Золотий фараон

ЛОРД КАРНАРВОН ЩИРО ВРАЖЕНИЙ

Зіпершись на малицю, лорд Карнарвон стояв перед входом до гробниці Рамсеса Шостого і дивився на скелясту долину. Він домовився з Говардом Картером тут зустрітися. Та після призначеного часу збігло вже близько години, а Картера й досі ще не було. Безлюдний курний шлях звивався через усе Місто мертвих. Жодне дерево, жодний кущ не милував ока в цій пустельній долині, вкритій уламками кам'яних брил та щебенем. Єдине, що рухалося по землі, була тінь шуліки, який самотньо кружляв у небі.

Лиховісна світова війна нараз перепинила потік туристів, яких раніше щороку повно наїздило в Долину царів. Масове вбивство, що почалося 1914 року, тривало вже три літа. Навіщо потрібно тепер шукати старожитності? Однаково людей нічого не навчило їхнє минуле.

Карнарвон зітхнув. Чи так буде завжди? І чи взагалі варто вивчати й доповнювати історію давнього світу, коли люди розв'язують розбіжність у поглядах і думках тільки з допомогою зброї? Як слушно сказав кілька років тому відомий археолог Девіс, стоячи майже на цьому самому місці:

«Я вивчив написи на гранітних колонах храму в Карнаку й мушу визнати, що сучасні можновладці своєю схильністю до хизування та войовничості значно перевершили давніх фараонів».

Цю думку Девіс висловив 1906 року, коли навіть песимісти ще не відчували ніякої небезпеки війни.

Лорд Карнарвон озирнувся навколо: запустіння в долині було наслідком війни, що вирувала в Європі. Що ж його тримає тут? Для кого він прагне знайти гробниці фараонів? Молоді вчені поміняли свій робочий одяг на військову форму. Тепер уже ніхто не цікавився династіями давньоєгипетських владарів. Гробниці Аменхотепа, Тутмоса і Рамсеса, знайдені тут, у долині, пограбовано ще за давніх часів. І хіба Девіс не казав: «Шукати в цій долині ще не займану гробницю так само безглуздо, як припускати, що всередині скелі живе миша».

Згадавши Теодора Девіса, лорд Карнарвон посміхнувся. Він ніколи особливо не симпатизував розумному, але надто холодному американцеві. Може, через те, що Девіс завше любив глузувати і мав за дурнів усіх людей, котрі не поділяли його поглядів. А ще Карнарвона дратувало, коли, виступаючи з доповіддю, вчений увесь час постукував зігнутим пальцем по долоні. Окуляри раз у раз сповзали йому аж на кінчик носа, та він не зважав на це.

У своїй уяві Карнарвон почув трохи гугнявий голос ученого, коли гой якось вшанував його розмовою:

— Чи давно ви в Єгипті, мілорде, га? Здається, кілька місяців, чи не так? Либонь, гадаєте, що досить вам трохи подлубатися тут кийком у піску, й відразу блисне в очі золотий скарабей з часів Рамсеса Великого? А чи знаєте ви взагалі; мілорде, що єгиптологію треба вивчати? Чи знаєте ви, що я витратив двадцять років на те, аби правильно прочитати ієрогліфи?

Тут він на мить замовк, бо окуляри знову зсунулися вниз. Тоді підняв руку й мовив:

— Як я не годен спіймати в небі шуліку, так і ви не можете без фахового знання розрізнити каменя з давньоєгипетськими письменами від нічого не вартого уламка скелі.

По цих словах він повернувся і пішов. Та раптом спинився й кинув через плече:

— Власне, навіщо ви шукаєте старожитності, мілорде? Щоб хизуватися ними вдома, га?

— Мене так само, як і вас, тішить річ, що пролежала в землі тисячі років.

— Які ви дурниці кажете! Я приїхав сюди не заради власної втіхи, а щоб збагатити науку новими знахідками, розумієте?

— А коли вам щастить знайти щось нове, хіба це вас не тішить?

Девіс збентежився. Збігло кілька секунд, поки він зміг відповісти:

— Коли я з цього радію, то тільки тому, що це може розширити наші знання з археології. Кожна знахідка збільшує ці знання, розумієте? А ви не хочете нічого знати. Розкопувати — це для вас такий самий спорт, як полювати левів. То чому б вам не податися на те полювання, га?

— Я напівкаліка, містере Девіс. Чи, може, ви гадаєте, що я ходжу з милицею, бо мені так приємніше?

Зачувши таку відповідь, Девіс заблимав очима, зняв свої окуляри, а тоді почепив їх знову. Він був вочевидь збентежений і шукав слів щось відказати, та зрештою задовольнився гнівним жестом і пішов.

Вдруге Девіс заговорив до Карнарвона 1907 року в Фівах:

— Послухайте-но, мілорде! Я вже надумав, як вам допомогти. Коли хочете, можете стати практикантом у моєму штабі співробітників. Спершу допомагатимете класифікувати мої знахідки і заповнювати картотеку. Якої ви думки про це, га?

— Щиро дякую, містере Девісе. Та я вже знайшов собі чудового співробітника. Месперо гаряче рекомендував його. Це Говард Картер.

Якусь мить вчений стояв, розкривши з несподіванки рота. А тоді закричав:

— Якого біса вроїлося в голову Картерові стати вашим співробітником? Може, він хоче викинути ваші гроші на пошуки Тутанхамонової гробниці? Запевняю вас, що такої гробниці взагалі немає. Цього фараона поховано у невеликій печері, яку я виявив ще кілька років тому. — І благальним тоном Девіс додав: — Не дайте Картерові задурити вам голову. Не вірте його маячінню. Їдьте звідси, про мене — їдьте хоч у нову кругосвітню подорож, але не чіпайте речей, що їх боронять давні боги.

— Ви збуджуєте мою цікавість, містере Девіс. Спершу ви казали, що самі знайшли ту гробницю, а тепер виявляється, що її боронять боги Давнього Єгипту!

Учений розкуйовдив свого ріденького чуба й, помовчавши, відказав:

— Мілорде, не питайте мене забагато. Визнаю, що попервах я несправедливо поставився до вас, — ви здалися мені просто багатим гульвісою, який із примхи надумав шукати старожитності. Та згодом я помітив, що ви кохаєтеся в цій справі. Але шукати Тутанхамонову гробницю — це все одно, що пити отруту. Так, мілорде, я теж отруєний думкою, що, може, це ще неправда…

Нараз він замовк, зняв окуляри, ретельно протер їх і мовив зовсім іншим, гострим тоном:

— Я вже відмовився від цього, мілорде. Остаточно відмовився. Привітайте щиро від мене Картера. Я шанував його як надзвичайно тямущого співробітника. Прощавайте.

Замислившись, Карнарвон щось креслив кінцем милиці в піску. Порівняння Теодора Девіса видалося йому слушним. Він сам уже не раз вирішував припинити пошуки цієї зачарованої гробниці. І коли в перші роки війни довелося припинити розкопки, рішення його набуло чинності. Проте згодом він повернувся сюди, і саме сьогодні розкопки мають початися знову.

Але куди подівся Картер? Він пообіцяв привести з собою не менше десяти робітників. Та врешті це сміховинний задум. У 19 І7 році, коли така потреба у війську й стільки фронтів, Картер сподівається найняти єгиптян на роботу!

Мабуть, Говард Картер невиліковно хворий від тієї отрути, що про неї згадував Девіс. До чого все йде? За минулі роки пошуки гробниці вже зжерли цілий статок. І коли Карнарвон навіть знайде її, це не поверне йому жодного пенні. За угодою з єгипетським урядом усе, навіть найдрібніші знахідка, треба буде передати Каїрському музею.

У раптовому вибуху гніву лорд милицею підкинув у повітря камінець. Єдине розумне — тікати з Єгипту. І то негайно! За Картера нема чого турбуватися, по війні він неодмінно знайде собі іншого мецената.

Карнарвон рішуче обсмикнув на собі піджак, ступив крок уперед і — спинився.

Покинути вірного Картера так ганебно? Це було б не гідно лорда Карнарвона. Протягом десяти років Картер був йому самовідданим другом і вчителем. Свої великі знання в галузі давньоєгипетської історії Картер розгортав перед ним, наче східний молитовний килим. З якою старанністю й любов'ю вивчав Картер знахідки з гробниці цариці Тейє, завдяки чому довідався, що гробницю почали будувати при фараоні Тутмосі Четвертому. Яким неперевершеним проводирем у минуле був Картер! Кожний глиняний черепок допомагав йому прочитати ще одну сторінку єгипетської історії. Покинути такого друга — це зрадити самого себе.

З несподіванки лорд Карнарвон здригнувся. Від скель лунали незнайомі голоси. Невже до царських гробниць прямують туристи? Тепер, у часи війни? Це неймовірно!

Зацікавлений Карнарвон прислухався. Люди були ще за пагорбом. Та ось один вийшов наперед. Говард Картер!

А за ним виступали — Карнарвонові здалося, що то він марить, — Рез Ахмед Гургар! Хад Гасан! Рез Гусейн! Абделад Ахмед! Гасан Авад!

Усі любі, добрі люди, що очолювали загони робітників, коли тут проводилися розкопки ще до світової війни. Де знайшов Картер цих робітників, найкращих з усіх, що будь-коли допомагали єгиптологам?

Їхній вожак, Рез Ахмед Гургар, розпростер вітально свої довгі руки, наче хотів ще здалека обійняти Карнарвона. Худорляве брунатне обличчя єгиптянина сяяло радістю зустрічі.

Абделад Ахмед підібрав своє чорне вбрання, схоже на довгу сорочку, а закрутився в шаленому танку. Вгледівши Карнарвона, що шкандибав їм назустріч, інші теж зняли радісний галас.

Ахмед Гургар низько вклонився. Приклавши праву руку до серця, він сказав кумедною англійською мовою, і голос в нього тремтів з хвилювання:

— Пане, твої слуги вітають тебе. Ми всі дуже щасливі. Ти й любий містер Картер завжди пануєте в наших серцях.

— Зичимо тобі тисячу років здоров'я, пане! — вигукнули інші й так щільно оточили Карнарвона, що Картер ледве зміг підійти до нього и пояснити:

— Ви здивовані, мілорде, правда? А я таки й хотів зробити вам сюрприз. Це було нелегко — звільнити наших друзів з військової служби. Довелося скористатися всіма моїми зв'язками. Військового губернатора я бомбардував заявами, на допомогу собі підключив Каїрський департамент охорони старожитностей, а працівникам міністерства культури забив баки балачками. І домігся успіху… — Він гордо показав на завербованих. — Найкращі люди знову працюватимуть з нами.

— Картере, ви справжній чортяка, — розчулено вигукнув Карнарвон. — Без цих чудових хлопців нам довелося б сидіти згорнувши руки. Ви знову надали мені снаги. Я дуже, дуже радий.

— Ми теж! Ми теж! — захоплено вигукнув Гусейн. — Ми не носитимемо більше зброї. Тут, коло мертвих фараонів, — мир.

— До нас іще прийде близько двадцяти фелахів, сер, — додав Картер. — Здебільша то літні люди. Але наші бригадири швидко навчать їх усього. Я дістав будівельні матеріали. Сподіваюсь, їх незабаром привезуть, і я звелю негайно спорудити новий склад.

У кумедному відчаї Карнарвон потер собі щоку.

— Ви гадаєте пробути тут кілька років? — спитав він.

Картер здивовано глянув на нього:

— Якщо ми хочемо знайти Тутанхамонову гробницю, то доведеться зостатися тут на деякий час, мілорде! У мене тепер новий план. Уявімо собі трикутник, що його утворюють гробниці Рамсеса Другого, Меренптаха та Рамсеса Шостого…

Він розповідав, широко жестикулюючи, визначав межі трикутника і загрібав повітря руками, аби показати, які пагорби з каміння й щебеню треба вивезти. Він намірявся тепер копати аж до скелястого грунту,

Що далі Картер пояснював, то заклопотаніше ставало обличчя в Карнарвона. Щоб здійснити Картерів задум, треба вивезти звідси тисячі тонн каміння й щебеню. Вигляд цієї частини долини геть зміниться. До того Картер надумав будувати залізницю, щоб вивозити оте каміння.

— Послухайте-но, Картере! — урвав Карнарвон його розповідь. Трохи помовчав, міркуючи, як висловити думку, щоб не образити Картера, запаленого своєю ідеєю. — Отже, справа в тому… я… авжеж, я повинен вам щиро сказати, якої думки про ваш план. Я людина більш-менш заможна, але… але і в мене не стане грошей знищити ці гори.

Він чекав, що Картер злякається чи принаймні розгубиться.

Та нічого такого не сталося. Картер тільки всміхнувся, наче дитина, в якої дорослий чоловік напівжартома забрав іграшку, але дитина знає, що він неодмінно її поверне.

— Ви кажете про гроші, сер, — почав він, усе ще весело всміхаючись. — Чого парті гроші, коли ми знайдемо незайману фараонову гробницю! Подумайте, сер, яке величезне значення це мало б для археології. Ще ніколи — наскільки сягає пам'ять людства — ніхто не знаходив такої гробниці. Ми знаємо тільки з рельєфів на колонах і стінах храмів, які речі клали давні єгиптяни своїм небіжчикам у гробниці. Та який вигляд мають ті речі насправді, ми можем тільки припускати. Як цікаво побачити їх!..

Картер замріяно оглянув пагорби і нараз простяг руку:

— Десь тут, під цим камінням, схована гробниця. Я відчуваю це. Вже десятки років якийсь голос підказує мені: «Шукай далі! Не припиняй роботи. Ти знайдеш гробницю, якщо в це віритимеш».

ПЕРША ЗНАХІДКА

Знесилений Ахмед упав на каміння. З самісінького ранку він ще не відпочивав і хвилини: допомагав насипати щебінь у коші, бігав по дошки, щоб зробити з них кладки, лагодив інструмент і навчав невправних робітників, як з ним поводитися. Там зламався держак в лопати і треба приладнати новий, тут доводиться підганяти ледачих, а ще десь потребують його поради, як зрушити великі брили.

— Розбивайте їх на частини! Довбайте брили! — крикнув він робітникам, але ті безтямно втупилися в нього, і він перший схопив лом.

Тож Ахмед дуже втомився.

Чиясь рука лягла йому на плече. Позаду стояв шеф. Гургар послужливо був схопився, та Картер притис його до місця і сказав тутешньою говіркою:

— Ахмеде, фелахи ремствують. Ти забагато від них вимагаєш. Вони люди немолоді й не витримають, якщо ти примусиш їх так працювати.

Гургар простяг руку до Картера:

— Не гнівайся на свого слугу, але ти теж уже чоловік немолодий, а працюєш як буйвол. Хай аллах дарує тобі десять тисяч років життя, однак поглянь на себе в люстерко!. Ти так скощавів, що став схожий на мумію, поховану в піску пустелі.

Неуважно, якось мимохіть Картер помацав свої запалі щоки.

— Я ж не фелах, Ахмеде. Я взяв на себе велику відповідальність. Лорд Карнарвон знову поїхав до Англії, і я поклав собі до його повернення — через рік узимку — дістати якийсь доказ того, що Тутанхамонова гробниця має бути десь тут, поблизу.

Кажучи це, він перебігав очима простір між гробницями фараонів Рамсеса Шостого і Меренптаха. Тоді знову глянув на Гургара, що стояв, пересипаючи камінці між пальцями.

Нараз Гургар підвів голову.

— Ти так віриш у цю гробницю, ніби сам аллах упевнив тебе, що знайдеш її.

— А хіба ти, Ахмеде, в це не віриш? — здивовано спитав Картер.

Єгиптянин стенув плечима, не зводячи очей з камінців, що пересипав у руці.

— Я ніколи не брехав тобі, пане, тож скажу свою думку: у тебе в голові скупчилася мудрість тисячі книжок, та в якій з-поміж них написано, що Тутанхамонова гробниця має бути саме тут, де ми риємо?

— Це підказує мені власний розум, Ахмеде. Вже багато років тут знаходять речі, що свідчать саме про це. Якщо Тутанхамонова гробниця взагалі існує, то вона має бути десь тут, поблизу. Метрів за п'ять під щебенем, а може й менше.

— То мої люди повинні працювати ще швидше, бо поки ми дістанемося грунту долини, промине не менше двох років.

Гургар хотів іще щось додати, але неподалік хтось голосно загукав. Бригадир Хад Гасан збуджено махав руками. Він стояв перед гуртом робітників і показував на землю.

— Він щось знайшов! — крикнув Ахмед, схопився і побіг до них.

Картер, що не міг встигнути за Ахмедом, побачив, як він і Гасан нахилилися й почали гребтися в землі. Коли Картер нарешті добіг, обидва простягли до нього руки. На долонях у них лежали видовжені гострі камінці.

Гасан закричав так радісно, наче знайшов принаймні царську корону:

— Я перший побачив їх, пане! Мої люди хотіли вже кинути їх до коша. Але колись ти пояснив мені, що воно таке, і я запам'ятав.

Картер насилу приховав своє розчарування. Гасан знайшов остракони, вапнякові скалки, що ними користувалися в Давньому Єгипті як грифелями — ними писали й малювали. Однак знахідка свідчила про те, що в давнину тут була майстерня каменяра, — він, можливо, складав план побудови якоїсь гробниці. Картер, наче граючись, важив грифелі на долонях і оглядав навкруги землю.

Гургар простежив за поглядом свого шефа, тоді поторгав його за плече:

— Дозволь мені, пане, відгадати твої думки. Ти дивишся на вхід до гробниці фараона Рамсеса, котрого звеш Шостим. Чи не гадаєш ти, що майстер-будівничий, який зводив цю гробницю, креслив тут грифелями, які знайшов у землі Гасан?

Картер кивнув.

— Так, цілком вірогідно. Сподіваюся, що коли ми копатимемо глибше, то ще знайдемо те, чим користалися при будові Рамсесової гробниці.

ДИВНА КАМ'ЯНА БРИЛА

Хад Гасан кинув останню лопату щебеню до коша, що тримав фелах, і стомлено схилився на держак. Поруч нього копали Ахмед Гургар та Абделад Ахмед. Останній потряс головою, струшуючи а чола краплинки поту, і почав роздивлятися мозолі на долонях. Завваживши, що поруч нього роботу припинили, Гургар і собі надумав спочити. Розлючено плюнувши на землю, він мовив:

— Хай би аллах покарав тих людей, котрі понасипали стільки щебеню, і хай би спини в них так само боліли, як оце в мене.

— Ти до них несправедливий, — озвався Гасан. — То були такі самі вчені люди, як наш шеф. Вони всі сподівалися тут щось знайти.

— Наш шеф знає напевне, то ми відкопаємо гробницю, я ті люди нічого не знали, — сказав Гургар.

Абделад похитав головою:

— Хтозна, чи він і тепер певний, як два місяці тому, коли Хад Гасан знайшов грифелі. Відтоді ми весь час копаємо самі, аби наші недосвідчені люди не пошкодили чогось коштовного. А що з того? Ми не знайшли навіть малесенького глиняного черепка.

Хад Гасан вбив у себе на щоці муху, тоді взяв її на долоню і обдивився, наче якусь дивину.

— Ця муха несе з собою весну, — мурмотів він. — За кілька тижнів почнеться спека, тоді ми знову відпочиватимемо до наступної зими. Та мені кортить до того чимось потішити нашого шефа. Хоча б знищити пагорб щебеню біля Рамсесової гробниці, для цього я ладен працювати тут щодня до самісінької ночі.

— Авжеж, — погодився Гургар. — Останнім часом шеф став неговіркий. Його засмутив лист із Англії. Лорд Карнарвон питає, чи справді ще варто витрачати на розкопки гроші.

— А що будемо робити, як лорд не надсилатиме грошей? — спитав Абделад. — Мабуть, тоді доведеться нам вертати до війська, еге ж?

Гургар байдуже махнув рукою:

— Війна в Європі наближається до кінця. Нікому ми там не потрібні. А я вже збив собі трохи грошенят. Якщо шеф схоче сам провадити далі розкопки в Долині царів, скажу йому: «Я працюватиму для тебе задарма, аж поки ми зробимо велике відкриття». А тоді лорд із Англії знову надішле гроші, за це я вам ручуся.

— А я кажу, що ми тут більше нічого не знайдемо, — заперечив Абделад. — Землю під нашими ногами, мабуть, уже тричі перерито.

Хад Гасан глузливо засміявся:

— А як же я знайшов у купі щебеню грифелі, що лежали принаймні на два метри вище, ніж ми тепер стоїмо? Якби тут було вже тричі перекопано, то один грифель лежав би тут, а інший десь там. Однак усі вони лежали вкупі, і, звісно, не дух якогось давнього єгиптянина поскладав їх знову.

— Якби тебе почув хтось чужий, Гасане, то подумав би, що ти — вчений, — похвалив його Гургар і знову схопив лопату. — Але годі балачок. Сонце вже хилиться до обрію.

Гургар із силою встромив лопату в щебінь. Залізо враз задзвеніло. Метал ударився об щось тверде.

— Якби аллах розтрощив це кляте каміння на порох, — гнівно мурмотів Гургар, обережно обкопуючи твердий предмет. Невдовзі він побачив кулястий, дивно темний камінь. А поруч іще один.

Гургар нахилився, розгрібаючи далі руками. Раптом він випростався. Збуджено гукнув робітникові:

— Біжи до містера Картера і скажи, хай би негайно ішов сюди!

Робітник глянув мляво, наче не був певен, чи здатні йото ноги бігати.

— Чого ти ждеш? — крикнув Гургар. — Чи мені просити аллаха, аби надіслав піщану бурю, яка тебе здула б звідси? — І коли нарешті млявий чоловік задріботів своїми худющими кривими ногами, Гургар крикнув йому наздогін. — Лети, голубе, лети. Будь прудкіший за газель, і тоді я подарую тобі останні дві свої сигарети!

— Чи ти здурів, Ахмеде? — пробубонів Абделад. — Хочеш подарувати коштовні дві сигарети цьому кривоногому сину черепахи? Та я за одну сигарету пробіг би удвічі більше і з швидкістю дикого буйвола.

— Чого ти зняв такий галас через нічого не варте каміння? — дивувався Гасан.

Гургар звів руки над головою.

— «Нічого не варте каміння», — каже цей найтемніший з усіх копачів-початківців! Гасане, обдивись-но пильно ці грубі брили і скажи, що ти про них думаєш. Авжеж, авжеж, ти очам своїм не віриш? Мудрість допомогла тобі відразу вгадати, що всемогутній аллах ласкаво дозволив мені зробити найбільше відкриття з усіх, які коли-небудь щастило зробити вірному слузі науки. А тепер, голубе, скажи мені, що ти про це думаєш? Скажи!

— Мені здається, це кремені, — відказав Гасан трохи непевно. Тоді глянув угору. — Стривай, хіба кілька років тому ми не знайшли таке саме каміння, що на ньому колись стояли робітничі хатини?..

— Так, так, ти наймудріший з усіх мудрих! — зрадів Гургар. — У тебе пам'ять краща, ніж у Гарун-аль-Рашіда. Ще тоді містер Картер пояснив нам: у давнину єгипетські робітники, що будували гробниці, жили в халупах поблизу самої будови. А це каміння, напевне, правило підмурком для такої халупи. Тож поблизу неодмінно має бути гробниця.

— Щоб це збагнути, мені не треба твого великого розуму, — буркнув Гасан. — Розплющ ширше очі, то й побачиш перед собою гробницю Рамсеса Шостого.

— О, який же ти справді мудрий, — глузував Гургар. — У тебе розум такий великий, що за ним очі не можуть побачити речей, які помітило б навіть щойно народжене телятко. Тож дозволь мені пояснити, що моя знахідка нежить глибше, ніж вхід до Рамсесової гробниці. Отже, ті робітники будували гробницю, значно давнішу за цю.

— А де ж та гробниця?

Розгніваний Гургар замахав руками.

— Ми шукатимемо її, ти, головний шейху всіх дурнів! Може, вона під нашими ногами чи по той бік дороги, хіба я знаю?

АХМЕДІВ СОН

Яма була вже два метри завглибшки. Картер ще раз оглянув рештки колишнього муру в попередній частині розкопок і уламки підмурку насподі ями. Ахмед Гургар напрочуд дбайливо виконав свою роботу. Жодний важливий камінчик не уникнув його чуйних рук. Усе, що за давніх часів використовувалося для будови хатини, він поскладав окремо і з повним знанням справи.

Але тепер доводилося знову засипати виям. Департамент охорони старожитностей у Каїрі вимагав, аби ніщо не перешкоджало туристам вільно проходити до гробниці Рамсеса Шостого.

Гургар щиро обурився.

— Пане! — гукнув він із ями. — Ти ж казав, що ми напевне щось знайдемо, коли розкопаємо глибше. А тепер ти хочеш усе знову позасипати щебенем?

— Ахмеде, я повинен робити те, що подобається Департаментові. До того ж із кожним днем спека посилюється. Незабаром нам доведеться припинити роботу в долині. Наступної осені ми почнемо раніше, може, тоді нам більше пощастить.

— «Може», кажеш ти, пане? Коли торік починали копати, ти був певен, що ми знайдемо гробницю.

— Так, а ти й тоді сумнівався, пам'ятаєш?

Єгиптянин спритно видряпався з ями і відтягнув Картера вбік, аби їх не почули фелахи, що працювали внизу. Тоді швидко зашепотів:

— Ти не знаєш причини, чому тоді я не поділяв твоїх сподівань. Тепер поясню її. — Він показав на скелі, що відділяли Бібан-ель-Мулук від долини Нілу. — Адже за цією горою — давні Фіви з великими храмами колишніх фараонів, а їхні гробниці — тут, у долині. І ти вже, мабуть, чув те, про що часто розповідають наші люди: начебто за давніх-давен із Фів через гору йшов таємний хід сюди, до Міста мертвих.

— То казка, Ахмеде. Фараони вісімнадцятої та дев'ятнадцятої династій вважали, що знають більше за своїх предків. Вони гадали, що їхні духи по смерті зможуть вільно прямувати крізь скелі з гробниць, розташованих тут, у долині, до Фів, до своїх храмів, щоб брати участі у жертовному святі на їхню честь.

— Це я знаю, пане, але подумай: такий могутній Еладар, як Сеті Перший, звелів отут, у Долині царів, видовбати йому в скелях гробницю завдовжки сто сорок один метр. А гробниця великої цариці Хатшепсут веде в гори на двісті десять метрів і знов-таки в напрямку Фів. Чому було їм не продовжити ті ходи ще далі, на невелику відстань, щоб виходити на той бік? Колись ти намалював карту, де виразно було видно: храм цариці Хатшепсут у Дер-ель-Багрі стоїть якраз навпроти її гробниці в Долині царів. Якби в мене було багато грошей, я б уже сьогодні почав шукати хід, що єднає Долину царів із Фівами.

Картер слухав і дивився на скелі навпроти — саме там була гробниця великої Хатшепсут. Задумано потер він чоло. В уяві побачив чудовий, побудований терасами храм цариці по той бік гірського пасма і порівняв його з гробницею, що вхід до неї виднівся по цей бік стрімких скель.

Нараз Картер обернувся до Гургара:

— Що ти хотів мені, власне, сказати, Ахмеде?

Єгиптянин звів темні очі до неба.

— Часом аллах дозволяв мені бачити уві сні дивні речі. Отож якось побачив я гробницю, що була куди менша від усіх відомих мені царських гробниць. Я спустився сходами додолу, всередину гори. Це була ота гора, пане. Саме та!

Поблажливо всміхаючись, Картер поклав руку на плече забобонного чоловіка.

— Сни відбивають наші потаємні бажання, каже пророк Магомет. Уві сні тобі здається, що все те відбувається насправді, але потім ти прокидаєшся і розгублено озираєшся навколо — все, що ти оце пережив, було тільки марення, і від нього дещо збереглося в твоїй пам'яті.

— Але ж я виразно пам'ятаю вигляд гробниці!

— Тоді ти спиш з розплющеними очима, Ахмеде, і я повинен тебе збудити. Дивись, отам далі, біля пагорба щебеню, що його знищують робітники Реза Гусейна, задовго до війни учений знайшов келих, на якому вирізьблено ім'я: Тутанхамон. І коли ти проведеш від пагорба до нас уявну лінію, то побачиш у землі виямон. Той самий вчений знайшов на цьому місці схованку, а в ній — шматки зітлілої скрині. Від неї, певне, були й золоті платівки, розкидані навколо. На тих платівках теж стояло ім'я: Тутанхамон.

З подиву Гургар аж свиснув крізь зуби. Хотів щось спитати, але Картер простяг руку й мовив:

— А тепер глянь на скелі по той бік дороги. Там ти можеш знайти яму, в якій були сховані глиняні дзбани. В них лежали рештки речей, колись покладених до гробниці фараона Тутанхамона. Це доведено найретельнішими дослідженнями. І тепер, коли ти з'єднаєш однією лінією всі три схованки, то вийде…

— Трикутник! — вигукнув Гургар і, наче збентежений якоюсь раптовою думкою, схопився за вуха. — Хай аллах буде мені ласкавим суддею! Я заслуговую, щоб за його велінням у мене виросли віслячі вуха, — такий я був дурний, пане! Тільки тепер збагнув справжню велич твого гострого розуму! Ти шукаєш гробницю в цьому трикутнику! Я повинен одразу ж пояснити це моїм друзям, тоді вони не кинуть копати.

Він схопився бігти, але Картер затримав його.

— Ти нічого не розкажеш їм, Ахмеде, я забороняю! Серед фелахів є, напевне, й такі, що залюбки й самі шукали б старожитності. Може статися, що влітку, коли нас тут не буде, вони прийдуть сюди й візьмуться копати.

— Знову ти кажеш слушно, пане, — зніяковів Гургар. — Тепер нікому не можна вірити. Люди лихі. — Й швидко додав: — Звісно, крім мене та моїх друзів.

РОЗКОПКИ ТРИВАЮТЬ

Жахлива війна нарешті скінчилась. Увесь світ вільно зітхнув. Єгипетські солдати, що служили в союзних військах, повернулися до своєї сонячної батьківщини. Чужоземні туристи знову наповнили розкішні готелі над Нілом. Гіди, жебраки, перекладачі і замурзані арабські дітлахи тислися до чужинців. Кожен вихваляв себе, як найкращого знавця старожитностей. Галас, що настирливо здіймали ті люди, не вгавав ні у фіванських храмах, ні в гробницях Долини царів. Курява стояла на дорозі між гробницями, оповивала туристів та їхніх провідників і сірим серпанком лягала н# стрімкі скелі.

Гурт туристів спинився перед гробницею Рамсеса Шостого. Вмиваючись потом, перекладач голосно пояснював поганою англійською мовою:

— Леді й джентльмени! Тепер ми: стоїмо перед славетною гробницею наймогутнішого фараона. Рамсес Шостий був жорстокий володар. Після переможної битви з турками він звелів відтяти голови тисячам полонених на шану високому богу Осірісу. Про це розповідає напис, який ви побачите всередині гробниці…

Неподалеку від туристів стояло двоє арабів. Уже по перших словах вигадника-гіда вони п» резирнулись.

— Ахмеде, чи ти чув, що сказав той жалюгідний нащадок якогось казкаря?

— Я не глухий, Гасане. Цьому брехунові слід було б дати двадцять п'ять гарячих по підошвах, щоб більше не казав, ніби єгиптяни воювали з турками.

— А бога Осіріса він переплутав із Амоном. Коли цей батько всіх шахраїв вийде з гробниці «наймогутнішого» фараона, я спитаю його, звідки він набрався такої мудрості.

— Та хай собі теревенить, що хоче. У нас інший клопіт. Подумай про нашого шефа, що вже кілька тижнів сперечається з урядовцями Департаменту старожитностей у Каїрі.

Хад Гасан кивнув головою. Обличчя в нього стало таке сумне, наче от-от з очей ринуть сльози.

— Урядовці всі без винятку віслюки! — люто вигукнув він. — Замість радіти з того, що ми незабаром знайдемо у Долині царів нову гробницю, яка привабить сюди ще сотні тисяч чужинців, вони чинять нам перешкоди.

— Не віриться мені, що ми незабаром знайдемо тут гробницю, — промурмотів Ахмед Гургар. — Минулого року ми не вивезли й третини щебеню, що вкриває долину.

Гасан гнівно потряс кулаками.

— Якби нам дозволили нарешті знову почати розкопки!. Та шеф неохоче гнати звідси чужоземних туристів. А ті залюбки ще й доплатили б, аби подивитися на нашу роботу. Це було б прибуткове діло, чи не так, Ахмеде?

Гургар задумано почухав потилицю.

— Мені здається, наш шеф не думає про якесь прибуткове діло. В долині і крім того можна побачити стільки цікавого! Але ми повинні стояти й чекати, поки, нарешті, лордові Карнарвону урветься терпець і він одмовиться від концесій на розкопки.

— Авжеж, і тоді вперті віслюки в Каїрі рватимуть на собі чуба.

— Присягаюся бородою великого пророка, так воно й буде! — вигукнув Ахмед Гургар, пойнятий гнівом. — Не хто інший, тільки наш мудрий шеф здатний знайти Тутанхамонову гробницю. Йому єдиному аллах відкрив, як знаходити сховані в землі старожитності. Всі інші вчені зробили свої відкриття випадково. А шеф, на противагу їм, завше докладно вираховує місце, де щось сховано. — Гургар тицьнув пальцем у повітря. — Він позначає тут одне місце, там — друге, а там — третє. Тоді тричі креслить рукою в повітрі й каже: це — лінії. Лінії утворюють трикутник, а в тому трикутнику…

— Ми знову почнемо копати! — закінчив добре знайомий голос позад Ахмеда.

— Містере Картер! — радісно вигукнув Гасан.

Гургар і досі тримав догори палець, котрим малював у повітрі. Спершу єгиптянин подумав, що це йому тільки причулося, та завваживши, як приятель кинувся до когось, що стояв позад нього, хутко обернувся.

Це справді був Говард Картер!

Чи він приніс лиху вістку?

Надто поважне в нього обличчя.

Та коли Картер почав говорити, сонце засяяло Гургарові вдвічі яскравіше. Вже не треба турбуватися про майбутнє. Пошуки зниклої фараонової гробниці тривають!

О, не перед гробницею Рамсеса Шостого? Гаразд, десь в іншому місці. Але в тому самому трикутнику.

Тільки в одному не сумнівався Ахмед Гургар: саме він зробить той вирішальний рух лопатою, що відкриє вхід до гробниці, яку так дбайливо ховають від усіх давні-прадавні боги.

АБДЕЛАД ЗБИРАЄТЬСЯ ШАХРАЮВАТИ

Ахмед похмуро оглядав місце розкопок. Напровесні він стояв на такому самому пагорбі. Сповнений радісних сподівань, він подавав тоді своїм приятелям — Гусейну, Абделаду, Гасану та Аваду — приклад запальної праці. З дня на день нижчали пагорби. Тисячі кошів щебеню перенесли вони в невеличку долину поруч, насипаючи там новий пагорб. Та досі нічого не знайдено! Навіть глиняного черепка!

І ось іде третя зима. Тепер утричі більше робітників копає й викидає щебінь. Там, де раніше здіймалися пагорби, — рівна поверхня. Чи глибоко звелить шеф копати? Може, він гадає довбати скелястий грунт долини? Сьогодні вранці він виміряв рулеткою різні відстані й позаписував стільки цифр, що тільки глянути на них — і то в голові паморочиться. А тепер він змальовує навколишні гробниці. Чому ж не користується апаратом, що створює картини?

Абделад Ахмед важко відсапується. Під чорним халатом у нього надимається живіт, наче величезний кавун. Гургар знаком підкликав приятеля до себе.

— Чи шеф уже розмовляв з тобою сьогодні?

Абделад витер рукавом спітніле обличчя й заклопотано озирнувся на Картера.

— І слова не сказав. Він ні з ким не розмовляє. Весь час тільки пише й малює.

Абделад витягнув губи і таємничо прошепотів:

— На мій-бо погляд, він пише чаклунські заклинання. Щойно я зазирнув йому через плече. Папір геть помальований чудернацькими позначками й цифрами. Мабуть, він спалить уночі папір і розвіє попіл, щоб заклята гробниця виринула з землі.

— Еге ж, а тебе посадять у ракету й вистрелять у повітря, щоб ти краще бачив, де виринула та гробниця, ти, тричі рогатий буйволе!

— Не жартуй, Ахмеде. Наш шеф вільно читає письмена давніх єгиптян, тож він знається і на їхньому чаклунстві. А я вже давно збагнув: гробниця, яку він шукає, саме через чаклунство стала невидимою.

— Таке верзеш, наче стара ворожка. Я не вірю в чаклунство, бо чого ж не зачаровані тоді всі інші гробниці в Долині царів? Торік, коли ми розкопали підмурки хатин ро-бітників-будівельників, нам треба було б шукати далі. Та урядовці з Каїрського департаменту старожитностей не дозволили. Тоді я порадив шефові, аби він звелів копати по той бік у скелях, однак він не схотів. Шеф вважає за краще розгрібати пагорби щебеню та слухати, як з нього сміються вчені люди, бо тут він нічого не знайде.

Випнувши нижню губу, напруживши чоло, Абделад роздивлявся скелі.

— Я не полізу туди, навіть коли мені платитимуть удесятеро більше, — рішуче похитав він головою. — Там небезпечно. В долині мені подобається. Тільки я боюся, що мій гарний живіт швидко схудне.

— Чого це ти боїшся за свій живіт? Чи ти хворий?

Абделад зітхнув:

— Ні, ні, незабаром ми опинимося без роботи, якщо нічого не знайдемо. — І знову таємничо зашепотів: — Знаєш, Ахмеде, що нам треба зробити? Поговорімо з якимось шахраєм, з-поміж тих, що продають чужинцям підроблені старожитності за справжні. — Він захихотів. — Ці шахраї роблять такі фальшиві старожитності, що навіть ти ніколи не відрізниш їх од справжніх. Якусь таку річ ми могли б закопати там, де робітники невдовзі їх відкопають.

З несподіванки очі в Гургара стали геть круглі. Він притис руки до скронь і глянув на небо.

— О всемогутній аллах, будь милосердний і загаси сонце, бо від цієї спеки мозок в Абделада Ахмеда розтопився, наче масло. — І враз гаркнув на Абделада: — Ти, найдурніший на весь світ жирний телепень! Чи в тебе розум нижче спини, і ти, сідаючи, його розчавив? Невже ти справді гадаєш, що міг би обдурити нашого шефа, наймудрішого з усіх мудрих знавців старожитностей, обдурити в такий спосіб, про який уже забули навіть сонливі арабські хлопчаки? Ох, і через десять тисяч років аллах не подарує мені, що я мав тебе за приятеля. Геть мені з-перед очей, нещасний, і так швидко, як тільки можуть бігати твої пласкі ноги, інакше-бо твої численні діти оплакуватимуть свого батька.

Абделад злякано позадкував. Красномовними жестами він спробував був здаля заспокоїти свого розлюченого приятеля. Та голосна Гургарова мова привернула увагу Картера. Підійшовши до них, він заклопотано спитав:

— Що сталося? Чого ви сперечаєтеся?

Вираз обличчя в Гургара блискавично змінився. Змушено всміхаючись, він відповів:

— Ми не сперечаємося, пане. Абделад просто іншої думки, ніж я. Він запевняє, що на тому місці, де ми зсипаємо тепер щебінь, можна висипати ще кілька тисяч кошів. А я гадаю, що невдовзі нам доведеться шукати іншого місця.

Картер перебіг очима долину, а тоді показав на папір, що тримав у руці:

— Я вже цікавився тим питанням, Ахмеде. На цьому плані Міста мертвих позначено, де саме згодом ми висипатимемо щебінь.

Картер узявся знову щось малювати на папері, а Гургар скористався слушною хвилиною і притьмом копнув ногою свого приятеля, прошепотівши:

— Щезни, ти, найбільший з усіх єгипетських шахраїв, коли не хочеш, щоб я сам закопав тебе в пісок, як фальшиву старожитність.

ДИВНЕ ПОБАЖАННЯ ЛЕДІ КАРНАРВОН

Говард Картер почував себе зле. Шию тер незвично твердий комір, краватка весь час висмикувалась, А капелюха, що завжди боронив його від палючою сонця, він не міг надіти, супроводжуючи таку пані, як леді Карнарвон.

Тиждень тому лорд і леді приїхали до Єгипту. Замість вирушити з Англії в грудні 1919 року, як було домовлено, вони виїхали тільки в березні. Чого ж гак довго відкладали подорож? Що тут завадило — брак цікавості до розкопок чи, як вони казали, якісь нагальні справи?

Перше припущення видалося Картерові вірогіднішим. Лорд Карнарвон, знайомлячись із планом розкопок, раз у раз скаржився на спеку; леді, навпаки, була напрочуд мовчазна. Здавалося, що думки її в цю мить десь далеко звідси. Та це було зрозуміліше, ніж нарікання лорда Карнарвона. В Єгипті він бував часто й подовгу. І не міг сподіватись у березні на таку прохолодну весну, як а Англії.

Непевність нервувала Картера. Він поклав собі поставити нарешті питання руба.

— Мілорде, я гадаю, ви задоволені ходом робіт, — почав Картер. — Як бачите, ми вже позбулися більшої частини щебеню і незабаром почнемо обстежувати грунт долини. Ви даєте свою згоду на це?

Лорд Карнарвон пильно оглядівся.

— Любий Картере, я повинен сказати, що не передбачав таких успіхів. Місцевість настільки змінилася, що мені навіть важко тепер орієнтуватися. — Потім звернувся до леді: — Мені здається, тепер тобі саме час висловити містерові Картеру своє побажання. Це його, правда, навряд чи потішить, але… Та кажи вже сама!

Леді Карнарвон ніяково крутила парасольку. Здавалося, вона не може знайти потрібних слів; її погляд то блукав від гурту робітників Хада Гасана до гробниці Рамсеса Шостого, де працювали люди Ахмеда Гургара, то знову вертав назад і нарешті втупився в черевики Говарда Картера.

— Мені це нелегко… — почала вона, затинаючись, і митцем ковзнула по Картеровому обличчю. — Можливо, ви сміятиметеся з мене…

— Міледі, я ніколи не посмію цього зробити, — запевнив здивований Картер. — Прошу вас… дуже вас прошу висловити побажання. Я негайно виконаю все… все, що тільки зможу.

Засмутившись зі своєї неоковирної мови, він зненацька відчув, що червоніє. Картер не звик до товариства жінок. Своє життя він присвятив археології. Вона замінила йому все, що інші чоловіки в його віці давно вже мали, — дружину, родинне коло, цікаві бесіди, впорядковане життя.

Леді заперечливо похитала головою.

— Моє бажання зовсім не важко виконати. Воно тільки незвичне для жінки.

Вона знову замовкла і, наче шукаючи допомоги, глянула на лорда Карнарвона, але той, усміхаючись, роздивлявся фігури, що малював своїм костуром у пилюці.

Картер не витримав цього випробування нервів.

— То скажіть же, нарешті, міледі, чого ви бажаєте! — зажадав він.

Леді Карнарвон зітхнула.

— О, я… отже, я хочу якийсь час допомагати в розкопках. Це я уявляю собі так: ви, містере Картере, покажете мені якесь місце, де, на вашу думку, щось можна знайти, і я…

Лорд Карнарвон голосно зареготав. Але розважило його по наївне уявлення леді про розкопки, а збентежене Картерове обличчя.

— Ну, що ви скажете про таку помічницю? — спитав він, сміючись. — Боюсь, що вам важко буде знайти місце, де можна одразу ж, тільки трохи копнувши лопатою, знайти схованку із старожитностями.

Леді ображено підвела голову.

— Чого ж це так важко? Судячи з того, що я досі бачила й чула, тут, посередині долини, вже вивезено більшу частину щебеню, а під ним є якась гробниця.

Тепер усміхнувся й Картер.

— Припускають, що є, міледі, — уточнив він. — Уже скільки років я сподіваюся натрапити десь тут на гробницю фараона Тутанхамона, але її існування ще не доведене.

— Ви забуваєте про Девісові знахідки. Чи, на вашу думку, вони вже не доводять існування тієї гробниці? — спитав лорд і примружився, чекаючи відповіді.

— Мілорде, я пригадую, перед війною ви придбали бігового коня, якому всі пророкували першість на великих дербі. Під час змагань кінь біг перший, та перед фінішем упав.

— Ви вдаєтеся до порівнянь, Картере. А я волів би почути точну відповідь. Ви вірите, що вам пощастить найближчим часом знайти Тутанхамонову гробницю, чи ні?

Картер глянув на місце розкопок, як на свою найдорожчу власність. Якби він тепер сказав: вірю, то збрехав би. Правда, є поодинокі докази, але що вони важать без остаточного і, власне, єдиного доказу? А він звучить так: ось гробниця!

— Картере, чому ви не відповідаєте? — наполягав лорд.

Але його голос бринів приязно.

Картер провів рукою по чолу, наче хотів відігнати лихі думки, що ятрили йому душу вже кілька місяців.

— Мілорде, — рішуче почав він, — уявіть собі, що я винахідник, який двадцять років працює над новою конструкцією і вже нарешті завершує її. То невже ви, як людина, що фінансує цю справу, могли б раптом сказати: «Я не даю більше коштів у ваше розпорядження, бо не знаю, чи ваш винахід виправдає себе»?

Лорд насупив чоло і торкнувся держаком свого костура Картерові до грудей.

— Нарешті ви сказали те, що я хотів знати. І ось моя відповідь: я був би віслюком, якби двадцять років фінансував проект, а перед його завершенням відмовився б од нього.

Від щастя Картер заплющив очі. Ці останні хвилини в нього було таке відчуття, наче він і є той жокей, що мчав на лордовому коні під час дербі, мчав перший, але перед самісіньким фінішем кінь упав. Який розпач, напевне, пойняв того чоловіка!

Чиясь рука обережно торкнулася задуманого Картера. Леді Карнарвон сумно мовила:

— Чи справді ви не можете мені допомогти, містере Картер? Я через те й відтягувала подорож до Єгипту, щоб не викликати глузування туристів, яких так багато тут узимку. Ви ж розумієте: жінка, що шукає старожитності, — це ж смішно, чи не так?

Серйозне Картерове обличчя нараз засяяло усмішкою. То ось яка справжня причина пізнього приїзду лорда. А скільки він, Картер, сушив собі голову над цим!

— Міледі, я охоче виконаю ваше бажання, — пообіцяв Картер так запально, аж сам здивувався. — Ми вже достатньо глибоко врізалися в дно долини, і я можу сказати: десь тут повинна бути схованка з поховальними дарами.

Леді Карнарвон зробила рух, наче хотіла обійняти Картера, але задовольнилася тільки тим, що, кинувши пильний погляд на лорда, який відвернувся, прошепотіла:

— Красно дякую вам, містере Картер. Лорд Карнарвон довгий час був проти мого задуму. А я… Розумієте, мені завжди здавалося, що я марно витрачаю життя. Що я досі робила? Їздила в гості, влаштовувала прийоми, на доброчинних вечорах казала люб'язні промови, подорожувала, та ніколи не мала діла, яким могла б пишатися. Завше була я тільки леді Карнарвон.

СХОВАНКА В ЗЕМЛІ

— Ти можеш це збагнути, Ахмеде? — спитав Хад Гасан свого друга. — Шеф дозволив жінці порпатися в щебені! Чи тобі коли б вроїлося в голову послати свою жінку або дочку шукати старожитності? Це діло чоловіче. Жінки хай роблять у полі, носять воду, варять їсти або доглядають худобу.

Ахмед зморщив свого довгого носа.

— Авжеж, тільки це стосується наших жінок, Гасане. А лордова дружина така шляхетна, як у нас, певне, принцеси.

— Може, вона принесе щастя, га?

— А чого! Тільки мене це не обходить. Лорд нам добре платить, хай буде по-їхньому. От якби він послухався моєї ради, я неодмінно сказав би йому: не розтринькуй своїх грошей, пане! У долині ти не знайдеш навіть шматочка старого шкіряного сандаля.

— Я теж такої думки. Закладаюся головою, що в цьому скелястому грунті немає жодної речі, заради якої варто було б нахилятися.

— Еге ж, що глибше ми копаємо, то менше знаходимо. Така робота вже й мене не тішить. Я зостався тільки заради шефа. Якби я сказав йому: «Пане, я мушу тебе покинути», — то він відповів би так: «Ахмеде Гургар, невже ти хочеш, щоб я помер з горя? Ти — мій найвірніший друг, найкращий з усіх бригадирів, і ти хочеш кинути мене самого з цими дурними нікчемами?»

— Гей, ти! Може й мене ти приєднав до нікчем? — обурився Гасан. — Оце недавнечко шеф мені казав: «Хаде Гасане, ти світло моїх очей, моя розрада в старості, ти дужий буйвол серед ледачих віслюків, які називають себе бригадирами. Що я робив би, якби не було тебе!»

— Хай присохне твій брехливий язик, молю про це аллаха! — розлютився Ахмед. — У шефа очі ясного сокола, вуха прудкої газелі, а хитрий він, як десятеро пустельних лисиць разом, — тож він давно помітив, як мало дбаєш ти за свою роботу і як часто ушиваєшся кудись, аби поспати. Оце стоїш, тут і плетеш казна-що, замість побігти до шефа й допомогти йому. Поглянь, як важко йому підіймати оту каменюку. І жоден з твоїх людей не підскочить допомогти, бо вони такі ж ледачі, як їхній бригадир Хад Гасан.

Повернувшись обличчям до шефа, Гасан насварився кулаком кривдникові:

— Не здумай сказати такого при чужих людях, а то я викличу тебе битися. Цього разу дарую тобі, але…

Він затнувся, бо побачив, що леді Карнарвон уклякла біля Картера і голими руками гребеться в землі. Нараз збагнув: шеф знайшов щось надзвичайне!

— Ахмеде, — вигукнув Гасан, — дивись! Аллах винагороджує мене за старанність. Він сховав Тутанхамонову гробницю саме там, де я звелів копати своїм людям.

І він побіг, широко розкинувши руки й вимахуючи ними, наче крилами.

Гургар подався за приятелем, не зводячи очей з місця знахідки. Нарешті цю зачаровану гробницю знайдено! Тільки жаль — без його допомоги. От шкода!

Цю мить Картер підвівся й оглядівся довкола, ніби чогось шукав. Певне, він потребував допомоги.

— Я тут! — вигукнув Гургар, відштовхуючи Гасана.

У землі стирчав чималий камінь. То це біля нього так трудився шеф? Навіщо?

— Принесіть інструмент! — звелів Картер робітникам, що оточили його.

Леді Карнарвон і досі стояла навколішках перед каменем.

— Містере Картер, — мовила вона, — якби ваше припущення справдилось! Ой боже ж мій, як я страшенно хвилююся!

Тильним боком брудної руки Картер витер із чола піт і відказав:

— Не дуже сподівайтеся, міледі! Навряд чи цей важкий камінь затуляє якусь схованку.

— Але ж ви спершу казали, що цей самотній камінь серед щебеню напроваджує вас на таку думку.

Картер не відповів. Нехтуючи правилами пристойності, він зняв піджак і схопив простягнену йому лопату.

— Відійди, Гасане! І ти теж, Гургаре! — звелів він і встромив лопату в землю.

Кам'яна брила хитнулася під дужою рукою. Навколо неї утворилася щілина. Посипався щебінь.

Картер підважив камінь, Гасан і Гургар підхопили його. Щілина збільшилася. Ще одне, останнє зусилля — і камінь відкотився вбік. Долі, у виямку, темнів отвір. Звідти, навскоси від землі, вів униз хід.

Ахмед Гургар кинувся додолу й зазирнув в отвір.

— Це схованка для поховальних дарів, — впевнено пояснив він. — Точнісінько таку ми знайшли кілька років тому перед гробницею Аменхотепа Третього.

— О містере Картер, дозвольте мені обшукати цю схованку! Мені так хочеться щось знайти! — благала леді.

— Стривайте, стривайте! — заспокоїв Картер збуджену пані. — Ми повинні діяти розважно. Один необережний дотик руки може багато чого зіпсувати.

Ахмед і Гургар насторожено чекали вказівок. Картер роздумував. Поруч із виямкою була гробниця фараона Меренптаха. Коли в цій схованці і лежить щось, то це, мабуть, ще якісь поховальні дари з Меренптахової гробниці. Отже, не дуже коштовні. Давні єгиптяни майже завжди ховали в землі перед гробницею тільки ті речі, що вже не були на щось придатні. Між ними траплялося навіть каміння з підмурка гробниці, може й цікаве, як на археологів, але в екзальтованої леді Карнарвон воно могло викликати тільки розчарування.

— Чого ви так довго чекаєте? Звеліть же, нарешті, розкопувати далі, — аж застогнала леді.

Картер уже не зважав на її благання. Порухами рук, паче диригент, керував він діями своїх випробуваних помічників: Гасана та Гургара. Обережно, шар за шаром, знімали вони над отвором щебінь. Нараз Картер звелів припинити роботи. В отворі тьмяно блиснув якийсь білуватий предмет.

— Алебастрова ваза! — вигукнула леді Карнарвон. — Гляньте-но! Яка чудова річ! — Жінка впала на землю. — Далі — ще одна! Ні, дві, три… О боже, я збожеволію від щастя!

Гасан непомітно штовхнув Ахмеда Гургара і показав очима на Картера. Нахилившись, той кусав собі вказівний палець, наче дитина, ущедрена таким багатющим дарунком, що не може повірити в своє щастя.

Гасан Авад, Абделад Ахмед і майже всі робітники оточили схованку.

— О всемогутній аллах, невже це мені не сниться? — дивувався огрядний Абделад. — Це найпрекрасніші вази старовини, які мої очі коли-небудь бачили. Ущипни мене за руку, любий Аваде, щоб я прокинувся, або ні, хай мені й далі це сниться, бо інакше я плакатиму, побачивши перед собою порожню яму.

— Обережно! Прошу вас, тримайте міцно! — благав Картер леді Карнарвон, що витягла з вияму першу вазу.

Жінка нічого не чула, і застерігати її було марно. Ніжно, як мати піднімає своє немовля, простягла вона вазу назустріч сонячним променям.

— Ти дивна, ти чудова! — захоплено шепотіла леді. — Яка ти гарна, яка неймовірно гарна! Який натхненний митець зробив тебе з алебастру? Хто він? Коли жив? Скільки витратив часу на тебе? О, якби ти могла говорити і розповісти мені, що бачила тисячі років тому!

Збентежено дивився Картер на цю жінку, яку попервах мав за гарну, але бездушну пані з вищого світу. Від зворушення їй на очі навернулися сльози. За мить до того він твердо поклав самому повитягати зі схованки інші вази, щоб їм нічого не сталось. Але тепер впевнено мовив:

— Міледі, ваша зворушлива любов до старожитностей дав вам право власноруч дістати все зі схованки. Ви — перша жінка, що я вважаю її гідною вийняти на сонячне світло тисячолітні витвори мистецтва.

Вона відповіла вдячним поглядом, а тоді, безмежно щаслива, почала з певністю досвідченого археолога збільшувати отвір. Розхитане каміння вона виймала із щебеню голіруч, те, що от-от могло впасти, спритно підпирала, як справжній фахівець, а лопатою діяла обережно, мов садівник, що стережеться пошкодити коріння тендітної рослини.

Здивовано спостерігав Картер, як леді Карнарвон зняла верхній шар — так старанно, що він ніде й не посипався; і Картер подумки визнав: він сам не зробив би жодного руху інакше, ніж ця жінка, що, керована тільки чуттям, уперше в житті виконувала важку роботу археолога.

Зі схованки видобули тринадцять ваз надзвичайної краси. На них стояли імена фараонів Рамсеса Великого і Меренптаха. Тож цим вазам було понад три тисячі років!

Цілі покоління розкрадачів гробниць не завважили цієї схованки. Видатні знавці давнини з початку XIX століття провадили розкопки в Долині царів. Кожен з-поміж них мав би за велике щастя знайти оці тринадцять алебастрових ваз. І тільки йому, Говардові Картеру, пощастило знайти те, чого не змогли інші. То, може, саме йому пощастить відкрити й Тутанхамонову гробницю?

ВИРІШЕНО В АНГЛІЇ

У парку Гайклір Кастл, англійському маєтку лорда Карнарвона, дерева стогнали від осіннього вітру. По небу одна за одною пливли сірі дощові хмари. Від кожного пориву вітру віконні шибки в бібліотеці вкривалися бризками, наче об них розбивався морський прибій. Хоч було тільки пополудні, у кімнатах уже западав присмерк, і з кожною хвилиною темнішало.

Біля письмового столу в шкіряному кріслі, почорнілому від часу, сидів, випроставши ноги, лорд Карнарвон і нетерпляче постукував по столу колодочкою ножа для паперів. Його гість, сидячи навпроти, мовчав. У присмерку не можна було роздивитися, чи не заплющив він очі. Куди полинув він думками? Знову до цієї клятої гробниці в Долині царів?

Лорд увімкнув настільну лампу. Від спалаху світла мовчазний гість мимохіть» здригнувся. Він звів руку, наче боронився від сліпучої лампи.

— Ви знову мрієте про ту гробницю, Картере? — спитав усміхаючись лорд. — Скажіть-но по щирості, ви щойно бачили її так виразно перед собою, ніби тільки вчора викопали. І, мабуть, геть забули про те, що кілька хвилин тому я просив вас дати мені остаточну відповідь.

Картер глибоко зітхнув.

— Я не марив, я міркував, чи варто показувати вам мій план Долини царів.

Лорд знову взяв ножа для паперів і вдарив себе по долоні.

— Звичайно, Картере, звичайно, покажіть мені, що ви накреслили, бо тепер, як і десять років тому, Долина царів лишається для мене загадкою, яку я охоче розв'язав би. Але чи не поглянете ви на календар? Сьогодні — друге жовтня 1922 року. А почали ми пошуки 1907 року. І чого досягли?

— Так, так, я знаю — вам увірвався терпець. Це я добре розумію. Але згадайте докази, що підтверджують існування гробниці, — згадайте глиняні дзбани, які знайшов Девіс, згадайте золоті платівки з іменем Тутанхамона, згадайте келих! Тутанхамона поховано в Долині царів, це так само певно, як те, що я сиджу перед вами, мілорде.

Карнарвон підвівся.

— Любий Картере, — урочисто мовив він. — Ми з вами працювали разом п'ятнадцять років. І я не хотів би забути з них жодної хвилини. Ви були мені водночас і добрий приятель і чудовий учитель. Завдяки вам моє життя набуло нарешті сенсу, бо після того нещасного випадку, що зробив з мене майже каліку, я в розпачі блукав світом навмання, без жодної мети. Завдяки вам я зібрав колекцію єгипетських старожитностей і одержав вдячні листи від різних музеїв, які збагатилися вашими знахідками в Долині царів. Але… — Він спинився, вочевидь переборюючи хвилювання. — Але тягар повоєнного часу я відчуваю так само, як усі інші, хто тільки має маєтність. Тепер у мене надто мало грошей, щоб провадити далі розкопки, які дорого коштують. Мені довелося б продати частину маєтків… Ви розумієте?

Картер заклопотано кивнув головою.

— Я добре розумію вас, мілорде. Завше бракує коштів саме тоді, коли до відкриття зостався один тільки крок. Світ аплодує лише тим, хто домігся успіху; але в ті важкі роки, що передують успіхові, він не дбає про нас, шукачів.

Швидким рухом він розгорнув на письмовому столі свій план,

— Ось! Я все-таки хочу показати вам мою карту Долини царів. Бачите, я поділив місце розкопок на окремі ділянки. Кожну ділянку, де за минулі роки ми нічого не знайшли, заштриховано. Зостався оцей маленький шматочок. Чи ви впізнаєте його?

Лорд нахилився над картою, і враз йому здалося, що він знову опинився в Долині царів. Тут, поміж хвилястих ліній гір, пролягала дорога від храму фараона Сеті Першого під Курною до Бібан-ель-Мулука — «Брами царів». Там, де Картер показував пальцем, була гробниця Рамсеса Шостого, що перед нею знайшли підмурки робітничих хатин з часів Рамесідів. Тільки де невеличке місце на карті не було заштриховане.

— Тут я копатиму далі, — сказав Картер так рішуче, що це пролунало як наказ. — І коли ви, мілорде, відмовитесь од концесій на проведення розкопок, то їх візьму я і витрачу всі свої скромні кошти, щоб найняти робітників.

Здивований незвично суворим тоном, Карнарвон глянув на Картера.

— Але ж ви не думаєте цього серйозно? — спитав він. — Ви ж витратите всі свої кошти на безнадійну справу.

— Безнадійне тільки те, у що не віриш, — відказав Картер. — А я настільки певний в успіху, що міг би закластися своїм життям. Уже доведено, що десь між 1370 і 1335 роками до нашого літочислення фараон на ім'я Тутанхамон панував над обома країнами — Верхнім і Нижнім Єгиптом із столицею в Фівах; згодом цього фараона, як і його попередників та наступників з вісімнадцятої та дев'ятнадцятої династій, поховано в Долині царів.

— Ви забуваєте, що від його рідних і попередників на троні — Аменхотепа Четвертого і Сменхкари — знайдено тільки схованку з рештками поховальних дарів, а не гробницю.

— Так, але обидва фараони були єретики, яких ненавиділи Амонові жерці. А Тутанхамон, навпаки, заборонив культ Атона, що запровадив його тесть Аменхотеп Четвертий, та ще й повернув Амоновим жерцям пограбовані маєтки. То чого ж би жерці карали його по смерті?

Лорд замислено втупився в карту. Невеличка біла пляма перед гробницею Рамсеса Шостого здалася йому порожнім місцем, де, підрахувавши всі докази, він міг би вписати слово «Тутанхамон».

— «Живе втілення Амона», — замислено промурмотів Карнарвон.

І це тлумачення фараонового імені видалося йому ще одним символом. Фараон, що казав про себе «живе втілення», мав лишитись у свідомості своїх підлеглих безсмертним, як прихильник великого бога Амона. Тож його, безперечно, поховали із царською шанобою.

Картер згорнув свій план. Зненацька Карнарвон міцно потис йому руку:

— Розкопуйте далі, Картере! Я даю кошти ще на одну зиму.

НЕЗНАЧНИЙ УСПІХ

Уже цілу годину Картер умовляв відповідального урядовця з Департаменту охорони старожитностей у Каїрі. Той встиг за цей час докурити пачку сигарет, випити кави, вряди-годи поглядаючи на папери, розкидані на столі. Під час довгої розмови він висував раз у раз одне й те саме заперечення: зимовий сезон почався, чужоземні туристи здавна виявляють особливу цікавість до гробниці Рамсеса Шостого, тож не можна утруднювати туристам прохід до цієї гробниці будь-якими розкопками.

Нарешті урядовець стомився. Він позіхнув, млявим рухом відігнав мух з теки «Концесія Картера — Карнарвона на розкопки» і підвівся. На його брунатному обличчі єгиптянина відбивалася нудьга.

— Я зрозумів, що в інший спосіб вас не позбутися, містере Картер. Гаразд, я дозволяю вам провадити розкопки перед Рамсесовою гробницею, але з однією умовою: сьогодні за вашим календарем 27 жовтня 1922 року. Я даю вам на розкопки два тижні, рахуючи з першого листопада, потім ви повинні все зрівняти — якщо нічого не знайдете. — Він знову, не криючись, позіхнув і глузливо додав — А ви напевне нічого не знайдете. Долину геть усю перерито. Бувайте здорові!

Коли Говард Картер нарешті зачинив за собою двері, урядовець глянув на годинник і пробурмотів:

— Цей невірний безумець украв у мене годину міцного сну. Хай аллах змусить його язик говорити тисячу років!

НАЩАДКИ ТИХ, ЩО БУДУВАЛИ ПІРАМІДИ, БУНТУЮТЬ

Робітники зняли страшенний галас. Збуджено вимахуючи руками, вони зібралися навколо своїх бригадирів. Представник останніх, Рез Ахмед Гургар, підніс заспокійливо руку. Та кілька фелахів голосно перемовлялися й далі.

— Ану тихо! — гнівно вигукнув Ахмед. — Наш шеф, що його добрість і мудрість відомі на весь світ, зголосився сплатити вам за наступні чотирнадцять днів подвійну платню. Коли і тепер хтось незадоволений, то хай підійде сюди, щоб її міг невдячного копнути погою.

Наперед пропхався височенний араб. Своє вбрання в червоно-жовту пересмужку він підсмикав, наче фартух. Широко відкриваючи рота, що аж виднілися чорні пеньки зубів, він закричав:

— Як ти гадаєш, скільки кошів із щебенем я можу винести в своєму подолі, коли і на голові в мене чималий кіш? Може, наш добрий і мудрий начальник хоче, щоб ми тягли ще по одному кошу під правою та під лівою рукою?

Інший робітник, що стояв поруч із височенним, крикнув:

— Я працюватиму, аж поки впаду знесилений, але за чотирнадцять днів навіть чаклуни не змогли б повиносити весь щебінь, що лежить перед гробницею Рамсеса Шостого.

Ахмед Гургар уже набрав повітря, щоб гостро на це відказати, та раптом перед ним став Картер.

— Люди! — вигукнув він так, що примусив слухати себе навіть найзбудженіших фелахів. — Я знаю, що неможливо на два тижні знести гору щебеню заввишки з найбільшу піраміду під Гізою. Але хіба ви не нащадки тих людей, що колись звели чудові споруди? Ви ж не хочете, щоб з вас глузував увесь світ, а мене щоб питали: «Чи то справді були славетні копачі з Долини царів, які за кілька років зрівняли гори з землею? Що ж з ними сталося тепер, чого вони розгубилися перед невеличким пагорбом?» Я сховаю тоді обличчя й сумно відповім: «Так, вони справді далекі нащадки найбільших будівничих світу, але вони втратили силу, бо воліють ледарювати, лежачи в холодочку».

Картер обернувся до своїх бригадирів:

— Резе Гусейн! Хаде Гасан! Абделаде Ахмед! Гасане Аваде! І ти, Резе Ахмеде Гургаре! Ви, найкращі і найгідніші нащадки володарів країни над Нілом! Скажіть мені, чи хочете ви показати світові, що можете зробити диво? Відішліть цих знесилених дядьків та дідів додому, хай повернуться сюди за чотирнадцять днів. Тоді вони побачать, на що здатні дужі чоловіки. Ходімо, друзі. Я беру лопату та буду вам за бригадира.

Нараз до Картера кинувся якийсь фелах. Благально звівши руки, він заволав:

— Прошу тебе, пане, не сором нас, ми працюватимемо і день і ніч…

Тоді другий, третій підбігли до нього, а за ними і вся юрба. Серед неї були й ті, що допіру найдужче галасували. Вони перевершували один одного, вихваляючи свою силу, свою надзвичайну витривалість, свою доброзичливість. Той височенний араб натяг на голову червоно-жовтий халат і заголосив:

— Нехай аллах покарає мене різками. Як міг я забути, що мої предки будували піраміди? Справді, я останній нащадок славетного різьбяра Абд-ель-ІПамаш Бен Абуда, що тисячоліття тому звів велику мечеть в Александрії. О, ганьба мені, ганьба! — І він став благати Гасана Авада — Любий, поговори з паном, попроси, щоб він пробачив мені, негідному. Скажи йому, що я переноситиму втричі важчий вантаж, тільки хай не відсилає мене додому, а то я втоплюся в нільському баговинні.

Картер нахилився, наче шукав щось на землі. Інакше він не зміг би приховати нестримний сміх. Тільки коли Ахмед Гургар смикнув його за рукав, він підвів голову.

— Ти найбільший промовець усіх часів, — зашепотів Ахмед. — Ти вмієш висловитися нашою мовою, як учень великого пророка. Мені здалося, я лусну зі сміху, коли ти сказав, що оця гора щебеню завбільшки з найвищу піраміду. Але скажи мені щиро: чи справді ти збирався виконати всю роботу тільки з нами, бригадирами? Серце мені тремтіло зі страху, що ти говориш серйозно.

ВТРУЧАЄТЬСЯ ФЕЛЬДФЕБЕЛЬ

Сонячне коло сховалося за скелясті гори. З ущелин на середину долини пролягли червоно-брунатні тіні. Останні відвідувачі, що оглядали гробниці фараонів, виїздили на віслюках із Долини царів. Затихли й одноманітні вигуки погоничів. Чітко карбуючи крок, до гробниць підходила зміна варти. Пролунала команда. Невеличка колона спинилася. Солдати, що мали вартувати вночі, вийшли наперед і по одному чи по двоє звертали до гробниць.

Фельдфебель, що вів колону, закурив сигарету і знічев'я роздивлявся ущелини, синьо-лілові у сутінках. Нараз він завважив щось надзвичайне: копачі сьогодні знову працювали перед входом до гробниці Рамсеса Шостого. Три дні тому, коли він приймав останню нічну варту, вони тільки починали відкидати щебінь; а сьогодні пагорби щебеню обабіч гробниці щезли, і там темніла заглибина. Що збирається робити той божевільний англієць? Найдурніший погонич віслюків міг би йому пояснити, що стародавнім єгиптянам ніколи б не спало на думку за метр від входу до однієї фараонової гробниці робити вхід до другої. Чи, може, той дурень хоче прокопати під Рамсесовою гробницею тунель крізь скелі?

Фельдфебель злякався. Якщо англієць і справді таке надумав, то його, фельдфебеля, можуть притягти до відповідальності.

Поквапливо обсмикнувши кітель, фельдфебель випростався по-військовому і подався до копачів. Він утупив очі в «божевільного англійця», наче хотів пришпилити його до місця, і віддав честь «злодієві» за його спиною. Та саме цієї миті Картер скочив у заглибину.

Що робити? — збентежено глипав очима фельдфебель. Теж зіскочити туди? Цього не дозволяла йому гідність.

Та Ахмед Гургар уже помітив фельдфебеля і крикнув:

— Чого ти хочеш, сміливий командувачу армії героїв? Може, допомагатимеш нам зробити цю гарну яму ще глибшою?

Фельдфебель з гідністю підніс руку:

— Не глузуй з мене, я на службі.

— Я теж, — відказав Гургар. — Я викопую старожитності для нашого Національного музею. Тож я, так би мовити, службовець нашого уряду, і ти повинен шанобливо привітати мене, коли хочеш мати якісь відомості.

— Від тебе мені нічого не треба, а від отого чоловіка внизу я хотів би дещо дізнатись.

Ахмед Гургар випростався.

— Слухай-но ти, власнику гарбузяної голови, «отой чоловік» ніякий не «отой чоловік», а найславетніший з усіх славетних учених світу. Найвідоміші дослідники в нашій країні шанобливо схиляються перед ним. І якби він не відкрив найзначніші гробниці в Долині царів, ти стояв би на варті не тут, а в своїй смердючій казармі.

У цю мить Картер обернувся. Суперечка заважала його роздумам. Побачивши над собою фельдфебелеве обличчя, він приязно спитав:

— Чого ти хочеш, друже? Чи тебе зацікавили розкопки? То йди сюди, я покажу тобі дещо незвичайне.

Фельдфебель промимрив щось, перепрошуючи, — він, мовляв, прийшов в іншій справі.

— На те ще буде час, — мовив Картер і потяг солдата вниз. — Ось, друже, поглянь на цей підмурок! Це — рештки давніх робітничих хатин. Мабуть, тут жили каменярі, що вибили в скелі Рамсесову гробницю. Тут було чимало хатин. У давнину вони стояли одна за одною звідси аж до того боку долини.

Фельдфебель глянув у напрямку, куди показував рукою Картер, і почухав потилицю.

— То ти хочеш, пане, відіслати до музею все те каміння від давніх хатин?

— Ні, ні, — засміявся Картер. — Ми копатимемо тут далі аж до скелястого грунту. Бо я сподіваюся натрапити тут на гробницю.

— На гробницю? — вражено спитав фельдфебель. — Отже, я правильно гадав, що ти хочеш, пане, прокопати тунель під Рамсесовою гробницею, а цього робити не можна, бо тоді завалиться вхід.

Ахмед аж лягав зі сміху, і фельдфебель показав на нього Картерові:

— Пане, заборони цьому чоловікові сміятися з мене. Я — фельдфебель вартової служби. І хоч я тільки віднедавна вартую в Долині царів, та не дозволю себе ображати.

— Заспокойся, — посміхнувся Картер. — Ахмед сміється тільки тому, що ти, певне, гадаєш, ніби ми вдамося до динаміту. Поглянь на моїх людей! Бачиш, як вони старанно відгрібають щебінь? Вони роздивляються кожну жменьку землі, чи немає в ній якоїсь старовинної речі.

— Але ти сказав, що хочеш знайти гробницю. Чи люди з музею знають, що її тут сховано?

— Ніхто не знає. Тільки я один вірю в це.

— І ти в жодній книжці не вичитав, що саме тут те місце, яке шукаєш?

— Ні, в жодній книжці не написано, де спочиває фараон, що його гробницю я шукаю.

Фельдфебель ковзнув бентежним поглядом по Картерові, тоді зиркнув на Ахмеда Гургара і нараз заквапився.

— Мені треба йти, пане, перевіряти вартових, — мовив він, ніби вибачаючись, і виліз хутко з ями.

Нагорі він іще раз нахилився.

— Пробач, пане, я ще хочу тебе спитати. Ти ж дістав у Каїрі дозвіл провадити тут розкопки, правда? — І коли Картер усміхаючись кивнув головою, додав — Я думаю, що урядовці чинять несправедливо. От якби я пішов до них і сказав: дайте мені дозвіл, бо я сподіваюся під Рамсесовою гробницею знайти ще одну, — вони заперли б мене до божевільні.

ДОРОГА ДО ПІДЗЕМНОГО СВІТУ

Промені вранішнього сонця збудили Картера. Він збентежено закліпав очима, подивився на годинник і швидко скочив з ліжка. Вперше за довгий час він проспав. Де ж подівся хлопець, що в його обов'язки входить будити Картера о шостій годині ранку?

— Абдуло!

Ніякої відповіді. Картер розчинив вікно.

— Абдуло!

Хлопця ніде не було видно.

Картер хутко вбрався, глянув на календар і заквапився ще дужче. Сьогодні вже четверте листопада. Через десять днів термін кінчиться і доведеться припинити роботу перед Рамсесовою гробницею.

Десять днів! Понад двадцять років провадив він тут розкопки, та здавалося — приїхав сюди зовсім недавно. Звісно, можна було спробувати продовжити термін, та скільки часу йому ще дадуть? Хіба якийсь тиждень. І потім уже не буде іншої ради, як припинити розкопки назовсім.

Картер застогнав від безсилого гніву. Вся праця, всі грошові витрати тепер здавалися даремними. Хіба ж він сам повною мірою не винен у цьому? Навіщо взимку 1917–1918 року звелів припинити роботи перед Рамсесовою гробницею і копати в іншому місці? А тепер забракло часу дослідити цей останній шматочок трикутника, в якому може бути Тутанхамонова гробниця.

Який же він був дурний!

Раптом хтось гучно постукав у двері, а тоді розчинив їх навстіж.

До кімнати вбіг Абдула. Його біле вбрання було геть забрьохане, босі ноги аж білі від пилюки, червона феска сповзла набакир. Але брунатне обличчя сяяло.

— Пане, я знайшов його! Я знайшов його! — радісно кричав хлопець.

— Кого? — невдоволено спитав Картер. — І чому ти вчасно мене не збудив? Я мав не пізніше сьомої бути на розкопках.

Обличчя в Абдули витяглося. Він дуже образився.

— Ти ж так давно хотів попоїсти курятини. А сьогодні я знайшов чоловіка, що розводить найкращих в усьому Єгипті курей. Він живе далеко звідси, я біг туди понад годину. І він продав мені одну курку.

— Я хочу знайти гробницю, а ти бігаєш по курку замість вчасно мене будити, — пробурмотів Картер.

Абдула розгублено крутив пальцями.

— Я хотів зробити тобі приємність, пане. Ти зле виглядаєш, завжди в тебе бракує часу поснідати. Може, принести чаю?

Сумне хлоп'яче лице зворушило Картера. Він поправив хлопцеві феску на голові і дружньо поплескав по щоці.

— Ти добре придумав, Абдуло, дякую тобі. Тільки не забудь завтра вчасно принести сніданок.

— Пане, стривай, у тебе брудні черевики, непочищений піджак, ти ще нічого не їв, а я…

Але Картер уже швидко прямував вулицею.

Думки випереджали його, линули до місця розкопок. Певне, вчора Ахмед Гургар та інші бригадири зрозуміли його правильно і тепер копають не вглиб, а розширюють виям. Бо що могло ще ховатися в глибині? Коли він відновив в уяві вхід до гробниці Рамсеса Шостого, то визнав, що він — фантаст. Так, так, фантаст — і, мабуть, від того самого дня, коли Теодор Девіс одкрив невелику схованку, де лежали алебастрове начиння, рештки дерев'яної скриньки і золоті платівки з іменем «Тутанхамон»: Припустімо, що Амонові жерці звеліли вбити фараона, то хто ж тоді наважився врочисто його поховати? Чи не його наступник, верховний жрець Ейє, цей удаваний приятель єретика Ехнатона? Ейє був підступний і до того ж надзвичайно розумний чоловік, що вмів підтримувати однаково добрі стосунки з жерцями бога Амона та їхнім запеклим ворогом Ехнатоном. Коли жерці вийшли переможцями, він, мабуть, зажадав од них як винагороди обидві корони — Верхнього і Нижнього Єгипту.

У розпачі Картер провів рукою по очах. Як неймовірно важко людському розумові відтворити події, що відбувалися три тисячі років тому! І як неймовірно важко тільки на підставі небагатьох знахідок — кількох поховальних речей — припустити, що Тутанхамон знайшов собі вічний спочинок у Долині царів.

Картер прискорив ходу. Він поклав нарешті домогтися певності. Сьогодні, завтра і всі наступні дні треба копати далі тільки вглиб, а не вшир, як він звелів учора. Робити щось па взірець невеличких шахт. Кожну копатимуть троє робітників. Дедалі глибше й глибше — шахта обіч шахти. Всупереч усім законам археологічних розкопок — не обережно виймати землю лопатами, а рішуче вгризатися в неї. Не він буде винний у такому неправильному, нефаховому методі роботи, — відповідальність цілком ляже на панів з Департаменту охорони старожитностей. Якби вони дали йому не чотирнадцять днів, а рік!

Чотирнадцять днів! Яке безглуздя!

Пойнятий своїми думками, Картер обігнав гурт туристів, що на чолі з сивобородим арабом-провідником прямували до Долини царів. Провідник шанобливо привітав Картера, а тоді збентежено втупився в нього, бо не почув відповіді на своє привітання. Невже вчений не признав свого давнього приятеля Абу-ель-Сіма? І чому його колишній шеф так дивно вимахує руками? Може, він закликає духів давніх фараонів? Шкода, шкода цього приязного чоловіка. Це ж він, либонь, з глузду збочив. До того воно і йшло. Авжеж, авжеж, хто за життя думає тільки про мертвих, того аллах позбавляв розуму. А він, Абу-ель-Сім, навпаки, хоч і копав замолоду тут, у Долині царів, та любить гарне життя. Чужоземні туристи везуть сюди великі гроші, то й хочуть щось мати за них.

— Леді й джентльмени! — бадьоро вигукнув Абу-ель-Сім. — Ви бачите тепер ліворуч першу скельну гробницю великої цариці Хатшепсут. Вона хотіла, щоб її поховали, як усіх могутніх владарів, тут, у Долині царів. Тож Хатшепсут звеліла вибити ось там, високо в скелі, глибоку печеру. Вперше її знайшли грабіжники в 1916 році. Але містер Говард Картер, славетний археолог, сполошив уночі грабіжників. У печері він знайшов порожній саркофаг із написами. Друга гробниця цієї цариці — справжня, вона внизу, в долині, її теж відкрив містер Говард Картер у 1903 році.

Абу-ель-Сім навмисне голосно вигукував ім'я свого колишнього шефа, сподіваючись, що Картер озирнеться і привітається до нього. Тоді Абу-ель-Сім міг би гордо сказати: «Цей чоловік — Говард Картер, він добре мене знає».

На жаль, Картер не зробив своєму давньому приятелеві тієї приємності. Тож бороданеві довелося вдовольнитися тільки тим, що показати пальцем уперед:

— Он пішов містер Говард Картер. Ви бачите, як. він поспішає знайти ще одну гробницю.

— О-о-о! — хором вигукнули здивовані леді.

— А-а-а! — вигукнули здивовані джентльмени.

І відразу всі повернули голови в інший бік — глянути на гробницю, що на неї показував Абу-ель-Сім.

А в цей час славетний археолог Говард Картер збентежено дивився здаля на вхід до гробниці Рамсеса Шостого. Там, навколо вияму, стояли копачі. Мовчки, не рухаючись, вони дивилися на дно вияму, Ахмед Гургар наче застиг, нахилившись, Гасан Авад і Хад Гасан ніби скам'яніли під час розмови.

Там сталась якась лиховина! Може, щебенем засипало людину?

Картер мало не біг. Який сьогодні нещасливий день! Треба ж було йому саме сьогодні заспати. Через якусь там курку! Абдула завжди будив його вчасно, то хлопець старанний.

Ахмед Гургар перший зачув чиюсь ходу.

— Шеф іде! — вигукнув він. І нараз замахав йому обома руками. — Пане, йдіть мерщій! Ідіть, ми тут щось відкопали.

— Це диво, пане! Велике диво! — крикнув Хад Гасан.

— Аллах навчив тебе знайти дорогу до підземного світу, — аж захлинався Абделад, так вимахуючи із захвату руками, що мало не втратив рівноваги.

Люди розступилися, даючи Картерові дорогу.

— Що ви знайшли? — тамуючи хвилювання, спитав він і нахилився.

І ту ж мить відчув, як кров шугонула йому в голову. Долі, на дні вияму, виднівся кам'яний східець.

Картерові здалося, що він снить. Протер швидко очі. Ні, східець був насправді. Завширшки понад півтора метра.

Порухом руки Картер відсторонив людей, що застували йому Рамсесову гробницю. Східець лежав на метр глибше, ніж вхід до неї. Отже, те, що він бачив, могло бути не східцем, а камінням із підмурку гробниці.

— Ахмеде, нехай копають далі! — розчаровано звелів Картер.

Троє копачів стрибнули у виям.

Картер раз у раз поглядав на Рамсесову гробницю. Він хотів перебороти своє розчарування, призвичаїтися до нього. З вияму чулося швидке шарудіння лопат, потім нагору стали подавати коші зі щебенем.

Подумки Картер копав теж. Ось залізні лопати повинні дзенькнути об камінь, коли ні — то ніякого східця немає.

Нічого не чути.

Цього він і боявся. Хіба ж можна сподіватися такого щастя?

Глибоке зітхання вирвалося з грудей. Якщо він тепер подивиться вниз, то побачить тільки підмурок. Нараз хтось вигукнув:

— Другий східець!

Картер відчув, як його заливає хвиля щастя. Не кваплячись глянув униз.

Там виднівся край другого східця. І вже виступали обриси третього.

Ахмед Гургар схопив Картера за руку. Голос йому уривався від збудження:

— Пане, то вхід до гробниці, котру ти шукаєш! — А тоді, радісно схвильований, крикнув до людей, що стояли навколо — До роботи, аллахові улюбленці! До роботи, благословенні! Викиньте непотрібний щебінь нагору! Перетворіть його на хмару куряви!

Картер одвернувся, аби ніхто не побачив радісних сліз, що набігали йому на очі. Скільки довгих років шукав він цю гробницю! Скільки розчарувань зазнав за той час! І тепер його впертість винагороджено.

Але ж чи справді східці кудись ведуть? Новий сумнів притлумив радість. Картер згадав багатьох вчених, що докладно вивчили й виміряли Долину царів, та врешті розчаровані поїхали звідси. Але й по тому тут весь час знаходили щось надзвичайне. Родина грабіжників Абд-ель-Расулів знайшла схованку з тридцятьма шістьма муміями фараонів. 1898 року археолог Лоре відкопав гробницю Аменхотепа Другого і мумії тринадцяти фараонів. Згодом, 1905 року, Девіс із своїми співробітниками знайшов гробницю царевича Юї та його дружини Туї.

То була надзвичайна знахідка!

Хоча гробницю сплюндровано ще в давнину, в ній уперше знайшли добре збережені предмети давньоєгипетського побуту. Але ця виняткова знахідка була остання. Мрія всіх шукачів знайти незайману царську гробницю досі не здійснилася.

То невже саме йому, Говардові Картеру, тепер усміхнулося це неймовірне щастя? Сподіватися цього — безглуздя! Так, два десятиліття він плекав цю нездійсненну мрію. А щойно розкопані в землі східці коли й ведуть углиб, то кінчаються, напевне, десь перед недобудованою гробницею.

— Четвертий східець, пане, і п'ятий! — крикнув Ахмед, навіть не обертаючись. І відразу звернувся до робітників: — Не копайте далі! Щебінь осувається з обох боків. Спершу треба викинути його нагору. Позбирайте найбільше каміння і зведіть круг вияму мур.

На підтвердження своїх слів він обернувся до Картера. Той згідно кивнув головою. У запалі Ахмед знову зіскочив униз і докладно пояснив, що має на думці.

Робітники з усіх бригад збіглися на допомогу. В гарячковому поспіху одні розширювали краї заглибини, інші укладали кам'яний мур.

Ахмед раз у раз звертався до Картера із запитанням. Не чекаючи відповіді, гасав туди й сюди і знову питав:

— Чи треба ще знімати горішній шар?.. Як на твою думку, чи мур достатньо міцний?.. Тепер уже щебінь не буде обсипатися, правда, пане?.. Мені здається, треба розширити тут місце, перш ніж копати далі в глибину… З цього боку мур треба зробити вищий, а там, проти Рамсесової гробниці, укласти його скісно, еге ж, так буде добре.

Хмари куряви здіймалися вгору, огортали робітників і ліниво розповзалися по долині. Наче туман, курява огорнула і Картера. Він стояв непорушно і прислухався: бадьорі вигуки копачів, накази бригадирів, стукіт, брязкіт — усі звуки долинали до нього наче здаля. Мимохіть це нагадало йому, як два роки тому в бічній долині він так само натрапив на якийсь хід, геть засипаний щебенем. Тоді він теж повірив, що нарешті знайшов незайману гробницю, аж поки з'ясувалося, що це була тільки недобудована гробниця, яку фараон Тутмос Другий звелів спорудити для себе. Скидалося на те, що сильна повінь затопила будівельний майданчик і гробницю кинули будувати. Справжню гробницю Тутмоса Другого згодом вибили у розколині скелі високо над землею. Там знайшов її археолог Лоре у 1898 році.

З цими східцями буде, певне, те саме. Навіть коли вони справді ведуть до якоїсь гробниці, її вже, мабуть, давно пограбовано.

ПЕЧАТКА МІСТА МЕРТВИХ

Удосвіта п'ятого листопада Картер підвівся з ліжка і збентежено оглядівся. Горіла лампа. Він був одягнений. Либонь, зборений сном, він упав на ліжко. Чи довго він спав? Три години. Досить для чоловіка, коли і вдень йому сняться сни. До того ж сни нездійсненні!

Довго після півночі гортав він свої давні нотатки. Тепер він гадав, що ті розкопані східці ведуть до якоїсь порожньої гробниці. Можливо, її навіть спорудили для Тутанхамона. Але похорон не відбувся.

Доказ?

Ось він, у цих давніх нотатках: 1907 року Девіс і його співробітник Айртон знайшли невеличку гробницю. Серед усього іншого там стояв царський саркофаг з мумією молодого чоловіка. Усі, крім Картера, вважали, що це мумія засновника нової релігії Аменхотепа Четвертого, який звав себе Ехнатоном. Згодом почали припускати, що це може бути й Сменхкара, Ехнатонів наступник. А сьогодні вночі Картер одкинув і цю думку. То, напевне, була мумія Тутанхамона.

Картер сховав обличчя в долонях. Чому він так потерпає? Десятки років був певен, що колись зможе довести: Тутанхамонова гробниця існує насправді. А тепер, коли знайдено перші східці, що ведуть до великої таємниці, він одкидає власну гіпотезу?

Нараз Картер схопився. Загадку можна розв'язати не тут, у кімнаті, а тільки там, у Долині царів. Ну ж бо туди мерщій!

Легкий імлистий серпанок оповивав долину. Під першим скісним промінням сонця скелі стояли сіро-жовті, мовчазні. Але з-за них уже виринала пекучо-червона вогняна куля, і все, що тільки-но нерухомо й мертво дивилося в небо, наче ожило.

Скелі взялися полум'ям. Мертвий, схожий на місячний, гірський ландшафт перетворився на чарівно гарний земний краєвид. І Картерові мимохіть спали на думку перші чотири рядки Ехнатонового гімну до сонця:

«Ехнатоне, наймудріший з усіх фараонів, — думав Картер, — ти жив три тисячі триста років тому. Ти прагнув дати своєму^краю нове, краще буття. Ти скинув старих, похмурих богів, демонів підземного світу, яких вигадали ідоловірці, що ненавиділи людей. Ти запалив світло в ті часи, коли людство ще перебувало в похмурій в'язниці забобонів і страху. А як віддячили тобі люди, коли яскравий пломінь твого життя загасила, можливо, рука вбивці? Поглумилися над твоїм тілом, викинули його з труни. Твоє святе місто Ехет-атон, місто життєдайного сонця, зруйнували і з усіх пам'ятників зітерли твоє ім'я».

Картер глибоко зітхнув. Прохолодне ранкове повітря наповнило йому легені. Відчувши приплив нової сили, вчений приспішив ходу. Він повинен триматися до кінця! Якщо зазнає невдачі, на нього малюватимуть глумливі карикатури для газет. Багато хто мріє добряче з нього поглузувати. Однак до того ще не дійшло. Там, перед гробницею Рамсеса Шостого, загадку буде розгадано.

Копачі вже працюють? От молодці. Глянувши на них, Говард Картер, що зневірився в собі, відчув сором.

Надвечірнє сонце освітлювало гурт знесилених чоловіків, що важко зводили дух. Робітники хиталися під тягарем кошів із щебенем. Унизу темніла шахта три метри завглибшки і два завширшки, а в ній виднівся вибитий у скелі прохід — одинадцять східців стрімко вели вниз,

Нахилившись уперед, зіпершися руками на коліна, Картер стежив, як звільняють дванадцятий східець. Огрядний Абделад наповнював голими руками кіш. Поруч копав Гасан Авад, а Ахмед Гургар підважував ломом каміння. Всі бригадири включилися в роботу — вона потребувала чуйних і досвідчених рук.

Тепер Гургар обернувся і став з другого боку розхитувати ломом стужавілий шар щебеню. Два камені, завбільшки з кулак, випали зі щебеню, третій, плаский камінець, Гургар витяг пальцями. Щось його здивувало, він обдивився спершу камінець, що тримав у руці, потім нахилився до місця, звідки його витяг.

Нараз Гургар підскочив, вигукуючи:

— Пане, тут видно мур, потинькований мур!

Якусь мить Картер ще дивився вниз, тоді скочив додолу. Рвучко відсторонив Абделада, Гасана і укляк біля Гургара. Пальцями намацав шерехату, але загалом рівну поверхню в заглибині, яку пробив ломом Гургар. Поверхня, завбільшки з долоню, могла однаково бути частиною муру чи скелі.

Картер вирвав у Гургара лом і гарячково почав оббивати краї заглибини, збільшуючи її з усіх боків. Перед очима постав грубо потинькований мур. А на ньому, вгорі ліворуч, Картер побачив якісь дивні знаки.

У передвечірньому присмерку, та ще й унизу, їх не можна було добре роздивитися. Не обертаючись, Картер простяг назад руку:

— Мого ліхтарика, швидко!

Ахмед, Гасан і Абделад розгублено озирнулися довкола. Ліхтарик? Де ж він? У шефа не було ніякого ліхтаря, коли він зіскочив додолу.

— Де ж ліхтар? — нетерпляче крикнув Картер.

Та, побачивши збентежені обличчя бригадирів, згадав: ліхтарик лежить у кишені піджака там, нагорі.

Нарешті ліхтарик у нього в руках. По стіні пробіг тремтливий промінь світла. Ось він спинився і застиг. Серце в Картера страшенно калатало.

— Шакал і дев'ятеро бранців! — прошепотів він. — Печатка Міста мертвих!

Промінь світла блукав довкола, освітив підлогу, знову стрибнув угору. Наче щось шукаючи, Картер простяг руку, намацав чиєсь плече, стиснув його.

— Що тобі, пане? — злякано спитав Гасан. Але Картер дивився кудись відсутнім поглядом.

— Тобі запаморочилось у голові, пане? Ти весь тремтиш. Може, нагукати лікаря?

— Ні, мені лікар не потрібний, — усміхнувся Картер. — Краще побажайте мені щастя. Я… — Голос йому урвався. — Друзі, тут, на стіні, відбита печатка: шакал над дев'ятьма бранцями…

Три пари очей недовірливо блиснули. Нараз Гургар підняв угору кулак і проревів:

— Слава аллахові! Аллах великий! Аллах милостивий! Він дозволив нам знайти Тутанхамонову гробницю! Дякуйте всемогутньому! Він овіяв нас славою. Весь світ дивуватиметься. О диво, о диво!

Картер затулив долонею Гургарові рота.

— Стривай! Стривай! Звідки відомо, що це вхід до Тутанхамонової гробниці? Печатка Міста мертвих свідчить поки що тільки про те, що ми знайшли гробницю якоїсь дуже поважної особи.

— Невже ти сумніваєшся, пане? — здивувався Гасан. — Ти ж сам завжди казав, що гробниця має бути десь тут, посередині долини. Тепер ти знайшов її, бо в тебе гостріший розум, ніж у всіх давніх розкрадачів гробниць, разом узятих.

— Дозволь нам, пане, виламати мур! — запропонував Абделад. — Тоді впевнишся, що мав слушність ти, а не оті вчені, що глузували з тебе.

— Чи ти перший день працюєш на розкопках, Абделаде, що хочеш руйнувати мур? — гнівно мовив Гургар. — Насамперед треба розчистити весь вхід, тоді шеф перемалює печатку і сфотографує своїм апаратом.

Він пояснював далі, а Картер знову обернувся до муру. Найдужче зацікавило його те, що гробниця мала навдивовижу невеликі розміри. Жодна з царських гробниць, знайдених дотепер у Долині царів, не мала такого вузького входу. Може, ті східці ведуть тільки до якоїсь схованки з муміями й поховальними речами? Може, жерці наказали вибити її в скелі, щоб сховати рештки із сплюндрованих гробниць? А може, це могила якогось царевича? Робітничі халупи, що стояли над нею, походили з часів дванадцятої династії, до якої належав Рамсес Шостий. У халупах могли жити й ті, хто будував йому гробницю. Отже, цілком можливо, що тут поховано фараонового дядька чи брата.

Але чому на вході стоїть тільки печатка Міста мертвих, а особистої печатки небіжчика немає?

Картер ударив себе по лобі. Який же бо він дурень! Скільки ж відкопано того замурованого входу? Мабуть, якусь десяту частку.

Кваплячись, відкидав він скам'янілий щебінь, що закривав мур. Промінь ліхтарика намацав ще якусь печатку. Знову шакал над дев'ятьма бранцями. І одразу під нею ще така сама печатка.

Що там, за цією стіною? Хід до справжньої гробниці чи тільки невелика комора-схованка?

Невідомість мучила Картера, як фізичний біль. Він ударив довбалом у горішню частину стіни. Посипався тиньк, відкривши грубу дерев'яну балку.

Знову Картер завагався. Чи може він руйнувати мур, не змалювавши його?

А що коли пробити невеличкий отвір? Аби тільки зазирнути всередину? Понад двадцять років він шукав, невтомно шукав незайману гробницю. І ось тепер, здається, досяг своєї мети.

Він повинен знати, що відкрив!

Залізо із скреготом встромилося в мур нижче балки. І пройшло на той бік — у порожнечу.

Утворилася чорна дірка, схожа на роззявлений рот.

Промінь ліхтаря освітив отвір. Каміння й щебінь заповнювали хід до самісінької стелі.

Від щастя Картер заплющив очі. Він знайшов справжню гробницю, а не якусь схованку. Закиданий хід по той бік муру був найкращим доказом, про який він тільки міг мріяти. Ніколи звичайну схованку не засипали так старанно. Які ж дивовижні речі він побачить, коли звільнять прохід? Чи справді він — той обранець, якому судилося побачити всі скарби царської гробниці? Жодному з незліченних шукачів досі не поталанило зробити таке відкриття. Протягом століть найщасливіші з них знаходили в гробницях тільки рештки поховальних дарів.

Обережно, як батько пестить своє дитя, Картер торкався пальцями відбитків печатки на мурі. І думав: як виглядав той чоловік, що тинькував цей мур? А той, що потім відбивав на ньому печатку? Чи то був верховний жрець? А може, високий урядовець? І що сталося по тому? Чому засипано сходи? Щоб сховати вхід од грабіжників? А якщо таке припущення слушне — чому саме цю гробницю хотіли сховати від злодіїв? А робітники, які згодом побудували тут, па щебені, свої халупи, — чи знали вони, що під їхніми ногами йде хід до гробниці? Напевне, ні, бо тоді вони потай, уночі, розрили б тут грунт.

Ця відповідь викликала нове питання: чи могли в цій гробниці поховати якогось родича Рамсеса Шостого, коли за його часу про той хід уже всі забули? Ні!

Тут поховано якусь високу особу, що жила задовго до Рамсеса Шостого. Отже, це міг бути фараон з вісімнадцятої династії — Тутанхамон!

Картер провів рукою по чолу. Знову він думає про Тутанхамона? О, це ім'я він ладен краще на якийсь час забути. Такий вузький хід навряд чи вів до місця спочинку фараона. Та годі здогадів!

Картер підвівся. Здивовано побачив, що він у шахті сам. Небо потемніло, і просто над головою блищала зірка. Робітники оточили шахту. Всі обмінювалися здогадами щодо сьогоднішнього відкриття.

Картер виліз нагору.

— Засипайте шахту, друзі! — звелів він. — Урівні з землею! Гургаре, признач кількох надійних чоловіків вартувати; на цьому місці вночі. Вранці я надішлю телеграму лордові Карнарвону. До його приїзду розкопувати далі не будемо.

СОТНЯ ВІСЛЮКІВ, НАВАНТАЖЕНИХ ЗОЛОТОМ

Наче колона, стояв Абделад Ахмед серед юрби цікавих. За ніч він перетворився на поважну особу. Тепер він виліз на великий камінь, що в давнину правив за частину підмурка якоїсь робітничої халупи перед Рамсесовою гробницею. З цього постаменту єгиптянин злазив, тільки як втомлювався відповідати на нескінченні питання. Якусь мить він тоді відпочивав, сидячи на тому камені, немов на троні, серед юрби туристів.

— Чи правду кажуть, — допитувався худющий американець, — ніби фараонів саркофаг викуто із щирого золота? Скільки доларів він коштує? _

Абделад зневажливо глянув на американця. Черевики закурені, мабуть, прийшов у долину пішки. Або скупердяга, або звичайнісінький турист. Од такого чайових ніколи не матимеш.

— Мені не дозволено розповідати, — відказав Абделад.

Літня пані краще збагнула, як викликати його на розмову. Потай тицьнувши монету в його брунатну руку, вона прошепотіла:

— Покажіть мені, голубе, фараонову скарбницю, я дам вам тоді три англійських фунти.

Абделад з жалем показав на землю:

— Усе засипано, міледі. Глибоко в землі..

Супроводжувач літньої пані встряв у розмову. Його вуса під довгим гострим носом настовбурчилися і стали схожі на щітку для черевиків.

— Ви, ви не смієте нам казки розповідати. У Луксорі навіть хлопець-ліфтер у готелі знає, що ви знайшли підземний палац, до якого веде таємний хід.

Абделад посміхнувся і стенув плечима:

— Хай хлопець-ліфтер покаже мені таємний хід. Я тоді щиро радітиму.

Наперед пропхався якийсь чоловічок. Сухорлява шия стирчала в нього з твердого коміра, наче тичка до квасолі. На горбатому носі тремтіло пенсне в золотій оправі.

— Де містер Картер? — збуджено вигукнув чоловічок. — Мені треба негайно з ним поговорити. Можу довести, що гробницю, яку нібито відкрив він, знайшов іще п'ятнадцять років тому сер Вільям Фліндерс Петрі.

Він оглянув юрбу, що його оточила, і пояснив, піднявши догори вказівного пальця:

— Авжеж, шановне панство! Вам запаморочили голови. Немає ніякої Тутанхамонової гробниці, бо її взагалі не було. Я можу і це довести.

Із шкіряного портфеля, повного книжок та рукописів, чоловічок видобув фоліант і переможно замахав ним у повітрі:

— Тут, на п'ятсот сорок другій сторінці, ви можете прочитати, що я сам написав про гробниці…

Поки чоловічок говорив, прибіг молоденький репортер, притьмом наставив фотоапарат на промовця і клацнув.

— Знову мені пощастило! — задоволено промурмотів він. — Я й не сподівався так швидко знайти Говарда Картера.

Потім він теж сунув монету Абделадові в руку:

— Це вам, любий друже. А тепер скажіть швиденько: скільки скринь із золотом знайдено в гробниці? Люди в Каїрі кажуть, начебто десять. А мені здається, скринь куди більше, чи не так?

— Там золота стільки, що стало б навантажити сотню віслюків, — відповів замість Абделада Ахмед Гургар. І, весело підморгнувши, додав: — А ці віслюки — родичі отих людей у Каїрі.

ЛЕДІ КАРНАРВОН НЕ ХОЧЕ ЧЕКАТИ

Напружено вдивлявся Картер у пароплав, що саме підходив до причалу Александрійського порту. Серед численних пасажирів, що стояли на борту пароплава, він досі не бачив того, кого так нетерпляче ждав. Знову витяг зім'яту телеграму: «Гадаю двадцятого прибути до Александрії. Карнарвон».

Невже лорд відклав подорож? Це означатиме знову нестерпне чекання. З п'ятого листопада дні тяглися наче в уповільненій кінострічці. А вночі думки не дають заснути. Чим стане для нього відкриття гробниці — поразкою чи тріумфом? Чи це Тутанхамонова гробниця, чи просто схованка?

Картер тихо застогнав. Якби не його зобов'язання щодо лорда Карнарвона, він уже кілька тижнів тому дізнався б про все напевне. Але лорд щедро сплачував усі видатки по розкопках і тому мав безперечне право бути присутнім, коли відкриватимуть гробницю. Тільки хай би вже нарешті приїхав!

Картерові паморочилося в голові, коли він згадував про ті стоси листів, телеграм, вітань і запитів з усього світу, що височіли на його письмовому столі. Він не міг собі пояснити, чому звістка про його знахідку дістала такий відгук в усьому світі. Адже він ще нічого не знайшов, крім запечатаного входу. Правда, з давніх-давен Долина царів вабила до себе туристів із різних, навіть далеких країн. Ще понад дві тисячі років тому грецькі й римські мандрівники відвідали й описали Бібан-ель-Мулук. Таємничі гробниці фараонів уже за тих часів збуджували уяву чужинців. І, власне, хіба не відбувалися в тій скелястій долині дивовижні пригоди? Сама тільки історія плюндрування гробниць могла б бути темою захоплюючого роману.

Які драматичні події сталися, наприклад, коли в скелі вирубали гробницю для фараона Тутмоса Першого! Головний царський будівничий того часу Інені у своєму життєпису, що він викарбував на стінах власної гробниці, хизуючись, повідомляв: «Я сам-один наглядав спорудження скельної могили для Великого володаря. Ніхто цього не бачив, ніхто цього не чув». Це означало, що всі робітники й невільники, які брали участь у таємній будові близько 1550 року до н. е., за наказом Інені замовкли навіки.

Та чи довго оберігався могильний спокій Тутмоса Першого? Його гробницю знайдено 1899 року. В ній стояв порожній кам'яний саркофаг…

Картер отямився від своїх думок. Юрба людей оточила його і потягла за собою. З трапа сходили перші пасажири. Носії кинулись їм назустріч, галасливо пропонуючи свої послуги. Торговці килимами кидали свій крам чужоземцям під ноги, вихваляючи його як найкращий, найкоштовніший, найдешевший у світі, і правили неймовірні ціни. Тубільні юнаки таємниче шепотіли: «Старожитності! Старожитності!» — і показували речі, в яких тільки наївний новачок не міг би розпізнати підробку. Гіди, наче бджолиний рій, оточували туристів. Міняйли силувалися перекричати один одного.

Картер, якого штовхали з усіх боків, нараз голосно гукнув. Лорд Карнарвон, спираючись на руку леді, шкандибав трапом униз. Ще здалеку він вітально підніс вільну руку.

— Картере, чортяко! То ви все-таки знайшли гробницю? Всі англійські газети пишуть про це небувале відкриття. Вітаю вас!

Леді сяяла.

— Містере Картер, я ніколи не забуду, що ви не відкривали входу до гробниці, чекаючи нас.

— Сподіваюсь, ми не зазнаємо розчарування, — пригнічено мовив Картер.

І раптом усі причаєні в ньому сумніви пробилися на волю.

— Ви не знаєте, міледі, як важко мені було в останні дні залишати вхід замурованим. Бували години, коли я ледве міг перебороти в собі нестримне бажання схопити лом і нарешті впевнитися, чия то гробниця.

Лорд глянув здивовано:

— На вашому місці я так і зробив би. Ви знайшли гробницю, тож маєте право на це.

— Не слухайте його, містере Картер! — крикнула леді. — Він залюбки полетів би сюди, аби якнайшвидше дістатися до Єгипту. А я останні ночі майже не спала.

— Це страшенно прикро, — промурмотів Картер. — Ви приїдете до Луксора тільки двадцять третього і поки влаштуєтеся…

Леді рвучко схопила Картера за рукав:

— Я не хочу більше чекати жодної хвилини. Одразу, як ми приїдемо, ви повинні відкопати вхід. Прошу, обіцяйте мені!

Тепер і Карнарвон схопив Картера за руку. І затряс її, наче юнак, що вже не може здолати свого нетерпіння.

— Любий друже, не треба мене катувати. Десятиліття чекав я на це велике щастя — побачити незайману гробницю. Тепер, коли ця мить наближається, нерви в мене не витримують.

Картер хатро всміхнувся.

— Мілорде, я асе зробив, аби вам не довелося чекати зайвої хвилини. Мій давній приятель Каллендер — ви, напевне, знаєте його — почне завтра вранці звільняти від щебеню сходи гробниці.

РОЗКРАДАЧІ ГРОБНИЦЬ!

«24 листопада 1922 року, 15-та година, — писав, гарячково поспішаючи, Картер у своєму нотатнику. — Ми звільняємо останні сходинка. Що я знатиму завтра о цій порі?»

Картер збирався писати ще далі, аж тут зойкнула леді Карнарвон. Вона тримала щось на долоні. Картер біг по сходинках. Скарабей!

Його вигребли із щебенем, який ще вкривав грунт до кісточок. Скарабей, цей священний жук давніх єгиптян, був вирізьблений із напівкоштовного каміння.

Картер покрутив у пальцях знахідку. На черевці жука-прикраси виднівся картуш фараона Тутмоса Третього.

Що це означало? Гробницю Тутмоса Третього знайшов іще Лоре 1898 року в скельній ущелині. А справжня могила була в долині!

— Тут у щебені повно череп'я, пане! — урвав Картерові плин думок Ахмед Гургар.

І ту ж мить доповів Гасан Авад:

— Глянь, пане, ось рештки поламаної скриньки із написами.

— «Ехнатон-Сменхкара», — хвилюючись, розшифрував Картер, а на іншому уламку прочитав — «Аменхотеп Третій».

Збентежений Картер вдивлявся в щебінь біля своїх ніг. Як попали сюди ці уламки? І хіба вони не свідчать, що його припущення, ніби знайдено Тутанхамонову гробницю, помилкове?

Предмети з іменами різних фараонів тут, на такій невеличкій площі, переконливо доводять, що це тільки схованка. Чудовий сон скінчився!

— Печатка, пане! Печатка отут, унизу! — вигукнув раптом Гургар, показуючи на щойно звільнену нижню частину замурованого входу.

Вже не сподіваючись побачити щось надзвичайне, Картер нахилився. І враз скам'янів, Чи не глузує з нього той сон? Він побачив на тиньку відбиток печатки фараона Тутанхамона!

Ледве здобувшись на слово, Картер обернувся до Карнарвона, що стояв трохи вище на сходах.

— Послухайте, — мовив він хрипким голосом і так, наче ввертався до когось із копачів. — Я гадаю, що ми знайшли… — голос йому урвався. Через силу перемігшись, він проказав — Мілорде, я вітаю вас — ви стоїте перед гробницею фараона Тутанхамона!

Розлігся радісний крик. Леді Карнарвон обіймала підряд Картера, Ахмеда Гургара і Гасана Авада.

З нетерплячістю, зовсім йому не властивою, Картер зажадав:

— Принесіть ліхтарі! Усі! Мені треба світла! Світла!

Його знову пойняв сумнів — а може, він все-таки помилився?

Та на долішній частині муру побачив ще одну печатку з тим же фараоновим ім'ям.

Чого ж він не звелів розкопувати далі ще кілька тижнів тому? Якби мур звільнили бодай на метр нижче, він побачив би Тутанхамонову печатку і не мучився б стільки безсонних ночей. Як все-таки успіх залежить од випадковості! Він підійшов упритул до найбільшого відкриття у своєму житті — і завчасно припинив роботу!

Ще і ще обмацував Картер променем ліхтаря весь мур. Завтра вранці треба розкрити вхід.

Завтра вранці? А чому не зараз? Навіщо фотографувати відбитки печаток, які вже раз ввели його в оману?

Хвилинку! Що воно за темна пляма нагорі в лівому кутку муру?

Промінь світла спинився нижче дерев'яної поперечини на печатці Міста мертвих.

Картер злякався. Пляма означала, що в тому місці мур колись проламали. Розкрадачі гробниць випередили його, можливо, на три тисячі триста років!

Нараз Картер збагнув, як могли уламки поховальних речей опинитися в щебені: злодії повикидали увесь непотріб просто тут, перед входом. Потім жерці або вартові Міста мертвих побачили вилом у стіні, замурували його і поставили знову печатки.

Якщо це припущення слушне, то не треба боятися найгіршого. Бо цей вилом був замалий, щоб крізь нього хтось міг повиносити великі речі.

Карнарвон і всі присутні нетерпляче ждали, поки Картер обстежував пляму на мурі. Його довге мовчання й нерухома постава ще дужче збільшили нервове напруження глядачів.

Леді Карнарвон не змогла вгамувати свого нетерпіння.

— Що ви там відкрили, містере Картер? Щось лихе?

— Благаю вас, скажіть же нарешті! — вигукнув і Карнарвон. — Мої нерви, на жаль, не зі сталевого дроту, а читати думки я не вчився.

Картер поволі обернувся і стомлено махнув рукою. Глянув ще раз на темну пляму і сказав, затинаючись:

— Гадаю, ми не повинні покладати ніяких… ніяких надто великих сподівань… Бо гробниця… ця гробниця не недоторканна.

— Тобто її теж пограбовано? — злякано крикнув Карнарвон. І підняв свій костур, наче хотів покарати невидимих грабіжників. — О кляті злодії! Завше вони випереджають нас! Жодна гробниця не уникла рук цих негідників.

Леді нахилила голову й крадькома витерла очі. Та Картер помітив.

— Не переймайтеся цим, міледі. Поки ми не взнаємо, що злодії тут наробили, немає причини журитися.

— Вам легко таке казати, — схлипувала леді. — Ви вже звикли знаходити пограбовані гробниці. А я чекала дива!

— Завтра ми знатимемо більше, — втішав її Картер. — Може, на нас чекає ще якась несподіванка.

Лорд стукнув костуром.

— Більше я нічого не сподіваюся. Пограбована гробниця досі тільки розчаровувала.

БРАМА ДО ТАЄМНИЦІ ВСІХ ТАЄМНИЦЬ

На верхньому з шістнадцяти східців, що вели вниз, до входу в гробницю, стояв Говард Картер і замислено крутив у руках олівець та розгорнений нотатник. Учора, двадцять п'ятого листопада, він не зробив жодного запису. А сьогодні записав тільки дату: «26 листопада». Що писати? Знову те саме: «Що я знатиму завтра о цій порі?» Безглуздо запитувати свою долю. Він покладав так багато надій на двадцять п'яте листопада, і так мало з них здійснилося.

Нарешті вхід виламано: вони побачили коридор, що вів кудись униз, але був геть забитий камінням, щебенем і дрібним кам'яним порохом, який утворився, ще коли вибивали гробницю в скелястому грунті.

В лівому горішньому кутку коридора, що був заввишки два метри, виразно виднілися сліди лазу, яким скористалися злодії. Те, що копачі знаходили тепер у щебені, не викликало особливого захвату. То були алебастрові вази, замки з печатками від скринь і рештки поховальних дарів. Напевне, грабіжники тягли з собою все, що здавалося їм більш-менш коштовним. Але наявність цього коридора принаймні доводила, що він закінчується якимсь більшим приміщенням. Це все, на що можна сподіватися. Отож аркуш у нотатнику за 25 листопада лишився чистий.

Картер сунув нотатник до кишені. Він не відчував ні втіхи ні розчарування. Сьогодні був такий самий день, яких багато збігло в його житті. Він познаходив чимало підземних скельних комор, тільки ніколи ще розкопки не обіцяли так багато, як тепер. Завжди Картер знаходив те, що певною мірою уявляв собі заздалегідь: порожні саркофаги, трохи поховальних речей і написи, що свідчили: тут знайшов собі місце вічного спочинку фараон такий-то.

А ці розкопки хвилювали його неймовірно. Вчений картав себе без упину: навіщо так поспішився, навіщо вчинив так безвідповідально — охоплений нестримною радістю відкриття, попросив лорда Карнарвона приїхати до Єгипту. Той не злякався ні втоми, ні видатків далекої подорожі, а тепер стоїть перед видовбаним у скелі коридором і, мабуть, подумки кляне божевільного Говарда Картера.

А лорд Карнарвон саме підіймався сходами. Своїм виглядом він викликав співчуття: одяг, обличчя, ба навіть костур — усе біле від куряви. Він посварився костуром і сердито крикнув:

— Гей, Картере! Що ви робите тут, нагорі? Чи у вас буйволячі нерви? Я так хвилююся, що ледве дихаю, а ви нічого не робите, аби мене заспокоїти. — Він благально простяг руку. — Любий давній друже, скажіть мені, нарешті, скільки треба ще часу, щоб дістатися кінця коридора?

Картер збентежено дивився на сповненого відчаю лорда. Він чекав докорів і прокльонів, а Карнарвон виявляв тільки нетерпіння шукача, що сподівається знайти казкові скарби.

— Мілорде, вам треба трохи відпочити, — почав умовляти Картер. — Курява — це отрута для ваших легенів.

— Яка там отрута! — гримнув лорд. — Зимові тумани в Англії куди шкідливіші для легенів, ніж трохи куряви тут. І що робити нагорі? Дивитися в небо? Мені більше до вподоби бути там, унизу. І в мене таке дивне відчуття, наче сьогодні відбудеться щось особливе в моєму житті.

«А в моєму — ні», — хотів сказати Картер, та саме цю мить з коридора почулися притлумлені вигуки. Леді Карнарвон і Ахмед Гургар вибігли на сходи.

— Ми розкопали ще одні двері з печатками! — крикнула леді.

— Йди сюди, пане, йди! Брама до таємниці всіх таємниць чекає, щоб ми розкрили її! — збуджено гукав Гургар.

Стрімголов кинувся Картер сходами вниз. Перечепився через купу ріні, а тоді ще довелося притиснутись до стіни, щоб пропустити робітників, які несли на головах повні коші зі щебенем. Нарешті він опинився перед «брамою до таємниці всіх таємниць». Цей вхід, на відстані десяти метрів од першого, був точнісінько такий самий. У лівому горішньому кутку тут теж виднілася темна пляма.

Леді Евелін торкнулась до неї рукою.

— Отут злодії пролізли всередину гробниці, — несміливо прошепотіла вона. — І цей вилом теж замуровано й опечатано. Не можу уявити, що відтоді минули тисячоліття і що я перша людина, яка по такому довгому часі торкається цієї печатки Міста мертвих. — Нараз вона обернулася до лорда — А в тебе немає відчуття, ніби час спинився? Мені здається, я була тут, коли ставили ці печатки. — Вона пильно глянула на Ахмеда Гургара, на Абделада й Авада. — Ті люди могли мати точнісінько такий самий вигляд. Брунатні, з темними мрійливими очима…

І дивно! Ахмед Гургар згорнув руки на грудях і схилився перед леді.

— Твоїми устами промовляють духи наших прабатьків, — сказав він арабською мовою. — Вони дозволили тобі знайти сюди дорогу, бо ти гідна побачити те надзвичайне диво, що вони створили колись, за сивої давнини. Твоя душа відчує таке щастя, наче сам всемогутній відчинить перед тобою браму до раю.

— Що Гургар сказав? — спитав лорд Карнарвон. — Я зрозумів ледве кілька слів.

— Він напророчив леді Карнарвон, що вона побачить щось надзвичайне, — пояснив Картер, усміхаючись, але удавати веселого йому не дуже щастило.

Надто багато обіцяв Гургар. Завжди, коли щось хвилювало Картера, він силувався бути зовні спокійним. Та побачивши ще один замурований вхід із царськими печатками, Картер не міг приховати хвилювання. Хоча минули тисячоліття відтоді, як останні люди покинули гробницю, але повітря, яким вони дихали, зосталося те саме. Час наче спинився тут, за цією «брамою». Минуле ставало сучасністю.

— Чого ви ждете? — прошипів лорд. — Візьміть зубило і пробийте нарешті стіну,

У гарячковому нетерпінні він схопив зубило й молот і всунув їх Картерові в руки. Той кивнув і хутко оглянув людей, що стояли навколо. Від неймовірної напруги лорд Карнарвон прикусив нижню губу. Леді застигла, наче антична мармурова статуя. Робітники-єгиптяни дивилися незворушними очима, як боги їхніх предків.

Що сподівалися всі побачити за цим замурованим входом? Казкові скарби? Може й так. З давніх-давен уяву людей окриляли, чудодійно вабили сховані в землі скарби. Хіба сам Картер не відчував того збудження, що охоплює кожного дослідники, коли він знає, що наближається до розкриття таємниці? Шаноблива побожність пойняла його від думки, що за якусь мить він переступить поріг тисячолітньої гробниці. Та чи має він право порушувати спокій мертвого фараона?

— Містере Картер, прошу вас, не зволікайте… — прошепотіла леді.

Він глибоко зітхнув, звільняючись від усіх думок. Глухо задуднів мур під ударами молота.

Позаду леді Карнарвон хтось бурмотів незнайомою мовою. Озирнувшись, вона побачила Хада Гасана, що підняв догори лице з заплющеними очима і склав молитовно руки.

Вона бачила також, як Картер одвертав голову і мружив очі, ховаючи їх від куряви й дрібних скалок. Про що він думає? Обличчя його виказувало тільки увагу до роботи.

Від муру відколовся чималий шмат, упав. Темна пляма вгорі поменшала. Тепер стало видно, як припасоване каміння. Між ним із скреготом врізалося залізо. Ось захитався і полетів додолу камінь, за ним ще один.

Далі зубило попало в порожнечу. Вони пробили мур у тому самому місці, де пробивали його в давнішу грабіжники. З темного отвору линуло в коридор гаряче сухе повітря.

Картер відступив на крок. Краплини поту зросили йому чоло. Він скидався на хірурга під час складної операції.

Гургар послужливо підскочив до нього:

— Що тобі треба, пане? Може, інший інструмент?

Картер похитав головою і, пошпортавшись у кишені, видобув звідти свічку й сірники.

— Навіщо це? — спитав хрипким голосом лорд. — Хіба не досить ліхтарів?

— Авжеж, авжеж, — нетерпляче буркнув Картер. — Та я хочу перевірити, чи не йде з отвору якийсь ядучий газ.

Пломінець свічки легко заколивався в гарячому струмені повітря, але не згас. Тоді Картер схопив лом і заходився збільшувати отвір.

Нарешті він спинився і встромив туди лом. Ніщо не чинило опору залізові.

У мертвій тиші, яка запала після ударів молотом, було тільки чути, як уривчасто дихає Картер. Гургар хотів був забрати в нього інструмент, але від хвилювання не стиснув рук, і лом та молот упали додолу. Рука в нього тремтіла, коли він віддавав Картерові свічку.

Картер міцно зціпив зуби. Він ніяк не міг подолати страшенного неспокою, все тіло проймав нервовий дрож.

У найближчі хвилини все з'ясується!

Хтось схопив його за руку й прошепотів:

— Присвітіть, нарешті, всередину, я вже не можу витримати цього клятого чекання!

«Навіть коли я відчую розчарування, то не маю права виказувати його», — подумав Картер, тоді підняв свічку догори й просунув крізь вилом. Якусь мить він придивлявся до пломінця, що тихо коливався в повітрі, потім перевів погляд туди, за мур, де панував нічний морок. Збігло кілька секунд, поки очі, засліплені свічкою, призвичаїлися до темряви. Поволі з неї виступали обриси дивовижних тварин з роззявленими пащами та звірів-чудовиськ страхітливих розмірів.

Що більшало коло перед поглядом Картера, то дужче витягувалося в нього лице й ширше розплющувались очі. Все здавалося галюцинацією. У нього, мабуть, гарячка, здоровій людині таке не привидиться. Вчений міцно притис до очей пальці, аж стало боляче, а тоді знову глянув за мур.

Скрізь блищало золото!

Звірі-чудовиська були насправді. А ще мистецьки розмальовані скрині, оздоблені золотом крісла, статуетки, вази, чорні шафки. Он там — безладна купа поперекиданих повозів, мисливські й бойові фараонові колісниці, прикрашені золотом і самоцвітами.

— Чи ви щось бачите? — боязко спитав лорд Карнарвон.

Його голос повернув Картера з казкового царства.

— Бачу! Бачу дивовижні речі! — озвався він і вільною рукою знову затулив очі.

Дивовижні речі надто приголомшили Картера.

Хтось вихопив у нього з рук свічку. Хитаючись, наче сновида він поплентався коридором назад. За його спиною пролунав вигук захвату. Він не звернув на це уваги. Йому треба було залишитися хоч на кілька хвилин самому, аби збагнути щойно пережите.

Таких скарбів не знаходив ще жодний археолог світу. Тих звірів-страховищ із блискучого золота, що від них на стіни лягали чудернацькі тіні, досі можна було бачити тільки на рельєфах, які прикрашали колони храмів. Ніхто не вірив, ніби вони могли існувати насправді. А який неймовірно гарний фараонів трон!

Картер спинився. Золотий трон виник в його уяві надзвичайне виразно. Трон стояв під балдахіном, в якого за бічні частини правили дивовижні, казкові постаті, що він їх прийняв за галюцинацію. Тепер він пригадав також, що золоті страховища мали голови нільських мешканців — гіпопотамів. А трон — який це був прегарний витвір давньоєгипетського мистецтва! Жодний музей у світі не міг би похвалитися таким скарбом. І цей покій повнісінький тих скарбів, наче фараон звелів принести сюди всі оздоби свого палацу. Це, безперечно, найбагатша знахідка в історії новітньої археології.

Але чи справді це — гробниця? Чого він так вважає? Стіни ліворуч і праворуч мали тільки сліди грубої обробки. Ні рельєфу, ні малюнків, ба навіть жодного напису! Та ще й незвично короткий коридор. Усі входи до інших гробниць у Долині царів пишно оздоблені. Сцени з життя фараонів розповідають, яких вони перемагали ворогів, яку діставали здобич. А тут — тільки голе каміння, обтесане бронзовим інструментом. Отже, вони натрапили, мабуть, на схованку з поховальними речами фараона Тутанхамона.

— Там, праворуч, між двома великими статуями, є ще один замурований хід!

Вигук леді Карнарвон вивів Картера з задуми. Невже йому тільки причулось? Є ще один замурований хід?

І справді: поміж двома, завбільшки з людину, статуями, що мали золоті фартушки, золоті сандалі та золоті змії на чолі — священний знак, — виднілася стіна, а на ній виразно виступали обриси замурованого входу. Ба навіть стояли печатки! Отже, за тією стіною є ще одне приміщення, а може й кілька.

Першою думкою Картера було виламати цей вхід і нарешті пересвідчитись, що це — гробниця. Потім він подумав про свою відповідальність як ученого. Кожний крок у приміщенні, повному скарбів, має бути заздалегідь підготовлений. А тут усе поперекидано! Навіть новачок у галузі археології збагнув би, що всі речі тут хтось поскидав на купу у величезному поспіхові. Грабіжники, що за давніх-давен пробралися сюди, нещадно трощили скрині, бабралися в одягу, повикидали все з шафок, порозбивали шухляди, вази, алебастрові дзбани. Скрізь валялися уламки, череп'я. Чого ті люди нищили все, що траплялося їм під руку? Чи вони тут за щось побилися? А може, грабіжників зненацька заскочили вартові? Якби ці речі могли говорити, про що вони розповіли б?

ФАНТАСТИЧНІ ЧУТКИ

У кумедному відчаї Картер затулив собі вуха. З самісінького ранку його штурмували питаннями. Що він спершу робитиме? Даватиме вказівки чи відповідатиме на телеграми, які надходять з усіх кінців світу? Буде нумерувати знайдені старожитності й водночас складати каталог чи спершу подбає про засоби їх збереження?

Фотограф Гаррі Бартон зажадав фотоматеріалів, адже всі без винятку предмети в гробниці треба сфотографувати. Терпляче ждав репортер лондонського «Таймса». Надійшли хімікати для збереження поламаних і пошкоджених речей. Автомобілем привезли тридцять два сувої полотна, вату та ящики з іншими пакувальними матеріалами.

На один раз усього було забагато. Вже кілька тижнів роботи було стільки, що люди страшенно втомилися. Шостого грудня лорд Карнарвон із дочкою виїхали до Англії. Каллендер працював невтомно, Алан Гардінер наче змагався з ним. Давній Картерів друг експерт Мейс теж геть знесилився, а роботи щодалі більшало.

Вхід до передпокою перетнули залізними ґратами. Гробниця фараона Сеті Другого правила за лабораторію, де провадили копітку роботу: тут ладнали поламані речі з Тутанхамонової гробниці і готували їх до транспортування. Вдень і вночі усю місцевість навколо розкопок охороняли три загони солдатів, державні вартові та найдовіреніші робітники.

Увесь край, здавалося, охопила лихоманка. Від Александрії вгору по Нілу до перших водоспадів з уст в уста передавали неймовірні, казкові історії. У найновішій з них ішлося про те, що три літаки вночі таємно приземлилися в Долині царів, а потім, ущерть наладовані золотими скарбами, знялися й полетіли над пустелею.

Тільки в одне ніхто не вірив — що кожну, навіть найдрібнішу річ з передпокою вчені старанно перемальовували, фотографували, вимірювали, випробовували на міцність, перш ніж вона діставала номер і потрапляла до каталога. Тільки по тому річ дбайливо загортали у вату і ладнали в дорогу — до Каїрського музею.

Ця робота по впорядковуванню скарбів тривала вже кілька тижнів, але безліч старожитностей ще ждали своєї черги. Ось знову прибіг Мейс:

— Ходіть-но, Картере, сюди, у скрині дід купою одягу ми знайшли дещо надзвичайно цікаве.

Картер вагався. Репортер газети «Таймс» уже кілька годин чекав на нього. Один славетний європейський археолог хотів оглянути скарби, що їх приготували вже для лабораторії. Сьогодні мав вирушити новий транспорт, а Лукас, фахівець-хімік, просив подивитися список хімікатів, потрібних йому для роботи.

— Чи справді ваша знахідка така цікава? — спитав Картер, нерішуче поглядаючи в напрямку лабораторії.

Мейс схопив його за руку.

— Ви повинні піти туди! За восьму частину цієї знахідки будь-який музей Європи чи Америки дав би цілий статок.

Він потяг Картера до передпокою гробниці й показав на довгасту хустку, зав'язану вузлом. Мабуть, колись фараон носив її як шарф, а потім урядовці чи жерці Міста мертвих, наводячи в гробниці лад після нападу злодіїв, недбало засунули ту хустку до скрині. Тепер її розв'язали, і всі побачили вісім масивних золотих перснів з кольоровими інкрустаціями, що належали фараонові Тутанхамону; два персні навіть правили йому за печатки.

Як сталося, що грабіжники забули ці коштовності? Зрозуміло, що хтось з-поміж них знайшов ці персні і, кваплячись, зав'язав у хустку. Але чого ж потім він викинув той вузлик? Адже ці персні становили скарб, який і за тих давніх часів легше було продати, ніж, приміром, золоту статуетку, що від неї Каллендер знайшов десь у кутку тільки підставку.

— Ви, мабуть, думаєте те саме, що і я, — мовив Мейс. — Якби ми дізналися історію цих восьми перснів, ми збагатили б археологію… На жаль, можна тільки уявляти, що саме тоді відбувалося.

Картер зітхнув.

— Авжеж, тільки уявляти, на жаль. Я весь час згадую розкішну лускату прикрасу, яку нам довелося старанно зібрати по частинах. Чому вони опинилися в різних скринях і шухлядах? Хто розірвав цю коштовну річ? І навіщо?

— Мені здається, тут спалахнула бійка через ту прикрасу. Кожний злодій хотів, либонь, забрати її собі. Тож вони й билися, поки роздерли на шматки. Відтак кинули їх, а люди, що згодом наводили тут лад, недбало засунули ті шматки, разом з іншими речами, до найближчих скринь чи шухляд.

— Послухайте-но, Мейсе, що я пропоную, — вигукнув Картер. — Називаймо надалі всіх грабіжників, що плюндрували гробниці, якимсь одним іменем. Ну, припустімо, Менафтом. А був він… та хоча б ремісник із фараонових мистецьких майстерень.

— А, ви маєте на думці історію розкрадання гробниці з часів Рамсеса Дев'ятого?

— Саме так. Історія спійманих грабіжників вкарбувалася мені в пам'ять, бо колись я перекладав для власної втіхи папірус, в якому розповідалося про цю судову справу. Тому папірусові три тисячі років, і він докладно передає судовий процес. Тоді спіймали вісьмох злодіїв.

— Їх відшмагали подвійними різками по руках і ногах, щоб видобути в них зізнання, — додав Мейс.

— Так розповідає папірус. А далі йдуть ті зізнання: «Ми знайшли божественну мумію фараона. На шиї в нього була низка амулетів і золотих прикрас, обличчя закрите золотою маскою, а вся божественна мумія фараона вкрита золотом. Ми здерли золото з божественної мумії цього бога та амулети з прикрасами».

— Стривайте, мені щось спало на думку, — перепинив Картера Мейс. — Уявімо собі таке: ті вісім перснів і луската прикраса, що їх ми тут допіру знайшли, належать до коштовностей, які були здерті з мумії Тутанхамона.

Картер збентежено глянув на запечатаний вхід поміж двох статуй-вартових. Те, що зберігалося там, за стіною, коштувало Картерові не одної безсонної ночі. Скільки разів він був уже близький до того, щоб виламати цей вхід, хоча ще не всі скарби з передпокою вивчено і запаковано.

Але те, що тільки-но сказав Мейс, викликало в нього лихе передчуття.

— Мейсе, — прошепотів Картер, не зводячи очей зі стіни, — якщо ваше припущення слушне, то наші найкращі сподівання не здійсняться. За тією стіною ми знайдемо тільки порожній саркофаг.

— Але ж ви взагалі не вірили, що це гробниця, — здивувався Мейс. — Відколи ви змінили свою думку?

Картер задумано прикусив нижню губу.

— Я дійшов такої думки, коли вивчав знайдені тут речі, які ще лежать у бічній коморі. Згадайте-но поперекидані фараонові колісниці, а насамперед — порожні алебастрові дзбани, що стояли в отому кутку. Лукас піддав хімічному аналізові рештки того, що містили в собі дзбани. Чи вам відомо, що там було?

— Пахучі мастила й олій.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Картер.

— Мені розповів Лукас. Він сказав також, що його особливо тішить можливість зробити аналіз мастил та смоли, які давні єгиптяни використовували, бальзамуючи померлих фараонів.

— Усі ви фантасти, — сердито мовив Картер. — Завжди марите новими дивами, коли найбільше диво вже сталося на ваших очах. За останні двісті років жодна людина не бачила стількох витворів мистецтва, скільки ми познаходили тут. Чого ж ви прагнете ще? Може, золотої труни, такої, яку зламали грабіжники за часів Рамсеса Дев'ятого?

Мейс показав на запечатану стіну:

— Поки ми не знаємо, що там, за нею, можна сподіватися найнеймовірнішого. А вам, Картере, я б не радив бути таким недовірливим. Доля винагороджує тільки відважну людину. І саме ви довели це всьому світові, коли так уперто йшли до своєї мети. Адже в існування Тутанхамонової гробниці ніхто, крім вас, не вірив.

Він весело всміхнувся, побачивши зажурене Картерове обличчя.

— Так, так, тепер ви вдаєте школяра, що нашкодив, замість урочисто мені пообіцяти… — Мейс замовк і стукнув себе по лобі. — Я згадав — ми ж не докінчили вигадки. Тож як зватимуть чоловіка, що втілюватиме всіх давніх грабіжників? Менафтом?

Картер сердито махнув рукою:

— Облишмо це. Коли я бачу ту пляму внизу на стіні, в мене зникає будь-яке бажання жартувати.

— А в мене — ні! Бо ця пляма виказує місце колишнього вилому. І наш хитрий Менафт ніколи не пробив би тієї дірки, якби не знав, що за стіною сховано казкові скарби.

— Ви гаки фантаст, коли вірите в це, — сердито озвався Картер і пішов.

Мейс гукнув йому навздогін:

— Ви забули за вісім перснів і прикрасу. Звідки Менафт міг їх узяти? Тільки з фараонового саркофага. Чи ви іншої думки?

Та Картер уже пішов з передпокою.

Надворі до нього кинувся репортер газети «Таймс»:

— Містере Картер! Ви повинні мені нарешті сказати, коли відкриєте усипальню. Весь світ напружено чекає цієї події. Мій шеф шле телеграму за телеграмою, а я не знаю, що відповісти.

Картер співчутливо розвів руками.

— Щиро сказати, я і сам цього не знаю. Сподіваюсь, що навесні ми скінчимо нашу працю в передпокої, тоді засипемо вхід щебенем, і наступної зими…

— Боже милостивий! — вигукнув нажаханий репортер. — Гадаю, ви не кажете цього серйозно? Чи ви насправді хочете, щоб людство майже рік чекало найбільшої сенсації століття?

Картер стенув плечима.

— Хто може знати наперед, чи це справді буде сенсація? Все залежить від того, що залишив нам Менафт.

Журналіст збентежено глянув на вченого і схопив олівець.

— Хто такий Менафт, містере Картер? Я ніколи не чув про цього чоловіка. Він археолог? Провадить тут розкопки? Ваш співробітник? Де я можу його знайти?

— Стривайте, стривайте! — засміявся Картер. — Менафт — вигадана особа. Можливо, так звали когось із грабіжників, що на їхні сліди ми натрапляємо скрізь — і в передпокої, і в бічній коморі.

Журналіст витер спітніле чоло.

— Ви щось приховуєте від мене, містере Картер! Благаю вас, скажіть мені правду: де той Менафт сховав золото, викрадене з гробниці? Ви давно вже знайшли його схованку, правда? — Він щось швидко записав у своєму нотатнику, водночас питаючи далі:— Чи в нього були помічники? Скільки? Хто, крім вас, знає їхні імена?

— Тільки всемогутній бог, — відказав Картер. — Але я не певен, чи хтось на небі розповість вам про те, що відбувалося тут три тисячі триста років тому.

Репортер дивився, нічого не розуміючи, потім відтягнув двома пальцями комір, що раптом став йому затісний.

— То золотий скарб насправді зник? — затинаючись, спитав він. — Це неймовірно. Я сподівався дати читачам нашої газети принаймні опис того скарбу.

— Послухайте! — серйозно сказав Картер. — Якщо ви неодмінно хочете описати якийсь скарб, то ходімте зі мною до лабораторії. Я покажу вам найчудовіший скарб, що стоїть поміж інших, теж чудових речей.

Не цікавлячись, чи йде за ним репортер, Картер подався до гробниці Сеті Другого, що правила їм за лабораторію. Він був певен, що своїм запрошенням ощасливив лондонського газетяра, бо до лабораторії він майже ніколи не запрошував сторонніх людей. Нараз йому схотілося, щоб цей чоловік, який, подібно до незліченної кількості інших відвідувачів, повірив у балачки про неймовірні золоті скарби, тепер збагнув значення справжнього скарбу — витвору мистецтва. Та коли Картер показав репортерові справжнє диво — прегарно розмальовану скриню, — то побачив в очах у репортера тільки подив.

— Правда, ви не сподівалися побачити таку прегарну річ? — спитав Картер, сприйнявши той подив за німий захват. — Придивіться-но до мисливських сцен угорі: Тутанхамон, стоячи на своїй мисливській колісниці, стріляє з лука в диких звірів, мешканців пустелі. Чи бачите ви газелей, диких віслюків, страусів та гієн? А тут, на бічній поверхні скрині, — яка барвиста картина бою! Фараон переслідує переможених ворогів. Гляньте на юрбу воїнів, що тікають знеможені, поранені. Здається, що коні, запряжені в фараонову бойову колісницю, от-от розтопчуть їх копитами. Вам доведеться взяти лупу, щоб роздивитися деталі, яких так багато на малюнку, хоч він займає обмаль місця. І не забудьте: ця скриня на одяг — перша річ такого типу, що дає нам уявлення про незрівнянне мистецтво давнього Єгипту!

Та Картер говорив даремно. Репортер оглядався навкруги, ніби чогось шукав.

— А що було в скрині? — спитав він, глянувши відсутнім поглядом на Картера. — Мабуть, надзвичайні скарби, чи не так?

— Авжеж, — кивнув Картер. — Там лежали чудові речі. Зверху — сандалі, сплетені зі стеблин папірусу й очерету, під ними — фараонові шати, прикрашені перлинами й самоцвітами. Далі — теж вбрання, на одному виткано три тисячі золотих розеток. Крім того, в скрині лежали парадні сандалі, визолочений підголовник та інші речі, і всі — зразки високого мистецтва. На жаль, одежа була в жахливому стані. Певне, ті, хто приходив сюди навести лад після грабіжників, у страшенному поспіхові повкидали речі сяк-так до скрині. А за кілька тисячоліть ці речі опинилися в жалюгідному стані. Більшість шат порозпадалися в наших руках. Довелося деякі речі спершу обробляти рідким парафіном, а потім уже виймати зі скрині. Уявляєте собі, які то були б чудові музейні експонати, коли б речі лежали, старанно складені в скрині?

Репортер кивнув, сказав «так-так» і знову став байдужо роздивлятися навколо.

— То нічого коштовнішого за це ви не знайшли? — спитав він нарешті. — Я маю на увазі речі зі щирого золота. Розумієте, наші читачі прагнуть чогось особливого, чогось фантастичного.

Картер закусив нижню губу. Йому шкода стало кожної хвилини, що їх він змарнував на цього чоловіка, байдужого до мистецтва. Вчений залюбки викинув би його геть звідси, якби той не репрезентував однієї з найбільших газет у світі.

— Послухайте, я знаю, про що ви можете повідомити своїх читачів, — мовив ущипливо Картер. — Якби цю скриню виставили на аукціоні перед директорами музеїв і всіма збирачами старожитностей, які тільки є в Америці, її можна було б оцінити в півмільйона доларів, а продати за два чи навіть за три мільйони. Це вас влаштовує?

— Звичайно! — вигукнув репортер і щось швидко надряпав у нотатнику. — Чи маєте ще в такому плані щось цікаве для мене, містере Картер?

— Так, ходімте сюди! — буркнув похмуро Картер. — Ось фараонів трон. Щоб купити його, не стане всього золота світу.

— Та невже? — щиро здивувався репортер. — На троні начебто небагато золота, чого ж він коштує так дорого?

— Хіба ви не маєте очей? — гнівно вигукнув Картер. — Придивіться до поручнів. Їх утворюють увінчані коронами змієвидні богині-захисниці, що своїми крилами огортають фараонове ймення. А оті лев'ячі голови з карбованого золота, це ж неперевершені витвори мистецтва.

— З карбованого золота? Чудово, про це читачам цікаво буде дізнатися, — промурмотів репортер, а тоді показав на спинку трона. — А ці постаті, вони теж…

— Так, під три чорти, вони теж золоті. Я не знаю красивішого зображення царського подружжя на витворах мистецтва останнього тисячоліття. Ліворуч сидить сам фараон Тутанхамон, гарний, як молодий бог. Перед ним стоїть його дружина Анхесенамон і змащує йому плече. — І ніби пояснюючи сліпому, яке враження справляє цей витвір давнього мистецтва, Картер повів далі майже благальним тоном: — Скільки життя вклав митець у рухи цих рук! Схожа на дівчинку цариця, сповнена несміливої шаноби і водночас ніжності, торкається плеча свого божественного чоловіка. В лівій руці вона тримає чашу з пахучим олієм. І над обома сяє яскраве сонце. Його проміння, здається, пронизує високе подружжя. Подивіться: обличчя в обох вкриті червоною емаллю, вони наче пломеніють. Прикраси на головах зроблені з бірюзової емалі. А зверніть увагу, як виблискують сріблом їхні шати, як міняться всіма барвами орнаменти, інкрустовані кольоровим склом і карнеолем. Який же сліпучо-гарний був цей трон, коли його несли з майстерень до царського палацу!

Завваживши, що репортер швидко записує в своєму нотатнику, Картер полагіднішав.

— Не забудьте також сказати, — повів учений далі, — що трон з його прикрасами дає нам добре уявлення про політичні й релігійні суперечки під час владарювання Тутанхамона. У написах на троні згадуються обидва фараонові ймення — Тутанхатон і Тутанхамон. Атон, сонячне коло, був єдиний бог, кого звелів шанувати фараон-єретик Ехнатон. Тож, можливо, юний фараон був іще прихильником культу сонця, коли для нього робили цей трон.

— Дуже цікаво, — промурмотів репортер і підвів очі з нотатника. — Ви кажете, цей трон не має ціни? А я все-таки гадаю, що за якусь певну суму його можна було б купити.

— Я вже вам казав, що такої суми немає. Його знайдено тут, отже, як і всі інші знахідки, він належить Каїрському музею.

— Так, але знайшли його ви, а лорд Карнарвон фінансував розкопки.

— Але ми не шукачі скарбів, любий пане, ми — археологи, що провадять розкопки для науки, для її дальшого розвитку.

Репортер замислено похитав головою.

— Цього я ніколи не збагну — жодної винагороди за стільки років праці!

— Моя винагорода більша, ніж ви гадаєте, — усміхнувся Картер. — Я люблю все, що гарне, гідне поваги і по-справжньому мистецьке. І я насмілююся сказати: ще нікому до мене не випадало бачити стільки прегарного. А може, це ще не все.

Репортер знову схопив олівець.

— Ви сподіваєтеся ще знайти тут щось надзвичайне?

Олівець заважав Картерові. Він сухо відказав:

— Я не сподіваюся знайти золоті скарби, як вам, може, здається; їх позабирав Менафт. Та я гадаю — ще якісь витвори мистецтва подарують мені велику радість.

Репортер підозріливо зиркнув на вченого і попрощався. Йдучи, він постукував олівцем себе по губах і бурмотів:

— Хіба можна йому вірити? Це ж неймовірно, щоб розумний чоловік роками грабався в землі заради кількох старожитностей. Певне, він знайшов таке, про що не хоче нікому розповідати. Еге, а винуватий в усьому, мовляв, клятий Менафт. І той зовсім не небіжчик, а десь живе собі й тішиться, що Картер допоміг йому обдурити весь світ.

ЗОЛОТА СТІНА

За кілька хвилин замурований вхід до, усипальні буде пробитий. Запрошені гості посідали в розставлені навкруги крісла. Тут зібралися урядовці і вчені. Шемріт їхніх голосів, рипіння крісел, шурхіт ніг — усе дуже нагадувало той приглушений гомін у класі, що передує початкові уроків.

Перед запечатаною стіною, що відділяла передпокій від іншого, ще невідомого приміщення, було зведене східчасте риштовання. Коли в супроводі Каллендера і Мейса ввійшов Картер, запала тиша. Лорд Карнарвон підвівся, виявляючи пошану до вірного співробітника. Та його сподівання, що Інші гості наслідуватимуть цей приклад, не справдилося.

Якийсь сивий бородань у золотих окулярах нахилився до свого сусіди й проказав:

— Інсценовано все блискуче. Картер розуміється на тому, як створити напруження в залі. Мені здається, ніби я сиджу в театрі перед початком прем'єри.

Прикрашені орденом груди сусіди затремтіли від притлумленого сміху.

— Будемо сподіватися, що ця прем'єра не скінчиться погано для постановника. Хто відає, чи не зазнаємо ми розчарування, коли стіна впаде?

— Я готовий до найгіршого, вельможний паяє, але навіщо стільки галасу? Здається, шановний Картер сподівається знайти там незайманий саркофаг. А таких; уже взагалі немає. Це може підтвердити будь-який солідний єгиптолог.

Добродій з орденом підніс поволі руку, наче згоджувався з цим і водночас просив дати йому спокій.

Говард Картер узяв молот. Кинув швидкий погляд на своїх помічників, ніби просив: «Побажайте успіху». І вдарив по стіні. Шматки тиньку розлетілися навсебіч по передпокою. Гості в перших рядах боязко примружилися, дехто нахилив голову.

Мейс прошепотів Каллендерові на вухо:

— Коли Менафт похазяйнував там, за стіною, як тут, у передпокої, то хай його душа вічно горить ясним вогнем у пеклі.

— Я волів би краще тримати його за карк, щоб одразу скрутити йому в'язи, коли він забагато там нашкодив.

Мейс замовк. Перший камінь упав додолу. Посипався тиньк. Картер кивнув помічникам, підкликаючи їх до себе. Виникла небезпека, що каміння падатиме всередину замурованого приміщення. Треба було його обережно розхитувати. Щоразу, коли Картер вбивав зубило в стіну, чувся такий тріск, наче ламалися кістки.

Збігали хвилини, чверті годин. На підлозі поволі росла купа щебеню й каміння.

Сивий бородань голосно позіхнув.

— Прошу не заважати містерові Картеру! — обурено зауважив лорд Карнарвон.

Старий глузливо посміхнувся і ліниво махнув рукою — мовляв, навіщо так нервувати?

Удари молотом залунали частіше. Каллендер і Мейс піднялися вище, аби допомогти Картерові обережно вийняти зі стіни важку брилу. Вони ще не встигли покласти її долі, як почули над собою неголосний вигук. Водночас глянувши вгору, вчені побачили, що Картер нахилився вперед і прикипів очима до отвору в стіні. Схопив мерщій шнур електричної лампи, притяг її до себе і присвітив усередину.

На його обличчі засяяв відблиск золота.

Глядачі зірвалися з місць. Залунали здивовані вигуки.

Вузенька смужка золотої стіни яріла їм у вічі.

Лорд Карнарвон кинувся наперед.

— Що воно таке? Картере? Що означає та стіна?

Картер поволі обернувся до лорда. Неймовірно збуджений, він хотів щось сказати, силувався щось вимовити, але голос йому відмовив.

Гості оточили риштовання, галасували, жестикулювали. Кожен хотів дізнатися, що означає та золота стіна.

Мейс і Каллендер вилізли вище. Від погляду на золоте диво їм забило подих.

Картер заходився швидше бити по замурованому входу.

Робітники-араби почали накладати каміння і щебінь у коші. Робили це так обережно, наче виносили коштовні старожитності.

Щодалі виразніше вимальовувалася перед очима присутніх золота стіна. Здавалось, вона затуляє собою весь простір за тим замурованим входом. Учений із сивою бородою навіть виліз на стілець, нервово поправляв окуляри й мурмотів:

— Це найбільше диво, яке коли-небудь довелося бачити людині. Що воно таке? Двері? Так, так, напевне, двері… Гм, можливо, це вхід до усипальні.

Він глянув на сусідів, наче хотів почути від них підтвердження свого здогаду.

Та ніхто не прислухався до його мурмотіння. Всі були надто захоплені власними здогадами.

Місцевий урядовець вдивлявся в золоту стіну, і на його темному обличчі єгиптянина відбивалося побожне зворушення. Пальцями він нервово крутив ґудзика на мундирі, аж поки одірвав його, і той покотився по підлозі. Урядовець тільки глянув відсутнім поглядом собі на руки.

Двоє панків в урочистому чорному вбранні мало не зіткнулися, скочивши на один стілець. Обидва забули перепроситися, бо саме в цю мить додолу впав видовбаний великий уламок, і всі побачили один бік таємничої золотої стіни. Він був покритий блакитною емаллю, що теж світилася і в поєднанні з мерехтливим золотом створювала чародійне видовище.

Тихий гомін прокотився поміж глядачів. Хтось голосно мовив:

— Боже-світе, це ж схоже на браму до раю!

Робітники, що виносили щебінь, з подиву стали. Один поклав собі руку на чоло і молитовно схилив голову. Інший араб прошепотів:

— Всемогутній аллах благословив мене, коли дозволив глянути на таке диво!

Знову додолу посипалися каміння й тиньк. Приголомшені робітники взялися за лопати.

Нараз, мов за командою, Картер, Каллендер і Мейс спинилися, їхні погляди зустрілися. Ледве знаходячи слова, затинаючись, Картер сказав:

— Я гадаю… Ми думали саме це…

Мейс мовчки кивнув. Каллендер глибоко перевів дух.

— Так, я теж гадаю, що це передня стіна величезного саркофага. Всередині ми знайдемо звичайний саркофаг.

Лорд Карнарвон пройшов наперед і простяг обидві руки Картерові.

— Вітаю вас, Картере, ви знайшли ще одне диво світу. Такої краси люди не бачили тисячоліття.

Останній камінь, що боронив вхід до усипальні, упав. Мейс хотів був ступити крок уперед, та Картер шарпнув його назад. На порозі усипальні, що її підлога виявилася трохи нижча, у тому місці, де колись пролізли злодії, лежала купка барвистих намистин.

— Це діло Менафтових рук, — гнівно прошепотів Картер.

Тоді нахилився і почав збирати всі намистинки, одну по одній.

Гості непокоїлися. Сивий бородань знову нервово поправляв окуляри.

— Що це означає? — сердито буркотів він. — Це безприкладна нетактовність. Нам кортить побачити усипальню, а Картер збирає намисто. Чи довго він примусить нас чекати?

Нарешті Картер підвівся і взяв лампу, розмотуючи подовжувальні шнури. Картер уже мало не ступив до усипальні, та нараз обернувся, наче щось згадав вельми важливе.

— Прошу вас, лорде Карнарвон, йти зі мною, — сказав він так голосно, щоб усі чули. — Вам передусім належить честь побачити саркофаг фараона Тутанхамона.

Допомагаючи лордові зійти до усипальні, Картер шепнув йому:

— Якщо ви можете молитися, то зробіть це зараз. Бо я дуже боюся, що грабіжники зняли руку і на цей казковий велетень саркофаг.

— Ви гадаєте, що його вже відчиняли?

Картер стенув плечима і промурмотів щось незрозуміле. Перед ними здіймалася бічна стіна велетенського саркофага, поцяткована по краях магічними знаками, що мали оберігати мертвого фараона від злих духів. Картер поволі пройшов уздовж стіни й не міг здобутися на слово, щоб вимовити свої почуття.

Це диво з визолоченого дерева сягало майже три метри заввишки і заповнювало приміщення понад п'ять метрів у довжину і понад три метри у глибину. Поховальні дари лежали в проходах поміж саркофагом і скельними стінами. Картер обережно їх обминав.

З передпокою долинав збуджений галас гостей, наче далекий гуркіт прибою. А тут, в усипальні, сяяв незгасним золотим блиском небачений шедевр, що його створили тисячоліття тому великі митці.

Лорд Карнарвон спинився. Його погляд блукав по рельєфах і магічних знаках, завмирав на фаянсових інкрустаціях, що мерехтіли блакитним сяйвом, і знову охоплював із шанобливим подивом усю величезну саркофагову стіну. Десятиліття витрачав він великі кошти на розшуки схованих гробниць. Деякі знахідки робили його щасливим, деякі розчаровували. Але це диво мистецтва у тисячу разів винагородило його за всі клопоти, втому і прикрості. Воно перевершувало все, що часто ввижалося йому у снах. Де на світі знайдено щось подібне? Правда, можна було скласти собі приблизне уявлення про вигляд такого саркофага, бо в давнину їх зображували на пам'ятниках. Але тепер лорд Карнарвон бачив його насправді й дотиком руки міг упевнитись, що не снить.

Картер знову потяг лампу з довгим шнуром і завернув за ріг. Перед ним здіймалася східна стіна саркофага. Серце нестримно калатало йому в грудях. Картер побачив масивні стулки дверей, і йому перехопило віддих. Двері були зачинені на засув.

Хвалити бога! Саркофаг не пограбовано!

Ні! На підлозі валялася поламана печатка…

Це діло Менафтових рук.

Саркофаг сплюндровано!

Приголомшений, болісно розчарований вдивлявся Картер у печатку на підлозі. Отже, його позбавлено найкращої винагороди. Жадоба золота перемогла в грабіжниках страх перед священним місцем вічного спочинку фараона. Цей саркофаг не криє ніяких таємниць. Мабуть, всередині стоїть кам'яний саркофаг, уже пограбований, а в ньому, можливо, лежить сплюндрована мумія.

Картер поклав лампу і, не плекаючи ніякої надії, відсунув засув. Стулки дверей розчинилися так легко, начебто їх зачинили кілька днів тому.

Лорд Карнарвон нахилився вперед. Дивний вигук, схожий на зойк, вирвався йому з уст. Перед очима постало нове диво — двері другого визолоченого саркофага.

Ці двері були замкнені!

На металевих засувах висіли міцно прив'язані печатки Міста мертвих і печатка фараона Тутанхамона!

Лляне покривало, поцятковане золотими квітами, ховало від очей саркофаг, нагадуючи зоряне небо. А тут, перед дверима, просто на землі, стояли прегарні алебастрові вази.

Картер дивився, і очі в нього блищали від сліз. Голос уривався:

— Ми знайшли незайманий саркофаг!..

Більше він не міг нічого сказати.

Лорд Карнарвон витер рукою чоло і мовив:

— Неймовірно, що мені дано пережити стільки надзвичайного!

СМЕРТЬ ЛОРДА КАРНАРВОНА

Телеграма випала Картерові з рук. Він дивився, але нічого не бачив, не міг збагнути щойно прочитаних слів: лорд Карнарвон помер.

Зараження крові від москітового укусу. Три тижні неймовірних страждань — і смерть…

Як могла доля так безжально урвати йому життя саме перед найвищим тріумфом, який будь-коли випадав археологам? Минулої зими, після відкриття третього, а потім і четвертого золотого саркофага, лорд Карнарвон стояв перед знову засипаним до наступного сезону входом, стояв згорнувши руки, як людина, що навіки прощається зі своїм найкращим другом.

Чи він уже тоді передчував, що життя його незабаром згасне?

ПРИКРОЩІ

Картер гнівно зіжмакав листа єгипетського урядовця. Нескінченним суперечкам про передачу леді Карнарвон концесій на розкопки не було кінця-краю. В Тутанхамоновій гробниці роботи припинилися на півтора року. Здавалося, смерть лорда Карнарвона об'єднала всіх, хто заздрив Картерові, в єдиний хор виючих шакалів. А чого тільки не закидали Картерові! І повільне ведення робіт, і непривітне ставлення до відвідувачів гробниць, і неввічливість до репортерів газет та інші дурниці.

Насправді ж він діяв із сумлінністю археолога, свідомого, що навіть найдрібніша знахідка може бути важливою деталлю в історії археології. А незліченні туристи, що їх зловтішно надсилали до нього каїрські урядовці, аж ніяк не полегшували роботи. Зрештою Картерові остогидли невпинні тортури. На знак протесту він із своїми співробітниками припинив вивчення гробниці,

Пойнятий гнівом, Картер дивився на лист, що валявся долі. В листі повідомлялося, що надалі Картерові заборонено входити до Тутанхамонової гробниці.

Отака була дяка. Неймовірні скарби запевнили Каїрський музей. І тими коштовностями, що не мали ціни, музей збагатився завдяки відкриттю Говарда Картера. А тепер йому заборонили входити до місця його наукових досліджень!

У кімнату нечутно зайшов Ахмед Гургар. Обличчя в нього було сумне.

— Пане, я знову приніс погану новину. Сьогодні з самого ранку сотні туристів товчуться в нашій гробниці. Налетіли туди, як сарана. А найгірше те, що всі вони мають офіційний дозвіл. Хай аллах покарає тих лицемірних брехунів, що завдають тобі стільки прикрощів!

— Що робити, Ахмеде! — зітхнув Картер. — Часом буває, що в якійсь країні до влади приходить кілька горлачів і обіцяють народові рай на землі. А замість нього влаштовують пекло.

— Твоя правда, пане. Я побував у тому пеклі, як пішов солдатом на війну. Але де тепер ті горлачі? Попали, либонь, у справжнє пекло. Кажу тобі, пане: людей, що тепер чинять тобі зле, аллах скоро покарає. Вони щезнуть, наче піщинки, що їх розвіяв вітер у пустелі.

ОСІРІС — ТУТАНХАМОН

Картер стояв замислившись перед великим саркофагом. Чудові митці тільки з допомогою бронзового інструменту виточили його із суцільної брили шляхетного жовтого кварциту — півтора метра заввишки і стільки ж завширшки та майже три метри в довжину. Масивне віко, здавалося, вічно оберігатиме фараонів спокій. Але напоготові вже стояв підйомний кран, щоб підняти віко.

Як було б добре тепер, коли нарешті відкривається остання таємниця цієї гробниці, знати, що серед глядачів стоїть вірний друг і помічник — лорд Карнарвон. У думку не клалося, що лорд помер. В його смерті винні не тільки москіти, але й пережиті хвилювання. Вони підірвали йому здоров'я, зробили його організм безборонним перед отрутою. А де поділися всі зависники й горлачі? Їх наче вітер розвіяв. Пророцтво Ахмеда Гургара справдилося. З новими урядовцями в Каїрі порозумітися буде легше.

І Картер знову стоїть перед саркофагом, пойнятий тим самим почуттям, як і під час його відкриття. Вчений був безмежно схвильований тоді, як зняли печатки з дверей золотого саркофага, як стулки дверей розчинились і присутні побачили кам'яний саркофаг. Усі мовчки прикипіли очима до нього. Жовтий кварцит мерехтів золотом. Чотири богині на ріжках розпростерли свої руки-крила, наче боронили мертвого фараона від нападу живих.

Як довго працювали різьбярі над цим саркофагом? Місяці? Роки? І яку дістали винагороду? Як їх звали?

Картини на скельних стінах усипальні нічого не розповідали про них. На східній стіні зображено фараона Ейє в жрецькій леопардовій шкурі. Він урочисто складає шану Тутанхамонові, що по смерті перевтілився в бога Осіріса. На північній стіні сам небіжчик стоїть перед богинею неба Нут. А малюнки на західній та південній стінах зображували Тутанхамона з його покровителем, що обіймав бога підземного царства. Обабіч стояли Ісіда й Анубіс, вартівник мертвих.

Імен митців ніде не можна було знайти. Вони, творці саркофагів і всіх дивних поховальних дарів, були, певне, для можновладців такі незначні особи, як і вся армія невільників та робітників, що споруджували гробницю. Тільки фараони, жерці й високі урядовці могли сподіватися, що по смерті житимуть ще на тому світі. А тих, хто «забезпечували» їм цю приємність, ховали в безкраїх пісках пустелі.

Зарипіли коловороти. Сам того не завваживши, Картер дав знак піднімати віко. Воно загойдалося в повітрі — дванадцять центнерів каменю!

Гості — вчені й представники уряду — посунули вперед. Вони сподівалися побачити нове диво і тепер були розчаровані: лляні покривала ховали від очей щось безформне. Невже це була труна з мумією?

Чи була вона дерев'яна, грубо зроблена й пофарбована, як ті труни, що їх знаходили в могилах жерців та урядовців? Ні, цього не могло бути. Прегарний кварцитовий саркофаг мав зберігати щось напрочуд коштовне.

Зняли перше лляне покривало, тоді друге і нарешті обережно третє.

На кам'яному ложі спочивав у блискучій красі молодий золотий бог!

Осіріс — Тутанхамон!

Обличчя з важкого золота, здавалося, застигло ще за життя. Знаки на його чолі — шуліка і змія — втілювали царську владу над обома державами — Верхнім і Нижнім Єгиптом.

Золоті руки, схрещені на грудях, тримали берло й бич — символи божественності.

Наче живі, дивилися очі з алебастру й обсидіану, а дуги брів з лазурового скла були підняті, наче трохи з подиву.

Та Картера найдужче зворушило інше — китичка квітів, що лежала на чолі біля царських ознак. Чи її поклала сюди юна вдова Анхесенамон, прощаючись із своїм чоловіком? Чи вірний друг або прислужник?

А на визолоченій дубовій труні-тулубі виднівся напис:

«О мати Нут! Простягни наді мною свої крила, як вічні зорі!»

Глибоко зворушений, Картер відвернувся. Даремно лунав той хвилюючий заклик до богині неба Нут. Незабаром цю труну відвезуть до музею, і там її оглядатимуть незліченні юрби цікавих туристів.

Світло лампи згасло. Всі подалися навшпиньках до виходу. Не чулося навіть шепоту.

А надворі над ними розпросторилася сліпуча блакить єгипетського неба, точнісінько така, як і тоді, коли провід жерців, урядовців і рідних ішов за труною фараона Тутанхамона. Три тисячі триста років тому? Ні, здавалося, того самого дня. Минуле ставало сучасністю. Тутанхамон увічнив себе в скарбах.

МЕНАФТОВА ТАЄМНИЦЯ

У чому річ? Троси так натяглися, наче труна була не з визолоченого дерева, а кам'яна.

Картер іще раз перевірив троси. Ще майже рік тому, коли підіймали першу труну, він звернув увагу на її величезну вагу. Але тоді загадку було розгадано. Труна містила в собі ще одну труну, такий самий витвір мистецтва неперевершеної краси. Однак друга труна не могла ховати в собі ще якоїсь труни, бо сама була ледь-ледь більша за людину. Невже фараон — карлик? Але картини на стінах свідчили, що Тутанхамон був звичайного зросту. Мистецтво того часу завжди прагнуло відтворювати природні розміри.

Повільно опускалася труна на заздалегідь підготовлений цоколь. Золоте фараонове обличчя дивилося на стелю суворо і спокійно.

Руками, що тремтіли з нетерпіння, Картер і його помічники прикрутили по боках труни металеві штифти, зачепили за них троси й підняли віко.

Під рожевим покривалом вимальовувалися обриси третьої постаті Осіріса — Тутанхамона. Тільки золоте обличчя фараона-бога не було закрите. Риси обличчя здавалися ще більш юними й людяними, ніж у тих двох постатях-трунах. Золото блищало, наче тільки вчора його відполірували майстри. З допомогою яких інструментів зроблено цю довершено гарну маску? Як надали їй такої форми?

Чи в двадцятому столітті, що славиться своїми літаками, радіо та іншими дивами техніки, знайдеться бодай один такий золотар, здатний створити щось подібне з суцільного шматка золота? Це юнацьке обличчя, сповнене шляхетної величі, було зворушливо гарне.

Картер не міг вимовити й слова. Кожний звук знищив би урочистий спокій цієї миті. Повернувшись до фотографа Бартона, вчений показав на прегарне намисто з перлин і квітів.

Бартон кивнув. Він теж був так схвильований цим застиглим у золоті юнацьким обличчям, що не міг здобутися й на слово.

Тепер Картер нарешті міг зняти покривало. Він уже простяг руку, та враз завагався. Надто важко було йому знімати лляне покривало. Чи це не знущання з мертвого?

І все-таки він повинен це зробити. Наука прагнула довідатись, як за давніх часів ховали фараонів. Він, Картер, став тим обранцем, кому випало щастя відкрити перший саркофаг, другий, третій, четвертий. І тепер він не міг приховати свого відкриття. Не міг і не хотів.

Ці дива були надто величні. Він повинен подивитись останній.

Його пальці стисли край полотнини, повільно потягли її геть.

Очі в Картера широко розплющилися.

У неземній красі лежав перед ним бог із щирого золота! Обличчя не було маскою. Викута із суцільного золота постать була прикрашена витонченими візерунками, а нижню частину тулуба обіймали крилаті богині.

Який незрівнянний витвір мистецтва! Хіба існують на світі слова, здатні відтворити таку красу?

Здавалося, навіть час затамував подих.

Ледь чутний шемріт голосів долинув до Картера. Він одірвав очі від золотого бога і побачив перед собою обличчя робітників, що чекали його знаку.

Восьмеро чоловіків підняли золотий вантаж.

Чи не було серед них когось на ім'я Менафт?

Картер провів по обличчю рукою.

Менафт… Чи жив він насправді?

Чи його звали якось інакше?

Ніхто і ніколи про це не довідається.