Золотий фараон

ТРИ ТИСЯЧІ ТРИСТА РОКІВ ТОМУ

Густа мла огорнула все, що діялося за давніх-давен на єгипетській землі.

Правда, ми добре знаємо імена багатьох фараонів, які тисячоліття тому владарювали в країні над Нілом.

Ієрогліфи, викарбувані на камінні храмів та гробниць, розповіли нам про їхню діяльність. Потлілі від часу папіруси розкрили свої таємниці перед допитливим людським розумом. Та розповідаючи про давні події, про те, що сталося з гробницею фараона Тутанхамона, я повинен заплющити очі.

I тоді розсувається мла.

В моїй уяві зринають постаті грабіжників, що вночі пробралися до фараонової гробниці.

Я чуні їхню розмову, потай стежу за їхнім злочинством і тепер можу розповідати…

Каменяреві Менафту ставало моторошно. Десь вив шакал. Менафт біг останній за вервечкою братчиків-злодіїв, що скрадалися в нічній пітьмі Долиною царських гробниць. Ніхто не прикривав його ззаду. Каменяр здригався на саму думку, що з пітьми от-от кинеться на них вартівник мертвих — бог Анубіс.

Менафт сам бачив, як жерці несли до гробниці фараона Тутанхамона дерев'яну статую того божества — собачий тулуб із головою довговухого шакала. Вилискуючи чорною фарбою, він лежав на визолоченому постаменті, і люди, глянувши на нього, жахалися. Жерці поставили статую при вході до скарбниці — вартувати померлого фараона, що по смерті перетворився на бога Осіріса.

Увесь день сонце немилосердно розжарювало скелясті гори, і тепер вони аж пашіли. Та Менафта все одно проймав дрож. Він ще дужче затис під пахвою плетену торбу з бронзовим начинням і вище підтяг на стегнах пов'язку. Оце ж міг би спокійно спати в своїй мазанці на березі Нілу! Він картав себе, що погодився на небезпечне, злочинне діло, послухав Сейтахта, теслю з царських художніх майстерень.

Незліченні скарби сховано у фараоновій гробниці, це так; але яким чином Сейтахт гадає скористатися з них? Навіть коли б він, як казав, виміняв їх через певну особу на глеки з олією та вином, на збіжжя й худобу, все одно раптове збагачення теслі чи каменяра відразу впало б усім в око.

А про трьох інших ще менше можна було б подумати, що вони забагатіли чесною працею. Гончар Еменеп — це знали всі — ледве заробляє дітям на хліб, аби не вмерли з голоду. Водонос Мунхераб взагалі не мав постійного заробітку. Вдень він помагав на будовах храмів і царських гробниць, а вночі вкладався спати на оберемку соломи просто неба. Найнужденніша очеретяна халупа над Нілом видалася б йому справжнім палацом. Хенум, весляр, був рабом високого урядовця на ім'я Поа. Навіть пов'язка на стегнах та плетені сандалі були власністю його пана.

Менафт звів очі до нічного неба. Зловісно виблискували зірки. Серед численних богів єгиптян не було жодного, хто захищав би розкрадачів гробниць. А скільки тих богів стежитиме за ним, коли він торуватиме своїм братчикам дорогу до фараонової гробниці! Хіба що бог сонця Ра не може бачити його, бо саме пливе на своєму божественному човні у потойбічний світ. Та вранці, тільки-но він злине вогненним соколом у небесну блакить, як бог Анубіс, шакалоголовий вартівник мертвих, неодмінно розповість, який злочин вчинив Менафт уночі. Жахливої кари зазнає він, якщо бог сонця викаже жерцям його ім'я. З одного злодія, що розкрадав гробниці, здерли шкіру, посадовили на палю, а тоді, після страшних тортур, розіп'яли на хресті.

Зі страху Менафта знову пройняв дрож. Він нерішуче спинився. Протягло і жалібно завив шакал. Нажаханий Менафт прислухався. Чи то не бог Анубіс нагадує про себе? А може, він уже й женеться за ним?

Ось виття чути ближче. Воно відлунюється від скелястих гір, що оточують Долину царських гробниць. Богиня неба Нут, владарка всіх богів, напевне, почула застережливий Анубісів зойк. Над скелями вже здійнявся Йо, бог-мисливець. Його молодий серп схожий на криву шаблю. Ану ж як Йо кинеться вниз і порубає на гамуз оцих злодіїв разом із Менафтом?

А Сейтахт із трьома братчиками безжурно прямували собі далі. Чи вони посліпли й поглухли з жадоби поживитися золотом у фараоновій гробниці? Хіба вони не бачать Йо? Хіба не чують, як виє Анубіс?

Серце так калатало Менафтові в грудях, що він зупинився, дивлячись на своїх спільників. Може, спробувати завернути їх? Та навряд чи це пощастить. Вони наче збожеволіли від того золота. І коли вони не бояться навіть розгнівити богів, то як він, Менафт, зможе їх спинити? Найдужче шкода Сейтахта. Цей тесля — добрий товариш. Він власноруч зробив і подарував Менафтові чорну дубову скриньку з прегарно вирізьбленим віком. Згодом, коли Менафт помре, цю скриньку, найкоштовнішу його річ, покладуть йому до могили.

Як хотілося йому застерегти Сейтахта від загибелі! Та це неможливо. Вартівник мертвих Анубіс вив знову. Те жахливе виття лунало каменяреві у вухах, немов звуки помсти з того світу. Боронячись, він затулив голову плетеною торбою і пригнувся аж до землі. Може, Анубіс не завважить його, коли люто кинеться на грабіжників?

Менафт настрахано дослухався. Здаля почулася «хода, спершу ледь чутна, згодом гучніша. Хтось наближався… Чи не бог Анубіс?

Застогнавши, каменяр затулив обличчя долонями. Його штовхнули в спину. Зойкнувши, він упав долілиць на землю і нараз почув гнівний Сейтахтів голос:

— Що сталося? Чого ти відстав? Підводься! І ходімо!

Менафт спантеличено дивився на темну постать.

— Чи ти не чув, як вив шакал? — прошепотів він. — То Анубіс вартує фараона. І Йо вже зійшов, стежить за нами. Я не піду туди.

Сейтахт розлючено просичав:

— У тебе розуму, як у дитини. Йо нічого не бачить, коли він сходить на небо молодиком. Ця ніч — для грабіжників. Я недаремно ждав до сьогодні.

— Але ж богиня Нут усе бачить і чує.

Тесля нижче нахилився до Менафта й знову просичав крізь зуби:

— Боги не зважають на таких, як ми. Це я знаю напевне. Якось уночі я простягав руки до зірок і сварився на них. Мені кортіло дізнатися, чи боги помстяться, але вони мовчали.

Каменяр трохи підвівся з землі, спираючись на руку, і сказав:

— Зірок стільки, що й не злічити. Не всі з-поміж них боги, декотрі навіть імен не мають. Та якби ти проклинав могутніх богів, вони знищили б тебе.

Сейтахт зневажливо махнув рукою.

— Я проклинав володарку неба Нут, богів Гора й Амона, Шy і Пта, Ісіду й Осіріса. Проклинав їх, сподіваючись, що вони обуряться. Але глянь на мене — чи не я стою перед тобою живий і здоровий? Слухай: жерці у храмах брешуть, розповідаючи, ніби сонце — то бог у багатьох проявах.

Жахнувшись блюзнірських слів, Менафт виставив долоні перед теслею.

— Мовчи! Я не хочу загинути разом із тобою. Можливо, боги сонця не чують тебе, бо тепер ніч. Але ж уночі владарюють Осіріс та Анубіс. Вони страшно покарають тебе, якщо ти насмілишся ввійти до фараонової гробниці.

— Отже, вони мене покарають? Конче мене? — глузливо пінтам тесля. — Тоді поясни, чому боги не покарали інших розкрадачів, що задовго до нас тягали золото з царських скарбниць? Тут, у долині, майже кожну гробницю сплюндровано, ти це знаєш не згірше за мене.

— Авжеж, тільки я знаю і те, що багатьох грабіжників спіймала варта Міста мертвих. Бідолах так катували, що їхні зойки чули аж на тому березі Нілу.

— Гаразд, гаразд, це правда, але я тебе питаю: хто ж тих дурнів покарав? Хіба ж боги?

Каменяр мовчав, і Сейтахт повів далі:

— Милувати чи карати можуть тільки люди, а не кам'яні чи дерев'яні статуї богів. Вони не живі, їх зробили ми, люди. Хіба ти сам не допомагав видовбувати з каміння постаті богинь Ісіди, Нефтіди, Нейт і Селкет на фараоновому саркофазі? Своїми руками, своїм струментом ти створював богів. Подумай, Менафте, які ж безсилі наші боги, коли вони потребують допомоги людей, аби з'явитися їм на очі.

Менафт підвівся і розгублено втупився в небо. Сейтахт сказав те, над чим уже давно замислювався він сам. Інколи він довго стояв перед якимось старовинним храмом, придивляючися з цікавістю ремісника до статуй богів. Тоді він відчував глибоку повагу тільки до людей, що зробили ці витвори мистецтва. Та коли жерці в храмі Амона ладналися до жерти і молитов, коли вони урочисто йшли, оповиті хмарами фіміаму, і під глухий спів зникали в святому храмі, — тоді Менафтові завше здавалося, що він відчуває близькість божества.

Сейтахт торкнув рукою задуманого каменяра.

— Ходімо, ходімо, — нетерпляче звелів він. — Ніч недовга, а в нас багато роботи. Осіріс — Тутанхамон прагне позбутися золота, яким напхано його гробницю.

— На тому світі йому не треба стільки золота. Цей тягар для нього заважкий, — почувся хрипкий голос позаду Сейтахта.

То нечутно підійшов весляр Хенум. Чорне обличчя нубійця здавалося темною плямою на тлі осяяного зорями неба. Його могутні плечі здригалися від притлумленого сміху.

— Я часто бачив його, маленького фараона, коли на річці він із очеретяного човна полював на качок. То був гарний хлопець. Якось він проплив повз мене, тільки дивився вгору, суворо й гордо. Я мерщій кинувся ницьма на землю. Він справді був як молодий бог. Але сьогодні я заберу в нього всі скарби.

І Хенум засміявся глухим сміхом.

— Ти нічого не забереш звідти, — гримнув на нього Сейтахт. — Винесеш тільки те, що я навантажу тобі на плечі. А що саме — то вже моє діло. Як спробуєш винести з гробниці бодай дрібничку без мого дозволу, я тебе вб'ю.

Хенум похнюпився й пробубонів:

— Мій пан Поа велів мені набрати скарбів, скільки донесу. Та ще й пильнувати, щоб ви не залишили чогось коштовного. Так наказав мені пан.

— Іди, клята душа! — вилаявся Сейтахт і штурхонув нубійця в спину. — Йди, або я розповім твоєму панові, який ти базіка. Коли він дізнається, що ти згадував його ім'я, він звелить вирвати тобі язика.

Сейтахт іще раз штурхонув раба так, що той аж поточився. Тесля потяг за собою Менафта.

— От не вміє цей дурень тримати язика на припоні, — мурмотів він, гніваючись. І нараз збуджено додав: — Ти не повинен був знати, хто посилає нас сюди. Коли я хитрощами довідався про це, то весь час стерігся, аби не прохопитися комусь іншому. Мені досить того, що вартових у долині підкуплено і сьогодні вночі вони міцно спатимуть. Чи ти справді гадав: я подамся до царських гробниць, не впевнившись, що нам нічого не загрожує?

Менафт не міг вимовити й слова. Його приголомшило те, що вибовкнув базіка Хенум. Нарешті він збагнув, що Поа, писар при дворі нового фараона Хоремхеба, і є та висока особа, яка обіцяла виміняти всі награбовані скарби на олію, вино, збіжжя та худобу. І страх його відразу зник. Писаря Поа опікав всевладний Мей. А тому ще за життя рано померлого Тутанхамона дали титул: «доглядач будови на місці вічності, охоронець скарбниці, головний придворний писар». Мей був улюбленець і фараона Ейє, що по смерті Тутанхамона владарював над Верхнім і Нижнім Єгиптом. Тепер Мей слугував новому фараонові — Хоремхебу, обіймаючи високу посаду «носія віяла з лівого боку» та «керівника Амо нового свята в Карнаку». Мей був чи не наймогутніший з-поміж урядовців обох Єгиптів.

Невже й цього високого державця можна підкупити коштовностями з гробниць? Він же неймовірно багатий. Тисячі рабів працюють в його володіннях.

Менафт схопив теслю за руку.

— Скажи мені, великий пан Мей теж знає, що ми…

Каменяр не доказав своєї думки до кінця. Вона видалася йому надто жахливою.

Сейтахт збагнув не зразу. А тоді тихенько засміявся і мовив ніби сам до себе:

— Поа — великий пан, а Мей — ще більший. Та що вища в них посада, то більша й зажерливість.

— Отже, ти не знаєш?

Тесля заперечливо похитав головою.

— Я ж тобі вже казав, що Поа не розмовляв зі мною. До мене прийшов посередник і дуже обережно повів мову про поважного пана, що знає, буцімто я — добрий майстер, умію робити гарні скриньки, вирізувати на дереві постаті й написи. А ще він сказав: той поважний пан добре пам'ятає, що я допомагав робити чотири визолочені саркофаги для Тутанхамонової гробниці.

Сейтахт на мить замовк і нараз засміявся:

— Цей поважний пан велів переказати мені, що знає: я — один з тих майстрів, котрі складали чотири визолочені саркофаги у самій гробниці.

Знову Сейтахт замовк, наче замислився. Зненацька він голосно вигукнув:

— Просто віри не ймеш, яка пам'ять у того писаря, адже по смерті молодого фараона вже збігло одинадцять років!

— Як ти гадаєш, чи той пан знає, що я тоді теж працював над фараоновим саркофагом?

Тесля засміявся й поклав руку Менафтові на плече.

— У своєму ділі ти митець, та глузду в тебе, як у бегемота. Звісно, Йоа добре обмізкував, хто може викрасти для нього золото. Тут усе продумано. Навіть те, що на допомогу нам послано Еменепа, гончара. Для золота, що ми повиносимо звідти, Еменеп зробить гарні пузаті дзбани з вузькими шийками. Коли вони стоятимуть серед сотень таких самих дзбани з вином у льоху будинку Поа, нікому й на думку не спаде, що в них сховано золоті скарби з фараонової гробниці.

— Ці дзбани Еменеп робитиме у своїй гончарні?

— Казна-що питаєш, Менафте. Він працюватиме в іншій гончарні, десь у глинищі над Нілом. Тільки, звісно, у володінні Поа, можеш мені повірити. І жодна людина не побачить, як працюватиме Еменеп.

— А що станеться, як він вибовкне комусь таємницю?

— Того ж дня й загине. Спитайся Мунхераба — він тобі розкаже, де нільські крокодили чигають на базік, що їхнього язика побоюється високий урядовець.

Та Менафт ніяк не міг заспокоїтись:

— Але ж наглядач Міста мертвих повинен повідомити: сплюндровано ще одну гробницю.

Сейтахт аж застогнав з нетерплячки.

— Скільки ще треба тобі пояснювати, що бог-місяць Йо — німий та сліпий. І такий же німий та сліпий царський наглядач з усією своєю вартою.

Каменяр заломив руки:

— О могутній Пта! Мені здавалося, що тільки я — погана людина, на яку Осіріс колись нацькує Анубіса. Але урядовці Міста мертвих ще гірші за мене.

— Вони такі вже тисячу років, — байдуже зауважив тесля. — Згадай гробниці на західному березі в Місті мертвих. Чи можеш пригадати з-поміж них хоч одну, досі не пограбовану? А хіба ти не знаєш, що злодії побували навіть у величних пірамідах біля Мемфіса? Як могли вони знайти потаємні входи, а тоді пробратися крізь усі лабіринти та інші перешкоди? Звісно, тільки з допомогою втаємничених осіб. Гробниці в пірамідах перших великих фараонів спорожніли вже тисячу років тому. Запевняю тебе, якби я був фараоном, то звелів би тільки забальзамувати своє тіло після смерті й поховати в кам'яній гробниці без жодної золотої речі. І хай би всі знали про це, аби я міг спокійно спочивати у вічності.

— А як би Осіріс дізнався, що ти — фараон, коли б ти постав перед ним у вбогому вбранні? Він не впізнав би тебе в гурті безіменних небіжчиків, і ти втратив би всі свої привілеї. Та ще й тяжко працював би там, як простий люд.

Безбожний тесля, глузуючи, благально глянув на небо.

— Ой Менафте, який же ти дурень. Якщо-в підземному царстві є бог Осіріс, то він має знати, хто з'являється перед ним, — фараон чи простий чоловік, такий як ти або я. І коли Осіріс — бог справедливий, то повинен судити поганого фараона так само суворо, як і поганого теслю.

— Отже, ти визнаєш, що боїшся кари на тому світі?

Сейтахт простяг руки долонями вгору.

— Кари? За віщо? Я беру золото, що без усякого вжитку лежить у коморах глибоко під землею. Писареві Поа кортить його мати. За те золото він дасть нам олії, вина та інших добрих речей. Тим золотом не змогли б скористатися ні я, мі ти, ані хто з-поміж нас.

— То правда, — затинаючись відказав Менафт. — Золото має тільки високе панство, а ремісники чи селяни і в очі його не бачать.

— Чого ж ти боїшся божої кари? Бери приклад з Мунхераба, Хенума чи Еменепа. Їх вабить не золото, а те, що за нього дадуть. Царські могили грабуємо не ми, а той, хто примушуй нас це робити. І хай Осіріс карає його, а не нас.

Менафт закопилив нижню губу. Сейтахтові слова позбавили його певності. Мовчки проступав він поруч товариша долиною і думав: отже, сонце — не бог? І місяць — не бог! І немає на небі й на землі взагалі богів? Виходить, Сейтахт не брехав. Він і справді образив богів, а вони мовчать. Мовчазні і безборонні лежали по своїх гробницях і численні фараони. І хоча за життя запевняли, що вони — сини богів і по смерті з'єднаються з Осірісом, але чомусь не боронилися, коли злодії плюндрували їхні гробниці. Так, тесля каже правду: тільки люди можуть тут, на цьому світі, карати чи милувати людей. А хто годен дізнатися, що діється на тому світі? Ще жодна людина не повернулася звідти, щоб розповісти про це.

Десь у скелях знову запив шакал. Здавалося, хтось розпачливо зойкає. З того боку долини озвався інший шакал. І вже завило звідусіль.

Менафт пильно роздивлявся. То шакали, заспокоював він себе подумки, авжеж, тільки шакали. Тих тварюк повно скрізь. Він знав їхні звички — тільки-но почне один, як одразу озиваються гуртом. Він шпурляв у них камінням, коли заважали вночі спати. Аж смішно, що він так злякався. Одначе Менафт усе-таки озирнувся. Хіба ж не світиться щось позаду в темряві? Чи то палають їхні очі? Та вогники щезли. А може, то все-таки Анубіс скрадається за ними?

Сейтахт ішов спокійно. Він тільки пильнував дорогу і крізь темряву силувався роздивитися постаті Мунхераба і тих двох. Куди вони подалися? Долина кінчалася скелями, що, наче велетенський мур, здіймалися до неба. Тутанхамонова гробниця має бути десь поблизу.

Сейтахт став і розгледівся довкола. На вустах йому зашипіло прокляття, наче вода на розжареному камені. Недалеко чувся якійсь шурхіт, ніби чимось дерев'яним терли по дереву.

Менафт злякано схопив теслю за руку.

— Чуєш? Хтось викрешує вогонь.

Якусь мить тесля дослухався.

— Це вони! От кляті, хочуть видобути вогонь просто неба, замість чекати на нас.

І Сейтахт побіг уперед. Його пов'язка на стегнах маяла в темряві білою плямою і вказувала дорогу, якою подався тесля. Вона звивалася вгору — на мур, що оточував спуск до гробниці.

На східному боці муру вимальовувалися три чоловічі постаті. Певне, Мунхераб, Еменеп та Хенум були вже там.

Раптом поміж ними зблиснув вогник.

Світла пляма Сейтахтової пов'язки швидко наближалася до вогника. Нарешті тесля добіг. Почувся гнівний шемріт голосів. Раптом вогник згас, і чотири постаті щезли так швидко, наче запалися крізь землю. Менафт зрозумів: вони спустилися в гробницю.

У скелі було видовбано шістнадцять східців. Це число навіки закарбувалося йому в пам'яті. На тих східцях одинадцять років тому він мало не наклав головою.

Перед очима в Менафта знову яскраво виникла жахлива сцена, що сталася тоді.

Важчезний саркофаг, вирізьблений з однієї суцільної брили шляхетного жовтого кварциту, спустили в гробницю похилою площиною. Внизу десятки рабів потягли його на дерев'яних колодах підземним скелястим коридором до передпокою і далі до усипальні.

Його, Менафта, приставили допомагати урядовцеві, що наглядав, як саме розставляють речі в усипальні. Коли нарешті велетенський саркофаг став на своє місце, наглядач і раби полегшено зітхнули.

Саркофаг являв собою дивний, тендітний витвір різьбярського мистецтва. Один необережний рух під час спуску, один поштовх у вузькому скелястому проході назавше пошкодив би саркофаг.

Лишалося перенести куди легше віко. Всі, і наглядач і раби, гадали, що з ним буде незрівнянно менше клопоту.

І тоді це сталося: якась линва розірвалась, і віко, завбільшки з людину, важке, мов три кам'яні статуї богів, посунуло вниз похилою площиною над сходами. Даремно раби силкувалися вдержати віко — воно потягло вниз і їх. Менафт спробував підкласти дерев'яний клин під віко, що дедалі швидше сунуло додолу. Та й це не зарадило. Він сам ледве встиг одскочити в останню мить. Коштовне віко, зсунувшися з шістнадцяти східців, ударилося в кам'яну підлогу, вбило двох рабів і розлетілося на друзки.

Наглядач зірвав з голови пов'язку і в безсилій люті почеп топтати її ногами та рвати собі бороду. Рабів, що зосталися живі, він звелів одшмагати батогами, а Менафта настрахав усіма найжахливішими карами. Та зрештою збагнувши, що його, як наглядача, першого притягнуть до відповідальності, він замислився: що робити далі?

За його наказом якнайшвидше, але у великій таємниці, раби принесли віко з іншої, давно сплюндрованої царської гробниці. Воно було з червонястого граніту. Всі давні написи і малюнки старанно стерли, і Менафт із двома помічниками вирізьбив нові на взірець тих, що прикрашали розтрощене кварцитове віко.

І все-таки їх могли викрити — червонястий граніт не пасував до жовтого кварциту саркофага. Під час похорону це відразу могло впасти в око жерцям та можновладцям. Тож наглядач звелів пофарбувати віко жовтою фарбою і, запнувши коштовним покривалом, поставити в кутку усипальні.

І от почалася погребна церемонія. Наглядач стояв, умиваючися з ляку холодним потом. Але на віко ніхто не звертав уваги. Церемонія минула швидше, ніж звичайно. В кварцитовий саркофаг вклали три труни, одну в одну. В третій, найменшій, геть із чистого золота, лежало фараонове тіло. По тому жерці й можновладці хутко подалися з гробниці.

Новий фараон Ейє хотів побратися з молодецькою вдовицею небіжчика, і нескінченні похоронні свята могли зруйнувати йому плани. Він був тільки високий урядовець при дворі і мав поспішати, щоб вороги не встигли завдати йому нищівного удару.

То був непевний для Єгипту час. Замість давніх богів було визнано нового, єдиного бога Атона. Жерці Амона ненавиділи фараонів, які позбавили їх влади. А люди не знали, в кого їм тепер вірити, — в богів своїх дідів-прадідів чи в Атона, що його фараон оголосив єдиним богом. Але один за одним померли замолоду три фараони-боговідступники. Жерці святкували перемогу, а людям звеліли знову молитися давнім богам.

Теслин голос повернув Менафта до дійсності:

— Де ти подівся? Якщо знову боїшся кари богів, то віддай мені свій струмент і йди додому!

— Я зостануся з вами, — рішуче відказав Менафт.

— То звільниш нам дорогу до гробниці? Гаразд, тільки хутчій!

— Чого ви не засвітили досі вогню? — спитав Менафт. — Потемки я не зможу працювати.

Тесля одразу ж помацки спустився сходами.

— Що сталося? — крикнув він до тих, хто чекав унизу. — Чому кинули викрешувати вогонь?

З глибини почулося Мунхерабове бурмотіння:

— Ти ж велів зачекати на каменяра. Спершу лаявся, що ми вже добули вогонь, тепер гніваєшся, що не квапимося. Сам не знаєш, чого хочеш!

Водонос замовк, і враз почулися звуки швидкого тертя по дереву. Натягнена на ребрастий дерев'яний кілок тятива з лука рухалася туди й назад, паче пилка. Верхній кінець кілка був устромлений у дерев'яний, порожній всередині держак, якого міцно тримав Мунхераб. З нижнього краю кілка стирчав чоп, що впирався у підставку з м'якого дерева. Тут же, и жолобку, лежав трут. Мабуть, гончар Еменеп тримав дерев'яну підставку, бо нараз гарикнув на Мунхераба:

— Тягни мерщій лук! Дерево вже гаряче.

Менафт чув, як важко дихає Мунхераб. Та ось у темряві щось зажевріло. Еменеп, впавши навколішки, низько схилився й став щосили дмухати на трут. Посипалися іскри, трут зажеврів дужче, і нарешті заблимав кволий вогник. Хенум тримав напохваті олійний світильник і відразу ж запалив гніт.

Менафт звів очі. Вони стояли перед замурованим входом до гробниці. На потинькованій стіні він завважив відбитки царської печатки Міста мертвих — зображення шакала над дев'ятьма в'язнями. Нижче, майже біля підлоги, стояла Тутанхамонова печатка. Той, хто без дозволу зіпсує її, зазнає жахливої кари.

Та люди сміливо обмацували печатки на стіні. Тільки в Сейтахта тремтіли руки.

— Ніхто нас не випередив, усі печатки цілі, — збуджено шепотів він.

— Ми знайдемо багато золота, — радів Еменеп. — Я виміняю стільки олії, зерна й худоби, що стану багатший за управителя царських маєтків.

— Не радій заздалегідь, скарби ще не наші, — урвав його Сейтахт. — Хтозна, чи не завалено хід за цією стіною.

Він глянув на Менафта, наче сподівався почути від нього потвердження цієї думки.

Той підніс світильник і став пильно роздивлятися горішню частину замурованого входу. Обличчя в нього було таке ж зосереджене, як і під час роботи в майстерні. Нарешті він оддав світильник Мунхерабові.

— Тримай якнайвище й присвічуй мені, — звелів Менафт, беручи своє начиння.

Він устромив бронзове довбало у лівий горішній кут стіни.

— Так високо битимеш дірку? — здивувався Еменеп. — Нам же краще пролізти внизу, а не вгорі.

— Внизу ми нікуди не дістанемося, — відказав каменяр, навіть не глянувши на гончара. — Сейтахт уже догадався, що хід за цим муром завалено. Коли збудували гробницю, лишилося багато каміння. Ним і завалили хід. Та я сподіваюся, що під стелею вільно, там ми й проліземо.

І він заходився довбати стіну, не зважаючи далі на глядачів. Од дужих ударів на землю сипався тиньк, оголяючи стіну, викладену із щільно припасованих каменів. Угорі вона кінчалася дерев'яним сволоком. Саме під ним Менафт і вибив кілька каменів. Декотрі впали всередину. Поволі отвір більшав. Сповнені надії, всі дивились, як Менафт устромив туди лом і помацав ним навкруги.

Нарешті отвір був уже такий великий, що в нього могла б пролізти людина. Хенум пропхався наперед, але Сейтахт перепинив його:

— Ти зостанешся тут, на варті. Полізу я.

Нубієць ображено заканючив:

— Мій пан звелів мені разом із вами пробратися в гробницю.

— Зоставайся тут і не здумай рухатися з місця, інакше-бо…

У теслі в руці зараз блиснуло долото. Поглядом Сейтахт пригрозив і іншим.

— Перший полізу я! Чекайте на мене!

Він проліз у вилом і звелів подати світильник. Тепер тільки невірний відблиск світла і гуркіт каміння свідчили, що він посувається вперед. Чоловіки стояли в темряві.

— Що це Сейтахт надумав? — спитав водонос. — Може, хоче позабирати золото собі, а нас у дурні пошити?

— Зажди, він скоро повернеться, — пообіцяв Менафт із певністю втаємниченого. — Без нас він нічого не вдіє. У гробниці ще чимало замурованих проходів. — Якусь мить він дослухався, а тоді зловтішно засміявся. — Чуєте? Він уже кличе нас. Знову якась стіна перетнула йому дорогу. Лізьте!

Менафт пропустив уперед Мунхераба та Еменепа, а тоді прошепотів Хенумові:

— Ти бачив, який Сейтахт хтивий до золота? Я вже йому не вірю. Як почуєш мій голос, то поспішай на поміч.

Хенум ударив себе кулаками в м'язисті груди, аж у них загуло, і мовив:

— Я прийду на поміч, хай тільки Сейтахт спробує тобі погрожувати. Поа, мій пан, обіцяв мені добру винагороду, і я не дозволю його обікрасти.

Він послужливо допоміг незграбному каменяреві пролізти крізь отвір у стіні і став дослухатися.

Менафт ледве посувався вперед. Він повз по камінню й щебеню, обдираючи собі спину об стелю. Повітря тут було гаряче, задушливе. Та ще й ті, хто проліз уперед, зняли хмару куряви. У коридорі, заваленому камінням, був вільний тільки вузенький лаз угорі. Монафтові здалося — звідси не вибратися. Він був старший за Сейтахта й інших і не такий спритний. Коридор видався йому нескінченним, хоча він згадав, що від перших дверей до других не більше п'ятнадцяти кроків. Тутанхамонова гробниця була чи не найменша в Долині царських гробниць. Жерці не завдавали собі багато клопоту з таким незначним фараоном, та ще й Атоновим прихильником.

Важко дихаючи, Менафт сунув поперед себе торбу з начинням. Піт заливав йому очі. Він ледве зводив дух. Надто вузький лаз лякав його. Здавалося, він безпорадно застряг у цьому камінні.

Тепер або ніколи він довідається, чи можуть боги підземного світу карати. Якщо можуть, то його смерть буде жахлива.

«Вертай!» — звелів він собі. Але ту ж мить почув, що його кличе Сейтахт. Той лежав на животі поруч із своїми помічниками і присвічував каменяреві.

— Менафте, — гукнув він, — ти повзеш як черепаха. Ну ж бо швидше. Перед нами ще одна стіна.

Важко дихаючи, каменяр втупився в неї очима. Хіба ж у цій тісняві він зможе пробити в стіні отвір? Та ще ж він так знесилився.

— Візьми струмент, — попросив він Сейтахта, — я більше не можу.

Той обурився.

— Хто з нас каменяр, я чи ти? Якщо я візьмуся пробивати отвір, то обвалю всю стіну, а цього робити не можна.

Менафт вагався. Еменеп посунув на животі назад і простяг руку.

— Дай мені довбало, Менафте. Я проб'ю стіну.

— Облиш! — люто ревнув Сейтахт. — Кожен з нас має свою роботу. Починай, Менафте, або…

Вістря різьбярського ножа в Сейтахтовій руці блиснуло перед каменяревим обличчям. Менафт скорився і поповз уперед. Гончар і водонос відсунулися вбік, Сейтахт теж послужливо дав дорогу. Та все одно місця для роботи було замало. Колись цей коридор був заввишки такий, що середня на зріст людина легко могла, звівши руки, дістати стелі, а простягнувши їх убік — торкнутися стін. Але по тому, як прохід заклали, між камінням і стелею зосталося вільного місця лише п'ядей зо три.

— Як я тут працюватиму? — бідкався Менафт, добувшись до стіни, що перетинала прохід. — Лежачи на животі, я не можу навіть звести руки. А мені ж треба довбати стіну.

Він сподівався, що тесля зважить на це і дозволить йому повернутися, проте замість того Сейтахт звелів іншим двом одкидати від стіни каміння. Ті зняли таку куряву, що світло геть потьмяніло.

Менафт задихався. Спробував посунути назад, але Сейтахт міцно тримав його і відпустив тільки тоді, як перед стіною утворився добрячий виїмок.

Скулившись на колінах, подряпаних об гостре каміння, Менафт мусив довбати стіну. І він гатив по ній так, наче то була не стіна, а ненависний Сейтахт.

Довгий час вони з теслею приятелювали; тепер каменяр ненавидів Сейтахта. Через цього спокусника боги і його покарають. Хіба ж вони не бачили, як довго він відмовлявся йти сюди грабувати? Ця ніч коштуватиме йому десять років життя, якщо взагалі вибереться звідси живий-здоровий. Може, гукнути на поміч Хенума? Та хтозна, чи стане раб на його бік. Ще ж золото не знайдено. Золото Осіріса — Тутанхамона!

Менафт люто довбав стіну, одначе камінь ніяк не піддавався. Менафт схопив лом, але той одразу ж зігнувся. Каменяр аж стогнав з напруги. У скронях боляче стукотіла кров. Він ще раз натис на лом. І відтак здалося: щось розірвалося йому в грудях. Кинувши лом, Менафт схопився за серце. В очах замиготіло, і, зойкнувши, він упав долілиць.

«Пта, всемогутній, даруй мені», — ще майнула думка, а тоді каменяр наче впав у провалля.

— Бий ще, ще, спочинеш удома, — термосив його Сейтахт.

Він підліз ближче до вилому в стіні, просунув туди світильник і став жадібно вдивлятися, наче вже побачив там безліч золотих скарбів.

— Ми от-от дістанемося самої усипальні, ще тільки вибий кілька каменів, — бубонів тесля, та нараз побачив сіре, аж попелясте Менафтове обличчя.

Каменяр сидів навпочіпки у виямку, зігнувшися, наче важко хворий. Голова хилилася то в один бік, то в другий. Ліва рука безсило спиралася на край плескатого каменя, де він розклав своє начиння. Раптом рука ковзнула з каменя, змітаючи з нього все додолу. Залізяччя задзвеніло. Менафт хитнувся, і настраханий тесля ледве встиг його підхопити.

— Що тобі сталося, Менафте? — вигукнув він.

Мунхераб і Еменеп перестали відкидати каміння. Вони побачили, що каменяр, наче мертвий, звисає Сейтахтові з рук. А тесля усе термосив його і гукав:

— Менафте! Озвися! Ти мене чуєш?

Каменяр чув. Але не голос свого товариша, а якийсь гуркіт, що сповнював йому голову. Криваво-червоний серпанок метлявся круг нього, тоді зупинився і нараз перетворився у величезне сонячне коло. Менафтові здалося: він бачить полум'яного бога — сонце. Той вогонь пік йому серце, воно дуже важко калатало, що аж гуло в грудях. Нарешті палючий вогонь згас, і Менафт поплив кудись у нескінченну далечінь.

— Менафт помер! — заволав водонос Мунхераб. Він упав на землю, затуливши обличчя руками, і зашепотів — Осіріс, не карай мене! Даруй мені!

Гончар Еменеп зіщулився, втягнув голову в плечі. Може, справді, Осіріс десь тут? Чи не схопить і його бог мертвих? Гончар тремтів, як у лихоманці, в роті пересохло, та це, мабуть, од куряви. Він міцно схопився за каміння. Які ж у нього дужі руки! Осіріс не має влади над ним. Він звичайний гончар. А Менафта боги добре знали — він-бо стільки разів вирізував їх із каміння.

Сейтахт поклав непритомного додолу. Йому здалося, що каменяр помер, либонь, страх укоротив йому вік. Той, хто завше боїться божої кари, проживе тільки півжиття. Сейтахтові вони нічого не зроблять, адже він у них не вірив. Де ж той Осіріс? Хіба ця гробниця не належить до його царства мертвих?

Сейтахт схопив Менафтове довбало. Він хотів довести своїм наляканим помічникам, який безсилий Осіріс.

— Дивіться сюди обидва! — владно гукнув тесля своїх помічників. — Доведу вам, що я могутніший за богів.

І тесля почав щосили гатити по замурованому входу.

Нажаханий Мунхераб прикипів до нього очима. Він гадав: от-от Осіріс уб'є й зарозумілого теслю.

А Еменеп не відчував ніякого ляку. Він зацікавлено стежив, як Сейтахт збільшує отвір у стіні. Зненацька йому вийнула думка, що тесля теж різьбив статуї богів, отже, боги знають і його. Гончареві стало жаско.

Сейтахт відклав довбала.

— Ви ще й досі боїтеся? То можете забиратися звідси, тільки тоді золото буде моє.

Еменеп схопився на ноги.

— Я допоможу тобі. Але спершу скажи, що нам робити з Менафтом.

— Винесіть його! — звелів Сейтахт. — Не годиться, щоб його тут знайшли. Скажіть Хенуму, хай допоможе вам сховати небіжчика десь у сусідній порожній гробниці.

По цих словах Сейтахт узяв довбало і знову заходився гатити по стіні.

Еменеп штовхнув водоноса. В гуркоті Сейтахт не міг чути, як Еменеп казав своєму приятелеві:

— Чого ти стоїш вилупивши очі? Якщо ми не поквапимося, тесля сам-один забере все золото, а ми так і зостанемося злидарями.

Ще якийсь час Сейтахт довбав стіну, тоді озирнувся. Він був сам. Світильник страшенно чадів. Він схопив пучками обгорілий край ґноту й одірвав. Цей шматок ґноту вже непотрібний — точнісінько, як Менафт, що його закопують тепер у землю. Менафт був гарний різьбяр і добрий товариш.

Зітхнувши, Сейтахт узяв лом. Далебі, коли б Менафт помер десь в іншому, кращому місці, Сейтахт вшанував би його щирою жалобою. Але тут теслю вабили скарби, тільки тоненька стіна ховала від нього багатство.

Він люто гатив, ще і ще. За третім ударом лом потрапив у порожнину. Тесля притьмом вийняв із стіни ще кілька каменів. У гарячковому поспіху він посунувся у вилом ногами. Лом недбало кинув, а світильник обережно потяг за собою. Нарешті ноги знайшли якусь опору. Це була скриня, і, як Сейтахтові здалося, досить міцна. Та тільки-но він став на неї, скриня зламалася. Не розгубившись, тесля схопився за край стіни, і світильник не згас. Люто копнувши ногою зрадливу опору, він скочив додолу.

Високо піднісши світильник, Сейтахт почав роздивлятися навкруги, очі йому розплющувалися дедалі ширше. Хоч куди він дивився — скрізь сяяло золото. У вигляді страхітливих тварин з видовженими тулубами стояли три саркофаги. Аж очі сліпив фараоновий трон, окутаний золотими, мистецьки вирізьбленими платівками. Побачив тесля і безліч скринь — мальованих, різьблених, інкрустованих чорним деревом, слоновою кісткою, золотом і самоцвітами. Тут стояли розкішні мисливські фараонові повози, хоч і розібрані на частини, але прегарні й коштовні. Он вази з мерехтливого алебастру, чудові витвори різьбярів по каменю. А там — скриня з суцільного золота.

Золото, золото скрізь! А позаду біля стіни…

Сейтахт відсахнувся, враз зіскулився і, боронячись, підняв діву руку. Біля входу до самої гробниці, під стіною, застигло двоє вартових. Один — праворуч, другий — ліворуч. Вони стояли непорушно і дивилися один на одного — мовчазні, скам'янілі. Це були статуї, кожна зростом з людину.

Тесля важко звів дух. З переляку він сам мало не скам'янів — обидві постаті здалися йому живими. Вони тримали в руках визолочені довгі палиці їхні шоломи, пов'язки на стегнах і навіть сандалі мерехтіли золотом.

Кинувши ще раз пильний погляд на статуї, Сейтахт заходився швидко й жадібно випорожнювати скриню.

Еменеп перший помітив, що каменяр іще живий. Вони вже віднесли його на відстань пострілу з лука, коли Еменепові причулося тихе зітхання. Нараз він відчув, як ворухнувся той, кого вони мали за небіжчика. Мунхераб зойкнув і випустив його з рук. Хенум виявився не такий боязкий. Вже не одного напівмерця довелося йому витягати з Нілу. Він узявся розтирати Менафтові груди, зводити й опускати руки, а тоді ще й дмухати в ніс. За уявленням давніх єгиптян, таким чином можна вдихнути в людину нове життя.

Справді, Менафт зітхнув кілька разів і розплющив очі. Він не відразу збагнув, де опинився. Три темні постаті схилилися до нього. Над їхніми головами мріли зірки. І каменяреві здалося, що він уже на тому світі, а постаті навколо нього — провідники у царство мертвих. Вони поведуть його до Осіріса, найвищого судді. От якби вони засвідчили перед Осірісом на його користь, тоді й кара була б йому менша.

Менафт трохи підвівся.

— Я не винен, богове! Я вчасно покаявся у своєму вчинку і хотів утекти з гробниці, але тесля Сейтахт погрозами примусив мене зостатися. Ви повинні сказати це Осірісові. Чуєте?

Недоумкуватий Мунхераб збентежено глипав на Менафта. А Еменеп схилився до каменяра.

— Що це ти плетеш? Чи ти геть глузду збувся?

— Може, тесля вдарив його по голові? — завважив Хенум.

Зачувши низький Хенумів голос, Менафт насторожився. Він притягнув нубійця за руку до себе, силкуючись у темряві роздивитися його обличчя.

— Це ти, Хенуме? — здивувався він. — Хіба я не на тому світі?

Раб вибухнув своїм дивним лихим реготом.

— Ми винесли з гробниці тебе, як мертвого, і вже збиралися ховати.

— Коли ж ти живий, то ходімо назад, до Сейтахта, інакше-бо він позабирає собі все найкоштовніше, — занепокоївся Еменеп, тягнучи за собою Мунхераба.

— Зостаньтеся! — щосили гукнув до них Менафт. — Осіріс позбавить вас життя. То він мене покликав. Я був уже на тому світі.

Але ті двоє вже побігли. Менафт насилу підвівся і, заточившись, схопився за весляра.

— Заверни їх назад, Хенуме. Осіріс тяжко карає. Він усіх вас знищить.

Хенум байдуже глянув на тих, що поспішали до гробниці.

— Я не зможу їх спинити. Вони — люди вільні, а я — тільки раб.

— Тоді я наказую тобі спинити їх. Біжи за ними, а то провина ляже й на тебе.

Нубієць здвигнув плечима.

— Хіба ж я винен, що мій пан послав мене сюди? Я роблю тільки те, що він велить.

— Тоді я не дам їм грабувати бога, — вигукнув Менафт і хитаючись кинувся за ними.

Перед входом до гробниці каменяр спинився. Звівши руки до зоряного неба, він почав благати, наче Амонів жрець:

— Дайте мені сили, справедливі богове! Я служу вам, тож зробіть мене дужчим за ваших ворогів!

Менафт так гаряче вірив у допомогу богів, що йому вже здалося — він став наче дужчий. Легше, ніж уперше, каменяр прослизнув у вилом і поліз плазом далі. У темряві він раз у раз натикався на каміння або лупив головою в стелю. Та болю не відчував. Він прагнув виконати святий обов'язок і покарати тих, хто плюндрував гробницю. Попереду вже замріло невірне світло, почулися гуркіт, галас. Грабіжники бешкетували серед скарбів.

Менафт поплазував швидше, всунувся нарешті в отвір у другій стіні і, жахнувшись, прикипів очима до передпокою гробниці. Йому здалося: то демони зібралися тут для свого чорного діла.

Скрізь стояли або валялися перекинуті, розчинені скрині. Те, що колись лежало в них, теж було порозкидане навкруги. Увесь посуд і начиння грабіжники байдуже повикидали геть, шафки порозчиняли, з коштовних речей поздирали золоті прикраси. Мунхераб стояв на купі гаптованих золотом шат і нишпорив у пишно оздобленій скриньці. Еменеп із дикунською силою зривав з трону золоті прикраси. Сейтахт укляк біля купи золотих речей — погребних дарів небіжчикові Тесля скидався на голодного хижака, що хоче проковтнути більше, ніж може з'їсти.

— Спиніться! — крикнув Менафт згори. — Киньте все і тікайте. Тут царство Осіріса. Я сам на власні очі бачив його у вигляді палаючого сонця. Рятуйтеся! Не зволікайте, бо він спалить вас.

Мунхераб і Еменеп розгублено витріщилися па нього. Вони, певне, розповіли Селтахтові, що каменяр, якого мали за мертвого, ожив, бо теслине обличчя не виказувало ні страху, ні подиву. На Менафтове застереження він, глузливо посміхаючись, відповів:

— Ти, дурню, бачив тільки одного бога? Я покажу тобі багатьох. Поглянь-но сюди! Ось боги з дерева, з каміння, із золота. І жоден не може боронитися, коли я плюю на них. Вони всі мертві. То мертві боги. І якщо хтось має бути тут спалений, то це саме вони, я можу підпалити їх пломінцем світильника.

Обличчя в Сейтахта аж скривилося з гніву. Хіба ж приведеш його до тями? Легше вже переконати Мунхераба та Еменепа.

Менафт стаз благати їх та погрожувати карою богів. Якусь хвилю вони глипали на нього, а тоді знову заходилися біля порозкиданих скарбів.

Ще раз спробував Менафт переконати теслю, але той аж розлютився. Схопивши якийсь глиняний дзбан із зображенням богів, він розтрощив його об стіну. Така ж доля спіткала статую Гора — бога з соколиною головою. Невеличку скриньку, що її віко прикрашали постаті Ісіди та Осіріса, Сейтахт розтоптав ногами. Коштовні вази й різьбярські вироби він розбивав вдрузки об підлогу і щоразу, знищивши якусь річ, голосно вигукував:

— Бороніться, великі богове! Покарайте мене, коли можете! Де ж ваша сила? Ви — ніщо, ніщо! Я розтрощу вас, я, тесля Сейтахт!

Один по одному розліталися на друзки єгипетські боги. Стогнучи, Менафт притис лице до стіни. Чому Осіріс не спопелить своїм полум'ям цього блюзніра, чому?

Мунхераб і Еменеп міцно схопили розлюченого теслю.

— Заспокойся, дурню! Хочеш усе знищити, що може нам знадобитися?

Сейтахт копнув ногою череп'я.

— Це нам ні до чого, я хочу тільки золота… — І він гаркнув на спантеличених хлопців: — Шукайте! Шукайте! Чого ви стали вилупивши баньки? Несіть сюди золото, золото!

Пильно обдивившись навколо, тесля завважив серед начиння невелику скриньку й висипав усе, що в ній було, на підлогу. Задзвеніли браслети, обручі на ноги, персні, ланцюжки — усе із щирого золота, оздоблене мерехтливим камінням і кольоровою емаллю.

Дальшою Сейтахтовою здобиччю стала коштовна шафка, оздоблена золотими платівками. Незнаний митець викарбував на металі події з життя фараона та його дружини Анхесенамон.

Сейтахт відкинув засув на подвійних дверцятах. Всередині, на невеликому постаменті, стояла блискуча статуетка бога Амона з карбованого золота. Сейтахт схопив її й підняв високо над головою.

— Дивіться ви, дурноверхі! Бабраєтеся там у всякому непотребі, а найкоштовнішого й не помічаєте. Золотий бог! Він важить стільки, скільки увесь цей мотлох.

По тих словах Сейтахт одкинув ногою всі коштовності, знайдені раніше. Персні покотилися по підлозі.

Еменеп простежив очима за ними і, тільки-но Сейтахт одвернувся, кинувся їх збирати. Притьмом загорнув їх у якусь намітку і зав'язав у. вузлик. Озирнувся підозріливо на своїх товаришів, але ті нічого не бачили. Вузлик із перснями щез під Еменеповою пов'язкою на стегнах.

Менафт бачив усе: спустошення навколо й жадобу в обличчях грабіжників. Долі валялися розтрощені статуї богів. Каменяр не міг збагнути, чому ніхто не карає таке злочинне блюзнірство. Адже бог-сонце з'явився йому в усій своїй жахливій величі. Чи, може, він уже такий старий, що в голові наморочиться? І все, що він начебто бачив, тільки привиділося йому через перевтому? Чому тепер він не бачить яскравого сонця?

Вогонь у нього в голові згас. Каменяр став дихати повільніше, серце билося рівно. Тільки гостре каміння, що на ньому він лежав долілиць, боляче впивалося в тіло. Тут йому вже нема чого робити. Чого ж він жде?

Менафт уже посунув назад, коли почув Еменепів голос:

— Тут іще є замуровані двері!

— І там теж, — підхопив Мунхераб, показуючи на стіну за постатями вартових.

— Які ви бистроокі! Завше бачите те, про що я вже давно знаю, — уїв їх Сейтахт. — А може, гадаєте, що в оцій кімнаті лежать усі скарби? Ні, найкоштовніше сховано за тими дверима. І наш мрець допоможе їх пробити.

Він перестрибнув через купу здобичі до вилому в стіні й, схопивши Менафта за руку, чимдуж потяг до себе.

— Ходімо, улюбленцю богів! Годі байдики бити. Попрацюй-но ще. Ану, допоможіть мені, — гукнув він до водоноса й гончара.

Утрьох вони втягли каменяра через вилом. Менафт не боронився, не сперечався. Дозволив утягти себе, а тоді міцно стис довбало, яке йому всунули до рук. Його віра в божество, що невблаганно карає, похитнулася через пережите за останній час. Тільки від людей можна чекати доброго чи лихого. Тесля переважав його силою й хитрістю, тож він мусив скоритись. І Менафт узявся вибивати отвір у нижній частині замурованого входу Потім байдуже дивився, як Мунхераб і Еменеп лізли всередину. Чув гуркіт і лайку, коли вони зіткнулися головами в темній коморі. Вони попросили у Сейтахта світильник, але той, либонь, не довіряв їм, бо звелів передавати йому через вилом усі речі, що, судячи з ваги, могли бути золоті. Всі коштовності Сейтахт уважно роздивлявся, деякі байдуже відкидав убік.

Раптом щось у коморі розбилося й запала тиша. Невдовзі почувся Мунхерабів голос:

— Чуєш, Еменепе? Рідина, що була в глеку, пахне. Що воно таке?

— Не знаю, — відказав гончар. — Може, то олій, що ним фараон мастив собі тіло? Тут повно таких глеків.

Сейтахт швидко нахилився до вилому в стіні.

— Про що мова? Ви знайшли пахучий олій? Ану дайте сюди якийсь глек, хай я гляну.

В отвір подали алебастровий дзбан. За ручки йому правили голови двох богів-левів, вирізьблені з того ж таки алебастру. Сейтахт зірвав накривку й понюхав те, що було всередині. Збентежено глянувши на Менафта, він мовив:

— Це справді прегарний пахучий олій. Він дорожчий за золото. Якщо ми заберемо кілька дзбанів… — Не скінчивши, він крикнув у вилом: — Скільки їх там?

— Ми намацали багато, — почулася відповідь. — Вони тобі потрібні?

— Так, так, давайте дзбани сюди. Всі, скільки знайдете. Чуєте? Мені потрібні всі. Давайте сюди!

Один за одним з'являлися в отворі алебастрові дзбани найрізноманітніших форм. З кожного Сейтахт знімав пробу. Очі в нього блищали.

— То великий скарб! — вигукнув він. — Беру його тільки собі. Понюхай-но, Менафте! Тут — коштовне мастило. А тут — пахучий олій… Тільки найбагатші люди в нашому краї можуть ним мастити собі тіло. — Нараз він занепокоєно промурмотів: — Дзбани надто важкі. Завтра вночі я знову прийду сюди й переллю олій та перекладу мастило у бурдюки з козиних шкір. Заберу звідси геть усі, наладую на човен разом із речами, що згодом виміняю на золото, й попливу Нілом до Геліополіса, а там житиму собі як заможний купець. Житиму в багатому будинку, й раби слугуватимуть мені…

Менафтові стало шкода теслі. Колись він сам теж марив про майбутнє. Але, попрацювавши три десятиліття у каменярських майстернях володарів цього краю, не надбав ніякого пожитку. Його начальники — наглядачі та урядовці — завше діставали багаті винагороди, коли високих замовників задовольняло, як у майстернях оздобили нову гробницю. За мистецьке оздоблення саркофагів та гробниць вигідні посади і відзнаки мали урядовці, хоча вся їхня робота полягала в тому, що вони відбирали найкращі зразки, які виготовляли майстри, й показували владареві, аби він схвалив їх. Якщо фараонові подобалася його майбутня гробниця, де серед найкоштовніших скарбів він сподівався по-царському жити на тому світі, то керівник робіт наказував різьбярам працювати далі.

Еге ж, Сейтахт не забагатів на тому, як і він, Менафт. Сейтахтову жадобу до скарбів можна зрозуміти. Але скарби небіжчика ніколи не принесуть щастя. Вони належать потойбічному світові, і він, Менафт, нічого звідси не візьме.

З комори почулися дивні вигуки. Мунхераб потемки намацав руками пузаті глеки з вином. Водонос підняв такий глек і кинув його об землю. Відразу ж у голову вдарили пахощі чудової рідини, що розлилася долі.

— Еменепе! Оце вже я знайшов щось добре і для нас. Глеки з царських винарень! Хочеш хильнути?

Він зірвав глиняну печатку з шийки іншого глека і заходився пити.

Вино смакувало надзвичайно.

Це визнав і Еменеп. Наробившися, він дуже хотів пити. Тож пив тепер довго, великими ковтками.

— Непогано живеться володарям на тому світі, — мовив він. — Вони беруть із собою туди все найкоштовніше. Чи ти завважив, скільки тут кошиків з родзинками, фініками, з диняним насінням та іншими ласощами?

Мунхераб знову хильнув і прицмокнув язиком.

— Еге, а коли ми помремо, то нас позасипають піском у пустелі. В найкращому разі покладуть у могилу якийсь амулет. А великі володарі й можновладці наказують будувати собі пишні гробниці й по смерті спочивають у холодку. Пий, Еменепе, такого вина ти за все своє життя й не нюхав.

— Авжеж! Дай-но сюди глека!

І Еменеп знову добряче ковтнув, аж у глеку забулькало. Ці звуки видалися Мунхерабові найсолодшою музикою.

— Дай і мені ще хильнути, — сказав він, зручно вмощуючись на підлозі.

Глек буз важкий, та вино смакувало чудово. Довгий час воно зберігалося в царських винарнях, а тоді ще простояло одинадцять років тут, у підземній гробниці. Написи на глиняних табличках свідчили, що вино зроблене з найкращого винограду, який тільки визрівав у фараонових володіннях у дельті Нілу. Це променисте вино миттю затуманювало голови.

Але Мунхераб і Еменеп не зважали на печатки та написи. Вони, прості люди, не вміли ні читати, ні писати. Коштовний трунок здавався їм із кожним ковтком смачніший. Вони по черзі тягли з глека, геть забувши за скарби. Гончареві зробилося так безжурно й весело, що він заходився співати, а водонос у лад йому тарабанив кулаком по глеку.

Нараз Сейтахт прокинувся від мрій про майбутнє. Чи йому сниться, чи справді хто співає? Вуста в Менафта не ворушилися, він стояв прислухаючись, утупивши очі в пломінець світильника.

Співав хтось у бічній коморі!

Сейтахт схопився на ноги.

— Що ви там робите? Чи геть збожеволіли?

— Ні, ми знайшли вино, — загорлав Мунхераб і зайшовся реготом, — найкраще вино, що тільки є на світі. Йди сюди та випий із нами, аби фараонові добре велося на тому світі.

Тесля нахилився й присвітив. Обидва дурні сиділи долі, обійнявши руками пузатий глек.

— Ану вилазьте! Мерщій вилазьте, бо поздираю з вас живцем шкуру, — розлютився Сейтахт.

Від такої страшної погрози п'яниці миттю протверезіли. Потрапити на той світ без шкіри вважалося найгіршим лихом. Це означало цілу вічність блукати по підземному царству без обличчя. Слухняно вилізли вони з бічної комори, мружачись од світильника, що Сейтахт тримав перед ними.

Відчуваючи свою провину, Мунхераб спитав:

— Що треба ще робити? Хіба ми знайшли мало золота?

Тесля підняв ліву руку, наче замірявся вдарити.

— Ще замало! У скарбниці лежить утричі більше золота. Я не кину його тут.

— А як ми понесемо стільки золота? Дорога ж звідси далека, — нерішуче мовив Еменеп.

Мунхераб хитро посміхнувся:

— А для чого прийшов із нами Хенум? Чи ти забув за нього? Він дужий, понесе вдвічі більше за нас.

Сейтахт тільки щось прошипів, відверто висловлюючи тим свою зневагу до ледачого водоноса. Тоді схопив Менафта за руку і потяг його до стіни з печатками, що перед нею завмерли двоє дерев'яних вартових. Тесля показав на нижній куток праворуч.

— Виламуй каміння тут. Я хочу дістатися повз саркофаг до скарбниці.

Не сперечаючись, каменяр знову скорився. Встромивши довбало, він полохливо озирнувся на вартових, що виструнчилися, немов живі. Обидва стояли на цоколях, однаково виставивши ліву ногу вперед, начебто хотіли кудись рушати. У руках вони так стискали палиці, що здавалося: от-от палиці злетять і з посвистом оперіщать чиюсь спину. Нерухомі очі паче промовляли до грабіжника: «Не чіпай цієї стіни! Ми вб'ємо тебе, якщо наважишся порушити фараонів спокій!»

Сейтахт одразу збагнув, що означає Менафтів полохливий погляд.

— Але ж ти й боягуз, боїшся отих вартових, це ж дерево, пофарбоване дерево, — глузливо сказав він і схопив дві лляні ряднини з купи речей, накиданих жужмом на підлозі. — Я їх понакриваю, щоб вони тебе не бачили… Ну? Чи ти й тепер боїшся?

Сейтахт накинув ряднини на статуї, потім поторсав одну і глузливо засміявся.

— Дивись не впади, ти, дерев'яний чоловіче, а то мій друг Менафт подумає, що ти живий, і втече звідси.

Присоромлений каменяр похнюпився. Знову тесля довів йому, що боги безсилі. Рішуче поклавши не думати про кару богів, Менафт узявся щосили довбати каміння. Стіна двигтіла від дужих ударів. Шматки тиньку з печатками Міста мертвих і Тутанхамона падали додолу.

Цими печатками була поцяткована стіна згори до підлоги. Навіщо? Для кого? У жодній гробниці такі печатки не налякали злодіїв. З-поміж них Менафт був, либонь, перший, хто боявся гніву богів.

Власне, ще нікому не щастило так легко дістатися до царської гробниці. Тут не було ніяких ляд, що зненацька провалювалися під ногами, не було лабіринтів, як у гробницях великих фараонів минувшини. Ніде здоровенні брили не заступали входу до середини. Тільки ця тоненька стіна боронила вхід до усипальні та скарбниці. За тією стіною спочивав фараон, який ще за життя став богом. Про це свідчило його ім'я: Туг-анх-Амон, тобто: Живе Втілення Амона.

Менафт заходився довбати дужче. Хотів заглушити лихі думки, що мимохіть зринали знову.

Зненацька чиясь рука схопила каменяра за плече. З жаху він аж зойкнув.

Над ним схилився Сейтахт.

— Годі, отвір уже великий. Тепер одійди, я пролізу всередину.

Помахом руки він підкликав до себе Мунхераба та Еменепа, які й досі підозріливо придивлялися до дерев'яних вартових.

— Підете зі мною! — наказав їм Сейтахт. — Менафт зостанеться тут, ми передаватимемо йому звідти речі.

Каменяр сів біля вилому, дивлячись, як троє пролазять всередину усипальні. Еменеп ліз останній, обдираючи боки об гостре каміння. Невеличкий вузлик, який він сховав під пов'язкою на стегнах, одірвався і впав. Менафт хутко схопив його й намацав персні. Він нарахував їх вісім. Одного каменяр простяг до світла, що падало з отвору в стіні. Перстень був важкий, із щирого золота, майстерно вирізьблений. Його носив, мабуть, сам фараон.

Менафт схопився і притьмом сунув вузлик із скарбом під купу шат. Хай лежить тут, схований навіки. Той, хто охороняє в цій гробниці мертвого фараона, розповість богу Осірісові, що Менафт нічого не вкрав.

Потішений своїм вчинком, каменяр знову завмер біля вилому. А може, варто було б іще більше піддобрити охоронця мертвого фараона? Треба сховати хоча б частину тих скарбів, що йому передаватимуть крізь вилом. Проте за стіною чомусь надзвичайно тихо. Звідти не чути жодного звуку.

Занепокоєний і водночас зацікавлений, Менафт просунув голову в отвір. Те, що він побачив, було щось неймовірне. Перед ним здіймалася золота стіна — частина величезного саркофага з визолоченого дерева. Її вкривали різьблені малюнки і письмові знаки. Саркофаг займав усе приміщення, вільним між скелею та його чотирма стінами, що мерехтіли золотом, лишався тільки невеличкий прохід завширшки з витягнену руку.

Але Менафта приголомшила не велич золотого саркофага — його здивувала поведінка Сейтахта. Тесля стояв непорушно у вузенькому проході між водоносом та гончарем і присвічував стулки дверей саркофага. Обличчя в нього сяяло од відблиску золота, а вираз був такий ясний, наче в людини, що в захваті молиться богові.

Цю мить він обережно торкнувся пальцями однієї стулки дверей і прошепотів:

— Я теж робив цей саркофаг. Ці двері вирізьбив я. Гарно вийшли вони в мене, еге ж?

Мунхераб і Еменеп, роззявивши роти, роздивлялися цей витвір мистецтва. Їхні очі перебігали від коштовного золотого фриза на горішньому краї до зображень на дверях і побічних стінах.

— Ти великий митець! — похвалив Мунхераб. — Мені аж до голови не кладеться, що цей саркофаг зробили люди, котрі розмовляють і рухаються так само, як ми. Це схоже на витвір богів.

Еменеп кивнув на знак згоди.

— Чи довго ви працювали над цим саркофагом? — спитав він Сейтахта. — Мабуть, збігло багато років, поки вирізьбили всі ці гарні малюнки й писемні знаки, а тоді ще й вкрили їх золотом.

Сейтахтове чоло насупилося від лихих спогадів.

— Багато разів місяць ставав уповні, поки ми зробили одну стіну цього саркофага. Ніч перетворювалася на день, і ми майже забули, що таке сон. А коли наші пальці дерев'яніли й очі різав нестерпний біль, наглядач страхав нас: якщо вчасно не закінчимо саркофага, нас усіх відправлять на царські каменярні, де працюватимемо як раби.

Мунхераб задумано похитав головою.

— Навіщо вас так квапили? Адже владарі завжди наказують ще за життя будувати їм гробниці і саркофаги.

Еменеп нахилився до нього.

— Чи ти забув, що фараон Тутанхамон помер, ледве йому сповнилося вісімнадцять років? Хто ж міг заздалегідь знати, що він так рано помре?

— Може, Амонові жерці, — завважив Сейтахт. Він перебігав очима з гончаревого обличчя на водоносове і знову назад. — Хіба ви не чули, що то вони отруїли молодого володаря?

Мунхераб злякано зіщулився, наче боявся, що хтось розчерепить йому голову.

— Про це говорити небезпечно, — промурмотів він. — Вже не одному за таку мову відрізано язика.

— Тут нас ніхто не чує, — пробубонів гончар. — А це таки правда, що Амонові жерці ворогували з молодим фараоном. То вони вбили його, тепер про це знає навіть найдурніший з-поміж рабів.

— А я не хочу цього знати, — боронився Мунхераб. — Краще я мовчатиму а буду дурним багатієм. Одчини нарешті саркофаг, Сейтахте! Ти казав, що тут багато золота.

Він схопився за дверний засув, але Сейтахт відштовхнув його.

— Не торкайся дверей! Це моя робота, і той саркофаг, що всередині, теж.

— Хіба всередині є ще один саркофаг? — здивувався Еменеп. — Як же ви вставили його туди?

Це питання вмить розвіяло Сейтахтів гнів. Запишавшись, він пояснив:

— Тут чотири саркофаги, вставлені один в один. Ми принесли їх сюди, розібравши по частинах, і спершу склали навколо труни найменший, найкращий саркофаг. Тільки таким митцям, як я, доручили цю роботу.

Мунхераб блиснув хитрими очима.

— А як тобі сплатили за твою велику працю? Чи ти так забагатів, що тепер не хочеш відчинити двері й забрати золото, яке належить тобі?

— Я візьму золото, але не звідси! — вигукнув Сейтахт, знову розлютившись, і притьмом кинувся до Мунхераба. — Забирайся! Йди геть! Геть!

Він штовхав водоноса поперед себе, змушуючи й Еменепа вийти з проходу. Нараз Менафт почув жахливий зойк. Еменеп перший підійшов до скарбниці й побачив, що вхід туди заступає бог Анубіс, вартівник мертвих.

Чи бог кинувся на грабіжників і пошматував їх?

Наляканий до краю, Менафт прислухався. В гробниці панувала мертва тиша.

Еменеп і досі стояв непорушно перед статуєю бога, наче скам'янівши з жаху. Прямуючи сюди, він і не думав про лихо, завернув за ріг саркофага й подався далі навпомацки, тримаючись за стіну. Перед входом до темної скарбниці він став, чекаючи, поки надійде Сейтахт і присвітить.

І тоді він закричав. Несподіваний і жахливий явився йому бог Анубіс — у подобі собаки з шакалячою головою він спочивав на визолоченому постаменті. Довгі гострі вуха стирчали прямо й наче дослухались. Очі палали люттю.

Еменеп не сумнівався: золотий вартівник мертвих кинеться на нього, тільки-но він ворухнеться.

Мунхераб, якого прогнав тесля, наштовхнувся на приятеля. З того, як Еменеп підняв, наче для захисту, руки, та з його на смерть переляканого обличчя Мунхераб збагнув, що гончар побачив щось жахливе. Він обережно зазирнув через Еменепове плече.

На нього дивився бог Анубіс!

Пойнятий жахом, Мунхераб затулив лице руками. Дивне поводження товаришів насторожило і Сейтахта. Він одступив на крок, ладний тієї ж миті втекти. Рухи чоловіків виказували смертельний жах. А наскільки він знав обох, вони були не з полохливих. Що могли вони побачити таке страшне, від чого аж прикипіли до місця?

Еменеп застогнав, поволі нахилився, звів над головою руки і, заточуючись, позадкував. Тоді поворухнувся й Мунхераб. Піднявши ліву ногу, він спробував спертися нею об щось позаду, потім, крутнувшись, хотів одскочити, але Еменеп зробив те саме, й вони зіткнулися з такою силою, що попадали на землю.

— Даруй мені, великий Анубісе! — застогнав Еменеп, лежачи на землі й сховавши обличчя в долонях.

Тільки тепер Сейтахт збагнув усе. Схопивши Еменепа за плече, він крикнув:

— Що, злякалися шматка деревини? Цю постать Анубіса створено в нашій майстерні. Пропустіть мене, я доведу вам, що він навіть куснути не зможе.

Грубо відштовхнувши Мунхераба, він протиснувся повз Еменепа і підніс лампу до статуї бога. На якусь мить і його вразив погляд очей з алебастру й обсидіану на чорній шакалячій голові. Коли ця постать викликала жах при світлі, То як же злякалися ті двоє у напівтемряві! Ще й тепер вони поглядали на Сейтахта з острахом. Треба їм довести, що той уявний бог не може ані стрибати, ані кусати.

Сейтахт підніс світильника просто до шакалячої голови й крикнув:

— Ну, мій добрий старий пес Анубісе, як ся маєш? Тут трохи нудно, чи не так? Мені аж ніяк не подобалося б сидіти сотні тисяч років на одному місці. Доведеться тобі трохи посунутися. Бо я і мої друзі хочемо почистити скарбницю.

У тривожному чеканні Мунхераб та Еменеп підвели голови. Вони бачили, як Сейтахт поставив світильник долі і сперся на постамент, де лежав жахливий вартівник. Той не кинувся на них, хоч тесля штовхнув його раз і вдруге, а тоді зовсім одсунув убік.

Сейтахт знову підніс руку й освітив скарбницю. З несподіванки очі в нього широко розплющилися. Такого багатства він тут знайти не сподівався. Одна обіч одної стояли скрині, оздоблені золотом, сріблом та слоновою кісткою. Сейтахтові впала в око гарна скриня з чорного дерева, повна, без сумніву, коштовних перснів, намиста, браслетів, що належали фараонові. Тесля побачив багато прикрашені сагайдаки із стрілами й луки, далі — скрині з убранням, перенесені сюди з фараонового палацу. Скрині стояли одна на одній, усі повнісінькі прегарних тканин і шат. Здивований Сейтахтів погляд перебігав з маленьких чорних саркофагів на статуетки з визолоченого дерева, на моделі кораблів найрізноманітніших розмірів. Усе це мало слугувати мертвому фараонові в його потойбічних мандрах.

Протилежна стіна комори тьмяно блищала у темряві. Сейтахт підняв світильник вище і скрикнув з подиву. Там стояла величезна скриня на полозах, виблискуючи золотом так, що аж очі сліпило. Підтриманий чотирма колонами фриз, у вигляді царських змій, сягав стелі. Чотири богині захищали з усіх боків скриню, що стояла поміж тими колонами.

Цей витвір мистецтва здався Сейтахтові таким незвичайним, що він ступив уперед, аби краще його роздивитись. Як фахівець, обмацав пучками пальців різьблення. І тоді зрозумів, що цю річ зроблено в його майстерні. Він стояв перед скринею, в якій зберігалися забальзамовані нутрощі фараона. Саме для них створено цей коштовний саркофаг. Та чи міг він заради золота зіпсувати витвір мистецтва? Навколо було доволі скринь, повних-повнісіньких коштовностей. І тесля подався шукати інших скарбів.

Мунхераб та Еменеп здаля бачили, як Сейтахт роздивлявся й обмацував велику золоту скриню. Водонос штовхнув свого товариша й прошепотів йому на вухо:

— Чого він там стоїть, вирячивши очі на скриню, і не розчиняє її?

— Мені здається, він розмовляє зі статуями богинь, що охороняють її. З Анубісом, вартовим собакою, він теж розмовляв.

Мунхераб похитав головою:

— Дерев'яна постать не може ні чути, ні говорити.

— Це ти кажеш тепер, — збуджено засичав гончар. — А тоді, як на нас визвірився вартовий пес, ти теж злякався. Ти втік би разом зі мною, якби Сейтахт не вгамував бога. Він знає таємниці, що про них ми й гадки не маємо. А в тій золотій скрині, либонь, сховано щось таємне, і він не хоче його показувати.

— Ти помиляєшся, — заперечив Мунхераб. — Таємниці знають тільки жерці. Боги втаємничили їх у всі святощі і навчили чаклунства.

Еменеп не кваплячись роздивлявся золотий бік саркофага, оздоблений прегарним різьбленням.

— Сейтахт теж навчався в богів, бо цей саркофаг — чаклунський витвір. Звичайна людина не могла б зробити його. Помізкуй-но, Мунхерабе, адже Сейтахт — селянський син. Його батько мав, певне, тільки чим орати та ще якесь глиняне начиння і в'язку соломи, що на ній спала вся родина. Та хіба ж селюк годен зробити казково гарний золотий саркофаг, якого зроду і в очі не бачив?

Мунхераб замислено кивнув головою.

— Таки твоя правда. Мабуть, Сейтахт вчився чаклунству. У передпокої він потрощив постаті богів, а йому за це нічого й не сталося. Та ще ж розмовляв із вартовими мертвих, а тут — із богом Анубісом, щоб той не порвав нас.

Еменеп повчально підняв пальця.

— Я не помилився і тоді, як сказав: у цьому саркофазі лежить щось таємне. І я хочу його добути. А що коли його власник стане можновладцем або фараоном?

— Не чіпай того чаклунського витвору. Ще якесь лихо на нас накличеш, — злякано прошепотів водонос.

Він хотів одтягти Еменепа від саркофага, але гончар уже підскочив до нього і зірвав печатку, що скріпляла стулки дверцят.

— Принаймні я хоч гляну, що тут сховано, — прошипів він і прочинив дверцята.

У напівтемряві він не міг роздивитися, що було всередині, тож просунув туди руку і намацав ще одні дверцята, знову з печаткою.

Ту ж мить промінь світла впав на вузенький прохід між скельною стіною і саркофагом. Біля входу до скарбниці стояв Сейтахт, піднявши ліву руку зі світильником.

— Що ви там робите, мерзотники? — загорлав він. — Невже зламали саркофаг?

Він підніс і праву руку. Блиснула важка золота палиця і загрозливо сяйнула над головою Мунхераба. Той благаюче простяг руки:

— Не бий нас, великий Сейтахте! Ми не чіпали твого витвору.

— Ми тільки милувалися ним, пане, — боязко додав Еменеп.

Він притьмом зачинив дверцята і сховався за Мунхерабом. Його обличчя виказувало удавану покору і слухняність.

Тесля опустив свою золоту зброю і здивовано втупився в обох чоловіків. Вони назвали його «великий Сейтахт», «пан», і він не міг збагнути, чому раптом почали звертатися до нього, наче до урядовця.

Голосом, приязнішим, аніж того хотів, Сейтахт наказав:

— Ходімо до скарбниці. Допоможете мені спакувати золоті речі, що я там познаходив.

Менафт мерщій витяг голову з вилому в стіні. Він чув усе, про що розмовляли — голосно чи ледь чутно — в усипальні. Тепер він полегшено зітхнув. У таємничому перешіптуванні водоноса й гончара йому вчувалося щось вельми лихе. Він навіть твердо поклав собі перешкодити обом, якщо вони наважаться відчинити саркофаг. Коли він не годен захистити від грабіжників скарби, то принаймні перешкодить чіпати бога в золотій труні.

Оте простацтво сподівалося знайти в саркофазі чародійну річ, що надає своєму владареві великої могутності. Однак такої речі там не було.

Останній — четвертий — саркофаг ховав у собі не чародійну річ, а витвір мистецтва неповторної краси. Тесля ніколи не бачив цього витвору, інакше-бо він не завагався б зірвати дверцята всіх чотирьох саркофагів, аби дістатися нарешті до саркофага з жовтого кварциту. В ньому вкладено — одна в одну — дві труни з визолоченого дерева. В меншій лежав скарб, вартий цілого царства. Він був такий важкий, що тоді, багато років тому, десять чоловіків ледве його несли.

У Менафта перед очима виразно постали події, що вкарбувалися йому навіки в пам'ять. Погребний провід уже вирушив. Найвищі урядовці й можновладці тягли катафалк на полозах. На ньому стояла труна, де спочивало набальзамоване тіло фараона Тутанхамона.

Труна була найдовершенішим витвором мистецтва, який будь-коли бачив Менафт. Викута із золотої бляхи завтовшки з волову шкіру, вона в руках найкращих єгипетських золотарів набула постаті бога Осіріса. І так яріла ця золота труна, що засліплені люди заплющували очі.

Цей витвір мистецтва поставили в другу труну, вирізьблену із дубового дерева і визолочену. Як і золота труна, вона теж являла собою Осірісову подобу. Золотий бог лежав тепер у немеркнучій пишності й чекав, щоб жерці покропили його святим пахучим олієм. Обличчя його сяяло, сяяли й коштовні самоцвіти та кольорова емаль, на шиї мерехтіла прикраса з червоних і жовтих золотих намистин та мінливих блакитних камінців. Дві золоті богині своїми крилами обіймали тіло володаря-бога, ніби хотіли вічно його захищати.

Вражений красою цього витвору мистецтва, каменяр Менафт був тоді певен, що в золотій труні справді спочиває бог. А коли після врочистої церемонії зачинилося віко другої труни, Менафт подумав, що минуть тисячоліття, та жоден митець не створить чогось подібного.

Визолочена дерев'яна труна теж була справжнім мистецьким твором і так точно стала в третю труну, що не зоставалося вільного місця навіть у палець завширшки. А третя труна теж являла собою визолочену Осірісову постать.

По тому всі три труни, складені одна в одну, опустили в саркофаг із кварциту, і молодесенька вдова фараона-бога Анхесенамон підійшла попрощатися з небіжчиком.

Вона була майже дитина і плакала по-дитячому, коли жерці підводили її до саркофага. Довго дивилася вона на визолочену дерев'яну труну, що десь у собі ховала тіло її чоловіка. Схожість обличчя постаті-труни з обличчям коханого збентежила її. У палахкотливому полум'ї багатьох світильників позолота лисніла, наче золота шкіра, і Анхесенамон здалося, що постать дихає. Очі з чорного обсидіану і майже прозорого білого алебастру спокійно й гідно дивилися, мабуть, на богів. Повні вуста наче хотіли розповісти про таємниці того світу.

Жерці мурмотіли останні погребні молитви. Усипальня сповнилася фіміамом, пахощами духмяного олію та живиці. Ледь жевріли пломінці світильників, уже потьмяніло й золото. По стінах рухалися довгі тіні. Верховний жрець значуще кахикнув. Тоді опам'яталася дівчинка-цариця Анхесенамон. Полохливо озирнулася на присутніх, хутко нахилилася до саркофага і тремкою рукою поклала китичку квітів на Осірісове чоло біля двох царських символів — змії та голови шуліки.

Яскраво вкарбувалася Менафтові в пам'яті та невеличка зворушлива китичка польових квітів. Пам'ятав він також, як з очей тендітної цариці падали сльози на золоте обличчя бога. Заточуючись, одійшла Анхесенамон від саркофага.

Менафт витер собі чоло. Як хотів він забути те, що відбувалося тут одинадцять років тому! Та це йому не щастило. Постать маленької Анхесенамон уперто стояла в нього перед очима. Її залите сльозами лице наче закликало: «Благаю тебе, прожени злочинців із гробниці! Вони забирають у мого коханого чоловіка все, що йому потрібно, аби владарювати й на тому світі. Поможи мені, поможи!»

Менафт злякано скочив на ноги. У виломі стіни мерехтіло невірне світло. Залунали голоси, і серед них — Мунхерабів:

— Менафте, ти тут? Пильнуй, я подаватиму тобі гарні речі! Багато золота! Бери міцно, голубе, бо воно важке.

Великий клумак застряг у виломі. Коли Менафт потяг його до себе у передпокій, почувся брязкіт металу. Каменяр нахилився до отвору й побачив, що Мунхераб побіг назад.

Страшенно кваплячись, Менафт розв'язав клумак. Під руками в нього задзвеніли браслети, статуетки, намиста, персні та інші прикраси. Потемки він намацав якусь річ, складену з безлічі невеличких платівок. Мабуть, то був якийсь лускатий панцир.

Менафт саме відбирав найкращі речі, щоб їх сховати, коли повернувся Мунхераб з клумаком, куди більшим, ніж перший. Клумак не просовувався крізь отвір, тоді Мунхераб розв'язав його й став кидати до передпокою коштовні шати, палиці, мечі й іншу оздоблену золотом та самоцвітами зброю, а також вази та всякі прикраси.

Відтак водонос знову побіг по скарби. Як і Еменепа, його пойняла неймовірна пожадливість, коли він побачив коштовності, що їх Сейтахт вигрібав із скринь. Що тільки виблискувало золотом, тесля жадібно хапав і передавав Еменапові, аж поки той наладовувався так, що більше не міг тримати. Іноді якась чудова річ падала на землю, за неї забували або розчавлювали її ногами, бо тим часом Сейтахт знаходив щось коштовніше.

Менафт жахнувся, коли збагнув, що його спільники хочуть забрати із скарбниці більшу частину багатства. Тепер Мунхераб та Еменеп кидали до нього крізь вилом найкращі речі, і навколо Менафта утворювалася щодалі більша купа. У гарячковому поспіху він ховав усе, що потрапляло йому до рук, під розкидані навколо погребні дари, які, спочатку грабуючи передпокій та бічну комору, вони відкидали жужмом як непотріб.

Якась річ, вкрита невеличкими платівками, за щось зачепилася. Це був той лускатий панцир. Важкий, він здавався Менафтові великою коштовністю. Грабіжники не повинні його забрати! Каменяр потяг річ до себе і тільки-но хотів десь сховати, як почув, що його кличуть зі скарбниці. Хутчій кинув він панцир позад себе в темряву.

У вилом просунули невеличку скриньку, тоді якийсь пакунок, а потім до передпокою виліз Сейтахт. Він високо підняв світильник над купою скарбів, не звертаючи уваги на Еменепа та Мунхераба, що вилізли слідом за ним. Сейтахт не зводив із скарбів очей, що гарячково палали. Підіймав зброю й начиння догори, милуючись тим, як вони виблискували навіть у тьмяному світлі. Нараз він оглядівся, явно чогось шукаючи, і чоло йому між бровами прорізала зморшка гніву.

— Де поділася фараонова парадна прикраса? — кинувся Сейтахт до Мунхераба.

Той нахилився, придивляючись до награбованого добра.

— Я добре пам'ятаю, що кинув її сюди, — сказав він, стенувши плечима.

— А я її не бачу. Покажи мені, — обурено заволав тесля.

Менафт зіскулився біля вилому в стіні. Збагнувши, що саме шукає Сейтахт, він посунув помалу назад. Те, що він мав за лускатий панцир, була коштовна прикраса, яку єгипетські фараони надівали для врочистих прийомів. Широкий комір і пов'язка на стегна були зроблені з сотень невеличких золотих платівок.

А тепер ця розкішна річ лежала десь позаду на підлозі. Менафтові забракло часу її сховати. Тож треба закрити її своїм тілом.

Прикипівши очима до теслі, Менафт посувався назад. Він уже намацав пальцями золоті платівки, коли Сейтахт зненацька глянув на нього. Полохливий Менафтів погляд і дивне поводження здалися теслі підозрілими. Він підскочив до каменяра й відштовхнув його.

— Ти, клятий злодію! — вигукнув Сейтахт. — Хочеш приховати для себе найкоштовнішу річ, яку я знайшов?

І він кинувся бити Менафта. Тричі його важкий кулак щосили упав каменяреві на голову й плечі. Та хоч як це приголомшило Менафта, бажання захистити фараонів скарб узяло гору над недужістю. Він упав на прикрасу, затуляючи її своїм тілом.

Мунхераб і Еменеп підбігли помогти Сейтахтові. Вони схопили Менафта й міцно тримали, поки тесля виривав у нього коштовність. Каменяр уже лежав на спині, а Сейтахт топтав йому живіт і лице, вириваючи з рук золоту річ з такою люттю, що вона розірвалася. Та Менафт ще міцно тримав половину. Сили йому наче подвоїлися, коли він боронився проти Мунхераба та Еменепа. Розірване на шматочки, лежало тепер круг них те, що було колись витвором високого золотарського мистецтва.

Не тямлячись із люті, грабіжники разом кинулися на Менафта. Вони, напевне, вбили б його, бо той уже не мав сили боронитися. Він і не боронився, а тільки подумки промовляв: «Допоможи мені, Осірісе! Допоможи своєму рабу Менафтові! Вони вбивають мене… Пошли Анубіса… Вони вбивають мене!..»

Однак не бог з того світу, не його вартовий пес Анубіс прийшли на поміч знеможеному каменяреві — це зробив невільник Хенум. Він чув, як люто волав Сейтахт, як зняли галас Мунхераб та Еменеп. Спершу йому здалося: ті двоє зчепилися з теслею, що не поділив як слід здобичі. Та коли залунали глухі удари, він збагнув, що ті втрьох напали на Менафта. Довго не розмірковуючи, він поліз у закиданий камінням прохід і відтак побачив, що мав слушність: вони вбивали каменяра. Цього Хенум допустити не міг. Менафт розмовляв із ним приязніше, ніж будь-хто з вільних людей.

Хенум спробував пролізти крізь вилом у стіні до передпокою, та не зміг — надто широкі мав плечі. Тоді він простиг у вилом свої могутні кулачиська і гримнув:

— Одчепіться від нього, бо поскручую вам в'язи!

Гончар і водонос злякано обернулися на грізний голос, гадаючи, що то промовляє бог-месник. А Сейтахт мерщій схопив з купи награбованого добра бронзовий меч і кинув його в Хенума, але де влучив. Тоді він кинув статуетку з слонової кістки — зображення бога завбільшки з долоню, — і вона розбилася об скелясту стіну.

Сейтахт нахилився, шукаючи, чим іще кинути.

— Ти хочеш вільній людині поскручувати в'язи, ти, поганий невільнику? Я провчу тебе… — крикнув він і кинув у Хенума важку палицю, окуту золотом.

Палиця блиснула в повітрі і влучила Хенумові в руку. Весляр побачив, що йому загрожує небезпека. Мунхераб і Еменеп теж узялися шпурляти в нього.

— Схаменіться! — загорлав Хенум. — Я прийшов тільки застерегти вас. У долині мигтять вогні. Вони наближаються до гробниці.

Еменеп скочив наперед.

— Це, напевне, жерці! — крикнув він. — Тікаймо! Мерщій! Бо нас спіймають і спалять живцем!

Гончар злякано дивився на Сейтахта, шукаючи в нього ради.

Але той не виказував ніякого страху. Тільки примружив очі, питаючи в Хенума:

— Звідки наближаються ті вогні?

— З того боку, де сходить сонце, — збрехав Хенум. Його тішило, що Сейтахт все-таки занепокоївся, і він вів далі: — Вогнів багато. Палахкотять у темряві. Либонь, то вершники із смолоскипами.

— Це фараонові солдати! — заволав настраханий Еменеп і кинувся до вилому в стіні.

— Стій, боягузе! — крикнув на нього Сейтахт. — Чи не збираєшся зоставити тут золото? Бери, скільки можеш підняти, якщо хочеш живий вийти звідси.

А тоді вже трохи спокійніше тесля звелів Мунхерабові:

— Розстели ці гарні шати та поскладай в них усе, що тут лежить.

— Мені не треба ніякого золота! — заскиглив водонос. — Воно тільки біду накликає. Коли це насправді вершники, то за хвилю вони будуть тут і…

Мунхераб не доказав. Сейтахт одважив йому такого ляпаса, що він аж заточився. А Еменеп, не сперечаючись, скорився теслі, побачивши, що той витяг із сагайдака, багато оздобленого самоцвітами, довгу стрілу і тримає її, наче бойовий спис.

Страшенно кваплячись, вони позав'язували всі коштовності у тканини, звірине хутро й шати; клумаки, один по одному, подавали Хенумові, аж той мусив відповзти назад — так багато набралося тих клумаків.

Вузький прохід не давав змоги обернутися. Тож Хенум повз по камінню й ріні на животі, ногами вперед, та ще й тяг за собою два клумаки із золотом. Цей вузенький лаз між камінням і стелею здавався йому нескінченним. Курява й задуха забивали віддих. Весляр пообдирав собі шкіру, піт струмів йому з чола. Він голосно кляв золото зажерливого хазяїна, урядовця Поа. Теслі він зичив найгірших хвороб, а себе самого порівнював із найпотворнішими тваринами, які тільки знав.

Хто звелів йому лізти в цю кляту діру? Наскільки приємніше було б дрімати на свіжому повітрі! А як ітимуть назад, грабіжники навантажать йому на плечі найважчі клумаки. І в усьому винен отой пришелепуватий Менафт. Певне, знову страхав теслю карою богів, і через те його мало не вбили. Лежить тепер у гробниці і, мабуть, там і сконає. Жоден з його богів не зарадив йому.

Якусь мить Хенум відпочивав, а тоді знову взявся тягти клумаки. Щось задзвеніло: один клумак розв'язався, і з нього посипалися золоті речі. Та Хенум не спинився. Його ноги вже не намацували каміння, груди вдихали свіже повітря. Ще один поштовх — і він на волі. Недбало кинув на землю клумаки. Над головою сяяло зоряне небо. Як добре жити, як добре випростати плечі, все тіло! Вдруге він уже не полізе в ту жахливу кам'яну пащу.

З гробниці гукали на нього. Хай собі гукають. Він не чує, та й годі!

Хенум задоволено потер руки. Хай тепер самі спробують потягти через каміння важкі клумаки з золотом. Але що сталося з каменярем? Його ж забили майже до смерті. Самотужки він з тієї страшної в'язниці не вибереться.

Заклопотано хмурив Хенум чоло. Шкода Менафта! Він залюбки допоміг би бідоласі, та не знав, що робити.

Наче шукаючи поради, Хенум дивився на небо, всіяне зорями. І саме вони нагадали весляреві власну вигадку про вогні, що наближаються до гробниці, — вигадку, якою він налякав своїх напарників. Чому ж не вигадати йому чогось іще? Він може сказати, що втік од вершників. Або краще: втік, аби відволікти вершників од гробниці і дати своїм товаришам змогу віднести здобич до безпечного місця. В це вони напевне повірять і навіть завдячуватимуть йому.

А насправді він сховається десь поблизу гробниці і, коли грабіжники, підуть, винесе звідти Менафта.

Втішений влучною вигадкою, Хенум засміявся своїм чудернацьким лихим сміхом. Завтра ніхто не зможе довідатися, чи він казав правду, а чи брехав.

Сейтахт шаленів. Мунхераб і Еменеп гукали щосили. Та все було марно — знадвору не чулося ніякої відповіді. Хенум не озивався. Чи його схопили вершники? Або жерці Міста мертвих?

Перший висловив цю думку гончар. Сейтахт люто глипнув на нього, але заклопотано прислухався: Знадвору не долинало жодного звуку.

Мабуть, там сталося щось лихе, бо Хенум неодмінно озвався б. Просто втекти він, звісно, не міг. Цей раб волів би радше попасти в пашу крокодилові, ніж ослухатися свого пана. А може, переслідувачі зачаїлися біля входу? Безперечно, їх вистежили вороги урядовця Поа, що якось довідалися про намір пограбувати Тутанхамонову гробницю.

Пойнятий недобрим передчуттям, Сейтахт люто вилаявся. Горе йому та його братчикам, коли це припущення слушне. Проте не можна тут чекати довіку. Треба впевнитися в усьому, і то негайно!

Хтось повинен полізти перший.

Менафт?

Той лежав, ніби неживий, на купі царських шат. Еменеп?

Його аж тіпає з переляку. А Мунхераб скулився на підлозі й скімлить, наче пес, якого шмагають батогом.

З цих трьох нікчем жоден не наважиться вийти з гробниці. Доведеться йти самому. Коли судилося вмерти, то нікуди не втечеш.

— Я візьму клумак із золотом і полізу до виходу, — сказав Сейтахт гончареві. — Як покличу вас, то небезпеки немає. А якщо я вигукну: «Всемогутній Пта!» — то оплакуйте великого митця, бо скоро мене не стане.

— А що тоді буде з нами? — прошепотів наляканий Еменеп.

Уже пролазячи в отвір, Сейтахт спинився на мить і глузливо зареготав:

— Спитайте про це в Менафта, він же приятелює з богами. Хай ублагає якогось бога, щоб зробив вас невидимими.

Тесля зігнувся і поліз у темний вилом. Клумак із золотом він пхав поперед себе, наче щит, плекаючи останню благеньку надію цим золотом врятувати собі життя. Якщо, діставшись того краю лазу, він щосили шпурне клумак надвір, то золоті речі повипадають і, може, одвернуть увагу ворогів, що зачаїлися біля входу. Адже солдати зроду не бачили таких коштовностей. Вони кинуться на них, а він тим часом у цій метушні і зникне. А що коли там чатують на нього не солдати, а жерці? Тоді порятунку немає. Жерці Міста мертвих звикли до золотих, скарбів гробниць.

Скільки ще повзти вузьким задушливим лазом? Здасться, йому кінця-краю немає. Теслі нетерпеливилося мерщій дізнатися, що його чекає. Але клумак із золотом був надто важкий. Раз у раз він застрягав поміж гострим камінням, і Сейтахтові доводилося чимдуж напружуватися, аби його витягти.

Засапавшись, тесля спинився і сперся чолом на клумак. Пилюка забивала йому дух, пекла й виїдала очі. Сейтахт боявся задихнутись і кляв клумак із золотом, на який з утоми поклав голову. Аби міг, він дав би тепер у тисячу разів більше золота, щоб тільки бути десь далеко від цієї клятенної гробниці.

У безсилій люті він гамселив кулаками по скарбу, задля якого ризикував життям. Раптом клумак покотився і завис наполовину в повітрі. Лаз кінчився.

Сейтахт насторожено прислухався. Серце калатало так, наче от-от розірветься. Кров шуміла у скронях. І він нічого не чув — тільки це калатання й шум. А надворі ж чатують месники!

Простигши руки, тесля розв'язав тремтливими пальцями клумак. Хай скарби водоспадом посиплються на землю. І він щосили штовхнув клумак.

Золото задзвеніло на камінних сходах. У нічній тиші це прозвучало, як брязкіт могутньої зброї. І замовкло. Ніщо не поворухнулося. Жоден вартовий не вискочив із своєї схованки. Чи месники чигають на нього?

Холодний піт зросив теслі чоло. Ось тепер він дізнається, чи судилося йому тут умерти. Він почувався, як хижий звір, що попав у пастку.

Чого він іще чекає? Чи боїться? Він завжди зневажав боягузів.

Миттю схопившись, Сейтахт вискочив з лазу надвір. Упав сторчака на золоті речі й якусь хвилю лежав, втупившись у зоряне небо.

«Всемогутній Пта, дякую тобі!» — подумав Сейтахт і посміхнувся. Пта, бог-оборонець Єгипту, ніколи не врятував би від смертельної небезпеки людину, що плюндрує гробниці. Мабуть, якийсь добрий дух оберігав його, Сейтахта, як великого митця. Тож завтра вночі він зможе прийти сюди й безкарно забрати собі алебастрові дзбани з коштовним олієм та мастилом.

Але де ж подівся Хенум? Клумаки із золотом, що їх виніс нубієць, лежали на першій сходинці. Якби переслідувачі напали на раба й кудись повели його, то вони не кинули б клумаків без варти. А може, зробили це навмисне, щоб обдурити Хенумових спільників?

Треба діяти обережно, бо переслідувачі могли сховатися десь поблизу.

Нечутно ступаючи, Сейтахт пригінці побрався сходами. Нагорі він став і, затамувавши подих, прислухався. Тиша, не чути ані найменшого шереху. Тесля роздивився навколо. Скрізь усе було непорушне. Він одійшов на кілька кроків од гробниці, готовий зникнути в темряві, тільки-но побачить якусь невірну тінь.

Ні, все спокійно.

— Хенуме! — просичав Сейтахт у нічний морок. А тоді голосніше: — Хенуме!

Ніхто не озивався.

Замислившись, Сейтахт повернувся до входу в гробницю і гукнув своїх товаришів. Почув, як вони зраділи й притьмом поповзли до виходу.

— А золото забрали? — крикнув тесля у вилом. — Не раджу вам вертати з порожніми руками, бо можете ніколи більше не побачити сонця.

Ті у гробниці вилаялися й швидко полізли назад. Коли б Сейтахт довше постояв, дослухаючись біля входу в гробницю, то почув би, як Мунхераб сказав гончареві:

— Дорогою до твоєї халупи я вб'ю його, присягаюся. Золото важить для нього більше, ніж наше життя.

Але Сейтахт уже взявся збирати розкидану по землі здобич і нічого не чув.

Нарешті Менафт опритомнів. Його огортав непроглядний морок. Чи він уже в підземному царстві? Скам'янівши з жаху, він довго прислухався, але чув тільки власне важке дихання. Хотів випростатися, та гострий біль ураз шпигонув йому в груди. Мабуть, поламано якесь ребро, а то й не одне. Голова палала, наче у вогні. Спробував ворухнути ногою, та вона була немов дерев'яна. Плечі, спина, голова — усе страшенно боліло. Тільки лівою рукою можна було трохи рухати, не відчуваючи болю.

Каменяр хотів знати, де він, тож почав обмацувати все навколо. Спершу натрапив на якусь вазу, тоді його пальці намацали віко великої скрині і врешті спинилися на клумаку, напханому скарбами.

Менафт згадав усе.

Цього клумака грабіжники покинули. І його теж. Він зостався у гробниці сам.

Завтра вранці, тільки-но підніметься зі сходу бог-сонце, вартові і жерці Міста мертвих побачать вилом у замурованому вході до гробниці й почнуть вивчати сліди. Якщо його знайдуть тут, то люто катуватимуть. Треба або тікати звідси, або порішити себе.

Незважаючи на жахливий біль, він зіперся на ліву руку і поповз. З радістю відчув, що володіє й лівою погою. Але у грудях знову шпигонуло, запаморочилося в голові, і він упав навзнак. Якийсь час каменяр лежав непорушно, збираючись на силі. Тепер він побачив, як високо вгорі той отвір, — без допомоги йому туди не дістатися.

Розпач пойняв Менафта. Які ж бо несправедливі боги, що покарали його, а справжнім злочинцям дали змогу звідси втекти! Він один боронив власність володаря-бота Тутанхамона, а тепер лежить покинутий і безпорадний. Хіба ж ніхто з-поміж численних богів не бачить його страждань? Чи й справді всі вони — тільки людська вигадка? І над землею та небом є лише один володар, що допомагає тим, хто вірить у нього?

Менафт простяг ліву руку до стелі й крикнув невідомому богові:

— Боже, якого я ніколи не бачив, благаю, поможи мені, щоб я впевнився у твоїй владі над сліпими й глухими богами, вирізьбленими з дерева й каміння!

Палке благання завмерло серед глухих стін, а Менафт все ще тримав догори руку. Йому здавалося: от-от невідомий єдиний бог підніме його до себе.

Він не відчув нічого.

То взагалі немає ніякого бога!

У розпачі каменяр опустив руку. Навіщо він перешкоджав грабіжникам? Якби допомагав їм, був би тепер на волі і невдовзі став би багатою людиною.

Жоден бог не винагороджує за добре діло, і жоден не карає за лихе. Тільки люди судять одне одного. І його, каменяра Менафта, вони теж жорстоко засудять,

Від цієї болючої думки сльози навернулися йому на очі й потекли по щоках. Він стомлено підвів руку їх витерти. І застиг. Йому почувся шурхіт. Хтось продирався знадвору у вилом.

Тепер Менафт виразно чув, як невідомий повз вузьким лазом. Чути було, як важко відсапується. Нараз чоловік гукнув:

— Менафте! Ти ще живий? Це я, Хенум! Я винесу тебе звідси.

Каменяр ворушив устами, та язик йому не корився. Надто велика була радість. Невідомий бог почув його благання і послав свого слугу — Хенума, невільника!

А нубієць гукнув у вилом:

— Менафте! Озовися! Надворі вже скоро розвидниться. Треба тікати.

Нарешті Менафтові трохи полегшало.

— Я… тут, — мовив він, затинаючись. — Іди сюди, добрий чоловіче… Допоможи мені звестися!

— Оце так тебе побили? — аж злякався Хенум. — Важко буде тебе звідси витягти. Зажди, я спершу виламаю більшу діру в стіні.

З усією силою дикуна він заходився ламати стіну. Менафт тільки чув, як важко дихає нубієць і як падає додолу каміння.

Нарешті його рятівник проліз у вилом. Діставшись навпомацки до каменяра, він підсунув йому під спину руки й поніс.

Сонце вже високо підбилося над скелястими горами, коли Мінгун, вартовий Міста мертвих, дістався будинку, де жив начальник варти Небхер. Мінгун геть знесилився. Довгу путь від Долини царських гробниць до цього будинку він біг наввипередки з сонцем. Що вище воно піднімалося, то дужче боявся Мінгун дістати від свого пана такі різки, що їх людині витримати несила.

А проте Мінгун не бачив своєї провини в тому, що минулої ночі зухвалі грабіжники змогли безкарно сплюндрувати гробницю фараона Тутанхамона. Вчора, коли сідало сонце, він, як завше, став із своїми товаришами ладнатися до нічної варти в Місті мертвих. Вони вже позапалювали смолоскипи й узяли палиці на плечі, аж тут надійшов їхній начальник, наглядач Енемпсес, і звернувся до них із великою промовою. Він говорив про обов'язки вартових і про те, що їхня служба в Місті мертвих — все одно, що служба богам. Нагадав, щоб ніхто не насмілився спати уночі, бо могутні боги все бачать і все чують. Вони перекажуть жерцям ім'я того, хто забув свій обов'язок, і жерці суворо його покарають.

Усе, про що казав Енемпсес, було вже давно відомо кожному вартовому. Всі чудувалися, навіщо наглядач так довго про це розводиться. Та здивувалися ще дужче, коли наглядач, завше такий суворий, нараз узявся їх вихваляти за ревну службу і в нагороду подарував бурдюк, повний-повнісінький вина. Кожен міг пити досхочу. А тих, хто мало пив, Енемпсес навіть припрошував хильнути ще, щоб бадьоріше почуватися під час важкої нічної варти.

Вино мало якийсь дивний присмак. Тільки-но Мінгун трохи хильнув, як його здолала непереборна втома, товаришів він бачив наче в імлі. А далі не пам'ятав уже нічого.

Ще вдосвіта Мінгуна збудив Енемпсес, копнувши його ногою. Наче скажений бик, лютував наглядач, присягався, що звелить кожному п'яному вартовому дати різками п'ятдесят разів по підошвах. Вигнав кийком усіх вартових надвір і зажадав, щоб вони відразу обійшли всі царські гробниці в долині.

Отоді Мінгун і побачив найжахливіше: Тутанхамонову гробницю сплюндровано! Грабіжникам дісталася, певне, величезна здобич, бо вони кинули перед входом багато золотих речей.

Енемпсес вислухав жахливу новину навдивовижу спокійно, на його обличчі не ворухнувся жодний м'яз. Він тільки спитав, — чи бачив Мінгун у долині хоч одного жерця, а тоді наказав чимдуж бігти до начальника варти Небхера й повідомити його.

Заточуючися з утоми, Мінгун нарешті дістався дверей будинку, де жив урядовець. Вартовий прикипів очима до стіни, наче хотів крізь неї побачити Небхера та довідатись, як сприйме він цю звістку. Мінгун палко бажав, щоб високий пан добре відпочив та був у гуморі.

Всі знали Небхера як людину запальну. Не одного вартового за найдрібнішу провину він наказував так довго шмагати, що з горопахи злазила шкіра; іншого ж за таку саму провину міг тільки вдарити носаком.

На подвір'я вийшов раб. Голосом, що уривався йому з переляку, Мінгун спитав:

— Скажи мені, друже, скільки разів сьогодні співав ваш півень?

Раб спершу холодно глянув на вартового, тоді всміхнувся,

— Я тебе знаю, ти з варти наглядача Енемпсеса. Правда?

— Авжеж, — нетерпляче відказав Мінгун. — Та я хотів би дізнатися, чи…

Раб урвав його жестом, повним гідності.

— День почався добре. Наш півень співав п'ять разів!

— Хвалити богів! — полегшено зітхнув Мінгун і спитав: — А в який бік спершу глянув твій пан, прокинувшись, — на захід чи на схід?

— Цього я не можу тобі сказати, — мовив раб. — Ти тут людина чужа. Пан покарав би мене, якби я розповів тобі, куди боги звеліли йому дивитися.

Вартовий благально простяг руки:

— Повір мені, добрий чоловіче, я тебе не зраджу. «Ти нічого мені не кажи, тільки тицьни пальцем, молю тебе!

Раб хитро посміхнувся.

— Ти розумний. Дивись… — І він показав на схід. — Туди було обернене обличчя нашого пана. Це означає для нього добру звістку.

Мінгун застогнав, наче з болю. Він затулив обома руками лице й обернувся до сонця.

— Хай полум'яний бог там, нагорі, боронить мене, бо я приніс лиху звістку.

Раб хотів був щось спитати, але нараз його відштовхнув огрядний чоловік, що непомітно вийшов з дому. Він спинився, широко розставив ноги і, длубаючись нігтем у зубах, роздивлявся Мінгуна, який і досі затуляв руками лице.

— Хто це? — гаркнув товстун на раба.

Зачувши незнайомий голос, Мінгун озирнувся. Перед ним стояв начальник варти Небхер!

Ту ж мить вартовий упав йому до ніг. Раб щось відповів, але Мінгунові здалося, що раптом потьмяніло сонце. Його копнули ногою в плече. То був знак говорити.

— Високий пане! — ледь забелькотів він. — Твій вірний слуга Енемпсес повідомляє тебе, що сьогодні вночі сплюндровано гробницю.

Мінгун чекав, що пан штурхне його ногою на кам'яні плити. Але цього не сталося, й він насмілився зиркнути на Небхерові ноги. Вони спокійно стояли перед ним. Згори залунало:

— Яку саме гробницю?

У голосі не чулося ніякого гніву. Вартовий наважився зиркнути вище. Небхер спокійно дивився кудись у далечінь, і Мінгун насмілився прошепотіти:

— Гробницю божественного Тутанхамона, високий пане. З переляку він аж втягнув голову в плечі, та Небхер знову став длубатися нігтем у зубах. Нарешті мовив байдужим, наче оспалим голосом:

— Вас усіх, разом з наглядачем Енемпсесом, треба було б посадовити на палі.

Настала тиша, тоді знову почулося питання:

— Скільки золота викрали з гробниці проклятущі злодії-собаки?

Задихаючись, вартовий ледве вимовив:

— Цього я не знаю, високий пане. Але, либонь, багато, бо вони покидали чимало скарбів.

— Нічого не взнавши, ти наважився прийти сюди? — зненацька заволав начальник варти, аж захлинаючись із люті. — Я звелю тебе висікти, аби ти запам'ятав, що сюди може прийти тільки той, хто годен докладно про все розповісти.

Мінгун благально простяг до нього руки:

— Високий пане, даруй мені, я не винен. Твій слуга Енемпсес так поспішав повідомити тебе, що не дав варті часу обстежити гробницю.

Ця смілива відповідь наче збентежила Небхера. Якусь мить він дивився на вартового, що лежав перед ним на землі.

Здавалося, Небхер от-от кинеться на нього, але той повернувся до свого раба і несподівано звелів:

— Хай негайно запряжуть найшвидших коней у мій мисливський повіз! Мені треба мерщій дістатися до Долини царських гробниць.

Нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, Енемпсес ждав біля сходів до Тутанхамонової гробниці. Спека ставала нестерпна, і зовсім не освіжав вітерець од віяла з пальмового листя, яким вимахував перед ним раб.

Вартові шанобливо трималися осторонь. Вони знали, що Енемпсес чекає посланця від начальника варти, і пошепки обмінювалися думками про те, який же наказ той може принести.

Сповнені чекання, вони раз у раз оглядали долину. Мабуть, посланець принесе наказ одшмагати всіх вартових різками. Доведеться стерпіти, ремствувати не можна, хоч цей останній грабунок стався не через їхню неуважність. Ні, в усьому винен тільки Енемпсес. Навіщо він учора ввечері звелів дати вартовим стільки вина? Навіть найдурніший з-поміж них збагнув, що це робиться не випадково. Завше, коли до Міста мертвих уночі приходили грабіжники, начальство звечора наказувало щось дивне. От хоча б перед тим, як злодії сплюндрували одну з найбагатших гробниць, вартовим веліли чатувати на гірських стежках. І саме тієї ночі велика зграя грабіжників дісталася до Міста мертвих головним шляхом, а його ніхто не оберігав.

Та який же сміливець наважиться відверто висловити свою підозру, звинуватити поважного начальника в допомозі грабіжникам? Такого зухвальця незабаром знайшли б мертвим десь серед скель, в урвищі. Тож розумніше тримати язика на припоні і прийняти кару за провину, якої не мав. Наглядача Енемпсеса завше відзначав своєю ласкою начальник варти Небхер, а тим у свою чергу дуже опікувався могутній урядовець Поа. Досить Поа ледь помітно кивнути головою, і сміливець замовкне навіки.

Тож підлеглі наглядача Енемпсеса покірно чекали лихої звістки. Вони видивлялися, чи не біжить гонець. Аж тут на дорозі знялася курява, і всі побачили мисливський повіз начальника варти. Його легко мчав четверик вітроногих коней. Небхер сам гнав їх і швидко наближався, наче бог помсти.

Це віщувало найгірше!

Вартові налякано відсахнулися, коли Небхер ураз спинив змилених коней перед входом до Тутанхамонової гробниці. Він дозволив Енемпсесові допомогти йому вийти з повоза, але не вщедрив свого ретельного прислужника ні поглядом, ні словом. Здавалося, ось-ось він лусне з люті, — з такою силою видихав повітря повними губами. Якусь мить Небхер стояв, утупивши очі в сходи, що вели до гробниці, наче не міг збагнути, чого він тут. Тоді швидким рухом витер собі піт на лисині й хутко збіг сходами вниз.

Енемпсес подався слідом, але перед тим грізно зиркнув на вартових. Ті зрозуміли це по-своєму й підійшли ближче, та порухом руки Енемпсес примусив їх одскочити назад. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, чи він гнівається, а чи боїться. Тільки як він спинився на нижньому східці перед замурованим входом, його непорушне лице відмінилося. Енемпсес усміхнувся до свого начальника, як людина, що знає: її хвалитимуть.

— Високий пане! — сказав він і вклонився наче жартома. — Сподіваюся, ти задоволений.

Огрядний начальник варти підніс коротку руку, ніби намірявся вдарити, та тільки люто просичав:

— Ти що, маєш мене за дурня? Послав до мене якогось йолопа, що не міг навіть сказати, скільки винесено з цієї гробниці золота. А може, ти переполовинив ті скарби?

Глузливо посміхнувшись, Енемпсес показав на золоті речі, порозкидувані долі.

— Глянь сюди, пане, і ще раз повтори, що я нечесна людина. Хіба я не міг сховати ті коштовності ще до твого приїзду? Кажу тобі, тесля Сейтахт добре зробив своє діло. Бідолаха знайшов, мабуть, стільки золота, що ці прикраси здалися йому дрібничками, не гідними уваги.

Небхер похмуро глянув на Енемпсеса:

— Чому ти кажеш — бідолаха? Адже він дістане свою пайку. Пан Поа ще ніколи не обдурював вірних слуг.

Наглядач зиркнув недовірливо вгору. Ніхто їх не підслуховував, але він все-таки нахилився ближче до свого начальника й прошепотів:

— Сьогодні вночі Сейтахта вбито. Мій раб, весляр, знайшов його труп. Ще вдосвіта я послав його знищити всі Сейтахтові сліди. Я був обережний, як завше.

— Той раб хай сьогодні теж замовкне навіки, — прошипів Небхер. — Чуєш? Сьогодні ж! Щоб не встиг прохопитися й словом.

Енемпсес знову глузливо посміхнувся.

— Заспокойся, пане. Мені не потрібні невільники, що розмовляють. Жоден з моїх рабів не має язика. А я, звісно, нікому не розповім, що сам поховав теслю.

— Ти сам поховав? — здивувався Небхер.

— Так, сам. Хіба ж я міг чекати, доки злетяться шуліки й викажуть те, що сталося? Ми можемо тішитися, що позбулися головного свідка. Та й наші пайки від того збільшилися.

Небхер застогнав і знову витер спітнілу лисину.

— Це мене аж ніяк не тішить. Сейтахт був славетний майстер. Його шукатимуть, і це може завдати нам прикростей. Знаєш, я не довіряю каменяреві Менафту, він несповна розуму. Чи не він убив Сейтахта?

— Пане, хіба нам тепер це не однаково? І ти приїхав сюди не для того, еге ж?

Начальник варти нічого не відказав. Він пильно придивлявся до вилому в замурованому вході. Нараз рішуче мовив:

— Слухай, Енемпсесе! Пошли своїх людей у гробницю, хай вони там все упорядкують. Насамперед треба негайно позбирати всі речі, розкидані долі. Тоді замурувати всі виломи і поставити на свіжому тиньку печатки Міста мертвих. Коли випадком жерці дізнаються, що до цієї гробниці вламувалися злодії, то поясни їм: нічого не вкрадено, бо твої люди своєчасно помітили грабіжників і сполохали їх. Зрозумів?

Енемпсес шанобливо схилився.

— Усе зробимо так, як ти сказав, пане. Мої вартові радітимуть, що цього разу їх не шмагатимуть батогами.

— Гаразд. Я довіряю тобі, — пробубонів начальник варти і повернув нагору. Але на третьому східці спинився. Примружившись, він показав на золоті речі на землі. — А що ти зробиш із цими прикрасами? Не кидати ж їх тут?

Енемпсес вимовно приклав руку до серця і сказав з удаваною поважністю:

— Пане, мої вартові будуть, свідками, що я звелю покласти це золото знову до гробниці. Хай бачать, яка я чесна людина.

Небхер замислено похитав головою. Облизав язиком сухі губи й ледве відвів очі від золота.

— Шкода, шкода, — бурмотів він. — Дещо з цих речей мені теж подобається.

Наче вражений якоюсь несподіваною думкою, наглядач скочив на два східці вгору. Примусивши Небхера глянути йому просто в очі, він заговорив хрипким од жадоби голосом:

— Пане, ми можемо мати щось коштовніше за це золото. Ти ж, певне, знаєш, яку безліч дзбанів з пахучим олієм та чудовим мастилом ставлять фараонам у гробниці? Пришли до мене сьогодні вночі трьох вірних рабів, і я порівну поділюся з тобою тим багатством. Досі ці коштовні речовини забирали наші господарі тільки для себе. Чого ж нам тепер…

Небхер урвав йому мову порухом руки. Глянувши вгору, він тихо спитав:

— А де буде твоя варта, коли прийдуть мої раби?

— Вартові справлятимуть святкову учту, пане, з радощів, що їх сьогодні не битимуть.

— Гаразд, я покладаюся на твою кмітливість, Енемпсесе. А тепер накажи мерщій навести тут лад. Нехай замурують виломи і поставлять печатки. Вночі можна легко видовбати знову каміння й повиносити дзбани з мастилом. Доведеться тільки вдруге замуровувати вхід і ставити печатки. Зрозуміло?

Цього разу Енемпсес схилився по-справжньому поштиво й урочисто.

— Все буде так, як велить твоя мудрість. Перш ніж божественне сонце досягне найбільшої висоти, вхід буде щільно замуровано й запечатано.

Повітря над долиною в скелях тремтіло від полуденної спеки, коли верховний жрець Ментуфер прискакав сюди в супроводі великого почту. В храмі бога Амона-Ра він почув про нове пограбування й одразу ж урвав щоденну жертовну відправу. Бог Амон-Ра зазнав страшної образи, бо фараон Тутанхамон, що його гробницю сплюндроване, носив ім'я цього бога.

Годі, треба нарешті зробити все, щоб знайти грабіжників. Ментуфер надумав особисто доповісти про це новому владареві Єгипту — фараонові Хоремхебу. Навіть коли грабіжників прикривають високі урядовці, фараон не повинен на те зважати і з усією суворістю законів покарати злочинців та їхніх захисників.

Худорлявий Ментуфер, схожий на бога помсти, без упину мурмотів молитви й заклинання. Амон-Ра, напевне, почує свого вірного слугу й не відмовить у допомозі.

Темні очі верховного жерця були широко розплющені, непорушний погляд спрямований кудись у далечінь. Ментуфер не відчував ні спеки, ні спраги, ні втоми.

А жерці, що супроводжували його, знемагали від пекучого сонця. У горлі їм попересихало, в очах пекло від яскравого світла й куряви. Їм здавалося безглуздям їхати сюди посеред дня тільки через те, що сплюндровано ще одну гробницю. А яка чудова прохолода, який спокій панували п цей час у храмі!

Такий незначний владар, як Тутанхамон, не заслуговує, щоб з того здіймати галас. Його гробницю сплюндровано, тепер треба її обстежити. А навіщо? Ті, хто повинен відповідати за це, тільки стенуть байдуже плечима. Так бувало завжди, коли злодії потай розкрадали гробниці фараонів.

Ментуфер не чув того бурмотіння. Очі в нього засвітилися живим вогнем. Він спинив коня. Вартові Міста мертвих повели його до місця нового пограбування. Одразу ж, низько вклоняючись, підійшов Енемпсес.

Верховний жрець простяг над наглядачем руку:

— Гнів божий тебе покарає, бо ти теж винний у злочині.

Енемпсес звів руки до сонця:

— Полум'яний бог, який все бачить і все знає, може засвідчити, що я зробив усе, аби перешкодити злодіям дістатися до гробниці божественного Тутанхамона.

— Але це все-таки сталося! — гнівно відказав Ментуфер. — Тебе притягнуть до відповідальності, в цьому я присягаюся тобі ім'ям найвищого бога, якому служу.

Вартові перелякано завмерли. Їхнього пана, Енемпсеса, привселюдно звинуватив верховний жрець! Гурт жерців бурмотів за ним хором:

— Звинувачено Енемпсеса, наглядача!

Енемпсес без страху оглядав людей у білому вбранні. Він бачив з їхніх облич, як байдуже їм те, що обурює верховного жерця. І хоч вони як годиться теж звинуватили його, це ще мало важило. Вони прийшли не схопити його, бо тоді їх супроводжували б солдати. Отож наглядач виснував, що Ментуфер знає стільки ж, скільки будь-який вартовий, а саме: до Тутанхамонової гробниці вдерлися злодії. Можливо, Ментуфер догадується, хто підбив їх, але довести це він не годен.

З певністю людини, котра не має за собою ніякої провини, Енемпсес підійшов до гурту жерців і крикнув голосом, що лунко розлігся довкола:

— Брехня нишком випускає отруйні стріли лихослів'я. Невже святі жерці Амона-Ра такі несправедливі, що прислухаються до лихих слів, не впевнившись, чи то правда?

Енемпсес навмисне звернувся з цією мовою не до верховного жерця, а до його підлеглих. Він прагнув осоромити Ментуфера як суддю, що виголошує провину, не пересвідчившись у пій. Цим він завдав би першого удару осоружному Ментуферові.

Задум начебто вдався наглядачеві. Жерці збуджено перешіптувалися. Байдужі глядачі перетворилися на зацікавлених суддів.

Енемпсес скористався з цього. Промовляючи, він став перед жерцями й відокремив таким чином Ментуфера від його підлеглих.

Верховний жрець спантеличено насупився. Стояв, наче оскаржений, перед тим мерзенним облудником Енемпсесом. Це так його розлютило, що він втратив владу над собою.

— Ти добре клепаний на язик, але мене не обдуриш, — крикнув він наглядачеві. — Я знаю, що ти допомагаєш грабіжникам. Відтоді як ти став наглядачем у Місті мертвих, злодії раз у раз плюндрують гробниці фараонів. Але цей злочин у гробниці божественного Тутанхамона буде останній. Я піду до фараона і скажу йому, що знаю винних.

Спокійно, викликаючи тим до себе повагу, Енемпсес звів руки. Здавалося, він закликав у свідки якогось бога.

— Високий прислужнику богів! Гнів твій справедливий, але ти говориш так, наче я вартую гробниці єгипетських фараонів уже тисячі років. З давніх-давен варта була безсила проти хитрих грабіжників. Даремно наймогутніші владарі виставляли цілі армії вартових. А як я можу охороняти цим невеличким загоном усю широку долину? Ми не боги, щоб бачити в темряві, як удень. Ми присвічуємо смолоскипами біля кожної гробниці і багатьох злодіїв таки сполошили.

— Але цю ніч вартові посліпли за твоїм наказом, — вигукнув Ментуфер. — Інакше-бо злочинці не змогли б безборонно вдертися в гробницю.

Вперше Енемпсес відчув себе непевно. Невже верховний жрець знав, що варта була п'яна? Від кого міг він дізнатися про це?

Наглядач перебіг очима обличчя своїх підлеглих. Вартові боязко дивилися на нього. Жоден не відводив погляду, жоден не приховував якоїсь провини. Між його людьми не було зрадника.

Вдаючи вкрай здивованого, Енемпсес обернувся до жерців:

— Хто з-поміж вас знає брехуна, що набалакав, ніби ми по перешкодили злодіям сплюндрувати гробницю? — Не чекаючи відповіді, Енемпсес швидко обернувся до Ментуфера: — Отже, тебе повідомлено, що Тутанхамонову гробницю пограбовано? — І знову, не чекаючи відповіді, наглядач ляснув себе рукою по чолу й вигукнув: — Тільки тепер я збагнув, чому ти звинувачуєш мене. Ти гадаєш, що злодії безборонно винесли скарби з гробниці. Ходи сюди, пане! Ходи! Я покажу тобі, що сталося насправді.

Ментуфер збентежено глянув на своїх жерців, тоді на вартових і дозволив. Енемпсесові схопити себе за руку. Тільки як наглядач довів його до сходів, він вирвав руку.

— Чи ти хочеш мене запевнити, що нічого не сталося? — гнівно спитав він.

— Ні, тоді я збрехав би, — відказав Енемпсес. — Та якщо ти звернеш свій погляд на замурований вхід до гробниці, то побачиш свіжий тиньк, а на ньому — печатку Міста мертвих. Ми вчасно сполошили злодіїв. Вони саме бралися виламувати отвір у стіні. Мої вартові зачули якийсь шурхіт і прибігли сюди. Грабіжники кинулися тікати. Одному з них я власноруч шпурнув у голову смолоскип і, мабуть, добряче присмалив чуба. Ще сьогодні я звелю обшукати всі навколишні села. І горе буде тому, кого знайдемо!

Ментуфер непорушно дивився на вхід до гробниці. Наглядач говорив упевнено. Ніщо не свідчило, ніби злодіям пощастило сплюндрувати гробницю. Волога пляма на стіні була невелика. Здавалося, й справді грабіжники не встигли виламати більший отвір.

Щільним гуртом підійшли жерці. Енемпсес звернувся до них, пропонуючи провести кожного, хто забажає, вниз, аби той краще роздивився замуроване місце. Та ніхто на це не пристав. Кожен, мабуть, думав те саме: навіщо спускатися й підійматися шістнадцятьма східцями, коли й так видно, що нічого не сталося.

Тільки Ментуфер не вірив, що гробниця лишилася недоторканна. Владним рухом руки він урвав потік наглядачевих слів:

— Ти поквапився замурувати вилом у стіні й запечатати його. Чого не підождав мене?

— Бо гробницю ніхто не сплюндрував, — із звиклим самовладанням відказав Енемпсес. — А як наглядач я повинен дбати про добрий стан усіх гробниць.

— Але ти насамперед повинен був повідомити мене, бо тільки я можу визначити, чи осквернено гробницю, чи ні.

Ментуфер сподівався, що тепер наглядач розгубиться й попросить пробачення. Та верховний жрець знову помилився: анітрохи не бентежачись, Енемпсес мовив:

— Якщо моя старанність збудила твою недовіру, то упевнись сам, чи правдиві мої слова. Тільки ти, як верховний жрець, маєш право дати наказ відчинити гробницю. Роби так, як велить тобі сумління. Накажи своїм жерцям виламати замурований вхід та повідкидати з проходу каміння.

На доказ того, що його пропозиція цілком серйозна, він гукнув до вартових:

— Принесіть струмент! Високий слуга божий велить нам порушити могильний спокій божественного Тутанхамона.

Він обернувся до юрби жерців і проказав з удаваним смутком:

— Даруйте, що я не допомагатиму вам у цій роботі. Я не хотів би після смерті відповідати богові підземного царства за цей злочин.

Обличчя жерців зраджували їхню надзвичайну розгубленість. Нестямно глипали вони то на Ментуфера, то на Енемпсеса. Найстарший з-поміж них ступив уперед, приклав долоню до чола і мовив Ментуферові:

— Хай бог, якому ми служимо, просвітить тебе, щоб ти правдиво визначив, чи це не злочин — позбавити мертвого фараона спокою.

Ментуфер зціпив зуби. Ніхто не завважив, як у нього стислися кулаки. Якщо він накаже відчинити гробницю і виявить, що її не пограбовано, то найвища рада жерців у Фівах притягне його до відповідальності,

Верховний жрець примусив себе всміхнутись. І досі ховаючи під вбранням ліву руку, стиснуту в кулак, він підняв праву:

— Енемпсесе, я суворо випробував тебе, але ти не схибив. У твоїх словах не чути ані впертості, ані гніву. Ти вірний фараонів слуга, і я прославлятиму твою непорушну віру в богів.

Наглядач низько схилився перед Ментуфером. Потай він дякував богові — опікунові злодіїв та ошуканців, який так добре його підтримав. Ще мить тому Енемпсес намірявся тікати, якби верховний жрець наказав відчинити гробницю.

Але високий служник бога Амона-Ра відверто визнав свою поразку.

Смиренно схиливши голову, Енемпсес сказав:

— Пане, мудрість твоя надзвичайна. Ти читаєш думки людей, наче слова на папірусі. Тож ти знаєш, напевне, й те, що я надумав засипати хід до гробниці, забити його камінням і землею, а коли замете його піском, люди забудуть за цю гробницю на сто тисяч років.

Верховний жрець нахилив голову, ледве приховуючи лють. Як він жадав, щоб його погляд мав силу стріли і простромив брехливого наглядача! Однак він мовив спокійно й гідно:

— Твій план чудовий, Енемпсесе. Нагороду за свій вчинок ти дістанеш колись на тому світі від самого Осіріса.