Зуби дракона

Розділ XXIII ЧАС РОЗПЛАТИ

Як громом вражений, стояв Чарлі Бертон біля входу в «пуджа барі». В нього перед очима пливли барвисті кола, руки несамохіть стискалися в кулаки, а серце то завмирало, то несамовито билося об грудну клітку.

Він міг сподіватися на все, тільки не на це. Ну, зацікавилась Майя Лаптєвим, ну, закохалась в нього. Росіянин був, та й поїхав, а Чарлі лишиться. Рано чи пізно Майя стала б йому за дружину.

І ось тепер пішло нанівець. Руйнувалося те, заради чого Чарлі важив своїм життям: Сатіапал бездумно роздав кристали, а разом з ними й таємницю препарату; його дочка вийшла заміж за іншого. Що ж лишилося самому Бертонові? Жалюгідна роль попихача Сатіапала?.. Недогризки чужої слави?.. Це був повний крах надій і сподівань, і коли б не Хінчінбрук, Бертон убив би в цю мить Андрія Лаптєва і поставив би крапку в кінці власної біографії.

Однак сама думка про те, що руда бестія буде жити й дихати, зловтішатися й пакостити, здавалася Бертонові нестерпною. Ні, першим має загинути Майкл Хінчінбрук, а цього вже недовго чекати!

Чарлі подивився на годинник. Було чверть на восьму. Рівно о дев’ятій треба зустріти Майкла за межами маєтку і провести сюди — чи через ворота, чи заздалегідь приготованою лазівкою. Свято буде в розпалі, ніхто нічого не помітить.

Вже вляглося збудження людей, викликане несподіваною подією. І в рані Марії вже висохли сльози на очах, і Сатіапал вже менше хмурився. А Лаптєв і Майя то по-дурному реготали з кожної дрібниці, то замовкали, дивлячись одне на одного.

Ніхто не звертав на Бертона уваги. Може б, іншим разом і Чарлі з цікавістю позирав би на танцюристів у химерних масках, прислухався б до екзотичних мелодій старовинних пісень, сміявся б з кумедного кривляння царя мавп Ханумана — персонажа древньоіндійської епічної поеми «Рамаяна». А тепер він тільки кипів люттю проти усього й усіх та позирав на годинник, проклинаючи його повільний хід.

Та ось погасло світло на алеї. Починалася вистава улюбленого в Бенгалії театру тіней. В ньому грають справжні актори, але глядач бачить на білому екрані лише їхні силуети.

Слушна хвилина!.. Чарлі одсунувся вбік, у тінь, потім далі, за кущі, а вже звідти манівцями подався до палацу. Він ішов легким, обережним кроком, часто озирався і не помічав, що услід за ним з такою ж обережністю посувається ще хтось.

В кущах біля ґанку Бертон зупинився. Зустріч з Хінчінбруком — не побачення з коханою. Слід приготуватися до всього, може навіть до найгіршого.

Чарлі перевірив пістолет та запасну обойму, витяг з-за пазухи туго обмотаний згорток — рукопис професора Сатіапала — і після короткого роздуму поклав його на землю, загорнувши листям. Тепер можна було вступати у двобій з Хінчінбруком.

Бертон прислухався: наче десь дзвонить дзвінок… Так так! У вітальні верещить телефон. Певне, телефоніст вже одчаявся викликати абонента, бо сигналить по-всякому — і коротко, і довго, і безперервно протягом хвилин.

— Сто чортів! — пошепки вилаявся Бертон. Треба було збиратися геть звідси — ще хтось почує дзвінок та прибіжить сюди.

І справді: пролопотіли чиїсь босі ноги, а слідом за тим з вітальні почувся голос служниці:

— Що?.. Кого? Російського сагіба?.. Зараз!

Бертон насторожився: щось трапилось. Що саме?

До телефону прибіг Лаптєв. З його відповідей не можна було догадатися, про що йде мова, але свої «так», «так» і «гаразд» він щоразу вимовляв серйозніше і тривожніше. Скінчивши розмову, росіянин вийшов на веранду і зупинився, потираючи рукою лоба.

— Що сталось, мій любий? — до нього підійшла й ніжно пригорнулась Майя.

— Нещастя, Майю… В Навабганджі спалахнула епізоотія невідомої хвороби. Здихають тварини. Нам треба негайно їхати; збирайся, люба.

— Але ж то тварини, Андрію… Не люди… І ти не зоотехнік і не ветеринар.

— Ой Майю, ти собі не уявляєш, що сталося! Здихає худоба, яка… яку годували «їжею богів!»

Зойкнула і замовкла Майя. Запала тиша.

«Хінчінбрук! Знову Хінчінбрук!» — ледве не вигукнув Бертон. Він зловтішався зараз, що задуми Сатіапала зазнали краху, — чи можна ще чогось бажати! — а водночас відчув ще гострішу ненависть до свого колишнього шефа.

— Не говори батькові нічого, його поява в Навабганджі зараз небажана.

— Добре, любий. Ти скажеш йому сам, що треба. Я піду збирати речі. Ми сюди більш не повернемось?

— Ні.

Поцілунок. Млосний стогін, — такий, аж Бертонові звело корчами обличчя, — і кроки: чоловічі в напрямку до «пуджа барі», а жіночі — до палацу. Чарлі проводжав очима стрункий силует і сам мало не стогнав з розпачу і злості.

Ось вона проходить кімнатами, — одне по одному спалахують вікна, то Майя вмикає світло. Зараз засяють суцільноскляні двері залу з балконом, потім сусідні з ними, ліворуч… Ще кілька кімнат, і Майя зайде до своєї стальні, жужмом шпурлятиме в чемодани все, що трапиться під руку, бо їй нічого зараз не треба, нічого не жаль. Х-ха, її грітиме кохання!

Тільки що це? Чому засяяло не ліве, а праве вікно за скляними дверима?.. І далі — праворуч і праворуч, до башти, до кабінету… Куди вона йде? Чого?

І раптом Бертон схопився з землі, мов опечений. Та хіба ж не ясно: дружина хоче принести посаг чоловікові — украдені в батька секрети!.. Дуже втішно!.. Йди, люба, йди!.. Ти знайдеш у сейфі зовсім не те, чого сподіваєшся!

Та враз пригадалось: а Хінчінбрук?! Майю можна ненавидіти і бажати їй смерті, але що ота ненависть проти несамовитої жадоби помститися миршавому рудому пацюкові, який вчинив стільки зла?!

Тепер уже з тривогою Чарлі стежив за скачкуватими спалахами світла у вікнах палацу. Ще три кімнати… Ні, вже дві…

І Чарлі не витримав. Він вискочив з кущів і подався навздогін Майї. Швидше, швидше! Зараз справу вирішують секунди!

До кабінету Сатіапала він забіг в ту мить, коли дівчина взялася рукою за засувку тайника. Почувши тупіт, вона швидко обернулась і холодно запитала:

— Вам чого?

— Я хотів це саме запитати у вас… — важко дихаючи, Бертон загородив шлях до сейфа і схрестив руки на грудях. — Містер Лаптєв не одержить паперів професора Сатіапала, ні!

— О, — глузливо засміялась Майя, — чи не занадто багато ви берете на себе? І звідки ви дізналися про ці папери взагалі?

— Дізнався. І захищаю їх тому, що не бажаю ділитися з іншими. Сатіапал обіцяв їх мені.

— Мерзотник!.. Геть з дороги!

— Майю! Я кохаю вас і не бажаю вашої загибелі. Ідіть звідси, ідіть негайно, бо я вживу сили і покличу сюди професора. Ви не посмієте навіть торкнутися сейфа!

Вона мовчки, глузливо дивилась на нього, а він відчував, як паленіє у нього обличчя, і сором, справжній, давно не відчуваний сором пригнічує його, робить у власних очах маленьким і жалюгідним, зайвим і вартим презирства. А Майя в своїй холодній величі виростає в щось таке світле, таке привабливе, чого не доводилося зустрічати в житті.

Вона не сказала більше нічого, круто повернулась і пішла. Чарлі втер піт, замкнув кабінет і засунув собі ключ до кишені, йшов анфіладою кімнат, вимикаючи за собою світло, і сам себе запитував: навіщо він це робить? Здавалось, усе втратило ціну за оцих кілька хвилин.

Та ось з боку Майїних покоїв почулися голоси.

— Ні, ні, Андрію, я сьогодні поїхати не можу. Я приїду завтра, обов’язково приїду!.. Зрозумій: є дуже важлива причина. Я розповім тобі пізніше. І знай: як вірна дружина в розлуці з чоловіком, я заплету собі волосся в одну косу, і розплести її зможеш тільки ти один… Ну, не примушуй же мене, любий.

І знову гостра ненависть пронизала серце Бертонові. Треба кінчати. Чверть на десяту, Хінчінбрук вже лютує.

На подвір’ї метушились люди, готуючи автомашину до поїздки. Ніхто не помітив, як Бертон тихенько вислизнув з воріт маєтку, ніхто не помітив, як через кілька хвилин по тому на розі напівзруйнованого муру вирисувався спочатку один силует, а потім другий. А коли старенький фордик, гучно одстрілюючись, поїхав з двору і услід йому замахали багато рук, два шпигуни вже заходили до кабінету Сатіапала.

— Тут?.. — Хінчінбрук, тримаючи напоготові пістолет, свердлив гострим поглядом примарну напівтемряву. — Заслони вікно! Засвічуй ліхтарик!.. Показуй, де?

Чарлі Бертон покірно виконував команди. Він не зраджував себе ані поглядом, ані жестом. Хай Хінчінбрук бачить перед собою колишнього підлеглого, який, може, й побурчить, але зробить все, що йому накажуть.

— Бери відмичку, відчиняй!

— Майкл, у нас обмаль часу. Може б…

— Бери!

Бертон знизав плечима і поліз під стіл. Він знав, що на нього зараз націлено пістолет, але не боявся цього: доки сейф не одкрито, Хінчінбрук не вистрілить. А одмичкою можна орудувати скільки завгодно — хоч і до ранку.

Тихо брязкала сталь об сталь. Чарлі старанно міняв одмички, пробував різноманітні ключі і пошепки лаявся.

Нарешті, виліз з-під столу:

— Нічорта! Треба висаджувати в повітря.

— Хлоп’я!.. Відійди геть! Ні, далі, он туди. І дай мені, будь ласка, твій пістолет!

Чарлі віддав зброю. Він, звісно, міг би вистрілити зараз, але це не була б помста.

Тепер настала його черга хвилюватися.

— Ну швидше ж, швидше, Майкл! — підганяв він Хінчінбрука. — Нас можуть застукати!

Бертон і справді цього боявся: зірветься ж усе, обмірковане до найменшої подробиці!

Та ось Хінчінбрук напружився, його рухи стали м’якими, вкрадливими. Він, як хірург, намацував слабке місце замка.

Ще трохи вниз… вгору… вбік… Знайомо дзенькнули пружини. Повільно почали відчинятися дверцята сейфа.

І саме в ту мить, коли з сталевої камери пружною темною стрічкою просто в обличчя Майкла Хінчінбрука вилетіла смертоносна ефа, Чарлі Бертон точним, заздалегідь розрахованим рухом схопив обидва пістолети, в два стрибки скочив до дверей, відімкнув їх і замкнув уже по той бік.

Важко дихаючи, він припав вухом до щілини. Хінчінбрук гупав щосили, — може, в нестямі колошматив гадюку, — а потім простогнав:

— Прокляття!

І в тому вигукові було стільки ненависті й болю, така невгамовна жадоба жити, що Чарлі не втримався і навмисне голосно зареготав.

Він тепер уже не боявся нічого й нікого.

Помститися Майї?.. Лаптєву?.. Знищити увесь маєток?

Він упивався своєю всемогутністю, можливістю безкарно заподіяти шкоду кому завгодно.

Ні, вбивати не треба. Слід поглумитися, і насамперед з Майї. Треба побачити, яке в неї стане обличчя, коли виявиться, що сейф — пустий.

Бертон подався на розшуки Майї. Вона сиділа поруч батька на лаві в кінці однієї з алей і щось говорила.

— А чому ж, — добродушно відповів Сатіапал. — Не тільки можна, а й потрібно… А, Чарлі! йдіть-но сюди. Знаю: ви образились на мене за те, що я не повідомив вас про широкий експеримент з «зубами дракона». Так ось, знайте: я передаю для опублікування частину своїх матеріалів у радянській пресі. Не заперечуєте?

— Аж ніяк! — відповів Бертон з веселою безтурботністю.

Майя подивилась на нього з зневажливим подивом, але він витримав її погляд, та ще й моргнув зухвало.

— Шкода тільки, — вів далі Сатіапал, — що я не встиг впорядкувати свої записи. Та нічого: за два-три дні я дещо зроблю.

— Я поїду завтра, тату! — тихо нагадала Майя. — На світанку.

— Ну, що ж — тоді доведеться тобі кінчати самій. Ходімте.

Ішли мовчки, і кожен думав про своє. Сатіапалові чомусь було страшенно сумно, ніби він назавжди прощався з своїми мріями й надіями. Майя, палаючи з сорому, докоряла сама собі і кидала нищівні погляди на Бертона. А той ішов собі, стиха насвистуючи фокстрот, і ледве стримував сміх: х-ха! урочиста процесія! знаменна передача рукопису майбутній представниці Радянського Союзу.

Біля дверей свого кабінету Сатіапал зупинився і витяг з кишені ключ. Але тут його погляд упав на щілину замка. З неї стирчало залізне кілечко.

— Дивно! Я, здається, не користувався з запасного ключа.

Сатіапал легенько штовхнув двері, і вони легко відчинилися. Чарлі інстинктивно намацав пістолет у кишені: хто знає, чи не кинеться назустріч Хінчінбрук?

Минуло кілька довгих секунд, доки Сатіапал намацав вимикач. А коли спалахнуло світло, воєдино злилося три здивованих вигуки.

Кімната була порожня. Біля столу валялась розчавлена гадюка. З-під скатертини виднілися товстелезні дверцята відкритого сейфа.

Сатіапал пополотнів, кинувся до сховища і одразу ж випростався.

— Хто?.. — він запитував самого себе, без гніву, а з подивом. — І навіщо тут оця гадюка?

— Це зробив Чарлз Бертон, тату! — вигукнула Майя. — Ти обіцяв йому віддати свої секрети — ось він і схопив їх завчасно!

Чарлі презирливо знизав плечима, не бажаючи навіть відповідати. Хай лютує, хай скаженіє на саму думку про те, що ніколи в радянській пресі не буде опублікована праця професора Сатіапала, — мовчазна зверхність Чарлі тільки роз’ятрюватиме Майїну душу. Ось тобі за всі образи, за всі знущання! Час розплати настав!

— Чарлз Бертон?.. — задумливо перепитав Сатіапал. — Ні, він цього не зробить. Це йому ні до чого, бо він і зараз уже знає чимало, а незабаром знатиме все… То хто ж?.. Може, знову отой рудий, смердючий тхір?

Професор раптом засміявся І поклав руки на плечі Бертона й Майї.

— Ну, любі мої, чому засмутились?.. Що сталося?.. Украли рукопис? Все пропало?.. Злодій глузує з нас?.. Ні, поглузуємо з нього ми!.. Те, що написано там, я зможу поновити протягом кількох днів і таки надрукую, чорти б його взяли! Оцей рукопис перестав бути секретним в ту мить, коли я виніс кристали за межі маєтку. Але в ньому нема й не може бути найголовнішого, найважливішого: рецептури виготовлення біокаталізаторів Сатіапала-Федоровського. Найвидатніші вчені цілого світу можуть битися в пошуках розгадки таємниці протягом довгих років, так само, як вони б’ються тепер над проблемою лікування рака, і тільки сліпий випадок або геніальне натхнення зможе підказати їм вірний шлях.

Сатіапал витяг з кишені звичайний потертий бумажник, розкрив його і витяг з потайного відділу чорний пакуночок. Потрусив за ріжок. На долоню вислизнуло кілька відтинків зафотографованої плівки.

— Ось тут — справді те, що варте уваги і шпигунів, і найвидатніших учених. Ще років зо два я не оголошуватиму основного секрету, — нам з вами, Чарлі, доведеться попрацювати чимало! Але ми й зараз не втрачатимемо часу марно: «силос» Сатіапала, «їжа богів», уже пішла в широкий світ. Хай «зуби дракона» виготовляються на фабриках усіх країн: тільки один «компонент суміші, мікроскопічні кількості біокаталізаторів їм постачатиме Джаганнатх Сатіапал!

З мовчазною побожністю слухала батька Майя. Ледве не скрипів зубами од люті Чарлі Бертон: обдурений! Ще раз обдурений, обпльований, висміяний!

Та він стримав себе. Отже — гра не скінчена. Отже — слід жити й боротися. А там побачимо, хто сміятиметься останній!

Чарлі насилу дочекався кінця самозахопленого діалога Сатіапала і, використавши принагідний момент, вислизнув у парк. Треба негайно знищити вкрадений рукопис або хоч заховати його в надійніше місце!

Ось і знайомий кущ. Але де ж, де згорток?.. Він був ось тут, у ямці, старанно засипаний сухим листям. То хто ж його забрав? Невже Хінчінбрук?!

— Хінчінбрук!! — Чарлі втягнув голову в плечі, озираючись навколо себе в темряві. — Хінчінбрук!.. Він вижив, його не бере ні куля, ні отрута гадюки — ніщо!.. Ось може й зараз він підкрадається тихо-тихесенько… Все ближче… ближче…

Чарлі закляк у тоскному чеканні. Його очі вилазили з орбіт, намагаючись розглядіти те, чого б не побачила й кішка; його слух напружився до болю, до тоскного дзвону у вухах.

Тихо було навколо. Мертво.

Аж ось десь далеко почулися постріли, одчайдушний лемент. Зарожевіла заграва в небі.

— Хінчінбрук!!! — зойкнув Бертон і прожогом кинувся до палацу.