Зуби дракона

Розділ IX ГОРОБЕЦЬ ПІД ШАПКОЮ

— Пане доцент, прошу!

Сатіапал, не дивлячись на Лаптєва, вказав рукою на двері і, не чекаючи, пішов.

— Куди, пане професоре?

Сатіапал зупинився і сказав з притиском:

— Я хочу детальніше познайомити вас з уже відомим вам Альфонсом, шестирукою мавпою.

Лаптєв сів і спокійно сказав:

— Пане професоре! Мені давно хочеться нагадати вам, що я — не ваш підлеглий. Розв’язувати ребуси та кросворди не маю охоти. А ваша дивна поведінка протягом останніх днів мене ображає. Дощі кінчаються. Я сьогодні виїду до Навабганджа. Якщо вам приємна моя подяка, прийміть її. Я справді глибоко вдячний вам за цінну практику.

Сатіапал повернувся, сів проти Лаптєва і з виглядом проникливого слідчого запитав:

— Отже, бажаєте поїхати?.. Не побачивши жодного з ваших пацієнтів?.. Так і не розкривши таємниці «зубів дракона»?

Хоч який був стриманий Андрій Лаптєв, але він враз відчув шалену лють.

— Пане професоре, ви переступаєте межі дозволеного! Тричі я просив у вас дозволу оглянути рані Марію. Ще вчора я мав зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Два тижні тому ви обіцяли показати мені ваших піддослідних тварин. Я не нагадував вам про ваші обіцянка, вважаючи, що це просто нечемно. А зараз ваші натяки схиляють мене до думки, що ви підозрюєте мене в чомусь!.. Що сталося?

Сатіапал поліз до внутрішньої кишені парусинової куртки і витяг щось загорнуте в марлю.

— Це вам знайоме?

Лаптєв з щирим подивом знизав плечима.

— А це? — Сатіапал повільно розгорнув марлю. В ній було чотири великих ромбічних октаедри з якогось густо забарвленого червоного та синього прозорого матеріалу.

— Оце і є ті «зуби дракона»? — запитав Лаптєв. — Ви необачні, пане Сатіапал! Я досі не тільки не бачив цих кристалів, а навіть не знав про їхнє існування.

Професор рвучко загорнув кристали і знову поклав їх до кишені.

— Гаразд, — промовив він похмуро, — То знайте, — якщо ви не знаєте, звісно: цей згорток знайдено тут, у вашій кімнаті, в кутку за канапою, на якій ви сидите.

— Он як! — глузливо відповів Лаптєв. — Шкодую, що я про цю схованку не довідався раніше.

Він помовчав, роздумуючи над тим неприємним становищем, в яке потрапив. Якщо все було так, як розповів Сатіапал, підозра досить обгрунтована.

Андрій не почував за собою жодної провини. Отже, йдеться про провокацію. Але з якою метою?.. Чиїх це рук справа?

— От що, пане професоре! — рішуче сказав Лаптєв. — Поглянемо на речі реально. Оскільки мені відомо, в судовій практиці насамперед цікавляться питанням: «кому вигідно». Кому вигідно вкрасти оці «зуби дракона»?.. Мені?.. Можливо. Але я не знав навіть про ваше існування, доки ви мене не викликали. Чи немає ще когось, хто був би зацікавлений викрасти вашу таємницю?.. І — ще одне: кому вигідно було б зіпхнути крадіжку на мене, якщо… якщо… Даруйте, але я використаю ваш же метод безпідставного підозрювання: якщо ви не втнули цей жарт самі. А втім, я не бачу підстав для цього.

Сатіапал довго не відповідав, а потім запитав зовсім недоречно:

— Скажіть, пане Лаптєв, ви одружені?

— Ні, — сухо відповів Андрій. — Вас цікавлять й інші анкетні дані?.. Батьків теж не маю — розстріляні англо-американськими інтервентами в дев’ятнадцятому році.

— Ну, гаразд, — уже спокійніше сказав Сатіапал. — Прошу пробачити мені. Виїздити вам не треба. Я навіть прошу про це. Хочу також попросити вас не говорити нікому ані слова про нашу розмову. А зараз — зазирнемо до мого експериментального корпусу.

Доцент Лаптєв вважав, що вони підуть в напрямку операційного залу, — в тому кутку палацу були лабораторії, які Сатіапал милостиво надав у розпорядження свого гостя. Однак професор звернув у протилежний бік і повів Лаптєва вже знайомим йому коридором, в якому Андрій заблукав після першої операції.

В кінці коридора пологі щаблі вели до підвалу. Власне, то був теж коридор, ідучи яким Сатіапал і Лаптєв незабаром опинилися в досить широкому й довгому приміщенні. Воно освітлювалося електрикою, бо крізь невелике віконце високо вгорі пробивалося дуже мало світла. За одну з стінок лабораторії правив ряд заґратованих кліток для піддослідних тварин; ліворуч та праворуч були засклені ізолятори та, якщо судити з обстановки, кабінети працівників.

В лабораторії було двоє людей — Майя і високий худорлявий індієць, — певне, лаборант.

Дівчина тихо привіталась і хотіла вийти.

— Зачекай, Майю, — спинив її Сатіапал. — Ти працюватимеш разом з паном Лаптєвим. Перш за все познайом його з Альфонсом.

Дівчина хитнула головою і підійшла до крайньої клітки.

З гойдалки на підлогу плигнула велика мавпа — шимпанзе, як одразу ж визначив доцент. Однак в жодному музеї, в жодному каталозі академій цілого світу не знайшлося б іншого такого ж представника далеких родичів людини. Мавп називають чотирирукими, бо їхні нижні кінцівки можуть виконувати ті ж функції, що і верхні. Додержуючись цього принципу, побачену Лаптєвим мавпу слід було б віднести до шестируких: значно нижче звичайних рук в неї було ще дві кінцівки, і від цього мавпа скидалася на незграбного волохатого павука.

Однак бридка зовнішність не зумовлювала собою й таку ж поведінку тварини. Шимпанзе, радий з виявленої уваги, просунув свої численні руки крізь грати і зовсім по-людському гладив Майю по світлому волоссю, торсав її за халат, залазив до кишень.

Майя почухала йому за вухом, і шимпанзе, заплющивши повіки, задоволено пробуркотів щось на своїй мавпячій мові.

— Дуже добре! — відгукнувся Лаптєв, звертаючись до Сатіапала. — Отже, вам вдалося приживити відрізані кінцівки?

Сатіапал ствердив це припущення мовчазним рухом голови, а Майя, позирнувши на батька і, певне, діставши ствердну відповідь на якесь запитання, сказала:

— Альфонс уже давно втратив право називатися цим іменем, його власні кінцівки і майже всі внутрішні органи живуть окремо від тіла. Серце йому вшили тигряче. Легені — дикого кабана. Нирки й печінку йому позичила рись. А руки… руки віддали його одноплемінники… Він витерпів стільки операцій, що заслуговує на пам’ятник за життя!

— На це заслуговує насамперед той, хто зробив йому ці операції! — схвильовано сказав Лаптєв. — Ало, пане Сатіапал, дозвольте висловити водночас моє обурення, мій глибокий жаль, що ваші досягнення ще не стали здобутком світової науки.

— А чи хотіли б ви, пане доцент, дати хворому замість цілющих ліків смертоносну отруту? Я ще експериментую. Тигряче серце я вшив оцій бідолашній тварині зовсім не для того, щоб пожартувати над природою. Мені потрібно було опанувати техніку приживлення настільки, щоб можна було приживляти скаліченій людині кін цівки й органи, не боячись отруєння всього організму продуктами розпаду чужого білка. Як бачите, дослід пройшов досить вдало. Однак треба працювати ще дуже й дуже багато, аж доки методи стануть бездоганними.

— Але чому ви не сповістите всіх про перші результати? Чому не покличете на допомогу видатних вчених різних країн?

Сатіапал зареготав у відповідь:

— Щоб так звані «видатні вчені» скористалися з мого повідомлення, огорнули його таємницею і здирали б з хворих по сім шкур за операцію?! Красненько дякую! Методика Сатіапала, лікувальні препарати Сатіапала побачать світ божий в довершеному вигляді. Вас я не боюсь — ви мені не конкурент і, треба сподіватись, не женетесь за грошима. Я дещо завинив Росії і давно шукач нагоди частково сплатити борг. Ось тому я й показую вам те, про що не знає ще жоден з європейців… Майю, прошу, показуй панові доцентові далі.

Решта експонатів, гідних місця в паноптикумі найхимерніших утворів природи, вже не вражали доцента Лаптєва. Важливим було тільки те, що Сатіапалові вдалося знайти метод приживляти чужорідні для організму білкові утвори. Перші спроби переливання крові, які провадилися багатьма лікарями в кінці дев’ятнадцятого сторіччя, дуже часто кінчалися смертю піддослідного, бо чужий білок, розкладаючись, обертався на смертоносну отруту. Радянський академік Філатов, правда, розробив метод приживлення роговиці, взятої з ока трупа, однак при цьому чужий білок, як правило, руйнувався, розсмоктувався і служив тільки стимулятором для внутрішніх сил хворого. Професор Сатіапал пішов у цьому напрямку значно далі, його успіх, справді, поклав початок новій ері в медицині.

Демонстровані експонати могли б вразити хіба невігласа, людину, яка за зовнішнім виглядом речей не розуміє їхньої суті. Важко тільки навчитися приживляти відрізану руку, наприклад. А потім, при більшій чи меншій вправності хірурга, її можна пришити куди завгодно, хоч і до литки.

— Досить, Майю, — м’яко сказав Лаптєв. — Мені вже зрозуміло все, і подальший огляд не додасть мені захоплення та пошани до вашого батька. Ви маєте повне право пишатися з нього. Людство поставить його ім’я поруч з іменем найвидатніших хірургів планети.

— Справді? — Майя позирнула на нього з глибокою вдячністю. — Я теж так думаю. А ви ж бачили далеко не все, не все!

Вона ніби засоромилась свого запалу й замовкла.

Молоді люди стояли удвох в далекому закутку лабораторії.

Яскрава лампа кидала примхливі бліки на обличчя білявої дівчини. Тіні лише підкреслювали м’якість і ніжність рис її обличчя, а в глибоких оксамитовочорних очах перебігали золоті іскорки.

І знову вона була не такою, як попереднього разу. Вона стала зрозумілішою, ближчою Андрієві, йому здалося, що оці теплі щирі очі він знає давно-давно.

— Дякую вам, Майю! — Андрій взяв дівчину за руку. — Мені буде приємно працювати разом з вами. А вам?

— Друг мого друга — мій друг, — відповіла Майя приказкою. — Я бачу, що батько в вас просто закоханий. А ми з ним справжні друзі.

Дівчина стрепенулась і м’яко звільнила свою руку. Андрій простежив за її поглядом і побачив, що з-за скляної перегородки на них пильно й багатозначно дивиться професор Сатіапал. Лаптєв чомусь зніяковів і одвів погляд. Те ж саме зробив і професор.

— Ходімте, пане доцент, — сказала Майя. — Сьогодні ми маємо зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Тато доручив зробити це вам.

— Гаразд, — коротко відповів Лаптєв.

Проходячи повз невеликий мармуровий столик, Лаптєв помітив на ньому дві купки червоних і синіх ромбічних кристалів. Півгодини тому їх тут не було.

Андрій посміхнувся з цієї наївної пастки. То невже Сатіапал і справді ладний повірити, що радянський вчений здатний на крадіжку?

— Пробачте, Майю, я хотів би сказати вашому батькові кілька слів.

— Прошу, прошу! — дівчина провела його до дверей заскленого ізолятора і з чемності пішла назад. — Я зачекаю на вас. До речі, мені треба захопити деякі інструменти.

Професор Сатіапал підвівся з-за столу й пішов назустріч Лаптєву.

— Задоволені з огляду?

— Так. Вражений, захоплений і не приховую цього. Але я завітав до вас з діловою пропозицією.

— З якою саме? — зацікавлено запитав Сатіапал.

— Дракон повинен тримати свої зуби в пащі! — жартівливо сказав Лаптєв. — Я побоююсь, що не я, а хтось інший схопить кілька отаких красивих кристаликів і цього разу сховає в більш надійному місці. А втім, є спосіб викрити злодія. Пропоную вам використати один препарат, крихітної краплини якого досить, щоб одразу ж встановити, хто мав з ним справу та поліз куди не треба… Пам’ятаєте, як в казці випробовують на чесність? Під шапку кладуть живого горобця і забороняють туди зазирати.

— А коли мого горобця просто спіймають та й дременуть звідси?

— Замість живого горобця можна покласти опудало або… або пацюка, наприклад.

— М-м-м… Ця пропозиція здається мені привабливою. Одначе, який індикатор треба мати, щоб він вказав на ту мізерну кількість вашого препарату, яка лишиться на пальцях злодія?

— Жодного. Це помітите не тільки ви, а кожен. Навіть більше: не помітити — важко.

— Його можна випробувати на собі?

— Не варто! — наморщив носа Лаптєв. — Вам досить буде поговорити протягом кількох днів одну хвилину з кожним мешканцем вашого палацу.

— І що ж це за препарат?

— Е, хай і в мене буде хоч одна таємниця! Якщо ви погодитесь послати гінця з моєю запискою до Навабганджа, ви зможете розпочати експеримент негайно.

— Пишіть! — Сатіапал попрямував до столу і витяг конверт та чистий аркуш паперу.

Лаптєв написав лише кілька слів і одразу ж зібрався йти.

— Зачекайте, — спинив його Сатіапал. — Якщо ми вже стали так би мовити на діловий грунт, то й я хотів би запропонувати вам одну угоду.

Андрій насторожився. За жартівливим тоном професора чулося занепокоєння й збентеженість. Здавалося, йому важко почати розмову.

— Скажіть… скажіть… Вам подобається моя дочка?

— Не знаю, — холодно відповів Лаптєв. — На це питання часто-густо не може відповісти навіть закоханий. Вона — мила.

— От-от, — підхопив Сатіапал. — Мені неприємно говорити, але… Справа в тому, що моя дочка, як мені здається… зацікавилась хворим Бертоном. Як ви знаєте, він англієць. Мені було б дуже прикро, коли б її почуття цікавості переросло б у щось серйозніше. Втручання батьків у такі справи призводить до протилежного результату. Чи не можете ви, як людина статечна, що здобула довіру молодої дівчини, стати їй за порадника, за брата, коли хочете?

Сатіапал замовк. Видно було, що він лютує на самого себе і ледве стримує свій сором. Андрій дивився на нього мовчки, насуплено. Його допекло до серця, коли він почув отой епітет: «статечний».

Статечними людьми звуть тих, хто розвіяв запал юності і здатний се в світі зважувати на аптекарських терезах. Ні, він ще не дожив до цього! В ньому самому ще вирують сили, і дуже часто хочеться від надміру почуттів встругнути щось несподіване, хлоп’яче… Та чи й послухає його Майя? Кохання — як пожежа: воно поширюється від подувів холодного вітру.

— Навіщо це вам потрібно, пане Сатіапал? — запитав, зітхнувши, Лаптєв. — Хворий одужає, поїде геть…

— Він лишиться тут, — наче аж з досадою сказав Сатіапал. — На це є дуже важливі причини.

— Тоді не знаю, що вам відповісти. Мені прикро образити вас відмовою, але я не вважаю себе здатним виконати доручення і не маю права втручатися в інтимні справи інших.

— Гаразд… гаразд… — Сатіапал потер скроні й гукнув: — Майю, прошу, пан доцент звільнився.

Коли Лаптєв і Майя вийшли на ґанок палацу, в отвір поміж звихрених сивих хмар прозирнуло сонце. Його проміння, — ще золотаворожеве, як завжди вранці, — пофарбувало дівчині волосся в життєрадісні веселі кольори.

— Правда, красиво? — захоплено сказала дівчина, позираючи на важке громаддя хмар, яке дерлося вгору фантастичними скуйовдженими потворами.

— Дуже красиво! — відповів Лаптєв.

Але він дивився не на хмари, а на пасмо золотого волосся, яке грайливо лоскотало ніжне рожеве вухо дівчини.