеться до гурту.

За мить він відчинив двері і сказав:

— Треба негайно збиратися. У Юліуса Гадраби сердечний приступ. Швидка допомога відвезла його в лікарню. Перед смертю він хоче зробити якесь важливе повідомлення.

За якусь мить я був готовий до виїзду.

— Його помістили в окрему кімнату?

— Невже він не додумається до цього! — блиснув очима Скала.

— Хто «він»?

— Карличек! — образився Скала. — Це ж при ньому Гадраба знепритомнів! Карличек і наказав відвезти його до лікарні… Без вашого Карличка, видно, вода ніде не освятиться!

Автомобіль мчав щодуху. Скала ніяк не міг заспокоїтись.

— От ще мені біда! І знову винен отой правнук Фауста! Хіба ж за ним уженешся! Слава богу, що ще нічого не трапилось з Йозефом Бочеком.

Карличек чекав нас біля лікарні. Він вліз на переднє сидіння, причинив дверцята і, відсапуючись, сказав:

— Поїхали! Все вже готове!

— Зараз побачимо! — загрозливо промовив Скала.

Ми в'їхали на територію парку, де знаходилась лікарня. Карличек спрямував машину до розташованого в глибині самотнього корпусу. Не встигли ми зупинитись, як він вистрибнув і побіг по сходинках. Біля дверей нас зустріло двоє. В одного висіла довга шкіряна сумка через плече.

Трохи далі прогулювався молодий лікар з сигаретою в зубах. Наблизившись, він сказав:

— Знову знепритомнів. Доведеться кілька хвилин зачекати.

— Хворий може померти? — запитав Скала. Лікар мовчки знизав плечима.

— Бачите, Карличку! — докірливо кинув Скала. Той засмучено кивнув.

— Товаришу старший лейтенант! Гадрабу все одно довелось би розпитувати про все. Просто він був схвильований подіями на роботі… А якби це сталося під час допиту в управлінні безпеки! Що б тоді…

— Навіщо ж вам було лізти до нього із своїми запитаннями?

— Хто знав… Я тільки поцікавився, чому він сказав нам неправду.

— А він — що?

— З ним і стався приступ.

— Він хоч що-небудь сказав?

— Лише глибоко зітхнув.

Скала стиснув зуби і злісно зауважив:

— Що й казати, ви вправний слідчий!

— Йому вже ввели камфору і дали випити ліки. Він мусить жити.

— Це буде більшим щастям для вас, аніж для нього.

Лікар зазирнув у палату і дав знак, що можна ввійти. Сам він кудись одійшов.

В кімнаті стояло четверо ліжок. Троє порожніх, а четверте — з Юліусом Гадрабою. Він лежав горілиць, заплющивши очі, блідий, у розстебнутій на грудях сорочці. Відчувши, що в палаті людно, хворий розкрив очі. Вони були якісь безбарвні, водяні.

— Вам трохи краще? — запитав Скала.

Наш працівник завів магнітофон і наблизив мікрофон до вуст Гадраби.

— Мені вже кінець, — відповів Юліус Гадраба, насилу вимовляючи слова.

Потім тихо додав:

— Я не раз говорив, що в мене слабке здоров'я, але ж цьому ніхто…

Він і справді погано виглядав.

— Що ви хотіли нам розповісти? — лагідно запитав Скала.

— Правду… як людина, котра вже не житиме… Я зробив усе заради Бедржиха. Це була хороша, але нещасна людина.

— Що ж ви зробили?

— Допоміг його синові… за кордон.

— Яким чином?

Гадраба не відповів, утупившись нерухомим поглядом в стелю.

— Лікаря! — наказав я.

Карличек розчинив двері і вибіг з палати, я вийшов слідом за ним. З глибини коридора безшумними кроками швидко наближався молодий лікар. У руці він тримав шприц.

— Третій приступ, — сказав він, ледве глянувши на непритомного Гадрабу. — Почекайте кілька хвилин, біля дверей.

Коли всі вийшли з палати, Скала прошепотів:

— Він помирає. А перед смертю люди не брешуть. Отож годі шукати труп того, хто зараз прогулюється десь у Західній Німеччині.

Зробивши Гадрабі укол, лікар вийшов з палати.

— За хвильку можете зайти.

— Що з ним? — запитав я.

— Важка форма сугестивної іпохондрії. Ми його залишимо на дослідження, але вже й так ясно, що йому треба пройти курс психіатричного лікування. Психіка людини дуже впливає на її фізичний стан. Інколи непохитна воля допомагає організмові перебороти, здавалось би, безнадійне захворювання. А цей пацієнт, навпаки, — накликає хворобу сам на себе. Я це відразу помітив. Той, хто постійно переконує себе, ніби в нього щось болить, може й справді захворіти.

— Він упевнений, що скоро помре? — сказав Скала.

— Цілком можливо.

— Тоді поки що не кажіть йому про це. Нам треба ще хвилин п'ятнадцять. Потім ми перевеземо його в камеру попереднього ув'язнення.

Лікар заперечливо хитнув головою:

— Ні, так швидко ми його вам не віддамо.

Через хвилину Гадраба розплющив очі і здивовано промовив:

— Я ще живий?

— Поки що так, — підтвердив Скала. — Отже, не вважайте нас архангелами.

Гадраба продовжив свою розповідь. В розпачі Бедржих Фієдлер признався йому, що Арнольд причетний до антидержавної діяльності. За ним стежать, і він вимушений втекти за кордон, до англійських друзів батька. Поки що хлопцеві доводиться переховуватись. І Бедржих Фієдлер попросив Гадрабу, щоб той допоміг йому свідченням про те, буцімто Арнольд заходив до ательє. Це, мовляв, зверне органи безпеки на інший шлях, і тоді Арнольда не знайдуть…

— Коли він вас просив?

— У п'ятницю…

— А де був Арнольд?

— Не знаю і не хочу про нього чути. Я робив це не заради Арнольда. Мені жаль було його батька… Бедржих казав, що він не переживе ув'язнення єдиної дитини.

По щоках Гадраби покотилися дві сльозинки. Але його голос залишався спокійним.

— Все одно він помер. А я піду за ним…

Карличек тихо вийшов у коридор. Він прошепотів лікареві:

— Плаче.

— Це нічого, — відповів той. — Але час уже дати йому спокій. Зараз у нього криза, — пояснив лікар. — Ми ще подивимось: можливо, клінічне лікування й не потрібне. Головне, щоб він заспокоївся. Звичайно, добре було б, якби ви не поспішали з наступним допитом.

Біля входу він попрощався з нами.

— Гм, — мугикнув Скала. — Схоже на те, що Бедржих Фієдлер обдурив і Гадрабу…

Я подивився на годинник.

— О другій вирушаємо на дачу, — нагадав я. — Визнання Гадраби викликають необхідність ще раз все там уважно оглянути.

В управлінні на мене чекало ще багато незавершених справ. Тут зібралися й учасники завтрашньої операції. Кожному з них треба було поставити конкретне завдання.

— У кого є люстерко? — звернувся я до присутніх. На жаль, мене оточували лише чоловіки, і люстерка ні в кого не знайшлось. Я хотів подивитися, який вигляд має моє обличчя після нічної обробки комарами.

— Тільки б не захворіли на малярію, товаришу капітан, — сказав Трепинський.

— Коли б вам довелося посидіти там цілу ніч, ви б так не жартували, — відповів я.

— Враховуючи ваш досвід, я б узяв з собою густу вуаль, — не змовчав він.

Всім стало весело, і мені довелося нагадати, що ми зібралися сюди не для балачок.

Кожний дістав завдання, і загін розійшовся. Залишились тільки фотографи, експерти і наш лікар. (Він чомусь завжди буває не в настрої). Я вже згадував минулого разу, що ми зустрічаємось з ним лише біля мерців. Тому, побачивши його, я одразу взяв під сумнів «передсмертне» свідчення Юліуса Гадраби. Хоча, звичайно, все могло бути.

Нічого ми не знали й про документи, вигадані Карличком. Що й казати — вся наша «струнка» гіпотеза трималася на піску.

Для поїздки на дачу було споряджено три автомашини. Скала заздалегідь виїхав за п'ятнадцятирічним «двірником» Алоїсом Бедрною і привіз його до мене. Хлопець був низенький на зріст, з маленьким гострим обличчям і переляканими оченятами.

— Ти ж добре знаєш Арнольдову дачу і навколишню місцевість? — запитав я.

— Знаю, — погодився він.

— Ти дружив з Арнольдом?

Алоїс Бедрна опустив погляд на носки своїх розтоптаних черевиків і відповів:

— Мені подобається дача. Я теж хотів би мати таку… Може, коли-небудь і збудую, після того як закінчу навчання. Погано тільки, що там завжди надмірно пиячать і галасують.

Я сказав йому, що з Арнольдом трапилось нещастя. Вбивця закопав десь тіло Арнольда, а на дачі вчинив погром, щоб імітувати пограбування.

Алоїс Бедрна слухав мене, розкривши рота.

— Боже мій! — вигукнув він. — А хто ж це був?

— Хтось із тих, кого ти знаєш, — відповів я.

О другій годині дня ми виїхали. Алоїса Бедрну я посадив біля себе. Звістка про трагічну загибель друга схвилювала його, він принишк і більше ні про що мене не розпитував.

Машина зупинилась. Ми вийшли з кабіни і зняли пломбу з дверей будинку. Алоїс Бедрна все ще мовчав.

— Прогуляйся по території дачі, — сказав я йому. — Ходи і уважно роздивляйся. З тобою піде хтось із наших працівників. Коли тобі впаде в око якась дрібниця, повідом про це свого супутника.

Алоїс Бедрна вказав тремтячою рукою на чорну шафу.

— Шафа хай тебе не цікавить. Вона до цієї справи не стосується.

Я подав знак Карличкові, щоб той супроводжував хлопця.

Алоїс недовірливо подивився на мовчазних чоловіків, які розходились у всі боки. Вони пересувалися обережно, уважно оглядаючи все навколо. Ми з Скалою залишилися біля хвіртки.

Видно було, як наші працівники колупають землю, розгортають траву. В кімнатах вивчали сліди на підлозі, стінах і речах.

Стояв чудовий літній день. З лісу долинав приємний запах живиці.

Ось вийшов Карличек і помахом руки покликав нас. Не чекаючи, поки ми підійдемо, він знову зник за дверима.

Зразу ж за ними, на викладеній кам'яними плитками терасі, стояв блідий, мов з хреста знятий, Алоїс Бедрна.

— Він каже, що поміж плитами росла трава, — мовив Карличек, намагаючись бути спокійним. — Значить, їх нещодавно піднімали, а потім знов поставили на місце.

— Це не я їх виймав, — перелякався Алоїс Бедрна.

— Йди, брате, посидь у машині, — заспокоїв я його….

За годину вістря рискаля торкнулося тіла мерця в шкіряному спортивному костюмі.

— Це схоже на античну трагедію, — висловився Карличек, коли ми повернулися до Праги. — Уявіть собі тихий літній вечір. Смеркає. На березовій лавочці, наче білий привид, самотньо сидить дівчина. А поруч, під кам'яними плитами тераси, лежить її коханий. Як ви думаєте, що б з нею сталося, коли б вона в ту мить знала правду?

— Напевно, збожеволіла б, — спокійно каже Скала. — Але навіщо вам смакувати такі жахи?

— Вони красномовно свідчать про те, до чого може привести байдуже ставлення до виховання.

Ми з Скалою були глибоко вражені долею Арнольда, яка підтвердила гіпотезу Карличка.

— Карличку, — тепло звернувся я до нього, — ви вже чимало попрацювали і зробили для нас багато корисного. Роль Августа Майєра у вашому виконанні — шедевр акторської майстерності. Проте з'являтися перед пані Госсарт вам не можна — вона вас одразу впізнає. Тому закінчувати цей спектакль доведеться без вас. А ви тим часом займіться вихованням свого нащадка, аж поки нам буде потрібна ваша допомога у розшуках вантажної автомашини і Віри Клімової.

Карличек мовчки переводить погляд то на мене, то на Скалу, і потім, наче щось згадавши, каже:

— Але ж тих документів у нас так і немає.

— Нічого, обійдемося й без них.

Тепер у мене чимало матеріалів проти «офіційних» шпигунів. Папери ледве влазять у конверт, який я збираюся «продати» двом господарям. Та найбільше злякається кожен з них, почувши з моїх вуст своє ім'я.

Пані Госсарт, звичайно, з нетерпінням чекатиме, поки я розправлюся з її колегою. Потім нервово схопить конверт № 2, кине на стіл гроші і тільки згодом, розірвавши конверт, виявить у ньому… чисті папірці. Та буде вже пізно: вона викриє себе.

Вілла Коларжа була єдиним місцем, де резидент ворожої розвідки міг розповісти про все. В іншому місці він став би верзти нісенітниці і ні в чому б не зізнався.

Вранці я знову в себе в кабінеті. Трепинський і члени його невеликого загону ще раз обмірковували всі деталі наступної операції.

Все, здається, як передбачалось, зостається лише переодягнутись та сісти в поїзд.

Рівно о дев'ятій двері мого кабінету прочинилися, і до мене зайшов Карличек.

— Що там у вас? — запитав я.

— Прийшов допомогти вам, — відповів Карличек замість привітання і, наблизившись до столу, дістав з кишені коробочку з-під духів. Потім посміхнувся і сказав:

— В ній документи, які розшукує пані Госсарт.

Я завмер від несподіванки.

— Роздивляйтесь, — запропонував Карличек. — Можливо, вам це видасться дивним, але, повірте, ніяких чар не було. Просто щасливий випадок. Такої думки дотримується навіть старший лейтенант.

Я взяв коробочку і мовчки розкрив її. Зверху лежало сантиметрів двадцять мікроплівки. Внизу — квадратний фотознімок, розміром шість на шість. На зворотному боці до нього було приклеєно негатив. Фото було зроблено в кафе. За столиком сидів сутулий Бедржих Фієдлер, а проти нього — елегантна молода жінка з чарівною посмішкою.

— Пані Госсарт, — підказав мені Карличек.

Дипломатка тримала в руці якусь річ, схожу на запальничку, але біля Бедржиха Фієдлера курива не було.

Я перевів очі на Карличка.

— Знайшли в Арнольда?

Він заперечно хитнув головою.

— В кишенях у Арнольда були всілякі дрібниці, а також пістолет Феруліка. Звичайно, шкіряний костюм він одягав не сам. Бідолаху обрядили в нього перед тим, як покласти в шафу.

— Тоді де це ви взяли?

— Спершу уважно роздивіться все, що там є.

Я дістав з коробочки ще одне фото такого ж розміру. Це була репродукція з тексту, надрукованого німецькою мовою:

Дати не було.

На самому дні коробочки лежав аркуш паперу. Я розгорнув його. Зверху твердим почерком стояв напис: «Нотатки Бедржиха Фієдлера».

Нижче проступали якісь помітки, зроблені олівцем. Папір був зім'ятий, літери стерлися, і тому я зміг прочитати лише кілька фраз. Очевидно, записи розшифровували зміст кадрів на мікроплівці.

— Карличку! Кажіть швидше, звідки це у вас?

— Може, я спершу вип'ю склянку чаю?

— Прошу.

Він сів за стіл.

— Мені просто повезло, — почав з усмішкою Карличек. — Працівникам універмагу вже набридло панькатися з Вірою Клімовою. Тому, коли вона знову не вийшла на роботу, її звільнили. Відчинили її шафку для одягу, вийняли звідти всі речі і передали матері. А та, побачивши цю коробочку, згадала, що в неї на квартирі хтось робив обшук, і прибігла до нас.

Я важко опустився на стілець. Треба було «засвоїти» розповідь Карличка.

До шафи Віри Клімової в універмазі Госсарт, звичайно, доступу не мала. Ця аристократична особа, очевидно, й не здогадувалась про існування подібних шаф. Отже, документів дипломатка не знайшла і тому неодмінно прийде на віллу Коларжа. Але мені тепер слід діяти інакше. Доведеться починати не з американського резидента, а з неї. Довідавшись про скарби, які потрапили до моїх рук, «шеф», безумовно, стане піддатливішим. Шпигунську діяльність пані Госсарт повністю викрито.

Їй разом із своїм партнером доведеться забиратися з нашої країни. Нарешті наш полковник дочекався радісної хвилини.

— Для остаточного завершення операції, — сказав я Карличкові, — мені залишається тільки «вбити» вас.

— А потім знайти Віру Клімову, — нагадав він.

Рівно о третій годині я натиснув кнопку дзвінка на воротях вілли професора Коларжа. Розлючений вовкодав знову вихопився з-за рогу.

— Собаку прив'яжіть! — наказав я професорові.

Обличчя Гвідо Коларжа було сьогодні урочистим. Його довгу постать облягав темний, старанно напрасований костюм.

Гладенько зачесаний, з гострою білою борідкою, він видався мені ще поважнішим, ніж минулого разу. У мене також був ліпший вигляд.

Професор мовчки відвів собаку і посадив його на ланцюг.

Ми увійшли в будинок.

В напівтемній кімнаті я невимушено опустився в крісло. Професор залишився стояти.

— Майєр прийде пізніш? — запитав він.

— Думаю, що він не прийде взагалі, — промимрив я.

— Що-небудь трапилось?

— Нічого особливого. Я просто прибрав його. Матеріали тепер у мене.

— Ті, що були в нього?

— Звичайно. Заспокойтесь, Майєр більше вам не заважатиме. Він свою роль відіграв.

Професор мовчки сів на стілець. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

Здалеку долетів приглушений гудок паровоза… Ми сиділи мовчки, — так було краще і для мене, і для шановного професора. Минуло три чверті години. Потім знадвору долинув веселий жіночий сміх. Наближались найвідповідальніші хвилини…

Лунко задзеленчав дзвоник, і водночас люто загавкав собака.

Професор підвівся.

У мене було самопочуття людини, що потрапила до печери, яку ось-ось має відвідати її господар — печерний ведмідь. Я, звичайно, не бачив, як на значній відстані од вілли зупинився автомобіль із празьким номером. За кермом сидів молодий джентльмен. Через задні дверцята вийшла зваблива жінка, посміхнувшись своєму супутнику — опасистому лисому чоловічку з круглими рум'яними щоками.

Джентльмен, що був за водія, замкнув дверцята автомобіля, і всі вони разом, не поспішаючи, попростували поміж віллами.

Ось уже й будинок Коларжа… Я сидів у кріслі, простягнувши ноги і схиливши голову трохи набік. Такою, на мій погляд, мала бути поза людини, яка впевнена у своєму виграші. Козирі й справді були в мене на руках.

Професор ішов першим. Біля дверей він ввічливо поступився, пропускаючи поперед себе опасистого панка. За ним до кімнати увійшла молода красуня і лише потім джентльмен з байдужим виразом обличчя. У лисого був густий голос. Він повернувся до Коларжа і запитав німецькою мовою:

— Ну, то де ж ця людина?

Від нього так і віяло удаваною добропорядністю. Красуня Госсарт посміхалася, але що крилося за цією посмішкою — важко було збагнути. Вона нагадувала манекен у модному вбранні.

Професор театральним жестом показав на мене.

— Значить, це ви, друже? — запитав лисий.

— Кого ви маєте на увазі?

Насупившись, я сидів, не змінюючи пози.

— Я чув, що…

Легким помахом руки я урвав його й ліниво підвівся. Лисий здивовано поглянув на професора, а я ступив крок до молодої жінки і ввічливо звернувся до неї:

— Ви — пані Госсарт?

— А хто ви? — відповіла вона посміхаючись.

— Я прийшов сюди для того, щоб позбавити вас зайвого клопоту. Тому раджу вам поводитись скромніше.

Надворі востаннє проскімлив пес, очевидно зрозумівши, що з цепу його не спустять. Ми розмовляли німецькою мовою.

— Панове, так не буде діла, — сказав я. — Прошу, сідайте. Ви ось тут, а ви — он там. Покладіть руки на стіл, і почнемо спокійно розв'язувати питання, які нас цікавлять. Професоре, станьте до буфета. Хто з вас при собі має зброю? Ні? То й добре. Все одно, якби довелося стріляти, ваші шанси були б нікчемні. Мене вчили робити це краще за вас.

— Не будьте таким серйозним, — розсудливо промовив власник лисини. — Навіщо це? Адже ми прийшли сюди як друзі. Невже ми схожі на гангстерів?

— Ні. Але хто ви такий?

— Це не стосується справи. Гадаю, для вас досить рекомендації професора, nicht wahr?[18]

— Не смішіть мене, пане. При чому тут професор? Я маю справу з вами, а не з ним… А ви хто такий? — кинув я холодний погляд на прилизаного джентльмена.

— Я супроводжую пані Госсарт, — спокійно відповів він. — Сподіваюсь, цього досить?

— Отже, це пані Госсарт?..

— Коли ваша ласка, то так.

Пані Госсарт нетерпляче хитнула головою:

— Я — Госсарт, пане. Давайте перейдемо ближче до справи.

— Цей джентльмен боявся знизити на вас ціну, — сказав я, багатозначно примруживши одне око.

Вона зміряла мене презирливим поглядом.

— Na, gut[19] — кинув я, прицмокнувши язиком. — Познайомте мене зі своїм охоронцем.

— Давид Браун, — вклонився манірний пан.

Я відразу ж згадав, що це той самий тип, який застерігав пані Госсарт у присутності Скали, аби вона не дратувала своїми витівками посла. Скала не помилився, висловивши припущення, що він ходить в упряжці пані Госсарт. Його поява тут яскраво підтверджувала гіпотезу Карличка.

Отже, двоє цих очолювали групу негідників з посольської прислуги, які за грошову винагороду таємно закопали тіло Арнольда, нишпорили в чужих квартирах, переховували мотоцикл тощо.

Тепер вже можна дізнатися й про ту особу, що приїздила мотоциклом до дев'ятнадцятого кілометра. Можливо, це був сам пан Браун…

Ці четверо й гадки не мали, про що я думав у ту мить. Вони насторожено чекали дальшого розвитку подій. Цього не міг приховати навіть лисий оптиміст.

Професор, стриманий, як ніколи, сказав:

— Переговори з паном Майєром проходили спокійніше. На жаль, йому довелося раптово вмерти.

— Це ж саме хотілося сказати й мені, — підтвердив я. — Гадаю, що й без нього ми знайдемо спільну мову.

— Schelmisch![20] — улесливо зареготав лисий товстун.

Та я не звернув на нього уваги. Мовчки опустив руку в кишеню і витяг звідти знайому вже коробочку.

— Ось те, що ви так настирливо розшукували, пані Госсарт. Ви, мабуть, і без мене знаєте, що ці документи були б бажаною знахідкою для тутешніх органів безпеки.

Я вийняв фотознімок. Пані Госсарт кинула на нього швидкий погляд.

— Сума залишається такою ж, як було домовлено раніше?

— Звичайно.

— Тоді покладіть усе на стіл.

— З радістю. Собі я не залишу нічого, не хвилюйтесь.

Вона манірно посміхнулася.

— Я знаю, що вам потрібно, пане.

Лисий оптиміст хотів засунути руку в бічну кишеню піджака.

— Руки на місце! — застережливо нагадав я. Він підкорився.

— Ці люди від ГК, — сказав він спокійним голосом, — мають занадто суворий характер. У мене в кишені чекова книжка. Я згоден виписати вам чек на відповідну суму. Якщо хочете, навіть чек на інкасу за кордоном. Для вас це буде зручніше. Бачите, я довіряю вам більше, ніж ви мені… Документи я потім перегляну, а зараз дозвольте…

— Підпишіть чек, — суворо кинув я.

— Ці чеки вже підписані, — відповів він.

— Ким?

— Закордонним виконавцем.

Лисий до всього ще виявився пройдисвітом.

— Ви з ким збираєтесь жартувати! — погрозливо підвівся я.

В його глибоко посаджених очицях блиснув крижаний вогник, і разом з тим вони допомогли мені збагнути його підступні наміри. Ця людина погоджувалась платити, а потім негайно віддала б таємне розпорядження знищити мене.

Винагородою для вбивці були б гроші або чеки, знайдені при мені.

За мить його обличчя знову стало привітним. Я дістав з кишені конверт і поклав його на стіл.

— Продаю ці папери, — сказав я. — В них інформація про вашу розвідку. Не тільки про Майєра, а й про інших. Тут же позначено схованки: «Дев'ятнадцятий кілометр», «Четверо дерев», «Зелена кишеня», «Яр» біля Слоупа…

— О'кей! Я ж вам уже сказав, що купую їх.

— Дайте закінчити! — гримнув я на нього. — За збереження в таємниці імені резидента заплатите окремо… Ви — Фредерік Дінгель, чи пан радник посольства прислав вас сюди замість себе?

Вираз доброзичливості одразу зник з його обличчя. Воно стало злим і потворним.

— Досить про це! — гаркнув лисий таким суворим голосом, що я навіть не повірив. — Скільки ви хочете?

— П'ятдесят відсотків.

— Згоден.

Він, очевидно, мав при собі якесь фальшиве посвідчення, але в мене не було жодного сумніву, що саме він і є тим резидентом, якого ми так довго шукали. — Я підвівся і виразно промовив:

— Тоді домовились.

В цю ж мить за вікном пролунав свисток, а знадвору почулися кроки і слова команди. Я вихопив пістолет.

— Це за мною! Все через Майєра!..

Лівою рукою я похапцем почав засовувати папери в кишені.

— Ідіот! — розлючено вигукнула пані Госсарт. — Давайте папери сюди! Вас же будуть обшукувати!

Саме цього я й домагався, але вдавав із себе людину, яка втратила розум.

— Jes, jes,[21] — белькотів Дінгель. — Віддайте нам…

Професор обважніло схилився на буфет.

— Куди подівся ваш славнозвісний вовкодав? — накинувся я на нього.

Браун одразу втратив усю свою манірність. Всі були схвильовані й розгублені.

— Сховайте пістолет! — промовив Коларж. Його обличчя вкрилося буряковими плямами.

Я обвів поглядом кімнату, вишукуючи, куди б можна сховатися. Але вже було пізно. Кроки швидко наближалися. Почувся жіночий крик і чоловічі голоси в передпокої.

— Сидіть спокійно! — наказала пані Госсарт лисому оптимістові, котрий зробив було спробу підвестися.

Я все ще тримав пістолет у руці для захисту від цієї компанії. Але тепер боятися вже було нічого. Я кинув зброю на підлогу, а професор спритно відсунув її ногою під буфет. Хоч він і був науковим працівником, але добре розумів, що в такій ситуації значно краще не мати при собі зброї.

До кімнати вскочило п'ятеро наших хлопців на чолі з Трепинським.

— Руки вгору!

Я охоче підняв руки і відступив трохи назад. Професор незграбно тримав долоні на рівні вух. Дінгель намагався вдати з себе здивованого, а чемний Браун — ображеного. Пані Госсарт лишалася незрушною.

— Ви що — не чуєте? — гримнув Трепинський і шарпонув Брауна за комір.

Незнайомці жартувати не збиралися, і присутні це зрозуміли. Пані Госсарт поволі підвела руки й почала посміхатись.

Дінгель, піднявши над головою свої волохаті ручища, спробував протестувати.

— Панове… це просто непорозуміння. В цій країні якісь дивні порядки. Що це за поводження? Ми, Gott sei dank,[22] не підлягаємо вашому законодавству…

— Was?! — гаркнув на нього Трепинський так, що товстун перелякався.

Пані Госсарт спокійно переклала слова Дінгеля на чеську мову, додавши щось і від себе про нечемне поводження.

— Пані! — відповів їй Трепинський. — Все пояснюється тим, що серед вас є злочинець. — Він кивнув головою у мій бік. В цей час двоє працівників зосереджено вивертали мої кишені. — Той, хто зв'язується з подібними типами, завжди ризикує потрапити в неприємне становище. А ви ж тут розважаєтесь вже цілу годину.

Біля столу зібрались всі оперативники, які прийшли з Трепинським. Знову з'явилася славнозвісна коробочка і конверт, що його хотів придбати пан Дінгель.

— Прошу пред'явити документи, панове! — крижаним голосом сказав Трепинський. — Можете руки опустити.

З допомогою ще одного працівника він переписав номери паспортів. Потім почав уважно роздивлятися папери, що їх я використав як приманку для дипломатів. Не маючи сили приховати свій переляк, Фредерік Дінгель стежив за кожним його рухом, обтираючи хусточкою спітнілу лисину. Браун також мав жалюгідний вигляд. Пані Госсарт сіла в крісло, кинувши на мене погляд, сповнений зненависті.

— Дякую. Можете йти.

— Ці речі також належать нам. — Пані Госсарт показала на стіл.

— Невже? — здивувався Трепинський. — А чим ви можете це довести?

— Цей негідник, — показала вона на мене, — викрав їх у нас.

— Можливо. Але я не можу їх повернути вам, бо знайшов папери у нього. Окрім того, вони засвідчують антидержавну діяльність чехословацьких громадян. Ми мусимо їх конфіскувати і зробити відповідні висновки.

— Ви давали притулок цій людині і ще одному типові, який називався Августом Майєром? — звернувся Трепинський до професора.

Коларж почервонів, але не промовив жодного слова.

— … тому вас доведеться заарештувати.

Трепинський махнув рукою, і двоє озброєних працівників вивели професора з кімнати. Коларж не опирався.

Троє дипломатів мовчки підвелися. Вони ще не знали, що за вікном стояв магнітофон, який записав на плівку всю нашу розмову.

— Прошу!.. — сказав Трепинський, показуючи рукою на двері.

Лише після цього двоє моїх «охоронців» відпустили мені руки. Я попросив одного з них дістати з-під буфета мій пістолет.

— Товаришу капітан, — доповів Трепинський, радісно посміхаючись. — Ваш наказ виконано. Але там, надворі, в собачій буді, сидить «мрець», який має вам щось розповісти…

В собачій буді й справді сидів Карличек. Я відвів його подалі й запитав:

— У вас, напевно, є для мене якесь важливе повідомлення?

— Так, — хитнув він головою.

Я з підозрою глянув на нього.

— Для нас зараз найважливіше — довідатись про долю Віри Клімової. Можливо, ви знаєте, де вона?

— Так, — запевнив він.

— Де?.

— Тут, — відповів Карличек, показуючи пальцем у бік вілли.

Я вважаю, що нітрохи не зменшу заслуг Карличка і не перебільшу власної ролі, коли скажу, що й мені подібне спадало на думку. Якщо Гвідо Коларж так просто запросив до себе пані Госсарт, значить, він служив їй. Отже, вона могла скористатися його віллою, аби сховати Віру Клімову.

Арнольд Фієдлер доручив Вірі сховати коробочку від духів. «Забудь про неї і нікому — анічичирк». Ці слова коханого запали в душу дівчини, і вона навмисне потаїла від нас свій скарб. Віра не знала, що лежить у коробочці. Та коли Арнольд загадково зник, вирішила зазирнути в неї і відразу ж збагнула, про що йдеться. Одержати відповідь на запитання, хто така Госсарт, їй допоміг інцидент в фотоательє.

Дівчина вирішила діяти. В неділю ввечері вона приїхала в посольство і після взаємних привітань з пані Госсарт, сказала їй:

— А тепер поговоримо про головне. Мені все відомо. Ви боїтесь Арнольда, і недарма. Ті папірці можуть завдати вам багато неприємностей. Розкажіть мені всю правду — і ми розійдемось по-хорошому. Що ви зробили з Арнольдом?

Пані Госсарт заходилася її в чомусь переконувати, але дівчина раптом відчула, як вона кудись провалюється і нічого не бачить і не чує. Очевидно, Віру чимось почастували…

Давид Браун їздив на американському автомобілі марки «каділлак». Це була довжелезна машина останньої моделі. В ній і опинилася Віра Клімова, «запакована» в просторий багажник, куди міг би вміститися ще один автомобіль.

Зранку, в понеділок, «каділлак» виїхав з посольства і зупинився на Вацлавському майдані перед готелем «Ялта».

За ним стежили. З машини вийшов водій — пан Браун і зник у готелі. Там він провів цілий день, розмовляючи з якимись іноземцями. Увечері Браун разом із ними сів в інший автомобіль, а «каділлак» залишився на майдані.

Об одинадцятій вечора до машини підійшов одягнений в уніформу шофер і відвів її до будинку посольства. Де був у цей час пан Браун — невідомо. Через двадцять хвилин шофер виніс з посольства два маленькі чемодани, поклав їх у «каділлак» і поїхав. Слідом за ним рушила й машина з нашими працівниками. Але за містом «каділлак» розвинув таку швидкість, що наздогнати його було неможливо.

Куди він звернув, встановити не вдалося, хоч його втратили з поля зору лише на кілька хвилин. В ефір негайно послали наказ про розшук американського «каділлака», і невдовзі його затримали. Швидку їзду шофер пояснив так: він мав наказ дістатися на вокзал у Враньєнах, випередивши поїзд, щоб передати пасажирові чемодан, який той випадково залишив у посольстві.

Згодом ми довідались, що саме за ті кілька хвилин, коли «каділлак» зник із очей, непритомну Віру Клімову переклали в кузов грузовика, — того самого, що перевозив шафу Арнольда Фієдлера. За кермом сидів Давид Браун. Він спокійнісінько приставив «вантаж» на віллу Коларжа. Професор, удвох із дружиною, переніс знесилену дівчину до кімнати своєї тещі. Старої того дня вдома не було — її передбачливо відправили в лікарню.

Віру Клімову наказано було мордувати, аж поки вона не віддасть документи. Але в цей час на віллу прибув Карличек у ролі Августа Майєра, а слідом за ним і «агент ГК 12/37». Допит Клімової довелося відкласти. Давид Браун, котрого професор відрекомендував як лікаря, вирішив із обережності поки що на віллі не з'являтися.

Віра почувала себе дуже погано. Поки їздили за лікарем, вона нерухомо лежала перед нами, виснажена, жовта як віск. За ці дні дівчина дуже схудла і помітно подорослішала.

Гвідо Коларж нічого не заперечував. Він повністю викрив Брауна, який залишив йому препарати, щоб тримати Віру в стані непритомності.

На пані Госсарт, Брауна й Дінгеля наше законодавство не поширювалось. У неділю опівдні міністерство закордонних справ офіційно попередило їх, що протягом двадцяти чотирьох годин вони мусять залишити межі Чехословацької республіки як особи, котрі використовували своє службове становище для антидержавної діяльності.

Але на цьому справа не закінчилась. Нас чекала ще одна несподіванка.

В неділю пообіді я запропонував Карличкові:

— Ходімо провідаємо Лоубала.

— З радістю, — погодився Карличек.

— А потім зайдемо до полковника. Він хоче познайомитися з вами.

Біля ліжка Лоубала зібрався майже весь наш відділ. Прийшли із своїми дружинами Трепинський, Скала, а також старший син Лоубала. Поранений почував себе добре, з його обличчя не сходила щаслива посмішка.

Потім ми завітали до полковника. Тільки-но господар запросив нас сісти, як задзвонив телефон.

— Це з управління. Розшукують вас, — сказав він, звертаючись до мене.

Черговий доповів, що дзвонила пані Госсарт і хотіла особисто поговорити з начальником загону, який був на віллі Коларжа. Їй відповіли, що зараз мене в управлінні немає, але якщо вона бажає, їй пізніше повідомлять, чи зможуть задовольнити її прохання. Пані Госсарт дала номер свого телефону і ще раз повторила, що йдеться про дуже важливу справу.

Полковник наказав мені негайно їй подзвонити і зняв трубку паралельного телефону, щоб послухати нашу розмову.

— Я хотіла б з вами поговорити, — мовила пані Госсарт. — Дозвольте приїхати до вас?

— Це було б для мене великою честю, — почав я з іронією. — На жаль, ми не зможемо вас зустріти так привітно, як професора Коларжа і деяких інших ваших спільників чехословацького громадянства.

Полковник задоволено чмихнув. У трубці запанувала хвилинна пауза, а потім пані Госсарт сказала, що вона зрозуміла мій натяк.

— І все ж я згоден зустрітися з вами, — додав я. — Коли не заперечуєте, я сам під'їду до посольства, поки вас ще можна там застати.

— Гаразд, — погодилась вона. — Приїздіть.

Е. У. Госсарт прийняла мене в своєму кабінеті. Скрізь валялися чемодани й одяг, метушилася прислуга. Красуня здивовано глянула на мене, але за мить її обличчя було вже спокійне.

— Так це ви? — холодно запитала вона. — Я так і думала. Сідайте, прошу вас. У мене мало часу.

— Це мене дуже тішить, — відповів я.

Вона подала знак, щоб прислуга вийшла, і наказала:

— Хай ніхто не заходить без мого дозволу!

Я сидів мовчки, чекаючи початку розмови.

— Йдеться про Давида Брауна, — нарешті мовила вона. — Йому нема чого летіти до Англії. У нього фальшиві документи.

— Хто ж він тоді?

— У вас таких людей називають втікачами, — відповіла пані Госсарт. — Справжнє його ім'я Павел Чермак, але в нього було ще багато інших імен. Скажу вам відверто: я була задоволена його роботою.

— Це ви озброїли його документами на ім'я Брауна? — запитав я.

Вона знизала плечима.

— Є ще багато запитань, на які я не зможу вам відповісти.

Він був для неї не лише співробітником, а й коханцем, і вона так безжалісно кидала його в біді.

— Гаразд, — сказав я. — Коли мені вдалося правильно вас зрозуміти, Павел Чермак відповідатиме за всі ті злочини, які б вам не хотілося мати на своїй совісті. Наприклад, вбивство Арнольда Фієдлера, знущання з Віри Клімової…

— Це правда, — підтвердила Е. У. Госсарт. — Він, безперечно, визнає себе винним.

— Вам це буде тільки на руку. Хтозна, як реагував би пан посол, коли б Браун звалив усю провину на вас.

У відповідь вона чарівно посміхнулася.

— Не вважайте мене такою необачливою. Весь тягар злочину лежить на Брауні. Він робив це заради мене, намагаючись зберегти мою прихильність до нього. Якщо хочете, я навіть пожертвувала ним. Я вимушена піти на це, щоб не завдати собі більшої шкоди. Пан посол про наші справи нічого не знав. Він дуже засмучений тим, що сталося. За його розпорядженням пан Чермак-Браун залишить приміщення посольства. Необхідні висновки з цього робіть самі. Можете скористатися моїм телефоном.

Я зважив на пораду пані Госсарт. Таким чином, Павел Чермак, він же Давид Браун, виявився особою, котра підлягає нашому законодавству.

— Вона була моєю коханкою і затягла мене в свої тенета, — без жодного докору заявив він. — Я добре знав, чим це може закінчитися. Але розвідники — люди без серця, вони не мають права прислуховуватись до почуттів. Що й казати, зараз моє становище жалюгідне, проте й вона після такого провалу почуватиме себе не набагато краще.

Він розповів, що Бедржих Фієдлер сам вирішив вбити свого сина, і вже після того звернувся по допомогу до пані Госсарт. Вона доручила цю справу Брауну.

— Мене викликали о першій годині ночі, — вів далі Чермак-Браун. — Арнольд умирав на очах батька. Для перевезення трупа ми використали вантажну машину посольства, змінивши номер. Ну, і, звичайно, переодяглися.

Ось і вся моя розповідь.

Юліус Гадраба одужав. Психіатри зробили все можливе, щоб вилікувати його від іпохондрії, але це їм не вдалося. Ми поставилися до нього дуже чуйно, і Гадраба відбувся легким переляком.

Флорі Мілнеровій довелося відповідати перед судом за всі свої витівки. До того ж, ще виявилось, що вона розтринькала державні гроші…

Віра Клімова понад два місяці лежала прикутою до ліжка.

Під час хвороби вона довго думала над своїм попереднім життям.

Минуло понад дев'ять місяців, перш ніж Віра змогла приступити до роботи. Спершу вона була замкненою, до всього ставилася з недовір'ям, але згодом молодість взяла своє, минуле забулося, і дівчина знову почала дивитися на життя відкритими очима.

Ну, а Карличек… Він, як і раніше, працює в органах державної безпеки і продовжує виховувати свого сина, хоч поки що помітних досягнень у цьому не має. Хлопець дедалі стає пустотливішим.