Звіяні вітром. Кн.1

Розділ XVII

Настав травень 1864 року — гарячий і сухий травень, що в’ялив квіти ще в пуп’янках,— і янкі під проводом генерала Шермана знову вступили до Джорджії поблизу Долтона, за сто миль на північний захід від Атланти. Поговорювали, що там, на кордоні між Джорджією й Теннессі, топитимуться важкі бої. Янкі стягували сили для удару по Західно-Атлантській залізниці, яка сполучала Атланту з Теннессі й Заходом — по тій самій залізниці, якою торік восени перекинули південські частини, що перемогли під Чікамаугою.

Однак передбачувані бої біля Долтона не викликали в Атланті особливої тривоги. Місце, де янкі зосереджували свої війська, лежало за кілька миль на південний схід від поля битви при Чікамаузі. Вони вже раз намагалися пробитися звідти гірськими стежками, і їх відкинули, тож так само відкинуть і вдруге.

В Атланті — та й в усій Джорджії — розуміли, що цей штат має занадто велику вагу для Конфедерації, і тому генерал Джо Джонсон не дозволить янкі довго залишатися в його межах. Бувалець Джо та його військо не пропустять жодного янкі на південь від Долтона, бо від того, як ітимуть справи у Джорджії, вельми багато що залежатиме. Цей ще не спустошений війною штат був для Конфедерації і величезною житницею, і механічною майстернею, і коморою. Звідси йшла значна частина пороху й амуніції для армії і більшість бавовняних, а також вовняних товарів. Поміж Атлантою й Долтоном було місто Ром, де на промислових підприємствах серед іншого виробляли гармати, і ще міста Ітова й Аллатуна з найбільшими чавуноливарними заводами на південь від Річмонда. Та й у самій Атланті містилися не тільки зброярні, не тільки майстерні, в яких виготовляли сідла й намети, але й найпотужніші на Півдні вальцювальні, головні залізничні депо та численні військові шпиталі. І ще ж Атланта була великою вузловою станцією, де схрещувалися чотири залізниці, життєво важливі для всієї Конфедерації.

Отож ніхто особливо не тривожився. Зрештою, Долтон був аж ген де, біля самого кордону з Теннессі. А в Теннессі бої тривали вже три роки, і люди давно призвичаїлись до думки, що цей штат — відлегле поле битви, майже так само далеке від них, як Вірджинія або долина Міссісіпі. Крім того, між Атлантою і янкі стояв Бувалець Джо зі своїми солдатами, а кожен же знав, що тепер, коли не стало Непоборного Джексона, у південців не було, кращого полководця за Джонстона — якщо, звісно, не рахувати самого генерала Лі.

Думку місцевого громадянства підсумував одного теплого травневого вечера доктор Мід на веранді у тітоньки Туп, заявивши, що Атланті нема чого боятися, бо військо генерала Джонстона у горах — це неприступний бастіон. Слухачі його,— що тихенько поколихувались у кріслах-гойдалках, дивлячись, як перші цього року світлячки немов чаром яким постають у присмерку,— думали про лікареву мову по-всякому, оскільки в кожного з них тяжів свій клопіт на серці. Місіс Мід, рука якої лежала на Філових плечах, сподівалася, що чоловік її має рацію. Вона ж розуміла: якщо війна наблизиться до їхніх околиць, Філ муситиме піти на фронт. Він уже мав шістнадцять років і був зарахований до внутрішньої гвардії. Фенні Елсінг — бліда й змізерніла після Геттісберга, не могла й досі, хоч минуло вже кілька місяців, прогнати від себе страшну картину, породжену збудженою уявою, ж лейтенант Даллас Маклюр помирає на тряскому возі, що його тягнуть під дощем воли під час довготривалого моторошного відступу до Меріленду.

Капітанові Kepi Ешберну знов дошкуляла ушкоджена рука і, крім того, йому прикро було усвідомлювати безуспішність свого залицяння до Скарлет. Справа ця загальмувалася, відколи прийшла звістка, що Ешлі Вілкс у полоні, хоч самому капітанові і невтямки було, який між цими двома явищами зв’язок. Скарлет же й Мелані зверталися думками до Ешлі мало не щохвилини, коли їх не позбавляли цієї можливості хатні клопоти або необхідність підтримувати розмову. Скарлет думала з гіркотою й зажурою: «Він, мабуть, уже мертвий, а то б якось сповістив про себе». А Мелані, вкотре відганяючи напади страху, повторювала подумки: «Він не міг померти. Якби це сталося, я б знала, я б зразу відчула». В затіненому кутку веранди сидів Рет Батлер, недбало схрестивши довгі ноги в добротних чоботях; вираз його смуглявого обличчя нічим не виказував, що у нього на думці. На колінах його вдоволено посапував уві сні малий Вейд, затиснувши в ручці дочиста обгризену курячу кісточку. В ті вечори, коли приходив Рет, Скарлет дозволяла Вейдові пізніше вкладатися спати, бо при всій своїй сором’язливості хлопчик виразно прихилився душею до капітана Батлера, та й той, як це не дивно, полюбив малюка. Звичайно присутність Вейда дратувала Скарлет, але на колінах у Рета він поводив себе цілком пристойно. Що ж до тітоньки Туп, то всі її зусилля зводились до того, щоб притлумити надху: старий півень, якого вони спожили за вечерею, виявився добре-таки жилавим.

Вранці-бо тітонька Туп з жалем ухвалила зарізати цього патріарха, поки він сам не визівнув духа, бувши в літах і тузі за своїм давно вже з’їденим гаремом. День за днем він немощів у спорожнілому курнику, занадто пригнічений, щоб навіть кукурікати. Коли дядько Пітер скрутив йому шию, у тітоньки Туп раптом заговорило сумління: чи ж гоже розкошувати цією птицею у родинному колі, якщо так багато їхніх знайомих тижнями не куштують курячого м’яса? Отож вона висловила намір запросити на цю учту гостей. Мелані, вже на п’ятому місяці вагітності, кілька тижнів як не показувалась на люди, і тітоньчина ідея її мало не вжахнула. Але тітонька цим разом виявилась непоступливою. Було б егоїстично не поділитися півнем з приятелями, а якщо Мелані підтягне верхній обруч криноліну трохи вище, ніхто нічого й не зауважить, вона ж взагалі пласкогруда.

— Але, тітонько, я не хочу бачити ніяких гостей, коли Ешлі...

— Так це ж якби Ешлі був... якби його вже не було...— сказала тітонька Туп тремтячим голосом, бувши в глибині душі певна, що Ешлі таки помер.— А він же живий, так само, як і ти жива, і для тебе якраз добре побути трохи в товаристві. А я запрошу ще Фенні Елсінг. Місіс Елсінг просила мене якось розворушити її, витягти з дому.

— Але ж, тітонько, це надто жорстоко — змушувати її виходити на люди, коли бідний Даллас тільки недавно загинув...

— Ой Меллі, ти доведеш мене до сліз своїм упиранням. Я, здається, ще твоя тітка і розумію, що до чого. І я хочу покликати гостей.

Отож тітонька Туп таки влаштувала вечірку, на яку в останню хвилину заявився несподіваний — та й не дуже бажаний — гість. Саме коли запах смаженини розійшовся по будинку, у двері постукав Рет Батлер, що повернувся зі своєї чергової таємничої поїздки: під пахвою у нього була велика коробка дорогих цукерок, а на устах злива двозначних компліментів на адресу тітоньки Туп. Звісно, тут вона вже ніяк не могла не запросити його, хоч і знала, якої думки про Батлера подружжя Мідів та як Фенні Елсінг дивиться на всіх чоловіків не у військовій формі. На вулиці ні доктор Мід з дружиною, ні Елсінги навіть не озвалися б до нього, але в домі друзів вони, безперечно, муситимуть дотримуватись пристойності. Тим паче що Рет тепер більш ніж коли був під опікою Мелані. Коли ото він добув їй звістку про Ешлі, вона прилюдно заявила, що її домівка завжди відкрита для містера Батлера, хоч би що там інші говорили про нього.

Побачивши, що Рет Батлер поводиться якнайпорядніше, тітонька Туп трохи заспокоїлась. А він виявляв таке співчуття і повагу до Фенні, що та аж усміхнулася йому, і вечеря пройшла чудово. Це була королівська учта! Kepi Ешберн приніс жменьку чаю, знайденого в капшуку одного полоненого-янкі, якого відправляли до Андерсонвілла, і кожен одержав свою чашку запахущого напою, що злегка відгонив тютюном. Всім припало по шматочку жилавого старого півня з належною кількістю кукурудзяного соусу, приправленого цибулею, по мисочці сушеного гороху й добрій порції рисової каші з підливою, дещо рідкуватою, правда, через нестачу борошна На десерт подали пиріг із солодкою картоплею, по тому коробку цукерок, яку приніс Рет; коли ж за склянкою вина з ожини він ще почастував джентльменів справжніми гаванськими сигарами, всі одностайно визнали, що це був Лукуллів бенкет.

Після того як чоловіки приєдналися до дам на веранді, розмова перекинулась на війну. Розмова тепер, хай би про що говорили, завжди перекидалася на війну,— всі балачки, сумні чи веселі, завжди починалися з війни або ж кінчалися війною: вояцькі романи й весілля, смерть у шпиталі чи на полі битви, пригоди у військовому таборі, в бою, в поході, відвага, боягузтво, гумор, смуток, втрати й надії. І завжди, завжди надії. Непохитні й незрушні надії попри всі поразки минулого літа.

Коли капітан Ешберн оголосив, що він попросився на фронт і дістав відповідний дозвіл, дами мало не розцілували його скалічену руку і, приховуючи свою гордість за нього, кинулись одна поперед одної благати, щоб він не їхав, бо хто ж тоді упадатиме коло них?

Юний Kepi аж знітився, почувши ці слова з уст таких доброчесних дам, як місіс Мід і Мелані, тітонька Туп і Фенні, хоч і неабияк ними втішився; йому лише хотілося вірити, що й Скарлет, яка теж брала участь у загальному хорі похвал, направду так думає.

— Та ви й не зоглянетесь, як капітан уже вернеться додому,— почав заспокоювати їх лікар, кладучи руку на плече Kepi.— Ще одна невелика сутичка, і янкі дадуть драла назад у Теннессі. А там уже за них візьметься генерал Форрест. Вам, дами, нема чого тривожитись близькістю янкі: генерал Джонстон зі своїм військом стоїть у горах неприступним бастіоном. Атож, неприступним бастіоном,— повторив він, смакуючи останній вислів.— Шерман нізащо не пройде. Бувалець Джо його не пропустить.

Леді схвально заусміхалися, звиклі будь-яке твердження доктора Міда сприймати за несхибну істину. Врешті, чоловіки куди краще від жінок розуміються на цих справах, і коли доктор Мід сказав, що генерал Джонстон стоїть неприступним бастіоном, то так воно і є. Озвався лише Рет Батлер. Після вечері він і рота ще не розтулив, а сидів у присмерку веранди з сонною дитиною на колінах, і тільки, ледь кривлячи уста в ос міху, прислухався до розмови про війну.

— Здається, була чутка, що генерал Шерман, одержавши підкріплення, зібрав під своєю рукою понад сто тисяч солдатів, чи не так?

Лікар відгукнувся на це зауваження різкувато. Він від самого початку відчув деяке роздратування, коли побачив серед гостей людину, глибоко йому неприємну, і тільки з поваги до міс Дріботуп та її дому стримував себе, аби не виявити надто відверто своїх почувань.

— То й що з того, сер? — буркнув він у відповідь.

— А капітан Ешберн, здається, ось тільки-но повідомив нас, що у генерала Джонстона всього близько сорока тисяч, разом з тими дезертирами, яких остання наша перемога спонукала повернутися до своїх частин.

— Добродію! — обурено вигукнула місіс Мід.— В армії Конфедерації немає дезертирів!

— Перепрошую,— з удаваним смиренням сказав Рет.— Я мав на увазі тих кілька тисяч, які забули після відпустки вернутись до своїх полків, а також тих, хто за півроку встиг вилікувати рани, але сидів удома, заходившись коло хатніх справ та весняної оранки.

Очі його зблиснули, і місіс Мід ображено стисла губи. Скарлет мало не пирхнула сміхом, що Рет так вправно утер їй носа. По болотах і в горах сотні солдатів переховувались від військової поліції, яка хотіла силоміць загнати їх назад до війська. Вони заявляли, що «війну затіяли багачі, а битися мусять бідаки» і що їм уже вистачить цієї війни. Але значно більше було таких, які, хоч їх і залічили до числа дезертирів, зовсім не мали наміру дезертирувати з армії. Серед них дехто три роки марно дожидався відпустки, раз по раз одержуючи з дому напівграмотні листи: «Ми голодаємо»; «Сей рік не буде врожаю — нема кому орати. Ми голодаємо»; «Інтендантська команда забрала поросят, а грошей від тебе нема вже котрий місяць. На харчі ліпне сушений горох».

Хор цей дедалі дужчав: «Ми голодуємо, твоя жінка, твої діти, твої батьки. Коли це все скінчиться? Коли ти вернешся додому? Ми голодуємо, голодуємо». І коли військові лави порідшали й солдатам перестали надавати відпустки, вони самовільно йшли додому — обробляти свою землю, сіяти хліб, лагодити оселі, ставити огорожі. Офіцери з розумінням ставились до цієї ситуації і лише коли наближалися тяжкі бої, посилали солдатам листи, просячи вернутися до своїх частин і обіцяючи, що їм нічого не буде за порушення дисципліни. І часто солдати таки поверталися, якщо бачили, що в найближчі місяці голод їхнім родинам не загрожує. На ці «оранкові відлучки» не дивились як на дезертирство перед обличчям ворога, але армію вони однак послаблювали.

Доктор хапливо порушив незручну паузу, мовивши холодним тоном:

— Кількісна перевага ворожих сил супроти наших ніколи не мала істотної ваги, капітане Батлер. Один конфедерат вартий десятка янкі.

Дами одностайно закивали головами. Цього всі були певні.

— На початку війни так і було,— сказав Рет.— Можливо, й зараз було б так, якби солдат Конфедерації мав кулі для гвинтівки, чоботи на ногах і вдосталь їжі. Чи не правда, капітане Ешберн?

Він говорив усе так само неголосно і з тим самим удаваним смиренням. Kepi Ешберн не знав, як повестись, бо він — це виразно було видно — також дуже недолюблював Батлера і охоче став би на боці лікаря, тільки ж не вмів кривити душею. Він саме тому й напросився на фронт, хоч мав скалічену руку, що, на відміну від цивільних, усвідомлював усю серйозність становища. І таких, як він, було багато — одноногих калік на дерев’янках, без однієї руки або з відірваними пальцями, сліпих на одне око,— які не ремствуючи полишали інтендантську службу чи роботу в шпиталі, на пошті, на залізниці й верталися до своїх колишніх військових підрозділів. Вони-бо знали, що в Бувальця Джо на обліку кожен солдат.

Оскільки капітан Ешберн так і не озвався, доктор Мід, втрачаючи самовладання, вибухнув:

— Наші воїни не раз билися без чобіт і без їжі й одержували перемоги. І вони й надалі битимуться й перемагатимуть! Я заявляю вам: генерал Джонстон не відступить ні на крок! Гірські твердині завжди правили за надійний захисток, вони з прадавніх часів слугували опорою проти ворожих навал. Згадайте... згадайте хоча б Фермопіли!

Скарлет напружила пам’ять, однак слово «Фермопіли» так нічого їй і не сказало.

— Але ж вони начебто геть до останнього чоловіка полягли при Фермопілах — чи не помиляюсь я, докторе? — запитав Рет, насилу стримуючись, щоб не зайтися сміхом.

— Ви що, глузуєте з мене, молодий чоловіче?

— Ради Бога, докторе! Ви мене не зрозуміли. Я тільки хотів уточнити. Знання мої з античної історії вельми скромні.

— Якщо треба буде, наша армія поляже вся до останнього солдата, а не пропустить янкі в глиб Джорджії! — гаркнув лікар.— Але такої потреби не виникне. Наші виб’ють янкі за межі Джорджії у першій же сутичці.

Тітонька Дріботуп хутенько підвелася й попрохала Скарлет зіграти гостям що-небудь на фортепіано й заспівати. Вона розуміла, що розмова явно переходить на вибуховий терен. Їй зразу було ясно, що клопоту не оберешся, коли вже вона запросила Батлера на вечерю. З ним так і чекай халепи. І як це він завжди примудряється збити бучу? Боже мій, Боже! І що Скарлет знаходить у ньому? А як може люба Мелані ще й захищати його?

Коли Скарлет слухняно рушила до вітальні, на веранді запала тиша, просякнута неприязню до Рета. Як же це можна не вірити душею і серцем у непереможність генерала Джонстона та його війська? Вірити — це священний обов’язок. А той, хто заражений відступництвом і не вірить, повинен бодай ради пристойності тримати язика за зубами.

Скарлет зіграла кілька акордів, і з вітальні долинув її голос, що сумовито виводив ніжні слова популярної пісні:

— «Русяві кучері його вкрив піт»,— тужливо звучало глухувате сопрано Скарлет, і Фенні не витерпіла — ледь підвівшись, вона озвалася трохи здушеним голосом:

— Заспівай щось інше!

Фортепіано різко змовкло, і Скарлет, розгубившись, урвала спів. Потім вона спробувала заграти перші такти «Сірих мундирів», але тут-таки пригадала, що ця пісня журлива не менше, збилася з мелодії і перестала грати. Тепер вона вже зовсім розгубилася: таж в усіх, піснях мова про горе, розлуку й смерть.

Рет раптом схопився на ноги, переклав Вейда на коліна Фенні й увійшов до вітальні.

— Зіграйте «Мій дім в Кентуккі»,— спокійно підказав він,і Скарлет радо пристала на цю пропозицію. До її голосу приєднався соковитий Ретів бас, і коли вони вдвох затягли другий куплет, напруження на веранді почало спадати, хоча, Бог свідок, це теж не була весела пісня.

Передбачення доктора Міда збувалися — принаймні поки що. Джонстон і справді стояв неприступним бастіоном у горах під Долтоном, звідки було сто миль до Атланти. І так непорушно він стояв і чинив такий рішучий опір намірам Шермана пробитися в долину, звідки відкривався шлях на Атланту, що кінець кінцем янкі відійшли назад і почали радити раду. Не зумівши прорвати південську лінію оборони, вони під прикриттям ночі рушили в обхід гірськими стежками, щоб напасти на Джонстона з флангу й перетяти залізницю у нього в тилу, біля Резаки, що за п’ятнадцять миль від Долтона.

Оскільки ці дві неоціненні рівнобіжні штаби заліза опинилися під загрозою, конфедерати покинули стрілецькі криївки в горах, що їх так відчайдушно боронили, і швидким маршем під нічними зорями вийшли на Резаку найкоротшою прямою дорогою. Коли з передгір’я стали спускатись янкі, південці вже наладналися відбити їхню атаку: за брустверами розставлено батареї, полискували наїжачені багнети — усе, як було й під Долтоном.

Поранені, які прибули до Атланти з Долтона, принесли з собою не зовсім виразну інформацію про відступ Бувальця Джо до Резаки, і це атлантців здивувало й трохи стривожило. Виглядало на те, що на північному заході з’явилася невелика темна хмарка, звістуючи прийдешню літню бурю. Що собі думає генерал, дозволяючи янкі ще на вісімнадцять миль заглибитись у Джорджію? Гори — це природна фортеця, як-от і доктор Мід сказав. Тож чому Бувалець Джо не затримав там янкі?

Джонстонове військо під Резакою билося з мужністю розпачу і таки не пропустило янкі, але Шерман, вдавшись до того самого обхідного маневру, своєю потужною армадою вдруге обійшов противника напівкільцем, перебрався через річку Останолу і знову вийшов до залізничної лінії в тилу конфедератів. Солдати у сірому знов, щоб оборонити залізницю, мусили поспіхом кидати свої шанці, викопані в рудому глинищі, і, невиспані, знесилені безнастанними переходами й боями, повсякчас голодні, маршевою ходою відступили у глибину долини. До містечка Калгоун за шість миль від Резаки вони вийшли раніше за янкі, окопалися тут і наготувались дати північанам відсіч. Стався лютий бій, і атака янкі захлинулася. Виснажені конфедерати зі зброєю в руках попадали на землю, молячи в Бога хоч невеличкого перепочинку. Але перепочинок був не для них. Шерман невблаганно крок за кроком посувався вперед, обходячи їх широким півколом і примушуючи відступати далі, аби не допустити ворога до залізниці у себе за плечима.

Через нескінченні переходи конфедерати не мали коли й виспатись і були здебільшого такі втомлені, що їм ніякі думки не йшли до голови. Однак у короткі хвилини просвітлення вони вірили у Бувальця Джо непохитно. Вони знали, що відступають, але знали й те, що їх ані разу не побили. Просто в них було замало людей, щоб утримувати свої позиції і водночас відбивати обхідні маневри Шермана. Вони могли бити янкі й били їх щораз, коли ті зупинялися й зав’язували бій. Та чим скінчиться їхній відступ, вони не знали. Але Бувалець Джо знав що робить, і це їх задовольняло. Відступ він проводив майстерно, бо втрати їхні були незначні, а янкі вони й забивали, і в полон брали чимало-таки. Самі вони не втратили жодного фургона, а тільки чотири гармати. І залізницю за спиною в себе відстояли. Ні лобовими атаками, ні кавалерійськими наскоками, ні обхідними маневрами Шерманові не вдалося прорватись до залізниці.

Залізниця. Вона все так само була в їхніх руках, ця благенька спарена залізна стяга, що звивисто тяглася сонячною долиною у напрямку до Атланти. На нічліг солдати влаштовувались так, щоб бачити блідуватий полиск рейок під зоряним світлом. А коли вони падали під кулями, то останніми образами в їхньому примерхлому зорі були рейки, які сліпуче сяяли в нещадній спекоті, і гаряче марево над ними.

Конфедерати відступали далі в долину, а поперед них сунула армія біженців. Плантатори й фермери, багаті й бідні, чорні й білі, жінки й діти, старі й умирущі, каліки й поранені, жінки при надії — усі вони затовпили дороги на Атланту, хто пішки, хто в поїзді, хто верхи, хто у колясках і на возах, завантажених скринями й усіляким хатнім добром. Біженці миль на п’ять випереджували відступаючих — вони зупинялися і в Резаці, і в Калгоуні, і в Кінгстоні, за кожним разом сподіваючись почути, що янкі відкинуто назад і що тепер вони можуть вернутися до своїх домівок. Але не було для них вороття на цьому розжареному від сонця шляху. Війська в сірому проминали порожні особняки, покинуті ферми, безлюдні хатини з розчиненими навстіж дверима. Де-не-де залишалася у себе в садибі самотня жінка в гурті кількох переляканих рабів — вони виходили на дорогу привітати солдатів, приносили криничної води спраглим, перев’язували рани пораненим, ховали на своїх родинних кладовищах померлих. Але переважно сонячна далина була безлюдна й пустельна, і тільки занедбані посіви самі собою достигали на полях.

Знову обійдений з флангу біля Калгоуна, Джонстон відступив до Андерсвілла, де сталася гостра сутичка, тоді до Касвілла й зрештою на південь до Картерсвілла. Тепер уже ворог просунувся на п’ятдесят п’ять миль за Долтон. Відступивши з запеклими боями ще на п’ятнадцять миль, південці окопалися під Нью-Гоуп-Черчем з наміром стримати дальший наступ янкі. Сині лави невблаганно насувалися, звиваючись, мов страховинні змії,— вони люто нападали, зазнавши втрат, відступали, але щоразу атакували знову. Жорстокі бої під Нью-Гоуп-Черчем точились одинадцять днів поспіль, і всі напади ворога було відбито, ще й з великими втратами з його боку. Але після цього Джонстона знов обійшли з флангу, і він мусив своє знекровлене військо відвести ще далі на кілька миль.

Конфедератів страшенно багато полягло й було поранено під Нью-Гоуп-Черчем. Атланта вжахнулася від неймовірного напливу поїздів з пораненими. Ніколи досі, навіть після битви при Чікамаузі, тут не бачено такої великої кількості потерпілих. Шпиталі були забиті вщерть, поранені лежали на підлозі в порожніх складах і на паках бавовни в коморах. Жертви війни заповнили всі готелі й заїзди, та й приватні будинки теж. Скількись їх припало і на дім тітоньки Туп, хоч і як вона протестувала, що це вкрай непристойно — тримати в домі чужих чоловіків, коли Мелані при надії і видовище крові та ран може викликати в неї передчасні пологи. Але Мелані підтягла вище верхній обруч криноліну, приховуючи округлість своєї фігури, і поранені заполонили цегляний будинок. Відтоді без кінця доводилося готувати їжу, підносити, перевертати й обмахувати віялом поранених, прати й скручувати бинти, проріджувати марлю, і навіть довгими душними ночами не можна було склепити очей через постійне голосне марення непритомних у кімнаті опостінь. Врешті Атланта почала задихатись від надміру поранених, і потік їх стали спрямовувати до шпиталів у Мейконі та Огасті.

З припливом у місто поранених, що приносили суперечливі звістки, і дедалі більшого числа наполоханих біженців, Атланта, і без того перелюднена, тривожно загула. Маленька хмарка на крайобрії швидко розросталася у велику грозову хмару, в повітрі чулися повіви крижаного вітру.

Віри у непереможність південської армії ніхто ще не втратив, але всі — принаймні люди цивільні — втратили віру в генерала Джонстона. Таж від Нью-Гоуп-Черча до Атланти лише тридцять п’ять миль! Джонстон попустив, щоб янкі просунулися на шістдесят п’ять миль за три тижні! Чом він не затримав янкі, а весь час відступає? Нездара він, а то й ще гірше. Сивобороді діди з внутрішньої гвардії та міліції, сидячи в Атланті, як у Бога за пазухою, твердили, що вони провели б цю кампанію набагато успішніше, на доказ чого креслили на скатертинах карти військових дій. Коли почали загрозливо рідшати фронтові лави, Джонстон звернувся до губернатора Брауна, прохаючи підкріплення саме з цих внутрішніх частин, але тиловики почували себе у цілковитій безпеці. Адже свого часу губернатор уже відмовив у такому самому жаданні Джефові Девісу. То чого б він став поступливіший перед генералом Джонстоном?

Бій і відступ! Бій і відступ! Сімдесят миль відступу й двадцять п’ять днів, коли бої мало не щодень. Нью-Гоуп-Черч був уже позаду, перетворившись на згадку в низці інших таких самих безтямних згадок, де все було впереміж — спека, пилюка, голод, втома, туп-туп ногами по рудих вибоїнах шляхів, хляп-хляп по рудій багнюці, і відступ, шанець, бій, і знову відступ, шанець, бій. Нью-Гоуп-Черч став уже кошмарним видивом з якогось іншого життя, як став ним і Біг-Шенті, де вони раптом розвернулись і вдарили по янкі, мов дияволи. Але хоч усе поле синіло від трупів, тих янкі прибувало щоразу більше й більше, і знов з південного сходу насувалися півколом сині лави у тилу в конфедератів, рвучись до залізниці — і до Атланти!

Від Біг-Щенті знесилені боями й безсонням загони відступили вздовж дороги до гори Кеннесоу неподалік містечка Марієтта і тут зайняли позиції на десятимильному півкружжі. На крутосхилах вони викопали стрілецькі шанці, а на верхів’ях розмістили батареї. Кленучи все на світі й заливаючись потом, солдати витягали важкі гармати на такі урвища, куди мули вже не годні були видертися. Вістовці й поранені, що прибували до Атланти, заспокоювали переполоханих городян. Висоти Кеннесоу неприступні. Як і сусідні гори Пайн та Лост, також укріплені. Янкі тепер не зможуть вибити Бувальця Джо з його позицій, та й обійти з флангу так само, оскільки батареї на вершинах гір тримають під вогнем навкружні дороги на багато миль. Атланта полегшено була перевела подих, але...

Але ж гора Кеннесоу всього за двадцять дві милі від міста!

Того дня, коли до Атланти почали прибувати перші поранені з Кеннесоу, коляска місіс Меррівезер зупинилася перед будинком тітоньки Туп о зовсім немислимій годині — о сьомій ранку. Чорний її служник, дядько Леві, сповістив Скарлет, щоб вона негайно зібралася і їхала до шпиталю. Фенні Елсінг та сестри Боннел, розбуджені спозаранку, позіхали на весь рот на задньому сидінні, а мамка Елсінгів сиділа набурмосена на передку, тримаючи на колінах кошик щойно випраних бинтів. Скарлет підвелася вкрай неохоче, бо мало не до рання протанцювала з гвардійцями на балу, і ноги у неї аж гули. Поки Пріссі защібала на ній старе й приношене ситцеве плаття, призначене спеціально для шпиталю, вона подумки кляла заповзятливу й невтомну місіс Меррівезер, поранених, та й усю Конфедерацію загалом. Нашвидку сьорбнувши гіркого пійла з присмаженої кукурудзи й сушеної солодкої картоплі, що правило за каву, вона приєдналася до дівчат у колясці.

Остогид їй увесь цей догляд за пораненими. Ось зараз-таки заявить вона місіс Меррівезер, що одержала від Еллен листа, в якому мати просить її приїхати додому. Але нічого це не дало, бо достойна матрона з високо закасаними рукавами і в широченному фартусі, що облягав її огрядну постать, гостро глянула на Скарлет і відказала:

— Не хочу я й чути від вас таких дурниць, Скарлет Гамільтон. Я сама напишу вашій матінці й розповім, що ви тут дуже потрібні, і вона, я певна, зрозуміє й дозволить вам залишитись. А тепер одягайте фартуха і швиденько до доктора Міда. Йому треба, щоб хтось помагав робити перев’язки.

«О Боже! — понуро подумала Скарлет.— У тому ж бо й клопіт. Мати накаже мені сидіти тут, коли мене просто верне від усього цього смороду! Була б я літня пані, то сама поштурхувала б дівчиськ замість бути в інших на побігеньках. І послала б цю стару відьму й усіх інших разом з нею під три чорти!»

Її вже аж нудило від цих шпиталів, цих відворотних запахів; вошей, болячок, невмиваних тіл. Якщо спершу була якась новизна, якась романтика у догляді поранених, то вже з рік тому все це розвіялось. Та й ці поранені під час відступу були зовсім не такі привабливі, як ті давніші. Вони не виявляли анінайменшого зацікавлення її особою, і всі їхні балачки були про одне й те саме: «Як там на фронті? Що Бувалець Джо надумав робити? Тямущий хлопака цей Джо!» Хоч як на Скарлет, він зовсім не показував на тямущого. Усе, чого він домігся — це запустив янкі на вісімдесят вісім миль у глиб Джорджи. Ні, ці поранені нічим її не приваблювали. Та ще й те сказати, що багато хто з них пряв на тонку — вони помирали швидко й мовчки, занадто виснажені, щоб протистояти зараженню крові, гангрені, тифу й пневмонії, які звалювали їх ще до того, як вони опинялися в Атланті й потрапляли на очі лікареві. День був спекотний, і мухи роями залітали у відчинені вікна — ці жирні зледачілі мухи допікали пораненим навіть дужче, ніж рани. Хвилі смороду й страждань наростали круг Скарлет. Її накрохмалене плаття просякло потом, поки вона з мискою в руці переходила за лікарем від одного пораненого до іншого.

Їй так було гидко стояти біля доктора Міда й стримуватись, щоб не виблювати, коли його блискучий ніж розпанахував заражену гангреною плоть! А ще яким жахом проймали її зойки з операційної, де ампутовано кінцівки! І як млоїло її, якою безпорадною вона себе почувала перед цими сполотнілими обличчями скалічених чоловіків, які дожидали своєї черги до палати, звідки чулися ті зойки, дожидали, що ось зараз лікар скаже їм моторошні слова: «Як не прикро, хлопче, але руку доведеться відтяти. Так, так, я розумію, але бачиш оці руді плями? Мусиш таки розпрощатися з рукою».

Хлороформу було тепер зовсім мало, і його берегли тільки для найтяжчих ампутацій, а опій став рідкісною коштовністю, яку давали хіба що вмирущим, аби полегшити перехід на той світ, тоді як живі мусили терпіти свої болі. Хініну та йоду взагалі вже не стало. Так, Скарлет усе це остобісіло, і цього ранку вона позаздрила навіть Мелані, яка через вагітність могла не працювати у шпиталі. В ті дні то була чи не єдина поважна в очах громадянства причина, що увільняла від шпитальних обов’язків.

Коли надійшов полудень, Скарлет скинула фартуха й нишком вислизнула зі шпиталю, поки місіс Меррівезер засіла писати листа для одного довгов’язого неписьменного горянина. Вона відчувала, що довше вже не втримає. Вистачить з неї цього ярма. Крім того, вона знала, що ось-ось прибуде черговий ешелон з пораненими, і тоді роботи буде до самої ночі — може, й попоїсти навіть не вдасться.

Вона хутко пройшла два квартали до Персикової вулиці, вдихаючи чисте повітря на повні груди, наскільки дозволяв їй туго зашнурований корсет. На перехресті вона зупинилась, непевна, куди податись далі: йти додому, де тітонька Туп, було соромно, назад до шпиталю нізащо не хотілось. Аж раптом вона побачила, що вулицею проїжджає Рет Батлер.

— Та у вас вигляд, як у дочки лахмітника,— зауважив він, змірявши поглядом її латане блідо-бузкове платтячко, мокре від поту та розхлюпаної води з миски. Скарлет уся знітилася і мало не зірвалася зі злості. І чого він завжди звертає увагу, як жінка одягнена, та ще дозволяє собі такі нетактовні зауваження про її нечепурний вигляд?

— Я не хочу вас навіть слухати. Краще зійдіть і допоможіть мені сісти, а тоді одвезете кудись, де ніхто б мене не бачив. Я не хочу вертатись до шпиталю, хоч би мене мали й повісити! Хай йому всячина, але я не починала цієї війни, то чого б це я мусила заморити себе до смерті і...

— Це ж відступництво від Нашої Священної Справи!

— Дорікав казанок горняткові, що чорне. Підсадіть-но. Мені байдуже, куди ви їдете, але спершу ви повинні повезти мене на прогулянку.

Він скочив на землю, і вона раптом подумала, як приємно бачити нормального чоловіка — не безокого чи безрукого, не блідого від болю чи жовтого від малярії, чоловіка дужого й при тілі. І до того — ошатно вбраного. Штани й куртка були на ньому з однакової тканини і добре припасовані, а не висіли складками й не були затісні, щоб обтяжувати рухи. І новенькі, а не обстріпані, коли крізь дірки в штанині прозирає брудна волохата нога. Він мав такий вигляд, наче ніякі клопоти не обсідали йому голову, що не могло не вражати в ці дні, коли всі чоловіки були стурбовані, стривожені й похмурі. На смуглявому обличчі стояла погідність, а його червоні уста з тонким, як у жінки, чуттєвим вигином ледь усміхнулися, коли він підсаджував Скарлет.

Рвучким рухом він сів поряд з нею, і м’язи його дужого тіла заграли під ладно скроєним костюмом, а Скарлет знову, як бувало вже не раз, гостро відчула неабияку фізичну снагу Рета. Немов зачарована, вдивлялася вона в обриси його кремезних плечей, і якесь невиразне збентеження, навіть острах охоплювали її. Тіло Ретове здавалося таким самим дужим і нещадним, як і меткий його розум. При тім ця сила була якась легка й граційна, мов у пантери, що лінькувато вигрівається на сонці, але кожну мить готова скочити на свою жертву.

— Ну ж і мала ошуканка з вас! — мовив він, прицмокуючи на коня.— Протанцювали всю ніч з солдатами, дарували їм троянди й стрічки, присягалися у відданості нашій благородній Справі, а як постала потреба перев’язати кілька ран та зловити пару вошей,— шаснули в кущі.

— А ви не могли б перевести мову на щось інше і їхати трохи швидше? Бо тут так і дивись, що дідок Меррівезер вигляне зі своєї крамнички, побачить мене й доповість цій старій... Я хочу сказати — місіс Меррівезер!

Рет легко шмагонув батогом кобилу, і вона жваво потрюхикала до П’яти Променів і далі через залізничні колії, що ділили місто навпіл. Саме прибув поїзд з пораненими; і люди з ношами квапливо сновигали туди-сюди під спекотним сонцем, переносячи потерпілих до санітарних фургонів та критих інтендантських підвід. Дивлячись на них, Скарлет не відчувала ніяких докорів сумління, а тільки величезну полегкість, що їй пощастило втекти.

— Мені до чортиків обрид цей шпиталь,— заявила вона, обсмикуючи широку спідницю й тугіше зав’язуючи під шиєю стрічки капелюшка.— З кожним днем більше й більше поранених. Це все через генерала Джонстона. Якби він стояв собі під Долтоном, то янкі...

— А він і стояв, нерозумне ви дитятко. Тільки якби він і далі там стояв, Шерман обійшов би його з флангів і розчавив, як у лещатах. І тоді було б втрачено залізницю, за яку, власне, і точиться боротьба.

— А, що там! — сказала Скарлет, яка на військовій стратегії і близько не розумілася.— Однаково він винен. Йому слід було б щось придумати, і, по-моєму, його треба зняти. Чом він не зупиниться й не дасть відсічі, а тільки відступає?

— Ви така сама, як і всі оті крикуни: «Геть Джонстона!», які винуватять його за те, що не здійснив неможливого. Під Долтоном він був Христос Спаситель, а під Кеннесоу вже став Іудою Відступником,— і все це за якихось півтора місяця. А дайте йому відігнати янкі хоч на двадцять миль, він знову стане нашим Спасителем. Моє дитятко, Шерман має вдвічі більше солдатів, ніж Джонстон, і може дозволити собі втрачати двох чоловік на одного нашого славного хлопця. А Джонстон не може ані душі втратити. Йому кров з носа потрібні підкріплення, але що він дістає? «Браунових пестунів». Дуже велика з них допомога!

— А міліцію і справді пошлють на фронт? І внутрішню гвардію? Я не чула. Звідки ви знаєте?

— Такі чутки ходять. Вони поширились, коли сьогодні вранці прибув поїзд з Мілледжвілла. Міліцію і внутрішніх гвардійців мають послати на підмогу генералові Джонстону. «Браунові пестуни», гадаю, скуштують нарешті пороху, і для багатьох з них це буде чимала несподіванка. Вони ж і на думці не мали, що коли-небудь опиняться під кулями. Губернатор трохи не клявся їм, що до цього ніколи не дійде. Ото пошиються в дурні! Їм здавалося, що вони убезпечені від фронту, оскільки губернатор вистояв навіть проти Джефа Девіса й таки не послав їх до Вірджинії. Сказав, що вони потрібні для оборони штату. Хто ж бо думав, що війна докотиться до їхнього двору і доведеться й справді боронити свій штат?

— Та як ви можете брати їх на сміх, серця у вас немає! Подумайте лишень, якого похилого віку джентльмени й зовсім зелені підлітки у гвардії! По-вашому, і малий Філ Мід, і дідок Меррівезер, і дядечко Генрі Гамільтон теж повинні піти на фронт?

— Я не казав про хлопчаків і ветеранів мексиканської війни. Я казав про таких бравих молодців, як Віллі Гіней, що залюбки хизуються формою й вимахують шаблею...

— А ви самі?..

— Мені цим не дошкулите, дорогенька! Я не ношу форми й не розмахую шаблюкою, і доля Конфедерації мене анітрохи не обходить. Та й взагалі я вам скажу, що я не збираюся важити життям ні у внутрішній гвардії, ні в будь-якому іншому формуванні. Мені довіку вистачить моєї муштри у Вест-Пойнті... А Бувальцеві Джо — що ж, нехай йому щастить. Генерал Лі не може послати йому ніякої допомоги, бо сам по вуха зав’яз у Вірджинії. Отож війська штату Джорджія — це єдине підкріплення, на яке Джонстон може сподіватись. Хоча він заслуговує на краще, бо з нього великий стратег. Він завжди справляється встигнути на місце раніш за янкі. Але мусить щоразу відходити назад, щоб утримати залізницю. І затямте мої слова: кали янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,— він пропав.

— Сюди? — скрикнула Скарлет.— Ви ж чудово знаєте, що так далеко янкі ніколи не дійдуть!

— Від Кеннесоу сюди всього двадцять дві милі, і я готовий битись об заклад з вами...

— Рете, гляньте-но в кінець вулиці! На ту юрбу! Це не солдати... І куди вони йдуть? Боже, та то ж негри!

Над вулицею здіймалася велика хмара рудої куряви, і з тієї хмари долинав тупіт багатьох ніг і хор доброї сотні гортанних негритянських голосів, що безтурботно виспівували духовний гімн. Рет зупинив екіпаж на узбіччі, і Скарлет зацікавлено приглядалася до спітнілих негрів з лопатами й кайлами на плечах, що їх супроводили офіцер та рій солдатів з відзнаками інженерних військ.

— Куди вони йдуть?..— повторила Скарлет.

І раптом вона розрізнила негра-заспівувача з першого ряду. Здоровило трохи не в шість з половиною футів на зріст, сліпуче-чорний шкірою, він ступав з пружною грацією дужої звірини, а білі його зуби аж виблискували, кали він затягував слова з гімну «Зійди, Мойсею». Та це ж не хто, як Здоровань Сем, наглядач із Тари — другого такого голосистого велетня й у світі не було! Але що він тут робить далеко від дому, тим паче коли в Тарі тепер нема управителя і Джералду так необхідна його допомога?

Коли Скарлет злегка підвелася на сидінні, щоб краще роздивитись, негр-велетень помітив її, і його чорне обличчя розпливлося в усміху впізнання. Він зупинився, випустив лопату з рук і рушив у бік Скарлет, гукаючи до негрів поруч:

— Господи Боже! Міс Скарлет! Гей, ’Лайджо! ’Постле! Профіте! Це ж наша міс Скарлет!

У лавах настало замішання. Натовп почав у непевності спинятись, дехто приязно заусміхався, а Здоровань Сем і з ним ще кілька негрів підбігли через дорогу до коляски. Навздогін їм кинувся з роздратованим криком офіцер:

— Назад у колону, хлопці! Назад, кажу, а то я... О, та це ви, місіс Гамільтон! Добридень, пані, і вам також, добродію. Що це ви підбурюєте мені людей до непослуху й бунту? Скільки з цими хлопцями мороки від самого ранку — один Бог свідок.

— Та не сваріть їх, капітане Рендл! Це ж наші негри. Оце Здоровань Сем, наш наглядач, а оце Ілайджа, Апостл, Профіт — усі вони з Тари. Звичайно, їм захотілося поговорити зі мною. То як ся маєте, хлопці?

Вона простягла їм руку, і її маленька біла долоня на хвилину зникла в їхніх величезних чорних лаписьках, і всі четверо аж підскакували, раді від зустрічі й гордощів, що от можуть похвалитись перед товаришами, яка вродлива їхня молода господиня.

— Що ви робите так далеко від Тари? А ви часом не втекли? Не боїтеся, що вас схопить патруль?

Вони мало не полягали з реготу, що з неї така дотепниця.

— Щоб ми втекли? — відказав Здоровань Сем.— Ні, ми зовсім не втекли. Нас вибрали, бо ми найдужчі й найздоровіші у Тарі.— Він гордо зблиснув зубами.— А по мене вмисне посилали, бо я вмію добре співати. Атож, мем,— місте’ Френк Кеннеді приїхав і забрав нас.

— Але навіщо, Семе?

— Як, міс Скарлет! Хіба ви не знаєте? Нам звелено копати канави, щоб білі жентмени мали де ховатись, коли прийдуть янкі.

Капітан Рендл і Скарлет з Ретом пересміхнулись, почувши таке своєрідне розуміння ролі шанців.

— А місте’ Джералд аж не як розсердився, коли мене забирали. Він сказав, що без мене ради не дасть. Але міс Еллен, вона сказала: «Беріть його, місте’ Кеннеді. Конфед’рації Сем більше придасться, як нам». І вона дала мені долара й наказала робити все, що білі жентмени звелять. Отак ми опинилися тут.

— Що це все означає, капітане Рендл?

— Та нічого особливого. Нам треба зміцнити фортифікації на підступах до Атланти — викопати ще кілька рядів стрілецьких шанців, а генерал не має змоги виділити на ці роботи солдатів. Отож довелося залучити для цього здоровіших негрів з плантацій.

— Але...

Холодний страх пронизав тіло Скарлет. Ще кілька рядів шанців! Навіщо їх так багато? Протягом останнього року навколо Атланти — за одну милю від центру міста — спорудили величезні земляні редути з батареями на них. Ці укріплення сполучили між собою шанцями, що миля за милею оперізують усе місто. А тут ще треба нових шанців!

— Але... Навіщо ці нові укріплення, коли їх і без того повно? Нам же й ті, що є, не потрібні. Адже генерал нізащо не допустить...

— Наші теперішні укріплення лише за милю від міста,— сухувато сказав капітан Рендл.— А це занадто близько... і занадто небезпечно. Нові шанці будуть трохи далі. Розумієте, ще один відступ — і наші війська стоятимуть уже на околицях Атланти.

Ту ж мить він пожалкував за ці останні слова, коли побачив, як очі Скарлет розширилися від страху.

— Але ми, звичайно, більше не відступатимемо,— хутко докинув він.— Позиції наші навколо Кеннесоу неприступні. Батареї розміщено на виступах гори, і вони тримають під обстрілом усі дороги. Янкі не зможуть прорватись.

Скарлет, однак, помітила, як офіцер опустив очі, коли на нього наче між іншим, але проникливо глянув Рет, і їй стало лячно. Вона пригадала Ретове зауваження: «Коли янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,— він пропав».

— Невже ви, капітане, гадаєте...

— Ні, звісно, що ні! Нема ніяких причин непокоїтись. Просто наш Джо любить застрахуватися про всяк випадок. Тільки через це ми й готуємо додаткові укріплення... Але мені вже пора. Приємно було поговорити з вами!.. Прощайтеся зі своєю господинею, хлопці, й рушаймо далі.

— Прощавайте, хлопці. А як хто з вас занедужає чи попаде в якусь халепу, повідомте мене. Я живу тут на Персиковій вулиці, майже крайній будинок на околиці. Стривайте хвильку...— Вона понишпорила в сумочці, але нічого там не знайшла.— Боже, нема ні мідяка. Позичте мені кілька центів, Рете. Ось візьми, Семе, купиш тютюну собі й хлопцям! І будьте чемними, виконуйте все, що капітан Рендл скаже.

Негри підрівнялися, знов збилася руда курява в повітрі, коли вони рушили, і Здоровань Сем знову затягнув той самий гімн:

— Скажіть, Рете, капітан Рендл збрехав мені, як і взагалі то властиво чоловікам — приховувати правду від жінок, боячись, що вони зімліють? Справді збрехав? Ой Рете, але ж коли нам ніщо не загрожує, то навіщо копати нові укріплення? Хіба в армії вже так мало солдатів, що треба забирати й негрів?

Рет прицмокнув на коня.

— В армії таки мало солдатів, навіть дуже мало. Бо інакше не вдавалися б до внутрішньої гвардії. А щодо шанців, то укріплення, як ви розумієте, мають прислужитись у разі облоги. Для генерала остання лінія оборони тут, під Атлантою.

— У разі облоги! О, завертайте коня назад! Я їду додому, додому в Тару, зараз же.

— А чого такий поспіх?

— Облога! Боже милий, облога! Я стільки наслухалась про облоги! Тато пережив одну облогу, чи то, може, його тато, але мій тато розповідав мені...

— Яку це облогу?

— Облогу Дрогеди[30], коли Кромвель переміг ірландців. Тоді обложені не мали що їсти, тато казав, що вони мерли з голоду просто на вулицях і врешті поїли всіх котів, і щурів, і навіть тарганів. Він казав, що наприкінці облоги вони навіть одні одних їли, хоч я так і не певна, вірити цьому чи ні! А коли Кромвель узяв місто, то всіх жінок... Облога! Мати Божа!

— Такої неосвіченої молодої особи, як ви, я зроду не зустрічав! Облога Дрогеди мала місце ще у тисяча шістсот якомусь там році, і містер О’Гара ніяк не міг бути її учасником. Та й, крім того, Шерман — це не Кромвель.

— Ні, але він ще гірший! Кажуть...

— Що ж до екзотичних наїдків, якими харчувались ірландці під час облоги... то я особисто волів би доброго соковитого щура, ніж оті потрави, які подають мені останнім часом у готелі. Ні, доведеться-таки вертатись до Річмонда. Там принаймні можна смачно попоїсти, коли маєш досить грошей.

Він насмішкувато спостерігав за переляком на її обличчі. Сердита сама на себе, що виказала перед ним свою стривоженість, вона вигукнула:

— А я й так не розумію, чому ви досі ще тут! Вас же тільки й цікавить, щоб жити з вигодами, наїдатись і... і все таке інше.

— Як на мене, то нема нічого приємнішого в світі, як добре попоїсти і м-м... все таке інше,— сказав він.— А відносно того, чому я тут... знаєте, я багато читав про те, як беруть в облогу фортеці чи міста, але на власні очі ні разу цього не бачив. Тож я й вирішив залишитись тут і придивитися. Мені це нічим не загрожує, бо я чоловік не військовий, а щось нове пізнати — завжди цікаво. Ніколи не проминайте нагоди пізнати щось новеньке, Скарлет. Це розширює розумовий обрій.

— Мій обрій і так досить широкий.

— Можливо, це й правда, хоч я б сказав... Але ні, це було б негалантно. А може, я тут для того, щоб урятувати вас, коли місто й справді опиниться в облозі. Я ще ніколи не рятував симпатичних дам у скруті. Це теж було б щось новеньке.

Вона розуміла, що він піддражнює її, але відчувала за його словами й певну серйозність. І все-таки шарпнула головою.

— Вам не треба мене рятувати. Я й сама зумію дати собі раду, дякую.

— Не кажіть цього, Скарлет. Думайте так, якщо вам охота, але ніколи, ніколи не кажіть цього знайомому чоловікові. Якраз у цьому й полягає вада дівчат-янкі. Вони були б найчарівніші у світі, якби не запевняли всіх: «Дякую, я й сама дам собі раду». Здебільшого вони кажуть правду, хай Бог їх боронить. Отож чоловіки й полишають їх самим давати собі раду.

— Ну це вже ви забалакались,— сухо зауважила Скарлет, бо ж не було більшої образи, як порівняння з дівчиною-янкі.— А про облогу ви, мабуть, кажете, щоб нагнати на мене страху. Ви ж знаєте, що янкі ніколи не підступлять до Атланти.

— Не мине й місяця, як вони будуть під містом — можу закластися з вами. Ставлю коробку найкращих цукерок проти...— Його темні очі затримались на її устах.— Проти вашого поцілунку.

На коротку хвилину страх перед навалою янкі стис їй серце, але почувши слово «поцілунок», вона забула про все інше. Це вже була знайоміша стихія, і куди цікавіша за всілякі військові операції. Насилу вона стримала задоволений усміх. Рет від того дня, коли подарував їй зеленого капелюшка, не зробив анічогісінько такого, що можна було б тлумачити, як прояв його закоханості. Ніколи їй не вдавалося перевести розмову з ним на особисті стосунки, хоч як вона силкувалась, а оце без ніякої заохоти з її боку він сам згадав про поцілунки.

— Прошу не розмовляти зі мною про такі інтимні речі,— холодно заявила вона, насупившись для годиться.— Але коли вже ви хочете знати, то мені приємніше було б порося поцілувати.

— Про смаки не сперечаються, та й крім того, я не раз чував, що ірландці дуже залюблені в поросят — вони навіть тримають їх у себе під ліжками. Але ви, Скарлет, аж пищите, так вам кортить цілуватись. Оце ж і клопіт ваш. Усі ваші кавалери або надміру поважали вас — бозна з якої причини,— або ж були надміру боязкі перед вами й не поводились так, як вам хотілося б. Внаслідок цього ви нестерпно задерли носа. Треба, щоб хтось вас цілував, і саме той, хто розуміється на цьому.

Розмова завертала зовсім не туди, куди Скарлет хотілося. З Ретом у неї завжди так виходило. Щоразу це був поєдинок, в якому вона зазнавала поразки.

— І себе ви, очевидно, вважаєте саме таким знавцем? — уїдливо запитала вона, ледве стримуючи лють.

— Так, безперечно, коли маю до цього охоту,— недбало відповів він.— Кажуть, що я цілую незрівнянно.

— О!..— почала вона, вкрай обурена таким нехтуванням її принад.— Таж ви...— І раптом вона знітилась і опустила погляд. Він усміхався, але в глибині його темних очей на мить зблиснув яскравий промінчик.

— Звичайно, ви, мабуть, здивовані, чому я, подарувавши вам капелюшка і цнотливо після того чмокнувши вас у щічку, в подальшому не зробив жодної спроби в тому ж напрямку...

— Мене це ніколи...

— Тоді ви зовсім не світська панна, Скарлет, і мені дуже прикро про це довідатись. Всі по-справжньому світські панни завжди дивуються, чому знайомі чоловіки не намагаються їх поцілувати. Вони розуміють, що не повинні цього жадати, і знають, що мусять вдавати ображених, коли ті це зроблять, але все-таки хочуть, щоб такі спроби робилися... Та дарма, моя люба, не журіться. Колись я поцілую вас, і вам це сподобається. Але не тепер, тож прошу вас набратися терпіння.

Вона бачила, що він просто дражниться з нею, і як завжди, це дратувало її. Занадто-бо багато було правди в його словах. Але й нехай, тепер вона зможе порвати з ним. Якщо він ще хоч раз дозволить собі з нею щось зайве, вона йому покаже.

— Чи не будете ви такі ласкаві й не одвезете мене назад, капітане Батлер? Я хочу вернутись до шпиталю.

— Справді хочете, мій янголе-доброчинцю? То вам нужа й помиї любіші від розмови зі мною? Що ж, боронь Боже, щоб я став на заваді, коли ваші роботящі ручки хочуть прислужитись Нашій Священній Справі.

Він завернув коня, і вони рушили у зворотному напрямі, до П’яти Променів.

— А щодо того, чому я не робив подальших спроб,— невимушено провадив Рет, так наче не помітив її знеохочення розмовою,— то причина в тому, що я чекаю, поки ви трохи подорослішаєте. Розумієте, для мене не буде великою насолодою поцілувати вас зараз, а я вельми егоїстичний у цих справах. Я ніколи не любив цілуватися з маленькими дівчатками.

Помітивши краєчком ока, як заходили її груди від ледь стримуваного обурення, він приховав іронічний осміх.

— Та й інше тут є,— неголосно додав він,— я чекаю, коли пам’ять про високодостойного Ешлі Вілкса трохи приблякне.

Згадка імені Ешлі гострим болем опекла Скарлет, гарячі сльози підступили їй до очей. Приблякне? Хоч би й сто років минуло від смерті Ешлі, пам’ять про нього ніколи в ній не приблякне. Вона подумала, що, може, Ешлі поранено й він помирає десь там далеко у полоні в янкі, і йому нема чим укритися, і нема коло нього близької душі, нема кому потримати його за руку, і раптом відчула в собі спалах ненависті до цього вгодованого чоловіка, що сидів поруч з нею й недбало цідив свої приховано-глузливі слова.

Злість не давала їй говорити, і якийсь час вони їхали мовчки.

— Тепер мені зрозуміло, власне, все про вас та Ешлі,— знов заговорив Рет.— Почавши від тієї не зовсім пристойної сцени у Дванадцяти Дубах, я спостерігав за вами і дійшов висновків. Яких саме? Ну, що ви й досі плекаєте дівчачу романтичну любов до нього, і що він відповідає на неї — наскільки його благородна натура це дозволяє. І що місіс Вілкс ні про що навіть не здогадується, даючи змогу вам двом майстерно її ошукувати. Мені зрозуміло майже все, ось тільки ще одна річ ятрить мою допитливість. Чи ризикнув високодостойний Ешлі поцілувати вас, поставивши таким чином на кін свою безсмертну душу?

Відповіддю йому було цілковите мовчання й обернена потилицею до нього голова Скарлет.

Ага, отже, він поцілував вас. Мабуть, тоді, коли приїздив у відпустку А тепер, оскільки він, можливо, загинув, ви шанобливо бережете цей поцілунок у глибині серця. Але я певний, що це у вас минеться, і коли пам’ять про його поцілунок пригасне, я...

Вона в нестямі обернулась до нього.

— Та йдіть ви під три чорти! — просичала вона, стягнувши зелені очі до вузьких шпаринок, що прискали ненавистю.— Зупиніть бричку, а то я вискочу на ходу. Я більше не хочу й бачити вас!

Рет зупинив повіз, але не встиг зійти й допомогти їй, як вона вже скочила на землю. Зачепившись криноліном за колесо, Скарлет на мить відкрила очам перехожих на майдані П’яти Променів свої нижні спідниці та панталони. Рет швидко нахилився й вивільнив її сукню. Не мовивши й слова, навіть не озирнувшись, вона кинулась геть, а він стиха засміявся й прицмокнув на коня.

Розділ ХVІІІ

Вперше від початку війни Атланта чула гарматні постріли. Раннім ранком, коли місто ще спало, долинав віддалений гуркіт канонади з гори Кеннесоу — глухий гул, що скидався на літній грім. Часом канонада пробивалася навіть ополудні, перекриваючи вуличний гамір. Люди намагалися не слухати її, намагалися розмовляти собі, сміятись, клопотатись повсякденними своїми справами, наче ніяких янкі нема близько, всього за двадцять дві милі від Атланти, але повсякчас вухом насторожено вловлювали відгомін стрілянини. Місто мало заклопотаний вигляд, і хоч би чим були зайняті у городян руки, слух їхній спрямований був у той бік, де точилися бої, а биття серця прискорювалось разів по сто на день. Чи вибухи голоснішають? Чи це тільки здається? І чи стримає цим разом ворога генерал Джонстон? Чи ж стримає?

Паніка могла вибухнути щохвилини. Відколи почався відступ, нерви чимдалі ставали все напруженіші, збудження досягало вже критичної межі. Про страх ніхто не говорив. Ця тема була табу, але загальна знервованість виявлялася в тому, що люди на весь голос осуджували генерала. Пристрасті розпалювалися. Шерман стояв під самою Атлантою. Ще один відступ — і конфедератів можуть відкинути на вулиці міста.

«Дайте нам генерала, що не відступатиме! Дайте нам такого, що рішуче перестав би відступати й дав ворогові бій!»

Під відлеглий гуркіт канонади міліція штату, ці «Браунові пестуни», і внутрішня гвардія маршем вийшли з Атланти, прямуючи до мостів та переправ на річці Чаттагучі, що їх вони мали захищати в тилу у Джонстона. День був сірий і хмарний, і коли вони проминули П’ять Променів і вийшли на дорогу до Марієтти, замжичив дощ. Однак непогода не завадила всьому місту висипати надвір дивитись, як вони відходять,— гурти городян зібралися під тентами крамниць на Персиковій вулиці, намагаючись підбадьорити воїнів напутніми вигуками.

Скарлет і Мейбел Меррівезер-Пікар дістали дозвіл на якийсь час вийти зі шпиталю на проводи цих загонів, оскільки в лавах внутрішньої гвардії були й дядечко Генрі Гамільтон та дідок Меррівезер,— дівчата стояли, затиснуті в юрбі біля місіс Мід, спинаючись навшпиньки, щоб краще бачити. Скарлет, попри властиву всім південцям готовність вірити лише в сприятливий перебіг військових дій, відчувала, як у неї холоне на душі, коли вона дивилась на цю строкату колону. Становище й справді, мабуть, скрутне, коли вже посилають на фронт ці тилові ошурки — дідів та хлопчаків! Правда, траплялися тут і цілком здорові молодики, що виділялись яскравою уніформою добірних частин міліції — капелюхи в них були з плюмажем, кінці поясів маяли на ходу. Переважали, однак, люди зовсім літнього віку й підлітки, і так багато їх було, аж серце Скарлет стискалось від жалю й страху. Сивобороді чоловіки, старші від її батька, силкувались, незважаючи на мжичку, простувати жвавою ходою під ритм полкового барабана й посвист пищалок. У першому ряду ступав дідок Меррівезер з накинутим на плечі найкращим пледом місіс Меррівезер, аби вберегтись від дощу; побачивши дівчат, він привітав їх широким усміхом. Вони помахали йому хустинками й гукнули «До побачення!», але Мейбел, схопивши Скарлет за руку, прошепотіла:

— Бідний дідусь! Одна добра злива, і його звалить з ніг. У нього такий ішіас...

У другому ряду марширував дядечко Генрі Гамільтон, піднявши комір довгого чорного плаща,— за поясом у нього були два пістолети з часів мексиканської війни, а в руці невеличкий саквояж. Обік нього йшов його чорний служник майже такого самого віку, що й господар,— він ніс розгорнуту над ними обома парасольку. Плече в плече з літніми чоловіками йшли молоді хлопці — віком десь так по шістнадцять років, не більше. Чимало було тут таких, що повтікали зі школи, щоб пристати до війська, де-не-де видніли групки у формах курсантів військових училищ: чорні півнячі пір’їни на маленьких сірих кашкетах обвисли під дощем, білі полотняні перев’язи на грудях наскрізь промокли. Серед них був і Філ Мід у хвацько збитому набакир капелюсі — він гордовито ступав з шаблею загиблого брата й двома кавалерійськими пістолетами за поясом. Місіс Мід спромоглася навіть усміхнутись до нього й помахати рукою, але коли він пройшов, на хвильку припала знеможена до плеча Скарлет.

Багато хто був зовсім без зброї, бо в Конфедерації бракувало для них і гвинтівок, і амуніції. Вони сподівалися на те, що озброяться коштом забитих чи полонених янкі. У багатьох стримів за халявою мисливський ніж або ж були в руках довгі важкі жердини з залізним вістрям, знані під назвою «списи Джо Брауна». Декотрі щасливці мали на плечах старовинні крем’яні рушниці, а на поясі ріжок з порохом.

Джонстон за час відступу втратив близько десяти тисяч чоловік і потребував десятитисячного підкріплення. Скарлет вражено подумала: «І оце таку він дістає підмогу!»

Коли почала з гуркотом проїздити артилерія, забризкуючи багнюкою глядачів на хідниках, Скарлет помітила молодого негра верхи на мулі поруч з гарматою. Приглянувшись до його шкіри кольору сідла, до поважного виразу в нього на обличчі, вона скрикнула:

— Це ж Моз! Той, що був з Ешлі! Чого він тут? — Скарлет пробилася на край хідника й гукнула: — Мозе! Стій-но!

Парубійко побачив її, натягнув повід, всміхнувся врадувано і хотів уже скочити на землю. Але промоклий до кісток сержант, що їхав за ним, закричав:

— Не рипайсь, хлопче, як не хоч на кострище! Нам треба швидше дістатись у гори.

Моз у непевності перевів погляд з сержанта на Скарлет, і та кинулась до нього через багнюку попід самими колесами гармат і схопилася за стремено.

— Тільки на хвильку, сержанте! Не злазь, Мозе. Але що ти тут робиш?

— Знов іду на війну, міс Скарлет. Сей раз укупі зі старим місте’ Джоном замість місте’ Ешлі.

— З містером Вілксом? — Скарлет сторопіла. Батькові Ешлі було під сімдесят.— А де ж він сам?

— Ззаду, де остання гармата, міс Скарлет. Отам ззаду.

— Я перепрошую, леді. Рушай, хлопче!

Скарлет хвилину стояла без руху по кісточки в багнюці, повз неї сунули гармати. «Та ні ж! — думала вона.— Цього не може бути. Він застарий. І так само проти війни, як і Ешлі!» Вона відступила на узбіччя і стала пильно придивлятись до облич тих, хто проїздив дорогою. Нарешті, коли серед хлюпоту багнюки й грюкоту з’явилась остання гармата, вона побачила його випростану щупляву постать з мокрим сивим волоссям, що спадало аж до шиї,— він невимушено сидів верхи на малій каштануватій кобилі, яка так граціозно ступала між калюж, немов леді в атласній сукні. Та це ж Неллі! Неллі — кобила місіс Тарлтон! Найбільша улюблениця своєї господині!

Помітивши Скарлет серед багнюки, містер Вілкс засяяв радісною усмішкою, зупинив коня, скочив на землю й підійшов до неї.

— Я дуже хотів побачитися з вами, Скарлет. У мене купа доручень до вас від ваших родичів! Але не було часу. Ми тільки вранці приїхали сюди і вже, як бачите, рушаємо далі.

— Ой, містере Вілкс! — скрикнула вона, розпачливо хапаючи його за руку.— Не їдьте! Чому саме ви повинні?

— Ага, то ви гадаєте, я надто старий! — усміхнувся він, і та усмішка була чисто як в Ешлі, тільки зморщок більше на обличчі.— Для піших переходів, я, можливо, таки застарий, але їхати верхи й стріляти ще можу. А місіс Тарлтон була така люб’язна, що позичила мені Неллі, тож конячка у мене добра. Маю надію, що з Неллі нічого не станеться, бо інакше я не зможу вернутись додому і показатися на очі місіс Тарлтон. Неллі — остання конячка, яка у неї була.— Він говорив ці слова всміхаючись, щоб розвіяти страхи Скарлет.— Ваші мама, й тато, й сестрички почувають себе добре і передають вам вітання. А ваш тато мало не вирушив сьогодні разом з нами на війну.

— Ой, ні! — скрикнула перелякана Скарлет.— Тільки не тато! Йому ж не можна!

— Не можна, а проте він збирався. Звичайно, марширувати зі своїм скаліченим коліном йому незмога, але він мав намір приєднатися до кінноти. Ваша мама погодилась, однак за умови, що він вільно перемахне через огорожу вигону, бо, як вона сказала, в армії ще й не такі, може, перепони доведеться брати. Ваш тато подумав, що це йому заіграшки, але — чи ж повірите? — коли його кінь підскочив до огорожі, то став, мов укопаний, і ваш тато перевертом полетів уперед! Лише дивом він не скрутив собі в’язів! Але ж ви знаєте, який він затятий. Тільки звівся на ноги, сів верхи й знову погнав коня на огорожу. Отож чи повірите, Скарлет,— кінь тричі скидав його, поки врешті місіс О’Гара з Порком якось уклали його в постіль. Він був просто у знетямі й присягався, що це все ваша мама наврочила йому. Ні, для діючої армії він таки непридатний. Але вам, Скарлет, нема чого тут соромитись. Кінець кінцем хтось же мусить лишатися вдома й вирощувати хліб для війська.

Скарлет зовсім цього не соромилась, а просто відчула величезну полегкість.

— Індію з Душкою я відіслав до Берів у Мейкон, і тепер містер О’Гара наглядає і за Дванадцятьма Дубами... Ну, я мушу вже їхати, голубонько. Дозвольте, я поцілую ваше гарненьке личко.

Скарлет підставила йому уста, а в самої аж грудка підкотилась до горла. Вона так любила містера Вілкса! А колись — давно-давно! — мріяла стати його невісткою.

— Цей ось поцілунок передайте тітоньці Дріботуп, а цей — Мелані,— сказав він, ще два рази легенько доторкаючись її губами.— Як вона, Мелані, почуває себе?

— Нічого, добре.

— Ох, як би мені хотілося побачити свого першого онука! — Його задумливі сірі очі були звернені до Скарлет, але дивилися крізь неї і повз неї, як то й з Ешлі бувало, наче він прозирав у якийсь незвісний нікому світ.— Прощавайте, голубонько.

Він скочив у сідло й погнав кобилу легким чвалом — капелюх у руці, срібне волосся відкрите мжичці. Скарлет вернулась на своє місце біля Мейбел та місіс Мід, і лише тут до неї дійшов справжній сенс його останніх слів. Пойнята забобонним страхом, вона перехрестилася й спробувала проказати молитву. Він говорив про смерть достоту так само, як давніше Ешлі, і ось тепер Ешлі... Ніхто й ніколи не повинен говорити про смерть! Згадувати смерть — це спокушати провидіння. Коли жінки всі втрьох верталися під дощем назад до шпиталю, Скарлет подумки молилася: «Пощади його, Господи. Пощади його й Ешлі!»

Відступ від Долтона до гори Кеннесоу тривав від початку травня до половини червня, і коли настали спекотні й дощові червневі дні, а Шерман так і не зміг вибити конфедератів з крутих осклизлих схилів, надія знову ожила в серцях мешканців Атланти. Люди побадьорішали й прихильніше стали відгукуватись про генерала Джонстона. Коли ж дощовитий червень змінився ще дощовитішим липнем, а конфедерати, відчайдушно обороняючись зі своїх укріплень на схилах гори, все не пропускали Шермана далі, атлантців охопили невтримні веселощі. Надія вдарила їм у голову, як шампанське. Ура! Ура! Ми зупинили їх! Спалахнула справжня епідемія вечірок та балів. Коли до Атланти бодай тільки на одну ніч прибував з фронту гурт воїнів, на честь їх влаштовувано обід з танцями опісля, і дівчата — по десятеро на кожного військового — одна перед одною домагалися права потанцювати з ними.

Атланту вщерть затовпили приїжджі: біженці, родичі поранених, що лежали у шпиталях, дружини й матері тих, що билися на узгір’ях,— вони хотіли бути ближче до своїх на випадок, якщо тих поранять. Крім того, цілі зграйки дівчат насунули на місто з усієї округи, де не лишилося жодного чоловіка віком від шістнадцяти до шістдесяти років. Тітонька Туп вельми несхвально дивилася на цих осіб, вважаючи, що вони прибули до Атланти лише з наміром роздобутися на жениха; вражена безсоромністю їхньою, вона запитувала себе: куди це котиться світ? Скарлет теж їх не схвалювала. Її аж ніяк не тішило суперництво цих шістнадцятиліток, рожеві щічки й осяйні усмішки яких примушували забувати, що вони вдягнені у двічі перелицьовані сукні й узуті в латані-перелатані черевички. Сама вона мала гарніші й новіші туалети, ніж у більшості дам,— завдяки Ретові Батлеру, що з останнього свого плавання привіз для неї нові тканини, але годі було заперечити, що їй уже дев’ятнадцять і вона вже не помолодшає, а чоловіків більше ваблять ці дурненькі дівчиська.

Куди вже їй, удові з дитиною, змагатися з цими юними вертихвістками, думала Скарлет. Щоправда, її саму в ці піднесені дні власне вдівство та материнство обтяжували менше, ніж будь-коли. Вдень заклопотана у шпиталі, а ввечері заморочена танцями, вона рідко навіть бачила Вейда. А часом і взагалі надовго забувала, що в неї є дитина.

У ці теплі вільготні літні вечори всі будинки в Атланті були широко відчинені для воїнів, оборонців міста. Особняки від вулиці Вашингтона до Персикової сяяли вогнями, скрізь влаштовувано прийоми на честь військових, які навіть не встигали змити з себе окопну багнюку, і нічну тишу сповнювали звуки банджо й скрипок, шурхіт ніг у танцях, веселий сміх. Гості громадились круг піаніно й захоплено співали «Твій лист прийшов, але запізно», а обшарпані кавалери значливо поглядали на дівчат, які пересміювалися з-за віял з індичого пір’я, даючи воякам наздогад, що як надто зволікатимуть, то й зовсім спізняться. Самі ж дівчата не зволікали, коли це від них залежало. Вони без зайвих розважань кидалися в шлюбний стан, підхоплені, як і все місто, виром знервованих веселощів та збудження. Так багато було весіль того місяця, коли Джонстон стримував противника біля гори Кеннесоу, весіль, на яких усміхнена від щастя молода йшла до вінця в позичених у кількох подруг святкових шатах, а наречений у штанях з латкою на коліні, об яке билася шабля! Так багато було запалу, так багато вечірок і розваг! Ур-ра! Джонстон утримує противника за двадцять дві милі від міста!

Оборонні лінії південців навколо Кеннесоу були справді-таки неприступні. Після двадцяти п’яти днів безперервних боїв навіть генерал Шерман переконався в цьому. Тоді, змінивши плани, він знову широким обхідним маневром спробував уклинитесь поміж конфедератами та Атлантою. І знову ця стратегія спрацювала. Щоб захистити свої тили, Джонстон мусив покинути висоти, на яких так добре був закріпився. Під час цього відступу він втратив третину людей, а рештки їх, виснажені до краю, поволі посувалися під дощем до річки Чаттагучі. Конфедерати не могли сподіватись на підкріплення, тоді як до Шермана залізницею, що тепер від Теннессі на південь до самого терену бойових дій була в руках янкі, день у день прибували свіжі частини й амуніція. Отож сірі лави відступили ще далі багнистою рівниною в напрямку до Атланти.

Втрата цих, як вважалося, неприступних позицій викликала в місті нову хвилю тривоги. Протягом двадцяти п’яти днів буйних нестримних веселощів усі запевняли одне одного, що такого не може статися. І ось тепер воно сталося! Але генерал, безперечно, затримає янкі по той бік річки. Хоча, Бог свідок, річка всього лише за сім миль від міста!

Однак Шерман, ізнов обійшовши конфедератів з флангу, перебрався через річку вище за течією, і знеможеним оборонцям довелося в поспіху кинутись у каламутні жовті води, щоб стати грудьми перед загарбниками, які рвалися до Атланти. Вони нашвидкуруч окопалися в долині Персикового струмка на північ від міста. Атланту опосіли паніка й розпач.

Бій і відступ! Бій і відступ! І кожен черговий їхній відступ наближав янкі до міста. Персиковий струмок лише за п’ять миль від Атланти! Що собі думає генерал?

Крик «Дайте нам командира, що перестав би відступати й дав ворогові бій!» досяг навіть Річмонда. У Річмонді розуміли, що взяття Атланти означатиме програш війни, тож коли військо Конфедерації відійшло на цей бік річки Чаттагучі, генерала Джонстона зняли з командувача. На чолі армії поставлено генерала Гуда, командира одного з корпусів у Джонстона. Місто полегшено перевело подих. Гуд не відступить, цей височенний кентуккієць з розмаяною бородою і полум’яним поглядом! У нього була репутація затятого, мов бульдог. Він виб’є янкі на той бік Чаттагучі й віджене їх назад аж: до Долтона. Але у війську чулися інші голоси: «Верніть нам Бувальця Джо!», бо солдати пройшли з ним усі ці виснажливі милі від самого Долтона, і знали те, чого цивільні й не могли знати,— які величезні труднощі довелося долати солдатам разом із Джо.

Тим часом Шерман не став чекати, поки Гуд перегрупує сили для наступу. На другий день після зміни командування Шерман блискавично вдарив на містечко Декейтер — це шість миль за Атлантою,— захопив його й перетяв там залізницю, позбавивши цим самим Атланту зв’язку з Огастою, Чарлстоном, Вілмінгтоном і Вірджинією. Цей удар по Конфедерації був нищівний. Настав час для рішучих дій! Атланта вимагала дати відсіч!

Нарешті одного спекотного липневого дня її бажання здійснилося. Генерал Гуд не тільки, перестав відступати, а й дав бій. Піднявши свою піхоту з шанців над Персиковим струмком, він кинув її в запеклу атаку на сині лави, що вдвічі перевищували конфедератів чисельністю.

Перелякані городяни, молячи Бога, щоб Гуд відбив янкі, прислухалися до гарматного гуркоту і потріску тисяч гвинтівок, що їх у центрі міста чути було так, наче бої точилися не за п’ять миль, а на сусідній вулиці. Всі чули гул канонади, бачили клуби диму, завислі, мов хмарки, над деревами, проте минуло вже кілька годин, а про перебіг бою ніхто нічого певного не знав.

Перші звістки прийшли аж надвечір, але вони були неясні й суперечливі і викликали острах,— принесли-бо їх солдати, поранені ще на початку битви. Поодинці й гуртами добиралися ці люди до міста, легше поранені допомагали тим, хто насилу міг переставляти ноги. Невдовзі вони вже сунули цілим знеможеним потоком, прямуючи до міських шпиталів,— обличчя чорні, як у негрів, від пороху, бруду й поту, рани неперев’язані, кров запеклася струпами, над якими кружляють мухи.

А що будинок тітоньки Туп був один з крайніх на північній околиці міста, поранені один за одним підходили до їхньої хвіртки, важко опадали на моріжок і хрипко видушували з горла:

— Води!

Усе це палюче надвечір’я тітонька Туп та її домашні, білі й чорні, стояли на сонці з відрами води й бинтами, черпали кухлями воду і перев’язували рани, поки не скінчилися бинти й не вийшов запас подертих на стяжки простирадел та рушників. Тітонька Туп зовсім забула, що, побачивши кров, вона неодмінно зімліває, і щиро працювала, аж доки не намуляла своїх куцих ніжок у надто тісних пантофлях і вже не годна була й стояти. Навіть Мелані, хоч уже досить помітно заокруглилась тілом, відкинула сором’язливість і ревно докладала рук нарівні з Пріссі, куховаркою і Скарлет, а обличчя її було напружене ледве чи менш, ніж у поранених. Коли ж вона врешті знепритомніла, не знайшлося куди її покласти, крім як на кухонний стіл, бо на всіх ліжках, канапах і кріслах у домі лежали й сиділи поранені.

Забутий усіма в цьому шарварку, малий Вейд присів навпочіпки за поруччям веранди перед будинком і виглядав на моріжок, наче зацькований кролик з клітки — очі його були широко розкриті зі страху, він безперестану смоктав великого пальця й гикав. Скарлет ненароком звернула на малого увагу й гостро кинула йому:

— Іди пограйся на задньому дворі, Вейде Гамільтоне!

Але він був такий нажаханий моторошними сценами, які бачив перед очима, що просто не міг послухатись її.

По всьому подвір’ю лежали розпростерті людські тіла — люди були занадто знеможені, щоб іти далі, занадто виснажені від ран, щоб зрушити з місця. Дядько Пітер садовив їх, скільки вміщувалось у коляску, й відвозив до шпиталю, і так раз за разом, поки стара шкапа не стала, вся вмилена. Місіс Мід і місіс Меррівезер прислали й свої повози — їх теж завантажували пораненими, аж прогиналися ресори, і відправляли в дорогу.

Пізніш у довгому задушному літньому смерку стали прибувати з місця бою санітарні карети та інтендантські фургони, покриті забагнюченим брезентом, а далі й звичайні фермерські підводи, вози, запряжені биками, і навіть приватні екіпажі, реквізовані задля потреб медичної служби. Вони проїздили повз будинок тітоньки Туп зі своїм вантажем поранених і вмирущих людей, підскакуючи на вибоїстій дорозі й зрошуючи кров’ю руду пилюгу. Забачивши жінок з відрами й ковшами, возії зупиняли підводи, і вигуки та шепоти звідти зливались у суцільний хор:

— Води!

Скарлет підтримувала хиткі голови, щоб не розхлюпати воду мимо спечених уст, виливала її цеберками на запорошені, розпалені як у лихоманці тіла і на відкриті рани, прагнучи бодай на хвилину дати полегкість пораненим. Звівшись навшпиньки, вона простягала ковша возіям і питала, завмираючи серцем:

— Ну як там? Як там?

І від усіх чула відповідь:

— Хто й зна, пані. Поки що неясно.

Настала ніч, але задуха не спадала. У повітрі — ані шелесне, а від соснових смолоскипів, що їх тримали негри, було ще й гарячіше. Пилюка забивала Скарлет ніздрі, сушила губи. Її блідо-бузкове ситцеве плаття, недавно випране й тільки вранці накрохмалене, досі вже просякло кров’ю, брудом і потом. Ось це й мав на увазі Ешлі, коли писав, що війна — не слава, а бруд і страждання.

Утома надавала всьому навколишньому нереального вигляду, як у кошмарному сні. Не могло усе це діятися насправді, а якщо таки діялося, то світ хіба збожеволів. Бо інакше чого б вона стояла тут, на мирному подвір’ї тітоньки Туп, серед миготливого світла, й остуджувала водою тіла своїх залицяльників у передсмертну їхню хвилину? З них і справді багато хто залицявся був до неї, і тепер, упізнаючи її, силувався всміхнутись. Чимало було її знайомих серед тих, які, шкультигаючи, добиралися сюди темною курною дорогою, дехто з них і помирав тут у неї на очах, і москіти густо обсідали їхні закривавлені обличчя. А з багатьма ж ними вона танцювала й сміялася, грала їм музику й співала, піддражнювала їх, підохочувала й навіть кохала — нехай і трошки...

На дні воза, запряженого мулами, під купою тіл вона побачила ледь живого від рани в голову Kepi Ешберна. Але витягти Kepi звідти, не потривоживши шістьох інших поранених, вона не змогла, і його відвезли до шпиталю. Згодом вона почула, що він помер ще до того, як потрапив на очі лікареві, і невідомо де була його могила. Дуже багатьох цього місяця ховали в неглибоких, поспіхом викопаних ямах на Оклендському кладовищі. Мелані ще переживала, що вони не мають бодай пасма волосся Kepi, аби переслати його матері в Алабаму.

Задушливій ночі усе не було кінця, у Скарлет і тітоньки Туп спина боліла й ноги підгиналися з утоми, і вони знов і знов питали у новоприбульців:

— Ну як там? Як там?

І після довгий годин дочекалися нарешті відповіді — відповіді, яка змусила їх побіліти й вражено втупитись одна в одну:

— Ми відступаємо.

— Нас відкидають.

— Їх у сто разів більше, як нас.

— Янкі відрізали кінноту Вілера біля Декейтера. Йому треба підмоги.

— Наші ось-ось будуть у місті.

Скарлет і Туп вражено вхопились одна за одну, щоб не впасти.

— То це... янкі сюди підходять?

— Атож, мем, підходять, тільки далеко вони не зайдуть.

— Не переймайтесь так, міс, Атланти вони не візьмуть.

— Це правда, мем, у нас шанців круг міста на мільйон миль.

— Я сам чув, як Бувалець Джо казав: «Я можу утримувати Атланту довіку».

— Але Джо вже нема в нас. Тепер у нас...

— Мовчи, бевзю! Хочеш нагнати страху дамам?

— Янкі, пані, ніколи не візьмуть цього міста.

— А чого б вам, леді, не перебратись до Мейкона чи ще куди, де безпечніш? Хіба у вас нема десь там родичів?

— Янкі, правда, не захоплять Атланти, але жінкам тут буде непереливки, як янкі напосядуть.

— Стрілянина страшна буде.

Наступного дня під теплим парним дощем переможене військо тисячною масою ринуло через місто — люди йшли знеможені від голоду і втоми, виснажені боями й відступами впродовж двох з половиною місяців, і з ними схожі на городніх опудал сухоребрі коні, що тягли гармати та зарядні ящики, абияк прикріплені до лафетів обривками мотуззя або пасками з сириці. Проте це не був відступ безладним натовпом, це не була втеча. Вони йшли колонами, зберігаючи бадьорий вигляд, попри всі свої лахмани, а обстріпані червоні бойові стяги майоріли під дощем. Бувалець Джо навчив їх, що відступ — такий самий важливий стратегічний маневр, як і наступ. Зарослі бородами, обшарпані, вони затопили Персикову вулицю, виспівуючи «Меріленде, Меріленде!», і ціле місто виходило їм назустріч. З перемогою чи поразкою вони прийшли, але це були їхні солдати.

Міліція штату, яка ще недавно вирушала на фронт, хизуючись новенькою уніформою, тепер нічим не різнилася від решти війська, така вона стала брудна й зашоргана. Та й в очах у міліціантів з’явилося щось нове. Три роки постійних виправдовувань і пояснень, чому вони не на фронті, були вже позаду. Тепер, скуштувавши пороху, вони відчули в собі певність. Багато хто з них відпокутував дозвільне життя драматичною смертю. А живі зробилися ветеранами, нехай і швидкоспеченими, але все-таки ветеранами, які чесно виконували свій обов’язок. Вони шукали очима знайомих серед городян, дивилися на них впевненим і гордим поглядом. Тепер вони могли високо підносити голову.

Проходили літні чоловіки та юнаки з внутрішньої гвардії, діди з сивими бородами насилу переставляли ноги від перевтоми, юнаки мали заклопотані обличчя підлітків, що їх життя передчасно обтяжило проблемами дорослого світу. Скарлет побачила серед них Філа Міда й ледве розпізнала його, так він почорнів від пороху й бруду, так схуд лицем від напруги й утоми. Поруч з ним прокульгав дядечко Генрі з непокритою головою під дощем, на плечах маючи стару церату з вирізом для голови. Дідок Меррівезер їхав на лафеті, завинувши босі ноги клаптями коца. Але Джона Вілкса Скарлет не добачила, хоч і як намагалася виловити його поглядом.

Джонстонові ветерани, на відміну від інших, ішли, не показуючи втоми й виснаження, за три роки війни привчившись ніколи не втрачати бадьорості,— у них ще ставало духу підморгувати й махати рукою гарненьким дівчатам або підпускати шпильки на адресу чоловіків, які досі були не у військовій формі. Вони прямували до шанців, що оперізували місто — не до мілких нашвидку викопаних канав, а до справжніх земляних укріплень, завглибшки по груди, обкладених мішками піску і з понатицяним угорі кіллям. Миля за милею ці траншеї тяглися навколо міста — руді шпарини шанців з рудими ж насипами поверху, приготовлені для тих, хто мав тут зайняти оборонні позиції.

Городяни вітали вояків так, наче ті поверталися з перемогою. Страх опосів кожне серце, але тепер, коли вони знали всю правду, коли сталося найгірше й війна підступила до самого їхнього подвір’я, місто змінилося. Не було ані паніки, ані істерії. На обличчі не показували того, що гнітило серце. Кожен виглядав бадьорим, хоч і силувана була та бадьорість. Кожен намагався мужньо і з вірою дивитися в обличчя солдатам. Кожен повторював слова Бувальця Джо, сказані перед тим, як його зняли з командування: «Я можу утримувати Атланту довіку».

Тепер, коли довелося відступити й генералові Гуду, чимало з’явилося й серед цивільних таких, що хотіли б, як і солдати, повернення Джонстона, тільки вони не важились висловлювати це вголос, задовольняючись тим, що підбадьорювали себе висловом Бувальця Джо:

«Я можу утримувати Атланту довіку».

Гуд відкинув обережну тактику генерала Джонстона. Він нападав на янкі зі сходу, нападав з заходу. Шерман кружеляв довкола Атланти, мов боксер, що вишукує вразливе місце на тілі суперника, і Гуд вирішив не сидіти у своїх шанцях, віддавши ініціативу в руки янкі. Він сміливо вийшов їм назустріч і запекло атакував їх. Бої під Атлантою та Езра-Черчем тривали кілька днів, і були вони такі серйозні, що порівняно з ними битва над Персиковим струмком здавалася легенькою перестрілкою.

Однак янкі все не відступалися. Вони зазнали тяжких втрат, але могли собі це дозволити. І весь час їхні батареї обстрілювали Атланту, вбивали людей у домівках, зривали дахи з будівель, робили величезні вирви посеред вулиць. Городяни ховалися хто де міг — у погребах, у викопаних ямах, у неглибоких тунелях на залізничних переїздах. Атланта була в облозі.

За одинадцять днів, відколи генерал Гуд прийняв командування, він втратив майже стільки ж чоловік, скільки Джонстон за сімдесят чотири дні боїв та відступів, а місто тим часом обложили з трьох боків.

Залізниця від Атланти до Теннессі тепер уся була в руках у Шермана. Його армія перетяла колію, яка сполучала Атланту з Алабамою на південному заході, і стояла вже по другий бік залізничної лінії на схід. Вільною залишилася тільки залізниця на південь, до Мейкона й Саванни. Місто затовпили солдати, переповнили поранені й біженці, і ця єдина лінія не могла задовольнити навіть найпекучіших потреб обложеного міста. Допоки, однак, ця дорога була відкрита, Атланта могла триматись.

Скарлет пойняло жахом, коли вона усвідомила, якого значення набула залізнична лінія на південь і як запекло Шерман намагатиметься її захопити, як відчайдушно оборонятиме її Гуд. Ця ж бо лінія проходить через рідну округу Скарлет, через Джонсборо. А Тара від центру округи всього за п’ять миль! Проти Атланти, цього гуркітливого пекла, Тара здавалася райським тихим закутком, але ж від Джонсборо Тара була всього за п’ять миль!

У день битви за Атланту Скарлет і багато інших дам сиділи на пласких дахах комор і, затінившись маленькими парасольками, спостерігали за ходом бойових дій. Але кали перші снаряди стали падати на вулиці міста, вони поховались у погреби, і того ж вечора почалася справжня втеча жінок, дітей і старих з міста. Прямували втікачі до Мейкона, і багато хто, кому в той вечір пощастило сісти на поїзд, уже разів п’ять-шість здійснював цю подорож при кожному черговому відступі Джонстона від Долтона. Але якщо поверталися вони до Атланти з сякими-такими речами, то цим разом вибирались, майже нічого з собою не взявши. У більшості були в руках лише невеликий саквояж та скромний сніданок у вузлику. І тільки часом трапляли на очі перелякані челядники, що несли срібні дзбанки, ножі й виделки чи родинні портрети, вцілілі після попередньої втечі.

Місіс Меррівезер і місіс Елсінг відмовилися виїжджати, їх потребували у шпиталі, і крім того, як вони гордо ознаймили, ніякі янкі їм не страшні й не примусять їх покинути рідні домівки. Але Мейбел з дитиною та Фенні Елсінг виїхали до Мейкона. Місіс Мід уперше за все своє подружнє життя виявила непокору й категорично відмовилась сісти в поїзд, чого вимагав чоловік. Її послуги ще знадобляться йому — так вона твердила. До того ж неподалік звідси у шанцях Філ, і їй треба бути тут на випадок, якщо...

Місіс Вайтінг, однак, як і багато інших дам, знайомих Скарлет, виїхала. Тітонька Туп, яка першою осудила Бувальця Джо за його тактику відступу, і валізи почала пакувати в числі перших. У неї дуже слабкі нерви, сказала вона, і гуркіт їй вадить. Від вибуху вона може зімліти й не встигне дістатись до погреба. Ні, вона зовсім не боїться. Її дитячий ротик спробував прибрати войовничого виразу, але це їй не вдалося. Вона вирішила поїхати до Мейкона й зупинитись там у своєї кузини, старенької місіс Бер, а дівчат забрати з собою.

Скарлет не хотіла виїздити до Мейкона. Хоч і як її страхали вибухи снарядів, вона воліла зоставатись в Атланті, а не їхати до цієї місіс Бер у Мейконі, яку ненавиділа всім серцем. Кілька років тому місіс Бер застукала Скарлет на одній вечірці у Вілксів, як вона цілувалася з її сином Віллі, і назвала Скарлет «вітрогонкою». «Ні,— заявила Скарлет тітоньці Туп.— Я вернуся додому в Тару, а з вами нехай їде Меллі».

Почувши це, Мелані злякалась і кинулася в плач. Тітонька Туп подалася шукати доктора Міда, а Мелані тим часом схопила Скарлет за руку й стала благати:

— Дорогенька, не їдь до Тари, не кидай мене! Мені самій буде так самотньо! Ой Скарлет, я просто помру, якщо тебе не буде поруч, коли настане пора. Так, так, я знаю, у мене є тітонька Туп, і вона така добра. Але ж кінець кінцем у неї ніколи не було дітей, і часом вона так діє мені на нерви, що хоч криком кричи. Не кидай мене, голубонько. Ти ж мені була як сестра, та й крім того,— вона усміхнулася крізь сльози,— ти ж обіцяла Ешлі подбати про мене. Він казав мені, що попросить тебе.

Скарлет вражено дивилась на Меллі. Як може Меллі так її любити, коли вона насилу стримується, щоб не показати всієї своєї зневаги до неї? Невже Меллі така дурна й не здогадується, що вона, Скарлет, потай кохає Ешлі? Адже вона сотні разів зраджувала себе в ці болісні місяці чекання звістки від нього. Але Мелані нічого не бачила. Мелані здатна бачити лише добре в тих людях, яких любить... А вона й справді обіцяла Ешлі доглянути Мелані. «Ой Ешлі, Ешлі! Ти, певне, загинув, тебе вже, мабуть, не один місяць нема серед живих. А моя обіцянка зв’язує мене по руках і ногах!»

— Що ж,— сказала вона шорстко.— Я обіцяла йому і не відмовляюся від свого слова. Але до Мейкона я не поїду, щоб жити з цією старою каргою Бер. Я б їй за п’ять хвилин видерла очі! Я вернуся додому до Тари й можу тебе забрати з собою. Мама дуже цьому зрадіє.

— Це було б чудово! Твоя мама така мила. Але ж тітонька просто не переживе, ти знаєш, якщо не буде біля мене, коли настане моя пора, а до Тари вона, мабуть, не погодиться їхати. Це занадто близько від фронту, і тітонька побоїться.

Прибіг захеканий доктор Мід — з наполоханого белькоту тітоньки Туп йому здалося, що у Мелані почались передчасні перейми, тож тепер він страшенно обурився, чом його без потреби відірвали від роботи. А коли дізнався про причину переполоху, заодно залагодив і цю справу.

— Вам, міс Меллі, ні в якому разі не можна їхати до Мейкона. Якщо ви поїдете, я ні за що не відповідаю. Поїзди переповнені, ходять нерегулярно, пасажирів будь-якої хвилини можуть висадити хоч би й серед лісу, якщо ешелон знадобиться для поранених, чи військ, чи амуніції. У вашому стані...

— Але якщо я поїду зі Скарлет до Тари...

— Я заявляю, що вам не можна нікуди їхати. До Тари йде той самий поїзд, що й до Мейкона, і умови поїздки ті самі. Крім того, ніхто не знає, де саме янкі зараз, вони можуть бути де завгодно. Ваш поїзд можуть навіть захопити. Але навіть якщо ви без пригод дістанетесь до Джонсборо, звідти ще п’ять миль труської дороги до Тари. Така подорож не для жінки у вашому стані. Та ще й те, що там на всю округу нема жодного лікаря, відколи доктор Фонтейн пішов до війська.

— Але там є повитухи...

— Я сказав: нема лікаря,— гостро повторив він, кидаючи мимоволі погляд на її тендітну постать.— Вам не можна нікуди їхати. Це може бути небезпечно. Ви ж, гадаю, не хочете народити дитину в поїзді або на бричці?

Від цієї суто професійної прямоти дами зніяковіло почервоніли й примовкли.

— Ви повинні лишатися тут, де я можу наглядати за вами, і повинні лежати в постелі. І щоб ніякої біганини сходами в погріб і назад, навіть якщо снаряд влетить у вікно. Врешті, тут не так і небезпечно. Ще трохи часу, і ми відіб’ємо янкі... Отож ви, міс Туп, вирушайте собі до Мейкона, а юні леді нехай залишаються тут.

— І без нічиєї опіки? — скрикнула та, вражена жахом.

— Вони вже заміжні жінки,— терпко відказав лікар.— Та й місіс Мід лише за два будинки звідси. А що місіс Меллі при надії, вони взагалі уникатимуть чоловічого товариства. Та Боже мій, міс Туп! Зараз війна, і не час думати про світські приписи. Нам треба думати про здоров’я міс Меллі.

Він рішучою ходою вийшов з кімнати, але на веранді затримався, поки підійшла Скарлет.

— Я говоритиму з вами без манівців, міс Скарлет,— почав він, поскубуючи сиву борідку.— Ви, здається, не позбавлені тверезого глузду, тож обійдемося без цих жіночих манірностей. Щоб я більше не чув ніяких розмов про від’їзд міс Меллі. Я не певен, чи вона витримає дорогу. Навіть за найсприятливіших умов пологи у неї будуть нелегкі — дуже вузький таз, як ви знаєте, тому доведеться, мабуть, накладати щипці, і я не хотів би полишати це на якусь темну повитуху-негритянку. Жінкам з її будовою взагалі не слід родити, але... Одне слово, спакуйте речі міс Туп і відправте її до Мейкона. Вона така наполохана, що тільки нервуватиме міс Меллі, а це їй може зашкодити. І ще одне, панночко.— Він пронизливо глянув на Скарлет.— Про ваш від’їзд додому щоб я теж більше не чув. Ви залишитеся з міс Меллі, доки не народиться дитина. Ви ж не боїтеся, гадаю?

— Я — ні! — відважно збрехала Скарлет.

— Ну й молодця. За вами наглядатиме міс Мід, а ще я пришлю до вас стару Бетсі готувати їсти, якщо міс Туп надумає забрати з собою челядь. Чекати доведеться недовго. Пологи мають бути тижнів за п’ять, хоча з першою дитиною, та ще коли така стрілянина кругом, нічого не можна сказати напевно. Може бути будь-якого дня.

Отож тітонька Туп, заливаючись слізьми, відбула до Мейкона, забравши з собою дядька Пітера та куховарку. Коляску й коня вона в пориві патріотизму пожертвувала на шпиталь, хоч одразу й пошкодувала за цим, що викликало новий потік сліз. А Скарлет і Мелані залишилися самі з Вейдом і Пріссі в домі, де стало значно тихіше, незважаючи на безперестанний гуркіт гармат.

Розділ XIX

У ті перші дні облоги, коли янкі то там то сям пробували прорвати оборону міста, гарматні вибухи наганяли такий страх на Скарлет, аж вона руками затикала вуха й безпорадно скулювалась, чекаючи, що ось-ось її розірве й змете у вічність. Коли чувся посвист снаряда, який звістував близький вибух, Скарлет кидалася до кімнати Мелані, падала на ліжко поруч з нею, і вони, притиснувшись одна до одної і зойкаючи, занурювались обличчям під подушку. А Пріссі та Вейд бігли до погреба й присідали там навпочіпки в павутинячій темряві — вона верещала на весь голос, а він гикав і схлипував.

Задихаючись між пухових подушок і чуючи виття смерті над головою, Скарлет кляла подумки Мелані, що через неї не могла сховатися в безпечному місці під сходами. Але лікар заборонив Мелані ходити, і Скарлет мусила залишатися при ній. До страху бути роздертою на шматки домішувався не менший страх, що в Мелані можуть будь-якої хвилини початися пологи. Скарлет щоразу обливало липучим потом, коли вона про це думала. Що їй робити, як у тієї почнуться перейми? Вона відчувала, що скорше помре, ніж піде шукати десь лікаря, коли снаряди порощать по вулиці, мов квітневий град. Та й Пріссі, вона знала,— хоч забий її до смерті, не покаже носа надвір під обстрілом. То що їй робити, коли Мелані почне родити?

Одного вечора, коли готували вечерю для Мелані, вона пошепки заговорила про це з Пріссі, і та, на превеликий подив Скарлет, розвіяла її страхи.

— Та не журіться, міс Скарлет, ми й без лікаря впораємось, як у міс Меллі почнеться. Ми самі дамо раду. Я знаю, як це робиться. Хіба ж моя мама не повитуха? І хіба я не стану теж повитухою, коли виросту? Покладіться на мене.

Скарлет полегшено перевела подих, дізнавшись, що поруч будуть досвідчені руки, хоча все-таки воліла б, аби це випробування швидше минуло. Нетямлячись при кожному вибухові й розпачливо бажаючи опинитися вдома, в затишку Тари, Скарлет щовечора молила Бога, щоб уже завтра Мелані розродилася, а вона звільнилась від своєї обіцянки й могла вибратися з Атланти. Тара здавалася таким безпечним закутком, таким далеким від усіх навколишніх знегод!

Ніколи ще в житті Скарлет так не тужила за домівкою і за матір’ю. Якби вона опинилася біля Еллен, то позбулася б своїх страхів, хоч би що там сталося. Після кожного дня, сповненого виття снарядів і оглушливих вибухів, Скарлет лягала в ліжко з рішучим наміром уранці заявити Мелані, що більше не може лишатися в Атланті і їде додому, а Мелані нехай перебирається до місіс Мід. Та коли голова її лежала на подушці, в пам’яті у неї поставало обличчя Ешлі в ту останню хвилину їхнього побачення — стягнене, як від затамованого болю, але з легким усміхом на устах: «Ти подбаєш про Мелані, правда? Адже ти така сильна... Ти обіцяєш мені?» І вона пообіцяла. Ешлі десь там загинув. Невідомо, де його тіло, але він стежить звідти за нею, чи не порушила вона обіцянки. Та живий він чи помер, вона дотримає слова, хоч би й як дорого це їй обійшлося. Отож збігав день за днем, а Скарлет лишалася з Мелані.

Відповідаючи на листи Еллен, яка слізно просила її вернутись додому, Скарлет по змозі применшувала небезпеку облоги, пояснювала стан Мелані й обіцяла приїхати, тільки-но та народить дитину. Еллен, чутлива до родинних зв’язків — кревних чи й шлюбних,— згнітивши серце, погоджувалася з дочкою, що вона мусить залишитись, але вимагала негайно відправити додому Вейда з Пріссі. З цим цілком була згодна Пріссі, в якої тепер при кожному несподіваному звукові зуби починали по-ідіотському цокотіти з ляку. До того ж вона так багато часу відсиджувала в погребі, що якби не послуги старої Бетсі, посланої від міс Мід, Скарлет і Мелані навряд чи й мали б що їсти.

Скарлет залюбки вволила б материну волю й відправила Вейда з Атланти — не тільки задля безпеки дитинчати, а й тому, що її дратував повсякчасний його страх. Через ті вибухи хлопчик просто онімів, і навіть коли вони стихали на часину, все тримався за спідницю Скарлет, від жаху неспроможний навіть плакати. Він боявся лягати в ліжко ввечері, боявся темряви, боявся засинати — ану ж прийдуть янкі й викрадуть його,— а його тихеньке поскімлювання вві сні діяло їй на нерви. В душі вона була налякана так само, як і він, але її брала злість, що його напружене й скривлене личко постійно нагадувало їй про це. Так, йому буде безпечніше в Тарі. Пріссі повинна відвезти його туди й сама зразу ж вернутись, поки не почалися пологи.

Але не встигла Скарлет спорядити їх двох у дорогу, як надійшла звістка, що янкі завернули на південь і ведуть тепер бої вздовж залізниці між Атлантою та Джонсборо. Що, як вони захоплять поїзд, в якому їхатимуть Вейд і Пріссі?.. Скарлет і Мелані аж пополотніли на цю думку, бо кожен знав, що над безпорадними дітлахами янкі збиткуються ще лютіше, ніж над жінками. Отож Скарлет не наважилася відправити малого з Атланти, і він, наполоханий до смерті, мовчазний, мов привид, снував за нею по дому, боячись бодай на хвильку випустити з рук поділ її спідниці.

Облога тривала весь спекотний липень, на зміну денному гуркотові гармат приходила зловісна нічна тиша, і місто поволі призвичаювалось до цього становища. Виглядало так, наче найгірше вже сталося, і далі нема чого боятись. Люди боялися облоги, але ось настала облога, і виявилося, що це не надто й страшно. Жити можна, нехай і не зовсім так, як за нормальних умов. Усі розуміли, що сидять на вулкані, але поки немає виверження, вони нічого не можуть вдіяти. Тож навіщо завчасу тривожитись? Може, вулкан і не вибухне. Бо ж он генерал Гуд стримує янкі, не підпускає їх до міста! А кіннота не дає їм підступити до залізниці на Мейкон. Шерман ніколи її не захопить!

Але попри всю позірну безтурботність перед вибухами снарядів і нестатком харчів, попри показне нехтування янкі, що стояли лише за півмилі від міста, попри безмежну довіру до обшарпаних сіромундирних воїнів, що тримали оборону в шанцях, підсвідомо в серцях городян чаїлася гнітюча непевність у завтрашньому дні. Постійне напруження, тривоги, муки, болісні сплески, спади і знову сплески надії — цим усім були сповнені їхні будні.

А Скарлет тим часом поступово набиралася духу, дивлячись на мужні обличчя своїх приятелів, та ще завдяки спасенному інстинктові, ще їй підказував: треба те перебути, чого не минути. Щоправда, вона й досі, почувши вибух, здригалася, але вже не бігла з криком до Мелані ховати голову під подушкою. Тепер вона тільки стримувала своє хвилювання й казала стиха:

— Здається, це десь близько, чи не так?

Страху в ній поменшало ще й тому, що життя зробилося схожим на якесь сновиддя, занадто кошмарне, щоб бути дійсністю. Годі було й повірити, що це вона, Скарлет О’Гара, опинилася в такій халепі, коли смерть чигає на неї кожної години й хвилини. Годі було повірити, що спокійний плин життя міг так цілковито перемінитися за такий короткий час.

Здавалося неправдоподібним, гротескно неправдоподібним, що тендітну блакить вранішнього неба може споганити чорний гарматний дим, зависнувши над містом, як грозова хмара, що теплий полудень, просяклий гострими пахощами жимолості й витких троянд, може так жахати, коли снаряди оглушливо вибухають серед вулиці, наче це настав кінець світу, а залізні уламки розприскуються на сотні ярдів навкруги, шматуючи людей і тварин.

Відійшли в минуле тихомирні дрімотні години після полудня, бо хоч гуркіт битви часом і вщухав, Персикова вулиця залишалася гамірною будь-якої пори: нею перевозили гармати, їхали кудись санітарні карети, кульгаючи, брели поранені з позицій, швидким маршем проходили військові загони, прямуючи на підкріплення в якийсь інший кінець міста, вістовці стрімголов мчали до штабу, наче від їхньої оперативності залежала доля всієї Конфедерації.

У спекотні ночі западала на деякий час тиша, але щось лиховісне було у ній. Надто глибока була вона, ніби й деревні жаби, і коники, і сонні дрозди не могли відійти від страху й озватися у звичному нічному хорі. А вряди-годи цю тишу порушував постріл поодинокої рушниці десь на останній лінії оборони.

Часто в ці пізні години, коли ніде в будинках уже не світилося, і Мелані спала, і суцільне безгоміння облягало нічне місто, Скарлет, лежачи без сну, чула, як на хвіртці клацала клямка й потім долинав легенький, але настійливий стук у передні двері.

І щоразу якісь безликі солдати стояли на темній веранді, а з пітьми озивались до неї різні голоси.

— Пробачте, ласкава пані, що я вас турбую, але чи не могли б ви дати води мені й моєму коневі?

Часом це була тверда, ледь гаркава мова горянина або незвичний носовий призвук у говорі жителя рівнинної округи Вайаграс на далекому півдні, а часом — заколисливий тягучий голос мешканця надбережжя, що брав Скарлет за серце, викликаючи в нам’яті голос Еллен.

— Панн’чко, тут у мене товариш, я х’тів доставити його до шпиталю, але, боюся, він не дотягне. Мо’, залишите його в себе?

— Знаєте, пані, голод гак допіка, що аж ну. Коли б мені хоч шматочок кукурудзяника, якщо це вас не зубожить.

— Даруйте мою нав’язливість, ясна пані, але... чи не міг би я переночувати у вас на ганку? Я побачив троянди й вдихнув запах жимолості, і це мені так нагадало домівку, що я зважився...

Ні, такі ночі не могли бути реальністю! Це були лихі сновиддя, як і ці солдати, кошмарні прояви зі сну, що озивалися з задушливого мороку. Напоїти водою, нагодувати, винести подушку на веранду, перев’язати рану, підтримати давно не миту голову вмирущому. Ні, таке не могло діятися з нею наяву!

Серед цих привидь виявився й дядечко Генрі Гамільтон, що постукав у двері котроїсь ночі в кінці липня. Він не мав при собі ні парасольки, ні саквояжа, не стало у нього й черевця. Рожеві щоки його пообвисали, як підгруддя в бульдога, а довге сиве волосся було неймовірно брудне. Він стояв мало не босоніж, його доймав голод, на ньому кишіли воші, але натурою він як був, так і лишився задирливим.

Незважаючи на його слова: «Нісенітна це війна, коли такі старі дурні, як я, палять зі старих рушниць»,— у дівчат склалося враження, що він цілком задоволений своєю долею. Його потребували, як і молодих, і він виконував свій обов’язок нарівні з молодими. Навіть більше — він ні в чому не поступався молодим, не те що дідок Меррівезер, як весело мовив дядечко Генрі дівчатам. Старому Меррівезерові страшенно допікав ішіас, і капітан хотів спровадити його додому. Але він відмовився, щиро визнавши, що радше терпітиме капітанове чортихання й лайку, аніж вдавану турботу невістки та її вічні сікання, щоб він не жував тютюну і щодня мив бороду.

Дядечко Генрі пробув у них недовго, бо мав звільнення лише на чотири години, з яких половину мусив витратити на дорогу з передової до них та назад на передову.

— Я, дівчата, тепер, мабуть, не скоро з вами побачусь,— Заявив він їм, сидячи у спальні Мелані й з блаженною насолодою бовтаючи натертими до пухирів ногами в ночвах з холодною водою, які поставила перед ним Скарлет.— Нашу роту сьогодні вранці перекидають на інші позиції.

— А куди? — перелякано скрикнула Мелані, хапаючи його за руку.

— Не доторкайся до мене руками! — буркнув їй дядечко Генрі.— По мені воші лазять! Війна була б забавкою, якби не вошва й не дизентерія. Куди перекидають? Ну, мені цього ніхто не казав, хоч я здогадуюсь. Уранці ми вирушаємо на південь, до Джонсборо, якщо здогад мене не підводить.

— Але чому до Джонсборо?

— Тому що там буде велике побоїще, панночко. Янкі докладуть усіх сил, щоб захопити цю залізницю. І якщо це станеться, Атланті капець.

— Ой, дядечку Генрі, невже ви гадаєте, що вони можуть захопити залізницю?

— Казна-що кажете, дівчата! Хіба це можливо, коли я там буду? — Дядечко Генрі всміхнувся на їхні страхи, а далі знов посерйознішав.— Там має бути запеклий бій, дівчата! І ми повинні його виграти. Ви знаєте, звичайно, що янкі перекрили всі залізниці, крім однієї на Мейкон, але це ще не все. Може, ви цього не знаєте, але вони також перекрили всі шляхи й путівці й навіть верхові стежки, крім Макдонагової дороги. Атланта як у мішку, а поворозки мішка саме в Джонсборо. Якщо янкі захоплять там залізницю, вони затягнуть поворозки й придушать нас, як опосума. Тож ми зовсім не збираємось віддавати їм цю залізницю... Якийсь час я вас не буду бачити, дівчата. Тому я й прийшов попрощатися й упевнитись, що Скарлет ще з тобою, Меллі.

— Звичайно, зі мною,— з відданістю в голосі промовила Мелані.— За нас не переживайте, дядечку, бережіть краще себе.

Дядечко Генрі витер ноги об клаптюватий килимок і аж застогнав, поки взув їх у свої напіврозвалені черевики.

— Я вже рушаю,— сказав він.— Мені п’ять миль іти пішки. Скарлет, загорніть мені там щось перекусити. Що знайдеться.

Поцілувавши Мелані на прощання, він спустився в кухню, де Скарлет загортала для нього в хустинку кукурудзяного коржа й кілька яблук.

— Дядечку Генрі, то... то становище таки справді серйозне?

— Серйозне? Боже всемогутній, ще й як! Не будьте наївнятком. Наші діла швах.

— То ви гадаєте, вони доберуться й до Тари?

— Що за...— почав він, роздратований жіночою звичкою думати про суто приватні речі, коли на карту поставлено щось незмірно важливіше. Але, побачивши переляк і пригніченість на обличчі Скарлет, злагіднів.

— Звісно, що ні. Тара за п’ять миль від залізниці, а янкі тільки залізниця й потрібна. Ви, панночко, маєте не більше тями, як курка.— Він раптом урвав мову.— До вас неблизький світ, і я не приходив би сюди глупої ночі, щоб лише попрощатися. Я приніс Меллі прикру новину, але коли побачив, в якому вона стані, не зважився їй сказати. Отож я полишу цю справу на вас, Скарлет, щоб ви їй переказали.

— Що, Ешлі?.. Невже ви щось таке чули?.. Що він... неживий?

— Ото — звідки б я міг почути про Ешлі, стоячи в шанцях по самий зад у багнюці? — роздратовано відказав старий джентльмен.— Ні, ця новина про його батька: Джон Вілкс загинув.

Скарлет раптом опустилася на табуретку з напівзагорнутим сніданком у руці.

— Я прийшов сказати про це Меллі... Але не зважився. Тож мусите ви це зробити. І віддасте їй оці речі.

Він видобув з кишені важкого золотого годинника з металевими брелоками, невеличку мініатюру давно померлої місіс Вілкс і пару масивних золотих запонок. Тільки впізнавши годинника, що його вона так часто бачила в руках Джона Вілкса, Скарлет нарешті усвідомила, що батька Ешлі таки справді не стало. Це її так приголомшило, що несила була ні плакати, ні озватися словом. Дядечко Генрі кахикнув і переступив з ноги на ногу, силкуючись не зустрітися зі Скарлет очима, щоб і собі не розслабитись.

— Він був мужнім, Скарлет. Скажете це Меллі. Скажете їй, щоб так і написала його дівчатам. І добрим солдатом, попри свій вік. Його вбило снарядом. Поцілило саме в нього і в коня. Конячку так роздерло, що я мусив пристрелити бідолашну... Симпатична була кобилка. Ви вже самі, може, напишете про це місіс Тарлтон. Вона так любила цю кобилку. І загорніть уже, що там маєте для мене, дитя. Мені пора. Та не переймайтеся дуже так, дорогенька. Хіба для старого чоловіка може бути краща смерть, ніж на полі бою, пліч-о-пліч з молодими?

— Та йому взагалі не треба було вмирати! Він не повинен був іти на війну! Він мав би жити й доглядати внука, а потім спокійно померти у себе в ліжку. І навіщо він пішов у військо? Він не згоден був з відокремленням Півдня, він ненавидів війну і...

— Багато хто думає так само, та що з того? — Дядечко Генрі сердито висякався.— Думаєте, мені в моєму віці дуже приємно підставляти себе під кулі янкі? Але порядна людина не має зараз іншого вибору. Поцілуйте мене на прощання, дитя, і не журіться за мною. Я перебуду якось цю війну.

Скарлет поцілувала його, й він вийшов; вона чула, як він спустився сходинками з веранди в ніч, чула, як брязнула клямка на хвіртці. Якусь хвильку вона стояла непорушно, дивлячись на пам’ятку по Джонові Вілксу у себе в руці. А тоді рушила нагору повідомити про все Мелані.

Наприкінці липня прийшла лиха звістка, перед якою перестерігав дядечко Генрі,— що янкі знову півколом завернули на Джонсборо. Вони перетяли залізницю в чотирьох милях за містом, але кавалерія південців їх відбила, після чого саперні частини, упріваючи під спекотним сонцем, відновили колію.

Скарлет не знаходила собі місця від тривоги. Три дні минуло в чеканні, страх у неї в серці все зростав. А потім вона одержала заспокійливого листа від Джералда. Ворог не дійшов до Тари. Відгомін битви вони чули, але жодного янкі не бачили.

У листі Джералд так хвальковито й захоплено змальовував, як очистили залізницю від янкі, що хтось би подумав, наче то він сам усього й домігся. На трьох сторінках він розписував хоробрість конфедератів і лише наприкінці коротенько згадав, що Керрін хвора. Місіс О’Гара гадає, що це тиф. Вона не дуже заслабла, тож нехай Скарлет не тривожиться, і щоб ні в якому разі не надумала приїздити до Тари, навіть якщо знов пустять поїзди. Місіс О’Гара тепер дуже рада, що Скарлет і Вейд не вернулися додому, коли почалась облога. Місіс О’Гара сказала, щоб Скарлет сходила до церкви й помолилася за швидше одужання Керрін.

Читаючи ці рядки, Скарлет відчула докори сумління, бо вже кілька місяців не заглядала до церкви. Колись це їй здалося б смертним гріхом, але тепер така недбалість уже менше разила. Проте, виконуючи материну волю, вона пішла до себе в кімнату й швиденько прочитала молитву. Підвівшись із колін, Скарлет, однак, не відчула тієї полегкості, яку молитва давала їй давніше. Від якогось часу їй почало здаватися, що Господь перестав дбати про неї, так само як і про конфедератів та Південь, отож даремні ці мільйони молитов, з якими звертаються до нього.

Того вечора Скарлет сиділа на веранді з Джералдовим листом, схованим на грудях, і раз у раз доторкалась до нього, тим ніби наближаючи до себе Тару й Еллен. Лампа на підвіконні у вітальні кидала химерні золотаві відблиски на повиту диким виноградом веранду, а густий аромат плетива витких троянд і жимолості немов стіною відгороджував Скарлет від решти світу. Тиша панувала цілковита. За весь вечір не прогриміло жодного пострілу, навіть з рушниці, і весь світ неначе відсторонився бозна-куди. Погойдуючись у кріслі, вона почувала себе так гірко й самотньо після прочитаного листа з дому, що рада була бодай кого-небудь побачити коло себе, навіть і місіс Меррівезер. Але місіс Меррівезер чергувала цю ніч у шпиталі, місіс Мід готувала вдома святкову вечерю на честь Філа, який прибув з фронту, а Мелані спала. І не було жодної надії, щоб хтось ненароком заглянув. За останній тиждень ніхто до них не заходив, бо кожен чоловік, спроможний триматися на ногах, або був у шанцях під Атлантою, або бився з янкі біля Джонсборо.

Скарлет не часто випадало бувати такою самотньою, і це гнітило її. Залишаючись наодинці, вона хоч-не-хоч поринала в роздуми, а думки її у ці дні аж ніяк не були приємні. Як і взагалі в людей, у неї виробилася звичка думати про минуле, про тих, кого вже немає.

У цей вечір, коли Атланту облягла така тиша, Скарлет заплющувала очі й переносилася уявою до Тари, і знов супокійний плин сільського життя оточував її, і все було таким, як колись. Але при тім вона розуміла, що й там уже ніколи не вернеться колишнє життя. Вона згадала чотирьох братів Тарлтонів — і рудих близнюків, і Тома з Бойдом, і гострий смуток грудкою підкотився їй до горла. Таж котрийсь із близнят, Стю чи Брент, міг би стати її чоловіком. А тепер, коли війна скінчиться і вона повернеться жити в Тару, то вже повік не почує того їхнього несамовитого егегейкання з кедрової алеї. І Рейфорд Калверт, що так божественно танцював, уже ніколи не запросить її до танцю. І хлопці Манро, і малий Джо Фонтейн, і...

— Ой Ешлі! — схлипнула вона, схиляючись головою на руки.— Довіку я не змирюся з тим, що тебе вже немає!

Почувши, як несподівано рипнула хвіртка, Скарлет умить підвела голову й хутенько змахнула рукою сльози. Вона звелася на ноги й побачила, що стежкою підходить до будинку Рет Батлер з брилем у руці. Востаннє вона бачилася з Ретом, коли ото рвучко вискочила з його брички біля П’яти Променів. Тоді вона заявила, що не хоче більше його й бачити. Але зараз її так врадувала можливість бодай з кимось перегомоніти й відвернути свої думки від Ешлі, що вона поспішила викинути з пам’яті ту пригоду. Рет, здавалося, теж забув про тодішню їхню сварку — чи вдав, наче забув,— бо спокійнісінько, ніби нічого й не було, присів на верхню сходинку біля її ніг.

— Отже, ви не втекли до Мейкона! Міс Туп, я чув, виїхала, то я, звісно, подумав, що й ви разом з нею. Але як побачив, що в домі у вас світиться, вирішив зайти перевірити. Чому ж ви залишилися?

— Щоб Мелані не була одна. Розумієте, вона... одне слово, їй не можна зараз виїжджати.

— От стобіса! — вихопилось у нього, і в світлі лампи вона помітила, як він спохмурнів.— То ви хочете сказати, що місіс Вілкс і досі тут? Ну й дурість! Це дуже небезпечно в її стані.

Скарлет розгублено мовчала, бо хіба ж могла вона обговорювати з чужим чоловіком таку тему, як стан Мелані? Вразило її й те, що Рет неначебто розумів, яку для Мелані це являє небезпеку. Неодруженому таке знання не додає честі.

— Якби ви були досить вихованим, то подумали б, що, може, і мені залишатися тут не дуже безпечно,— ущипливо зауважила вона.

Очі його насмішкувато бликнули.

— Щодо мене, то я завжди поставив би на вас проти янкі.

— Це як — вважати за комплімент, чи що? — мовила вона непевним тоном.

— Зовсім ні,— заперечив він.— І коли вже ви перестанете дошукуватись компліментів у будь-якому банальному зауваженні з чоловічих уст?

— Хіба на смертному ложі,— відказала вона і всміхнулася, подумавши, що ніколи не забракне чоловіків, які даруватимуть їй компліменти, чого Рет ніколи не робить.

— Ох, марнославність, марнославність,— сказав він.— Але ви принаймні її не приховуєте.

Він розкрив портсигар, дістав чорну сигару, підніс до носа й нюхнув. Потім черкнув сірником, прихилився до стовпця поручнів і, обхопивши руками коліна, якийсь час мовчки палив. Скарлет знов стала погойдуватись у кріслі, і навколо залягла безгомінна темінь теплого літнього вечора. Пробудився з дрімоти дрізд, що сидів десь у гущині жимолості й витких троянд, видав одну несміливу й протяглу ноту і замовк, немов передумавши.

З темряви східців раптом почувся смішок Рета, тихий і погідний.

— Отже, ви залишилися вдвох з місіс Вілкс! Дивовижнішу ситуацію важко й уявити.

— Не бачу тут нічого дивовижного,— трохи розгублено відповіла вона, враз насторожуючись.

— Не бачите? В такому разі вам не вистачає вміння об’єктивно глянути на справу. Я вже здавна маю таке враження, що ви насилу терпите місіс Вілкс. Ви вважаєте її дурною й нетямущою, а від її патріотизму вас нудить. Ви не проминаєте жодної нагоди шпигонути її, тож природно мені видалося дивним, як це вас стало на такий альтруїзм, щоб лишитися заради неї під обстрілом. І чому ви це зробили?

— Тому що вона сестра Чарлі... А отже, й мені все одно що сестра,— відповіла Скарлет з найбільшою гідністю, на яку могла спромогтись, відчуваючи, проте, як зашарілись її щоки.

— Ви хочете сказати — тому, що вона вдова Ешлі Вілкса.

Скарлет схопилась на ноги, аж клекочучи гнівом.

— Я вже думала вибачити вашу невихованість, яку ви виявили минулого разу, але тепер цього не зроблю. Та я б вам на цей ганок і ступити не дозволила, якби не пекучий смуток у мене на душі і...

— Сядьте й не гарячкуйте так,— мовив Рет зовсім інакшим голосом. Простягти руку, він посадовив її назад у крісло-гойдалку.— Звідки у вас такий смуток?

— Та ось я одержала сьогодні листа з Тари. Там зовсім близько янкі, і моя менша сестра захворіла на тиф і... і якби я навіть могла поїхати додому, як я хочу, мама не пустила б мене в дім, щоб я не заразилася. Боже мій, але ж мені так хочеться додому!

— Та не побивайтесь-бо,— сказав він, і голос його звучав незвично лагідно.— В Атланті вам куди безпечніше, ніж у Тарі, навіть якщо янкі прийдуть. Янкі вам нічого не заподіють, тоді як тиф...

— Що значить — янкі нічого не заподіють? Та як у вас язик повертається таке казати?

— Дорогенька моя, янкі зовсім не дияволи. Вони не з рогами й не з копитами, як ви, здається, гадаєте. Вони майже такі самі, як і південці... хіба тільки виховані гірше та вимова у них страхітлива.

— Таж янкі можуть...

— Згвалтувати вас? Не думаю. Хоча, звичайно, мали б таке бажання.

— Якщо ви не перестанете говорити всяку таку гидоту, я піду в дім,— вигукнула Скарлет, рада, що в темряві не видно, як вона зашарілася.

— А скажіть-но щиро: хіба ви не це якраз мали на думці?

— Звісно, що ні!

— Звісно, що так! Не варто гніватись на мене через те, що я вмію читати ваші думки. Усі наші доброчестиві й невинні натурою дами-південки тільки про таке й думають. Та у них це і з думки не виходить. Ладен закластися, що навіть у таких удовиць, як місіс Меррівезер...

Скарлет нічого на це не відповіла, бо ж знала, що тільки-но двоє-троє матрон сходиться в ці тривожні дні, то конче починають перешіптуватися саме про такі випадки, що завжди траплялися десь у Вірджинії, Теннессі або Луїзіані, але ніколи — ближче до їхніх країв. Янкі гвалтували жінок, багнетами проштрикували животи дітям, палили будинки разом з немічними старими людьми. Кожен знав, що це правда, хоч про таке й не кричать на перехрестях. І якщо в Рета бодай трохи було б порядності, він теж визнав би, що це правда. І нічого тут нема такого, щоб глузувати.

Вона чула, як він тихенько пирхає смішком. Часом він зовсім нестерпний. Власне, майже завжди такий. Це жахливо, коли чоловік знає, про що жінки думають і говорять. Почуваєшся перед ним наче роздягнена. І від пристойних жінок чоловіки не можуть знати про такі речі. Скарлет обурювало, що він прочитав її думки. Їй приємно було вважати себе таємничою в очах чоловіків, але ось Рет бачить її наскрізь, неначе вона скляна.

— Коли вже зайшла про це мова,— провадив він далі,— то чи маєте ви в домі кого-небудь, хто б наглядав за вами й опікувався? Чарівну місіс Меррівезер або ж місіс Мід? Вони завжди так на мене дивляться, ніби знають, що я приходжу сюди, маючи нице щось на думці.

— Вечорами, бува, до нас навідується місіс Мід,— відповіла Скарлет, рада, що тема розмови змінилася.— Але сьогодні її не було. До них приїхав з армії син, Філ.

— Отже, мені пощастило,— стиха зауважив Рет,— застати вас саму.

Щось у голосі його було таке, від чого серце її солодко стрепенулося і обличчя густо почервоніло. Вона стільки разів чула такі нотки в чоловічих голосах, тим-то знала, що після цього звичайно освідчуються в коханні. Ото була б утіха! Хай тільки Рет заговорить про своє почуття, тоді вона так напосяде на нього, що він поплатиться за всі ці три роки, коли без кінця шпигав її глузуванням. Вона вже його попомучить, щоб винагородити себе! Особливо за те нестерпне приниження, коли вона при ньому дала Ешлі ляпаса. А потім заявить погідним тоном, що може бути йому тільки сестрою, не більше, і вийде над ним переможницею. Передчуваючи близьку насолоду, вона аж засміялася від збудження.

— Не хихочіть,— сказав Рет і, взявши її руку, обернув долонею вгору й поцілував. Від доторку його теплих уст якась вітальна сила сколихнулася в ній, щемкий трепет пробіг тілом. Губи його перебралися до її зап’ястка — вона знала, що він відчуває, як прискорено б’ється у неї пульс, і спробувала вивільнити руку. Це ніяк не відповідало її інтересам — оцей зрадницький приплив почуття, що викликав у ній бажання занурити руки в його волосся, доторкнутись до його уст своїми устами.

Вона ж зовсім не закохана в нього! — у збентеженні подумалось їй.— Вона кохає Ешлі! Але чому так тремтять її руки, так холоне під серцем?

Він тихенько засміявся.

— Не висмикуйте руку! Я нічого лихого не зроблю вам!

— Не зробите? А я й не боюся вас, Рете Батлер, як не боюся і жодного іншого чоловіка на світі! — скрикнула вона, зла на те, що виказує себе тремтінням не тільки рук, а й голосу.

— Ваша самовпевненість гідна подиву, але не кричіть так голосно. Вас може почути місіс Вілкс. І заспокойтеся, будь ласка.— Він ніби аж тішився її збудженістю.— А правда, я вам подобаюся, Скарлет?

Це вже було ближче до того, на що вона сподівалася.

— Ну, іноді,— відповіла вона обережно.— Коли ви не поводитесь, як поганець.

Він знову засміявся і притис її долоню до своєї твердої щоки.

— А мені здається, я саме тому й подобаюсь вам, що я поганець. Вам у вашому тепличному житті так мало траплялося щирих поганців, що саме ця моя риса й причаровує вас.

Вона не сподівалася такого повороту розмови, отож знову спробувала, хоч так само безуспішно, висмикнути Руку.

— І зовсім ні! Мені подобаються добропорядні чоловіки, на джентльменство яких завжди можна покластись.

— Ви хочете сказати: на податливість яких ви завжди можете розраховувати. Що, властиво, одне й те саме. Але не має значення.

Він знов поцілував її долоню, і знов за шкурою в неї пробіг приємний дрож.

— Я таки подобаюся вам. А чи змогли б ви, Скарлет, коли-небудь покохати мене?

«Ох! — з тріумфом подумала вона.— Нарешті я його поплутала!»

І відповіла йому з награною холодністю:

— Ясно, що ні. Принаймні... поки ви не виправите своїх манер.

— Але я зовсім не збираюся їх виправляти. Отже, ви так і не покохаєте мене? Я на щось інше і не сподівався. Річ у тому, що хоч ви мені дуже подобаєтесь, я вас не кохаю, тим-то для вас це була б справжня трагедія — вдруге пережити неподілене кохання. Чи ж не правда, моя люба? Ви дозволите називати себе «моя люба», місіс Гамільтон? Хоча я однаково називатиму вас «моя люба», і не має значення, до вподоби це вам чи ні,— я запитую просто для годиться.

— Ви не кохаєте мене?

— Авжеж ні. А ви гадали, що я кохаю?

— Ви надто зарозумілі!

— Виходить, ви гадали, що я закоханий! На жаль, доведеться розвіяти вашу оману. Я мав би закохатись у вас, бо ви чарівна й обдарована багатьма пустопорожніми талантами. Але чарівних дам з такими самими талантами, ні на що не придатними, на світі безліч. Ні, я не закоханий у вас. Однак подобаєтесь ви мені неймовірно — гнучкістю свого сумління, себелюбством, якого ви майже ніколи не приховуєте, практичною чіпкістю свого характеру, успадкованою, боюся, від якогось не дуже далекого ірландського предка-селюка.

Селюка! То він ще й ображає її! Вона обурено пробурмотіла щось собі під ніс.

— Не перебивайте,— попросив Рет, стискаючи їй руку.— Ви подобаєтесь мені, бо я теж десь такий самий, а споріднені душі вабить одну до одної. Я розумію, ви ще й досі плекаєте пам’ять про богоподібного й недалекого містера Вілкса, котрий уже, мабуть, з півроку, як у могилі. Але повинен знайтися у вашому серці й куточок для мене. Не шарпайтеся, Скарлет, я ж роблю вам пропозицію. Я жадаю вас від того першого дня, коли ви постали переді мною у холі Дванадцяти Дубів, зваблюючи сердегу Чарлі Гамільтона. Жодної жінки я так не жадав, як вас, і на жодну я так довго не чекав, як на вас.

Їй аж дух забило, коли вона почула останні його слова. Попри всі свої образи, він таки кохає її і тільки з почуття суперечності не хоче прямо цього сказати, боячись, щоб вона не почала з нього кпити. Ну та дарма, зараз вона йому покаже!

— То це ви просите моєї руки?

Він випустив її долоню й зареготав так голосно, що вона вся зіщулилася в кріслі.

— Ні, боронь Боже! Хіба я не казав вам, що я не з тих, які схильні до одруження?

— Але... але... що ж тоді...

Він підвівся і, приклавши руку до грудей, блазнювато вклонився.

— Люба моя,— тихо проказав він.— Я віддаю належне вашій тямущості, тим-то прошу — увільніть мене від клопоту спокушати вас і станьте моєю коханкою.

Коханкою!

Це слово огріло її мов обухом по голові: так смертельно образити! Але в першу мить вона навіть не відчула образи, таке гостре обурення викликала в ній думка, що він вважає її звичайною дурепою. Вона в його очах не що інше, як дурепа, коли він робить їй таку пропозицію замість запропонувати руку й серце. Лють, уражене честолюбство й розчарування до того приголомшили її, що, не встигши подумати про високі моральні засади, над якими він поглумився, вона вибовкнула перше, що спало на думку:

— Коханкою! А що я з цього мала б, окрім купи байстрюків?

Нараз вжахнувшись сказаного, вона так і лишилася сидіти з розтуленим ротом і тільки притискала хустинку до уст. А він, вдивляючись у темряві в її розгублене обличчя, зайшовся таким сміхом, що мало не до сліз.

— Ось за це я вас і люблю! Іншої такої відвертої жінки, як ви, я не бачив. Ви єдина така, що дивиться на практичний бік справи і не вдається до туманних розумувань про гріх та моральність. Будь-яка інша жінка спершу б зімліла, а тоді виставила мене за двері.

Скарлет скочила на ноги, спаленівши з сорому. І як вона могла таке бовкнути! Як могла вона, дочка Еллен, з таким вихованням, як у неї, сидіти тут і вислуховувати ці ниці слова, та ще й відповідати на них так безсоромно? Їй треба було б закричати з обурення. Треба було б знепритомніти. Треба було б холодно відвернутись і мовчки піти геть. Але що ж — тепер уже запізно!

— А я й виставлю вас за двері! — закричала вона, вже не думаючи про те, що її можуть почути Мелані або й Міди у себе вдома.— Геть звідси! Як ви посміли говорити мені такі речі! Що я такого собі дозволила, щоб ви... щоб ви могли припустити... Геть звідси, щоб я вас більше не бачила! Тепер це вже остаточно. Не смійте потикатись сюди й приносити свої жалюгідні пакетики шпильок та стрічок, я вас нізащо не прощу. Я... я все розповім татові, і він вас уб’є!

Він підняв з підлоги бриля й уклонився, і при світлі лампи вона побачила, як зблиснули в напівусміху його зуби під стяжкою вусів. Рета зовсім не присоромили її слова, навпаки, навіть розважили, бо він з цікавістю спостерігав за нею.

Ну й гидкий же він! Скарлет рвучко крутнулась на п’ятах і ступила до дверей. Вона хотіла захряснути їх за собою, але гачок, що тримав двері отвором, заїло, і їй ніяк не вдавалося його витягти.

— Дозволите допомогти вам? — поспитав вік.

Відчуваючи, що зірветься, коли ще на мить залишиться з ним, Скарлет мало не бігма кинулася сходами нагору. І вже аж із другого поверху почула, як він дбайливо причинив за нею двері.

Розділ XX

Коли спекотний і гуркітливий серпень добігав кінця, канонада раптом ущухла. Тиша, яка спала на місто, була разюча. Зустрічаючись на вулиці, знайомі збентежено дивились одне на одного, не певні, що їх чекає. Безгоміння після багатьох днів гарматної стрілянини не давало полегкості напруженим нервам, а навпаки — викликало ще більше напруження. Ніхто не знав, чому змовкли батареї янкі, а про війська Конфедерації було відомо тільки те, що чимало частин з укріплень навколо міста перекинуто на південь для захисту залізниці. Ніхто не знав, де точилися бойові дії, якщо взагалі вони були, і на чиєму боці перевага.

Атланта жила тепер лише тими новинами, що передавалися з уст в уста. Через брак паперу, фарби й друкарських працівників газети від початку облоги перестали виходити, і найдикіші чутки виникали не знати звідки й ширилися містом. Коли залягла ця тривожна тиша, людські натовпи почали обсідати штаб генерала Гуда, вимагаючи інформації, натовпи громадились біля телеграфу й на станції з надією бодай щось дізнатися, тобто щось добре, бо кожен у душі плекав надію, що мовчання Шерманових гармат означає відступ янкі, що конфедерати відганяють їх назад до самого Долтона. Але новин не було, ніяких. Мовчали телеграфні дроти, не ходили поїзди єдиною вільною колією, що на південь, урвався поштовий зв’язок.

Передосіння з його курною безвітряною спекою наче заповзялося придушити раптово затихле місто, гнітюча задуха налягала на втомлені й стривожені серця городян. Не маючи звісток з Тари, Скарлет просто місця собі не знаходила, хоч і намагалась цього не показувати — здавалося, минула вічність, відколи почалась облога, здавалося, все її життя проходило під суцільним гарматним гулом, аж поки враз опала місто ця зловісна тиша. Але ж від початку облоги минуло заледве тридцять днів! Тільки тридцять днів, протягом яких у місті, оперезаному кільцем шанців у червоній землі, безугавно бухали снаряди, нескінченною вервечкою тяглися до шпиталів санітарні карети й запряжені волами вози, скроплюючи курні дороги кров’ю, а перевтомлені похоронні команди волокли на кладовище не охололі ще трупи й скидали їх, немов колоди, у довжелезні ряди абияк викопаних неглибоких ровів. Тільки тридцять днів!

І тільки чотири місяці відтоді, як янкі посунули на південь з Долтона! Тільки чотири місяці! Коли Скарлет згадувала той далекий день, їй здавалося, що то було в якомусь іншому житті. Бо таки ні! Не може бути, щоб минуло всього чотири місяці! Від того часу минула ціла вічність.

Чотири місяці тому! Таж чотири місяці тому Долтон, Резака, гора Кеннесоу були для неї тільки географічними назвами над залізницею. А тепер вони означали місця боїв, запеклих боїв і поразок, якими супроводився відступ Джонстона до Атланти. Тепер і Персиковий струмок, і Декейтер, і Езра-Черч, і струмок Ютой уже не звучали як симпатичні назви симпатичних околиць. Ніколи більше вони не поставатимуть в її уяві як мирні містечка, де жили її добрі знайомі, як тихоплинні струмки, на зелені береги яких вибиралась вона у товаристві вродливих офіцерів на пікніки. Ці назви тепер означали також місця боїв, а ніжну зелену траву, де колись вона сиділа, переорали колеса тяжезних гармат, перетолочили солдатські чоботи, коли у відчайдушній сутичці багнет стинався з багнетом, і пригнули до землі тіла тих, хто конав тут у муках... І повільні води струмків зробилися тепер червоніші, ніж будь-коли вони бували, від глинястої землі Джорджії. Казали, що Персиковий струмок геть побагровів, поки янкі перебирались через нього на другий берег. Персиковий струмок, Декейтер, Езра-Черч, струмок Ютой. Ніколи вже ці назви не означатимуть просто якісь місця на землі. Тепер вони означатимуть місця могил, де поховано чиїхось друзів, місця чагарникових заростей і густих лісів, де гниють непоховані трупи, чотири місця на підступах до Атланти, звідки Шерман намагався вдертися в місто, а Гуд раз за разом відкидав його назад.

Кінець кінцем у напружену від чекання Атланту надійшли з півдня новини, але тривожні, надто для Скарлет. Генерал Шерман знову силкується пробитися до Атланти з цього напрямку й перерізати залізницю біля Джонсборо. Тепер янкі зібрали тут не окремі загони піхоти чи кавалерії, а значно більші сили для рішучого удару. У зв’язку з цим туди перекинуто кілька тисяч конфедератів з позицій навколо Атланти. Ось чому в Атланті так несподівано запала тиша.

«Але чому біля Джонсборо? — запитувала себе Скарлет, серце якої боляче стискувалося, що це ж так близько від Тари.— Чому конче вони сунуть на Джонсборо? Чому не десь-інде прориваються до залізниці?»

З тиждень уже вона не мала вісток з Тари, а остання коротенька записка від Джералда тільки додала їй страхів. Керрін погіршало, вона дуже, дуже хвора. Тепер хтозна-скільки чекати, поки знову надійде пошта, поки вона почує, чи жива Керрін, чи вже небіжчиця. І чого вона не вернулася додому на самому початку облоги, хай би Мелані сама давала собі раду!

Під Джонсборо тривають бої — оце й усе, що було відомо в Атланті, але ніхто не міг сказати, який перебіг їх, отож місто тривожили найнеймовірніші чутки. Нарешті з Джонсборо примчав вістовець, принісши заспокійливу новину: янкі відбито. Однак перед тим вони вдерлися в Джонсборо, спалили станцію, перерізали телеграфні дроти, а відступаючи, зруйнували три милі залізничних колій. Саперні частини працюють як чорти, відновлюючи колії, але на це піде деякий час, бо янкі повикопували шпали й спалили на багатті, наклавши зверху рейок, а потім розпечені до червоного рейки обснували круг телеграфних стовпів і поробили з них велетенські штопори. А дістати тепер нові рейки було проблемою, як і взагалі будь-який шмат заліза.

Ні, до Тари янкі не дійшли. Той самий вістовець, що привіз депешу генералові Гуду, запевнив у цьому Скарлет. Від’їжджаючи до Атланти по закінченні бою, він перестрів Джералда, який попросив передати їй листа.

Але що тато робить у Джонсборо? Юний вістовець трохи знітився, відповідаючи Скарлет. Джералд хотів знайти військового лікаря, що поїхав би з ним до Тари.

Стоячи на затопленій сонцем веранді й дякуючи юнакові за його клопіт, Скарлет відчувала, як у неї підгинаються коліна. Керрін, мабуть, при смерті, якщо Еллен з усім своїм медичним умінням нічого не може вдіяти і Джералд мусить шукати лікаря! Коли вістовець помчав далі, зникнувши у хмарці рудої куряви, вона тремтячими пальцями розірвала конверта. Читати батькового листа виявилося важкувато: тепер у конфедерації була скрута з папером, і Джералдові довелось писати поміж рядками останнього листа Скарлет.

«Люба Доню, Твоя Мама й обидві сестри хворі на тиф. Їм дуже погано, але маймо надію на краще. Коли мама злягла, то попросила мене написати тобі ні в якому разі не приїздити додому, щоб не заразилася ти з Вейдом. Вона передає тобі найкращі побажання й просить помолитися за неї!»

«Помолитися за неї!» Скарлет прожогом кинулась до своєї кімнати і, впавши навколішки біля ліжка, почала так ревно благати Бога, як ще ніколи в житті. Вона не читала звичайної молитви, а просто повторювала одні й ті самі слова:

— Мати Божа, не дай їй померти! Я повік буду доброю, тільки не дай їй померти! Благаю, порятуй її від смерті!

Увесь наступний тиждень Скарлет снувала по будинку, мов поранене звіря, дожидаючи новин — щоразу вона здригалася, чуючи цокіт копит, і стрімголов збігала вниз темними сходами, коли котрийсь солдат стукав поночі в двері. Але новин з Тари не надходило. То було так, наче її від домівки відокремлює широченний континент, а не мізерні двадцять п’ять миль курної дороги.

Пошта все ще не працювала, і ніхто не знав, де стоять конфедерати і що задумують янкі. Ніхто не знав нічого, крім того, що тисячі вояків у сірому й синьому б’ються десь між Атлантою і Джонсборо. А з Тари не було вісточки цілих сім днів.

Скарлет доволі надивилася на тифозних у шпиталі в Атланті, щоб розуміти, як далеко може зайти ця страшна хвороба за тиждень. Еллен хвора і, може, навіть помирає, а вона сидить тут з вагітною жінкою на руках і нічого не може зробити, а поміж нею і домівкою дві ворожі армії. Еллен хвора — і, можливо, навіть помирає. Але ж Еллен не може хворіти! Вона ніколи не хворіла. Цього неможливо було навіть уявити собі, це підривало самі підвалини життя Скарлет. Будь-хто міг захворіти, тільки не Еллен. Вона доглядала хворих, і ті видужували. Вона просто не могла бути хворою. Скарлет усією душею поривалася до Тари. Вона поривалася туди з розпачем переляканої дитини, яка боїться втратити свій єдиний захисток на землі.

Домівка! Приземкуватий білий будинок з розмаяними білими фіранками на вікнах, густо порослий конюшиною моріжок, над яким бринять працьовиті бджоли, на сходинках веранди мале негреня, що відганяє качок та індиків від квітника, погідні червоні поля й довгі милі бавовникових плантацій, що біліють на сонці. Домівка!

Якби ж то вона повернулась додому на початку облоги, коли всі втікали з міста! І спокійнісінько могла б узяти з собою Мелані, нічого б їй не сталося, бо ж скільки часу було попереду.

«Та хай їй чорт, цій Мелані! — всоте подумала Скарлет.— Чому вона не поїхала до Мейкона з тітонькою Туп? Там їй місце, там її рідня, не те що я. Я їй навіть не кревнячка. І чого вона так вчепилася за мене? Якби вона поїхала собі в Мейкон, я могла б вернутись додому, до матері. Та й зараз — навіть зараз я б якось дісталася додому, незважаючи на янкі, якби не ці її пологи. Може, генерал Гуд дав би мені охорону. Він порядний чоловік, генерал Гуд, і я певна, що вмовила б його дати мені охорону й білий прапор, щоб можна було пройти через лінію фронту. Але я мушу стирчати тут, поки з’явиться ця її дитина!.. Ой мамо, мамо!.. І чом не може Меллі швидше розродитись? Побачу сьогодні доктора Міда й спитаю, чи не можна якось прискорити це, щоб я змогла поїхати додому... якщо вдасться дістати охорону. Доктор Мід казав, що пологи в неї будуть важкі. Боже милий! А що, як вона помре? Мелані не стане. Мелані не стане. І Ешлі... Ні, я не повинна цього думати. Це негарно. Але Ешлі... Ні, я не повинна цього думати, бо його, мабуть, нема серед живих. І я дала йому обіцянку, що догляну Мелані. Якщо я не дуже доглядатиму її, і вона помре, а Ешлі ще живий... Ні, я не повинна цього думати. Це гріх. І я обіцяла Богові бути доброю, якщо він порятує маму від смерті. Ох, та швидше б уже ця дитина з’явилася на світ! Якби я тільки могла вибратися звідси... дістатись додому... та куди-небудь, аби лише звідси».

Скарлет зненавиділа сам вигляд цього зловісно притихлого міста, яке вона колись так полюбила. Атланта вже не була така весела, відчайдушно весела, що саме цим їй прилюбилася. Вона стала нестерпно бридкою, наче по ній пройшла моровиця, і моторошна тиша залягла на її вулицях після того, як ущухла стрілянина. Відлуння бою, вибухи гармат мали в собі щось таке, що збуджувало до життя. А тиша, яка настала по тому, нагонила тільки жах. Місто наче населили привиди страху, тривоги, гірких спогадів. Люди змарніли обличчям, а ті нечисленні солдати, що потрапляли на очі Скарлет, мали вигляд виснажених до краю бігунів, які силують себе пробігти останній круг у давно програних перегонах.

При самому кінці серпня поширилися вперті чутки про найзапекліші від початку боротьби за Атланту бої. Вони точилися десь на півдні. У місті всі напружено дожидали вістей з фронту, ніде не чулося ні сміху, ні жартів. Тепер і тут розуміли те, що солдатам було ясно ще півмісяця тому: Атланта доживає останні дні, якщо залізницю на Мейкон перекриють, Атланти не втримати.

Вранці першого вересня Скарлет прокинулася з тим самим гнітючим страхом у душі, з яким і лягала ввечері. Ще не відійшовши від сну, вона подумала: «Чим таким була я заклопотана вчора звечора? А, так, битвою. Десь там учора стався бій. Але хто ж переміг?» Вона враз підвелася в ліжку, протерла очі й знов відчула на серці вчорашній тягар.

Повітря було задушливе навіть о цій ранній порі, заповідаючи палючу спеку полудня серед бездонної небесної блакиті під нещадно сліпучим сонцем. З вулиці не долинало ні звуку. Ані колеса не порипували, ані солдатські ноги не тупотіли, збиваючи руду куряву. З кухонь у сусідніх будинках не чулося оспалих негритянських голосів та приємної для слуху метушні перед сніданком: усі сусіди, крім місіс Мід та місіс Меррівезер, виїхали до Мейкона. Проте і з цих двох будинків не чути було нічого. Далі, в діловій частині вулиці, теж панувала тиша — чи не більшість крамниць і контор стояли замкнені або й забиті дошками, а власники їхні з гвинтівками в руках воювали десь там за містом.

Безгоміння це здалося Скарлет ще лиховіснішим, ніж за весь попередній тиждень. Вона швиденько встала, без звичайних своїх вилежувань та потягань, і підійшла до вікна, сподіваючись побачити кого-небудь з сусідів або взагалі що-небудь підбадьорливе. Але на вулиці було порожньо. Їй впало у вічі, як досі ще темна зелень дерев прижухає під грубим шаром рудої куряви, як в’януть і никнуть без людського догляду квіти перед будинком.

Коли вона стояла так, виглядаючи у вікно, до неї долинув віддалений згук, глухий, ледь чутний, як перший відгомін майбутньої бурі.

«Буде злива,— подумалось їй спершу, і, як то звичайно для людини, що виросла на лоні природи, вслід за цим промайнула думка: — Земля так спрагла зливи! — Але у ту ж мить вона збагнула: — Злива? Ні! Ніяка це не злива! Це гармати!»

З тривожним калатанням серця вона вихилилася з вікна, прислухаючись до віддаленого гулу, силкуючись розрізнити, з якого напрямку він доноситься. Але приглушене бухання було надто далеко, щоб зразу вловити, звідки воно. «Зроби так, Господи, щоб це було з Марієтти! — благально подумала Скарлет.— Або з Декейтера. Або з Персикового струмка. Тільки не з півдня, тільки не з півдня!» Вона міцніш ухопилася за раму вікна й напружила слух, щоб краще розчути. Гримотіння долинало з південного боку.

Гармати з півдня! А на півдні ж Джонсборо, і Тара... і там Еллен!

Можливо, зараз, цю хвилину, янкі вже в Тарі! Вона знову стала наслухати, але кров так стугоніла їй у скронях, що забивала відголос далекої стрілянини. Ні, янкі ще не добралися до Джонсборо. Тоді відголос був би тихіший, не такий виразний. Але вони, мабуть, миль за десять звідси на дорозі до Джонсборо, може, біля сільця Раф-енд-Реді. Хоча звідти до Джонсборо теж ледве чи більше десяти миль.

Гармати били на півдні, звістуючи можливе невдовзі падіння Атланти. Але для Скарлет, занепокоєної небезпекою, що загрожувала її матері, гарматні постріли означали тільки наближення військових дій до Тари. Вона ходила по кімнаті й заламувала руки, бо вперше за всі ці роки з цілковитою ясністю усвідомила, що армія Конфедерації може зазнати поразки. Думка про Тару, яка ось-ось, можливо, опиниться в руках у Шерманових солдатів, спонукала її так гостро усвідомити моторошність війни, як того не в силі було все навколишнє — ні вибухи снарядів, від яких розліталися шибки у вікнах, ні скрута з харчами та одягом, ні видовище сотень поранених, що помирали у неї на очах. Шерманове військо за кілька миль від Тари! І якщо навіть його відіб’ють, воно може, відступаючи, вийти до Тари. Де тоді знайде сховок Джералд з трьома хворими жінками на руках?

О, якби тільки їй опинитися зараз удома, янкі там чи не янкі! Босоніж, у нічній сорочці, що плуталась між ніг, вона снувала по кімнаті, і гнітюче передчуття щодалі дужчало в ній. Вона так хотіла бути вдома! Бути біля Еллен.

Знизу з кухні почувся брязкіт посуду — це Пріссі готувала сніданок. Але щось не чутно було голосу Бетсі, куховарки місіс Мід. Гострим пронизливим голосом Пріссі затягла журливу пісню:

Цей спів діяв Скарлет на нерви, сумні слова навіювали страх, тож, накинувши халат, вона вибігла в коридор і гукнула у двері на чорний хід:

— Та не вий ти, Пріссі!

Понуре «Слухаю, мем»,— долинуло знизу, і Скарлет глибоко зітхнула, раптом засоромившись свого спалаху.

— А де Бетсі?

— Не знаю. В’на не прийшла.

Скарлет підступила до дверей Мелліної спальні, легенько прочинила їх і заглянула в залиту сонцем кімнату. Мелані лежала на ліжку в нічній сорочці, очі заплющені, під ними чорні дужки, її серцевидне личко набрякло, струнке тіло зробилося одутлим і потворним. «Ото б Ешлі побачив її зараз»,— зловтішно подумала Скарлет. Жодна вагітна жінка, здавалось їй, не виглядала так бридко, як Мелані, Відчувши погляд Скарлет, Мелані розплющила очі, й тепла ясна усмішка осяяла її обличчя.

— Заходь,— покликала вона, натужно повертаючись на бік.— Я не сплю з самого світання, все думаю і хочу тебе, Скарлет, про щось попросити.

Скарлет увійшла до спальні й присіла скраєчку ліжка, яке тонуло в яскравому сонячному світлі.

Мелані простягла руку і лагідно й довірливо стисла долоню Скарлет.

— Дорогенька,— промовила вона.— Я так переживаю через цю стрілянину. Це з боку Джонсборо, правда?

Скарлет тільки гмукнула, і серце її знову болісно скурчилося.

— Я знаю, як ти непокоїшся. Якби не я, ти поїхала б додому ще на тому тижні, тільки-но довідалась про мамину хворобу. Правда ж бо?

— Правда,— сухо погодилася Скарлет.

— Скарлет, голубко, ти така добра до мене. Рідна сестра не була б дбайливіша й мужніша. І я так люблю тебе за це! Мені дуже прикро, що я стою тобі на заваді.

Скарлет мовчки витріщилась на неї. Вона любить її! От дурна!

— Я тут лежала, Скарлет, і думала, і вирішила попросити у тебе дуже великої послуги.— Вона міцніше стисла долоню Скарлет.— Якщо я помру, ти забереш мою дитину?

Очі Мелані були широко розкриті, в них світилося погідне й настійливе благання.

— То ти забереш?

Скарлет рвучко висмикнула руку, пойнята раптовим страхом. Від цього й голос її зазвучав шорстко, коли вона заговорила.

— Ой, не будь ідіоткою, Меллі! Ти зовсім не помреш. Так кожна жінка думає перед першими пологами, я знаю,— зі мною теж таке було.

— Ні, з тобою не могло такого бути. Ти ніколи й нічого не боялася. Це ти говориш, аби лиш мене підбадьорити. Я смерті не боюся, але мені страшно покидати дитину сиротою, якщо Ешлі... Скарлет, пообіцяй, що забереш немовля, якщо я помру. Тоді мені не буде страшно. Тітонька Дріботуп надто стара, щоб виховувати дитину, а Душка й Індія дуже добрі, тільки... Я хочу, щоб мою дитину забрала ти. Пообіцяй мені, Скарлет. І якщо це буде хлопчик, виховай його таким, як Ешлі, а якщо дівчинка... Я б хотіла, щоб вона була схожа на тебе, дорогенька.

— А хай тобі чорт! — у нестямі вигукнула Скарлет, схоплюючись із ліжка: — Мало всякого іншого клопоту, так ще й ти з балачками про смерть!

— Вибач, дорогенька. Але пообіцяй мені. Я чогось думаю, що це станеться сьогодні. Я навіть певна. Пообіцяй, я тебе прошу.

— Ну добре вже, обіцяю,— сказала Скарлет, розгублено дивлячись на Меллі згори вниз.

«Невже Меллі така дурна й нічого не бачить, не розуміє, що я кохаю Ешлі? Чи вона все розуміє і саме тому й думає, що я подбаю про дитину Ешлі?» Скарлет поривало так прямо й запитати Меллі, але запитання завмерло у неї на устах, коли та взяла її долоню й приклала на хвильку до своєї щоки. Погляд Меллі знову випогодився.

— А чому ти думаєш, що це буде сьогодні?

— У мене ще зранку почалися перейми, правда, не дуже сильні.

— Он як! Чого ж ти мене не гукнула? Я послала б Пріссі по доктора Міда.

— Ні, ще не треба, Скарлет. Ти ж знаєш, який він заклопотаний, та й усі вони там. Просто перекажи йому, що сьогодні ми можемо його потребувати. А тим часом повідом місіс Мід, попроси її прийти й посидіти біля мене. Вона знатиме, коли вже треба буде кликати лікаря.

— Облиш цю свою делікатність. Ти знаєш, що тобі лікар потрібен не менше, ніж тим у шпиталі. Я зараз же пошлю по нього.

— Ні, не треба, я тебе прошу. Часом це триває цілий день, і я не можу допустити, щоб лікар годинами сидів тут, коли його так потребують ті бідолашні хлопці. Пошли тільки по місіс Мід. Вона вже знатиме, як бути.

— Ну, нехай і так,— погодилася Скарлет.

Розділ XXI

Коли Пріссі віднесла Мелані сніданок на таці, Скарлет відрядила її по місіс Мід, а сама з Вейдом сіла снідати. Але щось їй цим разом не їлося. З острахом думаючи про те, що Мелані от-от має розродитись, і підсвідомо прислухаючись до гуку гармат, вона зовсім не відчувала охоти їсти. З її серцем діялося щось чудне: кілька хвилин воно билося нормально, а тоді раптом починало так гучно й швидко гупати, аж їй робилося млосно. Густа клейка мамалига в’язла в горлі, а напій з підсмаженої кукурудзи й молотого батату, що правив за каву, здавався гидким, як ніколи. Без цукру й вершків це пійло було гірким, як жовч, бо сорговий сироп, яким «підсолоджували» страву, мало чим помагав. Сьорбнувши разок, вона відсунула чашку вбік. Янкі позбавили її змоги пити справжню каву з цукром і вершками, і вже за одне це можна було їх зненавидіти.

Вейд сьогодні сидів тихіше, ніж звичайно, і не вередував, як щоранку, відмовляючись від набридлої мамалиги. Він мовчки ковтав ложку за ложкою, що вона пхала йому в рот, і тільки присьорбував водою. Його лагідні карі очі, великі й круглі, мов доларові монети, стежили за кожним її рухом, і проступала в них дитяча розгубленість, неначе йому передалися ледь приховані материні страхи. Коли Вейд скінчив їсти, Скарлет відправила його гуляти на задній двір і з полегкістю в душі простежила, як він подибуляв потолоченою травою до свого іграшкового будиночка.

Вона встала і, підійшовши до сходів, нерішуче зупинилася. Їй слід було б посидіти з Мелані й відвернути її увагу від того випробування, яке чекало на неї, але вона не знаходила в собі на це сили. І хто б подумав, що Мелані вибере саме цей день, щоб родити! Та ще й почне торочити про смерть!

Скарлет присіла на нижню сходинку й спробувала взяти себе в руки, заходившись міркувати про те, чим скінчилась учорашня битва та що сьогодні діється на фронті. І треба ж таке — за кілька миль від них триває такий бій, а вони нічогісінько не знають! І яка дивна тиша стоїть на цій безлюдній околиці міста, зовсім не схожа на те, що тут діялося в день битви над Персиковим струмком! Будинок тітоньки Туп був одним з крайніх на північній околиці Атланти, а бої нині точилися десь далеко на південь від міста, тож і не проходили тут швидким маршем військові підкріплення, не проїздили санітарні карети, не шкутильгали з передової поранені. Скарлет подумала, що все це, мабуть, відбувається на південних околицях міста, і в душі подякувала Богові, що вона не там. Ось тільки шкода, що всі сусіди, крім Мідів та Меррівезерів, повиїжджали: їй було тепер так тоскно й самотньо. Якби хоч дядько Пітер залишився — вона послала б його до штабу довідатись новини. Хоча, коли б не Мелані, вона й сама, не барячись, подалася б до середмістя і все розвідала, а так Мелані не можна покинути до приходу місіс Мід. А чого вона не йде? І де Пріссі поділась?

Скарлет підвелася й вийшла на веранду, нетерпляче вдивляючись, чи не побачить кого, але будинок Мідів заступали зарості дерев за поворотом вулиці, і взагалі ніде не було видно ані душі. Через деякий час нарешті показалася Пріссі — вона йшла сама, так неквапливо, немов мала цілий день перед собою, і метляла спідницею з боку на бік та озиралася через плече, як воно в неї виходить.

— Повзеш, як слимак! — гаркнула на неї Скарлет, коли та наблизилася до хвіртки.— Що місіс Мід сказала? Коли вона прийде?

— Її там нема,— відповіла Пріссі.

— А де вона? Коли вона буде вдома?

— Та бачте, мем,— сказала мала негритянка, неможливо розтягуючи слова, аби надати більшої ваги своєму повідомленню.— Їхня куховарка каже — міс’ Мід рано-вранці поїхала, бо молодого місте’ Філа поранено, і вона забрала повіз, і старого Талбота, й Бетсі, й усі вони поїхали привезти його додому. Куховарка каже — він тяжко поранений, і міс’ Мід не зможе сюди прийти.

Скарлет втупилася в Пріссі й насилу стримувала себе, щоб не шарпонути її за плечі. І чого це негри завжди пишаються, приносячи лихі вісті?

— Та не стовбич тут як стовп! Збігай до місіс Меррівезер і попроси її прийти або прислати свою няньку. Гайда, швидко.

— А їх там нема, міс Скарлет. Я як вертала, заглянула туди на хвилинку до їхньої няньки. Так їх там нема! І дім замкнено. Мабуть, вони у шпиталі.

— А, то он де ти так довго барилася! Коли я посилаю тебе кудись, треба туди йти, куди сказано, а не застрявати десь «на хвилинку». Збігай тоді...

Скарлет урвала мову й задумалась. Хто з їхніх знайомих був у місті, що міг би стати в пригоді? Хіба місіс Елсінг? Правда, Скарлет вона недолюблювала, але до Мелані завжди була прихильна.

— Збігай до місіс Елсінг, поясни їй усе до ладу й попроси прийти. І послухай, що я тобі скажу, Пріссі. Місіс Меллі має ось-ось родити, і будь-якої хвилини буде потрібна твоя поміч. Отож бігом — одна нога там, а друга тут.

— Добре, мем,— сказала Пріссі, обернулась і черепашок) ходою посунула до хвіртки.

— Та швидше ти, сновидо!

— Добре, мем.

Пріссі ледь-ледь прискорила ходу, а Скарлет вернулася в дім. І знову завагалась, перш ніж піднятися нагору до Мелані. Їй же треба буде пояснити, чому місіс Мід не прийде, а вона може розхвилюватись, почувши, що Філа тяжко поранено. «Та нехай уже, збрешу там щось»,— подумала Скарлет.

Ввійшовши до кімнати Мелані, вона побачила, що таця з їжею стоїть незаймана. Мелані лежала на боці, обличчя біле, мов полотно.

— Місіс Мід у шпиталі,— пояснила. Скарлет.— Але прийде місіс Елсінг. Тобі що, погано?

— Не дуже,— збрехала Мелані.— Скарлет, а довго це в тебе було, коли ти родила Вейда?

— Та раз-два, й по всьому,— відповіла Скарлет удавано бадьорим тоном.— Я була надворі й ледве встигла забігти всередину. Мамка заявила, що це просто ганьба — я так швидко розродилась, мов негритянка.

— Я б теж хотіла, щоб у мене було, як у негритянки,— сказала Мелані з силуваною усмішкою, яка відразу й погасла, коли її лице скривилося з болю.

Скарлет глянула на вузькі стегна Мелані, що аж ніяк не обнадіювало, але промовила заспокійливо:

— Та це зовсім і не страшно.

— Я знаю. Просто я трохи боягузка. А... місіс Елсінг зараз прийде?

— Та зараз, зараз,— відповіла Скарлет.— Я піду принесу холодної води й зволожу тебе губкою. Сьогодні жаркий день.

З водою вона зволікала якомога довше, і що дві хвилини вибігала до передніх дверей подивитись, чи не йде Пріссі. Але негритянки все не було видно, тож кінець кінцем вона таки піднялася нагору, обтерла спітніле тіло Мелані й розчесала її довге темне волосся.

За якусь годину з вулиці почулося характерне для негрів човгання ніг, і Скарлет у вікно побачила Пріссі — та верталася так само неквапливо, як і попереднього разу, крутила туди-сюди головою і виставлялась, ніби на очах цілої купи глядачів.

«Колись таки відлупцюю це дівчисько»,— розлючено подумала Скарлет, збігаючи сходами їй назустріч.

— Місіс Елсінг у шпиталі. Їхня куховарка каже — там уранці поїзд привіз багато поранених солдатів. Вона готує суп, нестиме туди. Вона каже...

— Байдуже, що вона там каже! — урвала її Скарлет, відчуваючи, як тьохнуло в неї серце.— Одягни чистого фартуха, бо я хочу, щоб ти сходила до шпиталю. Я дам тобі записку до доктора Міда, а коли його там нема, віддаси її докторові Джонсу чи кому іншому з лікарів. І якщо ти не повернешся одним духом, я тобі всі бебехи відіб’ю.

— Добре, мем.

— І спитаєш когось із джентльменів, як там ідуть бої. А якщо вони не знають, метнешся на станцію і спитаєш у машиністів, що привели поїзд з пораненими. Спитаєш, чи бої не близько від Джонсборо.

— Боже м’стивий, міс Скарлет! — На чорному обличчі Пріссі проступив страх.— То це янкі в Тарі, ге?

— Я не знаю. Я ж кажу тобі — розпитай.

— Боже м’стивий, міс Скарлет! А чи вони не вб’ють моєї мами?

І Пріссі раптом заревіла на весь голос — наче Скарлет мало було й своєї гризоти.

— Ану цить мені! Ще міс Мелані налякаєш. Біжи поміняй фартуха й гайда.

Діставши нагінки, Пріссі шмигнула в тильну половину будинку, а Скарлет поспіхом начеркала кілька рядків на берегах останнього Джералдового листа — єдиному клаптику паперу, що знайшовся в домі. Коли вона складала записку так, щоб її письмо було на видноті, в око їй впали Джералдові слова: «Твоя мама... тиф... ні в якому разі... не приїздити додому»,— і до горла підступила грудка. Якби не Мелані, вона б кинулася додому зараз, цю ж таки хвилину, хоч би мусила й усю дорогу йти пішки.

Затисши листа в руці, Пріссі цим разом гайнула мало не бігцем, а Скарлет пішла нагору до Мелані, думаючи, як би так доладніше їй збрехати, чому нема місіс Елсінг. Але Мелані нічого не стала розпитувати. Вона лежала горілиць, з вигляду тиха й умиротворена, і Скарлет трохи заспокоїлася.

Скарлет сіла й спробувала завести мову про всякі дрібниці, хоч весь час мозок їй штрикали пекучі думки про Тару й можливу поразку конфедератів. Вона думала, що от Еллен помирає, а янкі вступають до Атланти, вбиваючи людей і палячи все на своєму шляху. І супроводив ці її думки безнастанний глухий гарматний гул, хвиля за хвилею наганяючи на неї страх. Кінець кінцем вона вже не змогла говорити і лише сиділа мовчки, дивлячись у вікно на тиху спекотну вулицю, на застигле в безруху закурене листя дерев. Мелані теж мовчала, тільки час від часу її спокійне обличчя кривилось від болю.

Після кожного чергового нападу болю Мелані казала: «А це не так і тяжко, їй-бо»,— але Скарлет бачила, що вона бреше. Скарлет воліла б, щоб Мелані криком кричала, а не терпіла так, зціпивши зуби. Вона розуміла, що годилося б співчувати Мелані, але не знаходила в собі ані краплини жалю до неї, бо вся її душа була переповнена власними тривогами. Бликнувши раз поглядом на це перекошене з болю обличчя, Скарлет подумала: чому з усіх людей на світі саме вона мусить сидіти з Мелані о цій недобрій порі — вона, що не має нічого спільного з нею, що ненавидить її і радше бачила б її в труні? Що ж, може, й здійсниться те, чого вона бажає, і навіть ще до смерку. На цю думку забобонний страх морозом пробіг по її тілу. Бажати комусь смерті — означає розбурхувати нещастя, це майже так само погано, як і проклинати. «Хто проклинає — на себе лихо накликає»,— любила повторювати Мамка. Скарлет квапливо почала благати Бога, щоб не позбавляв життя Мелані, і заходилась гарячково лопотіти вголос якусь абищицю, що спала їй на думку. За хвилину Мелані поклала свою гарячу долоню на зап’ясток Скарлет.

— Не треба забавляти мене розмовою, люба. Я знаю, як ти переживаєш. Мені дуже прикро, що я завдаю тобі такого клопоту.

Скарлет змовкла, але не могла спокійно всидіти на місці. Що їй робити, якщо ні лікар, ні Пріссі не прийдуть, коли припече? Вона підійшла до вікна на вулицю, подивилась і знов сіла. Тоді підвелась і визирнула у вікно по другий бік кімнати.

Збігла година, потім і друга. Настав полудень, сонце стояло високо й палило нещадно, ані подмух вітерцю не ворушив закурене листя. Перейми у Мелані дедалі частішали. Довгі її коси злиплися від поту, на сорочці проступили пітні плями. Скарлет мовчки протирала обличчя Мелані губкою, а саму її точив страх. Господи, що, як пологи почнуться ще до приходу лікаря? Що їй робити? Вона ж зовсім на цьому не розуміється! Цього вона найдужче й боялася всі ці дні. Якоюсь мірою можна розраховувати на Пріссі, якщо лікаря не вдасться знайти. Пріссі, вважай, готова повитуха, вона скільки разів про це торочила. Але де ж Пріссі? Чого вона не вертається? І чого нема лікаря? Скарлет знову підступила до вікна й визирнула. Пильно прислухавшись, вона раптом подумала — чи то їй здалося? — що гарматний гук подаленів. Коли так, то це означає, що бої точаться ближче до Джонсборо, а отже...

Нарешті вона побачила, як вулицею підбігає до дому Пріссі, і вихилилася з вікна. Дівча підвело голову і, завваживши Скарлет, розкрило рота, збираючись щось гукнути. На чорному личку Пріссі проступав страх, тож Скарлет, аби вона не розтривожила Мелані якоюсь недоброю звісткою, хутко приклала пальця до уст і відійшла від вікна.

— Принесу трохи холоднішої води,— сказала вона, глянувши в темні з глибокими обводами очі Мелані й спробувавши всміхнутись. Потім швиденько вийшла з кімнати, щільно причиняючи за собою двері.

Захекана Пріссі присіла на нижню сходинку в холі.

— Бої біля ’Жонсборо, міс Скарлет! Кажуть, наших жентменів б’ють. Боженьку мій, міс Скарлет! Що станеться з мамою і з Порком? Боженьку мій, міс Скарлет! А що буде, коли янкі прийдуть сюди? Ой Боженьку...

Скарлет затисла їй рота рукою.

— Та замовкни, Бога ради!

Отож-бо й є — що буде з ними, коли янкі прийдуть? Що станеться з Тарою? Напружившись, Скарлет загнала цю думку десь у глиб свідомості й спрямувала свою увагу на більш нагальні справи. Якщо вона думатиме про це, то заверещить і завиє, як і Пріссі.

— Де доктор Мід? Коли він прийде?

— Я ніде його не знайшла, міс Скарлет.

— Що?!

— Не знайшла, бо його нема у шпиталі. Міс’ Меррівезер і міс’ Елсінг теж там нема. Один чоловік сказав мені, що доктор у повітці біля колій, де поранені солдати з ’Жонсборо. Але я, міс Скарлет, побоялась туди йти — вони там помирають, а мені мертвяків страшно...

— А інші лікарі?

— Міс Скарлет, я ніяк не могла тицьнути їм вашу записку, їй-богу. Вони там усі метляються, як шалені. Один лікар сказав мені: «Геть к бісу! Морочиш голову немовлятами, коли тут повно мре дорослих! Знайди якусь повитуху, вона дасть вам раду». Тоді я стала ходить і розпитувати, як ви мені веліли, що нового, і вони всі кажуть водно: «Бої в ’Жонсборо»,— і я...

— Ти кажеш, доктор Мід на станції?

— Атож, мем. Він...

— Слухай-но сюди. Я піду приведу доктора Міда, а ти щоб сиділа біля міс Мелані й робила все, що вона скаже. І коли ти тільки писнеш їй, де ідуть бої, я за милу душу продам тебе на глибокий Південь. І не кажи їй, що інші лікарі не схотіли прийти. Чуєш?

— Чую, мем.

— Витри очі, набери свіжої води у глечик і йди нагору. Обітри їй лице губкою. Скажеш — я пішла по доктора Міда.

— А в неї це вже скоро, міс Скарлет?

— Не знаю. Боюся, що скоро, але я не знаю. Ти повинна сама знати. Гайда нагору.

Скарлет схопила зі столика свій солом’яний брилик і напнула на голову. Глянувши мимохідь у дзеркало, вона автоматично поправила неслухняного кучерика. Холодні брижі страху з глибин її єства розбіглись по всьому тілу — вона відчула цей холодок навіть на кінчиках пальців, коли пучками доторкнулась до розпашілих щік, а на чолі у неї виступив піт. Скарлет сквапливо вийшла з будинку на пекуче сонце. Яскрава світлінь аж сліпила, і коли Скарлет швидко простувала Персиковою вулицею, кров гупала їй у скроні від спеки. Десь із центру чути було гул багатьох людських голосів — він то наростав, то спадав. Коли вдалині показався дім Лейденів, вона вже почала засапуватись через туго зашнурований корсет, але ходи не сповільнила. Голоси стали чутнішими.

Від Лейденів до П’яти Променів був такий жвавий рух, наче у розворушеному мурашнику. Носилися взад-вперед негри з наполоханими обличчями, на ганках сиділа без догляду й плакала біла дітлашня. Вулицю всю затолочили військові фургони, санітарні карети з пораненими, повози, наладовані різними валізами й меблями. З бічних провулків вихоплювались якісь верхівці, що прямували до штабу Гуда. Перед будинком Боннелів стояв старий Амос, тримаючи за вудила коня, запряженого в коляску; побачивши Скарлет, негр аж закотив очі.

— То ви ще не виїхали, міс Скарлет? А ми вибираємось. Стара пані спаковує клунка.

— Вибираєтесь? Куди?

— Бог його зна куди, міс. Кудись. Янкі ж підступають!

Вона хутко майнула далі, навіть не попрощавшись із ним.

Янкі підступають! Біля каплиці Веслі Скарлет зупинилася перевести дух і трохи вгамувати серце. Вона просто зомліє, якщо не заспокоїться. Стоячи отак і спираючись рукою на ліхтарний стовп, вона раптом побачила, як вулицею від П’яти Променів мчить верхи офіцер, і ту ж мить вибігла на середину дороги й замахала до нього рукою.

— Стривайте! Спиніться, будь ласка!

Вершник так різко шарпнув поводи, що кінь аж дибки звівся. Глибокі борозни втоми й виснаження пролягли на обличчі офіцера, але, незважаючи на це, він галантним жестом скинув з голови пошарпаного сірого капелюха перед Скарлет.

— Чим можу стати в пригоді?

— Скажіть, це правда? Що янкі підступають?

— Либонь що так.

— Це ви напевно знаєте?

— Так, пані. Знаю. Півгодини тому до штабу доставили депешу з поля бою під Джонсборо.

— Під Джонсборо? Це точно?

— Точно. Нема чого тішити себе ілюзіями, пані. Депеша була від генерала Гарді, і в ній сказано: «Я програв битву й відступаю».

— Боже мій!

Понуре обличчя втомленого вершника лишилося незворушним, коли він глянув на Скарлет. Офіцер стягнув поводи й надів капелюха.

— О сер, будь ласка, хвилечку. Що ж нам робити?

— Цього я не знаю, пані. Армія ось-ось почне відходити з Атланти.

— Відійде й полишить нас на поталу янкі?

— Либонь що так.

Він стис острогами коня, і той рвонув учвал, а Скарлет лишилася стояти серед вулиці по кісточки в рудій куряві.

Янкі підступають. Армія покидає місто. Янкі підступають. Що їй робити? Куди втікати? Але ж вона нікуди не може втекти. Там оно лежить Мелані, чекає на дитину. І нащо жінкам ці діти? Якби не Мелані, вона б узяла Вейда й Пріссі й сховалася в лісі, де ніякі янкі не знайшли б їх. Але Мелані вона не може забрати в ліс. Принаймні зараз. Ой, якби ця Мелані розродилася раніше, хоча б учора, тоді їх, може, посадили б на якусь санітарну карету, вивезли й десь сховали. А тепер... тепер їй треба знайти доктора Міда й привести додому. Може, він знає, як прискорити пологи.

Скарлет підібрала полу спідниці й побігла вулицею, і в тупоті власних ніг їй чувся приспів: «Янкі підступають! Янкі підступають!» Біля П’яти Променів юрби людей наче наосліп гасали туди-сюди, натикаючись на фургони, санітарні карети, вози, запряжені волами, коляски з пораненими. Гул стояв над майданом такий, як від морського прибою.

Аж це нараз дивовижне видовище відкрилося очам Скарлет. З боку залізничних колій насувалися гурт за гуртом жінки, що несли по цілому окосту на плечах. Побіч них, згинаючись під відерцями з густою мелясою і силуючись не відстати, дріботіли дітлахи. Трохи старші хлопчики тягли мішки з кукурудзою та картоплею. Котрийсь дідок натужно пхав перед собою на візку барильце борошна. Чоловіки, жінки й діти, чорні й білі, обличчя в них пильно зосереджені, енергійно чимчикували, обтяжені всілякими пакунками, лантухами та скриньками з харчами — харчів було більше, ніж Скарлет за рік бачила. Раптом натовп розступився, даючи дорогу перехнябленому екіпажеві, що ним, стоячи, правила худенька й елегантна місіс Елсінг, з віжками в лівій руці та батогом у правій. Обличчя її було бліде, голова непокрита, довге сиве волосся спадало на спину; вона шалено шмагала коня, сама схожа на фурію. На сидінні, підскакуючи на вибоїнах, примістилась її чорна мамка Меліссі — однією рукою вона притискала жирний шматок свинячої грудинки, а другою рукою та обома ногами намагалась утримати купу ящиків та мішків, щоб не повипадали з повозу. Один мішок прорвався, і з нього сіялись на дорогу сушені боби. Скарлет щось гукнула до місіс Елсінг, але голос її потонув у людському гаморі, й екіпаж скажено швидко промчав далі.

Спершу Скарлет не второпала, що все це означає, але потім, згадавши про військові склади біля залізниці, зрозуміла: армія відкрила ці склади, аби люди розібрали, хто що встигне, поки не прийшли янкі.

Протиснувшись через натовп розгублених від паніки людей на майдані П’яти Променів, вона чимдуж поспішила навпростець до станції. Ось уже крізь хмари куряви й тисняву санітарних карет можна було розрізнити лікарів, а також санітарів, що схилялися над пораненими, клали їх на ноші й поквапно переносили куди слід. Тепер уже, дякувати Богові, вона знайде доктора Міда! Але завернувши за ріг готелю «Атланта», де перед нею постала, мов на долоні, вся станція і під’їзні колії, Скарлет вражено уклякла.

Безжально смалило сонце, а під ним на коліях та перонах — хто плечем до чийогось плеча, хто головою до чиїхось ніг — лежали сотні поранених, нескінченні ряди їх тяглися під покрівлею пристанційних споруд. Декотрі лежали мовчки й непорушно, але чимало інших корчилося від жароти й стогнало. Скрізь роями кишіли мухи, бреніли й повзали по обличчях, скрізь видніла кров, брудні бинти, чулися зойки й прокляття поранених, коли їх несли санітари. Запах поту й крові, сморід від немитих тіл і екскрементів у спекотній задусі напливав на Скарлет, аж здавалося, вона ось-ось виблює. Поміж розпростертих тіл у поспіху сновигали санітари, незрідка наступали на лежачих, а ті лише прохально дивились угору, дожидаючи, коли надійде їхня черга до лікарів.

Скарлет від жаху сахнулася назад і затулила рота рукою, відчувши в горлі нудоту. Вона не могла зрушити з місця. Їй уже стільки довелося надивитися на поранених — і по шпиталях, і на моріжку в тітоньки Туп після бою над Персиковим струмком,— але нічого подібного вона ще не бачила. Ні з чим не можна було порівняти ці смердючі й закривавлені тіла, що пражилися на пекучому сонці! Тут було суще пекло болю, й смороду, й крику, й поспіху. Швидше, швидше, швидше! Янкі підступають! Янкі підступають!

Вона зібралася з духом і ступила в гущу лежачих тіл, силкуючись розгледіти серед тих, хто стояв на ногах, доктора Міда. Але виявилося, що так нічого у неї не вийде, бо весь час треба було вважати, куди ставиш ногу, аби ненароком не зачепити котрогось нещасного солдата. Вона підібрала поділ сукні й спробувала пройти поміж поранених до чоловічого гурту, звідки віддавали команди санітарам з ношами.

Коли вона так проходила, чиїсь руки гарячково хапали її за край одежі й чулись хрипкі зойки:

— Леді... води! Будь ласка, води! Ради Бога, води!

Піт стікав у неї по обличчю, коли вона висмикувала свій поділ з рук поранених. Якби вона наступила на когось, то заверещала б і знепритомніла. Скарлет переступала через мертвих, через поранених, що лежали з осклілими очима, затуляючи руками розпанаханий живіт, де з раною змішалися закривавлені клапті мундиру, через людей, в яких запеклася кров на бородах і стирчали розтрощені щелепи, звідки чулися звуки, що мали б означати:

— Води! Води!

Вона зайдеться істеричним плачем, якщо за хвилину не знайде доктора Міда. Скарлет глянула на групу чоловіків під покрівлею і загукала щосили:

— Доктор Мід! Є тут доктор Мід?

З групи вирізнився хтось один і подивився в її бік. Це виявився доктор Мід. Він був без куртки, рукави сорочки мав закасані вище ліктя. Штани й сорочка його, і навіть кінчик сивої борідки, були заляпані кров’ю, мов у різника. З обличчя він скидався на п’яного — від смертельної втоми, безсилої люті й пекучого жалю. Уся його постать була сіра й запилюжена, на щоках борозенками струменів піт. Але голос у нього, коли він озвався до Скарлет, звучав спокійно й рішуче.

— Дяка Богові, що ви прийшли. Нам потрібна кожна пара рук.

Вона розгублено втупилась на лікаря, навіть випустивши з рук крайчик сукні, і так простояла якусь хвильку. Поділ упав на брудне обличчя одного пораненого, що марно силкувався одвернути голову вбік від цих парких складок. Що це він, лікар, торочить? В лице їй била суха задушна пилюка з-під коліс санітарних карет, у носі гидко липло від гнилятного смороду.

— Швидше, дитя моє! Підійдіть сюди.

Вона підсмикнула сукню й хутко рушила до нього поміж рядами поранених. Торкнувши лікаря за плече, вона відчула, як тремтить його тіло від знесилля, хоч на обличчі не було й сліду розслабленості.

— Ой, докторе! — скрикнула Скарлет.— Ви повинні прийти до нас. У Мелані пологи.

Він подивився на неї таким поглядом, наче не розумів значення її слів. Солдат, що лежав на землі біля ніг Скарлет, спираючись головою на казанок, добродушно осміхнувся.

— Е, це вони вміють,— весело зауважив він.

Скарлет навіть не глянула на солдата, а тільки сіпнула лікаря за плече.

— Я про Мелані! Вона жде дитини. Ви повинні прийти, докторе. Вона... у неї...— Тут було не до умовностей, але Скарлет не могла як стій зважитись і прямо сказати про це, коли їх чули сотні чоловічих вух.— У неї все сильніші перейми. Ради Бога, докторе!

— Дитина? О Боже! — гримнув нараз лікар, і обличчя його скривилося від люті й ненависті, спрямованих не на неї і не на когось іншого, а на весь світ, в якому може таке діятись.— Ви що, збожеволіли? Я не можу кинути цих людей! Вони мруть сотнями! Я не можу кинути їх заради чиєїсь там однієї дитини. Покличте якусь жінку, вона допоможе. Покличте мою дружину.

Скарлет хотіла була сказати йому, чому місіс Мід не може прийти, але вчасно стримала себе. То він не знає, що його власного сина поранено! У неї промайнула думка, а чи лишився б він тут, якби знав про сина? І щось підказало їй, що навіть якби Філ помирав, його батько лишився б на своєму посту, щоб допомагати багатьом, а не комусь одному.

— Ні, ви повинні прийти, докторе. Пам’ятаєте, ви ж самі казали, що в неї будуть важкі...— Невже це справді вона, Скарлет, серед цього пекла жароти й стогонів промовляє вголос ці жахливі непристойності? — Мелані помре, якщо ви не прийдете!

Він рвучко струснув з себе руку Скарлет і заговорив так, ніби не розчув її слів, не зрозумів, про що вона просить:

— Помре? Та вони всі помруть, усі ці люди. Нема ні бинтів, ні мазі, ні хініну, ні хлороформу. Боже, та хоча б трохи морфію! Хоча б краплю його для найтяжче поранених! Хоча б краплю хлороформу. Прокляття цим янкі! Прокляття на їхні голови!

— До пекла їх, докторе! — притакнув йому поранений у них біля ніг, зблиснувши зубами над бородою.

Скарлет затремтіла всім тілом, на очах з розпуки проступили сльози. Лікар не піде з нею! І Мелані помре, бо вона ж бажала їй смерті. Лікар не прийде.

— Ради Бога! Докторе! Благаю вас!

Доктор Мід прикусив губу й стиснув щелепи — він знов узяв себе в руки.

— Дитя моє, я постараюся прийти. Обіцяти не буду, але постараюся. Як тільки запораємо цих людей. Підступають янкі, а наші війська покидають місто. Я не знаю, що янкі зроблять з пораненими. Поїзди вже не ходять. Лінію на Мейкон перекрито... Але я постараюся. А тепер ідіть собі. Не заважайте мені. Прийняти дитину — це нема простіше. Треба тільки перев’язати пуповину...

Його плеча торкнувся санітар, і він, обернувшись, тут-таки почав давати розпорядження, показуючи то на одного, то на іншого пораненого. Військовий, що лежав біля ніг Скарлет, співчутливо подивився на неї. Лікар уже й забув, що вона була тут, і їй лишалося тільки вертатись додому.

Вона поспіхом стала пробиратися між поранених — назад на Персикову вулицю. Лікар не прийде. Доведеться самій давати раду. Добре, хоч Пріссі на цьому знається. Голова тріщала від спекоти, мокрий від поту ліф прилип до тіла. Мозок її затерп, як і ноги — так буває у жаскому сні, коли хочеш бігти, а не в силі й рухнутися. Здавалося, цій довжелезній дорозі додому кінця-краю не буде.

І тоді знов у голові в неї закрутився той самий приспів: «Янкі підступають!» Серце почало битись міцніше, і тіло озвалось новим життям. Уже швидшою ходою вона дісталася до П’яти Променів, де вузькі хідники затовпила така тьма народу, що Скарлет довелося зійти на проїжджу частину. Повз неї довгими лавами проходили солдати, вкриті курявою, отупілі від знемоги. Здавалося, цілі тисячі цих бородатих і брудних чоловіків з гвинтівками за плечима сунули похідним маршем. Котилися гармати, їздові батогами з сириці поганяли сухоребрих мулів. На вибоях підскакували інтендантські фургони з дірявим верхом. Нескінченною вервечкою тяглася кіннота, збиваючи хмари задушливої пилюги. Скарлет зроду ще не бачила так багато військових водночас. Відступ! Відступ! Військо покидало місто.

Солдатські лави відтіснили її назад на залюднений хідник, і в ніздрі вдарив нудотний запах дешевої кукурудзяної горілки. Поблизу вулиці Декейтера серед юрби вирізнявся гурт строкато виряджених жінок, що їхні яскраві оздоби та розмальовані обличчя виглядали разюче недоречно. Більшість із них була напідпитку, а солдати, на руки яких вони злягали, і зовсім п’яні. Скарлет завважила проблиск рудих кучерів Кралі Вотлінг, а тоді й почула її гострий п’янкуватий сміх, коли та силкувалася спертись на плече однорукому солдатові, що сам заточувався й ледве тримався на ногах.

Нарешті Скарлет проштовхалася крізь натовп, а за квартал від П’яти Променів було вже не так людно, тож вона, підібравши поділ, далі рушила вже трохи підтюпцем. Добігши до каплиці Веслі, вона захекалась — голова їй ішла обертом, до горла підступала нудота, корсет гостро впирався в ребра. Скарлет присіла на сходинках каплиці, схилила голову на руки й поволі переводила дух. Якби змога дихнути глибоко-глибоко! Якби тільки серце перестало так шалено гупати й підскакувати! Якби в цьому коловороті знайшлася хоч одна душа, до якої можна було б звернутись по допомогу!

Таж вона досі ніколи в житті не мусила сама робити щось для себе. Завжди поряд був хтось, хто дбав про неї, опікувався нею, захищав її, і оберігав, і пестив. Це неймовірно, щоб вона могла опинитися в такій халепі! І ані приятеля, ані сусіди, що став би їй у пригоді. Раніше завжди знаходились приятелі, знайомі, вмілі руки послужливих рабів. А ось у цю найскрутнішу хвилину немає нікого. Просто неймовірно, як це вона залишилася зовсім одна, настрахана до смерті й так далеко від домівки.

Домівка! Янкі там чи не янкі, аби лиш опинитися вдома. Хай і Еллен хвора, аби лише бути вдома. Вона так стужилася за лагідним обличчям Еллен, за обіймами дужих рук Мамки.

Хитаючись, Скарлет звелась на ноги й подалася далі. Наблизившись до будинку Туп, вона побачила, як Вейд гойдається на хвіртці. При її появі личко його скривилося, і він зарюмсав, показуючи синця на брудному пальці.

— Вавка! — заскиглив він.— Вавка!

— Цить мені, цить! А то зараз дам лупня. Гайда на задвір’я, там грайся на пісочку й ні ногою звідти.

— Вейд голодний,— схлипнув він і встромив ушкодженого пальця в рот.

— Нічого, потерпи! Гайда на задвір’я і...

Скарлет підвела голову й побачила Пріссі, що вихилялася з горішнього вікна. На її обличчі були заклопотаність і переляк, які зараз же зникли, коли вона помітила господиню. Скарлет махнула їй рукою спуститися вниз, а сама ввійшла в дім. У холі стояла така приємна прохолода! Вона розв’язала стрічки брилика, кинула його на столик і провела рукою по спітнілому чолу. Нагорі відчинилися двері, і до Скарлет долинув протяглий болісний стогін. Пріссі побігла вниз, перестрибуючи через дві сходинки на третю.

— Прийшов лікар?

— Ні. Він не може.

— Боженьку, міс Скарлет! Але ж міс Меллі погано!

— Лікар не може прийти. Ніхто не може. Ти мусиш сама приймати дитину, а я тобі допоможу.

Пріссі розтулила рога, марно силуючись вимовити хоч слово. Вона скоса позирала на Скарлет і переступала з ноги на ногу, вигинаючись худим тільцем.

— Чого ти витріщилась, як остання бемба? — гаркнула на неї Скарлет, розлючена її блазнюватим виглядом.— Що з тобою?

Пріссі позадкувала до сходів.

— Ради Бога, міс Скарлет...— Страх і сором були в її вибалушених очах.

— Ну?

— Ради Бога, міс Скарлет! Нам тра лікаря. Я... я... міс Скарлет, я нічо’ не знаю, як приймать дітей. Ма ніколи не підпускала мене близько, коли їй випадало це робити.

Спершу Скарлет скам’яніла від жаху, і лише за хвильку в ній скипіла лють. Пріссі спробувала увильнутись убік і дати дьору, але Скарлет устигла загребти її.

— Ах ти ж брехло чорнопике! Ти що казала — що все знаєш, як приймати дітей! То де ж правда? Ану кажи! — Вона щосили шарпнула Пріссі, аж кучерява голівка в тої безвладно зателіпалася з боку в бік.

— Я збрехала, міс Скарлет! Я сама не знаю, як то вийшло. Я ті’ки раз бачила, як родиться дитина, і то ма відшмагала мене, щоб не підглядала.

Скарлет у нестямі дивилась на Пріссі, а та вся зібгалася, намагаючись вирватися. Якусь часину розум Скарлет відмовлявся визнати істину, але коли вона врешті усвідомила, що Пріссі не більше за неї тямить на акушерстві, гнів охопив її, як полум’я. Вона зроду ще не замахувалась рукою на раба, та зараз, зібравши останні сили, відважила замашного ляпаса по чорній щоці. Пріссі заверещала не своїм голосом — не так з болю, як з ляку — і застрибала на місці, силкуючись випручатись із рук Скарлет.

Коли вона отак вереснула, стогін нагорі урвався й за мить почувся слабкий тремтливий голос Мелані:

— Скарлет, це ти? Підійди, будь ласка, до мене!

Скарлет випустила руку Пріссі, й та, схлипуючи, присіла на сходинки. Хвилину Скарлет стояла без руху, дивлячись угору й прислухаючись до тихих стогонів, що знов почулися звідти. Стоячи так, вона відчувала, ніби на плечі їй лягло ярмо, яке пригне її до самої землі, тільки-но вона спробує ступити хоч крок.

Скарлет намагалася пригадати, як допомагали їй Мамка й Еллен, коли вона родила Вейда, але милосердна мла забуття заволокла муки дітонародження. Дещо, однак, їй пригадалося, і вона хутко наказала Пріссі:

— Розпали на кухні вогонь і скип’яти в казані воду! І принеси всі рушники, які знайдеш, та моток шпагату. А також ножиці. Тільки не кажи мені, що нічого не можеш знайти. Познаходь усе, і то швидко. Гайда!

Вона штурханом підняла Пріссі на ноги й підштовхнула її до кухні. Тоді випросталась і рушила нагору. Нелегко буде сказати Мелані, що пологи прийматиме вона сама з Пріссі.

Розділ XXII

Більш ніколи, мабуть, не зможуть так довго тягтися пополудні години. І бути такими спекотними. І щоб так багато було набридливих ледачих мух. Скарлет безугавно махала над Мелані віялом з пальмового листя, аж пальці у неї затерпли, та мухи однаково кружляли цілими роями. Не було на них ради: прожене вона їх з обличчя Мелані, як вони вже обсідають спітнілі ноги, змушуючи її безсило шарпатися й скрикувати:

— О! По ногах лазять!

У спальні панувала напівтемрява, бо Скарлет опустила штори, щоб не така була жарота й не сліпило яскраве світло. Промінчики сонця пробивалися тільки покрай вікна та через щілини в шторах. Кімната перетворилась на розпечену грубку, просякла потом одежа Скарлет не висихала й робилася дедалі вологіша й липкіша. Пріссі сиділа навпочіпки в кутку й теж упрівала, і від неї ішов гидкий дух — Скарлет давно б уже вигнала її з кімнати, якби не боялася, що, опинившись за дверима, та дремене хтозна-куди. Мелані лежала на постелі, і простирадло під нею потемніло від поту й води, якою Скарлет зволожувала їй тіло. Вона без кінця переверталася то на один бік, то на другий, а потім ізнов з боку на бік.

Часом вона пробувала звестися на ліжку, але падала назад і знову починала крутитись. Попервах вона стримувалася, щоб не кричати, і накусала собі губи до крові, поки нарешті Скарлет, не втерпівши, кинула їй роздратовано:

— Та перестань, Меллі, корчити героїню. Хочеться кричати — кричи, і нема чого. Тебе ж ніхто не почує, крім нас двох.

Тим часом спливала пополуднева пора, і Мелані — хотіла вона виглядати героїнею чи ні — частіше стала стогнати, а то й скрикувати. Скарлет тоді затуляла обличчя руками, затикала вуха і, похитуючись тілом, бажала собі смерті. Хай уже будь-що, аніж безпорадно дивитись на ці муки. Хай уже будь-що, аніж сидіти тут на припоні, ждучи, коли з’явиться ця дитина, яка так довго не хоче приходити на світ. Сидіти й ждати, знаючи, що янкі вже, мабуть, біля П’яти Променів.

Вона щиро шкодувала, що свого часу не прислухалася до перешептів старших жінок, коли ті обговорювали чиїсь пологи. А треба було б! Якби вона більше цікавилась такими матеріями, то знала б тепер, чи затягуються у Мелані пологи, чи ні. Скарлет невиразно пригадувала, як тітонька Туп розповідала колись про одну свою приятельку, в якої перейми тривали цілі дві доби і яка так і померла, не розродившись. А що, коли й у Мелані це два дні триватиме? Вона ж така тендітна! І двох днів таких мук не витримає. Вона помре, якщо пологи надто затягнуться. І як вона, Скарлет, тоді дивитиметься в очі Ешлі, якщо він ще живий, і як скаже йому, що Мелані померла, хоч вона обіцяла подбати про неї?

Спершу, коли наставали особливо сильні болі, Мелані хапала Скарлет за руку й стискала так міцно, аж суглоби тріщали. За яку годину руки у Скарлет так набрякли й побагровіли, що вона вже ледве могла ворухнути ними. Врешті вежа зв’язала два довгі рушники, двома іншими кінцями прикріпила їх до бильця ліжка в ногах, а вузол дала в руки Мелані. Та вчепилася в нього, як потопаючий за рятувальний круг — то тягла його щосили, то попускала, то шарпала. І весь час із полудня кричала, немов звірина, що конає у пастці. Вряди-годи вона випускала рушника з рук, безрадно потирала долоні й підводила на Скарлет розширені страждально очі.

— Кажи мені що-небудь. Будь ласка, що-небудь,— шепотіла вона, і Скарлет починала теревенити хтозна-що, аж поки Мелані знов хапалася за вузол з рушників і знов корчилася на ліжку.

Напівтемна кімната топилася в жароті, стогонах і дзижчанні мух, і час волікся такою повільною ходою, що Скарлет уже майже й забула, чи був коли ранок. Їй здавалося, наче вона усе своє життя сидить у цій паркій затемненій і задушній кімнаті. Щоразу, як скрикувала Мелані, їй теж хотілося кричати, і вона до болю прикушувала губи, щоб не зірватись на істеричний вереск.

Раз вона почула, як Вейд навшпиньках піднявся нагору, пристав за дверима й захлипав:

— Вейд голодний!

Скарлет хотіла вийти до нього, але Мелані прошепотіла:

— Не залишай мене. Будь ласка. Без тебе я не витримаю.

Отож Скарлет послала вниз Пріссі, щоб розігріла рештки мамалиги від сніданку й нагодувала Вейда. Що ж до неї самої, то їй здавалося, що відсьогодні вона вже ніколи не зможе й кусника в рот узяти.

Годинник на поличці каміна зупинився, і Скарлет не уявляла, котра година, але коли задуха в кімнаті почала спадати, а сонячні промінці, які пробивалися крізь шпарини, притьмяніли, вона підняла штори. І тоді, на свій подив, побачила, що пора вже передвечірня, і багряна куля сонця зависає низько над обрієм. А вона ж боялася, що ця полуденна спекота довіку не мине!

Скарлет страшенно кортіло дізнатись, що діється в місті. Чи вже всі війська вийшли? Чи вступили до міста янкі? І невже конфедерати здадуть місто без бою? Потім з болем у серці вона подумала, як мало залишилося конфедератів і як багато солдатів у Шермана, та ще й добре вгодованих. Шерман! Ім’я цієї людини наганяло на неї такий страх, що куди там тому нечистому! Але тепер було не до роздумів, бо Мелані раз у раз просила то пити, то покласти холодного рушника на чоло, то віялом над нею помахати, то відігнати мух з обличчя.

Коли смеркло, і Пріссі, чорною марою снуючи по кімнаті, засвітила лампу, Мелані почала слабнути. І стала гукати Ешлі, знов і знов, наче в маренні, аж урешті розпачлива монотонність цих покликів так розлютила Скарлет, що вона ладна була заткнути рота Мелані подушкою. Може ж, лікар кінець кінцем таки прийде? Коли б уже швидше! Знову надія ожила у Скарлет і вона, обернувшись до Пріссі, наказала притьмом збігати до будинку Мідів подивитись, чи є там доктор Мід або його дружина.

— А коли його нема, спитай у місіс Мід чи в куховарки, що треба робити. І попроси когось прийти.

Пріссі прискоком збігла сходами і прудко чкурнула вулицею — Скарлет навіть здивувалася, звідки така жвавість у цього ледачкуватого дівчиська. Довгенько вона десь там ходила, а коли вернулася, то так, як і пішла — сама-одна.

— Лікаря не було вдома ціліський день. Може, він пішов з солдатами. А місте’ Філ упокоївся, міс Скарлет.

— Помер?

— Атож,— відповіла Пріссі, пишаючись принесеною новиною.— Талбот, їхній кучер, сказав мені. Його поранило...

— Але тебе я не задля цього посилала.

— А міс’ Мід я й не бачила. Куховарка каже, міс’ Мід обмиває його й обряджає, аби поховати, заки нема янкі. І ще вона каже, що як дуже допікатиме біль, тра покласти ножа під ліжко міс Меллі, і ніж розітне біль навпіл.

Ще мить, і Скарлет за таку помічну інформацію дала б їй знов ляпаса, аж це Мелані широко розплющила очі й прошепотіла:

— Дорогенька... Що, янкі підступають?

— Ні,— рішуче відповіла Скарлет.— Це Пріссі вигадує.

— Атож, мем, це я вигадую,— поквапилася підтвердити Пріссі.

— Вони таки підступають,— прошепотіла Мелані, не піддавшись на їхню оману і ховаючи лице у подушку. Голос її тепер був майже не чутний.

— Бідне моє дитя. Бідне дитя.— І перегодом: — Ой Скарлет, нізащо не лишайся тут. Забирай з собою Вейда й виїзди куди-небудь.

Саме так Скарлет і думала, але почувши ці думки, висловлені вголос, скипіла від сорому, наче її потайне боягузтво проступило у неї на обличчі.

— Не патякай казна-чого. Я зовсім не боюся. І ти знаєш, що я тебе не покину.

— Ні до чого це. Однак я помру.— І з уст Мелані знову зірвався стогін.

Повільно й навпомацки, немов стара бабця, Скарлет спустилася темними сходами, тримаючись за поруччя, щоб не впасти. Ноги в неї здерев’яніли й підгиналися з утоми та напруги, тіло бив дрібний дрож від холодного липучого поту. Насилу добулася вона до веранди й сіла на горішню сходинку. Спершись спиною на стовпець, вона тремтячого рукою розщібнула кілька гудзиків ліфа на грудях. Ніч тонула в теплій погожій темряві, і Скарлет напівлежачи втупилася просто себе, як знеможена буйволиця.

Було вже по всьому. Мелані не померла, і крихітне немовлятко чоловічої статі, що попискувало, мов кошеня, дістало свою першу купіль з рук Пріссі. А Мелані заснула. Як вона могла спати після цих страшних зойків і нездарної допомоги, від якої їй було більше мук, аніж користі? І як вона взагалі не померла? Щодо себе, то Скарлет була певна, що не вижила 6, маючи таку поміч. А от Мелані, коли все скінчилося, навіть змогла прошепотіти — правда, Скарлет довелося нахилитись до самих її уст, щоб розчути,— «Дякую». І після цього заснула. Як могла вона заснути? Скарлет забула, що вона сама, народивши Вейда, теж відразу поринула в сон. У неї все повилітало з пам’яті. В голові у неї стояла порожнеча, і в світі навколо теж, і ніякого життя не було перед цим нескінченним днем, як і не буде опісля, а тільки важезна гаряча ніч, тільки її власне надсадне дихання з грудей, тільки піт, що холодними цівочками спливає з-під пахв до поясу, зі стегон до колін — липучий, глеюватий, остудливий.

Вона відчула, як віддих її, гучний і розмірений, переходить у судомне схлипування, але очі залишалися сухі й пекучі, немов їм уже ніколи не зронити ані сльозинки. Поволі й натужно вона нахилилась і задерла свої важкі спідниці до самих стегон. Їй було водночас і тепло, й холоднувато, і липко від поту, а тіло приємно студив повів свіжого нічного повітря. Туманно промайнула думка: а що сказала б тітонька Туп, якби побачила, як вона розвалилася на веранді, задерши спідниці аж до панталонів? Але їй було начхати — і на це, і на все інше. Час зупинився. Може, вечір тільки-но запав, а може, вже й північ. Вона не знала, та й не хотіла знати.

Почулась хода згори, і у Скарлет промайнула думка: «А чорт би її побрав, цю Пріссі!» Потім ураз очі заплющились, і щось таке наче сон злягло на неї. А за якусь незмірну хвилю вона виринула з чорного забуття і раптом усвідомила, що поруч стоїть Пріссі й самовдоволено просторікує.

— А добре ми впорались, міс Скарлет. Навіть у моєї ма не вийшло б так справно!

Скарлет дивилась на неї з темряви, надто втомлена, щоб вишпетити її, чи насварити, чи дорікнути за численні провини — за те, що вона хизувалася вмінням, якого насправді не мала, що показала себе боягузкою, страшною незграбою і взагалі недотепою в скрутну мить, за те, що довго шукала ножиці, що розлила на постіль воду з миски, що випустила з рук немовля. А тепер вона стоїть і похваляється своєю вправністю.

І янкі ще хочуть звільнити негрів! Ото матимуть собі радість!

Вона мовчки напівлежала, спираючись на стовпець, і Пріссі, вловивши її настрій, тихенько пірнула в пітьму веранди. Збігла якась часина, дихання Скарлет вирівнялось, у голові проясніло, і з північного боку вулиці вона розчула тихі голоси й тупіт багатьох ніг. Солдати! Вона поволі сіла рівніше й обсмикнула спідниці, хоч добре усвідомлювала, що ніхто її не розгледить такої глупої ночі. Коли солдати — бозна-скільки їх сунуло, мов тіней,— порівнялися з будинком, вона озвалася до них:

— Стривайте, будь ласка!

Одна тінь виокремилася з гурту і підійшла до хвіртки.

— Ви відступаєте? Покидаєте нас?

Тінь начебто скинула капелюха й неголосно промовила з темряви:

— Так, мем. Ми відходимо. Ми останні покинули укріплення, десь за милю звідси.

— То ви... то армія відходить таки справді?

— Так, пані. Розумієте, янкі підступають.

Янкі підступають! Вона й забула про це. Грудка підкоптилась їй до горла, і вона не змогла сказати більше ні слова. Тінь подаленіла й злилася з рештою тіней, і тупіт ніг став завмирати в пітьмі. «Янкі підступають! Янкі підступають!» — ось що чулося в ритмі їхньої ходи, в раптовому гупанні її серця. Янкі підступають!

— Янкі підступають! — вереснула Пріссі, зіщулившись біля неї.— Ой, міс Скарлет, вони нас усіх переб’ють! Проштрикнуть багнетами! Вони...

— Та цить ти! — Жахала навіть думка про таке, а ще чути її, сказаною цим тремтячим голосом, було й зовсім нестерпно.

І знову Скарлет опосів страх. Що їй робити? Як урятуватись? Де шукати допомоги? Жодної близької душі не лишилося.

І раптом вона подумала про Рета Батлера, і страхи її трохи вляглися. Як це вежа не згадала про нього сьогодні вранці, коли гасала по місту, мов курка з відтятою головою? Вона його ненавидить, але він дужий і тямущий і не боїться янкі. І він ще в місті. Звичайно, вона ображена на нього і він говорив непрощенні речі того останнього разу. Але в таку хвилину, як зараз, це можна й знехтувати. Головне, що він має коня й бричку. І як це вона не згадала про нього раніше! Він може вивезти їх з цього приреченого міста, далі від янкі, куди-небудь, абикуди.

Обернувшись до Пріссі, вона заговорила в гарячковому поспіху:

— Ти знаєш, де живе капітан Батлер? У готелі «Атланта»?

— Знаю, мем, але...

— Так ото зараз же збігай туди й перекажи, що він мені потрібен. Нехай приїде якомога хуткіше з конем і коляскою або санітарним фургоном, якщо зможе роздобути. Скажи йому, що в нас немовля. І що я хочу, щоб він вивіз нас звідси. Іди. Тільки швидко!

Вона випросталась і злегка підштурхнула Пріссі, аби не барилася.

— Боже м’стивий, міс Скарлет! Таж темінь така, я боюся! Ану ж як янкі мене схоплять?

— Якщо ти чимдуж побіжиш, то наздоженеш солдатів, і вони оборонять тебе від янкі. Ну, швидко!

— Я боюся! А що, як кап’тана Батлера нема в готелі?

— То розпитаєш, де він. Невже й на це в тебе не стане глузду? Якщо його нема в готелі, заглянеш до бару на Декейтера, там спитаєш. Сходи до будинку Кралі Вотлінг. Пошукай, де він може бути. Невже ти, дурепо, не тямиш, що як не поквапишся і не знайдеш його, нас усіх загребуть янкі?

— Міс Скарлет, ма в’язи мені скрутить, коли я заглядатиму в бар та в дім цієї Вотлінг.

Скарлет порвалася на ноги.

— А якщо ти не підеш, я сама тобі скручу в’язи. Хіба ти не можеш з вулиці його покликати? Або спитати в кого, чи він там? Біжи вже!

Пріссі все ще огиналася, тупцюючи на місці й кривляючись. Тоді Скарлет удруге її штурхонула, і то так, що вона мало не скотилася зі сходів.

— Або зараз же гайда, або я продам тебе геть на Південь, і ти повік не побачиш ні матері, ні будь-кого з рідні, а будеш працювати на плантації. Швидше!

— Боже м’стивий, міс Скарлет!..

Але під натиском господині їй не лишалося вибору, і вона ступила зі східців на землю. Коли стукнула хвіртка, Скарлет гукнула навздогін Пріссі:

— Та хутчій же, розтелепо!

Чути було, як залопотіли ноги малої, коли вона майнула підстрибом, а далі всі звуки поглинула пухка земля.

Розділ XXIII

Спровадивши Пріссі, Скарлет утомлено пройшла до холу й засвітила лампу. В домі стояла парка жарота, так ніби його стіни згромадили в собі всю полуденну спеку. Отупіння поволі минало, і вона відчула, як їй допікає голод. У неї ж від учорашнього вечора й ріски не було в роті, як не лічити ложки мамалиги, тож, узявши лампу, вона подалася до кухні. Вогонь там уже згас, але задуха стояла така, що ледве можна було дихати. В каструлі вона знайшла шматок сухого кукурудзяного коржа й заходилася пожадливо їсти, водночас приглядаючись, чи нема ще чим поживитись. На дні горнятка виявилися рештки мамалиги, і вона стала вигрібати її великою куховарською ложкою, навіть не пересипаючи на тарілку. Мамалига була недосолена, але Скарлет так зголодніла, що й не подумала шукати солі. Заспокоївши перший голод чотирма добрячими ложками мамалиги, вона взяла лампу в одну руку та недогризок коржа у другу й вийшла в хол, неспроможна більше витримувати кухонну духоту.

Вона розуміла, що треба піднятись нагору й посидіти з Мелані. Коли щось там негаразд, у неї ж не стане сили навіть гукнути. Але Скарлет разила сама думка вернутися до кімнати, де вона провела так багато кошмарних годин. Нехай би Мелані зараз і помирала, вона не зможе туди піти. Не бачити б довіку тієї кімнати! Скарлет поставила лампу на свічник біля вікна й вернулася на веранду. Тут уже було трохи прохолодніше, хоч ніч усю повивала погідна теплінь. Скарлет сіла на сходинку в колі слабенького світла від лампи й почала доїдати коржа.

Під’ївши, вона ніби трохи відійшла на силі, але заразом ожив у ній і щемливий страх. З вулиці зоддалеки долинав якийсь гул, але що він означав, вона не розуміла. Тільки одне було ясно: він то спадав, то наростав. Вона нахилилася вперед, прислухаючись, і невдовзі відчула, як заболіли в неї м’язи від напруження. Над усе вона одного жадала — почути цокіт копит і спіймати на собі безтурботний і самовпевнений Ретів погляд, в якому проступатиме насмішка над її страхами. Рет куди-небудь вивезе їх звідси. Куди саме — вона не знала. Але байдуже куди, аби виїхати.

Коли вона так сиділа, дослухаючись до звуків із середмістя, над верхів’ями дерев раптом щось заясніло. Це її здивувало. З кожною хвилиною сяйво те більшало. Темне небо порожевіло, далі взялося ясно-червоною барвою, і врешті понад деревами фахнув у небо величезний омах полум’я. Скарлет схопилася на ноги, серце її знову млосно защеміло й закалатало.

Янкі прийшли! Це ж вони вже вступили в місто й палять усе. Горіло начебто на схід від центру. Язики полум’я сягали все вище й вище, вогонь дедалі ширився над обрієм, і жах з’явився в очах у Скарлет. Горів чи не цілий квартал. Війнув гарячий вітрець, ударивши їй у ніздрі димом.

Вона вбігла нагору до своєї кімнати, розчахнула вікно й вихилилась назовні. На тлі зловісно-блідавого неба здіймалися величезні клубища чорного диму, зависаючи над язиками полум’я, мов хмари. Запах диму подужчав. Хаотичні клапті думок зринали в голові у Скарлет: чи скоро вогонь досягне Персикової вулиці, чи згорить цей будинок, чи накинуться на неї янкі, куди втікати, що робити? Гуготіло так, наче всі демони пекла вили у Скарлет над вухом, в мозку вихрилося від паніки, аж вона мусила вхопитись за лутку вікна, щоб не впасти.

«Треба щось придумати,— повторювала вона про себе.— Треба щось придумати».

Але думки втікали від неї, розлітались на всі боки, як наполохані птахи. І коли вона стояла так, тримаючись за підвіконня, пролунав оглушливий вибух, гучніший за всі гарматні постріли. Велетенське омахало полум’я знялося в небо. Потім пролунав ще вибух, і ще. Струсонулася земля, на підлогу посипалися шибки з верхньої рами вікна.

Вибух за вибухом стрясали землю, світ перетворився на суцільне пекло, де вирували вогонь і гуркіт. Снопи іскор вистрелювали в небо й повільно, лінькувато осідали донизу крізь криваві хмари диму. Скарлет причулося, наче опостінь слабким голосом озвалась Мелані, але вона не зреагувала на це. Тепер їй було не до Мелані. І взагалі її тільки одне доймало — страх, що пробігав у неї по жилах так швидко, як вихристе полум’я в небі. Вона стала знетямленою з ляку дитиною, якій хотілося сховати голову в матері на колінах і нічого не бачити, що діється навколо. Якби тільки опинитися вдома! Вдома з матір’ю!

Серед цих оглушливих вибухів, від яких здригалася душа, вона раптом уловила якийсь інший звук, наче хтось біг, гнаний страхом, перескакуючи через дві сходинки на третю, і схлипував як гончак, що відстав від своїх. У кімнату влетіла Пріссі і, кинувшись до Скарлет, з такою силою хапнула її за руку, немов хотіла видерти шмат м’яса.

— Янкі?..— скрикнула Скарлет.

— Ні, мем, це наші жентмени! — вереснула Пріссі, ледве переводячи дух і ще глибше запускаючи нігті в руку Скарлет.— Вони палять військові склади, і харчові, і ливарню, і ще вони, міс Скарлет, підірвали сім десятків вагонів, де снаряди й порох, і, Боженьку мій, ми всі теж згоримо!

Вона знов почала гостро схлипувати і так вп’ялася нігтями в тіло Скарлет, аж та ойкнула від болю й сердито відштовхнула її.

Отже, янкі ще не захопили міста! І ще є час урятуватись. Вона силкувалася приборкати паніку й зібратися з думками.

«Якщо я не візьму себе в руки, то завищу, мов ошпарена кішка!» — подумала вона. Вигляд Пріссі, очамрілої від страху, допоміг їй прийти до пам’яті. Вона вхопила негритянку за плечі й шарпонула.

— Перестань верещати й розкажи до пуття. Янкі ще ж не захопили міста, дурепо! Капітана Батлера ти бачила? Що він сказав? Чи він приїде?

Пріссі стихла й тільки зубами цокотіла.

— Так, мем, я знайшла його. У барі, як ви й сказали. Він там...

— То байдуже, де ти його знайшла. Чи він приїде? Ти сказала, щоб він привів коня?

— Боже мій, міс Скарлет, він сказав — його коня й бричку жентмени забрали для поранених.

— О Господи!

— Але він прийде...

— І що ще він сказав?

Пріссі вже трохи відхекалась і заспокоїлася, лише очима ще лупала у знетямі.

— Я знайшла його в барі, як ви й сказали, мем. Я стала знадвору й погукала, і тоді він вийшов. І ті’ки він побачив мене, і я почала говорити, аж це солдати підірвали склад на Декейтера, і вогонь знявся, і він каже: «Біжім!» — і схопив мене, і ми добігли до П’яти Променів, і він питає тоді: «То що там? Кажи хутко!» І я сказала, як ви мені веліли: «Кап’тане Батлер, швиденько приїжджайте з конем і коляскою. У міс Меллі немовля, і міс Скарлет доконче хоче виїхати з міста». А він питає: «А куди вона дума їхати?» І я йому: «Не знаю, сер, ті’ки вам треба швидше, поки нема янкі, бо вона хоче з вами вибратися з міста». Він тоді засміявся й каже: «У мене забрали коня».

Серце Скарлет завмерло, коли й ця остання надія на порятунок не справдилася. Яка ж вона дурна: не подумала, що армія, відступаючи, звісно, реквізує геть усіх до одного коней і всі підводи в місті! Ошелешена цією думкою, вона пропустила повз увагу, що там мовить далі Пріссі, але потім вирішила таки дослухати.

— А тоді він каже: «Скажи міс Скарлет, нехай не журиться. Задля неї я вкраду коня, хоч би то був останній кінь на все військо!» І ще він сказав: «Мені не первина красти коней. Скажи їй, я дістану для неї коня, хоч би мали мене й підстрелити». Тоді знову засміявся й каже: «Біжи додому». Але я ще не почала бігти, аж воно як гахне! Так гримнуло, що я мало не впала, а він каже: «Це нічо’ страшного, просто наші жентмени підривають склади з ’муніцією, щоб янкі не дісталося»,— і...

— То він прийде? І коня приведе?

— Він так сказав.

Скарлет зітхнула з полегкістю. Коли є бодай найменша змога дістати коня, Рет Батлер його дістане. Він спритняга, Рет. Вона пробачить йому всі прогріхи, якщо він визволить їх з цієї погибелі. Втекти! А коли поруч буде Рет, вона нічого не боятиметься. Рет захистить їх. Хвалити Бога, що Рет є на світі! Відчувши себе трохи безпечніше, Скарлет узялася до більш практичних справ.

— Збуди Вейда, одягни й спакуй одежу для нас усіх. Склади все в невелику валізу. І не кажи міс Мелані, що ми їдемо. Поки що не кажи. А дитину закутай у два грубших рушники й не забудь спакувати пелюшки.

Пріссі все ще чіплялася за її спідницю й тільки блимала білками очей. Скарлет відштовхнула дівчисько від себе й гримнула:

— Швидше-бо!

Пріссі, мов сполоханий кролик, шмигонула за двері.

Скарлет розуміла, що треба піти до Мелані й заспокоїти її, вона ж, мабуть, сама себе не тямить від страху через цей незмовкний громохкий гул і заграву на півнеба. Коли чути й бачити таке, то подумаєш, ніби настав кінець світу.

Але Скарлет усе ніж не могла зважитись увійти до неї в кімнату. Замість цього вона спустилася вниз спакувати порцеляну тітоньки Туп та дещицю срібла, що залишилося після її від’їзду до Мейкона. Однак руки у неї так тремтіли, що в їдальні вона упустила три тарілки й усі розбила. Тоді вискочила на веранду, прислухалася хвилинку й вернулась назад, і тепер упустила срібло, що лунко дзенькнуло об підлогу. Хоч би за що вона бралася, все летіло у неї з рук. У поспіху Скарлет перечепилася через килимок і впала, але так швидко схопилась на ноги, що не відчула й болю від удару. Згори чутно було, як Пріссі гасає взад-вперед, мов дике звіря, і це дратувало Скарлет страшенно, бо ж і вона сама безтямно носилася з кутка в куток.

Вона знов вибігла на веранду, хтозна вже вкотре, але цього разу не вернулася спаковуватись, а сіла на сходинках. Даремно було й братись до роботи в такому стані. Вона могла тільки сидіти і з калатанням серця чекати на Рета. Здавалося, минула не одна година, а його все не було. Нарешті десь далеко на дорозі почулося ображене рипіння незмащених коліс і повільне й непевне потупування копит. Чого він не їде швидше? Чого не пустить коня клусом?

Коли звуки наблизились, вона підхопилася з місця й гукнула Рета на ім’я. Потім у темряві ледь розрізнила його постать, коли він скочив з невеликого візка, почула, як брязнула клямка на хвіртці, і ось уже він підходив до веранди. Тепер вона добре бачила його в освіті лампи. Вирядився він так, наче зібрався на бал: добротного крою білий полотняний костюм, сірий муаровий жилет з вишивкою і плісована сорочка. Широкий бриль був збитий набакир, за поясом видніли два довгі дуельні пістолети з руків’ям із слонової кістки. Кишені сурдута віддималися явно від патронів.

Пружна хода його віддавала чимось первісно-дикунським, а свою красиву голову він тримав так, як вождь котрогось поганського племені. Нічні вибухи й пожежі, що до нестями настрашили Скарлет, на нього подіяли як збудливий напій. У його смуглявому обличчі крилася старанно приховувана від сторонніх очей люта безоглядність, що налякала б Скарлет, якби вона була трохи спостережливіша цю хвилину.

Чорні Ретові очі жваво поблискували, так ніби все довколишнє виглядало забавкою, наче громохкий гуркіт і моторошна заграва були пострахом на малих дітей. Скарлет ворухнулась йому назустріч, коли він ступив на східці,— її обличчя було бліде, а зелені очі пашіли вогнем.

— Доброго вечора,— протягло, як мав звичай, привітався він, замашистим жестом скидаючи бриля.— Гарненька у нас сьогодні погода! Ви, я чув, гадаєте податись у невеличку подорож?

— Якщо ви збираєтесь блазнювати, я не розмовлятиму з вами більш ніколи,— промовила вона тремтячим голосом.

— Тільки не кажіть мені, що ви злякалися! — Він ніби вкрай здивувався і так скривив лице в осміху, аж Скарлет ладна була спустити його сторчма зі східців.

— Атож, я злякалася! Страшно злякалася, і якби вам дав Бог хоч дрібку розуму, то й ви злякалися б. Але зараз не час на порожні балачки. Нам треба вибратися звідси.

— До ваших послуг, ясна пані. А куди саме ви маєте намір вирушити? Я прибув сюди лише з цікавості, мені кортить довідатись, куди саме ви збираєтесь простувати. Бо ви не можете виїхати ні на північ, ні на схід, ні на південь, ні на захід. Усюди янкі. Є тільки одна дорога з міста, яку вони ще не захопили, і цією дорогою відступає армія. Та й ця дорога недовго лишатиметься відкритою. Кіннота генерала Стіва Лі веде ар’єргардні бої під Раф-енд-Реді, щоб утримати дорогу, поки нею пройде вся армія. Якщо ви думаєте податись цією Макдонаговою дорогою вслід за армією, у вас там заберуть коня, і хоч ця шкапа не бозна-що, мені не так легко було її поцупити. Тож куди ви прямуєте?

Вона стояла, тремтячи й прислухаючись до його слів, але майже нічого не чула. І лише його останнє запитання дійшло до неї — вона раптом усвідомила, куди має їхати, усвідомила, що ввесь цей страшний день знала, куди їхатиме. До цього єдиного місця на світі.

— Додому,— сказала вона.

— Додому? Ви маєте на думці Тару?

— Так, так! Тару! О Рете, не гаймо часу!

Він подивився на неї таким поглядом, наче вона з’їхала з глузду.

— Тару? Боронь Боже, Скарлет! Хіба ви не знаєте, що біля Джонсборо цілий день точилися бої? На відстані десяти миль дороги по один і другий бік від Раф-енд-Реді й навіть на вулицях Джонсборо? На цю пору янкі, можливо, захопили й Тару, і всю округу. Ніхто не знає, де саме вони, але десь у тих околицях. Ви не можете їхати додому! Ви ж не проберетесь крізь позиції янкі!

— Ні, я поїду додому! — скрикнула вона.— Я хочу додому, і я поїду!

— Ви просто наївна дурочка,— кинув він гостро й різко.— Ви не можете їхати в цьому напрямку. Навіть якщо ви не потрапите до рук янкі, то в лісах же повно волоцюг і дезертирів з обидвох армій. Та й наші війська ще відходять із Джонсборо. Тож як не одні, так інші заберуть у вас коня. Ви маєте тільки одну можливість: податися слідом за нашими Макдонаговою дорогою, молячи Бога, щоб ніхто вас не помітив поночі. До Тари вам не можна. Навіть якби ви й дісталися туди, то побачили б там, мабуть, попелище. Я не дозволю вам їхати додому. Це божевілля.

— Ні, я поїду додому! — скрикнула вона з ноткою істерики в голосі.— Я поїду додому! Ви не можете мене не пустити! Тільки додому! Я хочу до мами! Я вб’ю вас, коли ви станете мені на заваді! Я поїду додому!

Страхи й напруження, в лещатах яких Скарлет була весь цей час, урешті прорвались назовні потоком сліз. Вона стала молотити Рета кулаками в груди й скрикувати знов і знов:

— Я поїду додому! Поїду! Хоч би довелося всю дорогу пішки пройти!

І раптом вона опинилась у нього в обіймах — її мокра щока притислася до плісованої сорочки, приборкані кулаки вгамувались на його грудях. Ретові руки лагідно й заспокійливо пестили її розкуйовджене волосся, і голос його теж звучав лагідно. Так лагідно й ніжно, навіть без нотки глузування, аж здавалося, що це голос зовсім не Рета Батлера, а когось іншого, котрогось дужого незнайомця, від якого пахло бренді, тютюном і кіньми, і цей запах нагадав їй Джералда і навіяв спокій в її душу.

— Ну годі, годі, голубонько,— тихо примовляв він.— Не плачте. Ви поїдете додому, моя мужня дівчинко. Поїдете додому. Тільки не плачте.

Вона відчула, як щось легенько доторкається до її волосся, і, попри своє збентеження, туманно подумала, чи це не його уста. Він був такий ніжний, і таке заспокоєння дарували ці обійми, що вона згодна була б і довіку так стояти. В захистку його дужих рук вона може нічого не боятись.

Він дістав з кишені носовичка й витер їй очі.

— А тепер будьте чемним дитям і висякайтесь,— звелів він з усмішкою в очах.— І скажіть мені, що робити. Баритись нема коли.

Усе ще тремтячи, вона покірно висякала носа, але не могла придумати, з чого саме їм треба почати. Помітивши, як сіпаються у неї губи і як безпорадно вона глянула на нього, він перебрав ініціативу на себе.

— Місіс Вілкс щойно народила дитину, так? Вибиратись їй у дорогу зараз небезпечно — це ж двадцять п’ять миль труським повозом. Краще залишити її під опікою місіс Мід.

— Мідів нема вдома. А покинути її саму я не можу.

— Гаразд. Тоді вона їде. Де це недотепне чорне дівчисько?

— Нагорі пакує валізу.

— Валізу? На цьому візку нема місця на валізу. Тут ледве-ледве ви самі вміститесь. Та й колеса кожної хвилини можуть повідпадати. Гукніть її, нехай візьме найменший пуховик, що є в домі, й постеле на візку.

Скарлет усе ще не могла ступити й кроку. Він міцно стис її за плече, і якась частка його життєвої снаги наче передалась їй. Якби ж то вона могла так розважливо й незворушно триматись, як він! Рет обернув її лицем до холу, але вона все так само стояла й безпорадно дивилась на нього. На устах його з’явився іронічний усміх:

— І це ота героїчна молода жінка, яка запевняла мене, що не боїться ні Бога, ні людей?

Він раптом пирснув сміхом і відпустив її плече. Допечена до живого, вона подивилась на нього з раптовою ненавистю.

— А я й не боюся,— сказала вона.

— Ні, таки боїтесь. Ще мить, і зімлієте, а я не маю при собі нюхальної солі.

Тупнувши ногою від безсилля — бо не знайшлася на щось інше,— вона схопила лампу й пішла нагору. Він ступав услід за нею і тихцем осміхався, а вона на злість йому випростала плечі. Ввійшовши до синової кімнатинки, вона побачила, що напіводягнений Вейд сидить на колінах у Пріссі й ледь чутно гикає, а сама нянька схлипує. На ліжку Вейда лежала невеличка перинка, і Скарлет звеліла негритянці віднести її у візок. Та спустила хлопчика на підлогу й пішла виконувати наказ, а Вейд подріботів слідом; зацікавившись тим, що діється, він навіть перестав гикати.

— Ходімо сюди,— сказала Скарлет, завертаючи до Мелліної кімнати. Рет з брилем у руці теж увійшов за нею.

Мелані спокійно лежала, укрившись простирадлом до самого підборіддя. Обличчя її було мертвотно бліде, але вираз глибоко запалих очей у темних обводах уже випогодився. Побачивши Рета у себе в спальні, вона не виказала ніякого подиву, наче це була звичайнісінька річ. Вона навіть спробувала всміхнутись, хоч ця усмішка погасла, ледь торкнувши її губи.

— Ми їдемо додому, в Тару,— поспіхом пояснила їй Скарлет.— Янкі підступають. Нас одвезе Рет. Це єдиний порятунок, Меллі.

Та натужно кивнула й показала очима на немовля. Скарлет узяла його на руки й загорнула в грубий рушник. Рет підступив до ліжка.

— Спробую, щоб вам не було боляче,— тихо сказав він, обтуляючи її простирадлом.— Зможете обняти мене за шию?

Мелані здійняла була руки, але ту ж мить безсило їх опустила. Нахилившись, Рет підсунув одну руку їй під плечі, а другу під коліна, і обережно підняв її. Мелані не скрикнула, хоча Скарлет побачила, як вона закусила губи й ще дужче поблідла. Скарлет піднесла вгору лампу, щоб Ретові було видніше ступати, і рушила до дверей, коли це Мелані зробила кволий порух у напрямку стіни.

— Що таке? — лагідно запитав Рет.

— Будь ласка,— прошепотіла Мелані, силуючись показати на щось.— Чарлз.

Рет глянув на неї, чи вона, часом, не марить, але Скарлет усе зрозуміла і аж роззлостилася. Мелані хотіла забрати дагеротипний портрет Чарлза, що висів на стіні під його шаблею та пістолетом.

— Будь ласка,— знов прошепотіла Мелані.— І шаблю.

— Добре, добре,— мовила Скарлет і, посвітивши Ретові на сходах, вернулася в спальню зняти зі стіни шаблю й ремінь з пістолетом у кобурі. Не дуже зручно було нести все це, коли на руках ще дитина й лампа. Але що поробиш із цією Мелані? Сама ледве жива, янкі ось-ось вдеруться в місто, а їй голова болить за пам’ятки по Чарлзу!

Беручи в руку дагеротип, Скарлет мигцем глянула на Чарлзове обличчя. З портрета дивилися на неї великі карі очі, які на хвильку затримали її увагу. Він був їй чоловіком, вона провела з ним кілька ночей і народила від нього дитину з такими ж лагідними карими очима. Але майже не пам’ятала його обличчя.

Немовля у неї на руках розтулило манюнькі кулачки й тихенько заскімлило, і вона нахилилась до нього. Цю мить уперше вона усвідомила, що це син Ешлі, і в її знеможеній душі раптом прокинулося ревне бажання, щоб він був дитям її й Ешлі.

Коли на сходи вбігла Пріссі, Скарлет передала їй немовля. Вони обоє поспіхом рушили вниз, а лампа відкидала на стіну їхні ворухкі тіні. У холі Скарлет побачила якогось капелюшка і хапливо одягла його на голову, зав’язавши стрічкою під підборіддям. Це був чорний жалобний капелюшок Мелані, на Скарлет замалий, але де був її власний, вона не могла пригадати.

Вона вийшла з дому й спустилася з веранди, несучи в руці лампу й силкуючись, щоб шабля не била її по нозі. Мелані вже лежала випростана на візку, а поруч з нею був Вейд і загорнуте в рушник немовля. Пріссі виграмулялась на візок і взяла немовля на руки.

Повіз був маленький, з низькими бортами. Колеса чудернацько кривилися всередину, загрожуючи при першому ж оберті відлетіти. Скарлет кинула погляд на коня, й серце її завмерло. Це було миршаве створіння з понуро опущеною головою мало не до самих ніг, спина суціль у саднах і болячках від упряжі, та й дихало воно так натужно, як жоден здоровий кінь не дихає.

— Не вельми жвавий коник, ге? — осміхнувся Рет.— Такий вигляд, наче тут-таки в голоблях і копита відкине. Але це найкраще, на що можна було спромогтися. Колись я розповім вам — дещо перебільшивши,— де і як я його поцупив і як мало не дістав кулі в лоб. Тільки глибока відданість вам могла сподвигнути мене в такому поважному віці стати конокрадом, та ще й поласитись на таку шкапу. Дозвольте підсаджу вас.

Він узяв у неї з руки лампу й поставив на землю. Передок був усього тільки вузенькою дошкою, перекинутою з борту на борт. Рет підхопив Скарлет на руки й посадовив на цю поперечку. «Як це чудово бути чоловіком, особливо таким дужим, як Рет»,— подумала Скарлет, обсмикуючи широку спідницю. Коли Рет поруч, вона нічого не боїться — ні вогню, ні вибухів, ні янкі.

Він вибрався на передок обік неї і взяв віжки.

— Ой, стривайте! — скрикнула вона раптом.— Я ж забула двері замкнути!

Він зареготав на весь рот і шмагонув коня віжками.

— З кого ви смієтесь?

— Та з вас же й сміюся: ви гадаєте, що замок не пустить янкі в дім? — відказав він, коли кінь поволі й неохоче рушив з місця. Залишена на хіднику лампа й далі горіла собі, утворюючи довкіл себе жовтаве кружальце світла, що все меншало й меншало в міру того, як візок віддалявся від будинку.

Рет завернув свого тихоступа на захід від Персикової вулиці, і розхитаний візок став так немилосердно підскакувати на вибоях, що Мелані часом не витримувала й озивалась приглушеним стогоном. Темне гілля дерев спліталось у них понад головами, темні мовчазні будинки бовваніли обабіч, а білі стовпчики огорож тьмяно поблискували, немов нагробки. Вузька вулиця скидалася на похмурий тунель, і тільки страшна багряна заграва в небі пробивалася крізь густий листяний покрив та ще темні тіні, мов знавіснілі привиди, гонили одні одних по землі. Запах диму дедалі дужчав, і за кожним повівом гарячого вітру все чутніш долинав із середмістя пекельний клекіт: людські крики, глухий гуркіт важезних армійських фургонів, безнастанний тупіт солдатських ніг. Коли Рет, потягши віжки, завернув коня на іншу вулицю, ще один оглушливий вибух струсонув повітря, і величезне снопище вогню й диму шугнуло в небо над крайобрієм з заходу.

— Це, певно, вибухнув останній ешелон з амуніцією,— незворушно промовив Рет.— І чого вони, дурні, не вивезли його вчора вранці? Часу ж мали досить. Ну, але що поробиш — тим гірше для нас. Я так думав, що ми об’їдемо центр міста, обминемо пожарища й п’яний набрід на Декейтера і зрештою безпечно дістанемось на південно-західну околицю. Але так чи сяк, а нам треба буде перетнути вулицю Марієтти, а цей вибух, здається, десь там неподалік.

— Це нам... треба буде пробиватися крізь вогонь? — тремтячим голосом запитала Скарлет.

— Якщо поспішимо, то ні,— сказав Рет і, скочивши з візка, зник у якомусь темному подвір’ї. Звідти він повернувся з відламаною від дерева гіллячкою, якою заходився немилосердно шмагати вкриту саднами спину коня. Шкапа побігла тюпцем, дихаючи хрипко й натужливо, а візок так захилитало з боку на бік, що їздці підскакували, мов кукурудзяні зерна на розжареній пательні. Заскімлило немовля, раз у раз скрикували Пріссі з Вейдом, боляче стукаючись об борти візка. Але Мелані не озивалась ані звуком.

Коли наблизилися до вулиці Марієтти, дерева порідшали й високі язики полум’я, вируючи над будівлями, освітлювали все довкола яскравіше, ніж сонце вдень, а страхітливі тіні від вогню метлялись туди-сюди, як пошарпані штормом вітрила судна, що ось-ось піде на дно.

Скарлет без угаву цокотіла зубами, хоч, сповнена жаху, навіть не усвідомлювала цього. Їй було холодно, і всю її колотило, дарма що жар бив їм уже просто в обличчя. Перед нею розступилося пекло, і якби не ці дрижаки в колінах, вона б скочила з візка і з криком щодуху гайнула темною дорогою назад до спасенного захистку в домі Дріботуп. Вона присунулася ближче до Рета, тремкими пальцями вчепилась в його рукав і поглядом шукала у нього бодай слова заспокоєння й підтримки. На тлі багряних відблисків цього диявольського вогню Ретів темнавий обрис — прегарний, суворий і дражливий — вирізнявся чітко, немов на старовинній монеті. Від її доторку Рет обернувся до неї, і зблиск його очей налякав не менше, ніж полум’я пожежі. Все навколишнє, здавалося Скарлет, викликає в ньому погорду й сповнює втіхою, так ніби він радіє тому пеклу, до якого вони наближалися.

— Ось візьміть,— сказав він, дістаючи з-за поясу один з двох пістолетів.— Якщо хто-небудь, чорний чи білий, підступить з вашого боку до візка й спробує зупинити коня, стріляйте в нього, а з’ясовуватимем потім. Тільки, боронь Боже, не підстрельте при цьому нашу шкапу.

— Я... я маю свого пістолета,— прошепотіла вона, стискаючи в руках зброю у себе на колінах, хоч була певна, що навіть перед обличчям смерті ледве чи зважиться натиснути на курок.

— Маєте? А то звідки?

— Це Чарлзів пістолет.

— Чарлзів?

— Атож... Пістолет мого чоловіка.

— У вас і справді був колись чоловік, моя люба? — прошепотів він і засміявся.

Якби він хоч був серйознішим! І якби їхав швидше!

— А де б я, по-вашому, взяла дитину? — кинула вона зі злістю.

— Ну, для цього не конче мати чоловіка...

— Ви б краще змовкли та швидше їхали!

Але він раптом натягнув віжки, бо вони вже були біля вулиці Марієтти. Візок зупинився в тіні складу, ще не торкнутого вогнем.

— Швидше! — Тільки це слово й крутилось у неї на язиці.— Швидше! Швидше!

— Солдати,— пояснив він.

Вулицею Марієтти поміж будівель, в яких вирувало полум’я, саме проходив військовий загін — надто виснажені, щоб наддати ходи, солдати сунули повільною лавою, абияк тримаючи гвинтівки й похнюпивши голови, байдужі до того, що на них можуть упасти обгорілі уламки, що навколо куриться дим. Вони були такі обшарпані, що й не розрізнити, де рядовий, а де командир, якби не те, що офіцери на обстріпаних крисах капелюха мали прикріплену кокарду конфедератської армії з літерами «КША». Багато хто був босий, траплялися й такі, що або голова завинута брудним бинтом, або рука. Вони йшли, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, і так тихо, що якби не глухий шурхіт ніг, хтось би подумав, що то привиди.

— Добре до них придивіться,— почула Скарлет насмішкуватий голос Рета,— аби потім розповідати своїм онукам, як на ваших очах відступав ар’єргард споборників нашої Священної Справи.

Раптом у ній спалахнула ненависть до цього чоловіка, ненависть така люта, що навіть переважила страх, мізерний і нікчемний, як їй здалося в цю хвилину. Вона розуміла, що порятунок її і тих, хто позад неї у візку, залежить від нього, але все одно ненавиділа його, що він так глузливо говорить про це нещасне обшарпане вояцтво. Промайнула думка про небіжчика Чарлза, про Ешлі, котрий, можливо, теж досі небіжчик, про всіх тих веселих і хоробрих юнаків, що гниють у плитких могилах, і забулося, що вона сама колись називала їх подумки дурнями. Вона не могла видушити з себе ні слова, тільки кинула на Рета запеклий погляд, пройнятий ненавистю та відразою.

Колона вже кінчалася, коли один малий хлопчина в останньому ряду, що волочив за собою гвинтівку по землі, хитнувся й пристав, невидюще, мов сновидець, втупившись услід іншим. Він був такий самий на зріст, що й Скарлет, а гвинтівка здавалася довшою за нього. «Років, мабуть, шістнадцять,— подумала Скарлет, дивлячись на його безвусе замурзане обличчя,— може, з внутрішньої гвардії або й просто школяр, що втік до війська».

Коли вона так дивилась, коліна у хлопця враз підігнулись і він осунувся в дорожню пилюгу. Двоє його сусідів з тієї самої лави мовчки відділилися від колони й підступили до хлопця. Один — високий, худий, з чорною бородою мало не до пояса — мовчки передав свою і хлопцеву гвинтівки товаришеві. Тоді нахилився й спритно, мов жонглер, завдав малого собі на плече. Ледь зігнувшись під ношею, він звільна рушив услід за колоною, а хлопець, розлючений, як дитина, коли її дражнять старші, викрикував:

— Пусти мене, чортяка! Пусти! Я сам можу йти!

Бородань, не озиваючись до хлопця, незабаром зник за поворотом дороги.

Рет сидів непорушно, віжки обвисли у руках, а на смуглявому обличчі проступила якась незвична задума, коли він дивився вслід солдатам. Аж це раптом затріщали, падаючи, колоди поруч, і Скарлет побачила, як тонкий язичок полум’я лизнув дах складу, у рятівному затінку якого вони стояли. І враз вогняні корогви й стяги звилися над ними в небо. Дим ударив у ніздрі, Вейд і Пріссі закашлялися, немовля тихо засопіло носом.

— Боже милий, Рете! Ви що, очманіли? Швидше їдьте! Швидше!

Рет нічого не відповів, а тільки щосили огрів коня гіллячкою, і той рвонувся вперед. Візок, похитуючись і підскакуючи, покотився через вулицю Марієтти так хутко, як лишень ставало духу в бідної конячини. Далі перед ними відкрилася коротка вуличка, що вела до колій, і в цю вогненну ущелину з палаючих будівель обабіч вони й пірнули. Очі їм осліпило світлом, яскравішим за десятки сонць, шкіру опекло жаром, вуха оглушило ревищем, гуком і тріскотом. Здавалося, цілу вічність пробули вони в осередді цього пекельного смерчу, а тоді раптом їх знов огорнув напівморок.

Коли вони мчали вздовж вулиці й з гуркотом перетинали залізничну колію, Рет лише час від часу підганяв коня. Обличчя його було зосереджене й відсторонене, наче він забув, де опинився. Невеселі, видно, думи обсіли йому голову, бо широкі плечі його згорбились, а підборіддя випнулося наперед. Від вогняної жароти піт струменів у нього по чолу й по щоках, але він навіть не витирав його.

Вони звернули в один бічний провулок, тоді у другий, і так довго метляли то туди, то сюди, що Скарлет уже й не знала, де вони, але гул пожежі зрештою завмер позаду. Рет усе не озивався, одно тільки розмірено шмагав коня. Багряні сполохи в небі пригасали, дорогу поглинав такий страхітливий морок, що Скарлет рада була б хоч слово почути від нього, навіть глузливе, в’їдливе чи й образливе. Але він не озивався.

Та хоч Рет і мовчав, вона однаково була вдячна долі, що він поряд. Добре, коли обік тебе чоловік, до якого можеш притулитись і відчути, яке міцне у нього плече, коли знаєш, що він оберігає тебе від цього неймовірного жахіття, нехай навіть він тільки мовчки дивиться вперед.

— Ох Рете,— прошепотіла вона, хапаючи його за плече,— що б ми робили без вас? Яке щастя, що ви не пішли до армії!

Він обернувся і так глянув на неї, аж вона опустила руку й відсахнулася. В очах його не було цим разом насмішки, а тільки неприхована розгубленість і водночас лють. Потім він зціпив уста й одвів погляд. Далі якийсь час вони їхали мовчки — лише візок хилитався з боку на бік, та попискувало немовля, й посапувала носом Пріссі. Коли Скарлет набридло терпіти це досапування, вона боляче вщипнула негритянку, і та вереснула не своїм голосом, а тоді перелякано змовкла.

Нарешті Рет завернув ще кудись під прямим кутом, і трохи згодом вони опинились на широкій, уже рівнішій дорозі. Невиразні обриси будівель траплялися дедалі рідше, а за ними обабіч шляху муром поставав незайманий ліс.

— Оце вже ми й за містом,— коротко сказав Рет, натягуючи віжки.— Перед нами основна дорога на Раф-енд-Реді.

— То швидше їдьмо! Не зупиняйтесь!

— Нехай конячка передихне хвильку.— І обернувшись до Скарлет, повільно спитав: — Отже, ви, Скарлет, таки рішуче зважились на це шаленство?

— Яке шаленство?

— Ви все ще хочете добиратися до Тари? Це ж самогубство! Поміж вами й Тарою кіннота генерала Лі та військо янкі.

О Боже! Він що, не повезе її до Тари, коли вона стільки пережила за цей страхітливий день?

— Звичайно, хочу! Ради Бога, Рете, не барімося. Кінь зовсім не втомився!

— Стривайте-но. Цією дорогою їхати до Джонсборо не можна, бо вона тягнеться вздовж залізничної лінії. А за цю залізницю цілий день точився бій на південь від Раф-енд-Реді. Чи знаєте ви які-небудь інші шляхи, путівці чи й тропи, щоб не через Раф-енд-Реді й Джонсборо?

— Знаю! — полегшено скрикнула Скарлет.— Ближче до Раф-енд-Реді є путівець, що від основної дороги на Джонсборо відбігає вбік на багато миль. Я з татом часто їздила там верхи. Цей путівець проходить попід самим маєтком Макінтошів, а звідти до Тари лише одна миля.

— То й добре. Може, вам пощастить безпечно обминути Раф-енд-Реді. Генерал Стів Лі сьогодні з полудня прикривав там відступ. Може, янкі туди ще не дійшли. Може, ви й проскочите, якщо солдати Стіва Лі не заберуть у вас коня.

— Цебто я... я проскочу?

— Атож, ви. — Голос його звучав шорстко.

— Але, Рете... Ви... Хіба ви не одвезете нас?

— Ні. Я покидаю вас тут.

Вона розгублено подавилась навколо себе — на синє у багряних відсвітах небо ззаду, на темні стовбури дерев, що обступали їх, мов тюремні мури, на переляканих істот у візку і врешті на Рета. Чи вона з глузду з’їхала? Чи не второпала чогось?

А він явно осміхався. Було видно, як біліли його зуби в напівтемряві, як в очах поблискувало звичне глузування.

— Покидаєте нас? А куди... Куди ж ви підете?

— Я піду, моя люба, разом з армією.

Вона перевела подих — з полегкістю і з роздратуванням. Знайшов коли жартувати! Щоб Рет — і в армії! Хіба ж не він обзивав безтямними дурнями тих, хто дає себе заманити барабанним боєм та патяканням ораторів і накладає головою, аби інші, у кого більше клепок, тим часом багатіли?

— Боже, ви так мене налякали,— та я могла б задушити вас за це! Рушаймо вже.

— Я зовсім не жартую, люба. І мені прикро, Скарлет, що ви не оцінили належним чином мій саможертовний порив. Де ж ваш патріотизм, ваша відданість Нашій Благородній Справі? Вам випадає нагода благословити мене словами: «Повертайтеся зі щитом або на щиті». Тільки покваптеся, бо мені ще треба виголосити героїчну орацію перед тим, як податись на поле бою.

Його протягла мова звучала глузливо. Він кепкує з неї, але заразом, як їй здавалося, і з самого себе. Що він таке торочить? Патріотизм, щити, героїчні орації? Та це він несерйозно! Це ж просто в голові не вкладається, щоб він так легкодумно заявляв, що залишить її тут серед ночі на дорозі, з жінкою, яка вже, можливо, помирає, з щойно народженим немовлям, з дурепою-негритянкою і переляканою всмерть дитиною, і скине їй на плечі їх усіх, коли довкола на цілі милі поля боїв, і дезертири, і янкі, і стрілянина, і чого тільки нема!

Колись давно, шестирічною дівчинкою, вона впала з дерева, впала плазом, на живіт. Вона й досі пам’ятала ту моторошну хвилину, поки до неї верталася спроможність дихати. І ось коли зараз вона дивилась на Рета, то мала таке саме відчуття, як і тоді — голова мов очамріла, забило подих, до горла підступає нудота.

— Ви жартуєте, Рете!

Вона схопила його за руку й відчула, як сльози скрапують їй на зап’ясток. Він підніс її долоню до уст і легенько поцілував.

— Себелюбна до кінця, чи ж не так, моя дорога? У вас на думці лише власна неоціненна шкура, а не інтереси героїчної нашої Справи. Але подумайте-но, як піднесуться духом наші воїни, коли я за три чисниці до смерті Конфедерації стану до лав армії!

У голосі його чулась якась зловтішна вкрадливість.

— Ой Рете! — схлипувала Скарлет.— Як ви можете гак повестися? Чому ви мене покидаєте?

— Чому? — безтурботно засміявся він.— Мабуть, через цю дурнувату сентиментальність, що криється в серцях усіх нас, південців. А може... може, тому, що мені сором. Хто зна?

— Сором? Та ви б і справді мали померти з сорому! Коли покидаєте нас тут самих, таких безпорадних...

— Люба моя Скарлет! Хто-хто, але ви не безпорадні. Хто такий себелюбний і рішучий, як ви, той з усякої скрути знайде вихід. Я не заздрю тим янкі, що трапляться вам на дорозі.

Він рвучко скочив на землю і, поки Скарлет розгублено дивилася на нього, онімівши з подиву, обійшов круг візка на той бік, де сиділа вона.

— Злазьте! — наказав він.

Вона непорозуміло витріщилась на нього. Він безцеремонно схопив її попід пахви і, окресливши нею півколо, поставив на землю перед себе. Тоді рішучі взяв за руку й потяг убік від візка. Пісок та камінці набились їй у пантофлі й боляче кололи ступні. Тиха задушлива темінь обвивала її, як уві сні.

— Я не прагну, щоб ви зрозуміли мене або простили. Хоча, власне, мені й байдуже, як ви до цього поставитесь, бо я й сам ніколи не зрозумію й не вибачу собі такого безглуздя. Мене самого разить, що я досі не позбувся свого донкіхотства. Але наш прекрасний Південь потребує нині кожного, хто може тримати в руках зброю. Чи ж не так сказав наш мужній губернатор Браун? А втім, байдуже. Я йду на війну, та й годі.— Він раптом зареготав дзвінким і невимушеним сміхом, що луною розкотився в лісі.— «Тебе б не зміг я сильно так любити, якби ще дужче Честь я не любив»[31]. Доречні слова, правда? В усякому разі, нічого кращого сам я в цю хвилину б не придумав. Бо я таки люблю вас, Скарлет, незважаючи на все, що сказав вам увечері місяць тому на ганку у вашої тітоньки.

Протягла мова Рета звучала пестливо, і його теплі дужі долоні пересунулись вище по її оголених до плечей руках.

— Я люблю вас, Скарлет, тому що ми з вами близькі духом. Ми обоє відступники, моя люба, і страшні егоїсти. Нам байдужісінько, хоч би й увесь світ пішов шкереберть, аби лише нам було добре й приємно.

Голос його долинав з темряви, Скарлет чула слова, але не вловлювала їхнього змісту. Вона натужно силкувалася збагнути прикру істину, що він кидає її саму напризволяще перед обличчям янкі. В голові у неї тільки це й звучало: «Він кидає мене. Він кидає мене». Але ця думка не викликала ніяких емоцій.

Потім руки Рета обвилися круг її стану й плечей, аж вона відчула тверді м’язи його стегон і гудзики сурдута, що впиналися їй у груди. Тепла хвиля збудження, і бентеги, й остраху затопила її, змушуючи забути, коли, й де, і за яких обставин це діється. Вона відчула себе безвладною і податливою у нього в руках, мов ганчір’яна лялька, а його дужі обійми були такі ж приємні!

— Пам’ятаєте, що я пропонував вам місяць тому? То ви не передумали? Нема кращої присмаки, як небезпека й смерть. Будьте добра патріотка, Скарлет. Подаруйте воїнові солодкий спомин, коли посилаєте його на смерть.

Він уже цілував її, і його вуса лоскотали їй губи, поцілунок його гарячих уст був довгим і неквапливим, наче вони мали попереду ще цілу ніч. Чарлз ні разу її так не цілував. Та й коли Тарлтони чи Калверти цілували, з нею ніколи не робилось такого, як зараз: то в жар її кидало, то в холод, а ноги заточувалися. Він відхилив її назад, і уста його ковзнули по шиї нижче, туди, де була камея у неї на грудях.

— Кохана моя,— шепотів він,— кохана!

Раптом з пітьми ночі проступив перед нею візок, і почувся тремтливий голос Вейда:

— Ма-а! Вейдові страшно!

І враз холодний проблиск тверезого глузду свінув у її розгойданому затьмареному мозку, і вона згадала те, що була на мить забула: їй теж-бо страшно, а Рет кидає її, кидає, негідник триклятий! Та ще й до того всього має нахабство серед дороги ображати її своїми ницими пропозиціями! Лють і ненависть збурилися в ній і, рвучко шарпнувшись, вона вивільнилася з його обіймів.

— Ну ж ви й негідник! — вигукнула вона, в нестямі шукаючи, як би так найдошкульніше обізвати його, якимось із тих слів, що ними Джералд крив то Лінкольна, то Макінтошів, то норовистих своїх мулів, але нічого такого не спадало їй на думку.— Ви підлий боягуз, смердюк мерзенний! — І, не знайшовши чогось іншого досить образливого, розмахнулась і з останніх сил відважила йому ляпаса, поціливши саме по губах. Він ступнув крок назад і підніс руку до обличчя.

— Аг-га,— тихо промовив він, і з хвильку вони стояли одне проти одного в темряві. Скарлет чула його важке дихання, та й сама вона дихала надсадно, наче засапалася з бігу.

— Правду про вас говорили! Всі говорили правду! Ви таки не джентльмен!

— Люба моя, це вже не оригінально,— сказав він.

Вона розуміла, що він знову глузує з неї, і ця думка підострожила її.

— Геть від мене! Геть! Зараз же! Я не хочу вас більше бачити. Маю надію, що снаряд вас не мине. Що пошматує вас на дрібні клапті. Що...

— Годі, мені вже ясно. Загальну вашу ідею я схопив. Але коли я складу голову на вівтар вітчизни, вам, гадаю, доведеться спізнати докори сумління.

Вона чула, як він засміявся, повернувшись і рушивши до візка. Там він зупинився й заговорив — зовсім інакшим тоном, чемним і шанобливим, як завжди, коли звертався до Мелані.

— Місіс Вілкс?

Відповів йому з візка наполоханий голос Пріссі.

— Боже м’стивий, кап’тане Батлер! Міс Меллі вже хтозна-коли зомліла.

— Але вона жива? Дихає?

— А так, дихає.

— Тоді, мабуть, це для неї краще. Бувши при пам’яті, вона, може, й не витримала б такого болю. Добре дбай про неї, Пріссі. На ось тобі монетку. І спробуй не бути більшою нетямою, ніж ти є насправді.

— Добре, сер. Дякую, сер.

— Прощавайте, Скарлет.

Вона знала, що він обернувся й дивиться на неї, але промовчала. Її так душила ненависть, що слова застрягали у горлі. Зашурхотіли камінці в нього під ногами, і на мить вона розрізнила в темряві широкоплечу постать. Потім Рета не стало видно. Якийсь час ще чулася його хода, але врешті завмерла вдалині. Скарлет поволі пішла назад до візка, ноги у неї підгиналися.

І чому він відійшов і зник у мороці ночі, поринув у цей знавіснілий світ, чому він надумав іти на війну, воювати за програну справу? Чому він пішов на війну, він, Рет, що так любив жінок і вино, добру їжу й м’яку постіль, тонку білизну й модне взуття, він, що зневажав Південь і кпив з тих дурнів, які воювали за Справу Півдня? І ось тепер сам він з доброї своєї волі подався у начищених до блиску чоботях на круті дороги, де голод, і виснажливі переходи, й рани, й розпука чигають з-за кожного повороту, мов хижі вовки. І в кінці цих доріг смерть. Він не повинен був іти. Він багатий, має всі достатки й вигоди. Але він пішов, кинувши її напризволяще глупої ночі, коли між нею та її домівкою стоїть армія янкі.

Тепер вона пригадала всі ті дошкульні слова, які мала б кинути йому в обличчя, тільки було вже пізно. Вона прихилилась до похнюпленої голови коня й розплакалась.

Розділ XXIV

Розбудило Скарлет яскраве проміння вранішнього сонця, що пробилося крізь листя дерев. Вона спала в незручній позі, тіло у неї затерпло, і, прокинувшись, вона не зразу збагнула, де перебуває. Сонце сліпило їй очі, від твердих дощок нила спина, щось важке лежало на ногах. Спробувавши сісти, вона побачила, що цим тягарем був Вейд — він поклав голову їй на коліна й так заснув. Босі ступні Мелані мало не впиралися Скарлет в обличчя, під передком скрутилась калачиком, немов чорна кішка, Пріссі, а немовля вона втулила між собою і Вейдом.

Ось тоді Скарлет і пригадала все. Вона сіла й квапливо розглянулася. Янкі, хвалити Бога, не видно. Протягом ночі ніхто не помітив їхнього візка. Тепер уже в пам’яті її зринула геть уся моторошна подорож після того, як Ретова хода завмерла вдалині: ніч, якій кінця-краю не було, труський чорний шлях у ковдобинах і камінцях, глибокі канави обабіч, куди часом сповзав візок, надлюдські зусилля, з якими вона й Пріссі, гнані страхом, підштовхували візка, витягаючи його назад на дорогу. Їй аж дрижаки пробігли по шкірі, коли вона згадала, скільки разів, зачувши тупіт солдатських ніг і не знаючи, свої то чи чужі, вона тягла коня з дороги у поле або в ліс, а кінь упирався як міг, та як вона потерпала, щоб не виказав їх солдатам своєю гикавкою Вейд чи хтось інший, кахикнувши або чмихнувши.

Ох, ця чорна дорога, якою солдати проходили, мов привиди, тільки пошептом озиваючись один до одного, коли глухо чалапали ноги по м’якій землі, та ледь подзвякували гнуздечки, та порипувала збруя! І та жалива хвилина, коли знеможений кінь затявся й ані руш, а поруч проходила кіннота, і прогуркотіли легкі гармати в темряві — втікачі аж подих затамували, так близько це було від них, здавалося, простягни руку й доторкнешся, і чувся бридкий сморід спітнілих солдатських тіл.

Коли вони врешті наблизились до Раф-енд-Реді, попереду замиготіли де-не-де табірні багаття — це ар’єргард Стіва Лі дожидав наказу відступати. Якусь милю Скарлет довелося гнати коня в об’їзд через зоране поле, поки ті вогні не лишились уже геть позаду. А далі вона зовсім заблукала поночі й аж заплакала, що ніяк не може знайти добре знайомого їй вузького путівця. Коли ж кінець кінцем знайшла його, то кінь звалився в упряжі й хоч ти що хоч не підводився, навіть коли вони вдвох з Пріссі стали тягти його за гнуздечку.

Тоді Скарлет розпрягла коня, залізла, вся отупіла від утоми, в глибину візка й витягла зболені ноги. Мов крізь туман, вона пригадувала, як перед тим, коди сон склепив їй повіки, тихенько й несміливо озвалася Мелані:

— Скарлет, будь ласка, хоч краплю води!

Вона відповіла: «Води нема»,— і, ледве сказавши це, вже заснула.

А тепер стояв ранок, і світ був тихий і погідний, і на зеленому листі грали золоті скалки сонця. І ніде не було видно солдатів. Скарлет доймав голод, у горлі пересохло, затерплі ноги судомило, а над усе її брав подив, що вона, Скарлет О’Гара, яка звикла спати не інакше, як між лляними простирадлами й на м’якеньких пуховиках, могла заснути на голих дошках, мов рабиня після праці на полі.

Мружачи очі від сонця, вона глянула на Мелані й мало не зойкнула з переляку. Та лежала так непорушно, що Скарлет подумала: чи вона хоч жива? Виглядала вона геть як труп. Як труп мертвої старої жінки з виснаженим обличчям, з космаками темного волосся. Але потім Скарлет полегшено зітхнула, коли помітила, як ледь-ледь здіймаються її груди: Мелані таки пережила ніч.

Затінивши очі рукою, Скарлет розглянулася довкруг. Це ж вони пробули ніч під деревами чийогось садка, бо попереду між двома рядами кедрів звивалася під’їзна алея, притрушена піском і жорствою.

«Та це садиба Меллорі!» — подумала Скарлет, і серце в неї забилося з радості, що тут вона знайде друзів і допомогу.

Але все навколо повивала мертва тиша. Квітучі кущі, травник, та й уся земля були перетолочені колесами, копитами коней і людськими ногами. Вона подивилася в той бік, де стояв такий добре знайомий білий шальований будинок, але побачила там лише довгий прямокутник почорнілого гранітного підмурівку та два високі задимлені комини, що прозирали з-поза осмаленого листя дерев.

Здригнувшись, Скарлет тяжко зітхнула. Що, як і Тару зрівняли з землею і там теж панує мертве безгоміння?

«Зараз я не повинна про це думати,— кинулась вона себе переконувати.— Я не можу собі цього дозволити. Мене знов посяде страх, як я про це думатиму». Але мимоволі серце почало шалено гупати, і кожен його удар лунко закликав: «Додому! Швидше! Додому! Швидше!»

Треба було рушати далі — додому. Тільки спершу роздобути трохи їжі й води, передусім води. Скарлет розбуркала Пріссі. Та схопилася і стала розглядатись вибалушеними очима.

— Боженьку, міс Скарлет, я вже думала, що прокинуся в Землі Обітованій!

— Туди ти ще не скоро потрапиш,— відказала їй Скарлет, пробуючи трохи пригладити своє розкуйовджене волосся. І обличчя, і вся вона була вже волога від поту. Вона відчувала себе брудною і нечупарною, одяг поприлипав до шкіри, та й тіло ніби неприємно тхнуло. Сукня за ніч зім’ялася й пожмакалась, бо ж вона спала в ній, а такою втомленою і розбитою Скарлет ще ніколи в житті не бувала. Від незвичної напруги цієї ночі нили навіть такі м’язи, про існування яких вона й не здогадувалась, і кожен порух озивався гострим болем.

Скарлет подивилась на Мелані й побачила, що очі її розплющені — зовсім хворі очі, з гарячковим блиском, з темними дужками під ними. Мелані розтулила пересохлі губи й благально прошепотіла:

— Води...

— Вставай, Пріссі! — наказала Скарлет.— Сходимо до криниці по воду.

— Але ж, міс Скарлет! Може, там привиди? А то ще мертвяки?

— Ти в мене зараз і сама станеш привидом, як не злізеш з візка! — заявила Скарлет, в якої самої ледве стало сили спуститися на землю, тож вона не збиралася терпіти чиєсь там огинання.

У цю мить вона згадала про коня. Боже, ану ж кінь здох уночі? Він уже дихав на ладан, коли вона розпрягала його. Скарлет оббігла візок і побачила, що кінь лежить на землі. Якщо він здох, вона прокляне Господа Бога і тут-таки й собі ляже трупом. Хтось у Біблії точнісінько так і зробив. Послав прокляття Господу Богу й помер. Тепер вона чудово розуміла, що мусила відчувати та людина. Але кінь був живий — тяжко дихав, каправі очі ледь розплющені,— але живий. Отож трохи води і йому не завадить.

Пріссі, дуже неохоче і раз у раз стогнучи, злізла з візка і острашкувато посунула за Скарлет алеєю. По той бік руїн будинку в затінку дерев низкою стояли побілені хатини рабів, мовчазні й порожні. Між цими хатинами й курним ще руйновищем знайшлася криниця з уцілілим дашком над нею і спущеним униз відерцем. Удвох вони накрутили корбу, і коли з темної глибини показалося відерце холодної іскристої води, Скарлет нахилила його до уст й заходилась голосно хлептати, розливаючи воду на себе.

Вона пила й пила, аж поки жалібний голос Пріссі: «Я теж хочу пить, міс Скарлет»,— не нагадав їй, що й інших пече спрага.

— Відв’яжи мотузку й однеси відерце до візка, нехай усі нап’ються. А рештою напоїш коня. І чи не пора міс Мелані немовля погодувати? Воно ж помре з голоду.

— Господи, міс Скарлет, та у міс Мелані нема молока... І не буде.

— Звідки ти знаєш?

— Я багато таких бачила, як вона.

— Дуже ти там набачила. Вчора було вже видно, що ти знаєш. Швидше ворушись! А я піду пошукаю чого-небудь їстівного.

Пошуки Скарлет попервах були марні, але кінець кінцем у фруктовому садку вона знайшла скількись яблук. Солдати побували тут раніше за неї і обтрусили всі дерева. А ті яблука, що валялися долі, були здебільшого напівгнилі. Наклавши трохи ціліших з них у пелену сукні, вона подалася назад по пухкій землі, а дрібні камінці дорогою набивались їй у пантофлі. І як вона не здогадалась учора взути якісь черевички абощо? І чого не взяла свого брилика від сонця? Не взяла харчів на дорогу? Повелася як дурепа. Правда, вона гадала, що Рет про них подбає.

Рет! Вона аж сплюнула, таким гидким їй здалося саме це ім’я. Як вона його ненавидить! Як мерзенно він вчинив з нею! А вона ще стояла там серед дороги й дозволяла йому цілувати її, і це їй навіть подобалось. То було чисте запаморочення. Який же він паскудний!

Повернувшись до своїх, вона дала кожному по яблуку, а решту поклала у візок. Кінь уже звівся на ноги, але вода щось не дуже додала йому сили. За дня вигляд він мав ще мізерніший, ніж поночі. Боки у нього позападали, як у старої корови, ребра скидались на пральну дошку, спина була суцільною виразкою. Коли вона запрягала коня, їй було бридко навіть доторкатись до його шкіри. А накладаючи вудила, вона побачила, що він майже зовсім беззубий. Та він старий, як світ! Коли вже Рет наважився красти коня, чом не вкрав чогось путнішого?

Скарлет вибралась на передок і шмагонула коня гіллячкою з гікорії. Кінь захарчав і зрушив з місця, але ступав так повільно, що коли звернули на дорогу, Скарлет подумала: пішки вона дійшла б куди швидше. Ото якби не обтяжували її Мелані, і Вейд, і Пріссі з немовлям! Вона б і не зогледілась, як уже була б дома. Та вона бігла б, не чуючи ніг, цією дорогою, що наближала її до Тари й до матері!

До дому було не більше п’ятнадцяти миль, але ця стара шкапа тюпатиме цілий день, бо ж раз по раз доводилось приставати, аби вона могла передихнути. Цілий день! Скарлет дивилася на сліпуче червону дорогу, посмуговану колесами гармат та санітарних фургонів. Це скільки ж то годин мине, поки вона дізнається, що Тара вціліла і що Еллен удома! Скільки ж то годин волоктися ще під пекучим вересневим сонцем!

Вона озирнулась на Мелані, яка лежала, заплющивши припухлі очі від сонця. Тоді шарпнула стрічки капелюшка, скинула його з голови й дала Пріссі.

— Прикрий їй обличчя. Не битиме так сонце в очі.

Але потім, коли їй самій стало припікати непокриту голову, подумала: «До вечора я буду ряба, як зозулине яйце».

Вона ще ніколи в житті не бувала на осонні без якогось головного убору чи вуалі, ніколи віжок не тримала без рукавичок, які захищали її пещені ручки. І ось тепер її пряжить сонце на цій напіврозваленій лайбі, в яку запряжено напівживу шкапу, а сама вона брудна, пітна, голодна і не має ніякого іншого вибору, як повзти слимаковою ходою по цій спустошеній землі. А ще ж недавно, лише кілька тижнів тому, вона жила в затишку й безпеці! І ще недавно і вона, і всі навколо неї вважали, що Атланта вистоїть, що нога янкі ніколи не ступить на землю Джорджії... Але маленька хмарка, з’явившись чотири місяці тому на північному заході, перетворилася на страшну грозову тучу, що принесла з собою нищівний ураган, і ураган геть змів увесь той світ, в якому вона проживала, вирвав її з убезпеченого життя й закинув сюди, в цей сплюндрований і безлюдний край.

Чи ж Тара ще вціліла? Чи її теж розвіяв вітер, що змітає все на своєму шляху в Джорджії?

Скарлет знов шмагонула гіллячкою знеможеного коня у марній надії, що він побіжить жвавіше, тягнучи розгойданого візка, колеса якого по-п’яному розповзалися на всі боки.

В повітрі вчувалася смерть. У променях надвечірнього сонця кожне знайоме їй поле, кожен гай природно так зеленіли, але й були сповнені дивної якоїсь тиші, що аж проймала страхом душу Скарлет. Кожен порожній, розбитий снарядами будинок, який вони проминали, кожен комин, що стримів вартовим над почорнілими від диму руїнами, тільки посилювали її неспокій. Від учорашньої ночі їм не трапилося жодного живого створіння — ні людини, ні тварини. Самі лише трупи — людей, коней, мулів — лежали над дорогою, розпухлі тіла, що їх обсідали мухи, і ніде ні живої душі. Ані корова десь замукає, чи пташина защебече, чи вітер сколихне листя дерев. Тільки глухе туп-туп утомленої конячини та попискування немовляти порушували тишу.

Наче якісь моторошні чари сповили все довкілля. Або ще й гірше — подумала Скарлет, і мороз пробіг у неї поза шкірою: цю землю можна було порівняти з любим і дорогим, таким прекрасним обличчям матері, що нарешті упокоїлася після смертних мук. Здавалося, наче в цих колись добре знаних їй лісах повно привидів. Тисячі чоловік загинули в боях під Джонсборо. І душі всіх їх, друзів і ворогів, дивились на неї з цих зачарованих гаїв крізь лиховісно непорушне листя, на яке падало скісне проміння сонця, дивились невидющими від крові й рудої пилюки моторошно осклілими очима.

— Мамо! Мамо! — пошепки промовила Скарлет. Якби тільки дістатися до Еллен! Якби тільки Бог явив чудо, і Тара залишилася ціла, і Скарлет могла б, під’їхавши довгою кедровою алеєю, ввійти в будинок і побачити миле й ніжне материне обличчя, відчути лагідний доторк рук Еллен, які відганяють страх, припасти лицем до її колін! Мама знала б, що треба зробити. Вона б не допустила, щоб Мелані й немовля померли. Вона б розвіяла всі привиди й страхи своїм спокійним «Ну цить уже, цить!». Але мама хвора, а може, й помирає.

Скарлет ізнов шмагонула гіллячкою коня по роз’ятрених крижах. Швидше б якось їхати! Вже ж цілий спекотний день плуганяться вони цією нескінченною дорогою. Скоро западе ніч, і вони знову залишаться самі серед пустки, де панує смерть. Руками, натертими до пухирів; Скарлет затисла віжки й почала щосили лупити ними коня, дарма що самій аж ломило у плечах від цих вимахів.

Якби тільки потрапити в любі обійми рідної домівки й Еллен і скинути цей заважкий для її юних плечей тягар — умирущу жінку, ледь живе немовля, свою власну зголоднілу дитину, перелякану негритянку — всіх тих, що шукають у ній захистку й опори, що бачать, як вона не схиляє голови, і думають, яка вона сильна, хоч у неї вже давно нема тієї сили.

Виснажена худобина не зважала ні на гіллячку, ні на віжки, а волочила ноги як могла, спотикаючись від ледь якого камінця і похитуючись так, наче ось-ось мала гепнути на землю. Але коли насунули присмерки, вони таки добралися до останнього повороту у своїй довготривалій подорожі. З путівця вони знову звернули на битий шлях. До Тари лишалася тільки одна миля!

Ось показалася темна стяга густо посаджених апельсинових дерев-дичок, що правили за живу огорожу,— це починався маєток Макінтошів. Трохи далі Скарлет зупинила коня напроти дубової алеї до будинку старого Енгуса Макінтоша. Крізь сутінок вона вдивилася у далину між двома рядами вікових дубів. Сама темінь. Ані вогника в будинку а чи в хатинах негрів. Напруживши зір, вона угледіла в темряві вже добре знайоме їй за цей страшний день видовище: два високі комини підносились як велетенські нагробки над руїнами другого поверху, а у стінах зяяли вибиті вікна, схожі на незрячі очі.

— Гей там! — гукнула Скарлет як могла голосніше.— Гей!

Жахнувшись, Пріссі вчепилась їй в руку, і Скарлет, коли обернулася, побачила, як вона в непритямі поводить очима.

— Не кричіть, міс Скарлет! Ради Бога, не кричіть! — прошепотіла негритянка тремтячим голосом.— Бо ж і хтозна-що може озватись!

«Боже мій! — подумала Скарлет, проймаючись дрожем.— Боже мій! Таки правда. Хтозна-що може відти з’явитись!»

Вона смикнула за віжки, аби кінь рушив з місця. Вигляд будинку Макінтошів пригасив останній промінчик надії в її серці. Дім був у руїнах, спалений і покинутий, як і решта садиб, повз які вони сьогодні проїжджали. Тара стояла за півмилі звідси при цій же дорозі, якою проходила армія янкі. І Тару так само зрівняли з землею! Вона знайде самі почорнілі стіни, зорі, що сяятимуть над руйновищем, і не побачить ні Еллен з Джералдом, ні дівчат, ні Мамки, ні негрів — бозна-куди вони забралися, і тільки мертва тиша повиватиме все навколо.

І чого вона заповзялася на цю нерозважливу поїздку всупереч здоровому глуздові, та ще взяла з собою Мелані з немовлям? Краще нехай би вони померли в Атланті, аніж, перемучившись цілий день під палючим сонцем на труському візку, врешті мали віддати Богові душу серед німотних руїн Тари.

Але Ешлі залишив Мелані на її опіку. «Подбай про неї». О, цей прекрасний і смутний день, коли він поцілував її на прощання, перше ніж розлучитися назавжди! «Ти подбаєш про неї, правда? Обіцяй мені!» І вона пообіцяла. Тільки навіщо вона зв’язала себе цією обіцянкою, вдвічі тяжчою для неї тепер, коли Ешлі не стало? Навіть у цю хвилину, знеможена до краю, вона ненавиділа Мелані, ненавиділа жалібну писклявість її немовляти, що озивалось дедалі кволішим голосом. Але вона пообіцяла і тепер мусить дбати про них двох так само, як про Вейда й Пріссі, мусить боротися за них, допоки живе й дихає. Вона могла залишити їх в Атланті — завезти до шпиталю й там покинути. Але, зробивши так, ніколи не змогла б глянути у вічі Ешлі ні на цьому світі, ні на тому, не змогла б зізнатись йому, що кинула його жінку й дитину помирати серед чужих людей.

Ох Ешлі! Де він був цієї ночі, коли вона мордувалася з його жінкою та дитиною на дорогах, де щокрок чаїлися привиддя? Чи ж він був живий? Чи думав про неї, сидячи за гратами у Рок-Айленді? Чи він уже кілька місяців як помер од віспи і гниє давно в якійсь канаві разом з трупами сотень інших конфедератів?

Нерви Скарлет були такі напнуті, що вона аж підскочила, коли раптом щось зашурхотіло в заростях неподалік. Пріссі голосно скрикнула й упала на днище візка, просто на немовля. Мелані ледь-ледь повела рукою, пробуючи намацати, де її дитя, а Вейд заплющив очі й зіщулився, такий переляканий, що й на голос не спромігся. Потім затріщали кущі під чиєюсь важкою ступою і почулося протягле жалібне мукання.

— Та це ж корова,— охриплим з ляку голосом озвалася Скарлет.— Не клей дурня, Пріссі. Придушила дитину й настрашила міс Меллі й Вейда.

— Це примара,— зойкнула Пріссі, від страху скорчившись ницьма на візку.

Скарлет на передку обернулась, схопила гіллячку, що була їй за батіг, і потягла Пріссі по спині. Власний переляк так її знеміг і знесилив, що вона не могла терпіти ще чийогось страху.

— Зараз же сядь, дурепо, а то зламаю цього дубця у тебе на хребті! — сказала вона.

Не перестаючи хлипати, Пріссі підвела голову, глянула з висоти візка й побачила, що то справді корова — вся в рудих і білих плямах, вона стояла й благально дивилась на людей великими наполоханими очима. Розтуливши рота, корова знову замукала, наче від болю.

— Може, її поранено? Мукає якось дивно.

— Мабуть, у неї вим’я повне, то вона й мукає так,— мовила Пріссі, потроху приходячи до тями.— Либонь, це корова Макінтошів. Негри загнали її в ліс, і вона не трапила на очі янкі.

— Ми заберемо її з собою,— швидко вирішила Скарлет.— Буде хоч молоко для дитини.

— Як це — заберемо, міс Скарлет? Ми не можемо забрати її з собою. Який з неї пожиток, коли вона давно не доєна? Он як вим’я набрякло. Того ж вона й мукає.

— Ну, як ти знаєшся на коровах, скидай нижню спідницю, порви на стьожки й припни корову до візка.

— Міс Скарлет, у мене вже місяць як нема нижньої спідниці, та й коли була б, однак я нізащо на світі не стала б припинати корови. Я ніколи з коровами не мала діла. Мені страшно їх.

Скарлет кинула віжки й закотила поділ. Обшита мереживом спідниця лишалась останньою її гарною і ще цілою одежиною. Вона розсупонила шнурівку на талії й стягла спідницю вниз, нещадно жмакаючи її гладенькі лляні оборки. Це полотно й мереживо привіз їй Рет з Нассау, коли востаннє пробився крізь блокаду, і вона провозилася цілий тиждень, поки пошила спідницю. Рішуче взявшись за рубець, вона шарпнула, щоб розполовинити її, а коли не вийшло, спробувала на зуби, і тканина врешті подалася — першу довгу смужку було відірвано. Завзято орудуючи зубами й руками, вона таки роздерла спідницю на купу довгастих ганчірок. Після цього зв’язала кінцями ці стьожки, хоч і як її пальці були натерті до крові, а руки тремтіли з утоми.

— Іди візьми корову на налигач,— скомандувала вона Пріссі.

Та, однак, затялася.

— Мені страшно корів, міс Скарлет! Я ніколи з коровами не поралася. І я не з тих негрів, що коло худоби ходять. Я з тих, що коло дому.

— Ти з тих, що просто дурні чорнюки! І то був найлихіший день у житті, коли тато купив тебе,— звільна промовила Скарлет, не маючи сили навіть на гнів.— Хай я тільки передихну, тоді скуштуєш оцього дубця.

І зразу ж подумала: «Ось у мене й вихопилось — „чорнюк“. Мамі це зовсім би не сподобалося».

Пріссі розпачливо поводила очима, дивлячись то на суворе обличчя господині, то на корову, яка жалібно мукала. Зваживши, що Скарлет менш небезпечна з двох, вона вхопилась обіруч за борти візка й ані руш.

Скарлет поволі й натужно злізла з передка — від кожного поруху в неї нестерпно боліли м’язи. Пріссі не одна виявилась така, якій було «страшно корів». Скарлет теж завжди їх боялася, навіть у найлагідніших з них крилося щось погрозливе, але зараз ці дрібничкові страхи мусили відступитися, коли з усіх боків насідали на неї страхи реально небезпечні. На щастя, корова видалася зосім мирною. У стражданнях своїх вона шукала співчуття й допомоги в людей і нітрохи не опиналася, коли Скарлет накинула їй на роги петлю з подертої спідниці. Другим кінцем цю саморобну мотузку вона прив’язала ззаду до візка, силкуючись зробити це якомога міцніше, хоч незграбні пальці ледве слухалися її. Скарлет уже підходила до передка, коли раптом відчула, що мліє, і тільки вхопившись за борт, вона втрималася на ногах.

Мелані розплющила очі і, побачивши Скарлет поруч, спитала:

— Ми вже вдома, люба?

Вдома! Гарячі сльози набігли на очі Скарлет, коли вона почула це слово. Вдома! Мелані не знає, що вже нема ніякого дому і що вони самі-самісінькі в цьому шаленому спустошеному світі.

— Ще ні,— відказала вона як могла заспокійливіше, відчуваючи грудку під горлом.— Але скоро будемо. Ми знайшли корову, і у нас буде молоко для тебе й для дитини.

— Бідне дитя,— прошепотіла Мелані, марно намагаючись дотягтись рукою до немовляти.

Щоб вибратися знову на передок, Скарлет довелося напружити всю до решти силу, але кінець кінцем вона з цим упоралась і взяла в руки віжки. Кінь понуро схилив голову й нізащо не хотів рушати. Скарлет почала нещадно його шмагати. Хай Бог її простить, що вона так гамселить знеможену шкапину. А не простить — так і буде. Таж до Тари всього з чверть милі, а там хай кінь собі зляже навіть і в упряжі.

Нарешті кінь повільно таки зрушив з місця, візок зарипів, а корова за кожним кроком жалібно мукала. Такий біль чувся в голосі нещасної худобини, що нерви Скарлет не витримували, і вона вже ладна була зупинити візка й відпустити корову на волю. Нащо їм ця корова, коли у Тарі не знайдеться жодної живої душі? Вона ж не вміє подоїти її, та якби й уміла, корова навряд чи підпустить когось до свого розбухлого вимені. Хоча ні, якщо вже вона розжилась на корову, шкода її втратити. У неї ж майже нічого іншого не лишилося на світі.

Очі Скарлет зайшли пеленою, коли візок урешті досяг підніжжя положистого пагорба, за яким лежала Тара. Але враз серце її завмерло. Ледь живій конячині нізащо не витягти нагору візка! Колись цей схил здавався Скарлет зовсім не крутим, їй так легко було долати його чвалом на своїй прудконогій кобилці. Не може бути, щоб відтоді тут зробилося крутіше. Але хоч би там як, а кінь з такою тяжею не вибереться на пагорб.

Скарлет насилу злізла на землю і взяла коня за гнуздечку.

— Злазь, Пріссі! — скомандувала вона.— І зніми Вейда. Або понеси його на руках, або примусь пішки йти. А немовля поклади біля міс Мелані.

Вейд зразу почав рюмсати й скімлити, і з його слів Скарлет лише одне розібрала: «Темно... темно... Вейдові страшно!»

— Міс Скарлет, я не можу пішака йти. У мене болячки на ступнях і черевики діряві. І ми з Вейдом зовсім не тяжкі...

— Злазь! Злазь зараз же, поки я сама тебе не витягла. А ні, то я тебе й покину тут поночі. Швидше!

Пріссі, бідкаючись, позирала на темні дерева, що нависали над ними обабіч дороги — їй здавалося, тільки покине вона свій захисток у візку, як ті дерева схоплять її своїм галуззям і потягнуть невідь куди. Але таки мусила покласти немовля біля Мелані, злізти на землю і, звівшись навшпиньки, витягти Вейда з візка. Хлопчик плакав і розпачливо пригортався до своєї малої няньки.

— Вгамуй його, я не можу цього терпіти,— сказала Скарлет і силоміць потягла коня за гнуздечку.— Наберись духу, Вейде, і перестань рюмсати, а то дістанеш лупня.

«І навіщо Бог придумав дітей? — подумала вона зі злістю, бо якраз підвернула ногу на темній дорозі.— Зовсім же ні до чого вони, доглядай їх день і ніч, морочся, а вони лише скімлять та плутаються під ногами». Украй виснажена, Скарлет уже не мала сили на співчуття до перестраханого дитинчати, що дріботіло обік Пріссі, тримаючи няньку за руку й шморгаючи носом,— вона тільки чудувалася, як могла його породити, та й взагалі як її сподобило стати дружиною Чарлза Гамільтона.

— Міс Скарлет,— прошепотіла Пріссі, хапаючи її за плече,— не їдьмо до Тари. Їх там нема. Вони відти втекли. Або й повмирали. І моя ма теж.

Скарлет почула у словах Пріссі відгомін власних думок, і це так її розлютило, що вона різко відштовхнула негритянку.

— То давай сюди руку Вейда. А сама сідай собі тут і сиди.

— Ой ні! Ні!

— Тоді цить!

Як же поволі переставляв кінь ноги! Мокреча, що стікала з його слинявого рота, зволожила їй руку. Аж це у голові в неї промайнуло кілька слів з пісеньки, яку вона колись співала з Ретом — дальших рядків вона не могла пригадати:

А в мозку її крутилося: «Ще кілька кроків... ще кілька кроків у тяжкій дорозі...»

І ось вони вже вибралися на пагорб, і перед ними постали дуби Тари — висока темна гущавина на тлі потьмянілого неба. Скарлет напружила зір, чи не побачить вогника. Але не світилося ніде.

«Нікого нема! — подумалось їй, і свинцевий тягар ліг на груди.— Нікого!»

Вона завернула коня на під’їзну алею, і верховіття кедрів, що сходилось у них над головою, оповило все нічною чорнотою. Вдивляючись у темінь довгого тунелю, вона побачила...— чи то їй привиджується? а може, натомлені очі підводять її? — невиразний тьмавий проблиск білих стін Тари. Домівка! Рідна домівка! Любі її серцеві побілені стіни, вікна, на яких поколихуються фіранки, широкі веранди — невже й справді то вони там попереду проступають з мороку ночі? Чи, може, ніч милосердно щадить її зір перед жахітливим руйновищем, таким, як у садибі Макінтошів?

Алея, здавалося, видовжилась на добру милю, а кінь, хоч як вона тягла його за гнуздечку, ступав дедалі повільніше. Очі Скарлет жадібно впивалися в темряву. Дах начебто цілий. Невже... Невже таки правда?.. Та ні, цього не може бути. Перед війною ніщо не встоїть, навіть стіни Тари, нехай вона й збудована на віки. Не могла війна оминути їхньої оселі.

Але поступово обриси чіткішали. Скарлет сильніше потягла коня. З темряви й справді виринули білі стіни. Зовсім не закурені димом. Тара вціліла! Її домівка! Вона випустила гнуздечку й побігла вперед, наче поривалася припасти руками до рідних стін. У цю мить вона побачила, як на темній веранді вирізнилася чиясь тінь і зупинилась над східцями. Отже, Тара не безлюдна. Хтось тут є!

Крик радості ладен був зірватись у неї з уст, але щось її стримало. В домі було так темно й тихо, і постать при вході не рухалась і не озивалася. Що тут сталося? Що саме? Будинок уцілів, але був повитий такою самою моторошною тишею, як і вся сплюндрована земля навкруги. Потім постать ворухнулась і поволі, натужно спустилася вниз.

— Тат? — хрипко прошепотіла Скарлет, непевна, чи то таки він.— Це я, Кеті Скарлет. Я вернулась додому.

Джералд ступнув до неї, мовчазний, мов сновида, тяжко волочачи за собою негнучку в коліні ногу. Він наблизився впритул до Скарлет і непорозуміло втупився в неї, наче вона бачилась йому вві сні. Тоді простяг руку й поклав їй на плече. Скарлет відчула, як тремтить його рука, немовби він пробуджувався від кошмарного видива й тільки-тільки починав усвідомлювати навколишнє.

— Доню! — насилу промовив він.— Доню.

І змовк.

«Боже, та він же зовсім старий!» — промайнуло у Скарлет.

Джералдові плечі безпорадно обвисли. На обличчі, ледь видному в присмерку, не лишилося й сліду колишньої енергії та життєвої снаги Джералда, так йому властивої, а очі, задивлені в неї, мали майже такий самий наполоханий і приголомшений вираз, як і очі малого Вейда. Це був просто старий і немічний дідок.

І раптом страх перед чимось невідомим пронизав Скарлет, вихоплюючись на неї з темряви,— вона стояла й оніміло дивилась на батька, а злива запитань завмирала на її устах.

З візка знову почулося попискування немовляти, і Джералд, напружившись, неначе трохи прийшов до пам’яті.

— Це Мелані з дитиною, швиденько прошепотіла Скарлет.— Вона дуже хвора, і я привезла її до нас.

Джералд забрав руку у неї з плеча й випростався. Коли він повільно рушив до візка, то чимось нагадав їй колишнього гостинного господаря Тари, що вітає гостей, і слова його були наче видобуті десь із глибин свідомості.

— Кузино Мелані!

Мелані спробувала озватись, але її майже не було чутно.

— Ласкаво просимо вас, кузино Мелані. Дванадцять Дубів спалено. Проте у нас вам буде як дома.

Згадавши, що Мелані так багато довелося натерпітись, Скарлет відчула спонуку до дії. Життя владно вимагало свого: Мелані з немовлям треба було вкласти на м’яку постіль і зробити для них все, що можна за даних умов.

— Її треба перенести. Вона не може сама йти.

Почувся шурхіт ніг у домі, і з дверей, що вели до холу, проступила чиясь темна постать. Східцями збіг вниз Порк.

— Міс Скарлет! Міс Скарлет! — вигукував він.

Скарлет поклала руки йому на плечі. Порк, без якого Тару годі було й уявити, дорогий її серцеві, як і стіни цього дому та прохолодні його коридори! Вона відчула на своїх руках його сльози, коли він незграбно поплескував її і примовляв з плачем:

— Оце радість, що ви вернулися! Оце радість!..

Пріссі теж зарюмсала, безладно бурмочучи:

— Порк! Порк! Дорогенький!

Бачачи, що старші так розчулились, Вейд і собі заскімлив:

— Вейд хоче пити!

Але Скарлет не дала їм довго розманіжуватись.

— Тут у візку міс Мелані з немовлям. Порку, ти повинен дуже обережно перенести її нагору, в кімнату для гостей. Пріссі, візьми немовля й Вейда в дім, і даси Вейдові пити. А Мамка десь близько, Порку? Скажи їй, хай підійде до мене.

Зважливий голос Скарлет зробив своє: Порк зразу підступив до візка й пошпортав там руками. Коли він напівпідніс, напіввитяг Мелані з пуховика, її ложа впродовж стількох годин поспіль, вона аж застогнала. Та ось Мелані вже була на дужих Поркових руках, а голова її безсило, мов у дитини, припала йому до плеча. Пріссі, взявши на одну руку немовля, а другою тягнучи Вейда, пішла вслід за Порком широкими сходинками веранди й за хвильку теж зникла в глибині темного холу.

Пальці Скарлет з кривавими саднами стисли батькову руку.

— Як вони, тат, оклигали?

— Дівчата одужують.

Запала мовчанка, і в цій мовчанці нараз повисло запитання, занадто страшне, щоб увібрати його у слова. Вона не могла, просто не могла запитати про це. Вона проковтнула слину, раз і вдруге, аж раптом у горлі так пересохло, що насилу можна було дихнути. Так ось чому така страхітлива тиша панує в Тарі? Неначе відчувши її запитання, Джералд заговорив.

— Твоєї матері...— почав він і урвав мову.

— Матері?.. Ну?..

— Твоєї матері вчора не стало.

Міцно стиснувши батькову руку, Скарлет увійшла до просторого холу, що його знала як свої п’ять пальців. Хоч там було темно, вона не наткнулась ні на стільці з високими спинками, ні на порожній стояк для рушниць, ні на лапаті ніжки старого буфету; її з непоборною силою вабило у глибину будинку, де в маленькому кабінетику завжди сиділа Еллен над своїми нескінченними рахунками. І коли вона переступить за мить поріг цієї кімнатки, то, звісно ж, побачить Еллен за бюрком: мати підведе на Скарлет очі, відкладе перо, а сама схопиться на ноги, зашелестить криноліном, від неї війне таким приємним запахом — і обійме свою знесилену дочку. Не може бути інакше! Еллен же не могла померти, хоч би скільки тато товк одне й те саме, мов папуга: «Матері вчора не стало, вчора не стало, вчора не стало».

Дивно — вона нічого не відчуває зараз, окрім втоми, що залізними путами тяжить на її руках і ногах, та голоду, від якого підгинаються коліна. Про матір вона подумає опісля. Зараз не треба про це думати, а то ще вона й сама почне безглуздо примовляти, як Джералд, або монотонно скімлити, як Вейд.

Порк зійшов до них широкими темними сходами, поспішаючи назустріч Скарлет, як ото тварина, закоцюбнувши, тягнеться до вогню.

— Чому нема світла? — запитала вона.— Чому так темно в домі, Порку? Принеси свічки.

— Вони всі свічки забрали, міс Скарлет,— лише одну зоставили, ми її запалювали, як тра було пошукати щось поночі. Та й та вже майже вся вигоріла. Коли тра доглянути міс Керрін і міс Сьюлін, Мамка скручує шматку й стромляє в мисочку з жиром, і таке маємо світло.

— То принеси мені той недогарок,— наказала Скарлет.— Принеси його в мамин... ну, в кабінет.

Порк почалапав до їдальні, а Скарлет з батьком навпомацки пройшла до повитого пітьмою кабінетика й сіла на канапу. Батькова рука й досі лежала на її лікті, безвільна, прохальна й довірлива, як бувають лише руки у дітей або зовсім немічних дідів.

«Він такий старий став, старий і безсилий»,— знову подумала Скарлет і мимохідь здивувалася, чому це їй зовсім не болить.

Увійшов Порк з запаленим недогарком свічки на блюдечку. Темна кімнатка ожила: прогнута канапа, на якій вона з батьком сиділа, високе, трохи не до стелі бюрко з бувалим у бувальцях різьбленим кріслом перед ним, десятки шухляд з паперами, списаними чітким материним почерком, вичовганий килим,— усе було як раніше, ось тільки не стало самої Еллєн, не стало легенького запаху її лимонної вербени й лагідного погляду її ледь скісних очей. Скарлет відчула доторк болю в серці, так наче клубок нервів, що був онімів од глибокої рани, тепер почав оживати. Ні, не треба попускати, щоб цей біль заступив їй усе на світі. На це ще буде час, попереду ціле життя, яке їй доведеться прожити з цим болем. Тільки не зараз! Коли хочеш, Господи, тільки не зараз!

Вона подивилась на Джералдове землисте обличчя й уперше на своєму віку побачила його непоголеним: колись таке рожеве, тепер воно посіріло й покрилося сивим заростом. Порк поставив свічку на підставку і підійшов до Скарлет. Вона відчувала, що якби він був псом, то оце поклав би голову їй на коліна й почав лащитись, аби його погладили.

— Скільки у нас тут негрів, Порку?

— Ці безпутні негри, міс Скарлет, порозбігалися, а дехто навіть пішов з янкі і...

— А скільки ж лишилося?

— Та от я, міс Скарлет, і Мамка. Вона ввесь день доглядає панночок. І Ділсі, вона сидить з ними зараз. Трьох нас, міс Скарлет.

«Трьох нас» — де колись була сотня. Скарлет насилу підвела голову, так нестерпно боліла шия. Вона розуміла, що голос у неї повинен звучати твердо. Як не дивно, слова виходили з її уст цілком невимушено й природно, наче не було ніякої війни й вона могла помахом руки покликати з десяток челядників.

— Порку, я хочу їсти. Є в домі що-небудь їстівне?

— Ні, нема. Вони все забрали.

— А на городі?

— Вони пасли там коней.

— А на грядках, де солодка картопля?

Щось подібне до задоволеного усміху з’явилось на його товстих губах.

— Про ямс я зовсім і забув, міс Скарлет. Гадаю, там усе ціле. Вони, янкі, зроду не вирощують ямс, по-їхньому це такий собі дикий корінь, та й годі...

— Скоро зійде місяць. Піди накопай трохи ямсу й підсмаж. А кукурудзяного борошна не лишилось? Або сушених бобів? А курей?

— Ні, мем, ні. Вони тих курей, що не поїли, прив’язали до сідел і забрали.

Вони... Вони... Вони... Чи ж і кінця не буде тому, що «вони» тут накоїли? Хіба мало того, що вони поспалювали та повбивали? Так вони ще й прирекли на голодну смерть жінок, дітей і безпорадних негрів у цьому сплюндрованому краю?

— Міс Скарлет, у мене є трохи яблук — Мамка сховала у льоху. Ми сьогодні їх їли.

— То принеси, поки накопаєш ямсу. І ще, Порку... Я... Я так знесиліла... Чи нема в пивниці трохи вина, нехай і з ожини?

— Ой міс Скарлет, до пивниці вони першим чином кинулись.

Раптом її занудило — голод, безсонна ніч, виснаження й страшна новина — все це разом навалилось на неї, і голова пішла обертом, аж вона мусила вхопитися за різьблену спинку канапи.

— Вина нема,— глухувато промовила Скарлет, і перед очима в неї постали нескінченні ряди пляшок у пивниці. Але нараз пам’ять її ожила.

— Порку, а оте кукурудзяне віскі в дубовому барильці, що тато закопав під альтанкою?

Ще раз подоба усмішки — радісної і шанобливої — освітила чорне лице.

— А ви ж і пронюшлива, міс Скарлет! Я й забув про те барильце. Але, міс Скарлет, це віскі негодяще. Воно ж і року ще не простояло. Та й те, що віскі — таки не для леді.

Ну й тумаки ці негри! Поки їм не розтовкмачиш, нізащо не здогадаються. А янкі ще надумали їх звільняти!

— Але для цієї леді й для тата воно якраз годиться. Сходи, Порку, швиденько відкопай барильце й принеси дві склянки, трохи м’яти та цукру, я приготую напій.

Поркове обличчя прибрало докірливого виразу.

— Міс Скарлет, хіба ви не знаєте, що в нас давно вже нема ніякого цукру. А м’яту їхні коні поїли, склянки ж вони самі перетолочили.

«Якщо він ще раз скаже „вони“, я заверещу. Я більше не можу»,— подумала вона, а вголос наказала:

— Та годі вже, сходи й принеси віскі, і не барись. Ми вип’ємо й таке.— І коли він обернувся йти, докинула: — Стривай, Порку. Так багато роботи, що я не можу й з думками зібратися... Ага, ось це. Я привела додому коня й корову, і корова дуже мучиться, її треба подоїти, а коня розпрягти й дати йому води. Скажеш Мамці, щоб запорала корову. Щоб якось уже дала їй раду. Дитина міс Мелані помре, якщо не буде чим її годувати, а у...

— Міс Меллі... вона не може?..— Порк з делікатності урвав на півслові.

— У міс Мелані нема молока.— Боже милий, та мама зімліла б, якби почула такі слова з її уст!

— Ну, тоді, міс Скарлет, моя Ділсі зможе годувати дитятко міс Меллі. Моя Ділсі оце недавно розродилася, і молока у неї стане на двох.

— То в тебе знову дитина, Порку?

Діти, діти, діти. І нащо Бог плодить стільки дітей? Хоча ні, це не Бог. Це дурні люди їх плодять.

— Атож, мем, такий опецькуватий чорний хлопчик. Він...

— Тоді скажи Ділсі, нехай не морочиться дівчатами, я сама їх догляну. А вона хай погодує немовля міс Мелані й зробить що може для неї самої. І скажеш Мамці запорати корову, а цього бідного коня ти вже сам одведи на стайню.

— Стайні нема, міс Скарлет. Вони порубали її на багаття.

— Не тороч мені більше, що «вони» те зробили й те. Скажи Ділсі, нехай подбає про них. А сам сходи відкопай віскі та набери ямсу.

— Але ж як його потемки копати, міс Скарлет?

— Відколи скіпку від дровеняки, ти що, сам не здогадаєшся?

— Так нема ніяких дровеняк. Вони...

— Зроби як-небудь... Сам придумай як. Але принеси, що тобі сказано, і не барись. Іди вже.

Голос її звучав тепер гостріше, ніж спершу, і Порк чимхутчій забрався з кімнати, а Скарлет лишилася сама з Джералдом. Вона лагідно поплескала його по коліну. Він дуже схуд, а мав же такі міцні стегна завдяки звичці їздити верхи! Треба чимось його відвернути від цієї апатії. Тільки не розпитувати про маму. Нехай уже пізніше, зараз у неї нема для цього сили.

— А як це вони не спалили Тари?

Джералд подивився на Скарлет так, наче не розчув її запитання, і вона запитала вдруге.

— Як це?..— почав він і затнувся.— Та у них тут був штаб.

— Штаб янкі?.. В нашому домі?

У неї з’явилось таке відчуття, немов рідні їй стіни опоганено. Цей дім священний, бо тут жила Еллен, і в ньому ці заброди... ці...

— А так, штаб їхній, дочко. Спершу, коли вони ще не прийшли сюди, ми побачили, як куриться дім за річкою, там, де Дванадцять Дубів. Але на той час Душка й міс Індія вже вибралися звідти із кількома своїми неграми, тож ми за них не журились. Ну, а ми не могли виїхати. Дівчата були такі хворі... і твоя мати... що ми просто не могли. Наші негри порозбігалися хто й зна куди. Покрали фургони, мулів. Мамка, Ділсі й Порк — ці не розбіглись. Дівчата і твоя мати... вони були в такому стані, що їх не можна було везти в дорогу.

— Так, так.— Аби тільки він не згадував про маму! Хай говорить про що завгодно, тільки не про неї. Хоч би й про те, що сам генерал Шерман влаштував собі штаб-квартиру з маминого кабін етика! Тільки не про маму.

— Янкі посувались на Джонсборо, щоб перетяти залізницю. Вони підійшли дорогою від річки... Тисячі й тисячі їх, гармати й коні, тисячі... А я зустрів їх на порозі.

«О, хоробрий коротун Джералд!» — подумала Скарлет, проймаючись гордістю: Джералд вийшов на поріг власного дому назустріч ворогові, наче мав за плечима ціле військо.

— Вони сказали мені забиратися, бо спалюватимуть будинок. А я їм сказав, що вони спалять його хіба зі мною разом. Ми не могли звідси піти... дівчата, твоя мати... вони були...

— А далі? — І конче треба йому раз у раз повертатися до Еллен!

— Я сказав їм, що в домі хворі, що у нас тиф... Що хворих не можна займати, бо помруть. І що вони можуть палити дім разом з нами. Але я сам і без того не хотів вибиратися звідси... покидати Тару...

Голос його стишився й завмер, невидющий погляд обвів стіни, і Скарлет усе зрозуміла. За плечима у нього була ціла громада його ірландських предків, людей, що помирали за свої вбогі клапті землі, що боролися до останнього, але не покидали своїх домівок, в яких вони жили, працювали, любили й народжували синів.

— Я сказав, що нехай спалюють дім разом з трьома напівживими жінками. Але ми звідси не підемо. Їхній юний офіцер... він виявився джентльменом.

— Янкі — джентльменом? Ти що, тат!

— Джентльменом. Він помчав кудись верхи й невдовзі повернувся з капітаном, лікарем, і той оглянув дівчат... і твою матір.

— І ти пустив клятого янкі до них у спальню?

— Він мав опій. А ми не мали. Він урятував твоїх сестер. У Сьюлін була кровотеча. Він повівся дуже порядно. І коли він доповів своїм, що в нас тут... хворі... вони передумали спалювати будинок. Сюди приїхав якийсь генерал, улаштував тут штаб. Вони забрали всі кімнати, крім тієї, де хворі. А солдати...

Він знову замовк, наче втомившись говорити. Непоголене підборіддя складками обвисло йому на шию. За хвильку він напружився й заговорив знову.

— Вони стали табором круг дому, скрізь — і там, де бавовник, і там, де кукурудза. Вигін посинів від їхніх уніформ. Щоночі горіли сотні табірних вогнів. Усі огорожі пішли на багаття, усі клуні, і стайні, і коптильня. Корів, свиней і курей позабивали, навіть моїх індиків.— Улюблені Джералдові індики! Отже, і їх не стало.— І позабирали все, навіть картини, і з меблів щось там, і з посуду...

— А срібло?

— Порк з Мамкою сховали його в криниці, чи що... не пам’ятаю.— У голосі Джералда почулося роздратування.— Потім звідси вони командували битвою... З Тари... Стояв страшний гамір, верхівці роз’їжджали туди-сюди. А тоді гармати з Джонсборо... це було як грім... навіть дівчата чули, хоч які були хворі, вони тільки повторювали водно: «Тату, зроби щось, аби не гуркало так».

— А... а мама? Вона знала, що янкі в домі?

— Вона... ні, вона була без пам’яті.

— Дякувати Богові! — вихопилось у Скарлет. Доля бодай від цього уберегла матір. Вона не знала, так до кінця й не знала, що в домі у них товкся ворог, не чула гармат з-під Джонсборо і не здогадувалася, що рідну її землю толочать янківські чоботи.

— Я мало кого з них бачив, бо день і ніч був нагорі з дівчатами й твоєю матір’ю. Переважно тільки молодого лікаря й бачив. Він був порядний чоловік, Скарлет, дуже порядний. Цілий день клопотався пораненими, а ввечері приходив і сідав з нашими. Навіть залишив трохи ліків. Коли вони відходили, він сказав мені, що дівчата видужають, але твоя матір... «Вона така слабосила,— сказав він,— і занадто слабосила, щоб витримати». Він сказав, що вона збавила собі здоров’я...

Запала мовчанка, і в уяві Скарлет постала матір, якою вона, певно, була напередодні хвороби — тендітна опора всієї Тари, повсякчас у роботі, в догляді за іншими, сама не встигала ні поїсти, ні виспатись, аби лиш інші мали і спочинок, і їжу.

— А потім вони пішли. Потім пішли.

Він довгенько помовчав, а тоді несміливо доторкнувся до її руки.

— Я радий, що ти вдома,— просто сказав він.

Біля чорного ходу почулося шурхання ногами. Бідолаха Порк, привчившись за сорок років витирати черевики, перше ніж увійти в дім, не кинув цієї звички і в теперішню годину. Він вступив до кімнати, обережно несучи дві гарбузові бутлі, а поперед ним розходився міцний дух спиртного, що скапувало на підлогу.

— Трошки розхлюпалося, міс Скарлет. Бо воно важкувато наливати з барильця в таку бутлю.

— Нічого, Порку, дякую.— Скарлет узяла в нього гу мокру посудину і аж скривилася, коли прикрий запах віскі вдарив їй у ніздрі.

— Випий, тат,— сказала вона, передаючи Джералдові незвичайну горілчану флягу і беручи з рук у Порка другу гарбузину, з водою. Джералд слухняно, мов дитина, підніс шийку до рота й гучно відсьорбнув. Коли вона простягла йому воду, він заперечливо похитав головою.

Тоді вона узяла у нього назад гарбузину з віскі й уже прикладала її до уст, аж це помітила, що він пильно зорить за нею і в очах його тінь несхвалення.

— Я знаю, цей напій не для дам,— коротко сказала вона.— Але сьогодні, тат, я не дама, і в нас багато роботи.

Скарлет перевела подих, нахилила бутлю і одним духом ковтнула. Гарячий струмінь опік горло й побіг униз до шлунка, вона аж похлинулась, а на очах виступили сльози. Тоді знову глибоко перевела подих і ще раз піднесла посудину до уст.

— Кеті Скарлет,— озвався Джералд, уперше від її повернення з владною ноткою в голосі,— годі вже. Ти не знаєш, що таке спиртне, і можеш сп’яніти.

— Сп’яніти? — Вона засміялась неприємним сміхом.— Сп’яніти? Дай Боже, щоб так і було. Я хочу упитися в дим, щоб забути про все на світі.

Вона ковтнула вдруге, і тепло поволі розбіглося по жилах аж до самих пучок. Цей добротворчий вогонь дарує таке блаженство! Здавалося, він досяг навіть закрижанілого її серця і повертає їй життєву снагу. Побачивши розгублений болісний погляд Джералда, вона знов поплескала його по коліну й спробувала зобразити на обличчі заводіяцьку усмішку, таку любу йому колись.

— Хіба я можу сп’яніти, тат? Я ж твоя дочка. Невже я не успадкувала найміцнішу голову на всю округу Клейтон?

Дивлячись на її втомлений вид, він ледь-ледь усміхнувся. Віскі його теж підбадьорило. Вона простягла йому бутлю.

— Сьорбни ще разок, і я проведу тебе нагору й укладу спати.

Аж це сама себе осмикнула: таж таким тоном вона розмовляє з Вейдом! А з батьком не годиться так говорити. Це неповага. Він, однак, з уважністю прислухався до її слів.

— Атож, укладу тебе спати,— додала вона безжурно.— Дам тобі ще раз сьорбнути, може, навіть і все випити, аби лиш ти заснув. Тобі треба виспатись. Кеті Скарлет вернулася додому, і ти можеш нічим не журитись. Пий.

Він покірно відхлебнув і вона, взявши його попідруч, допомогла йому підвестися.

— Порку...

Негр узяв гарбузину в одну руку, а другою підхопив Джералда. Скарлет піднесла вище запалену свічку, і вони втрьох повільно рушили в темний хол і далі нагору півкруглими сходами, що вели до Джералдової кімнати.

Спальня, в якій лежали вдвох на одному ліжку, скидаючись та бурмочучи щось крізь сон, Сьюлін і Керрін, просякла страшним смородом від ганчір’яного гнотика в блюдечку зі свинячим жиром, єдиного джерела світла. Тільки Скарлет відхилила двері цієї кімнати з зачиненими вікнами, як у ніс їй ударив такий густий застояний дух лікарняної палати, запах ліків і смердючого лою, що вона мало не зімліла. Нехай собі лікарі твердять, що свіже повітря шкодить хворим, але коли вже вона має тут сидіти, то мусить чимось дихати, бо інакше дуба вріже. Вона розчахнула всі три вікна, і в кімнату війнуло пахно дубового листя й землі, однак свіжому повітрю несила була розвіяти зразу всі нудотні випари, що тижнями громадилися у непровітрюваному приміщенні.

Сьюлін і Керрін, змізернілі й бліді, спали неспокійним сном, часом схоплювались і бурмотіли якісь недоладні слова, втуплюючись у простір широко розплющеними очима, на тому самому розлогому ліжку на чотирьох стовпцях, де вони в кращі часи так весело були перешіптувалися. В кутку кімнати стояло інше, порожнє ліжко — вузьке, у стилі французького ампіру, з різьбленими оздобами в узголів’ї і в ногах,— Еллен привезла його з собою із Саванни. На ньому лежала вона, коли хворіла.

Скарлет сіла ближче до сестер, невидюще дивлячись на них. Віскі на порожній шлунок виробляло з нею різні капості. То сестри наче опинялися десь далеко, робилися дрібнюнькими, і голоси їхні дзижчали, мов комашині. А то починали рости й рости у розмірах і блискавично швидко насуватись на неї. Вона була втомлена й украй виснажена. Якби вона зараз лягла, то проспала б кілька днів без прокиду.

Аби ж то змога лягти й заснути, а пробудитись від лагідного доторку материної руки і почути голос Еллєн: «Уже пізно, Скарлет. Не можна так вилежуватись!» Але цього ніколи вже вона не почує. Аби ж то була Еллен поряд чи хтось інший — старший віком, мудріший і витриваліший, у кого вона могла б шукати поради. Хтось, на чиї коліна можна б схилити голову, на чиї плечі перекласти свій важкий тягар.

Тихо прочинилися двері, і ввійшла Ділсі з немовлям Мелані біля грудей та гарбузовою бутлею віскі в руці. В чадному й хисткому світлі каганця вона здалася Скарлет худішою, ніж була колись, і з виразнішими індіанськими рисами обличчя. Більш помітні були широкі вилиці й мідяний полиск шкіри, загострився яструбиний ніс. Полиняле ситцеве плаття вона розщібнула до поясу, виставивши на видноту пишні бронзові перса. Немовля Мелані припало блідо-рожевими губками до темної пипки й пожадливо смоктало, дрібненькими кулачками впираючись у податливу плоть, як ото кошенятко тулиться до теплого хутра материнського живота.

Скарлет звелася на хиткі ноги й поклала руку на плече Ділсі.

— Як добре, що ти лишилася, Ділсі.

— А хіба могла я піти з цими безпутними неграми, міс Скарлет, коли ваш тато був такий добрий, що купив мене разом з моєю Пріссі, і ваша мама така добра була до мене?

— Сідай, Ділсі. Дитина їсть,— отже, все гаразд? А як міс Мелані?

— З дитиною що — тільки голодна, я ж маю чим її нагодувати. А міс Мелані теж нічого. Вона не помре, міс Скарлет, не журіться. Я таких багато перебачила, і білих, і чорних. Вона страх перевтомлена, напереживалася й боїться за дитину. Але я заспокоїла її, дала трошки ковтнути тут з денця, і вона заснула.

— Отож кукурудзяна горілка всій родині стала в пригоді! Скарлет у своєму запамороченні подумала, чи не дати ковток і Вейдові,— може, перестане гикати?.. Виходить, Мелані не помре... І коли Ешлі вернеться... якщо взагалі вернеться... Ні, про це теж вона подумає опісля. Так багато набирається всякого, про що треба буде думати — опісля! Стільки всякого порозплутувати, вирішити. Якби ж то можна було назавжди віддалити від себе годину розрахунку! Раптом вона здригнулася, почувши, як тишу надворі порушило розмірене «рип-рип...».

— Це Мамка дістає води зволожити панночок. Їх треба часто обмивати,— пояснила Ділсі, примощуючи на столі гарбузину поміж мікстурами та склянками.

Скарлет ні сіло ні впало засміялася. Нерви у неї і справді розшарпані, якщо рипіння корби, знайоме їй змалечку, могло так її налякати. Ділсі пильно подивилася на неї — її сповнене гідності обличчя не зворухнулось, але Скарлет відчувала, що вона все розуміє. Скарлет відхилилася на спинку. Якби хоч скинути тісний корсет, комірець, що не дає дихати, та пантофлі, куди набралося піску й камінців, які понатирали їй ноги.

Повільно порипувала корба, коли накручувалась мотузка, і з кожним рипом відерце піднімалося все вище. Скоро вона прийде сюди — Мамка, що виняньчила і її, Скарлет, і Еллен. Скарлет сиділа мовчки, наче відринувши всі думки, тоді як немовля, що вже набралося трохи молока, заскиглило, бо загубило такий жаданий сосок. Ділсі, так само мовчазна, як і Скарлет, підсунула сосок малюкові й почала його заколисувати, а Скарлет вслухалась у неспішну ходу Мамки на задньому дворі. Яке непорушне нічне повітря! Найменший звук лунко стугонів їй у вухах.

Галерея нагорі аж наче задвигтіла, коли опасиста тілом Мамка, стала наближатись до дверей спальні. І ось вона вже ввійшла, плечі їй обтяжували важкі дерев’яні відерця, на доброму чорному обличчі був смуток, як на обличчі мавпочки, не годної збагнути скорботи цього світу.

Угледівши Скарлет, вона вся проясніла й зблиснула білими зубами в усмішці, поки ставила відерця на підлогу. Скарлет кинулася до неї і схилила голову на широкі пухкі груди, що до них уже так багато припадало і чорних, і білих голів. «Це єдине, що лишилось певним, єдине, що не змінилося з колишнього життя»,— промайнуло у Скарлет. Але вже перші слова Мамки розвіяли цю ілюзію.

— Моє дитятко вдома! Ох міс Скарлет, як то ми тепер житимем, поховавши міс Еллен у могилі? Ох міс Скарлет, я ті’ки Бога молю, аби дав мені лягти поруч з міс Еллен! Я не можу без неї! Зосталося нам ті’ки журитися та бідувати. Та далі йти в тяжкій дорозі, ласочко, в тяжкій дорозі.

Коли Скарлет стояла гак, припавши до Мамчиних грудей, увагу її привернули ці останні слова: «в тяжкій дорозі». Саме вони монотонно бриніли їй у вухах цілісінький день, доводячи до нестями. І зараз у неї аж серце тьохнуло, коли вона пригадала, з якої вони пісеньки:

«Та вже не світить нам розмай...» — повторювала вона у притомленому мозку. Невже розмай життя ніколи вже їй не засвітить? І повернення додому не подарує блаженного супокою, а тільки означатиме ще тяжчу дальшу дорогу? Вона вислизнула з обіймів Мамки і, простягти руки, погладила зморшкувате чорне обличчя.

— Ласочко моя, але ж ручки у вас! — Мамка взяла її маленькі долоні й з докором та жахом подивилась на садна та струпи.— Міс Скарлет, скі’ки я вам казала й приказувала, що справжню леді знати по її руках! А ви ще й лицем засмагли до чорноти!

Бідна Мамка, вона й досі носиться з цими дрібничками, хоч уже і війна, і смерть прокотились у неї над головою! За хвилину вона почне торочити, що молода панночка з саднами на пальцях і ластовинням на обличчі нізащо не знайде собі жениха. Скарлет поспішила її випередити.

— Мамко, розкажи мені краще про маму. Я не мала сили слухати, як про неї говорив тато.

Мамка зі слізьми на очах нахилилася й підняла відерця з водою, щоб переставити їх до самого ліжка. Одгорнувши простирадло, вона стала стягувати з Керрін і Сьюлін сорочки. Скарлет, вдивляючись у сестер при тьмяному світлі, побачила, що на Керрін була й справді нічна сорочка, чистенька, хоч уже й подерта, а Сьюлін мала на собі старий халат з коричневого полотна, оторочений ірландським мереживом. Мамка мовчки схлипувала й обтирала клаптем старого фартуха схудлі тіла дівчат.

— Це все Слеттері, міс Скарлет, ці безпутні білі голодранці — це вони звели зі світу міс Еллен. Я ж скі’ки їй казала й приказувала, що не варт клопотатися цими голодранцями, але міс Еллен, добра душа, чинила все по-свойому, вона ніколи не могла відмовити, коли хто звертався до неї.

— Слеттері? — не зрозумівши, перепитала Скарлет.— До чого тут Слеттері?

— А до того, що вони заслабли на цю ось неміч,— Мамка махнула в бік голих сестер шматиною, з якої скапувала вода на постіль.— Злягла Еммі, старша з дівчат Слеттері, і міс Слеттері притьмом прибігла по міс Еллен, вона ж так звикла, ті’ки що — зразу сюди, наче сама не може за своїх подбати. А міс Еллен і без того мала роботи по зав’язку. Але що — вона таки пішла туди й стала доглядати міс Еммі, хоч сама вже кепсько себе почувала. Вона, міс Скарлет, уже давненько нездужала. Харчувалася ж ваша мама, міс Скарлет, абияк. Їсти у нас малувато що було, бо чи не все вигрібали для солдатів. А міс Еллен і без того їла як пташина! І скі’ки я вже казала їй і приказувала, аби махнула рукою на цих білих голодранців, а вона все не слухала. Ну, а коли та міс Еммі наче стала оклигувати, звалило міс Керрін. Атож, мем, тиф перекинувся через дорогу сюди, і злягла міс Керрін, а за нею й міс Сьюлін. І міс Еллен заходилась тоді їх обох лікувати.

А тут ще стрілянина на дорозі, янкі за річкою, негри з плантації ніч у ніч тікають, і ніхто не зна, що з нами стане. У мене аж голова йшла обертом. Але міс Еллен — спокійнісінька собі. Одно лише за панночок журилася, що не може їм помогти, бо нема ні ліків, нічого. А ото ввечері, коли ми, либонь, разів десять уже обмили губкою панночок,— вона й каже мені: «Знаєш, Мамко, я б навіть душу дияволові оддала за крихту льоду прикласти дівчатам на голову».

Вона сюди не пускала ні місте’ Джералда, ні Рози, ні Тіни — нікого, крім мене, бо я вже слабувала колись на тиф. А потім він її теж знеміг, і я зразу побачила, міс Скарлет, що добром це не кінчиться.

Мамка випросталась, піднесла вгору краєчок фартуха й витерла сльози.

— Вона зразу подалася, міс Скарлет, і навіть цей милий лікар-янкі нічим не міг зараяти. Вона нічого не знала, що з нею діялось. Я кличу її, озиваюсь до неї, а вона навіть мене не пізнає, своєї Мамки.

— А чи вона... Згадувала коли моє ім’я? Чи кликала мене?

— Ні, ласочко. Їй здавалось, наче вона знов мала дівчинка у Саванні. Вона нікого не згадувала на ім’я.

Ділсі ворухнулась і опустила спляче немовля собі на коліна.

— Ні, таки згадувала, мем. Когось одного вона кликала.

— А тебе хто пита, червоношкіра гаво? — збурилася раптом Мамка, обертаючись до Ділсі.

— Заспокойся, Мамко! Кого ж вона кликала, Ділсі? Тата?

— Ні, мем. Не вашого тата. Це було ту ніч, коли спалили бавовну.

— То це й бавовну спалили?.. Розкажи-но швидше!

— Атож, мем, спалили. Солдати повитягали її всю з-під повітки на задвір’я і давай горлати: «Оце буде найбільше багаття на цілу Джорджію!» І підпалили все.

Трирічний урожай бавовни вартістю в сто п’ятдесят тисяч доларів — за раз пішов з димом!

— Вогонь освітив усе, як удень, ми вже боялися, щоб і будинок не зайнявся. А отут у кімнаті видно було так, хоч нитку в голку всиляй. І коли зблиснуло у вікнах, міс Еллен наче прочнулася, звелася на ліжку й загукала голосно раз за разом: «Філіпе! Філіпе!» Я ніколи раніш не чула, щоб так кого кликали, але ж це було ім’я, бо вона кликала когось.

Мамка, застигши на місці, прошивала Ділсі очима, а Скарлет схилила голову на руки. Хто такий той Філіп і чим він дорогий був Еллен, що вона померла з його іменем на устах?

Довгий шлях від Атланти до Тари, що мав привести Скарлет в обійми Еллен, скінчився, впершись у глухий мур. Відтепер уже ніколи не засне вона безтурботним сном у батьківському домі, оточена материнською любов’ю, що була для неї мов м’яка пухова ковдра. Не залишилося вже для неї ані певного захистку, ані тихої пристані, куди можна було б пристати. І не звернути нікуди, й не ухилитися від цього глухого муру. І нема на кого перекласти ношу, що обтяжує її плечі. Батько старий і прибитий горем, сестри недужі, Мелані знеможена й безсила, діти безпорадні, а ці кілька негрів дивляться на неї з дитинячою довірою, чіпляються за її сукню, певні того, що дочка Еллен стане для них такою самою підпорою, якою була Еллен.

За вікном у примерхлому Світлі місяця простягалася перед нею Тара — маєток, в якому не лишилося кому працювати, спустошена й сплюндрована земля, схожа на знекровлене тіло, на її власне тіло, що поволі спливає кров’ю. Такий він, кінець дороги: слабосила старість, хвороби, голодні роти, безпомічні руки, що хапаються за її спідницю. І нікого при кінці дороги, вона одна там, Скарлет О’Гара Гамільтон, дев’ятнадцятирічна вдова з малою дитиною на руках.

То як їй бути тепер? Мелані з немовлям можуть прихистити тітонька Туп та Бери з Мейкона. Сестер, коли одужають, доведеться відправити до рідні Еллен, хоче рідня того чи ні. А вона й Джералд могли б звернутись по допомогу до батькових братів Джеймса та Ендрю.

Скарлет подивилась на дві худенькі постаті, що розкинулися на мокрих і темних від розлитої води простирадлах. До Сьюлін вона не відчувала особливої прихильності, і тепер усвідомила це цілком певно. Та й раніше було так само. Не дуже любила вона й Керрін, бо взагалі не могла любити слабаків. Але вони були однієї з нею плоті й крові, вони становили частку Тари. Ні, вона таки не могла допустити, щоб їм довелося жити у своїх тіток, як бідним родичкам. Хіба це можливо, аби котрийсь із роду О’Гар став чиїмось нахлібником, жив у когось із ласки! Та ніколи в світі!

Але невже ніяк не вибратися з цього сліпого кута? Її натомлений мозок насилу працював. Вона піднесла руки до скронь — таким повільним рухом, наче повітря було щільне, як вода. А потім узяла бутлю з-поміж пляшечок та склянок і заглянула всередину. На дні ще лишалося трохи віскі, скільки саме — не видно при тьмяному світлі. Дивно, що її вже не разив прикрий його запах. Вона помалу відсьорбнула з посудини, і цим разом напій не опік їй нутрощів, зате тепло розійшлось по тілу й принесло якесь розслаблення.

Скарлет поставила порожню гарбузину й розглянулася. Та це ж усе сон: просякла димом ледь освітлена кімната, вихудлі дівчата на постелі, безформний дебелий тулуб Мамки, що примостилася біля ліжка, застигла в безруху бронзова статуя Ділсі з рожевим створіннячком у неї на темних грудях... Сон, з якого вона прокинеться і відчує запах шинки з кухні, а знадвору долинуть гортанний сміх негрів і порипування фургонів, що вирушають у поле, і рука Еллен лагідно й вимогливо доторкнеться до її плеча.

А потім вона виявила, що лежить у себе в кімнаті, на своєму ліжку, бліде місячне світло пробивається крізь пітьму, і Мамка з Ділсі роздягають її. Корсет уже не здушував їй грудей, і вона могла дихати вільно, на всю глибину легенів. Вона відчувала, як обережно стягують панчохи з її ніг, до неї ледве доносилися заспокійливі слова Мамки, що обмивала її натерті до болячок ступні. Як приємно остуджувала ця вода, як добре було лежати на м’якій постелі, мов дитині. Вона глибоко зітхнула й поринула в забуття. Збіг рік, а може, одна хвилина, і вже вона була сама, а в кімнаті проясніло, бо місячні промені падали просто на її ліжко.

Вона не усвідомлювала, що сп’яніла — і від утоми, й від віскі. Вона усвідомлювала тільки те, що начебто відірвалася від свого знеможеного тіла й піднеслася кудись над ним, і там не було ані болю, ані знемоги, а все навколишнє сприймалося звідти напрочуд виразно.

Вона оглядала навколишній світ новими очами: її дівоцтво лишилося десь позаду на довгій дорозі до рідної домівки. Вона вже не була піддатливою глиною, на якій кожне нове враження залишає слід. Ця глина затвердла котроїсь незвіданої хвилини цього нескінченного дня, що тривав тисячу років. Сю ніч востаннє з нею поводилися, як з дитиною. Юність її минулася, тепер вона була вже жінка.

Ні, вона не може й не хоче шукати допомоги у рідні Джералда або Еллен. О’Гари не такі, щоб напрошуватись на милостиню. Вони спроможні самі собі дати раду. Її тягар — це таки її тягар, і в неї стане сили взяти його на свої плечі. Так наче згори споглядаючи на саму себе, вона без подиву думала: плечі у неї тепер досить міцні й витримають будь-яку ношу, коли вже витримали найстрашніше, що могло її спіткати. Вона не може покинути Тару. Ця-бо земля належить їй, але ще більшою мірою вона сама належить цій землі. Вона глибоко вросла корінням у цю кров’ю забарвлену землю і просякла її соками, немов бавовник. Вона залишиться в Тарі й знайде, як подбати про маєток, подбати про батька й сестер, про Мелані й дитину Ешлі, і про негрів. Завтра... Ох, завтра! Завтра їй доведеться запрягтися в це ярмо. Завтра так багато всякого треба буде зробити! Податися до Дванадцяти Дубів та до садиби Макінтошів — пошукати, чи не залишилось чого в покинутих садках та городах, піти на болото над річкою, чи нема де свиней і курей, вибратися в Джонсборо та Лавджой з коштовностями Еллен — може, там у когось можна виміняти їх на харчі. Завтра... завтра...— все повільніше вистукувало в її мозку, як у годиннику, що сповільнює свій хід, але ясність образів зберігалась.

І нараз перед внутрішнім зором Скарлет виразно почали оживати знайомі ще з дитинства різні родинні історії — хоч тоді вона слухала їх упіввуха, абияк і мало розуміючи, про що там ідеться. Як ото Джералд, почавши з нічого, вибився у власники цілого маєтку, як Еллен оклигала після якоїсь таємничої пригоди, як дідусь Робійяр, переживши крах наполеонівської імперії, заклав нову плантацію на родючих землях надбережної Джорджії, як прадід Прюдом заснував був ціле королівство у глухих джунглях на Гаїті, потім втратив усе і знов зажив слави у Саванні. А ще ж були Скарлети, які в лавах ірландських волонтерів виборювали вільну Ірландію, за що опинялись на шибениці, та О’Гари, які полягли у битві над річкою Бойн, боронячи до кінця належне їм по праву.

Нищівні удари долі спадали на них, але не зломили. Їх не здолали ні розпад імперій, ні збунтовані раби з мачете в руках, ні війни й заколоти, ні оголошення поза законом та конфіскації. Лихий фатум міг зламати їм карк, але не дух. Вони ніколи не нарікали — вони боролися. І коли помирали, то тільки вичерпавши всі свої сили, але не зневірившись. Тіні всіх цих людей, кров яких текла в її жилах, неначе проходили перед нею безгучною ходою в цій освітленій місяцем кімнаті. І Скарлет зовсім не дивувалася, бачачи їх, своїх предків, що зазнавали найтяжчих знегод у житті, але незмінно обертали ці знегоди собі на добро. Отож і для неї так: Тара була її долею, її полем битви, з якої вона повинна вийти переможницею.

Вона сонно повернулася на бік, і поволі чорне забуття почало огортати її свідомість. Чи ці тіні й справді прийшли сюди, щоб піднести її на дусі своїм безслівним шепотом, чи то їй тільки привиділось?

— Але є ви чи нема,— пробурмотіла вона крізь сон,— а я вам вдячна і бажаю всім на добраніч.

Розділ XXV

Наступного ранку тіло Скарлет було таке затерпле й зболіле від довгих миль труської їзди на візку та пішої ходи, що кожен порух завдавав пекельних мук. Обличчя обгоріло від сонця, долоні в пухирях. Язик мов здерев’янів, у горлі пересохло й пекло вогнем, і хоч скільки вона пила води, все не могла погасити спраги. Голова розпухла, несила була повести вбік очима. Її нудило, як у перші місяці вагітності, а запах смаженого ямсу за сніданком викликав відразу. Джералд міг би пояснити їй, що після добрячої вчорашньої випивки це у неї звичайнісіньке похмілля, перше в житті, але він не помічав нічого. Він сидів на чільному місці за столом, сивий старий чоловік з відсутнім поглядом вицвілих очей, втуплених у двері, з головою, трохи нахиленою набік, і наслухав, чи не почує шелесту сукні Еллен та знайомого запаху парфумів з лимонної вербени.

Коли Скарлет сіла за стіл, він пробурмотів:

— Почекаємо, поки прийде місіс О’Гара. Вона затримується.

Скарлет піднесла голову, що аж гула від болю, і подивилась на нього з неймовірним подивом, але помітила благальний погляд Мамки, яка стояла за Джералдовим стільцем. Тоді надсильно підвелася, приклала руку до горла й глянула ще раз на батька в яскравому вранішньому світлі. Він позирнув на неї якось невидюще, і вона побачила, що руки в нього тремтять, а голова трохи посмикується.

До цієї хвилини вона не усвідомлювала, які великі надії покладала на те, що Джералд візьметься господарювати, підказуватиме їй, як повестися в тому чи іншому випадку, а ось тепер... Але ж учора ввечері він наче був майже при тямі. Нехай не було звичайних його хвастощів і жвавості, та все-таки він більш-менш послідовно розповідав про події, а ось тепер... Тепер він навіть забув, що Еллен померла. Подвійний удар — прихід янкі й смерть Еллен — затьмарив йому розум. Скарлет уже хотіла була сказати щось, але Мамка рвучко захитала головою і витерла крайчиком фартуха розчервонілі очі.

«Невже ж тато справді схибнувся умом? — подумала Скарлет, відчуваючи, що голова в неї от-от лусне від цього нового випробування.— Ні, ні. Це йому просто памороки забило. Він лише хворий. Це у нього минеться. Має минутись. Але що я робитиму, коли не минеться?.. Ні, я не буду думати про це зараз. Не буду думати зараз ні про нього, ні про маму, ні про інші страхіття. Не буду, поки сама не піддужаю, щоб це витримати. Так багато всіляких справ, про які треба подумати. Та й пощо сушити собі голову тим, чому однак не зарадиш, коли стільки клопотів, де щось-таки можна зробити!»

Так і не доторкнувшись до їжі, вона вийшла з їдальні й подалась на тильний ганок, де на сходинках сидів Порк, босий, у лахманах, на які перетворилася його найкраща ліврея, і лущив горішки арахісу. В голові у неї гупало й стукало, яскраве сонячне світло різало очі. Навіть стояти на ногах було страшенно важко, тож вона намагалася говорити якомога коротше, відкинувши всю ту елементарну чемність щодо негрів, якої навчала її мати.

Вона стала запитувати так різко й наказувати так владно, що Порк вражено звів угору брови. Міс Еллен ніколи й ні з ким не говорила таким гострим тоном, навіть застукавши негра на крадіжці курки чи там кавуна. Скарлет знов заходилась розпитувати про поля, про садок, про худобу, і в зелених її очах з’явився такий твердий полиск, якого Порк ніколи раніше у неї не завважував.

— Так, мем, цей кінь подох там, де я його припнув, він лежав, устромивши морду в перекинуте відерце, де була вода. Ні, корова, мем, не здохла. А ви не знаєте? Вона привела теля. Того вона й мукала так.

— Добра ж повитуха буде з твоєї Пріссі,— ущипливо докинула Скарлет.— Вона казала, що корова мукає, бо її давно не доїли.

— Але ж Пріссі не збирається бути коров’ячою повитухою, міс Скарлет,— тактовно заперечив Порк.— І дякуймо Богові, що послав теля, бо це значить — у корови буде багато молока для панночок. А воно їм дуже потрібне, як казав той лікар-янкі.

— Ну гаразд, кажи далі. З худоби щось лишилося?

— Ні, мем. Нічогісько, крім одної льохи з поросятами. Я загнав їх на болото у той день, коли янкі прийшли, тільки тепер бозна-як їх звідтам дістати. Вона вперта була, ця льоха.

— Нічого, їх неважко буде знайти. Візьмеш з собою Пріссі й підеш зараз на розшуки.

Порка наказ цей здивував і навіть обурив.

— Міс Скарлет, але ця робота для польових негрів. Я завше служив при домі.

В очах у Скарлет сприснуло щось подібне до чортеняти з розжареними до червоного вилами.

— Або ви вдвох підете й знайдете льоху, або заберетеся геть звідси, вслід за польовими неграми.

У Порка на очах аж сльози виступили. Коли б то міс Еллен була жива! Вона розумілася на таких тонкощах, знала, яка глибока різниця в обов’язках негрів з хатньої обслуги і польових негрів.

— Забиратися геть, міс Скарлет? А куди ж я мав би дітись, міс Скарлет?

— Не знаю куди, і це мене не обходить. Але кожен, хто не хоче тут працювати, нехай забирається звідси навздогін за янкі. Можеш і іншим це переказати.

— Добре, мем.

— А як з кукурудзою і бавовником, Порку?

— З кукурудзою? Боже ж мій, міс Скарлет, та вони пасли коней у кукурудзі, а що коні не доїли й не витолочили, забрали з собою, А по бавовнику ганяли свої гармати й фургони і весь його витовкли. Вціліло лише кілька акрів, що над річкою,— вони їх не примітили. Тільки тим не варто й морочитися, бо там хіба на три паки бавовни набереться.

Три паки! Скарлет пригадала, що у Тарі щороку збирали багато десятків пак бавовни, і серце в неї боляче стислося. Три паки! Це ледь-ледь більше того, що ці недоради Слеттері вирощували. А ще ж і податки. Власті Конфедерації стягували податки бавовною замість грошей, але цих трьох пак навіть і на це не вистачить. І перед властями не виправдаєшся тим, що всі польові негри порозбігалися й нема кому збирати бавовну.

«Але нехай, я й про це не думатиму зараз,— сказала собі Скарлет.— Податки — не жіночий клопіт. Цим тато повинен клопотатись, хоча він... Але ні, про нього я теж не думатиму. Кувікнули податки для Конфедерації. Головне зараз — що ми матимемо їсти».

— Порку, а чи хто-небудь з вас був у Дванадцяти Дубах або в садибі Макінтошів — там же могло щось лишитись на городі?

— Ні, мем. Ми за межі Тари не виходили. Боялися, щоб янкі нас не спопали.

— Я пошлю Ділсі до Макінтошів, може, вона щось знайде. А сама піду до Дванадцяти Дубів.

— З ким же ви підете, дитя моє?

— Сама. Мамка мусить бути біля дівчат, а містер Джералд не може...

Порк зняв такий крик, що аж розсердив Скарлет. Мовляв, там, у Дванадцяти Дубах, можуть бути янкі або якісь безпутні негри. Їй не можна туди самій!

— Годі про це, Порку. Скажи Ділсі, щоб зараз-таки вибралася. А ти з Пріссі прижени сюди льоху з поросятами,— коротко кинула вона й одвернулася.

Старий Мамчин чепець від сонця — вибляклий, але чистий — висів, як звичайно, на кілочку на тильному ганку, і Скарлет наклала його собі на голову, мимохідь пригадавши, наче видиво з хтозна-колишнього світу, капелюшок із пухнастою зеленою пір’їною, що його привіз був їй Рет із Парижа. Вона підхопила чималий козуб з дубового лубу й повільно ступила на сходинки — кожен крок так відлунював їй у голові, немов череп ось-ось мав луснути.

Дорога до річки, червона й спекотна, тяглася поміж витолочених бавовникових полів. Ніде не було й деревця, що давало б затінок, а сонце пряжило так нещадно крізь мамчин чепець, ніби він був з благенької марлі, а не з цупкого ситцю на підкладці, і курява забивала ніс та горло, аж Скарлет здавалося, що у неї порвуться від сухості голосові зв’язки, коли вона спробує заговорити. Вся дорога була в глибоких вибоїнах і коліях, бо ж коні волочили тут важкі гармати, а колесами пересмугували навіть червоні канави обабіч. Кущики бавовнику попереламали й повтоптували в землю кавалеристи й піхотинці, які мусили сходити з вузького шляху, даючи проїхати артилерії. На самій дорозі й на околишніх полях валявся там і сям усілякий непотріб, що лишає по собі, відступаючи, армія: пряжки, клапті кінської збруї, сплющені копитами й колесами солдатські фляжки, гудзики, сині кашкети, подерті шкарпетки, закривавлене шмаття.

Скарлет проминула кілька кедрових дерев і низьку цегляну огорожу навколо їхнього родинного кладовища, силкуючись не думати про новий горбок, що виріс обік трьох невеличких могилок її маленьких братиків. Ох Еллен!.. Вона зійшла з курного пагорка, проминула попелище й невисокий комин на місці оселі Слеттері, і раптом подумала з люттю, що добре було б, якби й усе їхнє поріддя пішло з димом. Якби ж не ці Слеттері... якби не ця пройда Еммі, що нажила байстрюка з їхнім управителем... Еллен лишилася б жива.

Вона аж зойкнула, коли гострий камінчик врізався їй у рану на нозі. Що вона тут робить? Навіщо їй, Скарлет О’Гарі, найпершій в окрузі красуні, яку так леліяли всі у Тарі, волоктися цією вибоїстою дорогою мало не босоніж? Її маленькі ступні призначені для того, щоб танцювати, а не збивати їх об грудки, її крихітні пантофлі мають виглядати звабливо з-під яскравого шовку суконь, а не набирати в себе камінці й куряву. Вона народжена для того, щоб її пестили, щоб їй годили, а замість цього, знеможена й обдерта, гнана голодом, мусить нишпорити по чужих городах.

Біля підніжжя подовгастого пагорба текла річка. І такою остудою й тишею віяло звідти, де купка дерев схиляла свої віти над самою водою, що Скарлет не витримала й присіла на положистому березі, скинула приношені взуванці й діряві панчохи і занурила розпечені ноги у прохолодну воду. Так добре було б сидіти тут хоча б і весь день, далеко від безпорадних поглядів, звернених на неї у Тарі, тут, де тишу порушували тільки шелест листя та дзюркіт неквапливого потоку! Та хоч-не-хоч довелося знову взуватись і брести далі, тепер уздовж моховитого берега, затіненого деревами. Янкі спалили моста, але вона знала, що кроків триста нижче за течією, де річка звужується, був ще місток з колод, перекинутих через річище. Скарлет обережно перейшла там на другий бік і побралася нагору — до Дванадцяти Дубів було ще півмилі дороги під пекучим сонцем.

Усі дванадцять дубів, які виросли тут ще за часів індіанців, так і досі стояли, розкинувши могутні крони, тільки листя у них побуріло від вогню та скарлючилось обпалене гілля. А в околі дубів лежали руїни будинку Джона Вілкса, обвуглені рештки колись чималого особняка, білі колони якого так велично були пишалися на вершині пагорба. Глибока яма на місці пивниці, почорнілий кам’яний підмурівок та два височенькі димарі — такі були рештки колишньої будівлі. Одна довга напівобгоріла колона впала на газон, придавивши жасминового куща.

Скарлет сіла на цю колону, занадто приголомшена, щоб іти далі. Руйновище Дванадцяти Дубів опекло їй душу так, як ніщо інше, бачене досі. Перед нею лежали гордощі роду Вілксів, обернені на порох. Перед нею було те, що лишилося від цього милого гостинного дому, де її завжди так щиро приймали, дому, господинею якого вона уявляла себе у своїх нездійснених мріях. Тут вона танцювала, обідала, фліртувала, тут з болем і ревнощами в серці спостерігала, як Мелані всміхається до Ешлі. І тут-таки в затінку дерева Чарлз Гамільтон збуджено стис їй руку, коли вона сказала, що згодна стати його дружиною.

«Ох Ешлі! — подумалось їй.— Це й добре, що ти до такого не дожив. Боронь Боже, щоб ти оце все побачив!»

Ешлі оселився був тут зі своєю молодою дружиною, але ні його син, ні його онук не приведуть уже сюди своїх дружин. Ані весіль, ані народин більше не буде у цій оселі, такій дорогій для неї і такій омріяній. Будинок цей помер, і Скарлет здавалося, що й весь рід Вілксів поліг під його руїнами.

— Не думатиму про це зараз. Я цього не витримаю. Подумаю опісля,— промовила вона вголос, одвертаючи погляд убік.

Обійшовши пожарище, Скарлет подалась до городу повз витолочені клумби троянд, що їх так ревно доглядали сестри Вілкс, і далі через заднє подвір’я попри спалені клуні, курники, коптильню. Плоту навколо городу не стало, а ретельно оброблені зелені грядки були так само витоптані, як і в Тарі, м’яку землю геть усю виграсували копитами й важкими колесами, городину витолочили. Поживитись тут було нічим.

Вона пройшла назад, а тоді звернула на стежину до німотного ряду побілених негритянських хатин, гукаючи вряди-годи: «Агов!» Але ніхто не озивався. Навіть собак не чути було. Негри Вілксів, мабуть, порозбігались або подалися за янкі. При кожній хатині був городець, Скарлет це знала і тішила себе надією, що хоч на цих латочках землі щось та знайдеться.

Пошуки її виявилися не марними, однак вона була занадто втомлена, щоб зрадіти, побачивши ріпу й капусту, які хоч і прив’яли без води, а все-таки трималися на грядках, і стручки квасолі та бобів — пожовклих, але цілком ще їстівних. Вона сіла в борозні й заходилася тремтячими руками порпатись у землі, наповнюючи поволі козуба. Сьогодні в Тарі добре повечеряють, нехай і без м’яса. Хоча можна буде взяти на підливу трошки смальцю, що Ділсі вживає для освітлення. І треба неодмінно нагадати Ділсі, що краще б користуватися смоляними сосновими скіпками, а лій приберегти на харчі.

Біля тильних приступок однієї хатини Скарлет нагледіла невелику грядку редиски, і раптом відчула пекучий голод. Соковита, гостра на смак редиска — саме цього й потребував її шлунок. Ледве обтерши редиску об поділ сукні, вона відкусила половину й пожадливо проковтнула. Редиска була стара, тверда й така їдюча, аж у Скарлет сльози набігли на очі. Але тільки-но ця важкотравна грудка досягла порожнього шлунку, як той зчинив бунт, і Скарлет упала на м’яку грядку й виблювала.

Запах негритянських тіл від хатин ще й посилював нудоту, і, не в силі здолати її, вона тільки безпорадно блювала раз за разом, тоді як хатини й дерева вихором проносились у неї перед очима.

Довгенько пролежала вона так, припавши обличчям до землі, м’якої і затишної, мов пухова подушка, а думки її снували, як у тумані. Вона, Скарлет О’Гара, лежить за негритянською хатою серед руїн, занадто знеможена й безпорадна, щоб ворухнутись, і ніхто в світі не знає, де вона, і не подбає про неї. А хоч би й знав хто, то однак не подбає, бо в кожного тепер голова своїм заморочена. І все це діється з нею, Скарлет О’Гарою, котра не вважала за потрібне простягти руку, щоб навіть підібрати з підлоги скинуті панчохи або зав’язати шнурки на черевичках, котрій досить було натякнути, що в неї трохи болить голова, як усі кидались їй догоджати, котрої будь-яку примху завжди вдовольняли.

І коли вона лежала так ницьма, надто безвладна, щоб відігнати геть згадки й клопоти, вони стали обсідати її, немов канюки, що чигають на смерть. У неї не було навіть сили сказати собі: «Подумаю опісля про маму, й тата, й Ешлі, й усю цю руїну... Атож, опісля, коли зможу це витримати». Вона не могла витримати цього зараз, але думати про них мусила хоч-не-хоч. Думки кружляли й роїлися над нею, шугали вниз і впиналися пазурями та дзьобами в мозок. Незмірно довгий час пролежала Скарлет так у безруху, лицем до піску, під пекучим сонцем, думками звертаючись до людей, яких уже не було в живих, звертаючись до життя, яке назавжди відійшло в минуле, пробуючи прозирнути крізь непроглядну млу прийдешнього.

Підвівшись нарешті і ще раз кинувши погляд на чорні руїни Дванадцяти Дубів, вона високо піднесла голову, але з обличчя в неї зник вираз, що промовляв про її молодість, і вроду, і душевну ніжність,— зник назавжди. Що минуло, те минуле. Хто помер, той мертвий. Розкоші безтурботних днів лишилися позаду, їх ніколи не вернути. І, перекидаючи через руку тяжкий козуб, Скарлет подумки взяла на себе й відповідальність за власну долю.

Минулому нема вороття, отож вона піде вперед.

Жінки Півдня ще добрі півсторіччя оглядатимуться назад з незмінною гіркотою в очах, воскрешаючи в пам’яті те минуле і тих людей, які не вернуться, роз’ятрюючи в собі спогади, що завдають марного болю, хоча й допомагають з гордістю терпіти знегоди. Але Скарлет ніколи не оглянеться назад.

Вона подивилась на почорнілий підмурівок, і восстаннє постали перед нею Дванадцять Дубів такими, як колись: багатий і гордовитий дім, символ високого стану й цілого способу життя. А тоді рушила зворотною дорогою до Тари, згинаючись під повним козубом.

Голод знову озвався в її порожньому шлунку, і вона сказала вголос:

— Бог мені свідок, Бог мені свідок, що янкі ніколи мене не зломлять. Я пройду через усе це, і коли війна скінчиться, більш ніколи в житті не голодуватиму. Ні я, ні мої близькі. Навіть перед крадіжкою чи й убивством я не зупинюся. Бог мені свідок, але більш ніколи в житті я не голодуватиму.

У подальші дні Тара могла зійти за безлюдний острів Робінзона Крузо — така там тиша залягла й така відірвана була садиба від усього світу. І хоча світ розкинувся лише за кілька миль звідси, здавалося, що незмірна просторінь збурунених морських хвиль відокремлює Тару від Джонсборо, й Фейєтвілла, й Лавджоя, ба навіть від сусідніх плантацій. Коли подох старий кінь, у них не стало єдиного їхнього засобу сполучення, і ніхто не мав ні часу, ні сили долати пішки втомливі червоні милі дороги.

Часом у ці дні, сповнені виснажливої праці, розпачливих зусиль задля сякого-такого харчу й нескінченного догляду за трьома недужими дівчатами, Скарлет несамохіть напружувала слух, чи не почуються знайомі звуки: дзвінкий сміх негренят поміж хатин, порипування возів, що вертаються з поля, лункий скач Джералдового огиря через вигін, шурхіт коліс, коли екіпажі під’їжджають алеєю, і веселі голоси сусідів, що заглядають ополудні погомоніти. Але даремно прислухалася вона. Дорога лежала безлюдна й порожня, і ніколи ані хмаринка рудої куряви не здіймалась над нею, звістуючи наближення гостей. Тара була островом серед моря зелених хвилястих пагорбів і червоних полів.

Десь там був світ і були люди, які мали що їсти й могли безпечно спати під власним дахом. Десь там дівчата у тричі перекроєних старих сукнях безжурно фліртували й наспівували «Коли ця війна скінчиться», як і вона сама ще кілька тижнів тому. Десь там точилися бої, і гухкали гармати, і палали міста, і помирали солдати у шпиталях, просяклих нудотно-солодкавим смородом. Десь там босонога армія в брудній домотканій одежі марширувала, воювала, спала покотом, голодна й спроневірена. І десь там зелені пагорби Джорджії посиніли від уніформ янкі, вгодованих янкі на гладких від кукурудзи конях.

Війна й уся решта світу були ген поза Тарою. А тут війна й весь світ не існували, крім як у згадках, що їх треба було відганяти, коли вони надто вже обсідали когось у хвилину знемоги. Зовнішній світ відступав перед потребами порожнього чи напівпорожнього шлунка, і життя зводилося до двох споріднених помислів: про їжу та про те, як її здобути.

Їжа! Їжа! Чому шлунок має тривкішу пам’ять, ніж серце? Скарлет могла приборкати душевний біль, але перед шлунком була безсила, і кожного ранку, щойно прокинувшись і лежачи клубочком, поки ще війна й голод не оживали у свідомості, в напівдрімоті дожидала, що от-от запахне їй смаженою грудинкою та свіженькими булочками. І кожного ранку, сильніше вдихнувши, відчувала запах тієї реальної їжі, яка була перед нею, і вже пробуджувалася насправді.

На столі у Тарі тепер бували яблука, ямс, арахіс і молоко, але навіть цієї невибагливої їжі ніколи вони не мали вдостачу. І коли вона дивилась на ті самі харчі по три рази на день, пам’ять її мимохіть переносилася до давніх днів, до тих наїдків, що ширили такі звабливі пахощі з освітленого свічками столу.

Як безтурботно вони ставилися тоді до їжі, які були марнотратні! Булочки, кукурудзяні перепічки, різне печиво й вафлі, що опливають маслом,— усе це тільки на один захід. Шинка по цей кінець столу, а смажені курчата по той, тушкована капуста в горнятку, щедро залита приправами, які аж вилискували від жиру, гори квасолі на розмальованих тарелях, смажені кабачки, тушкована окра, морква під сметанним соусом, таким густим, що хоч ножем його край. І три десерти кожному на свій смак: шоколадний листковий пиріг, ванільне бланманже й торт з вершковим кремом. На згадку про всі ці лагомини очі Скарлет застувала сльоза, якої не могли викликати в неї ні видовище війни, ні видовище смерті, а з пустого шлунка, через який вічно смоктало під грудьми, підступала до горла нудота. Бо той апетит, над відсутністю якого все колись бідкалася Мамка, природний апетит дев’ятнадцятирічної дівчини, тепер подужчав учетверо від тяжкої повсякденної пращ, зовсім для неї не звичної.

Але не тільки власний апетит допікав Скарлет: куди вона тільки не гляне, скрізь бачить зголоднілі обличчя, чорні й білі. А ще ж і у Керрін та Сьюлін невдовзі прокинеться голодна ненасить, звичайна для тих, хто одужує після тифу. Он уже й малий Вейд безугаву скімлить:

— Вейд не хоче ямсу. Вейд голодний.

Інші також бурчали:

— Міс Скарлет, як я не попоїм ще чого-небудь, у мене не буде молока для немовлят.

— Міс Скарлет, на порожній шлунок я дров не врубаю.

— Ясочко, я вже так скучила за чимось смачненьким.

Доню, що це в нас раз у раз ямс та ямс.

Тільки Мелані не нарікала,— Мелані, обличчя якої дедалі більше марніло й полотніло і навіть уві сні бралося судомою.

— Я не голодна, Скарлет. Віддай мою пайку молока Ділсі. Їй треба годувати дітей. А хворим не так кортить їсти.

Оця її лагідна витривалість дратувала Скарлет дужче, аніж докучливе скімлення інших. Тих вона могла присадити, в’їдливо висміявши, що й робила не раз, але перед жертовністю Мелані губилася, через що й брала її злість. І Джералд, і негри, і Вейд горнулися тепер до Мелані, бо вона, попри всю свою немічність, була добра й співчутлива, тоді як Скарлет не ставало вже ні на одне, ні на друге.

А щодо Вейда, то він і днював, і ночував у кімнаті Мелані. З Вейдом було щось негаразд, але що саме — Скарлет не мала коли подумати. Вона пристала на Мамчину гадку, що в малого глисти, й без кінця поїла його настоянками з сухих трав та кори, як то Еллен завжди робила з негренятами у таких випадках. Але від глистогінних засобів Вейд лише бліднув. У ці дні Скарлет ледве чи сприймала Вейда як живе створіння. Він їй здавався тільки ще однією морокою, ще одним ротом, який доводилось годувати. Колись, як мине оця скрута, вона й бавитиметься з ним, і розповідатиме йому казки, і навчить читати, але тепер у неї не було на це ні часу, ні охоти. А що він завжди плутався під ногами, коли її найдужче обсідали втома та клопіт, вона часто озивалася до нього гострим тоном.

Скарлет дратувало, що від її нагінок очі в нього наполохано округлялися, і він у такі хвилини робився якимсь наче недоумкуватим. Вона просто не усвідомлювала, що малий жив, оточений звідусіль жахіттями, з якими й дорослому не так легко було впоратись. Страх опосів Вейда, гнітив йому душу, змушував перелякано скрикувати серед ночі. Досить було якогось несподіваного шуму чи різко сказаного слова, як він уже починав тремтіти, бо у голові в нього всі ці шуми невід’ємно пов’язувалися з янкі, а янкі він боявся більше, ніж привидів, якими страхала його Пріссі.

Допоки не прогриміли перші гармати під час облоги Атланти, він жив спокійним, розміреним і щасливим життям. Дарма що мати небагато приділяла йому уваги, він усе-таки звик відчувати від домашніх тільки ласку й добрі слова аж до тієї ночі, коли його розбурхали зі сну і він побачив небо у вогні й почув, як вибухи струшують повітря. У ту ніч і в наступний день він уперше в житті дістав ляпанця від матері й уперше почув від неї гострі слова. Його життя в затишному цегляному будинку на Персиковій вулиці — єдине життя, яке він знав,— урвалося в ту ніч навіки, і він так і не зміг оправитись після цієї втрати. Їхня втеча з Атланти йому лише одним засіла в пам’яті — думкою, ніби за ним женуться янкі, і відтоді він жив під повсякчасним страхом, що янкі зловлять його й розшматують. Тепер щоразу, як Скарлет підвищеним тоном дорікала йому за що-небудь, він увесь скулювався і в його благенькій дитячій пам’яті оживали страхи тієї моторошної ночі, коли вона вперше так нагримала на нього. Янкі та сердитий материн голос тепер назавжди злилися в його уяві в щось одне, і він почав боятися матері.

Скарлет помітила врешті, що малюк уникає її, і в ті рідкісні моменти, коли поміж своїх нескінченних обов’язків вона знаходила хвилину подумати про Вейда, це її неабияк непокоїло. Краще б уже він чіплявся за її спідницю! Скарлет дратувало, що він знаходив захисток біля постелі Мелані й там тихенько грався собі в усякі ігри, які вона йому підказувала, і слухав різні історії, які вона розповідала. Вейд обожнював свою «тітусю», що мала такий лагідний голос, завжди всміхалася й ніколи не казала: «Цить, Вейде! Не мороч мені голови!» або: «Не крутись під ногами, ради Бога!»

Скарлет не мала ні часу, ні бажання возитися з ним, але їй було заздро, коли це робила Мелані. Застукавши його раз, як він стояв догори ногами на її ліжку, а тоді беркицьнувся просто на неї, вона зі злості дала йому стусана під бік.

— Чи ти не знаєш, що тітуся хвора, що отак гепаєш у неї на постелі? Ану марш надвір і не смій сюди потикатись!

Але Мелані простягла слабосилу руку й пригорнула до себе заплакане дитинча.

— Ну годі-бо, годі, Вейде. Ти ж не хотів зробити мені зле, правда? Він зовсім не заважає мені, Скарлет. Нехай тут грається. Я хоч так трохи догляну його. Це єдине, що я можу робити, поки видужаю, а ти й без нього маєш повні руки роботи.

— Не дурій, Меллі,— різко відказала Скарлет.— У тебе все-таки справи не дуже добрі, а коли Вейд гуцятиме тобі на животі, вони не покращають. Затям, Вейде: як я ще раз застану тебе на ліжку в тітусі, це тобі так не минеться. І перестань шморгати носом. Без кінця шморгаєш! Набирайся мужності!

Вейд, схлипуючи, вибіг з кімнати й заховався в льоху. Мелані закусила губу, а на очах у неї зблиснули сльози. Мамка, що з-за дверей спостерігала цю сцену, насумрилась і важко переводила подих. Але ніхто в ці дні не насмілювався сказати щось наперекір Скарлет. Усі остерігались її гострого язика і цієї нової злорікої істоти, що в неї вселилась.

Скарлет посіла тепер у Тарі неподільну владу, і, як це часто буває з тими, хто раптово піднісся до самовладдя, у ній ожила раніш прихована схильність поштурхувати людьми. І не тому, що вона від природи була недобра. Причина полягала в тому, що в ній сиділи страх і непевність у собі, отож своїм різким тоном вона ніби прикривала власну безпорадність, побоюючись, що інакше її перестануть слухатись. А крім того, це було навіть приємно — гримати на людей і бачити, що вони тебе бояться. І це давало полегкість украй напруженим нервам. Скарлет і сама помічала, що характер у неї змінюється. Іноді, коли від надто категоричного її наказу Порк ображено відкопилював нижню губу або Мамка бурмотіла під ніс: «Дехто щось дуже заноситься...», вона дивувалася подумки, де поділись її добрі манери? Усю ту доброзичливість і лагідність, що їх була намагалася прищепити їй Еллєн,— наче вітром звіяло, як ото листя облітає з дерев при першому холодному подиху осені.

Скільки разів Еллен, бувало, казала їй: «Будь тверда з підлеглими, але й лагідна, особливо з неграми». Однак якщо вона тепер буде лагідна з ними, вони цілий день сидітимуть на кухні й правитимуть теревені про добрі давні часи, коли хатнім неграм не доводилося працювати на полі.

«Люби своїх сестер, піклуйся про них. Будь добра до немічних,— казала Еллен.— Май прихильне серце до тих, хто в горі та біді».

Але вона не могла тепер любити сестер. Вони ж зайвим тягарем висіли в неї на шиї. А щодо піклування про них, то хіба вона не купає їх, не розчісує їм коси, не годує, хоча й мусить кожен день у пошуках городини проходити пішки по кілька миль? І хіба вона не навчилася доїти корову, дарма що й досі серце у неї завмирає, ледве-но це страховисько ворухне в її бік рогами? А бути доброю — то чисте марнотратство. Якщо вона дуже панькатиметься з ними, вони ще довше будуть вилежуватись у постелі, тоді як їй треба якомога швидше підняти їх на ноги, щоб у господарстві додалися дві пари рук.

А одужували сестри таки повільно і лежали в ліжку схудлі й малосилі. За той час, коли вони були без пам’яті, у світі багато що змінилося. Прийшли янкі, розбіглися негри й померла мати. Це були три неймовірні речі, які їхня свідомість відмовлялася сприймати. Часом їм здавалося, що вони досі ще марять, а в дійсності нічого такого не сталося. Бо ж от Скарлет ніколи раніше так не поводилась, як тепер, і годі було й повірити, щоб це діялося насправді. Коли вона ставала у них біля ліжка й бралася перелічувати всю ту роботу, яку гадала накинути їм після одужання, вони дивились на неї, мов на примару. Їм у голові не вкладалося, що вже немає сотні рабів, аби те все робили. І що панночкам О’Гарам доведеться самим докладати рук до чорної праці.

— Але ж, сестричко,— ніжне напівдитяче лице Керрін ставало з подиву біле як полотно,— я не можу скіпати скіпки. Які ж у мене руки після цього стануть!

— То подивись на мої,— відказувала Скарлет з безжальною посмішкою, простягаючи до сестри загрублі долоні в саднах і подряпинах.

— Я вважаю, це просто гидко, що ти так розмовляєш з малою та й зі мною! — вигукнула Сьюлін.— Ти все це брешеш, щоб залякати нас. Мама не дозволила б тобі розмовляти таким тоном! Скіпати скіпки — це ж тільки подумати!

Сьюлін дивилася на старшу сестру з безсилою ненавистю, бувши певна, що Скарлет говорить їм це, аби дужче допекти. Сьюлін мало не вмерла, вона втратила матір і була самітна й перелякана, і хотіла, щоб її хтось пожалів і приголубив. А Скарлет замість цього ставала щодня у них над ліжком і з якимось новим гидотним поблиском у ледь розкосих зелених очах приглядалась, як здоров’я сестер кращає, і починала розводитись — мовляв, вони мають прибирати постіль, готувати їжу, носити воду відрами, скіпати скіпки. І вигляд у неї був такий, наче її дуже тішило доводити до їхнього відома всі ці відворотні речі.

А Скарлет це й справді тішило. Вона наганяла страху на негрів і допікала сестрам не лише тому, що була надміру заклопотана, втомлена й замотиличена, щоб думати про якісь там ніжності, а й тому, що це допомагало забувати про розчарування, яке тяжіло їй на серці, адже все те, чого мати навчала її про життя, виявилося безвартісним.

Все, що вона дізналася від матері, стало тепер зовсім ні до чого, і душу Скарлет пойняли біль і розгубленість. Їй не спадало на думку, що Еллен не могла передбачити краху тієї цивілізації, в якій вона вирощувала своїх дочок, не могла провидіти, що зникне вся та суспільна верства, в якій мали вони жити. Скарлет не спадало на думку, що Еллен, навчаючи її бути лагідною і зичливою, чемною і доброю, скромною і правдивою, керувалася розміреним плином свого власного життя, небагатого на події, і не припускала, щоб у її дівчат воно склалося інакше. «У житті добре ведеться саме тим жінкам, які дотримуються цієї науки»,— казала Еллен.

У розпачі Скарлет думала: «Ніщо, ну геть ніщо, чого вона мене навчала, не може стати мені в пригоді! Яка користь з доброти? І для чого мені вихованість? Краще, якби я навчилася орати або збирати бавовну, як негри. Ох мамо, твоя наука нічого не варта!»

Вона не задумувалась над тим, що впорядкований світ Еллен відійшов у минуле і його заступив інший світ, в якого свої суворі закони, інакші мірила й вартості. Вона тільки одне бачила — чи то здавалось їй, наче бачить,— що материна наука виявилася ні до чого, отож чимшвидше сама змінювалась, аби вистояти супроти цього нового світу, до якого її не було підготовлено.

Тільки її ставлення до Тари лишилося незмінним. Хоч би яка втомлена верталась вона через поля, щоразу, коли на видноті з’являвся приземкуватий білий будинок, на серці в неї ставало мило й радісно, що ось це її рідна домівка. Щоразу, коли вона дивилася з вікна на зелені луки, й червоні поля, і високий густий ліс над болотом, душу її переповнювало відчуття краси. Любов Скарлет до цих ясно-червоних горбів з положистими схилами, до цієї прегарної землі, червінь якої то густа, як кров, то багряна, а то тьмянувата, мов цегла, чи й пурпурова, до землі, на якій росте диво зелених кущів, зоріючи білими пухнастими клубочками,— ця любов була єдиним почуттям Скарлет, що не зазнало змін. Ніде на цілому світі не було землі такої, як ця.

Коли вона дивилася на Тару, то починала розуміти, чому виникають війни. Рет помилявся, кажучи, що люди борються за гроші. Ні, вони борються за хвилясті ниви, легенько розорані плугом, за зелені луки, де щетиниться отава, за тихоплинні жовті річки й білі будинки, де так прохолодно в затінку мага олій. Лише за це й варто було боротися — за червону землю, що належить їм і належатиме їхнім синам, за червону землю, яка роститиме бавовну для їхніх синів і синів їхніх синів.

Витолочена земля Тари — це тільки й лишилося їй тепер, коли не стало ні матері, ні Ешлі, коли Джералд здитинів від переживань, коли гроші, й негри, і певність у житті — все за одну ніч здиміло. Наче з якогось іншого світу пригадалась їй розмова з батьком про землю, і її здивувало, як вона могла бути така наївна й нетямуща, щоб не зрозуміти його слів про те, що земля — це єдина річ на світі, за яку варто боротись.

«Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас... А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе — наче рідна матір... Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись, за що варто й померти!»

За Тару й справді варто було боротись, і вона кинулася в цю боротьбу без найменших вагань. Тари ніхто в неї не відбере. Ніхто не змусить ні її саму, ні її близьких здатися на ласку родичів. Вона не віддасть Тару, навіть якщо для цього доведеться стати на смертний бій усім до одного, хто живе на цій землі.

Розділ XXVI

Скарлет уже півмісяця жила вдома, коли на ступні у неї загноївся найбільший пухир, натертий дорогою з Атланти; тепер на розпухлу ногу нічого не можна було взути, і доводилося шкутильгати, ступаючи на п’яту. Її брав розпач від цієї запаленої рани на великому пальці. Що, коли в неї почнеться гангрена, як то буває у поранених? Без лікаря вона ж помре. Життя хоч і стало прикрим, а все-таки не хотілося з ним розлучатись. І хто подбає про Тару, якщо її не стане?

У перші дні після повернення додому Скарлет ще мала надію, що Джералд оклигає духом і перебере господарство на себе, але за ці два тижні вона зрозуміла: надія ця даремна. Скарлет зрозуміла, що хоч-не-хоч, а турбота про плантацію і всіх, хто живе тут, лягає на її недосвідчені руки, бо Джералд увесь час сидів заціпенілий, заглиблений у свої думи, такий відсторонений від Тари, такий безпорадний, аж їй робилося страшно. Коли вона питала якої поради, він тільки одне відповідав: «Як тобі здається краще, так і чини, дочко». Або ще гірше: «Спитай у мами, кицюню».

Потроху Скарлет почала усвідомлювати, що він таким уже й залишиться, і сприйняла цю думку без зайвих переживань. До кінця свого віку він чекатиме на появу Еллен і наслухатиме, чи не йде вона. Він опинився у якомусь відмежованому від дійсності примарному світі, де час зупинився, а Еллен постійно перебувала в сусідній кімнаті. Коли вона померла, він наче втратив стимул до життя, а разом з цим і хвальковиту певність у собі, настирливість, непогамовну енергію. Еллен правила йому за публіку, перед якою він розігрував гамірне дійство свого власного життя. А тепер завіса опустилася на безвік, вогні рампи погасли й публіка раптом щезла, і старий лицедій розгублено стояв на порожньому кону, марно дожидаючи чергової своєї репліки.

Того ранку в домі було тихо, бо всі, крім Скарлет, Вейда й трьох хворих дівчат, подались на болото шукати льоху. Навіть Джералд якось розохотився і теж пошкандибав через зорані поля, спираючись однією рукою Поркові на плече, а в другій тримаючи моток мотуззя. Сьюлін та Керрін, наплакавшись, задрімали, що з ними траплялося принаймні зо два рази на день, коли вони згадували Еллен і зрошували свої запалі щоки слізьми журби й безсилля. Мелані в той день уперше трохи підвелася на постелі, підтикана подушками й укрита латаним простирадлом: з одного боку вона пригортала до себе пухнасту лляну голівку свого немовляти, а з другого, так само ніжно,— кучеряву чорну голівку Ділсіного малюка. В ногах у неї сидів Вейд, слухаючи казку.

Тиша, що облягла все навколо, була нестерпна для Скарлет, бо нагадувала їй мертвотну тишу спустошеної країни, через яку вона пробиралася того предовгого дня, коли верталася до Тари з Атланти. Корова й теля — і ті мовчали цілі години. І пташки не щебетали за вікном, і навіть галасливих дроздів, що їх уже не одне покоління жило серед шелестливого листя магнолії, теж чогось не чути було. Скарлет присунула до відчиненого вікна своєї спальні низенький стілець і, задерши поділ сукні вище колін, поклавши руки на лутку й спершись на них головою, задивилася на під’їзну алею, на травник і порожній зелений вигін за дорогою. Обік неї на підлозі стяло відерце криничної води, в яке вона час від часу занурювала спухлу ступню, кривлячись від болю.

Відчуваючи, як нуртує в ній роздратовання, вона глибше втисла підборіддя в руку. І треба ж було, щоб палець загноївся саме тоді коли вона мала вибратися на болото! Ті йолопи ніколи не зловлять льохи. Поросят вони вишукували по одному весь тиждень, а льоха й досі розгулює на волі, хоч минає вже два тижні. Скарлет була певна, що якби пішла з ними, підіткнувши сукню до колін і взявши в руки мотузку, то враз би заарканила свиню.

Але навіть якщо й зловлять утікачку, що буде після того? Коли з’їдять і льоху, й усіх її поросят? Життя ж на цьому не зупиниться, і треба буде й далі щось їсти. Настане зима, харчів ніяких не лишиться, навіть тих жалюгідних решток городини з сусідських садиб. Треба роздобутись на сушені боби, сорго, борошно, рис... та й ще багато на що. На кукурудзу й насіння бавовнику для весняної сівби і на новий одяг теж. Де усе це взяти і чим за нього заплатити?

Нишком вона перетрусила Джералдові кишені, заглянула до його скриньки для грошей, але знайшла там лише купу конфедератських облігацій та три тисячі доларів у банкнотах Конфедерації. Цього вистачить хіба на те, щоб їм гуртом один раз добре пообідати, подумала вона з іронією, адже тепер конфедератські банкноти геть знецінилися. Та навіть якби вона й мала гроші і купила на них харчі, як доправила б їх сюди? Чом Бог дав подохнути тій старій шкапі? Хоча б та нещасна худобина, що поцупив Рет,— усе була б їм полегкість. А які гарні вгодовані мули раніш випасались у них на вигоні потойбіч дороги, які чудові були запряжні коні, і її маленька кобилиця, і сестринські поні, і Джералдів могутній огир — як він гасав на луці, як летіла земля у нього з-під копит! Та хоч би одного з них їм тепер, хоч би й найноровистішого мула!

Але так чи сяк, а коли загоїться у неї нога, вона піде пішки до Джонсборо. Піде, дарма що їй зроду-віку ще не доводилось так далеко ходити на своїх двох. Нехай навіть янкі спалили все місто дощенту, вона бодай на околиці знайде кого-небудь, хто підкаже, де розжитися на харчі. Перед очима в неї постало загострене Вейдове личко. Він усе повторює, що не любить ямсу й хоче смаженої курячої ніжки з рисом та підливою.

Яскраве сонячне світло на подвір’ї раптом потьмяніло, і дерева заступила поволока сліз. Скарлет схилила голову на руки, силкуючись стримати ридання. Плакати тепер — ні до чого. Плач має ще якийсь сенс, коли поряд чоловік, від якого можна чогось домогтися. І ось коли вона так сиділа, зіщулившись, міцно заплющивши очі, щоб не дати волі сльозам, знадвору почувся цокіт копит. Але вона не підвела голови. За останні півмісяця їй уже стільки разів удень і вночі причувався цей цокіт — так само, як чувся не раз і шелест сукні Еллен. Серце в неї, як завжди в такі хвилини, забилося, потім, однак, вона суворо осмикнула себе: «Не будь дурочкою».

Але цокіт копит цілком природно перейшов на тиху ступу, а далі стало чути розмірене порипування жорстви під копитами. Хтось таки справді над’їхав верхи — може, від Тарлтонів чи Фонтейнів? Скарлет хутко підвела голову до вікна. І побачила кавалериста-янкі.

Ту ж мить вона несамохіть сховалася за фіранкою і, важко дихаючи від несподіванки, мов заворожена, втупилась поглядом у прибульця крізь густі згортки тканини.

Він грузько сидів у сідлі, кремезний, простакуватий обличчям чолов’яга в напіврозщібненому синьому мундирі, з неохайною чорною бородою. Маленькі близько посаджені очиці, примружені проти сонця, спокійно оглядали будинок з-під дашка цупкого синього кашкета. Коли він повільно спішився й закинув віжки на конов’язь, Скарлет змогла перевести подих, але так рвучко й болісно, наче після удару в живіт. Янкі, янкі з довгим пістолетом за поясом! А вона в домі сама, з трьома недужими дівчатами й малими дітьми!

Поки він неквапом підходив стежкою, поклавши руку на кобуру, а очиці-намистини зиркали туди-сюди, в уяві Скарлет промайнув цілий калейдоскоп усіляких історій, які розповідала тітонька Туп: про напади на беззахисних жінок, про перерізані горлянки, про будинки, спалені разом з напівживими людьми, про дітей, прошитих багнетами, щоб не верещали,— про всі ті несказанні жахи, що пов’язувалися зі словом «янкі».

Першим її порухом було сховатися в комірчині, залізти під ліжко, вибігти чорним ходом надвір і гайнути на болото з криком: «Рятуйте!» — що завгодно, аби лиш утекти. Потім вона почула, як солдат обережно ступнув, на сходинки веранди, як покрадьки увійшов у хол, і зрозуміла, що відступ уже відрізано. Завмерши зі страху, вона дослухалася, як він переходив унизу з кімнати в кімнату, і як усе твердіше й упевненіше ступав, коли переконався, що в домі порожньо. Ось він в їдальні, а за хвильку ввійде до кухні.

Коли вона подумала про кухню, лють різонула її по серцю мов ножем, з страхи розвіялися перед нападом шалу. Кухня! Там же на відкритому вогні два горнятка, в одному печені яблука, в другому овочева мішанка з тієї городини, яку так тяжко довелося роздобувати в Дванадцяти Дубах та у Макінтошів,— обід, якого має вистачити на дев’ятеро голодних чоловік, холи там наїдку ледве на двох. Скарлет уже кілька годин стримувала свій апетит, дожидаючи, коли повернуться всі з болота, і на думку, що янкі зжере їхній убогий підживок, її аж затіпало від гніву.

А грім би їх побив! Обсіли Тару, мов сарана, прирекли її мешканців на повільну голодну смерть, а тепер ще вертаються дограбувати жалюгідні рештки! Її порожній шлунок звело судомою. Але Бог свідок — цей янкі вже більш нічим на цьому світі не поживиться!

Вона скинула стоптану пантофлю з ноги й босоніж прошмигнула до комоду, навіть не відчуваючи болю в розбухлому пальці. Безгучно висунула верхню шухляду й дістала важкий пістолет, привезений з Атланти,— зброю Чарлза, якою той ні разу так і не скористався. Понишпоривши у шкіряній набійниці, що висіла на стіні під його шаблею, вона видобула набій і загнала в набійник, навіть не здригнувши рукою. Тоді швидко й нечутно вибігла на сходи над холом і почала спускатись, тримаючись однією долонею за поруччя, а в другій стискаючи пістолет, схований у складках спідниці.

— Хто там? — почувся голосний гугнявий вигук, і Скарлет застигла посеред сходів; кров так бухала їй у скроні, що вона ледь розчула той голос.— Стій, бо стрельну! — крикнув незнайомець.

Він стояв на порозі їдальні, нахилившись трохи вперед, пістолет в одній руці, а у другій скринечка з рожевого дерева, де було всіляке швацьке причандалля — золотий наперсток, ножиці з позолоченими обідками, корундовий жолудець із золотим наголів’ям. Ноги Скарлет похололи від страху, але обличчя паленіло люттю. Він загріб швацьку скринечку Еллен! Їй хотілося гукнути: «Поклади назад! Поклади, падлюко!..» — але слова застрягли в горлі. Вона тільки стояла й дивилася з-над поруччя на янкі, на обличчі якого настороженість змінилася на осміх — напівзневажливий, напівграйливий.

— Тут, бачу, хтось є,— сказав він, ховаючи пістолета у кобуру й увіходячи в хол; зупинився він просто під нею.— То ви в домі самі, панянко?

Блискавично швидко вона виставила зброю над поруччям і націлилась у вражене подивом бородате лице. І ще й не встиг він сягнути по пістолета, як вона натисла на курок. Відбій був такий, аж її хитнуло назад, у вухах загуло від пострілу, кислий пороховий дим ударив у ніздрі. Солдат гепнувся навзнак, головою до їдальні, так гучно, що задрижали меблі. Скринька випала у нього з руки, і все начиння розсипалося по підлозі. Майже не усвідомлюючи, що робить, Скарлет збігла вниз і стала над ним, втупившись в останки його обличчя — у криваву западину там, де був ніс, у випалені порохом осклілі очі. Коли вона дивилась так, на начищеній підлозі з’явилися дві цівочки крові — одна стікала з обличчя вбитого, друга з потилиці.

Він таки мертвий. Нема сумніву. Вона вбила людину!

Дим поволі курився до стелі, а під ногами в неї ширшали червоні струмочки. Неймовірно довгу хвилину простояла вона так, і всі ці недоречні звуки, всі ці запахи неначе посилилися стократ — прискорене биття її серця, схоже на барабанний дріб, легенький шерех листя магнолії, далекий тужливий поклик болотяного птаха й ніжний аромат квітів за вікном.

Вона вбила людину — вона, якій страшно було побачити, як убивають звіра на полюванні, яка не могла чути свинячого кувікання під ножем колія чи пищання кролика у сильці. «Вбивство! — тупо думала вона.— Я вчинила вбивство. Але ж це не могло статися зі мною!» Погляд Скарлет упав на куцу волохату руку на підлозі біля швацької скриньки, і раптом вона відчула, як у ній оживає життя, пробуджується життєва снага, і холодна хижа радість поймає її всю. Зараз вона могла б ступнути босоніж у розчереплену вирву його носа і солодко втішитись теплою чужою кров’ю на голій ступні. Це був її акт помсти за Тару — і за Еллен.

Згори, від спалень, почулася кваплива непевна хода, тоді все стихло, а далі знову стало чути ходу, але вже повільну, наче хтось човгав по підлозі, і кожен крок супроводило металеве побрязкування. До Скарлет почало вертатись відчуття часу й реальності, вона підвела голову і побачила Мелані. Та стояла над сходами у подертому пеньюарі, що був їй за нічну сорочку, важка Чарлзова шабля обтяжувала її слабосилу руку. Мелані одним поглядом охопила всю сцену внизу: розпростерте в крові синьомундирне тіло, швацька скринька обіч, боса Скарлет з посірілим обличчям, довгий пістолет у неї в руці.

В завислій тиші вони двоє зустрілися очима. На обличчі Мелані, завжди такому лагідному, світилася похмура гордість, а в її усмішці Скарлет прочитала схвалення й жорстоку радість, достоту такі самі, як і ті, що палали у неї самої в грудях.

«Та ж це... Це... Та вона ж така, як і я! Вона розуміє мій стан! — подумала Скарлет у цю нескінченно довгу хвилину.— На моєму місці вона вчинила б так само!»

З тремтінням у душі дивилася Скарлет на цю тендітну й немічну молоду жінку, до якої раніш відчувала тільки неприязнь та зневагу. А ось тепер, долаючи ненависть до дружини Ешлі, вона починала пройматися захопленням до неї — адже вони, виявляється, духовно близькі! На мить очистившись від усяких дріб’язкових емоцій, Скарлет побачила, що за лагідним голосом і голубиним поглядом Мелані криється воля незламна, мов криця, а в тихій крові Мелані збудливо нуртує вояцька мужність.

— Скарлет! Скарлет! — долинули перелякані слабкі голоси Сьюлін і Керрін, приглушені зачиненими дверима, а слідом за ними озвався і Вейд:

— Тітусю! Тітусю!

Мелані хутко притулила пальця до уст і, поклавши шаблю на підлогу біля сходів, натужною ходою підійшла до кімнати, де лежали дві сестри.

— Заспокойтеся, курчата! — почувся її вдавано веселий голос.— Ваша старша сестра хотіла почистити від іржі Чарлзів пістолет, а він узяв та й пальнув, і налякав її трохи не до смерті!.. Чуєш, Вейде Гемптон, це мама просто стрельнула з пістолета твого дорогого татка! Ось як ти підростеш, вона й тобі дасть постріляти.

«Бреше й не усміхнеться! — захоплено подумала Скарлет.— Я б так швидко й не зметикувала. Але навіщо брехати? Вони ж однаково дізнаються, що я зробила».

Вона знову глянула на тіло в себе під ногами, і аж тепер, коли вляглися шал і страх, відчула відразу, а коліна у неї затремтіли. Мелані поволі вернулася на сходи й почала спускатись, тримаючись рукою за поруччя і закусивши безкровну нижню губу.

— Вертайся в ліжко, дурненька, ти тільки зашкодиш собі! — прикрикнула на неї Скарлет, але напівгола Мелані й далі натужно сходила вниз.

— Скарлет,— прошепотіла вона,— ми повинні витягти його звідси й поховати. Він міг бути не один, і якщо вони його тут знайдуть...— Мелані сперлася на плече Скарлет.

— Ні, він один,— відказала Скарлет.— З вікна вгорі я більш нікого не побачила. Мабуть, це дезертир.

— Коли навіть і так, краще, щоб ніхто про нього не знав. Негри можуть вибовкати, і тоді прийдуть янкі й тебе заберуть. Скарлет, ми повинні закопати його десь, поки наші не вернулися з болота.

Гарячкова настійливість Мелані спонукала до дії, і Скарлет почала напружено думати.

— Я можу закопати його край саду під альтанкою — там, де Порк ховав барильце з горілкою, м’який грунт. Ось тільки як мені дотягти його туди?

— Візьмемо вдвох за ноги й виволочимо,— рішуче сказала Мелані.

Скарлет мимохіть відчула ще більший захват.

— Та ти й кішку за лапу не виволочиш. Я сама його витягну,— різкувато промовила вона.— А ти йди лягай. Бо ти доконаєш себе. І не пробуй помагати мені, а то я сама віднесу тебе нагору.

Бліде обличчя Мелані розпромінилося щирою усмішкою.

— Ти така мила, Скарлет,— сказала вона й ніжно доторкнулась устами до її щоки. І перше ніж Скарлет отямилась, Мелані додала: — Якщо ти зможеш сама його витягти, я тут повитираю... щоб не було цієї калюжі, коли наші вернуться. І ще, знаєш, Скарлет...

— Ну?

— Як ти гадаєш, це дуже непорядно — заглянути в його ранець? Може, в нього є що з харчів.

— А чого ж,— відповіла Скарлет, сердита на себе, що сама про це не здогадалася.— Ти заглянь у ранець, а я перевірю кишені.

Схилившись над трупом і тамуючи в собі відразу, вона розщібнула решту гудзиків на мундирі й заходилася нишпорити по всіх кишенях.

— Боже,— прошепотіла вона, дістаючи розбухлий гаман, загорнутий у шмату.— Мелані... Меллі, у нього тут наче купа грошей!

Мелані не озвалася, а тільки рвучко сіла на підлогу й прихилилася до стіни.

— То подивись,— промовила вона нетвердим голосом.— Мені трохи недобре стало.

Скарлет шарпнула шмату й тремтячими руками розгорнула гаман.

— Глянь, Меллі!.. Ти тільки глянь!

Мелані перевела на неї погляд, і очі її округлилися. В гамані було напхом напхано зелених федеральних банкнотів усуміш з конфедератськими, а поміж ними поблискували золоті монети — одна десятидоларова й дві по п’ять доларів.

— Кинь їх рахувати,— сказала Мелані, коли Скарлет почала перебирати гроші.— У нас нема часу...

— Ти розумієш, Мелані, що ці гроші означають? Що ми не голодуватимем!

— Так, так, люба. Я розумію, але зараз у нас нема часу. Глянь по інших кишенях, а я візьму ранець.

Скарлет несила була випустити з рук гаман. Звабливі видива бачились їй: справжні гроші, кінь янкі, харчі! Є-таки Бог на світі, він не покинув їх напризволяще, хоч і як дивно виявляв свою увагу. Вона уклякла навпочіпки й усміхнено дивилась на гаман. Харчі! Мелані вихопила його у неї з рук, тільки й мовивши:

— Швидше!

В кишенях штанів не знайшлося нічого, крім недогарку свічки, складаного ножа, плитки жувального тютюну й шнурка. А з ранця Мелані видобула невеличкий пакетик кави,— вона понюхала його з такою насолодою, наче найароматніші парфуми,— галету, мініатюрний портрет дівчинки в золотих з дрібними перлинками рамцях (Мелані аж змінилася на обличчі, коли це побачила), гранатову брошку, два широкі золоті браслети з тоненькими золотими ланцюжками, золотий наперсток, срібну дитячу філіжанку, золоті ножички для шитва, перстень із солітером і пару сережок з діамантовими дармовисами у формі груші, кожен з яких, навіть на недосвідчений погляд обох дівчат, важив не менше карата.

— Злодюга! — прошепотіла Мелані, відступаючи від непорушного тіла.— Це ж усе він накрав, Скарлет!

— Звичайно,— відказала та.— А сюди прийшов, щоб і нас обікрасти.

— Добре, що ти його вбила,— промовила Мелані з гострим виразом у своїх завжди таких лагідних очах.— Але поквапся, дорогенька, треба забрати його звідси.

Скарлет нахилилася, підхопила мертвяка за чоботи й спробувала потягти. Він виявився страшенно важким, а сама вона раптом здалася собі зовсім безсилою. Що, як вона не подужає навіть зрушити його? Обернувшись спиною до трупа, Скарлет взяла його важенні ноги під пахви й ступнула вперед. Труп зворухнувся, і вона шарпнула його знову. У своєму збудженні вона зовсім забула про болячку на нозі, яка тепер озвалася таким пекучим болем, що Скарлет аж заскреготіла зубами й перенесла вагу тіла на п’яту. Напружуючись щосили і заливаючись потом, вона поволокла труп з холу, полишаючи ззаду червону стягу.

— Якщо за ним буде кривавий слід надворі, ми не зможемо цього приховати,— важко видихнула вона.— Дай мені свій пеньюар, Мелані, я закутаю йому голову.

Бліде обличчя Мелані густо почервоніло.

— Не будь дурненька, я на тебе не дивитимусь,— сказала Скарлет.— Я не маю на собі ні сорочки, ні панталонів, а то б уже використала їх на це.

Присунувшись до стіни, Мелані стягла через голову свою пошарпану одежину і мовчки кинула її Скарлет, намагаючись по змозі затулити руками власну голизну.

«Дякувати Богові, я не така сором’язна»,— подумала Скарлет, радше відчуваючи, аніж бачачи, як ніяково почуває себе Мелані, а сама тим часом загортала в її пеньюар спотворену голову солдата.

Шарпливими посмиками вона дотягла тіло янкі до тильного ганку і, коли зупинилася витерти долонею чоло, озирнулась на Мелані, яка присіла навпочіпки під стіною, підібравши під себе гострі коліна, щоб не видно було голих грудей. «Ну й дурна — у таку хвилину їй соромота у голові!» — роздратовано подумала Скарлет. Оця надмірна делікатність Мелані завжди найдужче дозоляла Скарлет. Але раптом вона застидалася цих своїх думок. Адже як-не-як, а Мелані встала з ліжка, ще слаба після пологів, і кинулась їй на допомогу з шаблею, яку насилу могла вдержати в руці. На це треба було мужності, і то такої, якої вона, Скарлет, не мала: тривкої, як шовк, незламної, як криця,— саме таку мужність Мелані виявила в ту жахливу ніч падіння Атланти й виснажливої дороги до Тари. Ця дивацька й непоказна мужність властива була всім Вілксам, і Скарлет, хоч і не розуміла цієї чесноти, віддавала їй належне.

— Вертайся в ліжко,— кинула вона через плече.— Ти ж доведеш себе до могили, як не ляжеш. Я сама приберу тут, коли його закопаю.

— Я витру це клаптиковим килимком — прошепотіла Мелані, ледве зважившись глянути на калюжу крові.

— Ну то вбивай себе, мені байдуже! А якщо хто з наших прийде, поки я не скінчу, не випускай їх з дому. І скажеш їм, що кінь просто прибився до нас.

Мелані й далі так само сиділа, тремтячи під ранішнім сонцем, і тільки затуляла вуха, щоб не чути, як голова мертвяка гупає по сходинках на тильному ганку...

Звідки взявся кінь — ніхто не розпитував. Ясно було, що він відбився після бою від котрогось загону, і всі лише зраділи його появі. Янкі лежав у неглибокій ямі, що її вигребла для нього Скарлет під альтанкою. Тички, які підпирали густі виноградні лози навколо, попідгнивали, і того ж дня ввечері Скарлет підрізала їх кухонним ножем, щоб вони попадали на землю й прикрили свіжу могилу. Поприбирати ті жердки Скарлет нікому з негрів не загадувала, а самі вони, коли й підозрювали що, воліли мовчати.

Коли вона лежала у довгі безсонні ночі така втомлена, що не могла й заснути, перед нею ані разу не постав зі своєї ями дух убитого. І ні страхи, ні докори сумління не допікали Скарлет. Їй навіть самій було дивно: ще місяць тому вона нізащо не зважилася б на щось подібне! Чарівна юна місіс Гамільтон з її ямками на щічках, дзенькотливими сережками й безпорадними наївними мінами одним пострілом розтрощила людське обличчя на криваву квашу й потім загребла труп у поспіхом викопаній ямі! Ото вжахнулися б її знайомі, якби довідались! — похмуро осміхнулася Скарлет.

«Ні, більше не думатиму про це,— вирішила вона.— Минуло — й добре, та й я була б ідіоткою, якби не застрелила його. Мабуть... мабуть, я таки змінилася трохи, відколи вернулася додому, бо інакше такого не змогла б зробити».

Скарлет свідомо не задумувалася над цим, але коли вона тепер опинялась перед якоюсь неприємною або важкою проблемою, то щоразу в глибині її мозку зринала думка, яка додавала їй сили: «Як я вже на вбивство пішла, то з цим і поготів упораюся».

Зміни, що стались у ній, були глибші, ніж їй видавалося, і панцир, яким почало покриватись її серце від тієї днини, коли вона лежала, припавши обличчям до борозни на негритянському городі в Дванадцяти Дубах, дедалі грубшав.

Маючи коня, Скарлет могла тепер довідатися, що діється в їхніх сусідів. Від часу повернення додому вона без кінця запитувала себе з розпачем: «Чи ж ми одні залишилися на всю округу? Чи всіх інших спалено? Чи вони встигли втекти до Мейкона?» Згадуючи руїни Дванадцяти Дубів, садиби Макінтошів і хатини Слеттері, вона просто страхалася дізнатись правду. Та краще все-таки знати бодай і найгірше, аніж потерпати від здогадів. Передусім вона вирішила з’їздити до Фонтейнів — але не тому, що вони найближчі сусіди, а тому, що сподівалася застати там доктора Фонтейна. Мелані потребувала лікарської допомоги. Одужувала вона занадто повільно, і бліда її неміч непокоїла Скарлет.

Отож як рана на нозі трохи стухла й можна було взути пантофлю, вона осідлала коня янкі. Одну ногу встромила в укорочене стремено, другу перекинула через луку, щоб було схоже, як на жіночому сідлі, й пустила коня через поле в напрямку до Мімози, у глибині душі побоюючись побачити там попелище.

Проте, на її подив і радість, отинькований жовтим будинок серед мімозових деревцят стояв цілісінький. Скарлет огорнула тепла радість мало не до сліз, коли назустріч їй вибігли з дому три жінки з родини Фонтейнів, вітаючи її щирими словами й поцілунками.

Але коли вщухли перші емоційні вигуки й усі разом пройшли до їдальні, Скарлет відчула холодок поза спиною. Янкі не дійшли до Мімози, бо вона лежала осторонь головної дороги, тим-то у Фонтейнів і худоба, і харчі збереглися, хоча над Мімозою зависла така сама гнітюча тиша, як і над Тарою, і над усією околицею. Раби всі — за винятком чотирьох жінок з хатньої челяді — порозбігались, наполохані наближенням янкі. У садибі не лишилося жодного чоловіка, коли не рахувати Джо, синка Селлі, який ще не вийшов із пелюшок. В усьому великому будинку мешкало їх троє: бабця Фонтейн, якій було за сім десятків, її невістка, і досі звана Молодою Господинею, хоч вона вже мала більш як п’ятдесят років, і Селлі, якій нещодавно минуло двадцять. До сусідських садиб було далеченько, сподіватись, що хтось їх оборонить, вони не могли, але якщо їх і доймав страх, з їхнього вигляду ніхто б цього не сказав. Мабуть, це тому — подумала Скарлет — що Селлі й Молода Господиня надміру бояться своєї порцеляново-крихкої, але заповзятої бабці, щоб нарікати на щось. Скарлет і сама трохи її остерігалася, бо стара мала гостре око й ще гостріший язик, у чому Скарлет уже не раз переконувалася на власному досвіді.

Вони були не кревні між собою і надто різного віку, але спільні переживання й знегоди зблизили їх. Усі троє носили пофарбовані в домашніх умовах жалобні сукні, всі були виснажені, заклопотані й зажурені, і хоч цієї гіркоти жінки не виявляли ні насупленістю, ні бідканням, вона відчувалася за їхніми усмішками й словами вітання. Адже раби їхні розбіглися, гроші знецінилися, Джо — чоловік Селлі — загинув під Геттісбергом, і Молода Господиня теж овдовіла — доктора Фонтейна-молодшого скосила дизентерія у Віксбурзі. Двоє її синів, Алекс і Тоні, були десь у Вірджинії, і ніхто не знав, чи живі вони ще, а старий доктор Фонтейн відступив з кіннотою Вілера.

— Старому дурневі стукнуло вже сімдесят три роки, а він корчить молодика, хоч ревматизм обсів його, як блохи, кнура обсідають,— сказала бабця, насправді горда своїм чоловіком, що видно було з блиску у неї в очах.

— А чи не маєте ви яких новин про Атланту? — спитала Скарлет, коли вони зручно розсілися в їдальні.— Ми в Тарі відрізані від усього світу.

— Отакої, дитятко,— озвалася Стара Господиня, як звичайно беручи розмову на себе.— У нас же таке саме становище, як і у вас. Ми тільки знаємо, що Шерман таки захопив усе місто.

— Он як. А що він тепер робить? Де йдуть бої?

— А звідки три самотні жінки можуть про це знати в сільській глушині, коли вони вже стільки тижнів ні газети не бачили, ні листа не одержували? — сухо зауважила стара леді.— Одна наша негритянка чула щось від другої негритянки, та розмовляла з третьою, що побувала у Джонсборо,— ото й усі наші новини. Янкі буцімто розташувалися в Атланті на перепочинок — і люди, і коні,— тільки хто зна, чи це правда. Хоча передихнути їм таки не завадить після того, як наші добре їх поскубли.

— Подумати лишень — ви вже так давно у Тарі, а ми й не знали! — докинула Молода Господиня.— Я пробачити собі не можу, що не під’їхала подивитись, як там у вас! Та коли негри порозбігалися, ми мали тут так багато роботи, що я ніяк не могла відлучитись. Хоч якось треба було урвати часину. Не по-сусідському це у мене вийшло. Правда, ми гадали, що янкі спалили Тару так само, як і Дванадцять Дубів, і будинок Макінтошів, і що всі ваші переїхали до Мейкона. Ми й не уявляли, що ви, Скарлет, вернулися додому.

Цю мить втрутилась стара:

— Та й як ми могли думати, що Тара вціліла, коли ваші негри прибігли сюди такі настрашені, аж очі вибалушили, і сказали, що янкі збираються спалити ваш дім?

— І ми звідси бачили...— почала була Селлі.

— Перепрошую, але я ще не скінчила,— урвала її Стара Господиня.— І вони сказали, що янкі стали табором у вас на плантації, і що всі ваші збираються до Мейкона. І тієї ж ночі ми побачили заграву над вашим маєтком — горіло кілька годин, і це так налякало наших дурних чорнюків, що вони порозбігалися хто куди. А що там у вас спалили?

— Весь запас бавовни, на сто п’ятдесят тисяч доларів,— гірко мовила Скарлет.

— Подякуй долі, що хоч не будинок,— відрекла на те бабця, спершись підборіддям на тростину.— Бавовну через рік матимете з нового урожаю, а будинок не так легко новий поставити. Між іншим, ви вже почали збирати бавовну?

— Ні,— відповіла Скарлет,— та у нас майже всі кущі витолочили. Лишилось трохи на крайньому полі над струмком, там бавовни ледве на три паки набереться. Хоча й ту нема кому збирати, бо ж негри з плантації розбіглися.

— Ви тільки послухайте — нема кому збирати, бо негри розбіглися! — перекривила стара, ущипливо глянувши на Скарлет.— А чим не годяться для цього ваші біленькі ручки, панночко, і ваших сестричок?

— Мої? Щоб я збирала бавовну? — обурилася Скарлет, немов її намовляли на бозна-який гидкий злочин.— Щоб я працювала, як негритянка з плантації? Як біла голота? Як жінки Слеттері?

— Біла голота, чи ти ба! Ну ж і розпаніло та розманіжилось нинішнє жіноцтво! Дозвольте сказати вам, панночко, що коли я була дівчам і мій батько втратив геть усе до шеляга, я не гребувала ніякою чесною роботою, і на полі гарувала, аж поки батько знову розжився на гроші й купив трохи негрів. Я й грядки обробляла, і бавовну збирала, і тепер зумію це робити, якщо доведеться. Бо до того якраз і хилиться. Біла голота, ти ба!

— Але ж, мамусю! — вигукнула її невістка, благально дивлячись на Селлі та Скарлет, щоб ті якось допомогли їй угамувати стару леді.— То ж було бозна-коли, за інших зовсім часів, тепер усе змінилося.

— Коли йдеться про чесну роботу, часи ніколи не змінюються,— заявила гострозора стара леді, не піддаючись на вмовляння.— Мені соромно таке від вас чути, Скарлет,— послухала б ваша мама, коли ви оце кажете, що чесна робота перетворює порядних людей на білу голоту! «Коли Адам орав, а пряла Єва...»[32]

Аби перевести розмову на безпечнішу тему, Скарлет швиденько запитала:

— А що з Тарлтонами й Калвертами? Чи їх не спалили? Чи встигли вони втекти до Мейкона?

— До Тарлтонів янкі не дійшли, Тарлтони осторонь головної дороги, як і ми. Але у Калвертів були — забрали всю їхню худобу й птицю, і негрів теж заманили з собою...— почала Селлі.

Бабця урвала її:

— Х-ха! Наобіцяли чорнючкам шовкових суконь та золотих сережок — ось що вони зробили. Кетлін Калверт казала, що коли янкі від’їздили, то в декого сиділи за сідлом ці дурні негритянки. Чим-чим, а кольоровими немовлятами вони їх обдарують, хоч я не сказала б, що кров янкі так дуже поліпшить їхню породу.

— Ой мамусю!

— Не роби такої цнотливої міни, Джейн. Ми всі тут, здається, жінки заміжні. І Бог свідок, немовлята-мулатики нам не дивина.

— А чому не спалили Калвертів дім?

— Тому, що друга місіс Калверт і їхній управитель, Гілтон, мають північанський акцент,— відповіла Стара Господиня, яка називала колишню гувернантку незмінно «другою місіс Калверт», хоч перша Калвертова дружина померла ще двадцять років тому.

— «Ми всі рішучі прихильники Федерації»,— гугняво перекривила стара леді янківську манеру вимовляти слова.— Кетлін розповідала, що вони обоє присягалися й запевняли, ніби в роду Калвертів усі щирі янкі! І це тоді, коли містер Калверт загинув у дикій пущі! А Рейфорд воював під Геттісбергом, і Кейд у Вірджинії! Кетлін це страшенно вразило, як на неї, то краще б уже дім спалили, ніж таке чути. Кейд, казала вона, ошаліє зі злості, коли повернеться і про все дізнається. Оце так воно буває, як хтось бере собі жінку з-поміж янкі — бо ні гордощів у них, ні порядності, тільки за власну шкуру дбають... Але яким дивом, Скарлет, вашої садиби не спалили?

Скарлет помовчала з хвильку, перш ніж відповісти. Вона знала, що наступне запитання буде: «А як ся мають усі ваші? Як ваша матінка?» І розуміла, що не наважиться розповісти їм про смерть Еллен. Адже як тільки вона скаже про це або навіть лише подумає на очах у цих співчутливих жінок, то не стримає сліз і плакатиме доти, доки їй не зробиться погано. А вона не може собі попускати. Відколи Скарлет повернулася додому, вона ні разу не давала волі сльозам, бо розуміла, що тоді вся її старанно плекана мужність де б і ділася. Але, розгублено дивлячись на приязні обличчя сусідок, вона розуміла й те, що Фонтейни повік їй не вибачать, коли від них приховати смерть Еллен. І передусім бабця, яка більшість мешканців округи збувала зневажливим помахом кощавої своєї руки, а от до Еллен була незвичайно прихильна.

— То кажіть же,— мовила стара, втупивши у Скарлет проникливий погляд.— Чи ви, панночко, не знаєте, як це вийшло?

— Та, бачите, я вернулася додому тільки на другий день після битви,— поспішила відповісти Скарлет.— Янкі тоді вже забралися. Тато... тато сказав мені, що умовив янкі не спалювати дім, бо Сьюлін і Керрін лежали хворі на тиф, і їх не можна було рушати з місця.

— Уперше в житті чую, що янкі повелися, як порядні люди,— зауважила бабця наче з відтінком жалю, що їй кажуть добре слово при цих зайд.— А як тепер почувають себе дівчата?

— О, їм краще, набагато краще, вони майже видужали, тільки дуже ослабли,— відказала Скарлет. І відчуваючи, що з уст старої ось-ось зірветься те страшне запитання, сквапливо перевела розмову на інше.— Я... я хотіла запитати, чи не могли б ви позичити нам трохи харчів? Янкі обчистили нас, як сарана, геть дочиста. Але якщо у вас самих з харчами сутужно, ви так і скажіть, і...

— Пришлете Порка з візком і дістанете половину всього, що ми маємо: рису, борошна, шинки, кількох курей,— сказала Стара Господиня, якось так пильно глянувши на Скарлет.

— О ні, це забагато! Я, власне...

— І не кажіть! Я не хочу навіть слухати. Які ж ми були б сусіди?

— Ви такі добрі, що я не можу... Але мені вже пора. Вдома будуть непокоїтись, де я так забарилася.

Бабця рвучко підвелась і взяла Скарлет під руку.

— Ви обидві посидьте тут,— звеліла вона своїм, підштовхуючи Скарлет до тильного ганку.— Мені треба наодинці перекинутися словечком з цією дитиною. Проведіть мене вниз, Скарлет.

Молода Господиня й Селлі попрощалися зі Скарлет і пообіцяли невдовзі завітати до Тари. Їм страшенно кортіло довідатись, про що бабця балакатиме з їхньою гостею, але коли вже стара вирішила, щоб вони цього не знали, то на це нема ради.

— Старі жінки такі, що з ними нелегко,— прошепотіла Молода Господиня до Селлі, знов беручись за своє шитво.

Скарлет стояла, тримаючи коня за гнуздечку, тупий біль краяв їй серце.

— Ну? — сказала бабця, прошиваючи її поглядом.— То що там у вас сталося? З чим це ви криєтесь?

Скарлет подивилась у ці проникливі старечі очі й відчула, що зможе сказати правду й не розплакатись. Нікому не вільно було розпускати сльози у присутності бабці Фонтейн без її виразної на те згоди.

— Мама померла,— просто сказала вона.

Рука, якою стара спиралася на плече Скарлет, стислася міцніше, а зморщені повіки над жовтими очима стріпнулися.

— Її янкі вбили?

— Вона померла від тифу. Померла... за день до мого приїзду.

— Не думайте про це,— рішуче наказала бабця, і Скарлет помітила, як вона хлипко проковтнула слину.— А тато як?

— Тато... тато наче не при собі.

— Що ви цим хочете сказати? Кажіть ясніше. Він хворий?

— Нещастя його прибило... Він такий дивний... він не...

— Не повторюйте, що він не при собі. Ви хочете сказати, що він розум стратив?

Скарлет аж полегшало, коли вона почула, як просто це було сказано. І як добре, що стара леді не висловлює їй співчуття, а то б вона не витримала й заллялася слізьми.

— Атож,— глухо проказала Скарлет.— Він став несповна розуму. Він живе як у тумані, а часом наче забуває, що мама померла. Ой бабусю, мені несила дивитись, як він годинами сидить і терпляче дожидає її, тоді як раніш був нетерплячий, мов дитина! Але ще гірше, коли він пригадує, що її вже нема. Сидить наслухає, чи вона не йде, а тоді раптом схоплюється й біжить з дому просто на кладовище. А потім повертається, ледь переставляючи ноги, весь у сльозах, і раз у раз приказує, аж я ладна заверещати: «Кеті Скарлет, місіс О’Гара померла, твоя мама померла». І щоразу я чую це наче вперше. А ще часом, бува, серед ночі він починає її кликати, і я схоплююся з ліжка, іду до нього й кажу, що вона пішла до хворої негритянки. Він тоді свариться, що от вона інших доглядає, а себе не шкодує. І так важко вкласти його назад у постіль. Він як дитина. Ой, так шкода, що нема доктора Фонтейна! Він би чимось поміг татові! І Мелані теж треба лікаря. Вона все ніяк не оклигає після пологів...

— Меллі... народила дитину? І вона з вами?

— Так.

— А що Меллі робить у вас? Чому вона не з тіткою у своїх родичів у Мейконі? Щось мені здається, ви не дуже її любили, панночко, хоч вона й Чарлзова сестра. Ану-но поясніть мені це все.

— Це довга історія, місіс Фонтейн. Може, краще нам вернутися в дім і присісти?

— Я можу й постояти,— коротко відказала стара,— А якби ви стали розповідати при наших, вони б розойкалися й довели вас до сліз. Тож розповідайте вже тут.

Скарлет, затинаючись, повела мову про облогу Атланти й про стан Мелані, але що далі тривала її розповідь під пронизливим і незмигним поглядом старої жінки, то наче самі собою знаходилися слова для всіх тих пережитих жахіть. В її пам’яті мов наяву постали ті події: неймовірно спекотний день, коли народилося немовля, розпачливий її страх, утеча з міста й відступництво Рета. Вона говорила про непроглядну темінь ночі, про табірні багаття віддалік — чи то конфедератів, чи то янкі,— про обгорілі шпичаки димарів у світанковій імлі, про трупи людей і коней над шляхом, про голод, повсюдне спустошення, про те, як страшно було думати, що, може, й Тару так само спалено.

— Мені здавалося, що треба тільки швидше дістатись додому, до мами, а вона вже все залагодить, і цей тяжкий тягар впаде з моїх плечей. Коли ми добирались додому, я думала: найстрашніше, що мало зі мною статись, уже минуло, але тільки коли дізналася про мамину смерть, я зрозуміла, що таке найстрашніше.

Скарлет опустила очі додолу й змовкла, чекаючи якихось слів від бабці Фонтейн. Мовчанка тривала так довго, що вже їй почало здаватись — чи ж стара збагнула, до якої розпуки дійшла вона, Скарлет? Кінець кінцем Стара Господиня заговорила, і голос її звучав на диво лагідно — Скарлет ще ні разу не чула, щоб вона до кого-небудь зверталася таким тоном.

— Дитя моє, це дуже погано для жінки, коли вона пізнає найстрашніше, що може з нею статись у житті, бо після цього вона перестає боятися будь-чого на світі. А це нікуди не годиться, коли у жінки немає страху в серці. Гадаєте, я не розумію того, що ви мені розповіли, скільки ви пережили? Ні, я розумію, ще й як. Я була десь такого віку, як ви тепер, коли збунтувались індіанці над Струмком — то було саме після різанини у форті Мімс,— мовила стара якимсь відстороненим голосом.— Атож, так десь у вашому віці я була, це ж понад півста років тому. Мені пощастило заховатися в чагарнику, я лежала там на землі й бачила, як спалили наш будинок, як скальпували моїх братів та сестер. А я залягла в заростях і тільки молила Бога, щоб відсвіти вогню не виявили моєї криївки. А вони виволокли з дому мою матір і вбили за двадцять кроків від мене. І з неї теж здерли скальпа. А потім ще то один, то інший індіанець підходив до неї і ударяв томагавком по голові. І все це бачила я з кущів... я, материна улюблениця. А вранці я подалася до найближчого поселення, за тридцять миль звідти. Три дні я туди добиралась, через болота, коли кругом аж роїлося індіанців,— потім усі думали, що я з глузду з’їду... Оце тоді я й зустріла доктора Фонтейна. Він лікував мене... Так, це було півста років тому, справді, і відтоді я вже ніколи й нічого не боялася, бо спізнала в житті найстрашніше, що тільки могло зі мною статись. І оте, що я не мала страху в душі, дуже зле мені прислужилося, я ж стільки через це втратила. Бог приділив жінці бути несміливою і боязкою, а коли жінка нічого не боїться, то це щось протиприродне... У житті, Скарлет, слід зберігати в собі острах перед чим-небудь — так само, як і любов...

Голос старої завмер, і вона застигла мовчки, втупившись поглядом у той день півсторіччя тому, коли востаннє чула в серці страх. Скарлет нетерпляче ворухнулась. Вона гадала, що стара зрозуміє її клопіт і, може, підкаже, як їй бути. А вона натомість, як то мають звичай усі люди похилого віку, почала розводитись про те, що було ще на початку світу і що тепер нікому нецікаво слухати. Скарлет пошкодувала, що звірилася старій.

— Що ж, вертайся додому, дитя моє, а то там уже переживатимуть,— раптом промовила бабця Фонтейн.— І сьогодні ж таки пришліть Порка з візком... Але не думайте, що коли-небудь у житті скинете цей тягар з плечей. Ви цього не зможете. Я знаю.

Бабине літо цього року тривало до листопада, і теплі дні були благословенням для мешканців Тари. Найстрашніше вже минуло. Вони мали коня і могли їздити, а не ходити пішки. На сніданок у них була яєшня, на вечерю — смажена шинка, що врізноманітнювала меню з ямсу, арахісу й сушених яблук, а раз вони навіть улаштували собі свято, приготувавши курячу печеню. Стару свиню кінець кінцем зловили, і тепер вона разом зі своїми поросятами весело рохкала, порпаючись у льоху під будинком, де їх примістили. Часом там зчинялася така пискнява, що в домі не чули одне одного, але це був приємний гамір. Бо він означав, що з холодами, коли надійде пора колоти свиней, у панів буде свіжа свинина, а у негрів тельбухи, і на зиму вистачить харчів для всіх.

Відвідини Фонтейнів підбадьорили Скарлет більше, ніж вона сподівалася. Саме знаття, що поруч є сусіди, що дехто з давніх приятелів пережив лихі часи, що в них уцілів дім, розвіювало прикре почуття самотності, яке гнітило її в перші тижні повернення до Тари. І Тарлтони, і Фонтейни, чиї маєтки були осторонь від доріг війни, щедро, як ніхто, поділилися своїми скромними статками. Так було заведено в окрузі, що сусіда допомагав сусідові, і всі відмовлялися взяти в Скарлет бодай цента, мовляв, вона зробила б те саме для них, та й вона може відшкодувати їм усе на той рік натурою, коли збере урожай у Тарі.

Тепер Скарлет мала харчі для всіх домашніх, мала коня, і гроші, й коштовності, що на них розжилася в мародера-янкі, але скрутно було з одежею. Вона розуміла, що послати Порка на південь купити одяг — це був ризик: янкі або й конфедерати могли залюбки реквізувати в нього коня. Але в усякому разі у неї були гроші на купівлю одягу, був кінь і віз, щоб куди-небудь поїхати, і крім того, може, Поркові пощастить вернутися без пригод Справді, найстрашніше вже минуло.

Щоранку, підводячись із ліжка, Скарлет дякувала Богові за ясно-блакитне небо й тепле сонце, адже кожна погожа днина давала змогу ще якийсь час обійтися без теплішої одежі. І з кожним теплим днем прибувало бавовни в порожніх негритянських хатинах — єдиному місці на плантації, де можна було її зберігати. А вродило бавовни навіть більше, ніж гадала вона з Порком,— набереться до чотирьох пак, і хатини невдовзі будуть переповнені.

Незважаючи на ущипливі зауваги бабці Фонтейн, Скарлет не мала наміру власноруч збирати бавовну. Їй просто в голові не вкладалося, як це вона, панна з роду О’Гар, тепер повновладна господиня Тари, працюватиме в полі. Це звело б її до рівня недорадної місіс Слеттері з дочкою. Скарлет хотіла, щоб на плантації працювали негри, а вона та її сестри, оскільки ті вже видужують, поратимуться в домі. Але плани Скарлет зіткнулися з кастовим духом ще дужчим, ніж її власний. Порк, Мамка й Пріссі зчинили відчайдушний крик, коли зайшла мова про роботу в полі. Всі троє раз у раз повторювали, що їм, як хатнім неграм, працювати на плантації не личить. А Мамка особливо налягала на те, що вона ніколи навіть біля дому не працювала. Вона й народилася не в негритянській халупі, а в особняку у Робійярів, і виростала в спальні у Старої Господині, там і спала на сіннику за її ліжком. Тільки Ділсі нічого не сказала і так нищівно глянула на Пріссі, що та аж знітилась.

Скарлет знехтувала ці протести й послала їх усіх на бавовникову плантацію. Але Мамка й Порк працювали так забарно і так при цьому лементували, що врешті Скарлет відпровадила Мамку на кухню готувати їсти, а Порка до лісу ловити сильцем кролів та опосумів, і поза тим ще з вудочкою на річку рибалити. Збирати бавовну — це принижувало Поркову гідність, а от полювати й ловити рибу виявилось якраз по ньому.

Після цього Скарлет спробувала залучити до польових робіт своїх сестер та Мелані, але й з цим нічого не вийшло. Мелані ревно заходилася збирати бавовну, з годину вона старанно і вправно відпрацювала під спекотним сонцем, а тоді тихенько зомліла і далі мусила з тиждень лежати в ліжку. Сьюлін, затята й заплакана, вирішила й собі зомліти, але вмить схопилася на ноги, мов ошпарена кицька, коли Скарлет хлюпнула їй в обличчя водою з гарбузової бутлі. Врешті вона навідруб відмовилася від роботи.

— Я не працюватиму в полі, мов якась чорнючка! Ти не маєш права мене силувати. Що, коли хтось із наших друзів довідається? Що, коли... коли містер Кеннеді про це почує? Боже, якби мама тільки знала...

— Ще раз згадаєш маму, Сьюлін О’Гара, і я надаю тобі лящів! — закричала Скарлет.— Мама працювала більше, ніж будь-яка негритянка на плантації, і ти знаєш це, пані Гордійко!

— І зовсім ні! А коли й працювала, то не на полі. І ти не маєш права силувати мене. Я поскаржуся татові, і він звільнить мене від роботи.

— Не смій цими дурницями турбувати тата! — гримнула на неї Скарлет, в якій клекотіло обурення на сестру й страх за Джералда.

— Я допоможу тобі, сестричко,— лагідно озвалася Керрін. І обернулась до Скарлет: — Я попрацюю за Сью і за себе. Вона ще не одужала, і їй вадить спека.

— Дякую, маленя,— зраділа Скарлет, хоч у погляді її на меншу сестру промайнула заклопотаність. Задумливе личко Керрін, завжди як ніжно-рожевий цвіт у садку, що його розносить вітерець, досі давно вже втратило всю рожевість і лише делікатністю своїх рис нагадувало ту весняну кипінь. Прийшовши до пам’яті після хвороби й виявивши, що мати померла, що Скарлет перетворилася на мегеру, що світ увесь відмінився і на неї чекає лише нескінченна праця, Керрін стала мовчазною і якоюсь відстороненою. Вражлива натура її не могла пристосуватися до цих змін. Вона просто не здатна була збагнути того, що сталося, і снувала Тарою як сновида, старанно виконуючи загадану їй роботу. Вона виглядала на кволу, та й справді такою була, хоч до своїх обов’язків ставилася сумлінно, в усьому виявляючи покору й слухняність. У ті хвилини, коли вона була вільна від доручень Скарлет, пальці її перебирали чотки, а губи ворушилися в молитві за матір та Брента Тарлтона. Скарлет і на думку не спадало, що Керрін так глибоко вразила Брентова смерть і що туга її невиліковна. Керрін в очах Скарлет і досі була «малючкою», дитиною, якій далеко ще до справжніх романів.

Стоячи на сонці між рядами бавовникових кущів і відчуваючи, як їй ломить спину від нескінченних нахилянь, а руки шерхнуть від цих сухих коробочок, Скарлет шкодувала, що не має сестри, яка сполучала б у собі енергію й силу Сьюлін з погідністю Керрін. Бо Керрін працювала на бавовнику щиро й ретельно. Та коли минула година такої роботи, стало ясно, що це саме вона, а не Сьюлін, поки що заслаба для такої праці. Отож Скарлет відіслала додому й Керрін.

Тепер поміж довгих рядів на полі лишилися з нею тільки Ділсі та Пріссі. Дівча збирало бавовну лінькувато, раз у раз пристаючи й нарікаючи, що болять і ноги, і спина, й живіт, і що взагалі все тіло ломить, аж урешті мати схопила бавовникову хмизину й дала дочці хльости, від чого та розверещалася. Але працювати після цього стала трохи краще, тільки остерігалася підходити надто близько до матері.

А Ділсі працювала мовчки й невтомно, мов машина, і Скарлет, яка вже ледве розгинала спину й плече якої затерпло від важкої торби з бавовною, подумала, що ця Ділсі — справжня знахідка.

— Знаєш, Ділсі,— мовила Скарлет,— коли вернуться добрі часи, я не забуду, як ти повелася в ці дні. Ти просто молодчага.

Бронзове обличчя кряжистої Ділсі ані всміхнулося від похвали, ані зніяковіло, як то звичайно буває з неграми. Вона тільки незворушно обернулася до Скарлет і відказала з гідністю:

— Дякую, мем. Але місте’ Джералд і міс’ Еллен були такі добрі до мене. Місте’ Джералд купив мою Пріссі, щоб я не журилася за нею, і я це пам’ятаю. Я ж напівіндіанка, а індіанці не забувають тих, хто чинить їм добро. Мені прикро за мою Пріссі. Така вона лінтюга. Вдалася в свого батька-негра. А він страшний був легкобит.

Дарма що Скарлет майже ні від кого не дістала допомоги на збиранні бавовни й сама тяжко втомилася від цієї роботи, на душі в неї все-таки полегшало, коли врожай, нехай і повільно, почав переміщуватися з поля до хатин. Сам вигляд бавовнику надавав упевненості й обнадіював. Адже Тара розбагатіла на бавовні, та й весь Південь теж, а Скарлет була досить південкою, щоб вірити, що й Тара, і Південь знову відродяться завдяки цим червоним полям.

Звичайно, зібрала вона бавовни не аж так багато, але все ж це було щось. За неї вона добуде дещицю конфедератських грошей, що дозволить приберегти зелені банкноти та золото з гамана янкі на крайню потребу. Навесні вона спробує домогтися, щоб уряд Конфедерації відпустив додому Здорованя Сема та інших польових негрів, а якщо з цим не вийде, то на гроші янкі найме негрів у когось із сусідів. Навесні вона сіятиме й сіятиме... Вона насилу випросталася і, глянувши на побурілі по-осінньому поля, побачила немов навіч, як пробивається вгору міцна зелена прорість майбутнього врожаю на розлогих ланах.

Весна! Може, на весну війна вже скінчиться і повернуться давні добрі часи. Байдуже, чи переможе Конфедерація, чи зазнає поразки, але життя полегшає. Хоч би що там буде, а все краще, ніж без кінця стерегтися, щоб тебе не обідрала як не одна, то друга армія. Коли війна скінчиться, плантація даватиме непоганий прибуток. Аби тільки війна скінчилася! Тоді люди могли б засівати поля, маючи певність, що й урожай зберуть!

Тепер уже є надія. Війна не може тривати вічно. У Скарлет було трохи бавовни, вона мала харчі, мала коня і, хай небагато, але таких дорогих грошей. Так, найстрашніше вже минуло.

Розділ XXVII

Якось ополудні в середині листопада всі сиділи за столом в їдальні, смакуючи на десерт пудинга, що приготувала Мамка з кукурудзяного борошна та сушеної чорниці й присмачила сорговим сиропом. У повітрі вже відчувалася прохолода, яка звістувала наближення зими, тим-то Порк, стоячи за спиною Скарлет і збуджено потираючи руки, запитав:

— А чи не пора, міс Скарлет, заколоти льоху?

— Що, закортіло поласувати тельбухами? — осміхнулася Скарлет.— Я б і сама покуштувала свіженької свинини, тож якщо стоятиме на погоді ще кілька днів, гадаю, ми...

Мелані не дала їй договорити, завмерши з ложкою біля рота.

— Чуєш, люба? Хтось їде!

— І кричить,— стривожено докинув Порк.

У свіжому осінньому повітрі вже виразно чувся тупіт кінських копит, прискорений, як биття наполоханого серця, і долинув дзвінкий жіночий голос:

— Скарлет! Скарлет!

Усі збентежено перезирнулись і за мить посхоплювалися з місць, відсовуючи стільці. Хоч голос звучав пронизливо гостро зі страху, вони розпізнали його: це гукала Селлі Фонтейн, що годину тому була завітала до них дорогою на Джонсборо. Кинувшись гуртом до передніх дверей, вони й побачили її, як вона чвалує під’їзною алеєю на спіненому коні до будинку — волосся розмаяне, капелюшок теліпається за плечима на стрічках. Галопом підскочивши ближче, вона, не осаджуючи коня, махнула рукою назад — туди, звідки примчала.

— Янкі надходять! Я бачила їх! Там на дорозі! Янкі!..

В останню мить перед східцями веранди вона шарпнула коня вбік, у три стрибки проминула травник і, як на полюванні, перемахнула чотирифутовий живопліт. Потім до них долинув важкий стукіт копит з заднього двору й стежки між негритянських хатин, і вони зрозуміли, що Селлі гайнула навпростець через поля до Мімози.

На хвилину всі завмерли, як громом прибиті, а тоді Сьюлін та Керрін почали схлипувати й судомно хапатись одна за одну. Вейд наче прикипів до місця і тільки тремтів, неспроможний навіть плакати. Сталося те, чого він боявся від тієї самої ночі, коли вони втікали з Атланти. Янкі прийшли його забрати!

— Янкі? — непорозуміло озвався Джералд.— Таж янкі вже були тут.

— Мати Божа! — скрикнула Скарлет, перехопивши наполоханий погляд Мелані. Водномить промайнули крізь її пам’ять усі жахи останньої ночі в Атланті, руйновища будинків за містом, численні розповіді про гвалтування, тортури й убивства. Вона знову побачила в холі солдата-янкі зі скринькою Еллен у руці і подумала: «Я помру. Я зараз помру, ось тут, на місці. Мені здавалося, що все це вже минулось. Я помру. Я більше не витримаю».

Потім погляд її впав на осідланого коня на припоні — Порк мав їхати верхи до Тарлтонів з якимось дорученням. Її кінь! Єдиний у неї! Янкі заберуть і коня, і корову з телям. І свиню з поросятами... Ох, і скільки ж це довелося наморочитись, поки зловили цю льоху з її вертлявим поріддям! А вони заберуть ще й півня, і квочок, і качок, якими Фонтейни поділилися. І яблука та ямс із комори. І борошно, і рис, і сушений горох. І гроші з янківського гамана. Заберуть усе чисто й залишать їх подихати з голоду.

— Нічого їм не перепаде! — вигукнула Скарлет уголос, аж налякавши всіх: чи не схибнулася вона з переляку? — Я не голодуватиму більше! І їм нічого не перепаде!

— Про що це ти, Скарлет? Що з тобою?

— Кінь! Корова! Свині! Нічого їм не перепаде! Я не попущу, щоб вони забрали!

Вона враз обернулася до чотирьох негрів, що збилися в дверях, чорні обличчя попелясто-сірі зі страху.

— На болото! — рвучко кинула вона.

— На яке болото?

— На болото над річкою, дурні! Заженіть свиней на болото. Усі ви. Хутко. Порку, ти й Пріссі залізьте в льох і дістаньте звідти поросят. Ти, Сьюлін, разом з Керрін накладіть повні кошики харчів, скільки подужаєте нести, і тікайте з ними в ліс. А ти, Мамко, спусти назад срібло у криницю. І слухай, Порку! Та не стій таким туманом! Забери з собою тата. Не питай мене, куди. Куди хочеш! Іди з Порком, тат. Молодець татко, слухняний.

Хоч у якому збентеженні вона була, а все ж подумала про те, як вигляд синіх уніформ може подіяти на потьмарений Джералдів розум. На хвильку вона примовкла, безпорадно стиснувши руки, коли це почула розпачливе схлипування малого Вейда, що чіплявся за сукню Мелані, і мало зовсім не стерялася.

— А мені що робити, Скарлет? — серед навколишніх зойків, плачів і шоргання ніг голос Мелані прозвучав на диво спокійно. Тихий цей голос, дарма що сама вона була бліда як стіна й тремтіла усім тілом, протверезив Скарлет, нагадавши, що всі чекають її наказів і покладаються на неї.

— Корова й теля,— швидко сказала вона.— Вони на старому вигоні. Бери коня й зажени їх усіх на болото і...

Ще й не скінчила вона думки, як Мелані відірвала Вейдову руку від своєї спідниці й уже збігла східцями, на ходу підбираючи поділ. Скарлет лише встигла побачити, як вона зблиснула худими литками у маєві спідниць та білизни і вже була в сідлі, а ноги її вільно звисали над стременами. Мелані схопила поводи й вдарила п’ятами коня по боках, але раптом осадила його, і обличчя її скривилося від жаху.

— Моє дитя! — закричала вона.— Ой, моє дитя! Янкі його вб’ють! Принеси його мені!

Рукою вхопившись за луку сідла, вона вже хотіла скочити на землю, коли до неї закричала Скарлет:

— Скачи! Скачи! Зажени корову! Я подбаю про дитину! Скачи, чуєш! Хіба ж я віддам їм до рук сина Ешлі? Скачи!

Меллі розпачливо озирнулася назад, та за мить знов замолотила коня п’ятами і, розприскуючи на всі боки жорству, помчала в напрямку до вигону.

Скарлет подумала мимохіть: «Я й не уявляла, що Меллі Гамільтон може по-чоловічому сидіти в сідлі!» — і відразу ж метнулася в дім. Вейд з плачем кинувся за нею, силкуючись ухопитися за крайчик її сукні. Вибігаючи вгору — по три сходинки одним скоком,— вона побачила, як Сьюлін і Керрін з плетеними кошиками в руках поспішають до комірчини, а Порк без особливої шанобливості тягне за руку Джералда до тильного ганку. Джералд дратливо бурмотів щось і огинався, мов дитина.

З двору почувся гострий голос Мамки:

— Ти, Пріссі! Залізь у льох і подай мені поросят! Я з моїм тулубом туди не протиснуся, ти ж бачиш. Ділсі, ходи-но сюди, накажи цьому ледащу...

«А мені здавалося, це так добре придумано — тримати свиней під будинком, щоб ніхто не вкрав,— промайнуло у Скарлет, коли вона вбігала до своєї кімнати.— І чом я не дотямила поставити для них загороду на болоті?»

Вона шарпнула верхню шухляду комода і там серед білизни знайшла гаман янкі. Поспіхом дістала зі свого швацького кошичка перстень з солітером та діамантові дармовиси і вкинула в той гаман. Але куди його сховати? У матрац? У комин? В криницю? Засунути собі за корсет? Ні, це вже боронь Боже! Гаман випиратиме, янкі помітять і почнуть її обшукувати, роздягнуть догола.

«Я помру, коли таке зі мною зроблять!» — у нестямі подумалось їй.

Знизу доносився метушливий тупіт, чулись плачливі голоси. У цій круговерті Скарлет пошкодувала, що нема Мелані поруч з нею, Меллі з її заспокійливим голосом, Меллі, яка проявила таку мужність, коли вона, Скарлет, застрелила мародера-янкі. Меллі вартніша будь-яких трьох жінок! Меллі... але про що пак вона їй сказала? А так, про дитину!

Притискаючи гаман до грудей, Скарлет пробігла через коридор до кімнати, де у своїй низенькій колисці спав малий Бо. Вона схопила його на руки, і він прокинувся, ворухнув крихітними кулачками і спросоння схлипнув раз-другий.

Долинув голос Сьюлін:

— Ходім, Керрін! Ходім! Уже досить набрали! Швидше, сестро!

На задньому дворі розляглися несамовите кувікання й обурене рохкання; підскочивши до вікна, Скарлет побачила, як Мамка з двома поросятами попід пахви чимдуж чалапає через бавовникове поле. За нею йшов Порк, він теж ніс двох поросят і підштовхував перед себе Джералда, що спотикача сунув через борозни, вимахуючи тростиною.

Вихилившись із вікна, Скарлет гукнула:

— Забери льоху, Ділсі! Нехай Пріссі викурить її звідти! А ти тоді поженеш її через поле.

Ділсі підвела вгору бронзове обличчя, на якому проступала стривоженість. У підібраному за поділ фартусі в неї лежав срібний посуд. Вона кивнула головою в бік льоху:

— Свиня кусонула Пріссі й не випускає відти.

«Так їй і треба»,— подумала Скарлет. Вона метнулася назад до своєї кімнати і квапливо добула зі схованки браслети, брошку, мініатюрний портрет і срібну філіжанку, знайдені у вбитого янкі. Але де все це переховати? Незручно було нести малого Бо на одній руці, а гаман і увесь цей дріб’язок — у другій. Вона поклала немовля на постіль.

Воно зразу розплакалось, і раптом Скарлет сяйнула спасенна думка. Де ж краще переховати, як не у немовлячих пелюшках! Вона хутко перевернула маля на животик, розпеленала й підклала гаман йому під пелюшку. Від такого поводження Бо ще дужче заверещав і задригав ніжками, і вона швиденько запеленала його знову.

«Тепер,— подумала вона, переводячи подих,— тепер на болото!»

Пригорнувши до себе однією рукою розплакану дитину, а другою хапаючи коштовності, Скарлет вибігла в коридор і до сходів. Зненацька вона стримала ходу і вся завмерла зі страху, коліна під нею підігнулися. Яка німотна тиша запала в домі! Як моторошно тут стало! Всі пішли, а її покинули? І ніхто не почекав на неї? Вона не хотіла залишатись тут сама. В такі часи що завгодно може статися з самітною жінкою, коли ось-ось надійдуть янкі...

Почувши нараз якийсь шерех, вона аж підскочила і, круто обернувшись, побачила свого позабутого синка, що з округлими від жаху очима скоцюрбився біля поруччя. Він пробував щось сказати, але не міг видобути голосу.

— Вставай, Вейде Гемптоне,— швидко наказала Скарлет.— Вставай і йди зі мною. Мама зараз не може тебе нести.

Малий припав до неї, мов наполохане звірятко, і, вчепившись за широку спідницю, затопив у ній личко. Вона відчувала, як він крізь складки спідниці силкується ухопитись за її ногу. Скарлет рушила вниз, але Вейдові руки заважали ступати, тож вона сердито сказала йому:

— Пусти мене, Вейде! Пусти і йди сам.

Але це не допомагало, він ще дужче хапався за неї.

Вона вже була посередині сходів, коли весь нижній поверх неначе порвався їй у вічі. Всі такі знайомі й любі з дитинства речі, здавалося, шепотіли до неї: «Прощавай! Прощавай!» Її почали душити сльози. Двері кабінетика, де так любила працювати Еллен, стояли навстіж, і виднів крайчик її старовинного бюрка. В їдальні стільці були порозсовувані в різні боки, на столі в тарілках вистигала недоїдена страва. На підлозі лежали клаптюваті килимки, що їх Еллен сама фарбувала й плела. А на стіні висів давній портрет бабусі Робійяр з глибоким декольте й високою зачіскою; довгастий виріз ніздрів робив її обличчя ніби зневажливо скривленим. Все, з чим вона була знайома з найперших своїх літ, з чим поріднилася душею, промовляло до неї: «Прощавай! Прощавай, Скарлет О’Гаро!»

Янкі спалять це все — все дощенту.

Зараз вона востаннє бачить рідну домівку, бо якщо й судилося їй ще на неї подивитись, то хіба з гущавини лісу чи з болота, і побачити високі комини, оповиті димом, і дах, що осідає під вогнем.

«Я не можу тебе покинути, моя домівка,— подумала вона, хоч зуби її цокотіли від страху.— Я не можу піти звідси. Тато не покинув би тебе. Він сказав їм: паліть її разом зі мною. То нехай тепер вони спалять тебе разом зі мною, бо я теж не можу тебе покинути. Ти — єдине, що в мене ще лишилося».

Наважившись на цей крок, вона відчула, що страх її мало не весь розвіявся, і зостався тільки холодок у грудях, наче там закрижаніли всі надії і всі страхи. Коли вона стояла отак, з під’їзної алеї долинув цокіт багатьох копит, почулося подзенькування упряжі й шабель у піхвах, і чийсь різкий голос, що дав команду: «Зсідай!» Скарлет ураз нахилилася до сина й промовила — наполегливо, але незвично лагідним тоном:

— Пусти мене, Вейде, голубчику! Біжи прожогом сходами на тильний двір і звідти на болото. Там Мамка й тітуся Меллі. Біжи щодуху, дорогенький, і нічого не бійся.

Здивований цією зміною в її голосі, хлопчик підвів на неї погляд, і Скарлет аж злякалася виразу його очей — як у кроленяти, що потрапило в сильце.

«Ой Мати Божа! — ревно заблагала вона.— Не дай тільки, щоб його схопила судома. Ні, ні, тільки не перед янкі. Вони не повинні бачити, що ми боїмося». А що хлоп’я тільки ще дужче вхопилося за її спідницю, вона твердо мовила:

— Наберися мужності, Вейде. Це ж тільки зграя клятих янкі, та й годі!

І рушила сходами вниз їм назустріч.

Шерман просувався через Джорджію — від Атланти до моря. За ним курилася в руїнах Атланта, що її, відходячи з міста, піддали вогню сині уніформи. Перед ним лежали триста миль території, якої, власне, нікому було боронити, бо ж малочисельні загони міліції та діди й підлітки з внутрішньої гвардії і не могли чинити серйозного опору.

Це була родюча земля з розлогими плантаціями, на яких схоронилися жінки й діти, старі й негри. Янкі сунули смугою завширшки у вісімдесят миль, грабуючи й палячи все на своєму шляху. Сотні будинків охопило полум’я, у сотнях будинків тупотіли солдатські чоботи. Але Скарлет, дивлячись на зайд у синьому, що з’явилися на порозі Тари, сприймала це не як частку трагедії всього краю. Вона бачила в цьому тільки кривду, заподіяну їй особисто, ворожі дії виключно супроти неї та її близьких.

Вона стояла з немовлям на руках біля підніжжя сходів, Вейд тулився до неї, ховаючи голову у складках її сукні, а янкі тим часом нишпорили по всьому домі — бігли нагору сходами, витягали меблі на ганок перед будинком, багнетами й ножами здирали оббиття, шукаючи захованих коштовностей. А вгорі розпорювали матраци й пуховики, і незабаром у повітрі закружляли пір’їни та пушинки, плавно опускаючись на голову Скарлет. Безсила лють приглушила рештки страху в її серці, коли вона безпорадно дивилася на те, як зайди все плюндрують, трощать і грабують.

Старшим серед янкі був сержант — клишоногий сивуватий чоловічок з плиткою жувального тютюну за щокою. Він перший підійшов до Скарлет, нецеремонно сплюнув на підлогу, попавши й на поділ її сукні, і коротко сказав:

— Дайте-но сюди, що це у вас у руці, пані.

Вона зовсім забула про дрібні оздоби, які досі тримала в руці, збираючись їх сховати, і тепер з глузливим усміхом — як їй здавалося, не менш промовистим, ніж у бабусі Робійяр на портреті,— пошпурила їх на підлогу, не без зловтіхи спостерігши, як солдати один перед одним кинулися хапати ті цяцьки.

— Я ще потурбую вас з приводу оцієї каблучки та сережок.

Скарлет міцніше притисла немовля до себе, аж воно опинилося личком униз, від чого побагровіло й заверещало, і зняла з вух гранатові сережки — Джералдів весільний подарунок Еллен. Потім стягла з пальця обручку з чималим сапфіром — Чарлзів презент їй у день заручин.

— Не кидайте. Дайте-но їх мені,— сказав сержант, простягаючи руку.— Ці пройди вже доста поживилися. А що ви ще маєте? — Він пробіг чіпким поглядом по її корсажу.

На мить у Скарлет завмерло серце: їй уже ввижалося, як чужі руки брутально лізуть до її грудей, розпускають шнурівку.

— Це все. Але у вас, здається, заведено розбирати догола свої жертви?

— Навіщо? Я повірю вам на слово,— добродушно мовив сержант, ще раз сплюнув і відвернувся.

Скарлет зручніше взяла немовля й заходилася його заспокоювати, тримаючи одну руку під тим місцем, де було заховано гаман і дякуючи Богові за те, що Мелані має дитину, а ця дитина завинута в пелюшки.

Згори чулося гупання чобіт, протестуюче рипіння пересовуваних меблів, дзенькіт розбиваних порцеляни та дзеркал, прокльони, коли нічого путнього не знаходилось. З заднього двору донеслися вигуки: «Перекрий їм дорогу! Не випускай їх!» — і розпачливе кудкудакання курей, крякання качок і гелгіт гусей. Скарлет шарпнулася, як від болю, почувши відчайдушне вищання, раптом обірване пістолетним пострілом: ясно, що це застрелено льоху. Клята Пріссі! Сама втекла, а свиню покинула. Та хоч би поросята вціліли! І взагалі, щоб усі добігли до болота. Але ж нічого не знати.

Вона мов укопана стояла в холі, коли повз неї з криком та лайкою сновигали туди-сюди солдати. Вейд невідчіпно тримався за її поділ. Скарлет відчувала, як він, притиснувшись до неї, тремтить усім тільцем, але не знаходила в собі сили заспокоїти його. Вона не могла й до янкі озватися бодай словом благання, протесту чи гніву. Вона могла тільки дякувати Богові, що в неї не підгинаються коліна і голова не схиляється перед нападниками. Та коли гурт бороданів почав гамірно спускатися вниз, тягнучи хто що запопав і вона побачила в одного з них Чарлзову шаблю, з уст її вихопився крик.

Ця шабля тепер належала Вейдові. Колись вона належала його батькові, і ще раніше — дідові, а ось цього року Скарлет подарувала її на день народження своєму синові. З тієї нагоди вони влаштували невеличку врочистість, і Мелані навіть сплакнула — з гордощів і жалобних згадок,— а потім поцілувала Вейда й сказала, що він повинен вирости мужнім воїном, таким, якими були його батько і його дідусь. Вейд неабияк пишався цим дарунком і часто вилазив на стіл, над яким висіла шабля, щоб погладити її. Скарлет могла мовчки дивитись, як чужі ненависні руки тягнуть з дому речі, що належать їй самій, але не стерпіла, коли вони загребли те, чим пишався її малий синок. Вейд, який, почувши материн крик, визирнув з-за складок сукні, і сам нараз спромігся на голос та відвагу — він схлипнув лунко, показав ручкою на шаблю і закричав:

— Моя!

— Не смійте її брати! — хутко заявила Скарлет, і собі простягаючи руку до шаблі.

— Не сміти? А то б чому? — озвався солдатик, що тримав шаблю, і зухвало вишкірився до Скарлет.— Ще й як посмію! Це заколотницька зброя!

— Неправда. Ця шабля з мексиканської війни. Не смійте її забирати. Вона належить моєму синові. Це шабля його діда. О капітане! — звернулась вона до сержанта.— Будь ласка, накажіть йому, щоб вернув мені шаблю!

Сержант, улещений підвищенням у званні, ступнув наперед.

— Ану-но покажи шаблю, Бабе,— сказав він.

Солдатик неохоче простяг її сержантові, зауваживши:

— Вона з золотим руків’ям.

Сержант крутнув шаблю в руці і, коли сонце зблиснуло на ефесі, прочитав вигравіюваний там напис:

— «Полковникові Вільяму Р. Гамільтону. Від офіцерів полку. На знак відваги. Буена-Віста. 1847-й». Он як, пані,— обернувся він до Скарлет.— Я сам воював під Буена-Вістою.

— Справді? — холодно озвалась вона.

— Атож. Гарячі там були побоїща, мушу вам сказати. У цій війні я не бачив таких, як у тамтій бували. Отже, ця шаблюка дісталась малюкові від діда?

— Так.

— Що ж, хай вона йому й лишається,— вирік сержант, удовольнившись тими коштовностями та дрібничками, які вже встиг загорнути в хустинку.

— Але ж руків’я у неї з щирого золота,— не відступався солдатик.

— Ми залишимо господині цю шаблю на згадку про нас,— осміхнувся сержант.

Скарлет узяла шаблю, навіть не сказавши «Дякую». Чого вона дякуватиме цим злодюгам, коли вони вертають те, що їй і належить? Вона притискала шаблю до грудей, а недоросток-кавалерист і далі змагався й сперечався з сержантом.

— Ну, я ще дамся в пам’ятку цим клятим заколотникам, присяйбі! — вигукнув солдат, коли у сержанта урвався терпець і він наказав підлеглому заткнути пельку й ушитися к бісу. Недоросток подався на дальші пошуки в тильні кімнати, а Скарлет полегшено зітхнула. Про те, щоб спали ти будинок, вони й словам не згадали. І не сказали їй забиратися звідси, поки дім не підпалили. Тож може... може... Солдати почали збиратися в холі — одні верталися з другого поверху, інші з двору.

— Ну що там? поцікавився сержант у цих останніх.

— Одна свиня й кілька курей та качок.

— Трохи кукурудзи, ямсу й бобів. Га скажена дівка на коні, мабуть, таки попередила їх.

— А що в тебе, рядовий Пол Рівер?

— Та майже нічого, серже. Трохи недобірків, та й годі Швидше берімся далі, поки вся околиця не провідала, що ми йдемо.

— А під коптильню заглядали? Звичайно там усе закопують.

— У них нема коптильні.

— А в негритянських хатинах?

— Там сама бавовна. Ми її підпалили.

Скарлет на хвильку пригадалися нескінченні спекотні дні на бавовниковому полі, нестерпний біль у крижах, плечі натерті до саден. І все даремно. Бавовни вже нема.

— Щось у вас не дуже великі статки, пані, га?

— Тут уже бували ваші,— холодно відказала вона.

— А й правда. Ми були в цих краях у вересні,— сказав один солдат, крутячи щось у пальцях.— Я й забув.

Скарлет побачила, що це в нього золотий наперсток Еллен. Як часто поблискував він на пальці матері, коли вона шила! Наперсток оживив у пам’яті Скарлет болісні згадки про тендітні материні руки. А тепер він лежав на брудній зашкарублій долоні чужинця і невдовзі помандрує кудись на північ, де якась північанка хизуватиметься цією здобиччю. Наперсток Еллен!

Скарлет схилила голову, щоб ворогові не було видно її плачу й сліз, які тихенько скапували на тільце немовляти. Крізь поволоку в очах вона бачила, як солдати рушили до дверей, чула, як сержант лунко й хрипко віддавав команду Вони відходили, і Тара вціліла, але Скарлет майже не відчувала від цього радості, пригнічена згадками про Еллен. Не дуже відлягло їй від серця й тоді, коли побрязкування їхніх табель та відгомін кінських копит стали поволі даленіти: раптом знесилена й апатична до всього, вона стояла й тільки дивилась, як вони від’їздили, поживившись грабунком — одежею, ковдрами, картинами, курками й качками, свинею.

Потім у ніздрі їй війнуло димом, і вона обернулась у той бік, хоч відколи спало напруження, до бавовни їй зробилося зовсім байдуже. Крізь відчинені двері їдальні вона побачила, як мляво куриться дим з негритянських хатин. Це йшла з димом бавовна. Йшли з димом гроші, які дали б їм змогу сплатити податки й перебути зимову холоднечу Вона нічим тут не могла зарадити, їй залишалося тільки дивитись. Вона й раніше бачила, як горить бавовна, і знала, що цей вогонь важко загасити, навіть коли є багато людей Ще дякувати Богові, що хатини віддалік від будинку. І що сьогодні нема вітру, щоб занести сюди іскри.

Раптом вона крутнулась убік і завмерла, мов пойнтер, нажаханими очима дивлячись уздовж холу, на критий перехід до кухні. Звідти теж клубочився дим!

Майнувши до кухні, вона десь напівдорозі поклала долі немовля, десь там одірвала від себе Вейдові рученята, підштовхнувши його до стіни. Але коли вбігла в наповнену димом кухню, зразу відсахнулася й розкашлялась, очі від диму зайшли слізьми. За мить, однак, вона знову рвонулася всередину, прикривши ніс подолом сукні.

В кухні стояла темінь, бо освітлювало її лише одне маленьке віконце, та й через густий дим нічого не було видно, тож Скарлет тільки чула сичання й потріскування полум’я. Примруженими очима з-під долоні вона розгледіла, що вогняні язики стеляться по підлозі до стін. Хтось порозкидав з коминка охоплені вогнем головешки по всій кухні, і сухі, як губка, соснові дошки підлоги зразу й зайнялися, чвиркаючи вгору іскрами, мов водою.

Скарлет метнулася назад до вітальні й ухопила клаптюватий килимок, перекинувши по дорозі два стільці.

«Я ж сама нізащо не погашу його! Нізащо, нізащо!

О Боже, коли б хоч хтось поміг! Тара горить, Тара! О Боже! Гак он воно що той куций покидьок мав на увазі, коли казав, що він ще дасться упам’ятку! Краще хай би вже він і забрав ту шаблю!»

У переході вона помітила свого сина, що з шаблею в руці зашився в куток. Очі його були заплющені, на личку застигла якась неприродна умиротвореність.

«Боже! Помер! Його залякали до смерті!» — подумала вона в розпачі, але не зупинилась, а пробігла далі, де в кінці переходу біля кухонних дверей завжди стояло відро з питною водою.

Скарлет змочила край килимка у відрі і, набравши повні легені повітря, знов пірнула в повну диму кухню й захряснула за собою двері. Здавалося, цілу вічність вона, кашляючи, крутилася по кухні й безперестану гупала килимком по язиках полум’я, що один за одним схоплювалися навкруги. Двічі займалась її довга сукня, і вона гасила той вогонь голіруч. Їй бив у ніздрі нудотний запах присмаленого волосся, що вільно розметалось у неї по плечах, коли повипадали шпильки. Полум’я за її спиною ширилося в напрямку критого переходу — вогненні змії корчились і вистрибували, і вона, геть знеможена, відчувала, що всі її зусилля марні.

Аж це двері широко розчахнулися, і від свіжого струменю повітря полум’я ще вище фахнуло вгору. Тоді двері лунко зачинились, і в димовому вихорі напівосліпла Скарлет побачила Мелані, як та затоптувала вогонь ногами й молотила по ньому чимось темним і важким. Скарлет чула її дихання, бачила, як вона заточується, згинаючись то вперед, то назад і вимахуючи килимком. На мить перед нею промайнув проблиск її блідого обличчя з примруженими від диму очима. Далі ще одну вічність вони вже обидві пліч-о-пліч змагалися з вогнем, і тільки по тому Скарлет стала помічати, що язики полум’я маліють. Раптом Мелані обернулася до неї і з криком огріла килимком по спині. Круговерть диму підхопила Скарлет і занурила в темряву.

Коли вона розімкнула повіки, то побачила, що лежить на тильній веранді, голова її затишно спочиває на колінах у Мелані, а надвечірнє сонце світить просто в очі. Руки, обличчя й плечі у неї нестерпно боліли від опіків. Негритянські хатини все ще повивав густою хмарою дим, і в повітрі стояв гострий запах паленої бавовни. Скарлет угледіла пасемка диму з кухні і спробувала шарпнутись на ноги. Але спокійний голос Мелані стримав її.

— Лежи тихо, люба. Вогню вже нема.

Якусь хвильку вона лежала без руху з заплющеними очима і полегшено переводила подих, чуючи, як поряд тихенько посапує крізь сон немовля і так знайомо гикає час від часу Вейд. Отже, він, хвала Богові, живий! Вона розплющила очі й подивилась на Мелані. Кучері їй обсмалило, обличчя почорніло від кіптяви, але в погляді іскрилося збудження, а на устах була усмішка.

— Ти чорна, як негритянка,— пробурмотіла Скарлет, зручніше вкладаючись головою на тому, що правило їй за подушку.

— А ти як загримована під негритянку танцівниця,— незворушно відповіла їй Мелані.

— А чого ти мене вдарила?

— Бо в тебе, моя люба, вся спина загорілась. Я й не уявляла, що ти зімлієш, хоча, Бог свідок, ти сьогодні за день стільки натерпілася, що воно й не дивина... Я кинулася додому, тільки-но загнали худобу в безпечне місце у лісі. Мене такий страх брав, коли я думала, що ти з дитиною тут сама. А ці янкі... вони нічого тобі не заподіяли?

— Якщо тебе цікавить, чи не згвалтували мене, то ні,— запевнила її Скарлет і аж застогнала, спробувавши підвестись. Якщо голова у неї спочивала досить вигідно на колінах у Мелані, то про тіло, що лежало на твердих дошках ганку, цього не можна було сказати.— Але вони загребли геть усе чисто, геть усе. У нас нічого не лишилося... А чого ти так усміхаєшся?

— Ми не втратили нікого з родини, й діти наші цілі, і зберігся дах над головою,— мовила Мелані, не приховуючи радості.— А в наші часи чогось більшого не можна й сподіватися... Боженьку, але ж Бо мокрий! Янкі, певно, і його пелюшки поцупили. Він... А що це у нього тут, Скарлет?

Мелані перелякано застромила руку під спину немовляти й витягла звідти гаман. Хвилину вона роздивлялась його, наче вперше зроду побачивши, а тоді залилася сміхом, напрочуд веселим і життєрадісним.

— Ніхто в світі, крім тебе, не здогадався б це зробити! — скрикнула Мелані і, обнявши Скарлет, поцілувала її.— І такої неймовірної сестри, як ти, нема ні в кого на світі.

Скарлет не опиралася цим обіймам, бо була занадто знесилена, бо слова похвальби приємно лестили її себелюбство, бо в темній від диму кухні у неї зродилася більша повага до невістки і щось близьке до справжньої приязні.

«Ніде правди діти,— мусила визнати Скарлет подумки,— коли її потребуєш, вона завжди знаходиться поруч».

Розділ XXVIII

Раптово похолоднішало й настали шпаркі морози. Крижаний вітер продирався крізь шкалубини в дверях, моторошно деренчав віконними шибками у нещільних рамах. З оголених дерев облітали рештки листя, і тільки сосни не скидали свого вбрання, чорними холодними силуетами вимальовуючись на тлі блідавого неба. Вибоїста червінь шляхів затужавіла на кремінь, і над Джорджією розпростер свої крила голод.

Скарлет із гіркотою згадувала свою розмову з бабцею Фонтейн. Того дня двомісячної давності, який тепер неначе відсунувся на бозна-скільки років у минуле, вона сказала старій дамі: найстрашніше, що могло спіткати її в житті, вже минуло,— і сказала це щиро. Але тепер ті слова здавалися просто школярським перебільшенням. Перед тим як Шерманові солдати вдруге пройшли через Тару, вона ще мала невеличкі запаси харчів та грошей, і мала бавовну, яка дала б їй змогу дотягти до весни. Тепер же бавовни не стало, харчів теж, гроші втратили свою вартість, і нічого за них не можна було купити, а сусіди опинилися ще в гіршій скруті, ніж вона. Бо ж вона мала принаймні корову з телям, кілька поросят і коня, тоді як у сусідів нічого не лишилося, окрім тієї дрібниці, що вони встигли сховати в лісі або закопати у землі.

Красогір’я, як звався Тарлтонів маєток, спалили дощенту, і місіс Тарлтон з чотирма дівчатами перебралася в будинок управителя. Особняк Манро біля Лавджоя теж піддали вогню. У Мімозі згоріло дерев’яне крило будинку, основна ж частина будівлі вціліла тільки завдяки грубому шару тиньку і відчайдушній боротьбі з вогнем жіноцтва Фонтейнів та їхніх рабів, що орудували мокрими ковдрами й коцами. Калвертів дім знову вцілів — допомогло заступництво Гілтона, їхнього управителя-янкі, але не залишено їм жодної худобини, жодної курки, ані одного качана кукурудзи.

Найголовнішою проблемою в Тарі й у всій окрузі стали харчі. У більшості родин поза рештками ямсу та арахісу не було нічого,— хіба тільки та дичина, яку вдавалося роздобути в лісі. І кожен ділився чим міг з тими, хто мав ще менше, як то заведено було в давні щасливіші дні. Але невдовзі настав такий час, коли вже й ділитися було нічим.

У Тарі, коли Поркові таланило, харчувалися кроликами, опосумами, рибою. В інші дні мали дещицю молока, горіхи гікорії, смажені жолуді та ямс. І весь час ходили голодні: Скарлет здавалося, що на кожному повороті вона бачить простягнені до неї руки, благальні погляди. Це доводило її майже до шалу — адже їй голод допікав не менш, як іншим.

Скарлет наказала зарізати теля, бо воно висмоктувало забагато такого потрібного молока, і того вечора всі заслабли на живіт, переївши свіжої телятини. Вона знала, що доведеться заколоти одне з поросят, але якомога зволікала з цим, аби вони більше підросли. Скільки там того наїдку з них, таких малих, якщо їх тепер забити! Ні, краще таки почекати трохи. Вечорами вона радилася з Мелані, чи варто послати Порка верхи на коні, давши янківських доларів, аби він десь там спробував купити харчів. Не зважувались вони на це, лише боячись, що у нього можуть відібрати і коня, і гроші. Ніхто ж не знав, де тепер янкі. Може, за тисячу миль, а може, ось тут за річкою. Якось раз у розпачі Скарлет сама заходилася лаштуватись у дорогу на пошуки харчів, і тільки несамовиті зойки всіх домашніх змусили її відмовитись від свого плану.

Порк нишпорив по ближніх і дальніх околицях і часом вертався аж на світанку, але Скарлет не розпитувала його, де він блукав. Деколи він приносив якусь дичину, а то ще кілька качанів кукурудзи чи торбу сушених бобів. Одного разу приніс півня, сказавши, що знайшов його в лісі. Здобич цю вони впорали вельми охоче, хоч і з нечистим сумлінням, бо ж добре знали, що Порк півня поцупив, так само як цупив і боби, та кукурудзу. Невдовзі по тому якось уночі, коли всі вже спали, він постукав у двері до Скарлет і несміливо показав їй свою ногу, подзьобану шротом. Коли вона перев’язувала йому рану, він розгублено пояснив, що попався на спробі залізти до чийогось курника у Фейетвіллі. Скарлет не поцікавилась, чий то був курник, а тільки зі слізьми на очах лагідно поплескала Порка по плечах. Негри часами дратували її, вони бували і недолугі, й ледачі, але ж і виявляли таку вірність, якої не купиш за гроші, і засвідчували таку солідарність зі своїми білими господарями, що не вагалися навіть ризикувати життям, аби роздобутись на харчі для всього дому.

Під іншу пору Поркові крадіжки становили б серйозну провину, за яку можна було й відшмагати. Під іншу пору Скарлет щонайменше добре б його вибештала. «Ніколи не забувай, люба,— казала їй мати,— що ти відповідаєш за моральність негрів, яких Господь дав під твою опіку, не меншою мірою, ніж за фізичний їхній стан. Зрозумій, що вони ж як діти і їх треба доглядати, як дітей, щоб не нашкодили, і ти сама повинна в усьому бути для них добрим прикладом».

Але наразі Скарлет воліла забути про ці настанови. Докори сумління, що тим самим вона заохочує обкрадати людей, які, можливо, ще в більшій скруті, ніж вони в Тарі, анітрохи їй не допікали. Моральний бік цієї справи не обходив її. Замість покарати Порка чи бодай дорікнути йому, вона тільки пошкодувала, що в нього поцілили.

— Ти повинен бути обережнішим, Порку. Ми не хочемо тебе втратити. Бо що ми тоді б робили? Ти такий добрий і вірний служник, що коли ми знову розживемось на гроші, я куплю тобі великого золотого годинника і звелю вирізьбити на ньому щось таке з Біблії, як-от: «На знак вірної й незрадливої служби».

Порк розпромінився від похвали й легенько погладив перев’язану ногу.

— Ну ж і гарні які слова, міс Скарлет! А коли ви гадаєте розжитися на ці гроші?

— Не знаю коли, Порку, але колись я на них таки розживуся, неодмінно.— Вона подивилась на нього невидющим поглядом, сповненим такої пекучої гіркоти, аж він знітився.— Колись, як ця війна скінчиться, я роздобуду купу грошей, щоб уже ніколи не знати ні голоду, ні холоду. Ніхто з нас тоді не голодуватиме й не мерзнутиме. Ми носитимем гарний одяг і їстимем щодня смажених курей і...

Вона раптом урвала себе. В Тарі діяло найсуворіше правило, яке вона сама ж і встановила, і пильно стежила за його дотриманням,— не згадувати про смачні наїдки, що їх вони споживали в минулому або спожили б тепер, якби змога.

Поки вона так задивилась у просторінь, Порк тихенько вислизнув з кімнати. Колись, у ті минулі дні, які вже ніколи не вернуться, життя було таке складне, у ньому було стільки всяких заморочливих проблем! Як, скажімо, прихилити до себе Ешлі й при цьому не відштовхнути десятка інших кавалерів, що з горя місця собі не знаходили. Як утаїти від старших невеличкі вади у власній поведінці, як піддражнити або задобрити ревнивих подружок, яку тканину та який крій вибрати для сукні, яку нору зачіску зробити... і ще багато-багато різноманітних таких проблем! А тепер життя разюче спростилося. Тепер тільки й було клопоту — роздобутись на харчі, щоб не померти з голоду, та на сяку-таку одежину, щоб не замерзнути, та мати дах над головою, який би не дуже протікав.

Саме в цих днях Скарлет почав навідувати кошмарний сон, що потім не давав їй спокою довгі роки. Завжди це був той самий сон, подробиці його ніколи не змінювались, тільки страх дедалі дужчав і допікав їй навіть серед білого дня, що ось настане ніч і кошмар явиться знову. Вона дуже добре запам’ятала події напередодні першого з цих снів.

День у день ішли холодні дощі, і в домі постуденіло від протягів та вологості. Мокрі поліняки в коминку тільки куріли й майже не гріли. Після сніданку не лишилось ніяких харчів, окрім молока, бо запаси ямсу вичерпалися, а Порк нічого не впіймав своїми сильцями та вудочками. Назавтра мали зарізати одне з поросят, щоб не сидіти зовсім без їжі. Схудлі голодні обличчя чорних і білих дивились на неї з мовчазним благанням: «їсти». Треба було, поставивши на карту коня, послати Порка роздобути десь харчів. Та ще й до всього у Вейда розболілося горло, його лихоманило, а не було ні лікаря, ні ліків.

Зголодніла і втомлена доглядом за дитиною, Скарлет передоручила Вейда турботам Мелані на той час, поки сама здрімне. Ноги її були мов крижинки, страх і розпач шарпали душу, вона переверталася з боку на бік, але ніяк не могла заснути. Знов і знов снувалася та сама думка: «Що робити? Куди податися? Невже нема нікого в світі, хто допоміг би?» І як це сталося, що всі підпори світові підкосилися? Чом не знайдеться когось такого дужого й мудрого, хто зняв би цей тягар з її плечей? Вона ж не створена для того, щоб його нести. Вона не знає, як з ним упоратись. А потім її здолав неспокійний дрімотний сон.

Вона немов опинилася в якомусь дикому незнайомому краю, де все оповила така густа вихриста мла, що й власної руки не було видно. Під ногами у неї западала земля. Той примарний світ був моторошно тихий, а сама вона скидалася на пойняту жахом дитину, що заблукала глупої ночі. Її гнітили холод і голод, в імлі навколо таїлося невідь-що, аж вона зривалася на крик, який застрягав у горлі. З туману тяглися до неї створіння-привиди, мовчки й безжально хапали пальчиськами за поділ, аби затягти в хистку землю, що осувалася з-під ніг. Аж це нараз вона відчула, що десь у довколишньому тьмяному напівмороці є певне пристанище, надійна гавань, в якій можна знайти тепло й захисток. Але де саме? І чи встигне вона дістатись туди, поки ці руки не схопили її та не затопили в сипучих пісках?

Раптом вона знялась і побігла мов шалена крізь ту імлу — вона бігла, й схлипувала, й скрикувала, і простягала вперед руки, але хапала ними лише порожняву й вільгість. Де була ця пристань? Вона все не могла до неї втрапити, хоч то було десь тут, десь неподалік. Аби лишень дістатись туди! Тоді вона була б у безпеці. Але жах підгинав їй коліна, а все тіло млоїло від голоду. Крик розпуки вирвався з її горла, і вона, прокинувшись, побачила над собою стривожене обличчя Мелані, яка торгала її за плече, щоб швидше розбудити.

Той сон повертався знову й знову, коли вона лягала спати натщесерце. А це траплялося досить часто. Настрахана тим сном, вона боялася засинати, хоча ревно заспокоювала себе, що нічого такого нема в ньому, крім туману, і страхи її даремні. Ну нічогісінько ж нема там страшного. А проте побоювання, чи не закине її знов у той імлистий край, було таке велике, що Скарлет вирішила ночувати вдвох з Мелані, щоб та будила її, коли вона почне скрикувати й кидатись у лабетах цього сну.

Від напруження тих днів вона змарніла й зблідла. Симпатична округлість зійшла зі щік, проступили вилиці, від чого помітніші стали розкосі зелені очі, а вираз обличчя тепер нагадував голодну безпритульну кішку.

«Мені й наяву вистачає кошмарів, а тут ще ночами вони обсідають»,— у розпачі подумала вона й почала відкладати частину своєї денної пайки на вечір, щоб перекусити перед сном.

На Різдво до Тари прибув трюхцем Френк Кеннеді з невеликим інтендантським загоном у марних пошуках зерна та м’яса для війська. Солдати були обшарпані й схожі на волоцюг, коні під ними кульгаві й одутлі, непридатні для використання у бойових акціях. Людей цих — окрім Френка,— а також їхніх коней посписували з фронту як калік: один був без руки, другий без ока, у третього нога не згиналася. Більшість мала на собі сині мундири з полонених янкі, і мешканці Тари спершу на якусь мить вжахнулися, що це вернулось Шерманове вояцтво.

Вони залишилися на ночівлю в будинку: полягавши покотом у вітальні, солдати розкошували на м’якому килимі, бо ж тижнями їм доводилося ночувати просто неба на голій землі, притрушеній хіба сосновою глицею. Попри свої брудні бороди й лахи, вони, як люди виховані, могли мило поговорити, пожартувати, підкинути комплімента і взагалі були дуже задоволені, що мали нагоду провести свят-вечір у великому домі, у колі гарненьких жінок, як за давніх часів. Від поважних розмов про війну вони ухилялися, а натомість розповідали всілякі байки, намагаючись розсмішити дівчат, і внесли у цей спустошений і пограбований дім трохи веселощів та святкового настрою, незнаних тут уже багато місяців.

— Майже як давніше бувало, коли до нас з’їжджалися гості, правда? — зраділо прошепотіла Сьюлін на вухо Скарлет. Сьюлін не тямила себе від щастя, знову бачачи поруч Френка Кеннеді, з якого не спускала очей. Скарлет з подивом відзначила, що Сьюлін може бути мало не гарненькою при всій своїй худорбі після хвороби. Щоки у неї порожевіли, очі променилися.

«Вона й справді начебто не байдужа до нього,— зневажливо подумала Скарлет.— І навіть могла б досить вилюдніти, якби завела собі чоловіка, нехай і такого, як ця стара тютя Френк».

Керрін теж трохи ожила цього вечора і вже не так була схожа на сновиду. З’ясувалося, що один з солдатів знав Брента Тарлтона й був біля нього у той день, коли він загинув, тож вона вирішила після вечері докладно поговорити з цим солдатом віч-на-віч.

А Мелані за вечерею просто здивувала всіх, показавши себе незвичайно жвавою і зовсім не соромливою. Вона сміялася, жартувала й трохи не кокетувала з однооким солдатом, що віддячував їй з усією можливою гречністю. Скарлет знала, як важко це давалося Мелані, враховуючи і її кволість, і вдачу, адже вона у присутності чоловіків страшенно ніяковіла. Та й взагалі вона ще ж далеко не одужала. Щоправда, Мелані запевняла, ніби цілком здорова, і працювала навіть більше за Ділсі, але Скарлет знала, як мало у неї сили. Коли доводилося щось підняти, обличчя її полотніло, й вона, бувало, якось так раптом осідала, неначе ноги під нею підкошувалися. Але у цей свят-вечір вона, як і Сьюлін та Керрін, робила все можливе, аби солдатам було якнайприємніше. Саму лише Скарлет гості не тішили.

Вечеря складалася з сушеного гороху, арахісу й печеної сушні з яблук, що їх подала на стіл Мамка, та ще внеску солдатів, а саме — підсмаженої кукурудзи й поребрини. Внаслідок усього цього застільники голосно заявили, що такої смакоти вже бозна-відколи не їли. Дивлячись, як вони поглинають усе це, Скарлет сиділа й тремтіла душею. Вона не тільки рахувала кожен кусень, який гості клали до рота, а ще й потерпала, щоб вони не пронюхали, що напередодні Порк зарізав порося. Тепер поросятина висіла на гаку в комірчині, і Скарлет недвозначно пообіцяла домашнім, що видере очі кожному, хто бодай натякне солдатам про порося або про його братиків та сестричок, надійно схованих у загороді над річкою. Голодна солдатня одним заходом умне зарізане порося, а дізнавшись про живих, реквізує їх для армії. Вона тривожилася також за корову й коня, шкодуючи, що їх не сховали на болоті, а припнули край вигону на узліссі. Якщо інтендантський загін забере всю живність, Тара не дотягне до весни. Такої втрати нічим не відшкодуєш. Що ж до харчів для війська, то це Скарлет не обходило. Нехай військо само себе годує, якщо може. Вона он і своїх не знає як прогодувати.

На десерт солдати подіставали зі своїх ранців «шомполики», і Скарлет уперше побачила на власні очі цей своєрідний армійський харч, про який ходило не менше жартів, ніж про вошей. Це були спіралеподібні обвуглені штуковини на вигляд наче з дерева. Хтось із гостей намовив її куснути разок, і тоді вона виявила, що під задимленою до чорноти поверхнею криється всього-на-всього прісний кукурудзяний корж. Порцію кукурудзяного борошна солдати замішували на воді, присолювали, коли мали чим, густий шар тіста обліплювали круг шомпола й пекли над багаттям. Виходило щось тверде, як льодяники, а смаком схоже на тирсу, отож Скарлет після першого ж кусня поспішила під загальний регіт вернути почастунок гостям. Перехопивши погляд Мелані, Скарлет відчула, що й вона подумала те саме: «Як при таких харчах у них ще стає сили воювати?»

За вечерею, однак, було досить весело, і навіть Джералд, що з відсутнім поглядом сидів на чільному місці, спромігся видобути з глибин затьмареного мозку згадку про те, як має поводитись господар, і якось невпевнено заусміхався. Чоловіки говорили, жінки з усмішками на устах намагались догодити гостям,— але коли Скарлет раптом обернулася до Френка Кеннеді з наміром спитати, як там поживає Дріботуп, побачила в нього на виду такий вираз, що відразу й забула про своє запитання.

Він уже не дивився на Сьюлін, а блукав очима по кімнаті, зупиняючи погляд то на розгубленому, як у дитини, обличчі Джералда, то на голій без килима підлозі, то на порожній поличці каміна, де не було звичного дріб’язку, то на обдертій солдатськими багнетами обшивці меблів, з-під якої стирчали пружини, то на розбитому дзеркалі над буфетом, то на вибляклих прямокутниках на стіні, де до появи грабіжників висіли картини, то на вбогій обставі столу, то на чепурній, хоч і латаній-перелатаній одежі дівчат, то на Вейдових штанцях з мішковини.

Френк пригадав, якою Тара була до війни, і обличчя його болісно сіпнулося від безсилого гніву. Він любив Сьюлін, відчував прихильність до її сестер та повагу до Джералда, і взагалі все йому тут подобалось. Відколи Шерман спустошливим шквалом пройшов по Джорджії, Френк надивився всіляких страхіть, об’їжджаючи штат у своїх інтендантських потребах, але ніщо так не вразило його до глибини серця, як оця сплюндрована Тара. Він щиро хотів допомогти родині О’Гар, і надто Сьюлін, та не мав ніякої на те спромоги. Сповнений співчуття, він задумливо похитував головою і прицмокував язиком, і саме в цю мить відчув на собі погляд Скарлет. Очі її горіли ображеною гордістю, і він, збентежившись, швиденько втупився у свою тарілку.

Дівчата жадібно розпитували про новини. Після падіння Атланти вже чотири місяці не працювала пошта, і вони не знали анічогісінько — ні де тепер янкі, ні яке становище армії конфедератів, ні що сталося з Атлантою та з їхніми знайомими. Френк же, робота якого вимагала постійних роз’їздів, був не гіршим від газети, а де в чому то й кращим, оскільки від Мейкона до Атланти мав повно як не родичів, то приятелів, і міг повідомити безліч колоритних подробиць, які взагалі до газет не потрапляють. Отож тепер, щоб приховати свою збентеженість, викликану поглядом Скарлет, він заходився викладати їм новини. Конфедерати, за його словами, знову зайняли Атланту, коли Шерман покинув її, але з цього мало було пуття, бо ж янкі спалили місто дощенту.

— А мені здалося, що Атланту спалили в ту ніч, коли ми звідти втікали! — розгублено скрикнула Скарлет.— Я вважала, що це наші спалили місто.

— Як ви могли таке подумати, міс Скарлет! — вигукнув Френк, вражений її словами.— Ми ніколи не спалюємо наших міст, коли в них лишаються цивільні! У тих пожежах, які ви бачили, горіли військові й продовольчі склади, та ще ливарні й зброярні — їх підпалили, аби вони не дісталися ворогові. Оце й тільки. Коли Шерман вступив до міста, житлові будинки й крамниці стояли цілі-цілісінькі. І він у них розмістив своїх солдатів.

— А як же городяни? Їх що... повбивали?

— Декого вбили, але не кулями,— похмуро докинув одноокий солдат.— Вступивши до міста, Шерман одразу заявив мерові, що цивільне населення повинно покинути місто, всі до останньої душі. А там же полишалося чимало старих, які не витримали б дороги, і хворих, яких не можна було рушати з місця, і дам, які були... Коротше, яких теж не годилося б чіпати. І він повиганяв їх усіх з осель, саме коли сипонула страшна злива, сотні й сотні людей позаганяв у ліси під Раф-енд-Реді, а генерала Гуда повідомив, щоб прийшов і забрав їх. І багато хто помер від запалення легенів, не витримавши таких випробувань.

— Але чом він це зробив? Вони ж не могли заподіяти йому ніякої шкоди! — скрикнула Мелані.

— Він заявив так: місто йому потрібне, щоб солдати й коні мали де відпочити,— сказав Френк.— І там вони сиділи до середини листопада, а тоді він вивів їх з міста. І при відході спалив його геть усе.

— Невже таки геть усе? — зойкнули нажахані дівчата.

Несила була збагнути, що таке гамірне людне місто, де аж роїлося від вояків, уже не існує. Що немає вже мальовничих будинків у затінку дерев, великих крамниць і чепурних готелів. Мелані ледве стримувала сльози — адже вона народилася в цьому місті й ніякої іншої домівки не мала. Та й у Скарлет серце защеміло: вона теж устигла полюбити це місто, яке стало для неї майже таким самим дорогим, як і Тара.

— Ну, оце, власне, й усе,— швидко докинув Френк, стривожений виразом дівчачих облич. При цьому він намагався виглядати якомога бадьоріше, бо ж зовсім не бажав засмучувати дівчат: адже тоді він і сам губився і не знав, що робити. Найгіршого він не зважився їм розповісти. Нехай уже від когось іншого це почують.

Він не міг розповісти їм, що побачила південська армія, повернувшись до Атланти: квартал за кварталом самі чорні комини над пожарищами, вулиці захаращені напівзгорілими уламками та купами цегли, старі скалічені вогнем дерева, з яких холодний вітер струшує на землю обпалене віття. Він пригадав, що від цього видовища йому ледь не зробилося млосно, пригадав, які страшні прокляття зривалися з уст конфедератів, коли вони побачили руїни міста. Він тільки мав надію, що ці дами ніколи не довідаються, яким жахіттям було дивитись на сплюндроване кладовище: це б їх доконало, бо ж там поховано батьків Чарлза й Мелані. Атлантське кладовище й досі являлось йому в кошмарних снах. Шукаючи коштовностей, солдати-янкі розбивали склепи й розкопували могили. Вони грабували мерців, здирали з трун оздоби й ручки зі срібла, золоті й срібні іменні таблички... Моторошне видиво становили скелети й напівзітлілі трупи, порозкидані просто неба поміж розбитих домовин.

Не міг Френк розповісти їм і про собак та котів. Жінки ж так кохаються в них! Він і сам любив кішок та собак, отож побачивши тисячі зголоднілих тварин,— безпритульних, відколи їхніх господарів так брутально викурили з міста,— був вражений цим ледве чи менше, ніж кладовищем. Наполохані, замерзлі, вони дичавіли від голоду, стаючи мов дикі звірі: дужчі нападали на слабших, а слабші чекали, коли поздихають зовсім слабосилі, аби пожерти їхні трупи. А над зруйнованим містом ширяли в зимовому небі зловісними темними цятками канюки.

Френк пошукав у пам’яті, чим би таким приємним піднести настрій дамам.

— Але декотрі будинки таки вціліли,— сказав він.— Ті, які стояли осторонь від інших і на які вогонь не зміг перекинутись. І церкви, і будинок масонської ложі теж лишилися цілі. І кілька крамниць. Однак ділову частину міста і все, що прилягає до залізниці та до П’яти Променів,— цю частину міста, на жаль, зрівняно з землею.

— Отже,— гірко зауважила Скарлет,— і той склад біля колії, що дістався мені в спадок від Чарлза, теж згорів?

— Якщо він поблизу колії, то згорів, але...— Раптом Френк усміхнувся: як то він зразу про це не подумав? — Можете втішитися, дами! Будинок вашої тітоньки Туп стоїть цілий. Трохи ушкоджений, але цілий.

— Як же він уцілів?

— Таж він цегляний і, крім того, чи не єдиний на всю Атланту під шифером. Мабуть, завдяки цьому він і не зайнявся від вогняних іскор. Та й стоїть він майже з самого краю на північній околиці міста, а там якраз пожежі не дуже лютували. Правда, янкі, що стояли в ньому постоєм, пообдирали все всередині. Вони спалили навіть плінтуси та поруччя з червоного дерева на сходах, але це пусте! Головне, що будинок як стояв, так і стоїть. Коли я минулого тижня бачив міс Туп у Мейконі...

— Ви бачили її? Як вона ся має?

— Дуже добре! Дуже добре! Коли я сказав їй, що її будинок уцілів, вона вирішила зразу ж вертатись додому. Цебто якщо цей старий негр, Пітер, дозволить їй. Чимало мешканців Атланти вже повернулося, бо в Мейконі вони не мали спокою. Шерман не взяв Мейкона, однак усі бояться, що в місто можуть вдертися Вілсонові хлопці, а це було б ще гірше за Шермана.

— Але ж це нерозумно — вертатися, коли їм немає де жити! Де ж вони оселяться?

— Вони, міс Скарлет, селяться в наметах, у халупах, у дерев’яних хатинах, туляться вкупі по шість-сім родин в уцілілих будинках. І силкуються відбудовуватись. Тож не кажіть, міс Скарлет, що це нерозумно. Ви ж знаєте атлантців так само добре, як і я. Вони дуже залюблені у своє місто, як і чарлстонці у свій Чарлстон, і треба чогось сильнішого, ніж янкі та пожежі, щоб стримати їх від повернення до Атланти. Атлантці — ви вже даруйте, міс Меллі,— вперті як мули, коли йдеться про їхнє місто. Чому — я не розумію, бо мені воно завжди здавалося занадто гамірним, якимсь аж зухвалим. Але я що — я не городянин зроду, і взагалі міста не люблю. І ще скажу я вам: хто перший туди вертає, той найбільшу поживу має. А хто вернеться останній, не знайде ні деревини, ні цеглини, ні каменя від свого будинку, бо все вже розтягнуть ті, які перші кинулися відбудовуватись. Ось щойно передучора я побачив, як місіс Меррівезер з міс Мейбел та з їхньою старою негритянкою накладали цеглу на тачку. А місіс Мід сказала мені, що заміряється поставити собі дерев’яну хатину, як тільки доктор вернеться й допоможе їй. Вона каже, що мешкала в дерев’яній хатині, коли вперше прибула до Атланти,— тоді ще місто звалося Мартасвілл,— і любісінько може мешкати й тепер у такій самій. Звичайно, то вона жартувала, але з цього видно, який там у них настрій.

— Гадаю, завзяття їм не бракує,— не без гордості заявила Мелані.— Правда, Скарлет?

Скарлет притакнула головою, відчуваючи похмуру втіху й гордощі за це місто, яке стало їй другою домівкою. Френк має рацію, в цьому місті й справді і гамору багато, й зухвалості, але саме за це вона його й уподобала. Воно не було схоже на застиглі у своїй манірності старіші міста, буяння життя в ньому відповідало її власному темпераментові. «Я сама як Атланта,— подумалось їй.— Щоб зломити мене, треба чогось більшого, ніж янкі та пожежі».

— Якщо тітонька Туп вернеться до Атланти, нам, Скарлет мабуть, теж треба було б туди вернутися й оселитися з нею,— сказала Мелані, урвавши плин її думок.— Сама вона там помре зі страху.

— Але як же я можу всіх тут покинути, Меллі? — роздратовано заперечила Скарлет.— Якщо ти так переживаєш за неї — їдь собі. Я тебе не триматиму.

— Ой, я зовсім про це забула, дорогенька! — скрикнула Мелані, зашарівшись від збентеження.— І треба ж бути такою бездумною! Звичайно, ти не можеш покинути Тару... Та й, гадаю, дядько Пітер з куховаркою зуміють подбати про тітоньку.

— А ти можеш і поїхати,— тільки й мовила Скарлет.

— Ти ж знаєш, я тебе не покину,— відповіла Мелані.— Та й мені без тебе там було б страшно...

— Ну то дивись. Але мене ти нізащо не затягнеш назад до Атланти. Скоро вони поставлять там кілька будинків, як вернеться Шерман і знову їх спалить.

— Він не вернеться,— зауважив Френк, мимоволі спохмурнівши.— Він пройшов через увесь штат до узбережжя. Цього тижня янкі зайняли Саванну й начебто вступили до Південної Кароліни.

— То вони зайняли Саванну!

— А так. Що ж, леді, це було неминуче. Там не було кому боронити місто, хоч до війська забрали всіх до одного, хто тільки міг переставляти ноги. А чи ви знаєте, що коли янкі посувалися на Мілледжвілл, наші мобілізували усіх курсантів з військових училищ, навіть зовсім молоденьких, та ще й випустили в’язнів з тюрем для поповнення бойових частин? Атож, випустили всіх, хто погодився піти на фронт, і пообіцяли помилування тим, хто дотягне до кінця війни. Мене аж мороз бере поза шкірою, як подумаю, що молоденькі курсантики виступають пліч-о-пліч з горлорізами та крадіями.

— Повипускали злодіїв, щоб могли нас грабувати?!

— Нема чого хвилюватись, міс Скарлет. Вони далеко звідси, і, крім того, з них виявилися непогані вояки. Мені здається, як хто злодій, то це ще не означає, що він не може бути добрим солдатом, ге ж бо?

— Гадаю, це дуже правильно зробили,— тихо зауважила Мелані.

— А я не згодна,— рішуче заявила Скарлет.— У нас тут і так скрізь аж кишить злодіїв, не кажучи вже про янкі та...— Вона вчасно стримала себе, але чоловіки, здогадавшись, приснули сміхом, а хтось із них договорив за неї: «...Не кажучи вже про янкі та нашу інтендантську службу»,— що змусило Скарлет почервоніти.

— А де був генерал Гуд зі своїм військом? — поспішила їй на порятунок Мелані.— Чом він не оборонив Саванну?

— Але ж, міс Мелані,— розгублено мовив Френк з ноткою докору в голосі.— Генерал Гуд зовсім не на цій ділянці фронту. Він вів бої у Теннессі, намагаючись відтягти туди янкі з Джорджи.

— І мудро ж він усе це придумав! — саркастично кинула Скарлет.— Дозволив цим клятим янкі пройти через весь наш край, а нам для оборони залишив самих хлопчаків та дідів з внутрішньої гвардії!

— Дочко, які вислови ти собі дозволяєш! раптом пробудився Джералд.— Твоя мати буде прикро вражена.

— А ці янкі таки й є кляті! — запально повторила Скарлет.— І я й не збираюся називати їх інакше.

Від згадки про Еллен усім стало якось моторошно і розмова урвалася. Цього разу становище знов урятувала Мелані.

— А коли ви були в Мейконі, то чи не бачили там Індії та Душки Вілкс? Може, вони... може, вони мали звістки від Ешлі?..

— Але ж, міс Меллі, якби я щось довідався про Ешлі, то з цією новиною негайно примчав би з Мейкона до вас,— докірливо мовив Френк. Ні, вони не мали ніяких звісток але... Але вам і нема чого журитися за Ешлі міс Меллі Я знаю, ви давно вже нічого не чули від нього, тільки ж як ви можете сподіватись новин від чоловіка, коли він сидить у таборі військовополонених? А у таборах в янкі, між іншим, зовсім не такі кепські умови, як у наших. Принаймні в янкі вдосталь харчів і не бракує ліків та укривал. Не те що в нас, коли ми навіть самі себе не маємо чим прогодувати, де вже там, щоб полоненим вистачало!

— Та я знаю, що в янкі вдосталь харчів! — гірко вигукнула Мелані.— Але ж полонених вони не годують як треба. І ви добре це знаєте, містере Кеннеді. А те, що ви кажете, то просто, щоб мене заспокоїти. Ви знаєте, що наші хлопці замерзають там до смерті, і голодують, і помирають без лікарів та медикаментів, а все лише тому, що янкі смертельно нас ненавидять! О, якби ж то ми могли викоренити цих янкі всіх до одного! Я ж то знаю, що Ешлі вже...

— Не кажи цього! — скрикнула Скарлет, серце в якої мало не вискочило з грудей. Поки ніхто не сказав уголос: «Ешлі помер»,— у душі в неї жевріла надія, що він таки живий. Але вона була певна, що тільки-но почує від когось ці два слова, як його враз не стане.

— Та не тривожтесь ви так за свого чоловіка, місіс Вілкс,— заспокійливо мовив одноокий солдат.— Я он теж потрапив у полон після першої битви під Манассасом, і до того, як мене обміняли, сидів у таборі. А годували нас там самими смаколиками: смажені кури, свіженьке печиво...

— Щось мені здається, ви прибріхуєте,— сказала Мелані з легеньким усміхом — Скарлет уперше відчула в її голосі ледь помітну грайливу нотку при звертанні до чужого чоловіка.— Хіба не правда?

— Та правда, що там казати,— погодився одноокий сміючись і плескаючи себе по коліну.

— Якби ви перейшли до вітальні, я заспівала б вам дещо з різдвяних колядок,— промовила Мелані, щоб змінити тему розмови.— Фортеп’яно — єдина річ, яку янкі не змогли забрати з собою. Воно дуже розладнане, як ти гадаєш, Сьюлін?

— Страшенно! — відповіла та, радісно всміхаючись до Френка.

Але коли всі рушили до дверей, Френк, що йшов останнім, смикнув Скарлет за рукав.

— Можна сказати вам кілька слів наодинці?

На якусь моторошну мить Скарлет вжахнулася, що це ж він питатиме про худобу, і вирішила будь-що відбрехатись.

Коли вони залишилися вдвох біля коминка, вдавана бадьорість зникла з обличчя Френка, і Скарлет побачила перед собою зовсім літню людину. Лице його було сухе й сіре, мов листя, гнане осіннім вітром через галявину, руді баки порідшали й припали сивиною. Перше ніж заговорити, він заклопотано поторгав їх і кілька разів кахикнув, аж Скарлет уже почала дратуватися.

— Мене дуже вразила новина про вашу маму, міс Скарлет.

— Не треба про це, я вас прошу.

— А ваш тато... Це у нього від того самого часу?

— Так... Він... Він не зовсім при собі, як ви бачите.

— Він усією душею прихиливсь до неї, це правда.

— Ой, містере Кеннеді, будь ласка, облишмо цю тему..

— Ви вже даруйте, міс Скарлет.— Він розгублено переступив з ноги на ногу.— Розумієте, я мав на думці перебалакати з вашим татом в одній справі, а тепер бачу, що це таки неможливо.

— Може, я зможу стати вам у пригоді, містере Кеннеді? Ви ж бачите — тепер я старша в родині.

— Тут така річ...— почав Френк і знов розгублено поторгав баки.— Як правду казати... Одне слово, міс Скарлет, я збирався попросити у нього руки міс Сьюлін.

— Ви хочете мені сказати,— скрикнула Скарлет, вдаючи неабиякий подив,— що досі ще не говорили з татом про Сьюлін? Хоч залицяєтеся до неї вже не один рік?

Френк почервонів і ніяково всміхнувся, ставши схожим на сором’язливого й несміливого підлітка.

— Та, розумієте... Я не був певен, як вона до цього поставиться. Я ж набагато старший за неї, а в Тарі у вас... завжди було повно вродливих юнаків...

«Х-хе! — промайнуло у Скарлет.— Але вони крутилися біля мене, а не біля неї!»

— І я й досі не певен, як вона це сприйме. Я ніколи не питав її, хоч вона, звичайно, здогадується. Я... я думав попросити благословення на шлюб у містера О’Гари й викласти йому все, як є. Міс Скарлет, у мене не лишилось ані цента. Колись я мав чимало грошей, якщо дозволите похвалитись, а тепер у мене тільки мій кінь, та те, що на мені — ото й усе. Розумієте, коли я завербувався, то спродав майже всю свою землю і гроші вклав у конфедератські облігації, а ви самі знаєте, чого вони тепер варті. Вони не варті навіть паперу, на якому їх надруковано. Та й однаково їх уже нема в мене — вони згоріли у будинку сестри, коли янкі його спалили. Я розумію, що це зухвальство з мого боку — просити руки міс Сьюлін саме тепер, коли в мене ні цента за душею, але... так уже воно виходить. Я гадаю, що ніхто не знає напевно, як ми вийдемо з цієї війни. Як на мене, то це виглядає на кінець світу. Нічого надійного у світі не лишилося... тож я й подумав, що це була б величезна полегкість для мене і, може, для міс Сьюлін, якби ми заручилися. Це було б щось обнадійливе в житті. Я, міс Скарлет, не вимагатиму, щоб вона виходила за мене до того, як я зможу забезпечити її, а коли це буде, я й сам не знаю. Але коли щира любов чогось варта у ваших очах, то можу запевнити вас, що в цьому розумінні міс Сьюлін справжня багачка.

Він промовив останні слова з такою природною гідністю, що навіть Скарлет це зворушило, хоч загалом вона ставилася до нього трохи з гумором. Їй у голові не вкладалося, щоб хтось міг закохатися в Сьюлін, таку неможливо себелюбну, вередливу, та ще й здатну до підступу.

— Що ж, містере Кеннеді,— лагідно відповіла вона,— я не проти ваших намірів. Я певна, що можу сказати це й від імені тата. Він завжди був схвальної думки про вас і сподівався, що Сьюлін стане вашою дружиною.

— А тепер він не передумав? — скрикнув Френк, прояснівши обличчям.

— Звісно, не передумав,— відповіла Скарлет, ховаючи усмішку.— Їй саме пригадалося, як Джералд за вечерею бувало гукав через стіл до Сьюлін: «То як, панночко? Ваш ревний залицяльник ще не зважився на освідчення? Чи мені самому поцікавитись у нього?»

— Сьогодні ж таки попрошу в неї руки,— заявив Френк, аж тремтячи від збудження. Він схопив Скарлет за руку й міцно потис її.— Ви така добра, міс Скарлет!

— Я пришлю Сьюлін до вас,— усміхнулася Скарлет, рушаючи до вітальні.

Мелані вже почала грати. Фортеп’яно було й справді дуже розладнане, але деякі акорди звучали цілком пристойно, і коли Мелані затягла колядку «Вже янголи співають», інші охоче стали їй підспівувати.

Скарлет зупинилася на порозі. Коли лунав цей старовинний різдвяний гімн, здавалося неймовірним, що смерч війни вже двічі пронісся над їхнім краєм, що вони живуть на сплюндрованій землі, що на них чигає голод. Раптом вона обернулася до Френка:

— Що ви мали на увазі, кажучи, що, як на вас, це все виглядає на кінець світу?

— З вами я буду відвертий,— звільна мовив він,— але мені не хотілося б, щоб мої слова стривожили ваших домашніх. Війна вже не може довго тривати. Поповнення до війська немає, а дезертирство дедалі більшає, хоч командування й не хоче цього визнати. Розумієте, солдати не можуть воювати, коли їхні рідні голодують, тож вони тікають додому роздобути для них харчі. І хоча це ослаблює армію, я не можу ганити солдатів. Та й армія не може битися без харчів, а їх немає. Я вже це знаю, бо саме на мені лежить обов’язок добувати продовольство. Після того як наші знову зайняли Атланту, я всі ці околиці об’їздив уздовж і впоперек, і ніде не знайшов харчів бодай сойці прогодуватись. І таке саме становище на триста миль на південь до Саванни. Люди голодують, залізниці підірвано, нема нових гвинтівок, амуніція вичерпується, бракує шкіри на чоботи... Одне слово, кінець ось-ось настане.

Але Скарлет не так вразив близький кінець Конфедерації, як повсюдна скрута з харчами. Вона ж мала намір послати Порка з конем і візком, давши йому скількись там золотих монет та федеральних банкнотів, щоб він прикупив десь харчів і тканини на одяг. Та коли правда те, що каже Френк...

Проте Мейкона янкі ще ж не взяли. І в Мейконі повинні бути харчі. Тільки-но інтендантська команда забереться від них, вона відрядить Порка до Мейкона, ризикне навіть своїм безцінним конем. Доведеться й це поставити на карту.

— Та годі вже, облишмо на сьогодні ці прикрі теми, містере Кеннеді,— сказала вона.— Ідіть-но посидьте у маминому кабінетику, а я пришлю до вас Сьюлін, аби ви могли... побути часинку з нею сам на сам.

Френк почервонів, розплився усмішкою і вислизнув з кімнати, а Скарлет подивилася йому вслід.

«Шкода, що він не може хоч би й зараз одружитися з нею,— подумала вона.— На один рот стало б менше».

Розділ XXIX

У квітні наступного року генерал Джонстон, що знову перебрав на себе командування рештками своєї колишньої армії, підписав у Північній Кароліні капітуляцію з янкі, і це поклало край війні. Але до Тари ця новина дійшла тільки через півмісяця. На господарстві було невпрогорт роботи, і ніхто не міг роз’їжджати по околицях та вислуховувати чутки, а що сусіди мали клопотів не менш, ніж вони в Тарі, і теж рідко вибиралися в гості, то новини ширилися повільно.

Оранка була саме в розпалі, у грунт лягало насіння городини й бавовнику, що його Порк привіз із Мейкона. Після цієї поїздки з Порка майже не було пуття в роботі, так він розпишався, що й сам вернувся цілий, ще й привіз повний візок одежі, насіння, птиці, шинки, грудинки й борошна. Знов і знов він брався розповідати, скількох пригод зазнав, як йому довелося назад пробиратися бічними шляхами й глухими тропами, давно не їждженими путівцями й стежками. П’ять довгих тижнів пробув він у мандрах, і весь цей час Скарлет не мала й хвилини спокою. Але вона не дорікнула йому ні словом, рада, що поїздка виявилася такою вдатною і що він привіз додому велику частку грошей, даних йому на купівлю всякої всячини. У неї була небезпідставна підозра, чому саме їх лишилося так багато: та тому, що і птиця, та й більшість харчів дістались йому задурно. Порк не міг осоромити себе витрачанням грошей, коли дорогою раз по раз траплялися бездоглядні пташники та коптильні.

Тепер, трохи розжившись на харчі, усі в Тарі заходилися наводити сякий-такий лад у господарстві. Роботи вистачало на кожну пару рук — більше того, їй не було видно кінця-краю. З поля належало прибрати сухе бадилля торішнього бавовнику, звільнивши місце для нового засіву, а норовистий кінь, не звиклий до плуга, вельми неохоче переорював землю. Треба було очистити від бур’янів і засіяти город, дров нарубати, наново ставити загороди для худоби та плоти, що були тяглися на кілька миль, доки не спалили їх янкі. Двічі на день годилося перевіряти сильця на диких кроликів, а на річці міняти наживу на гачках, що входило в обов’язки Порка. Постіль слід було застеляти, підлогу підмітати, їсти варити, посуд прибирати, свиней та курей годувати, яйця з-під несучок збирати. Корову треба було доїти й пасти над болотом, цілий день пильнуючи, щоб не наскочив котрийсь янкі або хто з Френкових хлопців та не потяг її за собою. Навіть малому Вейдові знайшлася робота. Щоранку він з поважним виглядом вибирався з кошиком у руках визбирувати цурпалля та хмиз на розпал.

Звістку про закінчення війни принесли в Тару два брати Фонтейни, що перші з їхньої округи вернулися з фронту. Алекс, в якого на ногах дивом збереглися чоботи, йшов пішки, а брат його Тоні, босий, їхав охляп на мулі. Завжди з них двох Тоні опинявся в кращому становищі. Хлопці за чотири роки перебування на сонці й вітрі ще дужче засмагли, зробилися як ніколи жилаві й худі, а чорні розкудлані бороди, якими вони заросли на війні, змінили їх до невпізнання.

Кваплячись додому, вони лише на коротку часину завернули до Тари — щоб розцілувати дівчат та повідомити про капітуляцію. Війна скінчилася, сказали вони, все вже позаду; тепер це наче зовсім їх не обходило і не викликало охоти розводитись на цю тему. Їх тільки одне непокоїло — чи не згоріла Мімоза. На південь від Атланти вони бачили стільки спалених садиб, де колись стояли будинки їхніх друзів, що вже й надію втратили побачити свою Мімозу вцілілою. Дізнавшись приємної новини, вони полегшено перевели подих і аж засміялися, ляскаючи себе по стегнах, коли Скарлет розповіла їм, як шалено мчала Селлі та як спритно перемахнула через живопліт.

— Вона вогонь-дівка,— зазначив Тоні.— Тільки не поталанило бідолашній, що її Джо загинув. А жувального тютюну тут у ваших не знайдеться, Скарлет?

— Є тільки самосад. Тато смалить його в люльці з кукурудзяного качана.

— Ну, я ще до такого не докотився,— кинув Тоні.— Але, мабуть, уже недовго чекати.

— А як там Діміті Манро? — збуджено запитав Алекс, трохи ніяковіючи, і Скарлет пригадала, що він же накидав оком на молодшу Селліну сестру.

— О, в неї все гаразд. Вона тепер у тітки в Фейєтвіллі. Їхній будинок під Лавджоєм спалили. А решта родини в Мейконі.

— Це його цікавить — чи Діміті не вискочила за котрогось бравого полковника з внутрішньої гвардії! — підштрикнув брата Тоні, за що той люто на нього зиркнув.

— Звісно, не вискочила,— усміхнувшись, відказала Скарлет.

— А може, хай би краще й вискочила,— понуро мовив Алекс.— Бо ж і як у біса... я перепрошую, Скарлет! Як може хтось просити руки у дівчини, коли негри його втекли на волю, маєток сплюндровано, а у самого ні гроша в кишені?

— Але ж для Діміті, ти знаєш, це не має значення,— відповіла Скарлет. Вона могла бути доброї думки про Діміті, бо Алекс Фонтейн ніколи не належав до числа кавалерів її, Скарлет.

— Хай йому біс!.. перепрошую ще раз, Скарлет! Треба мені якось відучитися від цеї клятьби, а то бабця з мене шкуру злупить. Але я не можу просити дівчину, щоб вийшла заміж за жебрака. Для неї, може, це й не має значення, а для мене має.

Поки Скарлет стояла на веранді з хлопцями, Мелані, Сьюлін і Керрін, почувши новину про капітуляцію, тихенько прослизнули всередину. Коли Фонтейни навпростець через поля подалися до себе додому, Скарлет увійшла в будинок і почула, як дівчата схлипують на канапі в тісному кабінетику Еллен. Отож усе скінчилося, прекрасна осяйна мрія, яку вони леліяли й на яку покладали такі сподівання. Справа, якій вони віддали своїх друзів, коханих, чоловіків, якій принесли в жертву свої статки,— все це загинуло. Та Священна Справа, що здавалася їм навік-віків непохитною, пішла як за вітром.

Але у Скарлет новина не викликала сліз. Почувши її, вона тільки й подумала: «Ну й хвала Богові! Тепер уже ніхто не забере корови. Та й коня. І можна буде дістати срібло з криниці, і кожен їстиме ножем та виделкою. І можна буде без страху об’їздити всю околицю в пошуках харчів».

Це ж полегкість яка! Уже не доведеться наполохано здригатись, почувши цокіт копит. Не доведеться схоплюватись глупої ночі й тамувати подих — чи то справді чути знадвору подзенькування упряжі, стукіт копит, різкі голоси янкі, що віддають команди, а чи то лише причувається. А найголовніше — що Тара таки вціліла! Тепер найстрашніші її нічні кошмари ніколи вже не справдяться. І їй таки ніколи не доведеться стояти на галявині й дивитись, як дим куриться з рідного її дому, і чути, як гуготить полум’я і западає дах.

Так, Справа Півдня зазнала поразки, але війна в очах Скарлет завжди здавалася безглуздям, і мир, що не кажіть, а таки краще. Очі у неї ніколи не сяяли захватом, коли зоряно-смугастий стяг здіймався вгору на щоглу, ніколи вона не здригалася від зворушення, чуючи виконання «Діксі». Їй чужий був той фанатичний запал, що дозволяв іншим в ім’я Священної Справи легко терпіти нестатки, нудотні обов’язки шпитальної няньки, жахи облоги, недоїдання останніх місяців. Тепер усе це минуло, все позаду, і вона не збирається проливати над цим сльози.

Все позаду! Ця війна, яка, здавалося, триватиме без кінця, війна, яка прийшла непрохана й нежадана, і так нагло розтяла їм життя навпіл, що майже зовсім стерла пам’ять про колишні безтурботні дні. Озираючись назад, вона незворушно споглядала таку собі гарненьку Скарлет у зграбних чепурних черевичках із зеленого сап’яну, у хвилястих кринолінах, густо напахчених лавандою, і сама дивувалася: невже й справді то вона така була? Ота Скарлет О’Гара, за якою упадали всі юнаки з округи, яка мала до своїх послуг сотню рабів, яку багатий маєток захищав наче муром і першу-ліпшу забаганку якої вдовольняли батьки? Оте розпещене й безжурне дівча, яке завжди вміло наполягти на своєму, тільки ось дружиною Ешлі не спромоглося стати?

Десь на довгій дорозі цих крутих чотирьох літ оте напарфумоване дівча у бальних черевичках непомітно розвіялось і натомість з’явилася молода жінка з гострим поглядом зелених очей, яка рахувала кожен гріш і не гребувала ніякою фізичною працею, жінка, яку вир війни позбавив усього, крім незнищенної червоної землі у неї під ногами.

Стоячи в холі, вона прислухалася до схлипування дівчат і гарячково думала: «Ми засіємо більше бавовнику, набагато більше. Завтра ж пошлю Порка до Мейкона, щоб купив ще насіння. Тепер уже янкі не палитимуть бавовни, і наше військо нічого не реквізуватиме. Боже милостивий! Таж восени на бавовну будуть шалені ціни!»

Вона ввійшла до кабінетика, не звернувши уваги на заплаканих дівчат, присіла за бюрко й заходилася гусячим пером прикидати, скільки можна докупити насіння бавовнику на ту готівку, яка ще була.

«Війна скінчилася,— подумала вона, і раптом незмірне щастя затопило її, а перо випало з руки.— Війна скінчилася, отже, Ешлі... Якщо Ешлі живий, то він же повернеться додому! Цікаво, чи подумала про це Мелані, яка побивається так ревно над поразкою Півдня?

Невдовзі ми одержимо листа... ні, листа ні. Пошта ж не працює. Але невдовзі... та якось він уже повідомить про себе!»

Однак минали дні за днями й переростали в тижні, а звісток від Ешлі не надходило. Пошта на Півдні діяла нерегулярно, а в сільській місцевості і зовсім не працювала. Вряди-годи котрийсь приїжджий з Атланти привозив записку від тітоньки Туп, що слізно благала дівчат приїхати до неї. Але від Ешлі звісток усе не було.

Після капітуляції повсякчасні чвари Скарлет і Сьюлін через коня розпалилися наново. Тепер, коли вже можна було не боятися нападу янкі, Сьюлін закортіло роз’їжджати по сусідах. Скучивши за колишнім товариським життям і почуваючи себе самітною в Тарі, вона поривалася до сусідів хоча б задля того, щоб переконатись, що й там справи не кращі, ніж у них. Але Скарлет була невблаганна. Кінь потрібний для роботи: тягати колоди з лісу, орати землю, привозити харчі, коли Порк знову вибереться на пошуки їх. А в неділю кінь має законне право попастись на вигоні й перепочити. Якщо Сьюлін так припекло з гостинами, нехай вибирається на своїх двох.

До минулого року Сьюлін за все своє життя ні разу й ста ярдів не пройшла пішки, і пропозиція сестри аж ніяк її не приваблювала. Отож вона залишалася вдома й без кінця бурчала, та плакала, та раз у раз примовляла: «О, якби тільки мама була жива!» Врешті Скарлет не витерпіла й вліпила їй давно обіцяного ляпаса, такого дошкульного, що Сьюлін заверещала й упала на постіль, зчинивши чималий переполох у всьому домі. Надалі, однак, вона трохи менше стала пхинькати, принаймні у присутності Скарлет.

Скарлет не покривила душею, кажучи, що коневі треба дати відпочити, але це була тільки половина правди. Друга її половина полягала в тому, що Скарлет сама за перший місяць після капітуляції об’їздила всіх сусідів, і те, що вона побачила у давніх друзів, на знайомих їй змалку плантаціях, підкосило її мужність дужче, ніж вона хотіла б у цьому зізнатись.

У Фонтейнів, оскільки Селлі встигла вчасно попередити своїх, справи були відносно кращі, але процвітанням це здавалося лише на тлі навколишнього зубожіння. Бабця Фонтейн так і не оклигала від серцевого удару, що стався, коли вона підняла всіх на боротьбу з вогнем і врятувала будинок. Старий доктор Фонтейн поволі одужував після того, як йому ампутували руку. Алекс і Тоні незграбно орали й перекопували землю. Побачивши Скарлет, вони підійшли ближче, потисли їй руку через огорожу й стали підсміюватись, який у неї, мовляв, розхитаний візок, однак гіркота у глибині їхніх чорних очей свідчила, що сміялися вони не тільки з неї, а і з самих себе. Вона попросила продати їй зерен кукурудзи на засів, вони охоче погодились і заходилися обговорювати господарські проблеми. У них було дванадцять курей, дві корови, п’ятеро свиней і мул, якого вони привели з війни. Одна свиня оце щойно здохла,— і вони побоювалися, щоб і з рештою того самого не сталося. Почувши таку заклопотану балачку про свиней з уст цих вчорашніх чепурунів, яких раніше могло непокоїти хіба що питання, чия краватка модніша, Скарлет і собі засміялася, і сміх її теж був гіркий.

У Мімозі всі були дуже привітні з нею і хотіли накинути їй зерна кукурудзи — просто так, не за гроші. Коли вона поклала зелену банкноту на стіл, фонтейнівський темперамент спалахнув і брати категорично відмовилися від грошей. Скарлет узяла зерно, а доларового папірця нишком таки тицьнула Селлі в руку. Селлі тепер була зовсім не схожа на ту, якою Скарлет побачила її вісім місяців тому, коли сама тільки-но повернулася додому. Тоді Селлі теж була бліда й сумна, але все-таки виглядала куди жвавіше. А тепер ця жвавість де й поділася,— здавалось, поразка у війні позбавила її будь-якої надії.

— Скарлет,— прошепотіла вона, стискаючи банкноту,— що з нами сталося? За що ми воювали? Ох, мій бідний Джо! Бідне моє дитя!

— Я не знаю, за що ми воювали й не хочу знати,— відказала Скарлет.— Мене це не обходить, і ніколи не обходило. Війна — чоловіча справа, а не жіноча. Все, що мене зараз турбує,— це як виростити добрий урожай бавовни. Тож візьми цього долара та купи малому Джо якусь одежину. Вона йому придасться, Бог свідок. Я не збираюся оббирати вас, хоч би як Алекс і Тоні розпинались у своєму благородстві.

Брати провели її до візка й галантно, дарма що це й не узгоджувалося з їхнім руб’ям, підсадили на передок, суто фонтейнівська веселість так і прискала з них, але Скарлет, їдучи з Мімози, аж здригалася, коли згадувала їхні нестатки. Їй так оприкріли нужда й скрута! Яка втіха була б побачити людей заможних, що не мусять клопотатись про шматок хліба!

Кейд Калверт уже повернувся у свій Сосноквіт, і Скарлет, піднявшись сходинками на веранду старого будинку, в якому вона так часто танцювала давньої щасливої пори, і глянувши Кейдові в обличчя, побачила там знак смерті. Змарнілий страшно, він напівлежав у кріслі на осонні, поклавши плед на коліна, й раз по раз бухикав, але при появі Скарлет просвітлів. Невеличка застуда гнітить груди, пояснив він, силкуючись підвестись їй назустріч. Це від того, що часто спав на землі під дощем. Та скоро застуда пройде, і він теж візьметься за роботу.

Кетлін Калверт, вийшовши на їхні голоси з будинку, глянула на Скарлет поверх братової голови, і гостя прочитала в цьому погляді розпач і безнадію. Кейд, може, й не знав, але Кетлін знала. Сосноквіт був занехаяний, скрізь буяли бур’яни, на полях пробилися самосійні сосонки, дім стояв занедбаний і незатишний. Кетлін дуже схудла й трималася трохи насторожено..

Кетлін і Кейд мешкали в цьому мовчазному й на диво лункому домі разом з чотирма своїми однокровними сестричками, мачухою-янкі та Гілтоном, управителем, теж родом з Півночі. Скарлет ніколи не відчувала особливої прихильності до Гілтона, як і до їхнього управителя в Тарі, Джонаса Вілкерсона, але тепер, коли Гілтон неквапливою ходою підійшов і привітав її, як рівний рівну, відчула до нього просто відразу. Давніше йому була властива та сама суміш догідливості й зухвальства, що й Вілкерсонові, однак нині, коли містер Калверт і Рейфорд загинули на війні, а Кейд був ледь живий, він відкинув усю свою догідливість. Друга дружина містера Калверта так і не зуміла привчити навіть челядників-негрів, щоб поважали господарів, тож як їй було сподіватися на повагу підлеглої особи білої шкіри?

— Містер Гілтон дуже нам прислужився, що не покинув нас у ці скрутні часи,— промовила Калвертова вдова, помітно хвилюючись і скоса поглядаючи на мовчазну пасербицю.— Дуже прислужився. Мабуть, ви чули, що він двічі порятував наш дім, коли тут був Шерман. Я й не знаю, як би ми дали собі раду без нього, адже в нас нема грошей, і Кейд...

Бліде обличчя Кейда зайшлося гарячою барвою, а Кетлін опустила довгі вії і стисла уста. Скарлет розуміла, яка безсила лють пече їх двох, що вони мусять почувати себе вдячними управителеві-янкі. А місіс Калверт ледве стримувала сльози. Знову вона сказала щось недоречне. Завжди в неї так. Проживши у Джорджії цілих двадцять років, вона й досі не навчилася розуміти південців. Ніколи вона не знала, чого не слід говорити своїм пасербам, та хоч би що вона сказала, хоч би як повелася — вони були з нею незмінно чемні. Подумки вона присягалася, що забере своїх дітей з собою і поїде до кревняків на Північ, назавжди розпрощавшись із цими незбагненними гонористими південцями.

Після такої гостини Скарлет уже не вабило відвідати Тарлтонів. Тепер, коли всі четверо братів полягли на війні, коли особняк їхній згорів і решта родини тулилася в будиночку управителя, вона ніяк не могла зважитись на візит до них. Але Сьюлін і Керрін усе вмовляли її, і Мелані сказала, що це не по-сусідському — не привітати містера Тарлтона, який вернувся з війни, отож котроїсь неділі вони таки вибралися до Тарлтонів.

Ці відвідини виявилися найприкрішими з усіх.

Наближаючись до руїн будинку, вони побачили Беатріс Тарлтон, що в подертій амазонці, з батогом під пахвою, сиділа на огорожі вигону, понуро втупившись у нікуди. Поруч з нею примостився клишоногий малоросток-негр, колишній об’їждчик коней, такий самий похнюплений, як і вона. Загорода, в якій завжди було повно непогамовних лошаків та статечних породистих кобил, тепер порожнювала — у ній походжав один-єдиний мул, на якому містер Тарлтон повернувся з війни.

— Я просто не знаю, до чого взятися, відколи не стало моїх голуб’ят, їй-бо,— мовила місіс Тарлтон, злазячи з огорожі. Хтось сторонній подумав би, що вона має на думці чотирьох своїх полеглих синів, але дівчата з Тари розуміли: мова йде про коней.— Усі до одного мої красені загинули. І моя бідолашка Неллі! Якби хоч Неллі лишилася! Ні, анікогісінько нема, тільки цей клятий мул у загороді. Ну ж і клятий мул! — повторила вона, обурено дивлячись на сухоребре створіння.— Це образа пам’яті моїх породистих голуб’ят — мати замість них мула в загороді. Мули — це протиприродні виродки, треба б законом заборонити, щоб їх не розводили.

З управителевого будиночка вийшов Джім Тарлтон, якого насилу можна було впізнати за кущистою бородою, і привітався до гостей, поцілувавши кожну з дівчат, а слідом висипало четверо рудоволосих його дочок у полатаних сукнях, спотикаючись через добрий десяток чорних і рябих гончаків, які з гавкотом кинулися надвір. Силувана бадьорість усієї цієї родини справила на Скарлет ще прикріше враження, ніж гіркота, що панувала в Мімозі, або дух смерті, завислий над Сосноквітом.

Тарлтони наполягали, щоб гості лишилися на обід, кажучи, що в них тепер дуже рідко хто буває і їм кортить вислухати всі новини. Скарлет не хотілося тут засиджуватись, її гнітила ця атмосфера, але сестри й Мелані жадали побути довше, тож довелося всім чотирьом відбути й обід, про людське око скуштувавши трохи м’яса та сушених бобів, якими їх пригощено.

За столом весело шуткували з приводу скромного частування, а сестри Тарлтони, розповідаючи, з якого ганчір’я вони підновлюють свої туалети, сміялися так, наче нічого дотепнішого зроду не знали. Влад їм поводила себе й Мелані, дивуючи Скарлет, що вона може збувати жартами оті їхні нестатки в Тарі. Скарлет ледь могла слово з себе видушити. Оселя Тарлтонів здавалась їй такою порожньою без чотирьох рослявих братів, які мали б собі тут відкинутись у кріслах, смалити сигари й під’юджувати дівчат. І якщо вона так гостро відчувала цю порожність, то як боляче переживали її самі Тарлтони, що героїчно вдають життєрадісність у присутності сусідів?

Керрін майже не озивалася за столом, а коли всі підвелися, підійшла до місіс Тарлтон і щось їй шепнула. Обличчя у господині дому змінилося, і натужний усміх зник з уст, коли вона простягла руку й обняла Керрін за тоненький стан. Вони вдвох вийшли з кімнати, а Скарлет, відчуваючи, що довше не всидить у домі, рушила за ними. Двоє попереду стежкою через город подалися, як виявилось, до родинного кладовища. Скарлет тепер було незручно вертатись у дім, це здалося б нечемним. Але навіщо Керрін потягла матір на могилу її синів, коли та щосили намагалася зберігати мужню поставу?

За цегляною огорожею під жалобними кедрами видніли два нові мармурові нагробки — зовсім недавні, бо дощі не встигли ще зачервонити їх глиною.

— Це ми тільки минулого тижня поставили,— не без гордощів пояснила мати загиблих.— Містер Тарлтон привіз їх фургоном з Мейкона.

Нагробні плити! Це ж коштувало силу грошей! Нараз співчуття до Тарлтонів, яке проймало Скарлет ще хвилину тому, розвіялося. Як можна співчувати людям, що витрачають такі необхідні тепер гроші на нагробні плити, коли харчі вкрай дорогі і їх майже не дістанеш? На кожній плиті вибито по кілька рядків. А що більше слів, то більше грошей. Та вони всі в цій родині схибнуті! Бо й привезти труни трьох хлопців — це теж немало коштувало. Бойда вони так і не знайшли, навіть сліду його.

Між могилами Брента й Стюарта лежала брила з написом: «Милі й щирі за життя, вони й у смерті нерозлучні».

На другому нагробку було вибито імена Бойда й Тома і якісь латинські слова, що починалися: «Dulce et...»[33],— Скарлет, правда, вони нічого не говорили, у Фейєтвілльському пансіоні вона якось спромоглася обминути латину.

Вгатити таку грошву в нагробні плити! Але ж і дурні вони! Скарлет була страшенно обурена, наче це розтринькали її власні гроші.

Очі Керрін якось дивно зблиснули.

— Дуже милі слова,— прошепотіла вона, показуючи на перший нагробок.

— Справді,— сказала місіс Тарлтон незвично лагідним голосом,— ми так і подумали, що ці слова якраз підходять. Вони ж загинули мало не водночас: Стюарт перший, а за ним Брент, він підхопив прапор, що випав у брата з рук.

Коли верталися до Тари, Скарлет більше мовчала, розмірковуючи про те, що бачила у різних сусідів, мимоволі пригадуючи, якою була округа в свою найсвітлішу добу, коли в домах роїлося від гостей, господарі мали досхочу грошей, і негри дбайливо обробляли плантації, де достигав розкішний урожай бавовни.

«Мине лише рік, і молоді сосонки заполонять усі ці поля»,— подумала вона, дивлячись, як над полями з усіх боків чатує пуща, і в неї аж мороз пробіг поза шкірою,— «Без негрів ми заледве самі виживемо. Великої плантації ніхто не в силі впорати без негритянських рук, багато землі лежатиме облогом, і все знову заросте лісом. Ніхто не зможе вирощувати багато бавовни, і що тоді ми робитимемо? Що буде з тими, хто живе у маєтках? Городянам легше дати собі раду. Вони завжди якось викручуються. А у кого плантації, тих відкине на сто років назад, до рівня піонерів, що селились у маленьких халупах і обробляли кілька мізерних акрів землі й ледь животіли.»

«Ні...— подумала вона похмуро.— Тара не дійде до такого стану. Я навіть сама тягтиму плуга, а цього не допущу. Сусідські маєтки, та й весь штат, нехай собі заростають лісом, але Тару таке не спіткає. І я не дозволю витрачати гроші на могильні плити, а час — на марні жалі за програною війною. Мусимо якось виборсатись. Я знаю: ми виборсалися б, якби не загинули у нас чоловіки. Втрата негрів — ще не найстрашніше, що з нами сталося. Найстрашніше — це загибель наших чоловіків і юнаків». Їй знов згадалися четверо братів Тарлтонів і Джо Фонтейн, Рейфорд Калверт і брати Манро, і всі ті юнаки з Фейєтвілла та Джонсборо, що їхні імена читала вона у списках поранених і загиблих. «Якби не полягло стільки чоловіків, ми б якось упорались, а так...»

Нова думка раптом вразила її: що буде, як вона захоче вдруге вийти заміж? Звичайно, в неї зовсім немає такого наміру. Вистачить їй і першого шлюбу. Та й той єдиний, за кого вона хотіла б вийти, звався Ешлі й був уже одружений, і взагалі хтозна чи живий. Але припустімо, що їй захотілося б вийти заміж. Хто міг би її пошлюбити? Від цієї думки їй стало лячно.

— Меллі,— озвалася вона.— Що ж це буде з південськими дівчатами?

— А що ти маєш на думці?

— Те, що й кажу. Що з ними буде? Адже їм нема з ким одружуватись. Тепер, коли всіх хлопців перебили, на Півдні тисячі дівчат так і звікують старими дівами.

— І ніколи не матимуть дітей,— докинула Мелані, яку ця обставина непокоїла найдужче.

Для Сьюлін, яка сиділа у глибині візка, ця думка, здається, не була нова, бо вона раптом узяла й розплакалась. Від самого Різдва вона не мала звістки від Френка Кеннеді. Невідомо, чи то пошта завинила, чи він просто погрався її почуттями та й забув про неї. А може, він загинув в останні дні війни? Краще вже мати загиблого нареченого, ніж ніякого, бо тоді можна бодай з гідністю переживати своє горе, як-от Керрін або Індія Вілкс, а коли тебе покинуто, то й похвалитись нічим.

— Та замовкни, ради Бога! — вигукнула Скарлет.

— Тобі легко говорити! — схлипуючи, відказала Сьюлін.— Ти ж була заміжня, і в тебе є дитина, і кожен знає, що ти мала когось, хто тебе любив. А що я? Але тобі не соромно витикати мені в очі, що я стара діва, хоч ніякої моєї вини в цьому нема! Це просто гидко з твого боку.

— Та замовкни! Ти знаєш, я терпіти не можу скиглійок. І можеш бути певна, що твій старий Рудань зовсім не загинув, а скоро об’явиться й візьме тебе заміж. На щось більше в нього не стане глузду. Але як на мене, то я воліла б лишитися старою дівою, аніж мати такого чоловіка.

На часину у візку запала тиша. Керрін, заспокоюючи сестру, машинально погладжувала їй руку, а сама думками поринула на три роки назад, коли вона верхи роз’їжджала путівцями поряд з Брентом Тарлтоном. Очі її поблискували в якомусь дивному збудженні.

— І як то житиметься на Півдні без наших славних хлопців? — сумно докинула Мелані.— А яким став би Південь, якби вони лишилися живі! Нам так прислужилася б їхня мужність, енергія, розум! Ми всі, Скарлет, хто має малих синів, повинні так їх виховати, щоб вони були такі самі хоробрі, як їхні батьки, і змогли нам їх замінити.

— Таких, як ті були, вже ніколи не буде,— тихо сказала Керрін.— Їх ніхто не замінить.

Решту дороги додому їхали мовчки.

Невдовзі після цього якось надвечір до Тари верхи на мулі приїхала Кетлін Калверт. Сиділа вона в жіночому сідлі, а сам мул був такий жалюгідний, капловухий та кульгавий, що Скарлет ще в житті подібного не бачила. Але й Кетлін виглядала майже так само жалюгідно у своїй споловілій картатій сукні — такі раніше тільки служниці й носили — та в чепці від сонця, зав’язаному під шиєю простою шворкою. Вона під’їхала до веранди, однак не зійшла на землю, тож Скарлет і Мелані, які милувались заходом сонця, спустилися сходинками їй назустріч. Обличчя в Кетлін було таке саме бліде, як у Кейда того дня, коли Скарлет приїздила до них,— бліде, суворе й непорушно застигле, як маска, що від першого слова могла розсипатись на скалки. Але сиділа вона рівно й голову тримала високо, схиливши її тільки на знак привітання.

Скарлет згадався зненацька пікнік у Вілксів, коли вона й Кетлін перешіптувалися про Рета Батлера. Яка гарненька й мила була тоді Кетлін у широкій блакитній сукні з органді, з пахучими трояндами на поясі, в маленьких чорних оксамитових черевичках, зашнурованих на тендітних ніжках. У цій заціпеніло випростаній постаті верхи на мулі не лишилося й сліду від тієї дівчини.

— Ні, я не заходитиму, дякую,— сказала вона.— Я тільки приїхала сповістити вас, що виходжу заміж.

— Як так?

— А за кого?

— Це ж чудово, Кеті!

— І коли весілля?

— Завтра,— спокійно відповіла Кетлін, і щось таке було в її голосі, що зігнало радісні усмішки з їхніх облич.— Я приїхала сповістити вас, що завтра виходжу заміж. Вінчання буде у Джонсборо... І нікого з вас я не запрошую.

Вони мовчки сприйняли цю новину, розгублено дивлячись на Кетлін. Потім озвалася Мелані.

— Це хтось такий, кого ми знаємо, люба?

— Так,— коротко відповіла Кетлін.— Це містер Гілтон.

— Містер Гілтон?

— Атож, містер Гілтон, наш управитель.

Скарлет була така вражена, що навіть не ойкнула, коли це Кетлін, кинувши погляд на Мелані, промовила тихим розпачливим голосом:

— Якщо ти заплачеш, Меллі, я не витримаю. Я помру!

Мелані нічого не сказала, а тільки погладила ногу в незграбній саморобній узувці у стремені. Голова її була похнюплена.

— І не гладь мене! Я й цього не витримаю.

Мелані опустила руку, але погляду так і не підвела.

— Що ж, мені пора. Я приїхала тільки сказати вам.

Обличчя знову застигло білою незворушною маскою, руки підібрали поводи.

— А як там Кейд? — розгублено запитала Скарлет, аби чимось заповнити обтяжливу мовчанку.

— Він помирає,— коротко сказала Кетлін зовсім наче байдужим голосом.— Але я зроблю все можливе, щоб він помер у спокої, не переживаючи за те, що покидає мене напризволяще. Мачуха ж моя з дітьми завтра виїжджає на Північ, назовсім. Ну добре, мені пора.

Мелані підвела голову й зустріла твердий погляд Кетлін. Сльозинки зблиснули на віях у Мелані, а в очах її промайнуло зрозуміння, і тоді враз уста Кетлін скривились гірким усміхом, мов у дитини, яка щосили стримує сльози. Скарлет просто неспроможна була збагнути, що Кетлін Калверт могла одружитися з управителем їхнього маєтку,— Кетлін, дочка багатого плантатора, та Кетлін, в якої залицяльників було (після Скарлет, звичайно) більше, ніж у будь-кого в окрузі!

Кетлін нахилилась, а Мелані звелася навшпиньки. Вони поцілувалися. Тоді Кетлін різко шарпнула поводи, і старий мул рушив з місця.

Мелані дивилась їй услід, сльози текли у неї по обличчю. Скарлет усе ще не могла отямитись від почутої новини.

— Меллі, вона що, збожеволіла? Не могла ж вона закохатися в нього!

— Закохатися? Ой Скарлет, як ти можеш таке жахіття говорити! Бідолашна Кетлін! Бідолашний Кейд!

— Е, дурниці! — вигукнула Скарлет, уже починаючи дратуватись. Їй допікало, що Мелані завжди швидше за неї схоплює суть справи. Заручини Кетлін вразили її несподіванкою, але ніякої трагедії вона в цьому не бачила. Звичайно, приємного тут мало,— виходити заміж за янкі, одного з білої голоти,— але ж, зрештою, не може дівчина жити сама-одна на плантації, їй треба чоловіка, що допомагав би вести господарство.

— Я ж про це й говорила недавно,— пам’ятаєш, Меллі? Дівчатам тепер нема з ким одружуватись, тож вони виходять за кого можуть.

— Але зовсім не конче їм і виходити заміж! Ніяка це не ганьба — залишатись незаміжньою. Візьми ось хоча б тітоньку Туп. Та про мене краще смерть, ніж такий шлюб! І я певна, що Кейдові легше було б побачити її мертвою. Це ж кінець роду Калвертів. Тільки подумай, які у неї... які у них будуть діти! Ой Скарлет, хай Порк швидше осідлає коня, а ти наздоженеш її і запропонуєш перебратись жити до нас!

— Отакої! — скрикнула Скарлет, вражена тим, що Мелані з легкою душею накидає когось Тарі. Хто-хто, а Скарлет не мала найменшого бажання заводити собі зайвого їдця в домі. Вона вже хотіла, так і сказати, але її стримало похнюплене обличчя Мелані.— Вона не погодиться, Меллі,— знайшлася Скарлет, як виправити свій недогляд.— Ти ж знаєш. Вона така горда, що сприйняла б це за милостиню.

— А й правда, правда,— засмучено промовила Мелані, дивлячись, як хмарка червоної куряви осідає на дорозі.

«Ти сама вже он скільки місяців у мене на шиї,— понуро подумала Скарлет, втупивши погляд у зовицю,— і досі не збагнула, що живеш на моїй милостині. І, мабуть, ніколи не збагнеш. Ти одна з тих, кого війна не змінила, ти думаєш і чиниш так, наче нічого не сталося, наче ми й досі багаті, мов Крез, і маємо харчів без ліку, і зайвий гість у домі нікого не обтяжує. Схоже на те, що ти сидітимеш у мене на горбу до кінця моїх днів. Але щоб і Кетлін ще сіла мені на горб — це вже дзуськи».

Розділ XXX

Того спекотного літа після настання миру Тара нараз перестала бути відлюддям. Упродовж кількох місяців суцільним потоком сунули бородаті, обшарпані, босі й зголоднілі чоловіки, схожі на городніх опудал,— вони вибирались на червоний пагорб, де стояла Тара, сідали спочити на затінених сходинках веранди і просили попоїсти та переночувати. Це поверталися додому солдати Конфедерації. Рештки Джонстонової армії привезли залізницею з Північної Кароліни до Атланти й там висадили, отож подальшу прощу вони відбували вже пішки. Коли хвиля цих солдатів спала, посунули знеможені ветерани вірджинської армії, а за ними — вояки частин, що воювали на заході, і всі вони прямували на південь, до своїх домівок, яких, можливо, вже й не існувало, до своїх родин, які, можливо, розбрелися хтозна-куди або й узагалі перемерли. Більшість ішла пішки, лише декотрі щасливці їхали верхи на кощавих конях та мулах, залишених їм згідно з умовами капітуляції, хоч і недосвідченому поглядові було ясно, що ці виснажені створіння нізащо не дотягнуть до далекої Флориди чи південної Джорджії.

Додому! Додому! Цим єдиним пориванням жили всі солдати. Одні були смутні й мовчазні, інші веселі й байдужі до труднощів, але всіх їх підтримувала одна думка: війна скінчилась, і вони вертаються додому. Мало у кого з них була гіркота на душі. Гіркоту вони полишали на жіноцтво та старих людей. А самі вони мужньо билися, зазнали поразки і тепер лише одного жадали: повернутись до мирної праці на землі під стягом краю, за який точилася боротьба.

Додому! Додому! Вони не могли говорити ні про що інше — ні про битви, ні про рани, ні про полон, ні про майбутнє. Згодом вони згадають про бої, в яких брали участь, і перекажуть дітям та внукам про всякі вояцькі витівки й набіги, про атаки й недоїдання, про форсовані марші й поранення, але це буде колись, не тепер. Дехто з них був без руки, ноги чи ока, у багатьох були шрами, що нитимуть на негоду навіть на сімдесятому році життя, якщо вони до нього доживуть, але тепер усе це їх не обходило. Згодом буде інакше.

Усі вони — старі й молоді, говіркі й небалакучі, багаті плантатори й убогі фермери — одне мали спільне: нужу й дизентерію. Солдати Конфедерації так призвичаїлись до вошви, що вже не соромились чухатись навіть у присутності дам. Що ж до дизентерії —«кривавої різачки», як делікатно йменували дизентерію дами,— то вона, схоже, не оминула нікого, від рядового до генерала. Чотири роки майже голодного існування, чотири роки злиденної пайки — грубих, напівсирих та напівгнилих харчів — полишили свій слід, і кожен солдат, що зупинявся в Тарі, або щойно оклигував від дизентерії, або саме слабував на неї.

— На все конфедератське військо жодного солдата, що мав би здорові кишки,— понуро зауважила Мамка, впріваючи над вогнем, на якому готувала гірке пійло з кореня ожини — найкращий, на думку Еллен, засіб проти шлункових хвороб.— І це не янкі розбили наших жентменів. Я собі так гадаю, що це все через їхні нутрощі. Бо який жентмен може битися, коли у нього всередині вода гурчить?

Усіх до одного Мамка напувала їх своїм варивом, не марнуючи часу на дурні розпити, який у кого шлунок, і вони покірно, хоч і кривлячись, випивали свою мірку і, можливо, згадували в цю хвилину інше суворе негритянське обличчя в далекому краю і інші непоступливі чорні руки з простягненим цілющим напоєм.

Такою ж невблаганною була Мамка і в тому, що стосувалося солдатських «супутниць». Жоден завошивілий солдат не мав доступу на поріг Тари. Вона всіх спроваджувала за густий чагарник, вимагала скидати свою одежу, наділяла кожного мискою з водою та бруском лужного мила, а також ковдрами й простирадлами прикрити голизну, поки їхнє вошиве дрантя виварюватиметься у величезному пральному казані. Дарма дівчата обурено протестували, що це ж принижує солдатів. Мамка побивала їхні аргументи тим, що, мовляв, ще більше приниження буде їм самим, коли вони знайдуть на собі вошей.

Після того, як солдати почали прибувати майже щодня, Мамка рішуче заперечила, щоб їх пускати до спалень. Вона боялася, що разом з ними прослизне й якась воша. Аби зайве не сперечатись, Скарлет вирішила використати у ролі спальної кімнати застелену густим м’яким килимом вітальню. Мамка й тепер зчинила крик, що це блюзнірство — дозволити солдатам стелитися на килимі міс Еллен,— але Скарлет наполягла на своєму. Десь же їм треба спати! Отож не багато й місяців минуло по капітуляції, як ворса на килимі почала протиратись, і проступила груба основа в тих місцях, де частіше тупцювали солдатські підбори або необережно черкнула острога.

У кожного солдата дівчата жадібно розпитували про Ешлі. А Сьюлін стримано цікавилася, чи не перестрівали вони містера Кеннеді. Але ніхто з солдатів не чув про таких, та й взагалі їм не хотілося говорити про відсутніх товаришів. Досить того, що вони самі вціліли,— і нічого думати про тисячі похованих у безіменних могилах, про тих, які ніколи вже не вернуться додому.

Після кожного чергового розчарування вся родина намагалася підбадьорювати Мелані. Звісно, Ешлі не помер у таборі. Тамтешній капелан-янкі написав би їм, якби таке трапилося. Звісно, Ешлі тепер добирається додому, а це потриває якийсь час, бо табір той дуже далеко. Та навіть поїздом звідти їхати не один день, а якщо Ешлі йде пішки, як оці солдати... А чого він не написав? Люба моя, хіба ж ти не знаєш, як працює тепер пошта? Навіть там, де зв’язок відновлено, пошта діє абияк, ніякої певності нема. А що... а що, як він помер дорогою додому? Але ж, Меллі, котрась жінка-янкі неодмінно написала б про це!.. Жінка-янкі?! Де б пак!.. А чом би й ні, є там і порядні жінки. Є, безперечно є! Бог не попустить, щоб на всю країну не знайшлося жодної порядної жінки! Пам’ятаєш, Скарлет, як ми зустріли раз у Саратозі дуже порядну жінку-янкі... Скарлет, та розкажи ж про неї Мелані!

— Порядну, атож! — озвалася Скарлет.— Вона спитала мене, скільки у нас гончаків цькувати наших негрів! Я згодна з Мелані. Я зроду не бачила жодного порядного янкі — ні чоловіка, ні жінки. Але не плач, Мелані! Ешлі вернеться додому. Це ж далека дорога, і може... Може, у нього немає ніяких чобіт.

Уявивши собі Ешлі босоніж, Скарлет мало не розплакалась. Нехай інші солдати шкандибають додому, обмотавши ноги ганчір’ям — мішковиною чи окрайцем килима,— але тільки не Ешлі. Він мав повернутись верхи на доброму коні, в пристойній уніформі й начищених чоботях, у капелюсі з пером. Скарлет нестерпна була думка, що Ешлі може поневірятись так само, як усі ці солдати.

Якось надвечір у червні, коли всі мешканці Тари зібралися на тильній веранді, зосереджено спостерігаючи, як Порк розрізає першого в цьому сезоні напівдостиглого кавуна, з під’їзної алеї почувся стукіт копит. Пріссі лінькувато подалась до передніх дверей глянути, хто там, а решта зайшла у палку суперечку, чи сховати кавуна, а чи подати на вечерю, коли виявиться, що це під’їхав якийсь солдат.

Меллі й Керрін пошепки висловили думку, що треба почастувати солдата, тоді як Скарлет, знайшовши підтримку з боку Сьюлін і Мамки, нишком наказала Поркові швиденько заховати кавуна.

— Не будьте такі дурні, дівчата! Нам і самим тут ледве стане по скибці, а якщо двоє-троє зголоднілих солдатів допадуться, ми навіть покуштувати його не встигнемо,— заявила Скарлет.

Поки Порк стояв, притискаючи до себе того невеличкого кавунчика, непевний щодо остаточної ухвали, долинули вигуки Пріссі:

— Боже м’стивий! Міс Скарлет! Міс Меллі! Ходіть-но сюди!

— Хто там такий? — скрикнула Скарлет, зриваючись зі сходинок і біжачи з Меллі через хол; за ними поквапилися й інші.

«Ешлі! — промайнуло у Скарлет.— А може...»

— Це дядько Пітер! Дядько Пітер від міс Туп!

Усі вибігли на веранду перед будинком і побачили високу сиву постать старого тітоньчиного можновладця, що злазив з куцохвостої шкапи, покритої замість сідла шматком укривала. Вираз звичної гідності на його широкому чорному обличчі поволі змінювався виразом радості від зустрічі з давніми приятелями, отож вийшло так, що брови ще лишалися насуплені, а рот, схожий на пащу старого беззубого гончака, розплився усмішкою.

Всі, чорні й білі, дружно збігли сходинками й стали тиснути йому руку та закидати питаннями, але виразніше за всі інші прозвучав голос Меллі:

— А тітонька не хвора, ні?

— Ні, мем. Вона, хвала Богові, сяко-тако тримається,— відказав Пітер, суворо глянувши спершу на Меллі, а тоді на Скарлет, аж ті раптом відчули себе невідь чого винними.— Сяко-тако тримається, але на вас, молоді панночки, таки сердита, а як правду мовити, то я теж сердитий.

— Чому, дядьку Пітере? Що такого...

— І не вдавайте, ніби нічо’ не знаєте. Хіба міс Туй не писала вам раз у раз, аби ви приїхали додому? І хіба я сам не бачив, як вона пише вам, а як одержить вашого листа, то плаче над ним, що у вас, мовляв, забагато роботи на цій старій фермі, й ви не можете приїхати?

— Але ж, дядьку Пітере...

— І як ви могли покинути міс Туп саму, коли вона страх як боїться бути наодинці? Ви не згірш за мене знаєте, що міс Туп ніколи не жила сама-одна, а вже як вернула з Мейкона, то день і ніч дрижить зі страху. І вона веліла мені сказати вам в очі, мовляв, як так ви могли покинути її в скрутну годину?

— Та годі вже! — гостро перепинила його балачку Мамка, якій допекло до живого, коли він обізвав Тару «старою фермою». Хоча й правда: відкіля міський неук-негр може знати різницю між фермою та плантацією! — А у нас хіба не «скрутна година»? І хіба нам не треба, щоб міс Скарлет і міс Меллі були тут? Ще й як треба! А чого міс Туп не покличе до себе свого брата, як у неї така скрута?

Дядько Пітер кинув на неї нищівний погляд.

— Ми вже стільки літ не маєм діла з місте’ Генрі, і ми вже застарі, аби міняти свої звички.— Він обернувся до Скарлет і Мелані, які силувалися стримати усмішки.— Сором вам, молоді панночки, що полишили міс Туп саму, коли половина її приятельок померла, а половина в Мейконі, а у ’Тланті повно солдатів-янкі й вільних чорнюків-голодранців.

Обидві дівчини скрушно вислухали його догану, але думка про те, що тітонька Туп прислала Пітера сюди насварити їх і відпровадити до Атланти, здалась їм надто вже химерною, і врешті вони приснули сміхом, припавши одна одній до плеча. А Порк, Ділсі й Мамка, звісно, теж розреготалися, тішачись, якої осороми зазнав огудник їхньої рідної Тари. Сьюлін та Керрін і собі захихотіли, і навіть у Джералда на обличчі з’явився проблиск усмішки. Сміялися всі, крім Пітера, що тупцював на місці своїми здоровезними ступнями й переймався дедалі більшим обуренням.

— А нащо ти там, чорнюче? — в’їдливо запитала Мамка.— Чи ти вже так захирів, що й не захистиш своєї пані?

Пітер відчув себе вкрай ображеним.

— Це я захирів! Ні, мем! Я завше можу захистити міс Туп, як і раніш захищав. Хіба не я захищав її, коли ми втікали до Мейкону? І коли янкі прийшли до Мейкону, а вона так перелякалася, що раз за разом мліла? І хіба не я привіз її назад до ’Тланти й усю дорогу і її саму стеріг, і срібло її батенька? — Виголошуючи цю виправдальну промову, дядько Пітер аж випростався на весь зріст.— Я ж бо не про те, що не можу її захистити. Я про те, як воно збоку виглядатиме.

— Збоку?

— Атож, коли люди побачать, що міс Туп живе сама. Люди всяко говорять про незаміжніх панн, якщо ті живуть самі-одні,— вів далі Пітер, і слухачі збагнули, що для нього Туп і досі лишалася кругловидим шістнадцятирічним дівчам, яке треба оберігати від лихих язиків.— І я не дозволю, аби люди плескали казна-що про неї. Ні, мем... І не дозволю, аби вона пожильців у дім пускала лишень тому, що боїться жити сама. Я так і сказав їй: «Цього не буде, бо у вас є кревні родичі, яким тут місце». Отак і сказав. А тепер, бач, кревні цураються її. Міс Туш — вона ж як дитя мале, і...

На ці слова Скарлет і Меллі вибухнули таким реготом, що аж мусили присісти на сходинки. Нарешті Меллі витерла в кутиках очей сльози, які набігли від сміху.

— Бідний дядьку Пітере! Вибач, що я так сміялася. Справді, я й не хотіла. Їй-богу. Даруй уже мені. Ми з міс Скарлет просто не можемо тепер приїхати додому. Може, у вересні, коли зберемо бавовну, я й приїду. Але невже тітонька послала тебе сюди тільки для того, щоб ти забрав нас і одвіз додому на цій сухоребрій шкапині?

Почувши це запитання, Пітер раптом перемінився, на зморшкуватому чорному обличчі з’явилися збентеженість і переляк, щелепа одвисла. А тоді враз він стулив губи — так швидко, як ото черепаха втягує голову під панцир.

— А таки старий стаю, міс Меллі, бо ж геть-чисто з пам’яті вилетіло, чого мене сюди послано,— хоч справа поважна. Я маю листа до вас. Міс Туп не довірила його ні пошті, ні кому іншому, а веліла, щоб я сам доставив...

— Листа? До мене? Від кого?

— Та тут така річ... Вона, міс Туп, каже мені: «Ти, Пітере, гляди,— обережненько сповісти про це міс Меллі»,— а я їй кажу...

Мелі схопилася на рівні ноги, приклавши руку до серця.

— Ешлі! Ешлі! Він неживий!

— Та ні, мем! Ні! — криком закричав Пітер, а рукою тим часом нишпорячи в нагрудній кишені обшарпаного сурдута.— Він живий! Це ж від нього й лист. Він вертається додому. Він... Боже милостивий! Підтримай її, Мамко! Дай-но я...

— Не торкайсь до неї, старий бевзню! — гримнула Мамка, вчасно підхопивши Мелані, щоб не впала на землю.— Ну ж і побожний чорний віслюк! «Обережненько сповісти»! Бери, Порку, її за ноги. Міс Керрін, ви тримайте за голову. Покладім її на канапу у вітальні.

Коло зомлілої Мелані зчинилася метушня — хто наполохано щось вигукував, хто біг у дім по воду й подушки,— і за хвильку Скарлет з дядьком Пітером лишилися вдвох на стежці перед верандою. Скарлет, тільки-но почула згадку про Ешлі, наче прикипіла до місця, неспроможна й ногою ступити, і лише мовчки дивилася на старого, що розгублено простягав руку з листом. Чорне старече обличчя жалісно скривилося, мов у дитини, яку насварила мати, від його звичайної гідності не лишилося й сліду.

Спершу Скарлет несила була ні озватись, ні ворухнутись, і хоча розум її твердив: «Він живий! Він вертається додому!» — вона не відчувала радості або піднесення, а тільки якусь заціпенілість. Голос дядька Пітера — жалібний і благальний — долинув до неї з бозна-якої далечі.

— Цього листа привіз міс Туп місте’ Віллі Бер з Мейкону, він рідня нашим. Місте’ Віллі — він був у тім самім таборі, що й місте’ Ешлі. І він, місте’ Віллі, розживсь на коня, і швидко приїхав додому. А місте’ Ешлі йде пішки, і він...

Скарлет вихопила у негра з руки листа. Лист був підписаний почерком міс Туп і адресований Меллі, але Скарлет ні на мить не завагалася. Вона розірвала конверт, і на землю впала записка міс Туп. А ще у конверті лежав згорнутий аркушик паперу, заяложений від тривалого перебування в брудній кишені, затертий і обшмульганий по краях. Рукою Ешлі на ньому було надписано: «Місіс Джордж Ешлі Вілкс, через міс Сару Джейн Гамільтон, Атланта — або Дванадцять Дубів, Джонсборо, Джорджія». Тремтячими пальцями вона розгорнула його й прочитала: «Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе...»

Сльози бризнули в неї з очей, і вона не змогла далі читати, а серце так закалатало, що, здавалося, ось-ось розірветься від радості. Притиснувши листа до грудей, вона метнулася східцями вгору й у хол, проминула вітальню, де всі домашні метушилися, заважаючи одне одному, біля непритомної Мелані, і забігла до кабінетику Еллен. Вона замкнула за собою двері, впала на стару прогнуту канапу і, сміючись та плачучи, стала цілувати листа.

«Люба моя,— шепотіла вона,— я повертаюсь додому, до тебе».

Тверезий глузд підказував їм, що Ешлі — хіба що у нього виростуть крила — не дістанеться з Іллінойсу до Джорджії раніш як за кілька тижнів, а то й місяців, але мимоволі серце у кожного з них починало шалено битися щоразу, тільки-но якийсь солдат завертав на алею, що вела до будинку. Будь-яке бородате опудало могло виявитись Ешлі. А якщо не Ешлі, то, може, носієм якоїсь вістки про Ешлі чи листа від тітоньки Туп про нього. Чорні й білі, всі дружно кидалися до веранди щоразу, коли хтось підходив з алеї. Досить було з’явитись людині у формі, як кожен біг — хто з дровітні, хто з вигону чи й бавовникового поля. Протягом місяця після одержання листа майже вся праця у господарстві була занехаяна. Ніхто не хотів бути здаля від дому на ту хвилину, коли Ешлі прийде, і Скарлет менш за всіх. Тож і не могла вона вимагати від інших виконання обов’язків, коли сама занедбала свої.

Але спливали тиждень за тижнем, а Ешлі все не показувався і ніяких звісток про нього не надходило, отож поволі життя у Тарі вернулося у своє звичайне річище. Тужливе чекання теж має свої межі. Однак душу Скарлет уже почали обсідати неспокій і тривога: його ж могло дорогою спіткати якесь лихо! Рок-Айленд так далеко, і коли Ешлі звільнили з табору, він міг бути кволий та хворий. І у нього нема грошей, а дорога пролягає через край, де конфедератів просто ненавидять. Якби вона знала, де він, то послала б йому гроші, усі до останнього цента, хай навіть довелося б тут голодувати, аби тільки він швидше вернувся поїздом додому.

«Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе».

Коли вона вперше прочитала ці слова, то, охоплена радістю, зрозуміла їх так, що Ешлі повертається саме до неї. А потім, трохи охоловши, усвідомила, що він повертаєтья все-таки до Мелані, до тієї Мелані, яка відтоді носилась по будинку, співаючи з радості. Часом у Скарлет зринали гіркі думки: і чому Мелані не померла при пологах в Атланті? Це дуже добре усе владнало б. Тоді, перечекавши задля пристойності належну годину, вона вийшла б заміж за Ешлі й стала б доброю мачухою маленькому Бо. Після таких думок Скарлет більше не поривалася молитись, прохаючи прощення в Бога — мовляв, нічого такого вона не думала насправді. Страх перед Богом уже не обтяжував її.

Солдати приходили поодинці, по двоє й цілими десятками, і щораз голодні. Скарлет думала в розпачі, що вони гірші за сарану. Вона знов і знов кляла давній звичай гостинності, що розквітнув на Півдні в добу достатку, звичай, який вимагав кожного подорожнього, шляхетного чи й простого, нагодувати й напоїти — і його самого, і коня,— дати їм нічліг, та й узагалі прийняти якнайпривітніше, і лише тоді відпустити у дальшу дорогу. Скарлет розуміла, що ця доба минула на безрік, але інші в домі цього не розуміли, як не розуміли й солдати, і кожного з цих прибульців зустрічали у Тарі, мов давно сподіваного гостя.

А що черідці солдатів кінця-краю не було, то у серці Скарлет лишалося дедалі менше співчуття. Прибульці ж поглинали запаси, признач єні для мешканців Тари,— городину, над грядками якої вона гнула хребта, харчі, купувати які вона мусила за багато миль від дому. З харчами тепер було дуже сутужно, а грошей у гамані янкі не могло вистачити на вічність. Там лишилось усього кілька зелених банкнот і дві золоті монети. І з якої рації вона повинна годувати цю орду голодних людей? Війна скінчилася. Солдати вже ніколи більше не боронитимуть її оселі від ворога. Тож вона наказала Поркові, що коли в домі будуть ці гості, подавати на стіл якомога менше їжі. Так тривало, аж поки Скарлет помітила, що Мелані, яка й досі ще не зміцніла після народження Бо, бере собі лише крихти своєї пайки, а решту каже Поркові, щоб віддавав солдатам.

— Не роби цього, Мелані,— дорікнула їй Скарлет.— Ти й сама квола, коли не їстимеш як слід, то знову зляжеш, і доведеться комусь коло тебе ходити. А їм можна й недоїсти. Для них це не первина. Вони вже чотири роки так животіють’, і нічого їм не станеться, як ще трошки потерплять.

Мелані обернулась до неї, і Скарлет уперше побачила на її обличчі, завжди такому стриманому, вираз рішучої незгоди.

— Ой, не свари мене, Скарлет. Дозволь мені чинити по-своєму. Ти й не уявляєш, як це мені приємно. Щоразу, як я даю котромусь бідачиськові свою пайку, то думаю, що, може, десь там на Півночі котрась жінка ділиться обідом з моїм Ешлі, і це дає йому сили йти далі додому, до мене.

«З моїм Ешлі».

«Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе».

Скарлет без жодного слова одвела погляд убік. Але надалі Мелані помітила, що коли у них з’являлися сторонні, їжі більшало на столі, дарма що у Скарлет, може, аж душа мліла за кожним змарнованим куснем.

Коли солдати бували занадто хворі, щоб іти далі,— а таких траплялось чимало — Скарлет приділяла їм постіль у домі, хоч і не дуже охоче. Адже кожен недужий — то був зайвий рот. Та й хтось же мусив доглядати його, а це означало на одного робітника менше, коли доводилося ставити огорожу, сапати, полоти, орати. Якось верхівець, що прямував до Фейєтвілла, привіз і полишив у них на веранді одного юнака, в якого ледь просіявся русявий пушок над губою. Він знайшов цього хлопця непритомного при дорозі, перекинув через луку сідла й приставив до найближчої оселі — до Тари. Дівчата подумали, що це, мабуть, один з військових курсантів, посланих на фронт, коли Шерман наступав на Мілледжвілл, але з певністю так і не довідались, бо хлопець помер, не прийшовши до пам’яті, а в кишенях у нього нічого не знайшлося, що допомогло б встановити, хто він.

Симпатичний це був хлопчина, очевидячки, з благородної сім’ї,— і десь там на півдні його мати не відводить очей від дороги, гадаючи, де забарився її син та коли він вернеться додому, так само, як вона й Мелані з відчайдушною надією придивляються до кожної бородатої постаті на дорозі. Поховали незнайомця на родинному кладовищі, поруч з трьома малюками О’Гарами, і Мелані, поки Порк засипав труну землею, гірко плакала над небіжчиком, думаючи, чи не зробить хтось далеко такої самої послуги її рослявому Ешлі.

Так само, як той безіменний юнак, потрапив до них і Вілл Бентін — його, зімлілого, привіз до Тари, перекинувши через сідло, котрийсь товариш по вояцькій долі. У Вілла була важка форма запалення легенів, і дівчата, вкладаючи його в ліжко, боялися, чи не піде й він невдовзі вслід за тим першим хлопцем на кладовище.

Він мав характерне блідаво-малярійне обличчя, як то буває у дрібних фермерів з південної Джорджії, ясно-рудяве волосся й блякло-голубі очі, які навіть у маренні зберігали терплячий і лагідний вираз. Одну ногу він втратив на війні, і під коліном мав абияк примоцьовану до кульші обстругану дерев’янку. У Тарі не сумнівалися, що він з простої фермерської родини, так само як не мали сумніву в тому, що похований незадовго перед тим хлопець був сином плантатора. Як дівчата це визначали — вони й самі не змогли б пояснити. Адже Вілл був не брудніший, і не заросліший, і не більш завошивілий, ніж багато хто з джентльменського стану, що їх заносило до Тари. І мова його в безпам’ятстві була не більш неправильна, ніж у близнюків Тарлтонів. Але дівчата просто інстинктивно — як ото з першого погляду розрізняють, де расовий кінь, а де безпородний,— відчули, що він не з їхнього кола. Хоча це знання анітрохи не завадило їм докласти всіх зусиль, аби врятувати йому життя.

Виснажений за рік перебування у неволі в янкі, змучений тривалими мандрами на своїй кепсько припасованій дерев’янці, він не мав сили здолати хворобу й цілі дні лежав у ліжку, стогнав і поривався схопитись на ноги, знову й знову переживаючи ті битви, крізь які довелося йому пройти. Але жодного разу в усіх своїх мареннях не покликав він ані матері чи дружини, ані сестри чи нареченої, і це вельми непокоїло Керрін.

— Мусить же людина мати якихось родичів,— казала вона.— А у нього так наче нема жодної рідної душі на світі.

Та попри всю свою знемогу він був таки хваткий до життя і невдовзі — завдяки ще й доброму доглядові — почав оклигувати. І ось одного дня він розплющив блідо-голубі очі й цілком уже свідомим поглядом роззирнувся по кімнаті, і побачив Керрін, що сиділа коло ліжка, перебираючи чотки, а ранкове сонце променилося на її русявому волоссі.

— То ви — таки не сон, виходить,— промовив він глухуватим безбарвним голосом.— Сподіваюся, я вам не завдав надто багато клопоту, мем?

Одужування його тривало довго — він тихо лежав і все дивився у вікно на магнолії, і ніхто не відчував ніякої особливої тяготи від його присутності в домі. Керрін він подобався своєю мовчазністю, умиротвореною і ненав’язливою. Спекотної пополудневої пори вона, бувало, годинами сиділа біля недужого, без жодного слова обмахуючи його віялом.

Керрін взагалі майже не розмовляла в ці дні, коли, тендітна й звійна, мов привид, снувала по дому, виконуючи повинності, на які ставало у неї сили. І часто молилася; Скарлет щоразу, як заглядала без стуку до сестриної кімнати, заставала Керрін на колінах перед ліжком. Видовище це дратувало Скарлет, якій здавалося, що час на молитви минувся. Якщо Бог визнав за доцільне покарати їх так, то виходить, що він не потребує їхніх молитов. Релігія для Скарлет завжди була чимось на кшталт угоди. Вона обіцяла Богові добре поводитись, якщо він посприяє їй у тій чи іншій справі. Але що Бог, на її думку, часто-густо порушував погоджені умови, вона тепер вважала себе вільною від будь-яких зобов’язань перед ним. Отож, застаючи найменшу сестру навколішках тоді, коли слід було б перепочивати по обіді або лагодити білизну, Скарлет вважала, що Керрін у такий спосіб ухиляється від своєї частки спільних їхніх клопотів.

Ось про це вона й сказала Віллові Бентіну одного дня, коли він уже міг сидіти в кріслі, і була трохи таки вражена, почувши, що він відповів рівним тихим голосом:

— А й нехай вона собі це робить, міс Скарлет. Від цього їй легше на душі.

— Легше?

— Атож. Вона ж молиться за вашу маму й за нього.

— «За нього»? За кого це?

Блякло-голубі очі Вілла подивились на неї з-під білявих вій без будь-якого подиву. Здавалося, ніщо не може здивувати або вразити його. Мабуть, він надто багато спізнав у житті несподіванок і розучився дивуватися. Йому зовсім не здалося незвичайним, що старша сестра не знає, яка таємниця на серці у молодшої сестри. Він сприйняв це так само природно, як і ту обставину, що Керрін звірила свою таємницю йому, зовсім сторонньому для неї.

— За свого кавалера, за Брента, як його там на прізвище,— того самого, що загинув під Геттісбергом.

— За свого кавалера? — перепитала Скарлет.— Оце маєш! І він, і його брат були моїми кавалерами.

— Справді, вона мені це казала. Чи не всі юнаки в окрузі упадали коло вас. Але все-таки він став її кавалером після того, як ви його знехтували, і коли приїздив востаннє у відпустку з війська, взяв з нею заручини. Вона каже, що їй більш ніхто з хлопців не подобався, тож молитва ця — для неї полегкість.

— Ну й дурниці! — відказала на це Скарлет, відчувши, однак, легенькі ревнощі.

Вона не без цікавості подивилась на цього довгов’язого юнака з гострими плечима, рудуватим волоссям і спокійним упевненим поглядом. Отже, йому відомо про її рідню навіть таке, чого вона не знає, хоч мала б знати. Он воно чого Керрін снує сновидою та все молиться Богові. Але це у неї минеться. У скількох дівчат загинули наречені, у молодих жінок — чоловіки, і всі якось примиряються з цим. Ось і вона сама примирилася із втратою Чарлза. А в Атланті вона знала одну жіночку, яка тричі вдовіла за час війни і все одно не перестала цікавитись чоловіками. Усе це Скарлет і виклала Віллові,— але він тільки похитав головою.

— Міс Керрін не з таких,— упевнено сказав він.

З Віллом приємно було розмовляти, бо сам він говорив мало й умів уважно вислуховувати. Скарлет ділилася з ним своїми клопотами щодо сівби, прополювання й розпушування грунту, відгодівлі свиней та розведення корів, і він давав їй слушні поради, бо, як з’ясувалося, мав був невеличку ферму в південній Джорджії і двох рабів-негрів. Він знав, що тепер його негри дістали волю, а ферма поросла бур’янами та самосійним сосняком. Єдина його родичка, сестра, кілька років тому разом з чоловіком перебралася до Техасу, тож він лишився одинцем на білому світі. Хоча, здавалося, він переживав за цим не більше, ніж за втраченою ногою, яка лишилася на полях Вірджинії.

Так, для Скарлет приємністю було розважити душу в товаристві Вілла — після цілоденної тяжкої роботи, буркотні негрів, вередів та скімлення Сьюлін, повсякчасних розпитувань Джералда, де Еллен. Віллові вона могла розповісти все. Вона навіть зізналася йому, що вбила янкі, і розпашіла від гордості, коли він похвалив її двома словами:

— Добра робота!

З плином часу всі мешканці Тари знайшли дорогу до кімнати Вілла й стали приходити до нього зі своїми турботами — навіть Мамка, попервах досить стримана з ним, бо ж він не належав до благородної публіки й мав лише двох рабів.

Тільки-но спромігшись шкутильгати по дому, він заходився до роботи: почав плести козуби з дубового луб’я й лагодити меблі, що їх поламали янкі. А ще Вілл умів доладно різьбити — Вейд просто по п’ятах ступав за ним, бо він різьбив для нього різні цяцьки, єдині справжні іграшки у малого. Під опікою Вілла можна було безпечно залишати Вейда й обох немовлят, коли всі розходились у своїх справах: він справлявся з ними незгірше за Мамку, а Меллі перевершувала його тільки в тому, що могла швидше заспокоїти чорного й білого малюків.

— Ви страшенно добре поставилися до мене, міс Скарлет,— сказав він якось,— а я ж ніхто вам, зовсім чужий. Через мене ви мали багато клопоту й мороки, отож коли ви не проти, я хотів би пожити тут ще якийсь час і по змозі допомогти вам, щоб бодай дечим відплатити за вашу ласку. Повністю я повік не розплачуся, бо життя людське таке, що нічим його не оплатиш.

Отак він залишився у Тарі і звільна й непомітно велика частка тягаря, що лежав на плечах Скарлет, сама собою перемістилася на його кощаві плечі.

Був уже вересень, пора збирати бавовну. Погідно світило надвечірнє сонце, Вілл Бентін сидів на сходинках веранди перед будинком і тихим розміреним голосом розповідав, як дорого має обійтись очищення бавовни на новій бавовноочисній машині під Фейєтвіллом. Але сьогодні він там розвідав, що можна буде заплатити на чверть менше, якщо на півмісяця надати коня з візком до послуг власникові машини. Він, правда, домовлятися не став, вирішивши спочатку переговорити про це із Скарлет.

Вона подивилася на худорлявого юнака, що сидів у неї біля ніг, спираючись на колону веранди, і жував соломинку. Мамка таки мала рацію, коли не раз твердила, що сам Господь послав їм Вілла. Скарлет і сама себе часто запитувала, як вони дали б раду Тарі протягом цих кількох останніх місяців, якби не він. Вілл ніколи не бував дуже говірким, ніколи не виявляв ані надмірної жвавості, ані зайвого інтересу до того, що діялося довкола нього, але знав усе про всіх у Тарі. І робив діло. Робив мовчки, терпляче й уміло. Він мав лише одну ногу, а проте справлявся з усім швидше, ніж Порк. І ще він умів спонукати Порка до роботи, що, як на Скарлет, було сущим дивом. Коли на корову напали кольки, а коня підкосила якась таємнича хворість, що мало не звела його на той світ, Вілл днював і ночував біля них і таки виходив обох. До всього того Скарлет поважала його за вміння вигідно спродатися і скупитись, бо, бувало, вибирався він уранці з кошиком-двома яблук, солодкої картоплі та іншої городини, а повертався з насінням, шматком тканини, борошном та ще чимось таким, чого вони потребували, і Скарлет розуміла, що сама вона нізащо стільки всього не накупила б, хоч і як добре навчилася торгуватись.

Поступово він перейшов на статус, так би мовити, члена родини, і влаштувався спати на розкладному ліжкові у гардеробній кімнатинці опостінь з Джералдовою спальнею. Про те, щоб виїхати з Тари, він не заводив мови, сама ж Скарлет, побоюючись, що він їх покине, уникала будь-яких розпитувань. Часом вона подумувала, що якби він був з кращої родини й мав трохи самолюбства, то вернувся б до своєї домівки, навіть якщо від неї зосталося саме попелище. Але навіть у ці хвилини вона ревно жадала, щоб він лишався у них якомога довше. Це ж набагато певніше себе почуваєш, коли в домі чоловік!

Скарлет також думала, що коли б у Керрін тями було хоча б як у миші, вона помітила б, як Вілл накидає на неї оком. Скарлет була б незмірно вдячна Віллові, якби він попросив руки Керрін. Звичайно, як на довоєнну міру, він зовсім не відповідний жених для дівчини з їхньої родини. Він же не належав до стану плантаторів, хоч його не можна було залічити й до білої голоти. Просто він був собі звичайний незаможний фермер, малоосвічений, не дуже підкутий у граматиці, не обізнаний з деякими добрими манерами, що їх, на думку родини О’Гар, повинен мати кожен джентльмен. Та його й узагалі не можна було назвати джентльменом, як вирішила зрештою Скарлет. Мелані ж палко захищала його, кажучи, що така добросерда людина, така чуйна до інших з природи своєї шляхетна. А от Еллен, то вона — Скарлет була певна — зімліла б на саму думку, що її дочка може взяти шлюб з кимось таким, як Вілл, але життя тепер часто примушувало Скарлет нехтувати материні заповіді. Чоловіків була обмаль, дівчата мусили за когось виходити заміж, та й господарство потребувало чоловічого догляду. Однак Керрін, щодалі глибше поринаючи у свій молитовник і що день, то більше втрачаючи зв’язок з реальним світом, ставилася до Вілла хоч і лагідно, але наче до брата: він став для неї так само звичним, як і Порк, та й годі.

«Якби Керрін відчувала бодай одробину вдячності за те, що я для неї зробила, то вийшла б за нього заміж і не відпустила б його звідси,— обурено думала Скарлет.— Але ні, вона мусить день і ніч побиватись за тим дурним хлопчиськом, що, мабуть, і не думав про неї всерйоз».

Та хоч би там як, а Вілл і далі залишався в Тарі, і чисто ділові стосунки, що склалися з ним у Скарлет, були їй приємні й вельми корисні. Адже попри всю свою незмінну шанобливість до здитинілого Джералда, саме в ній він бачив справжню господиню дому.

Вона схвалила Віллів план винайняти коня, дарма що це позбавить їх на певний час транспортного засобу. Найдужче Сьюлін буде цим пригнічена. Для неї не було більшої втіхи, як проїхатися до Джонсборо або Фейєтвілла вдвох із Віллом, коли той вибирався туди у справах. Вбравшись у те порівняно краще шмаття, що можна було назбирати в жіночої половини мешканців Тари, вона відвідувала давніх приятельок, вислуховувала плітки з усієї округи й знову відчувала себе колишньою панночкою О’Гарою. Сьюлін ніколи не пропускала нагоди втекти з плантації і покрасуватись серед людей, які не знали, що вона сама гне спину на городі й прибирає постіль.

«Нашій Гордійці хоч-не-хоч доведеться два тижні понудитися вдома,— подумала Скарлет,— а ми вже муситимем терпіти її буркотню й вереди».

На веранду до них вийшла Мелані з дитиною на руках — вона розстелила на підлозі стару ковдру і пустила малого Бо, щоб там повзав. Після листа від Ешлі вона весь час то радісно наспівувала, то проймалася гнітючою тривогою. Але й у веселощах, і в смутку однаково була надто вже схудла й бліда. Свою частку роботи вона виконувала не нарікаючи, хоч і почувала себе не дуже добре. Старий доктор Фонтейн визначив її стан як суто жіночу недугу і підтвердив висновок доктора Міда, що їй взагалі не треба було родити. Він відверто заявляв, що других пологів вона не витримає.

— Сьогодні у Фейєтвіллі мені трапилась цікава штуковинка,— промовив Вілл,— і я привіз її, щоб ви подивились.

Він пошпортався в задній кишені штанів і дістав ситцевий гаман з луб’яними прокладками задля цупкості, що пошила йому Керрін. Розгорнувши його, він видобув звідти конфедератську банкноту.

— Знаєте, Віллє, якщо для вас гроші Конфедерації чимось цікаві, то для мене — зовсім ні,— різкувато озвалася Скарлет, яка не могла без роздратування дивитись на ці папірці.— Он у тата в скриньці їх цілі три тисячі, і Мамка все не дає мені спокою, щоб я дозволила позаклеювати ними щілини в мансарді, а то їй там тягне. Мабуть, так і треба зробити. Бодай хоч якась буде з них користь.

— «Всевладний Цезар вмер і спорохнів»[34],— процитувала Мелані, сумовито всміхаючись.— Не роби цього, Скарлет. Збережи їх для Вейда. Колись він пишатиметься ними.

— Про «всевладного Цезаря» я нічого не знаю,— спокійно мовив Вілл,— але ось до Вейда те, що я привіз, якраз і стосується, міс Меллі. Я маю на увазі віршик, приліплений тут на звороті. Міс Скарлет, я знаю, до віршиків не дуже охоча, та цей, може, їй і сподобається.

Він обернув банкноту на другий бік. Там було наклеєно клаптик обгорткового паперу, списаний блідим саморобним чорнилом. Вілл кахикнув і не без напруження став повільно читати.

— Називається так: «Рядки на звороті конфедератської банкноти»:

— Ой, як чудово! Як зворушливо! — скрикнула Мелані.— Скарлет, ні в якому разі не віддавай ці гроші Мамці обклеювати мансарду! Це ж не просто папірці, треба зберегти їх, щоб вони були, як отут сказано, «за пам’ятку людям».

— Та не будь така сентиментальна, Меллі! Папір — це тільки папір, а в нас його зовсім мало, і мені набридло вічно чути бурчання Мамки, що у мансарді протяги у шпаринах. А коли Вейд підросте, в мене, сподіваюся, буде для нього досить зелених банкнот замість цього конфедератського непотребу.

Поки вони розмовляли, Вілл помахував банкнотою в руці, приманюючи малого Бо повзти до нього. Нараз він підвів голову, приклав долоню до очей і глянув на алею від дороги.

— Маємо гостя,— сказав він, мружачись від сонця.— Ще один солдат.

Скарлет простежила за його поглядом і побачила знайоме видовище: кедровою алеєю, схиливши голову й натужно переставляючи ноги, йде бородань у лахманах з решток синьої та сірої уніформ.

— А я вже гадала, що солдати всі перейшли,— промовила вона.— Сподіваюся, цей хоч не дуже голодний.

— А по-моєму — голодний, навіть дуже,— коротко зауважив Вілл.

Мелані підвелася з місця.

— Піду скажу Ділсі, нехай поставить ще одну тарілку,— сказала вона.— І попереджу Мамку, щоб не зразу стягувала одежу з бідолахи і...

Вона так різко урвала мову, що Скарлет у подиві перевела на неї погляд. Худенькою рукою Мелані трималася за горло, наче її щось душило, і було видно, як під білою шкірою швидко пульсує жилка. Обличчя у неї пополотніло, а карі очі неприродно розширились.

«Зараз вона знепритомніє»,— подумала Скарлет, пориваючись на ноги, щоб підтримати її за плече.

Але Мелані блискавично відкинула її руку й метнулася вниз східцями. Вона летіла по стежці, посиланій жорствою, так легко, мов птах, вицвілі спідниці маяли за нею, а руки були простягнені вперед. І враз Скарлет відчула немов удар під серце: їй усе стало ясно. Вона прихилилася до колони й стала дивитись, як солдат підвів лице, покрите розкошланим русявим заростом, і, втупившись у будинок, застиг на місці, наче не мав сили ступнути ще крок. Серце у неї завмерло, а тоді шалено закалатало, у той час як Меллі, скрикнувши не знати що, кинулась в обійми цьому брудному солдатові, а він схилив голову до її обличчя. В раптовому пориві Скарлет шарпнулася вниз, але Віллова рука стримала її, вхопивши за поділ сукні.

— Не заважайте їм,— тихо сказав він.

— Пусти мене, дурню! Пусти! Це ж Ешлі!

Він, однак, не послабив стиску.

— Адже він усе-таки її чоловік, хіба ні? — стримано запитав Вілл, і Скарлет, безтямна від радості й безсилої люті, глянула Віллові в обличчя й побачила у спокійній глибині його очей зрозуміння та співчуття.