Звіяні вітром. Кн.1

Розділ VIII

Сидячи травневого ранку 1862 року в поїзді, який прямував на північ, Скарлет думала, що Атланта не може бути така ж нудна, як Чарлстон і Саванна. Незважаючи на всю свою нехіть до міс Дріботуп і Мелані, вона сподівалася, що їй приємно буде побачити, які зміни зайшли в цьому місті від часу її останнього приїзду туди позаминулої, ще передвоєнної зими.

Атланта завжди цікавила Скарлет більше за інші міста, бо в дитинстві вона якось почула від Джералда, що Атланта її ровесниця. Правда, підрісши, вона виявила, що Джералд, своїм звичаєм, трохи прибрехнув задля більшої переконливості, але все-таки Атланта була тільки на дев’ять років старша від неї і, отже, разюче молода порівняно з іншими знайомими їй містами. Саванна й Чарлстон були статечні віком, оскільки перше наближалося до кінця другого свого сторіччя, а друге мало за плечима вже більше двох сторіч, і в очах Скарлет вони виглядали старенькими бабусями, що мирно гріються на осонні й обмахуються віялами. А от Атланта належала до її власного покоління і була безоглядна, як то властиво молодості, поривчаста й нестримна, як і сама Скарлет.

Версія Джералдова базувалась на тому, що Атланту й Скарлет хрестили одного року. Правда, за дев’ять років перед тим щойно засноване місто назвали Термінус, а згодом Мартасвілл, і тільки в рік народження Скарлет перейменували на Атланту.

Коли Джералд прибув до північної Джорджії, ще ніякої Атланти не було на світі, не було там навіть натяку на селище — на всі боки простягалася дика глушина. Але вже наступного, 1836 року власті штату ухвалили будувати залізницю в північно-західному напрямку через територію, яку нещодавно відступили індіанці-черокі. Проектована залізниця мала пролягти до штату Теннессі на заході, це було чітко й виразно визначено, але от де мав бути її початок у Джорджії — залишалося неясним, аж поки через рік котрийсь інженер устромив кілок у червону глину й позначив таким чином вихідний пункт її на півдні, що й започаткувало Атланту, вроджену під ім’ям Термінує, тобто станція «Крайня».

У ту пору залізниць на півночі Джорджії ще не було, їх і деінде тільки починали будувати. Але за низку років, що передували одруженню Джералда з Еллен, невеличка осада за двадцять п’ять миль на північ від Тари виросла в село, і від нього полотно майбутньої залізниці поволі простяглося на північ. Потім уже настала справжня ера прокладання залізниць. Від старого міста Огасти через увесь штат проклали другу лінію, на захід, яка сполучалася з новою дорогою на Теннессі. Від іншого старого міста, Саванни, збудували третю лінію — спочатку до Мейкона в глибині Джорджії, і тоді на північ, через Джералдову округу, до Атланти, де вона з’єдналася з двома попередніми лініями, завдяки чому гавань Саванни дістала пряме сполучення з західними теренами. А далі з цієї вузлової станції, з молодого міста Атланти почали прокладати четверту лінію — на південний захід до Монтгомері й Мобайла.

Народжена залізницею, Атланта й розбудувалася в міру дальшої розбудови залізниці. Після завершення четвертої залізничної лінії Атланта була вже зв’язана з заходом, з півднем, з узбережжям, а через Огасту — з північчю і сходом. Опинившись на перехресті шляхів на всі чотири сторони світу, селище росло мов на дріжджах.

За короткий відтинок часу, не набагато довший, ніж сімнадцять років старшої Джералдової дочки, на місці отого встромленого в землю кілка постало квітуче містечко, в якому жило десять тисяч мешканців і яке привертало до себе увагу всього штату. Старші й статечніші міста, поглядаючи на це юне гамірне містечко, почували себе мов та курка, що висиділа каченя. Чому Атланта так відрізнялася від інших міст Джорджії? Чому вона так швидко росла? Кінець кінцем вона ж не мала нічого такого, чим би похвалитись — сама залізниця й гурт заповзятливих людей, та й годі.

А люди, що заселяли місто, назване спочатку Термінусом, потім Мертасвіллем і врешті Атлантою, і справді були заповзятливими. Діяльні й енергійні, вони напливали з давніше освоєних районів Джорджії та з інших, віддаленіших штатів у це містечко, що розросталося на перетині залізниць. Вони прибували сюди, сповнені запалу й надій. І будували свої комори та крамниці обабіч п’ятьох багнистих вуличок, що сходилися поблизу станції. А для житла собі — чепурні оселі на вулицях Вайтхол та Вашингтона і вподовж пагорба, де мокасини незліченних поколінь індіанців проторували путівець, первісно названий Персиковою тропою. Вони пишалися своїм містом, його зростанням та й собою так само, бо місто ж було наслідком їхніх зусиль. Хай собі старіші міста прозивають Атланту, як хочуть. Атланті до цього байдужісінько.

Скарлет уподобала Атланту саме за те, за що Саванна, Огаста й Мейкон ставились до неї зневажливо. Це місто багато чим нагадувало саму Скарлет: воно теж становило своєрідну суміш старого й нового, і у протиборстві одного з другим не раз гору брало нове своєю затятістю та енергією. До того ж заважили тут і суто особисті мотиви — Скарлет приємно було думати, що місто це утворили, чи то пак охрестили, в один рік з нею.

Вночі, поки Скарлет була в дорозі, розгулявся вітер з дощем, але коли поїзд прибув до Атланти, тепле сонце вже сміливо взялося за роботу, намагаючись висушити вулиці, що перетворилися на суцільні потоки червоної багнюки. На незабудованому майдані перед станцією м’яке глинище перетолочив уздовж і впоперек безнастанний рух коліс та копит, через що воно набрало вигляду величезної свинячої баюри, в якій декілька повозів уже встигли застряти по самі маточини. Посилювали загальний шарварок у цій болотяній мішанці військові фургони та санітарні карети, що нескінченною валкою тяглися через майдан: з вагонів перевантажували боєприпаси й поранених, мули насилу торували дорогу в цій кваші, багва прискала на всі боки, возії кляли усе на світі.

Скарлет стояла на нижній приступці вагону — бліда гарненька постать у чорній жалобній сукні, в жалобному крепі трохи не до п’ят. Вона не зважувалася ступити на землю, боячись забруднити черевички й поділ сукні, і розглядалась поміж цих рипучих фургонів, возів і карет, чи не побачить міс Дріботуп. Цієї пухкенької рожевощокої дами ніде не було видно, але поки Скарлет стривожено водила поглядом туди-сюди, через калюжі до неї пробився худорлявий старий негр з сивуватою кучмою на голові й владною міною на обличчі.

— Чи це не ви міс Скарлет? А я Пітер, кучер міс Туп,— промовив він, тримаючи капелюха в руці. І зразу ж наказав суворо, коли Скарлет підібрала полу сукні, збираючися зійти вниз: — Не ступайте у багнюку! Ви, я бачу, не більш розважливі, як міс Туп, а та, що мале дитя — завше ноги промочить. Дайте-но я перенесу вас.

Він на диво легко, попри свою видиму слабосилість і вік, підхопив Скарлет на руки, а тоді, побачивши у дверях вагону Пріссі з немовлям на руках, сказав:

— А це дівча — ваша нянька? Е, міс Скарлет, надто мала вона, аби няньчити єдиного синочка місте’ Чарлза. Але про це потім буде мова. А ти, дівонько, йди за мною, та гляди не впусти дитини.

Скарлет покірно дозволила перенести себе аж до коляски, і так само без слова спротиву сприйняла докір за невдалий вибір няньки. Поки вони перетинали майдан, а набурмосена Пріссі чалапала за ними, Скарлет пригадалося, що розповідав Чарлз про дядька Пітера.

«Усю мексиканську кампанію він був біч-о-біч з батьком, доглядав його після поранення, а точніше — просто врятував йому життя; Нас із Мелані, власне, дядько Пітер і виростив, бо ми були зовсім малі, коли не стало батька з матір’ю. Тітонька Туп на той час уже побила горшки зі своїм братом Генрі і перебралася жити до нашого дому, ставши нам за опікунку. Але ж вона сама безпорадне створіння, така собі мила доросла дитина, і дядько Пітер так її і сприймає. Вона не здатна нічогісінько вирішити своєю волею, навіть якби йшлося про її власне життя, тож дядько Пітер усе вирішує за неї. Це він, коли мені минуло п’ятнадцять років, вирішив, що я повинен мати більше грошей на кишенькові витрати, це він наполіг, щоб я довершував освіту в Гарварді, тоді як дядько Генрі вважав, що з мене вистачить і місцевого університету. І коли Меллі підросла, це він, дядько Пітер, вирішував, чи пора їй робити зачіску й виїздити на вечірки. Він каже тітоньці Туп, коли сидіти вдома, бо надворі занадто холодно чи занадто мокро, або коли вона має одягати шаль... Такого тямущого негра я зроду не бачив, а крім того, він ще й найвідданіший. Єдиний клопіт, що ми всі троє, з усіма нашими помислами та вчинками, під його владою, і він це знає».

Чарлзові слова відразу ж знайшли підтвердження, коли дядько Пітер вибрався на передок і взяв у руки батіг.

— Міс Туп дуже хвилюється, що не поїхала стріти вас. Вона боїться, щоб ви не образились, але я сказав, що вона й міс Меллі тільки заляпають собі нові сукні і що я все вам поясню. Міс Скарлет, ви б узяли на руки дитинча. Бо ця мала ще його впустить.

Скарлет глянула на Пріссі й зітхнула. Пріссі й правда була не найкраща нянька. Недавнє піднесення її з худенького дівчатка у куцій спідничині, з цупкими кісками до поважної персони в довгому ситцевому платті й білому накрохмаленому тюрбані геть запаморочило їй голову. Вона б нізащо не досягла цих висот у такому молодому віці, якби не воєнна скрута та не вимоги інтендантської служби до Тари, через що Еллен ніяк не могла обійтись без Мамки й Ділсі та й без Рози чи Тіни. Пріссі ще ніколи в житті не бувала далі як на милю від Тари та Дванадцяти Дубів, і поїздка потягом та ще й у відповідальній ролі няньки виявилась таким випробуванням, що його насилу витримувала її маленька чорна голова. Двадцятимильна подорож від Джонсборо до Атланти так розбурхала Пріссі, що Скарлет мусила весь час сама тримати дитину на руках. А тепер оце скупчення великої кількості людей та будівель і зовсім вивело няньку з рівноваги. Вона крутилася на місці, тицяла туди й сюди пальцем, підскакувала і так при цьому шарпала немовля, що воно почало жалібно скиглити.

Скарлет тужливо згадала пухкі руки старої Мамки — тій досить було взяти малого на руки, як він стихав. Але Мамка лишилася в Тарі, отож нема про що й говорити. А якби вона сама забрала від Пріссі малюка, це теж нічого б не дало. У неї на руках він верещав би так само голосно, як і в Пріссі. А то ще почав би смикати за стрічки від капелюшка, ну, і зім’яв би їй сукню. Отож вона вдала, ніби не почула слів дядька Пітера.

«Може, колись я й навчуся доглядати дітей,— думала вона роздратовано, поки коляска, перехиляючись із боку на бік, вибиралася з багнюки біля станції.— Але я ніколи не буду їх розманіжувати». А побачивши, що Вейдове личко аж посиніло від крику, сердито кинула няньці:

— Дай йому смокталку з цукром, Пріссі, вона у тебе в кишені. Зроби що-небудь, аби він стих. Я знаю, він хоче їсти, але я ж не можу зараз його годувати.

Пріссі дістала смокталку, яку завбачливо дала їй уранці Мамка, і маля заспокоїлось. Скориставшись хвилиною тиші, Скарлет розглянулася вздовж вулиці й трошки підбадьорилась. А коли дядько Пітер кінець кінцем, вправно маневруючи, виволік коляску з ковдобин і звернув на Персикову вулицю, вона відчула, як у ній уперше за багато місяців пробуджується інтерес до життя. Як же місто виросло! Востаннє вона була тут трохи більше як рік тому, і здавалося просто неймовірним, щоб знайома їй маленька Атланта могла так разюче змінитися за цей короткий час.

Минулого року власні знегоди настільки заполонили увагу Скарлет, а будь-які згадки про війну настільки їй набридли, що вона й не уявляла, які великі зрушення сталися в Атланті після початку бойових дій. Ті самі залізниці, завдяки яким Атланта зробилася перехрестям торгових шляхів у мирну добу, набули життєво важливого стратегічного значення в пору війни. Віддалене від фронту, це місто зі своїм залізничним вузлом становило сполучну ланку між двома арміями Конфедерації — армією Вірджинії та армією Теннессі й Заходу. Крім того, Атланта зв’язувала обидві армії з глибоким півднем, звідки надходили до них поповнення й постачання. А тепер, відповідно до вимог війни, Атланта ставала ще й промисловим центром, і санітарною базою, і одним з найголовніших осередків, де концентрувалось як військове спорядження, так і продовольство для всього південського війська.

Скарлет розглядалася на всі боки, марно силкуючись побачити ознаки добре знайомого їй маленького містечка. Воно зникло. Місто, яке вона бачила, нагадувало немовля, що за одну ніч виросло в непосидющого велетня.

Атланта гула, наче вулик, пишаючись усвідомленням своєї ваги для Конфедерації, і день і ніч працювала задля того, щоб сільськогосподарський край перетворити на індустріальний. До війни на південь від Меріленду майже не було ні бавовнопрядильних, ні вовноткацьких фабрик, ні арсеналів, ні машинобудівних закладів — чим південці ще й пишалися. Південь давав державних діячів і вояків, плантаторів і лікарів, правників і поетів, але ні в якому разі не інженерів чи техніків. Нехай собі янкі обирають ці плебейські професії! Але тепер порти Конфедерації блокував флот північан, і крізь блокаду сюди могла прослизнути з Європи тільки мізерна кількість вантажів, отож Південь розпачливо кинувся сам виробляти бойове спорядження. Північ могла собі з усього світу діставати техніку й солдатів, тисячі ірландців та німців вливалися в армію північан, спокусившись на щедру платню, тоді як Південь міг покладатися лише на власні сили.

У механічних майстернях Атланти з великими зусиллями переобладнували верстати на виробництво військової техніки; справа ця посувалася дуже нелегко, бо на Півдні практично не було машин для зразку, і мало не кожне коліщатко й гвинтик доводилося виготовляти за кресленнями, що їх, обминаючи блокаду, привозили з Англії. На вулицях Атланти тепер не дивина було побачити прибульців з-за кордону, і місцеві мешканці, які ще рік тому обертали голови, почувши навіть легкий акцент уродженців американського Заходу, вже перестали звертати увагу й на зовсім незвичну для них вимову європейців, які прибули сюди крізь блокаду, щоб виробляти машини й зброю для південського війська. Конфедерації було б украй важко без цих кваліфікованих фахівців налагодити виробництво власних пістолетів, гвинтівок, гармат і пороху.

Серце міста пульсувало в напруженому ритмі: перевезення військового спорядження залізничними артеріями до обидвох фронтів не припинялося ні вдень, ні вночі. Цілу добу чувся гуркіт потягів, що прибували в місто або вирушали з нього. Кіптява з новоспоруджених заводів осідала на білі стіни житлових будинків. Темряву ночі освітлював вогонь у горнах, а гупання молотів не стихало довго після того, як городяни вкладалися спати. Де ще торік лежали пустирі, тепер постали майстерні, що виробляли упряж, сідла й взуття, зброярні, що давали гвинтівки й гармати, прокатні стани та ливарні, які продукували рейки й товарні вагони на зміну тим, що їх знищили янкі, і ще багато різних закладів, у яких вироблялися остроги, мундштуки для вуздечок, хомути, намети, гудзики, пістолети й шаблі. Ливарні вже відчували брак металу, бо довозити його через блокаду було дуже тяжко, а видобуток своєї сировини рудні в Алабамі майже припинили, оскільки рудокопи подалися на війну. В Атланті не лишилося жодної чавунної огорожі, жодної чавунної гратки, воріт і навіть статуй на газонах — усе пішло на переплавку.

А на Персиковій вулиці й на всіх прилеглих вуличках розмістилися численні армійські служби: інтендантська, залізнична, зв’язкова, поштова, військово-поліційна, і в кожній кишма кишіло людей у військовій формі. На околицях були стайні з запасними кіньми й мулами і великі загороди для них, а на бічних вулицях — шпиталі. Зі слів дядька Пітера Скарлет зрозуміла, що Атланта зробилася містом поранених, бо шпиталів тут було безліч: і загальні, і інфекційні, і окремо для тих, хто одужував. І день у день з поїздів біля П’яти Променів вивантажувано все нові партії поранених і хворих солдатів.

Маленьке містечко зникло, а натомість постало нове швидко розбудовуване місто, сповнене невгамовного руху й енергії. Скарлет, яка звикла до тихого розміреного плину сільського життя, аж дух забивало від усієї цієї метушні, але вона їй подобалася. Навколишня атмосфера приємно збуджувала, і Скарлет здавалося, що прискорений пульс міста б’ється у згоді з пульсом її власного серця.

Поки коляска повільно долала вибої головної вулиці Атланти, Скарлет зацікавлено придивлялася до нових будівель і нових облич у місті. На хідниках було повно людей в уніформах, які належали до різних родів військ і мали різні звання, вузьку проїжджу частину вщерть заполонили коляски, брички, санітарні карети, армійські фургони, возії яких кляли на всі заставки мулів, що насилу тягли повози через глибокі ковдобини; вістовці у сіро-глинястій формі, розляпуючи багнюку, мчали від однієї військової частини до іншої з наказами й телеграфними депешами; поранені кульгали на милицях, здебільшого дбайливо підтримувані під руку дамами; з навчальних плаців, де новобранців муштровано на солдатів, долинали звуки сурми й барабану, рвучкі вигуки команд; а ще — серце у Скарлет мало з грудей не вискочило, коли вона вперше в житті побачила військові мундири янкі: дядько Пітер показав їй батогом на гурт похмурих чоловіків у синьому, що під конвоєм відділення конфедератів з гвинтівками напереваги прямували до станції, звідки їх мали відправити в табір для військовополонених.

«О,— подумала Скарлет, уперше від дня того прикрого пікніка щиро зрадівши,— мені тут сподобається! Тут таке життя вирує!»

А життя в Атланті й справді вирувало, навіть дужче, ніж вона могла собі уявити: з’явилися десятки нових барів, услід за військом насунули до міста роями повії, і процвітали притони, наганяючи жах на чеснотливих городян; усі готелі, заїзди й приватні будинки переповнили приїжджі, що хотіли бути ближче до своїх поранених родичів в атлантських шпиталях. Щотижня влаштовувалися вечірки, бали, доброчинні базари, нашвидку справлялися одне за одним весілля — жених-відпускник в ясно-сірій з золотими галунами уніформі й наречена в пишному вбранні, що його доставляли крізь блокаду разом з шампанським, без якого неможливе було весільне свято, проходили під шпалерами схрещених шабель, а невдовзі по тому наставало прощання й лилися сльози. Цілу ніч обсаджені деревами вулиці відлунювали тупіт ніг у танцях, з віталень чулися звуки фортепіано, а жіночі сопрано спліталися з голосами молодих воїнів, виводячи сумовиті слова «Сурмачі сурмлять відбій» та «Твій лист прийшов, але запізно»,— ці тужливі балади викликали сльози на очах юних істот, які ще ніколи не знали справжнього горя.

Коляска місила рідку багнюку й котилася вперед. Скарлет дорогою невтомно розпитувала про різні речі, а дядько Пітер, гордий своєю поінформованістю, відповідав, тицяючи туди-сюди батогом.

— Це арсенал. Атож, мем, тут у них гвинтівки й усяке таке. Ні, мем, це не крамниці, це контори блокадників. Як, міс Скарлет, ви нічого про них не знаєте? Це контори чужинців, що скуповують бавовну в нашій Конфед’рації і вивозять суднами з Чарлстона й Вілмінгтона, а нам привозять порох. Ні, мем, я не знаю, хто вони такі. Міс Туп — вона каже, що то англійці, але ніхто не може второпати, як вони говорять. Атож, мем, дим страшний, ця кіптява геть псує шовкові фіранки міс Туп. Це з тих прокатних станів та ливарень. І так вони гуркочуть по ночах! Просто спати не дають. Ні, мем, я не можу приставати, ви так, на ходу роздивляйтесь. Я обіцявсь міс Туп одвезти вас прямісінько додому... Міс Скарлет, уклоніться-но! Онде міс Меррівезер і міс Елсінг до вас вітаються.

Скарлет невиразно пригадувала імена цих двох дам — вони приїздили з Атланти до Тари на її весілля, це начебто близькі приятельки міс Дріботуп. Отож вона швиденько обернулась у той бік, куди показував дядько Пітер, і вклонилася. Дами сиділи в колясці перед галантерейною крамницею. Хазяїн і двоє прикажчиків стояли на хіднику з рулонами бавовняних тканин у руках. Місіс Меррівезер була висока гладка матрона з таким тугим корсетом, що її бюст випинався вперед, немов ніс корабля. Штучні каштанові кучері демонстративно відмовлялися гармоніювати з природним сталево-сивим волоссям цієї добродійки, яке скромно проступало з-під перуки. А округле густо підмальоване обличчя її засвідчувало й добродушну пронюшливість, і звичку командувати. Дещо молодшою виглядала місіс Елсінг — худорлява й тендітна, вона ще зберігала сліди колишньої вроди й владолюбну поставу.

Ці дві дами вкупі з третьою, місіс Вайтінг, являли основну підпору товариського життя Атланти. Під їхньою орудою були три церкви у місцевих парафіях — і клір, і церковний хор, і парафіяни. Вони влаштовували доброчинні базари, головували у швацьких гуртках, заправляли балами й пікніками, їм було відомо, який шлюб виявився вдалим і який — ні, хто потайки випиває, хто має родити й коли. Вони були авторитетні знавці генеалогій усіх вартих уваги родин у Джорджії, Південній Кароліні й Вірджинії — решту-бо штатів вони взагалі нехтували, бувши впевнені, що кожен, хто має сяку-таку вагу, не може походити з яких-небудь інших штатів, крім цих трьох. Вони достеменно знали, чия поведінка пристойна, а чия ні, і не гребували жодною нагодою прилюдно ознаймити свою думку: місіс Меррівезер — на всю силу власного голосу, місіс Елсінг — манірно розтягуючи й притишуючи слова, місіс Вайтінг — розпачливим пошептом, що мав показати, як їй неприємно згадувати про такі речі. Всі три дами не терпіли одна одної й не довіряли одна одній так само щиро, як і члени першого римського тріумвірату, чим, очевидно, й пояснюється, що спілка їхня була така міцна.

— Я сказала Туп, що ви неодмінно повинні бути у моєму шпиталі,— усміхнено вигукнула місіс Меррівезер.— Ні в якому разі нічого не обіцяйте місіс Мід чи місіс Вайтінг!

— Не обіцятиму,— відповіла Скарлет, не зовсім певна, про що мовить місіс Меррівезер, але відчуваючи приємність, що її так радо вітають і що хтось її потребує.— Сподіваюся, ми невдовзі побачимось.

Коляска поволі покотилася далі, та за хвилину зупинилась, щоб дати пройти через заболочену вулицю двом дамам, які, ступаючи з каменя на камінь, несли в руках повні кошики бинтів. У ту саму мить Скарлет помітила на хіднику жіночу постать в яскравій одежі, занадто яскравій, як для вулиці,— на плечах у незнайомки була барвиста кашемірова шаль з довгими торочками. Озирнувшись, Скарлет побачила, що то висока ладна жінка з визивним обличчям і кучмою рудого волосся, такого рудого, аж наче воно пофарбоване. Це вперше їй випало побачити жінку, яка, безперечно, «щось робила зі своїми косами», і Скарлет втупилась у неї, мов зачарована.

— Хто це, дядьку Пітер? — запитала вона пошепки.

— Не знаю.

— Ну ні, ти знаєш, я ж бачу. То хто це?

— Її звуть Краля Вотлінг,— відказав дядько Пітер, зневажливо відкопиливши нижню губу.

Скарлет зразу помітила, що він не сказав перед іменем ні «міс», ні «місіс».

— А що вона за одна?

— Міс Скарлет,— суворо мовив дядько Пітер, ні сіло ні впало уперіщивши батогом безневинного коня.— Міс Туп зовсім не сподобається, що ви розпитуєте про таке, чого вам і не слід знати. У цьому місті тепер сті’ки всякого непотребу набралося, що ним і уста поганити негоже.

«Боже милостивий! — подумала Скарлет, покірливо замовкнувши.— Це, певно, пропаща жінка!»

Ще ніколи Скарлет не бачила пропащої жінки, тож вона обернулась і довго дивилась їй услід, поки та не розтанула в натовпі.

Крамниць і нових будівель, що постали за час війни, траплялося вже дедалі менше, і у проміжках між ними слалися порожні ділянки. Нарешті ділова частина міста вся лишилася позаду, і обабіч були самі приватні будинки. Скарлет упізнавала їх, як давніх друзів: ось статечний і величний дім Лейденів; ось Боннелів, з маленькими білими колонами й зеленими віконницями; ось за невисоким живоплотом насуплений особняк Маклюрів з червоної цегли, збудований у георгіанському стилі. Їхали тепер ще повільніше, бо з ганків, садочків і з хідників раз у раз чулися жіночі вітання до Скарлет. Декого з цих жінок вона трохи знала, декого туманно пригадувала, але більшість їх була таки незнайома. Мабуть, тітонька Дріботуп усім розголосила про її приїзд. Вряди-годи доводилось малого Вейда підносити вгору, щоб ті дами, які наважувались, незважаючи на багнюку, підступити до коляски, могли вголос висловити своє захоплення малюком. Усі вони запрошували її прилучитись до їхніх в’язальних чи там швацьких гуртків, до їхніх шпитальних комітетів — саме до їхніх, а не чиїхось інших,— і Скарлет легкодумно роздавала на всі боки свої обіцянки.

Коли проїжджали повз незграбний будинок, обшитий зеленою шалівкою, негритянське дівча закричало зі сходинок ганку:

— Вона вже їде!

Ту ж мить показалися з будинку доктор Мід з дружиною та їхній тринадцятирічний син Філ, голосно вітаючи Скарлет. Вона пригадала, що з ними теж познайомилась на своєму весіллі. Місіс Мід вибралася на кам’яну тумбу, яка стояла понад дорогою для того, щоб легше було висідати з карети, і витягла шию, роздивляючись на дитину, а лікар, знехтувавши багнюку, підступив до самої коляски. Він був високий і кощавий, мав клинцювату сиву борідку, а одежа теліпалась на його сухоребрій постаті, немов розгойдувана вітром. В очах усієї Атланти він виглядав опорою і носієм усілякої мудрості, тож не дивно було, що частку цієї віри перейняв і він сам. Але попри свої помпезні манери й звичку промовляти оракульським тоном, доктор Мід був найдобрішою істотою на все місто.

Потиснувши Скарлет руку, тицьнувши Вейда пальцем у живіт і похваливши при цьому, він тут-таки заявив: тітонька Дріботуп урочисто запевнила його, що Скарлет ані в який інший шпитальний і бандажний комітет не піде, як тільки в той, де місіс Мід.

— Боже мій, але як же мені бути, я вже стільком дамам наобіцяла! — вигукнула Скарлет.

І місіс Меррівезер, очевидно, теж! — обурено скрикнула місіс Мід.— А нехай їй всячина! Вона жодного поїзда не пропустить!

— Я обіцяла, бо просто не мала гадки, про що мова,— зізналася Скарлет. — А що це таке, до речі,— шпитальний комітет?

Лікаря та його дружину, здавалося, трохи шокувало невігластво Скарлет.

— Але ж, звичайно, ви там у своїй глушині й не могли про це знати, — знайшлася з вибаченням для новоприбулої місіс Мід.— У нас створено комітети сестер милосердя, щоб доглядати в різні дні поранених по різних шпиталях. Ми доглядаємо їх, допомагаємо лікарям, готуємо бинти й шиємо одяг, а коли поранені оклигують настільки, що можуть виписатися з шпиталю, забираємо їх до себе додому, поки вони видужають остаточно і вже тоді вертаються до війська. І опікуємося сім’ями поранених — тобто тими сім’ями, що в нужденному стані, а часом стан у них гірше, ніж нужденний. Наш комітет створено при тому шпиталі, де працює доктор Мід, і всі кажуть, що він там творить чудеса і...

— Ну, ну, місіс Мід,— лагідно урвав її чоловік.— Нічого мене перед людьми розхвалювати. Я роблю мінімум того, що мушу робити, якщо вже ви не пустили мене в діючу армію.

— Хто не пустив? — обурено вигукнула дружина.— Я не пустила? Це місто тебе не пустило, і ти чудово це знаєш. Розумієте, Скарлет, коли люди почули, що мій чоловік збирається до Вірджинії як військовий хірург, усі дами в нашому місті підписали петицію, прохаючи його залишитися з нами. Звичайно ж, місто не може обійтися без тебе!

— Ну, ну, місіс Мід,— знову стримав її лікар, явно вдоволений компліментом.— Що ж, як ми віддали одного хлопця на фронт то, мабуть, вистачить тим часом.

— А на той рік і я піду на війну! — вигукнув малий Філ, від збудження аж підстрибуючи.— Барабанщиком! Я вже вчуся барабанити. Хочете послухати? Я зараз принесу барабан.

— Ні-ні, іншим разом,— з тривогою на обличчі сказала місіс Мід, пригортаючи сина.— Але на той рік тобі ще рано буде, голубе. Хіба, може, за два роки.

— Та до того часу й війна скінчиться! — ображено скрикнув Філ, вириваючись від матері.— Ти ж мені обіцяла!

Батько й мати перезирнулися над головою хлопця, і Скарлет помітила цей погляд. Дарсі Мід був на фронті у Вірджинії, і вся любов батьків звернулася на меншого сина, який ще лишався з ними.

Дядько Пітер кахикнув.

— Міс Туп була дуже схвильована, коли я вибирався з дому. Тож як нас довго не буде, вона й зовсім зімліє.

— До побачення! Я буду у вас сьогодні надвечір,— гукнула місіс Мід.— І перекажіть від мене міс Туп, що як вона не відпустить вас у мій комітет, то зімліє ще й не так.

Коляска рушила далі багнистою дорогою, перехиляючись із боку на бік, а Скарлет відкинулася на подушки й усміхнулась. Зараз вона почувала себе куди краще, ніж протягом багатьох попередніх місяців. Атланта з її людським тлумом, з її поспіхом, де на кожному кроці так і чекай якоїсь несподіванки, справляла дуже приємне й дуже збудливе враження — це місто не можна було й порівнювати з відлюдною плантацією за Чарлстоном, де нічну тишу порушували тільки крики алігаторів, і навіть з самим тим містом, що дрімало у затінених садках за високими парканами, і з Саванною, на широких вулицях якої росли пальми, а поруч протікала каламутна річка. Атланта, нехай і ненадовго, здалася Скарлет милішою навіть за Тару, хоч і яка Тара була дорога її серцеві.

Щось таємничо-звабливе мало в собі це місто з його вузькими багнистими вуличками серед положистих червоних пагорбів, якусь первісну грубувату силу, близьку до того природного первня в її душі під тонкою плівкою благородних понять, що їх Скарлет прищепили Еллен і Мамка. Вона раптом відчула, що саме тут її місце, а не в тих супокійних і притишених старих містах, що лежать над жовтими водами.

Будинки тепер стояли на щораз більшій відстані одні від одних, і ось, вихилившись із коляски, Скарлет побачила червону цеглу й шиферний дах будинку міс Дріботун. Він був чи не останній на північній околиці міста. Далі за ним Персикова вулиця вужчала й переходила в путівець, що звивався під величними деревами й зникав у тихій гущавині лісу. Чепурний дерев’яний паркан недавно пофарбували на біле, а на подвір’ї перед будинком жовто зоріли останні в цьому сезоні жонкілі. На сходинках веранди стояли дві жінки в чорному, і за ними кремезна мулатка, що тримала руки під фартухом і показувала білі зуби в широкому усміху. Пухкенька міс Дріботуп схвильовано тупцяла на своїх куцих ніжках, одну руку притисши до пишних грудей, аби заспокоїти розтривожене серце. Скарлет побачила Мелані поряд з нею, і враз її затопила хвиля неприязні: оце і є ложка дьогтю в бочці атлантського меду, ця тендітна невисока постать у чорній жалобній сукні, з непокірними темними кучерями, стягненими в тугий вузол, з привітною вітальною усмішкою на овальному личку.

Коли котрийсь південець розохочувався спакуватись і вирушити за двадцять миль у гостину, та гостина рідко тривала менше місяця, а звичайно затягувалася на багато довший термін. З південців були такі ж ревні гостювальники, як і щедрі господарі, і не становило великого дива, що родичі могли завітати на Різдво й засидітись у гостях до липня. Часто бувало так, що молодята, відбуваючи медовий місяць, залишались у гостинних господарів аж до появи на світ другої своєї дитини. Незрідка старші віком тітки й дядьки, приїхавши у неділю на обід, застрягали в гостині на роки й роки, аж до самої своєї смертної години. Гості нікого не обтяжували, бо будинки були просторі, челядь численна, і кілька зайвих ротів не завдавали ніякого клопоту в цьому краю достатку. Гостювати їздили старі й малі, чоловіки й жінки: молодята — просто скласти візит, молоді матері похвалитися немовлям, напівхворі — піддужати, батьки відправляли в гості дівчат, яких хотіли вберегти від небажаного шлюбу або які досягли критичного віку, так і не знайшовши собі пари, отож малася надія, що це вдасться зробити за сприянням родичів на новому місці. Гості пожвавлювали й додавали розмаїття неспішному плинові південського життя, і їм завжди були раді.

Отак і Скарлет прибула до Атланти, не маючи й гадки, на скільки часу тут залишиться. Якщо їй видасться так само нудно, як у Саванні й Чарлстоні, вона вернеться додому за місяць. А сподобається, то житиме тут, допоки буде охота. Однак ледве Скарлет приїхала, як тітонька Туп і Мелані взяли її в справжню облогу, силкуючись переконати, щоб лишилася у них назавжди. Було використано всі можливі аргументи. Вони хочуть, щоб вона жила з ними, бо її тут люблять. Вони дуже самотні, і вночі їм буває страшно у цьому великому будинку, а Скарлет така хоробра, і з нею вони нічого не боятимуться. Вона така чарівна, що самим виглядом своїм підносить їх на дусі. І тепер, коли не стало Чарлза, її місце й місце його сина із Чарлзовою ріднею. Бо ж і так за чоловіковим заповітом їй належить половина будинку. Ну, і ще ж Конфедерація потребує кожної зайвої пари рук — шити, плести, скручувати бинти, доглядати поранених.

Чарлзів дядько Генрі Гамільтон, що по-парубоцьки мешкав у готелі «Атланта» біля станції, також мав з нею поважну розмову на цю тему. Цей низенький, опецькуватий і дратливий старий добродій з рожевим личком і копицею довгого стріблясто-сивого волосся ставився вкрай нетерпимо до всіляких жіноцьких страхів та химер. Саме тому він майже не підтримував стосунків із своєю сестрою міс Дріботуп. Вони змалку вирізнялися цілковитою відмінністю характерів, але остаточно поглибилось між ними розходження, коли тітонька Туп взялася виховувати їхнього небожа Чарлза: «Ти ж робиш з нього слинька, коли він вояцький син!» — обурювався Генрі Гамільтон. А кілька років тому він так образливо висловився на її адресу, що вона тепер згадувала його лише пошепки й з такою осторогою, ніби чесний старий юрист був щонайменше вбивцею. Образи було завдано того дня, коли міс Дріботуп забаглося взяти п’ятсот доларів зі свого спадку, яким опікувався дядько Генрі, і вкласти в якісь неіснуючі золоті копальні. Він відмовився видати їй цю суму і в запалі заявив, що у неї нема тями й на комара й що досить йому побути в її товаристві п’ять хвилин, як його починає тіпати. Відтоді вона бачилася з ним тільки раз на місяць, і то на чисто діловому грунті, коли дядько Пітер одвозив її до братової контори одержати від нього гроші на прожиття. Після цих коротких візитів Туп неодмінно вкладалася аж до вечора в ліжко, вся в сльозах і з флакончиком нюхальної солі напохваті. Мелані й Чарлз, які чудово ладнали з дядьком, пропонували свої послуги, щоб уберегти її від таких тяжких випробувань, але Туп щоразу вперто стуляла свого дитячого ротика й відмовлялася. Генрі — це її хрест, і вона нестиме його до кінця. З цього Чарлз і Мелані зробили висновок, що принагідне збудження вносило приємну різноманітність в її надмірно затворницьке життя.

Скарлет дядькові Генрі сподобалася відразу, бо, як сказав він, видно, що вона, попри всі свої дурнуваті кривляння, не без клепки в голові. Він опікувався не тільки маєтністю Туп і Мелані, а й тією частиною спадщини, яку Чарлз заповів Скарлет. Скарлет була приємно вражена, що вона тепер заможна молода вдова, бо Чарлз, окрім половини будинку, де жила тітонька Туп, відписав їй і землю, а також деяку власність у місті. А вартість складів та пакгаузів над залізницею неподалік станції, що становили частку спадщини Скарлет, потроїлась від початку війни. Саме в цей момент, докладно поінформувавши Скарлет про стан її нерухомості, дядько Генрі й порушив питання, чому б не оселитися їй в Атланті назавжди.

— Дійшовши повноліття, Вейд Гемптон буде багатою людиною,— сказав він.— Якщо Атланта й далі зростатиме в такому темпі, вартість його спадку за двадцять років збільшиться вдесятеро, тож було б цілком слушно виховувати хлопця там, де його маєтність, аби він навчився давати їй лад, та й за майном Туп та Мелані наглядати. Невдовзі він залишиться єдиним чоловіком з роду Гамільтонів, бо ж мені не вічно жити.

А щодо дядька Пітера, то той і не сумнівався, що Скарлет приїхала до Атланти назовсім. Він і гадки не допускав, щоб єдиний Чарлзів син виховувався десь на стороні, поза його, Пітера, впливом. Скарлет слухала всі ці міркування, всміхалася, але сама нічого не казала: вона не хотіла зв’язувати себе обіцянками, поки не впевниться, чи сподобається їй життя в Атланті, серед чоловікової рідні. Крім того, вона знала, що й Джералд з Еллен так легко не поступляться. Та ще й те важило, що, опинившись тепер поза Тарою, вона стала відчувати гостру тугу за домівкою, за червонястими полями, що на них по весні щедро зеленіють кущики бавовнику, за такою духмяною тишею присмерку. Уперше до її свідомості почало доходити, що мав на увазі Джералд, коди казав: любов до землі у неї в крові.

А тим часом вона тактовно ухилялася від певної відповіді, чи довго тут гостюватиме, і сама поволі призвичаювалась до життя будинку з червоної цегли на глухому кінці Персикової вулиці.

Придивляючись до родичів Чарлза, ближче знайомлячись із домівкою, де він виростав, Скарлет могла тепер трохи краще зрозуміти цього юнака, що так неймовірно швидко зробив її своєю дружиною, матір’ю його сина й удовою. Тепер їй виразно було видно, чому він був такий сором’язкий, такий простодушний і мрійливий. Якщо Чарлз і успадкував певні риси суворого, безстрашного й запального воїна, свого батька, то їх ще в дитинстві заглушила у ньому та жіночна атмосфера, що панувала в цьому домі. Його відрізняла глибока любов до тітоньки Дріботуп, яка й у літньому віці залишилась дитиною, і дужча, ніж звичайно у братів, любов до Мелані, а вони ж обидві були до того лагідні й не від світу сього жінки, що інших таких ще попошукати.

Тітоньку Дріботуп шістдесят років тому охрестили Сарою Джейн Гамільтон, але відтоді, як у котрийсь давноминулий день люблячий батько, зачувши жвавий дрібний тупіт її маленьких ніжок, приліпив їй раптом прізвисько Дріботуп, ніхто ніколи й не звав її інакше. Від часу того другого хрещення багато чим змінилася тітонька, тож і прізвисько це стало вже не зовсім доречним. Від жвавої верткої дівчинки тільки й лишилося, що дрібні ніжки, непропорційно малі, як на важкий тулуб, та схильність жебоніти по-дитячому бездумно і безтурботно. Міс Дріботуп тепер перетворилась на грузьку рожевощоку й срібнокосу даму, яка насилу дихала через надміру туго зашнурований корсет. Вона ледве могла пройти пішки більш як квартал своїми куцими ніжками завжди у затісних черевичках. Досить було найменшого збудження, як серце її боляче стискалось, і вона без усякого сорому попускала йому, непритомніючи при першій-ліпшій нагоді. Всі знали що її млості були звичайним дамським прикиданням, але вони любили тітоньку й воліли не витикати їй цих маленьких прогріхів. Усі й справді любили її й балували, мов дитину, і не сприймали на повному серйозі — всі, окрім її брата Генрі.

Плітки вона любила над усе, більше навіть, ніж смачні наїдки, без яких їй важко було обходитись: добродушно й безневинно перетирати на зубах чужі справи тітонька Туп могла цілі години. Вона не тримала в голові ні імен, ні дат, ні місць подій, і безбожно переплутувала дійових осіб атлантських драм, але це нікого не вводило в оману, бо не знаходилося жодного тупака, щоб узяв на віру її слова. Та й ніхто ніколи і не розповідав їй нічого насправді скандального чи непристойного: попри шістдесятирічний вік цієї панни, вважалося за необхідне оберігати її цноту, і завдяки мовчазній змові друзів вона так і лишилася на все життя затворницьким і розпещеним старим дитям.

Мелані багато чим була схожа на свою тітку. Так само сором’язлива й скромна, вона так само легко червоніла, але не була позбавлена й тверезого глузду — «принаймні, у певному розумінні»,— як у глибині душі неохоче визнавала Скарлет. Обличчям Мелані теж була схожа, як і тітонька Туп, на затворницьки виховувану дитину, яку в житті супроводять лише добрість і прямота, правда й любов, яка ніколи не стикається з жорстокістю та злом і не розпізнає їх, спіткавши. Оскільки вона була щаслива, то й хотіла, щоб усі круг неї також були щасливі чи бодай задоволені своєю долею. Через це вона бачила тільки найкраще в людині й неодмінно підкреслювала ці риси. Хай би який був недотепний служник, вона знаходила в ньому незвичайну вірність і доброту, хай би яка була дівчина бридка лицем і звадлива, вона добачала в ній ладну поставу або шляхетну вдачу, хай би який чоловік був мізерний чи нудний, вона прагнула оцінювати його, враховуючи не явно видимі вади, а, можливо, приховані в ньому чесноти.

А що всім цим Мелані виявляла щирість і безпосередність своєї зичливої натури, то кожне й горнулося до неї: хто ж може не піддатися чарам такої істоти, яка вміє знаходити в інших людях гарні риси, невідомі навіть їм самим? Тим-то вона мала більше приятельок, ніж будь-хто з дівчат у місті, та й приятелів серед хлопців також більше, ніж хто, от лише кавалерів було негусто, оскільки їй бракувало самолюбства й упертості, таких важливих для завоювання чоловічих сердець.

Власне, Мелані поводилась так, як то взагалі вимагалося від дівчат-південок — щоб чоловікам в їхньому колі було добре й приємно. Саме ця щасливо придумана жіноцька змова і надавала такої привабливості південському товариству. Жінки розуміли, що той край, де чоловіки вдоволені життям, де їм не суперечать і дають змогу вільно тішити свою марнославність, може бути справжнім раєм для жіноцтва. Отож від колиски до могили жінки докладали зусиль, аби чоловіки відчували задоволення собою, за що ті щедро відплачували жінкам гречністю і схилянням. Чоловіки, коли на те пішло, залюбки обдаровували жінок усім на світі, за єдиним винятком розуму. Скарлет не згірш за Мелані вміла бути привітною, тільки для неї це було знаряддя, використовуване з неабияким артистизмом та виваженістю. Різниця між ними полягала в тому, що Мелані говорила з людьми лагідно й лестиво, щоб зробити їм бодай на часину приємне, а Скарлет завжди при цьому мала на меті якусь свою вигоду.

Від двох найдорожчих йому істот Чарлз нічого не дізнався про суворі реалії життя і не мав на чому гартувати свою волю: домівка, в якій він виростав, скидалася на затишне пташине гніздечко. Це був тихий, старомодний аристократичний дім, зовсім не схожий на Тару. Як на Скарлет, цьому домові бракувало чоловічого духу: запахів бренді, тютюну, помади для волосся, хриплуватих голосів і часом гострих слівцят, бракувало рушниць, бакенбардів, сідел та вуздечок, гончаків під ногами. Тут не чути було пересварок, таких частих у Тарі, тільки-но Еллєн одвернеться,— коли Мамка заїдалася з Порком, гиркалися між собою Роза й Тіна, вона сама, Скарлет, уїдливо загризалася зі Сьюлін, а Джералд громоголосо грозився всипати їм усім. Тож і не дивно, що Чарлз, вихований у такій атмосфері, зробився мазунчиком. Тут ніколи не втрачали рівноваги, не підвищували голосу, кожен чемно прислухався до думки іншого, а заправляв усіма врешті-решт чорний посивілий самовладець із кухні. Скарлет, яка сподівалася на вільніше життя, вирвавшись із-під Мамчиного нагляду, на свою прикрість, виявила, що дядько Пітер дотримується ще суворіших, ніж Мамка, приписів щодо того, як годиться поводитись дамі, а надто вдові «місте’ Чарлза».

Однак загалом це середовище впливало на Скарлет цілюще, До неї поволі верталася звичайна її життєрадісність. Їй же було тільки сімнадцять років, здоров’я й енергії вона мала як на двох, та й рідня Чарлзова всіляко намагалася її підтримати. І якщо часом ці їхні намагання виявлялися марні, то не вони були винні, бо ніхто не міг угамувати щему її серця, що болісно стріпувалось на кожну згадку імені Ешлі. А Мелані ж так часто його згадувала! Але при тому Мелані й Туп безнастанно придумували різні способи розвіяти ту тугу, що, на їхню думку, труїла їй життя. І щоб зайве не ятрити її рани, силкувалися не згадувати свого власного горя. Вони ревно дбали, щоб вона добре харчувалася, щоб надвечір неодмінно лягала перепочити, щоб їздила коляскою на прогулянки. Вони не тільки понад усяку міру захоплювалися нею, її жвавістю, її тонким станом, її маленькими руками й ногами, її білою шкірою, а й раз у раз говорили їй про це, і на підтвердження своїх слів тут-таки кидалися голубити її, обіймати й цілувати.

До пестощів їхніх Скарлет було байдуже, а ось компліменти тішили її самолюбство. У Тарі вона ні від кого не чула стількох приємних слів на свою адресу. Адже Мамка тільки й знала, що вибивати з неї зарозумілість. Малий Вейд тепер перестав бути тягарем для неї, бо всі, хто мешкав у домі — і чорні, й білі,— а також сусіди обожували малюка, і одне поперед одним хапалися потримати його на колінах. Особливо Мелані була від нього без пам’яті. Вона захоплювалася ним, навіть коли він дико верещав, і приказувала:

— Золотко миле! Як би я хотіла, щоб ти був моїм сином!

Часами Скарлет було важкувато стримувати свої почуття, бо вона все так само вважала, що тітонька Туп страшна дуринда, і безтямне патякання й варнякання старої нестерпно дратувало її. І дедалі більшала в ній ревнива неприязнь до Мелані, аж іноді, коли та, сяючи від любові й гордості, починала говорити про Ешлі або читати вголос його листи, Скарлет мусила раптом виходити з кімнати. Але в цілому життя тут видавалося їй досить приємним, наскільки це дозволяли обставини. В Атланті все-таки було цікавіше, ніж у Саванні, Чарлстоні чи Тарі, і, крім того, через численні незвичні обов’язки, що їх накинула війна, не дуже лишалося й часу розмірковувати і нудитись. Подеколи тільки, загасивши свічку і припавши головою до подушки, вона зітхала й думала: «От якби Ешлі не був одружений! І якби я не мусила доглядати поранених у цьому клятому шпиталі! І якби мені можна було завести кавалера!»

Догляд за пораненими з самого початку викликав у неї цілковиту відразу, але вона не змогла ухилитись від цієї повинності, бо ж обидві дами, місіс Мід і місіс Меррівезер, таки затягли її до своїх комітетів. А це означало чотири рази на тиждень, зав’язавшись косинкою, накинувши довгий фартух від шиї до подолу, вирушати вранці до задушливого й смердючого шпиталю. Усі заміжні жінки в Атланті, як молоді, так і старі, працювали по шпиталях, і то з таким запалом, що здавалися Скарлет просто фанатичками. Вони не сумнівалися, що й вона так само одержима патріотизмом, і були б страшенно вражені, дізнавшись, як мало її обходить війна. Аби не повсякчасні страхи, що Ешлі можуть убити, до війни їй було б байдужісінько, а поранених вона доглядала тільки тому, що не знала, як цього спекатись.

Звісно, нічого романтичного ця робота не мала. Стогони, марення, смерть, сморід — ось із чим зіткнулася там Скарлет. У шпиталях було повно брудних, зарослих, покритих нужею, засмерділих солдатів з такими гидкими ранами, що нормальну людину просто вернуло від цього видовища. Шпиталі просякли наскрізь гангренозним духом, він бив їй у ніздрі ще знадвору, а солодкавий нудотний запах в’ївся їй у руки й волосся і допікав навіть уві сні. Невгавно бриніли й гули мухи, москіти, комарі — вони хмарами літали по палатах і так дошкуляли пораненим, що ті кляли їх або безсило схлипували, а Скарлет, сама чухаючись від їхніх укусів, до того запекло вимахувала пальмовим віялом, аж їй плечі зводило, і подумки посилала всіх поранених під три чорти.

А ось Мелані наче й не вадили ні сморід, ні рани, ні оголені тіла — Скарлет навіть дивувалася: оце така вона несмілива й скромна! Часом, тримаючи миску з інструментами, поки доктор Мід ампутував заражену гангреною кінцівку, Мелані біліла мов стіна. Раз після такої операції Скарлет побачила, як вона у комірчині для білизни тихенько виблювала в рушник. Але на очах у поранених вона незмінно була стримана, бадьора й сповнена співчуття, і в шпиталі її прозвали «янголом милосердя». Скарлет була не від того, щоб і їй дали такий титул, але для цього вона мусила б доторкатися завшивілих тіл, лізти рукою в горло до знепритомнілого, перевіряючи, чи не задушився він жувальним тютюном, перев’язувати кукси, вибирати личинки мух із загноєних ран. Ні, доглядати поранених — то не для неї!

Може, це все було б терпиміше, якби вона могла напускати свої чари на тих, хто вже видужував, бо ж чимало їх і собою були показні, і з добрих родин, але її вдівство виключало таку можливість. Догляд за пораненими на цьому етапі покладався на молодих панн, яких не допускали до тяжко хворих, аби вони там не побачили чогось неподобного для свого дівоцького стану. Не зв’язані ні шлюбом, ані вдівством, вони чинили спустошливі набіги на напіводужалих, і навіть позбавлені будь-яких приваб дівчата без особливих зусиль знаходили собі наречених, що з прикрістю констатувала Скарлет.

Окрім тяжко хворих або серйозно поранених чоловіків, усе товариство Скарлет становили жінки, і це дуже її дратувало, бо вона не любила осіб своєї статі й не довіряла їм, та й просто нудилася з ними. А проте тричі на тиждень у надвечірні години їй доводилося відвідувати швацькі гуртки й бандажні комітети приятельок Мелані. Дівчата, з якими вона там зустрічалася, знали Чарлза і були дуже уважні й люб’язні з нею, особливо Фенні Елсінг і Мейбел Меррівезер, дочки відомих у місті дам-удовиць. Але у ставленні їх до неї проступала така підкреслена шанобливість, наче вона була вже літня дама й прожила всі свої кращі літа, а постійне їхнє базікання про танці й кавалерів викликало в ній заздрість і обурення, що вдівство позбавляє її усіх цих розваг. Та вона ж утричі гарніша за Фенні й Мейбел! І яка несправедливість панує в житті! Це ж безглуздя вважати, ніби серце її поховано в могилі, коли насправді зовсім не так. Коли серцем вона у Вірджинії, там, де Ешлі!

Але, незважаючи на всі ці недогоди, Атланта їй неабияк сподобалась. І збігали тижні за тижнями, а про повернення до Тари у неї і думка не зринала.

Розділ IX

Того літнього ранку Скарлет сиділа біля вікна своєї спальні й зажурено спостерігала за фургонами й колясками, в яких було повно життєрадісних дівчат, дам старшого віку й військових, що їхали Персиковою дорогою до лісу набрати зеленого гілля для оздоблення вечірнього доброчинного базару на користь шпиталів. Червоняста дорога під аркою високих дерев, крізь листя яких де-не-де цідилося сонце, лежала вся у плямах світла й тіней, а копита коней і мулів збивали на ній хмарки рудої куряви. У передньому фургоні сиділо четверо дужих негрів з сокирами — вони мали нарубати гілок вічнозелених дерев і очистити їх від ліан,— а в глибині повозу видніло громаддя прикритих шматиною кошиків та козубів з їжею та посудом і кільканадцять кавунів. Двоє чорних — один озброєний банджо, а другий губною гармонійкою — награвали місцевий варіант пісні «Коли хочеш мило жить, в кавалерію іди...». За ними тяглася весела кавалькада: дівчата в квітчастих бавовняних сукнях, з легкими шаликами на плечах, у бриликах і тонких рукавичках, над головами маленькі парасольки, щоб уберегти шкіру від сонця; старші дами, що сиділи стримано і тільки всміхалися на різні перегуки й жарти від коляски до коляски; видужуючі зі шпиталів, втиснені між тілистими матронами й тендітними дівчатами, які намагалися всіляко їм догодити; офіцери, що їхали ступою на конях, супроводжуючи повози,— рипіли колеса, дзвеніли остроги, поблискували на сонці золоті галуни, поколихувалися парасольки, маяли віяла, чувся спів негрів. Усі вибиралися Персиковою дорогою за місто збирати галуззя, погуляти на пікніку, покуштувати кавунів. «Усі, окрім мене»,— понуро думала Скарлет.

Проїжджаючи повз її вікно, вони всі махали їй рукою і щось привітно гукали, а вона силкувалася відповідати їм у тому ж тоні, хоч це було й нелегко. Гострим щемом заворушився в серці біль, поволі підкотив до горла, виріс у грудку й ось-ось ладен був прорватися слізьми. Усі вибираються на пікнік, окрім неї. А ввечері усі підуть на доброчинний базар і на бал — усі, окрім неї. Себто всі, окрім неї, і тітоньки Дріботуп, і Меллі, й ще кількох бідолах, пов’язаних жалобою. Але Меллі й тітоньці жалоба начебто не вадить. Їм якось і на думку не спадало, щоб і собі вибратись на люди. А от Скарлет навпаки. Їй закортіло на пікнік просто страх.

І де ж тут правда в світі! Готуючись до цього доброчинного базару, вона наробилася вдвічі більше за будь-кого з дівчат у місті. Вона плела шкарпетки й дитячі шапочки, шалики й кашне, і цілі ярди мережив, і розмальовувала всякі порцелянові туалетні мисочки та філіжанки. І розшила прапорцями Конфедерації добрі півдесятка наволочок для диванних подушок (зірочки вийшли трохи кривобокі, щоправда, одні майже круглі, інші з шістьма чи сімома ріжками, але загальне враження все одно було гарне) Вчора вона до повної знемоги працювала у старій задушливій залі манежу, оздоблюючи жовтим, рожевим і зеленим марлевим драпуванням лотки, наставлені попід стінками. Це й справді була тяжка робота, та ще й під наглядом дам із шпитального комітету — ніякої втіхи від неї. І яка могла бути втіха, коли всі ці добродійки Меррівезер, Елсінг і Вайтінг поганяють тебе, мов рабиню! І ще коли мусиш вислуховувати їхні нескінченні вихваляння успіхами своїх дочок. А ще до всього того вона опекла собі до пухирів два пальці, допомагаючи Дріботуп і куховарці пекти листове печиво для лотереї.

І ось тепер, наробившись, як негритянка на плантації, вона мусить з гідністю відійти вбік, саме коли для всіх починається забава! Яка ж це правда на світі, коли чоловік у неї помер і залишив її вдовою з немовлям, що оно верещить у сусідній кімнаті, коли її позбавлено всіляких розваг у житті! Ще ж лише рік тому вона могла танцювати вволю й носити яскраві сукні замість цих похмурих жалобних одінь, і мала щонайменше трьох женихів укупі. Їй же тільки сімнадцять років, і ноги її самі рвуться до танцю. Ні, доля таки несправедлива! Життя проноситься повз неї оцією тінистою літньою дорогою, разом з цими сірими уніформами, дзенькотом острог, маєвом квітчастих суконь, грою на банджо. Вона намагалася не дуже вже звабливо всміхатись і махати рукою, бачачи знайомих чоловіків, що їх доглядала у шпиталі, але ямочки у неї на щоках промовляли самі за себе, та й взагалі як вона могла вдавати, ніби серце її в могилі, коли насправді це зовсім не так?

Свої уклони і помахи рукою Скарлет мусила раптом урвати, коли до неї в кімнату ввійшла Дріботуп, як завжди захекана після сходів, і рішуче відтягла її від вікна.

— Та чи ви при пам’яті, голубонько, що отак махаєте чоловікам з вікна своєї спальні? Ви мене вражаєте, Скарлет, їй-бо! І що сказала б ваша матінка?!

— Та ж ніхто не знає, що це моя спальня.

— Але вони можуть здогадатися, і це нітрохи не краще. Голубонько, ви не повинні цього робити. Всі почнуть говорити про вас, що ви так нескромно поводитесь... Та й крім того, місіс Меррівезер знає, що це ваша спальня.

— І звісно, ця стара плетуха неодмінно всім розпатякає.

— Голубонько, як ви так можете! Доллі Меррівезер — моя найкраща приятелька.

— Але вона таки плетуха,— ох, пробачте, тітонько, та не плачте-бо! Я й не подумала, що це вікно спальні. Більше я не буду... Я просто хотіла подивитись, як вони проїжджають. Мені ж так кортить побути з ними!

— Голубонько!

— Що ж, як це правда! Я так знудьгувалася в чотирьох стінах.

— Скарлет, обіцяйте мені, що більш ніколи такого не скажете. Люди ж почнуть говорити! Всі подумають, ніби ви не виявляєте належної пошани до пам’яті бідного Чарлі...

— Тільки не плачте-бо, тітонько!

— О, бачите, ви теж починаєте плакати,— схлипнула не без утіхи Дріботуп, дістаючи з кишені спідниці хустинку.

Тверда грудка нарешті підкотилась до горла Скарлет і вирвалася назовні голосним плачем — не по бідному Чарлі, як гадала Дріботуп, а через те, що скрип коліс і людський сміх поволі завмирали удалині. Вбігла зі своєї кімнати наполохана Мелані — чорне волосся, завжди охайно підібране в сітку, розсипалось на плечах дрібненькими кучериками, в руці гребінець.

— Любі мої! Що сталося?

— Чарлі! — видушила з себе Дріботуп, охоче віддаючись своєму бідканню й припадаючи головою до Меллі.

— Ох! — скрикнула Меллі, і губи у неї затремтіли, коли прозвучало братове ім’я.— Візьміть себе в руки, дорогенька! Не плачте. Ох Скарлет!

Скарлет упала ницьма на ліжко й голосно заридала за своєю пропащою молодістю, за молодечими розвагами, яких її позбавлено, вона плакала з обуренням і розпукою дитини, яка розуміє, що раніше могла слізьми на будь-чому наполягти, але що тепер слізьми не домогтись уже нічого. Втупивши голову в подушку, Скарлет схлипувала й молотила ногами по стебнованій ковдрі.

— Краще б мені вмерти! — повторювала вона крізь сльози. Перед виявом такого невдаваного горя Дріботуп стримала свій легкодумний плач, а. Меллі кинулася втішати невістку.

— Не плач, любонько! Подумай краще, як тебе любив Чарлі, і нехай це додасть тобі сили. Подумай про своє миле дитятко!

Обурення тим, що її не розуміють, відчуття того, що її позбавлено можливості тішитись життям — усе це не давало Скарлет і слова вимовити. І так було й краще, бо, успадкувавши від батька звичку до відвертості, вона вибовкала б усе, що почувала насправді. Мелані стала гладити її по плечах, а Дріботуп заметушилася по кімнаті, опускаючи штори на вікнах.

— Не треба цього! — закричала раптом Скарлет, піднісши від подушки розчервоніле й набрякле слізьми обличчя.— Я ще не вмерла, щоб уже затемнювати вікна, хоча краще б мені було вмерти! Ідіть собі, ради Бога, дайте мені спокій.

Вона знову впала обличчям на подушку, а Меллі й Дріботуп, пошепки порадившись, навшпиньках вийшли з кімнати. Скарлет чула, як молодша промовила тихцем до старшої, коли вони спускалися сходами:

— Тітонько Туп, будь ласка, не згадуйте при ній Чарлі Ви ж знаєте, як тяжко їй чути його ім’я. У неї, бідолашки, робиться таке лице, що вона ледве стримує сльози. Ми не повинні додавати їй прикрощів.

Скарлет від безсилої люті лупонула ногами по ковдрі, що не могла пригадати якогось дошкульнішого прокляття.

— А хай їх чорти візьмуть! — скрикнула вона врешті й відчула деяку полегкість. І як ця Мелані може обходитись без жодних розваг і сидіти весь час удома, у жалобі по братові, коли їй тільки вісімнадцять років? Мелані наче не помічає, їй ніби байдуже, що життя оминає її під дзенькіт острогів.

«Але ж вона зовсім грубошкіра,— думала Скарлет, гатячи кулаком у подушку.— І в неї ніколи не було такого успіху, як у мене, тож вона мало що й втратила. Та й крім того... вона має Ешлі, а я... я не маю нікого!» — Ще дужче розтроюдивши свої рани цими думками, Скарлет знову захлипала.

В такому понурому настрої вона просиділа в кімнаті до надвечірньої пори, і видовище повозів, що поверталися з пікніка, вивершені сосновим гіллям, диким виноградом і папороттю, аж ніяк не розважило її туги. Всі здавалися такими щасливими у своїй святковій втомі, вони знов привітно махали їй, а вона похмуро відповідала на їхні вітання. Життя її зробилося таке безнадійне, що не варто було далі й жити.

Визволення об’явилося з несподіваного зовсім боку, коли по обіді всі лягли передрімати, а до будинку над’їхали місіс Меррівезер і місіс Елсінг. Вражені відвідинами в таку недоречну годину, Мелані, Скарлет і тітонька Дріботуп підхопилися, хутенько позашнуровували корсажі, поправили зачіски й спустилися до вітальні.

— У місіс Боннел діти заслабли на кір,— одразу ж повідомила місіс Меррівезер, даючи наздогад, що вся провина за це падає не на кого іншого, як на матір цих дітей.

— А панночок Маклюр викликали до Вірджинії,— сповістила ледь живим голосом місіс Елсінг, манірно обмахуючись віялом, так наче ані ця новина, ані будь-що інше її нітрохи не обходить.— Далласа Маклюра поранено.

— Який жах! — В один голос скрикнули господині дому.— Бідолашний Даллас...

— Ні. Йому тільки плече пробило,— жваво докинула місіс Меррівезер.— Але треба ж було, щоб це сталося саме зараз! Дівчата їдуть на північ забрати його додому. Проте, Бог свідок, у нас нема часу розводити тут теревені. Ми мусимо швиденько вернутись до манежу — треба оздоблювати залу. Ви обидві, Туп і Меллі, потрібні нам на сьогоднішній вечір, щоб замінити місіс Боннел і панночок Маклюр.

— Ох Доллі, але ж ми не можемо!

— Не кажіть мені «не можемо», Дріботуп Гамільтон! — рішуче заявила місіс Меррівезер.— Ви потрібні, щоб доглянути за неграми, які розноситимуть напої. Це те, що місіс Боннел мала робити. А ви, Меллі, повинні замість панночок Маклюр посидіти в лотку.

— Та ми просто не можемо... Ще не минуло й року, як бідний Чарлі...

— Я розумію ваші почуття, але на вівтар нашої Справи й не таку жертву можна скласти,— солодко протягла місіс Елсінг, перекриваючи будь-які можливі заперечення.

— О, та ми б з дорогою душею... Але хіба не знайдеться котроїсь гарненької дівчини на це місце?

Місіс Меррівезер пирхнула трубним звуком:

— З цією молоддю невідь-що тепер коїться. Ніякої у неї відповідальності. В усіх дівчат, яких ще не залучено до роботи, сотні вимовок. Але я бачу їх наскрізь! Вони бояться, що тоді не матимуть коли фліртувати з офіцерами, та й годі. І що їхніх нових суконь не буде видно з-за столиків. Я тільки одного бажаю — щоб цей блокадник... як пак його?

— Капітан Батлер,— підказала місіс Елсінг.

— Так оце щоб він довозив якомога більше медикаментів і якомога менше кринолінів та мережив. Коли я сьогодні побачу хоча б одну нову сукню, це означатиме, що він привіз їх зо два десятки. Капітан Батлер! Мене вже нудить від цього імені. Коротше, Дріботуп, мені нема часу роздабарювати з вами. Ви мусите прийти. Вас усі зрозуміють. Та й ніхто вас не побачить у тильній кімнаті, а Меллі теж нікому не впаде в око. Лоток бідних панночок Маклюр у глибині приміщення, і він не дуже розцяцькований, тож ніхто й не зверне на неї уваги.

— Мені здається, ми неодмінно повинні піти,— озвалася раптом Скарлет, намагаючись приховати, як вона цього жадає, і зберегти поважну міну на обличчі.— Бодай таку дещицю ми можемо зробити для шпиталю.

Досі обидві відвідувачки навіть не згадали Скарлет на ім’я, а цю мить вони обернулись і пильно глянули на неї. Хоч як було сутужно з людьми, вони навіть у думках не покладали, щоб залучити вдову, яка менше року ходить у жалобі, до участі в такому людному зібранні. Перед їхнім поглядом, сповненим подиву, постало по-дитячому безпосереднє обличчя Скарлет з широко розплющеними очима.

— Мені здається, ми повинні піти й допомогти, чим зможемо, всі втрьох. Я могла б посидіти у лотку з Меллі, бо... ну, я гадаю, для нас обох краще бути разом, а не поодинці. Чи не правда, Меллі?

— Я...— безпорадно пробурмотіла Меллі Думка з’явитись у товаристві, не скинувши жалоби, була така нечувана, що вона просто розгубилася.

— Скарлет має рацію,— зауважила місіс Меррівезер, помітивши вагання Меллі. Вона підвелася й поправила кринолінову сукню.— Ви обидві... ви всі троє повинні прийти. І не шукайте знову, Дріботуп, якихось вимовок. Краще подумайте, як багато грошей потребує шпиталь на нові ліжка та ліки. І я певна, що Чарлі схвалив би ваш намір допомогти Справі, за яку він наклав життям.

— Що ж, нехай,— поступливо промовила Дріботуп, як завжди, не витримуючи натиску твердішої натури,— коли ви вважаєте, що люди нас зрозуміють...

«Це просто неймовірно! Просто неймовірно!» — співало все в душі Скарлет, коли вона непомітно прослизнула до лотка панночок Маклюр, оздобленого рожевим і жовтим серпанком. Вона на справжній вечірці! Після цілого року затворництва й жалоби, притишених голосів і божевільної нудьги вона таки на вечірці, та ще й найбільшій, яку будь-коли влаштовувано в Атланті. І перед нею повно людей, і стільки світла, і музика, і вона може милуватися гарненькими мереживами, вбраннями й оздобами, що їх цей звісний капітан Батлер доправив сюди крізь блокаду під час свого останнього плавання.

Вона присіла на маленькому дзиглику за прилавком і оглянула довжелезну залу, яка ще кілька годин тому була голим і бридким приміщенням для тренувань. Це ж як багато довелося дамам попрацювати сьогодні, щоб так усе тут причепурити! Тепер зала була просто прегарна. Чи не з усієї Атланти назносили сюди свічники й канделябри, думала вона,— срібні, кожен з десятком звивистих консолей, порцелянові з чарівними фігурками при основі, старовинні бронзові стояки, прямі й поважні, обтяжені свічками всякого розміру й кольору, від яких чувся аромат восковика,— вони стояли попід стінами на пірамідах для гвинтівок, на довгих декорованих квітами столах, на прилавках лотків і навіть на підвіконнях відчинених вікон, де полум’я свічок легенько погойдувалось під теплим літнім леготом.

Величезна потворна лампа, що звисала на іржавому ланцюгу зі стелі в середині зали, прибрала зовсім інакшого вигляду, коли її прикрасили плющем та диким виноградом, який від жароти вже став в’янути. Зі стін приємно пахтіло смоляним духом соснового віття, а по кутках кімнати з нього поробили щось на кшталт затишних альтанок для дам старшого віку. Скрізь видніли довгасті гірлянди плюща, дикого винограду й сасапарелі, що тяглися каскадами вздовж стін, над вікнами, над яскраво оздобленими лотками. І всюди серед цього зела на червоно-голубих стягах і корогвах майоріли яскраві зірки Конфедерації.

Особливо ошатно виглядав поміст для музикантів. Їх застували від очей рослини у вазонах та діжках і зірчасті прапорці — Скарлет знала, що всі ці колеуси, герані, гортензії, олеандри, бегонії принесено з усіх будинків міста, навіть чотири коштовні фікуси місіс Елсінг були тут, на почесних місцях покрай кону.

В оздобленні ж протилежного кінця зали розпорядниці самих себе перевершили. На цій стіні висіли великі портрети президента Конфедерації Девіса й віце-президента Стівенса, уродженця Джорджії, прозваного «Малим Алеком». Над портретами красувався широченний стяг, а під ними на довгих столах були зібрані трофеї з міських садів: букети червоних, жовтих і білих троянд упереміж із папороттю, гордовиті стріли золотавих гладіолусів, різнобарв’я красоль, цупкі стебла мальв, червоногарячі й кремові голівки яких вивищувались понад усі інші квіти. А серед розмаїття цих квітів урочо, як на вівтарі, горіли свічки. Два обличчя, що з портретів дивились на залу, були такі відмінні одне від одного, аж не вірилося, як могли вони обоє опинитись водночас на почесному місці у такому людному зібранні: Девіс із запалими щоками й холодними очима аскета, з гордо стиснутими вузькими устами, і Стівенс, у глибоко посаджених очах якого горів огонь людини, що знала самі болещі й знегоди і спромоглася подолати їх лише завдяки природній витривалості та силі духу,— два обличчя, перед якими всі схилялися з любов’ю.

Повагом, як судна під усіма вітрилами, пропливли залою літні матрони з громадського комітету, що на них лежала відповідальність за проведення базару,— вони підігнали припізнілих молодичок та сміхотливих дівчат до їхніх лотків, а самі сховалися за дверима тильних кімнат, де готовано закуски й напої для гостей. Тітонька Туп подріботіла за ними.

На поміст вибралися музики — їхні чорні усміхнені обличчя вже лисніли від поту — і заходились настроювати скрипки, підкручувати їх і цигикати смичками, свідомі важливості своєї місії. Старий Леві, кучер місіс Меррівезер, що диригував оркестрами на всіх доброчинних базарах, балах і весіллях ще відтоді, як Мартасвілл тільки перейменували на Атланту, постукав смичком, вимагаючи уваги. Гостей поки що було мало, переважно самі дами-розпорядниці, тож усі погляди обернулись до нього. І ось скрипки, контрабаси, гармонії, банджо й тріскачки повільно затягли «Лорену» — занадто повільно, як для танцю, бо танці почнуться пізніше, коли розпродадуть весь крам з лотків. Скарлет відчула, як жваво забилось у неї серце при меланхолійній мелодії вальсу.

Раз-два-три, раз-два-три, нахил — три, поворот — два-три. Який чудовий вальс! Злегка витягти руки, вона заплющила очі й стала погойдуватись у згоді з плавним сумовитим ритмом. Ця мелодія і слова, що розповідали про трагічне кохання Лорени, були суголосні з власними тривогами Скарлет, і до горла їй підкотилася грудка.

Аж це нараз, немов покликані до життя музикою вальсу, почулися з освітленої місяцем і напоєної теплими пахощами вулиці стукіт кінських копит, скрип коліс, сміх, неголосні перегуки негрів, які вибирали місце припнути коней. На сходах запанувала весела метушня, дзвінкі дівочі голоси перепліталися з басовитими репліками юнаків, дівчата радісно вітали подруг, з якими розлучилися щойно кілька годин тому.

Нарешті зала ожила. Її заполонили зграйки дівчат, що линули сюди у своїх яскравих кринолінах, з-під яких проступали мережива панталончиків — куди не кинь оком, були округлі білі плечі, груденята, що ледь показувалися над мереживними шлярками, мереживні ж таки шалики, недбало перекинуті через руку, віяла, розшиті блискітками або розмальовані, віяла з лебединого чи павичевого пір’я, підвішені до зап’ястку на вузеньких оксамитових стрічечках; у чорнявих коси були гладенько зачесані на потилицю і стягнуті у важкий вузол під сіткою, від чого голова аж відхилялася назад, надаючи дівчатам гордовитої постави, а в інших розкішні русяві пасма вільно спадали на шию, і у вухах красувалися золоті дармовиси, що за кожним порухом стріпувались і танцювали в лад з кучериками. Мережива й шовки, лямівки й стрічки — усе це доставлене крізь блокаду, і тим самим дорожче й варте більшої похвальби, оскільки наочно засвідчувало: от як наші вміють обвести янкі круг пальця!

Квіти аж ніяк не всі пішли на відзначення поваги до провідників Конфедерації. Найніжніші й найзапахущіші оздоблювали дівчат. Чайні троянди були пришпилені у них над рожевими вушками, сплетені у вінчик гілочки жасмину й пуп’янки троянд притримували каскади кучерів з лівого чи правого боку, а там десь суцвіттячко ненав’язливо стриміло з-над атласної крайки. І всі ці квіти мали ще до схилку ночі опинитися — як найдорожчі сувеніри — в нагрудних кишенях вояків у сірих уніформах.

А уніформ цих було тут так багато, і так багато помічала Скарлет знайомих постатей серед офіцерів, що їх вона бачила на шпитальних ліжках, на вулиці, на плацу! І такі чудові були ці уніформи, з лискучими гудзиками, на обшлагах і комірах сліпучі подвійні золоті галуни, червоні, жовті й сині — відповідно до роду військ — лампаси на штанях чудово вирізнялися на тлі сірого сукна мундирів. Маяли кінці ясно-червоних і золотих пасків, піхви шабель виблискували й подзвякували об начищені черевики, ясним брязкотом озивалися остроги.

«Такі ж красені!» — з гордістю в душі думала Скарлет, дивлячись, як чоловіки вітають одні одних, зоддалік обмінюючись помахами рук, або ж схиляються шанобливо над долонями старших пань. Вони здавалися такими юними, попри всі свої закручені рудуваті вуса або чорні й каштанові бороди, і такими вродливими й відчайдушними, надто ті, які мали руки в лубках та білі пов’язки на головах, що так контрастували з їхніми засмаглими обличчями. Дехто навіть ступав на милицях, і треба було бачити, як гордо сяяли очі дівчат, що саможертовно поривалися приладнатись до нерівної ходи своїх кавалерів! Але усі уніформи затьмарював яскравим сплеском кольорів один зуав з Луїзіани, схожий чи то на мавпочку, чи то на тропічну рослину: перед його широкими в біло-синю смужку штаньми, кремовими гетрами й щільною червоною курткою блякли всі жіночі шати. Чорний шовковий перев’яз підтримував одну його руку в лубку, а сам він — Рене Пікар на ім’я,— невисокий, смаглявий, усміхнений, був присяжним залицяльником Мейбел Меррівезер. Взагалі чи не весь шпиталь вибрався сюди на вечірку, принаймні всі, хто міг ходити, кого звільнили з армії через хворобу, а також відпускники з фронту, вся залізнична, поштова й шпитальна обслуга і вся інтендантська служба від Атланти до Мейкона. Оце розпорядницям буде втіха! На шпиталь сьогодні перепадуть добрячі гроші.

З вулиці долинули барабанний дріб, тупотнява, захоплені вигуки кучерів. Почулася сурма, і чийсь басовитий голос дав команду «Вільно!». Ще за хвилину, гурт внутрішніх гвардійців та міліції у барвистих одностроях піднявся вузькими сходами і вступив до зали — вони вклонялися, віддавали честь, тисли руки. Були тут юнаки з загонів внутрішньої гвардії, яким війна здавалася захопливою грою і які тішили себе надією за рік, якщо війна не скінчиться, взяти участь у бойових діях у Вірджинії, і літні сивобороді чоловіки, раді б мати молодецькіший вигляд,— вони так хизувалися власною формою, наче її овіювала слава їхніх синів, що воювали на фронті. До складу міліції входили чоловіки головним чином середнього віку і зрідка старшого, але траплялися й молодики у розквіті літ — ці останні почували себе трохи скуто перед зеленими юнаками та людьми літніми, бо на них дехто вже й косився, чому вони не на фронті під проводом генерала Лі[19].

Але як же багато люду вмістилося в залі! Ще кілька хвилин тому вона здавалась такою просторою, а зараз уже в ній повно вщерть, і тепле вечорове повітря просякло запахами парфумів, одеколону, помади для волосся, ароматних свічок, квітів і слабким духом пилюки від шурхання безлічі ніг по вичовганій підлозі. Гамір і гул голосів поглинали навіть музику, тож старий Леві, наче проймаючись загальним радісним збудженням, урвав на півтакті «Лорену», гостро черкнув смичком, і оркестр на всю силу гримнув «Гарний стяг наш голубий».

Сотня голосів підхопила мелодію і злилася в одностайний захоплений хор. Сурмач-гвардієць, вискочивши на поміст, засурмив у лад з хором, і високі стріблясті звуки сурми велично попливли над людським співом, аж від захвату холодний трепет пойняв оголені плечі жінок і мурашки пробігли за спиною:

Почалася друга строфа, і Скарлет, співаючи разом з усіма, розчула позад себе високе ніжне сопрано Мелані, таке саме чисте, щире й пронизливе, як і звук сурми. Обернувшись, вона побачила, як Меллі стоїть, притиснувши руки до грудей,— очі заплющені, а на віях блищать сльозинки. Коли музика скінчилась, вона ніяково всміхнулася до Скарлет і вибачливо притулила хустинку до очей.

— Я така щаслива,— прошепотіла вона,— така горда нашими солдатами, що просто не можу стримати сліз.

Глибокий, майже фанатичний вогонь у неї в очах освітив її простацьке личко, аж на мить воно погарнішало.

І такий самий вираз був на обличчях усіх інших жінок, коли скінчили співати, і сльози гордощів текли по щоках — як рожевих, так і зморшкуватих — і всміхались уста, і пашіли жаром очі, звернені до військових, які були їм чоловіками, синами, коханими. Всі жінки нараз зробилися гарні тією осяйною вродою, що дивовижно змінює навіть найнепривабнішу з жінок, коли вона відчуває чоловічий захисток і любов, за які віддячує в стократ більшою любов’ю.

Вони любили своїх коханих і кревних, вірили й покладались на них до останнього подиху. Хіба може щось загрожувати цьому жіноцтву, коли між ним та янкі стоять незламним муром воїни в сірих уніформах? Таж відколи світ світом, ніде не бачено мужів таких хоробрих і самовідданих, таких галантних і чулих! І хіба може їхня справедлива боротьба завершитись чимось іншим, як не цілковитою перемогою? А Справі своїй вони були віддані не менш, ніж своїм чоловікам, синам та коханим, цій Справі служать їхні руки, задля цієї Справи б’ються їхні серця, до неї звернені їхні слова, думки й мрії, на вівтар її, якби постала така потреба, вони віддали б і своїх чоловіків, синів та коханих, і втрату свою понесли б так гордо, як воїни несуть бойовий прапор.

Посвята й гордощі в ці дні по вінця сповнювали серця всіх них, бо ж Конфедерація сягнула вершин слави і перемога ось-ось мала настати. Тріумф Непоборного Джексона в долині Міссісіпі, поразка янкі у семиденній битві під Річмондом виразно це засвідчили. Та й чи могло бути інакше, коли у них такі провідники, як Лі та Джексон? Ще одна перемога, і янкі навколішках заблагають миру, а вояки-південці повернуться додому, де на них чекатимуть радісні поцілунки й веселощі. Ще одна перемога, і війні кінець!

Звичайно, в декотрих домах так і порожнітимуть чиїсь місця за столом, і чиїсь діти вже ніколи не побачать своїх батьків, і десь там на безлюдних берегах вірджинських річок та на тихих теннессійських узгір’ях залишаться безіменні могили, але хіба ж це занадто велика ціна за таку священну Справу? А якщо дамам забракло шовків і скрутно стало з цукром та чаєм, то з цього тільки жартували. До того ж відважні люди часом доправляють сюди це добро, прориваючись крізь блокаду під самим носом у янкі, через що всякі такі речі стають ще й принаднішими для тих, кому потрапляють до рук. Але невдовзі Рефіел Семс і військовий флот Конфедерації відженуть канонерки північан і відкриють вільний доступ до портів. Та й Англія допоможе Конфедерації виграти війну, адже англійські фабрики припиняють роботу через брак південської вовни! І взагалі британська знать, безперечно, співчуває Конфедерації, бувши споріднена з нею по духу, і відчуває неприязнь до цих доларолюбців-янкі.

Думаючи так, жінки шелестіли шовковими сукнями й дзвінко сміялися, а на чоловіків дивились із гордістю в очах і солодким трепетом у серцях, бо перед обличчям небезпеки й смерті любов стає удвічі палкішою.

Скарлет попервах теж передалося загальне збудження, що вона опинилась на такій людній вечірці, але коли вона помітила, які піднесені всі навколо, радість її почала пригасати. Усі жінки аж сяяли від патріотичного захвату, а от їй було до всього цього байдуже. Вона, навпаки, дедалі дужче відчувала пригніченість і якусь тривогу. І зала в її очах уже втратила всяку привабу, і дівчата вже не здавалися такими стрункими, а ревна відданість південській Справі, якою променились їхні обличчя,— була просто смішною!

Вона аж рота розтулила з подиву, коли, зазирнувши собі в душу, раптом збагнула, що не поділяє з цими жінками ані їхньої затятої гордості, ані їхнього жадання пожертвувати себе й усе, що у них є, в ім’я благородної Справи. І ще не встигло в її нажаханому мозку промайнути: «Ні, ні! Я не повинна так думати! Не можна допускати такої думки, це гріх!» — як вона вже знала, що ця їхня Справа — для неї порожнє місце, що їй набридло слухати безугавні розмови про це людей, в яких фанатично горять очі. Справа Півдня зовсім не здавалася їй священною. І у війні вона не бачила нічого піднесеного, а тільки щось прикре, що безглуздо забивало людей, пожирало багато грошей і утруднювало можливість діставати різні приємні для життя речі. Їй уже набридло без кінця плести, без кінця скручувати бинти й проріджувати марлю, від чого у неї так огрубли пальці. А цей шпиталь їй аж у печінки в’ївся! Вона втомилася від цієї марудної роботи, її вже нудив сморід гнійних ран, безугавний стогін, її жахали запалі обличчя вмирущих, коли на них проступали ознаки смерті.

Скарлет крадькома розглянулась: чи не прочитав хто у неї на обличчі цих підступних блюзнірських думок? І чому вона не може відчувати того, що відчувають інші жінки? Вони всім серцем, самозабутньо віддані південській Справі. Вони таки й справді пройняті тим, про що говорять і що роблять. І якби хтось запідозрив, що вона... Ні, цього нізащо не можна допустити! Вона повинна й далі вдавати щирий запал і відданість їхній Справі, хоч у дійсності цього зовсім не відчуває, повинна грати роль вдови офіцера-конфедерата, яка мужньо несе свого хреста, поховавши серце в могилі, яка горда з того, що чоловік її наклав життям в ім’я швидшої перемоги Півдня.

І чому вона така інакша, така відмінна від усіх цих самовідданих жінок? Нікого й ніщо неспроможна вона полюбити так безкорисливо, як вони. Страшенно прикрим було це почуття дивної самотності — вона ж ніколи раніше не відчувала себе самотньою — ні тілом, ні душею. Спершу вона намагалася відігнати ці думки, але, бувши чесна сама з собою, зрозуміла, що це їй не вдасться. Отож поки навколо тривав базар, поки вони з Мелані обслуговували покупців, розум Скарлет гарячково шукав, як їй виправдатись перед власним сумлінням — що, зрештою, ніколи для неї не було аж так важко.

Ці всі жінки з тим своїм невгамовним варзяканням про патріотизм і Справу Півдня — просто дурепи й істерички, та й чоловіки ледве чи розумніші, коли вони тільки й знають товкти про «життєві потреби» та «права штатів». Вона, Скарлет О’Гара Гамільтон, одна серед них має тверезу голову на в’язах, як добра ірландка. У неї стане глузду не забити собі баки цією ідіотською Справою, але й не виказати справжніх своїх почуттів. Вона досить розважлива, аби керуватись практичними міркуваннями, тож ніхто ніколи й не здогадається, які думки у неї на душі. Ото вони всі тут вирячили б очі, дізнавшись, що вона думає насправді) Ото б усіх ошелешило, якби вона раптом вийшла на поміст і заявила, що, як на неї, з війною треба кінчати, щоб кожен міг вернутися додому й вирощувати собі бавовник, і щоб знову почали влаштовувати бали, і щоб удосталь було кавалерів та ясно-зелених суконь для дівчат.

На якусь часину це самовиправдання підбадьорило її, але на залу вона дивилась усе так само знеохочено. Місіс Меррівезер мала рацію: лоток панночок Маклюр справді стояв не на видноті, і покупці лише вряди-годи підходили до нього, отож Скарлет тільки й лишалося заздро споглядати, як веселяться гості. Мелані відчувала її настрій, але гадаючи, що це все через тугу за Чарлі, не хотіла нав’язуватись невістці з балачками. Вона заходилася переставляти крам на прилавку, аби надати йому привабливішого вигляду, а Скарлет сиділа, понуро втуплена в залу. Навіть квіти під портретами Девіса й Стівенса тепер дратували її.

«Наче вівтар зробили! — пирхнула вона,— Носяться з цими двома, ніби вони Бог-отець і Бог-син!» І раптом, злякавшись власної непоштивості, хутко піднесла руку перехреститись, але напівдорозі стрималася.

«Бо ж справді,— почала вона себе переконувати.— Поклоняються їм, немов святим, тоді як вони звичайнісінькі люди, та ще й он які бридкі собою».

Звичайно, містер Стівенс не винен, що у нього такий вигляд, коли він зроду хворий, але от містер Девіс... Вона уважніш придивилась до виразних, мов на камеї, обрисів гордого обличчя. Найдужче їй не подобалася його цапина борідка. Чоловікам треба або чисто голитись, або мати вуса чи широку бороду.

«Мабуть, лише на цей куций пелех він і спромігся»,— подумала вона, не розгледівши в його рисах холодного проникливого розуму, що завдяки йому він спромігся взяти на себе відповідальність за долю молодої нації.

Тепер вона вже не відчувала ніякого захвату, хоч спершу аж сяяла від утіхи, що опинилася на людях. Просто перебувати серед них — цього замало. Вона тільки була присутня на доброчинному базарі, але не брала в ньому участі. Ніхто не звертав на неї ніякої уваги, вона єдина з неодружених жінок не мала кавалера. А вона ж усе життя звикла бути в осередді розваг. Несправедливо це! Їй лише сімнадцять років, і ноги її несамохіть відбивають такт, пориваючись до танцю. Їй лише сімнадцять років, чоловіка її поховано на цвинтарі в Окленде, а дитина у колисці в тітоньчиному домі, і всі вважають, що їй нема чого нарікати на свою долю. У неї біліші груди, стрункіший стан і дрібніші ніжки, як у будь-кого з цих дівчат, але вона мусить поводитись так, наче лежить у могилі з Чарлзом і на камені над нею викарбувано напис: «Вірна дружина такого-то».

Вона не дівчина, якій вільно танцювати й фліртувати, ані заміжня жінка, яка має сидіти собі з іншими матронами й перемивати кісточки тим, хто танцює і фліртує. Але ж вона занадто молода, як на вдову! Адже вдова — це вже й геть літня жінка, якій не до танців чи залицянь, не до чиїхось там зальотів. Ні, це таки несправедливо, що вона мусить сидіти набурмосена в кутку й корчити з Себе взірець вдовиної добропристойності, коли їй тільки сімнадцять років. Несправедливо, що вона мусить притишувати голос і опускати очі, коли до лотка підходять чоловіки, часом навіть симпатичні.

На кожну дівчину в Атланті припадало принаймні по три кавалери. Навіть найпростацькіші з дівчат поводились, як сущі красуні, але що прикріше — мали на собі несказанно гарні вбрання!

Вона ж сиділа, мов та ворона — в защібненій на всі гудзики задушній чорній сукні з довгими рукавами, без жодного мережива, стрічки чи прикраси, ото тільки жалобна брошка з оніксу, подарунок Еллен,— сиділа й дивилась на цих вичепурених дівчат, що просто самі липли до пристойних таких кавалерів. І все тому, що Чарлзові Гамільтону випало заслабнути на кір! Він навіть не спромігся полягти на полі бою, щоб їй хоч було чим похвалитись!

Знехтувавши не раз повторювані напучення Мамки, що не можна спиратись на лікті, бо від цього вони зашкарубнуть і вкриються зморшками, Скарлет зухвало сперлася ліктями на прилавок і стала роздивлятися на гостей. Нехай собі шкарубнуть! Однаково їй уже ніколи не доведеться виставляти їх на видноту. Заздрим поглядом вона дивилася на вбрання, що пропливали повз неї: ось жовтава муарова сукня з гірляндами трояндових пуп’янків, ось рожева з атласу, на якій не менше вісімнадцяти оборок, облямованих вузенькими стяжками чорного оксамиту, ось ясно-голуба спідниця з десяти ярдів тафти і з цілим каскадом спінених мережив поверх неї, а тут ще напівоголені груди, спокусливо прикріплені квіти над декольте... До сусіднього лотка підійшла попідруч зі своїм зуавом Мейбел Меррівезер в світло-зеленій тарлатановій сукні з таким широчезним криноліном, що стан її здавався тонким, як ниточка. Сукня мала силу-силенну шлярок із кремових французьких мережив, доставлених до Чарлстона з останнім проривом крізь блокаду, і Мейбел так хизувалася нею, немов це вона сама пробилася морем до порту, а не знаменитий капітан Батлер.

«Я мала б такий гарний вигляд у цій сукні! — думала Скарлет з гіркою заздрістю в серці.— У Мейбел же талія, як у корови. А до кольору моїх очей ця зелена барва якраз дуже пасує. І як це білявки наважуються носити такий колір? Шкіра у Мейбел зелена, мов торішній сир. І це ж подумати тільки: я вже ніколи не носитиму таких кольорів, навіть коли скину жалобу! І навіть якщо вдруге вийду заміж. Тоді хоч-не-хоч доведеться вдовольнятись бридкими кольорами — темно-сірим, брунатним і бузковим».

З хвилину вона розмірковувала, як усе в житті несправедливо. Який короткий випадає час на розваги, на гарні вбрання, на танці й кокетування! Всього лише кілька швидкоплинних років. А тоді ти виходиш заміж і вбираєшся вже в безбарвні сукні, і обростаєш дітьми, стан у тебе роздається, і на танцях сидиш у кутку з іншими статечними матронами, і потанцювати маєш право хіба з власним чоловіком або з яким старшим добродієм, що раз у раз наступає тобі на ногу. А якщо спробуєш повестися якось інакше, ці матрони візьмуть тебе на зуби, й репутація твоя зійде нанівець, і пляма впаде на всю родину. Це ж дике марнотратство — такий куций твій дівочий вік, і ти весь його гаєш на те, щоб навчитись бути привабливою й чарувати юнаків, а потім лише рік чи два послуговуєшся цим знанням у житті! Згадуючи те, чого її навчали Еллен і Мамка, вона визнавала, що їхні настанови були добре виважені, бо завжди приводили до бажаних наслідків. Існували певні усталені правила гри, і якщо їх дотримуватись, неодмінно доможешся успіху.

У товаристві літніх паній треба бути лагідною, наївною і по змозі недалекою, оскільки літні панії ревниві до дівчат і зіркі, мов кішки: досить одного необачного слова чи погляду, як вони так і вчепляться пазурями. У товаристві літніх добродіїв дівчина має бути загониста, грайлива і навіть у міру кокетлива, аби влестити марнославству старих дурнів. Їм здається, ніби вони тоді молодшають і стають такими собі джигунами, що можуть ущипнути тебе за щічку й назвати пустункою. При цьому ти маєш, звісно, відразу зашарітися, інакше вони й ще почнуть щипати — їм це приємність, а комусь осорома, бо потім скажуть про тебе своїм синам, що ти надто легковажна.

У колі молодих дівчат і недавно одружених жінок належить бути солодкою як мед і цілуватися з ними при кожній нагоді, хоч би й десять разів на день. І треба обіймати їх за стан і терпіти, коли вони роблять те саме з тобою, навіть якщо тобі це, може, й гидко. І безоглядно розхвалювати їхні сукні та дітей, підпускати невинні жарти на адресу їхніх кавалерів, підсипати компліменти їхнім чоловікам і, знічено посміхаючись, запевняти, що у тебе нема й дрібки тих чарів, якими наділено їх самих. А понад усе — хай би про що йшлося, ніколи не слід казати того, що думаєш, бо ж і вони ніколи цього не кажуть.

Щодо чиїхось чоловіків, то боронь Боже їх займати, дарма що вони, може, не знати як привабливі,— навіть коли вони вчорашні твої залицяльники. Якщо ти бодай трохи виявиш уваги до такого молодика, його жінка тут-таки оголосить тебе спокусницею, і твоє добре ім’я розвіється, як і надія на заміжжя.

Але з неодруженими юнаками — о, це зовсім інша річ! До когось із них можна зоддалік тихенько засміятися, а як він кинеться розпитувати, чого ти смієшся, замість відповіді ще дужчим залитися сміхом, щоб йому більше кортіло допитатися, в чому причина. І при цьому ти так грайливо поглядаєш, що він побачить у твоїх очах обіцянку неабияких насолод і шукатиме нагоди побути з тобою на самоті. А коли урве таку хвилинку, то, звичайно, спробує тебе поцілувати, на що ти маєш дуже-дуже образитись або й обуритись. Тоді він мусить вибачитися за свою зухвалість, і ти врешті даруєш йому прощення, але з такою звабливою усмішкою, що він неодмінно спробує цмокнути тебе ще раз. Деколи — тільки не дуже часто — ти дозволяєш йому поцілунок. (Цього Еллен і Мамка її не навчали, вона вже сама визначила дійовість такого засобу). Далі заходишся плачем — мовляв, ти не розумієш, що на тебе найшло, і що ти втратиш повагу в його очах. Після цього він кидається витирати твої сльози і завершується це, як правило, тим, що він на доказ своєї незмірної поваги пропонує тобі руку й серце. Ну, і крім того можна... Та скільки тих певних способів, як приманити хлопця, і вона всі їх знає: побіжний погляд скоса, напівусмішка з-поза віяла, погойдування стегнами, щоб кринолін похитувався, як дзвін, сміх, лестощі, ніжна прихильність... Безліч цих прийомів, і всі вони невідпорні. Ось тільки на Ешлі вони не подіяли.

Ні, нема-таки справедливості на світі: опанували це мистецтво на таку коротку пору, а тоді знехтувати його назавжди! Як чудово було б взагалі ніколи не виходити заміж, а повсякчас носити ясно-зелені сукні й бути в гурті вродливих кавалерів! Правда, якщо це триває надто довго, робишся старою панною, як ця Індія Вілкс, і кожен тоді з такою гидкою самовдоволеною осмішкою каже про тебе: «Бідолашна!» Ні, краще вже одружитися і зберегти повагу в очах товариства, нехай навіть ціною зречення розваг.

До чого ж це капосна штука — життя! І як вона могла впороти таку дурницю, що вийшла заміж за Чарлза й живцем поховала себе у шістнадцять років?

Вона урвала ці свої безплідні докори самій собі й гіркі роздуми, коли в залі гості почали розступатися попід стіни, а дами старанно підтримували криноліни, щоб необережний доторк, бува, не сколихнув їх надміру й не відкрив панталони вище, ніж дозволяла пристойність. Скарлет звелася навшпиньки й побачила, як на поміст зійшов капітан міліції. Він вигукнув якусь команду, і його загін вишикувався у проході й протягом кількох хвилин виконував різні муштрові вправи, внаслідок чого обличчя міліціантів зросив піт, а публіка винагородила їх схвальними вигуками й оплесками. Скарлет і собі заплескала в долоні, а коли солдати, продемонструвавши вояцьку вправність, рушили в напрямку яток з пуншем і лимонадом, обернулась до Мелані, гадаючи, що саме час засвідчити свою відданість Справі Півдня.

— Симпатичні хлопці, еге ж? — мовила Скарлет.

Мелані перекладала якийсь плетений дріб’язок на прилавку.

— Більшість їх була б ще симпатичніша в сірій формі на полях Вірджинії,— відказала вона, не дбаючи про те, щоб стишити голос.

Декотрі з поважних матрон, які мали синів у міліції, стояли зовсім близько й розчули ці слова. Серед них була й місіс Гіней, мати двадцятип’ятирічного Віллі,— вона спаленіла, а тоді пополотніла.

Скарлет ошелешено втупилась у Меллі: від кого-кого, а від неї вона не сподівалась такого почути.

— Як ти можеш, Меллі!

— Але ж ти знаєш, що це правда, Скарлет. Я не маю на увазі підлітків і літніх чоловіків. Однак більшість міліціантів чудово можуть орудувати гвинтівками, і саме це вони й мусили б зараз робити.

— Але ж... але...— почала Скарлет, що ніколи раніш не замислювалась над цим питанням.— Хтось же має лишатися вдома, щоб...— Вона силкувалася пригадати, як саме Віллі Гіней пояснював їй необхідність його присутності в Атланті.— Хтось же має лишатися вдома, щоб оборонити штат від нападу ззовні.

— Ніхто на нас не нападає і не збирається нападати,— холодно заперечила Меллі, дивлячись у бік міліції.— І найкращий спосіб оборонити нас від такого нападу — це бути у Вірджинії й битися там з янкі. А щодо балачок, ніби міліція захищає нас від можливого повстання негрів, то це несосвітенна дурниця. Чого б наші негри повставали? Це просто боягузи таку собі відмовку придумали. Закладаюся, що ми за місяць розбили б янкі, якби всі загони міліції з наших штатів пішли на фронт. Отак!

— Ой, як ти можеш, Меллі! — вражено повторила Скарлет.

Лагідні темні очі Меллі гнівно зблиснули.

— Мій чоловік не побоявся піти туди, і твій теж. І я б радніше бачила їх обох загиблими, аніж у таку хвилину живими вдома... Ой, дорогенька, пробач мені! Як це я не подумала й таке бовкнула!

Вона благально погладила Скарлет по руці, а та усе так само вражено дивилась на неї. Але думка її була не про мертвого Чарлза. Ця думка була про Ешлі. Що, як і його не стане? Вона швидко відвела погляд убік і несамохіть усміхнулася до доктора Міда, що саме підходив до їхнього лотка.

— Молодці, дівчата, що прийшли! — привітав він їх.— Я розумію, яка це велика жертва з вашого боку. Але ви зробили це задля нашої великої Справи. Я хочу звірити вам один секрет. У мене є незвичайний спосіб, як роздобути сьогодні більше коштів на шпиталь, тільки боюся, чи не шокує він декого з наших дам.

Він примовк і пирснув смішком, погладжуючи сиву клинцювату борідку.

— Ой, справді? То розкажіть-бо!

— Але я оце подумав, що краще, мабуть, вам самим здогадатись. Тільки ви, дівчата, щоб стали на мій захист, коли церковна громада надумає вигнати мене за це з міста. Я ж бо заради шпиталю. Ось ви самі побачите. Такого ще ніколи у нас тут не бувало.

Він повагом рушив до кутка, де сиділа купка старших дам, а обидві дівчини ще не встигли обговорити, що то може бути за секрет, як перед їхнім лотком з’явилися два літні добродії, голосно вимагаючи десять миль мереживної стрічки. «Нехай хоч ці дідки, як нема когось кращого»,— подумала Скарлет, відмірюючи їм мереживо й покірно дозволяючи погладити себе по підборіддю. Далі старі кавалери подались до ятки з лимонадом, а до дівчат натомість підступили інші покупці. Загалом їхній лоток менше приваблював покупців, ніж решта — там чулися то голосний сміх Мейбел Меррівезер, то хихотіння Фенні Елсінг, то задиркуваті репліки панночок Вайтінг. Меллі ж продавала покупцям непотрібні їм речі так спокійно й незворушно, мов справжня крамарка, а Скарлет намагалася й собі витримувати цей тон.

Люди купчилися перед кожним лотком, окрім їхнього,— дівчата весело щебетали, чоловіки купували. А ті, хто підходив до Меллі зі Скарлет, мовили про те, як училися в університеті разом з Ешлі, та яким добрим вояком він став, або ж запевняли, як вони шанують Чарлза і якою великою втратою для Атланти стала його смерть.

А тоді враз музики гримнули хвацьку мелодію пісеньки «А ну-бо, Джонні, пособи», і Скарлет насилу стримала себе, щоб не скрикнути. Їй так закортіло танцювати, так закортіло! Вона дивилася на людський гурт і притупувала ногою в такт музиці, а її зелені очі аж пашіли від жадливого пориву до танцю. З протилежного боку зали на порозі показався якийсь новоприбулець — він помітив погляд Скарлет, пильно втупився в її ледь розкосі очі на бунтарськи насупленому обличчі, і тінь упізнання промайнула на його устах. Тоді посміхнувся сам до себе, вловивши в тих очах заохоту, зрозумілу кожному чоловікові.

Вбраний у чорний сукняний костюм, він був вищий за всіх офіцерів, що стояли поруч,— сам плечистий, але сухорлявий, з кумедно малими ступнями в лакованих черевиках. Його бездоганно чорне вбрання денді, тонка плісована сорочка, штани на штрипках вельми контрастували з атлетичною статурою та пещеним фертуватим обличчям, за якими відчувалась прихована небезпечна сила, попри всю недбалу граційність його рухів. Чорнявий, з акуратно підстриженими чорними вусиками, що так вирізняли його серед оцих пишновусих кавалеристів, він скидався на чужоземця. Вигляд у нього був як у людини, що бере від життя все можливе й анітрохи цього не соромиться. Він не приховував своєї самовпевненості й одвертої зневаги до навколишніх, і Скарлет, коли відчула на собі ледь глузливий поблиск його зухвалих очей, мимохіть обернулась до нього.

Відгомін якоїсь невиразної згадки промайнув у глибині її мозку, але вона не зразу впізнала незнайомця. Він був перший за кілька місяців чоловік, що виявив увагу до неї, і Скарлет радо всміхнулась йому. У відповідь на його уклін вона злегка присіла, та коли він випростався й рушив у її напрямку своєю пружною індіанською ходою, мало не скрикнула вражено, раптом пригадавши, хто то.

Вона стояла, мов скам’янівши, поки він пробирався крізь натовп до неї. Потім повернулась, сама себе не тямлячи, з наміром утекти туди, де буфет, але несподівано зачепилася полою за якийсь цвяшок. Вона люто шарпнулася й роздерла край сукні, і ту ж мить незнайомець був уже поруч.

— Дозвольте мені,— промовив він, нахилився й вивільнив подерту оборку.— Я й не сподівався, що ви мене впізнаєте, міс О’Гара.

Його добре поставлений голос світської людини виявився на диво приємним, з такою протяглою вимовою, що характерна для чарлстонців.

У пам’яті Скарлет чітко ожила та сцена, коли він став свідком її ганьби, і вона, густо зашарівшись, підвела на нього благальний погляд й побачила в його чорних-чорнющих очах нещадно веселий усміх. І треба ж було, щоб з усіх людей на світі навернувся сюди саме цей нехрист, очевидець тієї пригоди з Ешлі, яка й досі не давала їй спати по ночах! Цей ниций облесник, звідник дівчат, що його й на поріг не пускають у порядних домах! Цей негідник, котрий посмів заявити — хоч і не без підстав,— що вона не дама!

Почувши його голос, Мелані обернулась, і вперше в житті Скарлет подякувала Богові, що у неї є зовиця.

— О, ви, здається, містер Рет Батлер, чи не правда? — сказала Мелані, мило всміхаючись, і простягла руку.— Ми з вами познайомились...

— За вельми знаменних обставин: коли оголошувано ваші заручини,— докінчив він замість неї, нахиляючись до її долоні.— Я дуже радий, що ви мене пам’ятаєте.

— А що ви поробляєте так далеко від Чарлстона, містере Батлер?

— Нудні ділові інтереси, місіс Вілкс. Віднині мені частенько доведеться навідуватись до вашого міста. Складається так, що я мушу не тільки постачати товари, а й дбати про збут їх.

— «Постачати...»? — повторила Меллі, зморщивши чоло, і враз засяяла усмішкою.— О, то це ви... той знаменитий капітан Батлер, про якого ми всі стільки чули! Той самий, що не раз проривався крізь блокаду! Таж кожна дівчина в Атланті одягає сукні, доставлені нам завдяки вашим зусиллям. Скарлет, це така приємна несподіванка! Але що з тобою, люба? Тобі погано? Сядь-бо!

Скарлет, насилу переводячи подих, сіла на дзиглику; серце її так шалено калатало, що здавалося, корсет лусне. Це ж таке жахіття! Вона й не уявляла, що коли-небудь знову зустрінеться з цією людиною. Взявши її чорне віяло з прилавка, він почав дбайливо обмахувати Скарлет,— навіть більш ніж дбайливо,— бо в його поважному обличчі все так само танцювали глузливі бісики.

— Тут велика задуха,— зауважив він.— Не дивно, що міс О’Гарі стало погано. Може, провести вас до вікна?

Не треба! — відказала Скарлет так гостро, аж Меллі вразилася.

— Її звуть уже не міс О’Гара,— пояснила Меллі. Вона тепер місіс Гамільтон.— І додала, обдарувавши Скарлет ніжним поглядом: — А також моя сестра.

Скарлет здалося, що вона от-от задихнеться, так її розлютив вираз смуглявого обличчя цього піратюги-капітана.

Що, я певний, дуже врадувало вас обох, мої чарівні дами,— промовив він, ледь схиляючи голову. Звичайний комплімент, який кажуть при такій нагоді чоловіки, але Скарлет здалося, ніби він мав на думці зовсім протилежне.

І ваші чоловіки, сподіваюся, теж присутні на цьому святковому вечорі? Я з великою приємністю поновив би наше знайомство.

— Мій чоловік у Вірджинії,— сказала Меллі, гордо закинувши голову А Чарлз... — Голос її зірвався.

— Він помер у військовому таборі,— рвучко кинула Скарлет, немов одрубала. І коли цей тип дасть їм спокій? Меллі прикро глянула на неї, а капітан Батлер жестом засвідчив каяття за свої нерозважливі слова.

Дорогі мої дами... І як я так, не подумавши! Ви вже даруйте. Я тут людина стороння, але нехай утішить вас думка, що полеглий за батьківщину житиме у віках.

Мелані всміхнулася до нього крізь сльози, а Скарлет відчула, як всю її поймає лють і безсила ненависть. І знову він промовляв гречні слова, як то личить джентльменові в цій ситуації, хоч сам і на краплю в них не вірив! Він просто збиткується з неї! Він же знає, що вона не кохала Чарлза. А Меллі, ця дурепа, і не здогадується про його справжні думки. «Ох, не доведи Господи, щоб хтось про них здогадався! — пронизав її раптом моторошний страх.— А чи не викаже він комусь того, що знає? Якщо він чоловік непорядний, то від такого чого хочеш можна чекати. Він ніякого стриму не знає». Вона підвела погляд і побачила, що хоч він і обмахував її віялом, уста його скривились у гримасі удаваного співчуття. Та й в очах у нього був такий вираз, що це додало їй духу й посилило її неприязнь. Вона різко вихопила віяло з його руки.

— Зі мною все гаразд,— кинула вона прикрим тоном. Тож нема потреби псувати мені зачіску.

— Скарлет, дорогенька! Капітане Батлер, ви вже будьте до неї вибачливі. Вона... вона стає як не в собі, коли при ній згадують ім’я бідного Чарлі... Та й взагалі нам, мабуть, не слід було сюди приходити. Ми ще в жалобі, розумієте, і все тут діє їй, бідолашці, на нерви — оці веселощі, ця музика.

— О, я чудово розумію,— промовив він з награною серйозністю, але коли обернувся до Мелані й пильно глянув в її лагідні й стривожені очі, вираз його обличчя змінився, якась мимовільна повага й співчуття проступили в погляді.— А ви таки мужня жіночка, люба місіс Вілкс.

«А про мене ні слова!» — з обуренням подумала Скарлет коли Меллі розгублено всміхнулася на його слова.

— І скажете таке, капітане Батлер! Просто річ у тому, що шпитальний комітет попросив нас обслужити цей лоток бо в останню хвилину... Вам наволочку для подушки на канапу? Ось дуже гарна, з вишитим прапорцем.

Вона обернулась до трьох кавалеристів, які з’явилися перед лотком. На хвильку в неї промайнула думка, що цей капітан Батлер таки досить симпатичний. А потім вона пошкодувала, що її сукню не відгороджено від плювальниці біля лотка чимось соліднішим, ніж марлева запона, бо бурштинові грудочки тютюнової жуйки кавалеристів далеко не так точно поціляли, як їхні верхові пістолети. А ще за мить вона забула і про капітана, і про Скарлет, і про плювальницю, бо до лотка підступив гурт нових покупців.

Скарлет мовчки сиділа на дзиглику, обмахуючи себе віялом і не зважуючись підвести погляду; вона тільки одного бажала — щоб капітан Батлер якнайшвидше забрався назад на своє судно, де йому й місце.

— І давно помер ваш чоловік?

— Та досить давно. Майже рік тому.

— Це ціла ера, як вам, певне, здалося.

Не зовсім знаючи, що таке «ера», але здогадуючись, що в його словах щось ущипливе, вона воліла промовчати.

— І довго ж ви були одружені? Пробачте за мої розпитування, але я таки давненько не бував у цих краях.

— Два місяці,— неохоче відповіла Скарлет.

— О, яка трагедія,— промовив він, не підвищуючи голосу.

«Чорти б тебе забрали! — в нестямі подумала Скарлет.— Якби це хтось інший, я зміряла б його крижаним поглядом і попросила б піти геть. Але він знає про Ешлі і знає, що я не кохала Чарлза. Я наче вся в путах»,— промайнуло у неї. Вона нічого не відказала, втупившись очима у своє віяло.

— І це ви вперше вийшли на люди?

— Я розумію, воно якось дивно,— раптом заходилась пояснювати Скарлет.— Але панночкам Маклюр, які мали обслуговувати цей лоток, терміново довелося виїхати, і не знайшлось нікого іншого, хто б міг тут побути, тож ми з Мелані...

— Нема такої жертви, на яку не підеш в ім’я нашої священної Справи.

Достоту так само й місіс Елсінг казала, тільки її слова мали зовсім інший відтінок. Скарлет хотілося відповісти йому щось гостре, але вона вчасно себе стримала. Зрештою, вона ж тут не заради якоїсь там «священної Справи», а просто тому, що їй оприкріло сидіти вдома.

— На мою думку,— розважливо почав капітан Батлер,— звичай, що зобов’язує вдів до кінця свого віку ходити в жалобі й позбавляє їх природних життєвих утіх, не менш варварський, ніж індійський обряд самоспалення.

— Обряд... чого?

Він засміявся, а Скарлет почервоніла, що такий з неї неук. Вона терпіти не могла людей, які говорять про не відомі для неї речі.

— В Індії, коли помирає чоловік, його не закопують у землю, а спалюють, і жінка його звичайно підіймається на похоронне вогнище й згорає разом з трупом чоловіка.

— Яке жахіття! Навіщо вони це роблять? І поліція дозволяє таке?

— Авжеж дозволяє. Дружина, яка відмовилась від самоспалення, зазнає загального осуду в суспільстві. Усі достойні індійські матрони скажуть про неї, що вона не повелась, як личить порядній дамі,— точнісінько, як оці достойні матрони в кутку осудили б вас, якби ви сьогодні з’явилися сюди в червоній сукні й надумали пройтися в танці. Як на мене, то індійський обряд самоспалення навіть гуманніший за звичаї нашого чарівного Півдня, що вимагають ховати жінку живцем у жалобі.

— Як ви смієте казати, що я похована живцем!

— Мене вражає, як затято жінки чіпляються за свої кайдани! Вам-от індійський звичай здається варварським, але чи стало б у вас духу прийти сюди, якби цього не вимагали інтереси Конфедерації?

Сперечатися про такі високі матерії Скарлет ніколи не вміла. Тим паче сьогодні, коли підсвідомо відчувала, що співрозмовник має слушність. Але все-таки треба було дати йому відкоша.

— Звісно, я б не прийшла. Це було б... ну, виявом неповаги до... Хтось би подумав, що я не коха...

Вона урвала себе на півслові, опечена його іронічно усміхненим поглядом. Він же знає, що вона не кохала Чарлі, і не буде вислуховувати її лицемірних жалів. Як гидко, просто гидко мати справу з людиною, що не вміє поводитись по-джентльменському! Джентльмен завжди вдає, ніби вірить дамі, навіть знаючи, що вона каже неправду. Це в крові у вихованих південців. Джентльмен завжди дотримується усталених приписів, каже те, чого від нього вимагають правила доброго тону, чим і полегшує життя дамі. Але цього чоловіка, здається, ніякі приписи не обходять, його навіть тішить казати такі речі, яких не прийнято й згадувати.

— Я уважно слухаю вас.

— Ви жахлива людина, ось що я вам скажу,— безпорадно видушила вона з себе, опустивши очі.

Він перехилився через прилавок і прошепотів їй на вухо, вельми вправно передаючи манеру театрального лихочинця, що їх час від часу показували в «Атенеум-Холі»:

— Не бійтеся, ясна пані! Вашу страшну таємницю я не викажу до могили!

— І як ви таке можете! — сполохано пробурмотіла вона.

— Мені лише хотілося вас заспокоїти. Чи ви сподівалися, що я скажу: «Стань моєю, красуне, а ні, то я викрию тебе!»?

Вона мимохіть підвела на нього очі й побачила, що він просто дражнить її, мов хлопчисько. І раптом Скарлет зайшлася сміхом. Зрештою, ситуація просто дурна. Він теж засміявся, і так голосно, що кілька матрон у кутку обернулися в їхній бік. Спостерігши, як весело Гамільтоновій удовичці в товаристві якогось незнайомця, вони осудливо схилили голови ближче одна до одної.

Почувся барабанний дріб, і багато хто зацитькав, коли доктор Мід зійшов на поміст і простер уперед руки, вимагаючи тиші.

— Ми повинні від щирого серця подякувати нашим чарівним дамам,— почав він,— які своїми невтомними зусиллями й патріотичним запалом не тільки забезпечили матеріальний успіх доброчинному базарові, а й перетворили цю неоковирну палату на затишну альтанку, на розкішний квітник чарівних троянд, що їх я бачу круг себе.

Присутні гаряче зааплодували.

— Наші дами зробили все що могли, вони не тільки пожертвували нам свій час, але й витвори своїх рук, і прекрасні дрібнички, що ви бачите на цих лотках, удвічі прекрасніші, бо вони зроблені руками наших чарівних дам-південок.

Прокотилися схвальні вигуки, а Рет Батлер, що стояв, недбало спираючись на прилавок біля Скарлет, тихенько завважив:

— Ото цап бундючний, правда ж?

Скарлет у першу мить вжахнулася, почувши таку образу гідності найдостойнішого з громадян Атланти. Вона докірливо глянула на капітана, але тут-таки подумала, що лікар з його сивими метлястими баками й справді скидається на цапа, і насилу стримала в собі сміх.

— Однак це ще не все. Наші добрі дами з шпитального комітету, що приносять полегкість страждущим воїнам самим доторком своїх прохолодних долонь до розпашілих скронь, що вирвали з лабет смерті стількох наших поранених, наших благородних борців за найблагороднішу у світі Справу, вони знають, чого ми потребуємо. Я не перелічуватиму цих потреб. Нам потрібно більше грошей на закупівлю ліків та медикаментів в Англії, і тут поміж нас присутній зараз безстрашний капітан, що неодноразово протягом року успішно пробивався сюди крізь блокаду і робитиме так і надалі, щоб забезпечувати нас необхідними ліками. Це — капітан Батлер!

Хоч і заскочений зненацька, славетний проривних блокади граційно вклонився до публіки — може, навіть занадто граційно, як здалося Скарлет. Це виглядало так, наче він надміром гречності підкреслював цілковиту зневагу до всіх тут зібраних. Героя привітали бучними оплесками, а дами в кутку витягли шиї, аби краще його роздивитись. Он воно з ким кокетує вдова бідолашного Чарлза Гамільтона, коли ще не минуло й року, як його не стало!

— Ми потребуємо золота, і я проситиму у вас від повідної пожертви,— вів далі доктор Мід.— Я проситиму пожертви, але ця пожертва дуже скромна, коли порівняти до того, що наші мужні воїни щодня жертвують своє життя,— просто сміховинно скромна. Ласкаві дами, я прошу вас пожертвувати ваші коштовності. Я прошу? Ні, це Конфедерація просить, це Конфедерація звертається до вас, і я впевнений, що ніхто не відмовиться внести свою пожертву. Як прегарно виблискують оздоби на ваших милих ручках! Як сліпуче сяють золоті брошки на грудях наших патріотичних дам! Але наскільки прекрасніша від усіх скарбів Індії ваша пожертва! Золото буде перетоплено, коштовне каміння продано, а на одержані гроші закуплено ліки та всякі медикаменти. Отож зараз, ласкаві дами, два наші хоробрі воїни, рани яких недавно загоїлись, обійсть вас із кошиками в руках, і...

Решта його слів потонула у шквалі оплесків та захоплених вигуків.

Найперша думка Скарлет була про те, що жалоба, дякувати Богові, не дозволила їй одягти ні дорогих сережок, ані важкого золотого ланцюжка від бабці Робійяр, ані золотих з чорною емаллю браслетів, ані гранатової брошки. Вона дивилась, як коротун-зуав, перекинувши через здорову руку луб’яний козуб, почав обходити залу з її боку і як жінки, старі й молоді, жваво й весело стягують з рук браслети, виймають сережки з вух і при цьому скрикують, наче й справді їм боляче, допомагають одна одній розстібнути замочок кольє або зняти брошку на корсажі. Раз у раз чулося легеньке подзенькування металу, голоси: «Заждіть, заждіть! Я допоможу вам зняти. Ось!» Мейбел Меррівезер стягувала з рук гарненькі парні браслети, що були на зап’ястках і вище ліктя. Фенні Елсінг з вигуком: «Мамо, можна і я?» — знімала з голови золоту в дрібних перлинках діадему, родинну їхню коштовність. І щоразу, коли черговий дар падав у козуб, лунали оплески й схвальні вигуки.

Усміхнений малоросток з уже трохи наповненим кошиком на руці підходив до лотка Скарлет, і коли він порівнявся з Ретом Батлером, той недбалим жестом вкинув до козуба золотий портсигар. Побачивши перед собою козуб на прилавку, Скарлет безпорадно розвела руки на знак того, що в неї нічого нема. Було таки прикро виявитись єдиною жінкою, яка не має що пожертвувати. Аж це раптом зблиснула широка обручка на її руці.

На хвильку Скарлет пригадалося — хоч і дуже туманно,— яким було обличчя Чарлза, коли він одягав цю обручку їй на палець. Але відразу ж цю згадку затопила хвиля роздратування, що завжди супроводила її думки про Чарлза. Це ж він винен, що у неї все життя зійшло внівець, через нього її вважають за стару жінку!

Вона рвучко шарпнула обручку з пальця, але та не піддавалася. Зуав уже ворухнувся в бік Мелані.

— Стривайте! Я маю дещо для вас!

Обручка таки піддалась, і Скарлет уже простягла руку з нею до козуба, де було чимало ланцюжків, годинників, перснів, шпильок та браслетів, коли нараз перехопила погляд Батлера. Уста його кривила легка посмішка. Скарлет демонстративно кинула обручку на купу коштовностей у козубі.

— О моя дорогенька! — прошепотіла Меллі, стискуючи їй руку; очі її світилися любов’ю і гордістю.— Моя мужня, мужня дівчинка! Стривайте, будь ласка, лейтенанте Пікар! У мене теж є дещо для вас.

Меллі взялася стягувати з пальця обручку, якої вона — Скарлет була певна — ні разу не знімала від дня весілля. Хто-хто, а Скарлет знала, яка дорога їй ця пам’ятна прикраса. Насилу стягнувши обручку, Меллі на хвильку стисла її у своїй маленькій долоні. А потім легенько поклала поверх інших оздоб у козубі. Вони обидві дивились, як зуав підходив до гурту старших жінок у кутку,— Скарлет задиристо, а Мелані з такою тугою в очах, що це ще дужче вражало, ніж сльози. І ні один, ні другий погляд не пройшов повз увагу чоловіка, який стояв поряд.

— Якби тобі не стало на це духу, то мені й поготів,— сказала Меллі, обіймаючи Скарлет і ніжно притискаючи до себе. На мить Скарлет захотілося струснути її з себе й закричати щосили: «А Боже, та відчепись ти!» — чисто як Джералд, коли бував роздратований,— але вона вчасно перехопила Батлерів погляд і лише силувано посміхнулась. Її дратувало, що Меллі вічно така недогадлива — хоча було б куди гірше, якби вона здогадувалася про справжні думки Скарлет.

— Який шляхетний жест! — тихо зауважив капітан Батлер.— Такі жертви підносять на дусі наших мужніх воїнів у сірих уніформах.

Скарлет ледве стримала себе, щоб не відповісти йому гострим словом. Хоч би що він казав — в усьому чулося глузування. Вона ненавиділа його всією душею, цього чоловіка, що стояв, спираючись на їхній прилавок. І водночас було щось у ньому збудливе, якась жива, енергійна й магнетична сила. На виклик в його чорних очах у ній збурювалася вся її ірландськість. І вона вирішила, що таки присадить його. Він має ту перевагу, що знає її таємницю, і це дратувало Скарлет, тож їй конче треба було знайти спосіб, як узяти над ним гору. Вона вгамувала в собі порив висловити йому в очі все, що про нього думає. Цукор більше приманює мух, ніж оцет, як не раз казала Мамка. Отож і вона його цим візьме: він і незчується, як опиниться під її п’ятою і вже не матиме над нею ніякої влади.

— Щиро дякую,— з усмішкою відповіла Скарлет, ніби не вловивши глузливого його тону.— Комплімент від такої прославленої людини, як капітан Батлер, неабичого вартий.

Він відкинув назад голову й невимушено засміявся — ба ні, зареготав, як злостиво подумала Скарлет, знов уся паленіючи.

— Чому ви не скажете того, що насправді думаєте? — поцікавився він трохи притишеним голосом, щоб його чутно було тільки їй серед загального гамору й побрязку збираних пожертв.— Чом ви не скажете, що я підлий поганець і зовсім не джентльмен, чому не накажете мені забратися геть, поки ви не гукнули когось із цих бравих хлопців у сірих уніформах, щоб викликав мене на герць?

На язиці в неї вже крутилася ущиплива відповідь, але, героїчним зусиллям узявши себе в руки, вона сказала:

— Ну що ви, капітане Батлер! Як ви можете! Наче всі ми не знаємо, якої слави зажили ви своєю хоробрістю, своєю... своєю...

— Ви розчаровуєте мене,— озвався він.

— Розчаровую?

— Атож... Під час нашої першої, такої знаменної зустрічі, я собі подумав: нарешті я спіткав дівчину не тільки гарну, а й мужню. Але тепер я бачу, що ви тільки гарна.

— Ви хочете сказати, що я боягузка? — Вона як стій наїжачилась.

— Саме так. Вам бракує мужності сказати те, що ви насправді думаєте. Коли я вперше побачив вас, то подумав: оце дівчина одна на мільйон. Вона не схожа на тих маленьких дурочок, які беруть на віру все, що їм мамки натуркали у вуха, і дотримуються цих настанов навіть собі на шкоду. І приховують свої почуття, й бажання, й маленькі трагедії під поволокою гарних слів. Я подумав: міс О’Гара — особа рідкісного характеру. Вона знає, чого хоче, і не боїться ані відверто сказати про це, ані... пошпурити вазу.

— Коли так, то я вам скажу все, що думаю,— кинула вона, вже не стримуючись.— Якби ви були хоч трохи виховані, то нізащо не підійшли б до мене й не завели розмови. Ви мали б розуміти, що я не хочу й бачити вас! Але ж ви не джентльмен. Ви просто мерзенне, брутальне створіння! Вам здається, що як ваші гидкі суденця прориваються крізь блокаду янкі, то ви маєте право приходити сюди й насміхатися з чоловіків, які засвідчили свою мужність у боях, і з жінок, які ладні пожертвувати все заради Справи Півдня...

— Годі вже, годі,— попросив він її, осміхаючись.— Почали ви дуже добре і сказали те, що думаєте, але не переводьте балачку на Справу Півдня. Я вже повні вуха маю цих слів, та, мабуть, і ви теж...

— Як у вас...— запально почала вона знову, але тут-таки й урвала мову, люта на себе, що мало не потрапила у підставлену їй пастку.

— Я стояв на порозі й придивлявся до вас ще до того, як ви мене помітили,— сказав він.— І придивлявся й до інших дівчат. В усіх них обличчя на один копил. А ось у вас — воно інакше. Все, про що ви думаєте, легко прочитати у вас на обличчі. Вам байдуже до того, що ви тут робите, і я ладен закластися, що ваші думки далекі й від Справи Півдня, і від шпиталю. З вашого обличчя ясно видно, що ви хочете танцювати й розважатись, от тільки не маєте такої змоги. І вас це казить. Хіба ж не правда, га?

— Наша розмова вичерпалась, капітане Батлер,— промовила якомога холодніш Скарлет, силкуючись говорити з сякою-такою гідністю.— Хоч ви й пишаєтесь тим, що так самовіддано долаєте блокаду, це ще не дає вам права ображати жінок.

— «Самовіддано»! Та ви смієтеся, чи що? Прошу, приділіть мені ще хвилинку вашого неоціненного часу, поки я для вас не канув у забуття. Я не хотів би, щоб така чарівна патріотка, як ви, мала хибне уявлення про мій внесок у справу Конфедерації.

— Я не хочу слухати ваших хвастощів.

— Прориватися крізь блокаду — це для мене комерція, на якій я роблю гроші. Щойно вона перестане давати мені прибуток, я її кину. То що ви на це скажете?

— Те, що ви ниций користолюбець, не кращий за янкі.

— Так і є,— осміхнувся він.— А гроші я роблю за допомогою цих самих янкі. Ось тільки місяць тому я заплив своїм судном у гавань Нью-Йорка і там завантажився.

— Як? — скрикнула Скарлет, не стримавши мимовільної зацікавленості.— І вони не обстріляли вашого судна?

— Яка свята наївність! Звісно, ні. Серед янкі досить ревних патріотів, які не від того, щоб заробити грошей, торгуючи з Конфедерацією. Я пришвартовуюсь у Нью-Йорку, закуповую крам у торговельних фірмах півні чан — ясна річ, без зайвого розголосу — і відпливаю собі. А коли стає трохи небезпечніше, то запливаю до Нассау[20], куди ті самі патріоти-янкі доставляють мені порох, снаряди й кринолінові сукні. Це набагато зручніше, аніж плисти до Англії. Часом, правда, важкувато пробитися до південських портів — до Чарлстона чи Вілмінгтона,— але ви навіть не уявляєте, яку пробивну силу мають маленькі золоті кружальця!

— О, я знала, що янкі продажні, але щоб...

— Та чи варто дуже розпалюватись через цих янкі, що чесно заробляють на хліб насущний, продаючи свою країну? Для вічності це не матиме ніякого значення. Війна як має скінчитися, так і скінчиться. Янкі певні, що однаково Конфедерація зазнає поразки, то ж чом би й не поживитися на ній?

— Зазнає поразки? Наша Конфедерація?

— Авжеж.

— Зробіть таку ласку й дайте мені спокій. Чи мені доведеться викликати мою коляску й від’їхати додому, щоб звільнитися від вашої присутності?

— Ну й запальна ж наша юна бунтарка! — з осміхом на устах прорік капітан Батлер, уклонився й неквапно відійшов, давши Скарлет можливість кипіти собі від безсилої люті й обурення. Якесь незрозуміле розчарування клекотіло у неї в грудях, як ото в дитини, ілюзії якої розвіялися димом. І як у нього стало нахабства критикувати тих, хто допомагає долати блокаду? Або ж казати, що Конфедерація зазнає поразки? Його треба б розстріляти за це, розстріляти як зрадника! Вона розглянулася по залі, де було повно знайомих облич — мужніх, самовідданих, упевнених в успіху — і раптом мурашки пробігли у неї поза шкірою. Зазнати поразки? Та ці люди повік такого не допустять! Сама думка про це неймовірна й зрадницька!

— Про що ви там двоє шепотілися? — поцікавилась Мелані, обернувшись до Скарлет, коли покупці повідходили.— Я помітила, що місіс Меррівезер не спускала з тебе очей, а ти ж знаєш, люба, який у неї язик.

— Та цей тип зовсім неможливий, він мужлай невихований,— відказала Скарлет.— А щодо старої Меррівезер, то нехай собі пліткує скільки влізе. Мені набридло корчити з себе дурепу їй на втіху.

— Та що це ти, Скарлет! — вигукнула вражена Мелані.

— Тс! — кинула їй Скарлет.— Доктор Мід щось нове збирається оголосити.

У залі стихли, і лікар знову взяв слово, почавши з дяки дамам за щедрі пожертви.

— А тепер, леді й джентльмени, у мене для вас сюрприз, який, можливо, декого й шокуватиме, але я прошу пам’ятати, що це все робиться заради шпиталю й заради наших юнаків, які лежать у ньому.

Всі стали протискуватися вперед, намагаючись відгадати, якою такою незвичною пропозицією надумав їх вразити вельмиповажний лікар.

— Зараз почнуться танці, і спершу, як заведено, кадриль, а за нею вальс. І далі, перед кожним танцем — полькою, шотландським, мазуркою — буде коротка кадриль. Ми всі добре знаємо звичай галантного суперництва за право першим повести кадриль, так ото...— Лікар витер спітніле чоло й скосив оком у куток, де серед інших матрон сиділа і його дружина.— Так ото цього разу, панове, тому з вас, хто схоче повести кадриль з обраною дамою, доведеться за це заплатити. Аукціоністом виступатиму я, а всі одержані таким чином кошти підуть на шпиталь.

Віяла застигли напівдороги, і збуджені перешепти прокотилися залою. В колі старших дам зчинився деякий рух, і місіс Мід опинилася в скрутній ситуації, бо хоч у душі й не схвалювала намір чоловіка, проте рішуче стала на його боці. Добродійки Елсінг, Меррівезер і Вайтінг аж побагровіли від обурення. Але раптом схвально загули вояки внутрішньої гвардії, їх підтримала й решта військових. А молоденькі дівчата — ті аж заплескали в долоні й врадувано застрибали.

— Тобі не здається, що це... трохи нагадує аукціон, де торгують рабами? — прошепотіла Мелані, втупивши розгублений погляд у лікаря, що досі здавався їй взірцем досконалості.

Скарлет нічого не відповіла, але очі її зблиснули й серце защеміло. Якби вона не в жалобі! Якби вона знов стала Скарлет О’Гарою в ясно-зеленій сукні з темно-зеленими оксамитовими стрічками на грудях і туберозами в чорному волоссі — не хто, як вона повела б першу кадриль. Це безперечно! Добрий десяток чоловіків схотіли б вийти з нею у танку й наввипередки пропонували б щораз більші й більші суми. А тут мусиш сиднем сидіти під стіною й дивитись, як першу кадриль поведе Фенні чи Мейбел, наче вони найбільші красуні Атланти!

Крізь шум у залі пробився голос коротуна-зуава з його характерною креольською вимовою:

— Дозвольте мені... Двадцять доларів за міс Мейбел Меррівезер.

Мейбел, зашарівшись, прихилилася до плеча Фенні, і обидві сміхотливо почали ховати обличчя одна за одною, тим часом як інші чоловічі голоси стали називати імена інших дівчат, пропонувати свої суми. Доктор Мід знов заусміхався, цілковито нехтуючи обурений шепіт з кутка від дам-розпорядниць.

Спершу місіс Меррівезер голосно й категорично заявила, що її Мейбел нізащо не візьме участі в цій витівці. Але оскільки ім’я Мейбел називалося дедалі частіше й пропонована сума дійшла до сімдесяти п’яти доларів, протести її ослабли. Скарлет, спершись ліктями на прилавок, сповненими люті очима пожирала веселе збуджене стовпище перед помостом, де кожен чоловік простягав уперед руку з пакою конфедератських банкнот.

Зараз вони всі почнуть танцювати — всі, окрім неї та старих дам. Усі розважатимуться, окрім неї. Вона побачила Рета Батлера, що стояв унизу біля лікаря, і перше ніж вона встигла надати своєму обличчю байдужого виразу, один кутик його рота насмішкувато опустився вниз, а одна брова звелася вгору. Скарлет виставила підборіддя й одвернулася вбік, коли це раптом почула своє ім’я, вимовлене з колоритним чарлстонським акцентом, що вирізнявся серед інших голосів.

— Місіс Чарлз Гамільтон — сто п’ятдесят доларів у золоті.

Натовп ураз притих від того, що було названо таку суму й згадано це ім’я. Скарлет, страшенно вражена, не могла й ворухнутись і далі сиділа, спершись підборіддям на руки й широко розплющивши очі. Погляди всіх звернулися до неї. Вона побачила, як лікар нахилився з помосту й щось прошепотів Ретові Батлеру. Мабуть, казав йому, що вона в жалобі й не може брати участь у танцях. Рет Батлер у відповідь лише незворушно стенув плечима.

— Може, ви котрусь іншу з наших красунь виберете? — запропонував лікар.

— Ні,— чітко промовив Рет, недбало розглядаючись по залі.— Місіс Гамільтон.

— Я ж кажу вам: це неможливо,— повторив уже роздратовано лікар.— Місіс Гамільтон нізащо...

Несподівано Скарлет почула чийсь голос і лише за хвильку здогадалася, що він належить їй самій:

— Ні, я згодна!

Скарлет схопилася з місця, серце її так шалено билося, аж вона злякалась, чи не підкосяться під нею ноги, билося від неймовірного збудження, що от знову загальна увага звернена на неї і вона найжаданіша з усіх, а головне — що вона знову зможе танцювати.

— Та й нехай! Нехай собі що хочуть, те й кажуть! — шепотіла вона, пройнята п’янким шалом. Вона гордо закинула голову і вийшла з-за лотка, постукуючи підборами по підлозі, мов кастаньєтами, й широко розкриваючи чорне шовкове віяло. Сповнене неймовіри обличчя у Мелані, осудливі обличчя у матрон, заздрі — у дівчат, захоплені погляди у військових — усе це тільки промайнуло в неї перед очима.

А потім вона опинилась посеред зали, і Рет Батлер проходив до неї крізь натовп, з цими своїми глузливо скривленими устами. Але їй було до цього байдуже — нехай би він був хоч і сам північанський Лінкольн! Найважливіше — що вона знов танцюватиме. Що вона поведе першу кадриль. Скарлет зробила реверанс і мило всміхнулася Ретові, а він уклінно схилився, приклавши руку до плісованої сорочки. Ошелешений попервах Леві поспішив зняти напруження й вигукнув:

— Всіх прошу стати у пари — вірджинська кадриль!

І оркестр гримнув найкращу з усіх танцювальних мелодій — «Діксі» [21].

— Як ви посміли так виставити мене на показ, капітане Батлер?

— Але, люба місіс Гамільтон, ви ж ревно цього бажали!

— Як ви посміли вигукнути моє ім’я на всю залу?

— Ви могли й відмовитись.

— Але... я мусила погодитись заради Справи Півдня.. Я не могла думати лише про себе, коли ви запропонували таку велику суму в золоті. Перестаньте сміятись, на нас усі дивляться.

— Вони однак дивитимуться. І облиште переді мною ці балачки про Справу Півдня. Ви хотіли потанцювати, і я дав вам таку нагоду. Ця прохідка, здається, остання фігура кадрилі?

— Так. Мені й справді треба посидіти й передихнути.

— Чому? Хіба я наступив вам на ногу?

— Ні, але вони перемиватимуть мені кісточки.

— Невже це вас так турбує? Справді?

— Та, знаєте...

— Ви ж не скоїли ніякого злочину, хіба не правда? То ви не танцюватимете вальсу зі мною?

— Якби моя мама коли-небудь...

— Ви й досі тримаєтесь за мамин фартух.

— У вас огидна манера — робити з чесноти несосвітенну дурість.

— А чеснота — це і є дурість. Невже вас обходять людські пересуди?

— Ні, але... Краще облишмо цю тему. Хвала Богові, починається вальс. Кадриль мені щоразу дух забиває.

— Не ухиляйтесь від моїх запитань. Хіба вам не байдуже, що про вас скажуть інші жінки?

— Ну, коли вже ви так хочете приперти мене до стіни, то знайте: мені байдуже! Але зважати на те, що про тебе кажуть,— треба. Хоча сьогодні я махнула на це рукою.

— Бравої Ви починаєте думати самостійно, а не так, щоб покладатися на чужі думки. З цього починається мудрість.

— Але ж...

— Коли вас будуть так обмовляти, як мене, ви зрозумієте, як мало це важить. Ось тільки подумайте: у Чарлстоні мене в жодному домі не приймають. Навіть мій внесок у нашу праведну й священну Справу неспроможний скасувати цю заборону.

— Жах який!

— Та ні, чого ж. Тільки втративши репутацію, вповні розумієш увесь її тягар і всю цінність справжньої свободи.

— Ви кажете страхітливі речі!

— Страхітливі, але й правдиві. Якщо маєш досить мужності або грошей, любісінько можна обійтись без репутації.

— За гроші не все купиш.

— Це хтось вам втовк у голову. Самі ви не могли б додуматись до такої банальності. Що не можна купити за гроші?

— Ну, я не знаю... В усякому разі — ні щастя, ні любові не можна.

— Здебільшого таки можна. А якщо й не їх, то рівноцінну заміну їм.

— Отже, у вас так багато грошей, капітане Батлер?

— Це нетактовне запитання, місіс Гамільтон! Ви мене дивуєте. Але я вам відповім: багато. Як на юнака, що починав без шеляга в кишені, я чималого домігся. А на блокаді, я певен, зіб’ю цілий мільйон.

— Ой ні, не може бути!

— Цілком може бути. Люди загалом неспроможні збагнути, що на краху цивілізації можна загребти не менше грошей, ніж на її розбудові.

— Цебто як?

— Ваша родина, і моя родина, та й усі тут присутні збили собі капітал, перетворюючи незайману пущу на цивілізований край. Так розбудовують імперії. Це чудова можливість збити капітал. Але коли імперія зазнає краху, тоді ще легше розжитися на добрі гроші.

— Яку це ви імперію маєте на думці?

— Імперію, в якій ми живемо,— Південь, Конфедерацію, Бавовникове королівство. Ту імперію, що розвалюється в нас під ногами. Треба бути найбільшим дурнем, щоб цього не бачити й не скористатися тими можливостями, які породжує розпад імперії. Я збиваю свій капітал на її краху.

— То ви й справді гадаєте, що ми зазнаємо поразки?

— Звичайно! Який сенс немов страус ховати голову в пісок?

— О Боже, мене аж нудять такі розмови! Невже ви ніколи не говорите чого-небудь приємного, капітане Батлер?

— Може, вам приємно було б почути, що ваші очі — це дві коштовні посудини, по вінця повні прозорої зеленої рідини з золотими рибками, і коли ці рибки хлюпочуться на поверхні, як от зараз, ви стаєте з біса звабливі?

— Ні, це мені не подобається... А яка чудова музика, правда? Я могла б отак довіку кружляти у вальсі! Мені навіть дивно, що я настільки скучила за танцями.

— Я зроду не бачив дівчини, яка б танцювала так чарівно.

— Ви занадто міцно мене притискаєте, капітане Батлер. На нас люди дивляться.

— А якби ніхто не дивився, ви б не заперечували?

— Капітане Батлер, ви забуваєтесь!

— Зовсім ні. Хіба це можливо, коли ви в моїх обіймах?.. Що це за мелодія? Щось нове?

— Так. Божественна мелодія, правда? Це ми запозичили в янкі.

— А як вона зветься?

— «Коли ця війна скінчиться».

— А які слова? Проспівайте мені.

Первісно, звичайно, було «у синій формі», але ми замінили на «сіру»... О, ви так добре вальсуєте, капітане Батлер. Знаєте, у високих чоловіків це не часто виходить. І подумати лишень — минуть цілі роки, поки я знову зможу потанцювати!

— Ні, мине лише кілька хвилин. Я запрошу вас на другу кадриль. І на третю, і так далі.

— О ні, я не можу! Ви не повинні цього робити! Моя репутація загине.

— Вона й так уже у стріп’ї, тож один-два зайві танці нічим не зашкодять. Коли ми станцюємо ще разів п’ять чи шість, я, може, й поступлюся кому іншому, але останній танець має бути моїм.

— Та вже нехай. Це божевілля, я знаю, але мені байдуже. Хай собі патякають що хочуть, байдуже! Мені так набридло сидіти вдома. Я танцюватиму, й танцюватиму, й...

— І скинете жалобу? Мене верне від цього похоронного крепу.

— Ой ні, жалоби я не можу скинути... Капітане Батлер, не стискайте мене так міцно. Я гніватимусь на вас.

— Ви, коли гніваєтесь, маєте презвабливий вигляд. Я стисну ще дужче — ось так — щоб побачити вас у справдешньому гніві. Ви й не уявляєте, які чарівні ви були того дня у Дванадцяти Дубах, коли в нестямі шпурлялися посудом.

— Ой, майте совість. Невже ви не можете цього забути?

— Не можу, це один з найдорожчих моїх споминів, коли я побачив добропорядну красуню-південку, в якій скипіла її ірландська кров. Ви ж бо щира ірландка, знаєте.

— О Боже, музика кінчається, і тітонька Дріботуп іде з тильної кімнати. Місіс Меррівезер, певно, вже наговорила їй. Пройдімо, ради Бога, до вікна, я не хочу, щоб вона зараз присікалась до мене. Он які в неї вибалушені очі — це недобрий знак.

Розділ X

Наступного дня за сніданком Дріботуп сиділа вся в сльозах, Мелані не озивалася й словом, а Скарлет промовляла з безоглядною зухвалістю.

— Хай собі плещуть язиками, мені начхати. Закладаюся, що я більше заробила грошей для шпиталю, аніж хто з дівчат... Більше навіть, ніж дав увесь цей мотлох, що ми продавали в лотках.

— Ох, дорогенька, хіба ж про гроші йдеться? — зойкала Дріботуп, заламуючи руки.— Я просто очам не могла повірити — ледве рік, як не стало бідного Чарлі... І цей жахливий капітан Батлер, що виставив вас на осудовище... З нього ж такий негідник, такий негідник, Скарлет! Місіс Колмен, кузина місіс Вайтінг, розповідала мені про нього — її чоловік родом з Чарлстона. Цей капітан з порядної родини, але він як паршива вівця в отарі. І як це у Батлерів міг знайтися такий син? У Чарлстоні його ніхто не пускає на поріг, за ним препогана слава, там був якийсь скандал з однією дівчиною... Щось таке неподобне, що місіс Колмен навіть не знає до ладу...

— Ой ні, я не вірю, що він аж так зіпсутий,— лагідно зауважила Меллі.— Він поводиться як справжній джентльмен, а коли ще подумати, яку хоробрість треба мати, доставляючи товари крізь блокаду...

— Це в нього ніяка не хоробрість,— заявила Скарлет, аби лише всупереч Меллі, сама між тим щедро поливаючи свої вафлі сиропом.— Він робить це виключно задля грошей. Він сам мені сказав. Йому байдуже до Конфедерації, він запевняє, що ми зазнаємо поразки. Але танцює він незрівнянно.

Слухачки її оніміли з жаху.

— Мені набридло сидіти в чотирьох стінах, годі вже. Якщо вони взялися пліткувати про мене за вчорашній вечір, моя репутація однаково пропала, тож тепер уже мені байдужісінько, що вони ще скажуть.

Скарлет і не помітила, що це були Батлерові думки — такі доречні вони виявилися й так точно відповідали тому, що вона сама відчувала.

— Господи, що сказала б ваша матінка, якби оце почула? Що вона про мене подумала б?

Відчуття провини мов морозом обсипало Скарлет, коли вона уявила собі, як жахнулася б Еллен, дізнавшись про скандальну доччину поведінку. Але тут-таки згадала, що від Атланти до Тари аж двадцять п’ять миль, і підбадьорилась. Міс Туп запевне ж не напише нічого Еллен. Адже це кинуло б тінь на неї саму як опікунку. А якщо Туп не вибовкає, то нема чого й журитись.

— Я от гадаю...— почала Туп.— Атож, я гадаю, чи не написати листа про це Генрі... Хоч як мені й прикро до нього звертатись, але він єдиний чоловік у нашій родині, тож треба, щоб він і поговорив з капітаном Батлером... Ох, люба моя, якби тільки Чарлі був живий... Ви, Скарлет, ніколи, ніколи не повинні більше розмовляти з цим чоловіком.

Мелані сиділа мовчки, поклавши руки на коліна, а вафлі хололи в неї на тарілці. Потім вона підвелася, підійшла ззаду до Скарлет і обняла за шию.

— Дорогенька,— мовила вона,— не переймайся так. Я розумію тебе, ти виявила велику мужність учора й дуже багато зробила для шпиталю. І якщо хтось хоч одне погане слово скаже про тебе, я цього так не облишу. Тітонько, перестаньте плакати. Адже Скарлет нестерпно важко було сидіти весь час у чотирьох стінах! Вона-бо ще зовсім дитя.— Мелані пальцями перебирала чорне невістчине волосся.— І, може, нам усім варто було б інколи з’являтися на людях. Може, це егоїзм з нашого боку, що ми замикаємося зі своїм горем. У війну все не так, як у мирний час. Коли я подумаю про всіх тих солдатів у місті, що далеко від домівки й не мають друзів, до яких вони могли б завітати ввечері... і про тих шпитальних, які вже піддужали, але ще не настільки, щоб вернутися до війська... Ні, це таки був егоїзм з нашого боку. Нам треба не відкладаючи взяти із шпиталю до себе чоловік трьох напіводужалих, як усі інші роблять, і ще кількох запрошувати щонеділі на обід. А ти не переживай, Скарлет. Люди зрозуміють, якщо їм усе пояснити. Ми всі знаємо, як дуже ти любила Чарлі.

Скарлет, однак, зовсім не переживала, а доторк ніжних рук Мелані тільки дратував її. Їй кортіло стріпнути головою й вигукнути: «Дурниці ти верзеш!» — адже на серці у неї і досі тепліло на згадку, як ревно вчора ввечері внутрішні гвардійці, міліціанти й військові один перед одним домагалися права повести її до танцю. І вже кого-кого мати собі за оборонця, але ж не Меллі! «Красно дякую, я й сама зумію себе оборонити, а якщо ті старі пліткарки почнуть патякати — я й без них якось обійдуся». На світі надто багато симпатичних молодих офіцерів, аби ще сушити голову базіканням старих мегер.

Дріботуп витирала хустинкою очі, поки Мелані виголошувала свої заспокійливі слова, коли раптом увійшла Пріссі з якимось пакуночком у руках.

— Це вам, міс Меллі. Негреня принесло.

— Мені? — здивувалася Меллі, розгортаючи пакунка.

Скарлет тим часом наминала вафлі, байдужа до того, що робилося поруч, і коли підвела голову, почувши голосний схлип Меллі, то побачила, що тітонька Туп приклала долоню до грудей.

— Ешлі загинув! — зойкнула стара жінка, закидаючи голову назад і безвільно опускаючи руки.

— О Боже! — вирвалось у Скарлет, і вона аж похолола.

— Та ні, ні! — вигукнула Мелані.— Скарлет, швидше дай їй нюхальної солі! Зараз, зараз, тітонько, чи вам уже полегшало? Глибше дихайте! Ні, це не про Ешлі. Пробачте, що я налякала вас. Це я з радості заплакала.— Раптом вона розгорнула долоню й піднесла до уст якусь річ, що була в її руці.— Я така рада! — І знову схлипнула.

Скарлет уловила поглядом зблиск у Меллі в долоні й побачила, що то масивна золота обручка.

— Прочитай ось,— Меллі показала на листа, який випав у неї з руки.— Ой, як порядно, як благородно він вчинив!

Скарлет здивовано підняла з підлоги папірця і побачила там кілька рядків чорним чорнилом, почерк був твердий і рішучий: «Коли Конфедерація потребує крові своїх мужів, то це ще не означає, що жінки повинні відривати від серця з кров’ю найдорожчі для них пам’ятні речі. Прийміть, шановна пані, цей знак мого схиляння перед вашою мужністю і не думайте, що ваша пожертва була даремною, бо обручку викуплено за ціну вдесятеро більшу від її вартості. Капітан Рет Батлер».

Мелані насадила обручку собі на палець і замилувано подивилась на неї.

— Хіба ж я не казала вам, що він джентльмен? — промовила вона, обертаючись до Дріботуп з радісною усмішкою, хоч сльози ще текли в неї по щоках.— Треба бути дуже вихованою й проникливою людиною, щоб помітити, як тяжко мені було розлучитися з... Але нічого, я віддам натомість золотого ланцюжка. Тітонько Туп, ви повинні написати капітанові Батлеру й запросити до нас на обід у неділю — мені треба особисто подякувати йому.

У своєму збудженні ані Мелані, ані тітонька не подумали, чом капітан Батлер не подбав повернути й обручку Скарлет. Але Скарлет про це подумала, і їй зробилося прикро. Бо вона розуміла, що то не вихованість спричинила галантний жест капітана Батлера. Йому йшлося лише про те, як напроситися в гості до тітоньки, і він знайшов найпевніший для цього спосіб.

«Мене страшенно пригнітила твоя недавня поведінка»,— писала Еллен, і Скарлет, читаючи за столом материного листа, спохмурніла. Лихі вісті й справді не лежать на місці. Вона не раз чула у Чарлстоні й Саванні, що атлантці як ніхто люблять пліткувати й стромляти носа в чужі справи. Доброчинний базар був у понеділок увечері, а сьогодні тільки четвер. Котра це стара пліткарка донесла Еллен? Спершу вона запідозрила Дріботуп, але відразу ж і відкинула цю думку. Бідолашна стара сама тремтіла зі страху на своїх куцих ніжках, що муситиме відповідати за нерозважну поведінку Скарлет, отож вона нізащо не стала б сповіщати Еллєн, яка з неї кепська виявилась опікунка. Мабуть, це місіс Меррівезер.

«Я ледве можу повірити, що ти могла до такої міри забути про пристойність. Ну нехай ти, бувши в жалобі, з нерозсудливості дозволила собі з’явитися на вечірці, оскільки щиро хотіла чимось допомогти шпиталеві. Але танцювати, і то з такою людиною, як капітан Батлер! Я багато чого чула про нього (та й хто не чув?), і Полін писала мені оце на тижні, що він має дуже погану славу і що навіть родичі у Чарлстоні не хочуть мати з ним нічого спільного — звичайно, за винятком його прибитої горем матері. Він чоловік глибоко зіпсутий, він може скористатися твоєю молодістю, твоєю невинністю, щоб знеславити тебе й зганьбити в очах товариства — і тебе, і твою родину. І як могла міс Дріботуп настільки знехтувати свій обов’язок щодо тебе?»

Скарлет глянула через стіл на стару леді. Та впізнала почерк Еллєн і вже відкопилила пухкі губки, як дитина, що злякалася нагінки й сподівається відвернути її слізьми.

«Мені аж серце крається, що ти могла так легко забути вихованість. Я думала була зразу наказати, щоб ти верталась додому, але вирішила, нехай уже твій батько дає тобі раду. У п’ятницю він буде в Атланті й переговорить з капітаном Батлером, а тоді забере тебе додому. Боюся, чи не поставиться він до тебе надто суворо, хоч і як я його благала. Сподіваюся і вірю, що ти так бездумно повелася тільки через власну молодість і легковажність. Ніхто більше, ніж я, не прагне прислужитися нашій священній Справі, і я хочу, щоб і мої дочки поділяли ці мої почуття, однак ганьбити себе...»

Далі й далі снувалася ця думка в листі, але Скарлет не дочитала до кінця. Вперше у житті вона не в жарт злякалася. Вся її нерозважливість та зухвалість де й ділися. Скарлет відчула себе такою провинною, як ото було з нею в десятирічному віці, коли вона за столом жбурнула тістечком у Сьюлін. Тільки подумати, щоб її завжди така лагідна мати отак гостро картала дочку, та ще й батько приїжджає вимагати пояснень від капітана Батлера! Становище таки було справді серйозне. Коли Джералд розходиться, легко його не укоськаєш: цього разу не оминути покари, забравшись, йому на коліна, не поможуть їй ні ластощі, ні химери.

— Сподіваюся... нічого поганого? — тремтячим голосом запитала Дріботуп.

— Завтра приїжджає батько дати мені доброго перцю,— понуро заявила Скарлет.

— Пріссі, принеси мою нюхальну сіль,— прожебоніла стара, облишивши їсти й відсовуючись разом зі стільцем від столу.— Мені... мені недобре.

— Сіль у вас у кишеньці,— сказала Пріссі, стоячи позад Скарлет. Вона вже загодя смакувала захопливу пригоду, бо містер Джералд як розшаленіє, то на це прецікаво дивитись, якщо, звісно, сама не потрапиш кучерявою головою йому під руку. Туп понишпорила у згортках спідниці й урешті піднесла пляшечку до носа.

— Ви обидві щоб стояли на моєму боці й не полишали мене самою з ним ні на хвилину! — вигукнула Скарлет.— Він так вас любить, що коли будете поряд, мені менше перепаде.

— Я не зможу...— ледь живим голосом пробурмотіла Дріботуп, зводячись на ноги.— Я... я зовсім нездужаю. Мені треба лягти. Завтра я цілий день не вставатиму з ліжка. Ви вже вибачитесь перед ним за мене.

«Боягузка!» — подумала Скарлет, сердито дивлячись на стару.

Зате Меллі, хоч сама аж поблідла, налякана перспективою опинитися віч-на-віч з розгніваним містером О’Гарою, пообіцяла все-таки стати в обороні своєї невістки.

— Я... я поможу тобі пояснити батькові, що ти зробила це тільки заради шпиталю. Я певна, він зрозуміє.

— Він і не подумає зрозуміти,— відказала Скарлет.— Боже ж мій, я швидше помру, ніж вернуся з ганьбою до Тари, як мама погрожує!

— Ой ні, ви не можете вернутись додому,— скрикнула Дріботуп, вдаряючись у сльози.— Якщо ви поїдете, я муситиму — муситиму, де дітися — просити Генрі, щоб перебрався до нас, а ви ж знаєте, що я просто не можу жити з ним під одним дахом. Як ми з Меллі самі, вночі мене такий страх бере — адже в місті повно всіляких зайд. А ви, Скарлет, така мужня, що з вами я нічого не боюся, навіть і без чоловіка в домі!

— Ні, батько не може забрати тебе до Тари! — вигукнула Меллі теж мало не з плачем у голосі.— Тепер твоя домівка тут. І що ми без тебе робили б?

«Коли б ви знали, якої я про вас думки, то ще й як радо мене здихались»,— понуро подумала Скарлет, яка воліла б мати когось іншого, а не Мелані, в ролі свого заступника перед батьком. Їй було прикро, що вона мусить покладатись на допомогу людини, такої для неї осоружної.

— Може, треба відмовити в запрошенні капітанові Батлеру?..— несміливо запропонувала Дріботуп.

— Ой ні, ні в якому разі! Це було б украй нетактовно! — у розпачі скрикнула Меллі.

— Проведи мене до ліжка. Я зовсім недужа,— застогнала стара.— Ох, Скарлет, і як ви могли звалити все це на мою голову?

Коли надвечір наступного дня приїхав Джералд, Дріботуп була хвора й не вставала з ліжка. З-поза своїх замкнених дверей вона кілька разів запевнила його, що дуже шкодує, але не може навіч привітатися з ним, і полишила обидвох наполоханих дівчат самим справлятися за вечерею у товаристві гостя. Джералд зловісно мовчав, хоч і поцілував Скарлет, вітаючись, а Мелані прихильно ущипнув за щічку, назвавши при цьому «кузина Меллі». Скарлет було б легше, якби він почав сипати на весь дім грізьби та прокляття. Вірна своїй обіцянці, Мелані й на крок не відступала від Скарлет і снувала за нею, мов ледь чутна тінь, а Джералд усе ж був досить вихований і не став сварити дочки на людях. Скарлет мусила визнати, що Мелані дуже вправно виконує свою роль, вдаючи, ніби нічого особливого не сталось, і коли вечерю подали на стіл, навіть спромоглася втягти Джералда у розмову.

— Мені кортить почути всі новини з округи,— з усмішкою звернулась вона до Джералда.— Індія й Душка так рідко нам пишуть, а ви ж знаєте все-все, що там діється. Як пройшло весілля Джо Фонтейна?

Джералд трохи розм’як від цих лестивих слів і сказав, що весілля відсвяткували скромно, «не так, як у вас було», бо Джо лише на кілька днів відпустили з війська. Мала Селлі Манро виглядала дуже мило. Ні, він не пам’ятає, в якій вона була сукні, чув тільки, що на другий день вона не міняла туалету.

— Невже не міняла?! — вражено вигукнули обидві дівчини.

— Атож-бо, їм і одної ночі вистачило,— пояснив Джералд, заходячись реготом,— він не відразу збагнув, що такі тонкощі, либонь, не для жіночих вух. Коли батько засміявся, Скарлет полегшало на душі, і вона подумки подякувала Мелані, що та звернула розмову на цю тему.

Джо наступного ж дня мусив вертатися до Вірджинії,— поспішив додати Джералд.— Ну, і не було там ніяких пошлюбних візитів і танців. А близнюки Тарлтони — ті нині вдома.

— Ми про це чули. Як вони, видужують?

— Їх не тяжко поранило. Стюарта — в коліно, а Брентові куля прошила плече. Ви, мабуть, знаєте офіційні повідомлення, в яких відзначено їхню хоробрість?

— Ні, не знаємо! Розкажіть нам!

— Одчайдухи вони обидвоє. Я певний, що в них таки є домішка ірландської крові,— не без гордощів зауважив Джералд.— Що вони такого зробили — я забув, але Брентові вже присвоєно лейтенанта.

Скарлет приємно було чути про їхні подвиги, ніби вона сама доклала до цього якихось зусиль. Той, хто колись був її кавалером, належав їй уже назавжди, і своїми похвальними вчинками наче додавав їй чеснот.

— І ще я маю новину, цікаву для вас обох,— сказав Джералд.— Подейкують, наче Стю знову вчащає до Дванадцяти Дубів.

— Це ж до кого саме — до Душки чи до Індії? — збуджено запитала Меллі, а Скарлет видивилась на батька мало не обурено.

— Та до міс Індії, звісно. Хіба ж не упадав він коло неї до того, як ця моя шелихвістка закрутила йому голову?

— О! — тільки й мовила Меллі, трохи приголомшена неперебірливою мовою Джералда.

— Ще й більше скажу: його братик Брент тепер частий гість у Тарі. Ось так.

Скарлет аж заніміла. Це було майже кривдно — виявити такий гандж у своїх вчорашніх залицяльниках. Особливо коли згадати, як нетямились обоє близнюків, почувши від неї про намір одружитися з Чарлзом. Стюарт навіть погрожував застрелити Чарлза, або Скарлет, або самого себе, або й усіх трьох. То було вельми зворушливо!

— Сьюлін? — поспитала Меллі, розпливаючись усмішкою.— Але мені здавалося, що містер Кеннеді...

— А, цей! — кинув Джералд.— Френк Кеннеді й досі тупцює на місці, наче боїться власної тіні — ще трохи, і доведеться мені самому поцікавитись, які в нього плани. Ні, це найменша.

— Керрін?

— Та вона ще ж дитина! — вигукнула Скарлет, коли до неї нарешті вернувся голос.

— Вона лише на рік молодша того віку, панночко, коли ти виходила заміж,— відрізав Джералд.— Тобі, може, прикро, що твій колишній залицяльник перекинувся до твоєї сестрички?

Меллі знову почервоніла, не бувши призвичаєна до такої прямоти, і дала знак Пітерові внести пиріг з солодкою картоплею. Вона гарячково перебирала в пам’яті, про що б іще заговорити, щоб розмова не стосувалася нікого з присутніх і щоб відвернути увагу Джералда від безпосередньої мети його приїзду. Однак нічого такого не могла придумати, але Джералд, на щастя, раз розійшовшись, уже не потребував дальшого підохочення, поки перед ним були слухачі. Він говорив про крадійство в інтендантській службі, яка з кожним місяцем вимагає все більших поставок харчів, про незмірну дурість Джефферсона Девіса, про зажерливість тих ірландців, що вступили до війська північан, спокусившись на грубі гроші.

Коли подали вино й дівчата підвелися з-за столу, Джералд, насуплено глянувши на дочку з-під зведених брів, звелів їй залишитись на кілька хвилин. Скарлет кинула розпачливий погляд на Меллі, яка, безпорадно зібгавши в руках хустинку, підійшла до порогу й тихенько причинила за собою двері.

— Значиться так, панночко! — гримнув Джералд, наливаючи собі склянку портвейну.— Гарно ж ти повелася! Ледве стала вдовою, як уже подавай їй другого чоловіка!

— Тихше, тат,— челядь...

— Негри й так уже, безперечно, знають, усі знають про нашу ганьбу. Твоя бідна мати злягла від цього, а я мушу ходити, голови не підводячи. Сором такий! Ні, кицюню, цим разом слізьми мене не проймеш,— хапливо докинув він з ноткою перестраху в голосі, коли побачив, що Скарлет затріпотіла віями й скривила уста до плачу.— Я знаю тебе. Ти така, що пускала б очима бісики й над могилою власного чоловіка! Та не плач-бо. Ну годі, поговорили, й на сьогодні досить. Я перше маю побачитися з цим капітаном Батлером, що так легковажить добре ім’я моєї дочки. А вранці... Та перестань-бо, не рюмсай. Усе одно не допоможе. Я вже твердо вирішив — завтра ми з тобою вертаємось до Тари, поки ти знову нас усіх не зганьбила. Не плач, рибонько. Глянь, що я тобі привіз! Гарненький даруночок, га? Глянь лишень! І як ти могла завдати мені стільки клопоту, щоб я оце перся в таку далечінь, коли в мене по вуха роботи? Та не плач-бо вже!

Мелані й Дріботуп давно вже заснули, а Скарлет лежала без сну в теплій пітьмі, скута страхом, що гнітив їй серце. Покинути Атланту, коли життя для неї щойно почалося знову, вернутись додому й постати перед лицем Еллен! Їй було б легше померти, ніж опинитися віч-на-віч з матір’ю. Якби вона й справді померла, ось зараз, у цю хвилину, всі стали б жалкувати, що були такі немилосердні до неї. Вона крутилася з боку на бік, голова її шоргалась на гарячій подушці, аж це почувся якийсь віддалений гомін на притихлій нічній вулиці. Приглушений відстанню, він був зовсім невиразний, а проте наче дивно знайомий. Скарлет скочила з ліжка й підійшла до вікна. Затінена деревами вулиця лежала в повитій чорнотою тиші, і тільки високо вгорі тьмяно мерехтіли зорі. Гомін ближчав, уже чулося порипування коліс, тупіт кінських копит, людські голоси. І раптом осміх з’явився у Скарлет на устах, коли вона упізнала хрипкий від горілки голос, що з характерним своїм акцентом виспівував «Візок дорогою котив». Нехай цього дня не було судової сесії у Джонсборо, але Джералд повертався додому саме в такому стані, як звичайно з того містечка.

Скарлет розрізнила нечіткий обрис брички, яка зупинилася перед будинком, і дві людські постаті, що зійшли на землю. Джералд був не один. Двоє чоловік затримались перед хвірткою, потім брязнула клямка і цілком виразно прозвучав Джералдів голос.

— А тепер я заспіваю вам «Плач по Робертові Еммету». Ви повинні знати цю пісню, юначе. Я вас навчу.

— Я охоче її вивчу,— відповів з легким смішком його супутник, дещо протягло вимовляючи слова.— Тільки не зараз, містере О’Гара.

«О Боже, та це ж той бридкий Батлер!» — промайнуло у Скарлет. Спершу її взяла злість, що то був він, але потім вона зраділа: дякувати долі, вони не перестріляли один одного. Ба навіть знайшли спільну мову, коли вертаються вдвох о такій порі й у такому стані.

— Ось я заспіваю, а ви слухайте й підтягуйте, а то застрелю, як оранжиста.

— Я не оранжист, а чарлстонець.

— Один чорт. А то ще й гірше. У мене дві братові в Чарлстоні, то я вже знаю.

«Він що, хоче всіх сусідів підняти на ноги?» — злякано подумала Скарлет, простягаючи руку по халат. Але що вона може зробити? Не вибігати ж їй глупої ночі на вулицю, аби швидке затягти батька в будинок.

А Джералд, прихилившись до хвіртки й закинувши голову, без дальших попереджень затяг своїм гучним басом «Плач». Скарлет слухала його, спираючись ліктями на лутку вікна, й мимохіть усміхалася. Чудова пісня, але якби ще батько вмів співати. Це була одна з її улюблених пісень, і на хвильку вона й собі підхопила журливу мелодію:

Пісня звучала далі, і Скарлет уже почула якийсь рух у кімнатах Дріботун і Меллі. Мабуть, наполохались, бідолашні. Для них це дивина — зіткнутися з такою життєрадісною натурою, як у Джералда. Коли пісня завмерла, дві постаті злились в одну, підійшли стежкою до ганку й піднялися сходинками. Почувся обережний стукіт у двері.

«Доведеться спуститись,— подумала Скарлет,— Зрештою, це ж мій батько, а бідна Туп швидше помре, аніж вийде серед ночі». Та й, крім того, Скарлет не хотіла, щоб челядь побачила Джералда у такому вигляді. А якщо Пітер спробує вкласти його в ліжко, він зовсім розходиться. Один лише Порк знає, як давати йому раду.

Скарлет застібнула халат на грудях, запалила свічку й збігла сходами вниз до вхідних дверей. Поставивши свічку на столик, вона відімкнула двері й при миготливому світлі розрізнила Рета Батлера — він стояв чепурно вбраний і підтримував осадкуватого Джералда. «Плач» явно був батьковою лебединою піснею, бо він уже безвладно завис на руці свого супутника. Капелюх його десь згубився, довгі сиві кучми були розкуйовджені, краватка з’їхала під вухо, а на сорочці видніли плями від вина.

— Ваш батько, як я здогадуюсь? — промовив Рет Батлер, весело граючи очима на смуглявому обличчі. Гострим своїм поглядом він наче прозирав її всю крізь дезабільє.

— Проведіть його всередину,— коротко кинула Скарлет, ніяково почуваючи себе в цій одежі, люта на Джералда, що наразив її на посміх перед цим чоловіком.

Рет підштовхнув Джералда вперед.

— Може, допомогти вам завести батька нагору? Ви самі не впораєтесь. Він важкуватий.

Скарлет аж оніміла, вражена його зухвалою пропозицією. Що подумали б принишклі у своїх спальнях Дріботуп і Меллі, почувши, як капітан Батлер підіймається такої пори у внутрішні покої!

— Мати Божа, ні! Ось сюди його, у вітальню, на цю розлогу канапу.

— То це він тут у вас розляжеться?

— Я була б вам вельми вдячна, якби ви трохи добирали висловів. Сюди. Отут і покладіть.

— А чоботи з нього стягти?

— Ні. Йому не вперше спати в чоботях.

Батлер тихцем засміявся, випростуючи Джералдові ноги на канапі, а Скарлет мало язика собі не відкусила — треба ж було таке бовкнути!

— А тепер я вас попрошу покинути дім.

Він вийшов у темний хол і підняв капелюха, якого був скинув при вході.

— Побачимось у неділю за обідом,— мовив він наостанку, безгучно причиняючи за собою двері.

Скарлет встала о пів на шосту, ще поки челядники не прийшли з заднього двору готувати сніданок, і спустилася на перший поверх, де панувала суцільна тиша. Джералд уже прокинувся й сидів на канапі, затиснувши руками розпухлу голову, наче збирався роздушити її в долонях. Коли ввійшла дочка, він крадькома зиркнув на неї. Але очі йому так сильно боліли, аж він зойкнув.

— Доб’ранку!

— І ладно ж ти повівся, тат,— лютим пошептом почала Скарлет.— Прийшов додому глухої ночі й перебудив усіх сусідів гучним співом.

— Я співав?

— Співав! Горлав «Плач по Еммету» на весь голос.

— Ніч-чого не пам’ятаю.

— Зате сусіди запам’ятають до смертної години, і тітонька Дріботуп, і Мелані.

— Мати Божа! — застогнав Джералд, насилу проводячи набряклим язиком по пересохлих губах.— Тільки те й пам’ятаю, що ми сіли грати.

— Грати?

— Цей же лайдак Батлер похвалявся, що він найкращий покерист на весь...

— І скільки ти програв?

— Чого б це? Я виграв, де ж пак! Чарочка-друга мені завше помагає у грі.

— А глянь-но в гаманець.

Таким повільним рухом, наче це завдавало йому нестерпного болю, Джералд дістав з кишені гаманця й розгорнув. Там було порожньо, і очі у Джералда розширились у німому подиві.

— П’ять сотень доларів,— ознаймив він.— Це ж я мав дещо придбати для місіс О’Гари з товарів, доставлених крізь блокаду. А тепер навіть на дорогу додому не лишилося.

Поки Скарлет з обуренням дивилась на порожній гаманець, їй зблиснула одна думка і враз почала набирати конкретних обрисів.

— Тепер мені в цьому місті навіть голову буде соромно підвести,— почала вона.— Ти ж осоромив нас усіх.

— Помовч, кицюню. Не бачиш — у мене голова тріщить?

— Повернутись додому п’яним, та ще у товаристві цього капітана Батлера й дерти горло на всю вулицю, а на додачу всі гроші розтринькати!

— Він надто добре грає в покер, як на джентльмена. Він...

— І що мама скаже, коли дізнається?

Джералд з острахом підвів голову на Скарлет.

— Але ж ти не розповіси матері, не будеш її тривожити, правда?

Дочка тільки мовчки стиснула губи.

— Подумай лишень, яка це буде для неї прикрість — вона ж така квола здоров’ям!

— І ще згадай, тат, як ти тільки-но вчора ввечері казав, нібито я зганьбила родину! І все через якийсь нещасний танець, що я станцювала ради грошей для поранених! Я не можу, я зараз заплачу!

— Ой, не треба! — заблагав Джералд.— Моя бідна голова цього не витримає, вона вже й так мало не лусне.

— А ти казав, що я...

— Ну годі, кицюню, годі, не май серця на свого бідного тата, він зовсім того не думав, що говорив, він на тому не знається. Я знаю, що ти вихована дівчинка, ти хотіла, щоб якнайкраще.

— І ще погрожував з ганьбою забрати мене додому.

— Ні, любонько, я б цього не зробив. Це тільки щоб настрахати тебе. Але ж ти не скажеш мамі за гроші, коли вона й без того заклопотана, що маємо такі великі видатки?

— Ні, не скажу,— навпростець заявила Скарлет,— якщо дозволиш мені залишитись тут і поясниш мамі, що то все старі пліткарки понавигадували.

Джералд жалібно подивився на власну дочку.

— Але ж це чистісінький шантаж.

— А хіба сьогодні вночі був не чистісінький бешкет?

— Ну що ж, забудьмо це все,— запобігливо мовив батько.— А як ти гадаєш — чи не знайдеться в домі у такої благородної старої дами, як міс Дріботуп, ковточка бренді? А нехай йому сто чортів!..

Скарлет обернулась і навшпиньки пройшла через притихлий хол до їдальні, де зберігалася пляшка бренді, яку вони з Меллі називали поміж себе «непритомною пляшкою», бо Дріботуп щоразу відпивала звідти ковток, коли в неї завмирало серце (чи то так їй здавалося) і її брали млості. Обличчя Скарлет сяяло тріумфом, і вона зовсім не відчувала докорів сумління, що так непорядно повелася з батьком. Тепер Джералд обстане за нею, коли ще якась інша пащекуха надумає написати щось Еллен. А сама вона залишиться в Атланті й робитиме майже все, що захоче, адже на легкодуху Дріботуп можна зовсім не зважати. Скарлет відімкнула погрібець і на хвильку застигла на місці, притиснувши до грудей пляшку зі склянкою.

В уяві її постав довгий ряд приємних видив: пікніки над шемрітливими водами Персикового струмка й біля підніжжя Кам’яної гори, прийоми й бали, пообідні танцюльки, прогулянки в колясках, людні вечері проти неділі. В усьому цьому вона тепер братиме участь, вона буде в осередді всіх розваг, оточена увагою чоловіків. А чоловіки тепер так легко залюбляються, коли тільки хоч трошки прислужишся їм у шпиталі. Тепер уже й шпиталь менше її нудитиме. Шпитальні хворі такі піддатливі на жіночі чари! Котра тямуща з дівчат, то може струшувати їх собі до ніг, як зрілі персики з дерев у Тарі, коли досить лише легенько шарпонути деревце.

Скарлет повернулася до батька з живлющим напоєм, дякуючи Богові, що відома своєю витривалістю голова Джералда О’Гари цим разом не витримала запійного випробування, і лише в цю мить їй раптом подумалось: а чи не доклав свідомо до цього руку Рет Батлер?

Розділ XI

Котрогось пополудня наступного тижня Скарлет повернулася із шпиталю втомлена й обурена. Простоявши півдня на ногах, вона, коли перев’язувала пораненому руку, присіла до нього на ліжко, і місіс Меррівезер гостро вичитала їй за таку фамільярність. Тітонька Туп і Мелані в найкращих своїх капелюшках саме були на ганку, а з ними Вейд і Пріссі, готові вирушити з черговим візитом до знайомих. Скарлет, пославшись на те, що через втому не може поїхати з ними, піднялася до себе в кімнату.

Коли останній скрип коляски завмер удалині й стало ясно, що в домі нікого з родини вже нема, вона тихенько прошмигнула до спальні Мелані й замкнулася зсередини. То була простенька й затишна дівоча кімнатинка, залита скісним промінням надвечірнього сонця. На підлозі, натертій до блиску, лежало кілька яскравих клаптюватих килимків, і ніяких оздоб не було на побілених стінах, лише в одному кутку Мелані влаштувала щось подібне до вівтаря.

Тут під стягом Конфедерації, що складками спадав додолу, висіла шабля з позолоченим руків’ям, яку батько Мелані привіз із мексиканської війни і яка дісталася Чарлзові, коли він вирушав на фронт. Поряд висіли і братові пояс та портупея з револьвером у кобурі. А між ними був дагеротипний портрет самого Чарлза, неприродно випростаного й гордовитого у своїй сірій уніформі, великі карі його очі сяяли, а уста несміливо всміхались.

Скарлет навіть не глянула на портрет, а впевнено ступила до протилежного кутка, де на столику біля вузенького ліжка стояла квадратова скринька з рожевого дерева для всякого писемного начиння. Звідти вона дістала купку перев’язаних блакитною стрічкою листів Ешлі, адресованих Мелані. Зверху був лист, одержаний сьогодні вранці, і ось його й розгорнула Скарлет.

Коли вона тільки починала потайки перечитувати ці листи, їй так допікали докори сумління й так страшно було попастися на гарячому, що тремтячі пальці ледве могли розкрити конверта. Але почуттям честі Скарлет не вельми могла похвалитись, а від частих потаємних відвідин воно й зовсім притупилося, та й страх бути викритою поступово минув. Тільки зрідка вона думала, завмираючи серцем: «А що сказала б мама, довідавшись?» Скарлет розуміла, що Еллен скорше побачила б її мертвою, аніж винною у такому вчинку. Спершу від цього Скарлет робилося якось мулько, бо вона все ще хотіла в усьому бути схожою на матір. Але спокуса читати листи переважила, і Скарлет викинула з голови думку про Еллен. Останнім часом вона вже знала, як відмахуватись від неприємних думок. Вона навчилася казати собі: «Не сушитиму зараз цим голови, подумаю про це завтра». А як наставало завтра, прикра думка пригасала, а з плином часу й взагалі не здавалася такою вже неприємною. Отож потайне читання листів Ешлі не дуже обтяжувало сумління Скарлет.

Сама ж Мелані ніколи не крилася з цими листами, і щоразу читала вголос тітоньці Туп і Скарлет великі уривки з них. Але Скарлет якраз ті місця, яких вона не зачитувала, найдужче непокоїли, і саме це й спонукало її крадькома перечитувати листи до зовиці. Вона просто мусила знати, чи покохав Ешлі свою дружину після того, як вони побралися? Чи він бодай вдає, що її кохає? Чи звертається до неї ніжними словами? Які почуття він висловлює, і запально чи ні?

Вона старанно розправила листа.

Рівні, дрібно писані рукою Ешлі рядки застрибали перед її очима, коли вона почала читати: «Люба жіночко!» — і зразу зітхнула полегшено. Він ще ні разу не звернувся до Мелані: «Дорога моя» чи «Кохана».

«Люба жіночко! Ти от пишеш, що непокоїшся, чи не приховую я від тебе своїх справжніх думок, і питаєш, про що я думаю ці дні...»

«Мати Божа! — перелякано здригнулася Скарлет.— „Своїх справжніх думок!“ Невже Меллі здогадується, що у нього на серці? І у мене теж? Невже вона підозрює, що ми з ним...?»

Руки її тремтіли дрібним дрожем, коли вона взялася читати листа далі, але поступово їй полегшало.

«Люба жіночко, якщо я й приховую щось від тебе, то це лише тому, щоб ти зайве не тривожилась, щоб до твоїх переживань про моє фізичне здоров’я не додавалися переживання про мій душевний стан. Але мені важко щось від тебе приховати — ти занадто добре мене знаєш. Можеш не тривожитись. Мене не поранено. І я не захворів. Я маю вдосталь їжі й часом навіть можу виспатися в ліжку. А про більше солдат і не мріє. Але на душі в мене важко, Мелані, і я з усім відкриюся тобі.

У ці літні ночі мене не бере сон, і коли всі в таборі давно вже поснули, я дивлюсь на зорі й знов і знов запитую себе: „Навіщо ти тут, Ешлі Вілкс? За що ти воюєш?“

Звісно, не за честь і славу. Війна — це брудна справа, а у мене відраза до бруду. Я не солдат, і мене не вабить хвилинна слава під пащами гармат. І все-таки я тут, на війні, хоча Господь судив мені жити у себе в маєтку й студіювати книжки. Звук сурми не розпалює у мені кров, Мелані, і барабанний дріб не спонукає до походу, бо я надто виразно бачу, що нас зраджено. І зрадила нас наша власна південська пиха, самовпевненість, буцім один південець може подолати десяток янкі, а Король Бавовник може врядувати світом. Зрадили нас бучні й порожні слова, забобони й ненависть, що виходили з уст тих, хто стоїть над нами, кого ми звикли поважати й шанувати: „Король Бавовник, Рабовласництво, Права Штатів, Кляті Янкі“.

Отож, коли я лежу, підстеливши свого коца, й дивлюсь на зорі, й питаю себе: „За що ж ти воюєш?“, на думку мені спадають Права Штатів, бавовна, негри, янкі, яких ми з дитинства привчалися ненавидіти, і я доходжу висновку, що зовсім не задля цього я взявся за зброю. Але ось я бачу в уяві Дванадцять Дубів, пригадую, як місячне світло скісно падає на білі колони, і як незвично виглядають у ньому магнолії, що розкриваються до місяця, і як обсновують виткі троянди бічний ганок, де навіть у найжаркіший день стоїть холодок. І бачу матір з шитвом у руках, як то бувало за мого дитинства. І чую негрів, як вони вертаються присмерком з поля, втомлені, зголоднілі, і доноситься їхній спів, і рипіння корби, коли відро опускають у глибоку криницю. І бачу, як положисто збігає путівець до річки через бавовникові поля і як лягає вечірній туман долиною. Оце ж заради цього я й опинився тут, хоч не прагну ні смерті, ні слави, і остерігаюся страждань, і не маю ні до кого ненависті. Мабуть, саме це й називається патріотизмом,— любов до отчого дому й до свого краю. Але є, Мелані, і щось глибше. Бо оте все, що я згадав,— лише символи того, за що я готовий важити головою, Мелані, символи дорогого мені способу життя. Бо я воюю за минуле, за те минуле, яке дуже дороге мені, але яке, боюся, відійшло вже назавжди, незалежно від того, як скінчиться війна. Бо чи виграємо ми, чи програємо, а поразка наша неминуча.

Якщо ми виграємо війну й здійснимо свою мрію — побудуємо Бавовникове королівство — це не вбереже нас від поразки, бо ми на той час станемо іншими людьми й не зможемо вернутись до колишнього супокійного укладу життя. Світ стукатиме в наші двері, вимагаючи бавовни, і ми правитимем за неї ціну, яку самі схочемо. Тоді, боюся, ми зробимося нічим не кращими від янкі, хоч тепер ми й насміхаємось над їхнім грошолюбством, зажерливістю й гендлярським духом. А якщо ми програємо війну, якщо програємо, Мелані!..

Я не боюся ні небезпеки, ні полону чи поранення чи навіть і смерті, якщо вже так мені випаде, але боюся, що коли війна скінчиться, минуле однаково не повернеться. А я ж належу до цього минулого. Мені не місце в теперішньому житті, де панує пристрасть убивати, і боюся, що я не зможу знайти собі місця і в майбутньому, хоч би й як намагався. Та й ти, моя люба, також, бо ми з тобою однакової закваски. Я не знаю, що готує нам майбутнє, але воно не може бути таким гарним і таким духовно близьким нам, як минуле.

Я лежу й дивлюсь на хлопців, що сплять поруч, і запитую себе: чи у близнюків, або в Алекса чи Кейда теж снуються такі думки? Я запитую себе: чи знають вони, що б’ються за Справу, яка зазнала поразки ще в ту хвилину, як пролунав перший постріл, бо наша Справа — не що інше, як наш спосіб життя, а він уже назавжди відійшов у минуле. Але мені здається, вони не морочать собі голови такими думками, і тому їм легше.

Коли я просив тебе стати моєю дружиною, я ще не мав цих думок. Я думав, що життя у Дванадцяти Дубах плинутиме так само мирно, як і завжди, і буде спокійне і розмірене. Ми з тобою, Мелані, споріднені душі, ми однаково любимо врівноважене тихе життя, і я бачив перед нами довгі роки, коли не дуже багато буде подій, але зате ми зможемо досхочу читати книжки, слухати музику, віддаватись мріям. Але не це! Ні в якому разі не це! Не це, що сталося з усіма нами, коли розпався старий лад і настала кривава різанина й ненависть! Ні Права Штатів, ні раби, ні бавовна не варті того, щоб розплачуватись за них тим, що з нами вже сталося і що може статись попереду, бо якщо янкі переможуть нас, майбутнє наше буде жахливим. А вони, цілком імовірно, можуть перемогти нас, моя люба.

Я не повинен був писати цих слів. Я не повинен би й думати такого. Але ти питала, що у мене на серці, то оце ж я й кажу: страх перед поразкою. Пам’ятаєш, на тому пікніку, де оголошували наші заручини, був такий собі Батлер, чарлстонець, судячи з акценту, той, що його трохи не побили, коли він закинув південцям невігластво? Пригадуєш, як близнюки ладні були його застрелити, коли він сказав, що в нас мало ливарень і фабрик, прокатних станів і кораблів, арсеналів і механічних майстерень? Пригадуєш, як він заявив, що флот янкі заблокує наші порти й ми не зможемо вивозити свою бавовну? А він же мав рацію. В янкі зараз новенькі гвинтівки, тоді як у нас в руках мушкети з часів війни за Незалежність, а блокада скоро так нас затисне, що й медикаментів не можна буде доставити. Нам слід було б прислухатись до таких циніків, як Батлер, бо вони знають реальне життя, а не вважати на наших політиків, які лише патякають, нічого не тямлячи. Він, власне, сказав, що Південь не має чим воювати, окрім бавовни й пихи. Бавовна наша тепер нічого не варта, отож лишилася сама пиха. Я б її назвав самовідданою відвагою. Якщо...»

Не дочитавши, Скарлет акуратно згорнула листа й вклала назад у конверт — надто це все було нудно. Та й сам тон листа, оці безглузді балачки про поразку гнітили її. Зрештою, вона не для того читає адресовані Мелані листи, щоб пізнавати чудернацькі й зовсім нецікаві химери Ешлі. Вона досить наслухалась їх, коли сиділа з ним на веранді в Тарі у ті дні, що відійшли в небуття.

Її тільки одне цікавило: чи пише він дружині любовні листи. Поки що таких листів не було. Вона прочитала їх геть усі, але жодного не знайшлося такого, якого брат не міг би написати сестрі. В них траплялися й емоції, і гумор, і всякі плутані міркування, але це не були листи закоханого. Скарлет сама чимало наодержувала палких любовних послань, отож відразу вловила б нотки щирої пристрасті й у листах Ешлі. Але там їх не було. І щоразу після такого потайного читання вона відчувала заспокоєння, бо дужчала її певність, що Ешлі й досі закоханий у неї. І щоразу вона осміхалася подумки: як це Мелані не збагне, що Ешлі любить її тільки як товаришку. Мелані, здавалося, зовсім не помічала, що чоловіковим листам чогось бракує — але ж їй не було з чим їх порівняти, бо вона ніколи не одержувала любовних цидул.

«Він пише їй якісь дурнуваті листи,— подумала Скарлет.— Якби мій чоловік надумав писати мені таку маячню, я б йому показала! Господи, та навіть у Чарлі, й то були кращі листи».

Вона гортала ті аркушики, дивилась на дати, пригадувала зміст листів. Не було в них мальовничих описів біваків та сутичок, як у листах Дарсі Міда до батьків або бідолахи Далласа Маклюра до його сестер-перестарок Фейз та Гоуп. І Міди, і Маклюри з гордістю читали ті листи всім сусідам, а от Скарлет не раз відчувала сором у душі, що Мелані не має таких листів від Ешлі, які цікаво було б прочитати вголос, скажімо, в швацькому гуртку.

Виглядало на те, немов Ешлі в листах до Мелані взагалі намагався обминати війну, він наче обводив Мелані й себе чарівним колом, з якого виключив усе те, що сталося від часу подій у Форті Самтер. Так ніби він сам себе хотів переконати, що ніякої війни й нема. Він писав про книжки, які вони удвох читали, про пісні, яких вони співали, про давніх друзів, про місця, де він побував, подорожуючи по Європі. В листах вчувалася туга за Дванадцятьма Дубами, цілі сторінки він списував згадками про полювання, про далекі прогулянки верхи глухими лісовими стежками під холодними осінніми зорями, про пікніки, про рибальські виправи, про тихі місячні ночі, про погідні чари старого дому.

Вона пригадала його слова з щойно прочитаного листа: «Але не це! Ні в якому разі не це!», і в них їй почувся крик зболеної душі перед обличчям чогось, чого не можеш терпіти, але мусиш. Слова ці знічували її, бо якщо він не боїться ні ран, ні смерті, то що ж його страшить? Не звикши до логічних розважань, вона напружено силувалась якось добрати ладу в усьому цьому.

«Війна вибила його зі звичної колії, а він... він не любить, коли щось порушує звичний уклад життя... Я ось теж була для нього чимось таким... Він кохає мене, але побоявся одружитись зі мною... бо ж я могла порушити усталений перебіг його життя, думок. Ні, не те, щоб він забоявся. Ешлі не боягуз. Який же він боягуз, коли його ім’я згадувано в офіційних депешах, коли сам полковник Слоен написав до Мелані листа про те, як Ешлі сміливо підняв своїх солдатів в атаку. Коли він надумає чогось досягти, йому нема рівного ні мужністю, ні рішучістю, але... Він живе тим світом, що всередині його, а не тим, що навколо нього, і цей зовнішній світ йому відразливий і... Я й сама не знаю, що це в ньому! Якби я розуміла це тоді, кілька літ тому, я певна, що він одружився б зі мною».

Вона стояла так з хвилину, притискаючи листи до грудей, усією душею пориваючись до Ешлі. Її почуття до нього було таке саме, як і в той день, коли вона вперше усвідомила, що кохає його. Воно не змінилося з того дня, коли вона чотирнадцятирічною дівчинкою стояла на веранді в Тарі, а Ешлі верхи на коні під’їжджав до будинку, на устах у нього була усмішка, волосся золотилося в променях вранішнього сонця — вона тоді побачила його й уся обімліла. В її коханні й досі було щось від схиляння дівчинки-підлітка перед юнаком, якого вона не розуміє, але захоплюється тими його рисами, що їх не має сама. Він і досі був для неї втіленням напівдитячої мрії про Чарівного Королевича, яка не вимагає нічого, крім визнання самої любові та ще хіба невинного поцілунку.

Перечитавши листи Ешлі, вона впевнилась, що він кохає таки її, Скарлет, хоч і одружився з Мелані, і цієї певності їй, власне, цілком вистачало. Вона ще була дуже молода й нерозбуджена як жінка. Якби Чарлз з його незграбними й соромливими пестощами розбурхав у ній вогонь пристрасті, її мрії про Ешлі не задовольнилися б самим лише поцілунком. Але ті короткі місячні ночі з Чарлзом не розворушили її почуттів, вона ще не дозріла до плотського кохання. Чарлз не дав їй спізнати ані любовного запалу, ані щирої чулості, ані справжнього злиття тіл і душ.

Інтимна близькість, як на неї, зводилась до незбагненного чоловічого шалу, якому жінка мусить скорятися, сама його не поділяючи, до чогось прикрого й болісного, що неминуче викликає ще болісніше — пологи. Ці складники шлюбу не були для неї новиною. Напередодні весілля Еллен дещо натякнула дочці про шлюбні стосунки, що жінки мають терпіти їх гідно й стоїчно, а овдовівши, з перешептів інших матрон вона ще й дістала підтвердження цим материним словам. Тож Скарлет була рада, що вже позбулася шлюбного життя й усіляких інтимностей.

Але якщо шлюб і відійшов у минуле, не відійшло кохання. Адже її кохання до Ешлі — то було щось зовсім інше, воно не мало нічого спільного з жагою і шлюбом, то було священне й невимовно прекрасне почуття, яке день у день тільки зростало в ній,— приневолене до мовчання, воно живилося невичерпними спогадами та надіями.

Дбайливо перев’язавши стрічкою листи, Скарлет зітхнула і вже хтозна вкотре задумалась, чим же таким вирізнявся Ешлі, чого їй незмога було збагнути. Вона силкувалася зробити для себе якийсь більш-менш задовільний висновок, але, як і завжди, її простий розум пасував перед усіма цими складнощами. Скарлет поклала листи назад у скриньку й закрила накривку. І раптом спохмурніла, коли їй Згадалися рядки наприкінці останнього листа, в яких Ешлі писав про капітана Батлера. Дивно, чому Ешлі надає такого значення словам цього негідника, сказаним рік тому. Звісно, капітан Батлер негідник, хоч і танцює незрівнянно. Тільки негідник міг сказати про Конфедерацію такі речі, які вона почула від нього на доброчинному базарі.

Скарлет підійшла до дзеркала й не без приємності поправила кучері. Побачивши свою білу шкіру й ледь скошені зелені очі, вона, як і щоразу, побадьорішала й усміхнулась сама до себе, від чого на щоках заграли ямочки. Тоді викинула капітана Батлера з голови й помилувалася власною поставою в дзеркалі, згадавши при цьому, що Ешлі завжди подобалась усмішка на її устах. Те, що вона кохає чоловіка іншої жінки й читає чужі листи, анітрохи не потривожило сумління Скарлет: вона ж тільки-но знов упевнилася в коханні до неї Ешлі, і всю її підносило відчуття власної молодості й чарівності.

Скарлет відімкнула двері й з легким серцем рушила вниз притемненими напівкруглими сходами. Дорогою вона заспівала «Коли ця війна скінчиться».

Розділ XII

Війна тривала далі, досить успішно для південців, але люди вже перестали повторювати: «Ще одна перемога, і війні кінець»,— так само як перестали називати янкі боягузами. Вже всім стало ясно, що янкі далеко не боягузи і що подолати їх вдасться лише після багатьох перемог. А перемоги в Конфедерації таки були: генералів Моргана й Форреста в Теннессі, та й попереду так виразно вимальовувався тріумф у другій битві над Булл-Реном[22] наче південці вже тримали в руках скальпи з голів янкі. Але тяжкою ціною платилося за ці скальпи. Шпиталі й доми Атланти були переповнені хворими й пораненими, і щораз більше жінок з’являлося в чорному. День у день довшали ряди однаковісіньких солдатських могил на Оклендському кладовищі.

Гроші Конфедерації катастрофічно знецінювались, а ціни на харчі та одяг з такою самою швидкістю зростали. Інтендантство обкладало харчові товари такими великими податками, що це вело до зубожіння раціону мешканців Атланти. Білого борошна було мало, й воно настільки подорожчало, що кукурудзяний хліб повсюдно заступав у вжитку булочки, бісквіти й вафлі. У м’ясних крамницях майже не стало яловичини, поменшало й баранини, до того ж купувати її могли тільки люди багаті. Щоправда, свинини ще вистачало, як і птиці та городини.

Блокада південських портів посилилася, і такі речі, як чай, кава, шовки, корсети з китового вуса, одеколони, модні журнали й книжки перетворювались на дедалі рідкіснішу розкіш. Навіть прості бавовняні тканини так підскочили в ціні, що дами, згнітивши серце, перешивали на новий сезон торішні туалети. З горищ подіставали кросна, що роками вкривалися там порохом, і мало не в кожній вітальні заходилися ткати. Всі — солдати, цивільні, жінки, діти й негри — почали носити домашнє ткання. Сірий колір, колір конфедератської армії, майже зник, поступившись місцем жовтуватому відтінку домотканої одежі.

Уже й шпиталі зазнавали скрути — бракувало хініну, каломелі, опію, хлороформу, йоду. Бинти й марля стали надто великою цінністю, щоб їх викидати після вжитку, і дами, які доглядали поранених у шпиталях, кожного разу несли додому повні кошики закривавленого гноття, що його, переправши й випрасувавши, повертали для подальшого використання.

Але для Скарлет, яка щойно вирвалася з лабет удівства, війна означала тільки добу веселощів та розваг. Навіть деякі труднощі з одягом та харчами не могли потьмарити її настрою — так вона тішилася своїм поверненням у світ.

Думаючи про те, як безбарвно прожила вона попередній рік, коли кожен день анічим не відрізнявся від іншого дня, Скарлет відчувала, що тепер життя набрало неймовірно швидкого темпу. Щоранку на неї чекала якась нова захоплива пригода: все нові й нові чоловіки шукатимуть з нею зустрічі, казатимуть їй, яка вона гарна, й запевнятимуть, що для них було б щастям битися за неї і навіть померти. І хоч Скарлет кохала Ешлі й була певна, що кохатиме його до самого скону, це не заважало їй безоглядно фліртувати, зваблюючи кавалерів, які пропонували їй руку й серце.

Повсякчасний відгомін війни сприяв приємній невимушеності у товариському житті, на що старші люди споглядали не без тривоги. Матері раптом виявили, що до їхніх дочок заявляються в гості незнайомі молодики, не маючи при собі ніяких рекомендаційних листів, та й узагалі бувши невідь якого походження. І ці дочки — жах який! — дозволяють собі сидіти з ними, взявшись за руки. Місіс Меррівезер, яка з власним чоловіком уперше поцілувалася тільки після весілля, ледве очам повірила, заставши свою Мейбел, як та цілується з малим зуавом Рене Пікаром, і просто отетеріла, коли побачила, що дочка навіть і не соромиться власного вчинку. І хоча Рене Пікар негайно ж таки попросив у Мейбел руки, суті справи це не змінювало. Місіс Меррівезер відчувала, що Південь котиться до повного морального розкладу, і частенько прилюдно висловлювала цю свою думку. Інші матрони гаряче підтримували її і винуватили в усьому війну.

Але юнаки, що збиралися за тиждень чи там місяць накласти головою, не могли чекати цілий рік, щоб дістати право назвати врешті свою обраницю на ім’я — звісно, додавши слово «міс» попереду. Вони не погоджувались на тривале залицяння, як того вимагали правила доброго тону з передвоєнних часів. Звичайно вони вже за три-чотири місяці знайомства робили пропозицію. А дівчата, хоч і знали дуже добре, що порядній панночці слід спершу тричі відмовити й тільки на четвертий раз погодитись, тепер без зайвих зволікань давали згоду вже за першим разом.

Оскільки війна так спростила стосунки між людьми, жити Скарлет стало страшенно цікаво. Якби не прикре доглядання поранених та нудний обов’язок скручувати бинти, вона б не заперечувала, щоб ця війна тривала й вічно. Власне, тепер і чергування у шпиталі її не дратувало, бо давало чудову нагоду полювати на кавалерів. Безпорадні перед її чарами поранені складали зброю без найменшого опору. Поміняти пов’язку, зволожити обличчя, підбити подушку, помахати над ним віялом — і вже він готовий, закохався. Та це ж була просто розкіш після такого занудного року!

Скарлет немов повернулася до тих часів, коли вона ще не одружилася з Чарлзом,— їй здавалося, наче взагалі цього шлюбу не було, і вона не пережила ніякого стресу по смерті чоловіка, і не народжувала Вейда. Війна, шлюб, народження дитини — все це пройшло повз неї, не зачепивши глибших струн в її душі, і вона лишилася такою, як була перед тим усім. Скарлет мала сина, але його оточили такою турботою в червоному цегляному домі, що вона ледве чи й пам’ятала про синове існування. Розумом і серцем вона знов була Скарлет О’Гара, найперша красуня в окрузі. Думки її та вчинки не змінилися від довоєнних днів, тільки поле діяльності незмірно розширилося. Махнувши рукою на осуд приятельок тітоньки Туп, вона вела себе так, як до одруження — ходила на вечірки й танці, їздила верхи на прогулянки з військовими, загравала,— одне слово, збавляла час як звикла буда дівчиною, от тільки що жалоби не скинула. Вона знала, що цього Дріботуп і Мелані могли б уже не витримати й обуритись. Але й у вдівстві своєму вона була така сама чарівна, як і в дівоцтві: мила, коли могла робити, що хоче, послужлива, поки це було їй наруч, марнолюбна, коли йшлося про її зовнішність та успіх серед чоловіків.

Ще кілька тижнів тому така спроневірена, тепер вона відчувала себе щасливою, маючи повно кавалерів, які розхвалювали її чари,— настільки щасливою, наскільки дозволяло їй усвідомлення того, що Ешлі одружився не з нею, а з Мелані й перебуває у небезпеці. Та як не дивно, вона легше могла примиритися з тим, що Ешлі належить іншій, поки він десь далеко. Часом Скарлет здавалося, що, опинившись за кілька сот миль звідси у Вірджинії, він ніби такою самою мірою став належати їй, як і Мелані.

Так непомітно збігали осінні місяці 1862 року, коли догляд за пораненими, танці, прогулянки верхи, скручування бинтів, та ще короткі наїзди до Тари заповнювали всі її дні. Відвідини домівки розчаровували Скарлет, бо майже не випадало нагоди спокійно й без поспіху поговорити з матір’ю, про що вона так мріяла в Атланті, посидіти біля неї, заклопотаної шитвом, вдихаючи ніжний аромат парфумів з лимонної вербени, що йшов від її сукні, відчуваючи лагідний доторк її ніжної долоні у себе на щоці.

Еллен тепер схудла, з ранку до ночі вона клопоталася по господарству, так що й спати лягала чи не пізніше за всіх у садибі. Вимоги інтендантської служби Конфедерації зростали з кожним місяцем, і Еллен мала докладати зусиль, щоб їх задовольняти. Навіть Джералдові довелося вперше за багато років узятися за господарство, бо управителя на місце Джонаса Вілкерсона так і не знайшли, і Джералд сам об’їжджав верхи всі землі. Еллен ледве ставало часу поцілувати дочку на добраніч, Джералд цілі дні збував у полі, тож Скарлет у Тарі просто нудилась. Навіть її сестри мали тепер своє коло інтересів. Сьюлін нарешті вже «порозумілася» з Френком Кеннеді й наспівувала «Коли ця війна скінчиться» з таким багатозначним виглядом, що Скарлет мало не казилася, а Керрін усю поглинули мріяння про Брента Тарлтона, і ніщо інше її не цікавило.

Загалом виходило так, що хоч Скарлет вибиралась до Тари завжди з радістю в серці, вона ніколи не шкодувала, дістаючи там неминучого листа від Туп і Мелані, в якому ті прохали її повернутися до Атланти. Еллен щоразу в таких випадках зітхала, засмучена думкою, що знову мусить розлучатися з найстаршою дочкою і єдиним своїм онуком.

— Але я не можу бути такою егоїсткою, щоб не пускати тебе, коли твоя допомога потрібна у шпиталі в Атланті,— казала вона.— Тільки... тільки прикро, що все не випадає урвати часину й наговоритися з тобою, я ж так хочу відчути, що ти все та сама маленька моя дівчинка.

— Я завжди буду твоєю маленькою дівчинкою,— відповідала Скарлет і припадала обличчям до грудей Еллен, раптом проймаючись докорами сумління. Вона не казала матері, що це танці й кавалери ваблять її назад до Атланти, а зовсім не робота у шпиталі. Тепер уже багато з чим вона крилася перед матір’ю. А найбільше з тим, що дім тітоньки Туп досить часто став відвідувати Рет Батлер.

Після того доброчинного базару це тривало вже не один місяць: кожного разу, приїжджаючи до міста, Рет Батлер складав візит до будинку з червоної цегли, возив Скарлет на прогулянки своєю коляскою, супроводив її на танцях і вечірках, дожидав під шпиталем, щоб підвезти додому. Вона тепер уже перестала боятися, що Рет викаже її таємницю, хоча десь у закутку мозку однаково муляла думка, що він, свідок найприкрішої в її житті хвилини, знає всю правду про Ешлі й про неї. Саме усвідомлення цього й примушувало Скарлет стримуватись, коли вона бувала зла на Рета. А траплялося це дуже часто.

Йому було вже за тридцять, і перед ним, старшим від усіх інших її кавалерів, вона почувала себе дитиною, бо ніяк не могла підбити його під свою руч, як то робила з рештою залицяльників, ближчих їй віком. У нього завжди була така міна, наче ніщо в світі не може його здивувати, а багато чим він просто тішився, особливо коли так роздражнював її, що вона від злості слів не знаходила. Не раз і не два своїм шпиганням він доводив її до нестями, бо ж під оманливо витонченою зовнішністю Скарлет, успадкованою від Еллен, крився гарячковий ірландський темперамент Джералда. Раніше вона не дбала про те, щоб приборкувати свій гнів, окрім хіба в присутності матері. Тож тепер їй, хоч і як вона боялася глузливої посмішки Рета, ледве вдавалося втримати гостре слово на язиці. Якби ж він сам хоч коли-небудь зривався, вона б не відчувала так прикро його переваги!

Після кожної з таких словесних дуелей, в яких їй майже ніколи не щастило перемагати, вона обзивала його нестерпним кавалером, зле вихованим і взагалі не джентльменом і заявляла, що не хоче його бачити. Але минало скількись часу, і він знову приїздив до Атланти, складав візит, як вважалося, до тітоньки Туп і за цієї нагоди з вишуканою галантністю дарував Скарлет коробку цукерок, привезених з Нассау. Або ж замовляв для неї крісло на музичний вечір чи запрошував до танцю на вечірці, аж кінець кінцем його зухвала нав’язливість починала її забавляти, вона заходилася сміхом і прощала всі його минулі прогріхи, поки він не накоїть нових.

Однак попри численні вади Батлерових манер, відвідини його ставали дедалі бажанішими для Скарлет. Щось незрозуміло бентежливе було в ньому, щось таке, що відрізняло його від інших знайомих їй чоловіків. Щось було таке у зграбних рухах його плечистої постаті, що коли він з’являвся у дверях, їй аж наче дух забивало, зухвалість його поведінки, неприхована глузливість у темних очах діяли на неї так, що вона мимоволі упокорювалась перед ним.

«Я наче закохана в нього! — приголомшено думала Скарлет.— Але ж ні, це неправда, і все-таки я нічого не розумію».

Збудження, однак, не спадало. Коли він приходив у гості, приносячи з собою повнокровний чоловічий дух, будинок тітоньки Туп з усією його залагодженістю й жіночністю раптом робився маленьким, сірим і навіть затхлим. Скарлет у цьому домі була не одна така, на кого присутність Рета Батлера діяла дивним чином і розслаблювала волю: он і тітонька Туп при його появі щоразу починала розгублено метушитись, не знаючи, на яку ступити.

Тітонька Туп знала, що Еллен не схвалила б спілкування з ним дочки Джералда О’Гари, як знала й те, що не можна так просто злегковажити думку чарлстонців, які не пускали Батлера до себе й на поріг, але коли він цілував їй руку й говорив вишукані компліменти, вона розманіжувалась, як муха перед горнятком меду. До того ж він звичайно привозив їй різний дріб’язок з Нассау, що його нібито купував спеціально для неї і доставляв сюди крізь блокаду, ризикуючи життям: пакетики голок, гудзики, котушки шовкових ниток, шпильки для волосся. Усі ці дрібнички на цей час стали майже недоступними в Атланті: дами користувалися тепер шпильками, виструганими з дерева, а за гудзики їм правили обшиті тканиною жолуді, тож у тітоньки Туп не ставало сили волі відмовитись від цих дарунків. Та й побачивши такий пакуночок, вона, по-дитячому допитлива, просто не могла стриматись, щоб не розгорнути його. А розгорнувши, ясна річ, уже мусила й прийняти дароване. Після цього де вона узяла б мужності заявити дарувальникові, що його репутація не дозволяє йому складати візити трьом самотнім жінкам, які живуть без чоловічої опіки в домі? А проте, кожного разу, коли приходив Рет Батлер, вона особливо гостро відчувала потребу в такій опіці.

— Ніяк не втямлю, що таке в ньому,— зітхала вона безпорадно.— Хоча... з нього міг би бути й цілком милий симпатичний чоловік, якби я відчувала... якби я відчувала, що він у глибині душі поважає жінок.

Мелані прикро вражали ці слова, бо відколи Рет Батлер відкупив для неї обручку, вона вважала його людиною винятково вихованою і витонченою. Він був незмінно гречний з нею, хоч вона почувала себе при ньому трохи несміливо, як, зрештою, і взагалі в чоловічій компанії, за винятком хлопців, знайомих їй з дитинства. Потай вона навіть співчувала йому, що неабияк розважило б його, якби він про це дізнався. Мелані взяла собі в голову, що у нього в житті була нещаслива романтична пригода, від чого він зашкаруб душею і зробився таким ущипливим, і що йому не завадило б закохатися в порядну жінку. Живучи замкненим життям, вона не стикалася з реальним злом і ледве чи взагалі могла повірити в його існування, тож коли до неї дійшли перешепти про Рета і якусь дівчину з Чарлстона, вона була настільки здивована, що не пойняла цьому віри. І замість одвернутись, стала, попри всю свою скутість, ще більш уважливою до нього, обурена на ту велику кривду, якої йому, мовляв, заподіяно.

Скарлет, однак, мовчки погоджувалася з тітонькою Туп. Вона також відчувала, що він не поважає жінок, окрім хіба Мелані. Бо от змірюючи пронизливим поглядом постать Скарлет, він щоразу наче роздягав її догола. Ні, словами він нічого такого не казав — якби він це спробував, вона б його добре вибештала! Але просто в одвертому погляді очей на його смуглявому обличчі проступало таке зухвальство, ніби всі на світі жінки йому належали і він міг потішитись будь-якою, коли схоче. І лише на Мелані він дивився інакше. Не було тоді в його очах ні холодної оцінки, ні насмішкуватості, а в голосі, коли він звертався до неї, з’являлись якісь особливі нотки — невдаваної чемності, поваги, бажання стати в пригоді.

— Не розумію, чому ви з нею завжди куди люб’язніші, ніж зі мною,— холодно зауважила якось надвечірньої пори Скарлет, лишившися наодинці з ним, коли Мелані й Туп пішли передрімати.

Цілу годину вона спостерігала, як Рет тримав у руках міток пряжі, поки Мелані перемотувала його на клубок, як з незворушним обличчям він вислуховував нескінченні розповіді її про Ешлі, яка вона горда ним та як Ешлі просувається по службі. Скарлет знала, що Рет зовсім не в захопленні від Ешлі і що йому байдужісінько до його нового майорського звання. А проте він чемно притакував і висловлював по ходу розмови доречні зауваження про мужність Ешлі.

«Але варто мені згадати ім’я Ешлі, як він одразу настовбурчить брови й так гидко ошкірить рота!» — роздратовано подумала Скарлет.

— Я ж гарніша за неї,— провадила вона далі.— Не розумію, чому ви з нею люб’язніші, ніж зі мною.

— Смію я потішити себе надією, що ви ревнуєте?

— Тільки не уявляйте собі бозна-що!

— Ще одна надія розвіялась. Коли я «люб’язніший» з місіс Вілкс, то це тому, що вона цього заслуговує. Таких щирих, добрих і безкорисливих людей я мало зустрічав у житті. Але, можливо, ви не помітили цих її рис. І крім того, незважаючи на свою молодість, вона належить до небагатьох шляхетних дам, що їх я мав честь пізнати.

— Ви хочете сказати, що я для вас не шляхетна дама?

— Мені здається, ми ще при нашому знайомстві встановили, що ви взагалі не дама.

— Ви робитесь бридким і осоружним, коли починаєте наново те все витягати! Як у вас стає совісті витикати мені в очі той дитячий вибрик? То було хтозна-коли, я вже виросла відтоді й давно б усе забула, якби ви раз у раз не шпигали мене й не піддражнювали.

— Не думаю, щоб то був дитячий вибрик, та й не вірю, що ви змінилися. Коли щось не по-вашому, ви й сьогодні ладні шпурлятися вазами. Правда, тепер ви й так маєте змогу чинити що хочете, тож не виникає потреби товкти антикваріат.

— І який же ви... О, якби я була чоловіком! Я б викликала вас на дуель і...

— І дістали б кулю в лоб. Я влучаю в десятицентівку з п’ятдесяти ярдів. Краще послуговуйтесь своєю випробуваною зброєю — усмішками, вазами й так далі.

— Ви просто поганець.

— Гадаєте, я ображуся на вашу мову? На жаль, мушу вас розчарувати. Я не можу гніватись, коли мене називають словом, що відповідає істині. Звичайно, я поганець,— але чом би й ні? У нас вільна країна, і кожен може бути собі поганцем, коли це йому до вподоби. Тільки такі лицемірки, як ви, люба пані, силкуються приховати, які чорні в них душі, і шаленіють, коли чують про себе правду.

Перед цим спокійним усміхом, перед цією неквапливою манерою говорити вона була безпорадна: його нічим не можна було пройняти. Її звичні знаряддя — зневага, холодність, ущипливі слова — тут не діяли, бо хоч би що вона сказала, він залишався незворушним. З досвіду вона знала, що брехун найзапальніше обстоює свою правдивість, боягуз — свою хоробрість, хам — свою вихованість, негідник — свою честь. А от з Ретом було зовсім інакше. Він, сміючись, визнавав усі свої вади й напрошувався, щоб його обзивали далі й далі.

Всі ці місяці він як приїжджав несподівано, так і зникав, не прощаючись перед від’їздом. Скарлет ніколи не могла довідатись, що за справи приводили його до Атланти, адже мало хто з тих, які проводили торговельні судна крізь блокаду, вважав за потрібне забиратись так далеко від узбережжя. Звичайно вони розвантажувались у Вілмінгтоні або Чарлстоні, де на аукціонах їх чекали рої купців та спекулянтів з усього Півдня. Скарлет приємно було б думати, що Рет Батлер приїздив тільки заради неї до Атланти, але навіть за всього свого надмірного марнославства вона не допускала такої думки. Якби він хоч трохи залицявся до неї, чи показав, що ревнує до котрогось кавалера, чи потис їй крадькома руку, чи попросив портрет або хустинку на пам’ять, вона могла б з тріумфом відзначити, що і його полонила своїми чарами. Але ж ні — її аж дратувало, що він нічим не показує своєї закоханості, ще й більше того: бачить ніби наскрізь усі її хитрощі, якими вона силкувалася упокорити його.

Щоразу, коли він з’являвся у місті, все жіноцтво оживало. Його не тільки повивав романтичний ореол відчайдушного сміливця, що проривається крізь блокаду, а й супроводив такий притягальний поголос про щось нице й заборонне. За ним же була така лиха слава! І з кожним разом, коли міські матрони збирались попліткувати, репутація його падала все нижче й нижче, від чого він ставав ще звабливішим в очах молодих дівчат. А оскільки більшість з них були ще невиннятка, вся їхня поінформованість обмежувалася тим, що він, мовляв, «багато що собі дозволяє з жінками», хоч у чому саме полягало оте «багато що», вони не знали. Чули вони й такі перешепти, що з ним дівчині небезпечно спілкуватись. Було дивно, що, маючи таку репутацію, він ані разу, відколи вперше з’явився в Атланті, не спробував бодай поцілувати руку якоїсь панночки. Хоча це якраз робило його ще таємничішим і звабливішим.

Як не брати до уваги героїв війни, то про нього говорили в Атланті чи не найбільше. Кожен знав у всіх деталях, як його вигнали з Вест-Пойнту за пияцтво і за «щось таке з жінками». Давно набула розголосу страшенно скандальна історія дівчини з Чарлстона, яку він ославив, та її брата, якого він застрелив на дуелі. Листування з чарлстонцями доповнило цю інформацію даними про те, як його батько, милий старий добродій з залізним характером і твердою волею, вигнав сина в двадцятирічному віці з дому, не давши ні цента на дорогу, і навіть викреслив його ім’я з родинної Біблії. Після чого безпутний син подався до Каліфорнії під час золотої лихоманки 1849 року, а звідти до Південної Америки й Куби, і те, чим він там промишляв, теж не додавало йому честі. Бійки через жінок, кілька поєдинків, контрабандне постачання зброї повстанцям у Центральній Америці — все це були складові частини його кар’єри, та найдужче з усього того вжахнуло атлантців, що він став ще й професійним картярем.

На всю Джорджію навряд чи знайшлася б хоч одна родина, серед членів якої не було, на превелику прикрість, картяра, котрий міг просадити в карти всі гроші, будинок, землю й рабів. Але то була зовсім інша річ. Чоловік міг програтися до руб’я на плечах і все-таки залишався джентльменом, а от професійний гравець — цей завжди був чимось чужорідним у південському товаристві.

І якби не війна, коли пішло шкереберть багато яких раніше усталених понять, і не послуги Рета урядові Конфедерації, в Атланті його не пускали б навіть на поріг. Але тепер і найморальніші ригористи відчували, що в ім’я патріотизму вони мусять стати більш терпимі. Люди сентиментальнішого складу схилялися до думки, що паршива вівця з Батлерової родини розкаялась у непутящому минулому й пробує спокутувати свої колишні гріхи. І надто жінки вважали за свій обов’язок підтримувати цей погляд, тим паче що йшлося про такого хороброго проривника блокади. Тепер-бо вже всі розуміли, що від уміння мореплавців пробиватися крізь блокаду доля Конфедерації залежить не меншою мірою, ніж від мужності солдатів на фронті.

Оповідали, що капітан Батлер — один з найкращих лоцманів на Півдні, що він безоглядно сміливий і має залізні нерви. Зроду чарлстонець, він знав кожну затоку й вузину, кожну обмілину й скелю на узбережжі Кароліни біля Чарлстона і так само вільно почувався у водах Вілмінгтонського порту. Він ні разу не втратив судна й не був змушений викинути вантаж за борт. На початку війни він з’явився невідомо звідки, маючи досить грошей, щоб придбати невелике швидкохідне суденце, а тепер, коли доставка товарів крізь блокаду давала прибуток у дві тисячі відсотків, став власником уже чотирьох суден. Він мав досвідчених лоцманів, платив їм добре, і вони, під прикриттям ночі вивівши судна з Чарлстона й Вілмінгтона, везли бавовну до Нассау, до Англії чи Канади. Текстильні фабрики в Англії стояли без роботи й робітники терпіли голод, тож кожен, хто прорвався крізь блокаду північанського флоту, міг правити яку завгодно ціну в Ліверпулі. А Батлеровим суднам навдивовижу щастило — і тоді, коли вони вивозили бавовну Конфедерації і коли приставляли військове спорядження, якого Південь так гостро потребував. Тож атлантське жіноцтво мало підстави багато що забути й простити такому сміливцеві.

Та й зовні він був примітною постаттю, і, побачивши його, люди навіть оглядалися. Тринькав він гроші, не рахуючи, їздив верхи на норовистому огирі й носив наймодніше вбрання від найкращих кравців. Уже цього останнього вистачало, щоб його вирізняти, бо на той час уніформи військових були добряче-таки приношені й обстріпані, та й цивільний одяг, не виключаючи святкового, мав сліди лагодження, хоч і як непомітно намагалися це робити, і світив латками. Скарлет здавалося, що вона ні в кого ще не бачила таких елегантних штанів, як у Батлера — ясно-брунатного кольору, картатих, у чорну й білу клітинку. Жилети його теж були невимовно гарні, надто ж один — білий, муаровий, розшитий дрібненькими пуп’янками троянд. І ходив він у цьому вбранні з елегантною недбалістю, наче зовсім не усвідомлюючи, яке воно ошатне.

Мало хто з дам міг протистояти його чарам, коли він до них вдавався, і кінець кінцем навіть місіс Меррівезер склала зброю і запросила Рета Батлера на обід у неділю.

Мейбел Меррівезер мала взяти шлюб зі своїм маленьким зуавом, коли той приїде в найближчу відпустку, і щоразу на думку про це гірко плакала, бо ж намріяла собі, що на весіллі буде доконче в сукні з білого атласу, тоді як дістати цієї тканини неможливо було в усій Конфедерації. Та й позичити сукню з білого атласу не було де — всі вони давно пішли на бойові стяги. Марні були патріотичні зусилля місіс Меррівезер, яка пробувала переконати дочку, що домоткана сукня — найвідповідніша для нареченої конфедерата. Мейбел затялася мати атласну. В ім’я священної Справи вона ладна була, і навіть охоче, відмовитись від шпильок для волосся, й гудзиків, і модних черевичків, і тістечок, і чаю, але тільки не від атласної весільної сукні.

Почувши про це від Мелані, Рет Батлер привіз з Англії скількись там ярдів блискучого білого атласу разом з мереживною вуалькою і вручив Мейбел як весільний подарунок. Здійснив він цю процедуру в такий спосіб, що годі було й думати про якусь оплату, а Мейбел атлас так врадував, що вона мало не цмокнула дарувальника у щоку. Місіс Меррівезер розуміла: приймати такий коштовний подарунок, та ще й у вигляді тканини на сукню, цілком суперечить правилам доброго тону, але не знайшлась як відмовити, коли Рет у вельми квітчастих висловах запевнив її, що хоч би й яке було вбрання, воно не досить гарне для нареченої «одного з наших воїнів-героїв». Отож місіс Меррівезер запросила Рета Батлера на обід, подумки вирішивши собі, що така поступка більш ніж покриває вартість дарунка.

Але Батлер не тільки забезпечив Мейбел атласом на сукню, а й дав кілька цінних порад щодо того, як її пошити. Він пояснив, що цього сезону в Парижі модні криноліни ширші, ніж раніше, а спідниці — коротші, і поділ у них без оборок, а має зубчасті фестончики, з-під яких проступають оторочені нижні спідниці. Крім того, він зазначив, що зовсім не помічав на вулицях панталонів, отже, можливо, вони вже «вийшли з ужитку». Згодом місіс Меррівезер звірилася місіс Елсінг міркуванням, що якби вона підтримала ту розмову, він би, чого доброго, розписав і те, яка у парижанок білизна.

Якби не безперечно мужня постава капітана Батлера, то його здатність запам’ятовувати найменші деталі жіночих суконь, капелюшків і зачісок засудили б як гідну жалю жіночність. Дами завжди почували себе якось незручно, коли засипали його розпитами про останню моду, але ж і вибору вони не мали. Як моряки, викинуті аварією на безлюдний острів, стають відірваними від світу, так і жінки були відірвані від світу моди, адже публікацій на цю тему до них майже не доходило. Якби їм сказали, що французькі дами тепер голять начисто голову й носять хутряні шапки, вони б і цьому повірили, тож Ретова пам’ять на всілякі тонкощі жіночого туалету правила для них за чудовий замінник «Журналу мод». Рет пам’ятав безліч деталей, дорогих жіночому серцеві, і, повернувшись черговий раз із-за кордону, він опинявся в гурті дам, яким пояснював, що ось капелюшки цього року поменшали розміром і носять їх на самій маківці, оздоблюючи пір’ям, а не квітами, і що французька імператриця у вечірньому туалеті вже не вдається до шиньйону, а викладає волосся у високу зачіску, яка залишає відкритими вуха, і що декольте у бальних сукнях знову стали разюче глибокі.

Протягом кількох місяців капітан Батлер залишався найпопулярнішою і найромантичнішою постаттю в Атланті, незважаючи на свою давнішу недобру славу, незважаючи на туманні поголоски про те, що він не лише доставляє товари крізь блокаду, а й причетний до спекуляції харчами. Недоброзичливці Батлера запевняли, що після кожного його наїзду до Атланти ціни підстрибують на п’ять доларів. Але попри всі ці плітки він зберіг би популярність, якби волів цього. Виглядало, одначе, так, ніби він, домігшись визнання у колі статечних громадян та патріотів, завоювавши їхню повагу й навіть симпатію, нехай і насторожену, з незрозумілого почуття суперечності почав усіляко наструнчувати їх проти себе, даючи на здогад, що досі він просто прикидався і що йому ця гра вже надокучила.

Здавалося, Південь і геть усе на Півдні, а надто Конфедерація, викликають у нього суцільну зневагу, якої він і не намагається приховувати. Саме висловлювання Батлера про Конфедерацію і спричинили те, що його вислуховували спершу розгублено, тоді холодно, а далі вже ледь стримуючись від люті. Ще не скінчився 1862 рік, як чоловіки віталися з ним уже вкрай формально, а жінки при його появі на товариському зібранні силкувались тримати дочок ближче до себе.

Йому неначебто давало втіху не тільки зачіпати почуття щирих і запальних прибічників Конфедерації, а й виставляти самого себе в якнайгіршому світлі. Коли хтось із найкращими намірами хвалив його за відвагу, з якою він здійснює свої прориви крізь блокаду, він спокійнісінько відказував, що в небезпеці йому страшно так само, як і хоробрим воїнам-південцям на фронті. Така відповідь не могла не дратувати публіку, бо ж кожен знав, що боягузів у війську Конфедерації нема й не може бути. Солдатів він завжди називав не інакше, як «наші хоробрі хлопці» або «наші герої в сірому», але робив це таким тоном, що слова звучали просто образливо. Коли котрісь меткіші з молодих дам кокетливо дякували йому, як одному з героїв, які борються заради них, він з уклоном запевняв їх, що насправді зовсім не так, що він те саме робив би й для жінок-північанок, якби мав на цьому не менший зиск.

Зі Скарлет він розмовляв таким тоном ще від першої їхньої зустрічі в Атланті на доброчинному базарі, але тепер ці іронічні нотки звучали в його мові, хоч би з ким він стикався. Коли його хвалили за послуги Конфедерації, він незмінно відповідав, що прориватися крізь блокаду — це для нього суто ділова операція, не більше. Коли б можна було так само заробляти на урядових контрактах, додавав він, косячи поглядом на тих, хто діставав такі контракти, тоді він, безперечно, облишив би свій небезпечний промисел і став би постачати Конфедерації залежану тканину, цукор упереміш із піском, протухле борошно й прогнилу шкіру.

Здебільшого його слова нічим було крити, і це найдужче дратувало. Невеликі скандали, пов’язані з урядовими контрактами, і справді вже набули деякого розголосу. Солдати в листах з фронту раз у раз нарікали на взуття, що розповзається за тиждень, на порох, що не хоче займатися, на упряж, яка рветься, тільки-но її міцніше шарпнеш, на гниле м’ясо й червиве борошно. Атлантці переконували себе, що такі безчесні постачальники походять з Алабами, Вірджинії або Теннессі, тільки не з Джорджії. Адже в їхньому штаті урядові контракти мали люди з найкращих родин. Хіба ж вони не перші жертвують на шпитальні фонди чи на допомогу дітям-сиротам? Чи ж вони не співають найревніше «Діксі», не вимагають наполегливіш за всіх, принаймні з трибун, крові янкі? Хвиля обурення проти цих живодерів, що наживалися на урядових контрактах, тоді ще не піднялася, і Батлерові слова більше сприймали як свідчення його невихованості.

Він не тільки зачіпав честь міста своїми закидами у продажності людей на високих посадах і спробами применшити мужність воїнів на полі бою, а ще й тішився тим, що ставив достойних громадян у прикре становище. Як-от малий хлопчисько не має сили втриматись і неодмінно проткне шпилькою повітряну кулю, так і він просто не міг утамувати бажання дати щигля чванькам, лицемірам і велемовним патріотам. Він дошкульно викривав зарозуміле неуцтво й святенництво, і робив це так уміло, виявляючи до жертви нібито щирий інтерес, що та не встигала й зогледітись, як уже була виставлена на загальний посміх у ролі пустопорожнього пащекуна.

Скарлет і в ті місяці, коли місто ще приймало Рета Батлера, не мала щодо нього ніяких ілюзій. Вона знала, що його вишукана галантність і квітчаста мова криють у собі ущипливу насмішку. Він же вдає одчаяку, який з патріотичних міркувань узявся за прорив блокади, тільки тому, що це його забавляє. Часом він їй нагадував сусідських хлопців, з якими вона виростала — невгомонних близнюків Тарлтонів, що не знали стриму у своїх витівках, з біса вигадливих Фонтейнів, пустотливих і дошкульних, Калвертів, ладних цілу ніч придумувати якесь дурисвітство. Проте була й різниця, бо у позірно легкодумних вчинках Рета проглядало щось злостиве, а за підкресленою поштивістю його крилася жорстокість.

Та хоч вона добре бачила нещирість Рета Батлера, їй любіше було сприймати його як романтичного борця проти блокади — хоча б тому, що це полегшувало спілкування з ним, попервах досить обтяжливе. Тим-то вона була дуже невдоволена, коли він відкинув удавання і став зумисне викликати антипатію до себе у городян. Але невдоволення її було породжене не тільки тим, що він робив дурницю, а й тим, що різкий осуд його якоюсь мірою кидав тінь і на неї.

Тим часом настав доброчинний музичний вечір, улаштований у домі місіс Елсінг на користь напіводужалих після поранень воїнів, і ось там Рет і віддав себе остаточно на поталу остракізмові. Надвечір дім ущерть заповнили військові у відпустці, поранені з шпиталю, внутрішні гвардійці, міліціанти, літні матрони, вдови й молоденькі дівчата. Жодного вільного стільця не лишилося в будинку, гості юрмились навіть на сходах. Чималу вазу з гранчастого кришталю, що її тримав при вході старший челядник Елсінгів, уже двічі спорожнювали від накиданих у неї срібняків. Це вже саме собою свідчило про успіх заходу, оскільки тепер срібний долар був вартий шістдесят доларів у банкнотах Конфедерації.

Кожна дівчина, бодай сяк-так здібна до музики, співала або грала на фортеп’яно, а живі картини відзначувано жвавими оплесками. Скарлет була вельми вдоволена собою: вона виконала з Мелані зворушливий дует «Коли роса на цвіт спаде», а також — на біс — трохи веселішу пісеньку «Ох Боже мій, хіба ж я знала, що то Стівен», але крім того, їй доручили втілити в останній живій картині Образ Конфедерації.

Виглядала вона надзвичайно звабливо, коли стояла у скромному грецькому хітоні з білої марлі, підперезана червоно-голубим паском, і тримала в одній руці смугасто-зоряний прапор, а в другій, простягненій до схиленої на коліно постаті капітана Kepi Ешберна з Алабами,— шаблю з позолоченим ефесом, що колись належала Чарлзовому батькові, а потім Чарлзові.

Коли жива картина скінчилася, Скарлет мимохіть пошукала очима Рета — чи ж оцінив він належно її виконавство. На велике своє розчарування вона побачила, що він, захоплений якоюсь суперечкою, мабуть, і не звернув уваги на живу картину. З облич людей довкола було видно, що вони аж киплять від люті, чуючи його слова.

Скарлет рушила у тому напрямку, і в момент, коли раптом запала тиша, як буває навіть на людному зібранні, розчула голос Віллі Гінена, офіцера міліції, що запитав у лоб:

— То ви хочете сказати, сер, що Справа, за яку віддали життя наші герої, для вас не священна?

— Якщо ви потрапили під поїзд, то це має означати, що ви своєю смертю освятили залізничну компанію? — якнайсумирніше поцікавився й Рет, наче справді сподівався почути відповідь.

— Сер,— заявив Віллі тремтячим голосом,— якби ми були не під цим дахом...

— Мені страшно й подумати, що тоді могло б статись,— відказав Рет.— Адже ваша хоробрість загальновідома.

Віллі весь побагрянів, і розмова урвалася. Всі стояли ні в сих ні в тих. Віллі ж був дужий і здоровий юнак, придатний до війська, але він таки лишався в тилу. То правда, він був один у матері, і врешті хтось же мусив і в міліції служити, обороняти штат. Та, коли Рет згадав про «хоробрість», дехто з офіцерів із шпиталю пирхнув іронічним смішком.

«І чого він не тримає язика на припоні! — роздратовано подумала Скарлет.— Псує усім вечір».

Доктор Мід грізно насупив брови.

— Для вас, молодий чоловіче, можливо, нема нічого священного,— сказав він на весь голос, як звик промовляти з трибуни.— Але для щирих патріотів і патріоток Півдня багато що священне. Це — свобода нашого краю від узурпаторів, це Права Штатів, це...

Рет стояв з байдужим виглядом, а коли заговорив, лагідно урвавши лікаря, в голосі його чулися нотки легкої нудьги.

— Усі війни священні — для тих, хто мусить воювати,— мовив він.— Коли б ті, хто розпалює війни, не оголошували їх священними, який би йолоп захотів накладати головою? Але хоч би які гасла виголошували оратори, що сплавляють дурнів на війну, хоч би які благородні цілі ставили перед ними, причина воєн одна. Ця причина — гроші. Всі війни — це, по суті, гризня за гроші. Тільки, на лихо, мало хто це усвідомлює. Усім баки забито сурмами, барабанами й красивими словами ораторів, які відсиджуються в тилу. Часом їхній войовничий клич звучить так: «Врятуймо гроб Господень від погані» Часом так: «Геть папістів!» або «За свободу!». А бува й так: «За Бавовну, Рабовласництво і Права Штатів!»

«Навіщо він сюди папу римського приплів? — подумала Скарлет.— Та й гроб Господень теж?»

Вона вже підходила до гурту сперечальників, аж це побачила, що Рет невимушено відкланявся й рушив до дверей. Скарлет поспішила була за ним, але її перепинила місіс Елсінг, притримавши за спідницю.

— Нехай собі йде,— голосно сказала вона, щоб чути було на всю притихлу напружено залу.— Нехай іде. Він зрадник і спекулянт. Зміюка, яку ми пригріли на грудях!

Рет, що стояв уже в холі з капелюхом у руці, не міг не почути цих слів, розрахованих передусім на його вуха; він обернувся й обвів очима присутніх. Потім визивно кинув погляд на пласкі груди місіс Елсінг, осміхнувся раптом, уклонився й вийшов.

Місіс Меррівезер поверталася додому в колясці тітоньки Туп, і ледве усі четверо дам улаштувались на сидіннях, як вона зірвалася:

— Отож маєте, Дріботуп Гамільтон! Сподіваюсь, ви задоволені?

— Чим це? — наполохано перепитала тітонька Туп.

— А поведінкою цього пройдисвіта Батлера, якого ви так охоче приймали.

Закид цей збив тітоньку з пантелику і, розгубившись, вона й не подумала нагадати місіс Меррівезер, що та й сама не раз запрошувала Рета Батлера до себе. Скарлет і Мелані, однак, пригадали цю обставину, але, виховані у повазі до старших, нічого не сказали. Натомість вони стали пильно придивлятись до своїх рук у рукавичках.

— Він зневажив нас усіх і навіть Конфедерацію,— заявила місіс Меррівезер, масивний її бюст у розшитому дрібним бісером корсажі прийшов у рух.— Сказати, що ми воюємо задля грошей! Що наші провідники брешуть нам! Та його у тюрму за таке треба! Атож, у тюрму. Я поговорю про це з доктором Мідом. Якби містер Меррівезер був живий, він би показав йому! Послухайте-но, Туп Гамільтон. Ви повинні тепер і на поріг до себе не пускати цього лотра!

— О Боже! — безпорадно зітхнула Туп, маючи такий вигляд, наче ось-ось Богу душу віддасть. Вона благально глянула на дівчат, але ті втупили очі долі, тоді з надією перевела погляд на випростану спину дядька Пітера. Вона знала, що йому чути кожне слово, тож сподівалася, що він обернеться й докине щось до розмови, як частенько робив раніше. Вона сподівалася, що він скаже: «Ну, годі, місіс Доллі, дайте вже спокій міс Туп»,— але він сидів ані ворухнувшись. Він несхвально ставився до Рета Батлера, і бідна Туп знала це. Тож вона зітхнула й промовила: — Ну, коли ви так гадаєте, Доллі...

— Я й справді так гадаю,— рішуче відказала місіс Меррівезер.— Я взагалі не можу втямити, з якої такої причини ви стали його приймати. Від сьогодні йому не буде місця в жодному порядному домі Атланти. Зберіться з духом і не пустіть його на поріг.

Місіс Меррівезер гостро глянула на дівчат.

— Сподіваюся, ви обидві теж чуєте мої слова,— провадила вона далі,— бо це трохи й ваша вина, що ви були надто вже з ним ввічливі. Скажіть йому гречно, але твердо, що його присутність у вашому домі й ці відступницькі балачки геть небажані.

Скарлет уже вся клекотіла, готова збунтуватись, як та конячка, що відчула чужу руку на гнуздечці. Але не зважилась, боячись, щоб ця достойна матрона знову не написала її матері.

«Стара корова! — подумала вона, аж паленіючи від ледь стримуваної люті.— Ото була б насолода — в очі їй врізати, що я думаю про неї та цю її звичку всіма верховодити!»

— Я й у думках собі не покладала, що коли-небудь почую такі відступницькі балачки про нашу святу Справу! — вела далі місіс Меррівезер у праведному гніві.— Кожного, хто не згоден, що наша Справа священна й благородна, треба повісити! Я не хочу й чути, що хтось із вас двох коли-небудь ще вступить з ним у розмову! Але що це з вами, Меллі? Боже милостивий!

Мелані сиділа біла мов стіна, очі широко розплющені.

— Я не перестану з ним розмовляти,— тихо сказала вона.— Не буду до нього нешаноблива. І не замкну двері йому перед носом.

Місіс Меррівезер так рвучко видихнула з легенів повітря, наче її проштрикнули, як повітряну кулю. Тітонька Туп ошелешено розтулила пухкого ротика, а дядько Пітер обернувся і втупився в Мелані.

«І чого мені не стало духу так сказати? — подумала Скарлет, пройнята заздрістю й захопленням.— Таке от маленя, а не побоялося дати по зубах цій мегері!»

Руки в Мелані тремтіли, але вона поспішала говорити далі, немов боячись, що їй забракне мужності.

— Я не буду до нього нешаноблива через те, що він сказав, бо... Може, він і недобре зробив, сказавши це привселюдно... Це у нього вийшло нетактовно... але... але Ешлі теж такої думки, як і він. І я не можу замкнути двері перед носом у людини, яка думає так само, як мій чоловік. Це було б несправедливо.

Місіс Меррівезер нарешті спромоглась на слово й кинулася в атаку:

— Меллі Гамільтон, я за все своє життя не чула такої несусвітної брехні! В родині Вілксів ніколи не було боягузів!..

— А я й не казала, що Ешлі боягуз,— відрубала Мелані, зблиснувши очима.— Я сказала, що Ешлі такої самої думки, як і капітан Батлер, тільки він викладає її інакшими словами. І не виголошує своїх поглядів на музичних вечорах. Але він написав це мені в листі.

Скарлет відчула легенькі докори сумління, коли спробувала пригадати, що там такого особливого набачила Мелані в листах Ешлі, але зміст їхній вилітав у неї з голови ту ж мить, як вона кінчала читати. Їй здалося, що це вже Мелані з глузду з’їхала.

— Ешлі писав мені, що нам не треба було воювати з янкі. Що нас затягли у війку політикани й балакуни, задурманивши різними гаслами й забобонами,— швидко провадила Меллі.— Він каже — нема нічого на світі, що варте було б такої ціни, яку ми заплатимо за цю війну. Він каже — ніякої слави нема на війні, самий тільки бруд і страждання.

«О! Це ж той лист! — подумала Скарлет:— Але хіба він таке мав на думці?»

— Не вірю я вам,— затято сказала місіс Меррівезер.— Ви зрозуміли його не так як треба.

— Ні, я розумію Ешлі так як треба,— тихо відповіла Мелані, хоч губи в неї тремтіли.— Я розумію його з півслова. Він мав на увазі те саме, що й капітан Батлер, тільки висловив це не в такій гострій формі.

— Та майте совість — порівнювати таку порядну людину, як Ешлі Вілкс, з цим негідником капітаном Батлером! Чого доброго, ви й самі, може, думаєте, що наша Справа нічого не варта!

— Я... я не знаю, що я думаю,— непевно почала Мелані. Запал її уже пригас, і вона злякалася, що наговорила зайвого.— Я... я теж готова життя віддати за нашу Справу, як і Ешлі. Але... я вважаю... я вважаю, нехай чоловіки думають про ці речі, вони до цього здібніші.

— Нісенітниця якась! — пирхнула місіс Меррівезер.— Осади-но коня, дядьку Пітере! Ти проминув мій дім.

Дядько Пітер так ревно заслухався в розмову у себе за плечима, що й не помітив, як садиба Меррівезерів лишилася позаду, тож тепер хутенько смикнув на себе віжки. Місіс Меррівезер зійшла з коляски, і стрічки на її капелюшку затріпотіли, як вітрила на буряному вітрі.

— Ви ще пожалкуєте! — кинула вона наостанок.

Дядько Пітер шмагонув коня.

— Вам, панночки, сором, що доводите міс Туп до такого хвилювання,— дорікнув він дівчатам.

— І зовсім не доводять,— відказала несподівано Туп, що було досить дивно, бо вона мала звичай зімлівати з далеко не таких поважних причин,— Меллі, голубонько, я знаю, ти хотіла тільки заступитись за мене, і я рада, що хтось нарешті втер носа Доллі. Надто вже вона любить попихати всіма. Як це ти так наважилась? Ото тільки чи варто було говорити все те про Ешлі?

— Але ж це правда,— відказала Мелані й тихенько заплакала.— І мені не соромно, що він так думає. Він думає, що війна ця нам непотрібна, але що він битиметься до кінця і, можливо, загине, а для цього треба куди більшої мужності, ніж воювати за ту справу, в яку віриш.

— Ради Бога, міс Меллі, та не плачте ви серед вулиці,— буркнув дядько Пітер, вйокнувши на коня.— Люди бозна-що подумають. Хай-но приїдем додому, тоді вже.

Скарлет не озивалася. Вона навіть не потисла руку Мелані, яку та підсунула їй під долоню, шукаючи підтримки. Листи Ешлі вона читала з єдиною метою — упевнитися, що він досі кохає її, Скарлет. А тепер Мелані розкрила їй зовсім новий зміст тих листів, які вона лише пробігала очима. Було прикро дізнатися, що така, сказати б, ідеальна людина, як Ешлі, має щось спільне з цим покидьком Ретом Батлером. І вона подумала: «Вони обидва знають правду про цю війну, тільки Ешлі готовий битися навіть до загибелі, а Рет — ні. Отже, Рет тверезіше ставиться до життя.— На хвильку її аж морозом обсипало, що вона дозволила собі так подумати про Ешлі.— Вони обидва знають неприємну правду, тільки Рет воліє дивитись їй в очі й говорити про неї людям, доводячи їх до сказу, а Ешлі побоюється цієї правди».

Все це страшенно приголомшувало.

Розділ XIII

За намовою місіс Меррівезер доктор Мід вжив відповідного заходу, що прибрав форми листа до газети; ім’я Рета Батлера в ньому, правда, не згадувалось, але було цілком ясно, про кого йдеться. Редактор, відчувши нюхом громадську вагомість цієї драми, вмістив листа на другій сторінці газети, що саме по собі було неабиякою новацією, оскільки перші дві сторінки присвячувалися виключно оголошенням про купівлю-продаж рабів, мулів, плугів, про оренду або продаж будинків, рекламі домовин, ліків від усяких делікатних хвороб, засобів, що сприяють викидню або відновленню чоловічої сили.

Лікарів лист виявився заспівом у дедалі голоснішому хорі обурення, що знімався на всьому Півдні проти спекулянтів, махінаторів і виконавців урядових контрактів. Коли Чарлстон практично повністю заблокували канонерки північан, становище у Вілмінгтонському порту, тепер головному для Конфедерації, набрало просто скандального характеру. Спекулянтів кишма кишіло у Вілмінгтоні; маючи повно готівки, вони скуповували всі вантажі з кораблів і приховували їх, щоб ціни підскочили ще вище. І ціни таки йшли вгору — з кожним місяцем товарів меншало, попит зростав, а разом з ним зростали й ціни. Цивільне населення мусило обходитись без багатьох речей або ж купувати їх за спекулятивними цінами, і біднота, та й люди середнього достатку, зазнавали все більшої скрути. Підвищення цін вело до того, що вартість грошей Конфедерації падала, і водночас людей огортала щораз дикіша жага всіляких розкошів. Від власників суден, які проривались крізь блокаду, вимагалося доставляти в першу чергу найнеобхідніші речі, різними ж коштовними виробами дозволяли торгувати лише на правах винятку, але насправді виходило так, що саме предмети розкоші запосіли всі судна, витіснивши товари, життєво потрібні для Конфедерації. Грошовиті люди, мов шалені, накидалися на ці дорогі витребеньки, боячись, що завтра ціни підскочать ще вище, а гроші знеціняться ще більше.

До того ж Вілмінгтон з Річмондом зв’язувала тільки одна залізнична лінія, і тисячі барилець із борошном та ящиків вудженого м’яса псувалися й зогнивали на проміжних станціях через брак вагонів, тоді як спекулянти якимось дивом спромогалися свої вина, каву й тафту приставляти з Вілмінгтона до Річмонда за дві доби.

І якщо раніш про це тільки перешіптувалися, то тепер заговорили вголос: що Рет Батлер не лише продає втридорога товар зі своїх чотирьох суден, але й скуповує інші вантажі, а потім притримує їх, аби нагнати ще більшу ціну. Мовилося про те, що він очолює цілу спілку з капіталом понад мільйон доларів і з конторою у Вілмінгтоні, і що представники цієї спілки скуповують товари безпосередньо в порту. Що спілка має десятки комор як у Вілмінгтоні, так і в Річмонді, вщерть заповнених харчами й одежею, яких не пускають у хід, дожидаючи ще вищих цін. Скрута вже дошкуляла і військовим, і цивільним, тож обурення проти Батлера й подібних до нього спекулянтів чимдалі дужчало.

«У торговому флоті Конфедерації багато щирих патріотів, які докладають героїчних зусиль, щоб пробитися крізь ворожу блокаду,— писав лікар при кінці свого листа.— Ці сповнені посвяти люди ризикують життям і всіма статками в ім’я Конфедерації. Усі чесні південці бережуть у своїх серцях імена цих людей, і ніхто не нарікає на те, що вони одержують скромну грошову винагороду за свої небезпечні для життя зусилля. Це безкорисливі й достойні наші співвітчизники, і ми шануємо їх. Не про них я веду мову.

Але є інші — негідники, що під машкарою борців проти блокади приховують свої корисливі цілі, і я закликаю весь наш народ, який бореться за найблагороднішу в світі Справу, обернути свій праведний гнів і помсту на цих шулік у людській подобі, що доставляють єдваби й мережива, тоді як наші воїни помирають від нестачі хініну, що завантажують свої кораблі чаєм та винами, тоді як наші герої корчаться в муках через брак морфію. Я шлю прокляття на голови цих упирів, що смокчуть кров воїнів, очолюваних Робертом Лі, на цих недолюдів, через яких сама згадка про проривників блокади відгонить смородом для кожного щирого патріота. Як ми можемо терпіти поміж себе цих шакалів, що розгулюють у начищених до блиску чоботях, коли наші хлопці босоніж ідуть у бій? Як ми можемо толерувати тих, хто упивається шампанським і об’їдається страсбурзькими паштетами, коли наші солдати мерзнуть біля похідних багать і жують протухле сало? Я закликаю всіх чесних конфедератів викинути їх геть з нашого середовища!»

Атлантці прочиталі ці слова свого знаного оракула і, як чесні конфедерати, поспішили викинути Батлера геть.

З усіх будинків, в яких його приймали восени 1862 року, будинок тітоньки Дріботуп лишився майже єдиним, куди він мав доступ у 63-му. Та й сюди він, мабуть, не мав би доступу, якби не Мелані. Тільки-но він з’являвся у місті, як у тітоньки Туп починалося хвилювання. Вона дуже добре знала, що її приятельки кажуть з приводу його візитів до неї, але все одно не мала духу замкнути перед ним двері. Щоразу, як він приїздив до Атланти, вона стуляла пухкенького ротика й заявляла дівчатам, що стане на порозі й не пустить його в дім. І щоразу, коли він поставав перед нею з невеличким пакуночком у руках і компліментом на устах про її чар та красу, вона вся розм’якала.

— Я просто не знаю, що й робити,— бідкалася вона.— Він так дивиться на мене, що я... Я страшно боюся: а раптом він щось таке скоїть, коли я не пущу його на поріг? У нього ж така погана репутація! Як ви гадаєте, міг би він ударити мене? Або... або... Ох, Боже мій, якби оце Чарлі був живий! Скарлет, ви повинні сказати йому, щоб він більше сюди не приходив... Скажіть йому це в пристойній формі. Ох, лишенько моє! Мені здається, це ж ви надміру підохочуєте його, про це в усьому місті кажуть, і що скаже про мене ваша матінка, як довідається? Меллі, ти не повинна бути з ним така вже люб’язна. Тримайся холодно й офіційно, і він зрозуміє. Ох Меллі, а може, мені краще написати Генрі, нехай він поговорить з капітаном Батлером?

— Ні, я не буду триматися з ним холодно,— відказувала Меллі.— І не буду нешаноблива, Я вважаю, що всі поводяться через капітана Батлера, мов дурні телята. Я певна, він не робив усіх тих бридких речей, які приписують йому містер Мід і місіс Меррівезер. Він не став би ховати харчів, коли люди потерпають від голоду. Він же навіть сто доларів пожертвував мені на сиріт. Я певна, що він такий самий відданий патріот, як і кожен з нас, тільки занадто гордий, щоб захищатися від закидів. Хіба ви не знаєте, які непоступливі бувають чоловіки, коли затнуться на чомусь?

Однак тітонька Туп нічого не знала про чоловіків, чи затятих, чи й інших, і лише безпорадно розводила свої пухкенькі ручки... Що ж до Скарлет, то вона вже давно примирилася зі схильністю Мелані в усіх бачити самі чесноти. Мелані, звичайно, дурна, але тут уже нічим не зарадиш.

Скарлет розуміла, що Рет ніякий не патріот, і хоч вона нізащо в світі у цьому не зізналася б, їй до цього було байдужісінько. Для неї куди більше важили маленькі подарунки, які він привозив їй з Нассау,— різні дрібнички, що їх дама може приймати від чужого чоловіка, не порушуючи приписів пристойності. Коли так усе подорожчало, де б вона діставала всілякі голки, шпильки до волосся й цукерки, якби виставила його за двері? Ні, легше було скласти відповідальність на тітоньку Туп — зрештою, це ж вона господиня дому й опікунка над ними, тож нехай і вирішує, що годиться, а що ні. Скарлет знала, що все місто пліткує про візити Рета до них, та й про неї саму теж, але вона знала й те, що Мелані Вілкс в очах Атланти має бездоганну репутацію, і допоки Мелані обстоюватиме його, ці відвідини сходитимуть за більш-менш пристойні.

І все-таки життя було б приємніше, якби Рет відкинувся своєї єресі. Тоді вона, Скарлет, не мала б прикрості бачити, коли прогулювалася з ним Персиковою вулицею, як відкрито його ігнорують городяни.

— Нехай ви так і думаєте, але навіщо це казати?..— злостилася вона.— Думали б собі, що хочете, тільки тримали язика за зубами, і все було б чудово.

— Це така ваша метода, моя зеленоока лицемірко? Ну ж і Скарлет! Я сподівався від вас відважнішої поведінки. Я гадав, ірландці кажуть те, що думають, і посилають к бісу всіх, хто з цим не згоден. Скажіть мені правду, а вам особисто не набридає тримати язика за зубами?

— Та що ж... буває...— неохоче визнала Скарлет.— Мене аж нудить, коли з ранку до ночі товчуть, яка священна наша Справа. Але ж, Боже мій, як ви не розумієте, Рете Батлер, що якби я в цьому зізналася, ніхто б зі мною не розмовляв і не запросив би мене до танцю!

— А й справді — заради танців чого тільки не витерпиш! Що ж, я захоплююся вашим самовладанням, але сам не можу чимось таким похвалитись. І не можу прикриватися романтичним плащем патріотизму, хоч би й як було під ним вигідніше. Вистачить і без мене дурноверхих патріотів, ладних покласти останнього цента на війну й вийти з неї жебраками. Вони не потребують мене — ні для посилення патріотичних лав, ні для розширення реєстру жебраків. Хай самі носять свій геройський ореол. Вони заслужили його — це вже я кажу щиро,— та й, крім того, за якийсь рік у них самий ореол тільки й лишиться.

— Як ви можете говорити такі немислимі речі, навіть і в жарт, коли всі чудово знають, що Англія і Франція як не завтра, то післязавтра виступлять на нашому боці, і тоді...

— Що я чую, Скарлет? Ви взялися читати газети? Ну, ви мене дивуєте. Більше ніколи не робіть цього. Жінкам це вадить на розум. До вашого відома — я менше місяця як з Англії, тож я ось що вам скажу. Англія нізащо не прийде на допомогу Конфедерації. Англія ніколи не виступає на боці переможеного — інакше вона не була б Англією. І поза тим — гладка німкеня на англійському троні[23] богобоязлива і не схвалює рабовласництва. Нехай англійські ткачі поздихають з голоду без нашої бавовни, але вона й пальцем не ворухне заради рабовласників. А щодо Франції, то цей благенький наслідувач Наполеона[24] занадто заклопотаний, щоб закріпити французьку присутність у Мексиці, і йому не до нас. Йому наша війна навіть наруч, бо не дає нам змоги витурити його війська з Мексики... Ні, Скарлет, надія на допомогу ззовні — це газетна вигадка, мета якої — підбадьорити південців. Конфедерацію приречено. Вона вже зараз, як верблюд, живе з запасів власного горба, а хоч би який був горб великий, навічно його не вистачить. Я особисто ще півроку побавлюся з блокадою, а тоді виходжу з гри. Далі ризикувати вже буде недоцільно. Я продам свої судна котромусь простакові-англійцю, якому здасться, що він матиме з них вигоду. Але так чи інак, тоді це мене не обходитиме. Я маю вже достатньо грошей, і всі в англійських банках і в золоті. Цих нікчемних папірців я не потребую.

Слова його, як завжди, звучали вельми розважливо. Хтось інший назвав би їх зрадницькими, але Скарлет добачала в них правду й тверезий глузд. І водночас вона розуміла, що їй не годиться так думати, що їй слід було б вразитись і обуритись. Насправді ж вона нічого такого не відчувала, отож могла тільки вдавати. Але це вдавання додавало їй певної респектабельності, робило її більш схожою на благородну даму.

— Я гадаю, що доктор Мід правильно написав про вас, капітане Батлер. Єдиний спосіб вам очистити себе від гріхів — це завербуватися до армії, коли ви продасте свої судна. Ви навчалися у Вест-Пойнті, і...

— Ви виступаєте в ролі баптистського проповідника, який вербує новобранців. А що, як я не хочу очищувати себе від гріхів? Чого це я повинен захищати суспільну систему, яка зробила мене вигнанцем? Я з приємністю подивлюсь на те, як вона розпадеться.

— Зроду я не чула про якусь там систему,— сердито озвалася Скарлет.

— Не чули? А все-таки ви її частка, як і я колись нею був, і я ладен закластися, що й вам вона так само нелюба, як і мені. Знаєте, чому я став паршивою вівцею у своїй родині? Тільки з однієї-єдиної причини: що не схотів і не зміг жити, пристосувавшись до приписів Чарлстона. А Чарлстон — це згусток усього Півдня. Я не певен, чи ви вже до кінця спізнали, яке тут усе занудне. Сотні всяких речей людина мусить робити лише тому, що так завжди робилося. І сотні всяких речей, навіть цілком невинних, не може робити з тих самих міркувань. І сотні всяких речей, що дратують мене своїм безглуздям. А найдужче їм допекло, коли я відмовився одружитися з однією панночкою, про що ви, мабуть, чували. Але чого б я мусив одружуватися з тою неприторенною дурепою тільки тому, що чисто випадково не встиг до смерку привезти її додому? І чого б я мав дозволити її навіженому братчикові всадити кулю мені в лоб, коли з мене вправніший стрілець? Звісно, якби я був джентльменом, то мусив би підставити себе під його кулю і таким чином змити ганебну пляму з герба Батлерів. Але я не зробив цього — я волів лишитися живим. Отож я живий, і неабияк цим тішуся... Коли я думаю про свого брата, що пробуває серед священних корів Чарлстона у незмінно святобливій пошані до них, коли я згадую його опасисту жіночку, і його регулярні бали в день святої Цецилії, і його безмежні рисові поля, то відчуваю, що варто було порвати з усією цією системою назавжди. Наш південський спосіб життя, Скарлет, такий самий пережиток, як феодальний лад середньовіччя. Дивно, як взагалі він утримався до сьогоднішнього дня. Але він мусить відійти, і вже, власне, й відходить. А ви хочете, щоб я зважав на таких пустобрехів, як доктор Мід, котрий запевняє мене, яка наша Справа благородна й священна? Щоб я на поклик барабана хапався за рушницю і мчав на поля Вірджинії проливати кров за Мастака Роберта? Та за якого дурня ви мене маєте? Я не з тих, хто цілує батога, яким його шмагали. Ми з Півднем тепер квити. Південь колись викинув мене на голодну смерть. Але я не помер з голоду, і навіть надбав на агонії Півдня досить грошей, щоб! компенсувати собі втрату права на спадок.

— То ви просто ниций і корисливий,— зауважила Скарлет, хоча більше так, для годиться. Переважна частина того, що він говорив, пролетіла повз її вуха, як і завжди, коли не мовилося безпосередньо про неї саму. Але дещиця сказаного таки дійшла до її свідомості й видалася слушною. Бо ж і справді — стільки безглуздих вимог у світському товаристві! От вона мусить вдавати, ніби поховала своє серце у могилі разом з чоловіком, хоч це зовсім не так. А як усіх вразило, коли вона зважилася потанцювати на доброчинному базарі! І як обурено вони зводять брови, коли вона щось зробить чи скаже інакше, ніж того сподіваються від молодої жінки! І все-таки її дратувало, коли Рет кпив з тих самих традицій, що найдужче були відразливі для неї самої. Занадто довго жила вона в колі людей, звиклих до облуди, прикритої чемністю, отож і відчувала прикрість, коли хтось її власні думки вимовляв уголос.

— Корисливий? Ні, я тільки завбачливий. Хоча, можливо, це просто синонім того самого. Принаймні з погляду людей, не таких завбачливих, як я. Кожен чесний конфедерат, який у 61-му році мав тисячу доларів готівкою, міг зробити те, що і я, але мало знайшлося серед них досить практичних, аби скористатися наданою їм можливістю. Як скористався, наприклад, я, коли зразу після падіння Форту Самтер і ще до встановлення блокади закупив майже задурно кілька тисяч пак бавовни й відправив до Англії. Вони й досі там лежать, на складах у Ліверпулі. Не продані. Я триматиму їх до того часу, коли англійським фабрикам так забракне бавовни, що вони заплатять мені за неї ту ціну, яку я заправлю. Мене не здивує, якщо я візьму аж по долару за фунт.

— Візьмете в той четвер, що ніколи не буде тепер!

— Я певний, що візьму. Бавовна вже йде по сімдесят два центи за фунт. Коли скінчиться війна, Скарлет, я стану багатою людиною, тому що я був завбачливим — даруйте, корисливим. Я казав вам якось, що є дві пори, коли найкраще робити гроші: коли розбудовуєтья країна і коли вона розвалюється. При розбудові гроші робляться повільніше, при розпаді — швидше. Затямте ці мої слова. Може, колись вони стануть вам у пригоді.

— Я дуже вдячна вам за вашу добру пораду,— відказала Скарлет якомога саркастичніше.— Але я її не потребую. Чи ви гадаєте, що мій тато жебрак? У нього досить грошей, щоб вистачило на мої потреби, та й Чарлз залишив мені спадщину.

— Я маю враження, що французькі аристократи міркували точнісінько так само аж до тої хвилини, коли довелося їм драпати на легеньких двоколках.

Рет не раз звертав увагу Скарлет на недоречність жалобного її вбрання, коли вже вона бере участь у всіх світських розвагах. Йому подобались яскраві кольори, тож її чорні сукні й креп, що звисав від капелюшка до п’ят, дратували його й смішили. Але вона вперто трималася за похмурі жалобні вбрання, розуміючи, що коли змінить їх на щось світліше до того, як мине належних кілька років, міські кумасі вже й зовсім не дадуть їй просвітку. Та й як вона пояснила б це матері?

Рет прямо їй заявив, що через свій чорний креп вона схожа на ворону, а чорна сукня робить її старшою на десять років. Почувши це нетактовне твердження, Скарлет кинулася до дзеркала пересвідчитись, чи й справді вона виглядає на двадцять вісім років, а не на свої вісімнадцять.

— Я гадав, що у вас трохи інші амбіції, аніж стати схожою на місіс Меррівезер,— піддражнив він її.— І трохи більше смаку, щоб не носити цього бридкого крепу на знак жалоби, якої ви ніколи не відчували. Пропоную вам побитися об заклад. Не мине й двох місяців, як ви скинете цього капелюшка з вуаллю й надінете натомість якийсь витвір останньої паризької моди.

— Ну ні, як собі хочете, а цього вже не буде,— заявила Скарлет, ображена його натяком на Чарлза. Рет, що саме збирався в дорогу до Вілмінгтона, маючи намір звідти знову вирушити до Європи, розпрощався з нею, зберігаючи усміх на обличчі.

І ось через кілька тижнів одного літнього ранку він заявився до них з кольоровою коробкою для головних уборів у руці і, коли переконався, що Скарлет сама, розкрив її. Там у сповитку з тонкого паперу лежав капелюшок, побачивши який, Скарлет скрикнула: «Ну й краса ж!» — і вхопила його в руки. Вона так давно не тримала в руках — та й не бачила — нових уборів, що він видався їй найгарнішим у світі. Капелюшок був з темно-зеленої тафти, підбитий блідо-зеленим муаром, і мав таку саму блідо-зелену, завширшки в долоню, стрічку, що зав’язувалася на шиї. А зверху цей модний виріб оздоблювало зелене страусове пір’я.

— Ану-но приміряйте,— усміхаючись, сказав Рет.

Скарлет метнулася через кімнату до дзеркала, наділа капелюшка, відгортаючи з вух волосся, щоб було видно сережки, і зав’язала його під підборіддям.

— І який у мене вигляд? — запитала вона, роблячи перед Ретом пірует і закидаючи голову, від чого колихнулися пір’їни на капелюшку. Але ще й не прочитавши підтвердження в його очах, вона знала, що вигляд у неї був премилий. І справді, лице її було невимовно звабливе, а очі на зеленавому тлі капелюшка іскрилися темним смарагдом.

— Ох Рете, чий же це капелюшок? Я куплю його. Я за нього віддам усе до цента.

— Він ваш,— сказав Рет.— Кому ж більше личить ця зелена барва? І чи не здається вам, що я непогано запам’ятав колір ваших очей?

— Невже ви направду дістали його саме для мене?

— Звичайно, ось можете й самі прочитати на коробці: «Rue de la Раіх»[25], якщо це щось вам прояснює.

Їй це нічогісінько не прояснювало, вона просто стояла й усміхалася до власного відображення у дзеркалі. В цю хвилину для неї нічого не існувало, крім того факту, що вона виглядає страх як чарівно в цьому прегарному капелюшку — першому, який їй випало одягти за два останні роки. Вона в ньому такий фурор може справити! І враз її усмішка погасла.

— Вам він не подобається?

— О ні, він чудовий, але... Мені неприємно й подумати, щоб покрити крепом цю милу зелень і пофарбувати пір’я на чорне.

Вмить він уже був біля неї і блискавично розв’язав стрічку. Ще за хвильку капелюшок знов опинився у коробці.

— Що ви робите? Ви ж сказали, що він мій.

— Але я не для того його привіз, щоб ви перетворили його на жалобний убір. Я знайду іншу зеленооку красуню, яка оцінить мій смак.

— Ні, ви цього не зробите! Я помру, якщо він мені не дістанеться! Ради Бога, Рете, не будьте бридкий! Віддайте капелюшка мені.

— Щоб він став таким самим страховидлом, як і решта ваших капелюшків? Ні.

Вона вчепилася в коробку. Дозволити, щоб ця чарівна річ, яка так молодила її й додавала свіжих чарів, припала комусь іншому? Та нізащо в світі! На мить вона подумала, як вжахнуться Туп і Мелані, подумала про Еллєн, що та скаже, і всю її морозом обсипало. Але марнолюбство перемогло.

— Я не перероблятиму його! Я обіцяю. Віддайте ж бо мені.

Він повернув їй коробку з ледь глузливою посмішкою на устах і став дивитись, як вона знов одягає капелюшка і чепуриться.

— А скільки він коштує? — раптом спитала Скарлет, спохмурнівши.— У мене зараз тільки п’ятдесят доларів, але наступного місяця...

— На конфедератські гроші це буде близько двох тисяч доларів,— відповів Рет, і широкий осміх з’явився у нього на обличчі, коли він побачив її розпачливу міну.

— Боже милий!.. Але, може, якщо я зараз дам вам п’ятдесят доларів, а тоді, як одержу...

— Мені не треба ніяких грошей за нього,— сказав він.— Це подарунок.

Скарлет, розгубившись, аж рота розтулила. Межа, поза якою немислимо було брати будь-які подарунки від чужих чоловіків, окреслювалася цілком чітко.

«Тільки цукерки й квіти, дорогенька,— не раз казала їй Еллен,— та ще, може, книжку віршів, альбом чи флакончик туалетної води — оце й усе, що порядна дівчина може прийняти у подарунок від джентльмена. І жодного, жодного коштовного дарунку, навіть від нареченого. Ніяких оздоб або речей особистого вжитку, навіть рукавичок або хустинок. Якщо почнеш приймати такі подарунки, чоловіки зрозуміють, що ти не дама, і спробують дозволити собі якусь вільність».

«Боже милий! — думала Скарлет, дивлячись то на себе в дзеркало, то на непроникне Ретове обличчя.— В мене язик не повернеться сказати йому, що я не можу прийняти такого подарунка. Таж капелюшок як лялечка! Нехай уже... нехай уже він дозволить собі якусь вільність,— коли вона невелика, звичайно». Охоплена жахом від цієї думки, вона враз спаленіла.

— Я... я дам вам п’ятдесят доларів...

— Якщо ви це зробите, я викину їх у сміття. Або краще замовлю месу за спасіння вашої душі. Гадаю, кілька мес вашій душі не завадило б.

Вона мимохіть засміялася, і відбиття в дзеркалі її усміхненого обличчя під зеленими крисами капелюшка вирішило справу.

— Чого ви хочете домогтись від мене?

— Спокусити вас гарними дарунками, щоб ваші дівчачі ідеали геть розвіялися і ви стали повністю мені підвладні,— сказав він.— «Можеш прийняти в подарунок від джентльмена тільки цукерки й квіти, моя люба»,— передражнив він наставницький тон, і вона не стрималася від сміху.

— Ви такий хитрий пройда, Рете Батлер,— ви ж чудово знаєте, що капелюшок занадто гарний, щоб я могла від нього відмовитись.

Очі його дивились на неї насмішкувато, але й захоплено перед її вродою.

— А чи не краще б вам сказати міс Туп, що ви дали мені клаптик тафти й зеленого шовку для зразка й накидали обрис капелюшка, а я стягнув з вас за нього півсотні доларів.

— Ні. Я скажу — сто доларів, а вона розкаже всім у місті, і всі позеленіють від заздрощів і осудять мене за марнотратство. Але ви, Рете, більше не смійте привозити таких дорогих подарунків. Це страшенно мило з вашого боку, тільки я більш нічого не зможу від вас прийняти.

— Справді? Тоді я привозитиму вам подарунки, доки матиму охоту й доки мені траплятимуться на очі такі речі, які можуть додати вам принадності. Я привезу вам темно-зеленого муару на сукню в тон цьому капелюшкові. Але застерігаю вас: я це роблю зовсім не з доброти. Капелюшками й усяким дріб’язком я спокушаю вас і підштовхую до прірви. Затямте, що я ніколи не роблю нічого просто так собі й завжди розраховую щось із того мати. І завжди беру, що мені належиться.

Погляд його темних очей пробіг по її обличчю й зупинився на устах. Скарлет опустила вії, збуджена напруженим чеканням. Зараз він спробує щось таке собі дозволити, як і попереджувала Еллен. Чи поцілує її, чи, може, тільки зробить спробу. Якщо вона не дозволить йому цього, він може здерти капелюшка у неї з голови й віддати комусь іншому. А якщо дозволить один скромний цмок у щоку, то він привезе їй ще щось гарненьке в надії на другий поцілунок. Чоловіки так полюбляють цілунки — і що вони в них такого знаходять? І часто після одного цілунку закохуються по вуха й стають дуже кумедними, якщо, звичайно, у дівчини вистачає тями й вона більш нічого їм не дозволяє. Це було б так цікаво, якби Рет Батлер закохався в неї, і зізнався у своєму коханні, і став благати поцілунку або усмішки... Атож, вона дозволить йому поцілувати її.

Але він і не пробував цього зробити. Вона нишком зиркнула на нього з-під вій і заохотливо пробурмотіла:

— То ви таки завжди берете, що вам належиться? І що ж ви від мене сподіваєтеся взяти?

— Це буде видно.

— Ну, якщо ви гадаєте, що я з вдячності за капелюшок вийду за вас заміж, то помиляєтесь,— зібравшись із духом, заявила Скарлет і зухвало шарпнула головою, від чого колихнулося пір’я на капелюшку.

Він зблиснув білими зубами під вузенькою стяжкою вусів.

— Пані, ви лестите собі. Я не маю наміру одружуватись ані з вами, ані з будь-ким іншим. Я не з тих, хто одружується.

— Он як? — розгублено вигукнула вона, тепер уже певна, що він неодмінно щось таке собі дозволить.— Але й поцілунку від мене ви теж не діждетесь.

— То навіщо ж ви так кумедно випинаєте губи?

— О! — скрикнула вона, коли побачила у дзеркалі своє обличчя й уста, справді заокруглені як для поцілунку.— О! — скрикнула вона ще раз, у нестямі тупаючи ногою.— Жахливішої, ніж ви, людини я зроду не бачила, і я не хочу вас більше й бачити!

— Коли це правда, то вам годилося б розтоптати ногами цього капелюшка. Боже, який гнів вас охопив, Скарлет, і як він вам личить,— що ви, мабуть, і самі знаєте. То швидше, Скарлет, розтопчіть капелюшка, щоб я переконався, якої ви думки про мене й про мої дарунки.

— Не смійте чіпати капелюшка! — скрикнула вона, притримуючи його руками на голові й відступаючи крок назад.

Він підійшов до неї, тихенько всміхаючись, і взяв за руки.

— Ох Скарлет, ви така ще дитина, аж у мене серце болить,— сказав він.— Але як ви так уже хочете, я поцілую вас.— Недбало нахилившись, він легенько лоскотнув вусами її щоку.— А тепер — чи не здасться вам, що задля пристойності ви б мали дати мені ляпаса?

Вона вже була готова врізати йому щось гостре, але, підвівши голову, побачила такі веселі блищики в темній глибині його очей, що не витримала й засміялася. Ну й дражнюга ж він — так і жди, що виведе тебе з рівноваги! Якщо він не збирається робити їй пропозиції і навіть не хоче поцілувати її, то чого йому треба? Якщо він не закохався в неї, то навіщо приходить так часто й приносить подарунки?

— Це вже краще,— сказав він.— Я справляю поганий вплив на вас, Скарлет, і якби ви мали хоч трохи розважливості, то витурили б мене за двері... Звісно, якби змогли. Бо мене важкувато здихатись. Але я погано впливаю на вас.

— Невже?

— А хіба ви не бачите? Від часу нашої зустрічі на доброчинному базарі поведінка ваша зробилася вкрай скандальна, і здебільшого через мене. Хто підбив вас на танці? Хто примусив вас визнати, що наша славна Справа зовсім не славна й не священна? Хто витяг з вас зізнання, що тільки дурні можуть іти на смерть заради високодумних слів? Хто допоміг вам дати поживу для пліток старим матронам? Хто під’юджує вас скинути жалобу на кілька років раніше, ніж заведено? І хто, нарешті, спонукав вас прийняти подарунок, після якого жодна дама не може вважатися дамою?

— Ви облещуєте себе, капітане Батлер. Я нічого такого вже скандального не вчинила, а все те, що ви перелічили, я зробила б і без вашої допомоги.

— Сумніваюся,— сказав він, раптом хмурніючи лицем.— Ви б і досі були засмученою вдовою Чарлза Гамільтона, і всі хвалили б вас за самовіддану турботу про поранених. Хоча, можливо...

Але Скарлет уже його не слухала, знову захоплено розглядаючись на себе у дзеркалі,— вона збиралася вже сьогодні-таки одягти цей капелюшок, коли йтиме надвечір до шпиталю з квітами для поранених офіцерів.

Вона не усвідомлювала, що він сказав правду. Не здогадувалася, що Рет визволив її з тюрми вдівства й дав змогу знову стати першою серед неодружених дівчат, хоч для неї всі розваги мали б лишитися ген позаду. Як не усвідомлювала й того, що під його впливом вона далеко відійшла від настанов Еллен. Зміни ці ставилися поступово, вона, відкидаючи то одну дрібну умовність, то іншу, не помічала зв’язку між цими явищами, і тим більше того, що робить так під впливом Рета. Їй було невтямки, що, підохочувана його словами, вона нехтувала найсуворіші материні приписи щодо порядної поведінки, забувала, як пильно треба про себе дбати, щоб лишатися справжньою дамою.

Вона тільки одне зрозуміла, що цей капелюшок їй дуже личить, що він не коштує їй ні цента, і що Рет, мабуть, закоханий у неї, хоч і не зізнається в цьому. І вона поклала собі витягти з нього це зізнання.

Наступного дня Скарлет, стоячи перед дзеркалом з гребінцем у руці й кількома шпильками в роті, силкувалася спорудити собі нову зачіску, яка, за словами Мейбел, що тільки-но повернулася з Річмонда від чоловіка, була наймоднішою у столиці Конфедерації. Називалась вона «коти, щури й миші» і становила неабиякі труднощі. Волосся розділялося посередині проділом, а обабіч вкладалося трьома парами валків різного розміру, найбільші з яких, що біля проділу, звалися «котами». Закріпити «котів» і «щурів» було нескладно, а от «миші» все випорскували з-під шпильок, і це не могло не дратувати. Проте Скарлет затялася-таки на своєму, бо на вечерю мав завітати Рет, а він завжди звертав увагу, коли у неї був оновлений туалет або зачіска.

Коли вона так силкувалася дати лад своїм густим і неслухняним кучерям, аж упрівши трохи, у холі внизу почулася чиясь легка хода, і Скарлет здогадалася, що це зі шпиталю вертається Мелані. Чуючи, як та біжить нагору, перескакуючи через сходинки, вона заклякла зі шпилькою в руці: щось, мабуть, сталося, бо Мелані звичайно ходила без поспіху, як жінка в літах. Скарлет широко прочинила двері, й зовиця вскочила до кімнати — лице розпашіле й перелякане, вигляд як у провинної дитини.

Сльози стояли у неї в очах, капелюшок звисав на стрічках за спиною, кринолін ще ходив ходором. У руці вона затискала якогось згорточка, а по кімнаті розточився густий запах дешевих парфумів.

— Ой Скарлет! — скрикнула Мелані, причиняючи за собою двері й падаючи на ліжко.— Тітонька вдома? Нема? То й слава Богу! Скарлет, я така засмучена, що просто не переживу цього! Я мало не знепритомніла, а тут ще дядько Пітер погрожує розповісти все тітоньці!

— Що розповісти?

— Що я розмовляла з цією... з міс... місіс...— Мелані стала обмахувати розпашіле обличчя хустинкою.— З цією рудою жінкою, яку звуть Краля Вотлінг!

— Що ти кажеш! — скрикнула Скарлет, до того вражена, що аж очі широко розвела.

Краля Вотлінг — це була та сама рудоволоса особа, яку вона побачила на вулиці в день приїзду до Атланти і яка тепер зажила найлихішої слави у місті. Вслід за солдатами в місто потоком ринули повії, але до рівня Кралі з її полум’яним волоссям та надмодними претензійними туалетами ніхто не дотягував. На Персиковій вулиці, як і взагалі у заможніших кварталах, вона рідко показувалась, та коли таке траплялося, добропорядні дами переходили на другий бік вулиці, щоб їх не бачено поряд з такою жінкою. А Мелані ще й розмовляла з нею! Не дивно, що дядько Пітер розлютився.

— Я помру, якщо тітонька довідається! Вона ж кинеться в плач, почне розказувати всім у місті, і тоді мені хоч крізь землю провалюйся,— ридала Мелані.— А я зовсім і не винна. Не могла ж я... втекти від неї. Це було б зовсім нетактовно. І мені, Скарлет... мені шкода її. А чи ти не вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?

Але Скарлет зовсім не обходили питання етики. Як і всім молодим жінкам, виховуваним у добрих манерах і познайомленим з темними сторонами життя, їй страх кортіло більше знати про повій.

— А чого вона хотіла? І яка у неї мова?

— Ой, розмовляє вона дуже неграмотно, хоч, бідолашка, так силується вживати вишукані слова. Коли я вийшла з шпиталю, дядька Пітера з коляскою не було поблизу, і я вирішила пройтися додому пішки. А тільки я порівнялася з садибою Емерсонів, аж вона там виглядає з-за живоплоту! Ще дякувати Богові, що Емерсони в Мейконі. І вона каже: «Будь ласка, місіс Вілкс, можна вас на хвилиночку?» Не розумію, звідки вона знає моє прізвище? Звісно, мені треба було б утекти неоглядки, але... знаєш, Скарлет, у неї був такий смуток на обличчі... і такі благальні очі... І на ній була чорна сукня, чорний капелюшок, і обличчя без фарби. І взагалі вона мала пристойний вигляд, оце лишень руде волосся. Я й не встигла нічого відповісти, як вона вже каже: «Я знаю, що не повинна була б турбувати вас, але я пробувала звернутися до тої старої індички, місіс Елсінг, а вона вигнала мене з шпиталю».

— Вона так і сказала — «індичка»? — не без задоволення перепитала Скарлет і засміялася.

— Ой, не смійся. Нема тут нічого смішного. Виявляється, ця міс... ця жінка хоче допомогти чимось шпиталеві... уявляєш? Вона напрошувалась доглядати в ранкові години поранених, а місіс Елсінг, звичайно, коли почула таке, мало не зімліла й наказала їй забиратися геть із шпиталю. І тоді вона сказала: «Я теж хочу чимсь підсобити. Хіба я не така сама конфедератка, як і ви?» Мене, Скарлет, просто зворушило таке її бажання. Розумієш, не може вона бути надто вже зіпсутою, якщо хоче якось допомогти нашій Справі. Чи ти вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?

— Ради Бога, Меллі, яке кому діло — розбещена ти чи ні? А що вона ще сказала?

— Вона сказала, що придивлялася до дам, які ходять до шпиталю, і вирішила, що я маю... ну, симпатичне обличчя, тож вона й перепинила мене. У неї були якісь гроші, й вона хотіла, щоб я взяла їх і передала на шпиталь, та щоб нікому не сказала, звідки вони. Вона зауважила, що місіс Елсінг нізащо не погодиться їх прийняти, коли знатиме, які це гроші. Які це гроші, розумієш? Я ту хвилину ледь не знепритомніла! І так розгубилася, так поривалася швидше втекти, що сказала: «Ох, це дуже мило»,— чи щось інше, не менш безглузде, а вона всміхнулася й каже: «Це ви по-християнському»,— і тиць мені в руку оцю брудну хустинку. Чуєш, який бридкий запах — фе!

І Мелані розгорнула долоню з досить-таки брудним і сильно напахченим чоловічим носовичком, в який було загорнуто скількись там монет.

— Потім вона стала дякувати й говорити, що кожного тижня передаватиме мені гроші, і в цю мить над’їхав дядько Пітер і побачив мене! — Мелані зірвалася на плач і впала головою на подушку.— І коли він побачив, з ким я стою, він — уявляєш, Скарлет? — закричав на мене! Ніхто ще за все моє життя так на мене не кричав! І сказав: «Зараз же сідайте в коляску!» Звичайно, я так і зробила, а він усю дорогу додому сварив мене, й не давав ні слова сказати, й обіцявся все розповісти тітоньці. Скарлет, сходи вниз і попроси його, щоб не говорив їй! Може, тебе він послухає. Це ж уб’є тітоньку, як вона дізнається, що я бодай на хвильку зіткнулася віч-на-віч з цією жінкою. Ти попросиш?

— Добре, попрошу. Але гляньмо, скільки тут грошей. Згорточок важкенький.

Вона розв’язала хустинку й висипала на постіль жменю золотих монет.

— Тут цілих п’ятдесят доларів, Скарлет! І все в золоті! — скрикнула вражена Мелані, коли перелічила лискучі кружальця.— А як ти гадаєш, це нічого — вжити такі гроші... ну, зароблені таким шляхом... для наших воїнів? Може ж, таки Господь зрозуміє, що вона цілком щиро хотіла допомогти, і не візьме нам за зле, що ці гроші не зовсім чисті? Коли я подумаю, як багато чого не вистачає у шпиталі...

Але Скарлет її не слухала. Вона дивилася на брудну хустинку, й почуття приниженості та люті роздирали їй душу. В кутку носовичка видніла монограма «Р. К. Б.». А у верхній шухляді у Скарлет лежав точнісінько такий самий носовичок, що ним тільки вчора Рет Батлер завинув польові квіти, які вони разом збирали. Вона мала намір повернути його власникові сьогодні, коли він прийде на вечерю.

Отож Рет тягається з цією ницою Кралею і вділяє їй грошей. Так он звідки ця пожертва на шпиталь! Золото, нажите на блокаді! І у Рета вистачає нахабства дивитись в очі пристойній жінці, щойно вийшовши від цієї особи! А вона ще ладна була повірити, що він закохався в неї! Тепер уже ясно, що це чиста омана.

Жінки легкої поведінки й усе, з ними пов’язане, було для Скарлет чимось таємничим і відразливим. Вона знала, що чоловіки послуговуються ними для таких справ, про які порядна дама не повинна й згадувати, а коли й згадає, то хіба пошепки й дуже глухим натяком. Скарлет завжди вважала, що тільки якісь мужлаї спілкуються з такими жінками. Досі їй ніколи й на гадку не спадало, що й порядні чоловіки — з якими вона зустрічається у пристойних домах, з якими танцює,— можуть до такого вдаватись. А ось теперішнє відкриття звернуло її думки у зовсім новому напрямку, і їй зробилося страшно. Це ж, мабуть, усі чоловіки так поводяться! Мало того що вони силують власних жінок на всяке таке неподобство, так ще й бігають до цих розпусниць і з ними те саме виробляють за гроші! Ні, чоловіки всі розпусні, а Рет Батлер найбільше від усіх!

Вона візьме цю хустинку й жбурне йому просто в обличчя, а тоді покаже на двері й більш ніколи-ніколи не озветься до нього жодним словом. Хоча ні, цього не можна робити. Треба, щоб він нізащо не здогадався, що вона навіть знає про існування таких жінок, не кажучи вже про його походеньки до них. Справжній дамі не годиться про таке знати.

«О! — думала вона в нестямі.— Якби я не була дамою, я б таке сказала цьому паскудникові!»

І, зібгавши носовичка в руці, Скарлет рушила вниз на кухню, де мав бути дядько Пітер. Проходячи повз плиту, вона кинула хустинку у вогонь і з безсилою люттю стала дивитись, як її пожирає полум’я.

Розділ XIV

Надія у серцях південців зазоріла на початку літа 1863 року. Незважаючи на всі скрути й нестатки, на спекуляцію харчами й інші знегоди, незважаючи на хвороби, страждання і смерть, що не оминули майже ні одної родини, Південь знову — і навіть упевненіше, ніж попереднього літа — приказував: «Ще одна перемога, і війні кінець». Янкі показали себе твердим горішком, але нарешті цей горішок дав тріщину.

Різдво 1862-го видалося щасливим і для Атланти, і для всього Півдня. Конфедерація завдала нищівного удару ворогові під Фредеріксбергом, убитих і поранених янкі налічувались тисячі. На різдвяних святах усі раділи, серця людей були сповнені вдячності, що військовий талан обернувся лицем до південців. Недавні новобранці в сірій формі перетворились на загартованих вояків, генерали засвідчили свою енергію, і всі були певні, що з розгортанням військових дій навесні північан розіб’ють остаточно.

Коли надійшла весна, бої поновилися. Настав травень, і Конфедерація одержала ще одну велику перемогу під Чанселорсвіллем. Південь шаленів від захвату.

Ближче до центральних районів кіннота північан прорвалася у Джорджію, але обернулося це зрештою тріумфом Конфедерації. Люди довго після цього сміялися й поплескували одне одного по плечах: «Атож, добродію! Коли вже наш Натан Бедфорд Форрест на них напосів, їм тільки й лишалося драпати!»

Наприкінці квітня північанський полковник Страйт на чолі загону з тисячі восьмисот вершників несподівано вдерся в глиб Джорджії, маючи на меті захопити містечко Ром, усього за шістдесят миль на північ від Атланти. План у нього був серйозний: перетяти життєво важливу залізницю між Атлантою і Теннессі, потім завернути на південь до Атланти й зруйнувати фабрики та зброярні, скупчені у цьому важливому залізничному вузлі.

Замір цей був зухвалий і заподіяв би південцям неабиякої шкоди, якби не Форрест. Маючи втричі менше вершників, ніж янкі — але зате добірних! — він кинувся навздогін за нападниками, зав’язав із ними бій ще напівдорозі до Рома й не давав їм спокою ні вдень ні вночі, поки не захопив усіх у полон.

Звістка про це досягла Атланти майже одночасно з новиною про перемогу під Чанселорсвіллем, і в місті мало не покотом лягали зі сміху й буйних радощів. Перемога під Чанселорсвіллем з військового погляду була, може, й важливішою, але те, що Страйтова кіннота опинилася в полоні, виставляло янкі просто на посміховище.

«Ні, добродію, нашого Форреста не обдуриш»,— весело повторювали атлантці, обговорюючи між собою цю новину.

Фортуна таки обернулась лицем до Конфедерації, і південці тріумфували. Щоправда, янкі під проводом Гранта з середини травня обложили Віксберг. Щоправда, дошкульної втрати зазнав Південь, коли Непоборного Джексона було смертельно поранено під Чанселорсвіллем. Щоправда, Джорджія втратила одного з найхоробріших і найталановитіших своїх синів в особі генерала Т. Р. Р. Кобба, що поліг біля Фредеріксберга. Але після таких поразок, як при Фредеріксберзі та Чанселорсвіллі, янкі однаково не зможуть довго протриматись. Їм доведеться скласти зброю, і ця жорстока війна врешті скінчиться.

На початку липня дійшла чутка, невдовзі підтверджена депешами, що війська Лі вступили у Пенсільванію. Генерал Лі на ворожій території! Генерал Лі лаштується до битви! І це буде остання битва у війні!

Атланта була збуджена до нестями, всі раділи й жадали помсти. Тепер янкі знатимуть, що таке війна на своїй власній землі! Тепер вони спізнають, що таке витолочені родючі поля, розкрадена худоба, спалені оселі, що це означає, коли старих і молодих саджають до в’язниці, а жінок і дітей прирікають на голодну смерть!

Кожному було відомо, що накоїли янкі у Міссурі, Кентуккі, Теннессі, Вірджинії. Навіть малі дітлахи, пройняті страхом і ненавистю, могли розповісти про ті жахи, які принесли з собою янкі у завойований край. В Атланті вже було повно біженців зі східної частини Теннессі, і місто почуло від самих потерпілих про страждання, яких вони зазнали. У тих суміжних з Північчю околицях прихильники Конфедерації були в меншості, і важка рука війни далася їм взнаки найдошкульнішим чином, бо сусід доносив на сусіда, а брат убивав брата. Ці біженці одностайно вимагали спалити всю Пенсільванію, і навіть найлагідніші старі дами говорили про це, не криючи мстивої втіхи.

Та коли почали надходити звістки про наказ генерала Лі, який суворо заборонив займати приватну власність пенсільванців і оголосив, що мародерство каратиметься смертю, а військо оплачуватиме все реквізоване майно, репутація генерала не підупала тільки завдяки його величезному авторитетові. Не дозволяти хлопцям скористатися тим добром, від якого тріщать склади у цьому багатющому штаті? Що собі думає генерал Лі? І це коли наші солдати голодні, роззуті, обдерті й без коней?

Поспіхом написаний лист Дарсі Міда, якого одержав доктор Мід, був тільки першою безпосередньою інформацією, що потрапила до Атланти на початку липня,— його передавали з рук до рук, і обурення городян дедалі дужчало.

«Тату, чи не міг би ти дістати мені чобіт? Я вже два тижні ходжу босоніж і не маю надії роздобутись на взуття. Якби у мене не такий великий розмір, я б міг стягти чоботи з убитого янкі, як то роблять інші хлопці, але мені не трапився жоден янкі, щоб його чоботи були на мою ногу. Тільки як дістанеш, не шли поштою. Бо дорогою вкрадуть, і я й не дивуватимусь цьому. Краще посади Філа на поїзд, і нехай він привезе. Я скоро напишу вам, де ми будемо. Поки що я знаю тільки те, що ми йдемо маршем на північ. Тепер ми у Меріленді, і всі кажуть, що наша дорога — до Пенсільванії...

Я гадав, тату, що ми відплатимо янкі їхньою ж монетою, але генерал сказав „Ні“, хоч я особисто — хай би мене й розстріляли — ладен втішитись тим, що пущу з димом котрийсь будинок янкі. Сьогодні, тату, ми проходили через таке величезне кукурудзяне поле, якого я ще й не бачив. У нас такої кукурудзи не вирощують. Правду кажучи, ми трохи попаслися на цій кукурудзі, бо були голодні, а як генерал не бачить, то йому не шкодить. Але нестигла кукурудза не вийшла нам на добре. В усіх хлопців і так пронос, а тут їх і зовсім розвезло. У поході навіть з пораненою ногою не гак тяжко, як з проносом. Таки спробуй дістати мені чоботи, тату. Я тепер капітан, а капітан мусить же бути в чоботях, хай навіть і без нової форми чи еполетів».

Але найголовніше все-таки було те, що військо вступило у межі Пенсільванії. Ще одна перемога, і війні кінець, і тоді Дарсі Мід матиме стільки чобіт, скільки схоче, і хлопці помарширують додому, й усі знову стануть щасливі. Очі місіс Мід зайшли слізьми, коли вона уявила свого сина-воїна нарешті вдома, куди він вернеться назавжди.

Третього липня, однак, запала тиша на телеграфних дротах з півночі й тривала до наступного полудня, коли до штабу в Атланті почали надходити уривчасті й плутані звістки. У Пенсільванії біля містечка під назвою Геттісберг [26] сталася величезна битва, в якій взяло участь усе військо генерала Лі. Новини були непевні й надходили з запізненням, бо битва точилася на ворожій території і депеші спершу одержували в Меріленді, далі передавали до Річмонда і лише тоді до Атланти.

Напруження зростало, і місто почав оповивати страх. Ніщо так не гнітить, як незнання того, що діється насправді. Родини, які не знали, де воюють їхні сини, молили Бога, щоб вони не опинилися в Пенсільванії, а ті, чиї кревні були в одному полку з Дарсі Мідом, стискували зуби й заявляли, що це для них велика честь брати участь у вирішальній битві, яка завдасть янкі остаточної поразки.

У домі тітоньки Туп три жінки дивились одна на одну з неприхованою тривогою в очах. Ешлі служив у тому самому полку, що й Дарсі.

П’ятого числа прийшли лихі вістки, але не з півночі, а з заходу. Янкі захопили Віксберг після тривалої і жорстокої облоги, і тепер практично вся долина Міссісіпі від Сент-Луїса до Нового Орлеана опинилася в їхніх руках. Територія Конфедерації була розтята навпіл. Іншої пори ця прикра новина викликала б в Атланті паніку й лемент. Але тепер мало хто думав про Віксберг. На думці в кожного був генерал Лі і Пенсільванія, де тривали тяжкі бої. Втрата Віксберга — це ще не катастрофа, якщо Лі переможе на сході. Бо там Філадельфія, Нью-Йорк, Вашингтон. Якщо захопити ці міста, Північ буде паралізована, і це перекриє поразку на Міссісіпі.

Звільна тяглися години, і чорна поволока недоброго передчуття Зависла над містом, застуючи пекуче сонце, аж люди здивовано поглядали на небо, не вірячи очам своїм, що воно таке ясне й блакитне, а не покрите густими хмарами. Повсюди — на ганках, на хідниках, навіть серед вулиці — збивались де більшим, де меншим гуртом жінки і, переконуючи одна одну, що як новин нема, то це добра новина, силкувались підбадьорити себе й не піддатися зневірі. Але зловісні чутки про те, що генерала Лі вбито й битву програно, що завдано величезних втрат, носилися по всьому притихлому місту, мов знавіснілі від страху кажани. І хоч ніхто не хотів у це вірити, цілі юрми людей, охоплених панікою, кидалися до середмістя, до редакцій газет і до штабів, спраглі новин, будь-яких новин, хоч би й найгірших.

Чималі натовпи купчилися на станції, сподіваючись довідатись чого-небудь від новоприбульців на поїздах, обсідали телеграфну контору та штаби, громадилися перед замкненими дверима газетних редакцій. Люди стояли на диво притихлі, хоч їх дедалі більшало. Ніхто не озивався, тільки зрідка чути було чийсь тремтячий старечий голос: «Що нового?» Запитання це не викликало відгуку в натовпі, а ще й посилювало прикру тишу, коли у відповідь йому звучало всоте повторюване: «Ніяких телеграфних звісток з півночі, крім того, що бої тривають». Серед людського стовпища все більше було жінок — одні в колясках над’їхали, інші пішки прийшли — тиснява зробилася така, що від пилюги, збитої сотнями ніг, важко стало дихати. Жінки мовчали, але їхні бліді й напружені обличчя говорили промовистіше за голосні плачі.

У місті ледве чи знайшовся б дім, з якого син, брат, батько, чоловік або коханий не брав би участі в цій битві. І всі були готові почути новину про те, що до них прийшла смерть. На смерть вони чекали. Але поразки не чекав ніхто. Відкидалася сама думка про можливість поразки. Їхні близькі, може, навіть ось у цю хвилину помирають на випалених сонцем схилах пенсільванських пагорбів. Лави південців, може, навіть у цю хвилину падають під градом куль, але Справа, за яку вони борються, ніколи не може зазнати поразки. Вони можуть гинути тисячами, але, мов ті казкові драконові зуби, постануть з-під землі на їхнє місце тисячі нових вояків у сірих та жовтуватих уніформах і з войовничим кличем на устах ринуть у бій. Звідки вони візьмуться — ніхто не знав.. Але кожен знав — так само певно, як те, що є на небі Господь, який не попустить кривді й несправедливості,— генерал Лі може творити чудеса, і вірджинська армія непереможна.

Скарлет, Мелані й міс Дріботуп сиділи в колясці з відкинутим верхом перед редакцією «Щоденного оглядача», прикриваючись від сонця парасольками. Руки Скарлет так тремтіли, що парасолька підстрибувала в неї над головою, кругловида тітонька Туп схвильовано шмигала носом, як той кролик, і тільки Мелані сиділа незрушно, мов кам’яна статуя,— лише темні очі її, чим далі збігав час, робилися все округлішими. За дві останні години вона озвалася лишень раз, коли дістала з сумочки флакончик нюхальної солі й простягла його тітоньці, сказавши при цьому — вперше без звичайної своєї чулості в голосі:

— Ось візьміть, тітонько,— понюхаєте, коли вам стане погано. Але якщо вам справді-таки зробиться погано — дядько Пітер сам одвезе вас додому, бо я звідсіля не рушу, поки не дізнаюся про... поки не дізнаюся новин. І Скарлет я теж не відпущу від себе.

Скарлет і сама не збиралася вертатись, поки не почує про Ешлі. Вона б не зрушила з місця, навіть якби тітонька Туп і померла. Десь там Ешлі б’ється на фронті, може, й помирає, і тільки тут, біля редакції газети, єдине місце, де можна дізнатися правду.

Скарлет розглядалася довкола, виловлюючи в натовпі знайомих та сусідів: он місіс Мід з капелюшком, зсунутим набакир, тримає попідруч п’ятнадцятирічного Філа; он сестри Маклюр силкуються стулити тремтячі губи, щоб не видно було їхніх конячих зубів; он місіс Елсінг, твердо випростана, мов мати-спартанка,— тільки сиві кучми, проступаючи з-під шиньйону, виказують її внутрішню тривогу; а онде й Фенні Елсінг, бліда мов привид. (Не може бути, щоб Фенні так переживала за свого брата Г’ю. Невже в неї на фронті кавалер, про якого ніхто й не знає?) Місіс Меррівезер сидить у своїй колясці, заспокійливо погладжуючи долоню Мейбел. У тої так віддимається живіт, хоч вона й прикриває його шаллю, що вже соромно й на люди витикатись. Та й чого їй так непокоїтись? Ніхто не чув, щоб луїзіанські частини перекинули до Пенсільванії. Її волохатий зуавчик зараз, мабуть, у цілковитій безпеці в Річмонді.

Покрай натовпу люди заворушилися, розступаючись, і до коляски тітоньки Туп обережно спрямував свого коня Рет Батлер. У Скарлет промайнуло: «А він таки зух, коли з’являється тут о цій порі — адже юрба може роздерти його на шматки хоча б за те, що він не в армії». Коли Рет наблизився, вона подумала, що й сама першою б це зробила. Як у нього вистачає нахабства бути таким пещеним і ситим, верхи на породистому коні, в начищених до блиску чоботях, в елегантному білому полотняному костюмі, з дорогою сигарою в роті, коли Ешлі й решта хлопців босі й голодні, упріваючи на спеці, знемагаючи від хвороб, б’ються на фронті з янкі?

З натовпу весь час кидали на нього люті погляди, поки він повільно протискався вперед. Старші чоловіки бурчали щось собі під носа, а місіс Меррівезер, що ніколи не знала стриму, ледь підвелася з сидіння й сказала голосно: «Спекулянт!» — якомога в’їдливішим і образливішим тоном. Рет Батлер, однак, ні на кого не зважав, а під’їхавши ближче, скинув бриля, коли вітався з тітонькою Туп і Меллі, тоді об’їхав коляску, нахилився до Скарлет і прошепотів майже на вухо їй:

— Чи не здається вам, що саме час докторові Міду виголосити свою знамениту промову про перемогу, яка сидить мов орел на флагштоках наших стягів?

Нерви у Скарлет були напружені до краю; вона рвучко обернулась до нього і була б учепилась, як дика кішка, коли б він не стримав її жестом.

— Я приїхав сповістити вам, дами,— заявив він уголос,— що я був у штабі й дізнався про надходження перших списків убитих і поранених.

Серед тих, хто стояв близько й розчув його слова, прокотився гул, передавшись далі у натовп, люди вже оберталися, готові рушити до штабу на вулицю Вайтхол.

— Стривайте! — стримав їх Батлер, випростуючись на сідлі й простягаючи руку.— Списки передано обом газетам, і їх уже друкують. Тож почекайте на місці.

— Ох, капітане Батлер,— скрикнула Меллі, звертаючись до нього зі слізьми на очах.— Як це добре з вашого боку, що ви приїхали повідомити нас. Але коли ж вивісять списки?

— Це може бути кожної хвилини, пані. Списки до редакцій передано з півгодини тому. Черговий майор не хотів нічого оголошувати, поки їх не надрукують — він боявся, щоб тлум не розніс редакції. Та ось уже, дивіться!

Бічне вікно в газетній конторі розчинилося, і вистромилася чиясь рука з пакою вимазаних свіжою фарбою довгих вузьких гранок, на яких густо засіялись рядки імен. Люди виривали списки одне в одного з рук, хто вхопив, силкувався відійти вбік, щоб прочитати, а хто був ззаду, пхався наперед і кричав: «Пропустіть!»

— Ану-но потримай! — коротко мовив Рет, зіскакуючи на землю й кидаючи поводи дядькові Пітеру.

Його широкі плечі проступали над юрбою, коли він рушив до вікна, рішуче розпихаючи всіх. За якусь хвильку він повернувся, несучи в руці з півдесятка відбитків. Один він простяг Мелані, а інші припали дамам з сусідніх повозів — місіс Мід, Меррівезер, Елсінг, сестрам Маклюр.

— Та швидше, Меллі! — задихаючись від нетерплячки, Скарлет не в силі була себе стримати, коли побачила, що у зовиці трясуться руки і вона й рядка не може прочитати.

— Візьми ти,— прошепотіла Меллі, і Скарлет вихопила аркушик у неї з рук. Літера «В». Де тут на «В»? Ага, ось де, тільки тут розмазано фарбу.

— «Вайт»,— прочитала вона, і голос її зірвався.— «Вілкенс... Війн... Зебулон...» Ой, Меллі, його тут нема! Його нема в списку! Ой, ради Бога, тітонько! Меллі, подай їй сіль! Підтримай її, Меллі!

Меллі, в сльозах від щастя, підхопила міс Туп, що закинула голову назад, і підсунула нюхальну сіль їй під ніс. Скарлет підпирала пухкеньку стару панну з другого боку, а серце її співало від радості. Ешлі живий! Його навіть не поранено. Який милостивий Бог, що зберіг йому життя! Який...

Раптом вона почула тихий зойк і, обернувшись, побачила, як Фенні Елсінг схилилася головою матері на груди, а папірець випав у неї з руки, і як у місіс Елсінг тремтіли тонкі губи, коли вона пригортала до себе дочку й неголосно наказувала кучерові: «Додому. Швидко». Скарлет кинула блискавичний погляд на список. Г’ю Елсінга там не було. Отже, Фенні мала кавалера, і це він загинув. Натовп співчутливо розступився перед коляскою Елсінгів, услід за якою рушив маленький плетений візок сестер Маклюр. Віжки тримала в руках міс Фейз Маклюр, обличчя її було непорушне, мов скеля, а губи так міцно стулені, що вперше не стало видно зубів. Поряд сиділа мертвотно бліда й випростана міс Гоуп, судомно вхопившись за сестрину спідницю. Вони виглядали як зовсім старі жінки. Їхній менший брат Даллас був улюбленцем обох сестер. Тепер його не стало, і обидві дівчини лишилися самі-одні на всьому білому світі.

— Меллі! Меллі! — врадувано закричала Мейбел.— Рене живий! І Ешлі теж! Ох, слава Богові! — Шаль злетіла у неї з плечей, виставивши на видноту її розбухлий живіт, але зараз ні вона сама, ні її мати не звертали на це уваги.— Ой, місіс Мід! Рене...— Голос у неї раптом зірвався.— Меллі, глянь! Місіс Мід, що з вами?.. Що, Дарсі...?

Місіс Мід сиділа, втупившись долі, і не озвалася, коли до неї звернулись, але з обличчя малого Філа поруч можна було все прочитати, як з розгорнутої книжки.

— Ну, заспокойся, мамо,— бурмотів він безпорадно.

Місіс Мід підвела голову й перехопила погляд Мелані.

— Йому вже не треба чобіт,— сказала вона.

— Ох, дорогенька моя! — скрикнула Меллі, схлипуючи. Вона схилила голову тітоньки Туп на плече Скарлет, вискочила з коляски й підбігла до лікаревої дружини.

— Але ж у тебе лишився я, мамо,— сказав Філл, незграбно силкуючись заспокоїти білу як полотно матір.— І якби ти мене відпустила, я перебив би всіх янкі...

Місіс Мід щосили стисла сина за плече, немов даючи взнаки, що нізащо його не відпустить, і скрикнула здушеним голосом: «Ні!»

— Філе, перестань-бо! — цитьнула Мелані, сідаючи в коляску до місіс Мід і притискаючи її до грудей.— Ти думаєш, мамі твоїй полегшає, коли й другого сина у неї вб’ють? Щоб отак по-дурному втішати! Швидше вези нас додому!

Коли Філ узяв віжки, вона обернулась до Скарлет.

— Як одвезеш тітоньку, приїдь до місіс Мід. А ви, капітане Батлер, зможете сповістити доктора Міда? Він у шпиталі.

Коляска рушила через натовп, де людей уже значно поменшало. Декотрі жінки плакали з радощів, але більшість стояли, мов отетерівши, неспроможні ще усвідомити, який важкий удар упав на них. Скарлет схилилася над списком з розмазаними літерами і хутко пробігла його очима, чи нема там знайомих прізвищ. Тепер, упевнившись, що Ешлі живий, вона могла подумати й про інших. І який же довгий список! Які тяжкі втрати для Атланти й для всієї Джорджи!

Боже милостивий! «Калверт, Рейфорд — лейтенант». Рейф! Раптом їй пригадався той бозна-як далекий день, коли вони вдвох надумали втекти з дому, але присмерком вернулися назад, бо зголодніли й злякалися темряви.

«Фонтейн, Джозеф К.— рядовий». Малий варивода Джо! А Селлі щойно народила дитину!

«Манро, Лафайєт — капітан». Цей Лаф був заручений з Кетлін Калверх, Бідна, Кетлін! Вона зразу двох втратила — брата й нареченого. А у Селлі ще більша втрата — брат і чоловік.

Ні, це просто моторошно! Скарлет аж страшнувато було читати далі. Тітонька Туп усім тягарем спала їй на плечі й без упину зітхала, тож вона, не дуже церемонячись, відсторонила стару в куток коляски, а сама знов заглибилася в список.

Та що це, не може бути! Тричі прізвище «Тарлтон» у списку! Мабуть, друкар у поспіху помилково набрав те саме прізвище. Але ні. Ось же й імена. «Тарлтон, Брентон — лейтенант». «Тарлтон, Стюарт — капрал». «Тарлтон, Томас — рядовий». А Бойд загинув ще в перший рік війни, поховано його десь у Вірджинії. Усіх чотирьох Тарлтонів скосило. І Тома, і цибатих шибайголів-близнят, цих базік з їхніми невгавними витівками, і Бойда, незрівнянного танцюриста з язиком гострим як бритва.

Ні, далі читати незмога. Їй прикро було бачити в цьому реєстрі імена ще й інших хлопців, з якими вона разом виростала, з якими танцювала, загравала, цілувалася. Вона хотіла б заплакати, щоб якось послабити стиск цих залізних пазурів, що вп’ялися їй у горло.

— Прийміть моє співчуття, Скарлет,— озвався Рет. Вона підвела на нього погляд. Їй зовсім вилетіло з голови, що він ще тут.— Чи багато ваших знайомих?

Вона кивнула й насилу спробувала заговорити:

— Майже у кожній сім’ї в окрузі хтось загинув... І всі... і всі троє братів Тарлтонів.

Його обличчя було спокійне, мало не похмуре, і без насмішкуватості в очах.

— Але це ще не кінець,— сказав він.— Це тільки перші списки, і вони неповні. Завтра прийдуть довші.— Він притишив голос, щоб не чутно було в інших екіпажах поруч.— Генерал Лі, здається, програв битву, Скарлет. У штабі гадають, що він відступив до Меріленду.

Вона звела на нього переляканий погляд, але страх її спричинила не поразка Лі. Довші списки загиблих і поранених прийдуть завтра! Завтра! Вона й не подумала про завтра, щаслива тим, що імені Ешлі не було в сьогоднішньому списку. Завтра. Таж, можливо, він уже цю хвилину неживий, а вона цього не знатиме до завтра, а то й ще цілий тиждень.

— Ой Рете, і навіщо взагалі ці війни? Краще хай би янкі відкупили собі негрів або ми задарма їх віддали їм, аніж маємо отаке терпіти.

— Тут не йдеться про негрів, Скарлет. Негри — це тільки привід. Війни завжди будуть, бо чоловіки люблять воювати. Жінки — ці не люблять воєн. А от чоловікам війни любі навіть більше за жінок.

Знайомий осміх знову скривив його уста, і поважність зникла з обличчя. Він злегка підніс свого широкого бриля.

— На все добре. Я спробую знайти доктора Міда. Здається, зараз він буде не в стані оцінити всю іронію долі, що саме я принесу йому звістку про загибель сина. Але згодом, гадаю, йому буде ненависна навіть думка, що про смерть свого сина-героя він почув з уст спекулянта.

Скарлет уклала міс Туп у ліжко, приготувала їй грогу, доручила Пріссі й куховарці доглядати стару, а сама подалась до будинку Мідів. Господиня була нагорі разом з Філом, чекаючи на повернення чоловіка, а Мелані сиділа у вітальні, де тихенько перемовлялася з кількома сусідами, що прийшли висловити своє співчуття. Озброївшись голкою й ножицями, вона заходилася перешивати для місіс Мід жалобну сукню, позичену в місіс Елсінг. На весь дім уже розійшовся гострий запах чорної фарби домашнього виробу: це заплакана куховарка у величенькому казані перефарбовувала всі сукні місіс Мід.

— Як вона? — тихо спитала Скарлет.

— Ані сльозинки не зронила,— відказала Мелані.— Коли жінка не може плакати, це страшно. Я не розумію, як чоловіки можуть перетерпіти будь-яке лихо й не зронити ні сльозинки. Мабуть, це тому, що вони дужчі й мужніші. Вона каже, що сама поїде до Пенсильванії привезти синове тіло. Доктор Мід не зможе, бо на ньому шпиталь.

— Їй буде страшенно тяжко. А чого б вона Філа з собою не взяла?

— Вона боїться, що раптом він вирветься у неї з рук і піде до війська. Знаєш, він же рослявий, як на свій вік, а тепер уже й шістнадцятирічних беруть.

Сусіди один по одному стали розходитись, не маючи особливої охоти бути свідками того, як лікар прийде додому, і врешті Скарлет з Мелані залишилися самі у вітальні з шитвом у руках. Мелані була сумна, але спокійна, хоч на її шитво час від часу скапувала сльоза. По ній не видно було, щоб вона думала про битву, яка, можливо, й досі триває, і про те, що Ешлі в цю мить, може, вже й неживий. Пройнята у глибині душі страхом, Скарлет не могла зважитись: чи переказати Ретові слова Мелані заради сумнівної радості потішитись її стражданням, а чи промовчати. Зрештою вирішила не говорити. Не треба, щоб Мелані подумала, ніби вона надміру тривожиться долею Ешлі. Всіх, у тім числі й Мелані з Туп, настільки поглинули власні переживання цього дня, що вони, дякувати Богові, не помітили нічого дивного в її поведінці.

Якийсь час Мелані й Скарлет шили мовчки. Аж це почувся тупіт копит надворі, і вони, виглянувши з-за фіранки, побачили доктора Міда, що скочив з коня. Плечі його були згорблені, голова похилена, сива борідка віялом розпласталась на грудях. Він повільно ввійшов у дім, скинув капелюха, поклав саквояж і, не сказавши ні слова, поцілував Скарлет і Мелані. Потім втомлено рушив сходами нагору. За хвилину спустився з другого поверху Філ, довгоногий і довгорукий, по-підлітковому незграбний. Дівчата думали, що хлопець присяде біля них, але він вийшов на передній ганок, сів на верхній сходинці й підпер голову долонею.

Меллі зітхнула.

— Він злоститься, що його не відпускають на фронт бити янкі. Йому вже ж п’ятнадцять років! Ох Скарлет, я страшенно хотіла б мати такого сина, як він!

— Щоб його вбили? — тільки й відказала Скарлет, згадавши про Дарсі.

— Краще мати сина й втратити, аніж не мати зовсім,— промовила Мелані й схлипнула.— Ти, Скарлет, не можеш цього зрозуміти, бо в тебе є малий Вейд, а от я... Ох Скарлет, я так хочу мати дитину! Ти, мабуть, думаєш, що так прямо не заведено про це говорити, але ж воно правда, та ти й сама знаєш, що кожна жінка цього жадає.

Скарлет ледве стримала себе, щоб не пирхнути зневажливо.

— Якщо така буде Божа воля і Ешлі має... має загинути, я це витримаю, хоч я радніше померла б, якщо його не стане. Але Бог дасть мені силу це витримати. А як пережити, коли він загине, а у мене від нього не залишиться навіть дитини, яка була б мені втіхою в житті? Ох Скарлет, ти така щаслива! Ти хоч втратила Чарлі, але маєш від нього сина. А от якщо Ешлі не стане, у мене нічого не залишиться. Пробач мені, Скарлет, але часом я так заздрю тобі...

— Заздриш... мені? — скрикнула Скарлет, відчувши себе провинною перед Мелані.

— Бо у тебе є син, а в мене нема. Часом я навіть починаю вмовляти себе, ніби Вейд — мій син, бо ж це таке жахіття — не мати дитини.

— Дурниці верзеш! — кинула Скарлет, якій зразу відлягло від серця.

Вона зміряла поглядом благеньку постать Мелані й почервоніле її обличчя, схилене над шитвом. Мелані, може, й хоче дітей, але не з такою статурою, як у неї, їх народжувати. На зріст ледь вища за дванадцятирічну дівчинку, вузькі стегна, пласкі груди. Скарлет бридко було навіть подумати, що Мелані може завагітніти. А за цим виринало безліч інших думок, які й зовсім були нестерпні. Якби Мелані мала дитину від Ешлі, то Скарлет здалося б, наче її обікрадено.

— Пробач мені, що я так сказала про Вейда. Ти ж знаєш, я його дуже люблю. Ти не сердишся на мене, ні?

— Перестань дуріти,— тільки й відказала Скарлет.— Краще вийди на ганок заспокой Філа. Він он плаче.

Розділ XV

Відкинута назад у Вірджинію південська армія, яка внаслідок поразки під Геттісбергом зазнала великих втрат, на зиму зайняла позиції над берегами річки Репідан, і перед Різдвом Ешлі приїхав у відпустку додому. Скарлет аж сама злякалася спалаху своїх почуттів, коли вперше побачила його по двох роках. Тоді, у вітальні в Дванадцяти Дубах, на весіллі його й Мелані, їй здавалося, що вона не зможе кохати сильніше й палкіше, аніж у ті хвилини. Але тепер Скарлет розуміла, що її стан у той давній вечір можна було порівняти з переживаннями розпещеної дитини, в якої відібрали цяцьку. Теперішні ж її почуття, після того як вона два роки прожила, безнастанно мріючи про нього й остерігаючись, щоб ані словом про це не прохопитись, були незмірно дужчі. Цей Ешлі Вілкс у вицвілій і залатаній уніформі, з білявою, вигорілою на літньому сонці, чуприною, нічим не нагадував того безтурботного замріяного хлопця, в якого вона по вуха закохалася перед війною. Тепер Ешлі став стократ звабливішим. Колись блідошкірий і тендітний, він зробився засмаглим і худим, а довгі русяві вуса, характерні для кавалериста, і зовсім надавали йому вигляду бувалого воїна.

У своїй приношеній уніформі, з револьвером у потертій кобурі, він тримався по-військовому виструнчено, кінчик пощерблених піхов постукував об високий чобіт, подряпані остроги тьмяно полискували — ось такий він був, майор армії Конфедерації Ешлі Вілкс. Звичка командувати вже наклала на нього відбиток, впевненість у собі й владність проступали в його поставі, у кутиках рота з’явилися суворі складки. Щось нове й незвичне було в рівних його плечах, у холодному поблиску очей. Раніше млявий і оспалий у рухах, тепер він став спритний, мов кіт, скидаючись на людину, в якої нерви всякчас напружені, як струна. В очах у нього стояла втома і якась дивна спустошеність, а на смаглявій шкірі обличчя гостро випинались вилиці. І все-таки він був усе той самий її красень Ешлі, хоч і змінився разюче.

Скарлет збиралася на Різдво до Тари, та після того як прийшла телеграма від Ешлі, ніяка сила на землі, навіть найкатегоричніший наказ Еллєн, не змогли б її витягти з Атланти. Якби Ешлі мав намір зупинитися в Дванадцяти Дубах, вона поспішила б додому, аби бути ближче до нього, але він написав родичам, щоб вони приїхали побачитися з ним в Атланті, і містер Вілкс, і обидві сестри — Душка й Індія — були вже у місті. Тож як могла вона поїхати до Тари й не побачити його після двох довгих років розлуки? Не почути його голосу, від якого аж серце завмирає, не прочитати в його очах, що він пам’ятає її? Та нізащо! Навіть заради всіх матерів на світі!

Ешлі приїхав за чотири дні до Різдва з гуртом інших хлопців-відпускників з їхньої округи — прикро невеликим гуртом уцілілих після поразки під Геттісбергом. Серед них були Кейд Калверт, худорлявий довготелесий Кейд, що раз у раз надсадно бухикав, двоє братів Манро, яких аж розпирала радість, бо це була перша їхня відпустка за три роки війни, і Алекс та Тоні Фонтейни, добряче п’яні, хвальковиті й задиристі. Всі вони мали дві години чекати пересадки на станції, і оскільки тверезим з їхньої компанії треба було виявити чимало винахідливості, щоб брати не побилися один з одним або й з кимось стороннім, Ешлі вирішив узяти їх з собою до тітоньки Дріботуп.

— Здавалося б, у Вірджинії чого-чого, а бійок їм мало б вистачити,— гірко зауважив Кейд, дивлячись, як двоє наїжачених, мов бойові півні, братів, відштовхуючи один одного, поспішили прикластися до ручки схвильованої і улещеної цим тітоньки Туп.— Але ж ні. Ледве прибули ми до Річмонда, як вони вже напилися й завелися битись їх там підібрав патруль, і були б вони все Різдво просиділи у холодній, якби Ешлі не зумів хитромудро вмовити командира патруля.

Але Скарлет майже не слухала його розповіді, збуджена тим, що вона знову біля Ешлі, в одній кімнаті з ним. І як за ці два роки могла у неї хоча б думка промайнути, що котрийсь інший юнак може бути такий же милий, вродливий, привабливий? Як вона могла допускати, щоб хтось там залицявся до неї, коли є на світі Ешлі? Він знову був дома, їх розділяв лиш оцей килим у вітальні, і вона насилу стримувала щасливі сльози в очах, коли кидала погляд на нього, як він сидів на канапі між Меллі та Індією, а Душка ззаду схилялась йому на плече. Якби ж то вона мала право отак сісти поруч з ним і взяти його попідруку! Якби могла щохвилини доторкатися до його рукава, впевнюючись, що це таки він тут поряд, тримати його за руку, витирати його хустинкою сльози радості зі свого обличчя. Мелані он робить усе це, й нітрохи не соромиться. Переповнена щастям, вона забула всю свою стриманість і ніяковість, припала до його плеча і, не криючись, милувала чоловіка очима, усмішкою, слізьми. А Скарлет теж переповнювало щастя, і то настільки, що вона навіть не відчувала ні обурення, ні ревнощів до Мелані. Ешлі був нарешті вдома!

Вона раз за разом прикладала руку до щоки, де ще теплився доторк його уст, і всміхалась до нього. Він, звісно, не поцілував її першу. Меллі просто-таки повисла йому на шиї, плачучи й вигукуючи казна-що, обіймаючи Ешлі так, наче збиралася повік не випускати його з обіймів. А за нею Індія й Душка вчепилися в Ешлі, мало не силоміць відриваючи його від Мелані. А тоді він поцілував батька, і в стриманих їхніх обіймах відчувалася глибока обопільна любов. Потім тітоньку Туп, що аж підстрибувала від збудження на своїх кумедно куцих ніжках. І лише після цього обернувся до Скарлет, оточеної юнаками, що напрошувалися на поцілунок, і промовив: «Ой Скарлет! Яка ж ти гарна!» — і цмокнув її в щоку.

В ту секунду все, що вона збиралася сказати йому при зустрічі, геть вилетіло у неї з голови. Лише через кілька годин вона усвідомила, що він же не поцілував її в уста. Тоді вона гарячково заходилася думати, а як би він повівся, коли б вони зустрілися віч-на-віч? Чи схилився б своєю стрункою постаттю над нею, притис до себе й підніс угору й так тримав би довго-довго? Їй приємно було це думати, і вона повірила, що саме так би й сталося. Але попереду ще цілий тиждень, на все вистачить часу! Звісно, що випаде така хвилина, коли вони будуть наодинці, тоді вона скаже йому: «А пам’ятаєш наші прогулянки верхи глухими стежками, яких не знав ніхто, крім нас?», «А пам’ятаєш, як світив місяць того вечора, коли ми сиділи на сходинках Тари і ти розказував мені отого вірша?» (Боже, але як же називався він, до речі?), «А пам’ятаєш, як я була підвернула ногу, і ти у смерку ніс мене додому на руках?».

Таж так багато було подій, про які вона може почати розмову словами: «А пам’ятаєш?..»! Так багато дорогих згадок, що могли б оживити в його пам’яті ті чарівні дні, коли вони роз’їжджали по всій окрузі, безтурботні, мов діти,— ті дні, коли ще не з’явилася на сцені Мелані Гамільтон! І коли вони говоритимуть про це, вона, можливо, вичитає в очах Ешлі проблиск давнього почуття, якийсь натяк, що попри ту перепону, якою став між ними його шлюб з Мелані, він досі кохає її. Що він кохає її так само гаряче, Як і того дня, коли на пікніку з уст у нього зірвалося зізнання. Вона не замислювалася, що буде далі, коли Ешлі прямо скаже їй про своє почуття. З неї вистачить і того, що вона упевниться в його коханні... Так, вона готова почекати, нехай собі Мелані натішиться притисканням до його плеча й слізьми. Її час ще прийде. Та й що врешті-решт ця Мелані може знати про кохання?

— Дорогенький, у тебе вигляд, як у голодранця,— мовила Мелані, коли перше збудження уляглося.— Хто тобі лагодив форму, і чому понашивали на ній сині латки?

— А я думав, що виглядаю цілком хвацько,— відказав Ешлі, оглядаючи своє вбрання.— Порівняй лиш мене з цими ось ланцями, і ти зразу оціниш мене належним чином. Форму лагодив мені Моз, і дуже добре з цим упорався, коли зважити, що до війни він і голки в руках не тримав. А щодо синіх латок, то якщо маєш вибирати: або дірки на штанях, або клапті з мундиру супротивника... власне, тут і нема ніякого вибору. А замість того щоб обзивати мене голодранцем, ти ще дякуй небу, що я не прийшов додому босоніж. Тиждень тому мої чоботи остаточно розвалилися, і я мусив би вертати додому, обмотавши ноги мішковиною, якби не пощастило нам підстрелити двох вивідачів-янкі. Чоботи одного з них виявились якраз на мене.

І він витяг свої довгі ноги у приношених високих чоботях, аби всі могли ними помилуватись.

— А ось мені чоботи другого не дуже підійшли,— докинув Кейд.— Вони на два номери менші за мій розмір, у них я мов калічка. Зате, правда, вернуся додому пристойно взутий.

— Але ти не подумав, живолуп нещасний, що комусь із нас вони краще б придалися,— сказав Тоні.— У нас, Фонтейнів, ноги маленькі, як у справжніх аристократів, і нам вони були б саме якраз. Сили пекельні, та мені сором на очі матері показатись у цих шлапаках! До війни вона й чорнюкові не дозволила б таких узути.

— Не журися,— заспокоїв його Алекс, кидаючи погляд на Кейдові чоботи.— Ми стягнемо їх з нього у поїзді, поки їхатимем додому. Перед очі матері стати — це ще нічого, але щоб мене чор... я хочу сказати — мене не дуже тішить, що Діміті Манро побачить, як у мене пальці вилазять.

— Але ж це мої чоботи! Я перший про це заявив,— заперечив Тоні, вже суплячись на брата. На щастя, втрутилася Мелані і, упереджуючи можливу бійку, якими так славились Фонтейни, поспішила вкоськати обох.

— Я хотів похвалитися перед вами, дівчата, широкою бородою,— заявив Ешлі, засмучено потираючи підборіддя, де ще видніли подряпини від бритви.— Така була розкішна борода — коли хочете знати, незгірша, ніж у Джеба Стюарта чи Натана Бедфорда Форреста. Але коли ми прибули до Річмонда, ці два лобурі,— він показав на Фонтейнів,— вирішили, що як вони обдерли свої бороди, то й мені треба так само. Вони схопили мене й так обчухрали, що я ще дивуюся, як це й голови заразом не стягли. А вуса я врятував тільки тому, що втрутилися Евен і Кейд.

— Ото маєте, місіс Вілкс! Ви повинні подякувати мені. З бородою ви його не впізнали б і на поріг би навіть не пустили,— сказав Алекс.— Це ми йому зробили на знак вдячності, що він закинув за нас слівце патрулеві й не дав нам сісти в буцегарню. Скажіть тільки слово, то ми зараз же й вуса йому обчикрижимо ради вас.

— Ой ні, дякую вам! — поспішила Мелані, перелякано хапаючись за Ешлі: ці-бо смагляві спритники ладні були на всяку капость.— Вуса якраз дуже йому личать.

— Що то воно кохання,— сказали Фонтейни, глибокодумно киваючи один одному галовою.

Кали Ешлі вийшов надвір одвезти хлопців на станцію в колясці тітоньки Туп, Мелані схопила Скарлет за руку.

— Його форма в жахливому стані, правда? А чи дуже він здивується, кали я подарую йому новий кітель? Шкода, що не вистачило тканини й на бриджі!

Згадка про кітель боляче шпигнула Скарлет: вона воліла б сама піднести Ешлі такий дарунок на Різдво. Сіра вовняна тканина для офіцерських мундирів була тепер чи не дорожча від золота, тож Ешлі ходив у домотканому, як і багато інших військових. Навіть простішої тканини не вистачало, і часто-густо солдатам доводилось одягати форму, стягнену з полонених янкі, тільки пофарбовану в сіро-коричневий колір барвником з горіхової шкаралупи. Але Мелані чисто випадково пощастило дістати сірого сукна, якого вистачило на цілий кітель, хоч і трохи закороткий. У шпиталі Мелані доглядала одного чарлстонського хлопця, і коли він помер, вона відрізала в нього пасмо волосся й послала матері разом з тими дрібничками, що знайшлися в його кишені, та з коротеньким листом від себе, де розповіла про останні хвилини пораненого, промовчавши про його страждання. Далі між обома жінками зав’язалось листування, з якого мати юнака дізналася, що у Мелані чоловік на фронті; тоді вона прислала Мелані придбаний для сина добрий шмат сірого сукна з мідними гудзиками на додачу. Сукно було чудове, грубе й тепле, з матовим полиском — явно доставлене крізь блокаду і вельми дороге. Тепер коло нього заходжувався кравець, і Мелані квапила його, щоб обнова була готова на перший день Різдва. Скарлет залюбки зробила б усе можливе, аби справити Ешлі решту уніформи, бодай і втридорога, але в Атланті потрібної тканини просто не можна було роздобути.

Вона таки мала різдвяний подарунок для Ешлі, хоча перед пишнотою сірого кітеля від Мелані він меркнув своєю мізерністю. Це була маленька фланелева торбинка з усяким швацьким надібком: пачкою безцінних голок, що доставив Рет з Нассау, трьома лляними носовичками з того самого джерела, двома котушками ниток і невеличкими ножицями. Але Скарлет хотіла подарувати Ешлі що-небудь більш особисте, щось таке, що жінка дарує чоловікові, як-от сорочка, рукавички або капелюх. Надто ж капелюх. Оцей маленький плаский картузик на голові Ешлі такий чудернацький! Скарлет взагалі не подобались картузи. Що з того, що його носив Непоборний Джексон замість крислатого капелюха? Від цього картузи не стали елегантніші. Але в Атланті тепер можна було дістати лише простацькі капелюхи з грубої вовни, які мали ще бридкіший вигляд, ніж ці кумедні картузи.

Думка про капелюхи привела Скарлет на пам’ять Рета Батлера. У нього стільки тих головних уборів — широкі брилі для літньої пори, високі циліндри для врочистостей, мисливські капелюхи, м’які фетрові — ясно-брунатні, чорні й сині. Навіщо йому їх так багато, коли її любий Ешлі їздить верхи під дощем у своєму картузі, з якого крапає йому за комір?

«Випрошу в Рета новий чорний капелюх,— вирішила вона.— Опережу його сірою стрічкою, а збоку вишию емблему Ешлі, і вийде дуже мило».

На хвильку вона урвала ці мріяння, подумавши, що важкувато буде випросити в Рета капелюх, коли не пояснити, навіщо він їй. А вона ж не зможе сказати, що це для Ешлі. Він так гидко насупить брови, як це завжди робить, коли вона бодай мимохідь згадає ім’я Ешлі, і майже напевне відмовить їй. Ні, вона вигадає якусь жалісливу історію про солдата з шпиталю, що він, мовляв, лишився без капелюха, а правду Ретові зовсім і не конче знати.

Весь цей день вона крутилася, щоб хоч кілька хвилин побути з Ешлі сам-на-сам, але Мелані ні на крок від нього не відступала, та й Індія і Душка з розпашілими очима під безбарвними віями ходили за ним по всьому дому слід у слід. Навіть Джонові Вілксу, що так явно пишався сином, не випало нагоди спокійно з ним погомоніти.

Так само було й за вечерею, кали Ешлі засипали розпитами про війну. Війна. І кому це цікаво? Скарлет здавалося, що й Ешлі не дуже охоче розводився на цю тему. Говорив він, правда, багато, часто сміявся і взагалі тримав у руках усю розмову, чого ніколи раніше з ним не бувало, але про саму війну майже нічого й не сказав. Розповідав він різні жарти, кумедні історії з товаришами, кпив з маскувальних операцій, не без гумору описував довгі марші під дощем і дні, проведені надголодь, змалював у подробицях, який вигляд мав генерал Лі верхи на коні, коли з’явився перед ними під час відступу з-під Геттісберга й запитав: «Панове, ви всі з Джорджії? Це добре, бо що ми без вас, джорджіанців, робили б?»

Скарлет подумала, що це він так гарячково говорить, бо боїться їхніх запитань про щось таке, на що йому не хотілося б відповідати. Коли вона помічала, як він відводить убік очі під стривоженим батьковим поглядом, у ній теж зринала розгубленість і неспокій: що ж криється на душі в Ешлі? Але так бувало з нею ненадовго, адже всю її переповнювали радість і пекуче жадання залишитися з ним наодинці.

Однак радість ця тривала доти, доки всі, що зібралися півколом біля каміна, не стали потроху позіхати, а містер Вілкс з дочками не від’їхав до готелю. Після цього Ешлі, Мелані, Дріботуп і Скарлет услід за дядьком Пітером зі свічкою в руці піднялися сходами, і Скарлет ураз відчула, як у неї похололо серце. Поки ще вони стояли на верхній площадинці, Скарлет здавалося, що Ешлі належить їй, тільки їй, дарма що вона за весь день не перемовилася з ним ані слівцем на самоті. Та коли з уст її прозвучало «На добраніч», вона побачила, як раптом Мелані опустила очі долі, зашарілась і затремтіла, наче з остраху, хоч обличчя її променилося щастям. Вона не підвела погляду й тоді, коли Ешлі прочинив двері спальні, а тільки швиденько прошмигнула всередину. Ешлі коротко побажав усім доброї ночі і теж навіть не глянув на Скарлет.

Двері за ними зачинилися, і Скарлет лишилася сама, пройнята німим розпачем. Ешлі вже не належить їй. Він належить Мелані. І скільки Мелані житиме, він заходитиме з нею в спальню, і двері зачинятимуться за ними, відокремлюючи їх від решти світу.

І ось уже Ешлі вирушав назад до Вірджинії, де будуть знову тривалі переходи по сльоті, голодні привали на снігу, страждання, знегоди й небезпеки, де ясна врода його русявої голови й горде струнке тіло в одну мить можуть бути стерті з обличчя землі, мов якась комашина під чиєюсь недбалою ступнею. Тиждень мерехтливої примарної краси, коли щастям повнилася кожна година, минув назавжди.

Цей тиждень пролетів швидко, наче сон, напоєний ароматом соснового гілля і різдвяної ялинки, осяяний світлом свічок і відблиском саморобних ялинкових оздоб — наче сон, в якому хвилини йдуть одна за одною так прудко, як удари серця. Цей запаморочливий тиждень, коли Скарлет, навпереміну відчуваючи радість і біль, жадібне всотувала в себе кожнісіньку мить, щоб потім, коли Ешлі вже не буде близько, довгими місяцями згадувати подію за подією, визбируючи з них зернятка втіхи — кожен танець, і сміх, і спів, кожен вияв уваги до Ешлі, коли вона упереджувала його бажання, усміхалась, коли він усміхався, мовчала, коли він говорив, а сама вбирала очима обриси його ставного тіла, порух його брів, складки в кутиках уст, щоб усе це незатертим слідом закарбувалося в пам’яті — бо ж тиждень минає блискавично, а війна триває безрік.

Скарлет сиділа на канапі у вітальні, поклавши на коліна прощальний подарунок для нього й дожидаючи, коли він розпрощається з Мелані й спуститься вниз,— вона молила Бога, щоб він зійшов один і небо подарувало їй хоча б кілька хвилин побачення з ним на самоті. Вона напружено ловила звуки угорі, але в домі було на диво тихо, і цю тишу порушувало тільки її власне,— надто голосне, як їй здавалося,— дихання. Тітонька Дріботуп хлипала у себе в кімнаті, впавши лицем на подушку, Ешлі попрощався з нею ще півгодини тому. За причиненими дверима спальні Мелані не чутно було ні голосів, ні плачу. Як на Скарлет, він уже надто довго сидів у тій кімнаті, і гіркота сповнювала її серце, що він ніяк не розпрощається з дружиною: адже хвилини збігали так швидко і так мало лишалося часу до його від’їзду.

Вона пригадувала все, що хотіла протягом тижня сказати йому. Але досі не мала на це нагоди і бачила, що, мабуть, уже й не матиме.

І такі ж то були дурниці! «Ти берегтимешся, Ешлі, правда?» Або: «Вважай, щоб не промочити ноги. Ти так легко застуджуєшся!» Чи: «Не забувай класти газету на груди під сорочкою. Тоді не протягне». Проте були й серйозніші речі, набагато серйозніші, які вона хотіла й сама сказати, і від нього почути чи бодай прочитати в його очах, коли він промовчить.

Так багато треба було сказати, а часу вже зовсім обмаль! І навіть ці жалюгідні хвилини можуть у неї відібрати, якщо Мелані проводитиме його до дверей і до коляски. І як вона не урвала бодай хвилинки за ввесь тиждень! Але ж повсякчас Мелані була поруч з ним, не спускала з нього закоханих очей, і в домі від ранку до ночі товклися друзі, сусіди, родичі — Ешлі ніколи не бував сам-один. А пізно ввечері зачинялися двері спальні, і він лишався вдвох з Мелані. І жодного разу за всі ці дні він ані поглядом, ані словом, анічим не виказав себе, не натякнув Скарлет, що відчуває до неї щось більше, ніж любов брата чи давнього приятеля. Вона не могла допустити, щоб Ешлі поїхав,— можливо, назавжди,— не давши їй певності, що він досі кохає її. Тоді навіть якби він загинув, думка про його потаємну любов була б для неї розрадою до кінця її днів.

Минула, здавалося, ціла вічність, коли вона врешті почула, як рипнули чоботи нагорі, як двері спальні відчинились і зачинилися. Він почав спускатися сходами. Сам, дякувати Богові! Мелані, певне, занадто пригнічена розлукою, щоб вийти з кімнати. Тепер вона, Скарлет, кілька безцінних хвилин зможе побути з ним наодинці.

Він спускався поволі, остроги його подзенькували, шабля глухо постукувала об халяву. Коли він увійшов до вітальні, погляд його був нахмурений. Він спробував усміхнутись, але поблідле й непроникне обличчя його виглядало як у людини, що спливає кров’ю від невидимої рани. Скарлет підвелася на ноги при появі Ешлі й гордовито подумала, що вродливішого за нього воїна вона ще не бачила. Довга кобура й пояс аж сяяли, посріблені остроги й піхви шаблі дядько Пітер невтомними своїми зусиллями натер до блиску. Щоправда, новий кітель не зовсім відповідав його фігурі, бо кравець поспішав і полишив де-не-де нерівні шви. І лискуче нове сукно сірого кітеля надто вже контрастувало з приношеними й латаними штаньми та обдертими чобітьми, але це Ешлі не шкодило: навіть і в срібних латах він би не став в її очах гарнішим, ніж був зараз.

— Ешлі,— хапливо почала вона,— можна, я проведу тебе до поїзда?

— Ні, не треба, я прошу. Там будуть батько й сестри. І, крім того, я волів би попрощатися з тобою тут, ніж пам’ятати, як ти стояла й мерзла на станції. А згадки тепер такі дорогі.

Скарлет зразу ж передумала. Якщо там будуть Індія і Душка, які її зовсім не люблять, то їй не випаде й хвилинки з ним поговорити.

— Добре, я не поїду,— погодилась вона.— Але слухай, Ешлі! У мене є для тебе ще один подарунок.

Трохи зніяковівши, коли настала мить вручити його Ешлі, вона розгорнула пакунок. То був довгий жовтий пояс з цупкого китайського шовку з важкими китичками на кінцях. Кілька місяців тому Рет Батлер привіз їй з Гавани жовту шаль, рясно розшиту червоними й синіми квітами та пташками, а за цей тиждень вона старанно випорола гаптування, розрізала шаль навпіл і перешила на довгий пояс.

— Який чарівний пояс, Скарлет! Це ти сама пошила? Тоді він для мене ще дорожчий. Пов’яжи його мені, люба. Хлопці позеленіють від заздрощів, коли побачать, як я вирядився в новенький кітель та ще з таким поясом.

Скарлет обвила яскравою стягою його стрункий стан поверх ременя й зав’язала кінці «вузлом кохання». Нехай Мелані пошила йому новий кітель, але цей пояс буде її дарунком, потайною винагородою від неї — з ним він ходитиме в бій і раз по раз згадуватиме її. Вона відступила на крок і з гордістю оглянула постать Ешлі, подумки роблячи висновок, що навіть Джеб Стюарт з його пір’ям і розмаяними кінцями пояса так не вражає виглядом, як її коханий.

— Пояс просто чарівний,— повторив Ешлі, перебираючи пальцями китички.— Але я певний, що ти мусила пожертвувати для нього сукню чи шаль. Ти не повинна була цього робити, Скарлет. Гарт речі тепер нелегко дістати.

— Ох Ешлі, та я...— Вона мала на думці: «Та я й серце з грудей вирвала б задля тебе!» — але сказала тільки: — Та я для тебе на будь-що готова!

Справді? перепитав він, прояснівши трохи лицем.— Тоді ти можеш-таки дещо зробити, Скарлет, від чого мені полегшає на душі, коли я буду далеко від дому.

— Що ж саме? — радісно спитала вона, готова на будь-яку жертву.

— Подбай про Мелані, поки мене не буде,— гаразд, Скарлет?

— Подбати про Мелані?

Гірке розчарування згнітило її серце. То оце таке його останнє прохання до неї, кали вона палко жадала пообіцяти йому щось прекрасне й незвичайне! І раптом у ній спалахнув гнів. У цю хвилину Ешлі мав би належати їй, лише їй! Але Мелані, хоч її й не було тут, блідою тінню стояла між ними двома. Як у нього язик повернувся згадати ім’я Мелані у цю мить прощання? Як він міг просити її про таку послугу?

Ешлі не помітив розчарування на обличчі Скарлет. Як і давніше це бувало, він дивився на неї, але не бачив її: очі його були спрямовані кудись крізь неї і поза нею.

— Атож, приглянься за нею, побережи її. Вона така слабосила, хоч зовсім цього не усвідомлює. Виснажує себе доглядом за пораненими, шиттям. А вона ж тендітна дуже й несмілива. Окрім тітоньки Дріботуп, дядька Генрі й тебе вона не має жодної близької душі — правда, є ще родина Берів, але вони живуть у Мейконі, і взагалі це далека рідня. Тітонька Туп — ти ж знаєш, Скарлет, вона як дитина. А дядько Генрі старий. Мелані дуже тебе любить — не тільки тому, що ти була Чарлзовою дружиною, а й тому... ну, просто тому, що ти така, яка ти є, вона любить тебе, як рідну сестру. Мені так страшно стає, Скарлет, коли я подумаю, що от раптом мене вб’ють, хто її хоч підтримає? То ти обіцяєш?

Скарлет навіть не почула прохання до неї наприкінці, так її приголомшили слова Ешлі про те, що його можуть вбити.

Щодня вона читала списки вбитих і поранених, читала з завмиранням серця, знаючи, що для неї кінець світу, якщо з Ешлі щось трапиться. Але постійно, постійно у глибині її душі жила впевненість, що нехай навіть усю армію Конфедерації переб’ють, Ешлі врятується. А тепер він промовив ці моторошні слова! Мурашки побігли в неї по тілу й страх затопив її, забобонний страх, непідвладний розумові. Вона була досить ірландкою, щоб вірити в передчуття, надто ж передчуття загибелі, і в широко розведених сірих очах Ешлі їй привидівся глибокий смуток, властивий людині, що чує холодний доторк смерті до плеча і підвивання банші[27].

— Не говори так! Не думай такого! Це недобрий знак! Швидше прокажи молитву!

— Краще вже ти помолись за мене й постав кілька свічок,— відказав він, усміхаючись на її ревне розпучливе благання.

Але вона ні слова не могла промовити, так налякало її видиво, що постало в уяві: Ешлі лежить мертвим десь далеко-далеко у снігах Вірджинії. А він тим часом говорив далі, і такий смуток, така безвихідь бриніли у нього в голосі, що страх її ще й посилився, заступивши собою гнів і розчарування.

— Отож тому я й звертаюся до тебе, Скарлет. Я не можу сказати, що трапиться зі мною чи з будь-ким із нас. Але коли настане кінець, я буду далеко звідси, якщо й виживу, занадто далеко, щоб подбати про Мелані.

— Коли настане... кінець?

— Кінець війни. А для нас це буде й кінець нашого світу.

— Але ж, Ешлі, невже ти думаєш, що янкі розіб’ють нас? Весь цей тиждень ти розповідав, яку силу має генерал Лі...

— Весь тиждень я брехав, як і всі хлопці, що приїздять з війська у відпустку. Навіщо було завчасу наганяти страху на Мелані й тітоньку Туп? Я, Скарлет, таки справді вважаю, що янкі приперли нас до стіни. Геттісберг — це початок кінця, хоч тут люди цього ще не усвідомлюють. Вони неспроможні збагнути справжнє наше становище, але... Дехто з солдатів у моїй частині вже зараз босий, Скарлет, а у Вірджинії снігу по коліна. І коли я бачу в цих бідолах відморожені ноги, завинуті в шмаття й мішковину, бачу, які криваві сліди вони полишають на снігу, тоді як у мене на ногах пара добрих чобіт... мені хочеться віддати чоботи комусь із них, а самому ходити босоніж, як і вони.

— Ой Ешлі, пообіцяй мені, що цього не зробиш!

— Коли я бачу це все й коли потім дивлюся на янкі — я переконуюся, що всьому кінець. Янкі ж тисячами наймають собі солдатів у Європі, Скарлет! Більшість полонених, яких ми недавно захопили, не вміють навіть розмовляти по-англійському. Це німці, поляки, запальні ірландці, що тільки й знають свою гельську мову[28]. Але коли ми втрачаємо солдата, нам уже ніким його замінити. І коли наше взуття розвалюється, нового нам нема де взяти. Нас загнано в глухий кут, Скарлет. Ми не в силі битися з усім світом.

Вона подумала в розпуці: «Та нехай уся ця Конфедерація розпадеться на порох! Нехай настане кінець світу, аби тільки ти зостався живий! Я не зможу жити, як тебе не стане!»

— Сподіваюся, Скарлет, ти нікому не розбазікаєш того, що почула від мене. Я не хочу наганяти страху на людей. Я й тебе, люба, не став би страхати цими балачками, але ж мені треба було пояснити, чому я прошу подбати про Мелані. Вона така тендітна й квола, а ти така сильна, Скарлет. Це для мене велика полегкість — знати, що ви будете разом, якщо зі мною щось станеться. Ти обіцяєш мені, Скарлет?

— Обіцяю! — скрикнула вона — в цю мить, бачачи смерть у нього за спиною, вона готова була що завгодно йому пообіцяти.— Ешлі, Ешлі! Я не можу тебе відпустити! Я просто не маю на це сили!

— Ти повинна бути мужньою,— сказав він з якимсь новим відтінком у голосі, що звучав дзвінкіше й глибше. Слова квапливо виривалися з його уст, наче їх підганяла внутрішня напруга.— Ти повинна бути мужньою. Бо коли ні, як я зможу все витримати?

Скарлет жадливо й радісно стала вдивлятись в його обличчя: невже й справді йому так само тяжко розлучатися з нею, як їй з ним? Але воно як було непроникне, коли він вийшов від Мелані, таким і зараз лишалося,— Скарлет нічого не могла вичитати у нього в очах. Ешлі нахилився, взяв лице Скарлет у долоні й легенько поцілував її в чоло.

— Скарлет, Скарлет! Ти така мила, й дужа, й добра. Ти не тільки своїм любим лицем прегарна, а й усім єством — і тілом, і розумом, і душею.

— Ох Ешлі! — блаженно прошепотіла вона, стрепенувшись від його слів і доторку його уст.— Ніхто, тільки ти повік...

— Мені приємно думати, що я, здається, краще тебе знаю, ніж більшість людей, я бачу красу, глибоко заховану в тобі і через те непомітну для тих, хто дивиться поспіхом і бездумно.

Він змовк і опустив руки, але очі його, все ще були прикуті до її очей. Скарлет з притамованим подихом чекала, що він ще скаже, вона аж навшпиньки звелася, щоб почути від нього три магічні слова. Але ці слова так і не прозвучали. Вона гарячково вдивлялася в його обличчя, а уста її тремтіли — їй ставало ясно, що він більш нічого вже не скаже.

Цього другого краху своїх надій Скарлет уже не змогла витерпіти і, чисто по-дитячому зойкнувши, важко опустилася на стілець, уся в сльозах. І в цю мить долинув лиховісний звук знадвору, з дороги, нагадуючи про неминучість від’їзду Ешлі. Поганин, зачувши плюскіт води навколо Харонового човна, не проймався таким розпачем, як Скарлет у цю мить. Це дядько Пітер, закутаний у повстину, під’їхав до ганку коляскою, щоб одвезти Ешлі на поїзд.

Ешлі ледь чутно промовив: «Прощавай!», узяв зі столу крислатого капелюха, що вона якось виманила у Рета, і вийшов у півсутінь холу. Взявшись рукою за ручку дверей, він обернувся і подивився на неї довгим розпачливим поглядом, так наче хотів закарбувати в пам’яті кожну риску її обличчя й усієї постаті. Вона бачила його лице крізь поволоку сліз на очах, і грудка стояла їй у горлі: це ж він уже від’їжджає від неї, і буде далеко від її турбот про нього, від рятівної гавані цього дому, зникає з її життя, можливо, назавжди, так і не сказавши тих слів, що їх вона так палко жадала почути. Час сплинув без вороття, як вода крізь млинове колесо, і тепер уже було надто пізно. Враз вона рвонулася наосліп через вітальню в хол і вчепилася руками за кінці його пояса.

— Поцілуй мене,— прошепотіла вона.— Поцілуй на прощання.

Він лагідно взяв Скарлет за плечі й схилився до її обличчя. Тільки-но його уста торкнулись її уст, як вона щосили обняла його за шию. На якусь коротеньку швидкобіжну мить він міцно пригорнув Скарлет до себе. Вона відчула, як напружилось усе його тіло. І відразу ж, випустивши капелюха з пальців, він розійняв її руки, обвиті круг його шиї.

— Ні, Скарлет, не треба,— тихо сказав він, аж до болю стиснувши їй долоні.

— Я кохаю тебе,— промовила вона здушеним голосом.— І завжди кохала. Я ніколи не кохала когось іншого. За Чарлі я вийшла... аби лиш допекти тобі. Ох Ешлі, я так тебе кохаю, що пішла б за тобою пішки й до Вірджинії, щоб бути коло тебе! Я б готувала тобі їсти, чистила чоботи, доглядала коня... Ешлі, скажи, що кохаєш мене! Я житиму цим до кінця своїх днів!

Він рвучко нахилився по капелюха, і вона в цю мить уловила вираз його обличчя. Такого безщасного, як у нього, обличчя вона зроду не бачила, маски відчуженості наче й не було на ньому. Воно ясно свідчило про те, що він кохає її і що її кохання дарує йому радість, але що понад усім тим його гнітять сором і розпач.

— Прощавай,— хрипко мовив він.

Двері розчинилися, і подув холодного вітру вдерся всередину, гойднувши фіранки на вікнах. Скарлет, уся тремтячи, дивилась, як він збігав до коляски, як тьмяно полискувала його шабля в блідому світлі зимового сонця, як маяли китиці на його поясі.

Розділ XVI

Холодні дощі й люті вітри панували весь січень і лютий 1864 року, викликаючи в серцях дедалі більшу похмурість і пригнічення. До поразок під Геттісбергом та Віксбергом додався прорив лінії південського війська в центрі. Армія янкі внаслідок запеклих боїв захопила майже весь штат Теннессі. Але попри й ці нові втрати дух південців залишався незломленим. Єдине, що легковажну самовпевненість заступила похмура рішучість, люди повторювали, що нема лиха, яке не вийшло б на добре. Бо хіба ж не дали північанам добрячого відкоша, коли вони у вересні спробували після перемоги в Теннессі прорватися до Джорджії?

Тут, у північно-західній закутині штату, неподалік від Чікамауги, сталася перша від початку війни велика битва на території Джорджії. Янкі взяли Чаттанугу і через гірські тропи вдерлися в Джорджію, але, зазнавши великих втрат, мусили відступити назад.

Атланта з її залізницями відіграла значну роль у цій славній перемозі південців біля Чікамауги. Залізничними лініями, що ведуть з Вірджинії до Атланти й далі на північ до Теннессі, швидко перекинули частини генерала Лонгстріта до місця боїв. На відстані кількох сотень миль залізницю й весь рухомий склад було використано виключно для військових потреб.

Атланта спостерігала, як день і ніч поїзд за поїздом проходили через місто пасажирські й товарні вагони, платформи, вщерть заповнені гамірною масою вояків. Солдати їхали голодні й невиспані, без своїх коней, без санітарних та інтендантських служб, і їх, не давши змоги навіть передихнути після дороги, просто з вагонів кидали в бій. І північанам довелося відступити з Джорджії назад у Теннессі.

Це був величезний успіх, і атлантці з гордістю відзначали, що саме їхня залізниця уможливила таку перемогу.

Але все-таки Південь, щоб піднести себе на дусі перед настанням зими, потребував приємних вісток з Чікамауги. Тепер уже ніхто не заперечував, що янкі добре вміють битись, та й генерали у них, що там не казати, добрі. Грант був різник, якому душа не боліла, скільки солдатів він покладе заради перемоги, але перемог він таки досягав. Ім’я Шерідана наганяло страх на південців. А ще ж був і такий собі Шерман, ім’я якого згадувалося щодалі частіше. Він відзначився в часі боїв у Теннессі та на заході, і репутація його, як рішучого й нещадного войовника, чимраз більш зростала.

Звісно, жоден з них не міг зрівнятися з генералом Лі. Віра в генерала та його військо ще не ослабла. Упевненість в остаточній перемозі лишалася непохитною. Але ж війна тяглася занадто довго. І так багато було загиблих, поранених і скалічених, так багато вдів і сиріт! Та й попереду на всіх чекала ще тривала й виснажлива боротьба, тобто будуть усе нові й нові загиблі й поранені, вдови й сироти.

Справу погіршувало те, що серед цивільного населення почала ширитись недовіра до високих урядовців. У багатьох газетах відверто критикували президента Девіса та його спосіб вести війну. Проявилися незгоди в уряді Конфедерації, розходження в думках між президентом Девісом та генералами. Швидко знецінювались гроші. Для війська не вистачало взуття й уніформ, а особливо — зброї та медикаментів. Залізниці потребували нових вагонів замість старих і нових рейок замість підірваних янкі. Генерали з поля бою домагалися свіжих поповнень, а їх усе меншало й меншало. Дійшло до того, що декотрі губернатори — між ними й Браун з Джорджи — відмовлялись відправляти міліційні загони та амуніцію за межі своїх штатів. В частинах міліції були тисячі боєздатних солдатів, яких дошкульно не вистачало в армії, але уряд був безсилий відправити їх на фронт.

Далі падала вартість грошей і дорожчали товари. Яловичина, свинина й масло коштували вже тридцять п’ять доларів за фунт, борошно — тисячу чотириста за барель, сода — сто за фунт, чай — п’ятсот за фунт. Теплий одяг якщо й можна було дістати, то за таку скажену ціну, що атлантські дами, аби вберегтися від холоду, мусили підшивати стару одежу різним ганчір’ям і ще підкладати зсередини газети. Пара черевиків коштувала від двохсот до восьмисот доларів — залежно від того, з чого їх шили, з так званого «картону» чи з натуральної шкіри. Дами носили тепер гетри, перешиті зі старих вовняних хусток або килимків. Підошви робили дерев’яні.

Фактично Північ тримала Південь у стані постійної облоги, хоч це не всі ще усвідомили. Канонерки янкі так міцно заблокували південські порти, що рідко якому суднові щастило прорватися.

Південь завжди жив з того, що продавав бавовну, довозячи ззовні те, чого не виробляв сам, але тепер він не міг ні продавати, ні купувати. У Джералда О’Гари в повітці біля бавовноочисної машини лежав трилітній урожай бавовни, тільки що з того? В Ліверпулі за цю бавовну він узяв би сто п’ятдесят тисяч доларів, але не було й найменшої надії доставити її туди. Джералд з багача перетворився на людину, що не знає, як прогодувати сім’ю та негрів до кінця зими.

І в такому становищі була тепер більшість південських плантаторів. Оскільки блокада щораз дужче стискалася, південці не мали змоги ані збувати своє багатство на англійському ринку, ані придбати все те, що раніше одержував Південь за бавовну. А тепер, встрявши у війну з індустріальною Північчю, аграрний Південь потребував усе більше речей, і то таких, купувати які раніше, в мирний час, ніколи не збирався.

Для всіляких спекулянтів та гендлярів така ситуація була тільки наруч, і знайшлося чимало охочих нею скористатися. Водночас, у міру того як з харчами й одягом ставало скрутніше й ціни зростали, громадський осуд спекулянтів звучав усе голосніше й загрозливіше. На початку 1864 року досить було розгорнути будь-яку газету, як відразу впадала у вічі редакційна стаття з нищівними випадами проти спекулянтів, цих шулік та кровопивць, і з закликом до уряду притиснути їх твердою рукою. Уряд робив що міг, та зусилля ці були марні, бо його й без того з усіх боків обсідали клопоти.

Але ніким так не обурювались, як Ретом Батлером. Коли прориватися крізь блокаду стало справою надто небезпечною, він спродав свої судна і тепер відкрито взявся спекулювати харчами. Розповіді про нього, що доходили до Атланти з Річмонда й Вілмінгтона, примушували тих, хто раніше приймав його у своїх домах, паленіти з сорому.

Незважаючи, однак, на ці знегоди й прикрощі, населення Атланти з довоєнних десяти тисяч досі подвоїлося. Навіть сама блокада сприяла підвищенню престижу Атланти. Надбережні міста посідали панівне становище на Півдні як у торгівлі, так і в усьому іншому. Але тепер, коли порти заблокували, коли багато портових міст захопив або взяв в облогу супротивник, Південь міг покладатися тільки на власні сили. Якщо йшлося про перемогу у війні, то вирішального значення стали набирати внутрішні райони, і Атланта природно опинилася в центрі подій. Населення Атланти не меншою мірою, ніж інші міста Конфедерації, зазнавало труднощів, потерпало від нестачі харчів, від хвороб і смертей, але саме місто як таке радше виграло від війни, ніж програло. Серце Конфедерації — Атланта — билося повнокровно й ритмічно, а по залізницях-артеріях безнастанно рухався потік ешелонів з солдатами, амуніцією й товарами.

Іншим часом Скарлет гірко переживала б, що ходить у таких приношених сукнях і латаних черевичках, але тепер їй було до цього байдуже, бо ж той єдиний, чия думка для неї щось важила, однаково не міг її бачити. У житті Скарлет ці два місяці були чи не найщасливіші за кілька останніх років. Хіба ж вона не відчула, як збуджено забилося серце в Ешлі, коли її руки обвили його за шию? Хіба не бачила, який був розпач у його погляді, промовистішому за будь-які слова? Він кохає її. Певність у цьому сповнювала Скарлет такою радістю, що вона навіть подобрішала до Мелані. Її проймав жаль до неї — жаль із деякою домішкою погорди, що така Мелані сліпа й недалека.

«Хай-но тільки скінчиться війна! — думала Скарлет.— Коли вона скінчиться, тоді...»

Деколи, правда, шпигала її страхом інша думка: «Ну й що тоді?» Та вона проганяла цю думку від себе. Коли війна скінчиться, все якось та влаштується. Якщо Ешлі кохає її, він просто не зможе жити з Мелані.

Але ж розлучення — річ немислима, та й Еллен і Джералд, ревні католики, нізащо не дозволять їй вийти за розведеного. Адже це означало б відлучення від церкви! Скарлет не раз над цим замислювалась і нарешті вирішила, що коли доведеться вибирати між церквою й Ешлі, вона вибере Ешлі. Але то був би такий скандал! Розведені не тільки опиняються поза церквою, а й поза товариством. Ніхто їх не пускає до себе в дім. Однак заради Ешлі вона й на це піде. Заради нього вона ладна піти на будь-яку жертву.

Після війни все якось залагодиться. Якщо Ешлі по-справжньому кохає її, він знайде вихід. З кожним днем вона дедалі дужче впевнювала себе, що Ешлі кохає її і що він зуміє дати всьому раду, коли кінець кінцем янкі буде розбито. Правда, він сказав, що янкі «приперли нас до стіни». Але, на думку Скарлет, це він так собі бовкнув. Він був ту хвилину втомлений і пригнічений. Зрештою, Скарлет і не турбувало, хто там переможе. Головне, щоб війна швидше скінчилась і щоб Ешлі повернувся додому.

Та в березні, коли сльота тримала всіх у чотирьох стінах, Скарлет зазнала страшного удару. Мелані, зніяковіло опустивши голову — хоч сама аж сяяла з радощів і гордості,— повідомила Скарлет, що сподівається дитини.

— Доктор Мід каже, що це буде при кінці серпня або на початку вересня,— додала вона.— Я й сама здогадувалась, але до сьогодні не була певна. Ох Скарлет, хіба ж це не чудово? Я так заздрила тобі, люба, що ти маєш Вейда, і так хотіла й собі мати дитину. І страшенно боялася, що в мене зовсім не буде дітей, а я ж їх хочу мати цілий десяток!

Скарлет саме розчісувала коси перед сном, і коли Мелані це сказала, рука її з гребінцем зависла в повітрі.

— Боже милий! — промовила Скарлет, не зразу збагнувши сенс того, що почула. І раптом у пам’яті її ожило, як зачинились отоді двері спальні Мелані, і такий гострий біль оперезав її, наче в серце їй устромили ножа, наче вона була дружиною Ешлі й він вчинив зраду щодо неї. Дитина! Дитина від Ешлі! Як же він міг це, коли він кохає її, а не Мелані?

— Я знала, що тебе це вразить,— лопотіла далі Мелані, не переводячи подиху.— Це ж так чудово, правда? Ой Скарлет, я навіть не знаю, як написати про цю новину Ешлі! Було б легше, якби я могла сказати йому, або... або ще краще — нічого не говорити, а щоб він сам з часом помітив... ти ж розумієш.

— Боже милий! — мало не з плачем повторила Скарлет, випускаючи з рук гребінця і хапаючись за мармурову стільницю, щоб не впасти.

— Дорогенька, та що це з тобою? Ти ж знаєш, народити дитину зовсім не так і тяжко. Ти сама це казала. І не журись за мене, хоч я й вдячна тобі, що ти так переживаєш. Правда, доктор Мід сказав, що у мене... що я...— Мелані почервоніла,— вузька в тазу, хоч усе, мабуть, буде добре і... Скарлет, а ти сама написала Чарлі, коли дізналася про Вейда, чи це твоя мама або містер О’Гара? Ой люба, якби я мала маму, що написала б за мене! Я навіть не уявляю собі, як...

— Та годі вже! — у нестямі закричала Скарлет.— Годі!

— Ой Скарлет, я така дурненька! Вибач мені. Мабуть, у щасті всі люди стають егоїстичні. Я зовсім забула, що Чарлі...

— Годі? — знову скрикнула Скарлет, силкуючись узяти себе в руки й прийти до тями. Ніколи, ніколи не повинна Мелані здогадатись або хоч запідозрити, що в неї на серці.

У Мелані, цієї найделікатнішої з жінок, сльози виступили на очах, що вона так нелюдяно повелася. Як їй совість дозволила викликати у Скарлет прикрі згадки про те, що Вейд з’явився на світ, коли бідний Чарлі вже кілька місяців був неживий? Як могла вона виявити таку нечулість?

— Дозволь, я допоможу тобі роздягтися, любонько! — покірно промовила вона.— І розчешу волосся на ніч.

— Дай мені спокій! — відказала Скарлет з обличчям мов камінь. І Мелані, картаючи себе, поспішила заплакана з кімнати. А Скарлет не зронила ані сльозинки, хоч гордість її було тяжко вражено і душу гризли розчарування та заздрість до щасливих подруж.

Вона подумала, що не зможе далі жити в одному будинку з жінкою, яка має народити від Ешлі дитину, що їй треба повернутись до рідної Тари, де її домівка. Вона не уявляла, як дивитиметься в очі Мелані, щоб не виказати власної таємниці. І наступного ранку вона підвелася з твердим наміром одразу ж після сніданку спакувати свої речі. Та коли посідали за стіл — Скарлет мовчазна й понура, Туп розгублена, Мелані як провинниця,— принесли телеграму.

Послав її Моз, служник Ешлі, і адресував Мелані:

Ніхто не второпав, що означає ця телеграма, але жінки, всі троє, нажахано втупились одна на одну, і Скарлет ураз вилетів з голови намір вернутись до Тари. Не скінчивши сніданку, вони поїхали до міста зателеграфувати командирові полку, в якому служив Ешлі, однак на телеграфі їх уже чекала телеграма від самого полковника.

У гнітючому стані вертались вони додому: тітонька Туп плакала в хустинку, Мелані сиділа бліда й випростана, приголомшена Скарлет скулилася в кутку коляски. А як тільки приїхали, Скарлет нетвердою ходою кинулася до себе у спальню, схопила чотки зі столу і, впавши навколішки, спробувала звернутися з молитвою до Бога. Але молитовні слова якось не приходили їй на пам’ять. Її охопив пекельний страх: Господь одвернув од неї своє лице, бо вона вчинила гріх. Вона полюбила чужого чоловіка й намагалась його звести, і Господь покарав її, наславши на нього смерть. Їй хотілося молитись, але вона не могла звести очей до неба. Їй хотілося плакати, але в очах не було сліз. Усі її сльози пішли вглиб, вони душили їй серце, пекли груди, тільки не проступали назовні.

Двері її спальні прочинилися, і ввійшла Мелані. Бліде обличчя зовиці в рамцях чорних кучерів було як сердечко, вирізане з білого паперу, очі широко розплющені, мов у дитини, що заблукала в темряві.

— Скарлет,— мовила вона, простягаючи обидві руки.— Прости мене за те, що я вчора наговорила, бо ж ти... ти — єдине, що в мене залишилось. О Скарлет, я певна, що мій найдорожчий уже неживий!

І само собою так вийшло, що Мелані опинилася в обіймах Скарлет, її груденята важко здіймалися від схлипувань, а потім вони обидві вже лежали на ліжку, пригорнувшись одна до одної, і Скарлет теж плакала, припавши до обличчя Мелані, сльози однієї змішувалися зі слізьми другої. Пекучі були ці сльози, але ще тяжчий опікав біль, коли вони не могли пролитися. «Ешлі загинув, загинув,— думала Скарлет,— і це моя любов його вбила!» Схлипи з новою силою прорвалися у неї з душі, і Мелані, мимохіть знаходячи втіху в її сльозах, ще міцніш обняла Скарлет за шию.

— На щастя,— прошепотіла вона,— на щастя, у мене буде від нього дитина.

«А у мене,— подумала Скарлет, під тягарем глибокого горя відкинувши дріб’язкові ревнощі,— у мене не лишиться від нього нічого... нічого... нічогісінько, крім того його погляду в мить прощання».

Перше повідомлення у списку втрат було таке: «пропав безвісти, імовірно вбитий». Мелані відправила полковникові Слоену кільканадцять телеграм, і нарешті одержала у відповідь листа, в якому поряд з висловами співчуття пояснювалося, що Ешлі зі своїм загоном пішов у розвідку й не повернувся. Оскільки були донесення про невеликі сутички по той бік лінії фронту, сповнений жалю за своїм господарем Моз подався, ризикуючи життям, розшукувати тіло Ешлі, але нічого не знайшов. Мелані, неприродно спокійна тепер, послала Мозові гроші й звеліла вертатись додому.

Коли в одному з наступних списків втрат з’явилися слова: «Пропав безвісти, імовірно в полоні»,— смуток у домі заступила надія, настрій у людей покращав. Мелані мало не днювала й ночувала в телеграфній конторі, вона виходила до кожного поїзда, сподіваючись на листа. Вагітність нелегко їй давалась, почувала вона себе кепсько, але відмовлялася виконувати приписи доктора Міда й лежати в постелі. Її огорнуло гарячкове збудження, вона не могла всидіти на місці — геть аж за північ, давно вже вклавшись у ліжко, Скарлет ще чула, як Меллі снує з кутка в куток у сусідній кімнаті.

Раз надвечір переполоханий дядько Пітер привіз її ледве живу із середмістя; у колясці Мелані підтримував Рет Батлер. На телеграфі вона зомліла, і Рет, що випадково став свідком цієї сцени, супроводив її до самого дому. Він на руках відніс Мелані до спальні й уклав у ліжко, тим часом як знепокоєні домашні метушилися навколо, шукаючи гарячі цеглини, ковдри й віскі.

— Місіс Вілкс,— запитав він без усяких манівців,— ви, здається, чекаєте дитини?

Мелані від цього запитання неодмінно б знепритомніла, якби не була така слабосила й згорьована. Навіть у колі близьких приятельок вона червоніла на згадку про свій Стан, а візити до доктора Міда були для неї справжньою мукою. Почути ж таке від стороннього чоловіка, та ще й Рета Батлера — це було й зовсім щось неймовірне. Проте, лежачи в ліжку, знеможена й нещасна, вона могла тільки кивнути головою. Після цього, однак, ситуація перестала здаватись їй такою жахливою, бо Батлер поставився до неї дуже співчутливо й уважливо.

— Тоді ви повинні більше дбати про себе. Всі ці бігання й переживання вам користі не дадуть, а дитині можуть зашкодити. Коли ви мені дозволите, місіс Вілкс, я через свої зв’язки у Вашингтоні спробую довідатись про долю вашого чоловіка. Якщо він у полоні, то має числитись у федеральних списках, а якщо ні... що ж, нема гірше, як непевність. Але ви повинні мені пообіцяти. Якщо ви не подбаєте про себе, я, присягаюся Богом, і пальцем не ворухну в цій справі.

— Ох, ви такий добрий! — вихопилося в Мелані.— І як люди можуть говорити про вас усякі бридкі речі? — Однак тут-таки усвідомивши нетактовність цих слів, та ще й жахнувшись, що обговорює свій делікатний стан з чужим чоловіком, зайшлася тихим плачем. А Скарлет, коли влетіла до кімнати з гарячою цеглиною, загорнутою в клапоть фланелі, побачила, як Рет стоїть біля ліжка й погладжує Мелані руку.

Слова свого він дотримав. Яким способом він це зробив, вони так і не дізналися. Та й не зважились про це спитати, боячись почути, як він близько зв’язаний з янкі. Минув місяць, поки він приніс їм цю новину, яка спершу піднесла їх до небес від радості, але потім сповнила гнітючою гризотою.

Ешлі був живий! Його поранено й узято в полон, згідно з наявними даними, він перебував у таборі для військовополонених у Рок-Айленді, штат Іллінойс. Зрадівши від самої цієї новини, вони попервах ні про що інше не думали, а тільки про те, що він живий. Але трохи заспокоївшись, вони подивились одна одній у вічі й промовили: «Рок-Айленд!» — що в їхніх устах прозвучало однаково, що «Пекло». Бо як для північан назва «Андерсонвілл» відгонила чимось моторошним, так і назва «Рок-Айленд» викликала жах у серцях південців, які мали там ув’язнених родичів.

Кали Лінкольн відмовився від обміну полоненими, сподіваючись, що додатковий тягар на Конфедерацію утримувати й охороняти полонених північан прискорить кінець війни, в Андерсонвіллі, штат Джорджія, перебувало вже кілька тисяч бранців у синіх мундирах. Південські війська діставали тоді злиденну харчову пайку, навіть своїм хворим та пораненим не вистачало ліків і перев’язних засобів, тож мало що можна було виділити для полонених. Власне, їм перепадало те саме, що й солдатам у поході — жирна свинина та сушені боби, і янкі від такої дієти мерли як мухи, часом до сотні чоловік на день. Довідавшись про це, на Півночі розлютилися й погіршили умови утримання полонених південців, особливо у Рок-Айленді. Харчували там надголодь, одного коца давали на трьох, а віспа, пневмонія і тиф так розгулювали в таборі, що його прозвали «чумним». Три чверті полонених не вийшли звідти живцем.

І Ешлі опинився в такому страхітливому місці! Ешлі живий, але ж він поранений, і коли його відправили до Рок-Айленду, в Іллінойсі, певно, ще лежав глибокий сніг. Чи не помер він від ран, поки Рет дізнавався про його долю? Чи не скосила його віспа? Може, у нього запалення легенів, він лежить і марить і не має чим укритись?

— О капітане Батлер, невже нема ніякої ради... Чи не могли б ви скористатися своїм впливом, щоб його обміняли? — промовила Мелані.

— Містер Лінкольн, справедливий і милосердний, коли проливає рясні сльози над п’ятьма синами місіс Біксбі, не зронить ні сльозинки над тисячами янкі, що помирають в Андерсонвіллі,— відказав Рет, іронічно скрививши уста.— Як на нього, то хоч би вони й усі вимерли. Ніяких обмінів — такий наказ. Я... я ще не сказав вам про це, місіс Вілкс, то от зараз скажу: ваш чоловік, мав змогу вирватися з табору, але не скористався нагодою.

— Невже справді? — вигукнула Мелані з недовірою.

— Так, це правда. Янкі набирали загони охороняти фронтьєр[29] на Заході від індіанців, і вербували охочих серед конфедератів. Кожного полоненого, що складав присягу на вірність і погоджувався відслужити два роки в частинах, які борються проти індіанців, звільняли з табору й відправляли на Захід. Містер Вілкс відмовився.

— І як він міг так?..— не стрималася Скарлет.— Хіба не краще було б скласти присягу, а тоді, як звільниться З табору, втекти й вернутись додому?

Мелані накинулася на неї, мов маленька фурія:

— Як ти могла таке навіть подумати? Щоб він зрадив Конфедерацію, погодившись на цю ганебну присягу, а потім зламав своє слово, дане янкі? Та про мене, хай би він помер у Рок-Айленді, ніж став кривоприсяжником! Якби він помер у тюрмі, я б ним пишалася, але якби погодився на відступництво, я б не хотіла його й бачити. Повік! Він правильно зробив, що відмовився.

Проводжаючи Рета до дверей, Скарлет спитала його не без виклику:

— А ви на його місці — хіба ви не завербувалися б до янкі, щоб потім утекти, аніж дожидатися смерті в таборі?

— Звичайно, я б завербувався,— відповів Рет, зблиснувши зубами під чорною стяжкою вусів.

— Тоді чому ж Ешлі цього не зробив?

— Бо він джентльмен,— сказав Рет, і стільки він вклав цинізму й зневаги в це благородне слово, що Скарлет аж сторопіла.