Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Розділ 1 Батько Махно

1–3 січня 1921 р.

Проти Махна під Холодним Яром більшовики кинули піхотну армію і п’ять кавдивізій. Комдиви Котовський, Пархоменко, Городовиков, Коробков, комкор Примаков псували карти, малюючи кільця оточень. Та Махно вирубувався з найлютіших пасток. Холодноярські отамани шукали зустрічі з ним у круговерті. Струк і Орлик знайшли Нестора, але не домовилися ні до чого. Завгородній, Гулий-Гуленко, Дерещук і Цвітковський — не захотіли стрічатись. Махно був злий на холодноярців. Рудь зі своєю сотнею шукав Батька, другий день ганяв ярами, рубаючи червоні роз’їзди.

2 січня в степах біля Умані Махно знов потрапив в оточення. Батько, як старий безстрашний лис, запекло, люто вирубувався з лабетів, втратив шосту частину бійців, обози, кулемети, був поранений сам. Та вирвався на волю, порубавши вдвічі більше червоних. «Упир!» — зі страхом мовили комісари. Це було перше з дев'яти великих оточень.

Рудь ішов за Батьком слід у слід. Кілька разів зіткнувся з кавескадронами, від них вдалося відірватися на свіжих конях, бо у котовців коні давно пристали. Остання звістка прийшла з Тальянок, де під Новий рік Батько вирубався з лабетів.

Третього січня, рано-вранці, сотня виходила з лісків біля Бузівки. Рудь добре знав ці місця: поруч — Вороне, за шляхом та лісом — Марійка. Та сама Марійка, хутір Максима Маламури.

Раптом у сутінках виникли дві тачанки. Рудинці швидко нагнали коней, їх оточили.

— Ви кто такіє? — російською мовою спитали звідти.

— Ми — своі, — не розгубився Тиміш. — Ми с кавдівізіі таваріща Прімакова! А вот ви — кто такіє? — грізно насупив брови Тиміш. Рудь з хлопцями під’їжджав до тачанок.

— Я — начальнік группи по барьбє с бандитизмом! Что-то ви нє по формє одєти!

— Рубай! — лише крикнув Тиміш, й козаки навкіл дістали шаблі. Гримнули постріли.

Великий чоловік у кудлатій шапці, весь в портупеях, стрілив з «маузера», дістав криву шаблю. Максим влетів йому під ліву руку. Коротко зблиснула хижа сталь — й велет повалився під ноги.

За кілька хвилин бій завершився. Коні виплутались з постромків і затупотіли ген десь у темряві. Хтось із козаків засвітив із кресала.

— Це ж штаб чотирнадцятої кавдивізії! — сказав Тиміш. Осьде журнали…

— А то — Пархоменко! — крикнув Буц. — Отой, у кудлатій шапці! Це його сумка з посвідченням.

— Ну, діла! — присвиснув Максим. — Самого Пархоменка порішив. Є ралець для Нестора!

— Вістовий утік! Скоро тут будуть «краснопузі»!

Вдалині випливали з сутінок кудлаті вершники. Тачанки Махна відходили до Тального. Насилу Рудь знайшов Батька…

… Поранений Махно важко зійшов з тачанки. Зовсім невисокого зросту, носив високу, смушеву, схожу на генеральську папаху, чоботи на високих підборах, темно-синє козацьке напівгаліфе, при шаблі й револьвері — то й зріст його не впадав в очі. Увагу ж привертав гострий погляд холодних, чи то синіх, чи темних очей. Колір їхній рідко бував один і той же, а в хвилини небезпеки очі у Махна ставали й зовсім стальними, сірими. Жорстка складка навколо губ, виснажене бліде обличчя. Довге, аж до плечей, волосся. Коли був у доброму гуморі, його сині з хитринкою очі все’дно світили силу волі і твердість. На вигляд мав років тридцять — сорок, точніше не скажеш.

Долоня його була міцна й жорстка, в ній відчувалась велика сила. Кажуть, що у Батька залишилась одна легеня — після туберкульозу в Бутирці.

Коли Махно заговорив, Максима вразив незвичний голос — високого тембру, співучий, з нежданими переливами.

— Ну шо ж. Добре, що знайшли мене. У вас чорний прапор — і у мене! І ворог у нас один! Про Пархоменка знаю. Добре! Порубалі весь штаб чотирнадцатой арміі! Начальник штаба вже взял єго сумку. В нєй є пісьмо от брата, дуже цікаве… Ти — Рудь? Цвєтковскій казав мнє. Жаль, шо остальні ваші атамани нерозумні. Давно надо було рубать всім вмєстє і красних і бєлих, не пустили б нікого в Україну!

Махно примружив очі від болю. На знак руки до нього підскочив ад’ютант, допоміг сісти в тачанку.

— Нічого, заживе, як на собаці. Чєтирнадцать ран, три клінічні смерті от тіфа… Селяни самі могли б управлять Україной бєз Скоропадского і Вінніченка. Тє только грались в ігри, пока всьо нє просрали… Хлопци вам поможуть освоіться. Ось Льова поможе. Хорошо, шо прийшли разом, большевіков біть — краще!.. В дєвятнадцатом году Красная армія целими дівізіями переходила на нашу сторону… Пєрвая і Вторая конная думаєт. Люди давно розуміють, шо більшовики несуть зло! Ми повинні поднять сотні тисяч красноармєйцев. Мілліони селян! Ми верни своїй ідеї — і будем битися до останнього! В добрий час, хлопци!

Розділ 2 Війна

Мама колись казала Рому, що пташка завжди приносить від рідних вісточку. «Якщо синичка стукає дзьобиком в віконце, — значить, ти подзвониш, чи листа принесуть, або приїде хтось із рідних». Зараз він відпочивав удома, в Звенигородці — взяв на роботі відпустку. Материні слова згадав за сніданком, бо в вікно билась мала пташина. Жорстка робота вчила: нові відтінки, чуття, поведінка й навіть незвичний жест, раніш не притаманний чоловікові — несуть важливі реляції. Світ розповіда тобі щось, застерігає на доступній йому образній мові. І його треба слухати. Чути, навіть якщо нове ти ледь помітив. Навіть якщо тобі ввижалось. «Розумні ті люди, що стережуть нюанси» — вчив Рома знайомий ейчар Саня Суворов. «Тут нема нічого спільного з забобонами, хоча — може і є, хто знає…» Він раптом згадав степ дивного кольору, чорні вершини й сліпучо-білий спалах блискавки в темному небі. Звідки? То був якийсь сон. А чи дивні карти, які принесла вродлива жінка?

Він допив молоко і ввімкнув телевізор. У новинах показували якусь війну з танками. Оператор знімав уривками, камеру трусило від вибухів. Йшли вуличні бої за мерію. Ось і місто, вулицями бігли вояки з автоматами. Місто здалося Рому… знайомим, — знайомі вулиці, знайомий міст і дім — на даху зі снайперами… Раптом його наче вдарило струмом: це був дім Владки, перший на тому березі річки!

Картинки на екрані швидко змінювали одна одну. Ось міст, перегорожений бетонними плитами. БТР із озброєними людьми на броні. Танки в бузкових парках. «Вісточка!» — ошелешено подумав Ром: тривожний перестук в домашнє вікно.

Спочатку він цілу годину пробував додзвонитися в придністровську фірму. Телефон Владки не відповідав, інші номери також мовчали. Зв'язок з Бендерами, схоже, знищили. Ром налив собі чашку кави й відсипав тютюну до люльки. Думай! За час роботи в журналістиці він став більш прагматичним. Кинути все і мчати до Владки — не дуже розумно. Куди? І, головне, — навіщо? У неї давно вже є хтось, й для себе вона живе добре. В тім, що є, Ром просто не сумнівався.

Але тільки зараз він зрозумів, що і вступ до університету, і цікава робота, і подружки-моделі — все мало й інший стимул: доказати, що в цьому житті він не лузер. Собі — і їй. Владка потрібна йому навіть далеко, й навіть якщо вона з кимось іншим. Знати, що з нею можна зустрітись. Хоч зрідка хвастнути перед нею подружкою «з ногами від шиї» або новою машиною й — бачити в її очах захоплення й заздрість. А вночі вкрасти її з хмільної вечірки чи батьківського дому й — завезти до теплої річки. Де знову відчути себе шістнадцятирічним «без башні»…

Так вже було не раз і не двічі. Вони мали особливу спільність стосунків, міцну ниточку розуміння, яка зв’язує теплом людські душі, хоча в щось більше обоє віри не мали.

І потім йому набридла вся ця суєта навкіл грошей. Чорт забирай, послати б усіх до біса, приїхати з «калашниковим» до її дому, врятувати життя, а тоді відвезти до церкви і обвінчатись. Або щось у цьому сенсі. Заради неї можна відомстити за Батьківщину або прийняти яке-небудь мусульманство. Уява дістала злого румуна, який рве блузку на грудях Владки — й отримує здоровенного копняка від нього, від Рома. Чому саме румуна — не міг точно сказати.

Зараз, дивлячись на знайомі будинки й вулички на екрані, тремтіння камери, вибухи, на стовпи пилу й руїни, він зрозумів, що повинен знайти Владку. Що боїться за неї, боїться втратити її зовсім. Що хоче дивитися в її очі…

… За дві години, зібравши нашвидкоруч у сумку речі й написавши мамі записку — мовляв, негайно визвали на роботу — Ром знову трусився в старенькому автобусі через ліси і поля, ріки й озера — прямо, прямо на південь…

Він грюкав у залізні двері консульства до тих пір, поки на стук не вийшов сторож в білій сорочці.

— Косте у себе, companiero?

— Ви від митрополита Агафангела?

— Ні, я друг сеньйора консула, Роман Рудинський. Він знає. Скажіть йому, що я збираюся до Доброва.

— Почекайте одну хвилину, сеньйоре.

Двері зачинились, Ром почув, як доріжкою віддаляються чіткі кроки. М'яко і знайомо вдарили двері. Чекати довелося хвилин десять.

Врешті знов відчинились двері, почулися кроки. Залізна калитка відчинилась, й охоронець сказав з ледь помітним акцентом:

— Заходьте, сеньйоре. Консул у себе вдома.

Ром пройшов доріжкою за охоронцем, зайшов у будинок і повернув праворуч, нагору, на круті мармурові сходи. Ще один поворот праворуч, у подвійні двері — й він опинився в великій і по-казенному незатишній кімнаті. З вицвілими ще, мабуть, з радянських часів килимами.

Серхіо Косте Фаес сидів у кріслі напроти входу й дивився новини. За ті кілька місяців, що його Ром не бачив, він не змінився. Та ж лев'яча з сивиною грива, прорізьблені глибокими зморшками щоки, засмагле, як у кастильських грандів обличчя, й чорні веселі очі.

— О-о, здраствуй, дарагой Рамон, здраствуй! — випускник московского МГГМО, Косте говорив російською з ледь помітним акцентом. Нагнувшись, наче збираючись встати, однією рукою вказав на сусіднє крісло. — Рауль сказал мнє, что ти знаєшь Доброва?

— Так. Тобто ні. Вибачте, що я без дзвінка. Справа нагальна!

— Ти можеш заходіть к нам в любоє врємя, я всегда рад тебя відеть! А ти єщо пішешь для своєй газети?

— Я тепер вже не часто пишу, консуле. Те інтерв'ю з вами було останнім.

— А ти мнє нє сказал. Жаль, із тєбя вишел нєплохой журналіст.

— Я знаю, Косте, мені казали… Хіба б ви вгощали мене сигарами й ромом, якби знали, що я не пишу для газети?

Серхіо засміявся:

— А ти хітрєц, Романа. Ладно, — сам научіл.

Консул піднявся з крісла і взяв з бару пляшку і стопки. Косте Фаес називав Рома на кубинський манір — то «Рамон», то «Романа». Ром вже й відзивався.

— Ти знаєшь, ти мнє на прийоме етім понравілся… Коньяк нє прєдлагаю — на Кубє тяжолиє врємєна. А вот ром і сігари — пожалуй ста!

Косте налив у стопку янтарний ром, простягнув Роману довгу сигару, товщиною з палець.

— Ето «Койба есплендідос», тєбє понравітся… Ну, давай, за мір, за Кубу і за Украіну!

Відчув, як тепла хвиля розлилася по тілу, розслабила напнуті нерви.

— Закурівай, — консул простягнув йому запальничку. — Закурі і рассказивай.

— Спасибі… Пам'ятаєте, ви колись збирались їхати до Доброва — ще хотіли взяти мене з собою.

— Помню, помню. Ти нє волнуйся так, всьо нормально.

— Ви ж чули, що там війна. У мене там залишилась подруга… Кохана. Ви казали, що хотіли б з Добровим навести дипломатичні стосунки. Пам'ятаєте? Що у нього і у вас тепер останні в світі соціалістичні країни. Ну, я й подумав, може, дасте від консульства листа для мера — «надайте підтримку»…

— Ти єдєшь как журналіст?

— Ви ж знаєте — журналістика в наші дні стала брудною…

— Я подумаю… Нікакіх діпломатіческих отношеній с німі бить нє может. Республіка іх нє прізнана. Но просто пісьмо я тєбє дать смогу. С однім условієм. Ти мнє, когда верньошься, все подробно расскажешь. Всьо, что там відел. Хорошо, Романа? Я как діпломат ето знать должен.

— Добре, Косте. Хоча, що я там побачу? Я тільки заберу Владку.

— Ну, давай за твою удачу і випьєм! Salut, amigo!

— Salut, консул!

Випили. Консул взяв зі столу аркуш паперу і «Паркер», трохи подумав і розмашисто написав на листі кілька речень. Потім також розмашисто підписався.

— Косте, ви могли б поставити ще печатку — для статечності?

— Нєт, дарагой. Ето уже будет офіциальноє вступленіє в войну нашей рєспублікі, — засміявся Серхіо. — Подпісь я тебе тоже поставил свою… — він явно підбирав слова —… ліповую. Я напісал, что я прошу своєго друга Ф. Доброва помочь моєму amigo в лічной просьбе, вот і всьо. Ето неофіціально, — пояснив консул. — Но я увєрєн — он не откажет моєму другу. А на словах передать єму, что іх дело поддерживаєт кубінская революція.

— Дякую, Косте.

— Ти когда вернешся, у мєня к тєбє будєт єщо одна нєбольшая просьба. Ти виполнішь єйо, хорошо?

— А то яка саме…

— Я здєсь уже четирє года. А ето максимальний срок для діпломата. Мєня могут срочно визвать на Кубу. Єслі ти мєня уже нє застанешь, здесь останется мой чєловєк. Єго зовут Родрігес. Запомнішь?

— У мене непогана пам'ять.

— Поддєржівай с нім хорошіє отношенія. Єму нужна будєт связь с прессой. Хорошо?

— Якщо зможу, консул.

— Понімаєшь, ми с вамі остаємся друзьямі. І нам важно, чтоби наш імідж здєсь всегда бил хорошим… Как тєбє сігара?

— Чудова. Але чому ви курите домінікану?

— Я рос на восточном побережье і к нім прівик больше. І я тєбє говоріл — доставка с Куби обходітся подороже. Ну, давай, випьєм за твою удачу — і мнє нужно ідті работать.

— Ваше здоровья!

— Salut!

Консул поставив на столик стопку й піднявся з крісла, блиснувши в усмішці голлівудськими зубами.

— Пусть тєбя твоя дєвушка ещо больше полюбіт, гєрой. Я смотрю, ти сільно переживаєшь, — широкою темною долонею поплескав по плечу Романа: — Нє пережівай! — Потім жестом вказав на шафу: — Піджак твой мастер хорошо пошил. На Кубе такие нє носят. У нас жарко!

— Я вам порадив найкращого майстра в Одесі, — сказав Ром. І додав улюблений жарт Косте Фаєса: — ЦРУ платить консулам хороші «бабки». Може собі дозволити!

Консул засміявся:

— Рамон, ми нє будем вспомінать СБУ і твоі лакірованниє туфлі. Ладно, вернешься — угощу хорошей сігарой.

— Тільки кубинською!

— Обязательно, amigo. Рауль, открой дверь журналісту!

— Сіао, консул!

— Сіао! Прівєт Доброву.

Розділ З Махно. Битва під Сабадашем

Січень-лютий 1921 р.

Червоні полювали на Батька. Загін Рудя йшов з ним в ар'єргарді: виходи з оточень, сорок боїв за шість тижнів. З кавдивізіями Котовського, Першої кінної, Чотирнадцятої Пархоменка. Кожного дня — по битві.

Незважаючи на талан і удачу, Батько мав справу зі стоголовою гідрою. Яка зараз стягує проти нього сили з величезної території — від Балтійського до Охотоького моря. Зганяє силою російських, башкірських, навіть, киргизьких селян, Заволзську, Сибірську дивізії, Башкирську бригаду, червоні полки з Могильова, оголошує мобілізації, заповнює степи України міліонною армією — й проти неї навіть він, батько Махно, з його умінням серед степів знагла щезати й так само з'являтись нізвідки, з полководським і ораторським даром, який, після півторагодинного спічу, цілі дивізії «красних» змусив кинути шапками в землю й перейти на його, Батька, правду, — навіть він на цій землі тепер не хазяїн! Хоча махновські полки, чи не єдині, могли битись на рівних з «красними» в полі.

… Вісім полків Махна вишикувались на рівнині. Над лавами майоріють чорні знамена. Серед них — чорний прапор Холодного Яру. Навпроти стоїть військо з червоними прапорами. Мороз! Білий сніг. Червоне і чорне!

Якийсь час лави стоять навпроти. Сіре небо звисає низько над полем. Зараз сніг окропиться гарячою кров’ю!

Врешті червоні полки рушають з місця. Набирають швидкість, женуть через поле — й тоді назустріч руша махновська кіннота. Рудинці йдуть з лівого флангу.

Коли строї вже неслись назустріч, махновці круто звернули й повели кінноту у фланг червоним. Сотня Рудя вчилася в кубанців, звична маневру — й махновці признали її за рівну! Сніг летів з-під копит, поле двигтіло, подекуди було слизько.

Більшовики викотили гармати. Вдарили кулемети. Комісари, врешті, бачать загрозу й пробують спинити атаку. Вони вигинають фронт, щоб закрити фланги, та марно! Лава Махна вже врізається в ряди червоних.

Починається страшна рубка. Максим проскочив із розгону через фронт «красних», попереду й з боків йшли козаки, зусібіч свистіли удари, дзвеніли шаблі. Чорне знамено Холодного Яру з надписом «Воля чи смерть!» — несе Покотило, воно гуртує навколо махновські сотні.

…Бій кінноти йшов три години. Батько кидав у бій свіжі сотні. Козаки вихором змітали більшовиків з цілих ділянок. Дії Махна були неждані. Махновці воювали на кшталт запорожців: «розгардіяш», удавана втеча, перевдягання в ворожу форму, хитрість, нежданість. Легка артилерія, яку швидко тягали кіньми. Й махновський винахід — панська бричка з насмерть пригвинченим кулеметом — славнозвісна «тачанка». Кінні сотні Махна чітко йшли на маневри.

Після п’ятої години бою запала тиша. Кінна стіна Махно розступилась, й у широкий прохід, як на весіллі, вийшли двісті запряжених кіньми «трійок». На повному ходу розвернулись — й ударили з двохсот кулеметів. Полк махновських тачанок викосив цілі сотні карачаєвських кавалеристів.

… Сідало сонце. Завалене трупами поле в який раз переходило з рук у руки. Свіжі «червоні» чи «чорні» сотні йшли до бою, з розгону збивали противника з поля — в сніги і балки. Потім підходив резерв з іншого боку — і дійство на карті поверталося на зворотне. Вбитих вже почало засипати снігом. Мороз ставав лютішим. Крига на снігу ранила коням ноги. Скривавлені коні несли на собі скривавлених вершників. Кому пощастило — вкритих квартами чужої крові. Кому ні — струмками своєї…

До крові цим полям не звикати! Саме тут, біля Сабадаша, Богун у січні виграв битву «Дрижопіль»! Коли звелів за ніч звести високі, мерзлі на камінь стіни з… тисяч вбитих поляків, политих водою…

Максим вкотре збирав і перешиковував під чорним прапором сотню. Після перестрою Махно знов і знов посилав їх до бою. Був уже двічі поранений Покотило, Рудь бився з перев’язаною головою. Сотня втретє опинилася в западині, де снігу насипало по живіт коням. Двічі Рудь виводив козаків із западини через балку — і нежданно бив у тили червоним. Вони вискакували з яру, як дияволи, з піками напереваги, зімкнутим кінним строєм, неждано атакували ззаду, топтали кіньми, рубали шаблями, кололи піками. Й то була справжня бійня.

Після третього разу вовки з рудинської сотні мали страшний вигляд: скривавлені, залиті чужою кров’ю обличчя, руки, криваво-червоні гриви коней, пощерблені об кості шаблі. Навіть звиклі до смерті махновці шарахались з виду козаків Рудя.

…Двадцять вісім хлопців Рудинського полягли в полі. За кожного з них червоні заплатили дорогою ціною. Три сотні Карачаєва і Потапа розбіглися від флангових атак звенигородців, ще сотня була порубана. Бій кипів з ранку до вечора. Довколишні села — Сабадаш, Охматів, Марійка, Сорокотяги — причаїлись від страху. Сотні поранених несли нажахані коні. Несли дорогами в двори і господи. Хто переможе в цій лютій січі: «красні» чи «чорні»? Махна тут поважали. Анархісти-соціалісти — то майже революціонери! Навіть за зміну коней Нестор доплачує грошима. А мародерів Батько «лічно» розстрілює з нагана!

Чекістів-більшовиків уже ненавиділи і боялись…

Сутеніло. Люди ледве трималися в сідлах від цілоденної битви. Бій закінчився нічиєю. Махно не дав бійцям відпочити. Він зібрав залишки полків й повів їх до Дніпра — на Канів. Розвідка донесла, що до «красних» іде підмога — свіжа дивізія Котовського, кочубеєвці, полк «незаможників», башкирська кінна бригада. Коні зі скривавленими від насту копитами кульгали замерзлими полями. Люди ледве трималися в сідлах від утоми.

…За кілька днів Махно перейшов Дніпро біля Золотоноші. Комісари такого ходу не ждали: чекали Нестора біля мосту. Батько знов обдурив чекістів. Ішли просто через Дніпро, закидавши слабкий лід соломою, дошками, одежею. Кілька коней провалились й пішли під лід разом з вершниками…

Того ж дня перейшов річку й збірний кавалерійський корпус Гришки Котовського. Йти за Батьком по льоду було вже не так і страшно!

Зневірившись об'єднати холодноярських отаманів, Махно вирішив іти на Полтаву. Тут же зіткнулися з загоном самооборони. Бахнуло кілька пострілів. Козаки зрубали шістьох ополченців, комнезамівці поспішно відійшли від містечка. Селяни сказали, що десь тут ошивається штаб Фрунзе, тож далі вирішили йти лісами.

На Полтавщині взимку піднялося селянське повстання. До зброї взялись кілька тисяч. Загін Рудинського ріс, як на дріжджах. Знавіснілі від «продразвьорсток», комнезамів, загсамів, ЧеКа, ЧОНів, червоних диких дивізій, Першої кінної, селяни йшли до повстанців. У січні в загоні Рудя до зброї стало понад чотириста хлопців, у боях відбили тридцять кулеметів «максим» і «льюіс».

Махно тримав курс далі — до Путивля і Дону. З надією об’єднатись з отаманом Антоновим.

Спекатись Гришки Котовського було важко. На Василя червоні загнали Батька «в мішок» біля Бригадівки на Полтавщині. Мали семикратну перевагу в людях. Махно знову дав бій уночі, йшов на коні першим, устилаючи шлях за собою сотнями трупів. Вирубався з лабетів — упир! Після цього дивізія Котовського йшла вслід за Махном двадцять днів, з переляку не зважуючись атакувати. Котовський не любив потім згадувати ці походи.

Батько спішив на східні кордони — «на Волчанський».

Про Нестора ходили легенди. Якось він хитро перейшов лінію трьох бронепоїздів. Оточений червоними, попереду мав залізницю з потужними броневагонами, з десятками кулеметів й гарматами. Опинившися в, здавалось би, безвихідному положенні, Батько знов виказав хитрість старого лиса. Розвідка захопила червоного комвзводу з посвідченням, й з цим документом ад’ютант Махна помчав до бронепоїзда.

— Не стріляйте, це наші! — кричав він ще здалеку. Потім пригнав до амбразури, сунув папірець «красним» в очі. — А ото — показав на червоних — махновці! Бий з усіх кулеметів!

«Красні» вдарили з кулеметів, тоді додали ще й з гармати. Поки там розбирались, Махно провів полки через бронезаслони…

Розділ 4 Війна. Бій у мерії

… Айзек метався в диму і вибухах, як войовничий дух Азії, брудний і чорний, з диявольськими вогнями в очах. Ще тридцять вісім чоловік у будинку поклялись загинути, та не здатись!

Ром й досі не міг втямити — настільки швидко все сталося. На вокзалі в Одесі він випадково знайшов хлопчину, який також їхав у Придністров’я: «Там „калаш“ міняють на паспорт». Група, в яку записалися вони з Айзеком, вийшла з темрявою. Почалося все тихо, пластуни збили заслони, та на розвилці доріг за мостом почалось справжнє пекло.

До «дев'ятиетажки» залишалось яких-небудь триста метрів.

Під безладним вогнем загін пробивався до мерії. З самого початку з’явились поранені. Перші з них впали ще на мосту. Від бетонних плит «проїжки» за ними під обстрілом повзла козацька піхота. Вже на тому березі річки оглушливо лопнув снаряд румунської гармати-«рапіри» — й усі подальші події Ром пам'ятав погано. Мозок фіксував якісь окремі кадри, які не зв'язував воєдино: ось зелені і червоні пунктири трасерів, рожеві хвости «алазані», ось — вогнений шлейф і гуркіт гранатомета, чиєсь закривавлене лице в мерехтливому світлі бою…

Об'єднаний загін чорноморських, донських і кубанських козаків встиг зайти до мерії в останню хвилину: у його захисників вже закінчувались патрони. За п'ять хвилин з боку церкви виповзли БТРи, і кільце навколо мерії защепилось. Волонтери сховали броньовані машини в провулках, в «зеленці» парку. Виїжджали на пряму наводку — й тоді в п'ятиповерховій будівлі все тонуло в диму і полум’ї. Під час першої ж артпідготовки бойовий мер Федір Добров наказав усім збігти в підвали і вести оборону з вузьких віконець. Ручні кулемети навіки заспокоїли під час атаки кількох волонтерів, а важка і схожа на буряк граната з РПГ-7 через вулицю вбила струмінь вогню в стіну будинку поруч с баштою БТРа.

У цей час Ром ще тільки прийшов до тями, сидів на підлозі в колишньому кабінеті й дивився, як кулі з шипінням відколювали шматки штукатурки. Раптом біля вікна з’явився чоловік з товстою трубою. Тут вдарило з такою силою, що їх обох аж підкинуло в повітря. Від другого вікна полетіли шматки бетону. Під час спалахів на вулиці Ром впізнав у силуеті Атінгера, з яким його познайомили перед вилазкою.

— Чому вони не розриваються? — прокричав Ром, ледве впізнаючи власний голос, і його крик пролунав на диво глухо і здавлено.

— Тому що б'ють «болванками», — почув крізь удари слова у відповідь. — Тут парк, осколочні рвуться в гілках, своїх калічать… Ч-чорт, — вилаявся Атінгер, засовуючи в трубу довгу гранату, яка нагадувала цукровий буряк на палиці. Алік швидко перейшов на середину кімнати, нащось подивився на широкий проліт, що чорнів ззаду нього. Двері виходили в коридор мерії.

— Закрий вуха! — діждавшись кількох дружних спалахів за вікном, прокричав Рому: — Закрий вуха руками, — піднявся з коліна і, згорбившись, якусь мить поводив перед собою видовженим кінцем «ерпегеша». Через долоні Рома вдарила вибухова хвиля, довгий струмінь вогню вирвався з раструбу гранатомета точно в двері позаду і понісся коридором, здіймаючи клуби пилу.

З вулиці почувся звук потужного удару, крики, задзеленчали на асфальті якісь залізяки. Атінгер криво посміхнувся до Рома:

— Один «звір» є! А тепер чешем звідси. Швидко!

Ром поплівся за ним на ватяних ногах. Десь у лабіринті напівпідвалу він ледве не зіткнувся з хижим, розколошканим Айзеком.

— Ти живий? Давай вниз, там поранені!

Через розбите вікно він мигцем побачив, як серед площі горів БТР, підбитий Атінгером. Решта «броні» відкотилась назад і обстрілювала з провулків вікна п’ятого поверху. Крупнокаліберні кулемети вибивали навколо вікон страшні ями. В кущах парку залягли сотні волонтерів.

Після відкату бронетехніки знов пішла в атаку піхота. Бодров наказав швидко підняти кулемети нагору. Кулеметники не дуже вдало обстріляли зверху «зеленку», волонтери залягли на бетоні. Хвилин за десять з правого боку площі два танки вийшли на пряму наводку — по всьому, готуючись до атаки. Козаки знов стрімко зійшли донизу і косоприцільним вогнем із напівпідвалу розстріляли цеп атакуючих. Трупи волонтерів на площі схожі на розкидані мішки з ганчір'ям. Навпроти входу і біля вікон одна за одною почали вибухати міни.

Ром врешті дістався другого поверху. Паморочилась голова, і підгинались ноги.

— Де Добров? — спитав козачка, що біг донизу. Той махнув рукою й Ром попід стіною став підніматися далі.

Добров з десятком козаків розмістився в невеличкій кімнаті і, перекрикуючи гуркіт, розставляв вогневі точки в будинку. Він помітно кульгав, аскетичне його лице навіть у цьому пеклі виражало кам'яний спокій. Ром підійшов до нього. Кричати прийшлося чи не в саме вухо:

— Ви Федір? Вам передав листа кубинський консул!

— Який консул? Ти що, хлопче, «поїхав»?

— Звідки він? — кивнув на Романа сотник.

— Каже, від Фіделя Кастро.

Ром простягнув Доброву листа, і той пробіг його очима при світлі.

— Сказав, що подумки вони з нами.

— Добре, хлопче, тепер йди донизу. Рєбята, Фідель Кастро обіцяє підтримку!!

Ця химерна звістка дивним чином облетіла будинок. Здавалось би, який ще Кастро, де він й при чому? Та в екстремальних умовах навіть така чутка підтримувала відвагу. Особливо — за відсутності будь-якої підтримки!

«Фідель» «лічно» передав листа через консульство! Хай тримаються! Скоро прийде підмога!

— Льоха, забери парня донизу, хай перев'яже Степана, — крикнув Федір міліціонеру в закопченій сірій формі.

Поранених у мерії було вже чоловік вісім. Трьом з них дісталось добряче, інші знову взяли в руки зброю. Ром допомагав переносити «важких», розривав на пов'язки смугасті «тєльняшки», відчуваючи, як руки його липнуть від крові. І тільки зараз він усвідомив, що й його — ось так, запросто — могли вбити. Від цього відкриття йому стало жарко, й Ром сів прямо в криваве ганчір'я.

Через цілу вічність передали наказ Доброва: економити патрони, стріляти одиночними — двійками. За порушення наказу — відповідальність несе кожен! На площу підтягнулися гранатометчики, броньовані машини били по вікнах вже з десятка «стволів», на верхніх поверхах розгорілось справжнє пекло. В будинку всі глухли від розривів. Айзек притягнув з собою автомат Атінгера — Алік ще з одним козачком готувався до вилазки. Кулі зрідка влітали в кватирки і дірявили брудні стіни.

— Потримаєш мій ствол, пацан, довіряю, — білі зуби в посмішці світились на замурзаному обличчі. — А то знахабніли зовсім, не дають у вікно глянути!

Хтось з козачків сидів біля стіни, звісивши голову на груди.

— Треба постояти біля вікна замість мене. Дивись, щоб ніхто не заліз.

Алік зручніше взяв «РПГ», козак з сумкою довгих гранат на спині замашно пірнув слід за ним.

— З Богом!

Ром обережно виглянув із вікна, і в цю ж саму секунду шум на вулиці став сильнішим. БТРи і танки рушили через площу. Від спалахів їхніх сальв ніч стала схожа на день. Стіни будівлі двигтіли, в кімнатах все частіше свистіли кулі. Не стало чим дихати від важкої пилюги. Потім у загальному гуркоті Ром почув, як вдарив гранатомет, потім — ще, й на вулиці зажевріли червоні заграви. За секунду з вікна гримнув вибух, і на нього хлюпнула гаряча хвиля. Він сів до прохолодної батареї й дивився на зоряне небо. Націливши дуло автомата в верхню частину рами. Так, на фоні зірок сюди ніхто не зможе залізти.

Про те, що він буде робити, коли хтось спробує сюди влізти, Ром поки не думав. Пальці на гладенькому прикладі стискали дерево, аж побіліли. Він щільніше притиснув до плеча дуло, щоб ложе не стукало об трубу батареї…

Розділ 5 Повернись, брате!

Лютий 1921 р.

За сорок днів рейду Махно вивів армію з дев'яти потужних оточень. На початку лютого Батько повернувся в Україну — й відразу ж потрапив в оточення біля Кам'янки. Він із втратами прорвався крізь заслін червоних, але комісари згубили в цьому бою цілу кавалерійську бригаду…

…У ніч на двадцяте лютого біля села Берестового на військо Батька знову напала більшовицька кіннота. Загони Махна розпорошилися в степах, — щоб за кілька днів знову зібратись. У селі Заливному нежданим ударом махновці розгромили дві кавалерійські бригади й полк червоних. В полон взяли до шести тисяч «красних», половина з яких записалась до лав непереможного Батька…

Махно був найрозумнішим і найдосвідченішим командиром з усіх, кого знав Рудь. За два місяці рейду він багато чому навчився. Махно майстерно користувався перевагами степу. В степах, начебто рівних і просторих, — скрізь тягнулись невидимі балки. З них й виникали безшумно махновські загони під чорними прапорами. Сіяли паніку в рядах червоних. Батько пробивався рейдами в глибокі тили, захоплював величезні обози, непомітно проходив через заслони.

У найважчих діях Махно йшов в атаку першим. Командири й бійці запекло змагалися між собою: хто піде поруч з Батьком! Може, в цьому й ховався секрет його сили. При тому, що за перші кілька років війни — не був поранений в боях ані разу! Махно мав всі прикмети традиційного запорізького кошового.

Батько дуже добре володів шаблею і карабіном, влучно стріляв з маузера, вмів влучити в ціль і з гармати. Й при всьому — власна пильність полководця. Кажуть, що в вісімнадцятому він майже місяць спав ночами на столі вдягнений, з револьвером і шаблею. Що не раз рятувало йому життя.

…Зашкарубли від крові, від недосипання, козаки, від рубки по червоних костях боліли руки. Щоки і вилиці обсипало чорними цятками від пороху сотень пострілів. Зривались шалено, розкривалися в лінію, в колону, мали потужних, швидких, навчених коней. Коням Максим завжди наділяв увагу — і коні для сотень у червоних відбирались найкращі! Тому й махновці виходили з оточень пругко, одним ударом, пробиваючи найкращі війська на вузькому фронті. Кулемети перед проривами оглядав сам Батько — й жорстоко карав за найменший гандж у зброї.

Ні одне подвійне, потрійне оточення «красних» не могло витримати удару потужних кавалерійських полків Батька. Удару згуртованого кулака сотень Рудинського. Заходили в фланг, обхідним маневром. Реагували механічно, робили звичну справу швидко, без страху, з відчуттям помсти. В проривах несказанно допомагали славнозвісні махновські тачанки.

Жалю не знали, полонених червоноармійців часто рубали на місці. Зі старої сотні з Максимом залишились найлютіші бійці: вірний побратим Тиміш Нечай, Софрон Рябенький, Степан Субота, Кость Покотило, Пилип Зомчара, Донець, десятеро кубанців — ще з полку Уварова. Всього зі старої сотні — чоловік тридцять звенигородців. Решта — близько трьох сотень бійців — були новонабрані, мінялись, гинули, ставали до зброї нові…

У затишку між боями до Рудя прибився чоловік з червоноарміців Нестеровича. Він був один з тих, що перейшли на бік Махно біля Заливного.

У сільську хату, де розмістився штаб сотні, Тиміш завів дивного чоловіка. Той був кульгавий, з великою бородою, в червоноармійських галіфе, кожусі, в рудій будьонівці з великою синьою зіркою на лобі.

— Тут, Максиме, ось яка справа… — зам'явся Тиміш. — Ось він каже, що прийшов від Семена.

Рудь відклав вбік шаблю, якій підправляв лезо.

— Тебе як звуть? — грізно спитав «будьонівця».

— Дмітрій. Мєня Семьон попросил. Брат мой у нєго в атрядє!

— Як же так — брат у Семена, а ти — у «красних»?

— Да так… Получілось. Брат узнал, что Махно в Камянке, попросіл вас найті. Сказал, что он провінілся перед Семьоном, но єслі я виполню просьбу, то єму нічого нє будєт. Вот я і тут…

— А як прізвище брата?

— Чєрєвічний.

— Не знаю такого.

— Он недавно в отрядє.

— Його звуть Сашко? — вмішався Покотило.

— Нєт, Антін.

— Був такий, — сказав хитрий Кость. — Ще брат у нього — Іван.

— А як же ти потрапив до «красних»?

— А мєня по дарогє — мобілізовалі. Вот я і подумал, что так будєт даже лєгчє. І прі пєрвой вазможності — сдался вашім…

— Що просив Семен?

— Он сказал, что іх окружают. Что очень нужна каждая сабля. Чтоби ви возвращалісь. Сказал Вам на словах передать: «Йди на поміч, брате!». Й — вот пєрєдал:

Дістав з кишені зпиляну кулю від «трьохлінєйки». Семена куля. З прикладу його карабіна дістали. Якраз навпроти серця.

— Давно ти зі Звенигородки?

— Вчера как нєдєля.

— Добре. Йди. Тимоше, нагодуйте Дмитра, й… відпустіть. Або… Хай краще йде з нами. До брата.

— …Як думаєш, не провокатор? — спитав Тиміш Рудя, як Дмитра вивели.

— Не знаю. Але чутки звідтіля йдуть недобрі. Недавно у Нестора були люди від Струка. Казали, добре, що Батько пішов з Холодного Яру. Там, кажуть, більшовики зовсім лютують… Тривожно мені… Мабуть, тре' повертатись…

Розділ 6 Роман Рудинський. Вилазка

— Алік, бери РПГ на «охоту». На улице Лєніна хіщниє звєрі, — підняв Атінгера несамовитий голос Степана Бриглова. — Ми їм, мать, зараз покажем, суки. Кошовой ідьот і Айзек — пацан молодой, шустрий!

— А можна я з вами? Мені… Треба, — неждано для самого себе сказав Ром. Бриглов здивовано глянув на нього й не сказав нічого. З того боку вулиці закашляв міномет, звідкись миттєво відскочив здоровенний шмат бетону й під стелею прошурхотіли осколки.

Про себе прочитав молитву.

… Козаки бились запекло. Вікна пристріляв снайпер, і Айзек, Бриглов та Атінгер майже одночасно випали з бокового балкончика, про який всі забули. Ром з кошовим вистрибнули за ними.

Під прикриттям кулеметів і двох танків волонтери знову спробували взяти мерію. Дірява, мов решето, половинка склопластикових дверей криво вчепилася на завісах. Вхід закидали барикадою меблів. Козачок вдарив крізь двері з «калашникова», темні фігури залягли на площі. Біля дверей тут же розірвалась міна, потім ще одна, і ще, після них на бетоні залишались плоскі воронки, що клубились ядучим димом, — схожі на сліди м'яча на м'якій весняній землі. Осколки від розривів зірвали двері і зашелестіли по холу.

За кілька хвилин БТРи поспіхом повернуться в провулки. Але цього разу двадцятихвилинний спочинок дасться захисникам дорогою ціною.

Бій був нерівний. Із невеличкого скверика Алік Атінгер спокійно всадив гранату в бік броньованої машини, що плювалась вогнем у стіни мерії, і швидко змінив позицію. Через секунду по кущах, із яких він розстріляв «броню», заляскали кулі снайперів. Збоку рявкнув гранатомет Бриглова і заряд прошив чотири колеса ще одного БТРа — так, наче це були повітряні кульки.

Баштові дула ще обмацували смертоносними цівками кущі парку, коли знов завив вогнем РПГ Атінгера. Кумулятивний струмінь легко пробив двосантиметрову броню й випалив середину третього БТРа разом з усим екіпажем. За хвилину міна збила з ніг Бриглова, який ледве встиг перезарядити зброю, а дві точні кулі снайперів зробили на вході акуратні дірки в тілі Аліка Атінгера. Третій гранатомет у вилазці не встиг подати і знаку — кошовому майже відразу прострелили бік з «калашникова», він лежав під деревом і не міг поворушитись від болю.

В цей час Айзек автоматом Атінгера прикривав лівий фланг, звідки волонтери так і не ризикнули наступати, а Ром з-за високого бетонного бордюра справа стежив за перехрестям. Коли вмовкли гранатомети Атінгера і Бриглова він, перехопивши РПК, повернув було назад до сквера, але в останню секунду побачив на вулиці неясні тіні. Ясно розгледів білу пов'язку на рукаві однієї, ліг назад за бордюр, поставив кулемет на сошки і став чекати. Точно знаючи, що в ріжку залишилось двадцять два патрони — все, що змогли виділити на вилазку в мерії.

Тіні знову виникли зовсім поруч. Пригнувшись, першим йшов той, з білою пов'язкою, і Ром чекав ще хвильку — аж поки не з'явились ще кілька. Як учили в розвідці — плавно, не шарпаючи курок, натиснув на спуск. РПК вдарив у плече. Різко запахло пороховим димом, гільзи задзвеніли на бетонній доріжці. Зелені нитки трасерів прошили навскоси тіні й зникли десь там, у глибині парку. Неначе й не було на їхньому шляху теплого людського тіла. Не чекаючи кінця «вистави», Ром звично взяв зброю за ремінь біля ложа — «на руку», й поповз до іншого краю бордюра. Волонтери втікли, забравши своїх — вбитих, поранених — цього не дано взнати ніколи. Кущі ліворуч прошерстив цілий рій куль, ззаду розірвався і розсипався іскрами заряд гранатомета, а в стіну мерії влупив ще один — шквальний вогонь тривав хвилин двадцять, і Ром поки не міг пробратись до скверу.

Тіні з флангу більш не з'являлись. БТРи відступили в провулки, сховались навіть ті, що стояли в «зеленці», крім двох останніх, підбитих з гранатометів, і третього, що догоряв на площі.

Роман знав, що сталося лихо. Атінгера він знайшов кроків за двадцять й навіть у напівтемряві зрозумів, що той мертвий. Рукав сорочки Ром вмочив у теплій і липкій калюжі, що натекла з-під тіла, але не відразу й помітив. Витер рукою піт, що заливав очі. З мерії зачастили короткі черги — козаки пробували прикрити відхід групи. Групи більше не було. Ром згадав білозубу посмішку Атінгера, його зухвалу постать, й брудний піт на обличчі змішався зі сльозами злості… Він схопив кулемет і дав кілька черг у бік волонтерів. Суки! Тут живе триста тисяч українців! Ви не візьмете цю землю!

Пірнув у кущі і поповз далі, волочачи кулемет, розмазуючи сльози рукою. Всередині ворушився холодний клубок, злегка нудило, й, незважаючи на духоту, дрібно стукали зуби. Ось саме так, мабуть, його пращур Максим Маламура пробирався ворожим містом, визволяючи бранців. Може, й тут, саме у цьому місті, може, й на цій древній вулиці — бо Самійло Кішка, здається, громив турецькі Акерман і Тігіну.

Кроків за десять Ром почув стогін. Кошовий був ще живий. Верхня частина гімнастьорки з правого боку блищала від крові. Пальцями Ром нащупав дві дірки в тканині — на плечі і вгорі грудини, кошовий сіпнувся від болю і застогнав голосніше.

— Тс-с, — прошепотів Роман, — тихо, батя, все добре.

Доброго було мало. Знов ожили снайпери, й тягнути пораненого через дві доріжки і клумбу до мерії — надто великий ризик. Залишалось одне: праворуч від перехрестя, яке він прикривав, до будинків навпроти. Після нових відчутних втрат волонтери не поспішали бігти на площу.

Піднімаючи кошового, Ром відчув, як липне від крові його сорочка. Атінгер якось сказав, що у деяких людей на війні нема страху, навіть коли у самого осколком вириває шмат м'яса. Хіба що більше думаєш про смерть. Таких людей Атінгер називав «псами війни», себе відносив до їх числа. І ось — лежить в калюжі теплої крові, мертвий, у міському парку. Ром вперше відчув, як в глибині свідомості ворушиться темна хвиля первісного жаху.

Ноги готові були бігти геть, далеко від цієї «зеленки», від крові і трупів. Стоячи на весь зріст, він став величезним, дула всіх кулеметів були націлені прямо на нього, темрява кудись відступила, і його, Рома, здавалось, бачили всі приціли. Зціпивши зуби, він старався не думати про страхи і всю увагу зосередив на кошовому.

Від болю той злегка прийшов до тями і зміг прокульгати через кущі найнебезпечніші кілька метрів, потім вони з розгону гримнули на траву парку, ламаючи тріскучі гілки. З того боку заблискали сухі спалахи пострілів, але, на щастя, звук їм почувся правіше. Думати про смерть не було часу.

— Давай, батя, ще внуків нянчити встигнеш! Давай! — примовляв Роман, волочачи на собі важезного Івана. Ще через кидок боліли всі м'язи, неначе після трьох раундів з Мартіном Боффое. Більш за все Роман остерігався відкритої, хоча й темної вулички. Але ж потрібно поспішати, поки є передишка ціною життя Атінгера. Й, може, — Айзека.

У мерії також повинні це розуміти.

Вуличку Ром перейшов, майже волочачи на собі обм'якле тіло. Наприкінці спіткнувся об бордюр і впав, боляче обдер коліна й ледь не вивихнув руку. Сил не залишилось. Ром тягнув кошового за комір, робив це довго, болісно, і уперто. Біля першого ж під'їзду залишив пораненого, прокульгав по сходах й почав барабанити в перші двері…

Айзека не було ніде. За Степаном Бригловим Ром повернувся, коли знов почали стріляти. Чесно кажучи, за морокою з кошовим про Степана Ром забув геть. І лише в квартирі у немолодої переляканої жінки, випивши теплої води з бутля, він зрозумів, що Бриглов також лежить десь там в парку — поранений чи убитий. Повертатись під кулі дуже не хотілось. Жінку не прохав — наказав перев'язати кошового. Квартира виходила вікнами в двір. Незважаючи на духоту, вікна позачиняли — немов скло могло захистити від осколків. Та канонада біля мерії відчувалась тут добре — двигтіла підлога і бряжчали шибки на кухні. Помітивши жах в очах хазяйки, Ром вперше себе оглянув: одежа розірвана і залита кров'ю. «Не моя», — швидко підказав інстинкт самозахисту. — Івана! Й Аліка — згадав гарячу калюжу під ліктем у поритому кулями парку.

Хазяйку ще раз — вже попрохав: «Врятуй козачка!», — але на порозі не стримався: «Повернусь — перевірю!»

… Степана він знайшов у кущах парку — порубані осколками гілки, з корінням збиті дерева. Міна розірвалась зовсім поруч, і Бриглов залишився живий лише дивом. Він майже нічо’ не тямив, не міг розмовляти, з багатьох дрібних ран сочилась сукровиця. Тонкі цівки пробивались крізь пил і бруд біля рота. Йти Бриглов, хоч з горем пополам, та все ж міг — й цього разу Рому довелось трохи легше. Хоча й Степана майже ніс на собі, як дитину. Вже знайомий шлях до «п'ятиетажок» цього разу зайняв менше часу — зате під випадковим обстрілом з того боку, коли з десяток куль із вищанням, мов злі шершні, співали близько.

Декілька разів кулі били в асфальт совсім поруч…

Розділ 7 Остання битва Семена

5 березня 1921 р.

— …Кращих вбивають, курви! Нічого, ще є Цвітковський, Тиміш, Лаврін Завгородній…

З очей у Максима котилися злі сльози.

— Як ви могли залишити отамана?!

— Та він… сам наказав!

— Він був поранений! У нього могла бути гарячка! Ви могли не виконати наказу! Повинні були врятувати його, або… вмерти!

Рука Рудя потягнулась до шаблі. Карась злякано відступив.

— Відходили ми, мело дуже. Як під Іваньками пробились, то з нас половини не стало. А вже під Новоселицею, коли вийшли з хутора, — напали червоні. Будьонівці й міліція, з самооборони. Семену з гвинта вибили праве коліно, півноги вивернуло. Ще й коня вбили… То він за хвилину опритомнів і каже: «Їдьте, гайдабури, я вас прикрию, мені все’дно не жити!»

— Чому, чому мене не було поруч? — застогнав Максим від пекучої втрати. — Може, правий був Семен, коли не пускав до Батька?!

— …Лежачи, з-за коня він десяток «красних» поклав. Коли закінчилися патрони, Семен дістав шаблю й пішов на них. Комбєди так боялись підійти близько, що розстріляли його з гвинтів з півста сажен. Потім прив’язали тіло до коней і так тягли за собою. Кидали в нього кізяками й раділи, мов недоумки. «Дєті рабочіх», — сказав Тримайло.

— … Мені вчора сон наснився, — раптом глухо повів Рудь. — Наче лежу в снігу, й приходить Семен «Йди, — каже, хлопче, я побуду за тебе» «Та ні», — мовлю, — а навколо будьонівці пролітають, мов тіні, і нас не бачать. «Максиме, йди, — каже Семен. — Тільки залиш мені кулемета».

Я наче й не хтів — комісари все’ дно нас не чують. «Не піду», — кажу. А навколо сніги білі-білі іскряться, сліплять, сонце аж співає, гарно навкруг, любо. Але так стало важко на серці, так тужно. «Семене, — кричу, — ти де, Семене?» А його нема. Ніде нема… Не встиг… На один день не встиг…

Рудь відчув, що з Семеном щось сталось. Бо був йому майже як брат. Більше, як брат — побратим. Й думав, як помирав кошовий. Знав, як… Бо так само все було б з ним…

… Холодне поле, заметіль, хурделиця. На тіло наплива важка слабкість. Світ темніє в очах, й за мить бере розпач: сам, в холодних снігах, на один з ворогами… Невже кінець? Невже все востаннє? Може, хлопці з підмогою повернуться? Може, Рудь з військом наспіє?

Під коліном розпливалась червоним кров, гаряче парував від крові сніг, танув аж до чорної масної землі. Хтось із хлопців зав’язав ногу паском, трохи збив кровотечу.

Та слабкість минала, брала гору бойова злість. Ах ви ж вилупки! Бандюки, чужинці. З-за вбитого коня, між шиєю і ногами взяв приціл карабіна. Добре видно упирів, хороший огляд! Потріскані губи прошептали вперто:

— Наші жертви…, — м’який шварк затвору. Постріл: Да-дах!.. Не впали марно… Шварк. Да-дах! — Вершник з червоними ромбами на грудях зсунувся коню на шию. Шварк. Да-дах!

— Вилетіла й зашкварчала в снігу гаряча гільза. Два недоумки бігли один за одним, так і впали обидва — скошені одним стрілом. — …Бо на нашій крові… Да-дах! — голова міліціонера розлетілась вдрузки червоним шматтям —… Виростуть ті, хто… Да-дах! — Є! —…Хто докінчить нашу справу! Да-дах!!

— З коня звалився хтось з комісарів. — Так сказав Гонта… Да-дах! — І Богун!.. Да-дах! — І Сагайдачний! Да-дах! — Є!! — І Коновалець!

Червона мла закривала очі. Погано бачив приціл, холонули руки, смертельним холодом застилало серце.

Клац! Останній патрон. А хай тобі чорт! Запасні обойми придавило конем у тороках. Є ще наган, там теж набій — останній.

Кулі вдарили поруч, Семен пригнув голову. Комісари йшли зовсім близько.

Все! В шаленому пориві Семен дістав свою криву дідівську шаблю й, страшно посміхаючись, піднявся на ліву ногу. Спирався на не потрібний вже карабін, як костур. Підняв гостру шаблю над головою, і вона зблиснула хижо в скупому промінні. У когось з червоних здали нерви, й вони почали безладно стріляти. Здригнувся всім тілом: кулі з тріском рвали зболілі м’язи. Поривчасто здійняв руки до свинцевого неба. Там, вгорі, крізь сірі лютневі хмари вперше проглянуло весняне сонце.

— Во-о-о-о-ля!!! — пролунав над лісом останній смертний зойк Людини.

Семен впав навзнаки мертвий. Його сині очі дивилися в сумне небо, на ще теплих віях танули легкі сніжинки. Сонце востаннє зблиснуло в сині очей й згасло, сніг пішов сильніше, немов хтів швидше сховати від чужих рідне обличчя.

…Над лісом згасала блакитна смужка. Свинцеве небо плакало з жалю: від крові й горя до своїх нещасних дітей, яким не залишилось на землі місця. Блакитна смужка на сірому небі з’явилась дивовижно, потім так само швидко танула, зникла, пішла назавжди — й забрала з собою душу Семена…

Небо плакало цієї зими востаннє…

Лицарської смерті не оцінили. Були нездатні. Зі страху дострелили ще раз вже мертвого. Зразу ж почали здирати добрі ялові чоботи, нову портупею. Шаблю з навіки зціплених рук не могли забрати — поки хтось не надрубав пальці.

— Что он там крічал? — дерся крізь хуртовину малий чорнявий песь в рудій будьонівці.

— Валю какую-то звал.

— Ану дай єму па мордє, чьоб нє крічал.

— Так он ужо мьортвий.

— А ти всьо равно дай!

— І я!..

…Убитого отамана комісари привезли спочатку до містечка Кальниболото. Замерзлий на камінь, Семен посміхався зневажливою, важкою посмішкою. Червоноармійців мороз дер по шкірі, коли вони на нього дивилися — тож гуртувалися купками, кпили й насміхались, поставили тіло до стіни, кидали в нього кізяками і каміннями, щоб загасити ту страшну посмішку. Вели себе як школярі молодших класів перед лицем одного-єдиного розбишаки. Тут же у дворі чекали похорону чотирнадцять трун «красних» кавалеристів і міліціонерів — свідоцтво останнього бою загону Семена Гризла. Проводжали краснопузих в останню путь — а він стояв собі й усміхався…

Потім міліціонери поклали тіло на підводу й повезли до Звенигородки. Мороз вечорами стояв ще тріскучий. Семена кинули посеред вулиці, потягали за ноги й поставили варту з червоноармійців.

Кровожерність більшовиків уразила й найлихіших.

— Як це так, не по-православному?

— Хіба ж можна померлого — посеред вулиці?

— Так навіть татари не робили…

По доріжці йшов собі чоловік, випив, мабуть, горілки, бо йшов та заточувався. Й мугикав під ніс сороміцьку пісеньку. Пройшов, подивився на задубіле тіло, підкурив у міліції й пішов далі. Вартові змерзли, ні на що не реагували — стояти їм треба до ранку.

Максим відійшов за ріг, опустив комір старенького пальтечка.

— Псячі ноги, матері вашій хиря… Стоять і зі злості, що в ніч стояти, копають тіло ногами.

На очі навертались сльози.

— Ну, нічого, ще вам сьо’дні ткнеться…

Ввечері, коли мороз дійшов до півсили, до вартових пришкутильгала бабця:

— О шо то ви, хлопці, мерзнете. Ось попийте узвару з яблучок. Гаряченького!

Красноармійці з радістю взялись за узвар. Видудлили по жбану.

— От бачиш, Хведю, — а ти кажеш, що нас не люблять. Бабця то добра. А то до ранку здохнем це сторожити.

— Та нє «Хвєдю», а Фьодор! Мнє єнта бабка по-боку. Дура старая. Лучше би водкі принесла!

Та «водка» їм не знадобилась. За годину, вже як зовсім стемніло, «Хведь» раптом відчув, як його «прориває дно».

— Ой мамочкі, — загундосив «Хведь», покинув гвинтівку й бігом побіг у клумбу.

— Ей, ти куди? — тільки й встиг спитати напарник, як сам схопився за живота й чкурнув слідом. Та тільки-но примостився поряд з «таваріщем», як раптом з подивом побачив, що «Хведь» солодко спить у клумбі, знявши штани й пускаючи великі вітри. Льон і крушина, та сон-трава відьми-«бабці» діяли за часом й по-черзі.

Хтів щось сказати, як раптом чорне небо здійнялося стіною й стукнуло його по лобі…

…Максим спав до обіду. Прокинувся бадьорий, але на душі зі смутком, одягнувся й вийшов до міста. У Лісовенка знайшов заспаного Тимоша.

— Ну, що люди брешуть? — спитав замість «здрастуй».

— Та, кажуть, що отамана у більшовиків вкрали.

— Та невже? От ловкенькі хлопці! Хто б то же міг бути?

Вони змовницьки переглянулись.

— А ще що?

— Та, кажуть, що вартові напились й на клумбі поснули.

— А ще?

— Та кажуть, що на клумбі ті два дристуни одне одного в попи грали.

— Й що?

— Та відморозили собі дупи. А під ранок їх і зовсім не стало — зникли! Кажуть, відьмаки з цвинтаря встали й забрали з собою. За те, що над християнським тілом глумились. Совєти їх до сих пір шукають.

— Ну чудасія…

…Максим, Тиміш, Шкільний та Софрон усю ніч довбали могилу. Дядько носив гарячу воду від сторожа, бо мерзла земля не здавалась. Поховали Семена на старому цвинтарі, поруч із пам’ятником сім’ї Вишневецьких — щоб запам’ятати де саме. Поклали Семену в могилу шаблю, «наган» й карабін-«маузер» — точно як скіфському воєводі, як отаману в поході. Червону китайку на обличчя, між покалічені пальці вклали шість мідних набоїв. По-козацьки… В болісній мовчанці кинули по грудці землі…

Про місце поховання Першого кошового не сказали нікому.

Як все минеться — поставим пам’ятника герою!..

…Мати завжди Рому казала:

— Бачиш, Романе, маки у полі? То козацька кров червоніє! На цьому місці колись — впали козаки…

Біля Новоселиці, де полягли повстанці Семена, яріли червоні маки.

А в полі, де востаннє впав кошовий, червоніла калина…

Розділ 8 Роман Рудинський. Бендери

…Коли перші ополченці прорвалися й принесли з собою патрони, Ром вирішив, що настав час згадати про Владку. Десятки трупів на вулицях, вибух снаряда мало не під ногами, легка контузія — ввели Рома в стан якоїсь прострації. Ще вчора він не міг собі такого й уявити. І де — в благополучному південному місті, земному раю, серед рясних садів і виноградників: «Moldova mia, Republika Floare!» (Неточно: «Моя Молдова, республіка серед квітів!»). Все це просто не вкладалося в голові. «Я повинен її знайти, — думав Ром. — Мій прапрапрадід десятки разів бував у таких валках. Я не буду себе поважати, якщо не знайду!..» Він метнувся в куток й розкидав сумки, звалені під столами. В одній з них, з нашитою матовою бляхою, впізнав сумку Михая. Михай упав ще за мостом, мабуть, хтось з козаків встиг схопити його «калаш» і патрони. Певними руками Роман дістав сумку з купи речей і під жорстким брезентом нащупав знайомі гладенькі форми.

Виваливши на стіл вміст сумки, він знову тримав в руках вороновану сталь «ТТ-геша», який своїми формами нагадував голову смертельно небезпечного пса. Чорний метал м'яко відбивав скупе місячне світло. Серед дріб'язку на столі масляною чорнотою виділялись обойми з патронами. Автомат Ром залишив захисникам мерії.

З будинку він виліз із того ж вікна, що й минулого разу з Атінгером. «Ти куди?» — спитав його здивований козачок, та Ром тільки махнув рукою. Сплигнув на м'яку землю парку і тут же зіщулився, чекаючи страшного удару. Але страшного не сталося. З того боку стріляли, та вогонь БТР-ів вже стримували козаки зі сторони церкви. Ром пішов тим самим шляхом, яким ніс на собі Івана і кошового. Перебігши провулком, він пірнув у двори, пройшов біля знайомого вже під'їзду й майже біг, тримаючись якомога правіше, назад, до будинку, який вже бачив минулої ночі.

Міст ще був у руках волонтерів, але через річку вище і нижче від мосту вплав переправлялись нові загони козаків і УНСО. Подекуди вони натикались на добре організовану оборону схилів, гинули і відступали, але більшості вдалося прорватись, і вони вступали в вуличні бої з волонтерами. Тому натрапляючи в передсвітанковій імлі на групи людей, Ром старався причаїтись за деревом чи де-небудь у підворіттях — не знаючи напевне, хто це. До «дев'ятиетажки» він дістався десь за годину. По дорозі в напівтемряві його кілька разів окликали ополченці, а потім, мабуть, й волонтери, та універсальним паролем і для тих і для інших став крик: «До мерії!», який він винайшов інстинктивно. Озброєні люди зупинялись, тримали раду — й тоді таки бігли далі.

До знайомого під'їзду він біг, ледь не зірвавши двері, і майже відразу нагорі вдарив постріл. Куля з дзвоном вцілила в батарею, відщепила штукатурку на стінах. Ром кинувся на підлогу, потім рачки швидко виповз із під'їзду. Пригнувшись, відбіг на площадку й помчав до будинку навпроти. Діючи майже інтуїтивно, він піднявся на третій поверх, рвонув на себе ручку однієї квартири, потім іншої. Зачинено. Бігом піднявся на четвертий й з розгону вибив слабенькі совєцькі двері прямо по коридору.

Це була двокімнатна, покинута хазяями оселя. Ром за інерцією пролетів до кухні, потім майже бігом вернувся до коридору і опинився в колишній спальні.

У кімнаті ясніло від пожеж біля мосту. На підлозі за шафою сиділа напіводягнена молода жінка, з розірваних джинсів виглядали круглі коліна.

— Вибачте, — ніяково пробурмотів Ром. Сховав «ТТ» і пройшов до вікна повз жінку. Звідси виднівся будинок Владки, крізь вузькі віконця видно якусь метушню на сходах, між другим і третім поверхами горіло світло. Потім світло на площадці згасло — мабуть, там розбили лампу. Ром мовчки присів на стілець біля штори. На вулиці поволі світало. Дівчина біля стіни заворушилась і Ром в напівтемряві зловив на собі її погляд. Вона взяла зі стільця сорочку кольору хакі й накинула на голі плечі.

— Ви кто? — пошепки спитала Рома.

— Я — ніхто, — чомусь також пошепки відповів той. І відчув, що вона в сутінках бачить руків'я «ТТ», недбало засунутого за пояс. — Я свій.

— Мнє т-тєбя нє нужно бояться? — спитала вона ледь голосніше, і Ром звернув увагу на помітний акцент у її мові.

— Ні.

Внизу, далі вулицею, гримнув вибух.

З даху одного з будинків вдарили гранатомети. Вогненні хвости прошерстили небо й зникли за рогом. Десь там знову вибухнуло — ще й ще. Небо світлішало — наставав ранок. Із під'їзду будинку навпроти вислизнули якісь люди і побігли в глибину двору. Їх було семеро. Ром піднявся з-за штори й спостерігав за будинком. Потім відсунув стілець і пішов на вихід.

— Нє іді, — почув раптом з-за шафи. Від несподіванки зупинився. В її гарних очах світилось благання. Дівчина боялась.

— Тебе як звуть? — спитав, не знаючи, що сказати.

— Крістіна.

— Не пісяй в компот, Крістіна!

Вона непевно всміхнулась, і Ром зрозумів, що тепер й сам не боїться. Хизувався перед вродливою жінкою? Грав героя? «Коли ти сам не сміливий — вдавай з себе сміливця! Й тоді всі будуть думати що ти сміливий!» Добре сказали! Хто це? Хтось із древніх.

— Бувай. Я прийду за тобою. Тільки загляну в одне місце. — Пірнув в темряву коридору, не без зусиль відтягнув перекошені вхідні двері і побіг сходами донизу, переступаючи через східці. В темряві це було зробити непросто. Остання сходинка виявилась неждано низько, й Ром майже випав на вулицю, потім пробіг під стіною, завернув за вугол і — опинився в обіймах козака в фуражці і портупеї. Під прикриттям будинку ховались ще кількоро людей з автоматами.

— Стоять! Ти кто? — почав вже з традиційного для сьогоднішнього ранку питання.

— Я з мерії, від Доброва. Ледве прорвались.

— А тут чому?

— Подружка у мене…

— Документи?

— Ось, студентський. З Одеси.

— Хто там? — спитав хтось позаду.

— Та, наче, свій, — кинув козак невидимому. — Пацан. — І, вже звертаючись до Рома: — У двір не виходь — в тому домі волонтери, зразу підстрелять. Слухай, тут якась сука з даху лупить. Снайпер. Баба-литовка, «білі колготки» — чув про таких?

— Ну.

— Тут вже чоловік шість замочила. Давай, поможеш нам. Сірий, залишайся — стережи вихід.

Вже на сходах старший оглянувся і якось недобре развеселився:

— Знайдемо — «ластівкою» з даху запустим суку!

Вони бігом піднялись на верхній поверх, невисокий кремезень, граючись, вибив двері на дах, з ним на горище полізли ще двоє. Решта козачків розсипались квартирами на восьмому й дев’ятому поверхах. Обшук провели швидко.

— Чисто. Майже всі квартири порожні. Двері вибиті.

— Давай нижче.

Сьомий і шостий поверхи. Огляд зайняв трохи більше часу — перевіряли документи жінок, що залишилися в квартирах. Деякі не відчиняли, і козаки грюкали в двері прикладами, лаючись і погрожуючи зірвати гранатою. П'ятий і четвертий поверхи. Ром пішов на четвертий і, ще не збагнувши до кінця двозначність становища, зайшов у знайому вже квартиру — прямо по коридору. Крістіна сиділа в кутку, обхопивши коліна руками. Роман мовчки зупинився перед нею, дівчина просто дивилась на нього, і в світанковій сірості Ром прочитав у тому погляді лише велику байдужість і втому. А в пам'яті стали слова козака про «ластівку». В коридорі загриміли кроки, і з сусідньої кімнати спитали:

— Ну, що там?

— Все нормально, — відповів Ром, все ще не зводячи очей з Крістіни.

— Там, на даху знайшли гвинтівку з оптикою. А діваха сама, видно, щезла.

Дівчина поклала голову на руки. Ром дивився на неї і нічого не хотів знати.

— Ходімо, треба продивитись поверхи нижче.

Ром повернувся і майже зіткнувся з козачком у дверях. Той підозріливо заглянув через його плече в кімнату, проте дівчину не побачив.

— Тут все розграбували. Мабуть, волонтери.

— Зверху також, собаки.

Решту квартир додивлялися вже поспіхом, бо обставини в районі змінилися. В квартал прорвались БТРи, й за ними крізь провулки просочувалась піхота. Група козаків, з якими Ром обшукав «висотку», пішла пробиватися до проспекту. Він залишився, й ще раз спробував зайти в будинок навпроти.

Цього разу йому майже вдалося. На сходах не побачив нікого. На стук у двері квартири зсередини не почулось ні звуку. Сусідські оселі були або розтрощені вщент, або ж з-за міцних, як у Владки, оббитих залізом дверей ніхто не відповідав. Він кликав її по імені — крикнув кілька разів, так що за сірим вікном злякано затріпав крилами голуб.

Поверхом нижче на грюкіт у двері хвилин за п'ять відізвалась якась бабуся.

— Я старая і больная женщина, оставьте мєня в покое! Все уєхалі, нє стучіте так в двер, у міня тут всьо сипєтся!

— У вас, часом, Владки немає? — спитав через двері Ром.

— Какой ватки, нічєго у мєня нєт!

— Влади, дівчини з верхнього поверху?

— Я нічего нє знаю, оставьтє мєня в покоє!

У відчаї Ром зійшов з площадки і сів на запилені сходи. Тепер він не знав що й робити. За хвилину вирішив, що треба їхати в дім Владкиної тітки. Та поки що в тому районі, схоже, біснувалися волонтери. Звістка про те, що виїхали сусіди, трохи заспокоїла Рома. Влада теж могла поїхати з міста. І все ж він вирішив перевірити остаточно. Раз вже опинився в цьому чортовому пеклі.

На вулиці розвиднялося. В провулку він уперше побачив волонтерів при світлі: зовсім близько, чоловік десять. У деяких на голові або рукавах ясніли брудно-білі пов'язки. Група обережно йшла під стіною у напрямку від Романа. Ром дістав з-за пояса пістолет і швидко звернув до першого-ліпшого під'їзду — того самого, в якому бачив Крістіну. Коли до дверей залишилось зо два метри, згори зблиснув потужний спалах, слід за ним із завиванням промчав вогненний струмінь — й між волонтерами розірвався заряд гранатомета. Блиснуло сліпуче полум'я, хвилею здригнулася земля під ногами. Він ще встиг побачити, як людей у білих пов'язках розкидало, неначе скіпки, відчув, як гаряча хвиля кинула його на решітку. Згарячу піднявся на якийсь поверх, майже не відчуваючи болю. Вже на другому чи третьому прольоті праворуч якось враз потепліло, на руці Ром побачив кров, але продовжував йти, шукаючи квартиру з світло-коричневими дверима.

Рану вперше відчув, коли потроху відсунув двері. Ввійшов до квартири і тільки прокрокував через коридор до кімнати, коли відчув, що світ пливе перед очима.

Він так же бадьоро прошкутильгав до шафи. Крістіна сиділа на ліжку в своїй зеленій сорочці й, побачивши Влада, скочила, не впізнавши.

— Тепер ти! — сказав їй Ром і сповз по стінці біля самого ліжка. Вирішивши, мабуть, що вона його зрозуміла. Хотів сказати, що прийшла її черга. Врятовувати життя.

Від болю Роман відходив довго. Вона то відступала, то захоплювала його знову. Потім Крістіна витягла з шафи зелений ранець й дала йому випити з фляги гіркого настою. Від чого він зовсім перестав чути біль. Відчував на обличчі лише ніжні прохолодні долоні і на її прохання ковтав вогняний напій знову.

— Нє бойся, родной, все хорошо. Ет-то пустяк, до свадби заживьот, — чув лагідний голос Ром крізь тихий передзвін у знетямленій голові — й не міг зрозуміти, що з ним. Потім спав довго і солодко. Просинався і бачив на вулиці білий день. Потім засинав, просинався знову спокійний і легкий, з приглушеною свідомістю. На вулиці знов була ніч.

— Що зі мною? — спитав у темряву. Побачив біля вікна гнучку сильну постать, хотів вмоститися на ліжку зручніше і застогнав від болю.

— Тіше… Возьмі випєй єщо, ет-то поможет.

Роман обережно помацав свій бік і в присмерку виявив широкі смуги пластирю з аптечки і вправну, професійно накладену пов'язку.

— У тєбя там нічего серьйозного. Осколкі прошлі всколь по ребрам… Я т-тєбє давала тібетский настой, оттого і спал. Долго. Зато тепер у т-тєбя будєт сіла.

У сутінках дуже нагадувала Владку. Місячне сяйво заплуталося в лляному волоссі, великі і трохи азійські, розкосі очі віддзеркалювали таємничою глибиною.

Ром взяв в руки флягу і знов відчув гіркий, ароматний смак бальзаму. Випив ще, в голові зашуміло. Біль відступила. Він відчув, як дівчина сідає поруч на широкому ложі.

— Лєжи спокойно, тєбє нєлзя дєлать рєзкіх двіженій, — зашепотіла вона. Ароматом трав пахло її волосся. — Ет-то снімєт боль і усталость.

Ром знову ковтнув ароматного напою й за хвилину відчув себе захмелілим. Простягнув пласку фляжку Крістіні. Вона взяла й мовчки дивилась на нього. Напівлежала на краю ліжка зовсім поруч, у неї були теплі руки, гаряче і сильне тіло.

— Спі. Ти спас мнє жізнь… — м'яко сказала хлопцю.

Роман зробив ще кілька терпких ковтків і йому здалося, що в темряві його гладила Владка.

— Я люблю тебе, — сказав він і втонув у гарячому мареві.

Розділ 9 Амністія

Липень 1921 року

В березні Котовський знов переслідував Батька — й Махно знов прорвався з оточень. Отаман Пилип Хмара повів свої загони на Черкаси й був розбитий біля Золотоніського мосту. З півночі прийшла звістка про повстання Кронштадта. Лозунг був той самий, що й у Нестора: «Совєти без комісарів!». Деякі з повсталих матросів вижили, й повезли Україною страшні свідоцтва: про десятки тисяч курсантів, кинутих на смерть на дві тисячі кулеметів й корабельні гармати — й то була справжня м’ясорубка. Про звірячі розстріли Дибенка.

Після безуспішного переслідування Махна Котовський знов повертає на Чигирин, Умань, Звенигородку — й люто мститься селянам за страх, який він пережив від проривів Батька. Козаки Цвітковського й Рудя, Сороки, Лиха все частіше вступають у бої з котовцями. Гришка тепер командував в Умані Другим кавалерійським корпусом. В травні його перекинули на Тамбовщину для придушення повстання Антонова. Котовці топили в крові тамбовські «дєрєвні» по-звірячому: розстрілювали села з гармат, травили селян бойовими газами.

Повстання Холодного Яру й Антонова не пройшли марно. Вони примусили Лєніна відійти від кровожерної політики «воєнного комунізму». Хоча Лєнін й тут вдався до хитрощів. Після кривавих повстань Чигиринщини Совнарком розуміє, що подальше введення «продразвьорстки» підніме до повстань всю імперію. Тому навесні більшовики почали заводити нову економічну політику. НЕП. Продразвьорстку замінили продовольчим налогом. Селян сповістили: беріть землю, сійте скільки хочете — а нам заплатите десятину. Селянам навіть дозволили брати землю в оренду. Протягом двох років імперія відновила довоєнне виробництво хліба.

Найкращі й найпрацьовитіші — вже брались на олівець як кандидати на «розкуркулювання». Підла політика комісарів вкотре готувала селянам пекло…

З’їзд у Холодному Яру відбувся бурхливо. Постанова Якіра-Троцького про амністію, введення НЕПу пробуджували надію. Багатьох, хто стомився роками жити, як вовки в лісі, мерзнути в зимові стужі, спати в снігу, підпливати водою в осінніх сирих землянках. «Звання козацьке, а життя — собацьке», «Дожилися козаки — нема ні хліба, ні табаки», — жалілись слабкіші з гайдамаків. Омана спокою в теплі й затишку затьмарювала й найстійкіших.

Повстанці розділилися. Саме цього й домагались найперше лукаві наркоми…

Цвітковський прибув на нараду з Ніковського лісу під Уманем, де об’єднався з загонами Мартиновськош.

— Знаєте, що я бачив у Києві у вісімнадцятому? — спитав Рудь отаманів, Цвітковського: — Бійню губернського ЧК на Садовій. Там був гараж з цементованою підлогою — по щиколотку в крові. Та не тільки крові. То була кров, змішана з людським мозком, кістками черепів, волоссям — шматками всього, що розліталось від куль маузера. Там були стіни з тисячами дірок від куль, заліплені мозком і шматками шкіри з голови людей. З підвалу йшов стік, півметра шириною, півметра глибиною, десять сажнів у довжину — він був заповнений кров’ю. А поруч, в саду, ледь прикидані землею сто тридцять трупів нещодавно розстріляних. А всього їх там були тисячі…

— Та що ти нам тут розказуєш… страшилки. Тут вопрос серйозний! — вмішався Цвітковський. — У Києві вже арештували Національну козачу раду. Всіх! Я ледве не потрапив більшовикам у лапи! Нема кому воювати! А ще Лєнін НЕП вводить — селяни від нас відвертаються!.. Амністія дасть всім нам можливість…

— Я чув, в Одесі, — встряв у розмову Денис Гупало, — з московського ЧеКа виписали негра Джонстона, який за п’ять хвилин здирає з живої людини шкіру. Хлопці казали, які ледь утікли звідти. Чекісти ставили жертвам клізми з битого скла, заливали гарячим сургучем шию, щоки. Вони цілий місяць розстрілювали в «чрєзвичайках» по триста чоловік за ніч.

— Це правда, — сказав Рудь. — Я його бачив. Негра. Григор’єв казав — був у тих підвалах. В катівні чекісти підвісили опудала, набиті соломою, — з людських шкір. Залякували живих.

Цвітковський роздратовано махнув рукою:

— Не те кажете, браття. В добрі часи я мав під рукою двадцять тисяч козаків! Ходив у тяжкий Зимовий похід. Брав Звенигородку, нищив усе, що бачив з боку совєтів. Хрещеного батька мого, медвинського священника, зарубали будьонівці. Все те я знаю!

— Не все. В першу ж ніч після евакуації в Симферополі Блюмкін розстріляв близько двох тисяч людей. Ловили всіх, у кого не було мозолів, хто був одягнений в костюм із галстуком, у кого не було документів, хто просто мав інтелігентний вигляд… Потім розстрілювали щоночі. Цілі вулиці біля місць розстрілів виселялись, тікали до родичів — бо недобиті й поранені щоночі виповзали з ям, повзли до домівок, стогнали й просили рятунку. А за поміч убогим більшовики розстрілювали на місці… Всього, кажуть, у Криму за рік вбили тридцять тисяч людей…

— Правда, отамане. Як їм вірити? Краще вже по одному пробиратися за кордон, — підтримав Рудя Микола Василенко.

Максим тихо продовжив:

— … А на вулиці Єлисаветинській в Києві я бачив ще одну чекістську бійню. Там було те саме — кров і страхіття. Але там була ще бетонна балка, яку кидали і розчавлювали голови кільком людям відразу. Була колода, на яку клалась голова жертви і розбивалась ломом. А під колодою — яма глибиною в два метри, повна людського мозку. Куди після удару ломом мозок з відбитого черепа зразу ж падав.

— Тьху, та що ти, Рудь, таке мерзенне кажеш, — сплюнув від відрази Косинський.

— …В шафах чекістських, — ще підвищив тон Максим, — знайшли цілі стоси флаконів з-під кокаїну. Бо людина не може творити такі речі з собі подібними в здоровому глузді.

— Що було, те пройшло. Тепер нові часи. Може, не хочуть більш воювати. На амністію вже пішли Пугач, Бойко, Замогильний й з ними триста бійців. Комісари всіх відпустили, — сказав Цвітковський.

— Тоді, після взяття Києва Муравйовим, у парках знайшли вбитими три тисячі киян. Вбитими по-звірячому. Тих самих — інтелігентних, у шляпах і галстуках, яких хапали на вулицях. І багато тих, хто просто розмовляв українською мовою… Ви вірите, що ці звірі вас облишать?

В очах холодноярців запеклася ненависть. Вони вже довгих п’ять років вели боротьбу з підлим, сильним й нелюдяним ворогом — й знали все і самі. Просто… Дуже хотілося вірити, що в житті ще буде хоч крихта щастя…

— Чуєте мене: «Революційний терор» — не є тимчасовий! То є політика Бухаріна, Лєніна, Якіра, Троцького. Страх на крові — от чого вони хочуть. Щоб ніхто більше і голови не підняв! Вони не зупиняться й будуть чинити таке й надалі! ЧеКа, міліція, тюрми. І хто зна — може, ще й в гірших реалях!

У хижі знов запала зловісна мовчанка. Отамани думали тяжку думу.

— …Для того, щоб розстріляти мільйон людей, треба мати хоча б сто тисяч катів, — продовжив Максим Рудинський. — Як бачимо, кати є. Це селекція нелюдя Дзержинського. Їх відбирали, вчили, і їх дуже багато. Відбирали жлобів, найбільш фанатичних, бездушних. Садистів. Неспроможних сприйняти страждання іншої людини — бо ніхто з нормальних людей не працюватиме катом.

— Я большевицькій амністії не повірю ніколи! — сказав отаман Гонта.

— Тепер вони скрізь, браття. У виконкомах, повітових і губернських ЧеКа. Сестри з Червоного Хреста там, на Єлисаветинській, казали, що чекісти Угаров, Асмолов, Нікіфоров, Абнавер та Гусиг, Авдохін, Терехов — то люди вже ненормальні. Садисти, кокаїністи — люди, зі зсунутою психікою. То є нелюди, в простому розумінні цього слова… Там, кажуть, бачили і Звенигородського Лазаря… Надіятись на їхнє милосердя нерозумно!

Вибач, отамане. Я й мої люди не йдемо на амністію. Я бережу шаблю, — високо підняв Рудь свою домаху на перев’язі. Вогнем зблиснула в світлі срібна насічка. — Це шабля на Лазаря! Кулею не вбити перевертня!

Піднялися Герасим Орел-Нестеренко, Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Микола Василенко, Карась, Заболотний, Мефодій Залізняк, Трохим Компанієць, Леонід Мушкет, Пилип Хмара — все героїчні отамани, які тисячі разів дивилися в лице смерті.

— Мені тільки досадно, — сказав Рудь наостанок. — Ми були тут найбільшою силою. Двісті тисяч козаків Вольного Коша — встали би під ружжо в сімнадцятому. Двісті тисяч отаманських загонів — у дев’ятнадцятому. Ні в білих, ні в більшовиків не було стільки сили! А тримали фронти — всього сорок тисяч. Замість того, щоб об’єднатися — сиділи дома, розтирили армію по закуточках… Як оце зараз…

Цвітковський не підняв очі. Втомлені боротьбою на чолі з сотником Василем Бойком вирішили домовлятись з комдивом Яхонтовим у Звенигородці. Отаман так і сидів за дубовим столом, коли нескорені повстанці вийшли з хати.

— І ще, — Максим зупинився біля дверей. — Семен ніколи не пішов би до них… кланятись… Він вбивав би їх, як скажених собак, до останнього. Як, власне, й зробив там — під Новоселицею..

— Чому ти сказав «на Лазаря»? Правильно сказати «для Лазаря», — спитав Максима вже на вулиці Мехтодь Русалівський.

— Що? — не зрозумів задуманий Рудь. — А, це ти, Мехтодь. Не до того мені. Придумай щось собі сам, ти ж учитель.

— Коли щось призначене для людини, кажуть «для».

— Бо він не людина, — сказав Рудинський. — Його вже навіть не назвеш звіром.

— Я так і подумав. Тоді помилки нема.

— А я більше не помиляюсь. Не маю права…

Повстання розгорілось з новою силою. Отамани Нагорний, Орел, Хмара, Деркач, Іллєнко, Завгородній, Мамай, Грозний — били комісарів по всій Черкащині. Вісімнадцять тисяч повстанців піднялись, як один.

Рудь не знав, що бачив Цвітковського востаннє. Ясного липневого дня 1921 року отаман привів залишки свого загону до Медвина. Загін з п’ятдесяти чоловік заїхав у двір виконкому і склав зброю. Взимку 1923 року, після багатьох місяців допитів і катувань, чекісти розстріляли Цвітковського в Умані. Розстріляли, як бандита і грабіжника, засудивши до смерті «справедливим совєцьким судом».

Доля інших чотирьох десятків «амністованих» склалася по-різному. Обережніші того ж дня непомітно виїхали з села й зникли навіки. А ті, хто повірив більшовикам і повернувся до рідних, за кілька років були тишком, ночами арештовані ЧеКа й розстріляні всі до єдиного.

Розділ 10 Роман Рудинський. Білі панчохи

Майже добу Крістіна провела біля пораненого Романа. Заснула, стомлена, аж під ранок. У вікно світив повний місяць, і Ром добре бачив обриси її тіла. Вродлива, мала красиві стегна і пружні, з крупними сосками груди. Ще тоді, при світлі, Ром помітив, що під майкою у неї немає бюстгальтера й те, як туго розтягують цю маєчку її груди.

Прокинувся він дуже швидко, в якомусь дивному стані: надто чітко все бачив і майже не відчував болю. Лише відчув на губах легкий присмак крові. Підвівся на здоровому лікті, дивлячись, як дівчина спить — у сяйві срібного світла. Мабуть, у той східний бальзам намішано зілля — ледве подумалось Роману, як знову його зморили легкі сновидіння.

За вікном розвиднялось. Рома немов піднімали потоки м'якого вітру.

— Ти знаєш, Крістіна, я вже давно не відчував себе так спокійно.

— Ет-то комплімент?

— Вважай, що так.

— Ет-то бальзам. Сєйчас тєбє нато бєреч своі сіли…

— Поспи ще. Ти, мабуть, стомилась.

Роман відчув, що його хвилею накрила туга. Він почав тверезішати, бік болів дужче. І раптом згадав, що непокоїло його вчора.

— Скажи…

— Что?

— Це правда? Те, що казали козаки? Це була ти?

— Нє спрашівай мєня ні о ч-чем. Латно, Ром? Ми с тобой на войнє і просто помоглі друг другу.

— Але ти і справді литовка?

— Ет-то вєдь нічего нє значіт!

— А якщо значить? І те, що вони сказали про вбитих?

— Єслі би сдес била женщіна-снайпер, он-на би нє стала стрелять в женщин! Мужиков вон хватаєт! У ніх у всєх здєсь — рукі в крові… І у т-тєбя вєдь тоже, Роман?

Крістіна гнучко піднялася з ліжка й взяла в руки сорочку.

— Очєнь прошу тєбя — нє спрашівай ні о чем. Хорошо?

— Добре… Тільки я… може, й не вбив нікого…

— Тогда зачєм ти здєс, с оружієм?… Ет-то тєпєрь только вопрос врємєні… Убійство…

— У тебе ще залишився бальзам?

— Да.

— Слухай, це тибетське зілля?

— Ет-то нє зєльє…

— Ну, бальзам твій. Ти, може, знаєш щось про ці східні карти? На яких гадають?

— Їх єсть много.

— Що в них означають числа? Карта з дев'ятьма мечами? Карусіль?

— Ето — таро зємлі-целітєльніци. Ілі — таро вєдьм Елен Руж… Мєчі — ето нє очен хороший знак. Дєвят — ет-то чісло завєршенія, когда уже нікто нічего нє может ізмєніть… Дєвять мєчєй — ет-то смєрт, бєзисходност. Может — прєдательство… Карусель — ет-то судьба. Так говорят чісла… Зачєм ет-то тєбє? Тєбє гадала женщіна?

— Та ні, це я так… Так ти мені даси свій бальзам?

— Сєйчас дам… Єслі тєбє гадалі на такіх картах — будь осторожен. Ето серйознеє, чєм ти думаєш…

Вона пошукала в темряві і простягнула йому флягу. Напівроздягнена, в відблисках заграви з вулиці — була дуже гарна…

— На, випєй… І можеш посмотрєт, как я раздєваюсь. Ет-то тєбє мой подарок. Кто знаєт, дожівьом лі до завтра…

Розділ 11 Тютюнник. Остання зустріч

Вересень 1921 р.

— …Вдохновення перед лицем смерті — то і є лицарська слава! Пізнання його — понад людський розум. Висвободження себе, вихід за межі людського. Напряму до Бога. От що таке смерть за землю! Подвиг божественний по своїй суті. Герой — то є посередник між землею і небом! Пожертва заради інших. Героя жде рай…

Дядьки мовчали. Максим обвів очима юрбу.

— Але ж… І жити ж треба, — потупилися дядьки.

— Жити? Жити треба… Але як? Як жити?! — майже закричав Максим. — Байда, Наливайко, Хмель, Богун. Сірко, Кривоніс, Сагайдачний! Триста літ живуть ці імена! Триста літ!!

Рудь оглянув палаючими очима селян.

— В Києві, — продовжив тихо, — в січні вісімнадцятого було від сорока до ста тисяч царських офіцерів! Багато хто з них — українці, Якби за Україну зброю взяв хоча б кожен десятий — зупинили б Муравйова… А вийшли триста студентів під Крутами! Й за тиждень «красні» матроси вбили тисячі киян — і офіцерів різали в першу чергу! Священиків. Митрополита Київського Володимира Богоявленського. Тих, хто розмовляв українською мовою. Та й цивільних. І потім нищили ще тричі!

… Юрко Тютюнник йде в похід на Вкраїну. Петлюра. Вони готують повстання. Більшовиків скрізь ненавидять…

— Коли?! — питали дядьки.

— Скоро! Ми повинні бути готові. Наша земля тримається на героях. Коли відійдуть останні, коли хата, бричка на колесах та ковбаса візьмуть верх над свободою — настане кінець цій землі. Настане кінець нам усім!

Рудь вмовк і подивився на сонце. За якусь мить продовжив тихо:

— …Вони звірі. Вони заберуть останнє. Коли триматимете на руках свою мертву дитину, а живі будуть просити марно: «Тату, хліба!» — тоді спитаєте себе: чому?! Чому не взяли ви зброю? Чому не полягли у битві, щоб не жити у рабстві?! Щоб не мерли з голоду діти! Що ви отвітите їм? Що?! Втрете криваві сльози й згадаєте оцю мить! Згадаєте в більшовицькому підвалі, у відділку під тортурами. В тюрмах, найупослідженіші, забуті, без роду, без імені! Обдерті податками, без права голосу! Навіть найпідліша душа заплаче і скаже: чому?! Чому не пішов я з товариством і не положив голову у страшній битві?!!

— Та хай йому грець, — кинув шапку об землю дядько Степан.

— Давай мені ружжо, піду з вами!

— І мене пиши, — почувся несмілий голос з юрби.

— І… мене…

— Й мене!!

Листопад 1921 р.

Остання зустріч з Юрком Тютюнником в Овручі була зовсім недовгою й — якоюсь сумно-тривожною. Завжди впевнений у собі й різкий Юрко виглядав стомленим. Його глибоко посаджені очі світили страшнуватим блиском.

— Знаєш, хто проти нас? Котовський! Обложив тут, курва! Злодюга, бирки колись крав на базарах!

— Старий знайомий?

— Ну. Його ще до Григор’єва комісаром тулили. То він зрозумів, де раки зимують, відмовився. Прикинувся хоруватим.

— Залили йому трохи сала за шкуру!

— …Знаєш, вони — розумні, підлі і сильні, — раптом сказав Юрко, розпалюючись. — І сила їхня навіть не в мільйонній армії. Вони відкривають українські школи. Вперше!! Вони вибивають нас своїм НЕПом! Селяни стомились від війни, хочуть трохи пожити. Починають казати нам: «Хлопці, йдіть назад до свого лісу! Я хочу вторгувати зерна. Я не хочу, щоб мене ростріляли!»… Я знаю, як все це буде. Селян обмануть, обберуть до нитки, зашлють до Сибіру. Через три, п’ять, сім років — потім… Коли, не дай Біг, останні з нас вронять з мертвих рук зброю… І Лєнін таки зробить тут національну державу!

— Ми зробили все, що могли, Юрку…

— Важко сказати… Хто виявив більше впертості: чи росіяни в намаганні нас обеззброїти, чи українці — в потребі зберегти збройну силу… Бо лише зброя — дійсна гарантія суверенітету! Москва ніколи не дозволить нам свою армію. Тож ми її не дуже й питали!

Юрко якось дивно помовчав.

— … Знаєш, вони виявили більшу волю і міць національного центру. От чого нам не вистачало!.. Якби мене арештували й нікого більш не залишилось — я б, може, й хотів подивитись… Чим все це скінчиться… Але я тобі скажу єдне: оця політика, оце «право націй на самоопрєдєлєніє» зараз відкриває їм шлях до влади. Але це бомба, закладена в підвали! Саме це право й розвалить колись совєти! Ми видеремо в них незалежність! Правда, доти виб'ють не знати скільки народу. Й для цього треба багато років. Я б хотів дожити… Тож, як буде все зовсім погано — чекай і зарийся. Ми ще станем потрібні, брате!

Максим раптом відчув, що бачить Юрка востаннє. Вони рвучко обнялися, тоді Тютюнник скочив на коня й не озираючись, погнав до сотень…

Рудь повів свої відділи на південь. І вже там, в боях під Рибницею, де край був повинен весь загорітись повстанням, почув про трагедію Базару. Про останній бій хлопців під Миньками. Серце стиснулось від горя. Лише потім розповіли, що Тютюннику й цього разу вдалось врятуватись…

Розділ 12 Роман Рудинський. Смерть

Ром заснув, захмелілий від настойки з трав — й від жінки, що врятувала його, обвила материнським теплом. Вона також пахла травами.

Йому приснився дивний сон, який з кожною хвилею ставав більш реальним — і потім став реальним настільки, що вже нічим не відрізнявся від світу. Потім він прокинувся в тій самій покинутій спальні. Все тіло ломило від болю, голова важко гуділа. Спочатку навіть взяв сумнів: а чи не привиділась йому гаряча дівчина поруч, бальзам і лихоманка від рани. Він уже міг ворушитись, рана не так боліла. Бік акуратно обклеєний пластом, на ліжку знайшов сріблясту заколку, й скрізь духмяно і терпко віяло зіллям. Так пахло вві сні її волосся.

Ром довго й болісно одягався, потім застромив за пояс «ТТ» й подивився у двір. Там вже зовсім розвиднилось. Який це день? Другий? Третій? Скільки проспав?

Він вийшов на сходи. Взуваючись, не зміг нагнутись, щоб зав'язати кросівки. Зав’язував лежачи, підтягнувши до грудей ноги. Донизу йшов обережно. Коли виходив з під'їзду, привчився йти майже нормально — лише спочатку бік віддавав тупим болем. Майже не кульгаючи, перейшов через двір у дім навпроти. Він влягав на ногу сходами нагору, і люди з білими пов'язками на чолі спускались йому назустріч. В руках у Романа опинилась зброя, він зайшов у розбитий тамбур, люди пробігли поруч і його не піймали. Пішов далі сходами, нагору, врешті побачив, що двері Владкиної квартири відчинені — й з надією торкнувся її рукою…

З чорноти коридору на нього з ревом обвалився хаос. Чорна пульсуюча струна ревла на високій ноті на рівні простягнутої руки і в рухах її причаївся муторний, первісний страх смерті…

Коридор був порожній, а в спальні Ром побачив на підлозі мертву жінку в зеленій сорочці, джинсах і розірваній на грудях майці. У неї було світле волосся. Поруч, біля відкритої шафи, сидів рудий, зарослий щетиною чоловік. На рукаві у чоловіка сіріла колись біла пов'язка. Він повернув голову й усміхнувся Роману. Той спіймав його погляд і чудом побачив — ні, скоріше відчув якимось шостим чуттям — повільний рух «акеема», що стояв прихилений до стіни поруч.

І раптом відчув у руці важкість «ТТ» зі зведеним вже затвором…

Коли він вийшов з квартири, отупілий від зненависти і болю, на руках холола тепла кров, а внизу на сходах стояв темнолиций старий у довгому піджаку й з посохом у руках. У старого було надто вузьке і довге лице. Ром, готовий убити всякого на шляху, підняв ще гарячий, з гострим запахом пороху «ствол». Йому здалося, що він десь бачив цього дивного старика. Знизу тупотіли сходами люди в білих пов’язках. Ром повернувся і, як сомнамбула, пішов нагору, подалі від людей, від усього, що приносить біль і зненависть.

… Він піднімався все вище і вище. На руках у нього холола кров, а знизу ішли люди в білих пов'язках. Він піднявся на останній поверх, потім вийшов на дах по залізній драбині, і в лице йому вдарив тугий подих гарячого вітру. Внизу до самого горизонту тягнулись залиті сонцем сліпучо-білі руїни, але розвалене місто чомусь не було похмурим — навпаки, його переповнювали сила і спокій. Якась світла і тріумфальна сила, яка казала: «Все буде добре!» Ром відчув, що хтось стоїть за спиною. З-за широкого лежака вентиляційної шахти раптом безшумно вийшов великий чорний пес, не схожий ні на одну собаку на світі. Він мирно сів зовсім поруч і подивився на Хазяїна за спиною Рома.

— Не оглядайся, — почув раптом глибокий і заспокійливий голос, що огортав його величним спокоєм. І одночасно відчув потік енергії й світла, ще більш потужний, ніж той, що витікав із руїни. Знизу вже чутно кроки. Їх багато. Ром зняв пістолет з запобіжника, сів біля стіни прямо напроти входу. Він уже зрозумів Сутність, цей дивний спокій і світло. Залишалось тільки віднайти останню відгадку, найпростішу й найлегшу, і він поспіхом шукав її й не міг віднайти, — коли оглушливий смерч підхопив і кинув його в шалений спалах яркого світла…

Ром лежав на ношах й стогнав від болю щоразу, коли його нахиляли на площадці сходів.

— О-о, цей пацан був з нами в мерії! — неначе крізь марево, почув ледь знайомий голос Доброва. — Під кулями рятував кошового. Несіть його обережно. Козак парєнь!

— …То не я — козак. То прадід мій — козак. Рудь… І другий Максим… З Кішкою… Самійлом… На турок… А-а…

— Марить хлопець. Везіть його до шпиталю. Швидше!

Розділ 13 Склик Гамалії

20 вересня 1922 р.

Він, що пройшов війну в кубанських полках, розумів, що справжня сила є лише в регулярного війська. Такого, яке з кожним днем міцнішало у червоних.

«Чому в нас тепер замість сотень — напівпартизанські відділи? Замість полків — отаманські загони? Чому Тютюнник і Петлюра не змогли об’єднати двохсоттисячну армію отаманів? Чому затягнули з повстанням навесні двадцять першого?

Тому, що нам треба звикнути ладнати одне з одним, домовлятися. Вмінню залізної дисципліни й покорі — ради спільного блага!

Тоді не буде місця й для зради…»

До Майданівського лісу, де стояв табором загін Рудя, пробився одягнений у будьонівську форму Тиміш Компанієць. На змиленому гнідому коні ледь знайшов їх у лісових хащах. Тиміш зіскочив з коня, на натруджених ногах зашкутильгав до Максима й відразу ж попросив вийти всіх з лісникової хати — видко, справа нагальна. Тиміш уже кілька років був ад’ютантом Лавріна Завгороднього.

— Ледве не застрелили твої хлопці в цій бісівській одежі… — кинув на стіл будьонівку з червоною зіркою на лобі.

— Максиме, полковник Гамалія збирає нараду в Звенигородці! Лаврін просив передати, що чекає на всіх: на тебе, й на Залізняка, й на інших. Передай отаманам. Це секретний наказ штабу. Ось, дивись!

Тиміш довго відривав підкладку своєї командирської сумки, потім дістав десь аж з нутрощів її цупкий лист паперу. Простягнув Максиму.

— Їдуть Ларіон Завгородній, я, Мефодій Залізняк-Голик, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля. Чекаємо і всіх інших, — пошепки сказав Тиміш.

Максим уважно перечитував документ, ще і ще. Компанієць нетерпляче переминався на лаві.

— Ну, що скажеш? — таки не втримався він.

— Щось мені в цій «бумазі» не подобається, — врешті сказав Рудь. — Не можу зрозуміти що.

— Так ти їдеш?

— Дай подумати.

— Думай швидше. Залишилось менше тижня. Я поки всіх об’їхав… Цими хащами. Дуже важлива справа! Лаврін наказав усім передати, — знову перейшов на шепіт Компанієць: — Буде повстання!

Тиміш запхав листа назад до надрів сумки, суглоб за суглобом відірвався від лави й стомлено потягнувся:

— Я вже третій день на коні. Ледве ноги волочу.

— То лягай поспи годинку.

— Не можна. Ще треба до Гупала і Мушкета.

— То поїж хоч щось. Дичина смажена є.

— У мене з собою. Поїм на коні.

— Ну… Привіт Завгородньому.

Максиму раптом майнула здогадка.

— Чекай. Лавріну скажи… Підозріло мені… Чому ми можем ПОСТАНОВИТИ САМІ — де й коли буде повстання? Це значить, що у Всеукраїнського штабу немає нічого — ні плану бойових дій, ні команди?! Це якось… безглуздо.

— Я сам думав. Та Завірюха, знаєш який хлопець. Вогонь! Наш хлопець! Шаблею орудує — куди там мені!

— У Будьонного чекісти п’ятий рік по степах з шаблями гасають… — задумливо сказав Рудь. Потім враз ожив, як спалах: — Знаєш, це не безглуздя! Це — пастка! Скажи, хай Лаврін добре подумає! Хай сам не їде! Краще пошле… ад’ютанта!

Тиміш скочив на коня і вже згори вишкірив білі зуби в усмішці:

— Тобто — мене? А ти весельчак, отамане! Я йому казав. Та він — все’дно поїде. Впертий! І вірить у справу. Бувай! Ми тебе ждем!

Тиміш пришпорив коня, і за мить його хвацька постать уже щезла поміж кущами. Тільки чувся ще якийсь час м’який тупіт кінських копит лісовими теренами…

Розділ 14 Газета «Час X», спецвипуск: Н. Брадіс. «Лист загиблому другові»

«…На місце прибули звечора. За даними розвідки ворог саме тут готується перерізати магістраль. Перед нами позначилася велика робота. Тільки одиниць бронетехніки ми нарахували більше, ніж у нас гранатометів „Муха“.

Ми розсередились по всьому фронту — там, де можна провести атаку. День видався не по весні холодний. Після заходу сонця пішов льодяний дощ. Потоки води і грязюки швидко наповнювали окопи. Здавалось, саме небо розгнівалося на нас. Цілий великий світ не міг дати спасіння трьом десяткам грішних, погано озброєних душ на цьому маленькому клаптикові землі, де зійшлися насмерть дві сили…

Ще не вляглася в душі образа від почутого з українського радіо: „Президент Мірча Снєгур виступив проти бандформувань терористів“.

А нас чекають у Тирасполі. Поки що непогода пасує. По такому місиву вони не підуть. Їхні „бетеери“ не наберуть швидкість. Вони не хочуть, щоб ми їх перестріляли. Дощ ішов до ранку. Вдосвіта ворог став палити патрони, призначені для прориву, і ми втямили: вони не підуть.

Дивно, але після тієї ночі ніхто з нас не підхопив і нежиті…

За кілька тижнів, на іншій ділянці фронту наша рота, вже обстріляна і збройова, знов чекала атаку. Наша розвідка помилялась рідко: батальон піхоти й близько десяти БТР-ів. Настрій ворога говорив однозначно: „Підуть!“ З-за горизонту в мільярдний раз вийшло сонце. Для когось із нас — востаннє… Для кого? Застугоніли мотори, й на нас пішла смертоносна лава. Вивергаючи вогонь, метал, невпинна, вона росла на очах. Кожний постріл адресований саме тобі. Вже можна розгледіти обличчя піхоти. Команди „вогонь“ все нема.

Чи було страшно? Було жахливо. Й лише коли терпіння не стало — прийшла команда, й десятки стволів вивергнули вогонь. Завили гранатомети.

Встигаю помітити, як продумано, короткими чергами строчить твій автомат. Наші лікті вдавлені в суху глину, вони проросли корінням. Саме ним із земних глибин піднімалась відвага. Вона наповнювала плечі й груди, вростала в серце, кипіла в крові й бушувала — непереможною силою. Саме її відчув і об неї розбився ворожий вал…

Коли команда „припинити вогонь“ була продубльована голосом, ми вже „сушили весла“. Ми не стріляли їм в спину. І тільки їхні БТР-и завмерли й продовжували стріляти — прикривали відхід піхоти…

Те, що сталося наступної миті, врізалося в мою пам'ять назавжди. Я бачу, як у твій бруствер ударяють дві кулі, як вибивають вони грудочки землі — неначе їх викинули зі своїх нірок миші. На черзі — мій бруствер. Я встигаю пригнутись і бачу, як ти сповзаєш на дно окопу. На твоєму обличчі нема болі чи страху. Тільки досада.

Я вирішив, що ти поранений. Я не думав, що тебе вбили… Коли ми підняли тебе на траву, на ще тремтячих віях блищали сльози. Тобі було боляче. Я вперше звернув увагу на те, який ти юний. Пройшло п'ять років, але мої руки ще пам'ятають вагу „плащ-палатки“. А ми піднімали в кузов те, що було тобою. Афганці називають це страшно: „Вантаж двохсотий“…

Зустрічай, Тирасполь, своїх синів. Накривай на стіл. Не шкодуй вина. Ми — щит твій. Чи підніме хто автомат на тебе, знаючи, які хлопчиська підростають у твоїх оселях?

… Мати дуже здала після твоєї смерті. Дружина замучилась в „чєлночних“ рейсах. На п'ятиріччя батальону ми їздили на місце боїв. Селяни посадили дерева на наших шанцях. Твоя тополька росте швидко… Недавно зустрів твою дружину і дочку. Я дивився на маленьку й не знаходив, чим вона схожа на тебе. Як раптом мала подивилась на мене твоїми очима. Не втримався і спитав: „Ти пам'ятаєш батька?“ Вона не пам'ятає. Вибач за безтактність.

Інколи кажуть: „Не було того літа нічого. Ну, побігали ви з автоматами в садках два тижні…“ Чому ж не вирили вони свої шанці поруч? Чому не захистили свою землю? Ми вчинили так, як тільки і могли вчинити. Ми не впустили смерть у свої домівки…»

Так було у всі часи, правда, Айз?…

Розділ 15 Зрада

Вересень 1922 р.

До табору Максима в Майданівському лісі на змиленому коні примчав посильний від Карася — Андрій Чорнота.

— Біда, отамане, — заволав козак, на ходу скочивши з коня. Схопив у ад'ютанта жбан води, який той ніс отаману, вижлуктив половину, решту вилив собі на голову. Голова з буйним оселедцем від того аж запарувала.

— Що сі стало? — збіглися козаки.

— Біда… Отаманів у Звенигородці пов’язали…

— От покручі, стерво, холєра ясна! — не втримався від лайки Рудь. — Я ж Тимошу казав!

— Їх Завірюха повіз, їхали переодягнені в будьонівську форму. Спішили встигнути на 28 вересня, бо наче повинен був приїхати Гулий.

— Хто поїхав?!

— Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Компанієць, Мефодій Залізняк-Голик, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля, Льоня Мушкет…

— Усі…

— Ми потім хлопців послали на вивідини, то казали, наче їх люди бачили біля якоїсь хати.

— Нащо ж вони поїхали? Тиміш казав, наче Завірюху провіряють…

— В останньому листі, який привіз Завірюха, їх поназначали командирами дивізій, полків. Наче ось-ось мало початись повстання під проводом Гамалії! Та й час підходящий — люди урожай зібрали…

— Герасим Орел-Нестеренко не поїхав з ними… Він один…

Розділ 16 Газета «Час X». Спецвипуск «За сорок хвилин від війни»

…Коли з одеської траси в'їжджаєш у Бендери — на перехресті доріг бачиш хрести. Розкидані тут і там увсібіч — прості, залізні, дерев’яні, невеличкі пам'ятники. На пагорбах — козацькі осьмиконечні, на місці загибелі чорноморських, кубанських, сибірських козаків. На кругу біля мосту — ще хрести. Козаки, ополченці, бійці УНСО… Дати народження на табличках різні, — від зими сорок четвертого до осені сімдесят другого. Дата смерті на всіх одна: «23.06.92».

«Пам'ятайте: Бендери — це передмістя Одеси, — жорсткувато сказав мер міста Федір Добров. — До вас менше години дороги. Наступного разу біженців буде півмільйона». Якщо наступний раз прийде — можна не сумніватись: буде…

…На центральній площі Бендер вам і сьогодні покажуть сліди від розриву мін — схожі на тарілку, пласкі сліди кинутого на м'яку землю м'ячика — але ж то не на землі, а на бетоні! Фасад виконкому на площі ще нагадує віспу на обличчі людини: кулі й осколки не залишили живого місця на п'ятиповерховій будівлі. На даху вокзалу, «дев'ятиетажок» ще помітні місця кулеметних «точок» і снайперів.

…Тоді, в ніч на 22 червня, була спроба захопити казарми Парканського інженерно-саперного батальйону. В ту ніч вибухнули склади з мінами, за даними розвідки загинуло 26 російських військових. Того ж дня два літаки МіГ-29 Молдови завдали бомбового удару по мосту через Дністер. Через погану підготовку пілотів бомби впали за півтисячі метрів вбік від мосту — на село Паркани. Залишили після себе дванадцятиметрові воронки. «Бомбити можна просто річку, в неї не промахнешся — якщо грамотно зайти вздовж течії. Тоді вибухова хвиля в воді зіб’є опори. В Афгані наші хлопці зі збитими прицілами бомбили „по олівцях“, з точністю до метра. Ну добре, скинули бомби ближче чи далі від цілі. Але щоб на 500 метрів вбік? Так не буває», — дивувались професійні військові.

23 червня біженці втікали з Придністров'я. Вокзали Тирасполя були переповнені. Чутки про тисячі вбитих людей у Бендерах змушували панікувати. Тільки за один день в Україну відправлено п’ять залізничних потягів з біженцями, всього ж в червні — липні Придністров'я покинуло близько ста тисяч людей. Більша частина з них повернулась додому аж у кінці літа…

Війна забрала життя майже тисячі мирних жителів, поранено чотири тисячі чоловік. Дві третини з них — літні люди, жінки і діти.

Трагедія сталась лише за годину їзди від Одеси…

На території Придністров’я й зараз проживає майже третина мільйона українців…

Розділ 17 Повстання в тюрмі

Лютий 1923 р.

…Вранці дев’ятого лютого вертухай внутрішнього караулу Лук’янівської тюрми подавав звичний ранковий кип’яток до камери № 1. Перша — завжди важлива. Значить — камера смертників. У камері цій сиділи чотирнадцять отаманів Холодного Яру, засуджених «чрєзвичайкою».

«Красні» завжди були непрофесіоналами. «Кухарка можєт управлять государством!» — чого ще треба! Така досада! Але ж брали своє — обманом, підлістю, зрадою!

Тож і «красноармєєц» прийшов халатний, як зюзя. «Чекіст». Вирвавши чайник з рук вертухая, Лаврін Завгородній плеснув йому в очі окропом. Поки краснопузий вив і шкарябав руками підлогу, арештанти забрали ключі і зброю й відкрили ще кілька камер.

Начальник варти підняв тривогу, коли арештанти вже пройшли коридором й захопили гвинтівки в канцелярії. Відразу ж були вбиті троє червоноармійців, ще четверо поранені. Бій тривав чотири години. Завгородній наказав стріляти з вікон й прикривати кількох наших, що проривались у двір Тюрподу. Троє прорвались — але наткнулись на кулемети…

…Помалу закінчувались патрони. Пробились до виходу з в’язниці, але й тут наразилися на кулемети.

Отамани вирішили краще вмерти в бою, аніж, як вівці, чекати кулі в потилицю. Всього у звіті Тюрподу було записано тридцять вісім прізвищ. Шістнадцятеро зі списку — серед них Лаврін Завгородній, Тиміш Компанієць — залишили по останньому патрону. Стали навпроти й, за командою, стрелили одне одному в серце. За звичаєм запорожців — щоб не потрапити в полон бусурманам!

Ті, хто ще залишався живий, підпалили матраци, й в сильному диму пішли атакою на кулемети…

Останніх розстріляли в тюремному дворі. Кільком пораненим начальник тюрми комуніст Ріхтер відрубав голови сокирою…

Розділ 18 Хутір Бенедикта

Весна 1923 р.

Після арешту Цвітковського, зради Завірюхи й загибелі холодноярських отаманів — Рудь перебрався з загоном на хутір Бенедикта. Хутір стояв у глибині ярів, був напівпокинутий, дід Бенедикт давно помер, й біля двох хатин і хазяйства господарював його самотній небіж Філіпко. Зробили підземні ходи в лесі — далеченько, на два боки яру, два з хати й один з комори. Рудинців так просто взяти не вдасться!

У боях разом з отаманом Орлом Рудь ходив у рейд на Балту й Бар, де повстанці винищували «совработніков» у містечках. Весь двадцять другий рік на Черкащині тривав голод. Максим помітив: комісари мучили голодом саме ті повіти, де були сильні повстанці. Відбирали рештки хліба, які ще не пішли в «продразвьорстку». Люди, що приїхали з батьківщини Махна — Гуляй-Поля — розказували страшні речі. Тільки за три дні від голоду в повіті померло більше ста чоловік! Більшовики боялись, голодом нищили непокірних. Хоча самого Махна вже давно не було в Гуляй-Полі: ще влітку двадцять першого з тяжкими боями Батько пробився до кордону з Румунією.

Розлючені через голод селяни били «незаможників», грабували пункти збору зерна — забирали своє! — нападали на продзагони, які навіть у голод продовжували відбирати весь хліб!

Загін Рудя рубав продзагонівців по повітах. В сотні залишилось близько п’ятдесяти бійців. Багато хто загинув ще під час боїв з котовцями, дехто поласився на «амністію». Рудь кілька разів ішов на з’єднання з загонами отаманів Струка і Орлика…

Проте ходити степами ставало все важче. «Красноармєйци» були вже озброєні броньовиками й аеропланами, які врешті й змусили відступити Махна. Залізницями й шляхами — снували більшовицькі армії. Боротьба зовсім перетворювалась на партизанську.

… Крім хутора Бенедикта в рудинців залишилось ще кілька скритних таборів у лісах — в Холодному Яру, Майданівському, Чорному, Губському. Місцезнаходження загону міняли, остерігаючись чекістських агентів. В Холодному Яру умови для підземель непогані — багато грунтів, які добре тримають склепи. Потрібна лише вентиляція, в якій знались холодноярці: селяни споконвік будували погреби і ями. Добрі підземелля ще з Хмельниччини знали й у Суботові — в них можна було завести цілу сотню. Якось там пропав кінний відділ Чучупаки, якого оточили коцурівці, й з’явився аж біля… Мотронинського монастиря. Майже тридцять верст! В тому древньому козацькому ході міг проїхати вершник! Та Чучупака нікому не відкрив свою таємницю.

Повстанці часто брали більшовиків у шаблі. Тож до Холодного Яру ті не дуже й лізли. Якось Рудь приймав участь у знищенні спецзагону «по борьбє с бандітізмом». Більш як 250 досвідчених чекістів з самої петроградської ЧеКа зайшли до лісу, й… ні один з них не повернувся. Щезли. Зате люди казали, що з тих пір у гайдамаків з’явилось кілька сотень добротних й на той час дуже модних «шкірянок». Їх ще довго потім носили повстанці.

Однак прийшов час й гайдамакам закопуватись у землю. В Холодному Яру рудинці зробили собі резиденцію в лесі: ще в часи Уварова Софрон знайшов у ярах не знану ніким велику печеру. Поряд у схилі вирубали ще одну — для коней, з’єднали між собою ходами, для підтримки стелі поставили стовпи з соснових колод. Землю на конях вивезли подалі, а з підземелля вивели чотири запасні виходи під землею — два з «хати», в різні боки схилу, й два — зі «стайні», з позиціями для стрілу. Й виводили ці ходи не прямо до яру — а далеченько від сховку. В стінах ходів зробили виямки для смолоскипів, пробили вентиляційні шахти. Побачити печеру можна було, лише спустившись зовсім близько до яру — через тернові хащі. А виходили до хащі на конях — через струмочок, який відразу замивав слід до сховку.

Закінчили роботу за тиждень. Біля стін виклали височенькі землянки, долівку й стіни вимостили сухим зрізом. Збудували глиняну піч з плитою, дим вивели в чагарі, щоб не було видко нізвідки. Дров у лісі багато. Жити можна!

Розділ 19 …А зраднику — паля…

Червень 1923 р.

— …То Микола Зав’ярний, псевдо: Чикита. Чекістський стукач! Був осавулом у Черкасах. Завгороднього, Дениса Гупала, Залізняка — він продав. Це до його хати, іуди, заводив усіх Завірюха. То Чикита сказав, що Гулого-Гуленка зустрів у Чорному лісі й записку наче від нього привіз для Лавріна. А Гулий у той час уже був у ЧеКа в арешті… І ще там був цей, Іван Андрєєв. Люди біля тієї хати впізнали.

— Лазар?

— Вони не знають. Кажуть — Андрєєв, зі Сміли.

— Лазар, падло. Він! Швидко візьміть Зав’ярного, допитайте і… Нехай не вмирає легко. Хай буде усім наука… Тиміш — за старшого! Я з хлопцями до Холодного Яру — може, хтось залишився!

— Кажи, Лазар був з вами? — вкотре питав Нечай Зав’ярного.

— Какой Лазар?

— Андреєв зі Сміли — це Лазар?

— Нє знаю нікакого Андрєєва.

— Покотило, скажи йому…

— В хаті на вулиці Грецькій, будинок на розі. Тебе поселили.

—І что?

— А те, що люди тебе там бачили. Там, де Завгороднього пов'язали й Компанійця, Гупала, Залізняка, — всіх продав. У твоїй хаті! І Лазар там був!

— Лазар — це Андреєв? Питаю востаннє!

— Я не знаю нікакого Андрєєва.

— …На палю зрадника, — тихо мовив Тиміш Нечай.

— На какую палю? — не повірив собі Зав’ярний. — Нє-а, нє биваєт паль, ви что, очамрелі тут, что лі? Двадцатий вєк на дворє! А-а-а-а!

Гайдамаки схопили Миколу під білі руки, поволокли на галяву. Сокирою обточили чотириметрову молоду липу з дитячу руку завтовшки, роздовбали між старим корінням яму вглиб на сажень. Свирид кинув моток міцної мотузки. Доточили лезом кінець липи до гостроти олівця, змастили півпалі милом. Осавул кричав, мов навіжений. Козаки зупинились і подивились на Тимоша. Приготування закінчено. Зі слів наказу минуло ледь півгодини. В повітрі зависла мовчанка: мо’ пожартував Нечай?

— Андрєєв со Смели — ето он, Лазар і єсть! — верещав Зав’ярний: — Пріслан к нам із Маскви. Хата конспіратівная у нєго в Гуздовке. Ето он план прівьоз, всьо прідумал! І хату мою он вибірал. Он! Я нє прічьом!

Козаки зупинились, ждали вказівки Нечая. Зав’ярний кричав далі:

— Палковнік Петро Трохименко — то і єсть палковнік Гамалія, а сотнік Юхім Терещенко — ето Завірюха. Їх пєрєхватілі, когда шлі в Холодний Яр із Польши…

Тиміш ще раз глянув на осавула. І махнув рукою.

З нещасного вмить здерли штани, перев’язали за спину руки. Довгими мотузками прив’язали ноги — кожну до одного з двох коней. Палю тупим кінцем уперли в корінь біля стінки ями, а гострий вмоцнили Зав’ярному поміж ноги. Братанич нагнувся й примостив гостряк точно як треба. Тоді встав і крикнув козакам на конях: «Гайда!» Ті стиха вйокнули коней, мотузки напнулись — і паля почала підніматись. Чикита страшно кричав. Він повільно піднімався все вище, неначе ріс на очах. Тупий кінець палі ривками з’їжджав вниз по стінці ями, загрузав у ній усе глибше. По світлій, без кори, липі зверху потекли багряні потьоки крові.

Нарешті паля стала сторчма й важко гупнула на дно ями. Коней зупинили. Чикита кричав і звивався до неба, десь там, угорі, високо над товариством. Поволі з’їжджаючи під вагою власного тіла все нижче, — аж поки гостряк не напнув йому шкіру на шиї. Потім він втратив свідомість, а за кілька хвилин був уже мертвий.

— Так буде з кожним зрадником, — неголосно сказав Нечай. Та в німій тиші його всі почули. Тиміш мовчки повернувся і пішов до коней. В цю мить він був зовсім один. Той, хто добре знав хлопця, міг побачити, що голова і плечі його мовби задерев’яніли від горя.

— Це він ще легко вмер, — сказав Братанич. — Ляхи на палі прибивали поперек дощечку — десь так на рівень живота, щоб не сповзали. Тоді хлопці мучились, було, цілий тиждень!

Козаки цитьнули на Братанича і ще деякий час стояли й дивились на страшний фінал зради, що височів над галявою…

Розділ 20 Вісточка про Максима

У госпіталі, як вже йшов на поправку, Ром знічев’я гортав бендерські газети. Якось йому на очі втрапив цікавий нарис. Це було інтерв’ю про отамана Григор’єва — з місцевим краєзнавцем Думбровським. У статті згадали й про начштабу Тютюнника, й… про помічника Юрка — сотника… Максима Рудинського!! Який воював у тилігульских степах з греками! Ром гарячково пролистав всю підшивку — й знайшов ще одну згадку! Про холодноярську козацьку сотню, що прийшла на поміч Тютюннику… Значить — Максим! Оце так Думбровський! Ще й де — в госпіталі в Бендерах!

Шляхи Господні — несповідимі! Для цього знання прийшлося встряти в війну, а пожертва, яку прийняв Світ за статтю — його пролита кров… І десяток дрібних осколків…

… Священика на Звенигору Максим привіз зі Звенигородської церкви. Заїхали на гору з боку поля, кіньми. Панотець два роки воював у загоні Василя Чучупаки, тому добре мав себе верхи. Максим хотів вінчатись негайно — хоч у капличці у Шульговому. Батюшка благословив Уляну на шлюб на Звенигорі, а тоді відізвав Рудя й сказав неголосно:

— Я б тобі посовітував повінчатись… в Медведівці. Тут нехристи не дадуть зробити спокійно. А для жінки — це на все життя пам’ять. Ну й… знати хто буде менше. Зроби це для неї! Тобі — совітую!

Тож вінчання за тиждень провели — в Миколаївському соборі. За дружок Уляна взяла сестер, щоб мовкли, розкішну весільну сукню привезли до Медведівки кравці з Медвина, золоту корону для молодої — козаки Рудя. Гостем на весіллі був останній отаман Холодного Яру.

Весілля було схоже на казку: з величним храмом, баскими кіньми, козачими старшинами в однострої…

Розділ 21 Любов комісара

Травень 1924 р.

…Лазар навіть скочив з коня. Його жадібні оченята блукали звабними вигинами дівочого тіла.

— Будєшь моя — будєшь как сир в маслє кататься! В золоте, в парчє і шелках. Я внєбрачний син самого Муравйова! Я буду компрєдом ВЧК уєзда!

— Йдіть собі, пане. Чи, як Вас там… «Таваріщ». У Вас своя дорога, у мене своя.

— А ти смотрі. У мєня вєзде глаза і уші… Мнє тут таваріщ одін нашептал, что ти с казачком встрєчаєшся. С бандітом холодноярскім.

Перейшов майже на шепіт, зовсім близько, аж обпекло щоку диявольським жаром.

— Я єнту інфу пока нікому нє дал — пісьмо у мєня лєжіт. Для сєбя родімого оставіл. Будєшь мнє протівіться — в тюрьмє сгнійошь. А бандіта тваєго всьо равно кокнєм. Паняла? Подумай хорошенько.

Комісар вмовк і жорстко дививсь на Уляну.

— Дам тєбє трі дня! А там ілі ко мнє сама вєчером прідьош, ілі — за тобой таваріщі прідут із ЧеКа…

Лазар вже давно поїхав на сивій кобилі, а Уляна стояла, зціпенівши, біля свого двору. Потьм’яніло ясне сонечко, набігла на світ чорна хмара: «Боженьку, та що ж за біда, що за нелюди проявились? Гірше орди татарської, люди для них — як худоба, кров людська — як водиця. Навіщо мені краса дівоча, коли по ній таке лихо?..»

Ніжні дівочі вуста схвильовано розтулились, міцні білі зуби прикусили від туги нижню губку — аж зросились яскраво-червоною краплиною крові.

Квилило гаряче серце, прекрасні очі сплили гіркою сльозою. Де ж вони — полки козацькі, які ще нещодавно йшли містами? Браві й сильні, захисники й визволителі? Де сотник Максим Рудинський — козак, несхитний, як молодий дуб?

Гинули в нерівних боях, не здаючись, билися в степах і лісах, кладучи десятки тисяч темних азійських душ, та, як помножений з кожної вбитої голови по десять, у брехні і облуді, — з усіх боків сунув на українську землю червоний морок…

Відразу ж по розмові з Лазарем Уляна постукала до Мишка. Вони про щось шепотілись, потім хлопчина взяв дідівську підводу, запряг коней і поїхав битим шляхом до Звенигородки. Повернувся аж надвечір. Рано-вранці понад горою протупотіли коні…

— Любий, що мені робити?

— Не бійся, кохана. Знаєш що? А ти скажи йому, щоб приходив. Надвечір. На Звенигору. На самий вершечок. Ну, мовляв, ти його там чекаєш таємно, щоб не бачили люди. Клюне?

— Він аж слину пускає, коли мене бачить… Але… Що як він не один прийде. Що мені тоді робити?

— А тебе там не буде. Ти не прийдеш.

— Як не прийду? А…

— Отак. Нікому не казала й не прийшла. Передумала.

— Він же мене потім в ЧеКа віддасть.

— Не бійся. Все буде добре. Роби, як кажу. Тільки будь обережна…

Розділ 22 Прощай, кохана!

У госпіталі Ром пролежав кілька тижнів. Війна закінчилась, зв'язок в республіці налагодили, й вже днів за десять він зміг телефонувати додому. Рани мав неважкі — так, подряпини, радше відходив від двох несильних контузій. Уже в госпіталі взнав від Зосі, що на початку війни Владка встигла виїхати до Тирасполя й за кілька днів повернулася в Звенигородку.

В останній день до госпіталю зайшов Федір Добров. А надвечір прислав хлопця в шкірянці, який привіз трохи грошей. На всі заперечення Рома хлоп твердо вклав їх у руку, сказавши: «Це на ліки. Й ми — запрошуємо тебе на роботу. Нам такі герої потрібні!» Ром подякував, хоча вже зараз знав, що не погодиться. Йому треба жити в Україні. А зараз — пора вертатись в Одесу.

Коли Ром врешті приїхав, сусідка сказала, що йому телефонувала дівчина, «яку звуть Владислава». Він кілька разів набирав її номер, та зв’язок був відсутній. Цілий день Ром не виходив з дому, а потім вона подзвонила ще раз. Й сказала, що хоче приїхати до нього в Одесу — за кілька тижнів.

…Це була остання зустріч. У Рома ще залишалося три сотні «зелених» — з тих, що йому передав хлопець в шкірянці. Він купив пляшку «Хванчкари», вірменський коньяк, скляну банку лососевої ікри — ікра в склі завжди краща, фрукти, а потім Владка прийшла до нього. Вона шукала своєї долі, хотіла вийти заміж за міліонера і виїхати з цієї неспокійної країни. З її красою в Бендерах на це мала більше шансів, ніж у Звенигородці. Того злощасного літа пробувала залишитися в столиці, та там їй не пощастило…

Вони пили терпке вино, їли фрукти. Ром дістав із холодильника півлітровий слоїк ікри, і Владка вперше в житті їла «ікру ложкою». На столі в кімнаті горіли свічки. Їм було весело, зігріта добрим вином молода кров розкривала серце. Владка сміялась, а потім… плакала. Ром їй був небайдужий, й вона приїхала до нього — мабуть, востаннє. Дивлячись на таке знайоме золоте волосся й сумні очі, Ром знов відчув, як крається його серце. Не хотіла йому казати, але… Хай краще він дізнається від неї, ніж від когось… В Бендерах вона познайомилася з американцем, він втратив голову і тепер приготував їй документи на виїзд. У Сполучені Штати. Назавжди. Він славний, та вона його не кохає. Війна все це відклала на півроку, але тепер до від'їзду майже все готове.

Прощаючись, Владка ще плакала, цілувала Романа в губи і — залишилась у нього до ранку.

Це була їхня перша й остання ніч. Ніч, спомини про яку Ром залишив тільки для себе.

Про те, що шукав її на війні і стріляв там в людей, Владці він не сказав.

Розділ 23 Знаєш, що вони зроблять потім?

Травень 1924 р.

…Бізнес пішов у тінь. Начальники-більшовики займались конвертацією влади у гроші. Навколо Умані, де стояв корпус Котовського, взяті в оренду всі цукрові заводи. Він пообіцяв забезпечити цукром всю Червону армію в Україні. Більшовики загребли собі торгівлю м’ясом, виробництво хмелю. Все це приносило великі доходи, особливо після введення «золотого червінця». В корпусі створили напіввійськове товариство з хазяйствами і цехами: шили чоботи, костюми, ковдри. Корпус контролював млини більш як в двадцяти селах. Солдатів корпусу використовували як безплатну робочу силу. В Вінницькій області Гришка організовує першу Бессарабську сільськогосподарську комуну. Обіцянки-цяцянки більшовиків виявились облудою. Найбільшими грошима, урожаями, хлібом, цукром й надалі розпоряджалась червона верхівка.

Травень 1924 р.

— Знаєш, дядьку, що вони зроблять потім? — зрештою сказав Максим. — Вони втоплять НЕП у крові. Коли ви зрадите останніх із нас і не стане вам заступників. Вони, як овець, покладуть вас на підводи і вивезуть до Сибіру. А невдоволених заведуть у підвали і «кончать». Знаєш, як це: ба-бах — і мізки на стінку. Хіба ти не бачив ті, перші підвали ЧеКа, в яких й досі слизько від крові?.. Отоді буде вам і земля, і хазяйство… Бувай, дядьку. Сліпі ви. Дай Бог, щоб ти не пожалкував гірко за оцю годину, що не взяв сьодні в мене з рук зброю… Щоб не ламав руки, не плакав страшно, згадуючи цю годину і не казав: чому я не пішов до Яру і не вмер, як воїн, не вронивши шаблі! На жах ворогу, возвеличений духом, і — вільний навіть у смерті…

Максим легко скочив у сідло, і повів Змія з воріт, гнучко похитуючись у сідлі. В чорній козацькій черкесці і чорному бешметі, підпоясаний кованим кавказьким поясом у срібній оправі. Шапка сивого смушку, на грудях навхрест — патронташ з бойовими патронами, за плечима — червоний башлик і карабін-«маузер». Козацькі сап’янці з м’якої шкіри, червоні лампаси на шароварах. На поясі — вірна домаха, наган і ніж у срібній оправі. Козак…

Дядьки мовчки дивились йому вслід. Стояли, дивились і мовчали, навіть коли постать вершника стала зовсім мала, а потім і геть зникла десь там, у червоних променях сонця…

Як малі покинуті діти, стояли дядьки на сільській битій дорозі й дивились услід останній зрадженій ними надії своєї, колись такої великої волі.

В очах у дядьків застигла сива, як туга, ворухка і темна здогадка…

Травень 1924 р.

— …Добре, таваріщу Лазар, я прийду, — сказала Уляна. — Але не хочу, щоб бачили мене з Вами. Як сонце зайде за лісом — я на Звенигорі. Там, де трава висока, на вершині.

Обличчя Лазаря розпливлося в масній посмішечці.

— Вот маладєц. Вот так би і сразу. Умная дєвочка! А то другіє дури, всьо равно па кругу пашли у мардви, только в тюрьмє уже. І всьо равно я у ніх пєрвий бил! Мардва патом!

Уляна здригнулась. Боже, що він таке каже? Закуталась тісніше в платок — хоч від землі пашіло теплом.

— Потім розкажете. Не треба мені на ніч таке страхіття… Тільки листа з собою візьміть, чи не брешете. А то… Збрехати Вам… як води випити… І… не кажіть нікому. Мені ще тут жити.

— Канєшно, понімаю. Харашо жіть будєшь! Абєщаю! Я, Лазарь, сваіх тьолок нікагда нє давал в абіду!

— Кобилу свою поцілуйте! «Тьолок» нема тут. Я козачка. Ідіть уже, і приходьте, — строго наказала Уляна. — Бо передумаю зараз. Снаги нема слухати таку бридоту…

Комісар вмовк, якось аж зіщулився, а тоді хвацько скинув кобилу і звузив очі в радій гримасі.

— Во как артачішься! Нравітся мнє… Нравішся ти мнє! Такіх нігдє нє відєл. Вот, прієхал к тєбє спєциально, хотя мнє в Маскву уєзжать нада. На повишеніє. І тєбя заберу! А деваца тєбє всьо равно нєкуда! Із-пад землі найду!

Розділ 24 Шабля на комісара

Травень 1924 р.

…До Звенигори комісар ішов не сам. Підозріливий і хитрий — нікому не вірив. Знав — та хіть не зволила пригнати роту чекістів. Надто солодкою була дівка. Ану ж бо — і справді прийде. Бо не дурна ж наче. Не хоче лягти під мордовців.

Він дряпався на гору з двома хортами з ЧеКа. Йшли, важко дихаючи перегаром з учора. Хортів лишив нижче, а сам поліз на вершечок. Очі його збуджено блищали, коли оглядав м’яку траву на галявах.

Сонце сідало над Хлипнівським лісом. Максим вийшов з хащі за спиною чекістів. Саме в цю мить ближчий з них — той, що білявий, — ступив між осиками, й густа павутина йому влипла на очі. Коли він бридливо здер липку сітку з обличчя, зненацька почув гострий посвист. Останнє, що побачив син «воронєжской губернии» — темну постать перед собою. Криваво зблиснула в призахідньому сонці шабля — й блондиниста голова підскочила, стала на місце — й впала на підставлені руки.

Блондин стояв серед квітів бузку, тримаючи голову у власних руках. Голова кліпала очима й здивовано круглила рота. Другий — чорнявий і маленький, встиг тільки кавкнути з переляку, кинувся бігти, та ногу його мовби схопили залізні руки. Чекіст впав, Рудь вдарив удруге. Краєм ока побачив, що нога конаючого по коліно провалилася в яму поміж камінням.

Звенигора допомогла вбити чужинців.

Сонце сліпило червоним. Рудь примружив очі й подивився нагору. Лазар повертався з вершини, продирався через кущі прямо до нього.

— Абманула, сучка! Піздєц єй будєт!

Сонце било в очі, й комісар не бачив, хто стоїть біля нього. Рудинський тихо зробив кілька кроків і став зовсім поруч, аж почув хрипке дихання чекіста.

— Тепер я буду тебе любити! — сказав знагла, аж той здригнувся.

— Євдокімов, Фрідман, ко мнє!!

— На! — кинув Максим йому голову Євдокімова.

Лазар від несподіванки аж сахнувся. Й раптом відчув, що ноги його провалюються під землю. Він закричав, схопився за кущ бузку й видряпався нагору. Копанка осіла під його ногами.

— Я так і знал, что ето бил ти, Рудь! Что єйо с тобой відєли! Сука! Надо било єйо кончіть в подвалє!

Лазар спробував дістати маузер, але Максим вдарив першим. Рубонув домахою навскоси зліва, та комісар, як вправний боєць, відскочив назад. Маузер полетів кудись у траву. І тільки тоді витяг шашку і різонув нею збоку, ледь не зачепивши Рудя. Максим зробив два швидкі удари навхрест і — зовсім несподівано — вниз по литці. Удар лезом у ноги новачок не прораховує ніколи — цього не показують на дуелях в театрі. Шабля лише ковзнула, у комісара репнув офіцерський чобіт і ледь бризнула кров. Лазар охнув від болю. Та рана була незначна, подряпина, товста волова шкіра врятувала ногу, лише схований револьвер заплутався в порізах штанини.

Поєдинок двох майстрів шабельного бою не схожий на театральний. Майстер б’є рідко, скоріш за все він буде м’яко кружляти, шукаючи відстані для удару, вижидатиме — а тоді рубане всього раз… Дистанція — то в бою щонайперше! З малої відстані сутужно захищатись, з великої — нема контратаки. Новачка ж можна на слух впізнати за гучними ударами, звичці ритмічно і сильно стукати по клинку супротивника, адже саме так фехтують театральні «герої». Такий фехтувальник зазвичай не встигає дістати майстра ні разу…

Бій йде блискавично, інколи триває долі секунди — до першого, часом смертельного випаду. А буває, що випадів і зовсім немає — коли досвідчені бійці шукають лише вірної дистанції, кроку, який вирішує все. Й тоді зміїсто блисне лише один — перший і останній удар…

Лазар був досвідчений воїн, два роки гасав із шашкою степами у Прімакова. Максим відчув, що бій йде на рівних. Спробував кілька ударів навхрест і тут же — навідліг в ліву скроню. Домаха свиснула й ледь не знесла Лазарю голову. Та комісар вивернувся і вдарив ріжучим потягом. Шашка розпанахала одяг, рука потепліла від крові. Максим відчув, як запаморочилося в голові від різкого болю. Поєдинок міг скінчитися погано. Та Рудь мав у запасі удар. Старовинний удар, який знали тільки козаки і який перейшов кубанцям від їх предків, самих січовиків-запорожців. Удар називався «польським». Мабуть, тому, що саме польська карабеля мала руків’я у формі орлиного дзьоба і найкраще пасувала для нього.

Виждавши, поки комісар нападе знову, Максим відбив випад, раптово ступив крок вперед, блискавично кинув ліву руку найвище — й лише гроном руки, страшним невловимим рухом, різко впустив домаху донизу, ледь зачепивши за «дзьоб» мізинцем. Сонце востаннє зблиснуло над лісом й засліпило очі чекіста.

Шабля коротко клюнула комісара в саме тім’я. В очах у Лазаря застиг подив — наче його зненацька вразило громом. Він випустив шашку, схопився за голову обома руками. З-поміж пальців зав’юнились червоні цівки. За мить він похитнувся, впав на коліна, потім м’яко повалився на бік…

Відбити «польський» випад Максима не міг ніхто. Незважаючи на легкий мах лише самим лезом, що падає власною вагою, гостра сталь домахи за іграшки розрубала череп…

— Спасі мєня… Моя фамілія… Блюмкін… Яша — мой брат… Он памилуєт тєбя… в Масквє… — наостанок прошептав Лазар.

— Звенигора вбиває чужих, комісаре!

Очі Лазаря скляніли в промінні Звенигородського сонця…

— …Нічого собі, то це ж кат Блюмкін! — сказав Покотило.

— Не він. Це Лазар — його брат, якщо не збрехав.

— Перед смертю не брешуть!

З нього стане! Оті розстріли десятків тисяч людей в Криму — очолював Блюмкін, Яков. І кронштадських матросів він стріляв.

— Недаремне шептали, що Лазар з Москви приїхав, зі спецзавданням ЧеКа. І як звуть його — ніхто не знає. Казали — Іван Андреєв, чи ще якось…

— Тож своє діло я зробив, — сказав Рудь. — Вірніше — шабля на комісара!

І він обережно вкинув до піхов осяяне слюдяним блиском лезо.

Розділ 25 Звернення Рудя

Червень 1924 р.

— … І хай хтось скаже, що ми були бандитами і пролили море крові. Але знайте: ми всі на цій землі — козацького роду! І бились ми за свою землю запекло, нас були сотні тисяч, й перевага часто була за нами! — сказав Рудь своїм хлопцям.

— Три роки воювали ми з цілим світом, у битвах упень розбивали ворогів десятки, сотні разів. І лише на четвертому році битви, після навали німців, французів, греків, англійців, поляків, Денікіна, трьох більшовицьких наступів — після кожного з яких совєтів вибивали з України так, що вони знов опинялися аж у Москві, — на четвертому році навалилися з усіх боків. Ешелонами привезли міріади солдатів: «красних» башкирів, «красних» китайців, «красних» татар, «рускіх» і навіть — киргизів, яких ловили в степах, наскоруруч озброювали й десятками тисяч запихали в вагони — «красная мобілізація!». І задушили, як колись задушили Богданову козацьку республіку.

…Ніякі внутрішні українські «большевікі» без допомоги Москви не змогли б нав’язати Україні демонську «красну» силу! «Совєти» в Україні б не прижилися, були тут чужі, непотрібні. Ніяка внутрішня сила — ні Центральна рада, ні гетьман, ні Директорія — не змогли б загнати в тюрми цю суто народну, козацьку волю. Земля наша матінка годувала нас безо всяких «комбєдов» і «комнєзамов»…

… Тепер стало зовсім важко, хлопці. Не можу вас насильно тримати. Хто хоче — розходьтеся по домівках! Сховайте і бережіть зброю! Будьте готові щохвилини стати під чорний прапор Холодного Яру! На захист своїх прав й України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Тридцять чоловік з неповної сотні відійшли з краю. Чотири десятки хлопців залишились з Максимом у лісі.

— …Знаєш, що буде потім? — спитав по всьому Рудь Покотила. — Комуністи уб’ють Бога, і підмінять його на ідола. Вони прийшли надовго. Страх, брехня на крові може правити і двадцять років, і тридцять. Та страшне навіть не це. Коли брехня так набридне всім, що стане сміхотворною — все це розвалиться. Й Бога не стане зовсім. Навіть того кривавого більшовицького ідола.

Отоді почнеться найстрашніше. Брехня і зло приведуть до ще більшої брехні, до підлоти. За гроші брат зрадить брата, продасть сестру і дітей своїх у дім розпусти. В душах більше не буде Бога. І я б не хтів жити у ті часи. А ви?…

— Ми — як ти, батьку!

— Євреї хитрі — то будьмо за них хитрішими, — сказав Максим Рудинський. — Комісар підступний — то будьмо підступнішими! Москаль тримає військо під страхом розстрілу — то хай буде в нашому війську ще залізніша дисципліна! Візьмімо від ворогів і сусідів саме кріпке, що є в них, й будуймо свою державу! Бо я буду сміятись, коли ми не зсилимо — ми, величезний народ на ситій землі, а перелякані столітніми погромами євреї збудують свою державу десь у пустелі, бо більш їм ніде не дадуть землю, і тоді, повірте, то буде кріпка держава! Вони будуть триматись за неї зубами, за горло, віддадуть останнє, віддадуть життя, навчені горем, биті століттями на чужих оселях. Віддадуть, не задумуючись ні на мить, бо вони знають що таке — втратити свою землю! Вони знають — а ми ні! Хоча й нашою достеменно та земля давно вже не була…

— Біля Персії є такі племена — таліби, — сказав хлопцям Рудь.

— Вони зробили іслам основою держави. Їх ніхто не зміг перемогти — ні перси, ні англійці. От і нам би свій — православний талібан! Бо більшовики хочуть забрати в нас Бога — і це найгірше! Ця земля повинна жити за православним законом, шанувати десять божих заповідей. Вкрав у людей — геть з держави! Вбив за гроші, вбив ні за що — смерть! Без винятку — чи проста людина, чи можновладець! Бо інакше буде всім страшно жити…

Розділ 26 Дядько Михай

Дядько Михай сидів на своєму топчанчику і слухав телевізор «Соні-трінітрон» — Задорнова, бо він завжди саме слухав, а не дивився. Тоді сплюнув у серцях, встав і пішов на ганок викурити цигарку. Задорнова він не любив.

— Чуєш, Романе, — не витримав, вернувся на поріг, розминаючи в руках сигарету:

— Як він виділяє: «Послушайте только, — УКРАІНЄЦ, — каже, — і говоріт: „О’кей чи не о’кей?“» Він нас наче й за людей не вважає. Ми триста літ були під поляками і литовцями, а вони, значить, — під татарами. В нас навіть Медвин з його трьома тисячами селян мав Магдебурзьке право. Двісті літ! Баба Келя он рунку по-литовськи як смажила! А слово «цибуля» звідки, думаєш?

— Ну, цибуля, як цибуля… Наше ж слово…

— Ага! Литовське слово! Поняв? А «кохаю», «пробачте», «людяність», «воля» — то польські. А «хліб», «меч», «щит» — варязські. Не татарські! із Європи слова. А ти кажеш — однакові!

— Та я і не кажу…

— Кажеш, кажеш. А я тобі ось що скажу: хай той Задорнов хоч тисячу раз каже: он ми які особливі, яка руська душа «загадочна». А в Московії як було з татарів все на крові, на зневазі людській та на «бакшиші»-хабарах збудовано, так і є — і скоро майже тисячу літ буде. У татарів навчились, од татарів «государство» і будували — з тими самими «тємніками» і «намєснікамі». А я не хочу, щоб мої правнуки в тій крові борбалися!

— Ну ти, дєд, даєш! — аж зсунувся з крісла Ром. — І де ти такій грамоті вчився?

— А я тут побільше знаю, чим ти в своїх інстітутах! Я тобі ось що скажу. Як ми бачимо десь в музеї чи на історицькій раставрації козацьку шаблю — у кожного чоловіка аж руки сверблять. Бо то козацька кров грає! А у кого не сверблять — то йому пряма дорога в гарем євнухом або до Борі Моісєєва!

— Ну я від вас дурію! — зайшовся Роман.

— А то! У нас же тут все всі бачать. Маленька Звенигородка, нічо’ не сховаєш. Як на вибори хотіли рефрижератор сиру вивезти — бачили. Як заводи спочатку до ручки доводили, і хто це робив, і з ким, і навіщо — бачили! І як потім ці заводи на металолом розпиляли — теж бачили. І за скільки вони це все продали — знаємо. Про кожного все знаємо. Отут записано, — дід постукав пальцем по лобі. — А щоб той завод заново відбудувать — то треба мільйони доларів. А вони за копійки розпиляли, й собі все в кишеню. А тепер і землю хочуть так само. Ой, дограються скоро. Проснеться козацький дух, проснеться… Спить довго в кожному з нас, але потім… Не доведи Господь, правда!

Восени Роман повернувся до Одеси. Там його чекав лист від Владки. Лист був, як останнє «прощай». Вона писала, що шостого вересня відлітає до Чикаго. І що дуже хотіла б його побачити. Ром знав, що відчувала вона, коли писала цього листа. Він сам згадував її потім, завжди, коли купував багряні троянди, і запах троянд, що випадково, мимохідь заставав його в суєті метро, в школі чи серед святкової площі, тепер завжди відлунював у ньому веселим поглядом золотистих очей, щасливою посмішкою, весною та болем утрати…

Розділ 27 І кожний день — як останній…

Лютий 1925 р.

…Шабля в руці горіла. Крива, з дамаської криці, довга як карабеля — гостре, як бритва, лезо, наче вкрите слюдою. Срібна насічка блищала під сірим небом, лякаючи ворогів своїм блиском. Важке руків’я і широке лезо, удар якого навпіл розсікав будьонівця у шинелі. Замашна криця в руці звична і вселяє спокій. Здається, вкотре прийшов час вмирати! В рай відлітає душа вікінга, що міцно стискає меч перед смертю! Тільки той, хто в бою загинув, на висоті духовного сплеску, вільний навіть у смерті, достойний раю! Жереб щасливий — за край вмирати!

У сніговій хурделиці раптом з'явилася «трьохлінєйка», а над нею лице в рогатій шапці. Максим навідліг рубонув «будьоновку», аж хряснуло, й лице забризкало мокрим пилом. Втер чужу теплу кров змерзлим у лід рукавом і пришпорив коня. Червоноармійський заслін — шість міліціонерів. Всі лягли в полі під снігом. Десь там, у хурделиці, за відділом ішла погоня…

Другу добу загін плутав сліди, відходячи до Звенигори. Далі мало бути легше — через Xлипнівський, Майданівський, Будищанський ліси, на Будище, Завадівку, Білозір’я — лісами до Холодного Яру.

В полях навколо чекали засідки. З тридцяти козаків шестеро були поранені. Кількоро залишились лежати в снігах. У запалених очах живих горіла затята впертість. Це були найкращі бійці. Останні. Які витримали найважчі іспити зими одна тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року — іспити зневірою.

За відділом йшла погоня. В селі взяли сани, посадовили на них поранених. Поставили кулемети. Та з пораненими вже втратили швидкість. Навпроти самої Звенигори, в полі до лісу, — червоні на свіжих конях наздоганяли Рудя.

— Відходьте, отамане, прикриєм! — кричав Покотило. Він був поранений у живіт, його млоїло. Сани круто розвернуло, й вони пішли поперек шляху червоним. Із саней зкочувались зранені гайдамаки. Сім сажнів — один, ще сім — ще один. Поле перекрила розстрільна. Впавши в сніг, зразу відкривали вогонь. Поранені хлопці розуміли: сани від коней не втечуть. Краще дорого продати своє життя! Як Семен!

Останнім зупинив сани Кость — й на фланзі від лісу заговорив кулемет. Другий ударив від краю села. Обидва фланги червоних косили гарячі бджоли. Кінний загін Рудя зник в лісі. Червоний ескадрон збився в купу, тоді кинувся вбік і назад, затанцював під смертельну зливу. Червоноармійці падали з коней, дехто спішився й відстрілювався з коліна.

Раптом позаду ескадрону вилетіла чорна хмара.

— Не стріляйте! — крикнув Покотило.

Кулемети вмовкли, гаряче парували над снігом. З лісу з блискучими лезами в руках вдарили рудинці. Максим провів загін лісом й вийшов з тилу у «красних».

Рудь йшов у лаві першим. Тиміш Нечай і Субота змагались за місце поруч. Летіли голови з плечей комісарів. Свистіли в польоті страшні піки. Кулемети знов почали свою шалену пісню, звично відсікаючи від Рудя другий загін червоних — той хтів обійти розстрільну городами від Гудзівки.

Залишивши на полі десятки трупів, червоні відступили до Звенигородки.

Коли Максим повернувся назад до саней, до нього вже везли Покотила. Куля пробила Костю скроню. Насмерть. На самому узліссі спасенного Хлипнівського лісу…

Розділ 28 Розгадка

Ром приїхав до Звенигородки у відпустку на два тижні. Тепер він мав посвідчення журналіста, мав дозвіл працювати в архівах. Навчився цьому в газеті. Рано снідав й відразу ж збирався, як на роботу. Працював до обіду. Робив замовлення на документи, передивлявся старезні, пожовклі від часу папки. Знаходив папери, які за сотню років хтось брав у руки вперше. Знаходив геть дивні свідчення, — такі, що аж остерігався недобре.

З самого початку Віктор Рудинський від ідеї Рома був не в захваті:

— Хтозна, що ти там нашукаєш… А мо’ хтось з дідів сидів у тюрмі? Був бандитом… Або якимсь ребе… Як тоді з оцим жити?

Але сходив до кінця другий тиждень, з гори паперів рябіло в очах — а користі не було зовсім. У Рома з відчаю опускались руки.

І ось настав останній день відпустки. Зранку Ром зайшов до Зосі. Трохи посиділи на сонечку, згадали минуле. До десятої вже був у архіві. Звично вдихнув застояне, курне повітря. Ще в понеділок давав замовлення на документи з церкви — й тепер їх мають принести. Маленької церковки в урочищі Шульговому, яка й проіснувала всього сім років: від Денікіна до комуністів. Схоже, що замість церковки була там лиш капличка, бо священика в тридцять третьому розстріляли, церковку спалили. Про це Ром знайшов папери.

Тож переглядав гори папок знічев’я, аж поки не принесли архів із церкви. Ром узяв зшиток, відкрив старий жовтий аркуш… і вражено скрикнув. Потім прочитав ще трохи, скочив з-за столу й — станцював біля дверей дикий танець. Із кімнати якраз усі вийшли. Потім знову кинувся до столу.

Маленький папірець, приколотий до зшитку першим. У ньому від руки написана дата: 27 лютого 1925 року. Запис до метричної книги, зі свідченням народження дитини. Запис свідчив: «Рудинській Іван Гаврілович, род. 27 фєвраля 1925 r.». Та не це найбільше вразило Рома. По батькові, нашкрябане на папері, було наведене поверх старого чорнила. Перше ж — було вказано щось інше. Й потім замарано. Коли добре придивитися — під низом читалось щось наче «…аксимович»… Максимович!

Від несподіванки Ром навіть не знав, що робити. Другий напис був певно пізніший. Тобто… Виправлений. Навіщо? З обережності! Бо остерігались чекістів. Тобто — щоб малий Іван не був сином Максима — Рудя, «врага народа» — записали не на батька — на діда! Й записали пізніше. Мабуть, дід Гаврило сам попросив священика виправляти. Мабуть, десь на початку тридцятих. Коли комуністи вже трусили архіви. Шукали ворогів народу. Якраз тоді совєти почали перебирати документи з церков до РАГСУ.

Ось вона — розгадка таємниці роду! Ось вона — пропала ланка Рудинських! Все сходиться! І велика різниця у віці між Гаврилом й Іваном. І те, що конончуківську хату переписали не на старшого Олексу — а на малого Івана, бо він був сином єдиного сина Гаврила — наслідник!

От і виходить, що отаман Рудь, Максим, — наче й пропав у архівах, наче й не був ніколи. А Гаврило Кононович на папері став не дідом — а зразу батьком Івану! Тож у більшовиків до малого й питань не стало. Бо дітям ворогів народу була одна дорога — до Сибіру… Що робили з людьми, кляті!

А Максим Рудинський — Рудь, славетний отаман Рудь — його, Романа, рідний прадід! Оце так! Оце предок! І стільки Ром про нього тепер знає!

Розділ 29 Нащадок геройського предка

… Коли Ром вийшов з хати, на вулиці вже світало. Заливались співом пташки, пробирала ранкова свіжість. Роман тільки-но закінчив студіювати стосу папок — в архіві дозволили копіювати. Звіти, доповідні, документи ЧеКа… Ще більшу стосу продивився на місці. Найважливіше записував у грубий зошит. Як результат — два товсті зшитки, майже двісті сторінок!

Отже, він, Роман Рудинський, не однофамілець, а прямий нащадок, правнук отамана Рудя! Нащадок запорожця Максима Маламури й повстанця, сотника Вільного козацтва! Оце так! І Рудь — рідний внук несамовитого Конона, його, Рома, прапрапрадіда!

Тепер Ром знав, хто він. Ким були його предки. Недаремне оглядався Віктор Рудинський: прадід був найзлішим ворогом совєтів у місті. Останнім! За таке ще років тридцять тому — КаГеБе тягало б в свої підвали! Шили б «антісоветчіну». Тож старі й не хотіли про те ділитись «малому-дурному». Йди знай, кому дитина все те розкаже! А, мо’, вже й не знав ніхто. Бо забули…

Та тепер все інакше. Він, Роман Рудинський, витяг на світ божий історію свого предка — і ніхто тепер не має права забути! Ніхто!

…Максим Рудинський після того бою не повернувся. Казали, що загинув у Хлипнівському лісі. Казали — б’ючись з цілим загоном совєтів. Хтось заперечував, мов би його зі взводом повстанців бачили ще й 1926-го, влітку, коли він громив сільраду в Буді. Точно відомо одно: його карабеля з срібною насічкою і слюдяним блиском в руки ворогу не потрапила. Ніхто з комісарів не носив таку шаблю. Не потрапила рідкісна зброя й до музею. Ні на озброєння совєцьких полковників. Бо з нею Рудь міг розлучитися тільки мертвий…

Із цього старий дід Засуха зробив єдино вірний висновок: значить, Рудь вижив. Зміг таки разом з Уляною вибратись через Польщу — до Німеччини, Канади чи Аргентини. Мов би їх бачили родичі Тютюнника в Кракові: орла — отамана і його вродливу дружину. А вже як склалася їхня доля в лихолітті Другої світової — то сам Бог знає…

Проте Ром в це не вірив. Надто мало шансів було у Рудя. І надто запекло ненавидів він ворога, щоб втікати. Та й якби вижив — то неодмінно би повернувся або хоча б подав вісточку рідним, шукав би сина. Бо малого Уляна привезла до діда Гаврила морозного лютневого ранку й сказала, що вони йдуть надовго. Й то була їхня остання зустріч… Більш за все, що загинув Рудь у лютому бою, під чорним прапором Холодного Яру, поклавши наприкінці ще не одного комісара, бо міг вронити шаблю з руки тільки мертвий…

Чи правий був старий Засуха, чи сталося так, як гадав Ром, невідомо. Ясно одне: історію його прадіда, отамана, вдалося вийняти із забуття, влаштованого совєтами. Важливо, що пам’ять про Рудя тут, у його рідній Звенигородці, тепер житиме вічно. Й він, Роман Рудинський, правнук Максима, прикладе для цього всі сили!

Розділ 30 Повернення до схід' Сонця

Автобус до Звенигородки рушив, і Ром з печаллю подумав: ось, в кіптяві й гарчанні від'їжджає його дитинство. Його грубе, дороге дитинство, з відчуттям холодної нетопленої хати, запаху солярки, якою змочене клоччя, а тоді в’юнкі язички поповзуть угору, охоплюючи сухі скалки, і ще за хвилину в грубці вже весело і затишно потріскуватиме теплий вогник. За годину холодна кімната нагріється і стане зовсім комфортною.

А ще старенький автобус, який повзе до Звенигородки довгі вісім годин. Спочатку бували дома щомісяця, потім — на Різдво, Паску, канікули, потім — раз у півроку, а потім — на рік. Десятки, сотні разів тим, тисячу разів ремонтованим автобусом, з його знайомим запахом старої шкіри та диму.

Тепер це зовсім інше, далеке життя, овіяне щасливими споминами дому, запашної землі у квітні, відданої дружби і палкого кохання. Часи романтичних мрій і відкритих доріг молодості, часи захоплюючих книжкових пригод і новітніх історій: жовті піщані береги Африки, сліпучо-білі хатини тропіків, незвідані моря й океани, рушниці і коркові шоломи колонізаторів. Все це залишилось там, куди з гарчанням від'їжджав зараз старий автобус.

Здавалось, вороття туди вже не буде ніколи…

Після бурхливої юності настало інше розуміння життя. Ром заробив вдосталь грошей, щоб відкрити якесь своє діло, мав затишну квартиру в Одесі, нову машину. Та бізнес убиває людяність й заморожує серце — це Роман зрозумів дуже добре. Тож не тішив себе солодкими мріями, був здібним учнем, звикши робити все якнайкраще, навчився не пропускати все через серце й — шукав собі в житті іншу дорогу.

У червні, коли рівно через двадцять років з дитинства Ром приїхав в Звенигородку до старого конончуківського дому, він раптом зрозумів просту річ.

Ще до схід сонця змужнілий Роман Рудинський прокинувся на своєму звичному з дитинства старенькому ліжку, взяв рушницю й пішов у поле — так, як він це робив у степах біля Тилігулу. Не так на полювання, а щоб забрести подалі від хвилювань й набратися від землі сили — в краплях роси, передсвітанкової свіжості та тієї дивної хвилини, за мить до сходу сонця — коли поодинокі пташки вмовкають від потужного подиху сонячного вітру. Бо хто хоч раз зустрічав у степу схід сонця, той знає, що з першим промінням на землю щоранку надходить сонячний вітер — подих міріадів частинок сонячного світла…

…Давай махнемо, друг, на Тилігул!

Борис Нечерда знав, що пише!

Дивлячись на величезний диск Світила, що повільно з'являвся край неба, Ром зрозумів: ось де він — схід’ Сонця! Не там, на Далекому Сході, не на краю землі в сахалінських сопках, не в пошуках кар’єри чи грошей. І навіть не в пошуках коханої в розстріляному війною місті. А тут, поруч — за пшеничним полем, біля курганів!

Щоб зрозуміти цю просту річ, йому, Роману Рудинському, потрібно було прожити половину життя, пережити палке й трагічне кохання, роками вчитися в обридлому інституті, бити в лоб таких самих неборак на рингу, рвати жили в розвідці — й бути готовим вмерти за це в безплідних душманських горах, шість літ підряд добиратись за одинадцять тисяч кілометрів на край світу, чи стріляти в таких же, як сам, людей у місті, створеному для земного раю. Стати журналістом, «перекопати» знизу доверху хитромудро-блатну морську столицю, а потім кривавити серце в бізнесових джунглях, шукаючи тієї дороги, Сенсу, — втікаючи від самого себе. Бо істина простіша простого — ось тут, на цьому полі, на землі, від якої можна торкнутись Неба…

Ром зрозумів, що колись повернеться й напише тут книгу. Про свій рід, про свою землю, про своїх предків. Що здійснить свою мрію і буде довго тут працювати. Саме тут, де тебе підтримує й дає наснагу сама земля, кожна травинка, найменший подих весняного вітру. Це й було його вище призначення, те, для чого він народився, написати про любов до цієї землі, щедро политої кров'ю, про своїх предків: Максима Маламуру, Лавріна Засуху, Максима Рудинського. Про розстріляну пам’ять безстрашних воїнів: Семена Гризла, Юрка Тютюнника, Цвітковського, Ларіона Завгороднього. Про козацьку славу, рубану мечами, про кохання до білявої української мавки — але ж сказати це зрозуміло для всіх, бо хто ж це зробить, як не він, який пам'ятає своїх предків до п’ятого коліна, який виріс у Звенигородці — і зміг вистояти в жорсткому «русскоязичному» бізнесовому місті?

Він зможе написати тут не одну повість, адже він, Роман Рудинський, пережив стільки пригод, що їх вистачило б на чотири життя. Тож, виходить, важкий конончуківський характер недаремне ганяв його світами в пошуках ідеалу. Колись він найме кращих майстрів, відремонтує старий конончуківський дім і викупить прадідівську землю. Бо хтось же з двадцяти однокласників, що розлетілися по всьому світу, повинен піднімати й це місто. Побудує поруч з хатою Конона новий будинок, догляне стареньких батьків. У сімдесят шість років, біля конончуківського ганку він ще на спір зможе точно розрубати власноруч заколотого кабана — від носа до кінчика хвоста, й розібрати його як годиться, а потім запросити до старого дідівського подвір'я на свіжішу численну рідню. Адже якось на світанку в домі його предків, який міцно стоятиме уже сто п'ятдесят два літа, у нього, Романа Рудинського, — як то й трапляється в конончуківськім роду, — народиться двійня — хлопчик і дівчинка. І народить їх йому білява дружина, з очима, як у стрункої сарни…

І ще з'явилась у Рома справа життя — знайти могилу Рудя, Семена Гризла, Костя Покотила, їхніх товаришів, віднайти згадки про їхні життя.

А, може, все буде й зовсім не так. Адже життя стрімко летить вперед, воно непередбачуване, повне страждань, втрат, дорогих подарунків, натхнення — і ні з чим не зрівняного відчуття життєвої сили, яка вказує нам дорогу до Бога…

Звенигородка, Одеса, Тилігул,

2010-2012pp.

Дійові особи:

Роман Рудинський — студент, журналіст. Хоче знайти таємницю роду Рудинських — розшукати дані про легенду, отамана Рудя. Хто він: просто однофамілець, чи родич?

Максим Рудинський, отаман Рудь, — сотник Вільного коша Звенигородського козацтва, отаман повстанців у 1917–1925 pp.

Уляна — кохана дівчина отамана Рудя.

Владка — перше кохання Романа Рудинського.

Конон Рудинський — купець, хазяїн, жив давно, найстаріший з роду Рудинських, якого пам’ятають сьогодні.

Гаврило Кононович Рудинський — син Конона, прапрадід Романа Рудинського.

Іван Гаврилович Рудинський — внук Конона, дід Романа Рудинського.

Віктор Іванович Рудинський — батько Романа Рудинського.

Баба Келя — дочка Гаврила Рудинського, баба Романа.

Баба Маня — двоюрідна сестра баби Келі.

Юрко Тютюнник — учасник революційних подій, Звенигородський кошовий, пізніше — генерал-хорунжий Наддніпрянської армії УНР.

Семен Гризло, отаман Цвітковський, Федір Уваров, отаман Григор’єв, батько Нестір Махно, Василь Чучупака, Лаврін Завгородній, Кость Блакитний, Чорний Ворон — славетні повстанські отамани Черкащини 1917–1921 pp.

Андрій Чорнота — козак Карася, примчав до Майданівського лісу зі звісткою про арешт отаманів.

Антін Митяй — сліпий кобзар отамана Цвітковського.

Бенедикт — старий хазяїн хутора в глибині Холодного Яру, бази Рудя.

Братанич — козак сотні Рудя, брав участь у страті зрадника Зав’ярного.

Голуб — бойовий товариш ще з Персії, загинув у бою під Черкасами (друга оборона на околицях).

Данько Легкоступ — був з Рудем у бою під Водяниками.

Дем'ян Ступка — козак з Медвина, примчав до Цвітковського за допомогою під час нападу на Медвинську республіку.

Дмитро Корчинський — командир загонів УНСО у боях в Придністров’ї в 1992 р.

Донець — козак сотні Рудя, йшов з Максимом на Звенигору в серпні 1919 р.

Думанський Петро — козак, був у Першому Зимовому поході з Рудем.

Залізняк — отаман, брав участь у повстанні в Лук’янівській тюрмі.

Засуха, дід, — родич Максима по матері.

Зомчара — осавул, кубанець. Загинув у бою під Черкасами (друга оборона на околицях).

Іван Думанський — козак, загинув в бою біля села Сентово.

Іван Лісовенко — козак-звенигородець, помічник Семена Гризла з самого початку. Підвозив Максима додому з Єрок.

Іван Ремез — козак-звенигородець, приходив до Максима в хату Івана Лісовенка на Замості (після німецького арешту).

Іван Тримайло — був разом з Семеном біля Новоселиці. Розповідав Рудю про останній бій Семена.

Іван Чорний — бойовий товариш.

Карась — козак, помічник Семена. Був разом з Семеном біля Новоселиці. Розповідав Рудю про останній бій Семена.

Компанієць Тиміш — ад’ютант отамана Лавріна Зав городнього.

Корж — кубанець, йшов з Максимом з Баязету в Туреччині. Загинув в бою під Черкасами (друга оборона на околицях).

Кость Блакитний — отаман повстанської Блакитної дивізії. Дивізія відійшла з Холодного яру після бою, в якому загинув Чорний Ворон.

Кость Покотило — бойовий товариш ще з Персії. Брав участь у всіх боях аж до кінця, разом з Максимом Рудинським. Загинув в останньому бою біля Звенигори в лютому 1925 р.

Марко Вдовиченко — друг дитинства Максима, помічник Семена, загинув у бою з армією Муравйова за станцію Бобринська 6 березня 1918 р.

Мехтодь Русалівський — козак, колись вчитель — був на нараді у Цвітковського по амністії.

Мовчан — козак, загинув біля села Сентового.

Настич — бився з Рудем біля села Сентового.

Некречий Семен, Добровольський Павло, Ткаченко Яків — Звенигородські козаки. Загинули в грудні 1917-го в боях з корпусом Євгенії Бош під Жмеринкою.

Печений, Плаксун — кубанці, йшли в дозор під Водяниками.

Пилип Зомчара — козак, йшов з Максимом на Звенигору в серпні 1919 p.

Платон Салата — холодноярський гайдамака. Пішов з Уваровим на Шполу. Виводив сотню Максима в бою через балки.

Пономаренко — бойовий товариш Рудя.

Присліпа — козак, хорунжий, вбитий у бою з курдами в Персії.

Семен Іванченко — козак, приходив до Максима в хату Івана Лісовенка на Замості (після німецького арешту).

Серхіо Косте Фаес — консул Республіки Куба в Україні.

Софрон Рябенький — козак з Вільхівця, найближчий соратник Рудя, воював з Максимом в боях на Тилігулі, в бою біля Сентового (де загинув Чорний Ворон), у боях в війську батька Махна.

Степан Бриглов, Алік Аттінгер, Айзек, кошовий, — захисники мерії у Бендерах в червні 1992 року.

Степан Субота — старий сотник, кубанець, бойовий товариш ще з Туреччини. З Максимом знову зустрілися в Уварова.

Тиміш Нечай — побратим Рудя, разом втікли з німецького полону в 1918-му, побратався з Максимом після важкого бою в Бобринській. Був з Максимом у всіх боях.

Філіп — жив на хуторі Бенедикта, його небіж (племінник?).

Федір Добров — мер міста Бендери.

Швидкий — бойовий товариш.

Шрам — бойовий товариш Рудя з Персії.

Список використаної літератури:

1. Коваль P. M. Коли кулі співали;

2. Тютюнник Ю. Й. Перший зимовий похід;

3. Тютюнник Ю. Й. Революційна стихія;

4. Денікін А. И. Путь русского офицера;

5. Махно Н. И. Воспоминания;

6. Єлісєєв Ф. И. Перед Тапаризским перевалом;

7. Савченко В. А. Дванадцять війн за Україну;

8. Щербатюк В. М. Звенигородське збройне повстання;

9. Тумшис М. КВД против ГПУ;

10. Данилов Н. Советская деревня тазами ВЧК — ОГПУ — НКВД; 11.Врангель П. Н. Записки;

12. Дубинский И. В. Враг не сдается.