Золотий фараон

НАПОЛЕОНОВЕ ВІЙСЬКО ПРЯМУЄ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ

Гренадер Андре Сімон ішов заточуючись, наче п'яний. З кожним кроком голова в нього хиталася з боку на бік, наче була зламана шия. Сімон уперто не зводив очей з ніг Жана Легранжа — солдата, що йшов попереду. Він нічого не хотів бачити, крім оцих сірих од куряви черевиків. Уже була несила дивитися на безкрає море піску. Але й Легранж за кожним кроком здіймав водограй ненависного жовто-сірого піску. Ноги потопали в ньому, їх треба було, напружуючи сили, витягати і, змагаючи нестерпний біль, знову ставити на пісок.

Легранж теж знесилився. Цей Єгипет — справжнє володіння диявола. Навкруги — нічого, крім розжареного, пекучого піску. А вгорі — небо, як суцільне блакитне скло, що розтопилося від вогняної кулі сонця.

Сімон розмірковував. Скільки днів збігло відтоді, як їхнє військо висадилося па єгипетському березі? Сімнадцять чи вісімнадцять, а може й дев'ятнадцять? Куди веде їх генерал Наполеон Бонапарт? Вони йдуть усе далі й далі на південь. Що тут завойовувати? Клятенну піщану пустелю? Для цього Наполеонові не треба було тридцяти восьми тисяч чоловік і двох тисяч гармат. А ті сто сімдесят п'ять учених панів, що їдуть, розлігшися, на повозах, — яка їхня мета? Поміж них є мовознавці, топографи, астрономи, художники, геологи і навіть поети. Мабуть, поети оспівуватимуть славного генерала, коли він завоює пустелю? А це, певно, станеться, бо вороги, мамелюки, й не показуються, хоча про їхню дикунську войовничість французи наслухалися немало балачок під час подорожі морем від Тулона до Єгипту.

Легранж обернувся і простяг руку:

— Чи є в тебе ще ковток води, Андре?

Сімон побовтав флягу на портупеї.

— Ані краплини, Жане. Та, певне, хтось з-поміж учених в обозі може накликати на нас зливу, — спробував він пожартувати.

— Е, нічого вони не можуть, хіба що задарма їсти. Спробуй-но всунути кому-небудь з них зброю до рук. Побачиш, що той віслюк триматиме її задом наперед.

Нараз просто над Легранжем пролунав чийсь голос:

— Тоді дай мені свою рушницю, гренадере. Я покажу тобі, що вмію поводитися з нею не гірше за тебе.

Сімон глянув угору. Обіч нього гарцював на сухореброму коні чоловік у цивільному. Чорний трикутний капелюх із республіканською кокардою він насунув аж на чоло, захищаючись од сонця. Але сміливо окреслений ніс лишався на сонці й червонів, наче обпечений вогнем.

— Згадуючи віслюка, я не міг думати про вас, месьє Денон, — пробурмотів Легранж. — Я знаю, ви добре стріляєте.

Вершник нахилився і засміявся:

— А, ти знаєш мене, гренадере? Звідки? Мабуть, іще з Парижа?

Легранж, здавалося, зніяковів. Переклавши рушницю з правого плеча на ліве, він мовив:

— Я не скажу напевне, месьє. Може, бачив вас під час італійського-походу або ж на Рейні. У війську про вас багато говорять. Чи то правда, що ви об'їздили всю Європу й можете складати вірші, малювати й навіть писати книжки?

— Я багато подорожував, це правда. Був у Санкт-Петербурзі при царському дворі, був у Флоренції, Женеві й ще бозна-де.

— І тут, у Єгипті, теж, месьє? — спитав зацікавлений Сімон.

Вершник підняв ліву руку в рукавичці й відразу ж опустив її.

— Досі я знав тільки з книжок про цю зачаровану країну.

Легранж обернувся до Сімона і, посміхнувшись, мовив:

— Тепер я нарешті збагнув, чому замість тінявих лісів і зелених лук ми бачимо протягом тижнів тільки піщану пустелю, — тут усе зачароване.

Денон підвів свого коня ближче до Легранжа й поклав тому руку на плече.

— Послухай-но, сину! Ти тепер лихий на все, бо нема чого їсти й пити, а коли ми дістанемося до Каїра на річці Ніл і побачимо піраміди, то з подиву ти забудеш про голод і спрагу.

Легранж недовірливо звів очі:

— Піраміди? А що воно таке? Чи можна їх повезти додому як здобич?

Денон відкинув назад голову й засміявся, дивлячись у небо.

— Піраміди? Повезти додому?

Раптом його обличчя споважніло. Схилившися до Легранжа, він відповів:

— Піраміди — то споруди з каміння! Їм чотири тисячі років. Їх звели єгипетські фараони руками сотень тисяч рабів. Мільйони обтесаних кам'яних брил лягли там одна на одну. Кожна брила така важка, що десятерик коней не зрушить її з місця.

Легранж роззявив з подиву рота і запитливо глянув на Сімона, але і той був щиро вражений.

— Розповідайте далі, месьє, — попросив він і так задивився на Денона, що наступив Легранжеві на ногу.

Денон стенув плечима.

— На жаль, я нічого не можу вам більше розповісти, бо досі ще ніхто не знає таємниці пірамід. Невідомо, з якою метою їх споруджено. Може, люди дізнаються про це згодом, а може, — ніколи. У цій країні є сила-силенна загадок, що їх треба розгадати, тому генерал Бонапарт і взяв із собою стількох учених.

— А ви, месьє? Що ви маєте тут робити? — спитав Легранж.

Денон замислено дивився в пустелю, що мерехтіла від спеки.

— Я малюватиму старожитні пам'ятки. Всі, які побачу. Зрештою… — Він сунув руку в торбу при сідлі, вийняв звідти аркуш паперу й подав Сімонові. — Тобі подобається?

Легранж обернувся, щоб теж подивитися на малюнок.

— О, це чудово! — вигукнув він. — Ви намалювали наше військо в поході, месьє Денон. Отой попереду — то ж я! Андре! Ти бачиш? А за мною — ти! Надзвичайно!

У захваті він вийшов із шеренги й, показуючи на аркуш, спитав:

— Коли ви намалювали нас, месьє?

— Та допіру, як їхав позаду.

— О, ви можете малювати й на коні? — щиро здивувався Сімон. — Боже мій, ви ж великий митець. А свої малюнки ви продасте згодом у Франції?

— Ні, синку, я віддам їх до Академії наук. Мої малюнки допоможуть ученим прочитати ієрогліфи на єгипетських храмах і гробницях.

Сімон примружив очі, наче від яскравого світла.

— Ієрогліфи… — протяг він. — А що воно таке?

Вершник скривився, ніби проковтнув щось гірке.

— Ієрогліфи, — теж протягло почав він, — гм, як тобі пояснити? Це малюнки, вирізьблені на камінні. Цілі рядки дивовижних позначок. Є там фігурки й хвилясті рисочки, є зображення зброї, начиння, ба навіть квітів і овочів. Але що вони означають, досі не знає жодна людина. Деякі вчені гадають, що це чаклунські знаки давньоєгипетських жерців. Інші вважають ієрогліфи певним видом малюнкового письма, а є такі, що думають, ніби то дріб'язок. На їхню думку, ті позначки — лише оздоба, орнамент.

— Не розумію, навіщо сушити собі тим голову, — пробубонів Легранж. — Хіба нас обходить, як люди жили тисячоліття тому? Мені цікавіше знати, чи дістанеться нам у Єгипті хороша здобич.

— А я хотів би довідатися, куди ми, власне, прямуємо, — сказав Сімон і глянув на Денона. — Ви можете сказати, месьє, що генерал Бонапарт збирається робити в Єгипті?

— Можу, сину. Генерал Бонапарт хоче відтяти одну лапу англійському левові. Якщо ми завоюємо Єгипет, настане кінець англійській владі на Сході, і дорога до Індії буде вільна.

У забобонному страху Легранж розчепірив пальці.

— Боже борони нас! Невже ми підемо аж до Індії? Це ж на краю світу!

Денон нахилився до гренадера. Примруживши одне око, він сказав з удаваною поважністю:

— Подумай про славу, мій юний друже! Генерал іде по слідах Александра Великого. Про наш похід світ говоритиме з глибокою шаною навіть через кілька століть.

По цих словах він раптом вдавив остроги у свого сухореброго коня і від'їхав.

— Чи він жартує, а чи справді мріє про славу? — спитав Сімон.

Його приятель задумано похитав головою.

— Хто може збагнути такого спритного чоловіка, як Денон? Він ніколи не скаже того, що думає насправді, недарма ж він був дипломатом.

— Дипломатом? Де?

— При дворі російської цариці. А хто той Александр Великий, якого згадав Денон?

— Я ніколи про нього не чув. Може, то був якийсь генерал у цариці? — пробубонів Сімон і знову втупився в піщані водограйчики, що здіймалися з-під Легранжевих ніг — лівої, правої, лівої, правої. У цей такт метлялася й порожня фляга на портупеї. Сімон знемагав од страшенної спраги. Аж вити хотілося.

Тим часом Денон їхав уздовж правого флангу війська до його авангарду, підганяючи солдатів, які ледве посувались і разом із своїми офіцерами справляли неймовірно сумне враження. Здавалося, люди от-от упадуть знеможені на землю. Літні солдати, бородані унтер-офіцери підтримували безвусих юнаків. Байдужі гренадери зігнувшись несли спорядження своїх хворих товаришів, що йшли, спираючись на рушниці, як на милиці. Офіцери чіплялися за лафети гармат, а каноніри міцно трималися за кінські хвости.

Військо, що розтяглося пустелею, справляло враження приреченого. Не чути було жодного вигуку командира — тільки тихі прокльони, зітхання та рипіння коліс. Над цим примарним військом здіймалися хмари куряви, ніби дим над згарищем.

Денон знову дістав олівця. Він побачив прапор — його подертий край тягнувся по піску. Зацікавив Денона й солдат, що ніс прапор, ледве його втримуючи.

Чи буде той прапор ще коли-небудь переможно маяти попереду війська, що йде в наступ? Навряд. Якщо цей жахливий марш через пустелю затягнеться ще на один-два дні, військо загине від спраги. Того, певне, й сподівається Мурад-бей, вождь мамелюків і господар Єгипту. Сонце і пісок — його могутні спільники. Вже тепер він міг би знищити Наполеонове військо, якби надумав зненацька кинути на нього загони своїх вершників.

Стурбовано поглядав Денон на захід. Звідти насамперед можна чекати нападу. Денона проймав дрож, коли він уявляв собі, як кинеться кіннота на фланги французького війська. Жодного солдата не зосталося б по тій різанині. А йому та іншим цивільним загрожувала б неволя. Він не виконав би завдання, й Академії наук у Парижі довелося б ще довгі десятиліття чекати на малюнки храмів, пірамід і гробниць з часів фараонів. Од витривалості війська залежить, чи буде відчинено браму до єгипетської сивої давнини.

Уже дев'ятнадцять днів ідуть солдати, страждаючи від пекельних мук. Чи витримають ще один день? Завтра 21 липня 1798 року за європейським календарем. Яким ввійде цей день у всесвітню історію? Як день катастрофи марнославного генерала Бонапарта чи як день нового періоду в дослідженні прадавньої культури? Наполеон прагнув завоювати країну фараонів, а наука — розкрити її таємниці.

Денон, повернувшись до півдня, пильно вдивлявся в обрій. Піщане море здавалося нескінченним. Однак там, далеко-далеко попереду голови війська, з пустелі наче виринало щось схоже на малесенький сірий трикутник. Ні, там таких зубців кілька. А може, це вигравало мерехтливе від спеки повітря?

Денон піднявся в сідлі, рукою затулив від сонця очі. Сірі трикутники тепер виднілися виразніше. То був не міраж. Денон тремтів з несподіваного щастя. Звівши до неба руки зі стиснутими кулаками, він вигукнув хрипким голосом:

— Піраміди! Піраміди!

Солдати, що йшли ліворуч од нього, стомлено підвели голови, подивилися байдуже і знову втупили застиглі погляди в пісок. Піраміди були для них чимось незрозумілим. А той цивільний на своїй шкапі, мабуть, через спеку стерявся, бо навіщо здіймати такий галас?

Сонце сіло, і враз запала ніч. Солдати кинулися на землю, наче під зливою куль у бою. Ніхто навіть не глянув на казково гарне зоряне небо.

Удосвіта солдати ще лежали так, як попадали звечора. Та знову воля генерала Бонапарта підвела їх і змусила далі долати пустелю. Коли на сході замрів обрій, коні занепокоїлися: вони чули воду й форкали.

Раптом спереду назад прокотився гук:

— Ніл! Ніл!

Витягнувши шию й жадібно роздуваючи ніздрі, Денонів кінь помчав до річки. Вершник зачаровано дивився на схід. Наче в казці Тисяча однієї ночі, на тому березі Нілу здіймалися в небо стрункі вежі чотирьохсот каїрських мінаретів, У вранішньому сонці сяяли золотом високі мечеті, оточені ажурними, ніби гаптованими зубцями палаців. Арки й шпилі, що виблискували, як полірований метал, наче віщували Денонові: у цьому місті він побачить силу-силенну прегарних речей. Найвидатніші будівничі Сходу перевершували один одного, створюючи в пустелі це казкове марево.

А тут, на західному березі, проти похмурих гір Мокаттам, здіймалися піраміди, кам'яні велети давнини, вічні свідки могутності фараонів. Зведені арміями невільників протягом довгих років, вони свідчили про відшмагані до м'яса спини, про піт, кров і стогони. Лишилося загадкою, з якою метою їх споруджено. Ніхто не міг пояснити значення цих кам'яних велетів і вартових, що чатували перед ними, — сфінксів.

Денонів олівець біг по аркушу, малюючи те, що бачило око митця. Наче одержимий Денон малював і тоді, як десятитисячна кіннота володаря Єгипту Мурад-бея ринула, фанатично виючи, на добре муштровані загони Наполеонового війська.

Почалася жахлива різанина, бій кривих шабель з карабінами. Фанатичні поборники ісламу насідали безладними юрбами, а французи стояли в бойовому порядку й стріляли тільки за командою.

Денон малював нападників-мамелюків, коней, що ставали диби, поранених. А за ними здіймалися піраміди. Величні й похмурі, як і чотири тисячі років тому,

Наполеон переможцем увійшов до Каїра. Віван Денон заходився малювати мусульманські будови.

Своєму генералові Дезе Наполеон наказав переслідувати мамелюків, що тікали до Верхнього Єгипту.

Денон поїхав з генералом Дезе. Його трясло, наче в лихоманці, коли він увійшов до міста старожитностей — Фів — і побачив храми, статуї, зображення богів, склепи, підземні ходи й печери; скрізь він бачив таємничі картини, гравюри й рельєфи з тих часів, коли ще не було ні Риму, ні Афін. Своєрідне, незбагненне, багатюще зібрання старожитностей. Найбільше в світі!

Стіни храмів, колони, цоколі статуй і руїни величезних будівель — усе було вкрите ієрогліфами. Що вони означали? Що хотіли переказати нащадкам люди, які жили тут тисячоліття тому?

Якщо ці дивні позначки та фігури насправді не оздоба, а своєрідне письмо, то треба його розгадати, щоб якнайбільше дізнатися про минувшину. Але хто ж годен прочитати ніколи раніше небачені позначки? Те, що він, Віван Денон, малює з ранку до вечора тут, серед могил і храмів, здаватиметься вченим у Європі витвором уяви. Хіба ж вони повірять, що в Мемфісі, Дендері, Саккарі й тут, у колись стобрамному місті Фівах, старожитності вільно стоять і лежать, що їх — безліч? А скільки ще сховано в піску? Якось він трохи розгріб ногою пісок — і побачив голову статуї. Солдати лаялися, бо він звелів її відкопати.

Тепер Денон лаявся і сам. Тільки-но взявся малювати вхідну браму давньоєгипетського храму, як надбіг загін гренадерів.

— Месьє Денон! — крикнув якийсь гренадер. — Тікайте! На нас напали мамелюки. Вони переслідують нас. Ми біжимо по підмогу.

— Гаразд, гаразд! Приведіть підмогу. А я тим часом іще помалюю.

Гренадер кивнув своєму товаришеві, вони кинулись удвох на Денона і потягли за собою, незважаючи на його лайку й погрози, бо добре знали цього чоловіка. Певне, він був трохи несповна розуму, бо малював, здавалося їм, нічого не варте каміння. Однак вони любили Денона за дружнє ставлення до солдатів. Він тільки страшенно гнівався, коли йому заважали малювати. Та пересердившись, він ділив свою пайку хліба з голодними. О, цей Денон — справжній дивак! Замість стягати здобич з мамелюків, він малює старожитності, за які жоден солдат не дав би й ламаного мідяка.

ГРЕНАДЕР АНДРЕ СІМОН ЗНАХОДИТЬ ЧОРНИЙ КАМІНЬ

Генерал Бонапарт звелів командирові інженерного загону Допулю негайно упорядкувати зруйнований форт Рашід, що лежить за сім з половиною кілометрів на південний захід од Розетти над Нілом. Допуль викликав до себе капітана Бушара. Саме ця людина могла якнайкраще виконати Бонапартів наказ.

— Чи ми вже довіку зостанемося в Єгипті? — зажурено спитав Бушар.

Його командир стенув плечима:

— Ви знаєте, що адмірал Нельсон знищив під Абукіром наш флот. Тепер англійці ладнаються до нового удару. Настане час, коли вони спробують висадитися на єгипетський берег. І ми повинні бути напоготові.

Бушар замислився. Франція вже втратила Єгипет, це він зрозумів давно. Усі Бонапартові перемоги над мамелюками виявилися даремні. У війську нишком балакають, ніби генерал Бонапарт збирається відплисти до Франції. Що ж станеться з військом? Перебування в країні над Нілом погано вплинуло на нього. Незвичний клімат, сила-силенна мух, страшенний бруд у селах і містах спричиняли такі хвороби, проти яких військові медики безсилі. Багато вчених, учасників експедиції, страждали на запалення очей, дехто навіть осліп. Невже завойовані старожитності — статуї, папіруси, обеліски й саркофаги — дістануться тепер англійцям?

Без бою?

Ні!

Французькі вчені знайшли їх, вони і вивчать їх на славу своєї вітчизни.

Форт Рашід повинен стати настільки міцним захисним муром, щоб відбити всі навали ворогів. А генерал Бонапарт коли й повертається до Франції, то тільки для того, аби зібрати підкріплення.

Ще з юнацьких років Бушар цікавився давньою історією. Побачивши руїни колишніх єгипетських міст, він збагнув, що тут можна розкрити деякі таємниці фараонів. Капітан прислухався до розмов археологів, бачив, з яким невгамовним запалом малює Віван Денон храми й стародавні будови, і розумів: скільки ще цікавого сховано в землі! Тепер він дістав завдання — врятувати скарби Єгипту для Франції. Його солдати, досвідчені сапери, повинні якнайшвидше перетворити форт Рашід на неприступну фортецю.

Солдати, незадоволено бурмочучи, взялися за лопати. Треба було відкинути гори піску, щоб розчистити потрісканий фундамент давнього форту.

Гренадер Андре Сімон не тямився з люті. Який же він дурень, що сам напросився перевести його з батальйону гренадерів до інженерного загону. Сподівався уникнути виснажливих піших переходів, а тепер доводиться при такій убивчій спеці копати пісок. Мабуть, сам диявол його напоумив.

Розгніваний, він щосили встромив лопату в пісок. Та залізо вдарилось об щось тверде.

— Під три чорти! — вилаявся Сімон і копнув трохи далі.

Але і тут щось перешкоджало. У піску лежав камінь. Ні, Сімон не такий дурний — викопувати камінь, його ж потім доведеться ще й витягувати звідси. Куди розумніше просто обминути той камінь. Отак, тепер діло піде. Пісок тут легкий.

Хтось торкнувся його плеча.

— Чого ти далі там не копаєш? — спитав капітан Бушар.

— Бо там у піску лежить якась брила, мій капітане.

— Брила? То викопай її. Чи я повинен це зробити замість тебе?

Капітан дивився суворо. Ще одне слово, і кари не минути. Сімон заходився копати там, де щось йому перешкоджало. Невдовзі вони побачили чорну кам'яну плиту. Її верхній полірований бік був геть поцяткований знаками й малюнками. Бушар низько схилився до плити, потім вирвав у Сімона з рук лопату і почав швидко копати, наче раптом збожеволів.

Нарешті камінь викопано — великий, як стіл, чорний, лискучий, весь у дивних позначках. Капітан Бушар озирнувся навсебіч, наче шукав допомоги. Тоді знову схилився до плити, обмацав різьблення на камені. Що його так зацікавило? Може, чаклунські знаки? Та люди кажуть: хто ними зацікавиться, тому зле поведеться в житті.

З обачності Сімон ступив кілька кроків назад.

Капітан підвівся й глянув пильно на Сімона. Тому стало ніяково від уважного погляду командира. А Бушар мовив, наче у сні:

— Нижні рядки — це давньогрецьке письмо, можу заприсягтися… Солдате! Біжи до полковника Допуля, скажи, що я прошу прийти сюди. Йдеться про річ вельми важливу.

Сімон бачив уже людей, що потерпіли від пекучого сонця, вони скидалися на божевільних. Полковник Допуль — розумний чоловік, він легко приведе Бушара до тями.

Однак Сімон побачив, що полковник повівся точнісінько як капітан. Допуль пильно оглянув чорну кам'яну плиту, порахував рядки із знаками і сказав:

— Це три різні написи. Гляньте-но, Бушаре, перші чотирнадцять рядків — це, без сумніву, ієрогліфи, дальші тридцять два рядки, здається… ех, якби ж я знав! Але нижні п'ятдесят чотири рядки, це, безперечно, давньогрецьке письмо.

Він замовк, а тоді збуджено повів далі:

— Бушаре, ви тож такої думки, правда? На цій плиті ми бачимо ієрогліфічний текст та його переклади. Можливо, це три зовсім різні мови.

Бушар, задихаючись, стис кулаки.

— Пане полковник! Коли б це була правда… Камінь зміг би розв'язати найбільшу загадку всіх часів! Ієрогліфи можна було б розшифрувати! Давня таємниця, яка зберігалася багато тисячоліть, стала б тепер розгорненою книгою історії. Нарешті наука сказала б нам, що відбувалося в Єгипті за тих далеких часів, коли у Франції люди ще зодягались у звірині шкури й полювали ведмедів.

— Ви говорите, наче поет, капітане, але говорите слушно. Цей камінь, мабуть, важить більше, ніж три виграш битви в країні над Нілом. Стривайте, я знаю офіцера, що може перекладати з давньогрецької. Звеліть викопати плиту і віднести до мене.

Він вийняв із кишені монету й віддав її Сімонові. Важка срібна монета своєю вартістю в сто разів перевершувала ті новітні республіканські банкноти, що ними платили війську.

Отож Сімон копав тепер запально, а його товариші теж запально лаяли важку кам'яну плиту, яку вони, через офіцерову примху, мусили ще далеко тягти.

Потім над плитою схилився офіцер, що знався на письменах. Де-не-де вона пооббивалась, і якісь рядки від часу так позатиралися, що ледве можна було роздивитися окремі різьблені знаки.

Офіцер водив пальцем по давньогрецьких літерах, часом щось бурмотів, а тоді знову замовкав і замислювався. Здавалося, він без особливого клопоту читає слова, складені з добре видних літер. А підвівшись, упевнено мовив:

— Ці написи на камені зроблено приблизно два тисячоліття тому. П'ятдесят чотири рядки грецького тексту — це подяка жерців із Мемфіса фараонові Птоломею Епіфану за якусь ласку до них. Як винагороду вони надають йому велике почесне звання. — Офіцер знову глянув на загадкові написи. — А що означають позначки над грецьким текстом, я, на жаль, не можу пояснити. І, мабуть, жодна людина цього не зробить.

— Але ж усе зрозуміло! — вигукнув Бушар. — Грецький текст — то переклад тексту, написаного ієрогліфами. Гляньте-но сюди!..

Офіцер скрушно похитав головою:

— Я бачу тільки чотирнадцять рядків ієрогліфів, друже, тридцять два рядки якогось іншого тексту. А старогрецького письма — аж п'ятдесят чотири рядки! Важко припустити, що три написи, такі різні за розміром, можуть означати один і той самий текст.

— А я певен, що ви помиляєтеся! — збуджено вигукнув Бушар. — Ієрогліфи — це письмо малюнкове. Один малюнок означає ціле слово.

— Ієрогліфи — це загадка, яку ще за давніх часів історик Геродот назвав незбагненною, — заперечив офіцер.

— Гаразд, то хай наші вчені в Парижі відгадають цю загадку, — сказав Допуль. — І саме з допомогою цієї плити. Капітане Бушар! Звеліть одвезти цей камінь до Каїра. Ви відповідатимете за те, аби він прибув туди непошкоджений. І подбайте, щоб із нього відразу ж зробили кілька виливків. Для певності хай його ще й Денон змалює.

Англія тріумфувала. У вересні 1801 року французька залога в Александрії спустила зі щогли прапор. Це означало капітуляцію. Після такого кровопролиття, після стількох перемог і незліченних жертв — відмовитися від Єгипту! Наполеонів похід, так славетно початий, перетворився на лиху пригоду.

Англійці зажадали від французів залишити в Єгипті всі зібрані старожитності.

Вчені, що втратили зір у країні над Нілом, обурювалися. Та ніщо не допомагало. Англія була невблаганна, адже вона мала тепер найбільший у світі військовий і торговий флот.

Франція віддала скарби, що за них її вчені жертвували життям і здоров'ям. Серед тих скарбів був і чорний камінь з Розетти. Але французам зосталася маленька втіха — малюнки Вівана Денона. Вони стали засадою нових досліджень. Загадкові єгипетські старожитності, детально скопійовані, чекали на людей, що їх вивчатимуть.

Наполеонове військо зазнало поразки. Наука готувалася до перемоги розуму.

ЖАН-ФРАНСУА ШАМПОЛЬЙОН РОЗГАДУЄ ІЄРОГЛІФИ

Учителі гренобльської школи шанобливо схилилися перед префектом департаменту Жаном-Батістом Фур'є. Високий гість вважався найславетнішим фізиком і математиком Франції. Він брав участь в єгипетській кампанії як керівник наукової комісії і мав унікальне зібрання єгипетських старожитностей. Фур'є викликав захват учених, його вщедряли такими відзнаками, як мало кого з великих людей Франції.

Яка шана для школярів — бути представленими такому славетному вченому! Вони дивилися на його високе чоло, що круто здіймалося вгору, на гостро вигнутий ніс, на тонкі вуста і сірі, незвично світлі очі. Суворі очі! Месьє Фур'є, напевне, збирався покарати всіх нероб. Його сірі очі дивилися так проникливо! Напевне, він уміє читати думки.

Учні один за одним винувато опускали погляд. Тільки один не відвів очей. Він і далі зачудовано дивився на геніальну людину. А завваживши усмішку на устах славетного вченого, всміхнувся й сам.

— Як тебе звати, хлопчику? — спитав високий гість.

— Жан-Франсуа Шампольйон, месьє.

Фур'є обернувся до вчителя:

— Хлопчик схожий на єгиптянина. Хто його батько?

— Книжковий крамар, пане префект. Він має у Фіжаку книгарню.

— І ти теж продаватимеш книжки? — спитав Фур'є хлопця з вузьким смаглявим обличчям.

Темні очі сміливо блиснули. Не звертаючи уваги на вчителя, що на мигах наказував йому вклонитися, хлопець відповів:

— Ні, месьє, я волів би бути мовознавцем.

На обличчі великої людини відбився подив. Цю ж мить директор школи скористався нагодою похизуватися знаннями учня:

— Франсуа напрочуд здібний, пане префект. Він майже вільно розмовляє латинською мовою і грецькою, та ще вчиться перекладати давньоєврейські тексти.

— Дивовижно! — мовив Фур'є, пильно придивляючись до хлопцевого обличчя. Потім, наче отямившись від глибокої задуми, несподівано сказав учневі: — Як хочеш, можеш подивитися мою колекцію. Тебе цікавлять єгипетські старожитності?

Жан-Франсуа аж здригнувся, очі йому заблищали. Він рішуче кивнув головою.

І от хлопець стоїть перед речами, яких він ще зроду не бачив. Це малюнки храмів, камянні колосів, уламки статуй, шматки папірусних сувоїв, вкриті чудернацькими знаками. А далі — пошкоджена кам'яне дошка, геть поцяткована фігурками з дивно застиглими контурами. Очі в хлопця перебігали з однієї речі на іншу, ніби він хотів усе це назавше закарбувати в пам'яті. Але дошка з позначками найчастіше притягувала його погляд.

Фур'є мовчки стежив за своїм юним гостем, коли-не-коли пояснюючи те чи інше. А хлопець тільки кивав головою і наче причарований стояв перед старовинними речами, не зводячи з них очей.

Жан-Франсуа поводився якось дивно. Його запальні цікавість до колекції занепокоювала. Здавалося, він бачить перед собою якесь марево. А хіба він не схожий обличчям на того юнака з кам'яного фрагмента? Великі мигдалевидні очі, вузький ніс, повні вуста. Обличчя хлопця з часів фараонів! Нарешті він звів очі й, вказуючи на папірус із ієрогліфами, спитав:

— Чи не можна це прочитати?

Зненацька Фур'є відчув себе учнем, що не годен відповісти учителеві. Він тільки заперечливо похитав головою.

— Я прочитаю! — впевнено сказав хлопець. — За кілька років. Як підросту.

І дивна річ — Фур'є, славетний Фур'є, статечний дослідник і науковець, повірив хлопцеві!

Тринадцятирічний Жан-Франсуа лякав свого старшого брата жагою знання. Жан вивчав мови — сірійську, халдейську, арабську, коптську, вивчав із незбагненною витримкою. В його кімнаті завше горіла свічка мало не до ранку.

Брат схоплювався тоді з ліжка:

— Жане, тобі вже давно треба спати. Ти занедужаєш, коли так перевтомлюватимешся.

Жан підводив очі від столу, заваленого книжками, грубезними фоліантами й рукописами. То був погляд фанатика, скерований у далечінь, неприступну звичайній людині. Погляд той линув через простір і час.

Голос у Жана лунав як чужий:

— Мені здається, що писемні позначки давніх китайців у чомусь схожі на ієрогліфи. Якби я міг це довести!..

Хлопець втупився поглядом у купу книжок на столі. Знову замислившись, він промурмотів:

— Треба попросити Фур'є, щоб дістав мені тексти Зенд-Авести. У Греноблі нічого немає.

Старший брат, зітхнувши, укладався знову в ліжко. «Тексти Зенд-Авести, святої книги персів! Давньобактрійськсю мовою! Її хоче вивчати тринадцятирічний хлопець? Боже милосердний, до чого ж це приведе? Хіба ж може таке юне створіння вмістити в своїй голові знання, яких стало б на сотню вчених?»

Жан-Франсуа міг. Він поклав собі через якийсь час читати ієрогліфи так, як латиніст читає Ціцеронові твори. І все, що Жан вивчав далі, слугувало цій єдиній меті. Грубезні фоліанти, книжки, хитромудрі тексти, які хлопець діставав собі, не навчили його нічого нового. Йому потрібні були інші джерела, з яких він довідався б про фараонів. Він обнишпорив бібліотеки, вивчаючи все, що стародавні історики писали про державу фараонів. Він читав Геродота, Діодора, Страбона, Гераполлона. Невже жоден з них не знав, що таке ієрогліфи? «Батько історії» Геродот відвідав Єгипет за чотириста п'ятдесят років до нашої ери й описав храми, піраміди, гробниці, які вже тоді стояли тисячі років.

Шампольйон гарячково працював. Гортав сторінку за сторінкою. Розповідай, Геродоте, розповідай усе, що бачив! А ви, араби й копти, що знали ви про давній Єгипет?

Що? Копти, нащадки давніх єгиптян, так мало можуть розповісти? Але ж їхня мова і письмо походять від тих прабатьків!

Жан узявся вивчати коптські письмена. Він порівнював їх із текстом біблії та фрагментами арабських поезій. Перекладав з давньоєврейської мови на коптську, з коптської — на латину. Деякі розповіді про фараонів збігалися, деякі суперечили одна одній. А всі разом? Чи досить цього, щоб скласти бодай приблизну карту держави фараонів? Напевне, досить.

І Жан-Франсуа Шампольйон запропонував ученим першу карту давнього Єгипту. Юнакові було сімнадцять років. Карта приголомшила вчених, але й викликала в них сумнів. На якій підставі її зроблено? Хто може знати, де пролягали межі Єгипту чотири тисячі років тому, ба навіть раніше?

— Я зібрав матеріал для книжки, — повідомив Шампольйон. — Вона матиме назву: «Єгипет за часів фараонів».

— Нісенітниця! — відповіли вчені. — З допомогою тільки самої уяви не можна написати історію держави, про яку відомо лише, що вона існувала.

Жан-Франсуа написав ту книжку. Вступ до неї він прочитав членам Гренобльської академії. Вчені мужі чудувалися, як діти, що слухають розповідь про фантастичну подорож. Перед ученими стояв сімнадцятилітній хлопець і розповідав про фараонів так, наче сам жив у їхній країні. Сміливо і впевнено розвивав він плин своїх думок, і жоден з-поміж слухачів не спромігся щось заперечити.

А з яким запалом юнак говорив! Його розповідь нагадувала стрімкий потік, що все підхоплює за собою. Присутні в залі відчували: Шампольйон позначений геніальністю. Він уже опанував такі галузі науки, що вивчення кожної вимагало б цілого людського життя.

Тут же, в залі, академіки одностайно ухвалили: Жан-Франсуа Шампольйон гідний бути членом Гренобльської академії.

Гаряче обійняв Фур'є наймолодшого академіка Франції. Для молодого генія Гренобль надто малий, Шампольйон повинен їхати до Парижа. Але перед тим — Фур'є таємниче всміхнувся — він хоче дещо показати юнакові. Показати виливок, копію чорної базальтової плити, що її викопав якийсь французький солдат з піску пустелі, коли будували укріплення поблизу Розетти на Нілі,

Жан прикипів очима до виливка, наче то був химерний витвір фантазії. Невже це справді можливо? Тут, на плиті, викарбувані ієрогліфи, а під ними — тексти давньоєгипетським скісним шрифтом та давньогрецьким письмом.

Ця плита — ключ до таємниці ієрогліфів, малюнкового письма давніх єгиптян! Мертві досі знаки тепер оживуть!

Години збігали, а Шампольйон сидів, схилившись над плитою. Він нічого не чув і не бачив, що відбувалося круг нього. Фур'є давно вже пішов з кімнати. Настав ранок, а Шампольйон усе ще дивився на тримовний камінь. Усіх його величезних знань було замало, щоб прочитати хоча б один з цих значків. Зате він упевнився: ієрогліфи не були малюнковим письмом, як твердили вчені вже сотні років. Але це треба ще довести. Треба звільнитися від впливу всіх попередніх гіпотез і шукати зовсім нової дороги.

Минули роки. За той час Європа сто днів тремтіла знову перед Наполеоном, а тоді спільними зусиллями здолала могутнього імператора. Як Наполеонового прибічника, Шампольйона вислали. Під Греноблем він був серед тих, хто бився проти війська Бурбонів, стримуючи його наступ. Незабаром Шампольйона за це покарали — позбавили професури. Та навіть голодуючи, він пише нову роботу про ієрогліфи. Знаки на Розеттському камені переслідували його, наче привиди, і вдень і вночі. У сні вони оживали, глузували з нього.

Тим часом інші вчені теж прагнули розшифрувати загадкові позначки на Розеттському камені, як тепер називали базальтову плиту. Не один з-поміж них вірив, що вже розв'язав ту загадку. Найфантастичніші припущення визнавалися слушними, їм присвячували величезні трактати. Наприклад, один «науковець» із шляхетного роду запевняв, що розв'язав загадку ієрогліфів за одну безсонну ніч і саме завдяки цій швидкості уникнув помилок.

Інший вчений, Ленуар, надрукував брошуру, яка стала для Шампольйона неприємною несподіванкою. Випадково він почув од якогось знайомого про вихід тієї брошури, що мала назву «Нове тлумачення ієрогліфів».

Шампольйон щиро злякався. Невже Ленуар випередив його? Як це могло статися? Ще недавно він розмовляв із Ленуаром, і той навіть словом не прохопився про своє відкриття. Чи годі відомий учений волів тримати це в таємниці?

Мерщій подався Шампольйон до книгарні, де продавали ту брошуру. Може, це якесь непорозуміння? Приятеля могли неправильно поінформувати.

Та все було саме так. Брошура справді мала назву «Нове тлумачення ієрогліфів», автор її — Олександр Ленуар.

Украй збентежений, Шампольйон побіг додому. Довгі роки праці над дешифруванням ієрогліфів витрачено марно. Тепер та праця не має ніякого сенсу. Інший учений розкрив таємницю, сміливо проникнув у саму її суть, а він тим часом тільки кружляв навколо неї.

Пойнятий відчаєм, він замкнувся в своєму кабінеті й почав читати. А невдовзі вже реготав, реготав так, що мешканці будинку подумали: славетний Шампольйон перевтомився над книжками і збожеволів.

Те, що вчений Ленуар назвав «тлумаченням», було справжнісінькою нісенітницею, ще однією жалюгідною спробою пояснити ієрогліфи як малюнки. Там, де намальовано руку, треба читати «рука», де змію — «змія». Окремі слова Ленуар дотепно скомбінував у речення і назвав це тлумаченням ієрогліфів.

Більше вже Шампольйона ніхто не міг збити з пантелику. Він працював далі над величезним — на тисячу сторінок — словником коптської мови, що походила з мови давніх єгиптян. Шампольйон був переконаний: тільки опанувавши коптську мову, він зможе збагнути й суть ієрогліфів. Проте вже тепер одне було йому очевидне: Гораполлон, що жив у четвертому столітті нашої ери і що перший узявся пояснити ієрогліфи, допустився помилки, а за ним і всі вчені, які поділяли його думку, ніби ієрогліфи — це малюнки-символи, вони означають те саме, що й постаті чи сцени, намальовані або вирізьблені на стінах храмів і на колонах, зведених давніми єгиптянами.

Проти цього твердження Шампольйон висунув свій доказ: серед усіх постатей і малюнків на стінах не було жодного, що траплявся б бодай в одному папірусі чи взагалі в будь-якому ієрогліфічному тексті. Ієрогліфи виглядали зовсім інакше, Якби давні єгиптяни, — міркував Шампольйон, — передавали свої думки малюнками, то з цього можна було б зробити висновок вони не мали власної мови і розумілися між собою тільки за допомогою жестів та знаків. Проте хіба можна подумати це про народ, що звів такі величезні будови? Тож ієрогліфи не могли бути малюнковим письмом. Тобто позначки не криють у собі якогось притаєного змісту, їх слід читати як літери. Але з чого почати?

У тисяча перший раз прочитав він грецький текст Розетського каменя: «Жерці з Мемфіса дякують царю Птоломею…»

Царю Птоломею!

Нараз Шампольйон звів голову, заплющив очі. Йому здалося, що довгі роки він блукав у темному лабіринті і зненацька попереду замріло бліде сяйво дня.

Птоломей!

Ось воно! Ім'я царя теж повинно бути серед ієрогліфів. Або ж ієрогліфи не мають тут нічого спільного із давньогрецьким текстом.

У гарячковому запалі Шампольйон узявся порівнювати обидва тексти, пильно придивляючись до ієрогліфів. Увагу його привернув вирізьблений на камені овал з ієрогліфами посередині. Чи можна вважати, що цим овалом обведено слово «Птоломей?» Як знак пошани до царського імені? Тож коли поставити літери П-т-о-л-о-м-е-й під відповідними ієрогліфами…

Шампольйон зробив це і зірвався на ноги. Кабінет став йому затісний. У голові шалено вирували думки. Він казав щось до стін, жестикулював. Ключ до ієрогліфів знайдено!

Та вчений одразу ж притлумив свій захват. Ні, ні! Тільки не дуже сподіватися! Тільки не думати, що саме йому пощастило зробити те, чого марно прагнули сотні вчених. Кількість літер в імені могла збігатися з кількістю позначок цілком випадково. Треба ще довести свій здогад.

Нараз він пригадав: нещодавно до Англії привезено обеліск із Єгипту. На камені виднівся рядок ієрогліфів, а під ними — літери давньогрецького тексту. Схоже, як на Розеттському камені. Свого часу він дістав малюнок цього обеліска. Але де той подівся?

Хапаючись, Шампольйон перерив усі шафи, шухляди. Нарешті знайшов. Із допомогою лупи пильно роздивився на малюнку грецький текст, знайшов слово «Клеопатра» і… вже не квапився шукати серед ієрогліфів такий самий овал, який на Розеттському камені оточує ім'я «Птоломей». Не квапився, бо якщо немає ніякого овала, то його відкриття — тільки гра уяви.

Серце йому шалено калатало, коли він зважився нарешті подивитися в лупу.

Та довго шукати не довелося.

Ось він, овал! Мерщій перемалювати його у збільшеному вигляді!

Все збігалося! Літери К-л-е-о-п-а-т-р-а стали точнісінько під ієрогліфами.

Неймовірно щасливий, Шампольйон відхилився назад. Нарешті прочинено браму, що стільки тисячоліть боронила від людей таємниці фараонів. Тепер можна буде прочитати ієрогліфи й довідатися, що пережив народ найвищої культури давнього світу на своєму шляху крізь віки.

Так, браму прочинено. Та тільки на вузеньку шпарку. Бо розшифрувати два імені — це ще не означає розкрити всі таємниці. Шампольйонова ідея читати ієрогліфи, як літери, була геніальна. Але ще треба знайти відповідні звуки для непрочитаних позначок.

Підохочений першим успіхом, Шампольйон наполегливо працював — порівнював тексти, складав таблиці, вивчав папіруси, знаходив навколо царських імен нові овали — згодом їх буде названо «картуші». А йдучи від царських імен, Шампольйон знаходив щодалі для більшої кількості ієрогліфів відповідні літери. Він відкрив, що давні єгиптяни передавали звук малюнком предмета, назва якого починалася з того звука. Отже, таке малюнкове письмо мало у своїй основі певну систему. Траплялися малюнки з п'ятьма чи шістьма різними значеннями. Але в таких випадках давалася певна вказівка. І Шампольйон знайшов її. Малюнок із кількома значеннями давні єгиптяни відмічали спеціальними додатковими позначками.

Поволі запас слів збільшувався. Те, що спершу здавалося безглуздям, набувало певного змісту. Ієрогліф за ієрогліфом діставав відповідника — літеру, кілька ієрогліфів утворювали слово. Подвійні знаки, що стояли поруч або один під одним, теж означали певні звуки.

Чотирнадцятого вересня 1822 року Шампольйон виступив перед членами Французької Академії наук. Його виклад неймовірно збентежив слухачів. Усі почали галасувати, сперечатися — хто за Шампольйона, хто проти нього. Ті, що мали ієрогліфи за незбагненну загадку, не хотіли визнати своєї помилки. А ті, кого перекопали факти, були приголомшені Шампольйоновою геніальністю.

Через кілька років Шампольйон у супроводі шанувальників-учнів вирушив до країни фараонів. Слава його як тлумача ієрогліфів випередила їх. Місцеве населення скрізь щільно оточувало людину, що спромоглася прочитати загадкові позначки на стінах храмів. А він, досі знавши Єгипет тільки з малюнків, тепер шанобливо стояв перед справжніми пам'ятками, вражений їхньою величчю.

Шампольйон прочитав ієрогліфи на високому храмі в Дендері. І вони розповіли йому: брили для цієї споруди обтісувала армія невільників, що належала фараонам дванадцятої династії. За дві тисячі років до нашої ери! Далі зазначалося, що наймогутніші владарі Нового царства — Тутмос Третій і Рамсес Великий — збільшили цей храм, а згодом його добудовували Птоломеї аж до римлян — Августа й Нерона.

Отут, перед цим храмом, колись у захваті стояв наполеонівський генерал Дезе, тут Віван Денон змальовував усе, до найменших дрібничок. Але він, тридцятивосьмирічний Жан-Франсуа Шампольйон, перший прочитав на храмі те, що фараони хотіли розповісти далеким нащадкам.

БЕЛЬЦОНІ — ШУКАЧ ПРИГОД, ДОСЛІДНИК І РОЗКРАДАЧ ГРОБНИЦЬ

Італійський силач Бельцоні закінчив виступ. На своїх м'язистих руках він носив по арені кількох чоловік із публіки. Глядачі щедро аплодували, але дякували не дуже щедро, На олов'яній тарелі, яку Бельцоні простягував до відвідувачів цирку, лежало лише кілька мідяків. Половина їх належала йому, половина — директорові цирку Міду. Он він, директор, уважно слухає худорлявого засмаглого чоловіка, а той щось запально розповідає.

Бельцоні замислився: чому, власне, він має віддавати директорові половину грошей, коли той не бачив, скільки їх лежить на тарелі?

Пробираючись повз директора, Бельцоні почув, як незнайомець казав:

— Справа в тім, Міде, що вам бракує практичності. Повірте мені: хто сьогодні влаштує гарну виставку єгипетських старожитностей, той заробить гроші собі на все життя. Відтоді як французький художник Денон своїми малюнками давньоєгипетських пам'яток примусив увесь світ говорити про себе, газетярі дедалі більше галасують про старожитності, що купами лежать у країні над Нілом.

Мід збуджено простер руки вгору.

— Ви торочите й торочите про старожитності. А де вони? Привезіть їх сюди, хоч кілька возів, тоді я побачу, що з ними робити.

Чужинець схопив Міда за рукав куртки:

— Як я можу їх привезти, коли ви не хочете дати мені грошей на транспорт? Хіба в мене є власний корабель? Або власні в'ючаки? А хто заплатить єгипетським робітникам, що там копатимуть? Скажіть одверто — ви хочете тільки заробити, але нічим не ризикувати. Ні, мій любий, без грошей діла не буде.

Мід заломив руки:

— Послухайте, дайте мені хоч два тижні. Я знайду собі товариша.

— Хоч два тижні? — глузливо повторив чоловік. — І я повинен чекати два тижні, щоб тим часом шукачі скарбів з усіх країн добулися до Єгипту? Скрізь по Європі тільки й мови про скарби, сховані в єгипетському піску. Кажуть, ніби Денон розшифрував написи на пірамідах біля Каїра, в них ідеться про золоті статуї в тих пірамідах.

— А чого ж француз одразу не позабирав собі золото?

— Бо він — божевільний дивак, його цікавили тільки давні картини і більше, здається, нічого. Але навіщо стільки балачок? Ви не хочете зайнятися ділом? То бувайте здорові!

Не слухаючи Мідових запевнянь, чужинець крутнувся і пішов геть. Бельцоні подався назирці за ним і, догнавши, заговорив. Чоловік здивовано втупився у велетня італійця, тоді почав його розпитувати і зацікавлено слухав, як той розповідав про себе. Народився Бельцоні в Падуї, мав стати священиком, але заплутався в політичних інтригах і втік од своїх ворогів до Лондона. Там він захопився винахідництвом і, між іншим, створив механічне водяне колесо.

— Це така машина, що подав в чотири рази більше води, ніж коли шестеро чоловіків крутять приводне колесо.

Чужинець задумано кивнув головою.

— Мабуть, цим можна в Єгипті щось заробити. Тубільці користуються там колесами для зрошення землі. Спробуйте показати свій винахід єгипетському паші. Хтозна, може, він і купить те колесо. А мені воно ні до чого. Я хочу торгувати старожитностями.

— Але ж ви збираєтесь їхати до Єгипту, пане. Візьміть мене з собою. Сили в мене стане за трьох. — Бельцоні показав свої здоровенні біцепси. — Пане, я напевне зможу вам знадобитися — боронитиму вас від усякої злочинної потолочі й допомагатиму викопувати старожитності. Я людина скромна, ніякої платні від вас не вимагатиму. Тільки розшукаю в Єгипті пашу й покажу йому свій винахід.

Торговець ще раз пильно обдивився Бельцоні з голови до ніг. Пропозиція велетня здалася йому вартою уваги. Однак він сказав:

— Мені шкода, але я не можу вас узяти. Подорож на кораблі коштує дорожче, ніж я спроможний сплатити. Та я охоче порекомендую вас капітанові одного вантажного вітрильника. Це мій приятель.

Коли велетень став перед капітаном, той примружив око і відрубав:

— Ти — не матрос, тож виконуватимеш усяку роботу, яку тільки тобі загадають. Але запам'ятай: на моєму кораблі ледацюг прив'язують до щогли й добряче батожать.

Довгі тижні не розгинаючись працював Бельцоні, наче невільник, на старому кориті, яке назвати кораблем могла тільки людина з великою уявою. Він допомагав теслі, коку, латав вітрила. У кожному порту переносив на судно найбільший вантаж і, так само нав'ючений, сходив, аж заточуючись, трапом на землю. Бельцоні залюбки втік би з цього пекла, та в уяві вже бачив, як приймав його єгипетський паша і винагороджує золотом за механічне колесо.

В Александрії, хоч як капітан лаявся, Бельцоні покинув вітрильник. Не маючи й мідяка в кишені, з єдиним багажем — моделлю свого винаходу, він пристав до якогось каравану й попрямував на південь тим самим шляхом, що ним десятиліття тому йшли наполеонівські солдати.

Завдяки одній рекомендації Бельцоні домігся аудієнції в Мохаммеда Алі, володаря Єгипту. Паша милостиво дозволив продемонструвати йому модель механічного колеса і визначив, що це практично нікому не потрібна, хоч і цікава іграшка.

Голодний Бельцоні блукав кривими й смердючими завулками Каїра. Далека морська подорож, труднощі й приниження, яких він зазнав, — усе було марне. І навіщо він тягає з собою свій винахід? Геть цей мотлох!

Перехожі витріщили очі на чужинця-велетня, що раптом розтрощив об землю якусь чудернацьку дерев'яну річ і побіг до Нілу. Арабські хлопчаки й собі побігли туди. Вони побачили: чужинець стояв край води і пильно, не відводячи погляду, дивився на піраміди.

Бельцоні замислився: чи справді в тих величезних кам'яних спорудах сховано скарби? Чого ж він не шукає їх? На що, власне, очікує? Весь світ говорить про коштовності, що криє земля цієї країни. І він знову дивився на піраміди, які наче промовляли, що вони — величезні скарбниці. Справді, навіщо звеліли їх спорудити давні єгипетські царі? А тубільці, які ж вони дурні, що й досі не розгадали таємниці пірамід! Чи вони просто лінуються тягати звідти золото? Більшість їх вештається без діла, деякі сидять на нільському березі і глипають знічев'я очима, деякі дрімають під пальмами.

Бельцоні обійшов круг однієї піраміди, що здіймалася вище за три дзвіниці, поставлені одна на одну. Італієць придивився, як щільно припасовані брили. Входу він ніде не помітив. Тоді видряпався по брилах нагору і побачив звідти інші піраміди — менші, більші, велетенські.

На захід розпросторилася сіро-жовта пустеля, долі ліниво плинув Ніл. Коли річка, як йому розповідали, щороку заливає береги, то фундамент цієї піраміди опиняється в воді. Отже, ті, хто зводив цього колоса, напевне, зробили вхід там, куди не доходить повінь.

Бельцоні спустився додолу і заходився шукати. Шукав день за днем. Даремно! Голод гнав його до найближчих сіл. Жалісливі фелахи подавали йому тверді, як каміння, коржі.

Чи знають вони, де можна знайти старожитності? На мигах розпитував Бельцоні людей. Фелахи розводили руками. Це мало означати: старожитності е скрізь. На їхню думку, вся країна була величезним кладовищем пам'яток. Якийсь старий чоловік із каправими очима, майже сліпий, повів чужинця до давніх поховань з часів фараонів. Вони були порожні, пограбовані ще тисячоліття тому.

А проте Бельцоні копав, пересипав пісок, знаходив глиняні черепки, копав далі і нарешті знайшов дивовижні амулети. Вони мали вигляд гнояків, що звалися скарабеями. То були священні жуки давніх єгиптян.

Свої знахідки Бельцоні продавав у Каїрі європейським колекціонерам. Ті скуповували все, що походило з часів фараонів. Бельцоні приносив їм кам'яне начиння, вази, дзбани на олій, — часто самі уламки. Але туристи платили за все стільки, скільки він правив.

Бельцоні вже не здивувався, коли якийсь француз дав йому за шматок папірусу золоту монету.

Якщо ці вкриті письменами пошарпані шматки папірусу стільки коштують, то які ж гроші можна виручити за велику статую чи за колону з краму?

Накупивши книжок, що розповідали про країну фараонів, Бельцоні читав і вчився розрізняти, які саме старожитності можуть цікавити вчених, колекціонерів та музеї Європи. Тепер він уже не грабався навмання в піску, а копав уважно, із знанням справи. Він розкопував давні поховання. Цікавість Бельцоні до старожитностей зростала з кожним днем.

Сальт, британський генеральний консул в Єгипті, доручив йому, радше для жарту, ніж насправді, перевезти велетенську статую Рамсеса Великого з Луксора до Александрії. Бельцоні не вагаючись погодився. І йому пощастило зробити неймовірне: з допомогою сотень фелахів, дерев'яних колод і величезних саней він доправив кам'яного колоса до Нілу. Сконструйований ним підйомний пристрій із балок перетяг той монумент, що важив тонни, на велику барку. Вона попливла вниз за течією, і нарешті в Александрії вивантажили цілісіньку непошкоджену статую.

Генеральний консул Сальт дивувався і радів. Британський музей у Лондоні збагатився на ще один своєрідний коштовний експонат.

Бельцоні дістав нове замовлення: привезти до Александрії величезний обеліск. Але цього разу він зазнав невдачі. Довжелезна шпичаста колона, важка, як півдюжини брил найбільшої піраміди під Гізою, розтрощила барку на Нілі й затонула.

Будь-хто інший покинув би кам'яного велета там, на дні річки. Будь-хто, але не Бельцоні. Він звів над водою поміст, змайстрував підіймач із тросами і витяг колону на завчасно зроблений пліт.

Жага діяльності зростала в Бельцоні відповідно до того, як збільшувалися його знання про гробниці фараонів. Ще 1815 року він уперше оглянув одну піраміду. Тепер він знову спробував знайти в ній вхід. Учені мужі не радили цього робити. На їхню думку, піраміди були тільки велетенські монументи з каміння, споруджені, щоб увічнити велич фараонів.

Бельцоні гадав інакше. Всередині пірамід він сподівався знайти скарбниці. Знову він обдивлявся споруду, що вже колись не піддалася йому. То була піраміда фараона Хефрена, який владарював у Давньому царстві приблизно за дві тисячі шістсот років до нашої ери. Про це Бельцоні нічого не знав. Він тільки бачив перед собою велетенську споруду — її плити з жовтого вапняку були зведені, либонь, руками циклопів. Але вся піраміда, напевне, не могла бути заповнена камінням, усередині вона, безперечно, порожня. І в тій порожнині зберігаються царські скарби. Неприступні для людей, бо їх захищають такі мури, якими не може похизуватися жодна фортеця в світі.

Так міркував Бельцоні, коли обстежував фундамент піраміди, збудованої для вічності, — обстежував старанно, камінь по каменю. А між ними не було й щілинки. І вище теж.

А ще вище?

Знову він видряпувався вгору по камінних стінах. І нарешті таки десь угледів незначну нерівність.

Після кількаденної виснажливої праці одну брилу вдалося розхитати й, розбивши на частини, витягти. Тепер перед Бельцоні зяяв хід, що йшов глибоко всередину піраміди.

Під ногами знялася тисячолітня курява. Бельцоні здавалося, що він задихнеться. Пломінець свічки щомиті міг погаснути. Нараз простягнена рука наштовхнулася на щось тверде. Гранітна брила перетинала прохід. Бельцоні прокопав під нею лаз, ледве добувся на той бік — і знову опинився перед кам'яною стіною. Праворуч, ліворуч — ніде не видно й шпарки.

Підлогу встеляла жорства. Як вона сюди попала? Схоже, що це — розбите чимось каміння.

Бельцоні глянув угору — над головою в стелі чорнів отвір. Він збив кілька драбин, по них виліз в інший хід і побачив перед собою двері, «сліпі» двері. Виднівся тільки їхній обрис. Цього разу Бельцоні хутко збагнув, що будівничі піраміди в такий спосіб хотіли ошукати непроханого зайду. Бельцоні старанно обстукав кам'яні стіни, стелю, але даремно. Тоді він почав гупати ногами — і трохи позаду підлога глухо задудніла. Кам'яна плита закривала хід до скарбниці.

Плиту вдалося підняти, під нею зяяв хід. З допомогою линви Бельцоні спустився додолу й опинився в якійсь порожній камері. Навкруги — тільки голі стіни. Невже звідси немає ніякого ходу?

Справді, ходу не було.

Цим, власне, й скінчилися б пригоди людини з менш практичним розумом, ніж у Бельцоні. А той виліз із камери і знову заходився обстукувати прохід. Цього разу він угадав по звуку порожнину в стелі. Давні будівничі були хитрі, та Бельцоні виявився ще хитріший. Він вибрався з пастки й опинився нарешті в якомусь склепі.

Тут було душно і гаряче.

Бельцоні важко зводив дух. Перевтомлені легені жадали повітря. Але он там, попереду, вимальовуються обриси велетенської скрині.

Фараонова скарбниця!

Рука в Бельцоні тремтіла, коли він підступив ближче й підняв свічку, щоб розгледіти колос.

У погляді його відбилося розчарування. То була не скриня, а саркофаг. Саркофаг із рожевого мармуру. І порожній! Пограбований тисячоліття тому…

Грабіжники випередили його. Він пішов по їхніх слідах.

Які скарби винесли вони з цієї піраміди? І де ті скарби тепер? Закопані в піску пустелі? А може, їх сховали в інших гробницях? Чи лишили тут, у піраміді, в якійсь криївці?

Знову Бельцоні обнишпорив усі закутки, шукаючи замаскованого ходу. Та бачив тільки кам'яні плити, так майстерно відшліфовані й припасовані одна до одної, що між ними не лишилось і щілинки завширшки з волосину. Каменярі давнього світу були неперевершені майстри, якщо могли своїм примітивним бронзовим знаряддям так обробити ці плити. А будівничі? Які надзвичайні знання в галузі математики й геометрії вони повинні були мати, щоб зробити в цій велетенській піраміді лабіринт ходів!

Бельцоні здивовано роздивлявся. Тільки тепер дійшло до його свідомості, що він — перша людина, яка після тих давніх грабіжників пробралася всередину піраміди. Йому пощастило розкрити таємницю цієї загадкової споруди. Піраміди виявилися величезними гробницями фараонів. Дослідники Єгипту, та й увесь світ, здивуються, дізнавшись про відкриття Джіованні-Батіста Бельцоні.

Його вшанують як сміливого піонера науки, ба навіть поставлять йому пам'ятник. Хай він не знайшов золота. Але славу в нього ніхто не відбере.

Вчений світ насторожився. Якийсь італієць, на ім'я Бельцоні, дістався всередину піраміди через таємний хід і виявив там гробницю? Коли ця звістка правдива, то в мурі загадок, що оточує країну фараонів, зроблено новий пролом. Та хіба паріміди — гробниці? Неймовірно!

Де тепер той Бельцоні? Його конче треба послухати.

А Бельцоні поїхав на південь. Його вабили храми, пам'ятники й гробниці стародавніх Фів. Він знову копав, часом натрапляв на статуї. Але золотих скарбів не знаходив.

Бельцоні подався до Бібан-ель-Мулук, у Долину царів, і почав усе спочатку. Незабаром з'ясувалося, що ця похмура скеляста долина — суцільне кладовище. Земля в долині була всіяна щебенем, кам'яними уламками, жорствою. Бельцоні відкопував один за одним входи до гробниць. Він побачив неймовірну кількість найрізноманітніших ієрогліфів, викарбуваних по стінах гробниць. Що саме означали ті знаки і малюнки, він не знав, на той час Шампольйон ще не розгадав таємниці ієрогліфів.

Розчарування пойняло Бельцоні. Правда, він знайшов кілька гарних алебастрових ваз, дзбанів ні олію та інші старожитності, навіть золотий перстень з печаткою, багато дрібних прикрас із золотого дроту і напівкоштовних самоцвітів. Але всі гробниці, що їх так важно було розкопувати, виявилася майже цілком пограбовані. Скрізь успіх вислизав йому з рук. Іще за давніх часів грабіжники повиносили звідси найкоштовніші речі. Певно, то були казкові скарби, про це свідчили мистецьки зроблені гробниці й порожні саркофаги, чудові витвори різьбярства.

У неймовірній спеці, знемагаючи від жаги, Бельцоні невтомно копав далі. Ця оточена скелями долина, куди не залітав і легенький вітерець, була справжнім пеклом. Жодного дерева, що кидало б тінь, жодного кущика, ба навіть стеблини!

Фелахи, що їх Бельцоні зігнав сюди, незадоволено буркотіли, відмовлялися конати. Духа померлих помстяться, казали вони. Вся долина заселена тими духами.

Бельцоні лаявся. Забобонні фелахи крадькома повтікали. Він копав далі сам, сподіваючися нарешті знайти нерозкрадену гробницю. Бодай одну!

І він знайшов.

Під розтрощеним камінням, що, певне, відкололось од скелі, Бельцоні виявив запечатаний вхід до якогось поховання. Ніхто, здавалося, ще не торкався печаток.

Бельцоні схопив балку і нею, наче тараном, пробив стіну.

У нестямі кинувся всередину, та враз спинився перед порожнім саркофагом. Грабіжники попрацювали й тут!

Збентежений Бельцоні оглядівся довкола. Чудові малюнки на всіх стінах вражали кольором і відтворенням руху. І скрізь одна й та сама постать заступала інші. Може, це зображено фараона? У сценах ловів чи бою він стояв, наче бог війни, на бойовій колісниці й стріляв у ворогів і диких звірів. Над кожною такою сценою митець намалював дивовижні знаки, що звалися ієрогліфами. Хто їх розгадає, той зможе дізнатися історію Давнього Єгипту. Яка ж то, напевне, хвилююча історія!

Скільки років, приміром, цій гробниці? Для кого її створено? Малюнки на стінах не виказують цього. Навіть учений міг би висловити тільки якийсь здогад. Дивина! Земну кулю вже виміряно, її шлях навколо Сонця вираховано, відстань до Місяця відома, а він, людина дев'ятнадцятого століття, безпорадно стоїть тут і не годен збагнути жодного з настінних малюнків давніх єгиптян.

Він перевів погляд на саркофаг і здивувався знову. Саркофаг вирізьблено з суцільної брили сніжно-білого алебастру й гарно оздоблено.

Яка чудова річ!

Цей витвір мистецтва єгипетських різьбярів повинні побачити лондонці. Авжеж, він доправить цей саркофаг до Лондона і там виставить його на загальний огляд. Це дасть йому чимало грошей.

Бельцоні вийшов з гробниці, радіючи блакитному небу й сонцю. Нарешті він знайшов скарб і може тепер вертати додому. В цій долині більше немає схованих гробниць. Він усе оглянув і добряче попрацював.

ЛЕПСІУС РЕКОНСТРУЮЄ МИНУЛЕ

Через двадцять років по тому в казкову країну над Нілом ринула злива мандрівників, шукачів скарбів та вчених. Наполеонівські солдати завоювали її, археологи ознайомили світ з її скарбами, Шампольйон навчив читати ієрогліфи, а італієць Бельцоні розкрив таємницю пірамід.

Єгипет здавався невичерпною скарбницею старожитностей. Пам'ятки, знайдені протягом десятиліть у руїнах Мемфіса й Фів, наповнили європейські музеї. Та все це була тільки незначна частка того, що ховала в своїх надрах країна над Нілом.

У лондонському Соун-музеї стояв чудовий саркофаг із білого алебастру — перлина єгипетської колекції. Табличка на його цоколі свідчила, що цей саркофаг знайшов італієць Бельцоні 1817 року в Долині царів біля Фів, у фараоновій гробниці. Саркофагові приблизно три тисячі років, і в ньому, мабуть, лежала мумія фараона Сеті Першого.

Слова «приблизно» й «мабуть» не зникали з таблички ще десятки років.

Тим часом німецька експедиція вивчала країну над Нілом. Керівник експедиції Ріхард Лепсіус ішов слідами Бельцоні. Все, що той ділок і шукач пригод більше відгадував та обмацував, ніж бачив насправді, тепер ставало чітким і виразним.

Піраміди були гробницями. Правильно. Але вченого Лепсіуса більше, ніж шукача скарбів Бельцоні, цікавило, коли саме їх збудовано. В піску пустелі експедиція відкопала рештки тридцяти інших, досі невідомих пірамід.

Обізнаний із Шампольйоновим відкриттям, Лепеіус перекладав письмена на стінах храмів. Він порівнював і підраховував, копав глибше і глибше. Поблизу пірамід вчений знайшов великі поховання, викопані прямовисно в землі, — так у давнину ховали заможних єгиптян.

Лепсіус вивчав ті поховання із старанністю справжнього вченого. Погребні атрибуті були не схожі на знахідки в руїнах біля Мемфіса. Вони були давніші. Лепсіус бачив пам'ятки в Тель-єль-Амарні, де манера художнього зображення була інакша, ніж у гробницях біля Фів. Сотні років давньоєгипетські митці дотримувалися в малюванні єдиного стилю. Нараз він геть змінився під час владарювання фараона Аменхотепа Четвертого, що звався Ехнатоном. За скільки століть це сталося? І коли, власне, почалася історія Єгипту?

Назад до піраміді Знову вчені порівнювали й вираховували. Перші владарі Давнього Єгипту могли панувати за 3900 років до н. е. Шампольйон помилився приблизно на дві тисячі років, коли твердив, що перший відомий владар Єгипту, фараон Менес, жив у 5860 році до н. е.

Бельцоні збирав старожитності, Лепсіус прозирав у минуле. Все, про що дізнався завдяки знахідкам і відкриттям, учений об'єднав в одну низку доказів. Він довів те, що досі мали за гіпотезу. Лепсіус визначив епоху Давнього царства, протягом якої близько тисячі років в Єгипті царювало шість династій.

Та Лепсіус — попри всю свою старанність — помилився теж.

Його думку спростували астрономи, й самі давні єгиптяни. Добробут єгиптян, їхні засоби до існування завжди, в усі часи, визначав «праотець» Ніл. Щороку він заливав пустелю вздовж своїх берегів і наносив на неї чималий шар родючого мулу. Вода відступала, і щедро збагачена земля давала по три врожаї на рік. Нільський мул був багатством Єгипту, він годував безліч невільників, фелахів і все військо.

Єгиптяни вміли наперед вираховувати, коли буде повінь. Якщо вона не наставала, починався голод. Але часом Ніл, замість чинити добро, заливав міста й руйнував усе на своєму шляху. Такі стихійні лиха у сиву давнину жерці занотовували в хроніках. Коли в небі спалахувала комета, то це віщувало нещастя. Її появу записували ієрогліфами. Коли наставало затемнення сонця чи місяця, люди гадали, що це гніваються боги. Але схід яскравого Сіріуса знову провіщав людям добро. Про все це розповідали ієрогліфи, вирізьблені на камінні.

Тепер астрономи могли вдатися до розрахунків, йдучи назад, до минулого. Археологи постачали їх ієрогліфічними текстами, які вже були старанно перекладені.

З математичною точністю астрономи визначили: ту чи іншу комету люди могли бачити тільки певного року. Те чи інше сонячне або місячне затемнення могло статися тільки такого-то року.

В 1843 році поблизу Карнака знайшли плиту, на якій були позначені імена всіх єгипетських фараонів, од давнини до вісімнадцятої династії. Склав цей список фараонів писар Тунрі.

Дешифрували також «Царський список із Абідоса». У храмі фараона Сеті Першого на стіні знайшли зображення самого фараона. Він схиляється в пошані перед своїми предками. Їх виявилося сімдесят шість.

На Карнакській плиті та в Абідоському списку зазначалося, в якій послідовності правували фараони, але ніде не вказано ніяких дат. Однак астрономи змогли заповнити ці прогалини.

Те, що відкрив Лепсіус, те, що розповіли ієрогліфи — про бойові походи, про панування чужинців і перемогу, про повені й зведення храмів, — усе те було порівняно з висновками астрономів, усе датовано й систематизовано.

Історія Єгипту починала вимальовуватися. З темряви минувшини, наче тіні, виступили будівничі пірамід — фараони Хеопс, Хефрен, Мікерін та інші фараони, що наслідували їхній приклад. Період Давнього царства можна було тепер визначити конкретніше. Лепсіус мав слушність: у Давньому царстві панували шість династій. Але перший фараон, Менес, владарював у 2900 році до н. е., а не на тисячу років раніше, як гадав Лепсіус.

Напис на табличці перед саркофагом Сеті Першого у лондонському Соун-музеї був змінений: слова «приблизно» і «мабуть» зникли з неї. Нове пояснення звучало так: «Алебастровий саркофаг фараона Сеті Першого, владаря вісімнадцятої династії, попередника Рамсеса Великого. Час владарювання Сеті Першого — з 1308 по 1298 рр. до н. е.».

Здавалося, всі таємниці країни фараонів уже розгадано. Навіть Давнє царство було поділене на періоди панування окремих фараонів, лишалися тільки невеличкі прогалини. Став відомий час занепаду Давнього царства і період наступного панування фіванських можновладців.

Були зроблені нові відкриття, прочитані нові ієрогліфічні тексти. Кожний сувій старовинного папірусу додавав якісь відомості про минуле Єгипту

Тепер історію панування фараонів учені підтверджували фактами, а не задовольнялися здогадами, як колись. Та археологи розкопували далі. Долила царів виявилася багатющим місцем пам'яток стародавнього Єгипту. У скелях знайшли прямовисні шахтні поховання, заповнені муміями. А в піску долини невтомні археологи відкопували нові гробниці. Шукач скарбів Джіованні Бельцоні помилився, коли гадав, що тут уже нема чого шукати. Після нього була розкопано шістдесят поховань фараонів вісімнадцятої та дев'ятнадцятої династій. І тоді вченим здалося, що нарешті всі таємниці долини розкрито.

Та чи насправді всі?

ГРАБІЖНИКИ І ВЧЕНІ В ГОНИТВІ ЗА ОСТАННІМИ ГРОБНИЦЯМИ ФАРАОНІВ

1844 року Лепсіус так докладно обстежив Долину царів, що вчені всього світу вирішили: даремно шукати там ще якихось невідкритих гробниць. Але що не вдалося вченим з їхньою дослідницькою старанністю, те 1871 року пощастило зробити — цілком випадково — грабіжникам, членам родини Абд-ель-Расул із села Курна. У скелі поблизу Фів вони знайшли схованку з муміями фараонів. Тим муміям було близько трьох тисяч років!

Шукачі скарбів одразу збагнули, що така знахідка збагатить їх, коли пощастить зберегти все в таємниці. Тож час від часу вони брали з тієї схованки тільки окремі речі — атрибути погреба єгипетських фараонів — і, криючись, обережно їх продавали. Так тривало десять років.

Нарешті керівництво Каїрського музею довідалося про цю прибуткову торгівлю. Почалися розшуки, що навели на слід Абд-ель-Расулів. Спершу грабіжники вперто відбріхувалися, та згодом один з них признався. Він привів представника Каїрського музею, Еміля Бругша, до Дер-ель-Багрі, і згодом Бругш так описав побачене:

«Уся печера була повнісінька саркофагів та старожитностей. Я був настільки вражений, що все здавалося мені сном. Сів віддихати на один саркофаг і нарахував їх тридцять шість, там лежали фараони, їхні дружини і діти».

Украй схвильований, Бругш розшифрував ієрогліфічні написи на саркофагах. Це були імена могутніх фараонів з вісімнадцятої та дев'ятнадцятої династій:

Сеті Перший, Рамсес Другий, Аменхотеп Перший, Тутмос Перший, Рамсес Третій.

Сплюндровані гробниці деяких із цих владарів були в Долині царів. Мабуть, у давнину жерці Міста мертвих перенесли сюди саркофаги й поховальні дари з пограбованих могил, щоб урятувати їх від цілковитого знищення. Напевне, це робилося потай, уночі.

Бругш спробував уявити собі, що тоді відбувалося: перш ніж переносити саркофаги, жерці обговорили це на таємній раді. Яка то була неймовірно виснажлива робота — переносити великі кам'яні саркофаги через уламки скель та брили, а тоді ще тягти їх на линвах угору, до печери, що була високо в скелях! По тому вхід замурували, і так старанно, що протягом трьох тисячоліть гострі очі грабіжників його не завважили.

Після знахідки Абд-ель-Расулів неймовірне щастя всміхнулося ще двом археологам, що провадили розкопки в Долині царів. Один з них — Лоре, генеральний директор департаменту охорони старожитностей у Каїрі. 1898 року він знайшов у Долині царів порожні гробниці фараонів Тутмоса Першого і Тутмоса Третього, а також гробницю Аменхотепа Другого. В останній лежало тринадцять царських мумій.

А де ж поділися поховальні коштовності?

Відповідь могли дати тільки грабіжники, що з давніх-давен розкрадали гробниці. І все-таки відкриття Лоре було одне з найвизначніших. Воно дало можливість заповнити новими іменами досі порожні місця в списку єгипетських владарів.

Другим археологом був американець Теодор М. Девіс. Діставши 1902 року офіційний дозвіл на розкопки в Долині царів, він одразу ж заходився шукати гробниці. Людина багата, Девіс мав можливість найняти людей, науково підготовлених до такої праці. Серед них був англієць Говард Картер. Молодого вченого на той час уже вважали видатним знавцем єгипетської старовини.

Син художника-анімаліста, Картер успадкував, певне, від батька хист до малювання. Коли він жив іще в Лондоні, єгиптолог Ньюбері доручив йому зробити копії малюнків, що зберігалися в Британському музеї. Картер виконав це доручення так старанно, що Ньюбері запросив його із собою до Єгипту. За вісім років археологічної роботи в Єгипті Картер так добре зарекомендував себе, що генеральний директор Каїрського департаменту охорони старожитностей Масперо призначив Картера головним інспектором по пам'ятках у Верхньому Єгипті та Нубії з постійним місцем перебування у Фівах.

Це почесне призначення не задовольнило, однак, честолюбного молодого вченого. Він поставив перед собою певну мету, а саме: знайти гробницю фараона, яка, на його думку, неодмінно мала бути в Долині царів. Той фараон був не вельми значний владарем. Як спадкоємець славетного реформатора релігії Аменхотепа Четвертого, він владарював з 1352 року до н. е. в обох державах — у Верхньому и Нижньому Єгипті. Його ім'я — Тутанхамон — стояло на багатьох знайдених старожитностях.

Коли Теодор Девіс за рекомендацією Масперо запросив до себе на службу Картера, той зрозумів, що наближається до своєї мети. Нові службові обов'язки давали йому можливість, не обмежуючи себе в коштах, шукати Тутанхамонову гробницю.

Минув рік, але нічого особливого Картер не знайшов. Аж нарешті він натрапив на якусь гробницю. Так само вражений, як свого часу вчений Бругш, розшифровував він тексти на стінах гробниці, прагнучи дізнатись, який саме фараон спочиває в ній. І прочитав: Тутмос Четвертий.

Знову надія ошукала Картера.

Інші члени експедиції знайшли гробниці фараона Сіптха, цариці Хатшепсут і Тутанхамонового наступника Хоремхеба. Були знайдені також гробниці предків Тутанхамонової дружини, і нарешті Девіс знайшов схований під брилами келих, на якому виднілося ім'я — Тутанхамон!

Недалеко звідти, у схованці в скелях, знайшли великі глиняні дзбани, всі геть попечатані. А що в них виявили тільки череп'я, лляні сувої та інші речі незначної вартості, то Девіс одіслав їх на дослідження до Метрополітен-музею в Нью-Йорк. Сам же тим часом ретельно вивчав місцевість, де знайшов келих, і врешті розкопав у скельній печері невелику гробницю. Там лежали алебастрова статуя, уламки дерев'яної скрині та кілька золотих платівок, що, певне, зберігалися в скрині.

На платівках виднілися візерунки та ієрогліфи — імена Тутанхамона і його дружини Анхесенамон!

Девіс був переконаний, що знайшов гробницю Тутанхамона. Даремно Картер доводив, що така непоказна гробниця призначалася в найкращому разі якомусь високому урядовцю, але не фараонові з вісімнадцятої династії. Девіс уперто твердив, що він знайшов нарешті Тутанхамонову гробницю.

Наче одержимий, Картер шукав далі. Адже велика кількість знахідок свідчила про те, що місце вічного спочинку фараона — саме тут, у Догані царів, і ніде більше. Не могла ж кам'яна гробниця зникнути безслідно. Та коли Картер сильно обстежив усю долину, то змушений був визнати: навряд чи можна знайти тут ще хоч одну гробницю. Долину вже багато разів перекопували, скрізь по ній здіймалися тори щебеню, наче в землі рилася велетенські кроти. По схилах скель, що оточували долину, теж не зосталося місцинки, яку не оглянули найпильнішим чином.

Картера вже брав сумнів, чи справді Тутанхамонова гробниця має бути конче з Долині царів. Він намірявся припинити розшуки у Місті мертвих біля Фін, та саме тоді по той бік Атлантики вчені закінчили важливе дослідження. Усе, що містилося в глиняних дзбанах, які розкопав Теодор Девіс, було старанно досліджено в нью-йоркському Метрополітен-музеї.

Висновок був приголомшливий: у дзбанах лежали рештки речей, вжитих при похованні, до того ж — при якому похованні! За винятком кількох прикрас, лляних хусток і черепків прегарно розмальованих ваз, усі інші рештки мали на собі печатку Міста мертвих та позначку імені Тутанхамона. Можна було з певністю гадати, що хтось, порядкуючи в Тутанхамоновій гробниці, поскладав ті речі в глиняні дзбани.

Дізнавшись про висновок учених, Картер запалився ще дужче. Його припущення підтвердилося — Тутанхамона поховано в Долині царів! Місце, де знайдено глиняні дзбани, було приблизно посередині долини. Тож і гробниця має бути десь поруч. Але саме там височіли пагорби — тисячі тонн щебеню, що його понакидали, розкопуючи гробниці. Проте Картер знав: на тому місці, де височать пагорби щебеню, вже копано й нічого не знайдено.

І все-таки Картер запропонував Девісові знову вдатися до розкопок на тому місці. Девіс не погодився. Розпач пойняв Картера. Його скромні кошти не давали можливості провадити ці розкопки власними силами.

Але Картерові знову допоміг «добрий геній», цього разу — багатий лорд Карнарвон. Цей чоловік уславився як мандрівник, колекціонер і спортсмен. Після важкої автомобільної аварії він лікувався в Єгипті. Археологія здавна цікавила Карнарвона, тож, побачивши розкопки в Долині царів, він надумав знайти собі розвагу саме в цій галузі.

І906 року Масперо, генеральний директор Каїрського департаменту охорони старожитностей, видав багатому дивакові дозвіл провадити розкопки навколо Фів, але не в Долині царів, бо й досі концесія на ті розкопки належала американцю Девісу. Всю зиму Карнарвон керував розкопками, не знаючись на цій справі. Нарешті Масперо зажадав од нього одне з двох — або припинити розкопки, або проводити їх далі під керівництвом досвідченого археолога.

Лорд Карнарвон обрав останнє і запросив до себе Говарда Картера. Відтоді почалася історія знахідки, якої досі ще не знав світ.

ХТО ТАКИЙ ТУТАНХАМОН?

1914 року Девіс відмовився від своєї концесії. Двадцять років обстежував він із своїми колегами Бібан-ель-Мулук та навколишню місцевість. Тепер він упевнився, що навіть людина з рентгенівським апаратом не могла б знайти в Долині царів і глиняного черепка з часів фараонів. Такої ж думки додержувалися й інші видатні єгиптологи. За минулі десятиліття пісок у долині був буквально просіяний. Тож витратити на розкопки в Бібан-ель-Мулук хоча б одну годину, казали фахівці, означало б даремно згаяти час.

Тільки Говард Картер був іншої думки. Він спробував подивитися на Місто мертвих очима людини, що жила приблизно три тисячі триста років тому, під час владарювання Тутанхамона. І в уяві перед ним постали раби, що виламують у скелястому грунті прохід, видовбують передпокій, створюють гробницю.

Володар звелів спорудити для себе місце останнього спочинку. Він був ще дуже молодий, цей фараон Тутанхамон, але його вже мучили лихі передчуття. Його родич і попередник на троні обох держав — Верхнього і Нижнього Єгипту, фараон Сменхкара, недовго повладарювавши, помер за дивних обставин. Поховали його так само недбало, без будь-якої шаноби, як і «великого батька» Аменхотепа Четвертого, що називав себе Ехнатоном.

Ехнатон накликав на себе немилість Амонових жерців, бо заборонив молитися давнім богам і позачиняв їхні храми. Він оголосив єдиним богом Атона — сонце, а зображення решти богів звелів знищити. Ехнатон покинув давню столицю Фіви і за сотні кілометрів униз по Нілу заснував нове місто, звідки хотів по-новому керувати своєю державою. Люди повинні були тепер молитися одному богові — Атону. Свою нову резиденцію Ехнатон назвав «Сонячним обрієм». Найславетніші митці з усієї країни збудували тут богові-сонцю прегарний храм. Їм дозволялося творити вільно, не оглядаючись на традиції, так, як кожен вимріяв це в своїй уяві.

Давні, звиклі форми щезли, їх замінили нові, досконаліші. Зображення набували природнішого вигляду. Художників і малювальників, різьбярів, будівничих і ремісників, — усіх надихав новий, вільний дух Ехнатона.

Однак Амонові жерці ве скорилися. Потай вони підбурювали військову верхівку проти єретика Ехнатона, запевняючи, що він недбало керує державою, а справу захисту її від ворогів, що почали дедалі настирливіше нападати, доручив своїм бездарним підлеглим.

Несподівано Ехнатон помер. Амонові жерці тішилися, бо новий фараон Сменхкара не був для них небезпечним противником. Та коли виявилося, що він — прибічник Ехнатонових реформ, жерці знищили його. Напевне, народ знав, хто вбив фараона, та жодна людина не наважилася голосно сказати про це.

А Ехнатонові, навіть мертвому, жерці не дали спокою. Його забальзамований труп витягли із саркофага. Невідомо, чи його кинули в Ніл, чи, може, спалили. Вночі вірні Ехнатонові люди потай перенесли його саркофаг до Фів і сховали, разом із частиною погребних дарів Ехнатонової матері Тейе, у невеличкій гробниці в Долині царів.

Як міг боронитися юний наслідник трону Тутанхамон від могутніх ворогів? Він піддався своїм придворним, знову визнав бога Амона і наказав народові молитися йому. На догоду жерцям юний фараон навіть змінив собі ім'я. Досі він звався Тут-анх-Атон, що означало: «Живе втілення Атона». А тепер він назвав себе Тут-анх-Амон і переніс свою резиденцію з «Сонячного обрію» до давньої столиці — до Фів.

Молодий фараон прагнув мирно жити з ворогами свого попередника. Говард Картер добре це знав. Він прочитав напис на пам'ятнику, що його звелів вирізьбити молодий фараон:

«Я знайшов Амонів храм у руїнах, святі місця — порослі бур'янами. Я знову звів святі храми, оздобив їх і обдарував коштовностями. Я вилив із золота й срібла статуї богів і прикрасив їх лазуритом та іншими самоцвітами».

Але щедрість не допомогла молодому фараонові здобути прихильність його ворогів. Він був родичем єретика Ехнатона, і жерці всієї держави жадали його смерті. Миролюбний фараон помер зовсім молодий. Наступником його став верховний жрець Ейє.

Картер міркував: перемігши, жрець-фараон не мав ніякої підстави переслідувати свого переможеного попередника після його смерті. Тож найвірогідніше припустити, що Тутанхамона поховано в Долині царів.

Але чому й досі не знайдено Тутанхамонової гробниці?