Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Розділ 1 Черкаська битва. Кров і русалка

15 травня 1919 р.

— Сотня, сідай! Праворуч по три — за мною! Руш! — неголосно й хрипко скомандував Максим Рудинський.

Попереду в темряві де-не-де блимали вогники — зовсім близько Черкаси! Полк кубанців Уварова наступав на повітове місто від Білозір’я. Звідси їх ніхто не чекав. Станцію Бобринську уварівці взяли в середу.

Сонце ще не вставало, а в голові Максим чув голос Ізмайлова — полковника, який у Горі в п’ятнадцятому читав їм курси в військовій школі, їм, хорунжим, прославленим у турецькій кампанії: «Сутінки є не одні. Їх є кількоро. Астрономічні, навігаційні й — цивільні. Французька армія програла битву з індіанцями, тому що генерали переплутали різновид сутінків».

Зараз були сутінки навігаційні. Місяць — то і є козацьке сонце… Сотня тихо йшла по обочині, безгучно ступаючи на м’якій після дощу травневій землі, — тільки інколи тихо заірже кінь чи стукне хтось піхвами шаблі. Раптом попереду бахнув постріл, потім ще один.

— Сотня, вчвал — за мною!!! — крикнув Максим і рвонув Змія вперед по дорозі.

Бризнуло каміння з-під копит ста тридцяти коней, а там і полк у чотири тисячі підків задвиготів страшним галопом з вигуком «Слава!». Попереду вже не було дозорів, і Максим влетів на чолі сотні на сонні вулиці міста.

Колона кінноти скажено увірвалась в Черкаси. Поодинокі вартові червоних відстрілювались і тікали в провулки. На вулицях зрідка чорніли розвалені барикади, біля яких навіть не виставили кулемети.

Ближче до залізничного вокзалу з флангу вдарив шквальний вогонь. Хвиля кавалерії на скаженому алюрі вигнулась і пішла вправо, проскочила центр міста й вискочила до Дніпра. Черкаси перерізані навпіл! Із залізниці бив по червоних уваровський панцирний потяг.

На околиці міста черкаські гайдамаки потрапили під обстріл більшовицького бронепотягу. Той примчав на всіх парах й скажено плювався вогнем з гармат і кулеметів «максим». Одночасно з Дніпра гатили по повстанській піхоті більшовицькі бронеплави, що стріляли шрапнеллю.

Правий фланг заліг. Максим не був впевнений у пластунах, що набиралися з селян. Однак ті виявили неабияку волю і впертість. Вони падали під вогнем, стріляли в більшовиків, але вже більше не відступали, стояли насмерть. Опір червоних був зламаний. Багато хто з білозірських селян не мав гвинтівок, озброїлись косами, поставленими на кісся всторч. Тож під тинами то тут, то там, як качани — валялись більшовицькі голови. Помста за «продразвьорстку» й забраний хліб від селян була швидка й жорстока — накипіло. Ніколи не забирайте в селян хліб і землю!

У Черкасах виникла страшна паніка. Хтось із комісарів спробував організувати відступ полку до мосту, та сотня кубанців загнала комуністів у болото і вирубала дощенту. З вікон совєцьких казарм і «врємєнних» установ викинули білі прапори. З вокзалу через міст поспішно відступали «красні» бронепотяги, на які встигли лише комендант, «чрєзвичайка» і кілька більшовицьких комісарів. З порту зграйкою відпливав десяток червоних катерів.

Сотня Максима першою пройшла до річки й звернула до лісу напереріз червоним. Лівий фланг обороняв комуністичний батальйон — добровольці і єврейська самооборона. Рудинці отримали наказ: на цьому фланзі полонених не брати! До лісу ніхто добігти не встиг…

У місті вже стояв переможний клекіт. На вулицях скрізь валялись трупи совєцьких партійних і ополченців. Червоніли пожарища: горіли хати комісарів й більшовицькі заклади. Міщани заживо спалили кілька десятків «красних» міліціонерів, що зачинились у відділку. На ринку і біля складів селяни розбирали махорку, сіль, цукор і хліб, ще донедавна «експроприйований» податківцями-більшовиками.

… Комісарів та міліцію виловлювали до вечора. Приваблені блискучою навальною атакою козаків, їх виправкою і екзотичним строєм уваровців, до сотень потягнулися місцеві студенти, міські патріоти.

Рудинці вийшли на околиці міста і вперлися в сірі стіни заводу. З вікон, веж, з-за будівель заіскрили густі спалахи пострілів. То засів більшовицький Другий піхотний полк.

— Не стріляйте! — крикнув Рудь козакам. — Зараз спробуємо балачку Тютюнника.

Максим кинув поводи Змія Тимошу. Став за великим деревом скраю вулиці, так, щоб бути найближче до стін заводу — і водночас під захист від кулі.

— Хлопці! Серед вас є українці?

Мовчанка. Мабуть, не дозволяють мовити командири. Максим трохи зачекав, а тоді заспівав чистим, хоча й не дуже гучним голосом:

— …Хто з вас хохол? Є такі?

— Є! — через деякий час почулись голоси з-за стіни.

— А малороси є?

— Є! — почулось більше голосів.

— А черкащани, звенигородці, шполянці, смілянці є?

— Є!!

— То слухайте! Ми не хахли, на малороси, не гречкосії — ми українці! — майже крикнув Максим Рудинський. — Ви всі на собі відчули добро царської влади! То все була не наша влада, не українська! Ото вони нас і називають: «хахли», «малороси». А ми завжди були українці! За Богдана Хмеля, і за Богуна, і за Кривоноса! Чули про таких?

— Чули!

— А тепер ще скажіть — земля і заводи у нас належали хоч кому з українців?

— Ні!

— А хто і тепер веде вас за собою? Хіба українці? Лєнін — хто, українець? Зінов'єв Герш Ааронович? Йося Якір? Льова Троцький? Лєв Камєнєв? Бухарін? Комісари всі ваші — з Москви, мабуть? З Путивля? Чи ще звідкись? Правда?

За стіною почулась вовтузня, потім — крики, постріл. «То, мабуть, комісари», — сказав хтось поруч.

— То слухайте ще! На цій землі не переведеться козацька слава! В Мотронинському монастирі лежить шабля Хмеля! Тут проливали кров Залізняк і Гонга. Черкаси, Умань, Звенигородка, Шпола — козацький край! Російська армія роззброїла останній загін Гонти й віддала гайдамаків полякам! Вони зняли з наших живцем шкіру, живими палили, саджали на палі! Тридцять тисяч селян російські й польські кати замордували після Коліївщини! Саме тут — у Черкасах, Умані, Звенигородці, Шполі, Смілі…

З-за стін заводу почувся гул голосів. Там щось робилось — а що саме, звідси не видно.

— …Тепер на нашому боці правда! На нашому боці сила! Зараз я приведу полк, ми атакуєм — і ви всі помрете, як здирці! А люди скажуть: зрадники! Пішли на боці Москви — проти своїх! Обирали рідних батьків! Забирали в них хліб і худобу! Ми не оддамо своє ніякій московській «обжорці»! Ніяким «продотрядам»! Вони у ваших матерів видирають останній кусень з рота! У ваших сестер! У дітей!! Вбивають за той хліб! А ви — мовчите?! Бо комісар наказав?!! То козаки ви тепер, а чи ні?!!!

З-за стіни почулось вовтузіння, крики, потім знов постріли, ще і ще. З заводу почали вибиратися люди з піднятими догори дулами гвинтів. Червоноармійці переходили на бік Рудя.

— Кажіть ще. Бо ми ще не чули, — закричав тонкий голос з того боку.

— А будь ласка! Тут поруч, за кілька годин верхи — село Кирилівка, чули? Тарас тут народився! Тут прочитав свою проповідь українцям! І не боявся нікого — ні царя, ані поліцаїв! То чого ж ви боїтеся?! Чому служите людям, які й мову вашу зневажають?! «Хахляцкій язик»!

Солдатська маса з заводу пішла стіною. Другий червоноармійський полк стріляв своїх комісарів — й переходив на бік Уварова.

— Нам не потрібні люди, які прагнуть влади заради власної вигоди. Нехай своєю країною управляє сам народ — через вибраних чесних громадян, яким дорога Батьківщина… — гримів з трибун голос Федора Уварова.

Селяни везли до військ сотні пудів хліба. Бажаючих вступити в лави війська було стільки, що не вистачало зброї. Ще один головний лозунг кубанців: «Геть ЧеКа та міліцію!» — підтримано селом, що на своїй шкурі відчуло кровожерство і підлість комісарів.

У покинутих совєцьких казармах знайшли склади гвинтівок і патронів. З черкащан за добу сформували ще один піхотний полк у тисячу чоловік, захопили близько двох сотень коней, десятки кулеметів, гармати…

Сотні Рудинського дали чотири години відпочинку в казармах. Перев’язати поранених, озброїти і записати добровольців. У бою Максима зачепила куля — ковзнула по ребру, так, подряпина. Хоча й був на вершок від смерті. Поруч розташувався госпіталь — колись ще царський, потім армії УНР, потім совєцький… Сестри милосердя й хірурги потрібні при всякій владі. Максим тугіше зав’язав криваве ганчір’я.

— О-о, атамане, та тобі треба до шпиталю, — протягнув Тиміш. — Пішли, я з тобою.

…Дівчину звали Уляна. Лянка. Як колись і його перше кохання. Навіть зовні була дуже схожою. Біляве волосся тугою косою вкладене під пов’язкою. Зелені русалчині очі, густі вії, звабливий посміх. Гнучке і сильне тіло під сукнею сестри милосердя. Вродлива, коли йшла поруч — наче й не дивилась на тебе, крізь опущені вії прислухалась до себе, до жагучого шепоту палкої душі. Максим рвучко зайшов у кімнату, подзенькуючи шпорами, зі срібленою шаблею при поясі, з червленим шликом, ставний, гнучкий — сотник козацький. Зайшов і… скам’янів.

— Ой, дівчино ясная, зав’яжи отамана файного, — приспівував Тиміш, м’яко кружляючи навколо в своїх дорогих синіх сап’янцях. І м’яко ж, як кіт, заглядаючи в зелені дівочі очі. — Зав’яжи, та косою не прив’яжи…

— Та ну вас, — відмахнулась русалка. — Що там у пана? У Вас — кров…

— Ти… звідки така? — Ледь зміг сказати Максим. Спитав спраглими неждано губами — чи то від поранень, чи… — Наче десь тебе бачив…

— А так, бачив, бачив — у піснях та билинах, — хижо кружляв і приспівував Тиміш. — У кобзарів бачив, дівчина ясная, дівчина красная, козака полюби, себе не згуби — то це вона і є. Роксолана… Чи Маруся. Та, про яких співають. Бач, яка сарна. Чи олениця. Струнка, вродлива. З гарною жінкою завжди так — наче все життя знав. То це вона і є — жона, подруга.

— Таке скажете, — спаленіло дівча. — Уляна я. Зі Звенигори, вчилась тут, при шпиталі. Йдіть сюди, бо кров капає. Килимок закапаєте.

— Зі Звенигори? Таки з самої?

— З самої. Ворота аж та гора засипа щороку.

— Ти ж землячка моя, — врешті опанував себе Рудь. — То я тебе пам’ятаю малою. Біленька така. Ми стрілами стріляли в ворота, ще батько нас лаяв.

— Так то ви нам ворота довбали? Тоді і я Вас знаю! Батько все фарбували та лаялись.

— У Звенигородці я жив шістнадцять літ. Ще й там, мабуть, бачив. На базар же в місто ходила?

— Ага, — зраділа Лянка. — Кабанщики у вас там, колії на весь повіт.

— Козаки у нас, — сухо сказав Максим. — Сам Хмель біля ратуші з малого виріс. Ти давай, в’яжи. А то розбалакались тут. Ніколи нам… Красні он знов посунуть.

— Ой, лихо, — споважніла дівчина. — То ж ви їх сюди не пускайте. Лихі люди. Усе брешуть: земля безкоштовно, заводи навпіл. Так нічо’ не буває.

— Ну так, брешуть, — вже з цікавістю зирнув на Уляну Максим. — А ти, дивлюся, розумна. Твого б розуму та нашій Раді Центральній. Міністрам. Дурні, армію розпустили.

— Дурнів кругом багато. Йдіть сюди. Роздягайтесь.

Максим скинув пояс з шаблею, чорну черкеску, пробиту в крові сорочку, залишився голий по пояс. Скривився, зачепивши рану на ребрах. На грубих, сильних м’язах, пласкому животі стікали краплини крові. По-козачому підстрижене коротке світле волосся на скроні також злиплось від крові.

— Ні перед ким шаблю не складав, — сказав Рудь. — А перед тобою все скинув…

Уляна посерйознішала, уважно обстежила рани.

— Якби голову не склав. Бо й такі були, — так само серйозно глянула на Максима. Тому перехотілось шуткувати.

— Погляд вродливої жінки — схожий на погляд у віко прицілу. Так само небезпечно, можна втратити серце…

— Йдіть сюди, — вже м’якше сказала Ляна.

Зблизька глянула йому в вічі. Той погляд обпік, наче гостре лезо — словами торкнув дівчині душу. Її ніжні пальці обережно пробігли по тілу. Вона промила рану, широке полотно щільно лягло навколо стану. Пожаліла хлопця. Скільки їх, стікаючих кров’ю, вмираючих, майже вбитих, пройшло через її руки. Скільки померло. І скільки ще загине. А цей — такий гарний! І молодий. Ще жити і жити, може, ще й не любив нікого… Коли обв’язувала полотном, майже обняла руками, ледь торкнувшись гарячим тілом. Від того доторку обох пройняла хвиля хмільного шалу.

Прохолодні руки затримались на козацькому стані — трохи довше, ніж треба. Помітивши це, дівчина спаленіла, швидко прийняла руки, зібрала залишки полотен. Максим не міг зібрати розум докупи. Щоб хоч щось сказати, спитав:

— Знаєте оповідки про лікарів?

— Та то яку саме?

— Йде в лікарні фельдшер, за ним санітар з сокирою. Підходять до хворого.

«Цьому ампутація лівої руки». «Тюк!» Підходять до наступного: «Цьому ампутація правої руки». «Тюк!» Потім ще до одного: «Цьому вуйку ампутація лівої ноги». «Тюк!» «Я сказав — лівої!» «Тюк!» «Я сказав — ноги!» «Тюк!» «Я сказав — вуйку!» «Тюк!»

— Й зовсім не смішно… Над лікарями змиваєтесь! Хворий поводить себе погано, за що буде прооперований ще раз!

— Або ще: лікар каже хворому: «Це дуже проста операція. За годину зможете рухати ногами. За дві будете бігати навколо ліжка. А ввечері самі підете пішки додому!» «Лікарю, а можна я хоча б під час операції трішки полежу?»

Тиміш десь поруч сам собі посміявся. Про нього чомусь всі забули. Й він зрозумів усе — і собі мовкнув. Максим відчув, як від дівочої вроди завмирає серце.

— Цю історію ще моя бабця знала. Думаєте, смішно?

— А ви як думаєте?…

— Одягайтесь…

— Операція пройшла добре, сестро?

— Я не сестра… Я апостол Петро! — Уляна вже сміялась вільно і просто, відчула себе якось так звично з цим незнайомим молодим сотником.

— Бо ви вже в раю… Нічо’, загоїться до весілля.

— До весілля в раю… І скільки тепер чекати? Он, сват уже один є, — кивнув Максим на Тимоша. — Горілки хоче, пісні співає. В голові дві гулянки.

— Переб’єтесь, пане! — блиснула очима русалка. — А заживе за тиждень, чи за два мо'. Чекайте…

Взяла зі столу білу нову сорочку.

— Одягніть ось. А то Вашою дітей можна лякати.

Максим у тих очах узрів притаєний посміх. Дівча таки зачепило за серце. Підійшов ближче, аж залоскотало щоку ясне волосся.

— Кого ж тепер до вінця, крім тебе? Вродливіших і не бачив. І життя мені рятувала…

— Багато вас тут сватається. Ви б уже щось новеньке придумали… Не буде мене тут скоро. Більшовики повернуться.

— А де будеш?

— Та знаєте вже де.

— На Звенигорі? А ти будеш чекати?

— Чекала мишка кішку…

— Як червоних поб’єм — я тебе знайду!

Максим хотів обняти дівчину, та вона вислизнула гнучко, як риба.

— Руки не розпускай, пане… сотнику, — м’яко сказала. — А то… Ваша рана на голові буде важкою, прийдеться ампутувати…

— От кицька, — здивувався Тиміш. — Та на язик гостра…

Максим не міг відвести від Уляни очей…

Розділ 2 Роман Рудинський. Кохання

Якраз на травневі свята Ром поспішав додому від друзів. Ішов собі безжурно, теплого травневого ранку мимо «Сайгону», в якому вони зазвичай гуляли — бо йшлося про величезні простори школи-інтернату з садками, спортивними майданчиками, здичавілим густим парком з ялинами — як раптом у яскравому світлі назустріч побачив неземне диво. Аж кров гаряче застукотіла у скронях.

Легко і зовсім безшумно, ледь зісторонившись на край асфальту — завузької для двох стежини — повз Рома прослизнула гнучка і світла дівоча постать. Тільки й запам'ятав він, зовсім зторопілий з того дива, що плавну швидку ходу, пасмо золотавого волосся, струнке тіло і ніжні риси обличчя. Не бачив навіть, які у того дівчати очі. Коли, за якусь мить, озирнувся — її вже ніде не було. Щезла у світлому травневому розмаїтті, неначе привиділась у буянні весни. А може, просто завернула за ріг кварталу.

Збитий зі звичного настрою тим видінням, Роман дійшов аж додому і вже почав збиратися на «майовку», бо десь за годину весь гурт зі Зосею, Жориком, руром вирушав до лісу із шашликами.

Коли, зрештою, зрозумів, що ж то було насправді.

Як тільки це сталось, Ром чи не вперше в житті відчув, як взялася тугою, заквилила його душа: не побачиш більше, не знайдеш… Якби Ром знав, що те диво, яке й не помітивши, ввірвалося в його життя, в силі завдавати болю знову і знову — він, може, і не став би його шукати. Але, водночас, воно обіцяло так багато, що бажання тому противитись не було зовсім. Та й доля все’дно вирішує по-своєму.

Ром повернувся до «Сайгону» й об'їздив усі вулиці навкруги, проте дівча не знайшов. Але ж — доля!

Того ж дня пообіді вони поїхали на велосипедах і «дирчиках» до самого Хлипнівського лісу (діди казали, що саме там колись збирались полки гайдамаків). Вузенька стежка зміїлась через вузлувате коріння, поміж величезних червоних сосен донизу, до самого Тікича, і нею галасливим гуртом спускались до річки. Там, серед височенних сосен, надибали велику, заплямовану сонцем галяву, і в тому червонястому й світлому від соснових тіл просторі, наскрізь пронизаному товстими сонячними променями, що в них повільно піднімались клапті м'якого павутиння та веселились великі й дрібні мошки, граціозні бабки — стрекози, на м'якому ж моху розстелили свої ряднини та готували хмиз для багаття.

Ром з Чорнею пішли до джерела за водою. Ром красувався в моднячих спортивних шортах, що недавно йому купила мама на тренування. Вони йшли узліссям, спускались до балки, коли раптом на прохолодній тісній стежині, так само назустріч, побачив знайому світлу гривку та стрункі ноженята. І наразі аж мовби вріс у землю, — так, що Чорня з розгону вліпився йому у спину.

— Привіт, — не придумавши нічо’ розумнішого, ляпнув Ром. Дівча було з подружкою, вони наче помітили той стовбняк Рома й перезирнулись лукаво. «Привіт», — сказало Рому диво, а її подружка з цікавістю позирнула на Чорню. І вони, тримаючись за руки, побігли собі з балки по стежці.

— Це хто ж такі? — спитав Чорня, потираючи забитого об казанок лоба. — На тебе що, дубняк впав?

— Не знаю, — сказав йому Ром. — Красапєта якась… Я зранку бачив її в «Сайгоні». Давай, мабуть, їх пошукаєм?

— Давай, — погодився Чорня. — Подружка у неї теж так нічого…

Та спочатку вони набрали води. Взагалі, Ром не мав великого досвіду в коханні. Інколи їздив вечорами до однокласниць на «гулянки», де траплялися й перші, мовби незумисні, торкання, хвилюючі ігри й до півночі вечорниці на лавочці. В класі у них склалася своя весела ватага, й Ром почував себе в ній досить комфортно. Називали себе чомусь «Група здоров'я», і з тридцяти учнів класу до неї входили компанійських чоловік десять. Тож всі свята і дні народження відзначали разом. Були у них в «групі» й веселі дівчатка — Свєтка і Руся, для нахабніших «здоровців» більш доступні. Руся в якусь новорічну ніч майже звабила Рома, — так закружляла його в хмільному танці. Линула до нього гарячим під тонкою блузкою тілом, обвивала гнучкими звабливими руками. Вона вже мала досвід у тому, майже доросла жінка, що напевне знала вже чоловіка. Насмішливо і гаряче блискотіла в ночі своїми рудими очима, і того вечора Ром в неї мало не закохався. Але вдень, коли прийшли гуляти знову, Руся вже фліртувала з кимсь іншим. А потім, після краплі вина, — бо пили помалу, й з того трохи п'яніли, — вони танцювали знову. Вона знов запросила Романа, і знову було те ж саме, що й вчора. Мабуть, дівчині подобалось так хвилювати Рудя.

Взагалі, Ром у такі миті почував себе трохи стидно. Походи до глухої пущі були для нього більш звичні, там його ждали справді звабні пригоди. Бо колись навколо Звенигородки росли дрімучі ліси, що тягнулись на північ на п'ятдесят — сто кілометрів — якраз на межі самого Лісостепу. Вже з дванадцяти років Ром знав звички диких звірів, знав як правильно розставити сильця — полювати на півдиких курей, що бігали на узліссях, і як потім приготувати на багатті смачну птицю, обпатравши і натерши її міцно оцтом, сіллю та чорним перцем.

Знав, як вийти з дикого лісу за сонцем (на годиннику південь: стрілку на сонце, півкута між маленькою стрілкою й віссю опів на першу) чи за нумерацією квадратів на зелених лісниківських стовпах. Знав, як зрізати березову кору для розпалювання, та як під проливним дощем назбирати найтонших — як гожа — кінчиків із сухих гілок і з одного сірника запалити ватру. Як скласти в багаття три сухі стовбури так, щоб розкошувати біля них усю прохолодну травневу ніч й снити затишні сни, яких нема і в перині. Які трави, коли й де можна збирати, щоб вони мали найбільшу силу, яке дерево потрібне для потужного лука і який очерет чи горіх для стріли, як правильно вточити накінечник для полювання — точно такої форми, як робили наші русичі-предки. Бо в копанках на Звенигорі вони знаходили ті вістря десятками — маленькі шматочки іржі, які все'дно ще можна було встромити в котик і кілька разів стрелити в старі ворота, дарма що минуло тисячоліття.

Знав, як за зорями вийти з лісу вечірніми сутінками, й любив це більше за все на світі — коли глуху пущу заливає сріблясте місячне сяйво, майже єдиним с тобою стає враз зрозумілий і сильний шепіт лісу — ось вона, велика і вічна істина Світу, ось-ось, ще зовсім трохи — і ти збагнеш щось дуже важливе, найдавнішу Велику таємницю, а під ногами м'яко вгинається товстенний шар пружної хвої, запах якої неможливо забути ніколи!

А потім від спалаху сірника розжарюється червоним оком у темряві обкурена вірна люлька, і запашний дух тютюну змішується з сотнями запахів лісу в єдиний запах — любові до Світу…

Отож в любові до лісу Роман знав, як себе вести.

Прийшов час навчитись цьому і в коханні до жінки…

Дівчину звали Владка. У Владки були золотисто-карі очі і таке ж золотаве гнучке тіло. Дивилась на Рома своїми широко розставленими, ніжними очима — так, неначе шукала щось у самій собі, прислухаючись до шепотіння життя — того дива, що подарувало їй небо. Інколи вони були полохливі, як у гордої стрункої сарни. Інколи — зверхні, мов у королеви. А інколи у тих очах на мить так і промайне якась відчайдушна, безшабашна веселість. Як сказав поет: «Чиїсь сміхотливі очі, губи забризкані вишнею…»

Роман і Чорня знайшли їх на дерев'яному місточку над самою водою. Владка була в крутому імпортному купальнику, що ще більш підкреслював гнучкість і теплоту її тіла. Сиділа на сухих теплих дошках, задумано жуючи вишневу галузку. Її біляву подружку звали Леся, і тій відразу ж сподобався Чорня — це було помітно і значно полегшувало завдання.

На Рома ж Владка ледь накинула оком, і це ще більш зміцнило бажання зрозуміти те диво. Вони посиділи на місточку, патякаючи про те, про се, взнали, що подружки вчаться в одному класі третьої школи і що вони на рік молодші за Рома — себто їм тільки виповнилося п'ятнадцять. Те немало здивувало їх з Чорнею — бо дівчатка були височенькі на зріст, на язик биті і в кишеню за словом не лізли. А тоненька граціозна Леська своїми зеленими очиськами так ворожила на симпатичного Чорню, що той, влучивши хвилинку, непомітно десь змився.

Потім подружок забрав з місточка огрядний лисий мужик у трусах, який підозріливо глянув на Рома, — судячи з усього, батько Лесі. Роман виждав трохи й, насвистуючи собі, подався шукати Чорню.

Знайшов того під сусіднім місточком, у прибережній багнюці, де Чорня, буркочучи, возився у очереті.

— Ти куди дівся? — спитав Роман зненацька, що той аж підскочив.

— Та тут ці… раки. Во! — Чорня витягнув із болота здоровенного сірого рачиська, що махав довгими лапами і загрозливо клацав величезними ножицями-клішнями.

— Раки кажеш… Та ти ж утік, як послідущий євнух! Наче ця мала страшніша за твою Мазепу!

Чорня прикопилив губу, що мало значити бозна-що.

— Ти Мазепу не чіпай. Вона, хоч і страшненька, але які в неї дині. Во! — показав на витягнуті собі від грудей руки… — І ше вона не в своє діло не лізе. А ця, конєшно, гарненька, — зітхнув Чорня: —…Але, розумієш, вона якась… надто розумна… Така ще і женить, як липне… Але я з такими за один вечір! — і Чорня, раптом розхорохорившись, опустив руки і багатозначно потер один вказівний палець об другий.

Цим зразу ж скористався старий рачище, який, здавалось, тільки й чекав миті, коли Чорня задумається про жіночу підступність. І, що було сили, цапнув того за труси в самому цікавому місці.

— А-а-ай, — заволав нещасний і, розмахнувшись, зажбурив рака в очеретиння, куди той полетів, вдячно розчепіривши всі свої вісім лап і клешні.

Ром роззувся і теж поліз до Чорні у баговиння по раки, яких вони за п'ятнадцять хвилин наловили для товариства аж чотири десятки.

Тепер Роман щось знав про Владку хоч трохи. Знав де вона вчиться, знав, якого кольору її очі. А ще хтось із пацанів сказав, що живе вона неподалік від «Сайгону»: там її кілька разів бачили друзі. Тож Ром мав тепер усі шанси й вперто поклав собі за ціль її добиватись.

Жінки з дитинства були для Рома загадкою. З малих років він ріс всупереч нудному совєцькому дійству, в якомусь своєму, романтичному світі. Весь вільний час з Жориком і Зосьою гасав лісами, бився на мечах або розгортав битви з козацьких книжок — ото і весь досвід.

Так, уривками, закохувався в однокласниць — спочатку в одну, потім в іншу, але в свої дванадцять, а чи й чотирнадцять років зовсім не мав досвіду в тому. Та й не мав з ким учитись — на вулиці подружок не було, мала Оленка з мамою виїхала давно.

І тільки тепер, після дев'ятого класу, Рому трапилось перше справжнє кохання — без жартів, романтичне, жорстоке, таке, що запам'ятовується на все життя, і саме і є тим життям — найреальнішим із усього. Це найперше і найпалкіше, як і наступні кохання в житті Рома, почалося у травні…

Ром, Жорик і Зося сиділи в надвечірньому «Сайгоні» на вибілених вітрами лавах біля довгого столу. Саме тут вони збирались надвечір, щоб потайки від батьків запалити по люльці, чи по «експресині» з синьої пачки, «підкачатись» на турніку чи провести «товариський» бій на старих боксерських пальчатках. Теплий травневий вечір буяв розмаїттям трав, запахами молодого листя та цвіту. Велосипеди лежали собі на доріжці, коли раптом Ром з подивом відзначив, що його старенький напівспортивний «ХТЗ» хтось котить до лави.

Коли він швидко, мов на верткому дзиглику, крутнувся до тієї пригоди всім тілом, то з подиву ледве не впав з лави. До нього з його ж «дирчиком» у руках ішла, наче з мрій, — сама… Владка. Була в темних джинсах і чорному пуловері з глибоким вирізом на грудях. Золотаве волосся і світла шкіра шиї на тому звабливо-округлому темному фоні аж віяли м'яким ніжним світлом. А за крок від Владки йшла така ж струнка і білозуба гімнастка Маринка — її Ром знав по спортшколі, вони не раз їздили на змагання, гімнасти і легкоатлети разом.

— Можна нам покататись? — спитала Маринка, підійшовши майже впритул до Рома.

— Я… — спробував дійти до тями Ром, не зводячи очей з Влади.

— То він, мабуть, каже, що можна, — блиснуло дівча сміхом у золотавих очах. І легко злетіло на високе сидіння, махнувши зовсім близько від Рома таким неждано сильним, обтягнутим джинсами тілом.

Маринка взяла чийогось ще ролла — її тут знали, бо більшість з хлопви, що збиралась вечорами в «Сайгоні», займалась в ДЮСШ-один спортом. А от Владку багато хто бачив тут вперше, й вона спричинила невеликий фурор. Ром з подивом відчув, що йому це приємно — хоча для дівчини він і досі не різнився від будь-кого з інших. Ну, хіба що — вона в нього попросила велосипеда.

Подружки покружляли невміло навкруг майданчика, потім поклали велосипеди край доріжки і пішли до виходу. За кілька кроків Владка озирнулась до Рома і знов майнула в очах отим золотистим посміхом. Ром стояв і дивився услід, а до дівчаток уже «підкочувався» відомий у «Совдепії» донжуан Грек.

— Уб'ю собаку, — пробурмотів собі просто так Ром, а Жорик здивовано дістав із синьої пачки сигарету «Експрес», засунув її собі тютюном до рота і надаремне пробував підпалити фільтр крутою імпортною запальничкою.

Після цього вечора Ром взявся шукати за всіма правилами мистецтва — як того і потребує операція по захопленню жінки. Знайшов малечу, яка розповіла йому, що Влада живе поруч з «Сайгоном», і що в неї є молодші сестра. А шестирічний кавалер малої за дві «жувачки» пообіцяв Рому номер її телефону. Кілька днів він не бачив Владку зовсім, але щовечора блукав навколо «Сайгону» й наприкінці тижня зустрів її «на кварталі». Вона йшла з якимось кавказцем, але Ром пристав до них так уперто й завзято, що Владці довелось утікати з парку. З кавказцем вони просто поговорили, той виявився не з безстрашних, і Ром його більше не бачив. За хвилину відшукав Владку на лавиці й запропонував провести додому. Виявилось, що то не кавказець, а циган, якийсь там племінник циганського барона, і Влада вже з тиждень не знала, як його збутись. Чи, може, тільки сказала, що не знала, але ж Ром все’дно тепер мав роль визволителя.

Дівча у спілкуванні виявилось ще дотепнішим і ніжнішим, ніж Ром міг собі уявити, й ця прогулянка зачепила його назовсім. Додому провів її аж до калиточки, і з подивом відзначив, що живе вона точно навпроти «Сайгону», якраз там, де він щовечора заходив до парку.

— Чому ж я тебе досі ніколи не бачив? — спитав задивовано дівчину.

— А тому, що я народилась на Сахаліні!

— То ви тільки зараз приїхали?

— Ми тут довго жили, але я була ще мала. А тепер знов повернулись.

— То ти, значить, сибірячка?

— Я не боюсь ведмедів, — засміялась вона і скрипнула калиточкою. — Спасибі, що відбив мені кавалера.

— Скажи номер свого телефону!

— А нащо тобі?

— Ну так, треба.

— Будеш мені ночами дзвонити?

— Не буду.

— Ну, тоді не дам, — засміялась знову і вже прослизнула до двору. — Бувай, визволителю!

— А номер я все'дно знайду!

— Знайди…

Ром зачудовано пішов по стежині додому і, коли піднімався по брукованому шосе з яру, раптом з подивом побачив прямо над дорогою яскраву зірку в чорному небі. Зійшла Венера. А там, ще вище, якраз під самим куполом, якщо дивитись від Великої Ведмедиці, сяяло знайомим півколом сузір'я Північної Корони — найулюбленіше сузір'я Рома. Корона, хоч і була маленька і знайти її було важче, ніж, наприклад, Касіопею, Велику Ведмедицю, Дракона або Андромеду, але значила вона набагато більше.

Бо коли напевне з'являлась — значить, в Звенигородку вже прийшло літо!

Розділ З І постануть нові герої…

Травень 1919 р.

…Червоні знов і знов атакували місто. Кулі шматували повітря. Сотня Максима потрапила під щільний вогонь восьми кулеметів й двохсот гвинтівок. Козаки на скаку попадали з коней і сховались за невисоким кам’яним схилом. Більше сотні людей і коней у маленькому закуточку. Коней ховали пильніше за себе, в страшній тисняві й грязюці. Кількох під вогнем недорахувалися ще на вулицях. То тут, то там скрикував боєць, отримавши кулю в необережно висунуте плече або руку. Кількоро коней вже лежали на землі вбиті чи тяжко поранені. Кулі бджолиними роями мчали над головами козаків, обсипали їх кам’яними осколками, зі страшною силою вгризалися в стіну, аж та трусилася і двигтіла. Здавалось: ще трохи, й вона не витримає й розвалиться на шмаття від скаженої сили. Коней притисли ближче до схилу. Повітря навкруг шуміло й било в лице потоками вітру, наче під час сильної зливи.

Максим сидів під камінням, про те, щоб виглянути з-за огорожі, не могло бути й мови. Помахом руки підізвав до себе Тимоша. Той пробрався навзгинці крізь тисняву людей і коней.

— Тре’, щоб Федір відправив сюди гармати. Знайди когось, бо гаплик нам тут буде.

— Слухаю, пане сотнику!

Тиміш скинув зі себе сірий бойовий кунтуш, трохи повагався, а тоді хвацько збив шапку, й шаленими очима глянув на кубанців:

— Бережи, Боже, від скаженої воші!

Максим з подивом побачив, як побратим сам виходить з-за стіни і спокійно йде вулицею. Рудь стиснув кулаки з відчаю. Тиміш Нечай, відчайдух, яких земля не бачила! Максим побратався з ним ще в Бобринській, після важкого бою, в якому загинув Марко Вдовиченко. Козаки навкруг завмерли. Кулі вдаряли по гарячій землі, відскакували рикошетом від бруківки, світили білими лініями, клекотіли навколо Тимоша під ногами, навколо чола й грудей. Тиміш йшов спокійно всі десять-дванадцять кроків, які відділяли його від дому навпроти, йшов, притримуючи на боці шаблю й ледь увібравши голову в плечі. Постріли збивали гілки вишень навколо вже на доріжці, аж поки він не зайшов у ворота. То було не що інше, як диво!

Козаки з полегшенням перевели подих.

За кілька хвилин уваровці викотили в двори три гармати й вщент рознесли кулеметні гнізда й червону піхоту. Сотня Рудинського вийшла з-під обстрілу. На подвір’ї гімназії, де вже було більш-менш безпечно, козаки схопили на руки Тимоша і підкидали з криками: «Слава!». За годину Уваров наказав вибити червоні загони, що закріпились на околиці з півдня.

Травень 1919 р.

… На виході з міста якийсь дурнило-матрос вискочив із провулку і стрелив з «гвинта» в коня Суботи. Осавул розрубав комуняці навпіл голову.

Сотня Максима й три кінні сотні уваровців вийшли з міста стройовим масивом. За ними другим ешелоном — ще три сотні козаків, і ще. Коли в широкому степу витягнулись три колони, сотники один за одним скомандували поворот — й кіннота витягнулась в широку лаву. За двадцять кроків позаду вишикувалась друга лава, й коні кроком, а тоді вчвал все швидше йшли в наступ.

Рудь любив кавалерійські атаки. Могутня, аж до двигтіння землі, атака сотні, куреня, полку — під вагою важких коней дрижить каміння, стремено до стремена, на шаленому скаку, все свистить й мигає, серце співає в шалі відваги, замашне лезо в руці жадає смерті!

Сонце вже сідало за гору, коли козацька лава розігнала коней. Сотня Рудя йшла зліва. Зрідка навколо засвистіли кулі. Запрацювали кулемети. Пішли риссю. Кулі свистіли частіше. Прозвучала команда:

— Шаблі!!!

Призахідне сонце сліпило очі червоним. Тисяча шабель зблиснула його кривавим промінням. По спинах у комісарів побігли мурашки. Ось вона — смерть. Близько-близько! Страшна в своїй гостроті! Від зору на блискучі козацькі леза жахає нестерпна думка. Як з жагучим пекельним свистом злетить з кості твоє м’ясо від зблиску домахи. Як заб’є струменями гаряча кров з твоїх розрубаних вен і артерій. Від цієї згадки дрижаки прокочуються по спині, від смертельного холоду мліють руки. Комісари за окопами розстрілювали дезертирів. Вогонь посилювався. Густою масою вискочили резервні сотні. Лави перейшли вчвал, й Рудь повів свою сотню в обхід окопів. Вогонь клекотів, кулі свистіли, ревли й рвали повітря, аж стало не чутно коней. Головні кінні дозори зникали, мов скошені велетенською косою. З боку «красних» бахнула гармата. Лава вигнулася й потекла лівіше, обходячи вогонь кулеметів. Бійці Рудя вийшли на невеликі балки з травою, погнали в кар’єр у лінію півсотень. Так у шалених кінних атаках мчали на ворога запорожці — на страшнім алюрі, без тіні страху, жадаючи битви: жереб щасливий — за край вмирати!

Настала важка, рішуча хвилина — останній десяток метрів: чи витримають козаки смертельну зливу, чи не звернуть по кривій, скинувши коней у найближчу балку? Вся атака тривала хвилину, та, здавалось, збігала вічність. Дуга лави звернула чи не в колону й майже діткнулась червоних. У ці найважчі секунди сотня Рудя черкнула по флангу, вдаривши шаблями по піхоті. Козаки страшно вертіли піками, дужі коні збивали грудьми мордву, ополченців, гострі шаблі кришили всіх на капусту. Червоні стріляли з гвинтів, кололи коней багнетами. Тиміш вліпив кулю кулеметнику межи очі, другого зарубав Субота, третього прибила до землі похватна піка. Сотні відчули пройму в свинцевій зливі — й вдарили у фланг комісарам. «Красниє мстітелі» відступали до лісу, покинувши кулемети. Лінію оборони розрубано ‘дним ударом! Кинуті піки перехоплювались з пробитих тіл на ходу, сильним рухом підкидались вгору, летіли високо над головою кентаврів, знов схоплювались на льоту — й були готові до нової атаки!

…Сідало сонце. Поле, на якому ще тільки двигтіли козацькі коні, лунали зойки й били смертельні кулі, залила тиша. Мовчали мертві. Кінь тихо йшов серед трупів. «Хто згада їх в світлих іменах, як розвіє прах степовий вітер? Він нагнувся низько до землі. Шаблю в крові об коліно витер…» Рудь шукав своїх серед вбитих. Ось, розкинувши руки, лежить його вірний козак Голуб. Сині очі дивляться в небо, вітрець куйовдить світлу чуприну. Он, вчепившися в горло комісару, неначе й тепер бореться на смерть осавул Зомчара. А тут, постріляний і поколотий красноармєйськими багнетами, вмер у бою безстрашний козак Корж, який йшов з Максимом ще з Баязету.

Рудя мучив сумнів. Чи правильно вів атаку? Чи можна було зберегти вбитих? Славні кавалерійські атаки ідуть в минуле! Мабуть, це остання війна кінноти… Та ще потрібні стрімкі атаки, потрібні кінні полки, які ніхто не зупинить! Бо надто незмірні степи твої, Україно!

Кінний полк не зупинять в степу п’ять кулеметів! Але двадцять — зупинять… Все частіше втрачаєш друзів. Треба спішуватись, копати шанці…

І все ж сьогоднішнє голе поле не встигла б перейти ніяка піхота!

Серце боліло. За віщо кладемо кращих синів? Чи захистимо Україну? Чи обороним край від страшної облуди?

…Сотні кубанців і козаків-уваровців та піший полк черкащан утримували Черкаси десятий день. Два з половиною десятки кулеметів розставили на церкві та баштах, на північних висотах та біля мосту через Дніпро. На панцерниках укріпили гармати.

Атаки на місто посилились. Залізницею до Христинівки і Бобринської, з Харкова й Лівобережжя підтягувались ешелони мордви й червоних китайців. У місті підняли голову комнезами й єврейська самооборона. Сотні Уварова несли втрати. На нараді рішили вийти з Черкас. Більшовики вели наступ з Лівобережжя. Міст через Дніпро захищали добровольці й загін з кулеметами. Вони боронили міст до останнього…

Полк Уварова відступав на станцію Бобринську разом з бронепотягами. Уляну в Черкасах Максим більше не бачив.

Розділ 4 Роман Рудинський. Кохання

Владка була не такою, як інші дівчата. Хоча весь рід її — Звенигородський, й народилася вона тут, у хаті біля «Сайгону» — та вісім років прожила на «Сєвєрі», на Сахаліні, і до Звенигородки приїжджала лиш влітку — на суниці й черешні, й взимку — подалі від страшних сибірських морозів. Батьки її добре заробляли, потім мати повернулася назовсім і працювала в райвно, а батько так і залишився «на нафті» й дома бував нечасто.

Тож сім'я мала непогані статки й подорожувала чимало: Москва, Сибір, Кавказ, Крим. Училась Владка в привілегійованій школі, в спецкласі, була вродлива, те знала, і одягом підкреслювала свою вроду. Навіть найзаздрісніші з однокласниць, які бачили Рома з дівчиною, сказали, що у неї «плавна походка». Владка мала достатньо легкий і веселий характер, напрочуд теплу посмішку, проте разом з тим Ром помітив у дівчатці залізну волю. Бажання чогось більшого, не міщанського Звенигородського щастя — бодай навіть у його найбагатшому сенсі. Якось Владка сказала Рому, що хоче жити в Британії і не зупиниться у тому бажанні ні перед якими тернами.

Ром відчув все те з часом і вже знав, що втримати дівча буде непросто.

Відносини в них з самого початку склалися трохи дивно. Ром любив дискотеки, й з «Групою здоров'я» вони залишались там на «центровому» рахунку, танцювати вміли, більш того — вміли «завести» всіх, вчинити справжній розгардіяш у клубі. Проте з більшим задоволенням все ж пропадав в лісах, і лиш коли з'являлася Владка — знов повертався «до світу». Влада приходила на вечори в школах чи до клубу з подругами — з тією ж Маринкою, Лесею, колежанками. Ром теж зазвичай гуляв з «групою», тож разом інколи втікали від усіх — навіть з кіно. Та Ром відчував, що Влада вагається: а чи не піддатись на залицяння Валєрки, сина першого секретаря райкому, а чи затягнутого в крутий джинс Сані, у якого батько плавав десь капітаном… Почав Ром з того, що став «вибивати» можливих конкурентів. Як тільки бачив, що хтось пробує проводжати Владку додому, спокійно ждав зручного моменту, а тоді пояснював бідоласі, що той спізнився. Так сталося з Греком і з Валєркою, навіть з однокласником Матєєм, ще з кількома донжуанами. Зазвичай, однієї розмови вистачало, бо Ром підходив до того цілком жорстоко. Та кілька разів дійшло і до справжньої бійки. Ром тренувався у легкоатлета Олекси Антоновича, який тихцем давав їм ази боксу. Тож встояти супроти нього в вуличному двобої міг далеко не кожний. А потім Владка звикла до Рома, полюбила розмовляти з ним вечорами, й залицяльники його вже не хвилювали. А може, й Ром зрозумів, що дівчинка не могла довго залишатися без уваги.

Розділ 5 Холодний Яр. Два отамани

Травень 1919 р.

19 травня більшовицька група Єгорова вибила війська Григор’єва з Кременчуга. Дніпровська флотилія бомбувала Черкаси. З півдня наступали червоні кавалерійські частини Дибенка і Олександра Пархоменка. Наприкінці травня більшовики захопили Олександрію…

Полк Федора Уварова в тисячу бійців, переважно кінних, відходив з Черкас на Білозір’я. Уваровці тримались залізниці під прикриттям григор’євського бронепотяга. Кінні відділи Максима Рудинського йшли дозорними. В сотню Рудя ввійшли найкращі з кубанців: Степан Субота, Шрам, Покотило. Бойові друзі ще з Туреччини…

Отримали звістку від дозорних. На своєму вороному Рудь примчав до Уварова.

— Селяни кажуть: більшовики в Бобринській! У Чигирині і Суботові — загони Свирида Коцура. Позавчора він вбив людей Чучупаки.

— Кто такой — Коцур?

— Я його бачив колись у Чигирині на з’їзді. Здоровий такий, молодий. У козацькому строї. Мовлять, що воював проти УНР, проти Директорії. Захопив всі великі села навкруг, його всі бояться. Селяни кажуть, що лютує. В Чигирині стоїть «курінь» десь з тисячу бійців, у них десяток кулеметів і чотири гармати. І ще — на залізниці у Коцура є свій бронепотяг. Ще кажуть, що, начебто, брат Коцура з якимсь відділом вийшов на Фундукліївку проти армії УНР. Разом з червоними.

— Что посовєтуєш? — помовчавши, спитав Федір. Уваров розмовляв кубанською говіркою, був кубанець з діда-прадіда. Лице його було нічим не примітне, в очах вгадувався сумовитий проблиск. Відразу й не скажеш, що перед тобою вольовий, мужній, меткий у воєнній справі чоловік. Ще на фронті Федір став ротмістром. — Ти ж мєстний, всьо здєсь знаєшь?

— А що тут думати? Холодний Яр! Хащі непроходимі. Гонта й Залізняк колись тут стояли. То й ми зберем сили… Тільки… Коцурів треба вибить, бо можуть напасти. Краще першими атакуємо. Нежданно.

— Думаєш получітся?

— Можна пройти непомітно лісами біля Тясмину.

— Тогда об’яві пріказ: бронєпоєзд оставить, заклепать гармати. Купить у селян вози й погрузіть двадцять пулємьотов і боєпріпаси. Ідем на Чигирин!

…До Чигирина вдалося підвести загони лісами — від Росошинців. Коцурівці помітили кінноту Уварова, лише коли вона пролетіла міст над Тясмином й розтеклася на вулиці. Бою майже не було. Після нечастої стрілянини «червоний курінь» відступив з міста.

— Я прікажу расстрєлять каждого, кто будєт замєшан в грабєжє ілі насіліі! — оголосив Уваров першого ж дня постою. В армії Григор’єва всі знали про залізний порядок кубанських сотень. Другого ж дня в Чигирині за грабіж розстріляли двох коцурівців й одного свого. І ще двох своїх зачинили в холодну — бо місцеві побоялись свідчити. За п’ятнадцять днів при Уварові чигиринці звикли виходити вечорами на вулиці.

Тим часом частини Дибенка й Пархоменка наближались з півдня. Уваров почав шукати зв’язки з Холодним Яром — з Чучупакою.

Вранці тридцятого травня до роз’їзду Рудя прибився такий собі чоловічок на плохенькій конячці. Розвів таку-сяку розмову, а потім попросився до отамана. Сказав, що звуть його Іван Деркач і він має слово від Чучупаки. Козаки привели чоловічка до Максима, той вислухав й відразу ж повів до Уварова.

— Федоре, тут боєць від холодноярців!

— Добрий казак бачіть, де отаман скачєт! Вєди! Знают чорти, когда говоріть нада!

— Здрастуй, отамане!

—І тєбє нє хворать!

— Я від Гайдамацького полку Василя Чучупаки. Чув про такий?

— А хто ж нє чув? Кажи!

— Чучупака зве тебе на склик у Медведівку. Тільки не зволікай, — бо «красні» вже тут. Завтра нарада. Опівдні.

— А ти скажи, что прідьом! Так, Максиме?

— Приїдем!

— Тут буде верстов тридцять. То я вас і поведу…

— А кто ж Чучупаке вєсточку пєрєшльот?

— А у нас і дерева мають вуха. Не переживайте…

… Виїхали з сотнею Рудя. Ще два кінні відділи привели в готовність й вийшли з міста — про всяк випадок. У Василя Чучупаки в загоні налічувалось півтисячі бійців. Та Коцур боявся й носа потикати до Холодного Яру. Знав, що гайдамаків гаряче підтримує вся округа. Новоселиця, Івківці, Мельники, Медведівка, Зам’ятниця, Жаботин, Михайлівка, Косари, Грушківка, Залевки, Бузуків, Триліси, Осоти, Цвітна — й десятки інших сіл і містечок. Десь тридцять тисяч жителів величезного лісу з глибокими розгалуженими ярами складали тепер Холодноярську республіку. Ця місцевість у всі часи була недоступною для загарбників. У кожного її жителя лежали в потайній місцині дубовий гайдамацький спис, добрий «гвинт» й стара, змащена мастилом дідівська шабля. Мотронин монастир, кажуть, пам’ятає самого Хмельницького, бо то ж і є вотчина Хмеля! Й хутір Суботів — холодноярський! Тільки важка година породила тут червоного Коцура!

А монастирські дзвони, як і дзвони церков у селах, мали свій знак: один особливий удар — «До зброї головна сотня!», два удари — «До зброї дві сотні!», чотири удари — «До зброї всі, хто може!». За добу Холодний Яр піднімав десять тисяч бійців. Коли в двадцятому вкотре хмарою прийшли комісари, найперше вони познімали з церков усі дзвони…

Шлях збігав лісовими пагорбами, через величезні галяви, діброви, що змінювали одна одну, стрімкі балки. На лісових стежках, мов привиди, виростали збройні повстанці. Деркач зупиняв валку, їхав до них сам, про щось стиха перемовлявся. Процесію супроводжували далі — до наступного заслону.

Медведівка лежала на просторому узліссі. Деркач привів Федора з бійцями до великого старого дому поблизу церкви. Біля воріт стояла козацька варта.

— Сюди, в дім Фундуклея! — припросив Йван. — Скажіть отаману: Уваров приїхав!

Зустрічати гостей на ганок вийшов сам Василь Чучупака — ще молодий, вродливий, з помітною військовою виправкою. Одягнений у френч й кавалерійські шаровари, з шаблею при боці. Вигляд мав молодецький, бравий — справжній отаман, вождь повсталих!

— Ну, заходьте, братове! — запросив до садиби.

Спішились. Коней Уваров наказав тримати біля воріт. Першим до двору пішов Федір, за ним — начальник штабу, старшини, Максим Рудинський, шестеро кубанських сотників. Зброю гайдамаки залишити не просили. Кубанців тут не боялись.

Великий, мабуть, колись поміщицький дім мав світлі вікна, в залі стояв величезний дубовий стіл для засідань. З гуркотом, дзенькаючи шпорами й шаблями, розсілись за столом, уваровці — з одного боку, холодноярські сотники й старшини — з іншого. Чучупака, як хазяїн тридцятитисячної округи, сів на чільному місці. Як хазяїн же перший почав мову. Тримав себе вільно, лише в голосі його ледь вчувалась нотка напруги:

— Здорові були, панове кубанці! Чулись’мо багато чого про вас. Чули про пана Федора. Красногузих здорово побили в Черкасах!

— І ми про вас, пане Васілій, слихалі!

— Прошу, козаки ж бо — і ми, і ви єсте! Наша козацька шана за те вам!

— У нас нє только кубанци — єсть много братчіков із Черкащіни. Вот Максім Рудинскій із Звенігородкі. Воєвал в Пєрсіі протів турка!

— Чули ми й про Максима — від Тютюнника. Тепер знаємо в очі. Гратулюємо, пане Максиме!

— Он і посовєтовал ідті к вам. І по путі Коцура пошарпать.

— Чули й про Коцура. Добре! Боїться нас, але ловить людей, як хто вийде… То давайте до діла. Кажете, до нас йшли… То, прошу, чого хотіли в наших краях такі майстерні в валєчних ділах люди?

— Шлі ми на Цвєтково, на соєдінєніє с Грігор’євим. С сєвєра путь закрила група Антонова-Овсєєнко. На Знамєнку нє смоглі вийті — Бобрінскую уже взялі красниє.

— Григор’єва розбили. В Знам’янці вже Дибенко…

— Да… Овсєєнко і Якіру сєйчас противостоят войска Діректоріі. Тютюннік питаєтся прорваться к Днєпру со Жмєрінкі. Максім вот настаіваєт ідті на соєдінєніє с Тютюнніком… Нам нужно переформировать полк, осмотрється…

— Так, тобто ви вирішили «осмотрється» у нас. У Медведівці. Я правильно розумію?

— Ми можем помочь рєшить і ваші задачі. Напрімєр, с Коцуром. Ми уже с нім знакоми! — посміхнувся Уваров.

— Це добре… Але я трохи не розумію. Ваш командир — Григор’єв — чули, воював з Директорією. А, бувало, навіть — з Петлюрою. Тобто — з нашими. Я розумію, що тепер у нас спільний ворог й що ворог мого ворога — мій друг. Але…

— Нє надо «але», атаман Васілій! Красниє — самий страшний враг сєгодня, і ваш, і мой. Я готов вмєстє с вамі зубами глоткі ім гризть! Освободіть от ніх Украіну!

— …Та він же нашою мовою не розмовляє! Може, він — із кадетів? — встряг у розмову Іван Петренко, помічник Чучупаки. Висловив якийсь загальний сумнів.

— Ти Уварова не чіпай! — скипів Рудь. — Він за Україну життя віддасть! Він хоч і не всі українські слова мовить — та зна, як ворогові жили рвати! Він кубанець! Козак! Й предки його — з запорожців. А мета — така, як і в нас: вільна Україна в союзі з Кубанню і Доном!

— Максим правду мовить, — сказав Чучупака.

— Ну, може, — знітився Йван.

— Ні, ви мені інше скажіть, хлопці, — поклав на стіл кисета отаман гайдамаків. — Але ж так не вірно, щоб в одному краї та два командири! Порядку не буде!

— Так і нє должно бить два…

— Як це?

Чучупака рокрив кисета, взяв добру пучку тютюну, натоптав у чашу довгої чорної люльки, але не закурив — тримав люльку за цибух. Запропонував кисет товариству. Козаки дістали хто папір на скрутку, хто люльки. Уваров гречно відмовився:

— Дякую, нє курю і вам нє совєтую.

Тоді зачекав, поки Чучпака запалить, й спитав:

— Ти вот, Василь, по званію — кто?

— Поручник.

— А я — штаб ростмістр. Разумєєшь?

— «Встать, когда с тобой разговаріваєт падпаручік?»…

— Нєт, я нє в том смислє. Я люто б’ю комуністов — Максім скажет. Ти іх нєнавідішь ещо больше. Ето наше общеє дело. Но рассуді сам: я старше по званію, у мєня втроє больше бойцов…

— Ну, це — не факт. Дай мені один день!

— По факту сєгодня — больше! І я лучше понімаю в воєнном дєлє. Ето — тоже факт. Ти тут больше года — но ти так і нє взял Чєркасси. І Чигирин — нє взял. А я — взял!.. Вобщєм так — єслі здєсь будєт два командіра — толку нє будєт! Ето ти правільно сказал. Бітся ми с тобой нє будем, бо у нас общая справа. Тогда мнє прідьотся уйті дальше…

Уваров вмовк й пильно подивився на Василя. Тоді повільно й важко сказав:

— Но Коцура без мєня ти нє виб’єш…

Чучупака задумався. Його пронизливі очі, здавалось, прощупували Уварова наскрізь.

— І єщо: сюда ідут Якір, Пархомєнко і Дибєнко… Антонов-Овсєєнко уже здєсь, в Жаботинє. Мнє час назад люді сказалі… Разумєєш?..

За столом запала мовчанка. Всі дивились на Чучупаку.

— Добре, — врешті сказав отаман. — Хай буде так. Разом ми сильніші. Але при умові: наш вирішальний голос на військовій раді!

— Согласєн!

— Тепер ще одне. Вас тут більше тисячі. У мене зараз — чотириста. Допоможете в заготівлі: фураж з провіантом? Риба в річках, сіно на косовицях.

— Нє бойсь, — блиснув очима Уваров. — Ми грабежі прєсєкаєм: расстрєл на мєстє! Он Максім відєл! Продукти і фураж можем закупать у сєлян, дєньгі єсть. Карбованци, гривні, ніколаєвскіє дєсяткі…

— І ми поможем харчами! Ну що ж — на тому і порішили… Але рівно за місяць, поки ви «осмотрітєсь» — скликаємо нову раду. Переглядаємо умови. Ну, й звичайно — місцева влада — за нами…

Розділ 6 Земля Залізняка й Хмеля

Червень 1919 р.

Максим вперше жив на Чигиринській землі. Квартирувався він у Медведівці, в великій «штабній» хаті поруч з Уваровим. Селяни любили Чучупаку, тож кубанців прийняли, як рідних. Хазяйка смажила смачні пироги з капустою. Федір наказав платити селянам за хліб, молоко і м’ясо. Чучупака першого ж дня привіз цілий віз ще живих коропів і сомів, ловлених у Тясмині медведівцями. Розпоряджався дати козакам з припасів то здоровенького бичка на печеню, то сотню мішків борошна.

Дисципліна в полку Уварова була залізна. Поки червоні їм дали спокій, отаман відновив козацькі навчання. Якось Василь дивився, як закінчують вправи на лузі кубанські сотні. Стояв біля коня, примружившись, й про щось думав. Кубанці скінчили заняття в лугах за Мельниками, вишикувались колоною. Дехто сидів у сідлі по-чеченськи, тобто, боком «на одну ляжку», стьобаючи коня нагайкою через луку. Потерті, колись темно-сині шаровари, м'які козацькі чоботи. Бурки зв’язані в тороки, папахи, чорні бешмети, черкески, підпоясані у декого срібними поясами. Кавказькі кинджали й шаблі в чорних піхвах, вилинялі лампаси на шароварах й червоні башлики за плечима. У багатьох через плече торби — в них козаки носили хліб і набої. Під сідлом — вороні, булані й гніді жеребці, ставити кобил під сідло у кубанців вважалося стидобою. Коли з ним порівнявся перший сотник, Чучупака торкнув коня й виїхав перед строєм.

— Ану, братці, правду кажуть, що предки ваші — запорожці?

— Та правду, батько!

— Єкатєріна Сєчь разбомбіла, мать ейо так!

— Ану гайда, я вам щось покажу. Тут недалечко!

Максим їхав нарівні з отаманом. Ліси навколо вражали. В Яру росли величезні дуби й зеленокорі дерева, схожі на ясень, але з дивною «мармуровою» корою. В повітрі духмяніли кадило, азалія, великі галяви заросли хрещатим барвінком, брусницею, яскравіли й зовсім дивні квітки — отаман сказав, що це «орхідеї».

— Он там яри: Святий, Чорний, Січовий, Гайдамацький. Є ще Циганський, Гадючий, Червоний, Скорбний, Чернечий.

— Как у нас на Кубані! — раділи козаки.

— Старі люди кажуть, що довжина всіх ярів нараховує двісті верст! — кричав Чучупака кубанцям. Він мав щось собі на думці. — Он там є безліч могил, найвища гора — Великодня. На ній поховано прах Богдана і його сина Тимоша. А ще, кажуть, гетьманську скарбницю! А в тому краю — гайдамацькі криниці й урочища: Гута, Ратище, Гульбище, Склик, Буда.

— Любо! Наші названія! — кричали кубанці.

— А течуть у Яру двісті струмків, й найбільші з них — Чорнобривка, Осота, Сріблянка, Суботь, Холодна!

— Наші, кубанскіє! — казали козаки.

Під'їхали до величенької галявини, ліс розступився, й передні строї вражено вмовкли. Бо насправді то була не галява, а підніжжя величезного прадавнього древа, яке, мов стіна, перекривало весь простір. У верховітті його не було видно неба!

— Ану, хай злізуть з коня в кого найдовші руки!

Кілька козаків скочили з коней.

— Обхопіть дерево разом!

Підійшли десятеро найвищих, оточили дуба, взялися за руки. Дев'ятий до руки товариша не дотягнувся. Майже десять обхватів! Чучупака й собі зліз із коня, підійшов й обняв дуба десятим, притулився до теплої шорсткої кори щокою.

— Здрастуй, о Душа лісу! — прошепотів тихо. Потім відійшов й повернувся до сотень: — Братство! Цьому дубу півтори тисячі літ! Такого дерева нема ніде на Землі! Тисячу років тому біля нього стояв великий князь Святослав! Так само, як оце ви тілько, його обнімали Наливайко, великий наш батько Хмель, Кривоніс, Богун, Максим Залізняк! Вже тоді він мав тисячу літ! А отам в урочищі є дуб Максима Залізняка! А онде — тисячолітній дуб «Склик»! Біля нього гайдамаки давали клятву — всього п’ятнадцять десятиліть тому!

То все, хлопці, — наші славні предки! Наші з вами, козацькі! Зійдіть з коней, помоліться нашому Древу! Це — душа Русі! Душа України… Помоліться за Україну!

Сотні зійшли з коней, мовчки зняли шапки. Кубанці опустилися на коліна. Тисяча по-козачому коротко стрижених голів вклонилася перед велетом. Мовчки стояли, молилися про себе, ворушились губи в православній молитві. Ворушив вітер гриви козацьких коней…

Знав колишній грамотний вчитель, закоханий у рідну землю, унтер-офіцер кавалерії, а тепер — волею долі холодноярський отаман Василь Чучупака, як розворушити святу й дитячу козацьку душу…

Червень 1919 р.

Розмістили уваровців частинами: в Мельниках, Медведівці, Головківці й Мотриному монастирі. За ті кілька днів, поки навколо панував спокій, Максим і сам оцінив велич Холодного Яру. В лісних масивах навколо Медведівки скрізь розкидані величезні кургани-могильники, німі свідки тисячолітніх культур: Трипілля, скіфів. Древні городища оточені височенними валами, які й тепер вражають уяву: тягнуться на десятки верстов. Руїни підземних пещер і церков, загадкові підземні ходи, отвори в які є в різних місцях. Найбільші городища — Скіфське і Мотронинське, розкидане на Мотронинському плоскогір’ї. В центрі городища й стоїть, власне, сам Мотронинський монастир.

Вражали круті схили плоскогір’я, вкриті дубовим лісом. Із цих високих схилів інколи даленіли навіть береги Дніпра, виднілись вежі Онуфріївського монастиря. Поля й луги навколишніх сіл. Погожого дня звідси було видко навіть Черкаси, до яких звідси добрих тридцять верстов. Це місто тепер хвилювало серце Максима. Десь там може бути Уляна. Однієї ночі Рудь з Тимошем хотів дістатись Черкас. Завадили червоні роз’їзди, й сміливці ледь не наклали головою… Душа хлопця рвалася в місто, він повинен був туди дістатись.

Попросив селян з Медведівки, щоб заїхали до шпиталю як базарники. Ті заїхали, сказали: нема твоєї красуні! Якась з сестер відкрилась козакам: як прийшли червоні — дівка зібрала речі й пташкою полетіла на Звенигородку. Максим зітхнув з полегкістю, значить — жива! А на Звенигорі він її обов’язково знайде! Дай тільки з червоними розібратись!

За кілька днів переозброїлись, поповнили боєприпаси. Підлікували хворих й поранених. Підкормились.

Якраз вчасно — до Скелівки, Старих Осот, Косарів підійшли основні сили більшовицького війська. Поткнулись, було, далі в ліси — й натрапили на повстанців. Передовий більшовицький загін стріляв зі страху з «гвинтів», йшов уперед — і чим далі, тим більш збивався в колону. А дорога ставала все вужчою, ущелинами впадала до яру.

Зверху на схилі стояв кулемет гайдамаків…

Кулемет довелося покинути — повстанці щезли в лісах, мов привиди. Але кожна куля, пущена в колони, пробила більшовицькі тіла двох-трьох чоловік…

Залишивши в лісі зо два десятки трупів, загін приволік Овсієнку на узлісся трофей — «льюіс» з викинутим затвором. Командира загону розжалували й посадили в «холодну». Більше червоноармійці колонами здуру в Яр не ходили…

Скоро Максиму довелося зіткнутись з більшовиками біля Старих Осот. Це була перша сутичка об’єднаних загонів Уварова й Чучупаки з червоними. Після цілоденного бою комісари втікли на південь до Олександрівки, звідки почали бити гармати «красних» бронепотягів…

Розділ 7 Кохання, що сильніше смерті. Історії баби Мані

Одного суботнього ранку в кімнаті Рома задзвонив телефон.

— Романчику, — почувся в слухавці не дуже знайомий скрипучий голос. — Це ти, Романчику?

— Я, — сказав Ром.

— Не чую. Альо!

— Це я, я! — повторив Ром.

— Нічого не чую. Рома, це баба Маня. Приходь до мене, я щось згадала. Приходь, чуєш? Альо, альо…

Ром поклав слухавку. Ну й баба! Могла б попросити когось із внучок. Чи то правнучок. Може, щось про Рудя розкаже?

Він вдягнув футболку і джинси.

— Ти куди? — спитала на кухні мати.

— До баби Мані. Шукала мене, щось хоче сказати.

— Тебе? — здивувалась Марія Рудинська. — Йди, звичайно. Старенька ж яка… Це ж треба… На ось, купи їй молока й печива.

Ром купив у магазині булку, пакетик соку, бо кажуть же: старе як мале. А хто ж з дітей любить молоко?

Двері відчинила мала Іринка. Баба Маня сиділа в світлиці, на покуті темніли старі ікони — такі самі, як колись в баби Келі.

— Здрастуй, Ромчику. Як мати, як Вітя?

Ром відповідав на неспішні питання, а самому не терпілося розпитати. Потім Ірка готувала чай, шукала варення, й нарешті, за паруючими філіжанками, баба Маня почала розповідати.

— А я ж забула! Тож така історія! Ми дівчатами аж плакали… А про що ж це?

— Бабусе Маріє, ви, мабуть, хотіли щось про Рудя…

— A-а! Да… Прямо як казка!

— Та розповідайте вже!

— …Так ото люди казали, що Рудь закохався в красуню, і звали її… чи Оляна… От голова. Зранку ще ж пам’ятала. Ото довго ти йшов!.. А їм весь час заважав один комісар, бо він сам полюбив Оляну. Рудь з дівчиною зустрічався потай, і таке в них було кохання… Іринко, внуцю, принеси ще Ромчику цукерок!

— Не треба цукерок! І що було далі?

— … То була дуже гарна пара! Козак — орел, отаман! І — справжня красуня! Зеленоока, білява, з довгою косою. В неї була дуже плавна «походка» — вона не йшла, а пливла, наче пава! В неї були закохані всі хлопці. А як тільки її хто зобижав — в той же день Рудь мчав до неї, де б він не був, — і карав обидчиків!

Баба Маня розчервонілась, від чаю її розморило. Раптом очі її заплющились, й стара задрімала.

— Бабусю, ну й що було далі? — поторсав її обережно за руку.

— …А, що? А!

— Про Оляну…

— A-а… Потім комісар Лазар х'тів їх розлучити. І Рудь з Оляною обвінчались. На Звенигорі! Бо він же був гайдамака, а їм не можна женитись! А комісар як почув, то обложив їх навколо хмарою війська і хотів вбити Рудя. То Рудь викопав старий гайдамацький скарб і пробився через всіх ворогів за кордон. Кажуть, забрав Оляну з собою і скарб у палац за границю!..

— Ви колись казали — в Ріо-де-Жанейро, — поправила мала Ірка.

— Так, так — в Ріодажанеро!.. В Аргантину! Тільки раніше про комісара не можна було казати… Бо тато зразу ж брали паска і лупили по чім попало…

Баба Маня знов задрімала. Ром тихенько встав, показав Іринці, щоб зачинила за ним двері.

Він був трохи розчарований. Думав, що почує щось про битви, про Рудя. А тут… Якась дівоча історія. Але потім Ром подумав про Владку. Так, отамана можна зрозуміти. Така дівчина! Ну, звісно, якщо все це — правда!

Тож він прийшов додому й ретельно записав все почуте. Так, значить — Оляна. Незвичне якесь ім'я. Треба з'їздити на Звенигору. Навколо гори не так багато й хатів — може, хтось щось знає…

Розділ 8 Райгород. Прощай, отамане!

Червень 1919 р.

…Бої продовжувались весь червень. З приходом більшовиків у Чигирин — загони Коцура переформували в «червоний полк». Коцур осмілів і все частіше ліз до Холодного Яру. Якось коцурівці на день навіть захопили Медведівку. Уваров відбив наступ, кубанці поклали кількадесят червоних.

У кінці червня прибули люди від Тютюнника. Вони вимагали вийти на поміч армії УНР. Галицька бригада, Повстанський кіш, Залізна й Волинська дивізії — визволили Житомир. Через Христинівку, Умань тепер з боями йшли в район Шполи.

Чучупака з Уваровим зібрали термінову нараду в штабі.

— До Юрка йти треба, — гарячкував Максим. — Ми в травні й збирались йому назустріч. Хотіли лиш переозброїтись й підняти поранених! Саме в стройових частинах армії — сила!

— Так, але хто буде захищати людей у повіті? — не відступав Чучупака.

— Красниє со всєх сторон. Рейд надо хорошо планіровать! — вже продумував похід Уваров.

— Тре’ об’єднуватися в полки й дивізії. Тільки тоді переможемо комісарів! — не втихав Рудь.

Вирішили: йти назустріч Тютюннику. На збори виділили тридцять годин — до післязавтрашнього ранку. Чучупака з людьми залишався тут — отаманом Холодного Яру…

Виступали сотнями — три кінні сотні Уварова, Максима Рудинського й Суботи та п’ять сотень кубанських пластунів-піхотинців. Дехто з кубанців залишився в Медведівці, як сказав Тиміш: шоб «вспомнілі» гайдамаки запорізькі звичаї.

Виходили раннього ранку, ще тільки зоря на небі зчервоніла. Прощались з гайдамаками, з отаманом назавжди, бо всі розуміли, що життя коротке: коса війни ріже густо! То в одного, то в іншого воїна — кубанця, козака — бриніли на очах зрадливі сльози. Зріднилися, завели собі друзів, у боях хоробрістю скріпили козачу дружбу. Скупу ту й стидну чоловічу сльозу крадькома втирали долонею — більш звичною до рушниці чи шаблі, ніж до батисту.

Тоді сотні скочили на коней, вйокнули на запрягу сільських возів та бричок, обозу з кулеметами й рушили довгою вереницею по лісовій скритній дорозі.

… Ще за схід сонця вийшли до залізниці. Якусь годину просувались спокійно. Вдалині з’явилась невеличка станція. Райгород! Уваров вибрав цей шлях недаремно: через Грушківку — й далі лісками мимо Михайлівки. Холодний Яр оточений загонами Пархоменка з півдня і Антонова-Овсієнка з півночі, зі сходу хлюпав болотом Тясмин, за ним — широченний Дніпро. Й тільки на північний захід був шанс знайти ходи з обложеної Чигиринщини.

Саме тут — з заходу — й закривала шлях залізниця. Ешелонна війна Муравйова й Антонова-Овсієнка працювала і досі. Ще за царських часів в Україні розвивали дороги для вивозу вугілля й мобілізації, тому довжина їх майже не поступалася європейській. Залізниця вкривала землю сіткою — зі сходу на захід, й з півночі на південь, кожні тридцять — п’ятдесят верст. Тепер цей здобуток цивілізації грав не на користь Уварову.

На шляху до возз'єднання — з Цвєткового до Кам'янки — курсували «красні» бронепотяги.

Кавалерист Уваров не любив командувати піхотинцями. Козацька кіннота пересувалася вільно, з'являлась зненацька й раптово «провалювалась під землю» — розчинялася в безмежжі степу. Пішаниця йшла довго, гаяла час війська. Лише втрата коней у боях за Черкаси, біля Осоти, в Медведівці та ще хвороба, схожа на кінську «іспанку» в Мельниках залишили в строю третину коней. Ще одна кінна сотня зволіла залишитися в строях Чучупаки. На тому й порішили — зважаючи на засилля більшовиків у повіті.

Тож саме в недостатній маневреності піхоти й була причина того, що трапилося.

… Кінні сотні якраз переходили залізницю, коли з ліска навпроти викотились червоні кінні роз'їзди. Уваровців десь тут, мабуть, піджидали, бо роз'їзди більшовики мали сильні — десь по взводу бійців у кожному. Від вигляду ворога в козаків заграла бойова кров, і сотня Суботи кинулася на червоних. Ті повернули коней — сили були надто нерівні. Півсотня Рудя помчала напереріз із цього боку дороги.

Когось із комісарів догнали, десь там зав’язався короткий бій, коли з півдня почувся стукіт колес, й з-за повороту блиснув темним залізом бронепотяг.

Він набирав пари, і от уже в прорізях металу запрацювали кулемети. Повіяли білі хмаринки, й гахнули поряд розриви снарядів. Гармати й «максими» чи «льюіси» бронепотягу — велика сила! Пошкодував Федь Уваров, що нема в нього ешелону — без користі залишили тоді в Білозір'ї!

Бронепотяг своїм нежданим виходом на «авансцену» зробив дуже погану справу. Він відрізав кінноту кубанців від пішаниці. Поки кулемети поливали пластунів біля лісу, ті залягли на пагорбах і прострілювали бійниці. Сотні Суботи й Рудя зав’язалися в сутичках з кіннотниками, яких вискакувало з лісків все більше. За півгодини з півночі підійшов ще один бронепотяг. Зі станції почала підтягуватися більшовицька піхота. Федір наказав пробиватись на захід.

Бій затягувався, й кубанці спробували вірний прийом проти бронепотягів: зайшовши на конях позаду, закласти вибухівку під рейки. Зірвавши колію з двох боків, безпомічні броневагони можна було розстрілювати на місці або брати штурмом.

Знаючи цю тактику повстанців, більшовики в паніці відкотили за пагорб. Але до того часу полки червоних вже залягли на висотах…

Максим вивів свою сотню лісками й взяв з собою медведівця Платона Салату. Платон показав Рудю глибоку й суху балку, по дну якої рудинці непомітно пройшли крізь пагорб й з піками напереваги вискочили в тилу в червоних.

Козаки вигнали коней на схили й зі страшенним галасом, свистом, гиканням полетіли за пагорб. Якраз для таких атак існує кіннота! Вдарити, зім'яти цілі піші полки навіть кількома сотнями, з флангу, з тилу — затоптати важкими кіньми, нагнати жаху, бо що може бути для людини страшніше, ніж летючий напівтонний кентавр з блискучою, гострою крицею над головою!

Рудинці рубали, кололи піками, топтали кіньми лежачі цепи. Атака Рудя наробила гвалту, й піші скупчення були змушені відступати. Подумали, що з тилу напав полк гайдамаків.

У цей час пішаниця Уварова пробувала перейти через рейки. Але бронепотяги знов викотились на пряму наводку. Заплювали вогнем кулемети, й пластуни знов відступили за насип. Кілька разів пробували вони прорватись до Рудя й знову відходили до лісу. Броневагони тримали їх відрізаними від кінноти.

Бій ішов до самого полудня. Незважаючи на загиблих, більшовики вперто наступали від станцій.

Врешті, з півночі — від Бобринської — підійшли свіжі ескадрони Овсієнко, загалом у п’ятсот шабель. Вони й вирішили результат бою. Зневірившись пройти насип, пластуни з втратами відійшли до лісу. Федір Уваров зібрав сотні й востаннє вдарив по піхоті на схилах. Проскочивши оборону червоних, він з'єднався з сотнею Рудя, й козаки разом пішли на Шполу…

Червона кіннота спробувала йти в погоню, але наштовхнулась на вогонь трьох кулеметних тачанок й такий шалений опір кубанців, що збилась в купу й не наважилась переслідувати їх далі.

Кулемети на німецькі кінні коляски наказав ставити ще Григор'єв, повернувшись від Махна з Гуляй-Поля…

…Надвечір вийшли з лісів до якогось села. Бабця на греблі сказала, що тут давно не бачили комісарів. Максим з полегшенням відвів за спину карабін на широкому ремені. Вірний друг: «маузер-98», кращий з карабінів світової війни! М’який у маслі хід затвору, потужний патрон. Зі свого «гвинта» Рудь збивав вершника за сімсот кроків. Швидкий у перезаряді, карабін бив шість стрілів за чотири секунди! Якось у бою з загоном Дев’ятої дивізії Рудь застрелив з нього п’ятьох будьонівців, ще двох зарубав шаблею. Виходить, що сам-один знешкодив відділок червоної сотні…

Козаки на конях витягнулись вулицею. Валка йшла селом, й люди подекуди виходили до повстанців. Об’їжджаючи яр, Максим втрапив стременом у сучок й ледь не вивихнув ногу. Рудь зупинився, зліз із коня. Якийсь дядько попереду підійшов і забалакав з Суботою. Степан кивнув й наздогнав Уварова. Щось сказав тому. Вони взяли двох казаків і звернули до сусіднього двору.

— Що там? — спитав Максим Покотила.

— Дядько каже, тут живе хтось з холодноярських.

— Ану, спитай хто саме, — насторожився Рудинський.

Покотило повернув до двору, нахилився з коня до дядька, потім дзигою крутнувся й полетів назад до Рудя.

— Його прізвище — Герасименко…

— А звуть?

— Каленик.

— Тож зрадник! — крикнув Платон Салата. — Він ще в березні втік до «красних»! Кажуть, був у розстрільній команді!

— Зупиніть Федора!

Та було вже пізно. Саме в цю мить Уваров ступив на ґанок.

… З тріском вилетіли зсередини двері, і з хати з ревом вискочило неждане. На порозі виник здоровенний дядько в дірявій сорочці, з вибалушеними зі страху очима, й лише потім Максим помітив вороний проблиск на рівні стегон.

Вдарив громовий вибух. Федора відкинуло з ганку — на долю миті раніше, ніж Степан вибив залізне дуло…

Придурка вмить посікли на капусту. Ще не сплинули з рушниці порохові цівки диму, як з боків вже хижо свистіли шаблі й на брудній — та все'дно ще білій сорочці репнули вузькі й довгі надрізи. Каленик ще лупав безтямно тими своїми одурілими очима, коли сорочка з нього шматками впала на землю й з грудей вдарили червоні приски…

Уваров на землі ще дихав — та був вже мертвий…

— Яка дурна смерть! — тільки й сказав Нечай…

Розділ 9 Семен Гризло

Червень 1919 р.

Уварова поховали в лісі біля сільця Раківці.

— Якби не сучок — у ту хату я міг зайти першим, — сказав Максим Покотилу.

Червоні перепинили всі дороги на Шполу. Рудь відхилився на південний захід й вів свій загін лісами. Наступного дня його наздогнали люди від Семена Гризла. До коня Максима пробився хвацький старшина в шапці з чорним шликом.

— Семен із загоном у Сухій Калигірці. Почув про ваш бій під Райгородом, послав по тебе, каже: «Скажи Рудю, що я повернувся!» В Мокру Калигірку вчора зайшла «каральна» дивізія комуняків. Вже сьогодні розстріляли двадцять селян за поміч повстанцям. Арештували ще чоловік тридцять, мабуть, почнуть стріляти взавтра. Семен каже, якщо можеш — вийди на поміч. Це займе всього один день, а потім можеш іти собі куди треба. Хоче вирізати к чорту те кодло!

— Скажи Семену — я буду… Приведу три кінні сотні. Сьогодні до заходу сонця.

— З нами Іван Лютий-Лютенко з загоном. Якщо будеш ще й ти — тоді сил вистачить для бою!

…З Семеном здоровкались нашвидкуруч — було вже за північ.

На околиці зайшли тихенько, десь близько третьої ранку. Якраз коли найміцніший сон, й вже недовго до сходу. Як хтось і втече, далеко втекти не встигне. При світлі легше шукати. Коней залишили в полі за селом під охороною десятка козаків. Планував операцію Семен разом з Лютим-Лютенком. Спочатку відділи Семена зайняли північну й західну околиці, Лютенка — південну, Рудя — східну. Ніхто не втече, ніхто! Потім пластуни-розвідники Рудя зайшли з чотирьох боків і вирізали караульних, тільки один раз хтось кавкнув. Нічна темна маса козаків зайняла центральну вулицю села, розтеклися дворами, розставили людей під вікнами — й одночасно, по команді, ввірвалися в хати, в яких спали червоні.

Упізнавали по формі, складеній біля ліжка, по чужій мові, по розрізу очей — третина «дивізії» були китайці. Червоні командири возили з собою дівок. Спочатку мовчки орудували шаблями, потім почалися постріли, в селі піднявся ґвалт. Декому з більшовиків удалось втекти через комори, й вони біліли в спідньому в садах і городах. Козаки били їх з «гвинтів», як зайців на полі в безсніжну зиму.

Потім, як усе було скінчено, Семен наказав прочесати в селі всі кущі й скирти, навколишні ліски та луги. Комісарів і китайців у спідньому знаходили й стріляли на місці. Місцевим недотепам, які поласились на совєти, дали шопмолів й можливість перейти до повстанців…

Розділ 10 Повернення до Звенигородки

Липень — серпень 1919 р.

Від Сухої Калигірки Рудь скоро вийшов на Шполу — до Тютюнника. Привів свої три сотні кінних й триста піхоти, якій вдалося розпорошитися й вийти з оточення біля Райгорода.

Після розгрому Григор’єва Юрко Тютюнник на чолі двохтисячного Повстанського коша пробився на північ до Петлюри. Він прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР якраз вчасно, бо українську армію тіснили з двох боків більшовики і поляки. Своєю енергією, ораторським і військовим хистом Юрко допоміг у відновленні українського війська. Від Житомира дві дивізії УНР разом з Галицькою групою з боями взяли Гайсин, Христинівку, вийшли через Умань до Шполи.

Зустріч з Юрком була радісна й щира.

— Радий тебе бачити, брате! — обняв Максима Тютюнник. — Чув про Федора, жаль. Стільки боїв пройшов, а тут… Всі ми під Богом ходимо, ніхто не зна’, де назначено! Й ми не знаєм… Добре, що прийшов!

— Червоні скрізь. Ледве пробились!

— Чув, совєтам дали прикурить під Калигіркою?

— Разом з Семеном і Лютим — Гонтою.

— А що ж вони не прийшли?

— Семен сказав, людей треба комусь захищати. Каже, Петлюра був і пішов. Прийшов — і знов ніде. І з ним Тютюнник. А нам тут жити.

— Бог з ним, з Семеном. Ти молодець, що прийшов! Нам кожна людина дорога. Заводь людей на станцію, відпочивайте, готуйтесь — завтра спокою не буде! Йона Якір тепер скрізь!

Антонов-Овсієнко зайняв Звенигородщину…

… Запеклі бої з більшовиками продовжувались кілька тижнів. Та раптом ситуація почала змінюватись. З півдня з'явились перші денікінські роз'їзди.

Тютюнник викликав до себе Рудя.

— Максиме, Денікін вже підступає до Звенигородки. Ось, дивись, — Юрко розстелив на вагонному столі карту: — Я отримав наказ тримати лінію Цвєткове — Христинівка. На два фронти проти білих і проти Якіра — не протримаємось!.. Бери дві сотні, йди на Звенигородку. Треба, щоб в районі Холодний Яр — Умань — Звенигородка хтось діяв у тилу білих. Ти єдиний, хто добре зна' Чучупаку. Вийди на нього. Вийди на Цвітковського — то справжній боєць! Дійте всі разом. Робіть засідки, нищіть обози. На Семена покластись не можу, Директорія йому не довіряє. Він був у Оскілка, в квітні робив переворот проти Петлюри. Кажуть, арештував кабінет міністрів у Здолбунові… Малахольний…

— Не треба, Юрку. Він брат, справді відданий справі. Мабуть, заплутав трохи.

— За те відповість все’дно — потім… З Єлисаветграда сюди йде Махно. Денікін йому відмовив у союзі проти «красних». Розізлив Батька! — посміхнувся Тютюнник. — Попробуй вийти на Нестора… — І ще… В Звенигородці з’явився якийсь комісар. Ніхто не зна’, як його звуть насправді. Він звідкись раптово взявся, лютує, розстрілює людей ні за що. Запровадив в ЧеКа страшні тортури. Кажуть, що він — Іван Андреєв зі Сміли. Ще кажуть, що він — Муравйов, син Михайла Муравйова. Але і то, і то — неправда. Чекісти називають його «таваріщ Лазар». Він приїхав сюди по спецзавданню з Москви. Залякати селян, припинити підтримку нашого руху. Попробуй провести роботу, взнай хто він. Його тре’ ліквідувати. Тільки будь обережний…

— Я вже чув про сволоту! — Рудь трохи ослобонив шаблю. Лезо вийшло з тихим шипінням. — Кулі на нього жалко. Ось вона — шабля на комісара! — кинув клинок назад у піхви.

— Чому не кажеш «для»?

— В сенсі?

— «Для» комісара. Хоча… Для нелюдської істоти кажуть «на»: «на вовка». Воно ж — не людина!

— Він мій. Тепер знаю: для нього я віз домаху!

— Добре… І пам'ятай: зв’язок буде тільки через вірних людей. Як вийдеш на отаманів, поставиш задачі — жду в себе. Думаю, ми тут застрягнем до листопада… До зустрічі, брате! Не поминай лихом!

— Бог простить… Зустрінемось!

— Виступай зараз же. Ми підганяємо ешелони…

Розділ 11 Звенигора

Серпень 1919 р.

Десь тут і живе Уляна. Місця були для Рудя знайомі. Гора височіла навпроти ставу, не така вже й висока, схожа на величезного ведмедя, поросла лісом. Усі роки схили її були покриті старими й зарослими травою копами — то охочі до легкої наживи шукали гайдамацьке золото. За легендою саме тут на горі закопав свій найбільший скарб Гонта.

Та викопували лише черепки, накінечники стріл, людські й кінські кості, кам’яні ядра від катапульти, залишки мечів та рогатин — бо на Звенигорі колись був-таки замок. І дзвін був, у який били, коли в степах горіли «фігури». Й це не легенда, бо Рудь малим сам бігав на гору й бив з лука тими вістрями, якими ще можна було встряти в старі ворота. Очеретяна стріла впиналась в дошку шматочком іржі — тільки втретє той розсипався на порох. Добру сталюку кували русичі-предки!

З часом Дзвін-гора, мабуть, трохи всохла, бо як не дивився малий Рудь з неї в поле, все не бачив далеко, хоча буйна уява хутко малювала в степу тугу куряву, кудлаті татарські шапки, низьких кривоногих коней, шаблі й луки. З вершечка гори добре видко Хлипнівський ліс, трохи поля, ставки поруч, хвилясті гори навкруги, золоті восени на схилах берези й червоні сосни.

Проте дим «фігури» з півдня помітно добре. Височенної, складеної з сухих голобль драбини з діжою смоли на вершечку, які палили, коли орда йшла з Криму. А ще краще, мабуть, чорний смоляний дим бачили з високої вежі замку. Якраз там — у блакиті полів, між Хлипнівським лісом й дорогою — як зумисне, вікно в далечінь.

Тож калатав тоді дзвін на вежі, вої й поселяни хапали мечі, шаблі, вила, коси й поспішали до замку, де хоронився запас провіанту на місяць: вода, борошно, пшоно, сало, суха риба, запас стріл і списів для частування непрошених гостей з півдня.

Рудь з дитинства пам'ятав вірш, який хтось читав йому про ту гору:

Таки били тут татарів, незвичних до пішадрала, а на гору, на стрімкі схили ні один татарський кінь не міг вилізти знизу. Високі стіни, таємні ходи для постачання води та їжі робили Звенигору неприступною. Не один татарин знайшов тут собі смерть. Одна з маленьких річок тут і досі зветься: Погибна. А Тікич сотні літ звуть Гнилим через тисячі татар, яких скинули в річку й перебили всіх до одного. Тоді й загнила річка від ворожих трупів на все літо.

…Ті, хто з нами воює, забули: ми козацької крові! Гонта бився тут зовсім недавно! Російська армія захопила останніх знекровлених гайдамаків й передала на страшну смерть полякам. З поранених живцем знімали шкіру, саджали на палі, пекли на вогні живими. Залізняка закували в кайдани й відправили до Сибіру.

З останнього крику катованих гайдамаків — пройшло трохи більше, ніж сто років…

Розділ 12 Максим Рудинський. Уляна

Серпень 1919 р.

Нарешті Рудь під’їжджав до Звенигори. Був обережний: кінні загони Антонова-Овсієнко шастали навкіл Звенигородки. Скрізь чигала небезпека. Червоних вже шарпали денікінці, білі підступали до Умані й Чигирина. Більшовики потрохи втікали, в Звенигородці наостанок лютував комісар Лазар. Цвітковський кілька разів готував на нього замах, але той був хитрий, як лис. Жив десь за містом, й мало хто знав його в обличчя. Довірені люди сказали Максиму, що Лазар — то видумане ім'я, а живе комісар за дві версти від Звенигородки — в Гудзівці.

Як і радив Юрко, Максим знайшов отамана Цвітковського. Цвітковський базувався в Медвині, в будь-який момент міг підняти «в ружжо» до п’яти тисяч бійців. Тож Рудь відвів сотні на Медвин, щоб люди і коні відпочили після боїв з червоними. Зализали рани. Мав кілька довгих розмов з Цвітковським. Знав його, бо Цвітковський також воював у Григор’єва. За два дні Рудь вирушив на Звенигородку.

Основний загін залишився в Губському лісі. На Звенигору Максима супроводжував десяток найвірніших бійців: Тиміш Нечай, Кость Покотило, Шрам, Данько Легкоступ, Швидкий, Степан Субота, Пилип Зомчара, Донець, Іван Чорний. Через Тікич перейшли вбрід біля Мурзинців, далі — Хлипнівським лісом, через Хлипнівку, аж до Гудзівки. Максим добре знав ці місця, міг іти з заплющеними очима. Цвітковський вогнем і мечем пройшовся по навколишніх селах: розпеченим залізом випалював більшовицьку заразу. Максим ішов на Гудзівку, щоб сквитатися з комісаром Лазарем. А тут не встигли: кажуть, Лазар з «рєвкомом» втік лісом через Майданівку.

Рудь зупинив на вулиці хлопчину років тринадцяти.

— Тебе як звуть?

— Мишко, — сказав той тихо. Дивився трохи злякано — бо в загонах Цвітковського часто одягали будьонівки, зелену військову форму — щоб заплутати комісарів.

— Хочеш стати козаком, Мишко? Таким як він, — показав канчуком Рудь на Тимоша. Червоний шлик, шабля на боці, карабін-маузер.

— Так, дядьку, хочу.

— Тоді поклич до мене Уляну. Он із тієї хати, під горою. Тільки потім мовкни, добре? Бо взнаю, що проговорився, скажу, щоб не взяли до коша. Зрозумів? Це буде твоя і моя козацька таємниця. Як комусь скажеш, то когось із них, а може, й мене взавтра підстрелять «красні». Ти ж не хочеш?

— Не хочу… А як вона спита, хто приїхав?

— Скажеш: козак поранений. На вороному коні. Я чекатиму он там внизу, біля річки.

Хлопчик чимдуж побіг до схилу, що вже танув у вечірніх сутінках. Хвилини збігали довго, як вічність.

— Від’їдьте, хлопці, он за той пагорб. Чекайте, поки сам прийду.

— стиха затягнули пісню козаки.

— скоса зирнув на отамана Тиміш.

Про Уляну знав лише він.

— Не хочу, щоб знали. Лазар утік. Він тут озвірів зовсім. Кажуть, забрав в ЧеКа гудзівського діда, якого хтось бачив у лісі з гайдамакою. Сам особисто катував у підвалі, заливав гарячий сургуч на шию, а потім здирав захололий разом зі шкірою. Все питав, де криївки, де зброя.

— Он іде вже твоя краса…

Рудь скочив з коня, кинув повід Тимошу. З гори линула світла гнучка дівоча постать. Максим пішов назустріч, й вони зустрілися посеред стежини.

— Боже, це Ви?

— Я, дитинко. А там — і свати! Правда, Лазара приїхали сватати, а не тебе красуне. Та втік, падлюка мерзенний.

— Не лайтеся, пане… сотнику! Хоча… Він діда Йосипа забрав до ЧеКа. Катував ще в дорозі на Звенигородку. Зняли з нього свитку, а цей… бив канчуком зі свинцем, аж сорочка почервоніла…

— лунала над річкою стара козацька дума.

— Яка сумна пісня, — стиха сказала дівчина. Відкинула з очей пасмо світлого волосся і якось дивно глянула на Максима.

— Це була улюблена пісня Богуна. Так кажуть, — сказав Рудь. Він знов не міг відвести від Уляни очей. Біляве волосся, сумні зелені очі. Сніжно-білі зубки від хвилювання міцно прикусили ніжні вуста.

— Не бійся, дівчинко. Тепер я — твій захисник. Мене звуть Максим. Рудинський.

— Я не забула… Рудинський… Рудь? То це ви?!

— Все може статися, люба.

— Правда? — здивовано повела небесними очима, аж Максиму замлоїло біля серця.

— Атож, маленька. Тому хлопчині — Мишку — тільки скажи — він миттю знайде, й за півдня хлопці будуть у тебе… Ми ж свататися приїхали, чи як?

— Та ну Вас, — посміхнулась Уляна.

— Он Тиміш хоче на весіллі гульнути, не відчепиться. Каже, такої кралі зроду не бачив. Прийдеться слухати козака. Козак скаже — як відріже. Чи не так, пані?

— А я, може, й не проти, — лукаво глянула на Максима. — Бо одна справа — сотник, хоч і козак, а інша — Рудь! Про Вас вже й казки ходять… — Тоді не стрималась звабним, чистим як срібло, сміхом: — А хто й дітей Вами лякає!

Від тривог і страхів не лишилось і згадки. Брала гору сильна, гаряча пристрасть, людська і природна, небесна, від якої в обох шаленіла кров, вибивалося з грудей серце. Рудь слухав себе й дивувався — не було з ним такого довіку. Чи з дівчиною, а чи й у найлютішому з боїв — на шаблях. От халепа! Та бачив перед собою ясні очі, лукавий посміх — й губив голову знову і знову…

Розділ 13 Рудинські. Роман. Владка

Ром довго не міг зрозуміти, що Владка знайшла в ньому — простому хлопцеві з родини інженера. Ну, знав з дитинства зоряне небо. Знав різні сузір'я й міг показати Владці навіть її маленького Овна, якого не так просто знайти в нічному небі. Знав ліс, пущу й міг завести Владку в найпотаємніші її схрони. Писав твори з літератури, від яких плакала вчителька й пророкувала йому славу письменника. Міг розповісти про Хемінгуея, Ремарка, Джека Лондона, Грема Гріна та, зрештою, й виріс на їхньому романтичному сприйнятті світу. Але ж навіть заради Владки не став донжуаном, модником і покорителем жіночих сердець — щоб звабити таку кралю.

Якось Ром спитав Владку, чому вона гуляє з ним вечорами. Вона засміялась й по-жіночому нелогічно сказала, що їй подобаються… його руки… Що у нього мужній погляд і що він про все цікаво розповідає. І ще вона любить з ним цілуватись. «Ти гарно цілуєшся», — сказала грайливо. Романа трохи приголомшили такі речі, й він удома довго роздивлявся свої руки. Руки, як руки… Сам дідько зрозуміє їх, цих жінок!

Але з часом помічав, що Владка таки прив'язується до нього. Вона із задоволенням залишала своїх подруг у кіно й на вечірках, щоб годинами блукати з ним, Ромом, цілуватись на темних вулицях чи кілька годин простояти разом біля її дому.

То були перші щасливі чотири місяці. А потім… Потім все обірвалось раптово. Що трапилось насправді, Ром так і не взнав. Якось Влада прийшла з Леською на вечірку в його, Рома, школу. Прийшла гарна, одягнута в світле платтячко в обтяжку, що відкривало стрункі ніжки, аж Тіраш присвиснув:

— Нічо собі! Це ж мала із моєї школи!

Ром тільки з того всміхнувся. Потім Владка з ним танцювала, а коли вийшли на вулицю — сказала раптом:

— Не треба мене проводжати… І взагалі, давай поки не будемо зустрічатись…

Роман заціпенів. Стояв, не вірячи в почуті слова, і не міг зрозуміти: чому? ЧОМУ?!! Й так раптово! В свої шістнадцять він ще не знав, що справжні нещастя тільки так і приходять — зовсім неждано…

Владка стояла мовчки і дивилась на нього. Мабуть, важко вбивати людину словом.

— Чому, Владо? — нарешті спитав повільно, через силу, через цілу вічність. І відчув, як всередині закипає злість і розгуба.

— Так буде краще. І для тебе й для мене… Не проводжай мене, добре?

І повільно пішла з подругою. На виході не витримала й оглянулась. Та Ром різко звернув, ішов по доріжці, дивлячись на бруковану червону цеглу і думаючи, що цю доріжку, мабуть, запам'ятає назавжди — так нагло зболіло десь у серці.

На вулиці вже геть поночіло. Ром ішов додому й не знав, що думати про те, що сталось. Владці було з ним цікаво — це факт. Він, мабуть, подобався їй, бо не раз ловив її звабний, стемнілий погляд — особливо, коли гладив її волосся чи цілував її руки. Але вона могла сказати «ні», вирішивши, що їй потрібно щось інше — чого-чого, а сили волі цій дівчинці вистачало. Могла в чомусь послухати Леську, бо та була здатна вмовити кого завгодно. Чому?… Та це вже й не було так важливо…

Дома, на щастя, не застав нікого — батьки пішли десь у гості. Довго шукав і знайшов-таки диск Брубека, якого давно не слухав. Включив центра, впав ниць на ліжко і так, не роздягаючись, слухав «Тейк файв» хвилин двадцять, потім радіо й під старий добрий «Мішел, ма белл…» якось дуже швидко заснув…

Якби хто сказав раніше, що мав через жінку такі страждання, Роман виставив би його на кпини.

…Найважчою виявилась субота. Поїхали з матір'ю до Ватутіна, щоб купити йому якусь куртку. Він цілий день ходив, як сновида, і не хотів більше нічого. Всередині щось боліло, викручувало душу. Аж ввечері, коли втік до Зосі й вони бренькали на гітарі, трохи відпустило… Потім напади повторялись — як під час затяжної хвороби: з часом все рідше й вже не такі вбивчі на силу…

Гірш за все, що за три дні Владка виїхала до Криму. Як сказала Рому Леська, Влада кожного року їздила в санаторій і навіть складала екзамени в своєму класі. Й тепер поїхала на цілу зиму.

Коли Ром почув це — в нього обірвалось серце. Три місяці — коли нема життя і години! Й ні найменшого шансу взнати що сталось, та просто — глянути їй у вічі!

Тож одужувати від кохання Рому довелось дуже довго…

… Весна прийшла в буянні теплої землі, сонця і палкого кохання. В березні Жорик і Зося поїхали з молодіжним клубом в Карпати — звали з собою і Рома, але він не захотів через Владку. Ром знав, що все так і буде. Якось йому подзвонила Леся й домовилася про зустріч.

— Це не телефонна розмова, — сказала манірно.

Зустрілися вони в «Сайгоні». Леська прийшла в теплій коротенькій дублянці, отороченій хутром. Була свіженька, гарна, поблискувала своїми синіми очиськами, руде пасмо волоссячка грайливо вибивалось з-під модної шапочки.

— Привіт! Як ти?

— Нормально. Давно тебе не бачив.

— Знаєш, я хочу поговорити з тобою про Владку.

— Ну, звичайно, про кого ж іще?

— Почекай… Їй незручно за ті слова. Ну, тоді. Вона просто повинна була їхати до Криму… В неї там колись був хлопець, але цього разу… вона в ньому розчарувалась. Мабуть, через тебе. Вона не хотіла тобі брехати. Не знала, повернеться чи ні до тебе… Розумієш? І їй зараз дуже погано. Вона каже, що її ніхто не любить.

На це Роман тільки змовчав.

— Ні, справді. Вона не хотіла, щоб я тобі це говорила, але… Знаєш, їй з тобою цікаво. Я її знаю. Хоча… Як на мене, ти не зовсім той хлопець, який їй треба… Просто навколо одні… дурні!

Від обурення Леська аж тупнула чобітками.

— Якщо думаєш, що не підходжу, навіщо зустрілись? — холодно спитав Ром.

— Я не це хотіла сказати… Не ображайся. Ти їй подобаєшся, правда. Їй хороше з тобою. Просто… Вона хоче вирватись звідси. І у неї більш нікого немає… Ну, розумієш?

— Здається, так, — сказав Ром.

— Ти їй зараз потрібний. І вона тобі також. Не втрачайте часу, у вас його і так замало!

Спочатку Ром не повірив у Леськині умовляння. Але раптом відчув, що йому приємно говорити про Владку. Та ще й з дівчиною, яка її добре знає.

Тож наступна зустріч біля кінотеатру сталася зовсім не випадково.

Розділ 14 Батько Махно. Перша зустріч

Серпень 1919 р.

У серпні Звенигородку захопили денікінці.

Як тільки денікінські війська зайшли в повіт, білі відразу ж почали повертати в господарства ненависних «кадєтїв». Тих самих, яких не добили при німцях.

— Ну, потварці! Шо німчура, шо «гаспада афіцери» — а тих самих «кадєтів» тулять, насери їм на голову! — казали селяни.

Вранці тридцять першого серпня війська Петлюри вибили більшовиків з Києва. Ввечері того ж дня до Києва з півдня ввійшов Денікін. Напруга зростала. Наступного дня під час організації спільного параду між денікінськими офіцерами і козацькими сотниками стався конфлікт, який мало не переріс в бойові дії. Війна між Директорією і Денікіним стала питанням часу. Самостійницька буржуазна ідеологія та ідеологія «єдіной і нєдєлімой» монархії ніяк не вживаються між собою.

На початку вересня загони Рудя, Цвітковського й Чучупаки вже перестрічали перші денікінські обози. Раптом в Звенигородські ліси прийшла звістка: від Дніпра просотуються загони батька Махна.

Армія Нестора Махна потрапила в скрутне становище: біля Умані його остаточно затисли між лінією фронту Денікіна та дивізіями Директорії. Вважаючи революційних українських есерів все-таки меншим злом, ніж «залатопагонних афіцеров», Махно прислав послів до польового командування УНР…

Вранці десятого вересня Максим вийшов з півескадроном до Тютюнника. Вже підходили до Умані, як раптом біля Потаського лісництва роз’їзд помітив кілька тачанок й з півсотні вершників, які вихором промчали в напрямку міста.

— То батько Махно промчав! — сказав Софрон Рябенький.

— Звідки ж ти все знаєш? — не витримав Рудь.

— Та казали ж люди, йому нема куди дітись. Тільки до Юрка на переговори!

І справді, коли під’їхали до штабу військ УНР — навколо вже стояли посилені відділи охорони. До Тютюнника не пускали. За дві години з будинку вийшла група озброєних людей з револьверами в руках, які, розтягнувшись кільцем, швидко пішли до тачанок у глибині двору. В центрі кола Максим вперше побачив Нестора Махна — зовсім невисокого зросту, в чоботях на значному підборі, в козацькій папасі й довгій зеленій шинелі — Батько мав вигляд суворий і темний. Особливо, коли згадати все, що про нього кажуть…

— Згубить усіх Денікін. Гординя йому очі застила, — базікав по дорозі додому Софрон Рябенький. — Йому Махно людей проти «красних» давав. Григор’єв міг з ним піти. Петлюра міг домовитись. «Нєт, — каже, — с бандітами і націоналістамі нє желаю! Всєх повєсить! Только єдиная нєдєлімая Рассєя!» Люди ж не хочуть, щоб повернулись назад «ваші благородія»! Воює з нами, свої й наші сили губить — і все даремно! А чекісти поки зализують рани — і спостерігають: хто кого? Й тим часом тихцем підтягують війська до кордонів.

— Ти язика трохи прив’яжи!.. — скоса глянув на Софрона Рудь.

— Та я ж нічо’! Люди кажуть. Людям язика не зав’яжеш!

— Які ж це такі — люди?

— А погоничі на тачанках!

— Коли ж ти й до них встиг? — здивувався Покотило.

— Вони самі до мене прийшли. За тютюном. Я тільки закурив поруч. Кажуть, розвідка Батьки з ночі чекала — чи нема небезпеки. Й аж тоді дали сигнал — і Махно прилетів раптово! Бо остерігаються нас, не вважають за надійних союзників.

— І ці туди само, — сказав про себе тихо Максим.

— То добалакались, що поранених махновців забере Тютюнник, підписали мирову, а наші їм ще й патронів кілька возів дадуть.

— Слава Богу, що так!

Тютюнника того дня побачити не вдалося: він виїхав з махновцями. Наступного разу — вже в вересні — Юрко спитав Максима:

— Бачив Батька?

— Бачив…

— Вовчара! Він тоді перемови затіяв, аби ми його не шарпали з тилу. А вже наступної ночі з Перегонівки вдарив на групу Слащова. Зазнач: в найслабшому місці! Кажуть, генерал бігав в самих підштаниках з «маузером» й кричав: «Казли, всєх расстрєляю!» Бо його полки тікали, як зайці. «Упир, — кажуть, — іде!» — й по кущах в спідньому — хто куди!..

— Чому «упир»?

— Махно так комісари прозвали. То й ці — туди ж… У нас хлопці Нестора в шпиталі лежать. Розказують дивні речі… Кажуть: в таких атаках Махно зазвичай на коні попереду, з домахою й маузером. Тобто, коли все зовсім погано й нема надії на порятунок… Тоді його старшини б’ються, хто перший, поруч з Батьком — в найлютішому місці! Оце командир!..

— А де він зараз?

— Вони за тиждень вибили білих з Дніпра, взяли мости й за десять днів були в Гуляйполі.

— Та це ж майже сімсот верст! З боями, за десять днів…

— А хочеш ще жарт: твій друг Коцур плюнув на більшовиків й пішов з Батьком у Гуляйполе.

— Оце так!

— Згадаєш мої слова: колись Махно буде з нами. Більшовики його зрадили, а Нестор дуже злопам’ятний. Комісарам ще віділлються Батькові сльози. Тепер більше за «красних» він не любить тільки «гаспод афіцеров»…

Розділ 15 Максим Рудинський. Уляна

Вересень 1919 р.

… Рудь вже наближався до Звенигори й побачив дівчат, які жваво розмовляли біля її двору. Одна з них раптом глянула в його бік і щось сказала подружкам. Ті відразу вмовкли, а Уляна, також кинувши швидкий погляд на Рудя, повернулась і забігла до двору.

Максим збентежено дійшов до самих воріт й не знав, що і думати. Але потім згадав усе, що в свої двадцять з лишком знав про жінок, рішуче взявся за клямку і зайшов до двору — адже цілком їх не розумієш ніколи.

Максиму подобався її двір. Тут завжди росло багато квітів. А коли подивитися на старий замшілий будинок просто двору, то здавалось, що серед столітніх сосен навпроти стоїть величезний похмурий замок. У самому дворі на клумбах ясніли піони. Рудь не любив запаху цих квітів, хоча вони й нагадували йому дитинство.

Скрипнули двері, й він почув знайомі легкі кроки. Уляна вийшла до нього й зупинилася зовсім близько. Світле волосся зібране на потилиці, красиві, мигдалевої форми зелені очі дивились з усміхом, два розстебнуті верхні гудзики на сорочці відкривали погляду образок на смаглявій шиї. На її обличчі з'явились ледь помітні веснянки, а жарке ще по-літньому сонце зробило волосся світлішим. Але коли стемніє, воно, як і її дивні очі, потемніє, і тепер Рудь уже знав це.

— А я думав, що ти вже не вийдеш. Здрастуй.

— Я не чекала тебе. Ти б злякався, якби побачив мене в таких лахах.

«Ну от, як все просто», — подумав Максим. А вголос сказав:

— Ні. Я люблю на тебе дивитись, ти ж знаєш. А тепер, коли ти гарна, підеш зі мною?

— Тепер — піду, — посміхнулась Уляна.

Вони йшли тихим провулком, звернули до річки, стежкою. Теплий вересневий вечір перетікав у сутінь, а вони не помічали того, зайняті найціннішим — пізнанням кохання, яке, наче дивна казка, звабно відкривалося перед ними. З кожним словом, рухом ніжної руки, випадковим доторком юних тіл — чи словесними ласками, від яких швидше б’ється кохане серце.

Рудь тримав Уляну за руку, і її пальці стискали долоню ледь міцніше. А потім вони якось непомітно йшли темною вулицею додому, на небі сяяли зорі, і Максим показав Уляні літнє сузір'я — свою Корону. Дівчина зупинилася дуже близько, було вже зовсім темно, і вони майже підійшли до її двору. Рудь тримав дівчину за руку, і в нього шалено калатало серце, бо він вже знав, що зараз зробить. Коли до двору залишалось кілька кроків, Максим все ще не зважувався на те, але відчував, що часу немає, бо за мить вона попрощається і піде додому. Тож зробив над собою немале зусилля — а мужності до того треба не менше, а то й більше, ніж піднятись в атаку — знагла зупинив дівчину і, взявши за руку, повернув обличчям до себе.

Вона до того щось собі щебетала, а тоді вражено вмовкла, і Рудь обняв її за стан і поспіхом знайшов вологі й теплі губи. Цілував ті солодкі вуста довго, аж вони обоє заточились, і він зробив крок до обочини, щоб не злетіти зі стежки. Коли через довгу мить відірвався від неї, вони обоє якусь хвилю мовчали. А тоді Уляна прихилила голівку йому на груди.

Аж після цього Рудь відчув себе так, немов у нього виросли крила, бо відразу після цілунку ще не знав, як зреагує на те красуня. Вони ще стояли й тримались за руки, а тоді дівчина сказала:

— Ну, а тепер — добраніч…

Тоді засміялась, і додала:

— Знаєш, останні хвилини я тільки про це й думала.

— Про «добраніч»? — спікірував Максим.

— Ні… — блиснула усміхом гарних очей. — Ну… Наважишся ти чи ні… До завтра, герою-коханцю… — і втекла, швидко стукнувши фірткою.

Від Звенигори Рудь летів на коні під білими вересневими зорями, по замшілій бруківці, а очі шукали високо в небі Північну Корону, бо він завжди відчував, що саме ці зорі принесуть в його життя щось особливе. Руки ж його аж до ночі зберегли тонкий і солодкий аромат дівочого тіла…

Це було в його житті найбільше кохання. За три дні збирались резервні сотні Цвітковського, й Максим мав вирушати до Тютюнника. Увечері залишав всі діла на Покотила, і в ці останні три дні вони були разом з з Уляною. Тримались за руки, захоплені одне одним, не помічали більш нічого на світі. Якось накрапав дощ, вони йшли під плащем Рудя близько-близько, обнявшись, і Максим відчував, як ніжно дихає під рукою її тіло. Потім зійшли на сходи біля мосту й цілувались там майже годину, відсторонившись дощем від людей і дороги.

Саме там, на сходах, Максим відчув, що володіє всім щастям світу.

Почуття було дуже сильним. Таке кохання інколи спалює саме себе, як надто потужний гніт затонку свічку. Але туга розлуки, і плач, і спів, і радість кохання залишають після себе найсвітліші спомини, заради яких і варто жити людині.

А інколи заради цього не шкода й померти.

Такі думки прийшли саме в ту хвилю, коли він тримав Уляну в обіймах там, біля мосту. І він навіть сказав їй про це, а вона тільки вдячно пригорнулася ще міцніше і прошепотіла, що їй ніхто і ніколи не говорив таких слів.

Та ні сам Максим, ні Уляна не знали, що чекає їх навіть за той місяць війни, на який покидав рідне місто Рудь, навіть — за два тижні, чи завтра, а чи й, напевне, сьогодні. Бо кохання й життя, як і кохання і смерть, існують завжди десь поруч, іскоркою зблиснуть й погаснуть назавжди в байдужій до всіх нас, яскравій і непостійній мозаїці Світу…

Розділ 16 Владка

Восьмого березня на вулицях ще лежав сніг, а ввечері взявся й невеликий мороз. Ром з «Групою здоров'я» — Чорнею, Буром, Довгим, Ісою — зібрався в кіно. Фільм про Чикаго тридцятих років, гангстерів, клуб «Коттон» — і велике кохання. Головна героїня фільму, білявка, була дуже схожа на Владку. А коли вийшли з залу, то біля кінотеатру й побачили… Леську з Владою. Леська, як завжди, липла до Чорні, а Владка лише сміялась з того, вцілюючи в серце Рома своїми усміхненими очима.

Спочатку Ром не знав, як себе вести, не розмовляв з нею, хоча всі весело пікірувались між собою. Йшли вони до леськиного дому, проводжали її — бо короткий день вже йшов на спочинок. Іса з Буром десь зникли, то ж коли біля самих леськиних воріт до них пристали п'яні «армєйці», їх залишилось п'ятеро: Ром, Довгий, Чорня, Влада і Леська.

Один з тих — широкоплечий, носатий «старшак», без шапки — відразу пристав до Владки. Обняв її за плечі, п'яно гикаючи в лице: «Яка гарна дівуля!» А другий — товстий і високий — зашипів на Рома з Чорньою: «А ви, шмаркачі, геть додому!» Закид досить прозорий — то ж розмовляти було ні до чого. Першим збоку ударив Довгий. Баскетболіст, надія Звенигородської збірної, він двинув товстого межи очі, аж той загубив шапку. Від несподіванки, і, видно, ще з забитими памороками, товстий повернувся спиною і пішов на Рома, розмахуючи лаписьками, а носатий, що приставав до Владки, притьмом кинувся на Довгого.

Він виглядав сильнішим з них двох, але Ром тільки дав копняка товстунові й, як молодий вовк, напав на кривдника, бо прагнув відомстити за дівчину. Вдарив лівою в вухо, а коли той здивовано повернувся, садонув його в зуби правицею. Носатий розлютився і зчепився з Романом не на жарт, але Ром коротко відступив вбік, як вчив його Олекса Антонович, ухилився й з відтяжкою кілька разів вдарив жорстким боковим ударом, поки «старшак» не впав на коліно. Ще кілька разів вони з Довгим мінялись «партнерами», та чи то «старшаки» були досить п'яні, чи то їх збила з пантелику молода злість цих «малолєток», чи то отримали вони відразу по повній програмі, та захищались вже в'яло й самі більше не нападали.

Десь неподалік раптом завила міліцейська сирена. Ром оглянувся й побачив, що Владки ніде немає, лиш під ліхтарем біля рогу майнула чиясь світла постать. Леськи також ніде не було видно.

— Тікайте дворами! — крикнув Довгому й Чорні, а сам біг, трохи накульгуючи, бо в «битві» хтось таки встиг копнути Рома ногою. Обидва нападники в цей час сиділи в снігу, ошелешено усвідомлюючи, що ж таке з ними сталось.

На Владку він ледь не наштовхнувся в провулку. Вона втекла за ріг, злякавшись бійки, й тепер стояла, не знаючи що робити.

— Це ти? — злякано прошепотіла Рому і потягла його за рукав до тіні. Це було справжє життя — страх, адреналін, лицарський бій з потворами за честь коханої, тож всі образи й умовності вкупі звіялися, щезли, мов дим. Ром взяв дівчину за руку і повів за собою.

— Швидше. Треба втікати звідси!..

Вона слухняно йшла за ним слідом. Вулицею, блимаючи синьою мигалкою, промчала міліцейська машина.

Вони знов, як і три місяці тому, йшли їхнім провулком, за хвилину Владка вже сміялась, згадуючи, який вираз обличчя був у носатого, коли Ром дав йому в вухо.

— Ти знов мене рятуєш від залицяльника! Так розлякаєш мені всіх Рокфеллерів!

— То я відомстив за тебе! — бундючно сказав Ром, а вона, сміючись, натягнула йому на очі шапку. І раптом перестала сміятись:

— Та в тебе ж все лице в крові!!

Ром машинально лапнув себе за щоки.

— Не бійся, то не моя кров, то їхня… — й вже не міг надивитися в її очі. Збудження від бійки раптом перетекло в якесь інше. Влада витирала йому лице носовичком, примовляючи:

— Зайдеш, я винесу тобі води. Тобі не можна так йти додо… — коли Ром обняв її і шукав наосліп дівочі губи. Владка охопила його руками за шию і зі стогоном притислась міцніше, й на довгу блаженну мить вони забули про все на світі: про кров, про бійку, про міліцію, про всі образи, злившись у хмільному, гарячому, найсолодшому поцілунку.

Так вона ще не цілувалась — шукала кожну клітинку в його вустах, стогнала від насолоди, гарячим язиком розкриваючи його зуби, а тіло її тремтіло в ніжних обіймах.

Вони помирились знову. Й Ром не питав, чому вона так рішила. Не питав, бо здогадувався про все сам. І лише хотів, щоб ця насолода — і це страждання — продовжувались якомога довше…

Так все знов почалося. Вже на початку квітня Ром щовечора збігав по бруківці до мосту і піднімався злегка по дорозі, що вела до «Сайгону». Навколо буяла ніжна весняна зелень, у тілі вирувала гаряча кров, а в ногах кипіло стільки життя, що вони самі несли його до саду (як вчать буддистські монахи: еталонний стан, «стан імангінатора»), бо в «сайгонівському» парку на лавиці вже чекали його Жорик і Зося, Тіраш і Школа. А потім, коли трохи посутеніє, він вже буде сидіти на зручному пні велетенського осокора за тротуаром, і з завмиранням серця чекати, поки з двору навпроти нечутно вислизне гнучка і світла дівоча постать, поспішаючи до нього, до Рома.

Так непомітно настало дванадцяте квітня — день народження Владки. Роман уже знав, що вона дуже любить квіти, особливо — білі лілії, ґали. І ще Роман знав, де тепер їх шукати.

За «Сайгоном» у закутку «Зелентресту» віддзеркалювали сонцем теплиці. Якось випадково Зося вгледів у відчинені двері цілий ряд ящиків з тими ж білими ліліями. Він відразу це собі примітив, бо, чесно кажучи, Зося також мав своє велике кохання. Він давно втратив голову від однієї гарненької баскетболістки з дівочої команди Звенигородки.

Напередодні Ром із Зосею провели «рекогносцировку» й з'ясували, що рами на теплицях благенькі, скло тримається на іржавих цвяхах, цвяхи легко вийняти ззовні, а розміри віконець достатні, щоб пролізти нетовстим і ловкеньким хлопам.

Тож рано вранці в неділю, навіть без участі помічниці всіх розбійників і піратів — темряви, бо навколо теплиць «росли» лише глухі стіни, Ром і Зося озброїлись обценьками, швидко зняли скло з віконця, залізли всередину й за десять хвилин мали вже по розкішному букету білих, схожих на мистецькі шедеври, квітів. Це були ґали — рідкісні для Звенигородки квіти кохання.

Дівчатка ахнуть від подиву!

Вже за п'ять хвилин Ром телефонував Владці. Гудки йшли довго, потім на тому боці взяли слухавку і досить довго мовчали.

— Ало, — врешті почув Ром голос, геть зовсім сонний.

— Привіт. Вийди, будь ласка. Я за три хвилини буду в тебе.

На тому боці знов довго мовчали. Потім той же сонний тихий голос сказав:

— Я тебе вб'ю, Ром. Сьогодні ж неділя! Ти хоча б знаєш, котра година?

Ром подивився на годинник — стрілки зависли між сьомою і восьмою ранку.

— Саме час прокидатись… Вибач, люба. Просто, тобі вже шістнадцять. І я хотів тобі це сказати!

Владка вже трохи прокинулась, і в голосі Роман почув суто жіночу цікавість.

— Ти несеш мені подарунок?

— Вийди, побачиш. Давай о восьмій…

Роман взяв квіти і помчав сходами, потім вуличкою до Сайгону — через парк і спортивну площадку.

Вона вийшла до нього ще сонна, але вже ретельно вдягнена — волоссячко стягнуте на потилиці в зворушливий хвостик, і очі її стали ще більші від здивування:

— Де ти знайшов в Звенигородці ці квіти?!

— Вони достойні майбутньої королеви! Бо ти і є принцеса з казки, Владко. Й ці квіти — для тебе… З днем народження, дівчинко!

Роман нагнувся і ніжно поцілував її в щічку. Владка відповіла йому щирим і довгим, мокрим поцілунком у губи.

Взагалі, тієї весни квіти стали візитною карткою їхнього кохання. З тих перших лілій у квітні Ром частенько вишукував різні символи любові й дарував їх Владці. Та найсильніші відчуття принесли Рому перші троянди.

Ранні кущі біля мерії Ром примітив ще в травні. Та якось, вже в розпалі весни, йшов через площу й раптом зупинився, як вкопаний. Не чекав, що вони розквітнуть так скоро й що будуть такі розкішні. Прекрасні темно-багряні троянди, великі й міцні, мабуть, привезені для партійних потреб із самої Голандії. Вже ввечері того ж дня у Владки в кімнаті стояли три перші троянди. А згодом, коли вся центральна площа забуяла темно-червоним оксамитом, Ром по-пластунськи заповзав у сутінках на те поле з-під меріївських «голубих йолок» і рубав довгі стебла гострим кривим ятаганом, якого давно знайшов за латою прадідівської хати. Приходив до Владки вночі з букетами в двадцять-тридцять троянд, коли вже спали батьки, тихенько стукав у вікно її спальні, й вона потай вкрадалася до нього в нічній сорочці й мліла в обіймах від поцілунків і шаленого аромату весняних квітів.

Востаннє Роман приніс їй троянди на свій випускний вечір, покинувши однокласників, які вже готувалися зустрічати схід сонця. Владка, як завжди, вислизнула до нього вже сонна. Шипи троянд, які опинилися між ними, кололи йому груди, Ром нахилився, щоб поцілувати дівчину, й раптом відчув, що п'яніє від тонкого і сильного аромату — хвилюючого запаху її тіла, троянд, солодких дівочих парфумів. Він втрачав голову від кохання, його шукали й знов загубили однокласники, вже скоро повинно було зійти сонце, а вони принишкли на лавочці біля її дому. Владка сиділа в нього на колінах, і він втонув в її слухняному теплому тілі, в п'янкому смаку поцілунків, квітів, її ніжної шкіри й шовкового волосся.

З тих пір запах троянд, що випадково, мимохідь заставав його десь в суєті метро чи серед святкового натовпу, завжди відлунював у ньому веселим поглядом золотистих очей, щасливою посмішкою, весною та біллю утрати.

В один з цих найкращих днів вона сказала Рому, що його кохає. Цих слів він чекав майже рік, уперто добиваючись її любові. Але там, біля їхньої улюбленої лавочки в парку, на душі йому чомусь стало важко, й він подумав про те, що буде далі з їхнім коханням.

Але те, що чекало їх насправді, Ром не міг собі уявити навіть у найвигадливіших фантазіях…

Розділ 17 Денікін

Жовтень 1919 р.

Відносний мир на Звенигородщині тривав знову недовго. Червоні відступили за Дніпро, але натомість уже з другого жовтня почалися бойові дії проти Денікіна. В жовтні — листопаді Тютюнник бився з частинами того самого генерала Якова Слащова, якого розбив Махно біля Перегонівки. На той час армія УНР нараховувала майже п’ятдесят тисяч бійців з двома сотнями гармат й тисячею кулеметів. Їм протистояли армія генерала Драгомирова, яка йшла на Київ, й армія генерала Шиллінга, з якою тепер бився Тютюнник. Тили білих шарпали батько Махно на півдні й загони Цвітковського, Гризла, Чучупаки, Зеленого, Гулого-Гуленка, Рудя — на Черкащині, десятки повстанських загонів й отаманів у Придніпров’ї. Підривали залізниці, громили обози, розстрілювали офіцерів. Позбавлений значної кількості продовольства й боєприпасів, Денікін все більш загрузав у боях в Україні, втрачаючи такий переможний спочатку темп ходу: проти більшовиків — на Москву. Хоча все це мало й позитивний ефект: у центральній Україні й на півдні — майже не залишилось комісарів…

В багатьох районах України пройшли з’їзди антиденікінських повстанських організацій, які схвалювали постанови з вимогою утворення української армії, української адміністрації, українських селянських рад на місцях.

Чотирнадцятого жовтня Червона армія відчайдушним ударом з Коростеня спромоглася вдруге взяти Київ, але вже шістнадцятого Денікін знов відбив місто…

Розділ 18 Перший Зимовий

6 грудня 1919 р.

В жовтні Максим Рудинський ще двічі відводив сотні до лінії фронту, а в листопаді в Звенигородку вже не вернувся. Обстановка була важкою, армія в боях відходила до Волині. На початку грудня армію УНР оточили біля Чуднова — Шепетівки в «трикутнику смерті» — більшовицькі, денікінські й польські дивізії. Підняли заколот отамани Волох і Божко в Люборі.

У ці скрутні часи Юрка Тютюнника призначено помічником командувача Армії УНР командарма Омеляновича-Павленка. Юрку присвоїли звання генерала-хорунжого. Тютюнник очолив Київську дивізію, Рудь командував зведеними кавалерійськими сотнями.

Для того, щоб вийти з оточення, десятитисячна Наддніпрянська українська армія прорвала денікінський фронт й пішла з Чорториї в свій блискучий Перший Зимовий похід…

За п’ять місяців Армія УНР, ведучи бої з білогвардійськими й більшовицькими військами, пройшла тилами близько двох тисяч верст. Максим по-новому відкрив для себе дар Тютюнника не губити віри в скрутну хвилину. Юрко вів військо серед ворожих частин обережно, але користався найменшою можливістю для удару — й бив нещадно, жорстоко, не знаючи страху й жалю! Саме ця його віра в успіх не раз рятувала дивізію від поразки.

Тютюнник вмів вести за собою людей, які керувались неначе гіпнотичним впливом Юрка, вірили йому, вважали непереможним. Навколо Тютюнника формувалась група, яка вважала його навіть більш яскравим лідером, ніж Петлюру.

16 грудня Тютюнник відбив телеграми в усі центри Наддніпрянської України: «Усім представникам денікінської влади. Республіканські війська прорвали фронт і вийшли в тил денікінської армії. Наказую всім представникам Денікіна відійти на Дон або переходити на бік республіканців. Всіх, хто не виконає наказу, чекає смерть!» «На нас тепер працюють жах — і повстанці!» — казав Тютюнник.

Якось, вже на Черкащині, дивізія проходила через невеличке село. Тільки-но засірів світанок, навколо стало видно степи, прорізані широкими балками. Сипав невеликий сніг. За селом дорога йшла через вузенький місток, який відразу ж запрудили численні підводи з хворими і пораненими, обози, кілька десятків гармат. Люди й коні рухались мляво, піхотинці відставали від колони. Давалася взнаки втома попередніх тижнів. Як раптом з боку села почулись постріли, й ззаду колони з'явилась більшовицька кіннота. Тютюнник наказав зберігати спокій й повернув на більшовиків всі свої кінні сотні.

Рудь вискочив на коні вперед, дав команду: «Шаблі до бою! Руш!» Майже полк козаків перескочив уже замерзлу річку й вдарив на червоноармійців.

Вогонь посилювався, падали люди й коні, але сотні вже неслися біля села, й почалася рубка. Було видно, як з села вискакували пішки червоні, скакали тачанки, бігли без вершників коні…

Поки йшов жорстокий бій, обози встигли перейти через міст й звернути до лісу.

Під час походу козацькі сотні воювали з денікінцями і червоними, відбили десятки важких атак. У кінці грудня група Тютюнника взяла Жашків і Умань. Група під началом земляка Рудя — Олександра Загродського — захопила Тальне. Юрко розумів, що їхні бойові дії, крім військового, мають ще й агітаційне значення. В Умані він наказав віддрукувати десятки тисяч примірників газети з описаннями переможних акцій походу, сотні тисяч листівок.

На Новий, 1920-й рік — група Тютюнника вибила Денікіна зі Звенигородки.

Поруч з Тютюнником весь похід пройшла його дружина — Віра, яка мужньо переносила всі незгоди. Але їй було дуже важко. Знаючи про те, що у Рудя в Звенигородці наречена, Юрко наказав Максиму виїхати з Умані за підтримкою до Цвітковського.

— Тільки тебе він послухає! Нам потрібні люди, зброя, провізія. В тебе є два дні, поки ми візьмемо напрям на південь!

Розділ 19 Уляна

Січень 1920 р.

… Білі поля сліпили очі під зимовим сонцем, ліворуч зеленів сосновий Хлипнівський ліс. Яка краса на землі! А дурні люди вбивають одне одного за ідеї та… владу. Он Тиміш зараз збирає кінні відділи у Цвітковського — домовились!

Серце Максима співало. Зараз він знов побачить Уляну! Коли проїхав місток, вже сутеніло. Ось вона, гора! Рудь звернув засніженим лугом, і там, біля невеликої річки, прив’язав Змія. Коли до Уляниного двору пройшов пішки, зовсім стемніло. Тихенько постукав у шибку — раз, потім ще двічі. За хвилину дівчина вийшла в сіни, накинувши на плечі теплу хустку. Побачила Рудя й мов скам'яніла.

— Здрастуй, сонце!

— Боже, це ти… Живий! Заходь. Заходь швидше!

Спочатку Максим не міг зважитись навіть взяти її за руку. Загрубілий, обвітрений в боях і морозах. Але в темних сінях вона кинулась йому на шию…

— Я кожного дня боялась за тебе, — сказала вже в хаті. Потім встала з-за столу і принесла яблука із комори. Прихилилася до дверей і так стояла, а Рудь зупинився поруч. Уляна підсвідомо вигнулась до нього всім тілом.

— Ти знаєш, а дід Йосип тепер живе по сусідству. Він уже воювати не може, хоча й загоїлись рани. Зі мною завжди вітається.

— Ну і добре. Він тебе любить, ти ж вродлива.

— Ні, у мене таке враження, наче він вітається зі мною, а бачить тебе — і то завжди так.

— Може. Він поважає нашу справу. Воїн поважає в своїх браттях людину куди більше, ніж вчитель.

— Їж яблука.

— Ти — змія-спокусниця…

— Твоя спокусниця трохи застудилась…

Вона посміхнулась, а потім обличчя її посмутніло. Рудь дуже любив спостерігати, як змінюються її очі. Тепер він не дивувався, коли за якісь секунди споглядав перетворення ніжної коханої в холодну красуню і відразу ж — в довірливе й миле дівча. Вона була вже дорослою, розкішною жінкою, але в душі залишалася ще зовсім дитиною.

— Про що ти зараз думаєш, дівчинко?

— Ні про що. Я тобі не скажу!

Максим погладив її волосся, потім ледь торкнувся щоки. Вона здригнулася, провела підборіддям по його долоні, притиснула щокою до плеча його руку, і Рудь поцілував її в губи.

— А ти не боїшся застуди?

— Коли буду помирати — то є за віщо… А втім — ти ж сама й полікуєш…

Вона тихо засміялась. Максим відпустив її руку, причинив двері кімнати і повернувся до неї знову.

— Не треба, мати проснеться…

Але він знову цілував її міцно, притиснув до себе. Крізь тонку тканину відчував, як б'ється дівоче серце. І раптом вона долонею відштовхнула його від себе.

— Це все минає, але… я не можу володіти собою…

Глянула Максиму в очі, потім потягнулась до нього, обійняла руками за шию і сховала обличчя в нього на грудях.

— …Сотовий мед капає з вуст твоїх, — тихо шепотів Рудь: — Мед і молоко на губах твоїх… духмяність вбрання твого, наче землі Лівану…

— О, Рудь… Ще!..

— … Хто ти, що сяє, як зоря?… прекрасна, як місяць… світла як сонце?… Прекрасні ноги твої… Округлість стегон твоїх, як коралів… вирізьблених руками майстра… Кохана…

— … Ти домігся всього, чого хочеш…

— Що ти сказала?

— Та так, нічого. Хіба ти не розчув? Тільки, будь ласка, не прикидайся глухим.

— Я й справді не почув.

— Ну і добре. Добре, коли людина добивається чого хоче. Тепер зрозуміло? Тільки я дуже боюся… Що буде з нами? І не будем про це… Краще поцілуй мене ще! І будемо хворіти разом… Любий… Як я тебе чекала!..

— …І жили вони довго й щасливо, і померли від іспанки темної зимової ночі, — прошепотів Рудь, повільно шукаючи устами гарячі, напіврозтулені дівочі губи…

Розділ 20 Двадцятий

Січень-лютий 1920 р.

За три дні Максим привів до Тютюнника три сотні людей Цвітковського зі стріливом і обозами. Сам Цвітковський приєднався з відділами вже в поході. В останні дні січня Наддніпрянська армія ще стояла на Звенигородщині, а потім направилась на південь — до Єлисаветграда. Сили Денікіна слабшали, й волею командування вирішено припинити війну з денікінцями, направивши зусилля на більшовицькі війська.

Наприкінці січня делегація від Денікіна намагалась укласти союз з Наддніпрянською армією. Але командування в цьому питанні було проти: ніяких союзів з білими, поки вони не визнають Україну як незалежну державу. Росіяни були на це просто нездатні. Й генерал Омелянович-Павленко відмовив білим в єднанні.

Частини під командуванням генерала Тютюнника вдарили в більшовицький фронт, й прорвалися в напрямку Чигирина й Черкас, знову пройшлись по Звенигородщині. Саму Звенигородку взяли у білих повстанці отамана Туза.

Тютюнник направляє Максима Рудинського до Холодного Яру — до Чучупаки, й Рудь переконує отамана взяти участь у наступі на Черкаси. На початку лютого дивізія Тютюнника разом з частинами Олександра Загродського взяли Смілу, а через два дні дві тисячі бійців Чучупаки й кінні сотні Рудинського розбивають військо білого генерала Шиллінга й знову беруть Черкаси. До дивізії Тютюнника приєднуються загони Гулого-Гуленка, який ще в листопаді підійшов до Холодного Яру.

Це була демонстрація сили! Черкащина побачила міць Армії України. Як сказав Тютюнник: «Слава йде горою!» Після Черкас червоні вже остерігались без резервів переслідувати українське військо. З приходом весни командування вирішує пробиватись на Гайсин, Христинівку — й далі на захід. Останнє завдання, яке в Зимовому поході отримує Максим Рудинський, — взяти Тальне й утримати місто, прикриваючи відхід армії…

Кінні козацькі сотні проходили, бувало, по сто верст за день.

— Насправді, всі ці незгоди й страждання — пусте, порівняно з сидінням в конторці, — розказував якось Петро Думанський Максиму в поході. — Я колись працював в одній фірмі, ми продавали до Швеції дністровські раки. Так ото, я вам скажу, пекло! Цілоденно пишеш бомаги, рахуєш десятки, записуєш сотні — й так зранку до вечора, не виходячи! І назавтра — те саме! Звар'ювати можна! Не знаєш — чи день на вулиці, чи вечір, чи дощ, чи сонце. Я якось вийшов на базар за тиждень — так радів, наче пішов до театру. Люди! Сонце!

З часом така людина вже всього боїться, й не зна' чи живе ще на цьому світі.

Бо в боротьбі є години й дні смертельної битви, або поневірянь у холоді й голоді, під крижаним вітром і при палючому сонці, але ж є і хвилини божественного натхнення, вітчуття злету, перемоги, вищості над самим собою! І ці відчуття є величними, й повними життя і снаги. Й ніхто не проміня їх на сидіння в конторці!

Дивізія Тютюнника з боями прорвалась на південь, до Вознесенська, взяла місто й величезні трофеї. Потім виступила на Ананьєв і Балту, й далі — на Тульчин, Ямпіль, де вже розпочався наступ польсько-українських військ на більшовиків — на Київ!

Розділ 21 Орда. Третій прихід

Весна 1920 р.

Біля Тального Червона армія зібрала великі сили. Максим Рудинський очолював кінні сотні й в запеклих боях відступав до Холодного Яру. Пробитись на південь до Тютюнника вже не було шансу. Червоні перекидали у Вкраїну десятки тисяч військ, у тому числі — підрозділи відомого комбрига Гришки Котовського.

З Майкопа на польський фронт через Звенигородку й Умань виходила напівдика Перша Кінна армія Будьонного.

Зусилля Армії УНР й отаманів дали про себе взнаки. На Чигиринщині і Черкащині денікінські війська були майже розбиті. Скориставшись цим, у повіти вступила Червона армія. Деякий час більшовики не проводили активних дій проти повстанців. Але в останні дні лютого Троцький видає указ про «борьбу с бандітізмом» — й в Україні знов починається «червоний терор»…

Навесні 1920 року протистояння червоним навколо Черкас, Чигирина, Звенигородки, Умані набуло найбільшого розмаху. До холодноярських гайдамаків приєднались шість тисяч бійців отамана Голого. «Красну» комуну і чрезвичайку, комісарів, самооборони, більшовицькі загони «продразвьорстки», які спустошували селянські комори, — селяни ненавиділи лютою ненавистю. За останні роки вже всі надивились на страшну потвору совєцької влади, експропріацій і ленінського «красного терору».

В жовтні Черкащиною знову прокотилась орда Кінної армії Будьонного, яка йшла на південь воювати з Врангелем. Українським повстанцям, що потрапляли в полон, перед смертю відрізали вуха, ніс, губи, виколювали очі. Улюбленим жартом будьонівців було акуратно розпороти живота полоненому і зашити ще живій людині в нутрощі живого пацюка чи кота.

Від тих борін, якими зустрічали Кінну армію все частіше й частіше, від відмов давати хліб, бійців, коней будьонівці навісніли, палили села, дотла спалили Байбузи, Тубільці, Березняки, Мліїв, підпалили Стеблів і Драбівку, Старосілля. Армія Будьонного допомагала організовувати на місцях червоні бригади, залишала по селах «красних» росіян, башкирів, китайців, з гарматами та кулеметами. По п’ятах за будьонівцями йшли загони Черкаської ЧеКа.

Повстанці також не залишались в боргу. Полонених не брали. «Прєдседателям» вудпродкому, що потрапляли їм в руки, — так само різали животи й напихали в середину пшениці, гречки або крупи — «Їж, собако, нажерися до смерті!», за відібраний у селян для червоних хліб і збіжжя.

Селяни стріляли комісарів з обрізів, кололи вилами, наводили на загони повстанців з лісу. Кіннотники палили українські хати піками з клоччям, вмоченим в нафту, — достеменно так, як це колись робили татари.

Дядьки з обрізами відступали до лісу, а старих дідів «красниє кавалєрісти» зі злості рубали шаблями насмерть. Вбивали священиків, їхніх жінок і дітей. Дикі азійські вершники вели себе, як на загарбаній території, гвалтували молодих дівчат і жінок. Полонених червоних китайців гайдамаки віддавали селянам, ті відводили їх до лісу й добивали лопатами…

Березень 1920 р.

Після впертих боїв біля Тального в березні Максим з трьома сотнями відійшов до Чучупаки в Медведівку. Холодноярська республіка, як і раніше, включала в себе майже тридцять сіл в хитросплетінні лісів і Яру, й більшовики все ще боялись потикати сюди носа. Чучупаці підчинялись загони отамана Залізняка, Чорного Ворона, Сірка та ще з десяток дрібніших. У Коцура й досі залишалась вотчина Хмеля — Суботів, у якому Максиму якось показували дев'ять посольств, збудованих ще при гетьмані.

За кілька днів до Холодного Яру з Херсонщини, з Кам'янки, вийшла Степова дивізія Костя Блакитного. Здавалось, в Медведівці збирається грізна сила. Та недовго Максиму довелось плекати справу з Чучупакою.

Зла недоля спіткала отамана в найкращий весняний день, найкращого весняного місяця. Переживши важку люту зиму, гайдамаки, мабуть, трохи втратили пильність. Бо синє небо й весняне сонце сам Бог створив для добра і безпеки… Агенти ЧеКа здали отамана.

Дванадцятого квітня Василь Чучупака разом з братом Петром на виїзді з хати лісника з Кресельців потрапив у засідку. Побачивши більшовиків тут, чи не в самому серці Холодного Яру, дорогою в Мотрин монастир, Василь очам своїм не повірив. Здалося, що це маячня, сон.

— Ні, це зараз станеться не зі мною!!!

Та все діялось блискавично. Затьохкали потужно, мов велетенські батоги, карабіни в руках хлопців, сухо вторили маузери, пішла стрільба з «трьохлінєйок». Червоні бігли зусібіч, Чучупака перекинув через сідло кулемет «льюїс», якого завжди возив за собою. Вдарила димна черга. Комісари, мов горох, посипались з коней. Гаряче дуло шипіло об вологе сідло. Не візьмете просто так Василя Чучупаку! Він повернув зброю праворуч, нажав на гашетку. Знов заклало вуха від дзвінкого дробу. Розпечені гільзи відлітали в траву. Летіли в пекло душі чекістів. Раптом — зупинилась машина. Постріли з маузерів і гвинтівок тепер сприймались, як тиша. Заклинило кулемета! Хтось вже скочив з сідла, хапав за поводи отаманового коня. Василя в бік вдарила куля. Поранений! Попливли узбіччя перед очима. На вузькій дорозі не було де й розбігтися! Полон? Ні, тільки не це! Ілюзій вже не було! Чучупака бачив людей з вирваними язиками, підрізаним сухожиллям, розчавленим мужеським достоїнством. ЧеКа зніме з живого шкіру, аби виказав товариство! Василь різко відвів «собачку» нагана. Востаннє глянув на небо, на п’ятнадцятивіковий дубище. Прощай, Душа лісу!

Прощай, Сонце!!!

Постріл з нагана вдарив у верховіття…

… Чучупака загинув, брата Петра взяли в полон й розстріляли в ЧеКа. Після кількох тижнів лютих тортур…

У квітні гайдамаків очолив холодноярець Іван Деркач. Усю весну й літо в селах навколо Чигирина, Черкас, Звенигородки, Шполи, Сміли спалахували повстання. Загони Деркача, Костя Блакитного, Рудя наскоками знищували більшовицькі «ячєйки», що безчинствували по селах. У вересні отаманом Холодного Яру вибрали Костя Блакитного.

Розділ 22 Роман Рудинський. Хто ти, Оляно?

Ром вирішив сам шукати. Спочатку хотів піти до Звенигори, бо саме про Оляну зі Звенигори розповіла баба Маня. Взяв з собою Зосю, який також зацікавився гайдамаками.

Йти вирішили єдино-вірною дорогою — повз стави, повз річечку і болото, де праворуч бовванів покинутий хутір. Можна йти й бруківкою на Гудзівку, але то нецікаво! Коли повстанці їздили на гору, то напевне сюдою!

Через якийсь кілометр стежка вийшла з кущів на долину. Ліворуч сріблився ставок, праворуч темнів ліс — урочище Казанок. Тут стояв хрест сім’ї Шульги, які колись жили в цьому місці. Біля Гудзівки стежка йшла через дивну балку. Великі старі осокори переплелися між собою. Товсті дерева попадали хаотично, а деякі схилились одне на одне в верховітті. Внизу стежка вільно петляла.

Ліворуч чавкало болото, праворуч в улоговину впадали балки, чим далі — тим глибші. В одній з них лежав камінь з цифрою «1776» — мабуть, козацька могила. Потім стежка звертала, й очам відкривався величний каньйон, порослий лісом: обривисті схили глибиною в сімдесят-сто метрів, глибокі ущелини, вимиті водою. Височенні берези й сріблясті велетні-осокори ростуть у його широкій долині.

А вже після каньйону почалися гори з золотавими березовими лісами, одна, друга, третя — а за ними й Звенигора…

Обійшли гору навколо. Зелені сосни покривали настану схилу, вище росли берези. Крутішим боком гора спускалась до лугу, а заднім — впиралася в поле. Якщо й жила тут колись Оляна, то найближчі до гори тільки дві хата.

Ворота однієї з них межували з горою. Ром колись стріляв у них із лука, як і всі покоління в дванадцять років. Копали на горі князівські вістря, встромляли до очерету — от тобі й зброя!

Тож, не вагаючись довго, постукали в браму. Завалували собаки, а тоді довго ніхто не виходив. Постукали ще раз.

— Ну хто там? — зажебонів, врешті, старечий голос.

— Це ми, бабусю! Хлопці!

Бабця довго човгала до калітки.

— Які такі хлопці?

Нарешті, вийшла. Старенька бабуся, закутана в жовту хустку, з квітами з червоної нитки.

— Тьотю, ми зі школи з Звенигородки. Пишемо твір про цю гору. Ви не знаєте, де тут колись жила Оляна?

Бабця довго на них дивилась.

— Ну, про отамана Рудя. Кажуть, то була його наречена?

— Я тут вже шістдесят сім літ живу, а про Оляну не знаю…

Про Рудя… Так, щось мата казали, — оживилась бабця… — Але то спитайте у тітки Мотрі — он там навпроти. Вона більше знає!

— Атож, про Рудя. Тут все село колись шепотілось!

«Тітка» Мотря виявилась ще старіша за бабцю.

— Але ж наречену звали — не Оляна, а Уля! Вона он в тій хаті жила, справжня красуня! Але потім її забрали. А до того вмер старий батько!

— Хто забрав, тьотю?

— Не знаю. Тоді й хата згоріла, й нові люди там поселились. І ще тоді пропав комісар червоний. Пішов на Звенигору — й не повернувся.

— Ще баба Наталя казала, що той Рудь мав червінці і таємно повіз її за границю, — сказала перша бабця.

— А перед тим вони повінчались, — встряла в розмову ще одна старенька, що підійшла тихо. — Он там, на вершечку. Хлопці й досі туди бігають з дівчатами цілуватись! Тільки про це не пишіть у тєтрадку, бо це вам ще рано!

— Не рано, тітонько. Саме впору!

Вони подякували жінкам й полізли нагору. Круті схили поросли кущами, добирались довго. Коли, здавалось, вже зовсім піднялись — то побачили, що гора добігла лише до рівнинки, яка оперізувала вершину. З неї здіймалась догори ще вершина — маленька.

Врешті, здобули й цю гірку. Ром знайшов рівне, без кущів місце й подивився донизу.

Прямо за селом, через поле зеленів масив Хлипнівського лісу. Він тягнувся ген-ген за обрій, до нього збігала залізниця й губилася в лісових хащах. Видко, як на долоні, село, ставок, річку. А ліворуч, на південь, темніли поля, балки, губилися в темно-синій палітрі. Звідти й виднілись давно козацькі «фігури»…

Так, значить — Уля. Мабуть, не Оляна — Уляна! Що ж, легенда про Рудя вже обростала плоттю!

Розділ 23 Хулігани

…Незабаром після тієї травневої ночі Владка поїхала з батьком до Криму. Напередодні вони знов довго сиділи біля її двору. Владка плакала.

— Не плач, маленька, це ж ненадовго!

— Ти восени їдеш до університету…

— Хочеш — я не поїду!

— Ти добре вчишся, що тобі тут робити? Треба бути там, де життя. Треба бути успішним! Я не зможу любити мужчину, який нічого не вартий!

— Не бійся! За два роки поїдеш вчитись до мене — в Одесу.

— Я не така розумна. Тебе заберуть в армію… І я… Я не зможу бути сама довго…

— Доти ще нескоро. Я приїжджатиму до тебе щотижня.

— Ти хороший… Знайдеш собі там іншу, ніжну і вірну. Якій крім тебе — більш нічо’ в світі не треба. А мені все одно тут не жити.

— Мені ніхто не потрібен. Тільки ти, люба…

Та Ром відчув, що це початок кінця. Що вона дуже вродлива, і її краса принесе їй якесь нове життя — велике й щасливе. Що вона розумна і сильна, і може жалкувати за ним, Ромом, але все’дно, рано чи пізно, поїде звідси — до Москви, Лондона, Лос-Анжелоса, Парижа. Що він звоював її любов ціною неймовірної впертості, романтики, безрозсудства. Намаганням торкнутися ніжної, прекрасної казки… І що він кохає її до безтями — більше за життя, друзів і рідних.

Тож прощання вийшло палким і щирим…

Потім вона поїхала. А скоро поїхав до Одеси і Ром. Екзамени до університету здав на «відмінно» — й на радощах цілий тиждень провалявся на морі.

Попереду залишалось півліта. Досить часу, щоб від туги за Владкою — вплутатись в якусь сумнівну історію…

Війна в Звенигородці почалась похмурого дощового ранку. Роман, Зося і Пшонь ішли собі до «Сайгону», коли раптом побачили на лаві скоцюрбленого Толяна Богданченка. У відповідь на всі запитання той тільки ревів від болю — у нього була зламана щелепа. Як доповіли малі, що пускали кораблики в баюрах, годину тому в «Сайгон» прийшли троє, й одного з них вони знали — то був Грек! А ще з ними наче був «старшак» (тобто старший «товариш») Татора, майже зі своїх, спортсменів. Саме він за щось і вдарив Толяна. А потім вони пішли в напрямку автостанції.

Очі у Зосі потемніли від люті.

— Шонь, залишайся з Толяном. Пішли…

Ром і Зося швидким кроком, майже бігом попрямували на автостанцію. По дорозі прихопили з собою ще кількох хлопів й хвилин за десять увірвались на приміські платформи.

Ще здалеку Роман побачив Грека, що стояв на сходах у святковій білій сорочці. З ним були ще двоє кремезних типів і дівчина, та вже ніщо не могло спинити скорої помсти. Як темний смерч повіяв понад асфальтом.

Красунчик Грек ще посміхався назустріч білозубою голлівудською посмішкою, коли Зося чорним вихором злетів по східцях і щосили зацідив Греку по пиці. Той знагла вмився гарячим приском, кров залила сліпучо-білу сорочку. Типи смикнулись було до Зосі, але поруч вихопились Ром з Шевою й відразу вибили з них бойову жвавість. Б'ючи під дих жлоба, Ром краєм ока помітив, як з блискучої «вертушки» з-за дверей виповзає хлоп на прізвисько Кактус, щоб явно заступитись за друга. З розвороту Ром так дав Кактусу в лоба, що той сторчма влетів назад в галерею. Шалено закрутилась «вертушка», театрально зачинилися високі двері. Ром почекав ще хвильку, та Кактус більше не об'являвся. Саме в цю мить Шева дав добрячого копняка іншому типу — аж той випав з доріжки на строкаті клумби.

Коли все скінчилось, вони окинули оком побоїще, повернулись лицем до платформи й… заціпеніли. Блискавична битва все ж зайняла у часі кілька хвилин, впродовж яких внизу на платформах зібрався великий натовп і з цікавістю слідкував за «побиттям ягнят» біля каси. Тим більше, що дії розгортались на горішній площадці, на три східці вище асфальту — зовсім як на великій сцені.

Побачивши юрбу в півтисячі глядачів, Ром відчув себе як актор, що збирає аншлаг у театрі. Та в ту ж мить помітив міліціонера, який пробивався крізь натовп з протилежного краю платформи — тихо сказав Зосі: «Гайда!», і вони непомітно щезли з вокзалу через малий провулок.

З цієї хвилини у Звенигородці почалася війна. Справжня битва між елітним районом «Совдепія», в якому в скупченні п'ятиповерхівок жили Грек, Кактус, Валєрка, більшість мажорів, діток колишніх партійних діячів міста і їхнім «Сайгоном» — «Лісом», у якому збиралися відчайдушні хлопи, романтики й авантюристи.

Десь з місяць Звенигородку колотило. Коли «лісовики» ловили десь типів з «Совдепії» — вони їх били і ганяли вулицями, коли «совдепівці» ловили «лісовиків» — сплачували їм тією ж монетою. Зо два рази Ром потрапляв у засідки, одного разу навіть у руки розлюченому Кактусу, який досі ходив з величезним синцем під оком. Та йому все щастило. Третього разу вороги підловили, коли мати послала його до центру за сіллю. Кактус притягнув із собою напівкримінального авторитета, «старшака» Яструба. Чоловік шість оточили Рома й притисли в кутку за клубом. В спину йому впирався невисокий грядець паркану. Кактус вже зловтішно потирав руки, хоча ближче підійти боявся, а Яструб підскочив і труснув Рома за лацкани. На його нещастя верхівка паркану надломилась й Ром беркицьнувся назад у клумбу. Коли він скочив на ноги, «совдепівці» тупцювали по той бік паркану, а старшак від несподіванки стояв, вилупивши очі. Тож Ром не став довго чекати, влупив що є сили кулаком по червоній від люті Яструба пиці — аж у того кров приснула з носа — і з криками: «Я вас по черзі зловлю, гібриди!» — смикнув клумбою через городи. Бо, хоча бійка проти десятка противників і вважалась честю для його пращурів-запорожців, — «та нема в мене гострої шаблі, щоб порубати їх на капусту!».

За чотири тижні кривавих бійок в «Сайгон» приїхала делегація. Ром, Зося, Пшоль і ще зо п'ять хлопів сиділи на лавах у парку, коли знов прибігла замурзала малеча і сказала, що їх шукають «совдепи». Через хвилину до столиків підкотила інвалідна машина, в якій сидів десятикласник-інвалід Вадюха з дужими руками, який крутив на турніку «сонце» й бився залізними милицями, як сам диявол. А позаду підтягувались ще бійці з «Совдепії» — усього чоловік п'ятнадцять.

— На танках приїхали, — насмішкувато сказав Ром.

Переговори затягнулися. Добалакались до такого: зустрічаємось за тиждень, у суботу — на пустирі за старим тиром. Сто на сто. Без ціпків, бит і ножів — і там вияснимо, хто сильніший. Вже того ж вечора напівбандит Вася Шитка, який сидів по «малолєтці» і підтягнувся з Ватутіно на підмогу «Сайгону», дістав з кишені «фінку» й сказав: «Вони в мене потанцюють!»

До суботи не дочекались. Вже зранку в середу в місті задиміли вихлопними газами «воронки» міліції, які за решітчастими вікнами звозили до райвідділку «бійців» з «Лісу» і «Совдепії». Як потім сказали: «стуканув» у міліцію Сашок Астрахан з «совдепівців». Романа на «обізянніку» не возили, бо начальник міліції просто подзвонив батькові на роботу. Злий, як чорт, Віктор Рудинський пригнав додому ще до обіду, не дав Роману навіть як слід одягнутись, і той, ледве накинувши штани і сорочку, в домашніх капцях заліз до батька в машину.

— Ну що, догрався? — кричав йому батько. — Сам начальник подзвонив, каже: вези свого синочка в камеру!

Тож всю дорогу до райвідділку Роман мав що слухати.

Слід сказати, що Астрахан постарався скрупульозно. Коли всіх, кого вдалося зловити, посадовили в актовому залі райвідділку: по один бік від проходу «совдепівців», й «лісовиків» — по інший, у залі зібрались чоловік сто тридцять, тобто більше половини всіх «гладіаторів». Списки були досить повні, і міліції залишилось лише встановити адреси й номери телефонів.

Напруженість зростала. Ні Ром, ні інші хлопи не знали, чого чекати. Та хвилин через сорок у залу ввійшов високий чорнявий капітан — начальник дитячої кімнати міліції, й прочитав гнівну тираду про кримінальну відповідальність. Потім пригрозив, що всіх, чиї імена є в списку, міліція тепер навіки бере на замітку. На тому все і скінчилося.

Коли вони вийшли з райвідділку, батько лиш розлючено сопів, а тоді сказав:

— Завтра поїдеш до Одеси, в гуртожиток. І щоб до осені ноги твоєї тут не було!

«Одеса-мама, ми твої піжони», — чомусь промайнула в голові у Романа стара босяцька пісенька. Невже таки всіх босяків неодмінно шлють до Одеси?

Тож о шостій годині наступного ранку Ром вже трусився через поля, через лани й круті пагорби в старому пошарпаному «Лазі», який рівно за шість з половиною годин повинен був привезти його до самого синього моря…

Розділ 24 Отаман Цвітковський

Серпень 1920 р.

…Об’єднаний загін Цвітковського спільно із повстанцями отамана Дашківського зненацька ввірвався в Звенигородку. Атаку готували заздалегідь, ще в липні Юрко Тютюнник передав людиною зі Львова — сприяти повстанню! Рудь привів свої сотні з Холодного Яру — спочатку до Цвітковського в Богуслав, потім до Медвина, що неподалік Богуслава.

Після удару на Звенигородку з міста вирвався загін червоної самооборони. Сотня Рудя хутко йшла на жашківський напрямок, куди й відступала тепер червона міліція — на з’єднання з рябоконцями. Саме звідси повстанню загрожували загони військового комісара Рябоконя.

Червоних наздогнали за Рижанівкою, рубали сходу, не зупиняючись, залишили позад себе зо два десятки трупів. Десь розвіявся степами ще з десяток. Відпускати не можна, бо приведуть до Звенигородки підмогу. Кубанці Плаксун і Печений взяли з собою відділ козаків й пішли на захід дозорами.

Максим скочив з розгарячілого коня. Нагнувся до потічка й набрав у долоні чистого срібла. Плеснув до лиця, тоді кілька разів вмився. Сам не пив, й коневі пити не дав, щоб після погоні не втяжив.

Спадав шал кавалерійського бою. Гаряче сонце золотило навкіл поля, в блакитній високості дзвенів жайворонок — скоро жнива! Колосяться в полях хліби, чекають селян. А тут знов люди вбивають людей… Засіяли звенигородці врожай, не дивились на війну і кров! Робили так завжди — за татар і поляків, за більшовиків і німців. Жити завтра чи ні, а дітям їсти щось треба! Тому й живе нація — у всіх лихоліттях! Тому й ласа до цієї землі вся мерзота навкіл. Бо є хліб! Бо є труд!

— Перебили ми людям жнива… — сказав Данько Легкоступ.

— Це ж не ми до них прийшли! — аж сіпнувся Максим. — Своїх, українських більшовиків ми побили б за місяць! На своїй родючій землі нікому не потрібні голодранці й «комбєди»!

— Та ні, це я… нічо’… — зрозумів, що бовкнув зайве козак.

— Українці роблять у поті чола й — воюють. Тому й вижили у всіх лихоліттях! Але ж нас тепер душить величезна, страшна держава!

До них з Даньком підходили ще козаки.

— … Тютюнник казав, що у вісімнадцятому Лєнін прислав в Україну з Росії сімдесят тисяч гвинтівок, тисячі кулеметів, гармат і — сто мільйонів карбованців! Москва озброїла комісарів! А тепер більшовик завозить сюди мільйонну армію — з усієї Росії! Китайців! Татар! Навіть киргизів! А звідси забирає хліб і скотину — у наших матерів і сестер, у наших дітей! Німці за весь вісімнадцятий рік вивезли сім мільйонів пудів хліба, а Совєти за весну — тридцять! Це зробив комісар — наш найлихіший ворог!

— Смерть «красним»!

— Смерть!!

— Куди ти — туди і ми, батьку!

— Покришим на капусту сволоту!!

… Скоро повернулись дозорні з вісткою: попереду йдуть загони Конармії. Три кінні ескадрони по неповні двісті будьонівців.

— Звідки тут будьонівці? — не зрозумів донесення Рудь. — Будьонний же біля Львова.

— Може, й не будьонівці, але схожі. Мабуть, поповнення на польські фронти. Йдуть на північний схід, до станції — може, від самого Фрунзе.

Рудь послав Покотила з хлопцями за підмогою.

Максим знав свої сотні, як самого себе. Триста вісімдесят відчайдухів, вишколених у найшаленіших рубках — у кожного з них рахунок герців йшов на десятки, тобто кожний вбив хоча б з десяток червоних — китайців, мордву, комуністів, зрубав на ходу, з льоту, в лаві, в погоні. Зараз ніхто з них не думав про смерть, чули запах крові, як лісові вовки, йшли на нього.

Сотні йшли круп у круп, тісно, риссю, так, як вчив їх Рудинський. Сам Цвітковський часом дивувався: всі сидять у холодку, сплять, ніжаться, а сотня Максима розвертається в лузі в лаву, ходить з рисі на галоп і назад, до нудоти робить розвороти лінією — під началом кубанських сотників…

Та в бою те навчання було, як знахідка.

Рудинці заходили з балки у фланг ескадронів в степах під Водяниками. Червоні побачили їх запізно. Перший загін на втомлених конях — десь із двісті червоних шабель — звернув на Умань. А зараз, хвилин за двадцять, йшли ще два — неповні чотири сотні, без бокових дозорів, яких з-за пагорбів й захопили зненацька. Усього — майже шістсот вершників!

Лава йшла на колону. Хтось з червоних не витримав, гримнув з «гвинта», хмарки диму попливли там і тут по більшовицькій колоні. Червоні похапцем намагались викривитися у лаву. Сотні з вершини пагорба перейшли вниз із рисі на галоп, як раніше казали: в «намет», і, здавалось, зійшлись ще щільніще, стремено до стремена, і тільки коли до знетямлених «красних» залишилось з десяток кроків Максим хрипко крикнув команду: «Шаблі!!!» — і по лінії вдарило громове «Слава!!!». Спалахнули в руках чотириста блискавок, навчені коні не стишили шаленого галопу — й козацька лава потужно вдарила в стрій червоноармійців, неначе хмара каменю з тугої пращі.

За якусь мить до удару Калита і Вовк вихопились уперед Максима, й їхні здорові, вгодовані на холодноярських лугах коні збили хлялих кобилиць «заградотряда».

Звідкись збоку на хлопця попер здоровенний русявий комісар, та Максим миттєво нагнувся до шиї Змія, швидко рубанув впоперек й відчув, як від удару застугоніло в руку. Страшно свиснула шабля, комісар зломився навпіл, як лялька. Козацька лава пройшла, мов туга хвиля, майже не зупинившись. Коні збили грудьми кілька десятків кобил, криваві козацькі шаблі з замаху рубали руки, пальці, навпіл голови в гостроверхих будьонівках. Щербилась криця степових «шашок» під ударами козацьких шабель, скривавлені тіла вкрили польову дорогу. Сотня проскочила на пагорб, навчено розвернулась і пішла назад знову.

— Тримати стрій! Щільно! — кричав у бойовому запалі Максим, й в страшному замаху свистіло ошую блискуче коло. Назустріч трапився ворог, Рудь різко смикнув повід вправо, вихором пронісся поруч, помітив, як відділилась від тулуба рука вершника й цвікнула в небо червона райдуга…

…Будьонівці бились запекло. Конармія славилась відчайдухами. Будьонівки з червоними зірками встилали поле. Максим віддав команду: «До лави!» Найвправніші кавалеристи не можуть втримати удару пліч-о-пліч. Як часто перемога оберталась поразкою через розпорошеність кавалерії. Кубанські козаки перемагали кавказців лавою. Чеченці й черкеси, яким не було рівних у герцях віч-на-віч, були безсилі перед козацькою виучкою. Тримати стрій — от чого вчили кубанці! Вони ж — пізні нащадки запорожців! Маленький свіжий загін, який щільно тримає лаву й має навчених коней, може перемогти цілий полк, якщо той сліпить погонею.

Нашвидкоруч оглянувши схили, Максим зрозумів: двох будьонівських ескадронів більше немає. В траві й піску на відстані в триста сажнів безрушно лежали чи повзали в калюжах крові, дригались близько сотні червоних. Багацько збивались пішки кущами, позбувшись коней. Решта розвіялася в різні боки. Поранені втікали верхи — з тих, хто міг втриматись на конях. Мало хто прорвався навздогін першому ескадрону. Козаки втратили десятків зо два вбитими і поки ще не ясно скільки пораненими. За звичай припадає три на одного.

Хлопці залишились з пораненими. Рудинський гарцював полем, збиваючи сотні назад у лаву. Подивлявся на південь, куди втекли рештки «заградотрядів». Звідти ніхто більше не повернувся.

Ескадрон червоноармійських кавалеристів атакувати козаків не наважився. Розпорошені два ескадрони й залишки самооборонців теж десь поділись. Сьогодні їм пощастило: мабуть, вже п’ють чай десь у комісарів.

Тепер чекай гостей з ревізією…

… Звенигородку захопили й утримували кілька днів, відбивали атаки червоних. Після взяття міста Цвітковський майстерно вивів частину піших загонів в ліси над дорогами: з півночі в Хлипнівський, зі сходу — в Діброву, з півдня — в Потаський, з заходу — в Губський, де організували засідки з кулеметами. Били червоних на марші. Втрати у більшовиків були колосальні.

«Рєвкоми» перепудились і ввели в повіті військовий стан та комендантську годину. Всіх, кого підозрювано в агітації проти совєцької влади, могли розстріляти. Всіх взагалі підозрюваних, тих, хто співчував повстанцям, мав серед них родичів чи просто неблагонадійних, негайно відправляли до тюрем, передавали під суд «рєволюціонного трібунала».

Ця сама військова майстерність Цвітковського зробила йому славу в повіті. Був десь однолітком Тютюнника — в дев’ятсот сімнадцятому мав двадцять вісім. Хоробрістю на німецькій війні заслужив звання штабс-капітана. Доброго здоров’я, різкий і активний в поводженні. Й при тому — напрочуд обережний. Про нього мало хто знав — й по імені його не звали ніколи. Навіть прізвища його достеменно не знали: казали то «Цвітковський», то «Квітковський», то «Цвєтковський» — а він і не поправляв ніколи.

До Звенигородки приїхав улітку сімнадцятого з Волинського полку, мабуть, після першої хвилі українізації. Тютюнника знав ще по Центральній раді. Максим кілька разів пересікався з Цвітковським у справах, і той завжди цікавив знанням людської вдачі, таємничістю й — умінням підіймати десятитисячні збройні загони!

Отаман добре показав себе в боях з німцями. В Лисянці разом з отаманом Тузом загнав у польський костел всі загони підкріплення — разом з німецькими гарнізонами. Потім привів кілька тисяч повстанців й з Левком Шевченком брав штурмом Звенигородку.

— У Цвітковського є проблеми з євреями, — казав про отамана Тютюнник. — Він громив Боярську єврейську самооборону, Корсунську самооборону, оборону в Стеблеві. Казав: «Вони жертвують гроші „красній“ армії! Вони всім жертвують: і „красним“, і „білим“, і махновцям! За ту поміч кожне наступне військо й б’є їх…». Пожаліла кішка мишку. Але ж погроми для нашої землі — не є добре. За погроми навіть Махно розстрілює без розбору!

— …Дивись, брате, — застерігав Юрко, — Цвітковський це тобі не Семен! Може колись втнути штуку. Він вже в Умані раз служив у червоних, правда, недовго. Підняв повстання й зірвав совєтам мобілізацію… І все ж — будь з ним обережний!

Розділ 25 Хроніки кам’яних лабіринтів. Чемпіон

На першому ж занятті з фізкультури у величезному університетському спортзалі здоровенна баба-завкафедрою «строїла» групу. Роман споглядав усе те з глядацької зали, прикусивши зубами вишневу галузку з парку і бовтаючи ногами. У вікно світило ще тепле вересневе сонце.

— Ти, «Пума», — кричала бабера на сина мера з Балти Валєрку в спортивному костюмі фірми «Пума». — В строй!!! Больниє, хромиє, дєгєнєрати! Я із вас сдєлаю суперменов!

Рому тут не сподобалось. Його завжди нудило з виду довгих шеренг, вишикованих у чотирикутник. Сто двадцять студентів стали по команді «Струнко!», Ром сплюнув галузку — і пішов до секції боксу.

Бокс Ром полюбив ще з дитинства — чи не з оповідань Лондона та Хемінгуея. Та в Звенигородці не було боксерської секції, не було тренера (ще один недолік малого міста), бо інакше вибір Роман зробив би ще в дитинстві. Замість того довелося бігати навкруг стадіону, добігався майже до кандидата в майстри спорту. Добре, що техніці бою трохи вчив ще Олекса Антонович.

В молодшу групу збірної Ром записався до відомого на всю Одесу Євгеніча. Коли Ром з трепетом у душі відчинив двері до темного вдень боксерського залу — з натягнутими в кутку канатами рингу — то побачив у залі чоловіка зі старанно зачесаним світлим волоссячком.

— Хто там? — спитав чоловік, зблиснувши в напівтемряві золотими зубами. Засвітив до Романа з кутка привітною посмішечкою. Спочатку Ром навіть не повірив, що бачить перед собою тренера з боксу.

Цей маленький зграбний чоловічок насправді був таким собі Доном Кінгом в одеському студентському боксі.

На відміну від романтичних уявлень з книжок бокс виявився жорстким видом спорту. Перші місяці тренувань Ром змушував себе йти до залу, зціпивши зуби, бо вже знав, що його, новачка, зараз будуть бити в скроні, «по пєчєні», під серце, жорсткою дев'ятиунцевою перчаткою, від якої голова відлітає незгірш від вуличного кулака. Та грала, видно, козацька кров у жилах — жаждав відомстити збитошникам, не хтів здаватись одразу.

Після перших тренувань його чомусь пригледів собі «старшак» Славік — хлоп із «бригади» Стоянова. Пізніше його застрелили десь на «сходці» з бандитами. Кандидат у майстри спорту, він брав Рома в спаринг й шість раундів по дві хвилини по-хижацькому безжально бив точними «виборочними» ударами, примовляючи: «Будеш знать, шо такоє бокс, паря!»

Так тривало весь перший, другий і, мабуть, частину третього місяця, поки Ром таки не навчився азам легкої танцюючої манери боксу, «уклончикам» і «нирочкам». Жорстким «від корпусу» контрударам і вбивчому свінгу правою. Це була чоловіча школа! Тренування майстер Євгеніч вів жорстко, не даючи передихнути. Й оте його знамените: «Уклончики, хлопчики, уклончики, нирочки. Ручку заворачіваєм» — високим деренчливим голосом — не давало спокою ні на секунду.

Десь на третьому місяці занять Ром вперше вийшов «на область», потім ще, а взимку сталась трагедія, яка тільки підтвердила серйозність вибраного ним спорту.

На другий день товариської зустрічі «універів» у всіх на очах загинув Сашко Ранта.

Клінічна смерть настала на рингу… Сашка відвезли спецмашиною до лікарні, штучно підтримували життя. Він помер за кілька годин, так і не прийшовши до тями: крововилив у мозок.

Євгеніча півроку тягали по судах й ледве не засудили…

Сонячного квітневого ранку, без особливих зусиль потрапивши до фіналу після двох перемог, Ром прийшов до зали боксу й побачив свого останнього супротивника. Претендент на звання чемпіона університету, кремезний хлоп, чорний як араб, з набитими до мозолів гулями на кулаках — чи то інгуш, чи чеченець. Цілком застрашливий з виду «качок», з м'язами, налитими силою. Добре, що не афганець… Розминаючись перед боєм, Ром відчув у животі холодок неприємного остраху. Але зціпив зуби і ще затятіше лупцював жорстку університетську грушу.

Покладем турка!

Козаки-прадіди били, й ми не згірші!

Вихід на ринг проголосили раптово. І вже з перших швидких ударів Ром побачив здивовані очі суперника, який і раз, і вдруге, і втретє губив його з виду, після власної ж жорсткої атаки. Класично, як вчив Євгеніч, Ром ступав коротенький «шажок» назустріч, швидко скручуючи пружину лівого плеча вниз і вправо, пригнувшись. І тут же, замашно розкрутившись знизу, бив жорстку серію ударів правою-лівою збоку й між розведені руки страшного з виду кавказця. «Уклончик»! Бив джеб з відтяжкою, подвійний удар правою («через ручку»), пробував зустрічний хук і сайд-степ, лякав ворога різким рухом плеча. Все, як учив Євгеніч!

Супротивник виявився міцним, з ніг не падав, та від ударів голова його хиталась, як китайський бовванчик, а очі з кожним разом чамріли все дужче…

Після хвилини другого раунду рефері зупинив бій. Перемога! П'янке бурління адреналіну в крові, відчуття пережитої небезпеки!

Битись Ром вивчився професійно. Й зрозумів ще одну річ: коли часто отримуєш по голові — це не додає мізків точно!

До завкафедрою прийшов аж у травні, коли здавали заліки з фізкультури. Ще в коридорі почув знайомий хрипкий бас, що означав початок прийому на залік усіх звільнених від фізкультури: «А тєпєрь — больниє-хромиє-дєгєнєрати!» «Фізкультурша» довго шукала його прізвище у списках, а потім злорадісно промурчала:

— Ага! А у вас, Рудинскій, нєт НІ ОДНОГО посєщєнія! І нікакіх справок! Славненько, славненько!! — і з підозрою оглянула його міцну постать.

— А ви подивіться в журналі боксу.

Завкафедрою пішла до шафи, довго шукала журнали, потім знайшла, почитала, закрила й поклала назад у шафу.

— Чемпіон універсітєта, — з ноткою розчарування сказала помічниці, яка записувала результати. — Поставь отмєтку, — потім якось навіть схвально махнула: — Ідіте, Рудинскій… І позовітє слєдующего!

То була маленька помста за «больних-хромих-дегенератів»…

Розділ 26 Медвинська республіка

Серпень 1920 р.

З кожним днем більшовики стягували в Звенигородку все більші сили. Максим кидав свої сотні то на Піски, то на Замостя, затикаючи діри в обороні. Все частіше рудинцям доводилось спішуватись й займати місце в окопах. Дашківський почав виводити своїх бійців на Гудзівку — до Хлипнівського лісу.

Цвітковський стояв вперто, користувався своїм ораторським хистом — набирав добровольців. Велику поміч у тому робив напівсліпий кобзар загону Цвітковського — Антін Митяй з Медвина. Як вихор, скакав він на своєму буланому жеребці в самому пеклі бою, влучно стріляв «червонопузих» на слух з маузера. Не одному сивочолому газді стікала скупа сльоза по обличчю від плачу його бандури. Не один звенигородець кинув шапкою об землю й пішов до Холодного Яру після Митяєвої думи про Богуна чи Хмеля. Й не тільки заслуга Цвітковського в тому, що до загонів стікались все нові й нові сотні бійців зі Звенигородки, Хлипнівки, Озірної. Комісари вже допекли людям до живого, а спів бандури лише пробуджував у людях відчуття волі…

20 серпня до Звенигородки пробився холодноярський повстанець Дем’ян Ступка.

— На пробі, отамане! — впав з коня хлопчина. — Більшовики твій Медвин палять! Хома Лебідь зве на поміч!

Як виявилось, за кілька днів перед тим у Медвин і з’явились більшовистські «продотряди». Нахабні комуняки стали вимагати віддати весь хліб «на нужди революції», а юнакам оголосили «мобілізацію в Красную армію». Медвинці першого дня почухали потилиці й розійшлися, а коли наступного ранку повторилось те саме — роззброїли «продотрядовцев», а потім їх розстріляли. Заодно постріляли й всіх своїх комуністів. 19 серпня в Медвині проголосили Вільну республіку.

— Тоді більшовики пригнали до села два полки військ з артилерією й кулеметами, — душили сльози молодого Ступку. — На Гордієнкові пагорби вийшло старе й мале. Бились усі! Відкинули комісара. То комуняки гарматами запалили хати, горить Медвин! Рятуй, отамане!

Повстання охопило й сусідні Ісайки. Медвинці спробували підняти на боротьбу сусідні села, захопили у червоноармійців зброю й боєприпаси.

Цвітковський червоним залізом випалив більшовицькі порядки в Звенигородці. Зруйнував совєцькі установи й розстріляв «рєвкоми». Спантеличені опором, більшовики відступили від міста, збирали сили. Отаман прийняв рішення йти на Медвин — то була його лісова база!

Військо виводили вночі мимо Губського лісу. Рудь вислав на розвідку козацькі роз’їзди. Робили все звично, як «на турках» з кубанцями. Кінні загони Цвітковського й Рудя за ніч пройшли сорок верст й сходу атакували Медвин. Піхота з возами поспіла надвечір.

До схід сонця козацькі сотні напали на червоний табір. З гиканням і свистом, зі страшним гвалтом. В Ісайки зайшла отаманська кіннота, одягнена в будьонівки й більшовицьку форму — того добра в обозах знайшлось багато. Більшовики обманулись й були порубані всі до одного.

Помічником отамана став Платон Слуцький. Він смертельно ненавидів «красних» — його батька зарубали будьонівці.

Селяни цілими селами йшли в ліси до повстанців…

Розділ 27 Звенигора

Жовтень 1920 р.

…Несамовита воля, затята впертість. То є гонор древньої шляхти, козацької старшини. Не гамуй у собі свободи, пся крев! Не будь рабою, холопом! Бо все навколо, всі — хочуть бачити тебе покірним! Батьки, вчителі, сусіди. А поміщик, пан, директор, комісар, хазяїн — хочуть тебе доїти. Жити за твій рахунок, солодко їсти, м’яко спати. Хочуть, щоб ти мовкнув і працював на них мовчки, заробляючи їм таляри, червінці, доляри!

Не буде того! Тільки вільний орел має право на шаблю, не питаючи того права ні в кого. Хіба що в Господа Бога, бо перед Господом кожний має отвіт за власну душу!

Шабля — от що дає безмежну свободу, скажену лють в отвіт на найменшу зневагу, образу, на криве слово на склизький погляд. Кривого ножа по руків’я в дошку столу — і свисне блискуче лезо, стинаючи мерзенність, пиху, наклеп, очищаючи від них Всесвіт!

Всеочищаючої шаблі на поясі — от чого нам бракує! Щоб кожний був в отвіті сам за свою мерзенність. Щоб міг дати отвіт тобі сам, у цю мить, у цю саму хвилину!

Тоді кожен з нас, усі ми — враз стали б іншими…

До Звенигори йшли манівцями. Битий шлях контролювався роз’їздами. Зі Звенигородки вийшли на Кучугурівку, через ставок, берег, болотистою місциною, яку Максим знав, як свої п’ять пальців. Так, вздовж річки пройшли до болота, повернули праворуч, де в пойму впадала ще одна болотиста річка, а ген на горбах виднівся невеличкий хутір. Перейшли пойму вбрід через хащі. Через якусь версту стежка вийшла з кущів на долину. Ліворуч сріблився ставок, праворуч темнів ліс — урочище Шульгове. Казанок. Хутір старого служивого Федора Шульги, та його зятя Павла Никоненка.

Доля Никоненків складалася трагічно. Восьмеро дітей, хутір не раз червоні оббирали до нитки. Шестирічний синок загинув у вісімнадцятому. Никоненко знав, що совєцька влада не принесе йому нічого доброго — уже відбирає врожай й скоро відбере землю, хутір — тому допомагав повстанцям від серця.

Далі, біля Гудзівки, плутана стежка йшла через дивну балку. Величезні старі осокори одчахнулися від вітру гілками, переплелися між собою, перегородили стежку. Товстезні дерева попадали хаотично, а деякі схилились одне на одне десь у верховіттях, вже сухі, мертві, неначе схопились обіруч в останній битві. І так стояти їм, може, довіку — аж поки не спорохнявіють й не впадуть з гуркотом, розсипляться на дрібні шматочки.

Зате внизу стежка вільно петляла між велетами, неначе для них байдуже — що там за дрібнота вештається під ногами.

Довелося спішитися, коні ледве йшли під колодами. Ліворуч чавкало болото, праворуч в улоговину впадали балки, чим далі — тим глибші й величніші. На дні однієї з них лежав старий камінь з надписом «1776» — мабуть, козацька могила, насліддя Коліївщини. Потім стежка звертала, і раптом відкривався вид — величний і несподіваний. Величезний каньйон, порослий угорі лісом, кущами обліпихи й терну, обривисті схили глибиною в сімдесят-сто сажнів, обвалені з усіх сторін величні шпичасті вежі, глибокі ущелини, промиті водою. Височенні берези й сріблясті велетні-осокори стояли окремою купкою на самому дні каньйону, в нижчій його долині. По ній і пройшли коні й знову звернули на стежку уздовж болота.

Далі почалися гори з золотавими березовими лісами, одна, друга — а там уже височить заросла соснами й поодинокими березами — сама Звенигора…

Розділ 28 Армія

На «провожанку» до Рома прийшли всі.

Він роздав дружбанам свої речі, щоб носили «на гражданці» і його згадували. Майже новісінькі, «зафарцовані» в іноземців ганчірки. Махачкалі подарував свою гітару. Собі залишив тільки широченні круті джинси-банани, таку ж круту зелену натовську майку-сіточку, руді кросівки та білу котонову куртку.

Наприкінці залишилось ще одне діло. Батько складав сумки, а Ром збіг сходами нагору, де жили п'ятикурсники, і з ноги вибив благенькі «общагівські» двері. Заступив за поріг і на мить зупинився. Тоді позгрібав книжки і різний непотріб з полиць біля ліжка. Уважно проглянув ящики письмового столу, шафи, тумбочки. Ні документів, ні грошей не було ніде. Перевірив одяг і постіль, речі на підлозі, та не знайшов нічого. Ром знав, де ще можуть бути хазяї кімнати, тож попрямував до блоку на другий поверх.

Зайшов без стуку. Двері в «діловий» блок були відчинені, в кімнаті сиділи троє хлопів — всі старшокурсники, всі відслужили армію. Юрик розвалився в кутку на ліжку, Мачо — праворуч біля столу, Рудий — на стільці посеред кімнати.

— Юрчику, дай подивлюся твою прописку. Бо ти ж поїдеш! — заявив Ром голосно і рішуче.

Фактор несподіваності подіяв. Всі замовкли. Юрчик ошелешено простягнув руку до сумки, що лежала поруч, але враз зупинився. Ром відчув, що потрібно мовити далі, поки «старшак» нічого не втямив.

— Ти ж знаєш, нас забирають в армію. Я хочу власними очима побачити твою адресу — мене тут два роки не буде.

Причина, схоже, заспокоїла, і Юрчик перестав нервуватися: все ж таки — їх троє проти шмаркатого першокурсника..

— Я чо — смотрі на здоров’я!

Роман примружився й зробив крок ближче до ліжка.

— Ану, дай гляну поближче…

Він простягнув руку, обережно взяв книжечку за край, потім повільно й кріпко мацнув її пальцями — і раптово висмикнув з рук ошелешеного знову Юрчика.

Продивився відхилену на прописці сторінку, потім закрив пашпорта і поклав собі до кишені.

— Це я заберу собі. Отримаєш, коли повернеш те, що повинен… Віддаси Жорику або його батьку — Михайлу Петровичу. Все, я пішов.

Не відводячи погляду від розгубленої з такого нахабства компанії, Ром спиною відступив до дверей, коли Юрчик вибухнув істерикою:

— Ти, душара, ще пожалієш! Сопляки, нюх совсєм потєряли!!

Юрчик ще бушував на ліжку, коли Ром обережно зачинив за собою двері. В коридор за ним ніхто не вийшов. Імідж боксера та мешканця інтернаціонального блоку № 812, де, опріч Рома, жили руський дагестанець Серьога Махачкала, буйні болгари з Софії Атанас Петков і Іордан Іорданов, індіанець з Перу Гіл’єрмо Мендес, молдаванин Скалозуб і негр Джон з племені людоїдів тупі-гуарані — зробив свою справу. Ром перевів дух. Чесно кажучи, останні п'ятнадцять хвилин він не почувався таким спокійним, як думалось.

Тепер можна було йти в армію.

Додому з моря Ром повернувся з батьком пізньої ночі. Вже проїхав «Сайгон» і раптом, нежданно для самого себе, зупинив машину. Батько куняв собі на сидінні. Звично відчинив фіртку, пройшов доріжкою й легенько постукав у знайоме віконце — так, як робив це завжди. Світло у вікні не засвітилось, але Ром пішов до воріт й зірвав терпку гілочку вишні. Шорстке дерево звично кололо плечі.

Владка вийшла за кілька хвилин у халатику, накинутому на нічну сорочку. На якусь мить застигла біля дверей, потім впізнала і останні кілька кроків уже не йшла — а бігла до нього.

— Боже, це ти?!

— Я…

— Який ти смаглявий… Який ти…

Вона гладила долонями його жорсткі біцепси, провела рукою по грудях, туго обтягнених крутою майкою. Ром відчув, що своєю боксерською статурою й фарцовим одягом здивував дівчину. Хай знає, що Ром завжди буде більш крутим, ніж якийсь там Грек чи Валєрка!

— Ти звідки? Ти надовго?

— Мене післязавтра в армію забирають.

— Як… в армію?

— А от так. Прийдеш на провожанку? О четвертій?

— Прийду… Не знаю. Це ж значить — чекати?..

У Романа защеміло під серцем, але він нарочито безшабашно посміхнувся:

— «Ждать — нє провожать». Як захочеш, приходь. Давай, іди спатки, вже пізно.

Він взяв її за руку й уткнувся губами в щоку трохи ближче від вушка. Відчув знайомий запах волосся, по ледь помітному поруху зрозумів, що вона підставляє губи, і — відступив на мить швидше, ніж це потрібно. Відчув, як зболіло під серцем. Не думав, що все так всерйоз і надовго. Так довго не бачились, здавалось — перегоріло.

— Добраніч.

— Добраніч, Ром…

Батько щось невдоволено бурмотів, коли він вернувся в машину.

— Чому так довго?

Ром сів за руль, включив стартер і рушив з місця ледь різкіше, ніж треба.

Вранці, поки мати й тітки накривали на стіл, Ром з батьком вирушили до лісу. Поля морем стелилися до горизонту. Траса в’юнилася серед поля, а вдалині, на тлі блакитного неба, темніли древні кургани. Ліс з'явився несподівано, темно-зеленою густою стіною, потім траса звернула й зав'юнилася між пагорбів, наростаючи буками і старими дубами.

Тут вони відпочивали веселим гуртом, тут він познайомився з Владкою. Ну, й біс з ним! Ром прощався з безтурботним життям. Сьогодні на те і день, щоб випити з друзями склянку вина і не думати ні про що більше. На те вони і проводи в армію!

Музику привіз старший товариш Рома і Жорика, схожий на Юрика Шевчука з «ДДТ», теж Юрко на прізвисько Змій — серйозний, в очках, він підробляв ді-джеєм, умів навести справжній бардак, вмів відпочивати сам й — творити відпочинок для інших. Вже з другої години по обіді в дворі Рома шумів «Нічний проспект», і йому гундосо підспівував, плутаючи слова, Жорик:

Натовп за столами зібрався вже до четвертої. Спочатку давали спіч родичі: «за майбутнього солдата» і «захисника неньки-України». Потім пили «за батьків майбутнього солдата» й «захисника Вітчизни» і за те, «щоб не було війни».

— Зараз пацани йдуть на війну з духами! — почав тост дядько Іван. — Хоч ти, Роман, і боксер — то таких якраз і беруть в десант… — дядька Йвана з усіх сторін зацикали, а Марія Рудинська зблідла, рука з чаркою зрадливо дрижала.

— Ні, то я… — зніяковів Іван, — …щоб не було війни.

Потім вже випивали просто так. Ром майже не пив — настрій мав якийсь дивний. Виходив на перекури з друзями, а сам ловив себе на думці, що йде з двору й чекає — а чи не прийшов ще хто…

— Добре, добре, тьотки, — гудів дядько Миколай. — Ану, давайте щось веселіше!

— То є стара козацька пісня, — нахилився до Рома дід Михай. — Прадід казав, сам Хмель її дуже любив!

…Владка з'явилась до восьмої. Струнка, білява, вдягнена в світлу блузку і вузьку спідничку в обтяжку, в тон з підстриженим у каре світлим волоссям, в контрасті до темних очей — мала дуже ефектний вигляд. Тітка Галя, пробігаючи повз Рома в руках зі смаженою гускою, шепнула: «Це твоя дівчинка? Я так і подумала — найвродливіша!»

— Була колись, — буркнув у відповідь Ром, сердячись на себе за те, що чекав її, як останній дурень…

П'яний від близькості її тіла, Ром танцював в напівтемряві на шорсткому асфальті. Владка шепотіла: «Перестань, на нас дивляться!», а він її пригортав до себе, відчував під руками струнке тіло. Потім музику зупинили і всіх запросили до «прощального» столу. Вона озирнулась до нього і — швидко вийшла із двору.

Владка вміла враз щезати, як мавка. Вже на вулиці Ром помітив світлий обрис під липою й відчув, як його обвивають гарячі руки…

Вона щось шепотіла і цілувала його вологими, теплими губами, а він божеволів від поцілунків, від запаху її тіла, ніжних рук і прекрасних очей…

Через цілу вічність Владка відпустила його від себе. Ступила назад до стежки, облита місячним сяйвом..

— Я піду, Ром… Не проводжай мене. Я… Не забуду тебе ніколи!

Він стояв і дивився на таку знайому плавну ходу, на струнку постать в світлій доріжці й відчував, що серце стукає все сильніше, що серце зараз вибухне від туги і болю, але воно, безталанне, зшерхло від палкого кохання, від тих рубців скам’яніло — й не могло вже розірватись від горя.

Вона оглянулась й помахала йому рукою:

— Щасти тобі, Ром. Напиши мені, добре?

— Добре, любов моя, — прошепотів він, і, зібравши в кулак всю свою волю, повернувся і ступив до двору.

За годину його несли на руках («Тільки не ногами вперед!!!» — кричав дядько Миколай), поклали в машину. Туди ж сіли батько і мати, Жорик — й під завивання «Європи» Ром поїхав «на службу»…

Розділ 29 Чорний Ворон

28 жовтня 1920 р.

… Загін Чорного Ворона прийняв бій першим.

Ще до схід сонця Степова дивізія вийшла з Медведівки. Кость Блакитний вирушив на Катеринослав, й новим отаманом Холодного Яру став Лютий-Лютенко.

Рудь з півсотнею розвідників йшов у супроводі дивізії. Кость привів свої тисячі до Холодного Яру ще весною й після смерті Чучупаки був тут обраний отаманом. Максим із здивуванням впізнав Костя — вони вчились в різних клясах й трохи в різний час в Горі, але в одній і тій же військовій школі — разом з Юрком Тютюнником. Й бачились там кілька разів, й навіть раз «воювали» на полігоні. Гора з горою не сходиться… Революція виплеснула нагору найрозумніших й найактивніших! Тож в момент нападу Рудь їхав поруч з Костем, згадуючи дні «Німецької» (Першої світової) — війни.

… Червоних тут не чекали. Вранці вийшли через Осоти, Китайгород, Розумівку на Сентове, як раптом Софрон Рябенький показав Максиму чоловіка, що чимдуж біг по полю. За мить з балки вихопились вершники. Вони швидко нагнали чоловіка, почувся постріл, кінь одного з вершників упав, а тоді зблиснули шаблі, й кіннотники накинулись на нещасного.

Максим махнув рукою козакам й… побачив, як з балки піднімається кіннота Будьонного. Дивізії Першої кінної повертались з польського фронту на південь — через Чигиринщину…

З несподіванки перша сотня Блакитного повернула до лісу. Кость подав команду: «Вогонь!», але було ясно: кіннота ввірветься в лаву на плечах відступаючих. Все ставалося дуже швидко. Окремі вершники вже летіли повз Рудя. Охоплені панікою, три десятки степовиків промчали поруч. Козаки Рудинського згуртувались навколо Максима. Треба будь-що збити навальний хід комісарів. Праворуч гримнув залп, потім ще один. Чорний Ворон перейшов у наступ. Рудь зібрав своїх людей і холодноярців у кулак й пришпорив коня, заходячи через невеликий ярок ліворуч. Софрон Рябенький, Іван Думанський, Мовчан йшли поряд. По ходу загін Рудя збирав розпорошених бійців Блакитного.

— Куди?! Назад!! Той не козак, хто боїться собак! — кричав Софрон Рябенький, луплячи втікачів держалном списа. Козаки Рудя розтягнулися в цеп, завертаючи блакитнівців. За кілька хвилин зібрали ще майже сімдесят шабель, повели їх з ярка в балку і зненацька вдарили в тил червоним. Комісари розгубилися. Їхня лава збилася в купу й частково розвернулася проти Рудя. Чорний Ворон скажено атакував червоних по фронту. Йшла запекла рубка.

З поля з’явилися густі лави червоних. Відділ Чорного Ворона почав повільно відходити до узлісся. Розстрільні червоноармійців вийшли й з боку Сентового. Кіннота комісарів обходила з флангу. Півсотня Рудя потрапила під кулеметний вогонь, змішалась, червоні відтісняли її від холодноярців. Максим спробував повести козаків за собою, поруч опинились його надійні брати — Думанський, Тиміш, Софрон, Настач. Мовчана Рудь вже давно не бачив — десь впав, скошений кулею. Більшість же зібраних блакитнівців крутились на конях дзигою. Їхній бойовий дух був надламаний.

Нові хвилі кіннота затопили узлісся, й Рудя зовсім відтіснили від гайдамаків. Червоні підтягнули артилерію й били снарядами по гайку, в якому дорого віддавав життя Чорний Ворон. Максим волів прорубатись до нього — й сам потрапив під гарматні сальви. «Красні» оточили відділ повсюди. Йшла люта січа. Рудь наказав пробиватись до лісу. Згуртував кулак найвірніших й шаленим ударом розсік лаву. Вже на виході бачив, як вершники з зірками на лобі з трьох боків рубали Думанського, й як той падав під ударами шабель. Повернулись до Думанского, зрубали десяток «красних», Настач підняв товариша й кинув поперек сідла. Той був вже, напевне, мертвий. Поранений Софрон йшов пліч-о-пліч, прикриваючи Рудя збоку. З клинків стікали потоки крові…

…Максим бив шаблею об скелі. Чотири шабельні і дві стріляні рани кривавіли, сили покидали отамана. Гірський Тікич змивав кров загиблих: загін повстанців зупинив тут сотню Будьонного. До польової дороги на узліссі пробилися всього тринадцять. Триста козаків Чорного Ворона й тридцять сім рудинців полягли в бою — всі до останнього. Зіткнувшись з їхнім шаленим опором, червоні загубили слід Степової дивізії.

Тут, на берегах річки, лягли всі. Софрона з хлопцями відтіснили за ліс, і там ще лунав гул бою, постріли, дзвін шабель. Навкруг хололи десятки порубаних будьонівців уперемішку з його гайдамаками. Рудь бив шаблею граніти. Сталь не щербилась, меч дзвенів об камінь. Його закривавлені губи вперто шептали рядки з героїчної саги — з того, минулого життя в alma mater:

— Моя домахо, як блищиш на сонці! Здобув тебе в кривавому бою. Жагу твою вручив господній ангел! Не хочу, щоб тобою комісари — козацьке тіло різали би завтра!

Сталь не щербилась, лиш кресала іскри.

— Хай не послужить гострота твоя упирям! Хай не дістанешся ти в руки боягузу!

Бив — й не міг домаху вибити об камінь…

Холодний піт зросив скривавлене чоло. Рудь ліг в жовтаву і м’яку траву. Дивився на схід сонця — там гора… Всього лиш двадцять верст — і все життя! Звенигора!..

Клинок незламний вклав собі на груди. Козацький хрест — руків’я й гарда шаблі! Хай бачать всі, що не віддав він волі!

Що Рудь загинув — й переміг в бою!

…За годину Софрон відбився від «красних» й вернувся за отаманом. Рудя знайшли селяни — пораненого, без пам'яті, на березі Гірського Тікича. Сховали й уже дали знати в Звенигородку.

Як прийшов до пам'яті, перші слова, що почули гречкосії, були: «Де хлопці? Де моя шабля?»

— Тут хлопці. Й шабля тут, не переживайте! Ну й криця! Ви нею там все каміння порубали — й хоч би щербинка на лезі!

Коли Максим трохи очуняв, Тиміш з козаками перевіз його в Шульгове до Никоненка — за версту від Звенигори. Павло поклав Рудя в лісовій хатинці в хащах Казанка, й туди до нього щодня прибігала Уляна. Приносила ліки, робила перев'язки. Її прохолодні руки лікували краще за трави…

Розділ 30 Розвідбат. Засідка на Бубука

…Півроку служби тягнулися нескінченно. Останнім акордом натаскування в «учебці» став випускний сержантський екзамен. Ясного осіннього ранку їхнє відділення готувало засідку на бойову розвідувально-десантну машину командира роти — «земляка» Рома, капітана Бубука з Одеси. Засідку на танковій трасі, в поліських лісах, за дванадцять кілометрів від містечка Десна.

Часу на підготовку мали вдосталь, і вони — сержант і семеро курсантів — відшукали ідеальне місце для засідки: за поворотом, у точці найбільшого перепаду дороги. Звично розбились на три групи — ударну, забезпечення й вогневої підтримки. Вибрали окрему сосну до повороту, ще одну — на самому згині й одну — після. А тоді стали копати яму на дні глибоченького спуску.

Малого шустрого киянина Саньку заслали на сосну — на «фігуру», щоб дав сигнал, як їхатиме машина. Здоровань Ковнір з «Дніпра» тим часом підрубав решту сосен — так, щоб упали від легкого поштовху. Потім півтораметрової глибини яму прикидали сосновим гіллям, зверху постелили плащ-намети й присипали піском — як під час полювання на мамонта. Група підтримки залягла вздовж узбіччя, ударна замаскувалась на узліссі — навпроти самої ями.

Потім лежали собі на теплій землі, дожидаючись знаку з «фігури». День видався сонячний, ліс наростав у кронах поривами легкого вітру, здавалось, що він розповідає величну казку. Останні теплі дні осені, в повітрі сріблиться павутиння, дерева ще не втратили своє золотаве, червоне, а подекуди й ясно-зелене листя. Ром мимоволі згадав свій ліс, пущу, в якій вони провели щасливу юність. Досвід лісовика дуже допомагав у розвідці. Міські хлопи часом були вражені, скільки він всього знає про ліс і як орієнтується в найглухіших його ярах і хащах.

…Сигнал прийшов несподівано. Санька імітував голос горлиці, більш звичний для городянина, й — полювання на «мамонта» почалося.

Завиваючи двома газонівськими двигунами, плямиста БРДМ-2 вигреблася лісовою дорогою — й секунди потяглися напрочуд довго. Через цілу вічність «броня» досягла орієнтиру — червонястого від стиглих плодів куща шипшини — й кадри побігли, мов у прискореній зйомці.

Спочатку лунко затріщала сосна попереду, звалена здоровенним Ковніром, і тільки коли вона уже падала, Ром з жахом побачив, що капітан Бубук сидить не на своєму командирському місці всередині, біля командирського ж стереоскопу, а розлігся зверху на броні з біноклем в руках. І сосна Ковніра падає просто на його дурну голову.

Через якусь мить затріщала друга сосна — та, що на повороті, і Ром, усвідомлюючи кожну соту, тисячну долю секунди, побачив, що й ця сосна ломиться на башту нещасної «беердеемки». Одночасно дві сосни, хрест-навхрест падали на бубуцьку голову, а той безтурботненько собі «возлежав» зверху на броні, на сонечку, застромивши в командирський кашкет ідіотську ромашку.

На щастя, саме цієї миті машина впала у викопану розвідниками яму…

Вигребтись перед тим зверху на горб, БРДМ з розгону покотилась униз і на самому дні перепаду, уже коли на неї згори падали дерева, сторчма з розгону встромилась у закидану гіллям пастку…

Велетенські стовбури гучно хряснули, підстрибнувши на твердій броні кілька разів, з дороги здійнявся густий стовп куряви, машина нагло заглохла і за мить на узліссі запанувала пекельна тиша…

… Коли пилюга розвіялась, на місці, де за мить до цього насвистував безтурботні пісеньки Бубук, хрест-навхрест лежали дві грубезні сосни, а сам щасливчик матюкався в кущах метрів за сім, куди його закинуло силою встирчання з розгону совєцької броньованої розвіддесантної машини в викопану такими ж розвідниками першого відділення третього взводу третьої розвіддесантної роти під командуванням старшого сержанта Кості Саніна (уродженця села Муровані Курилівці) яму.

Ще якусь хвилину відділення вражено мовкло, мабуть, не вірячи, що вся та катавасія на дорозі — то їхніх рук діло. Але потім, почувши з кущів матюки капітана, «диверсанти» зрозуміли, що ротний вижив, всупереч здоровому глузду, й побігли в атаку. Шалено палячи з автоматів й кидаючи в кущі учбові гранати. Автоматні черги і гучні вибухи заглушили і хитромудро закручені в'язі Бубука, й обурені крики «механіка-водітєля», злість якого помітно згасла після кинутого в люк товстенького «взрив-пакета». Після цього тримплекси командира й піхоти професійно накрили плащ-наметами. Щоб вороги-комісари не виглядували…

Коли очманілих і трохи контужених штабних офіцерів повитягували з машини і розклали на узбіччі обличчям у глину, з кущів урешті видряпався обдертий і в синцях, але живий капітан Бубук. «Ну, щас влетить!» — шепнув, пробігаючи, Рому сержант Кость. Добігши за кілька кроків до ротного, він перейшов на «стройовий» крок для доповіді, та той тільки роздратовано махнув рукою у відповідь і пошкутильгав до контуженого екіпажу «беердеема». «Всі живі?» — спитав непевно, і, почувши ствердну відповідь, що всі, син захисника острова Даманський, атеїст, герой обмеженого контингенту спеціальних військ, командир роти з семилітнім стажем капітан Бубук — неждано навіть для самого себе перехрестився.

Тоді довго викликали по рації танк, і ще довше витягали з ями всторчену БРДМ. За весь час розлючений ротний не сказав розвідникам і сержанту Костю ні слова — неначе тих і не було поруч.

Звечора в строю батальйону їхню засідку назвали найкращою, а сержант Костя Санін одержав тижневу відпустку додому, в свої Муровані Курилівці, що на Вінниччині.

Вже потім, коли Ром став «дідом», сусіди-сапери поселили в акумуляторній двох веселих дівчаток. Офіцери туди заходили рідко, акумуляторна по уставу зачинялась зсередини, тож дівулі жили собі там усю зиму, мов у Бога за пазухою, аж поки їх не застукав голими якийсь московський генерал з перевірки. Ото був скандал, так скандал!

А поки що їх кормили сухпайком і одягали в офіцерські мундири, збираючи цілі відділення на «воєнний стриптиз», звісно ж, за «валютно»-матеріальні цінності.

Якось на Різдво Ром зайшов до своїх казанських друзяк з пляшкою «Ризького бальзаму». Вони якраз сиділи з Олежкою за армійськими емальованими кружками з чорним еліксиром на денці, коли в жарко натоплену «дєжурку» з кімнати відпочинку наряду випливла напівгола краля. В парадному кашкеті, з блискучим «крабом» на лобі. Накинувши смішливим оком на зчудовілого Романа, вона низьким грудним голосом проспівала: «О-о, солдатик новенький!», по-свійському підчепила Олегову кружку і відпила ковток з неї. Тоді нагнулась до нього, загортаючись у напівшерстяний розстебнутий кітель, з якого випорскували важкі білі груди, — й, пирскнувши від сміху, щось шепотіла. Потім взяла сигарету зі столу й, похитуючи напівголими стегнами, попливла назад у кімнату.

— Ну ви даєте! — аж присвиснув Ром.

— Та вони вже дістали, — скривився Олежка. — Хочеш?

Роман подивився на двері кімнати, на яких ще, здавалось, похитувався звабний образ.

— Ну, — сказав через паузу. — … «Стрьомно» якось.

— А я тепер того… бридую, — тяжко зітхнув Олежка. — Віриш, — прошепотів Рому, позиркуючи на двері, — їх тут мала вся рота. І якби ж вони хоч були красавіци. А то — та чорна, як циганка, а ця — косоока.

— Вона? — подивувався Роман. — А я й не помітив!

— А ти не туди дивився, — захихотів Олежка. — Я теж першого разу не помітив. У неї погрємуха — Камбала!

— От біда!

— Ну, давай краще вип’єм!

— Давай!

Вони, вихилили ароматний міцнючий напій, що аж забивав дух, і Ром відчув, як по його тілу миттю розливається рідкий жар.

— За що люблю цей бальзам — за те, що зі ста грамів вставляє!

— То вам пощастило, — позаздрив Олежка. — У вас «духи» з Прибалтики.

— Ну… Прізвище знаєш яке? Цибулькіс. Він каже, що у них, у Литві, «лук» називають «цибуля», як і в нас в Україні!

— Та ну!

— Так. Бо Литва ж у нас правила сімдесят літ. Аж до Чорного моря, там, де зараз Одеса.

— От папілюкаси!

— Ну… Та бог з ними. От пійло у них — те, що треба. І ще — маринована рунка до пива!

— Слухай, Ром, а може, по справжній траві? Покурим? У мене тут є трохи. «Запас в ж. пу нє єб. т!». Ну, як хочеш. Тоді бери ще бальзаму!..

Неначе відчуваючи настрій Рома, саме в ці дні Владка йому написала. Листа. І якого!

Листа Ром одержав вранці, при вході на плац віддав листоноша-єфрейтор. Взвод якраз виїхав на полігон, й увесь день Ром носив листа біля серця, мов велику коштовність, — відкладав приємні хвилини на спокій.

Провалюючись по коліно в снігу, розвертаючи й звертаючи в цеп змокрілих від вправ новобранців, Ром відчував зліва на грудях тепло шматочка паперу. Від неї!

Потім «слони» розклали біля старої верби багаття, й сержанти — Ром з Арменом — зробили привал на соснових гілках, за термосом міцного чаю. Ром зненацька відчув, як нестерпно повільно відлічують секунди його позолочені «командирські» (ті годинники потай курочили з НЗ в «бееремках»).

Щоб швидше йшов час, вони підобідали сосисочним фаршем в консервах і погнали свої замилені взводи «в дозор» через поле. До вечері, коли верталися в казарму, новобранці падали від утоми.

Сержанти також втомились й не сиділи в «каптерці» після відбою. Коли всі вгомонились, Ром вмостився найзручніше за столом у високому кріслі, в галіфе з підтяжками й чистій полотняній сорочці — то був ексклюзивно сержантський «шик» у розвідці — вишикував рядочком три тонкі й довгі сигари «Койба Есплендідос», які привезли комусь із синків багаті матусі, тут же прилаштував сірники і попільничку — й тільки тоді акуратно ножничками розрізав конверта…

Лист його приголомшив. Ром перечитав два чи три рази, тоді закурив запашну сигару. Й почав з початку. «Милий Ром! — писала йому Владка: — Мені ніхто в житті не дарував стільки квітів! Я не можу забути твої поцілунки, я дуже люблю тебе цілувати, я люблю, коли ти шепчеш мені такі ніжні слова і торкаєшся мене так ніжно…» Лист був довгий-довгий, і в ньому була така злива емоцій, що Ром відчув себе в справжньому водопаді. А на останній сторінці сяяв подарунок саме в стилі Владки: слід від губів її помади, яка ледь ясніла під світлом і від неї йшов знайомий тонкий запах.

Ром запалив ще сигару й знов перечитував листа уважно, запам’ятовуючи дрібниці, а потім обережно торкнувся відпечатка її вуст своїми…

Й раптом відчув на губах солодкий смак коханої жінки…

Розділ 31 Уляна

Листопад 1920 р.

— …Уляно, серце моє, кохаю тебе так сильно! Побачив тебе тоді в шпиталі вперше, мов з очей твоїх щастя напився! Не знав такої краси у світі… Захотілося пригорнути до серця твою ніжну голівку, цілувати зелені очі, твоє біляве волосся! Й не відпускати ніколи!

— Люблю тебе, Рудю! Та боюся… Кохання наше народилося в лиху годину. Ледве не загинув ти, ледь врятувала! Бережи себе, любий, добре? Он Лазар утік, гірше звіра. Повернеться сюди — всіх у крові втопить.

— Не бійся, Улянко. Як Лазар повернеться — швидко дай знати. Я знаю, що його заспокоїть!

— Знаєш… А мені все’дно, що буде. Хай, може, дасть Бог нам хоч рік щастя. Чи місяць, чи день, чи годину, — шепотіла гаряче, обхопивши Рудя за шию. Її сльози стікали по його обличчю. — Щастя все’ дно не втримати завжди. Яка різниця, як довго воно триває. Важливо, що воно у нас є… і було. І буде!

— Нехай ніхто більше не розлучить нас з тобою. Нехай Богом буде освячене наше щастя!

— Добре, коханий… Як скажеш…

Тихий вечір. Довгий, солодкий поцілунок. Уляна пригорнулася до нього всім тілом, тремтіла, й його, Максима Рудинського, сотника, отамана Рудя, бив дрож, аж трусились руки. Які не зраджували — в найшаленіших поєдинках…

Розділ 32 Хроніки кам’яних лабіринтів. Журналіст

… Вони звернули до старого будинку, протупотіли на широких мармурових сходах і далі — довгим коридором у височенні й добротні двері, подзвонили і зайшли до вітальні. Вчитель сидів у напівтемряві оббитого горіховим деревом кабінету, в глибокому зручному кріслі й палив карпатського узору люльку. Запашний дим клубочився в променях сонця, а на стінах й на великому столі під стіною висіли, лежали, стояли різні цяцьки східних цивілізацій — фантасмагоричні чорні африканські маски, фігурки Будди, підвісні металеві пластини, що тремтіли на протязі тонким різнобарвним дзвоном, підсвічники і курильні для ароматних масел, і книги — безліч книг: східних, з психології і буддизму, окультних наук, товстенні коштовні фоліанти великих релігій світу. А над всим тим сидів він — Орест Хоші, великий, сивоголовий, з хижо зламаним носом і важким підборіддям. Легким порухом кивнув Славі Рамусу і показав на канапу. Той посадовив Рома, щось прожебонів тихо Оресту і — здимів, щез, неначе його й не було, немов у кімнаті почались якісь дивовижні чари.

— Що, юначе, привело Вас до мене? — спитав Учитель по довгій паузі, несподівано високим голосом. Ром почав свою розповідь, і вона зайняла у нього багато часу. Орест слухав мовчки, нічого не перепитував, не зупиняв плутану й непевну розповідь і лиш потягував свою ледь жевріючу люльку…

… Дим клубився в повітрі, в променях сонця. Ром спочатку знічев'я дивився на той дим, аж раптом побачив у ньому високий білий будинок, газетні шпальти, а потім — бліде лице юнака, і постаті з білими пов'язками на руках, людей зі зброєю вздовж якогось мосту — та так реально і гостро, що аж сахнувся від почуття гострої небезпеки.

Вчитель стомлено дивився на Рома, немов би знав, що той бачить насправді.

— Бо це і є твоє минуле чи твоє майбутнє — все'дно. Твоя Доля. Той Закон Безмежних Слідувань, який ти творив всіма своїми Думками, Вчинками і Намірами всі свої двадцять з лишком — років. І який твоя підсвідомість знає наперед дуже добре, але дає тобі доступ до нього нечасто, як просвітління… Вибачте, юначе, але я трохи стомився. У мене, як і у Вас, був важкий день…

…Якось у жовтні Ром йшов площею повз восьмиповерховий, сліпучо-білий бескид видавництва, коли ноги його самі понесли до входу. Вже кілька днів Ром творив перше оповідання.

Піднімаючись нагору не ліфтом, а сходами, Ром добре бачив двері редакції. Дві перші йому не сподобались через назву — в них було щось совкове. А ось і цікава третя: «Незалежна газета». Ром звернув до приймальні. Секретарка десь вийшла, й він безсовісно зайшов до кабінету редактора.

Там, за величезним жовтим столом сидів маленький чорнявий чоловічок незрозумілого віку, схожий на Карцева-сміхотвора. З кошлатими сивими бровами, сивим волоссям й жаб’ячими очима.

— Доброго дня, — сказав йому Ром. Чоловічок глянув й не обізвався. — Я приніс вам статтю. Це перша в житті стаття, хочу вам показати.

Чоловічок навіть не глянув на списані від руки листочки.

— О чьом ваша статья? — спитав раптом тихим вкрадливим голосом.

— Про ті події в столиці.

— Ви там билі?

— Ні, це просто мої думки. Взагалі.

Чоловічок подивився на Рома, нащось взяв зі столу золоту ручку. Покрутив її в руцях. Сказав:

— Ну вот, молодой чєловєк, ми сєйчас сядєм і будем размазивать соплі, вот тут прямо на столє — «взагалі». Да?

Намальована булькатим картина була така показна, що Ром зібрав аркуші в руки, сказав: «Прощайте, шановний!» й піднявся поверхом вище.

На п'ятому знаходилась теж совкова (судячи з назви) газета, але Ром все’дно зайшов до приймальні. Трохи потинявся коридором, вслухався в перестук друкарських машинок. Потім спитав редактора й почув, що той у відпустці. «Не дуже й хотілось!» — подумалося про себе.

Подякувавши, знову вийшов на сходи й піднявся на шостий поверх…

Газета «Час X» колись називалась «Молодь Одещини». Популярна редакція, молоді журналісти. Ці стіни бачили немало талантів — у Москві й Сан-Франциско є редактори, які починали з «Молоді…».

Ром постукав у двері. Вже п’яті сьогодні.

За столом у кімнаті сидів плечистий, спортивного вигляду чолов'яга років під сорок. Його смоляне волосся й маленькі вусики нагадували бразильєро. Чоловік подивився на Рома й привітно кивнув на стілець ліворуч:

— Сідайте, юначе.

— Я приніс вам статтю…

— Ви бачите себе журналістом? — спитав наче аж схвально.

— Так, бачу!

— Давайте ваші шедеври.

Редактор продивився папери, на якомусь з абзаців затримавсь надовго. Закивав головою.

— Ну що ж, непогано. Як вас звуть, хлопче?

— Ром… Роман.

— Зайдіть до п'ятої кімнати, Романе, у відділ культури. Спитайте Олега. Покажіть йому матеріал, скажете: я дивився. Мене звуть Аркадій.

— Добре, — сказав йому Ром.

Так він став журналістом.

Стаття Олегу сподобалась. Той виявився зовсім хлопчиною, трохи старшим від Рома, але вже мав сотню статей «на виході».

Олег дещо поправив в доробці, відніс Аркадію, й за три дні стаття була в номері. «Я — прославився!» сказав сам собі Ром, отримав перший у житті гонорар й купив собі дорогу ручку.

Робота в редакції почалась бурхливо. Ром так довго мріяв про журналістику, що пірнув в неї з головою. Поки що мав свободу й писав про те, що цікаво. Спочатку в «Часі X» вийшло інтерв'ю з жокеями іподрому, потім — з директором першого магазину зброї. Відразу почалися й скандали. Директор магазину зброї телефонував у редакцію і вимагав сатисфакції. «Мене знає все місто! — обурено кричав він у телефон. — Який такий „Чоловік без імені“?! Я візьму пістолет з дозволом і приїду до вас в редакцію!» «А чого ж ви тоді не назвались?» — резонно питав його Ром. За тиждень редактор надрукував вибачення: «Директор „Граману“ має ім’я, але не хоче, щоб його всі знали». Така собі сатисфакція.

Скоро у відпустку пішов дока «криміналитету» Слава Касімич — і Ром поспішив на його ниву.

То були швидкоплинні дні. Спочатку Ром щодня їздив до міліції «писати сводку». Йому видали спеціальний пропуск, і він йшов повз вартового до холу, на третій поверх повз двері «Кримінального розшуку», «УБОЗу», «Кримінальної лабораторії» й заходив у велику залу, де в кутку грілася комірчина прес-служби. Майор Новак виносив грубезну книжку й давав Рому на підпис: три-п'ять сотень злочинів на добу!

Потім Новак став брати Рома з собою на виклик. Вбивства й грабежі, криваві драми, нашестя наркоманів і проституток — чого тільки не надивився він за цей місяць. Інколи їхав о шостій і дивувався: спокійне південне місто, сонце, вродливі жінки й світла одіж, відчуття свята від багатьох кав’ярень на тротуарах, сотні людей на вулицях — а зовсім поруч, за стінами темних старих будинків, чиняться страшні речі…

Робота захопила Романа. В свої двадцять три він споро вчився професії, прочитав силу книг з журналістики, реклами і психології. З півроку опановував тонкощі моделінгу, пишучи про модельні агентства Одеси. Тож рік пожив «тусовочним життям» у нічних клубах, на вечірках і кастингах. Разом з тим — продовжував «вести кримінал» для «Часу X». Писав репортажі з моргу, місць катастроф і аварій. Ходив за завданням редакції в театри і стриптиз-клуби.

З часом все знов обридло, й він захотів вийти на прикордонників. Як і його славний предок, Ром ганявся за турками на патрульних «чайках»-сторожовиках прикордоння, «ходив» в екіпажі легенди — кап-три Льови Наумкіна. Цивільній особі, журналісту, не можна потрапити в бойове патрулювання, але Рому якось щастило. Наумкін прославився в кількох вдалих операціях проти контрабандистів, особливо після того, як йому дали хабаря в двадцять п’ять тисяч «баксів». Кап-три кинув гроші на палубу, арештував судно, після чого Наумкін ще довго носив бойову гранату в кишені. «А я так думаю: офіцер повинен сказати: „Маю честь!“ — і мати честь попри все! Інакше — в нього нема держави!»

Ром ходив у патрулювання з прикордонниками і в грудні — січні: «на камбалу-калкан». Турки винищували камбалу тоннами. Прикордонний «сторожовик» Наумкіна захищав море від браконьєрів. Одну зі шхун Льова протаранив під час погоні, іншу вони розстріляли з двадцятиміліметрової гармати.

Ром літав на гелікоптерах на острів Зміїний, — за який віками воювали з румунами, й добре бачив згори схожу на камбалу його форму, де в самому «хвості» скажені хвилі перелітали камінь — й під час шторму ти повертався до сторожки як хлющ мокрий. Ходив у нічні рейди кордонами на військових джипах і мав навіть сутички з контрабандистами — і все це потім було в його репортажах.

Якось вони з майором Новаком супроводжували міліцейський «спецприйомник»: закриту, без вікон і дверей залізну будку на старому «газоні». Попереду їхала іномарка з одним або двома хлопами у цивільному: вони «знімали» на вулицях «дівчаток». Садовили їх до себе в машину, давали гроші, констатували факт купівлі-продажу тіла, й… за хвилину під'їжджав такий собі «спецприйомник». Злі язики казали, що потім проституток відвозили за місто й задешево продавали корейцям «на помідори». Під охороною здоровенних собак, без документів — вони ще довго збирали в полях врожаї.

За містом і справді зеленіли величезні плантації перцю і помідорів, які «тримали» корейці. Й на них справді робили молоді дівчата. Але на всі суто професійні запитання Рома — а то був би справді матеріал сенсаційний! — батраки відмовчувались, а охоронці погрожували нацькувати собак — величезних кавказьких вівчарок. З такою плантацією й справді кепські жарти!

Зарплату Ром отримував з легким відчуттям подиву: за таку роботу ще й платять? А «шеф» бурчав, що то вони ще повинні йому доплачувати: «на шару» їдять у ресторанах, гуляють в клубах, ганяють на джипах, ще й стріляють у браконьєрів. Природно, що й сама зарплата при цьому була досить помірна.

Тож взимку Ром працював на газету, а на початку літа збирався до Сахаліна. В «сахалінській бригаді» їх стало восьмеро: Звенигородські хлопи і одесити. Щоліта їздили по-різному: на півтора, два, а то й на п’ять місяців. Робота дозволяла, бо журналіст мав право на гонорарну систему й тоді міг писати хоч з іншого боку земної кулі…

Восени Ром повертався схудлий, засмаглий, з цілим стосом написаних на уривках обгорткового паперу, мішків від цементу чи поштових бандеролей — рукописів про екзотичні й забуті Богом сопки, про браконьєрів, контрабанду, бійки з «бичами» — але вже по інший бік «барикади». Про червону ікру, лосося, гарячих вродливих метисок, дику тайгу і міцну дружбу. Приїжджав з набитими грошима кишенями і трилітровими бутлями «червоного золота», яке вони заробляли чи вимінювали на горілку, як в повістях Джека Лондона. Одного разу за ікру Рома вмовляли взяти порядний «бумер» — той самий, на якому їх підвозили з вокзалу боксери.

Дівчатка легко «чіплялись» на ікру та гроші, але Ром все ще не міг забути Владку. Часом у нього були романи — то знов з якоюсь моделлю, то з тридцятип'ятирічною діловою леді, та надовго не вистачало — втікав від того на Сахалін чи в чергове довготривале відрядження…

Та де б не був Ром, у його мозку завжди спрацьовувала якась згадка: «клац» — «це може бути корисним „для Рудя“». Ром вчився працювати в архівах. Мало хто в редакції любив подібні завдання. Тож на пропозицію Аркадія щось відшукати в архіві Ром відкликався першим. Їхав на вулицю Пушкінську, до сірої, старої і схожої на замок будівлі, замовляв собі допуск і копався годинами в документах. Знаходячи свідчення, власноруч підписані графом Воронцовим чи Дюком де Рішель’є, які потрапляли йому до рук вперше з якогось там 1824-го року. Мало хто з одеситів вивчав своє місто так скрупульозно.

Такі речі приголомшували. Ром писав ексклюзивні статті про чуму 1837-го, про полонених моряків з англійського «Тигра», яких, виявляється, з Одеси етапом відправили на Урал до Оренбурга, де вони майже всі померли. Про хмари пилюги від коліс прольоток — бо центр Одеси колись вимостили крихкими ракушняковими плитами: «Я жил тогда в Одессе пыльной» — тепер ясно, звідки рядки! Про Пушкіна, який у ті роки одночасно згорав у двох коханнях — небесному, оспіваному в поемах до дружини одеського губернатора Воронцова, і — земному, гарячому, в палких ночах з чорнявою донькою одеського торговця-єврея.

А в голові, десь там, в якомусь куточку свідомості, Ром тримав собі згадку: ось так він приїде колись до Звенигородки — і професійно, зі знанням справи, перериє архіви в пошуках Рудя!

Розділ 33 Звенигора

Звенигора — міфічне місце. Ця гора тепер — точний географічний центр України, саме її серце. Звенигородщина у всі часи народжувала кращих синів. Звідси, з Кирилівки, родом Тарас Шевченко. З Вільхівця — Вячеслав Чорновіл. З Будища — Юрко Тютюнник. В козацькій Звенигородці провів десять років свого дитинства — Богдан Хмельницький! Саме тут ввібрало його серце відвагу степових лицарів, свободу червоних сосен і степу. На цю гору піднімалися князь Володимир і Святослав Великий. У її глибинах, кажуть, заховали свій величезний кривавий скарб Залізняк і Гонта…

Тут у всі часи проходив кордон між Лісом і Степом. Між споконвічними землями слов’ян, русів, — і хижими степовими ордами. Тому й родило прикордоння людей хоробрих і сильних, — які володіли мечем краще, ніж плугом.

Грудень 1920 р.

У грудні повстанський рух на Черкащині став згасати. Степи наводнили дивізії Будьонного й Примакова. Очолив власну «каральну експедицію» Гришка Котовський. Кажуть, він записався до комуністичної партії. Кажуть, що це Котовський придумав брати в селах «отвітчиків», тобто шанованих людей, старійшин — а чи й просто кожного десятого жителя — яких вбивали за невиконану «продразвьорстку». Або за поміч села повстанцям.

— У нас хлопчик один у тюрмі сидів, — якось розказував Покотило.

Стояла ясна пора, сонце іскрило сліпучо-білі поля. Вони неспішно добирались до Звенигородки з Холодного Яру. Стежили сторожко за горизонтом й знічев’я терли про всяку всячину. Дорога ж не така й близька. Позаду трюхикало ще десятків п’ять хлопців:

— Так-от, він в Одесі сидів за щось там. Якраз сидів і Котовський. Каже, Котовський в тюрмі потоваришував з Пашкою-Грузином — це з тим, який згвалтував і вбив тридцять п’ять одеських жінок. Каже, він там гнув підкови, займався боксом, тягав залізо. А тоді Гришка вбив у камері злодійського князя Ваньку-Козлятника. Пальцями видушив йому очі!

— Здоровий гад! Я його в Одесі бачив. Він з Мішкою-Япончиком водився.

— Це той, з бандитів?

— Так. Ми стріляли його бандюганів за грабежі. А Гришка в цей час тихцем вивіз з Держбанку всі гроші. Кажуть, золото й брильянти віз на трьох вантажівках… Я так думаю, ці брильянти й допомогли йому стати «героєм гражданской» і «красним командіром».

— Малий каже, він сидів за грабежі і вбивства. Почав з того, що грабанув свого попечителя, який їх з дитинства вигодував й навіть оплатив навчання в училищі.

— То він грамотний?

— Так, вчився на землеміра. Але як став управителем у поміщика, то кажуть, що першого ж дня втік з грошима. Комишник! І так робив ще три рази — чим в тюрмі і хвалився. За те його вперше й посадовили.

— А скільки ж раз він сидів?

— Багато. А як назначили смертну кару за вбивства, то заступилась сама жінка Брусилова. Отак і пішов на фронт — спокутувати кров’ю провину…

— Добрий дядько, яких світ не бачив. Тре’ його кінчати, бо він ще багато лиха наробить!

…Розстріли заручників і «отвітчиків», спалені села, конфіскація останнього шматка хліба, картоплі, худоби — таким був почин комкорпуса на Звенигородщині. Котовці видирали з рота останній шмат хліба, лишали селян у зиму на голод. Якщо зерно не здавали — грабували й спалювали цілі села. «Красний терор» спирався на сотні тисяч багнетів напівбандитських червоних армій. Уже з осені в селах почався голод, який тривав і весь рік 1921-й.

Голод й терор вкрай виснажили українське село. Вслід за селом рідшали й ряди повстанців. У цю найважчу для боротьби зиму…

Для протидії Красній армії відділи об’єднались: разом нарахували десь чотири тисячі повстанців. У грудні вирішили знищити ката. Вислідили Котовського й напали біля Умані на підрозділ. Саме там у бій встрягли загони Семена Гризла, Гулого-Гуленка, Дерещука та Цвітковського.

Рудь у тому бою приймав участь. Воля людська не всемогутня. Як повернеться бій — ніхто завчасу не знає. На все воля Божа. З кавалерією сорок п’ятої дивізії повстанці зіткнулись певно. Що там буде «лисий» — Дерещуку нашептав Нухим-цирульник. Тоді з цього жарту ще посміялись. Але треба ж, щоб саме в годину бою з-під Жашкова повертались ескадрони Примакова. Тепер кінні загони «красних» ганяли скрізь, де прийдеться.

Бій вийшов затяжний й не на користь повстанців. З Умані вийшли ще війська, загрожували флангам, тож гайдамаки відступили до лісу. Останню групу червоні оточили щільно — й всіх перебили…

Котовський потім брехав начальству, що отамани в цьому бою були вбиті — й Гризло, й Цвітковський, і Гулий-Гуленко.

Настрій у повстанства був кепський. Аж тут… На сцену знову вийшов незламний Батько.

Загони Махна, як завжди, йшли неждано. Почали просочуватись з півдня й зі сходу — від русла Дніпра. Грізна сила Батька чулася в сотнях тачанок, швидких переходах і зухвалих штурмах. Перелякані більшовики підняли проти нього п’ять кінних дивізій, і в новорічну ніч біля села Буки сталась велика битва. Батько вночі поколошматив червоних і вийшов у боях до Тального…

Розділ 34 Роман Рудинський. Владка

Після останньої зустрічі пройшло вже багато часу. Владка Романа з армії «не діждалась». Старе, як світ поняття. Ну була історія в Києві з югославами… Тож Ром просто побув вдома місяць, й виїхав до Одеси. Владку навіть не бачив. Але в своїх любовних пригодах Ром завжди пам’ятав перше кохання. Якось знов отримав її листа з відбитком губ на сторінці. Вона знов писала про те, що ніхто й ніколи не дарував їй стільки квітів. І що вона не забуде троянди, які приносив Ром того літа. Великі букети добутих із ризиком темно-червоних троянд із краплями роси на серці…

За кілька місяців мати забрала Владку в Бендери. Ром часто планував відрядження, в деякі й сам їздив. Тож не дивно, що якось він опинився у Придністров’ї. Разів зо два бачив її будинок з автівки. Втретє не витримав — і заїхав. Стояв довго на площадці, мимо ходили люди й з підозрою дивились на добре вдягненого, високого молодого мужчину, що стояв у нерішучості перед дверима — а він не міг заставити себе подзвонити.

Потім зробив над собою зусилля. Десь у глибині квартири ніжно закалатав дзвоник. Потім почулися знайомі легкі кроки. Кроки затихли — вона дивилася в вічко. Двері широко відчинились.

Вона стояла на порозі, біляве волосся зачесане в гарненьку гривку, золотисті очі стали ще більші від здивування. За мить поривчасто кинулася йому на шию.

— Ром!!

Він обережно тримав у руках її струнке тіло, обережно, наче велику коштовність. Золотисте волосся лоскотало йому обличчя. Й раптом відчув, як його серце накриває до болю знайома гаряча хвиля.

Цю дівчинку він, мабуть, не забуде ніколи…

Владка щиро зраділа зустрічі. Їм завжди було цікаво разом. «Струмочок їхнього спілкування не пересихає довіку», — казав про такі стосунки Орест Хоші. Вона показувала йому південне місто, вечорами гуляли разом звабними вулицями, ходили в кіно і… — нічого більше… Потім Ром займався роботою, але все’дно зустрічав Владку: в натовпі біля універмагу, чи на дорозі до річки, або в холі университету. Безпомилково, з першого погляду впізнавав її струнке тіло, її одяг, волосся — з будь-якої відстані, анфас, у профіль, зі спини або навіть її постать, у якісь долі секунди, в людському потоці. Це було схоже на чари.

З ним коїлися дивні речі.

Дванадцятого квітня Ром приїхав знов по роботі. Навмисне вибирав дату, бо це ж був її день народження. Довго вибирав подарунок, й зрештою, купив каблучку «Тіффані» в формі ніжних пелюсток.

Вони знов гуляли містом і забрели в кафе під вишнями. Замовили каву з тістечками, розмовляли. А потім Владка раптом вмовкла посеред розмови.

— Що з тобою? — спитав її Ром.

— Знаєш, у мене загинув вітчим…

— Як?

— Він мив у дворі свого джипа і його вбило струмом. Пилосос був несправний…

— Ти його любила?

— Любила — по-своєму. Але бачила нечасто… Яка дурна смерть.

— Смерть не буває розумна. Вона просто — смерть… Знаєш, дванадцятого квітня загинув Василь Чучупака. Я його завжди згадую, бо це — твій день народження… Вибач. Раз вже зайшла мова про смерть. Мені шкода твого вітчима. Шкода таку хоробру людину, як Чучупака. Смерть — вона до всіх приходить, рано чи пізно. До неї треба звикати… Але тільки — не в Happy birth Day!

Владка посміхнулась.

— Ну так. Почали «за здравіє»… А хто був — твій Чучупака? А, знаю — це хтось з тих гайдамаків. Ти ж їх розшукуєш. Ну як, знайшов свого діда?

— Не діда, а… Ще не знаю. Вже записав багато. Знаю тепер де шукати…

— Це так цікаво! Особливо — про те кохання! Коли він знайшов скарб і забрав її в Ріо!

— То, певно, баба Маня придумала…

— Яка різниця! Зате красива легенда!

— Ну да. Ріо-де-Жанейро, Лос-Анджелес… І то згодиться, — лукаво глянув на Владку. — І зі старим можна, аби з мільйоном. Як золота настріляю — поїдеш зі мною?

— Та ну тебе, баляндрас… Цицькі-пицькі…

Ром засміявся:

— За що люблю тебе — з тобою не прісно!.. Сама ти — цицькі! Ще й які гарні!

Владка кинула в нього серветку.

— Ну тебе, довбешка!.. Тільки за це?

— Що?

— Ну, любиш?

— За пицькі? Звісно!

У Рома полетіла нова серветка:

— Тупина макоцвітня!

Посмішка ще блукала на губах Рома. Він звів гарячий погляд на неї, аж обпік очі. Нахилився ближче й сказав на вушко:

— Люблю за ласку, за смішливі очі… За ніжність, що розриває серце… — продовжив стиха. — За струнку постать, за ноги, міцні як у сарни — а я й не знаю, які вони, бо дивлюся на губи!.. За шовк волосся, коли цілуєш. За його трав’яний і терпкий запах. Воно пахне травами, сонцем, красою… За ніжні руки, дотик яких зупиняє серце — а тоді знов прискорює до нестями… За запах твоєї шиї — там, на згині, куди так солодко цілувати. Бо шкіра твоя пахне трояндою, відсвічує золотом, вона ароматна й терпка після поцілунку… За твою посмішку, від якої заходить розум, за сміх, як срібний дзвіночок, за щирість в очах, за повагу до моїх повстанців — бо вони й твої також, за цікавість, за любов до зірок, які показував вечорами. За пристрасні поцілунки під Короною, під Оріоном і Ведмедицею… За поцілунки повільні, солодкі, за тремтіння в тугому тілі, за хотіння мене й схлипи, за повні гарячі груди…

— Не треба… — простогнала Владка. Очі її стемніли від зваби. Вона торкнулася його скроні, запустила глибоко пальці в його волосся, і щоки її раптом зблиснули мокро. Дівчина плакала…

— Спасибі тобі… За ці слова…

Вони разом мовчали, переживаючи сказане, коли до них раптом підійшла шикарно вдягнена, схвильована жінка.

— Вибачте, я могла б звернутися до вас з проханням? Будь ласка, не відмовляйте мені, — заспішила вона, помітивши досаду в очах Рома, — адже це — справжня дрібниця.

Ром спочатку хотів було звар’ювати, але потім зазирнув у очі жінки і в них побачив безмежну тугу.

— Мене звати Луїза, — сказала жінка. — Ви молоді і щасливі. Допоможіть мені розкласти карти, добре? Я покажу як.

Владка мовчки витерла сльози.

Жінка нерішуче подивилась на Рома, неначе ждала, що їй відмовлять. Потім розстебнула коштовну сумочку і дістала карти — товсту й широку колоду, витрусила її з витонченої оксамитової упаковки.

Як тільки карти лягли на стіл — гримнув лункий удар. Потім ще і ще. Владка здригнулась.

— Що це? — спитала Рома.

— Це стріляють у садах — сказала жінка. — Там йде війна, про яку вголос не кажуть.

Карти мали якийсь дивний вигляд. У всякому разі Ром такі бачив вперше. І їх більше, ніж в звичайній колоді.

— А ви не бійтесь. Для вас це зовсім безпечно. Я не можу зробити розклад сама й не можу просити про це знайомих. Вони тепер далеко звідси… Допомогти мені може тільки світла душа — хоч би закохані, такі, як ви. Мені дуже потрібно!

Жінка знову з благанням подивилась на Рома. Владка мовчала.

— Як? — Ром рішив якнайшвидше покінчити з усім цим.

Луїза швидко переглянула карти і поклала на стіл одну з них. Владка присунулась ближче. Картинка була як жива, вражала незвичайним темним пейзажем, величністю простору. Здавалось, між ними стало похмуре озеро, а за ним у сірій імлі височіли гори з блискавками в верховіттях. На березі озера, в дубовому кріслі сиділа оголена велична жінка. Голову її вінчала корона, в руках вона тримала меч, що відбивав над темною водою місячне сяйво.

— Ось, візьми, — Луїза швидко дала Рому в руки решту колоди. — А тепер повторюй за мною: «Для тебе, Та, Що Шукає!»

— А без цього не можна? — спитав Ром, жалкуючи, що вліз у це безглуздя. В очах у Владки жевріла цікавість.

— Так треба. Якщо ти вже згодився мені помагати.

Ром глухо повторив дивну фразу.

— Дякую. Тепер перетасуй колоду. Добре перетасуй, тричі… Тепер давай я зніму… і ще раз…

Луїза відсунула вбік чашки, сиділа за столом рівно, груди її здіймались.

— Досить. Тепер розкладай сорочками догори, першу — поруч з королевою… Тепер ще одну. І ще… Сюди. І ще…

Поволі на столі вимальовувався хрест з десяти карт, поруч з яким простягнувся ще ряд.

— Все, дякую… — сказала Луїза й перестала цікавитись Ромом, перекинула догори малюнками іншу карту.

— … Ми вам більш не потрібні? — спитав Ром.

— Ні, дякую… Якщо хочете, можете подивитись.

— Ви знаєте… — Ром хотів було підвестися з-за столу, але Владка смикнула його за рукав й виразно подивилась на нього.

— Ми побудемо, якщо ви не проти, — сказала Владка якомога м’якше. Вони знов сіли й дивились.

Карти влипали в стіл, одна жаскіша за іншу. Рому запам'яталось колесо на фоні темного неба, з якого падали маленькі людські фігурки. Потім дикий розшарпаний силует з блідим, як у мерця, обличчям. Коли ж Луїза перекинула грату з дев'ятьма оголеними мечами, вона знервувала і мовчки змішала карти. Різкими рухами пошукала в сумочці і дістала звідти тонку сигарету й запальничку.

— Ти можеш ще раз розкласти? — вже без вагань спитала Рома.

— Можна. Якщо не довго.

— Тоді перетасуй, я зніму, і повтори розклад… Будь ласка!

У розкладених хрестом картах знову випали дев'ятка мечів й фігурка, що танцювала. Луїза довго і мовчки вивчала їх, беззвучно щось шепотіла пересохлими губами. Коли вона, врешті, підняла голову і відсутнім поглядом подивилась на Владку, Романа вразила краса цієї жінки — тонкі риси обличчя проступили крізь бліду маску. Вона розслабилась і закурила, роблячи це невміло.

— Дякую, ваша поміч була дуже потрібна… Хочете, дам корисну пораду? Не ждіть майбутнього — живіть сьогодні і зараз! Майбутнього може просто не бути…

— А ви… могли б погадати нам? — раптом спитала Владка.

— … Ти дуже цього хочеш?

— Так.

— Добре. Тільки не сприймай розклад як неминучу долю. Долю можна змінити, якщо знаєш, що готує завтра… І якщо хочеш її змінити…

Жінка уважно обдивилась обох. Коли Ром зустрів погляд її темних, глибоких очей, йому стало трохи не по собі.

— Тобі це треба більше, ніж їй. Давай почнемо з тебе.

Влада розчаровано зітхнула й зайорзала на стільці.

— Я не люблю, коли мені гадають, — сказав Ром.

— Ми спитаєм не від тебе, а від імені Того, Хто Шукає. Хочеш, я погадаю на твоє минуле?

— Ну, хіба що на минуле…

Жінка тричі перетасувала колоду.

— Зніми…

Розклала карти і стала мовчки їх споглядати. В розкладі було багато людей з посохами і чашами.

— …У тебе в минулому не було нічо’ особливого. Було чи є велике кохання, багато емоцій і марнославства. Ось вплив короля Жезлів — це, мабуть, батько… Сильний вплив… Цей розклад я зробила на півтора роки тому.

Вона знову перетасувала і розклала карти, й на цей раз на темних пейзажах випали сильні люди з мечами, оголені молоді жінки, місяць і вже знайоме колесо з фортуною. Перекривав усі карти темний силует старого з пронизливим поглядом й піднятою рукою. Потім на стіл лягла ще одна дивна картинка, і Луїза знову змішала карти. Розклад Роману чомусь не дуже сподобався.

— Що там? — спитав він з напускною байдужістю.

— Так, нічого. З першого разу може вкрастися помилка… Я гадала тобі на майбутнє.

— Ні, на майбутнє краще не треба!

— Ти впевнений?

— Так. Я не дозволяю нікому!

— Ну як хочеш.

Луїза подивилася на годинник, що важким золотавим кільцем облягав її тонке зап'ястя.

— Мені треба йти. Вже надто пізно.

— Ви обіцяли мені погадати! — сказала Владка.

— Вибач, дорогенька. В мене більше немає часу. Прости. Прощавайте й спасибі…

Жінка точним порухом взяла сумку зі столу й легко пішла на вихід. Услід їй оглянулись кілька мужчин із залу.

— От злюка! — не втрималась Владка.

— З тобою було щось подібне?

— Ні. Вона ж мені обіцяла!

— І карти у неї якісь дивні. Я чув, що такі тягнуть на штуку баксів.

— А, ну її, — ображено протягнула Владка. — Я через неї вже півгодини не можу вийти. Почекаєш мене тут?

— Добре.

— Я швидко.

Владка ще йшла до чорного ходу, коли Ром знову побачив знайому постать. Луїза йшла прямо до нього. Сіла за столик, взяла за руку, й Ром опинився так близько від неї, що відчув, як її волосся лоскоче щоки.

— Ви не будете разом. Вона принесе нещастя, — сказала йому дуже тихо.

— Спасибі, ми вже якось самі! — Ром підбирав слова: — Вона й так принесла немало страждань… Але кохання варте того… А Вам я б радив не совати ніс в чужі справи!

Жінка не образилась.

— Так кажуть карти. Але ти можеш змінити свою долю… Візьми собі карти — вони мені не потрібні.

— Нащо вони мені? — противився Ром. Її очам хотілося вірити. Вона бажала йому добра.

— Візьми, не бійся. Ти ж бачив розклад. Я гадала тобі на майбутнє. У тебе все буде непросто. Візьми, вони тобі допоможуть.

— Я навіть не знаю, що це!

— Так просто. Дивишся на них й — бачиш усе. Це буде твоя інтуїція, твоя підсвідомість — вона все й так знає. Дивись на них, коли в цьому є необхідність.

— Знаєте, краще не треба!

— Ну, як хочеш. Я спробувала допомогти. У тебе є щось в очах. Прощавай.

Вона хотіла вже йти, але Ром торкнувся її плеча.

— А Ви, що Ви побачили там для себе?

Луїза з якось болісно посміхнулась.

— Ти бачив дев'ятку мечів? Оце і є моє найближче майбутнє…

— А що вона значить?

— Це чекає на всіх. Рано чи пізно… У мене нема більше часу. Не витрачай і ти свого. Прощавай!

Коли Луїза зникла за дверима, з чорного ходу вже піднімалась Владка. В своїй небесного кольору сукні в обтяжку. Коли Роман подивився на неї, він відразу забув про всі ідіотські карти на світі. В цій сукні Владка вражала просто ангельською красою…

Потім Ром повернувсь до Одеси й історію цю згадував, як дивну пригоду. Знов їздив у відрядження й бачив, що резони політиків завершились. Далі за класикою повинен сказати слово «товариш Маузер». У можливість війни вірити не хотілось.

Із Владкою бачився рідко: не міг звертатися до минулого. Знав, що вона знов шукає. Таких дівчат знаходять миттю — досить лиш відвернутись. А вона вперто хотіла виїхати з країни.

Розумом тямив. Та кожного разу, коли бував в Бендерах, шукав зустрічі з нею. Бо розум у ділах сердечних — не найкращий порадник…

Розділ 35 Семен

Грудень 1920 р.

Під Новий рік Максим люто полаявся в Іваньках з Семеном через Махна. Останнім часом Семен базувався в цьому селі: не пускав «красних» на цукроварні. Бо Котовський цукроварні прибирав до рук першим: кажуть, що й не гребував приторговувати відібраним у селян цукром.

— …Нестор перейшов Дніпро по льоду. Зараз він біля Умані. В нього три тисячі шабель, дві тисячі піхоти на тачанках, дванадцять гармат і сто п'ятдесят кулеметів. Батько прорвав заслін дивізій Першої кінної і Гришки Котовського! Тепер іде на Київ і завтра буде у нас.

— Нема йому тут шо робити. Він вже всім як колька у боці. Фрунзе зі своїми броньовиками й аеропланами приповзе й у Медведівку. Нехай іде куди хоче!

— Те саме ти казав Лютому-Лютенку. І Костю Бакитному. Де вони зараз? Кость мертвий. Лютий пропав у застінках. Комісари топлять нас всіх окремо, як собачат! До Нестора приєднався Пугач, Залізняк.

— Гулий-Гуленко не пішов. І Петро Дерещук, Яблочко, Хмара Пилип — не пішли. Жуйвода, Завгородній… Зрозумій, брате, на Махно полюють Фрунзе з Котовським. Зібрали армію в триста тисяч! Ми його не врятуєм. А як загинемо, хто підніме наших селян? Цвітковський також — не хоче!

— Знаєш, — задумливо сказав Рудь, — я багато часу воював поруч з кубанцями. Вони до останнього б’ються «за єдіную Россію». Хоча вони майже всі — українці! Й у нас багато таких людей — особливо в містах. Ми от штири роки воюєм, а щось не те. Не так. Недостатньо нагайками вчити мови — так ми всіх повідлякуємо. Дивись, он Махно. У нього в загонах жиди і росіяни воюють, за батьку життя кладуть. А чому? Бо він за погроми своїх розстрілює. Людина зна’ справедливість. А Денікін, наче й великого розуму генерал — а не мудрий. Де він тепер? Бо Махно йому пропонував об’єднатись, а той що одвітив — «Бандітов і націоналістов, — каже, — буду вєшать на пєрвом суку! Я за єдіную і нєдєлімую!» Довішався: поки рік воював з нами і Нестором, більшовики всіх подушили. Аж потім попросився — коли вже не було війська.

— Чого ж ти сам хочеш?

— Мені здається, людям треба щось розумне пропонувати. Справедливу державу. Об’єднати людей справедливим урядом — без золотих палаців із золотими автомобілями. Як Кампанелла — Республіку Сонця! І щоб ми могли той уряд контролювати. Як на козацькій Великій раді! Не гожий гетьман, не гожі старшини — скинули геть собаку! А то й розстріляли! Бо поки ми це не можем — нам нав’язують інші. Підступні і хитрі.

— Так Лєнін он пропонує: «Братство і справєдлівость»!

— Я й кажу — інші! Страх і ЧеКа — от його «братство»! Воно будується на крові, цього тільки дурень не бачить. Ні, треба щось інше! Наші люди самі ще не знають — хто вони. Дехто думає, що вони досі імперські. Дехто — що вони «руські». Предки ріками проливали кров за цю землю. І як не крути, а називається вона — Україна! За неї бився Хмель, Наливайко, Кривоніс, Богун, Сагайдачний. Сотні тисяч їх поклали свої життя. Тепер — ми на черзі!

Гонта вірно сказав: «Наші жертви не впали марно! Бо на нашій крові виростуть ті, хто докінчить справу!».

— Бачу, не один він хотів славно померти!

— Наша задача тепер — така сама. Боронити землю. Не дати цій наволочі вбити пам’ять! Тільки через спротив ця земля має душу! Після сотень тисяч, мільйонів вбитих, закатованих, померлих від голоду багатьох об’єднає пам’ять. Вони будуть знати своїх героїв, гордитись ними. Нами! Й будуть готові самі взяти шаблю Хмеля, бо ще КОЗАЦЬКА МАТКА НЕ ВМЕРЛА! Отоді й народиться вона — Україна. Заможна і сильна!

— Щось поки не дуже схоже на силу…

— Нічого, життя саме вчить. Навіть оці негаразди колись будуть корисні. Як перебили отаманів, пересадили по тюрмах, то наступні на їхніх помилках чомусь і навчаться. Я ось — учуся. Бо після перемог отамани гризлись між собою, не могли дійти ладу. Бо не були жорстокі до ворога, як перемагали. А ворога треба — вбивати! А ми добрі та чуйні.

Он Лєнін, євреї: Камєнєв — Зінов’єв — Троцький — це вміють. І вміють домовитися між собою.

— То чому ж ми не вміємо?!

— Мабуть, євреїв навчила кров. Стільки її вони пролили по світу! І тоді лиш навчилися домовлятись… Тільки біда вчить, тільки страждання. Мабуть, у кожного народу є своя міра крові. Ще недостатньо її пролито, недостатньо для нас. Ще мало…

— А ти не боїшся, — примружив око Семен, — що поки будеш з Нестором мед-вино пити — нас тут самих повирізають. Що ти тоді хлопцям скажеш?

— Я бачу одне: поодинці ми не сильні! Я хочу зрозуміти Махна. В чому його сила. Махно єдиний, хто не боїться вийти проти червоних. Лава на лаву! Дивізія на дивізію! Треба з ним об’єднатись. Хоча б спробувати. Коли ще не пізно.

— Ні. Нестор вже не жилець. З ним нас усіх точно виб’ють.

— Я йду до нього! І мої люди! А ти… Дивись жиром не зарости на цукроварні. Бо як комісари смажитимуть — їм до смаку буде порося покірне. Нехай краще кістками вдавляться…