Бавдоліно

3. Бавдоліно пояснює Никиті, що він писав, коли був малий

Наступного ранку Бавдоліно зібрав найкмітливіших серед Генуезців — Певере, Боямондо, Ґрілло і Тарабурло. Никита пояснив їм, де шукати його родину, і вони вирушили, запевняючи в успіхові справи. Никита попросив вина і налив кубок Бавдолінові:

— Може, тобі сподобається це вино із запахом смоли. Багато хто з латинян вважає його несмачним — від нього, мовляв, відгонить пліснявою.

Прийнявши Бавдолінові запевнення, що цей грецький трунок — його улюблений напій, Никита наготувався вислухати його історію.

Бавдоліно, здавалось, нетерпляче чекав змоги поговорити з кимось, немов прагнучи звільнитися від чогось, що він тримав у собі бозна-відколи.

— Ну ось, мосьпане Никито, — мовив він, розв'язуючи шкіряний мішечок, який висів у нього на шиї, і простягаючи йому пергамен. — Оце початок моєї історії.

Никита, який добре знав латинські літери, спробував розібрати щось, але нічого не зрозумів.

— Що це? — спитав він. — Я маю на увазі, якою мовою це написане?

— Яка це мова, я не знаю. Почнімо ось з чого, мосьпане Никито. Ти уявляєш собі приблизно, де є Іапиа, тобто Генуя, і Mediolanum, тобто Медіолан, Мілан, чи Майлянд, як кажуть тевтонці, германці, чи пак аiетапоі, як ви їх називаєте. Так ось: посередині між цими двома містами течуть дві річки, Танаро і Борміда, а між ними лежить рівнина, де або панує така спека, що яйця можна смажити, розбивши їх на камінь, або все заслано імлою, а коли нема імли, падає сніг, а коли нема снігу, тріщить мороз, а коли нема морозу, то все одно холодно. Ось там я й народився, в окрузі під назвою Фраскета Марінкана, яка простяглася на болотах між двома річками. Там усе зовсім по-іншому, ніж на берегах Пропонтиди…

— Можу собі уявити.

— Але мені там подобалося. Там дихаєш на повні груди. Я чимало мандрував, мосьпане Никито, дійшов, здається, аж до Великої Індії…

— Точно не знаєш?

— Ні, не знаю добре, куди я дійшов; точно знаю, що там живуть рогаті люди, а ще люди з устами на животі. Довгі тижні я провів у безкраїх пустелях, на полях, які простягалися туди, куди не сягало око, і завжди почувався в'язнем чогось, що перевищувало силу моєї уяви. Натомість у моїх краях, коли йдеш лісами в тумані, тобі здається, ніби ти все ще в животі у матері, ти не боїшся нічого і почуваєшся вільним. А навіть коли нема туману, коли йдеш і тобі хочеться пити, то просто зриваєш бурульку з дерева, а потім дихаєш на пальці, бо на них повно geloni…

— Чого-чого — що ж там таке смішне?

— Ні, я не мав на увазі gheloioi![47] Тут у вас навіть слова такого нема, то я мусів вжити своє. Це такі ранки, які утворюються тобі на пальцях і суглобах від великого холоду, вони сверблять, а коли чухаєш їх, то болять…

— Ти говориш про них так, немов тобі приємно це згадувати…

— Холод — це чудово.

— Кожен любить свій рідний край. Продовжуй.

— Гаразд, колись там жили римляни — римські римляни, які розмовляли латиною, а не ви, бо тепер ви теж себе римлянами називаєте, хоч розмовляєте грецькою, але ми вас звемо ромеями або ж Graeculi,[48] даруй мені на слові. Відтак імперія тих римлян зникла, у Римі зостався тільки папа, і в цілій Італії з'явилося чимало всякого люду, який балакав різними мовами. Люди у Фраскеті говорять однією говіркою, а в Тердоні — уже іншою. Подорожуючи з Фрідріхом по Італії, я чув дуже мелодійні говірки, порівняно з якими наша фраскетська балачка навіть мовою не здається, а лиш собачим гавкотом, але цими говірками ніхто не пише, бо пишуть ще латиною. Тож коли я базграв по цьому пергамені, то, певно, був першим, хто намагався писати так, як ми розмовляємо. Пізніше я став грамотним і навчився писати латиною.

— Але тут — що ти тут написав?

— Як бачиш, живучи серед учених людей, я навіть знав, який то був рік. Я писав у грудні року Божого 1155-го. Я не знав, скільки мені років, батько мій казав, що дванадцять, а мати твердила, що тринадцять — може, їй просто здавалося, що зусилля виховати мене у страху Божому тривали довше. Коли я писав це, мені точно вже завернуло на чотирнадцять. Від квітня до грудня я навчився писати. Після того, як імператор взяв мене з собою, я з ревністю сів за науку, докладаючи до цього всяких зусиль за будь-яких обставин — у полі, під наметом, притулившись до муру зруйнованого будинку. Вправлявся переважно на табличках, рідше на пергамені. Я вже звикав жити, як Фрідріх, який ніколи не пробув на тому самому місці більше ніж кілька місяців, і то завжди лише взимку, а решту року проводив у дорозі, щовечора ночуючи деінде.

— Ну добре, але про що ж ти тут пишеш?

— На початку того року я ще жив з батьком і матір'ю, у нас було кілька корів і город. Один пустельник з тих країв навчив мене читати. Я блукав лісом і болотами, а що був я хлопець з уявою, то бачив єдинорогів і (так я всім казав) мені являвся в тумані сам святий Бавдоліно…

— Ніколи не чув про такого святого. Він справді тобі являвся?

— Це святий з наших країв, він був єпископом у Вілла дель Форо. А чи бачив я його, то зовсім інша справа. Мосьпане Никито, проблемою мого життя є те, що мені завжди плуталось те, що я бачив, і те, що хотів бачити…

— Не тільки з тобою таке буває…

— Так, але ось що зі мною завжди трапляється: варто мені сказати, що я бачив одне, або що я знайшов лист, в якому йдеться про друге (хоч, може, я сам його написав) — а інші немов тільки на це й чекали. Розумієш, мосьпане Никито, коли розповідаєш про щось, що тобі уявилося, а інші кажуть тобі, що все саме так і є, врешті ти й сам починаєш у це вірити. Й отак ходив я по Фраскеті, бачив у діброві святих та єдинорогів, а коли стрів цісаря, не знаючи, хто це, і заговорив до нього його мовою, то сказав, що святий Бавдоліно відкрив мені, що цісар здобуде Тердону. Я сказав це, щоб справити йому приємність, але він захотів, щоб я розповів це всім, а насамперед тердонським послам, і таким робом вони переконалися, що навіть святі проти них, і саме тому він викупив мене в мого батька — не так тими кількома монетами, що їх він йому дав, як тим, що позбавив його рота, який треба було годувати. І це змінило моє життя.

— Ти став його слугою?

— Ні, сином. У ті часи Фрідріх ще не був батьком, і, гадаю, він полюбив мене, бо я говорив йому те, що інші з пошани до нього замовчували. Він ставився до мене так, ніби я був його дитиною, хвалив за перші написані закарлючки, за першу лічбу, яку я навчився робити на пальцях, за відомості, які я здобував про його батька і батька його батька… Іноді він звірявся мені, гадаючи, можливо, що я не розумію.

— Ти любив цього батька більше, ніж рідного, а чи тебе радше приваблювала його велич?

— Мосьпане Никито, до того часу я ніколи не замислювався над тим, чи люблю я свого батька Ґальявда. Я лиш уважав, щоб триматися подалі від його стусанів і від його палиці, і це здавалося мені цілком нормальною річчю для сина. Тільки коли він помер, я усвідомив, що таки любив його. Не думаю, що до того часу я колись обнімав свого батька. Я радше біг поплакати в обіймах матері, але бідолашна жінка мусила дбати про всю нашу худобу і їй бракувало часу потішати мене. Фрідріх був гарної статури, лице мав наче кров з молоком, а не кольору дубленої шкіри, як у моїх земляків, волосся й борода його палали вогнем, руки він мав довгі, пальці — тонкі, нігті добре доглянуті, він був упевнений у собі й вселяв упевненість в інших, був веселий та рішучий і вселяв веселощі й рішучість в інших, був відважний і вселяв відвагу… Я був левеня, а він був лев. Він умів бути жорстоким, але до людей, яких любив, був дуже ласкавий. Я любив його. Він був першою людиною, яка прислухалася до того, що я казав.

— Ти був для нього голосом народу… Добрим є владар, який не тільки прислухається до придворних, але й намагається зрозуміти, що думають його підданці.

— Авжеж, але я вже не знав, хто я і де я. Відколи я зустрів імператора, імперське військо двічі, від квітня до вересня, перетнуло Італію — раз із Ломбардії до Рима і другий раз у протилежному напрямі, звивистим шляхом від Сполето до Анкони, а звідти — до Апулій, а тоді ще через Романію і далі до Верони, Тридента і Боцена,[49] аж врешті перевалило через гори і вернулося в Німеччину. Проживши сяк-так дванадцять років між двома річками, я потрапив у саме осердя світу.

— Так тобі здавалося.

— Знаю, мосьпане Никито, що осердям світу є ви, але світ ширший від вашої імперії, а є ще Крайземна Туле і країна гібернійців. Звісно, супроти Царгорода Рим — це купа руїн, а Париж — заболочене село, але й там іноді дещо діється, і на світі є просторі краї, де не розмовляють грекою, а ще є народ, який, виражаючи згоду, каже: «ок».

— Ок?

— Ок. [50]

— Дивно. Але продовжуй.

— Продовжую. Я обдивився цілу Італію, побував у нових місцях, бачив різні обличчя, одежу, якої ніколи раніше не бачив, адамашки, гаптування, золочені плащі, мечі, зброю, день за днем чув звуки, які мені важко було відтворити. Лиш невиразно пам'ятаю, як у Павії Фрідріх одержав залізну корону короля Італії, а тоді пригадую, як ми йшли в так звану Italia citerior,[51] а далі — вздовж паломницького шляху via Francigena,[52] ледь згадую зустріч цісаря з папою Адріяном у Сутрі,[53] коронування у Римі…

— То цей твій василевс, чи цісар, як ви його називаєте, був коронований у Павії чи в Римі? І чому в Італії, якщо він є василевсом алеманів?

— Не поспішай перед батька в пекло, мосьпане Никито, у нас, латинян, не все так легко, як у вас, ромеїв. У вас хтось виколює очі теперішньому василевсу, сам стає василевсом, усі з цим погоджуються, і навіть патріярх Царгородський робить те, що йому каже василевс, інакше василевс і йому очі виколе…

— Не перебільшуй.

— Я перебільшую? Коли я приїхав сюди, мені відразу пояснили, що василевс Алексій III зійшов на трон, бо осліпив законного василевса, свого брата Ісаака.

— А хіба у вас жоден король не усував попереднього, щоб забрати в нього трон?

— Так, але він убивав його під час битви або ж отрутою чи кинджалом.

— Бачите, ви варвари, не вмієте вигадати менш жорстокий спосіб вирішувати державні справи. Зрештою, Ісаак був братом Алексія, а брата вбивати не можна.

— Розумію, то був чин милосердя. У нас усе не так. Цісар латинян, який ще з часів Карла Великого сам не є латинянином, але є спадкоємцем римських цезарів, себто тих, які правили в Римі, а не в Царгороді. Проте, щоб була певність, що він справді їхній спадкоємець, його мусить коронувати папа, бо закон Христа скасував закон фальшивих і брехливих богів. А щоб його коронував папа, цісаря ще мусять визнати міста Італії, кожне з яких до певної міри саме собі пан, а отже, він має бути коронований як король Італії — звичайно, тільки в тому разі, якщо його оберуть тевтонські князі. Зрозуміло?

Никита вже давно зрозумів, що у латинян, хоч вони й варвари, усе дуже складно: нічого не тямлячи в тонкощах і відтінках, якщо йдеться про богословські питання, в якомусь питанні з права вони мудрують на всякі способи, аж голова пухне. І тому коли візантійські ромеї століттями провадили плідні собори, щоб дати визначення природі Нашого Господа, але не ставили під сумнів владу, успадковану прямо від Константина, західні люди полишили богослов'я римським священикам і гайнували час, отруюючи одне одного й обмінюючись ударами сокирою, щоб з'ясувати, чи мають вони ще імператора і хто саме ним є, і попри все це істинного імператора у них так більше ніколи й не було.

— Отже, Фрідріхові потрібно було, щоб його коронували в Римі. То, мабуть, була урочиста церемонія…

— До певної міри. По-перше, тому, що порівняно зі Святою Софією собор Святого Петра в Римі — це просто халупа, до того ж кривобока. По-друге, тому, що становище в Римі було досить неясне; у той час папа окопався поблизу Святого Петра, у своєму замку, а римляни заволоділи містом по той бік річки. По-третє, незрозуміло було, чи це папа робить на злість цісареві, а чи цісар — папі.

— У якому розумінні?

— У тому розумінні, що я чув, як придворні вельможі і єпископи лютували через те, що папа чинить зневагу імператорові. Коронація мала відбутися в неділю, а влаштували її в суботу, імператора належить помазувати при головному вівтарі, а натомість його помазали при бічному, і не по голові, як це було колись, а між плечем і лопаткою, і не миром, а єлеєм для катехуменів[54] — ти, можливо, не розумієш різниці, та й я не розумів її тоді, але при дворі всі тоді ходили похмурі, як ніч. Я сподівався, що Фрідріх теж розлютиться, як тигр, а натомість він ставився до папи вкрай поштиво, і темнішим темної ночі виглядав радше папа, немов уклав невигідну угоду. Я прямо спитав у Фрідріха, чому його барони нарікають, а він ні, і він відповів мені, що треба розуміти значення літургійних символів, де якась абидещиця може все змінити. Йому треба було, щоб коронація відбулася і щоб його коронував папа, але вона не повинна бути надто урочистою, інакше це означало б, що він є імператором лише з ласки папи, а натомість він був ним з волі германських вельмож. Я сказав йому, що він хитрий, мов лис, бо то було так, немов він казав: май на увазі, папо, ти тут виконуєш тільки роль нотаря, а угоду з Отцем Небесним я вже підписав сам. Він засміявся, даючи мені потиличника, і сказав: молодчина, відразу знаходиш влучний вислів. Тоді спитав, що я робив у Римі в ті дні, бо він був такий заклопотаний церемоніями, що втратив мене з поля зору. Я бачив, що за церемонії ви тут влаштовуєте, відказав я. Бо римлянам — я маю на увазі мешканців Рима — не сподобалася затія з коронацією у соборі Святого Петра, і римський сенат, який прагнув показати свою вищість над понтифіком, хотів коронувати Фрідріха на Капітолії. Натомість Фрідріх відмовився, бо коли потім він скаже, що його коронував народ, тоді не тільки германські князі, але й французькі та англійські королі можуть сказати: що то за помазання таке, освячене простолюдом, а якщо ж він скаже, що його помазав папа, усі сприймуть це серйозно. Але все було ще складніше, і я зрозумів це тільки згодом. Германські князі віднедавна почали говорити про translatio imperii,[55] тобто, так би мовити, про те, що спадщина римських цезарів перейшла до них. То якщо тепер Фрідріха коронував папа, то це означало, що таке його право визнав також намісник Христа на землі, який міг жити навіть, скажімо, в Едесі чи в Реґенсбурзі. Але якби його коронував senatus populusque romanus,[56] це означало б, що імперія далі там, де була, і ніякого translatio не сталося. І він пошився б у дурні, як казав батько мій Ґальявдо. Звісно, на це цісар погодитися не міг. Ось чому, поки тривав великий коронаційний бенкет, розлючені римляни переправилися через Тибр і вбили не лише кількох святих отців, що було справою буденною, але й двох чи трьох імперських достойників. Фрідріх оскаженів від гніву, перервав бенкет і звелів усіх їх вколошкати, після чого у Тибрі було більше трупів, ніж риби, і наприкінці дня римляни зрозуміли, хто тут господар, але, звісно, святкування дещо не вдалося. Звідси неприязнь Фрідріха до міст поцейбічної Італії, і саме тому, коли наприкінці липня він підійшов до Сполето, вимагаючи, щоб йому оплатили перебування в цьому місті, а мешканці Сполето почали щось там крутити, Фрідріх ще більше розсердився, ніж у Римі, і влаштував таку різанину, що теперішня супроти неї може здатися іграшкою. Маєш зрозуміти, мосьпане Никито, що цісар мусить поводитися як цісар, не звертаючи уваги на сентименти. За ті місяці я чимало чого навчився; після Сполето була зустріч з візантійськими послами в Анконі, а тоді — повернення в Italia ulterior,[57] аж до схилів Альп, що їх Оттон називав Піренеями, і це вперше я бачив гірські вершини, вкриті снігом. А тим часом, день за днем канонік Рагевін втаємничував мене у мистецтво писання.

— Нелегке втаємничення для молодого хлопця…

— Та ні, зовсім не важке. Щоправда, коли я не розумів чогось, канонік Рагевін давав мені добрячого щигля, але після штовханів мого батька мені було від того ні тепло, ні холодно. Але всі інші ловили кожне слово з моїх уст. Адже імператор представив мене як того, хто бачив святих, тому якщо мені забаглося сказати, що я бачив сирену в морі, усі в це вірили і казали мені: ай-яй-яй, який молодець…

— Це, мабуть, навчило тебе добре зважувати слова.

— Навпаки, це навчило мене зовсім їх не зважувати. Все одно, думав я, що б я не сказав, це правда, бо це сказав я… Коли ми йшли на Рим, один священик на ймення Коррадо повів мені про дива того міста: про сім механічних бовванів на Капітолії, які зображають дні тижня, і кожен з них дзвіночком оголошує, коли в якійсь провінції імперії вибухає повстання, про бронзові статуї, які самі рухаються, чи про палац, повний зачарованих дзеркал… Відтак ми прибули до Рима, а в той день, коли була різанина на Тибрі, я взяв ноги в руки і подався блукати містом. Ходив собі та й ходив, але бачив тільки отари овець між старовинними руїнами,~а під портиками — простолюдців, які говорили мовою юдеїв і продавали рибу, але щодо mirabilia[58] — то жодного я там не бачив, ну жоднісінького, крім хіба що кінної статуї на Капітолії, та й вона здалася мені так собі. То коли я повернувся і всі мене питали, що я там бачив, хіба міг я їм сказати, що в Римі є лише вівці поміж руїнами й руїни поміж вівцями? Мені б нізащо не повірили. От я й розповідав про mirabilia, про які сам чув, ну і додав ще кілька від себе — приміром, що в Латеранському палаці я бачив золотий релікварій, оздоблений діамантами, а всередині був пупок і крайня плоть Нашого Господа. Усі ловили кожне слово з моїх уст і казали: шкода, що у той день ми мусили спроваджувати на той світ римлян і не бачили всіх цих див. І впродовж багатьох років я не раз чув, як оповідають байки про дива Рима-міста — і в Германії, і в Бургундії, і навіть тут — і все це вийшло з моїх уст.

Тим часом вернулися ґенуезці, перевдягнені ченцями, дзвонячи у дзвіночки і ведучи за собою вервечку якихсь істот, загорнутих у брудні, колись білі плахти, які прикривали їх разом з обличчям. То була вагітна дружина Никити з наймолодшим сином на руках та інші його сини й доньки, прегарні дівчата, кілька родичів і жменька слуг. Ґенуезці перевели їх через місто як гурт прокаженців, і навіть прочани широко розступалися, даючи їм дорогу.

— Невже вони вам повірили? — спитав, сміючись, Бавдоліно. — Прокажені як прокажені, але ви навіть у цій одежі не схожі на ченців!

— Даруйте на слові, але прочани — це зграя йолопів, — сказав Тарабурло. — Зрештою, ми тут уже давно, тому потрібну дещицю грецької теж вивчили. Ми всі разом повторяли впівголоса kyrieleison pighé pighé,[59] наче літанію, і вони відступали вбік, і хто хрестився, хто показував ріжки, щоб уберегтися від вроків, а хто з тією ж метою хапався за причинне місце.

Один зі слуг приніс Никиті шкатулу, і Никита відійшов у глиб кімнати, щоб відчинити її. Він повернувся з кількома золотими монетами для господарів дому, які аж стелилися у подяках, запевняючи, що до самого його від'їзду господарем тут буде він. Численну фамілію розмістили по сусідніх будинках у бруднавих провулках, де жодному латинянину не спало б на гадку шукати поживи.

Цілком задоволений, Никита покликав Певере, який виглядав найголовнішим з господарів, і заявив, що хоч він змушений ховатися, але це для нього не причина відмовлятися від своїх звичних насолод. Місто палало, але в порт і далі прибували купецькі кораблі та судна рибалок, яким доводилося стояти у Золотому Розі, бо змоги вивантажити товар на склади не було. Хто мав гроші, міг дешево купити все потрібне для зручного життя. Щодо куховарства на рівні, то між його тільки-но врятованими родичами був його шуряк Теофіл, чудовий кухар; треба було тільки спитати в нього, які продукти йому потрібні. І десь пополудні Никита зміг запросити свого господаря на обід, гідний логотета. Подали жирне козеня, фаршироване часником, цибулею й порами, під соусом з маринованої риби.

— Понад двісті років тому, — мовив Никита, — до Царгорода прибув як посол вашого короля Оттона один ваш єпископ, Лютпранд, якого прийняв василевс Никифор. Була то не вельми приємна зустріч, і згодом ми дізналися, що у своєму звіті про подорож Лютпранд описав нас, римлян, як брудних, грубих, нечемних, одягнених у поношений одяг людей. Він терпіти не міг смоляного вина, і йому здавалося, ніби всі наші страви потопають у жирі. Лиш про одну-єдину річ говорив він із захватом — про оцю-ось страву.

Бавдолінові козеня вельми припало до смаку, а потім він став далі відповідати на запитання Никити.

— Отже, живучи при війську, ти навчився писати. А читати ти вже вмів.

— Авжеж, але писати важче. Ще й латиною. Бо коли цісар хотів послати своїх вояків до дідькової матері, він робив це по-алеманському, але коли писав папі чи своєму братові у перших Язомірґотту, то це мусило бути латиною, як і будь-який документ канцелярії. Перші літери далися мені важко, я переписував слова і фрази, значення яких не розумів, але загалом наприкінці того року я таки навчився писати. Та Рагевін ще не встиг тоді навчити мене граматики. Я навчився переписувати, але не вмів висловлюватися сам. Ось чому я написав це говіркою Фраскети. Та й зрештою, хіба це справді була фраскетська говірка? У мене в голові перемішалися згадки про інші говірки, які я чув довкола себе — наріччя Асті, Павії, Мілана, Генуї, мешканці яких іноді зовсім не розуміли один одного. А потім ми збудували в тих краях місто, люди зійшлися туди звідусіль, і, споруджуючи вежу, вони знайшли спільну мову. Гадаю, до певної міри то була мова, яку вигадав я.

— Ти став номотетом,[60] — мовив Никита.

— Не знаю, що це значить, але, може, й так. У кожному разі, наступні аркуші були списані вже досить пристойною латиною. Я був тоді вже у Реґенсбурзі, у спокійній обителі під опікою єпископа Оттона, і в тому супокої перегорнув силу-силенну аркушів… Я вчився. Ти, певно, помітив, що пергамен погано очищений, ще видно подекуди літери, які були на ньому раніше. Я був справжнісінький пройдисвіт, бо обікрав своїх учителів і потім цілі дві ночі вишкрябував літери, вважаючи їх якимись давніми письменами, щоб мати місце, де писати. У наступні дні єпископ Оттон упав у розпач, бо не міг знайти першої версії своєї «Chronica sive Historia de duabus civitatibus»,[61] яку він писав ось уже понад десять літ, і звинувачував бідолаху Рагевіна, що той загубив її під час якоїсь подорожі. Два роки по тому він врешті зібрався переписати її, я був йому писарем і ніколи не наважився зізнатися, що це я зішкрябав першу версію його «Хроніки». Як бачиш, є правда на світі, бо й я теж потім загубив свою хроніку, але так і не відважився переписати її. Але знаю, що, переписуючи «Хроніку», Оттон дещо змінював…

— У якому розумінні?

— Коли читаєш «Хроніку» владики Оттона, яка описує історію світу, бачиш, що він, так би мовити, не був доброї думки про світ і про нас, людей. Можливо, на початках світ був добрим, а потім дедалі гіршав, одне слово, mundus senescit, світ старіється, ми прямуємо до кінця… Але саме в той рік, коли Оттон знов узявся за «Хроніку», імператор попросив прославити також його діла, й Оттон почав писати «Gesta Friderici»,[62] яких так і не скінчив, бо помер трохи пізніше, як рік по тому, і продовжив їх Рагевін. А неможливо розповідати про подвиги свого володаря без переконаності в тому, що з його зшестям на трон почалася нова доба, тобто що то буде historia iucundá…[63]

— Можна писати історію своїх імператорів, не відмовляючись від суворих суджень, пояснюючи, як і чому вони прямують до своєї згуби…

— Може, ти так і робиш, мосьпане Никито, а Оттон так не робив, і я просто розповідаю тобі, як усе було. І так той святий чоловік, з одного боку, заново писав «Хроніку», де у світі все погано, а з другого — «Gesta», де світ ставав дедалі кращим. Ти скажеш, що він суперечив сам собі. Якби лиш це. Річ у тім, що я підозрюю, що в першій версії «Хроніки» світ виглядав ще гірше, і щоб не надто суперечити собі, Оттон, переписуючи «Хроніку», став поблажливішим до нас, нещасних людей. А до цього призвів я, вишкрябавши першу версію. Можливо, якби залишилася тільки перша версія, Оттон не мав би відваги братися за «Gesta», а що саме завдяки цьому творові завтра знатимуть, що Фрідріх робив, а чого не робив, то якби я не вишкріб першої версії «Хроніки», то врешті могло б виявитися, що Фрідріх зовсім не робив усього того, що він, як ми вважаємо, зробив.

— Ти, — казав Никита, — мов той критянин-брехун, переконуєш мене, що ти несосвітенний брехун, і хочеш, щоб я тобі повірив. Хочеш, щоб я повірив, ніби ти розповідаєш побрехеньки всім, крім мене. За стільки років при дворі імператорів я навчився виплутуватися з пасток, розставлених ще хитрішими майстрами брехні, ніж ти… Як ти сам зізнався, ти вже й сам не знаєш, хто ти, і, може, саме тому, що наплів забагато побрехеньок навіть собі самому. І просиш мене вибудувати тобі історію, якoï сам ти сформувати не спроможний. Але я не брехун, як ти. Віддавна я вивчаю оповіді інших, щоб видобути з них істину. Може, ти хочеш отримати історію, що розгрішила б тебе від убивства того чоловіка, якому ти хотів помститися за смерть твого Фрідріха. Крок за кроком ти снуєш історію своєї любові до цісаря, щоб потім було зрозуміло, чому ти вважав своїм обов'язком помститися за нього. Якщо його, таки вбили, і якщо його вбив той, кого вбив потім ти.

Тоді Никита виглянув надвір.

— Полум'я доходить до Акрополя, — мовив він.

— Я приношу містам нещастя.

— Маєш себе за всемогутнього. Це гріх гордині.

— Ні, це хіба що визнання упослідженості. Ціле моє життя так було — варто мені тільки наблизитися до міста, як його знищують. Я народився в краях, де були тільки селища й подекуди невеличкі замки; я чув, як мандрівні купці оспівують красощі urbis Mediolani,[64] але що таке місто, не знав, я навіть у Тердоні не бував, лиш бачив здалеку її вежі, і вважав, що Асті та Павія розташовані на межі Земного Раю. Але пізніше всі міста, які я пізнав, або ось-ось мали бути знищені, або вже були спалені дощенту: Тердона, Сполето, Крема, Мілан, Лоді, Іконій, а відтак — Пндапецім. Так стається і з цим містом. Може, я — як би сказали ви, греки, — поліокласт,[65] який накликає на міста біду?

— Не треба так карати себе.

— Твоя правда. Принаймні одне місто — моє місто — я врятував своєю брехнею. Вважаєш, що одного разу досить, щоб не вважати, ніби в мене лихе око?

— Це означає, що ніщо не є наперед визначене.

Бавдоліно трохи помовчав. Тоді обернувся й подивився на те, що було колись Царгородом.

— Я все одно почуваюся винним. Усе це коять венеційці, фламандці, а насамперед лицарі з Шампані та Блуа, з Труа, з Орлеана, з Суасона, не кажучи вже про моїх земляків-монферратців. Я б волів, щоб це місто знищили турки.

— Турки ніколи б такого не зробили, — мовив Никита. — Ми з ними в чудових стосунках. Саме християн нам треба було стерегтися. Та, можливо, вас послала рука Божа, щоб покарати нас за наші гріхи.

— Gesta Dei per Francos,[66] — мовив Бавдоліно.