Бавдоліно

35. Бавдоліно проти білих гунів

План ретельно укладався протягом багатьох місяців й опрацьовувався в найменших подробицях. Якщо Поет, муштруючи військо, показав себе добрим капітаном, то у Бавдоліна виявився хист стратега. Відразу на краю міста підносився найвищий з тих пагорбів, подібних на купи збитих вершків, які вони бачили, коли під'їздили до міста. Зверху можна було охопити поглядом цілу рівнину, аж до гір з одного боку і аж поза край папоротевих полів з другого. Звідти Бавдоліно з Поетом мали керувати переміщеннями своїх воїнів. Поруч з ними мав бути відбірний загін одноногів, навчений Ґаваґаєм, який дасть змогу забезпечити надзвичайно швидкий зв'язок з різними підрозділами.

Понції розсіються по різних точках рівнини, готові вловити своїми надзвичайно чутливими живчиками на животах найменші переміщення ворога, повідомляючи про них, як домовлено, димовими знаками.

На передовій лінії, майже на крайній межі папоротевої рівнини, чекатимуть одноноги під орудою Порчеллі, готові вигулькнути раптом перед загарбниками зі своїми фістулами й отруєними дротиками. Після того, як перший цей удар порушить ворожі шереги, за одноногами з'являться гіганти під проводом Алерама Скаккабароцці, званого Чулою, завдаючи нищівних ударів по їхніх конях. Але, наказував Поет, поки вони не одержать наказу вступити в бій, мусять рухатися на карачках.

Якщо частина ворогів подолає заслону гігантів, з протилежних боків рівнини мають вступити в бій гурт пігмеїв під орудою Бойді з одного боку і блемїї на чолі з Куттікою з другого. Хмара стріл, випущених пігмеями, має відігнати гунів у протилежному напрямі, вони підуть просто на блеміїв, а ті прослизнуть під їхніх коней, ще заки напасники помітять їх поміж трав.

Проте кожен з них не повинен занадто ризикувати. Вони мають завдати серйозних втрат ворогові, максимально обмеживши власні. Бо справдешнім козирем у стратегії були нубійці, які мали чекати напоготові в центрі рівнини. Гуни, звісно, подолають перші перешкоди, але коли вони підійдуть до нубійців, їх буде вже менше, чимало з них будуть поранені, а коні їхні не зможуть швидко пересуватися поміж високих трав. Тут приготуються до бою войовничі циркумциліони, зі своїми смертоносними булавами і легендарною зневагою до небезпеки.

— Згода, куснути й тікати, — казав Бойді, — справжнім нездоланним бар'єром будуть відважні наші циркумциліони.

— А ви, — розпоряджався Поет, — коли гуни пройдуть, повинні відразу перешикувати своїх бійців і розташувати їх півколом завдовжки щонайменше півмилі. І коли вороги вдадуться до того свого дитячого способу і прикинуться, ніби тікають, щоб потім оточити переслідувачів, вони потраплять прямо вам у лапи, і ви тут же візьмете їх мертвою хваткою. Насамперед треба подбати про те, щоб жоден з них не вийшов живим. Якщо переможений ворог виживе, він раніше чи пізніше захоче помститися. А якщо ж якісь недобитки зуміють утекти від вас та від нубійців і наміряться дістатися до міста, тут будуть напоготові панотії, які накинуться на них зверху, а проти такої дивовижі жоден ворог не встоїть.

Стратегія була спланована так, щоб нічого не залишити на волю випадку. Вночі їхні шереги вишикувалися в центрі міста і при світлі перших зірок вирушили на рівнину. Перед кожним плем'ям ішов його власний священик, кожен своєю власною мовою співав «Отче наш», і такого величного співу не чули навіть у Римі під час найврочистіших процесій:

Останніми пройшли блемії, і Бавдоліно з Поетом дивувалися, чому так пізно. У кожного з них на спині, прив'язаний попід пахви, був каркас із тростин, увінчаний пташиною головою. Ардзруні гордо сказав, що то найновіший його винахід. Гуни побачать голову і цілитимуться в неї, а тим часом неушкоджені блемії за кілька секунд накинуться на них. Бавдоліно сказав, що ідея добра, але їм слід поквапитися, бо вони мають усього лиш кілька годин, щоб дістатися до своїх позицій. Схоже, що блеміїв не бентежило те, що тепер їм дісталися голови, вони навіть пишалися, немов одягли шоломи з плюмажем.

У супроводі Ардзруні Бавдоліно з Поетом піднялися на пагорб, з якого вони мали керувати баталією, і стали чекати сходу сонця. Вони послали Гаваґая на передову, щоб він відразу був готовий повідомляти їх про те, що діятиметься. Бравий одноніг побіг на своє місце в бою з вигуком «Хай живуть пресвяті Волхви, слава Пндапеціму!»

Перші промені сонця вже освітлювали гори на сході, коли дим від вогню, запаленого невсипущими понціями, повідомив, що на обрії ось-ось з'являться гуни.

І справді, вони насували широким фронтальним строєм, і здалеку здавалося, ніби вони не просуваються вперед, а хитаються й підстрибують, і це тривало проміжок часу, який усім здався надзвичайно довгим. Але вони таки рухалися вперед, і тим, хто спостерігав здалеку, видно було, як ноги їхніх коней поступово зникають у папоротях, аж поки вони не підійшли досить близько до схованих шерег перших одноногів, і можна було сподіватися, що невдовзі відважні ці створіння покажуться. Але час минав, гуни мчали полями, і стало зрозуміло, що діється там щось дивне.

Гунів було вже дуже добре видно, а одноноги далі не давали про себе знати, але тут, задовго до призначеного їм часу, вигулькнули гіганти; вони зависочіли своїм зростом над рослинністю, та замість того, щоб кинутися на ворога, шугнули поміж трав і зав'язали бійку, вочевидь, з одноногами. Бавдоліно з Поетом здалеку не могли добре розгледіти, що діється, але зуміли крок за кроком відтворити фази битви завдяки відважному Ґаваґаю, який блискавично метався між одним боком рівнини і другим. Річ у тім, що, коли сходить сонце, атавістичний інстинкт спонукає однонога простягнутись на землі і витягнути ногу над головою. Це й зробили воїни штурмового загону. Гіганти, хоч і не вельми бистрі розумом, зрозуміли, що щось іде не так, тому взялися підштовхувати їх, але, як це було їх єретичною звичкою, називали їх гівняними гомоусійцями та Арієвим лайном.

— Одноноги добрий і вірний, — розпачав Ґаваґай, приносячи ці новини, — вони відважний і не легкодухий, але ж вони не може витримати образ з уст єретика-сироїда, ти мусить це зрозуміти!

Одне слово, спершу розгорнулася швидка теологічна сутичка на словах, тоді вони кинулися битися врукопаш, і досить швидко гіганти здобули перемогу. Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, намагався вивести своїх одноногих вояків з цього нездорового конфлікту, але ті втратили світло розуму і відігнали його, вліпивши пару таких ляпасів, що він відлетів аж на десять метрів. Тому вони не помітили, як на них накинулись гуни, вирізуючи їх усіх до ноги. Падали одноноги і падали гіганти, хоч дехто з останніх намагався якось оборонитися, хапаючи одноногів за ногу і пробуючи використати їх як булаву, але все намарне. Порчеллі та Скаккабароцці кинулися в гущу сутички, кожен намагаючись підштовхнути свій загін, але їх тут же оточили гуни. Вони мужньо боронилися, вимахуючи мечами, але невдовзі їх пронизали сотні стріл.

Тепер видно було, як гуни, толочачи траву, насувають поміж жертв своєї масакри. Бойді та Куттіка по обидва боки рівнини ніяк не могли втямити, що діється, і довелося послати до них Ґавагая, щоб вони розпочали наступ блеміїв та пігмеїв з флангів раніше. І два загони з протилежних кінців напали на гунів, але у тих виникла знаменита ідея: авангард їхній переступив через упалі шереги одноногів та гігантів, а задні лави відійшли назад, і тоді пігмеї з одного боку і блемії з другого наскочили одні на одних. Пігмеї побачили пташині голови, що вигулькнули з трав, і, не відаючи про вигадку Ардзруні, зарепетували: «Журавлі, журавлі!», лаштуючись вступити в бій зі своїм тисячолітнім ворогом, геть забули про гунів і вкрили лави блеміїв хмарою стріл. Блемії стали оборонятися від пігмеїв і, подумавши, що це зрада, горлали: «Смерть єретику!» Пігмеї ж запідозрили у зраді блеміїв, вони почули, як їх звинувачують в єресі, і, вважаючи себе натомість єдиними носіями правдивої віри, зарепетували й собі: «Бий фантазіастів!» Гуни накинулись на цю чубанину й одного за одним кінчали своїх ворогів, поки ті завдавали ударів одні одним. Ґаваґай повідомив, що бачив, як Куттіка намагався сам-один зупинити ворогів. Тоді впав, здоланий, під копитами їхніх коней.

Бачачи смерть друга і вважаючи, що його бійці вже втрачені, Бойді скочив на коня і спробував було пробитися до позицій нубійців, щоб привести їх у бойову готовність, але йому утруднювала шлях папороть, яка, зрештою, сповільнювала й наступ ворогів. Бойді ледве вдалося дістатися до нубійців, він став у них за спиною і взявся підштовхувати їхні лави на гунів. Але тільки-но зіткнувшись віч-на-віч зі спраглими крові гунами, прокляті циркумциліони пішли за покликом своєї природи, тобто за природним своїм бажанням мучеництва. Вони подумали, що найвища мить жертви настала і що краще її прискорити. Один за одним падали вони на коліна, волаючи: «Убий, убий мене!» Гуни спершу не могли повірити своїм очам, потім повиймали з піхов свої гострі ятагани і взялися рубати голови циркумциліонам, які юрмилися навколо них, витягаючи шию у прагненні очищувальної купелі.

Бойді, піднімаючи кулаки до неба, кинувся тікати на пагорб і ледве встиг туди дістатися, коли рівнина запалала.

Бо тим часом у місті Борон з Кіотом, яких попередили про небезпеку, подумали використати кіз, яких підготував Ардзруні для тієї своєї військової хитрості, яка серед білого дня нічого не могла дати. Вони примусили без'язиків вигнати сотні тварин з палаючими рогами на рівнину. Було літо вповні, трави вже досить висохли і зайнялися в одну мить. Море трави ставало морем полум'я. Борон з Кіотом, можливо, гадали, що полум'я всього лиш створить загорожу або віджене ворожу кінноту назад, але вони не врахували напряму вітру. Вогонь палав дедалі дужче, але поширювався в напрямі міста. Це, звісно, було на користь гунам, яким треба було всього лиш дочекатися, аж трави вигорять і попіл охолоне, і тоді перед ними відкривався вільний шлях для фінального наскоку. Але пожежа принаймні на годину трохи зупинила їхнє просування. Та гуни знали, що поспішати нікуди. Вони поставали на краях пожежі і, підносячи луки свої до неба, випускали стріли, які хмарою потьмарили небо, — вони летіли поза вогняний бар'єр, хоч гуни й не знали, чи чекають їх там вороги.

Одна зі стріл зі свистом упала зверху і вп'ялася в шию Ардзруні, і він звалився на землю з придушеним зойком на вустах, з яких полилася кров. Коли він підніс руки до шиї, щоб вирвати стрілу, то побачив, що вони вкриваються білястими плямами. Бавдоліно з Поетом нахилилися над ним і шепнули, що те ж саме діється з його обличчям.

— Бачиш, Соломон мав рацію, — казав йому Поет, — спосіб проти чорноти існує. Може, стріли гунів просякнуті отрутою, яка для тебе є панацеєю, бо скасовує вплив чорного каміння.

— Яка мені різниця — помру я білим чи чорним, — прохрипів Ардзруні і помер, а шкіра його все ще мала непевну барву. Але стріли падали вже так густо, що треба було забиратися з пагорба. Вони тікали до міста, а заціпенілий Поет казав:

— Кінець, я програв своє царство. Не можна надто покладатися на опір, що його чинитимуть панотії. Можна тільки сподіватися, що пожежа дасть нам досить часу. Збираймо свої речі й тікаймо. Шлях на захід все ще вільний.

Бавдоліна в ту мить займала тільки одна думка. Гуни ввійдуть у Пндапецім, знищать його, але шалений їхній біг тут не зупиниться — вони посунуть до озера і захоплять ліс гіпатій. Він мусить випередити їх. Але він не міг покинути своїх друзів, треба було знайти їх, зібрати речі, взяти деяку провізію і приготуватися до довгої втечі.

— Ґаваґаю, Ґаваґаю! — вигукнув він і відразу побачив коло себе свого вірного помічника. — Біжи на озеро, знайди Гіпатію — не знаю, як, але знайди — і скажи, щоб була готова, я прийду і врятую її!

— Я не знаю, як зробить, але я знайде її, — сказав одноніг і одним стрибком зник.

Бавдоліно з Поетом увійшли в місто. Новина про поразку вже дійшла сюди, жінки всіх племен, тримаючи дітей на руках, безцільно бігали по вулицях. Перестрашені панотії, які думали, що вже вміють літати, кидалися в порожнечу. Але їх вчили опускатися згори вниз, а не витати в небі, і вони відразу падали на землю. Дехто намагався розпачливо махати вухами, щоб рухатись у повітрі, але вони безпомічно падали і розбивалися об скелі. Друзі знайшли Коландрина, який був у розпачі через те, що муштра його виявилася невдалою, знайшли Соломона, Борона й Кіота, які спитали про решту.

— Вони загинули, мир душам їхнім, — сердито мовив Поет.

— До наших помешкань, швидко, — гукнув Бавдоліно, — а тоді на захід!

Діставшись до помешкань, вони взяли, що могли. Поспіхом сходячи вниз, навпроти вежі вони побачили, що там метушаться євнухи, вантажачи на мулів свої дібра. Праксей зустрів їх, блідий від злості:

— Диякон мертвий, і ти це знав, — сказав він Бавдолінові.

— Мертвий, чи живий — ти однаково зараз би тікав.

— Ми йдемо. Діставшись до ущелини, ми закидаємо її камінням, і шлях до царства Пресвітера буде закритий назавжди. Хочете йти з нами? Але тоді мусите погодитись на наші умови.

Бавдоліно навіть не спитав його, які це умови.

— Та що мене обходить той твій клятий Пресвітер Йоан, — загорлав він, — я маю журитися про когось іншого! Ходімо, друзі!

Друзі аж остовпіли від здивування. Відтак Борон з Кіотом визнали, що правдивою їх ціллю було знайти Зосиму з Ґрадалем, а Зосима в царство аж ніяк не потрапив і не потрапить уже ніколи; Коландрино та Бойді сказали, що з Бавдоліном вони прийшли і з ним же вони підуть геть; Соломон зауважив, що його десять племен можуть бути як по той, так і по цей бік цих гір, тому для нього будь-який напрям цілком годиться. Поет не сказав нічого — він немов зовсім втратив волю, і хтось інший мусив взяти поводи його коня, щоб він рушив з місця.

Коли вони вже налаштувалися тікати, Бавдоліно побачив, як до них іде один із вкритих серпанком помічників Диякона. Він ніс шкатулку:

— Це полотно з його обрисами, — мовив він. — Він хотів, щоб його взяв ти. Використай його на добро.

— Ви теж тікаєте?

Той сказав:

— Тут бути чи там, якщо якесь «там» є, — для нас однаково. Нас чекає доля нашого володаря. Ми зостанемось тут, щоб заразити гунів.

Тільки-но вони опинилися за містом, як перед Бавдоліном відкрилося страхітливе видовище. У напрямі синіх пагорбів виблискувало полум'я. Частина гунів із самого ранку чомусь почала обходити поле бою, це зайняло їм кілька годин, і вони дійшли вже до озера.

— Мерщій, — розпачливо волав Бавдоліно, — усі туди, чвалом!

Інші не розуміли.

— Чому туди, якщо вони вже там? — питав Бойді. — Радше сюди, бо залишився єдиний вільний шлях, на південь.

— Робіть, що хочете, а я іду, — загорлав Бавдоліно, сам не свій від розпачу.

— Він збожеволів, їдьмо за ним, щоб він не зробив собі чогось, — благав Коландрино.

Але Бавдоліно був уже далеко попереду них і, вигукуючи ім'я Гіпатії, мчав навстріч вірній смерті.

Після півгодини лютої їзди навскач він зупинився, помітивши метку постать, яка мчала йому назустріч. Був то Ґаваґай.

— Ти не турбуються, — сказав він. — Я бачило її. Вона тепер у безпеці.

Але дуже швидко чудова ця новина стала новим джерелом розпачу, бо ось що розповів Ґаваґай: гіпатій завчасно попередили про наїзд гунів сатири, які зійшли зі своїх пагорбів, зібрали їх і, коли прибіг Ґаваґай, уже вели їх із собою туди, по той бік гір, де вони добре знали місцевість і куди гунам ніколи не вдалося б проникнути. Гіпатія чекала на вістку від Бавдоліна до останнього і не хотіла вирушати, поки не дізнається щось про його долю, хоч як подруги тягли її за руки. Діставши вістку від Ґаваґая, вона заспокоїлась, усміхаючись крізь сльози, сказала йому, щоб той попрощався за неї з Бавдоліном, доручила йому сказати, щоб він тікав, бо життя його в небезпеці, а тоді, тремтячи і схлипуючи, передала останнє своє слово: вона кохає його, і вони ніколи більше не побачаться.

Бавдоліно спитав його, чи той збожеволів: він не може дозволити Гіпатії йти за гори, він хоче взяти її із собою. Та Ґаваґай сказав йому, що вже пізно, бо заки вони дійдуть туди, де, зрештою, вже переможно носяться гуни, гіпатії будуть уже хтозна-де. Відтак, подолавши свій пієтет до одного з Волхвів і поклавши йому руку на плече, він повторив останнє послання Гіпатії: вона б охоче на нього чекала, але першим її обов'язком є захистити їхнє дитя:

— Вона сказали: я завжди будуть мати зі мною дитя, яке нагадуватиме мені Бавдоліна. — Тоді, дивлячись на нього знизу догори: — Ти зробили дитя з цією жінкою?

— Не твоє діло, — невдячно сказав йому Бавдоліно. Ґаваґай замовк.

Бавдоліно все ще вагався, коли товариші наздогнали його. Він зрозумів, що їм він не може пояснити нічого — нічого такого, що вони могли б зрозуміти. Тоді спробував переконати самого себе. Усе було цілком розсудливо: ліс був уже у владі напасників, гшатії щасливо дісталися до схилів, де їх чекало спасіння, Гіпатія слушно віддала в жертву своє кохання до Бавдоліна заради любові до тієї ще не народженої крихітки, яку він їй подарував. Усе було так до болю розсудливо, що іншого можливого вибору не було.

— А мене ж попереджали, мосьпане Никито, що Деміург зробив усе тільки наполовину.