Бавдоліно

24. Бавдоліно у замку Ардзруні

У травні 1190 року військо вступило на територію Азії, перетнуло Віфінію, дійшло до Лаодикеї і попрямувало до земель турків-сельджуків. Старий султан Іконійський називав себе союзником Фрідріха, але сини усунули його від влади і напали на християнське військо. Точніше ні — Килидж теж, схоже, змінив своє ставлення, але ніхто нічого точно так і не дізнався. Сутички, бійки, цілі баталії — Фрідріх виходив з них переможцем, але військо його було подесятковане холодом, голодом і наскоками туркменів, які з'являлися не знати звідки, вдаряли по флангах його війська і тікали, добре знаючи всі стежки і схованки.

З труднощами просуваючись пустельними, опаленими сонцем теренами, вояки були змушені пити власну сечу або кінську кров. Коли вони прибули під Іконій, військо прочан зменшилося до тисячі лицарів.

Але була то непогана облога, і молодий Фрідріх Швабський, хоч і слабосилий, бився чудово й очолив вирішальний приступ, яким взяли місто.

— Ти так холодно говориш про молодого Фрідріха.

— Він не любив мене. Він не довіряв нікому, ревниво ставився до молодшого брата, який позбавив його імператорської корони, і, звісно, відчував ревнощі й до мене через почуття, які живив до мене його батько, хоч я не був однієї з ним крові. А може, ще в дитинстві його непокоїли погляди, які я кидав на його матір, чи вона на мене. Він ревнував також через авторитет, який я здобув, подарувавши Градаль його батькові, і завжди виказував недовіру до цілої тієї історії. Коли говорилося про виправу до Індій, я чув, як він бурмоче, що про це ще буде мова у відповідний момент. Йому здавалося, ніби всі у нього щось забирають. Саме тому під Іконієм він повівся так відважно, хоч у той день його лихоманило. Тільки коли батько похвалив його за чудовий цей подвиг перед усіма своїми баронами, я побачив, як в очах його заблиснуло сяйво радості. Гадаю, єдиний раз в його житті. Я пішов віддати йому шану, і я справді дуже радів за нього, та він лиш неуважно мені подякував.

— Ти такий подібний до мене, Бавдоліно. Коли я писав літописи своєї імперії, я теж зупинявся на найменших заздрощах, ненавистях, ревнощах, які розбивають сім'ї владоможців і розладнують великі суспільні починання. Імператори теж люди, а історія є також історією їхніх слабкостей. Але продовжуй.

— Завоювавши Іконій, Фрідріх тут же вирядив послів до Левона Вірменського, щоб той допоміг йому пройти через свої землі. Вони були союзниками, вони самі це пообіцяли. Та Левон все не посилав нікого нам назустріч. Може, його охопив страх, що його чекає такий самий кінець, як султана Іконійського. І ми йшли далі, не знаючи, чи дочекаємось допомоги, а провадив нас Ардзруні, запевняючи, що посли його князя неодмінно прибудуть. Одного червневого дня, повернувши на південь і проминувши Ларинду, ми вступили в Таврські гори і нарешті побачили цвинтарі з хрестами. Ми були в Кілікії, християнській землі. Нас відразу прийняв вірменський правитель Сибілії, а далі, біля тієї проклятої річки, назву якої мені хочеться забути назавжди, ми зустріли посольство, яке прибувало від імені Левона. Тільки-но про нього повідомили, Ардзруні попередив, що йому краще не показуватися, і зник. Ми зустрілися з двома достойниками, Константом і Балдуїном з Камардейса, і я ніколи ще не бачив послів з такими неясними цілями. Один з них заповідав неминуче прибуття у всій помпі Левона і католикоса Григорія; другий щосили викручувався, зауваживши, що попри велике бажання вірменського князя допомогти імператорові, він не може показувати Саладинові, що дає вільну дорогу його ворогам, а отже мусить діяти дуже обережно.

Тільки-но посольство відбуло, як знову з'явився Ардзруні і відвів убік Зосиму, який потім пішов до Бавдоліна, а той повів його до Фрідріха.

— Ардзруні каже, що хоч він не має жодного бажання зраджувати свого володаря, але підозрює, що Левон зрадів би, якби ти затримався тут.

— В якому сенсі? — спитав Фрідріх. — Він що, хоче запропонувати мені вина і дівчат, щоб я забув, що маю йти на Єрусалим?

— Може, й вина, але отруєного. Він казав нагадати тобі про лист королеви Сибілли, — сказав Зосима.

— Звідки він знає про той лист?

— Ходять чутки. Якби Левон зупинив твоє просування, це б справило величезну приємність Саладинові, а Саладин міг би допомогти йому здійснити його бажання стати султаном Іконійським, оскільки Килидж і його сини зазнали ганебної поразки.

— А чому Ардзруні так переживає за моє життя, що аж зрадив свого володаря?

— Лише Наш Господь віддав своє життя тільки заради любові до людства. Людський рід, народжений в гріху, подібний до тварин: корова теж дає тобі молоко, лише коли ти годуєш її сіном. Чого ж навчає свята ця приповідка? Що Ардзруні не погордував би одного чудового дня зайняти місце Левона. Чимало вірмен шанує Ардзруні, а Левона ні. Отже, здобувши собі вдячність священного римського імператора, він би міг колись покластися на наймогутнішого зі своїх друзів. Ось чому він запрошує нас до свого замку Даджиґ на берегах цієї ж річки, а твої люди можуть стати табором навколо нього. Чекаючи, аж з'ясується, що Левон збирається зробити насправді, ти можеш жити в нього, захищений від будь-яких підступів. І насамперед радить, щоб відтепер ти був обережний з їжею і питвом, що їх підносять тобі твої земляки.

— Хай йому чорт, — горлав Фрідріх, — уже цілий рік я потрапляю то в одне зміїне гніздо, то в інше! Мої знамениті алеманські князі — янголи в порівнянні з ними, і знаєш, що я тобі скажу: навіть ті віроломні міланці, які справили мені стільки клопотів, принаймні виходили проти мене у відкритому полі, не намагаючись зарізати вві сні! То що ж робимо?

Син Фрідріх порадив прийняти запрошення. Краще стерегтися одного відомого можливого ворога, ніж багатьох невідомих.

— Слушно, отче мій, — сказав Бавдоліно. — Ти розташуєшся в тому замку, а ми з друзями будемо загородою навколо тебе, щоб ніхто не міг підійти до тебе, не пройшовши по наших трупах, чи то вдень, чи вночі. Куштуватимемо кожну страву, яку тобі піднесуть. Не бійся, я не мученик. Усі знатимуть, що ми питимемо і їстимемо раніше від тебе, і нікому й на думку не спаде отруїти когось із нас, бо потім гнів твій впаде на кожного мешканця цієї твердині. Люди твої потребують спочинку, в Кілікії живе християнський люд, султан Іконійський більше не спроможеться на те, щоб пройти через гори і знову напасти на тебе, а Саладин ще занадто далеко; землі ці — суцільні верхогір'я й ущелини, які становлять чудовий природний захист, і мені здається, що тут можна буде всім відновити сили.

Після денного переходу в напрямі Селевкії вони ввійшли it ущелину, де ледве було місце, щоб пройти вздовж річки. Раптом ущелина відкрилася, річка потекла якийсь час по рівному місцю, а відтак, пришвидшивши свій плин, пірнула в ще одну ущелину. Неподалік від берега, виростаючи і рівнини, мов гриб, височіла вежа з нерівними контурами — якщо дивитись на неї зі сходу, вона поставала немов огорнена в блакитну пелену на тлі призахідного сонця, і на перший погляд важко було сказати, чи діло це рук людських, чи природи. Лиш коли підійти ближче, ставало зрозуміло, що був то бескид, на якому розташувалася твердиня — з неї можна було наглядати за цілою цієї долиною і за хребтом навколишніх гір.

— Ну ось, — мовив тоді Ардзруні, — тепер, о володарю, вели своєму військові розбити на рівнині табір, і раджу тобі розташувати його там, у долині ріки, де є місце для наметів і вода для людей та тварин. Фортеця моя невелика, тому раджу тобі піднятися туди лише з групою довірених людей.

Фрідріх звелів синові зайнятися розбиттям табору і залишитися з військом. Він вирішив узяти із собою тільки десяток людей, а крім того — Бавдоліна з друзями. Син спробував протестувати, кажучи, що хоче бути коло батька, а не на відстані у понад милю. Він знову зиркнув на Бавдоліна і його друзів з недовірою, та імператор був невблаганний. «Я спатиму в цьому замку, — мовив він. — Завтра вранці піду купатись у річці, а для цього ви мені не потрібні. Я доберуся сюди вплав, щоб побажати вам доброго дня». Син, згнітивши серце, сказав, що батькова воля — закон.

Фрідріх відлучився від основної маси війська разом зі своїми десятьма озброєними людьми, Бавдоліном, Поетом, Кіотом, Вороном, Абдулом, Соломоном та Бойді, який вів на ланцюгу Зосиму. Усім було цікаво, як можна дістатися до недоступного того місця, але коли вони обійшли бескид навколо, виявилося, що із західного боку урвище ставало пологішим — не дуже, але достатньо, щоб там можна було викопати і вибрукувати стежку зі східцями, по якій могли проїхати бік у бік тільки два верхівці. Якби хтось захотів піднятися туди з ворожими намірами, йому довелося б повільно просуватися по цих сходах, і двоє лучників з кріпосних стін могли б дуже легко вигубити всіх нападників.

У кінці підйому видно було браму, яка вела у двір. Зовні цієї брами стежка тяглася далі над урвищем, притискаючись до мурів і стаючи ще вужчою, до ще однієї, меншої брами з північного боку, а відтак пропадала в порожнечі.

Вони ввійшли у двір, який вів у дитинець; мури його були всіяні бійницями, але їх захищали ще одні мури, які відділяли двір від провалля. Зовні за воротами, на ескарпі, Фрідріх поставив вартових, щоб вони стерегли стежку зверху. Схоже, що Ардзруні не мав там своїх людей, крім кількох горлорізів, які стерегли двері й коридори.

— Я не потребую тут війська, — мовив Ардзруні, гордовито усміхаючись. — На мене неможливо напасти. І ти, священний імператоре, побачиш, що це не місце для війни, а захисток, в якому я займаюся своїми дослідженнями повітря, вогню, землі й води. Ходи, я покажу, де буде гідне твоє пристановище.

Вони піднялися по парадних сходах і за другим закрутом увійшли в простору збройну палату, обставлену кількома лавками, з лицарськими обладунками на стінах. Ардзруні відчинив масивні дерев'яні двері, оковані металом, і запросив Фрідріха у пишно прибрану кімнату. Там було ліжко з балдахіном, комод, на якому стояли золоті чаші й свічники, а над ним — чи то ковчег, чи скриня, чи скинія з темного дерева; крім того, був там ще великий коминок, готовий до вжитку: на ложі із сухих гілок були поскладані дерев'яні поліна і шматки чогось схожого на вугілля, але вкритого оліїстою речовиною, яка, мабуть, добре підтримує полум'я, і все це було вкрите гілками з пахучими ягодами.

— Це найкраща моя кімната, — сказав Ардзруні, — і для мене велика честь запропонувати її тобі. Не раджу відчиняти цього вікна. Воно виходить на схід, і завтра вранці сонце докучатиме тобі. Ці кольорові вітражі, чудо венеційського мистецтва, пом'якшать різке світло.

— Через це вікно ніхто не проникне в кімнату? — спитав Поет.

Ардзруні з труднощами відчинив вікно, замкнуте на численні запори.

— Бачиш, — сказав він, — воно дуже високо. А за воротами, на ескарпах, сторожують люди імператора.

І справді, звідси видно було ескарпи зовнішніх мурів, кружґанок, по якому час від часу проходили вартові, а на відстані польоту стріли од вікна видніли два великі кружала чи щити з блискучого металу; були вони сильно ввігнуті і спочивали на підставці, вставленій між фортечні зубці. Фрідріх спитав, що це таке.

— Це Архімедові дзеркала, — сказав Ардзруні, — з їх допомогою той мудрець давніх часів знищив римські кораблі, які взяли в облогу Сиракузи. Кожне дзеркало ловить і відбиває промені світла, які паралельно падають на його поверхню, і тому речі відображаються в ньому. Та якщо дзеркало не плоске, а відповідно вигнуте за правилами найвищої з наук, геометрії, проміння відбиватиметься не паралельно, а зосереджуватиметься у певній точці перед дзеркалом, залежно від його вигнутості. То якщо поставити дзеркало так, щоб воно ловило сонячні промені в ту пору, коли вони найгарячіші, і спрямувати їх усі разом в одну далеку точку, концентрація сонячних променів у тій конкретній точці спричинить займання, і таким чином можна запалити щоглу, обшивку корабля, воєнну машину чи просто хмиз навколо табору твоїх ворогів. Дзеркал є два, бо одне вигнуте так, щоб вражати променями далеко, а друге спричиняє займання близько. Цими двома дуже простими пристроями я можу захистити свій замок краще, ніж якби я мав тисячу лучників.

Фрідріх сказав, що добре було б, якби Ардзруні навчив його цього секрету, бо тоді Єрусалимські мури впадуть, як колись впали мури Єрихона, але не від звуку сурми, а від сонячного проміння. Ардзруні відповів, що він до послуг імператора. Відтак зачинив вікно і сказав:

— Звідси повітря не входить, зате воно входить з інших щілин. Попри теплу пору року, ти можеш змерзнути вночі, бо мури тут товсті. Не запалюй коминка, бо від нього йде чад раджу тобі натомість укритися цими шкурами, що їх ти бачиш на ліжку. І даруй, що я про це говорю, але Господь створив нас тілесними: за цими дверима є комірчина, де стоїть не вельми царський трон, але все те, що виштовхує твоє тіло, упаде в підземну збірню, не загиджуючи цієї кімнати. Сюди можна ввійти тільки через двері, якими ввійшли ми, а коли ти замкнешся зсередини засувом, за дверима будуть твої придворні, яким доведеться спати на цих лавах, але будуть вони запорукою твого спокою.

Над ковпаком коминка вони побачили круглий горельєф Була то голова Медузи, волосся її наїжилося зміями, очі її бугаї заплющені, а м'ясисті губи розтулені, і між ними зяяла без донна темна порожнеча («Як та, яку ми бачили з тобою в цистерні, мосьпане Никито»). Фрідріх поцікавився, що це таке Ардзруні сказав, що це Діонісове вухо:

— Один з моїх магічних пристроїв. У Царгороді ще можна знайти подібні стародавні кам'яні пристрої, мені довелося лише прочистити отвір. Унизу є кімната, де зазвичай перебуває мій невеликий гарнізон, але поки ти тут, мій володарю, вона залишиться порожньою. Усе сказане внизу лунає з цього рота, немов той, хто говорить, стоїть прямо за цим горельєфом. Таким чином, якщо я захочу, то можу почути те, про що перемовляються мої люди.

— Якби я міг знати, про що перемовляються мої кузени, — мовив Фрідріх. — Ардзруні, ти вельми цінна людина. Ми ще поговоримо й про це. А тепер подумаймо, що робитимемо завтра. Вранці я хочу скупатися в річці.

— До неї ти можеш легко дістатися верхи або пішки, — сказав Ардзруні, — і тобі навіть не доведеться проходити двором, через який ти ввійшов. Бо за дверима у зброярню починаються невеликі сходи, які ведуть у ще один двір. Звідти ти дійдеш до головної стежки.

— Бавдоліно, — мовив Фрідріх, — звели приготувати в тому дворі кілька коней на завтрашній ранок.

— Отче мій, — відказав Бавдоліно, — я чудово знаю, як ти любиш боротися з бурхливими водами. Але тепер ти стомлений після подорожі і після всіх зазнаних випробувань. Ти не знаєш вод цієї річки, а мені здається, що там повно вирів. Навіщо тобі ризикувати?

— Бо я не такий старий, як тобі здається, синку, і якби не було вже так пізно, я б відразу пірнув у річку, бо весь укритий пилюкою. Від імператора повинен долинати лише запах мира священного помазання. Розпорядися щодо коней.

— Як каже Еклезіаст, — несміливо мовив Раббі Соломон, — проти течії річки не силуйся.[121]

— А хто казав, що я пливтиму проти течії, — засміявся Фрідріх, — я пливтиму за нею.

— Не можна митися занадто часто, — сказав Ардзруні, — хіба що під наглядом тямущого лікаря, але ти сам собі хазяїн. Ще не зовсім пізно, тому для мене буде честю, хоч і незаслуженою, якщо ти погодишся оглянути мій замок.

Він повів їх назад по парадних сходах, і на нижньому поверсі вони перетнули велику залу, освітлену великими канделябрами, де ввечері мав бути бенкет. Відтак вони перейшли через світлицю, де було багато ослонів; тут на одній зі стін було вирізьблено щось на кшталт великого равлика: спіралеподібна структура, яка закінчувалася лійкою з отвором у центрі.

— Це кімната сторожі, про яку я тобі казав, — сказав він, — і якщо говорити, наблизивши вуста до цього отвору, то буде чутно у твоїй кімнаті.

— Мені б хотілося подивитися, як це працює, — мовив Фрідріх. Бавдоліно пожартував, що вночі він прийде сюди, щоб привітати його, коли він спатиме. Фрідріх засміявся і сказав, що краще ні, бо в цю ніч він хоче спокійно відпочити. — Хіба що, — додав він, — тобі треба буде остерегти мене, що через комин сюди лізе султан Іконійський.

Ардзруні провів їх через коридор, і вони ввійшли у залу з високим склепінням, де мерехтіли відблиски і підносилися клуби пари. Там були казани, в яких кипіла якась розплавлена речовина, реторти та лембики, і ще чимало інших чудернацьких посудин. Фрідріх спитав, чи Ардзруні добуває золото. Ардзруні усміхнувся і сказав, що то байки алхіміків. Але він уміє наносити на метали позолоту і виробляти еліксири, які хоч і не дають вічного життя, зате трохи продовжують те коротке життя, яке випало нам на долю. Фрідріх сказав, що не хоче куштувати їх:

— Бог визначив нам тривалість нашого життя, і треба покоритись його волі. Може, завтра я помру, а може, доживу до ста літ. Усе в руках Господа.

Раббі Соломон зауважив, що то дуже мудрі слова, і вони вдвох завели розмову про божественні закони: Бавдоліно вперше чув, щоб Фрідріх говорив про такі речі.

Поки вони бесідували, Бавдоліно краєм ока помітив, як Зосима крізь невеличкі двері ввійшов у сусіднє приміщення, а за ним стривожено поквапився Ардзруні. Боячись, що Зосима знає якусь щілину, крізь яку він міг би втекти, Бавдоліно пішов за ними й опинився у невеличкій кімнаті, де була тільки скриня, а на ній — сім позолочених голів. Усі вони стояли на цоколях і зображали те саме бородате лице. У них можна було впізнати покрівці для реліквій, бо видно було, що голова розкривалася, наче футляр, але краї накривки, на якій намальовано було обличчя, ззаду були закріплені печаттю з темного сургучу.

— Чого тобі тут треба? — спитав Ардзруні у Зосими, не помітивши Бавдоліна.

Зосима відповів:

— Я чув, що ти фабрикуєш реліквії, і саме для цього тобі потрібне все це чортовиння для позолоти металів. Це голови Хрестителя, правда? Я немало їх бачив, а тепер точно знаю, звідки вони.

Бавдоліно з делікатності кашлянув, Ардзруні рвучко обернувся й прикрив собі долонями рот, а очі йому аж закотилися від страху:

— Прошу тебе, Бавдоліно, не кажи нічого імператорові, бо він звелить мене повісити, — тихим голосом сказав він. — Справді, це релікварії зі справжньою головою святого Йоана Хрестителя. Кожен з них містить череп, обкурений димом так, що розміри його зменшилися і він виглядає давнім. Я живу на землі, де нема природних дібр, нема полів, які можна було б засівати, нема худоби, і засоби мої обмежені. Так, я фабрикую реліквії, і на них є чималий попит і в Азії, і в Європі. Досить, щоб дві такі голови опинилися на великій відстані одна від одної, приміром, одна в Антіохії, а друга в Італії, і ніхто не помітить, що їх дві. — Він усміхався з улесливим смиренням, немов благаючи розуміння за цей, по суті, неважкий гріх.

— Я ніколи не мав тебе за чеснотливого чоловіка, Ардзруні, — відказав сміючись Бавдоліно. — Не будемо чіпати твоїх голів, але ходімо чимшвидше звідси, інакше решта, включно з імператором, щось запідозрить.

Вони вийшли, а Фрідріх саме завершував свій обмін філософськими рефлексіями із Соломоном.

Імператор спитав, які ще дивовижні речі може показати їм господар, і Ардзруні, палко бажаючи вивести їх чимшвидше з цієї зали, повів їх у коридор. Там вони підійшли до замкнутих дверей з двома стулками, біля яких стояв вівтар, схожий на поганські жертовники, рештки яких Бавдоліно не раз бачив у Царгороді. На жертовнику лежали в'язки хмизу й сушняку. Ардзруні покропив їх в'язкою, темною рідиною, взяв один зі смолоскипів, які освітлювали коридор, і запалив цей стос. Вівтар притьмом спалахнув, і за кілька хвилин з-під землі почулося щось немов легке бурління, повільний скрип, а тим часом Ардзруні, піднісши руки, виголошував якісь формули якоюсь варварською мовою, але раз у раз позирав на своїх гостей, немов даючи їм зрозуміти, що він уособлює жерця або чорнокнижника. Врешті, на здивування всіх присутніх, стулки дверей відчинилися, хоч ніхто їх не торкався.

— Чудеса гідравлічного мистецтва, — гордовито всміхнувся Ардзруні, — яким я захоплююся, йдучи слідами мудрих александрійських механіків, що жили багато століть тому. Це дуже просто: під жертовником є металева посудина з водою, яку підігріває вогонь на вівтарі. Вона перетворюється на пару, і через сифон, який є не чим іншим, як зігнутою трубкою, якою вода перетікає з місця на місце, пара ця наповнює відро і, охолоджуючись, перетворюється на воду; своєю вагою ця вода примушує відро опуститися вниз; а відро, опускаючись, через невеличкий блок, до якого воно прив'язане, рухає два дерев'яні циліндри, а вони вже безпосередньо тиснуть на завіси дверей. І двері відчиняються. Просто, правда?

— Просто? — відказав Фрідріх. — Та це ж дивовижно! Невже греки справді знали такі дива?

— І такі, і ще інші, їх знали також єгипетські жерці, які використовували цей пристрій для того, щоб голосом відчиняти двері храму, а вірні волали, що то чудо, — сказав Ардзруні. Відтак він запросив імператора переступити через поріг. Вони ввійшли в залу, у центрі якої височів ще один надзвичайний пристрій. Була то куля зі шкіри, закріплена на круглій поверхні чимось, що нагадувало два руків'я, зігнуті під прямим кутом, а поверхня ця закривала щось на кшталт металевого цебра, під яким лежав ще один стос дров. Зверху і знизу від кулі відходили дві трубки, які закінчувалися дзьобиками, зверненими в протилежних напрямах. Якщо придивитися краще, можна було побачити, що ті два руків'я, які кріпили кулю на круглій площині, теж були трубами: внизу вони були з'єднані з цебром, а зверху проникали всередину кулі.

— Цебер повен води. Отож підігріймо цю воду, — мовив Ардзруні і знову запалив великий вогонь. Треба було зачекати кілька хвилин, щоб вода почала кипіти, а тоді почувся спершу легкий, а потім сильніший свист, і куля почала крутитися навколо своєї опори, а з дзьобиків виходили хмарки пари. Куля якийсь час оберталася, а тоді розгін став слабшати, і Ардзруні поквапився закрити трубки чимось схожим на м'яку глину. І сказав: — Тут теж принцип простий. Вода, яка кипить у цебрі, перетворюється на пару. Пара піднімається в кулю і, виходячи під тиском у протилежних напрямах, надає їй обертального руху.

— А яке чудо воно зображає? — поспитав Бавдоліно.

— Воно нічого не зображає, лиш показує велику істину, тобто дає змогу наочно переконатися в існуванні порожнечі.

Можна собі тільки уявити, що подумав Борон. Почувши про порожнечу, він зараз сповнився сумнівами і спитав, як це така гідравлічна іграшка може довести існування порожнечі. Дуже просто, відповів йому Ардзруні, вода у цебрі стає парою і заповнює кулю, пара виходить з кулі, примушуючи її крутитися; коли куля поступово зупиняється, це означає, що всередині в ній більше нема пари, тоді дзьобики закриваються. То що ж тоді залишається в цебрі і в кулі? Нічого, себто порожнеча.

— Я б хотів її побачити, — мовив Борон.

— Щоб побачити її, тобі б довелося відкрити кулю, а тоді у неї відразу ввійде повітря. Та є одне місце, де ти можеш відчути присутність порожнечі. Але ти відчув би її лише на якусь мить, бо відразу помер би через брак повітря.

— І де ж це місце?

— Це кімната над нами. А зараз я покажу тобі, як можна зробити порожнечу в тій кімнаті.

Він підняв смолоскип і показав ще один пристрій, який досі був у затінку. Він був складніший, ніж два попередні, бо, так би мовити, було видно всі його нутрощі. То був величезний алебастровий циліндр, усередині якого видніли темні обриси ще одного циліндричного тіла, яке наполовину було в ньому, а наполовину виходило назовні; у верхній частині воно було пригвинчене до чогось на кшталт велетенського руків'я, яке можна було приводити в рух двома руками, немов це важіль. Ардзруні став рухати цим важелем, і видно було, як внутрішній циліндр піднявся, а потім опустився, повністю заповнивши зовнішній. Від верхньої частини алебастрового циліндра відходила велика труба, зроблена із шматків міхурів тварин, ретельно зшитих докупи. Труба ця йшла вгору і пропадала у стелі. У нижній частині, в основі циліндра, відкривався отвір.

— Отже, — пояснював Ардзруні, — тут нема води, тільки повітря. Коли внутрішній циліндр опускається, він стискає повітря, що міститься в алебастровому циліндрі, і випускає його з нижнього отвору. Коли важіль піднімає його, циліндр приводить в дію кришку, яка закриває нижній отвір, так що повітря, яке вийшло з алебастрового циліндра, назад повернутися не може. Коли внутрішній циліндр повністю піднімається, він приводить в дію ще одну кришку, а вона через цю трубу, яку ви бачите, впускає повітря з кімнати, про яку я вам говорив. Коли внутрішній циліндр опускається знову, він виштовхує й це повітря. Поступово ця машина висмокче все повітря з тієї кімнати і випустить його сюди, а в тій кімнаті утвориться порожнеча.

— А хіба в ту кімнату не входить звідкись повітря? — поспитав Бавдоліно.

— Ні. Тільки-но цей пристрій почне діяти, через ці мотузки, приєднані до важеля, закриваються всі отвори та щілини, крізь які в кімнату може проникати повітря.

— І цим пристроєм ти міг би вбити людину, яка буде в тій кімнаті, — сказав Фрідріх.

— Міг би, але ніколи цього не робив. Але я впустив туди півня. Після експерименту я піднявся туди, і півень був мертвий.

Борон похитав головою і шепнув Бавдолінові на вухо:

— Не вірте йому, він бреше. Якби півень справді був мертвий, це б означало, що порожнеча таки існує. Але що вона не існує, то півень ще живий і здоровий. Або ж здох від старості.

Тоді сказав уголос до Ардзруні:

— Ти чув колись, що тварини здихають у глибині порожнього колодязя, де гаснуть свічки? Дехто з цього висновує, що там нема повітря, а отже є порожнеча. А натомість у глибині колодязів просто нема легкого повітря, зате є повітря пусте й сморідне, і саме воно душить живі створіння і гасить полум'я свічок. Те ж саме, мабуть, стається і в твоїй кімнаті. Ти витягуєш легке повітря, але важке залишається, бо його не можна висмоктати, і цього досить, щоб твій півень здох.

— Годі, — сказав Фрідріх, — усі ці хитромудрощі чудові, але, крім дзеркал там, нагорі, жодне з них не можна використати в облозі або в битві. То який з них хосен? Ходімо, я голодний. Ардзруні, ти обіцяв мені гарну вечерю. Мені здається, що саме пора.

Ардзруні вклонився і повів Фрідріха з його людьми в бенкетну залу, яка справді сяяла пишнотою, принаймні на погляд людей, які тижнями їли вбогі військові припаси. Ардзруні звелів подати на стіл усе найкраще, що знала вірменська і турецька кухня, включно з деякими вельми ніжними ласощами, завдяки яким гостям стало здаватися, ніби вони тонуть у меді. Як було домовлено, Бавдоліно з друзями куштували кожну страву перед тим, як передати її імператорові. Всупереч будь-якому двірському етикету (але під час війни етикет завжди допускав численні винятки), всі вони сиділи за тим самим столом, і Фрідріх пив і їв весело, немов був їхнім приятелем, прислухаючись з цікавістю до словесної перепалки, яка почалася між Вороном і Ардзруні.

Борон казав:

— Ти вперто торочиш про порожнечу, немов це простір без жодного іншого тіла, навіть повітряного. Але простір без тіл не може існувати, бо простір — це співвідношення між тілами. Крім того, порожнеча не може існувати, бо природа її боїться, як твердять усі великі філософи. Якщо втягти повітря з очеретини, зануреної у воду, вода підніметься по ній, бо не може бути порожнього простору без повітря. Крім того, послухай-но, предмети падають на землю, і залізна статуя падатиме швидше, ніж шматок тканини, бо повітрю важко витримати вагу статуї, натомість воно легко витримує тканину. Птахи літають, бо, махаючи крильми, зрушують масу повітря, яке підтримує їх попри їх вагу. Повітря підтримує їх так, як вода підтримує рибу. Якби повітря не було, птахи б попадали на землю, але, вважай-но, з тією ж швидкістю, що й будь-яке інше тіло. Тому, якби в небі була порожнеча, зірки досягли б безконечної швидкості, бо їх падіння або обертання не зустріло б опору повітря, яке натомість витримує їх величезну вагу.

Ардзруні заперечив:

— Хто сказав, що швидкість тіла пропорційна його вазі? Як казав Йоан Філопон, вона залежить від наданого йому руху. Зрештою, скажи-но мені, якщо порожнечі нема, то як можуть тіла пересуватися? Вони б наштовхнулися на повітря, і воно б зупинило їх рух.

— Зовсім ні! Коли тіло штовхає повітря, яке було там, куди тіло рухається, повітря займає місце, звільнене тілом! Це як двоє людей, які йдуть у протилежних напрямах по вузькій вуличці. Вони втягують живіт, кожен притискається до муру, і поки один поступово просувається в одному напрямі, другий просувається в протилежному, і врешті один займає місце другого.

— Авжеж, бо кожен з них силою своєї волі надає своєму тілу руху. Але повітря не має волі, тому це неможливо. Воно переміщається внаслідок поштовху, якого надає йому тіло, що тисне на нього. Але поштовх породжує рух у часі. У ту мить, коли предмет рухається і штовхає повітря перед собою, само повітря ще не рухається, а отже воно ще не опинилося в місці, звільненому предметом, який штовхає його. То що ж є в тому місці, нехай на коротку мить? Порожнеча!

Досі Фрідріха розважала ця їхня перепалка, але потім йому це набридло.

— Облиште, — мовив він. — Якщо хочете, завтра можете впустити у верхню кімнату ще одного півня. А тепер дайте мені з'їсти цього смаженого півня — сподіваюсь, йому скрутили в'язи, як Бог приказав.