Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Розділ 1 Дорогою до схід’ Сонця

Лютий 1925 р.

…Шабля в руці горіла. Крива, з дамаської криці, довга як карабеля — гостре, як бритва лезо наче вкрите слюдою. Срібна насічка блищала під сірим небом, лякаючи ворогів своїм блиском. Важке руків’я і широке лезо, удар якого навпіл розсікав будьонівця у шинелі. Замашна криця в руці звична і вселяє спокій. Здається, вкотре прийшов час вмирати! В рай відлітає душа вікінга, що міцно стискає меч перед смертю! Концентрація, думка про зброю, ребриста і вірна рукоять шаблі — відволікає від страху! Тільки той, хто в бою загинув, на висоті духовного сплеску, вільний навіть у смерті — достойний раю! Це і є він — шлях воїна!

У сніговій хурделиці раптом з'явилася «трьохлінєйка», а над нею лице в рогатій шапці. Максим навідліг рубонув «будьоновку», аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом. Втер чужу теплу кров змерзлим в лід рукавом і пришпорив коня. За хурделицею козаки проскочили червоноармійський заслін, порубавши міліцію на капусту. Десь там, за суцільною стіною снігу, за відділом йшла погоня…

Другу добу загін плутав сліди, відходячи до Звенигори. Далі мало бути легше — через Хлипнівський, Майданівський, Будищанський ліси, на Будище, Завадівку, Білозір’я, — лісами до Холодного Яру На Звенигорі колись був замок, на вежі дзвін, у який били, коли йшли татари. Кажуть, діди на горі б'ють на сполох, як бачать ескадрони Будьонного. Били — поки «рєвкоми» не потягли всі дзвони…

У полях навколо чекали засідки. З тридцяти козаків шестеро були поранені. Кількоро залишились лежати в снігах. В запалених очах живих горіла затята впертість. Це були найкращі бійці. Останні. Які витримали найважчі іспити зими одна тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року — іспити зневірою. І серед них — тридцятирічний сотник Звенигородського коша, отаман Максим Рудинський…

Розділ 2 Рудинські. Конон

Про закваску старого Конона Рудинського в Звенигородці й до сьогодні ходять легенди. А якщо навіть і не так, то впертий рід його на кутку до сих пір звуть від його імені — «конончуки» — а це, мабуть, саме по собі говорить про дещо. Про те, можливо, свідчив і дім, який Конон побудував сто тридцять літ тому, закінчив його в день, коли сам відзначив сорок два роки, і який простояв по сьогоднішній день тринадцять десятиліть і мав шість просторих кімнат, дві веранди, п'ятнадцятиметрову кухню і кімнату куховарки — себто і тепер був кращим за значну більшість хатин, що їх наваяли люди в Містечку за двадцять останніх — і самих благополучних «совєцьких» років.

Старий конончуківський дім — складений з дубових балок, що й через сто тридцять літ сокира відскакує від них з металевим дзвоном — обкладений пласкою цеглою з орлами на боках, твердою, мов граніт, ще царських заводів, фарбований щовесни Марією Рудинською в сліпучо-білий колір, з блакитними вставками навколо вікон, з просторим ганком, великим міцним дахом, який Віктор Рудинський щоліта фарбував «сєрєбрянкою». Дім і тепер мав знадвору вигляд міцний і хазяйський.

Пам’ять про Конона передавалась у покоління. Знали, що досить незвичне ім'я він успадкував від свого прапрапрадіда, а того, в свою чергу, назвали на честь якогось пращура — воя князівської дружини. Як воно там не було, а ім'я те пішло, як кажуть одні, — з варязьких дохристиянських підвалин, з вікінгів, а інші стверджують, що й племена древніх русів мали задосить скандінавського коріння. Достеменно відомо, що найстаріший з відомих роду Рудинських мав важкий характер, відголоски якого гуляли по всьому роду як спадкова риса, що передається нащадкам.

А ще в роду Конона була своя страшна таємниця. Що таємниця страшна, малий Роман — найменший з праправнуків самого Конона — зрозумів ще років з шести, коли взагалі почав щось тямити у цьому світі. Таємницю знала стара-престара баба Келя, яка змалку доглядала Романа. Баба першою почала його звати: «Ром» — мабуть, тому, що була дуже древня й не могла вимовити трохи рідкісне ім’я.

Треба сказати, що баба Келя в роду вважалася найстарішою, любила випити чарочку й міцно зв’язувала паростки роду. До її гостинного дому візитували родичі з Литви й Франківська, з Москви, Полтави і Кривого Рогу. А тітка (для Романа — баба) Келя вміла всім догодити й влаштувати справжній відпочинок на кілька тижнів.

І от якось, коли приїздив з Вільнюса син баби Ані, тепер уже «литовець», старий Алєкс (Сашко) Рудинський, за столом зайшла розмова про Романового діда Івана Гавриловича, а тоді про те, що, кажуть, начебто дід Іван й зовсім не син старого Гаврила, а…

Тут баба Келя раптом замахала руками й, незважаючи на свій древній вік, жваво скочила, кинулася до Алєкса з криком: «Та син, син!!» — й засунула тому в рота добру стопку тернівки.

Батько Рома — Віктор Іванович Рудинський — в цей час саме вийшов з хати й нічого того не бачив. А коли повернувся, то розмова йшла собі про те та се, й Івана Гавриловича вже не торкала.

Отоді вперше Ром зрозумів, що в роду є якась «страшна» таємниця — раз така мудра й спокійна, мов удав, жінка, як його баба Келя, так злякалась одного спомину про якогось там Кононовича…

Потім Алєкс подарував Рому копію справжнісінької «Волги», в якої відчинялись дверцята, і Ром забув про таємницю надовго, аж до наступного разу, коли баба Келя знов дивно велася на усякі загадки. Враження дивини й загадковості спливало знову і знову — коли тому траплялась нагода.

А взагалі вдача в роду була чіпка й хазяйська. Конон Рудинський свого часу тримав табун коней, був «купцем» і мав у власності землю, на якій потім розмістилася ціла вулиця понад струмком Погибни. У сімдесят шість літ він сам, без сторонньої допомоги, міг завалити кабана і рубав його точно навпіл, на дві однаковісінькі половини від п'ятака до самого кінчика хвоста.

Як то часто буває, такий вольовий і достеменно деспотичний чоловік одну за одною народжував самих дочок. І лише останнім, на склоні літ народив Конон наслідника, якому дали ім'я Гавриїл.

Гаврило також мав коней і тримав стайню, а вже у нього, як стверджують всі нащадки, з'явилося двоє синів, яким і розділили потім Кононову землю, Іван і Олекса, а також дочки: Маня, Ганна, Мотря, Полина й Келя. Як те й повелося з часів Конона, у батьківській просторій хаті залишався з сім'єю старший син — спочатку Гаврило. А з Іваном знову вийшла цікава історія. Ром звернув увагу на те, що хоча Іван був наймолодшим з синів — але батьківський дім перейшов у спадок саме йому! Причому різниця в віці між ним і Олексою була досить великою.

Це дивне явище ніхто не міг пояснити. Баба Келя щось собі мимрила під ніс, а в роду ходили чутки, що Гаврило Рудинський чи то воював в гарнізоні, чи в гайдамаків, чи закопав десь у яру шаблю й нагана, як у двадцятих роках все скінчилось.

Кажуть, Олекса перебудував собі під хату кононівську клуню, син старшої дочки Конона — Федь звів хату на горбі ліворуч, і хазяйнували всі як годиться — теж мали коней, займались ділами купецькими, вирощували врожаї. Пізніше Іван вивчився в Києві на інженера, тож саме з Івана відгалужилась парість «інтелігентської'» породи, яка з болем і напругою відривалась від землі Конона — та ще й у часи, коли ніхто не сказав би чи то на краще.

Дід же Іван одружився на красуні Єфросині — після якоїсь довгої і шаленої історії, з відлученнями від роду і втечею з дому, бо рід Конона інколи відрізнявся шаленством й трагічними історіями в коханні.

Розділ З Турецький гамбіт

Вересень 1914 р.

Улітку 1914-го — у свої двадцять років — Максим Рудинський уперше гостював у дядька Йосипа на Кубані. То аж туди завіявся материн козацький рід у сиві часи, коли рештки запорожців були змушені переселитися на Кавказ.

Пам’ятаючи свого славного предка — запорожця Максима Маламуру, в честь якого його й було названо, Максим захоплено прийняв збори кубанського війська. Казали, козаки готуються «воювати турка» — саме так, як це робив його прославлений предок.

Максим просився у військо добровольцем. Поки йшли збори, ніхто не знав, де і як будуть воювати кубанці. Кілька полків станичників сформували і відправили на Західний фронт, куди потрапив і дядько Йосип. Максим чекав другу чергу і вже місяць тинявся в таборі на зборах.

16 жовтня 1914 року все навколо прийшло в нервовий рух. Станичники казали, що імператор Микола Другий оголосив війну Туреччині. Саме цього дня турецькі кораблі раптово напали на рейди Севастополя і Одеси. Крейсери під турецькими прапорами обстріляли торговельні й військові судна в бухтах і відійшли назад у море.

Тепер усі знали: воювати будуть зі споконвічним, знайомим ворогом, з яким воювали діди, прадіди й прапрадіди — запорожці. З турком. Сорок років тому турка били. І сто років тому — били. І триста років тому — також били! Тому станичники знаходились в піднесеному, радісному і збудженому настрої — ось і прийшла їхня черга. Війна! За те й мали козаки в станицях привілеї, і земля була не поміщицька — їхня! Кожне село на Дону й на Кубані мріяло мати статус станиці, а заробити його могли сини своєю хоробрістю! І горе станиці, яку за якісь провини — або й просто за списком — розжалували в село. Кожна сім’я виряджала на війну одного-двох, а то й і три, і п’ять воїнів. Кожний кубанець брав свого коня й свою збрую, інколи шаблю чи гвинтівку. Казали, що кубанські станиці зібрали на війну більш як 20 кінних полків — тобто майже 22 тисячі вершників.

Максим потрапив у Козачу дивізію, яка мала три полки: Запорізький, Уманський і Кубанський. Уже наприкінці жовтня дивізія перейшла турецький кордон, який проходив по річці Аракс.

Розділ 4 Шабля Орла

Осінь 1914 — весна 1915 pp.

— Шашка должна бить льогкой, как пєро, острой, как брітва і гібкой, как лоза. Кто носіт тяжолую шашку — тот нє надєєтся на умєніє! — казав майстер-черкес Абдулвагід Рамазанов Максиму, коли кував йому шаблю. Кував клинок два тижні, поки Рудь відлежувався в черкеському аулі після поранення. Ще навіть не був в боях — їхали з полком через перевал, як раптом звідкись згори бахнули постріли. Поранили двох козаків, а Максиму куля ковзнула по литці. Добре — коня не зачепила…

Загартовував Абдул розжарену шашку вітром, верхи на коні — бо тільки обвітрена гірським повітрям на швидкості, знаній тільки самим майстром, сталь набувала твердості з поверхні, і гнучкості всередині.

— Чем ми біться будем среді гор отвєсних? Шашкамі рубіться будем. Шашка не обманєт, коль рука нє дрогнєт! Так сказал великий Ахмад Автурінскій!

— А хто він був, той Ахмат? — питав знічев’я Рудь.

— То вєлікій кавказскій гєрой, — казав йому вкотре Абдул, і Максим дрімав знов на зручному глиняному лежаку біля самої кузні.

Достоїнства шашки Абдулвагіда Рудь не раз оцінив у боях з турками пізньої осені 1914-го. Сніг до пояса, мороз до тридцяти градусів! Обмерзлі пальці, діряві черкески. Тільки шаблі начищені до блиску! Такими прийняли кубанці поєдинок з відбірними військами Евер-паші. Відірвана від тилів, напівголодна і роздягнена Кавказька армія просувалась далеко в глибину ворожих земель. Запорізький полк кубанців переправився з правого берега річки до станції. Командира полку убило. Пластуни і кіннота кілька разів ходили в атаки. Коли битва за станцію була майже програна, в бій кинули останній резерв — дві сотні кубанських розвідників-пластунів. Ті перейшли вбрід льодяну листопадову річку й мокрі й беззвучні виникли, мов привиди, в тилу ворога. Мовчки, без єдиного пострілу зійшлись врукопаш, багнетами покололи турків, й відкинули, ошелешених, далеко за місто.

У тому бою Рудь з пластунами захопив дві ворожі гармати, за що був нагороджений Георгіївським хрестом четвертого ступеня.

Тієї зими шашка Абдулвагіда не раз рятувала життя Максиму.

Та свою справжню і дивовижну шаблю він добув, як і личить козаку, в найкровопролитнішому і важкому бою.

…Полк ішов у розвідку в Персії, виславши вперед три офіцерські роз’їзди — три відділи кавалерії. Внизу блищала старовинна річка Євфрат. Максим багато читав про неї в університеті, — про «колиску цивілізацій». Таємниці шумерів, перша писемність, клинопис — Рудь ніколи не думав, що колись опиниться тут як… завойовник.

Кіннота курдів пропустила роз’їзди вперед і вирубала їх упень. Вісім тисяч диких курдських наїзників хлинули з гір і за кілька хвилин затопили долину. З ущелин висотувались залишки козаків Третього полку, яких розбили курдські орди. Сурмачі сурмили атаку.

— Якийсь придурок стріляв у мене з кремнієвої рушниці. Де він її тільки взяв? Бурку не пробив. Тож кажуть: козацька бурка — м’яка броня, — спокійно щупає бурку пальцями земляк Кость Покотило. Його біляве волосся підстрижене коротко, по-козацьки, суворий профіль з орлиним носом випромінює силу.

— Ага, броня. Спробуй багнета — тоді побачиш, що то за броня…

— Мало нас! — сказав хтось з молодих поруч.

— Козаків мало не буває! — суворо прогудів над вухом старий сотник Субота.

Сотня Максима вишикувалась поруч з дев’ятою сотнею — всього полк у тисячу двісті козаків — і по команді, зімкнутим строєм навально пішла донизу.

З ущелини застукотіли кулемети кубанців-піхоти, козаки навально вдарили по юрбі ординців, скинули ціле їхнє крило в річку. Переслідуючи супротивника, Максим помітив серед курдів турецькі фрески і прапор з червоною зіркою і півмісяцем. Серед десятка аскерів на прекрасному рудому жеребці намагався вийти на косу багато вдягнений турецький воєначальник у сіро-голубому мундирі з золотими погонами, в чорній папасі з золотими галунами. Максим пришпорив коня, за ним пішли Шрам, Покотило, Голуб і ще зо три десятки козаків. З розгону врубавшись у лінію турків, Максим пробив дорогу до штандарта з півмісяцем. Тут чи не вперше в бою він відчув недолік кавказької шашки. Двометровий аскер бив величезним загнутим донизу ятаганом, викресуючи іскри з криці, й Рудь відчував, що його легенька, гостра як бритва Абдулвагідова шашка ледь-ледь витримує той навальний натиск. На щастя, аскера звалив хтось із наших з «гвинта», а Максим прорубався до штандарта й вдарив турка, не доміряючись і куди.

Ефенді виявився міцним горішком. Він легко відбив удар, якось незвично крутив шаблею над головою й сам атакував дуже жорстко, і в той же час м’яко, на волосину від смерті — аж різанув на Рудинському одяг. Тим часом охоронці-аскери відтіснили Максима від турка, але він вихором крутнувся навколо, зненацька зайшов під ліву руку, і, мов блискавка, вразив чорну папаху. Покотило поруч вже розмахував турецьким штандартом, потім зрубав його й кинув собі поперек сідла.

— Георгій — твій, Костю! — крикнув Рудь Покотилу. Навальна козацька лава затопила косу і турецькі фрески одна по одній впали під її плином.

Коли турки полягли на півострові всі до одного, Рудинський зупинив розгарячілого коня і окинув оком берег Євфрату. З гір спускались все нові й нові хвилі курдських вершників, переходили міст і вливались в ущелину. Тре’ йти на відступ! Він з жалем подивився на свою дуже пощерблену ятаганом шашку, а тоді глянув на вбитого офіцера. Рудий жеребець конав на піску від кулі, і його дострелили козаки. А жаль. Гарний був кінь! Ефенді лежав на боці, підвернувши під себе руку, і з-під нього виглядала дивної роботи… шабля. Не ятаган, не курдської чи кавказької роботи шашка — а саме дорога шабля, наче європейського взірця, але й не зовсім, схожа на драгунку чи карабелю. Максим скочив з коня, підважив важке, мовби живе тіло полковника й взяв до рук ще тепле срібне руків’я. Щоб забрати його з рук мертвого турка, прийшлося один за одним розгинати ще гнучкі, але вже хололі пальці. Вони мертвою хваткою зімкнулися на ефесі. Не випустив зброю з рук навіть перед лицем смерті. Справжній воїн! Карі очі турка миттєво затягало смертною пеленою. Максим нагнувся і долонею закрив ефенді очі. Наче віддав шану хороброму ворогові. Прости, брате, скоро я також прийду слід за тобою. Двадцять-п’ятдесят років нічого не значать у погляді Світу!

Рудь швидко зняв з тіла ремінь з піхвами, вкинув у них вологою слюдою блискуче широке лезо й злетів у сідло одночасно з командою: «Сотня, на відступ марш-марш!».

Перешикувавшись у лінію колон, полк почав відступати уступами, назад до перевалу. З ущелини кубанці вийшли з величезними втратами.

Коли Максим після бою показав домаху Степану Суботі, той з подиву аж присвиснув. Взяв у руки, уважно оглянув, торкнув зашкарублим пальцем лезо. Трохи важча за черкеську шашку, дамаської криці, довга як карабеля. Гостре, як бритва, лезо неначе вкрите слюдою. Дорога срібна насічка, важке руків’я і широкий клинок.

— Я таких ще й не бачив… Схожа на європейську… На польську карабелю. Ось, дивись, руків’я з кістки, з навершшям у вигляді орлиної голови. А ось, на клинку, — клеймо майстра: вершник. А на піхвах — бірюза, небесно-блакитна, це камінь хоробрих… Ось тут мініатюрна ікона з зображенням Діви Марії. Значить — шабля турку дісталась як трофей. А тут — сура з Корана на арабській… Дуже схожа на шаблю Орла. Але наче й не карабеля — легша, похватніша. Навіть краща, ніж шашка!

Така оцінка тертого в боях кубанця означала найвищу похвалу. З тих пір здобута в бою гостра домаха стала для Максима божественною, живою істотою, сестрою-захисницею. Їй він довірив свою свободу, своє життя, й вона ніколи не підводила його перед лицем смерті!

Максим — лівша і, як багато хто з шульгів, добрий фехтувальник на шаблях. Ще й «перевчений» лівша — бо мати била по руках, коли тримав ложку лівою. Тож мав силу в обох. Як вчився рубатися — міг однаково бити з обох рук. Тактика шульги під час атаки: заходив на ворога зненацька, як вітер, під його ліву руку, й той мав приймати бій зліва. Незручно захищатись — через голову коня правицею. То завжди була перевага.

— У фехтуванні можна завдавати й уколи, але то рідкість, — учив його старшина з ескадрону-ескорту хана Гірея-Нахічеванського Остап Коломієць. — Укол можна нанести «витягнутою рукою». Й тільки дуже досвідчений рубака може підступно вколоти під час простого, «ближнього» бою.

— Ти б’єш, наче кулаком, — зупиняв Остап. — Техніки удару в фехтуванні й у боксі — різні. То в боксі добрий удар завдають усім тілом. На шаблях корпус тільки «доганяє» руку, а сам удар завдається кистю. Найважливіша якість доброго фехтувальника — то швидкість. Саме сильний удар і є свідченням грубим і небезпечно повільним — якщо то не «батман-удар», яким вибивають з рук зброю.

…Поки ти рубаєш його «до сідла» — він тебе шість разів покришить на капусту…

— Захищатись від шаблі важче, ніж атакувати. Саме тому новачки нападають частіше. Й дістають смертельний удар назустріч…

— Можна ховати вільну руку за спину, хоча до свічені фехтувальники так роблять рідко. Ніхто з старих рубак не триматиме вільну руку в бою нижче пояса, як і не буде здіймати високо вгору руку із шаблею.

— Фехтування — то є високе мистецтво!

Розділ 5 Рудинські. Звенигородка

Сьогоднішній українець — це жорсткіший, ніж кому-небудь здається, а інколи й зовсім жорсткий, раціональний хазяїн. Доволі складна особистість, що дивним чином вміщує в собі ряд середньовічних комплексів і традицій поряд з набутками цивілізації. До того ж лихоліття постперестроєчних двадцяти літ розвередило в народі справжню махновську відчайдушність. Хоча немає в скирті захованої тачанки та кулемета, але бажаючих до цього добра знайшлося б чимало!

У старому просторому будинку сім'ї Рудинських диха життям підвал, у якому з дев'ятнадцятого по двадцять перше століття, шість поколінь цієї сім'ї, із року в рік звозили урожай — цілих сто двадцять років, з тією тільки різницею, що колись возили його з поля волами і присвічували в погребі лампадками, а сьогодні та ж міцна «куркульська» сім'я має електрику і двотонного «буса». Крім убрання дому і людей у домі, мабуть, мало що істотно змінилось, маю на увазі насамперед дух, що панує в стінах. Щовесни люди обробляють землю, садять картоплю, сіють зерно й траву для худоби, а восени збирають урожай і везуть до погребу — щоб годувати взимку худобу і птицю. А по закінченні нелегкого трудового дня сідають усією сім'єю вечеряти «на вулиці» — у дворі, за великим круглим дідівським столом при світлі яскравої лампи, й на вечерю така ж проста і смачна їжа, як і сто років тому: варена картопля з маслом і кропом, овочі зі свого городу, в суботу — карафка міцної домашньої горілки, нічим не гіршої від віскі, хіба що без приторного смаку припаленої карамелі, домашнє смажене куряче м'ясо, свинина, а двічі чи тричі на рік — золотисто-ніжна свіжина із свого ж таки домашнього кабанчика, вправно заколотого і обробленого старим дядьком Михаєм. Ну і, звісно, смачне українське «черкаське» сало: добре пропечене, смалене соломкою, яке мало хто вже вміє зробити по-справжньому — хіба той же дядько Михай та ще два-три старі колії на все місто.

Життя продовжується, хоча за сто останніх літ ця земля пережила дві страшні війни, революцію і не менш трагічні для народу «реформи» останніх десятиліть, що відновили в людях приспані почуття особливої подяки до землі-годувальниці.

Така сьогодні істинна хазяйська Україна. Такий — з усіма своїми суто українськими комплексами і недоліками — рід міцного Конона, в якому тримається той дух, «сіль землі» української.

Розділ 6 Козаки

Червень 1916 р.

…Імперія розпадалась. У червні 1916 року козацькі дивізії почали останню успішну операцію в Анатолії — у чорних ущелинах, укритих сліпучим снігом. Червоні агітатори в козачих частинах з'являлись усе частіше, інколи їх арештовували за дезертирство. Та більшовицька пропаганда ще не мала сили серед кубанців і донців. Тому південний фронт у Туреччині тримався найдовше. Козаки з покоління в покоління були воями, вони мали уяву про честь і відвагу, про вірність Вітчизні.

Саме в червні Максим був поранений вдруге — під час наступу турецької армії Вехіб-паші.

Сім козачих полків з трьома батареями, колоною по три вершники довгою вереницею йшли гірськими ущелинами. Навколо — суцільні хребти гір, безкінечні перевали. В серпні в цих горах вже лежить сніг і морози сягають двадцяти градусів. Опівдні на Івана Купала особлива козача сотня Максима перейшла ще один перевал і побачила перед собою глибоку вузьку ущелину. Ущелиною відходила турецька піхота. Видно їх було дуже добре. Це було так неждано і так принадно для кавалерійської атаки. Але козацькі полки розтягнулися в горах на кілька верст. Тому сотники зупинились на перевалі й мовчки стежили за тим, як відступають турки.

За годину кіннота підтягнулась і почала спускатися з перевалу. В авангард пішла сотня Суботи, вперед якого вислали офіцерські роз’їзди. Головний роз’їзд хорунжого Присліпи біля гірського хребта знагла потрапив у засідку. Присліпа був вбитий пострілом в голову, з ним загинули ще троє козаків. На невисокому гірському гребні сховались курди, їх підтримали один чи два батальйони турків. Полк розвернувся в лаву й атакував противника.

Куля потрапила Максиму в праве плече. Почув сильний удар і звук, неначе чвакнуло щось мокре. Згарячу він ще рубав турка лівою, та потім земля гойднулася перед очима й він припав до шиї коня. Рудь вже не бачив, як козацька лава обхопила ворога з флангів, короткий бій — і турків не стало.

Біля гори козаки забрали тіла вбитих. Їх прив’язали поперек на сідла власних коней, животами донизу, їхні руки й ноги безвольно гойдались. Курдські магазинні рушниці великого калібру залишали на тілах жахливі рани. Максиму ще пощастило, що в нього стріляв турок — хоча куля все’дно зачепила кістку.

Присліпу й козаків, вбитих з засідки і в бою з піхотою, поховали, панотець прочитав молитву про убієнних.

Максим лежав на бурці поруч ще з десятком поранених козаків. Йому було погано. Вночі пішов дощ. А вранці приморозило так, що козацькі бурки затужавіли, неначе зроблені з жерсті. Щоб козаки не захворіли на простуду, сотники роздали коньяк і ром, які були в полковому запасі. Потім поранених прив’язали на брезентових ношах до коней і відправили назад, до інтендантської роти. А потім, після довгої дороги, — в госпіталь до Тифліса.

У військах тилу вже множились комітети й об’єднання. Над імперією червоними загравами вставав привид революції.

Рана була погана й загоювалась дуже довго. За п’ять місяців зрікся цар Микола, й з військ потягнулись додому ешелони дезертирів. В армії панував хаос, подекуди вже стріляли в офіцерів. У госпіталь до Максима заїхав Степан Субота, якого з переформованим кінним полком переправляли в Карпати. Степан заскочив лише на пів години, привіз Максиму його речі та шаблю — домаху зберегли козаки.

На цьому турецька кампанія для Максима Рудинського закінчилась. Він з нетерпінням чекав повного одужання, щоб якнайскоріше повернутись у рідну Звенигородку.

Травень 1917 р.

Дорога додому була важка і довга. Почалася розруха. Потяги ходили не за розкладом. Станції переповнили дезертири, що повертались з фронтів через Україну. На кожній пересадці доводилось сидіти без їжі й без сну по два-три дні, — й то добре, що хоча б весна, а не січень.

Найперше, що впало у вічі Максиму в станційних містечках, — це величезна кількість розхристаних, брудних, нерідко п’яних солдатів. Солдати й студенти, цивільні, офіцери й навіть генерали — всі носили червоні банти. Романтика революції всім затьмарила розум. Фаетони ізвозчиків й багаті поміщицькі карети — оздоблені червоним. Кілька разів Максим бачив, як загони засмальцьованих і злих робітників з гвинтівками в руках поспішали кудись за місто.

Солдати з червоними бантами грабували перехожих — «буржуїв», на станціях шастали мародери. У Максима двічі норовили відібрати шаблю, хоча він і носив її в промасленій овечій шкурі — щоб не так кидалася у вічі. Першого разу допоміг Георгіївський хрест на грудях — солдати ще поважали звитягу. А наступного — наган, схований у кишені. Довелося скочити на ходу не у свій потяг.

Та все-таки в травні Максим, схудлий і затятий, зійшов з вагона в Бобринській. Далі потяги не ходили. Йшов сонячною, переповненою людьми платформою, знайомий теплий вітрець лоскотав шию. Ось вона — рідна земля! Черкащина! В суворих турецьких горах Максим частенько уявляв собі такий сонячний день, весну і — повернення додому! Хоча… Здається, тут, на станції, він не потрібен нікому.

Раптом біля виходу зі станції Рудь побачив озброєних людей — з шаблями, в шапках з червоними шликами. Та це ж… Запорожці! Козаки!

— Марко!

— Максим! Рудь!

Марко Вдовиченко, сусід і друг з дитинства! Марко скочив з коня, поривчасто обняв Максима. Тоді відійшов на крок, оглянув зі щирим захватом.

— Оце так! Георгій! Виправка. Воював!

— Воював…

— Де?

— З турком. В полку кубанців.

До них підійшли ще кілька… козаків.

— Знайомтесь. Це — мій друзяка, товариш, Максим Рудь. Он, Георгіївський кавалер, з турецького фронту. Козак! Це — мій побратим Іван Лісовенко. А це — наш кошовий Семен Гризло.

— Кошовий Звенигородського вільного козацтва, — суворо поправив Марка Семен. Русявий, з козацькими закрученими догори вусами, невеликого зросту, з ясними пронизливими очима, Семен відразу ж сподобався Максиму.

— Нічого собі — козаки! Ну ви даєте! Я про таке тільки мріяв! Це ж… Україна!

— То ти — з нами? Козак?

— У мене й шабля є! Ледве довіз.

Максим зняв з плеча ремінь, обережно розв’язав волохату, змащену мастилом овечу шкуру. Марко присвиснув:

— Не все ж то козак, що шаблі не має!

— У турецького паші добув. У бою…

— Вся в сріблі! — шанобливо сказав хтось з козаків.

— Довга яка. З орлом…

— Шабля орла. Кубанці кажуть, це — клеймо старого українського майстра. Тільки звідки воно — в Туреччині?

— Поїдеш з нами? Ми коней перегоним на станцію. До Єрок, — спитав Семен. Як потім помітив Рудь — у справах він завжди говорив коротко і суттєво.

— Звичайно, поїду, козаки. З вами для мене — честь!

— …Ми почали ще в березні — як тільки відрікся цар. Ананій Шевченко, Сорока, Антін Шкільний, Шаповал, Грицько Іванченко зі Смоктієм. То вони перші дістали дубові списи під стріхою. Уявляєш? Справжні дубові, ще гайдамацькі. Ніколи б не повірив, якби не бачив. Їм по сто п’ятдесят років — а вони як нові. Дуб!

Максим слухав Семена й краєм ока бачив, як у відчинених дверях вагона відбігають знайомі до болю краєвиди. Зелені поля, ліси, балки, урочища. Він не бачив рідну землю майже чотири роки! Рудь відразу ж знайшов спільну мову з Семеном. Шкільний вчитель, грамотний — мав про що говорити зі студентом університету. Хоча й провчився Максим у Києві заледве два літа.

У Семенові відчувалась величезна спокійна сила. Справедливий аж до нетерпимості, любив своїх воїнів якоюсь звірячою любов’ю, дбав про козаків коша, особливо щодо провіанту для людей і коней. Сміливий і спокійний в бою, та інколи в ньому пробивалась гаряча шаленість, яка допомагала вивести бійців з найважчої пастки. Його любили й поважали козаки, бо в краї ще досі живі традиції запорожців. Звенигородщина — козацький край, козацька земля!

— …У Звенигородці стояли військові частини, то більшовики вели пропаганду. Як зрікся цар Микола, з’явилась і рада робітничих і солдатських депутатів і навіть профспілки. Та вони чужі тут. В основному — євреї та пролєтарії зі Смоленщини. Їхня пропаганда багатьох не торкає. «Заводи рабочім» — селянам не треба. «Зємлю крєстьянам» — то земля і так наша. Селяни не розуміють, нащо ділити порівну. Це значить — у хазяїна забери, ледарю віддай! Тому більшовики тут не мають сили. А ми — маємо! В березні й пройшов перший з’їзд Вільного Коша.

— На ньому Семена вибрали кошовим отаманом, — встряг у розмову Марко. — І постанову прийняли, що до козацтва не можна приймати кримінальних злочинців та людей, ворожих до України.

— Зброї вистачає?

— Ми відразу захопили військові склади зі зброєю. Кіш боронить села від дезертирів, які йдуть з фронту. Найбільша в повіті — Кирилівська сотня — до тисячі козаків. У Моринській — п’ятсот шабель.

— А хто сотники?

— Тарасівської — Ананій Шевченко, Вільховецької — Антін Шкільний, Лисянської — Сорока, Козацької — Шаповал, Пидинівської — Красюк. В Єрках ось — брати Піхоти.

— Я на фронті більше року командував сотнею. Не вистачило два місяці, щоб отримати чин ротмістра.

— Де на сотника вчився?

— Взимку п’ятнадцятого закінчив школу прапорщиків в Горі, навесні в боях став хорунжим, а восени, в Персії — на сотню. За цей час у полку трьох сотників убило.

— Зараз сотню тобі дати не можу. Хлопці всі стоять. Але згодом — будеш сотником. Як себе покажеш.

— Як уб’ють когось на сотні? Не переймайся!

— Війна буде! Бачиш, Винниченко визнає уряд Керенського. Танцює перед Москвою. Я чув, що він взагалі боїться козацького руху. Для нас Тимчасовий уряд — не указ! Ми за тиждень можемо виставити двадцять тисяч шабель. Це сила! Її треба перетворити в армію з залізною дисципліною. А вони, — Семен махнув рукою, — бояться, що в Петрограді щось не те подумають. Досі граються в «єдіную нєдєлімую», просять автономію. Ой, боюся, дограються. Та пізно буде! Ми зараз не те що автономію — незалежність взять можем. Силою! — Семен від злості вдарив кулаком дерев’яну стінку вагона.

І та злість Семенова заслуговувала на повагу.

З поїзда Максим зійшов на станції Єрки. Трохи допоміг розвантажувати коней, та Семен його відправив додому — до матері. Максима аж взяла нетерплячка — бо дома не був більше трьох років! Матері з госпіталю передав вісточку, що живий, бо до того й не знала, сердешна, що з ним. До окраїни Звенигородки Рудя підкинув на коні Іван Лісовенко.

Поспішав по знайомій до болю стежині берегом, над Погибною — десь тут запорожці триста років тому перебили татарів, так річку й назвали, бо погибель принесла ворогові. Мав за плечима шаблю в шкурі та солдатський цупкий сидір з дарунками: барвиста перська шовкова хустка для матері, срібні східні каблучки для сестер, пляшка вогненної чачі для батька. Мав на кутку ще знайому дівчинку — мала ще була, як тікав на війну, Оленкою звали. То для неї беріг найкращу каблучку, з червоним каменем.

Стежка зазміїлась посеред верб, потім виходила на знайомі луки, на якому малими ганяли з ганчір'яним м'ячем, потім — через місточок поруч з лавкою, і вже давно — серед біленьких чепурних хатинок. Ось і бабця Воля старенька, недобачає.

— Здрастуйте, бабусю!

— Здрастуй, здрастуй, синку! Та це ж чий будеш?

— Рудинський я. Максим…

— Ой, божечки, живий! — шамкотіла бабуся.

Максим ішов далі, вулицею, вимощеною дрібним камінням, через вузеньку стежку над яром, мимо величезних у яру старих осокорів, мимо рідної кринички, яка ще більш вросла в землю, й перекосилась, з височенним старим журавлем. Ось і вона — рідна з дитинства вулиця Козацька! Людей на вулицях майже не було — якраз всі працювали на городах. Чи війна, чи революція — а хліб та картоплю на зиму запасти все'дно треба!

Вже видно міцну, велику хазяйську хату, яку побудував сам Конон тут, на Козацькій.

— Синочку! Радості мої приїхали!!

Мати! Старенька, якось дуже помітно схудла — Максим легко підхопив її на руки, потім обережно, як дорогоцінну ношу, поставив на землю.

Матері вже шістдесят… Скільки себе пам’ятав, мати була як втілення самої землі — праматері, природи, мудрості світу. Зналась на травах, знала яку материнку, чебрець, звіробій — коли заварити: «Коров’як, висока свічко, відкрий своє жовте личко. Будуть пити тебе люди — від хвороби, від застуди…». Мати вміла смачно готувати, гарно співала. Добре жила на світі. І от їй прийшло щастя — діждала з війни синочка…

Розділ 7 Рудинські. Роман

«На кутку» (себто в кварталі від вулиці до вулиці) дітей народжувалось не більше і не менше, ніж завжди: на вулицю Козацьку з тринадцяти хат, які відгороджували від міста з одного боку струмок Погибна з його глибоким яром, а з другого боку — смужка землі городів — завжди росло п'ять — шість хлопчаків і кілька дівчаток. У старій прадідівській хаті по черзі росли з різницею в три роки внуки Івана Гавриловича: Роман, його двоюрідні брати Ігор на прізвисько Йока і Олег — сини Олени Рудинської. По сусідству — правнучка Олекси Гавриїловича, внучка його дочки Шури — Оленка, навпроти — внук Християн Вовка за прізьвиськом Пістолет, через чотири хати — внук баби Польки (рідної сестри баби Шури) — Ігор-Лека.

Компанія з дитинства склалася досить весела. Сім'я Віктора Рудинського переїхала до старого конончуківського дому, коли Роману було чотири роки. З першого ж дня малеча влізла в шкоду. Коли батько Віктор з малим Романом прийшли, щоб навести порядок, вони залишили вузлик з обідом на підвіконні, й поки батько щось собі там копався, до двору прийшли цікаві семирічний Лека і мала Оленка. Взявши до себе в компанію Рома, вони з'їли з вузлика ковбасу, якою батько намірявся обідати, а щоб ніхто не здогадався, Лека навчив малих мовити, що ковбасу вкрали коти і собаки: «Щоб батько не сварився».

По дорозі додому Віктор інколи заходив у гості до тітки Польки, де збиралися чоловік Польки Васєн і їхня дочка Любка, друг Васєна — одноногий Льончик, що наводив на вулицю страх своєю інвалідною машиною, батько Леки і зять Польки Андрій, дорослі сини Польки і Васєна — Толя і Сашко, дочка Ніна. Після цілоденної роботи по хазяйству вони збирались по суботах в Польчиній хаті і добряче «гуляли». Льонці, як інваліду війни совєцька влада видала квадратну, схожу на зубило інвалідну машину — «жабку», він першого ж дня щіткою пофарбував її в зелений колір, врізав зеленого змія й ганяв на тій машині, як навіжений, — від чого по всьому кутку з гвалтом і скавулінням розліталися кури й собаки. Баба Полька якось навіть напоїла його керосином, та діда ніщо не брало.

Незадовго Льончик відломив від «інвалідки» дверцята, й до самої зими так і ганяв на ній, прив'язавши двері вірьовками до даху. Семирічний Лека, чотирирічні Роман і Оленка якось цілу годину зачудовано споглядали, як три здоровенні бабери — баба Полька, баба Наталя і баба Дуся, кректячи, випихали ту інвалідну «жабку» з яру. Дід Льонька сидів за кермом п'янючий, мов чіп, та ще й мав звичку здивовано балушити оченята, і облизувати довгим язиком куточок рота, як вовк з мультфільму. Коли мокрі баби внадцяте випихали інвалідку на стежку, Льонька вперто вмикав замість першої передачі задню і «жабка» з завиваннями знову їхала назад до яру. Бабиська щосили впирались своїми ножищами і сповзали травою донизу, матюкаючи діда на чім світ стоїть.

Тож не дивно, що Лека, як «старший товариш», у суботу брав з собою Романа і Оленку і, наслідуючи дорослих, наливав з собою пляшку з компотом, закуску і якусь стару домбру, і потім всі йшли в берег «на галявку» і там також «випивали», закусювали і співали під домбру пісеньку «Два веселих гуся». Десь так незадовго по тому Марія зловила їх на куриві: саме йшла біля малинника, щоб підмалювати у хаті якусь призьбу — коли побачила, що з малини густо валить стовп диму. Глянула ближче — й мало не зомліла: чотирирічний синочок у компанії таких же малюків і Леки сидів, набундючившись від пихи, в малині (вже дорослий!) і смалив добру цигарку! Потім, вже в дорослі роки, Ром згадував, як мати в той день ганяла його по всій вулиці дубчиком.

Вовчик-Пістолет дивився на все те несхвально.

— Жвездик, — бувало, казав він малому Роману, — ти не тим в жизні займаєшся. Лека тебе не тому вчить, — і на цьому слові давав Леці потиличника, бо був на три роки старший. — Ану, дай Лекі в зуби!

Лека, розмазуючи соплі, ставав у боксерську позу і кричав:

— Тільки попробуй, Ром, я тебе наб'ю!

Малому Роману було трохи жалко Леку з його балалайкою, та й, крім того, безкомпромісне батьківське виховання вже накладало вето на безоглядні дитячі розваги та бійки — бо битися недобре. Проте Вовчик не переставав виховувати у малого Романа «характер». Саме Вовчику першого вересня батьки доручили вести малого Рома вперше до школи. Цей день малий назавжди запам'ятав ще з однієї події.

По обіді, коли Ром вже перевдягнувся зі святкового одягу, батько — Віктор Рудинський — забрав його з собою на великій вантажівці, й вони їхали через пришерхлі, ще серпневі поля, аж поки на небосхилі не забовваніли високі кургани. Тоді батько взяв круто ліворуч і виїхав на вузеньку польову дорогу, якою вони дісталися першого кургану, поки вантажівка не вперлася широким носом у схили. Батько взяв Романа за руку і мовчки дерся аж на саму гору, де вони сіли біля великого каменя й довго дивились на поля, ліси і ріки, на весь той неповторний краєвид, що знайомий кожному в Україні: і велич, і небо, і сонце, й буяння фарб, і відчуття безкінечного простору до самого небокраю. А тоді батько показав на кургани, що височіли навколо, і сказав малому Роману слова, які той запам'ятав назавжди:

— Бачиш, синку, отут лежать наші хлопці…

Бо то височіли впереміш скіфські й козацькі могили, і всього їх числом було дев'ять. Батько не сказав тоді, що двадцять три роки тому, коли йому, Віктору Рудинському, тільки-но виповнилося дев'ять років, йому показав ці кургани дядько Владик майже з тими самими словами. Дядьку Владику й Івану Рудинському, може, їх показав дід Гаврило, і так воно йшло до самого Конона, а тоді й далі і далі, в глибину віків — і ті ж самі слова Ром через тридцять років скаже на цьому самому місці своєму синові. Як і древню пісню, яку співав колись малому Віктору дід Іван після чарки і яку, в свою чергу, співав йому, Івану Рудинському, прадід замість колискової:

До схід сонця — тобто, затемно, до світанку. Але ж і — туди, де сходить сонце, до світла, до первозданості, чистого начала. До того світлого майбуття своєї землі, своїх дітей, заради якого віддавали свої життя могутні предки: великий Святослав, Наливайко, Хмель, Богун, Сірко…

Тож день першого вересня видався багатим на враження. Вранці, по дорозі в школу біля старезної стіни міського маслозаводу Вовчик показав Романові симпатичну струнку дівчинку — семикласницю, що вела за ручку такого ж малого, як Ром, чорнявого хлопчака, і сказав:

— Бач отого Чорного? Ану іди дай йому копняка!

Роман ще не знав, що Чорня, якого потім так і прозвуть у школі, стане одним із його кращих друзів, із тих, що насправді близькі духовно. Проте легка нотка такту, мабуть, уже тоді була присутня в характері, бо він підбіг і замість буцнути ногою, шарахнув малого по голові портфелем, та ще й не так щоб сильно. Чорня розхлюпався, старша сестра підняла гвалт, а Вовка-Пістолет від задоволення аж трошки підріс — бо він таки підбивав клинця до тієї гарненької смаглявої сестри Чорні Світланки.

Розділ 8 До першої крові

Липень 1917 р.

Вже з перших днів дома Максима захопила козацька вольниця. Разом із Семеном він гасав по навколишніх селах, виступав на мітингах, скликав сотні, складав списки. Десятого червня на засіданні Центральної ради в Києві був проголошений Перший Універсал. Вість про нього в Звенигородку привезли наступного ж дня — двісті верст до Києва то не відстань!

— Ми незалежні! Світ мусить рахуватись з фактом нашого існування! Тепер і в нас є своя держава! — кричав з радості Семен на міській площі.

Вже за тиждень селяни повіту самі збирали «земельний податок» по десять копійок з десятини — і везли в Київ, до урядової скарбниці. Щоб підтримати свою країну!

Та вже в кінці червня стало ясно, що в столиці щось іде не так. За вірними словами Універсалу не було вірних дій! Кажуть, прем’єр Винниченко дуже не любив військових. І таки сам їх боявся, бо хтів отримати дозвіл на автономію з Петербургу.

Другого липня уряд прийняв Другий Універсал, — у якому фактично відмовлявся від незалежності й просив згоди Росії на федерацію.

— Вони не розуміють! Вони не хоробрі! Більшовики в кожному місті вже збирають збройні загони. Армії комісарів створюються на півночі і на сході! Ще кілька місяців без війська — і буде пізно! — читав центральні газети й жахався Семен.

На початку липня прибули гінці від полуботківців, які звали не гаяти часу — йти на Київ. Змусити Центральну раду зректися. Поки що — зректися російського уряду Керенського. А там буде видно. Створити армію. Оголосити незалежність. Бо найкращий гарант суверенітету — то своє військо!

Вранці шостого липня Максим працював у полі — бо їсти ж батькам і сестрам все'дно цілий рік треба — коли почув нагальний кінський тупіт. Марко пригнав до нього змиленого коня, на бігу скочив, схопив добрячий жбан кисляку, що стояв собі у холодочку, й жадібно жлуктив, аж поки майже весь не випив.

— Ну от, все видув. А мені що? — сказав Рудь, перевертаючи жбана.

— Більшовики в Петрограді… Зробили переворот. Семен наказує всім зібратись у штабі. Там люди від Міхновського прибули…

— А хто такий Міхновський?

— Полуботківець.

— От роз’яснив! Добре, пішли до Семена…

Як виявилось, у Києві почалось повстання. Як розповів потім Юрко Тютюнник, полк імені Павла Полуботка на один день захопив Київ. Полк виступив проти слабкодухості влади. Тисячі бійців, багато з яких погано вдягнені, а деякі й неозброєні — але йшли по центральній вулиці гордо, з гідністю: козаки! Йшли коло будинку влади й гриміли:

— Слава Центральній раді!..

Вони хотіли віддати свої життя за Вкраїну.

Їхні життя були уряду непотрібні. Уряд боявся воювати. Ніхто не вийшов привітати героїв…

Ті, хто їх бачив — були вражені: вперше йшло справжнє військо під бойовими жовто-блакитними прапорами. З глибин народу вийшов збройний протест, віками терпіння, принижень — проти імперського правління, проти збитошного кремлівського: «хахли», «малороси». Не хахли — українці!

Центральна рада Винниченка цього не хотіла й боялась…

Проте й у самому уряді не всі підтримували ідеї Другого Універсалу. З Києва Звенигородському кошу прийшов наказ роззброїти частини військ західного, ще вчора — царського фронту, в яких на станціях вели агітацію комісари.

— У Христинівці й Знам'янці скупчились російські ешелони з солдатами. З кожним днем залишки царської армії обільшовичуються. Вам наказано вислати загоїш й роззброїти всіх на станціях. А потім — виступати на Київ!

Семен почав готуватися до походу.

— Треба, щоб у Раді побачили нашу силу! — казав кошовий, ретельно відбираючи кращих людей, коней, зброю. За кілька днів полки були готові. Зброя, боєприпаси, провіант, фураж. Десять вагонних ешелонів, п’ять тисяч вірних козаків рушили залізницею на столицю. Ще кілька великих загонів кошовий відправив на вузлові станції. Під Цвітковим захопили гармати. Максим завжди був поруч з Семеном, дивуючись його енергії й витривалості.

— Міхновський тривожиться, щоб весь цей червоний збрід з Христинівки та інших станцій раптом не двинув на Київ. Хтось із комісарів хвастався хлопцям, що «протів хахлов гатовіца ешелонная вайна!». То вони у німців навчились — теперечки за добу можна перекинути сто тисяч солдатів з одного кінця країни до іншого. Тепер війна йде за залізниці: в чиїх руках станції — у того й сила!

Полк завантажився в ешелони в Тальному, завели в вагони коней. Вже за Уманем назустріч поїзду пригнались змилені представники від Винниченка — начебто з питанням про потреби, а насправді — вияснити, нащо козаки йдуть до столиці.

— Бояться, ой бояться! — журився Семен. — Не буде з того добра! Вони інтелігенти зачухані. Я теж вчитель, та розумію, що ні одну республіку в світі не створили беззбройно.

Увечері ешелони стали в полі за станцією Мотовилівка. До Києва залишилось всього тридцять верст з лишком. Кошовий наказав запалити багаття, й по сотнях тут і там закурили димки: козаки варили кулешу. Семен застеріг заходити в села, нікому про мету походу не казати. Був обережний, стерігся підступу…

Стемніло… Полки ночували в полі. Підвечеряли смачної кулеші з котла. Приправили салом, дістали з мішка сухої риби, консерви. Козаки, як діти: хоч багато є — поїдять, хоч трохи — наїдяться! Максим приліг на схилі, закурив довгу турецьку люльку. Любо! Стояла тиха зоряна ніч, напоєна ароматами степу. Навколо мерехтіли вогнища сотень, чулися голоси козаків, іржали коні. Рудь почував себе, мов скіфський воєвода в степу, серед вірних воїнів і наметів, у ніч перед кривавим ^боєм.

Біля станції простояли добу. Наступного ранку прийшли ще два ешелони з козаками. Максим похмуро курив свою люльку під старим ясенем. Неподалік спішились Семен з кількома сотниками.

— Чому не йдемо далі, отамане? — спитав кошового нетерплячий Антін Шкільний.

— Міхновський наказав зачекати. Веде переговори з Винниченком.

— То Києву ми не потрібні?

— Москалів наші роззброїли на станціях, у Раді їх більш не бояться.

— Вони нас бояться більше за москалів.

— А брати правду кажуть, — стиха мовив Семен Максиму. — В Раді нас дехто називає «пагромнимі бандітамі». Й панічно бояться єврейських погромів…

В Києві того дня вперше стріляли. Полуботківці відстрілювались від надто жвавих поборників російської адміністрації. Було кілька поранених. Центральна рада відправила назустріч полк імені Богдана Хмельницького й наказала повсталим відійти в казарми. Й назавтра готуватись до відбуття на германський фронт. Полк скорився й збирався виконати наказ уряду — щоб не проливати братньої крові. Напівмирне повстання полуботківців закінчилось.

Полк був відправлений на фронт до Румунії, де за кілька днів майже весь загинув у страшній м'ясорубці…

Жовтень 1917 р.

Після повернення з-під Мотовилівки робота пішла бурхливо. Семен разом із Звенигородськими, вільхівецькими, моринськими сотниками започаткував з’їзд Вільного козацтва в Чигирині. 16 жовтня 1917 року з’їзд відбувся. Вслід за Звенигородським Вільне козацтво почало організовуватися на Волині, у Подолії, на Полтавщині, Чернігівщині, Херсонщині, Одещині. В Черкасах кіш очолив Яків Водяний. Поки Центральна рада домовлялась про федерацію з Тимчасовим урядом — знизу, з повітів і волостей, збиралась грозова сила. Ще пам’ятали люди козацький устрій!

— Украіна страшная страна! — казав Міхновському в Києві знайомий письменник: — Нєпонятно, откуда бєрьотся такая сила!

Бойовою одиницею запорожців завжди була сотня. З чотирьох — п'яти сотень формувався курінь, з кількох куренів — повітовий кіш або полк. То так і повелося. На з’їзд у Чигирин прибуло майже триста делегатів від шістдесяти тисяч козацтва з найбільших волостей України — і Кубані. Семен був на з’їзді першим — одягнув козацькі строї, шапку з червоним шликом, на пояс причепив криву шаблю! Склик пройшов бурхливо під запорізькими малиновими прапорами. Хтось пропонував йти на Київ, щоб провчити Раду, комусь тьмарила очі «пролетарська» ідея. Хоча небезпеку від більшовиків єством відчували всі. Селянам України совєцька власть була чужа й — непотрібна!

— Якого хріна мені нада ці старці? — гримів на трибуні шполянський «дід» Шаповал — один з найяскравіших ватажків на Шполянщині. — Вони вже збираються під корчмою, то скажу хто саме: дрантогуз Івашка — то такий рукосрач, що тільки гімно мішати, та ще Стецько Цюцюрка, два опеньки Пономаренки — нацмуляться зранку, костогриза небогий дід Лантух, цундрій Гола Васька, Йося й Шлепень Слуцькі. Червоні банти нав’язали, хочуть все поділити! То скажіть мені: що такого їм наобіцяв Ленін, що вони більшовикам готові дупи лизати? А я скажу що! В них руки із сраки ростуть, вони робити нічо' не вміють!

Зал вибухнув сміхом з трьохсот здорових горлянок.

— …Отож, кажу — ледачі! — й не моргнувши оком, продовжив «дід» Шаповал. — Нам Столипін й так землю віддав, то ми тепер газди — ті, хто думає працювати! Золота земля у нас, хлопці! Нам «Пітєр» та його червона брехня не треба! Бо я вже бачу, хто за них піде.

…Як тільки спробує хто забрати в нас землю — буде йому Коліївщина!

Закінчився з’їзд у козацьких традиціях — виборами. Військовим отаманом Вільного козацтва обрали нащадка гетьманського роду Скоропадських — генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, Полтавця-Остряницю — наказним отаманом. Семена Гризла — генеральним хорунжим!

— Ти розумієш, — гаряче ділився Семен новинами уже дома, — до Києва поїхав Полтавець-Остряниця, повіз статут на затвердження. А хлопці, яких делегували за зброєю в Раду, зустрілись з Винниченком. Так той все їх випитував, чи не думають вони йти проти уряду?! Потім виписав кожному по 10 патронів і по одній гвинтівці — на п’ять чоловік! Боже, яка благуватість! Вони самі нас запирають! А потім Винниченко взагалі переробив статут, скасував Генеральну раду козацтва й вписав нову графу. То тепер в кожному селі чи містечку козаків може бути не більш як одна сотня! І це в той час, коли більшовики збирають полки на станціях!

… Максим вже збирався йти, коли Семен зупинив його.

— Чув? — сказав уже спокійніше. — Остряниця був у Петрограді й забрав з Історичного музею козацькі прапори і шаблі. Взяв з собою збройних козаків — і вивіз. Керенський віддав наказ силою все те забрати. То Остряниця сказав: «Ми забрали тільки своє. Нам чужого не треба», — і не віддав! Чув: нам чужого не треба. Ми тільки своє заберемо. Добре сказав, правда?..

Розділ 9 Початок

Листопад 1917 р.

…Увечері 10 листопада в Києві тисяча учасників козачого з’їзду, юнкери і офіцери — члени Союзу георгіївських кавалерів — оточили більшовицький Ревком у палаці на Печерську. Ревком здався. Але його прибічники підняли в місті більшовицьке повстання. Три дні перестрілка точилась між більшовиками і загонами Керенського. Центральна Рада вважала себе сучасною революційною силою, натхненницею російської революції, — й тому зайняла нейтральну позицію. 20 листопада обнародували Третій Універсал, у якому Українська Народна Республіка — УНР — проголошувалась як одна з федеративних земель Росії. Людям у найкращих традиціях соціалістів обіцяли свободу, націоналізацію земель, восьмигодинний робочий день, місцеве самоуправління. Ревком вимагав у Ради допомоги в роззброєнні юнкерів і поки що не наважувався перекинути на Київ з-під Жмеринки збільшовичений Другий корпус Евгенії Бош. Ще не був на силі, боявся конфлікту з Центральною радою — як і вона боялась конфлікту з Петроградом. 17 грудня більшовики навіть скликали в Києві Всеукраїнський з’їзд рад, на який, окрім ста делегатів від більшовиків, з'їхались близько двох тисяч селянських представників, що просто випхали червоних зі з'їзду поміж плечі. Розлючені комісари покинули Київ й переїхали до Харкова, де й оголосили червону столицю України, червоний уряд і Радянську Українську Республіку.

Одночасно з Росії на територію України почали наступ більшовицькі війська.

Ленін і Петроградський совнарком («совєт народних комісарів») до останнього приховували свою причетність до них. На переговорах з Центральною радою вони робили вигляд, що війська Муравйова — це якісь місцеві українські більшовицькі загони. А Антонову-Овсієнку для цього навіть рекомендували залишити тільки другу — українську — частину прізвища…

Грудень 1917 р.

У середині грудня селяни з Києва привезли зашмульгану газетку. Максим забрав її у дядька на базарі, віддали її злякано, неначе грамотний чоловік читав щось стидне.

— прочитав Рудь, —

Оце так!

Хитро. Але щось тут не так. Маючи вже досвід зіткнень з комісарами, Максим відчув хижу суть їхніх прагнень. «Ешелонная вайна протів хахлов!» Хлібну Україну в голодні часи вони так просто не віддадуть!.. Ага, ось що далі:

Тепер все так. Тепер все вірно. Інакше не могло й бути. Тільки для нас чи не занадто пізно…

Грудень 1917 р.

— Поїхали, — сказав Семен. — Тре’ зустріти представників Центральної Ради. Присилають Халабуденка, Демерлія, Сокирку — для примирення з Земською управою. Наче це допоможе!

Ангін Шкільний із загоном кінних козаків повертався зі станції. Поруч з Антіном на запасному вороному коні звично тримався в сідлі хтось… до болю знайомий!..

— Юрко!

— Максиме?! Живий?

Вершник легко зіскочив з коня, рвучко обійняв Рудя.

— Це Юрко Тютюнник! Земляк! Ми разом учились у військовій школі в Ґорі, — пояснив Максим здивованому Семену. — В дев’ятсот п’ятнадцятому. Його прислали в школу після поранень, — а мені термін на звання вийшов…

— Ти ж той Тютюнник — з Будищ? — спитав Семен, щось пригадуючи.

— З Будищ. За дві версти від Шевченка…

Юрко був старший від Максима на три роки, міцної статури, білявий, вибуховий, різкий в спілкуванні і — дуже амбітний. Саме це його прагнення завжди бути першим, безкомпромісність і деякий авантюризм в діях відразу ж насторожували людей. Але водночас у ньому була присутня харизма, жар, який кликав за собою. Білявий чуб, мужнє лице. Юрка легко можна було уявити на чолі запорожців де-небудь під Хотином. Світло-блакитні очі часом випромінювали вогонь, що запалював серця. Юрко вмить збирав навкіл себе натовп, який залюбки слухав його запальні речі. Говорити він вмів. Зрештою, як вмів і влучно стріляти. «Оратор!» — казав полковник Ізмайлов. «Командір должен умєть бить краснорєчівим!» І справді, нестандартні ораторські прийоми, справжня чоловіча розмова, залізна логіка Юрка підкоряли людей.

Ще в травні сімнадцятого року сам Керенський підписав наказ про підвищення й перехід Тютюнника в іншу частину, аби тільки прибрати його подалі від війська. Бо Юрко на той момент вже відзначився: у березні-квітні брав участь в організації «Першого українського Сімферопольського полку» — числом в десять тисяч бійців! Балачки про цей вчинок Юрка ходили і в Звенигородці. Казали, що полк пізніше загинув під Олександрівськом та Синельниковим у боях з армією Муравйова…

Тютюнник відмовився, тому що вже розумів національну суть революції в Україні. І, всупереч забороні Тимчасового уряду, поїхав делегатом на Другий Всеукраїнський військовий з’їзд. На з’їзді Тютюнника обрали представником Центральної ради, й він залишився працювати в Українському революційному центрі в Києві.

Зараз Юрко їхав до рідної Звенигородки за наказом уряду. Як він сам сказав: «сторожувати козаків». Після виступу полуботківців і походу Звенигородського коша на Київ сила козацтва не давала спокою Винниченку.

З Тютюнником Максим потоваришував би ще в Ґорі, якби не одна прикра риса Юрка: той був дуже вимогливий до себе і до всіх навколо. І, в найкращих Звенигородських звичаях, кпив недоліки навіть найближчих людей. Міг сказати якусь прикру правду, як то кажуть — в самісіньку душу. Рудь змалку помічав цю рису людського характеру. Йому завжди було досадно: чому люди не вміють згуртуватися разом? Чому не можна сказати: «Так, сусід мій трохи не такий, як я. Зате — які він майструє човни і як любить дітей!» Знайти найкращі риси одне в одному. Допомогти в біді. Згуртуватися й відстоювати своє! Замість того, щоб шпиняти поза очі одне одного.

У часи миру все було б і нічого. Та в діях Леніна, більшовиків Максим уже бачив оту саму згуртованість. Протистояти якій можна було тільки всім миром…

Грудень 1917 р.

— Курва мама! Кращої нагоди у Леніна й не було! Ти бач, як йому допомагає війна! Без війни у нього б нічо' не вийшло. Як тільки у більшовиків не стає сили — агітатори їдуть на фронт, знімають цілі полки зі зброєю, гарматами, кулеметами — й кидають залізницею в нас, — завівся Семен. — … Ми отримали наказ від Скоропадського: готувати по три сотні від Звенигородського, Черкаського і Уманського коша. Криленко знімає з фронту збільшовичений Другий корпус і нагально переводить під Київ! А замість нього фронт затикають українськими частинами! Кажуть, корпусом буде командувати та навіжена есерка — Евгенія Бош.

— Так Криленко ж — главком…

— Червоний главком! Царською армією тепер командують більшовики! Ти не знав?…

Скоропадський, правда, теж не пальцем роблений, зняв тільки одну українську дивізію, а другу потай завантажив на Київ. Напереріз бошівцям. Їй ми й будем допомагати. Підеш ти, Антін Шкільний і Піхота!

— Так я ж… не на сотні…

— В отамана не дві голови на плечах! У Києві зараз важко, більшовики готують повстання. Готуйте сотні на Жмеринку, а чи й далі — на Шепетівку! Загрузка з кіньми — післязавтра в Єрках…

Розділ 10 Роман Рудинський. Хто такий Рудь?

— Чуєш, Жвездик, а баба Келя колись казала, що твого батька дід — Рудь, — якось сказав Вовчик-Пістолет Рому. — Я на шість років від тебе старший, я «помню»!

— А хто такий Рудь? — спитав Ром діда Михая.

— О-о, Рудь — то був славний козак, — сказав дядько Михай. — Він був, ну як… як Гонта чи Залізняк. Звенигородське Вільне козацтво!.. Стара баба Мотя, пам’ятаю, колись розказувала… — дядько Михай скоса глянув на Рома. — Ну, та всяке бувало… То і в тебе така розбишацька кров тече. Ти як був малий, проїжджали мимо ці… кавалеристи, історська раставрація називається. Так у них шашка була, будьоновська, настояща, тільки не нагострена. Тобі козак дав потриматися — а ти за неї обома руками як вчепився — втрьох не могли забрати. Криком кричав, плакав, аж поки мамку на покликали. Пойняв? Тільки нікому це не розказуй!

Ром повірив дядьку Михаю. Він відчував напівсвідомо, з якихось найдрібніших відчуттів, згадок, снів, розповідей старих людей, яких залюбки слухав малим. Бо звідки воно — відчуття важкого леза в руці, від якого аж солодкою судомою зводить тіло? Тому про себе вирішив: шукати, розпитувати. Не може бути, щоб за вісімдесят років так забули козаків!

В історичному довіднику Ром знайшов скупі стрічки:

«…B околицях Холодного Яру діяли гайдамацькі загони під проводом отамана Шелеста, Медвідя, Теслі, Журби, Чорного, Рудя, Тарана, Беркута.

…Отаман Рудь. Ім’я та прізвище невідомі. Сотник Звенигородського коша Вільного козацтва. Воював на Черкащині з німецько-австрійськими військами і Денікіним. Очолював загін повстанської кінноти чисельністю до 500 вершників…»

Цікаво, адже Рудь — це точно кличка, прізвисько. Рома так прозивали черкащани на спортивних зборах. То, може, той славнозвісний Рудь — також Рудинський? А якщо Рудинський — то однофамілець чи родич? Адже Рудинських в Звенигородському довіднику добрий десяток, щоправда багато з них — і родичі, хоча й з десятого коліна.

Та в роду про нього вперто мовчали. Щось знала баба Келя, щось знав Віктор Рудинський, та на всі розпити Ром чув тільки: «То все нам невідомо». В тій відповіді відчував якийсь потаємний острах.

Тепер Ром був впевнений: тут точно є якась таємниця! Пізніше, вже не від Алєкса, а з вуст самої старої баби Ані з Вільнюса почув, як захмеліла після чарчини для всіх старших в роду «тітка» Ганна сказала: «За Рудя ще й Келю по тюрмах тягали…»

Й знов — якраз коли Віктора Рудинського не було за столом, а коли той зайшов, то знов балакали про те, про се, а не про таємничого «Рудя». І запам’ятав: як це — бабу Келю, та по тюрмах? Вона ж не якийсь злочинець, а найрозумніша бабця на світі!

Розділ 11 Перша кров

Грудень 1917 р.

— Сотня, сідай!.. Праворуч по три — за мною! Руш!!!

На станцію Максим прибув уже сотником. Дощ зі снігом лив стіною. Півсотні зміїлись по схилу пагорба.

— Відділами — ліворуч! — Цією командою Максим вишикував сотню у дві шеренги.

— В атак-у-у — руша-а-а-й!!! — протяжно кричить команду Рудь, дощ б’є в лице потужними струменями, стікає по одежі й конях.

Козаки вихоплюють шаблі, не всі чують наказ у ревінні дощу, рівняються на найближчих бійців — і лава з оголеними лезами охоплює схили пагорбів. Ковані копита б’ють по кам’янистих горбах. Раптом попереду виникає струмок з обривистими берегами.

— Вперед! — кричить Рудь, і сотня з розгону падає з крутого схилу в холодну воду. Вода сягає до коліна коням, вирує під лісом копит.

Ось сотня вже на іншому березі. Червоні відбігають по лузі, б’ють з «трьохлінєйок». Рудинці спішуються, залягають і відкривають зустрічний вогонь. Більшовики потрохи задкують до улоговини, і Рудь знов дає команду: «Верхи!»

…Десять сотень з Черкас, Звенигородки, Шполи прибули сюди ще вчора — під командування Павла Скоропадського. Серед них Звенигородська сотня Максима Рудинського. Кошовий таки поставив Рудя на сотню, ще й так нагально, що той і не сподівався. Козаки проходили тут бойове хрещення. Йшли запеклі бої з більшовицькими частинами, які з західного фронту рвались до Києва. Казали, що керує «красними» сама кровожерна комісарша Євгенія Бош. Хто тримав фронт проти німців — залишалось загадкою. Агітатори більшовиків все більше розкладали армію за Збручем, цілі полки дезертирували з німецького фронту, разом зі зброєю переходили під командування Лєніна. Деякі з них мали визначені завдання й рухались чітко на свої напрямки. Ешелони Бош йшли на Київ.

…Раптом Максим бачить цепи піхоти, яка пересікає улоговину. Вони поспішають зайняти горби з кам’яними загонами для худоби, тягнуть кулемети. Якщо піхота займе загони раніш, ніж сотня — буде тяжко! Буде біда! Рудь бачить, як його перша півсотня мчить до схилу, а з другого боку до гребеня хутко біжать чоти більшовиків. Хто перший встигне — того й перемога!

Червоні біжать все тихіше й тихіше, стомлено загрузають в розмоклих, присипаних снігом схилах. Схил з боку рудинців пологіший, й ковані коні мають тут деяку перевагу, хоча деякі таки падають на мокрій траві, сповзають по кальобухах в льодяну воду.

— Вперед! Вперед!! Скоріше! Гайда!! — кричить Рудь, відчуваючи дрож, шал аж до тремтіння — бо він, командир, як ніхто в цю мить, розуміє — зараз вирішується успіх бою, їхня доля: перемогти або вмерти!

Біжать, скачуть! І з того, і з іншого боку відстань зменшується. Хто перший? Хто?! Чотири кулемети, встановлені на горбку, три сотні «гвинтів» викосять сотню зблизька, вб’ють десятки людей, його, Звенигородських, товаришів! Й він, Максим Рудинський, буде за те в отвіті пред людьми. Перед Богом!

Хто? Хто перший?!

Хвала Господу!

Козаки першими досягають гребеня, на ходу падають з коней. Відкривають з карабінів шквальний вогонь. Сірі шинелі з того боку біжать все повільніше, мов у сповільненому сінематографі, потім починають падати. Ось впали двоє, потім ще один, ще і ще — немов смертельно втомились, й повільно, суглоб за суглобом, влягаються в сиру землю. Щоб не піднятись вже ніколи.

Ось гребеня досягає друга півсотня, рудинці, мов горох, сипляться з коней, на льоту перезаряджаючи карабіни. На середині горба червоні ставлять два кулемети, та вони не причиняють великої шкоди, татакають собі тихо й безпомічно, кулі злітають десь далеко над головами, неспроможні зачепити рудинців за кам’яною стіною. Інші два кулемети не донесли, спочатку впав один кулеметник, другий хтів нести його сам, тягнув під гору, аж став задом, спиною — бо «максим» застряг у болоті, аж поки хтось з козаків не поцілив йому з «гвинта» в крижі. Більшовик впав зверху, засмикав ногами й покотився додолу разом зі станком і колесами.

Ліворуч на підмогу рудинцям підходили піші підрозділи. Коли сірі шинелі покотом вкрили схил, більшовики повернули назад і стомлено побігли у видолинок. Звенигородці стріляли їм услід, ті падали вже рідше, забігали все далі. Козаки били з «гвинтів» ще і ще, стомлені сірі постаті були вже далеко, та то там, то тут хтось із них змахував руками і падав, — чи просто розчинявся у сірому лузі…

За дві доби більшовиків удалось зупинити по всьому фронту. В запеклих боях червоних вибили зі станцій Бірзула і Вапнярка. Козаки роззброювали збільшовичених солдатів прямо на станціях і відправляли їх ешелонами на північ, через Білорусію — на Москву…

Максим привіз в Звенигородку перших загиблих. Шістьох хлопців зі своєї сотні. Троє Звенигородських — Добровольський Павло, Семен Некречий, Ткаченко Яків. Один хлопець з Гудзівки, один із Озірної, й один — з Хлипнівки. Затужила Звенигородка, й навколишні села, заплакали жінки і діти. Страшна правда: перші чоловіки, батьки й сини — закривавлені, неживі й холодні. Вбиті…

Чи думав хто, що совєти не зупинити? Й далі рахунок піде вже не на одиниці — на сотні й тисячі застрелених в боях, замучених в підвалах чекістами, мільйони — розстріляних, померлих з голоду… Жили й надіялись — на скорий мир, рідну владу, на вільне життя й добру працю.

На щедру землю, яка й в найважчі часи давала всім вдосталь хліба.

Розділ 12 Роман Рудинський. Земля

Земля на якій ти виріс, має таку ж величезну силу, як вода і вогонь. До цієї сили можна підключитись у скруті, немов до електричного струму. Шляхом простих споминів, своїх рідних, пісні з дитинства. Підзарядити життєву силу, як підзаряджають виснажений акумулятор. Навіть тоді, коли ти далеко від Батьківщини.

Тільки той, хто зберіг до своєї землі справжню любов, знає просто, як це зробити.

На землі працювали з піснею. Не тримали городи лиш затяті інтелігенти. Звенигородці мали і курей, і кабанчиків, і по тридцять — сорок соток позиченої землі в селах. Ром змалку знав, що таке скопувати город (чотири сотки біля своєї хати) і — що таке збирати врожай на сорока сотих поля — десь на узліссі Діброви, у Вільхівці, в Мурзинцях чи в балках біля Водяників.

Збір урожаю ставав подією. Важка робота, криваві мозолі на долонях і надвечір — «незмінний результат»: велика втома, ціла вантажівка картоплі, моркви, цибулі, гарячо-жовтих кабаків, кукурудзи, мішків квасолі й буряків та іншого збіжжя, яке так духмяно пахне у вантажівці і яке ще треба перенести до льоху, — і гордість від того, що у всьому є його, Романова, участь.

У рідкісні хвилини безділля в полях траплялись й пригоди. Якось Ром знайшов у землі людські кості, розриті плугом. А поруч — зотліле груддя в формі хрестовини. Не знав Ром, що той хрест всередині міг бути срібним, Георгіївським. Бо саме тут сотні Рудя бились насмерть з «красними» ескадронами…

Тож, крім важкої праці, ще й загадкова безмежність степу, запах вологої землі, розбитої з груддя, високе синє небо і спів жайворонка десь там, високо-високо над головою. Незвично смачний обід у затінку: свіжі — з грядки — запашні помідори, чудом вцілілі в таку пору товстенні, жовті й смачні старі огірки. Сало, оброблене «соломкою», цибуля, смажена ніжка качки, хліб, некруто зварені жовті домашні яйця, солодкий, як мед, кавун і так само смачна, з джерела, прохолодна вода, вточена в лузі. А навкруги — просторі зелені поля, буяння трав над річкою, ставок з яскраво-синьою водою, запахи землі, зібраного урожаю, з м'якою травою під ліктями, пряним ароматом деревію, полину, материнки, дзижчанням лінивих мошок, під знайому нехитру пісеньку жайворонка в синьому-синьому небі.

Розділ 13 Рудинські. Віктор

Саме той авторитарний Романів батько — Віктор Рудинський, син Івана Гавриловича, майстер на всі руки, кріпкий хазяїн і інженер від Бога — виховувався у повоєнні роки у відносній свободі. Зостався сиротою в малому віці і зростав без пильного батьківського нагляду. Забрала його до себе разом з дванадцятирічною сестрою Оленою тітка Келя, дочка Олекси Гавриловича, й було йому тоді чотири роки.

Чоловік тітки Келі — Владик був затятим мисливцем і колієм. Так уже повелося в їхній сім'ї: ніхто в ній ніколи не працював на державу — у тому сенсі, як то розуміють зараз. Роботи на заводах і фабриках не мали. Дядько Владик займався традиційним для містечківців промислом: тримав городи, й на це заняття він витрачав менше зусиль і часу — рівно стільки, скільки потрібно. А основним для сім'ї залишалось ремесло коліїв: у своїх містечкових та у селян по селах купували вгодованих кабанчиків, у спеціальному дворі їх заколювали, переробляли на м'ясо і сало й торгували всим тим на базарі.

Щодо цього бізнесу чумацька Звенигородка, нарівні з Чигирином та Білою Церквою, мала добре місце з давніх часів — на самому перехресті шляхів з півдня на північ і з заходу на схід. Та з усіх навколишніх сіл і містечок. Тому тут спокінвіків діяв один з найбільших в губернії базарів, а технології переробки колії мали найбільш доцільні.

Кабанчика переробляли так досконало, що у відходи не йшло майже нічого: тонесенько оброблені кишки йшли на смачнючу домашню ковбасу, кров — на кров'янку з гречаною кашею, голова — на пресований хрусткий салтисон, ніжки — на густий холодець з часничком (чотири ніжки, дві важкі рунки, велика яловича нога і пів здоровенного домашнього півня на казан), а вуха і хвіст дочорна смалились над плитою, шкрябались ножем і водою, і то був справжній делікатес для малечі й складова для доброї печені з картоплею.

У приготуванні ж славнозвісного українського, а ще більш знаменитого — черкаського сала, є свої секрети. Ніде такого сала не скуштувати — лише в наддніпрянській Україні. І то тільки там, де ще живі старі колії. Для цього треба спеціально вигодувати кабанчика, правильно заколоти, а потім правильно обробити «лампою» — аж поки шкура на ньому не почорніє і місцями не візьметься соковитими тріщинами. Після того тушу обкладають добрим шаром золотої соломи і хвилин з п’ятнадцять печуть на запашному димку — «обробляють соломкою». А тоді залишається тільки ретельно змити попіл, обшкребти, зрізати добрячі шмати й відразу ж, по гарячому, правильно їх посолити — ні в якому разі не «городською» дрібною «Екстрою», — а обов'язково «сільською», крупною сіллю. Все те міг правильно зробити тільки справжній профі. Одним із кращих майстрів у цьому ділі став дядько Владик, а пізніше — й дядько Михай.

Тому в домі у тітки Келі завжди водилися грошенята, а у борщі незмінно виглядала груба кістка з добрим шматком м'яса (так, щоб не закривався казан) — інакше борщ у домі й не варили. А сама тітка Келя вдосвіта торгувала на базарі, а з півдня — робила в полі. А раз чи двічі на місяць у дядька Владика збирались колії, бо діло то не просте й непосильне одному чоловіку, й потребує фізичної сили. Тож у суботу інколи збирались — і гуляли по-справжньому. Малий Віктор пам'ятав, як серед коліїв у якийсь рік запала мода на денатурат — здоровенні сулії з етикеткою чорного кольору і черепом з кістками на ній — пили його з особливим смаком, а тоді сперечались до ночі. Причому, бувало, що участь у тих битвах достойно приймала й сама тітка Келя.

Дядько Владик був затятим мисливцем і мав добру австрійську одностволку шістнадцятого калібру. Ходив із своїми колегами в діброву на кабана, в поля — на зайця і перепілку. Сам вдома набивав патрони, а малого Віктора вчив влучно стріляти. Якось одного разу після доброї гулянки дядько сидів за міцним дубовим столом біля вікна і спитав малого, що грався на ліжку:

— Ану, Вітьк, влучиш у око качці?

А качка — гумова іграшка — була вмоцнена у вату між шибками, як то було заведено споконвік: між двох вікон намощували білосніжну шматинку чи вату, яку прикрашали засушеними чорнобривцями, блискітками чи яскравими цяцьками.

Дядько зарядив у гільзу одну дробинку, дав рушницю малому, а той прицілився і — бах! — влучив качці в намальоване око.

— О-о! Оце козак росте! — сказав дядько Владик.

На постріл прибігла тітка Келя і лаяла дядька за хмари диму в хаті й за дірочку в шибці, від якої промінчиками розбіглися тоненькі розколинки. А малому Віктору за те надавала потиличників.

Розділ 14 З півночі чорна повстає хмара…

Січень 1918 р.

Історія жорстоко карає наївність чільників!

5 січня бойовий і розумний командир київських козаків Ковенко самочинно провів озброєний рейд по Києву. Раптовість рейду дозволила вилучити в «Арсеналі» й тридцяти інших заводах кілька вантажівок боєприпасів і зброї. По всьому видно — готувалось повстання…

Скоропадський пропонує Центральній раді створити 30-тисячний корпус козацтва для захисту Києва, але йому відповіли, що військ уряду вистачає. Хоча підрозділи, які знаходяться у столиці, піддаються впливу більшовиків й все частіше не виконують накази.

Петлюра, розуміючи хибність такої відмови, подає у відставку. Винниченко назначає замість нього секретарем у військових справах Порша, і той взагалі розпочинає демобілізацію українських частин, які повертаються з фронту. Центральна рада залишилась практично без захисту. Єдиною силою, яка ще могла стримувати натиск більшовиків, залишалось Вільне козацтво…

Семен підготував до виступу загін і доручив очолити його Максиму.

— Ми не можемо воювати в Києві офіційно. Я пропонував вислати Києву десять тисяч шабель та артилерію. Голубович відмовився. Він нас боїться. Більше, ніж червоних. Це дуже велика помилка! Візьмеш три сотні й виступиш на Київ. Скажеш — без мого дозволу!

29 січня збільшовичені робітники захопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Цього ж дня відбувся бій біля станції Крути. Петлюра з гайдамаками вже вийшов на Крути, але отримав звістку, що почалося повстання, й повернув назад до столиці. Вранці 30 січня Винниченко склав повноваження. Уряд очолив вчорашній студент Всеволод Голубович.

Казали, що після двох днів запеклих боїв в «Арсеналі» наступ очолив сам Петлюра. Вночі 3 лютого на чолі кількох найкращих сотень, під прикриттям важкого панцирника йому вдалося ввірватись до заводу. Казали, що серед цих сотень були звенигородці. Як все було насправді — Максим не казав нікому.

Січові стрільці і козаки розбили повстання в Києві. Але карателі Муравйова вже захоплювали Дарницю.

Після кількох спроб взяти місто «в лоб» Муравйов відмовився від атак. Та вночі «червоні козаки» під командуванням молодого і хороброго сотника Прімакова перейшли Дніпро в Пущі-Водиці. Йшли по слабкому льоду, по-запорізьки накидавши під ноги коням оберемки трави й дошки. Кілька коней провалились й пішли під воду разом з бійцями. Це було дуже небезпечно, тому перехід в місті не чекали.

Вранці червона кіннота з'явилась в тилу гайдамаків, які обороняли мости. Загони спішно відступили.

У цей час збільшовичені частини з фронту захопили Проскурів, Жмеринку, Козятин. 8 лютого під прикриттям січових стрільців Євгена Коновальця і козаків Ковенка уряд і члени Центральної ради покинули місто.

Саме в ці дні Київ вперше пережив бомбардування. Важкі снаряди розривались у центрі міста, розбивали верхні поверхи будинків. Муравйов потім хвастався в листах — як він нещадно бомбив «хохляцкіх буржуєв». Боєприпасів не жалкували. Кожної хвилини на вулицях розривалось 6-10 снарядів, у центрі на бруківці і тротуарах лежали вбиті й поранені, жінки, діти.

Потім почалися вуличні бої, більшовики били по вікнах з рушниць і кулеметів, киянам довелося ховатися в підвалах довгі дні і ночі, без тепла і їжі. Люди боялися виходити на вулиці навіть за продуктами. І правильно робили.

Бо все це була прелюдія до тих жахів і крові, які навіть уявити собі не могли кияни за місяць життя з озвірілими «матросамі» Муравйова.

Розділ 15 Бобринська. Кінець армії Муравйова

20 лютого — 8 березня 1918 р.

Після боїв під Вапняркою козацькі сотні продовжували бити більшовиків. Роззброїли два драгунські полки цілої кавалерійської бригади. Командування звенигородцями Тютюнник доручив Федоту Бондарю з Кирилівки, кінних козаків очолив Семен Гризло. З Києва прибули таємні люди, які привезли Юрку Тютюннику звістку. Начебто ката Муравйова відіслали з Києва воювати з румунами, а тепер він збирається перекидати свої відділи через Бобринську. Юрко терміново збирав допоміжні сотні. З Черкас на станцію вже прибули козаки під командуванням Якова Водяного, з Елисаветграда — Кульчицького, з Умані — Безуглого. Звенигородка й навколишні села зібрали «під ружжо» більше сорока бойових сотень. І то яких! Більше двох тисяч вже обстріляних в боях вояків та ще двадцять шість сотень добровольців, яким не терпілось приміряти козацьку шапку з синім або червоним шликом!

До Бобринської козацькі війська йшли звідусіль. Муравйов, наче, повинен був пробиватися на північ, його полки налічували десять тисяч бійців. У Юрка аж свербіли руки відомстити кату за Київ! Операцією керував штаб Звенигородського коша.

— Потрібно боротися! Щоб боротьбою довести життєздатність нації! Бо мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не проллє крові! — лунав голос Юрка на мітингах у Звенигородці, Озірній, Гудзівці, Хлипнівці.

У Звенигородку зі станцій прибували трофеї. Близько двох тисяч найкращих драгунських коней, безліч упряжі, сідел, більше десятка гармат збільшовиченого Другого корпусу Євгенії Бош, які привіз ешелоном Семен Гризло з козаками.

Частини Звенигородського коша захопили більше ста верст залізниці Христинівка — Цвіткове, перепинили в повіті рух більшовицьких частин з фронту. Пропускали тільки козацькі частини братчиків — донських і кубанських козаків, які також ненавиділи совєти.

Сотні Вільного козацтва вибили більшовиків з Тального, переслідували, заганяли їх з Бірзули і Вапнярки на станцію Бобринську поблизу Сміли. Тим самим вони перерізали зв’язок Муравйова з більшовицьким командуванням Києва.

Четвертого березня війська Звенигородського коша виступили на Смілу.

… Сотні підходили до станції. Передмістя були в руках червоних, й за них йшли вперті бої. До Бобринської підтягувалися загони Івана Лютого-Лютенка, смілянця Якова Водяного. Наче відчуваючи небезпеку, підозрілий і хитрий вовк Муравйов наказав зупинити ешелони на підході до станції. Раптом попереду почувся гул, удари залізо об залізо. З-за повороту з’явилися більшовицькі броневагони. Козаки швидко розвернули до бою батарею і почали впритул бити по броньованих коробках. Від потяга відвалювалися шматки заліза, уламки, пішов дим, з вагонів стали вискакувати матроси. Бронепоїзд зупинився й почав задкувати. За кілька хвилин рудинці перейшли залізницю й підірвали в кількох місцях попереду рейки.

З боку станції чулась сильна гарматна й стрілецька канонада.

Від передмість пішла в наступ більшовицька піхота, від станції, з флангу, — вискочила кавалерія. Муравйов перевозив в ешелонах і коней. Розвідка докладала, що більшовиків десь близько восьми тисяч — одинадцять ешелонів.

У церкві на підходах до станції засіли червоні. Кулемети били фланговим вогнем. На позиції посипався град куль, кілька козаків і коней були поранені. Після півгодинного бою наступ удалося зупинити. Проте червоні прорвали позиції праворуч від станції, і сотням довелось відступити. Гармати переправили через стужавіле болото, поросле негустим лісом. Максим наказав козакам спішитись і зайняти оборону на хуторі. Сотні відходили, частина з них переправлялась по замерзлому річищу.

Жорстокий бій ішов до самого вечора. Втрати вбитими й пораненими складали вже до сотні козаків, серед червоних загиблих було ще більше. Коли зовсім стемніло, бій трохи затих.

Брав добрий мороз. У гвинтівках смілянських добровольців позамерзали затвори — мабуть, чищені поганим мастилом. Штаб Звенигородського коша розгорнули в передмісті у вцілілому поміщицькому домі. Звідкілясь постягували до штабу навіть «буржуйки» й гасові лампи. За вікнами червоніли заграви, стукотіли кулемети, дрижала земля від гарматних ударів. Розвідка донесла, що більшовики можуть почати наступ на світанні. Федь Бондар наказав вдарити назустріч опів на четверту.

О третій годині ранку Семен вишикував сотні в бойовий порядок, перейшов рейки й атакував у ніч кінним строєм. Матроси тільки виходили, частини лише стовпилися в безладі. Сотня Рудинського ввірвалася в порядки й смерчем розкидала ворожі тили. Почалась панічна втеча. Більшовики тікали по-під вагонами, їх відстрілювали на тлі білого снігу, рубали шаблями. Прострелені бушлати рясніли скрізь в снігових заметах.

З-за хмар вийшов повний місяць, і в білих снігах стало видко, як вдень. Козаки звідусіль наступали. Максим вихопив шаблю і повів відділ у наступ на передмістя. Повітря сколихнуло громове «Слава!», зблиснули шаблі. Сотня помчала вперед, як вихор. Вогонь з гвинтівок став не такий густий, потім і зовсім безладний, затих, більшовики сипнули з-за укриттів врізнобіч — з церкви, провулками в поле.

Рудинці ввірвались на станцію. На вулицях подекуди йшла рубка.

За півгодини Максим наказав козакам спішитись й завести коней на станційне подвір’я. Світало. До станції зувсібіч підтягувались черкасці, єлисаветградці, уманці. Навколо Бобринської в полях рясніли постріли — то козаки доганяли «таваріщєй» Муравйова. Восьмитисячну армію більшовиків вщент розбито. Гори ворожих трупів нагромадили козаки на станції і в передмісті навкіл ешелонів. Кілька сот більшовиків розбіглися по навколишніх лісах і селах, багато хто пробував сховатися в містечку. Пізніше «муравйовців» знаходили аж в Білозір’ї і Черкасах. Сам «червоний командант», а за сумісництвом — кат Києва і колишній російський полковник Михайло Муравйов вислизнув з рук звенигородців. Кажуть, рачкував рейками по-під всим ешелоном, від паровоза до останнього вагона, а потім перевдягнувся жінкою й втік на возі…

А жаль. Бо це ж був той самий Муравйов, який наказав пустити в Києві броньовик з надписом «Смєрть украінцам!». Який наказав зривати портрети Шевченка й топтати їх ногами. Матроси якого розстріляли три тисячі киян у парках і скверах.

Потім Муравйов до кінця життя люто ненавидів Вільне козацтво. А в публічних виступах жалкував, що не втопив Звенигородку в крові раніше…

Лютий 1918 p.

…Жлобська маса, як чорна спорчена кров, розповзалася залізницями України. Неначе отруєна лімфа, вона з часом просякала крізь залізничні артерії, ордами диких військ у здорову плоть країни — станції, міста і містечка, з часом Полтаву, Харків, а потім тричі — і Київ. Спочатку саме навколо залізниці, навколо вузлових станцій, більше ніде в в здоровому й тверезому тілі вона не мала підтримки. Бо тільки наскрізь просякнута тією жлобською кров’ю м’якоть землі української з часом починала чорніти. В чисті — сліпучі, побілені крейдою хати, пахучі травами, чисто вмитими долівками, з вишиваними рушниками на стінах, у хазяйські городи і добротні стодоли — прийшла азійська, з заводських жебрацьких «посьолків», з низьких продимлених ізб й степових кибиток, немита й чорна, що й досі їла сире, виваляне під сідлом м’ясо — орда…

Ешелони червоних башкирів, червоних татар, удмуртів і булгар, навіть киргизів, разом з табунами коней — десятками тисяч гнали з зловісних глибин Азії. Ешелони озброєних «красних» робітників з заводських селищ з Саратовської, Воронезької губерній, з Москви і «Пітєра», червоних матросів Балтійського й навіть Тихоокеанського флоту — гнали на українську землю, створювали з них «продотряди» й «рєвкоми». Десятки тисяч їх лягли в степах під козацькими шаблями, але на їхнє місце сунули все нові й нові азійські навали.

Довгими місяцями вони не могли виткнути носа за ліміти залізничних колій, бо навколо, в лісах і степах, вирувала знову оспівана козацька вольниця, вкотре пробуджена з часів Богу на й Хмеля.

І лише коли навколо залізниць все наскрізь просякло купами лайна від десятків і сотень тисяч монад азійського жлобства — зараза з вітром почала розповсюджуватись по Україні.

Правду кажуть: у великих містах революційні ідеї відразу розквітли буйно. Знайшли собі підтримку й розгорялись зустрічними повстаннями обдурених жебраків-«пролетарієв», які не мали нічого, й які нічо' не втрачали, «кромє своіх цепєй». Але в село до хазяїв ці самі жлобські монади прийшли «з красним терором», щоб відібрати хліб і корову, сікти шомполами й розстрілювати, ще в сімнадцятому! Тож селяни відразу зрозуміли, звідки вітер віє, й що криється за благородними «рєволюціоннимі» гаслами. За красивими словами — вони бачили ганебне діло!..

Залізниці вибрали не випадково. Бісівський план працював ефективно. Днями й ночами дияволи повзали по військових картах на підлозі в Харкові, видумуючи нові плани захоплення залізниць і станцій. Працювала горезвісна «ешелонна війна» Муравйова і Антонова-Овсієнка — війна проти України…

Недаремне такі пісні співали в Звенигородці у 1918-у. Як кажуть: з пісні слів не викинеш!..

Розділ 16 Рудинські. Баба Келя

Баба Келя була незвичайною жінкою. Пережила дві світові війни, голодомори двадцять другого та тридцять третього років, та в свої без малого дев’яносто літ ніколи не губила присутності духу — то, мабуть, дався взнаки конончуківський характер. У самий розпал совєцької влади, з післявоєнних літ і аж до того дня, коли їй виповнилося вісімдесят шість (!), вона не рідше, як раз у три місяці сідала на поїзд і їхала майже за тисячу кілометрів до своєї двоюрідної сестри в Вільнюс. Там, поки гостила, скуповувала у поляків яскраві квітчасті хустки, справжні шерстяні добротні светри та кофточки — і все те потім продавала за совєцькі червонці через знайомих в Звенигородці. Як вся та діяльність так і не потрапила в поле зору міліції чи, боронь боже, серйозніших «органов» — залишається таємницею. Кілька разів, правда, бабу Келю забирали з базару до відділку, але вона відбувалась якимсь дрібним штрафом.

Кому пояснити — все те чинилось у роки ще міцної і «нєдрємлющої» совєцької влади! Пізніше Роману прийшлось сидіти за столом з чоловіком, який у ті самі роки на бомбардувальниках совєцької армії ганяв тони персиків на Сахалін із Середньої Азії — в зону закритого прикордонного контролю! Тітка Келя була прикладом такої ж відчайдушної заповзятливості.

Космополіт тітка Келя до останніх своїх років залишалась останньою ланкою, що з'єднувала всіх розкиданих по совєцьких республіках родичів — нащадків старого Конона. Гостинна і до останніх днів гостра на розум, вона, мабуть, таки любила людей. Любила в свято випити чарочку, любила ходити до людей у гості, і люди любили її слухати. В її хаті завжди щось діялось, завжди хтось заходив — чи просто в гості, чи за якоюсь мудрою порадою. Багато хто її й не любив — бо бувала таки «вредна» характером. При тому бачила людей наскрізь і могла сказати в очі «обидне» слово, коли їй щось не подобалось.

Майже до останніх років баба Келя доглядала города й десяток курей, а Віктор Рудинський, що жив за кілька домів від неї, доглядав і до хазяйства, і до самої тітки. А ще на життя собі тітка (Віктору тітка, а малому Роману — вже баба) Келя навіть у свої майже дев’яносто заробляла на тому ж базарі. Могла зранку вийти в ряди без копійки, у когось попросити на кілька годин курку, у другого — кошик яблук, а до обіду уже поверталась додому з прибутком, віддавши за кілька годин всі борги й заробивши собі на обід й внукам «на пряники». То була навіть не необхідність — бо одержувала тітка пенсію й заробляла досить «на товарі» з Вільнюса, і Віктор допомагав продуктами чи грошима, але то свого роду «спортивний інтерес», конончуківська завзята жилка, що не дозволяла й в старості сидіти без діла.

Як померла тітка — то й розсипалися всі двоюрідні й троюрідні родичі — у Вільнюсі і в Каунасі, в Черкасах, Дрогобичі та Івано-Франківську, Донецьку, Полтаві і Кривому Розі. П'яний племінник — уже майже чистокровний литовець — Івар в свій останній приїзд випросив у баби Келі дядькову австрійську рушницю, з якої колись Віктор влучав у око віконній качці. А так як на зброю не збереглось ніяких документів, то в Києві рушницю в нього забрала міліція, та ще й стягнула гроші, щоб не сів у тюрму за зброю. Так пропала і остання пам'ять про дядька Владика, за якою Віктор Рудинський потім жалкував ще й не раз, бо не попросив у тітки ту рушницю раніше.

А малий Ром назавжди запам'ятав бабину Келину хату — темні старообрядні сіни, кімнати з грубими дубовими балками на стелі, древні ікони, важкі двері зі старою бронзовою защіпкою, яка закривалась на слух з м'яким і затишним «шкварком» — так, як не закривались більше ні одні двері на світі! Вони з батьком завжди ходили до баби Келі на Свят вечір. Романа везли на санчатах скрипучим снігом, потім довго стукали до баби в шибку (бо трохи недочувала), вона відчиняла і стояла на порозі, як добрий дух — хранитель конончуківських традицій. Гуртом заходили з морозу в сіни, двері відчинялись з тим самим м'яким хлипом — і опинялись у затишно натопленій хаті. В дальнім кутку стугоніла жаром і потріскувала, світила мерехтливими відблисками плита, а біля неї в теплі стояв ящик з кицькою й малими кошенятами.

Потім всі сідали до столу під іконами — величезні й потемнілі, вони висіли на покутті, а на столі вже стояли дванадцять страв: смачнюча заливна риба, хрусткі карасики, капустка з картоплею, ще різна риба, чорний хліб, пісна кутя і трохи доброї тернової наливки (хоча в останній день посту і не можна, але трішки — можна, як казала сама баба Келя). Потім довго і статечно вечеряли, все було дуже смачне, зготовлене за конончуківськими рецептами, які передавались із покоління в покоління, і Марія Рудинська, в свою чергу, багато чому навчилась у баби — готувати смачний борщ, печену рунку по-литовськи, салтисон і домашню ковбаску. Баба Келя розказувала за столом цікаві різдвяні історії, і Ром пам'ятав ті розповіді напам'ять.

То було справжнє свято. Таке, як і Великдень, Паска. На Паску баба Келя раннього ранку вже приходила з церкви і прямо до ліжечка малого Романа приносила кругленькі червоні крашанки, на стіл — свячену смачну домашню ковбасу й салтисон (а в ковбасах дружина колія таки мала смак), добре і вибране зі знанням справи сало, посипану різнокольоровими пшонянками паску, також смачнючу і випечену у справжній печі. Що Романа завжди вражало ще змалку: на Великдень ніколи не йшов дощ! То завжди був сонячний, радісний день, а чи, може, він залишився таким у пам'яті саме через відчуття свята.

Ці два свята і для Віктора Рудинського, й для Романа стали найдорожчими. Саме баба Келя зуміла передати і утримати в них той старий конончуківський дух справжнього сімейного вогнища, свята Різдва Христового й свята Паски.

Розділ 17 «Монархія»

Лютий — травень 1918 р.

«Красниє матроси» ще лютували в Києві, коли в Брест-Литовську був підписаний мирний договір. За цим договором Україну визнали в Європі як самостійну державу, а більшовицька Росія відмовилась від претензій на наші землі. 12 лютого Рада народних міністрів У HP попросила допомоги проти більшовиків у Німеччини.

Майже півмільйонна німецько-австрійська армія просувалась залізницями на схід швидко, станції й великі вузли німці брали без бою. За кілька днів головнокомандувач більшовиків Антонов-Овсієнко й навіжена комісарка Євгенія Бош здали Київ.

Після звірств армії Муравйова кияни зустріли німців навіть з полегшенням. У місті припинилися грабежі й мародерство. Німецька комендатура зайняла будинок Дворянського зібрання на Думській площі (нині майдан Незалежності), й першого ж дня наказала прибрати вулиці й помити вокзали. 9 березня до Києва повернулася Центральна рада.

Але водночас і політики, й прості люди розуміли, що прийшов вчорашній ворог з власними інтересами. В Києві розмістився штаб німецьких окупаційних військ на чолі з фельдмаршалом Германом фон Ейхгорном. Німці ешелонами вивозили з України сировину і продукти. Центральна рада намагалась щось змінити в країні. Рада затвердила конституцію УНР, президентом України вибрали Михайла Грушевського, селянам дозволили мати до тридцяти десятин землі. Але було вже занадто пізно…

29 квітня в приміщенні київського цирку пройшов з’їзд хліборобів, на якому шість тисяч делегатів проголосили гетьманом України заможного землевласника, генерал-ад’ютанта, командира Першого Українського корпусу Павла Скоропадского. В ніч з 29 на 30 квітня люди Скоропадського оволоділи приміщеннями державних будівель. По всьому, план розроблявся в штабі німецьких військ, був добре продуманий і успішний. У Києві німці роззброїли дивізії синьожупанників і січових стрільців.

Кияни прийняли зміну у владі досить спокійно. Але в селах справи пішли інакше. Хоча настала пора посівної, поля в селі пустували. Голодну Німеччину цікавив крупний експорт хліба, великі земельні господарства — тож їхнє відновлення здійснювалось за персональним наказом фон Ейхгорна. Настав час платити за гетьманську булаву!

Ейхгорн віддав наказ про обов'язковий початок посівної навесні 1918-го. Німці дозволили поміщикам повертатися у власні наділи. Спеціальні земельні комісії організовували повернення хазяйств колишнім власникам і навіть — допомагали підрахувати збитки від революції, повертати розібране майно й стягувати з селян втрати господарів!

Цей наказ підірвав село, як динамітний заряд! Ейхгорн повертав права російським, царським поміщикам — і селяни це розуміли! Почались стихійні повстання. Німці встановлювали режим терору. За замах на життя й майно поміщика, за відмову сіяти поміщицьке поле чи знищене збіжжя селянина чекала смертна кара! Бунтівні села німці обстрілювали з гармат шрапнеллю.

У цей час в уряді вагу мали заможні сили, які й підтримували Скоропадського. До них належали Українська народна громада, Союз земельних власників, українські хлібороби — демократи, кадети. Переважну більшість у першому кабінеті міністрів становили так звані конституційні демократи (КД) — «кадети». Саме вони впливали на рішення про надання російській мові права державної, розпуску демократичних міських і земських рад, скасування 8-годинного робочого дня. Губернськими та повітовими старостами уряд призначав саме кадетів — колишніх поміщиків, діячів та суддів — тому більшу частину чиновницьких посад обіймали росіяни. Вони дуже швидко перестали приховувати свою ворожість до України. Це давало опозиції привід проголосити, що адміністрація Гетьманату прихильна до ідеї «єдіной і нєдєлімой» Росії.

І правда, помітної військової виправки, завжди чепурний й ретельно вдягнений, колишній царський генерал Павло Скоропадський був не чужий російській еліті. Тож не дивно, що незабаром гетьман дозволив проведення в Києві монархічного з’їзду й створення в Києві так званого «Русского союза», до яких почали з’їжджатись російські офіцери з усієї колишньої імперії.

Але водночас гетьман щиро проводив і українізацію: на українську мову було перекладено більше п’яти тисяч початкових шкіл, майже двісті гімназій. Скоропадський заснував Українську академію наук та затвердив її перший склад на чолі з академіками Вернадським та Кримським (останній — родом зі Звенигородки). На державній печатці гетьмана поєднані старовинний герб «козак з мушкетом» й тризуб. Прапором Української держави стало синьо-жовте полотнище з золотим тризубом та хрестом у центрі.

В уряді бракувало націоналістів і соціалістів, проте для подолання розрухи гетьман залучив найкращих фахівців і адміністраторів. Скоропадському вдалося створити більш-менш дієздатний державний апарат, ліквідувати безвладдя та навести порядок у державі. Але для цього широко застосовувались репресії, які чинила як українська державна варта, так і німецько-австрійська армія…

Тож 30 квітня 1918 року кияни вранці прокинулись й були дуже здивовані: виявляється, вони знову живуть у монархії…

Розділ 18 Звенигородка. Німці

Березень — червень 1918 р.

Ця нереальна й відірвана від бажань народу політика призвела до початку катастрофи. Чаша терпіння люду переповнилася — всього лиш за недовгі три місяці…

Рано-вранці четвертого червня у двері в хату Максима на вулиці Козацькій, що зразу за яром, загупали кулаками. Рудь скочив на ноги, ледве встиг натягнути свої кавалерійські штани, як в кімнату нагально зайшов гурт військових. Він побачив Семена, Никодима та Хресанта Смоктіїв, Антіна Шкільного й полегшено зітхнув:

— Вриваєтесь, як німчура. Я вже думав — за мною!

— Чого спиш, в Орлах німців побили! Давай, збирай хлопців — і у нас заколотиться. Тютюнник тут.

Як виявилось, один з каральних офіцерських загонів з Лисянки зайшов у село Орли забрати контрибуцію, заодно німці схопили кількох козаків. Терпець орлян луснув. Селяни дістали з-під стріх «трьохлінєйки», які тепер є у кожного доброго хазяїна, по відру патронів, знайшовся й кулемет «льюїс». Напад був швидкий і нещадний, з нападників ніхто живий не лишився. Звістка про повстання того ж дня дійшла до Лисянки, на площі почали збиратися обурені поміщицькими безчинствами люди. Германці розіслали гінців за поміччю в Звенигородку, Шполу й Умань до каральних загонів.

Весь день Максим разом з Семеном, Смоктіями та Шкільним таємно збирав вірних людей. На щастя, Юрка Тютюнника влада перед тим назначила уповноваженим по демобілізації — й він мав доступ до зброї. Повітовий військовий начальник Павловський не став заважати й разом зі штабом виїхав до Одеси — від гріха подалі. За кілька ночей зі складів вивезли майже десять тисяч гвинтівок, кілька десятків кулеметів, сотні тисяч набоїв. А потім зімітували грабіж і підпали.

Звенигородка готувала повстання.

Наступного дня прийшла звістка про розгром карального загону німців у Ганджалівці. Повстання перекинулось на Лисянку. На допомогу німцям зі Звенигородки прибув каральний загін кадетів. Але загони отаманів Цвітковського і Туза загнали і кадєтів і німців до лисянського костьолу, де ті відчайдушно оборонялись. Три дні повстанці не могли їх звідти дістати.

На допомогу лисянському гарнізону вийшов загін германців зі Звенигородки, та дійшов він тільки до Хлипнівського лісу. Ліс зустрів німців свинцем.

— …«Звенигородська думка» надрукувала укази Центральної ради, — приніс звістку Марко. — Рада й повітовий начальник ідуть наперекір гетьману.

— …Німці разом з кадетами вирвались з костьолу в Лисянці, пробилися мостом через Тікич! Ідуть на Звенигородку. Зрада! Варта на мосту поснула.

— …Воєначальник Звенигородки приїхав на нараду курінних отаманів в Гусакове й передав повноваження гусаківському сотнику.

Звенигородка вирувала. Озброєні козаки захопили Піски — околиці міста від Хлипнівки. Збройні сотні вийшли з Пединівки, Моринців, Вільшани. Лисянські загони повстанців догнали німців аж під Озірною, й під селом зав’язався жорстокий бій. Німецький гарнізон і загін кадетів вийшли на допомогу німцям зі Звенигородки, й обидва німецькі батальйони почали прориватись назад до міста.

Тютюнник послав Максима до Шполи — до діда Шаповала. Дід вчора під Топільною розбив німців. Сам Юрко збирався нагально мчати до Києва.

— Не хочу нашкодити справі передчасним повстанням! Може, ще не треба цього робити. Може, Центральна рада ще діє. Може, збирає силу! Бо ми вже не маєм сили терпіти!

Ніхто не розумів масштабу подій, які коїлися в Україні. Повстанці хотіли бачити загальну ціль, план дій під всеукраїнським проводом. У той час як гетьманат розцінював напад на кадетів, як злочин!

Максим їхав з козаками черкаським шляхом, як раптом у передмістя Шполи ввійшли німці. Як з'ясувалось пізніше, після поразки під Топільною пошарпані германці знов повернулись до гарнізону — чого ніхто не чекав! Максима й двох його козаків перехопив німецький батальйон. Козаків залишили на гауптвахті в містечку. Рудя, як старшого, арештували й відправили до полку в Черкаси…

Кілька тижнів Максим просидів у підвалі з бандитами і волоцюгами. Одного разу, коли вартовий виводив їх до вітру, Рудь непомітно проскочив до відчиненої комори, а тоді лупанув звідти німця по голові дровинякою, яких в кутку валялось таки чимало. Вартового затягли до комори. Трьом з відчайдухів вдалося втекти. Коли втікали, Рудь попросив рудуватого розбитного хлопчину, який був поруч:

— Почекай. Тебе як звуть?

— Тиміш. Нечай.

— Є ще одна справа, Тимоше. Допоможеш?

— А чом би й ні. Тільки швидше!

Рудь прокрався за клунями до офіцерського будинку. Поруч стояв ще один вартовий. Невеликим круглим каменем хлопці його збили, як кеглю. В руках Тиміш тримав гвинтівку — «маузер» — це він затяг вартового до комори. Максим забіг до веранди, потім до кімнати, на щастя, всередині не було нікого — німці вгамовували людей на центральній площі.

Свою домаху Рудь знайшов у кутку поруч зі зброєю. Підібрав ще й великого пістолета в кобурі, який висів на стільці. Це був офіцерський будиночок, і кирпатий малий унтер, який відібрав у Максима шаблю в корчмі — жив саме тут. Максим його запримітив, коли вартовий виводив їх якось вранці.

Коли вибігали до воріт, Тиміш зупинив Рудя.

— А тепер ти чекай.

Він швидко став на коліно, прицілився. Постріл бахнув гучно, як з гармати. Німці загаласували й забігали в будинку. Максим побачив, як здоровенний червонопикий німчура схопився за зад й гепнувся з високого ганку посеред двору.

— Відстрелив дупу! Це падло мене чоботом в філейну часть копнуло, — вишкірив Тиміш ясну посмішку на брудному обличчі.

— Ну ти й божевільний, — крикнув Максим, стрибаючи під стукіт німецьких куль через двометрового паркана.

— Не божевільніший за тебе! Геніальність і вар'ятство… це два боки однієї суті! — кричав Тиміш, гепаючись на м'які грядки поруч з Максимом.

Городами вони вибралися в заплутані дрібні провулки. Постріли в казармах гриміли ще довго, та, врешті, стріляли вже по всіх Черкасах — повстання, видно, перекинулось і в це місто…

Додому Максим дістався, коли було вже по всьому. Привіз із собою з Черкас п’ятьох зірвиголів, з якими тікали від німців, й головне, нового й відчайдушного побратима Тимоша. До нього в хату Івана Лісовенка на Замості прийшли Марко, Семен Іванченко, Софрон Рябенький, Іван Ремез. Вже в дорозі Рудь наслухався від людей про те, що сталося в Звенигородці.

За день, як Максима арештували, Антін Шкільний, рідні внучаті небожі Кобзаря Левко та Ананій Шевченки, курінний Тарасівської сотні, а також отамани Цвітковський і Туз зібрали в лісах під Звенигородкою майже двадцять тисяч повстанців. Отаман дід Шаповал таки розгромив німецький гарнізон у Шполі, відібрав у німців гармати, захопив станцію Цвіткове.

Після озірянського бою в Звенигородку прислали німецький полк і каральні загони. За непокору німці й кадети знов сікли шомполами, розстрілювали й катували селян, грабували села.

Юрко Тютюнник терміново виїхав до Києва шукати правди. Наступного дня добився до самого гетьмана. Скоропадський зробив достеменно, як Понтій Пілат, — умив руки. Зробив вигляд, що нічого не знає про кадетів, про безчинства німців, начебто розгнівався, безчинства наказом не припинив, але й на придушення козаків війська з Києва не вислав. Колишні керівники Центральної ради ніякого плану дій не мали. А весь цей час озброєний люд ішов у ліси до повстанців.

— Десятки тисяч людей взяли в руки зброю. Вони готові вмерти за свободу. Скажіть, що нам робити! Повинен бути хтось, хто поведе нас проти здирців! — казав Юрко «самостійникам» у Києві. Відповідальності на себе не взяв ніхто. Замість цього дали з собою книжечки з революційними гаслами!

Не маючи державних провідників, козаки висунули зі своїх рядів найбільш розумних і принципових старшин — Левка і Ананія Шевченків з Кирилівки. Підсвідомо штаб повстання організували в Гудзівці, в хаті біля підніжжя Звенигори, бо саме тут Гонта колись стояв табором. Зрештою, з боку Гудзівки було вигідно тримати зв’язок з Кирилівкою, Козацьким, Моринцями, Хлипнівкою і навіть Черкасами. Одна з дочок господаря якраз навчалась на фельдшера, тож могла перев'язувати поранених.

Тютюнник повернувся з Києва залізницею через Цвіткове. Далі потяги не ходили. В Шполі скрізь снували ватаги озброєних селян і козаків. Їхати на Звенигородку ніхто з дядьків і перевізників-євреїв не хотів. Казали: «Там справжня війна!»

До Звенигородки Юрко того дня ледве доїхав.

У ніч на 9 червня, через п'ять днів після початку повстання, тридцять тисяч повстанців з боку Озірни пішли на Звенигородку. Німці й кадети відчайдушно відстрілювались. Звенигородська адміністрація Скоропадського, російські поміщики й офіцери, німецький гарнізон — вже не мали надіятись на життя. Залили селянам сала за шкіру!

— Німці грамотно закріпились трикутником у місті: в горілчаних складах, ремісничій і комерційній школі, — казав Тютюнник. — Захищались запекло, ні одного дому не здали без бою. Без наказу не відступали! Всім відомо: німці — добрі вояки!

Юрко Тютюнник керував діями штабу. Всі сили повстанців кинули на те, щоб вибити хоча б одну з цитаделей — склади. Козаки вперто били по горілчаних складах з гармат і мінометів, потім атака за атакою — і таки зайшли в мури. Одна з вершин трикутника була взята. Подальша оборона позицій стала безнадійною. За кілька годин германці в двох школах викинули білий прапор…

Далі експозицію Максиму розказував сам Тюнник, який знав все досконало, бо очолював штаб повстання:

— Поки йшов бій у Звенигородці, нам сказали, що йде загін німців з Тального. Вирішили зробити засідку в Гусаковому. Я наказав взяти чотири найкращі сотні Федоту Бондарю.

— Федь добряче керував тоді в Бобринській!

— Так. А місцевими повстанцями в Гусаковому командував гусаківський сотник Іванченко. З Попівки вийшла ще одна лава, і в Паламарчиному яру під Гусаковим німецький загін взяли в лещата!

Юрко швидко накреслив на папері схему атаки:

— Ми чули, як там стали гатити з гармат, правда, недовго. А потім все стихло. Думали, що нашим каюк. А тут… Виявляється, що німці знищені, триста солдатів і офіцерів взято в полон… Гарнізон у Звенигородці також капітулював. Повна перемога! Ми — перемогли німців!

… Якби ти бачив, як потім німчура марширувала на поля сапати буряки! Три діди з рушницями командують «Ать-два!», а їх, чоловік з п’ятсот, солдати, офіцери, — йдуть і не знають, плакати їм чи сміятись. Дядьки сказали, що нема чого хліб надаремне їсти!

До 20 червня повстання охопило Таращу, Жашків, П'ятигор'я, Плоске. Таращанський повстанський штаб оголосив мобілізацію. Німецькі війська втекли в напрямку Білої Церкви. На місці вакууму, що виник після знищення німецько-гетьманської влади, в Таращі й Лисянці почали почали виникати більшовицькі ревкоми.

— … А тоді майор Лянг нагнав військо, німців, кадетів — й вони зайшли в Звенигородку. Хмара! — Розповідав вже Марко, аж захлинався: — Німці, дві тисячі австрійського війська, тернопільські батальйони, батареї, мадярські стрільці, піоніри…

Арештували Левка Шевченка й Тютюнника. Юрко потім розказував:

— Левко Шевченко якраз спав у готелі «Брістоль». То ресторатор Грановський сам лічно прибіг до нього й кричить: «Пане Левко, тікайте, німці! Штаб стоїть прямо навпроти готелю, в початковій школі!» А Левко йому так спокійно каже: «Тільки німці?» — «Так, пане!» — «То ще діждетесь французів! Пришліть до мене слугу, хай принесе цигарок, зробить каву і яєчню з шинкою». Тоді з'їв яєчню, випив кави, поголився і наказав зробити собі манікюр. Вийшов на ганок прямо навпроти німецького штабу і став палити цигарку. Німці як вибіжать, цілий взвод його оточив, як почали стріляти з гвинтівок — і арештували!

— Руські кадети давай кричати, щоб Тютюнника й Шевченка розстріляли, та німці не дали, — мовив Марко. — Люди кажуть заступився сам австрійський намісник на місце гетьмана — Василь Вишиваний.

— … Кажуть, він же австрійський князь Вільгельм фон Габсбург, — розповідав потім про свого спасителя Юрко Тютюнник. — Цей «Василь» добряче знає українську мову, з дитинства марить Україною й навіть готується на королівство! Австріяки з німцями через Вишиваного аж почубились. Бо австрійці хотіли посадити на престол свого гетьмана, щоб посунути Скоропадського. А Вишиваний — австрієць й робить все наперекір німцям. Тож і Левка Шевченка німці побоялись розстріляти, бо той знав Вишиваного. Відвезли до Києва, а там Левко втік з-під варти.

Уже в липні почалися нові селянські виступи. Повстанські загони Звенигородки й Таращі об’єдналися в полки з ескадронами кавалерії і гарматами. Після жорстокого бою під Стеблевом повстанцям довелося відступити, переправившись частинами через Дніпро.

Дійові розпорядження УНР за підписом Симона Петлюри надходили в повіти щотижня. Юрка Тютюнника з-під арешту звільнили, й він очолював таємну місію Директорії. Гетьманська влада Скоропадського все більш підупадала на силі.

Налякана розмірами повстання, розкладена зсередини власними революційними настроями «залізна» німецька армія розвалювалася. Скоро в самій Німеччині також вибухнула революція, тож німці в Україні затрималися ненадовго.

Розділ 19 Засухи. Марія

… Мати Романа і дружина Віктора Рудинського народилася в невеличкому селі Марійка, в тому самому, яке заснував старий Максим Маламура. Село, хоч і сховалося в балці неподалік від дороги Одеса — Київ, проте глухим стало від експериментів совєцької, власне — сталінської, епохи. Колись багате і щедре, після численних об'єднань і розділень з сусідніми колгоспами, втратило свої землі, школу, а потім навіть сільраду. Й перетворилось в маленьке українське село — забуте людьми і Богом. Лише в останні бізнесові часи Марійку став підтримувати один визначний український професор — її уродженець. Тепер в селі навіть процвітає ферма для страусів.

Марія народилась середньою із семи дітей баби Стефи. Сім'я злидарювала, пережили голод сорок дев'ятого, їли лободу замість хліба. Баба Стефа на свою зарплатню колгоспниці ледь годувала сімох дітей. Потім підросли старші сини, почали заробляти. Та тільки Марії виповнилось сімнадцять і вона закінчила школу, приїхав з міста двоюрідний дядько і запропонував Стефі забрати Марію в Київ — нянчити дівчинку у заможних київських родичів.

Баба Стефа довго не думала: «Їдь, дочко, хоч ти вирвешся з оцих злиднів. Тож Київ, там тобі буде краще!» І того ж дня Марія в своєму найкращому платтячку, з вузликом в руках сиділа на тряскому возі, що їхав до Жашкова. Сиділа, дивилась на село, що віддалялось — остання від поля їхня хата — і гірко плакала. Так внагле залишилась одна-однісінька, серед чужих людей, на дорозі в велике і страшне місто.

Більше в Марійку не повернулась. Ні, звичайно, приїздила в гості і з Києва, і з Черкас, а потім — зі Звенигородки. Та це вже була не маленька сільська дівчинка. Стала справжньою красунею, вміла придивлятись до «городського» життя і вчитись «цивілізації». Вивчилась на технолога, мала непогану роботу і відрізнялась тією жіночою інстинктивною мудрістю, неначе сама праматір-земля. Всі знайомі Віктора Рудинського вважали, що йому пощастило з дружиною: привітна, весела, завжди розважить гостей бесідою, гарно заспіває, за півгодини приготує смачнючі страви, яких вивчила не один десяток — кращі з усіх сімей, у яких довелося жити — у баби Махнючки борщ, у заможних Засух — вареники з сиром, залиті вершками, у баби Келі — конончуківські ковбасу, холодець, салтисон, рибу, бо дома, в селі не було до того ні вдосталь харчів, ні грошей.

Розділ 20 Кінець монархії

Липень — листопад 1918 р.

… 30 липня опівдні в центрі Києва вибухнула потужна бомба. Бомбу кинув колишній матрос, член революційної групи есерів, уродженець Рязанської губернії Борис Донськой. Вибухом розірвало генерал-фельдмаршала Ейхгорна і його ад’ютанта…

Донського повісили. В Києві почалася паніка, німці провели масові арешти. Окупаційний режим в Україні став ще більш жорстоким. У повстаннях палали вже цілі губернії.

Всі відчули, що влада гетьмана нестабільна бо немає на те волі мільйонів! Робітники вірили комісарам, селяни підтримували повстанців. Більшовики вели проти Скоропадського агітацію, в якій називали гетьмана «царським генералом», «сатрапом», який повертає самодержавство. На жаль, селяни на місцях бачили тому приклад!

Гетьман бореться за розвиток української держави. Влітку незалежність України визнає Москва, в Києві створюються посольства майже тридцяти інших країн Європи і Азії. Скоропадський казав: «Пам’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство в окупації». Й це також була правда.

У жовтні кабінет міністрів уряду потрапив у кризу. Одна частина міністрів виступила з програмою приєднання України до Росії, інша була за самостійність. У боротьбі за владу виступив Національний союз, підтриманий партією хліборобів, проти — партія кадетів, за яких були великі промисловці й фінансисти. Останні отримали більшість, й уряд став проводити проросійську політику, що призвело до нової кризи.

У кінці жовтня стає ясно, що німці програють війну. Скоропадський починає терміново шукати контактів з Денікіним, державами Антанти — Англією і Францією. Саме в цей час з’являється сумнівна грамота про федерацію України з Росією. Скоропадський від дав російським офіцерам керівні посади в кращих частинах армії. Але робити це масово він теж не міг, побоюючись Національного союзу. Як не міг відкрито закликати до себе всіх офіцерів, які на той час з’їхалися в Україну.

Дев’ятого листопада в Німеччині перемогла революція, і вже одинадцятого німці підписали з Антантою договір про капітуляцію. Германські війська почали збиратися з України додому.

Німці ще не покинули Україну, а повстання вже набирало силу. За десять днів повстанці захопили майже всю територію України. Всі революційно-демократичні сили згуртувалися проти гетьмана. Повстанська армія зростала з кожним днем, загальне число повстанців значно перевищувало чотириста тисяч чоловік, а дні гетьманщини наближали кінця.

21 листопада війська Директорії оточили Київ. Гайдамацька кіннота з чорними шликами нападала на німецькі загони й поїзди, захоплювала станції. Гетьманські війська переходили на бік повсталих. Німецьке командування оголосило нейтралітет.

Під Києвом ішли бої. Біля Мотовилівки повстанці розбили сердюцький полк Скоропадського й офіцерську дружину. Офіцери запекло обороняли Київ, надіючись на допомогу від Антанти, яку їм обіцяв гетьман…

14 грудня опівдні Павло Скоропадський відрікся від влади. «Я, Гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав всі зусилля для того, щоб вивести край з важкого становища… Бог не дав мені сили справитись з цим завданням…» Того ж дня Скоропадський виїхав з Києва на захід у німецькому ешелоні…

У цей час війська Директорії — Січові стрільці й гайдамаки — вже вступали до Києва…

— Я розумію, що ми допомогли звалити, зрештою міцний уряд, — якось сказав Тютюнник. — Хоч він і протидіяв більшовикам… Що ми, вільні козаки, скинули Гетьмана Вільного козацтва. Що комісари вели агітацію проти уряду — й ми потрапили в одну чоту з ними. Що митрополит Василь Литовський з самого початку ішов проти повстання й назвав його потім злочином. Що Скоропадський правду сказав: ми самі привели більшовиків у свою хату.

Але сам народ повстав, бо не витерпів знущання «кадєтів»! І його в цій жертві мав хтось очолити. Для того, щоб зупинити кривду й хоч трохи зменшити море крові… Такої сили більш не знайшлось в Україні. Тому це зробили ми!

… А гетьман програв, бо його правда була щербатою…

Розділ 21 Засухи. Дядько Олег

Рід Маламури перейшов по доччиній лінії в прізвище Засуха. Прадід Лавро Засуха — найстаріший, кого пам’ятали в роду Засух, воював з турками в останню війну. Як колись писав німець Фрідріх: «Кавалерія формується з людей, що звичні до служби. В Прусії — з поляків. В Австрії — в Богемії, гусари — в Угорщині, улани — в польських провінціях. У російській армії — з українців, донських і кубанських жителів — нащадків запорізьких козаків…»

Материн рід брав своє коріння від запорожців. Саме прізвище Засуха було ознакою прізвиськ, якими тоді славились братчики. Та й від діда, якого Ром ніколи не бачив, переказували стаpi легенди. Про запорожця Максима Маламуру, пораненого в Лівонському поході. Та ще про самого Максима, чи вже його сина, чи внука, прославленого в битві під Хотином.

Рід якийсь час жив досить заможно, але потім упав у злидні. Після смерті діда баба Стефа виховувала семеро дітей. Більш усього Роману було жаль дядька Олега. Наймолодший у сім’ї, Олег в дитинстві хворів, мав помітний горб. Але в молодості не переймався: добре грав у шахи, тягав величезну штангу. Горбань, скромняга, був баяністом у клубі — зараз то все одно, що популярність ді-джея — добре бився на кулаках, бо мав сильні, як у всіх горбанів, руки — і в селі його поважали.

Малий Роман жалів дядька. Той вчив його грати в шахи, битися навкулачки, особливо смачно їв хліб, намастивши його домашнім маслом, посипавши сіллю і запиваючи свіжим молоком з глека. Дядько Олег чи не єдиний в роду пам'ятав геройського предка, про якого чув ще від діда:

— Поїхали запорожці в Лівонію. І з ними був Максим Маламура. Воювали вони довго й геройськи, й ніхто не міг здолати козаків. З'являлись на своїх баских конях, блискучими шаблями й відважністю сіяли страх у лавах ворога. І вже здобули перемогу, як раптом у лютий мороз біля великого лівонського міста загинув отаман Самійло Кішка. Вмер козацькою смертю: в бою, з шаблею в руках. І кажуть, — притишеним голосом, таємниче нахилявся до малого дядько, — що не могли б вороги вбити Самійла Кішку, бо він був заговорений, характерник — а зрада була велика! Вбили отамана в спину. А Максим Маламура бився пліч-о-пліч, і за мить перед тим, як впав отаман, його вдарила куля, може, й націлена для самого Кішки…

Потім Максима довго везли додому, й він дуже поморозив ноги. Тож воювати після походу більше не міг, оженився на дівчині-красуні й заснував хутір Марійка.

Вже потім в історичних архівах Ром знайшов згадки про ту битву. В дядькових переказах Максим Маламура ходив з Самійлом Кішкою і в морські походи — коли отаман втік з полону. Двадцять шість літ був прикований до весел, а тоді вирізав екіпаж турків й захопив бойову галеру.

На турків ходили на «чайках»-однодеревках довжиною в двадцять і шириною в чотири метри, в кожній з яких вміщувалось шістдесят братчиків й шість гармат-фальконетів. Екіпаж чайки вистругував собі човен з дуба, смолив і конопатив його, шив вітрила — всього лише за сім днів.

Дядько розказував, як руси під командуванням Одоакра громили гальські провінції Риму. Як племена слов’ян, антів, полян, скіфів, вихідці з світлооких варягів змішались між собою й створили новий народ під назвою «роси». І як вони ще п’ятсот літ ходили на стругах-чайках в різні походи. При тому різниця в звичках залишалась ще довго. Поляни, наприклад, стриглись «під горшок», а роси брили голови наголо, залишали чуб на маківці. Саме такий чуб носив Святослав, а потім у росів чуб — як і чайки — перейняли запорожці. Ще в слов'ян була звичка вмиватись під струменем, а в росів — мити руки водою з миски.

Про все те дядько Олег розповідав цікаво та й запам'ятався малому Рому, як людина розважна, якраз на своєму місці. Вчився добре, вивчився на агронома, вирощував у садку здоровенні яблука й суниці, і його навіть пророкували на голову агрофірми.

Та підла доля розпорядилась інакше. Коли зовсім немічною стала баба Стефа, старші брати і сестри забрали її до міста. З’їхались з усіх усюд — з Черкас, Вінниці, Києва — з найкращими намірами, склалися і купили хату в Звенигородці.

Знайшли й роботу в «городському» радгоспі, де він, сільський горбань у коричневому, дитячого розміру шкільному «піджачку», так ніколи і не прижився. Ні разу більше Ром не чув у місті, щоб дядько грав на баяні, та й самої «музики» більше не бачив. І це Олег — перший баяніст на селі!

Розділ 22 Історія «таваріща прєдрєвкома»

Листопад 1918 р.

Восени Тютюнник запропонував Максиму посаду ад’ютанта. Рудь відмовився — волів і далі йти на бойові сотні. Ад’ютантом до Юрка пішов заводіяка Цвітковський.

Семен Гризло недолюблював Тютюнника:

— Дуже він хитрий, як лис. Сухий, із води вийде. Хоча рубака добрий, і командир розумний. Тож і підчиняюсь.

Марко розповів Максиму, як Юрко ледь не розстріляв Семена в січні вісімнадцятого, скинувши його з кошового. Рудь у цей час воював з більшовиками в київському «Арсеналі». Поки Семен сидів у Звенигородській тюрмі, в місті підняла голову червона комуна.

— Знайшовся якийсь «таваріщ прєдрєвком „Богя“ Кац», який тут же проголосив «з’їзд рабочіх і крєстьян» у ремісничому училищі, — аж розхвилювався Марко, бо сам був у тих подіях учасником. — Але того ж дня з Вільхівця заїхала ватага з Антіном Шкільним, з Сидорами, в кожухах, начебто на базар, а тоді дістали з возів «гвинти» і ввірвались в училище. Стріляли в стелю, а Кац злякався і почав утікати. То Іван Рябенький, брат Софрона, догнав «Богю» аж на березі Тікича, там його й застрелили. Й кинули поруч дохлого собаку — мовляв, собаці й собача смерть.

Семена визволили з тюрми. Але Тютюнник виступив з вимогою заспокоїтись, не громити євреїв й так все повернув, що його наступного дня там же, на полі, перевибрали кошовим замість Семена. Це якраз було першого чи другого лютого. Каца наказав похоронити на кладовищі з музикою, щоб не дражнити більшовиків. Юрко амбітний і хитрий. Тож Семен його й не дуже любить…

Січень 1919 р.

Не бачив більше Максим і героя Звенигородського повстання Левка Шевченка. Після заступництва Василя Вишиваного Левка перевели з тюрми в Києві до німецької комендатури, а потім він начебто втік від німців. І скоро знов з'явився в Звенигородці. На Різдво Левка арештували за наказом нового повітового коменданта, й під час арешту він був застрелений вартою…

Розділ 23 Більшовики. Другий прихід

Лютий 1919 р.

Після приходу до влади Директорії Юрко збирався на південь, до отамана Григор’єва. Тільки-но повернувся з Києва — і їхав чи то за завданням Петлюри, чи то сам, не казав нікому.

Максим проводжав Тютюнника на станцію з охороною.

— Там збирається велика сила, Максиме, — стиха казав Юрко, їдучи з Рудем зблизька, стремено до стремена. — Мені будуть потрібні вірні люди. Якщо почуєш, що Григор’єв б’ється на боці червоних — не дивуйся, так треба. Спочатку зібрати масу…

— Ясно… А правду кажуть, що тебе збирався розстріляти Долгоруков?

— «Встать, кагда с табой разгавариваєт вєлікій расєйській князь»? Було.

— … А ти перемовився з розстрільною чотою, й вона перебила офіцерів?

— З тою розстрільною командою ми підняли повстання й захопили центр Києва. Правда.

— А що ти їм сказав?

— Я спитав: чи готові вони вмирати за «расєйського памєщіка Далгарукого»? Бо Петлюра вже під Києвом. Ну і таке інше… Слухай далі. Більшовики тут будуть скоро, так що ти не барися. Збирай людей, як про мене почуєш — відразу і їдь. В Олександрію або Єлисаветград, там мене знайдеш. Я думаю, за кілька тижнів про Тютюнника тобі кожен скаже… Зрозумів?

— Атож. Тобі дати з собою хлопців?

— Мене на станціі жде відділ. А поки — розкажи мені, як тут в Звенигородці…

Березень 1919 р.

Рівно рік минув з початку німецької аміністрації, як в Звенигородку повернулись більшовики. Вони тільки й чекали, поки повсталі козаки й селяни, Петлюра, Винниченко й Тютюнник виженуть німців, а Махно; й Григор’єв — Антанту. За ці кілька років війни більшовики робили так безліч разів. Пізніше комісари дочекались, поки Директорія, Махно й повстанці знекровлять Денікіна — й самих себе заодно. У Леніна був хист загрібати жар чужими руками. Тому й влада Директорії після вигнання німців протрималась в Звенигородці всього три місяці.

4 березня «красноармєйські атряди» зайшли в Звенигородку, й вже наступного дня організували «ревком»: військово — революційний комітет. У місті почали виникати комуни й артілі. Першу комуну з сорока чоловік створили вже скоро, «ревком» націоналізував шкіроробний та цегельні заводи Омелянова. Вулицями ходили обідранці — «комбєди» і «комуни», в дрантавих штанях, зате під музику і з червоними прапорами.

Йшла весна, наставала пора сіяти хліб й садити картоплю. Навіть у найлихішу годину звенигородці «робили» в полі — бо земля не чекала, бо численні родини хотіли їсти. В поле з собою брали рушницю і шаблю. Так було в часи Хмеля, так було й зараз.

Та цієї весни Максиму не судилося працювати. Чекісти активізувались, почалися масові розстріли і арешти. Рудь розумів, що треба виїжджати з міста — до Холодного Яру чи хоча б в ліси за Хлипнівку. Юрко Тютюнник ще в лютому дістався до Григор’єва в Олександрію. Кажуть, був там ставлений начальником штабу. Ким ставлений — Петлюрою чи Григор'євим? Ну й Юрко! Й тут виліз! На той час і Григор’єв, і Махно, начебто, воювали проти Денікіна — разом з червоними. І тепер Григор’єв Директорії не підчинявся. Чорт голову зломить у цій заворусі!

Семен Гризло завіявся на Волинь, де воював на боці отамана Оскілка й, кажуть, навіть брав участь у повстанні проти Петлюри. Хлопці з Звенигородських сотень подалися в Холодний Яр до Чучупаки. З півдня приходили чутки: Тютюнник скликає бійців з усієї Вкраїни. Тож настав час збирати хлопців з Холодного Яру…

Розділ 24 Омийте шаблі в Чорному морі…

Березень 1919 р.

…Максим їхав на чолі загону розвідки Григор'єва степами вздовж Тилігулу. Розквецяні весняні шляхи, руда глиниста земля. Так не схоже на рідні Звенигородські чорноземи! З-під ніг у коней час від часу зриваються куріпки, важкі фазани з червоно-зеленими хвостами, злинялі за весну зайці. Ще вчора хлопці підстрелили в степу кілька дроф, зварили смачну кулешу. Край багатий на дичину!

Ці місця віками належали татарам, запорожці ходили громити сюди татарські улуси. В невеличких селах кажуть, що назва «Тилігул» на татарській мові звучить як «Тіліль-Гуль» й перекладається як «Скажене озеро» через дуже часті й згубні для човнів хвилі. Не один рибалка знайшов собі смерть у цих водах.

Весняне сонечко веселить душу. Синій-синій лиман відкривається оку ліворуч — зразу ж за вузенькою смужкою кущів і зривищ — й даленіє аж ген-ген до неба. Праворуч простягаються безкінечні, рудувато-сірі степи. В такому незвичному просторові око відпочиває. Високі глинисті схили, безмежність і воля!

А он за балкою з’явилось невеличке село. А там дріботять якісь… незвичні тіні.

— Ану, хлопці, гляньте що там.

Максим дає Софрону бінокля.

— Дивись, якісь дивні почвари… В шапочках з китичками, якихось спідничках, й верхи… на собаках!

— Та то — греки! Вони нас не бачать!

— Сотня, в атаку! — кричить Максим. Грязюку збивають учвал півтисячі копит. З боку села чується безладна стрілянина й швидко стихає. Греки починають розбігатись на якихось низеньких, дійсно схожих на собак конячках. Конячки дріботять й, як у поганому сні, — втікти від козаків ніяк не можуть.

— Та то ж — віслюки! — здогадується хтось з козаків. Піднімається регіт. Осляча кавалерія! Майже всіх беруть у полон, сто тридцять чоловік — чоту! Греки перелякані, білі спіднички, бумбончики давно заляпані у грязюці. Ну і військо!

Допитали грецького офіцера, який трохи знав російську. На питання: «Звідки тут взялися греки?» — той відповів, що три грецьких батальйони (понад тисячу солдат) відправили перерізати залізницю Миколаїв — Одеса. А ці сто тридцять небог — все, що від них залишилося. Решта порубана в степах козаками, розбіглася, повернулася в Одесу, а їхній підрозділ був побитий кіннотою і… застряг біля Тилігулу.

— Григор’єв їх дуже не любить, — шепче на вухо Максиму Софрон Рябенький. Софрон полюбляє теревені, то ж знає все й про греків. — Вони на віслюках перемогли його відділ, якогось діда Трохима. Дуже переживав це стидовисько. Кричав: «Ганьба! На ослах!» То тепер наказує всіх греків порішати зразу! Вони як козаків бачать — то пісяють на місці!

— Навіщо ж порішати? — вголос думає Рудь. — Дивись, які плохенькі. Ні, краще віддамо їх Тютюннику, він їх заагітує. Тютюнник може! Будуть у нас грецькі козаки!

Зігнали всіх полонених на степок. Максим зайшов на перше-ліпше подвір’я. З хати виглянув трохи зляканий дід.

— Тебе як звуть, батьку? — спитав доброзичливо, щоб заспокоїти чоловіка.

— Леонід, — відповів дід…. — А ви… хто будете?

— Ми — козаки! Дайте води напитись…

— Стройні такісь козаки. Ще такіх і не бачів.

— Ми з Холодного Яру, Звенигородська сотня. Шевченка читали, батьку?

— Я неписьменних. А сусід чітал! Про Железняка і цього… Ганжу!

— Гонту! То земляк наш! Залізняк родом з Медведівки, з Холодного Яру, а сам Шевченко — зі Звенигородського повіту. Не зобижали вас греки?

— Та нє наче. Ще не встиглі, тільки сьодні приїхалі. То і ви нас — не зобіжайтє!

—І ми скоро поїдем. Вода у вас в криниці солона, як ви її п’єте?

— То дай Бог, що єсть. Навкруг і такой немає. Татарська степь.

— А як село ваше зветься?

— Ной-Петєрбург.

— …?

— Ной-Петєрбург!

— Ну встечися! Софроне! Чуєш?! Село як називається? Ной-Петербург!

— От холєра! То це ми в Петербурзі? А це Лєнін, чи шо? Палицю йому в гепу, шоб штани не спадали!

— Ні, це не Лєнін, це — Льоня. А з чого ж, батьку, така назва?

— А… нємецьке село. Все колоністи, ше Катерина поселила… Ось візьміте молочка, пане, це від корівки нашої, Ряби… Ще тепле!

— Та не пани ми. Ну чудасія. То греки, то німці! Добре, батьку, дякую за молоко. Тре’ йти нам. Софроне, командуй на коней! Залиш десяток хлопців, хай полонених відведуть до Юрка. Греків садіть на рідних… ослів. Хай їдуть. Все’дно не втечуть далеко.

З-за балок над Тилігулом вже виходили передові лави Григор’єва…

Розділ 25 Хто такий Рудь? Історії баби Мані

Найстарішою з роду Конона після баби Келі, яку ще пам’ятав Ром, була двоюрідна тітка батька Віктора Рудинського, баба Маня. Безмаль столітня, огрядна, з чорними, на диво ясними очима, вона тепер майже не ходила. Зимою і влітку закутана в чорну хустку, поруч з нею завжди були дві праправнучки, які допомагали бабці по хаті.

Так повелося й не тільки в роду Конона, що до глибоких літ доживали в більшості жінки, чоловіків буремні революційні, сталінські, воєнні чи повоєнні роки забирали ще молодими: війни, репресії, рани, хвороби, голод.

Як зібралися родичі на проводи у баби Мані, то Ром якось вибрав хвилину і спитав у неї про Рудя:

— Бабусе Маріє, а що колись баба Келя розповідала про Рудя? Хто то такий був — Рудь?

— О-о, то, хлопчику, був гарний козак. Я ще малою була. А вони заходили в Звенигородку з Озірянської гори. Казали, то військо отамана Квітки й отаману Рудя. На баских конях, зброя вся в сріблі, йшли, як вода весною, завтопили все місто. Шапки сиві, шлики червоні…

— Так, може, він був наш родич? Рудь. Рудинський?

— Ой, не знаю, внучку. Мала була. Колись на вулиці почула, що той отаман — Конона внук. Та тату як сказала, тато взяли паска, задерли мені спідничку, лупцювали та примовляли: «Це тобі тра’ ЧеКа на наші голови?! Як по нас прийде, то я тебе віддам, щоб язиком не ляпала». Злякалися дуже тато, я й не зрозуміла чому…

«Ага, — занотував собі в пам’яті Ром. — Значить, Конона внук!»

— Дякую, бабусю. То більше нічого не знаєте?

Баба Маня потихеньку перехилила чарчину наливки, посмакувала губами, й очі її подобрішали:

— Може, і правда, родич. Воював з комісарами, та й десь у лісах згинув. Хто каже — герої вони були. Хто каже — бандити. Хто тепер знає… ЧеКа люди боялися. А потім — еНКаВеДе. А потім — КаГеБе. То й забули від гріха подалі… А хто не забув — тих в Сибіру тепер кісточки тліють…

Розділ 26 Одеса — мамо, ми твої піжони!

Квітень 1919 р.

Одесу взяли на початку квітня. Два тижні впертих боїв на підступах до міста проти сорокатисячної армії Антанти — проти греків, французів, англійців, поляків, білогвардійців! Якось Максиму довелося двічі рубатися в бою з польськими гусарами — під Березівкою і Сербкою. Як це робили колись його предки — запорожці! Воістину, шляхи господні несповідимі. Ніколи б не повірив три роки тому — що таке буде!

Казали, що в цих боях під Григор’євим було вбито двох коней! І отаман, і його п’ятнадцятитисячне військо — були хоробрі. З гиком і свистом шалені козацькі сотні григор’євців, Рудя й Тютюнника наганяли ще більшого страху на французів і греків. Які й без того не відзначались відвагою. Саму Одесу Антанта здала майже без бою. Її війська поспішно сіли на кораблі й відчалили, залишивши повні склади зброї, амуніції та продуктів. Більшовики кипіли від злості, що все те добро потрапило в руки не їм, а отаману, але вдіяти вже нічого не мали.

Григор'єв, хоч і невисокого зросту, тропіки сутулий, мав побите віспою обличчя, але був розумний і хитрий. У війну дослужився до прапорщика, нагороджений Георгіївським хрестом за хоробрість, отримав звання штабс-капітана. Отаман вмів умовити бійців йти в атаку, його любили козаки за простоту і шаленість. Показував власний приклад, влучно стріляв, був швидкий, енергійний. Ще більше григор'євці любили отамана за щедрість — той віддавав війську більшість трофеїв. Навіть більшовики змушені заявити: отаман має військовий талан! За взяття Херсона й Одеси комісари відзначили Григор'єва орденом Червоного Прапора — майже одночасно з Махном.

Як розповідав Тютюнник, ще в сімнадцятому Григор'єв зібрав з добровольців ударний український полк. Військовий секретар УНР Симон Петлюра за це присвоїв йому звання полковника. Двічі отаману віддавали наказ створити військо в Єлисаветграді. У вісімнадцятому йому вдалося зібрати більше ста дрібних повстанських загонів, з якими й тепер він бив Антанту, тільки пір'я летіло!

Григор’єв в’їхав в Одесу на позолоченому білому автомобілі від вокзалу по Пушкінській. Парад збирали на привокзальній площі — саме там, де в січні 1918-го загони «совєтів» разом з кримінальними групами Мішки Япончика розбили війська Центральної ради. Спочатку отаман хотів заїхати в місто на білому коні — але якраз підвернулось трофейне авто. Місцеві биндюжники розказали, що ще недавно воно возило французького генерала, але машину французи в поспіху забули на Фонтані.

Бруківку на Пушкінській застелили червоними килимами, натовп радісних людей кричав «віват!», дехто поривався цілувати отаману руки. Й так весь шлях — аж до готелю «Брістоль», до будинку, де колись жив Пушкін, а вслід за білим авто Григор’єв а вулицю заполонили козаки на низькорослих степових конях, у похідному спорядженні, з шаблями й карабінами за плечима, в кудлатих сірих папахах. Окремо виділялись Звенигородські сотні: відбірні драгунські коні, здобуті у червоних в Христинівці й Бобринській, з піками, притороченими до сідел, чорні кубанські бурки, смушеві шапки з червоними шликами.

Одеса раділа. Інтервенція в Одесі закінчилась! Ці незвичні в строю хлопці — все ж не буржуї-чужинці!

Григор’єв не на жарт загордився. Він вважав себе переможцем Франції, Греції, Британії разом узятих — переможців світу, й це дуже не сподобалось Тютюннику. Вслід за григор’євцями в Одесу тихо зайшли червоні. За кілька днів у місті запрацювали «рєвкоми». Лідери колишнього більшовицького підпілля Самуїл Зацхер, Борис Юзефович, Френкель, Ройтман, Мер — які з сімнадцятого воювали проти Центральної ради, Денікіна, інтервенції. Вчорашні вороги були союзниками проти іншого ворога — поки що спільного. Але вже нами розбитого.

Після розквашених степових баталій настало сите й відносно спокійне життя. Одеса запам’яталася Максиму не баченим раніше синім морем, хитромудрістю одеситів та смаглявими й битими на язик панянками. Місто вражало своєю строкатістю. Південні галасливі торговці на базарах, смачні в’ялені бички, пряні варені креветки, скажена тилігульська абрикосова самогонка. Вірмени, греки, турки, азербайджанці. Величезні двогорбі верблюди на Старосінній площі — і звідки вони тут взялися?

Одеса кипіла від люду і «гешефтів». Незважаючи на війну і часту заміну влади, місто торгувало, хтось заробляв на війні грубі гроші. На кожному кроці продавали амуніцію і консерви з розграбованих складів Антанти. Банди Япончика періодично грабували склади, бандитів розстрілювали за наказом Тютюнника. Й то теж — позавчорашні вороги, вчорашні «союзнички».

Якось Максим був присутній при цікавій розмові. Козаки зловили «блатних» Мішки Япончика, які грабували склад на «Канаві» — Деволанівському узвозі. Хотіли розстріляти на місці. Юрко Тютюнник з Максимом якраз проїжджали на штабній машині, й Юрко наказав зупинитись.

— Ану, хлопці, заждіть! — попросив григор’ївців, які вже зводили карабіни.

— Єнті гади вже третій склад граблять! — зло вишкірився веснянкуватий хорунжий.

На гострій бруківці узвозу сиділи четверо босяків, одягнені в дорогі виваляні в пилюці камізельки, з модними хустками на шиях. Та — босяки! По виразу очей й шрамах на виді було видко, що одіж вони взяли недавно.

— Етот піжон чуть нас нє пострєлял! — пожалівся Тютюннику швидкий хлопчина з коротко вистриженими скронями — остання одеська мода!

— Ну й правильно б зробив! — відповів Юрко. — Ти ж, придурок, заради ганчір’я життям ризикував… Хоча й підстрижений по-козацьки. Навіщо живеш, хлопче?

— Как ето — «навищо»?.. Ну, — живу!

— А ти чув, як козаки з Суворовим Одесу в турка брали?

— Чув кагда-то. Дєд про казаков рассказивал…

— То й в Одесі про козаків знають?

— А я нє із Одеси. Правда, вже давно тут.

— А ось він — воював з турком. У Персії. — кивнув Юрко на Максима. — Був у кубанському війську сотником, на конях з шашками!

В очах хлопця промайнула цікавість. Він швидко глянув на чорну черкеску, башлик, й срібний пояс Максима.

— Я ж бачу, тобі не байдуже. Ось їм, — Юрко кинув гострий погляд на трьох інших. — Ні, оцим двом, чорнявим — їм все єдино. Їм якраз і треба — ґешефт, ганчір'я. Заберіть отих двох, — кивнув козакам. — Відведіть у холодну. Як будуть тікати — стріляйте! А цього стриженого й того малого — залиште, відвезу сам.

— Покажи йому свою шаблю, — попросив Максима. — Не бійся, я з «нагана» дам, якщо треба.

Й повернувся до швидкого:

— Я ж бачив, як ти на домаху дивився!

Рудь дістав клинок з піхов. Шабля вийшла з тихим зміїним свистом, сонце заграло на сріблястому лезі. Максим взяв шаблю за вістря й простягнув рукояттю бандиту. Примруживши очі, глянув йому прямо в вічі.

— Бери, не бійся, — сказав спокійно. — Тебе як звуть, хлопче?

— Міша Грек.

— Тримай. Це турецького паші шабля…

Босяк обережно взяв рукоять домахи й зважив клинок на важкість. В очах хлопця засвітилась дитяча радість.

— Нічего сєбє, шашка! Можно — махнуть?

— Махни.

Шабля зі свистом розітнула повітря.

— Ну й рубіт!

— Подобається? — спитав Тютюнник.

— Очєнь!

— Максим її здобув у бою. Кубанський полк поліг, тисяча братчиків. Але й турка зубами гризли, поклали — до п’яти тисяч. За той бій йому Георгія дали… Приходь до нас в військо. У нас багато кубанців.

— Как же я прійду — мєня ж вот оні расстрєлять хотят!

— Відпусти їх, Максиме. Й малого також. Шаблю тільки віддайте. Приходь до Дюка, там у крилі штаб. Спитаєш Тютюнника. Я тобі шаблю дам. Не таку, як його, але теж похватну!

Вони сіли в авто й рушили з місця. Босяки спантеличено стояли посеред дороги й дивились услід машині.

— Ти життя більш на ганчір’я не міняй, чуєш, Михайле! — крикнув Юрко в круті стіни узвозу.

— … Думаєш, прийде? — за якусь хвилину мовчанки спитав Максим.

— Прийде. Ти бачив, як у нього очі горіли? То козацька кров грає… Мені колись старий дід казав: хочеш перевірити на завзятість — дай йому в руки шаблю! Як схопить її обома руками, як начне плакати й кричати, коли забирають — значить, в роду кров козацька… Кров своє знає… В мене самого руки трусились, коли домаху взяв уперше…

— А я першого разу й не пам’ятаю. Змалку в діда на стіні висіла. Прадідівська. Я й тягав, як ніхто не бачив…

Місто неначе спромоглося наторгуватись востаннє, відчувало, що більш нічого цього не буде. Один з підрозділів штабу знаходився на самому березі моря, на площі біля Дюка. Два жовтаві будинки крилами охоплювали площу до Потьомкінських сходів. В одному з них колись знаходилась торгова фірма, бо в шафах лежали рахунки компаній. Мило, коноплі, канати, раки. Максим з подивом знайшов контракти, в яких одна з одеських фірм погоджувалась завезти в Швецію… два мільйони дністровських раків. Живих, перекладених вогким мохом! «Компанія Лібермана», «Фірма Милославськош», дати: 1912-й, 1913-й рік. Де тепер всі ці люди? Чи думали кілька років тому, у благополучному багатому місті, що все так складеться? Війна, революція, жертви… Шляхи Господні несповідимі…

Юрко розквартирував Рудя поруч із собою, в розкішному шахському палаці в самому центрі міста. Неподалік від пам’ятника Дюку і Оперного театру. Кожного ранку фуражири їздили на Привоз й «діставали» там різноманіття свіжої, ще живої чорноморської осетрини з ікрою, камбали-калкана, креветок й навіть тих самих величезних, заморожених з осені у льодниках дністровських раків.

Григор’єв їздив Одесою в позолоченому генеральському авто, яке в паніці покинули французи, а інколи — в позолоченій же ж шахській кареті. Палац у сімнадцятому і справді здавали в аренду шаху Мохамеду Алі, який втік з Ірану від революції, й, натомість, невдаха, потрапив у самісінький вир революції в Україні. Кажуть, за недовгий час відносного спокою шах добряче побешкетував у місті й навіть викидав з балкончика палацу своїх жінок за якісь там провини. Балкончик, правда, — зі сходів на перший поверх, але й жінок у нього було багато. Шах навіть з радістю сприйняв «пролетарську революцію», в честь чого давав гучні гулянки, аж поки по нього не прийшло чи то ЧеКа, чи денікінська контррозвідка, після чого його натхнення пропало, а потім зник і сам шах, ніхто не знає куди й подівся.

Юрко для штабу відібрав три чорні авто, які ще недавно возили французів. Тож Рудь мав у себе машину, на якій, бувало, їздив за справами з водієм Рішельєвською, Арнаутськими вулицями, Італійським, Французським бульварами, чим дуже цікавив місцевих панянок.

З часом одеські більшовики обридли Григор’єву. Ходили щодня до нього, вимагали віддати склади, пропонували йому виступити за Дністер й «експортувати революцію» в Румунію і Угорщину.

— Прислали мені тридцять штук комісарів! — жалівся отаман Тютюннику. — Кількох навіть наказав розстріляти.

— В Одесі формують «чрезвичайку», — обурювався Максим в штабі. — Привезли триста «красних» китайців й негра Джонсона — з Москви. Кажуть, звір, майстер московського ЧеКа — майстер з тортур. Таку наволоч треба забити в пень!

— Зачекай. Ще не час, — втішав Юрко.

— А коли буде час? Нам треба об’єднатись проти цієї чуми. Всім. Григор'єву, Петлюрі, Махну, Гризлу з Чучупакою. Хіба ти не бачиш, що комісари для нас — найбільша біда?

— Твої отамани — зарозумілі царки. Кожен хоче бути командантом повіту.

— Ну то вмов їх. Ти ж умієш! Умієш, та тільки не хочеш. Хочеш очолити армію замість Петлюри. Сам стати «компрєдом» в Україні — на багнетах Григор'єва…

— Мені більшовики поперек горла. Потерпи ще трохи…

— Виходить, що тепер ми заодно з комісарами. Чай з ними п’ємо!

— Я тобі колись що казав? — нагадав Тютюнник. — Як почуєш, що я у Григор'єва з червоними — не дивуйся. Так треба, вір мені. Хай зберуть для нас силу…

І справді, в кінці квітня справи пішли інакше. Амуніцію й продовольство, зброю і нафту ешелонами вивозили в олександрійські степи, де ще з сімнадцятого був центр повстанців. Назначений Григор’євим начальник гарнізону — як і начальник штабу, український есер Юрко Тютюнник — не подобались більшовикам. В Одесі проводились реквізиції у спекулянтів і лихварів, що також не подобалось комуністам. Розвідка доносила Тютюннику, що з ЦК КП(б)У (від П’ятакова) приходять накази ліквідувати Григор’єва.

Водночас у селах знов пішла хвиля насильств «продотрядов». Звістки про які надходили звідусіль — з одеських, херсонських, олександрійських, Звенигородських сіл. Безліч загонів по збору «продразвьорстки» прибули в Україну. Ці загони керувались малоосвіченими, жлобськими матросами і «пролєтаріями», дуже часто — комуністичними фанатиками, й «продразвьорстка» перетворювалась у відкриті грабежі з насильством та вбивствами. Відбирали навіть посівне зерно, прирікаючи багатьох селян на голодну смерть. «Вони не знають, як росте хліб, і не розуміють, що творять!» — кричали Тютюннику селянські «посли». Як писали самі більшовицькі лідери, котрі остерігались повстань: «Теперь каждий пуд зерна с Украіни — облітай кров’ю».

Всіх гінців зі скаргами на більшовицькі звірства Тютюнник приймав особисто, слухав — й очевидців найбільш мерзенних злодійств відправляв до Григор’єва. Отаман похмурнішав з кожним днем. Козаки хвилювались за свої сім’ї, залишені комуністам. Наприкінці квітня до отамана прийшла делегація від козацтва з проханням відвести армію й захистити домівки.

Максим не раз помічав, як Тютюнник, мов неумисне, вміло поселяє ненависть у душу Григор'єва.

З самого початку більшовики вели «колективізацію» на місцях. У селян забирали землю, командували скрізь чужинці — комуніста-латиші, комуністи-росіяни, комуністи-євреї, яких ніхто не вибирав у громадах, «рєвкоми» й «комбєди», яких назначали під страхом ЧеКа, «літучих» каральних загонів, ревтрибуналів, прифронтових «чрєзвичайних коміссій». Хто з селян не віддавав зерно, хай і призначене на посів, били смертним боєм, сікли шомполами, а то й просто вбивали…

Після одного з таких селянських «посольств» з олександрійських степів, де російський «продотряд» розстріляв чотири сім’ї з жінками і малими дітьми, Григор’єв знавіснів, схопив зі стіни шаблю і наказав знімати військо. В район Олександрії й Єлисаветграда вантажили ешелони з військовим скарбом, зброєю, боєприпасами, амуніцією.

Командуючий Південним фронтом Антонов-Овсієнко швидко втямив, що значить відхід григор’євців, й спішно телеграфував «совєцькому уряду». Просив терміново відкликати назад московські «продотряди». Інакше, застерігав комфронту, політика «продразвьорстки» призведе до грандіозного бунту!

Але «совєцький» уряд підчинявся Москві… Та й було вже занадто пізно. «Красниє отряди» надто багато ненависті засіяли в українській землі…

Травень 1919 р.

Першого травня григор'євці обстріляли з гармат совєцькі установи в Єлисаветграді. Наступного дня розгромили більшовицькі загони в Знам'янці. Сьомого травня більшовики намагались вбити Григор'єва в його власному штабному вагоні. Кілька чекістів таємно прибули на станцію, увірвались до вагона, й лише блискавична реакція Тютюнника врятувала життя отаману. Одного з нападників застрелили, інших схопили й того ж дня розстріляли на залізниці. Заодно Григор'єв наказав розстріляти всіх комісарів, які ще були при ньому.

Восьмого травня Максим Рудинський вперше побачив на станції листівки зі знаменитим зверненням:

… — Це точно Юрко писав! — здивовано сказав Рудь. — Це його рука! Це звернення до козацтва на всі часи — хоч на сто років вперед! От Тютюнник! Ти диви, як він Григор’єву мізки звернув… Ось вона, маса — проти червоних! То не було, а тепер є!

Наступного дня після появи універсалу Григор’єв повів повсталих у наступ. Майже двадцять тисяч багнетів і шабель, п’ятдесят гармат, сім бронепотягів і п’ятсот кулеметів. Хоча загальні сили совєцького фронту в Україні й були вдвічі більші…

З району Знам'янка — Олександрія армія Григор'єва вийшла на три напрямки. На Катеринослав виступили війська під проводом начальника штабу Юрка Тютюнника. В напрямку Києва рухалась колона під командруванням комбрига Павлова. Обурені безчинствами «продразвьорстки» совєцькі гарнізони приєднувались до повсталих зі зброєю. Кілька загонів вирушили в напрямку Одеси й Полтави.

На Черкаси й Звенигородку пішли загони кубанської кінноти під командуванням отамана Уварова. Максим попросив Тютюнника направити його на рідну Черкащину разом з кубанцями. Ще в Олександрії Рудь зустрів серед козаків Уварова сотника Степана Суботу, своїх братів з турецького фронту Костя Покотила і Голуба.

Просився в Черкаси — як знав, що йде на пошуки долі…

Повстання розгорталось успішно: за три дні звільнили Миколаїв, Херсон, Катеринослав, Черкаси, Кременчук станцію Бобринську, Новомиргород, Долгинцеве… За наказом Григор’єва в цих містах скликалися з’їзди, стверджували нову владу.

Успіхи отамана вражали: за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. За десять днів, крім вже названих міст, повстанці звільнили Олександрівськ, Кривий Ріг, Чигирин, Цвіткове, Шполу, Христинівку, Корсунь, Знам’янку, Помічну, Могильов, Гайсин, Вінницю, Медвин, Золотоношу та сотні інших сіл і містечок.