Балакучий пакунок

Розділ ІV. Шпигуни і плани

— Кажеш, тут шпигун, Пенні? — недовірливо перепитав Пітер. — Ти впевнена?

— Який іще шпигун? — і собі засумнівався Саймон.

— Не знаю, я тільки помітила якийсь рух. Он там, біля шафи, — показала пальчиком Пенелопа.

Хлопчики підійшли до шафи.

— Ти не помилилася, — Пітер нахилився і схопив когось.

— Ану пусти! — почувся хрипкий голос. — Пусти, кажу тобі, болить же!

Пітер повернувся до гурту не сам: він ніс за ногу товсту бородавчасту зелену жабу, вбрану в елегантний жакет. На голові у неї була русява перука, а в лапі — сірий циліндр. Пітер опустив її на підлогу, жаба припала до землі, перевела подих і напружено втупилась у присутніх каламутними жовтими баньками.

— Ага, ось бачите! — тріумфувала Пенелопа. — Я ж вам казала, що тут шпигун.

— Я не шпигун, — хрипко буркнула жаба.

— Гаразд, якщо ти не шпигун — тоді хто ти? — загрозливо спитав Саймон.

— Я… я… м-м-м… Я торговець хутром із Владивостока, — пояснила жаба, помітно хвилюючись. — У мене жінка і шестеро дітей — нічого не вдієш, мушу якось крутитися.

— Краще не бреши! — обурено вигукнув Пітер.

— Що, хіба я не схожий на торговця хутром із Владивостока, який насилу зводить кінці з кінцями? — плаксиво спитала жаба.

— Аж ніяк, — відрубав Саймон.

Жаба на мить замислилась.

— А на торговця діамантами, який прибув сюди просто від зулусів, га? — спитала з надією.

— Теж не схожий, — відказав Пітер.

— А на знаменитого нейрохірурга з Катманду? — не втрачала надії жаба.

— Ні, — Саймон був невблаганним.

— Що ж, доведеться відкрити вам правду, — проникливо промовила жаба. — Я — заможний фермер із Онтаріо, власник молочарні. Зараз у мене відпустка, і я вирішив провідати свою племінницю, себто небогу.

— Я тобі не вірю, — сказала Пенелопа. — Ти шпигун.

— Ні, я не шпигун, присягаюся, — запротестувала жаба. — Присягаюся, панночко. Я вам кажу все, як є. Я вельми заможний торговець збіжжям і подорожую інкогніто, так би мовити, по бізнесу.

— Ти не хто інший, як жаба і шпигун, — твердив Пітер.

— Так-так, до того ж ти такий жалюгідний і бридкий у цій своїй перуці, жакеті і з цим недолугим циліндром, — докинув Саймон.

— Не смійте ганьбити мій циліндр, — скривджено захищалася жаба. — Це чудовий циліндр, один із найкращих елементів маскування, тобто, я хотів сказати, вбрання.

— Ти шпигун, — знову повторив Пітер. — А знаєш, що буває зі шпигунами?

— Не шпигун я, не шпи-гун, присягаюся! — панічно виправдовувалася жаба. — Не чіпайте мене, бо я не шпигун!

— А шпигунів частенько розстрілюють, — продовжував Саймон.

— Або піддають тортурам, — додав Пітер.

— Або спочатку піддають тортурам, а потім розстрілюють, — погрозливо сказав Папуга.

— Гей, ви! Обережніше! До чого ці балачки? — відчайдушно вигукнула жаба. — Слухайте, зараз я вам відкрию всю правду. Я не хотів нічого казати, але ви мене змусили.

— Ну-ну? — заохотив Саймон.

— Я — надзвичайно багатий банкір, маю акції банку, литовець за походженням, у мене жінка та двоє діток, ще й старенька матуся на утриманні, — зізналася жаба, насуваючи на очі циліндр і чіпляючись великими пальцями за пройми жилетки.

— Не вірю жодному слову! — сказала Пенелопа.

— Я також, — сказав Папуга. — Банкір, аякже! Вигадуй! Така жаба, як ти, два і два додати не вміє.

— Коли ти банкір, то цього й не треба вміти, — запевнила його жаба. — Чесно, тобі тоді не треба математики, не треба нічого. Треба тільки пильнувати чужі грошики та вміти відповідати вкладникам, що вони не зможуть їх отримати, — ото й уся робота.

— Дурниці! — зневажливо озвався Папуга. — Абсолютні безглузді дурниці. Ну а якщо ти зараз же не скажеш нам правди, Табіта ось тут, на цьому місці, підсмажить тебе на маленькому вогні — чи на двох вогнях, правда ж, Табіто?

— Залюбки! — Табіта на підтвердження випустила з ніздрів двадцять чотири кільця диму і два довгі язики полум’я.

— Слухайте, так же не можна! — очі в жаби наповнилися сльозами. — Негарно мучити безсловесну тварину, та й одяг мій може попсуватися, а я ще не всю суму за нього виплатив.

— Це нас не обходить, — відрубав Папуга. — Скажи нам правду, і ми тебе не зачепимо.

— Справді? — з надією в голосі спитала жаба. — Ви готові перехреститися і поклястися своїм життям?

— Так, — відповів Папуга.

— Гаразд, — жаба перевела подих. — Я…

— Але тільки правду, — застеріг Папуга. — Це твій останній шанс.

— Та добре вже, добре, — сказала жаба. — Мене звати Етельред, і я жаба без певного місця проживання.

— І ти шпигун? — уточнив Пітер.

— Угу. Тобто я скоріше напівшпигун, — зізнався Етельред. — Розумієте, це все вони винні, оті василіски. Я був надто маленький, щоб висиджувати їм яйця, я весь час падав із них і боляче вдарявся. Тож нарешті сказав головному василіскові, мовляв, чому б не доручити мені робити щось таке, для чого я створений, до чого здібний?

— Тобто шпигувати? — не повірив своїм вухам Саймон. — Але чому ти вирішив, що це твоє? З тебе ж нікудишній шпигун!

— Не смій мене так ображати! — сказав Етельред і набурмосився. — Я міг би бути неперевершеним шпигуном, але я не закінчив курс.

— Який курс? — спитав Пітер.

— Курс заочного навчання для шпигунів — ось який, — пояснив Етельред. — Я тільки встиг проштудіювати маскування та іноземні акценти, аж раптом василіски наказують: «Ану, — кажуть вони, — мерщій жени до Кришталевих печер і рознюхай, що там робить Г. Г.», — отак вони сказали і спровадили мене так швидко, що я навіть забув узяти невидиме чорнило.

Було помітно, що Пенелопа вже пройнялася співчуттям до нього.

— Добре, — сказав Папуга. — Дуже добре, що ми тебе тут схопили — тепер ти поділишся з нами корисною інформацією.

— Ні, — Етельред відчайдушно потрусив головою, — нізащо я не скажу вам нічогісінько. Мій рот на замку, ось так.

Табіта видихнула два язички полум’я.

— Ну, добре, вмовили, — відразу поступився Етельред. — Я розповім вам дещо, можливо, щось не надто важливе.

— Де вони поділи великі книги? — спитав Г. Г. — Цим книгам нічого не загрожує?

— О, ще б пак! — вигукнув Етельред. — Книги заховані у підземеллі, в надійному місці, під посиленою охороною. Ой, а як ті дурні сіли в калюжу, випробовуючи заклинання! Смішно? Я мало не вмер. А як же казився головний василіск, коли вони перетворили двох вартових — одного на дерево, а другого на пучечок місячної моркви. Наші жаби просто по землі качалися, кажу вам.

— А що ти скажеш про яйця драконів? — спитав Папуга.

— О, з ними все гаразд, — відповів Етельред.

— Вони цілі? У замку? Мої дорогесенькі! — зойкнула Табіта й зомліла.

— Ой, чого це вона? — здивувався Етельред. — Звичайно, вони в безпеці. Як їх поскладали в камеру тортур, так вони там і лежать, усі до одного.

Присутні кинулися поплескувати Табіту по лапах, аж поки вона опритомніла, бо, як мудро зауважив Г. Г., «немає сенсу палити пір’ячко в неї під носом, як це зазвичай роблять у таких випадках».

— А тепер, — звернувся Папуга до Етельреда, — зізнавайся, як найзручніше проникнути в замок?

— Там є тільки один вхід, — втрутився Г. Г., — через підйомний міст і головні ворота.

— Ага, отут ви всі й помиляєтесь, ясно? — проголосив Етельред. — Думаєте, що все знаєте? А ось і не так, ви помиляєтесь, ясно?

— Добре, тоді скажи, як інакше можна туди потрапити? — спитав Г. Г.

— Ну-у-у, — хитро примружився Етельред, — це вже ні, цього вже я вам не скажу. Ні-ні, я не з якихось там переходчиків.

— Перебіжчиків, — виправив Пітер.

— І не з отих теж, — сказав Етельред.

— Я тобі не вірю, — сказала Пенелопа. — Відколи ми тебе схопили, ти тільки й робиш, що брешеш, і це ще одна твоя брехня — як перед тим про нейрохірурга. Ти постійно брехав нам про те, хто ти і що ти, і тепер знову брешеш, мовляв, є якийсь інший вхід у Замок василісків.

— Я не брешу, панночко, повірте, — заголосив Етельред. — Може, я й збрехав вам раз чи два про те, хто я і що я, але зараз кажу чистісіньку правду: в замок можна потрапити через ринви.

— Браво, Пенні! — вигукнув Пітер.

— Вельми розумно, — підхопив Папуга.

— Блискуче, — погодився Г. Г.

— Так нечесно! — запротестував Етельред, бо раптом зрозумів, що він накоїв. — Як вам не соромно, панночко, хіба так чемно?

— Так само чемно, як тобі шпигувати за нами, — відрубала Пенелопа.

— Але ж це мій фах, я — професійний шпигун, — заперечив Етельред. — А ви не мали права хитрощами виманювати в мене зізнання.

— Ну, пробач, будь ласка. Я думаю, це було необхідно, — сказала Пенелопа. — До того ж нікого це не здивує, бо ти справді поганий шпигун.

— Мені здається, несправедливо так казати, бо я встиг закінчити тільки половину курсу, — ображено відповів Етельред. — Насправді я просто ас. Я чудово вмію перевтілюватись в угорського риботорговця, батька трьох дочок, вдівця — він у мене як живий! Принаймні так каже моя мама. Ви не хотіли би послухати? Я можу ще вдати польського графа, у якого настали темні часи і йому довелося продати свій замок з усім начинням.

— Якось іншим разом, — перебив його Папуга. — А зараз ми хочемо знати, як потрапити в ринву.

— Ну, ні, — буркнув Етельред, — навіть не чекайте, що я відкрию вам усі секрети.

— Здається мені, — Пенелопа підморгнула Папузі, — Етельред не усвідомлює, що ми пропонуємо йому дуже важливу роботу.

— Як це? Мені? — спантеличено перепитав Етельред. — Яку роботу?

— Професійного контршпигуна, — незворушно відповіла Пенелопа.

— Тобто ким це я буду? — розхвилювався Етельред, аж його очі зробилися ще більш банькаті. — Що воно таке?

— Це найважливіший різновид шпигунства, уяви собі, — відповів Пітер.

— Так, — підхопив Саймон, — надзвичайно важлива робота.

— Ого! — видихнув вражений Етельред. — Ну, то як ця робота робиться?

— Отак: ти вдаєш, нібито й далі шпигуєш за нами на користь василісків, — пояснила Пенелопа. — Тим часом насправді ти шпигуєш за василісками для нас. І тому тепер тебе називатимуть ас-контррозвідник Ікс.

— Нове ім’я? — спитав Етельред. — Але чому саме ас-контррозвідник Ікс? І чому мені не можна залишити моє власне ім’я?

— Тому що аси контррозвідки ніколи так не роблять, — сказав Пітер. — Вони занадто важливі персони, щоб залишати собі звичайні імена.

Етельред кілька хвилин розмірковував.

— А маскування мені знадобиться, га? — нарешті спитав він. — Бо маскування — мій талант, і я не хотів би його занехаяти.

— Аякже, звичайно, тобі доведеться маскуватися, — сказала Пенелопа, — і найчастіше доведеться носити збіса хитре й підступне маскування.

— Яке ж, кажи мерщій! — загорівся Етельред, його очі від запалу ледь не вилізли з орбіт.

— Ти будеш маскуватися під себе, — відповіла Пенелопа. — Будеш справжньою жабою.

— Це вже занадто! Ті василіски прекрасно знають, що я жаба, — запротестував Етельред.

— У цьому, власне, й полягають диявольські хитрощі, — втрутився Саймон. — Бо під личиною жаби буде насправді чаїтися ас-контррозвідник Ікс.

— Ага! — вигукнув Етельред, і обличчя в нього засяяло. — Ага, це вам не дурничка, це навіть вельми розумно. Супер! Це якесь найшпигунськіше шпигунство, ого-го!

Діти полегшено зітхнули, а Папуга і Г. Г. перезирнулися.

— Отже, ти погоджуєшся обійняти цю високу посаду? — уточнила Пенелопа.

— Авжеж, панночко, залюбки, — очі Етельреда сяяли. — І ще дозвольте сказати, панночко, що мені буде дуже приємно нести службу з кимось таким, як ви, з отакою гарненькою і такою розумною — цілковито мені до пари.

— Щиро вам дякую, — промовила Пенелопа, ледве тамуючи сміх. — А тепер, якщо Г. Г. буде такий ласкавий і чимось нас почастує, ми зможемо попрацювати над планом нашої операції.

Усі знову повернулися до вітальні, і Пенелопа допомогла Г. Г. подати на стіл розкішний обід, який складався з овочевого супу, ягняти, запеченого із зеленим горошком, печеної картоплі з маслом і сметаною, а на десерт — свіжі полуниці з вершками та меренгою і морозиво на додачу.

— О-о-о, яка смакота! — простогнав Пітер, доїдаючи другу порцію полуниць.

— Так-так, це, власне, один із тих невеличких банкетів, які Г. Г. так любить інколи влаштовувати, — сказав Папуга. — Він справді неперевершено готує. Ну і, звичайно, мушу визнати, місячна морква також йому сприяє — її можна додавати до всього.

— Ага, та місячна морква постійно в тебе на язиці, — зауважила Пенелопа, — і про неї ви співали, коли ми вперше зустрілися. Що це таке?

— Це один із найкращих винаходів Г. Г., — пояснив Папуга. — Вона ніби звичайна морква, тільки смугаста — у червоні й білі смужки. Ми збираємо один урожай на рік і влаштовуємо з цієї нагоди урочисту церемонію — Свято врожаю місячної моркви. А потім розвішуємо її в сушарні.

— Ось така вона висушена, — сказав Г. Г. і поклав на стіл довгастий овоч, схожий на моркву, але твердий, немов старий гарбуз. — Коли вона висохне, на ній з’являться рецепти й настанови. Дивіться!

Збоку на місячній моркві діти побачили готичний напис, щедро прикрашений вибагливими закарлючками, який повідомляв: «Смажена свиняча нога: вміст висипати в каструлю і поставити на дві години в піч. Підкладати у вогонь не більше двох полін за раз. Часто скроплювати салом». Г. Г. розломив морквину: всередині містився якийсь брунатний порошок.

— Тобто ви хочете сказати, буцімто все, що ми зараз їли, приготоване з оцього? — недовірливо спитав Саймон.

— Так, — скромно відповів Г. Г.

— До речі, ця морква не має нічого спільного зі звичайними консервованими або сушеними напівфабрикатами, — уточнив Папуга, — бо вона виростає в землі й тому зовсім не втрачає поживних властивостей.

— У це важко повірити! — вигукнув Пітер.

— Г. Г. зробив цей винахід у 1596 році, — повідомив Папуга. — Він завжди випереджає свою епоху.

— Я вважаю, що ви найкращий чарівник у світі, — сказала Пенелопа. — Усі ваші винаходи такі практичні!

— Дякую, мені дуже приємно, — сказав Г. Г. і навіть зашарівся. — Але не треба забувати, що головна заслуга в цьому наших великих книг. Без них я мало що міг би зробити.

— Так і є, тому необхідно повернути їх на місце, — наголосив Папуга. — А тепер слід продумати деталі нашої операції. Тож у кого план Замку василісків?

— Ось тут, у мене, — відгукнувся Г. Г., добуваючи зі складок своєї одежі згорток пергаменту. Пергамент розстелили на столі і всі нахилилися над ним.

— Ну, наш шановний Етельреде, — сказав Папуга. — То де ж та ринва, про яку ти розповідав?

Етельред насупився над планом замку, зосереджено розглядаючи його, аж перука з’їхала на одне око, а циліндр зсунувся на потилицю.

— Ось тут підйомний міст, — нарешті показав він, — і тут же апартаменти головного василіска; а ось тут бараки, де живуть звичайні василіски. А тут, внизу, головна підземна темниця, де вони зберігають великі книги; а ось і камера для тортур — тут вони тримають драконячі яйця.

— Мої дорогесенькі! — зойкнула Табіта.

— Ну-ну, не треба більше непритомніти, — роздратовано застеріг її Папуга. — Ніколи з тобою панькатись.

— А ось тут, — Етельред вів далі, тицяючи в карту пальцем, — отут є дві менші темниці, ними давно вже не користуються — хіба тільки як складом. Якось мене послали туди по стілець, і я помітив оту ринву, розумієте? Тоді я пройшовся вздовж неї, просто так, без жодних серйозних намірів, але побачив, що вона пролягає під замковим ровом і виходить на поверхню аж у полі, отут. І я сказав собі: «Етельреде, запам’ятай ці слова: коли-небудь ця ринва стане тобі в пригоді!» Бачте, так воно і сталося, — Етельред обвів присутніх вдоволеним поглядом.

— Це був дуже розумний вчинок, — похвалила його Пенелопа.

Етельред зашарівся аж по самі корені своєї перуки.

— Ну, що, — Саймон і собі насуплено втупився в карту. — Якщо нам і вдасться цим шляхом проникнути всередину, все одно доведеться мати справу з вартою, щоб врятувати книги.

— Ви не зможете винести звідти книги, — понуро промовив Папуга. — Принаймні так просто. Кожна книга важить приблизно три сотні фунтів[11] і кожна з них шість футів заввишки та три завширшки.

— О Боже! — вигукнув Пітер. — Чому ж ти не сказав цього раніше?

— Але ж, любий мій Папуго, — втрутився Г. Г., — нам не треба викрадати книги — досить тільки знайти там рецепт, як впоратися з василісками, котрий я так необачно забув, і тоді ми зможемо прогнати їх із замку і врятувати книги.

— Ваша правда, — схвильовано промовив Саймон, — так і є, Г. Г. Якщо ми зможемо потрапити в замок і відшукати потрібне заклинання, то нам нічого більше не треба.

— А зараз ми всі маємо придумати, як налякати вартових, — сказав Пітер. — Чого бояться василіски?

— Ви що, пане, жартуєте? — здивовано спитав Етельред. — Вони самі кого хочете налякають. А їм чого боятися, коли вони плюються вогнем на вісім футів поперед себе?

— Теж правильно, — підтвердив Папуга. — Василіски завжди поводяться нахабно і грубо.

Запала довга мовчанка — лише Дульчібелла щось мугикала собі під ніс, перестеляючи Папужине ліжко.

— Гаразд, — озвалася нарешті Пенелопа. — Якщо ми не можемо їх налякати, то, може, нам вдалося б чимось їх відволікти?

— Може, когось і вдалося б, але тільки не василісків, — відповів Г. Г. — У них тут справжня військова дисципліна, розумієте? А це означає, що думати має право тільки вище керівництво, а вартовим залишається лише слухняно виконувати накази. І якщо їм доручено охороняти темницю, то вони охоронятимуть її, незважаючи ні на що.

Усі знову принишкли.

— Слухайте! — зненацька подав голос Етельред, — є одна річ, яка може зрушити їх із місця.

— Яка, яка?! — вигукнули всі разом.

— Зараз, — заговорив Етельред, — головний василіск довів до відома своїх підлеглих, що їхній обов’язок — схопити Г. Г., а той, хто це зробить, отримає підвищення. Тож я подумав: якби вони побачили Г. Г. і вирішили, що можуть його схопити, тоді б і зрушили з місця.

— Блискуча ідея — якби тільки Г. Г. був років на двісті молодший, — саркастично зауважив Папуга. — А так у його віці навряд чи можна сподіватися, що він готовий плазувати по ринвах і тікати від василісків.

— На превеликий жаль, мушу визнати, що Папуга каже правду, — пригнічено підтвердив Г. Г.

— А може, нам підмінити Г. Г.? — запропонував Саймон.

Усі мовчки перезирнулися.

— Ти маєш на увазі зробити його двійника? — уточнила Пенелопа.

— Ага, — відповів Саймон. — Розумієте, вбрати когось під Г. Г. Можливо, кого-небудь із нас.

— Ні-ні, — втрутився Г. Г. — Я дещо придумав. Коли мені востаннє шили одяг, то для примірок зробили схожий на мене манекен.

— Кравецький манекен! — радісно прошепотіла Пенелопа.

— Так-так, — ствердив Г. Г. — Отже, ми маємо манекена мого зросту і габаритів, а я маю для нього мантію і капелюх.

— А обличчя йому зробимо з місячного желе, — вигукнув Саймон.

— І розмалюємо так, щоб було схоже на Г. Г.! — підхопив Пітер.

— І якщо вже це не змусить сторожів зійти з місця — то тоді нічого не допоможе! — прокричав Етельред і аж згубив капелюх, весело стрибаючи галопом довкола столу.

— Чекайте-чекайте, — сказав Папуга, — це все чудово, але як зробити, щоб манекен рухався?

— Дуже просто! — сказав Етельред, якого так переповнювали почуття, що жакет аж тріщав на ньому по всіх швах. — На коліщатках, ось як!

— На коліщатках? — здивовано перепитали присутні.

— Так, — відповів Етельред. — Де наш план?

Він кілька хвилин постояв над планом, а потім сів і задоволено посміхнувся.

— Так, усе правильно, — підтвердив він.

— Що правильно? — перепитали всі.

— Отже, — Етельред знову схилився над планом і заходився водити по ньому пальцем. — Ось тут ми маємо дві темниці, які використовують як склади, бачите? А от сюди ми маємо потрапити.

— Ясно, — перебив Папуга, — давай далі.

— У цій темниці вони тримають книги, — показав Етельред, — а якраз навпроти — довгий коридор, який спускається до рову.

— Так і є! — Г. Г. ляснув себе по лобі. — Тут вимірюють рівень води в рові. Як я міг про це забути!

— Коридор виходить у рів, розумієте? — пояснив Етельред.

— Я не розумію, — зізнався Пітер.

— Дивіться: ми заходимо в цю темницю, а тоді виходжу я і відвертаю увагу вартових, — продовжував Етельред.

— Ти робиш відволікаючий маневр, — підказав Папуга.

— Ні, — заперечив Етельред, — щиро кажучи, я зовсім не збираюсь наражатися на небезпеку. Я просто відверну їхню увагу, а поки вони будуть відволікатися на мене, ви поставите фальшивого Г. Г. на початку коридора і підштовхнете його. Тоді лялька на коліщатках поїде коридором, а я скажу: «Агов, погляньте, орли, це часом не Г. Г.?» — і тоді всі вони кинуться за ним, зрозуміло?

— Який блискучий задум! — захоплено вигукнув Саймон.

— Справді, — підтримав його Пітер і поглянув на Етельреда з повагою. — Він перетворюється на справжнього аса-контррозвідника.

— Спокійно, нам треба здолати ще довгий шлях до успіху, — стурбовано промовив Папуга.

— Пропоную розділити роботу, — сказав Саймон. — Етельред, Г. Г. і я вивчаємо план, проводимо вимірювання та розрахунки, детально розробляємо операцію — починаємо просто зараз. А ви, Папуго, Пітере і Пенелопо, готуєте манекен. Табіта і Дульчібелла допомагають. До речі, як ви вважаєте, коли найкраще провести операцію?

— Серед ночі, — відповів Г. Г. і витяг зі складок мантії великий годинник. — Таким чином, на все маємо шість годин. Щоби забезпечити цілковиту темряву, я вимкну місяць.

— Невже це можливо? — здивувалася Пенелопа.

— О, ще й як, — гордо відповів Г. Г. — Простісінько. Я можу навіть вимкнути сонце, якщо це конче знадобиться.

— Добре, тоді починаємо, — сказав Пітер. — Ходи зі мною, Папуго, покажеш, де ви тримаєте місячне желе.

Наступні три години робота кипіла. Етельред, Г. Г. і Саймон намалювали на підлозі крейдою вхід до темниці й пологого коридора і вибрали найкраще місце для розташування манекена. Табіта з Дульчібеллою, не без суперечок і суперництва, натягли-таки мантію на манекен, який уже стояв на коліщатках, зроблених із місячного желе. Але найбільше часу знадобилося, щоб виготовити йому обличчя. Шість варіантів обличчя Г. Г. вичарували і відкинули як невдалі, аж поки нарешті зробили таке, яке всі визнали бездоганним. Потім Пенелопа дуже старанно і прискіпливо розмалювала його олійними фарбами. На голову моделі наклеїли штучне волосся і бороду, прикріпили голову до тулуба, насунули гостроверхого капелюха — і відійшли на кілька кроків. Довгу паузу перервав Етельред.

— Оце-то так! — хрипкувато прошепотів він. — Як живий! Ну, просто ніби брат-близнюк. Якщо вже цим їх не обдуриш, то нічим не обдуриш.

— Мушу визнати, — розважливо промовив Папуга, — на мій погляд, це справедливі слова. Навіть я міг би сплутати цю ляльку з Г. Г. Неймовірно схожий, тобто дивовижно оманливий дублікат.

— Оце так! Ви як почнете говорити, то я розумію тільки п’яте через десяте! — захоплено вигукнув Етельред. — Не уявляю, як можна тримати в голові всі ці слова.

— Ти теж мав шанс опанувати мову, — суворо сказав Папуга, — коли Г. Г. організував безкоштовну школу для жаб. Але хоч хтось відвідував її? Ні! Вам більше подобалося кумкати в болоті і за сумісництвом висиджувати яйця для василісків, до того ж і те, й друге кепсько.

— Я в цьому не винен, присягаюся, — виправдовувався Етельред. — Я хотів ходити до школи, але моя мама сказала, що нема жодного сенсу в тому дурнуватому навчанні. Вона сказала, що мені, мовляв, треба займатися ремеслом.

— І чим же ти займався? — спитала Пенелопа співчутливо.

— Та шпигунством же, ви що, забули? Моя мама казала: «Для доброго шпигуна завжди знайдеться робота», — відповів Етельред.

Папуга тяжко зітхнув.

— Усі вони, жаби, однакові, — пробурмотів він. — Логіка не для них.

— Пора, — виголосив Саймон. — Іще раз повторимо план операції. В експедицію вирушають Пітер, я, Папуга і, звісно, Етельред як провідник і ас-контррозвідник.

— Ага, — вигукнула Пенелопа, — а як же я?

— А тобі краще залишитись тут, зі мною, моя дорогенька, — сказав Г. Г. — Усе-таки це небезпечна місія.

— Я не боюся, — наполягала Пенелопа, — я піду з ними. Згадайте — це ж я хитрощами змусила Етельреда обмовитися про ринву, а якби не це, ви взагалі не знали б, куди йти.

— Так, це правда, — присоромлено промовив Пітер.

— Ну, добре, ходімо з нами, — погодився Саймон. — Але пообіцяй, що тільки-но виникне найменший натяк на небезпеку, ти відразу щодуху рвонеш звідти.

— Не дочекаєтесь! — гордо відповіла Пенелопа. — Я тільки тоді рвону щодуху, коли решта теж рвоне.

— Сподіваюся, ми зуміємо вберегти Пенелопу, — сказав Папуга. — То що саме ми робитимемо?

— Ну, — сказав Саймон, — коли ми проникнемо в темницю, отут Етельред відразу вийде і розпочне відволікальний маневр.

— Хлопці, я ж казав, що не збираюсь робити нічого такого, ніяких — як там воно? — маневрів! — обурився Етельред. — Я тільки відволікаю увагу вартових.

— Гаразд, — Саймон посміхнувся, — щойно Етельред заманить вартових у темницю, де зберігаються великі книги, ми відразу виходимо і ставимо рухомий манекен у коридорі, отут, а Папуга сідає йому на плече і розмовляє голосом Г. Г. Тоді Етельред каже вартовим, що це Г. Г., Папуга злітає з плеча і підштовхує манекен лапами, двійник Г. Г. котиться по коридору до кінця і падає в рів. Якщо пощастить, вартові побіжать за ним і, може, навіть пірнуть у воду, бо він вийшов у нас важкенький, тож відразу піде на дно. Поки все це відбуватиметься, ми відкриємо книги і пошукаємо заклинання проти василісків, а Пенелопа його запише. А тоді можна тікати.

— Чудово, просто чудово, — похвалив Г. Г. — Який досконалий план! Який я вдячний вам, мої відважні дітки!

— А про мене ні слова? — образився Етельред.

— Ти проявив себе як воістину далекоглядна і винахідлива жаба, — втішив його Г. Г. і поплескав по денцю циліндра. — І коли все успішно закінчиться, я призначу тебе старостою у безкоштовній школі для жаб.

— Ого! — Етельред був у захваті від того, що удостоївся такої честі.

— А тепер, мабуть, усім нам годилось би випити гарячого какао з місячної моркви, а потім я загашу місяць — і можна рушати, — сказав Г. Г.

— Одне не дає мені спокою, — зізнався Етельред, сьорбаючи какао. — Чи я маю залишатися в замку як ас-контррозвідник Ікс, а чи втікати звідти разом із вашою компанією?

— Втікати з нами, — впевнено підтвердила Пенелопа. — Василіски на ту пору вже зрозуміють, що ти перейшов на наш бік. До того ж у нас для тебе знайдеться чимало іншої важливої роботи.

— Скажіть тільки слово, панночко, — відповів Етельред, манірно збиваючи циліндр трохи набакир. — Одне ваше слово — й ас-контррозвідник Ікс до ваших послуг!

— Дякую, — поважно мовила Пенелопа.

Друзі випили какао, дуже тепле і приємне для шлунка, а Г. Г. звірив годинник.

— Пора гасити місяць, — повідомив він. — Ви готові?

— Готові! — відгукнулися всі.

— Щасти вам! — побажали Табіта і Дульчібелла та дуетом гучно висякалися в носовички.

Загін рушив одним із багатьох бічних тунелів Кришталевих печер — власне, тим, який мав вивести якнайближче до лану місячної моркви, звідки можна було проникнути в заповітну ринву. Пенелопа й Етельред із ліхтариками в руках ішли попереду, з ними був Папуга, а позаду Пітер і Саймон несли манекен Г. Г.

Загін вийшов із тунелю і далі пішов полем. Без місячного світла тут було темно, як на дні колодязя. Стояла така мертва тиша, що було чути, як шарудять і труться їм об ноги оксамитові листочки місячної моркви. Ліхтариками друзі користувалися лише за нагальної потреби, особливо коли підійшли до великої похмурої будівлі Замку василісків, адже сторожа могла помітити світло і здійняти тривогу.

— Зупиніться на хвилинку, — прошепотів Етельред. — Здається, це тут. Зараз я гляну.

Папуга і діти слухняно чекали, поки Етельред нишпорив поміж листям місячної моркви і бурмотів щось собі під ніс.

— Ось вона, — сказав він нарешті. — Я так і знав, що вона десь тут.

При світлі ліхтариків діти побачили квадратний лаз і дротяну решітку поряд із ним. Посвітивши всередину, виявили, що лаз веде у велику й круглу, викладену цеглою, трубу. Просто під лазом стояв стільчик.

— Отак я і вибрався, — похвалився Етельред.

Вони обережно спустилися з манекеном через отвір у трубу. Тут їм рухатися було зручніше, бо тепер можна було присвічувати собі ліхтариками без остраху, що їх побачать. Десь за п’ять хвилин друзі помітили, що тунель полого спускається донизу, і відчули прохолодний вітерець.

— Ми майже на місці, — шепнув Етельред. — Тепер — замріть. Вартові ось тут, за рогом.

Він вивів їх зі стічної труби до великої похмурої темниці, яка до стелі була заповнена старовинними меблями, канделябрами та іншими дивними речами, які можна знайти на горищі. Усе тут покрилося пилом і густим, як чорне мереживо, павутинням. Було холодно і вогко, від чого Пенелопу охопила дріж.

Етельред провів друзів поміж височенними стосами меблів, обвішаних павутиною, до дверей, обережно прочинив їх і визирнув у шпарину.

— Ну, що ж, тепер можна вистромити носа і кинути оком довкола, — нарешті промовив він.

Усі по черзі й собі визирнули крізь шпарину. Трохи далі вниз по коридору виднілися важкі, окуті міддю, двері в арці. Очевидно, вели вони до тієї темниці, де зберігалися великі книги. Перед дверима, нудьгуючи, стирчали двоє василісків — очевидно, вартові. Один гострив дзьобом свої довгі кігті, а другий знічев’я розважався тим, що полум’ям із ніздрів випалював на стіні власні ініціали. Навпроти виднівся пологий коридор, який спускався до рову.

— А тепер, — промовив Етельред, і голос його тремтів від страху й піднесення, — щойно я заманю тих двох у темницю, відразу виставляйте манекен на потрібне місце, а тоді нехай Папуга що-небудь голосно скаже. Я буду знати, що ви готові, ясно?

— Згода, — прошепотіли йому у відповідь.

Пенелопа відчувала, як калатає її серце — мало не вискакує з грудей, — і запитувала себе, чи й усім іншим так само страшно, як їй.

— Добре, — видихнув схвильовано Етельред, — починаємо.

Із цими словами він прочинив двері і вислизнув у коридор, залишивши їх напівпрочиненими. Усі припали до отвору і стежили за Етельредом, а той поправив на собі циліндр і бадьоро та ніби безтурботно пострибав уздовж коридора до вартових, тримаючи під пахвою Пенелопин олівець і записник.

— Агов! — гукнув він вартовим, — прокидайтеся! Сплюхи, а не вартові! Я вже міг би передушити вас обох!

Василіски почули його голос, підстрибнули від несподіванки і виструнчились, а роздивившись хто це, знову стали вільно.

— А, це ти! — відказав один із них різким грубим голосом, схожим на гарчання пса, що гризе кістку. — Чого ти хочеш, жабо дурнувата?

— По-перше, я хочу, щоб ви більше не пащекували, — твердо відповів Етельред. — Прошу притримати язики у своїх потворних рилах, бо я, власне, прибув сюди зі спеціальним завданням від самого шефа, зрозуміло? Якщо не вірите, то підіть нагору попитайте. Хоча, правду кажучи, не раджу, бо він зараз у паскудному настрої — розбушувався, як вулкан.

— А чого це він? — тривожно перепитав вартовий. Очевидно, коли головний василіск гнівався, перепадало всім.

— Це все через Г. Г., — відповів Етельред. — Так-так. Виявилось, що Г. Г. планує всім нам помститися.

— Цікаво, як це? — глузливо реготнув василіск. — Ми всі його книги тримаємо тут. У нього не лишилося жодного заклинання.

— Невже? Вітаю! — зловтішно сказав Етельред, — але якщо він не знає жодного заклинання, то як же йому вдалося загасити місяць?

— Загасити місяць? — луною відгукнулися вартові.

— Ага, — підтвердив Етельред. — Не вірите — вилізьте на замкову стіну, самі подивіться. Тому ваш шеф і перелякався на смерть. Тому і послав мене сюди шукати місячні заклинання у Великій книзі чарів, а отже, мені ніколи стояти тут із вами і базікати. Відчиніть-но ці двері, дайте мені зайти, бо інакше отримаєте на горіхи від шефа.

— Добре, відчиняємо, — поквапливо погодився вартовий, зняв зі стіни здоровенний ключ і відімкнув двері.

— Було б добре, якби ви обидва теж пішли зі мною і трохи помогли, — сказав Етельред.

— Зараз, зараз… — закивали вартові і слухняно пішли слідом за ним у темницю.

— Вдалося, — сказав Пітер. — Пенні, ти залишайся тут, поки вартові не кинуться за манекеном.

Хлопчики відчинили двері і спритно викотили двійника Г. Г. у коридор якомога тихіше. З темниці чути було, як Етельред всіляко намагається затримати вартових коло себе.

— Так, ти тримай записник, а ти тримай олівець, — командував він. — Загасити місяць — то серйозна справа. Наступного разу, уявіть собі, він візьме та й загасить сонце — отоді вже нам перепаде, га?

Хлопці поспіхом встановили манекен там, де починався спуск і де найлегший поштовх міг би його зрушити з місця. Після цього Папуга сів удаваному Г. Г. на плече.

— Ну, все, — прошепотів він, — ховайтеся!

Хлопчики зникли з очей, Папуга розправив пір’я і прочистив горло.

— Любий мій Папуго, — промовив він, неперевершено імітуючи високий голос Г. Г. — Сьогоднішнє вимкнення місяця — лише перший крок у моїй війні проти василісків.

— Справді? — сказав Папуга своїм справжнім голосом. — А який же наступний крок?

— Ого! Орли! Присягаюся шкарпетками і капелюхом! — пронизливо крикнув Етельред із темниці. — Дивіться! Це ж сам Г. Г., власною персоною! Хапайте його! За це обіцяно підвищення по службі, купу медалей! Шеф вас миттю полюбить, як рідних. Мерщій, мерщій!

Вартові спантеличено озирнулися і побачили крізь відчинені двері того, кого мали прийняти за Г. Г., — він стояв у коридорі з Папугою на плечі. За якусь мить василіски отямились від шоку і з переможними криками кинулися вперед.

— Стережися, Г. Г., тут василіски! — пронизливо крикнув Папуга, вдавши переляк, пурхнув вгору з плеча манекена і підштовхнув його лапами, як і було сплановано.

Двійник покотився вздовж коридора, набираючи швидкість. Довга мантія волочилася по землі так, що коліщаток зовсім не було видно, і видавалося, ніби це справжній Г. Г. біжить щодуху, рятуючи своє життя. Василіски не встигали за ним. Вони кинулись йому навздогін, аж заґелґотіли від нетерплячки, штовхаючи один одного, і кожен прагнув першим впіймати чарівника.

— Усе чисто! — гукнув Папуга друзям. — Не затримуйтесь!

Діти перетнули коридор і забігли в темницю, де на них чекав Етельред.

— Уперед, — гукнув він, — шукайте свої нещасні заклинання, а я постою на чатах.

Він пострибав із темниці в коридор і далі, слідом за вартовими, яких уже й слід прохолов.

А діти відразу побачили три великі книги, кожна шість футів заввишки і три завширшки, виготовлені з найтоншої тисненої шкіри, оздоблені вишуканими пурпурово-золотими візерунками. Кожна книга лежала на дивовижної краси золотому столику, інкрустованому сріблом.

— Вітаю вас, книги, — з любов’ю промовив Папуга. На превеликий подив, ті відгукнулися мелодійними голосами, схожими на голоси трьох милих бабусь:

— Вітаємо тебе, Папуго, як справи? — відповіли вони. — Дуже приємно знову тебе бачити. Ти збираєшся нас врятувати?

— Не зараз, — сказав Папуга. — Ми готуємося тебе порятувати, моя люба балакуча бібліотеко. Але зараз ми прийшли, щоб знайти заклинання проти василісків — будь ласка, Книго чарів!

Діти знову здивувалися, коли книга з написом «Се є Велика книга чарів» розгорнулась і сторінки почали перегортатися одна за одною під старече мурмотіння:

— Василіски… василіски… Так відразу й не пригадаю… Василіски… Звісно, я можу помилятися…

— Я прошу, швидше, — сказав Папуга, — скоро можуть повернутися вартові!

— Я намагаюсь допомогти якомога швидше, — виправдовувалась книга. — У мене друк тільки з одного боку. Я шукаю… Василіски… Василіски…

Діти разом із Папугою напружено чекали. Хтозна, як довго манекен Г. Г. відволікатиме увагу вартових, а їм зовсім не хотілось потрапити в пазурі до розлючених і розчарованих василісків, коли ті повернуться.

— Ага, є, маємо, — задоволено промовила Велика книга чарів. — «Заклинання, що порятують вас від василісків».

— Ти готова записувати, Пенелопо? — спитав Папуга.

— Так.

— Отже, почнімо, — сказала книга і почала диктувати: «Засіб порятунку від василісків. Василісків винищують горностаї. Горностая приносять до лігва, де на дні, в глибині, ховається василіск, адже нема отрути без протиотрути, як нема лиха без добра. І коли василіск набачить горностая, то втікає геть, а горностай його наздоганяє і вбиває, позаяк укус горностая смертельний для василіска, але тільки за умови, що горностай перед тим встиг скуштувати рути — не інакше. Тож для боротьби з василісками горностай спершу мусить скуштувати траву рути. Щоб набратися сили від соку цієї трави. І лише після цього горностай може кусати василісків і перемагати їх».

— Що таке ота рута? — спитав Пітер.

— Це, мабуть, така рослина, — відповіла Книга чарів. — Зрештою, будь ласка, пошукайте у Словнику.

Великий словник розгорнувся й зашелестів аркушами.

— Поглянемо, поглянемо, — бурмотів він… — Руда, рудий, рука, рум’янець, руно, рура, русалка, русло, рута… Ось воно: «Пахуча рослина, кущ із перисто-розсіченим листям і зеленаво-жовтими квітками; символ жалю, каяття або співчуття». Тепер треба подивитися в Книзі цілющих трав, де вона росте.

Книга цілющих трав Гепсібара почула це, також сама розгорнулась і почала гортати сторінки.

— Ой, та рута, рута… — примовляла вона. — Ось, будь ласка: «Рута в країні Міфології росте лише на галявині Мандрагорового лісу, на Острові вовкулак, серед Співучого моря».

— Чудово, — сказав Папуга. — Ти все записала, Пенелопо? Будемо сподіватися, що Г. Г. знатиме, що з цим робити. До побачення, книги, чекати лишилось недовго — ми вас неодмінно врятуємо.

Аж тут двері розчахнулися й до них ввалився засапаний Етельред.

— Ану, поспішіть! — видихнув він. — Вартові вже донесхочу напірналися за Г. Г. і тепер йдуть сюди, мокрі до нитки. Вони люті, як чорти, — до них нарешті дійшло, що їх обдурили. Нам треба мерщій вшиватися звідси.

Усі вибігли з темниці — і раптом побачили, як по коридору від рову крокують двоє мокрих вартових. Василіски вгледіли дітей і дико заревли, їхній моторошний рев стоголосою луною відбився від стін підземелля і мало не оглушив Пенелопу та хлопчиків.

— Швидше, швидше, — командував Папуга, — назад у трубу, чимдуж тікайте, рятуйте своє життя!

Етельред нізащо б не встиг за ними, тож Пенелопа нахилилася, підхопила його на руки, притулила до себе і помчала так швидко, як ще ніколи не бігала. За ними гналися василіски — ґелґотіли, рипіли лускою, скреготіли кігтями по кам’яній підлозі. Щосекунди Пенелопа очікувала: ось-ось її огорне пекельна хвиля вогню… Але їм таки вдалося добігти до малої темниці, заскочити всередину, зачинити двері, замкнути їх на засов — і тої ж миті перший вибух полум’я василісків вдарив в одвірок. Усі кинулись у той куток, де був вихід до труби, але все одно чули, як василіски волали по-котячому, шаленіли, шкребли і дерли кігтями двері темниці. Але втікачі вже спустилися в трубу, миттю проскочили її, вибралися на волю, перебігли лан місячної моркви, жодного разу не зупинившись перевести подих, аж поки не опинились у Кришталевих печерах.

— Ф-фу, — Пенелопа, задихаючись, прихилилася до кришталевої стіни. — Годі, я більше ніколи не хочу так швидко бігти.

— Я теж, — прохрипів Пітер, груди його ходили ходором.

— Ми мало не влипли, — сказав Саймон, хапаючи повітря. — Ми якраз вчасно замкнули двері. Ще мить — і нас би підсмажили, як грінки.

— Ой, не нагадуй, — Пенелопу пересмикнуло, — це жахливо.

— Люба панночко, — озвався Етельред, який досі лежав у Пенелопи на руках із циліндром на голові, — дозвольте подякувати вам за те, що врятували мені життя.

— Нема за що, — відповіла Пенелопа, опускаючи його на землю, — я просто подумала, що ти не зможеш бігти так швидко, як ми, і тільки тому взяла тебе на руки.

— Так, я би сам не зміг, панночко, — погодився Етельред. — Присягаюсь, якби не ви, то я вже був би смаженою жабою. Я вам дуже вдячний, панночко, я вам справді страшенно вдячний!

— Гаразд, а тепер ходімо до Г. Г., — нагадав Папуга. — Побачимо, чи зможе він розгадати це заклинання. Я, наприклад, щиро кажучи, не можу. Надто вже воно заплутане.

Наші герої відсапались і пішли далі кришталевими тунелями — туди, де Г. Г., Табіта і Дульчібелла нетерпляче чекали їхнього повернення.